ещату корогов. Коло його, по праву руку, стояв вiйськовий суддя з патерицею, а по лiву - вiйськовий писар з каламарем за поясом, з пером за ухом i папером у руках; а далi по боках довгоусi© дiди сiчовi©. Сi вже хоть за старiстю жодного й уряду не держали, а на радах ©х рiч була попереду. Не один iз ©х i сам бував кошовим на вiку, так тепер ©х шановано й поважано, як батькiв. П'ятеро ©х стояло, як п'ятеро сивих, волохатих голубiв, похиливши тяжкi© од думок голови. Курiнне отаманн╨ i всяка старшина докiнчали первий обiд вiщового колеса. Усi були без шапок: сказано - в судньому мiсцi. Розпочав суд над Кирилом Туром батько Пугач. Вийшовши з ряду, уклонивсь вiн на усi чотири сторони низенько, потiм iще оддав особо один поклон гетьмановi, да дiдам, да отаманам по поклону - i почав говорити голосно й поважно: - Пане гетьмане, i ви, батьки, i ви, панове отаманн╨, i ви, братчики, хоробрi© товаришi, i ви, православнi християне! На чiм держиться Запорожж╨, як не на давнiх, предковiчних звичаях? Нiхто не скаже, коли почалось козацьке лицарство. Почалося воно ще за оних славних предкiв наших варягiв, що морем i полем слави у всього свiту добули. От же нiхто з козацтва не покаляв то© золото© слави - нi козак Байда, що висiв у Цареградi на залiзному гаку, нi Самiйло Кiшка, що мучивсь п'ятдесят чотири годи в турецькiй каторзi,- покаляв ©© тiлько один ледащиця, один паливода, а той паливода сто©ть перед вами!.. Да взяв Кирила Тура за плечi, да й повернув на всi боки. - Дивись,- каже,- вражий сину, в вiчi добрим людям, щоб була iншим наука! - Що ж сей паскудник учинив? - став iзнов глаюлати батько Пугач до громади.Учинив вiн таке, що тiлько пху! Не хочеться й вимовити. Знюхавсь поганий з бабами i наробив сорому товариству на всi роки. Пане гетьмане, i ви, батьки, i ви, панове отаманн╨, i ви, братчики! Подумайте, порадьтесь i скажiте, як нам сього сорому збутись? Яку б кару ледачому пакосни. ковi здекретувати? Нiхто не виривавсь iз словом; усi ждали, що гетьман скаже. А дiди кажуть: - Говори, батьку гетьмане; тво╨ слово - закон. Брюховецький скорчивсь у три погибелi да й каже: - Батьки мо© рiднi! Що ж здолаю видумати путн╨ сво©м нiкчемним розумом? У ваших-то сивих, шановних головах увесь розум сидить! Ви зна╨те всi стародавнi звича© i порядки - судiть, як самi зна╨те, а мо╨ дiло махнути булавою, да й нехай по тому буде. Недармо ж я вас вивiв iз Запорожжя на Вкра©ну: порядкуйте по-стародавньому, як самi зна╨те; судiте i карайте, кого самi зна╨те, а я свого розуму супроти вашого не покладаю. Усi ми перед вашими сивими чупринами дiти i дурнi. - Ну, коли так,- кажуть дiди,- то чого ж довго мiркувати? До стовпа та киями! Гетьман махнув булавою. Вiщове колесо заворушилось. Радi кiнець. Горопаху Кирила Тура зв'язали вiрьовками да й повели до стовпа, що стояв недалеко. Прив'язали бiдаху так, щоб можна було повертатись на всi боки, ще й праву руку оставили на волi, щоб можна було бiдоласi достати кiвш да випити меду або горiлки; бо так водилось у тих химерних низовцiв, що коло стовпа тут же й горiлка стоятиме у дiжечцi i калачiв решето - раз для того, щоб, завдавши головi хмелю, не так тяжко було горопасi кiнчати жизнь, а, вдруге, для того, щоб охотнiш козаки брались за ки©. Тут-бо й ки©в лежав оберемок. Оте╨ ж усякий братчик, iдучи мимо, зупиниться коло стовпа, вип'╨ коряк меду чи горiлки, калачем закусить, вiзьме кий, ударить раз виноватого по спинi - да й пiшов сво╨ю дорогою. "А вже в ©х таке було прокляте заведенi╨,- розказують було старосвiтськi люде,- що як сiм раз одва-жить киякою, то хлiба бiльш не ©стимеш". Рiдко-рiдко траплялось, що жоден братчик до ковша не доторкавсь, а проходив мимо, мов i не бачив нiчого. То було просто©ть бiдний тiмаха сво╨ врем'я, одв'я-жуть - да й прав. Тiлько, щоб заслужити таку ласку в товариства, треба було козаковi не знать яким бути лицарем. Правда, й Кирило Тур був у Сiчi не послiдущий, був козак-душа, а не братчик, да й вина ж його була дуже тяжка: бiльшо© вини й не було, зда╨ться, в запорожцiв над оте скаканн╨ в гречку. Тим-то iнший братчик, хоть i жаловав дуже козака, да, щоб не розплодивсь такий грiх мiж молодиками,_ iшов i бравсь за кий. Хiба вже, зглянувши на Кирила Тура, перемагав сво╨ жорстоке запорозьке серце. Зна╨те, чи раз же то доводилось укупi яку пригоду на диких полях терпiти або один одного з бiди визволяти? Так, згадавши старовину, братчик i руку опускав, i, мов не вiн, од стовпа одходив. Ще ж до того берiг Кирила Тура од лихо© халепи й побратим його, Богдан Чорногор. Сей, ходячи круг стовпа, одного зупинить покiрним проханн╨м, другому попрiкне про яку-небудь Кирилову послугу, а на iншого блазня то й посвариться; то такий, знаючи чорногорське завзятт╨, i одiйде, мов кiт од сала, хоть би й рад горiлки покуштовати. Благаючи iншого отамана, аж слiзьми обливавсь вiрний Турiв побратим; а в Сiчi великого стояло таке щире побратимство. Як ось iде просто до стовпа батько Пугач. Сього похмурпого дiдугана не посмiв Богдан Чорногор нiчим попрiкнути, а де вже на його сваритись? Хоть же б його й бажав благати, то й язик не вороча╨ться. Так, як молодий цуцик хова╨ться пiд ворота, побачивши старого сусiдського бровка, так бiдний чорногорець оступивсь геть, даючи дорогу жорстокому дiдовi. А той прийшов до стовпа, випив коряк горiлки, iще й похвалив, що добра горiлка, закусив калачем, узяв у руки кий. - Повернись,- каже,- сякий-такий сину! Сердега повернувсь, а вiн йому так одважив ки╨м по плечах, що аж кiстки захрумтiли. Однак Кирило Тур показав себе добрим запорожцем: i не зморщивсь, i не застогнав. - Знай, ледащо, як шановати козацьку славу! - сказав батько Пугач, положив кий да й пiшов собi геть. Дивлячись оддалеки на запорозький прочухан, Петро помiркував, що не багато Кирило Тур видержить таких гостинцiв. Жаль йому стало нетяги; пiдiйшов до його, чи не дасть якого завiту сестрi да матерi. А Богдан Чорногор думав, що вiн хоче попробовати, чи крiпкi в Тура плечi; заслонив свого побратима спиною, схопивсь за шаблюку да й каже: - Море! Я не попущу усякому захожому знущатись iз мого побро! Доволi й сво©х братчикiв. - Багацько ж, мабуть, i в тебе в головi мозку! - каже Кирило Тур.- Пусти його, се добра людина: у багно тебе не втопче, як зав'язнеш, а хiба з багна витягне. Здоров був, братику! Бач, як гарно в нас трактують гостей? Се вже не гарячi млинчики, пане брате! Вип'╨мо ж по коряку меду, щоб не так було гiрко. - Пий, брате, сам, а я не буду,- каже Петро,- щоб iще вашi дiди не звелiли оддячити тобi ки╨м. - Ну, бувайте ж здоровi, братцi! - каже Кирило Тур.- Вип'ю я й сам. - Що сказати матерi да сестрi? - поспитав Петро. Згадавши про матiр та про сестру, Кирило Тур похилив голову, далi й каже з пiснi: Ой которий, козаченьки, буде з вас у мiстi, Поклонiться старiй неньцi, нещаснiй невiстi Нехай плаче, нехай плаче, а вже не виплаче, Бо над сином, над Кирилом, чорний ворон кряче! - Се таки й станеться з тобою, превражий сину! - каже, пiдходючи, один сiчовий дiд; а за ним iде ще тро╨.- Не вповай,- каже,- на те, що молодi тебе обходять; ми й самi тебе вкладемо, ось дай лиш випити нам по коряку горiлки. Да й узяв коряк; зачерпнув, випив, покректав да, взявшись за кий, i каже: - Як вам зда╨ться, батьки? Я думаю, дати йому раз по головi, та й нехай пропада╨ ледащо! - Нi, брате,- каже другий дiд,- нiхто з нас не зазна╨, щоб коли-небудь бито виноватого по головi. Голова - образ i подобi╨ боже: грiх пiдiймати на не© кия. Голова нiчим не винна; iз серця iсходять помишленiя злая, убiйства, прелюбодiянiя, татьби,- _а голова, брате, нiчим не винна. - Дак що ж, брате,- каже третiй дiд,- коли того проклятого серця дубиною не достанеш? А по плечах не добити нам сього вола й обухом. А шкода пускати на свiт такого грiховода: i так уже чор'зна╨ на що переводиться славне Запорожж╨. - Послухайте, батьки, мо╨© ради,- каже четвертий дiд.- Коли Кирило Тур видержить сей прочухан, то нехай живе: такий козарлюга на що-небудь зда╨ться. - Здасться? - каже, iдучи мимо, батько Пугач.- На якого бiса здасться такий грiховодник православному християнству? Бийте його, вразького сина! Шкода, що менi нельзя бiльш братись за кий, а то я молотив би його, поки б увесь цебер горiлки випив. Бийте, батьки, превражого сина! Тодi дiди випивали один за одним по коряку горiлки, брали киi i давали Кирилу Туровi по плечах. Сили в старих руках було в ©х iще доволi, що аж плечi хрумтiли. Iнший давно б звалився iз нiг, а Кирило Тур видержав усi чотири киi, не покривившись; iще, як одiйшли дiди, i шутковав iз сво©м гостем. - Добре,- каже,- парять у нас у сiчовiй лазнi, нiчого сказати! Пiсля тако© припарки не заболять уже нi плечi, нi поясниця. - Що сказати тво©й панiматцi? - пита╨ться ще раз Петро. - А що ж ©й сказати? - одвiту╨ Кирило Тур.- Скажи, що пропав козак нi за цапову душу, от i все. А прикмету над мо©м скарбом зна╨ побратим. Одну часть оддасть вiн старiй неньцi та сестрi; другу одвезе у Ки©в на Братство; там мене спокусив грiх, нехай же там i моляться й за мою душу; а третю одвезе у Чорну Гору: нехай добрi юнаки куплять собi олив'яного бобу та чорного пшона, щоб було чим пом'янути на лицарських грецях Турову душу. - Крiпись, побро,- каже Богдан Чорногор,- бiльш нiхто не знiме на тебе руки. От незабаром ударять у казани до обiду; тодi одпустять тебе, да й будеш вольний козак. Мусив Петро пiдождати до обiд, чи не потiшить матерi да сестри Кириловоi доброю звiсткою. Ходючи по вiйковому мiсту, постерiг вiн, що не один тiлько чорногорець обороняв Кирила Тура: багато братчикiв, зустрiваючись iз другими, брались за шаблю, мов вимовляли: "Ось тiлько поквапся на горiлку, то вицiджу я ©© з тебе хутко!" Як же вдарили в казани до обiду, тодi цiла купа запорожцiв кинулась до Кирила Тура, одв'язали од стовпа, обнiмали i поздоровляли по банi. - Ну, вас iк нечистiй матерi! - каже Кирило Тур - Коли б самi постояли в стовпа, то одпала б охота обнiматись! - А що, дияволiв сину! - каже, пiдходючи, батько Пугач - Смачнi ки© кошовi©? Може, тепер плечi болять так, як у того чорта, що возив ченця в ╙русалим? На, вражий сину, приложи оце листе, так завтра мов рукою знiме. Бито й нас де за що замолоду, так зна╨мо ми лiки од сього лиха. Роздягли братчики Кирила Тура, а в Петра аж мороз пiшов поза шкурою, як побачив вiн бiлу його сорочку, що сестра жалiбниця шила й мережила, усю в кровi; iще й поприкiпаладо ран. Кирило Тур аж зуби зцiпив, щоб пе стогнати, як почали оддирати й од тiла. Батько Пугач сам приложив йому до спини широке якесь листя, помазавши чимсь липким. - Ну,- каже,- тепер ходи здоров, та не скачи в гречку, а то пропадеш, як собака! Тодi братчики з веселим гуком пiдняли дiжки з медом та з горiлкою, узяли стужку з калачами да й повели Кирила Тура до обiду. Обiдали добрi молодцi на травi, пiд дубами, усякий курiнь особе, iз сво©м курiнним отаманом. Дiди обiдали в гетьманському куренi; тiлько батько Пугач прийшов на трапезу до Кирила Тура, i то вже була велика честь усьому куреневi. Кирило Тур уступив йому сво╨ отаманське мiсто, а сам сiв коло його. Два кобзарi, сидючи навпроти ©х, iграли усяких лицарських пiсень i виспiвували про Нечая, про Морозенка, про Перебийноса, що здобули на всьому свiтi несказанно© слави; виспiвували i про Берестецький рiк, як козаки бiдовали да, бiдуючи, серце собi гартовали,- i про степи, i про Чорне море, i про невелю, i катергу турецьку, i про здобич да славу козацьку; усе поважним словом перед товариством викладували, щоб козацька душа i за трапезою росла угору. Поблагословив ото батько Пугач до трапези; усi взялись за святий хлiб, усяк вийняв з кишенi ложку (бо сiчовиковi без ложки, що без люльки, ходити не годилось); як ось Кирило Тур, озирнувшись кругом, i каже: - Ех, братчики! Менi памороки забито киями, а в вас, мабуть, iзроду в головi клочч╨. Коли ж се в свiтi видано, щоб випроводити гостя з коша натщесерце? - Пане отамане! - кажуть.- Борони нас, боже, од тако© скнаростi! Про якого се ти гостя глаголеш? Коли ж тут саме i йде Богдан Чорногорець iз Петром. - Ось мiй гiсть! - каже Кирило Тур.- Се, коли хочете знати, син паволоцького попа, той самий, що, як стукнувсь iзо мною за Ки╨вом, то аж поле всмiхнулось. Радi були усi братчики, побачивши Шра'мового сина. Давно вже вони чували про його лицарство. Iншi, уставши, обiймали його, як брата, другi потiснялись, щоб було йому мiсто. - Сiдай бiля мене, синку,- каже батько Пугач.- Ти добрий козак. I батько твiй добрий козак, тiлько здурiв на старiсть. Коли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на радi без бiди не обiйдеться. - Що буде, те й буде,- каже Петро,- а буде те, що бог дасть. - Що? Може, дума╨ш, ваша вiзьме? - крикнув грiзно супротив його батько Пугач.Чортового батька вiзьме! Не дурно ми вчора з Iваном Мартиновичем стрiчали царських бояр, а вже стрiчали ми ©х не з порожнiми руками. Перевернемо ми догори усю вашу старшину! - Зна╨ш що, батьку! - каже йому Петро.- Шкода, що молодому старого не до ладу вчити, а я сказав би тобi гарну гуторку: не хвались, та богу молись! - Молились, козаче, ми вже йому добре,- одвiту╨ батько Пугач,- уже господь усi душi привернув до нашо© сторони. Пiдвернемо тепер ми пiд корито ваших полковникiв та гетьманiв; заведемо на Вкра©нi iнший порядок; не буде в нас нi пана, нi мужика, нi багатого, нi вбогого; усе в нас буде обще... Е, козаче,каже знов ласкавим голосом,- да в тебе, бачу, нема ложки! Що то не нашого поля ягода! У вас, городових, усе не по-людськи робиться: ©дять iз срiбних мисок, а ложки при душi катма. Зробiте йому, хлопцi, хоч iз бересту або з скоринки ложку, а то скаже батьковi: "Там вражi запорожцi голодом мене заморили". I так уже старий пеклом на нас дише. На обiд у запорожцiв мало подавали м'ясива, а все тiлько рибу. Добрi молодцi, як ченцi, м'яса не любили. Посуда була вся дерев'яна: i чарки, й коряки - усе з дерева. Трапезуючи, добре тягнули братчики горiлку, мед, пиво, однак нiхто не впивсь, так-то вже повтягувались. Бiльш од усiх пив на сей раз Кирило Тур: хотiв, мабуть, бiдаха завдати собi хмелю, щоб не так болiли плечi, да й хмiль не подолiв його. Зробивсь тiлько дуже веселий, i як устали з-за обiд, да як почали братчики танцьовати пiд бандуру, вiн i собi пiшов навприсядки; качавсь колесом i виробляв такi викрутаси, що нiхто б i не подумав, що сього козака бито недавно киями. Запорожцi не навтiшались iз тако© терпеливостi. Петро мiй пiсля обiд хотiв iти додому, так Кирило Тур придержав його да й каже: - Постривай, брате, i я по©ду. Пiсля тако© банi не довго покрiпишся. Перед товариством сором вволитись, а дома заляжу до завтрього. От, погаявшись iще трохи, звелiв Кирило Тур осiдлати дво╨ коней, да й по©хав з коша, шепнувши щось побратимовi. Дорогою Кирило Тур точив усякi баляндраси, далi й каже: - Приставай, брате, в запорожцi. Якого тобi чорта тратити лiта мiж тим навiсноголовим городовим козацтвом? - А що ти дума╨ш? - каже Петро.- Я вже й сам не раз про це мiзковав. - От люблю козака! - мовив запорожець.- Якого бiса доживешся ти в городах? Городи тво© швидко вже догори ногами стануть. - Що вже й споминати про се, Кирило? - каже Петро.- Сам я бачу, що бiда надходить звiдусюди. Однак скажи менi щиро, нехай би хто, а ти вже чого йдеш против Сомка? - Ех, i ти ж голова! - одвiту╨ Кирило Тур.- Хто ж против його йде? Що я вкрав у його молоду, се ще лихо не велике. Молодо© йому зовсiм не треба: iнше готу╨ться йому весiлл╨! Та й не одному йому. Заграють вашiй городовiй старшинi у запорозьку сопiлку так, що затанцюють нехотя. Уже що нашi братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидше воду в Днiпрi зупиниш, нiж ©х. Хоч греблi гати, хоч мости мости, вода прорветься: нi порадою, нi силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе... Побачимо, що станеться з вашою Укра©ною, як приймуться няньчити ©© такi няньки! - Не доберу я толку в тво©х речах,- каже Петро.- Що за охота тобi мене морочити? То заговориш буцiм щиро, то знов туман у вiчi пустиш. Покинь хоть на часинку сво╨ сiчове юродство. Я чоловiк без хитрощiв: чому ж би й тобi не говорити просто? Запорожець зареготав. - Ой, козаче, - каже, - козаче! Та хiба ж на свiтi ╨сть хоч одна проста дорога? Дума╨ш iти просто, а зайдеш чорт зна╨ куди! Хотiлось би чоловiковi чесно положити живот за вiру християнську, а лукавий пiдлiзе та й уплута╨ не знать у якi тенети. Хотiлось би чоловiковi не стояти на путi грiшникiв, не ходити на совiт нечестивих, не сидiти на сiдалигцi губителей, так що ж? Не всякому рiвнятись iз божим чоловiком. У того й думка, й серце у _законi господньому, поуча╨ться вiн закону божому день i нiч, а в такого ледачого, як я, хоч би думка i так i сяк, так серце не туди тягне... - Куди ж тебе тягне серце? - спитав Петро.- Невже котюга знов дума╨ про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву? - Пху! - аж плюнув з досади запорожець.- Ти йому образи, а вiн тобi луб'╨! Голоднiй кумi хлiб на умi. Згинь ти з сво©ми бабами! Доволi чоловiковi i без них смутку. - Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло серце? - каже Петро. - Куди б воно мене тягнуло! - каже запорожець да й здихнув так важко, що Петро аж усмiхнувсь: думав - яка вже нова вигадка. А Кирило Тур мов i не чу╨ його смiху, смутно похилив голову, нiби й забув за товариша, да й почав собi читати напам'ять iз ╙ремi© (Петро, слухаючи, аж здивовавсь): Чрево мо╨, чрево мо╨ болить менi, смуща╨-ться душа моя, терза╨ться серце мо╨. Не умолчу, яко глас труби услишала душа моя, вопль ратi i бiди. Доколi зрiти iмам бгжащих, слишащ глас трубний? Понеже вождi людей мо©х синове буйнiг суть i безумнi©; мудрi суть, ╨же творити злая; благо же творити не познаша... Ух! - каже, здригнувшись. - Братику, менi не знать що показалось... Проклятий прочухан зачина╨ кидати мене в трясцю. Та ось i моя хата. Засну, дак усе минеться. При©жджають до хати, а назустрiч ©м вибiгають мати i сестра Кирилова. Як же то зрадiли сердешнi©, то й розказати не можна! Одна бере за поводи коня, друга тягне запорожця з сiдла, а вiн тiлько всмiха╨ться. - Бачте,- каже,- я вам казав, що нiчого журитись! Та вже, мабуть, вас так бог создав, щоб усе киснути. Хочуть його обняти, а вiн руками ©х одпиха╨: - Нi вже,- каже,- сього не буде. I так братчики трохи не прогнали з куреня, що провонявсь, кажуть, бабою. А Петру шепче: - Тепер менi так до обнiмання, як грiшнику до гарячо© сковороди. Хотiв Петро зараз iти додому, так Кирило запросив на чарку горiлки; да й стара неня i сестра Кирилова, кланяючись, просили, щоб хоч заглянув у хату. - Ну, панiматко! - каже Кирило Тур.- Давай же нам тепер тако© горiлки, щоб i сам диявол зайшов у голову! Та давай цiлу боклагу; таким лицарям, як ми, пляшки й на одного мало. Як же внесли з комори горiлки, Кирило Тур, замiсть щоб шановати гостя, узяв боклагу да й почав цмулити з не©, як воду. Мати, боячись, щоб вiн не перепивсь, хотiла одняти боклагу, а вiн: - Геть, мамо, геть! Чоловiк не скотина, бiльш вiдра не вип'╨. I почав знов цмулити, поки, знемiгшись, упав без пам'ятi на землю. Усi стривожились, а один Петро тiлько знав, що сьому за причина. Вiн помiг жiнкам пiдняти Кирила Тура з землi i положити на перину; далi попрощавсь i пiшов до Гвинтовчиного хутора, мiркуючи про все, що чув i бачив. XIII Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою старiсть, поспiшав, мов простий гонець, до Батурина. Сонце ще не вирiзалось iз-за левад, як пере©хав вiн Нiжень; iще тiлько деколи просвiчувало крiзь берези. Iще народ i до череди не вигонив. Шрам i рад, що нiхто його не бачив, бо в ту смутну годину iнший опияка не побоявсь би вхопити i попового коня за поводи, питаючи, чия сторона. Як ось чу╨ над шляхом у гаю гомiн. Однi кричать: - На шаблях! А другi: - На пiстолях! - Куля лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею - кому бог погодить. - Нi, шабля - чоловiча сила, а куля - суд божий. - Та ось панотець ©де,- крикнули iншi,- нехай вiн нас розсудить. Дивиться Шрам, аж у гаю зiйшлась купа люду чимала. Однi ж у кармазинах i при шаблях, а другi в синiх каптанах та сiряках, без шабель, тiлько декоторi держать рушницi да коси на плечах. - Чого оте╨,- пита╨ Шрам,- попередили ви сонце, щоб зчинити гвалт? Хiба ще мало буч по Вкра©нi? От деякi пошапковали його да й кажуть: - Зiбрались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду. - Яка ж,- пита╨,- сталася кривда i од кого? Кажуть: - Та от, бач, полюбив молодець дiвчину, ну i дiвчина не од того. Молодець же нашого мiщанського роду - син нашого вiйта, а дiвчина, бач, роду шляхетського - дочка пана Домонтовича. От i заславсь молодець до дiвчини; а в сватах пiшли неабиякi люде - бурмистрове та райцi магiстратськi©. Дак що ж би ти думав, панотче? Як привiтав ©х пан Домонтович? Розлютовавсь, мов на свою челядь, назвав хамами й личаками. "Не дiждете,- каже,- i рiд ваш не дiжде, щоб Домонтович оддав дочку за гевала!" - От як розвеличалась ледача шляхта! - перехопили тут iншi з синьокаптанникiв.- Се тi©, що впрохались у батька Хмельницького на Вкра©ну! А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщi! - Цитьте, цитьте, горлатi© ворони! - озвались тут деякi з кармазинiв.- Дайте й нам що-небудь вимовити. Невже ви хочете, щоб за вашого вiйтенка отець силовав одним одну дочку? - Який,- кажуть,- враг просить його силовати? Вона з дорогою душею пiде! - Чого ж се так? - одвiтують кармазини.- А може, й гарбуза втелющить! - Гарбуза? Нi, не гарбузом тут пахне, коли сама дала вiйтенковi каблучку. - Годi, годi квакати! - кажуть кармазини.- Побачимо ось, чия вiзьме. - Розводьте бiйцiв! - кричать iншi. - Як же ©х розводити, коли не згодились, чи на пiстолях, чи на шаблях? Нехай розсудить панотець. Скажи нам, будь ласка, панотче,- обернулись до Шрама,- як лучче дознати суда божого, чи пiстолями, чи шаблями? От брат ста╨ за сестру, а жених за себе i за все мiщанство. Коли жених поляже, нехай потiшаться кармазини; як же поляже кармазин, тодi дочку нам подавай, хоч лусни! Не схова╨шся од нас нi за високими ворiтьми, нi за привiлеями! - О, щоб вас господь побив праведним громом! - каже тодi Шрам. - За що се ти нас так проклина╨ш? - каже, зумипшись, громада. - О голови, слiпi© i жорстокi! - глаголе знову Шрам.- Як збира╨ться на небi хуртовина, то й звiрюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите кривавi чвари! I помчавсь од них необзир. У Борзнi за©хав Шрам одпочити до сотника Бiлозерця. Бiлозерець був старосвiтський сотник, iще-то з тих, що першi озвались потиху до батька Богдана: "╙днай, батьку, Укра©ну, а ми тебе виручимо". Так знав його Шрам добре, i були вони приятелi. Тiлько що до©жджа╨ до ворiт, аж сотник ви©жджа╨ з двору. Пiзнав Шрама i сам не знав, що робити од радостi. -_ Ну, батьку,- каже,- у саму годину завiтав ти до нас у гостi! - Бачу, я й сам. Бодай лучче нiчого не бачити! - Куди ж отес? - Да в Батурин же, до навiсного дiда Васюти. - Е, уже раду рушили! - Як? - А так. Ось за©дьмо лиш до господи. За©хали, ввiйшли до свiтлицi, сiли кiнець стола. Тодi Бiлозерець i почав розказовати. - Так i так,- каже.- Навiсноголовий Васюта коверзовав, коверзовав, далi таке вигадав, що ледвi и сам не пропав. "Присягайте менi,- каже,- на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам i капут!" Наустив вражий дiд пiхоту да хотiв так придавити у Батуринi старшину, щоб i не писнула. От як у нас тепер завелось! - Да чого доброго й ждати од такого, що полизав лядських полумискiв? - каже Шрам.Уже коли ти був раз Золотаревським, то Золотаренком_ iзнов не будеш! Ну, що ж старшина? - А старшина,- говорить Бiлозерець,- почала його усовiщувати: "Побiйся бога! Чи тобi ж довго жити на свiтi? Нехай би молодшi© гетьмановали. Ей, пане полковнику! Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за його; то ще й сам, i всi ми поживемо з упоко╨м". Куди! Розходивсь наш дiдуган: "Скорiш у мене волосся на долонi виросте, нiж переяславський крамар буде гетьманом! За мене бояре на Москвi тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланцi до Зiнькова".- "Не йми, - кажуть йому, - вiри запорожцям: вони тебе уочевидьки ошукують. При©жджають до тебе з Сiчi задля узяття тiлько подарункiв. Ми тебе гетьманом, ми тебе гетьманом оберемо!" А там сво╨ на умi. Хiба не зна╨ш, яким вони духом на городову старшину дишуть? Се в ©х обичай давнiй!" Де тобi! I слухати не хоче. Як ось i гонцi з Зiнькова. "А що?" - "Еге! - кажуть.- Прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожцi таке провадять, що аж слухати сумно".- "А князь же що?" - "А що князь? Князь iз запорожцями запанiбрата, а тво© подарунки прийняв у смiх, бо в його й свого доволi". Васюта й руки попустив. Тодi старшина за його, а пiхота й собi потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка лист до Васюти. - Од Сомка? - пита╨ Шрам, здивовавшись. - Од його самого, од Якима Сомка. - Iз Переяслава? - Нi, iз Iчнi. Сомко вже в Iчнi. - Не сподiвавсь я, - каже Шрам,- щоб Сомко так скоро перемiг себе. - Еге! - одвiту╨ Бiлозерець.- Крута година наступила. Пише до Васюти: "Во iм'я боже, ти, пане полковнику нiженський, i всi, пiд його рукою будучi©, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам,- каже,- лучче оставатись пiд рукою свинопаса Iванця, чи пiд лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякi чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я,- каже,жду в Iчнi. Хто ╨сть вiрний син сво╨© отчизни, збирайтесь до мого боку. Не попустимо гетьмансько© булави в ледачi руки..." Бачить тодi Васюта, що нiкуди дiтись, давай старшину до Iчнi прохати, да й рушили всi з Батурина. I я оте╨, дещо впорядкувавши, туди ж iду. Так намовились мiж себе, щоб уже всiма голосами Сомка обрати i присягу йому виконати, i при йому всiм стояти. - Так чого ж гаятись? - каже Шрам.- На коней да до Iчнi! - Господи! - сказав, дивуючись, Бiлозерець.- Чи тебе господь сотворив iз самого залiза, чи що? Нi рани, нi лiта тебе не одолiваюгь. А Шрам йому: - Як треба рятовати Укра©ну, байдуже менi i лiта, й рани. Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нiчого гаятись! - Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоiь чарку горiлки випий да закуси. Сяк-так осадив Бiлозерець Шрама. Шрам уже й сам тодi почувсь, що треба дати собi пiльгу Ви©хали з Борзни. Чи про©хали з десяток верст, чи нi, як назустрiч гонець до Бiлозерця, щоб простовав уже пiд Нiжень. - Вiйсько гетьманське пiшло,- каже,- туди ще зранку, а Сомко-гетьман з Васютою i з iншою с гаршиною тож iз Iчнi рушили. Уся старшина присяiу виконала Сомковi на послушенство в ринковiй церквi iчанськiй да, почувши, що вже бояре пiд Нiженем, просто з церкви на конi да й рушили до Нiженя. - Заворушились нашi! - каже Шрам.- Слава тобi, боже! Ну, не тратьмо ж часу й ми. Повернули коней на Нiженську дорогу; ©дуть спiшно. Ви©жджають на Iчанський шлях, недалеко од Нiженя, як глянуть - i Сомко з Васютою iде. Старшина за ним купою. Повiтавшись, Шрам зараз i пита╨: - А що, пане гетьмане, яково? - Не журись, батьку,- каже Сомко,- усе буде гаразд Уже як ми з паном Золотаренком узялись за руки, то нехай усто©ть проти нас хто хоче. Лубенський, Прилуцький i Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем пiд Нiжень, а Чернiгiвський буде туди сьогоднi на нiч. Чого ж ти iще супишся? - Ти кажеш, пане гетьмане, що з_ Вуяхевичем полки виправив? - питав Шрам. - З мо©м генеральним писарем,- одвiту╨ Сомко. - Да то ю ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука пiд таку годину. Е, батьку! - каже Сомко.- Тобi-бо вже дуже зневiрились люде. - А ти, синку, дуже багато ймеш ©м вiри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне. - _Е,_ годi! Ти мою Вуяхевича не зна╨ш. Нiхто лучче його не вмiв гамовати козакiв: тим я й дав на сей день йому бунчук, а не iншому. Похмурна, похмурна година! - каже сам собi Шрам. - Не така ще, як тобi зда╨ться,- сказав Сомко. Дай, боже! А що ти скажеш про поспiльство, що купиться коло Нiженя, нехай бог кри╨, наче як иуло на поча©ку Хмельнищини? Се все брюховцi! - Нiчого не скажу. Менi бiльш ©х жаль, нiж досадно; бiльш досадно, нiж страшно. Поки в мене в таборi козаки да гармати, я нi про що й гадки не маю. Ти дума╨ш, може, мене дуже засмутили миргородцi да полтавцi з зiнькiвцями? Не засмутили вони мене, а преогорчили. Не те менi шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана. "О, голово ти моя золота! - подумав Шрам.- Коли б то так усi, як ти, держались честi да правди! А то на кого не зглянеш - усяке, мов звiрюка, про свою тiлько шкуру да про свiй берлiг дба╨". У©хали в мiсто. Тiлько що пере©хали Галатовку-урочище, аж ось перегородила ©м дорогу процесiя: несли мертвого. Пита╨ться Шрам. - Кого ховають? Кажуть: - Вiйтенка. - Пiп сьогоднi з Домонтовичем на божий суд ставав? - Того самого. Не послужила фортуна горопасi. Тiлько стялись на шаблях, зараз так i положив його вражий кармазин. - Е, нi-бо! - перебив тут хтось iзбоку.- Перше Домонтовиченко влучив вiйтенка по лiвiй руцi - кров так i задзюркотiла. Мiй батько сам там був, дак розказовав. Шарпонув та й каже: "Годi, буде з тебе!" А вiйтенко: "Нi, або менi, або тобi не жити на свiтi!" - "Дак нехай же,- каже,- господь упоко©ть твою душу",- та й почав налягати ще бiльш на вiйтенка. Поплямував його скрiзь ранами. "Ей,- каже,годi! Пожалуй сам себе!" А той маха та й маха наослiп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як снiп. - Нехай, нехай! - каже ще один, iдучи мимо.- Вiзьме колись i наша! Дивиться Шрам, аж за труною того вiйтенка трохи не ввесь Нiжень пiднявся; i все самi мiщане: жодного в кармазинах. Дивиться Васюта, аж за мiщанами сунуть i козаки нiженськi; i все тiлько товариство: жодного сотника, нi отамана. Iдуть, утупивши очи в землю, i мов не бачать нi гетьмана, нi Васюти з старшиною. Шрам тiлько похитав головою. Нiчою не сказав i Сомко, дивлячись, що козаки, замiсть табора пiд-мiстом, опинились на вiйтенкових хуторах, наче в свого полковника, да ще пiд такий великий час. А старшина тiлько мiж собою зглядувалась. Зрозумiв, мабуть, щось i Васюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьмановi, повернув до свого двору. Старшина Нiженського полку теж роз'©халась по дворах; а з других полкiв по©хали за Сомком до табора. А табор Сомкiв стояв пiд Нiженем, за Бiлякiвськими левадами. До©жджають до табора, аж у таборi ще оддалеки чути гомiн, галас. При©жджають ближче, аж округи табора жодних бекетiв. Козаки змiшались, як у бразi гуща; той туди, той туди йде, а жодного порядку мiж ними нема╨. А тут ще почало темнiти, так Сомкове вiйсько - наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилi ходять, а дальш, у темнотi, так уже тiлько реве да бурха╨. Добравшись до свого намету, Сомко зараз звелiв позвать перед себе Вуяхевича. Кинулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у такiй мiшанинi. Сомко напавсь на пiдручникiв генерального писаря, сердивсь, кричав; далi бачить, що тим серцем мiшанинi таборовiй не запобiгне, розiслав старшину по всьому обозовi козакiв гамовати, а сам сiв на коня i по©хав помiж наметами. Шрам ©хав за ним, похмурний, як нiч, що надходила. Аж ось i генерального писаря уздрiли. Той давно вже ©здив по табору, гамуючи козацтво, тiлько од його гамовання iще гiрш пiдiймавсь гомiн. - Вражi дiти! - кричить.- Пiчкурiг! Навчимо ми вас старшину шановати! Не будете ви в нас копилити губу, як тi© запорожцi, що всi в ©х рiвнi. Порiвня╨мо ми вас так, що й не захочете. Мало чого не бува╨, що запорожцям усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман запанiбрата. Пожалуй! У ©х нема нi вбогих, нi багатих; так на те ж вони запорожцi, козаки над козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Да ми вас, вражих дiтей, батогами! Ось нехай лиш рушать раду - ми вас повернемо в земляну роботу! Дамо ми вам знати козацькую вольность! Так вигукував вiйськовий писар, i байдуже йому, що круг його наче море iгра╨. I, так як от хвилi розходяться перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаються, так тi© козаки спершу розступляться, щоб дати дорогу писарському по©зду, як же про©де, то й зачнуть iззаду вигуковати: - Чи чу╨те, що пан писар глаголе? Ми мужва! Нас батогами! Сипати вали по городах нас приставлять! Дак ми будемо працьовати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? I так ще мало нам зневаги? Вали сипати? Не дiждуть же вони сього! Не дiждуть, не дiждуть! - гукали ще голоснiше тi©, що були дальш од писарського по©зду. А вiйськовий писар, хоть i чув, да не озиравсь. Вiн сво╨ козакам провадив. - Пане писарю,- каже Сомко, перестрiвши його,- що оте╨ в тебе за порядок? Хiба на те я дав тобi бунчука? А той уклонивсь, правда, низенько да й каже: - Та от, пане ясновельможний, яке тут лихо. Недалеко звiдси табор запорозького гетьмана... - Гетьмана! - крикне Сомко, що аж покрив увесь галас.- Хiба в тебе й опрiч мене ╨сть гетьман? Так убирайся ж до його ©здити на свинях! - i вирвав у його з рук бунчук гетьманський. Почувши Сомкiв голос, зараз круг його всi замовкли. - Гетьман, гетьман прибув! - пiшло скрiзь по таборовi; i, скоро рознеслась така чутка, зараз деякi бурли схаменулись, подумали про свою голову. Сомко-бо жартiв не любив. Щирий i незлобивий був лицар, да вже ж як i допечуть йому, то стережись тодi кожен. У таборi в його або в походi знай свою лаву - не так, як у iнших. Тим-то й били сомкiвцi неприягеля всюди, де тiлько стинались. Знали, чого сто©ть Сомко, усi старi©, значнi козаки; а вiйськова чернь про те байдуже: ©й аби воля. От пiд сю-то волю й пiд'©хав Iванець iз сво©ми запорожцями, i пiшло усе, як у казанi кипiти. - А що, пане гетьмане? - каже Шрам.- Може, ще й тепер за свого писаря заступишся? Сомко тiлько махнув рукою i по©хав до свого намету. - Дай лиш, сину, менi свою бунчука,- каже Шрам,- я лiпше од якого небудь недоляшка в тебе попорядкую. Сомко оддав йому мовчки. "Бiдна козацька голово! - подумай сам собi Шрам. - Отак-то завсегда доводиться нам та честь да слава! Збоку дивляться люде, дивуються, що блищить, сiя╨, а в серце нiхто не загляне. Тут день i нiч мiзку╨ш розумом, не знаючи спочинку, а тут пiд боком гадюки сичать i на твою душу чигають". Так собi мiзкуючи, обiйшов вiн з бунчуком увесь табiр i всюди постановив варту, щоб нiхто вночi з табору не вештавсь i до табору нiкого без оклику не звелiв пускати. Да й нi на часиночку не дав собi одпочинку. Де козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сидiли, тихi© речi не про що вже, як про чорну раду, ведучи, вiн до ©х i пристане; i як спом'яне старого Хмельницького, як тодi в козакiв була воля й дума ╨дина, то козацтво наче й протверезиться. А iншiй громадi Христову притчу розкаже, схиляючи бу© душi до кротостi да до любовi; то козаки, так як тi© бджоли од кропила, погудуть та й осядуть. I добре б воно було; може б, Шрам i до кiнця козакiв утихомирив; так от же, як за тим сiятелем по нивi, так i за Шрамом паволоцьким слiдом ходив диявол i всiвав плевели в пшеницю. А той диявол не хто був, як полигач Брюховецького - Вуяхевич. Надувшись, мов той сич, проходив вiн iз сво©ми пiдручниками мимо козацькi купи i, бачся, нiчого злого й не дi╨, тiлько то там, то сям що-небудь блявкне, да так же то козакiв гiрким словом зневажа╨, так ©м те нещасне панство да гетьманство в вiчi тиче, що козаки, прислухаючись, тiлько уси кусають. I як от рибалка, ©здячи човном, кукольван розсипа╨, так той потайний зрадця Вуяхевич розсипав гiркi слова в козацькi© душi. Аж ось наступила темна, глуха нiч; i добре й зле опочило. Чи спав же то Сомко-гетьман, чи нi, а Шрам не змигнув оком i на годину. Нiхто б не розказав, нiхто й не списав би всiх його думок. З тяжкою од клопоту головою ходив вiн од варти до варти, частенько поглядаючи против Романовського Кута. А в Романовського Кутi широкi дуби од огнищ свiтяться; через поле чути глухий гомiн; ячать здалеку людськi© голоси, наче та хвиля на морi перед лихою бурею. XIV Розкажемо ж тепер, що дiялось у дому в Гвинтовки, як отак працьовав наш паволоцький Шрам. Мабуть, тодi вже така година була, що й тут якось не було ладу нi мiж жiнками, нi мiж чоловiками. У жiночiй громадi не йшла в лад ота княгиня, жона Гвинтовчина. Одно, що вона панi великого колiна, а друге, що з дiда, з прадiда вона ляшка й католичка, так уже тут як не пiдходь, а не потоваришиш щиро. А в чоловiкiв вийшло сво╨ безладд╨. Череваневi було якось дивно, що Гвинтовка наче iншим чоловiком зробився. Знав вiн його замолоду добре. Жвавий був козак. Як було пустить Хмельницький по Польщi загони, то вже нiхто дальше його не пробереться; i говорять було козаки: "О, далеко паша Гвинтовка досяга╨!" I чи вже в компанi©, чи що, так Гвинтовка друзяка, да й годi. Тим-то й полюбив його Черевань i сестру в його засватав. От же й тепер вiн, бачся, той же, да нi: усе в його стало якось хистко, i слово його хоть i бойке, да не таке тверде й щире, як правдиво-козацьке слово. Простий був чоловiчина Черевань, а й йому стало розумно, що тут щось да не так. - Як оте╨, Михайле, в вас учинилось,- пита╨ться Гвинтовка в Череваня,- що ти свою Лесю заручив за гетьмана? - А чом же, бгате,- каже Черевань,- чом нам не заручити дочки хоч би й за гетьмана? Хiба ж ми зроду з гетьманами хлiба-солi не ©ли? - Хто ж се говорить? - сказав Гвинтовка.- Дочка мо╨© сестри зумi╨ показати себе на всякому мiстi; тiлько що зробили ви дiло спiшно, да коли б воно не вийшло смiшно! - Проти чого се ти закида╨ш? - пита╨ Черевань. - Против того, що тепер, пiд сю заверюху, того й гляди, що спiткнешся... - Нехай, бгатику,- каже Черевань,- спотикаються нашi вороги, а не пан Сомко! - Ге-ге! - Гвинтовка йому.- Спотикались i луччi од твого Сомка. Виговський, зда╨ться, добре сидiв на гетьманському столi - от же Гадяцькi пункти_ i того зiпхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж iз москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Iван Мартипович лiпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню ма╨. - Iванцевi, бгате,- Черевань Гвинтовцi,- нiчого торговатись: вiн давно вже чортяцi душу запродав, так йому тепер чи турок, чи православний - усе однаково. Ось побачиш, коли вiн од царя не перейде до турка! Не ждав Гвинтопка од свого зятя такого одвiту. Нiчого, однак же, не промовив. Буцiм i не вiн, повiв свого гостя оглядувати господарство. Там токи, повнi збiжжя, там овечi кошари, там млини з ставами, там по лугу ходить табун коней; усього надбав собi Гвинтовка, на всю губу був пан. Дивовавсь, розглядаючи все те, Черевань: який то його шуряк учинивсь дука! А сам собi подумав: "У мене нема нi таких га©в, нi таких широченних лугiв, нi таких вешнякiв; да зате жоден мiщанин ки©вський не подивиться скоса на Хмарище; i поки стоятиме на магiстратi башта з дзигарами, поти нiхто не скаже, що Черевань не по праву зайняв Хмарище. За готовi лядськi дукати купив я його в магiстрата, i всяке зна╨, що за тi дукати збудовано магiстратську башту". ОгледIли, вернулись. Аж ось при©хав iз Нiженя сотник, Гордiй Костомара. - Що ти, - каже, - тут, пане осауле, сидючи дома, робиш? Там у мiстi ко©ться лихо! - Яке ж там у вас лихо? - пита╨ повагом Гвинтовка. - Мiщане,- каже,- гуляють з козаками. - Ну, бгатику,- озвавсь Черевань,- дай, боже, i повiк такого лиха! - Да пiдожди, добродiю,- каже Костомара,- через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Доiмонтовиченко з вiйтенком, да Домонтовиченко вiйтенка й одолiв. - Ну, так i амiнь йому, дурню! - каже Гвинтовка. - Амiнь? Нi, ще сьому дiлу не скоро скажуть амiнь! Ось слухайте лиш. Мiщане повикочували на улицю бочки з пивами, з медом, з горiлкою, роблять вiйтенковi поминки на ввесь хрещений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до патоки, да загуло так, що аж слухати сумно. П'ють да лають усю городову старшину. - Ну так що ж? Нехай собi лають,- каже Гвинтовка. - Отак!.. А се як тобi здасться, що всi значнi люде, що пона©жджали на раду у Нiжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по мiсту да буяють, як тi© буга© в чередi,- хочуть двори ламати да грабовати старшину. - А що ж ваш полковий суддя робить? - спитав Гвинтовка. - А суддя й собi звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого вiзьме. Коли б ще пiд сю заверюху, пiд сю чорну раду, якого лиха не зчинилось. - Що буде, те й буде,- каже понуро Гвинтовка. - I тобi оте╨ байдуже, добродiю? - А що ж би менi робити? - На коня та гамовати козакiв! - Отака! Гамуй йому козакiв, коли полковницький пiрнач у суддi! - Да що по тому пiрначевi! - каже Костомара.- Козаки суддi i ухом не ведуть, а тебе i без пiрнача послухають. По©дьмо, бога ради, по©дьмо! - Послухають, да не тепер,- каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами.- Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пiрнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Нiжень перевернуть. Моя хата скраю, я нiчого не знаю. - Еге-ге! - каже потиху сотник Костомара. - Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли... Пане осауле полковий! Побiйся бога! Менi зда╨ться, що ти щось недобре на нашого пана полковника компону╨ш. - Пане Гордiю, сотнику! - каже, засмiявшись, Гвинтовка.- Побiйся бога. Менi зда╨ться, що ти щось недобре на нас iз зятем компону╨ш. Ось обiд на столi, а ти розвiв не знать яку розмову. Сiдаймо лиш да пiдкрiплiмось, то чи не повеселiша╨мо. Сiв сотник Костомара обiдати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивiдати, що в того Гвинтовки на думцi, так той же не такiвський: зараз i переверне його речi на жарти. Од'iхав назад до Нiженя нi з чим. - Послухай, братику мiй любий! - озвалась тодi Череваниха.- Як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пiшов. - Ось лихо! - каже, обертаючи те╨ в жарт, Гвинтовка.- Чи не пристрiв тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачi очi: гляне на коня, завидуючи, то i коневi не минеться. - Од пристрiту, братику, я дала б собi раду; а од тво©х речей голова в мене завернулась. - Бо не жiноче дiло до них дослухатись! - сказав понуро Гвинтовка. -У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших речей козацьких заобiдом; а зоставшись на самотi, не во гнiв тобi, скажу, що менi чогось страшно зробилось. Ми ж iзмалечку, брате, навченi закону божого... Душа в чоловiка одна, що в козака, що в жiнки: занапастивши ©©, друго© не добудеш... - Що то значить жити пiд самим Ки╨вом! - перебив ©© Гвинтовка.- Зараз i видно чернечу науку. А в нас у Нiженi так жiнок розумнi люде учать: жiноча рiч коло припiчка!_ Да й вийшов iз свiтлицi. Стало вечорiти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказу╨ й сей, що бачив у Романовського Кутi. Череваниха ж iз Лесею вжахнулись i поблiдли на виду, да й Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тiлько всмiха╨ться. Дивиться Череваниха на брата i не йме очам сво©м вiри: що звiдусюди надiходять непотiшнi© вiстi, усяке тривожиться, суму╨, а йому про все байдуже, йому мов у казцi кажуть про тих зрадливих запорожцiв да про тi© чвари. Чом же оте╨,- тепер спитаюсь я,- чом оте╨ Петро i Леся не зiйдуться i поговорять? То було таки хоть i стереглись одне одного, да все-таки й повiтаються й погуторять де про що, як брат iз сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! ╙сть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Радi б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волi голублять ©© в серцi. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного. Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на не©, й собi, мабуть, щось пораховав; смутний сидiв за вечерею, смутний устав i з-за столу. Тiлько княгиня не змiнила сво╨© постави: як та плакуча береза, що клонить i в дощ, i в погоду зеленi вiти додолу, так i вона,- чи хто смi╨ться, чи хто плаче, у не© з серця не сходить туга. На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось iде козак од Гвинтовки. - Казав пан - надiвайте бiлi сорочки та жупани-лудани, бо сьогоднi буде рада; а панi прислала вам по новiй стьожцi до ковнiра. Уже тут i бояре царськi©, i Сомко, i наш полковник з старшиною. Здивовавсь Петро i звелiв зараз собi коня сiдлати. А Черевань мiрковав про стьожку, що княгиня прислала: "Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрiчку в ковнiрi носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надiнемо й польську: однаково вже тепер на Вкра©нi все почалось вести [ся] по-лядськи". Конi були вже посiдланi. Сiли козаки i по©хали спiшно. Василь Нсвольник за сво©м паном. Гвинтовка, обернувшись, тiлько сказав: - Гляди ж, сестро,- ти в мене тепер господиня,- щоб доволi було всячини на вечерю: бо я вернусь iз ради не без гостей. Ви©хали на узлiсс╨, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбiльш чернь мужики. Мужики ж i мiщане валять купами, а козацтво йде лавою пiд мiсто. А пiд мiстом розiп'ято царський намет i московське вiйсько з боярами стало. З правого боку суне з сво╨ю стороною Брюховецький, а з лiвого Сомкове вiйсько виступа╨. Тiлько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледiти. Хiба по корогвах можна було розпiзнати, де запорожцi, а де городовi. У запорожцiв на бiлих корогвах тiлько червонi хрести, а в городових орли i всяке мальованн╨ з золотом. Гомiн чинивсь по полю скрiзь такий, мов пiдступа╨ орда. Одно конем ©де, друге пiхом; той у кармазинах, а тi© в личаках та в семрягах. Поперед себе звелiв Гвинтовка ©хати чотирьом козакам, а то б i не протовпивсь до намету. - Дорогу, дорогу пану осаулу нiженському! - кричать козаки. - Е, се князь наш! - гукне один у личаковому кунтушi.- Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його: - Не дуже,- каже,- гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожцiв. - Що ж ти чув? - Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи промiж людом, чу╨ Петро таку розмову: - Як ти дума╨ш? Чия вiзьме? - А чия ж, як не Iвана Мартиновича! - Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозi доволi гармат i чорного проса; ╨ чим у вiчi заглянути; а вiн-то не такiвський, щоб оддав доброхiть булаву з бунчуком. - Будуть нашi й гармати, як бiг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стiл не посадять. Про©хали ще трохи. - Чи правда бак,- пита╨ один бурлака в другого,- що вчора ховали вiйтенка? А той йому - А як же? Похорони простяглись через увесь Нiжень, од Бiлякiвки до Козирiвки. Зроду нiхто таких похорон не зазна╨. Знов зупинивсь по©зд: зустрiв Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Iванця, як вони зустрiлись у князя Гагiна. Князь iще раннiм ранком зазвав козацьку старшину на пораду, i там-то було послухати, як привiтав Iванець Сомка! - О, Iванець - собака! - каже, знизивши голос, Гвинтовка.- Як у©сться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути радi? По-нашому? - Авжеж! - I Сомко згодивсь? - Згодивсь поневолi. Тiлько бач: Брюховецький, по уговору, пiшо i без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно i при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться. Гвинтовка тiлько засмiявсь. - Нехай,- каже,- б'╨ на здоров'╨! Роз'©хались. Гляне Петро, аж i коваль якийсь тут вешта╨ться з молотом на плечах. - Ти запорозька сторона, Остапе? - пита╨ в його вiвчар з цiпком. - Щоб вони,- каже,- виздихали тобi всi до одного, тi© запорожцi! - Як! За що се? - За що? ╙ за що!.. Гм! Сказано - не вiр жiнцi, як чужому собацi! - Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жiнок липнути? - Еге! Ти ще не зна╨ш сих пройдисвiтiв! Се, коли хочеш знати, самi паливоди! - Йо? - I не йо! Учора зазвали мене до коша, буцiм i добрi. "Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було",- та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господi лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено. - Та то тобi на похмiлл╨ так iздалось, брате. - Iздалось! - аж крикнув коваль.- А це ж як тобi здасться? Питаю в Iвася: "З ким же ви, синку, без мене вечеряли?" А вона, сука, вже й перехоплю╨: "З богом, скажи, Йвасю, з богом!" А дитина, звiсно, мале, лукавства не зна╨, поглянуло на не© та й пита╨: "Хiба ж, мамо, то бог, що в червонiм жупанi?" Про©хали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все труднiш було пробиратись. Коло намету б'ють у бубни, а тут промiж народом ходять окличники да все кричать: "У раду! У раду! У раду!"_ Хоть народ i без окличникiв звiдусюди мов плав пливе. А найбiльш преться того мужицтва. - Ну, вже, брате,- каже iнший,- з порожнiми кишенями до жiнок не вернемось! А другий, смiючись: - Заробимо лучче, нiж на косовицi! Бач, у яких пани кармазинах, якi тиляги пiд золотом та пiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде! - Та й коло крамних комор руки погрi╨мо! Казали запорожцi, що все порiвну мiж миром подiлять. Гляне Петро, аж тут мiж мужиками тиснеться й Тарас Сурмач. - I ти,- каже,- оте╨ супротив Сомка й панотця? А той: - Спасибi вельможному пану Сомковi! Спасибi й тво╨му панотцевi! Ви звикли обирати гетьмана тiлько козацькими голосами, а тепер i наш мiщанський речник чогось на радi сто©ть! - да й потяг далi. Ось у©жджають нашi у саме колесо вiщове. Узяли козаки од ©х конi. Тут уже були самi козаки, так зараз i дали Гвинтовцi дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з Череванем пробравсь. Iншi, зустрiвшись, тисли Гвинтовку за руку. Вiн тiлько, всмiхаючись, кланявсь. Гляне Петро, аж помiж старшиною козацькою тiлько дене-де видно у комiрi червону стрiчку: усе повипускали голубi©. Ошибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано! I Черевань щось помiрковав. Обернувсь до Василя Невольника: - От, бгате Василю, яка тут чудна мода завелась на стьожки! У нас червонi, а тут - дивись - усе блакитнi! А той похитав головою да тiлько: - Ох, боже правий, боже правий! Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, мiж полковники, сотники да осаули, суддi полковi да обознi© з хорунжими. Тут i писарi стояли з каламарями й бiлим папером. Посеред колеса,- а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледвi можна було що почути, якби перекликнутися,- так посеред колеса стояв стiл пiд турецьким килимом. На столi лежала булава Брюховецького з бунчуком i корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубому жупанi перед сво©х запорожцiв. Тут уже вiн був не той, що в Романовському Кутi: позирав гордо, по-гетьманськи, i тiлько всмiхавсь, узявшись у боки. Але ось крiзь царський намет увiйшов i Сомко з сво╨ю старшиною - усi в панцирах i мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжi i бунчуковi вiйськову корогов i бунчук. Два тимпанники стали перед його з срiбними бубнами. "Гордий, пишний i розумом високий гетьман! - подумав Петро.- Да на кого ти опира╨шся, коли б ти тiлько вiдав! Диявол давно вже одлучив од тебе вiрнi© душi!.. По тонкiй кризi ступа╨ш ти на свого ворога... Жаль менi тебе, золота голово, хоть ти й перепинив менi дорогу!" Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик i гомiн такий, мов Чорне море гра╨. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховцi: - Положи й ти булаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю! Сомко звелiв ударити сво©м тимпанникам у срiбнi бубни. Ущухнув трохи галас. Вiн тодi голосом чистим i поважним, мов у золоту трубу, протрубив: - Не положу! Нехай скажуть менi мо© пiдручники (i поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранцiв, я не знаю, звiдки ви втерлись мiж козацьке лицарство! Боже! Як схопиться гвалт! Iншi вже совались iз колеса наперед, щоб зчинити бой; бо сiчовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав ©м князь, да припасли по кийку пiд полою. Може б, без бучi й не обiйшлось, да сивi© дiди, батьки сiчовi©, стоючи перед братчикiв, зупинили. - Стiйте,- кажуть,- дiти, стiйте, ладу ждiте! А з боку Сомкового старий Шрам, стоючи у первiй лавi, поглянув на обидва боки, на сво╨© сторони старшину, да й каже: - Бачте, дiти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи достойнi ж сi бу© вепри днiпровi©, щоб траiстовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п'яниць нiкчемних! Петро хотiв би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотiв заздалегiдь пристати до невеличко© купки вiрних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрiчками. Да вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись. А круг його стоять усе чii окаяннi© зрадцi у блакитних стьожках дд в голубих жупанах i вже, не боючись, голосно розмовляють. - Ну, брате,- каже один,- дождали ми свого пращника; будемо панами на Вкра©нi! Нехай усяке козака зна╨! - Над ким же ми пануватимем,- пита╨ дру©ий,- коли всяка душа буде рiвна? - Хто тобi сказав? - А як же? Он, бач, тепер мiж козацькою старшиною бовванiють, наче гриби в травi, товстопикi© бурi омiстри од мiщан. А он пороззявляли роти на раду i мужицькi виборнi©. - Ге-ге-ге! Не зна╨ш же ти Iвана Мартиновича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. "Один,- каже,- тому час, що батько в плахтi. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволi з ©х буде й греблi гатити. Буде кому пановати на Вкра©нi i без мугирiв. Iвану Мартиновичу аби козацтво пригорнути до свого боку". Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить iз царського намету боярин, князь Гагiн, з думними дяками. У руках царська грамота. Його пiдручники несуть царську корогов козацькому вiйську, кармазин, оксамит, соболi од царя у подарунок старшинi з гетьманом. Усi посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптованi золотом, виложенi жемчугом сап'янцi. Поклонились обом гетьманам i козацтву на всi чотири сторони. Усi втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порiвнялись сивi© патли, пiдняв грамоту високо - два дяки йому руки пiддержували - i почав вичитовати царське iм'я. Як ось, позад брюховцiв, сiльська голота, не чуючи нiчого, що читають, почала гукати: - Iвана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо! А Сомкове козацтво задн╨ собi, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати: - Сомка, Сомка гетьманом! I по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тодi й переднi бачать, що всi байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманiв - усе ближче, все ближче, аж поки дiйшло до само© перво© лави. - Брюховецького! - Сомка! - Не дiжде свиноiзд над нами гетьмановати! - Не дiжде крамар козацтвом орудовати! - Так от же тобi! - Вiзьми ж i ти од мене! I зачепились. Хто шаблею, хто ки╨м, хто ножакою. - Стiйте, стiйте лавою! - крикне Сомко на сво©х.- Даймо шаблями ©м одвiт! Хто ж вийма╨ шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, нiби з ляку, тиснеться назад, кричучи: - Не наша сила, не наша сила! До табору! Втiйкаймо до табору! А запорожцi схопили Iванця за руки да вже й на стiл саджають, i булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись. - Гетьман, гетьман Iван Мартинович! - кричать на все горло. - Дiти! - крикне на сво©х старий Шрам.- Так оте╨ ми потерпимо таку наругу! Спихайте Iванця к нечистiй матерi! I кинулись купою до стола. Сiчуть, рубають низовцiв, саджають на столець Сомка. А запорожцi, як злi© оси, не боячись нiчого, з одними киями да ножаками, лiзуть i б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук i переломили надво╨, одняли й булаву. Оглянеться Сомко, аж при йому тiлько зо жменю старшини. - Ей,- каже,- годi! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самi запорожцi. Iванець, махаючи булавою, кричить: - Бийте, небожата, крамаря! Шапку черв©нцiв пiд добру руку! Тодi Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тiсно, плечем поуз плече, да назад до намету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли ©х конi. Може б, i тут не влизнули, да московське вiйсько, що _прийшло з Гагiним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило ©х од запорожцiв. Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом. - Що се ти, вражий сину, репету╨ш, стоючи мiж нашими? - крикну гь на йою запорожцi. - А що ж,- каже,- бгатцi? Я свою зятя на всякому мiстi оберу iетьманом. - Еге! - закричав отаман.- Се крамарiв тесть! Бийте його, кабанячу тушу! Тут деякi поточились до Череваня, i, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пiзнав ватажка. - Пугу-пугу! - закричав, - пугу. Головешка! Гаврило! Хiба не пiзнав Василя Невольника? Не чiпай сього пана: вiн на мо©х руках! - Еге! Ось де зiйшлись! - каже той, пiзнавши Василя.- Угамуйтесь, братчики,- каже до сво©х,- багацько нам тепер роботи й без його. Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакитною стрiчкою. А Гвинтовка тим часом, сiвши на коня, про©хав сюди-туди, пiднявши вгору срiбний пiрнач (де вiн його взяв, нiхто не зна╨); на пiрначi пов'язана широка блакитна стьожка. - Гей,- каже,- козаки, непорожнi голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! - да й по©хав з ради до табору, держучи високо над головою пiрнач iз блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли. Козацтво ж просте, ре╨строве собi, а старшина, значнi козаки - собi. Хто оддалеки забачить срiбний пiрнач, так i прилуча╨ться до боку нiженського осаула. Поки пере©хав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий по©зд, як i за гетьманом. Сомко ж iз сво╨ю купою на конях прибува╨ у табiр до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Нiженського. Покликне Сомко на сво©х козакiв: - До шику! До лави! Пушкарi, ришгуйге iармати! Пiхота з пищаллю помiж гарматами, а комонник по крилах! По©хали генеральнi© старшини з полковою старшиною по всiх полках, по всiх сотнях шиковати до бою вiйсько. Сомко, увесь палаючи, поблиску╨ помiж лавами сво©м срiбним панциром. Одна в його думка - ударити на Iванцiв табор, розметати, як полову, тi© гайдамацькi купи, силою вирвати бунчук i булаву в харцизяки, коли не стало нi розуму, нi правди на Вкра©нi! Iще ж не пошиковала старшина полкiв, iще не крикнув вiн рушай,_ а вже полк Нiженський з табору й рушив. - Е, Васюта не звик слухати старших! - каже Сомко.- Ну, дармо, нехай б'╨ первий, а ми пiдопремо його. Коли ж прибiга╨ сам Васюта конем: - Бiда, пане гетьмане! Отепер ми посiли! - Що? Як? - Отепер то в нас кобила порох по©ла! Не я вже полковник нiженський, а Гвинтовка! Дивись, як пiрначем над козаками посвiчу╨! За Васютою бiжать деякi й з старшини нiженсько©. Сотник Костомара кричить: - Пропала справа! Без Нiженського полку, як без руки правицi! Iще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, пiдскочивши до вiйська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз i почали вози сво©х старшин жаковати - тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомкiвцi теж заворушились. - Якого,- кажуть,- чорта чекатимеш, поки нас вiзьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? - да, похапавши кожна сотня корогви, i собi рушили на поклон Брюховецькому. Бачить тодi Сомко, що зовсiм лихо, побiг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Iванець там од князя царськi дари прийма╨. Круг Iванця Вуяхевич i iншi значнi сомкiвцi з запорожцями. - Га-га! - крикнув клятий на радощах.- От яка рибка в сак ускочила! А Сомко, нiчого не слухаючи, до князя: - Що се ти, князю, дi╨ш? Хiба на те послав тебе цар на Вкра©ну, щоб ти потакав запорозьким бунтам? А князь сто©ть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим гвалтом помiж вiйськом. У Московщинi вiн зроду тако© хуги не бачив. А Сомко: - Нащо ж ти й вiйсько з Москви на наш хлiб привiв, коли воно сто©ть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така полiтика, щоб меншого на старшого пiдпирати? Давай менi свою во╨водську палицю - я одiб'ю тво©ми стрiльцями голоту од табору! Князь тiлько переступав з ноги на ногу. Як тут гукне Брюховецький: - Властю мо╨ю гетьманською бороню тобi, князю, втручатись у нашi справи! Козаки самi собi суддi: два з третiм, що хотя роблять. А вiзьмiть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника! - Так нема нiде правди? - каже Сомко.- Нi в сво©х, нi в чужих? А Iванець: - ╙сть правда, пане Сомко, i вона тебе покарала за твою гордость! Вiзьмiть його, братчики, та забийте в кайдани. - Пане гетьмане! - каже вiрна старшина, обступивши Сомка.- Лучче нам положити усiм отут голови, нiж оддати тебе ворогу на наругу! Заплакав тодi Сомко, поглянувши на сво╨ товариство. - Братцi мо©,- каже,- милi©! Що вам битись за мою голову, коли погиба╨ Укра©на! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Укра©но! - i кинув об землю свою шаблю. Усi круг його теж покидали сво© шаблi. Щиро заплакали вiрнi козаки. - Боже правосудний! - кажуть.- Нехай же нашi сльози упадуть на голову нашому ворогу! Дуже звеселивсь тодi Брюховецький. Зараз iзвелiв Сомка, Васюту i всю ©х вiрну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу - на Москву листи писати, що ось нiбито Сомко з сво©ми пiдручниками на царя козацтво бунту╨, Гадяцькi© пункти_ ознайму╨ людям, радючи царського величества одступати. А князь Гагiн собi компону╨, як би тих нещасних iще бiльш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Iванця великi подарунки, його неситiй злобi потура╨. Тим часом повiв новою гетьмана з старшиною в соборну нiженську церкву до царсько© присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обiд, у двiр до бурмистра Колодiя. Там мiщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною. XV Одчепившись ото Черевань од запорожцiв, насилу оддихавсь, щоб промовити слово. - Бгате Василю!-каже.-Давай менi боржiй коня! Нехай ©й бiс, сiй радi! От не в добру годину знесло мене з тим божевiльним Шрамом! Пiшов Василь Невольник за кiньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпа╨, куди i йти. Так як скiпка на водi крутиться, попавши на чорторий, так вiн ворочавсь мiж тим ярмарком. А тут iще добре й не зна╨, де поставили коней Гвинтовчинi козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрiзь народ товпиться; пiд боки його штовхають; неборак тiлько сопе! - Де оце в нечистого мiй Василь занапастивсь?.. Бгатику,- каже до Петра,- не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б менi добратись живому та здоровому до Хмарища! Нехай тодi раду╨ собi хто хоче! Як же ото огласили запорожцi Брюховецького гетьманом, то зараз i порiдшало трохи на радi. Перш ото Гвинтовка одвiв сво©х пiдручникiв; потiм i другi сомкiвцi рушили до табору. Тiлько запорожцi iграли круг гетьманського столу, як злi© оси круг свого гнiзда, да простий люд селюки гули по всьому полю, що тi© трутнi. З пiвгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полю чернь загукала: - Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нi багатих! Усi поживемо в достатку! - Що ж, братища? - кажуть iншi. - Рушаймо панським добром дiлитись! Повне мiсто тепер панства. - Е, ще буде час у мiстi погуляти! - одвiтують другi.- А он козацтво Сомкiв табор рабу╨. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинiв повнi вози. - Ну, хто куди любля! Усюди ╨ об вiщо погрiти руки! I от - одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до мiста повалила, а половина чкурнула до Сомкового табору. По полю пооставались тiлько гуляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з ними купами, танцюючи. Чудно було Петровi да й Череваневi дивитись на тi© музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б усiм треба, а не веселитись. Коли ж валить, мов тi© хвилi, люд от табору; а назустрiч йому купа селян од мiста. - Куди ви? - питаються. - А ви куди? - Ми до Сомкового табору. - А ми до мiста. Там, кажуть, ╨ пожива! - ╙, чорта з два! - Як? - Так, що не пускають! Московська сторожа не пуска╨ нашого брата в мiсто. - Шкода ж i до табору! Козаки самi там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику! - Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори? - Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось надбiгають iще новi© купи. - Бiда! - кричать.- Пропала справа! Чи чули, що кажуть запорозькi братчики? - А що ж вони там кажуть? - От що! Посунулись деякi з наших через городи, стали поратись коло панських дворiв, дак братчики ©х киями. "Убирайтесь,- кажуть,- iк нечистiй матерi, мужва невмивана!" - та й виперли за мiсто. Нашi почали були пручатись: "Ми ж тепер усi рiвнi!" - "Ось ми вас,- кажуть,- порiвня╨мо батогами! Ховайтесь, вражi дiти, заздалегiдь по запiчках, поки не здобулись лихо© години!" - Еге! Дак отака нам дяка! - закричали тодi привiдцi (у кожно© купи був свiй ватажок).- Стiйте ж, братцi! Коли ми помогли кому злiзти на гетьманський стiл, дак зумi╨мо i зi столу зопхнути! Куптесь у полки, кричiть "у раду!"_ Визвольмо Сомка та Васю©у з неволi: тi© за нас уступляться! Заворушився люд, заюмонiв, пiднявсь по всьому полю галас. Тiлько нiчого з того не вийшло Iншi, по-мiрковавши, кажуть: - Нi, вже, мабуть, шкода перемiшувати тiсто, вийнявши з печi! Яке посадили, таке i спечеться. Буде з нас i того, що потанцьовали днiв зо два з запорожцями. А другi: - Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усi в одно; полатають нам боки, та з тим i додому вернемось. Втiкаймо лучче заздалегiдь! Тим часом деякi ведуть таку розмову: - Я собi таки пiймав iз воза в таборi сало! Буде жiнцi та дiтям до пилипiвки! - А я пшона мiшок! Коли б хто помiг доперти до хутора. - Ге! Що ваше сало та пшоно! - каже третiй волоцюга.- Я он попав був жупан такий, що пари волiв сто©ть, та гаспедський козак дав келепом по руцi так, що не рад би й шестирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноситись iз рукою! I чарки горiлки не заробиш. От тобi й рада! - Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й нiг не поперебивали, мов кабанам у городi! - кажуть мужики.- Нiде правди дiти, не на добре дiло ми пустились! Лiпше зробили нашi сусiде, що не послухали запорожцiв. Тепер стидно в село й очi появити: довiку будуть дражнити чорною радою! I почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, i веселi юпаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нiчою гаразд веселитись. Як ось почали роз©жджатись iз Нiженя й шляхта, державцi що були пона©жджали пiд час тi╨© ради. Iнший привiз i жiнку, й дочку, така-то була думка, що тепер з'©халось з усi╨© Гетьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. Аж тут не весiлл╨ вийшло. Як почаiла по дворах поратись вiйськова голота з запорожцями, то рад був iнший, що з душею з мiста вихопивсь. Iнший же вихопивсь, а другий там i голову положив, обороняючи свою худобу i сiм'ю; а дочок шляхетських i старшинських козаки собi за жiнок силою iнших похапали. Кому ж пощастило улизнути за царину, тi©, як од собак, мусили од запорозько© голоти одбиватись. Оте╨ iде значний чоловiк у кованому возi да й шаблю держить голу або рушницю при плечi. Слуги iдуть кiнно округ воза. А за ним низовцi, охляп на мiщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стрiляй, хоть рубай, лiзуть наче скаженi. Боронить, боронить пана з сiм'╨ю челядь, да як звалять одного-другого запорожцi з коня, так хто оставсь - урозтiч! А вони, окаяннi©, коней зупиняють, у колесах спицi рубають, вози перевертають, панiв iз кармазину i з са╨ти обдирають. По полю не один вiз з покалiченими кiньми валя╨ться, не одна вдова плаче по мужовi, не один бiдаха, конаючи в кровi, тужить, що не полiг пiд Берестечком. А там скрiзь порозламуванi скринi; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух iз перин, наче снiг, летить по вiтру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. Черевань, дивлячись, аж iздрига╨ться. Довелось би i йому таке лихо, якби не блакитна стрiчка в ковнiрi. Се ж однi так бiдовали, а другi давали таки добру одсiч харцизякам. Iншi догадались викидати iз возiв одежу: знiмали з себе жупани-лудани, блаватаси й ╨дамашки да кидали пiд ноги запорожцям, аби ©х неситу заздрiсть зупинити. А запорожець пiдхопить, ткне пiд себе да знов навздогiн. - Ей, люде добрi! - кричать iншi селянам, що, мов торопленi овечки, блукають по полю.- Рятуйте нас, а то й вам те буде! То люде й оступлять, i оступлять кругом вiз, бо вже взнали, що за хиже╨ птаство тi© братчики. А як которий ув'яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огрiють, що тут i зов'╨ться ледащо. Iншi значнi© люде, старшина й шляхта, поскидавши кармазини, повдягались у семряги i мiж простим людом додому пiхом пробирались. Тодi-то мужики до панiв, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись i до господи його з пiд Нiженя проводжати; а пани почали раховати, як би не зовсiм попустити Укра©ну низовцям на поталу. Дивиться Черевань, аж i Тарас Сурмач ©де возом iз Нiженя. Запорожцi його, у личаковiм кунтушi, не займають. На возi з ним iще пiвдесятка мiщан. Побачивши Сурмач Череваня: - Ге-ге! - крикне.- Отак нашi поживились! - А що там, бгате? - Та що! Пiд'©хали нас братчики так, що тiлько ушима стрепенули! - Що ж вони вам, бгате? - Та що! Зараз у бурмистра Колодiя кубки, коновки срiбнi, ковшi, що позносили з усього мiста мiщане, iз столу порозхватували. Став бурмистер ©х докоряти, злодiяками, розбишаками взивати, дак i самого трохи не вбили: "Не взивай козака злодi╨м! Тепер,- кажуть,- минулось: се мо╨, а се тво╨,- усе_ тепер обще! Сво╨ добро, а не чуже розiбрали братчики по кишенях!" Отакi©! Ще ж це не все. Тут однi в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по мiсту та давай коло крамних комор поратись. Усе з комор по-розволiкали. Кинулись мiщане жалiтись до гетьмана, дак той смi╨ться: "Ви ж хiба,- каже,- вражi сини, не зна╨те, що ми тепер усi як рiднi брати? Усе в нас тепер укупi!.." Так-то пiдiйшли нас оманою сiчовi братчики! Я оце з сво©ми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб i в Ки╨вi в нас не похазяйствовали низовi добродi©. - Бгатцi! - каже Черевань.- У прокляту годину ви©хали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жiнка, то й я сiв би з вами та й убравсь iз сього пекла. - Рятуй же ©х боржiй, добродiю,- каже Сурмач,- бо вже я чув що гетьман просватав твою дочку в дядька Гвинювки за свого писаря! - Чорта з два просвата╨! - гукнув тут, як iз бочки, чийсь товстий голос. Гляне Черевань, аж ©де Кирило Тур, а за ним з десяток - товарисгва верхи. - Черга з два,- каже,- просвата╨! Уже кому що, _а Чсреванiвна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за не© бито киями! - Кирило! - гукнув на нього Шраменко. - Кирило Тур, чи чу╨ш? А той йому, iдучи: - Нi, не чую. Який я Тур? Хiба не бачиш, як тепер усе на свiтi попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кармазини. Увесь свiт перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тiлько Тур зостався Туром? Зови мене або буга╨м абощо, тiлько не Туром. - Да годi, бога ради! - каже Петро.- Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость богу, невже ти знов вернувсь до сво╨© думки? - Себто про Череванiвну закида╨ш? - у одвiт йому Кирило Тур.- А чому ж не вернутись? Сомка твого вже бiс iзлизав - не бiйсь, не викрутиться з запорозьких лап! Дак кому ж бiльш, як не Кирилу Туровi, достанеться Череванiвна? Може, дума╨ш, тобi зоставлю? Найшов дурня! I помчавсь iз сво╨ю ватагою к Гвинтовчиному хутору. Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань собi сто©ть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од'©хав. Як ось - Василь Невольник з кiньми. Упав Петро на коня i полинув за запорожцями; як тут йому назустрiч старий Шрам. - Куди се ти мчишся, синку? - Тату! Знов запорожцi хочуть ухопити Череванiвну! - Покинь тепер усiх Череванiвен, синку! - каже понуро Шрам. - Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема бiльш дiла: закльовала ворона нашого сокола! Нiчого й казати Петровi. По©хав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надво╨ розрiзано! Аж ось гука╨ Черевань: - Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе. Зупинився Шрам. - Де се ти, бгате, був у сю заверюху? - Що про те питати, чого не вернеш? - каже Шрам,- Прощай, нам нiколи. - Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на радi з тобою був, бодай нiхто вже не дiждав так радувати! Що ж iз того вийшло? Тiлько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. Що ж менi ще звелиш чинити? - Шкода вже тепер нашо© працi, брате Михайле! - каже Шрам.- ©дь собi з богом до Хмарища. Скажуть, мабуть, швидко й усi амiнь. - А не будеш же мене бiльш узивати Барабашем? - пита╨ Черевань. - Нi,- каже Шрам.-Барабашiв тепер повна Укра©на. - ╞й-богу, бгате, я кричав "Сомка!" так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми ви©хали з Хмарища! Як то моя Леся почу╨ про сю раду? Пiдождiть же! Куди ж оце ви, бгатцi? - Куди ми iдемо,- одвiту╨ Шрам,- там тобi не бувати. - Та, по правдi сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й пiд Нiженем огрiлись. Ось до якого часу блукаю не обiдавши. А бiдолаха Сомко! Що то вiн тепер? - Ну, ©дь же собi обiдати,- каже Шрам,- нам нiколи. Прощай! - Прощайте й ви, бгатцi! Та за©здiть, упоравшись, у Хмарище: вдаримо, може, ще раз лихом об землю. - Нi, вже! - одвiту╨ Шрам.- Тепер про нас хiба тiлько почу╨ш. Прощай навiки! Да й обнялись обо╨ перш iз Череванем, а потiм i з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже: - Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за гетьманами? З тим i роз'©хались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань iз Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав рукавом сльози. XVI А Брюховецький тим часом бенкетовав у Нiженi. У ту-бо нещасливу годину справдi так лучилось, як мовив Галка - "Де кричать, а де спiвають; де кров iллють, а де горiлку п'ють". Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагiн iз думними дяками - люде поважнi, що не з гайдамаками б ©м бенкетовати; так от же золото того наробило, що безбожний харцизяка став ©м у повазi, а щира душа мусить погибати! За золото не звонтпили ошукати свого царя, що дав ©м у всьому вiру; не звонтпили через того Iванця наготовити кривавих буч сво©м землякам iз нашим безталанним людом. Хто ж бо того не зна╨, скiлько опiсля розлито на Вкра©нi кровi через Iванцеве лукавство да через неситу хтивiсть московських во╨вод? Гуля╨ князь Гагiн iз Брюховецьким, iсповняють червоним вином кубки, бенкетують на людське безголон'╨. Скрiзь, i в свiтлицях у Колодiя, i на подвiр'©, сидить поза столами городова козацька старшина з запорожцями: усе то ти, що нишком поякшались iз ниловцями да, ради свою панства, запродали Сомка Iванцевi. Невiрнi душi! Тепер уже iншому й трунок не лiзе в пельку, iншому так тяжко, як тому Юдi; да вже нема вороття - треба брататься з розбишаками! А тi© окаяннi© сидять за столами в чужих кармазинах, що де на яких i не сходяться, п'ють горiлку, як воду, хваляться такими добрими вчинками, що аж мороз iде поза спиною; крик, галас зчинили несказанний. Диву╨ться князь, поглядаючи на таку компанiю, i пита╨ться в гетьмана: - Чи в вас у Сiчi знаи так бушують на бенкетах? А один бурлака перебив гетьмана да й каже: - В нас, князю, у Сiчi, то i норов, хто "Отче наш" знав. Як, уранцi вставши, вми╨ться, то чарки шука╨. Чи чарка то, чи кiвш буде, не глядить перемiни,Гладко п'ють, як з лука б'ють, до ночно© тiнi. Як же почали розхапувати по кишенях мiщанське добро, то князь i собi звонтпив, щоб його ще гiрш, нiж на радi, не потрутили; да, скончивши обiд, зараз i попрощавсь iз новим гетьманом. Брюховецький провiв його аж за ворота. Провiв князя за ворота, аж тут йому назустрiч дво╨ дiдiв сiчових - ведуть за шияку якогось сiромаху-братчика. Так як-от часом дво╨ вовкiв попадуть пiд селом необачну свиню да, взявши з обох бокiв за ушi, ведуть у пущу на розправу, так тi© дiди вели бiдаху-запорожця через базар, позираючи грiзно з-пiд сиво© щетини. - Де се ви, батьки, блукали, що й не обiдали вкупi? - пита╨ Iванець. - Та от бач! - кажуть.- За цим ледащом i обiд утеряли. - Що ж вiн таке? - Еге, що! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не вороча╨ться. Унадивсь дияволiв син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, дак вiн туди i внадивсь. - Так оце ви його й пiймали на гарячому вчинку? - Зцапали,- кажуть,- пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмом Олекса Сенчило скаче в гречку: "Е, постривай же,- кажемо,гаспедський сину! Ми ж присочимо тебе!" - та вже ото й чигали його, не спускали з очей. Що ж? Тут добрi люде на радi гетьмана обирають, а вiн, ледачий, до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. "Одчини!" Не одчиня╨. "Одчини!" Не одчиня╨. Ми дверi вивалили, аж вiн, поганець, там, як той кнур у берлозi! - Що ж ви оце дума╨те з ним чинити? - А що ж бiльш, як не киями? Та вже сього не так, як Кирила Тура! Сьому вже треба так боки нагрiти, щоб не дiждав бiльш рясту топтати! Кругом запорожцi, як тi© гусаки, повитягували ши©; слухають, що гетьман скаже. А гетьман повiв кругом якось лукаво очима. - Ударити,- каже,- в раду. От i почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. А братчики так, як хорти на поклик вiвчаря, той звiдти, той звiдси, поспiшали на раду. Тяглось туди й городове козацтво. Як же назбиралась ©х купа чимала i зробили судне колесо i всi дiди стали в первiй лавi, похиливши тяжкi© од думок голови, тодi й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору. От i став на свойому гетьманському мiстi, пiд бунчуком i корогвою, i вщухнули всi, слухаючи, що казатимуть старiшi. Як ось, тiлько що кошовий дiд, батько Пугач, виступивши наперед, хотiв кланятись на всi боки до раднього слова, аж Iван Мартинович звелiв ударити у срiбнi Сомковi бубни i прийняв сам таке слово: - Панове полковники, осаули, сотники i вся старшина, i ви, братчики запорозькi©, i ви, козаки городовi©, а найбiльш ви, мо© низовi дiтки! До вас тепер оберну я слово, а вся рада нехай послуха╨ й розсудить. Як заохочував я вас iз собою на Вкра©ну, на волю й на розкошi, так чи вже ж я зло вам мислив? Чи вже я вас думав киями замiсть паляниць годувати? Ох, боже мiй милий! Серця свого вколупав би я та дав сво©м дiткам, а тут ось сивi© голови сiчовi© знай ки© та ки© вимагають. I за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? (А Олекса Сенчило сто©ть посеред колеса ) За те, що трапилось, може, раз на вiку, вскочити в гречку! Який же його бiс утерпить, ходючи посеред спашу? Хiба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Сiчi за се карати, а тут нам через жiнок швидко доведеться перевести всiх братчикiв. Як вам зда╨ться, панове молодцi, чи правду я кажу, чи нi? - Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! - загули кругом запорожцi, як iз бочки. - А вам як зда╨ться, батьки? - пита╨ться в дiдiв. А дiди стоять, понуривши голови, та й не знають, що йому й одвiтовати. Довгенько думали сивi© оселедцi, довгенько один на одного зглядували, киваючи головою, далi виступив знов наперед батько Пугач да й каже: - Бачимо, бачимо, вразький сину,- дармо, що ти гетьман,- до чого ми в тебе дожилися! Убрав ╨си нас у шори, як сам схотiв! Вивезли ми тебе на сво©х старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас дума╨ш Укра©ною орудовати! Недовго ж пооруду╨ш! Я тобi кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! Я тобi кажу, що пропадеш, як собака! - Годi лиш, батьку! - крикне Брюховецький - Чого се розпустив морду, як халяву? Та се не Сiч: тут тобi гетьман не свiй брат! - От яка нам честь за нашу працю! - кажуть дiди.- Тим-то добре казано нам у Сiчi: "Ей, не слухайте, батьки, сього ледащицi: пiдвезе вiн вам москаля!" А ми таки не пойняли вiри, ми вповали, що ось немовбито господь поможе й на Вкра©нi завести запорозькi порядки! - О, ви голови цвiлi©! - каже Брюховецький.- Яких же тут сподiватись порядкiв, коли Запорозька Сiч буде серед жонатого люду? Ви дума╨те, що i всякому про те байдуже, так як вашим старим костям; а ми - так iнше почува╨мось Не москаля я вам пiдвiз, а роблю все по правдi, що жоден братчик на мене не пожалу╨ться. На Сiчi, посеред глухого степу, треба бурлакувати, а в городах, посеред миру - женитись та господарювати. - А хiба ж ти,- озвавсь батько Пугач,- не казав нам, окаянний, як пiдмовляв нас у городи: "Ходiмо, батьки, зо мною, заведемо сво© порядки по всi© Укра©нi?" Хiба ти не казав, що Сiч буде Сiччю, а запорожцi будуть судити й рядити всю Гетьманщину по сво©м звичаям? - Казав,- одвiту╨ Брюховецький,- i як казав, так i зробив. Самi бачите, що запорожцi тепер першi пани на Вкра©нi: понаставляв я ©х сотниками й полковниками, судитимуть i рядитимуть вони по запорозьких чвичаях усю Вкра©ну. Нема вже й тепер нi в мiщанина, нi в мужика се мо╨, а се тво╨. все стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в кишенi. Чого ж вам iще хочеться? Щоб я за дурницю бив киями козака? Нi, сього не буде: я сво©м дiткам не ворог. - За дурницю! - кажуть дiди.- На чiм держиться Сiч i славне Запорожж╨, те повернув ти на смiх! - Нехай собi й держиться, коли йому так до смаку. Ми мiж людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по нутру, той нехай iде на Сiч ©сти сушену рибу з сировцем. - Ми таки й пiдемо, гаспедiв сину! - каже батько Пугач,- Ти нас не випихай колiном. Тiлько добре собi пам'ятай, що брехнею свiт пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братцi, на його гетьманство! Ходiмо до сво©х куренiв! Гей, дiти, хто за нами? Сiчовi батьки думали, що так i висипле козацтво на ©х оклик; аж козаки мовчки мовчать да один за одного туляться. - Хто за нами? - покликне ще раз батько Пугач.- Кому любо з нечестивим пройдисвiтом у грiхах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скаляти золото© слави сво╨©, той гайда з нами за Пороги! Тiлько ж i за другим разом нiхто анi з мiсця. - Так ви, бачу, усi одним миром мазанi! - каже тодi батько Пугач.- Пропадайте ж, ледащицi! Щоб вас так щастя-доля покинула, як ми вас покида╨мо! Пху! Плюю й на той слiд, що топтав iз паливодами! Плюйте й ви, батьки,- каже сво©м товаришам,а на прощанн╨ скажем сьому Iродовi, чого ми йому бажа╨мо: воно ж йому й не минеться. От i почали дiди один за одним виходити з колеса. I зараз первий, обернувшись, плюнув на свiй слiд да й каже: - Щоб же тебе побив несвiтський сором, як ти нашу старiсть осоромив! I другий плюнув да й каже: - Щоб на тебе образи падали! I третiй: - Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав нi вдень нi вночi покою! I четвертий: - Щоб тебе, окаянного, земля не прийняла! I п'ятий: - Щоб ти на страшний суд не встав! I, вийшовши з радного колеса, забрали сво© конi з чурами да й рушили до Низу. А Iванцевi того було й треба. Посмiявшись доволi з сво©ми розбишаками, каже: - Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули ми дурне мужицтво, одбули мiщан, одбули й старих дундукiв. Тепер пийте, гуляйте i веселiтесь. А мене щось на сон знемога╨. Пiду одпочину трохи. Петро Сердюк, проведи, брате, мене до господи. Пiшов Iванець до гетьманського двору в замок, похилившись на козака; ледвi ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузовало. - Пiдтоптавсь,- кажуть,- наш Iван Мартинович. - Iще б не пiдтоптатись, стiлько дiла наробивши! - Та, мабуть, i в головку на радощах лиша╨ закинув. А вiн, клятий, нi од працi не втомився, нi од горiлки не впився. Його лукавий мiзок коверзу╨ собi нову думку: як би того безталанного Сомка до послiда-години допровадити! Плутаючи по дорозi ногами i зажмуривши очi, як кiт, Брюховецький скрiзь зуби почав так против сво╨© думки закидати. - Чи чував ти, братику, щоб миш одкусила коли голову чоловiковi? Засмiявсь козак: - Се, пане ясновельможний, тiлько таку гуторку проложено. - Гм! - каже Брюховецький.- Проложено! А з чогось же то ©© взято... Ох, ноги зовсiм не несуть! Вража старiсть надiходить. Чи випив чоловiк кубок меду, чи не випин, уже й голова й ноги хоч поодтинай. - Се ви, пане гетьмане,- каже Петро Сердюк,- на радах так уходились. - Ох, на радах, на радах! - мимрить Брюховецький.- Послужив я козацтву щирою душею, а як-то менi козацгво послужить! - I, пане ясновельможний! Про що ви турбу╨тесь! - сказав козак Сердюк. - Та ми за вас усi голови положимо! - Голови! - бурчить Iванець.- Було б з мене й одно© голови, якби хто зумiв ©© положити, щоб довiку не встала. Усмiхнувсь Петро Сердюк да й дума╨: "Пiдтоптавсь, пiдтоптавсь пан гетьман!" А вiн iде, тяжко ступаючи, справдi мов п'яний; далi знов пробовкне деяке слово, i все на Сомка наворочу╨, чи не догада╨ться Сердюк; а Сердюковi Петру ще таки невдогад. Як же почали вже зближатись до замкового будинку, то Брюховецький i каже: - Чи бачиш ти, Петре, коло станi, при самiй землi вiконце? Там сидить у мене вельможний Сомко, що гордував колись усiма, i не було йому рiвнi на всьому свiтi. Як тобi зда╨ться се диво? - Диво велике,- каже Петро Сердюк,- нiчого сказати. Служить вам добре фортуна, пане гетьмане. - От же я розкажу тобi щось iще дивнiше. Ось слухай лишень, братику, який менi сон сьогоднi перед свiтом снився. Зда╨ться, йшов я п'яний додому, от до сього будинку, й прийшов, i лiг спати, i виспавсь, i проснувсь ранком - проснувсь, аж менi кажуть, що вночi чудо велике створилось: Сомковi миш голову одкусила! Як тобi зда╨ться, Петре? Проти чого сей сон менi приснився? Коли б ти менi сей сон одгадав, знав би я, як тобi оддячити. Загадавсь козак, далi, помовчавши, й каже: - Що ж, пане гетьмане? Себто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком? Обняв Iванець Петра Сердюка за сi слова. Далi, ввiйшовши до свiтлицi, зняв з руки широзлотий перстень да й каже: - Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що пробереться хоч скрiзь дванадцятеро дверей, куди треба. Вiзьми, надiнь, нiде тебе не зупинять. Що ж ти одступа╨ш, наче од лихого зiлля? - Того одступаю,- каже Сердюк Петро,- що хоч низовець на всяке характерство здатен, да за таке ще зроду в нас нiхто не бравсь! Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем i твiй сон пройде. Оставсь Брюховецький, як остуджений. - Е,- каже,- так, мабуть, правда сьому, що кажуть: зроду-звiку козак не був i не буде катом! - i почав ходити по свiтлицi. Походив, походив. - Чорт зна╨ якi,- каже,- забобони! Буцiм не все один бiс, чи задавити яку погань на радi, чи шпирнути ножем пiд бiк у глибцi! Ще помiркував трохи, ходючи. - Мабуть,- каже,- що не все одно!.. Чом же ось я сам не пiду з ©м розправитись!.. Поки Сомко був Сомком, я ставав на його смiливо, а тепер мене якийсь острах бере... Знов почав походжати мовчки. - Казна-як доля чоловiка вороча╨! - каже собi.- Мабуть, сам лихий менi помага╨... А лучче б нiчого сього не було... Ой батьку Богдане! Не пiзнав би ти тепер свого Iванця!.. Ворог!.. I звiдки нечистий утелющив менi ворога!.. А вже тепер шкода зупинятись... Вивернеться... добре, що поборов... Два коти в одному мiшку не помиряться... Чом же оце нема в мене сили до закiнчення? Була сила свiт на свiй лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь... Що ж, як на Москвi зроблять не по-нашому? Грошi грошима, бояре боярами, а цар - душа праведна... XVII Мiзку╨ собi ледачий Iванець, ходючи по свiтлицi, аж ось увiйшов вартовий: - Якийсь чоловiк ма╨ про негайне дiло ясновельможного сповiстити. Дозволив гетьман позвати перед себе. Увiйшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тiлько очi видно, а сам у широкiй семрязi; на спинi чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грiшна душа його тривожилась. - Хто ©й такий? - Той, кого тобi треба. У Йванця пiшов мороз поза спиною. - Кою ж,- каже,- менi треба? - Тобi треба такого, щоб заворожив на впокiй Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панiв люде та компонують, як би Сомка на волю визволити; та й нiженськi мiщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусiя. - Що ж ти за чоловiк? - Я чоловiк собi мiзерний - швець iз Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде. - Як же ти заворожиш Гетьманщину? - А так. Пiду тiлько та розкажу Сомковi твiй сон; зараз усе i втихомириться. - Дияволе! - скрикнув Брюховецький.- Звiдки ти мiй сон зна╨ш? - Од усатого пацюка знаю. - Буде ж тому пацюковi! - Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, як од свого ворога скорiш одкараскатись, щоб через тебе та й усiм нам не було - сьогоднi пан, а завтра пропав. Довгенько помовчав Брюховецький. - Одкрий,- каже,- голову; я подивлюсь, чи не нечистий справдi до мене присусiджу╨ться. - Нечистому багацько дiла й по монастирях,- одвiту╨ той да й одкинув вiдлогу. Брюховецький аж одшатнувсь: - Кирило Тур! - Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомковi катом,- каже Кирило Тур i накривсь iзнов вiдлогою. - Невже ти оце вiзьмешся за таке дiло? - пита╨ Брюховецький. - А чому ж? - каже.- Хiба в мене руки не людськi? - Ти ж, кажуть, був трохи свiй iз Сомком! - Так, як чорт iз попом. Я вже давно на його чигаю, i в Ки╨вi - сам здоров зна╨ш - трохи не доказав йому дружби. А нашi дундуки подякували менi киями. Отака в свiтi правда! - За що ж ти на його злишся? - Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай i ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобi подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи менi тiлько, як до його добратися. - От як,- каже.- Вiзьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш. - Гарна каблучка,- каже Кирило Тур.- Ще й сагайдак iз стрiлкою на печатi вирiзано. А Брюховецький: - Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покiйний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам ©здив iз сим знаком i в Черкаси до Барабашихи. Покiйний гетьман подарував менi його на пам'ятку. - Еге! - каже Кирило Тур.- Що то з добро© руки подарунок! Так от вiн на добро й здався,- да й вийшов iз свiтлицi. Iванець сам провiв його за дверi, а вiн йому шепче: - Лягай спати, не турбуйсь. Перед свiтом приснивсь тобi сон, перед свiтом i справдиться. Пiшов Кирило Тур, похилившись, у сво©й вiдлозi з горбом. Нiхто б не пiзнав тепер його молодецько© ходи, нi високою стану. Так собi, наче горбатий дiд. Уже надворi стемнiло. Ось добира╨ться вiн до Сом-ково© глибки. Зараз у надвiрнiх дверей сто©ть козак iз ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище. - Геть! - А се що? - каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руцi перстень. Скоро вздрiв сторож гетьманський знак, зараз i одчинив дверi. За тими дверима ще дверi. Iзнов коло дверей козак... Каганчик сто©ть у стiнi на вiконцi. I той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще третi дверi i третiй козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик i ключ од глибки. - Iди,- каже,- до свого товариша Я буду сповiдати в'язня, дак, може, таке почу╨ш, що лучче б тобi на сей час позакладало. А той йому: - Та я й сам рад звiдси заздалегiдь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповiдь. - Ну, коли зна╨ш, то й лучче.- каже запорожець.- Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Вiн пiсля сповiдi засне. - Засне пiсля тво╨© сповiдi всякий! - бурчав, зачиняючи дверi, сторож. Вiн же виходить у однi дверi, а Кирило Тур входить у другi. Увiйшов i зараз запер дверi. Гляне, посвiчуючи по глибцi каганцем, аж у кутку сидить на голому ослонi Сомко. Одним залiзом за поперек його взято i до стiни ланцюгом приковано, а другi кайдани i на ногах замкнутi. У старiй подранiй сiрячинi, без пояса i без сап'янцiв. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в'язення; тiлько вишивано© срiблом да золотом сорочки посовiстились iзнiмати. Вишивала ту сорочку небога Леся; i по ковнiру, i по пазусi, i по ляхiвках широких рукавiв повиписовала голубонька срiблом, золотом i блакитним шовком усякi квiтки й мережки; а Череваниха подаровала ©© безталанному гетьмановi на пам'ятку гостьовання в Хмарищi. Так отся тiлько сорочка зо всього багатства йому осталась; i чудно, i жалiсно було б усякому дивитись, як вона у тiй мiзернiй глибцi iз-пiд старо© сiрячини на гетьмановi сiяла! Постановив Кирило Тур на вiкнi каганчик, а сам наблизивсь до понурого в'язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець iз-за халяви ножаку i показу╨ Сомковi. Той iзвiв до неба очi, охрестивсь: - Що ж? - каже.- Роби, що тобi сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом: - Хiба ж тобi не страшно вмирати? - Може б, менi,- каже Сомко,- й страшно було, якби не було написано: "Не убойтесь от убивающих тiло, душi же не могущих убити..."_ А Тур каже: - Та се ти так мiзку╨ш, поки не почув залiза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки рiзону по грудинi... - Адова утробо! - крикне тодi Сомко.- Невже тобi мало мо╨© кровi? Ти ще хочеш навтiшатись мо©ми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв'як, живучи пiд землею, звик iссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у мо╨ тiло! Не почу╨ш ти, пакосний, як Сомко стогне! - Добре, ╨й-богу, добре! - каже тодi Кирило Тур сво©м голосом, ховаючи нiж на халяву.- ╙й-богу! - каже.- Менi зда╨ться, що я смик, а всi люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не житт╨ я на свiтi коротаю, а весiлл╨ справляю. - Що се! - каже Сомко.- Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на iм'я боже, чи справдi ти Кирило Тур, чи се вже моя голова почина╨ з печалi туманiти? Запорожець зареготав. - Ще й пита╨! А яка б же шельма, опрiч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожi? Тiлько вiн один зачару╨ всякого так, що й сам не тямить, що робить. - Що ж ти менi скажеш? - А от що я тобi скажу. Давай лишень мiнька на одежу та виходь iз сi╨© пакосно© ямки. Тут тiлько б гадинi жити, а не чоловiковi. Уподобав же чорт зна╨ що! Там iебе пiд Буга╨вим Дубом жде такий же дурень, як i я: паволоцький пiп iз попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навiки чорту в зуби, так ©хав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут ко©ть супротив його Шрам, да, пронюхавши, i давай тиснуть паволочан - притьмом хоче зруйновати мiсто; так ©хав Шрам рятувати. А я послав козака навперейми. "Постривай,- кажу,- попе, ще, може, вернемо сокола з клiтки!" А тут i помiж миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на волi, так кутесь та ждiте гасла. Ти, може, не зна╨ш, сидючи тут, що вже розжовав усяк харциляку Iванця. Тепер тiлько гукнеш по Вкра©нi, дак тисяча тисячу попихатиме та до тебе бiгтиме. Пiднiмуться й тi©, що не були на радi, бо иа раду позлазилась до Iванця тiлько сама погань з Укра©ни, а добрi люде не пойняли гольтя-пакам вiри. Тим-то Iванець iз поганцями таке лихо i вко©в! А з Запорожж╨ теж тiлько самi паливоди на Вкра©ну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тiлько озвешся, руку потягне i допомогу дасть. Що ж ти мовчки слуха╨ш, мов я тобi казку кажу? - Того слухаю мовчки,-одвiту╨ Сомко,- що з се© бучi пуття не буде. Багато розлив християнсько© кровi Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив землякiв, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкра©нi кров християнська нi на часину? Оте╨ я ще почну одного супротив другого ставити i за сво╨ право людську кров точити! Бо Iванець з козаками сто©ть тепер мiцно; щоб його збити, треба хiба усю Вкра©ну надполовинити; а навiщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав! - От же нi, коли хочеш знати! - каже Кирило Тур.- Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою! - Вiзьме вона верх i без нас, брате Кирило. Може, се тiлько на науку мировi i пустив господь Укра©ну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, iнше, як тiлько горем да бiдою, довести людей до розуму. - Так оце ти зрiка╨шся свого гетьманського права? - пита╨ Кирило Тур. - А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й други, й приятелi, були й полки, й гармати, да не благословив мене бог властвовати; други мо© i iскреннi© мо© оддалече мене сташа i чуждахуся iмене мовго;_ так чого ж менi тепер супротив сво╨© долi пручатись? - Старий Шрам не так дума╨,- каже Кирило Тур. - Думав i я гордо да несито, поки смерть не заглянула менi в вiчi. - Ну, дармо,- каже запорожець.- Нехай воно буде собi як хотя; тiлько все ж таки у тебе в головi зосталось, думаю, доволi мозку, хоч i заглянула смерть у вiчi. Нiчого тобi ждать обуха в сих рiзницях, коли тобi одчинено настiж дверi. На лиш, надiнь вiдлогу та ще оцей персник про запас вiзьми, то пройдеш скрiзь огонь i воду. - А кайдани? - спитав Сомко. - Що нам кайдани? Я призапас тако© розрив-трави, що тiлько притулю, дак iк нечистому й порозпадаються, ге лиш сюди ноги. - Пiдожди, брате,- каже Сомко,- скажи перше, а ти ж як звiдси вийдеш? - Що тобi до мене? Iди лишень ти, а я найду собi дорогу... - Е, нi, мiй голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого господь показав перстом сво©м! Чужою смертю я волi куповати не хочу. - Смертю! - засмiявшись, каже Кирило Тур.- Казнае-що городить! Мабуть, тут од вологостi в головi юбi завернулось. Може, дума╨ш, я тут довго сидiтиму? Найшов дурня! Ще до схiд сонця опинюсь на волi... - Як же ти вирвешся звiдси? - Як? Так як бог дасть... Менi вже про те знати. Хiба не чував ти про наших характерникiв, що намалю╨ углем на стiнi човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману? А Кирило Тур хiба вже дурнiший од усiх, щоб i собi чого такого не видумав? - Дивно менi,- каже Сомко,- як у тебе доста╨ охоти жартовати, одважившись на смерть! - Ех, пане мiй милий! - одвiту╨ Кирило Тур.- Хiба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти дума╨ш: от тут-то щаст╨! Аж глянеш - усе одна омана! Тим-то й кида╨ш ©© за нiзащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мiнька на одежу. - Нi, мiй голубе сизий, сього не буде! - Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не дождав! Я тiлько й радувавсь, що от же,- кажу,- старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсiм ледащо;а ти в мене й послiдню радiс'iь однiма╨ш! - Невже оце, щоб тiлько оправдати Запорожж╨ перед Шрамом? - пита╨ Сомко. - А то ж якого менi ще бiса? - каже Кирило Тур.- Ти ще подума╨ш, що в мене на умi, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю сво╨ю головою Сомка - вiн тепер бiльш потрiбен... Казна╨-що! Так робить тiлько, хто й того не розшолопа╨, що своя сорочка до тiла ближче. То якби прийшлось положити голову за дiтей абощо, так се було б святе дiло, бо сказано: який батько дiтей не жалу╨? А то пiдстав пiд обух голову за химеру! Нi, мiй добродiю, в нас на Вкра©нi таких божевiльних не дуже густо! А я ж хiба виродок? - Ох, голово ти моя мила! - каже Сомко.- Ти i в темницю принiс менi утiху! Тепер менi легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серцi i не загине вона на Вкра©нi! Попрощаймося ж, поки побачимось на тiм свiтi! Запорожець насупивсь: - Так ти справдi хочеш зостатися у сiй рiзницi? - Я вже сказав,- одвiту╨ Сомко,- що чужою смертю не куплю собi волi; а що раз сказав Сомко, того й повiк не нарушить. - Так? - пита╨ Кирило Т