ав холодний  вiтер  та
крутив снiгом, а Васильковi згадалась тепла, ясна  батькова  хата.  Весело
горить в хатi каганець. На столi сто?ть  кутя.  Батько  та  двi  сестрички
сидять за столом, мати пода? вечерю. Всi такi  весели,  гомонять,  радiють
святечку. Хлопцi та дiвчата приносять вечерю, поздоровляють  з  празником,
питають про Василька... А може, не радiсть, не щастя гостю? в хатi.  Може,
мати  плачуть,  що  нема  з  ними  Василька;  може,  батько  журяться   та
сумнi-сумнi сидять край столу i не ?дять вечерi. Ох, коли б хоч ви?хати  з
сього мертвого лiсу, побачити дорогу, хату... Василько торкнув коней; конi
знялися з мiсця i нешвидко  побрели  по  глибокому  снiгу...  Але  що  се?
Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в  маленьких  вiкнах
блимнув вогонь. Василько зрадiв i повернув до хати. То був кущ,  обсипаний
снiгом, i здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що  тут  чинити?
Вiн глянув навкруги:  здоровi  дуби  стояли  в  лiсi,  мов  страховища,  i
звiдусюди простягали до нього цупкi чорнi гiлки. Васильковi здалося, що то
мерцi, закутанi бiлим покривалом, простягають  до  його  сво?  руки.  Йому
стало страшно. Враз - щось зiрвало Васильковi  шапку  з  голови,  холодний
снiг посипавсь йому на голову... То гiллячка зачепила шапку та збила ??  в
снiг. Тiльки Василько наважився злiзти з коня по  шапку,  як  десь  далеко
почулось: а-у-у-у! - i луною покотилося в лiсi. А-у-у-у! - вiдгукнулося  з
другого боку i довго не вгавало. Василько похолов з  остра-.  ху.  Волосся
полiзло догори,  серце  перестало  стукати  в  грудях.  Думка  про  вовкiв
промайнула у його в головi. Вiн  в  нестямцi  затяв  коней  i  зник  помiж
деревами.
   Василько ви?хав на узлiсся. За лiсом було поле.  На  полi,  край  лiсу,
стояв хрест. Василько побачив хрест i зрадiв.  "Адже  я  на  дорозi...  Се
дорога до села, де живе мiй дядько... недалеко до села..." Василько ви?хав
на дорогу... Але що се за  вогники  блимають  пiд  лiсом?..  Що  се  чорне
ворушиться на снiгу?.. Враз  конi  жахнулись  i  сiпнули  вбiк.  "Вовки",-
подумав  Василько.  Вiн  щосили  затяв  конi  i   вхопився   за   гриву...
Переляканий, без шапки, запорошений  снiгом,  мчався  Василько  по  дорозi
назустрiч холодному вiтровi. За ним навздогiн бiгли два  вовки,  вигинаючи
сiрi хребти... А хуртовина вила, крутила снiгом та замiтала ?х слiди.

   III

   Вирядивши Василька, Яким легенько зiтхнув; вiн продав ялинку  за  добрi
грошi, а грошей було притьмом треба: треба було i чобiт жiнцi, треба  було
i на Новий рiк дещо купити... Якимовi трохи жаль стало  Василька,  що  так
любив тую ялинку. Та що вдi?ш, коли бiда: нi в вiщо вдягнутися,  нiчого  й
кусати...
   Олена поралась коло печi, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.
   Нiхто не постерiг, що надворi iшов снiг.
   Аж дiвчатка, бавлячися пiд вiкном, радiсно скрикнули:
   - Снiжок! Снiжок! Пустiть  нас,  мамо,  надвiр!  Олена  та  Яким  разом
глянули в вiкно.
   - Ой лишенько! Як той бiдний Василько приб'?ться додому в таку  негоду!
- скрикнула Олена.
   Яким вийшов надвiр. Небо заволоклося снiговими хмарами,  рвачкий  вiтер
забивав дух. Яким стривожився. "Коли б ще яка бiда не лучилась хлопцевi",-
подумав вiн.
   - Ну, що? - спитала Олена, як вiн увiйп?ов до хати.
   - Завiрюха... та, може, ущухне... повинен би Василько над'?хати.
   А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз  заглядала  в  вiкно,  вибiгала
надвiр i все зiтхала та бiдкалася.
   Вже смеркалося, а Василька не було.
   Олена плакала. I нащо було посилати дитину проти  ночi!  Наче  без  тих
трьох карбованцiв i не обiйшлось би? Що з тих грошей, коли через ?х  можна
позбутись найстаршо? дитини? Олена мучилась i уявляла  собi,  як  Василько
збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають  по  шматочку
?? любу дитину... Серце ?? обливалося кров'ю, сльози  заливали  очi.  Яким
мовчав, але тривоживсь не менш од Олени.  Вiн  щохвилини  виходив  надвiр,
вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як ви? хуртовина, надаремне сподiваючись
побачити Василька, почути його голос...
   Люди давно вже вечеряли, а в Якимовiй  хатi  й  забули,  який  сьогоднi
день. Дiвчатка поснули, дожидаючи вечерi; старi сумували, ?жа не  йшла  ?м
на думку. Хлопець сусiдин принiс вечерю. "Просили вас на вечерю  батько  й
мати, i я вас  прошу.  Будьте  здоровi  з  святим  вечором!"-проказав  вiн
дзвiнким голосом, подаючи мисчину в хустцi. "А де ж Василько?" -  поспитав
вiн перегодом. Олена заголосила. Господи! Всi люди радiють, весело, як бог
приказав,  зустрiчають  велике  свято.  Тiльки  ??  побила  лиха   година,
вiдiрвала  вiд  не?  любе  дитя  й  кинула  його  в  хуртовину  на  поталу
вовкам-сiроманцям. Усю нiч сум лiтав по хатi, шарпав за серце бiдних людей
та не давав ?м спати...

   IV

   Вранцi виплило ясне сонечко на погiдне небо оглянути, що зробила нiч  з
землею. Вiтер стих, i чистий свiжий снiг срiблом сяв пiд блакитним наметом
неба. Земля наче вбралась на рiздво у бiлу сорочку.
   Скоро розвиднiлось. Яким пiшов до сусiда прохати коней. Вiн  мав  ?хати
шукати Василька. _Олена намоглася ?хати з ним.
   Весело рипiли сани по снiгу, весело бiгли конi, хоч дорога  була  трохи
забита. Та невесело було на серцi в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на
всi боки, боячись побачити який слiд Василька. Але всюди було рiвно, бiло;
снiг блищав, аж очi болiли глянути на його.  Вони  в'?хали  в  лiс.  Олена
пильно дивилась межи дерева; ?й все здавалося, що вона бачить то сани,  то
свитку Василькову, то кiнськi ноги...
   - Коли б хоч ?хав хто,- обiзвався Яким,- розпитали б, чи не бачив  чого
в лiсi.
   Зустрiли якогось жидка однi?ю конячкою. Яким розповiв йому сво? горе та
почав розпитувать.
   -_ Я бачив зламанi сани, а на них ялинку,- сказав той.- Подайтесь лiсом
управоруч.
   - Ой, нема вже мого Василька, нема мо?? дитини! - заголосила Олена. Той
крик серця болiсною луною розлiгся в Якимовому серцi.
   Ще здалеку заманячили на дорозi  поламанi  сани,  зазеленiла  присипана
снiгом ялинка. Яким пiд'?хав до саней.  Олена  перша  зiскочила  i  почала
припадати до саней та тужити на ввесь  лiс.  Яким  стояв,  сумно  схиливши
голову. "Так,- думав вiн,- Василька з'?ли вовки..." Враз  щось  пiд'?хало.
Яким озирнувсь i не хотiв вiрити сво?м очам. Перед ним стояли його конi, а
на санях сидiв Петро, братiв наймит.
   - Ти звiдки взявся тут? - скрикнув Яким.
   - Та хазя?н послали мене по вашi сани. Ще й казали i сю ялинку вiдвезти
до пана... Василько обламався учора, збивсь з дороги i ледве  добився  до
нас уночi.
   - То Василько живий?! - скрикнули разом Яким i Олена.
   - Та вже ж живий... Оце недавно по?хали вдвох з нашим Омельком додому.
   - Чи ти не брешеш?!
   - Хiба ж я пес - брехати! - обiзвався Петро.
   - Слава тобi, господи! - зрадiли бiдолашнi.- Слава  тобi,  господи,  що
вiн живий!
   Петро взяв ялинку на сво? сани, а поламанi сани примостили на Якимових.
Яким вйокав, на конi, поспiшаючи додому.
   Василько вже був дома. Яким  та  Олена  плакали  з  радощiв,  обiймаючи
Василька.
   - Ми вже думали, що не побачимо тебе,- казали вони.
   А Василько весело щебетав, оповiдаючи сво? пригоди в лiсi.

   Листопад 1891, с. Лопат_



   В ДОРОЗI

   Дe б Кирило не був, що б не робив, скрiзь оточала його атмосфера, густа
й сво?рiдна, що заслоняла багато предметiв, наче  ?х  зовсiм  не  було  на
свiтi. Атмосфера гаряча, тривожна, вся - небезпека i боротьба, вiчний упад
i пiдойма, розквiт надi? й розпука, почуття сили й знесилля  i  безконечно
довга дорога, на якiй стiльки  вже  полягло...  Дорога,  якiй,  здавалось,
кiнця не видко. Цiлий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад  кровi
i танець смертi, гарячий ворожий вiддих, що припада? до слiду, й те  вiчне
"мусиш",  що  гнало  зв'язувать  там,  де  розiрвали,  розжеврiти  те,  що
пригасало. Ту атмосферу носив  Кирило  з  собою,  як  квiтка  запах.  Вона
одiпхала од нього родину,  у  нiй  розплились  колишнi  звички  й  потреби
молодого життя, розвiялось  навiть  прiзвище  власне.  "Кирило",  "товариш
Кирило" - хiба вiн звався коли iнакше?
   Краса природи,  принаднiсть  жiнки,  чари  музики  i  слова  -  все  се
котилось, як хвилi в далекому морi, чужi й невидимi.  Природа  -  се  були
день або нiч, зима чи лiто - час зручний або незручний задля роботи; жiнка
- товариш чи ворог, пiсня - лиш те, що кличе до боротьби. I  двадцять  три
роки, подво?нi в тiнях  на  худому  обличчi,  у  зморшцi  на  чолi,  немов
зреклись сво?х прав, зсушили молодiсть...
   Високий, стрункий,  бiлявий;  блакитнi  очi,  притомленi  трохи;  темна
сорочка, широкий пояс - такий при?хав вiн в город.
   Учинив "явку", сказав пароль. Добре! Тiльки треба зачекати листа.
   А тим часом Кирила повели аж на край мiста, де в  певному  захистi  мiг
перебути.
   Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сiло сонце, i  на  золотi
неба, як на тлi вiзантiйського образу, зачорнiли сiльвети тополь та дахiв.
Товариш говорив щось нервово, наче хотiв впевнити не тiльки Кирила, але  й
себе, що справа цiкава, а тим часом в його облiзлiй фiгурi i  в  порудiлiм
пальтi чулось щось винувате i безнадiйне.
   На квартирi  ?х  стрiла  хазяйка  i  показала  кiмнату.  Ну,  тепер  на
добранiч. Як тiльки  надiйде  лист,  зараз  можна  почати  роботу.  Кирило
лишився сам i байдужно дивився, як нiч обгортала садок -  чорна,  густа  i
тепла. Сiв на порозi i закурив. Було так тихо, спокiйно.  Червоний  вогник
цвiв серед ночi, як квiтка щастя, в пiтьмi думалось ясно,  як  нiколи  при
свiтлi. Вiн думав про те, задля чого при?хав, що  ма?  зробити,  i  чорний
павук-турбота почав уже ткать сво? сiтi.
   Несподiвано,  раптом  у  чорну  тишу  щось  впало.   Живе,   веселе   i
безтурботне. Заскакало по листi, збудило повiтря, штовхнуло землю i  вогко
дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило  землю  i  щезло.  А  тодi
виплив на небо мiсяць. Кирило вийшов у сад i  якось  разом  убрав  у  себе
важкi дерева, повнi, як губка, водою, срiблястий регiт  мокрих  листочкiв,
шептання крапель помiж галузок, обiйми тiней  з  зеленим  свiтлом  i  син?
глибоке небо, просте, спокiйне. Природа зiтхнула повними грудьми,  зiтхнув
i Кирило.
   Невже вiн сього нiколи не бачив?
   Було якось чудно i по-новому при?мно, що лоскотали чоло холоднi краплi,
що спливало на нього зелене свiтло, що в серцi стало так само спокiйно, як
i на небi...
   Довго не мiг заснути.
   На другий день прокинувсь пiзно - i перша думка була про лист. Побiг до
хазяйки i одчинив дверi.
   - Добридень! Нiхто не приносив до мене листа?
   - Ай!
   Високе, чисто жiноче  i  рiзко-дзвiнке,  воно  в  блискавку  злилось  з
рожевим тiлом та з лопотом нiг. Ляснули дверi i - стало пусто.
   Знадвору в сiни вступала хазяйка. Нi, лист не приходна.
   Се було дивно, що ту одповiдь прийняв так байдужно.
   Взяв шапку.
   День був блискучий, лiтнiй. У праву  руку  ?живсь  дахами  та  коминами
фабрик задимлений город, налiво стелились зеленi луки i вигинались фестони
лiсу. Направо? Чи влiво? Вагався хвилину - i подався на луку.
   Наче нiчого не одмiнилось за сей короткий час,  а  чогось  очi  не  так
дивились i думки були не тi. Щось наче згубив i не хоче пiдняти" щось наче
змив з нього вчорашнiй дощик - через те, може,  було  так  легко.  При?мно
було ступати по твердiй  стежцi,  вiдчувати  роботу  тугих  мускулiв  нiг.
Раз-два!.. Пiдставляти лице пiд сонце i вiтер i йти кудись без  цiлi,  без
думки про обов'язки, людей, роботу. Йти серед поля, купати тiло в  золотих
хвилях, а очi в блакитi. Як дикий звiр. В тiм було  нове  щось  i  ганебно
солодке. Надвечiр тiльки повернув втомлений, чорний од сонця, як циган,  з
руками, повними квiтiв.
   Вечерю подала хазяйська дочка. Се  було  те  "ай!",  сполохане  вранцi,
молоденьке, бiляве, з нiжною лiнi?ю тiла, курносе i синьооке.
   Кирило простягнув руку.
   - Я налякав вас уранцi?
   Воно пирснуло смiхом й надуло рожевi губки, повнi i вогкi.
   I знов Кирило почув у собi чудне щось:  його  надила  лiнiя  губ  i  ?х
рожева вогкiсть.
   Ну,  звiсно,  вона  налякалась;  прибирала,  була   неодягнена   i   не
сподiвалась, що хтось одчинить дверi. Вiн  просить  вибачити,  бо  не  мiг
знати, що в сьому домi ? така... "Яка така?" - "Ну,  така,  така...  панна
Олена..." - "Олена?" - "Хiба не вгадав, що ?? звати Олена?"  -  "Ха-ха!  А
може, i не Олена?" - "Ну, то Наталя". - "Якраз! Ха-ха!" - "Ще  не  вгадав?
Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Оксана, Марiя..." - "Нi  й  нi,  нiколи
вiн не вгада?, а от вона зна?, що вiн Петро".  -  "Ба  нi,  не  так..."  -
"Петро, Петро, Петро..."
   З друго? хати гукала хазяйка:
   - Усте, де ти там щезла!
   Ага, ось воно й вилiзло шило з мiшка. Для першо? стрiчi з панною  Устею
вiн ?й дару? отсi квiтки. "Отсей бур'ян?"  Ну,  коли  се  бур'ян,  то  вiн
забира? назад.
   Але Устя уже вхопила квiти й побiгла з кiмнати.
   Й на другий день листа не було. Кирило обуривсь. Свинство, мерзота! Вiн
марну? дорогий час, а вони там сидять собi згорнувши руки. I  се  партiйна
робота! Чорт зна? що за порядки! Ходив по хатi великим та  легким  кроком,
наче злiсть одривала його од землi, i дув на полумiнь злостi, щоб  роздути
в пожежу. А разом з тим, десь  з  глибини,  сочились  пiдземнi  джерела  i
гасили вогонь. Ловив нещирiсть i чув знеохоту, що блукала у ньому, як тiнь
бистроплинно? хмарки. I се викликало у ньому гнiв. Треба пiти  у  город  i
розпитатись. Швидко зiбрався, вийшов на вулицю i... повернув в поле.
   А як тiльки в розкритi очi вступило зелене, що котилось буйними хвилями
лукiв та лiсу, як тiльки небо спустилось i нiжно торкнулось обличчя, немов
пушинка, як тiльки в груди ввiллявсь золотий напiй повiтря,  його  сповила
солодка втома, як у людини, що встала з смертельного ложа, i впало десь  у
безодню все, чим досi жив:
спека роботи, вогонь небезпеки, чад кровi i боротьби...  Так  наче  вiн
тiльки вчора родився, в один день з молодою природою. I не  мав  сили,  не
хтiв спинитись над тим, що з ним робилось, струшував з себе  всi  думки  й
сумнiви, як гуси з крил воду, перепливши нарештi рiчку.
   Брiв серед жита i дивився новими очима... нi, не новими,  а  тими,  -що
довго спали пiд вагою безвладних повiкiв, -  дививсь,  як  скипало  молоде
жито синiм шумовинням колосся, як било хвилями у чорний лiс. А лiс  кудись
йшов. Йшли кудись сосни, ряди  високих  пнiв.  На  вершечках,  жовтих,  як
ананаси,  лежали  чорнi  корони,  мов  волохатi  папахи.   Здалека   йшли,
переходили рiчки, фiолетовi дороги, глибокi багна - й замазали ноги, бо до
половини пнi були сiрi, як засохле болото. Йшли i щезали у сизiй млi.
   Коли ж Кирило вступив у лiс, ноги сковзались у нього,  як  на  паркетi,
над головою химерно корчились  гiлки  -  клубки  жовтих  гадюк,  гойдались
кошлатi вiти, наче фотелi, де спочивало сонце, а маленькi галузки, пучечки
соснових гiлок стелились на  небi,  як  дороге  гаптування  по  блакитному
шовку. I сонце горiло за ними, як за китайським екраном.
   За лiсом дрiмали луки, наче стоячi води пiд матом ряски. По них блукали
тiнi летючих хмар, наче хорти  припадали,  нюшили  й  щезали  у  резедових
просторах.
   Попадались маленькi озера, що грали лускою i трiпотiли, як срiбна риба,
кинута з рiчки на надбережну траву. Або великi - з муром синього  очерету,
з  бiлим  обличчям  водяних  лiлiй,  з  багнистими  берегами,  чорними   i
блискучими, як мокрi спини гiпопотамiв, з теплим духом води i намулу.
   I  все  було  таке  здорове,  цiле,  безжурне,  i  все  спiвало   хвалу
безлюддю...
   Кирило не питав вже хазяйку про лист.  Але  одного  разу,  як  збирався
виходить, вона сама подала йому листа.
   Ага! Хiба се до нього?  Ну,  добре,  добре...  Взяв  машинально  i,  не
глянувши навiть, поклав у кишеню. Що вона каже? Приходив  до  нього  i  не
застав? Се панна Устя склала той гарний букет? Що? Прохав  зайти  i  конче
сьогоднi? Ну, добре, добре... Чудеснi квiти, - i який смак  ма?  та  панна
Устя...
   Тепер по цiлих днях лежав над берегом рiчки i  дивився  на  небо.  Його
займали хмари - ся неспокiйна небесна люднiсть, за якою вiн стежив;  вiчно
жива, вiчно рухлива. Часом здiймались там бучi, народнi  повстання.  Мчали
обуренi юрми, чорнi од гнiву, грiзнi, з риком, з громом рушниць, з вогнями
бомб, з червоними прапорами. Точились небеснi вiйни, падали  трупи,  а  ?м
толочили груди все новi лави. I невiдомо, хто перемiг.
   Або знов було спокiйно - i люднiсть гуляла, як на бульварах. Радiсно  й
легко пливли веселi громади в бiлих та  синiх  серпанках,  нiжнi  дiвчата,
пишнi жiнки, рожевi дiти, - i скрiзь було повно радощiв, смiху.
   Часом з'являлись блiдi хмаринки, довгi, худi, прозорi, немов  сухотники
проходжались десь на курортi понад блакитним морем.
   Або паслися вiвцi - цiлi отари бiлих ягнят, i як пастух - золоте сонце.
   Кирило стежив творчi процеси, що вiдбувались на небi. Хтось  невiдомий,
великий майстер, лiпив з сiро? маси звiрiв, людей, птахiв, будинки,  вежi,
городи цiлi - i пускав ?х на волю, щоб заселити  небо.  Але  все  те  було
сире, не встигало ствердiти i утрачало форму. Звiрi змiнялись  у  вежi,  з
людей виходили гори, з городiв - птахи; будинки приймали форму людей, а тi
знов змiнялись у скелi, що  оточали  глибокi,  повноводi  озера.  Валились
розкiшнi храми, розтавали на альпах снiги, i  з  пишних  троянд  осипались
рожевi платочки. А невiдомий  вже  шаленiв  -  творив  драконiв,  крилатих
коней,  грифiв  та  крокодилiв;  але  й  тi  жили  тiльки  хвилинку,   щоб
перетворитись у щось нове. Тодi, знемiгшись, в розпуцi, мiшав все разом  у
сiрий хаос i сам розпливався у сум.
   Цiкавi теж були тiнi  i  ?х  життя.  Кирило  зорив  за  ними,  як  вони
корчились попiд кущами, пнями дерев, пiд берегом рiчки, ?м було  боляче  i
невигiдно. I  тiльки  тодi,  як  сонце  втомлялось  i  од  вершечка  слави
спускалось униз, тiнi помалу i обережно простували скорченi члени, росли i
лiзли все далi та далi. Надвечiр вони лягли вже у весь свiй  зрiст,  лягли
по долинах без краю довгi чорнi тополi, тонкi  крилатi  вiтряки,  шпилястi
дзвiницi, димарi фабрик - весь город циклопiв, чорний, нiмий i ниций.
   Кирило не чув докорiв. Красу природи i ?? спокiй пив хтиво, як спраглий
воду, без думки i без сумнiву. Як щось належне. Загублене щось i  знайдене
знову. Здалеку часом, як з-пiд землi,  долiтала  до  нього  луна  знайомих
сигналiв, але така блiда, безсила, що зараз вмирала. I  вiн  не  хотiв  ??
слухать. Зате по ночах його  мордувало.  У  снi  здавалось,  що  вiн  щось
мусить, щось конче мусить зробити - й не може. Не  ма?  сили.  Збира?  всю
мiць, напружу? волю, змива?ться потом - й не може. А мусить... Болiло.
   Будився розбитий, безсилий, та перший сонячний  промiнь,  що  тягся  до
нього крiзь шибку, вбирав у себе ту сонну мару i вертав сили.
   Тепер Кирило ходив вже не сам - панна Устя знала чудовi  куточки,  оази
квiток. Вона йшла перед нього, свiжа i чиста, з блискавичною лiнi?ю  тiла,
i смiялась весело й тепло, як сонце. В лiсi вона сiдала десь на галузку  i
гойдала ногами, тугими i молодими. Наче русалка.
   - Не дивiться на мене.
   - Коли я хочу.
   - А я не хочу.
   - Менi байдуже.
   - А я закриюсь.
   - А я одкрию.
   - Тiльки насмiльтесь.
   - Уже насмiливсь.
   - Ай!
   I знов те "ай", таке високе, лоскотливо-жiноче i срiбно-дзвiнке.
   Вiн держав руки, а вона жмурила очi, ховала лице, i смiх сипавсь  ?й  з
горла, як лiсовi горiхи у кришталеву вазу.
   Перекидались словами, пустими i  незначними,  аби  подати  один  одному
голос, i слова тi приставали до них,  як  будяки,  що  трудно  одiрвати  з
одежi.
   Над берегом рiчки  вона  роззувалась,  бродила  по  мiлкiй  водi.  Вода
позволяла дивитись  на  ??  ноги,  такi  блiдi,  як  вiночок  нарциса.  По
блакитнiй водi пливли й щезали легенькi хмари, а вона  здавалась  одною  з
них - рожева, прозора, позолочена сонцем.
   Кирило надимав легкi i пускав берегом, наче стрiлу:
   - Ус-тя!
   Тодi високий берег й його заломи, мур лiсу i всi горби  складали  губи,
так як Кирило, i вертали в одповiдь:
   - Ус-тя!
   А Устя смiялась.
   Разом, як двi берiзки з одного пня, вони з'являлись тут,  там,  збирали
квiтки, вигрiбали з-пiд листя гриби, купались в сонцi i  в  холодках  або,
взявшись за руки, збiгали  з  горбiв  у  сочистi  долини.  I  вiн  не  мiг
одрiзнити ?? од шелесту лiсу, од льоту хмар, запаху зiлля. Вона була  така
на?вна i така хитра, так мало i так багато знала, як та мурашка, що  буду?
пишнi палати i живе в темних комiрках.
   Лежали у високiй травi, серед моря  квiток,  i  роздивлялись:  там,  на
самому сподi, жовтiли черевички i  дрiбна  потентиля,  як  зерна  золотого
пiску, а над ними  здiймались  топольки  веронiки,  то  сiро-блакитнi,  то
густо-синi. Червонi помпони конюшини, немов ?жачки, стовбурчили  щетину  з
трилистих пiдставок, а пахучий чебрець ткав по  схилу  гори  гелiотроповий
килим. Кашка розкрила скрiзь парасольки. Серед бiлих наметiв ??  трiпались
крильця синiх метеликiв. Часом на парасольку спускався жук i ловив сонце в
зелене дзеркало крил. Устя та?ла вiддих, щоб  його  не  злякати.  Похмурий
звiробой викидав купи  зiрок,  яскраво-жовтих,  проте  сумних,  як  золотi
кутаси на чорних боках домовини, а обiк нього виганяв  сiре  та  вузлувате
стебло петрiв батiг, по якому дряпались зрiдка блакитнi квiти, полинялi  й
нечесанi.  З  трави  на  Кирила  наводив  око  ромен.   Дрiбнi   дзвiночки
розбiгались по луцi i сiяли сум, такi делiкатнi  i  такi  нiжнi,  що  самi
дивувались, як животiють на свiтi. Недоступна кропива, обважнiла насiнням,
немов бджола пергою, хазяйновито шепталась по сво?х леговищах.
   А там знов волохата центаврiя хилилась на всi чотири боки, немов хотiла
засипать  синьо-рожевим  цвiтом  усi  простори.  Оддаль  кiнський  щавель,
зрудiлий на сонцi, куривсь брунатним димом, як похоронний факел, i  стояли
поважно, як золотi  семисвiчники  по  древнiх  храмах,  коров'яки.  Кирило
показував Устi долини, де евфорбiя та?мничо котила в сочистих та  сирових,
як дiйки корови,  стеблинах  молоко  од  темно-соснового  низу  до  жовтих
кругленьких розеток. На високих мiсцях порiс, як джунглi,  сивий  полин  i
п'янив повiтря гiркими пахощами, густими й задушливими.
   То там, то сям простягались до  сонця  котячi  лапки,  сухi,  бездушнi,
м'якенькi, немов оксамит, а мiж ними польова м'ята  кожну  пару  листочкiв
прибрала в пояс  з  гелiотропiв.  Устi  з  Кирилом  здавалось,  що  на?внi
дiантуси червонiли в травi, як дитячi обличчя, а над ними схиляв сво? вiти
журливий дрiк i плакав золотими сльозами. Окремо займали  великi  простори
будяки, синi, аж  сизi.  Вони  здавались  покинутим  вогнищем,  що  конало
передсмертним блакитним димком. А там, по луках, свiтила  жовта  кульбаба,
як зорi на небi, крутилась на однiй нiжцi березка,  мiцно  тримався  землi
деревiй, кивала сiрими вiтами собача рожа i на горохах сидiли, як  метелi,
бiло-рожевi, червоно-синi i жовтогарячi квiти.  Се  була  оргiя  квiтiв  i
трав, п'яний сон сонця, якесь шаленство кольорiв, пахощiв, форм...
   Устя лежала i гризла якесь стебло, а Кирило нагнув до себе кущ зiлля  й
припав до нього гарячим обличчям.  I  от  без  слiв,  без  намови  очi  ?х
стрiлись, як чотири найкращих квiтки, i уста простяглися до уст. I разом з
солодкою вогкiстю в одно зiллявся смак гiрко? трави...
   Раз пiсля того щось сталось. Коли був сам, серед  ночi  у  сво?й  хатi,
хтось кинув слово:
   - Зрадник.
   Голосно i виразно.
   Зрадник? Хто?
   Кирило озирнувся, але тiнi  спокiйно  лежали  i  спокiйно  блищали  при
свiтлi лампи малюнки на мiщанських шпалерах.
   Вiн сiв на лiжко i несвiдомо  схопивсь  за  кишеню,  де  й  досi  лежав
нерозпечатаний  лист.  Але  не  вийняв.  Якась  ворожнеча,  якась  вiдраза
загарчала у ньому, немов збуджений пес,  й  рука  безвладно  впала  назад.
Почув утому i тихо сидiв та прислухався, як у порожнiх  грудях  лунало  те
слово. В грудях, од яких раптом одпливла кров i шугнув холод, як у щiлину.
Потому одразу зробилось душно, гаряча хвиля пiднялась десь знизу,  залляла
ту порожнечу, вдарила в голову й зiгнала Кирила з лiжка.
   Чорт! Вiн ма? право. Право на  повне  життя...  право  двадцяти  лiт...
Право одного життя, що не повториться бiльше... Хто заборонить? Хто  може?
Хто може згасить його "я", стерти всi кольори, знищити запах... хоч би  то
було потрiбне для тисячi других? Других, яких навiть не зна?. Чорт! Вiн не
оддасть ?м всього... вiн ма? право й собi щось лишити...
   Все в нiм кипiло i гнало по хатi, од стiни до стiни, з кутка в куток.
   "Зрадник!" Хай йому скажуть се у лице! Тодi побачать...
   Йому сказали се у лице! Те друге,  що  жило  у  ньому,  те  справжн?  i
невгомонне "я". "Я", що так ясно горiло у ньому... палило  в  полум'?  все
особисте, нечисте, звiряче. Але перше змагалось,  боролось,  хотiло  жити,
кричало про сво? право й тягло до себе.
   ?х помирила втома. Безбарвна i каламутна, вона дрiмала десь в  глибинi,
наче туман пiд водою, i тiльки ждала, щоб простягти  звiдтiль  сво?  липкi
обiйми...
   Що дiялось в свiтi? Хiба вiн знав? Не мав навiть охоти. Газет не читав,
листiв не було, i нiхто не приходив до нього. Спочатку навiдувавсь  хтось,
але не мiг застати Кирила й покинув ходити.
   Вечорами, правда, як мiсто тихо свiтилось i тихо зiтхало  пiсля  денно?
утоми, вiн брав Устю за руку i йшов туди.
   Бродили по вулицях, як по  чорних  каналах,  притулившись  до  себе,  i
врештi спинялись десь пiд вiкном, щоб послухать музику. Ховались у затiнку
й  ловили  згуки.  Устя  любила  веселе,  приспiвувала  стиха  i   стукала
каблучками у такт, а в Кирила згуки скакали, як вогники, розцвiтались,  як
квiтки до схiд сонця. Пливли на хвилях свiтла, що лилися з вiкна, й родили
тугу. За чимсь прекрасним i невiдомим, таким далеким i таким близьким...
   Раз щось чорне та пелехате закрило свiтло i розiрвало музику.
   - А!
   - А!
   - Се ви?
   - Я.
   Чорне трясло бородею та великим брилем, трясло Кириловi руку.
   Яким побитом?
   Обняло злегенька за стан i повело.
   Нагнулось й прохало.
   Не можна? Пусте. Тут недалеко, на дачi. Побачить жiнку  i  ?хн?  життя,
згадають колишн?. Два роки... так, так, два роки, як вони бачились...
   Рука Кирила лежала в чужiй руцi, i дружн? тепло пестило збоку, але  вiн
чув якусь нехiть. А! Знову газети... i тi розмови... знов  чорний  привид,
що потребу?, як жертви, кровi i сил.
   Нi, вiн не може.
   Вiн пам'ята? того "бандита", що гримiв на  зiбраннях,  кликав  до  бою,
гарячий, одважний, любимий... i його жiнку, таку маленьку, рухливу, що  ще
недавно була осередком. "Товариш Марiя..." Яким чудом вони ще на волi?
   Нi, вiн не хотiв би опинитись мiж ними.
   Його прохали, силомiць брали, i ранком вiн був вже на дачi.
   ?х стрiла "товариш Марiя". Яка вона стала  гладка  й  сирова  у  сво?му
капотi, що нашвидку застiбала на голiй ши?, ося годована гуска! Вона  була
така рада, тiльки скрiзь - ай, якi непорядки!
   Стискала руку i кинулась до стола, звiдки посипались  раптом  газети  в
опасках, нерозпечатанi, в туманi пилу.
   Чи ж ?х тут не читають?
   Iван смiявся так добродушно i передягся зараз в широку блузу.  У  вiкна
дивились грядки капусти i лiс кукурудзи, а квочка  квоктала  десь  поблизу
так хазяйновито, як i "товариш Марiя".
   На балконi ?х чекав чай.
   За ча?м Iван зразу, немов поспiшався, пiдвищеним  тоном  почав  розмову
про сучаснi подi?. Марiя стиснула уста i з виразом  затятого  болю  уперто
мiшала чай. Виходило голосно дуже, може, занадто, так наче слова спадали в
порожню бочку i там вже зростали. I щось непотрiбне i легке  було  у  них,
так наче хорий потiшав хорого на смертельному ложi. Всi почували -  Марiя,
що уперто мiшала чай, Кирило, з ворожнечею втоми, Iван, який голосно кидав
гарнi слова, - всi почували, що десь недалеко, в сусiднiй кiмнатi,  лежить
мрець, якого треба i не можна забути. I через те тiльки ведеться розмова.
   Навiть квочка .квоктала про се бiля нiг, але на не? не звертали  уваги.
Тiльки тодi, як стрибнули курчата на ноги, а звiдти на стiл i  покотились,
мов жовтi клубочки, помiж склянками, слова Iвана розпливлись в  усмiшку  i
скотились додолу по чорнiй бородi.
   - Цип, цип, цип... - лепетав нiжно Iван не тiльки устами, але й  очима,
i вплiв жовтий клубочок у чорну бороду бандита.
   - Цип, цип, цип... - витягала губи Марiя i тулила до рожево? ши? жовтий
пушок.
   Повiтря зробилось легшим,  порушились  вiльно  стiльцi,  розмова  зразу
ожила i перейшла раптом на породи курей.  Кирила  прохали  оглянуть  дачне
хазяйство.
   Корова звалася Гашка, мала чудове вим'я i всiм  лизала  руки.  Каченята
котились помiж ногами, сiрi й кругленькi, як грудки землi,  чепурнi  кури,
задерши нескромно шпичастi хвости, порпались в гною i справно  неслися  на
радiсть хазяйцi. Може, вiн хоче оглянуть яйця? Рудий бичок розставив  ноги
i тупо вперся очима в баркан, але вiн був  високого  роду:  його  житт?пис
варто послухать. Свиня рила подвiр'я.
   - Не бiйтесь, нагнiться... Чухайте... чухайте... помiж ногами,  бо  вiн
се любить... Ах ти, кабасю!.. Чисто? кровi беркшир...
   - Але ж, Iване: Йоркшир...
   - Гм... дивно... вiчно ти плута?ш...
   I раптом очi впали в город, на син? море капусти.
   - Марусе, бачиш?
   - Ах, боже... свинi в городi... Бiжи переймай...
   Трiснув патик, плигнуло тiло... Ач-чу! Гуч-га!.. Гупали  ноги,  мигтiли
блузи  помiж  зеленим...  Ас-са!  Ги-ги!..  Одчинiть  хвiртку!..  Ку-вi...
ку-вi...
   Тверде, щетинясте розтяло повiтря, як куля,  й  черкнулось  об  ноги...
Вiйнуло теплом людсько? пари, свиснув  короткий  вiддих,  мигнули  червонi
обличчя - i тодi тiльки Кирило побачив, скiльки сил коштувала гонитва...
   Все се було таке далеке од того, чого Кирило боявся, як ?хав  на  дачу.
Тут можна бути спокiйним. Звiдки ж, замiсть спокою, ворухнулось  у  грудях
щось неприязне, дражливе? Якесь гостре питання, що стало поперек грудей  й
кололо? Щось несподiвано прикре?
   В буднi Iван ?здив на службу i повертався пiзно - в обiдню  пору.  Лаяв
сучасне земство, в якому служив, глузував злiсно з тих лiбералiв,  що  так
швидко змiнили овечу шкуру на вовчу. Збирав всю погань сучасних  вiдносин,
брудне й криваве шумовиння життя, - i в тому якась зла радiсть. Так краще.
Нехай так буде. Чудесно!...
   Привозив новини. Мiж одною й другою ложкою борщу  подавав  звiстки  про
страту на смерть. Вiсiм повiшених. На смерть засуджено тро?.  Все  молодi,
ледве почали жити. Слова за?дались борщем, а в антрактi  ставало  вiдомим,
що по селах стрiляють людей, як дичину. I все говорилось з таким  споко?м,
з холодом навiть, наче факти з середнiх вiкiв, якi можна згадати,  але  не
можна збагнути. Марiю  цiкавили  часом  деталi  -  одiрванi  бомбою  ноги,
скалiченi дiти,  мiсце  смертельно?  рани,  але  все  се  вмить  витiсняла
турбота, що  перепiкся  пирiг.  Забувала  одiрванi  ноги,  мертвих  дiтей,
повiшану молодь i бiгла до кухнi сваритись.
   По обiдi вони лягали спати. Спати - i  по  обiдi!  Вони,  може,  навiть
хропли - мiтинговий оратор Iван i "товариш Марiя"!..
   Кирило вибiгав з хати, щоб того не чути.
   Спав i Кирило - правда, не вдень, - i по ночах його мучили сни.  Уперто
снилось, що вiн щось  мусить...  от  конче,  до  болю  чу?,  що  вiн  щось
мусить... мусить - й не ма? сили, i сам не зна?, що таке мусить...
   Вечорами  приходила  з  сусiдньо?  дачi  кучерява  курсистка,   заслана
звiдкись. Вона приносила на обличчi казковий, не з сього свiту, захват,  а
пiд пахвою книжку, ?? стрiчали радо. Марiя цiлувала,  а  в  Iвана  усмiшка
хвилями плила по чорнiй бородi. Вони наче цiлий день ждали  ??  приходу  i
зараз сiдали за стiл. При свiтлi лампи, в маленькiй кiмнатi,  що  була  як
острiв на морi ночi,  вони  читали.  Щось  чудне,  нездорове,  химерне,  з
запахом мускусу - "A Rebours" Гю?сманса, "Сад муки", де кохання гнило,  як
рана, а "я" розцвiталось  пишним  отруйним  цвiтом;  оргi?  духу  i  тiла,
надприроднi iнстинкти i той протест всього проти усього...
   Або сперечались.
   Тодi ?х обличчя горiли, в Марi? червонiли кiнчики вух  й  блищали  очi,
Iван ходив по кiмнатi з  натхненним  обличчям  та  дивував  всiх  зразками
найкращих промов, а курсистка сидiла в казковому захватi,  як  королева  в
пiдводному царствi.
   I чим далi стояла думка  або  уява  од  того  жаху  й  скорботи,  якими
повилась дiйснiсть, тим мiцнiше чiплялись за не? всi  тро?,  наче  спiшили
проплисти, заплющивши очi, над глибиною,  де  спочивали  уламки  розбитого
недавно корабля.
   Читання  кiнчалось  пiзно.  Iван   одводив   курсистку   до   дому,   а
повернувшись, заставав жiнку при  лампi.  Затуливши  долонями  вуха,  вона
гарячкове дочитувала книжку, i в тишi лопотiли  сторiнки,  наче  ?х  вiтер
перегортав.
   Треба було лягати спати, але вони  не  могли  помиритись,  хто  на  нiч
забере книжку.
   - Ти дочита?ш завтра, бо я ж пiду вранцi на службу, - протестував Iван.
   - Менi лишилось кiлька сторiнок. Можна б, зда?ться, дать менi спокiй...
- сердилась Марiя.
   - Ти дба?ш тiльки про себе...
   - А ти?
   I виходила сцена.
   Тепер нiхто вже не знiмав гострих, пекучих питань, як першого дня, коли
Кирило при?хав на дачу. Гiсть дiстав вже належну честь, чого ж  ще  треба?
Але се, як  контраст,  вставало  непрохане  i  говорило.  Щось  невиразне,
гнiтюче, тривожне, - i тiльки часами здавалось Кириловi,  що  вiн  ось-ось
зловить, ось-ось розв'яже, що саме мусить зробити...
   Кожен раз, як Iван прокидавсь по обiдi з припухлими трохи очима, блiдим
обличчям та збитим волоссям i позiхав довго i смачно,  -  Кирило  корчився
якось та тiкав з хати, щоб того не бачить...
   А хiба ж завтра не буде те саме - служба, телята, символiзм i  капуста?
Припухлi очi i позiхання?
   Вiн мав доволi того "спокою". Йому робилось душно од того повiтря -  i,
не стямившись навiть, вiн кинув нарештi:
   - Як можете... ви... Свинство!
   Вiн хвилювався; слова виривалися трудно,  наче  з-пiд  купи  грузу,  де
довго лежали.
   - Ви, що... коли навкруги...
   Вони болiли, били не тiльки Iвана,  отi  слова,  такi  короткi  i  обом
зрозумiлi. Розривали всi перепони i вилiтали, наче ракети.
   Як вiн мiг! Iван здвигнув  плечима.  А  що  ж  вiн  ма?  робити?  Серед
загального знищення, апатi?, втоми?.. Вiн не  герой...  i  хто  ма?  право
вимагати од нього геройства!.. Вiн робив, коли можна було робити...  Нiхто
не ма? права.... так, так, нiхто не ма? права його попрiкнути...
   Пiдняли голос i обидва кричали. Сердито, злiсно.  I  в  кожнiм  зокрема
кричав власний  бiль,  сором,  кричала  утома...  кричала  потреба,  б'ючи
другого, ранить себе...
   Розбiглись сердитi, обидва схвильованi.
   Кирило довго блукав, поки вгамувавсь трохи. Чи вiн був  правий?  Чи  не
образив даремне Iвана? Нi, треба  наново  розглянуть  справу,  без  гнiву,
спокiйно. Вiн мусить зараз побачить Iвана. Певно,  вiн,  бiдний,  мучиться
десь пiсля грубо? сцени. Назад, додому!.. Тут близько... Ось  вже  бiлiють
стiни... баркан, синя капуста... А ось...
   Побачив Iвана й Марiю. Вони пололи на грядцi, зiгнувшись.
   На зеленiй низинi, облитiй вечiрнiм  сонцем,  серед  капусти  виднiлись
тiльки ?х круглi зади, великий чорний i менший синiй, що нерухомо тулились
рядочком, як емблема спокою. I було в образi тому таке  гидке  щось,  таке
противне, що Кирило здригнувся.
   Не пiшов на город, а подався до себе. I перше, що вiн зробив, -  заклав
руку в кишеню i витяг лист. Потертий, пом'ятий i сiрий. Роздер  коверту  й
читав. Нi, ще не  пiзно.  Знайшов  нарештi,  що  мусить  зробити!  I  коли
розбирав так при тьмяному свiтлi знищений лист, до нього з балкона донiсся
голос Марi?:
   - Йдiть чаю пити! У нас сьогоднi пирiг!..
   - Пи-рiг, рiг-рiг... - проспiвав басом Iван у добрiм настро?, так  наче
нiчого не сталось.
   Але Кирило не обiзвався.
   Збирався в дорогу.

   Вересень 1907 р.



   НЮРЕНБЕРЗЬКЕ ЯЙЦЕ

   Нарис

   Мабуть, всi ви, дiточки, бачили годинник; можете дiзнатись, глянувши на
нього чи  то  вдень,  чи  вночi,  котра  година,  можете  почислити  кожду
хвилинку. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрiзняли
лише весну, лiто, осiнь та зиму, а добу дiлили на день та  нiч.  В  лiтнiй
ясний день, коли сонечко весело ся? на небi - пiзнавали  люди,  яка  пора;
але вночi або в глуху осiнь не вмiли дати собi  ради.  Не  раз  i  не  два
думали люди над тим, як запобiгти лиховi.  Та  якось  нiчого  путнього  не
вигадували. Один англiйський король звелiв наробити  одинакових  каганцiв,
розчислити, скiльки ?х може згорiти в добу, i вiдтак, засвiчуючи  один  за
другим, рахувати час. Але на  такий  дорогий  годинник  могли  спромогтись
лишень король та багатирi. Треба було, щоб каганцi горiли невиводно, щоб i
вдень i вночi чоловiк доглядав ?х  та  засвiчував  новий,  скоро  догорить
один. Багато було клопоту з тою вигадкою.  Опiсля  видумали  люди  пiщаний
годинник. Брали двi склянi пляшечки з вузенькими  шийками,  насипали  одну
дрiбненьким пiском i  злучали  ?х  шийками  докупи  так,  щоби  пiсок  мiг
пересипатися з одно? пляшечки до  друго?.  Скоро  лиш  пiсок  з  горiшньо?
пляшечки пересиплеться в долiшню - перевертають ?? догори денцем, i  пiсок
знов сиплеться, як досi. Недорогий i дуже простий такий годинник, але i  з
ним чимало замороки,- раз у раз треба назирати за ним. Напослiдок винайшли
дзигарi вежовi. Хто й як  перший  вигадав  се  диво  -  незвiсно.  Кажуть,
начебто  араби  першi  вмiли  робити  дзигарi   i   що   арабський   калiф
Гарун-аль-Рашид в р. 807 прислав дзигарi в дарунок  французькому  королевi
Каролю Великому.
   Тодiшнi дзигарi не дзвонили i не мали вагадла. Вагадло приробили  аж  в
XVII вiцi. Тодi також подiлили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок.
У великiй пригодi стали людям дзигарi. Але ?х можна було побачити  лиш  на
баштах королiвських та князiвських замкiв. Вандрiвник не мiг  користати  з
них, бо буди дуже здоровi i тяжкi. Про бiдних людей годi  i  казати:  вони
мусили вдовольнитися помiччю сонця, котре однаково  свiтить  i  багатим  i
бiдним.
   Довго, дуже ще довго треба  було  працювати,  щоб  вимислити  годинник,
вигiднiший та дешевший, щоб всi люди могли користати з нього.
   На початку XVI вiку в городi Нюренберзi проживав один  мiдник  -  Петро
Гель?. Старiсть бiлим волосом припорошила його голову, але вiн не  згортав
рук, не кидав  працi.  Всi  мали  його  за  чесного  чоловiка  та  доброго
робiтника. Опрiч свого ремесла, Петро Гель? кохався в механiцi. Раз  якось
навiдався до нього один iталiянець, з котрим Гель?, вандруючи,  запiзнався
в Флоренцi?. Вiд того часу старий мiдник кинув сво? ремесло, по цiлим дням
читав книжки, рисував i вирiзував всiлякi шруби та колiщатка.
   Жiнка Гель? та дво? дорослих синiв його не  могли  взяти  втямки,  чому
такий працьовитий чоловiк кинув роботу, i вiд свiтання до смеркання корили
та  лаяли  його.  Не  витримав  старий  Гель?  i,  кинувши  власну  оселю,
перебрався до сво??  замiжньо?  дочки.  Добра  донька  дуже  кохала  свого
батька, захистила його i, хоч сама була вбога, все робила, щоб  заспоко?ти
його старiсть. На лихо, чоловiк  ??,  кравець,  був  страшенно  цiкавий  i
вiдтодi, як старий тесть оселивсь в його хатi, на хвилинку не мав  спокою.
Цiкавий кравець не знав механiки, i всякi колiщатка, шруби, з котрими  раз
у раз порався Петро Гель?, видавались йому чимсь незвичайним,  дивовижним.
Вiн слiдив очима за кождим кроком тестя.
   Одно? днини старий мiдник пiшов до мiста, забувши зачинити  свою  хату.
Кравець подався до тестьово?  кiмнати,  радий,  що  може  заспоко?ти  свою
цiкавiсть. Здивований,  майже  з  острахом  роздивлявся  вiн  по  кiмнатi,
оглядав  кождий  кусок  дроту,  мiдi,  залiза...   Все   видавалось   йому
незвичайним. Аж ось межи всiлякими  струментами  вглядiв  вiн  кругленьку,
невелику штучку, котра якось дивно стукотiла i сичала. Спершу подумав вiн,
що то йому почулося. Вхопив машинку в  руки,  приклав  до  одного  вуха  -
стукотить; приклав до другого - не вгава?. Холодний  пiт  обiлляв  бiдного
кравця. Йому видалось, що в тiй кругленькiй штучцi сидить нечиста сила, i,
не довго думавши, зо всi?? сили кинув нею об стiну, а сам, не  озираючись,
вибiг з кiмнати, хрестячись та читаючи молитву.
   "От воно що! - думав вiн, - от чого коханий тесть зачиня?ться  в  хатi,
хова?ться вiд людей! Недармо ж  жiнка  та  дiти  витрутили  тебе  з  хати!
Спiзнався з чортом i зачинив його в машинцi! Годi! Не хочу жити пiд  одним
дахом з чортякою! Ще, борони боже, на суд потягнуть!.."
   Вернувшись додому i побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж
за голову взявся з туги. Стiльки працi, стiльки часу пропало марне! А  тут
ще дурний зять кричить, що не хоче жити в однiй хатi  з  чортом.  Нещасний
Гель? зв'язав в вузлик сво? майно i вибiг з хати на вулицю.
   Тяжко йому було. Вiн думав:
   "Я старий, немощний... Прийде незабаром смерть i разом зо мною  покладе
в домовину i мою думку... I  я  не  зроблю  людям  того  добра,  яке  можу
зробити. А тут ще нiхто не йме вiри, всi цураються мене, мов божевiльного.
Що менi робити бiдному на свiтi? Ось що зроблю:  пiду  до  суддi,  попрошу
його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже нiхто не перешкоджатиме менi". Так
подумав та й пiшов до суддi.
   Суддя тiльки що скiнчив свою  роботу  i  хтiв  йти  обiдати.  Побачивши
нового прохача, вiн дуже здивувався.
   - Добродiю! - сказав Гель?, - зробiть менi велику ласку:  звелiть  мене
ув'язнити.
   Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще бiльше:  вiн  подумав,
що старий збожеволiв, i пильно глянув на нього.
   - Чого ж тобi так забажалось тюрми? - спитав вiн.
   - Я, бачте, мушу скiнчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не  можу
знайти затишного куточка, щоб менi не перешкоджали. В  тюрмi  вже  напевне
нiхто не перешкоджатиме менi.
   Надаремне силувався суддя упевнити старого  механiка,  що  в  тюрмi  не
так-то вже добре, щоб туди проситись. Гель?  так  благав  його,  що  суддя
звелiв ув'язнити його. Дуже зацiкавив суддю старий  Петро.  Щоб  дiзнатись
про нього що бiльше, суддя пiшов до його жiнки й почав розпитувати ??  про
чоловiка.
   - Мiй чоловiк божевiльний, - вiдказала жiнка,  -  вiн  закинув  роботу,
цiлими днями пора?ться з книжками та всякою дурницею.
   I сини не боронили батька. Тодi суддя звернувся до дочки та зятя.  Зять
називав тестя божевiльним та казав, що вiн запродав  душу  нечистiй  силi.
Бiдна дочка плакала, боронила батька, як вмiла, але ?? нiхто не слухав.
   Повiрив суддя, що Гель? справдi збожеволiв, i звелiв всiм родичам Петра
зiбратися, щоб при них випитати його i  вже  напевне  завiритися,  що  вiн
божевiльний,
   В визначений день зiбрались в суддi всi родичi Петра Гель?.  Послали  в
тюрму за ним i незабаром привели його.
   Вiн увiйшов до зали з повагою. Очi його дивились ясно та розумно.  Лице
сiяло тихою радiстю. В руцi тримав вiн невелику штучку, схожу до  яйця,  в
котрiй щось стукотiло.
   - Панове суддi, - сказав Петро, - от чого менi так  бажалось  дiстатись
до тюрми! Ми з мо?м приятелем-iталiянцем  довго  вчились  механiки,  довго
розкидали розумом та  роздивлялись,  як  зробленi  дзигарi  на  баштах,  i
напослiдок самi  наважились  зробити  такий  годинник,  тiльки  маленький.
Приятель мiй постачав менi книжки, радив де в чому, а я взявсь до  роботи.
Змовились ми мовчати, нiкому й не натякати про нашу роботу, бо  знали,  що
без глузування не обiйдеться. Опрiч сього,  в  Нюренберзi  чимало  зручних
механiкiв,  i  я  боявся  показувати  свою  роботу,  щоб  хто   часом   не
покористувавсь мо?ю думкою, наче сво?ю. Тепер, коли моя праця скiнчена,  -
не маю з чим та?тись.
   З сими словами вiн показав машинку. То був  годинник,  чи  нюренберзьке
яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всi суддi i хто лиш  був  в
залi з зачудованням дивились  на  годинник  Петра  Гель?,  а  вiн  кождому
розказував, як той годинник зроблений.
   Жiнка та  сини  засоромились  i  почали  перепрошувати  старого;  дочка
плакала з радощiв, а зять переконався, що в машинцi нема нечисто? сили.
   Скоро вiстка про новий годинник розiйшлась по цiлому Нюренберзi, почали
всi поважати мiдника Гель?.

   1891



   ПОДАРУНОК НА IМЕНИНИ

   Карпо Петрович Зайчик,  околодочний  надзиратель,  вернувся  нарештi  з
служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий.  Скрипiв  чобiтьми,
гримав дверима. Базарнi лайки i гармидер участка  ще  клекотiли  у  ньому,
сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од
грубого персня.  Ввiйшов  у  свiтлицю,  ляснув  по-офiцерськи  лакерованим
чоботом в чобiт i з досадою кинув  картуз  на  вiкно.  Але  од  того  руху
пiдскочив на  лутцi  жiнчин  беззубий  гребiнь  i  легкий,  збитий  жмуток
брудного волосся вчепився до рукава.
   - Фу-ти! Бардачнi звички!..
   Сухий, гарячий, весь в  поросi,  день  вже  гас  за  вiкном.  На  столi
каламутне бiлiли двi порожнi тарiлки, а перекинута  ложка  ловила  у  себе
червоний вiдблиск заходу.
   - Сусанна!
   - Несу! - обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос.
   Карпо Петрович примостився за столом  i  розщiбнув  мундир.  Йому  було
душно. Суконний  комiр  тер  шию,  а  кiтель  ще  й  досi  перуть!..  Вони
пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубо? лайки. Нетерпляче пощипував хлiб i
жував, сопучи носом. Лакерованi  чоботи  дрiбно  скрипiли  пiд  столом.  У
дверях з'явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м'який i бiлий, як
з сирового тiста, вона проплила од порога до столу,  мов  лiтня  хмара,  в
сво?х муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки.
   - Мусила грiти... все прохололо...
   - А ти б не розкидала сво?? куделi по всiх  кутках...  Сусанна  зробила
великi очi.
   - Де?
   Карпо Петрович одiгнув палець, ткнув ним назад себе, в вiкно, й  застиг
у гнiву вирячкуватих очей та червоного кулака.
   - Бардачнi звички!..
   - Цс... - цикнула жiнка на нього, - там Доря.
   Карпо Петрович скоса поглянув на щiлку  в  дверях,  звiдки  пробивалося
свiтло, i тепер тiльки почув дзвiнкий хлоп'ячий голос, який  безперестанку
спiвав:
   - Сiм раз по вiсiм - п'ятдесят шiсть... сiм раз по  вiсiм  -  п'ятдесят
шiсть.
   Се його  заспоко?ло  зразу.  Нахиливсь  над  тарiлкою  i  потиху  почав
сьорбати юшку, обводячи iнколи оком свiтлицю.
   В кутку, пiд образами, блимала  мертво  лампадка,  з  етажерки  звисало
новеньке гiмназичне пальто, ловлячи в гудзики гострi червонi блiки.
   Хiба завтра недiля?  Фу-ти,  ну-ти!  Як  вiн  забув?  Завтра  ж  Доринi
iменини...
   Сусанна, вип'явши зад у великих лапатих квiтках, збирала з помосту сво?
волосся.
   Бардачнi звички?.. Згадав! Ну, i була в бурде?, але потому вони законно
звiнчались. Хiба з не? не вiрна жiнка? Раз, правда... Та коли б  не  вона,
коли б не пiшла на нiч до полiцмейстера, кис би й досi в  писарчуках...  А
тепер - надзиратель. Дорю в  гiмназi?  учать,  i  сама  казначейша  у  них
бува?...
   Кров заливала Сусаннi шию, i тiльки зморшки на ши? бiлiли, як крейдянi.
   Вона сердито вийшла з кiмнати.
   Карпо Петрович жував i в задумi м'яко тарабанив пучками в стiл.
   - Доря!
   Доря став на порозi, сiрий й незграбний у сво?х довгих, аж до  пiдлоги,
гiмназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкi й грубi, як  в
слоненяти.
   - Тебе сьогоднi питали?
   - З географi? п'ять.
   - А ти часом не того... не бре-бре?
   Доря ображено чмихнув i пiдняв вгору бiластi чубки.
   - ?й-богу, сам бачив... А Козероговi пару влiпили.
   - Що се за Козерiг?
   - Там один в нас... Дорька Сосновський...
   - Вiце-губернаторський син?
   - Ми його добре сьогоднi нам'яли. Аж кров носом пiшла...
   Карпо Петрович почув холодок пiд мундиром. Такий знайомий i непри?мний,
з яким завжди стрiчав начальство.
   - Дорь-ка! - крикнув вiн строго. - Руш менi тiльки ще  хоч  разок  -  я
тобi дам!..
   Фу-ти, ну-ти, господи боже... вiце-губернаторський син...
   Вiн пiдняв палець в важкому перснi i накивав.
   Сусанна унесла лампу i присунула страву. Чоловiк не дивився на не?,  ще
скований здивованням й жахом.
   Масна пляма виразно зачорнiла при свiтлi на новенькiм сукнi мундира.
   - ?ж... прохолоне... - нагадала йому Сусанна.
   Вiн почав ?сти хтиво i неохайне, бризкав соусом на  скатерть  i  жвякав
ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмiшка.  Вiн
був задоволений врештi.  Те,  що  його  хлопець  звався  так  само,  як  i
вiце-губернаторський син, що вони разом учились i що  Доря  зважився  бити
таке паненя, - сповняло його радiсним подивом. От  хоч  би  й  вiн,  Карпо
Петрович. Вiн носив бiлi погони i шашку, як офiцер... Його боялись, бо мiг
зробити людям багато  лиха...  А  проте  мусив  витягатися  в  струнку  та
козиряти тому шмаркачевi через те тiльки, що був  сином  його  начальства.
Який був вiя щасливий, коли йому вдалось одного  разу  пiдсадити  паничика
того у фаетон, а от його Доря... Хе-хе!..
   Сусанна тим часом  та?мничо  щось  прикривала  в  кутку  на  канапi  та
тривожно поглядала на дверi, за якими бубонiв Доря уроки.
   - Чого ти смi?шся?
   Вiн пошепки розказав ?й, що чув од Дорi, i  обо?  довго  осмiхались  до
себе очима.
   - Хе-хе!
   - Хi-хi!
   - Завтра наш Доря кiнчав десятий рiк... -  мрiйно  обiзвалась  Сусанна,
одкривши зiпсованi зуби, i одiгнула рiжок подушки, звiдки щось заблищало.
   - Покажи, Сузя... що там таке?  Карпо  Петрович  пiднявся  з-за  столу,
похитався на блискучих од лаку чоботях i пiдiйшов до канапи.
   - Цс... - писнула слабо Сусанна, колихнувши  важкими  грудьми,  i  всiм
м'яким тiлом, як тiстом, що вилiзло з дiжi, навалилася на подушку.
   - Потому покажу... А ти що йому подару?ш?
   Карпо Петрович ляснув у пальцi. Фу-ти,  ну-ти!  Його  низьке  чоло,  що
забiгало у заросль волосся, як мiлке плесо у лози,  покрили  зморшки.  Вiн
одкрив рота i трохи подумав.
   - Я...
   Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почу?!
   Доря ?м заважав. Вони хотiли, щоб вiн швидше йшов спати.
   За дверима чулось шелестiння сторiнок, ляпання книжкою в стiл i сердите
бурчання.
   - Чого ти там, Дорик?
   Вiн став на порозi, з чорнилом на лобi й на пальцях, i кисло пхинькнув:
   - Задачi не можу рiшити.
   - Фу-ти, ну-ти! От яке горе... А подай-но сюди задачу,  подивимось,  що
се за звiр.
   Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмiдь перед уликом меду.
   Вiдставив далеко книжку i читав, наче рапорт:
   - Тро? купцiв подiлитися мали... Ти уяви собi тро? купцiв, наприклад  -
наш Сруль, Iцько i Пiнька... Зда?ться не трудно... Другий мав  грошей  два
рази бiльше, нiж перший... Розумi?ш, як перший, а третiй  стiльки,  як  тi
два разом.,. Значить, Пiнька мав стiльки, як Сруль та Iцько. Ну, зрозумiв?
Се ж дуже просто.
   Але Карпо Петрович i сам не вiрив, що це так просто. Вiн плутав, кричав
на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтiв роздушити  всiх  трьох
купцiв, i врештi так впрiв, що  Дорi  непри?мно  було  дивитись  на  ряснi
крапельки поту на чолi в батька.
   - Iдiотська задача! Чого вас там вчать! Вiн з злiстю  одкинув  од  себе
задачник i пiднявся сердитий та збентежений вкрай.
   - Як вони мучать бiдних дiтей!.. -  обурилась  палко  Сусанна,  теж  од
напруження мокра пiд хмарою пишних муслiнiв.
   Але Доря раптом блимнув очима, вдарив  себе  олiвцем  в  лоб  i  в  двi
хвилини задовольнив купцiв.
   - Теж арихметик! - напалась на чоловiка Сусанна.  -  Не  мiг  роздiлити
кiлька рублiв...
   I обняла щасливим оком сiру фiгуру сина, чужу неначе в  довгих,  аж  до
пiдлоги, штанах.
   - "Арихметик"!.. Мовчала б, коли сказати не вмi?ш!  -  буркнув  сердито
Карпо Петрович. - У мене сво? задачi... Побула б хоч раз на дiжурствi.
   Вiн навiть забув у замiшаннi ляснуть по-офiцерськи чоботом в чобiт.
   Вийняв з штанiв важкий портсигар, теж офiцерський, зважив його в руцi i
закурив папiроску.
   Зелене свiтло од лампи м'яко зливалось  з  рожевим,  що  стiкало  з-пiд
образа у кутку, новi гудзики на гiмназичнiй шинелi горiли, як самоцвiти, а
синiй дим папiроски хвилював легко  у  теплiм  затишку  хати.  Доря  знову
бубонiв за дверима.
   Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю i м'яв у долонi сукно.
   - Матерiал добрий, зда?ться... i пошив непогано... Вiн любовно погладив
шинелю i знову повiсив на мiсце.
   - Ах, який Доря смiшний! Одягся вранцi, наклав картуз i став на  порозi
у мо?й спальнi. А я була ще в сорочцi, тiльки що встала, та  як  крикну  з
переполоху, що хтось чужий увiйшов... Потому ми довго смiялись...
   - Скiльки взяв Шмуль за картуз?
   - Рубель двадцять оддала... Божився, що втратив тридцять копiйок...
   - Ах, сучий син... Бiльше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?
   Вона подала йому його, знявши обережно з стiни, де висiв образ,  а  вiн
довго любувався новим срiблом листочкiв - незрозумiлим i та?мним для нього
символом шкiльно? мудростi.
   Потому ?х очi стрiлись й засяли, порозумiвшись без слiв.
   - Хе-хе! Як, шельма, скоро рiшив задачу!
   - Хi-хi... i з географi? п'ять.
   ?х ще бiльше тiшило те, що вiце-губернаторський син дiстав лиш пару.
   Доря прийшов сказати добранiч.
   Вони лишились самi.
   Тодi Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жiнку:
   - Показуй, що ти купила?
   Але Сусанна i сама вже виймала з-пiд  подушки  дарунок.  Опустилась  на
помiст серед бiлих  хвиль  сукнi,  i  пiд  важкими  грудьми  у  -не?  сухо
затрiщала пружина.
   Вiн теж з скрипом чобiт присiв бiля  жiнки,  мало  не  задихнувшись  од
солодкого запаху пудри з ?? лиця.
   Нарештi бляшаний  пароходик  вислизнув  з  рук  i  поплив  по  помостi,
поринаючи носом, немов на хвилях,  та  сповняючи  хату  гострим  дирчанням
металу.
   - Як, ти дума?ш, Карпе, Дорик буде радий?
   Карпо Петрович не одповiв нiчого. Вiн мовчки  стежив  за  пароходом  i,
коли той зачепився за нiжку стiльця, одчепив та пустив далi. Потому ще раз
накрутив.
   - Прийми свiй хвiст!  -  нетерпляче  гукав  на  жiнку,  коли  пароходик
ткнувсь носом в ?? спiдницю. - Розсiлась!..
   Вiн навiть лазив за ним по помостi.
   Сусанна сидiла  щаслива,  одкривши  зiпсованi  зуби,  вся  в  тiнях  од
широкого кола волосся, на двi третини чужого.
   Пароходик дирчав.
   Врештi Карпо Петрович звiвся на ноги. Перевiв очi од цяцьки на жiнку  i
презирливо плямкнув губами.
   - Ет, чорт зна що...
   - Як чорт зна що? - здивувалась Сусанна.
   - Авжеж... Не пристало йому забавлятись цяцьками.
   - Багато ти зна?ш поза сво?м участком. Ти б подивився,  як  Доря  ще  й
досi одяга? сво? ляльки. А вiн - "чорт зна? що"!
   Сусанна од невдоволення скисла й осiла, як тiсто в дiжi.
   - Цiкаво, що ти придумав?
   Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освiтила добра усмiшка, i  тепло
спахнули очi.
   - Я йому цяцьки не подарую... Я для нього таке придумав...
   Вiн навiть урочисто пiдняв палець в важкому перснi.
   - Я для нього таке придумав, що... Фу-ти, ну-ти! Запам'ята? до  смертi.
Навiть вiце-губернаторський хлопець не зможе того побачить,  що  я  покажу
Дорi... Нехай...
   - Та не тягни ж бо...
   - Нехай ма? чим згадувать батька. Буде старий - унукам  розкаже...  От,
скаже, був я дитиною ще, а мiй покiйний батько...
   - Карпе! Ну,  чому  ти  не  скажеш  одразу?  Сусанна  аж  пхинькнула  з
нетерплячки.
   Тодi Карпо Петрович наблизився до не?, витяг червону шию, нащось знизив
голос до шепотiння:
   - Я повезу його завтра дивитись, як будуть вiшать.
   - Ах, ах! - налякалась Сусанна. - Як можна дитину...
   - "Дитину, дитину"... - перекривився Карпо Петрович.
   Власне дитину. Хiба йому не цiкаво? Дитина ще  краще  затямить.  Треба,
щоб вона мала враження, щоб в не? лишились згадки на цiле  життя.  А  вона
дума? як? Гладити по головцi та тримати бiля спiдницi?
   Вiн вже кричав i сво?м криком вганяв в м'яке тiло Сусанни свiй план.
   - Ви-хо-ву-вать треба!..
   - Ах, ах! - вона зiтхала i витрiщала очi  на  чоловiка.  -  А  може,  й
справдi! Нехай би побачив. Нi, таки справдi нехай би... Чи  ще  доведеться
удруге. Скiльки ? дiтей: i в казначейшi, i в полiцмейстера... а  нiхто  не
побачить, лиш Доря...
   Вона звикла до думки. Подумати тiльки:  подивитись,  як  будуть  вiшать
людину. Вона i сама б хотiла. Ах, Дорька, щасливий...
   Забувала про Дорьку i всi  думки  звернула  на  себе.  ?й  було  гiрко.
Прожила на свiтi до тридцятого року, а нi разу не довелося  нiчого  такого
побачить. Хiба Карпо коли  подумав  про  не??  Сиди  цiлий  вiк  в  кухнi,
бабрайся у помиях i нiколи тобi нi при?мностi, нi розваги...
   - А кого вiшати будуть? - блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь
на хвилину i врештi махнув рукою.
   - Ну, добре. Ти зна?ш, Сузя, менi не вiльно про  се  говорити.  Я  тобi
скажу, а ти - гляди менi - ша!  Анi  словечка  нiкому.  Вiша?м  жiнку,  що
кинула в губернатора бомбу.
   - Ах, ах! Ти ??  бачив?  Молода,  гарна?  От  би  цiкаво...  Голубчику,
Карпе... я б... я б збоку  де-небудь...  Карпо  Петрович  замахав  з  ляку
руками:
   - Фу-ти, ну-ти! Тiльки тебе браку?. Менi i з Дорькою трудно...
   Сусанна надулась. Завжди отак. Про не? не дбають.
   Однак ?? невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.
   Вони довго радились вдвох з чоловiком,  коли  будити  хлопця,  як  його
одягти, чи пускать до гiмназi? завтра...
   Можна б зробить йому свято.
   - Само собою! - розвеселився Карпо Петрович. - Нехай погуля?!..
   Вiн був у чудеснiм настро?. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у
цирку, i бив чоботом в чобiт, як полковий офiцер.
   - За ката, певно. Яким... - кинула наче про себе Сусанна.
   - Яким.
   - Хто б мiг подумать! Виняньчив нашого хлопця... Доря так його любить.
   - Розпився, стерво.
   Вона все бiльше переймалася чоловiковим планом. Ну i придумав!
   Зелена лампа тепло свiтилась у хатi, як добре серце у грудях, пароходик
дрiмав на помостi, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зi  скрипом  дригав
ногою в такт сво?м думкам, а Сусанна в тихiй мирностi  хати  снувала  мрi?
про кращi часи, коли Карпа нарештi оцiнять.
   I, сповнена радiсним почуттям, пiдiйшла стиха до чоловiка та поцiлувала
в мокре чоло.
   - Пора  вже  спати...  завтра  треба  вставати  зарання...  Ах,  Дорик,
щасливий!

   * * *

   - Одчепись, мамо!
   Доря не хтiв вставати. Витрiщав очi, наляканi свiтлом, i падав знов  на
подушку. Але коли мати почала душити його в  сво?х  обiймах  i  з  помосту
затрiщав пароходик, згадав одразу,  що  се  його  день.  Тодi  вiн  раптом
вискочив з лiжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах,  i  присiв
серед хати над пароходом.
   Раптом великi, холоднi од умивання руки лягли йому на груди та ребра  i
пiдняли кудись угору, в змiшаний  запах  тютюну  i  помади,  в  лоскотання
шорсткого волосся, теплих  батькiвських  губ.  Злегка  обдряпаний  твердим
холодом гудзикiв i погонiв, Доря припав з довiр'ям до батька, а коли п'яти
його знову дiткнулись помосту, густий голос прогудiв м'яко над ним:
   - Одягайсь швидше. Зараз по?дем.
   Доря пiдняв на батька очi.
   По?дуть? Куди?
   На рибу,  може?  Тиха  рiчка  i  босi  ноги,  якими  можна  бродить  по
пiсочку... Вудлище  -  луком  i  срiблясте  мигтiння  рибки  на  волосiнi.
"Бовть!" - сказала вода, ковтнувши камiнчик...
   А може, по?дуть  кудись  далеко-далеко...  у  невiдомий  город.  Будуть
?хати, ?хати, ?хати... Дерева будуть кружитись i тiкати назад... Ниви самi
пiдстеляться коням пiд ноги. Мухи обсядуть блискучi кiнськi  зади,  а  над
головою пищатиме пташка...
   Хотiв запитати у батька, але його вже не було.
   I раптом ранець, повний книжками, все зiпсував. А гiмназiя? А уроки?
   - До гiмназi? нинi не пiдеш, Дорик, - зрозумiла його Сусанна.
   Вiн обкрутився на однiй нiжцi, ляснув себе по стегнах з радiсним писком
пташки i знову присiв над сво?м пароходом.
   Але його звiдти нагнали.
   Одягався поспiшно, з почуттям свята i  iснування,  з  дрижанням  кожно?
жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на  весь  свiт,  наче
горобчик, що все розкрива? пащу в гнiздi.
   Незащiбнутий, з поясом у руцi, оббiгав  весь  дiм.  Коло  ганку  куняли
звощик i кiнь, в кухнi пищали котята, в столовiй батько допивав чай.
   Доря хтiв пригорнутись до нього, але не смiв. Тiльки вдячно обняв очима
широку спину i параднi погони.
   "Оселедець!" - згадав сво? прозвище в класi, - i до слiз  боляче  стало
за батька, бо то через нього так докучали.
   Ранок стояв тихий i теплий, але Дорi  звелiли  надiвати  ватну  шинелю.
Грубий комiр пiдпирав йому шию, а мати, вся ще у бiлiм, схилялась над  ним
припухлим од сну лицем  i  лоскотала  збитим  волоссям,  насилу  запихаючи
гудзики у новi петлi.
   - Ну, пора ?хать.
   Вулицi були безлюднi. I так чудно було, що  ще  спали  доми,  дерева  й
баркани, а вони ?дуть кудись, невiдомо для чого, i тато мовчить.  Батьковi
руки, в бiлих  нитяних  рукавицях,  важко  лежали  на  держалнi  шашки,  а
вiзникова спина сонно хиталась часами з боку на  бiк.  Минали  гiмназичний
будинок, застиглий в повазi важких колон i чорних холодних  вiкон.  Шкода,
що ще так рано i нiхто не побачить, як Доря ?де у невiдомi кра?  в  теплiй
новенькiй шинелi.  Прощайте,  прощайте!  Не  вернусь  нiколи!..  I  позаду
лишились би тiльки заздрi погляди хлопцiв, розкритi од смiху  роти,  повнi
бiлих зубiв.
   З мiста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в воду впали,
запахло хлiвом, i маленькi доми дрiмали, як по оборах корови.
   - Тобi добре сидiти? - поспитав батько, i Доря зловив  його  погляд  на
свому гербi, на блискучих од гудзикiв грудях.
   Починало вже днiти. Густий запах пiзнiх гречок i сухо? стернi повiвав з
поля. Воно вже стелило по обидва боки дороги перистi крила, як в метеля, а
в зеленому небi родилися голоси.
   Земля будилась. Гречка поплила бiлим пiнистим шумом, до рiллi припадали
теплими грудьми пташки, а вiтер гойдав дивину i волошки. Повнi, рожевi, як
дiти, збудженi зi сну, плили  по  небi  хмаринки,  в  стернi,  певно,  вже
починали свою роботу жуки, а польовi мухи чухали  десь  лапками  живiт  та
розправляли злежанi крила. Чулось  невловиме  дихання  життя,  рух  земних
сокiв, i одвiтно обзивалась в Доринiм тiлi гаряча кров. Куди ще ?хать?  От
злiзти б тут, побiгать по широкому полю або полежать в травi.
   Зiйшло б гаряче сонце, i простяглось би  по  полю,  як  струни,  бабине
лiто.
   Карпо Петрович тривожно поглядав наперед. Вiн боявся  спiзнитись.  Його
кортiло сказати Дорi, куди вони ?дуть. Говорити чи нi? На квадратовiм чолi
поклались рядками одна на другу дрiбненькi зморшки, а руки втратили  важку
непорушнiсть. Нi, не треба казати, нехай се несподiванка буде. Вiн любовно
обняв Дорю за стан i пригорнув до себе.
   Бiла вiзникова  кобила  помiтно  кульгала.  Пiдiймала  задн?  копито  i
старалася бiгти на трьох.  "Ах,  стерво,  мучить  бiдну  коняку...  Фу-ти,
ну-ти, не пiдкував, скотина..." I тут тiльки в нiм ворухнулось:  чи  добре
робить, що взяв з собою Дорю? Але набiгла згадка - i вiн заспоко?всь. Ще в
дитинствi його возили дивитись на розстрiл трьох москалiв,  i  ся  картина
лишилась у нього на цiле життя, тодi як другi подiбнi, якi вiн часто бачив
тепер, вже не робили такого враження. Хiба що треба було роздобути  дозвiл
од директора Дорi.
   - Доря! Ти бо?шся директора свого?
   - Корови?
   - Яко? корови? - здивувався Карпо Петрович.
   - У нас так директора дражнять. Доря надувся, всунув голову в  плечi  i
важно процiдив в нiс:
   - Пано-ве гiмназисти повиннi вести себе у  мене  пристойно,  ходити  до
церкви, поважати...
   - Ха-ха! -не вдержавсь Карпо Петрович. - Як, як? Перед ним встав,  наче
живий, важкий директор з грубим, застиглим обличчям, налитий  тупою  пихою
по сам картуз i нерухливий, як тiльна корова.
   - Ах ти, капшук! Як ти смi?ш дражнитись з свого начальства?
   Але Доря не вiрив у нещирий гнiв  батька.  Вiн  надувся,  аж  червонiв,
ставив ноги, наче полiна, i, важно розчепiривши пальцi, гугнявив:
   - Тих, що будуть займатися соцiалiзмом або ходити по шостiй до мiста...
   - Ха-ха!.. - реготався Карпо Петрович, забувши всяку  повагу.  -  Чисто
комедiант!.. Стiй! - раптом штовхнув вiн вiзника  в  спину.  -  Не  бачиш,
при?хав...
   Збоку од шляху двi дикi грушi тремтiли дрiбненьким  листом  у  ранiшнiм
холодку.
   - Завертай пiд грушi...
   Ще червоний i тремтячий од смiху, Карпо Петрович вилiз з  дрожки,  взяв
Дорю за руку i пiдвiв до дерев.
   Тодi Доря побачив, що вiн сто?ть над яром,  жовта  глина  зсува?ться  в
нього з-пiд нiг, на днi. ями чорнiють люди, а в густих передранiшнiх тiнях
виразно бiлiють стовпи.
   - Що се таке?
   Йому видалось зразу, що сьогоднi народне свято, що ось-ось раптом загра
катеринка i загойдаються на гойдалцi люди.
   Вiн був розчарований трохи.
   Батько мiцно стиснув йому руку  i  глухо,  з  свистом  переднього  зуба
сказав:
   - Дивися й не пропускай нiчого. Старайся, щоб тебе  нiхто  не  помiтив.
Найкраще сховайся за грушу...
   Потому почав спускатися в  яр,  мигтячи  срiблом  погонiв  i  обсипаючи
шашкою глину, а його руки, затягненi в рукавички, плавали  у  повiтрi,  як
голуби.
   Ранок яснiшав. На крайнебi, за яром, легкi хмаринки  займались,  як  од
вогню солома, а важкi червоно тлiли, наче дубовий вугiль.
   На помiст, пiд сосновi стовпи, хтось вилiз  i  потягнув  мотузку,  наче
хотiв дiзнатися, чи мiцна.
   - Яким! - зрадiв йому Доря. Йому  здалося,  що  вiн  бачить  водянистi,
блукаючi очi Якима, в якi так часто дивився, коли ще  той  носив  його  на
руках.
   - А де ж музика?
   Однак замiсть музики вiн побачив мундири  й  холодний  полиск  рушниць.
Батько витягся в струнку, оддавав комусь честь, а його  бiла  у  рукавичцi
рука з зiгнутим лiктем немов тремтiла. Виразно жовтiли наплiчники в когось
з обох бокiв безвусого виду,  i  два  рядки  гудзикiв  зливались  в  жовтi
дорiжки. Осторонь стояв пiп, мотав лисою головою, наче комарiв одганяв,  i
все стелив срiбний шовк бороди на сукно чорно? ряси, все гладив  фiолетовi
вилоги широких рукавiв.
   "Молебень?" - подумав Доря.
   Йому зробилося скучно,  i  вiн  почув  над  головою  дрiбне,  метушливе
шептання грушi.
   Озирнувся  на  вiзника.  Зiгнувшись,  звощик  копирсав  щось  в  колесi
пальцем. Його довга синя сукмана, руда на  фалдах,  вкривала  ноги  аж  до
землi, наче  спiдниця.  Бiла  коняка  дрiмала  на  трьох  ногах,  зiгнувши
четверту.
   Над головою коротким уриваним писком обзивалася пташка.
   Доря знов глянув в долину. Тепер вiн помiтив жiнку серед  купи  мужчин.
Косинка, зв'язана вузликом пiд  бородою,  зливалась  з  ??  лицем  в  одну
бiлясту пляму, а на темнiй одежi свiтилися руки,  прозорi  й  молочнi,  як
поночi порохно.
   - При?хав дивитись, паничу?
   Вiзник пiдiйшов ззаду i став недалеко.
   - Або що? - обернувся до нього Доря.
   - А нiчого - дивись. Виростеш - здасться.
   В його круглому оцi - друге вiзник зажмурив, - в голосi, в кутках уст
було зачiпливе щось, образливе.
   - Молебень будуть править, Семене?
   - Кха! - кахнув Семен. - Молебень, таку його маму... Вони ?й  справлять
молебень...
   - Нi, справдi, Семене, - прохав його Доря.
   Семен мовчав. Глузливий вираз, скрививши йому обличчя, застиг в  тверде
щось, жорстоке.
   Мовчки закотив  вiн  полу  сукмани  пiд  самi  пахви,  вийняв  тютюн  i
заходився крутити цигарку. Кобила  почала  мочитись.  Семен  посвистав  ?й
тихенько, а тим часом потеруха висипалась з цигарки  на  землю.  Скiнчивши
крутити, вiн старанно закле?в цигарку i неймовiрно глянув на Дорю.
   - Папенька не казали?
   - ?й-богу, нi, - заклявся Доря. - Сьогоднi, бач, мо? iменини, i вiн...
   - Так... на iменини, значить... Ловко придумав. Семен затиснув в  грубi
i чорнi пальцi цигарку, а праву руку пiдняв, обвiв нею  круг  ши?,  сiпнув
догори, храпнув i засмiявся.
   - Капут!
   - Капут? - витрiщив Доря на нього великi й невиннi очi.
   Тодi вiзник пояснив:
   - Повiсять баришню зараз... Молебень, таку ?х маму...
   Доря почув холодок в тiлi.
   - Неправда... ти все жарту?ш... - почервонiв вiн одразу.
   - Авжеж, жартую...
   I знов храпнув, зробивши над головою той самий рух.
   Щось пiдкотилось в Дорi пiд серцем i так недобре розлилось по  руках  i
ногах.
   - Як, зовсiм повiсять?
   Голос перервався у нього, i жаль скривив губи.
   - Не зовсiм, а тiльки доти,  поки  ноги  не  перестануть  дригать...  -
Жбурнув окурок, сплюнув й додав: - Яким справиться скоро... не першинка!
   Сонце запалило кривавi вогнi на цератовiм брилi Семена, а Доря  дививсь
на Семена з таким холодним жахом, немов не Яким, а вiзник ма? зараз вiшати
жiнку з блiдим обличчям.
   В головi його раптом пронеслися розмови, якi чув вдома... Окремi слова,
такi перше звичайнi, далекi i  неймовiрнi,  як  в  казцi...  а  тепер  все
наблизилось i ожило.
   Тепер вiн iнакше глянув в долину, на непорушнi ряди москалiв,  блискучi
форми начальства, блiду жiнку в бiлiй косинцi й сосновi стовпи.  Все  воно
злилось в однiм словi: "Повiсять" - нестерпуче жахливiм i дикiм.
   Тим часом Яким перестав поправляти мотузку - вона злегка  гойдалась,  -
злiз з риштовання i пiдiйшов до жiнки. Жiнка одвела його рухом худо? руки,
блакитно? наче, зробила нерiвний крок, а далi твердо пiшла до стовпiв.
   "Ось зараз!.. Ось зараз!.." - щось крикнуло в Дорi  i  опекло,  а  його
ноги самi зiгнулись i шугнули в провалля, обсипаючи глину...
   Карпо Петрович все поглядав на гору, пiд грушi. Йому  часом  здавалось,
що вiн бачить там Дорю, мигтiння гудзикiв на гiмназичнiм пальтi. Знав,  що
зробив незаконно, взявши з собою хлопця, i потерпав. Ану ж  хто  побачить?
Однак все йшло як слiд: москалi тупо стояли, як  нiмий  частокiл,  товариш
прокурора все затискав уста та  закочував  очi,  як  жертва  вечiрня,  пiп
поправляв наперсний  хрест  та  гладив  сво?  шовковi  вилоги.  Яким  щось
вовтузився  довго,   неспокiйно   розсипаючи   погляд   водянистих   очей.
Полiцмейстер стриманим басом робив якiсь непотрiбнi накази, аби  говорити.
Карпо Петрович неуважно ?х слухав, намагаючись стримати руку, що  тремтiла
од лiктя до кiнчикiв пальцiв i тарабанила  дрiбно  в  висок.  Коли  б  вже
швидше кiнець... Коли б вже проплило тих кiлька хвилин...
   Жiнка нащось розв'язала косинку, спустила ??  на  плечi  i,  струснувши
чорним волоссям, рушила з. мiсця. Карпо Петрович  чу?,  що  вiн  холоне  в
напруженiй тишi, що в головi у нього, як важка хвиля,  колихнулася  думка:
"Чи Доря все бачить?" - i проплив образ Сусанни, як вона слуха? оповiдання
сина.
   Вже жiнка стояла на риштованнi, колихнулася ряса, i  знявся  в  повiтрi
хрест. Яким поклав руку на зашморг i забiгав навколо очима, брязнули глухо
важкi рушницi, наче  залiзо  зiтхнуло,  а  скiсний  промiнь  вмачав  кiнцi
пiднятих шабель у кров.
   I ось тут саме сталось щось дивне, незрозумiле. Наче камiнь зiрвався  з
гори i покотився пiд ноги. На  бiгу,  круглий  i  грубий  в  сво?й  ватнiй
шинелi, Доря промчався до  риштовання,  замiтаючи  полами  глину,  гублячи
синiй картуз i розкриваючи широко руки.
   Наскочив на жiнку i з криком обняв ?й колiна.
   - Не треба!..
   Од  несподiванки  й  крику,  що  впав,  як  стрiл,  помiж  ними,   люди
здригнулись в тривозi i метнули очима угору, на високi стiни  яруги,  наче
звiдти йшла на них небезпека.
   А Доря все тiснiше туливсь до колiн, ховаючи стрижену голову  в  чорнiй
спiдницi, i видко було, як здригалися плечi у нього вiд дитячого плачу.
   - Не треба!.. Не руште!..
   Жiнка стояла хвилинку - висока, але якась  одразу  зiв'яла  й  нещасна.
Потому нагнулась i поклала прозору руку на дитячу головку.
   I  так  усе  застигло  в  нiмому  чеканнi:  жiнка,  дитина,  москалi  i
начальство.
   Першим опам'ятавсь полiцмейстер.
   - Чия дитина? Забрать!..
   Вiн не пiзнав голосу свого, але од того грубого крику всi  почули  себе
вiльнiше, i кожний намагавсь показати, що вiн не злякався...
   Карпо Петрович кинувсь сповняти наказ, однак почув, що не може.  Колiна
згинались у нього i мерзли. Вiн себе перемiг i побiг пiдтюпцем до  дитини,
а шашка йому заважала, била та плутала ноги, чужi i без того.
   Однак Дорю одiрвати було нелегко. Вiн одбивався всiм  тiлом  i  наче  в
нестямi все повторяв з плачем, ще глибше ховаючи голову в теплi колiна:
   - Не дам!.. Не хочу!..
   Нарештi жiнка хитнулась, оддiлена од  дитини.  Карпо  Петрович  поволiк
сина. По дорозi  пiдняв  Дорин  картуз,  обтер  старанно,  хоч  несвiдомо,
рукавом глину i понiс так в лiвiй руцi.
   - Татку, не треба... татку, не позволяй... - упиравсь Доря, але  чуючи,
що не вблага? батька, пiдняв кулак вгору й кричав назад себе:
   - Якиме! Не смiй! Я тебе, стерво...
   - Цить! - шипiв батько й тяг його далi.
   Аж на горi вдалося Дорi  вирватись  iз  рук.  Вiн  глянув  в  долину  й
побачив:  в  повiтрi,  осяяна  сонцем,  гойдалася  довга   чорна   фiгура.
Покрутилась в один бiк - i стала... Потому у другий - i знов спинилась.
   Тодi Доря замовк, подивився гостро на батька  i  хрипло  кинув  йому  в
лице:
   - Хулiган. Оселедець.
   Бiльше не встиг, бо полетiв у траву, збитий кулаком з нiг.

   * * *

   Вони вертались додому не такi вже  параднi.  Лакерованi  чоботи  батька
покривав пил, рукав мундира був в глинi. На новенькiй  гiмназичнiй  шинелi
проти колiна зеленiла трав'яна пляма,  а  один  гудзик  жалiбно  висiв  на
чорнiй нитцi. Бiла коняка, ще бiлiша тепер, на  сонцi,  трюхала  сумно  на
трьох ногах. Карпо Петрович не дивився  на  не?.  Сидiв,  одвернувшись  од
Дорi,  i  тупо  думав.  Вiн  бажав  Дорi  добра,  а  замiсть  того  дiстав
невдячнiсть. Синова лайка горiла у ньому, наче вiн  на  живому  випiк  ??.
"Хулiган... оселедець..." I хто? Кiстка од його костi i кров од кровi.
   Карпо Петрович намагався думать про iнше. Хотiв себе  запевнити,  що  у
нього були важнiшi справи, над  якими  треба  подумать.  Тепер  губернатор
напевне вижене з служби, а директор виключить Дорю. З холодком в серцi вiн
чiплявся  за  тi  непри?мнi  думки,  уявляв  губернаторський  гнiв,   сво?
благання, гугнявий директорiв голос: "Нам протестантiв не  треба..."  -  i
чув одночасно, як щось йому заважа?, немов камiнчик,  що  попав  в  чобiт.
Отут, пiд боком, сидiла його власна дитина, замкнувши ворожнечу у серцi, з
якимсь правом на батька, на його вчинки, i судила, наче чуже, а  ?й  треба
було давати одповiдь. Фу-ти, ну-ти!.. Се його дратувало. Не  мiг  же  вiн,
батько i полiцейський чиновник, якого боялись навiть дорослi, скорятись та
каятись перед якимсь шмаркачем. I  вiн  знову  уперто  чiплявся  за  всякi
дрiбницi, за розмови з начальством, за неминучi сльози Сусанни i навiть за
скалiчену ногу коняки - "Не пiдкував, стерво...", -  аби  лиш  засипать  i
заглушити те  пекуче  i  непокiрне,  що  мулило  всерединi,  наче  гострий
камiнчик...
   А Доря,  опустившись  та  впiрнувши  в  тяжку  шинелю,  тихо  схлипував
внутрiшнiм плачем. Перед його очима все ще гойдалась чорна фiгура.  Раз  в
один бiк, раз в другий... "Чекай, - думав вiн гiрко про батька, - будеш ти
знати, як я тобi повiшусь... Заберусь на горище, здiйму свiй пояс, i нiхто
не побачить..." Йому стало жалко себе.  А  може  б,  краще  забити  Якима?
Прийде Яким до них на кухню i, як  звичайно,  засне  на  лавi.  Тодi  Доря
вiзьме тихенько ножа, наточить... або нi, краще сокиру - i одруба? Якимовi
голову по самi плечi
   Маленька пташка уперто лiтала над головою в Дорi.  То  пiдiймалась,  то
опускалася з писком i з дрiбним трiпотiнням коротких крил. Вiн зацiкавився
нею i довго стежив за ?? летом. Але раптом згадав  сво?  iменини  i  легку
руку, що так нiжно гладила його по головцi, - i знову тихо заплакав.
   "Будеш ти знати... ах, будеш ти знати, як я тобi повiшусь..."
   Крiзь теплi сльози, важкi i великi, в яких все розпливалось,  невиразно
мелькали верби i телеграфнi стовпи. Вони одривалися од землi,  пiдiймалися
вгору i тихо гойдались... Раз в один бiк, раз в другий...

   Сiчень 1912, Капрi



   СОН

   Щодня було те саме. Ноги, немов непотрiбнi, самi знали звиклi дороги, i
очi, теж наче зайвi, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед
ними i безслiдно зникали маломiстечковi доми i все тi ж  самi  люди,  наче
потертi меблi у хатi, мiж якими роками можна ходити, не помiчаючи  навiть.
Бульвар серед мiста з рядом голих тополь, що бiлiли на осiнньому небi,  як
хребти риб, алея, по якiй щодня ходив вiн, так добре знайома кожним вибо?м
або рiжком цеглини, на якому не раз  спiткнувся.  I  та  фiгура,  що  йшла
назустрiч, - чиновник iз казначейства. Похитала чорним пальтом, аащiбнутим
глухо од голови до нiг, мигнула розчосом фарбованих бакiв i лiниво пiдняла
над безбарвним обличям бриля.
   Перш розмовляла при стрiчi, а тепер перестала. Та й нащо? Антiн наперед
знав, що мiг би почута. Матовий голос клекотiв би в защiбнутих  грудях  та
пропускав крiзь густо фарбованi баки iсторiю клубового  шлема  або  об'яви
катарального стану кишок.
   Фiгура давно за плечима, а Антiн помiча?,  що  вiз  так  само  розхиту?
тулуб, як i чиновник, iз казначейства.
   Тепер знов пусто в але?.  Деревця,  недавно  посадженi,  були  поламанi
вщерть i простягали до неба сво?  цурпалки,  твердi,  колючi,  обдертi,  з
клаптями шкури - кори. З лавок, де хтось насипав купами. землю,  текли  па
стежку бруднi патьоки. Мiж деревами, в наметах рудого  листу,  щось  пахло
непевно, осiнн? небо нудьгувало понад бульваром, i все те - сiре, слизьке,
убоге - ворони вкрили сiткою крил, засiяли грубим, скрипучим криком.
   Антiн дiйшов до краю бульвару i  повернувся  назад.  Перед  очима  знов
встала пустка, якою тiльки пройшов. I тут вiн  помiтив,  що  уперто  рiша?
настирне питання i  не  може  рiшити:  що  значить,  сон,  який  приснився
сьогоднi жiнцi?..
   Жiнка спустила з постелi ноги, голi  i  бiлi,  наче  застигле  сало,  i
смачно, трохи хрипло зi сну, оповiдала, що ?й  снилось,  нiби  вона  до?ть
корову. Одтяга дiйки, а що сикне в дiйницю, то насподi не молоко, а  чиста
вода. Що воно значить? Чиста вода...
   Вiн не знав вранцi, не думав  про  се  удень,  а  тепер  ось  рiшав  се
непотрiбне, зайве питання уперто, завзято,  наче  хоче  смолу  од  пiдошви
оддерти. Що значить чиста вода?
   Се питання держить його серед дерев бульвару, бiлих на сiрому небi,  як
ряд кiсток з риби, в брудному коритi але?.  I  зда?ться,  що  коли  б  вiн
вирвався звiдти, воно, може б,  лишилось  позаду  нього,  засипане  криком
ворон...
   Антiн покидав бульвар i виходить на мiську площу, де в самому центрi  -
калюжа. Йому не треба дивитись на мiсто.  Вiн  може  глянуть  в  калюжу  i
побачити город: важкий бiлий собор в шапцi зелено? банi, цегляний  будинок
управи i жовтi стiни суду. Все се змiстилось в однiй калюжi.
   На тротуарi теля. Три фiгури, що  мають  наче  одно  обличчя,  в  синiх
штанах "пiд студента", заганяють в калюжу  теля.  Теля  не  хоче,  пiдiйма
хвiст, лупить наляканi очi, а коли ?м нарештi вда?ться i  чотири  тоненькi
нiжки розбивають на бризки собор, управу  i  суд  та  грузнуть  в  болотi,
дурний ображаючий смiх наче твердне у сiрiй мряцi i важко спада? в  стоячi
води калюжi.
   Потому вони ще плювали: хто переплюне калюжу.
   Антiн не чекав.
   Щось каламутне осiдало на серцi. Воно  починалося  вдома,  а  кiнчалося
тут, в безбарвнiй мiськiй нудотi, як  довгий  iржавий  ланцюг.  Вдома  був
спокiй, день бiг за днем. Як в калюжi весь город, так в окремому  днi  вiн
бачив цiле сво? життя. Вранцi, ще лежачи в лiжку, вiн слухав жiнчинi  сни,
проза?чнi, скучнi, як дiйснiсть, пив чай нашвидку за  столом,  заслiдженим
кришками, денцями мокрих склянок та посудою, що лишилась пiсля  вечерi,  i
бiг в школу на службу. Потому обiдав, все в  тiй  самiй  годинi,  з  вiчно
захопленим: "А в  нас  сьогоднi  зелений  борщ!"  -  i  чув  нарiкання  на
куховарку. По обiдi жiнка дрiмала, а вiн  йшов  в  город  в  надi?  чогось
нового, що кожний раз заводила марно,  i  знову  нiс  на  вечiрнiй  вогник
додому ту ж саму зануду, з якою виходив.
   Вечорами збирались часом до жiнки сусiдки i грали невинно в карти,  для
апетиту бiльше. Вiн в карти не грав i йшов до  себе,  чужий  тому  всьому,
курив i в клубах диму писав щось, чого нiколи не повинно побачить сторонн?
око, тiльки для себе, аби задовольнити потребу.
   Часом траплялось нове щось - привозили дрова, i  треба  було  приймати,
або заслабла дитина. Але все мало кiнець - i життя знов плило  спокiйно  в
старiм коритi...
   Антiн безцiльно блукав по тихих,  малолюдних  вулицях  мiста.  Липка  i
темна муть все осiдала на  серце,  але  з-пiд  не?  уперто,  як  се  часто
траплялось,  щось  добувалось  та  проростало.  Молоде  щось,  свiже,   не
затоптане ще, жадоба нового, яко?сь краси.
   По дорозi стрiчались дiвчата, провiнцiальнi  кози,  з  блиском  вогкого
ока, з свiжим овалом обличчя, еластичними рухами тiла.  Щось  лишалось  од
них в повiтрi, як пiсля весняного грому, будило i освiжало. Хотiлось  щось
пережити, сильне i гарне, мов морська буря, подих весни, нову казку життя.
Виспiвать недоспiвану пiсню, що лежала  у  грудях,  згорнувши  крила.  Вiн
знайшов би новi слова, не тi, що листям осiннiм шелестiли попiд ногами,  а
повнi, багатi й дзвiнкi.
   Але в осiннiй мряцi усе зникало, i вiн йшов далi попiд  мокрi  паркани,
за якими скучно дрiмали голi галузки.
   Смеркалось. Антiн в'яло минав квартал за кварталом. Дивився, як  поволi
дерева пiрнали в сизий туман та рисувались на  небi,  як  темнi  жилки  на
перламутрi. В переривах кварталiв - молочна мла, за якою чулось  далеке  i
безконечне. З неба сiяв дрiбненький дощик i нiжним холодком осiдав йому на
обличчя. Свiтили вже свiтло. Тротуари блищали, ловлячи в себе вечiрнi тiнi
дерев. Капало з стрiх. Все частiше краплi стiкали з дахiв, з ринв, з стiн.
Вони грали, спiвали, дзвенiли, мiняли темп, силу i голос. Незабаром вулиця
обернулась в симфонiю крапель. Непомiтно випливали  з  туману  лiхтарники,
розносячи  свiтло.  Тихими  вулицями  в  вечiрнiй  мряцi  по  всiх  усюдах
розтеклися з легким гойданням червонi вогнi. Чорнiли тiльки  в  лiхтарника
ноги, а над ними гойдався вогник.  Оживлялась  музика  крапель,  сумних  i
веселих, лiнивих i жвавих, глухих  та  дзвiнких.  Вдалинi  м'яко  блимнули
вiкна, i чиясь невидима рука тихо зводила половинки вiконниць, наче очi до
сну стуляли повiки.
   Потреба краси, що жила в душi Антона, викликала у нього потребу  скрiзь
шукати ??, але дiйснiсть давала мало.  Правда,  колись  вiн  бачив  далекi
кра?, де сонце i море навперейми намагались розгорнуть перед ним всi  сво?
дива, але то було давно, i буденне життя ущерть  занесло  попелом  згадки.
Часом, у снi тiльки, оживали ста мить, викликаючи  потiм  пекучу  тривогу.
Вiн любив  сни.  Лягаючи  спати,  наче  пуска?шся  плисти  по  морю  ночi,
невiдомому, чорному. Якi пригоди там стрiнеш, що там  побачиш,  переживеш,
поки темнi хвилi ночi не викинуть тебе на яснi береги дня?..
   Час був вертатись додому. Антiн уже бачив  картину,  яку  застане:  усi
кiмнати спочивають у пiтьмi, тiльки в столовiй ясно. Кипить самовар,  дiти
п'ють чай з молоком, а жiнка плете щось гачечком. На нього вiйнуло,  як  з
гнилого болота  улiтку,  тим  знайомим  теплом  ?дальнi,  молока  з  ча?м,
розпареним жiнчиним тiлом й котом, що вiчно валявсь на  канапi.  Леговищем
людини, ситим споко?м, який до вподоби був жiнцi i дратував Антона.
   I справдi вiн все те побачив...
   - Добре, що ти вже прийшов...
   Марта стрiла його спокiйно i дiловито, ?й було душно од вiчних  турбот.
Вона розпустила легеньку блузу, що позволяла бачить  широку  шию  та  голi
руки.
   - Приходив тут скляр, пора вiкна склити, а я не знаю...
   Вона налляла Антоновi чаю i присувала булку.
   Ах! Скiльки було турбот!
   Дiжку конче треба купити на огiрки... А може,  краще  замовить...  Вона
хотiла порадитись з ним. Хоч буде дорожче, зате надовше стане.
   Вiн обговорював з нею докладно, що нову дiжку треба вимочить добре, щоб
огiрки не пахли, що капусти сей рiк треба  наквасить  менше,  бо  щось  не
?сться, що в теплi ковдри добре б додати вати...
   Марта розчервонiлась, розiмлiла уся  i  пашiла  теплом  через  одкритий
комiр та широкi рукави.
   Вона пiшла за ним навiть в його кiмнату, i коли вiн нагинався та збирав
iз стiльцiв ?? спiдницi, що ще ховали в собi повнi жiнчинi форми  i  тепло
тiла, вона механiчно кидала вiчне "ах, вибачай" та спокiйно приймала з рук
чоловiка одежу.
   Вона ще не скiнчила, ?й хотiлось порадитись добре про матерiал i фасони
дитячих курток, про запас бурякiв, про тисячi всяких дрiбниць в хазяйствi.
Вiн неуважно  слухав,  дивлячися,  як  м'яко  драглiло  за  кожним  словом
пiдборiддя у жiнки, i думав: "Чи сподiвалися ми, що за дванадцять  лiт  по
шлюбi не знайдемо iнших тем до розмови, що мiж нас  будуть  падать  слова,
наче грузи ру?ни на зелену траву?"
   Навкруги було тихо, лампа рiвно горiла, i в молочному свiтлi плавав дим
папiроски.
   А жiнка все говорила, бiльше для себе, анiж для нього, бо  була  певна,
що чоловiк непорадний i непрактичний, що вiн мало навiть до чого здатний.
   А врештi все було тихо й спокiйно, як завжди. Мертвий спокiй калюжi  не
могла скаламутить сильнiша хвиля, i  се  так  дратувало  Антона,  що  йому
хтiлося крикнуть, чимсь пожбурнути або  вибити  шибку,  щоб  з  трiском  i
дзвоном впустити в хату свiже повiтря.
   Одного ранку Антiн прокинувсь якийсь iнакший, весь заслуханий в собi. В
той день вiн не мiг би сказати, чи оповiдала жiнка свiй сон, чи бiлiли, як
завжди, ?? литки, поки нога лiниво шукала капцiв; все се не дiйшло нинi до
нього. В рухах, в його ходi було молоде щось, тривожне й нове.
   Не допив чаю, смоктав папiроску, давно погаслу, i дививсь оком  на  все
невидющим. Неспокiйно бiгав по хатi.
   До обiду спiзнився, але ввiйшов кроком  легким  i  бистрим,  з  молодою
лiнi?ю плечей, i був як неприсутнiй.
   Марта помiтила змiну.
   - Ти сьогоднi якийсь чудний.
   Вигляд Антона занепоко?в Марту.
   - Що сталось?
   Вона мусила повторити сво? питання, але  вiн  сквапно  закрився  словом
"нiчого!", якому трудно було поняти вiри. Зелений борщ не зробив на  нього
враження, вiн мало ?в i на питання давав не до речi вiдповiдь.
   - Що ти говориш? Де ти? Прокинься...
   Тодi вiн зробив над  собою  зусилля,  старався  бути  занадто  уважним,
обдумував слово, перше нiж мав сказати, й порожнiм оком, зверненим  вглиб,
зраджував скрите, зата?не в собi.
   Цiкавiсть Марти зросла, коли Антiн, по прохiдцi, пройшов не в  ?дальню,
а просто до себе. Вона чула  розмiренi  кроки,  що  одбивалиеь  наче  такт
думки, часте чиркання сiрника об коробку, а зачиненi дверi вабили  бiльше,
нiж вiльний вхiд. Нарештi вона одхилила дверi в його кiмнату.
   - Можна до тебе?
   Вiн кивнув головою.
   - Що з тобою, Антоне?
   Антiн, очевидно, вагався. Йому  не  хотiлось  сказати  i  разом  боляче
хтiлось, щоб жiнка питала, щоб вирвала з нього признання, яке прохалось на
волю з переповнених грудей.
   - Нiчого.
   Але те слово, кинуте ?м, було якесь легке, крихке, порожн?. Марта чула,
що ?й нетрудно його зламати.
   - Говори вже, що там таке?
   Антiн спинився, глянув на жiнку i по хвилинi вагання в його зiрвалось:
   - Я бачив сон.
   Марта легко зiтхнула.
   - Ах, тiльки сон!
   Вона була розчарована навiть. Однак  вигiднiше  розсiлась  у  крiслi  i
зробила гримасу ласо? кiтки, яка колись так була ?й до лиця.
   - Цiкавий сон? Ну, то розказуй.
   Вона любила сни.
   Але вiн зразу замовк. Знеохота опанувала його. Чи  вона  зрозумi??  Для
нього не було рiзницi мiж дiйснiстю i сном. Яка рiзниця, коли  у  снi  так
само бачиш, смi?шся, стражда?ш, пережива?ш? Хiба дiйснiсть  не  щеза?  так
само безслiдно, як сон? Хiба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?
   Антiн ходив по хатi i чув, як хлюпав в ньому  i  готове  розлитись  все
пережите за нiч.
   Врештi спинився i та?мничо сказав:
   - Я знов був там... в далекiм, теплiм краю...
   Жiнка зробила круглi й порожнi очi, а вiн мусив ?й нагадати  про  край,
що колись промайнув, як казка, в його життi.
   -  Розумi?ш,  я  стояв  ранком  на  островi   серед   моря.   Високому,
прекрасному, гордому. За морем, у синiм туманi, потопала стара земля. Менi
здавалось, що в молодiй гордостi острiв одiрвавсь од землi i поплив в свiт
творити самостiйне життя, власну красу. Море було таке гладеньке  i  син?,
наче туго  натягнений  екран,  на  якому  показували  небо.  Скiльки  було
блакитi! Цiле море у небi i цiле небо у морi. Од  блакитних  просторiв  на
душi в мене було блакитно, тепло, просторо. Я  був  наче  п'яний  од  духу
дикого полину, що залляв скелi i напо?в  повiтря  сво?м  диханням.  Срiбна
сивина його нiжно свiтилась, немов вдень, навiть осяяна мiсячним  свiтлом.
Вiн навис над урвищем скель i тряс бородою над самим  морем,  неначе  фавн
дико скуйовдженою вовною.
   Тихим морем послались бiластi дороги. Я  дивився  i  думав:  "Для  кого
вони? Хто ними по?де? Вони списали син? полотно моря, як давнi  i?роглiфи,
а хто прочита? те та?мне письмо?" Я весь був як пiсня, як акорд  суму,  що
злився з пiснею моря, сонця i скель.
   Раптом ззаду я почув голос, чистий i гармонiйний, наче родився з  тепла
блакитi:
   - Не могли б ви сказати, що значить те дивне письмо?
   Я озирнувся.
   На скелях стояла жiнка з блiдим обличчям в золотiй рамi  волосся.  Вона
простягла руку на море,  а  полин  гаптував  на  ??  чорнiй  одежi  срiбнi
малюнки. В другiй руцi палали маки.
   В обох нас ворушилось одно i те саме питання, i я одповiв:
   - То записи щастя.
   Вона подивилась на мене.
   - Можливо. Дихне легкий  вiтрець  i  ранiше  зiтре  записи  щастя,  нiж
встигнеш ?х прочитати.
   I понесла до мене вiнок  золотого  волосся,  важке  срiбло  полинiв  на
одежi, маки i ще щось: очi - два озерця морсько? води.
   - Ого! - засмiялася Марта.
   - Не заважай. Ми сiли, як давнi знайомi, на теплу кам'яну лавку.  Я  не
дивився на не?, а бачив, як в легкiм диханнi повiтря  тремтiли  над  чолом
тонкi волосинки у не?, немов язички вогнянi, а в  озерi  ока  переливалась
тепла блакить.
   Мовчки дивились на море. Тепер на море налiтали бiлi  вiтрила,  як  рiй
метелiв. Бог зна? звiдки з'являвся на морi човен, перебирав лапками весел,
наче мурашка по скатертинi,  i  враз  розцвiтався  бiлим  вiтрилом,  як  з
пуп'янка квiтка. Лягав боком i тремтiв на блакитному полi.
   В лице нам тепло дихнуло повiтря. Раз,  другий.  То  вiтер  будився,  i
дороги поволi щезали. Пiд берегами море починало горiти.
   - Вам не зда?ться, - обiзвалась сусiдка, - що тепер море як синiй  птах
щастя: занурило голову в блакитний туман i розпустило  павиний  хвiст  пiд
самi скелi, де кожне очко горить синьо-зеленим вогнем. Ось подивiться!
   Ми нахилили нашi обличчя над урвищем вниз, i  коли  очi  нашi  добiгли,
минаючи хаос поламаних скель та диких рослин, до берега моря, ми  уздрiли,
як воно трiпалось тихо в сiтцi яскравих блiкiв, наче зловлене  в  невiд  з
синiх, зелених i рожевих мотузок, а крiзь ту сiтку на нас дивилась моза?ка
дна: фiолетовi плями густих водоростей,  блакитнi  очi  пiдводних  пiскiв,
стара бронза i темно-синя емаль, що зливались в один вогняний сплав.
   - А ви не помiча?те, - обiзвався я, глянувши в  море  та  показавши  ?й
рухом руки на бiлi вiлли, залитi сонцем, - вам не помiтно, що ми  пливемо?
Острiв, як спрут, занурив у море шершавi лаби, приссався  до  нього,  наче
хоче спинитись. Але не може. Пливе. Вiчно пливе, куди - не знав, в теплi i
сонцi, у  блакитнiм  туманi.  Розтулив  пащу  широким  отвором  пiвкола  i
вишкiря? здоровi зуби, наче смi?ться рядами бiлих докiв.
   Антiн потер чоло i говорив тихiше:
   - Не знаю, чи ми розмовляли наголос, чи мовчки, але ми плили в  широкiм
просторi рядом, плече з плечем, i вся маса морського повiтря,  весь  запах
солi, полинiв, сонця - проходив  крiзь  нас.  Ми  були  чистi,  мiцнi,  як
корабельнi канати, i, певно, свiтились.
   - До моря! На берег! Швидше!
   Вона скрикнула так, наче мала владу надi мною, i плеснула в долонi,  аж
червонi платочки дикого  маку  облетiли  ?й  на  спiдницю.  Один  холодком
доторкнувся мо?? руки.
   Ми спускалися вниз.
   Тепер скелi росли перед нами, теплi,  навiть  гарячi,  так  наче  в  ?х
кам'яних жилах текла жива кров. Серед моза?ки зморщок й заломiв сяло часом
золото дроку, блищав срiбний полин або п'ялися  мирти  в  сво?м  весiльнiм
убраннi. То знову з-пiд нiг стрiмко здiймала скеля мiцнi i голi груди,  на
якiй око скучно спочивало од фарб. Зате  як  радiсно  було,  коли  ми  там
одкривали милу блакитну квiтку, що прилiпилась  до  скелi,  наче  сiла  на
хвилину спочити. Чим вона жила? Певно, пила щоранку блакитнi тумани  моря.
Я не знав, як ?? звати, - i вiд того вона двiчi менi милiша.
   - Правда, вона вигляда?, як гнiздо аметистiв на сiрiй скелi?
   Правда, вона виглядала, як гнiздо аметистiв.
   З правого боку збiгала вниз з нами течiйка кривавих макiв, а злiва,  на
кожнiм закрутi стежки, осмiхалося море. Далекi скелi, всi у заломах, м'яко
убрались в зелень i виглядали, наче старий, потертий мiсцями оксамит.
   Ставало душнiше. Горiли скелi, дорога, пил пiд ногами, палали повiтря i
море. Ми теж пашiли жаром.
   Ящiрки раз у раз перетинали  нашу  дорогу.  Розпеченi  скелi  двигтiли,
здавалось, од ?х безупинних хвилястих рухiв. Мигне тiльки рябенька  спинка
або  гострий  шпичастий  хвостик  -  i  зникне.  I  знову  звiдкись   вона
з'являлась, приплющена жаром, на кривих нiжках. Спинилась, пiдняла  гадючу
головку i сторожко  водить  круглим,  пiдкресленим  оком.  Видко,  як  пiд
тоненькою  шкуркою  збоку  калата?  серце.  Але  тiльки  тiнь  впала   або
шеберхнуло щось - вже вона зникла у непомiтнiй шпарцi, наче влiзла  просто
у камiнь.
   Не знаю, хто з нас назвав ящiрку  душею  камiння,  живчиком,  що  вiчно
б'?ться в важкiй i нерухомiй масi.
   Нарештi дихнуло море. I ми дихнули. Зда?ться, починався сироко.
   - Берег! - легко зiтхнула моя сусiдка, побачивши  сiрi  пiски.  I  коли
вона бiгла до нього, я любувався, як на тлi моря  свiтився  нiмб  золотого
волосся.
   Море несло на собi хвилю i, докотивши, коротким навиклим рухом  скидало
?? на берег, неначе карти здавало.
   На Piccola Marina  саме  купались.  Ми  проминули  той  сонячний  смiх,
виплески тiла, зелений фосфор його  в  водi  i  примостились  в  безлюднiм
куточку. Море слiпило. Воно все розцвiталось срiбними квiтками. I хоч  вiк
?х був коротенький, усього мент, але в той  самий  мент  замiсть  зiв'яло?
квiтки розпускалася сотня нових. Блисне слiпуче, як срiбна зiрка, i згине.
А на блакитi новi.
   Ми бачили  звiдси  острiв  од  моря  аж  до  вершкiв.  Хвилi  бились  i
розбивались об стрiмкi скелi Монте-Соляро, об фаральони. Острiв шипiв,  як
розпечений камiнь, кинутий в воду, i круг нього кипiла вода.
   Ми мовчки сидiли, розпущенi наче в блакитi, i слухали моря.
   Врештi я поспитав:
   - Про що ви думали зараз?
   Вона обняла мене очима - а в них я побачив все море i  цiле  небо  -  i
одповiла тихо:
   - Дивлюсь на пiвдень, на безконечне море. Сироко приносить  до  мене  з
Африки спеку i аромати ?гипту, а я мрiю про край  бiлих  пiскiв  i  чорних
людей, про кактуси, пальми i пiрамiди.  Котиться  з  Африки  хвиля  i,  як
далекий братерський привiт, цiлу? скелi. I може, та хвиля,  що  мила  ноги
араба, набiга? тепер на мо? ноги як символ ?днання...
   - Як гарно!
   Се скрикнула Марта i перервала оповiдання.
   Антiн спинився, наче вперше побачивши жiнку.
   Вона була тут!
   Свiтло  од  лампи,  здивованi  жiнчинi  очi,  немов  вони  бачили  щось
незвичайне, розщiбнутий гудзик на ?? грудях, пасмо тютюнного диму  поперек
шафи з книжками i чорнi холоднi шибки, на яких дощ пальцями тарабанив сво?
нуднi мотиви...
   Антiн нетерпляче струснув плечима i тим рухом наче щось скинув iз себе.
Забiгав по хатi i знов говорив:
   - Ну, ми розстались. Я не знав навiть - на час чи назавжди.
   Була обiдня пора. Коли я входив в столову свого готелю,  перше  гудiння
гонга густо пливло над рядами бiлоснiжних столiв, в той час ще порожнiх. Я
зайняв сво? мiсце. Мiж стовпи колонади,  яку  повернуто  було  в  ?дальню,
перлося море, немов величезнi марини, вправленi в  рами  бiлих  колон.  На
виднокрузi розпускалась вiтрилами яхта, як дерево цвiтом. Сонце  лягло  на
Кастельоне, що дрiмав з правого боку, й закучерявило гору  рядами  маслин,
оповило ?? кiлька раз в чорний турецький пояс.  Виноград  горiв  мiж  ними
зеленим вогнем, як вставлене в пояс дорогоцiнне камiння. Ще нiкого не було
в столовiй, але я бачив добре знайому,  застиглу  в  оцi  картину:  чорний
смокiнг у бiлих штанах мовчки i методично рiже криваве м'ясо, а бiля нього
дама у бiлiм уся впiрнула мiж двi  половинки  червоного  Бедекера.  Гудуть
голоси, дзвенить посуда, сиплеться смiх, булька вино, грав радiсно море, а
чорний смокiнг в бiлих штанах, як машина, старанно рiже  криваве  м'ясо  i
бiла британка так само тоне в червонiй оправi книжки.
   Першi з'явились в столову нiмцi. Простукали  каблуками  подовж  столiв.
Дами й мужчини, рядком, як гуси. Зайняли окремий стiл i  зараз  забряжчали
склянками. Вони обгородили стiл муром широких  спин,  облямували  скатерть
кодом здорових рум'янцiв, змiшали з дзвоном посуди свiй грубий смiх i свою
мову.
   - Ja-ja... Ja-ja... [1] - трiщало понад столом, а  пiд  столом  стукали
ноги, грубi литки у панчохах з грубо? вовни та в  запорошених  капцях,  ?х
дами, негарнi, у ластовиннi, здiймали  костi  плечей  в  погано  пригнаних
блузках i механiчно викидали iз себе, як тi ляльки, що ?м треба притиснути
у вiдповiдному мiсцi:
   - Ach!.. Wunderschon! [2]
   - Ja-ja... Ja-ja... - рубали мужчини.
   - Kolossa-al!.. [3] - спiвали дами, кладучи собi на  тарiлку  величезнi
порцi? страви.
   За окремим столом похмуро обiдав руський i боязко позирав навкруги,  як
загнаний вовк.
   Тихо пересувались лаке? у чорних фраках, замкнувши в  обличчях  повагу,
блищало срiбло посуди, п'явсь виноград по колонах, за нами шумiли  пальми,
а перед нами море.
   I ось раптом на тлi синього моря  проплива?  корона  золотого  волосся.
Морськi очi встромленi в мене, i бiле обличчя привiтно кивав.  Вона  трохи
спiзнилась...
   - Як! Знову вона? - скрикнула Марта. Однак ?й зараз  стало  досадно  за
вигук.
   - Вибачай, вибачай... я вже мовчу...
   Марта почервонiла. Непевний вогник блиснув ?й  в  оцi.  Вона  механiчно
схопила шитво, нахилилась над ним i нервово затикала голкою.
   Але се не спинило Антона. Вiн був не тут.
   - Дивно, що ми говорили навiть тодi,  коли  мовчали...  Що  нашi  думки
згучали в одповiдь, як iншi струни, коли зачепиш одну. Що коли  я  дивився
на хмари над морем, вона бачила зараз, як ?х тiнi купались в  синiй  водi.
Або на хмаринку на скелi - я знав одповiдь:  "Се  поцiлунок  неба".  А  що
дивнiше, коли так розмовляли, панувала велика тиша, немов крiм нас  нiкого
не було на свiтi. I тут я вперше побачив, що в не? червонi губи...
   Марта поклала шитво.
   Вона сидiла рiвна, наче виросла зразу, з  очима,  мiцно  вставленими  в
оправу повiк.
   - Було б тобi одружитись з блондинкою...
   - Ти дума?ш так? - неуважно кинув Антiн, випускаючи з легких новий клуб
диму.
   Вiн вже не мiг спинитись. Оповiдав, як в спеку, коли скелi аж бiлiли од
не?, а груди пили гаряче  повiтря,  мов  лаву  вулкана,  вони  блукали  по
безлюдних вулицях мiста, серед диких  садiв  маслин,  сiрих,  з  зiгнутими
колiнами,  з  жилавими  руками-галузками,  як   раби,   що   каменiли   на
скривавленiй маком землi. Гаряче повiтря танцювало тарантелу по скелях,  а
в сiрих маслинах цикади  грали  на  кастань?тах.  Iшли  межи  стiн,  грубо
зложених з  сiрого  каменю,  вишитих  блiдими  перами  папоротi.  Над  нею
стирчала друга стiна, з опунцiй, де круглi листя так само грубо складались
один  над  другим,  як  i  камiння.  Се  було  щось  дике,  отi   опунцi?,
незрозумiле, безладне, налякана юрма колючого листя. Вони  лiзли  однi  на
других - сi краби рослинного царства, - i ?жились  на  них  колючки,  наче
волосся од смертельного жаху. Кричав десь осел. Крик  ослюка  бився  помiж
опунцiй, такий же колючий, як i вони... Часом спинялись, щоб  дати  дорогу
жiнкам, якi пiдiймались з водою по сходах. В казанах, наче  прикипiлих  до
голови, важко гойдала сво? тiло вода та хлюпала  в  побiленiй  чашi.  Вони
пропускали повз себе ряд нерухомих, застиглих облич,  жили  на  ши?  -  як
дротянi; короткий вiддих - як вiддих собаки на ловах, i ноги,  спеченi  на
суху фiгу, що липнули чiпко до кам'яних  схiдцiв.  I  знов  йшли  далi  по
камiнцях, що розсипались з-пiд пiдошов, серед килимiв  дроку,  золотого  i
запашного, над яким чорне рiжкове дерево пускало зеленi  сльози  стручкiв.
Раптом ставали, ослiпленi  морем.  Воно  виринало  несподiвано,  зразу,  i
зворушало душу сво?м радiсним свiтлом, синьою млою, серед яко?  плавав  на
морi Везувiй, наче велика блакитна медуза. А далi знов  був  сивий  полин,
акулинi пащi агав, камiнь i дрок, мов дротяна щiтка, якою чесалось  сонце,
полишивши на нiй пасма свого золотого волосся.
   Антiн бачив перед очима те, про що говорив. Красою слова, блиском  уяви
вiн опушив Марту, скорив, водив  за  собою.  Вона  йшла  з  ними  покiрна,
непотрiбна, та третя, як тiнь, i дивувалась силi, яка не давала  ?й  змоги
опертись. Як в чарiвному снi, вона ходила за ними по вузеньких провулках з
застоялим теплом, що порiзали скрiзь садки винограду й цитрин, то бiлi  на
сонцi, то сiрi у холодках. Здавалось, з гiр потекла колись бистра  вода  i
лишила по собi висхлi кам'янi ложа, на днi яких безгучно блискав хвилястий
рух ящiрки, сiро?, немов душа камiння. А ось перешкода. Од стiни до  стiни
заповнила вуличку в'язка колючого сiна на головi жiнки.  Мигнуло  на  мить
пiдборiддя, кiнчик рiвного носа або вогонь чорного ока - i знову так  само
пусто i мертво в ложi вмерло? рiчки. Тиха поступ селянки пропала у спертiм
теплi - i тiльки знову безгучно  мелька?,  немов  гадючка,  гострий  хвiст
ящiрки по моза?цi стiн. А з-за мурiв огорожi дихав  виноград  холодками  i
висять жовтi великi цитрини, наче жiночi з ципками груди...
   - Ми входили в гори, помiж дикi уламки  скель,  в  закаменiлу  трагедiю
велетнiв. Щось, певно, страшне колись сталось, коли земля була  молодша  i
гарячiша. Одвiчна непорушнiсть двигтiла, скреготали кам'янi маси,  ламався
свiт - i скелi в гнiву одривали од матернього  лона  непокiрних  дiтей.  З
того часу стоять одiрванi скелi з  застиглим  виразом  надлюдського  жаху,
дивлячись все на громади порожнiм застиглим  оком,  кричачи  вiчно  широко
одкритим ротом нiмим криком мертво? маски...
   Ми злазили вище, на самi вершки. Ах, що  там  було!  Там  вiтер  вi?  в
мiжгiр'ях, напо?ний дроком  i  полинами,  там  молодiють  кущi,  як  свiжi
дiвчата, там сонце бродить помiж камiнням, мiняючи  бистро  сум  тiней  на
радiсть блиску, там бачиш,  як  море  грав  вогнями  i  розмовля?  десь  в
глибинi, а далi стелить шовковi поли сво?? одежi до самого неба.
   Я сiдав на траву, вона лягала  на  теплий  камiнь,  сама  гаряча,  наче
вбирала у себе все тепло скель, що служили ?й за пiдставу.  I  поки  вiтер
грав золотом ?? волосся, а я в ?? очах дивився на небо й на море разом, ся
жiнка оповiдала сво? життя.
   Вона була, зда?ться, з  Кавказу.  Принаймнi  я  зрозумiв,  що  пiд  час
революцi? вона билась там з вiйськом.  Залягала  у  горах,  робила  труднi
переходи,  невтомима,  як  найкращий  юнак,  байдужна  до  смертi.   Вночi
перепливала бистру Куру на бордюках, щоб достарчить сво?м набо?. Вона мала
навiть рану од козака. Розщiбнула рукав i показала шрам, а  я  став  перед
ним на колiна i уклонився.
   Ми були самi серед сього простору, пiд чистим високим небом,  i  острiв
плив з нами на морi, як хмара на синьому небi. Я був чистий i  свiжий,  ти
розумi?ш, я був молодий, не чув сво?х лiт i свого тiла, того лепу брудного
життя, я мiг би летiти... Ти розумi?ш, що значить молодим бути  i  чистим?
Ти не забула?..
   Голос в Антона мiцнiшав, рiс,