каюти плинув винний солодкий
запах вогненних помаранчiв, терпкими трав'янистими солодощами несло пiд
пакiв тростини iз трюму.
I у всi цi запахи якоюсь недоречнiстю, неспоко?м i безглуздям вливався
гострий запах винного вiддиху, що чадiв навколо слов'янина.
Слов'янин ступив до капiтана i, затинаючись, проговорив:
Хазя?не!.. Давай...-- вiн запнувся, а капiтан почав злоститись, бо раб
перебив йому обчислення.
Ну, швидше говори, що там?
Капiтане! Знiмай... дошки... над кiньми! Конi дихають мало... Коням
треба дух чистий... Вiтер...
Он ти про що? Ну добре, а хто ж знiматиме? Ти вмi?ш?
Я з Русi... i все можу!.. -- рубонув слов'янин повiтря рукою.
Я бачу, що ти i пити, i красти вмi?ш!
Капiтане! Не крав... я... Тi...-- слов'янин показав пальцем за
спину,--тi... дали вино... в подарунок.
За що тобi дарунок, ти ж раб?!
А я ?м показав -- я голуба поцiлив...
А вони тобi повiрили? Вони ж не бачили з-за людей i снастей, що ти
стрiля?ш?
Попрохав лук ? показав ?м, який я стрiлець!
О, так у них i зброя була.
У них хороша зброя... о руббан, у них китайського снiгу багато...
Звiдки тобi вiдомо?!!
Я в трюм спускався...
О Аллах! Милiсть твоя безконечна! Все, все ма? межу, тiльки сила твоя i
милiсть безмежнi!!!
Руббан звiв руки до неба i вславив Аллаха. А потiм закликав стернового,
який був водночас i теслею. Вони вдвох iз слов'янином познiмали iз середини
палуби дошки, i з баку над трюмом. I тепер туди проникало свiтло. I повiтря
заструменiло, розносячи по всьому кораблю дух кiнсько? сечi й поту, кiзякiв,
терпкий запах свiжо? цукрово? тростини i кислих, вогких шкiр бурдюкiв iз
водою.
Потiм слов'янин спустився вниз, i знову до коней, а руббан викликав до
себе нагору Алi.
Скажи, де вiн узяв...-- спитав руббан ласкаво, але з якимось
загрозливим притиском,-- де вiн узяв вино i скiльки випив?
О му'аллiме! -- Вражений здiбностями слов'янина, хлопець звiв угору
руки точнiсiнько так, як робив руббан.-- Вiн видудлив бiльше половини
винного глечика! Вiн його принiс у тiй корзинi...
А що вiн там ще принiс, у тiй корзинi?!
Я не знаю, бо вiн ?? розкрив без мене... А коли спорожнив корзину,
запхнув туди зеленого папугу.
Таки вiн точно злодiй!
Але ж, руббане, ти ж сам чув, що йому це все з корзиною подарували!
О! Ти вiриш цьому п'яницi?
Я чув, що вони п'яницi... але бiльше про них нiчого не чув. На Сук
ар-рукику 4 вони в нас рiдко бувають... Я лише один раз бачив, як
?хнiх жiнок i дiтей продавали.
Де це у вас? У Басрi?!
О му'аллiме! Я не басрi?ць! Я iз славного мiста Багдада!
Он воно що!.. Менi й спочатку здалася твоя вимова не басрiйською, але
потiм не звертав на це уваги. Ну, тепер iди, спускайся вниз у трюм... i щоб
слов'янину допомагав. Вiн добре тобi допомага??
А му'аллiме! Присягаюсь Аллахом, я не звик брехати! Не вiн менi
допомага?, а я йому!.. Вiн коней, як жiнка дiтей коханих, пора?!
Справдi, о Аллах, дiла тво? незбагненнi! Хто б мiг подумати, що вiн
зна?ться на конях?.. Продали менi його як теслю. Ну добре, йди й працюй.
Потiм розкажеш, що там вiн вироблятиме... Цiкаво, цiкаво...
По роботi, коли вже крiзь дiрку не зазирало сонце, слов'янин сiв на
свiтлому мiсцi, бiля драбини в лядi. Вiн тримав корзину ногами, а папугу
почав боркати, прошиваючи йому маховi пiр'?ни на крилах.
Для чого вiн тобi? Чого ти його борка?ш? Вiн нiкуди не полетить з
корабля.
Звiдки менi знати -- втече, не втче? Менi вiн треба весь час пiд
рукою... Папуга мудрий птах -- слова зна?. Навчу його слову мо?му -- буде
менi спiвтрапезник! Ми будемо з ним говорити, а ви не будете знати!
Ох-ха-ха! -- I слов'янин смiявся нестримно i безжурно, як дiтлахи.
Алi дивувався, i його здивуванню не було межi -- пiсля половини глека
раб мiг попасти вiстрям в ость пера i протягти голку з волосiнню!
Папуга протестував вiдчайдушно, пручався, дряпався пазурами...
Та дарма старався слов'янин -- наступного ранку, коли вiн вiдкрив
корзину, щоб погодувати папугу, птах струснув пом'ятим пiр'ям, по-дурному
скрикнув, злетiв крiзь ляду нагору, покружляв над кораблем i опустився на
вершок першо? ре?.
Слов'янин вискочив за ним на палубу i довго стояв пiд щоглою,
простягаючи птаховi на долонi прирощення та закликаючи його опуститись i
скуштувати чудовi лакiтки.
Та ба -- папуга зиркав униз i щось бурмотiв мовою сво?х попереднiх
господарiв, Зрештою руббан не стерпiв -- пiдступив до слов'янина:
Ну не спуститься вiн до тебе! Нехай трохи погуля?, а потiм ми його
вловимо. ?ди краще до коней!
Му'аллiме! Конi попоранi! Тепер я вiдпочиваю...
Ну добре, стiй отут стовпом i чекай свого друга! Так вiн до тебе й
спуститься!
Слов'янин сiв пiд щоглу i ланцюжком вiд себе розклав покорм для птаха.
Вiн сидiв непорушно майже три змiни гребцiв. Тiльки голову замотав
ганчiркою.
I дочекався, поки папуга опуститься на палубу й вiзьме корм.
Коли ж папуга взяв корм, слов'янин смикнув за волосяну петлю, i папуга
забився вiдчайдушно у нього в руках.
Тепер слов'янин пообрiзав птаху маховi пiр'?ни i обтяв обмизканого
хвоста. Прив'язав за ногу мiцною линвою з кокосового волокна i посадовив
собi на плече.
Папуга обурювався цiлий день i майже всю нiч, сидячи на плечi в
слов'янина. Кусав його за вухо до кровi, стрiпував обкороченими крильцями,
рвав дзьобом повороззя. Але коли здавалося, що ось-ось трiсне остання
волосинка його пута, слов'янин хапав птаха. ? знову зав'язував цiлий
мотузок. I весь цей час слов'янин тихо розмовляв з птахом сво?ю мовою.
23. ПАЦЮКИ ТА КРИЛАТ? РИБИ
Та ось, день на дев'ятий, вiтер задув з рiвною силою вiд самого сходу
сонця. Не змiнився опiвднi i так само наповнював круто випнутi вiтрила на
вечiрнiй зорi.
Капiтанвкляк на кормi i зносив молитву подяки за те, що зрештою
вiдмiнний вiтер, му'асим1, настав.
Усi мололися -- кiнчилося каторжне веслування для всi?? команди!
Тепер була тiльки робота руббановi -- зорi мiряти i шлях незримий по
водi прокладати, стерновому -- перевiряти вiрнiсть звороту лопатi стерна,
дидбану2 в гнiздi на щоглi -- спостерiгати, чи не з'явиться де
яке судно чи сплячiй кит, обом конярам -- Алi та рабу-слов'янину -- порати
коней,
?ншi бiльшу частину доби тепер вiдсипались або вiддавалися розвагам.
Грали в костi, але не на грошi -- капiтан заборонив. Танцювали до нестями
пiд барабан чаклуна й дудку оманця-вiдступника. Та через день виявилася бiда
-- майже третину кавунiв пожерли пацюки. Ви?дали середину, прогризаючи знизу
дiрку. Береш кавун -- а в руках лише шкаралупа зелена!
Почали ганятись за ними, та марно,-- кiлька штук забили, останнi
сховалися по найдальших закамарках.
Тодi руббани наказав перепинити переслiдування.
Якщо ми ?м перекри?мо шлях до кавунiв, вони вiд голоду ще почнуть жерти
жирнi линви! I ми всi пiдемо на дно!
Всi згодились з капiтановою мудрiстю i лишили кавуни на знищення
пацюкам.
Та слов'янин заповзявся. Вiн нiчого не сказав -- тiльки за якусь годину
сплiв з волосiнi добру вудочку, з м'якого залiза африканського зiгнув гачок
i почепив до нього кiлька пiр'?н свого поборканого папуги. Зовсiм мало часу
минуло, зовсiм нiщо, а папуга вже звик до нового господаря i за всi
пiклування вiддячував тим, що смикав слов'янина за вухо, коли хотiв ?сти, та
безбожно гидив сво?му хазя?ну на плече. Але слов'янин не сердився -- пiдклав
на плече шмат повстi i все говорив i говорив до папуги сво?ю повiльною,
тягучою мовою. На зауваження матросiв, що папуга не зможе так повiльно
говорити, слов'янин поблажливо махав рукою:
Побачимо!
А вудочку вiн змайстрував не для того, щоб ласувати рибою. Смажена
свiжа риба -- найкраща приманка для пацюка! Так вiн пояснив Алi. Ще
змайстрував iз мангрово? палицi два маленьких луки i з очеретяно? циновки
наробив стрiл. Наконечники з обгорiлого, обпаленого мангрового дерева
прив'язав волосiнню.
Один лук дав Алi, другий iграшковий лук лишив собi,
I вони завiсили ввечерi смажену рибу над кормою на мiднiм ланцюжку.
Погойдувався корабель, перекочуючись iз хвилi на хвилю, i гойдалася смажена
риба. Гойдалася, то залiтаючи за борт, то перехиляючись над палубою.
Лампа пiд скляним ковпаком ледь висвiтлювала кормову будову i снастi.
Дидбан з височини свого сiдала побажав усiм добрих снiв.
Слов'янин i Алi сидiли за паками нерухомо. Ось на палубi наче пролетiла
якась тiнь, за нею друга, третя.
Одна тiнь стриба? i зависа? на рибi.
Алi спуска? стрiлу. Та тiнь висить на рибi. Тоненько цвьохка? тятива
другого лука. Тiнь з писком пiдстрибу? вище риби i зника? за бортом.
Тепер друга тiнь пiдскаку? вгору i зависа? на рибi. Алi швидко
примiря?ться i пуска? стрiлу. Довгаста тiнь висить на рибi, метеля?ться
разом iз нею, а потiм вiдпада? кудись униз за борт. Третя тiнь нiяк не
наважу?ться стрибнути на рибу. I зника?. За якийсь час Алi i слов'янин
бачать, що тварина спуска?ться на рибу по мiдному ланцюжку. Не змовляючись
-- обидва випускають стрiли. Третя тiнь з писком летить у хвилi. Пiсля того
бiля риби довго не з'явля?ться жодна тiнь. Коли ж iще "мисливцi" побачили
двi тiнi, слов'янин поклав руку на плече Алi: "Не стрiляй!" I вони дивились,
як два здоровенних пацюки шматують рибу, зависши над водою. Наситившись,
тварюки важко зiстрибнули вниз i вмить щезли серед рiзного начиння на
палубi.
Чому ти не вбив цих двох?
Це розумнi пацюки. Завтра вони iнших приведуть... Не можна всiх
стрiляти--iншi почують небезпеку i не прийдуть.
Так за кiлька ночей Алi й слов'янин вибили всiх пацюкiв на кораблi.
I вже не було жодного пожованого кавуна. Та руббан зауважив нiби
незадоволено, що його звiльнили вiд пацюкiв.
А ти ще й хитрий до всього, слов'янине! Якщо ти перемудрував пацюкiв,
то тебе треба стерегтися. Хто зна, яку ти пастку кому придума?ш?!
А поки що настало на кораблi райське життя -- пацюкiв нема?, вiтер не
стишу? i не прискорю? свого повiвання, ?жi вдосталь i води помiрно на
кожного видiлено.
Та найбiльшою радiстю була вранiшня подiя.
Слов'янин примостився на кормi ловити рибу. Алi ж залiз на самий нiс,
розпластався там i споглядав, як унизу пiд форштевнем пiниться зелена важка
вода, як погойдуються лапатi китицi, пiдвiшенi на брусах. I раптом з корми
почувся крик слов'янина.
Що вiн кричав-- Алi недiбрав, та зразу ж звiвся на ноги i обернувся до
корми. I завмер вiд дивного дива -- навкiс до корабля велетенською згра?ю
летiли блакитнi риби. Однi вже падали в зеленi важкi склистi вали хвиль.
?ншi неслись, розставивши темнi плавцi -- довженнi, мов у ластiвки крила.
Третi з'являлись над водою i, бiжучи по самiй поверхнi, штовхались хвостом i
в стрибку зависали над водою. А вiтер зносив ?х на корабель. I тодi тi риби
якоюсь чудодiйною силою, бо не махали сво?ми плавцями-крилами, не били
роздво?ним хвостом, але зносились вгору-вгору i перелiтали через палубу. 3
кожною миттю ?х ставало все бiльше й бiльше. Вони бились об снастi,
вдарялись у вiтрила i падали на палубу. На палубi пiдстрибували, танцювали
свiй смертельний танець. А проте деякi так високо пiдскакували, що
перелiтали через невисокий фальшборт назад у смарагдовi хвилi моря-океану.
?ншi проскакували у отвори для весел i з плюскотом занурювались у яскравий
смарагд хвиль.
На кораблi почалася справжня веремiя. Мов скаженi, стрибали по палубi
моряки i хапали з палуби, витягали iз закуткiв летючих невдах. Папуга па
плечi слов'янина кричав чи не найголоснiше. Вiн розмахував сво?ми
обчикриженими крильцями i волав дурним голосом: "Го-го-го! Га-га-га!" Навiть
капiтан не витримав i заходився пiдбирати крилатих риб з палуби.
Та Алi закляк вiд захвату -- вiн не хотiв, не мiг про?авити жодно?
подробицi цього чудесного видовища! Ось у лiктях двадцяти заструменiли по
похилому валу води кiлька смуг, мов хто пустив по водi стрiли. Смуги
розiрвались, i з них, таки паче справжнi стрiли, вилетiли й полетiли навкiс
до корабля синi крилатi рибки. Вiтер зносив ?х до баку корабля, i вони
пролетiли просто перед очима в Алi. Простягни руку -- вiн би ?х збив. Та
хлопець не зробив цього. Вiн намагався запам'ятати, якi вони. Багато всяких
риб вiн бачив у сво?х незлiченних подорожах за дивами, але цi вкарбувалися
йому в пам'ять найсильнiше i назавжди. I коли вiн ?х потiм пригадував, то
заплющував очi -- я зразу ж йому ввижались у стрiмкому летi стрункi синi
рибки. 3 чорними гагатовими плавцями i золотими круглими очима.
I чогось, коли вiн закривав очi i згадував крилатих риб, йому завжди
згадувалися багдадськi ластiвки в стрiмкому летi над каламутним Тiгром i
зблиски синього дiаманта в склянiй чашi на подвiр'? Бен Сахла.
Алi провiв поглядом крилатих рибок до ?х занурення у воду й знову
повернув погляд до того мiсця, звiдки вони злетiли. I з жахом стислося його
серце -- там, де мить тому вилiтали з води летючки, рискаючи то туди, то
сюди, рiжучи гострим плавцем хвилi, ширяла чорна акула. За нею з'явилася
друга, третя, четверта, п'ята, шоста... Вони покрутились пiд бортом корабля
i пiрнувши пiд нього, попливли далi за згра?ю сполоханих лiтунiв. Та одна
рибина, не коротша за човен-карiб, обпливла кiлька разiв навколо вiтрильника
i стала в затiнку пiд кормою. В тiнi ?? було добре всю видно. Вона нiби
стояла на мiсцi i не поводила й трохи плавцями, тiльки гнала й гнала
навкiсним хвостом воду. ? було видно, як закручуються вихорами струменi
зелено? води.
Алi став на кормi, i, вчепившись, щоб не впасти, за туго напнутi линви,
споглядав, мов зачарований, страшну потвору. Корабель то пiдносило вгору, то
кидало вниз по широких схилах водяних валiв. I акула то здiймалась до
самiсiнько? поверхнi, то занурювалась у прозору глибочiнь. I не вiдставала
вiд вiтрильника i на пiв лiктя.
Алi тягло вiдiйти вiд корми, не дивитись на акулу, та вiн все стояв i
стояв, мов зачарований. Схаменувся тiльки тодi, коли хтось узяв його за
плече. Вiн пiдвiв очi -- над ним горбоносе, мов у слов'янинового папуги,
лице рубана.
Не дивися довго! Дурна прикмета. Це ангел смертi до тебе пiдплив i
випробову? тебе. Але це й добра прикмета -- бути тобi моряком. Тiльки до
тих, хто стане справжнiм моряком, пiдплива?...-- i капiтан не назвав нiяк цю
чорну тiнь у смарагдовiй глибинi, а тiльки показав пальцем.
А тепер ходiмо поласу?мо летючими оселедцями. Смачна риба...
На баку моряки поставили зразу двi жаровнi в глиняних ящиках i
розпалювали на них деревне вугiлля. Вугiлля прикрили згори залiзними
решiтками i кидали на решiтки полов, що впав до них iз повiтря.
Алi мовчки сiв до гурту.
Руббан поплескав його по плечу.
Не бiйся, хлопче! Краще знати в лице свою смерть, нiж чекати ?? з-за
рогу в чужiм портовiм мiстi.
О му'аллiме! Я вражений крилатими рибами! Вони як багдадськi ластiвки
-- стрiмкi й чудовi. Всi розповiдали рiзнi чудеса про пiвденнi кра?, i
чомусь нiхто нiколи не розповiв про таке диво! -- Алi здвигнув плечима i в
глибокiм здивуваннi пiднiс до неба руки.
Це ж чудо чудес! Це вже друге чудо, яке я бачу, вiдколи рушив iз
Багдада...
А яке перше? -- улесливо спитав оманець-вiдступник, прикривши хижий
блиск сво?х дiвочих очей пишними вiями. Це вiн вперше запитав i заговорив до
когось на кораблi, пiсля того, як вiдрiкся вiд сво?х вчителiв i приклав руку
до ?хньо? страти. Блискавкою спалахнуло в хлопцевiй головi: "Вiн -- як та
деревна змiя, що стрiли менi отру?ла! Ну пiдожди, так ти i взна?ш!"
У Басрi ? диво див -- червоно-бiла троянда! -- швидко, не вагаючись нi
хвилi, заговорив Алi.-- Згори кожна пелюстка бiла, а на половинi, якби хто
бритвою роздiлив, -- ста? червоною... Але пахне вона слабенько, наша шипшина
на пустирях та белебнях значно пахучiша, особливо в мiсяцi
нiссанi.3
Так ти був у садку Бен Сахла, хочеш сказати?!! -- витрiщився на нього
оманець, зловiсно блискаючи вже широко вiдкритими очима.
"Он ти як?! -- скiпiв подумки Алi.-- Ти таки з племенi людоловiв! Зараз
я тобi покажу!"
Я не хашашiн i не лицедiй, щоб мiг удати з себе iудея i зайти до
невiрного у хатнi поко?. I звiдки ти, оманець, зна?ш, що троянда та -- в
садку у Бен Сахла? А, може, вона в нього на даху пiд пальмами в срiбнiм
барилi зроста?? Адже саме так багатi iуде? плекають квiти, о му'аллiме!
Оманець зцiпив зуби i знов прикрив пухнастими вiями прекраснi дiвочi
очi.
Руббан погладив бороду.
Ти забагато зна?ш як на приблудного цуцика... багдадський хитрун!
Виростеш, якщо зносиш до того часу голову,-- будеш великим пронозою! А тепер
скажи менi -- де ж ти бачив, у кого бачив?
Я жив у господинi Айшi, бо тодi кораблi не йшли до ?ндi?. Та й до
всього мене не брали капiтани, бо я не маю грошей, а для працi па кораблi я
нiби заслабий... I от у не? збирались люди й виселились, слухали пiсень...
Там один раз була спiвачка Кадарiя. I хтось Кадарi? подарував цю троянду з
садка Бен Сахла...
Алi пильно дивився тiльки на оманця-вiдступника, хоча лице повернув до
руббана i говорив йому. А очима пильнував оманця. I при словах сво?х "цю
троянду з садка Бен Сахла" вiн побачив, як оманець ковтнув слину, нiби
збираючись щось сказати, та стримався.
А що спiвала Кадарiя? Не пам'ята?ш?
Пам'ятаю тiльки, що спiвала не Кадарiя, а хорасанська красуня Нiссо.
Ти пам'ята?ш пiсню? -- Руббан схилив голову до плеча i зазирнув у очi
Алi.
Пам'ятаю слова...
Проспiвати нам змiг би?
О му'аллiме! Я слова всi перекажу, але спiвати не буду. Бо я не
гуламiйят i нiколи не танцював нi перед ким i не спiвав! Я тiльки можу бити
в барабан.
Ну добре, перекажеш слова i подаси мотив, а мо? хлопцi проспiвають...
Слов'янин сiв до гурту, бо вiн чи не найбiльше за всiх позбирав рибин,
i, вкусивши хрумтячи коричневу спинку риби, видобув свiй глек, запив з нього
добрим ковтком вина.
Не псуй вином чудеснi пахощi риби! -- сказав капiтан i поморщився.-- Як
не можеш ласувати без вина, то йди до коней!
Слов'янин здвигнув плечима, i папуга загорлав вiд цього: "Го-го-го!
Га-га-га!"
Прихопивши сво? вино та рибу, слов'янин почапав униз до коней.
Всi ж iншi лишилися на бацi ласувати рибою. I час вiд часу вони чули в
трюмi незвичнi слова раба. У вiдповiдь на них -- крик папуги: "Го-го-го!
Га-га-га!"
Коли до?ли всю рибу, руббан попрохав Алi переповiсти слова пiснi i
проспiвати мелодiю. Кра?м ока Алi спостерiг, що наймолодший небiж руббана
примостився поруч пiд пакою i, розкривши на колiнах зошит, швидко спису?
його калимом. Коли Алi замовк, руббан узяв зошит з рук юнака, прочитав
уважно, а далi показав нiгтем, де треба виправити помилку в запису мелодi?.
Поки вони займалися пiснею, чаклун спустився в трюм до слов'янина.
Я бiльше не потрiбен, о му'аллiме? -- шанобливо спитав Алi, схиляючи
голову.
Поки що не потрiбен, потiм поговоримо про те, що ти тут нам розповiв.
Не все менi зрозумiло. А зараз можеш iти...
Алi порачкував вiд капiтана i поспiшив до трюму.
У трюмi вiн застав слов'янина й чаклуна за пиятикою.
Пили вони не з глечика, а кожен iз сво?? чашi -- чаклун iз кокосово?
шкаралупи, а слов'янин з дерев'яно? грубо вирiзано? чашi.
Слов'янин мiж ковтками вина обсмоктував кожну кiсточку риб'ячу, весь
час шматком яко?сь тканини, мов рушником, обтирав маснi губи.
Лице чародiя було радiсно здивоване. Розгладилася зморшка мiж бровами,
розпливлися мляво в посмiшцi товстеннi рожевi губи. А очi, вирлатi,
чорнi-чорнi з блакитними бiлками, повело на рiзнi боки.
Слов'янин простягнув йому останню смажену рибку:
Вiзьми закуси... П'яний будеш швидко... Вмiти треба пити вино.
Нi, нi,-- вiдштовхнув чаклун рибу.-- Я мiцний пияк! Мене цим вином з
нiг не зiб'?ш!
На що слов'янин щось зауважив сво?ю мовою i похитав головою. Папуга
скрикнув: "Го-го-го!"
-- Що ти йому сказав? -- запитав Алi.
Коли до бою ще не дiйшло, нема чого похвалятися, хто буде в переможцях.
Зрозумiв?
Зрозумiти тебе важко, але я зрозумiв.
Ну i добре! Був би ти свiдком, хто краще п'?, i в кого голова яснiша
залиша?ться.
Тут i без свiдкiв все ясно... Треба тiльки очi мати.
Ти, малий,-- чаклун посварив пальцем,-- не посмiхайся. Я почаклую,
взнаю, де ти руббану не все сказав, i ти скажеш! -- Очi його знову стали
нормальнi,
i мiж бровами прорiзалася глибока зморшка. Слов'янин приклав палець до
вуст, мов говорячи: "Не сперечайся з ним! Я йому влаштую чаклування!"
А нагорi тим часом усе повторювали й повторювали кожен рядок "Фатiми"
до безконечностi.
Хтось свистiв у бамбукову флейту, гугнявив на дудцi. Багато людей
ляскали в долонi. I високий голос усе повторював у рiзнiй тональностi: "О
Фатiмо, Фатiмо, ясна зiрка моя!"
У трюмi ж у присутностi Алi чаклун припався до вина i марно змагався iз
слов'янином у пиятицi. Коли чаклун упав набiк, слов'янин-раб пiдвiвся,
навiть не похитнувшись. Тiльки в черевi в нього забулькало вино. Папуга, що
був задрiмав на плечi господаря, спросоння викрикнув: "Га-га-га!"
Ти сиди тут i стережи чаклуна, аби вiн ще чого не вко?в. Я ж пiду до
руббана просити кавуна. Можу так вкрасти, так узяти -- кавун моя здобич од
пацюкiв. Та я хороший... Пiду сво? попрошу...
Вiн рiвною ходою пройшов до драбини й швидко вилiз на палубу.
Алi втратив усякий страх перед чаклуном -- якщо людина п'? i пада? з
нiг вiд хмелю -- значить, вона теж ма? слабину!
Он скiльки доклав зусиль чаклун, щоб викрити й зробити безсилими та
безборонними i оманцiв, i слов'янина, i негра, i й?менця! А тепер сам прилiз
на запах вина до слов'янина, мов шолудивий собака на сморiд падла! Нi,
недарма в слов'янина блакитнi очi! Правду казали ворожбити на базарах, що
блакитнi очi -- урочливi!
На палубi все повторювали слова i наспiв мелодi?, а слов'янин уже
повернувся до трюму.
На перев'язi через плече в нього висiв той барабан, на якому того
жахливого ранку грав чаклун.
Очi слов'янина iскрилися шаленим блакитним вогнем, коли вiн швидко
витяг iз низу барабана щось округле, мов кавун, в темно-вишневi парчевiй
пеленi.
Зiрвав парчу -- i на Алi воззрилася чорними зiницями кiстяна голова. Та
самiсiнька, що того жахного ранку свiтила золотими променями. Слов'янин
простяг череп хлопцевi.
Нi, нi !!! Що ти?!! -- затрусився з переляку хлопець.-- А якщо вiн
прокинеться?!!
Зараз я перевiрю, як вiн спить!.. -- I слов'янин потягся до саморобного
хлопцевого сагайдака по стрiлу.
Не руш!!! -- засичав Алi.-- Одна з них отру?на!
Яка отрута?
Змi?на.
Слов'янин з вiдтягнутою рукою завмер. Подивився на череп, який тримав у
лiвицi, глянув на хлопця i виголосив:
Я не братиму стрiлу, а ти дослiдиш черепок, де в ньому ? золотий
промiнь...
А звiдки ти зна?ш, що менi це цiкаво?
Дивився у тво? очi -- вони тодi черепок пильнували. Чорну людину не
бiйся -- я його як коня стриножу.
I слов'янин, поклавши череп поруч iз чашею вина, витяг iз закутка
залiзнi тюркськi пута i поборкав чаклуну обидвi руки i праву ногу.
Алi обдивився череп з усiх бокiв i побачив на потилилицi рiвно
пропиляну щiлинку.
Це його зацiкавило, тож вiн так i незчувся, як забув про жах перед
мертвою кiсткою, i взяв череп до рук. Направив зiницi до неба, а сам
зазирнув у щiлину. I перед очима в нього заколивалось, засвiтилося золотаве
марево.
Тодi Алi швидко перевернув череп догори i подивився на дiрку, до яко?
крiпляться шийнi хребцi. Дiрку щiльно затуляв чiп iз слоново? кiстки.
Хлопець витяг чiп, зазирнув усередину черепа та побачив, що кiстка iз
середини рiвнесенько визолочена твореним золотом.
"Ов-ва! Ось звiдкiля золотi блискавки-променi! Сонце пройшло крiзь
щiлину в потилицi, вiдбилося вiд золочено? кiстки, як промiнь вiд люстерка,
i вилетiло довгим променем крiзь зiницi!.."
Всяке диво ма? свою хитрiсть,-- виголосив слов'яни i видудлив чашу з
вином.
Затим загорнув череп у парчу, встромив згорток у вiльний отвiр довгого
барабану i вилiз нагору.
Алi чекав, що станеться щось страшне, бо все ж вони порушили чужу
та?мницю.
Проте нiчого не сталося. Слов'янин повернувся i зняв пута з чаклуна.
Дав один кiнець пут Алi.
-- Тягни до себе! -- наказав хлопцевi.
Алi потяг щосили i впав навзнак -- бо одна лапка була розiгнута. А
хлопець цього не помiтив.
?нший раз пильнувати треба! Я одягнув на чаклуна пута -- ти страху не
мав i черепок подивився! Тво? здоров'я! -- Слов'янин пiднiс у бiк Алi чашу i
з великим задоволенням поволi вицiдив ?? до дна.-- Я не маю пожадливостi на
це вино -- чаклуна частував! Вiн воду жалiв... Собака! Шакал!
Чаклун звiвся на лiктях i замурмотiв щось, сiв з великим зусиллям i
обхопив голову обома руками. А слов'янин нарiзав кавун, i вони вдвох iз Алi
досхочу ласували.
I папугу слов'янин не забував. Коли папуга брав лакiтки кiгтистою лапою
i пiдносив до кривого дзьоба, цегельно-червоне обличчя раба розпливалось у
нiжнiй посмiшцi.
Чаклун же вiдповз у затiнок вiд вiтрила й так i сидiв, припавши спиною
до низького фальшборту, розкидавши на всi боки руки й ноги. Голову вiн
задер, очi заплющив i важко дихав роззявленим ротом. А пiт рясно, мов краплi
дощу, повиступав на його тiлi.
Вся команда, навiть керманич, пiдспiвували оманцю-вiдступнику, який
високим чистим голосом вiв "Фатуму". Хлопець не став слухати його завивання
й придихання, а спустився вниз до трюму.
Чому смуток у тебе на чолi?
Мою пiсню вивчив шакал-оманець, i всi йому тепер пiдсовують.
Не шакал -- скорпiон вiн! Стережися його завжди!
Це я знаю! У нього душа людолова!
Нiчого, ти меткий, обкрутиш його! -- I слов'янин обвiв палець навколо
пальця.
Папуга, нiби схвалюючи й пiдтримуючи господаря, загорлав:
Го-го-го! Га-га-га!
Вгорi ж над палубою, над снастями i над зеленими хвилями линула бадьоро
щемлива пiсня про Фатiму...
24. ШАЛЕНИЙ ВИХОР
Тепер на кораблi щодень лунали спiви i повсякчас гуркотiв барабан до
стрiмкого й?менського танцю. Один раз навiть сам руббан став до кола i
протанцював увесь танець, потрясаючи в повiтрi блакитним лезом джамбi?.
Мусон рiвномiрно надимав промасленi сiрi вiтрила i гнав корабель
однаково бадьоро i вдень, i вночi.
Тiльки плюскотiла та пiнилася важка смарагдова вода пiд крутим
форштевнем.
Кожен день ловили безлiч дорад i розкошували свiжою рибою.
Власне, крiм капiтана-руббана, стернового, Алi та слов'янина-раба, всi
вiдпочивали й розважались як могли -- танцювали, спiвали, грали в костi. А
якщо й ловили рибу, то тiльки до того часу, поки вона брала наживку. Якщо ж
доводилося почекати, потерпiти, то зразу й облишали снасть.
Алi та слов'янин-раб крутилися весь час бiля коней -- ?м обом було
видно, що конi починають пiдупадати. Не так уже пожадливо по?дали фiнiки та
цукрову тростину, перебирали тонкими губами товчену пшеницю, наче вишукуючи
якiсь тiльки ?м вiдомi зернини.
Руббан слiдкував за мiсяцем, сонцем i зiрками. А стерновий пильно
доглядав за поворотами стерна та зрiвнював шлях судна з тим курсом, який
проклав руббан.
Слов'янин збирав по всьому трюму кiнськi волосини iз гриви та хвоста i
сплiтав iз них тонку, премiцну й слизьку линву.
Одного вечора на першу щоглу, власне, не на щоглу, а на вершок ре?
опустилася чайка, така малесенька, може, трохи бiльша за сорокопуда, i хвiст
у не? довгий i роздво?ний, мовби хвiст ластiвки.
Слов'янин подивитися на птаху, похитав головою, щось муркочучи собi в
пухнасту золотаву бороду.
Здивувало Алi, що того дня десь пiсля обiду всi лежали покотом на
палубi. I нiхто з любителiв спiву не мiг прохрипiти й однi?? ноти. Дехто
навiть спустився в трюм до коней, хоча не всiм морякам був до вподоби
кiнський дух. А проте тут було прохолоднiше. Нiби вiд бортiв, що омивалися
водою. У слов'янина вiд поту залипалася борода, бiле волосся, геть вигорiле
пiд сонцем, тепер потемнiло i звисало на лице мокрими жмутами, прилипало до
чола.
Конi були зовсiм хворi -- ледь з'?ли по жменi фiнiкiв i навiть воду
пили без охоти.
I хвилi якось уповiльнювалися. Збивались iз ритму.
Ранiше вони йшли, як лави кiннотникiв до бою, а сьогоднi то набiгали
одна на одну, то просвiти мiж ними ставали довшi.
Все мерехтiло, палало нестерпним блиском, рiзало очi до слiз. Нiби всi
кольори, крiм тьмяно? блакитi неба, зеленi води ближнiх хвиль та лазуриту
обрiю, зникли. I по всьому срiбний дзеркальний блиск. I коли Алi дивився на
палубу, на чорношкiрих зiнджiв, то ?хнi тiла йому здавалися не чорно-синiми,
як завжди, а нiби посiрiлими.
Так-сяк проковтнувши вечерю i сотворивши молитву, хто був правовiрний,
повкладалися спати. Дехто примостився, щоб його краще обвiвав вiтерець, на
кормi. Капiтан був геть змоклий вiд поту.
Я знаю спеку в Червоному морi,-- сказав капiтан,-- коли з пустелi
летить розпечений пiщаний пил. Але тако?, яка геть тебе розварю?, мов
тюркську локшину, ще не зустрiчав!
Менш за всiх у цiй задусi страждали тiльки дво?: стерновий та Алi.
Хлопець дивувався, чому так виходить. Адже зiнджi були звичнi до сонця, тому
вони й чорнi. Та вiн, бач, краще них переносив спеку, був рухливий
настiльки, що це помiтили навiть зiнджi й щось невдоволено забуркотiли собi
пiд носа.
А йому було байдуже, i вiн полiз вгору по птаху, яка примостилася на
вершку щогли.
Птаха не ворушилась, поки Алi пiдповзав до не?, дзьоба тримала
роззявленого, i блискуче чорне око пильно стежило за наближенням небезпеки.
Пурхнула вона на iншу рею тiльки тодi, коли Алi ледь не торкнувся бiлого
шовковистого пiр'ячка.
Слов'янин виглядав знизу iз трюму i проказав, ще спрокволiше, нiж
завжди:
Птаха щось нам вiщу?... Коли б не передрiкала вона бурю... Це вiща
птаха... Ти не чiпай ??... Краще iди вниз, будемо розливати коням...
Вiн ще щось говорив, проте Алi зрозумiв, що слов'янин бо?ться яко?сь
бiди, несподiванки i тому хоче переконатися, що конi доглянутi i прив'язанi
на сво?х линвах - повороззях, щоб за яко?сь пригоди вони не обiрвались, не
побились i не потовкли одне одного.
Капiтан, сидячи в затiнку пiд вiтрилом, витяг iнструменти iз скриньки.
I, розклавши бiля нiг свою пота?мну карту, щось на нiй вимiряв рогачиком.
Вiн виходив на свiтло, мiряв хрещатими паличками сонце i знову залазив у
тiнь, аби ще раз мiряти щось та креслити на сiрому шматi паперу.
I коли капiтан прокладав шлях на паперi, який потiм належало пробiгти
кораблю по хвилях моря-океану, тодi всi мали триматися вiддалiк. Не
пiдходили ближче нiж за десять крокiв, нiхто не кликав капiтана.
Тим часом день пройшов, i сонце спустилося просто лiворуч за кормою,
таке страшно червоне, криваве, як розпечене бува? воно в пустелi в
найжаркiший мiсяць азар.
Усi були такi пригнiченi жахливою спекотою, що не звернули нiяко? уваги
на те, що, як тiльки впало смеркання на вiтрильник, то зразу пташка, дрiбно
перебираючи лапками, боком почала спускатися по ре?. I коли вже зовсiм стало
темно, вона перескочила з ре? на кормову каюту де спав капiтан i його родичi
-- наффатiни-вогнеметники.
Алi теж важко дихалося внизу, у темрявi цi?? плавучо? конюшнi. Вiн
хотiв лягти спати нагорi. Та слов'янин сказав йому:
Дивись, як птаха вiдчува? тi голоси, що ? у вiтрi, яких не чути людинi.
Вона, певно, слуха? бурю. Вiзьми птаху сюди.
Але ж вона не да?ться себе взяти!
-- Зараз вона нiкуди не подiнеться.
Алi потихеньку пiдкрався до не? i прихопив ??. I чув тонкими пальцями,
як б'?ться ?? серце в нього в долонях.
А слов'янин, сказавши, що в нього болить голова, стискав i торсав
пальцями скронi, розтирав щосили долонями сво? випуклi надбрiвнi дуги.
Навiть папуга сьогоднi був якийсь розкуйовджений, нiби мокрий, i весь ча?
роззявляв здоровенного дзьоба -- показував товстого круглого язика.
От Алi зняв цю маленьку пташку, схопив ??, i вона не пручалася сильно,
не билась, лише кiлька разiв ущипнула його гострим дзьобиком за пальцi i
потiм завмерла.
Алi хотiв спати нагорi. Та слов'янин покликав його вниз.
Щось менi конi не подобаються. Будемо спати бiля коней. Не дай бог щось
трапиться, я один не впораюсь. А iншi хiба тямлять у конях? От дивно у вас
-- конi вашi найкращi в свiтi, а багато ваших людей у них зовсiм тями не
йме. Навiть вояки.
А у тебе як, слов'янине? Хiба не так?
У нас зна?ш як -- во?н вмi? i пiшки битись, i на конi верхи, i
човном-лодi?ю правити.
Якщо ти такий вправний, як i всi вашi, чому ж ти в полонi?!
Лице слов'янина стало похмурим, але не злим, вiн огладив злиплi мокрi
вуса та бороду й поволi проказав:
Тому що наш во?н -- найкращий. А князi й во?води лише про свого власну
шкуру пам'ятають. I ненавидять одне одного i заздрять. А до всього, як
згадати, загублять вони край. Ну, а конi все ж до тебе бiльше звикли...
Певно, те зiлля, що ти ?м давав... Може, воно приворотне?
Та нi! -- не погодився Алi,-- Це зiлля просто дурманне. Ним i людей
обпоюють. Щоб убити або пограбувати. Я знаю цей запах. На базарi чув одного
разу такий, коли це зiлля один аптекар продавав якомусь злодюжцi пота?мно. А
той свого товариша, гравця в костi, обiкрав.
Алi спустився вниз: i справдi конi були не такi. Вони якось уривчасто
дихали. По всiй ?хнiй шкiрi проходило тремтiння. Слов'янин знову притис себе
за скронi, заплющив очi.
?й-богу, не можу! Треба хоч трохи вина випити.
Пролiз мiж коней в закут i дiстав рештки свого вина. Зробив два
довгих-предовгих ковтки. Потiм заткнув чiпом глечик.
От чу? мо? серце, не знаю що... але туга на серцi.
Капiтан пiсля довгих вагань наказав сво?му небожевi кинути поплавок на
линвочцi.
Дивно. Добре дме вiтер. Але ми сьогоднi йдемо повiльнiше, нiж учора. Це
менi дивно, бо нiяко? супротивно? течi? я не помiчаю...
Му'аллiм ще раз по камалю, вiд самого початку, перевiрив дороговказнi
зорi. Але знов усе спiвпадало з книгою, якою вiн керувався. Зрештою вiн
витер пiт iз чола, за вухами i вимучено протяг:
Нi, треба лягти перепочити, бо голова як не лусне...
Вiн загасив лампу, накривши гнота малим бронзовим наперстком, а згори
ще й скло поставив, та подався до себе в каюту...
А ущерблений мiсяць, удень ще позначений на тьмяному небi, тепер, не
дивлячись на свою горбатiсть i малi розмiри, освiтлював море з якоюсь дивною
гостротою. Раптом угорi на палубi почулися шаленi удари барабана. Це була
тривога, що спадала сюди вниз, i на малого, i на слов'янина-раба, i на
коней, i на обох птахiв.
Почулися крики розпачу, вiдчаю, несамовитого страху. А барабан все не
вщухав i не вщухав. Та за якийсь час той барабанний бiй заглушили
вiдчайдушнi зойки й крики неймовiрного жаху багатьох людей.
Загорлав, як божевiльний, папуга. Запищала птаха, яку Алi тримав на
грудях, прикривши полою джубби. Алi вискочив i, не випускаючи чомусь птаху,
метнувся межи коней до драбини, видерся на палубу. I не мiг нiчого анi
второпати, анi зрозумiти, -- чи зараз нiч, чи день. Бо геть усе осявалося,
променилося срiбно-блакитним сяйвом.
Бiля капiтансько? каюти чаклун щосили бив у барабан. А матроси
повернулись у той бiк, звiдкiля вдень вiяв вiтер. I Алi за ними повернув
голову i вiдчув, як холодом обпiка? йому руки й груди, як нiби свинець
налива?ться в ноги, а спину пройма? пекучим жаром. Те, що вiн побачив, не
вкладалося нi в яке розумiння того, що подiбне може бути. Було видно, може,
за фарсах 3, як з моря вироста? стовп хмар, нiби виру? дим пiд
казаном пiд час тюркського свята. Пiд свiтлом мiсяця здавалися димовi хмари
то срiбними, то смарагдовими. I вони вирували, ставали стiною, вгору все
бiльше розросталися, розросталися. Ось уже цей вихор хмар пiдiймався,
заливав пiвнеба i дугою вигинався. У неймовiрнiй височинi сягав зiрок. Тодi
всi впали долiлиць i читали один одному молитву смертi. Тут заволав
капiтап-му'аллiм не сво?м голосом i прихопив за руки очманiлого чаклуна, що
бив i бив у барабан:
Згортайте вiтрила! Спускайте ре?! Закривайте дiрку в палубi!
Проте бiльшiсть продовжувала класти ракати та пискливими голосами
спiвати молитву.
Тiльки небiж му'аллiма, чаклун i стерновий кинулися до снастей. Та
начиння ?м корилося погано. Велетенська рея з вiтрилом почала швидко
посуватися вниз. Вони не змогли ?? затримати, i при падiннi вона зачепила
одного матроса. Вiн лежав на палубi непритомний вiд удару.
?ншi так само продовжували молитись. Му'аллiм, його родичi i слов'янин
вiдтягли покалiченого набiк i заходилися крiпити рею на палубi,
припасовувати тугими линвами iз складними вузлами. А мулат-дидбан сидiв у
сво?му воронячому гнiздi й щосили волав. Тодi муаллiм засвистiв у срiбний
сюрчок, i дидбан на мить замовк.
Спускайся швидше!
Не можу-у-у, му-у-у'аллiм-ме! Р-у-уки-и-и i ногии-и вiдняло-о-о!
I дидбан знову заходився вищати, як наврочена баба на базарi.
Тодi капiтан знов засюрчав i крикнув матросу, щоб вiн мiцно
прив'язався!..
Алi не бачив, що мулат-дидбан там робить на горi.
А ти спускайся швидше до коней! -- Капiтан рвучко обернувся до Алi.
I вiн знову з помiчниками продовжував спускати рею друго? щогли...
Му'аллiм кричав слов'яниновi, хоча навколо панувала тиша i вони стояли
поруч. Тiльки здалеку вiд велетенсько? хмарно? труби долинало грiзне
стугонiння, наче якийсь велетень-джин торсав небесну баню. Навколо корабля
хвилi перестали плюскотiти. I вiтер африканський, що так безвiдмовно гнав
усi цi щасливi днi вiтрильник, опав. Настав повний штиль.
Що робити?! Ми впустимо рею на цих слимакiв та вiзьмемо грiх на душу! I
тодi зовсiм корабель лишиться без команди! -- волав на всю горлянку капiтан.
Му'аллiме, дозволь менi ?х пiдняти! -- загорлав слов'янин. I, не
чекаючи згоди капiтана, хапав матросiв, ставив на ноги i хрипiв кожному в
лице:-- Баба! Шакал! А папуга в нього з-за пазухи висунув голову i теж
несамовито верещав: "Го-го-го! Га-га-га!" Вiд слов'янинового втручання дехто
й сам пiдвiвся i став до снастей. Почали з капiтаном i його родичами
заводити рею на iнший бiк i спускати на палубу.
Деякi продовжували без упину творити ракати, хоча вже й слiв молитви не
вимовляли, а з ?хнiх вуст зривались лише зойки, хрипи й прокляття нечистим
силам моря i неба...
Тодi слов'янин заходився i останнiх хапати, зводити на ноги, а декому й
урiзав по обличчю.
Алi здивувався, як вiн пiдiймав здоровенних хлопцiв. Вони ж були на
вигляд набагато сильнiшi й важчi за нього. Отак пiднявши всю команду за
допомогою слов'янина, капiтан спустив i другу рею. Наказав якомога швидше
все в'язати на палубi. Згадуючи потiм цю нiч, Алi мiг не вагаючись сказати,
що було видно, як удень. Тiльки свiтло було не денне, тепле й житт?дайне, а
пронизливо-блакитне, мертве. Чи воно випромiнювалось вiд неймовiрно? хмарно?
завiси, що виростала з океану десь на обрi? i пiднiмалось до зенiту небесно?
банi i там розпускалось, мов пальмова верхiвка? Чи кидало на корабель, на
хвилi океану, вiддзеркалене тисячократ блакитне сяйво ущербленого мiсяця?
Цього вже вiн не мiг збагнути.
Алi стояв посерединi палуби бiля спущено? першо? ре?. I тiльки зараз
побачив, що в руках у нього лежить принишкла пташина i навiть не збира?ться
тiкати. Коли побачив, що з нею, злякався. Змило потом вiд страху. Почало
трясти, мов у пропасницi. Ступаючи тремтячими ногами до драбини, кинув собi
пташину за пазуху i миттю скотився вниз. Конi принишклi й водночас напружено
настороженi. Алi вийняв пташку з-за пазухи i посадовив у затишне мiсце на
брус. Птаха завмерла i не ворушилася. Здавалось, вона так само, як i конi,
прислуха?ться до грiзного гуркоту, що все ближче пiдступав до корабля.
Ось усе почало тремтiти. Грiзне стугонiння, глухе, глибоке. Воно наче
йшло зсередини, iз глибини моря. Воно просочувало наче i дошки, i снастi, й
тiло. Тепер Алi вiдчув -- не страх тiпа? його. Гуло повiтря. Гули хвилi, якi
раптом почали здiйматися горами.
Гуло, рипiло й стогнало все тiло корабля.
В гудiння починали домiшуватись громи. Одна за одною спалахували
блискавки. Алi поклав руки на шкiру коней i вiдчув з обох бокiв, що конi теж
тремтiли, як i вiн сам. Але гудiння йшло i з повiтря, i з води. Раптом воно
почало вiдходити кудись, пронеслося, нiби хвиля, перекотилося через
корабель. I пiшло далi, далi.
Та грiм гахкав безперервно. Гуркiт розривав, розламував небо вже просто
над головою, проникав у воду, проймав усе дерев'яне шите тiло корабля.
Висвiтлювали блискавки гострiше й чiткiше, нiж сонце у полудень мiсяця
хазiрана4! I тодi ставало видно всiх коней. Навiть жилки на ?хнiх
шиях набряклi. Несамовито виряченi обiсiли очi. Роздертi в шаленому гоготi
пащi, вишкiренi блискучi гострi зуби. Та не було чути гоготiння, не було
чути нiякого ?ржання. Все забивав безперервний гуркiт грому, настiльки
сильний, що Алi здалося, нiби хтось йому встромив у вуха гострi нiгтi i
ось-ось протне ?х до мозку. I вже за якусь мить Алi був оглушений.
Здавалось, раз i назавжди.
У пекельних спалахах громово? ночi побачив, як над дiркою в палубi
розтягують буйволячу шкiру. Вiн, власне, не знав, що це буйволяча шкiра,
просто моряки затягували отвiр якимось цупким запиналом. Вони прив'язували
його. Бачив, як нагорi в отворi моряки схилилися з линвами в руках, чiпляють
петлi на стовпчики. В капiтана з голови злетiла чалма. Тепер при кожному
спалаху блискавки було видно кучерявi, наполовину сивi коси, якi на тiменi
тугим вузлом стискував широкий срiбний обруч. Рвучко схилявся i метеляв
сво?ми мокрими патлами слов'янин. Нахилявся i затягував щосили петлi
могутнiми руками чаклун. А пiдстаркуватий, мовчазний стерновий допомагав ?м.
I за якусь мить, так здалося Алi, було закрито шкiрою буйвола розiбране
мiсце палуби. По драбинi спустився раб-слов'янин, вiн щосили тягнув линву
вниз, а за нею шмат шкiри, навiть зубами вчепився, i ув'язав ?? до основи
щогли, за опорнi бруси.
Зразу стало важче дихати. А при останньому спалаху блискавки Алi
побачив, як тремтить в закутку птаха. А ще помiтив, що слов'янин запхав
свого папугу за пазуху. I вiд ши? за пазуху тягнеться шворка, на якiй
слов'янин тримав свого улюбленця. А папуга настовбурчив пiр'я, роззявляв
кривого дзьоба i, певно, щось верещав. Що -- Алi не чув. Бо все для нього
замовкло, коли лупонув той, перший, вибух грому. Все для нього опустилося в
тишу. Коли Алi побачив, що крiзь ляду спуска?ться вниз слов'янин i тягне за
собою линви, щоб в'язати волячу шкiру на ляду й закрити трюм вiд зливи i
морсько? води, то одночасно опустив на товстiм мотузi клiтку. I коли знову
блиснуло й усе засвiтилося слiпучою блакиттю, то вiн побачив, що це клiтка з
голубами. "Ага! -- подумки сказав вiн собi.-- Капiтан бо?ться, що вiтер
нагорi все розлама?, навiть його каюту, i вiднесе в море цих поштових
голубiв з того пограбованого iндiйського вiтрильника!"
В шаленому вихорi корабель закрутило, кидало з боку на бiк,
пiдхоплювало i кидало днищем об хвилi. Основа, корпус i все начиння рипiло,
трiщало, стогнало. Клiтка з голубами зiрвалася з балки, вдарилася об
поперечину i розлетiлася на трiски. Голуби випурхнули i металися в темрявi,
чiпляючи час вiд часу Алi крилами.
Весь дикий гуркiт, свист i трiск ще доповнювався якимось дрижанням.
Воно йшло нiби iз середини,-- наче з води, мовби з дна океану-моря, iз
глибини. Таке бувало на кiнських ристалищах пiд Багдадом на ярмарку.
Вершникiв ще не видно, а тiльки хмарка куряви над обрi?м. Та якщо прикласти
голову де землi, то земля вже стугонiла вiд кiнського чвалу. Отакий чвал,
отаке стугонiння зараз долинало в корабель i з глибин води. Тiльки в сотнi
разiв сильнiше, нiж на кiнських перегонах.
Алi позакладало вуха, i вiн тiлом вiдчував неймовiрне тремтiння усього
корабля й води за дерев'яними стiнами.
Нараз йому повiдкладало вуха, мов хто вiдняв би вiд його вух могутнi
долонi, що перед тим стискали голову.
I вiн аж присiв -- так йому вдарило у вуха дике гоготiння вiтру. Таке,
що свистiло у всiх снастях, спiвало кожною щiлинкою, завивало кожною дiркою.
Проникало в трюм, мов дудiння у величезну сопiлку. Тонкi струменi вiтру
проривалися крiзь палубу до трюму i наче батогом вдаряли по живому.
Тепер Алi чув, як несамовитим голосом, схожим на голос божевiльного,
кричав папуга, зрештою видершись з-за пазухи слов'янина.
Вiтер за якiсь митi розвiяв, провiтрив увесь трюм. Надув його свiжим,
вогким повiтрям. Вивiяв, висмоктав задушливий дух кiнсько? сечi, солодкого
поту i кiзякiв.
I в трюмi запахло йодистою морською водою.
Алi вiдчув, що все повiтря нiби насичиш якимось туманом, нiби в повiтрi
завис прохолодний водяний пил. Хлопець облизав губи i вiдчув, що вони геть
солонi.
По тому, як тремтiли борти корабля, в'язанi й шитi з кiлькох шарiв
справжнього тикового дерева, дощок, Алi вiдчув, що корабель почина? мчати,
летiти все швидше й швидше.
То вгору рвався, то вниз опускався нiс корабля.
I Алi то падав назад, на коней, спиною, то зависав над кiнськими
спинами, над слов'янином та його горластим папугою. Зрозумiв -- вiтер
переносив корабель через величезнi хвилi...
Що там робилося нагорi, чи хтось там був ще на палубi живий? Чи вже
всiх позносило вiтром у воду?
Потiм корабель почало крутити i кидати з боку на бiк.
Нараз вiтер наче пiдняв корабель над хвилями. I корабель нiби завис у
повiтрi. Затим почав падати, падати. Довго-предовго.
Алi вiдчув, як у грудях зробилася порожнеча, i серце наче збира?ться
вискочити через горло.
Неймовiрне падiння у чорний колодязь, нарештi скiнчилось. I корабель,
носом i днищем, з такою силою врiзався у воду, що Алi в очах застрибали
зеленi кружала вiд удару в п'яти. Та руки просто вiдривало вiд тулуба, бо
вiн схопився за линви, чимось било по ногах, по череву, по спинi чимось
сiкло, мов батожжям. Поруч нього, десь наче в черевi коня, булькало i
вирувало, нiби зашипiло в казанi. ?ржання якогось другого коня перебивалося
дзюрчанням рiдини. В трюмi поплив солодко-кислий сморiд блювотини.
Та його зразу ж прогнало протягом.
Кричав слов'янин:
Кона? третiй кiнь! Лiзь до нього!
Пiдiйди ти! Я не пролiзу звiдсiля. Там лямки пообривало...
Слов'янин щось ще йому закричав, та в цей час з такою силою гупнуло, що
Алi здалось, нiби його вдарили долонями щосили по вухах. Крiзь щiлини
блимнуло червоним.
Засмердiло смаленим ло?м, ядучою сiркою. Знов почувся трiск, i щось
завалилося на палубу.
Алi здогадався, що то зламалась щогла. I зразу ж гухнуло громом над
самим рабом-слов'янином.
Крiзь щiлини тонкими голками полетiли червонi променi. В ?х примарному
свiтлi Алi встиг вздрiти -- слов'янин осiда? бiля основи щогли.
Тепер Алi знов заклало вуха, та ще й стисло скронi болем вiд ядучого
смороду, що всмоктало вiтром у трюм.
Потiм палуба затрусилася вiд ударiв. То згори вдарив дощ, i не
струменi, i не градини величезнi, а ринули суцiльнi потоки води. Нiби падав
з неба неосяжний водоспад.
Вода вдарила по вiтрильнику, по палубi, i аж вiдчув Алi, як вона
притисла судно до хвиль.
Замiсть iаленого вiтру крiзь найменшi щiлини в палубi тепер вривалися
гострi цiвки води.
Наче корабель спинився, захитався на мiсцi. Тiльки хвилi то пiднiмали
його на дику височину, то спускали в якусь безконечну яму.
Все тремтiло, гул вiд наближення всеохоплюючого чвалу, мовби тисячi
тисяч тисячiв скакунiв мчали по хвилях.
Вiд того вода i все насичувалось тим неймовiрним вiдчуттям зрушення,
здвигу, двигтiння.
Ось двигтiння пiдкорило собi i корабель, впало на нього згори. Воно вже
не наближалось, воно було тут. Алi вiдчув, як у нього не вистача? дихання.
Як забива? йому все всерединi. Як вiдкриваються самi собою вуста.
Вiн намагався вдихнути, набрати повнi легенi повiтря. Але повiтря не
заходило в дихалки, стояло перед його вустами стiною. Здавалось, невидима
сила витягла з нього нутрощi.
Щось сталося з кораблем. Корабель трусонуло, як тодi, коли вдарила
блискавка. Алi вiдчув, нiби щось луснуло, щось трiснуло над його головою.
Боляче цвьохнула по плечах i по тiменi линва. Вiн подивився вгору -- якась
неймовiрна, невидима сила вже наполовину вирвала, висмоктала з дiрки над
трюмом i над лядою волов'ячi шкури, так ретельно припасованi руббаном i його
хлопцями.
I волов'ячi шкiри кудись летять. За шкiрами пурхнула клiтка, голуби i
ча?чка. Все вгору й угору, до самих зiрок, зникають з його очей.
Коли корабель припинив свiй бiг i його почало просто колисати на
велетенських хвилях, вiн навiть не крутився, а тихо собi дрейфував за
хвилями.
Бо, здавалося, постiйний i невпевнений мусон перестав вiяти. I над
Арабським морем запанував штиль.
Алi вiдчув не слабiсть, а дивне полегшення i наче якесь просвiтлення,
прояснення в головi. Змучене, зболiле тiло з кожною миттю почало
наповнюватись все бiльшою й бiльшою бадьорiстю.
Крiзь звiльненi отвори в трюм падало навкiсне промiння ясного мiсяця. I
Алi зауважив, що кут тiнi зовсiм не зманився вiд то? митi, коли йому
довелося спуститись до коней. А в темрявi трюму пiд час бурi йому здавалось,
нiби вже давно минула нiч i надходить свiтанок. Тiльки ранiше мiсяць була з
правого борту. А тепер вiн свiтив вiд лiвого. Значить, корабель розвернуло
кормою по курсу.
Алi тiльки тепер усвiдомив, що сто?ть по колiна у водi й на водi
колива?ться всяке смiття, дерев'яне начиння та кавуни.
Алi покликав слов'янина. У вiдповiдь з-за основи зламано? щогли почувся
його стогiн.
Затинаючись, боячись впасти у брудну воду, Алi пробрався повз наляканих
коней до слов'янина. Раб по шию лежав у смердючiй водi. А папуга, мокрий,
страшний, як п'яне видiння, сидiв у нього на головi. Алi з усiх сил почав
торсати слов'янина за плече боячись, що вода ось-ось залл? рота слов'янину.
Той застогнав i роздер повiки. Почав поволi пiдiйматись.
Це ти, хлопчику? Що трапилося зi мною?
У щоглу потрапила блискавка!..
Раптом папуга стрiпонув мокрими, брудними крилами, забризкавши лице
хлопцевi.
Тю на тебе, iблiс! -- злостиво лайнувся хлопець.
Почувши його слона, папуга ще раз стрiпонув обмоклим пiр'ям i закричав
якесь слово мовою раба. Те слово, як чарiвна паличка, подiяло на
приголомшеного слов'янина. Вiн, набравши повнi груди повiтря, вмить пiднявся
на повен зрiст. З нього чурiла брудна вода. На горi почулось якесь
камишiння, i в проймi ляди з'явилося потворне обличчя. Все геть обсмалене.
Зi жмаками обгорiлого волосся. Без однi?? брови, друга стирчала наперед. Ця
носата бридка подоба, з носом кривим, нiби дзьоб папуги, прохрипiло голосом
му'аллiма:
Ви тут живi?
Алi спитав у цi?? потвори, бiльше схожо? на якогось пекельного iблiса,
анiж на ?хнього капiтана:
Поклянись Аллахом, що ти людина, а не iблiс!
Обсмалена голова роздратовано крикнула голосом му'аллiма:
Присягаюсь розлученням i тим, що вiдпущу сво?х рабiв, що це я! Шайтани
б забрали твою дурну голову!
Нi, ти скажи бесмелу! -- вiв сво? Алi, все ще не вiрячи, що оця потвора
-- ?хнiй руббан.
Ну добре,-- згодився зрештою руббан,-- дурню божий...-- I проказав
спокiйним голосом бесмелу,-- Що там у вас?
Слов'янин сильно вдарився... i, зда?ться, напився гижi...
А ти?
Менi просто страшно було... Дуже. I ще -- я один раз лiтав над кiньми.
Отодi, коли корабель закрутило i потягло вгору... Ну, ще бiда, му'аллiме,..
Дво? коней наче б мали сконати -- блювали. I вода прибува?. Бо згори
налилося. Спочатку було менi по колiна, а тепер, бач, i слов'янину вище
колiн.
Вилазьте нагору!
На палубi хто сидiв безтямно, хто лежав, а кiлька чоловiк молилися, не
дотримуючись, як за законом, чистоти мiсця. Однi з цих людей, а вони були
араби, були геть чорнi вiд кiптяви, всi обсмаленi i в жахливому лахмiттi,
Зiнджi здоровеннi, довготелесi, а ?хнi чорнi лискучi тiла були замазанi
бiлим гiпсом та вапном. По обличчях спливали бiлi патьоки. Густе кучеряве
волосся злиплось у якiсь бiлi оладки.
Алi не змiг стриматись i зареготав на все горло.
Вiд щогли залишився тiльки стовп заввишки iз самого Алi. Уламок щогли,
без гнiзда, метелявся на линвах з правого борту у водi. Там же звисала на
линвах рея з вiтрилом вiд iндiйського патамару 5.
Вiд каюти з правого борту стирчали лише двi поламанi й обгорiлi стiни.
Перед же весь був розметаний i обгорiлий. I палуба обгорiла, немов ?? хто
випалював велетенським розпеченим лощилом.
Чого, дурню, регочеш?! -- загрозливо захрипiв руббан.
Та наперед вийшов слов'янин.
Бо смiшно дивитися -- зiнджi всi бiлi. Тво? родичi всi -- чорнi як
зiнджi. Ти сам схожий на птаха -- маха?ш руками i кричиш.
Руббан вiд такого зухвальства остовпiв. Потiм обмацав сво? обличчя,
оглядiвся i почав реготати, як тiльки-но реготав Алi. ?ншi теж почали
реготати. Нареготавшись досхочу, руббан засюрчав у срiбний сюрчок.
Дякую всевишнього i милосердного за порятунок! I ви дякуйте!.. А потiм
всi ми вславимо його iм'я сотню разiв!!! Тепер слухайте мо? команди!
Стерновий i наффатiни -- витягти рею з вiтрилом!!! Зiнджi -- готуйте замазку
для щiлин! Конярi -- до коней! Всi iншi -- по вiдра в корму! Налаштуйте
вiдра i вичерпуйте воду з трюму! А я визначу нашу стоянку! Аллах нам
допоможе! Аллах акбар! -- заволав вiн, як бойовий клич.
I його обiдрана, обсмалена команда -- i мусульмани, i зiнджi-погани, i
вiд несподiванки навiть слов'янин -- в загальному поривi закричали тричi:
Аллах акбар! Аллах акбар!! Аллах акбар!!!
I кожен кинувся виконувати свого частку роботи. Руббан же недовго
вимiрював зiрки й мiсяць. Пiсля перевiрки лоцi? вiн заходився впорядкуванням
свого побитого вiтрильника. Здавалося, що вiн одночасно кричав сво? накази i
бiля стерна, i бiля поламано? щогли, i на носi, де зiнджi запалили вогонь у
жаровнi.
Зрештою руббан спустився до трюму. Тут вiн не кричав. Пiдняв над
головою якимсь чудом уцiлiлий свiтильник i оглянув свiй дорогоцiнний крам.
Коли побачив двох завислих, нерухомих коней з оскаленими пащеками, то не
втримався, заплакав.
Так само, як несподiвано вiн заплакав, так само раптово перестав. I
щосили закликав найсильнiших зiнджiв, щоб вони швидше витягли нагору
загиблих коней.
Треба коней викинути в море! -- рубонув повiтря долонею слов'янин.
Що ти, що ти?!! Бог з тобою! Якщо ми ?х викинемо в море, по слiду зразу
ж припливуть акули! Хто тодi зможе залiпити щiлини мастикою?!! Скiльки вiдер
вичерпали, а води не стало менше! Хiба не бачиш?!
Руббан кивнув на ланцюг матросiв, що передавали з трюму нагору вщерть
повнi шкiрянi вiдра.
Нам довго йти до берега? -- насупився слов'янин.
На що руббан поманив його пальцем до себе i прошепотiв у вухо:
Ми на вiдстанi доби вiд берега... Якщо зможемо пiдняти вiтрило i
наставити кермо... Ти тут потрiбен бiльше. Ти тесляр -- iди допомагай
стерновому. А ти, малий, вiзьми свiтильник! Та обережно, обережно!!! Не
влаштуй пожежу! I спробуй обдивись усiх коней! Чи нема де яких ран!..
Алi почав обходити, обдивлятись i обмацувати коней. А поруч, поперек
трюму, стояли матроси.
Розмiрено хекаючи, плюскаючи шкiряними вiдрами, загрiбали пружними
бамбуковими вiнцями i подавали нагору в отвiр ляди. Нагорi з усiх сил
довбали теслом, цюкали сокирою, били молотом. Хекали й кричали, витягаючи
рею. I от Алi вiдчув по напруженому тупотiнню, що зрештою направили вiтрило
i починають рею пiдтягувати вгору на вцiлiлу щоглу. Кричав руббан слова
яко?сь незвично? ?менсько? пiснi. Йому ж пiдтягали хрипкi, напруженi голоси
i в кiнцi кожного куплета волали: "Айя-ай-я-ай-я!!"
Коли Алi дiйшов, зрештою, до свого рятiвника, то вгорi почулись радiснi
вигуки, хтось засмiявся. Алi витнув голову над палубою i побачив, що вогке
вiтрило поволi розгорта?ться i надима?ться. Рея пiд великим вагарем
вигнулася дугою, нiби напнутий лук.
Тiльки корабель рушив з мiсця, як всi дружно заходилися витягати
зламану щоглу, щоб вона не волочилась за кораблем i не гальмувала його рух.
Коли залишки щогли витягли на палубу, руббан уважно обдивився дерево i
наказав, знявши з нього снастi, викинути назад -- весь болонок був у
глибоких повздовжнiх трiщинах.
А де дидбан? Змило в океан?!
Та його ж разом iз гнiздом схопило i понесло вгору! Тiльки вiра в
Аллаха, милостивого й милосердного, врятувала мене вiд божевiлля, коли я
побачив, як мiй дидбан вознiсся вгору до небес...
А вже пiсля цього блискавка вдарила в щоглу?
Блискавка?! -- болiсно скривив обличчя руббан.-- Вiтер! Вiтер зламав
щоглу, i вона впала на комiрчину з вогнеметними припасами. I все вибухнуло.
Нас усiх
поглушило. Коли прийшли до тями -- бачимо, нема пораненого хлопця. I ще
трьох нема?... Викинуло ?х у воду...
А чаклун?
Лежить на нижнiй палубi на кормi. Вдарило його по головi. Шкода, бо
пора хлопцiв на весла ставити. I тепер нема? барабанщика.
О му'аллiме! Хiба ти не пам'ята?ш? Я вмiю вибивати на барабанi!
Ну й хвалько ж ти! Все ти можеш, все ти вмi?ш!..
Я не хвалюсь! Мене барабанщиком взяв шейх зiнджiв, Малюк! Призначив i
платню -- дирхем на добу! Он як!
Так ти i в нього був?!
Був! Тiльки вiн менi не встиг грошi сплатити, бо мене стражi митника
схопили...
Ну, зна?ш!.. -- розвiв руками руббан.-- Побачимо, зрештою, чи ти
брехун, чи нi. Мерщiй нагрiвай барабан!
А зiнджi - нурцi розвели на корабельнiй жаровнi добрий вогонь i варили
мастику з воску, смоли, кашалотового жиру й крейди, щоб залiплювати щiлини в
днищi корабля.
25. ПТАХИ ЛЕТЯТЬ ДО БЕРЕГА
Алi пiдiйшов до них з чаклунським барабаном.
Зiнджi подивились на Алi занепоко?но, i дво? з них вiдсунулись вiд
жаровнi, даючи йому мiсце примостити барабан бiля тепла.
За спиною Алi горлав руббан -- керував пiдняттям палих коней на палубу.
Грюкав на кормi теслом слов'янин.
Вiтер тихо подзвонював у снастях ?дино? вцiлiло? щогли.
Мiсяць, щербатий i блискучий, мов срiбний уламок тертого дирхема, падав
за обрiй.
На сходi яскраво свiтилася зiрка п'ятницi, блискуча Зухра . Сузiр'я
змiстилися навколо Високопоставлено?2, схилялись до обрiю, iншi
пiдводили сво? зiрчастi голови, хребти, крила й лапи.
Алi одним оком пильнував за шкiрою барабана, щоб не перегрiлась i не
трiснула, а сам усе поглядав i поглядав на зiрки, намагався запам'ятати, як
вони стоять над шляхом корабля по морю. Одне вiн уже помiтив, це було
очевидно,-- вчора вони йшли на пiвденний схiд, навiть бiльше на пiвдень, а
сьогоднi повернули i йдуть на схiд. Просто на ранкову зорю Зухру.
Коней пiдняли нагору i потягли на старому вiтрилi на корму -- щоб хоч
трохи змiстити вагу з носа на корму. I гребцiв руббан поставив поближче до
корми, аби ще трохи пiдняти носа.
Здоровенних весел залишилося на вiтрильнику п'ять. Але як руббан не
розмiщав веслярiв при всiх веслах, рiвно? сили загрiбання з обох бортiв не
було, тому руббан заспоко?вся й поставив лише чотири весла -- i по чотири
чоловiки до кожного.
Алi пiдняв била i на пронизливий свист руббана щосили вдарив по
нагрiтому дну барабана. Бив так, як йому пояснював страшний шейх-людолов --
Малюк.
Найсильнiшi хлопцi занесли вперед чотири весла i пiд рахунок,
вiдмiряний барабаном Алi, протягли ?х у чорно-смарагдовiй водi.
I зразу ж пiд лопатями запалали блакитнi вогнi, закрутилися зеленi
спiралi холодного сяйва. Капiтан постояв, прислухаючись, чи не зiб'?ться де
Алi, i, наче невдоволено, поспiшив на розвалену корму, спустився через ляду
до трюму. ? вже за хвилю поспiшав повз Алi iз згортком, вiд якого
розпливався аромат того зiлля, яким Абу Амар збадьорювався пiсля шалено?
нiчно? пиятики. Алi щосили потяг носом i, не збиваючись з ритму, голосно
проказав, щоб руббан чув:
Зiлля з Мохи!
Не з Мохи, а з Йемену,-- спинився руббан i гостро виговорив: -- Це
найкраще зiлля для бадьоростi "бiнт аль-Йаман", Розрада багатi?в. Але зараз
мо?м нурцям потрiбнiше! Вони врятують мiй вiтрильник. Без них ми пiдемо пiд
воду.
I руббан просто пробiг на бак до нурцiв. Невдовзi, хоча повiвав добрий
постiйний вiтер, над вiтрильником розплився незрiвнянний аромат зiлля,
вживаного лише багатiями i званого де "бон", де "кахва", де "бiнт аль-Йаман"
(тобто "донька Й?м?ну").
Алi несхибно бив у барабан i подумки промовляв собi: "Руббан не жалi?
для зiнджiв-нурцiв моханського зiлля! Значить, справи нашi кепськi! Хто буде
дiлитись iз сво?ми рабами й наймитами дорогоцiнним напо?м, якщо вiн не
потребу? захисту вiд смертельно? небезпеки? Нiхто не буде дiлитися!!!"
А руббан вже знов поспiшав на корму допомагати слов'янину та сво?м
наффатiнам загорнути в старi вiтрила палих коней, щоб ?х не так швидко
розклало сонце, коли воно зiйде. Тепер смердiло бiтумом, бо здохлих коней
вони розквачували бiтумом, щоб хоч трохи запобiгти швидкому гниттю.
Алi бив у барабан i думав: "Боже! Що то значить корабель! Скiльки ж у
ньому одному може вмiститися всього! I люди, i конi, i ?жа, i зброя, i всяке
начиння вогнеметне, i вода, i запаси вугiлля. I скiльки ще всяко? дрiбно?
всячини!"
Алi так хотiлось озирнутися назад, подивитись, що там дi?ться на носi.
Та вiн боявся збитись з ритму i тому не повертав голову, тiльки очима косив
i бачив, як швидко починають блякнути зорi, як невпинно свiтлiша? над
хвилями.
Днiло.
Заволав руббан заклик до вранiшньо? молитви. I ревно били вiруючi
поклони, дякуючи i славлячи Аллаха, що дав ?м дожити цi?? страшно? ночi до
сво?? щасливо? зорi. Алi теж молився, проказуючи за всiма слова молитви. А
думка його билася над питанням -- чи мулата-дидбана забрали ангели смертi чи
дияволи-iблiси? Чи, може просто такий над ним вихор закрутився, що понiс
дидбана вгору, як восени на багдадськiм торжищi соломину зносить у небо
митт?вий вихор?! I чи це можна вважати чудом? Бо ж i його, Алi, якась сила
пiдняла на хвилю над кiньми i вiн завис униз головою, а ноги к тулуб
легенько потягло вгору до ляди? Це було за одну тисячну мить до того, як
вихор висмоктав з дiрок волов'ячу шкiру. I зразу ж та сила вiдпустила Алi,
його тулуб опустився плавко й ноги занурились у теплу воду.
Коли зiйшло сонце, нурцi - зiнджi позiскакували у воду, пiрнали пiд
корпус корабля i залiплювали густою мастикою щiлини.
Невпинно гребли веслярi, Алi несхибно вибивав ?м ритм. Весь час
вичерпували воду з трюму шкiряними вiдрами. Проте води не ставало менше.
Руббан вiдпочинку не давав нiкому -- нi собi, нi зiнджам, нi сво?м
родичам, нi iншим морякам. Вiн тiльки мiняв ?х мiсцями кожнi три години -- а
це вираховував за сонцем напрочуд точно. Тих, хто гребли, ставив вичерпувати
воду, тих, хто пiрнав -- ставив розiгрiвати мастику. Тих, хто вичерпував
воду -- надсилав плавати на прив'язi бiля корабля зi списами i слiдкувати,
чи не з'явиться де акула. Тi ж, що готували мастику, спускались пiд воду i
вже самi сво?ю мастикою затикали щiлини.
Руббан весь час перебував у русi -- тiльки тодi спинявся, коли звiряв
за сонцем мiсце корабля серед безмежних зелених вод моря-океану. Алi все бив
i бив у барабан, i гуркiт розносився над усiм кораблем. Алi не спинявся нi
на хвилю, нi на мить, бо гребцi бiля валькiв заступали мiсце по одному, i
тому рух не припинявся вже яку годину.
Алi взагалi не вiдчував втоми вiд свого дiла, просто йому здавалось, що
не вiн сво?ми ударами примушу? барабан гуркотiти, а барабан сво?м гуркотом
шарпа? то вгору, то вниз його руки з калаталами.
Тiнi скоротились, побiгли назад i сховались до сво?х володарiв.
Сонце стало рiвно в зенiтi.
Руббан бiля пенька -- уламка щогли вимiряв щось по сонцю, креслив
вугiллям па чистiй вискобленiй дощечцi, замiряв вiдстанi на малюнку
циркулем. 3 полудня спекота настала така ж, як i вчора. По кораблю з корми
вiтер починав гнати задушливий сморiд. Навiть ядучий запах бiтумного
мастила, яким проквачили старi вiтрила, не перебивав задухи.
Алi паморочилась голова, його стало нудити. Стало важко дихати. Пiт
зачурiв по скронях, по лобi.
Вiн задер голову, щоб краще продихнути. I з жахом побачив, що високо,
високо в небi кружляють шулiки. Малесенькi, неймовiрно малесенькi. Та вiн
добре знав ?х лет -- над смiтником за багдадськими бойнями отак вони плавали
по колу у височинi вiд сходу до заходу сонця. Алi не витримав ? заволав з
жахом:
О му'аллiме! ? звiстка!
Вiн кричав, а руки його гатили щосили в барабан i вiн анi на мить не
збився з ритму.
На крик хлопця руббан вискочив з ляди i в одну мить пiдбiг до хлопця.
Не галасуй! Що за звiстка?!!
О му'аллiме! П'ять шулiк кружляють угорi. Он подивись -- на п'ядь вiд
сонця на захiд!
Тихше! Мовчи! -- зашепотiв суворо руббан.-- Не привертай увагу хлопцiв!
Вони все одно не побачать, у них не такий зiр, як у тебе!.. Але всi
показяться, а до берега ще далеко! Найменше це п'ять трьохгодинних переходiв
при повному вiтрилi. Ми ж потроху осiда?мо,
втрача?мо хiд. ?ди проспись у кормовiм трюмi -- там не так смердить --
вiтер сюди все зносить. I мовчи! Я наказую! Не спокушай людей. Завтра
вранцi, якщо Аллах допоможе, будемо в Калiкутi... Гей, хлопцi!!! -- заволав
капiтан до веслярiв.-- Заспiваймо нашу й?менську корабельну!
Руббан перехопив калатала в Алi i заспiвав високим-превисоким голосом
пiсню, пiд яку ?менськi матроси тягнуть линви, переносять вантажi i гребуть,
заходячи у вузькi затоки.
Коли Алi залiз у кормовий затишок, йому назустрiч пiдвiвся чаклун з
насупленим, похмурим обличчям. Почервонiлi очi зиркнули на Алi недобре, та
вiн нiчого не сказав i мовчки вилiз на смердючу палубу.
Засинаючи пiд паками з якимось начинням, Алi почув, що в ритм весело?
пiснi, стукiт барабана ще додався пронизливо-гунявий свист сопiлки.
"Значить, чаклун приходить до тями..." -- подумав Алi i заснув.
Поки вiн спав, йому нiчого не снилось.
Сонце сiдало, коли Алi прокинувся. А прокинувся вiн, бо запахло
чудесним запахом моханського бадьорого зiлля.
Алi прокинувся i миттю сiв.
Поруч стояв руббан, виймав iз паки зерна i сипав ?х у мiдний невеличкий
казанок.
О му'аллiме! Я готовий барабанити. Втома минула!
От i гаразд! ?ди допомагай слов'янину чистити коней! Завтра вже нам ?х
продавати... Якщо Аллах допоможе! А про шулiк мовчи! Що б не помiтив, що б
не побачив, спочатку скажи менi i тiльки тихо. Це мiй наказ!
Добре, о му'аллiме!
Алi прожогом кинувся повз смердючi велетенськi паки з кiнським стервом,
проскочив повз чаклуна барабанщика, прослизнув пiд руками водоносiв, що з
одноманiтнiстю колеса-норi?3 виливали з трюму воду за борт.
У сутiнках трюму, зiгнувшись навпiл, бродив по колiна у водi слов'янин.
Що шука?ш? -- спитав у нього Алi.-- Що згубив?
Дiрка загубилась! Десь тут ? дiрка. ?? треба знайти. ?накше смерть.
Дiрки нема?! Скрiзь щiлини! Зiнджi нiяк не можуть усi шви залiпити мiж
дошками.
? та?мна трiщина! Зiнджi не теслярi! Вони вправнi нурцi. А треба знайти
та?мну щiлину... Вона десь коло щогли. Трохи збоку. Я не можу так пiрнати,
як зiнджi. Якби мiг -- знайшов би щiлину. Вона праворуч кореня щогли!
Ти добре зна?ш?
Я дерево знаю краще всiх вас! Мiй дiд башти з дерева рубав, удвiчi вищi
вашо? щогли!
Тодi я знайду -- я пiрнаю добре!
Алi, не роздумуючи нi хвилi, забувши про наказ руббана, роздягся.
Обгорнув срамоту замизканим поясом i лишив на ши? ножа у саморобних пiхвах.
Слов'янин не встиг йому нiчого й сказати, як Алi вже видерся на палубу
i з розгону перестрибнув через борт.
Ноги рiвною струною -- руки вгору -- i зайшов у зеленi теплi хвилi мов
стрiла -- без плюскоту, без бризок -- тiльки бульбашки, лоскочучи йому лице,
понеслися вiд його нiг угору. Вiн вiдкрив очi. Вода защипала, та сльози
змили палення в повiках, i вiн побачив, як повз нього поволi сунеться опукле
черево вiтрильника.
Та що це -- нагорi корабель як корабель, а тут все в якихось кущах
водоростей, що ганчiрками звисають з дощок. Ось видно законопаченi мастикою
шви мiж дошками. Добра робота зiнджiв! Нiчого не скажеш. Алi вхопився
кiнцями пальцiв за дошку i, колючи об щось долонi, почав по вузлах канатiв,
якими були шитi дошки, по дошках, мов по щаблях драбини, спускатися вниз до
самого центру днища. Вiн перевернувся вгору черевом, догори ногами, i
лiз-лiз по крутому череву вiтрильника. Чого тiльки не було на вибiлених
жирним мастилом-фарбою дошках. Водоростi, ракушки з гострiши
лезами-скойками, якiсь водоростi, мов надбитi горобинi яйця, звiдкiля
визирали якiсь вусики. Межи жмутками водоростей шмигали прозорi рачки з
предовгими очицями-стеблами, то визирали, то кудись ховалися краби з
ворсистими ногами-веслами.
Алi вiдчував, що повiтря йому поки що вистача?. Та примiрився, де ж вiн
знаходиться, i зрозумiв, що скорiш ближче до стерна, анiж до щогли.
Алi добувся до киля i, хапаючись за нього обома руками й ногами, почав
посуватися до форштевня. Тепер вiн обмацував кожний виступ i не поспiшав.
Вiн i не думав випливати на поверхню, коли пальцi лiвицi провалились у
довгу i тонку щiлину. Хитра була щiлина -- навкiсна. На стику дощок
тонесенька -- тiльки на товщину худющих пальцiв Алi. Обережно провiв по всiй
довжинi щiлини -- добрих лiктiв два з половиною. Тепер час нагору -- дихання
вже не вистача?...
Перша думка майнула блискавкою -- випiрнути зразу. Та згадав -- а якщо
пiд весла потрапить?!
Алi поспiшив по килю до корми, щоб не потрапити пiд весла.
Ось у зеленiм склистiм коливаннi темна дошка стерна. Алi вiдпустив руки
вiд киля, щосили вiдштовхнувся ногами вiд черева корабля i поспiшив на
поверхню. Випiрнув далеко за кормою.
Який же гарний був корабель звiдсiля з води, знизу! Зруйнованих
кормових кают не видно, пенька щогли теж. Смугасто помальована корма, бiле
вiтрило,-- все золотилося пiд променями опадаючого золотого сонця i
вiдбивалось примхливими золотими й червоно- вохристими плямами на хвилях.
Алi помилувався досхочу кораблем, вiддихався i почав наздоганяти
вiтрильник. Вiн поплив швидко i легко, бо ж вода сама викидала його,
пiдштовхувала до руху! Це не каламутна вода правiчного Тiгру i не багниста
гижа протокiв Шатт-ель-Арабу, що тягне тебе на дно!
Проте корабель не наближався до нього.
Тодi вiн ще зробив ривок! Плив швидко, не дивлячись уже на корабель, а
опустивши лице у воду i щосили працюючи руками й ногами. Коли ж, за його
розрахунками, вiн мав би вже подолати половину вiдстанi до корабля i пiдвiв
голову, то побачив, що корабель ледь - ледь наблизився до нього. Тодi Алi ще
пiддав швидкостi i через якийсь час знов пiдняв голову, щоб подивитись, чи
наздоганя? вiд дхау? Дхау, золотосяйний, розправивши гостре крило - вiтрило,
схилившись на один бiк на зворотi, мiняючи курс, вiддалявся вiд хлопця.
Жах перехопив дихання плавця. Вiн рвонувся якомога швидше з води,
змахнув руками i закричав. Та замiсть крику лише щось пропискотiв. I ледь не
захлинувся, занурюючись у хвилi пiсля пiдскоку.
Випiрнув i, не маючи нiяко? надi? наздогнати вiтрильник, сам не знаючи
чому, все ж поспiшив за судном.
Вiн плив i плив, рiвно, розмiрено рухаючи руками й ногами. I не
вiдривав погляду вiд золотого вiтрила. Корабель все вiддалявся i вiддалявся.
3 часом Алi став його бачити тiльки тодi, коли хвиля пiдносила його на
сво?му гребенi.
Ось раптом корабель пропав за гребенем передньо? хвилi.
Алi продовжував плисти в тому напрямку, в якому зник корабель.
Вiн не пiднiмав очей вiд води, тiльки дивився на сво? руки.
Ось унизу в глибинi якiсь рибки пройшли темними стрiлами. Алi не став
далi дивитись у глибину темряви. Вiн перевернувся на спину i поплив
голiчерева. Над ним було дивне син? небо без жодно? хмарки, i у височинi
десь там, вгорi, вгорi пропливали поперек тому напрямку, що корабель, мчали
по небу п'ять червоних, вогняних хрестикiв -- розпластаних у вiльному летi
чайок. "Не може цього бути! Дурниця! Це омана! До повно? темряви не бiльше,
нi, не бiльше години! Чайка денна птаха! Вона за годину -- за пiвтори до
заходу сонця спуска?ться у гнiзда! Це менi все ввижа?ться -- тодi тут до
берега не бiльше години лету чайки! Значить, якби поплисти за чайками, то
тодi й без корабля я б приплив десь пiсля пiвночi до землi. Може, спробувати
поплисти? А раптом бiля берега акули?!"
Алi вiд жаху здригнувся, перевернувся i подививсь уперед. Побачив, що
корабель до нього значно наблизився. I на кораблi спущено вiтрило.
Тут хлопця пiдняло на гребiнь хвилi i йому вiд щастя аж запаморочилось
у головi, залило гарячим груди. Переборюючи вiтер i хвилi, до нього хтось
плив, та ще й тягнув за собою надутий повiтрям мiх.
На кормi з'юрмилися люди.
Коли плавець наблизився, то Алi iз здивуванням i острахом побачив, що
надутого мiха тягне оманець -- iсма?лiт-вiдступник. Алi стишив рухи. Та
оманець закричав щосили, бачачи вагання Алi;
Поспiшай, поспiшай! Нас чекають! Обох, обох!!!
З допомогою оманця Алi швидко подолав вiдстань до вiтрильника, який хоч
i спустив вiтрило, i без весел, а все ж дрейфував пiд напруженими струменями
пiв-денно-захiдного мусону.
На кормi не було нiкого з матросiв i зiнджiв-нурцiв. Вони зараз всi з
шаленим завзяттям вичерпували воду з трюму. Тiльки руббан, чаклун, слов'янин
та стерновий допомогли вилiзти з води врятованому хлопцю i
вiдступнику-iсмаiлiту.
Через плече в слов'янина був перекинутий лук i за поясом ззаду стирчали
запхнутi стрiли.
Алi вмить скумекав -- це слов'янин узяв зброю, щоб пристрелити оманця,
коли щось трапиться з Алi.
Руббан вхопив за плечi знесиленого хлопця i щосили трусонув, так що Алi
аж щоку прикусив до кровi.
Вiдповiдай!-- волав вiн.-- Що там знайшов?!! Раб каже-- ти пiрнув, щоб
вiднайти головну трiщину!! Знайшов?!! -- ревiв капiтан.
Вiд правого боку киля, коло дошки, вузька i вглиб розширя?ться
навкiс...
Довжина?!!
Два з половиною мо?х лiктi.
Можеш ще впiрнути i вiднайти?
Можу... Нехай зiнджi готують мичку й мастику. Я зараз вiддихаюсь.
Алi сiв на палубу i закрив очi. Так вiн сидiв кiлька хвилин. Тим часом
руббан розлюченим, громовим голосом вiддавав команди. I коли хлопець
вiддихався трохи та звiвся на ноги, все було готове до лагодження. А вiтрило
вже розпустили. I корабель, щоправда без весел, знов рушив сво?м курсом.
Алi перев'язали по попереку тонкою i премiцною джутовою линвою, й вiн
разом iз зiнджами-нурцями стрибнув за борт.
Скiльки часу минуло, а пiд водою вже наставали сутiнки -- чорний морок
пiдступав з глибини майже пiд самiсiньке днище вiтрильника. Зiнджi тепер,
власне, й без Алi вiднайшли пота?мну щiлину. А хлопець ?м просто був
потрiбен для ствердження, що це саме та щiлина. Бо в глибину з них жоден не
мiг занурити свою руку -- такi в Алi були худющi й тонюсiнькi пальцi. Зiнджi
подали хлопцевi мичку джутову, просичену акулячим жиром, i хлопець заштовхав
?? в найвужчi мiсця щiлини. Потiм йому подали ще й тонку ковбаску мастики.
Та дихання в нього не вистачило, i вiн випiрнув на поверхню. А
нурцi-ремонтники не спиняючись заштовхували в тонку й пiдступну щiлину
мастику i джутову мичку.
Ще кiлька разiв пiрнав з ними й Алi. Вiн ?м не допомагав, а просто
дивився, як вони працюють. Тепер вiн не боявся, що вiдстане вiд корабля, i
плавав вiльно пiд всiм днищем вiтрильника. Коли вiн вискакував на поверхню,
то чув шум вiтру i плюскiт води, яку з трюму виливали матроси, булькотiння
розрiзувано? форштевнем склисто? води.
Тiльки спустилося сонце, як у водi вмить настала нiч.
I зiнджi-нурцi скiнчили роботу вже в повнiй темрявi. Вони, виявля?ться,
ще знайшли двi скритi щiлини, про якi й Алi, i слов'янин не здогадувались.
Змучених, ?х витягли на палубу i вони сiли на кормi -- тiльки тут можна було
спокiйно сидiти, бо сморiд стерва проти вiтру не розповсюджувався. Та не
дивлячись на смердючу задуху, що панувала над усiм кораблем, з трюму
подавали й подавали вiдра з водою i розмiрено, мов глеки норi?, виплескували
назад у хвилi.
Всi мовчали. Алi загорнувся у свою замизкану джуббу i нiяк не мiг
зiгрiтись -- та вiн був по-справжньому щасливий. Хоч i смоктало вiд голоду в
шлунку i знов повертався хвилями той жах, коли побачив, що корабель
вiддаляться вiд нього.
Капiтан вимiрював першу зiрку, що запалилась над ще вишневим обрi?м,
коли з трюму радiсно загорлали.
Вiн поспiшив у трюм, i всi почули тепер i його радiсний i хрипкий крик:
Слава Аллаху! Слава. Аллаху! Аллах акбар!!!
Нурцi i Алi, забувши про втому, про сморiд, побiгли до отвору. А
звiдтiля вже до половини вилiз руббан.
О мо? брати Славте Аллаха милостивого i милосердного!!! Води в трюмi
тепер лише по кiсточки i прибува? вона по краплинi.
Руббане! Кидай у море конi -- вiд задухи людям дихати нема? чим.
Руббан уже вилiз на повен зрiст.
Щось ти голос почав часто подавати! -- суворо прохрипiв вiн
слов'янину.-- Раб ти, i твоя справа виконувати накази руббана. А не повчати
свого господаря! Зрозумiв?
Слов'янин похмуро кивнув головою i мовчки присiв, притулившись
широченною спиною до обгорiлого й трiснутого борту, Алi примостився бiля
нього -- так було теплiше.
А руббан уже разом з матросами розпаковував загорнених коней, щоб
вiдрiзати ?хнi хвости.
Сморiд пiшов такий, що кiлька матросiв не витримало i пiдбiгло до
борту.
Слов'янин притулив рукав до обличчя, Алi теж.
Такий пожадливий! -- з презирством i обуренням проговорив, давлячись
вiд нудоти, слов'янин.
Так за хвости в Калiкутi раджа платить, як i за живого коня! Величезнi
грошi.
Гидота! На стервi золото збирати! Тьху! Чому, коли
кiнь впав, хвоста не вiдрiзав?! -- обурювався раб.
Як ти не розумi?ш?! -- говорив Алi.-- Тодi могла б кров попасти за
борт, i припливли 6 акули. Тодi нурцям кiнець! I усiм нам!
Коли зрештою хвости вiдтяли, то палих коней викинули за борт. Загорнуте
у старi вiтрила стерво не потонуло, i вiтер довго доносив на корабель
солодкий сморiд.
I хоч команда хиталася вiд утоми, всi заходилися вимивати, вишкрябувати
забрудненi дошки на палубi.
Розпалили жаровню на носi i готували у казанах рис.
Руббан щедро видiлив для матросiв в'яленого акулячого м'яса та фiнiкiв
i наказав по?сти всi кавуни. I щоб нiхто не лишив жодного насiннячка, нi
шкоринки. Все зiбрати з корми.
Сам же вiн наказав старшому небожевi розпалити вугiлля в маленькiй
жаровнi i пiдсмажити й потовкти зерна "бона".
Слов'янин пiдвiвся, щоб при?днатися до матросiв, але руббан стримав
його.
Сиди! Зараз вип'?мо "бона". Нам усiм,-- вiн обвiв рукою сво?х
небожiв-наффатiнiв, чаклуна, стернового, Алi й оманця-вiдступника,--
сьогоднi нiч не можна спати. Сиди, вiдпочивай, поки "бон" зготую!
I руббан заходився замiряти зiрки i щось креслити вугiллям по дошцi,
зазирати до сво?? пота?мно? навiгацiйно? книги...
Оранжеве свiтло маленького свiтильника iскрилося крiзь скляну трубку.
Воно вирiзьблювало, обмальовувало золотими рисами його скоцюрблену постать
над книгою...
...Гарячий як вогонь, запашний, з якимось домiшком дурманного аромату,
"бон" варив i роздавав сам руббан. Пили з малесеньких глиняних кухликiв,
таких маленьких, що на долонi Алi, певно, два таких стало б.
Слов'янин кривився, морщив носа, але випив двi порцi?, вiд третьо?
вiдмовився.
Хлопцевi вдруге небiж руббана не подав чашечку, хоча Алi так ще
хотiлося гарячо?, гiрко? рiдини! Наскiльки цей напiй смачний за вино! А
пахне як! Алi сидiв i заздрiсно споглядав, як чаклун цiдить уже третiй
кухоль, а руббан аж четвертий. Проте руббан четвертого не випив до кiнця, а
вiддав небожевi. Потiм тихо промовив:
Зараз кожний на сво? мiсце. Перевiрте сво? начиння, всi речi, зброю!
Пiдкрiпiться фiнiками, не заощаджуйте! Коли почу?те мiй свисток -- зразу на
корму!
Другий небiж - наффатiн пiдсунув по палубi корзину з найкращими
в'яленими басрiйськими фiнiками.
Кожен брав, скiльки мiг.
Слов'янин жмень п'ять кинув собi за пазуху. I спустився вiн не зразу, а
пiшов на бак i взяв у морякiв аж два кавуни. На нього невдоволено зиркнули,
але нiхто нi слова не посмiв промовити.
В трюмi слов'янин запалив свiтильник i пiдвiсив до основи щогли. А тодi
вже видобув iз кругло? корзини свого спiвтрапезника -- зеленого папугу.
Папуга, звiльнившись iз сво?? темно? в'язницi, стрiпонув обскубаними крилами
i закричав сво? "Го-го-го! Га-га-га!", а тодi iще якесь нерозбiрливе слово
слов'янина.
Слов'янин розчулився i цмокнув папугу в його зелену скуйовджену
голiвку. I зразу ж розколов кавун та найсмачнiшi кусник подав папузi на
кiнцi ножа.
Алi взяв половину кавуна i полiз до "свого" румака. Скакун не менше
папуги зрадiв кавуновi, та сказати про це не мiг, а тiльки хапав губами Алi
за пошматовану джуббу i тихо iржав. Проте Алi не було часу з ним гратися --
руббан недарма сказав наладнати зброю i начиння.
Вiн запалив лампу, якимось дивом уцiлiлу в нiчному пеклi, й почав
перебирати сво? гаразди.
Крiзь похропування i рiдке тупотiння коней Алi почув, що слов'янин нiби
гострить щось на оселцi. Вiн прослизнув через вузенький прохiд i визирнув
з-за коня. Той сидiв скулинiг i, примостивши на колiнi оселку, ретельно
направляв лезо сокири.
Алi був вражений не тим, що слов'янин направля? сокиру, а тим, що
насадив ?? на предовгий держак. Слов'янин побачив здивування Алi i,
пiдхопивши сокиру за топорище, помахав нею. I лезо сокири по всiй довжинi
вiстря вiддзеркалило червоний вогонь лампи.
Сокира у мо?му кра? -- i зброя, i начиння. Ворога б'?мо сокирою,
ведмедя, човни довба?мо, дерево руба?мо, дошки тешемо!
Слов'янин посмiхнувся i викинув руку вперед. I сокира, крутонувшись
кiлька разiв, iз дзвоном вп'ялась у щоглу.
Алi захоплено захитав головою, а слов'янин пiдняв палець угору, мовби
говорячи: "Отак i треба -- без похибки бити".
Що вiн здатен зробити сокирою, раб показав на початку друго?
трьохгодинки пiсля пiвночi.
Руббан тихо свиснув у срiбний сюрчок, i зразу ж усi, кого вiн
попередив, примчали на корму.
Всi ж iншi спали мертвим сном i не знали, що замислив руббан.
На кораблi не мигав жоден вогник, усi свiтильники були загашенi.
Блакитне свiтло мiсяця падало на зосередженi обличчя тих, хто примчав на
поклик.
Обличчя руббана було в чорному затiнку. Алi не бачив, як розкрилися
його вуста, i не бачив, на кого вiн дивився, коли почав свою промову:
Мо? хлопцi! До цього дня лише оцей худющий проноза називав мене
му'аллiмом. Для всiх iнших я був або руббан, або шейх! Тепер усi можуть
сказати, що я му'аллiм. Принюхайтеся добре до вiтру -- ви почу?те, що вiн
несе аромат зеленого лiсу, солодко? води. Принюхайтесь добре! Станьте лiвою
рукою до Високопоставлено? i ловiть запах берега! Хто чу??
Алi принюхався i першим вигукнув:
О му'аллiме! Пахне... наче... наранджем!..
О Аллах! Цей вискочка мене в саван спелена?! Дивiться ж, правовiрнi! --
Руббан пiдiйшов до борту, потягнув за якусь линвочку i витяг з-за борту
роздво?ну гiлку наранджу з трьома недозрiлими плодами.
Всi в один голос вигукнули:
Аллах акбар!
Тихше, хлопцi мо?! ?ншi нехай ще сплять! Тепер запам'ятайте -- ми
вiтрильник не затримували, нiчого з нього не брали! Тим, хто був на
вiтрильнику,-- вкоротити пiд корiнь бороди, лишити довгi вуса. В кого були
довгi патли -- втяти найкоротше. Хто був у сорочках -- зняти сорочки!
Змiнити все! Тобi, слов'янине, зараз чаклун пофарбу? хною бороду й волосся.
I ти вдягнеш арабську сорочку...
Не буду вдягати сорочку! Я не був i не буду бабою!
Дурень! Менi або треба тебе втопити, щоб нас не признали по тобi, або
змiнити тобi всю личину! Ти це зрозумiв?!! Якщо ми без перепон ступимо на
землю, я, клянусь дев'яносто дев'ятьма iменами Аллаха, вiдпущу тебе на волю.
Прикликаю всiх присутнiх i Аллаха у свiдки -- я дотримаю слова! -- ледь не
лускав вiд лютi руббан.
Слов'янин довго-довго мовчав, при цьому рука його мертво лежала на
сокирi, зрештою вiн проказав:
Що маю робити?
Зараз тобi чаклун пофарбу? i вкоротить волосся, а потiм ти розруба?ш
рею на шмати, розколеш на смуги i зробиш iз них жердини. I все це до
свiтанку! ?ди вниз, Н'кумбi, мiняй личину слов'яниновi. Ми ж спуска?мо рею.
Ти, малий поспiшай до коней!
Рею обережно, гальмуючи через кожну сажень ?? рух, спустили на правий
борт. Бо пiд лiвим бортом, у затишку спали хлопцi. Судно дало крен на правий
борт, i поволi вiтер вiдносив його до невидимого берега. Всi кинулися до ре?
i почали вiдтинати ножами крiплення вiтрила, шматувати вiтрило на довгi
смуги. Як не намагалися дiяти обережно, проте знявся добрий гармидер.
А матроси спали.
Ось iз трюму вилiзли двi дивнi постатi -- обидвi майже голi, тiльки в
однi?? на головi гостроконечна козяча шапка, а в друго? вся голова загорнута
якоюсь брудною ганчiркою.
Алi зрозумiв, що той другий -- слов'янин.
Слов'янин пiдiйшов до ре?, змахнув руками -- i пiд свiтлом мiсяця
пiвколом зблисла i впала вигострена сокира. Вiд удару вистояне дерево
загуло, як барабан.
I зразу ж чаклун засвистiв у дудку.
Хтось iз морякiв прокинувся, пiдвiв голову, подивився безтямними очима,
та, не побачивши вогню пожежi, не почувши вигукiв, галасу, а лише розмiрене
цюкання по ре? та гугняве свистiння сопiлки, знов безжурно захропiв.
Спiвай "Фатiму"! -- наказав стиха руббан оманцевi. I той завiв стиха
"Фатiму".
Хтось другий пiдняв голову i спросоння забурчав заздрiсно:
Де в нього сили ? ще виспiвувати, у чортового перевертня? Га?!--I так
само, як i перший мулат-матрос, впустив голову на руку й закляк у глибокiм
снi. А завинутий у запинало слов'янин кришив сокирою рею. А дерево ж було
вистояне, в'язке й щiльне, як добрий буйволячий рiг! Одинак, коли на сходi
над обрi?м заблищала яскрава вранiшня зоря -- вiн уже розколював,
розщеплював клином останнiй вiдтинок ре?. Всi iншi жердини тi, хто не спав,
i навiть сам руббан, обстругували сво?ми ножами.
I вся палуба шелестiла вiд стружок.
Ось слов'янин втер пiт з чола i покликав руббана:
Му'аллiме! Я чув запах iншо? води. Водорость.
Присягаюсь Аллахом, хай iншi засвiдчать -- слов'янин не раб! Тепер
очистiть палубу, розбудiть хлопцiв-- пiдступа? час молитви.
Все зрушилося на вiтрильнику, всi кинулися прибирати, чистити палубу.
Тiльки Алi не втримався -- прослизнув на носа вiтрильника i почав
принюхуватись до легкого вiтерцю. Нiчний легенький павiтер доносив з темряви
зовсiм iншi запахи, нiж усi минулi днi. Наче пахло солодким ламаним стеблом,
наче домiшувались якiсь струменi прiло? зеленi, часом пропливав тонкий запах
пересушених, перегорiлих трав.
Алi стояв обличчям до сходу, але очi заплющив, а голову задер i все
втягував i втягував через роздутi нiздрi струменi розплилих, нетривких,
змiнних пахощiв.
Алi все ще стояв iз заплющеними очима, коли почув, як руббан виспiву?
заклик до молитви.
Алi розклепив повiки i зиркнув на вранiшню блискучу зiрку Зухру -- вона
загасала в рожевiй смузi над чорним обрi?м.
Алi повернувся спиною до зiрки i став вибирати мiсце для молитви.
Корабель, при однiй щоглi, з побитими кормовими каютами i зi
скособоченим стерном, при однiй кiтвицi, нiби застиг. I так стояв, поки його
команда, повернувшись лицем до Мекки4, а спиною до вранiшньо?
зорi, ревно молилась.
А до сонця, що сходило, повернулися слов'янин, негри та чаклун. Кожен
молився сво?му богу. Та молитва у всiх була одна -- щоб скорiше ступити на
тверду землю!
Скiнчилась молитва. I викотилося з-за обрiю малинове сонце.
Вiтер вiд невидимого берега посилився.
Вiн тепер приносив такi сильнi запахи медових квiтiв i зеленi, що вже
всi чули запах казково? iндiйсько? землi.
Хлопцi!!! Слухай мене! На весла!!! Нам допоможе приплив!!!
Чаклун ударив у барабан, вiдступник-оманець задудiв у гугняву дудку.
Вдарили по зеленiй водi лопатi весел, i запiнилася навколо них золота
пiна. Алi почала бити лихоманка. Вiн уже не знав, чи то вiн чу? запахи
казкових лiсiв ?ндi?, чи йому зда?ться. Алi помацав сво? чоло -- воно було
холодне зовсiм i ледь вогке. Його трусила пропасниця нетерпiння, хотiлося
побачити райську землю! Щоб старшi не помiтили його хвилювання, вiн то
спускався вниз до коней, вкотре перевiряв ?хн? начиння, то вилазив на палубу
i обходив ??, нiби був володарем корабля. Кожен зосереджено робив сво? дiло,
тому нiхто спочатку не помiтив хворобливого неспокою Алi.
Тiльки загорнутий у жахливо поплямоване запинало слов'янин на хвилю
пiдняв голову вiд сво?х дзвiнких жердин:
Мучить тебе чекання?! Тодi лiзь на щоглу, пильнуй, чи ? берег... Легше
стане!
Алi послухав слов'янина i, як наполоханий кiт, видерся на вершок
вцiлiло? першо? щогли.
Сонце слiпило йому очi -- вiн побачив перед собою блискучу воду i
блакитне небо над нею.
Сонце вiдiрвалося вiд обрiю, почало зменшуватись i пiдносилось уже на
повну величину свого диска. I тут Алi побачив, як вiд темного моря наче
вiддiля?ться ще темнiша смуга й поволi гострiша? ?? нерiвний верх.
Ось прорiзалися гострi злами темно?, майже чорно? стiни. Просто по
курсу судна наче виростало чи то звищення, чи то пагорб з крутими краями. А
обабiч розкривалися гострi верхи, припущенi якоюсь рослиннiстю. Сонце
зсунулося праворуч i ще пiднеслось угору. Алi розрiзняв тепер на пагорбах
дерева, наче маленькi горошинки.
О правовiрнi! -- заволав вiн.-- Бачу землю!
Що саме бачиш? -- заревiв знизу руббан.
Лiворуч крутi верхи гiр, праворуч крутi верхи гiр!
Посерединi наче пагорб з крутими схилами i геть порослий великими
деревами!
I руббан закричав:
Аллах та помилу? всiх, хто взива?: "Аллах великий!"
I вiдповiли йому нестямними вiд радостi, одностайними, потрiйними
криками:
Аллах акбар!!! Аллах акбар!!! Аллах акбар!!!
I обiймали один одного, вiтали i плакали вiд радостi й щастя.
26. ЧУДЕСА В КАЛ?КУТ?
Алi примостився на вершку щогли наче та пташка, що спустилася на
вiтрильник перед ураганом.
Попереду над блакиттю iскристого простору -- тонка бiла смуга берега,
смарагдово-синi далекi пагорби i ще далеко-далi синi, лазуритовi верхи гiр.
Позаду набiгав невпинними рядами хвиль, наближався припливом безмежний,
неосяжний, синiй, аж чорний на обрi?, океан.
А над океанським обрi?м зависли слiпучо-бiлi смуги хмар. Тi хмари анi
зростали, анi зменшувались.
Внизу на кораблi дiялось щось незвичне.
Руббан метушився межи сво?х матросiв. Кожного приставляв до якогось
дiла.
Та спочатку вiн винiс корзини iз залишками наранджiв, фiнiками та
акулячим м'ясом. Всi хапали i жерли, хто скiльки мiг.
Алi тiльки кра?м ока позирнув на метушню i знову вп'явся очима в
iндiйський берег. Слов'янин охриплим голосом кликав Алi, щоб той спустився i
взяв нарандж. Та хлопець тiльки махнув рукою: "Не заважай!"
Корабель поволi пiдносило на хвилях припливу до славного мiста
Калiкута.
В одному мiсцi на бiлiй смузi берега Алi вгледiв мовби велику купу
свiтлих цеглин. До всього в одному мiсцi наче пiдносились арбалетнi стрiли.
"Та це ж мiнарети кварталу Дар-ель-Араб!" I зовсiм поруч нiби розривався
бiлий пiсок. I щось там блищало. "Та це ж гирло рiчки!"
О му'аллiме! -- спитав Алi, не споглядаючи вниз.-- А в Калiкутi рiчка
??
Та му'аллiм не вiдповiв йому.
3 великим зусиллям хлопець опустив очi.
I вiд здивування ледь не полетiв униз.
На лiвому бортi зiнджi - нурцi черпали шкiряними вiдрами воду i
виливали вниз, у трюм.
Наффатiни, родичi руббана, вiдсiкали гострими теслами останнi перев'язi
на палубних дошках. ?ншi моряки тягали цi дошки i складали у кормовий трюм.
На кормi руббан керував дивним дiлом -- його матроси тягали з-за борту
морську воду i заливали ?? в здоровенний бурдюк, у той, що забрали з
iндiйського вiтрильника.
I ще була дивина -- у трюмi, тепер вже й не трюмi, бо над ним не було
палубного настилу, людина з темнорудим коротким волоссям i бородою
зв'язувала коней звичайними линвами. Помочi ж обрiзала пiд корiнь гострим
лезом сокири.
А внизу пiд самiсiнькою щоглою, чаклун закiнчував голити брови оманцю -
вiдступнику. Все iнше волосся з голови оманця було вже зголене. Його череп
блищав блiдою синюватою шкiрою.
3 гучним плюскотом скинули моряки за корму бурдюк, повний води.
А руббан уже керував спаленням па жаровнях одягу тих морякiв, що напали
на iндiйський вiтрильник. Туди ж покидали шкоринки з наранджiв, кiсточки
фiнiкiв, корзини iндiйськi та штани й сорочку слов'янина. Сам руббан усе те
покропив нафтою iз довгогорлого глечика.
I чорний стовп ядучого, масного диму пiднiсся високо вгору, вигинаючись
дугою до берега.
Конi тривожно гоготiли в залитому водою трюмi.
Алi не вiдривав очей вiд берега.
Вiн побачив -- наче три маленьких плавунцi вiдiрвалися вiд гирла рiчки.
Руббан тепер почув Алi i вiдчайдушно засвистiв у свiй довгий срiбний
сюрчок.
Всi миттю завмерли, прислухаючись до його хрипкого крику.
Слухайте уважно i запам'ятовуйте кожне мо? слово! Нас пiдхопило ще бiля
Бахрейнських островiв пiщаним вiтром пустелi i понесло без зупинки в океанi!
Запам'ятали? Коней я купив в Убуллi у курдiв! Чотирьох чоловiк змило
хвилями! Один полетiв на небо! Щоглу зламала блискавка! За весь час ми
нiкого не бачили на морi! I нi в кого не брали й фiнiково? кiсточки! Якщо
хтось iз вас прохопиться хоч словом -- здохне як шолудивий пес! I наранджi,
i фiнiки були заговоренi... А тепер на весла! Нас зустрiчають митники!!!
Алi хотiв йому крикнути про голубiв та папугу, та роздумав. Зрештою, не
вiн ?х забирав.
Лопатi весел розiрвали воду i посунули корабель уперед, до смарагдових
пагорбiв i синiх гiр!
Коли карiби наблизились, руббан скомандував зiнджам по-справжньому
виливати воду з трюму.
Фарбований слов'янин, уздрiвши коричневi тiла гребцiв на карiбах, полiз
до схованки по глечик. Покалатав бiля вуха, видер чiп i з насолодою вицiдив
залишки вина. Помилувався глеком i сунув глек пiд воду.
Забулькотiла вода в глеку, вибухаючи великими пухирями повiтря на
поверхнi. Слов'янин тодi запхав глек у корзину i викинув з лiвого борту.
?сма?лiт-перевертень перетворився на мандрiвного каландаря. У веретi, з
патерицею i кокосовою шкаралупою на поясi. А голена голова була так
досконало вмащена якимось темним мастилом, що здавалось, нiби вона давно вже
засмагла...
Коли стражi з першого човна полiзли на корабель, руббан заволав не
сво?м голосом.
О посланцi Аллаха!!! О нашi рятiвники!!!
I кинувся обiймати майже голого, та при збро?, стража.
Мов по командi, iншi моряки, ревучи не сво?ми голосами славу Аллаху,
полiзли обiймати чорновидих, патлатих воякiв.
Алi не злiзав зi щогли.
?валт здiйнявся неймовiрний.
I папуга на плечi фарбованого слов'янина кричав незрозумiлi слова:
"Курвин син!"
Матроси так вчепились у гостей, що тi не могли зрушити з мiсця.
На другому, найбiльшому човнi пiдвiвся огрядний чоловiк у персидськiм
каптанi, при поцяцькованiй самоцвiтами шаблi.
Вiн закричав, намагаючись спинити весь цей лемент на кораблi.
Та руббан, який кра?м ока слiдкував за ним, тiльки пiдсилив
славословлення Аллаху. I всi матроси вчинили на взiрець свого ватажка.
I тодi достойник у коштовних одежах наказав пiдлеглим пiдiгнати карiб
до крутобокого вiтрильника. Четверо пахолкiв пiдсадили його на плечах, iншi
з корабля обережно пiдняли на кормову палубу,
Руббан вiдштовхнув оголеного во?на i кинувся з розпростертими руками до
сильника. А той виставив уперед руки, нiби боявся забруднитись об руббана.
Як?!! -- заревiв й?менський мореплавець, вирячаючи очi.-- Ти не хочеш
обнятись iз мусульманином, онуком жiнки з племенi пророка, та хай буде з ним
i його родиною поспiшення Аллаха?!! О часи, о лютi часи, коли правовiрнi не
радiють один одному! О люди! Будьте свiдками мо?? печалi! Нас мчали вiтри
смертi через усi протоки! Ми втратили двох найкращих скакунiв, яких колись
знали степи Харрану ! Ми загубили в хвилях чотирьох найвправнiших морякiв!
Нашого дидбана вхопили джини i потягли кудись за хмари!
О горе, правовiрнi, горе нам!!!
Руббан розвiв руки i впав крижем на палубу.
Побачивши таке, ра?с порту й митницi наказав сво?м слугам вiдступити.
Затим пiдступив до руббана i, не нахиляючись, почав говорити. Алi не все
дiбрав, що мовив ра?с, але зрозумiв, що руббан допустився неймовiрно?
помилки -- обняв людину низько? касти -- "джатi" -- i тим самим осквернився,
став нечистим.
Руббан прудко звiвся i без усякого вже лицедiйства, але гостро i суворо
сказав:
Вiн мусульманин! А мусульмани, крiм ?ретикiв, усi рiвнi! Бо вони всi
раби Аллаха, милостивого i милосердного!
Руббане! Ти зна?ш шарiат, та не забувай про адат 2! Вiн
мусульманин, але з низько? касти! Тут ?ндiя, руббане! А зараз мо? люди
перепишуть твiй достаток i тво?х людей, i тодi я дозволю вiтрильнику зайти в
порт.
Алi чув як руббан скригнув зубами, але схилив голову i промовив:
О ра?се! Слухаю i пiдкоряюсь! На вухах i на очах! За тво? щедроти дарую
тобi коня! Егей! Горобець, покажи золотогривого ра?су!
I тут Алi заволав зi щогли, граючи дурника -- дуже сподобалось йому
лицедiйство руббана:
О му'аллiме! Жах пройма? мене -- ми ма?мо потонути! Менi снився сон, що
корабель потоне бiля берега разом з кiньми!.. Ми вже потопа?мо. Менi зверху
видно, що вода в трюмi прибува?!
Вiн що у вас -- вiщун? -- занепоко?вся ра?с.
На жаль, часом бува?... Сновида... Я б його не взяв, так за ним гнались
однi... Вiн напророчив, що вони понесуть збитки i ?х обдурять...-- скрушно
хитаючи головою, промовив руббан.
Зна?ш що, руббане! Пливiть у гирло i садовiть на мiлину корабель...
I спiшно наказав пахолкам спустити себе в карiб. Його веслярi занурили
гостроконечнi лопатi весел у прозору воду i повели карiби попереду
вiтрильника.
Зiнджi заходилися знов вичерпувати воду.
Веслярi так гребли, як не старались ще пiд час усi?? шалено? подорожi.
Аж димок блакитними хвостиками почав схоплюватися з-пiд дерев'яних кочетiв.
Алi сидiв на щоглi до тi?? митi, коли корабель проповз у гирло рiчки i
лiг сво?м понiвеченим днищем ва бiле пiщане дно.
Алi скотився вниз по линвах, ледь не спаливши собi долонi та пiдошви
нiг -- так поспiшав на тверду землю!
Не менше за нього поспiшали й митники. Тiльки з берега на корабель. 3
каламами й книгами податкiв, нiби зi знаряддями тортур, кинулись вони на
беззахисний корабель. Всюди пхали свого носа, зазирали у всi шпарки. I все
щось писали та писали. Нiкого не пускали з корабля. На березi стояли
списоносцi, а на водi в карiбах лучники.
Ра?с у сво?й бiлiй чалмi пiдносився над усiма. Його паланкiн тримали
здоровеннi чорнi раби, а один ефiоп незворушно простер над ним прездорову
парасолю.
Уздрiвши таку халепу, хлопець знов видерся на щоглу. Внизу галас, то
сперечались митники й моряки. Охрипло горлав руббан. ?ржали конi, щось
лементував папуга на плечi слов'янина.
Та Алi не став тим перейматись -- вiн був на iндiйський землi!
I вiн споглядав iз сво?? височини портовi причали, велетенськi будови
складiв. А он у морi, трохи вiддаль вiд гирла кiлька величезних тупоносих
багатощоглових кораблiв . На височенних деменах тих велетiв свiжий вiтер
трiпав шовковi жовтi стяги. А на стягах, мов павуки каракурти, розповзались
чорнi написи.
Вiтер з моря на хвилю притишився, i вiд портових будiвель понесло
тонкими пахощами терпко? гвоздики, п'янкого аромату цинамоново? кори i нiби
якимось солодким вином, гiркуватим дурманом i запашною солодкуватою олi?ю.
За складами пiднiмалися стiни мусульманського кварталу. Над мурами
височiли округлi банi мечетей i стримiли стрункi мiнарети.
Далi пiдносились зеленi верхiв'я велетенських дерев, знов стiни
кварталiв, а за ними -- низькi будiвлi, критi тростиною та пальмовим листям.
I скрiзь iз рожево-вохристого каменю, немов вел