---------------------------------------------------------------
   © Логвин, Юрий, Клопоти хлопчика Iлька, 2007
   E-mail: marta_argat@yahoo.co.uk
   OCR Mamka Luo
   Date: 10 Mar 2008

   Историческая повесть для детей и юношества

   По  вопросам  коммерческого использования  данного произведения
   обращайтесь непосредственно к автору по адресу: marta_argat@yahoo.co.uk
---------------------------------------------------------------




     Дуже  давно,  майже дев'ятсот  рокiв тому,  жив у славнiм  градi  Києвi
хлопчик Iлько. Його хата стояла на Подолi  пiд високою горою Хоревицею. Саме
там, де з-пiд гори б'ють джерела i зливаються у струмок. Струмок плине їхнiм
кутком i впадає у рiчку Глибочицю. У Глибочицю також  впадає рiчечка Киянка.
А,  як  вiдомо, вона  витiкає  з  Кожум'яцького  яру,  який  всi люди просто
називають - Кожум'яки. Дiдусь розповiдав, що коли вiн  був зовсiм малим,  то
дiтлахи ловили корзинами у  Киянцi пiчкурiв. За  один раз  могли наловити на
повну  сковороду.  Та  як  почали  розбудувати мiсто  i  передмiстя,  Киянка
забруднилась i обмiлiла. Зараз  тiльки  у  повiнь, коли здиблюється вода i в
Почайнi  i в Глибочицi, тодi в устя Киянки часом запливає якась-то  риба. Ну
її зразу ж i виловлюють.
     А  потiм  Киянка мiлiє  i тiльки  дрiбнесенькi мальки-виметки  пiчкурiв
сновигають в устi. А Глибочиця ще  плине з Дорогожицьких пагорбiв i ярiв. На
пiвдень  мiж Кудрявцем i горою Щекавицею. Тодi круто  завертає  на схiд  пiд
Копировим  кiнцем.  I вже  спокiйно пливе Подолом до  Почайни. Тут Глибочиця
глибока. Тому  в нiй побудували притиски-причали, а на березi  зрубали добрi
комори для  краму. Бо до Києва припливає стiльки лодiй, дубасiв, стругiв, що
на почайницьких притисках-причалах вже немає мiсця для стоянки.
     Найвище по  течiї Глибочицi притиски-причали доходять майже до Житнього
торжка. Ну, звичайно ж,  Житнiй торжок  - тiльки один iз  багатьох Київських
торгiв. I годi йому  змагатись  iз Торжищем посеред  Подолу. Але й тут добре
торги чинять.
     Отож,  а  був це понедiлок,  мати розбудила  Iлька рано-ранесенько.  Ще
сонце  з-за  Днiпра  не визирнуло i  не  позолотило  обороннi  вежi i собори
верхнього мiста  - Гори.  Але  на дворi  було  вже свiтло,  як удень.  Iлько
притьмом скочив iз широкої лави, на якiй вiн спав, i вибiг iз хати. Зразу до
колоди дубової - їхнього власного  водогону. По  колодi вода вiдводилась  iз
джерела просто на їхнє подвiр'я.  Хлопчик висмикнув чiпа з колоди. I холодна
вода вдарила йому тугим струменем на руки. Хоч i не хотiлось отако  зразу по
теплiй постелi лiзти пiд холодну воду, але Iлько  ретельно  вмився. Так його
вчила мати. Бо те, що стосувалось хатнього дiла i порядку, тут всi слухались
матерi. В хатi Iлько зняв iз жердки рушника. Рушник для хатнього вжитку. Але
сестра Марiя все одно вишила  його червоними деревами, пiвнями та  кониками.
Марiя  - молодша  iз двох сестер.  Старша - Катерина. А  Iлько - найменший у
їхнiй родинi.
     У хатi,  крiм матерi,  нiкого вже не було - всi пiшли до  своєї  працi.
Тому  Iлько, як господар, залiз  на покуття i почав похапливо сьорбати парне
молоко.  Мати  ось-ось тiльки  подоїла їхню руду корову  Лиску.  А  от  хлiб
зачерствiв. Мати обернулась вiд печi i зауважила:
     -  Чого  ти давишся?  Хто тебе в шию жене? Поснiдай та  вiджени корову.
Сьогоднi тобi урок - перебрати овес. Чуєш?
     - А вже,  мамо, чую! - проказав Iлько, допиваючи великий кухоль молока.
Та й злiз iз широкої покутньої лави. На ходу доїдав горбушку житнього хлiба.
     Вискочив  на  двiр   i  йому   зразу   веселiше   стало.  Бо  на  дворi
свiтло-свiтлiсiнько! А  в хатi в них, не дивлячись аж  на три  вiкна, завжди
сутiнно. Хоч i свiтлiше, нiж у iнших людей в їхнiх хатах-iстобках. Бо  майже
у всiх сусiдiв  i печi  курнi, i  вiкна волоковi. В Iлька  пiч iз пiдвiшеним
комином-димником.  Димник  щiльно-прещiльно  виплели  iз  тонкого  вербового
корiння.  Потiм  обмазали i зовнi,  i  всерединi глиною. Щоб iскра, якщо  iз
челюстей  печi  вилетить,  то не  пiдпалила.  До комина-димника ще  й  рукав
приточили з мiшковини.  Теж  добре глиною просичений. Тепер  дим виходив  iз
хати у сiни, а там далi пiднiмався в димар.
     Це  матiнка своїм чоловiкам загадала зробити димник-комин. Бо вона дуже
мучилась iз очима вiд  диму. До  того чорного хмарою дим здiймався вiд печi,
клубочився  пiд кроквами. Поки  не виходив  через покрiвлю. Як  же  почепили
димник i вивели "шию" у сiни, то  й сволок поперек зрубу поклали. I плахи на
нього  настелили.  Вийшла знизу стеля, вгорi - горище. Як опанували дим,  то
Iлькова матiнка  пообмазувала стiни зрубу  бiлою глиною. Посвiтлiшало в хатi
вiд побiлених стiн. Та й з трьох вiкон - лише одне волокове. Те, що навпроти
устя печi.  Друге  чiльне  i причiлкове  вiконця  з лутками.  Тiльки  в раму
вставленi не  круглi  скельця, як в княжому палацi,  а добре  вичищенi  бичi
мiхури.  Звичайно  ж,  крiзь них нiчого не  побачиш. Зате в iстобцi набагато
свiтлiше, нiж у сусiдiв.
     Iлько за кiлька  розгонистих  стрибкiв опинився бiля хлiву. Бо садиба у
них зовсiм маленька. Але дуже охайна i доглянута.
     Вiдчинив  рипучi  дверi  на  бiгунах  i  ступив  у  теплi  сутiнки.  Не
дивлячись, навпомацки зняв налигач  зi  стовпа i залигав  корову Лиску. Вона
нiби  щось  утробно промукала i потяглась до  Iлькової лiвицi.  А  Iлько вже
тримав  кусничок горбушки напоготовi. Лиска злизала нерухомим  язиком хлiб з
долонi. I обслинила йому всi пальцi. Лиска - їхня годувальниця i улюблениця.
Проте  має  свою вдачу. I тому Iлько  водив її на налигачi. До всього, треба
знати, як вести. Треба йти злiва вiд корови. I не менше, як на два кроки вiд
чубка.  Бо  корова може  махнути головою, щоб  вiдiгнати мушву  i ненавмисне
вдарити рогом. Трапилось iз  його друзякою Iванком. Вiв  корову за  налигач.
Корова у Iванка  дуже смирна. Та  Iванко став занадто упритул до неї. Чи  на
неї якась кусюча  муха сiла, а чи ґедзь. Корова враз  як махне головою! Я-ак
врiже Iванка рогом!  Щастя його -  попала рогом у кiстку груднини. Вiд удару
Iванко  без  пам'ятi  гепнувся  додолу. Вся  сорочка була  залита кров'ю.  З
тиждень Iванко був  слабий  i  лежав,  не пiдводячись. Це трапилось в  кiнцi
минулого  лiта.  I тодi Iлько  дуже злякався, що  Iванко помре. Бо Iванко  -
найкращий  його приятель. Як  сталося  те  лихо, Iлько,  водночас, сам  себе
подумки  похвалив,  що  добре  слухав  старших  i нiколи не  порушував їхнiх
наказiв i повчань. А найбiльше Iлька дiдусь навчає  та  напучує. Бо хоча всi
люблять найменшого  в родинi  -  Iлька, особливо вони не  мають  часу  з ним
розводитись. Та  дiдусь, хоч  дуже й дуже  старенький  i зовсiм  слабенький,
проте голова в нього добре тямить.  I чого вiн  тiльки не знає, важко навiть
собi  уявити. От було  цiєї зими одного разу.  Грiвся дiдусь на  полику коло
печi  i розповiдав  про  часи  славетного кагана Землi  Руської  -  Ярослава
Мудрого. Дiдусь  казав, що Ярослав Мудрий родичався  з багатьма  правителями
земель i  ближнiх, i дальнiх. I тому  до Києва приходило багато  чужинцiв та
iновiрцiв.  Траплялись  серед них  i ченцi латиняни.  Дiдусь розповiдав,  що
деякi носили  лише  грубезнi  верети. На  тiменi  мали виголену  плiшину. Нi
вусiв, нi  бороди тобi - ну геть наче баба!  А верети пiдперезували товстими
вузловими  вiрьовками.  I  от  одного разу  на  Великiм  Торжищi  до  одного
перехожого  такого ченця  причепився  пiдпилий  варяг.  Їх  багато в тi часи
кормилось при дворi славного кагана Ярослава. Варяг почав кулаками гамселити
ченця.   Але  якось   той   чернець-латинянин  спромiгся   розв'язати   свiй
пояс-вiрьовку. I зачав вiрьовкою вузлованою перiщити нападника. Бив швидко i
влучно! Попадав щоразу вузлами точнiсiнько по пицi i по  пальцях. Порозбивав
йому  пальцi, що вiн  не мiг i меча з  пiхов видобути. З пики зробив криваву
перепiчку!.. Iлько тодi спитав у дiдуся - що то за  вузли були  на линвi, як
вони  пов'язанi?...  Дiдусь  попрохав  подати  шворку,  зсукану  iз  м'якого
липового лика. I  понав'язував на нiй подвiйнi вузли... Iлько добре схопив -
як дiдусь мiряв линву,  де i як вузли  в'язав.  Тому, тiльки прийшла весна i
почали люди виганяти худобу  в череду, Iлько  пов'язав вузли на налигачi.  I
вийшла  в нього отака  хитра зброя. Вiдведе Iлько  Лиску на  пасовище, а  як
вертається, то по дорозi збиває головки з будякiв.
     Якщо  iншi  дiтлахи забавляються,  посiкаючи лозинами бур'яни, то Iлько
вчився  точно  попадати вузлами  по квiтках i  верхнiх листочках. I не дарма
вправлявся щодня. Якось оце пiшли  вони з Iванком лiвим берегом Глибочицi до
великих притискiв на Почайнi. Бо  хтось сказав,  що там багато лодiй прибуло
iз  Смоленська.  I з  ними двi  лодiї варягiв. От Iлько та Iванко й вирiшили
подивитись, якi ж  то варяги  i якi в них  лодiї.  Та на половинi дороги  до
притискiв присiкались лiвобережнi хлопцi. Всi були  старшi. Один вiзьми та й
затопи Iванковi в лице. Iлько  тiльки й чекав цього - здер налигач  з пояса,
бо вiн ним пiдперезувався, як той чернець-латинянин, з  усього маху вперiщив
нападника! Вузлом по вуху! Той  снопом гепнувся  на землю.  Iлько зразу ж  i
другого хльоснув  по пицi. Той  заверещав i  кинувся геть. З ним iншi. Але й
Iльковi  з   товаришем  довелось   накивати   п'ятами,  поки  тi  хлопцi  не
опам'ятались. I не довелось їм подивитись на варязькi мальованi лодiї.
     Iлько, мiцно тримаючи  вузловий налигач, перевiв Лиску  по колодах  над
струмком i  вийшов  на вулицю,  що вела до  мосту.  Сонце зблиснуло золотими
iскрами на легких хмарках,  коли Iлько  пiдвiв свою  корову Лиску до першого
Глибочицького мосту.  Мiст  цей  мiцний  i широкий.  По  ньому можуть вiльно
роз'їхатись два  воза-коли. Дiдусь  казав, що  на цей  мiст  давали грошi  i
гончарi, i кожум'яки, i торгiвцi з Житнього торжка.
     До  мосту  з  усiх  провулкiв пiдгонили худобу. Iлько мiцнiше  прихопив
налигач, щоб вона чиюсь корову та не потнула рогом.
     Як  пiдвiв  Лиску до  мосту,  то побачив свого старенького дiдуся.  Вiн
стояв недалеко вiд урiзу води. I обтесував, дуже неквапно, товстенну вербову
колоду.  Вербу зрубами ще до Iлькового народження.  За цi  роки  вона  добре
всохла,  вистоялась.  Аж дзвенiла,  якщо  по  нiй вдарити  бичем. I  ось  її
вiдкотили на берег i дiдусь iз неї теше човна.
     Як вже йшов по мосту, то краєм ока побачив - онуки їхнього  найближчого
сусiда  Пузиря  стоять  з вудочками. Роздивлятись,  чи  що  вловили  сусiди,
Iльковi  не  було  часу.  Бо  ззаду  пiдпирали  чужi  корови.  А  назустрiч,
протискаючись  через худобу,  їхав  якийсь  вершник  на рябiм  конi.  Та  ще
назустрiч,  хапаючись  за поручнi, просувались  незнайомий  бортник  iз усiм
своїм знаряддям та двоє рибалок.  Один все поправляв сiтку  на плечi. Другий
нiс весло, мов спис, а за спиною здоровий берестяний козуб.
     На лiвий  берег  Глибочицi  перейшло чимало худоби з Житнього торжка, з
Гончарiв  та  Кожум'якiв. А  як  пiдiйшли до  Оболонської брами  ще корови з
лiвого  берега Глибочицi, то весь майдан перед брамою та всi прилеглi вулицi
заступили. Громадськi пастухи вже  давно чекали пiд самою вежею. Але старший
денної залоги не давав  наказу вiдчиняти ворота. Тому i люди нетерпились, та
й худоба в такiй  тiснявi почала дрочитись.  Люди пiдганяли старшого,  а вiн
злостився: "Сторожа ще не вернулась!.. Може де половчина  вгледiли?.. Що, не
терпиться у  половецькi пути взутись?.." "Тiпун  тобi  на  язик!"- вилаялась
якась дебела молодиця.
     -  Тобi самiй  тiпун  на язик,  молодице!  Якщо  ти  забула  шолудивого
Боняка-хана,  то я його добре пам'ятаю!.. - i старший денної охорони  скинув
волохату  шапку. По  всiй правiй скронi лискучий  шрам. А  вiд  вуха третина
знизу лишилась.
     Молодиця тiльки  рота вiдкрила,  щоб  воротаревi  вiдповiсти.  Але з-за
оболонських  верболозiв  виїхали  три  озброєних  вершники.  I один  iз  них
засурмив у волячий рiг "вiдбiй"!
     Зразу  старший наказав  вiдкрити  браму. Тут вся  череда  й  поперла на
Оболонське пасовище.
     Iлько притримав Лиску в завулку,  поки головна череда  перебiгла  через
ворота.
     I лише тодi повiв її на пасовище. Тiльки там зняв налигач.
     Хоча крiм Iлька на пасовище вигонили корiв знайомi хлопцi iз Торжка i з
Кожум'якiв,  Iлько з ними не лишився  грати  в цурки. А побiг швидше  назад.
Треба  було  виконувати  урок материнський. Але не втримався i  спустився  з
мосту.  Подивитись,  що Пузиревi онуки  вловили.  На  червонiм  верболозовiм
прутику у них було лише три верховодки на чотирьох "рибалок".
     - Ви, Пузирята, давно прийшли?
     - Удосвiта... - шморгнув носом наймолодший.
     -  Дурнi ви i йолопи!  Поки сонце високо не звелось, бiжiть до  ближнiх
притискiв. Де стоять струги iз збiжжям чи снопами - там зразу i ви ставайте!
     - А чому бiля стругiв iз житом? - спитав старший.
     - Бо так мiй брат Микита каже! А вiн геть все знає.
     - А-а-а-а!...
     Пузирята  щось  почали  вартякати.  Та  Iлько  не  став їх  слухати.  А
поспiшив, подерся вгору схилом. I просто чимдуж побiг до садиби. Тiльки один
раз озирнувся -  що там у дiдуся? Та дiдусь, як i перед тим, розмiрено цюкав
сокирою по товстеннiй вербовiй колодi.
     Вдома  на  Iлька  чекала гарлива робота. На  стiл,  пiд  самим  чiльним
вiкном, мати  поставила  здоровий зелений полив'яний горщик.  Там був  овес.
Поруч  стояв  теж  великий  горщик. Але  не полив'яний,  геть  чорний,  якби
лощений. Iлько хапав жменю вiвса  iз  зеленого горщика, розсипав, вирiвнював
на вискобленiй липовiй стiльницi. I починав вибирати всяке смiття та ураженi
цвiллю зернини.
     I справдi, тiльки Iлько з його гострим зором  та беручими пальцями  мiг
швидко виконати таку роботу. Чисте  зерно  Iлько збирав у жменю i засипав до
чорного пузатого  горщика. Мати,  як завжди, щось там клопоталась бiля печi,
потiм вийшла в сiни. Теж там щось порпалась iз домашнiм начинням.
     - Мамо! Я весь ваш урок поробив!
     Зайшла мати i спитала:
     - Вже? Так швидко?
     - Подивiться, мамо! Ось все смiття. Чисте зерня засипав у горщик.
     Мати взяла жменю  вiвса з чорного горщика. Пiднесла до очей, поворушила
пучками зерня. Та тiльки хитнула головою.
     - Ну й швидко ти, синку! - i  понесла  горщик до печi.  Вiдхилила важку
заслонку  i  поставила  горщик iз  вiвсом до  гарячої печi. Адже  овес треба
прожарювати. Бо iнакше i кисiль i каша з вiвса гiрчитимуть.
     - Молодець,  синку! Вiзьми собi скибку хлiба та огiрок. Та пiди до дiда
та позбирай трiски. На розпал добрi - сухi i легкi. А потiм гуляй. Тiльки не
забарись Лиску з череди зайняти. Поглядай на сонце!
     Iлько закинув  за спину  легкий  кошiль, плетений iз соснової найтоншої
щепи, i поспiшив до дiдуся. I хлiб i огiрок сховав за пазухи.
     Наче  на  крилах  понiсся по вулицi,  по схилу i став  перед  дiдом.  З
розгону ледь не заточився i не впав.
     - Дiдусю! Я до вас!
     - Милостi просимо дорогий онучку! - дiд спинився, поклав сокиру на верх
колоди i, крекчучи, випростався. - Ух, як же воно важко старим бути!... Але,
що поробиш, треба  жити, поки твiй час  не  прийде!... -  Iлько  стояв перед
дiдусем, не  знiмаючи  кошеля,  i чекав чи не  скаже  дiдусь  ще якiсь  свої
старечi жалi. Але дiдусь замовк, подивився уважно на малого.
     - Ти щось хотiв спитати, онучку?
     - Ага! Чого ви довбанку  з  верби робите?  От якби з дуба  зробити! Вiн
всiх дерев мiцнiший!
     - Все  так, моя дитино. Дуб наймiцнiший, але й  найважчий. I довбанка з
нього буде наймiцнiша, але важча за будь-яке дерево.
     - Так Микита у нас богатир! Вiн з найважчою довбанкою вправиться!
     - Е нi, онучку! Для всього потрiбна  мiра. Довбанка  має бути  легкою i
повороткою.  I верба  чи не  найкраще  для такого  дiла  дерево.  Бо вербова
деревина вистояна - легка, м'яка. Добре рiжеться i тешеться. Верба  найкраще
сохне  - дуже-дуже зрiдка  пускає трiщину.  Саме  для човника-довбанки  така
деревина найкраща.
     - Дiдусю! Якщо вона м'яка, то вона швидко намокне!
     - Молодець, онучку! Казанок у  тебе варить! Щоб вона не розмокла, ми її
просмолимо. Тодi їй нiяка вода не страшна...  Пам'ятай онучку, всяке  дерево
має якусь свою особливу користь... От добра, вистояна верба...
     - Як наша?
     - Ну наша не добра. Вона найкраща!.. То я кажу - добра  верба  придатна
для ночов, для  клепки на невеликi барильця, для  лопати  на хлiб, на  теплi
бортнi колоди...
     - А дуб?
     - Ну, дуб,  мiй любий онучку, то цар-дерево! Наймогутнiше  дерево!  Всi
незгоди витримає! Правда, тiльки як вже досить добре виросте! От на яке iнше
дерево, наприклад, гусiнь насиплеться, обжере все листя i дереву  кiнець!  А
на добрий дуб нехай  тiєї гусенi, чи сарани-прузiв налетить i об'їсть дерево
до  чорних  гiлок. Чорне  гiлля,  як вогнем обпалило!... Коли  дивишся -  за
мiсяць  нове листячко  розпускається! Отакої!..  Ну, звичайно,  човни з дуба
роблять.  Тiльки не рибальськi однодеревки на одного чоловiка.  Бойовi човни
майструють! По чотири десятки чоловiк можуть у човнi плисти...
     - Дiдусю, дiдусю! Ви їх бачили?
     - Не тiльки бачив, а й виталював...
     - Як то, як?!
     -  Ось  як!  Знаходили  старезний-престарезний  дуб.  Що був  справжнiй
велетень!..  - Дiдусь забув,  що  в  нього поперик ломить i  суглоби в руках
викручує.  Щосили розкинув руки - показав, який той дуб товстенний. - Рубали
взимку перед колядою.
     - Чому?
     - Бо  в той  час у  деревi  найменше  вологи. Вiд того  в цю  пору воно
найлегше. Як дерево  легке, воно при  падiннi в серединi не вередиться. Та й
скотинi легше на  волокушi  тягти  до рiчки.  Як скресала  крига, то збивали
плоти  i  приганяли  до Києва на Почайницькi заводi.  Їх витягали на  берег.
Ошкурювали. Торцi  вапном чи  глеєм мастили -  щоб рiвнiше дерево сохло, щоб
трiщини не розходились.  Не менше  двох рокiв дерево сохло,  доходило.  Тодi
його розколювали на двi рiвнi частини. Обтесували, випалювали i видовбували,
видовбували i знов випалювали. Поки не  виходив от-такенний човен-дубас. Вiн
найкраще придатен  до бою на рiчцi. I для торгiвлi дорогими  товарами.  А на
морi вiн не  придатен. Для  моря треба у  човнi,  в серединi,  для мiцностi,
великi опруги  ставити. I боки дошками нарощувати... Але  то вже зовсiм iнша
iсторiя...
     - Дiдусю! Розкажiть!..
     - Iншим разом. Ми з тобою побалакали,  вiдпочили. Тепер, нумо до працi.
Треба, дитино, на обiд заробити...
     Дiдусь,  крекчучи,  потягся до  сокири. Попробував пучками пальцiв - чи
гостра? Лишився задоволений, весело посмiхнувся. I знов  заходився цюкати по
дзвiнкiй сухiй  колодi.  Iлько  взявся до  трiсок.  Наповнив  ними козуб. Та
бiльша частина не помiстилась i вiн їх склав великою купою.
     Коли тут  раптом почувся лемент. Iлько обернувся  до рiчки  i побачив -
уздовж берега бiжить другий Пузирiв онук. В зубах  тримає уламок  вудлиська.
Обома руками притискає до грудей добру рибину. Чи то головань, чи то великий
язь? Пiд  сонцем луска наче срiблом сяє!.. Нi, таки  язь!  Бо черевнi плавцi
мов малиновим соком помальованi. "Диви, - подумав Iлько, -  такого язя серед
бiла дня впiймали!"
     За  першим  бiгуном  гнався  старший онук. Ось-ось  схопить  втiкача за
сорочку. За  старшим  бiжить найменший  i репетує,  наче  порося на  торжку.
Оддалiк пiдтюпцем котився третiй  Пузирiв онук.  З двома вудочками  i  двома
вербовими куканами. На обох лозинах  повно  дрiбних  рибок. Iлько кинувся їм
навперейми.
     - Стiйте, стiйте! Бо я вас! - i почав розв'язувати налигач з пояса.
     Певно, що це подiяло на сусiдських хлопчикiв сильнiше за Iльковi слова.
Бо  ж Iванко  не втримався i  розповiв  хлопцям про бiйку бiля притискiв  на
Почайнi. Пузиревi онуки спинились.
     - Чого рейвах?! Ану, вишкрябок, кажи! - Iлько до найменшого.
     -  Ми пiшли... до притискiв,.. -  розмазував соплi по щоках наймолодший
Пузирiв онук, - а там струг iз житнiми снопами...
     - Бреше вiн! То обмолоченi кулi, щоб хату крити, - пояснив третiй онук.
     Другий  же  онук  вiдсапувався,  не  випускаючи  iз   зубiв  поламаного
вудлиська. Рибу притискав до брудної сорочки наче золотий скарб.
     - Зразу, як стали  коло того струга, почало клювати. Одної  силки стало
мало. Я  пiшов у кущi виламати ще  одну.  Коли чую - малий репетує! Ну,  вiн
завжди у  нас скиглить!  То  я й  не поспiшав. А йому бач, язь оттакенний на
гачок попався!..
     - Язь... вистрибнув... i вудочку ... вирвав!..
     - А  вiн, - третiй онук показав пальцем на  другого, - кинувся у воду i
схопив язя! От!!!
     - Я-а-азь мi-iй!!! - заверещав найменший.
     - Нi-i! - крiзь зуби замукав другий брат.
     - Куди з рибою тiкав? - гостро спитав Iлько.
     Втiкач розцiпив зуби i поламане вудлисько випало на пiсок.
     - Додому,... - зиркаючи з-пiд лоба прогунявив другий.
     - Нехай вiддасть!!! - заволав найменший. - Я сам понесу!!!
     - Куди ти понесеш язя? - i його спитав Iлько.
     - До-о-до-о-о-му!!! - заволав найменший.
     - Ану подай менi оте вудлисько!  - показав Iлько  на поламане вудлисько
бiля нiг другого брата. Малий слухняно пiдняв лозину Iльковi.
     - А ти, - Iлько упритул пiдступив до хлопця з рибою, - тримай свого язя
за зябра i попусти.
     Коли  той  опустив  здорового червоноперого язя,  Iлько протнув уламком
вудлиська крiзь зябра.
     - Ти бери за цей кiнець, а ти за той! I несiть додому!!!
     -  А  й  справдi,  -  почухав потилицю  старший.  -  Вони ж  обоє  його
вловили...
     I всi Пузиревi онуки побiгли пiдтюпцем додому.
     Iлько ж повернувся до дiдуся.
     - Дiдусю! Ви без мене не йдiть! Я ось Лиску заберу з череди...
     - Добре,  добре,  -  проказав  дiдусь  i продовжував  розмiрено  цюкати
сокирою уздовж колоди.
     Iлько бiгцем пiднявся нагору, далi  по вичовганих плахах  Глибочицького
мосту.  Веселе  серпневе сонце  добре  напекло  дерево.  I воно  так приємно
зiгрiвало  босi  ноги  хлопчика.  Коротка тiнь  стрибала  попереду Iлька.  I
показувала майже на пiвнiч. Туди,  за  високi рудуватi  урвища  Щекавицi, за
блакитно-смарагдовi схили  i  яри  Юрковицi.  Там праворуч  iдуть  широченнi
пасовища i чагарi Оболонi. Там десь за чагарями пiдступна й  глибока,  хоч i
неширока рiчечка Ситомля. Дiдусь розповiдав Iльковi, що коли дiдусевi батьки
були дiтьми, там без числа потопилось печенiгiв. Коли  їх  орду розбили  пiд
Києвом, то вони  тiкали  геть. Кинулись через Ситомлю, а  там  їм  - гаплик!
Потопились, як цуцики...
     Iлько  дивився на свою коротку тiнь  i мiркував - якщо тiнь  посунеться
праворуч  пальцiв на  три -  настане полудень! Час Лиску займати з череди, а
пастухам  обiдати.  Пастухiв шестеро. Двоє пастухiв  верхи.  Четверо пiшi  з
добрими  псами.  Вiдколи прорвався до  Києва iз диких степiв половецький Хан
Боняк,  пастухи тепер завжди при  зброї. I в  кожного  або волячий рiг,  або
берестяна велика дудка. Якщо половцi  знов нападуть  на передмiстя Києва, то
хоч один iз пастухiв встигне засурмити тривогу!
     Отож, як  настає обiд, то чередники  приганяють  корiв  до тирла. Тирло
лiворуч, трохи вище вiд брами. З-пiд Юрковицi джерела витiкають i наповнюють
водою дубовi колоди.  I  там є велетенський явiр. Пiд  ним  пастухи  в  обiд
вiдпочивають. Однi люди приходять на  тирло з дiйницями i там  корови доять.
Iншi, як оце Iлько, забирають скотину додому.
     Коли Iлько вискочив за  Оболонську браму, то череда саме наблизилась до
тирла. Крiм Iлька  за браму ще багато людей вийшло.  Хто тiльки з налигачем,
хто з дiйницею.  У  першому ряду череди йшла їхня  руда Лиска.  Iлько перший
залигав корову i вивiв її через браму.
     Хоча  хлопчик   просив  дiдуся  зачекати  його,  та  старенький  поволi
пiднiмався вже по схилу  на дорогу. За спиною кошiль з трiсками. А в правицi
коробку  нiс  iз теслярськими приладдям. Малий  тодi замотав налигач на роги
Лисцi i злегка штурхнув її в стегно.
     - Ану,  пiшла  додому! - Вiн навiть не озирнувся,  знав, що Лиска тепер
вже сама дiйде до подвiр'я. Пiдбiг до дiдуся i взяв у нього коробку.
     - От ти в мене добрий помiчник!.. Тiльки не поспiшай  онучку, бо в мене
геть дихання  збивається...  - Вони  вийшли  на рiвне. Дiдусь хвилю постояв,
вiддихуючись  i споглядаючи з-пiд руки,  як Лиска вже пiдходить  до  їхнього
двору.
     -  Хотiв тебе  спитати,  онучку,  а чи ти побив  п'ятьох  хлопцiв  бiля
попiвської садиби?
     - Та  то брешуть,  дiдусю! Тiльки  двом дав прочухана. Я його вузлом  у
вухо поцiлив - вiн i гепнувся додолу. Я тодi зразу другого!..
     -  А  якби  ти вузлом в  око попав?  Ти  щось  думав? Га?  Скалiчив  би
хлопця!.. Це одне. А хто вiру за калiцтво платив би ? Ти?
     - Я... я... не подумав. Бо вони Iванка вдарили...
     - Якщо по правдi,  то це  добре, що ти за  друга  заступився. Але iншим
разом метикуй куди i як бити!... Ну що самотужки навчився вiрьовкою битись -
мо-ло-дець!  Такий бiй i  не всякий  княжий отрок опанує!.. - Дiд покуйовдив
малому пелехату голову.
     - Ви батьку не скажете?
     - Дитинко, як бiди не сталось, як не прийшли батьки позиватись, то чого
веремiю розводити?  Ми  погомонiли мiж  собою,  порадились. Та й скiнчили на
тому ряд рядити!
     Поки  матiнка  доїла Лиску,  малий i дiд помились бiля колоди, утерлись
вишиваним рушником та й посiдали до столу. Мати за стiл не сiдала - сказала,
що потiм поїсть. Зараз у неї свої клопоти. Батько на обiд не прийшов - був у
найдальшiм  кiнцi  Подолу. Робив  якомусь  купцю дашок  над ворiтьми. Сказав
уранцi,  коли  йшов, щоб його не чекали обiдати, бо  роботи  на  весь  день.
Сестри, Катерина та  Марiя,  теж не прийшли на  обiд  -  скубли вовну  однiй
багатiй купчисi десь на Копировiм кiнцi.  Старшi брати - Микита та Михайло -
тi,  взагалi,  були по  за мiстом. Мати  всипала Iльковi та дiдусевi глибоку
миску густої  бобової юшки,  поклала  по  добрiй скибцi  черствого  хлiба та
поставила глечик iз кисляком.
     - Синку, вiзьми отi  зеленi кухлики з мисника. Як  поїсте, то щоб добре
їх вимив та поставив знову у мисник.
     - А миску теж помити?
     - Миску не чiпай, то вже жiноча справа.
     Iлько почав похапцем  сьорбати гарячу  бобову юшку  та гризти  черствий
хлiб.
     - Дитино! - зауважив дiдусь, - не хлепчи, як порося. Куди поспiшаєш?
     - Та ж Лиску треба до череди вiдвести!..
     -  Авжеж... Кортить там iз хлопцями погуртуватись?  Твiй друзяка Iванко
чекає?
     - Та нi,  дiдусю! Iванко з батьком до Треполя  по зерно попливли.  Там,
кажуть, у вiльних смердiв добрий  врожай пшеницi.  Але їм немає як вибратись
до Києва  на Торжище. От Iванкiв  батько  i поспiшив туди, щоб скупити у них
збiжжя.
     - То старий привчає Iванка до торгової справи?
     - Ага!  Iванко добре  рахує.  А  з Покрови,  як  скiнчиться  робота  на
Михайлiвськiй церквi, батько вiддасть Iванка у науку до княжого каменяра.
     - Чому до каменяра? До якого каменяра?
     - Того, що мурує для князя Михайлiвську церкву.
     -  Щось,  онучку, не  второпаю  -  книжну  науку знають  попи,  дяки та
ченцi...
     -  Дiдусю, ну як ви  не  розумiєте -  попи  та  ченцi  знають  письмо i
читання! А той каменяр геть все вмiє обрахувати i записати! Вiн  може навiть
обрахувати, яка буде лихва iз грошей, чи iз зерна, чи iз солi чи за пiвроку,
чи  за рiк!..  От  як! Тому  батько  вiддає  Iванка  в науку  до знаменитого
каменяра.  Щоб  Iванко вмiв усе, що потрiбно  в торговiй справi. Щоб  Iванко
навчився торговi справи  краще за батька вести. Щоб їх нiхто  не обдурив! Бо
батько казав  Iванковi, що його багато разiв дурили, бо  вiн у великiй лiчбi
та пiдрахунку лихви плутається. Бо  вiн  неписьменний. Тiльки вмiє своє iм'я
надряпати.
     -  Що  правда,  то  правда  -  неписьменний...  Але  великий  хитрун  i
прониза... I письменного, де йому треба, обскаче...
     - Дiдусю! А в теслярськiй справi грамота пособляє чи нi?
     Дiдусь  пiдняв  пальця  вказiвної  лiвицi,   мов  кажучи:   "Зачекай!",
зачерпнув повну ложку бобiв, i  почав  їх  довго пережовувати рештками своїх
зубiв. Зрештою,  покiнчив  з бобами i пiдставив кухоль  зелений, полив'яний,
щоб Iлько налив з глека кисляку. Зробив неквапно кiлька ковткiв i вирiк:
     - Якщо хочеш бути просто  теслею,  просто хорошим робiтником, то  й без
грамоти  можеш  обiйтись. Але, все ж, краще з грамотою дружити. Але якщо  ти
збираєшся стати мостовиком, чи навiть(!) городником, то не може такого бути,
щоб  добре,  добре(!) грамоти  не знав!  Городник  -  то великий  чоловiк! I
сокирою повинен умiти, i пером борзо вправлятись i людей до працi гуртувати.
То  такi,  дитино,  клопоти  величезнi,  що там потрiбна голова свiтла  та з
доброю освiтою!
     - Як у князя?
     - Ну,  дитино, князь може бути  i без  голови. Та за  нього все бояри i
дружина  зробить.  А городник повинен мати голову, що i  за  бояр думає i за
роботнiх людей!
     - Чому?!
     - Бо, дитино, вiд городника залежить безпека мiста. В його руках захист
вiд ворогiв - стiни-заборла, вежi, брами, таємнi патерни, водотоки  i вулицi
зручнi i безпечнi!
     Тут з'явилась матiнка i зауважила з усмiшкою.
     - Ото розвели вiче, що старе, що мале!  Ану киш на двiр, бо  менi треба
борошно сiяти.
     Поки Iлько  мив бiля колоди кухлi  та  ставив їх на мисник,  дiд щось у
сiнях порпався.
     Як Iлько  виводив iз хлiва Лиску, то дiд вже стояв на порозi iстобки. В
однiй руцi коробка  з  нарядом теслярським, у другiй - пузатий  вузькогорлий
глек, а за спиною - берестяний козуб.
     - Дiдусю, дайте я вам пiдсоблю.
     -  Ти  краще скорiш  вiджени Лиску  та  вертайся до човна - будемо його
парити.
     - Добре! Я швиденько!
     I потяг  Iлько свою руду Лиску по курнiй дорозi,  через  дзвiнкий мiст,
кривими  Подiльськими  завулками,   через   присадкувату,  з  двома  вежами,
Оболонську браму на саме тирло.  А що  там  вже  зiбралось багато худоби, то
Iлько спокiйно лишив корову i мерщiй до дiдуся.
     Старий  по  серединi широкої колоди розкладав жеврiючi вуглини. В однiй
руцi  тримав  тлiючий  трут, пiдносив  до нього  шматок  легкого  березового
вугiлля. Щосили дмухав. А коли вугiль починав жеврiти, клав на колоду!
     - Дiдусю! Давайте, я подмухаю!
     -   Ти   вiзьми  трiски  i  рiвненько   повкладай  їх  на  вуглини.  Та
рiвненько-рiвненько, щоб зробилась вогняна вервечка.
     I  за який  час уздовж  всiєї  колоди пiшов  вогонь. Заклубочився  дим.
Спочатку бiлий, густий, а далi блакитний i прозорий.
     - Онучку тепер бiгай та набери води.
     - З колоди? Чи з Глибочицi?
     - Аби мокра. Принеси i ось тут постав.
     Як  Iлько  принiс  воду,  то  побачив,  що  дiдусь   неквапно,  але  не
спиняючись,  обходить кругами палаючу колоду. I пiдгортав березовим держаком
тесла жарини. Iлько пiшов за ним.
     -  Оце дивись, онучку,  та  запам'ятовуй.  Треба  уважно дивитись,  щоб
вогонь  не  наблизився  дуже  до бокiв. Як  не додивишся  - прогорить бiк  -
човновi гаплик! Вся робота i дерево - собацi пiд хвоста! Однi  збитки!  Тому
краще мати запас на товщину. А тодi вже зняти зайве теслом.
     Ще час вiд часу,  теж  не спиняючись,  старий мацав гладенько  обтесанi
боки колоди.
     - Дiдусю! Я вас давно хочу спитати...
     - То питай.
     - Чого у  вас сокира якась нiби ряба? Нiби вона поiржавiла,  а потiм її
добре пiском потерли. Та слiди вiд iржi залишились?..
     - Е-е-е!  Онучку! То  щоб ти знав  -  це найкраща теслярська  сокира на
Подолi... Та й у  княжих робiтних людей нi в кого немає... У  нiй ковальська
таємниця.  Бо спорудив її для  мене  славетний  коваль  Людовина.  Нi,  якщо
по-правдi, то вiн був не просто коваль, а зброяр-мечник. А вище за мечника у
ковалiв нiкого  немає. Вiн  такi мечi кував! Тим  мечем можна було i шовкову
хустку  на  льоту  розсiкти  i половецьку шаблю  перерубати!  Як  зараз мечi
роблять? Беруть три  смуги - одну залiзну, двi сталевi. Розжарюють до бiлого
в горнi,  а тодi куванням  зварюють в  одну полоску. Якби меч  був iз чистої
сталi,  вiн  був  би гострий але крихкий.  Вiд  сильного  удару, особливо на
морозi,  мiг би  розлетiтись на  друзки. А так  м'яке, в'язке  залiзо  сталь
тримає на собi.  А  тодi, як я ще був зовсiм  молодим, якi  мечi кували нашi
ковалi! Брали три  смуги залiза i  чотири смуги  сталi.  Коваль  їх  збивав,
зварював в один мiцний зварок  -  полосу. Потiм  зварок  знов  розпiкали  до
м'якого, скручували, поки м'який, як  ото скручують липву  iз липового лубу.
Вiд  того  перемiшувались  шари твердої,  крихкої сталi i  м'якого, в'язкого
залiза. Той круглий, кручений стрижень проковував вкотре. I  виходила пласка
смуга. I з отаких  кiлькох смуг кручених виконували основу меча. А тодi  вже
на  нього приварювати сталевi полоси.  I от такому мечу нiякий  iнший меч не
страшний.  У  покiйного  воєводи  Яна Вишенського  був меч,  викутий ковалем
Людовиною. Як воєводу Яна ото поховали в Печерах, то меч  Янiв на  гробовець
йому поклали. Воєводi спорядив  меча, а менi сокиру. Та не просту. Вiн узяв,
по-старому зварену зi  смуг, полосу i зварив її iз простою залiзною полосою.
Тiльки як хитро - у мечах сталь приварена на залiзну основу, а в моїй сокирi
сталеве вiстря всерединi, а м'яке залiзо  згори. Сталеве лезо крушить  всяку
деревину. Залiзна оболонка береже вiд зламу!
     - Оце так сокира!
     - Як я вiдiйду, вона тобi дiстанеться.
     - Хiба так  можна? Старший у нас батько, потiм Микита, потiм Михайло. А
я найменший. Менi вiд вас спадку не належить.
     - То якби ми були  князi чи бояри, то ми б отак  порядок тримали. У нас
повинно йти не лише вiд старшинства, а й вiд здорового глузду. Бо  от Микита
добре навчений теслювати.  I  я його вчив, i твiй батько.  Але вiн теслею не
буде. Вiн хлiб хитрiстю шукає та ... ще всякi пригоди ...
     - А Михайло?
     - I Михайло нiколи не  буде таким вправним теслярем, як я.  Чому я йому
маю лишати  сокиру?..  Та  ще  вiн  iз волхвами  та  вiдунами  водиться.  Не
по-християнськи це... От ти моя надiя - тобi й сокира.
     - А батько?..
     - У твого батька  добрi двi сокири. Не рiвня, звичайно, цiй сокирi. Але
кращi, нiж в iнших древодельцiв. Та досить балакати, бiгай принеси води...
     Як Iлько принiс воду, дiдусь почав обережно поливати вогонь на колодi.
     -  Дивись,  онучку.  Заливай  вогонь так, щоб на цiлу  деревину вода не
пролилась. Бо навiть верба суха може пожолобитись. Зрозумiв?
     I вони з  кiлькох  разiв  згасили  водою  полум'я  i  жар. I вiд колоди
пiдiймалась пара з присмаком гiркого вербового диму.
     Як пара i дим розвiялись, дiдусь став до  колоди з теслом. I заходився,
як ото мотиками землю копають, видобувати обгорiлу i розпарену деревину.
     - Дiдусю! Можна я? А ви поки вiдпочиньте...
     Iлько вхопився обома руками  за  березовий  держак  та й почав  довбати
м'яку, обгорiлу i розпарену деревину.  Махав теслом щосили i  скоро  в нього
збилось дихання.
     -  Е нi, онучку! Ти думаєш, що  я  так легенько пiдсiкаю деревину, що я
вже старий i слабий.
     - Ага...
     -  Спасибi,  онучку, що не брешеш  дiдовi!  То правда,  що я  ледь-ледь
чапаю.  Але  не  тому  я не дуже  розмахую  теслом, що слабий... Теслом таку
деревину, розпарену, м'яку виймають, як ложкою кашу. Придивляйся i роби так,
як я роблю...
     I  дiдусь  перейняв  у  малого  тесло  i  знов неквапно  почав  довбати
розпарене дерево. Потiм ще  кiлька разiв старий вiддавав малому тесло. Iлько
намагався  робити  точнiсiнько  так,  як то  робив  дiдусь. А старий  уважно
приглядався до Iлькових рухiв i пiдказував, як краще врiзати лезом у колоду.
     Та сонце, гаряче серпневе  сонце невпинно котилось до обрiю. За палаци,
храми,  заборола  та  вежi Гори.  I коли блакитна тiнь вiд  високої Хоревицi
впала  на Стефанiв двiр, Iлько схаменувся  i помчав своєю звичною дорогою до
Оболонської брами. I, як завжди, встиг своєчасно зустрiти свою руду Лиску.
     Той чередник, що йшов попереду худоби, зауважив Iльковi.
     -  А знаєш, ваша  корова,  як чути,  що бiля  церкви б'ють  у  било  до
молитви, зразу у перший ряд стає. Ну просто вчена корова!..
     На вечерю зiбралися усi, хто був у  градi. Вiд усiх по-рiзному пахло. В
Iлька був нюх тонший нiж у  матерi i дiвчат. А вiдомо  ж усiм -  жiнки кращi
носи мають. Вiн мiг навiть сказати,  коли стояли  люди i вiд них пахло рибою
смаженою, на якiй олiї її смажили - на коноплянiй, на ллянiй чи на деревнiй,
а  чи й  на  маковiй! Вiд матiнки  пахло  молочним коров'ячим  духом i димом
вербового хмизу. Вiд  дiдуся -  гiрким вербовим димом.  А  вiд дiвчат  несло
овечим лоєм.  Бо як  не одмивались вони глиною i золою, а запах жирної вовни
в'ївся їм у волосся, шкiру i одяг.
     Допиваючи великий кухоль грушевого квасу, батько сказав дiдусевi.
     - Кличе  мене кожум'яка  Карпо.  Йому книжники  з  Гори замовили доброї
телятини. Вiн вже у них i задаток взяв. Бо їм князь замовив ще книги списати
для  своєї  нової церкви. Щоб були книги, казав князь, кращi, нiж у Софiї  в
митрополита. Люди гомонять, нiби вiн домовився з єгуменом печерським, що той
вiдпустить з монастиря Алiмпiя. Щоб Алiмпiй йому  i церкву помалював i книги
оздобив. Не знаю, чи то правда, чи нi, а тiльки так люди кажуть. Бо хто його
второпає,  що  там у них, на Горi, дiється... Отож я  й кажу - князь замовив
книжникам списати новi  книги,  а "телятини" зi своєї комори i листа жодного
не видiлив... Карпо й просить йому нову  яму  обшити.  Я  ото  кiлька  разiв
заглядав на притиски - чи немає доброї "смолки". Коли оце йду  додому - бачу
така добра колода лежить. Свiжа, не ошкурена... Не турбуйтесь, тату, я зразу
хазяїну з того, що за  ворота  одержав, дав задаток... Тепер до дiла - Iлько
завтра зо мною пiде.
     - А корову хто вiджене i забере? - спитала мати вiд печi.
     - Корову нехай дiвчата вiдженуть. Та й на обiд заберуть.



     Вiвторок


     Тiльки  дiвчата повели Лиску в череду, одразу ж  з двору вийшли дiдусь,
батько та Iлько.
     Над  рiчкою Киянкою  та рiчкою  Глибочицею плавали пасма туману.  Туман
оповив пеленою мiст. I в тiй пеленi,  мов у  сивiм диму, розчинились стрункi
постатi  Катерини та Марiї  та велика пляма їхньої  бедрастої  Лиски. Тiльки
чулося гупання ратиць по колодах мосту.
     З високого небосхилу тiльки-но зникли останнi зiрки. I небо було блiде,
бо не встигло ще набратись дзвiнкої денної блакитi.
     Через туман  в долинi здавалось,  що темносинi  верхи Копирового Кiнця,
Кудрявця  та  Щекавицi вiдiрвались вiд  землi.  I нiби  кудись пiдносяться у
небо.
     Та ось з-за Почайни, з-за Днiпра понеслись вгору першi рожевi променi.
     Дiдусь  нараз спинився. Подивився  з-пiд  руки  на  Копирiв  Кiнець, на
Щекавицю.  А там з-за сторожових веж, з-за  оборонних  стiн-городень  пливли
вгору  дими. Спочатку  вони зводились тонкими  блакитними  цiвками,  а вгорi
розширялись i рожевiли пiд ранковими променями.
     - Господи, який же то красний наш Град!
     - А вже, тату! Ваша щира правда. - Погодився Iлькiв батько.
     Ще якась мить  -  i  сонце нiби роздерло чорно-синiй обрiй за  Днiпром.
Залило рожево-золотавим свiтлом всi схiднi схили Копирового  Кiнця, Кудрявця
i Щекавицi. I стрiмке урвище гори Хоревицi над ними, над їхньою хатою.
     -  Добрий  буде  день, -  прокашлявся  дiдусь. -  Наче ноги вiдпустило.
Сьогоднi не крутило в суглобах, то й не прокидався. I нiхто iз небiжчикiв не
приснився.
     Iлько  хотiв спитати в  дiдуся, що мало статися,  якщо хто з небiжчикiв
присниться? Який у тому знак для живої людини?
     Але при батьковi про  таке не годиться  питати. Адже  дiдусь iз батьком
говорить, а не з Iльком.
     Поки  вони спускались до майбутнього човна, туман почав  розриватись на
окремi пасма.
     Тiльки над Киянкою-рiчечкою в Кожум'яцькiм яру стояв сивий туман.
     На нiч дiдусь  понакривав верї  тесаної  та паленої колоди здоровенними
листами берести. Тепер вiн їх знiмав i струшував iз них росу.
     Тим часом батько принiс iз Глибочицi повне цебро води.
     Розкриту колоду батько уважно оглянув. Вистукав з усiх бокiв кiсточками
пальцiв. I зовнi, i з середини.
     - Ще глибше пропалите?
     -  Та  трошки  ще пропалю.  А  далi,  як  завжди:  теслом,  долотцями i
скобелкою.
     - Ну гаразд, тату! Бог вам у помiч!
     - Дякую, синку! Ходiть здоровi.
     Поки вони з дiдусем до човна йшли, то не квапились.
     А тепер  зразу ж чимскорiше почапали по  схилу  вгору. Там  - у вузький
завулок.  З  нього - на вулицю, i ось  вони на  Житньому торжку.  Хоч Житнiй
торжок  годиться  Подiльському  Торжищу у  найменшi  брати,  однак  тут  все
по-справжньому. Замощено майдан колодами, а хiдники - плахами. Ну, звичайно,
не скрiзь вони  рiвнi. Де-де  протертi людськими ногами  i  побитi кiнськими
копитами. Але ж не гола глина чи пiсок.
     Через Копирiвськi  ворота сюди на  возах-колах прибуває  просо, жито та
ячмiнь.  Привозять  його  в  здоровенних  глиняних  корчагах,   у  мiхах,  у
солом'яних бодях i  в берестяних козубах. Човнами з Днiпрових  заплав везуть
в'язанки найкращого вербового пруття. I велетенськi снопи дзвiнкого очерету.
На  широких  пласких  стругах  -  копицi  пахучого  Деснянського сiна.  Такi
здоровi,  що здається, нiби тi  копицi зачеплять обидва береги Глибочицi. Ще
на Житнiй торжок везуть деревне вугiлля: дубове, березове, липове. У барилах
-  дьоготь, смолу  i живицю.Це роблять  тi  поселяни,  що  живуть по берегах
Iрпiня. Старший брат Микита каже,  що  то хитра  рiчка - Iрпiнь. Починається
далеченько вiд Києва, на пiвднi. Але протiкає  вгору  на пiвнiч  i  впадає у
Днiпро вище Вишгорода.
     Ще  на  Житньому  торжку виставляли всяку дрiбну скотину:  кiз,  овець,
поросят. Птахiв продавали. Приносили сюди свiй полов i кiлька рибалок. Однак
головна рибна торгiвля - на Торжищi, навпроти Турової божницi.
     Бо там рибу розбирають  не тiльки заможнi господарки, а й хазяї заїздiв
та  iногороднiх  купецьких братств. У заїздах гостi та  мандрiвцi  з великою
охотою  замовляють собi рибнi страви.  Бо  всiм вiдомо,  як київськi  кухарi
готують рибу.
     На Житньому торжку i комори є. Рубленi,  але на палях. Кажуть, що давно
вже  вода  навiть  у  повiнь  сюди  не  доходила. Але  краще  остерегтись  i
забезпечитись, нiж вiд повенi втратити добро. Вода не гiрше воню лютує i все
нищить. Хто-хто, а мешканцi Подолу це не один раз на собi вiдчули.
     Хоч вiвторок i  не базарний  день,  але  в  стольнiм  градi Києвi  i  у
вiвторок  продають  та  купують.  Слуги  кiлькох  поважних купцiв  вiдчиняли
крамницi.  Хто  дрiбнiший  крамар,  той розклав свiй  товар  на  столах  пiд
навiсом.
     Хто  зовсiм  дрiбний торговець - виносив  лавку чи великий  козуб  i на
ньому ставив свої речi.
     Вже  i  носiї гуртувались  бiля баби-пирiжечницi. Вона ранiше  за  всiх
починала торгувати гарячими пирiжками та хмiльною медовою бражкою.
     Правда, казали,  що там  тiльки смак i запах меду,  але добре  в голову
шибає.
     Селяни iз близьких сiл не штучний крам доставляли, а тягли на собi кулi
та лантухи з вугiллям,  короби з конопляним зерням, мiхи редьки та бурякiв i
ще  всякої  городини  до  споживання. Зовсiм бiднi приносили хто курку,  хто
гуску, хто качку.
     Тут почулися гучнi удари палицi по плахах хiдника.
     Люди на  торжищi  хто прислухався до тих ударiв, а хто продовжував свої
розмови.
     Але коли на середину Житнього торжка виступив молодик у червонiй шапцi,
гомiн  майже стих. Це  був  знаменитий  глашатай бiрич на  iм'я  Радко.  Вiн
поправив свою червону шапочку, ще раз ударив тричi довгим  берлом по колодах
майдану.  Зняв з перев'язi  великий  волячий рiг  i  засурмив щосили. А тодi
зразу своїм голосом, тiльки таким  гучним, що в  людей у вухах  аж залящало,
почав об'яву.
     - Слухайте всi! Слухайте всi! На вулицi,  у провулках  не торгувати. Iз
човнiв, iз  возiв не продавати овочi, збiжжя, рибу, птицю та дрiбну скотину!
Знайте всi - i  кияни,  i  поселяни, i  гостi Києва -  мiри  воску, зерна та
полотна - у церквi в попа Iвана. Щоб вас не  дурили - примiряйте куповане до
мiри.  Слухайте сюди!!! З княжого двору втiк холоп-половчин. Ознака його:-на
щоцi i на чолi навхреснi шрами вiд шаблi. Хто  бачив, чув чи знає - докажiть
княжому мечнику. На Оболонi знайшлася руда сторката телиця. Хто знає - нехай
сповiстить. На Горi вчора боярин  Торчин  гуляв бенкет. У  нього пропав меч!
Пiхви - малиновi, оправа срiбна! Слухайте всi! Слухайте всi!...
     Бiрич Радко знов засурмив у волячий  рiг.  Знов ударив посохом-берлом у
колоди майдану i вдруге почав викрикувати-голосити все з початку.
     - Бач, яке ледащо! На Горi "лiпшiї люде" винами-медами впиваються, поки
рачки  не  стануть.  А  на Житньому  торжку украдений меч  шукають... Пiшли,
синку, не барiмось, у нас роботи багато.
     I  вони  пiшли  з   Житнього  торжка  на  схiд  крученими  вуличками  i
провулками. Поминули лiворуч височенну, на п'ять верхiв, церкву Миколи. А що
її поставили люди,  якi жили  та працювали коло притискiв i на притисках, то
назвали  Миколою Притиським. Що  ближче до води, то бiльше ставало людей. Ну
просто як у ярмарковий день! Всi щось несли, тягли, котили через Глибочицьку
браму. Та й брама та не дуже висока, лише з одним заломом та двома поверхами
заборол.  А  городень  тут не було - лише вал iз добрим  дубовим стовп'ям. А
чого? Того, пояснив Iльковi дiдусь, що на городнi потрiбнi великi грошi. Але
добра повiнь понесе їх, як  коробки  дерев'янi. Стовпи ж, якщо вода порушить
їх, легко замiнити новими. I захищають вони непогано.
     Ось вони, Iлько i батько, поминули останню садибу за високим парканом i
опинились  перед  Глибочицькою  брамою.  Почекали,  поки  пройде цiлий  гурт
носiїв, що тягли якiсь паки важкi.
     Як вийшли за почайнинський оборонний вал  i стовп'я,  то побачили, що i
вгору  по течiї,  i  вниз по течiї  Почайни  були  мiцнi, ладно  спрацьованi
притиски-причали.  Дубовi та сосновi. До них були  припнутi товстими линвами
широченнi  i  довгi  берлини, широкi  та  пласкi  струги,  човни-"насади"  з
дощатими палубами, високобокi човни-набойни.
     Струги  - низькобокi,  широченнi,  призначенi  для простих  вантажiв  i
зручнi. Ними привозили до Києва всякий  вантаж з малих рiчок.  Вiд деревного
вугiлля  до  дров, до камiння дикого i цегли, випаленної у  пiдвладних Києву
селах.
     Крутобокi  „набойни" придатнi до далеких подорожей i по глибоких,
i по мiлких рiчках.
     Купецькi  лодiї -  високобокi, довгi й широкi. На  них вмiщався товар з
кiлькох возiв-кол. На них навiть коней перевозили!
     Грiзно  застигли в  золотавих водах Почайни княжi лодiї „насади".
Хитрiсть  їх  у  тому,  що  згори  вони   критi  дошками.   На  такiй  лодiї
„насадi"  на  верхньому  дощатому  покриттi  стояли  воїни  в  бойових
лаштунках. Їхнiм  панцирям  i кольчугам  стрiли  не дуже шкодили. А веслярiв
добре  захищають  дошки.  З  бокiв  самого  човна  дошки  iз  прорiзями  для
весел-скармами. А згори - настил-палуба.
     Стiльки стояло  бiля причалiв-притискiв i київських, i  чужих суден, що
не  всiм вистачило  мiсця. Тому багато  суден причалили на  тому березi. Там
просто  на пiску  стояли благенькi  вежки  та курiньчики.  Там жили холопи -
човнярi багатих купцiв, що прибули згори до Києва.
     Вже далi за цим невисоким пiщаним островом, порослим хирявими тополями,
поодинокими вербами та купками верболозу, синiв Днiпро.
     У повiнь  цього острову-перетинки  мiж  Почайною та Днiпром i видно  не
бувало. Все залите блакитною водою. Вiд  Сирецьких пагорбiв,  по Оболонi, до
Чортория i Десни  та  Долобського  озера  -  все  блакитне  скло  води. Наче
половина  небесної  банi  перевернулась  i  впала  до  пiднiжжя  смарагдових
київських гiр.
     Над  притисками-причалами  пiдводилось  кiлька  високих комор.  Всi  на
стовпах дубових. Рубленi з добiрного лiсу. Iлько одразу це зауважив.
     Батько попрямував до найбiльшої комори. Мiж нею i водою на пiску лежали
липовi  колоди -  заготовки для човнiв-довбанок.  Тiльки  допрацюй вогнем  i
теслом - i човен готовий.
     Вiд  комори до  оборонного валу  зi  стовп'ям  височiли  гороб  сосновi
стовбури. Пiд вранiшнiм  сонцем так i  вигравали  рудою  корою, мов  iз мiдi
кутi.  Iлько аж похитав головою вiд захвату:  всi  рiвнi, без жодного сучка!
Неошкуренi, необдертi. А такi, як  їх сплавили десь iз Прип'ятi  чи Десни. А
може, аж iз Смоленська. Чув Iлько, що там добрi сосни.
     Навколо  комори  було  опасання  з  поруччям.  Дверi  до  самої  комори
вiдчиненi. Звiдтiлля чулись голоси. Батько  спинився  i  показав  Iльковi на
гору соснових стовбурiв:
     -  Ось тут загадка теслярська.  Знайди  потрiбну  нам  сосну. Пам'ятай:
кожум'яцi потрiбнi такi дошки, щоб не промокали нi вiд води, нi вiд вапняної
бовтанки.
     I батько пiднявся рипучими сходами до комори.
     Iлько ж  почав поволi обходити  навколо  цiєї  гори соснових стовбурiв.
Майже всi стовбури мали на зрубi свiтлу деревину.  На нiй добре розрiзнялись
рiчнi кiльця. Як повчав дiдусь, то це була „сухощепа". Деревина  в неї
легка i м'яка,  i  живицi в  такiй  соснi  найменше.  А  ось  кiлька  торцiв
виглядали червонуватими, рудими, а один  так був геть бурий.  Iнших не можна
було одразу  розпiзнати, бо торцi забруднились чи  глиною,  чи  намулом. Тож
Iлько пiдняв з пiску трiску i почав обчищати деревину. Дiдусь вчив Iлька, що
сосна-„рудка" має  вузькi рiчнi  кiльця, i  колiр  у  неї темнiший  за
"сухощепу" - жовто-рудий, червоно-жовтий,  брунатний майже. У „смолки"
- найвужчi  кiльця, деревина темна, геть  насичена живицею,  i дуже тверда i
важка. Дiдусь казав, що „смолку" навiть небезпечно сплавляти по  водi.
Бо не одразу, а десь посеред шляху може потонути. Тому досвiдченi  плотогони
стовбур „смолки" або  прив'язують  мiж двома  „сухощепами",  або
збивають їх разом скобою.
     Iльковi  здалося,  що  в  самiм  низу,  збоку  лежали  два  неошкурених
стовбури, схожi  на „смолку". Щоб переконатись,  чи так воно,  хлопчик
обiйшов  з  другого  боку гору  стовбурiв. Подивився на  сосни з  окоренкiв.
Справдi, обидвi сосни мали темну деревину,  дуже вузькi рiчнi  кiльця. З-пiд
товстенної  кори   просто   спливала   живиця.   А   в   глибоких   трiщинах
темно-брунатної, майже  червоної, кори живиця застигла грудками,  нiби  сiре
тiсто.
     Iлько зрадiв, що вiн розгадав теслярську загадку.
     Аж раптом його увагу привернув якийсь рух мiж стовбурами на самiм верху
соснових  колод. Iлько тодi поставив  вузлик iз обiдом на пiсок,  бiля самих
стовбурiв. I подряпався вгору по болонках. Коли долiз до верха, побачив: мiж
двома стовбурами  в щiлинi  б'ються  два  сiрi жуки iз  довжелезними вусами.
Таких жукiв та з такими довжелезними вусами Iлько ще нiколи не бачив. Нi  на
їхньому  крихiтному  городику  пiд  кручею, нi  в  тернових кущах  на  схилi
Хоревицi  -  нiде  нiчого  подiбного не було! Iлько не довго розмiрковував -
миттєво схопив жукiв.  Одного - правицею, другого - лiвицею. Але вiд рiзкого
руху колода пiд ногами в нього здригнулась i зрушила з мiсця.
     Iлько встиг пiдскочити i стати  на другу колоду. Але й  вона з гуркотом
посунулась вниз.
     Iлько, як заєць,  перестрибнув на третiй стовбур.  I  той  посунувся  з
гуркотом вниз.
     Саме в той час а галерею комори вийшли батько та торгiвець лiсом.
     А  Iлько  вже  перескакував iз четвертого стовбура на п'ятий. I  п'ятий
стовбур загуркотiв вниз!
     Раптом здвигнувся шостий стовбур, на який мить тому перестрибнув Iлько.
Iльковi ноги пiдбило знизу, вiн полетiв униз та набiк.
     Падаючи,  вiн  якось  неймовiрно  вигнувся, напружився i приземлився на
пiсок  навпочiпки.  Але  руками пiску  не  торкнувся.  У  долонях вiн  затис
жукiв-вусачiв.
     Хлопчик навiть не встиг злякатись. Вiн випростався i подивився вгору.
     Троє  дорослих: купець,  батько  та купецький  помiчник вибаньчились на
малого iз здивуванням i острахом. А батько Iлькiв навiть зблiд.
     Iлько ж не випускав жукiв. Йому здалося, що вони риплять. Вiн пiднiс їх
до вуха. Справдi, вони рипiли! Тодi Iлько радiсно сповiстив дорослим:
     - Вони обидва риплять! I цей, i цей!  У них отакеннi вуса! Вони риплять
- нiби в гудок грають!
     Торгiвець  лiсом схопився  за  черево  i  зареготав.  Батько  на  нього
здивовано подивився i зауважив:
     -  Ви не переймайтеся! Я пiдкочу колоди докупи i кiлки заб'ю, щоб  вони
знов не посунулись.
     -  Чоловiче!  Не берiть собi в  голову.  Нiкуди  вони по пiску  далi не
покотяться. А  ваш  малий  мене розвеселив! Щоб  отак-о з  колоди на  колоду
стрибати?!  Та я  не  бачив нi  на Деснi, нi  на Прип'ятi, щоб так  найкращi
плотогони стрибали по колодах!  - А тодi до  малого. - То ти  полiз  туди за
жуками?
     - Ага, господине! Тiльки я „смолку" шукав...
     - То знайшов?
     - Авжеж! Двi „смолки" у вас, господине. Тiльки з того боку.
     - Он як? А ще яке там є дерево?
     -  Ну,  трохи  „рудуватки".  Але  небагато.   Все  iнше  -  чиста
„сухощепа".
     Бородатий торгiвець хмикнув i почав спускатись по сходах униз. Пiд його
ногами  сходинки  голосно  рипiли.  За ним  - батько  Iлькiв, а тодi  вже  -
прикажчик купця.
     - Ну, малий тесля, показуй, де яка сосна?
     Не  випускаючи  з  рук  рипучих  жукiв,   Iлько   почав   називати,  де
„сухощепа", де „рудуватка". Зрештою, i „смолки" показав.
     - Тямущий хлопчик, - вирiк купець. - А от довжину ти можеш визначити?
     Iлько задумався, схилив голову до плеча i спитав:
     - На око?... Чи кроками?...
     - То не можеш? - Нiби з легкою посмiшкою спитав торгiвець.
     - Можу. Тiльки не звiдсiля.
     - А звiдкiля? - Здивувався власник соснових стовбурiв.
     - Он звiдтiля! - Iлько кивнув головою на сходи до комори.
     - То йди туди i звiдтiля кажи.
     Iлько пiдскочив  до сходiв. Став. Примружив праве  око, потiм лiве око.
Не  випускаючи  жука,  рiвно простяг  руку. I почав нею  у повiтрi нiби щось
вiдсiкати.
     - Наша „смолка" завдовжки цiлих три саженi.
     Черевань розчаровано i зневажливо усмiхнувся:
     -... але без половини саженi.
     - Ану, Гаврило, мiряй! - Наказав торгiвець своєму помiчниковi.
     Той  видобув  iз  калити  добрий шнур  з вузлами, що вiдмiряли лiктi. I
почав мiряти  їхню „смолку". Справдi,  вийшло  майже  двi  з половиною
саженi. Хiба, може, двох вершкiв не вистачило до повної точностi.
     - Дивний у тебе, чоловiче, хлопчина!
     - А вже - диво, що  йому ноги не  потрощило,  i  обiд лишився  цiлий! -
Iлькiв батько показав на вузлик iз горщиками-двiйнятками.  Вiн стояв упритул
до першого стовбура.
     - Чуєш, чоловiче! - Притримав купець  за рукав Iлькового батька. - Якщо
захочете  вiддати хлопця  в  навчання -  ведiть до мене. За науку багато  не
вiзьму, бо з нього менi вийшов би добрий помiчник!...
     - Дякую за ласку,  пам'ятатиму вашi слова... Ходiмо, синку, час ставати
до роботи.
     Батько вiдкотив до купи той товстiший стовбур „смолки".
     - Iлько, досить дурiти! Викинь тих жукiв!
     - Тату! Я ось зараз їх сховаю i вiзьмусь до дiла.
     - Куди ти їх сховаєш? За пазуху?
     - Нi.  Он, бачите, очеретина товста? Я  їх туди запхаю i  чопом iз кори
закрию.
     - Ну, добре, ховай. Та швидко!
     Iлько  спритно i  швидко  впорався  iз  жуками. Закрив їх у  товстеннiм
колiнцi очеретини. Та запхав її за пояс.
     Батько  почав  сокирою надрубувати  кору  на  стовбурi.  Далi заганяв у
надруб широкий дубовий клин. I вже по ньому гатив „киянкою" - замашним
i важким дерев'яним молотком.
     З  трiском i рипiнням вiдвалювались пласти  темно рудої  кори,  i  тодi
виблискувала на сонцi  жовтогаряча деревина стовбура.  Iлько вичiкував мить,
коли батько не розмахував сокирою та киянкою,  i вiдтягав набiк великi шмати
кори.
     Двi довгi  смуги так  рiвнесенько  вiддiлились,  що були  нiби дошки iз
соснової  кори. Iлько  одразу  вiдклав  їх  окремо. Вирiшив,  що одну  смугу
вiддасть  брату  Микитi  на  поплавцi  до  сiтки.  З  другої   вирiже   собi
лодiю-„насад": i  прорiзi-кочети,  званi „скарми",  i  щоглу,  i
вiтрило з  тонкої берести. I два кермовi весла:  одне  на  носi,  друге - на
кормi. Ще пiд Хоревицею, тiльки iз пiвнiчної сторони, накопає  синього клею.
Вилiпить з нього воїнiв...
     - Iльку! Що стоїш? Збирай кору!
     Iлько схаменувся i почав вiдносити кору пiд хирявий кущик верболозу, що
з якоїсь дивини тут, на чистiм пiску, прорiс.
     Батько тим часом почав вигрiбати  широкою кописткою пiсок з-пiд колоди.
I поволi колода опустилась у цю заглибину.
     Як ошкурена  колода мiцно лягла в пiсок, батько випростався, зняв шапку
i втер довгим рукавом сорочки рясний пiт з чола i з шиї. Зиркнув у бiк Iлька
i кивнув головою: "Все робиш так, як треба!"
     Потiм тесля обiйшов стовбур навколо.  Поторсав ногою -  чи добре лежить
дерево, чи не коливається. I лишився задоволений зробленою справою.
     Далi  вiн  розпустив  рукави  сорочки  i  знову  їх  ретельно  закасав.
Перемотав пояс. Пiдтяг халяви чобiт. Постояв якусь мить, чи то прислухаючись
до чогось, чи то примiряючись. А тодi  швидко взяв  сокиру  i з трьох чiтких
ударiв надрубав  щiлину по торцю окоренка.  Вiдклав сокиру.  З козуба  витяг
дубовий клинець, добре обпалений i  вiдполiрований. Вставив  його у надрiз i
вдарив  "киянкою". Але  щось  не пiшло. Тодi вийняв iз козуба залiзний клин.
Обережно вбив „киянкою"  дубовий клин i встромив  залiзний. А по ньому
вже щосили гатив залiзним молотом. Небавом вiд  клина пiшла трiщина. Як вона
добре розширилась далi по стовбуру,  батько туди вгатив другий  клин i почав
його  забивати все глибше  й глибше! Трiщина розширилась i поповзла  далi по
лискучому золотавому стовбуру.  Батько  вийняв  перший клин i встромив  його
попереду другого клина.
     Сонце  швидко  пiдiймалось  i  починало пекти.  Розпечена  живиця  наче
хвилями наповнювала повiтря запахом нiби ладану.
     Батько на мить спинився та обернувся до Iлька:
     - Синку!  Поки сонце геть не розтопило живицю, по виколупуй її iз щiлин
та скатай у колобок.
     - А в що загорнути живицю?
     - Подивись, там є трохи берести. Вiзьми шматок, загорни i зав'яжи.
     Iлько знайшов мiцну  трiску i нею виколупав розм'якшену живицю, склав у
бересту. А бересту перев'язав смужкою кори, яку вiн здер iз прута верболозу.
     А батько все бив i бив по клинцях. Трiщина з рипiнням i  потрiскуванням
розширялась i  посувалась по стовбуру. I враз Iлько почув, як рипнуло дерево
раз,  другий,  третiй.  Але хоч  i  рипiла  соснова  колода, та  поки що  не
пiддавалась. Бо це "смолка", а не  "сухощепа". Кiлька разiв батько спинявся.
Знiмав  шапку, струшував з неї  ряснi  краплi поту.  Та  врештi-решт,  пiсля
одного потужного  удару молота деревина голосно зарипiла i розсiлась  на двi
рiвнi частини.
     Батько склав докупи клинцi i поклав до них молот i „киянку".
     Одну половину соснової колоди батько вiдсунув на пару крокiв.
     - Принеси з козуба кiлки!
     Кiлки,  довжиною,  може,  лiктiв  з  пiвтора,  були  добре  заточенi  i
вiдполiрованi, як i клини для розпускання колод.
     Тими  кiлками батько закрiпив  колоду на одному мiсцi. I  заходився вже
вiд неї вiдщеплювати дошки. Кожна товщиною  iз Iлькових  пальцiв чотири.  А,
може, трохи менше.
     Поки батько трудився  над колодою, а Iлько  займався корою та  живицею,
берег Почайни ожив. Iлько краєм ока  бачив, як знизу, вiд гирла Почайни, пiд
вiтрилом  зайшла  велика  крутобока лодiя-"набойна".  "Набойна"  без  роботи
веслярiв, тiльки пiд  одним ледь напнутим вiтрилом сунеться проти течiї. А в
самiй "набойнi" люди  стоять i  з ними кiнь стоїть! Ось причалила-притислась
„набойна" до  нового притиску. Зразу  її припнули линвами до притиску.
Вискочило кiлька  чоловiк  i спустили  з  притиску  широкий дощатий плiт  до
лодiї. Щось  вони загукали i руками  замахали до людей у "набойнi". Звiдтiль
полетiли на помiст линви. Зразу ж першi за них потягли.
     - Тату, дивiться, он iз „набойни" коня тягнуть!
     Батько опустив молота i зиркнув з-пiд руки.
     - Проти  сонця  погано  видно...  Якоїсь темної  мастi  той кiнь. Може,
вороний. Може, темно гнiдий...
     -  Тату,  чого  його   линвами  вгору  на  притиск  тягнуть  та  ще   й
пiдштовхують?!
     - Бо кiнь не годен на крутий схил пiднятись. У нього  заднi ноги важчi.
Коли вiн iде вгору, то вони його назад тягнуть. А як стрiмко вгору би пiшов,
то  важкий круп i стегна перекинуть  його вниз! От! Якби конi могли вгору по
київських валах видертись, то Києва вже i не було б!...
     - Як то так?!
     - А  так, синку! Бо в оту сатанинську п'ятницю чотирнадцять рокiв тому,
як чума впав на нас хан Боняк. Пес половецький, шолудивий! Села на пiску вiд
Днiпра попалив!  Людей порубав! Других у рабство забрав. Печери святi обдер.
Монастир  попалив. Братiю  порубав. Добiгли його пси пiд вали самого  нашого
Стовп'я. Але не змогли його кривавi вершники видертись на вал!!! Слава Богу,
що не дав вiн свинi роги,  а коневi - лазити по валах... Диви, вже де сонце!
Ходiмо обiдати.
     Iлько  прихопив вузлик  з  наїдком, i  вони пiшли у  затiнок, якраз пiд
комору торговця лiсом. Сiли на пiску просто i прихились до  товстенної палi,
що пiдпирала комору.
     Батько витяг iз полотняного вузлика горщики-двiйнята.  Вони так вправно
вилiпленi,  що кожен для  окремої  їжi. А ручка в них одна, щоб  було зручно
нести.  В  одному  горщику  -  густа  пшоняна  каша.  Щедро  помащена густою
конопляною олiєю. У другому горщику - кисляк. Пiсний. Але  в спекотну погоду
дуже  смакує  i  вгамовує  спрагу. Ще у вузлик мати поклала рум'яний корж. I
редьку бiлу, i зеленi огiрочки. Батько витяг iз пiхв ножа, що завжди висiв у
нього на поясi, i вправними рухами зрiзав зелену пуп'янисту  шкiрку. I запах
пiшов вiд  огiрочкiв такої свiжостi, що Iлько аж носом потяг вiд вдоволення.
Батько розрiзав огiрочки, поклав на  полотно. Дiстав  iз  калити  малесеньку
коробочку, плетену iз соснових корiнцiв. Вiдкрив її i посипав з неї огiрочки
дрiбною сiрою сiллю. Бо в Києвi були тодi такi часи,  що найдорожчим товаром
стала сiль.
     Батько  потер  половинки. Одну собi, другу  -  Iльковi. Їжа  з  огiркiв
нiяка, а от задоволення  справжнє. Редьку теж враз впорали з великою охотою,
прикурюючи по шматочку коржа. I запили все кисляком.
     Тим  часом  в  i заплавi Почайни, де споряджали  новi човни, i на  тому
березi iногороднi холопи-веслярi та подiльська голота заходились обiдати.
     Купець iз прикажчиком спустились вниз - йшли  обiдати до себе  в садибу
за сторожовою вежею. Правда, торговець деревом не  втримався i спинився, щоб
оглянути батькову  роботу.  Уважно оглянув  все i наставив пальця  на  свого
прикажчика:
     - Бачиш, який  порядок?  Всi знаряддя - в козубi. Кора,  до скiпочки, в
купу  складена. Бо це майстер, вiльний чоловiк.  А холопу  байдуже. Вiн,  як
свиня, навколо себе  смiтить. Тому над холопом треба завжди батога тримати i
пильнувати його працю! Зрозумiв? Запам'ятав?
     А його прикажчик тiльки головою  кивав та  пригинався в поклонi. I вони
обоє попрямували до брами  глибочицької.  Купець  виставив уперед  бороду  i
черево. Прикажчик - пiвкроку позаду.  Витяг уперед шию  i  вивернув  голову,
немов хотiв зазирнути в очi хазяїну.
     - Синку!  Я  трохи  покуняю.  Ти  пiди та помий горщики  й ложки  он  з
водотоку, що з-пiд валу вливається в Почайну. Там вода джерельна.
     I батько насунув на очi шапку та враз заснув.
     Iлько побрiв по розпеченому брудному пiску до водотоку.
     На тiм березi Почайни холопи-веслярi iногороднi не тiльки юшку сьорбали
з великого казана, а  й бражку пригубили. Бо хтось iз них у кугички свистiв,
хтось палицею по сковородi вибивав, а хтось i пiсню загорлав.
     До  водотоку з  другого  боку пiдiйшов лiтнiй  чоловiк  набрати  води в
неполив'яний пузатий глек.
     - I ото по такiй спекотi ще й пiснi спiвати! Гуляє голота!
     - Так, господине, -  чемно погодився  Iлько. - Їм же немає чого робити:
своїх хазяїв-купцiв чекають...
     - Молодець, хлопчику! Яко дорослий розважаєш. Але ось тiльки на Торжищi
домовляться  про  цiну  з iншими  купцями, то  буде холопам роботи. I  зерно
принести з  торжища,  i на  струги  повантажити. А там  будуть  проти  течiї
гребти, що хребти їм трiщатимуть. Жили собi пообривають, поки збiжжя до Риги
та Смоленська доставлять. Пекельна робота - гребти проти течiї!
     -  Так, господине,  -  чемно  погодився  Iлько i  продовжував вiдмивати
горщики.
     А чоловiк поставив собi на плече здоровенного пузатого глека та й пiшов
до гурту веслярiв, що сидiв бiля вогнища нижче по течiї Почайни.
     Як повернувся Iлько з  чистим посудом до затiнку пiд коморою, то батько
спитав його, наче й не дрiмав:
     - Бачив,  який  водогiн справний? А  помiтив, що три  зiрки зробленi  i
закритi чопами? I що всi дiрки рiзнi? I чiп, як вiдкрив, то не  треба в руцi
тримати. Бо чiп на мотузцi висить.
     - Ага, тату! Хтось до-обре все придумав!
     -  Не хтось, синку! То наш дiдусь спорядив  усе сам! Якби не було цього
водогону, то не було б нi тебе, нi мене.
     - Чому?!
     -  А тому, що колись i наш дiд був  молодим, гарним i веселим парубком.
Добрий був проноза i заводiяка. Я сам чув, як дуже  старi люди про тi далекi
часи згадували.  Все наш дiдусь  тодi  влаштовував якiсь  забави  з гульбою,
iгрищами,  боротьбою  та й  бiйками. Траплялось!...  На всю  Пасинчу Бесiду,
навiть, славився!...
     - То дiдусь наш не завжди пiд Хоревицею жив?
     - Та нi,  жив у самiм тим  краю Подолу, за Ручаєм, за Пасинчою Бесiдою.
Отам i влаштовував з хлопцями iгрищами та гульбища. I люди не йняли вiри, що
вiн буде добрим хазяїном. Бо йому вже давно було час одружуватися, а вiн все
гуляв i гуляв...
     - Як наш Микита? - вихопився Iлько.
     - Е-ее, синку,  ти ще  малий, щоб  до  когось мiрку мiряти... Ти  краще
слухай! I сталося так,  що уподобав вiн собi одну красну дiвку,  тобто  нашу
покiйну  бабусю, царство їй небесне! I дуже хотiв її взяти собi за жiнку. Та
її батько - значить, мiй дiд  -  сказав нашому дiдовi, що  вiн вiддасть свою
дочку за нашого дiдуся, якщо той доведе, що справдi може добре працювати,  а
не лише влаштовувати  веремiї. Тодi наш дiд  попрохав своїх друзiв допомогти
йому.  Вони  всi  скинулись  i  купили  найкращi  дубовi  колоди.  Вистоянi,
висушенi.
     А  далi  наш  дiд  вiд  Великодня  до  Покрови  розколював,  випалював,
видобував i  пiдганяв колоди, щоб вийшли добi  рури для водогону. Його друзi
хотiли йому допомогти. Бо  всi  вони були чи теслями, а чи лодiйниками. I то
добре знали сокиру  i тесло. I  всi вони були в однiм приходi церковнiм. Але
вiн  затявся:  „Нi!  Я  маю довести її  батьковi,  що  все  один  можу
спорудити!" I  вiн, дiйсно,  сам  один зробив  усi колоди  рури.  Ну,  а вже
прокладати їх  вiд джерел йому громада допомагала. Отак наш дiд i  слави вiд
людей зажив, i дружину  собi виборов!...  А тепер, синку, ходiмо  працювати.
Воно, звичайно, ще спека. Треба було б ще вiдпочити. Але роботи ще гай-гай!
     Тепер батько  шнуром, натертим вугiллям,  з Iльковою  допомогою  вiдбив
уздовж  плахи рiвнi смуги. Далi рiвнесенько по тих смугах долотом понадбивав
неглибокi дiрки.  У тi дiрки вставив усi свої п'ять довгих залiзних клинцiв.
Ходив вiд одного до другого i розмiрено вдаряв замашною  киянкою. Коли кiлки
занурились  майже  до голiвок,  дерево затрiщало, зарипiло, i з  легким нiби
стогоном осiла на пiсок готова дошка.
     Батько  з одного  боку висмикнув iз землi  дубовi кiлки  i вiдтяг свiжу
дошку.
     А сонце пекло  на  всю силу  i не  збиралось пом'якшувати свої променi.
Запах  розiгрiтої живицi  просто залив  усе довкола. I здавалось Iльковi, що
вони не на березi Почайни, десь у Пущi Водицi в сосновiм бору.
     Ту  частину плахи, що лишилась на мiсцi, батько знову закрiпив дубовими
кiлками.
     -  Тату! Я  ваш  урок виконав:  живицю  позбирав,  загорнув  у бересту,
ув'язав верболозом. Що тепер?
     - Вiзьми з козуба „скобелку"  та  потихеньку  з однiєї тiєї плахи
здирай  мезгу. Якщо потягнеться смугою,  облиш скобелку  i намотуй  мезгу  в
клубок. Як ото липове лико змотують. Дивись, щоб пiсок на неї не  налипав! I
в пiсок не впусти! I не квапся, та не дери щосили.
     - А для чого нам мезга? Хiба з неї щось можна виплести?
     - На речi мезга не йде, а спожити її можна i людинi, i скотинi. У голод
мезгу сушать, товчуть i додають у борошно. Ну, в Києвi голоду давно не було,
то про мезгу й не згадують. А от у Новгородi щоразу з урожаєм бiда. То в них
спекота все збiжжя спалить, то дощi вигноять. Вони про мезгу, меншiї люди, i
не забувають...
     - А нам чого вона?...
     - У нас Лиска взимку поїсть, якщо мезгу з ячменем потовкти i запарити.
     Поки  батько  вiдколював  вiд  плахи наступну  дошку,  Iлько  вичухував
опуклiсть  другої  плахи.  I  намотав  здоровенний клубок мезги. Здер кору з
верболозу i добре ним умотав клубок пахучої мезги.
     -  Славна  робота,  синку!  Можеш трохи погуляти.  А тодi  поскладай та
пов'яжи кору в невеликi паки.
     - Я пiду скупаюсь. Можна?
     - Тiльки  далеко не вiдпливай. Щоб бачив  мене. Як махну рукою, то  щоб
зразу вертався. Добре?
     Iлько весело пострибав розпеченим пiском до води, на ходу  звiльняючись
вiд штанiв i сорочки. Але пiрнати з розгону не став.  Може, там якiсь гострi
корчi пiд водою приховались? Чи якийсь стовбур iз гострим суччям лежить? "На
водi будь  обережним!"  -  повчав  старший  брат  Микита.  I  всi  знали, що
найбiльший вiдчайдух  i  хитрун  на всьому  правому  березi  Глибочицi  - то
Микита. Якщо вiн так застерiгає, то нема чого його словами легковажити.
     Вода була, наче парне молоко!
     Iлько забрiв у воду по твердому пiску. Але враз дно пiшло в нього з-пiд
нiг. А по литках вдарило холодним струменем пiдводне джерело. Iлько рвонувся
вперед, провалюючись  грудьми у верхнiй шар теплої води. I щосили загрiбаючи
руками та б'ючи ногами,  поплив  на середину Почайни. Тут, i в глибинi, якщо
спустити ноги, вода була пре тепла!
     Хлопчик на мит  спинився, загрiбаючи руками в один бiк, почав крутитись
на мiсцi. Обдивлявся на всi боки. На  правому березi Почайни, якщо  дивитись
iз самої води, височiли спочатку ряди нових i старих притискiв - причалiв. А
коло них припнутi гостроносi лодiї,  низькобокi  струги, кiлька стрiмкобоких
бойових княжих „насадiв". Нiде жодного вiльного  мiсця бiля насадiв не
було. Ба, он, навiть,  бiля головної Подiльської брами берлина  причалила до
вже причаленої до притиску лодiї. Щоб розвантажити її,  перекинули з  другої
на  першу  двi  широченнi дошки-сходнi.  По тих  дошках-сходнях носiї тягали
якiсь важкi  кулi та складали  на помост притиску. Iлько  здогадався, що то,
певно, привезли збiжжя десь iз Канева чи Переяслава на знамените Торжище. Бо
ж головна брама (iз двома вежами по боках) -  Подiльська з'єднується  прямою
вулицею  з Торжищем. А хто головний  на Торжищi?  Та ж торгiвцi збiжжям.  Он
вони яку церкву зрубали -  Успiння  Богородицi! На дев'ять верхiв! Тiльки  з
води  церкву  Богородицi не видно.  Бо  хоч вона й  найбiльша та  найвища на
Подолi, її  вiд Iлька закривають притиски  iз  припнутими  судами,  вали  iз
стовп'ям i обороннi сторожовi вежi. Це  вже  давно Iлько помiтив: якщо перед
тобою близько  якась рiч невелика, то  вона геть  затуляє собою рiч  велику,
проте далеку. А якщо  вiдiйти вiд меншої подалi, то буде видно i малу рiч, i
велику.  Але то було на твердiй рiвнiй землi. А от  цiкаво, як воно буде  на
водi? Так само, як i на землi?
     I  хлопчик  вирiшив  вiдплисти  подалi,  щоб  притиски  та судна  стали
меншими. Може, тодi за ними вiдкриється Успенська церква?
     Iлько бадьоро поплив до лiвого берега  Почайни. Якраз виплив  на вiльне
мiсце мiж смоленськими стругами.
     Ось  його   ноги   торкнулись  дна.   Але  нiяких  холодних  ключiв  не
вiдчувалось. Тепла, теплiсiнька вода  лагiдно обтiкала легенькими струменями
тiло. Дно поволi  пiдвищувалось. I  коли  Iлько ступив по  ньому, то  раптом
наступив на  щось, схоже на здоровенну варьоху. Що  було неглибоко, то Iлько
просто присiв пiд воду i вийняв з-пiд ноги  здоровенну скойку. Випростався i
ще ступив до берега. Що тут було тепло i неглибоко, то Iлько сiв, щоб тiльки
голова  пiдносилась  над водою. I побачив, що й на водi,  як  i на твердому:
якщо  вiдiйти  чи  вiдплисти подалi вiд  невеликих речей,  то  вони  вже  не
застуватимуть великi речi.
     Тепер  вiд площини води  Iлько бачив  усе.  I судна  бiля  притискiв  i
подiльськi  брами, i оборонний вал i Стовп'я на  ньому,  i стiни-городнi  на
схилi i сторожовi вежi.
     За тим оборонним  пасом Подолу виднiлись i  верхи церков. I найбiльша i
найвища  над ними  " багатобанна  Успiння Богородицi.  Її верхи мали аж  три
заломи, чого жодна iнша церква на Подолi не мала!
     Сонце вже  перейшло  на  захiдну сторону небесної  банi й поволi,  геть
непомiтно почало знижатись. Але смажило все одно з усiєю силою.
     Iлько обернувся назад - над розпеченим пiском острова склилось повiтря.
I  вiдбиття  сонячних  променiв просто рiзало  очi.  Хлопчик знов повернувся
обличчям до Подолу i до Гори.
     Свiтло падало навскiсно до київських гiр. I золотило їх по абрисах лише
з пiвденного  боку,  навiть iз пiвденного  заходу. Всi подробицi будiвель  i
споруд Гори  затягло пеленою блакитної  тiнi.  Все, що бачив  Iлько на  тому
боцi, видавалось йому смугами.
     Перша смуга - бiльш золотава,  нiж блакитна  - правий  берег  Почайни з
притисками i незлiченними суднами.
     Друга смуга - подiльськi Стовп'я на валу, вежi та  брами iз нависаючими
заборолами  i гострими  верхами.  Ця смуга була  блакитно-срiбляста,  навiть
фiолетова в затiнку.
     За нею йшла смуга темно-сiра, iз спалахами блакитi й рожевими латками -
то  дахи  подiльських  садиб, комор,  церков, дзвiниць та  багатих купецьких
хоромин. Але особливо посеред Подолу видiлялась церква Богородицi. О дев'яти
верхах iз заломами, що стрiмко,  нiби  шоломом, пiдносились вгору. Її збоку,
наче  золотий  вiзерунок  на  паволоцi, обмальовувала тонка золота риса  вiд
променiв пополудневого сонця.
     I найширша була  смуга,  що смарагдово-блакитним маревом  зводилась над
Подолом.  Це  -  Гора.  Там  височiють  найкращi   храми  землi   київської,
найпрекраснiшi палаци  князiв  i  сильникiв,  там найвищi  вежi  та найкращi
стiни-городнi.  Бо  Київ -  град  престольний!  Блакитна  тiнь  оповила  все
серпанком. Все  зрiвняла, зробила наче  все пласким. Iз того легкого-легкого
блакитно-фiалкового  пасу  височiли  нiби  три  шоломи богатирськi. То  були
найбiльшi дерев'янi ворота - Подiльськi. Аж на три заломи їхня вежа. За ними
одразу праворуч  - головна баня Десятинної церкви. I лiворуч вiд Подiльської
брами - гострий трикутник даху Ольжиного палацу.
     Iлько роздивлявся на красу Подолу та Гори, а тим часом пообiдня Почайна
стала наповнюватись  рухом. На лiвому  березi вище в затоцi  гупали сокири i
великi  тесла -  споряджали  швидку  стругу.  Туди  й сюди  плесом сновигали
довбанки, човни та поволi повзли вантажнi струги.
     Не  лишилось  того  спокою,  що був уранцi.  Знизу, вiд  гирла  Почайни
швидко,  наче за  нею хтось гнався,  пройшла велика лодiя „набойна". I
спинилась  проти  Глибочицької  брами. Тiєї  самої,  якою  вони  пройшли  до
притискiв. З брами виїхала кола з височенним плетеним кошелем.
     По здоровiй  строкатiй  кобилi  Iлько одразу впiзнав сусiда  -  вiзника
Стефана. Бо перша  садиба  вiд  них  навкiс  через  шлях - то його, Стефана,
володiння. У  нього ворота  широкi на двi стулки.  Над ворiтьми -  дашок. Бо
вiзник   Стефан  має   два   вози-коли   та  двох  коней.  Вiн   купцям   та
ремiсникам-майстрам на тих колах разом iз сином возить  всякий товар i речi.
I ще Стефан - церковний староста  при церквi на Житньому торжку. Його садиба
мiцним парканом обнесена. То Iлькiв  батько та брат Михайло спорядили  такий
паркан! Закопали добрячi дубовi  стовпи. Видовбали в них пази.  I  в тi пази
забили товстеннi  дошки.  Ще  голуб'ятня  в них стоїть  на  високих стовпах.
Просто  як дзвiниця. Її  здалеку  видно. То голубами  забавляється  Стефанiв
старший  син.  Голуб'ятню  робив  середульший Iлькiв брат  - Михайло. Дiдусь
казав, що  робота чиста, справна.  Але  в  Михайла до  теслярства душа якась
млява.
     Тут  Iлько  повернув голову  i побачив,  що  бiля його  лахiв стрибають
одразу  аж  три  ворони! I намагаються щось  видобути з-пiд одягу. „Та
вони  ж  хочуть моїх  жукiв-музик  поцупити!" - враз зрозумiв  Iлько. I,  як
ошпарений, кинувся вперед. Поспiшав з усiх сил! Та  загрiбати було важко, бо
в однiй руцi затис здоровенну  скойку. Та й течiя,  чим ближче вiн пiдпливав
до правого берега, ставала сильнiша та зносила його вниз.
     А тут ще  пiд якийсь човен вiн ледь не  потрапив! Весла пронеслись  над
його головою. Ще й веслярi страшенно його вилаяли, що вiн у них попiд ногами
телiпається.
     Але вiн нiчого  їм не  вiдповiв - треба  швидше  дiстатись до берега  i
прогнати ворон.
     Та як не поспiшав Iлько, врятувати очеретину йому  не вдалось. Коли вiн
вже  бiг, спотикаючись,  по  пiску до одягу,  одна  ворона  висмикнула з-пiд
штанiв очеретину i низько полетiла  над  водою. Двi другi  кинулись за  нею,
намагаючись вiдiбрати здобич.
     Iлько роз'ярився вiд  лютi! Адже  вiн  так  хотiв  показати Iванковi та
iншим хлопцям тих жукiв вусачiв-музик!
     Спересердя,  зi  злостi  Iлько вгатив  черепашкою  об  кривий  сосновий
стовбур, який чомусь лежав  наполовину у водi, наполовину - на пiску. Скойки
черепашки розбились, i вiдкрилась її оранжево-рожева м'якоть.
     Iлько вдяг штани,  добре  обкрутив  очкур i  запхав  чопик  в петлю  на
штанях.  Вирiвнюючи очкура,  повертався навколо,  щоб  плечi, спина i  груди
обсохли  пiд  палючими променями.  I  побачив,  що  цi чортовi  ворони  знов
з'явились неподалiк.  I  почали  боком,  боком  пiдскакуючи  наближатися  до
розбитої черепашки.
     Такого  нахабства Iлько  вже не мiг  стерпiти!  Схопив невелику глиняну
грудку  i,  не цiлячись, щосили жбурнув у найближчого  птаха. Певно тому, що
намагався якнайшвидше  вдарити  ворону, удар  був несильний. Але ворону таки
збив з нiг. I  вона  одразу ж пiдскочила,  вiдчайдушно  каркаючи.  I  швидко
полетiла геть.
     За нею iншi пiдстрибнули i знялись на крило.
     - Iльку! -  Покликав батько. -  Ану  облиш  ворони ганяти!  Пiди  краще
подивись, що там бiля Глибочицьких ворiт дiється?
     - Ви, батьку, про Стефана?
     - Авже!
     - Я - зараз!
     Але озирнувся Iлько. Всi три ворони знов бочком наближались до розбитих
скойок черепашки.
     Тодi Iлько вирiшив краще кинути черепашку рибам у воду, нiж  її м'якоть
з'їдять  ворони.  „Риби хоч  з'їдять, так виростуть, i потiм їх  можна
вловити i засмажити. А ворону?..."
     Пiднiмаючи розбиту черепашку, вiн раптом вiдчув, як зi слизької м'якотi
йому на долоню наче бiб викотився.
     Хлопчик переклав потрощену скойку в другу руку i подивився  на те, що в
нього лишилось на долонi. А це виявилась велика намистина, як яєчко округла,
рiвненька. Один кiнчик  тупiший,  другий  - гострiший!  I  дивного  кольору:
якогось  срiблясто-золотавого! I слiв не пiдбереш, щоб точно  назвати, якого
вона кольору була!
     Iлько  поколупав її нiгтем - тверда, наче скляна. Але  от свiтилась  iз
середини. А от скло так не свiтиться, це точно.
     Iлько  поклав розбиту скойку до нiг, щоб нахаби-ворони не схопили. Та й
почав катати  ту  намистину  на долонi.  Тiльки тодi збагнув, що  в нiй нема
дiрочки для нитки! I з кожним рухом по долонi та дивна намистина спалахувала
все новим i новим вiдтiнком то золотавого, то срiблястого.
     Iлько не мiг вiдвести очей вiд намистини.
     - Iлько-оооо! - Долинуло до нього. - Я тобi що загадав?
     - Тату! Я таку намистину знайшов! Вона вся свiтиться! Я вам її принесу.
     - Iди, куди тобi сказано! Потiм покажеш.
     Iлько  злякався  сердитого  батькового  голосу  та чимшвидше  побiг  до
Глибочицьких ворiт. У лiвiй руцi  вiн так затис намистину, що йому аж пальцi
стерпли.
     Бiля  Глибочицької  брами  на  березi  стояв  вiз-"кола"  iз височенним
плетеним  кошелем. Iз  того  лозового  кошеля  вантажники  обережно  виймали
величезнi  корчаги. Та й  несли їх  до  великої  купецької  лодiї з широкими
нашитими  боками. Там  в  самiм човнi  теж  стояли носiї.  I  вони  обережно
вкладали корчаги  боком  на  солом'яну пiдстилку. Обережно  закривали  згори
сiном, а тодi - шаром соломи.  При  возi  стояв високий чоловiк  у вишиванiй
сорочцi. Нiби буденна сорочка, а вишита, як святкова. Здоровенну кобилу  вiн
пригощав чимось зi своєї широкої долонi.
     Сьогоднi  в нього,  як  i у всiх на Хоревицi,  буднiй  день.  Та Стефан
завжди в чистiй вишиванiй сорочцi, рудих вовняних штанях i справних чоботях.
Тiльки дьогтю вiн на них не шкодує. Де з'являється вiзник Стефан, там одразу
дьогтем за версту  несе. Ось що в Стефана ще дивне:  вiзник, а нi батога, нi
ванди в нього нема. Iльковi давно  кортiло про це  взнати. Зрештою,  вiн  не
втерпiв  i  спитав  у  вiзника Стефана, чому  його  син з вузлованим батогом
править конем, а в нього навiть хворостини нема?
     Вiзник Стефан  огладив  довгi вуса  i коротку  бороду i вирiк, пiднявши
вгору палець:
     - Сказано давно, i то мудрими людьми:  жiнкою та конем найкраще правити
словом! Але хто ж це розумiє? От!
     Iлько з  такого  пояснення нiчого  не зрозумiв,  але  ще випитувати  не
наважився. Негоже дорослим понад мiру докучати.
     Ще  бiля воза тупцював  чорнявий чоловiк i  доглядав,  як iз  плетеного
кошеля  носiї виймають  здоровеннi глеки-корчаги.  Горло в них вузьке, а дно
гостре.  На землi корчаги не встоять, тому їх вкопують у  землю  сторчма.  А
коли перевозять порожнi, то на боцi, а для повних роблять дерев'янi стiйки.
     Цього  чорнявого чоловiка  Iлько бачив уперше.  Риси лиця в нього якiсь
гострi,  лице пласке,  а нiс видається,  мов хижий  дзьоб. Але  найдивнiша в
нього... потилиця.  Її, власне, нема, така вона  пласка,  а голова витяглась
угору, як гусяче яйце.
     Цей чорнявий  перегукувався  з  рудим  чоловiком. Той  стояв бiля щогли
посеред лодiї. Цього Iлько одразу впiзнав. То ж знаменитий корчажник Василь.
Вiн робить найбiльшi та найкращi корчаги на Гончарах. Йому навiть iз княжого
двору замовляли корчаги  на мед  та на олiю.  А  ще йому  вiд князя замовили
голосники для нової Михайлiвської церкви.
     Стоячи бiля щогли гострим словом, криком, помахами обох рук вiн керував
носiями. Щоб вони гарливо, ряд  за рядом пакували в лодiї  новенькi, дзвiнкi
корчаги.
     - Добрий день  вам, господине Стефане!  - Привiтався Iлько, коли погляд
вiзника спинився на хлопцевi.
     - А що ти тут робиш на чужому кiнцi?
     - Батьковi допомагаю.  Он  вiн,  бачите,  за коморою на  палях?  Смолку
розпускає на дошки.
     Стефан перегнувся з-за своєї  рябої  кобили  i  подивився  на  купецьку
комору.
     - I багато вже дощок розпустив?
     - Ось! - Iлько пiдняв правицю i розчепiрив пальцi. Потiм ще викинув три
пальцi.
     - Тобто вiсiм?
     - Ага.
     - А чого це ти менi все на однiй руцi показуєш?
     - Бо в мене в лiвiм кулаку намистина. Тiльки ще без дiрочки.
     - Ану покажи!
     Iлько пiдiйшов упритул до вiзника Стефана i розчепiрив пальцi.
     Вiзник  Стефан  нiчого  не  сказав.  Мовчав.  Iльковi мовчанка  здалася
дивною, i вiн пiдняв очi. Побачив: у вiзника поволi розкриваються вуста, але
вiн наче не може говорити. А очi в нього, здається, вилiзуть iз глазниць.
     Потiм  нараз  вiзник  струсонув головою i рiзко озирнувся  на всi боки.
Вдивлявся i намагався  зрозумiти: а чи  не бачив хто цiєї „намистинки"
Iлькової?
     Але жодна жива душа в їхнiй бiк не дивилася i не прислуховувалася.
     Вiзник взяв однiєю рукою за  зап'ястя лiвої  Iлькової  руки,  а  другою
обережно стулив йому пальцi над „намистиною".
     - Де  ти її взяв? - Прошелестiв вiзник над  головою малого, а сам повiв
головою на рiзнi боки, нiби боячись, що їх хтось почує чи пiдгледить.
     Проте все було, як i ранiше. Нiхто не звертав на них уваги. Кожен робив
свою  справу.  Чорнявий  керував  носiями бiля возу,  гончар Василь  дорiкав
вантажникам на лодiї.
     Через браму заходили i виходили люди з рiзним вантажем.
     Бiля липових колод, заготовок для човнiв-довбанок,  череватий торгiвець
лiсом сперечався iз худими почайнинськими рибалками.
     -  Я о-туди  переплив на острiв, -  малий показав стиснутим кулаком.  -
Ступив на дно i ледь не порiзав ногу об  черепашку.  Пiрнув за  нею.  А вона
отакенна! Наче на мотику схожа i вся крива, якась горбата. Поки я був на тiм
боцi, ворони вкрали  моїх  жукiв. Знаєте,  вони  такi  рипучi i з отакенними
вусами...
     -  Ти,  хлопче,  кажи  менi  про неї!  -  Знов озираючись, iз  напругою
прошепотiв вiзник. - I го-во-ри ти-хi-ше!
     - Я не встиг у  ворони вiдбити  жукiв. Тому зi злостi вдарив скойкою об
стовбур. Вона трiсла. Ну, я хотiв викинути її рибам. Аж тут з неї викотилась
менi на руку оця... намистина.
     - Батько бачив твою на-мис-ти-ну? Чи ще хтось?
     - Нi. Ще нi, не бачив. I нiхто не бачив. Тiльки ви, господине Стефане.
     - Тодi стiй тихо i мовчи. I дивись, чи до нас хто не пiдходить! - Тихо,
але з неймовiрним притиском наказав вiзник Стефан. - Я зараз!
     I вiн ступив до  передка „коли", занурив руку пiд плетений кошiль
i витяг  пасмо тонкого шовковистого лика. Скрутив його вправно, зробив петлi
посерединi, затяг їх. I вийшла нiби малесенька торбинка.
     - Обережно пхай її сюди! - Шепотiв-сичав вiзник.
     I хлопчик посунув у „торбинку" дивну золотаву „намистину".
     Пiсля  того  Iлькiв  сусiда  вийняв  iз  пiхв  свого  великого  ножа. I
прегострим  лезом зрiзав лико з  обох  бокiв  до тонкої  вервечки.  Зав'язав
кiнцi. I  вийшла  нiби ладунка  на шворцi. I  вiзник  надяг  її через голову
Iльковi i опустив за пазуху.
     - А що воно таке? - Вже так,  як i вiзник  Стефан, прошепотiв  Iлько  i
тицьнув себе пальцем в груди.
     - Мов-чи! Ось тiльки поставлю  гальма  пiд колеса  i все тобi скажу!  -
Прошепотiв вiзник.
     Вiзник iз передка „коли" витяг двi мережанi рiзьбою колодки, наче
на чобiт  схожi.  Вiн одну  пiдсунув  пiд переднє  колесо  воза. Другу - пiд
заднє. I звернувся до чорнявого чоловiка:
     - Захарковичу! Ви тут удвох iз Василем порайтесь. А менi треба на хвилю
вiдiйти... Ходiмо, сусiде!
     Коли  вони вiдiйшли на  крокiв сто, вiзник  спитав  малого,  притишивши
голос:
     - Ти бачив перлини i самоцвiти?
     -  Отам  у  Богородицi  на  Торжищi. Бачив  здалеку, як  вони  сяють. А
зблизька не бачив.
     - Так ото, славний мiй сусiде,  ти знайшов превелику рiчкову пер-ли-ну!
Це  справжнiй  скарб!  Тому треба мовчати... - Вiзник замовк i озирнувся - i
нiкому i словом не про-хо-пи-тись ! Нiкому!
     - Чо-оому?! - У тон вiзниковi з притиском зашепотiв Iлько.
     -  Бо  чим  скарб  дорогоцiннiший,   тим  бiльше  коло   нього  буде  i
небезпеки... Чого  князi весь час один з одним б'ються? Бо  кожен князь хоче
заволодiти  чужими   скарбами.  Якщо  у  когось   є  скарб,  то  лихi  люди,
татi-злодiї, хочуть його викрасти. А князi та володарi - просто вiдiбрати!
     - Чому?
     - Бо так повелося вiд  початку вiку. Вiд братiв Каїна та Авеля. В Авеля
було  добро, бо вiн  працював. А  брат його Каїн позаздрив йому i вбив його!
Всi  бiди  вiд людської жадоби i заздростi.  Бо  де скарб,  там  з'являється
диявол  i пiдбурює  людей до заздростi. I не  тiльки  князiв та злодiїв, а й
хороших людей.
     - Чому?
     - Чому-чому... Ти  от краще послухай. У Печерах, як тебе ще  не було на
свiтi, було двоє добрих ченцiв. Мали  мiж собою велику  приязнь. Один з них,
ще у  свiтi був великим багатiєм. А другий  до монастиря був бiдняком. Але в
монастирi  обидва були  бiднi. Бо багатий  роздав убогим  i калiкам все своє
злато-срiбло. I бiдний прийшов бiдним в монастир в Печери. Вони обоє служили
братiї, але колишнiй багач жив за стiною в печерi.
     Одного  разу  пiшли страшнi дощi.  I печера в  одному мiсцi обвалилась.
Багатий взяв  лопату  i почав лагодити печеру. I  раптом  викопав  скриню iз
золотом.  То було варязьке золото. Бо печера  була  варязька.  Колись у  нiй
ховались розбiйники-варяги. Вони грабували купцiв-гостей на Днiпрi.
     I позаздрив багатому його бiдний товариш.  Мислив собi  так: „I в
свiтi ти, друже, був при срiблi-златi,  i в монастирi ти озолотився!" Бо так
його почала заздрiсть мучити.
     А  багатий товариш подумав:  "Треба сховати  золото i забути  про нього
назавжди. Бо вiд нього зло i  спокуса!" Так йому свята вiра пiдказала. I вiн
пiшов, пiшов у глибину печери. I десь там закопав скриню. Бо там є такi ходи
довгi, що  можна пiд Днiпром  на той берег вийти. Але тi ходи знають  тiльки
найстаршi ченцi.
     I так глибоко закопав багатий товариш, що потiм не мiг згадати. А мiсце
вiн не позначив.
     А  сатана тим  часом почав пiдбивати  бiдного монаха. Каже той багатому
товаришу:  „Ходiмо, подивимось,  чи срiбло-злато  на мiсцi?" А багатий
йому й каже: „I не проси! Не хочу й знати i пам'ятати, де  я ту золоту
скриню  закопав." I тодi  вiд заздростi та вiд злостi, що багатий товариш не
хоче  йому  показати скарб,  побiг бiдний товариш до одного княжого радника.
Сказав  вiн княжому чоловiку, що його товариш знайшов скарб - золоту скриню!
Та сховав  у  глибокiй печерi. Певно, хоче забрати  все  золото  i  втекти з
монастиря, щоб жити в розкошах.
     I тодi той  радник - а  чоловiк  вiн був  лихий вiд народження,  злий i
пiдступний  - побiг до свого князя. А князем йому був Мстислав,  син  нашого
князя Святополка...
     Тут якраз на цих словах вiзник i малий обминули комору  торгiвця лiсом.
I пiдiйшли до Iлькового батька, який вже вiд другої колоди одщепив дошку.
     - Бог помiч вам, сусiде! - Привiтався поважно  вiзник.  - Є до вас дуже
нагальна справа, вибачайте, що так зразу оце все кажу.
     - То кажiть, дорогий сусiде!
     - Е нi, треба подалi вiдiйти. Щоб чуже вухо не почуло.
     - Чого це так раптом? - Здивувався батько.
     Вiзник ступив упритул, озирнувся i прошепотiв:
     - Бо ви у великiй небезпецi!
     Тут i батько почав озиратись на всi боки.
     - Та не крутiть головою, сусiде. Бо, не дай Бог, ще щось запiдозрять! -
Сичав вiзник.
     Батько кивнув, i  вони втрьох пiшли  до урiзу  води.  Там  якраз лежала
здоровенна колода соснова. Наполовину застрягла в пiску.  Друга половина - у
водi. Певно, ще в повiнь її принесло i добре присипало пiском.
     Посiдали на ту колоду.
     - Ану, хлопче, показуй батьковi свiй скарб! -  I вiзник зняв з Iлькової
шиї ликову „ладунку" i подав її теслi.
     Батько очi не вирячив, рота  мовчки не розкривав. Але зблiд  до сiрого,
витер рясний  пiт,  що  одразу  окропив його чоло, i  перенiсся, i глазницi.
Хотiв помацати перлину пучкою, але вiзник рвучко схопив його за руку:
     - Не торкайте: у вас руки в свiжiй живицi.
     - Де ти її взяв?
     - Iз черепашки випала на долоню.
     - Це з тiєї, що ворони дзьобали?
     - Ага.
     - То що ж тепер робити? - Знiяковiло спитав батько у вiзника.
     - Перш за все - мовчiть. Добре подумайте. Якщо задумаєте продавати,  то
золотарям-вiрменам чи хазарам  продавайте на Подолi.  На Гору не ходiть. Цi,
нашi подiльськi, куплять i мовчатимуть. А вам тiльки цього й треба.
     Батько  мовчки  кивнув головою,  розв'язав калиту на  поясi та обережно
туди вклав Iлькову „ладунку".
     - Ось що, синку. Щоб не забрали у нас скарбу, то нехай вiн буде в мене.
I мовчи! Бо як ляпнеш язиком де... Нi! Не хочу й думати про таке!
     -  Ви,  сусiде, про  бiду не  думайте. А  краще думайте, як i  що з ним
зробити.
     - Ваша  правда. Спасибi  за слово.  От...  Чи не могли  б  ви,  сусiде,
вивезти мої дошки?
     - Та менi ж не до себе, а на Гончарi. Ще раз по корчаги.
     - Ну, то скиньте їх, як мiсток переїдете. Там їх нiхто не поцупить.
     - Згода, сусiде! З вас - могорич!
     - Могоричем  тут  не обiйдемося. - Скрушно  почухав батько потилицю.  -
Завжди якась пригода на мою голову.
     - Не переймайтеся! Бог не видасть - свиня не з'їсть!
     - Iлько!  - Наказав батько.  - Ти отут пильнуй бiля дерева. А я вiднесу
дошки до „коли".
     Батько  пiдхопив довгу  дошку  на плече i  просто побiг до  Стефанового
воза-„коли".
     А  там вже  гончар Василь скiнчив  свої  справи на лодiї та пiдiйшов до
воза i щось там iз чорнявим вирiшував.
     Батько  пiдтюпцем бiг iз дошкою на плечi. Дошка вигиналась, нiби то два
рудих крила, i батько махає, здається, хоче злетiти вгору.
     А мудрий вiзник Стефан йшов помаленьку-потихеньку. Давав батьковi змогу
ще одну дошку принести до воза, поки гончар Василь  та  торгiвець Захаркович
не загадають йому знов їхати по корчаги на Гончарi.
     Але склалось все якнайкраще. Захаркович i Василь про щось посперечались
i знов спустилися до лодiї. I  там ще продовжували щось голосно з'ясовувати.
Тому батько змiг i третю дошку принести  i покласти на  воза. Що дошки  були
довгi, то вони ледь не наполовину стирчали вгору навскiс iз кошеля.
     Пiсля  третьої  дошки батько важко дихав i подолом сорочки, зiгнувшись,
втирав мокре обличчя.
     - Тату, я поїду з дошками. Можна? Посуд вiднесу i в'язку кори. От!
     - Добре.  Тiльки  дивись,  не  барись. Останнi дошки треба  до  сутiнок
перенести.
     Iлько  схопив вузлик i побiг  до Стефанової "коли". Встиг своєчасно, бо
нi гончар  Василь,  нi  Захаркович ще  не повернулись  вiд  води:  вони  там
гуторили iз носiями та веслярами.
     - Господине Стефане! - Вклонившись, пiдступив Iлько. - А що було далi?
     - Погано було. Я того iрода не раз бачив. На Торжищi, тобто. Отакий пес
- на всiх зирить. Нiби шукає, кого б схопити i замордувати!...
     От вiн одразу  потяг того бiдного товариша до князя Мстислава. Все знов
оповiв. Князь питає: "Яку долю собi хочеш?" Чернець-заздрiсник i каже: "Менi
нiчого не треба. Я бiдним був у миру,  бiдним буду i в монастирi. Золото все
тобi,  бо ти - князь."  Князь тодi питає: „А як вiн не признається, де
сховав золото?" Чернець-зрадник каже: „Ви його налякайте муками." А як
вiн не злякається?" - каже князь. „Тодi примучте його  тортурами.  Вiн
болю боїться. Я з ним в однiй келiї три роки жив. Я його вади добре знаю!" I
знов, востаннє питається його князь  Святополчич: „Може, ти золота  не
хочеш. Але може ти хочеш чого  iншого?" Чернець-зрадник знов князю повторює:
„Хочу тобi,  князю,  прислужитися."  I  наказав  тодi  князь  Мстислав
Святополчич своїм душогубам привести  до нього багатого товариша, колишнього
купця. Слуги Мстиславовi, яко татi, яко  розбiйники  вдерлися несподiвано до
вдерлися до Варязької печери i схопили невинного чоловiка. Нiхто i не бачив,
i не чув, бо Варязька печера -  поза  стiнами  Великого монастиря. Поволокли
ченця  до князя темної ночi.  Просто у поварню.  Сидить князь на  крiслi.  А
багатого  товариша поставили перед ним. Князь  йому лагiдно каже,  бо був  у
веселiм хмелю:  „То  ти  правда варязький великий  скарб вiдкопав? Цей
скарб  нам належить, Рюриковичам. Бо якщо ти не  вiддаєш, то  знай,  що його
утаїв од Вiщого Олега його варяг  тiун Хакон Рудий! Вiд того часу шукали  ту
скриню всi, кому не  лiньки.  А т  тобi випало щастя знайти.  Послужи  добру
службу своїм князям - менi i  батьку моєму Святополку! Будеш мати вiд мене i
батька мого велику честь i повагу. Або попом  поставлю тебе у своїй  церквi,
або видiлю тобi частину iз золотого скарбу. I володiтимеш  ним по закону, нi
вiд кого  не  криючись." А чернець  йому каже: „Я вiльний вiд  усякого
срiбла-злата. Це ви, володарi - все добро собi загарбати!" Сильно розлютився
князь i наказав закувати  його в ланцюги. I тримати його в льоху три днi без
води i хлiба. Потiм знов повели  на  допит. Знов питає Мстислав, де  чернець
закопав  варязький  скарб. Чернець  знову вiдказує: „Не  пам'ятаю,  де
закопав  скарб.  Не пам'ятаю."  Як  роз'яриться  князь!  Наказав  бити ченця
смертним  боєм. Пiшла ченцевi кров ротом i носом i з рук побитих. А вiн їм -
нi слова. Роз'ятрився князь  ще  дужче. Наказав у поварнi в  кабицi розвести
вогонь  i ченця  над кабицею повiсити. Дим стовпом валить iз  кабицi, вогонь
горить. А чернець  їм  рече  спокiйно геть:  „Це  вас  сатана  в  грiх
златолюбства заманив. Я вiд цього вiльний! Я сказав  собi: „Забудь, де
ти  сховав  злато!"  I я забув. Бо на мене благодать зiйшла. Я навiть не мiг
розповiсти своєму товаришу, куди я понiс скриню.  I  дякую  i  славлю за  це
Всевишнього!" „Ну,  це ти брешеш!" - Роз'ярився до нестями князь.  Був
вiн  вельми вiд  вина обiсiлий. "Зараз ми тобi приведемо твого товариша. Вiн
викриє твою брехню!" I вiн заревiв, яко бугай, на своїх псiв-холопiв...
     Та не встиг вiзник Стефан  переповiсти  княжi слова, як пiдiйшов гончар
Василь.
     -  Ну,  куме,  поїхали  по  корчаги. Захаркович  хоче ще  сьогоднi  все
спакувати.  Щоб завтра,  зразу  о пiвнях, вирушити в дорогу...  А  це  що за
дошки? - Враз занепокоївся гончар Василь. - Це вашi?
     -  То його!  -  Стефан  показав рукою  на хлопчика.  -  Батько попрохав
вiдвезти, а малий щоб пригледiв.
     -  То чого ви мене не  спитали,  а взяли дошки? Я ж вас наймав  корчаги
возити! - Зразу загарячкував гончар.
     - Та не  берiть собi в голову! Як мiсток  через ручай переїдемо - скину
дошки. I нiкуди звертати не будемо.
     - А-аа... - Зразу охолонув гончар Василь. - А я думав, що це до них пiд
гору пiдвезти треба. Це ж онук старого Теслi? Так?
     - Ага. - I вiзник Стефан вийняв дерев'янi гальма-колодки з-пiд колiс. I
неголосно цмокнув i ледь поворушив вiжками.
     Ряба  кобила легко рушила по пiску до Глибочицької брами. А сам  вiзник
Стефан заговорив до Iлька:
     - Далi було таке. Побiгли  тi холопи i схопили бiдного товариша. I  теж
притягли  в поварню.  Так само  вночi,  щоб  люди  не  бачили. Наказав князь
поставити бiдного товариша перед лице багатого.  I  тодi  вiн отямився, коли
побачив рани  свого товариша. А князь  упився вином i був буйний вiд вина. I
вiдмовився бiдний чернець свiдчити  прости  свого товариша.  I його  наказав
князь   мордувати   -   бити  поварським  начинням:  копистками,  качалками,
варьохами. А той спливає кров'ю, але мовчить. Тодi князь розпалився, акi пес
скажений, i вихопив стрiлу. I уязвив бiдного ченця...
     -  Зачекайте, зачекайте! - Втрутився гончар Василь. - То  ви про страту
Федора i Василя?
     - Може то їх у  миру й  по-iншому звали.  Тiльки не про  страту,  а про
мордування. Бо страта робиться пiсля суду!
     - Але ж зачекайте, куме Стефане!
     - Це ви  зачекайте, куме  Василю! Бо я розповiм  так, як я знаю... Отож
князь Мстислав вихопив стрiлу i встромив її в груди бiдного товариша,  тобто
Василя.  Але Василь мав мiцне здоров'я. Вiн вирвав стрiлу  iз рани i жбурнув
її  князю  пiд  ноги.  I  закричав:  „Ти,  князю,  сам  будеш  стрiлою
уязвлений!" Князь враз протверезiв  i наказав обох  ченцiв пов'язати. I,  як
запiють  третi пiвнi, знов їх мордувати.  Поки вони здадуться. I  справдi, о
пiвнях зачали мордувати. Але вже обоє  ченцiв  i слова не сказали  i вiддали
Богу душi. Упокой, Господи, їх мученицькi  душi!... Але й сам князь сконав в
муках! I саме вiд стрiли! Бо пророцтва блаженних i праведних збуваються!!!
     - Господине Стефане, а де його застрелили - на Печерах чи на Горi?
     - Тiпун  тобi на  язик! Таке  кажеш! Ще  нам у Києвi  тiльки  вiйни  не
вистачало! Його на Волинi, в далекiм градi Володимирi застрелили. Вiн тодi з
князем Давидом змагався за землi. Мстислав сховався у градi. А Давид раз  по
раз  iз воїнами  пiдбiгав пiд  стiни мiськi.  Стрiли з обох бокiв летiли, як
рясний дощ!  Мстислав  задрочився,  як  завжди. Думав, певно, що  вiн кращий
стрiлець, нiж простi воїни. I кинувся до заборол  стрiляти. Тiльки наклав на
тятиву стрiлу.  I не встиг добре напнути лука, як ударила його знизу стрiла.
Знизу в груди! Коли  Бог хоче кого  покарати, то й у  шпарку стрiла пройде i
цiль знайде! Iз заборол його на руках понесли. Вiн i до ранку не дожив...
     -  А  я,  куме,  знаю по-iншому.  Це  менi  розповiв  один  чернець  iз
Семенiвського  монастиря.  Вiн  послушенство  у  Печерах  вiдбував, а  потiм
перебiг у  Семенiвський монастир. Вiн свiдчив,  тобто чернець, що до радника
Мстиславового приходив не чернець Василь. Бо вiн сидiв у печерi.  I вже роки
з неї не виходив.  То приходив сатана  пiд  виглядом ченця Василя. Вiн  узяв
собi обличчя  Василя  i  Василевим  голосом  усе розповiв князю  про  золоту
скриню. А потiм сатана усiх увiв в оману!
     Далi вiзник Стефан  i гончар  Василь засперечались  про  сатанинськi та
вiдьомськi  кознi. Про те, чи може сатана  дiяти  невидимо,  чи  обов'язково
приймає  чиюсь  людську подобу. Кожен до своєї думки додавав  чиїсь слова iз
книжок такою Мовою, що Iлько й половини не розумiв, про що воно  йдеться.  А
спитати - то не можна було й думати. По-перше, не з тобою  дорослi говорять.
По-друге, вiзник Стефан -  церковний староста  i знає  по-книжному. А гончар
Василь  не тiльки знає по-книжному. У нього навiть справжнiй скарб є - книга
з  молитвами, яка зветься "Молитовник". Там у нього багато  списано молитов,
якi  належить  для порятунку читати.  Тому  Iлько  не мiг стежити за словами
дорослих.  Тiльки   розглядався,  що  дiється  на  вулицях  та  у  провулках
подiльських.
     Все  на Подолi було, як завжди.  Людей багато, кожен заклопотаний своєю
справою.  На Подолi в буднiй день не  байдикують i не гуляють  гульбища. Для
того  є  свята i  ярмарковi днi.  А сьогоднi  - вiвторок.  Ковальськi молоти
дзвенiли,  сокири гупали, молотки стукотiли, жорна гуркотiли.  Конi тупотiли
по колодах вулиць.  Рипiли  важкi колеса возiв-„кол".  Клацали один об
одного круторогими головами воли в ярмах.
     Iльковi у  головi все крутилось: як то вберегти таємницю вiд матерi? Бо
мати завжди одразу вгадує, якщо щось сталося. З ким би в родинi не сталось -
мати одразу ж  вiдчуває i  починає випитувати. Брехати  матерi не можна - це
великий грiх! Але ж  сказати правду  -  всiх  пiд бiду пiдвести.  Якщо такий
чоловiк, як вiзник Стефан, сказав, що не можна базiкати, то чиста правда, що
станеться бiда.
     Отак б'ючись  зi своїми клопотами  Iлько i незчувся, як вони доїхали до
мiстка через їхнiй ручай.
     Вiзник  Стефан сказав: „Тпруу!"  - i  кобила стала. Вiн вiдв'язав
лубовi мотузки i вивалив рудi запашнi дошки на прибитий пилом спориш.
     - Дякую вам, господине! - Забiг перед вiзника Iлько та чемно вклонився.
     - Спритний хлопчина... - Зауважив гончар Василь.
     - Крiпка родина. Всi добрi майстри.
     „Кола" погуркотiла далi колодами єдиної дороги на Гончарi.
     Iлько ж  лишився бiля  дощок i  думав, що йому робити  далi.  Спробував
взяти за кiнець одну дошку i потягти її до свого двору.  Вiн потягнув верхню
дошку, вужчу,  по ширших нижнiх. На це в нього вистачило сил. Але коли дошка
зiйшла  на землю, то вiн  не змiг її  далi тягти. Тодi вiн подумав, що треба
буде покликати Пузиревих онукiв на пiдмогу. Тому вiн вiдбiг вiд  своїх дощок
i зазирнув вниз по схилу.
     Справдi, там знов ловили  рибу Пузиревi онуки. Всi  четверо. Все швидко
зметикував Iлько. Вiн помчав щодуху додому.
     Заскочив до хати. Поставив вузлик на лаву.
     -  Ти вже тут? - Здивувалась мати. - Батько ж казав, що ви до вечiрньої
зорi. Щось у вас трапилось? - Занепокоїлась мати.
     - Три дошки вiзник Стефан скинув за мiстком. Я зараз туди.
     - Якi дошки?
     - Мамо!  То  нашi  дошки! Батько  попрохав вiзника Стефана  пiдвезти тi
дошки ближче  до  дому.  Бо далi Стефан  поїхав своєю колою на Гончарi.  Вiн
возить  корчаги гончара Василя на притиски на Почайнi! Мамо, дайте менi шмат
коржа.
     - Зголоднiв? Та бери вже цiлого коржа! - I вiдкрила  скриньку й  подала
йому  рум'яного коржа. Iлько вiдкусив добрий шмат i запхав коржа  за пазуху.
Перевiрив, чи  добре  ув'язаний пояс, щоб, бува,  корж  не  проскочив  крiзь
щiлину. Iлько вискочив iз хати i помчав по вулицi до мосту через Глибочицю.
     Праворуч вiд мосту на березi дiдусь  зосереджено, поволi довбав  теслом
рибальського човна.
     Лiворуч, майже впритул до кремезних стоякiв мосту згуртувались Пузиревi
онуки. Всi з лiщиновими вудилиськами.
     Iлько скотився стрiмголов до них.
     - Ви  що -  дурнi? Я ж вам сказав де ловити? Дуже далеко вiд притискiв?
Ви що, думаєте, що до вас сюди припливе отакенний язь чи лящ?
     - Та нi... ми ходили туди... сьогоднi - промурмотiв третiй брат.
     - Та нас хлопцi з притискiв завернули! - Додав старший.
     Другий онук мовчки сопiв широким носом.
     - Вони  нахвалялись нас набити. Їх  було аж  п'ятеро.  А ми  -  самi! -
Заверещав найменший Пузирiв онук.
     - Хлопцi, якщо я завтра з вами пiду - ми їх подолаємо! Пiдете зо мною?
     - З тобою пiдемо, бо нас буде багато! - Ствердив третiй онук.
     - Хлопцi, завтра ми пiдемо. А сьогоднi ви менi допоможiть.
     - Що тобi треба робити? - Першим спитав другий онук.
     - Треба дошки перетягти вiд мiстка до хати.
     - Ой, це ж далеко!
     - Ой, тi дошки важкi...
     - Вiд дощок можна скiпку загнати в руку! -  Виголосив молодший  Пузирiв
онук.
     - Слухайте, хлопцi! Я вас коржем пригощаю! А коли  брат Михайло принесе
гостинцi  з  лiсу, я з  вами  подiлюсь. Згода?  - Iлько  витяг  з-за  пазухи
рум'яного коржа.
     Онуки  Пузиря полишили вудочки i пiдскочили  до Iлька.  Старший  першим
потягся:
     - Давай коржа! Я подiлю! - Старший простягнув обидвi руки до коржа.
     - Е  нi!  - Вiдрiзав  Iлько. - Я сам подiлю. У мене око точнiше,  нiж у
вас!
     Iлько розiрвав коржа на п'ять частин. Видiлив кожному по шматку i  собi
один лишив. Четвертий онук не стерпiв i ляпнув:
     - А собi, бач, взяв найбiльше!
     - Ану порiвняй! - Iлько приклав до його кусня свiй. - Бачиш - однаковi.
     - Бо ти вiдкусив собi, а тодi подiлив на всiх!
     - Цить!  -  Штурхонув  його  старший в потилицю. -  Вiн хазяїн, йому  i
належить бiльше.
     Всi замовкли i миттю потрiскали свої кусники.
     - Нумо, хлопцi, до дiла! - Закликав Iлько i покрокував до дощок.
     Всi за ним.
     - Ти подiлишся гостинцями, якщо ми допоможемо тобi? Ти не обдуриш? - Не
вгавав четвертий онук.
     - Цить! -  Вже Iлько на нього гримнув. - Як базiкатимеш багато - з ними
подiлюсь, а тобi - дулю!
     Вони взялися  за  першу дошку  i протягли  її, може,  чверть шляху.  Та
одразу  стомилися i  сiли  вiдпочивати. Отодi  Iлько  й здогадався: треба не
волочити,  а  заносити. Спочатку пiдiймають один кiнець i  заносять  уперед.
Потiм за iнший кiнець беруть i знов заносять уперед.
     Вони пiднялись i почали робити так,  як здогадався  Iлько. Заносячи все
вперед, тiльки беручись по черзi за  рiзнi  кiнцi дошки,  вони доперли її до
двору. Другу й третю було легше доставити до двору. Всi добре спрацювались.
     - Ну, хлопцi! От тепер ми всi - молодцi! А зараз я побiг на Почайну.
     - Що там робитимеш? - Спитав старший.
     - Ми  з батьком працюємо. Батько дошки розпускає. Я  кору в паки в'яжу.
Ну що, пiшли зi мною?
     Пузиревi онуки перезирнулись i сказали:
     - Ти йди сам. Ми ще рибу половимо.
     Вони побiгли вниз до мосту, а Iлько поспiшив до Почайни.
     Навiть до дiдуся не завiтав - вiдчував, що забарився.
     Як  вже  вбiгав  у  базарний  провулок,  то  озирнувся.  Як  i вчора  -
старенький його дiдусь нахилився над майбутнiм човном. Поволi цюкав теслом.
     Коли ж Iлько  прибiг  на берег Почайни, то батько вже  розпустив обидвi
половини на дошки.  Все своє  знаряддя  поскладав  до козуба i кришку на чiп
закрив.
     Сидiв пiд коморою. Вперся спиною в  стовп, ноги витяг.  У руках  тримав
той шмат кори, що його  Iлько призначив для брата Микити. I точними, скупими
рухами прегострого ножа зрiзав  тонесенькi  стружки. Коричнево-сизi пелюстки
падали на гарячий брудний пiсок.
     - Тату! Я ось! - Закричав Iлько, важко бiжачи по пiску.
     - Щось ти, синку, довго ходив Десь iз хлопцями загулявся?
     - Я не грався, тату! Ми з хлопцями переволочили дошки до нашого двору.
     - З якими хлопцями?
     - З Пузиревими онуками.
     I хлопчик розповiв батьковi, як вони все зробили.
     - Молодець, синку. В тебе не рiпа, а добра макiтра на плечах. Та дивись
-  не  роби  чогось не  по  силi!  Бо  може кила  у пахвину  вилiзти чи  пуп
розв'язатись.
     - Хiба таке буває?
     - У життi всього буває... Ти доглядай начиння, а я буду носити дошки. -
I тесля швидко звiвся на ноги.
     Iлько пiдскочив до нього упритул i заторохкотiв:
     - Тату, тату! Ви її не впустили? Вона не викотилась? Ви її мацали? Вона
у вас у калитi?
     Батько скрушно похитав головою на Iльковi слова.
     - Не хвилюйся, не тiпайся! Мовчи! Мовчи i все! Вона на мiсцi. Ти  краще
подивись: чи добре в паки кору позв'язував?
     Батько  примiрявся.  Пiдхопив  важку дошку  i  пiдкинув  її  на  плече.
Розмiреним  кроком  побрiв  по глибочицькому  пiску.  I кiнцi  довгої  дошки
водночас з його кроками то опускались вниз, то пiдскакували вгору.
     Поки з Гончарiв повернулись вiзник Стефан та гончар  Василь, знаменитий
корчажник, батько ще встиг двi дошки вiднести додому.
     Потiм до них прийшов вiзник Стефан i сказав:
     -  Сусiде! Можу  ще раз вам пiдсобити. Тiльки  кладiть не  бiльше трьох
дощок  -  кошiль  трiсне. Батько щиро  подякував доброму  сусiдовi.  I  вони
повантажили  на  колу  три  дошки.  У  кошiль  поклали козуб iз  теслярським
начинням та всi паки кори.
     Цього разу вiзник Стефан  привiз  все пiд самi  ворота Iлькової садиби.
Решту дощок батько перенiс вручну.  Останню  дошку батько та Iлько принесли,
як пiд горою Хоревицею запала глибока тiнь. Коли Iлько  та батько  вмивалися
холодною джерельною водою з їхнього водогону, то перша вечiрня зоря на синiм
небi засвiтилась.
     Та до столу нiхто не сiдав, поки батько та малий не перемiнили сорочки.
     Iлько геть стомився. Що йому й запашна кулеша  не смакувала.  Вiн якось
дочвалав до  лави пiд бiчною  стiною.  Залiз пiд стару дiдову свиту. Але хоч
який  був  зморений - не  мiг одразу заснути. Закрив очi, а  зразу  з мороку
випливла перлина. Iлько  мiг присягтися, що вона була золота i випромiнювала
справдi золоте сяйво. Вона нiби  плавала перед ним у мороцi. То наближаючись
до  його обличчя, то вiддаляючись. Лежав  на лавi, а його нiби хитало... Чув
ще,  як матiнка  по черзi з  дiвчатами ганяли жорна в сiнях.  Мололи овес на
кисiль. Чув,  як  матiнка  на решетi просiвала  молотий  овес. Наче в  бубон
калатала,  коли з руки на руку перекидала  решето, била  долонями по  боках.
Дзвонила  казаном,  заливаючи  овес  окропом.  Кинула  туди  жмачок  хлiбної
закваски. I посунула макiтру в ще теплу пiч.
     Останнє, що чув Iлько, поринаючи в сон, то шерхiт дна макiтри по череню
в печi.
     А  далi вiн премiцно вже спав. I йому нiчого не снилось. Навiть  золота
перлина.

     Середа


     У середу Iлько прокинувся вiд солодкувато-кислого духу.  Вiн заповнював
усю iстобку,  навiть перекривав  запах смолистого  диму вiд соснової кори та
скiпок  „смолки",  якими Iлькова  матiнка  розпалювала  пiч.  Значить,
матiнка варить вiвсяний кисiль.
     Вiн ще не вiдкрив очi, але зразу ж згадав, що  сьогоднi середа, а вчора
їм  дiсталась  „Золота  перлина". Не йому вона дiсталась,  а  їм всiм,
родинi. То просто вiн її знайшов. Але скарб  небезпечний! Такий саме, як ота
золота скриня в печерi ченця Федора.
     I сна вже нi краплi не було в Iльковому тiлi. Вiн пiдскочив з лави, мов
тятивою пiдкинутий. Побачив, що у посвiтi  горять скiпки  зi „смолки",
на  все кидають золотаво-червонi вiдблиски. От  тому й  дух  такий живичний,
ладанний.
     Дверi в сiни  вiдчиненi. Звiдтiля  ллється  блакитне свiтло. I  чується
стукiт „киянки". Та не одної, а наче  двох. А мати сидить бiля печi на
малесенькiм ослiнчику коло устя печi та щось розтирає в маленькiй макiтерцi.
     Iлько  роздув  нiздрi  та  потяг  повiтря.  Крiзь  смолистий  димок   i
солодкуватий дух закислого вiвса вiдчув гострий  маслянистий  дух розтертого
конопляного сiменi. Це матiнка готує конопляне молочко до киселю.
     - Ой мамо! Я заспав! Я зараз залигаю Лиску i вiджену її за Стовп'я.
     -  Не  журись,  парубче! - Засмiялась  мати  лагiдно.  -  Дiвчата  тебе
пожалiли i давно вiдiгнали Лиску. Iди вмивайся i клич батька та дiда. Кисiль
вже уварився!
     Iлько вискочив до  їхнього  водогону  i почав вмиватись холодною водою.
Вiн  нiяк не мiг  зрозумiти, чого воно  вода, як вмиватися пiзно  ввечерi, -
тепла. А як теплого ранку, то холодна. Сам вiн нiяк не мiг того второпати, а
старших таким питанням боявся турбувати. Але все ж цiкаво.
     Iлько вмивався, а бiля  їхньої  маленької комори,  яка й  зимником була
водночас, трудились батько й дiд.
     Комору поставили на палях з доброго дерева. А саму зрубали iз найкращих
дубових i  соснових  плах. I  була вона нiби з двох клiтей.  У бiльшiй  вони
зробили  стiйки. I туди повставляли  корчаги на  зерно,  насiння  коноплi та
варений мед i квас. У  корчагах добре зберiгати збiжжя  - нiякi мишi глек не
прогризуть!
     А менша клiть була як зимник. Там зберiгали  взимку рибу,  м'ясо,  якщо
було, та рiзнi ягоди.
     Отож бiля комори  працювали  батько  та дiдусь. На добрiй дубовiй пласi
намертво  закрiпили клинами палю  сосно  вицi. Бо низ  її був загострений. I
батько вузьким теслом - як ото бортi видовбують - витесував рiвний паз.
     Дiдусь же  стояв бiля козлiв. На них  лежала,  власне  - стояла  похило
дошка. I дiдусь перетирав її ручною пилкою-ножiвкою на рiвнi рис.
     Iлько зауважив, що коли вийняли  пилку-ножiвку i щось  нею перетирають,
то  це справа  дорога  i  делiкатна.  Батько  минулого року тiльки один  раз
перетирав деревце пилкою-ножiвкою,  коли  треба  було  зробити  коробку  для
дiвчачого рукомесла.
     А  ще Iлько подумав,  що справа дуже важлива  i нагальна. Якщо  дiдусь,
який  уже з минулого року нiчим у роботi, крiм порад, батьковi, Михайловi та
Микитi  не  допомогав, полишив  на  сьогоднi човна  довбати  i  взявся дошки
перетирати!
     Нi батько, нi дiдусь  навiть  голови вiд роботи не пiдвели, коли  Iлько
вибiг на подвiр'я. Так були заглибленi в роботу.
     Коли Iлько прибiг до хати, втершись рушником, мати сказала:
     - Втирайся, та швидше клич дiда та батька. Кисiль доспiв.
     Дiдусь був, певно, теж  заклопотаний i чимось роз'ятрений, бо  прочитав
перед стравою молитву  скоромовкою.  I  нi на  кого  не  дивлячись заходився
черпати  гарячий  кисiль  кленовою ложкою, нi  на  кого  не  дивлячись i  не
говорячи нi слова.
     Матiнка уважно, та,  однак, мовчки, подивилась на цю мовчазну  трапезу.
Але брови звела вгору i вправо-влiво хитала головою, нiби говорячи: „А
що ви там таке собi замислили, хотiла б я знати!"
     Швидко  поснiдали i вишли всi на подвiр'я. Дiдусь  швидко  дотер пилкою
дошку на двi частини.
     Iлько завжди  дивувався:  як ото  в дiдуся виходить -  все  робить наче
поволi, а закiнчує швидко? I вирiшив, що треба буде спитати в дiдуся, в чому
його таємниця. Бо всяке рукомесло без таємницi не буває. Про це всi знають.
     Батько тим часом продовбав паз у сосновiй палi. I примiряв, чи увiйдуть
в нього торцi чотирьох дощок. Iлько стояв i дивився на те, а батько  пояснив
йому:
     - Якщо в паз дошка не входить  -  погано. Але не бiда! Можна ще стругом
пiдчистити, i якраз зайде. А бiда тодi,  коли дошки в пазi  бовтаються. Вони
мусять там сидiти, нiби їх склеїли з палею.
     На кожнiй  сосновiй палi батько намiтив чорним шнуром вiдбитi лiнiї. По
двi лiнiї для пазiв на кожнiй палi.
     - Тату, -  прошепотiв Iлько, коли дiдусь пiшов до  сiней  в'язати якесь
своє знаряддя, - ви не згубили? Ви її мацали? Вона нiкуди не подiлась?
     Батько взяв малого за плече i прошепотiв:
     - Нiчого не бiйся. Все на  мiсцi.  Бiльше не питай! Ти що, хочеш, щоб у
матусi пристрiт стався? Зрозумiв?
     Iлько кивнув головою на знак згоди.
     - Тату, я  теж хочу  „насад" зробити.  Можна  менi  взяти  книпи,
швайку i трохи берести?
     - З кори рiзатимеш? Тодi дивись: до живота чи грудей кору не притискай.
Не шарпай ножем. На себе не рiж! Рiж вiд пальцiв. I не поспiшай. Знiмай кору
тонкими стружками.
     - Я знаю... - Образився Iлько.
     - Знати -  знаєш. Але я маю нагадувати тобi правила. Менi твiй дiдусь i
до двадцяти рокiв нагадував правила, i я не ображався. Зрозумiв?!
     - Авже.
     - То йди та вiзьми в малiм козубi. В тому, що з берести шитий.
     Iлько  поклав  на присьбi кору  та  знаряддя.  А тодi  прикотив липовий
кругляк до  присьби.  Сiв  на  присьбу,  а  кругляк  охопив  ногами.  Притис
найтовстiший шмат  кори до торця кругляка i зачав зрiзати гострим книпом всi
нерiвностi  по боках шмата кори. На батька  та дiда не дивився. Це вже добра
пам'ять ще з позаминулого року, коли рiзав паличку для  свистка i подивився,
що  там сестри роблять. I рiзонув собi по лiвiй руцi. Добре, що  не по жилах
на зап'ястi. А на долонi та великому пальцi познака є - така  рожева лискуча
смуга. Тому батько й дiд щоразу нагадують йому про правила.
     Iлько  уважно стежив  за  лезом,  але  добре  чув,  що вiдбувається  на
подвiр'ї. Ось  щось  загупало в сiнях, а  тодi  вдарилось об порiг. По звуку
Iлько чув, що то або дiжка,  або жлукто загуло порожнє дерево, перекочуючись
через порiг.  Ось  стукається дерево об  дерево. Та  так дзвiнко.  То батько
кладе дошку  на козли. Бо дiдусь i  легку  дошку вже не подужає пiдняти. Ось
починається неквапне рипiння пилки-ножiвки - то це вже дiдусева справа.
     Рiвнi чiткi удари в дерево -  то батько вузьким, вiдточеним, як бритва,
теслом, довбає пази в соснових стовбурах.
     Шурхотiння  м'яке  праворуч вiд Iлька, якраз бiля  рогу хати - то  мати
закладає в жлукт чоловiчi сорочки i засипає їх попелом. Що сорочки чоловiчi,
Iлько чує по запаху застарiлого поту.
     Протягом  якогось часу чути тiльки, як  гостре лезо довбає сухе дзвiнке
дерево.
     Та ще тихо скрипить пилка-ножiвка, перетираючи рiвнесенько по вугiльнiй
рисi смолисту дошку.
     Iлько гарливо вирiвнював товстий пласт кори, що i з нього вийшов добрий
рiвний брусок. Тодi вiн по  ньому по вiдмiчає шильцем: де скарми  прорiзати,
де  нiс буде,  де - корма, гнiздо для щогли, ляди для  воїнiв, щоб на настил
вiйти i, коли треба, сховатись у глиб лодiї-насади.
     Тим  часом  мати  сипонула  в жлукто попiл  на чоловiчi сорочки.  Попiл
сипався безшумно, але  його запах  одразу вловили чутливi Iльковi нiздрi.  А
коли вже мати винесла казан з окропом i  залила на сорочки, то було чути, як
шипить окрiп, розчиняючи попiл.  I  запах гарячого  попелу просто  повис над
всiм подвiр'ям.  „Зараз  дiдусь чхатиме!" - подумав Iлько.  Бо  дiдусь
завжди чхав, коли попiл заливали водою.
     I дiйсно, за  якусь хвилю дiд почав чхати  i лаятись: „От добра б
йому  не було! То  нечиста  сила з того попелу вилiтає!  Ото мене й мучить."
Дiдусь чхнув ще раз, найголоснiше, i на тому чхання скiнчилося.
     Батько ж вже довбав теслом у соснових стовпах пази.
     Всi були при дiлi.
     Сонце все пiдiймалось вище та вище, i так приємно  припiкало Iльковi по
руках. А вiн старався з усiх сил. Бо так хотiлося,  щоб його малий насад був
геть, у всьому-всьому,  схожий на  тi  насади  княжi, що стояли в затоцi  на
Почайнi. Iлько  вже  понамiчав  усi скарми.  I  заходився iз липової  трiски
вирiзати нiс „насада". Коли тут  його покликав батько. Iлько рiвненько
поклав на присьбу свої iнструменти та побiг до старших.
     Мати тим часом  заливала другий казан окропу в жлукто. З-пiд жлукта вже
повзла тонiсiнька змiйка брудної води.
     А  дiд та батько робили цiкаву  рiч. Дiд тримав догори вiстрям сосновий
стовп,  а  батько  наживлював  у паз  дошки.  Коли  чотири дошки  були добре
вiдрихтованi, вони поклали на землю стовпцi  та заганяли в  їхнi пази дошки.
Так  вийшло два плоти  з двома стовпами на кiнцях. Далi тi плоти  пiдняли та
поставили  догори вiстрям стовпiв. I дiдусь, i  хлопчик мали притримувати тi
плоти  сторчма,  щоб  вони  не  завалились. I  тi  плоти  на  таку  вiдстань
пiдсунули, щоб  якраз були на вiдстанi iнших дощок. Батько  наживив у вiльнi
пази стовпiв дошки. За якийсь невеликий вiдтинок часу вийшла коробка, тiльки
без дна та кришки. I так батько поклав  дерево, щоб однiєю  стороною коробка
була впритул до комори. Тодi батько взяв найбiльшу киянку i почав оббивати з
усiх бокiв по стовпах. Батько гатив  по стовпу, а дошки торцем все  глибше й
глибше залiзали в пази.
     -  Тепер подивись, онучку, i добре запам'ятовуй,  що ми з твоїм батьком
робитимемо.
     Батько  гарливо наклав згори на дерев'янi  боки чотири дошки. I  вийшла
нiби закрита коробка.
     Дiдусь пояснив:
     - Тепер бачиш:  це нiби верх коробки. Але це буде  дно коробки. Тепер у
верхнiх бокових дошках треба вирiзати пази. В тi пази позаганяємо отi дошки.
Перегорнемо  так,  як  треба,  i  вийде,  що цi  дошки -  то дно.  Зараз  ми
вiдмiтимо,  скiльки треба вiдсiкти по торцю  вiд  оцих  дощок...  - I дiдусь
поляскав по  верхнiх дзвiнких дошках. А  в самiй коробцi те вiддалося,  нiби
хто у велетенський бубон залупив калаталом.
     Що сонце вже шпарило на всю силу,  то смолистий дух розплавленої живицi
заповнив усе подвiр'я. Закривав iншi запахи.
     - Дiдусю, а для чого треба вiдсiкати дошку по торцю?
     - Тому, що коли ми розмiрили з твоїм  батьком, де їх перетирати пилкою,
то ми  зробили  запасу трохи. Бо коли доннi дошки ледь довшi самого чану, їх
можна  по торцю  i  настругом,  i сокирою, i  теслом  стесати, i  вони точно
зайдуть в пази. А пази ми з твоїм батьком робитимемо  ось таким знаряддям! I
дiдусь поклав на дошки двi товстi залiзнi пластини. Наче широченнi долота. З
широким  лезом i вузьким хвостом.  А на лезi  великi, вигостренi, як бритва,
зубцi.
     -  Це,  онучку,  утiрники.  Знаряддя бондарське.  Ним  у  клепках  пази
прорiзують, щоб денце вставити. Без утiрника i  вiдра не виготовиш. Якщо  не
зробити пазiв - денце вилетить. А цебро без дна - не цебро. То тiльки жлукто
- без дна. Але ж воно не iз клепок, а iз цiлого стовбура.
     Батько помiтив  вугликом дошки, i поставив їх  пiд  стiну комори.  Тодi
схилився  i почав чаклувати з  утiрником.  По батьковiй спинi,  по тому,  як
грали  м'язи на батькових руках,  Iлько вiдчув,  як сильно напружується його
батько. З-пiд зубцiв утiрника сипалась стружка, а батько ще раз  i  ще раз з
напругою рiзав заглибину в дошках. Вiн ще половини дiла не зробив, а утiрник
затупився.
     - Тату, вiзьмiть пiдгострiть! Бо вже жало сiло!
     I  батько вiддав  першого утiрника  дiдусевi,  а  сам взявся за  другий
утiрник.
     - Онучку! А збiгай-но принеси менi червону оселку. Вона у моїм козубi в
шкiрянiй шкатулцi.
     Iлько помчав до  хати i ледь не  наскочив на матiр, що  несла  казан  з
окропом.
     - Iлько, ти що,  сказився - отак стрибати?!  -  Насварила мати i залила
третiй  казан окропу до  жлукта. - Коли вже ти  вивчишся  спокiйно, як люди,
ходити?! Все бiгаєш, стрибаєш, скачеш... - виговорювала вона вслiд  Iльковi,
що вже бiг iз червоною оселкою до дiдуся.
     Дiдусь поклав  червоний дрiбнозернистий  плаский камiнь.  Зволожив його
кiлькома краплинами  води з глечика,  що  стояв пiд  стiною комори.  I почав
обережно  пiд нахилом  посувати взад-вперед  лезо-жало утiрника по каменю. А
лiвицею притримував камiнь, щоб вiн не посунувся i не зiпсував заточки.
     - Дивись,  як я заточую. Точу  на  скiс в  один  бiк.  Щоб вiстря добре
врiзалось у дерево. Якщо  з  обох бокiв - то може зiсковзнути з риси. Бо для
уторiв головне, щоб вони чiтко йшли  по рисi. Особливо, якщо внизу цебра або
дiжi. Сам утiрник залiзний, а лезо його сталеве  наварене. Загартовано добре
i вiдпущене. Таке вiстря сiче яку завгодно деревину i не викришується.
     Дiдусь все водив вiстрям утiрника по точильному  каменю  i  продовжував
розмову:
     - Це не  проста оселка.  Вона  iз  далекої землi агарянської. Я її десь
рокiв  десять тому в  одного варяга-латинянина  купив.  Той варяг  ходив  iз
iншими  латинянами з  вiйною  в Святу Землю. Казав,  що ходили вiд  невiрних
сарацинiв звiльняти Гроб Господень. Так я  й  не  знаю  до  пуття,  чи  вони
звiльнили Гроб Спасителя. Але хто лишився живий та повернувся, то привiз  iз
собою  добрий луп.  А  їх пiшла  туди,  кажуть  вченi люди, сила  силенна. I
полягло вiд  хвороб, спраги, голоду та меча сарацинiв ой чимало, чимало. Цей
варяг  показував  менi всякi намиста,  лампади  iз прозорого каменю,  глечик
скляний. Дивної  роботи,  дивної роботи  глечик! Коли порожнiй -нiчого, бiле
каламутне скло. А води налив - i зразу по  боках розквiтають квiтки так само
бiлi...  Я  йому за цей  камiнчик  вiддав  корчагу  свiжого меду.  Липового.
Чистого. Але цей камiнь вартий того! Ось, бери i неси батьковi.
     Iлько подав батьковi пiдгостреного утiрника i забрав затуплений.
     -  Оце  так,  -  Дiдусь  похитав  головою.  -  Рiже твiй  батько в'язку
„смолку",  як бобер осику навеснi. То велика втiха менi, що вiн i силу
має, i досвiду набув. Може, Бог дасть, i мене перевершить.
     Зрештою, батько скiнчив вирiзати  утори в спiднiх дошках. Заходився  на
довгiм верстаку, добре затиснувши дошку клинами, гострим настругом стесувати
торцi  дощок.  Щоб вони пiдходили по довжинi  та встромлялись  точнiсiнько в
утори. На хвилю вiн спинився i сказав дiдусевi:
     - Тату! Дайте малому клюкорiза. Та покажiть  йому, як знаменувати дошки
та стовпи. - Сказав батько та пiшов до хати.
     - Онучку! Бiгай та принеси iз сiней мого берестяного козуба. Подужаєш?
     - Авже!
     Iлько  помчав до  сiней i  вхопив  дiдiв  берестяний  козуб.  Краєм ока
побачив,  як мати  наливає батьковi з глека в кухоль грушевого квасу  i щось
нiби запитує, зазирає йому  в очi. А батько так махає рукою, нiби  каже: "Та
воно тобi треба?!"
     Iльковi  аж серце  зайшлося,  а  чи не  здогадалася матiнка,  що  в них
таємниця?  Чи не викаже її батько матерi до  часу?  Адже вiзник Стефан дарма
слiв  на вiтер  не  кидає. Сказав же:  „Ви  подумайте  та  вирiшуйте!"
Значить, тiльки  тодi можна об'являти таємницю, коли  всi зiйдуться. Михайло
казав, що прийде у вiвторок або середу. Сьогоднi середа, а  його нема. Може,
вiн пiд вечiр прийде, поки стражi не зачинили брами?
     Але не  було часу довго думати про  таємницю, бо вже  Iлько стояв перед
дiдусем.
     - Важкий козуб?
     -  Нi, геть не важкий!  - I  хлопчик пiдкинув  його на  верстак  однiєю
рукою.
     - Бач, дитино, а менi вiн вже руку  тягне! Ой, старiсть, старiсть... Та
добре, не слухай мої скарги  -  то я так,  по-дiдiвськи. Слухай мене уважно.
Кожум'яцький  жолоб вже готовий.  Тепер його розберемо.  I ви  вiднесете  до
кожум'яки.  Там дошки i  стовпи вставите в яму  i  вашiй  з  батьком  роботi
кiнець. Щоб  батько  легко склав той жолоб, потрiбнi знаменування. Для цього
на дошцi  робиться  клюкорiзом  значок i навпроти  такий самий - на  стовпi.
Проти другої  дошки -  iнший знак. А де вона входить у паз на стовпi - такий
самий  знак. Рези робляться або непомiтно, або дуже явно. Нам треба  зробити
знамена маленькi, але чiткi. Щоб чужий зразу їх не добрав.
     - Чому так?
     - Тому що, онучку,  кожен  майстер має свою  маленьку таємницю. Зробимо
так: з кожного  боку  стовпа -  iнше знамено. Як на  бортi. Тiльки простiше.
Будеш рiзати рису, стрiлу, хрестик, пташку, крапку, дашок... На нижнiй дошцi
- вона до тебе верхня - вирiжеш одну рису i на стовпi - одну рису. На другiй
дошцi позначиш двi риси. Навпроти неї на стовпi - двi риси. Зрозумiв?
     - Зрозумiв, дiдусю! Давайте менi той... клюкорiз!
     - Е нi, дитино! Я тобi покажу, як його по правилах рiзати.  Ось дивись,
я притискаю лiкоть лiвої руки до стiни комори. Бачиш?
     - Бачу.
     - Тепер я  беру десницею, тобто правицею, клюкорiз-рiзак. Вiн, бач, цей
такий  вигнутий, як  колiно. Це щоб ти  рiзав,  але  рука щоб  не терлась об
дерево.   Тепер,   не  вiдриваючи  лiктя  вiд  стiни  комори,   лiвою  рукою
перехоплюючи правицю  вище  зап'ястя.  Щоб твоя  права рука не  бовталась  у
повiтрi. Не сприснула, коли  ти робиш рiзаком знамено. Рiзати з такою силою,
з якою дерево опирається рiзаку - не сильнiше й не слабкiше. Тобi  рука сама
пiдкаже. Дивись, тепер я отут вирiжу стрiлу. Таку, що летить вгору. А ти, як
рiзатимеш стрiлу, то рiж униз. Бо коли  чан перевернуть в ямi, вона летiтиме
вгору. А стрiла, що летить вгору, то добрий знак! Ну, ось дивись!
     Дiдусь став упритул до дерев'яної стiни. Уперся лiктем лiвицi, прихопив
правицею  i повiв  iз натиском угору  рiзець-клюкорiз. Вистояне сухе  дерево
зашелестiло пiд гострим клюкорiзом. Три рухи рiзцем -  i на сiрiй срiблястiй
дошцi з'явилась прорiзана свiтла стрiлка.
     - Я тобi, онучку, показую  Навстоячки,  бо присiдати  навпочiпки  я  не
можу. От бiда!  А до  семидесяти геть  тобi бiгав. Та ти мене таким не можеш
пам'ятати... А  тобi доведеться  рiзати, сидячи  навпочiпки.  Ну,  давай,  з
Богом!
     Iлько  перехрестився, взяв у дiдуся  клюкорiз i  присiв бiля  з'єднання
дощок зi стовпом. Першi зробив на стовповi  та всiх дошках просто риси. Рука
не трусилась. Але одного разу надто сильно загнав вiстря та ледь  не  вломив
рiзця. Другий раз рiзець ледь сприснув, бо сильно по верху пустив. Але шкоди
не наробив: лiва рука добре стримала правицю.
     Коли    рiзав     „стрiли",     „пташок",    „дашки",
„хрестики",  то так рiвно  пiд рiзцем  шелестiла  стружка.  Iлько  вiд
напруги закусив нижню губу, сопiв. Пiт облив все чоло.
     Дiдусь стояв над ним збоку i лагiдно похитував головою. I, наче читаючи
Iлькову думку, сказав:
     - А що, гарно стружечка з-пiд гострого рiзака шелестить?
     -  Угу! -  прогудiв Iлько,  не вiдкриваючи вуст,  i  продовжував рiзати
знамена.
     Тут i батько прийшов.
     - Ну як, тату, твiй учень? - Запитав батько в дiдуся.
     - Добре рiже, аж сопе! - iз великою втiхою сказав дiдусь.
     -  От  i добре! Ти, Iлько,  закiнчиш  цей урок. I тодi тобi буде другий
урок.  Будеш  нашим гiнцем до кожум'яки.  Скажеш йому так: „Господине!
Мiй  батько  сповiщає  вас:  все зробили! Потрiбнi  люди перенести  вантаж."
Повтори!
     Iлько повторив.
     - Тодi  - в  дорогу! -  I батько жартома пiдштовхнув  Iлька в  спину. I
повернувся  до дiдуся.  Той перевiряв гранi дощок. Примружувався, прихиляючи
лице, i водив пучками по дереву.
     - Добре ти розпустив „смолку". I настругом не треба рiвняти.
     -  Та ж  не  дарма  я тижнiв два  ходив до притискiв i до  комор,  поки
знайшов цю деревину. Як для мене її хто замовив!
     А Iлько не кинувся зразу до Кожум'яцького яру.  Забiг до хати. Витяг iз
великого липового  коробу  свою  вишиту сорочку  i  вовняну  крайку.  Скинув
сорочку i повiсив її на  жердину над полом. Вдяг вишиту i туго обвинув пояс.
Витяг з-пiд лави свiй  козубок,  i з  нього  видобув  гребiнець  iз  жовтого
дерева. Намагався швидше розчесати  пелехату голову. Але тiльки з болем рвав
волосся, а  воно все одно  стирчало  на всi боки.  Тодi Iлько облишив  марнi
спроби,  запхав гребiнь за пазуху i вискочив з хати,  перескочив через порiг
хвiртки i помчав по вулицi на Кожум'яки.
     Побачив,  як  з  рiчки йдуть Пузиревi онуки. На чотирьох рибалок  несли
одну-однiсiньку силку дрiбних навiть не рибок - виплодкiв. Ще й найменший її
пiдняв  угору,  радiсно  показуючи  Iльковi   такий  багатий  „полов".
Пузирята  почали йому гукати, щоб  вiн на них зачекав. Та Iлько скинув угору
руки i замахав, що нiяк не може.
     I  просто   побiг   на  мiст  через  Киянку,  що  з'єднував  лiвий  бiк
Кожум'яцького яру iз Гончарами та  Житнiм торжком. А через торжок - i з усiм
Подолом та Головним торжищем.
     Iлько  перебiг  по дзвiнких дубових колодах  мосту i потрапив на вузьку
кручену вулицю, що пiдiймаючись, обвивала знизу вгору  всi  схили Копирового
кiнця. А схили стрiмко нависали над вулицею.
     Дивна була  вулиця на Кожум'яках.  Добре  вимощена  сосновими колодами.
Хiдники викладенi дерев'яними плахами. Яке  то дерево, Iлько  не  дiбрав, бо
вони були добре затоптанi. Але Iлько подумав, що, певно, сосна. То якi треба
гаразди мати, щоб дубовим тесом мостити дорогу?
     Тут  садиби  стояли впритул одна  до  одної. Добрi садиби. Двори всi за
дощатими парканами чи високими плетеними  тинами. I людей багато  по  вулицi
сновигає. Але дух стояв над вулицею важкий якийсь, густий, кислий, ще й наче
гнилуватий.
     Ось i  велика  висока хата за тесовими  дубовими воротами. I брама  пiд
дашком, i хвiртка мiж мережаними стовпами зачиненi.
     Iлько  загупав кулаком  у  хвiртку. Вiдчинив  йому  ставний  парубок  у
шкiрянiм фартуху, мов би то був коваль.
     Але з двору не  чулося  дзвону молотiв та вугiльного  диму. Його просто
залило геть нестерпним важким духом замочених i висихаючих шкiр. За спиною в
парубка Iлько вгледiв розiп'ятi на п'ялах рамах волячi та телячi шкiри.  Тут
їх було  на подвiр'ї  стiльки  виставлено,  немов у  ярмарковий  день чи  на
Торжищi у  чинбарському  ряду. За тими розiп'ятими шкiрами вiдчувався якийсь
рух.  Хтось щось розбовтував у дiжцi, чимось рипiв, ще хтось  ударяв нiби  в
бубон.
     Iлько  ледь вклонився, бо парубок аж  нiяк не мiг бути господарем цього
високого дому, i сказав таке:
     - Сповiстiть господиновi, що прийшов посланець Iлько i каже такi слова:
„Господине!  Мiй батько сповiщає вас: все зробили. Потрiбнi  люди, щоб
перенести вантаж." Такi слова сказав мiй батько. От!
     Парубок нiчого не сказав i зачинив хвiртку.
     Iлько зрозумiв так, що  вiн  має чекати  на  вiдповiдь. Хлопчиковi було
нудно стояти. I вiн вийняв гребiнь i почав розчiсувати свої буйнi патли. Та,
як i перше, з цього нiчого не виходило. Тодi  знов кинув гребiнь за пазуху i
зазирнув у дверi.
     Тепер у хвiртцi постала поважна жiнка у снiжно-бiлiм запиналi:
     - Чого тобi, хлопчику?
     - Я Iлько. Посланець вiд мого  батька. Вiн послав мене i сказав сказати
такi слова: „Господине! Мiй батько сповiщає вас: все зробили. Потрiбнi
люди, щоб перенести вантаж." От. - Скiнчив Iлько i низько вклонився.
     -  Добре.  Гаразд. Авже.  - Сказала  жiнка. А  тодi, -  А ну,  пiдступи
ближче.
     Iлько переступив  через високий  порiг i  зайшов на  задушне  подвiр'я.
Жiнка  нахилилась до Iлька i  помацала  тонким бiлим пальцем його вишивку на
комiрi сорочки:
     - Хто це тобi сорочку так вишив? Матiнка чи тiтка?
     - Сестра. Молодша сестра.
     - Молодша?! - Здивувалась пещена тiтка. - Як твою молодшу сестру звати?
     - Вона не моя молодша сестра. Вона  молодша сестра  моєї старшої сестри
Катерини. Звати її Марiя.
     -  Зрозумiло. Тобто  вишиває  твоя сестра Марiя. I кому вона  ще вишила
сорочку?
     - Усiм! I батьковi, i братам, i дiдусевi.
     - А чужим людям вона вишивала щось?
     - Нi, в неї нема часу. Вона то пряде, то вовну смикає.
     - Ага... так, так... Ну,  скажи  своїй сестрi Марiї, що  в  неї вправнi
руки та добре око!
     - Дякую... за добрi слова! От.
     - Ну, ходи з Богом, хлопчику! Зараз чоловiк надiшле хлопцiв.
     - Бувайте здоровi, моя господине! - Вклонився Iлько, ще й  руку приклав
до серця. Вiн бачив, як знаменитий коняр кланявся бояринi на Торжищi.
     Молодиця тiльки похитала  головою та  усмiхнулась. Ну  точнiсiнько,  як
Iлькова матiнка, коли вiн щось утинав.
     А Iлько вже бiг  униз Кожум'яками. I, хоч дорога  тут вимощена,  краща,
нiж на Житнiй торжок, i  будинки  кращi,  i  паркани  справнi,  та  хотiлось
Iльковi  звiдсiля податись. Бо  його  чутливий  нiс  раз по раз, бiля кожної
садиби, натикався на якийсь новий запах кожум'яцького дiла. I кислою овчиною
пахло, i наче якимось звiриним хутром i прогiрклим салом кнурячої мездри!
     Кiлька разiв вiн навiть так чхнув, що аж у тiменi закололо.
     Нарештi  вiн перебiг-проскакав  через мiсток i  опинився  на  шляху  до
їхнього кутка.
     Праворуч  за  дахами,  критими  лемехом  ,  за  невисокими  поодинокими
яблунями та вишнями виднiлись рубленi житла Гончарiв. Наче лiпленi  вохристi
осинi соти по  схилу  лiпились  гончарнi горна. З багатьох угору  здiймались
блакитнi димки. Гончарi старались. Всi казали, що добрий врожай за Трипiллям
на пiвдень. I на Пороссi на пшеницю, просо, коноплi та  мак. Тож будуть люди
робити запаси  збiжжя, давити  макову та конопляну олiю. А де зберiгати?  Та
всi ж знають - у корчагах.
     Поки  прийшли  вiд  Карпа-кожум'яки  парубки,  то  Iлько  встиг  кухлик
кислячку  висьорбати та  окраєць  хлiба зажувати.  Як  мати насипала  йому з
горщика кисляк у кухлик, то спитала:
     - А що, в Карпа-кожум'яки дiвка на виданнi є?
     -  А  звiдки знаю?  -  Здвигнув плечима Iлько. - Я на дворi  нiкого  не
бачив.
     - А чого ж ти сорочку вишивану  надяг? Я вже й думала, що  ти свататись
побiг.
     - Е  мамо, таке скажете! Я посватаюсь до Iванкової сестри. Ну,  як вона
пiдросте.
     - Ото буде пара! - Засмiялась мати. - Два чоботи на лiву ногу!
     Це матiнка так натякала, що  Iванкова молодша сестричка така ж метка та
швидка, як непосидючий  Iлько.  Вона  ще  щось хотiла  сказати,  але надворi
почулося кiлька голосiв. До хати влiз, крекчучи, дiдусь.
     - Онучку! Пiдеш iз парубками. Та  подивись, щоб дошки поскладали в купи
по знаменах. Тiльки їм нiчого не пояснюй i знамен, якщо вони не помiтять, не
показуй. Бо людина так зроблена, що вона дивиться  i не бачить. А тiльки  їй
пiдкажеш щось - зразу побачить. Зрозумiв?
     Хлопцi - а  їх було  четверо -  здоровi, з  воластими  шиями,  жилавими
руками, взяли на плечi по три дошки та й пiшли бадьоро на Кожум'яки. Iлько ж
попереду  них крокував  i  слухав,  що  вони мiж собою говорили.  А  парубки
вихваляли одного з них,  який позаминулої недiлi на Пасiчнiй  бесiдi побився
на  заставу, що здолає навкулачки  рiзника  з приходу  Турової божницi. Вони
билися до третьої кровi. I  поки рiзник iз губи  пустив юшку  кожум'яцi, той
йому носа, губи та скiлицю до рудої розбив. Тепер у парубка-кожум'яки  друга
шапка - червоного сукна нiмецького, опушена видряним хутром. Iлько, хоч йому
аж  нiяк  не годилося,  бо  не дiло  дитинi  в парубоцьку бесiду  встрявати,
обернувся i сказав:
     - Рiзник - добрий боєць, та вже старий. От i дався пику  розбити. То не
диво, що його погамлесили.
     - А ти, пуголовку, звiдки знаєш? -  Гримнув один iз парубкiв. Певно, що
нi пiдмайстер кожум'яки Карпа, анi син. Бо був найбiднiше вдягнений.
     -  Брат повiдав. I ще вiн сказав, що рiзник легковажить i низько кулаки
тримає, тому й одержує по пицi.
     -   Багато   твiй  брат   знає!   Та   хто   вiн  такий?   -   Обурився
парубок-пiдмайстер.
     - Не заводься, - спинив  його найстарший парубок iз синцем на вилицi. -
Цей вишкребок - брат Микити.
     - Отого - Солоного?! - Здивувався пiдмайстер.
     - Прикуси язика: малий докаже - матимеш клопiт.
     -  Ви, старшi люди,  знайте - я не докажчик!  Як  хочете,  то самi йому
скажiть, що вiн Солоний! - Скипiв Iлько.
     - Диви, з гонором, - здивувався старший.
     - Того що за собою такого брата знає!
     -  Нi,  старше  парубоцтво,  я  сам  вмiю  битись.  Хто  побив  п'ятьох
почайнинських хлопцiв з попiвського кутка? Га?
     -  То  це ти  каменем  з  пращi  голову  розбив  хлопцевi? -  Вирячився
пiдмайстер.
     - Ну я! Та  тiльки  не  каменем, а  вузлом  налигача.  I голову йому не
розбивав. Просто поцiлив у вухо. А другого по  кулаках. Вони побiгли туди, а
ми сюди. От!
     - Таки справдi брат Солоного! - Засмiявся старший.
     А чого Микиту  прозвали Солоним? Та вiн на це прiзвисько не  ображався,
навiть  весело  смiявся,  як чув. Бо тодi сам Iлько  не знав цiєї iсторiї, а
йому дiдусь розповiв. У той  рiк великий князь Святополк вже вкотре змовився
iз купцями-гостями, що  їздили в  iншi землi за  товаром, та  лихварями, щоб
пiдвищити  цiну  на сiль. А в Лаврi були великi  запаси  солi.  Та заборонив
князь ченцям продавати людям дешево сiль. I валки солi, що прийшли з Коломиї
та Черемоша, не  пускали нi  на торжище, нi на  iншi торжки. А  завертали до
княжого  двору або, по  згодi з князем, до  лихварiв. I була змова сильникiв
проти  простих киян. Як казав вiзник  Стефан  по-книжному: „I  од того
зависть  воздвиглася  от  продающих сiль... думаше собi в тиї днi  багатство
многоє  приобрести в  солi." Ченцi  давали  нужденним  солi  без плати.  Але
Святополкова сторожа всiх простих людей, хто виходив з монастиря, обшукувала
i вiдбирала сiль собi. Вiдтодi зло на князя та княжих людей проросло в душах
киян.  Бо  дiдусь казав, що сестра Марiя мала тiльки два рочки,  як не  було
солi по всiй Руськiй землi. Обсипало все  тiло дитини чирячками. Прикладають
зiлля - прорве  i  гнiй витече. Так зразу в  iншому мiсцi  набрякає гнiй. Не
встигала  мати сорочечки  дитинi золити i  прати. Та  хтось  напоумив пiти у
Печери. Там  дитину нагодували кашею пшоняною, заправленою сiллю та олiєю. I
з  собою  цiлий горщик  дали.  Мудрий якийсь чернець страшенно її пересолив.
Наказав у борошно тiєї кашi додавати потрохи. I це порятувало Марiю. А потiм
мати дiзналась,  що то був  преславний iзограф Алiмпiй. Сказали матерi люди,
що був одинак у батькiв i змалечку був слабенький. То дуже жалiв дiтей.
     Те все брат Микита, вже отрок тодi, добре запам'ятав. I коли  вкотре iз
сiллю князь i лихварi змовились проти Печер,  Микита таке вигадав. Позичив у
вiзника  Стефана перекиднi суми для  повiдного коня. Пiднявся на  Клинець до
одного  скляра.  Той варив  скло  i  робив  склянi  перстеньки,  обручки  та
малесенькi пляшечки для благовонiй та масел. I каже йому: "Менi був сон, щоб
я взяв  у вас двi торби пiску. Понiс його  у Печери. Там освятив i принiс до
вас." А той скляр був страшний скупердяй. Вiн i каже: „ Немає менi чим
требу платити  ченцям за  освячення  пiску!"  Микита йому каже: „Я все
плачу  ченцям! Бо менi  сон був."  Згодився той  скляр. Набрав Микита обидвi
торби пiску. Такий сiрий, як  сiль,  i  пiщинки  здоровi.  Пiшов  Микита  до
монастиря. Показав стражам, що  несе пiсок на благословення вiд скляра Iони.
В монастирi висипав  половину пiску. Йому насипали половину торби солi. Ще й
воскову печатку  поставили та  хрест на полотнi намалювали.  Почали вимагати
вiд  нього при виходi, щоб вiн висипав пiсок  - чи не сховав вiн  там грудки
кам'яної солi. Вiн зняв iз себе плаща i каже стражнику:  „Бери - ламай
печатку! Висипай! Побачимо,  чи не  скорчить  тебе твоя заздрiсть?!" I кидає
обидвi торби. Стражник їх як вхопить. Аж поточився. Торби ж важкi! Тому щось
у попереку  й зацiпило. Але  гад не  зiзнається, розв'язує торочки  i  сипле
солоний пiсок на  плаща. Обидвi торби  порожнi. Кам'яної солi  в пiску нема.
Закляв стражник, як махне рукою, та крутнеться собi, щоб iти геть! Та тут на
нього гаплик - поперек схопило.
     А Микита принiс солоний пiсок. Засипав його в дiжку. Добре розколотив i
солону воду злив у ночви. З  ночов  брали солону  воду,  цiдили вiд дрiбного
пiску через щiльне полотно. А тодi виварили. I було пiвпуда солi.
     А  пiсок  ще досипав  у  суми  i  вiднiс  скляру  Iонi. Той  казав,  що
благословення  таки було. Бо тодi  всi пляшечки свої,  з того пiску зваренi,
вiн спродав.
     Та мати про це десь обмовилась родичкам.
     Микита ж, узнавши, що мати мимоволi його виказала, не став їй дорiкати.
А  ще раз, набравши пiску, пiшов  по благословення  до монастиря. Але  цього
разу  вiн солi  не  прохав нi дати,  нi продати.  Тiльки  вiн усипав у пiсок
стерте у ковганцi сухе насiння чорнобилю. Виходить вiн iз брами з торбами. А
стражники  хапають  його за  руки!  Той, якому поперек  прихопило,  яриться,
радiє:
     - Ага, попався, сучий син! Зараз  ми тебе  посолимо! Ану  висипай  свiй
„пiсок"!
     Микита каже:
     - Та дайте я плаща постелю!
     - Е нi, сучий син солоний. Сам сип i на землю.
     Микита, таки „Солоний", став проти брами так, щоб протяг був йому
в спину i вiяв на того стражника. Розпустив торочки,  пiдiймає  вгору обидвi
торби  i...  як  шарпоне,  як посипле пiсок. Тонка  пiщана  пилюка  з тертим
чорнобилем їм  в очi, в  носа та в рота! Як  зачав стражник страшенно чхати,
терти очi. Його вояки стоять осторонь i дивуються, що воно з ним. А вiн чхає
та  чхає! Очi  розтирає,  а  вони ще сильнiше сльозяться,  сльози ручаями по
щоках котяться. Не наважились стражi схопити i мордувати Микиту.  Бо свiдкiв
була  цiла юрба,  i  жодного слова Микита не мовив  нi проти князя, нi проти
стражi. Але вiзник Стефан - людина, яка з дня на день чинила узвiз по всьому
нижньому мiсту i по Граду, i все чула в все  бачила  - порадив на  час брату
Микитi щезнути. Бо стражники з Копирова кiнця замислили проти Микити зло.
     I  Микита в одну  нiч  зник.  Повернувся лише через два  роки, коли вже
народився Iлько.  Повернувся до  теслярської справи. Але не завжди допомагав
батьковi та дiдовi. Iспиту теслярського не складав, що його в братство взяли
при Миколi Притиску. Хоча раз  по раз  працював у  артiлi  лодiйникiв. От  i
цього разу збудували здоровенну лодiю-„набойну" i подались на Десну по
вапняк-камiнь.
     З  такими балачками  вони всi гуртом  дiйшли до садиби кожум'яки Карпа.
Носiї  пройшли мiж розiп'ятими  на рамах кожами вже без  волосин. Однi  були
сухi, на  iнших  виблискувало якесь мастило.  Теж смердюче. Шкiри телячi  та
козячi  вимочувались у трьох ямах, обшитих дошками. Дошки були старi, темнi,
ослизлi. I сморiд вiд ний йшов добрячий.
     Пiд  парканом була  викопана свiжа яма. Отут всi  й поскидали  дошки. I
троє  ще  пiшло  за дошками  для дна  та стовпами до  Iлькової садиби. А той
найстарший,  iз  синцем  на  скилицi лишився  на  подвiр'ї.  Iлько  до нього
пiдступив i сказав:
     - Господине парубче!  Треба цi дошки розiбрати на купи.  Я вам  покажу,
куди яку. Так батько сказав.
     - Як тобi батько  сказав, то ти й роби.  -  Повернувся  i  спустився  в
iстобку.  А iстотка  та  була майже  наполовину  занурена пiд  землю.  Он  i
вiконця-заволоки  пiдносяться  майже на  два  лiктi  над  землею.  Зате  над
iстобкою  був  другий  поверх iз  сiньми на стовпах на  два боки.  Туди йшли
широкi сходи окремо вiд входу до iстобки. До неї був окремий хiд  по широких
сходах на сiни.
     В iстобцi щось гомонiли, а через чiльне вiкно курiв дим.
     „Iч! Кажуть, що Карпо -  заможний  майстер,  а  в  нього  iстобка
курна! А в нас хата маленька, зате i димник, i стiни вибiленi."
     В Iлька все кипiло, що парубок його  не послухав, бо вiн малий. I тодi,
хоч батько його  научав,  що не треба напружуватися,  щоб  не заробити килу,
Iлько взявся до працi. Та не  кинувся  одразу тягати дошки. А  обiйшов купу.
Обдивився, де якi знамена. I почав стягувати  дошки по однiй та волочити  до
бокiв ями.  Розпилянi навпiл  дошки легше тяглись по землi. Та  й скiльки їх
тягти  -  може, двi  саженi! Не бiльше.  Iлько,  зрештою, впорався з дошками
заздалегiдь, поки прийшли носiї зi стовпами та дошками для дна. I батько.
     Все  було добре, тiльки страшенно упрiв, що  аж вiд поту плями на спинi
виступили, чуб змок, а подiл сорочки вiн з одного боку вмастив глиною.
     Коли  всi  частини  кожум'яцького  чану  опинились на подвiр'ї,  батько
сказав принести йому заступ.
     -  Для  чого?  Яма вже  викопана... - Засумнiвався  той  iз  синцем  на
скилицi.
     - Батька свого спитаєш, а менi неси заступ.
     Парубок хмикнув, але наказав пiдмайстровi принести заступ.
     Батько щiльно зсунув дошки для дна. На чотирьох кiнцях надкопав ямки. I
поставив у них стовпи. Трохи наживив ударами киянки.
     -  Тепер  вiзьмiть молоти  i  позабивайте  на  пiв лiктя в землю!  Чого
стоїте? Швидко. У мене часу мало.
     Поки пiдмайстер бiгцем поспiшив до комори по молоти, батько оглянув, як
складенi дошки.
     - Молодець,  синку! Добре  їм розказав  розклад.  -  I  батько погладив
хлопчика по головi. - Чого це в тебе голова мокра? - Спитав батько.
     - Та то... вiд спеки... вiд сонця... я отут на сонцi...
     Тут пiдмайстер  принiс  два  здорових молоти. Парубки почали забивати в
землю стовпи, а батько - ходити з обвiсом i мiряти, чи рiвно все.
     - Досить. Потiм я вас покличу.
     Парубки  пiшли  хто в комору, хто  -  до  старих  ям перебирати шистами
шкiри. Вiд того на подвiр'ї пiшов ще сильнiший сморiд.
     - Отепер, синку, найскладнiша робота. Треба загнати в пази нижнi дошки.
А в тих  дошках  є  утори. Ось бачиш? I треба так  зробити, щоб спiднi дошки
увiйшли торцями до уторiв бокових дощок.
     Батько пiдняв першу  дошку з  позначками i  почав заганяти  її  в  пази
стовпiв, поки вона мiцно  не  сiла.  Ходив, постукував  киянкою  то з одного
краю,  то з другого, i дошка опускалась в пазах, поки й  стала на мiсце. Так
само батько загнав i  три спiднi дошки. Iлько тiльки ходив за ним i зазирав,
як то батько киянкою постукує, як свинцевим одвiсом на шворцi перевiряє,  чи
не вiдхилились стовпи  та  дошки. Ось i багато часу не минуло, а вже  чотири
стовпи мiцно з'єднанi мiж собою спiднiми дошками в пазах.
     -  От  тепер, синку, ми  їх  з'єднаємо ще  шипами. Бо  коли будуть  все
спускати до ями, можуть порушитись дошки i з'явиться мiж ними щiлина.
     Батько  вiдмiряв  обвiсом  i зовнi,  i з середини  чану i поставив  там
позначки. Наживив дiрочки пробоєм. А тодi врiзався туди вiстрям  бурава, щоб
воно пройшло крiзь  першу  бiчну  дошку  i  просвердлило  отвiр  у  споднiй.
Висвердлив  отвiр i зразу загнав туди дубовий  шип. I  так - вiсiм разiв, по
два шипи з кожного боку.
     Батько та Iлько  так поринули у дiло, що й незчулись, як до ворiт побiг
пiдмайстер.  Розчинив не  хвiртку,  а стулки ворiт,  оббитi кожна аж  трьома
штабами залiза. Кожум'яка Карпо заїхав  верхи у двiр на мухортому конику. За
сiдлом в нього були двi перекиднi суми. Повнi-повнiсiнькi.
     А ще  разом  iз  конем у ворота  вскочив рудий  здоровенний  собака. Iз
лобатої широкої морди звисав здоровенний язик. Здавалось, що землi  дiстане.
Пес зразу кинувся до Iлька та батька. Але кожум'яка Карпо крикнув на пса.  I
той поспiшив у тiнь  пiд  будинком. Порився  ще  глибше у вже виритiй ямi та
залiг  туди,  важко  хекаючи. Кожум'яка  Карпо  незабаром  злiз iз  низького
коника. Кинув повiд пiдмайстровi i показав на стайню. Пiдiйшов до батька  та
Iлька i виголосив, радiсно посмiхаючись i розводячи руки:
     - Бог помiч! Кого  я  бачу?! Я сподiвався  на четвер, а ви вже, сусiде,
кiнчили справу!
     - Доброго  здоров'я,  господарю! Ще не скiнчив вам, а  тiльки закiнчую.
Зараз покличу хлопцiв  - нехай опустять у яму. Тодi дiло пiде  швидше. Дасть
Бог, i пiд вечiр скiнчимо.
     Кожум'яка Карпо, видно, що був напiдпитку -  тому був такий лагiдний та
люб'язний.
     - Сусiде! Ходiмо пообiдаємо. А тодi скiнчите дiло.
     - Нi, господарю любий. У мене свiй закон: скiнчив - тодi до столу чи...
додому. Гукнiть краще хлопцiв - потрiбна допомога.
     Господар гукнув своїх хлопцiв, а сам пiшов до стайнi.
     Прийшли  парубки. Стали, схилились по боках  чану.  По  двоє, разом  iз
батьком вздовж бокових дощок, один позаду  взявся знизу. А спереду нiкого не
було.
     -  Ну, хлопцi,  разом!  Раз,  два,  три! -  Скомандував  батько,  i всi
одночасно випростались  i понесли всю споруду до ями. Обережно  її опустили,
щоб стовпи точно зайшли у дiрки, виритi для них у рудiй глинi.
     - Ходiть, молодцi, здоровi. Покличу вас пiсля обiду.
     Вони й пiшли до великої дiжки вмиватись, вiдтирати руки синiм глеєм.
     А батько тим  часом почав насаджувати одну дошку на  другу, таким чином
зводячи  боки  дерев'яного  чану.  Тут  вже,  як  сказав  би  дiдусь,  пiшла
„золотарська  справа".  По  торцю   кожної  дошки  батько  малесенькою
прегострою  скобелкою у зрiзi  нижньої  дошки  робив заглибину.  Починав вiд
одного стовпа i вiв до другого нi на рису не збиваючись. Виходила з круглого
отвору скобелки одна довжелезна стружка. I нiде вона не порвалась! Але Iлько
бачив, якої напруги це коштує батьковi! Великi краплини  поту повиступали на
скронях. На  кiнцi носа висiла прозора краплина. А жовна в батька  грали пiд
засмаглою, добре виголеною шкiрою, нiби вiн щось тверде намагався розгризти.
I в кожнiй нижнiй дошцi виходив неглибокий жолобок по всiй довжинi дошки.  А
верхню дошку,  яка  мала накрити нижню,  батько готував по-iншому.  Вiн брав
наструг, теж вигострений, як  бритва. Батько так перевiряв  лезо, чи гостре:
якщо  бриє волосся на передплiччi, значить, можна ним робити дiло. I вiн тим
настругом так зчiсував гранi тонкої сторони дошки, що вони точнiсiнько лягли
в заглибину нижньої дошки. Так батько з'єднав всi дошки.
     Зняв шапку i струсонув темним волоссям. Воно було так само мокре,  як в
Iлька пiсля тягання дощок.
     А кожум'яцьке кодло в цей час пообiдало i вiдпочивало. Хто в холодку на
широкiй призьбi примостився, хто пiшов  у стайню та  задрiмав  на купi сiна.
Навiть рудий пес заплющив очi. Проте пащеку не закривав.
     - Хух!  -  Сказав  голосно  батько  i змахнув шапкою. -  Таки зморився,
трясця його матерi. Ти що там робиш?
     - Скручую стружки в рурочку. Я з цих стружок сплету щось.
     - Ну дивись,  спробуй.  Може що iз  "смолки" й вийде. А нам тепер треба
будити хлопцiв. Хай заливають чан.
     Тiльки батько  та  Iлько попрямували  до  стайнi, як собака пiдскочив i
загарчав  на них.  Гарчав неголосно, але верхню чорну губу задер i  вишкiряв
гострi бiлi iкла.
     - Не руш,  синку! А то ще за литку вхопить!  - I тодi на  весь голос, -
Гей, хто там не спить, вiдженiть собаку!
     Але нiхто,  крiм русявої кирпатої  дiвчини, на  його крик не  з'явився.
Вона й прихопила собаку за шкiряну обручку.
     - Що вам, мiй господине? - Спитала дiвка, не вiдпускаючи собачу обручку
та садовлячи пса коло себе.
     - Треба збудити молодцiв, щоб наливати воду в чан.
     - Господине,  ви самi їх  будiть. Бо  я - чага. Якщо я їх пiдiйму, вони
мене потiм поб'ють.
     - I що - б'ють?
     Дiвка озирнулась на всi боки i мовчки ствердно захитала головою. Iлькiв
батько скрушно похитав головою i сказав:
     -  Ти,  дiвчино, тримай собаку. Iльку,  бiгай до стайнi.  Збуди тих.  I
потiм цього, що на призьбi.
     Iлько так i зробив. Парубки повставали i, лаючись, хто  вголос, хто пiд
носа почали тягати з колодязя воду корбою i носити до нового чану.
     - Господа молодцi,  обережно  наливайте,  щоб  було  видно,  якщо  вода
протiче на землю.
     Парубки  нiчого  не вiдповiли. Мовчки  однi  крутили  корбу,  витягаючи
прив'язане легке соснове  цебро  iз важким дубовим дном. Другий  переливав у
вiдра. А вiдра вже носили наймолодший кожум'яка i пiдмайстер. Воду з цебра у
вiдра переливав той боєць iз синцем на скiлицi.
     Коли вода перевершила  шов  мiж верхнiми дошками, Iлькiв батько зупинив
парубкiв. I вони  знов  порозходилися  по  своїх мiсцях. Батько ж вийняв  iз
берестяного кошеля доброго дубового цвяха i одним ударом киянки загатив його
в дошку рiвнесенько на узрiзi води. Подивився  на  всi боки i побачив добрий
окоренок.
     - Ходiмо, Iльку, посидимо, почекаємо, поки тiнь отуди впаде. - I батько
встромив скiпку в землю.
     - А тодi що?
     - Якщо за цей час вода i на палець не  спаде  - робота  зроблена. Можна
брати плату i йти додому.
     - Тату, я їсти хочу.
     - Синку, терпи. Я теж хочу їсти.
     Вони сидiли довгенько, аж Iльковi почало бурчати в кишках.
     Тим  часом iз стайнi вийшов муций жовтаво-половий коник iз  майже бiлою
гривою i  довгим, аж  до  землi хвостом.  Вiн пройшовся подвiр'ям в спинився
бiля новозрубленого  чану i почав його  облизувати  i пробувати на зуб ребро
дошки.
     - Ану гей! - Замахнув на нього батько шапкою, i коник шарпонувся на бiк
i пiшов до колодязя. Посунув свою цiкаву морду у порожнє цебро, що стояло на
цямринi зрубу.
     Цебро з гуркотом полетiло в колодязь, закрутилась корба. Ручкою вдарило
коня,  i  вiн  шарпонувся  набiк.  Збив  здоровенну  порожню  дiжу,  i  вона
покотилась iз страшним гуркотом до брами. Закудкудакала ряба курка, виводячи
з-пiд дiжi виводок курчат. Дiжа вдарилась о  браму,  аж загуркотiло  на весь
куток.
     Iлько рвучко пiдвiвся на ноги. Але велика батькова рука перехопила його
за крайку i повернула на мiсце.
     -  Сиди! Бо ще подумають, що це ми завели веремiю.  Подивимось, що далi
буде, - обернувся iз прихованою усмiшкою в очах Iлькiв батько.
     А далi  ось  що  було.  Iз iстотки  вискочила  дiвка-чага i, сплеснувши
руками, закричала:
     - Ой матiнко моя! Та вiн усiх курчат передушить!
     За  нею,  обсмикуючи  сорочку  та  поправляючи  пояса,  вибiр  язикатий
пiдмайстер,  шалено  розмахуючи  руками  i  з  криком:  „Та  куди  ти,
гидолової вiри?!"
     -  Бач,  не знає, як з конем  треба. До коня, Iльку, треба пiдходити не
шарпаючись, не вимахуючи руками, не тупотiти  ногами. I добрим голосом треба
коня завертати, а не лайкою. I ще до  коня не можна пiдходити в лоба, а лише
- з лiвого боку.
     - Тату! А звiдки ви все знаєте? У вас же наче нiколи коней не було?
     - Воно так, твоя правда. Та пiсля другого голодного року...
     - Коли це було?
     -  Не  перебивай  батька!  Перший  був  голодний  рiк, коли  народилась
Марiйка. Тодi у серпнi зразу в жнива налетiли страшеннi прузi. Летiли чорною
хмарою. Потiм падали  на  поля, на  копицi,  на просо,  на  виноград - i все
з'їдали.  Далi  зводились на крило i летiли на  пiвнiч. I все  жерли, жерли,
жерли. Поки їх холод не прибив. Довелось менi пiти на заробiтки в лiсi, бо в
Києвi роботи не було.  Я  всю осiнь i  зиму  рубав  дерево в лiсi  i волочив
кiньми до рiчки.
     Батько те розповiдав спокiйно. Повернувся обличчям до Iлька. А сам весь
час боковим зором споглядав, що робиться у дворi.
     А в  дворi був справжнiй рейвах. Рудий пес бiгав разом iз пiдмайстром i
несамовито гавкав.
     Зiскочив  iз призьби сонний  парубок. I теж почав щось гукати  i махати
руками. Зi  стайнi  вийшло  двоє заспаних парубкiв.  Той,  що  iз  синцем на
скiлицi, став руки  в  боки  i мовчки дивився  на все.  Другий все струшував
пелехатою головою i намагався вибрати з неї бадилинки та соломинки.
     На галерею свiтлицi вискочила господиня. Сплеснула руками i заволала:
     - Карпо! Карпо! Чоловiче! Встань, подивись, що робиться!
     А  коник  все шарпався  то туди,  то сюди. Вже почав робити  i справжню
шкоду: перекинув двi рами з нап'ятими телячими кожами.
     Вийшов Карпо,  протираючи очi. Якусь мить постояв, намагаючись  схопити
зором все, що вiдбувалось  у дворi. Пiдступив до поручнiв, вхопився за них i
голосно, чiтко сказав:
     - Геть усi з двору! Кожен на своє мiсце! I голосу не подавайте.
     Вiд його слiв всi спинились i справдi порачкували на свої мiсця.
     А коник таки продовжував крутитись подвiр'ям.
     Карпо  неголосно проговорюючи,  як  до  лошати:  „Кось-кось-кось"
почав спускатися рипучими сходами на подвiр'я.
     Кiнь припинив своє  шарпання, повiв вухами  в  бiк  рипiння сходинок  i
Карпового голосу. Карпо, як спустився з  другого поверху, то почав неквапно,
плавко ступаючи, пiдходити до коника.  I заходив так, як казав Iлькiв батько
-  вiд лiвого  боку. Коли  наблизився впритул,  обережно  простяг правицю  i
вхопив  коника за вуздечку пiд ганашем. Кiнь i не думав  пручатись.  I Карпо
повiв його в стайню.
     За якийсь час  кожум'яка Карпо з'явився  на подвiр'ї  та  попрямував до
Iлька та його батька.
     - Ти диви! Вже готове все! Так швидко?!
     - На те й ми дереводєли - теслярi! - Ледь усмiхаючись, вiдказав батько.
- Справу зроблено, сусiде, нам вже час додому.
     - Та чого це ви зразу й додому?  Посидимо, побалакаємо.  Ми ж давно вже
не сидiли по-людськи. То все клопоти, клопоти.
     - I  я  кажу, що клопоти.  Нам вже час  iти, бо  жiнка  свариться, коли
доводиться вдруге розiгрiвати обiд.
     - Ой бачте, я й кажу: клопоти. В мене  й  з голови  випало,  що  ви  не
обiдали! - Говорив  скоромовкою кожум'яка Карпо.  А  сам зазирав у чан. Ясно
було, що турбується, чи не проходить вода в щiлини.
     - Гей, дiвко, ходи-но сюди! - Голосно покликав кожум'яка служницю.
     З iстобки вибiгла служниця i стала перед господарем.
     - Неси нагору кашу! До речi, вона ще тепла?
     - У печi стоїть. Я пiч затулила.
     - От i добре. Ляща лишилось щось?
     - Половина.
     - Неси ляща. Хлiб кислий. Та зразу починай пекти пшонянi млинцi.
     - Та я, господине мiй,  не встигну. Поки вас  упораю,  то не  буде часу
пшоно терти.
     - Ав-ва! А для чого в тебе цей телепень в поварнi  сидить? Загадай йому
пшоно терти. Макiтру йому в руки, товкач - i вперед!
     - А як вiн не схоче?... - Прошелестiла чага.
     - Я йому пику натовчу за коня. Скiльки шкоди наробив!... Прошу, дорогий
сусiде.  - Кожум'яка Карпо показав рукою на сходи. А тодi  до Iлька: - А  ти
пiдеш в iстобку, там тебе дiвка пригостить.
     - Е нi, сусiде! Неповага! - Голос у Iлькового батька, такого неквапного
на  слова, враз зробився наче сталевим. - Мiй син - не кащейська дитина, щоб
iз холопами в iстобцi гоститися. Моя робота - ваша плата. I бувайте здоровi.
     Карпо  розгубився,  вiдкрив  рота,  але  миттю  опанував  себе.   Почав
притискати руки до грудей i улесливо промовляти до Iлькового батька:
     - Та я не те... Та ви не те!... Не подумайте!... Бо я ж  хотiв так, ну,
за чаркою  посидiти. Побалакати... По-чоловiчому. Бо не все  дитинi годиться
чути.
     - А  я хiба кажу, щоб малий з  нами  за  стiл сiдав? Якщо  ви,  сусiде,
гостите нас, то все  за звичаєм має бути. Гостi за столом. Дiти гостей -  за
столиком  чи за лавою  на  ослiнчику.  Не менi  вас вчити, ви  ж iз  старого
кожум'яцького роду. А ми всi - древодєли-теслi.
     -  Та  ваша  правда,  ваша правда... - Улесливо посмiхаючись, вибачався
Карпо.
     А дiвка вже несла повз нього на тацi горщик з кашею та миски i ложки.
     Вони пiднялись по  страшенно  рипучих  сходах.  У дальнiм  кутку  сiней
(тобто  вiдкритої  галереї)  жiнка  кожум'яки  сидiла на  стiльцi  з  рiзною
спинкою. Пiд ноги пiдмощено низенький-низенький, майже iграшковий, ослiнчик.
Вони зайшли у велику кiмнату. Вона була майже вдвiчi бiльша за Iлькову хату.
I пiч тут була не курна, а з димником i шиєю на дах.
     Старшi  посiдали за великий  стiл, де вже стояв горщик з кашею i миски.
Iлька дiвка-чага посадовила за низенький  столик на  малесенькому ослiнчику,
такому, як ото був пiд ногами в Карпової жiнки. На столик служниця поставила
добру миску кашi, поклала ложку i перепiчку.
     Карпо  полiз  до  мережаної  рiзьбою, помальованої  фарбами  скринi пiд
вiкном i видобув  звiдтiля чорний, лощений глек з довгим тонким горлом. Щось
там  задзвонило,  нiби  срiблом  заграло. „Певно, що срiбнi  чарки"  -
подумав  Iлько, не беручись за ложку,  поки  не почнуть старшi.  Хоча дома в
Iлька жодної срiбної чарки не було. I вiн не чув, як дзвонять срiбнi  чарки.
Але що ж могло так красиво дзвенiти, як не срiбло?!
     I тут Iлько побачив, що кожум'яка Карпо  ставить на  стiл чашу-братину.
Наливає в неї iскристе вино. Пiдносить вгору i каже:
     -  На здоровя  i на  вiтання моєму  парубочому  товаришу!  - I вiдпиває
ковток. I передає чашу батьковi.
     Батько пiдносить чашу i говорить:
     - На здоров'я i на щастя господарю i всьому його дому! - I теж вiдпиває
ковток i ставить чашу поруч iз глечиком.
     Пiсля цього вiтання чоловiки  взялися до кашi. Iлько - зразу за ними. I
така  була насолода  вiд кашi.  Нiби нiколи  нiчого  смачнiшого не  їв. Та й
справдi - каша пшоняна, але ж iз шматочками сала i солонини. I хлiб-загреба,
печений на капустянiм листi.
     Далi служниця принесла шмати смаженої риби. Прежирнючий i претовстенний
був лящ. У лящi  багато  дрiбних кiсток. Але цей  був такий великий, що його
кiстки було легко вибрати.
     Iлько  набагато ранiше  впорався iз кашею,  нiж  дорослi.  Бо  вони їли
неквапно i  час вiд  часу,  по черзi, пiдiймали чашу-братину i  виголошували
один одному вiншування. По багатьох разах вiтань та побажань, пiшла цiкавiша
, як для Iлька, розмова. Говорив, власне, господар:
     - Я оце  чого на конi верхи їхав? Їздець iз мене абиякий. Але треба для
честi. Торги мав iз  новгородськими гостями.  Мене з ними  певнi люди звели.
Сказали, що новгородцi-ушкуйники привезли  славнi  речi. Але  не  хотять все
облишити  i  на  вiдкритiм  торгу  продавати.  Домовились  здибатись.  Не  у
новгородськiй садибi при Туровiй Божницi. А там в одному тихому мiсцi...
     - Бiля попiв, пiд Стовп'ям?
     - Ну, сусiде, i як ви вгадали?
     - Адже там нi княжих, нi подiльських нишпорок не буває. То глухий куток
вiд усiх торжищ.  Там всi один одного знають. I там легко через Глибочицю на
човнi.
     - Тi  новгородськi  розбiйники  цiєї зими ходили по здобич  до льодової
землi. Пограбували там язичникiв, як нiколи! Взяли вовчого хутра...
     - Хiба в нас нема? - дивувався Iлькiв батько.
     - Е, друже мiй люб'язний, -  вже  чулося,  що  Карпо захмелiв.  - Хутра
бiлих вовкiв!
     - Геть бiлих? - ще бiльше здивувався батько.
     - То чого  б я вам брехав? Ось зараз побачите. - Вiн хитаючись пiшов до
глиняного вмивальника над рiзанкою. Ретельно обтер  руки. Хиткою ходою Карпо
пiдiйшов  до довгої  мальованої скринi - вiд вiкна до вiкна  була завдовжки.
Пiдважив важке вiко. Витяг перекиднi торби. Розв'язав i витяг пухнасту бiлу,
просто сяючу, шкуру. Голова була вовча i хвiст. Вправним рухом Карпо накинув
шкiру собi  на спину,  морду  натяг поверх  голови. I, забавляючись,  завив,
перекривляючи вовка.
     Iлько аж здригнувся: здавалось,  що на хвилю Карпо таки перекинувся  на
вовка.
     Зав'язуючи знов торби, Карпо похвалився:
     - Чотири шкури. Чотири бiлих вовки.
     А вже сiдаючи до столу, промовив:
     -    От   тiльки   що   мене   цiкавить.   Там,   кажуть   новгородськi
розбiйники-ушкуйники, не росте хлiб. Тi язичники їдять тiльки м'ясо, рибу та
птицю. I як вони могли  добре  вичинити  тi шкури, як у них нема нi хлiбного
квасу, нi кислого тiста, анi висiвок житнiх? От це - загадка. Та що там бiлi
вовки? Я у  них прикупив  риб'ячий зуб. Пiв-то-ра лiк-тя  зав-довж-ки!  -  I
кожум'яка Карпо витяг з iншої скринi ледь вохристий моржевий бивень.
     Iлько не втримався, зiскочив зi  свого ослiнчика i пiдбiг до кожум'яки.
На таку  Iлькову  нечемнiсть, що без  дозволу  пiдiйшов, пiдпилий  Карпо  не
звернув нiякої уваги.  Iлько  дивився на це диво.  Довге,  лискуче i, певно,
важке. Якось це по кольору вiдчувалось.
     Коли внизу зарипiли сходи.
     Карпо  вправним рухом  сховав моржевий  бивень до  великої  шкатули,  а
шкатулу закрив у скринi.
     Дiвчина-чага  поставила  на  стiл здорову миску з гарячими  млинцями  i
жбанок  iз грушевим узваром. Iльковi на  ослiн  - невелику тацю з млинцями i
кухлик з узваром.
     Дорослi  ще  виголосили  вiтання одне  одному.  Поїли млинцi, запиваючи
грушевим узваром. I ще раз пригубили по черзi братину. Зайшла дiвчина-чага.
     - Дiвко! Поклич старшого. Та живо!
     Дiвка метнулась по сходах, що так зарипiли, нiби десять олiйниць тисли.
     - Сусiде, вам треба новi  сходи поставити. Або  цi  вiдрихтувати. Бо як
скоморохи грають у вас на дворi, так воно рипить.
     - Та нехай буде. Не валиться - то й добре.
     Загупало  по сходах,  заспiвало,  зарипiло  дерево.  Об'явився  старший
парубок.
     - Ти дивився чан?
     - Дивився.
     - I що? Вода стоїть?
     - Стоїть. А куди їй дiтись?
     - Ну йди. Але без мене нiчого не робiть.
     - Добре, - вклонився парубок i пiшов геть.
     Карпо мовчки  вiдсунув  посуд  по столу i виставив  на  нього невеличку
шкатулку  чи  то  iз свiтлого дерева, чи  з темної  кiстки. Клацнув вiком  i
видобув звiдти  малесенькi  терези  з  мiдним  коромислом i двома маленькими
шальками. Пiдняв їх у руцi, щоб вони  не хитались, i було видно, що немає  в
тому  пiдстави  - шальки  однаковi.  Далi  вiн  показав батьковi  малесеньку
гирьку.  Зблизька  подивився  на  неї i кивнув головою. Тодi кожум'яка Карпо
вийняв  iз шкатули малесенькi кусники  срiбла. Обережно їх поклав на порожнi
шальки.  Один. Перша гиря  переважала. Другий.  Гиря не зрушилась  iз мiсця.
Третiй. Гиря постояла мить, наче думаючи, i плавко пiшла вгору. Спинилась  -
i  шальки потихеньку вирiвнялись. Карпо зняв куснички срiбла i припечатав їх
по одному до дощок столу.
     Батько  пiдгрiб їх  ребром долонi до себе i заходився  вiдв'язувати вiд
пояса калиту.
     Щось майже  тьохнуло  Iльковi  в серцi:  „Чи  не  побачить  Карпо
перлину?!!"
     Батько подивився з  обох бокiв на кусники срiбла i почав їх  складати в
гаманець.  I  як на пiдтвердження  здогадки Iлька  Карпо  раптом перехилився
через стiл i спитав якимось незвичним голосом:
     - Слухайте, сусiде, а що то у вас там таке золотаве?
     - Та нiчого такого...
     - Та нi, куме, я ж бачу, щось золотаве свiтиться...
     Iлько раптом вiдчув, як у нього вiд страху онiмiли губи та здерев'янiли
ноги. I вiн не мiг нi сказати слово, нi ворухнутись.
     - Та  що ви, сусiде, причепились? - Здвинув плечима Iлькiв батько. - Ну
намистина золотава.
     - А покажiть! - По-п'яному вчепився Карпо.
     Iльковi вже й дихання перебрало, i вiн чув, як торохкотить його серце.
     - Та дивiться! - Iлькiв батько  простяг  медово-жовту  кульку кожум'яцi
Карповi.
     Той взяв, пiднiс до ока i почав крутити проти свiтлих дверей.
     - Диви, який бурштин прозорий, як скло! - Сказав задоволено Карпо.  - А
ви казали, що нiчого там особливого.
     - Особливе було б, якби цiле намисто таке. А одна намистина...
     -  Слухайте, сусiде, а продайте менi! Я  докуплю  намистин, i буде моїй
жiночцi добре намисто.
     - Та нехай буде дарунок вашiй дружинi.
     - Ну, дайте я вас обiйму i поцiлую!
     I пiдпилий кожум'яка обiйняв Iлькового батька.
     -  Ну,  ходiмо, синку,  -  сказав  батько  Iльковi.  -  Вже  нас  давно
зачекались. Поки ми прийдемо, то й вечеряти не сядуть.
     Iлько зразу й пiднятись не  змiг, так йому ослабiли ноги. Аж в  колiнах
трусились.
     - Вставай, вставай,  синку, ти ж вина обезького не пив.  Воруши ногами.
То в мене голова ясна, а от ноги те вино однiмає.
     - Але ж смачне вино. - Чи то питаючи, чи то стверджуючи, сказав Карпо.
     - Та  смачне  до бiса!  П'єш, як легенький узвар, а вже  хоп! -  i ноги
важкi.
     - Отож бо! Всякий трунок свою хитрiсть має.
     Iлько якось опанував себе  i непевними кроками пiшов за дорослими. Коли
почув у спину солоденький жiночий голос:
     - Хлопчику, ходи-но сюди.
     Цей голос привiв Iлька до повної тями. Вiн таки нечувано  зрадiв, що то
все  була  омана.  I нiхто  перлину не  побачив.  I  нiкому iншому  вона  не
дiсталась.  Вiн  обернувся. Жiнка  манила його до  себе  пальцем.  Вiн хутко
пiдбiг до неї. Не сходячи зi стiльця, вона подала йому червоний клубочок.
     - Це, хлопчику, дарунок  твоїй сестрi Марiйцi. Нехай вона тобi ще кращу
сорочку вишиє. Щоб була вона така гарна i барвиста, як i твоя доля!
     - Дякую, моя господине! - Знов Iлько притис руку до серця i вклонився в
пояс, трохи порачкував, а тодi побiг.
     Батько i кожум'яка Карпо обiйшли чан навколо, добре обдивившись. Вода в
ньому  стояла  непорушно  дзеркальна.  I  все в  нiй  вiдображалось,  нiби у
величезному люстрi. З цього боку йдеш - темний паркан, а над ним - освiтленi
золотавим сонцем  помальованi схили їхньої Хоревицi.  Далi йдеш  -  темнi  у
синiм  затiнку схили Копирова  кiнця. А над ними десь  в глибинi неба летять
лелеки, маленькi-маленькi, важко  змахують  крильцями.  А  тут  вiд Карпової
оселi  стоїш - то тiльки напнутi на рамах  телячi кожi та високий паркан.  I
високе тепло блакитне, бiрюзове передзахiдне небо.
     Та враз блакитнi небеса розлетiлись в друзки, розсiялись краплями.
     То  парубки сипали з вiдер просiяну, протерту золу. Над  чаном закурiла
сиза  тонка пилюка.  А пiдмайстер  вже заливав iз рiзанки густе, як сметана,
вапняне „молочко". Далi в чан полетiли рудi телячi  шкури. Всi четверо
парубкiв похапали  здоровеннi,  нiби весла-правила, копистки, i  почали ними
толочити в чанi.
     - Ходiмо, Iльку! Людям ще сьогоднi роботи вистачить!
     I Карпо провiв їх до самих ворiт. Прощаючись, батько сказав:
     - Сходи, сусiде,  вам треба пiдрихтувати. Не тому,  що риплять, а тому,
що можуть завалитись. Там поганi стояки.
     - Сусiде, я й не те, щоб  з вас заробiток мати.  Я зроблю з  охоти!  Бо
менi, яко древодєлю, на душi дере, як я таке бачу. Там треба стояки поновити
i  пази  зробити  вужчими.  Вiдновити  треба  i  стояки  огорожi  на  сiнях.
Береженого Бог береже, як кажуть.
     По цих словах батькових Карпове  лице прояснiло, i  вiн вивiв  їх  i за
ворота. А тодi вже повернувся на подвiр'я.
     - А  що,  синку, - батько  покуйовдив  важкою  рукою  Iльковi непокiрнi
патли. - I попрацювали, i погостювали... Наче? Га?
     - Я так злякався!
     - Тс-сс... - Нахилився батько до сина. - Про ладунку - нi слова. Вона у
потрiбному мiсцi.
     I  вони  спускались  посерединi  кожум'яцької  вулицi.  Попереду   йшли
дiтлахи,  жiнки  та  дiвчата,  щоб  зустрiти  свою  худобу  iз  Оболонського
пасовища.
     - Тату! Менi побiгти за Лискою?
     - Як є сили - то бiгай!
     - У них смачна каша. З солониною. I риба  така  смачна,  млинцi пахучi.
Тiльки у дворi i скрiзь - важкий дух.
     - Е  синку!  Того, що в  них дух важкий, того й на  столi добре  пахне.
Кожна робота має свiй запах. Вiд кожної роботи їжа має свою цiну i свiй дух.
     ***
     I тут ще одна  пригода.  Як вибiг Iлько  на мiст, то побачив, що  вже в
самiм  низу Копирiвського узвозу спускаються утрьох сестри Катерина й Марiя,
i з ними його брат середульший Михайло. Якби хто чужий, то й не  впiзнав би,
що  то  Михайло.  Сунув,  наче  здоровенна  копиця.   За  плечима  на  шлеях
велетенський  берестяний  козуб. На  козубi  - снiп  рiзного  зiлля,  маковi
головки на  довгих  стеблинах, любисток,  пака смуг  молодої дубової кори та
оберемок липового лубу. В обох руках кошики вербовi, через плече - полотняна
торба.
     Iлько помчав  до них - вирiшив, що коли  швидко бiгтиме, то й до рiдних
встигне, i корову займе. Привiтався з усiма ними. Але до першої вiн до Марiї
кинувся:
     - Марiє, ось тобi гостинець!  Ми були в Карпа. Його жiнка така гречна -
каже,  що  в тебе гарнi  руки. I  казала -  дарує  тобi оцi  нитки.  Казала:
„Нехай тобi сестра Марiя вишиє гарну долю на сорчцi!"
     Марiя  знiтилась,  почервонiла,  але вдячно поцiлувала  Iлька i забрала
моточок.
     - Ой!  - Скрикнула Катерина, беручи з  рук сестри  клубочок.  - Та це ж
шовкова нить багряна!
     Марiя промовчала, тiльки ще  раз  поцiлувала Iлька. На що Михайло з-пiд
своєї гори-ношi спитав:
     - То будемо цiлуватись чи хто куди йтиме?
     - Ти куди? - Спитала Катерина.
     - Я бiг по Лиску. Та побачив вас i завернув.
     - А ми йшли до череди, та здибали Михайла.
     - А я йшов додому та здибав усiх вас. Тому я йду додому.
     - А ми пiдемо до череди, - в один голос вимовили дiвчата.
     - Тодi я  пiду з Михайлом! -  Вирiшив  Iлько, i вони рушили кожен своїм
шляхом.
     - Михайле! Розкажи, що  там у вуя було? - Забiгаючи вперед, поцiкавився
Iлько.
     -  Потiм  розповiм.  Я ледь  ноги тягну. Я  ж не Микита,  щоб  жеребцiв
пiдiймати.
     - Микита пiдiймав не жеребця,  а коня. Бо кiнь  смирний, а жеребець мiг
би i покусати Микиту.
     -  З тобою  поговориш...  Дай  долiзу  додому,  повечеряю  i  тодi  все
розповiм, що трапилось i менi, i вуєвi.
     Вже  тиждень  тому  пiшов  Михайло допомагати їхньому вуєвi, материному
старшому  брату. Заново  перекривати хату лемехом та пiдрихтувати комору. За
Дорогожичами, у Сирецькому  лiсi  вуй, чоловiк  уже  лiтнiй,  мав  невеличке
поле-засiку, добрий садок i одне бортне дерево  - стару-престару велетенську
липу.  Михайло допомагав вуєвi  цiлий тиждень. А тепер iшов з гостинцями вiд
нього.
     У двiр Михайло заходив  не через хвiртку, а через ворота.  Бо у хвiртку
не пролiз би зi своєю поклажею.  Заносити до хати його ношу  йому допомагали
всi гуртом.
     I  вечiрня хата, крiм запаху живицi  вiд скiпок зi  смолки в посвiтi, i
кислого кожум'яцького  духу,  наповнилась  запахом  любистку, дубової  кори,
липового лубу, зiв'ялого макового листу.
     Михайло  принiс  повен  горщик,  лубом  зав'язаний,  добiрного макового
зерня.  Здоровенний  снiп  маку. З полотняної  торби  ледь  не  вивалювались
червонобокi  та  золотавi  яблука.  Ще був глек,  обплетений берестою, повен
вохристих свiтлих грушок-падалок, та таких солодких,  як мед! Козубок сливок
i торбу сушених вишень. У берестянiй коробцi з  кришкою - мед у стiльничках.
Завбiльшки iз овечу голову! Торбину  здоровенних бобових стручкiв i торбинку
з гороховими стручками зеленими. I торбину  добiрного ячменю. Матерi Михайло
подав  пучечок маленьких диких  макiвок. Мати обережненько поклала дикий мак
на поличку над мисником.
     Та найголовнiше - Михайло принiс живого дрозда. Крила поборканi суровою
ниткою, нiжки сплутанi шворкою iз тонесенького лика.
     - Цi дрозди оббивають  ягоду! - Пояснив Михайло. -  Так ми на них сiтку
поставили. Повну сiтку взяли.
     - Я для нього клiтку змайструю! - Похвалився Iлько.
     - То роби, а не хвались. Тiльки сховай його до  козуба.  Та вiко козуба
добре прив'яжи. Бо iнакше з нашою кицею йому гаплик.



     Четвер

     У  четвер  Iлько  прокинувся  разом з матiр'ю. Було ще поночi. Тiльки в
устi печi пiд сухими очеретинами спалахував вогник, який роздмухувала  мати.
Iлько прошмигнув  у  сiни,  i  дверi не рипнули.  Певно,  вчора бiгуни добре
помастили. А все Михайло. Вiн страх не любить скрипу й рипiння.
     У  сiнях  зовсiм  темно. На  низькiй широкiй  скринi пiд  старим  своїм
кожухом сопiв  увi снi  дiдусь. При кожному його диханнi  чулося  хрипiння в
грудях, нiби суху бересту теребили.
     Iлько  навпомацки  пробрався  до здоровенної дубової  дiжки.  Там  вони
зберiгали те збiжжя, що  на повсякдень.  Треба - набрав  мiрку i  засипав  у
жорна. Та й ганяй камiнь! Краще за всiх меле Катерина. Не брати i не батько,
що в рази сильнiшi за неї. Як стане, як заведеться крутити погонич!
     На дубовiй дiжцi важка товста дошка.  Щоб нiяка миша не  проникла крiзь
найменшу щiлину. От на цю дошку  i поставив Iлько невеликий козуб iз птахом.
Навпомацки перевiрив, чи зав'язана шворка на  петлях кришки i самого козуба?
Все було на мiсцi. А всерединi берестяної коробки закамешився птах. Це зразу
порадувало  Iлька: значить, кiшка  не  дiсталась до дрозда.  Тепер головне -
вiдiгнати корову  в череду i  взятись до роботи. Треба  таку клiтку зробити,
щоб їхня смугаста Мурка не дiстала лапою пташку. Щоб не поламала решiтку. Бо
кiшка Мурка  в них прездорова. I великий  мисливець  на птаство. Одного разу
навiть  голуба притягла. З  одного кута двору  в  iнший його волочила.  Поки
знайшла добре мiстечко i там його розпатрала.  По всьому  подвiр'ю  пiр'я та
пух лiтали.  А вона з набитим черевом розляглась у холодку i навiть лапою не
хотiла повести. Сусiди он, скаржаться, що до них мишi пролазять. А в їхньому
господарствi  мишей немає. I птахи - тобто горобцi та голуби - нижче даху не
сiдають.
     Iлько  вiдхилив хатнi дверi  . I в сiни, разом  з блакитним присмерком,
попливло передсвiтанкове холодне повiтря.
     Ступаючи навшпиньки по росяному споришу, Iлько  пiдступив  до колоди  i
витяг найменший чiп.  Вода тугою цiвкою  вилетiла  з  колоди  i вдарилась об
дубову  плаху, на яку ставили вiдра,  коли набирали  воду. Добре  це  дiдусь
колись влаштував. А батько та брати  ще дорихтовували i з водогоном-колодою.
I зi схилом гори, яку вони закрiпили i палями, i кущами терну. Дiдусь завжди
говорив:  "Те, що створено  не нами, але  нам  не заважає, не треба рiвняти,
копати чи рубати! Треба його нам на користь обертати, тiльки не руйнувати."
     Iлько тiльки трохи  сполоснув обличчя: йому сьогоднi i  без прохолодної
води сон вiдiйшов.
     Що сказав брат Михайло? Що треба дроздовi розплутати ноги, щоб  вiн  не
лежав  на боцi, а стрибав.  I друге  -  не поїти i  не годувати. Бо як  дати
сьогоднi їсти i пити, а вiн вiдмовиться - то потiм теж не їстиме й не питиме
i сконає. А от на третiй день вiн укоськається. I спраглий i голодний вiзьме
вiд людини їжу.
     Коли Iлько затуляв чiп  у колодi,  краєм ока  вiн побачив,  як у шпарку
хатнiх дверей наче промайнула сiра тiнь. Дiйсно, як вiн тихо  вiдхиляв дверi
в сiни,  то вгледiв на дiжцi Мурку. Вона  стала  дибки,  самий бiлий  кiнчик
хвоста  в неї  посмикувався. I  вона  намагалась  лапами роздерти  берестяну
кришку. Всерединi козуба наполохано камешився дрозд.
     - А брись! А брись! - Насварив Iлько кiшку Мурку i вигнав її на двiр iз
сiней. "Вiджену Лиску i одразу сяду робити клiтку.  Бо  iнакше буде бiда!" -
подумав  Iлько i вже взявся за  ручку, щоб зайти до  хати,  як з-пiд  кожуха
почувся хрип, важке дихання, а тодi - дiдусiв голос:
     - Вiдчини, дитино, дверi, бо не бачу й де мої берестяники. Ох, старiсть
не радiсть.
     Iлько  пiдсунув поближче  до низької  скринi  капцi-берестяники. Так то
вдень  дiдусь  ходив босий,  але зранку по  холоднiй землi йому було  боляче
ходити.  Дiдусь  напiвжартома,  напiвсерйозно  говорив: „По  молодостi
людина  - як добрий жбан  з медом.  Всi клепки  на мiсцi, всi обручi та  чiп
притертий. А старiсть тодi приходить, коли якась  клепка трухлявiє i починає
протiкати, чи обруч де розiйшовся, чи чiп  не добре притирається. От тодi iз
людини, як iз жбана, починає витiкати  мед  життя! - I додавав сумно. - Та й
мед стає якийсь чи то гiркий, чи то закислий."
     Дiдусь  почав виповзати iз свого старосвiтського кожуха. Бо тодi ще був
кожух  шитий, як  сорочку через голову вдягали. I не було такого, щоб людина
ходила  розхристана, розкривши поли  каптану  чи кожуха.  От  як почалися то
вiйни з половцями, то родичання, то перейняли вiд язичникiв одяг, що має двi
поли - лiву i праву.
     - Дiдусю, вам допомогти? - Схилився Iлько до дiдуся.
     Той захрипiв, набираючи повiтря в груди, i на паузi подиху сказав:
     - Iди...  Iди...  Дитино...  Я сам...  потихеньку... помаленьку. Iди...
онучку.
     Iлько облишив дiдуся i тихо вiдчинив дверi до iстобки.
     В iстобцi мерехтiло  свiтло вiд вогню  в  устi печi  та двох  настiнних
свiточiв зi смоляними щепами.
     Iлько здивувався:  вiн тiльки  вмився, вiдiгнав Мурку  вiд дрозда i два
слова  сказав дiдусевi, а вже всi  прокинулись. Батько сидiв на ослiнчику  i
вмотував свiжi онучi, а Марiя подавала йому нашмарованi звечора чоботи.
     Катерина складала в кутку на полi ковдри i на них подушки.
     Михайла не було - вiн спав на горищi  в хлiву. Вогонь у  печi гоготiв i
викидав через устя в димник вогнянi iскри, що летiли роєм у димник. Вiд  тих
iскор на самiй сажi чорному,  як  нiч,  димнику, спалахували  час  вiд  часу
червонi вогники.
     - Тату! Я хочу зробити клiтку. Можна взяти рiзаки, свердло i пилочку?
     - Попрохай Михайла,  - втрутилась матiнка. - Вiн швидко  i добре клiтку
зробить. Бо ти ще щось поламаєш.
     - Мамо, та я ж хочу сам! Це ж мiй дрозд, i я йому хату зроблю.
     - Жiнко, не  переймайся! Нехай хлопець сам робить. Нехай навчається!...
Але пам'ятай: i свердлечко, i рiзаки,  i пилочку - три-ма-ти  рiвно i прямо!
Пилку не шарпати! А вести легко i рiвно, i вперед, i назад. Пам'ятай це i не
зводь iз рук та залiза очей! Щоб око i рука робили одне дiло водночас!
     Знов на снiданок була густа пшоняна каша та вчорашнi коржi. Але зате на
кiнець снiданку  був не квас  чи узвар.  Мати  висипала у здорову  миску всi
грушки-падалки, якi принiс брат Михайло, а в другу миску - сливки. Невеликi,
може, трохи бiльшi вiд тернин. Але пiд їхньою чорно-синьою шкiркою була така
медова м'якоть!
     - Мамо! А меду? - Не втримався Iлько, обсмоктуючи кiсточку.
     - Мед, яблука та зiлля ще не освяченi. Завтра освятять - тодi ласуй!
     Михайло здвигнув плечима:
     -  Для чого до попина в церкву нести овочi, зiлля та  мед? Ми з вуєм iз
заповiдного потаємного  джерела здоровенну  корчагу привезли. I вуй над усiм
врожаєм  заговори проказав  i  водою джерельною  все  окропив. Хiба б  я  не
освячене джерельною водою  та  не заговорене заговорами  принiс  би хоч одну
дичку додому на свято?
     Дiдусь заступився за невiстку:
     - Заповiдна вода охороняє i в дiбровi, i в полi. А в мiстi iнша пiдмога
- церква. Отже треба i зелень, i мед, i овочi ще раз до  церкви понести та й
посвятити хрестом i свяченою водою.
     Iлько перший  вилетiв з-за  столу. Кинувся у сiни у великiм  берестянiм
козубi шукати собi знаряддя. Бо в тому козубi зберiгались всi знаряддя, крiм
великих тесел i сокир та молотiв i найбiльших киянок.
     Iлько  в одну  мить  все  знайшов:  i  прямий нiж-рiзак, i  свердло,  i
пилочку, i найменший наструг.
     Тепер потрiбнi дерево для денця, прути для решiтки, планки для граней i
добре,  мiцне i  м'яке  липове лико. Все  це -  на горищi в хлiвi. Там у них
запаси  добрi. I лiщинового прута, i  в'язанки ошкуреної  i  цiлої днiпрової
лози-шелюгу, бруски грушевого  дерева, липовi, березовi, сосновi, ялиновi та
дубовi дошки, окоренки сосни, двi дзвiнкi плахи з ялинового стовбура i комлi
з  ялини.  Все горище  в  них закладене рiзним  деревом. Але стеля  i  стiни
витримують той вантаж. Бо, на вiдмiну  вiд  сусiдiв, дiдусь зрубав  комору i
хлiв  не з плах, а  з добрих болонкiв. I сволоки поклав дубовi. Дiдусь казав
не раз Iльковi:
     - Онучку! Як  приходить замовник на якусь теслярську роботу, то повинен
бачити,  що  вiн прийшов до теслi. I  не  простого древодєля, а  справжнього
майстра  своєї справи. Чому я весь час дивлюсь  i перевiряю паркан, хвiртку,
ворота? Тому, щоб все було  припасоване, рiвне i добре працювало. Чому я вам
усiм нагадую, що не повинно на дворi в безладдi лежати дерево i знаряддя? Бо
в будь-який  час мають чужi люди бачити: тут живуть добрi  майстри i  охайнi
люди. Якщо ви їм замовите роботу, вони її виконають добре i чисто.
     Так, дощок рiзного  дерева тут чимало  на хлiвi. Але ж  вони неширокi i
довгi. Поки вiн пилкою-ножiвкою „перетре" вiд них шмат, то чимало мине
часу.
     Iлько почув, що мати внизу сiдає на ослiнчик i починає доїти Лиску.
     Тiльки матiнка видоїть корову, то зразу треба вiдвести її в череду.
     Iлько вже хотiв спуститись  додолу i спитати в дiдуся, може,  вiн знає,
де  може бути широка дошка. Та ще  й чи липа, чи тополя, чи осика. Бо сам же
дiдусь повчав, що у  березу,  грушу, клен, дуб i ясень залiзнi  та дерев'янi
цвяхи йдуть препогано. А йому треба буде закрiпити лозини не тiльки в пазах,
а й ликом та дерев'яними цвяхами. Добре, що їх повна коробка є. Брат Михайло
якось  одержав  замовлення на цвяхи вiд шевцiв.  Як узявся,  то тиждень  вiд
верстака не вiдходив. Бо  з того  часу, як  пiсля Великодня  сталася  бiда з
батьковою  артiллю,  всi кинулися в будь-який  заробiток. Мати тодi плакала,
сестри журились, дiдусь важко зiтхав. Зате Михайло блюзнiрствував: „Ну
що? Чому  святi  не покарали  зайд-лихварiв?! Чому церковнi болонки  лихварi
забрали  собi  на мовницi, комори  - на божницi?!" Поки хитрющий i обачливий
Микита не  гримнув на нього: „Цить, брате! Не оскверняйся словами i не
наводь  на нас  гнiв Божий!  Бог  правду  бачить,  та пiзно  скаже!" I  брат
Михайло, що на дух не зносив попiв та калугерiв, замовк.
     А  справа була ось у чому.  Це вже дiдусь розповiв  Iльковi. Бо Iльковi
страшно стало,  що оце його брати посварились  мiж собою. Вiн-бо вперше таке
почув i побачив.
     - Поганi справи, дитино! I до нас княжа пiдлiсть доповзла. Бо князь має
дивитись, щоб купцi  не  зносили цiну  на  хлiб, олiю  та сiль вище  всякого
глузду.  А вiн все попустив: хто  як  хоче, так  i править цiну.  I торгiвлю
сiллю вiн вiддав  зайдам. Бо вони йому дали превеликi дарунки золота, срiбла
та  паволок i самоцвiтiв. Головне -  вiддав наших  боржникiв-християн у руки
лихварiв-iноплеменних.  Отой  чоловiк,  що   загадав  будувати  церкву  бiля
Оболонської  брами, позичив  у лихварiв  великi грошi.  I  вiддав  тi  грошi
купцям-соляникам, що  йшли  по сiль до Коломиї. Вони сiль i  собi, i  нашому
чоловiку купили. А там десь заваруха  на Покуттi. В затримався повоз солi до
Києва.  У купця  нашого -  нi  грошей, нi  солi. А лихварi прийшли iз княжою
вартою i кажуть: „Давай грошi!" Грошей нема. Вiн їм каже, щоб зачекали
трохи. Ось прийдуть вози iз сiллю. Вiн сiль продасть i вiддасть їм  i грошi,
що позичив,  i  лихву,  що набiгла! Але лихварi нi  в яку. Списали  всю його
худобу та майно. I склали всьому найменшу цiну. Виходило, що воно й половини
грошей не варте. Вигнали його з жiнкою та дiтьми з його двору.
     - Але ж коли прийшла батова iз його  сiллю, вiн же мiг її продати i все
вiдкупити! - Обурився Iлько. - Чого ж вiн здався?
     - Тому,  дитино  моя, що  й тут  йому  вийшов гаплик: князь  тiльки тим
дозволив торгувати сiллю,  хто йому перше вдесятеро мита сплатив. А це  були
лихварi! Бо в кого срiбло-злато?  У  князя,  боярина  та  лихваря!  То  коли
прийшли  мiхи з коломийською  сiллю,  її  забрали  лихварi  i  продавали  по
нелюдськiй цiнi.
     - Дiдусю, а що сталось iз купцем i його домом?
     - Кудись  подався. Чи то в  Смоленськ,  чи то в Болоховськi землi. Хоча
хтось казав, нiби  бачив його в Переяславi в рибальськiй  артiлi. А  головне
тобi  скажу, онучку,  то  головна тут правда така:  нiколи не позичай грошi!
Особливо ж  у лихварiв! Бо  добре, якщо попiд тином пiдеш.  А  якщо за борги
тебе i дiтей твоїх у раби пустять?
     Згадуючи дiдусевi слова про ту велику  прикрiсть, що сталась iз  купцем
та батьковою артiллю, Iлько  вже зiбрався  спуститись униз. Бо вже й матiнка
кiнчала доїти корову. Певно доведеться-таки прохати про помiч у старших, щоб
знайти дерево для Дiнця.  I вже  коли  Iлько ступив  до  драбини,  побачив у
темнiм кутку дивну дошку. Широка i тонка.  I, певно,  вiд  того пожолоблена.
Була наче довге i  мiлке корито. I одразу ж  Iлько  вирiшив - вiдiтре пилкою
такий  шмат, щоб  на всi боки був однаковий.  По чотирьох кутах просвердлить
дiрки.  Крiзь  них пропустить  кутовi палички.  I  вони стоятимуть на одному
рiвнi. I денце не хитатиметься.
     - Iльку! Де ти там? - Загукала матiнка. - Час до череди.
     - Я тут, не кричiть! - Загукав Iлько з горища i швиденько скотився вниз
по драбинi.
     - Мамо! Можна гороху взяти?
     - Ну, горох не святять. Бери!
     Iлько  миттю  вискочив з хлiва,  вскочив до  сiней  i  почав  хапати iз
макiтри горох. Закинув собi  за пазуху аж шiсть повних жмень. Проскочив повз
матiнку, яка йшла з повною дiйницею в хату.
     Iлько  набрав гороху, щоб пригостити Пузирiв, та щось їх  не було  бiля
мосту.  I з їхнього подвiр'я  не чувся  звичний  лемент. Нi коли Iлько  гнав
корову на  Оборонське  пасовище,  нi  коли  повертав додому. Та гукати їх  i
дiзнаватися, що сталось iз Пузирями, в  нього не  було  часу. Йому аж горiли
руки вхопити ножiвку та залiзти на горище хлiва.
     Iлько  не  став  їсти  горох, а висипав  у  стару велику ковганку, ще й
затулив згори шматом берести.
     Пилку-ножiвку добре  берегли:  як  для ножа  зробили пiхви  iз  липової
дранки,  ще й смужками берести  обклеїли. Iлько взяв у зуби цi пiхви i полiз
нагору.  Пiд  дахом,  критим добрим лемехом, зразу  нiчого  не  бачив  пiсля
слiпучого сонця. Тут батько над  цим дахом старався. Всi в родинi  знали, що
треба  не тiльки  вiд  дощу  берегти  дерев'янi запаси,  а й  вiд  звичайної
вологостi.  А  для  того,  щоб  повiтря  не  застоювалось,  батько  прорубав
невеличкi  щiлини  i  припасував  до них  дощечки-волоки.  На  такiм  сухiм,
сутiнним, але без протягiв, даху найкраще доходить дерево.
     Зрештою  Iльковi очi добре  призвичаїлись до  сутiнок, i вiн  взявся до
дiла.  Широко  поставив ноги,  прихопив  лiвою  рукою  дошку,  щоб  вона  не
хиталась, i пустив сiро-блакитне лезо поперек кривої дошки.
     Напружився,  що не  нахилити пилку, тягнув  ножiвку i пхав її  уперед з
однаковою  силою  та швидкiстю. Коли вiдтер  пилкою-ножiвкою  шмат дошки, то
вiдчув,  що вона не схожа  нi на березi, а нi на вербу. Ну, звичайно ж, i на
сосну та ялину. Бо не було вiд неї живичного, смоляного духу.
     Вмостився  Iлько  на  призьбi  i  знаряддя  розклав  у   рядок.  А  для
дерев'яного денця пiдкотив ковбан - короткий i товстий обрубок липи.
     Спочатку  Iльковi нiяк  не  вдавалось  так  приладнати денце майбутньої
клiтки. Все  воно совалось та хиталось. Зрештою  дотямив: перегорнув опуклою
частиною догори. Дошка вперлась кутами в ковбан i вже не совалась.
     Отож Iлько просвердлив дiрки знизу вгору. Забив пробнi нарiжнi  стояки.
Поторсав  -  трималися добре. Витяг їх i наживив швайкою мiсця для майбутнiх
дiрочок.  Нарiзав найтонших  лiщинових прутiв. Повстромляв їх у дошку -  дно
клiтки. З чотирьох легких липових планочок зв'язав верхню рамку.  У  нiй теж
просвердлив  дiрочки. I  настромив  тi дiрочки  на  лiщиновi прутики.  Добре
ув'язав  все тонким лубом. Швайкою попроколював  i рамку на кутах, i  дно на
кутах. Аж до прутикiв  лiщинових. I  позабивав туди дерев'янi цвяшки,  що їх
так щедро наробив брат Михайло цiєї гiркої весни.
     Коли вiн  заходився робити верхню рамку-дашок, з вулицi  почувся свист.
Та Iлько не звернув на свист нiякої уваги -  вiн так заглибився в роботу, що
геть все  наче  кудись вiдпливло.  Вiн  вже  почав накреслювати  швайкою  на
вузеньких дощечках, де  мають бути висвердленi дiрочки, як  просто на ковбан
впала грудка землi. Розбилась i запорошила йому очi.
     Хлопчик скипiв вiд несподiванки, але  не кинув швайку. А встромив її  в
липовий ковбан.  I  тiльки  тодi пiдскочив до  хвiртки.  Смикнув  на  себе i
побачив перед собою всiх чотирьох Пузирiв.
     Не встиг ще нiхто нiчого сказати, як найменший заторохтiв:
     - Ти  брехун! Бо ти сказав, що подiлишся з нами гостинцями! Ти  обдурив
нас i тому i сховався вiд нас! Тьху!
     Iльковi  аж кров прилила до лиця. Але вiн якось же - сам не розумiв, як
- опанував себе i сказав:
     -  Ти  дурник i  верещака.  Я  набрав  повну  пазуху гороху, як iшов до
череди.  I  назад iшов вiд череди.  А  вас i тодi, i потiм не було. Гороху -
повна ковганка. Як iтиму по Лиску - все вам винесу!
     - Пхi! Горох? А мед? А яблука?  А  мак? - I малий Пузир загинав  бруднi
пальцi на лiвицi.
     - Ти, вишкребок,  нажерся вишень, то  тобi й солодкий  горох не смакує?
Хлопцям дам, а тобi - дуля. Мед, стiльничок, яблука i мак посвятять.  Тодi i
вас пригощу. Як не хочете гороху, то я знаю, кому вiддати.
     - Е нi,  - заявив другий. - I горох сьогоднi, i яблука завтра. А ти  не
базiкай! - I дав доброго ляпасу по шиї малому .
     Той заскиглив i пустив соплi.
     -  Хлопцi! - Сказав Iлько. - Iдiть кудись i там репетуйте! Як  на  обiд
постане - винесу горох. - I зачинив хвiртку.
     Знов до роботи.
     Поперечнi  найтоншi  прутики  добре  повстромлялись  у  рамку  i  мiцно
тримались.  Але хлопчик  для  надiйностi  ще  по  краях  позабивав  цвяхи  i
перев'язав кожен стик мiцним ликом.
     Чи пiшли Пузирi,  чи ще сидiли на  споришi над рiвчаком -  Iлько тим не
переймався.  Головне, що  вiн  прив'язав  дашок  до верхньої рамки. I  тепер
клiтку можна було вiдкривати з одного кiнця.
     Тепер Iлько пiшов у сiни i витяг з козуба поборканого дрозда. Намагався
йому розв'язати пута. Та нiяк  воно не виходило.  Тодi вiн  побiг у  хату до
матерi. Вона як  раз на  столi  вимiшувала, викочувала, вибивала круте пiсне
тiсто. Воно пiде на коржi-шулики.
     -  Мамо!  Розв'яжiть...  чи  допоможiть,  а  я  сам  розв'яжу!  Бо  вiн
пручається.
     - Тобi все забавка. Оце кину тiсто i побiжу тобi дрозда розв'язувати?!
     - Мамо, не лайтеся! Я зробив клiтку. I хочу його туди посадовити.
     - Та  що  ти  таке кажеш? - Мати  з  недовiрою  струсонула плечима. Але
обтерла об фартушину борошно з рук i вийшла на свiтло.
     - Дивiться, мамо! Ось клiтка!
     Мати вiд яскравого сонця  заклiпала  повiками, протерла очi  i  вражено
подивилась спочатку на клiтку, потiм - на Iлька.
     - Оце ти все сам зробив? Оце зараз?
     - Як вiдiгнав Лиску, так i почав. А тепер на обiд забирати треба.
     - I  в  кого  ти вдався? Нiколи нiчого  такого не  робив. Всякi дурницi
рiзав  i  свердлив. Аж раптом  клiтка? Та  як швидко!  Давай твого птаха  та
розв'язуй йому пута. Бо менi нема часу вже!
     Мати  потримала, хлопчик зняв  пута з  нiжок  дрозда  i опустив його  в
клiтку.
     Пташина, не подаючи голосу, почала стрибати в клiтцi.
     З хати почувся голос матерi:
     - Iльку, ти там не дуже забавляйся менi iз  птахом,  щоб до  череди  не
забарився. Чуєш?!
     - Чую,  мамо,  чую! - Озвався Iлько,  знов  пересипаючи за пазуху жменi
гороху. А сам  думав: брати йому чи не  брати клiтку в череду?  Вирiшив,  що
треба брати! Нехай всi  хлопцi з їхнього кутка  i з торжка бачать,  що вiн -
умiлець-древодєль, а не ледащо яке!
     З мiцного лика вiн зробив велику петлю i пропустив її пiд рамкою дашка.
I з такою ношею вийшов iз хвiртки.
     А  навпроти хвiртки сидiв найменший  Пузир. Пика  - в засохлих соплях i
курявi.
     - Дай гороху! - Заверещав вiн, тiльки узрiв Iлька.
     - Пiди поклич братiв - тодi дам! Бачиш, у мене повна пазуха гороху?
     - Дай менi першому! Я скiльки тебе чекав - нiкуди не вiдходив!
     - Я тобi першому не дам. Бо ти вредний i заздрiсний. Ще й мене брехуном
обзивав!
     -  То  я так, зi злостi.  Ну  дай хоч один стручок! - Скиглив четвертий
Пузир.
     - Нi, сусiде. Бiгай за хлопцями - тодi  одержиш! - Непохитно  стояв  на
своєму.
     I крикливий Пузир знявся i щодуху побiг по своїх братiв до мосту.
     На пiвдорозi до мосту Пузирi налетiли до Iлька. Всi кричали: „Дай
менi гороху!"
     - Тихо! Чого репетуєте? Давайте по  ряду, як у чоловiкiв заведено.  Ось
тобi жменю! Ось тобi!
     Iлько витягав з-за пазухи по жменi стручкiв i давав Пузиревим онукам. А
вони лiзли на Iлька, штовхали одне одного.
     -  Тихо,  ви,  гультяї!  - Гарикнув на них  Iлько.  -  Ви  менi  дрозда
злякаєте. I вiн не зможе говорити.
     Тут всi Пузирята наче схаменулись i вибаньчились на клiтку з птахом.
     - Це твiй дрозд? - Спитав другий Пузир. - Де ти його взяв?
     - Це менi брат Михайло iз Сирця принiс.
     Хлопцi на мить забули про горох i почали пхатись до клiтки.
     Найменший Пузир  навiть  спробував  просунути  пальцi крiзь  прутики  i
дiстати дрозда.  Цього Iлько  стерпiти  не мiг i  ляснув малого по потилицi.
Але, як не дивно, той не заскавулiв, як завжди, а тiльки почухав потилицю, i
спитав:
     - А що ти з ним робитимеш?
     - Як що? Вiн у мене навчиться говорити.
     - Якщо не здохне... - Зауважив гугняво другий Пузирiв онук.
     - Чого це вiн має здохнути? - Занепокоївся Iлько.
     -  Бо чим  бiльший  птах, тим швидше  здихає.  Он  Охрiму  на  Гончарах
принесли чаплю, а вона за три днi й здохла.
     - У мене не здохне! Я його добре доглядатиму i вивчу говорити!
     Тут хлопцi нiчим заперечити йому не змогли, а згадали про горох.
     Iлько спорожнив усю пазуху i собi навiть нiчого не лишив.
     I такий  вiн був щасливий, що  сам  змайстрував  клiтку i може це  всiм
показати.  Коли вiн iз дроздом обявився  бiля  Оболонської брами, то знайомi
хлопцi  обступили  його i  почали розглядатись на дрозда  i  на клiтку. Однi
питали в нього:
     - Де вловив дрозда?
     А другi мацали клiтку i питали:
     - Тобi купили клiтку? Чи хто змайстрував?
     Та коли Iлько їм казав, що  вiн сам сьогоднi  зробив клiтку, йому нiхто
не  вiрив. Хто знав їхню  родину,  то  казали, що  або дiд,  або  брат  йому
зробили. Бо вони -  вправнi теслi, i  можуть  що завгодно з дерева  зробити.
Iлько сердився i казав їм,  щоб вони у Пузиревих хлопцiв спитали. Бо вони до
нього приходили, коли вiн майстрував. Хто  повiрив,  а хто - нi, а далi було
не до суперечок, бо пригнали до тирла худобу.
     В обiд, як зiбрались до столу батько, дiдусь i Михайло,  Iлько поставив
клiтку з птахом на стiл. Мати насварила хлопчика, але дiдусь спинив її:
     -   Зачекай,   невiстко.   Ми   маємо  перевiрити  перший   урок   його
древодєльства.  Дивись, синку,  - сказав вiн до Iлькового батька.  - Чи вмiє
щось наш прохач?
     Батько пiдтяг  клiтку  до  себе.  Покрутив по столу, аж  дрозд затрiпав
поборканими крильцями.
     - Моє слово таке: наш прохач до артiлi хитро встромив нарiжнi прути. Не
згори, а знизу просунув. Ще й шевськими цвяхами закрiпив. Добра робота.
     Тодi Михайло взяв слово i сказав таке:
     -  Все  добре,  i  ладно,  i  мiцно. Тiльки дашок  вгорi  надто  широко
вiдкривається. Все iнше хитро вимiряне i добре ув'язане.
     Дiдусь пiдтяг  до себе  клiтку i якось замрiяно дивився  на  дрозда.  А
дрозд  на дiдуся  схилив голову  i зазирав,  як  то кури  зазирають, куди їм
летiти на сiдало.
     - А я  так не  вмiв, коли був геть  малим... -  якось замрiяно-зажурено
пояснив дiдусь. - Тепер ще йому треба  i грамоти вчитись, i ремеслу  нашому.
Бо  здiбний, сучий син!  Треба вчитись -  бо наш чоловiк! -  I дiдусь  своєю
здоровенною широченною п'ятiрнею пригорнув до себе i поцiлував.
     Батько i Михайло перезирнулись мiж  собою, мовляв, став  наш старенький
слабий на сльозу. Але дiдусь вже опанував себе, прокашлявся i сказав:
     - За старим артiльним звичаєм слiд братину наповнити i пустити по ряду.
Ану, наша матiнко-господине, принеси нам iз комори старого меду. А ти, сину,
- це вiн до Iлькового батька, - де ти сховав золоту артiльну братину?
     Батько пiдвiвся з-за столу i пiдняв вiко  великої скринi. З неї видобув
маленьку скриньку. I з неї - берестяну коробочку. А вже з коробочки - широку
i пласку  мiдну чашу.  Але на її мiдних трохи тьмяних боках були добре виднi
якiсь слова та опуклi конi, птахи, риби та дерева.
     - Це,  онучку,  чаша-братина нашого старого древодєльського  гурту. Всi
вже давно ряст не  топчуть. А чаша менi лишилась, як старшому i  останньому.
Коли вже всi, крiм мене, пiшли за обрiй, то я чару передав твоєму  батьковi.
Нехай вона нiколи довго не пересихає.
     Мати принесла  корчажку прохолодного меду. Налила в  глечик. А корчажку
вiднесла назад до комори.
     Першим пiдняв чару дiдусь, а батько йому туди плюснув меду iз глечика.
     - Всiм  нам, теслям-древодєлям,  -  добра та  вмiння. I щоб  до  нашого
древодєльства йшли  молодшi  та удатнiшi  за нас! - Вiдпив i подав  батьковi
Iльковому.
     - Щоб старшi древодєлi-теслярi вчили молодих, i щоб молодi слухали їх i
берегли честь древодєльську! - I собi вiдпив меду  Iлькiв  батько  i передав
синовi Михайловi.
     -  Щоб  у  роду не  переводились  древодєлi-теслярi,  i  щоб  люди  рiд
шанували! - I собi випив  ковток  брат Михайло. Та й подав чашу-братину знов
дiдусевi. Вiн вклонився Iльковi i виголосив:
     - Щоб iз цiєї чашi пив наш славний Iлько, коли стане дорослим парубком.
I щоби нiколи не брали його спокуса, грiх i срiблолюбство!
     Ще дорослi говорили всякi гарнi слова один одному та Iльковi. Поки i не
випили всю чашу, повну хмiльного меду.
     Iлько  ж терпляче чекав, коли старшi перестануть вiншувати  один одного
та й малого не забувати.
     Тодi всi взялись  за густу  ячну кашу, бобову юшку та пухкi перепiчки з
часником i конопляною олiєю. А наприкiнцi мати подала  третього дня узвар iз
грушок, меду, вишень та яблук. На що дiд зауважив:
     - З таким узваром можна i меду не пити!
     Батько та Михайло скiнчили обiд тим, що налили на дно чашi i зробили по
ковтку:
     - Бо, - сказав  батько, - в буднiй  день добрi люди веселiя  п'яного  в
меду не шукають.
     Дiдусь довго пiдводився з лави.
     - Ох,  ноги мої,  нiженьки.  А  як же ви колись  бiгали! Як ото сталась
заваруха проти  Iзяслава, i повстали кияни,  тодi  багато  грабунку i  дурнi
було. А  ми з  чоловiками  озброїлись i ходили по  нашiм кутку,  щоб не було
татьби i  головосiку. Коли  тут  Iзяслав  iде  з  ляхами до Києва. Люди йому
упокорились.  Та вiн хитро вчинив: послав свого синка на iм'я  Мстислав. Той
немов покарав батькових  ворогiв мечем  на  смерть. Других послiпив. А iнших
вiн,  нелюд, без вин  погубив,  навiть  не розслiдувавши справи, не вчинивши
зiзнання.
     - А ви, дiдусю, хiба були проти князя?
     - Я ж кажу: ми ходили по кутку з ратищами i сокирами. Щоб не було якого
бузувiрства. Хтось на  мене  сказав  тим  псам. Так  вони  мене заскочили на
пасовищi  бiля тирла. Я од них утiк  по мочаринах, по  заплавах на  Оболонi.
Вони були верхи. Я - пiший! I втiк. I не наздогнали.  Отакi мав ноги! Вони ж
мене до самої Ситомлi гнали. На  Ситомлi їм урвалось. Я  ж переплив  i щез у
чагарях.
     - Ну, тату, ви Iльковi все розкажiть, а ми пiшли  на Велике Торжище, бо
там обiцяли однi люди...
     Батько  та Михайло  подякували  матiнцi  за добрий  обiд  та  й  швидко
подались на Велике Торжище.
     Ще на останок Михайло обдивився притихлого дрозда i визначив:
     - Давай йому ягоди  i черепок налий  води.  Вiн вже принишк.  Їстиме  й
питиме.
     Справдi, вишнi дрозд зразу роздовбав i воду з черепка випив.
     -  Ходiмо, онучку. Треба останнi  стружки зняти. Допоможеш  менi  нести
коробочку. Сьогоднi неважка: наструги, терпуг та скобелка.
     - А тесло, скобель, киянка i долота?
     -  Вже  все.  Тепер,   як  кажуть  iконописцi,  останнi  „движки"
покласти.
     - Що воно таке - „движки покласти"?
     - То, як iкона готова вся i суха, тодi блискучi мiсця позначають такими
тонкими бiлими рисами. I тодi вже iкона готова - бо все на нiй є:  i тiнь, i
блиск.
     - Дiдусю! Ви чорноризця Алiмпiя бачили?
     - Нi, не бачив. Ходив на прощу до Печер. Але то було давно. Як мої ноги
добре мене носили.
     - То правда, що Алiмпiй i лiкує, i малює?
     - Хiба ти не знаєш, що вiн нашу Марiйку порятував?!
     - Та знаю, але ж то не лiками, а солоною кашею.
     - Дитино!  Якщо чоловiк -  Божою  милiстю лiкар, то вiн  чим хочеш може
вилiкувати.
     - Ага. Дiдусю, можна, я з собою дрозда вiзьму?
     - Та  бери,  якщо в обох руках понесеш. Тiльки  вирви лопуха  та накрий
згори, щоб сонце його не пекло.
     - Дiдусю, - спитав хлопчик, як  вони вже вийшли за ворота,  - тодi  вас
вже бiльше не ловили, як ви за Ситомль утiкали?
     -  Дякувати Боговi, не ловили бiльше i двору i  дому мого не розбурили.
Страшний час тодi настав: князь заборонив бути Торжищу на Подолi. Боявся, що
не  знатиме, як люди домовляться на вiче  i  пiднiмуть заколот. Перенiс Торг
пiд  самi стiни  княжої  фортецi. Щоб легше було  його  нишпоркам серед киян
товктись i  пiдслуховувати,  про що люди  мiж собою  гуторять.  Чи  не лають
князя? Чи  не лають його бояр i дружину?  Чи не змовляються  про цiни? Чи не
змовляються проти князя?
     - Дiдусю! Он дивiться:  коло  нашого човна якийсь чоловiк з  конем. I з
собакою!
     Дiдусь спинився i приклав руку до очей.
     - Щось  воно... геть чуже... Дрiбниць не  бачу добре.  Але кiнь  якийсь
низькорослий. Наче строкач. Чоловiк сидить коло човна по-шевськи. Обличчя не
доберу.  Та на ньому наче клобук половецький! Тьху, якась диявольщина!  Чого
йому коло човна сидiти?! - Занепокоївся дiдусь.
     - Дiдусю, у мене мiй налигач! Я його як пояс пов'язав.
     -  Iльку! Дитино!  Не  мели  дурниць.  Зараз ми  дiзнаємось,  що  цьому
язичнику вiд нас треба. Хто б немирного половця пустив би через браму?
     Коли  дiдусь i хлопчик  спустились i пiдiйшли  досить близько до човна,
чоловiк у високiм клобуку i рудiм вовнянiм каптанi легко звiвся. Зняв клобук
i низько вклонився. Свiтле, пшеничного  вiдтiнку волосся впало з-пiд клобука
i на мить закрило обличчя незнайомого.
     Та  ось  вiн  пiдвiв  голову,  i рiвне м'яке волосся  вiдлетiло  назад.
Обличчя  засмагле.  Брови  i  довгi бiлi вiї,  вигорiлi  на  сонцi,  наче  в
поросяти. А зiницi чорнi.
     - Ти, Борисе, сучий сину?! - Здивувався несказанно  дiдусь. - Звiдки ти
взявся, трясця твоїй матерi?
     - Здоровi були, вчителю! Миру вам i добра!
     - Спасибi,  Борисе! Знаю,  що  не брешеш.  Але який я  тобi, в  трясцi,
вчитель? Ти  в мене рiк тiльки  навчався  тесати болонки та  довбати  теслом
колоди для водогону. Ти навiть i близько не пiдiйшов до рогу окладного вiнця
на пiдкладах!
     -  Ой, вчителю мiй  люб'язний!  Добре  припекло  -  i  не  тiльки цьому
навчився.
     - Гаразд,  гаразд,  сварити  не буду!  Бачу,  ти  муж зрiлий.  Тiльки з
якоюсь...
     - Таємницею?
     - Саме, саме. Якщо  вже до мене  прийшов,  то розкажи: що ти? Де ти? Чи
надовго до Києва завiтав?
     - Зараз я i  городник, i мостовик, i сотник. Бо служу торським князькам
на Росi. Закiнчую на правiм березi, над бродом гравець зводити. Високий мис,
як  наш  Клинець. Але тiльки малий. Три поля вже перекопали глибоким  ровом.
Зрубали три вежi. В однiй брама.  Пiдйомний мiсток на  „журавлi". Один
чоловiк пiдiйме i  опустить. Ворота подвiйно закритi: самi  ворота i полотно
мосту.
     - Господине Борисе! Можна спитати?
     - То питай, хлопче. Як бачу, ти - онук учителя.
     - Ага!  Це  мiй дiдусь.  То  я хотiв спитати, як  може  впоратись  один
чоловiк iз мостом?
     - А ось  так! - Чоловiк взяв паличку i  схилився, щоб накреслити вежу i
мiсток. Та  тут вперед метнувся  худорлявий довгоногий собака i почав нюхати
дрозда  в  клiтцi.  -  Кепек!  Ану  сиди!  -  I  пес  слухняно  вiдiйшов  до
коротконогого гривастого  коника.  -  Мiст тримається на товстенних  линвах.
Вони проходять  крiзь вiконця в  зрубi  башти.  Там вони  приєднанi  до двох
мiцних коромисел. Як  два журавлi.  На другому кiнцi коромисла мають великий
тягар...
     - Iз чого?
     - У мене - iз товстих дубових окоренкiв. I виходить: щоб опустити мiст,
досить  однiєї людини при корбi.  Линва  вiд  корби  йде  до  легкого  кiнця
коромисла. Людина крутить корбу  - натягує  вниз  коромисло, i мiсток  лягає
через  провалля.  Щоб  не  зрушився  мiст,  ставить у  паз  клин  - нiщо  не
рухається. Треба пiдняти  мiсток? Виймає клин i починає вiдкручувати корбу -
вага тягне коромисло вниз, а линви пiдiймають мiсток вгору.
     - Бач, Iльку, людина сама добре вивчилась. А тобi буде легше, бо є кому
тебе  вчити. Ну,  бачу,  Борисе, ти таки городник i мостовик!  - Надзвичайно
збудився дiдусь. - Але скажи - кому ти сотник?
     - Поки не дуже й кому. Бо  мало людей. Оце приїхав зi своїми  князьками
до  великого.  Вони йому  в  подарунок  бiлого  верблюда  пригнали.  Ну,  не
порожнiм, а з дарами. А я шукаю молодих хлопцiв, що шукають удачi та бойової
слави молодецької.
     - Якої ж слави, коли в городку за городнями сидiти?
     -  З городка  в  поле вiльна дорога. А там  - табуни половецькi, отари,
пси-хорти... Борис  цмокнув, i  до нього зразу ж пiдскочив пес.  Борис  його
полоскотав пiд щелепою, i собака задоволено примружився.
     - До мене ти завiтав i так, i по дiлу? - Запитав дiдусь.
     - Можна сказати й так. Хотiв дiзнатись, що там Микита поробляє?
     - Микита човни  теше. Чи ти  часом  не його хотiв пiдговорити у  залогу
фортечну?
     - А кого ж iще? Вiн молодець знатний вельми!
     -  Гульками та витiвками.  Йому  вже час женитись. Бо  догуляється,  що
колодку прив'яжуть, яко старому парубку. Його ще дiло - риболовне. Тут вiн -
знаменита особа. З якої хоч калюжi, а  на юшку щось висмикне. А до  воєнного
дiла -  та звiдки  йому? Боротись - добре бореться.  Кого  хоч подолає,  але
воїтель який з нього?
     - Вчителю! Та хоч знаєте його прiзвисько?
     -  Яке ще прiзвисько?  Ну,  Солоним  Микитою його  величають через  тих
княжих псiв! Чотири роки бiдний хлопець на лiвому березi рибалив...
     - То вiн вам казав...
     -  Вiн нам  нiчого  не  казав. То iншi люди казали,  нiби вiн побував у
Переяславi в рибальськiй артiлi.
     - I в Переяславi вiн бував,  i в  Половецькiм степу, i  в  Болоховських
озерах. I прiзвисько вашому Микитi - Тихий Вовк. Так його i половцi, i торки
називають. Вiн отих чотири роки, що не був у  Києвi,  все ходив по здобич  у
половецький степ. Потiм кудись щез. Коли цiєї весни дiйшла до мене чутка, що
вiн вже давно повернувся до Києва.
     Iлько просто рота роззявив  вiд почутого.  А дiдусь насупився, прихопив
правицею бороду i затис у кулак. А лiвицею застромив великим пальцем пояс, а
чотирма пальцями барабанив по грушевому гребеню, пiдвiшеному до пояса.
     Запанувала мовчанка.
     Яку порушив  дрозд, рiзко  затрiщавши „тра-ра-ра-ра", бо до нього
знов наблизився половий пес.
     - От що, Борисе. Що в Микити на умi, як бачу тепер, того нiхто не знає.
Брехати тобi не буду. Вiн подався в артiлi  з човнярами на Десну  по камiнь.
Коли будуть  - не знаю. Не вiн,  а люди  казали,  що  до  Спаса  точно мають
повернутись. А от коли?
     -  Як повернеться  Микита, то скажiть  йому, що я на Копировiм  кiнцi в
заїздi  Давида  перебуваю.  Думали  мої князьки зразу подарувати того бiлого
верблюда князю.  Та вiн знов у своїм Вишгородi бенкети грає.  Будуть чекати,
поки князь  намилується зi  своїми похлiбниками та  бабами. I на останок: за
мною борг. Бо ви ж тодi плати не одержали, коли я втiк.
     Борис повернувся до коня, попорпався з перекидними торбами i вийняв двi
смушки. У кожнiй руцi по смушку. Один чорний смушок, другий - брунатний. Але
дивнi були смушки. Кожен завиток  закiнчувався  свiтлим волоссям. На чорному
смушку - срiблястим, на брунатному - золотавим.  Пiд яскравим обiднiм сонцем
вони наче грали срiбними i золотими iскорками.
     - Берiть, вчителю! Це луп  iз половецького  стану.  Не тiльки  вони нас
шарпають, ми їх теж можемо поскубти.
     - Ну, Борисе, знатна здобич у тебе! За науку ти менi, власне, нiчого не
винен. Але, якщо приладнатись менi до наших  чортових днiв, то нехай це буде
лихва за мою науку! Бач, онучку, дiд, хоч старий, та вчиться жити: вже лихву
дере з ближнього! - Смiявся дiдусь, беручи вiд Бориса коштовнi смушки.
     - От i добре, що вчитесь. I ти теж вчишся?
     - Вчусь.  Я ось сам  клiтку  змайстрував.  Бо менi брат  Михайло дрозда
впiймав.
     - А що ще ти вмiєш?
     - Вмiю  рiзати поплавцi з кори. Позавчора батько  зняв найтовстiшу кору
зi „смолки". Я вирежу з неї лодiю-насад i поставлю вiтрило. I стерновi
весла  привiшу.  Потiм  зроблю  таку  вежу  iз  мостом,  як  ви,  господине,
накреслили на землi.
     -  Овва!  Одразу  видно,  чий  онук!  Ну,  хлопче,  ось тобi поганський
гостинець!  -  I  пробiяка  Борис  витяг  iз  перекидної  торби  цiлу  жменю
жовтаво-сiрих круглих камiнчикiв. Завбiльшки iз голубине яйце.
     -  Пiдставляй  пазуху! - Скомандував дiдiв гiсть. I  засипав Iльковi за
пазуху камiнцi. Але вони виявились легкими i теплими.
     - Господине Борисе! Що воно таке? Що з ним робити?
     - Це  велика степова хитрiсть.  Це,  щоб ти  знав, сир такий.  З  нього
вицiдили воду i висушили його. Зубами його й ведмiдь не розгризе. Його треба
покласти за  щоку i потихеньку  смоктати. Вiн  сильно кислий. Та оскомини не
набиває, як вiд кислиць. Сили добре додає в походi. I вiд спраги захищає. От
спробуй. Тiльки не забудь: гризти не можна, бо зуби поламаєш.
     Iлько взяв одну кульку i запхав за щоку.
     - Дякую, господине Борисе! Тiльки як воно зветься?
     - По-рiзному. Однi кажуть „твурог", iншi - „курт".
     - Ви по-їхньому вмiєте, правда?
     -  Якщо з  iновiрцем воюєш, торгуєш чи працюєш  - маєш його мову знати!
Ну, вчителю, бувайте!
     - Ходи з Богом! - Дiдусь перехрестив дивного гостя.
     Вiн же  скочив у  високе сiдло. Обернувся до собаки i щось йому  сказав
по-чужинецьки. Собака з мiсця пiдстрибнув i вмостився на крупi коня.
     Дiдусь аж змахнув смушками вiд захоплення:
     - От же гидолової вiри собака! Верхи на конi, бач, їздити навчений !
     Коник строкатий, гриватий потопав  нечутно пiщаним схилом до  шляху.  А
тодi  вже  по  колодах  дороги та  плахах мосту  забив копитами,  мов  бубон
закалатав.   Вершник  сидiв  на  ньому  розслаблено,  плечi  попустив,  руки
метелялись. Собака  ж  сидiв  на  крупi напружено,  здригаючись  вiд кожного
поштовху. Але на землю не зiскакував.
     - Ну що, онучку, справдi сушений сир розпускається в ротi?
     - Смокчу - дуже кислий, але язика не пече.
     - Бач, як воно: кожне плем'я має свою хитрiсть, щоб вижити в  свiтi. Ти
ось що, онучку. Вiзьми смушки та обережненько вiднеси їх  матерi. Нехай вона
до скринi покладе i перекладе зiллям, щоб мiль не завелась та  не знищила. I
можеш  гуляти.  Тiльки  не  забудь по Лиску  вчасно пiти. Та  за мною зайти,
допоможеш коробку тягти.
     Дiдусь обережно  згорнув  обидва  смушки  волосом у  середину,  один на
другий.
     - Дорогий  дарунок, ох дорогий! I  грiх вiдмовитись  було.  I брати  не
годилось.
     - Тому ви, дiдусю, жартували?
     - Ну й  прониза! I в кого  ти вдався,  що до всього  сам добираєш? Твоя
правда.  Бо якби той Борис сам випасав би овець та оберiгав їх, то так легко
не вiддав би смушки. А здобич - це як  у  костi вигране. Добре, йди,  та про
Микиту  матерi  не ляпай. Вона й так вiд його  чудасiй нагорювалась. Брехати
матерi -  грiх. Але пiдводити  матiр до гризот зайвих,  до слiз -  теж грiх.
Тому  передай матерi смушки  -  i швидше з двору.  Щоб  не було тобi спокуси
бовкнути зайве, а матерi - не мучити серце.
     Дiдусь потримав  сувiй  iз  смушкiв, Iлько перев'язав його налигачем  i
закинув за спину, а клiтку - в руку.
     - От собака в нього! От би менi такого собаку!
     - Дитино! Такий собака в мiстi нi до чого. З ним за зайцями, байбаками,
лисицями та  дрохвами  по полю скакати на  конi. Вiд спокiйного  життя  такi
собаки псуються i хирiють. Навiть здохнути можуть без руху. До такого собаки
потрiбен ще кiнь. От як!
     - Справдi. Я й не подумав... Ну, дiдусю, бувайте!
     Iлько,   як  завжди,   бiгцем   поспiшав   додому.   Клiтка   в   нього
розгойдувалась, а птах струшував приборканими крилами i починав переполохано
трiщати „тра-ра-ра-ра". Тодi  Iлько  стишив  ходу, i птах замовк. Аж у
спину почулося знайоме:
     - Егей! Це я!
     Iльковi велика  радiсть вiд того крику. Бо то був  Iванко.  Вiн найдалi
живе  на їхньому кутку. Чи найближче, якщо вiдмiряти  вiд  Житнього  торжка.
Значить, Iванко з батьком повернулись. Бо завтра ж i свято, i базарний день.
А Iванкiв батько нiколи не пропускає базарних днiв. Вiн все продає, i купує,
i мiняє одне на одне.  От i цього разу дiзнався, що на Росi та бiля Канева i
Треполя добрий врожай,  як нiколи! I  на пшеницю, i на просо, i на коноплi i
на  мак.  От як збiглось! Iванкiв  батько, розповiдав Iванко, позичив великi
грошi i поспiшив униз Днiпром. Тепер, виходить, повернувся.
     Хоч  Iльковi  треба  було  поспiшати  додому, вiн  повернувся  i  побiг
назустрiч товаришевi.
     Iванкове  волосся  за  цi  кiлька  днiв  ще  бiльше  вигорiло,  а  лице
потемнiшало, обвiтрилось.
     - Здорово був, бравий мандрiвцю!
     - Здоров був, славний тесля!
     - Твоя правда! Дивись: ось моя робота! А це - мiй скарб! - Iлько пiдняв
високо клiтку iз рябогрудим дроздом. Той з переляку голосно затрiскотiв.
     -  Де  ти його взяв? - У  Iванка  загорiлись  очi. -  Вiн  ручний? Люди
кажуть, що дрозда можна навчити говорити по-людському.
     - Вiн ще не ручний. Його Михайло тiльки вчора ввечерi принiс.
     - Звiдкiля принiс?
     - Я тобi хiба не казав, що наш вуй живе в лiсi на Сирцi? А дрозди ягоду
оббивають.  Михайло  та  вуй  удвох сiткою  їх  i  накрили!  Цього  чикотеня
поборкали: i крила, i нiжки. Тепер вiн мiй!
     - Дай менi - я понесу клiтку.
     - Бери, неси! - Iлько передав Iванковi клiтку.
     - Слухай, Iльку! А клiтка в тебе, як справжня!
     - Вона i є  справжня! Батько, дiд i Михайло порадились i сказали, що це
мiй перший древодєльський урок!
     -  Ти не  прибрiхуєш? - Поцiкавився  Iванко,  оглядаючи дрозда, а дрозд
схилив голову i наче його вивчав.
     - Коли я тобi прибрiхував? - Обурився Iлько. - Давай назад клiтку!
     - Та не сердись! То я так, для годиться. Не сердись.
     - Добре, не буду. I ходiмо швидше, бо менi треба матерi вiддати шкурки.
     - Чиї шкурки?
     - Дiдовi шкурки.
     - Таж твiй дiд тесля, древодєлець, а не кушнiр.
     - Якийсь дiдiв учень принiс дiдовi й сказав, що це дiдовi борг за старе
навчання.
     - А! Слухай, а вони дорогi, цi шкурки?
     - Слухай, звiдки я знаю?
     - Дай я подивлюсь на волос!
     - Ти або дрозда неси, або шкурки дивись.
     - Все,  все! Я краще дрозда  понесу!  -  Iванко пiдняв дрозда вгору,  i
зразу той тривожно затрiскотiв „тра-ра-ра-ра".
     - Iванку! Не полохай його, бо заберу!
     - Хiба я його наполохав?
     -  Як  дрозди  наполоханi, вони  отако  трiскотять.  Ти мене на  вулицi
зачекай, я зараз! - Iлько натиснув на  кривий важiль-рукiв'я, i хвiртка сама
вiдiйшла. Хлопчик перескочив через високий порiг i прослизнув на подвiр'я.
     - Мамо! Ось дiдовi один чоловiк принiс давнiй борг! А дiд сказали, що я
вiднiс швидше вам. Дiдусь там порається коло човна, а  я  пiду на пасовище i
заберу Лиску.
     - Стiй,  стiй! Що з твоєю щокою? Тобi  що, зуби вибили? Чи чиряк раптом
вискочив? - Дуже занепокоїлась мати.
     - Нi,  мамо, то той  чоловiк  пригостив мене сухим сиром. От я  його  й
смокчу.
     - Таке вигадаєш! Сухого сиру не буває!
     - Мамо, то половецький сир.
     - Ану виплюнь, бо ще отруїшся!
     - Мамо,  та  що ви  таке кажете? Вiн  дуже  кислий, але язика  не пече,
оскомини не буде. Мамо, дайте менi грушок-падалок!
     - За другу щоку запхаєш, щоб солодше було?
     - Нi, я Iванка хочу пригостити.
     -  Що,  вже „купцi"  нашi  повернулись? Як  скупились,  Iванко не
казав?
     - Нi, ще не казав.
     - То спитай!
     - Добре мамо! То я вiзьму трохи грушок та побiжу швиденько.
     - Авже! Хiба хто бiгає помаленьку? Iди, та не забарись Лиску зустрiти.
     - Мамо, ви мене не слухали. Я ж вам сказав, що зараз пiду на пасовище i
звiдтiля заберу Лиску.
     - Добре, добре. Бери грушки та тiкай з хати.
     Iлько полишив  на лавi  сувiй зi смушкiв, забрав  налигач,  вхопив  двi
жменi грушок i ще спромiгся стягти з кiлка  в сiнях стару  полотняну торбу i
вибiг на вулицю.
     Iванко  сiв  над рiвчаком  i  просовував  дроздовi  зеленого  коника  з
обiрваними ногами. Дрозд здзьобав комаху.
     -  А ти  казав, що вiн не  вчений!  - Радiсно сповiстив Iванко. - Вiн у
мене другого коника з'їдає.
     -  Голод не  тiтка!  Навчить  коржi  з  салом  їсти.  Ось тобi  грушки,
пригощайся. Та ходiмо швидше - треба все на пасовищi зробити.
     - Слухай, Iльку, грушi ж ще не свяченi. Я не їстиму.
     - Це грушi-падалки. А святять тi грушi, яблука, що з саду-вертограду. I
дикий  мак-самосiйку не святять. Бо вiн окремо  для заговору  проти нечистої
сили. Їж, вони солодкi, як мед. Бо мед ще сьогоднi не можна їсти.
     - А ти чого грушок сам не їси?
     - Бо я смокчу сухий сир - курт.
     -  Ну, тодi я  їстиму грушки. -  Згодився Iванко, поставивши клiтку  та
перебираючи в Iлька грушки. - А для чого ти торбу взяв?
     - Бачиш, птах  -  це  вже  якесь та  моє господарство. А в господарствi
птиця i худоба  мають  бути нагодованi.  Там, на пасовищi, пiд  Щекавицею та
Юрковицею  ожина справжнiми  нетрями розрослася. Вже  багато стиглої. От я й
назбираю для нього ягiд. Вишень же в мене нема.
     Iванко з'їв кiлька грушок i виголосив:
     -  Справдi,  грушки, як  мед.  Тiтка  з Бiлгорода  приносила.  Набагато
бiльшi, але не такi. Цi дрiбнi,  та солодкi,  як крихта меду. - Потiм Iванко
озирнувся  на всi боки,  а вони вже  пiдходили  до  мосту,  i  зашепотiв  зi
страшним  притиском,  просто засичав: - Знаєш, я  тобi  таку велику таємницю
розповiм, що  ти навiть  i  не здогадуєшся! - I просто  вперся лицем  в лице
Iлька.
     Вiн вiд несподiванки  здригнувся всiм тiлом i вiдсахнувся вiд товариша.
А той радiсно зашепотiв, наступаючи на Iлька:
     - Бач, чим бiльша таємниця, тим вона страшнiша! Бач, ти вже злякався! -
Радiв   Iванко   i   розмахував  клiткою.  Дрозд-чикотень  вкотре   налякано
затрiщав-застрекотав.
     -  Iванку!  -  Вже опанувавши  себе, сказав Iлько. -  Давай  я  нестиму
клiтку, а ти поїси грушки. Я ж для тебе старався...
     - Грушки я доїм потiм. Я тобi хочу розповiсти одну страшну таємницю.
     Iлько  вже  подумав:  „Як вiн менi розповiсть свою  таємницю, тим
пак, страшну, то тодi й я йому маю розповiсти. Бо  я його справжнiй друг. Та
цього неможна зробити, бо з усiма нами трапиться бiда. Яка завгодно!"
     I тодi Iлько винайшов спосiб, як встерегтися:
     - Ти комусь давав слово, що мовчатимеш? Чи ти клявся  i божився,  хрест
цiлував?
     - Нi... - Знiяковiв Iванко. А далi вiв своє: - Але це таємниця страшна,
бо все робилося таємно. Ми були i в Треполi, i в Халеп плавали.  Ми найпершi
там були i набрали найкращої пшеницi. А тодi спустились до Росi. I там узяли
найкраще просо. А батько мiй з купцями iз Переяславля змовився, i вони  йому
кiлька корчаг солi продали. I до устя Росi приїхали торки. I батько в них за
ножi та стрiли такi килими обмiняв, що й у самого  князя у Вишгородi у  його
златоверхому палацi нема. - Iванко так поспiшав все сказати, що йому духу не
стало. I вiн замовк.
     -  Та яка  ж  тут таємниця? Всi, хто  може, дiстають сiль  потайки  вiд
княжих тiунiв, мечникiв та стражникiв.
     -  Е-е!  -  Знов  завiвся  Iванко.  -  Це  тiльки  початок. Ми  добряче
повантажились. Але нам пощастило  -  цiлу добу вiяв низовий вiтер. Наш човен
на веслах та пiд вiтрилом йшов угору по  Днiпру, так само, як ми спускались.
I нам ще пощастило, що батько взяв одного рибалку. I той знав всi одмiлини i
броди вгору по Золотчi до Долобського озера.
     - Ну, це хитрiсть! А не таємниця.  Бо там течiя слабша, нiж у Днiпрi, i
легко йти на пiвнiч вгору.
     - А от i не вгадав. Таємниця в тому, що в Долобськiм озерi при Чорториї
нас  чекали новгородськi купцi.  Вони туди таємно  прибули на  чернiгiвських
човнах. I там батько продав їм  за дзвiнке срiбло i корчаги  з  пшеницею,  i
кулi з просом, i половецькi килими. Правда, один лишили собi.
     - То де ж таємниця?
     - Таємниця в тому, дурний ти, Iльку, що бiльш як половину товару батько
продав по найвищiй цiнi за  чисте нiмецьке срiбло. I не  сплатив жодної куни
базарного мита! Тепер  у  батька стiльки  срiбла,  що вiн зможе  на  Покрову
поставити   могорич  купцям-братчикам  iз  церкви  Богородицi  на   Торжищi.
Таємниця, що  новгородцi  вiдбули вже  до Риги, i нiхто  не скаже, що звiдки
вони взяли. От присягнись, що ти нiкому не розповiси цю таємницю!
     - Чого i кому менi про купецькi хитрощi говорити?  Купцi - то  купцi. А
ми - теслi, древодєли. Нам купецькi таємницi нi до чого...
     - То ото ти такий друг, що не хочеш присягнутися, що збережеш таємницю?
     - Я тобi друг, Iванку! I заприсягаюсь, ось тобi, цiлую хреста! -  Iлько
витяг з-за пазухи малесенький мiдний хрестик на мiцнiй шовковiй шворцi. - Не
скажу нiкому вашої купецької таємницi!
     - От тепер ти менi товариш! - Iванко аж стукнув товариша по плечу. - Бо
менi так кортiло комусь таємницю розповiсти. I щоб нiхто не виказав. Тепер я
такий щасливий! Дай, я знов понесу клiтку!
     -  Ти з'їж  грушки, бо оно  вже Оболонська брама. За нею  нам треба  до
працi братись.
     Iванко ласував падалками, а Iлько все смоктав  свiй „турог" чи то
„курт".
     На  брамi один зi стражникiв пожартував, бо нiкого  не було в цей тихий
передвечiрнiй час, i вiн нудився вiд неробства.
     - Дрозда повели на леваду попасати?
     - Ага! - Вiдгукнувся Iванко. - Попасемо його з коровами,  може, з нього
буде пташине молоко.
     - Го-го-го! - Зареготався весело стражник. - Оце пiшли дiтки язикатi та
меткi. Їй же,  ми такими не були! - Вiн ще щось говорив, враз вiдiйшовши вiд
дрiмоти.
     А хлопцi  вже  поспiшали через витолочене  тирло туди,  куди показувала
тiнь вiд могутнього самотнього явора. Схили пагорбiв, що пiдпирали Щекавицю,
були крутi та порiзанi ярками.  Що туди нi будуватись, нi сади  зводити,  нi
випасати  худобу не пiдходило. Зате тут  все обплетено колючими довжелезними
пагонами  ожини  i на гребенях крутих грудiв, i  в  опадках.  Навiть  колючi
терновi кущi  пооблiплювали  незлiченнi колючi вервечки  ожини.  Ягоди рясно
вродили.  Хоча чорних, сизо-синiх, достиглих  було  небагато. Зате  тернових
ягiд, глоду i порожевiлої шипшини, здавалось, було не менше, нiж листя.
     Хлопцям  доводилось  обережно  пiдходити до кожного  сплетiння ожинових
лоз. Колючки на ожинi  здоровеннi. I всi загнутi  назад, як гачки. Навiть на
листi  знизу малесенькi  колючки. Але як влiзуть  у  тiло,  то вiдчуєш  бiль
зовсiм не слабенький! Ще й треба було так рухатись, щоб колючки не  роздерли
нi штанiв,  нi сорочки. Але таки Iльковi один пагiн вчепився зразу по всьому
подолу сорочки. I тодi Iлько одразу згадав того городника дiдового Бориса. У
нього пiд каптаном  сорочка  була  заправлена в  сiрi вовнянi штани. Поперек
перетягнуто широким шкiряним ременем. Аж на двi окремi пряжки! От такi штани
i сорочка, заправлена в  них,  були б у  цьому  ожиновому „саду"  дуже
доречнi. Iванковi  бiльше пощастило - вiн тiльки трохи подер закасаний лiвий
рукав. Хоча стиглих ягiд  було менше, нiж зелених, та коли ще було далеко до
заходу сонця, як хлопчаки набрали повну торбу ожини. Як ожина була достигла,
то пустила  сiк,  i на старiй сiрiй торбi з'явились темно  пурпуровi  плями.
Довелося Iльковi зняти торбу з плеча i нести в руцi.
     - Що будемо робити? - Спитав Iванко,  коли наповнили торбу, а часу було
ще доволi.
     - Ходiмо ще до тої ковбанi в лозах.
     - Що там такого?
     - Там є або в'юни, або карасi. Як карасi, то ми їх руками вiзьмемо.
     - А якщо там тiльки в'юни?
     -  Тодi  пiдемо  з  порожнiми  руками.  В'юн  у такiй  мочаринi  завжди
вислизне. Його тiльки корзиною та сiткою-саком можна вигрести з намулу.
     Та тiльки вони дiйшли до заростей лози навколо малесенького плеса води,
як вiд Стовп'я, з боку почув переливчастий свист.
     - Iльку! Iльку! Ходи-но сюди! - почулося за свистом.
     Не було  сумнiву:  голос, тим паче, переливчастий  свист -  то  Микита.
Старший брат, знаменитий жартiвник, хитрун i силач!
     Хлопцi обернулись i побачили, що вздовж валу пiд Стовп'ям, саме на межi
блакитної тiнi та золотого сонячного промiння на левадi, посувається людська
постать. Ще бiльш чудернацька, нiж брат Михайло пiд копицею зiлля. На плечi,
з-за спини Микитi, налягали загнутi держаки ношi. На ношi, за спиною Микити,
лежало поперек два важких, тугих повних мiхи. Микита  притримував за держаки
ношi, а на  передплiччях  мав надягнутi  петлi. На лiвицi  - петлю вiд ручки
здоровенного  вузькогорлого  глека.  На правицi -  шворку вiд силки в'ялених
щучок.
     Iшов Микита не поволi i не швидко, а так, як кiнь на доброму кроцi.
     - Слухай, - спитав на  бiгу Iванко, - вiн що, отак-о свистить голосно i
без пальцiв?!
     - Певно, що без пальцiв! Не може ж вiн „козли" вiдпустити.
     - А якщо його попрохати - вiн ще раз засвистить?
     -  Попрохай, щоб  засвистiв!  -  Вiдповiв на бiгу Iлько.  Вiд  бiгу  та
голосної розмови чикотень знов наполохано затрiскотiв. Але хлопцi не стишили
бiгу.
     -  Здоров,  брате!  - Пiдскочив Iлько  до Микити,  розмахуючи плямистою
торбою.
     -  Добрий день вам, господине  Микито! - Iз поклоном привiтався Iванко.
Це вже певно, що його так батько вишколив.
     - Здоровi були, розбiйники! - Говорив Микита,  пружно  ступаючи  новими
сап'яновими  чоботами по короткiй, обскубанiй,  витолоченiй травi. - Ви чого
туди поперлися?
     - Я думав, може, там карасi є... - Пояснив невпевнено Iлько.
     - А я думаю, що там мають бути кiлька добрих линiв. Там мiсце глибоке i
вузьке. Туди дiти не лазять, а дорослi зi снастю сюди не тямлять  попхатись.
Завтра чи позавтра щось витягнемо з колдобини. Але  поки що на пiсний день у
нас є - ось! То ж без мене туди не пхайтесь! Зрозумiли? - Сказав гостро, але
з веселою посмiшкою  Микита. В  коли вiн посмiхнувся, верхня  губа  праворуч
задерлась  у нього  трохи вище.  I  Зблиснуло  гостре  iкло,  трохи бiльше i
кривiше, нiж зазвичай.
     „Ось чого  брата Микиту половцi  назвали Тихим Вовком!" Звичайно,
таке сказати вголос Iлько i гадки не мав.
     - Ви свистiли без пальцiв? - Все ж таки насмiлився спитати Iванко.
     - Без пальцiв. Можна  i  з  пальцями з обох рук, можна i з однiєї руки.
Можна з двох пальцiв, якщо скласти їх кiльцем.
     -  А  ви могли б засвистiти ще  раз,  тiльки з  пальцями?  - Посмiлiшав
Iванко, забiгаючи вперед та зазираючи в обличчя Микитi.
     -  Чому  нi?  Можна!  Ти  потримаєш  ношi  з  мiхами,  а  я  свисну   в
„кiльце". Добре?
     - Е нi! Я i з мiсця не посуну тi ношi.
     - Тодi  дочекаємось, коли ти  зможеш  потримати ношi. А сьогоднi пiдемо
додому без свисту. Ходiмо, хлопцi?
     - Е нi, Микито, я ж прийшов Лиску забрати з череди.
     - А дiвчата?
     - Та вони вже забирали.
     - Добре.  Iди одразу i забирай Лиску з череди,  не  гай часу. Щось тобi
буде.  -  Сказав  Микита  i  таким  самим  кроком  продовжив  свою  ходу  до
Оболонської брами.
     А Iльковi, коли  пригнав  їхню  корову,  руду  Лиску,  було  ось що: на
призьбi  рiд  вiкном  стояв  мережаний пастуший рiжок.  Iз  тонким  плетеним
шкiряним ремiнцем, щоб носити через плече.
     -  Щоб  грав,   як  Лиску  в  череду  гнатимеш.  Пищик  у  ньому  добре
вiдрихтований. Звук чистий, не шерхотить, а так, як треба. Дiрочка теж є. То
можеш i якусь пiсеньку пiдiбрати. I свого чикотеня навчити.
     Iлько подякував, схопив  рiжок  i побiг у хату, щоб задудiти сестрам  i
матерi.
     Та  в  хатi  сестрам i матерi  було не  до  Iлькового  рiжка.  Жiноцтво
пiдмазувало  рудою глиною  пiч  та запiчок. Бiлою глиною  поновлювало  тиньк
навколо чiльних вiкон. Вишкрябувало широку липову стiльницю.
     - Iльку! - Покликала вiд  печi  матiнка. -  Вiзьми в  сiнях  iз  козуба
горщик iз киселем. Та налий  собi кухоль  кисляку та  вiзьми шмат перепiчки!
Вечеряй надворi, бо нам тут ще треба поприбиратись. Зрозумiв?
     - Ага, зрозумiв!
     - Ану, ану, зачекай. Що це ще в тебе таке на сорочцi та на штанях?
     - Та то те... ну, воно... ожина... ягода.
     - Як  будеш неохайним  - змушу, щоб сам  у жлуктi  свої сорочки  золив.
Будеш у мене за дiвку! - Пригрозила мати.
     Голос у матiнки був сердитий, тому Iлько злякався i сказав:
     - Нi, нi! То випадково. Я не дотямив, що ягода потече. Бiльше такого не
буде!
     - Ну, дивись менi. - Пробурчала мати i знову взялась за вiхоть.
     Iлько винiс свою вечерю на двiр. Поставив на призьбу i  почав  ласувати
киселем. Поруч - клiтка з птахом. Батько, дiдусь, Микита i Михайло сидiли на
призьбi ближче  до  рогу  хати. Сьорбали iз  глиняних кухлiв  пиво. I  запах
солоду i хмелю розпливався над подвiр'ям. Навiть гострий рибний дух в'ялених
щук не перебивав його.
     Батько запитував, а Микита неквапно вiдповiдав.
     - То скiльки ви каменю привезли?
     -  Дайте  порахую. Вони приготували сорок возiв. Правда,  збрехали.  Бо
було не сорок, а тридцять сiм. То ми ще додовбали десять повних возiв. Через
той камiнь гризлись їхнiй боярин i наш тiун.
     - Що, з вами княжий тiун попхався?
     - Повiз грошi боярину за камiнь.
     - Певно, що й чернiгiвському князю мито вiдкинули.
     - Авже. Чернiгiвськi ще й за обiстку кожного киянина здерли. А тiун нам
за це не додав.
     - От п'явки!  - Не втримався Михайло i  вдарив  кулаком по колбану,  по
дошцi.
     - Тихше, онучку! Ти що, од пива сп'янiв?
     - Дiду, ви що?! Та я з семи кухлiв меду не п'янiю!
     -  Тому  й  не  шарпайся,  як  не  п'яний.  Теж  менi,  очi  вiдкрив  -
„п'явки".  Ми що, цього не знаємо?!  - Зауважив  батько.  - А ти скажи
нам, Микито, що, сьогоднi i розвантажили лодiю?
     - Тату, Бог з вами! Пiсля обiду до Iллiнських притискiв причалили. Ще ж
треба i з вiзниками домовитись, i з носiями з Торжища поторгуватись.
     - Так у  князя стiльки  коней, конюхiв  та холопiв!  Чого  йому наймати
людей вiльних? - Здивувався дiдусь.
     - Дiдусю, князь так напхався тим срiблом  за  соляне мито та за збiжжя,
та за  рибу,  що  йому  дешевше найняти вiльних бiдакiв.  А  своїх  же треба
вiдiрвати  вiд княжих хуторiв  i  привести до  Києва.  I холопiв-рабiв треба
годувати за свiй кошт. I  коней своїх кому охота  на Гору по Боричеву узвозу
мучити?
     - Тодi, онучку, сходи до нашого старости Стефана, тобто  вiзника. Скажи
йому, що лодiя з вапняком прибула. Може, вiн ще  не знає. Може, i вiн захоче
якусь куну заробити. - Звернувся до Микити дiдусь.
     -  Ми  зi  Стефаном   при  мостi  зустрiлись.  Не  пiде  вiн  на  князя
горбатитись, кобилу  свою мордувати. Ми з ним домовились,  що  вiн нам  сiно
привезе для Лиски. Казав, хороше сiно, лiсове. За Дорогожичами. У понедiлок,
казав, або коли.
     - Нi, Микито! Понедiлок - поганий день.  Краще у вiвторок! - Постановив
батько. - Ходiмо, тату, бо ви вже куняєте. Стомились ви, тату, того човна до
блиску доводячи.
     -  Авжеж.  Зате  Микита  на  ньому  летiтиме  по  днiпровому  плесу!  -
Виправдовувався дiдусь, спираючись на батькову руку.
     -  Ну,  а ми пiшли до громади! - Сказав Микита, легенько пiдводячись iз
призьби. Наче це не вiн аж з Почайни  тягнув  на собi десять пудiв добiрного
жита.
     Повз них проходили мати, Катерина та  Марiя.  Йшли до мовницi. Там вже,
коли  це  тiльки Iлько пригнав Лиску, розпалили пiчурку-кам'янку. Iлько,  ще
коли  вони проходили з великим глиняним лiхтарем, подумав: „I як  вони
там  утрьох будуть митись?" Як вони  з  дiдом  миються, то  їм,  найменшим у
родинi, i то тiсно! Але мовниця у них справна, хоч i найменша на кутку.
     Микита  затримався на  хвильку, допиваючи кухоль з  пивом. Шматок  щуки
вiддав  Iльковi.  Сам  же добув з  калити кiлька сухих ягiд  ялiвцю  i почав
жувати. Щоб  смолистим ялiвцем  перебити дух  риби  i  пива. „Значить,
пiшов до дiвчат на гульки," - чiтко визначив Iлько.
     Хоч Iлько  вже майже кiнчав  допивати кисляк, i хоча  казали, що рибу й
молоко  не можна мiшати, вiн таки почав дерти шматок  щуки. Що  пиво, вино i
хмiльний  мед  не можна  й куштувати,  це -  закон.  Але  Iльковi  закортiло
понюхати,  як то гарно  хмiль  пахне.  Вiн  вiдкрив липовий  рiзний  чiп  iз
вузького горла широкопузого  великого  глека. I в нiс вдарили солодкi випари
хмiльного напою.
     I раптом вiн почув, що  рипнула хвiртка  на бiгунах,  у когось за  його
спиною пiд каблуком  трiсла щепа.  Вiн обернувся i...  зацiпенiв вiд жаху. У
майже нiчних сутiнках на двiр пролiз череватий торгiвець iз притискiв, а  за
ним  у  хвiртку  перескакував  його  прикажчик.  Вiд  страху  вiн  не мiг  i
пiдвестися,  нi скочити  кудись вiд нападникiв. А вони вже  над ним. Схопили
його за  лiву  i праву руки, перекинули клiтку,  потрощили  миску  на землi.
Дихали на нього чи то винним духом, чи то любистком, i сичали! Власне, сичав
прикажчик:
     - Де золота перлина? Я все чув, як ти батьковi  кричав про намистину! А
потiм  приповз  цей прониза,  нишпорка  церковна, що скрiзь все вивiдує!  Ти
думаєш, що менi вгорi через заволоку не  було чути, що вiн каже? Хiба не вiн
сказав: „Це  золота  перлина!"  I я т-тебе, сучий вишкребок, питаю! Де
пер-ли-на?
     I  раптом в Iлька прорiзався  голос, вiдпустило  ноги, i вiн рвонувся i
заверещав: „Не знаю! Не знаю! Не знаю!"
     У вiдповiдь вiн почув материн голос:
     - Iльку, прокинься!
     Iлько   розклiпив  очi  i   побачив  перед  собою  глечик  з-пiд  пива,
перекинутий кухлик  iз рештками кисляку.  Клiтку  iз чикотнем, що наполохано
стрибав у  клiтцi i трiскотiв по-своєму. На все те падало  червоне  свiтло з
глиняного великого лiхтаря.
     - Що тобi, дитино, наснилося? Чого ти верещав?
     Iлько протер очi та пiдвiвся на рiвнi ноги. Його хитало.
     - Ти часом пива не скуштував? Ану дихни!
     Iлько дихнув.
     - Та нi,  наче нiчого, - сказала мати Iльковим сестрам, що  вони стояли
за нею. - Що тобi снилось?
     - Менi наснилось, що мене схопили  двоє злодiїв i почали випитувати, де
я сховав золото.
     - Ой  синку. Коли золото сниться, то не до хорошого. Господи, спаси нас
i  сохрани! - Мати перехрестилась, а за  нею  й дiвчата. - Все, дiти, ходiмо
спати.  Час  уже пiзнiй,  а завтра рано вставати.  Бо завтра  добре свято  -
Маковiя.  Уже  i медом,  i  яблучками  поласуємо.  Ходiмо,  дiти, ходiмо!  -
Говорила матiнка вже заспокоєним  лагiдним голосом.  I  посвiтила їм, високо
пiднявши лiхтаря.  I всi вони тихо, навшпиньки  зайшли до хати. У сiнях, пiд
кожухами, посвистував вiдкритим ротом дiдусь.
     У хатi було чути сильне, рiвне дихання батька.



     П'ятниця

     Прокинувся  Iлько  ще  вдосвiта.  Бо  через  волокове   вiконце  тiльки
прохолодне свiже повiтря  потихеньку вливалося. Всi ще спали,  крiм матiнки.
Вона поставила на  верху мисника тонесеньку свiчечку. Легенький вогник  ледь
освiтлював всю iстобку. Мати стояла на порозi. Вдягнена святково: у намiтцi,
у свитинi бiлiй,  при вишитiй фартушинi та  в святковому зеленому черевiї на
ногах. Онучi  бiлi, полотнянi,  були перевитi  тонкими червоними сап'яновими
пасочками.  У  лiвiй руцi вона  тримала пласку, чорну i  лощену, чашу. З неї
щось брала пучками пальцiв правицi i тодi кидала поперед себе.
     „Та це дикий мак-самосiйка!"
     Мати  набирала й набирала з  чашi той найдрiбнiший  мак i все  сипала i
сипала  перед  собою по  хатi.  Та не  було  чутно,  як  падає на  вичищенi,
вискобленi дошки  пiдлоги це  дрiбнюсiньке,  наче справжнiй пил, насiннячко.
Затим  мати  пiшла тихо-тихо  по  хатi по колу.  Але проти  сонця.  I сипала
зернятка маковi  у всi закапелки:  i пiд  лаву, i пiд ослони, пiд  пiл,  пiд
скринi, у запiчок. Матiнка мовчала, не розтуляла рота.  Проте Iлько наче чув
її впевнений голос:
     - Якщо зла сила залiзе до хати, то  вона зразу кинеться заговорений мак
збирати. Поки вона всi зернятка не збере, то не зупиниться. I так змориться,
що в неї не буде  вже  сили, щоб зробити  якесь своє зло. I тодi вона з усiм
тим дрiбним маком пiде геть, нiчого не заподiявши!
     Iлько принишк i не ворушився,  щоб не зiпсувати  матерi замовляння  вiд
злої сили. Та, не дочекавшись, поки вона закiнчить свою таємну  справу, знов
мiцно заснув.
     Розбудила його  мати,  коли  вже все в  хатi  рухалось,  говорило.  Вже
починалось свято.
     Сестри   чепурились,   поправляли  на  собi   разки   скляного  намиста
мальованого, дзвонили дукачами  срiбляниками, примiряли, яку  краще  стрiчку
вплести  у волосся: червону, чи  блакитну, чи зелену. На лавi вже стояли два
кошики з яблучками  та медовим забоценем у зеленiй  полив'янiй мисцi. Тонкий
запах  яблук перебивався мiцним духом василькiв, любистку,  свiжої м'яти  та
чебрецю.  Розкiшний снiп макових стеблин  з величезними вохристими макiвками
було  ув'язано  ликовою  стрiчкою.  Окремий снопик  волотей проса,  колоскiв
ячменю, жита i пшеницi.
     У  сiнях  двигтiли жорна, просто гули,  наче кола  з гори  котились. Це
Микита ганяв жорна, бо Катерина збиралась до церкви.
     Батько  щось там  цюкав на  дворi,  а  дiдусь щось  йому говорив,  наче
керував.
     Михайла не було - вже подався кудись на Торжок.
     -  Давай,  дитино!  Вiдганяй  корову  та не  барись! Ти  й так  заспав.
Вiдженеш, тодi поснiдаєш.
     - Мамо! Та менi ж треба напоїти i нагодувати чикотня!
     -  Поки ти спав, дiвчата його  i  напоїли, i нагодували  ожиною. Отам в
сiнях повiсили на кiлочку. Подалi  вiд  полички i ляди,  що  Мурка  його  не
пожерла.
     - Спасибi, сестрички! - Привiтав дiвчат малий  i  кинувся  на подвiр'я.
Навiть вмиватися часу не було. Бо чув, що вже жiночi голоси вiддаляються вiд
їхнього двору до мосту. То тiтки з їхньої вулицi вiдганяли корiв на Оболонь.
А вони завжди були позаду Iлька, коли вiн вiдводив Лиску.
     Як вже вiдчинив ворота, у спину почув вiд матерi:
     - Не барись при чередi! Тобi сьогоднi мак терти.
     Iлько  ледь не  пiдстрибнув  вiд  радостi.  Бо  з  усiх  ласощiв  Iлько
найбiльше любив мак iз медом.
     Iлько пiдганяв Лиску, щоб вона йшла швидше, бо  не хотiв, щоб стражники
бачили, що вiн спiзнився.
     Та Лиску можна було не пiдганяти,  бо вона, як побачила  та почула  тих
корiв, що завжди йшли за нею, то сама побiгла їх  наздогнати i випередити. I
таки випередила.
     Бiля  Оболонської брами вiн  зiткнувся  з  Iванком.  Вiн  сьогоднi  теж
вiдганяв  корову. Хоча  пiсля того, що  з  ним сталось того року, мати рiдко
посилала його в череду.
     Назад друзi вже поспiшали разом.
     -  Що, погуляємо сьогоднi? -  Спитав Iлько. -  Я оце  мак натру, вичищу
клiтку - i вiльний. Згода?
     -  Е, я б теж  хотiв, та  батько хоче оце в монастир  пiти  зi  мною. I
каменяру пiднос зробити: макiвок,  меду з коржами та  горщик кашi. Ну, як на
Маковiя годиться.
     - Яблука хiба не понесеш?
     - То буде на Спаса. Бо батько  каже, що за один раз всi добра не несуть
у пiднос. Бо не цiнуватимуть.
     -  А-а-а... - Подивувався Iлько цiй мудростi спритного торгiвця. - А по
обiдi вийдеш?
     - Хiба я знаю, коли ми повернемось?
     - Тодi ми завтра добре погуляємо. Може, Микита з нами до  ковбанi пiде.
Як вiн сказав - там має щось бути!
     Вони  вже перебiгли  мiст i побачили, що до човна  спускаються дiдусь i
батько. Дiдусь нiс якусь палицю, обмотану якимось вiхтем. Батько тер їхнього
найбiльшого  казана,  Клепаного  iз  мiдних  пластин  iз   товстою  залiзною
дужкою-ручкою.  Трохи  оддалiк iшли  Микита  i Михайло.  Вони  несли  круглу
корзину  iз мiцних прутiв та  козуб. З козуба стирчали  вгору  кiнцi кiлькох
дерев'яних дуг. „Та то  ж опруги для Микитиного човна!"  -  здогадався
Iлько.
     Коли вже  вони  перебiгли мiсток,  то  Микита обернувся  до  хлопцiв  i
покликав:
     - Iльку! А бiгай-но сюди!
     - Ну, Iванку, бувай. Увечерi на тирлi зустрiнемось! - I подався вниз по
короткому схилу до старших.
     Але говорив з ним не Микита, а батько:
     - Що тобi мати загадала?
     - Тiльки мак терти.
     - Тодi, як закiнчиш iз маком, зразу сюди. Зрозумiв?
     - Зрозумiв, -  закивав  головою Iлько i  перелякався.  Бо  так у батька
голос злегка сiв, коли вони зi Стефаном говорили про перлину.
     I побiг Iлько чимдуж до рiдного двору.
     У  сiнях зазирнув до чикотня. Той щось намагався  видовбати  iз ликової
шворки-перевязi.  Але  це не  злякало  Iлька:  у дрозда дзьоб не дятла  i не
дубоноса. Не продовбає прутикiв лiщини i не перекусить липового лубу.
     На лавi на покуттi  вже стояла  велика  неполив'яна  макiтра.  Прикрита
згори шматом великим липового лубу. На лубовi лежав добрий грушевий макогон.
Iлько  торкнувся макiтри  -  ще гаряченько.  Це мати  залила окропом  макове
зерня,  випущене iз великих  головок. Але порожнi  маковi головки на  довгих
стеблинах гарливо пов'язала i  повiсила бiля мисника. Якщо головки заварити,
та  добре настояти, той вiдвар полегшує  зубний бiль. Це дiдусь п'є. В iнших
iз зубами поки що все гаразд.
     I  ще  Iлько  зауважив:  побiленi  вчора  стiни  навколо   вiкон   були
розмальованi червоними квiтками. Коло одного вiкна квiтки - як зiрочки, коло
другого - як  волошки. Коло третього -  кружальця, як би  ягiдки. I всi вони
однакової величини.
     - Мамо! Це Марiя малювала? Як вона одне в одне вгадала?
     -  Бач,  синку,  ти  проспав.  То  вони  удвох з  Катериною вигадували.
Нарiзали рiвненько буряк, як печатку велику. Вичавили з другого сiк. Вмочили
туди бурякову  печатку,  а потiм прикладали до  глини. Але досить  балакати.
Берися за макогона i дави мак. Поки не вичахнув!
     Iлько миттю вмостився на лавi,  поставив межи нiг теплу макiтру.  Добре
її стиснув колiнами i  заходився терти мак у цiй неполив'янiй макiтрi. Бо  в
полив'янiй макiтрi  стiнки  слизькi,  як  скло. Тiльки  ганяв  би  макогоном
зернятка. I нiякого дiла. А ця макiтра не тiльки неполив'яна,  а  й зроблена
на замовлення, щоб вона була  мiцна i зерниста. Щоб  можна було  в нiй терти
конопляне сiм'я  i  на  молочко,  i  на урду,  та  пшоно на рiдке  тiсто для
пшоняних найсмачнiших у свiтi млинцiв.
     Твердий грушевий макогiн добре слухався Iлькових  пальцiв, але спочатку
нiчого не вiдбувалось iз гарячим i темним маковим зерням. Не пiддавався мак,
як  не старався  хлопчик. Та якось непомiтно темний мак  почав  потроху наче
м'якшати. На днi макiтри  почало  з'являтись бiлувате  молочко. А  далi  все
бiльше i бiльше.
     Пiдiйшла Iлькова  мати. Зачерпнула  ложечкою тертий  мак.  Покуштувала,
посмакувала.
     -  Добре впорався!  Вiзьми ложку маку та  бiгай-гуляй. Тiльки не прогав
часу за Лискою iти.
     Цього Iльковi тiльки й треба було!
     Але вiн вирiшив, що не може йти  отак  з дому, не вхопивши чогось, крiм
маку.
     - Мамо! Дайте менi балабушку, бо я їсти хочу.
     - Ой горе! - Сплеснула мати  руками. -  Я оце  закрутилася  коло  своєї
„кузнi",  що  й  про  дитину забула! - I  вона  витягла з печi  велику
прямокутну глиняну сковороду.  Там рядком стояли рум'янi, лискучi  пампушки.
Мати щедро вiдламала аж двi та, дуючи на пальцi, перекинула їх на вискоблену
стiльницю. Вмочила вiхоть  у масленицю i  помастила згори конопляною пахучою
олiєю. Та е кописточкою додала згори товченого часнику.
     Iлько схопив одну, але обпiк пальцi.
     -  Не поспiшай! То в мене, коло  мого „горнила", пальцi звичнi до
вогню та жару. Зачекай, поки вичахне!
     - Мамо, я хочу швидше пiти погуляти!
     - Ну, то бери оно  кришку вiд коробки, клади їх туди i бiгай! Тiльки не
дiлись з хлопчаками. Нехай вони тебе хоч раз пригостять.
     - Мамо! Та вони ж голота. Та  не переймайтесь: нiкого нi на вулицi,  нi
бiля мосту немає.
     Iлько поклав  пампушки в  берестяну кришку.  А  матiнка розщедрилась  i
додала ще одну!
     Але  Iлько помилився: на вулицi  вже були Пузирi.  Вони йшли оддалiк за
сестрами  Катериною  та  Марiєю.  „Ага,  сучi сини! Щоб  не  прогавити
обiцяних   освячених   яблук   i   макiвок,"   -   зразу   змикитив   Iлько.
„Доведеться попрохати у сестер i яблук, i маку,  щоб цi злиднi за мною
не поперлись до човна!
     Iлько змiнив свiй шлях i пiдбiг до сестер.
     - Ви вже освятили?
     -  То хiба не бачиш? - Вiдповiла Катерина, вся така розцвiла i  осяяна.
Як квiтки, що вона в снопику несла.
     -  Тепер  можеш  i  яблуками,  i  грушами ласувати!  -  Сказала  Марiя,
витягаючи з  кошика  зразу  в однiй руцi два  яблучка i  двi грушi. I просто
запхала Iльковi за пазуху.
     -  Я мак тер! Мати сказала  - добре! Тепер мати пампушки пече... Катрю,
дай менi хоч двi макiвки.
     Сестри перезирнулись i видiлили Iльковi двi найбiльшi макiвки.
     - Спасибi! Тепер я поласую! - Iлько зразу повернув на стежку i неквапно
пiшов до рiчки. Навмисне потроху йшов, щоб  його наздогнали  Пузирi.  Вiн їм
видiлить обiцяне  i спокiйно пiде до  човна.  Бо  батько  найменше в  родинi
говорить. Але коли говорить, то його словами  не варто  легковажити.  Пузирi
справдi вихором кинулися за Iльком,  тiльки хвiртка за дiвчатами зачинилась.
Але Iлько не збирався  вiд них тiкати. Вiн спинився, обернувся до них i став
чекати.
     - Ти обiцяв!... - Першим пiдкотився Пузирiв вишкребок.
     - То бери! - Iлько подав йому макiвку.
     - Нi, я хочу яблуко! Я бачив: Марiя тобi за пазуху поклала.
     Тут надбiгли iншi:
     - Дай менi, йому не давай!
     - Дай менi пампушку!
     - Дай менi грушку! - Репетували Пузирi.
     - Цитьте! Бо  кину все в порох - тодi їжте! - Iлько пiдняв над  головою
пампушки i величезнi макiвки на довгих стеблинах. Пузирята одразу замовкли.
     - Ось я даю тобi обидвi макiвки. Ви бачили: сестри менi бiльше не дали.
- Iлько вiддав старшому  мак. Далi полiз за пазуху i вийняв обидва  яблука i
обидвi грушки, а сам подумав: „Це ж не вуєвi грушi. Цi великi. Цiкаво,
хто з парубкiв пригостив сестер?" Все вiддав i сказав:
     - Я обiцяв.  Що  менi дали  - тим i з вами  подiлився.  Бiльше  у  мене
гостинцiв немає. - I додав для годиться, - Можете мене обшукати!
     Чим одразу  скористався найменший  онук  Пузиря i  почав мацати  Iлькiв
одяг.
     -  Нiчого  нема-аає!  - Розчаровано  протягнув  малий  Пузир.  Та  враз
схопився. - А мед де? Ти нам меду обiцяв.
     - Як будеш менi на слова не  вiрити та пазуху мацати, то я тобi замiсть
меду морду розтовчу. -  Тихо проказав Iлько. I це подiяло сильнiше, нiж якби
вiн почав перекрикувати Пузирiв.
     -  Ось що, Пузирята. Даю вам одну пампушку  з часником. За  мною - мед.
Але за мною не бiгайте. I не репетуйте. Бо нiчого не дам. Домовились?
     Другий онук Пузирiв, що перший  вхопив пампушку i вже добряче вiдкусив,
промичав з повним ротом:
     - Добре, добре...
     Бiльше Iлько з ними розмовляти не став, а пiшов до рiчки.
     Всi обернулись до Iлька, нiби тiльки його одного i чекали. Дiдусь сидiв
на перевернутiм човнi.  Михайло сидiв навпочiпки. Батько сидiв, притулившись
спиною до човна. Микита  ж сидiв точнiсiнько як  той Борис, колишнiй дiдусiв
невдалий  учень.  Iлько  аж здригнувся, як таке  побачив. Микита ж перехопив
його здивований погляд. I усмiхнувся, зблиснувши правим iклом. Дiдусь сказав
хлопчиковi:
     - Сiдай отам. Слухай, що говоритимуть. Сам  мовчи, поки не скажуть тобi
слово  говорити. Та  дивись уважно: чи  хтось до  нашого гурту не йде, чи не
стоїть осторонь, чи не приглядається до нас та чи не прислухається. I ви всi
дивiться! Тобi слово, синку!
     Батько не пiдвiвся i почав так:
     - Чудеса не дають  вповнi виконати  всi приписи. Тому маю сидячи  слово
говорити. А справа  ось така.  Коли  я розпускав смолку на дошки на Почайнi,
Iлько витяг черепашку. Велику i потворну. Вiн розбив її зi злостi, бо ворони
вкрали в нього  жукiв. З  черепашки  випала перлина. Велика.  Дуже велика. Я
такої  на шатах нi в Софiї, нi в Десятиннiй, нi в Печерах  не бачив. Я думав
спочатку продати її золотарям чи  багатим купцям. Староста Стефан казав, щоб
на  горi не продавати. Бо там мiж собою змовляться,  i всi покажуть найменшу
цiну.
     Михайло  на  згадку  Стефана  пiдкинув руки, вiдкрив рота, але  побачив
насварений палець дiдуся i принишк.
     - Стефан сказав,  що  краще  продати чи  ормянам, чи хазарам золотарям.
Цiну вони точно зiб'ють,  але не  бовкатимуть, вiд  кого  придбали.  А тепер
подивiться на перлину. Тiльки пальцями не торкайтесь.
     Iлькiв батько витяг з-за халяви чобiт наче величенький  горiх. Пiдчепив
нiгтем верхню шкаралупу i подав дiдусевi.
     Дiдусь взяв правицею, своїми широченними розбитими пальцями, шкаралупки
i поставив їх на долоню.  Пiднiс до  самих очей. Потiм витяг руку i  дивився
здаля. Нiхто не прохопився й словом i не поворухнувся. Iлько теж. Тiльки очi
його весь час бiгали по всьому просторi перед собою.
     - Вiзьми,  Микито, подивись. - Дiдусь простягнув стару тремтячу руку до
Микити.
     В одну мить Микита, нiби змiя, нiби в нього кiсток не було, випростався
i був бiля дiдуся. Брав iз його руки шкаралупку i тримав  її,  нiби  в нього
рука скам'янiла в  однiй точцi. А вiн головою крутив навколо неї, зазирав на
неї.
     - Вiзьми, Михайло, подивись. - I передав швидко, але плавко, перлину до
рук середульшого брата.
     Михайло  вхопився  за шкаралущу лiвицею  i правицею.  Тiльки  що на всi
пальцi не вистачило шкаралупи.  Вiн тiльки закусив  нижню губу i  розпачливо
хитав головою.
     - Михайло, передай батьковi. - Сказав дiдусь.
     Iлька це зачепило, та враз вiн згадав, що звичай - основа всього! I так
дорослi чекали на нього,  як на  рiвного. Хiба кому iншому iз хлопцiв колись
була така честь? I вiд цього Iлько вiдчув  велику вдячнiсть до  старших. Вiн
продовжував за всiм, що робилось навпроти нього, пильнувати i уважно слухати
слова старших.
     Батько  обережно  закрив, стулив обидвi  долi шкаралупи. I  застромив у
халяву лiвого чобота. I тут Iлько  побачив,  що з-за правої  халяви в батька
визирає голiвка колодочки  ножа-захалявника.  I  в Михайла права  халява  iз
зовнi рiвно випиналась. То ж i в нього нiж!
     I  в Микити  щось  було  довгасте за  обома халявами. Тобто  всi,  крiм
немiчного дiда та його, Iлька, всi забезпечились, як при великiй небезпецi.
     -  Я  подумав,  якщо продати, то на  всiх подiлити грошi. А  чи всiм на
бажане  тих  грошей вистачить? Я не  знаю.  Бо я не лихвар,  не  золотар, не
купець. Пiти до когось iз наших золотарiв? Коли такий скарб доля вкидає межи
люди  - хто  вiд спокуси  втримається? Чи то  прямо  собi його захопити,  чи
пiдживитись хоч трохи вiд цього. Небезпека є така, що чим бiльше часу минає,
i скарб  у нас, тим  бiльше може статись, що хтось  iз нас може прохопитись.
Ну, чи  як воно. Що ти хочеш, Михайле, сказати? - Спитав батько,  помiтивши,
що Михайло аж йорзає на однiм мiсцi.
     - Тату! Для чого ви Стефану про перлину сказали? Хiба так можна?
     -  Не я Стефану показав, а вiн менi.  Бо я не подумав, що Iлько знайшов
справжнiй скарб. А вiдволiкає мене вiд роботи криками про якусь намистину. I
вiн,  та  й  ви, хто  б мiг  подумати, що  в  цiй  захаращенiй  Почайнi може
об'явитись така перлина?
     Всi дружно i ствердно захитали головами.
     - I тому  я,  - продовжив батько, -  кажу вам - треба  при повнiй нашiй
згодi дiяти швидко.  Чи продати? I кому?... Чи що?... Тату, я все сказав. Ви
тепер кермуйте рядом.
     - Спасибi, синку.  Ти  сказав своє слово. Тепер  хай наш уходник Микита
скаже. Кажи, Микито. Ти все обмiзкував?
     -  Спасибi, дiдусю, спасибi, тату, що моє слово питаєте. Якби ви, отцi,
не скликали раду,  то мав би  сам  вам  сказати: над  нами велика небезпека.
Слухайте. Пiшов я вчора до свого лодiйного братства. Пiшли ми на  забаву  до
заїзду. Хто пити, хто  танцювати, хто спiвати. Були там мiсцевi, тiльки не з
нашого братства. I  один там молодичок щедро пригощав  своїх друзяк. От щось
мене нiби  пiдштовхнуло: сядь до них, погуторь з ними. Я беру  меду та сiдаю
до  них.  Вони вже  пiдпитi. А  я  їх ще  пригощаю.  I потихеньку-помаленьку
починаю ознаки  вiд  них  брати. Виходить, що  цей  молодик  -  прикажчик  у
торгiвця всяким  лiсом Грабаря. Багатий торговець, багатого батька син. Вони
у пошесть продали бiльше тисячi гробiв.  На тому й на ноги звелись. А вiн  у
сина, тобто молодшого Грабаря, служить. I там один тесля з  хлопчиною дерево
купили  i рубали. I пiд коморою знайшли золоту кулю. Бо вiн стояв бiля вiкна
i  чув, що про небувалий золотий скарб  говорили цей тесля  i його  приятель
вiзник. Вiн навiть визирнув у вiкно i побачив, як та золота куля виблискує в
руках вiзника. Вiн розповiв про це Грабарю. Той спочатку не повiрив. Та коли
розповiв  своїй  старiй  матерi,  вона  сказала, що там  її  чоловiк загубив
здоровенну  золоту сережку. I точно з  кулею.  Як про це дiзнався Грабар, то
дав йому з  радостi ногату. От тепер вiн i пригощає друзiв... Ну, я й питаю,
а  як же купець  поверне собi  золоту  сережку?  А дуже просто: за  день-два
повернеться князь  iз Вишгорода.  Бо великий князь  завжди  на  Спаса iде до
Десятинної на службу. А княжi  люди - знайомi Грабаря. Вiн позветься на того
теслю  i вiдбере  золото. Я  спитав,  чого  ж  бо  чекати  -  нехай  iде  до
подiльських  старших та позивається.  А цей  похлiбник каже, що на Подолi за
теслю раптом  хтось  ще й може заступитися.  А на Горi до  голодранцiв  нема
жалю.
     Батько схопився за голову i мовчав.
     Дiдусь вперся руками у днище човна i подивився вперед.  Зрештою, дiдусь
перший отямився i сказав:
     - Михайло, говори своє слово!
     -  Цей похлiбник сам нiчого зблизька не бачив. Але слух має, як у кота.
Це раз!  Куди б не позивався купець Грабар -  золота серга - це не  золотава
перлина. Це i дурню ясно. Правда на нашому боцi!
     -  Правда, синку,  то правда. Але не сила! Хiба не правда була  на боцi
Микити, як вiн насмiявся зi стража? Та довелось нашому Микитi не одне лiто в
бiгах  бути. Головне, що цей  грабар  збирається напустити на  нас владу. Що
робити? - Просто прошелестiв останнi речення батько.
     - Головне - не об'являтись iз перлиною нi в лихварiв, нi в золотарiв на
Горi. Продати тут i якнайшвидше! - Сказав дiдусь.
     -  I куди грошi подiти? Сховати? I не  витикатись роками i тремтiти, що
хтось iз тих золотарiв чи лихварiв обмовиться?
     -  Але ж  це  наша перлина! - Аж затрусився вiд обурення Михайло.  -  I
грошi нашi! Як схочемо, так i витратимо! I кому яке дiло?!
     - Ти забув,  Михайле-братiку, як Федора Святополчич замордував? Що, вiн
у княжiй печерi, на княжiм  дворi знайшов золотi сосуди? I то чернець, свята
людина! А що  з  ним владцi зробили? Нагадати?  -  I  собi  гостро заговорив
Микита.
     - Синку, скажи ти, що думаєш? Як нам iз пастки вислизнути?
     -  Дуже  просто. Треба  повiсити перлину  на  нашу  iкону Параскеви. Як
повiсимо, то вона стає людським  скарбом. У нашiй церквi моляться i гончарi,
i кожум'яки, i всi, хто  на нашiм торжку Житнiм пробуває.  З торгової церкви
iз шат здерти перлину?
     -  Але  ж у  перлинi  немає дiрки. Як  ти  її повiсиш?  Це треба  дiрку
свердлити.  Це  така тонка справа, поки її зроблять -  всi вже  знатимуть. -
Батько був просто в розпачi.
     -  Тату,  не побивайтесь. Я все  вже обмiзкував. Це як  на вiйнi. Треба
дiяти! Вже „двобою" не уникнути! Можна тiльки вiдтягти „бiй" для
користi  твого   ворога.  Вони  замислили.  Але  ми  перезамислимо!  Давайте
згадаємо: в яку прикрасу можна вставити таку перлину?
     - У колт... - Невпевнено сказав Михайло.
     - Колт - iз двох частин. Всерединi порожнiй. - Вiдрiзав Микита.
     - Ну, треба в колт прорiзати  вiконце  i туди вставити  перлину. -  Вiв
Михайло.
     - Скiльки  часу  треба i чим ти закрiпиш перлину  в порожнинi колта?  -
Спитав Микита i сам вiдповiв, - Не менше нiж днiв два, щоб i закрiпити, i не
пошкодити. Ти хiба не бачив, яка її поверхня нiжна? Га?
     Михайло розвiв руками i замовк.
     - Можна в перстень вставити перлину. Якщо перстень зi сканi. - Зазначив
дiдусь.
     - Перстенiв пiд таку  перлину готових нема, щоб в них було таке гнiздо.
Перстенi  коштовнi  роблять  по  примiрцi  i  на  замовлення.  Немає  загодя
припасених  заготовок. I ще: якщо перстень повiсити  на iкону - перлина буде
вниз дивитися, до землi. Хiба це гоже? - Розбивав усiх Микита.
     - Добре, синку, бачимо, що в тебе тяма є. Тiльки ти передбачаєш погане.
- Не витримав батько, геть змучений цими розмовами та мiркуваннями.
     - Я  не  хочу  вас, тату, нi  вас, дiду,  нi  тебе, Михайло,  поставити
телепнями, а себе розумним. Треба щось таке, щоб зразу туди вставити, i воно
трималось.
     Не встиг  Микита  договорити,  як  з провулка  за Торжком виїхав вiзник
Стефан на своїй рябiй кобилi. I попрямував просто до них.
     - Тату! Вiзник Стефан сюди їде! Правда, просто до нас.
     Всi обернулись до  вiзника. А  вiн поставив пiд  колеса свої цяцькованi
гальма-колодки i пiшов униз. Як годиться, привiтав  їх  зi святом.  Його теж
привiтали. Тодi Стефан прокашлявся i сказав:
     -  Вибачайте, сусiди, що скажу, бо, хоч  i  свято, та сатана не дрiмає.
Оце був на Пасинчiй беседi, возив  одним лодiйникам жито, то казали, що один
чоловiк  хвалився,  що  бачив,  як  ви  пiд  колодою   знайшли  золоте  яйце
царгородське. I зо той купець, коморник, на вас буде князю  позивати, як той
повернеться  з Вишгорода. То дорогi сусiди, швидше продавайте, щоб у  вас її
не було.  Я вже й покупця примiтив. Хозарин Салман, той, що коло Бидлогонної
вулицi крамничку  тримає. Цей всякi речi купує i невелику, як до iнших, бере
лихву. Ще нiколи нiкого не видав владi.
     -  Слухайте,  сусiде!  А  золотарську справу вiн знає? - Спитав  Iлькiв
батько.
     - Та непоганий золотар.  Тiльки замовлень  тепер мало. Солянi цiни кого
пiд тин пустили, кого в бiдаки перевели.
     -  А  хто  тесовi палати на стовпах зводить. Дверi мiддю оковує! - Люто
вставив Михайло.
     - Господине Стефане! Ми тут раду радили: щоб не було нам всiм бiди - не
продавати i не ховати. А вiддати громадi нашiй! - Взяв слово Микита.
     - Тобто як - громадi? - Не второпав вiзник Стефан.
     - На шати нашої Параскеви повiсити перлину. Щоб усiм була до вподоби! -
Пояснив  батько. - Але одна бiда: як її  повiсити? У нiй же нема дiрочки. От
як гадаєте?
     Вiд новини i всiх цих слiв вiзник Стефан нiяк не мiг отямитись i тiльки
ворушив вустами, певно, проказуючи молитву.
     - То я вас питаю, сусiде, - що б ви зробили?
     - Треба вставити в колт...
     - Вже думали. Там порожнина. Завалиться - раз. Де готовий колт дiстати?
Їх на замовлення роблять. Скiльки днiв колт робити?
     - Ваша правда. Тодi, може, перстень?
     - Теж: готових пiд таку  перлину чи самоцвiт нема.  Знову  замовляти. I
вниз перлина висiтиме. Розумiєте?
     - Ваша правда. Може, тодi лунницю взяти i в неї вставити?
     - Сусiде!  -  З розпачем простяг руку  батько до вiзника.  - Лунниця  ж
пласка! Хiба за день зробиш гнiздо зi сканi?
     Вiзник  Стефан схопився за  голову. Та враз подивився  на Iлька,  що аж
ногами сучив, так йому кортiло сказати. Певно, бiльше, нiж Iванковi виказати
таємницю!
     -  Слухайте,  сусiде, а  ну  нехай скаже Iлько! Як  сказано  в Писанiї:
„Вустами младенцiв глаголе iстина."
     Але Iлько мовчав, тiльки дивився то на дiда, то на батька.
     Батько безнадiйно махнув рукою: „Говори!"
     Iлько встав рiвно, поклонився  (бо пам'ятав, як зовсiм малим бачив вiче
на Торжку i тих, хто там мав слово).
     - Корзина для самоцвiтiв є в бармах.
     - Таке кажеш! - Перебив Михайло. - То у князiв!
     - Тихо! - Цитьнув батько на середульшого.
     - Барми є в золотаря  Сурена. Йому пiд заставу  один  боярин лишив i не
забрав. Сурен бiдкався колись про це бiричу Радку на Бидлогоннiм торжку. Ви,
господине Стефане, це дiдусю оповiдали.
     -  Так, так! I я пригадую про барми. Вiн з  двох  повиймав  самоцвiти i
зробив сережки однiй купчисi.
     Тут Микита встряв:
     - У Сурена конi чи корова є? Ви скрiзь буваєте, може, пам'ятаєте?
     - Кiнь точно є.
     - Тодi так, господине Стефане. Купуйте вiз сiна.  Везiть його  до свого
двору. Як пiд вечiр пiде  - виїдьте i  станьте там.  Щоб хто дивитиметься  -
сонце в очi било.
     - Ну то й що? - Геть здивувався Стефан.
     - Ми в сiнi сховаємось, i ви повезете нас до Сурена в сiнi. Нам головне
до нього в двiр потрапити, щоб нас з вулицi нiхто не бачив.
     - А як вiн не пустить на подвiр'я та ще й ґвалт здiйме?
     - Слухайте, хлопцi-молодцi!  Я краще кошiль  на воза поставлю i снопами
згори позакриваю. Так i поїдемо.
     - Кошiль  - це дуже  добре.  Але тiльки сiно. Бо де  б це ви бачили щоб
ормянин у себе жито молотив?
     - Гаразд. Як на вечiрню заб'ють у било,  я вiдчиню ворота i виїду. А ви
- в кошiль пiд сiно. То я вас чекатиму.
     -  Господине  Стефане. Справа  небезпечна i  хитроумна.  Тому поцiлуймо
хреста та присягнiмось все зробити таємно, тихо i на  радiсть нашiй громадi.
Присягнiмось, що поки не  зробимо дiло, то нiкому,  хто не в дiлi, нi слова!
Присягаєтесь?
     - Авжеж присягаємось! - Зрадiв Стефан  i цiлував хреста. За ним батько,
за батьком - дiдусь, потiм Микита i Михайло, i останнiм - Iлько.
     I  одразу  ж вiзник Стефан поїхав на  Житнiй  торжок, а Iлько побiг  на
пасовище Оборонське, хоча ще було добре часу до обiду.
     Iлько навiть  сказати не мiг, чого  його понесло  загодя  до тирла. Чим
ближче до Оболонської  брами, тим бiльше  пiддавав кроку. А там вже побiг. I
вибiг на тирло, коли  там iще нiкого не було. Не бiгти ж назад до брами! Пiд
явором на витолоченiй  травi  сидiти? Щось Iлька непокоїло iз середини. I не
знав, як той неспокiй потамувати.  У  такому неспокої його  понесло туди  до
найближчої колдобини.  Тiєї,  що  Микита  обiцяв перевiрити. Бо,  як  Микита
мiркував, там щось могло бути.
     Колдобина невелика: може, така, як їхня iстобка разом iз сiнями. З усiх
бокiв  позаростала  щiльними  кущами  верболозу. Лише  в  одному мiсцi  була
неширока шпарина. Iлько засунувся в неї i побачив, що берега в ковбанi нема.
Бо корiння верболозу йде по краю просто у воду. Тому Iлько роздягнувся перед
вузеньким проходом  мiж лозами i повiсив штани та сорочку на кущi. Чомусь не
поклав одяг на траву.
     Продерся крiзь пружнi лозини, тiльки трохи подряпавши плече об засохлий
патичок. Дуже зрадiв, що тут не було жодного пагону ожини.
     Прихопивши  гнучкi  лозини, опустив ноги  у воду. Зразу згори  десь  на
лiкоть вода - наче парне молоко. Та далi ноги обпекло  холодними струменями.
Коли вода  дiйшла Iльковi до  горла, вiн вiдчув  пiд ногами слизьке  холодне
дно.  Тодi вiн  вiдпустив  один  пагiн. Вiльну  руку простяг  пiд  сплетiння
вербових  коренiв.  I  зразу  ж намацав м'який  риб'ячий  хвiст. Округлий  i
великий.  Хоча  ноги  просто  почали цiпенiти  вiд холоду,  Iлько  неквапно,
обережно,  ледь-ледь  намацуючи  пучками  правицi,  посувався  по  слизькому
широкому тiлу рибини.  Без сумнiву, це - минь.  Та  здоровенний! Де  ж  його
голова? Де його зябра?
     Щоб дiстатись обома руками  до голови миня, Iлько схопив зубами вербову
лозу. Вiльними руками  вiн досяг голови риби. I з обох бокiв встромив пальцi
в  зябра. Риба  мляво поворухнулась  раз, другий.  А тодi як шарпоне  кудись
уперед!  Iлько втратив рiвновагу. Його ноги зiсковзнули з глинистого виступу
i  геть  провалились  у  крижану  ключову воду. Та  лозини  iз зубiв вiн  не
випустив. Забив щосили  ногами, якi  вже геть  задубiли,  i випiрнув нагору.
Щоправда,  води наковтався  добряче.  Як вiн не намагався  стати на глиняний
виступ, на якому вiн  стояв спочатку, - нiчого не виходило. Ноги зслизали, i
вiн  з головою  йшов  пiд воду. Єдине,  що  його  рятувало, - закушена лоза.
Дивно, але вона не зламалась вiд його вiдчайдушних  ривкiв. Минь же борсався
не так шалено, як то, буває, щука чи сазан. Але вiдпустити  одну руку боявся
- раптом минь оскаженiє. Тому хлопчик пiдняв ноги якомога  вище в теплий шар
води i коротко  та швидко  почав ними  рухати.  Так тримаючись  на  плаву за
рахунок  власних  зубiв та  швидких нiг, почав  прислухатися. З-за верболозу
почав доноситись шум череди. Тупотiння багатьох ратиць по витоптанiй левадi,
мукання корiв, цьвохкання нагаїв та людськi вигуки.
     I  тодi  Iлько  почав  щосили „мукати"  i  „гавкати"  через
стисненi на лозинi зуби.
     Щось воно виходило зовсiм неголосно, та геть незрозумiло.
     Але Iлько  продовжував i  продовжував  подавати  голос iз своєї водяної
пастки.  Поки  в  нього були  сили  триматись  на водi i за  лозину, вiн  не
збирався вiдпускати здорову рибу.
     Його з полону порятували таки. Iлько вважав, що тому дочекався пiдмоги,
що  не  здавався i  весь час „подавав  голос". От  його  i  почули.  А
дiвчата,  якi  витягли з ковбанi  хлопчика  разом  iз здоровенним  плямистим
минем, казали потiм, що їх спинила  сорочка  на  верболозi. Бо  вони  на нiй
впiзнали червону вишивку Марiї.
     Як би не було, а додому Iлько повернувся iз здоровенним минем. Просунув
налигач йому крiзь зябра  i  перекинув через плече. I весь  куток  бачив, як
Iлько гнав Лиску без налигача.  Але вона, добре напасена, вертала додому без
вибрикiв.  Коли  перегонив  Лиску  через перший  Глибочицький мiст,  то,  як
завжди, подивився на човна. Бiля човна порались тiльки дiдусь та батько. Тим
великим  квачем вони шмарували  смолою  днище i боки довбанки. Пiд  казаном,
певно,  горiв вогонь, бо дим  пiдiймався  з багаття добрий. Але на яскравому
сонцi нi вогонь, нi язики полум'я не проглядались.
     Iлько почав їм махати рукою. Щоб вони обернулись на нього i подивились,
якого  вiн миня  добув.  Та ба -  i дiдусь, i батько були сильно заклопотанi
бiля човна.
     Тiльки Iлько переступив порiг брами, вiдчув чудесний запах  пампушок iз
часником,  гарячого  сиченого  меду,  м'яти,  василькiв i  любистку.  Навiть
розiгрiта на корi живиця не могла перебити цих святкових пахощiв.
     Мати як побачила прездорового миня, то тiльки руками сплеснула.
     А дiвчата сказали в один голос:
     - Ну, Микито, тримайся! Ще один рибалка у нас завiвся.
     - Дiвчата,  ви  краще  кропиви  вирвiть  та загорнiть у  неї  миня.  Як
пообiдаємо - вiзьмуся  за рибу. Та швидко, бо  зiпсується.  Лiто  цього року
гаряче.
     Дiвчата кинулися до паркану кропиву рвати, а мати - доїти Лиску.
     Хоч  воно було i  грiх  без усiх  хапати  щось  зi столу, та  Iлько  не
втримався  i з-пiд  рушника  схопив  коржика. Ледь не вдавився, так поспiшав
його вкрасти, щоб нiхто не  побачив! Обiйшлося  - до крихти заковтав i стало
трохи легше. А то просто кишки вiд голоду рвало.
     Тут i дiдусь iз  батьком прийшли i  принесли клепаний казан iз рештками
смоли. Далi  з'явився Михайло, а за ним  i Микита. Всi зiбрались. Зрештою, i
настав час обiду. Всi поважно посiдали до столу i по молитвi почали святкову
трапезу.  Був  i  житнiй  кулiш   iз  товченою   в'яленою  щукою-шарпаниною.
Гороховий, iз  свiжого гороху,  кисiль. А  до нього пампушки з  часником.  I
просто в'ялена щука з квасом. А  на кiнець матiнка поставила найбiльшу миску
з  тертим медовим маком та кришеними туди пiсними пшеничними коржами. Всi аж
загули вiд радостi та навипередки набирали повнi ложки медового тертого маку
з коржами. I  так наткався Iлько тих коржiв  з тертим медовим  маком, що  аж
розiмлiв.  Аж на сон його схилило. То вiн потихеньку  пiшов i примостився на
краєчку полу. Та й заснув. Але крiзь сон чув, як дiвчата жартують з  Микити,
що  тепер у нього є  суперник  -  он яких  минiв  ловить, нехай Микита  пiде
подивиться.
     Iлько спав  не знати скiльки  часу,  але прокинувся вiд  гострого  духу
жирної рибної юшки.  Лежав на  правiм боцi,  прикривши голову  руками.  Тому
нiхто й не мiг побачити, як вiн вiдкрив одне око i уважно стежить за тим, що
дiється в хатi.
     А дiялось ось  що.  Iз палаючої  печi мати  витягла найбiльший  горщик,
зняла кришку i з великої дерев'яної ложки куштувала юшку.
     Коло неї стоїть Катерина.
     За столом, на покуттi, схилився Микита i щось соває по стiльницi. Збоку
вiд нього на лавi примостився Михайло i заглядає до Микити. На самiм краєчку
столу стоїть клiтка з дроздом. I Марiя пригощає птаха вишнею. Свiтло ллється
золотаве вiд  двох  посвiтiв зi смоляними щепами, i  тепле свiтло  впливає з
розкритих дверей. Зрештою,  Микита згрiбає  жменею  щось дзвiнке i  кидає  в
мiцну шкiряну калиту.
     - Вже час? - Питає Михайло в старшого брата.
     - Визирни пiди - якщо тiнь падає на голуб'ятню, то нам час. - Це Микита
до Михайла.  А тодi до  матерi. - Мамо,  куди ви  подiли сухий сир, що Iлько
принiс?
     - Та який то сир?! Гидота якась. Ще дитина потруїться!
     - Я не питаю, чи воно гидота чи нi. Я питаю, де воно?
     - Та кинула кудись у смiття, у запiчок! Може, ти туди ще полiзеш?
     -  Полiзу, мамо. - Спокiйнiсiнько без злостi  i  образи сказав  Микита.
Пiдiйшов до печi. Схилився i з-пiд  опокiв вигрiб  смiття  i  почав iз нього
вибирати тi свiтло вохристi кульки, що дав Iльковi Борис.
     Мати  на те  тiльки  здвигнула  плечима i сердито посунула  здоровенний
горщик у пiч.
     - Де сирна миска? - Спитав у Катерини Микита.
     - Там на стiнi на поличцi у сiнях. За жорнами.
     - Принеси менi.
     Катерина принесла високу  миску, скорiше  горщик, iз  дiрочками. Це щоб
витiкала сироватка вiд сиру.
     -  Пiди добре  промий свiжою водою. Вистели  на чистий  рушник i  добре
вимакай, щоб води не було. Зрозумiло?
     Мати повернулась до дiтей, несхвально похитала  головою, але нiчого  не
сказала.
     А Микита - от цього Iлько нiяк  не чекав - пiдiйшов до нього, нахилився
i тихо сказав:
     - Iльку. Не прикидайся, що спиш. Ходiмо.
     Iлько зразу сiв i розплющив очi.
     Тут у дверях постав Михайло i озвався:
     - Ось-ось i буде.
     - То й добре! Ходiмо вiзьмемо снасть. - Микита кивнув Iльковi. - Вiзьми
свою торбу. Поскладай туди турог. Тiльки дивись, щоб сухий був.
     - Куди це ви, соколи, зiбрались? - Сполошилась мати.
     - Лодiйники однi на нiчну запросили.
     - I малого вiзьмеш? - Не вгавала мати. - Куди ту рибу дiвати? Ось цiлий
горщик юшки! Хоч копистку став - не впаде!
     - Мамо! Не переймайся! Ми всi утрьох iдемо. I не питайте, „куди",
скiльки разiв я  вас просив! Це ж погана прикмета. Це  одне. Друге - ми не з
човна ловитимемо. З берега.
     - А для чого Михайло пiдбурок гострив? А сокиру?
     - Як трапиться сом чи щука, без пiдбурка - нiяк. А сокира потрiбна, щоб
дерево врубити, не бiгати та скрiзь хмиз поночi шукати.
     -  Ну  добре,  умовив.  Тiльки  нехай Iлько вiзьме стареньку  Марiйчину
свитку. Як захоче спати - то щоб добре накрився.
     - Iльку, чуєш, що мати сказала? Швидко шукай шапку та свитку хапай. Бо,
як закортить тобi поспати - менi тебе нiчим покрити!
     - От бачиш! Я  ж тому й кажу, що хоч ви й парубки вже до гулянi обоє, а
за вами око потрiбне! - Нарештi висловилась мати про своїх старших синiв.
     Але  поспати протягом всiєї ночi Iльковi так  i не пощастило. Та це  не
головне - йому за всю нiч i на мить не кунялось.
     Все  почалось  так,  як замислив  Микита. Вони  з рибальським знаряддям
перейшли вулицю,  i зразу залiзли пiд сiно в кошiль. Бо тiльки впала тiнь на
голуб'ятню, Стефан виїхав за ворота.
     Вiзник Стефан був людиною громадською  i тертою. То й  поставив на воза
не кошiль, а плетенi з лози плоти, два по боках. Згори перекрив  одним. Далi
замостив  сiном.  Ще  й рубелем притис повздовж воза, примотав  ликом. Тобто
задок  воза  прикривало  лише  запинало  iз  сiна.  В одну  мить брати могли
вискочити зi схованки. Пiд плотами  старшi брати скоцюбились, а Iльковi було
вiльно. Як казав Микита, мовчали i прислухались.
     Як не хотiлось Iльковi, щоб вони дiстались швидше до того ормянина, про
якого саме вiн згадав, та шлях  видався  страшенно довгим  i далеким. Кiлька
разiв спинялась кола з сiном.  Тодi в Iлька просто стугонiло серце. Вiн весь
напружувався, щоб  вискочити одразу за Микитою. Бо Микита сидiв пiд завiсою,
i йому в шпарки було  видно  щось. Iльковi ж так  захотiлось зазирнути через
плече брата! Але вiн нi  за яку  цiну  не  зрушив би й палець  без братового
наказу. Iльковi таке  вiдчуття було вперше. Нi тодi, коли  Стефан виявив, що
то  великий скарб, нi  тодi, коли  Iлько подумав, що  батько показав перлину
Карповi. Нi  навiть коли приснилось,  що його схопили  купець  Грабар i його
посiпаки.  Щось це  було таке, сильнiше за все.  Навiть  за саму перлину.  I
знав: вiн також має дiяти,  як i старшi брати. Адже перлина була в нього. Бо
навiть  Михайло не знав, що перлина в  Iлька. Вже сидячи  пiд сiном,  Микита
задер  Iльковi лiву  холошу i  прив'язав  перлину  у маленькiм  капшучку пiд
колiно. Приклав малому палець до вуст: „Мовчи!"
     Отож  вони  спинялись  чи  не  разiв  п'ять,  i  хлопчика  аж  починало
лихоманити.
     Але вони так i не заїхали у жоден двiр, поки скрiзь чувся шум людського
камешiння, тупоту худоби, iржання коней та гавкоту собак. Iльковi здавалось,
що  вже давно настала нiч.  Бо поступово стих вуличний гомiн, тiльки  чулося
далеке вiдлуння. I тодi вже  з рипiнням розсунулися стулки старих, розсохлих
ворiт, i вони з дерев'яної  брукiвки м'яко закотились кудись по схилу. Iлька
це здивувало, бо де ж на Подолi схили? Тiльки згори схили є. Невже вони десь
пiд Боричевим Током? Чи що? Осоружно завiвся гавкотом собака.  Та  щось його
нiхто  не  укоськував.  Вони  ж сидiли  у  темрявi  та  чекали знаку вiзника
Стефана. Та,  нарештi, почувся  голос  Стефана i ще голос, який дуже нагадав
Iльковi голос якоїсь знайомої  людини.  I не Стефан,  а цей голос сказав над
самим задком воза:
     - Милi господа! Вилазьте на свiтло Божий!
     Вискочив Микита. Вiдхилив сiно вже iз-зовнi i прийняв на руки Iлька. За
Iльком вилiз Михайло.
     I виявилось,  що  на дворi ще зовсiм  не нiч.  I що сонце тiльки-тiльки
закотилось за високу Гору.
     Iлько аж головою струсонув, коли побачив проти себе того Захаровича, що
позавчора вантажив на лодiю-набойну корчаги для зерна та олiї.
     Захаркович простяг руку i вийняв iз Iлькових вихорiв кiлька стеблин.
     - Це майстер Салман.  Двi барми у нього. Тi, що  попсував Сурен.  Сурен
йому їх i збув.
     Чоловiк (точно, що Захаркович!) кивав  на кожне  слово Стефана  на знак
згоди i ствердження.
     - Вiн, - вiзник Стефан показав тiльки кистю  руки в  бiк Салмана, - все
зробить. Але закон йому сьогоднi забороняє пiсля заходу сонця працювати. Але
якщо ви його  „примучите" - зброєю  -  робити дiло,  вiн все  зробить.
Тiльки за подвiйну плату. Погоджуйтеся,  господа молодцi, бо  нiхто iнший не
зробить.
     Микита  вклонився злегка, правицю до серця притис,  i  щось  прошепотiв
незнайомою гаркавою мовою.
     Довгоголовий   пласколиций   чоловiк   лагiдно  усмiхнувся,  розтягуючи
широкого рота, здавалось, аж до вух.
     - Ми згоднi,  Салман-ата! - I Микита звiдкiлясь  з-пiд  плаща висмикнув
бойовий топiрець з витягнутим обушком на довгiм держаку.
     Михайло з-за халяви витяг доброго колiя з кiстяною колодкою.
     Тодi лихвар-золотар Салман показав Микитi рукою на невисокi, але  крутi
сходи.  Бо рублена  iстобка стояла  на  добрих соснових  палях. Iлько  зразу
визначив: усi - „смолки".
     Дивний був будинок у лихваря. Вхiд у iстобку - з торця. I  була iстобка
невелика. I геть не iстобка виходила:  бо на опоках була не  пiч, а  кабиця,
складена з каменю. Над нею висiв  казан на ланцюгу. А димник теж був. Тiльки
не з шиєю в сiни. Бо сiней не було. Димник був просто врiзаний  стелю. Стiни
ж  мазанi свiтлою глиною по всiх болонках зрубу. Вiкна-заволоки  затуленi  з
боку вулицi. Був  низенький  столик  пiд  стiною та  поруч  стара  товстенна
повстяна кошма. На залiзнiм держаку зi стiни висiла на ланцюжку мiдна лампа.
     - Салман-ата, покажи  барми. - Сказав Микита пiсля того, як оглянув  цю
дивну iстобку.
     Салман-ата  сiв по-шевськи,  вiдкрив стiльницю столика. I виявилось, що
пiд стiльницею є великий  ящик, i в ньому всiлякi речi. Однi блискучi, другi
- тьмянi. Третi - кольорiв яскравих. Господар вправним рухом видобув iз того
дзвiнкого зiбрання круглу срiбну пластину. Якраз такої величини, щоб накрити
всю долоню  Iлька. Посерединi  в  цiєї срiбної „тарiлочки"  випинались
рванi  залишки  порожнього  гнiздечка. Там  колись був самоцвiт, який  Сурен
видер i оздобив срiбну сережку для купчихи.
     -  Подавай намистину, яку  треба  ставити гнiздо! - З  притиском сказав
господар.
     Микита скинув плаща i всунув у нього топiрець.
     - Нi, нi, зброя хай буде! - Запротестував золотар-лихвар.
     I  тодi Микита передав топiрець Iльковi.  Вперше  Iлько тримав у  руках
справжню зброю. Серце хлопця з радостi закалатало!
     Вiзник Стефан  сiв у  кутку,  прихилився  до стiни. Щоправда, перед тим
перевiрив, чи не сильно вона мажеться. I зразу задрiмав.
     - Салман-ата! Дай добре роздивлюсь барму.
     I Микита не тiльки добре, але й довго роздивлявся срiбну барму i згори,
i зi споду. Потiм показав:
     - Отут,  по чотирьох краях,  якби хрест,  треба  пробити  дiрочки. Дуже
гарливо Щоб  срiбний дрiт пройшов.  А  отут, бiля  гнiздечка,  цей вiзерунок
треба стерти i вибити хрест.
     - Дiрочки будемо колоти. Вiзерунок зрiжу. Бити хрест не буду!
     - Треба зробити хрест.! Ти чув - хрест! Що, iновiрцю, хреста боїшся?!
     - Господине молодцю! Хрест бити - шуму багато. Зараз нiч настає  - чути
буде. Срiбло добре дзвенить. Хрест зробимо тихо i гарно.
     - Так би i сказав!
     - Господин молодець! Давай намистину - мiрять до гнiзда будемо.
     Микита поколупався в  калитi i витяг свiтло-червону  кам'яну намистину,
точнiсiнько такої величини, як днiпрова перлина! Знов Микита якусь  хитрiсть
задумав?
     Салман-ата знизив плечима: через  отакий простий камiнчик  влаштовувати
такий вертеп?!...
     Салман-золотар примiряв намистину до  залишкiв  гнiздечка. I по довжинi
намистини гнiздечко було замале. Золотар, як це одмiряв, одразу почав дiяти.
I  це  справдi  було цiкаво! Зi  скринi вiн видобув  велику  товсту  глиняну
сковороду.  Точно, як для випiчки ковриг, тiльки на чотирьох кутах товстеннi
глинянi  нiжки.  У високих  боках „сковороди" у двох  мiсцях  - круглi
дiрки. Цей  Салман-ата,  як  звав його Микита, насипав  у  „сковороду"
дзвiнкого дубового вугiлля.  В одну дiрку, вiд лiвої  руки вставив дудку вiд
малесенького, меншого за ___  шапку, мiху. Запалив вугiлля вiд мiдної лампи.
Саму ж лампу, що висiла на тонкому i дуже довгому ланцюжку, опустив низенько
над столиком.  Далi Салман взяв гранену товсту,  але коротку, швайку. I  нею
почав зрiзати  залишки  гнiзда,  щоб  вiльно  туди  зайшла  намистина. Iлько
впiзнав зразу ту намистину: вона з Катерининого намиста з дукачами.
     Що буде далi робити цей золотар-лихвар, дуже зацiкавило Iлька.  Вiн, не
випускаючи бойову сокиру, пiдсунувся якомога ближче i став стежити за кожним
рухом золотаря.
     Пiсля  того,  як вирiвняв ложе для намистини, вiн ще  раз  приклав її у
гнiздо.  Далi  вiдрiзав  малесенькими,  проте  товстими   ножицями  маленькi
шматочки вiд тонкої срiбної монети. Загнув їх  краї i приклав  до прорiзей у
гнiздо. Вони добре лягли на  мiсце, i золотар задоволено мугикнув. Далi тими
самими ножицями вiдрiзав вiд шматочка тонкого срiбного дроту вiсiм кусникiв,
щоб  вони  покривали вiдстань вiд гнiзда до краю барми. I ще  чотири коротку
дротини. Зiгнув їх, щоб вони повторювали обвiд срiбної цiєї пiдвiски. Ще раз
приклав, примiряв довгi дротинки. Чи добре вони прилягають до площини барми.
Трохи-трохи пiдiгнув їх.  I то не пальцями, а пласкими  кiнчиками  зiгнутого
сталевого дроту.  Злегка намастив чимось барму i поприкладав всi дротинки на
бармi, що  вийшов  як  би рiвний хрест iз гнiздом для  намистини посерединi.
Далi  пiшло вже зовсiм  чаклування. Золотар  iз  дерев'яної  скриньки  витяг
малюсiньку пляшечку -  як два суглоби  великого  мiзинця  Микити. Вийняв  iз
горла  кам'яну  затичку.  Нахилив  над  бармою i почав потихеньку-полегеньку
постукувати по нiй вказiвним пальцем. На дротинки висипалась якась наче зола
чи терте  скло.  Той  порох  рiвнесенько покрив з  бокiв  дротинки.  Золотар
обережно, затамувавши подих, поставив барму на кам'яну плитку i згори накрив
широким глиняним кухлем, тiльки що без  ручки. Такою поцяцькованою  чашею iз
бiлої глини. Обережно закрив кам'яною затичкою малюсiньку скляну пляшечку. I
пiсля того вiдсунувся  трохи  вiд столу, розправив плечi та вдихнув на повнi
груди.
     Золотар протер очi. Озирнувся. Iлько за ним теж озирнувся. I всi спали.
Микита та Михайло притулились до стiни. А вiзник Стефан увi снi сповз на бiк
i, скоцюбившись, залiг на кошму. Iлько вiдчув, що тiльки  вiн один на вартi.
Тому швидко вiдсунувся, щоб золотар  раптом  не  досяг його рукою. I мiцнiше
стис держак топiрця.
     - Не бiйся, хлопчика! Я нiкого не  кривдив. Мене, золотаря, кожен  може
кривдити. У мене зброї нема, захисту-стражi нема. Своя земля нема.
     - Так у вас, господине Салмане, є срiбло.
     - О!  Меткий  i  язикатий хлопчика!  Сила  зброї без срiбла  не повний.
Срiбло без сили зброї теж неповний i слабкий.
     - А-аа... - Зрозумiв Iлько мудрiсть  золотаря  Салмана. - Господине, ви
приклеїли срiбнi дротини до барми? Довго воно сохнутиме?
     - Не довго.  Я наживив дротини i присипав припоєм.  Зараз  ми покладемо
барму в горнило, дамо жару, i воно припаяється вже по-справжньому. Дротини i
тi  кусники  срiбла  геть приростуть до срiбла. На бармi  хороше  срiбло. Ще
чекаємо.
     Тут  здалеку  почувся  крик перших пiвнiв.  Iлько  згадав,  що  вiн  не
вечеряв, i полiз до торби. Видобув теплу кульку вiдчищеного курту.
     Коли  Iлько почав смоктати кульку турога-курта, золотар якось  змiнився
лицем.  По його  пласкому виду пробiгла якась  лагiдна, наче дитяча усмiшка.
Вiн скосив очi на несподiваних гостей-замовникiв. I коли  конче переконався,
що вони сплять, тихо звернувся до Iлька:
     - Це турог зi Степу?
     -  Так,  мiй  господине.  Такий  Борис,  дiд  каже  -  прониза,  привiз
позавчора. Хочете скуштувати?
     Золотар мовчки кивнув головою.
     Iлько витяг iз торби колобочок, поклав на самий кут стiльницi та додав:
     - Тiльки не гризiть його - зуби зламаєте.
     Золотар Салман взяв колобочок,  покрутив його, розглядаючи iз посмiшкою
i запхав за щоку, порослу  чорною хирявою  борiдкою.  Заплющив очi  та почав
посмоктувати сирну кульку. Ще й стиха похитував високою, як глечик, головою.
     - Господине! Ви щось згадали? - Спитав Iлько.
     Салман-ата здригнувся i подивився уважно на Iлька.
     - Звiдки ти це дiзнався? - Здивовано спитав золотар.
     -  Як  людина  щось   приємне  згадує,  вона  або  заплющує  очi,   або
примружується i злегка посмiхається.
     -  Спостережливий хлопчика. Твоя  правда:  згадав  одну велику подорож.
Вона була i перша, i остання.
     - Яка подорож? Куди подорож?
     - Потiм розповiм.  Зараз час братись до дiла. Будемо припаювати срiбний
дрiт i отi двi лусочки в гнiздечко.
     Салман-ага зняв  з  каменя бiлу глиняну чашу  i витяг з-пiд неї  срiбну
барму.  Поставив на ребро i легенько-легенько  постукав нiгтем  по краю. Той
порошок, що не  прилип до  срiбла, осипався на камiнну плитку. Плитку накрив
чашею.
     Розрiвняв залiзною паличкою купку жеврiючого дубового вугiлля. Сталевою
зiгнутою  навпiл  дротиною  обережно  поклав   срiбну  барму  на  жар.  Тодi
потихеньку почав малесеньким  мiхом нагнiтати повiтря в жаринки. Тихо почало
шелестiти  полум'я. Зi срiбної  барми,  яка почала  ставати  темно-вишневою,
почав змiїтись легкий  бiлий димок. Запахло чимось гострим, їдучим, водночас
iз домiшкою наче ладану. Iлько потяг носом. Салман-ата швидко вiдтрутив його
вiд малесенького горна.
     - Цей  дим їдучий. Дiтям  може пекти дихалки!  -  I Салман-ата постукав
себе по грудинi.
     Як вiн  перестав  цим малесеньким мiхом  нагнiтати повiтря  до вугiлля,
язички полум'я опали i лишились однi темно вишневi жеврiючi вуглики. Золотар
пiдняв  пальця  лiвицi: „Увага!" i  щось  почав  беззвучно  промовляти
своїми  тонкими вустами. Певно, що читав заговiр чи молитву до срiбної речi.
Скiнчивши ворушити вустами, зняв iз жарин барму i поклав її у куток жаровнi.
Зняв  чашку з каменя  i обережно позмiтав  пiр'ям все  до  маленької  мiдної
коробочки. I вже з неї пересипав до скляної пляшечки.
     Потiм золотар знов закрив очi i почав зосереджено смоктати  кульку. Всi
бiльше i бiльше яснiючи лицем.
     Тут якраз i другi пiвнi  проспiвали десь одалiк. Їм вiдповiли зразу два
пiвнi десь ближче.
     Золотар  прихопив барму сталевою  дротиною,  зiгнутою,  як  щипчики,  i
поклав її на денце перевернутої чашi.  Пiдвiвся до кабицi. А коло неї стояла
скриня, i на нiй - всякi  сосуди. Та не глинянi,  як у киян на Подолi, а все
мiднi,  карбованi.  Черпаком здоровенним набрав воду з дiжки i залив у  глек
мiдний  iз тонесеньким, як голка, носком. Пiдвiсив  глек  над  рiзанкою так,
щоби вiн був перехилений,  i з  нього  лилася  вода. Вода тонесенькою цiвкою
подзюрчала у рiзанку.
     -  Поки вода  витече, можна погомонiти. От ти,  хлопчика, спитав, що  я
згадав? Я кажу - подорож.  Я був  такий малий, як ти. I мiй покiйний дядечко
повiз мене до себе на батькiвщину до Чуфут-Кале.
     - Де це?
     -  У далекiй теплiй землi  Таврiї. Дорога була довга i дуже непряма. По
правому  берегу  Днiпра  скрiзь  половецькi  зграї.  По  лiвому  березi  теж
неспокiйно.  Дiстались  iз  гостями  до  Чернiгова.  А  вiдтiля  до  Тамари,
по-вашому Тьмутороканi. У Тамару ми не поїхали - а берегом моря дiстались до
перемички Таврiї-острова. Скрiзь  нам  пощастило - наскакували зграї та їхнi
хани. I  скрiзь  пощастило вiдкупитись. До  кiнця степовi  грабiжники нас не
обдирали, бо хто буде степом iти, якщо грабують до кiсток.
     - Обдирають до кiсток... - Поправив Iлько.
     -  Гаразд - обдирають. I тут потрапили ми у безвихiдь -  напала  пилова
буря зi сходу. I наш караван-башi втратив стежку в степу. I ми почали гинути
вiд спекоти, пилу i  спраги. I нам послав Всевишнiй пастуха-вiвчара. Вiн дав
нам води, вивiв на вiрний  шлях  i ще пригостив сушеним турогом-куртом. I ми
ожили вiд курта.  Сили з'явились, i ми прийшли в зеленi долини  бiля  гiр. I
стали перед горою-фортецею Чуфут-Кале. У вас, у Куявi, печери в глинi. У нас
у Чуфут-Кале - печери в каменi. I урвища у вас у Куявi тiльки з боку Днiпра.
У нас, у Чуфут-Кале, кам'янi урвища прямовиснi. I вищi за  вашi землянi гори
в  багато разiв. У багато  разiв!  I ми стали перед  схiдною брамою-воротами
Бiюк-Кану.  А назустрiч нам вийшла родина мого дядька.  I всi  нас вiтали. I
плакали вiд радостi. I митники нас не доглянули. I  пронесли  ми пiд  одягом
багато   разкiв   бурштинового   намиста.  Найкращого  кольору  i  найкращої
прозоростi. I зробили ми подарунки  всiй дядьковiй родинi! I  скiльки ми там
були - весь час ходили в гостi i скрiзь нам радiли.
     I мiсто  те  неймовiрної  краси i  хитростi.  I на вершку  гори,  такiм
пласкiм,  як сковорода  для  ковриги вашої, будинки з каменю. I в самiй горi
видовбанi печери. Великi,  високi стелi. I одна печера  над iншою, i ще далi
вниз. По три поверхи печер. Можна цiлий день в горi ходити з печери в печеру
прямо. А можна i вниз, i вгору. Там є печери i для коней. I для волiв. I для
вiслюкiв.
     - Що воно таке вiслюк?
     -  Таке створiння вдвiчi  менше коня, вуха втричi бiльшi  за кiнськi, а
хвiст, як у теляти.
     - Так для чого така потвора?
     - Вiн дуже  витривалий, мало їсть, i на ньому можуть  жiнки їздити.  До
речi, ваш Бог Iса заїхав до Єрусалиму на такiм ослятi.
     - Не може бути! Ви наговорюєте на нашого Спасителя!
     -  Схаменись, хлопчика! Я вашу вiру  не ображаю. Ти спитай свого  попа,
який  Письмо  читає.  Вiн  ствердить.  Присягаюсь!  -  Салман-ата  в  поривi
переконливостi приклав руку до серця.
     I замовк на хвилю. Вода вже не цiпенiла з мiдного глечика.
     - Салмане-господине!  А чого ви там  не лишились? Якщо  там так добре i
город захищений кам'яними урвищами?
     - Там багато золотарiв було, кращих, нiж мiй дядечко. I роботи йому там
не було. А займатись  вичинкою баранячих смушок чи юфтi з конини вiн не мiг.
Бо ми - з княжого роду. Не можна нам  кушнiрами бути. I восени, коли  почали
пролiтати першi ластiвки  над фортецею Чуфут-Кале, що i є  Фортеця Юдеїв, ми
потяглись назад у Куяву.
     - То у нас для вашого племенi гiрше, нiж у Чуфут-Кале?
     Золотар вправно пiдхопив дротом-щипчиками барму i поклав на прохолодний
камiнь.
     - Що було далi?
     - Ще є бути часу i  розповiм. Зараз треба i чистити ваш хрест, i класти
зернь, i сипати припой.
     - Що воно таке „припой"?
     -  Тихо.  „Що-що?"  Дивись -  i  все  побачиш. Побачиш - значить,
зрозумiєш. - Забурчав пiд  носа золотар. Далi вiд промацав пучками, чи добре
з'єднались срiбнi дротини.  Все було  гаразд.  Кiнчиком гранчастої  сталевої
швайки  Салман-ата  прошкрябав  срiбло  всерединi  малюнку  мiж  дротинками.
Обережно  злегка   промастив   чимось,  що  пахло,   наче  живиця.  I   далi
обережно-обережно,  як  i  все,  що  вiн  робив,  почав засипати простiр мiж
дротинами дрiбними, завбiльшки з пшонини, срiбними кульками.
     Саму барму золотар не рушив. Просто звiвся на колiна  i  крутив головою
над  каменем з бармою. У трьох чи  чотирьох мiсцях золотар  кiнчиком  швайки
ледь торкнувся срiбних  зернинок,  i вони точно осiли межи сусiднiх  зернин.
Далi  майстер  легенько  притрусив  їх  отим  темним  лискучим  порошком  iз
найменшої скляної пляшечки.
     Знов  дротяними   щипчиками  поклав  на  вугiлля   барму.  I  заходився
поволi-поволi качати тим iграшковим  мiхом повiтря в купку  вугiлля. Потягло
кислуватим чадом, спалахнули i вискочили  з вуглин язички яскравого полум'я.
Вiд срiбних  зернин  пiшов їдучий  бiлий  димок,  як  i перше.  Але набагато
сильнiше. Цей їдкий запах понесло протягом вiд вiкна до сплячих.
     Враз Микита прокинувся. Уважно подивився, навiть не  клiпаючи повiками,
як то всi роблять спросоння.
     - Iльку! Все гаразд?
     - Все. Можеш спати. Перше дiло робилось вiд перших до других пiвнiв. До
третiх i це зробимо.
     - Ти, прониза, звiдки знаєш? - Тихо спитав старший брат.
     - Бо те ж саме робимо з кульками, що було з дротом. Тобто приварюємо.
     -  Не приваримо,  а  припаяємо! -  Не  обертаючись нi  на риску, сказав
золотар, попихкуючи своїми iграшковими мiхами.
     Iлько не помилився: золотар Салман витратив iз срiбним зерням стiльки ж
часу, що й iз припаюванням срiбного дроту.
     Коли запiяли третi пiвнi, барма свiтилась безлiччю срiбних зернин.
     Iлько просто очей не мiг вiдвести.
     А  золотар  Салман  вже  примiряв,  як  краще  вкласти  кам'яну  рожеву
намистину.
     - Нi, нi, не цю! - Пiдскочив до нього Iлько i схопив його за руку.
     - Хлопчика! - Скрикнув золотар. - Ти псуєш робота!
     Всi прокинулись, i Микита, стрiмко встаючи, хрипко проказав:
     - Золотарю! Малий правду каже. Не цю! Iльку! Виймай її.
     Золотар так i застиг, тримаючи в оборонi руки над бармою.
     Iлько вiддав бойовий топiрець Микитi та прослизнув у кут, сховавшись за
Михайла. Закасав холошу  штанiв i вiдв'язав малесенький шкiряний капшучок iз
перлиною. Опустив холошу  i подав  Микитi. Микита розв'язав  капшучок. Витяг
горiхову шкарлупу. Розкрив „горiх"  i подав  Салману-атi. Той обережно
поставив шкаралупу на стiльницю  i  поволi  осiв на кошму. Пильно дивився на
перлину, яка вiд свiтла мiдної лампи  наче вiдбивала якесь золоте сяйво. Вiн
все намагався схопити лiвою рукою свої рiдкi волосини на пiдборiддi, нiби  в
нього  була  така  борода, як  в Iлькового дiдуся.  Пiдняв  правицю i хрипко
виголосив:
     - Помовчiть. Маю зiбратись духом. Таке дiло менi вперше...
     Вiн заплющив очi, склав молитовно руки i  щось найтихiшим шепотом почав
проказувати. Розгойдувався  головою  i  плечима вниз -  вгору, вниз - вгору.
Потiм пiдняв вгору обидвi долонi i сказав:
     - Зараз!
     Встав, помив iз мiдного  водолiя руки, утер ретельно платом i знов  сiв
по-шевськи до столику.
     Спокiйно  вийняв  перлину  iз  горiхової шкаралупи.  Вставив  у  гнiздо
посеред  срiбної  барми.  Якимись двома  вискобленими  дерев'яними паличками
почав  обдавлювати срiбнi смужки навколо перлини. Поторсав пальцями. Перлина
була щiльно затиснута краями срiбного гнiзда. Ще вiн поклав барму на липовий
брусок. I тонким шильцем проколов по чотирьох кiнцях дiрочки.
     I тут Iльковi так захотiлось спати, що вiн просто впав на стару подерту
кошму  i  заснув  мертвим  сном.  Але  свiй  сон  тiєї  п'ятницi  вiн  добре
запам'ятав. Нiби вiн iде вгору i вгору по кам'яних сходах iз печери в печеру
i нiяк не може вийти на вершину, хоча бачить блакить неба.



     Микита тихо проказав Iльковi на вухо.
     - Ти вже виспався? Чи ще хочеш поспати?
     - А що? - Так само тихо вiдповiв хлопчик.
     - Човен на плаву. Хочеш пiти зо мною по рибу?
     - Я - зараз!
     -  Лежи зараз тихо.  Потiм вiзьмеш  корзину. Оту,  з найтоншої лози. Та
потихеньку луками до Почайни. Спитають - кажи, що йдеш карасiв топтати. Коло
трьох верб чекай на мене. Зрозумiв?
     - Зрозумiв, - прошепотiв Iлько i сон геть вiдiйшов.
     Злiз  iз лави i побачив, що мати схилилась над дiжею i старанно  мiсить
тiсто. Час вiд часу спиняється i пiдсипає борошно з  великої миски. Як тiсто
почне вiдставати вiд рук, мати дiжку накриє  i пiдсуне ближче до печi.  Коли
тiсто ще раз добре пiдiйде, мати знов його добре вимiсить. Виробить хлiбини.
Покладе їх на великi капустянi листи i посадовить у добре натоплену пiч. Всi
знають - не можна заважати, коли жiнки хлiб виробляють. Хлiб - дiло святе!
     -  Прокинувся?  А я думала, що ти  до  обiду спатимеш!  Дiвчатам ото  й
загадала в обiд Лиску з череди забрати.
     - Мамо! Я їсти хочу!
     - То пiди та витягни горщик iз холодника. Там оно, пiд рушником, вiзьми
балабушку. Та швидше йди, бо менi треба хлiб ставити.
     Iлько притьмом сполiснув вид, добре облив  руки. Утерся швиденько. Та й
витяг iз дубової дiжки  вкопаної в землю горщик  iз рештками миня. Це був їх
холодник  улiтку. А  взимку у  них  був холодник  у пристiнку комори. Комора
стояла на добрих палях. I мала частину, вiдгороджену добре тесапими i щiльно
припасованими плахами. Там зберiгали взимку м'ясо (якщо воно було), птицю та
рибу.
     Що дiжку закопали в найвогкiшому мiсцi, то  в нiй i було холоднiше, нiж
де. От i вчорашня юшка з миня застигла на рiденькi драглi.
     Iлько  їв з великою охотою, проте, похапцем. Та  все  ж  зауважив  - на
шматах миня немає шкiри.
     - Мамо, а чого ви шкiру з миня обдерли?
     - Авже! То твiй хитрий брат здер з миня шкiру. Казав, що виробить її, а
тодi нехай Михайло вуєвi вiднесе.  Щоб вiкно закрити. Хвалився,  що  буде  з
миня шкiра така прозора, як i бичачий мiхур.
     - Га?
     - Ось тобi й га! Такi твої брати -  все щось вигадують. Та й ти за ними
слiдом.
     I продовжувала щось там iз капустяними листами чаклувати. Чи в окрiп їх
опускала, чи в розсiл.?.
     Хоч мати  сказала,  що  дiвчата  нагодували  та напоїли  дрозда,  Iлько
перемiнив йому воду i кинув кiлька пiдiв'ялих ягiд.
     А корзину Iлько прихопив у хлiвi.  Ту, що iз найтоншої  лози. I не дуже
густого плетiння. З нею восени ходили по гриби.
     Ще кортiло Iльковi взяти  берестяний рiг, що Микита привiз iз Десни. Та
вчасно згадав,  що  Микита все робить  тихо.  I вирiшив - i йому  треба  все
робити тихо.
     Корзина мала  добрi лубовi шлеї. Можна було,  вхопивши за  обидвi шлеї,
нести як корзину. А можна було вдягти на плечi i нести за спиною, як козуб.
     Коли  пробiгав  по мосту, то подивився  на  те мiсце,  де цiлий тиждень
дiдусь  виробляв човна  для Микити. Тiльки вугликiв  купка на пiску лишилась
вiд вогнища, на якому розтоплювали смолу.
     Як пробiг через Оболонську браму, стражники закричали.
     - Гляди, всiх карасiв не вилови! Нам щось лиши!
     - А ти потягнеш повну корзину карасiв?
     За Оболонською  брамою Iлько поспiшав  до  Почайни  крiзь заростi лози,
мочарини  та бокаїни. Треба  було  добре  дивитися,  щоб  гострою осокою  не
порiзкати литки. Бо те пiдступне зiлля має по краях нiби малесенькi зубчики.
А врiзається в тiло, мов щербата бритва!
     Мiсцями густi вербовi лози щiльно перевивали колючi пагони ожини.
     Iлько на ходу зривав стиглi ягоди i кидав у торбинку. З'явився чикотень
- тепер Iлько нiкуди  не пiшов  без торбинки.  В цю  торбинку  Iлько  збирав
ягоди,  а ще в лубову коробочку  ховав коникiв-стрибунцiв. Ця коробочка  теж
весь час була в торбi.
     Коли перебродив через мочарини,  то  весь  час йому  об ноги  вдарялись
наполоханi рибки. Певно в'юни, чи явдошки.  Бо для  карасiв  тут було в цiй,
залитiй водою травi, замiлко.
     Сонце  швидко нагрiло  мiлку  воду. Мiлка тепла вода була прозора,  але
нiби  з якимось легким  золотавим вiдтiнком.  Де-де не  купинах iз соковитої
заплавної  трави визирали  дрiбненькi-дрiбненькi квiточки  ясного лазоревого
кольору.  Iлько  не  знав,  як  вони  називаються. Але вони  йому  страх  як
подобались. Цiкаво було їх понюхати  -  а  чим вони пахнуть? Але треба  було
поспiшати - як сказав Микита, так треба робити!
     Ось i знаменитi Три верби  на березi  Почайни.  Не  такi тi  Три  верби
високi  -  є  набагато  вищi. Але  тут  з  одного кореня зразу  виросли  три
товстеннi  дерева. Не  один раз у них  била блискавка.  Та кожного разу вони
загасали. У крайнiм  вiд води  стовбурi  вигорiло здоровенне дупло.  У ньому
могли  вiльно  сховатись  вiд дощу двоє людей. Траплялось,  коли хтось ловив
рибу  на  снасть, а не сiткою, i  потрапляв  тут пiд дощ.  То ховався в  тiм
дуплi. Ось  i вогонь хтось у дуплi розводив. Та мав  тяму - коли скiнчив  чи
грiтись, чи куховарити, то залив багаття водою. Це показували слiди потьокiв
висохлої золи та вуглинок.
     На пiвнiч  зразу вiд Трьох верб,  скрiзь на зеленiм лузi, мов дiрки  на
свитинi,  блищали  блакитнi  малесенькi  озерця. Iлько повище закачав холошi
штанiв i почав  бродити краєм одного озерця. Пхав корзину пiд кущi рогози та
осоки.  За кожним разом витягав  добрих  золотавих карасикiв. Аж тут почувся
здаля свист.  Свист  просто летiв, ковзався  над iскристим блакитним  плесом
Почайнi.
     Iлько вискочив iз  води, позагортав з трави трiпотливих,  блискучих мов
мiднi зливки, карасикiв, до  корзини. Пiдхопив за шлеї  та й побiг по м'якiй
шовковистiй  травi.  Час  вiд  часу,  вступаючи  в мочарини  i  розбризкуючи
iскристi бризки.
     Якраз  до  Трьох верб  Микита  пiдганяв  нову тiльки вчора  просмолену,
довбанку. Микита  просто летiв на нiй,  нiби налазячи  на склистi  струменi.
Саме  тут   було  вузьке   мiсце   Почайни  i  тому  течiя  в   цьому  мiсцi
прискорювалась. Перед  берегом Микита затабанив  i човен  плавко пiдiйшов  i
вперся носом у пiщаний урiз води. Iлько до брата.
     Зазирну у довбанку. На мостинi  перед першою опругою лежало  два добрих
судака, три щуки i аж чотири чечуги (стерлядi).
     - Микито! Чечуги теж на блешню ловиш? Ти, братiку, давай швидше наскуби
м'якої травички  та побiльше! - I Микита кiлька разiв крутнув правилкою бiля
бока  човна.  I  човен  знов став  рiвно  пiд  берегом. Бо  його  вже почало
стягувати вниз течiєю.
     - Висипай карасiв та давай сюди корзину! - Наказав Микита.
     Iлько подав.
     Микита  засипав дно  травою i поклав  туди, скрутивши калачем чечуг. Ще
попрохав трави. I згори заклав риб травою.
     -  Тепер подавай  карасiв.  Не  всiх. По-одному. Микита обережненько  i
рiвненько покладав карасiв, щоб з-пiд них i трави не було видно.
     - Давай траву!
     Iлько  подав оберемок  м'якої  болотної  трави. I  Микита  добре  вкрив
карасикiв травою.
     Потiм знов виклав карасикiв i притрусив болотним зiллям.
     I ще раз так зробив.
     - Стражники тебе  спинять - ану покажи, що вловив? Ти не бiйся, покажи.
А  вони  скажуть,  то в тебе  згори карасики! А що пiд ними? Що ти  пiд  тим
зiллям  ховаєш? Чи  не красну  рибу? Ти  тодi вiдхили траву. Тiльки,  боронь
Боже,  не  роби  нахапцем.  Не поспiшай, не  шарпайся!  Так нехотя,  поволi,
вiдкрий  їм.  А там їм знову -  карасики! Ну,  брате, поспiшай додому!  I не
бiйся стражникiв!
     Та Iлько стояв i не йшов.
     - Що тобi?
     - Микито! I я хочу щось вловити на блешню!
     - Гм, ну що ж... Тiльки не тут. А попливемо  до Ситомлi. Та гляди менi,
обережно закидай. Бо ще себе за вухо вловиш!
     Тiльки Микита  вигнав човна на стрижень, Iлько загилив важку блешню. Та
так невдало, що ледь не зачепив старшого брата.
     - Слухай, малий! Ти можеш налигачем по вуху попасти, а тут у цiлу рiчку
не можеш добре блешню метнути? - Розсердився Микита.
     Та снасть не забрав.  I  вже не працював  правилкою, а  пустив човна за
течiєю. Iлько ще закидав i витягав снасть безо всякого успiху.
     Човен же швидко зносило течiєю до Трьох верб. Микита  тiльки поблажливо
посмiхався, але не заважав  братовi. Терпляче чекав,  коли  малому  набридне
закидати та витягати снасть безо всякого успiху.
     Зрештою,  Микита  направив  човна до берега, саме  туди,  де Iлько рвав
траву.
     - Микито! Дивись! Он риба! - Показав Iлько просто в тiнь, що падала вiд
купи осоки на воду.
     - То гати в нею блешнею! Раптом зачепиш! - Засмiявся Микита.
     Iлько примiрявся, замахувався  снастю i випустив  її просто  в тiнь пiд
зелень.
     Тiєї ж митi вода скипiла, розлетiлась на бризки i в  повiтря пiднеслася
здоровенна  щука!  З гучним плюскотом впала  у  воду.  З  неймовiрною  силою
вдарила хвостом, звелась  угору i залетiла просто в човен! Та  перш нiж вона
встигла напружитись i  вискочити iз човна, Iлько накинувся на неї, притис до
дна всiм тiлом. Щука виявилась довша за Iлька! Але  вiн несамовито вхопив її
за  черево бiля плавцiв. Стис  у запалi з  такою силою, що здавалось, своїми
пальцями протне їй  черево.  Та  щука  пiд  хлопчиком  все одно  не вгавала.
Згиналась i розгиналась наче велетенська пружина.
     - Хапай її в очi! - Заволав Микита  i двома неймовiрної  сили  гребками
весла вигнав човен просто на похилий трав'янистий берег.
     Вискочив iз човна. Вхопився за першi опруги i потяг човна по травi далi
вiд берега.
     Просмолене, вилощене  днище послизьгом  пiшло  по шовковистiй  болотнiй
травi.
     Iлько  вiд  сильного  руху  човна  перехилився   набiк  i  щука  прудко
вислизнула  iз  його  рук. Зiгнулась  у  дугу,  розправилась  i  вилетiла  в
мочарину, наче камiнь з пращi.
     Микита миттю схопив  битак. I  тiльки  щука на  якусь мить  зупинилась,
iстиком ударив її в основу голови. Щука кiлька разiв мляво вигнулась в один,
в другий бiк i застигла.
     Iлько пiдвiвся в човнi. Але не втримав рiвноваги i впав у траву. Микита
рiзко озирнувся на звук i гостро кинув.
     - Не рухайся! - I показав пальцем на холошу штанiв.
     Там, трохи  нижче  пахвини, в полотнi застряг здоровенний гак  на кiнцi
олов'яної блешнi. Линва снастi обплутувала ногу вiд колiна до стопи. Навколо
гака була червона пляма.
     Микита ще раз позирнув на поснулу щуку i пiдiйшов до брата.  Нахилився,
наказав триматись за нього. Розплутав шворку снастi, вивiльнив Iльковi ногу.
     - Тепер розпусти очкура i потроху спускай штани...
     - Чого це?
     - Роби, що тобi сказано.
     Iлько  розкрутив пояс. Пiдняв сорочку  i  зняв iз  петлi  чопик очкура,
розпустив очкур.
     - Потроху, потроху опускай штани...
     Що  Iлько iз  неохотою  i нерозумiнням  почав  робити.  Ось  показалось
стегно. Крiзь  полотно пройшов гак-двiйник обома жалами i вп'явся  Iльковi в
саму  поверхню шкiри.  Тiльки-тiльки,  самими  кiнчиками  вiстря. Навiть  не
зачепив кожi гострими борiдками.
     - Ну слава  тобi, Господи!  - Полегшено видихнув Микита. Притис лiвицею
братовi стегно i швидким рухом висмикнув сталевi жала iз шкiри.
     Лишилась тiльки двi рожевi подряпинки i двi маленькi цяточки кровi.
     - А менi й не болить! - Твердо сказав Iлько.
     - То добре,  малий! Але  пам'ятай - тут  мiсце  дуже  небезпечне.  Якщо
стрiла, чи спис, чи меч, чи шабля, чи вепр iклом,  чи тур рогом протне мiсце
- кiнець. Амiнь по всьому! Звiдсiля кров б'є цiвкою i нiчим її не впиниш...
     - Ти в Степу бачив? - Спитав Iлько зав'язуючи очкура.
     - I в Степу! Але про це нiде не бовкай. Нiде! Чув?
     - Чув! Ствердив Iлько i озирнувся на всi боки.
     Нiде поблизу нi душi. I до  Трьох верб далеко. Хоча тепер, пiсля  того,
як приказчик  на  такiй вiдстанi їх пiдслухав, Iлько  намагався  голосно  не
говорити.
     - Як i про перлину?
     -  Про неї, вза-га-лi,  мов-чи! Не можна щоб хтось хоч  слово почув вiд
когось iз нас!!!
     - Добре, - зашепотiв з притиском Iлько. - А що тепер з нею буде?!
     - Що буде, що буде? Буде вона на своєму мiсцi на шатах нашої Параскеви!
Завжди буде!!!
     - Микито!  Можна я  пiду подивлюсь на неї? Я так тодi захотiв спати, що
менi  в головi все покрутилось. От ви її чiпляли на Парскеву. Вам добре! А я
нiчого не бачив.
     Брате, не  переймайся, але  сьогоднi нiяк не можна.  А завтра,  як  усi
Хрещенi люди, пiдемо до церкви.
     I Михайло пiде?
     - I Михайло пiде.  Ми зробили дiло. I  нам, як  нiкому iншому  належить
поводити  себе  тихо  i  непомiтно. Якщо  ти  побiжиш подивитися,  чи я,  чи
Михайло,  чи  батько  - можуть сказати:  "А чого  це вони  бiгають по одинцi
дивитись на перлину? Та щось тут  не так!  Завжди ходять у недiлю всi, хто в
Києвi, разом. I стоять всю вранiшню службу. Разом усi!.."
     - Шкода, так менi хотiлось подивитись. Певно, що дуже гарна на образi?
     - Дуже! Нема з чим рiвняти.
     - А барма iз срiбним зерням?
     - Непогано. Хоча нашi золотарi роблять краще. Але сам бачив,  як  костi
випали! Треба було якнайшвидше дiяти!
     - Якi костi?
     - Тi костi, що в них грають на срiбно-злато.
     - А-а-а!
     - Iльку!  Час тобi йти.  Якраз худобу пiдженуть. То й воротарям  не  до
тебе буде. Бери, вдягай корзину!
     - Микито! Я хочу мою щуку додому понести!...
     - I не проси.  Всього не потягнеш. Якщо й потягнеш, то заморишся. Чи  й
пупа ще надiрвеш. Дивись, яка вона велика! Стань рiвно!
     Микита обережно пiдчепив пiд зябра щуку i пiдняв її.
     Iлькова голова була на рiвнi переднiх плавцiв щуки.
     - Ого-го! -Сплеснув руками Iлько i вже не просив вiддати йому щуку.
     -  Поспiшай!  Та скажи матерi, нехай вона розсiл приготує.  Як  на щучу
iкру. Проварить його  i  охолодить в  глеку  у колодi. Та ще нехай  приготує
iкряне решето.
     - Оте, що з товстої сурової нитки.
     - Якi то нитки? То добрi шворки. Його нехай приготує. Давай, поспiшай!
     Микита  подав Iльковi корзину,  а сам поклав щуку до човна i зiштовхнув
його на воду. Легко вскочив у нього i гнав широкими помахами весла його вниз
по течiї.
     Iлько  ж поспiшав  до  Оболонської  брами  i якраз  своєчасно -  череда
прийшла на тирло  пiд  велетенський  явiр.  Однi вели  корови через браму до
своїх садиб, iншi йшли до своїх годувальниць на тирло.
     В такому русi на Iлька може б не звернули уваги стражники. Та зараз вiн
їх  не дуже й цiкавив. Але  Iлько вирiшив сам до них пiдiйти й показати,  що
вiн  за людьми не ховається. Та щоб було це,  як  годиться,  то привiтався i
спитав.
     - Мою Лиску сестри вже забрали?
     - То такi двоє у рясно вишиваних сорочках?
     - Ага!
     - То доганяй їх! Вони вже пiшли.
     Дiвчат Iлько наздогнав лише бiля мосту. I зразу ж почав їм розповiдати,
яка йому щука велетенська без гака дiсталась!
     -  Ой,  Iльку, Iльку!  Ну  що за дитина?  Чого  з  тобою всякi  пригоди
трапляються?
     -  Та якi пригоди зо мною трапляються? Якi пригоди? Та нiяких пригод! -
I злякався, що вони щось може про золоту перлину знають. Чи здогадаються?
     - Хлопця побив до кровi налигачем! - Сердито сказала Катерина.
     - А  вчора  через  того миня  потопав.  -  I з  жалем повiдала Марiя  i
похитала головою.
     - А сьогоднi  вже вiн щуку без  гака вловив! Це  ти сам  подер штани чи
тобi тая щука подерла? - Кепкувала Катерина.
     -  А ну вас! Вам тiльки насмiхатися!.. - Образився Iлько i щодуху побiг
додому.
     Назустрiч йому Пузирi всiм кодлом.
     - Де наш мед? - Зразу присiкався наймолодший.
     -  Коли  менi  буде  мед, тодi буде й  вам!  А карасями можу хоч  зараз
подiлитись.
     - То подiлись, - прогугнявив другий Пузир.
     Iлько присiв навпочiпки.
     - Вiдкривайте траву i берiть собi карасiв.
     - Всi? - Заверещав над вухом найменший Пузир.
     - Тiльки тi, що пiд верхньою травою!
     - Тут наче не рiвно виходить! - Зголосився старший Пузир.
     - Всiм по чотирi карасi i ще один карась!..
     - Його ви менi лишiть! - наказав Iлько i рвучко пiдвiвся.
     - А мед коли буде? - Заканючив знов малий Пузир.
     - Тобi що, сьогоднi карасiв мало? Можу забрати!
     - Е нi! Карасi не рахуються!
     - Чому? - Здивувався Iлько.
     - Бо карасi то дарунок. А мед ти нам обiцяв за пiдмогу.
     - Iншим разом! Немає  менi зараз  часу з  вами  ряди рядити! Та  от  за
дарунки треба дякувати!
     Але Пузирята не подякували.
     Iлько ж поспiшив щодуху додому.
     Переказав матерi все, що загадав Микита. I попрохав покуштувати свiжого
житнього хлiба з нового врожаю.  Бо дух вiд хлiбин хоч i  були  вони покритi
широким рушником, переповнював всю i стобку i ще й на подвiр'ї чувся.
     - Пiдожди, синку, хлiб ще гарячий. Поки добре не вичахне, не можна...
     - Ну то я попораю чикотеня.
     Iлько заходився коло птаха - воду замiнив, бруд широкою скибкою вигрiб.
Настромив на тонесеньку паличку ожиновi ягоди i поставив у  клiтку. Чикотень
зразу взявся за справу. Дзьобне  i вiдверне голову i зазирає на Iлька. Потiм
ще  дзьобне  i знов  зазирає  на  Iлька. Взагалi, як сказав Михайло, птах  у
добрiм здравiї -  пiр'я почищене, лискуче, дзьоб чистий, очi не закислi. Але
сказав, що крила ще не розв'язувати.
     Мати  знов розпалила пiч, щоб проварити розсiл, як загадав  Микита.  Аж
тут саме й дiвчата привели Лиску. Коли Iлько почув  свист iз  вулицi. Тiльки
не такий,  як ото Микита пальцями.  А  з вербового  сюрчка. Це мiг бути лише
Iванко.   Бо   йому   батько   подарував   справного   перочинного  ножичка.
Гострого-прегострого iз кiстяною мережаною колодочкою i шкiряними пiхвами. I
тi  пiхви ще й закривались  таким язичком, що вставлявся в петлю. А от  того
ножа, що йому дав Микита,  коли  вони ховались пiд сiном  у возi, в Iлька не
було. Певно, коли Iлько заснув, Микита забрав його назад.
     Iлько вирiшив, що наодинцi з Микитою вiн попрохає в нього той ножик. Бо
як же йому, хлопцевi, бути без свого ножа? Вiн же не безштанько якийсь!
     Дзюркотливий свист сюрчка з вулицi знов повторився.
     Iлько чомусь  вхопив клiтку  за ликову  петлю на  дашку  i вискочив  на
вулицю.
     Iванко,  чогось  раптом у повстянiй рудiй шапочцi-ковпаку, розхристанiй
сорочцi, з поясом в однiй руцi i сюрчком у другiй, кинувся до Iлька.
     -  Побiгли  швидше! Дорогою  все розповiм! -  I бiльше  не  сказавши нi
слова,  Iванко  помчав  дорогою до  Пузиревої оселi.  Тiльки п'яти миготiли.
Iлько з клiткою кинувся  за ним. Дрозд налякано затрiскотiв, але Iлько зараз
на те не звернув уваги.
     Раптом бiля Пузирiв Iванко рiзко звернув лiворуч i помчав, без сумнiву,
на Гончарi.
     Iлько  прискорив бiг i  зрiвнявся з  Iванком.  Той  на  бiгу  намагався
обкрутити i зав'язати пояс. З рота не випускав сюрчка.
     - Що трапилось? - Запитав Iлько, вiдчуваючи, що щось таки трапилось.
     - Бу-бу-бу,  ди-ди-ди!  - Пробубонiв  Iванко,  не  випускаючи iз  зубiв
сюрчка. Сюрчок, як i гадав Iлько,  був вирiзаний  iз свiжої  вербової гiлки.
Вони бiгли  вже  Гончарами  по колодах,  геть  замащених  висохлою  рудою та
зеленою глиною.
     Праворуч i лiворуч широкої вулицi мощеної стояли за парканами, тинами i
стовп'ям  гончарськi житла. I в кiнцi двору  кожної садиби, чи  то з правого
боку,  чи  то з лiвого боку,  пiд схилом  гори  чорнiли  велетенськi челюстi
гончарських  печей.  З  одних печей виймали  обпалений посуд.  В iншi  горна
закладали тiльки глечики i горщики висушенi на сонцi. Ще в iнших пiдпалювали
дрова. А в кiлькох печах гоготiв вогонь. I з  челюстей i з  верхнього отвору
виривався  чорний дим  i летiли iскри. Тут за хлопчаками  прив'язались якiсь
два собаки i зняли страшенний гавкiт.
     - Iванку! Не бiжи! Бо вони нас порвуть!
     Iванко якось то обкрутив на ту мить пояс i вийняв iз рота сюрчка.
     - Та не пор-вуть! -  нахилився, схопив грудку  глини. Пожбурнув у собак
та не поцiлив.
     А вже за ними бiгло три собаки.
     -  Тримай!  -  Iлько  передав  на  бiгу клiтку  товаришовi. На бiгу, не
спиняючись,  пiдхопив  добру  грудку. Розвернувся  i  загилив  у найближчого
собаку.  Попав.  Пес  перекинувся i заскавулiв з такою  силою, що аж у вухах
залящало.  Пiдхопився  i,  пiдобгавши  хвоста,  кинувся  геть.  Iншi  собаки
спинились, наче  роздумуючи, що  робити. Геть не  побiгли та й за хлопчиками
знов не погнались. Стояли i тiльки розгублено брехали.
     - Скажи - куди ми бiжимо? Що сталось?
     - Ху-ху-ху! - Нiяк не мiг вирiвняти дихання Iванко, спинившись на мить.
-  Ми  з  батьком  пiшли  до  каменяра. А  вiн каже  -  має  прийти Алiмпiй,
роздивитись стiни. То батько пiшов на Торжище. Я побiг до тебе.
     - Ага! - зрадiв Iлько. - А  чому ми  отако бiжимо? Треба було через наш
Житнiй торжок, поза  Торжищем i Богородицею  та на Боричiв Тiк та  Боричевим
узвозом!
     - А  про  Чорну грязь за Богородицею забув?  Про болiтде зразу за нашим
Торжком? Тут я стежу знаю -  зразу за садибою Василя-корчажника є  стежка по
схилу. В дощ  i взимку по нiй не видерешся.  А зараз вона вибита, як  черiнь
печi! Видеремось на схил нашої Хоревицi.  Потiм в  опадку пiд мостом i зразу
на Боричiв Узвiз. I гоп! - ми бiля Подiльської брами!
     Вони швидко дiстались до останньої, найбiльшої гончарської садиби.
     Хотiли вже звернути за паколля. Коли вiдчипилась хвiртка у добрiй брамi
i на порозi постав майстер-корчажник - Василь.
     - Куди поспiшаєте, хлопцi?
     - Добрий день вам, господине Василю! - В один голос вiдказали розпаленi
хлопцi. - Ми поспiшаємо до Алiмпiя.
     - То що - таки правдв, що вiн згодився розмалювати князю його церкву.
     - Каменяр Симон сказав батьковi,  що Алiмпiй прислав вiстуна, що в обiд
прийде подивитись стiни i тиньк.
     - Он як? А ви що, хочете пiти в науку до Алiмнiя?
     - Нi-i! Ми хочемо на нього подивитись! - Разом вiдповiли хлопчики.
     -  Ну Алiмпiй,  то  Алiмпiй! Ви  б краще пiшли  та подивились на золоту
перлину на Параскевi! Поки не вкрали...
     Iлько аж похолов. Враз в ротi пересохло.
     Та вiн якось спромiгся спитати.
     - Господине Василю! Хiба з церкви можна красти?!
     - Красти нiде не можна! Але крадуть, та ще й як крадуть! Є такi умiльцi
iз церкви винесуть i шати, i панiкадила, i ризи. Татi, одним  словом! Ну, та
бачу вам  до  Алiмпiя кортить,  то  поспiшайте!.. Та  ще не забудьте перлину
побачити!
     - Господине Василю! А ви її бачили? - Бадьоро запитав Iванко.
     - Та ще  на ранковiй службi.  Сьогоднi людей  було  - не проштовхатись!
Певно,  що  весь  Торжок  налiз!  I як  воно отако  зразу  люди  взнали,  що
об'явилась  ота золота  перлина? -  гончар  Василь  почухав руду потилицю  i
взявся за хвiртку.
     - Бувайте здоровi, господине Василю! - Попрощались iз гончаром хлопцi.
     Обминули подвiр'я гончара i полiзли вузенькою стрiмкою стежкою вгору.
     Вони пiдiймались вгору  пiвнiчним  схилом Хоревицi, а  за спиною  в них
лишилась гора Клинець.
     Якщо на Гончарах  селились гончарi, на Кожум'яках  -  чинбарi, кушнiри,
лимарi, то на Клинцi, що не двiр, то все рiзнi майстри - i лучники, i шевцi,
i каменярi, i рiзб'ярi. Навiть один був iзограф-iконописець.  Правда, це  не
його була садиба, але вiн її винаймав.
     Вони пiднiмались все  вище.  I тепер, навiть  з половини схилу Хоревицi
було  видно,  яка  велика  Гора.  Просто  понад  урвищем  Копирового  кiнця,
Кожум'якiв,  Гончарiв  пiдносився пас могутнiх стiн-городень. Гори,  княжого
мiста,  стольного града  Києва.  Добре зрубанi клiтi вимащенi  товстим шаром
глини. То геть бiлої, то ледь-ледь вохристої, то ледь заленкуватої.
     I здалеку тi дубовi городнi-стiни здавались зведеними iз бiлої цегли чи
каменю. Тiльки зблизька було видно що то дерево, глина.
     Вони пiднялись майже до кiнця  схилу i тут був досить великий виступ  i
на ньому розрослись  кущi шипшини. Та  так рясно  покрились  вже  жовтiючими
ягодами.
     -  О! -  Зрадiв Iлько. -  Як  тiльки  почервонiють,  рватиму для  свого
чикотеня.
     -  Слухай,  Iльку!  А давай пiдемо  подивимось на ту  золоту  перлину в
Парскевi? Га?
     - Що - сьогоднi?! Та як же ми встигнемо?
     - А ми тiльки подивимось на Алiмпiя i назад на Торжок.  Ще скiльки буде
часу до вечiрньої служби!
     - Побачимо!.. Ну чого ти так поспiшаєш?
     - Ну сказав же корчажник Василь, що треба її побачити, поки не вкрали!
     - Я  не чув,  щоб вкрали з церкви самоцвiти,  от не  пам'ятаю,  скiльки
живу!
     - А  я  пам'ятаю!  - Ствердив  Iванко, дряпаючись далi по схилу та  для
безпеки  прихоплюючись  обома  руками  за  лопухи,  що  написали просто  над
стежкою.  - Он минулого року в церквi Миколи, що пiд Жидiвською брамою, один
перехожий  калугер  вiдкусив iз  плащаницi  самоцвiт  -  яхонт.  Це  було на
Страстному тижнi.
     -  Так  то  ж   iз  плащаницi,  легко  вiдкусити   -  нахилився,   нiби
прикладається - i вiдгриз!.. А зi стрiбних шатiв як вiн вiдкусив перлину?! -
Заперечив Iлько, долаючи останнiй пiдйом.
     - А ти звiдки знаєш, що перлина в срiбних шатах?!
     - А ти - слухав, що сказав Василь-корчажник; "На нашiй Параскевi!" А на
Параскева  по  краях  оздоблена  срiблом. На всi  шати в громади  грошей  не
вистачило... То якби Василь-корчажник сказав "у  нашiй церквi",  то  перлина
могла бути чи на ризах чи на плащаницi, чи ще де... Ой дивись, Iванку, що то
на подвiр'ї Василя виложено? Якiсь дивнi глеки! I всi однаковiсiнькi!
     - Ти хiба не бачив ранiше?  Та це  ж голосники! Їх  умуровують по кутах
церкв  пiд склепiнням i в  склепiннi.  Дном  у глиб  муру - горлом нахиляють
униз.
     - То й що?
     - А те, що коли пiп говорить чи спiває, голосники вiдбивають його голос
назад у всi закапелки церкви!  I всi голос попа чують, де б хто  iз людей не
стояв!
     - Оце так! Я й не знав!
     - I я не знав, не буду хвалитись, що знав. Коли ми минулого разу ходили
до каменяра Симона, вiн менi про голосники розповiв. I батьковi моєму.
     - Ех! А от би щось таке вигадати, щоб  i в  рубленiй церквi скрiзь було
однаково добре чути. Щоб i в нас було не гiрше, нiж у багачiв i владцiв!
     - Розмрiявся! Зробись багатим. I все в тебе буде  - i палати з сiнями i
церква мурована з дзвiнкими голосниками!
     - Та я не собi! Я - щоб для людей!
     - Нi, своя сорочка ближче до тiла, так i батько i мати завжди кажуть!
     - Бо ви - торгiвцi. А ми теслi - ми для людей робимо.
     - А що ви їсте? Де ви їжу берете?
     - Що заробимо i зловимо, те й їмо.
     - Ага! Бач, i ви для себе стараєтесь!
     Iлько хотiв  ще  щось вiдповiсти Iльковi. Та  вони вже  вийшли  на верх
схилу i ступили на перемичку,  що  з'єднувала  гору Хоревицю  з Горою, тобто
верхнiм мiстом. Що перемичка своїм гребенем  була нижча  i за Хоревицею i за
Дитинку, то  з  Хоревицi,  вiд княжого замочку, зрубали  мiст аж  до  самого
Боричевого Узвозу. Та добрий же  був мiст. Iлько  це зразу зауважив.  Чистий
дуб, тесаний. А стовпи-пiдпори так, певно,  з таких дубiв були витесанi,  як
ото дiдусь казав про бойовi човни рiчковi - дубаси! Вони пiшли по перемичцi,
по гребеню її, по-пiд мостом i вискочили на Боричiв Узвiз. I от тут над ними
скинулась  стрiмко вгору велетенська  брама - Подiльська.  I  не  була  вона
мурована,  як ото  Золотi ворота, чи Лядська брама, чи  Жидiвська. Рубана  з
дерева i вимащена бiлою-пребiлою глиною. Самi ворота не ширшi i не вищi, нiж
iншi Київськi ворота. Та тiльки  страшенно стулки важкi i перекутi залiзними
штабами, мов яке  решето, навхрест. На  самими стулками нависали заборола. I
то не все. Праворуч i лiворуч найвищi дерев'янi вежi. Кожна iз заборолами  в
два поверхи i на кожнiй по три заломи. Дiдусь пояснив, що до  повстання киян
проти Iзяслава ворота були на Полоддя в однiй простiй вежi. Вежа проста. Без
заломiв  i  заборола звичнi. Не такi  й високi  над  самими воротами.  Як же
наступного року у злiм мiсяцi квiтнi (бо дiдусь чомусь не любив той мiсяць i
боявся  його) повернув  собi княз  Iзяслав престол,  то  наказав  заборонити
Торжище на Подоллi. А звелiв перегнати всiх торгiвцiв на  Гору. Ну щоб легше
було над простою чаддю слiдкувати. Щоб забезпечити себе вiд бунту i приступу
з Подолля, наказав отакi подвiйнi вежi-близнюки над  воротами звести. А самi
стулки ворiт залiзами окувати в рази.
     Зараз  брама була  широко розкрита,  бо з  Подолля, з притискiв вiзники
доставляли  той камiнь-вапняк, що  Микита  привiз ладiєю-набойною  iз Десни.
Бiля  кол  було i по три i  по п'ять  вантажникiв.  Вони пiдштовхували ззаду
вози, коли коням було важко на такому схилi тягти вгору вантаж.
     Стояв гомiн, рипiли немащенi  ступицi, гуркотiло  в коробах  перепаленi
шматки  дзвiнкого  вапняка. Тупотiли копита кованi  й не  кованi  по колодах
вулицi, що йшла в глиб Гори вiд Подiльських ворiт.
     На  хлопчакiв не звернули  уваги. Бо їм  на удачу, а  вiзнику на  бiду,
перед самими воротами, обломився вiз.  З нього висипалось  камiння, а колесо
полетiло кудись лiворуч у провалля. Це  заступило проїзд  до брами.  Почався
крик, сварка. Стражинки ж, звичайно, зразу ж поспiшили туди.
     А Iлько та Iлько разом з чикотенем спокiйно пройшли до  княжого  мiста.
Тут було на що подивитись. I кам'янi i рубленi тереми i церкви. З найстрiшою
в Києвi - Десятинною. Але в хлопцiв не було часу роздивлятись на всi красоти
княжого мiста.
     Вони поспiшили через Бабин Торжок з його багатими  крамницями. Поминули
Воздвиженську   церкву,   за  нею  Трьохсвятительську   i   опинились  перед
монастирськими воротами. Вони теж, як i Подiльськi, були широко вiдчиненi.
     Через них проїздили i виїздили коли. Та  не  тiльки з шматами  вапняку.
Везли  й  цеглу-плитницю в кошелях,  деревне  вугiлля,  вiдмучену  глину,  у
коробах вигатене вапно. А також дерево - в плахах, дошках i лемеху.
     Прямо,  навпроти ворiт вони побачили в  глибинi цього невеликого  граду
щiльний  тесовий  тин. З-за  тину пiднiмались  високi рожевi,  з  смугами та
плямами, мури. З тих мурiв стирчали мiцнi дубовi болонки. По болонках дощатi
настили.
     Таких настилiв було видно аж п'ять ярусiв. Над останнiм ярусом починало
вимальовуватись  горло  великої  банi.  З  одного  помосту  на  другий  були
перекинутi мiцнi дошки з набитими  на них поперечинами. Отакi були сходи  на
тих риштованнях з одного поверху на iнший, вищий.  Людей було  чимало на тих
риштуваннях. Носили на  дерев'яних ношах за спиною плинфи i дике камiння.  А
вапняний  розчин  тиньку,  заправлений  паленою  глиняною  крихтою-цемянкою,
пiднiмали  у  дерев'яних  коритах  на  линвах -  кодолою.  Тобто  стовпом  з
перекладиною,  як лiтера  "Г"  велика.  До  тiєї перекладини було причеплене
блочне колiнце. В широкiм  колiщатi iз найтвердiшого дерева  була посерединi
по ободу  зроблена заглиблена колiя.  От у  неї  i вставляли мiцну линву. На
однiм  кiнцi линви  в'язали корито з вапняним  розчином,  а за другий кiнець
тягли кiлька чоловiк  линву до себе вниз. Корито  пiднiмалось вгору. Там вже
його перехоплювали  i  ставили на  риштування. Вiд цiєї роботи  було  досить
галасу i шуму. Але найбiльше шуму чулося з-за дубового тину. Iлько подивився
на той  тин i  сказав собi подумки: "На звичайний тин  отаке дубове  стовп'я
витрачати?... Та  ще й  так витесувати?!"  З-за  тину нiсся дзвiн  молоткiв,
скреготiння  долотiв по каменю. Ще й наче  дзвiнко падав  важенний  молот на
ковадло.
     Лiворуч вiд мурiв церковної будови зводився рiвно вгору густий дим.
     Iлько зазирнув у браму ще  далi -  лiворуч вiд  побудови церкви стояли,
дуже  близько  одна до одної двi ошатнi церкви. В брамi,  взагалi не було нi
стражiв, нi воротаря. У клiтi, де певно, ховалась сторожа вночi чи в негоду,
нiкого  не було видно. А на окутих дверях висiв здоровенний київський замок.
А  от ворота в тину, куди в'їздили i звiдкiля виїздили коли, пильнували двоє
ченцiв. I в обох дощечки в руках i писала.
     - Ходiмо, Iванку, чого ти стоїш? Ти ж тут буваєш...
     -  Та  отой,  що  лiворуч, насварив  мене  минулого  разу...  Вiн  мене
запам'ятав...
     -  Нiчого, пiшли! -  Рiшуче Iлько  i, не  оглядаючись на  Iванка, пiшов
уперед.
     Справдi,  той  чернець, що  стояв  лiворуч,  прихопив  Iлька  за  рукав
сорочки.
     - Вiдпустiть. Я не до вас! - Впевнено сказав йому Iлько.
     - А до кого ти? - Спитав лiвий чернець.
     Правий iз цiкавiстю, ледь усмiхаючись, дивився на Iлька.  Але  мовчав i
не рухався.
     Лiвий мiцно тримав Iлька за сорочку.
     - Я до калугера Алiмпiя!
     - Он воно що! Чого це ти до нього йдеш?
     - На благословення!
     - А ти, в шапочцi? - Спитав другий чернець i тицьнув пальцем в Iванка.
     - I я на благословення!
     - Ти що - малюєш? Що до Алiмпiя прийшов? - Спитав у Iлька перший.
     - Ще не малюю.
     - То будеш малювати?
     - Якщо Алiмпiй скаже.
     Тут  крiзь  дзенькiт  залiза, стукiт по  каменю, почувся  чийсь владний
голос.
     I обидва ченця миттю полишили ворота.
     Правда, один iз них обернувся  i  злостиво насварив хлопцям худим бiлим
пальцем.
     Тiльки ченцi  зникли  за  здоровенним  складом  цегли-плитницi,  Iванко
схопив Iлька за руку i потяг лiворуч.
     - Каменяр має бути бiля вишневої брили.
     - А що вiн там робить?
     - О!  ти  не знаєш! У нього  є харатейний  зшиток. I там  всiлякi святi
вимальованi, звiрi, дерева, птахи i риби.  I ще повно вiзерункiв. Вiн вмiє i
рахувати i малювати. Вiн  зi свого зшитка  малесенький  малюночок  на камiнь
збiльшує.
     - Як?!
     -  Дивиться на  малий у зшиток i малює  крейдою його великим на каменi.
Потiм iншi каменярi по тих крейдяних рисах висiкають на каменi образ! Давай,
давай! Зараз сам побачиш!
     Вони   прослизнули    рядами   зложених   щiльно   полив'яних    плиток
рiзнокольорових i опинились на майданчику, де працювали камнерiзи.
     -  Он!  Дивись! - Iванко показав  на  велику, вишневого кольору камiнну
брилу.
     Вона стояла прихилена  до  мiцного  дубового  паркану.  Ще  й  пiдперта
кiлками, забитими  з обох бокiв плити. На низьким липовiм ковбанi, спиною до
них, сидiв кремезний чоловiк  i  цокав  зубилом по каменю. На каменi ж добре
виднiлась бiла риса, що обмальовувала вершника в панцирi та баского коня пiд
ним. Камнерiз починав  вiдсiкати камiнь  вiд  голови  коня. Бо вона дивилась
налiво,  куди й  вершник  замахнувся  списом.  I голова  коня вже була грубо
висiчена. Тепер майстер заходився висiкати пасма кiнської гриви.
     Над ним стояв високий свiтловолосий  чоловiк. Хвилясте золотаве волосся
мiцно по чому i по потилицi пiдв'язане кожаним шнуром. На дужих руках високо
вiдкасанi  рукава. В руках пергаментний зшиток у дерев'яних палiтурках.  Вiн
зазирає туди i потiм нахиляється до рiзб'яра i водить пальцем по брилi.
     - Добрий день, господине Симоне! - Разом привiтались хлопчаки.
     - А  це  ти, торгова дитино?  - Чи то  спитав чи то пожартував високий,
ставний чоловiк. - А це твiй хто?
     - Це мiй товариш Iлько.
     Iлько гречно вклонився i ствердив.
     - Так я його друг, Iлько.
     - Ти теж торгова дитина?
     - Нi,  я теслярського роду. У мене дiд тесля, батько тесля, брати теслi
i я буду теслею.
     - Он як? А каменярем не хочеш бути?
     - Нi...
     - То чому? Дивись. Як цей  чоловiк витесує  святого  Юрiя-Змiєборця. Це
велике вмiння i хитрiсть. I вiд людей повага i заробiток добрий...
     - Нi. Я дерево люблю його так гарно рiзати, колоти, довбати, терти...
     - I ти вже щось можеш?
     -   Можу.  Ось  цю  клiтку  для  свого  чикотеня  я  сам  за  один  раз
змайстрував...
     Каменяр Симон взяв у Iлька клiтку i уважно оглянув.
     - I нiхто тобi не допомагав?
     -  Я  тiльки начиння  попрохав у  батька i дiдуся.  Бо в мене ще  свого
немає...
     - Ну, тодi ти молодець!.. А ти Iванку, що хотiв щось у мене спитати? Чи
що?
     - Господине Симоне! А де калугер Алiмпiй?
     - Та оце тiльки но все оглянув. Скрiзь все видивився.  I згодився...  А
де  вiн? Та ось-ось пiшов через отi ворота. Бо тут я його не бачив. З ним ще
двоє послушникiв було. Та ще якийсь купець з Подолля  причепився  до  нього.
Все  хотiв,  щоб Алiмпiй йому образи  написав.  Страшенно  набридав Алiмпiю.
Iнший  би його вилаяв, а Алiмпiй так йому лагiдно все пояснював.  Ангельське
терпiння в такої знаменитої людини.
     -  Спасибi,  господине Симоне! Бувайте здоровi! -  I  кинувся Iванко  з
мiсця до Хрещатицьких ворiт.
     - Та куди ти, хлопче?! - Дуже здивувався каменяр Симон.
     - А ми хочемо побачити калугери Алiмпiя! - Вiдповiв  Iлько за товариша.
Але встиг, не забув уклонитись i помчав навздогiн за Iванком.
     У Хрещатицьких воротах їх спинив сивий старий воротар.
     - Ану, горобцi, стiйте!
     - Добрий день, вам, господине! Ви калугера Алiмпiя не бачили.
     - Та як  не бачив? Ось нещодавно тут  проходив  iз  цiлим  почтом. Може
чоловiк  iз  семеро  за ним  iшло.  Якихось два молодих  монашки.  А то  все
свiтськi. I так добре вбранi.
     - Спасибi вам, господине! - Знов в один голос подякували хлопчики. - Ми
за ним наздогiн!
     - Та чого вам вiд нього треба?! - Здивувався старий воротар.
     - Ми хочемо на нього подивитись! - Пояснив Iванко.
     Хлопцi  прожогом  вилетiли  з  брами  i  понеслися  вниз   по  хiднику,
вистеленому сосновими плахами. Вони бiгли  лiворуч. Пiд тим боком вулицi, що
притискалась пiд городнi обороннi стiни. Пiд стiною були невеликi садиби i в
них простi будиночки. А де й  просто стояли  на схилi будиночки безо  всякої
садиби. Нижнiй поверх наполовину  в землi. Другий поверх над  ним. Тут  жили
рiзнi  княжi робiтники - водовози,  древодєлi-вуличники, вiзники, землекопи,
теслi-холопи.  Всi  тi,  хто за  наказом  еняжого городника чистив i лагодив
вулицi i  хiдники,  очищав вулицi,  возив  воду, копав i вичищав водостоки i
чистив водогони.
     За те  на  другiй сторонi  по схилу  стояли охайнi садиби.  Навiть один
новий заїзд мiж двома садибами вигравав  свiжими сосновими зрубами та просто
золотом блищав вiд просмолених, прооливлених лемехiв.
     Сонце починало ледь-ледь, а звертати на обiд.
     Тiнi в цей час  стають синiми. Освiтленi сторони починають у розпеченiм
повiтрi  наче  ламатись,   розпливатись,  зблискувати   раптовими  спалахами
полуденної юги. На  нових  парканах в таку пору, наче  краплi поту, виступає
духм'яна живиця.
     Хлопчики бiгли вниз крутою вулицею. Певно, що  вона була не менш крута,
нiж Боричiв  чи  Копирiв  узвози.  Внизу  вулиця  вливалась у  майдан  перед
височенною мурованою вежею Лядської брами.
     Людей на тому майданi перед Лядською брамою товклося не менше, а нiж на
їхньому Торжку Житньому.  Хоча тут  не  було нiякого натяку на торговище.  У
натовпi вони зразу визначили Алiмпiя з його супроводом. Нi,  самого Алiмпiя,
звiдсiля, з височини крутої  вулицi вони не побачили. Зразу їм  в очi  впало
те, що iз заходу  пiд  заборолами їхав верхи чоловiк на добрiм  конi. I його
коня  вiв пiд  вузду якийсь отрок. Коли вершник пiд'їхав до купки людей,  що
наближались поволi до брами, вiн спiшився. Зняв шапку i привiтався з кимось.
Кого Iлько та Iванко не бачили з-за високих чернечих постатей.  Монахiв було
двоє, але вони закривали  собою  того,  з  ким вiтався найгречнiшим способом
вершник.
     Крiм спiшеного вершника, хтось iще пiдiйшов до гурту.
     - Побiгли? - Спитав Iванко. - Он вiн, хоч його й не видно!
     - Побiгли!
     I  вони  помчали униз.  Так розiгнались, що Iлько  аж злякався,  чи  не
вилетять вони з розгону в  стiну. Та якось вони спинились, просто впритул до
цих людей. Стали потихеньку пролазити межи  дорослими, щоб побачити Алiмпiя,
якого їм застували дорослi мужi i два високих молодих ченця.
     Один iз  свiтських людей, у дорогих  сап'янових чоботях  зауважив  їх i
тихо сказав.
     - Чого вам? Ану киш звiдсiля!
     - Ми нiчого поганого не робимо, - вiдказав Iванко.
     Але той чоловiк прихопив Iванка за комiр i вiдтрутив вiд гурту.
     -  Господине! Ми нiчого не  робимо! Чого  ви  так?! - Обурився  голосно
Iванко, не стримався.
     Дорослi  обернулись  на них.  На якусь мить запала  тиша. I  зразу з-за
високого молодого ченця почувся лагiдний голос.
     - Що там сталося?
     - Та тут якась вулична  босота крутиться! - Пояснив невдоволено чоловiк
у сап'янових мережаних чобiтках.
     - Господине! Ми не босота! Мiй батько торгiвець! Його  батько  - тесля.
Ми iз Житнього торжка прибiгли...
     Молодий  чернець  у  короткiй  хламидi  (чомусь)  вiдступаючи,  щоб  не
застувати Алiмпiя спитав.
     - I чого вас сюди з Глибочицi занесло?
     Iванко вiдкрив рота, щоб щось вiдповiсти, та його випередив Iлько.
     - Ми хочемо подивитись на Алiмпiя... на калугера Алiмпiя.
     - I  тiльки  подивитись? - Гостро спитав той вершник,  що спiшився,  як
побачив гурт бiля Алiмпiя.
     Хлопцi мовчки закивали головами.
     -  А  чому?  От  ти, скажи,  ти в шапцi! - I багато  вбраний вершник, у
легкiм зеленiм плащi, простягнув руку до Iванка.
     - Бо... iзограф Алiмпiй бере найдорожцю цiну за свої iкони...
     - У-гу!  - Поважний чоловiк хитро посмiхнувся в  рудувату  борiдку. - А
ти, хлопче з птахом, чому ти хотiв подивитись на iзографа Алiмпiя?
     - Бо калугер Алiмпiй пише образи,.. вiд яких iде радiсть...
     - А ти хоч один образ отця Алiмпiя бачив?
     -  Нi, господине. Я ще на прощу до Печер не ходив. А  в нас на Подоллi,
на Житнiм торжку немає його образiв...
     -  О! О!  бачите, чуєте? - Вихопився пiдстаркуватий чоловiк у  дорогому
вбраннi i з великою калитою  на поясi. - Ось i дитина каже  - хочуть люди на
Подоллi,  отче Алiмпiю,  бачити образи мальованi вашого  рукою  та  сповненi
святої радостi!
     -  Добрi  мої  чада! - Звернувся  лагiдним  голосом  чернець середнього
зросту, в  охайнiм, але зiпранiй, рясi,  трохи  скулений. -  Перед брамою ми
скiнчили  нашу мирську  суєтну розмову. На всiх вас  хай зiйде благословення
Боже! - Вiн усiх  перехрестив невеликою, худою рукою. - А тепер полиште мене
з цими отрочатами.
     I вiн, вже нi на кого не  дивлячись, торкнувся плеча Iванкового,  немов
кличучи  за  собою.  I  пiшов  до брами  рiвними  впевненими  кроками. Iлько
приступив до ченця з iншого боку.
     Коли  вони проходили крiзь браму,  до  калугера Алiмпiя пiдбiгло кiлька
людей  на благословення.  I вiн їх з великою  приязню, i на лицi i в голосi,
благословив.
     Хлопчики з Алiмпiєм вийшли з Лядської брами i  пiшли лiворуч по вузькiй
стежцi через болiтце. Це було те саме болiтце, з якого витiкав  Хрещатицький
ручай i бадьоро плинув Хрещатицькою долиною до рiчки Либедi.
     Тут  вони  йшли  мовчки  -  попереду по  вузькiй стежцi Iванко,  за ним
калугер Алiмпiй, а позаду помаленьку крокував Iлько з чикотнем у клiтцi.
     Коли Iлько озирнувся - на добрiй вiдстанi вiд них  iшли по  стежцi двоє
молодих ченцiв i той, пiдстаркуватий чоловiк з тугою калитою на поясi.
     Вони всi щось говорили один одному просто на вухо. Тому нiчого  не було
чутно. Але всi вони розмахували руками, хапали один одного за одяг. Один раз
навiть той  мирянин з тугою калитою кiлька разiв ударив  себе в  груди. Було
видно,  що  вони  про  щось  шалено  сперечаються,  та  тiльки  голоси  свої
притримують.
     Ось i  болiтце  пiд  горою  крутою  скiнчилось.  Лiворуч  була  глибока
улоговина мiж двома крутими горами.  Лiворуч по крутих пагорбах збiгла вгору
стiна мiста  iз  заборолами  та  бойовими вежами.  Праворуч такi самi високi
горби, порослi прадавнiми кленами i липами.
     А ота улоговина межи горами  - то й було мiсце знаменитих Перевесищ. Як
i в  прадавнi  часи - Перевесища - мiсце княже! Тут двiчi на  рiк - восени i
весною  на високих щоглах пiдiймали велетенськi сiтки. Бо  цiєю дорогою межи
горами лiтали птахи. Весною на пiвнiч, а восени - на пiвдень.  З розгону,  з
лету птахи потрапляли в сiтi - перевесища. А далi вже на княжий стiл...
     В  цих мiсцях Iлько ще  не  бував.  Тому з  цiкавiстю розглядався на цю
велетенську опадку, яку треба було перекрити сiтями. I зразу Iлько подумав -
а з якого дерева робили тi щогли, що вони витримували вагу сiток i всiх линв
та вiрьовок? А скiльки важили птахи, що попадали до сiтей?
     Iванко та калугер Алiмпiй все  вище пiдiймались крученою стежкою. Iлько
трохи вiдстав вiд них, бо все озирався на знамените урочище - Перевесища.
     А двоє  супутникiв Алiмпiя i чоловiк iз калитою взагалi ще не дiйшли до
кiнця  болота i  щось  там з'ясовували. Видно, що вже на  повен  голос, бо й
окремi слова долiтали до Iлька. Але нiчого дiбрати вiн не мiг.
     Алiмпiй та Iванко спинились на вершку схила на чистiй галявинцi. За нею
зразу починались вiковiчнi дерева. I пiд них, у  зелений морок прохолодний з
галявини забiгала стежка.
     Iлько швидко дiстався до них.
     - Ну  чада  мої, давайте трохи  вiдпочинемо в холодочку.  -  I  Алiмпiй
зiйшов  зi стежки  i  вмостився на  випнутiм  коренi старезної липи. Показав
мовчки рукою хлоп'ятам, щоб вони сiли коло нього.
     - Дивiться,  чада мої  милi, i радiйте душею, що ви  народились у такiм
краснiм, Богоспасаємiм градi Києвi!
     Алiмпiй  простяг свою  худу  блiду  руку  i обвiв  широким  жестом весь
Київський краєвид. Всi його  стiни-заборола, сторожовi вежi,  високi ворота,
незлiченнi  дахи  осель,  вiд  простих  городян  до  князiв i  бояр i великi
мурованi i рубленi храми.
     I так вони сидiли пiд могутньою  липою i споглядали всю широку  картину
Києва, яка з цього мiсця була досяжна для зору.
     Iлько  навiть  не мiг  сказати,  як  довго  вони  милувались  разом  iз
славетним iзографом Алiмпiєм київськими краєвидами. Миг чи може годину? Коли
тут пiднялись до них двоє молодих монашкiв.
     Алiмпiй поманив до  себе  того,  хто  нiс велику торбу. Так само мовчки
показав, щоб той опустив торбу до нього на траву.  Попорпався в нiй. Видобув
якусь, темно-зеленого, майже чорного, скла пляшечку i товстенну очеретину. З
очеретини  зняв дерев'яний  ковпачок i видобув звiдтiля  тонкий пензличок  з
чорного волосу.
     Так само мовчки показав, щоб молодi монахи  пiшли подалi i не пiдходили
до нього i хлопчикiв.
     Коли  монахи  вiдiйшли  аж до  краю  схилу  над  Перевесищами,  Алiмпiй
повернувся до Iванка i спитав.
     - Коли тебе вдарили в груди?
     - Минулого  року,...  отче!  - знiяковiв Iванко, а тодi пояснив. - Я не
застерiгався i близько став до  нашої корови. Вона мотонула головою i потяла
рогом своїм мене...
     - Стань отако сюди,  на  колiна передi мною. Та  тримай комiр сорочки -
щоб не зiйшов i не  торкнувся твоєї виразки. Тепер подумки проказуй молитву.
Яку  знаєш.  Як  же  напам'ять  не знаєш  молитви, то  проси  у  Всевишнього
допомоги.  I я тебе  вилiкую. Алiмпiй  вiдкрив  чопик iз  пляшечки  i  подав
Iльковi. Iлько мовчки взяв.
     Затим  Алiмпiй  занурив  пензлик  у  пляшечку, а виймаючи,  вiддавив  з
волосин зайву рiдину.
     Обережно,  ледь-ледь  торкаючись  шкiри  в мiсцi,  де нiяк  не  гоїлась
виразка, намалював хреста  i написав якiсь  двi  лiтери. Потiм  намалював на
руках Iванковi маленькi хрестики. Якраз у м'якому  трикутнику межи великим i
вказiвним пальцем.
     -  Тепер, чадо моє, почекай. Поки не висохне пiд  сонцем. Зрозумiв? Три
днi на груднинi не  змивай водою. А тепер спитаю тебе,  чадо моє,  - Алiмпiй
звернувся до Iлька.
     Iлько  здригнувся,  бо  вiн  заплющив очi i  щось  ворушив  вустами,  i
розклiпив повiки.
     - Га?..
     - Не полошись. Ти ж молився. Щоб помогло твоєму друну?.. Так?
     - Ага, отче... Алiмпiю!
     - То я тебе зараз питаю - а що ти хочеш робити, як виростеш? Бо я знаю,
що твiй  товариш хоче стати заможним i  поважним купцем.  А ти -  теслею? Як
твiй батько?
     - Я хочу стати i  теслею i городником. Щоб  будувати такi гради i вежi,
щоб нiяка облога їм не була страшна! Щоб нiколи чужi  навiть не пiдступились
до Києва! Щоб бiльше нiхто не палив святi келiї на Печерах!..
     - Вельми похвально! Але скажи менi, чадо, ти щось при людях не доказав,
чому ти хотiв на мене подивитись?
     Iлько широко розкрив очi, облизав губи i схриплим голосом вiдповiв.
     - Так,  отче! Я хотiв на вас подивитись, бо ви мою сестру солоною кашею
врятували...
     -  Щось... щось... пригадую... Ану,  чадо  моє, стань  отако, щоб сонце
злiва падало... То  ти брат  того молодця, що обрудив  пiском  стражникiв?..
Кмiтливий твiй брат, i хитрун великий, до  всього. Ну а ти з того кореня, що
й вiн. Тому  поклади  свою кмiтливiсть i хитрiсть у своє  ремесло! Будеш  ти
теслею!  Будеш  ти  i городником!  Благословляю  тебе  на це дiло  на  наших
правiчних горах!
     Алiмпiй пiдвiвся  i  наклав  руку на  пелехату  Iлькову  голову i, тихо
прочитавши молитву, вирiк.
     - Бути по новому! Амiнь!
     Тодi до Iлька.
     -  Встань,  дитино,  пiдведись!  Бути  тобi  крiпким  купцем!  I нiколи
благословення  Боже вiд тебе не  пiде! Тiльки  якщо виконаєш  двi  обiтницi.
Перша - на церкву завжди  давати  вiд трудiв  своїх.  Друга -  убогим давати
милостиню вiд кожного прибутку. Благословляю тебе, чадо моє!
     Алiмпiй наклав руку на причесанi  вмащенi кучерi Iванка i тихо проказав
молитву. I вирiк.
     - Бути по тому! Амiнь!
     - Отче Алiмпiю! Я вам дарую свого чикотеня i  клiтку. Я її сам спорядив
за один день. Вiзьмiть, отче!
     Алiмпiй нахилився i поцiлував Iлька.
     - Чадо моє! Менi  це зайвi  клопоти. Адже все живе вимагає догляду. А в
мене стiльки справ i я не знаю, чи я їх встигну завершити. Ти подаруй клiтку
i птаха своєму друговi. А вiн тобi подарує свого перочинного ножичка.
     Хлопцi просто понiмiли вiд здивування. I не знали що й сказати.
     Алiмпiй же сказав їм.
     - Ходiть  з Богом додому! Та  хай  вашим батькам вiд вас буде  радiсть!
Амiнь!
     Хлопцi низько, низько вклонились славетному iзографу Алiмпiю.
     Та й побiгли вниз стежкою до Хрещатицького болота. Бiгли щодуху з такої
крутизни,  що  iншим разом попадали  б  i  скрутили  б собi в'язи.  Сьогоднi
летiли, як на крилах. Десь посерединi болота спинились. Iлько подав клiтку з
чикотенем  Iванковi.  Iванко поставив  клiтку на стежку i почав вiдв'язувати
торочки пiхов вiд  пояса. Вiдв'язав i передав Iльковi. Iлько прив'язав ножик
до свого пояса i сказав.
     - Ти не жалкуй за ножем! Я тобi ним вирiжу насад i воїв з глею вилiплю.
Пiду до Василя-корчажникка i  в нього в  горнi обпалю. Буде в тебе насад, як
справжнiй з веслами, з вiтрилом i з воями!..
     I  ти не  жалкуй  за  чикотнем!  Я його навчу абетки  i нам  обом  буде
радiсть!
     - I твоїй меншiй сестричцi буде вiд чикотня радiсть!
     Ага! Я їй розповiдав, що в тебе живе справжнiй ручний чикотень!




     У недiлю  сестра Катерина  чомусь раптом сама  вигнала на пасовище їхню
Лиску.
     Як повернулась,  то довго терла суконкою i  крейдою бронзове  люстерко.
Дiвчатам  його  привiз Микита, коли повернувся  у  рiдну домiвку по  кiлькох
роках мандрiв. Якщо  люстерко добре начистити, то буде добре видно не тiльки
лице, а й  усю  хату за твоєю спиною. Хтось iз дiвчат, подруг сестер, казав,
що це сарацинське дзеркало. I тому воно таке добре, бо в ньому багато срiбла
додали. Чи так воно,  чи  не так, але якщо по ньому залiзним чимось легенько
вдарити,  воно дзвенiло  чисто i спiвуче.  На зворотному боцi дзеркала серед
переплетiння  вiзерункiв  iшли  якiсь  чужi  письмена.  Якби  дзеркало  було
Iлькове, то вiн би його понiс до  тлумачiв на Торжище. Бо там було  двоє  чи
троє людей, якi знали чужi мови i письмо. В Iлька тi люди викликали i подив,
i заздрiсть  i страх! Страх, бо це ж скiльки  рокiв треба вчитись,  щоб чуже
письмо вивчити!.. Правда, то до вчорашнього дня,  до вчорашньої суботи. Якщо
i  каменяр  Симон,  i калугер Алiмпiй сказали, що в  нього добре виходить iз
деревом, то вiн таки стане городником!..  А городника ж без грамоти  не може
бути!  Це  дiдусь засвiдчив. Катерина потерла, начистила дзеркальце  i довго
перед  ним чепурилась. Стрiчки  в  коси  заплiтала,  скляне намисто i дукачi
примiряла.
     Марiя  ж  сидiла на  присьбi  з Iльковою  новою сорочкою.  Закiнчувала,
останнi  стьожки  клала  на  рукавах.  Так  вивела  дрiбнесенький  вiзерунок
шовковою ниткою, що здавалось нiби-то по краю рукава  нашитi сяючi самоцвiти
- лали.
     Вiд обох дiвчат просто  райськi  пахощi струменiли. Вчора вони разом iз
матiнкою  парились у мовницi.  Ялiвцевi ягоди  кидали  на розпеченi  каменi.
Запашним  димом аж на  вулицю  з города тягло. Бо там їхня мовниця  стояла у
дальнiм куточку. Мили голови  настояними  травами.  Iлько добре вирiзняв, що
туди  намiшали i  любистка, i м'яти,  i василькiв,  i  лопухового корiння  i
шавлiї. Не  було  вже  чути вiд них смороду  овечого  лою. Руки вони  чи  то
глиною, чи то сумiшшю глею, крейди та попелу вiдтерли.
     Та  й Микита  i Михайло причепурились. Микита добре  направив бритву на
дiдусевiй оселцi та на пасi з товстої  волячої кожi.  I  гладенько-гладенько
вичистив усе лице, пiдборiддя та пiд  щелепами. Лишив тiльки невеликi  вислi
вуса.  Виголив, навпомацки скронi i потилицю. I  нiде  не врiзався  i нiде й
волосинки не лишив.
     Матiнка на те сказала.
     - Що? Зголив бороду, щоб хлопчаком здаватись?  Микито, час iде! Доки ти
будеш  гульки справляти? Бо потiм буде пiзно!  Я  вже буду стара i не  зможу
тобi онукiв колисати!
     Микита тiльки посмiхнувся лукаво  та махнув рукою.  Михайло ж, навпаки,
взяв люстерко у дiвчат. Довго розчiсував свою  кучеряву борiдку та довгi, до
плечей, пасма волосся.
     - О! А цей хоче старшим бути! - пiдкусила мати Михайла.
     Михайло насупився i теж промовчав.
     Дiдуся вчора батько  водив у мовницю i там його парив i оживляв дубовим
вiником.  Iлько  сам  мився.  Натер   стопи  i  гомiлки  глеєм,  змiшаним  з
тонкотертим   попелом.  Добре   вiдтерав  вiхтем   iз  розмочаленого   лика.
Пообливався себе  з  усiх  шапликiв,  що  лишились  пiсля  дiвчат. Березовим
вiником хльоскати себе  не став. Похльоскав ним по ослону. А  тодi  вилив на
себе всю теплу воду...
     Батько попiдрiзав,  попiдрiвнював дiдусевi  його довгi коси. А батьковi
його темне волосся з рiдкого сивиною попiдстригала, попiдрiвнювала над чолом
матiнка. Тобто  ще  iз  суботи приготувались до недiльного походу на  службу
недiльну.
     Коли Iлько  вийшов  iз мовницi, мати сказала,  що вже вдруге  прибiгала
Iванкова мати.
     Вдень прибiгала,  зразу по обiдi, i питала куди Iлько пiдманив за собою
Iванка? Чи не на Почайну?
     - Чого це ви, сусiдко, таке  вигадали, що мiй Iлько потяг кудись вашого
Iванка?
     - Бо вони злигалися, трясця їх матерi, так, що й водою не розiллєш!.. I
люди бачили, що вони удвох, наче скаженi, кудись бiгли!..
     - Та  ж то ваш  Iванко прибiг i висвистав отим сюрчком  мого, що  той i
поїсти не поїв!..
     -  Нiчого!  Захоче  їсти  - прибiжать!..  Ви краще,  сусiдко,  - раптом
перескочила на iнше Iванкова мати, - скажiть - ви вже в церквi були i бачили
чудесну перлину?! От збiгайте та подивiться! Там отака перлина, як  голубине
яйце об'явилась на Параскевi! От збiгайте та подивiться!..
     - Сусiдко! Бог з  вами! Та хто ж у церкву бiгає?..  До церкви на службу
ходять...  У  недiлю та в свята...  Завтра  пiдемо на службу. Тодi й диво те
побачимо.
     - А  як  уночi татi  до церкви залiзуть  та  поцуплять?! Нi, от  пiдiть
сьогоднi та подивiться. Я вам правду кажу -  от-таки перлина i  сяє  просто,
наче тобi срiбна! Так iз середини її i ллється свiтло!
     Iванкова мати пiшла, а дiд та батько, хоч i  всю балаканину чули, та нi
словом, а нi поглядом нiчого не виказали.
     - Господи!  Що  їй все не седиться вдома? Все бiгає, полохає всiх!.. То
хто сьогоднi по Лиску пiде?
     -  Не переймайся, матiнко, один  раз  i  чоловiк може  пiти, - вiдказав
батько.
     А дiдусь зразу тодi лiг вiдпочити на своїй скринi.
     Батько ще раз повторив, що пiде по Лиску, та й подався з двору.
     - А зараз куди подався? - Матiнка йому навздогiн.
     - До Стефана. Погуторити...
     - Про роботу?..
     - Ага, про роботу...
     - Ну та гляди, не засидься в нього. Бо вiн кого хочеш забалакає...
     - Таке кажеш,  жiнко, - пробурмотiв собi пiд носа  батько i причинив за
собою хвiртку.
     Минуло мало чи не мало часу,  як прийшов Микита. Зразу  взявся до риби.
Велику щуку, щучок  та судакiв почистив, попластав i засипав сiллю у великих
ночвах. Та  поставив їх у коморi  в  клiтi холоднiй. Мати  тим часом витягла
йому  чечуг, що їх у корзинi таємно  притяг  Iлько. Микита  їх розпанахав  з
одного руху.  Повиймав  iкрянини  i заходився  вивiльняти iкру. Протирав  на
мотузяному решетi, щоб вiд плiвки звiльнити.
     Вниз  пiд решетом у макiтрi проварений  i охолоджений розсiл.  Протертi
iкринки подали в той розсiл...
     Якраз, коли кiнчав Микита з чечугами поратись, прибiг Iлько. Засапаний,
змилений геть, аж сорочка на спинi темною смугою пiшла.
     - Мамо! Дайте щось поїсти! Бо аж помираю, так їсти хочеться!
     Мати всипала йому в миску пшоняної кашi i залила топленим молоком. Ще й
здоровий окраєць житнього хлiба-загреби на капустянiм листi випеченого. Поки
вiн сьорбав  молоко, шматував  хлiб,  давився кашею, матiнка його не чiпала.
Коли скiнчив шкрябати ложкою по чистiй мисцi, спитала.
     - То де ти бiгав? Де твiй чикотень?
     - У нас трапилась велика... справа...
     - У кого це у "нас"?
     - Та в  мене  та Iванка! Ми побiгли подивитись на калугера Алiмпiя... А
там його вже не було...
     - Де там?
     - Та де? На будiвлi  Михайлiвської... Сказали нам - пiшов щойно. А один
добрий воротар показав нам куди вони пiшли.
     - Хто вони?
     - Та ж я й кажу - люди, що з Алiмпiєм.  Коли ми їх наздогнали, вiн усiх
їх  спровадив.  А з нами  вiн  пiшов до Перевесищ  i далi. Там, на горi, вiн
побачив виразку в Iванка. Вiн  за нього  помолився i намалював йому хрестики
мiж пальцями i коло виразки  i по  виразцi. Сказав же - не мити  груди!  Все
вiдпаде i бiльше виразки нiколи не буде! А потiм вiн сказав, щоб я подарував
Iванку  чикотеня...  разом  iз  клiткою.  А Iванковi  вiн  сказав,  щоб  вiн
подарував свого перочинного ножi.
     - Далi що?
     -  Вiн нас благословив i  сказав,  що i  на вас i на  Iванкових батькiв
благословення. I вiдпустив нас... От я й прибiг, щоб сказати...
     - I все?
     - Ще вiн сказав, що пам'ятає нашого Микиту! От який iзограф Алiмпiй!..
     Скiльки  разiв  Iлько  згадав   iм'я  Алiмпiя,  стiльки  разiв  матiнка
хрестилась i беззвучно ворушила губами.
     ... Ну а потiм, коли  Iлько  у мовницi парився, чи удавав, що париться,
вдруге  прибiгла  Iванкова  мати.  Притягла  клiтку  з  чикотенем i  сказала
Iльковiй матерi, щоб вiддала перочинного ножа. Бо Iлько того ножа, який цiлу
ногату вартий, виманив у її дурного Iванка!
     - А  ви, сусiдко, не боїтесь, що  благословення  Алiмпiєве пропаде?.. -
Спитала скрушно Iлькова матiнка.
     - та яке там благословення?! Двоє  малих брехунiв змовились, а  ви їм i
повiрили?!  Ото  б отой  знаний  багатiй  Алiмпiй, що  за  iкону  бере  копу
гривень?!!... Та щоб  вiн з цими шмаркачами ще розпатякувався та казав їм що
на що мiняти?!!..
     Матiнка Iлькова  мовчки пiшла  до хати.  Знайшла, де  Iлько поклав пояс
разом  iз тим  перочинним  ножичком  у  мережаних пiхвах.  Знайшла i  мовчки
вiддала крикливiй жiнцi. Та ще щось хотiла втовкмачити Iльковiй матерi.  Але
матiнка пiшла в хату i зачинила дверi. Дiд з-пiд кожуха спитав.
     - Що там трапилось, невiстко?
     - То жiнка Грака прибiгла...  Гiвна їй  загорiжся... Так,  всяка дурня.
Ви, тату, вiдпочивайте, завтра пiдемо до церкви i на Торжище.
     Коли  Iлько  вийшов  iз  мовницi  i  побачив  клiтку з  чикотенем,  вiн
розплакався. Не мiг стриматись.
     - Не плач, синку! Я скажу батьковi. Вiн тобi кращого ножа купить.
     - Я  не того... А  того  що  вона така слiпа!.. Алiмпiй,  сам  Алiмпiй,
наклав на нього  руку i  благословив. I прорiк видужання назавжди!..  Тепер,
через її дурнi слова  може все пропасти... Знов Iванковi буде там свербiти i
буде  сукровиця  витiкати...  Сама  ж йому  весь час  сорочки  золить...  До
ормян-лiкарiв Iванка водила.. Нiчого  не допомогло!.. Мамо,  як ми  добiгали
назад, до Боричевого  узвозу, вiн менi каже:  "Подивись! Бо  як  не викручую
шию,  менi  нiчого  не  видно.  Подивись!  Менi здається  наче там  пухлiсть
опадає..." Я  подивився  - поки ми бiгли вiд Перевесищ до Боричевого узвозу,
то отой набряк у нього зменшився на мiй палець!..
     Коли зiбрались всi на вечерю,  то  Iлько переповiв все знов вiд початку
до кiнця. Тiльки не сказав, що Алiмпiй їх благословив одного на городника, а
другого  на  купця.  Не знав,  чому. Але вiдчував,  що те одне благословення
тiльки для нього. А друге тiльки для його друга Iванка.
     Батька  особливо  зацiкавили  двоє  людей  з  Iлькової  розповiдi. Той,
пiдстаркуватий iз калитою. I другий,  вершник у  зеленiм плащi. Що спiшився,
як побачив Алiмпiя i гречно привiтав славетного iзографа.
     - Я тих людей, здається, знаю, -  виголосив неквапно батько. - Один, то
торгiвець полотном... наче,.. наче... Добринею звати. А в плащi зеленiм - то
сам княжий городник - Пилип.
     - Я теж так гадаю! - Ствердив Михайло батьковi слова.
     Дiдусь же пiдбив пiдсумок всьому дiлу.
     - Скзано в Писанiї: "Кожному воздасться по вiрi його". Амiнь!
     * * *
     I  от пiсля  усiх цих суботнiх шарпань та чудесної  зустрiчi, сiли вони
вранцi у недiлю  до  святкового столу. Воно то,  за звичаєм,  треба пiти  до
церкви, вiдстояти вранiшню службу, а тодi вже насичувати черево.
     Та, крiм матiнки, нiхто пiсля служби додому не повернеться - всi пiдуть
прогулятись.  Дiвчата,  звичайно ж,  приженуть iз череди Лиску. Та  зразу  й
подадуться на гульки до дiвчачої громади. Бо цiлий тиждень не бачились.
     I ось який зготувала матiнка снiданок. Була спершу крута пшоняна каша з
конопляною олiєю. Бо стерляжка iкра, добре вимочена  в розсолi, ще гнiтилась
у полотнянiм мiшечку пiд важкою дубовою кришкою. Стерляжий студень iз житнiм
хлiбом-загребою на капустянiм листi. Ще й по яблуку матiнка всiм видiлила.
     По снiданку, як сказав дiдусь, справдi княжому, почали прибератись, щоб
iти до церкви. Матiнка своїм найкращим лляним платом покрила голову.
     Дiвчата понадягали скляне намисто i самоцвiтне iз старожитними срiбними
дукачами. Пальцi  прикрасили барвистими  скляними  перстеньками. А  зап'ястя
крученими,  наче  iз  дроту,  скляними  ж  обручками.  Зеленими,  жовтими  i
бузковими.
     Коли вся Iлькова родина виходила з двору,  почулось дзвiнке клепання по
билу. Тут  iз  провулку  з'явився  сусiда  з  родиною.  Був добрим  кравцем,
працював по дворах  заможних людей на замовлення. Тому в родинi бував далеко
не завжди. Сусiда привiтався i сказав Iльковому батьковi.
     - Тепер би нашiй громадi супрягтись та вiдлити дзвiн!
     - Як дзвiн, любий наш сусiде, то  й дзвiницю  треба зводити. А разом на
те все потрiбнi добрi пенязi...
     - Ну, звичайно, якщо iз однiєї калити, то й найбiльша калита спорожнiє!
Якщо з усiх по лусочцi, то нiхто не збiднiє! До слова, любий сусiде, ви чули
- сьогоднi вночi  татi  ту, золотом окуту,  перлину,  хотiли  вкрасти!.. Оце
йдемо подивитись на неї, поки таки не вкрали!..
     - Слухайте,  любий  сусiде! - Обурився Iлькiв  батько. - Там  же в попа
Iвана  у  скарбонi лежать  i  срiбнi  сосуди i  псалтир  срiблом  окутий  iз
самоцвiтами i казна нашої громади. Нiхто ж досi не пограбував? Так?
     - Та так воно так, тiльки ж  ця  перлина чудодiйна... А то  всi  речi -
просто  дуже цiннi... до слова, сусiде любий, з  тiєї громадської  казни теж
можна  на  дзвiн  взяти. От  у  травнi коваль Iван вiдлив для  Новгородської
Божницi голосного дзвона. Як вдарять у той дзвiн, нiби срiбний голос спiває!
Так ноги самi до церкви повертають!
     - То  що ж  ви,  сусiде, -  втрутився  дiдусь, що  досi  мовчки тьопав,
спираючись на Микитину руку, - рiвняєте наш Житнiй  Торжок iз новгородськими
купцями-гостями!  У  них товар - сам по собi грошi! Риб'ячий  зуб,  нiмецьке
срiбло, пруський бурштин, чорнобурi  лиси,  бiлi лиси,.. бiлки сiрi й чорнi.
Соболине хутро... От вони i замовили Iванку дзвiн вiдлити...
     - Дiдусю, -  звернувся до нього  сусiда-кравець, -  от саме Iвана можна
було  б i  прохати, щоб  вiн вiдлив дзвiн! Якби  був  дзвiн, то вже громадi,
хочеш чи не хочеш, а треба будувати дзвiницю.
     - Та на початку хоча б звоницю iз двох добрих стовпiв звести.
     - Ну, оце так зразу Iван i вiзьметься вiдливати дзвiн? У нього роботи i
без нашої громади вистачає! - Подав слово i Михайло.
     - От якраз i  нi - немає в нього замовлень! Вiн приходив до свого кума,
я йому на  зиму шубу шию iз лунського  сукна  та вовчого  хутра.  То  вiн  i
сказав...
     - Хто казав, - не зрозумiв дiдусь, - ваш замовник чи коваль Iван?
     - Я  й кажу, Iван-коваль прийшов до кума, якому я шию з лунського сукна
шубу  iз вовчим  хутром, i  сказав, що немає в нього  нiяких замовлень нi на
дзвони,  нi на панiкадила, нi  навiть на хрести... Та  й цiну на мiдь, казав
Iван-коваль,  з-за тiєї  княжої  будови на Горi пiдняли  майже наполовину...
Каже, хоч до торкiв наймайся лити казани та люстерка...
     - А як вiн почувається? - Спитав дiдусь. - Як у нього там руки?..
     - Хiба ви, дiдусю, його знаєте? - У вiдповiдь спитав сусiда-кравець.
     - Та як менi  його не знати?  Ми з його батьком в однiм парубочiм гуртi
гуляли. Вiн, батько його, найстарший  був. I за вдачу його березою обрали. А
я наймолодший парубкував. Його батько  був одноокий. Бо  вiн ходив на лодiях
на Царгород. Тодi, з воєводою Вишатою  їх побили i полонили.  Тодi  Iванкову
батьку одне око  ромеї  вирiзали. Вiн у них три  роки рабом був. Хоч з одним
оком, та за три роки  у грека-котельника добре придивився до ливарного дiла.
Як повернувся, то  довго  парубкував. Бо за кривого нiхто iз  дiвок не хотiв
iти. Тих же, кого  йому  радили, вiн не хотiв. Бо гидкi  були. Нарештi,  вiн
одну вдовичку, бездiтну взяв за жiнку. Вона йому породила купу дiвок. Та, на
щастя, останнiй - це хлопчик, Iван-коваль. I знаєте що? Всiх дiвок так гарно
видав замiж - всiх за ковалiв! Жодного чужого зятя!.. щасливий був батько!..
     Отако балакаючи та неквапно iдучи, бо  всi  до  дiдуся  примiрялися,  i
пiдiйшли гуртом до церкви Параскеви П'ятницi.
     А стояли та стара церква за Житнiм торжком зразу пiд самiсiнькою горою.
Ще Iлько не народився, то його батько разом з iншими прихожанами зiбрались i
покрiпили стовпами  пiднiжжя  гори.  А ще  ранiше, як Микита i Михайло  були
малi,  дiдусь та батько бiля  церкви вкопали добрячi  стовпи iз  "смолки"  i
поставили на них дубове било. Та дуже  зручно вибрали мiсце! Бо коли вдаряли
киянкою по билу, вистояне сухе дерево гуло i  дзвенiло,  так що було чути на
тому боцi  Глибочицi!.. Дiдусь  для того  била  шукав колоду все лiто.  Поки
знайшов, щоб  справдi удар був  дзвiнкий. А  вiзник  Стефан, староста їхньої
церкви, сказав, що било по-грецькому називається та-лан-тон! Навiть пiп Iван
такого слова не знав!  Цiкавий  був  той чоловiкСтефан. Возив вiн i товар, i
людей. I всякi речi по Києву (Горi) i на Подоллi. А влiтку, при добрiй сухiй
погодi,  коли добре  втоптувались дороги,  то через Клов возив гостинцi  вiд
заможних городян до святих Печер.  I з усiма мiг  залагодити справу, з усiма
мiг домовитись. I завжди був серед людей. Ось i зараз Iлько його побачив, що
вiн виходить iз пiвденних дверей їхньої церкви. У  тонкiй бiлiй свитi i щось
пiд пахвою притримував.  Пласке  й загорнуте  у  квiтчасту тканину,  чи плат
якийсь. Вийшов i щез... наче його й не було.
     А до церкви Параскеви П'ятницi все пiдходили i пiдходили  люди.  Навiть
на храм такого не  пам'ятав Iлько. Впало в око ось що  - було менше  людей з
їхнього кутка, а бiльше людей  з лiвого берега Глибочицi. I зовсiм незнайомi
люди, то певно, що аж iз Копирового кiнця спустились сюди.
     Тутешнiх  i  Глибочицьких вiн  не знав  по iменi, але  добре  тримав  у
пам'ятi  їхнi лики. I сьогоднi тих  прихожан було менше, нiж незнайомих.  Та
перед  самою  церквою їх раптом зупинив Iванкiв  батько.  Вiн  наче  з  води
випiрнув.  Весь такий сiренький,  гладенький. Тiльки саме  лице засмагле  до
червоно-мiдного.  I  борiдка  невеличка,  рiвненька  пiдстрижена.  Свитка  з
доброго,  свiтло-сiрого, сукна.  По-новому, по-новосвiтському,  пола на полу
закинута. I на три цурки в петельки  застiбнута.  Мружився привiтно наче. По
черзi всiй родинi  Iльковiй  чи то  кланявся чи то кивав... Навiть  Iльковi,
найменшому. Спочатку Iлько не добрав, що торгiвець заторочив батьковi. Потiм
до  Iлька дiйшло,  що  вiн, Грак-старший, наче вибачається. Але виходило, що
вiн пояснює дiло, а не вибачається за дурне -
     - То я  сидiв з кумами в заїздi i прийшов пiзно. Вона менi верещить, що
Iванко з дому втiк. Я її питаю, а чого вiн утiк? Що вiн накоїв? Ну вона менi
й починає, що мiй та ваш  змовились  i помiнялись ножем на птаха. Вона каже,
вiднесла  птаха i  забрала  ножi назад.  Я  ж  у  неї  питаю  - куди хлопець
подiвся?!.  Ви ж самi знаєте -  у мене  вiн  один  син.  Менi з дiвками один
клопiт та збитки. Треба вже зараз починати збирати їм на посаг!.. ну, я беру
лiхтар, патерицю та йду шукати Iванка. Аж  на той  край Подолля. А вже  нiч!
Питаю  з Торжища стражiв - чи  не бачив такого  собi хлопця? Вони кажуть, що
бачили.  Туди  бiг, до  Ручая, до  Пасинчої  бесiди,  якраз  пiсля вечiрньої
служби... ну  я зразу докумекав, що то вiн до  хрещеної. Прибiг туди. А кума
не  пускає!  Каже -  в дитини  гарячка, пристрiт  стався. Вiн тiльки заснув.
Приходь, каже, завтра, а зараз не  пущу. Хоч  ти батько, а мого хрещеника не
дам!..  Ну, ви  ж її  знаєте... Ну  я  й пiшов  додому.  Довелось  мою трохи
повчити... Та от тепер я до вас пiшов. А ви, сказали, пiшли на службу...
     - Слухайте!  - Зрештою  перебила  його  Iлькова матiнка.  -  Ваша жiнка
приходить i  каже, що мiй Iлько видурив за птаха ножа у вашого Iванка. Це  -
як, по-сусiдськи?.. Як моя  дитина  збрехала,  то доведiть! I  не отут,  пiд
церквою, а пiдемо на куток до вас, чи до нас i там i злогошуйте!
     - Господи! Що ви таке кажете! Я ж оце й принiс Iльковi кожа!..  А її ще
вранцi  вiдправив  на  прощу  до  Печер. Нехай  покається,  що  не  повiрила
благословенню Алiмпiя!..  Скажу  вам  -  Алiмпiй  - чудотворець! Вранцi  оце
прийшов до куми  по Iванка. Вона  каже, вiн спить, а ти йди та подивись! Я й
дивлюсь -  а  там де була виразка невигойна  - чиста тобi  кожа! Тiльки ледь
рожевенька... Вiзьми, Iльку, ножа, ось...
     При  цих  словах Iльковi стало  чомусь соромно. Але не за  себе,  а  за
старших Гракiв.  I  вiн  вiдвернув  голову  i  побачив того  пiдстаркуватого
чоловiка   з  калитою.  Того,  що  хотiв   чогось  вiд  Алiмпiя,  а  той  не
погоджувався. Потiм саме  вiн на  стежцi  через  болото  про щось говорив iз
Алiмпiєвими послушниками.
     - Ой, тату, он той купець iз калитою, що за Алiмпiєм iшов! Алiмпiй його
i всiх благословив i вiдiслав. А нас iз Iванком покликав iз собою!..
     - От бачиш, Iльку,  як  добре! Це ж Добронiг, знаний торгiвець полотном
та пряжею!.. Iльку, хлопче, забирай, ну забирай свого ножа!..
     Але Iлько захитав головою  i  потяг  матiнку за руку до церкви. Дiвчата
зразу   за  нею.  I  вийшло,  що  Iванкiв  батько   став   мiж  жiноцтвом  i
чоловiками-теслями.
     Знiяковiло здвигнув плечима, похитав головою i боком, боком поспiшив до
торгiвця полотном. Чоловiки мовчки перезирнулись.
     Батько  звiв  брови вгору i огладив  бороду, дiдусь широко  усмiхнувся.
Микита хитро усмiхнувся  i хижо оскалив  зуби. А Михайло стукнув кулаком  об
кулак: "Знай наших!"
     Вся родина пiдiйшла до церковних дверей. бо мати з Iльком та  дiвчатами
зачекали, поки пiдтягнуться чоловiки з дiдусем.
     Головнi, захiднi  дверi, прикрашала по кутах i вгорi рiзьба - крини  та
винограднi  лози. Злiва  вгорi,  на  стику двох  брусiв  луток, дерево  було
обгорiле. I вибаглива рiзьба в цьому мiсцi осiла, обсипалась.
     - Дiдусю! Що ото? - Iлько кивнув на обгорiлий кут.
     - Ти що - вперше бачиш?
     - Та я чогось не звертав уваги.
     - То знай - це трапилось тодi, коли Iзяслав помстився подiльському люду
та вигнав Торжище на Гору до  Києва. Казали,  що то його вiрнi пси пiдпалили
Подолля,  щоб розорити людей.  Мiж Глибочицею  i  Хоревицею все вигорiло.  А
Параскева наша П'ятниця  вистояла.  Одвiрки трохи  пiдсмажились i перша баня
обгорiла. Але  ми  верхнiй обгорiлий залом порозбурили i зрубали новi вiнця.
Тепер i не видно... Тодi була бiда  в нас  на Подоллi.  Все навколо - тiльки
чорне вугiлля  та  купи попелу.  Як вiтер повiє  - здiймається  курява, наче
чорний туман...
     Iлько уважнiше,  нiж  перше,  подивився на церкву.  Здавалося, що  вона
мiцно стулена  iз трьох бойових веж.  Посерединi найвища  вежа.  А по  боках
притислись нижчi вежi. Церква Параскеви по-старосвiтському зрублена - всього
в кожному зрубi тiльки  по одному залому.  А тепер навiть у сторожових вежах
по два  заломи роблять. Зате Параскева  була  зрубана iз товстенних болонкiв
добре  вистояного  дуба.  Зрубали  Параскеву  П'ятницю  ще  за  часiв  князя
Володимира  Красне Сонечко. За сотню рокiв будови стiни потемнiли, покрились
патиною,  наче старе почернене срiбло. I  гонта на даху -  i стара i нова на
першiй банi  над бабинцем почорнiла i де-де  iз пiвночi  поросла смарагдовим
мохом.
     Вони з великим зусиллям проштовхались через  бабинець i головний нав до
самої  огорожi вiвтаря. Огорожа мiж  вiвтарем i головним навом була в церквi
Параскеви  П'ятницi  досить  висока. Найвищому з родини,  батьковi,  огорожа
сягала по шию. Огорожа трималась  рядом рiзьблених стопiв. Згори на  стовпах
лежала,  теж мережана, перекладина.  Посеред  огорожi був  прохiд,  закритий
запиналом iз  паволок.  Лiворуч вiд завiси,  на  огорожi стояла велика iкона
Матерi  Божої. Праворуч вiд проходу - iкона Iiсуса  Христа. Праворуч же  вiд
Спасителя намiсна iкона Параскева П'ятницi.  Iлько тiльки на цi три образи й
дивився. Бо Матiр Божа була така лагiдна i  осяйна. I мальована найчистiшими
кольорами.  А Спаситель дивився  уважно i остерiгаючи. I  Вiн був  виписаний
яскравими,  легкими i  радiсними кольорами.  Iкона Параскеви  П'ятницi  мала
розмiри точнiсiнько такi, як Божої матерi i Спасителя. Проте письмо  її було
зовсiм  iншої руки. Тiльки чотирi  кольори вирiзнялись на дошцi -  червоний,
жовтовохристий, зелений та чорний.  Стояла Параскева П'ятниця на весь зрiст,
Хреста  в правицi звiвши  до  плечей довгий червоний  плащ  спадає на  чорну
землю. Сукня зелена на нiй  довга-довга  i  нiг навiть не видно.  На  подолi
жовтою i червоною  фарбами  вiзерунок  помальовано. А на  головi Параскеви -
корона  жовта  з дрiбними самоцвiтами -  зеленими та  червоними. Лик  святої
мальований  вохрою, тiнi  окресленi тонкими чорними  рисками. I хрест  також
обведено рiзними рисками. По боках i знизу на пiдвищеному краю iконної дошки
було  вимальовано мучеництво  Параскеви П'ятницi.  I як їй свiчками  смалять
по-пiд пахви, i як  гаками  тiло  деруть, як клiщами ребра трощать, i  як їй
голову стинають. Зате внизу у її пiднiжжя показано славу святої - як у труну
її покладають достойники, як з мощами труну Параскеви П'ятницi переносять до
величного Храму. По самому краю дошки, зразу за муками святої, з усiх  бокiв
були прибитi посвяти. То були  маленькi  срiбнi очi, вуха, п'ястi рук кiлька
стоп людської ноги, маленькi срiбнi серця. Хтось замовив  золотарям маленьку
срiбну  лодiю з вiтрилом  i  прибив у самому нижньому кутi iкони. Певно  той
чоловiк потрапив у бурю на човнi, та порятувався.
     Також  було двi чи  три давнi срiбнi ногати. I  один,  манюсiнький, мов
сонечко в  туманi, златник Володимира  Красне Сонечко.  Його хтось прибив  у
правiм  кутi  найвище, де вимальоване  хрещення Параскеви П'ятницi. "Ну,  що
очi,  руки,  ноги  та  серце  - то це  зрозумiло  всякому,  -  думав  Iлько,
споглядаючи  дари  на  iконi.  -  Це  дякували за одуження, або прохали  про
одуження.  А  от за що, чи  пiсля чого?  - прибили златник Володимира Красне
Сонечко?.."
     Їхня  перлина у бармi пiдносилась  лiворуч найвище, якраз проти  рiздва
Параскеви П'ятницi. Перлина тихо свiтилась на почерненiй срiбнiй бармi серед
дрiбної мерехтливої зернi. Iлько дивився  на свою "золоту  перлину".  I дуже
дивувався, що  нi жалю за нею немає. I якоїсь особливої радостi теж немає. А
так було якось дивно i спокiйно.  Наче як ото щось важке, нiс, нiс i нiяк не
мiг донести. I вже, здавалось, сил не вистачить - от, от впаде! I раптом все
скiнчилось.  Стало  зовсiм легко i  спокiйно.  I  слова  такi  Iлько  не мiг
пiдiбрати,  щоб комусь це пояснити. Звичайно, якби  хтось його спитав. Проте
так нiхто й не здогадався про це спитати...
     А пiп Iван, ще молодий, але великобородий i пелехатий, громовим голосом
правив службу. Що  читав,  що напам'ять  говорив, Iлько доберав  лише окремi
слова.  Бо та  книжна  мова  аж  нiяк  не пiдходила для  домашньої бесiди чи
вуличної розмови.
     Ще хором спiвали парубки. Сильно, дзвiнко i  суголосно.  Кермував  ними
Стефан.  То  пiдiймав  руки, то опускав, то лише стрiпував кистями рук.  Оце
здивувало Iлька. Виходило, що їхнiй сусiд Стефан все вмiв у церквi - i хором
кермувати, i робiтникiв наймати,  що  полагодити дах, i  знайти вишивальниць
для поновлення плащаницi та вишивання корогов.
     Як же Iльковi здалось, що  вiдправа  буде вiдбуватись до безконечностi,
пiп Iван завершив лiтургiю.  Вiн  i дяк пiшли у  вiвтар за  пелени.  I люди,
почали, штовхаючи  одне  одного,  пiдступати  поближче,  до образу Параскеви
П'ятницi.  Знов  з'явився  вiзник  Стефан, вже  зовсiм  в iншiм образi,  нiж
керманич хору. Вiн стояв  якось  боком,  щоб не виходило, що  до  нього люди
хрестяться чи зазирають на нього. I тихо, але твердо, говорив тим, хто довго
задивлявся на перлину: "Ходiть далi, дорогi люде, ви ж не однi такi цiкавi".
Хто його  не дослухався, так  м'яко i лагiдно,  вiдсторонював, щоб  i  другi
могли подивитись на  "золоту"  перлину. Але  дивно,  що  почув  Iлько.  Одня
казали: "Та вона зовсiм не золота! Вона - срiбна!" другi казали: "Диви! Вона
справдi золота!" деякi ж казали: "Та вона i не золота i  не срiбна. Вона  як
свiтло свiтиться"... Ну цього Iлько вже нiяк не мiг зрозумiти.
     Нi  Iлько,  нi  старшi  чоловiки не стали  пiдступати  пiд саму  iкону.
Постояли  i подивились. Та як поперли люди i  почали їх  штовхати та з мiсця
вiдтiсняти, вони пiшли на вулицю. Дiдуся взяли по-пiд руки i, можна сказати,
винесли його на  паперть.  Бо вiн упрiв i, здавалось, ось-ось зiмлiє. Але на
повiтрi дiдусь швидко оклигав. Батько йому каже.
     - Може вас, тату, додому провести? То от нехай Михайло вам пособить...
     - Нi,  нi я з вами.  Я ще хочу  на  Торжище  пiти.  От з  Торжища  менi
потрiбна буде пiдлога. А Михайло нехай iде. Йому ж кудись треба? Га?
     - Авжеж, дiдусю! Там до одних вуєвих знайомих.
     - То йди! - Дозволив йому батько.
     I Михайло,  який до церкви пiшов тiльки  тому, що вiн  у мiстi,  а не в
Пущi з волхвами!.. Михайло щез в одну мить, в'юном прослизнувши межи людьми.
     Люди  не  розходились  вiд церкви,  наче чекали  чогось. I  справдi, по
якомусь часi,  потрiбному,  щоб всi парафiяни хоч  краєм  ока подивились  на
перлину, на папертi стали троє: пiп Iван, дяк Лука та староста Стефан.
     Не  всi спочатку зауважили, що на  верхнiй сходинцi  стоїть пiп Iван  i
здiймає руки, просячи  уваги. Та  коли  вiн своїм сильним  глибоким  голосом
виголосив.
     - Дорогi  мої  брати i сестри  во  Христi!  Маю  вам  щось сказати  для
покрiплення нашого з вами  духу! Хочу подiлитися з вами радiстю! Адже живемо
ми в часи  лихi. I буває нам усiм  ряди-вгоди  непереливки!  Тому, що всi ми
люди грiшнi.  I Всевишнiй нас за  грiхи нашi крає. Але  любов Його i милiсть
Його завжди з нами! Треба тiльки терпляче дочекатись цiєї  милостi. I от так
сталось, що однi нашi люди дочекались i дива i милостi! Вони в нашiй Почайнi
знайшли  золоту перлину.  Всi ви сьогоднi, а хто й ще вчора, бачили її. Цiна
її велика. То ж яка велика цiна перлини, така велика була спокуса для добрих
людей. Бо вони, тi люди, не багачi. Бо вони й не бiдняки. Бо вони дєлателi i
живуть, харчуючись вiд плодiв рук своїх. I стала їм велика спокуса - продати
її,  золоту перлину, чи багатiям, чи  лихварям,  чи володарям.  Мали  б вони
великий прибуток!  Але  от що вони,  порадившись  ревно мiж  собою, порiшили
вчинити?!. Сказали вони собi - у скринях багатiїв є злато-срiбло i самоцвiти
i паволоки!  На шатах образiв у Києвi, на Горi, по Храмах є дивнi самоцвiти.
А в нашiй старiй церквi таких скарбiв немає. Тож нехай перлина  буде скарбом
у  нашiй рiднiй церквi. У нашiй громадi! Бо ми  не  гiршi, хоча живемо не на
Горi,  а  на Подоллi внизу!...  I  слухайте,  браття мої i сестри,  слухайте
уважно, що вони зробили!.. Вони не тiльки вiддали нам всiм,  золоту перлину.
Вони ще  витратили  все  своє  срiбло, щоб  оздобити  перлину!  Щоб вона  не
згубилась i прикрашала наш образ святої великомученицi Параскеви П'ятницi! Я
не  називаю  iменi цих людей. А чому?  А тому,  щоб  диявол не навiяв комусь
грiховної  думки, поганого слова.  Щоб не казали однi:  "Дурнi,  що  вiддали
громадi,  гурту. Бо  гуртове-чортове!"  Другi щоб  не казали:  "Вони вiддали
такий скарб, щоб пиху свою потiшити!" I я хочу подякувати  їм, отут при всiх
вас! Подякувати, не називаючи їх iменi, але вiд душi!!!
     I пiп Iван хитро так зробив. Тричi вклонився на три сторони перед юрбою
i тричi голосно подякував, нi на кому не спиняючи погляд.
     Пiп Iван, витримавши якийсь час, паузу, виголосив далi.
     - Дорогi  брати i  сестри! Часи, я  кажу, не кращi.  Багато здирництва,
багато брехнi  i  грабiжництва простого люду. Тому просити  у вас багато  не
можу. То був би грiх. Але вже настав  час  кликати людей  до  молитви добрим
дзвоном, а не дубовим  билом!  Якщо кожен дасть  вiд себе тiльки вивiрку, то
буде не одна гривня. I нехай нiхто не думає, що коли ми не багатiї, то ми не
маємо  честi. То в багатiїв гординя. А в нас - честь! Тож да не оскудiє рука
ваша, подаючи на благо вiри Христової i на честь нашiй громадi!!!
     Пiсля тих  слiв  попа  Iвана юрба  тихо,  але швидко зменшилась удвiчi.
Щезли обличчя глибочицьких, притицьких, копирiвцi.
     З чужих лишився тiльки отой  пiдстаркуватий чоловiк, торгiвець полотном
i  пряжею. Вiн  попорпався  в  калитi  i  поклав  на тацю  старостi  Стефану
дрiбнесенького срiбнячка!
     Батько  теж щось поклав, щоб люди  його не запiдозрили. I вони,  Iлько,
батько i Микита пiшли поволi, бо з дiдусем, на Торжище.
     Не  вiдiйшли  вони  далеко вiд церкви, як їх наздогнало  двоє - Iванкiв
батько  та той торгiвець полотном.  Iльковi так гидко зробилось  - знов буде
Iванкiв батько про  той ножик та про дрозда  розводитись. Та нi. Грак пiдвiв
до Iлькового батька того купця.
     - Оце, сусiде, наш славний купець Добронiг. Вiн людина шановна i знана.
Ото вiн  мене питає,  а чи не  знаю я доброю  майстра-древодєла,  щоб швидко
поробив бляти  пiд образи. Щоб iз ковчегом. I щоб ширина була лiкоть з двома
третинами. Висота ж два  лiктi з половиною. Я й кажу господину Добронiчу, що
швидше вас, сусiде i дошки i на шпонах i  без шпонiв краще i швидше нiхто не
зробить.
     - Доброго вам дня, шановнi древодєлi! Що то коли тобi дають знак,.. - I
торгiвець Добронiч пiдняв угору руку i показав на небо.  - Наче  й  не треба
було  менi на цей  кiнець iти. А хтось i каже, що там золоту нiби перлину на
Параскеву  повiсили. То  я й  думаю, а дай  но пiду  та подивлюсь. Коли бачу
оцього хлопчика.  Це вже менi  був  знак!  Бо якби вони вчора не прибiгли до
Алiмпiя, то вiн би з iншими домовився, в зi мною нi.
     - Щось я не второпаю, господине Добронiже, про що ви ведете?..
     - Я про те, що  Алiмпiй не схотiв i слухати  мене. Каже, що пише образи
для святої  обителi.  Це  одне.  Та  ще  уклав  угоду  з князем  оздоблювати
Михайлiвську. I має готувати зразки для пiдмайстрiв.  Це  друге.  А головне,
каже Алiмпiй, що вже  сил тих  сил немає, що  ранiше. Це третє. I  не один я
прохав про iкони.  Там навiть  городник  Пилип  об'явився  i просив  зробити
малюнок  до  "Псалтирi".  Коли ж оцей i другий, хлопцi прибiгли i кажуть, що
хочуть на нього подивитись. Тодi Алiмпiй благословив усiх людей i пiшов геть
з города. I малих  покликав iз собою. З Алiмпiєм було двоє його пiдмайстрiв.
Вiн наказав їм iти оддалiк  i  не заважати йому  з  дiтлахами. От пiдмайстри
йшли далеко позаду. Це менi якраз i на руку!
     - Знов, господине, не второпаю - яка вам з того радiсть?
     -  А  та, що я його послушникам посулив по три гривнi срiблом, кожному,
якщо  вони умовлять Алiмпiя списати для мене образи. Вони i хрест  цiлували,
що умовлять... То Алiмпiй на  людях непоступливий.  Вони сказали менi, щоб я
швидко замовив дошки. Тiльки щоб iншi iзографи не провiдали...
     - Слухайте, чоловiче добрий, - простяг руку до торгiвця полотном. - Для
чого вам такi великi образи?
     - Ой!  Я  й забув  вам пояснити.  Я  оце  два тижнi тому  продав одному
лихваревi двадцять штук полотна. Найтоншого вибiленого.  I  бачу в нього все
подвiр'я закладене  горою  болонкiв.  Добре вистоянi,  потесанi.  Вже готовi
вруби зробленi. Я питаю, а вiн каже, що то за борг вилученi десять вiнцiв iз
двох зрубiв церкви. Ну  тiєї, що  мала  стояти бiля Оболонської  брами. Я  й
викупив цi болонки в нього. Завтра почну на своє подвiр'я звозити. Я помiряв
- Якраз на вiвтарну перепону стануть. Докуплю ще дерева, щоб бабинець i далi
стiни звести. Докуплю ще дерева й до Покрови все звезу на свiй двiр.
     Iлько пiдвiв очi на батька.
     Лице в батька просто скам'янiло.
     А Микита правим краєчком вуст, якось дивно усмiхався i зблискував своїм
кривим iклом. Дiдусь же уважно слухав торгiвця Добронiга, але нараз перебив.
     - А де болонки вiд бабинця?
     - Та я не спитав,  знаєте... Але люди казали, що вони тi болонки одному
купцю на стайню продали...
     -  А я  чув,  -  втрутився  Iванкiв батько, -  що  з  того  зрубу  вони
влаштували мовницю...
     Микита похитав головою i ще бiльше вишкiрив своє iкло.
     - Чого ти? - Гостро спитав у нього батько.
     - Радiю, що Михайло зараз нема.
     Iльковi було цiкаво, чи  скаже батько, що то  його артiль почала рубати
оту церкву, що її розкидали i забрали за неправдивi "борги"?
     Та батько промовчав.
     Вони,  вже,  хоч i поволi,  та  крок  за кроком, i пiдiйшли до Великого
Торжища. Звернули на пiвдень у провулок  межи добрих тесових тинiв. I  тепер
верхи i  Новгородської  божницi i дальшої Турової  божницi вiдiйшли  вiд них
назад за лiву руку.
     Попереду  над  верхами будинкiв, комор, стаєнь та струнких  голуб'ятень
почали зростати вгору гострi верхи церкви Богородицi.
     У вузький провулок накочувався, напливав  шум. Якесь коливання  звукiв,
як ото починає iти весняна вода, коли заливає берега, луки, острови, починає
з шерхотом заповзає в низькi подiльськi кутки. Чим далi вони йшли по ушелинi
провулку, тим виразнiшi ставали  окремi звуки того великого  базарного шуму.
Перш  за  все iржання коней, потiм верескливий скрип незмащених колiс, дзвiн
молоткiв  по  кувалдах. Далi  й людськi голоси  почали  розрiзнятись, вереск
гудочних смичкiв, свист сопелей-кугичок та веселе калатання бубона.
     Тiльки  вони виступили iз щiлини  провулку на них  наче водяний вал час
повенi накотилось шумовиння славетного Подiльського базару - Торжища.
     I зразу в мерехтiннi людських постав, рухiв, барв  Iльковi очi вихопили
пласколицього, горбоносого Захарковича.
     -  Он i сам Захаркович!.. - Якось несподiвано для самого себе вихопився
Iлько.
     - Де? - Прихопив його за руку батько Iванка.
     - Оно! За тим чоловiком у сiрiм  плащi!  Вiн бiля  коли стоїть, щось iз
вiзником спориться.
     Iванкiв батько, солодко усмiхнувшись, пiдняв тапочку з сiрої  кучерявої
голови i ... щез у натовпi.
     - Звiдки ти, хлопчику, знаєш, що вони сперечаються?
     -   Бо  вони  отако  один  до  одного  махали  руками!  Бо  коли   люди
сперечаються, вони нiколи не тримають руки в спокої.
     - Хм! Спостережливий ваш  хлопчик! Чи  не вiддали б  iи його до мене  в
науку?
     - Спасибi, господине Добронiже, за добрi слова. Оце настане осiнь, тодi
вирiшимо. Поки лiто, нехай погуляє... Але спасибi за ласку, господине!
     - Та  не  забудьте мої  слова, це  я  щиро,  вiд  серця. Бо ваш хлопчик
перебив усiм прохачам розмову з Алiмпiєм. А менi вiд того - удача!
     Тiльки це Добронiч сказав, батько ще йому нiчого не змiг вiдповiсти, як
з-за ятки з'явився городник Борис. Та  як?  Вiн  вiв  верблюда за линву,  що
висiла з  дiрки  в носi.  I собака  половий  на предовгих худющих  ногах i з
мордою, гострiшою,  нiж  у лисицi був при ньому.  Одною  рукою  Борис тримав
мотузку вiд верблюда, другою рукою  свору  собаки. Iлько смикнув  Микиту  за
подiл сорочки.  Нiхто того не бачив. Микита стис малого за плече: "Мовчи!" А
тодi до дiдуся.
     - Дiдусю! Ви з Iльком погуляйте. Як стомитесь, отуди пiдiйдiть до ятки.
Де коврижками торгують. Он до отiєї, пiд мальованим напиналом! - I нахилився
до Iлька, зашепотiв на вухо. - Без мене додому не вертайте.
     I так, що й оком не змогли мигнути, як Микити вже не було з ними.
     Торгiвець Добронiг  спинився i взяв за плечi батька i дiдуся  i  сказав
радiсно:
     - Слухайте, кияни мої милi, а чи не пiти б нам до  заїзду? Та посидимо,
та поговоримо. I я вам розповiм,  якi я хочу,  щоб Алiмпiй намалював образи!
Пiдемо!
     - Добрий чоловiче, зразу видно, що  ти iз старих киян!  -  Теж прояснiв
лицем дiдусь. - Спасибi тобi  за честь! Та зважай на мої роки.  Я народився,
коли  ще Святу  Софiю не помалювали.  Свого  вина, меду-пива, я  випив повну
чашу. Пiти з вами - i не пити? Неповага  до вас, до вашої честi. Пiти з вами
-  i пити? Та менi  тепер вiд кухлика пива голова на стiльницю падає. Iдiть,
посидьте,  погомонiть.  Справу  обмiзкуйте,   як   у  чоловiчому  товариствi
заведено, у нас на Подоллi, серед вiльних людей, а не княжих холопiв.
     Купець Добронiг потис дiдусевi його широку руку i сказав Iльковi.
     - От це старий звичай київський - вiдмовитись i при  тому честь другому
вiддати! - А  тодi  знов до дiдуся. - Доброго вам здравiя та всiм вашим! Мав
за честь з вами бесiдувати! Бувайте здоровi!
     - Ходiть з Богом!
     Iлько з дiдусем потихеньку, поволеньки пiшли  до  того ряду, де  сидiли
писарi i книжники та iзографи.
     Цей ряд був найменший, але охайнiший за всi iншi ряди. "Писцiв книжних"
було  може  чоловiка три  -  чотирi.  Та  iзографiв-iконописцiв  чоловiк  iз
п'ятеро.
     Тут бiльше  було тих,  хто продавав  зачиненi  гусячi пера,  бересту  i
липовий  луб, виробленi  для письма,  чорнила  в невеликих глечиках,  дубовi
горiшки, шмати прозорого, як скло, вишневого глею, добре "угноєнний" мед для
приготування чорнила. Перочиннi  ножички  на всяк смак  i  калиту. Простi, з
дерев'яними колодочками  i навареним сталевим лезом. I дорогоцiннi з ручками
iз "риб'ячого зуба" (моржового бивня) та лезом iз справжнього вiзерунчастого
булату. Ще були  навчальнi дерев'янi книжечки розкладенi рiвними  рядочками.
Теж, вiд  найпростiших  -  двi дощечки  з'єднанi  мiж  собою  сировицею.  Як
розкрити їх - iз середини  дощечки  видовбанi, нiби  "коритця", чи форми для
коврижок. Тi "коритця" заповненi рiвнесенько воском. По воску пишуть, власне
дряпають, писалом. Писало - невелика паличка чи то з наймiцнiшого дерева, чи
з кiстки, чи з  рогу, чи з мiдi, чи бронзи. Один  кiнець  у неї гострий.  То
саме ним  i  видряпують лiтери по  воску. Щоб  лiтери  не  стерлись, дощечки
закривають i зав'язують ремiнцi книжки. Якщо треба стерти - на другому кiнцi
палички-писала  є  "лопаточка".  Тiєю  "лопаточкою" заминають лiтери, охайно
вирiвнюють  вiск.  I  знов  по  ньому   можна  писати.  Були  простi  липовi
"книжечки". Лежали  й помережанi. Одна  дощечка з  вiзерунками на  зовнiшнiй
сторонi. На  другiй  дощечцi  зовнi вирiзана вся абетка. Це щоб учень завжди
мав взiрець. Забув як пишеться  лiтера - перевернув i бачиш потрiбну лiтеру.
То  писал було на  прилавках найбiльше. З  грушi,  з  кавказького самшиту, з
волячих i  кiнських кiсток, з бронзи та iз залiза. Навiть лежало  три писала
iз "риб'ячого зуба".
     Дiдусь та онук довго переглядали, прицiнювались.  Ще довше торгувались.
Поки, нарештi не вибрали грушевного дерева книжечку. На однiй дощечцi ззовнi
рiзьблене плетiння виноградної лози, на другiй - вирiзана, наче викарбована.
Вся абетка. I писало вибрали не дешеве - бронзове. Та ще у шкiрянiм капшучку
з ремiнцем i пряжечкою. Щоб можна було до пояса пристiбнути.
     -  Ну,  онучку, писало  i  навчальну  книжечку  ми  тобi купили. Може й
ножичка  купимо перочинного?  А пiр'я нам  Михайло вiд вуя принесе.  У нього
там, у Сирецьких дебрях, i орилине, й гусяче, i лебедине пiр'я є.
     Iлько подумав, подумав i вiдповiв.
     - Нi, дiдусю! На ножа не будемо витрачатись!  Ви менi дасте отой уламок
коси,  ну  той,  що  у вашiй скринi.  Я його  вигострю на сарацинськiй вашiй
осельцi. I буде менi перочинний ножик, гострий, як бритва!
     - По-господарськи мислиш, онучку! Тiльки для нього треба буде з берести
капшук iзшити. Там  у мене є  клубочок  найтоншого соснового  корiння. Трохи
його розпарити над окропом i  можна, як дратвого, бересту зшити...  Тепер же
потихеньку почапаємо до тiєї ятки, яку Микита загадав.
     Роздивились  на  всi  боки  i ще здаля побачили  над  головами людей те
смугасте запинало вiд сонця над яткою з ковригами.
     Не  встигли  вони  пiввiдстанi подолати до  тiєї  ятки,  як  їх  спинив
поважний лiтнiй чоловiк iз неквапними рухами.
     Вiн  обома  руками легенько  стис  дiдусеву правицю. Iлько зауважив, що
нiгтi i пучки пальцiв  у нього темнi, наче в чомусь вимоченi.  Самi ж пальцi
дуже рухливi.
     - Iване! Дитино! Це ти?! - Неймовiрно зрадiв дiдусь статечному лiтньому
чоловiковi у дорогiм  убраннi. - А ми  про  тебе якраз сьогоднi i згадували.
Кажуть, що з Великодня в тебе немає роботи? Це правда?
     -  Та не перемайтеся!  Сьогоднi немає  - завтра буде! Дасть  Бог  день,
дасть Бог поживу! А ви як? Як вашi ноги?
     - Отож бо й воно! Та мусимо молити Бога, щоб гiрше не було. Я до чого -
у  нас  сьогоднi  пiп Iван пiдняв  громаду на добре  дiло.  Щоб скинулись на
дзвiн. Бо скiльки можна билом людей  на молитву скликати? I багато з  нашого
приходу подали на дзвiн. Ти, Iване,  пiди та зi Стефаном побалакай. Вiн же у
нас староста. Може саме тобi замовлять дзвiн лити?
     -  Та  оце, власне, й  чимчикую  до  вашої  Параскеви. Менi вже  такого
наговорили i про "золоту перлину" i про казання попа Iвана. Саме вiд Стефана
тiльки-но прийшов молодик i попрохав  прийти до Параскеви  та  порадитись iз
ним самим i попом Iваном. То  я туди йду. Спирайтесь на  мою руку та ходiмо.
Та поговоримо про дiла днiв минулих.
     - Дiдусю! - Попрохав Iлька. - Можна менi отут Микиту чекати?
     - Хочеш лицедiїв подивитись?
     - Ага.
     - Ну добре,  лишайся тут. А мене  наш  знаменитий котельник-мiдяник вже
якось проведе...
     - I не сумнiвайтеся! Пiдемо потихеньку, помаленьку,  i ви менi скажете,
що там у вас дiється...
     Лiтнiй чоловiк взяв пiд руку престарого теслю i вони поволi пiшли через
вируючий майдан Торжища.
     Бiля ятки з ковригами, вiд медового запаху яких в Iлька  почало слина в
ротi напливати, з'явились  скоморохи. У  ковпаках,  з помальованими  буряком
щоках, у розхристаних сорочках. Дудiли у  дудки й сопелi, калатали в бубон i
трiскотiли  по барабану. Ааялись на весь голос i перекривляли  одне  одного.
Одне слово  -  скоморохи-лицедiї!  З ним  прийшло ще  двоє чоловiкiв.  Один,
високий i мiцний, м'язистий, привiв на товстенному ланцюгу кудлатого собаку.
Другий  чоловiчок,  миршавий,  скорiше схожий на  отрока.  Але  з  лицем вже
старим,  поораним  глибокими зморшками.  Цей  привiв  iз собою  здоровенного
ведмедя на тонкiй сворi для псiв-гончакiв.
     Скоморохи-лицедiї  почали ходити на руках, перекидатись  через  голову,
стояти догори ногами на однiй руцi.  А  їхнi музики тнули  веселу i  голосну
музику.
     Iльковi так сподобалось, як вони крутились i перекидались, що вiн i про
голод забув.
     Вийшов чоловiк iз собачкою i почав розкладати на землi по рiпi. I питав
у собаки,  скiльки вiн  поклав  овочiв. Собачка гавкав  чи раз,  чи  два, чи
три... Стiльки разiв, скiльки лежало на землi рiп.
     I  коли  почав збирати, то  питав собачку - скiльки лишилось? I собачка
гавкав саме стiльки раз, скiльки лишилось овочiв на землi.
     Iльковi страшенно  це сподобалось! Вiн геть  захопився дiйством, що  не
зчувся, як бiля нього опинились Iванковi  сестрички.  Двi старшi за  Iванка,
одна  молодша. Всi троє гризли  медовi  ковриги.  А найменша  затисла зубами
ковригу i витягла з рукава сорочки  перочинний той ножик. Простягла Iльковi.
Iлько ще не вiдiйшов вiд захвату вченим собакою i спитав.
     - Чого тобi?
     - Iванко сказав менi, щоб я тобi вiддала твiй нiж.
     - Це не  мiй тепер нiж. Ваша  мати забрала його в мене, нiби  я обдурив
твого брата.
     - Батько забрав ножа в матерi. Вiддав  ножа  Iванку. Iванко вiддав ножа
менi. Iванко дав менi ножа i сказав тобi вiддати.
     - Ти не брешеш? - Засумнiвався Iлько. - Тебе не батько пiдiслав, що  ти
ножа менi повернула?
     -  Нi, присягаюсь! -  Дiвчинка вiддала ковригу  старшiй сестрi, витягла
з-за пазухи хрестик i поцiлувала.
     - Ну, тодi вiрю! - Погодився Iлько. - Давай сюди ножик.
     Дiвчинка вiддала ножа i спитала Iлька.
     - Ковриги хочеш?
     - Хочу.
     -  Ну то бери! - I дiвчинка забрала  в сестри майже половину обгризеної
ковриги i вiддала Iльковi.
     Iлько  ж  запхав за пазуху ножа  до  "дерев'яної  книжки". А писало вiн
зразу, тiльки купили, причепив на свiй святковий червоний пояс.
     Тим часом собачка кудлатий вже ходив на заднiх лапах. А  потiм побiг по
колу тiльки на переднiх.
     - А де дiдусь?! - Почулось враз над головами дiтлахiв.
     Iлько здригнувся i  обернувся. Над ним стояв Микита.  В кожнiй руцi вiн
тримав по здоровеннiй  корчазi.  Певно,  що  корчаги були  повнi, бо закритi
добрими липовими чiпами.  Микита їх  тримав за ручки,  притискаючи до бокiв.
Таку  незручну  ношу, вряд  чи хто,  крiм Микити  мiг би так легко тримати i
нести.
     -  Дiдусь  iз  мiдником-котельником  Iваном  пiшли  до Параскеви. А  ще
Iван-котельник сказав, що вiн вiдведе дiдуся до самої садиби.
     - Ну, гаразд. Подивився на лицедiїв - час на iти.
     - Микито, - протягнув Iлько, - тут такий вчений собака...
     - У нас сьогоднi не гiрший - дивись! - I Микита кивнув назад головою.
     Iлько визирнув  з-за Микитиних  корчаг i  побачив, що  там,  за людьми,
стоїть  городник  Борис  iз своїм коником-строкачем.  А  на крупi  в  коника
возсiдає той половий гостромордий собака.
     - Пiшли, пiшли! Он вже й Iванко додому вертає! -  Кивнув Микита головою
в iнший бiк.
     Iлько  визирнув туди, куди кивнув Микита. А там, справдi, Iванко стоїть
i головою нiяково хитає.
     - Ти вже оклигав? - Зрадiв Iлько.
     - Вже! Дивись! - Iванко розкрив пазуху i так i пiдiйшов до Iлька.
     На  груднинi  не  було  нiяких  струпiв  i   виразок.   Тiльки   легкий
блiдорожевий значок чи то хрестика чи знака пташиної лапки.
     - Ти додому?! - Зрадiв Iлько.
     - Додому...
     - Ну тодi i я додому! Гайда, дiвчата!
     Але  старша  Iванкова  сестра,  вже  отроковиця, вiдмовилась  - дiвчата
хотiли ще подивитись на вченого ведмедя.
     Iлько  та  Iванко  пiшли  за  Микитою.  А  Микита  голосно  повторював:
"Обережно!  О-бережно! Обережно!", проштовхуючись крiзь  натовп.  I  якраз i
вийшли до Бориса та його коняки i його собаки-вершника.
     - Борисе! Ану покажи хлопцям,  який у  тебе кiнь вчений. Пiдвези  їх до
Житнього торжка.
     - Можна! - Згодився бiлобрисий Борис i щось сказав коневi чужою мовою.
     Кiнь  слухняно  опустився  на  колiно.  I  що дивно, собака  захитався,
перебираючи лапами, але з коня не впав.
     Борис пiдхопив Iлька i  посадив у сiдло, а Iванка попереду сiдла. Борис
цмокнув i кiнь звiвся.  Собака захитався, але  перебрав лапами i таки всидiв
на коневi.
     Борис ще раз цмокнув i пiшов кiнь тихим кроком.
     А Микита i Борис пiшли попереду коня.
     Вони щось тихо мiж собою гомонiли. Але що  вони говорили, Iлько жодного
слова  не дiбрав.  Ще  Iльковi було не  зручно.  Бо  коли  кiнь ступав,  пес
похитувався на своєму  сiдлi i часом торкався холодним мокрим носом Iлькової
шиї. I ще вiн над  вухом страшенно хекав -  спека була i пес висолопив язика
так,  що здавалось до  сiдла дiстане. Так  вони доїхали до  Житнього торжка.
Iванко попросився злiзти, бо йому вже треба додому.
     Борис зняв хлопчика з коня i поставив на землю.
     - Ти  приходь  завтра  по  чикотеня.  Сьогоднi я  сам  його  попораю. -
заспокоїв Iлько свого товариша.
     -  Добре!  -  Згодився  Iванко  i  низько вклонився Микитi  та Борису -
бувайте здоровi, господа!
     А  тодi  щодуху побiг  до своєї садиби.  Микита з Борисом  та  Iлько на
коневi дiстались до Параскеви.
     Там вони побачили дiдуся, що розмовляв iз Стефаном,  Iваном-котельником
та попом Iваном.
     Молодцi Микита та Борис зачекали, поки  дiдусь  з ними  попрощається. А
тодi посадовили його на коня. Собака сам зiскочив на землю.
     Дiдуся вiдвезли до самої їхньої садиби. Iлько ж звичайно пiшов пiшки.
     Перед садибою Микита сказав Борису.
     - А вiддай малому ту дошку. Бо в мене, ти ж бачиш, у руках корчаги.
     Борис вiдв'язав вiд перекидної торби якийсь  довгий пакунок, загорнутий
у сиром'ятну кожу.
     - Побачимось? - Спитав Борис, з мiсця злiтаючи у високе сiдло.
     - Завтра в полудень! Бувай!
     I  Борис обернувся  до  собаки,  цмокнув i той  вже,  коли  кiнь  пiшов
короткою  риссю,  в  два  стрибки  наздогнав  вершника.  Легко  пiдскочив  i
примостився коневi на спину позаду сiдла.
     Далi Борис пустив коня чвалом.
     I за вершником завiялась золотава курява.
     Поки мати  з дiвчатами накривала на стiл,  Микита  сказав Iльковi взяти
ключi та вiдкрити йому комору.
     Коли Iлько  вiдкривав  здоровенний кований  замок,  вiн не  втримався i
спитав.
     - Тобi справдi не важко їх отако нести? Це так незручно!
     - Ото мене вiд iнших  i вiдрiзняє. Хочу -  зразу силу напружую i швидко
вiдпускаю. А хочу - можу напругу i пiв дня тримати.
     - А бiльше?
     - Не  знаю. Не доводилось!  - Вiдказав Микита легко, нiби  граючись,  i
вставив  корчаги  у  дерев'янi стiйки.  Ну, щоб вони  не  перекинулись i  не
побились.
     - А що в корчагах, Микито?
     - Та макова олiя. Оце в Захарковича купив. Ти краще розв'яжи торочки та
розгорни сировицю. Та подивись...
     Iлько своїми хваткими  пальцями розв'язав сиром'ятнi торочки. Розгорнув
сировицю. Вийняв звiдтiля якийсь квiтчастий плат.
     - Обережно розгортай, щоб не впустив та не повередився! Обережно!
     З  двору,  з-за  гори  Хоревицi   упав   золотий  пiсляобiднiй  промiнь
серпневого сонця. Упав  на сiро-блакитне  лезо  широкодольного важкого меча.
Iлько аж скрикнув вiд несподiванки.
     - Микито! - З притиском зашепотiв хлопчик. - Це твiй меч?!!...
     -  Авже  мiй.  Я не  мiг  його  з собою  взяти, коли повернувся додому.
Попрохав Бориса зберегти. Всi цi три роки вiн його ховав у себе.
     - I вiн ним не рубався?!..
     -  Та нi. Для Бориса вiн заважкий. Борис поважає шаблю i булаву. Я граю
мечем i ... сокирою...
     Вони ретельно  спакували меча, зав'язали  мiцно  торочками i заклали на
гаки пiд сволоком. I спокiйно вийшли з комори.
     Аж тут їм на зустрiч iде батько до колоди вмиватись.
     - Все гаразд, тату?! - В один голос вигукнули Микита та Iлько.
     -  Геть  усе гаразд!  Збираємо  древодєлiв наших  i зразу  пiсля  Спаса
починаємо рубати церкву!
     - Як?!! - В один голос спитали брати.
     -  Запили  ми  могорич  iз Добронiгом.  Свiдками  були  хазарин-вихрест
Захаркович та отой наш любий Грак. Отож, хлопцi, знову збираємо артiль! Бо є
вже задаток!!!
     - Е-е-ех-х-х!  - З жалем вигукнув Микита.  -  А я  оце думав iз Борисом
погуляти в Полi...
     - В якому полi?!. - Стрiпонувся батько.
     - Та там у Бориса за Россю в полi на сайгакiв думали лови чинити....


     4/ХI 2007 р.





Популярность: 21, Last-modified: Tue, 11 Mar 2008 00:00:01 GMT