iнших - i теж шаблями та  со?лами  по  черепку!  Увесь
степ вкрився половецькими трупами.  Галич  так  розкормилася  на  дармових
харчах, що й злетiти в небо вже не мала сили... Хто мiг, той тiкав свiт за
очi - у Крим, за Обезькi гори, на Русь, у Польщу та Литву. По всьому свiту
розсiявся мiй народ. Полонених потягнув Батий на рiку Волгу, а по нiй - аж
у булгарську землю, на рiку  Каму,  воювати  бул-гарiв...  Пiсля  багатьох
кривавих сутичок з татарами я зрозумiв, що не  вiдiб'юся,  що  загине  рiд
мiй, плем'я мо?, а з ним i я загину. Тодi я зняв усiх з насиджених мiсць i
повiв в Угорську землю. Я сподiвався, що король Бела прийме нас, бо ж його
мати - половчанка, наша княжна...
   - Ну i як вiн вас прийняв?
   - Як родичiв. Сам ви?хав нам назустрiч, на погранич-чя, привiтав  мене,
як брата, i надав  вiльнi  землi  для  кочування.  Там  i  вiдбулася  наша
розмова, там ми уклали угоду...
   - Про що?
   Котян обсмоктав кiстку, рушником витер вуса i руки.
   - Зi мною прийшло сорок тисяч кибиток! Як бачиш, сила не мала! Бела  це
оцiнив i поставив  передi  мною  двi  вимоги:  прийняти  католицьку  вiру,
похрестити всiх, а друге - служити йому вiйськовою силою у домашнiх вiйнах
з можновладцями-банами, якi самi хочуть стати королями.
   - Ну i що?
   - Я погодився. А що  мав  робити?  Нам  нiкуди  було  дiватися...  Мене
першого похрестили, а потiм i народ мiй. Тепер я,  великий  хан,  колишнiй
вiльний степовий орел, став данником короля Бели. Вiн  дав  нам  притулок,
землю, а за це ми слугу?мо йому нашими шаблями... Ось так,  княже!  А  ти?
Чого ти тут?
   Князь Михайло зiтхнув.
   - Та того ж, хане, що й ти. Тiльки я не став чекати нападу  Менгу-хана,
а вирiшив шукати союзу, щоб  спiльно  iз  сусiдами  стати  супроти  Батия!
Передусiм - привернути короля Белу до цього союзу, князя Данила, польських
князiв... Тепер бачу, що й ти будеш з нами... Сила зiбралася  б  не  мала!
Коли б ми разом стали супроти Батия, то...
   - Дай, Боже, нашому телятковi та вовка з'?сти! - зiтхнув Котян.  -  Але
створити такий союз - ой як важко!
   - Хочу просити у Бели доньку для свого сина Ростислава. Син уже там,  а
я ось - ?ду...
   - ?дь, княже, ?дь!.. А я буду молитися сво?м новим i старим богам,  щоб
твоя по?здка була успiшною! Бо вiд Батия - нам усiм смерть!


   3

   Iванко так i не знайшов подвiр'я боярина Дмитра. Стемнiло, Ки?ва вiн не
знав, дво? чи тро? запiзнiлих перехожих на його запитання, де живе боярин,
непевно махнули кудись рукою - там! Вiн посмикався  туди-сюди  по  вузьких
вулицях, аж поки не опинився в якомусь глухому завулку, де й  розвернутися
з двома пiдводами у темрявi було нiяк. Постукав в однi ворота -  мовчанка,
в другi - у вiдповiдь собачий гавкiт. Тодi  вiн  заклав  у  рептухи  коням
вiвса та сiна, сам погриз хлiба з салом, тугiше закутався в кожуха, пiдняв
баранячого комiра i заходився бiгати довкола саней, щоб зiгрiтися.
   Скрипiв пiд ногами снiг, форкали, здригаючись вiд холоду, конi,  а  вiн
усе бiгав i ходив, ходив i бiгав - усю нiч, аж  поки  зiйшло  сонце  i  на
ки?вських вулицях загомонiв люд.
   Перший же прохожий вивiв його з тупика,  куди  вiн  необачно  за?хав  у
темрявi, i показав на простору садибу,  обнесену  високим  частоколом,  за
яким виднiвся боярський терем, якiсь iншi просторi будiвлi, гiллястi грушi
та яблунi в бiлому снiговому вбраннi.
   - Боярина, парубче, шукай там!
   Вiн постукав  у  важкi  дубовi  ворота.  Вiдчинив  молодий  гостроносий
сторож-челядник.  Дiзнавшись,  що  смерд  привiз  крицю,  впустив  його  з
пiдводами в двiр.
   - Вези туди, до кузнi!
   Ковалi,  що  вже  роздували  вугiлля  в   горнi,   допомогли   Iванковi
розвантажити його поклажу, i вiн, полегшено зiтхнувши,  що  виконав  наказ
Добринi, пiд'?хав до ганку.
   - Чого тобi? - знову спитав челядник.
   - Хочу бачити боярина.
   - Чоловiче, невже ти гада?ш,  що  бояриновi  нiчого  робити,  а  тiльки
розмовляти з кожним смердом, що привозить сюди що-небудь?
   Iванко був злий, бо цiлу нiч мерз, був голодний, його душили сльози  за
брата, якого князiвськi посiпаки хтозна-куди  запроторили,  тому  вiдповiв
рiзко:
   - А ти хiба не смерд? Я смерд, але вiльний! А ти смерд боярський! Я  не
по?ду звiдси, поки не побачу боярина Дмитра!
   - Та я тебе витурю зараз у шию - аж засвистиш звiдси!  -  вигукнув  той
люто i замахнувся кулаком. - Поганець!
   Iванко був не з полохливих. Вiдступивши крок назад, висмикнув  з  саней
рожна.
   - Тiльки зачепи!
   На ?хнiй крик розчинилися дверi терема - i  на  ганок  вийшла  дiвчина.
Побачивши челядника з пiднятими кулаками, а незнайомця з  рожном  у  руцi,
метнулася, як була - без хустки чи шапки, без кожушка, в одному  червоному
платтi - до них.
   - Що тут? Ану, припинiть бiйку! Челядник опустив руки, вклонився.
   - Бояришне, цей смерд...
   Але Янка не дозволила йому закiнчити.
   - Iди геть, Демко! - I повернулася  до  зблiдлого  незнайомця,  який  в
однiй руцi все ще тримав рожна, а другою иупив з голови шапку.
   - Ти хто? Що тобi треба?
   - Я Iванко, брат Добринi... Ми привезли бояриновi крицю...
   Янка аж кинулася.
   - Добринин брат? А де ж сам Добриня?
   - Його вчора схопили князiвськi гриднi i повели - не знаю куди.
   - О Боже!.. Так чого ж ти сто?ш? Ходiмо мерщiй до боярина!
   - Я й хотiв до боярина, дак цей... Демко...
   Янка вже не слухала - потупотiла пiдкованими чобiтками на ганок. Iванко
поколивав за нею.
   У просторiй горницi, залитiй сонячним свiтлом,  сидiла  пiсля  снiданку
вся  бояринова  сiм'я.  Янка  ввiрвалася  сюди,  як  вихор,  ще  з  порога
вигукнула:
   - Татусю, Добриня з братом Iванком  привiз  тобi  крицю,  а  князiвська
варта схопила його вчора, мов татя, i невiдомо де подiла! Врятуй його!
   Всi повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився.
   - Хто схопив Добриню? - спитав Боярин.
   - Не вiдаю, - вiдповiв Iванко. - Вже посутенiло,  було  темно...  Якiсь
вершники... Старший кричав на Добриню, а потiм наказав забрати...  Його  й
потягли...
   - Це князiвська нiчна сторожа - бiльше нiкому! - вигукнула Янка.  -  Ми
повиннi його виручити, татусю! Ходiмо!
   Дiвчина була схвильована, щоки ?? порожевiли, очi блищали.
   Бояриня переглянулася з боярином i з синами, пiдвелася i взяла Янку  за
руку, намагаючись посадити на стiлець.
   - Заспокойся, доню, сядь! Я певна, з Добринею нiчого лихого не сталося,
якщо вiн теж не вчинив нiчого поганого. Тато  поговорить  з  князем  чи  з
тисяцьким Домажиром - i його випустять...
   - А якщо не випустять? Я хочу  пiти  з  татусем!  Бояриня  почервонiла,
пiдвищила голос:
   - Янко! На що це буде схоже? Як пояснити князевi, чому  ти  заступа?шся
за якогось смерда?
   Янка висмикнула руку з материно? руки, гнiвно притупнула ногою.
   - Той смерд урятував мене вiд смертi! Ось що я скажу князевi! Той смерд
повiвся як лицар, коли застерiг киян вiд лестощiв татарських,  хоча  добре
знав, що важить головою! А ти дума?ш, що я... що я...
   З ?? очей бризнули сльози.
   Пiдвiвся боярин Дмитро, кивнув бояринi, щоб сiла, а сам обняв дочку  за
плечi, що здригалися вiд плачу, приголубив.
   - Не плач, доню, пiдемо разом... Iди -  вдягайся!  -  I  повернувся  до
бояринi: - Все буде гаразд. Може, це й на краще, що  Янка  пiде  зi  мною.
Справдi, вона розумно поясню?, чому вступа?ться за  Добриню.  Менi  навiть
було б важче зробити це... А Iванка погодуйте - i хай  вiдпочива?  скiльки
захоче - адже не спав цiлу нiч... I дорога йому ще далека...


   4

   Князь Володимир Рюрикович  раптово  занедужав.  Болiла  голова,  ломило
поперек, холодило ноги. Вiн лежав на тисовому лiжку, вкритий периною.  Вiд
обкладено? свiтло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Вiн  пив  гаряче
молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак вiн уважно  слухав,  що
говорив тисяцький Дома-жир, що сидiв у дерев'яному крiслi пiд  протилежною
стiною.
   А той розповiдав про важливi речi.
   - Вiрнi люди, княже, доносять, що  з  Рязанi,  Володимира,  Суздаля,  з
Москви багато втiкачiв, рятуючись вiд татарського насилля, поселяються  на
Волинi та в Галичинi. Князь Данило охоче  прийма?  ?х,  да?  землю,  луги,
лiси, щоб залишалися у нього назавжди...
   - Ще б пак! Данило зна?, що робить! - промовив, закашлявшись, Володимир
Рюрикович. - Бiльше людей - бiльша сила держави! А Ки?в, бач, тi втiкачi з
Низовських земель[49]  обминають,  хоча  простору  у  нас  бiльше,  нiж  у
Галичинi...
   - Наляканi люди - бояться, що Батий от-от  нападе  на  Ки?в...  До  нас
хлинули цiлi натовпи половцiв - просять захисту...
   - Хай селяться по Росi мiж чорними клобуками. Вони ж родичi - з  одного
кореня пiшли. Якщо Батий i вдарить на Ки?в,  то,  гадаю,  спочатку  мусить
напасти на поршан[50]. Тож хай половцi змiцнюють залоги мiст на Пороссi!
   - Слухаюсь, княже, так i зроблю...
   - А що чути про хана Котяна? Вiн не загинув?
   - Кажуть, забрав сво? плем'я i подався до племiнника, до короля Бели.
   - Боже, залиша?ться Ки?в сам на  сам  з  Бати?м,  -  прошепотiв  князь,
заплющуючи в знемозi очi. - Чи ж висто?ть?  Та  ще  й  нема?  згоди  серед
ки?вського боярства: однi - за мене,  другi  -  за  Михайла,  третi  -  за
Данила, а четвертi згоднi закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.
   - Бiльшiсть, княже, за тебе, бо ти - наш князь давнiй, ще з  Калки,  де
загинув великий князь Мстислав Романович...
   - А як боярин Дмитро? Не ма? серця на мене за те, що я не його, а тебе,
поставив тисяцьким? До нього багато хто прислуха?ться...
   - За рiзними клопотами не бачив його, княже... Але маю я одну  думку  -
породичатися з Дмитром. У мене - син Iвор, а в нього - дочка Янка...
   - Це було б добре, - промовив князь, пригладжуючи на головi рiдке  сиве
волосся. - Поговори з ним...
   - Пiсля посту зашлю сватiв.
   - Довго ждати... Домовитися можна й зараз - це ж не весiлля!
   - Гаразд, княже.
   Тут прочинилися дверi, i княжий покладник, просунувши голову, сказав:
   - Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому вiдповiсти?
   Князь переглянувся з Домажиром.
   - Проси сюди! - А коли покладник зник, здивовано розвiв руками. - Треба
ж таке: на ловця i звiр бiжить! Цiкаво, з чим вiн прийшов?
   - Може, менi вийти?
   - Сиди! Зараз i про тво? дiло поговоримо. Я буду за свата...
   До покою зайшли Дмитро з  Янкою.  Побачивши  князя  в  постелi,  Дмитро
збентежено вклонився, знiяковiв.
   - Коли б знав, княже, що ти такий хворий...
   - Нiчого, нiчого, сiдай!.. А це твоя донька?
   - Анна... Янка...
   - Гарна дiвчина. Уже на виданнi...
   - Ще молода, княже.
   - Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи -  чого  прийшов?  Гадаю,
Домажир нам не заважатиме?
   - Нi, княже. Дiло наше просте. Вчора ввечерi твоя нiчна сторожа схопила
мого смерда Добриню, який вiз менi з  Калинового  Кута  крицю.  Я  прийшов
просити за нього, щоб випустив.
   - А чому з дочкою прийшов?
   - Той смерд врятував ?? вiд  смертi  -  затулив  собою  вiд  татарсько?
стрiли. Ось чому вона тут. I ми разом просимо вiдпустити його.
   - А може, вiн у чомусь провинився?
   - Його брат, що ?хав разом з ним, клянеться, що нi. Та й я того  хлопця
знаю. Не вiриться, щоб вiн, ?дучи до  мене,  учинив  яке-небудь  зло.  Тут
якесь непорозумiння.
   Князь рушником витер змарнiле обличчя, облизнув сухi губи.
   - Менi про нього нiчого не вiдомо. - I глянув на Домажира. - А тобi?
   - I я нiчого не знаю.
   - Але ж, княже!.. - вигукнула Янка, пiдхоплюючись на ноги. - Як же так?
Зника? людина - i нiкому нiчого не вiдомо! Треба шукати!
   ?? запальнiсть розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тiлi  i  бiль  в
головi, вiн усмiхнувся i глянув на тисяцького.
   - Що, Домажире, гарна дiвчина? Я чув, у тебе ? парубок. Чом би тобi  не
породичатися з боярином Дмитром? Я згоден бути посадженим батьком.
   Домажир розплився в усмiшцi i крякнув вiд задоволення. Як  ловко  князь
повернув розмову!
   - Я давно, княже, думав про це i навiть натякав бояриновi. Так  що  все
тепер залежить вiд Дмитра. Як, боярине? Вiддаси Янку за мого Iвора?
   Дмитро нiяк не сподiвався такого повороту подiй i  тепер  сидiв  зовсiм
збентежений i схвильований. Його й без  того  рум'янi  щоки  тепер  просто
паленiли  малиновим  жаром,  а  широкi   груди   високо   здiймалися   вiд
прискореного дихання.
   Однак вiн швидко взяв себе в руки.
   - Княже, я йшов сюди, на Володимирiв двiр, щоб розв'язати одну загадку,
а ти раптом загадав зовсiм iншу. Та ще таку, яку не так просто розв'язати.
Потрiбна згода бояринi Анастасi?, а найперше - само? Янки...
   - Якщо батьки дiйдуть згоди, дiвку не питають, - сказав князь.
   Тут знову схопилася Янка, притупнула нiжкою.
   - Як це - не питають? Та, може, я того Iвора i в вiчi не хочу бачити! А
ви - замiж! Краще я на себе руки накладу, нiж пiду за нелюба замiж! Так  i
знайте!
   Домажир перестав усмiхатися i розвiв  руками.  Дмитро  почав  блiднути,
почувши, на що наважилася дочка, бо знав ?? кращiй, нiж будь-хто iнший,  i
не сумнiвався, що ?? погрози зовсiм не пустi слова. Вiн силомiць змусив ??
сiсти побiля себе, обняв за плечi.
   - Янко, заспокойся! Ти ж iще не ста?ш пiд вiнець! А говорити можна  про
все - навiть про тво? весiлля. До того  ж.  Iвор,  син  боярина  Домажира,
гарний хлопець, i кожна дiвчина в Ки?вi мала б за  честь  вийти  за  нього
замiж. Та ще коли великий князь сам бажа? бути посадженим батьком...
   - А я не бажаю! Чу?ш? Не бажаю! А  коли  я  не  бажаю,  то  навiть  сам
великий князь не змусить мене  нi  за  кого  вийти  замiж!  -  Вона  знову
схопилася i вибiгла, грюкнувши дверима, з княжого покою.
   Три немолодi чоловiки мовчки переглянулися. Домажир почервонiв з досади
та сорому, бо нiяк не сподiвався, що якесь там дiвчисько, хай навiть дочка
самого боярина Дмитра, викине такого коника - пiднесе його синовi,  та  де
там синовi - по сутi, йому,  тисяцькому,  гарбуза!  Боярин  Дмитро  розвiв
руками, намагаючись згладити непри?мне враження вiд вибрику Янки, а  князь
засмiявся, зморщивши носа i витираючи сльози з очей.
   - А хай йому  грець,  яка  дiвчина!  Га?  З  перцем!  Цiкаво,  чи  вона
вiдмовила б i мо?му синовi - княжичу? Ха-ха! Вiн чхнув i почав  витиратися
рушником. Дмитро пiдвiвся.
   - Пробач, княже, що так сталося. Головне - видужуй, а про  сватання  ми
ще, сподiваюся, поговоримо. Дивись, i Янка до того  часу  передума?.  Вона
справдi молода. Дитина ще!
   - Гаразд, почека?мо, - кволо махнув рукою князь, бо ця розмова  стомила
його. - А про того  смерда,  якого  ти  розшуку?ш,  Домажир  дiзна?ться  i
сповiстить тебе. Iди!
   Боярин мовчки вклонився i вийшов.


   5

   На зустрiч з королем Белою князь Михайло взяв з собою сина  Ростислава,
хоча княжич i опирався.
   - Король не хоче родичатися з нами, батьку, - за цi кiлька мiсяцiв,  що
я тут, нi разу  не  запросив  до  себе,  нiби  я  не  син  великого  князя
ки?вського, а простий купець. Тiльки й того, що на Рiздво та на Новий  рiк
присилав вина та кошiль винограду. Це ж пряма образа! А королiвну  Анну  я
ще i в вiчi не бачив. Може, вона слiпа або кульгава...
   - Не верзи казна-чого! - розсердився князь. - Я повинен висватати ?? за
тебе! Вона, кажуть, красуня, а твiй шлюб з  нею  змiцнить  нас  вiйськовою
пiдтримкою угорського короля! Самi проти Батия ми не висто?мо!
   До королiвського замку в Естергомi вони пiд'?хали опiвднi  в  супроводi
боярина Федора та конюшого, ?х нiхто не ждав. Ворота були зачиненi.
   - От бачиш - тебе зустрiчають так само, як i мене, -  сказав  Ростислав
зi злiстю. - Плюнув би я на все та повернув голоблi назад!
   - Не гарячкуй, все зараз з'ясу?ться, - заспокоював його князь, але було
видно, як вiн помiтно зблiд, бо не чекав такого безчестя. - Може, ми  рано
прибули?
   Конюший кiлька разiв стукнув залiзним кiльцем у ворота. Нi звуку.  Нiби
замок вимер.
   - Що ж сталося? Невже ми переплутали щось? - дивувався боярин Федiр.  -
Так нi ж - королiвський посол ясно сказав: бути до обiду. Тут щось не те!
   Нарештi, коли терпець ?м увiрвався i  вони  вже  лагодилися  сiдати  на
коней, щоб ?хати назад, ворота розчинилися, i в них показався в  супроводi
кiлькох  охоронцiв  сам  Бела  Четвертий.  Це  був  сухорлявий  чоловiк  з
сiро-матовим, половецького типу обличчям, чорним волоссям, що спадало йому
на плечi, i карими, теж половецькими,  очима.  Вiн  приязно  усмiхнувся  i
розкинув руки для обiймiв.
   - Пробач, брате, що запiзнився. Важливi дiла затримали мене, -  сказав,
обнiмаючи князя. - ?х завжди у правителiв - хоч вiдбавляй! Сам зна?ш...  А
тим часом - прошу до замку!
   В невеликiй кiмнатi з високою склепiнчастою  стелею  i  двома  високими
вузькими вiкнами уже був накритий стiл - для  трьох  осiб  -  для  короля,
князя i княжича. Товмач, молодий чорнявий  русин  з  Пiдкарпатсько?  Русi,
сидiв збоку i пильно пантрував за кожним порухом короля.
   Меткий мовчазний чашник  наповнив  келихи  вином  i  нечутно  вийшов  з
кiмнати.
   - За твiй при?зд, брате, -  пiдняв  свого  келиха  король.  -  За  тво?
здоров'я, за здоров'я твого сина Ростислава i всi?? родини!
   Князь чекав, що король скаже "мого мойбутнього зятя", та вiн  обмежився
сухими словами "твого  сина  Ростислава".  Це  непри?мно  вразило  Михайла
Всеволодовича.  Коли  випили  й  трохи  закусили,  вiн  вiдразу  ж   пiшов
навпростець:
   - Брате, я при?хав сюди здалеку, з самого Ки?ва, щоб просити у тебе для
сина Ростислава руки тво?? доньки Анки та вiйськово? допомоги проти Батия.
Не приховаю, що далеко по свiту рознеслася  слава  про  незрiвнянну  красу
королiвни, ?? розум та дiвочу  цнотливiсть,  а  про  твою  вiйськову  силу
начуваний кожен на Русi.
   - Дякую, брате, за добрi слова, - вiдповiв Бела. - Шкода, що королева i
моя донька Анна зараз вiдсутнi i не можуть ?х  чути,  а  то  б  вони  дуже
втiшилися ними. Однак я ?м передам ?х, щоб вони знали, як високо шанують у
свiтi угорську королiвну, ?м буде при?мно це знати.
   - Гаразд, брате. Тепер ми хотiли б почути твою вiдповiдь. -  Вiдчуваючи
внутрiшнiм чуттям нещирiсть короля, князь Михайло вирiшив не  церемонитися
i пiти напролом. - Що ти нам скажеш? Чи буде твоя згода  на  шлюб  княжича
Ростислава з королiвною Анною?
   Бела випростався, примружився, нiби збирався з думками,  а  потiм  тихо
сказав:
   - Княже, ти зна?ш, що я прийняв у мою землю хана Котяна з  ордою,  мого
дядька по матерi?
   - Знаю.
   - Але ти не зна?ш, якого лиха накликав я цим самим на себе  i  на  свiй
народ. Батий вимага?, щоб я вигнав половцiв геть...
   - При чому тут хан Котян, брате? Я питаю про королiвну Анну?
   - Е-е, зв'язок тут прямий... Ось i ти при?хав не так по мою  дочку,  як
шукати союзу проти Батия... Я це знаю... Та щоб ти зрозумiв, послухай,  що
пише клятий язичник. - Король щось шепнув товмачевi -  той  подав  червону
теку, що лежала на високiй конторцi бiля вiкна. Король вийняв  з  не?  два
пергаментнi аркушi i один з них, розправивши, притиснув лiвою рукою. - Ось
той лист, написаний язичницькими лiтерами татарською  мовою.  Брат  Ордену
проповiдникiв Юлiан ходив у  Велику  Угорщину[51]  i,  повертаючись  назад
через землю Суздальську, одержав  його  вiд  князя  суздальського,  а  той
вiдiбрав його вiд ханських послiв, що ?хали до  мене.  Отож  послухай,  що
пише Батий: "Я, хан, посол Царя Небесного, якому вiн дав владу над  землею
пiдносити тих, хто пiдкоря?ться менi, i придушувати тих,  хто  противиться
менi, дивуюся тобi, королю угорський. Хоча я  втридцяте  посилаю  до  тебе
послiв, ти чомусь нi одного з них не повернув до мене назад,  та  й  сво?х
послiв анi листiв не шлеш. Знаю, що ти король багатий  i  могутнiй,  i  що
много у тебе во?нiв, i один ти правиш великим королiвством.  Тому-то  тобi
важко по добрiй волi менi пiдкоритися. А це було б краще i  кориснiше  для
тебе, коли б ти пiдкорився менi добровiльно. Дiзнався  я  зверх  того,  що
рабiв мо?х, ку-манiв, ти трима?ш пiд сво?м захистом. Я наказую тобi надалi
не тримати ?х у себе, щоб через них я не став проти  тебе.  Куманам  легше
тiкати, нiж тобi, оскiльки вони, кочуючи в  шатрах,  можливо,  i  в  змозi
тiкати. Ти ж, живучи в будинках, ма?ш замки i мiста: як же  тобi  уникнути
руки мо???"
   Король замовк i пiдвiв очi на Михайла Всеволодовича.
   - Ну й що? - спитав князь. - Так вiн погрожу? всiм.
   - Я не хочу ще одно?  погрози  iз-за  шлюбу  мо??  доньки  з  ки?вським
княжичем.  Зрозумiй  мене,  брате,  так,  як  я  тебе  розумiю.  Ти  хочеш
вiйськового союзу зi мною, щоб спiльно  стати  проти  Батия,  бо  вiн  уже
пiдiйшов пiд тво? стiни.  А  я  не  хочу,  щоб  вiн  взагалi  потикався  в
Угорщину. Досить менi й того, що Котян зi сво?ми половцями навiв  його  на
мiй слiд. А тепер ще й ти хочеш пiдбурити Батия до нападу на мою землю!
   Михайло Всеволодович розвiв руками.
   - Ну, от - усi ми так: моя хата скраю! Брате, ти робиш велику  помилку!
Чи так, чи iнак, а Батий коли-небудь добереться i  до  тебе.  Згада?ш  мо?
слова! Згада?ш, та буде пiзно! Якщо ми - ти,  я,  князь  Данило,  польськi
князi - не об'?дна?мося та не зупинимо  Батия,  тодi  вже  нiхто  його  не
зупинить!
   - Може, вiн далi i не пiде, якщо його не дражнити?
   - Мала на це надiя! - вигукнув роздратовано князь Михайло. -  Вiн  хоче
пiдкорити весь свiт! Такий, кажуть, заповiт сво?м  синам  та  онукам  дав,
умираючи, Чiнгiсхан.
   Бела опустив голову, довго думав. Потiм, зiтхнувши, вiдповiв:
   - Коли б же, брате, я сам правив Угорщиною!  Так  де  там!  Наплодилося
стiльки сво?х королев'ят-можновладцiв, бояр-банiв, що не  знаю,  як  ?х  i
приборкати. Не я ?м, а вони менi кажуть, що робити i що  чинити!  Мало  не
зiпхнули мене з трону, коли дiзналися, що я дав  притулок  хану  Котяну...
Ось так, княже! Нi, не можу я пiти на союз з тобою - нi на шлюбний, нi  на
во?нний, бо страшно менi не тiльки Батия, а й ворога домашнього!
   - Це тво? останн? слово?
   - Так, це мо? останн? слово!
   Ки?вськi князi переглянулися i рвучко пiдвелися -  вийшли  з-за  столу.
Михайло Всеволодович, зблiдлий, враз  постарiлий,  скрушно  похитав  сивою
головою. Вiн мало не плакав: в одну мить розбилися, розлетiлися  всi  його
надi?. З ким же рятувати Ки?в? З одним Данилом Галицьким? Але з  ним  вони
вже виступали проти татар на Калцi - i що з того сталося?
   - Ех, королю, королю!  -  зiтхнув  важко.  -  Нерозумно  чиниш!  I  нас
залиша?ш на поталу, i себе пiдставля?ш пiд удар! Та  що  вдi?ш?  Залишайся
здоровий, а ми рушимо до князiв польських... Може, у них знайдемо  те,  що
шука?мо.


   6

   По вiд'?здi князя Михайла з Галича минув тиждень. Потiм  минув  другий.
Данило Романович не знаходив собi мiсця. Де  ж  подiлася  сестра,  княгиня
ки?вська? Вже давно пора ?й бути тут! Навiть  не  поспiшаючи,  можна  було
дiстатися сюди за сiм днiв. Хай за десять. Але ж минуло п'ятнадцять! Де  ж
вона?
   Тепер кожен новий день вiн починав з одного i того ж запитання:
   - Чи прибула княгиня Олена?
   - Нема?, княже, - винувато вiдповiдав двiрський Вавило.
   - Щось трапилося! Щось трапилося з нею в дорозi! - зiтхав Данило.
   Але що? I як про те дiзнатися?
   Вiн посилав гiнцiв рiзними шляхами, по яких могла ?хати  сестра,  однак
тi поверталися нi з чим. Не ?хала.
   Нiхто не бачив.
   Нарештi одного дня в Галич прискакав гонець iз  Кам'янця-Болохiвського,
що на Случi, подав князевi цидулку, написану поспiхом.
   "Брате, - писала княгиня, - порятуй! Поспiшаючи в Угри,  князь  Михайло
залишив мене у Звижденi, i я поволi ?хала до тебе. А в Болохiвськiй землi,
в  Колодяженi,  напав  князь  Ярослав  Iнгварович  i   захопив   разом   з
домочадцями, дружиною невеликою та челяддю. Згадав стару  свару  з  князем
Михайлом i трима? у себе як полоненикiв..."
   Данило з досадою стукнув кулаком по столу.
   - Якесь прокляття тяжi? над родом Рюриковичiв! Брати, а живемо, як лютi
вороги! - I пiдвiв очi на гiнця. -
   Де ж зараз княгиня Олена?
   - В Кам'янцi на Случi. Князь Ярослав силою захопив також це мiсто.
   - Ще тiльки цього не вистачало!  Та  чи  вiн  сповна  розуму?  Половина
Русько? землi лежить у розрусi, на  порозi  нашо?  хати  сто?ть  Батий  зi
сво?ми кривавими ордами, а вiн нову котору[52] розпочина?!
   Князь охопив голову руками i так сидiв довго,  похитуючись  з  боку  на
бiк. Потiм, важко зiтхнувши, поглянув на гiнця, на його стомлене  лице  та
забрьоханий весняною грязюкою одяг.
   - Ти ось що, парубче: пообiдай та лягай вiдпочивати. А я  напишу  листа
князю Ярославу - по?деш з мо?ми гiнцями!
   - Гаразд, княже, - вклонився молодик i вийшов в покою.
   Князь Данило пiдiйшов  до  високо?  конторки,  що  стояла  бiля  вiкна,
розправив невеликий аркуш пергаменту, вмокнув бiле гусяче перо в каламар i
вивiв першi слова послання: "Брате Ярославе, вiдпусти сестру до  мене,  бо
Михайло обом нам зло замишля?..."
   Данило не лукавив: близькi родичi, вони з Михайлом не раз  сходилися  в
бою, як вороги, а потiм мирилися i вже спiльно воювали проти iнших князiв.
Теперь же, коли б вiн  не  визволив  княгиню  Олену  з  ??  домочадцями  i
челяддю, Михайло поклав би зло не тiльки на Ярослава, а й на нього.  Та  й
взагалi - як можна не заступитися за сестру?
   Написавши коротке послання, присипав  його  сухим  пiском,  щоб  швидше
висохло, i погукав двiрського.  Потрiбно  було  пiдiбрати  i  спорядити  в
дорогу топкових гiнцiв.


   7

   Добриня давно загубив лiк дням i тижням, бо в  ямi  стояла  безперервна
нiч - холодна, волога, тривожно-жорстока. Лише  раз  на  добу  чиясь  рука
вiдтикала вгорi вузьке вiконце i подавала вниз окра?ць черствого хлiба  та
глечик води. Тодi в яму заглядав блiдий промiнчик ранкового  -  найчастiше
сiрого, туманного - свiтла, i по ньому вiн спочатку лiчив днi  неволi,  та
згодом, збившись з лiку, перестав. Що з того, що вiн знатиме, скiльки часу
провiв тут? Адже нiхто не сказав, скiльки ма? провести. Рiк?  Два?  Чи  до
самого скону?
   Найбiльше дошкуляли i гнiтили його темрява i  холод.  До  вiконця,  щоб
вiдiткнути його i впустити трохи свiтла, вiн не мiг дотягнутися. А хоч  би
й мiг, то утримався б вiд такого необережного вчинку, бо iнакше  б  зовсiм
тут замерз. Холод, або, швидше, якась могильна  сирiсть,  затхлiсть  ще  в
першу нiч, як вiн сюди потрапив, забралися пiд його  одяг,  пронизали  все
тiло i не полишали ось уже який час.
   Та найстрашнiшим був розпач, що народився  i  вирiс  iз  безнадi?.  Вiн
з'явився не вiдразу. Спочатку думалося. Що ось-ось його витягнуть  звiдси.
Хай на краще чи на гiрше, а витягнуть, випустять,  i  вiн  побачить  бiлiй
свiт. Але минав час -  i  нiхто  не  приходив,  не  випускав.  Про  нього,
зда?ться, просто забули. Та, власне, i зна? про нього лише один чоловiк  -
Доман. То, може, вiн нiкому нiчого про нього не сказав i полишив його  тут
на довiчно, аж до загибелi? Може, Iванка злочинцi пристукнули у пустинному
завулку, щоб не було свiдка, а його навмисне кинули сюди,  щоб,  перш  нiж
загинути, вдосталь намучився?
   З таких думок виникла безнадiя, а з не? вродився вiдчай, разпач.
   Одного разу, коли у вiконечку  блиснуло  свiтло  i  безмовний  наглядач
опустив йому на мотузцi черствий окра?ць  хлiба  i  глечик  води,  а  вiн,
переливши воду у свiй посуд, сiпнув за мотузку, що, мовляв, готово, раптом
здалеку долинув приглушений дiвочий голос:
   - Добрине! Добрине! Де ти? Добрине-е!
   Вiд несподiванки вiн завмер. Хто це? Невже Янка?
   Нiби ?? голос! Вiн кинувся до вiконця,  схопився  руками  за  холодний,
осклизлий зруб i щосили загукав:
   - Янко! Янко! Я тута-а!
   Але було пiзно. Поки вiн стояв, остовпiлий, i думав, хто б це мiг бути,
поки надумав крикнути, наглядач заткнув вiконце, i його  розпачливий  зойк
завмер у темнiй ямi. Стало тихо i темно.
   Тепер хоч кричи, хоч головою бийся в стiну - нiхто не почу?.
   Добриня поставив глечика в куток, зверху поклав хлiб i сам опустився  у
знемозi на брудну холодну пiдлогу.
   Що це було? Чий голос вiн чув? Невже Янчин? Чи йому примарилося?
   Отже, його не забули? Його розшукують? Хто? Боярин Дмитро?  Янка?  Брат
Iванко?.. Отже, ? надiя, що наступить день,  коли  його  муки  скiнчаться?
Брязне засув на лядi, що вiдгороджу? його вiд бiлого свiту,  i  вiн  стане
вiльним?
   Навже це може бути?..
   А якщо це все мана? Якщо голос Янки лише вчувся йому, приснився наяву?
   Вiн торкнув себе за палаючого лоба, провiв долонею по худому, зарослому
м'якою бородою обличчю i, згорбившись, мимоволi застогнав.  Свiтла  надiя,
що блиснула в його душi, як зоря, раптом потьмянiла, погасла,  i  в  серце
безшумно, як вуж, знову почав заповзати вiдчай.


   8

   Тисяцький Домажир iз сином Iвором заявилися  в  недiлю  -  якраз  перед
обiдом, коли вся сiм'я ще не зiбралася,  а  за  широким  i  довгим  столом
сидiли вже боярин Дмитро з бояринею та  метушилися  чашники,  розставляючи
посуд.
   Боярин Дмитро не мав на Домажира серця i не вiдчував образи за  те,  що
той, з наказу князя, перейняв у нього владу в Ки?вi.  Все  в  цьому  свiтi
таке нестале, непостiйне, мiнливе, що ображатися на будь-кого  за  подiбну
змiну просто було б i нерозумно, i смiшно. Вчора - я,  сьогоднi  -  ти,  а
завтра, дивися, хтось третiй. Бо нiчого нема? вiчного  пiд  зорями  -  все
пливе, все мина?... Однак, як людину, Домажира Дмитро недолюблював: було в
ньому щось нещире, слизьке. На устах - усмiх, а в душi -  щось  хитреньке,
непевне. Зразу й не розбереш - що за людина?
   Однак привiтав його приязно.
   - Дорогий боярине, прошу до столу!
   Домажир перехрестився на образи, розгладив цупкою п'ятiрнею рудого чуба
i кошлату бороду.
   - Хлiб-сiль господинi i господарю. Щастя домовi сьому!  -  Вiн  сiв  на
лаву i показав Iворовi, веснянкуватому парубковi, на мiсце поряд з  собою.
- Та не обiдати ми завiтали до тебе, боярине, а хочемо  погомонiти,  як  я
колись обiцяв, про твою доньку Янку, що, кажуть, ще привабнiше розцвiла  i
стала окрасою Ки?ва. Чи не могли б  ми  з  тобою  та  бояринею  Анастасi?ю
породичатися?  Гляньте  на  мого  парубка  -  чим  не  красень?  Вже   ма?
вiсiмнадцять лiт, пiсля мене успадку? дiм, сукновальнi i  млини,  землi  i
лiси. I здоров'ям бог не обдiлив, i розумом. А що трохи веснянкуватий,  то
з лиця води не пити...
   Iвор почервонiв, i веснянки на носi проступили  ще  яскравiше.  Вiн  це
знав, але нiчого з собою подiяти не мiг - червонiв ще дужче.
   - Тату! - прошепотiв знiяковiло.
   Та Домажир тiльки махнув на нього рукою i вiв далi:
   - Пора вже йому обзаводитися сiм'?ю... От я й подумав,  Дмитре,  чи  не
гаразд нам буде поженити наших дiток та  й  самим  об'?днатися  i  тримати
владу в Ки?вi? Га? Вчора ти був тисяцьким, сьогоднi - я, а завтра, дивись,
ти знову вивернешся - i менi  буде  пiдтримка.  Бо,  скажу  я  вам,  князь
Володимир Рюрикович уже на ладан дише. На видужання - нiяко? надi?.  От-от
Бог прийме його душу...
   - Невже такий плохий?
   - Гiрше бути не може... Уже й соборували... Тане, мов свiчка...
   - Не щастить Ки?ву на князiв, - похитав головою Дмитро. - Та ще в такий
час!
   - Час справдi важкий i непевний, - погодився тисяцький.
   - А ти заходився сина женити! - ухопився за його слова Дмитро. -  Чи  ж
на добро се?
   - Хтозна - на добро се чи на лихо. Та коли так мiркувати, то й жити  не
захочеться, - заперечив Домажир. - Справдi, нападе на нас Батий чи,  може,
ранiше дiдько його схопить - ще баба надво? ворожила, а ми живi i про живе
повиннi дбати.
   - Може, й так, - погодився Дмитро i звернувся до бояринi:
   - Тодi клич,  Анастасi?,  Янку  та  всiх  наших  домочадцiв  до  столу.
Пообiда?мо та гуртом i подума?мо. А передусiм - запита?мо дочку: хоче вона
замiж чи нi? Бо ж молода ще! I силувати ?? я не хочу...  Ми  з  Анастасi?ю
бралися по любовi, то й дочцi того бажа?мо...
   - По любовi! - хмикнув Домажир. - Яка  химера!  Пiп  обвiнча?  -  от  i
полюбляться!
   Бояриня вийшла i хутко повернулася з Янкою. Невдовзi за ними до горницi
зайшли Микола та Степан з сiм'ями. Враз  стало  людно  i  гамiрно.  Та  як
тiльки Дмитро кашлянув i пiдвiв очi, всi вмить затихли. Навiть дiти.
   Боярин пiдняв чашу.
   - Дорогi мо?, до нас у гостi завiтав тисяцький  Домажир  Бориславич  iз
сином Iвором. Побажа?мо ж ?м доброго здоров'я та смачного обiду!
   Всi пiднесли чашi.
   - Дякую, боярине! - сказав Домажир i перший приклався до духмяно? сити.
   Горниця враз сповнилася гамором, розмовами, брязкотом посуду та дитячим
смiхом. Одна Янка сидiла мовчки. Лице ?? зблiдло, а в очах зача?вся страх.
"Це ж по мою душу прибули вони сюди, - кольнуло  ??  в  серце.  -  По  мою
душу!.. Бач, старий шкарбан i сина притягнув на розглядини! А той витрiщив
баньки, мов теля, придивля?ться! Не придивляйся -  не  купиш!  Аби  тiльки
батько силою не змусив..."
   Дмитро помiтив ?? настрiй, прочитав страх  в  очах  -  i  пiдбадьорливо
усмiхнувся, нiби хотiв  викликати  усмiх  i  на  ??  устах.  Але  Янка  не
усмiхнулася у вiдповiдь. Останнiм часом, як зник Добриня i вони з  батьком
не змогли його розшукати, бо Домажир сказав,  що  нi  вiн,  нi  його  люди
нiчого про парубка не знають, вона замкнулася в  собi  i  усмiхалася  дуже
рiдко, хiба що до маленьких племiнникiв, з якими любила бавитися.
   Взагалi в ?? душi робилося щось таке, чого вона й сама  не  розумiла  i
про що нi з ким  порадитися  не  смiла.  Несподiвана  зустрiч  з  Добринею
перевернула ?? життя. До того  вона  була  дитина,  пiдлiток,  отроковиця,
безтурботно жила собi в сповненому достатком батькiвському домi, нi про що
серйозне не думала, а  втiшалася  новизною  всього,  що  оточувало  ??,  -
сонцем, мiсяцем, зимовими вiхолами,  весняними  воркiтливими  струмочками,
спiвом жайворонкiв та п'янким запахом молодого  зела,  лiтнiми  бурхливими
грозами та янтарним наливом садiв, осiннiми зграями  чорного  вороння,  що
злiталося до Ки?ва з навколишнiх лiсiв, а в сiм'? -  незмiнною  увагою  та
любов'ю як до найменшо?.
   I раптом все потускнiло, померкло. Життя  роздiлилося  навпiл:  те,  що
було до зустрiчi з Добринею, i  те,  що  настало  тепер.  Цей  незвичайний
смерд,  половецький  пастух,  татарський  невiльник  чомусь,   як   вихор,
ввiрвався в ?? життя i в ?? юне  серце.  Чи  вона  знайшла  в  ньому  щось
особливе? Так, вiн був не такий, як iншi, кого  вона  бачила  в  Ки?вi,  в
боярських хоромах. Вiн прийшов iз чужого ?й свiту,  незнаного  степу,  вiд
смердючих половецьких  багать  та  залитих  руською  i  татарською  кров'ю
сплюндрованих мiст, вiд нього вiяло  напiвдикою  силою  степового  коня  i
разом з тим досвiдом i розумом людини, набагато старшо? за не?, людини, що
не тiльки бачила смерть довкола себе,  а  нiби,  як  здалося  ?й,  i  сама
вирвалася з ?? чiпких пазурiв.
   На ньому не було  вишуканого  одягу  з  дорогих  тканин,  що  виробляли
ки?вськi чи заморськi умiльцi, не було i позолочено? збро?, як у ки?вських
молодих боярчукiв; у першу зустрiч, коли вона побачила його у батькiвськiй
горницi за трапезним столом, вiн ?й  здався  просто  дикуном  -  зарослим,
бородатим, розпатланим, в одязi з чужого плеча, в чому  вiн  сам  зразу  ж
признався,  з  почервонiлим  вiд  морозних  вiтрiв  обличчям  i   мiцними,
потрiсканими до кровi кулаками. Але якi в нього були очi! ?й  здалося,  що
вiн поглянув на не? так, як вона дивилася, бувало, на перший весняний ряст
- зачудовано i нiжно. Так на не? не дивився нiхто - i вiд  того  серце  ??
здригнулося i завмерло вiд солодкого щему.
   Хiба можна забути ту мить?
   Звичайно, вона знала, що вiн не князь, не боярин, не купець i навiть не
ремiсник, а простий смерд. Правда - вiльний! Не раб, не закуп, а  вiльний!
I все ж - смерд! Та коли поглянула в його чистi i чеснi  очi,  а  особливо
коли побачила його постриженим, поголеним, на багато рокiв помолодiлим, то
геть вiдiгнала думки про те, що вiн  смерд,  та  сповна  вiддалася  сво?му
першому дiвочому поривовi, сво?му блискавично розквiтлому почуттю.
   Як це з нею трапилося, вона не розумiла.  Та  й  не  дуже  дошукувалася
причини. Знала одне - вона раптово  стала  iншою.  Була  дитиною  -  стала
дорослою. Була безтурботною, а тут вiдчула, як щось незвичне i незвичайне,
та?мниче невидимими сiтями обплутало ?? серце i прив'язало до однi?? тепер
для не? на свiтi мило? людини - Добринi. Як це  трапилося,  було  для  не?
незбагненною та?мницею. Але - трапилося. I чим  бiльше  часу  минало,  тим
сильнiше розгорялося полум'я в ?? юному палкому серцi, ?й хотiлося  бачити
Добриню, розмовляти з ним, а вона не мала тако? змоги,  i  це  мучило  ??,
дратувало, так що вона швидко вiдчула, що кохання - це не тiльки  радiсть,
а й невгасиме горе. А коли дiзналася  вiд  Iванка,  що  Добриня  загадково
зник, вона втратила спокiй i сон, хоча нiкому нi словом не обмовилася  про
це i думала, що жодна душа в свiтi не здогаду?ться про ?? почуття  болю  й
розпачу.
   Так вона думала, молодесенька i недосвiдчена.
   Так вона думала.
   А насправдi батько, боярин Дмитро, давно  помiтив,  що  з  дочкою  щось
сталося. Його пильне око вiдразу, ще по вiд'?здi Добринi, побачило  зажуру
в очах Янки, а потiм, коли парубок зник, глибокий бiль i душевну  муку.  I
вiн зрозумiв усе. I в  ту  ж  нiч  подiлився  сво?м  здогадом  з  бояринею
Анастасi?ю.
   - Цей смерд не  повинен  бувати  в  нашiй  господi!  -  сказала  твердо
бояриня. - Янка ще дитина i встигне знайти собi достойну пару! Зник - от i
добре! Мине мiсяць, пiвроку - i Янка забуде його iм'я!
   - А якщо це справжн? кохання?
   - Ну, то й що? Хiба ти погодишся мати  зятем  смерда?  Нас  увесь  Ки?в
засмi?! Ти не повинен шукати його!
   Дмитро промовчав. Звичайно, Ки?в буде здивований. Але ж  i  Янку,  свою
?дину доньку-пестунку, жалко. I перед тим парубком, Добринею, совiсно... У
боярина були сво? погляди на життя i на поряднiсть - i вiн таки розшукував
Добриню, хоча безуспiшно. Хлопець як у воду впав.
   Не знала Янка, що тут, за столом, ? ще одна людина,  хитра  й  не  менш
досвiдчена, умудрена життям, як ?? батько, яка ще в покоях  хворого  князя
розгадала душевне сум'яття дiвчини. Це був тисяцький  Домажир.  Зiставивши
зникнення смерда, про якого вiн справдi нiчого не знав, з заступництвом за
нього боярина Дмитра i з незвичайною схвильованiстю його дочки, вiн  зразу
здогадався, якi почуття привели юну бояришню до  князя.  Правда,  великого
значення вiн цьому не надав,  бо  не  мiг  навiть  уявити,  щоб  Дмитро  з
Анастасi?ю вiддали доньку за смерда. Але, розгадавши цю загадку, i пальцем
не ворухнув, щоб розшукати якогось там Добриню, якого, вiн не  сумнiвався,
хтось iз його людей або вже вiдправив на той свiт, або заховав так,  що  i
вдень зi свiчкою не знайдеш.  Вiн  навiть  допускав,  що  смерд  сидить  у
князiвському порубi, бо якщо його схопила княжа  сторожа,  то  запроторила
тiльки туди. Ну, й що? Хай сидить!
   Янка мляво жувала якийсь несмачний кусок, що  не  лiз  ?й  у  горло,  i
думала про те, як вiдкараскатися вiд несподiвано? напастi, i не могла дати
ради сво?м думкам.  Все  сплуталося  в  ??  головi,  все  здавалося  таким
складним i нерозв'язним - зимовий наскок татар, Добриня,  його  зникнення,
тисяцький Домажир, його син... I чому вона така  нещасна?  Чого  всi  лиха
свiту разом упали на ?? голову?
   Перебуваючи в задумi, вона не прислухалася до розмов, що, в мiру  того,
як на?дкiв та напо?в зменшувалося на столi, все посилювалися.  Тому,  коли
почула сво? iм'я, вимовлене  гучним  Домажировим  голосом,  здригнулася  i
пiдвела очi.
   - Що?
   - Про тебе тут мова, Янко, - сказав батько, зрозумiвши,  що  дочка  так
була заглиблена в сво? думки, що нiчого не чула.  -  Боярин  Домажир  хоче
женити Iвора, свого сина.
   - Той хай женить, - байдужим голосом вiдповiла Янка.  Брати  Микола  та
Степан голосно зареготали, а бояриня Анастасiя, осудливо глянувши на  них,
так що вони враз замовкли, твердо промовила:
   - Янко, ти не зрозумiла. Боярин Домажир просить для  сина  Iвора  тво??
руки!
   - Що? - стрепенулася Янка. - Мо?? руки? Для Iвора?
   Вона зблiдла.
   - Так! - з притиском сказала мати. - I ти повинна погодитися!
   - Нiколи! - вигукнула дiвчина, схоплюючись на ноги. - Чу?те - нiколи!!!
Я ще не хочу йти замiж! Не хочу! Навiщо ж ви мене проганя?те з дому?
   - Янко, ну хто ж тебе проганя?? Опам'ятайся! - лагiдно промовив  боярин
Дмитро. - I в думцi у нас такого не було! Та й нiхто тебе не змушу? зараз,
сьогоднi, йти замiж. Це ж тiльки заручини. А до замiжжя далеко -  пiвроку,
рiк або й два... Коли ти скажеш...
   Янка глянула в вiчi батьковi i хотiла щось вiдповiсти, але  в  цю  мить
дверi до боярсько? горницi швидко розчинилися, i ввiйшов  двiрський,  який
голосно сповiстив:
   - Боярине, щойно з Володимирового града прискакав гонець  вiд  княгинi.
Вона просить тисяцького Домажира  негайно  прибути  до  не?.  Помер  князь
Володимир Рюрикович!
   Вiсть була оглушлива. Всi схопилися з мiсць.
   - Що? Помер князь? Яке лихо! Домажир перехрестився.
   - Упоко?вся нарештi, бiдолаха. Не князював  останнi  мiсяцi,  а  тiльки
мучився. - I повернувся до Дмитра. -
   По?демо, боярине! Твоя присутнiсть там нинi теж потрiбна. А наше дiло з
жениханням вiдкладемо до лiпших часiв...
   Вiн похапцем попрощався  i,  супроводжуваний  розгубленим,  сконфуженим
Iвором, швидко попрямував до виходу.
   Дмитро почав збиратися теж.
   - I я з тобою, тату, - попросилася Янка.
   - I ми, - виступили наперед Микола та Степан.
   - Добре, по?демо. Там зараз  збереться  все  ки?вське  боярство.  Помер
князь! Михайло Всеволодович покинув нас, цей помер... Що буде з Ки?вом?  З
нами?
   Вони сiли в запряжений парою коней вiз i незабаром, поминувши Софiйськi
ворота, зупинилися на Бабиному торжку, перед  князiвськими  хоромами.  Тут
уже стояло кiлька осiдланих коней. На подвiр'? -  бiганина,  туди  й  сюди
снували лiпшi мужi, молодi гриднi,  челядники.  Поспiшали  до  князiвських
хоромiв стурбованi бояри. Кожного хвилювало: хто ж тепер  стане  князем  у
Ки?вi?
   Дмитро коротко кинув сво?м:
   - Гуляйте тут, у дворi, Я скоро вийду, - i теж зник у розчинених дверях
князiвського терему.
   Янка знала, що в глухому закутку двора десь ? поруби,  страшнi  глибокi
ями, в яких перебувають, конаючи в голодi та  холодi,  рiзнi  злочинцi  та
небажанi князю  люди.  Вибравши  хвилину,  коли  брати  завели  розмову  з
прибулими боярами, вона непомiченою шаснула в гурт челядi i попростувала у
глибину двору.
   Назустрiч стара челядниця несла в кошику торбину з борошном.
   - Помагайбi, тiтонько! - приязно привiталася  до  не?  Янка.  -  Чи  не
скажете, де тут поруби?  Хочу  страдникам  нужденним  за  упокiй  князево?
душеньки милостиню подати.
   - Добра ж ти душа, дитино, - вiдповiла стара. - Йди ось цi?ю  стежечкою
до ста?нь, а там i побачиш, у кутку...  Та  до  сторожiв  не  пiдходь,  бо
проженуть!
   - Дякую, тiтонько! - I Янка поспiшила в далекий .закуток двору.
   Поруб  вона  впiзнала  по  батькових  розповiдях   вiдразу.   Це   була
присадкувата мiцна будiвля з товстих соснових колод. Над  самою  землею  -
вузенькi вiконечка, однi заткнутi якимось  ганчiр'ям,  iншi  порожнi,  мов
бiйницi на вежах. Янка вiдразу здогадалася: скiльки вiконець - стiльки  ям
пiд порубом, темних, заплiснявiлих. Може, в котрiйсь iз них i Добриня?
   Бiля одного вiконечка порався  старий  гридень.  Янка  спочатку  хотiла
запитати у нього, чи не вiда? вiн в'язня по  iменi  Добриня,  але  тут  же
згадала пересторогу челядницi i вирiшила дiяти iнакше.
   - Добрине! Добрине-е!  -  раптом  голосно  загукала  вона.  -  Озовися,
Добрине!
   У вiдповiдь - тиша.  Гридень  заткнув  затичкою  вiконце  i,  крекчучи,
пiдвiвся, приставив долоню до вуха, як це роблять глухуватi люди.
   - Ти мене, бояришне? Га? Чи кого  гука?ш?  Янка  зрозумiла,  що  старий
недочува?.
   - Дiдусю, я шукаю тут одного чоловiка -  Добринею  зветься.  Не  зна?те
часом? Я заплачу вам!
   - Га? Як зветься?
   - Добринею.
   - А-а!.. Не знаю, не знаю... ? тут - сидять... А як звуться, менi нiхто
не каже... Мо? дiло маленьке - подати хлiба та води,  щоб,  коли  помруть,
грiха на душi нi в мене, нi в кого iншого не було. А як зовуться... Не мо?
то дiло... Та й ти, дiвонько-бояришне, йди звiдси,  бо  побачить  старший,
то... Йди, йди вiд грiха!
   Янка провела поглядом по сiрих колодах, по вузьких  душниках  i,  важко
зiтхнувши, опустивши плечi, поволi, мов ураз постарiла, поколивала  назад,
до братiв, а там, сказавши, що болить голова, заспiшила додому...


   9

   Пiсля  похорону  Володимира  Рюриковича,  пiсля  урочисто  вiдправлених
дев'ятин та сороковин, Ки?в затих, присмирнiв, ждав бiди.  З  Половецького
поля  доходили  глухi,  але  страшнi  вiстi:  татари  гасали  по  степу  -
виловлювали останнiх половцiв, що ще не здалися ?м, i  нещадно  винищували
або  перетворювали  на  сво?х  рабiв.  Кiлька  половецьких  племен,   яким
пощастило  вислизнути  з  татарських  облав  i  сховатися  в  Криму,  були
затиснутi в безводному i безплiдному закутку Куль-Оби[53]  i  там  вимерли
вiд голоду. Весь безконечний степ вiд Волги до Кавказу i до Дунаю опинився
в руках Батия.
   Куди направить свого бойового коня кривавий хан тепер?
   На Ки?в?
   Якщо правдi, що вiн мрi? виконати заповiт  свого  дiда,  Чiнгiсхана,  i
зiвоювати всi народи ?вропи аж до Останнього)  моря,  то  не  минути  йому
Ки?ва!   Пiсля   падiння   Переяслава   та   Чернiгова   на    шляху    до
Галицько-Волинського князiвства, а там i до Польщi, Угорщини та нiiмецьких
князiвств - вiн перший. Його вiн не обмине!!
   А як оборонятися? Князь помер, дружини нема?,  та  й  збро?  обмаль.  I
князiвськi, боярськi та купецькi комори майже порожнi. На випадок тривало?
облоги чим годувати киян?
   Потрiбен був господар. Князь!
   Боярська дума, що зiбралася в гридницi, нi до яко? одностайно? думки не
дiйшла. Однi пропонували послати  послiв  до  Михайла  Всеволодовича,  щоб
повернувся, iншi заперечували: "Вiн утiк вiд нас! У ту  саму  хвилину,  як
татари оточували мiсто... Як його приймати назад? Щоб знову втiк i покинув
Ки?в напризволяще?" Третi перебирали всiх князiв, близьких i далеких,  якi
не мали зараз волостi, але нiкого не знаходили такого, кого б хотiли  всi.
Домажир же i тi, хто його пiдтримував, взагалi вважали, що  жодного  князя
?м не потрiбно.
   - Обiйдемося без князiв! - гукав тисяцький. - Створимо свою,  боярську,
дружину! Дамо зброю городянам! Боярська дума - вище князя!
   В цьому було щось розумне, коли б не випирало Домажирове бажання самому
захопити ту владу, яка  належала  князевi.  Це  бажання  вiдчували  всi  i
одностайно заперечили тисяцькому.
   - Як можна без князя! Хто ж очолить вiйськову силу киян,  коли  потреба
настане? Може, ти, Домажире? Коли галас трохи затих, пiдвiвся Дмитро.
   - Доброчеснi бояри ки?вськi, - промовив вiн. - Здавна повелося так, щоб
у Ки?вi був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землi нашо?!
Вiн був нам батьком i вiйськовим вождем, а  ми  були  його  опорою...  Тим
бiльше потрiбен князь зараз, коли загрожу?  нам  страшна  сила  -  Бати?ва
орда! I не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-во?н, що ма?  добру
дружину i не раз зустрiчався з ворогом у полi...
   - Кого ма?ш на увазi, Дмитре? Кажи!
   - ? такий князь. Це Данило Романович Галицький... Нема зараз князя, щоб
був сильнiший за нього! Пiд його рукою Галицьке  i  Волинське  князiвства,
вiн вибив угрiв з нашо? землi, позаторiк погромив нiмецьких лицарiв,  ляхи
бояться пiдняти проти нього меча, не в одному бою бував... Такого сильного
князя нам потрiбно! Об'?днати Ки?в з Галичем i Волинню,  а  болохiвцям[54]
нiкуди буде подiтися - при?днаються до нас  самi!  Тiльки  так  ми  можемо
протистояти Бати?вi! Iншого виходу не бачу. Рязань,  Володимир  i  Суздаль
розгромленi. Переяслав i Чернiгiв теж. Новгород i Полоцьк сидять  собi  за
непрохiдними  для  мунгальських  коней  болотами,  але  й  вони   дрижать.
Залиша?ться князь смоленський Ростислав Мстиславич. Я знаю,  ?  серед  вас
його прихильники, хоч i не багато. Та самi подумайте, яка у нього сила? Чи
захистить вiн Ки?в? Тому я думаю: найкраще це зробить Данило Романович...
   В гридницi знову  зчинився  гвалт.  Однi  кричали  -  Данила!  Другi  -
Ростислава! Третi  -  не  треба  нам  нiкого,  самi  управимося!  Боярство
ки?вське враз уподiбнилося простолюдинам з подiльського  торговища  -  хто
кого перекричить, переторгу?.
   Дмитро похмуро усмiхнувся i знову пiдвiвся.
   - Я бачу,  ми  до  згоди  сьогоднi  не  дiйдемо.  Гадаю,  найкраще  нам
розiйтися по домiвках, гарно  подумати,  а  завтра  зiйтися  на  остаточну
розмову...
   - Так! Так i зробимо!
   - Але ? ще одне дiло, яке ми ма?мо докiнчити сьогоднi.
   Бояри нашорошили вуха.
   - Кажи!
   - Як це завжди бувало у  нас,  пiсля  похорону  князя  князь-наступник,
спадко?мець обов'язково перетрушу? поруб. Хто  там  сидить?  За  вiщо?  За
провину? Чи без провини?.. Та оскiльки князя у нас нема? i невiдомо,  коли
буде, ми повиннi зробити це самi!
   - Правильно! Правильно! - загули бояри, радi  хоч  у  цьому  незначному
дiлi проявити одностайнiсть. - Вiдчинити поруб i випустити безвинних! Та й
тих, хто свою провину спокутував! Ходiмо туди! Ходiмо!
   - Не поспiшайте! Це можна зробити i  завтра!  -  намагався  перекричати
бояр тисяцький Домажир.
   Та його не захотiли слухати. Мало хто вiрив, що новий князь настановить
хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрiбне слухатися його.
   - Нi, нi! Ходiмо зараз!
   Натовп вивалив iз гридницi i з галасом рушив до порубу.
   - Де сторожа? Вiдкривайте ями! Випускайте в'язнiв! Збiглися  сторожi  -
вiдчинили дверi, ляди, поставили драбини.
   - Гей, ви там - вилазьте!
   З ям почали з'являтися в'язнi. Не люди - привиди. В  кожухах,  свитках.
Худющi, зарослi, жовтi, бруднi, з почервонiлими очима,  що  жмурилися  вiд
яскравого свiтла. З надривним бухиканням та стогоном.
   Коли вилiз Добриня, Дмитро ледве впiзнав його.
   - Ти?.. Тут?.. А ми скiльки шукали тебе! - I суворо глянув на Домажира.
- Як же це розумiти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут нема?! Га?
   Той витрiщився на молодого в'язня, що рукою закривав очi вiд сонця.
   - Але, ?й-богу, боярине, я нiчого не знав про нього!
   - Хто ж його сюди запроторив?
   - Не знаю...
   Дмитро поклав руку на плече Добринi.
   - Хто тебе посадив у поруб?
   - Доман... Вiн був старшим мiсько? сторожi.
   - Доман? - вигукнув Домажир. - Вiн справдi був старшим,  але  менi  про
тебе нiчого не сказав! Я спитаю в нього! Я дiзнаюся! Обов'язково!
   Тисяцькому було соромно перед Дмитром, i  вiн  щиро  обурювався,  хоча,
коли б хотiв, давно б мiг заглянути в ями i пересвiдчитися  -  сидить  тут
Добриня чи нi.
   - Доман... Це той, що намовляв нас добровiльно пiддатися татарам!
   - Так, - вiдповiв Добриня.
   - Отже, вiн тебе зустрiв, упiзнав i кинув у яму,  щоб  розквитатися  за
сутичку на майданi?
   - Так.
   - Мерзенний негiдник! Менi пам'ята?ться, князь Михайло його самого  був
посадив у поруб... Як же  вiн  опинився  серед  сторожi  князя  Володимира
Рюриковича?
   -  А  князь  Володимир,  коли  сiв  у   Ки?вi   пiсля   князя   Михайла
Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випуска?мо, i, знаючи його з
давнiх часiв, взяв до себе на службу, - вiдповiв Домажир.
   - Ось як! Варто було б з цим Доманом побесiдувати та дiзнатися, що  вiн
за птиця! - з погрозою в голосi сказав боярин Дмитро. - Ну, це  ми  можемо
зробити й пiзнiше. А зараз, Добрине, по?демо до мене! Хай бояри  самi  тут
розбираються...
   Прибувши додому, Дмитро передусiм повiв Добриню в  челядницьку,  велику
присадкувату будiвлю, де знаходилися боярськi служби  та  жила  челядь.  З
кухнi дихнуло гострим запахом хлiба, що загнiчувався  в  печi,  та  рiзно?
?жi, що готувалася для боярського столу. У  Добринi  затремтiли  нiздрi  i
зашумiло в головi вiд тих запахiв. I йому коштувало  чималих  зусиль,  щоб
стримати себе i не попросити чого-небудь попо?сти.
   Дмитро не посадив його вiдразу до столу, а розсудив iнакше.
   - Горпино, - звернувся вiн до немолодо? вже жiнки-кухарки. -  Ти  бачиш
цього парубка Добриню?
   - Бачу. На ньому лиця нема?. Та й нужа, видно, за?ла. Звiдки вiн?
   - Щойно з порубу.
   - З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скiльки намучився, настраждався!
   - Не мало! Вода гаряча ??
   - - Чому б не було!
   - Тодi скажи Никодиму, щоб наносив у лазню.  Хай  постриже  та  покупа?
цього хлопця... А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоноскiв,
а лiпшого! I щоб був по ньому! Степанiв, зда?ться, якраз пiдiйде...  А  як
покупа?ться та одягнеться - нагодуй добре! Зрозумiла?
   - Чому б не  зрозумiти?  Хутко  все  зробимо!  Дмитро  схвально  хитнув
головою i глянув на Добриню.
   - Зайдеш потiм до мене!
   - Дякую, боярине.


   10

   Вийшовши пiсля обiду на просторий боярський двiр, Добриня побачив  бiля
хоромiв, в оточеннi матерi та батькiв, Янку. Вона стояла спиною до нього i
не  помiчала  його.  Всi  були  чимось  схвильованi  i  впiвголоса   жваво
розмовляли.
   Нiхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши  з  дверей  i
спускаючись на сходах вниз, не загукав:
   - Швидше, хлопче, швидше! Дiло спiшне!  Ходи  сюди!  Добриня  прискорив
крок, вiдчуваючи, як сильнiше забилося серце.
   Та й як воно могло не  забитися,  коли  Янка,  швидко  повернувшись  до
нього,  раптом  з  несподiванки  скрикнула  i  почала  блiднути.  Тiло  ??
напружилося, по-дитячому нiжна шийка витягнулася, а  тонкi  руки  в  бiлих
бебряних[55] рукавах стрепенулися, мов  лебединi  крила.  Здавалося,  вона
от-от кинеться йому навстрiч.
   Це помiтили всi. Бояриня Анастасiя почала червонiти вiд гнiву,  очi  ??
округлилися, стали злими. Микола i Степан переглянулися: для них  це  була
новина. Вони не вiрили сво?м очам. Янка, ?хня сестриця-коза, закохалася? I
в кого - в смерда? Вони лупали очима, але мовчали.
   Дмитро заховав усмiшку у вусах.
   - Що? Не чекали гостя? Я й сам,  признатися,  не  чекав.  Та  трапилося
сьогоднi чудо: упiзнав його серед князiвських в'язнiв, яких ми випустили з
порубу. А вам не сказав, щоб потiшити несподiванкою.
   - Мiг би й сказати, - буркнула невдоволено бояриня i поглядом  показала
на Янку, що все ще не могла отямитися вiд потрясiння. - Мiг би й сказати!
   Добриня зупинився, мовби хтось штовхнув його в груди. Вiн не сподiвався
тако? зустрiчi. Вiн гадав, що нiхто не здогаду?ться про  тi  вза?мини,  що
склалися мiж  молоденькою  бояришнею  i  ним,  про  ?хнi  почуття,  ще  не
висказанi i неяснi для них самих. А виходить, бояриня  все  помiтила,  все
зна?. Невже Янка ?й сама  розповiла?  Чи  нинi  мимовiльно  викрила  себе,
побачивши його?
   Пiд серцем у нього похололо. Вiн розумiв, яка прiрва лежить мiж  ним  i
Янкою, смердом i донькою боярина. Тут не тiльки можна  знову  потрапити  в
яму, а й голови позбутися!
   Як же йому повестися? Що сказати?
   Всi дивилися на нього, i вiн не мiг  далi  мовчати.  Тому,  схиливши  у
поклонi голову, хрипко промовив:
   - День добрий вам! Я радий всiх вас бачити при здоров'?!
   I, випроставшись, проникливе  глянув  спочатку  на  Янку,  а  потiм  на
бояриню. Стояв перед ними схудлий, змарнiлий  i  не  вiдав,  що  вiд  того
виглядiв i стрункiшим, i молодшим, нiби  мав  не  двадцять  п'ять  лiт,  а
дев'ятнадцять чи двадцять. Йому до лиця був Степанiв одяг, у який нарядила
його кухарка, i в ньому вiн нiчим  не  вiдрiзнявся  вiд  боярських  синiв.
Навпаки, - вигравав у порiвняннi з ними, бо був тонший у станi i ширший  у
плечах, а обличчя мав виразне, рiзко окреслене, мужн?, на  якому  особливо
чiтко видiлялися пiд чорними розкриленими бровами  розумнi,  людяно-добрi,
проникливi очi. ?х погляду не  витримала  навiть  бояриня  Анастасiя  i  з
досадою опустила голову.
   Вiн хотiв також подякувати бояриновi за доброту,  яку  той  проявив  до
нього, забравши з  порубу  на  княжому  дворi  i  надавши  змогу  прибрати
пристойно? людсько? подоби. Але  тут  на  Софi?  ударив  гучний  урочистий
благовiст, i Дмитро рушив до ворiт.
   - Ходiмо вже! Ходiмо! Бо й так запiзнилися - не  протовпимося  наперед!
Всi заспiшили за ним.
   - Щось трапилося? - звернувся Добриня до Миколи, що опинився поряд.
   - Щойно нас повiдомили, що в мiсто в'?хав  з  дружиною  новий  князь  -
Ростислав Мстиславич Смоленський. Для всiх це така несподiванка! Адже його
нiхто не кликав i не ждав!
   - Мабуть, таки хтось повiдомив, що старий князь помер? От i при?хав!
   - Не без того.
   На  майданi,  перед  собором,  вже  копошився  багатотисячний  людський
мурашник. Тут можна було побачити i чоловiкiв, i жiнок, i старих, i малих,
бояр в оксамитових каптанах i старцiв у лахах, з  торбинами  через  плечi,
ремiсникiв у шкiряних фартухах i ченцiв у  довгих  чорних  рясах,  товстих
червонощоких купчих у рясних спiдницях i нестрижених смердiв у  плоскiнних
штанях та личаках.
   Люди все прибували i прибували, i кожному хотiлося  пробитися  наперед,
щоб на власнi очi уздрiти нового князя i його почет.
   Князь стояв на папертi в оточеннi сво?х бояр, а також i тих  ки?вських,
якi чи то мешкали поблизу, чи були попередженi про його прибуття загодя  i
встигли зайняти почеснi  мiсця  бiля  самого  собору.  За  ними  видиiлася
сторожа в повному вiйськовому обладунку, а кiнна дружина, що  вишикувалася
в бiчних вулицях та по обидва боки майдану, теж була напоготовi по першому
знаку ринутися князевi на пiдмогу. Вiн сторожко зиркав  на  киян.  Мабуть,
зважував - чи  приймуть?  Чи  доведеться  тiкати?  Бо  ж  прибув,  вважай,
самозванцем, якщо  не  врахувати  поспiхом  написано?  цидулки  тисяцького
До-мажира з вiсткою про смерть  Володимира  Рюриковича  i  запрошенням  на
Ки?вський стiл. Та iнших пiдписiв, окрiм Домажирового, на цидулцi не було,
тому Iзяслав не без пiдстав почував себе самозванцем, а самозванця, як  це
нерiдко бувало, кияни могли i не прийняти. Його бояри  i  лiпшi  мужi  теж
вiдчували себе невпевнено i трималися один побiля одного, нiби  готувалися
до вiдбиття нападу: на головах - шоломи, правицi - на держаках мечiв.  Щоб
не штовхатися в тiснявi, Дмитро зупинився.
   - Стiймо тута. Що треба, побачимо i почу?мо звiдси. Дзвони на  дзвiницi
раптово обiрвали сво? урочисто-веселе гучання, i тодi  на  майданi  поволi
почав улягатися людський гомiн.
   Князь ступив кiлька крокiв наперед, пiднявся на якесь невидиме  здалеку
пiдвищення, пiдняв руку i почекав, поки настане тиша.
   Був вiн худий, гостроносий. Довга руда борода закривала половину грудей
i передню частину золотого ожерел-ля,  що  було  знаком  приналежностi  до
князiвського роду, а в бою, надiте поверх кольчуги, захищало горло i шию.
   Коли всi затихли, вiн голосно - на весь майдан - вигукнув:
   - Доброчеснi кияни i киянки! Бояри ки?вськi, лiпшi мужi, купцi  i  весь
люд ки?вський! Предостойний ?пископе i весь клiр! Князь великий  ки?вський
Володимир Рюрикович в бозi упоко?вся. Ки?в осиротiв, i я прибув сюди,  щоб
посiсти Золотий Ки?вський стiл i стати вашим князем!
   Кияни мовчали. В iнший час, може, знявся б галас, хтось би  ремствував,
протестував, хтось би пiдтримував криком. Але сьогоднi, нажаханi  страшною
загрозою Бати?вого нападу, нiхто й рота не вiдкрив. I не тому, що  довкола
стояла князiвська дружина i ?? хтось  боявся,  а  тому,  що  ця  -  хай  i
невелика - дружина могла пригодитися для захисту Ки?ва.
   Ростислав розцiнив мовчання як згоду.
   - Дякую вам, кияни, за честь! Обiцяю всiм захист вiд ворога, добробут i
справедливий суд! Хтось попереду гукнув:
   - Слава князевi Ростиславу!
   Наперед виступив тисяцький Домажир i пiднiс князевi на  золотому  блюдi
хлiб-сiль, а ?пископ дав поцiлувати великого срiбного хреста.
   В цей час дзвонар  на  дзвiницi  знову  вдарив  у  дзвони,  i  князь  у
супроводi бояр, ?пископа та клiру рушив до широко розчинених дверей собору
- вiдправляти урочистий молебень.


   11

   Того ж дня, ввечерi, боярин Дмитро сидiв у  сво?й  кiмнатi  за  столом.
Перед ним лежав невеликий аркуш пергаменту, стояв каламар з чорнилом, а  в
руках вiн тримав бiле гусяче перо.
   Ввiйшла бояриня Анастасiя i сiла  насупроти  -  на  лiжку.  Була  вона,
незважаючи на лiта, моложава, гарна  i  горда  жiнка,  з  пишними  чорними
косами, в яких ще не зацвiла сивина, i темними глибокими очима. Знаючи, що
боярин коха? ??, як i в молодостi, i любить, як дбайливу матiр його дiтей,
користувалася iнодi сво?ми чарами i сво?м впливом, щоб домогтися свого.
   З цим i прийшла.
   - Дмитрику, - почала лагiдно, - невже ти хочеш занапастити  нашу  ?дину
доньку?
   Дмитро поклав перо i здивовано пiдняв на не? очi.
   - Не говори загадками, люба. Що ти ма?ш на увазi? Кажи!
   Анастасiя нахмурила брови.
   - Хiба ти не бачиш, що Янка загубила голову через  цього  зайду-смерда,
якого ти не знати з яко? причини пригрiв бiля серця?
   - Через Добриню?
   - Так.
   - Ну, вже й загубила! Вона ще дитина! Може,  й  закохалася.  То  й  що?
Через пiвроку чи рiк це кохання розвi?ться, як дим!
   - А якщо не розвi?ться? Янка, сам зна?ш, дiвчина незвичайна  -  гаряча,
як вогонь, що вiзьме собi  в  голову,  того  й  клином  не  виб'?ш.  Та  й
довiрлива дуже. А вiн може скористатися з цього i... Ой, боюся я!  Нерiвня
вiн ?й - смерд! Та й старший на цiлих десять лiт!
   - Я теж старший за тебе на десять лiт, та й нiчого, живемо, слава Богу!
- усмiхнувся Дмитро.
   - Ти боярин, а вiн смерд! Чому ти не хочеш  зрозумiти  цього?  До  Янки
свата?ться молодий Домажирич - ось хто ?й до пари! Боярин, ?диний син, усi
статки-ма?тки залишаться йому! А Янка, як  остання  дурепа,  гарбуза  йому
пiднесла! I через  кого?  Через  половецького  конюха,  татарського  раба,
простого смерда! Ганьба яка!
   Дмитро пiдiйшов до жони, сiв поряд, обняв за плечi.
   - Настуню, про що ти мовиш? Коли б ти  тiльки  знала,  в  який  час  ми
живемо, яка розпука i тривога кожного дня холодить мо? серце! Якi  грозовi
хмари збираються над нами! Коли б ти тiльки знала це,  то  не  затiвала  б
цi?? розмови!
   Анастасiя пiдвела на нього очi. Злякано кинулася.
   - Що ж трапилося? Що з тобою?
   - Зi мною нiчого. А з нами всiма,  з  Ки?вом,  з  народом  усiм  як  не
сьогоднi, то завтра ско?ться бiда! Хiба ти не вiдчува?ш, що ми  сто?мо  на
краю прiрви, страшно? прiрви? Якщо ми в не? впадемо, то вже не виберемося!
Хiба у тебе нема? вiдчуття, що кожно? митi наше життя може обiрватися.
   - Боже! Про що ти говориш! - сплеснула руками бояриня.
   - Степ заворушився, мила, гуде, двиготить! Щось там робиться  таке,  що
нагонить на мене жах. Чорнi клобуки з Росi i нашi люди з  Княжо?  Гори[56]
та Дiвицi[57] повiдомляють, що вже майже всiх половцiв татари перебили або
взяли в полон. Тепер мiж Бати?м i нами нiхто не  сто?ть!  Отже,  надходить
наша черга! А ти сушиш голову примарними  страхами!  Доччиним  коханням!..
Та, може, i ми, i вона  приймемо  завтра  мученицьку  смерть!  Може,  Янцi
судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я  думаю
щодня i щогодини! I в таку хвилину ти примушу?ш мене власною рукою вирвати
з Янчиних грудей святий вогонь кохання i затоптати його!.. Я теж не слiпий
i бачу все. Спочатку хотiв було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши  i
уявивши, що нас чека?, зупинився. Жаль менi стало дiвчинки нашо?  -  ще  й
життя не бачила, тiльки почала розквiтати, а вже над ?? головою збираються
грозовi хмари. Навiщо ж iще i я завдаватиму ?й горя? Тож хай буде  те,  що
ма? бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазна? вiд нас лиха, а  живе
сво?м життям i сво?ми почуттями, бо iнших радощiв ?й,  може,  не  судилося
зазнати.
   - Дмитре! Менi страшно! Що ти мовиш?
   - Я вже подумую про те, щоб  вiдiслати  тебе  з  Янкою,  невiстками  та
онуками з Ки?ва. Десь у тихе далеке мiсце, куди б не дiсталися татари. Але
- куди? У Новгород, Полоцьк чи Галич?
   Анастасiя з жахом дивилася на чоловiка.
   - Ми нiкуди не по?демо  з  Ки?ва!  I  Янки  не  пущу,  i  внукiв!  Якщо
помирати, то разом! Нi, нi, не по?демо ми нiкуди! I - що Бог дасть! Хоч  i
смерть!.. Нi, нi - з Ки?ва нi кроку! Де ще ? вищi i мiцнiшi вали та бiльше
людей? Якщо Ки?в не висто?ть, то яке ж мiсто висто?ть? Дмитро поцiлував ??
в голову.
   - Будемо сподiватися на це, люба. От тiльки наш новий  князь  -  не  та
людина, що потрiбна зараз Ки?ву. Я знаю його - не зумi? вiн захистити нас.
Як тiльки запахне смаленим - накива? вiн п'ятами з Ки?ва  i  залишить  нас
напризволяще, як i князь Михайло Всеволодович.
   - Що ж нам робити?
   - Пишу в Галич князевi Данилу Романовичу - хай вiзьме  Ки?вський  стiл.
Вiн ?диний, хто ма? силу вiйськову i вiйськове умiння.  Бiльше  нiкого  не
бачу... Ти йди - спи, а я  трохи  ще  посиджу,  бо  час  не  жде  -  треба
поспiшати.
   Анастасiя прихилила голову до Дмитрових  грудей  -  тихо  заплакала,  а
потiм, поцiлувавши боярина в голову, мовчки вийшла з покою.
   ...Другого дня, вранцi, коли сiм'я поснiдала, Дмитро вийняв з-за пазухи
невеличкий аркушик пергамену i поклав перед собою.
   Всi мовчали.  Давнiй  звичай  не  велiв  вставати  iз-за  столу  ранiше
господаря. Та й вiдчувалося, що вiн хоче сказати щось важливе.
   Боярин розгладив рукою пергамен, глянув на синiв.
   - Тут ось лист до князя Данила. Я пишу: "Наш благодiйнику, княже Даниле
Романовичу! Аще одержиш це послання,  то  знай:  князь  Великий  ки?вський
Володимир Рюрикович помер, а його стiл посiв князь  смоленський  Ростислав
Мстиславич, онук Давидiв, четвероюрiдний брат твiй. Але ти, княже, старший
за нього в родi княжому - i стiл ки?вський по праву належить тобi.  Прийди
i сядь на ньому! I  захисти  нас  вiд  богопротивних  мунгалiв,  нарекомих
татарами, вiд царя ?хнього Батия! А писав це в лiто  6749  Дмитро,  боярин
ки?вський". Ось так... Цього листа треба вiдвезти  в  Галич  -  i  якомога
швидше? - Вiн знову глянув на синiв, що сидiли  по  другий  бiк  столу.  -
Доведеться ?хати комусь одному з вас, бо лист  дуже  важливий.  Якщо  його
перехоплять люди князя Ростислава, то не зносити менi голови. Та й гiнцевi
теж. Отож вибирайте з-помiж себе - хто по?де? Ти, Степане? Чи ти, Миколо?
   Сини, переглянувшись,  мовчали.  Видно,  нiкому  з  них  ?хати  в  таку
несподiвану  i  небезпечну  дорогу   не   хотiлося.   Бояриня   Анастасiя,
зблiднувши, скрикнула:
   -  Дмитрику,  а  може,  якось  обiйдеться  без  листа?  Може,  хай  уже
залиша?ться в Ки?вi князь Ростислав? Дмитро сумно усмiхнувся.
   - Нi, мати, не обiйдеться! Листа треба допровадити в Галич i передати у
власнi руки князевi Данилу! Отже, ?хати хтось мусить!
   - Тодi дозволь менi, боярине, - тихо промовив  Добриня,  який  упродовж
усього снiданку жодним словом не встрявав у розмову i навiть намагався  не
зустрiтися поглядом нi з Янкою, нi з бояринею Анастасi?ю.
   - Тобi? - здивувався Дмитро. - Та чи ти розумi?ш, що береш на себе?
   - А чому ж не розумiю? - Добриня  сумно  усмiхнувся.  -  Шлях  далекий,
небезпечний i важкий. Але не сумнiвайся в менi, боярине, я звик до всього.
Доберуся i до Галича! Дозволь!
   Анастасiя стрепенулася, очi ?? блиснули радiстю.
   - А чому б i нi, Дмитре? Хлопець звик до незгод! Хай iде!  Йому  навiть
безпечнiше, бо його нiхто не зна?, а Миколу та Степана зна? увесь Ки?в...
   - Воно-то так, - вагався Дмитро. - Але...
   Тут втрутилася Янка.
   - Тату, дозволь Добринi по?хати - вiн добереться до  Галича  i  щасливо
повернеться назад.  Чу?  мо?  серце!  Дмитро  переглянувся  з  бояринею  i
засмiявся.
   - Ну, якщо чу? тво? серце, тодi я згоден.  Хай  ?де  Добриня!  Зараз  я
накажу приготувати все потрiбне для дороги - i в путь!
   - Дякую, боярине, - пiдвiвся Добриня. - Я радий, що  можу  прислужитися
тобi. А ще радий тому, що сьогоднi надвечiр доберуся додому,  в  Калиновий
Кут. Там, мабуть, мене вже i не ждуть...


   12

   Минув мiсяць. Одного лiтнього дня, в пiсляобiдню пору, по битому  шляху
з Бiлгорода до Ки?ва поспiшала кiнна дружина галичан.
   Довкола шляху стояв лiс. Пахло суницями. Попереду ?хало  дво?  -  князь
Данило та Добриня.  Хоча  ?х  нiхто  не  мiг  пiдслухати,  розмова  велася
впiвголоса, бо була серйозна i важила багато.
   - Вже скоро Ки?в. Як же безперешкодно в'?хати в нього? - спитав  князь.
- Якщо дозорцi Ростислава здалеку помiтять нас, то зачинять ворота. А тодi
що? Брати мiсто приступом?
   Добриня заперечив:
   - Приступом  не  вiзьмемо,  князю.  У  Ростислава  Мстиславича  дружина
невелика, зате мiськi вали могутнi. Як ?х узяти? Менгу мав  значно  бiльше
вiйська, нiж у тебе, та й то вiдступив... Нi, треба придумати щось iнше!
   - Що ж?
   - Не знаю... Мабуть, менi варто по?хати попереду до боярина  Дмитра,  а
вiн уже щось придума?.
   - Згоден з тобою. А як же ми?
   - Поки дорога йде лiсом, дружину  з  Ки?ва  нiхто  не  побачить,  а  на
пiдходi до мiста, бiля Кудрявця, заховайтеся в заростях i ждiть мого знаку
- я двiчi ударю в дзвiн. Тодi чимдуж мчiть до ворiт...
   Князь задоволене оглянув ставну постать свого спiврозмовника, похвалив:
   - А ти молодець! Розумно намислив! Зробимо так, як ти кажеш, -  ?дь  до
боярина Дмитра! Я ждатиму твого знаку.
   Добриня приклав руку до грудей, мовчки вклонився i вдарив ногами коня.
   Широка дорога незабаром розгалузилася на двi - одна  повела  вгору,  до
Бiлгородських ворiт, а друга повернула праворуч - низом, понад Либiддю, до
Золотих. Добриня по?хав прямо,  пiднявся  на  гору,  поминув  ремiсницький
посад, густо забудований i  чималими  будинками,  i  халупами,  i  рiзними
майстернями, i опинився на майданi перед Бiлгородськими ворiтьми. Тут було
людно. Однi входили в мiсто, iншi виходили.  Немолодий  рудобородий  страж
преспокiйно дрiмав собi, сидячи проти сонця на лавi  пiд  стiною.  З  вежi
звисала йому до колiн вiрьовка: смикни - i вдарить на  сполох  дзвiн.  При
боцi - меч, а щит i спис лежали просто на землi.
   Добриня скочив з коня - наблизився. Чому така  безпечнiсть?  Чому  лише
один страж бiля ворiт? Iншi сплять у сторожцi чи гайнули кудись?
   Вiн зазирнув у сторожку - нiде нiкого. Дивно!
   Глянув на Iудейськi  ворота,  до  яких  вела  пряма  широка  вулиця,  -
вiдчиненi. I теж жодного стража не видно.
   Вийшов знову на  майдан  -  вартовий,  як  i  ранiш,  посопував  носом,
вряди-годи, не розплющуючи очей, вiдмахувався вiд  мух,  що  ро?лися  бiля
заслиненого рота. Ледь помiтний подих  вiтерцю  донiс  вiд  нього  сильний
запах пива.
   Так от воно що! Мабуть, варта набухалася i розiйшлася хто куди,  а  цей
залишився на чатах...
   Добриня замислився. Що  робити?  ?хати  до  боярина  Дмитра  чи  самому
впоратися з цим сплюхою? ?хати до боярина  -  згайнувати  дорогий  час.  I
хтозна, що буде потiм. А тут така слушна нагодаi
   Вiн сiв поряд зi стражем, обняв його попiд руки  -  легенько  струснув.
Той буркнув спросоння:
   - Це ти, Саво? - Але очей не розплющив.
   - Я, - глухо вiдповiв Добриня. - Може, подрiма?ш у сторожцi?  А  я  тим
часом посиджу замiсть тебе.
   - Умгу, посидь...
   - То тримайся за мене!  Вставай  От-так!  Ходiмо!  Страж  ледве  плутав
ногами. Добриня перекинув його руку собi через плечi  i  так  дотягнув  до
дерев'яно? сторожки, що прилiпилася бiля внутрiшнього боку мiського  валу.
Там поклав на низький пiл для спання, засланий якоюсь  кожушиною,  зачинив
дверi i взяв ?х зовнi на засув.
   Ну, от  -  пiвдiла  зроблено.  Тепер  треба  подати  сигнал  князевi  i
дочекатися,  поки  вiн  з  дружиною  вступить  у  Ки?в.  Тiльки  б   якась
випадковiсть не стала на перешкодi!
   Добриня повернувся на майдан, сiв на  лаву  i,  нiби  ненароком,  двiчi
сiпнув за вiрьовку. Протяжно, басовито загув дзвiн.
   Люди оглянулися на всi боки,  пiдвели  голови  вгору,  але  всюди  було
спокiйно. Страж дрiмав собi, повiсивши голову,  вiрьовка  лежала  на  його
плечi. Отже, сп'яну, мабуть, - так можна було подумати. I  кожен  поспiшив
по сво?му дiлу.
   Та незабаром загула земля - iз долини на гору, де кiнчалося передмiстя,
виринув загiн вершникiв. Вiн мчав щодуху -  i  перехожi  сипонули  врозтiч
з-поперед кiнських копит. А гул нароста?, наближа?ться - вже видно, як ма?
червоне корзно князя Данила. Вже чути, як хропуть, як важко дишуть зморенi
конi.
   Тодi Добриня схопився з лави i скочив у сiдло. При?днався до галичан.
   - Шлях вiльний, князю! Вперед!
   Вони без перешкод промчали Бiлгородськi, Iудейськi, Софiйськi ворота  i
ввiрвалися на Бабин торжок - оточили великокнязiвський двiр.  Приголомшенi
несподiваним нападом, дружинники смоленського  князя  не  вчинили  нiякого
опору - здалися вiдразу.
   - Де ж князь Ростислав? Знайдiть його! Приведiть сюди! - гукнув Данило.
   Гриднi метнулися в терем - невдовзi вивели на майдан переляканого князя
Ростислава, i вiн покiрно схилив голову перед переможцем.
   - Пробач, брате Даниле, зайняв я Ки?в не по старшинству. Тепер  прийшов
з повинною - здаюся на твою милiсть.
   Закам'янiле Данилове обличчя трохи розпогодилося, але  голос  прозвучав
суворо:
   - Ну, що ж - повинну голову i меч не сiче... Вiдведiть князя в терем до
пори до часу!


   13

   Не гаючись нi хвилини, Добриня притьмом помчав до  боярина  Дмитра.  На
стукiт в оглядове вiконце виглянув дворецький Никодим.
   - Добриня! - вигукнув зрадiло  i  вiдчинив  ворота.  -  Де  ти  стiльки
пропадав? Боярин уже питав - чи не заявлявся?  Для  чогось  ти  йому  дуже
потрiбен. Казав: прибуде -  вiдразу  до  мене!  Та  й  моя  стара  зрадi?:
полюбили ми тебе, мов сина!
   Добриня розчулено обняв старого, суворого на вигляд чоловiка. Вiн знав,
що у Никодима та Горпини нема? дiтей, що вони одинокi, але  не  сподiвався
на такi щирi, навiть батькiвськi почуття до себе. Очi його зволожилися.
   - Дякую, вую Никодиме! Дякую за добрi слова! Ви теж для мене як  рiднi!
- Тут вiн помiтив бiля конов'язi осiдланих коней.  -  Чи?  то?  У  боярина
гостi?
   Никодим дещо зневажливо махнув рукою.
   - Е-е... Набиваються в гостi... Тисяцький Домажир з сином.  Уже  вдруге
при?жджають. Чув, хочуть молоденьку бояришню висватати.
   Добриню мов хто вдарив по серцю.
   - Ну, й що? Висватали?
   - Який бiс зна?! Нам же  того  не  кажуть...  Бачу  тiльки  -  з  обiду
сидять... Наше дiло - вiвса коням завдати, сiна, води, ворота зачиняти  та
вiдчиняти, а ?хн? - боярське...
   Яке боярське - не сказав, хоч i бубонiв ще щось. Та Добриня вже не чув.
Або ж чув - та нiщо вже не доходило до його свiдомостi, бо  був  оглушений
несподiваною звiсткою.
   Янка виходить замiж! Виходить замiж! Янка виходить замiж!
   Усього сподiвався - тiльки не цього.
   Не хотiлося вiрити! Навпаки, хотiлося думати, що це лише поганий  жарт,
хворобливий сон, якась  бридка  омана.  Однак  пiдстав  не  вiрити  нема?.
Никодим - прямодушний чоловiк i сказав те, що знав, правду.
   Вiн гiрко в душi усмiхнувся i незлобиво, з  болем  покепкував  з  себе:
"Гм, а чого ж ти хотiв, на що сподiвався? Що вона уподоба?  тебе?  Тебе  -
смерда? Ждатиме тебе - половецького кощiя[58]? Смiшний ти, хлопче! Як така
безглузда думка могла залiзти тобi в голову? I  як  ти  насмiлився  навiть
думати про таке? Вiл коневi - не товариш! Брага меду  -  не  рiдня!  Смерд
бояришнi - не рiвня!"
   Та тут в його уявi раптом випливли, мов з туману, глибинно-темнi Янчинi
оченята. Як вони поглянули на нього! Нiби заглянули в саму душу! Вiд  того
погляду навiть холодний камiнь забризкав би  iскрами  i  загорiвся  б,  як
смола! А в нього ж у грудях не камiнь, а живе гаряче серце! Невже  ж  воно
помилилося? Дало себе обманути? Так нi ж! Був той погляд, був!  I  сорочка
вишивана була! Хiба  б  вiн,  смерд,  посмiв  без  усього  цього  на  щось
надiятися? Хiба б мiг сподiватися, коли б  Янчинi  очi,  сповненi  якихось
неясних, невисловлених,  зата?них  почуттiв,  не  сказали  йому  того,  що
творилося у дiвчини в серцi i чого не мiг, чи не хотiв, чи боявся  сказати
?? язик?
   Iз зацiпенiння його вивiв далеко не лагiдний голос Никодима:
   - Гей, хлопче! Ти  часом  не  оглух?  Чого  стовбичиш,  питаю?  Iди  до
боярина! Вiн казав же... I не дивись, що там гостi, iди!
   Добриня прочумався.
   - До боярина?.. Ах, так, до боярина... Авжеж треба!.. До боярина...
   Вiн струснув головою, нiби скидав з себе якесь сатанинське  навождення,
що забило йому памороки, затуманило розум, i  важко  зiтхнув.  Авжеж,  вiн
повинен iти до боярина i повiдомити, що наказ його  виконано  i  що  князь
Данило у Ки?вi. I нiякi гостi, що п'ють-гуляють за  боярським  столом,  не
повиннi перешкодити йому зробити це! Навiть  якщо  це  сам  тисяцький,  що
при?хав висватувати Янку за свого сина!


   14

   Тим часом у боярських хоромах розмова пiдходила до  кiнця.  За  столом,
заставленим мисками та кухлями, сидiло п'ятеро: боярин Дмитро  з  бояринею
та дочкою, а з  другого  боку  -  тисяцький  Домажир  з  сином.  Всi  були
збудженi,  схвильованi.  Янка  витирала  сльози,  на  зблiдлому  Iворовому
обличчi то з'являлися, то зникали рожевi плями.
   Дмитро мовчав, похмуро дивлячись у куток кiмнати, бояриня, насупившись,
кусала губи. Тисяцький Домажир, не приховуючи  роздратування,  нагнув,  як
бугай, ситу почервонiлу шию  i,  дивлячись  поперед  себе  у  напiвпорожнi
миски, сердито кидав словами:
   - Не сподiвався я такого сорому, Дмитре, не сподiвався! Минулого  разу,
коли тебе не було вдома, ми з  бояринею  Анастасi?ю  майже  домовилися,  а
сьогоднi ти раптом - назад! Бояриня Анастасiя, пробач менi,  ма?  тверезий
розум i тверде чоловiче серце, а ти... Вона сказала - вiддам! I  на  цьому
сто?ть! А ти, коли дочка розпустила нюнi, сам пустив сльозу. Негоже так!
   Вiн на якусь мить замовк, i цим скористалася бояриня.
   - I я так думаю, Дмитре, - сказала з притиском. -  Янка  б  погодилась,
коли б ти пiдтримав мене! Бо як це так, щоб  дiти  не  слухалися  батькiв!
Скажи - i пiде! Або хоча б перенеси заручини на осiнь. Не кажи зараз - нi!
   - I восени я не пiду! - вигукнула Янка. - Хоч на вiрьовцi тягнiть -  не
пiду! Не хочу! Та й молода я ще!
   У не? був, видно, материн норов - твердий, упертий. Вона закусила  губу
i вiдвернулася, витираючи невеликими кулачками сльози з очей.
   Дмитро осудливо глянув на жону i тихо промовив:
   - Гаразд. Щоб припинити цю непри?мну для всiх нас розмову, я  не  скажу
зараз - нi. Побалака?мо ще восени. Тодi i Янка стане старшою, i ми,  може,
будемо iнакше думати. Але наперед скажу - останн? слово i восени  буде  за
нею!
   - Дмитре! - вигукнула Анастасiя. - Ти  знову  сво??!  Коли  б  не  твоя
упертiсть або, швидше сказати, коли б не твоя  не  гiдна  чоловiчо?  статi
доброта, що притаманна бiльше жiноцтву, нiж чоловiкам, то ми б незабаром i
весiлля зiграли!.. Давай скажемо дорогим гостям просто:
   "Приходьте восени - то й пов'яжемо рушники!"
   - Мамо! - схопилася Янка. - Мамо!..
   Тут рипнули дверi - i несподiвано для всiх  на  порозi  виросла  ставна
постать Добринi. Його з'ява вразила всiх, мов громом. У поко?  стало  враз
так тихо, що було чути, як б'?ться i дзижчить у вiкнi муха.
   Добриня  зробив  наперед  два  кроки  i  мовчки  вклонився.  Привiтання
застряло йому в горлi, i вiн не мiг його вимовити.
   Мовчанка затягувалася.
   Янка завмерла i ще дужче  зблiдла.  Однак  Добриня  помiтив,  як  у  ??
зiницях спалахнула раптово шалена радiсть, нiби його  прихiд  означав  для
не? несподiваний порятунок.
   Домажир сидiв з розкритим ротом, i з його ситого лиця та буйволячо? ши?
хутко зникав сердитий рум'янець. А що вiн був не дурень, то домiзкував, що
цей молодик i ? причиною невдачi в цих нещасливих заручинах, а  також,  що
найприкрiше, причиною  сорому  та  досади,  яких  вiн  щойно  зазнав.  Вiн
подумав, що десятник Доман недарма запроторив його в поруб, i  пошкодував,
що щасливий випадок допомiг парубковi звiдти вибратися живим. Сьогоднi вiн
би його й сам запроторив туди.
   Та всю делiкатнiсть i гостроту цi?? несподiвано? появи найкраще вiдчула
i зрозумiла прониклива бояриня Анастасiя. Звичайно ж, тепер нiяка сила  не
змусить Янку погодитися на шлюб з Iвором  Домажиричем.  Вона  нахмурилася,
розмiрковуючи, як швидше спекатися  непроханого  гостя.  Однак  нiчого  не
встигла надумати, бо раптом Дмитро кинувся до  Добринi.  Обнявши  його  за
плечi, з надi?ю запитав:
   - Ну, що?
   - Князь Данило з дружиною вступив до Ки?ва!
   - Не може бути! - Обличчя боярина просвiтлiло.
   - Вiн досi вже бiля Софi?.
   У цю мить ударили в усi дзвони - пролунав радiсний благовiст.  Спочатку
задзвонили на Софi?, потiм вiдразу пiдхопили iншi собори та церкви, i  над
мiстом та околицями попливла урочиста музика святкового передзвону.
   Дмитро полегшено зiтхнув i перехрестився.
   - Слава Богу! Ви чу?те - князь Данило Романович прибув!
   Схопився з-за столу Домажир. Очi перелякано округлилися.
   - Як - Данило? А князь Ростислав? Де ж вiн?
   - Князь Ростислав тiльки що залишив Ки?в - без суперечки i без опору, -
сказав Добриня.
   Домажир заморгав повiками, безпорадно розвiв руками.
   - Що ж нам тепера робити? Га? Iворе, чи чу?ш? Що ж нам тепера робити?
   Тисяцький  так  розгубився,  вигляд  його  був  такий  по-чудернацькому
нещасний, що Дмитро ледве стримався, щоб не засмiятися.
   - А що робити? Йти до нового князя на поклiн! Йти до нового князя!


   15

   Увечерi вiдбулася  зустрiч  Дмитра  з  князем  Данилом.  Востанн?  вони
бачилися сiмнадцять лiт тому в палючому пiвденному  степу  мiж  Днiпром  i
Калкою, коли руськi полки переслiдували  загони  вивiдачiв  хана  Джучi  i
темника Субедея. Перед тим Дмитро раз чи двiчi  мав  нагоду  розмовляти  з
юним князем на снемi у Ки?вi, де вирiшувалося - iти на допомогу  половцям,
розгромленим невiдомим народом, що називав себе мунгалами, чи не йти. Тодi
Дмитровi було стiльки лiт, як тепер князевi, пiд сорок, а  сам  князь  був
зовсiм юним  витязем,  бо  йому  ледь-ледь  звернуло  з  двадцяти.  Однак,
незважаючи на рiзницю у вiковi, вони знайшли спiльну мову i вiдчули  якусь
ще не усвiдомлену до кiнця приязнь. Тепер перед Дмитром стояв  зрiлий  муж
неабияко? сили i, певно, неабиякого розуму. Був вiн i  зараз  по-юнацькому
стрункий, молодцюватий, але стриманий, розважливий. З-пiд високого чола на
боярина глянули яснi, виразнi очi,  а  рожевi  губи  розкрилися  в  добрiй
усмiшцi.
   - Дорогий мiй боярине, я радий бачити тебе при здоров'?! - Князь  пiшов
назустрiч Дмитровi. - I дуже вдячний за звiстку, що й стала причиною нашо?
сьогоднiшньо? зустрiчi.
   - Княже, я теж радий тебе бачити, та ще й Великим князем ки?вським.
   Данило провiв боярина до столу, i вони сiли один проти одного.
   - Чим живе Ки?в, Дмитре? - спитав князь.
   - Тривогами, княже. Чу? моя душа, що Поле ворушиться, гомонить i одного
дня рушить на нас. А ми  не  готовi.  Лише  за  пiвроку  змiнилося  кiлька
князiв: ти - четвертий. Хто ж подба? про оборону Ки?ва? Вся надiя на тебе,
княже!
   - Кияни самi повиннi подбати про себе! Нiякий князь, якщо бояри, купцi,
духовенство та й увесь люд сидiтимуть склавши руки, нiчого не зробить.  Ти
ж зна?ш, як оборонявся Козельськ: князь Василiй був ще дитиною нетямущою i
не мiг очолити оборону свого мiста. Тодi городяни самi вирiшили  -  битися
до останнього! I трималися довше,  нiж  Рязань  чи  Володимир,  -  аж  сiм
тижнiв! За той  час  вони  поклали  тисячi  Бати?вих  во?нiв,  а  скiлькох
поранили! А Ки?в же - не Козельськ...
   - Ми дещо робимо, княже. Я сам уже заготовив  сiмнадцять  тисяч  стрiл,
тисячу лукiв, стiльки ж мечiв та списiв, завiз камiння для метання, смоли,
жита, пшеницi, проса - в засiки... Коли б кожен боярин так!
   - Отож-то! Коли б кожен так!  -  повторив  у  задумi  князь,  а  потiм,
помовчавши, раптом запитав зовсiм про iнше: - Боярине, вiддай  менi  свого
пахолка! Тямущий хлопець! Ну, того, що при?здив до мене!
   - Добриню? Так вiн не мiй пахолок. Вiн вiльний смерд, i я на  нього  не
маю нiякого права. А що вiн тямущий хлопець, то ти не помилився, княже.
   - Я набираю дружину  -  якраз  iз  смердiв,  iз  закупiв,  бо  галицьке
боярство зазналося, запанiло, так i  норовить  встромити  палку  в  колеса
сво?му князевi. Ти пробач менi, що так кажу, бо ти й сам  боярин,  але  ти
розумний чоловiк i зна?ш, як менi важко тримати князiвство в  руках,  коли
бояри розтягують його в рiзнi боки.
   - Знаю, княже. Я побалакаю з  Добринею,  може,  вiн  пiде  до  тебе  на
службу.


   16

   Два наступнi днi князь Данило вiв перемови з ?пископом, з  настоятелями
монастирiв  та  соборiв,  з  боярством  та  купецтвом.  А  на  третiй,   у
пiсляобiдню пору, у гридницi зiбрав боярську думу. Запросив на не?  лiпших
людей Ки?ва. Бояри сiли лiворуч, ?пископ з настоятелями - праворуч,  купцi
- позаду.
   Коли всi повсiдалися на  мiцнi,  вишмульганi  до  блиску  дубовi  лави,
Домажир на правах тисяцького покликав князя. Данило ввiйшов стрiмкою ходою
- стрункий, дужий i тугий, мов дуб, що росте на  сонячному  привiллi.  Вiн
досягнув свого лiта!
   Усi пiдвелися i привiтали  його  низьким  поклоном,  а  ?пископ  осiнив
великим срiбним хрестом.
   - Дякую, - сказав князь .i сам низько вклонився. По гридницi прокотився
гомiн здивування. Князь  кланя?ться?  Такого  не  бувало?  Бувало,  князiв
запрошували, виганяли, iнодi навiть убивали,  як  це  трапилося  з  Iгорем
Ольговичем, дядьком Iгоря Сiверського. Але щоб кланявся думi?..
   Данило попросив усiх сiсти.
   - Не дивуйтеся, - сказав вiн.  -  Я  вклонився  Ки?ву,  матерi  городiв
руських, що вiднинi належатиме по праву старшинства менi.  Вклонився  його
славному минулому, його хоробрим захисникам, якi не раз рятували мiсто вiд
печенiгiв та половцiв. Вклонився з надi?ю, що i ви разом зi всiма  киянами
не осоромите сво?х пращурiв i, коли настане час, життя свого не пошкоду?те
за його свободу! Бо турбу? мене день завтрашнiй...
   - Слуха?мо тебе, княже! День завтрашнiй i нас турбу?!
   - Ось для того я i зiбрав вас, щоб повести про  нього  мову...  Всi  ви
зна?те, яке велике лихо упало на нас. Таке велике, якого ще й не зазнавала
земля наша. Половина ?? - по той бiк Днiпра - вже лежить у  ру?нах.  Брати
нашi - князi, бояри, простолюдини - побитi i пострiля-нi, а жони  i  дочки
?хнi поганьбленi. Хто уцiлiв, той кида? рiднi мiсця i тiка? свiт  за  очi.
Скiльки   ?х   iз   землi   Рязансько?,   Суздальсько?,    Переяславсько?,
Чернiгiвсько? уже прибуло в Галичину та на Волинь -  i  не  злiчити!  Вони
шукають шматка хлiба i захисту вiд поганих. Я широко вiдчинив дверi  свого
князiвства для всiх знедолених, i в мо?й землi  поселилося  зараз  стiльки
нових людей, що кожен четвертий або i третiй мiй пiдданий - то прише-лець.
Ви про них чули, ви ?х бачили, але вони не  зупиняються  у  вас,  бо  Ки?в
зараз сам опинився на межi з Полем... Бо Ки?ву зараз...
   Вiн замовк.
   По гридницi прокотився гомiн. Пролунали голоси:
   - Ти щось зна?ш, княже! Кажи!
   Данило виждав хвилину, а потiм твердо сказав:
   - Знаю... По дорозi до вас я зустрiв  двох  суздальцiв,  якi  втекли  з
татарського полону. Вони  повiдомили,  що  Батига-хан  поставив  насупроти
свого золотого шатра дев'ятибунчужний  чорний  туг  -  знамено  вiйни[59].
Готу?ться новий  кривавий  похiд.  А  куди?  Всi  сумiжнi  з  Ордою  землi
завойованi Еати?м - булгари, половцi, касоги, Пiвнiчна Русь,  Чернiгiвська
i Переяславська землi... Залишилися лише ми! Ось куди направить свого коня
окаянний Батий! На нашi мiста i села! I передусiм  -  на  Ки?вi  Чому?  Та
тому, що вiн сто?ть на ?хньому шляху! Поки мунгали не вiзьмуть Ки?ва, вони
не зможуть пiти далi - на Болохiвську землю, на  Галичину  та  Волинь,  на
Польщу та Угорщину... Та ви й самi зна?те, що хан Менгу  вже  побував  пiд
стiнами Ки?ва - розвiдав, а Батий прийде зi всi?ю ордою, щоб узяти його!
   - Що ж нам робити, княже?
   - А ви як гада?те?
   Спочатку  бояри  задумалися,  почали  переглядатися,   перешiптуватися.
Справдi, що робити? Iшлося ж про життя або смерть! Тут криком не вiзьмеш -
треба добре помiзкувати...
   - Зiбрати дружини з усiх земель, зiбрати ополчення  чорного  люду  -  i
виступити Бати?вi назустрiчi - крикнув боярин Микита Глiбович, сухий сивий
старик, що бував не раз ки?вським тисяцьким.
   - Послати гiнцiв у Смоленськ,  у  Полоцьк,  у  Новгород,  щоб  прислали
допомогу! - додав  плечистий,  крупноголовий  Давид  Корж,  ще  не  старий
боярин, що мав двiр над обривом, що стрiмко спускався до Хрещатого яру.
   - Послати також послiв до короля угорського та князiв  польських!  Якщо
Батий  злама?  нас,  то  дiйде  i  до  них!  Хай  пришлють   дружини   або
розкошеляться на наймане вiйсько! - вигукнув голосно Домажир  i  оглянувся
назад - чи всi чули?
   - Вiдiслати з Ки?ва нашi сiм'?! Хай залишаться тiльки  тi,  хто  здатен
тримати меча в руках!
   - Нi, нi, помирати - так разом!
   Пiдвiвся Дмитро.
   - Княже! Доброчеснi мужi ки?вськi! Я гадаю, перш нiж напасти  на  Ки?в,
Батий неминуче вдарить по наших укра?нних мiстах  на  Росi  та  по  чорних
клобуках, що здавна поселилися там. Вiн ?х не залишить у себе в тилу.  Тож
треба нам подумати, як змiцнити тамтешнi городки i городи...  А  Ки?в  уже
сьогоднi готувати до  облоги  -  кувати  мечi,  списи,  виготовляти  луки,
стрiли, завозити збiжжя,  борошно,  сiно  для  коней  та  худоби,  яку  ми
приженемо в мiсто для м'яса! Обновити вали та заборола! Роздiлити людей на
десятки, сотнi та тисячi i  настановити  старших!  Це  все  треба  зробити
зараз, щоб не було пiзно! - Дмитро, говорячи це, дивився на князя, а потiм
повернувся до гридницi. - А нам, лiпшим мужам ки?вським, купцям та церквi,
треба подумати i про те, щоб зiбрати грошей,  бо  без  них  ми  нiчого  не
зробимо. Я завтра для початку внесу в ки?вську скарбницю двадцять i  п'ять
гривень срiбла... А як настане нагла потреба, то i все сво? майно, i життя
сво? та життя синiв сво?х покладу на вiвтар землi ки?всько?! Хто пiдтрима?
мене?
   Гридниця загула. Твереза, помiркована, а разом з тим  i  запальна  мова
боярина Дмитра сколихнула всiх. Стало раптом  ясно,  що  загроза  ворожого
нападу не десь далеко, за горами, не через рiк, два або  й  три,  а  може,
завтра чи позавтрьому... А це вже  було  страшно.  У  багатьох  по  станах
поповзли холоднi мурашки. Так, легковажити тут не слiд!  Дмитро  правий  -
треба не ждати допомоги вiд короля угорського та князiв польських, а самим
розкошелюватися i щось робити!
   Така була одностайна думка бiльшостi, а хто був не згоден, той мовчав.
   - А що скаже князь? - спитав хтось. - Тепер це наша спiльна турбота.
   - Так, спiльна, - погодився Данило i виждав, поки уляжеться гамiр. -  I
я уважно вислухав вашi думки i скажу  ось  що...  Передусiм  про  те,  щоб
зiбрати дружини з усiх руських земель, ще не завойованих Бати?м. Чи можемо
ми це зробити зараз i чи доцiльно йти з дружинами в степ, щоб зустрiти там
ворога?  Гадаю,  нi!  Сiмнадцять  лiт  тому  ми   зiбрали   дружини   всiх
пiвденноруських князiв  -  сто  три  тисячi  во?нiв,  до  нас  при?дналися
численнi половецькi орди - i що ж? На Калцi татари нас погромили! Не  було
згоди мiж нами? Так, не було. А тепер, гада?те, буде? Я сумнiваюся,  як  i
сумнiваюся в тому, що хто-небудь пришле свою дружину на допомогу  Ки?ву...
Треба нам визнати, що татари сильнiшi за нас. У них усi во?ни кiннi,  а  у
нас багато пiших - майже всi чорнi люди. Це  було  також  одною  з  причин
нашо? поразки на Калцi - багато тисяч галичан князя Мстислава Удалого,  що
припливли по Днiстру на човнах, були пiшi. А пiшому  проти  кiнного  важко
битися!.. Та й зброя у мунгалiв лiпша, особливо луки, з яких стрiли летять
набагато далi, нiж з наших... А найголовнiше - татар  завжди  бiльше,  нiж
нас, i вони всi на конях - отож швидше, нiж ми, можуть вибрати  мiсце  для
удару, i напасти, i вiдступити, i обiйти. Та й ще одно: а що буде з нашими
мiстами та селами, з жонами нашими та дiтьми,  якщо  ми  в  Полi  зазна?мо
поразки? Пiсля одно?-?дино? битви татари похапають ?х голими руками!.. Нi,
йти в Поле ми не можемо! Там Батий матиме над нами подвiйну чи й  потрiйну
перевагу, а це - смертi подiбно! Тож за валами городiв ми до  яко?сь  мiри
ста?мо сильнiшi. Укрiплення нас  посилюють  -  будемо  опиратися  на  них!
Деякi, безперечно, упадуть, але не всi. Будуть такi, що витримають облогу.
На них - наша надiя!
   Тепер подумаймо про князiв польських та короля угорського. Чи ? на  них
надiя? Деяка ?. Коли б нам пощастило переконати ?х,  що  Батий,  перемiгши
нас, добереться i до них, вони, може  б,  i  прислали  сво?  дружини.  Але
переконати ?х важко. Князь Михайло уже був у короля Бели, хотiв  висватати
його дочку Анну за сина Ростислава, щоб змiцнити вiйськовий союз  Ки?ва  i
всi?? Русi з Угорщиною, та Бела вiдмовив  йому  -  не  дав  нi  дочки,  нi
вiйськово? допомоги. Тодi Михайло, забравши сiм'ю,  яка  мала  притулок  у
мене, по?хав у Польщу, до свого родича князя Кiндрата. I що ж?  По  дорозi
його  пограбували  нiмецькi  бюргери,  а  внучку  навiть  убили.  А  князi
польськi,  не  вiдчуваючи  прямо?  загрози  вiд  татар,  не  поспiшають  з
допомогою йому... Однак я думаю, треба ще раз спробувати прихилити на свiй
бiк Белу угорського i в надi? на це я незабаром по?ду з  сином  Левком  до
нього. Може, менi пощастить висватати за Лева його молодшу дочку, а  разом
з нею привести угорськi полки в Галичину.
   Бояри й купцi слухали князя  уважно,  але  по  всьому  було  видно,  що
турботи ?х не кидають, а ще тяжче налягають на плечi.
   - А все-таки - що ж нам робити, княже? Не здаватися ж на милiсть Батияi
То як же з ним битися? - пролунали стривоженi голоси. - Ти сам  кажеш,  що
вiн сильнiший за нас...
   Данило пiдняв перед собою руки - стиснув кулаки.
   - У нас один  вихiд  -  оборонятися  в  укрiплених  мiстах!  За  ?хнiми
могутнiми валами, за високими заборонами нас не так просто дiстати, а з-за
них ми можемо завдавати нападникам дошкульних втрат. Це  -  головне!  Русь
повинна перемолоти на сво?х городищах Бати?ву силу! Хай вiн  i  далi  суне
вперед, хай падатимуть нашi мiста  i  гинутимуть  ?хнi  захисники,  але  ж
настане такий час, коли Бати?вi сили  вичерпаються  i  вiн  змушений  буде
зупинитися або й повернути назад. Я не знаю, де це станеться  i  холи,  та
вiрю, що так буде!..
   Всi мовчали. Князь говорив сувору правду, вiд яко?  ставало  моторошно.
Чи ж утрима?ться Ки?в, чи впаде разом з ними? Тодi - смерть!
   - Батигу-хана не зупинили високi вали Рязанi,  Володимира,  Козельська,
Чернiгова, Переяслава. Невже князь дума?, що Ки?в його зупинить? - запитав
Карпило, молодий багатий купець.
   - Не знаю, - твердо вiдповiв Данило i в свою  чергу  кинув  у  притихлу
гридницю зустрiчне запитання: - А хiба  ?  iнший  вихiд?  Га?  Мовчите?  Я
iншого не бачу!
   - Отже, Ки?ву готуватися до облоги? Так треба розумiти?
   - Так, боярин Дмитро сказав те, що думаю i я, - готуватися  до  облоги,
до оборони! У Ки?вi п'ятдесят тисяч люду, кожен четвертий - во?н. Та сюди,
пiд захист його стiн, збiжиться ще пiвстiльки ж! Сила ваша буде велика...
   Тут його перебив Дмитро.
   - Княже, чому ти говориш про нашу  силу,  а  не  про  свою?  Хiба  твоя
дружина мала i хiба галицькi та волинськi  полки  не  захищатимуть  нашого
мiста?
   - Нi, не захищатимуть! - рiшуче вiдповiв  Данило  i  хвилину  помовчав,
обводячи твердим поглядом ошелешених киян.
   - Чому? Хiба ти не наш князь? - вражено глянув на нього Дмитро.
   - Князь я ваш, але в Ки?вi не залишуся! Найближчим часом  хочу  по?хати
до короля Бели. Може, пощастить схилити його до союзу з нами. Пiсля того -
пощастить чи не пощастить - я залишуся в Галичi, щоб бути в осереддi свого
князiвства, де матиму змогу черпати сили для себе i для  допомоги  вам  та
iншим мiстам... Ки?в зараз став вiстрям нашого списа,  направленого  проти
Поля, супроти нього передусiм i вдарить Батий. Чи буду я тут, чи не  буду,
ви, гадаю, оборонятиметеся до кiнця, а ми по сво?х галицьких та волинських
городах теж стоятимемо на смерть! Зараз iдеться не про Ки?в  чи  Галич,  а
про всю нашу землю, i я вважаю, що князь ма? бути там, де  принесе  бiльше
користi!
   - Кого ж ти, княже, залишиш замiсть себе в Ки?вi? - спитав  ?пископ.  -
Потрiбен муж вельми хоробрий i досвiдчений у вiйськовому дiлi!
   - Такий муж серед вас ?! - не задумуючись, вiдповiв Данило.  -  Вiн  зi
мною був на Калцi - стояв проти нашого нинiшнього ворога лицем до лиця. Не
в одному бою  вiдстоював  вiн  Ки?в  i  честь  князiв,  яким  служив.  Муж
досвiдчений i достойний!
   - Хто ж це?
   Гридниця завмерла. Анi покашлювання, нi сопiння,  нi  шаргання  ногами.
Здавалося, нiхто навiть не дише.
   - Боярин Дмитро, - вiдповiв князь суворо, нiби даючи зрозумiти всiм, що
всякi сумнiви у його виборi не повиннi мати мiсця. -  Вiн  буде  ки?вським
тисяцьким i во?водою - я залишаю його замiсть себе! I ви повиннi слухатися
його, як мене самого!
   Гридниця  зiтхнула  полегшено.  Цей  вибiр  нi  в  кого   не   викликав
заперечення. Дмитра в Ки?вi любили i поважали за щедрiсть,  справедливiсть
i доброту. Та й у вiйськовому дiлi муж вiн справдi досвiдчений!
   Дмитро пiдвiвся i, мовчки вклонившись князевi, сiв.
   Один Домажир засовався на лавi.
   - Княже, а я... Отже, я...
   Данило зрозумiв стан його душi. До того ж був вiн мудрий i  не  захотiв
напередоднi великих подiй, що грiзно,  як  вiдчували  всi,  насувалися  на
Ки?в, залишати в  мiстi  iскру,  з  яко?  заздрiсть  i  пiдлiсть  могли  б
роздмухати всепожира-юче полум'я розбрату. Тому швидко сказав:
   - На випадок смертi чи тяжкого  поранення  тисяцького  Дмитра  ти  його
заступиш, Домажире! Це теж моя воля!
   Домажир полегшено зiтхнув i вiд задоволення  почав  рожевiти.  Вiн  уже
вiдчув смак влади, i йому було важко розставатися з нею.  Тепер  же  князь
залишав  якусь  надiю.  Заступник  тисяцького,  а  там,  дивись,  i  знову
тисяцький! Правда, вiн, мабуть, не розумiв до кiнця, в який час  ця  влада
приходить до нього.
   Пiд кiнець Данило знову низько вклонився киянам.
   - Кланяюся вам, бо ви першi грудьми станете проти ворога, i  сподiваюся
зустрiтися з вами в лiпшi часи! I хочу тодi обняти всiх вас!
   На очах багатьох виступили сльози. Тепер кожен  розумiв  та?мний  смисл
княжих поклонiв: Данило не тiльки вручав ?м долю Ки?ва в ?хнi  руки,  а  й
прощався з ними. Може, назавжди!



   Роздiл IV. КНЯЖА ГОРА

   1

   Пiсля обiду Никодим  з  Горпиною  вклалися  у  комiрчинi  спочивати,  а
Добриня сiв на лавку пiд крислатою грушею i, пiдставивши  обличчя  теплому
сонцю, задивився на бiлих голубiв, що шугали у  високостi.  Вони  нагадали
йому Калиновий Кут, де ось так же шугали i голуби, i горлицi, i чаплi,  що
гнiздилися в Жорнiвському лiсi,  за  Iрпенем.  Захотiлося  додому,  в  той
розкiшний i дорогий серцю куточок землi, що  здавався  йому  найкращим  на
свiтi.
   Та чому здавався? Вiн i був найкращий!  Розкiшнi  лiси  довкола,  луги,
поля, озера, тиха, спокiйна рiчка. А сонця, сонця - хоч вiдбавляй! Чого ще
треба?
   Вiн би i зараз  полинув  туди,  та  Дмитро,  ?дучи  до  князя,  наказав
дочекатися його. Отож i нудився з  самого  ранку,  не  знаючи,  куди  себе
подiти.
   Тут його увагу привернули молодi бояри - Степан та Микола.  Вийшовши  з
терема, вони рiшуче повернули прямо до  нього.  З  чого  б  то?  В  грудях
тьохнуло - невже все те ж? Невже знову мова про Янку?
   Поки ?здив до Галича, трохи призабулося невдоволення бояринi Анастасi?.
Думав - минулося. А воно, бач, не мина?ться. Як повернувся, так вiдразу  i
вiдчув, яким лихом дише вона на нього, ну, а заодно з нею i ?? сини.  Лише
засмученi оченята дiвчини, яка не приховувала нi вiд кого свого  горя,  та
приязне ставлення боярина Дмитра утримували  його  вiд  негайно?  втечi  з
цього двору.
   Брати пiдiйшли i мовчки сiли  обабiч  нього.  Довго  сопли,  не  кажучи
нiчого. Вiн теж мовчав: чекав, що буде далi. Насупленi обличчя i  стиснутi
кулаки на колiнах свiдчили, що розмова буде важка.
   Почав Степан - вiдразу круто.
   - Ти чого тут сидиш?
   - Чекаю боярина. Такий був його наказ.
   - Я не про те... ?хав би ти звiдси, хлопче, i бiльше не з'являвся!  Ось
я про що!
   - I не баламуть Янку! Не тривож матiр нашу - бояриню! - додав Микола. -
Чого пристав до дiвчини? Чого зводиш ?? з ума? Чи вона тобi рiвня? Сам  би
подумав! До не? свата?ться син тисяцького!
   - Я ?й не рiвня, - погодився Добриня. - Але я ?? не баламучу i з розуму
не зводжу.
   - Нiби ми не бачимо, що з нею дi?ться!
   - Ну, я в тому не винен. Плаче вона не через мене.
   - Слухай, хлопче, не прикидайся ягнятком! - пiдвищив голос Степан. - Не
думай, що коли ти заступив собою Янку та зробив нам деяку послугу, то  все
тобi тут дозволя?ться! Нi, братику! Ми й так до тебе ставимося поблажливо,
бо вдячнi тобi за гарнi вчинки. Не кожен здатен на таке! Але ж  не  ставай
нам поперек дороги, бо терпець коли-небудь  увiрветься!  Тодi  нарiкай  на
себе!
   Добриня розумiв, що  брати  ледве  стримуються,  щоб  не  випхати  його
силомiць за ворота. Ну, що ж - не ждатиме вiн при?зду боярина,  а  вiдразу
вирушить у  дорогу.  Ще  сонце  височенько  -  до  перших  пiвнiв  буде  в
Калиновому Кутi.
   Вiн пiдвiвся i мовчки попрямував до навiсу, де стояв кiнь. Власне, кiнь
був боярський, але Дмитро подарував його йому ще перед по?здкою  в  Галич.
Та й хiба не заробив? Чи боярин  збiднi??  Ма?  ж  у  сво?х  ма?тках  цiлi
косяки!
   Швидко осiдлавши Гнiдого  i  приторочивош  до  сiдла  сакви  з  хлiбом,
солониною та цибулею, вiн, не поспiшаючи, рушив  до  ворiт.  На  пiвдорозi
зупинився i глянув на братiв, що мовчки стежили за його приготуваннями.
   - Прощавайте! Я бiльше нiколи не повернуся сюди, щоб не завдавати вашiй
родинi, що так тепло i щиро привiтала мене, прикрощiв i нещастя!
   Вiн хотiв ще сказати, щоб боярин не ображався  на  нього  за  поспiшний
вiд'?зд, але, передумавши, махнув рукою i смикнув за поводи.
   - Вйо!
   Посеред двору його наздогнав Микола. Пiдбiгши,  поклав  йому  на  плече
руку, винувато опустив очi.
   - Ти ось що, Добрине, не сердься на нас, - промовив глухо. - Ти хороший
хлопець, хоч i смерд, але ж... Ну, сам розумi?ш... Так треба!
   - Розумiю, - з натугою в голосi вiдповiв Добриня i знову торкнув  коня.
- Но-о!
   Та тут над ворiтьми закалатало било.
   - Батько при?хав! - з радiсним криком кинувся до ворiт Микола i  пiдняв
защiпку. - За?зди, тату!
   Це справдi був боярин Дмитро. Боярин вiддав синовi  коня,  окинув  оком
двiр.
   - От добре, що ви всi тут! Маю звiстку, та й побалакати  треба!  -  Вiн
попростував до лавки, сiв. - Пiдходьте ближче!
   Добринi було нiяково, i вiн лаяв себе,  що  не  ви?хав  з  двору  трохи
ранiше. Тепер, чого доброго, Дмитро помiтить, що  мiж  ним  i  Миколою  та
Степаном пробiгла чорна кiшка, почне розпитувати. А що сказати?
   Та боярин був чимось  так  заклопотаний,  що  нiчого  не  помiтив.  Був
заглиблений у себе i думками витав бозна-де, аж поки Степан запитав:
   - Так що ж за звiстка? Ми тебе слуха?мо, тату? Дмитро тихо промовив:
   - Князь Данило настановив мене ки?вським тисяцьким, во?водою.
   Це була для всiх справдi несподiвана новина. Степан здивовано вигукнув:
   - Та ну! Ух, ти! Чому ж ти не радi?ш, батьку?
   - А чому радiти? Турботам, що впадуть на мою голову?
   - Ну, якi там турботи! Хiба що Домажир злитиметься! Заздритиме!
   - Е-е, що там Домажир! Якщо дурний, то хай злиться! Але то пусте! Князь
Данило завтра вiд'?жджа? до Галича, а Ки?в залиша? напризволяще!  Ось  моя
справжня непри?мна звiстка!
   - Як залиша??.. Не хоче бути великим князем? Ще такого не бувало? А хто
ж порядкуватиме в Ки?вi? - Сини були страшенно враженi.
   - Виходить, я. I за князя, i за тисяцького. I  це  тодi,  коли  ось-ось
нагрянуть непроханi гостi!
   - Батий з ордами?
   - Батий.
   - Ти це зна?ш напевне, тату?
   - Батий пiдняв чорне знамено вiйни! Отже, незабаром вирушить у похiд, а
може, вже й вирушив i ось-ось буде тут. Про це повiдомив князь Данило.
   Вiд  цi??  звiстки  всi  занiмiли.  Степан  помiтно  зблiд  i  перестав
розпитувати батька, у Миколи округлилися очi, а Добриня раптом вiдчув, як,
незважаючи на