Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/ ? http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   КОНI НЕ ВИННI

   - Савка! Де мiй одеколон?
   Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно  i  сердито  кричав  у  спину
свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.
   Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй  на  грудях,  i  нетерпляче
стежив, як бiг Савка через подвiр'я в сво?й синiй з галунами лiвре?.
   Одеколон був тут, на туалетнiм столi,  але  Аркадiй  Петрович  його  не
помiтив.
   - Вiчно кудись засунеш!..
   Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку  i  почав
обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.
   - Ху-у!.. Як при?мно се  освiжав!  -  Потер  долонею  груди,  де  густо
срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину  й
руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi.  Потому  вийняв  з
шафи свiжу сорочку.
   Властиво, вiн був у чудеснiм настро?, як завжди по розмовi  з  мужиками
свого села. Йому було  при?мно,  що  вiн,  старий  генерал,  якого  сусiди
вважали "червоним" i небезпечним, завжди лишався вiрним собi.  Як  завжди,
вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля  ма?  належать
до тих, хто ?? обробля?. "Пора нам розстатися вже з пануванням", - подумав
Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав
одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв ?й права народу на землю.
   Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.
   Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього  кинулась
Мишка - любимий песик, расовий фокстер'?рi
   - Де ти, шельмо, була? - нагнувся до не? Аркадiй Петрович. -  Кажи,  де
ти, шельмо, була? - Вiн любовно лоскотав ?й шию i  вуха,  а  вона  морщила
носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його  лице.  -  Де  ти
вiялась, негодяща?
   У вiкна било полудневе промiння, i видко було,  як  цiлим  морем  плили
кудись ще зеленi ниви, дев'ятсот десятин  панського  поля,  що  спускалося
часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.
   Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому  волоссi,  розчесав
вуси, на  кiнчиках  жовтi,  i  довго  любувався  сухим  високим  чолом  та
благородним панським обличчям, що одбивалось в  синявих  водах  туалетного
дзеркала.
   Сiрi очi, трохи  холоднi  i  вже  пригаслi,  плавали  на  бiлках  серед
червоних жилок, i се його турбувало: "Треба знову класти примочку!"  Збоку
на носi вiн вгледiв  прищик,  дiстав  з  несесера  кольдкрему,  помазав  й
припудрив.
   - ?сти!
   Йому хотiлося ?сти, як молодому  двадцятилiтньому  хлопцю,  i  се  його
радiсно хвилювало. Як все  заворушиться  у  домi,  коли  почують,  що  вiн
голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка,  i
всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит ма?...
   Але Савка не йшов з докладом.
   Аркадiй Петрович  одсунув  шухляду  комоди  i  вийняв  звiдти  акуратно
зложену блузу, вовняну, сiру, а Iа Толстой.
   При?мно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував
себе демократом, другом народу, який не ма? чого боятись. За той  час,  як
вiн покинув сво? мiнiстерство та осiвсь на  селi,  мужики  його  полюбили.
Аякже! Вiн хрестив i вiнчав,  дарував  спаш,  удiляв  ради,  його  кликали
"татком" Вiн з при?мнiстю думав про се i разом думав, що  на  обiд  будуть
сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.
   I саме тодi Савка виставив в  дверi  двi  бiлих  у  рукавичках  руки  i
ознайомив покiрно, що подали обiдать.
   Аркадiй Петрович, широкий у сво?й блузi, як дзвiн, вступив у столову.
   Зараз загримiли крiселка, i схилились над ним, цiлуючи руки, - з одного
боку Антоша, його  лисiючий  син,  а  з  другого  -  дочка,  бiлява  Лiда,
двадцятип'ятилiтня вдовиця. Вони  ще  не  бачились  нинi:  Антоша  недавно
при?хав з фiльварку, а Лiда до полудня спала.
   Софiя Петрiвна - Соня, - в свiжiм лiтнiм капотi,  уже  тримала  в  руцi
срiбний ополоник. Перед нею парував борщ. Стiл  був  накритий  на  дев'ять
персон.
   Аркадiй Петрович опустився в широке крiсло на  чолi  столу  i  похляпав
рукою по сусiднiм крiселцi:
   - Мишка! Сюди!..
   Фокстер'?р подивився на нього каправим оком, скочив на крiсло i сiв  на
свiй обрубаний хвостик.
   - Де ж Жан? Покличте Жана... - звернувся до всiх i нi до  кого  зокрема
Аркадiй Петрович.
   Але якраз одхилилися дверi,  i  слiпий  Жан,  брат  жiнчин,  адмiрал  у
вiдставцi, ввiйшов пiд руку з сво?м "мiноносцем", як вiн кликав лакея.
   Високий, мiцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав  грубою
палкою помiст i  ледве  згинав  колiна,  застиглий  i  негнучкий  в  сво?й
слiпотi.
   Його довго i з шумом садовили на мiсце, а "мiноносець"  став  ззаду  за
крiслом.
   - Добридень,  Жане!  -  привiтався  з  свого  почесного  мiсця  Аркадiй
Петрович. - Що снилось?
   Всi усмiхнулись на той щоденний жарт,  а  Жан  охоче,  наче  нiчого  не
сталось, почав оповiдати, встромивши бiльма кудись в стiну, через стiл.
   - Приснився город. Не тi неестетичнi коробки, що звете домами. Се  була
не купа бруду  i  смiття,  не  леговище  нужди  людсько?...  словом,  менi
приснилось не те, що ви назива?те мiстом.
   Вiн навiть поморщивсь.
   - Я  бачив  прекрасний,  невиданий  город.  Все,  що  люди  створили  в
архiтектурi, шедеври давнi, сучаснi й прийдешнi,  краса  i  вигода,  храм,
достойний людини... Тiльки вашi нащадки...
   - Жане, твiй борщ прохолоне...
   - Ах, вибачай. Соня... Ну, мiй мiноносце N 17, зав'язуй серветку...
   - ?сть! - стрепенувсь "мiноносець .N 17" (по порядку лаке?в,  яких  Жан
часто мiняв). Вiн вже давно тримав напоготовi серветку.
   - Я думаю, що-о... - прихильно обiзвалася Лiда, схиливши  набiк  бiляву
головку мадонни.
   - Почали сiно возити, Антоша? - зацiкавивсь Аркадiй Петрович.
   Антоша не чув. Вiн накладав саме свому лягавому псу Нептуну,  що  сидiв
на стiльцi поруч, кiстки на тарiлку, i всiм виднiлась тiльки його  макушка
з рiдким волоссям.
   Софi? Петрiвнi непри?мно було дивитись, як Жан ?сть неохайно, лишаючи в
вусах шматки бурякiв, i вона повернулась до сина:
   - Антоша, тебе батько пита? про сiно...
   - Ах, вибачай... - пiдняв той засмалений вид  i  засюсюкав:  -  Замiсть
дванадцяти возять тiльки десять возiв. Артем обернув щось два  рази  та  й
кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залiзнi  граблi  i  треба
фершала кликать, - бреше, звичайно... А Бондаришин ще зимою взяв грошi,  а
тепер крутить...
   Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот.  На  його
бiлому лобi густо осiла роса, а очi посоловiли.
   Вiн знав усе, що робиться на  селi.  Мав  не  менше  десятка  дiтей  од
сiльських  дiвчат  i  не  раз  мiрявся  силою  з  наймiцнiшими  парубками,
незважаючи на офiцерськi чини.
   - Усi вони такi! - сердито зiтхнула Софiя Петрiвна i  погладила  таксу,
що сидiла коло не? на крiслi,  важко  вип'явши  сво?  рудi  груди,  мов  в
камiзельцi.
   - Ви чiпля?тесь, дiти мо?, -  благодушно  обiзвався  Аркадiй  Петрович,
кiнчаючи борщ. - Мужик ма? так само сво?  потреби  й  турботи,  як  i  ми,
грiшнi...
   Вiн був у чудеснiм настро? по сьогоднiшнiй сходцi.
   - Безумовно, менi зда?ться, що батько... Лiда знову  прихильно  нагнула
головку мадонни i розтягла кисло сво? широкi, блiдi уста.
   Але Антошу се  розгнiвило.  Вiчно  та  Лiда!  ??  наспiвали  лiберальнi
студенти, як грамофонний кружок, а вона повторя? дурницi!..
   - Мужик мужиком, що б там не казали... Ти його медом, а вiн...
   Од ставний адмiрал ("броненосець", як вiн себе називав) почув небезпеку
од тако? розмови.
   I поки Савка, зручно  просуваючи  руки  в  нитяних  рукавичках,  збирав
тарiлки од панiв i собак, вiн почав оповiдати другий свiй сон.
   Вiн був нiби на концертi.  Се  була  музика  нових  поколiнь,  нечуванi
комбiнацi? згукiв, щось таке, перед чим Бах, Гайдн i Бетховен - пiгме?...
   Антошi зробилось скучно. Вiн вже  чув  дядьковi  сни  i  вважав  кращим
зайнятися сво?м Нептуном.
   Одрiзав скибочку хлiба i поклав на нiс.
   - Тубо!
   Нептун сидiв поважно i мружив невдоволено очi.
   На хвилину зробилось тихо в столовiй.
   - Пiль!..
   Тiльки Лiда витягала довгу одкриту шию  i  прихильно  схилялась  в  бiк
дядька.
   Але ?? Мiльтончик, обстрижений пудель в боа на ши?, як дама, i з  голим
задом, дряпнув ?? лапою по руцi, домагаючись ?сти.
   Вона обернулась до нього, поправила бант на собацi, такий же блакитний,
як ?? сукня, i дала Мiльтону тартинку з маслом.
   Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
   - Тепер дiйснiсть дивнiша за сни! - стиснула вона плечима i  подивилась
кудись на стелю. А Антоша i пiдхопив:
   - Що правда, то правда. Таке дi?ться  навкруги,  що  не  зна?ш,  чим  i
скiнчиться. Вчора, кажуть, землi барона Клейнберга мужики заорали.  Вийшли
з плугами на поле цiлим селом i прогнали баронових орачiв.
   - Як! Вже забрали?
   - Ф'ю-ю! - свиснув Антоша. - Нема вже в барона ма?тку, та й сам утiк...
Страх що дi?ться всюди, а тут ще ви, татку, з сво?м лiбералiзмом.
   - Ах, ах! - зiтхнула хазяйка дому.
   - Ну, нам не доведеться тiкати, - засмiявся Аркадiй Петрович. - Нас  не
зачеплять. Правда, Мишко, нам нiчого з тобою не буде?  Правда,  собако?  -
Вiн лоскотав ?й морду, а вона розкривала рожеву пащу,  брала  злегка  його
палець у зуби i крутила обрубком хвоста. - Я сво?х думок  не  маю  потреби
та?ти... - Вiн вийняв палець i тримав на одшибi. - Ну,  от.  Мужики  мають
право на землю. Не ми обробля?мо землю, а  вони.  Ну,  от.  Я  i  кажу  се
оддавна...
   - Аркадiй!.. Laissez donc... le domestique ecoute!..[1] Софiя  Петрiвна
з жаху заговорила басом. Однак се нiтрохи не помогло.
   - Бо ти б, серце, вiчно панувати хотiла. Доволi. Попанувала -  i  годi.
Треба ж i другим. Не бiйсь, все? землi не одберуть, лишать трохи i  нам...
так, десятин з п'ять... Я на старiсть за баштанника буду.  Надiну  широкий
бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду  садити,  ти  вибирати,  а  Антоша
возити у мiсто... Ха-ха!..
   - Вiн ще жарту?!
   Софiя Петрiвна сердито обвела оком цiлу родину  i  чотирьох  собак,  що
сидiли за столом, але спiвчував ?й тiльки Антоша.
   На знак протесту  вiн  налив  собi  чарку  горiлки,  вихилив  зразу  i,
одкинувшись в крiслi, заклав руки в кишенi сво?х офiцерських  штанiв.  Жан
спокiйно жував печеню пiд захистом "мiноносця",  Савка  робив  таку  мiну,
наче його в хатi не було, а Лiда розтягнула уста i перегнулась до батька.
   - Я була певна, що-о...
   Але Антоша не дав ?й скiнчити:
   - Жартувать добре в родинi, а нащо ж тато проповiду? се  мужикам.  Вони
настро?нi так, що щохвилини чогось чека?ш...
   - Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як  хочеш  ?сти  -  працюй,  мо?
серце. Ну, от.
   Вiн був веселий, розвивав далi  свiй  план  i  з  побiльшеним  апетитом
накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута
Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизу? морду  та  крутить
хвостом.
   - Лiда в сво?й чудеснiй сукенцi,  що  так  ?й  до  лиця,  щоранку  буде
виганяти корову, а вечорами до?ти, пiдкасавши подолок... Ха-ха!..
   - Щодо мене, то я...
   - От i прекрасно...
   Подавали солодке. Савка гримiв ложечками i протягав бiлi  у  рукавичках
руки мiж лiктi панiв й собачi  морди.  Жан  посадив  пляму  з  сметани  на
адмiральську тужурку, i  "мiноносець"  старанно  зчищав  серветкою  мокре.
Такса Софi? Петрiвни лизала тарiлку, а Мiльтончик,  забувши  пристойнiсть,
скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
   - Аркадiй! Тобi покласти ще крему?
   - Клади, клади, ma cherie[2], я сьогоднi голоден. Нi, таки справдi  вiн
чув бадьорiсть по сьогоднiшнiй сходцi, де рiшуче стояв за те, що народ ма?
право на землю.
   - Блажен, iже i скоти  милу?ть...  -  одповiв  текстом  на  сво?  думки
мовчазний Жан i освiтив  бiльмами  щетинасте  обличчя.  -  Мiноносце!  Дай
папiроску...
   - ?сть!
   - Браво, Жан, браво!.. - розсмiявся Аркадiй Петрович. - То ж  скоти,  а
то люди...
   Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпiти не мiг  ?х.  Вiн
кинув в куток кiмнати зiбгану хустку, а Нептун скочив  й  принiс.  Забавно
було дивитись, як Нептун на бiгу  хляпав  обвислим  вухом  i  трiпав  бiлу
поноску пiд чорним холодним носом.
   - Нептунi Iсi!..
   Вiн обережно вийняв з рота собацi мокру од слини хустку.
   Але Нептун раптом застиг. Пiдняв голову вгору i грубо два рази гавкнув.
Занепоко?лись iншi собаки, а Мишка кинулась до дверей i,  пiдгорнувши  пiд
себе куценький хвостик, заллялась дзвiночком.
   - Хто там? Подивись, Савка.
   Савка вернувся i ознаймив, що прийшли мужики.
   - А! Мужики... Клич ?х сюди.
   - Аркадiй, може б, ти перше скiнчив обiдать. Вони почекають.
   Аркадiй Петрович нiзащо не хтiв... Вiн вже скiнчив.  Мужики  увiйшли  i
купою стали бiля порога. Був межи ними i Бондаришин, що грошi узяв,  а  не
ви?хав нинi на панове сiно.
   - А що скажете, люди?
   Люди  мовчки  тупались  на  однiм  мiсцi,  бiлi,  як  вiвцi   в   сво?х
полотнянках, i дивились на блискучий посудою стiл, за яким засiдали пани i
собаки.
   - За яким дiлом прийшли?
   Рудий Панас клiпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув лiктем  Iвана.
Iван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, i всi у  згодi  заморгали
на нього. Бондаришин не смiв  вийти  з  тiсно?  купи  i  звiдти  вклонився
ласкавому пану.
   - Прийшли до пана погомонiти за землю.
   - Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i  озирнувся  на  кума.
Тодi Iван помiг:
   - За панську, прошу ласкавого пана...
   - Що тепер, значить, такi часи настали... - додав Марко...
   - Та й пан самi нам казали... - не  втерпiв  Панас.  А  Бондаришин  вже
закiнчив:
   - От громада i присудила... Будемо одбирати землю од пана...
   - Що?
   Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.
   Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.
   Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних
хазяйських справах.
   Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:
   - Ми не хочемо кривдити пана... щоб усе мирно, по-божому було...
   - Цитьте, нехай говорить кум  Бондаришин,  -  одвiв  дiда  рукою  рудий
Панас.
   Тепер вже цiла родина - Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда -  покидали  сво?
мiсця i встали за плечима хазя?на дому.
   Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами  на  собак,  що  лизали
тарiлки.
   А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:
   - Борони боже... лишимо й пановi трохи земельки... на  яку  грядку,  на
цибулю, значить, чи що, щоб закришка була... та на крокет...
   - Ах, ах! - зробилось млосно Софi? Петрiвнi, i поки  Лiда  подавала  ?й
воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:
   - Вот негодяи!..
   - Ми вже так через те, що пан були  добрi  до  нас,  спасибi  ласкавому
пану, - кланявся Бондаришин.
   - Аякже... Грiх що казати...  всi  люди  пана  "татком"  взивають...  -
гудiли за ним.
   - Ну, добре, - стримав образу Аркадiй Петрович. - Не одрiкаюсь од сво?х
слiв... Коли так присудила громада...
   В його голосi чувся вже лiд.
   - Аркадiй! Що  ти  говориш!..  Як  смi?те  ви!..  -  хвилювалась  Софiя
Петрiвна.
   Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому
лобi.
   - Так отак, пане... за два днi ма?мо свято,  тодi  громада  й  подiлить
землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де ?м лишить на грядки... чи
коло дому, чи в полi.
   - Звiсно, що коло дому... ловкий погнiй... i наручно буде... - вирвався
з радою рудий Панас.
   - За два днi вже пан самi обмiркують... Ми не хочемо зразу... бо  ви  в
нас добрi, спасибi ласкавому пану i  вашiй  панi...  Вони  нас  нiколи  не
забували...
   - Авжеж... чи  порошку  там,  чи  мазi  яко?...  звiсно,  нашi  пани...
Оставайтесь здоровi...
   I поки  виходили  люди,  усi  стояли  немов  закляклi,  тiльки  Аркадiй
Петрович теребив в руцi серветку.
   Але Софiя Петрiвна отямилась скоро:
   - Аркадiй! Ти збожеволiв! Ти не смi?ш оддавати землi. Ти ма?ш дiти!..
   - Это нельзя оставить! Тут нужны  меры...  -  гарячився  Антоша  i  так
штовхнув Нептуна, що собака заскавучала пiд ногами у нього.
   Тiльки Лiда все ще прихильно витягала до  батька  свою  одкриту  шию  i
розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.
   - Ах, дайте ви менi спокiй! - роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. -
Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу...
   Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед гвалту i  метушнi,
що знялись по тiм, Жан пробасив раптом:
   - Ну, мiноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу...
   - ?сть! - стрепенувсь "мiноносець".
   Але плавба не вийшла.
   Усi рiшили, що зараз треба порадитись вкупi, i запросили Жана.
   А щоб прислуга не чула, взяли його пiд руки i вийшли з ?дальнi разом зо
всiми псами.
   Тiльки Мишка десь щезла.

   * * *

   Мишка знайшла хазя?на свого аж в кабiнетi. Стояв пiд скляними  дверима,
що вели на терасу, i стежив, як з  докучним  дзижчанням  билась  об  шибку
муха. Мишка ткнулася носом об його чобiт, але вiн ?? не помiтив. Тодi вона
заскакала на дверi, щоб дiстать муху, але не зловила, утомилась i лягла  у
кутку на подушку.
   Крiзь шибку виднiлись бiлi колони тераси, а за ними квiтник. На клумбах
горiли маки, а раннi левко? тiльки що розпускались. Аркадiй Петрович щодня
дививсь на квiтник, але тiльки сьогоднi вiн його зацiкавив. Одхилив  дверi
i пiдставив лисину сонцю. Потiм  важко  зiйшов  по  сходах  i  присiв  над
квiтками.
   Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собi i  не  хотiв
признатись, що то образа. Натурально,  вони  мають  право  на  землю,  вiн
завжди тримався тако? думки i завжди ?? висловляв, але щоб у  нього...  От
тобi й добрi  "сусiдськi"  стосунки!  Згадав  всi  поради  сво?  i  помiч,
кумовання i сiльськi весiлля, на яких вiн грав ролю весiльного  батька.  В
того самого Бондаришина вiн, зда?ться, хрестив... А тепер все се забулось!
   - Грядка цибулi i на крокет... Ха-ха!..
   Сонце напекло йому лисину.  Воно  непереможно  i  безупинно  лилось  на
квiтник i на поля, що кудись бiгли з горбка на горбок, аж до крайнеба.
   Вернувся додому, надiв картуз i, замiсть того щоб лягти на кушетку,  як
звик по обiдi, подавсь на подвiр'я. Широкий двiр зеленiв морiжком.  Хурман
порався з фаетоном, а Савка крутивсь бiля  нього.  Певно,  вже  обмовляють
новини! Аркадiй Петрович хотiв звелiти  осiдлати  коня,  але  не  зваживсь
якось, наче опинився на чужому хазяйствi. Мовчки перейшов вiн повз  них  у
браму i опинився на полi. Жито вже красувалось. Жовтi палички  цвiту  тихо
гойдались на волосинках вздовж колоскiв, i непомiтний пилок  золотився  на
сонцi. Дитячi очi-волошки виглядали iз гущини. Мишка раптом зашелестiла  в
житi i побiгла стежкою наперед. Ниви  то  поволi  котились  в  долину,  то
пiдiймались на похилi горби, наче земля в солодкiй млостi вигинала хребет,
а. Аркадiй Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нiчого  не
думать i тiльки вдивлявся в та?мничу глибiнь густих зарослiв жита,  тiльки
чув пiд ногами нiжну м'якiсть межi. Правда, од поля вставали якiсь голоси,
щось промовляли, але вiн того слухать не хотiв. Хотiв спокою i самоти. Але
чим далi заглиблявся вiн в поле, тим виразнiше пiдiймався од землi  голос,
м'який, зрадливий, i сперечався. I тут вiн вперше почув всiм тiлом, що  се
обзивалась до нього його земля, що вiн з нею так зрiсся, як  з  жiнкою,  з
сином, з дочкою. Що тут, де вiн ступа?, ходили ноги батька i дiда,  i  над
полями лунав ?х голос, голос цiлого роду Малин. Що все, чим вiн  пиша?ться
й цiнить у собi, його розум, смак i культура,  навiть  його  iде?,  -  все
згодували, усе зростили отсi лани.
   Але Аркадiй Петрович вже смiявсь над собою:
   - Ха-ха! Заговорила дворянська кров.
   Зусиллям волi вiн змахнув усi думки i  далi  брiв.  Злiва,  при  мокрiй
долинцi, кiнчались жита i починалась лука. Тут паслись  корови  й  лошата.
Пастушок Федько, вгледiвши пана, зняв рваний картуз i так стояв, босий,  з
торбинками через плече.
   - Надiнь картуз! - гукнув Аркадiй Петрович.
   Пастух не дочув i бiг до нього.
   - Картуз... картуз надiнь!
   Корови розбрелися по луцi, гладкi, сочистi, як i трава. Лошата  пiдняли
голови до хазя?на свого й чекали, напруживши жили на мiцних  шиях,  готовi
плигнути i помчатись по луцi на тоненьких тугих ногах.
   Пiдiйшов до любимого Васьки i почав чухати  шию,  а  Васька  поклав  на
плече йому морду, мрiйно зм'якшивши вираз  полохливих  очей.  I  так  вони
довго стояли в якiйсь звiрячiй приязнi,  i  обом  було  при?мно  -  одному
чухать, а другому чуханим бути.
   "I се заберуть..." - гiрко подумав Аркадiй Петрович, рушаючи далi.
   Вiн йшов по свiжiй травi, вогкiй од мочара, а  сонце  запалило  зеленим
вогнем кiнський щавель i стовбури будякiв.
   Щось було сьогоднi принадне, особливе в  його  землi,  мов  на  обличчi
небiжки, з якою жив цiле життя, а тепер  мусить  прощатись  навiки.  Якiсь
квiтки i зела, невиданi перше, тиха ласкавiсть  контурiв,  запахи  трав  i
землi, теплi рiднi простори.
   Високi верби шумiли над ровом, i небо  мiж  ними  синiло,  наче  емаль.
Перескочив окiп, скупавшись у материнцi i  полинях,  i  знов  опинився  на
стежцi. По однiм боцi хвилювалося жито, по другiм - жовтiла глинянч круча,
з чубком червоних макiв. Як гарно! Йому здавалось, що вiн тут  вперше.  Чи
не чуже часом? Нi, вiн iшов по свойому. Дивно, як вiн  мало  зна?  ма?ток.
Мухи бринiли в квiтках. Мишка порпалась в  глинi  i  нюхала  ямку.  Стежка
лагiдно здiймалася вгору i пропадала мiсцями в густих лопухах. Тепер  поле
все ширше розкривало сво? рамена, все далi розстеляло свою одежу, i,  коли
вiн зiйшов на горбок, перед ним встали в повнiй  красi  всi  ниви,  зелена
пляма низько? луки, далека смужечка лiсу. I тут, стоячи в осередку,  сво??
землi, вiн бiльше почув, нiж подумав, що нiкому ?? не оддасть.
   - Буду стрiляти, коли прийдуть....
   Се так несподiвано вирвалось вголос, що вiн не повiрив i озирнувся.
   Хiба се вiн?
   Але навколо тiльки ниви котились з горбка на горбок.
   Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз i витер пiт  з
лоба. Невже вiн дiйшов би до того? Очевидячки - нi.  Хiба  вiн  може  пiти
проти себе, проти усього, у що вiн вiрив, з чим не та?вся  нi  перед  ким.
Таких, як вiн, горстка, i що вони значать у великiм процесi життя?  Кiлька
засохлих листочкiв на зеленому святi весни. Натурально,  з  грядки  цибулi
вижить не можна, доведеться на старiсть служити. Двi маленькi кiмнатки  на
передмiстi. Стара сама готу? ?сти. Вiн ходить з кошичком  на  базар.  Став
самовар, Аркадiй!.. Справдi, чи вiн вмiв би  наставить?  Треба  навчитись.
Антоша та Лiда зароблять на хлiб, вони молодi. А тобi.  Мишко,  доведеться
забути про креми та смачнi кiсточки...
   Дурна Мишка наче зрадiла такiй перспективi.  Скакала  йому  на  ногу  i
умастила землею штани. Але що там штани! Йому навiть при?мно було  уявляти
себе убогим, забутим, стертим великим процесом. Вiн мученик i  добровiльно
несе свiй хрест... Чув, що його тiло при?мно пару?, дихання чисте i легке,
а жаль до себе збуджу? апетит. Такий молодий апетит i -здоровий, що просто
чудо! Чи догадаються тiльки насмажити на вечерю молодих печеричок, так, як
вiн любить:  цiленькi  облити  сметаною  добре  i  оживити  зеленим  пером
цибульки... Треба було сказати Мотрi... Чорт побери! Завжди iсторi?  всякi
збурюють йому кров, змушують грати. Але,  властиво,  чи  було  що  навiть?
Якiсь похвалки фантастичнi, дурнi погрози.  Вони  розвiються  зараз,  коли
побалакать з селом. Все буде, як було досi, тихо i мирно, бо щоб  у  нього
хто зваживсь одiбрать землю... У нього? Ха-ха!..
   - Мишко, аvanti!..
   Однак вдома i не думали подавати вечерю.
   Софiя Петрiвна чекала на нього на ганку, i не встиг вiн навiть  скинуть
картуз, як вона напустиласьна нього:
   - Аркадiй, ти ма?ш дiти!
   Пiд очима в не? чорнiли круги.
   - Ну, маю, серце.
   - Тут не до жартiв. Ти повинен до губернатора ?хать...
   Аркадiй Петрович знизав плечима i одвернувся.
   - Треба прохати, щоб вiн зараз прислав козакiв.
   - Вибачай, Соню, ти говориш дурницi.
   - А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
   - Ну й заберуть. Земля до них належить.
   - Ти помiшався на лiберальних iдеях. Коли ти вже  затявся,  я  ?х  сама
покличу.
   - Я не потерплю козакiв в себе.
   - Без них не обiйдешся.
   - А я зроблю скандал... Я не знаю, що  зроблю...  Пiду  в  тюрму...  На
Сибiр пiду...
   - Аркадiй, голубчик...
   - ...На каторгу пiду, а не попущу...
   - Зрозумiй же, Аркадiй...
   Але вiн не хотiв розумiти.  Розшумiвся,  як  самовар,  що  ось-ось  ма?
збiгати. Кричав, весь червоний i мокрий, тупав ногами i так махав  руками,
наче перед ним була не жiнка, а навiснi козаки.
   Так з розмови нiчого й не вийшло, тiльки  вечерю  йому  зiпсували.  Тим
бiльше, що забули засмажити печерички.
   - А де ж Антоша?
   Його при вечерi не було.
   I з того, як змiшалась Софiя Петрiвна,  поясняючи  щось  нiсенiтне,  як
затиснула Лiда уста, вiн догадався, що од нього щось криють.
   Але нiчого не одповiв.
   Другого дня Аркадiй Петрович прокинувсь в поганiм настро?. Вже в  тому,
як Савка внiс воду i з грюком поставив на умивальник, а  виходячи,  ляснув
дверима, вiн почув неповагу до себе.
   "Зна?, шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем  нiчого
церемонi? гнути..."
   З'?в без апетиту снiданок i пiшов по хазяйству. Обiйшов сад,  шпихлiри,
тепер замкненi, пiд якими пiдкасана Мотря годувала  гусей,  порожнi  удень
хлiви, звiдки з глибоких чорних отворiв йшов ?дкий запах.
   Хурман на подвiр'? мив фаетон.
   Потому заглянув до стайнi. Там тупали  конi  та  жували  обрiк,  а  при
дверях лежала велика купа старого гною. Бiля не?, поклавшись голоблями  на
траву, дрiмала мокра бочка з водою.
   - Ферапонте, зараз менi перекидати гнiй поза стайню! Наметав купи перед
дверима, як на парад...
   Хурман розiгнув спину й стояв, тримаючи вiхоть в червоних руках.
   - Слухаю пана.
   "Властиво, се нi до чого, - подумав Аркадiй Петрович, - але - сказав".
   Повз двiрську браму чвалав Бондаришин i, побачивши пана, вклонився.
   "Ач, привiтався, ледве пiдняв бриля, - скипiв Аркадiй Петрович. - Що  я
?м тепер! Я вже ?м не потрiбний..."
   - Хам! - кинув крiзь зуби, дивлячись Бондаришину вслiд.
   Спустившись з ганку, вирушав у щоденну плавбу слiпий адмiрал пiд руку з
сво?м "мiноносцем". Вони пройшли повз нього, не помiтивши навiть.
   "I той виступа?  сьогоднi  iнакше,  -  подумав  Аркадiй.  Петрович  про
"мiноносця". - Радi?, бестiя, певно, що бiльше не буде панiв..."
   Аркадiй Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набiгла хмара. "А
сiни возять!" - згадав з тривогою вiн. Великi краплi впали вже на  картуз,
на руки i на лице. Жито  запахло.  Думав,  що  треба  вертатись,  -  i  не
вертався. I раптом теплi небеснi води густо злетiли на ниви в тiнях  сизо?
хмари, але сонце зараз десь близько засвiтило  веселку,  i  дощ  перестав.
Важкi краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над  нивами.
Аркадiй Петрович теж почав парувати. Але вiн не зрадiв:  йому  бiльше  вже
хотiлося хмар i дощу, нiж сонця. Чорт бери сiно, нехай пропада?!..
   Так само без думки - для чого - вернувся знов на подвiр'я.  Хурман  все
ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайнi, тепер чорна  i
паруюча пiсля дощу.
   Аркадiй Петрович аж затрусився од лютi.
   - Ферапонте! Що я казав?.. Десять раз повторяти?  Марш  менi  зараз  до
гною!
   Вiн навiть пiдняв цiпок i, трясучи ним, тицяв в  напрямi  стайнi,  поки
здивований хурман лiниво брався за вила.
   "Се вiн навмисне... - думав  Аркадiй  Петрович.  -  Що  буде  завтра  -
побачимо ще, а сьогоднi я ще господар".
   В кабiнетi вiн заспоко?вся трохи.  Скинув  з  себе  верхню  одежу  i  в
сорочцi лiг на кушетку.
   "Дурницi. Чи варто так  хвилюватись?  Хiба  не  однаково,  де  лежатиме
гнiй?"
   Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
   Мовчки полежав, заплющивши очi.
   "А тепер що?"
   Одкрив очi i подивився на стелю.
   Одповiдi не було.
   В венецiанське вiкно лилося сонце широким потоком, в  сизiй  мутi  його
крутились пилинки, в ?дальнi гримiла посуда. Накривали до  столу.  Аркадiй
Петрович прислухавсь мимоволi, як стукали там чи?сь каблуки,  пересувались
стiльцi, тонко дзвенiла склянка. Все було як завжди, життя йшло  буденним,
звичайним темпом, i чудно думати було, що станеться якась перемiна.  Однак
вона мусила статись. Се вливало дво?стiсть у його  настрiй.  Знову  збирав
всякi тривожнi дрiбницi - нахабний вираз у Савки,  Ферапонтову  впертiсть,
неувагу до нього стрiчних селян, - i йому хотiлось, щоб невiдоме  "завтра"
прийшло нарештi й поставило гру, гостру й небезпечну. Як вiн  буде  завтра
триматись? Буде стрiляти i боронитись чи спокiйно оддасть  мужикам  землю?
Не знав. I в тому, що вiн  досi  сього  не  знав,  помимо  всяких  теорiй,
та?лась цiкавiсть неминучого завтра.
   Вийняв годинник i подивився.
   - За десять дванадцята буде, - сказав наголос. "Значить, -  подумав,  -
лишилось менше доби".
   Завтра... Уявив собi раптом завтрашнiй ранок...  Насуне  з  галасом  на
подвiр'я цiла  громада,  верещатиме  тонко  жiнота,  здiймаючи  сварку  за
землю... дiти почнуть заглядати  у  вiкна  та  лазить  по  ганку,  мов  на
сво?му...
   Ще раз вийняв годинник.
   Минуло чотири хвилини.
   - Ху-ху!..
   Пiднявся з кушетки на розбитих старечих ногах i пiдiйшов до вiкна.
   Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви  на  вiтрi,  байдужi  до
того, хто володiтиме ними, зроду звиклi до мужичих лиш рук.
   За обiдом Антошi не було.
   I знов  кабiнет.  Знов  озивалась  "дворянська  кров",  говорив  розум,
промовляло сумлiння,  по-свойому  кожне,  а  пiд  всiм  тим  тлiла  гостра
цiкавiсть, що буде i як воно буде. Заснував хату димок  сигари,  замережив
помiст петлями крокiв, наситив повiтря думками, а все  ж  завтрашнiй  день
твердiв у ньому, як куля, яку, не розрiзавши тiла, не можна дiстати.
   Через подвiр'я промчався Антоша, покритий  пилом,  на  мокрiм  конi,  i
чутно було, як пройшов просто у хату Софi?  Петрiвни,  а  в  столовiй  тим
часом лагодять ?сти для нього.
   "Вже небагато лишилось... нiч i кiлька годин", -  позирав  на  годинник
Аркадiй Петрович.
   Тiнi росли. Сонце збиралося сiдати за стайню.  Пастух  пригнав  з  поля
худобу. Корови поважно несли в обори сво? голе рожеве вим'я та крутi роги.
Лошата стрибали на зеленiм дворi.
   "Невже завтра i се не мо?м стане?" - з сумом подумав Аркадiй Петрович i
раптом почув, що Лiда говорить:
   - Ти не тривожся, тату, але...
   - Що таке? - обернувся вiн швидко до дочки.  Вона  стояла  у  дверях  з
блiдим обличчям мадонни i скорбтно розтягала уста.
   - Не треба тривожитись дуже... прийшли козаки...
   - Як... козаки?
   -  Губернатор  прислав...  Стоять  на  дорозi...  Аркадiй  Петрович  аж
одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навiть  лисину  запалила,  а
серед того пожару  бiлiли  жовтавi  вуси  i  сердито  плавали  очi,  сивi,
злинялi, як два замерзлi озерця.
   - Що ж се таке? Я не просив...  А,  розумiю,  се  проти  мене  змова...
Чорт... я не попущу... Покликать Антошу...
   Вiн навiть руку пiдняв, суху, панську i бiлу руку, якою  наче  збирався
побити Антошу.
   - Я думаю, що... - розгубилась налякана Лiда. Вона щось хотiла  казати,
щоб заспоко?ти батька, але вiн бiгав, як роздратований пiвень, що б'? себе
крильми i витяга шию перед завзятим бо?м:
   - Подать Антошу!
   Запорошений й впрiлий, на розбитих сiдлом ногах, став в дверях  Антоша.
За ним ховалась стривожена мати.
   - Ти навiв козакiв?
   - Я чи не я, се, тату, не важно, - засюсюкав Антоша, розкарячивши  ноги
в офiцерських штанах.
   - Ага! Не важно... Ну, добре. Так  я  ж  вам  покажу...  Я  прожену  ?х
швидко... Пустiть! - кричав вiн на всiх, хоч його нiхто не тримав, i бiгав
по хатi, наче зовсiм утратив розум.
   -  Аркадiй...  заспокойся,  Аркадiй...  -   благала   Софiя   Петрiвна,
розставляючи руки у  дверях.  -  Ти  ж  бачиш:  нiч,  люди  йшли  стiльки,
стомились, голоднi, мужики ?х не приймають в село... як же так можна...
   - А! Що менi люди... хорошi люди!.. У мене - i козаки...  Пустiть  мене
зараз...
   - Але ж, тату, менi зда?ться, що... - вмiшалася Лiда.
   - Прогнати не трудно, - перебив  Лiду  Антоша,  -  тiльки  що  вийде  з
сього... Пашi в селi  тепер  не  дiстанеш,  та  й  мужики  добровiльно  не
дадуть... хiба грабувати будуть... Коли ти сього хочеш, то проганяй...
   - Ах, бiднi конi, - зiтхнула Лiда, - що ж вони виннi...
   - Що ти сказала? - спинився проти не? Аркадiй Петрович, пiднявши брови.
   - Я кажу, тату, що конi не виннi...
   - ?х би можна поставить на нiч  пiд  намет  коло  стайнi,  -  обiзвався
Антоша.
   - I дати оброку... не збiднiли б од того... - додала Софiя Петрiвна.
   - Залишiть, прошу, сво? ради при собi! Менi ?х не треба... - носився по
хатi Аркадiй Петрович, хапаючи голову в руки. - Я i сам знаю, що  конi  не
виннi, - спинився вiн коло дочки. - Се ти правду сказала. Конi тут нi  при
чiм... ну, i що ж з того?
   Але вiн був уже непевний, вже наче зiв'яв.  Кров  одступила  на  мiсце,
вуси зiллялись з лицем, очi втратили твердiсть холодного  льоду,  там  вже
свiтилось щось покiрне i винувате, коли пiдняв ?х на сина.
   Завагався хвилину i несподiвано запитав:
   - А стане ж у нас оброку?
   - Я розстараюся вже... I сiно ма?мо свiже.
   Не чекаючи далi, Антоша зник в сiнях.
   - Навести козакiв!.. - знизав плечима Аркадiй Петрович, знов  заходивши
по хатi. - Я... й козаки!.. Хто б сьому повiрив?..
   В його руках вже не було таких гострих, як перше, лiнiй.
   Гнiв зiрвався, мов морська хвиля, що встала зразу  в  зеленiй  лютi,  а
далi слизнула i з легким шипiнням поповзла пiною по пiсочку.
   Крiзь одчиненi дверi доносилось iржання голодних коней, що  вступали  у
двiр, i бряжчало оружжя на козаках.

   * * *

   "Страшний день" починався зовсiм  не  страшно.  Пiд  вiкнами  бились  i
цвiрiнькали горобцi, сонце встало таке веселе, що смiялись вiкна, стiни  i
навiть постiль, де спав Аркадiй Петрович. Ще не одягшись,  вiн  пiдбiг  до
вiкна. Тепле повiтря м'яко штовхнуло його у груди, а очi зразу спочили  на
довгiм рядi кiнських блискучих задiв. Кремезнi козаки, в одних  кольорових
сорочках, чистили коней, i сонце грало на ?х голих  по  лiкоть  руках,  на
засмалених шиях, на розлитiй навколо водi.
   Вiн дивився на сонце, на сво? ниви, на масу нiг, кiнських й  козацьких,
що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе  гамiр  пташок,  форкання
коней, грубi лайки войовникiв i раптом почув, що вiн голоден.
   - Савка! - гукнув вiн на цiлу хату. - Принеси каву!.. - I шуснув  назад
у постiль, щоб ще хоч трохи понiжить старече тiло.
   А коли Савка принiс, вiн любовно поглянув  на  пахучий  напiй,  понюхав
теплий ще хлiб i вилаяв Савку, що кожушок на сметанцi занадто тонкий.
   Мишка солодко спала, звернувшись клубочком в ногах на постелi.

   Березень 1912, Капрi

   [1] Залиш, прислуга слуха?. -
   [2] Моя люба. -



   ХО

   Казка

   Присвята В.Боровиковi

   I

   Лiс  ще  дрiма?  в  передранiшнiй  тишi...  Непорушне  стоять   дерева,
загорненi  в  сутiнь,  рясно  вкритi  краплистою  росою.  Тихо   навкруги,
мертво... Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обiзветься  зi
свого затишку. Лiс ще дрiма?... а з синiм небом вже щось дi?ться: воно  то
зблiдне, наче вiд жаху, то спахне сяйвом, немов од радощiв. Небо мiниться,
небо гра? усякими барвами, блiдим сяйвом торка? вершечки  чорного  лiсу...
Стрепенувся врештi лiс i  собi  заграв...  Зашепотiли  збудженi  листочки,
оповiдаючи сни сво?, заметушилась у травицi комашня, розiтнулося в  гущинi
голосне щебетання й полинуло високо - туди, де небо мiниться, де небо гра?
всякими барвами...
   На галяву вискаку? з гущини  сарна  i,  зачарована  чудовим  концертом,
зупиня?ться, витяга цiкаву мордочку до криваво? смуги обрiю,  що  червонi?
на узлiссi помiж деревами, i слуха.
   Полохливий за?ць, прича?вшись пiд кущем, пригина вуха,  витрiща  очi  й
немов порина ввесь у море лiсових згукiв...
   Аж ось ринуло вiд сходу ясне промiння, мов руки, простяглось  до  лiсу,
обняло його, засипало самоцвiтами, золотими смугами впало на синю вiд роси
траву на галявi, де гостро на  тлi  золотого  свiтла  випина?ться  струнка
постать сарни.
   У сю величну хвилину тихо розгортаються кущi - i на  галявину  виходить
Хо. Мов туман той, сива борода його  м'якими  хвилями  спада  аж  до  нiг,
черка?ться росяно? трави. З-пiд бiлих кострубатих брiв, з глибоких западин
визирають добрi, а лукавi очi.
   Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою,
i повiяв вiд не? тихий вiтрець, холодною цiвкою вдарив у  дерева.  I  враз
затремтiло молоде листя,  зашамотiло,  струсило  з  себе  дощ  самодвiтiв.
Жахнулася сарна й щезла в гущинi, лишивши зеленi слiди на синiй  вiд  роси
травi. Страх обгорнув зайця, додав  ще  бiльшо?  прудкостi  його  ногам...
Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лiсi, страх як тихо.
Тiльки бородатий  дiдуган  Хо,  старече  хихикаючи  в  бороду,  сто?ть  на
галявi...
   - Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурнi? - шамкаь вiн беззубим ротом.- Дiда
Хо,  що  свiт  прозвав  страхом?  А  дiд  цiлком  i  не  страшний...   Ось
погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очi на  дiда,
тим-то вiн i в'явля?ться вам страхом... Хе-хе!.. I  завжди  так...  i  всi
так... Нi, не бреши, старий, не всi... На тво?й довгiй  тисячолiтнiй  нивi
житт?вiй не  одна  стрiвалась  iстота,  що  смiливо  зводила  очi  догори,
вiдважно зазирала тобi в вiчi, й тодi... о, тодi гарно було обом нам... Бо
смiльчак,  перевiрившись,  що  жахався  по-дурному,  набиравсь  ново?,  ще
бiльшо? вiдваги, а ти,  старий,  чув,  що,  може,  незабаром  даси  спокiй
натрудженим кiсткам... Жахаються, а не знають, що страх тiльки й iстнi? на
свiтi полохливiстю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе
живуще хоч раз зважилося глянути йому в  вiчi...  Хе-хе!  Дурнi,  дурнi!..
Тiльки старi ноги труджу через дурнiв... От як втомився!.. е-е!..
   I Хо справдi з великою напругою ворушить ногами, крекче та,  опираючись
одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву  бороду,  сiда?  на
травi спочити.
   Хо сидить посеред галяви, а навкруги його пану?  мертва,  прикра  тиша.
Все живе, зата?вши духа, не спiва?, не кричить, не ворушиться, не жи?. Вiд
ведмедя до мурашки - все спаралiзовано  страхом.  Рослини  бояться  навiть
тягти сiк  iз  землi,  пити  холодну  росу,  виправити  зiбганi  листочки,
розгорнути звиненi на нiч квiтки. Пустотливий парус  сонця  зупиня?ться  в
зеленiй гущинi, i лиш здалеку  придивля?ться  до  сиво?,  мов  туман  той,
бороди дiда Хо, i не вiдважу?ться наблизитись, невважаючи  на  непереможне
бажання попустувати з тою бородою...
   Хо сидить на росянiй травi, а стара пам'ять його пiдсову? йому  образи,
де свiжими, яскравими фарбами малюються подi? духа  людського.  Ось  i  тi
високостi, на якi здiйнятись  може  вiльний  дух  людський,  а  ось  i  тi
провалля, де на днi самому, скутий, як невiльник, плазу? вiн  у  поросi  й
темрявi... Ось, волочучи кайдани, покволом, вiками цiлими, проходять люди,
забитi, заляканi люди,  i  не  насмiлюються  звести  очi  на  Хо,  глянути
страховi в вiчi...  Хо  зна?,  що  тiльки  одиницi  зважуються  на  се,  а
зважившись, знаходять силу розбити кайдани... От, коли б хоч  одиниць  тих
було бiльше, може, не довелося б старому  мордуватись  отак,  блукаючи  по
свiтах, може б, зложив вiн сво? кiстки в домовину, бо вже тi кiстки  давно
просяться на спочинок... Ех, коли б... А тим часом страх владно  пану?  на
землi, змага?ться з приязнею, з чесними пориваннями, з  обов'язком,  ламле
життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цiлi народи... Страх!
Прищеплений дитинi, виплеканий анормальними умовами суспiльними, вiн  ста?
чiпкою  пошестю,  робиться  потугою,  що  таму?   вiчний   поступ   усього
живучого... Страх!.. Хо - страх! А який з його  страх,  коли  вiн  виразно
почува? себе порохном, немiчною ру?ною, яку  тiльки  полохливiсть  людська
жене з кiнця в кiнець свiта, наперекiр волi Хо  робить  його  злим  генi?м
людськостi... Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклу... От  i
тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу...  на  роботу!  Хе-хе!
Ну, уставай, дiду, пора!..
   Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звiвся, обгорнувся,  як  туманом,
сивою бородою й подавсь стежкою з лiсу на шлях.
   А лiс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов  мертвий.  Далi  -  дерева
затремтiли,  стрепенулись,  розгорнули  листочки...  Промiнь  стрибнув  на
полянку просто до звинених квiток, пташки заспiвали, комашня заметушилася,
лiс загомонiв, природа знов вiджила...

   II

   Вечiр. Дiти вже напилися чаю й гуляють; старше,  хлопчик  рокiв  шести,
сидить долi бiля шафи й уважно буду? з цурпалочкiв хату. Меншу, по  другiй
веснi дiвчинку, забавля? нянька, показуючи, як сорока варила  дiтям  кашу.
За столом, ближче до лампи, що крiзь молочний кльош розлива? м'яке  свiтло
по хатi, сидить iз шитвом мати. Вона рада, що дiти втихомирились.  Ой,  тi
дiти! Дво? ?х, а такий галас справляють, що аж  голова  наморочиться.  Але
тепер тихо. Чутно  тiльки,  як  мурка?  на  канапi  кiт  та  нянька  стиха
приспiву?:  "Соро-ка,  во-ро-на   дiт-кам   кашу   ва-ри-ла!   На   порозi
студи-ла!.." Дитина з  щасливою  усмiшкою  розгорта?  дрiбненькi  пальчики
пухко? ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала  кашi,
а котрому голiвку скрутила. Урештi ся забавка докуча? дитинi, вона  почина
човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.
   - Киця!
   Але  "киця"  добре  пам'ята?  болючi  пестощi  маленько?   деспотки   й
дипломатичне клiпа? очима, не рушаючись iз мiсця. Аж ось нетерпляча  ручка
досягла до кота, хапа його за вухо й  тягне  до  себе.  Кiт  скулить  очi,
жалiбно нявчить... далi ж, немов дiткнутий електричною iскрою, вирива?ться
й тiка пiд комоду,  лишивши  на  руцi  мучительки  червоний  слiд  гострих
пазурiв. Зчиня?ться вереск...
   - Що там таке. Марино? - кида? роботу мати.
   - Та то проклятий кiт дряпнув дитину...
   - У тебе все щось станеться... Забав ??  зараз,  чусш,  як  зайшлася...
Почина?ться гуцукання: "Ну,  тихо,  не  плач,  гоп-гоп!  гу-цю-цю!..  А-а!
Погана киця! ми ж тобi дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю!"
   Але надаремно. Дитина аж заходиться.
   - Ну, цить же, цить! бо як пе будеш тихо, то я тебе зараз вiддам дiдовi
Хо...- сердиться нянька й пiдносить дитину до вiкна.- О, бач,  сто?ть  дiд
Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу...  На  тобi
??, дiду Хо, на!..
   Дитина здоровими очима вдивля?ться в пiтьму, що чорнi? поза  вiкном,  i
затиха... В очах, ще мокрих од слiз, малю?ться жах... Так, тi очi бачать у
та?мничiй пiтьмi постраха  дiтей  -  Хо,  страшного,  бородатого  дiда,  з
величезною торбою за  плечима,  повною  неслухняних  дiтей.  Якийсь  холод
торка?ться делiкатного дiтського тiла, щось бере з-за плечей,  лячно  так,
плакати хочеться, а не можна... Дитина насилу вiдрива?  очi  вiд  вiкна  й
хова? голову в няньки на грудях.
   I знов тихо в хатi.
   - Мамо! - збуджу? тишу хлопчик, кидаючи свою будiвлю.- Мамо! А де тепер
сонце?
   - Сонце?.. Сонце тепер спить.
   - А де ж його хата? . - Отам за горою, де воно сiда?...
   - Там, де живе лiсник Панас?
   - Еге... Але тобi  спати  час,  дитино.  Дитина,  однак,  наче  не  чу?
материно? уваги. Вона пiдбiга до матерi й спира?ться ?й на колiна.
   -_ Мамо! А чи сонце ма? дiти?
   - Ма?.
   - А де ж _вони?
   - Де? а на небi... отi зiрочки, що вночi сяють, то се дiти сонцевi...
   - А чом же вони тепер не сплять?
   - Бо вони за день виспались, а тепер граються. Пауза.
   - Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик - се син  куховарчин,  що  бавиться
часом iз паничем.
   - Не можна, Петрик слабий...
   - А я йому занесу яблуко...
   - Не можна,сказала.
   - Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..
   - _Ох, господи! Одно скiнчило, друге почина?... Цить менi  зараз!..  Не
пiдеш.
   - Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..
   - Чи не замовкнеш ти менi?.. Марино, а заклич-но дiда Хо!..
   Марина пiдходить до вiкна й грюка в шибку.
   - Дiду!.. дiду Хо!.. а йдiть-но сюди... а вiзьмiть-но собi неслухняного
панича!.. "Зараз!" - вiдповiда?  вона  собi  за  Хо  пiдробленим  басом  i
вiдходить вiд вiкна.
   Хлопець добре розумi? Маринину штуку; вiн не вiрить, щоб то Хо промовив
те "зараз" таким невдатним басом, однатс йому ста? страшно. Вiн  вiдходить
до канапки, як можна далi вiд вiкна, i почина  бавитись  папiрцем,  бгаючи
його в човник. А тим часом фантазiя хлопцева вперто працю? над фiгурою Хо.
Якi в нього очi? Мабуть, червонi, як у  трусика...  А  нiс,  певно,  такий
довгий та гострий, як у куховарки... а може, ще довший... Борода  бiла  та
довга аж до п'ят... руки... Хлопцевi враз уявляються залiзнi тройчаки,  що
стоять у стодолi - такi руки в Хо... конче такi... Йому ста? ще страшнiше,
вiн бо?ться поворухнутись, бо?ться зустрiтись очима з  та?мничою  пiтьмою,
хоч щось так i тягне його глянути в вiкно, так i  тягне,  так  наче  шепче
щось: "А подивись, а подивись!" Хлопець не може опертися бажанню глянути в
вiкно, зводить очi... i весь холонем  Там,  на  чорному  тлi  шибок,  щось
бiлi?... то Хо... Божевiльний жах охоплю? дитину, поширшу? зiницi,  витяга
обличчя, ворушить волоссям на головi, душить за горло...  -  Дiти,  спати!
Пора вже!.. Марино, клади дiтей спати!..-  розтина?ться  голос  материн  й
будить, як зi сну, хлопця.
   Марина ставить хлопця на молитву.
   - "Отче наш, що на небi..." - непритомно проказу? вiн за нянькою, а сам
дивиться вбiк, на вiкно. "Нехай буде  воля  твоя,  як..."  _Ой,  там  щось
руками  маха,  аж  по  вiкнi  шкряба!  -  тремтить  хлопець.-  "Хлiб   наш
щоденний..."
   - Нянько, там щось дивиться в вiкно... я боюсь...
   - Вигадуйте, вигадуйте, то таки вiзьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте
знов: "Хлiб наш щоденний дай нам сьогоднi..."
   Але хлопець уже не слуха? няньки, вiн не може вiдiрвати очей вiд вiкна.
Те вiкно притягу? його увагу, захоплю? всi думки, запанову? цiлою  iстотою
дитини. У вiкно те дивиться чорна, та?мнича  темрява,  повна  фантастичних
iстот, усяких див, повна страхiття... I все се тиснеться до вiкна,  зазира
в хату, ось-ось пролiзе крiзь  дiрку  в  розбитiй  шибцi  або  з  лускотом
вiдчинить вiкно, кинеться на нього, наповняючи хату диким реготом...
   Аж ось i лiжко. Хлопця  роздягнено,  вiн  кута?ться  в  ковдру.  Нянька
поправля ще щось i гасить свiтло.
   - Марино, посидь бiля мене... я боюся...
   - Ото вигадали! Спiть, менi нiколи сидiти бiля вас...
   В хатi ста? темно i тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивля?ться
в темряву, напружу? слухи, боячись пропустити який зрадливий  звук.  Тихо.
Так тихо, що навiть калатання серця вида?ться глухим  стукотом  молота  по
чомусь м'якому. Ураз... трiсь!..  Що  се?  Увага  хлопця  збiльшу?ться  до
можливих границь... Уся кров збiга?ться йому до серця, серце  почина  бити
на гвалт... О, знов щось зашелестiло, зашкрябало... То - Хо. Ось у чорнiй,
як чорнило, пiтьмi виразно бiлi? борода його... ось  простяга?ться  довга,
костиста рука... наближа?ться до  плечей,  розгорта  над  ними  сво?  сухi
пальцi... Обгорнений невимовним жахом, утика? хлопець голову пiд  подушку,
скорчу?ться пiд ковдрою, iнстинктово намагаючись стати маленьким,  якомога
меншим... щоб "страх" не мiг помiтити його... Вiн затамову? навiть вiддих,
боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутнiсть у хатi...
   А тим часом чу? вiн, що бiля лiжка сто?ть Хо, й простяга над  ним  сво?
довгi, мов залiзнi тройчаки, руки, й черка?ться сухими  гострими  пальцями
його плечей...
   Холодний  пiт  вiд  голови  до  п'ят  облива  дитину,  божевiльний  жах
побiльшу? зiницi, вiдбира голос, деревить тiло... I довго так лежить бiдне
хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче вiд жаху, мокре вiд поту, аж тривожний  сон,
прилинувши, заспокою? нарештi змордовану офiру полохливостi...
   - Хе-хе-хе! - смi?ться Хо пiд вiкном, де лежить хлопець.-  Хе-хе-хе!  I
жаль бере, i вiд смiху не можна здержатись! Смiшно, коли  причиною  страху
бува лиш розпалена уява, а жаль...  Бо  хто  раз  спiзна?ться  з  почуттям
страху, не хутко зможе вiдкараскатися вiд нього... Зросте дитина, змужнi?,
i багато сил, вартих кращо? долi, змарну? на боротьбу зi  страхом,  та  ще
добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А  хто  винен?  Гай-гай!  -
хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.

   III

   Наближа?ться пiвдень, червцевий пiвдень, повний спеки й свiтла.  Свiтло
хвилями лл?ться з неба, сповня? повiтря,  несито  пожира  тiнi  на  землi,
заганя ?х пiд дерева, кущi, у гущину. На що вже бувають та?мничi холодки,
а й туди хоч тоненькою цiвкою  протиснеться  воно  i  смi?ться,  раде,  що
знайшло i там свого ворога - темряву...  Тiльки  в  ту  альтанку,  що  пiд
старезним волоським  горiхом  у  садку,  не  пуска  його  дикий  виноград,
звившись тiсно й щiльно в одну зелену стiну. Вже що не  робить  свiтло:  i
зайчиком плига? бiля альтанки, пробившись крiзь листя  горiха,  i  золотою
сiткою пада на землю, i мигтить, i перелива?ться, намагаючись  присунутися
ближче до темного закутка - та ба! Нiяк не може. Стало на порозi альтанки,
зазира? туди, а ввiйти - дзуськи!  Однак  воно  помiча?,  що  альтанка  не
порожня. Там, на зеленiй лавцi,  обкладенiй  дерниною,  сперши  голову  на
руки, сидить бiлява панночка  з  смутним  обличчям.  Бiдна!  Скрiзь  тепер
весело, ясно, свiт божий скида?ться на рай - а вона суму?. Потiшити б  ??,
попестити, та нiяк увiйти, бо та темрява розперлася в альтанцi,  мов  панi
яка,- i не  пуска?.  На  щастя,  панночка  нервовим  рухом  зрива?  листок
виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зеленiй стiнi. Зрадiлий пустун
скаче промiнням у шпарку й трапля просто на стiл,  наткнувшись  на  якийсь
папiр. Що воно за диво, папiр отой? Придивля?ться до ного й  чита?  збоку:
"Iнспектор шкiл народних". Пустун трохи злякався, перечитавши титул  тако?
важно? особи, бо почува?ться до деяких провин школярських,  але  незабаром
осмiлю?ться й пробi га змiст паперу.  В  паперi  сто?ть,  що  панна  Ярина
Дольська наставля?ться на вчительку в село С. Учителька! Адже й  вчителька
маi право картати! I промiнь кида? на дiвчину винуватий, благаючий погляд.
Однак  обличчя  дiвчинине,  блiде  й  делiкатне,  з  виразом   смутку   та
внутрiшньо? боротьби, не ма?  в  собi  нiчого  грiзного,  що  заспокою?  й
осмiлю? пустуна настiльки, що вiн почина гратись iз грубою  золотою  косою
дiвчини, цiлувати ?? повнi уста, брови, зазирати  в  великi  сивi  очi.  А
паннi Яринi не до пестощiв. Вона вiдсува?ться вiд  докучливого  променя  й
схиля?ться над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папiрець
дорого коштував ?й! Щоб  здобути  його,  вона  мусила  насамперед  зчинити
боротьбу з  собою,  зi  сво?ми  звичками,  поглядами,  традицiями;  мусила
посваритись iз батьком, якого так коха?,  довести  до  слiз  та  нарiкання
матiр. Але се була тiльки прелюдiя, i поки тяглася вона - дiвчина почувала
в собi силу боротися  й  перемогти.  Тепер  же,  з  папiрцем  сим,  мусить
початися акцiя, так нетерпляче очiкувана акцiя... i дивна рiч! Панна Ярина
в сю рiшучу й важну хвилину почува?, що сили  ??  меншають,  слабнуть,  що
вона вже не здатна до боротьби.  Невже  в  не?  стало  енергi?  тiльки  на
прелюдiю?
   Панна Ярина склада? руки на столi  й  безсильно  опуска?  на  них  свою
русяву голiвку.
   Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою  багатого  дiдича.
Одягнена в оксамит i  шовк,  пересвiдчена,  що  найдрiбнiшi  забаганки  ??
будуть заспоко?нi, оточена ро?м услужних бонн та служебок,  вона  стрибала
по  великих  кiмнатах  палацу,  по  тiнистих  алеях  батькiвського  парку.
Незабутня пора!
   Одно тiльки дратувало Яринку, робило ?й навiть прикрiсть - се  заборона
бавитися з селянськими дiвчатами та хлопцями... Фi! "Хлопськi дiти!" - якi
в них манери, яка груба мова, яка моральнiсть! Адже то "бидло", а не люди!
- чула вона навкруги. Однак мала Яринка, пiд впливом оточення, мало-помалу
оговталася з такими поглядами,  ба  й  сама  стала  в  такi  вiдносини  до
"бидла", у яких були батько та мати. Вона небавом  зрозумiла,  що  мужикiв
сотворено лиш на  те,  аби  орати  батьковi  ниву,  служити  за  фiрманiв,
кухарiв,  робiтникiв.  Навiть  бiльше.  Вона  сердечнiше  вiдносилася   до
справжнього бидла, нiж до то? "нижчо?  раси".  Коли  для  забави  панночки
приводили перед ганок мале  телятко  або  вiзник  приносив  щенят,  Яринка
обiймала ?х, цiлувала, пестила, знаходила "чудовими", тодi як на  дiвчину,
дочку наймички, не звертала вже найменшо? уваги, наче то була не людина, а
кiлок, забитий на свому мiсцi. Словом - Яринка стала панночкою,  як  i  ??
приятельки, сусiдки з iнших сiл.
   Минали роки, збiльшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. З одного
боку були пани, з другого - "бидло".  Виросла  Яринка  на  панну  Ярину  й
мусила позбутись думки, що все, що ?? оточу?, належить до батька або  може
бути куплене батьком за грошi. Ярина знала вже, що батьки  ??  бiднiють  i
хоч не показують сього перед людьми, навiть триб життя  не  змiнюють,  але
почува?ться вже потреба негайно? лiквiдацi? iнтересiв  для  забезпеки  хоч
неласого шматка хлiба.
   Тим часом дозвiлля (а сього добра в панни Ярини було  чимало)  вкупi  з
допитливим розумом напрямили дiвчину на книжки. Пожираючи без  ладу  сотнi
томiв, Ярина вмiла, однак, зiбрати в  головцi  промiння  мислi,  розкиданi
там, вiдгукнутися серцем на чеснi й  високi  поривання.  Природна  щирiсть
стала тут у пригодi. Правда, кожна нова думка, що  не  згоджувалася  з  ii
дотеперiшнiм свiюглядом, викликала цiлу бурю в молодiй,  не  змiцнiлiй  ще
душi, але мур, що вiддiляв ?? вiд села, валився й вiдкривав  не  бидло,  а
справжнiх  людей,  з  людськими  iнтересами,  болями  й  радощами.   Ярину
зацiкавило се невiдоме ?й "мужицьке царство", Вона почала придивлятися  до
нього, наскiльки се було в ?? змозi, i налякалась темноти й убожества,  що
панували там. Боже! побiч жиють люди, брати ??, i  нидiють  у  темрявi  та
злиднях, коли вона збитку?ться працею рук  ?х!  Чи  ж  пiсля  сього  можна
назвати себе людиною? Чи  ж  пiсля  сього  можна  добачати  в  собi  образ
божий?.. Нi, годi! Розбити пута, що вiд вiку сковують бiлi, неробучi руки,
скинути полуду з очей i чесно та смiливо звернути скривдженим те, що до ?х
належить. Доволi бути лялькою, коли людина - то людина, i довести се треба
дiлом, а не словом.
   Дiвчина запалилася до працi, до дiяльностi,  поклала  присвятити  життя
сво? для тих, що досi працювали на не?. Так справедливiсть каже. Вона буде
вчителькою, вона понесе свiтло в  темряву,  потiху  -  смутковi,  помiч  -
убожеству. А що вдома на не? чека? буря, так що ж, хiба  вона  не  винесла
вже бурi сама в собi, коли  новi  думки,  новi  почування  стрiлися  з  ??
первiсним свiтоглядом?
   Дома  справдi  зчинилася  колотнеча.  На  Ярининi  плани  старi  спершу
дивилися, як на дивогляднi забаганки пещено? дитини, але побачивши, що  не
жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули  завзяття
дiвчини. Але вона перемогла  себе  й  поставила-таки  на  свому.  Замовкли
батьки, зата?вши смуток у серцi, однак не тратили надi?, що час  або  який
випадок звернуть ?м дитину, притулять  ??  знов  до  чулого  батькiвського
лона. I випадок, на який рахували старi, лучився, погiршуючи  й  без  того
важку ситуацiю. До Ярини посватався багатий сусiд - дiдич. Ярина спершу  й
слухати не хотiла про шлюб, далi ж, скоряючись перед  батьковою  волею  та
благаннями закоханого сусiда, випрохала собi  три  днi  розважити  все  та
помiркувати, поки дасть рiшучу вiдповiдь. I власне другого дня пiсля сього
прийшов вiд  iнспектора  довго  очiкуваний  папiр,  прийшов  i  -  замiсть
заспоко?ти - збурив, сколотив ??  спокiй,  iз  дна  душi  пiдняв  сумнiви,
пiдтяв вiру. I ось тепер сидить Ярина над тим папером,  безсило  опустивши
на руки русяву голiвку...
   Вона не рада тому паперовi. Так, не рада... Ще недавно,  ще  позавчора,
як бога з неба, виглядала його, а нинi - не рада... Рiч певна, що вона  не
зречеться сво?х замiрiв... Вона ламле все - а йде туди, де ?й слiд бути...
I не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до нового  життя,
не звиклася ще з думкою, що завтра покине батькiвську  стрiху...  По-ки-не
бать-кiв-ську стрiху... Брр!.. Ну, i чого тремтiти? Ой, тi нерви...  Треба
себе взяти в руки, бо нерви непотрiбнi для тих, що йдуть на боротьбу. Адже
скiльки дiвчат пiшло вже по тiй стежцi, що стелеться перед нею...  Правда,
бiльшостi дiвчат тих легше було почати нове життя, нiж ?й, бо бiльшiсть ?х
вийшла з родин убогих, iз таких, де  кожне  ще  з  молоком  матерi  всиса?
потребу працi для шматка хлiба. Там усi працюють,  усi  заробляють...  Там
нема традицiй, якi б багном закаляли все, що  вирива?ться  з  зачарованого
кола его?зму та кастових iнтересiв.
   - Зачароване коло... Ох, те зачароване  коло!..-  шепотять  блiдi  уста
дiвчини.- Чи стане ж у мене сили, чи стане вiдваги розiрвати його, вийти в
свiт широкий на боротьбу з тим, що воно замика?? Добре, я розiрву його,  я
вийду звiдти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осмiяна подругами, одна
серед невiдомого менi широкого свiту?.. Де тi сили в мене для боротьби? Де
той гарт, що мiг би служити порукою перемоги?  Я  -  теплична  рослинка...
вибуяла в штучному теплi, у душнiй атмосферi теплицi... Перша буря  злама?
мене, вирве з  корiнням...  I,  замiсть  бажано?  користi,  живим  докором
стануть, перед мене  закривавленi  серця  родини  й  мое  власне  розбите,
знiвечене життя... Боже! що се зi мною? Звiдки легкодухiсть така? Що варте
життя мо? перед необмеженим морем людського страждання?.. Нi, годi... Пiти
туди, куди серце кличе й обов'язок... З силою, яку я  почуваю  в  собi,  з
силою любовi - можна багато  зробити...  Тiльки  не  лякатись,  тiльки  не
тратити надi? i... все буде добре... Що тут довго думати? Адже  давно  вже
рiшила я почати нове життя. I почну, i кiнець на тому, i нiчого мислити, i
нi над чим мiркувати... Кораблi спалено... I чого я  тремчу  вся?  Чого?..
Дурю себе вiдвагою, коли чую,  що  сили  мо?  слабнуть,  що  я  легкодуха,
нiкчемна iстота?..
   Ярина повним розпуки рухом заламу? руки й  вiдкида?  назад,  на  зелену
стiну винограду, свою бiляву голiвку з обличчям, покритим тiнями  муки  та
внутрiшньо? боротьби.
   А в тремтячих тiнях горiха сто?ть Хо, й зазира в темну альтанку, i хита
старою головою, i вi? холодом iз бороди.
   - Гай-гай! - шепотять його старечi уста.- Стiльки  сили  молодо?  мати,
мати життя цiле перед собою - i не зважитися стати до боротьби з дiдом,  з
порохном, що не нинi  -  то  завтра  розсиплеться!  Хе-хе!..  Та  гляньбо,
подивись!.. Подивись, що на менi  нема?  то?  манти  традицiй,  у  яку  ти
загорнула мене.. Де там! Не хоче... Не зважиться й очей звести на  дiда...
Гай-гай!..
   - Ну, и доля!..- мимрить далi Хо  тоном  роздратування.-  Кожне  уявля?
собi мене, як хоче. Для одного я - з торбою на дiтей, з  рiзкою  в  руках,
другий убира? мене в шати традицiй, поговору, забобонiв,  третiй  тремтить
передi мною, як осика на вiтрi, четвертий... а все зле та немудре! Коли  ж
скiнчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже похова? мене  смiливiсть
людська?.. Ну й доля, ну й  люди!  Аж  мене  злiсть  розбира...-  бубонить
старий собi в бороду, що м'якими сивими  хвилями  злива?ться  з  легенькою
парою, виссаною сонцем з вогко?, тепло? землi.
   - Чекай же,каже вiн далi.- Хоч помщусь на тобi, полохлива  iстото,  хоч
полякаю тебе... Ти  хочеш  стати  до  боротьби  з  потужним  ворогом  -  з
убожеством та темнотою? Добре. А чи ма?ш ти сили до  то?  боротьби  -  ти,
слабосила жiнко? А глянь-но, панно, у сво?  життя  минуле,  що  ти  звiдти
винесла? Ану, подивись!..
   Ах, те життя...  Безжурне,  у  достатках,  у  розкошах  -  воно  тiльки
розпестило ??, ослабило волю... Звiдтiль винесла вона  саму  незараднiсть,
непрактичнiсть... Нi, те життя нiчого бiльш не дало,  не  в  ньому  шукати
джерела сили...
   - Iз такими засобами ти гада?ш боротися,- шепотить Хо.- А чи вiда?ш ти,
нерозумна дiвчино,  що  вiд  тебе  вiдкаснеться  родина,  скоро  ти  пiдеш
наперекiр ?й, що всi, з ким ти жила  досi,  закаляють  тебе  болотом,  яко
зрадницю ?х кастових традицiй? I  до  кого  ти  звернешся,  коли,  зламана
боротьбою,  запрагнеш  потiхи,  спокою?  Хто  пiдтрима?   тебе,   розбиту,
зневiрену?
   Правда... правда... Нiхто. Одна... Нема рiдно? душi, щоб щирим  словом,
спiвчуттям заго?ла рани сердечнi, заспоко?ла, пiдтримала... Вiдрiзана,  як
скибка вiд хлiба, самотня, як  хрест  на  роздорiжжi...  Пустка  навкруги,
холод...
   - А чи вiда?ш ти,- пiдда? Хо,- що  то  недостатки,  убожество?  Ти,  що
зросла в розкошах, що не робила на шматок хлiба? Не страшно тобi  змарнiти
в нерiвнiй боротьбi, до часу скласти в домовину молоде життя?..
   Боже! Усе проти не?: i люди, i становище жiнки, i убожество... Усе наче
змовилося, щоб кинути ?? в огонь, обсмалити ?й крила,  коли  вона  рветься
лиш до свiтла. I Ярина бачить уже сво? бiлi, випещенi руки худими, чорними
вiд працi, бачить красу свою змарнiлу, зiв'ялу, чу? в грудях хоре, розбите
серце, а за плечима смерть...
   Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не зробивши дiла... Брр!
   - Ех, залишити б краще всi сi мрi?,- спокуша? Хо,- та взяти  вiд  життя
все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощiв, бо,
як кажуть: "Не вернеться весна..." А що там хтось стогне, хтось пропада? -
заплющити очi, затулити вуха, як робить бiльшiсть,- i моя хата скраю...
   Боже, яка мука стояти отак на роздорiжжi й не знати,  кудою  йти!..  Що
робити, що чинити?.. Боже!.. Ярина з розпукою  заламу?  руки  i  впада?  в
тяжку задуму.
   Враз ?? будять дзвiнкi голоси. То  дiвчата-робiтницi  йдуть  садком  на
полудн?.
   - Чули, дiвчата, наша панна вiдда?ться. Там такий гарний панич  свата?,
хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так i гра?...  Я  бачила,  як
при?здив, осе вже буде день зо три...
   - Але вiдда?ться? Забожись, Одарко!
   - Присягай богу! А вона, чу?те, не хоче. за нього...
   - Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж звiдки зна?ш? Може, той панич
до тебе грав очима, от-от не видко, як старостiв пришле.
   - Падку мiй, смутку мiй! А я б що з таким чоловiком подiяла, що  робити
не годен?
   - Оце сказала!  Адже  Одарка  швидко  свого  матиме  -  такого,  що  як
говорить, то й носом гра?, не тiльки очима.
   -  Атож!  Е,  не  журiться,  дiвчата,  кожна  з  вас  дiждеться!   Буде
пробийголова, а мастиголови не буде, нi!
   - Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок  ти  немирований!..  Серед  реготу  та
жартiв  проминула  весела  громадка  дiвчат  альтанку,  де  сидiла  Ярина,
сполохана голосами, з думками, що полинули вже в iнший бiк.
   ?? сватають. Так.  Перед  нею  вiдкрива?ться  особисте  щастя,  родиннi
втiхи,  достаток,  життя  безжурне.  Правда,  вона  не  закохана,  але  ?й
подоба?ться чорнявий сусiд, вона нiчого б не мала проти його замiрiв, якби
не почуття iнших обов'язкiв, не iнший шлях, що стелеться  перед  нею.  Але
вона сто?ть над тим шляхом, i мучиться сумнiвами, й шука? виходу...  Вихiд
?сть... Одно слово - i доля ?? з'?дна?ться навiки з долею друго?  iстоти,
що коха? Ярину без пам'ятi... Вийти замiж? Хто се сказав?
   Нi, прiч усякi спокуси, усякi викрути - вона йде за сво?ю iде?ю!..
   У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тiнь, i чорнявий хлопець,
здiймаючи бриля, питав при?мним баритоном:
   - Чи вiльно сполохати задуму вашу, панi?
   Ярина жаха?ться, блiдне, щоб зараз заллятися кармазином.
   То вiн_ приходить по останн? слово.
   Вона не встигла опам'ятатись, як вiн  трима  вже  ??  за  руку  й  тихо
промовля? тремтячим голосом:
   - Панi! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на  слово,
що виробить серце ваше в одповiдь на мо? почуття й замiри. Я ще й  досi  в
непевностi тремчу за долю свою... i  ще  раз  важуся  благати  вас,  панно
Ярино, - не вiднiмайте вiд мене руки вашо?, хай вона буде завдатком нашого
будучого щастя...
   Ярина сидить блiда,  непорушна,  з  слiдами  переляку  та  боротьби  на
обличчi, але не вiдiйма? руки вiд щасливого хлопця.
   Хо не ма? тут бiльш роботи. Похитуючи  сивою  головою  та  покректуючи,
чвала? старий далi, шукаючи, де б спочити  натомленою  душею,  натрудженим
тiлом.

   IV

   Марко Iванович Лiтко встав, мабуть, з лiжка лiвою ногою,  бо  так  йому
сьогоднi не по собi щось, усе його  драту?,  усе  турбу?.  Уночi,  правда,
змучив його поганий сон. Ото снилось йому, що в  його  був  трус,  що  при
трусi  тому  знайдено  кiлька  примiрникiв  тоненького   збiрника   творiв
укра?нського поета-самовродка Рябоклячки,  збiрника,  пущеного  nota  bene
цензурою, але виданого його коштом  -  i  то  в  великiй  та?мницi,  треба
додати. Непроханi гостi грiзно випитували Макара  Iвановича,  звiдки  взяв
вiн такi страшнi брошури та яку цiль ма? тримати  ?х,  а  Макар  Iванович,
наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив ?х тiльки задля  ?х
дешевини,  маючи  потребу  в  паперi   для   обгортання   снiдання   сво?м
дiтям-школярам, що вiн не зна?, про що пишеться в книжках тих, бо не  вмi?
навiть читати повкра?нському, та що взагалi нiчого спiльного з так званими
"малоросами" не ма? й  не  хоче  мати...  Йому,  однак,  не  понято  вiри,
потягнено його з дому,  страхано  в'язницею,  карами,  засланням...  Макар
Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врештi, почав пручатися... i
прокинувся. Прокинувся i сплюнув. А де  ж!  Присниться  ж  таке,  зморду?,
нагоду? дрижаками... Тут i так тремтиш весь день, спокою не зна?ш,  а  тут
ще сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашнiй  у  "молодих"
укра?нцiв... От як не хотiлось йому йти  туди,  а  треба  було...  Прохано
старших; якось нiяково не пiти. Ну ж i наслухався вiн там! Се... се просто
божевiльнi люди, тi "молодi".  Се  -  кандидати  на,  шибеницю  на  кращий
кiнець! Давай ?м зараз усе: i свiдому вкра?нську iнтелiгенцiю,  i  народну
освiту з добробутом, i рiдну культуру, i геро?в, i патрiотiв, i грушки  на
вербi, i зiрку з неба!.. Нi, вiн не мiг далi  слухати,  не  мiг  пробувати
далi в товариствi шалених, що самохiть iдуть пiд нiж... Вiн просто втiк iз
вечорниць, затуливши вуха, озираючись,  чи  хто  не  помiтив  його  навiть
близько хати, де було зiбрання.
   Адже й вiн укра?нець, i вiн патрiот... Се доведено не раз i  не  двiчi.
Хто,  як  не  вiн,  ще  за  часiв  студентства  вiсiм  мiсяцiв  висидiв  у
в'язницi?.. Правда, не в укра?нствi шукати всiх причин того в'язнення, але
якось при?мно тепер, коли  вже  лихо  давно  минуло,  залiчити  тих  вiсiм
мiсяцiв на карб патрiотичного страждання.
   Далi - хто, як  не  вiн,  пiдтриму?  молодi  таланти,  так  потрiбнi...
Малоросi?? Адже  вiн  не  пожалував  ста  карбованцiв  на  видання  творiв
самовродка Рябоклячки, а що творiв тих нiхто не купував - на власнi  грошi
набув сотню примiрникiв, щоб послати на село,  до  сво?х,  i  таким  робом
довести, що, вiрний демократичнiй засадi, не розрива? зв'язкiв iз народом,
пам'ята? про його духовi потреби... Адже всi знають,  що  вже  десять  лiт
збира?ться вiн написати наукову розвiдку на вкра?нськiй мовi, хоч та  мова
страх яка бiдна, яка не здатна до наукових праць... Вiн згоджу?ться, що не
зна? мови, так якось не було часу вивчитись... i через те мусить  балакати
по-московському, здобуваючись iнколи на макаронiчнi фрази. Але те ж вiдомо
всiм, що вiн усе збира?ться простудiювати трохи вкра?нську  мову...  А  на
роковинах, на вечорницях,- хто так патрiотично (без жартiв!) п'?  горiлку,
так щиро заведе пiснi, вдарить тропака?..
   А скiльки страху набратися, скiльки натремтiтися,  скiльки  обережностi
треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I се ще  не  патрiотизм?  Мало  на
сьому ще? А вони патрiотiв шукають!..
   Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою  взад  та  вперед.
Очевидячки, думки сi не заспоко?ли його. Щось ще турбувало його,  залазило
до серця, зазирало пiд шкуру комашнею. Макар Iванович був неспокiйний. Ану
ж, борони боже, хто спостерiг, як вiн увiходив  або  виходив  iз  зiбрання
"молодих"? А що тодi буде? Погана справа. Лихий понiс його  туди,  до  тих
божевiльцiв. Чи не краще то було пiти на "вiнт" до сусiда? Ат!!! А тут  ще
сон такий, наче вiщу? щось. Погано. Е, що там врештi  сон!  Дурниця.  Воно
якось не пристало навiть людинi з вищою  освiтою,  з  поважним  становищем
значного урядовця вiрити в сни, як вiрить у них темна, неосвiчена баба  на
селi... А проте на серцi наче мишi шкрябають.
   Макар Iванович зупинився перед  дзеркалом,  звiдки  визирнуло  до  його
чепурне,  але  пом'яте  вже  обличчя  з  шпакуватою  бородою,   з   довгим
укра?нським носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям,  що,  _мов
_кримським  смушком,  вкривало  йому  голову.  Кокетним,  навиклим   рухом
поправив вiн бороду й волосся, осмiхаючись до думки, що  не  понизився  ще
курс його в жiнок. Але й се не помогло. Сон та  вчорашнiй  вечiр  не  йшли
йому з голови, дратували нерви. Вiн усе сподiвавсь чогось лихого.
   Ураз - дзвiнок.
   Макар Iванович так i  жахнувся,  так  i  затремтiв  увесь.  Неспокiйним
поглядом окинувши покiй, немов  бажаючи  запевнитись,  чи  там  нема  чого
небезпечного, вiн сам побiг вiдчиняти дверi.
   - 0-ох! - з пiльгою зiтхнув  Макар  Iванович,  вертаючись  до  покою  з
пачкою кореспонденцiй.Листоноша!
   Нервовим рухом одкинув вiн набiк "Свiт", "Киевскую старину", "Зорю"_  й
узявся за листи.
   Вiдкритка? Вiд кого б се? А-а, вiд брата-бурсака.
   Прчитавши заледве кiлька слiв, Макар _Iванович _почервонiв,  пiдплигнув
на мiсцi i в найвищому _обуреннi _кинув вiдкритку на стiл.
   - Се... се... се... чорт зна  що  таке!..-  скрикнув  вiн.-  Се  просто
нiкчемнiсть...   Писати   до   мене   по-вкра?нському   на    вiдкритцi...
компрометувати  мене!  Вiдкритку  кожне  може   перечитати,   кожне   може
побачити... Я не дозволю так компрометувати  себе...  Я  ж  йому  прочитаю
"патер-ностер"!
   Макар Iванович бiгав по хатi в сильному роз'ятреннi, наче  з  вiдкритки
то? знявся рiй вiс та покусав його. Врештi, трохи заспоко?вшись, вiн  узяв
картку в руки, щоб дочитати.
   - Ну, що  ж  там  особливого?  "Я  здоров,  коханий  брате...  Як  тво?
здоров'я?.. На святки, може, при?ду..." От i все... Ну, взяв би i  написав
би "по-росiйському"... А то...Макар Iванович здвиг плечима  i  сердито  по
дер вiдкритку на дрiбненькi шматочки.
   Другий лист, вже у ковертi, викликав  тiльки  усмiшку  на  уста  Макара
Iвановича. Одна вельми поважана особа, звертаючись  до  його  патрiотизму,
прохала порятувати молодого вкра?нського  письменника,  якому  тепер  дуже
скрутно; особа та зiставалась в надi?, що Макар Iванович дасть протеже  ??
мiсце в сво?й канцелярi?, бо ще недавно натякав,  ще  потребу?  помiчника.
Макар Iванович осмiхнувся. Нема дурнiв! На сей гачок його не  зловиш!  Вiн
буде приймати в канцелярiю "молодих"? Навiщо? Щоб  скомпрометуватися,  щоб
мати неспокiй, а то - хто зна - може, й великий клопiт? Хiба вiн  не  зна?
тих шибайголiв, купаних в окропi!
   - Нi, красненько дякую,- розводить вiн руками з уклоном, наче перед ним
сидить та особа, що писала лист.- Зверта?теся до патрiотизму?  Згода.  Даю
п'ять... ну, десять карбованцiв до  складки  на  запомогу  голодному,  але
встромити  палець  межи  дверi...  уклiнно  дякую...  Може,   хто   другий
зохотиться...
   Осмiхаючись,  Макар  Iванович  зараз  же  написав  солодку   вiдповiдь,
виставляючи прикрiсть, яку зробила йому  неможливiсть  дати  мiсце  певнiй
особi через  брак  вакансi?,  й  запевняючи  заразом,  що  почува?ться  до
обов'язку зробити все можливе для вкра?нського письменника.
   Задоволений зi свого дипломатичного маневру, Макар  Iванович  заклеював
лист, коли з друго? хати, як бомба, влетiв його чотирилiтнiй синок.
   - Папа! папа! - загаласував вiн,- Мама  сказала,  чтобы  ты  послал  по
водку!..
   - За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько  уж  раз  я  замечал
тебе, мужичонок ты этакой?!
   I роздратований укра?нський патрiот, забуваючи  на  хвилинку  про  свiй
патрiотизм, вибiг до другого покою, гукаючи на жiнку:
   - Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашо? на те,  як  балакають
нашi дiти! Адже вони страшенно калiчать "росiйську" мову! Се  бог  зна  що
таке... се нi на що не схоже!..
   Макар Iванович хвилю?ться, бiга? по хатi.
   Все наче змовилось сьогоднi, щоб дратувати його:
   i листи, i дiти, i згадки вчорашнiх вечорниць...  Ай,  тi  вечорницi!..
недурно кажуть, що як ма? скластися лихо, то бог i розум вiдбере. Треба  ж
було зробити таку капiтальну дурницю - пiти на вечорницi... Бути не  може,
щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано... i тодi... прощай, Макаре
Iвановичу!.. Попрощайся з посадою, з родиною i в двадцять чотири години...
Ото вклепався, ото вскочив!..
   Буйна фантазiя труча? бiдного Макара Iвановича  по  похилостi  в  якусь
чорну безодню, звiдки нема стежки наверх. Страх обгорта? його такий, якого
вiн не пригаду? в дитинствi навiть. Напевне, сором перемiг би  той  страх,
коли б наш патрiот мiг збоку глянути на свою громадську вiдвагу, чи то пак
на брак ??. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечностi! Шку-ра,
розумi?те ви? Шку-ра!!
   Макар Iванович так завзято бiга? по хатi i так кривиться, аж дiд Хо, що
вже давненько крiзь вiкно прицивля?ться до сi?? сцени, не може  вдержатися
вiд смiху. Старий зна?, що небезпечнiсть не  скаламутить  лояльного  життя
добродiя Лiтка, й весело хихика?:
   - Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Менi б нiчого  й  стояти  тут,
так утiшно дивитись, коли  доросла  людина,  громадянин,  мов  за?ць  той,
полоха?ться  абичого.  Почекаю  ще  часинку,  забавлюся,  бо  нiчого  нема
втiшнiшого, як такий страхополох - "фiл".
   О, знов дзвiнок!..
   Макар Iванович аж кинувся,  так  той  дзвiнок  прикро  вдарив  його  по
напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марiйко, Варко! Не
чу?те, що там хтось дзвонить? Швидше вiдчинити!.. Макар Iванович,  бажаючи
дiзнатись, хто прийшов, крiзь вiдхиленi  дверi  зазирнув  у  передпокiй...
зазирнув i охолов.
   Ой леле! Офiцер... з бiлими шлiфами!.. Макаровi  Iвановичу  аж  в  очах
потемнiло, аж у п'ятах похололо... От i справдилося його передчуття. От  i
нещастя!.. Блiдий, переляканий Макар Iванович пiдбiг до столу,  скинув  на
його очима, вхопив бiдну, невинну "Зорю" i, невважаючи на протестуюче  "Д.
Ц.", укинув ?? пiд стiл, у кошик.  Запевнившись,  що  в  хатi  нема  бiльш
нiчого "небезпечного", вiн скупчив усю силу волi, щоб дати  обличчю  свому
спокiйний вираз.
   I саме був час. У хату  вступив  гiсть...  вiйськовий  лiкар,  знайомий
Макара Iвановича.
   Х-у-у! Як же вiн налякав його!
   Макар Iванович ледве перевiв дух. Тремтячий, блiдий, вiн привiтався  до
доктора, попрохав його сiсти.
   "I чого вiн ходить до мене,  отой  ворохобник?  -  промайнула  думка  в
головi Макара Iвановича.Адже я вже раз "не пiзнав" його на вулицi".
   - Почну, коли дозволите, просто з дiла, яке привело мене до вас,- почав
гiсть, сiдаючи на дзиглику проти господаря.- Учора ви так  хутко  покинули
наш гурт, що...
   -  Голова  в  мене  розболiлась  так,  що,  повiрите,  ледве  до  лiжка
доплентався,- скривився Макар Iванович.
   - Отож i ми так домiркувалися, що  ви,  либонь,  занедужали...  Як  вам
вiдомо,- вiв далi доктор,- позавтра в мiстi Луцькому ма? вiдбутися  гучний
похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи  заслуги
його на полi вкра?нського письменства, а також виходячи з засади,  що  нам
потрiбнi тепер, мiж iншим, i манiфестацi?, якi б  свiдчили  про  iснування
наше, перед ширшою публiчнiстю показували, що ми живемо, ухвалила  громада
наша  прийняти  удiл  в  тому  похоронi  депутацi?ю  й  вiнком  на  могилу
покiйного. Вiнок уже замовлено, i грошi на нього помалу збираються, але...
   "Чого се вiн хоче вiд мене? Чи не грошей часом?" - мiркував собi  Макар
Iванович i перехопив, виймаючи калитку:
   - Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вiнок...
   - Спасибi,обiзвався доктор, ховаючи жовтий па-
   пiрець.Властиво, тут рiч не в грошах, а в депутацi?,- казав вiн  далi.-
Ми ухвалили вибрати трьох-двох молодших i одного старшого.  Громада  наша,
чолом даючи перед вашим патрiотизмом i заслугами, припоручила менi прохати
вас по?хати депутатом на похорон i завезти вiнок, що  я  й  чиню  тепер  з
при?мнiстю.
   Макар Iванович зразу налякався.
   Може, се небезпечно? Але такi  почеснi  запросини  при?мно  полоскотали
його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патрiотом... Вiн так
любить Укра?ну й той добрий укра?нський люд! Бiдна, бiдна Вкра?на, чого  б
вiн не зробив для не?!..
   Макар Iванович цiлком розкис. Вiн дякував за честь, запевняв  у  сво?му
патрiотизмi, розводився над браком  iнтелiгенцi?  вкра?нсько?  й,  урештi,
обiцяв, умовившись щодо сво?? ролi з громадянами, ви?хати завтра  в  мiсто
Луцьке ранiшнiм потягом.
   - А хто ?де з молодих? - зупинив вiн виходячого доктора.
   - Семен Пилипчук з Андрiьм Гавриленком.
   "Погана компанiя",- подумав Макар Iванович, кривлячися.
   Доктор попрощався й вийшов, обiцявши за двi години  прислати  вiнок,  а
Макар Iванович лишився у хатi.
   Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором i  прича?вся  в  куточку,  звiдки
вигiднiше стежити за кожним рухом тiла й духу Макара Iвановича.
   Макар Iванович пройшовся по хатi, затираючи руки. Вiн радий. Вiн завжди
був певним, що заслуги його, яко патрiота, не  загинуть  марно.  Золото  -
скрiзь золото. Вiн навiть не диву?ться, що з-помiж чималого гурту громадян
вибрано його  депутатом  на  похорон.  На  честь  таку  вiн  ма?  право...
Тiльки... навiщо тi дво? молодших? Вони якiсь... непевнi... Адже  можна  б
було запрохати когось iз старших - правда, не таких славних патрiотiв,  як
Макар Iванович, бо не всi ж зазнали в'язницi, видавали  твори  Рябоклячки,
збиралися писати наукову розвiдку,- але все ж людей  певних,  поважних,  з
становищем... А то... Семен Пилипчук... Андрiй Гавриленко... Чекайте! Який
се Андрiй Гавриленко? Чи не той часом, що недавно був пiд доглядом? Як  же
се вiн, Макар Iванович, урядовець,  людина  офiцiально  лояльна,  прилюдно
виступить з ним у такiй справi, що вже сама  з  себе  трохи...  як  би  се
сказати?.. ну, трохи небезпечна!
   Нi, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе! Тепер такий  час,
такi  умови,  що  як  плюнути  -  пiдпасти  пiд  категорiю   укра?нофiлiв,
сепаратистiв, полiтичне небезпечних еt сеt. А нащо  се?  Та  й.  мiж  нами
кажучи, до чого нам тепер тi манiфестацi?, до чого такий бучний похорон, з
вiнками, з промовами, з комедiями? Умерла людина - поховати  ??  тихенько,
зiйтись потому в гурточок, згадати небiжчика, пом'янути сльозою  ("п'яною"
- шепнув внутрiшнiй голос Макаровi Iвановичу, але вiн  не  звернув  на  се
уваги), посумувати, що бiднiй Укра?нi нашiй щербата  доля  забира?  кращих
синiв,i розiйтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...
   Макар Iванович задумався. Непотрiбно, цiлком непотрiбно, поквапився вiн
з обiцянкою ?хати на той похорон. Що то в нього - двi  голови  на  плечах,
щоб отак ризикувати, або слава захистить його вiд "всевицячого ока"? Краще
б було вiдмовитись, краще б не ?хати. I як можна бути таким  необережним?!
Цiлий вiк мати на метi обережнiсть i так вклепатися! Ат!
   - Що менi чинити, що робити? Адже я згодився, обiцяв! - бiга?  по  хатi
збурений Макар Iванович.- Тепер якось нiяково назад лiзти...  А  ?хати  не
можу...  I  не  по?ду,  нiзащо  не  по?ду...  Але  що  менi  зробити,   як
викрутитися?.. Боже!
   Макар Iванович бiга? по хатi, як навiжений, а Хо не може далi витримати
в свому кутку. Його розбира такий смiх, що аж кольки пiд грудьми спирають.
   - Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки.- Ха-ха-ха!  Чи  бачив
хто кумеднiшу  фiгуру?  Оце  "фiл"  так  "фiл",  чисто?,  мовляв,  води!..
Ха-ха-ха!..
   Бiла борода Хо труситься вiд реготу, аж холодний вiтер iде вiд  не?,  а
наш патрiот тiпа?ться, мов у пропасницi,  уявляючи  буйною  фантазi?ю  всi
наслiдки сво?? необачно? обiцянки. Тут i компрометацiя, i втрата посади, i
допитi?, i таке страхiття, що й малим дiтям не сниться.
   - Не по?ду! - рiша? вiн врештi.- Не по?ду!
   - Баринi - ускаку? служебка.- Там принесено з крамницi  такий  вiнок  з
срiбла, що аж ся? на сонцi...
   - Дурна! - грима? на не? роздратований Макар Iванович i сiда? за стiл.
   - Що його зробить? - мiрку? вiн.- Напишу хiба, що несподiвано заслаб  i
через те не можу ?хати... Доведеться день зо два не  виходити  на  вулицю,
посидiти в хатi, та що ж робити! Усе ж краще, нiж компрометацiя...
   I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно,  московськими)  вилива?
на паперi жаль, що несподiвана  слабiсть  змушу?  його  зректись  великого
обов'язку, ба й честi в ролi депутата виявити свiй  невтiшний  смуток  над
свiжою могилою вкра?нського письменника,  i  через  те  вiдсила?  вiнок  у
надi?, що вiн дiстанеться не в гiршi руки...
   Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: вiн справдi заслаб... вiд
страху.

   V

   Хо вступа? в  здоровезну  кам'яницю,  лiзе,  покректуючи,  по  ступанцi
високо, аж "пiд небо", i втиска?ться в  маленьку  кiмнату,  в  найтемнiший
закуток. В кiмнатi - як в улику:  гучний  гомiн  молодих  голосiв  бринить
усiма тонами радостi й смутку. То за столом, при свiтлi лампи, зiбралася в
гурточок молодiж, щоб, нiм  розiйтись  рiзними  шляхами,  востанн?,  може,
подiлитися вражiннями пережитого та надiями на будучину.
   Бачить Хо перед собою людей, повних сили,  енергi?,  вiри,  злучених  з
собою теплими, сливе  братерськими  вiдносинами.  I  не  дивно:  всi  вони
грiлися бiля одного вогнища, кожен брав звiдти свiтло й тепло. Вогнище  те
- любов до сво?? кра?ни, до свого народу; свiтло - то iдея, що дала  змiст
життю, то свiдомiсть сво?х обов'язкiв, тепло - вiра в перевагу  добра  над
злом, правди над кривдою, свiтла над темрявою...
   - Братики мо?! - здiйма? рiч один.-  Розходимось  ми  рiзними  шляхами,
розлуча?мось, навiки  злученi  одною  iде?ю...  iде?ю  нацiйно-культурного
вiдродження  нашо?  кра?ни...  Перед  нами  життя,  перед  нами  робота...
Розiйдiмось ми  промiннями  сонця,  понесiмо  свiтло  у  темнi  закутки...
Розпливiмось глибокими рiчками, зросiмо рiдну землю, i, "як дiвочi  вiнки,
зазеленiють нашi ниви"...  Не  лякаймось  великостi  працi,  не  жахаймось
важко? дороги! В iде? нашiй, в нашiй працi,  в  нашiй  смiливостi  -  сила
наша. П'ю за смiливiсть!
   -_ За смiливiсть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
   -  Хе-хе-хе!  за  смiливiсть!..-  глузливо  шепотить  Хо.-  Розiйдемось
промiннями... розiлл?мось рiчками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани,  як
закутають промiння те, як потиснуть морози та  скують  рiчки  -  побачимо,
куди дiнеться ваша смiливiсть!  Хе-хе!..  А  про  дiда  Хо  й  забули?  Не
пам'ята?те, яку чудодiйну силу ма? його борода? Ге? А сього не  хочете?..-
I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вiтром.
   Але молодiж iз усмiшкою слуха старого. Лякай, дiду!
   - Нам скажуть, що думки нашi не новi,- обзива?ться другий.- I ранiш  не
одно чисте серце зогрiвалося такими ж iдеями... Та тим-то й  ба,  що  тодi
тiльки iдея набира? вартостi, коли пороста? тiлом, переводиться  в  життя.
Перевагу нашу  я  добачаю  найголовнiше  в  тому,  що  ми  поставили  собi
завданням перевести нашi iде? в життя i певнi, що зробимо все, що в  нашiй
силi й змозi... Будьмо передусiм скрiзь укра?нцями - чи то в  сво?й  хатi,
чи в чужiй, чи то в свому кра?, чи на чужинi. Хай мова наша не буде мовою,
якою звертаються лиш до челядi... Хай вона бринить i розгорта?ться в нашiй
родинi, у наших зносинах товариських, громадських, у лiтературi -  скрiзь,
де нам не зацiплено... Не попускаймо  собi  навiть  у  дрiбничках.  Несiмо
прапор справи нашо? в дужих руках а будьмо консеквентними,  не  вiддiляймо
слова вiд дiла... Не жахаймось, що дiло  те  таке  велике,  таке  важке...
Робiм, що  можемо:  на  яку  б  дорогу  не  ступили  ми  -  йдiм  смiливо,
пам'ятаючи, що всi дороги провадять до Рима... А поки що нам треба  працi,
працi й працi... Я, як ви зна?те вже, маючи шматочок власного грунту,  iду
на  село  господарювати...  Придивляючись  ближче   до   життя   села,   я
пересвiдчився, що навiть одна iнтелiгентна людина може багато там зробити,
скоро  потрапить  забезпечити  собi  поважання  та  вплив.  Аби  охота,  а
знайдеться змога приложити руки й до освiти, i до полiпшення  економiчного
та морального стану нашого ладу.
   - А сила ворожа? А кроти, що стануть пiдривати твiй будинок? А  шинкар?
А жмикрути всякi? - аж пiдскаку? на мiсцi Хо, трясучи бородою.-  Чи  ж  ти
гада?ш, що то жарти?
   - Знаю,веде далi будучий хлiбороб, наче вiдповiда? на запитання Хо,- що
доведеться менi рахуватися з чималими труднацiями, стрiти багато перешкод,
але теж багато й вiри в мене у свою  iдею,  багато  сили  молодо?,  багато
енергi? вкладу я в свою працю! П'ю  за  працю  на  пожиток  кра?нi  нашiй,
панове!
   Випито за працю.
   -  Приймаючи  сей  тост,-  обзива?ться  третiй,-  додам  кiлька   слiв.
Пригадайте собi, панове,  байку  про  селянина,  що,  вмираючи,  на  пучку
прутикiв показав синам, яку силу ма? ?днiсть. Отож ?дностi, яка  б  робила
нас iз кволих навiть одиниць незламаною силою, потребу?мо  й  ми...  Важка
праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозi,  усякi  лихi  пригоди
здолають зламати хоч якi сили, хоч яку енергiю, i горе людинi, що в  таких
обставинах почу?ться  самотньою,  вiдiрваним  листком...  Отож  треба  нам
цементу, щоб нарiвнi з iде?ю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю
я щирi, чисто братерськi вiдносини мiж нами,  обопiльну  помiч,  пораду...
Опрiч двох тостiв - за смiливiсть i  за  працю  -  п'ю  ще  й  третiй:  за
сднiсть!
   - За ?днiсть! - торкнулись усi чарками. В  маленькiй  кiмнатцi  чимдалi
ста? гучнiше. В атмосферi, повнiй палких речей, смiливих поривань,  надiй,
енергi?, повнiй безкрайо? вiри в iдею та власнi  сили,  загрiтiй  юнацьким
запалом, гарно почува?ться  молодiж.  Байдуже  ?й,  що  Хо  з  усi??  сили
намага?ться налякати  ??:  то  бородою  ма?,  з  вiтром  холодним  дрижаки
посилаючи, то вiдхиля? заслону,  показуючи  спокуси  й  небезпечностi,  що
мрiють на житт?вому шляху... Байдуже!.. Палка молодiж у живi очi  смi?ться
старому, кепку? з його заходiв, зве його порохном.
   Хо ма? причину радiти, бо хто ж то, як не вiн, нарiкав на полохливiсть,
що трима його на свiтi, не да? спокiйно зложити кiсток у домовину? Але  Хо
не сьогоднiшнiй, вiн старий як свiт, його не зведеш. Ох, багато бачив  вiн
на вiку свому! Бачив вiн i таких, що, повнi молодечо?  вiдваги,  викликали
на герць потуги зла, а як прийшло що до чого - першi ж  п'ятами  накивали.
Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, i  тепер...
не вiрить. Просто не вiрить, щоб ся палка  молодiж,  скоро  зiткнеться  зi
справжнiм  життям,  витривала  боротьбу  з  його  чудодiйною   силою,   не
пiдхилилася ?й. Адже й такi Макари Iвановичi мали сво?  хвилини  зваги,  а
тепер що з ними сталося? Пожалься, боже!..
   - Слова, фрази!..- шепотить Хо.- Се абихто зможе! А  от  дiлом  довести
вiдвагу -  й  то  не  нерозсудливу  вiдвагу,  а  таку,  щоб  давала  змогу
повсякчасно? працi - се я розумiю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви
нездатнi на се, але не повiрю, поки життя ваше не покаже вашо? правди... А
тодi... _О,_ тодi страховi Хо легше стане, бо ближче буде до могили...
   Хо слуха?,  як  молодий  лiкар  розгорта?  плани  сво??  лiкарсько?  та
просвiтньо? дiяльностi на селi, де ма? замiр оселитись. Вiн веде  боротьбу
з  темнотою,  з  забобонами,  з  ворогуванням  селянина  до   iнтелiгента,
органiзу? дешеву медичну помiч... Чу?  Хо,  як  сiльський  учитель  обiця?
хитромудре керувати помiж пiдводними камiннями сучасних порядкiв,  а  таки
доплисти,  куди  треба,  таки  досягти  сво??  мети...  А  ось  починаючий
письменник нахваля?ться щиро взятись за працю, за поважнi студi?, простати
сво? iде? та працювати не то в свято, але й у будень... I Хо не може  його
нiяк злякати анi цензурними умовами, анi фатумом укра?нського  письменника
писати graiis_ або за "бiг дасть"...
   Довго ще, мов улик той, гуде маленька кiмната  "пiд  небом",  довго  ще
чека? Хо, аж поки братерський поцiлунок на  прощання  не  закiнчить  свого
пам'ятного вечора.
   - Не полегшало менi з  того,  що  глянули  менi  сьогоднi  в  вiчi,  не
полегшало...- шепотить  Хо,  плентаючись  за  останнiм  з  гостей.-  I  не
полегша, аж пересвiдчуся, що не порожнi згуки лунали там, у  кiмнатцi,  що
час i життя не зламають вiдваги вашо?... Почекаю ще... почекаю... i

   * * *

   Мина? кiлька лiт.
   Змордований вiчною блуканиною, знуджений полохливiстю  всього  живучого
та невдячною ролею страху, шкандиба? по  курнiй  дорозi  Хо,  пiдпираючись
довгим костуром.
   - Скучно на свiтi, нудно на  свiтi...  скрiзь  повно  страхополохiв...-
мимрить старий у роздратуваннi.-  А  ти  волочись  по  свiтах,  не  бачачи
кiнця-краю сво?й мандрiвцi... _Ох, важко, важко, спочити б уже...-  зiтха?
вiн до спокою.
   - А що се манячить улiворуч? - зацiкавився Хо, з-пiд руки вдивляючись у
далечiнь, що червонiла вся в промiннях заход ячого сонця.- Село?  Не  пiду
туди; остобiсiли менi оселi людськi... Е, нi,  стривайте,  зайду,  бо  тут
живе хлiбороб-iнтелiгент,  що  то  нахвалявся  запровадити  на  селi  новi
порядки... Побачимо...
   Сонце вже сiдало, коли Хо входив у село.  Насам-i  перед,  як  пристало
порядному подорожньому, подавсь вiн до корчми.  Але  що  за  диво?  Корчму
хтось обгородив, прибив нову табличку над  дверима  та  повиганяв  звiдти,
мабуть, усiх п'яниць, бо якось там так дивно  тихо,  мов  у  церквi...  Хо
наблизився, глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-ге? Ось воно  що!
Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж  корчма?  Хо  обiйшов  село,  але
корчми не було. Чудасiя, та й годi! А  що  то  робить  пан  дiдич,  цiкаво
глянути? - пода?ться Хо до чепурного двора, що дивиться на нього  осяяними
вiкнами. Старий присува?ться до вiкна, зазира всередину й бачить: у  хатi,
за столом, сидять гостi - учитель та селяни. Усi вони вкупi  з  господарем
щось пишуть, рахують, мiркують. У кутку дво?  дiтей  граються,  декламуючи
байку Глiбова "Вовк та ягня".
   - Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись:  -  Еге!  ось  що:
касу ощадну заложили. Бач ?х! А се знов що? Гомонять про якусь  землю,  що
громада ма? купити в сусiднього дiдича. Еге, вiн таки  оре  перелiг  свiй,
той хлiбороб! Що ж далi, що ще нового?.. Хо, однак, мусить вiдiрвати увагу
вiд товариства, бо в хату вступа? жiнка господаря,  звертаючись  до  дiтей
чистою, неламаною мовою:
   - А йдiть, дiточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважа?те...
   За якусь часинку господиня знов увiходить,  прохаючи  всiх  на  вечерю.
Здивований Хо бачить, як усi посполу сiдають за стiл, i каже до  себе:  "А
диви! Тут наче нема пана й мужика, а самi люди..."
   По вечерi гостi примощуються, де  кому  вигiднiше,  а  господар  вийма?
книжку, i почина?ться лектура...
   Тут уже Хо не витриму?. Його  обхоплю?  непереможне  бажання  викликати
вiдважного господаря на останню боротьбу  з  собою.  Хо  збира?  всю  свою
потугу: проймаючим холодом вi? борода його, чудодiйна сила, мов хмари  тi,
насува? найстрашнiшi картини перед очi лектора, а лектор наче  не  помiча?
сього. Але  врештi,  почувши  присутнiсть  страха,  вiн  вiдрива?ться  вiд
книжки, оберта?ться до  Хо  i  дивиться  йому  в  вiчi  довгим,  зважливим
поглядом...
   I враз Хо помiча?, що вiд погляду того дiються з ним незвичайнi речi: з
бороди вже не вi? проймаючий холод, вона тратить свою чудодiйну силу, тiло
його  менша?,  легша?,  немов  частина  його  парою  взялась  або  порохом
розсипалась; Хо чу?, що на душi в нього ста? легше, вiдраднiше,  що  бiльш
таких смiливих поглядiв- i скiнчиться його довiчна мандрiвка, i складе вiн
на спочинок сво? старi, натрудженi кiстки...
   Хо йде далi, не чуючи втоми,  невважаючи  на  глуху  нiч.  Ось  i  небо
всмiхнулось перед свiтанням, ось i сонечко землi  вродливiй  на  добридень
дало, а Хо чимчику?, поспiшаючи до села, де молодий  лiкар,  вiрний  сво?й
iде?, мав розгорнути свою лiкарську та просвiтню практику. Врештi -  село.
Хо пiдiйшов до села, i перша хата, яка кинулась йому у вiчi, була шпиталь,
мiсце страждання i заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на  порозi,
зазирнув усередину? Що там? Чи нема лiкаря? Нi, ?сть: вiн на свому  мiсцi,
бiля хорих. Тiльки вiн не помiча? Хо, що всiма силами намага?ться звернути
на себе його увагу; лiкаревi просто нiколи. Тут нового хворого  привезено,
там операцiя, а то треба й лiки  самому  налагодити.  Сила  роботи!  Довго
чига? Хо на хвилину, коли лiкар буде вiльнiшим. Аж ось i дочекався.  Лiкар
iде додому, обiда?, а по обiдi замика?ться в сво?й хатинi,  щоб  нiхто  не
заважав йому писати популярний виклад з гiгi?ни для селян, звичайно, мовою
вкра?нською... Осю-то хвилину й уважа? Хо за слушну для свого досвiду. Вiн
дiйма? трудiвника  холодом,  вiн  малю?  перед  ним  картину  недостаткiв,
убожества, бо що дасть сiльська практика?  Вiн  показу?  йому  всi  засоби
темно? сили, що вою? зi свiтлом та  чесною  працею.  Дарма!  Не  жаха?ться
лiкар, а зводить на Хо очi й пронизу? його ясним, смiливим поглядом чесно?
людини...
   I знову чу? Хо, що сила його слабша?, що сам вiн менша?,  i  з  вдячним
серцем, повним поважання, низько вклоня?ться лiкаревi, шепочучи сво?:
   - Спасибi...
   А вчитель?
   I мчиться Хо до другого села, i мусить  уклонитись  учителевi;  бо  вiн
смiливо пливе помiж камiнням до мети, нi на  хвилину  не  забуваючи  сво?х
обiцянок, сво?х обов'язкiв.
   - Еге-ге! поталанило менi,- радi? старий.- На добру стежку  вступив  я,
пiду й далi по ?й...
   I ось перед ним маленька хата, а в хатi  тiй,  зiгнувшись  над  столом,
худий, блiдчй, змарнiлий, працю? вкра?нський письменник, i лиш велика душа
дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пiзна? Хо в ньому юнака з повним
рум'яним обличчям, що рвався до слива пам'ятного  вечора.  I  не  дивниця:
життя йшло, а було в життi тому i кайданiв, i голоду, i холоду, i  всього,
що мусить зазнати спiвак невiльного народу.
   - Три чисницi до смертi,- рiша? Хо,  дивлячись  на  його.-  Покинь,  бо
вмреш! - ляка? вiн господаря свiтлички.- Бачиш,  який  холод  iде  з  мо??
бороди, а бувають кра?, де ще холоднiше...
   - Покинути? - обзива?ться тихий голос  з-над  столу.-  Нi,  не  покину.
Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай  мене,
бо, поки жеврi? вогонь, що маю в серцi, менi буде тепло й добре...
   I Хо стрiва?ться очима з худою, мiзерною людиною  i  не  витриму?  того
погляду, повного вiри, повного кохання до сво?? кра?ни...
   I ще раз склоня?ться Хо перед силою, вищою й сильнiшою вiд сили страха.
   Вiльнiше зiтхнув старий страх, i радiсно й легко зробилося в  нього  на
серцi. Йому забажалося самотини,  бо  полохливi  люди,  що  стрiвались  по
дорозi, стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськi  оселi  й  подавсь
ген-ген полями аж до лiсу. Тут, на знайомiй iалявi,  сiв  вiн,  загорнувся
сивою, мов туман той, бородою та й замислився.
   Сидить Хо i не помiча?, що все живе в лiсi пiд впливом  страху  зата?ло
дух, перестало жити, що навкруги  його  запанувала  мертва,  прикра  тиша.
Пташки ущухли,  звiрина  прича?лась,  малi  комашки  завмерли  в  травицi.
Ростини боялись навiть тягти сiк iз землi, пити  холодну  росу,  виправити
зiбганi листочки, розгорнути звиненi  квiтки.  Пустотливий  промiнь  сонця
зупинивсь у зеленiй гущинi, та лиш здалеку придивлявся до сиво?, мов туман
той, бороди Хо, боячись наблизитись до не?. Тихо було, мертво. Але  Хо  не
помiчав сього: вiн сидiв, замислившись, з радiсною усмiшкою  на  устах,  з
надi?ю в серцi. Надiя та сягала аж у тi часи, коли смiливiсть вiзьме  верх
над страхом i Хо зложить на спочинок сво? старi, наболiлi кiстки...

   Сiчень 1894



   ЯЛИНКА

   I

   Настав святий вечiр.
   В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi  трiщав  вогонь  та  сичав  борщ.
Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi  та
м'яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять.  Вiн  був  найстарший  у
сiм'?. Василько м'яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з
котом, то на батька, що сидiв на полу,схиливши голову.
   "Чого батько журяться? - думав вiн.- Чи того, що нездужають,  чи  того,
що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?"
   Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.
   - Добридень вам,- удався вiн до Якима.- Чи не продали б  ви,  чоловiче,
тi?? ялинки, що росте у вашiм садочку?  Пани  послали  мене  знайти  дiтям
ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарно?...
   Яким помовчав.
   - А що б ви дали? - спитав вiн перегодом.
   - Та вже не будемо торгуватись... Кажiть цiну...
   - Три карбованцi дасте,- вiдповiв Яким.
   - Тату, - обiзвався Василько тремтячим голосом,- таж то моя ялинка,  ви
?? подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.
   На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли  сльози.  Йому  жаль  стало
зелено? струнко? ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько  глянув  на
сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток.
   -  Добре,  я  дам  три  карбованцi,-  обiзвався  чоловiк,-  але  мусите
приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати ?? на вечiр.
   - А як ?? приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще,- сказав Яким.
   Чоловiк глянув на Василька.
   - Не так-то вже й малий ваш хлопець... Та й недалечко ?хати - годину...
Завидна завезе, завидна й поверне...
   Яким подумав i махнув рукою.
   - Якось воно буде... мiстечко не за горами.
   Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.
   Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця
жiнчинi чоботи. Хвалити бога,  Олена  не  ходитиме  на  свята  в  подраних
чоботях.
   Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько.
   В садку лежав глибокий снiг. Якимовi  ноги,  узутi  в  здоровi  чоботи,
глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу  низку  ямок.  Василько  то
стрибав у тi ямки, то розгортав ногами  бiлий  пухкий  снiг.  Чорнi,  голi
дерева стояли в садку,  настовбурчившись  замерзлими  гiлочками,  i,  наче
мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор,  снiгу,
сiткою лягла тiнь.  Аж  ось  здалеку  зеленою  глицею  заманячила  ялинка.
Василько з батьком пiдiйшли до ялинки.
   ?м обом жаль стало молодого  деревця.  Струнке,  зелене,  веселе,  воно
маяло гiлочками, наче радiло гостям... Яким  пiдiйшов  ближче,  замахнувся
сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд  низу  до  вершечка,
наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало  на  снiг.
Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi  здавалось,  що
вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало
на снiг... Василько мало не плакав з  жалю.  Вiн  бачив,  як  батько  взяв
ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся  за
батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько  глянув  на
свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг  бачити
того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла  його  ялинка,  i
почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко
пенька.
   - Васильку, го-ов! а йди сюди! - гукнув  з  подвiр'я  батько.  Василько
побiг до батька.
   - Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген
з полудня, а треба вернутись завидна... Коли б ще снiгу  не  було,-  казав
Яким,  удивляючись  у  край  неба,-  наче  хмара  насува?ться.  Не  гайся,
Васильку, не гайся, бо нерано...
   На стареньких санях лежала вже  ялинка.  Василько  почав  лагодитись  у
дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i ви?хав з двору.

   II

   Повiвав холодний вiтрець. З краю неба насувались  бiлi,  наче  молочйi,
хмари. Разно бiгли мишастi коненята. Дорога була слизька, i  сани  йшли  в
затоки. На обидва боки вiд дороги, скiльки скинеш оком, розстелилось поле,
вкрите снiгом, мов бiлою скатеркою. Твердий синявий  снiг  грав  на  сонцi
самоцвiтами. Чорне вороння сiдало громадами на снiг i  знов  здiймалося  з
мiсця.  Вiтер  дужчав.  Насунули  снiговi  хмари  i  оповили  небо.  Сонце
сховалось за хмари. Посипав снiжок.  Василько  вйокнув  на  конi,  i  вони
побiгли пiдтюпцем, наближаючись до лiсу,  що  чорною  стiною  стояв  перед
ними. До лiсу якраз половина дороги. Ще пiвгодини треба було ?хати  лiсом.
Василько в'?хав у лiс. Здоровi кострубатi дуби грiзно  стояли  в  снiгових
заметах; ?м було байдуже, що бурхав холодний вiтер,  iшов  снiг...  Мокрий
снiг бив у лице Васильковi, залiплював очi, налазив  за  комiр...  Мишастi
конi зовсiм побiлiли, облiпленi снiгом. Василько загорнув руки  в  рукава,
насунув на очi шапку  й  схилив  голову,  щоб  хоч  трохи  захиститись  од
холодного вiтру та снiгу. Вiн i не постерiг, що конi звернули з  дороги  i
побiгли праворуч. Враз - сани пiшли в затоки i вдарились у горбик.  Трiсь!
Щось трiснуло в санях,  i  Василько  дав  сторчака  в  снiг.  Конi  стали.
Василько пiдвiвся, обтрiпуючись з снiгу, пiдбiг до саней. Старi,  трухлявi
копили зламались, васаг лежав нарiзно вiд санок. Василько обiйшов навкруги
саней, оглянув ?х i мало не заплакав.  Запобiгти  лиховi  не  можна  було.
"Пiдожду, може, хто  над'?де  та  дасть  менi  яку  раду",-  подумав  вiн,
поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замiтав снiг. Але в лiсi  було  пусто.
Тiльки вiтер гучав межи деревами та сипав снiг,  закриваючи  бiлою  сiткою
далечiнь...  Василько  ступнув  кiлька  ступнiв  наперед  i  став,  широко
розкривши очi з переляку та несподiванки. Перед ним з'явивсь  ярок,  якого
не повинно бути на його дорозi. Василько постерiг, що збився з дороги.  Що
тут робити? Хiба лишити сани з ялинкою в лiсi, а самому вертатися з кiньми
додому? Василько випрiг конi, сiв верхи i по?хав назад по дорозi.
   В лiсi посутенiло. Настав вечiр.  Василько  ?хав  лiсом,  конi  глибоко
поринали в снiг  i  ледве-ледве  переступали  з  ноги  на  ногу.  Василько
незабаром помiтив, що вiн ?де не дорогою,  а  так,  лiсом,  навмання.  Вiн
став. "Треба конче знайти дорогу,подумав Василько.- Вернусь назад до саней
i звiдти по?ду навпростець дорогою". Вiн повернув  конi  i  по?хав  назад.
Довго ?хав Василько проти вiтру та снiгу, а саней не було.  "Я  десь  узяв
дуже соб, а треба трохи цабе",- подумав вiн i повернув улiворуч.
   В лiсi зовсiм затемнiло. На землi i в повiтрi бiлiв  снiг  та  манячили
цупкi, замерзлi стовбури дерев, закурених снiгом.
   Василько ?хав, а саней не було. Конi,  брьохаючись  по  заметах  та  по
кучугурах, потомились i стали. Василько заблудивсь. Йому  було  голодно  й
страшно. Вiн заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурх