i вiн не помiтив, що вже кричить. Марта сидiла зiв'яла i винувата. Обняла руками колiна, схилила голову вниз, i лице потопало у не? в скорботних тiнях волосся. Йому нарештi упала в око жiнчина постать i знизила тон. Вiн став спокiйнiшим. Не був навiть певний, чи все те бачив у снi, про що говорив; чув тiльки потребу творити, жадiбно пити з джерела, що сам, як Мойсей, висiк iз скелi. Тихо, з очима, покритими мрiйним туманом, вiн говорив ?й про хiд вечорiв. Ще вершки скель бiлiли на сонцi, а вже тiнi од них малювали на морi фiолетовi сильветки [4], шпичастi, як зубцi башти. Вечiрн? сонце скувало срiбну пiдставку для одиноких скель в морi, легких й прозорих, наче розтоплених в спецi. А коли вечiр накидав врештi на скелi фiолетовий або рожевий плащ, вони - Антiн i та жiнка - подавались на piazz'y [5] дивитись на захiд сонця. Iскiя вже золотилась, як стиглий овоч. Мон-те-Мiкеле одяглася в червонi базальти, а Везувiй наче викинув в море двобарвний прапор: блакитний з рожевим. На золотому небi м'яко сiрiли перловим тоном Неаполь, Пуцолi, Прочiда i островки. Сонце спускалось все нижче. Iскiя чатувала на нього i чорнiла в золотому туманi, немов обличчя муринки пiд жовтим вуалем. Ось протяглася на землю востанн? кривава рука, i зарожевiли дерева цвiтом мигдалiв, а винограднi кущi грiзно пiдняли високi хвилi в зеленому морi. Криваний круг сонця уже черкався об гору. Тодi Iскiя скинула з себе серпанок i чорна, голодна ковтнула сонце, як вона звикла щодня се робити, та вiчна жерунка сонця! I був кiнець. Земля напнула буденну одежу, сади одцвiтали, а Iскiя у споко? травила свою вечерю. Сiро i сумно ставало на островi по заходi сонця: всi фарби линяли, як в акварелi, що ?? пiдмочили. Здавалось, що тихий присмерк вишив злинялим шовком острiв на сталевому морi, що острiв простелився на морi, як старий гобелен. А коли тiнi поволi гусли, спокiйна затока надiвала на шию разок дорогого намиста - неаполiтанських вогнiв, i в тихi ночi тепло свiтились в сiрих мурах католицькi каплички... Вже було пiзно. Заспана куховарка втрет? просунула голову в дверi i плаксиво жалiлась на холодну вечерю. Марта пiднялась, штучно спокiйна, холодна, байдужне кинувши на ходу: - Ходiм вечерять. Лампа в ?дальнi прикручена була. На холодних тарiлках неясно чорнiла печеня. Дiти вже спали. Вони вечеряли мовчки. Механiчно Марта присувала до чоловiка печеню i вибирала кращий шматок. Вiн ?в ?? швидко, хоч неохоче, наче пiдганяв його дощ, що хльоскав батогами в холоднi вiкна. Тихо було i в спальнi, коли облягались. Вiн щось спитав у не?, але так в'яло i непотрiбно, що коли вона навiть не одповiла, вiн не звернув уваги. Марта вдавала, що спить, а вiн гортав книжку, закривши нею лице, хоч видно було, що не чита?. Марта чула в серцi лiд. Отся людина, яку вважала найближчою в свiтi, сьогоднi одiйшла од не? далеко, i кiлька крокiв мiж ?х лiжками в спальнi розтяглися тепер в холоднi, безконечнi простори, ?й хотiлось подивитись на його обличчя, прочитать там нове, але ?й не вдавалось. Палiтурки закривали його лице, i пальцi, рожевi од свiчки, нервово перебирали сторiнки. Прича?вшись, Марта лежала. Вона чекала. Може, вiн гляне на не?, заговорить, розтопить лiд. Але надаремне. Почула згодом, що шелестiння сторiнок затихло, рука розiгнулась i поклала книжку на постiль. Антiн заснув, не погасивши свiтла. Тодi вона встала i, зата?вши дух, пiдiйшла тихо до лiжка. Пiдняла книжку i поклала на столик. Хотiла загасить свiчку, але не гасила. Мало не гола, тiльки в сорочцi, що як на те сповзла з плечей, вона тремтiла, щоб його не збудити, щоб вiн не побачив ??, i гостра цiкавiсть прикувала погляд ?? до сього чужого мужчини. Сон вже наклав на його лице строгi й глибокi тiнi. Може, вiн спить? I що вiн бачить у снi? Що говорить йому душа, вiльна од буденних клопотiв? Хiба вона знала! Почувала себе такою чужою, такою самотньою дуже, наче враз одкололась од свiту цiлого. Одвела очi од чоловiка i окинула зором все сво? тiло, од грудей до пальцiв нiг. "Хiба я стара?" Але зараз подумала гiрко: "Що тiло?" ?й хотiлося плакать. Неприкрита нога Антона вибивалась з-пiд ковдри. Марта обережно старалась ?? закутать. "I тут я дбаю про тiло", - згiрдно осмiхнулась до себе i загасила свiчку. Але думки не давали спокою i в лiжку. Вiчна турбота про тiло! Щодня, роками, вона тiльки й дбала про його тiло: щоб мав що ?сти, щоб мав вигоди, доволi одежi, не застудився. Не жалiла для нього нi часу, нi працi. Се був ?? обов'язок, такий натуральний, що перестав бути навiть важким. Життя досi складалось тихо, спокiйно, в не? не було причини жалiтись. Вони не сварились, люди ?х поважали, у них не було навiть довгiв! Вона була горда, що чоловiк не гра? в карти, i всiм хвалилась. Аж ось сьогоднi вiн сколотив усе, посiяв тривогу, встав перед нею незрозумiлим питанням, яке конче треба було рiшити. Досi Антiн здавався простим i зрозумiлим. Все було в нiм ясне, добре вiдоме, укладалося в рамки, а от... Марта чула жаль до Антона: вiн ?? обдурив. Зата?в скарб, цiнне щось, на що мала i вона право. Роками вони дiлились лиш тiлом, оддавали його один одному для грубих втiх, для радощiв пiклування, дрiбних турбот, нiмуючи духом. Може, в тiм була ?? вина? Може, в тiм було прокляття життя? Слова, якi чула сьогоднi, краса, яку здатна вiдчути тiльки багата душа, будили в Мартi давн? й знайоме. "Ти розумi?ш, що значить молодим бути i чистим? Ти не забула?" Так, вона пам'ята?, хоч, може... хоч, може, мало i не забула. Коли вони брались - i ще в першi часи по шлюбi, у них були iншi слова, але життя ?х потроху стирало i розвiвало до того, що Антiн, котрий якимсь чудом зберiг ?х, здававсь тепер Мартi незрозумiлим i загадковим. Антiн ворушився на лiжку. Марта пiдiймала голову од подушки i прислухалась. Якась гостра цiкавiсть притягала ?? увагу до то? людини, яка, ?й здавалось, навiть диха сьогоднi iнакше, нiж завжди. Нiч заважала бачить Антона, але се викликало тiльки яскравiшу уяву. Мартi здавалось, що вона все iще бачить, як вiн бiга по хатi з помолодiлим зразу обличчям. Вона хотiла, щоб швидше настав уже день, хоч невiдомий, але принадний тим невiдомим. Вранцi Антiн стрiв Марту тiльки на мить, коли виходив з дому. Щось було зачiпливе й гостро-лукаве в ?? сухiм, пiдкресленiм оцi, яким метнула на нього погляд. Але вiв зачiпки не пiдняв. День був насуплений, сiрки. Накрапав дощик. Лiниво, байдужно, без надi? спинитись. Коли в обiдню пору Антiн повертався додому, стрiв несподiвано Марту. Iшла назустрiч, затягнена в синiй новий костюм, що був ?й так до лиця. На перi капелюха тремтiли дрiбнi краплини. Вона була свiжа i легша сьогоднi. - Куди ти? - здивувався Антiн. - Треба було купити дещо в крамницях. Краска залляла ?? обличчя. В руках у не? нiчого не було. Видимо, вона вийшла тiльки для того, щоб його стрiти, бо повернула i пiшла разом. Спочатку мовчали, але потому вона обережно почала звертати його увагу, що од дощу все потекло. Текли тротуари, вулицi i доми, блискучi залiзнi дахи, мокрi конi i люди, текли фiакри, дерева i вiкна в крамницях. Наче дощ хотiв змити всi фарби й рисунки з землi. Не правда ж? Проти них бiгла бiлява панна пiд широким брилем. Ледве встигла проколивати повз них на резинових п'ятах, а вже Мартинi щоки залляв густий рум'янець. Вона обiзвалась наче до себе: - Терпiти не можу бiлявих. Йшли далi, то мовчки, то розмовляли, але Антiн кiлька разiв помiтив, що жiнка перейма його погляд, а потому пильно роздивля?ться на тих, на кого вiн глянув. Обiд був вже готовий. Стiл у столовiй парадно бiлiв, i на ньому, у високiй кришталевiй пiдставцi, червонiли свiжi троянди. Се несподiванка була - ся свiжа скатерть, а особливо квiтки в таку пiзню осiнню пору! Антiн до того не звик. Вiн здивовано глянув на жiнку, вона наче навмисне спустила очi, уникаючи дати одповiдь, i вибiгла в кухню. Настав вечiр. Антiн ждав Марту до себе й не ждав. Його бажання дво?лись. Хотiлось оповiдати i хотiлось в собi зата?ти все пережите, як щось дороге, йому тiльки зрозумiле й щiнне. Але Марта ввiйшла. Весела, нервова трохи, i очi блищали у не?. - Ну, ось i я. Сiла, рiвна, невигiдно на крiслi i подивилась на чоловiка. - Пришила дослухать твiй сон. Вiн вагався неначе, тодi вона знов зачепила: - Ти не сказав менi навiть, як звалась твоя блондинка. - Моя блондинка? - Ха-ха! Твоя блондинка. - Я сам не знаю. Я не питав. - Нi, не повiрю. Ви ж були все вдвох. - Що ж з того? Я не цiкавився йменням. Коли ми стрiчались, нашi очi однаково пили блиск сонця i моря, - i з вас було сього доволi. Ми разом пили красу з зелено? чашi, де стигне сiк винограду, цитрин i помаранчiв. Се нас ?днало... Що ж тобi ще розказати?.. Замовк на хвилину i знову почав: - Звичайно ми сходились вранцi, брали човен i плили в море. Небо було синiше од моря, море було синiше од неба. Менi здавалось, що вони заздрять одне одному. Вдалинi трiпотiли вiтрила човнiв, як крила голубiв в небi. Ми плили здовж сiрих скель, оточених рядом кольорових молюскiв. Море гойдалось. I як тiльки воно одхилялось од скелi, вона окривала червонi ясна. Але зараз м'яким любовним рухом, як поцiлунком, море знов затянуло той свiжий, здоровий рот. Тепер, з моря, ми краще бачили острiв. Сонце обертало звичайний камiнь у мармур i змусило його годувати рослину. Вiн, здавалось, тремтiв весь в напруженнi творчо? сили, i лиш часами, коли блукали по ньому тiнi од хмар, стихала оргiя сонця, блиску i фарб - i се була коротка хвилина спочинку. Звiдси нам зрозумiлими стали вiчнi наскоки моря на острiв. В якому б настро? воно не було, воно вiчно штурхало камiнь, вiчно гризло його. Пiдгортало камiння пiд ноги i покривало водою. Ми пропливали над ними. Як скоренi бестi?, вони лежали на днi тихi, гладенькi, безсилi, i покiрно давали одягти себе рудою вовною водорослiв. Згризений в гальку, камiнь сiрiв берегами, а там, де море встигло стерти його в бiлий пiсок, воно грало над ним блакитним вогнем перемоги. Високi скелi, гордо навислi над морем, пiддались, нарештi: море вигризло в них високi й глибокi гроти. Навiть не гроти, а цiлi храми для культу казки. Ми за?здили туди. Лягали на дно човна i за хвилину опинялись в казковому царствi. Там були дива, яким не вiрилось зразу. Там води горiли шафiром або смарагдом, там була пiна, рожева, наче троянда, склепiння в мiстичному сяйвi, зеленiм, блакитнiм, там вода крила срiблом човен, весла i нашi руки. Переливалась веселка, блищало дорогоцiнне камiння, грали брильянти, а рiзнобарвнi молюски сво?м тiлом цяцькували пiдводнi скелi. Бiля блакитно? гроти море здималось i раз у раз вливало в не? срiбло сво?х хвиль. Наш провiдник бравсь за ланцюг, щоб скерувати човен, ми пiдiймались на хребтi хвилi, i море раптом вплювало човен в тiсний отвiр. Вiв летiв серед бризок i пiни, скрегочучи, б'ючись боками об скелi, i нарештi тихо гойдався, як заспоко?ний лебiдь. Перше, що я помiтив, пiднявшись з човна, - се бiлi зуби мо?? сусiдки, ?х одкривала радiсть блакитi. Може, i в мене так само свiтились зуби. Навiть напевно. Я не годен описати тобi блакитну гроту. Коли б ти могла створити важке склепiння з литого срiбла, розпустить в рiдину дорогий туркус, щоб вiн гойдався, i грав вогнями, i голубу кидав оксидировку на стiни, коли б тобi вдалось зiбрати з неба i моря усю блакить, щоб наситити нею повiтря печери, ти мала б щось слабо подiбне до то? гроти. А як свiтилось тiло у тiй водi! Воно горiло синiм вогнем. Ми гойдались на човнi, наче плавали в небi, зачерпали долонями воду, а висипали з не? дощ самоцвiтiв. Срiбна хвиля безперестанку вплювала в гроту новi човни. А ми дивились, як з них пiдiймалися люди, i радiсть блакитi одкривала ?м зуби... Для одмiни ми ?здили в море ловити рибу. Запускали волосiнь в глибину, i коли риба клювала, волосiнь билась на пальцi, як живчик. Ми ?х витягали на сонце, тих яскравих, розмальованих рибок, бiльше подiбних до екзотичних квiтiв, анiж до риб, трибарвних вiоль, червоних чортiв i кардиналiв, собачих рибок i королiвських; ми збирали з дна моря розкiшнi букети. Повертались засмаленi сонцем, обвiянi вiтром, солонi од морсько? води... Але траплялось, що сусiдка не з'являлася зовсiм... Тодi... Антiн урвав. Встав знову з крiсла i заходив по хатi важким, виразним кроком, наче втоптував в землю зата?нi згадки. - Тодi?.. - пiдняла Марта кинуте слово. ?х очi стрiлись на мент, як кремiнь й кресало, у злiй боротьбi... - То-дi... - помалу, цiдячи слово по словi, одповiв ?й Антiн, - тодi блукав я сам... Глухий, як скрипка, коли порвались у не? струни... нiмий, як людина, що несподiвано втратила голос... Я ?? кликав, ту невiдому... кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без не?. Я дививсь i не бачив. Я ?? кликав, а вона не з'являлась... Мартi здалося, що Антiн навiть зiтхнув. - Звели нас знову мiсячнi ночi. Я сидiв десь на скелi. Мiсяць ще не зiйшов. Хор цвiркунiв м'яко сюрчав в сухiй травi, а один з них, покриваючи все, дзвiнко тягнув свою ноту, наче мiж землею i небом, понад застиглим морем снувалась й дзвенiла безконечна срiбна струна. - Вам сумно? - почув я знайомий голос з-за виступу скелi i тодi тiльки ?? помiтив. - Менi теж сумно. Ми належимо з вами до самотнiх, зда?ться, як i наш острiв. Вона сiла поруч зо мною i протягла руку над морем. - Ви подивiться, вiн все пливе. Вiчно самотнiй в просторах моря, а море хлюпа в його боки. Нема од нього дороги. Хiба мiсяць вночi збуду? золотий мiст, з'?дна? острiв з далеким i невiдомим. Але мiст той такий легенький, такий тремтячий, хисткий, що тiльки мрiя зважитись може ступити на нього i легким, нечутним кроком помандрувати у далечiнь... Я почув ?? голос i перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже водила смичком сво?? уяви по тугих струнах. Голос мiй знов обiзвався у грудях i очi видющими стали. Я бачив, як сходив мiсяць, як море простелило йому пiд ноги золотий килим, а пальми, замахавши сотнями вiял, вiтали - "осанна!". Почув одразу, як тепла хвиля повiтря, зiткана з сяйва, з запаху моря i диких трав, тихо колихалась помiж маслин i била в лице нам ароматним прибо?м. Побачив зморшки Монте-Соляро, якi нiколи його не старять: все те дике камiння, що розсiлось по схилах амфiтеатром, як в древнiм театрi, задивившись на сцену моря, де мiсяць творить свою одвiчну мiстерiю. Антiн задумався. Видимо, вiн силкувавсь щось пригадати, напружував пам'ять i безпомiчно мовчав. - Тут в снi мойому якась перерва, - почав винувато, - якась чорна безодня. Не пам'ятаю, що було. Я наче зник раптом, стертий з землi, i зникли зо мною острiв, море й вона. Все впало у прiрву. Не пригадаю, як я опинився в човнi. Не я, а ми. Ми були вдвох. Мiсяць висiв над морем. Далекi скелi ближчими стали. Фiолетовi зморшки лягли на ?х обличчя, i якась тепла, матерня турбота нахилила скелi над морем. Якась добрiсть з'?днала берег i море, згода i смуток. I поволi, поки рiс мiсяць i блiд, росли скелi i блiдли. Повитягались гострi шпилi, оддiлились окремi камiння, перетворились у бiлий мармур, одяглися в рiзьбу, i встав перед нами острiв iз моря - весь як мiланський собор. А мiсяць вимостив злотом дорогу до нього. Нашi весла тихо плескали в морi. З-пiд них скакали вогнi. Дрiбнi, маленькi, зеленi, як блищаки у петрiвчанi ночi. Ми зумисне направляли човен на тiнi, бо там яснiше горiли вогнi. Здавалось, що весла вигрiбали iз моря скритi в ньому скарби. Вона розщiбнула рукав, закасала аж до плечей i встромила у воду руку, блакитну в мiсячнiм сяйвi! - Дивiться! - гукала i випускала з-пiд пальцiв веселi вогнi, що зараз гасли. - Тепер ми, як боги! - смiялась. - Кричiть: "Хай буде свiт!" - Хай буде свiтi - повторяв я за нею i теж занурював руку. Ми нахилялись над кра?м човна, такi близькi до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць, i дивились, як виринали з та?много глибу i скакали крiзь нашi пальцi зеленi iскри, одна, друга, десята... Потому я виймав руки, з них стiкала вода, а я брався за весла й плив далi, сиплючи ними дощ iскор. Часом ваш човен натикавсь на рибацький. Лiхтар на ньому кидав червоне свiтло на море, на снастi, канати, бiк барки i добре, обсмалене вiтром лице. - Щасливого лову! - кивала вона головою рибалцi. - Щасти i вам, мадонна! - обзивався глибокий голос, i чорний бриль поважним рухом розрiзував свiтло. Ми за?здили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволi було зворухнуть тiльки той чорний сон, як вiн будився цiлим пожаром, снопами iскор i перетворював воду в зоряну нiч. У Гротi святих обняв нас мiстичний, та?мний страх. Ми бачили тiльки удень той морський склеп, де камiння скидалось на сонних людей. Тепер так само тихо дрiмали кам'янi люди. Так само спала жiнка навзнак, покрита рядном, i по колiнах у не?, на покривалi, блукав мiсячний промiнь. Бiлий, в глибокiй дрiмотi, схилився старець, поклав на долонi зажурене чоло. Вгорi, по склепiннях готицького храму, блимало свiтло невидимих лампад i все блукало по стiнах, наче вiтер гойдав лампади. Через зелену, прорiзану мiсяцем воду видно нам було, як дрiмала на днi голiсiнька жiнка з дитям на колiнах, i свiтло повзло у не? по повних стегнах. З чорних та?мних закуткiв гроти безперестанку, самi собою, спливали наверх зеленi зiрки i тихо гасли... Потому ми виплили в море. Далеко в ньому свiтились вогнi рибацьких човнiв. Море гойдало нас злегка, а ми сидiли поплiч, i нашi тремтiння зливались в одно. I коли я поглянув на не?, то близько перед собою побачив ?? уста, такi червонi, що навiть нiч... Марта не дала йому скiнчити. Вона пiднялась, уся збiлiла й сувора. - Ти цiлував ??? В ?? питаннi була жахлива впевненiсть. Дивилась на нього, наче хтiла випить та?мну отруту з його очей, i рука ?? важко лягла на стiл. Антiн теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке i гостре, як наточений нiж, мигтячий бажанням зранить. - Так, цiлував!.. - крикнув вiн жiнцi нестямно. - Цiлував, чу?ш? Я цiлував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову мо?? душi... Хiба не маю права? Хiба вони не вартi? Ти хотiла б, щоб я навiк занiмiв, неначе камiнь, неначе ти... Нi, я ще живий... чу?ш, живий!.. Я цiлував! Чув, що ?? ранить, й жорстока радiсть од того солодко трiпалась в ньому. Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крiсло, а вiн дивився на ?? плечi, що скакали в риданнi, i чув полегкiсть. Потому, раптом опритомнiвши, кинувсь до жiнки. - Що ти? Марточко... Марто? Не треба... Ну, що ж ти... се ж тiльки сон... Але Марта одпихнулась од нього i тупнула злiсно ногою. - Геть! Не смiй торкатись до мене. - Та годi ж бо, Марто... - благав Антiн i намагався одняти руки ?й од лиця... - Зрозумiй же, що се лиш снилось, що нiчого того не було. Але Марта тiльки голоснiше ридала. Вона нiчого не хотiла слухать. - Ти ?? цiлував... Вiн стояв на колiнах, намагаючись заспоко?ти жiнку, одняти од лиця руки. Йому вже було досадно на себе. - Не будь же дитиною, Марто. Зрозумiй врештi, що ти говориш дурницi, що в снах нiхто не винен... Вона заспоко?лась наче, витерла хусткою очi i, одiпхнувши Антоновi руки, пiдвелась з крiсла. - Я розумiю, що то був сон, - сказала зимно. - Але ти здатний зробити те, що тобi снилось... I хотiла вийти з кiмнати. Тодi Антiн загородив ?й дорогу. Нi, вiн не пустить. Коли вже так сталось, вони мусять поговорити одверто. Можливо... Можливо, що в снi вiн був собою, що вiн здатний на такий вчинок, але винна у тому вона... Вона? Ха-ха! Вона. Вона не вмiла шанувати життя, оберiгати його красу. Щодня закидала його тiльки дрiбним, непотрiбним, тiльки грузом життя, аж зробила з нього смiтник. Поезiя жити не може на смiтнику, а без не? життя - злочин. Марта горiла злiстю. А вiн? Хiба вiн не зачинявся од не?, не ховав живу воду душi, як той скупий, що бо?ться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж винна тiльки вона? Нi, спочатку вiн був iнакший, але не можна ж зростити квiтку на безводному грунтi. Вона зiв'яне. Вiн розумi?, без прози трудно прожити. Нехай буде наверху пiна, але пiд нею мусить в келиху грати чисте вино, i той, хто лл? у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино. За вiкнами билась осiння негода, а в хатi, душнiй i димнiй, що одна тiльки жила серед сонного царства дитячих лiжок, йшов бiй невдоволених душ. Вони нагадали один одному найменшу вину, грiхи проти духа святого, докоряли за байдужiсть, свою самотнiсть, здичiння в болотi життя. - Ти обросла буденним, наче корою! - кричав Антiн. - А ти був вдома тiльки столовником!.. ?м було душно. Антiн розщiбнувся. Розтрiпаний весь, вiн носився по хатi, наче хтiв розiпхнути плечима стiни тiсно? кiмнати, i довге волосся гналось за ним у тiй бiганинi. Марта розчервонiлась, упрiла, обтирала хустинкою шию i блищала очима. - Ти... ти, як Цiрцея, хотiла б обернути мене в свиню. - Iди цiлуйся з ким хочеш... менi байдуже! Вони посварились. * * * Тепер мiж ними часто була незгода. Дикi, пристраснi сварки, як злива, розсiкали ?хн? життя, досi таке спокiйне, одноманiтне, "щасливе", як ще недавно думала Марта. Але доволi щоб прошумiла буря, ?? серце, омите сльозами, цвiло й молодiло. Яка вона була щаслива, коли мiж двома сварками, хоч на хвилину, ?й вдавалось знайти спiльну з Антоном мову! Марта ревнувала Антона. Уперто, зата?нно, сильно, до всiх i всього. До стрiчних жiнок, до природи, до вечорiв, коди вiн замикався у сво?й хатi, до його думок i мрiй. ?й хотiлось мати його тiльки для себе, неподiльно, цiлком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вiчно тримала ?? в тривозi, робила трохи чужою для чоловiка. Тепер Антiн не бачив щоранку голих жiнчиних нiг, не чув скучних i проза?чних снiв, не прибирав по всiх хатах спiдниць. Щось молоде, давн?, дiвоче прокинулось в Мартi, якийсь фермент: вiн нищив спокiй, ще недавно такий бажаний. Але у тiм, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте на власнiсть, та?лась нова принада, вiдгук ?? весни. Вона не знала, чи надовго ?й стане сили, чи одшумлять коли бурi, але тепер вже частiше червонiли за ?х столом троянди... Травень 1911, Чернiгiв [1] Ja-ja... Ja-ja... (Нiм.) - Так-так... - Ред. Тут i далi пояснення у посторiнкових виносках, позначенi словом Ред. - редакцiйнi, решта - авторськi [2] Ach! Wunderschon! - (нiм.) - Ах, чудово! - ред. [3] Kolossa-al!.. - (нiм.) - Велично! - ред. [4] Сильветка (книжн.) - силует, контури. [5] Piazza (iтал.) - площа. - Ред. ХАРИТЯ I В печi палав вогонь i червоним язиком лизав челюстi. В маленькiй хатi було поночi, по кутках стояли дiди. На постелi лежала слаба жiнка й стогнала. Се Харитина мати. Шiсть тижнiв поминуло, як помер ?? чоловiк, батько Харитин, i вiдтодi бiдна удова тужить та слабу?, а оце вже другий день, як зовсiм злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всi, хто вмi? жати, подались на ниву збирати на зиму хлiб. I вдовине жито поспiло, та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабiсть спутала руки й ноги, прикувала до постелi... Лежить бiдна мати Харитина та б'?ться з думами... Рипнули дверi. - То ти, Харитю? - почувся млявий голос слабо?. - Я, мамо! З дверей виткнулось спершу вiдро, до половини виповнене водою, далi русява головка дiвчинина, нахилена набiк до вiдра, а далi права рука, пiднята трохи догори. В хату увiйшла Харитя i поставила коло печi вiдро. ?й було вiсiм рокiв. Десь дуже важким видалось Харитi те вiдро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припiчок i важко дихаючи. Лiва рука вiд незвичайно? ваги зомлiла, i Харитя не могла ?? зiгнути. Але се було одну хвилину. В другiй - метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кiзка, стрибнула на лаву, зняла з полицi горщик i поставила його коло вiдра. - Що ти робиш, доню? - поспитала мати. - Вечерю варитиму, мамо. Слаба тiльки зiтхнула. А Харитя й справдi заходилася коло вечерi. Змила в мисчинi жменьку пшона, вкинула щiпку солi та зо двi чи зо три картоплини, налила в горщик води i приставила його до вогню. Любо було глянути на ?? дрiбненькi, запеченi на сонцi рученята, що жваво бiгали вiд одно? роботи до друго?. Великi сивi очi з-пiд довгих чорних вiй дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонiлося, повнi вуста розтулилися,- вся увага ?? була звернена на роботу. Вона забула навiть i за новi червонi кiсники, що двiчi обмотували ?? русяву, аж бiлу, головку. Кiсники тi були ?? радiсть, ?? гордощi. Оце третiй день, як хрещена мати подарувала ?й тi кiсники, а Харитя й досi не натiшиться ними. Мати стиха застогнала. Харитя стрепенулась i пiдбiгла до лiжка. - Чого ви, матiнко? Може, водицi холодно?? Що у вас болить? - ластiвкою припадала вона коло недужо?. - _Ох,_ дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу. _От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?.. Хто тебе догляне, вигоду?? Харитя почула, що ?? маленьке серце заболiло, наче хто здавив його в жменi; сльози затремтiли на ?? довгих вiях. Вона припала матерi до рук i почала ?х цiлувати. - Що ми робитимемо, доню? От довелось менi злягти саме в жнива... Хлiб сто?ть у полi невижатий, осипа?ться... I вже не знаю, як менi, бiднiй, недужiй, запобiгти лиховi... Як не зберемо хлiба - загинемо з голоду зимою!.. _Ох, боже мiй, боже! - Не журiться, мамо! Не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хлiб зiбрати... Правда, мамо?.. Правда?.. II Поки Харитя говорила тi слова, в бiленькiй головцi ?? промайнула думка: як то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торiк ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп i жала! Адже ж вона багато б нажала, якби мати не сварила за скалiчений палець! Але торiк вона була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася сили i руки побiльшали. Харитя глянула на сво? руки. Адже сими рученятами вона принесла з рiчки пiввiдра води, хоч яке воно важке, те вiдро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагоду? маму (коли б ще схотiли ?сти, а то вiдколи слабi - саму воду п'ють), вiзьме серп i пiде в поле. А вже як буде жати! I не розiгнеться! I уявилась Харитi вижата нива, а на ?й стоять полукiпки i блищать проти сонця, як золотi. I сама Харитя сто?ть на полi, дивиться на свою працю i дума?, як би звезти хлiб у стодолу. От що вона зробить: пiде до хрещеного батька, обiйме його рученьками за шию i скаже: "Тату мiй любий та милий! Я вже вам бавитиму маленького Андрiйка, буду йому за няньку, тiльки звезiть наш хлiб та складiть у стодолу!" Вiн добрий, батько хрещений, вiн ?? послуха?, звезе хлiб. А як же зрадi? мати, коли Харитя прийде до не? й скаже: "А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що бог поможе нам зiбрати хлiб? Увесь хлiб у стодолi!" Мати з радощiв вичуня?, пригорне доню до серця, поцiлу?, i знову житимуть вони веселi та щасливi i не згинуть зимою з голоду... В печi щось бухнуло, засичало. То збiгав кулiш. Мерщiй кинулась Харитя до печi, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив'яну миску гарячого кулiшу. Мати ви?ла ложок зо двi та й поклала ложку. Страва здалась ?й несмачною, противною. Харитя ?ла чи не ?ла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сiнешнi дверi i стала навколiшки перед образами молитися богу. Вона складала ручки, хрестилась, зiтхала та здiймала очi догори i дивилась пильно на образ, де був намальований бог-отець. Вона вiрила, що господь любить дiтей i не дасть ?х на поталу. Адже недурно трима? вiн у руцi золоте яблучко з хрестиком: певне, вiн дасть те яблучко добрiй, слухнянiй дитинi. I Харитя сво?м дитячим лепетом прохала у бога здоров'я слабiй матусi, а собi сили вижати ниву. Ся думка не давала ?й спокою, ?й хотiлося швидше дiждатися ранку. "Ляжу зараз спати, щоб завтра ранiше прокинутися",- подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на нiч, лягла на лаву. Але сон не злiплював ?й очей, вiн десь утiк з цi?? хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний мiсяць дивився у вiкно i на коминi намалював також вiкно з ясними шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, i думала свою думу. А надворi так мiсячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сiла на лавi i глянула у вiкно. В iмлистiй далинi, осяянi срiбним промiнням мiсячним, стояли широкi лани золотого жита та пшеницi. Високi чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами край дороги. Син? небо всипане було зорями. Зорi тихо тремтiли... "А що, якби тепер вийти на ниву? Е, нi, страшно, вовк вибiжить з лiсу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшеницi..." I Харитi справдi стало страшно, вона знов поклалася на лавi i одвернулась од вiкна. - Чому ти не спиш, доню? - пита? мати. - Так... я зараз спатиму, мамо! Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бiднi мама! Все болить у них. Коли б той добрий бог послав ?м полегкiсть! Аж ось трохи згодом i слаба мати, i копи на полi, i русалки, i вовк, i ясне вiкно на коминi змiшуються в якiйсь кумеднiй плутанинi. Сон, влетiвши до хати, бере Харитю пiд сво? крило. Срiбний промiнь мiсячний тихо ся? на бiлiй головцi дiвчинки, всмiха?ться до нових червоних кiсникiв, гуля? по смуглявому видочку та по бiлих дрiбненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних уст. Харитя спить солодким сном. III Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась i Харитя. Хутенько зварила кулiш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кiлька ложок. Упоравшись, зняла серп з полицi, поклала в торбинку хлiба та цибулi i зав'язалась рябенькою хусточкою. Далi поцiлувала маму й каже: - Пiду я, мамо, на вулицю до дiвчат, побавлюся трохи. - Iди, доню, та не барись.. Iде Харитя селом, i якось ?й чудно. Нiколи не ходила вона сама так далеко вiд хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечiнь на чудовий кра?вид. I справдi було гарно на нивi, несказанно гарно! Погiдне блакитне небо дихало на землю теплом. Половiли жита й вилискувались на сонцi. Червонiло цiле море колоскiв пшеницi. Долиною повилась рiчечка, наче хто кинув нову синю стрiчку на зелену траву. А за рiчкою, попiд кучерявим зеленим лiсом, вся гора вкрита розкiшними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонцi ячмiнь, широко стелеться килим ясно-зелоного вiвса, далi, наче риза рути, темнi? просо. Межи зеленими килимами бiлi? гречка, наче хто розiслав великi шматки полотна бiлити на сонцi. В долинi, край лiсу, висить синя iмла. I над усiм тим розкинулось погiдне блакитне небо, луна? в повiтрi весела пiсня жайворонкова. Вiють з поля чудовi пахощi од нестиглого зерна i польових квiток. I добре Харитi на нивi, ? страшно. Стала вона й не зна?, чи йти далi, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жiноча, i Харитя згадала i хвору маму, i чого прийшла. Вона подалася стежкою межи жита. Як тiльки Харитя увiйшла межи жита, гарний кра?вид зник. Босi ноженята ступали по втоптанiй стежцi, над головою, межи колосками, як биндочка, синiло небо, а з обох бокiв, як стiни, стояло жито й шелестiло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на днi в морi. В житi синiли волошки та сокирки, бiлiв зiркатий ромен, червонiла квiтка польового маку. Польова повитиця полiзла догори по стеблинi жита i розтулила сво? бiлi делiкатнi квiточки. Харитя мимохiдь зривала дорогою квiточки та йшла все далi. Аж ось i ?х нива. Вона добре зна? свою ниву, ось i рiвчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла в руки серп i почала жати. Тихо навкруги. Тiльки цвiркун цвiркоче в житi, шелестить сухий колос та iнколи запiдпадьомка? перепелиця. Жне Харитя, але якось недобре йде робота. Довге стебло пута?ться, великий серп не слуха?ться в маленькiй руцi, колосся лоскоче спiтнiле личенько... Аж ось щось наче впекло Харитю 'в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальцi кров. Серп випав Харитi з рук, лице скривилося з болю, на очi набiгли сльози, i Харитя от-от заплакала б гiрко, коли б не нагадала про свою бiдну маму. Швиденько обтерла вона кров з пальчика спiдничкою, затерла врiзане мiсце землею i почала жати. Стерня коле босi ноги, аж на плач збира?ться Харитi, пiт великими краплями пада? на землю, а бiдна дiвчинка жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жмiньку, глянула.навкруги - i страх обхопив ??. Адже вона одна на нивi! Ану, який страх вискочить iз жита й задушить ??! Раптом - фуррр!.. Перепелиця пурхнула перед самою Харитею i, трiпочучи короткими крилами, ледве перенесла на кiлька ступнiв сво? тяжке, сите тiло. Серце закалатало Харитi в грудях з переляку; далi наче спинилось, i Харитя скаменiла на мiсцi. Однi?ю рукою стиснула жмiньку жита, другою - серп. Лице пополотнiло. Здоровi сивi очi з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи вiдiйшла. Серце знов застукало в грудях. Харитя наважилась тiкати. Стежкою наближались двi молодицi. Харитя постерегла ?х, знов нагадала недужу, бiдну маму i, схиливши русяву головку, взялась до роботи. Вона мусить вижатi? жито! Вона мусить потiшити свою добру нещасну маму! Молодицi наблизилися до Харитi, впiзнали ?? i глянули одна на одну. - Ти що тут робиш, Харитю? - спитали разом. Харитя здригнулась, пiдвела очi на молодиць i засоромилась. - Жну... мати слабi лежать... нема кому хлiб вижати... з голоду згинемо зимою... В голосi ?? тремтiли сльози. Молодицi знов глянули одна на одну. - Бiдна ж ти, дитино, бiдна!.. Враз Харитя почула, що сльози душать ??. Зразу якось дуже жаль стало ?й слабо? матерi, дуже заболiв той пальчик, що втяла серпом, заболiли ноги, наколенi стернею, згадався переляк недавнiй,- сльози, мов град, посипалися на землю, i Харитя, голосно хлипаючи, заридала. Молодицi кинулися до не?. - Що з тобою, дитино? Не плач, перепiлочко! Мати твоя, дасть бог, одужа?, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же, квiточко! Молодицi взяли на руки бiдну Харитю, цiлували, потiшали. - Ходiмо зараз до матерi, хай вона втiшиться, що ма? таку добру дитину... Молодицi взяли за руки Харитю i подались стежкою назад у село. Харитя йшла i тихо хлипала. IV Незабаром Харитина мати одужала. Молодицi вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звiз хлiб у стодолу, i сироти вже не боялися голодно? смертi. Мати цiлувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала: - Хiба я не казала вам, матiнко, що добрий бог дасть вам здоров'я i поможе зiбрати хлiб? Хiба не на мо? вийшло?.. Липень 1891, с. Лопатинцi INTERMEZZO Присвячую Кононiвським полям Дiйовi особи: Моя утома. Ниви у червнi. Сонце. Три бiлих вiвчарки. Зозуля. Жайворонки. Залiзна рука города. Людське горе. Лишилось тiльки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те ма?, що кожен раз воно вимага? уваги, що не я ?м, а воно мною уже керу?. Фактично ста?ш невiльником сього многоголового звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi - хiба я знаю, де кiнча?ться власне життя, а чуже почина?ться? Я чую, як чуже iснування входить в мо?, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають сво? орбiти, i нiщо не ста? ?м на ?хнiй дорозi. Тодi як на сво?й я скрiзь i завжди стрiчаю людину. Так, ти ста?ш менi на дорозi i уважа?ш, що ма?ш на мене право. Ти скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв - тисячi чорних ротiв - вiчно диха?ш смородом. Ти бичу?ш святу тишу землi скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; тво? очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в тво?й розма?тостi кольорiв й форм, застряга?ш в мо?й зiницi. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнiм... Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кида?ш у мо? серце, як до власного сховку, сво? страждання i сво? болi, розбитi надi? i свою розпач. Свою жорстокiсть i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть мо?м паном, хочеш взяти мене... мо? руки, мiй розум, мою волю i мо? серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в тво?х незлiченних "треба", у безконечних "мусиш". Я утомився. Мене втомили люди. Менi докучило бути за?здом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй. Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть? Сон? Як я чекав ?х часом! А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе - люди i там чигали на мене. Вони сплiтали сво? iснування з мо?м в химерну сiтку, намагались налити мо? вуха та мо? серце тим, чим самi були повнi... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене сво? страждання? Сво? мерзенство? Мо? серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi спокiй... Так було по ночах. А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з усiх городських вулиць. * * * По?зд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягу? в поле свою залiзну руку за мною i не пуска?. Мене дратувала непевнiсть, що тремтiла в менi: чи розтулить рука сво? залiзнi пальцi, чи пустить мене? Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде навколо i в менi тиша? А коли все оте? сталось, так просто i непомiтно, я не почув тишi: ?? глушили чужi голоси, дрiбнi, непотрiбнi слова, як трiски i солома на весняних потоках... ...Одна знайома дама п'ятнадцять лiт слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах;тах... Дивiзiя наша стояла тодi... трах-тарах-тах... Ви куди iдете?.. Прошу бiлети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... Якийсь зелений хаос крутився круг мене i хапав бричку за всi колеса, а неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi, та шукали, за що б зачепитись. I були безпомiчнi. Врештi ми вдома. Бiлi стiни будинку вертають менi притомнiсть. Як тiльки бричка вкотилась на широкий зелений двiр - закувала зозуля. Тодi я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двiр, та?лась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця. * * * Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця. Вони облягають мою кiмнату. Я зачиняю дверi, наче боюся, що свiтло лампи витече все крiзь шпари. От я i сам. Навкруги нi душi. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза сво?ю стiною. Воно менi заважа?. Що там? Я чую твердiсть i форму затоплених на днi чорно? пiтьми меблiв i скрип помосту пiд ?х вагою. Ну що ж, стiйте собi на мiсцi, спочивайте спокiйно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу i сам потону у чорнiй пiтьмi. Може, i я обернусь тодi у бездушний предмет, який нiчого не почува?, в "нiщо". Так добре було б стати "нiчим" - безгласним, непорушним споко?м. Однак там, за мо?ю стiною, щось ?. Я знаю, що коли б отак увiйти в темнi кiмнати i чиркнуть сiрником, як все скочило б раптом на сво? мiсце - стiльцi, канапи, вiкна i навiть карнизи. Хто зна?, може б, око мо? встигло зловити образ людей, блiдих, невиразних, як з гобеленiв, всiх тих, що лишили сво? обличчя в дзеркалах, сво? голоси по шпарах i закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблiв, а тiнi - по стiнах. Хто зна?, що робиться там, де людина не може бачити... Ну от! Якi дурницi. Ти хотiв тишi й безлюддя - i тепер ма?ш. Хита?ш головою! Не вiриш в безлюддя? Хiба я що знаю? Хiба я знаю... Хiба я можу впевненим бути, що не вiдхиляться дверi... отак трошки, з легким скрипiнням, i з невiдомо? темряви, тако? глибоко? та безконечно?, не почнуть виходити люди... всi тi, що складали у мо? серце, як до власного сховку, сво? надi?, гнiв i страждання або криваву жорстокiсть звiра. Всi тi, що я не можу розминутись iз ними, що мене утомили... Що ж дивного в тiм, коли вони ще раз прийдуть... От я ?х вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дiрку вiд солдатсько? кульки, а се ви... сухi препарати; вас завивали у бiлi мiшки, гойдали на мотузках в повiтрi, а потому складали в погано прикритi ями, звiдки вас вигрiбали собаки... Ви дивитесь на мене з докором - i ваша правда. Зна?те, я раз читав, як вас повiшали цiлих дванадцять... Цiлих дванадцять... i позiхнув. А другий раз звiстку про ряд бiлих мiшкiв за?в стиглою сливою. Так взяв, зна?те, в пальцi чудову сочисту сливу... i почув в ротi при?мний солодкий смак... Ви бачите, я навiть не червонiю, лице мо? бiле, як i у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплi гарячо? кровi й для тих живих мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився. А люди йдуть. За одним другий i третiй, i так без кiнця. Вороги й друзi, близькi й стороннi - i всi кричать у мо? вуха криком свого життя або сво?? смертi, i всi лишають на душi мо?й слiди сво?х пiдошов. Затулю вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний! ...Розплющую очi i раптом бачу у вiкнах глибоке небо i вiти берези. Ку? зозуля. Б'? молоточком у кришталевий великий дзвiн - ку-ку! ку-ку! - i сi? тишу по травах. Уявля?ться раптом зелений двiр - вiн вже поглинув мою кiмнату, - я зскакую з лiжка i гукаю в вiкно до зозулi: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!.." Ах, як всього багато: неба, сонця, весело? зеленi. Бiжу на подвiр'я. А там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi бiлi вiвчарки, наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна. Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годi, Оверко... Не чу?, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i бiлi хутрянi ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибоко? пащi i лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять тво? червонi очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть? Я не ворог тобi i тебе не боюсь. Ти можеш, найбiльше, видерти шматок мого тiла або вточити кровi з мо?? литки... Ах, яка се дрiбниця! Яка се дрiбниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумiю, ланцюг... Може, ти бiльше на нього сердитий, анiж на мене... То через нього тво? переднi лапи мусять хапати повiтря, то вiн душить за горло i вганя? назад у нього твою вогняну злiсть. Почекай трошки. Зараз будеш на волi. Що-то тодi ти менi зробиш? Ну, стiй же спокiйно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очi заплющила, голову вбiк, взяла разом ногами - i без пам'ятi мчиться наослiп. Рве пазурами траву, вiдкида? вiд себе, i летять навздогiн за нею збитi на задку кудли. Ну, а я ж - як? Забула? Тепер у кружка... у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина, - тобi воля дорожча, нiж задоволена злiсть. Тим часом менi рекомендують Паву, поважну матрону, i ?? другого сина. Се страшний Трепов. Тодi як Оверко чистий сангвiнiк i на все накида?ться ослiп, наче перед червоними очима вiчно висить у нього рожевий туман, - Трепов солiдний, розважний. Вiн зовсiм солiдно, обдумано наче, перекусить вам горло, i в його сильних ногах, що стануть на вашi груди, буде багато самоповаги. Навiть коли вiн спокiйно лежить i вичiсу? блiх з рожевого живота, пильнують пiдрiзанi вуха, дума широкий лоб i так солiдне звиса? мокрий язик з iкласто? пащi. * * * Мо? днi течуть тепер серед степу, серед долини, налито? зеленим хлiбом. Безконечнi стежки, скритi, iнтимнi, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зеленi хвилi i хлюпають ними аж в кра? неба. Я тепер маю окремий свiт, вiн наче перлова скойка: стулились краями двi половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собi сонце, немов перлину. А я там ходжу i шукаю спокою. Йду. Невiдступно за мною летить хмарка дрiбненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посува?ться разом iз сателiтами. Бачу, як син? небо надво? розтяли чорнi дихаючi крила ворони. I вiд того - синiше небо; чорнiшi крила. На небi сонце - серед нив я. Бiльше нiкого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменiв, шовк колосисто? хвилi. Вiтер набива менi вуха шматками згукiв, покошланим шумом. Такий вiн гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять вiд нього срiбноволотi вiвса. Йду далi - киплять. Тихо пливе блакитними рiчками льон. Так тихо, спокiйно в зелених берегах, що хочеться сiсти на човен й поплисти. А там ячмiнь хилиться й тче... тче з тонких вусiв зелений серпанок. Йду далi. Все тче. Хвилю? серпанок. Стежки змiяться глибоко в житi, ?х око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотiли бути як небо i стали як небо. Тепер пiшла пшениця. Твердий безостий колос б'? по руках, а стебло лiзе пiд ноги. Йду далi - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Бiжить за вiтром, немов табун лисиць, й блищать на сонцi хвилястi хребти. А я все йду, самотнiй на землi, як сонце на небi, i так менi добре, що не паде мiж нами тiнь когось третього. Прибiй колосистого моря йде через мене кудись у безвiсть. Врештi стаю. Мене спиня? бiла пiна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджiл. Просто пiд ноги лягла спiвуча арфа й гуде на всi струни. Стою i слухаю. Повнi вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. I повнi очi сяйва сонця, бо кожна стеблина бере вiд нього й назад верта? вiдбитий вiд себе блиск. Раптом все гасне, вмира?. Здригаюсь. Що таке? Звiдки? Тiнь? Невже хтось третiй? Нi, тiльки хмарка. Одна хвилинка темного горя - i вмить усмiхнулось направо, усмiхнулось налiво - i золоте поле махнуло крилами аж до кра?в синього неба. Наче хотiло злетiти. Тодi тiльки передо мною встала його безмежнiсть, тепла, жива, непереможна мiць. Вiвса, пшеницi, ячменi - все се зiллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забира? в полон. Молода сила тремтить i поривав з кожно? жилки стебла; клекотить в соках надiя й те велике жадання, що його звати - плодючiсть. Я тiльки тепер побачив село - нужденну купку солом'яних стрiх. Воно ледве помiтне. Його обняли й здушили зеленi руки, що простяглися пiд самi хати. Воно заплуталось в нивi, як в павутиннi мушка. Що значить для то? сили отi хатки? Нiчого. Зiллються над ними зеленi хвилi й поглинуть. Що значить для них людина? Нiчого. Он вийшла в поле дрiбна бiленька цятка i потопла у нiм. Вона кричить? Спiва?? I робить рух? Нiма безвладнiсть просторiв все се ковтнула. I знов нiчого. Навiть слiди людини затертi й закритi: поле сховало стежки i дороги. Воно лиш котить та й котить зеленi хвилi i хлюпа? ними аж в кра? неба. Над всiм пану? тiльки ритмiчний, стриманий шум, спокiйний, певний у собi, як живчик вiчностi. Як крила тих вiтрякiв, що чорнiють над полем: байдужно i безупинно роблять в повiтрi круг, немов говорять: так буде вiчно... так буде вiчно... in saecula saeculorum... in saecula saeculorum ...[1] * * * Пiзно я повертався додому. Приходив обвiяний духом полiв, свiжий, як дика квiтка. В складках сво?? одежi приносив запах полiв, мов старозавiтний Iсав. Спокiйний, самотнiй, сiдав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась нiч. Як вона ставила легкi колони, заплiтала сiткою тiней, зсувала й пiдносила вгору непевнi, тремтячi стiни, а коли все се змiцнялось й темнiло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокiйно спати, тво? мiцнi стiни стануть мiж мною i цiлим свiтом. На добранiч вам, ниви. Й тобi, зозуле. Я знаю, завтра з ранiшнiм сонцем влетить до мене в хату тво? жiноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." I зразу дасть менi настрiй привiт твiй, моя найближча приятелько. * * * Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальцi у рот - i дикий степовий свист. Бiжать. Як тро? бiлих ведмедiв. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без штук. Стриба?, наче дурне теля, i скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну i ставить ноги, наче бiлi колони. Його пiдрiзанi вуха стрижуть. Пава ступа? поважно, меланхолiйно хита? задом i одста?. Я йду за ними, i менi видно легке гойдання всiх трьох крислатих хребтiв, м'яких, вовнистих й звiряче сильних. ?м трохи не до вподоби, зда?ться, занадто гаряче сьогоднi сонце, яке робить iз них такi яскравi плями, але я повний приязнi до сонця i йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною - крий боже! Яка невдячнiсть! Я дуже щасливий, що стрiчаюсь з ним тут, на просторi, де нiхто не затулить його обличчя, i кажу до нього: сонце! я тобi вдячний. Ти сi?ш у мою душу золотий засiв - хто зна?, що вийде з того насiння? Може, вогнi? Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твiй теплий зцiлющий напiй, п'ю, як дитина молоко з матернiх грудей, так само теплих i дорогих. Навiть коли ти палиш - охоче вливаю в себе вогняний напiй й п'янiю вiд нього. Я тебе люблю. Бо... слухай: З тьми "невiдомого" з'явився я на свiт, i перший вiддих, i перший рух мiй - в темрявi матернього лона. I досi той морок надi мною пану? - всi ночi, половину мого життя сто?ть вiн мiж мною й тобою. Його слуги - хмари, гори, темницi - закривають тебе вiд мене - i всi тро? ми зна?мо добре, що неминуче настане час, коли я, як сiль у водi, розпущусь в нiм навiки. Ти тiльки гiсть в життi мо?м, сонце, бажаний гiсть, - i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь на хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у фей?рверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з очей кохано?. Коли ж ти гаснеш i тiка?ш вiд мене - творю твою подобу, даю наймення ?й "iдеал" i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить. Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тiло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живо? iстоти. Невже се значить, що менi вже браку? товариства людей?) Ми йдемо серед поля. Три бiлих вiвчарки i я. Тихий шепiт пливе перед нами, дихання молодих колоскiв збира?ться в блакитну пару. Десь збоку вогко пiдпадьомка? перепел, бренькнула в житi срiбна струна цвiркуна. Повiтря тремтить вiд спеки, i в срiбнiм маревi танцюють далекi тополi. Широко, гарно, спокiйно. Собакам душно. Лягли на межi, як три копицi вовни, звiсили з ротiв язики i носять боками з коротким свистом. Я сiв бiля них. Всi тiльки диха?м. Тихо. Час зупинився чи лине? Може, пора? Лiниво всi встали, лiниво ступа?м з ноги на ногу й несемо обережно додому спокiй. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рiлля, повна спокою й надi?. Вiтаю. Спочивай тихо пiд сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу пiд чорний пар... * * * Нiколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камiнь й залiзо - i недоступна. Тут я став близький до не?. Свiжими ранками я перший будив сонну ще воду криницi. Коли порожн? вiдро плескалось денцем об ?? груди, вона ухала гучно спросоння у глибинi й лiниво вливалась у нього. Потому тремтiла, сиза на сонцi. Я пив ??, свiжу, холодну, ще повну снiв, i хлюпав нею собi у лице. Пiсля того було молоко. Бiлий пахучий напiй пiнивсь у склянцi, i, прикладаючи його до уст, я знав, що то влива?ться в мене м'яка, як дитячi кучерi, вика, на якiй тiльки ще вчора цiлими роями сидiли фiолетовi метелики цвiту. Я п'ю екстракт луки. Або той чорний разовий хлiб, який так гарно, по-сiльськи пахне. Вiн менi близький, наче дитина, що зросла на мо?х очах. Он бiжить вiн полями, як дикий вовнистий звiр, i вигина? хребет. А край ниви стоять вiтряки, наче пастки на нього, i готують вже зуби, щоб стерти зерно на бiлу муку. Я все се бачу, i простi, безпосереднi мо? стосунки з землею. Я тут почуваю себе багатим, хоч нiчого не маю. Бо поза всякими програмами й партiями - земля належить до мене. Вона моя. Всю ??, велику, розкiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi. Там я творю ?? наново, вдруге, - i тодi зда?ться менi, що ще бiльше права маю на не?. * * * Коли лежиш в полi лицем до неба i вслуха?шся в многоголосу тишу полiв, то помiча?ш, що в нiй щось ? не земне, а небесне. Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тiльки дрiбнi, просiянi згуки. Ниви шумлять навколо i заважають. Жену вiд себе голоси поля, i тодi на мене, як дощ, спадають небеснi. Тодi пiзнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимi, кидають з неба на поле свою свердлячу пiсню. Дзвiнку, металеву й капризну, так що вухо ловить i не може зловити ?? переливiв. Може, спiва?, може, смi?ться, а може, зайшлось вiд плачу. Чи не краще сiсти тихенько й заплющити очi? Я так i зроблю. Сiдаю. Круг мене темно. Блискають тiльки гострi, колючi згуки, i дрiбно сиплеться регiт на металеву дошку, як шрiт. Хочу спiймати, записати у пам'ятi - i не виходить. От-от, зда?ться... Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так. Трiйю-тiх-тiх... I не подiбно. Як вони оте роблять, цiкавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його промiннях, наче на струнах? Сiють пiсню на дрiбне сито i засiвають нею поля? Розплющую очi. Тепер я певний, що з того посiву зiйшла срiбна сiтка вiвсiв, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмiнь, пливе текуча вода пшеницi. А згори сипле та й сипле... витрушу? душу з дзвiночкiв, струже срiбнi дошки i свердлить крицю, плаче, голосить i сi? регiт на дрiбне сито. Он зiрвався один яскравий згук i впав мiж ниви червоним куколем. Я вже бiльше нiчого не годен слухати. Та пiсня ма? у собi щось отруйне. Будить жадобу. Чим бiльше слуха?ш, тим бiльше хочеться чути. Чим бiльше ловиш, тим труднiше зловити. Тепер я бiгаю в поле й годинами слухаю, як в небi спiвають хори, грають цiлi оркестри. Вночi прокидаюсь, сiдаю на лiжку й напружено слухаю, як щось свердлить мiй мозок, лоскоче серце i тремтить бiля вуха чимсь невловимим. Тью-i, тью-i, тi-i-i... Нi, зовсiм не так. Цiкавий я знати, як вони оте роблять? Врештi таки пiдгледiв. Сiра маленька пташка, як грудка землi, низько висiла над полем. Трiпала крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула вгору невидиму струну вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала. Тодi, скiнчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. ?днала небо з землею в голосну арфу i грала на струнах симфонiю поля. Се було прекрасно. * * * Так протiкали днi мого intermezzо серед безлюддя, тишi i чистоти. I благословен я був мiж золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокiй мо?? душi. З-пiд старо? сторiнки життя визирала нова i чиста - i невже я хотiв би знати. Що там записано буде? Не затремтiв би бiльше перед тiнню людини i не жахнувсь вiд думки, що, може, горе людське десь прича?лось i чигав на мене? Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зеленi ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Тво? журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучiй березi, i змивало мою утому. * * * Ми таки стрiлись на нивi - i мовчки стояли хвилину - я i людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крiзь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стрiх, затертих нивами, дiвчат у хмарi пилу, що вертають з чужо? роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кiстлявими спинами... блiдих жiнок у чорних подертих запасках, що схилились, як тiнi, над коноплями... пранцюватих дiтей всумiш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Вiн був для мене наче паличка дирижера, що виклика? раптом з мертво? тишi цiлу хуртовину згукiв. Я не тiкав; навпаки, ми навiть почали розмову, наче давнi знайомi. Вiн говорив про речi, повнi жаху для мене, так просто й спокiйно, як жайворонок кидав на поле пiсню, а я стояв та слухав, i щось тремтiло в менi. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? I я не тiкаю! Вже натяглися ослабленi струни, вже чуже горе може грати на них! Говори, говори... Що говорити? У сiм зеленiм морi вiн ма? тiльки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила дiти, тому ще легше. На iншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротiв, як вiтрякiв, щось треба кинуть на жорна. "П'ятеро дiток голодних чомусь не забрала гарячка". Говори, говори... Люди хотiли голiруч землю узяти, а тепер мають: хто ?сть сиру, хто копа? ?? в Сибiру... Йому ще нiчого: рiк лупив вошi в тюрмi, а тепер раз на тиждень становий б'? йому морду... "Раз на тиждень б'ють людину в лице". Говори, говори!.. Як тiльки недiля - люди до церкви, а вiн "на явку" до станового. А все-таки менша образа, як вiд сво?х. Бо?шся слово сказати. Був тобi приятель i однодумець, а тепер, може, прода? тебе нишком. Вiдiрвеш слово, як шматок серця, а вiн кине його собакам. "Найближча людина готова продати". Говори, говори!.. Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягненi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина. "Мiж людьми, як мiж вовками". Говори, говори... Людей ?дять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного. Як нам свiтить ще сонце i не погасне? Як можемо жити? Говори, говори. Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий ?? хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грiм. Освiжи небо i землю. Погаси сонце й засвiти друге на небi. Говори, говори... * * * Город знову простяг по мене свою залiзну руку на зеленi ниви. Покiрливо дав я себе забрати, i поки залiзо тряслось та лящало, я ще раз, востанн?, вбирав у себе спокiй рiвнини, синю дрiмоту далеких просторiв. Прощайте, ниви. Котiть собi шум свiй на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь вiн здасться, так як менi. I ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж стро?ла струни мо?? душi. Вони ослабли, пошарпанi грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чу?те? Ось вони бренькнули навiть... Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже гра?... Вересень 1908 р. [1] На вiки вiчнi