. Кiнь сапа - сапа економ, трясучись на стременах. Його стрiчають криком: - Що, панський приплiчнику, найняв ямищан? - Ма?ш женцiв доволi? ха-ха! Ян скаче не озирнувшись i тiльки здiйма? з нага?м руку та мовчки кива позад себе. Село замкнулось, чека?. Очi у всiх видющi, вуха чуйнi. Двiр - наче мрець у селi, хоч тихий i нерухомий, а будить тривогу. Звiстка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швидше, нiж економiв кiнь. Хоч день робочий, а усi вдома. Пiд ворiтьми купками люди, по хатах дверi отвором. На городах спинилась робота. Стоять мiж грядками, заклавши руки, i розмовляють через сусiдськi плоти. - Чули? Хоч би душечка в дворi. Покинули всi. - Вони давно вже пристали, чекали тiльки, аж люди почнуть. - Що ж воно буде? - Почне сипатись зерно, набавить цiну. - Глядiть ще, щоб не найняв стороннiх. - Де там, не пустять. Нашi не пустять чужих. Прокiп вмовля?: - Держiться. Як будемо разом стояти, наш буде верх. Йому ловлять слова iз рота. - Аякже. Гуртом, мовляли, i батька бить добре. Багатшi бурчать. Вони по колiна загрузли у землю, ?м важко. - Забастовка! Буде вам забастовка... не один ззаду почуха... ет, чорт зна що. Але не дуже бояться. Молодь смi?ться. - Ловко? - А ловко. У полудн? дiти розносять: пан пiшов на гуральню. Крiзь шибки вiкон, з городiв i з-за плотiв йдуть за паном сотнi очей. Пан йде мiж очима, як пiд зоряним небом. - Пiшов на гуральню до зятя. - Обiдать подався, бо дома нiчим. - Не наварилось. Навiть Панас Кандзюба смачно чмока губами: - Озуть би тебе у постоли... Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з гуральнi. - Нашi побили робочих. - Брехня. Нiхто ?х не бив. Не пустили та й годi. - Хай пан сам бiля худоби походить. - Ми йому не боронимо. Прокiп просить Дейнеку та двох парубкiв стати на _вартi i не пускати до двору. Згодом ви?здить панi з двору на конях, що вислав з гуральнi Льольо. День тягнеться довго, неначе рiк. Зда?ться, що пшениця сиплеться в полi, що пан не видержить бiльше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди. По полуднi знов скаче селом економ, як навiжений. Перiщить коня i плига? в стременах, немов хоче коня обiгнати. Люди встигали побачити зад кiнський та економову спину. - Понесло десь у Пiски. - Не поживиться там. Не наймуться. - А що? - Бастують. Вечiр вже близько, а змiн нiяких. Тiльки на панському дворi ревуть корови. Тихо сiда? сонце червоне на зеленому небi, певно, на вiтер. Щось гнiтюче, тривожне росте на землi непомiтно. Жеврiють вiкна по хатах та ревiння худоби боре густе повiтря. Хiч би нагодував хто скотину... - Що ж вона винна... Сто?ть, бiдна, не ?вши, не пивши... Панський двiр все голоснiше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю i муки, кличуть рятунку. Конi сердито iржуть. Вони десь бунтують у стайнi, б'ють землю ногами i роздувають од гнiву нiздрi. Жiнки з нудьгою вибiгають iз хат. - Ой, чути не можу, як плаче худоба. - ?й-богу, сама побiжу годувати... - Сумно як, господи... Мо? дiти аж плачуть. Смерка?. Тiнi вилазять з сво?х закамаркiв i нишком, пiдло, налягають землi на груди. А з панського двору уперто i нестерпуче б'ють в село хвилi дикого ревища, наче корабель гине на морi i в останнiй розпуцi розрива? горла сирен. Тодi Прокiп посила? хлопцiв на панський двiр. Худоба нiчого не винна. * * * Пан сидiв мовчки - i люди нiчого. Ходили в поле, жали свiй хлiб i посмiхались злораде, коли панський економ з нiчим повертався з сусiднiх сiл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибiгав становий. Поштовi дзвiнки, валування собак, грубi лайки i крики - все се проплило, як хмара на лiтнiм небi. Так i по?хав нi з чим. Тiльки Хому забрали, бо станового налякав. А пшениця текла. Тодi економ пом'якшав. Ставив горiлку та все вмовляв. Iнший нала?, а iнший вип'?. Пили горiлку - чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортiло, та боявся. А пшениця текла. Маланка пiшла на поле. Припала вухом до безбережно? ниви, як чайка грудьми до моря, i слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м'яко пада на землю, як плаче нива золотими сльозами. ?й жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Ста? на колiна, розгорта? стебло i збира? червонi зерна так обережно, нiжно, любовно, наче немовлятко вийма? з купелi Хлiбець святий!.. Дехто з мiсячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарештi за тиждень пан набавив цiну. Не таку, як люди хотiли, а все ж далеко кращу, нiж була. - Ставати? - Ставаймо. Прокiп теж радив: - Дiйшли до краю. Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стiжки. А Хому Гудзя скоро пустили. Вiн вертався якраз повз панське поле. Зиркнув на женцiв i тiльки криво всмiхнувся. * * * Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу i опадають. Вiтер наче покоси громадить на нiчнiм небi, склада? в копицi. На луцi важко дрiмають чорнi стоги, наче ситi воли на пашi. Вони розпливлися i гинуть у пiтьмi, а Хома чу? ?х скрiзь: отут, i з правого боку, i ззаду, i злiва, над головою. Сiно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло i пустити з неволi придушений там дух материнки, горошку та буркун-зIлля. Гострий колючий смiшок ворушиться у грудях у Хоми, пiдступа? пiд горло. Ха-ха!.. Попрацювали руки i походили ноги, поки зiбрали таке багатство. А ось одна мить... I не кiнча?. Вiн наче бачить - громадять сiно. Пан походжа?, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покiс носом. "Добре сiнце, прошу пана?" - Як золото чисте,.. - -Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, - i позира? на небо. Заклав руки в кишенi, штани на йому чорнi, а куртка бiла - i знов зацибав по луцi, як чорногуз. А смiх танцю? в грудях. Хома лiниво засува? руку в кишеню i не вийма?. Ще встигне. Вiтер шумить помiж стогами, п'яний од духу сiна, хмари лягають в покоси, нiч - наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: сто?ть перед паном економ, нагай при боцi. - Сей рiк бiльше ма?мо сiна. - "Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати". - Стане й продати, - говорить до себе Хома. Вiн обережно насмикав сiна i потрусив. Потому вийняв з кишенi сiрник. Вiтер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долонi й задивився, як пелюстками троянди зарожевiли у нього руки. Сiно не хоче горiти. Трiщить i скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак сiно почина? горiти. Тодi дiловито, спокiйно Хома вiдходить далi, пiд другий стiг. Блимне на мить блищаком i знову згине у пiтьмi. Скiнчив нарештi. Тепер вiн хоче дивитись. Ляга животом на отаву, кладе голову на долонi й чека?. Скирти чорнiють виразно, навiть заплющивши очi, Хома ?х бачить. Коли ж розплющу? очi, стоги вже не тi: вкрились димами, i такi легкi, рухливi. Дрiбнi вогнi починають гратись пiд ними, як дiти в червоних спiдничках. Вони скачуть по боках i лiзуть нагору, а чорна маса то гнеться пiд ними, то виросте раптом, наче намага?ться знятись i полетiти. Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокiй лл?ться по його жилах, тiльки глибоко десь, на самому сподi у грудях, хробачком корчиться смiх. Стоги тимчасом ростуть. Дим розгорта? крила i порива? з собою вогонь. Це вже не дiти в червоних спiдничках, а щось велике, завзяте, як звiр, що намага?ться скинути з грудей вагу. Простяга? спiдсподу руки з синiми жилами, душить i пiдгорта? пiд себе, наче ведмiдь. Роззявля? криваву пащу й жере. Рве зубом й люту?. Стоги вже в'януть, осiдають, а вiн все пирска зiрками, як слиною кiт, все диха синiм вогнем, хлюпа? полум'ям в берег чорно? ночi. Хома смi?ться. Смiшок добувсь йому з горла i покотився по зморшках обличчя, а вiд того Хомi легше на серцi. Прийшов вогонь i наче випiк у грудях болюче мiсце. Вогонь! Червоний, веселий, чистий. Ще недавно лежав вiн у темнiй коробцi, холодний i непомiтний, наче Хома на свiтi, а тепер мститься за людську кривду. Гори, гори... Каламутнi Хоминi очi теж мечуть iскри. Якби могли, вони б усе спалили, усе спопелили, - сiно, хлiб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем... Бо воно грiшне... Все грiшне на проклятiй землi... Все грiшне, тiльки вогонь святий. Аякже. Сам бог у гнiву кида вогонь на землю. Ти збира?ш сво? добро з людського поту та слiз, з людсько? кривди, поганиш землю, а вогонь впав - i де те все? Шукай у хмарi, порпайся в попелi... Ха-ха!.. Лиха радiсть налива? Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зiлляти регiт з вогнем. Але щось його держить, щось в'яже з вогнем - i зда?ться, що коли встане або перестане дивитись, стоги погаснуть i не будуть горiти. Стоги нарештi скорились. Покiрнi, тихi, вони рiвно палають, як свiчi у церквi. Хмари рожевiють на небi, а далечiнь трiпа чорними крилами наче кажан. На осяяне поле впали од копиць тiнi i полохливо тремтять. Навкруги тихо. Сiно дотлiва? поволi, i лиш часом бухне з трiском снiп iскор, або вiтер зiрве напiвзотлiлий вiхоть та розмече зiрками. Раптом далекий гомiн долiта? до Хоми. Певно, бiжать рятувати. Хома осмiха?ться криво. Бiжiть, поспiшайте. Йому не хочеться встати. Байдуже. Спiймають? Нехай. Голоси все ближче. Вже чутно, як гейкають люди, як одкидають землю позад себе копита. Тодi Хома зводиться врештi. Розмина? залежане тiло i лiниво, поволi, весь кострубатий I чорний, вiдходить у пiтьму. * * * Збирали пiзнi гречки, коли в селi несподiвано з'явився Гуща. Його не зразу впiзнали. Вiн обрiс бородою, став старший i наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Мiцно i довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очi. Навiть Андрiй вже був не той. Потрiпав по плечах, пiдморгнув хитро i засмiявся. - Що, попосидiв? Мовляв, зна?м, за що. Якось iнакше, нiж перше, люди говорили слово "попосидiв в тюрмi, бiльше зна?, нiж ми". Його питали - як? що? Що чути про землю, що по свiтах говорять, i т. iнше. Вiн був бажаний гiсть. Гафiйка почула про Марка вiд Пiдпари. Вiн сердито жалiвся: i так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили. Гущу? В Гафiйки спинилось серце. Чи добре почула? Ледве дiждалась, як смеркне, i побiгла додому. Але по дорозi наткнулась на Гущу. - Марко! Не тямила, що простяга? до нього руки. Вони щиро обнялись. Так все сталося несподiвано й просто, немов тiльки вчора розстались. Гафiйка смiялась дзвiнким, уриваним смiхом, мов намисто низала - сама не знала, чого. Рука Маркова тепло лежала на ?? станi. Борода лоскотала чоло. - Дивiться, а вiн з бородою, як дiд... Вони одiйшли попiд верби. Гафiйка була якась нова, прозора, старша - Ти мене не забула? - Нi, не забула. - Ждала? - Ждала. - А тимчасом розкидала листочки? Голос у нього тремтiв. - Ти звiдки зна?ш? Авжеж пiдкидала. Зна?ш, Марку, не тi тепер люди, що перше. I в нас була заба-стовка. - Ов! Гафiйка страшенно горда. - Аякже. Багачi так налякались, так налякались. Мiй хазя?н ходив, як нiч, навiть ?сти покинув. Покладе ложку - не можу, каже. I все бо?ться. - А батьковi твомiу i досi досадно, що я не в Сибiрi? Гафiйка вся стрепенулась. - Де там! Як сталось з татом нещастя - змiнилися зовсiм. "Правду, кажуть, говорив Гуща"... Добре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде.... - Кому се нам? Тодi Гафiйка розказала Марковi, як вони цiлу зиму збирались, як Прокiп приносив з мiста книжки i листочки, скiльки до них пристало народу. Навiть Прокопiв дядько, Панас. "Розкажiть, каже, про тих демократiв"... Гафiйка розсипалась смiхом на згадку про дядька Панаса. - Такий кумедний!.. Марко взяв ?? руку в свою. - Хороша ти. Гафiйка почервонiла, навiть поночi видко. - Що - я... Коло Гущi скоро скупчилась молодь. Вiн усе зна?, сидiв у тюрмi. Од нього вперше почули, що села скрiзь гуртуються в спiлки. Довгими осiннiми вечорами велись безконечнi розмови та суперечки. З сво?м невеликим гурточком вiн завiв новину - гуртову працю. Разом орали i молотили - i все виходило краще та швидше у них, нiж у людей. Якось само собою перевелась на селi п'яна парубоча сваволя, бiйки та нiчний галас. Тi, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, у гуртове читання. Навiть старi хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарiзка. Вiн певно зна?. Марко смiявся. Нiхто з добро? волi землi не дасть. Як! не будуть землю дiлити? Що ж тодi буде? Що ?м робити? Тiльки панський пастух Хома мав завжди готову одповiдь: - Як що робити? Бити. Не лишити i на насiння. Андрiй з-за плечей Хоми здiймав скалiчену руку, сварився нею i верещав: - Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджiл... Кого ?м слухать? Гуща говорить про спiлку. Прокiп про волю, а Хома радить бити й палити. Панас Кандзюба, важкий i сiрий у сво?й свитi, як скиба, одвалена плугом, сiяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати? Вiн нiкому не вiрив. - Хiба мужик зна?? Якби прийшов хтось iнший, видющий, простягнув руку, показав шлях. А мужик? Що зна? мужик? Одна йому шкура, та й в латках. * * * Щоночi тепер пожежi. Як тiльки смеркне, i чорне небо щiльно укри? землю, далекий обрiй враз розцвiта? червоним сяйвом i до самого рання осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво далеке, ледве помiтне, чуже, наче мiсяць там сходить, а часом спахне пiд самим селом, аж хати рожевiють i жеврiють вiкна. Вийде Маланка з хати, схова? руки пiд хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже ?м спати. Стоять пiд воротьми, читають небеснi знаки. Пливуть голоси з пiтьми, хто зна? - чи?, i гинуть у пiтьмi. - Пан в Переорках горить. - Де там! Десь ближче - там у Млинищах, або у Рудцi. - Пiдпалено, видко. Собаки виють скрiзь по дворах, - i сумно i моторошно осiнньо? ночi. - Вчора горiла економiя в Гутi. - А позавчора клунi хтось пiдпалив... - Згорiла, кажуть, дощенту сам попiлець. Траплялось, вогонь подавав звiстку вогню. Як тiльки займеться десь небо - з другого боку вста? зараз червоний туман i розгорта? крила. Тодi чорне село, як острiв на вогняному морi. Вiтер часом приносить чад, далекi дзвони, тривогу. Що дi?ться, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великi "члени", що й доступиться до них не можна було, i нiхто спинити не може... Блукали поночi люди. як тiнi, плакали дiти, i худоба обзивалась в хлiвах. А вогонь то здiймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, i цвiли хмари на небi, немов троянди. Маланка тремтiла. - Йди спати, - сердивсь Андрiй. - Страшно, Андрiю... - Чого там страшно. Так ?м i треба. Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попiдвiконню, лiтали чи?сь слова, свiтились маленькi вiкна i сумно вили собаки. Уранцi дими снувались понад селом i лоскотали нiздрi. Люди нюхали чад i позирали на панський двiр. Лук'ян Пiдпара аж почорнiв. Кожно? ночi здiйма? з стiни рушницю та йде на поле, пiд клунi. Ходить страшний, високий, волочить тiнь за собою, що оддiлили вiд нього вогнi пожежi, i все наслуха?. З-пIд волохатих брiв кидають очi далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший звук. Ось обiйшов вiн навкруги клунi i раптом ста?: щось чорнi? на полi. - Хто там? Поле нiму?, знесилене лiтом, спить мертвим сном, руде, обдерте. Пiдпара знов ходить. Звiдти, з вогняного моря, йдуть на нього всi страхи i всi турботи, а вiн мiцнiше стиска? рушницю i кида у пащу ночi: - Хто йде? Буду стрiляти! - Сто?ть мiцний, як з крицi, i цiлиться в пiтьму. Нема нiчого, чи прича?лось? Стрiля?. "Ох-ох-ох!!" стогне пiтьма над полем, i голоснiше завивають собаки в селi... А Пiдпара знов ходить, стереже клунi, суворий, безстрашний, готовий оборонити сво? не рушницею тiльки, а i зубами. * * * Дощi випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, i знову лiзуть на нього важкi, розтрiпанi хмари. Якiсь жовтi i каламутнi днi родились по неспокiйних ночах, а люди ховались пiд свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром i все мiсили болото. Перше негода заганяла ?х в хату, тепер щось гнало ?х звiдти мiж люди. Кожний хотiв бачити людське обличчя i чути голос. Мало спали по ночах. Однi не могли одiрвати очей од далеких пожарiв, другi виганяли худобу на панське поле i не спали, щоб бути напоготовi. Правда, пiсля того як економ ледве втiк з поля в подертiй одежi, нiхто вже не важивсь займати конi, i вони смачно гризли молоде руно, змите дощами. Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селi був незвичайний. Сво? поле цiкавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мiзерним, не вартим уваги i лежало облогом неоране, незасiяне навiть. На зборнi все було повно: свити так тiсно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки i поголоски, невiдомо звiдки узятi, мiсилися вкупi, росли на очах, як тiсто в дiжi. Сухi безсоннi очi дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрiзь встав народ, бунту?, хоче чогось, робочi бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж ?м сидiти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав? Бiля зборнi товпились тi, що надiйшли пiзнiше, i пхались у дверi. - Про що вони там гомонять? Треба, щоб усi чули. - Бачите ж - тiсно. Не потовпляться всi... Коли проходив котрийсь з багачiв, Мандрика або Пiдпара, тi, що мокли пiд ганком зборнi, брали його на зуби. - Заходь, почу?ш, як твою землю там дiлять. - Не слухай, бо сало потонша з досади. - Нiчого йому не буде. Бiдний з працi аж рветься, а багатому черево дметься. - Бiдний розкида?, а багатий збира?. - Нiчого. Минеться. Доведеться i свинi глянуть на небо... - Як будуть смалити. Мандрика смiявся на кутнi i дрiбно перебирав ногами. Пiдпара насував брови на очi i лаявсь. Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафiйка стрiчала його за городом Пiдпари. - На станцi? був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочi зiбрались i радять. Треба i нам скликать людей. - I Прокiп тако? думки. - Не можна гаяти часу. - А де? - Може, у лiсi, по той бiк балки. - Ямищан кличте. - Покличемо всiх. Марко хотiв одiйти. - Постiй, я щось покажу... Гафiйка раптом почервонiла i нерiшуче стояла. - Що там? Показуй. Гафiйка одвернулась од Гущi i щось витягла з-пiд карсетки. - Держи. Вiн взяв кiнець, а вона розгорнула червону китайку. - "Земля i вол..." - Ще не дошила. Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах. - Я так... Як буде треба... Марiйка подерла нову спiдницю i вишила другу, ще кращу. I замовкла. Винуватi очi несмiло шукали Маркових. * * * Теплий туман слався по полю i налив балку по самi вiнця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнiв у лiсi, чи манячiла людина, трудно було вгадати. Тiльки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самi. Лиш почувалось, що з туману лл?ться в лiс жива течiя люду, як вода в долину, що лава росте й збива?ться в купу. - Хто там прийшов? - Се ми, ямищани. I знов текло та м'яко шарудiло в лiсi. - Хто там? - Не бiйтесь. Сво?... Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тiло торка?ться тiла i щось живе ?дна? з далекими близьких, як хвиля ?дна? окремi краплини. Черкне хто сiрник, - i на мить виткнеться з пiтьми з десяток сiрих облич, здригнеться молочний туман i загра?, як риза в церквi, жовта осiння галузка. - Чого мовчать? Нехай говорять... - Говорiть... говорiть... Велике тiло колихалось у туманi, i од краю до краю одна кров переливалась у жилах. Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв'язало докупи запорошенi думки, зiлляло надi? в один потiк i показало, кудою пливти. Земля! Бренькнуло слово, як висока струна, i настро?ло серце. Давн?, знайоме й близьке слово. Це не той сiрий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарiвне, принадне, що одвiку манить стомлену душу, перелива?ться, гра? на сонцi як мрiя, як щось невимовне, од чого змiнилася б доля i вище пiднялись би води життя понад берегами. Земля - дар божий, як повiтря, як сонце... Земля для всiх. А хто ?? ма?? А хто ж ?? ма?? Пан, багатир... ? поле в руках багатих, i ? убогий мужик, що нiчого не ма?, тiльки руки та ноги... Тiльки сво? чотири кiнцi... В туманi, то тут, то там, як островки, зринали глухi голоси. "Тепер скажiмо так: менi потрiбна земля, бо сво?? нема?, й тобi потрiбна... А пан те бачить i наганя? цiну..." "Не пан наганя, а самi б'?мось за аренду, бо ти не вiзьмеш, то вiзьмуть люди. Нiхто не хоче з голоду гинуть - та й платиш..." "Однаково гинеш... Земля не виносить видаткiв, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан". "Пропада твоя праця... А на той рiк знов iдеш до пана, сам себе дуриш..." "Страшна видима смерть..." Слухайте, слухайте! Годi вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. I звiдки сила в нього? З нас, мужикiв... Дiди нашi, батьки й самi ми життя цiле робили на пана. Хiба ж ми не заробили собi землi?.. I знов у туманi бринiли окремi розмови, як зачепленi струни. "Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив... А що ж менi боронити, коли в мене землi нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тодi й бери москаля, як ма? що боронити..." "Зруйнуймо засидженi гнiзда, як роблять iншi, викурiмо багачiв, щоб не наважились бiльше вертатись, тодi миру вiльнiше буде, тодi в нас буде земля..." Панаса Кандзюбу кортiло. Вiн вже кiлька разiв крикнув: "Люди! Християни!", але його не пускали. - Мовчи, заважа?ш. А вiн лiз вже на дерево, важкий у сво?й свитi, як ведмежа, аж хрустiли галузки. - Люди, християни! - Хто там говорить? - А хто його зна?... - Християни, ми довго терпiли. Воно правда, що пани товстобрюхi за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посiпаками всякими. Наче за звiром. Але потерпiмо ще трохи. Почекаймо велико? милостi й справедливостi. - Вiд кого? - Зна?мо! Ждали! Здригнувся туман неначе i колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги. - Нема терпцю! Урвався... Панас iзлiз уже на землю й винувато обертався до сусiдiв. - Хiба я що? Я згоден... я на все згоден... Як люди.... - Знайшовсь мудрий, потерпiмо, каже. - Цитьте, - нехай говорить, хто почав. - Говори, Гуща. Долом шумiло, наче бурчак у повiнь котив по рiчцi камiння i рив береги. А з туману, як з хмари, плив голос i падав мiж люди, - Вся земля наша, одвiку, бо кожна грудка, кожен упруг политi потом, погно?нi кров'ю трудящих. Одберiм землю, i тодi кожен трудящий матиме хлiба доволi для себе i для дiтей. Ось слово: одберiм землю!.. Воно впало серед тако? тишi, що чутно було, як мостилась по гнiздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев. Одiбрать землю! Цi два слова досi лежали на сподi кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийнятi звiдти, стали немов живим чимсь i говорили: ходiм за нами, ми поведем. Не руйнувати й не палити, а одiбрати. Вогонь що вiзьме, то вже не оддасть. Ходiм i однiмем сво?, неправдою взяте од нас i батькiв наших. Одберiмо хлiб свiй кривавий, для розкошiв одiрваний од голодного рота. Груди так повно зiтхнули, аж лiс обiзвався. Велике тiло розросталося наче, простувало застоянi ноги, затерплi руки. Почуло силу. I благовiстило у ньому, як дзвiн на великдень: "Буде земля,.. Однiмемо землю,.." Ту саму землю, що, як мрiя далека, тiльки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку... Тепер вона близько, простягни руку й бери. I не хотiлось розходитись iз лiсу, розривати на частки могутн? тiло... * * * Неспокiйно було в селi. З то? ночi, як сходились в лiсi i поклали забрати панову землю, минув цiлий тиждень, але люди вагались. Всi напружено ждали, а чого саме - нiхто добре не знав. Однi одно говорили, а другi друге - i з тих розмов сплiталась сiтка, в якiй нi кiнця, нi початку. Бастувала чагунка, бастували робочi, скрiзь було глухо, каламутне, самотньо якось, i тiльки граки чорним ланцюгом крил в'язали з свiтом село. Щось дiялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звiдки прийде, де впаде i що зачепить - незвiсно. Важко, тривожно дихалось всiм у тi похмурi днi, i неспокiйно минали довгi осiннi ночi. Якби хто крикнув на пробi, бовкнув несподiвано дзвiн або розрiзав густе повiтря пострiл рушницi, люди вибiгли б з хати та кинулись ослiп однi на одних. Гафiйка не могла спати по ночах. Як тiльки смеркало, Пiдпара засував дверi у сiнях, пробував довго, чи добре замкненi, i перше, нiж облягатись, здiймав рушницю, мостив бiля себе сокиру. Гасилося свiтло, але Гафiйка знала, що хазя?н не спить. Чула, як вiн неспокiйно ворушився на лавi, важко сопIв, сiдав i наслухав. Потому знову вкладався i лежав прича?вшись, але раптом зривався i шарив по долiвцi рукою, поки не знаходив сокири. Тодi ставало знов тихо, пiд лавками пищали мишi, що вже перебирались на зиму до хати, та таргани шарудiли у миснику. Але Пiдпара не спав, Гафiйцi здавалось, що вона бачить його розплющенi очi, втупленi в пiтьму. Нарештi, Пiдпара вставав i виходив. В Гафiйки калатало серце, i в такт його перебоям гупали Пiдпа-ринi ноги коло стодоли, бiля стiжкiв або пiд стiнами хати. Часом хазя?н вибирався на нiч на поле, пiд клунi. Тодi знов хазяйка товклася цiлiсiньку нiч, боялась, стогнала, охала i човгала шкарбунами од вiкна до вiкна. З наймитами Пiдпара поводився краще, не лаявсь, не пiдганяв, як перше, але в спину ?м завжди дивилось пiдзорливе око, або пiд час розмови зненацька вставала за ними важка, як дзвiниця, постать Пiдпари i кидала тiнь. Гафiйцi часами ставало так важко, що вона прохалась на нiч додому. Маланка облягалась нерано. Андрiй вiчно був десь на людях i повертався пiзно, а Маланка весь вечiр снувала мрi?. Щось буде. Прийде щось гарне i перемiнить життя. Щось станеться раптом не сьогоднi, то завтра. ?й не хотiлось нiчого робити i, склавши руки, як у недiлю, вона гаптувала словами хитрi мережки. З Гафiйкою вдвох вони ставали на порозi у сiнях i довго дивились, як свiтяться вiкна скрiзь по селi. Там, в кожнiй хатi, чогось чекають, готовi, як сухий трусок, що жде пiдпалу. У кожнiй хатi цвiте надiя, ростуть сподiвання. I певно, нiколи ще стiльки не сходило свiтла, як у сi довгi, тривожнi осiннi ночi. * * * Вiтер скакав з розгону, рвав голоси i дим, а блiде сонце, показавшись на мить, висипало з-за хмар на землю сво? останн? багатство. Гафiйка ловила хустя, що розметав вiтер по дворi, як стадо бiлих гусей. Хазяйська сорочка надулась, котилася кругла, мов вагiтна жiнка, рукавами ловлячи землю. Вiтер свистiв Гафiйцi у вуха, а ?й здавалось, що ?? кличуть. Нi, таки кличуть. Вона озирнулась. Од ворiт махав на не? Прокiп. - Чого ти? Вона не чула. - Що там таке? - Неси твiй прапор. За ворiтьми було повно народу. Тут i Маланка з сво?ми сухими руками, важкий Панас Кандзюба, i дiти, що скакали пiд плотом, як горобцi. - Швидше винось? Що сталось? Гафiйка метнулась до хати. Кiлька рук простяглись до Гафiйки, але Прокiп взяв сам. Вiн в'язав вже червону китайку до держака. Народ нетерпляче гудiв. Таки дiждались. Прийшов манiфест. Пiдпара стояв на хатнiм порозi, чорний, як тiнь, пiдпер плечима одвiрок i мовчки дивився. Нарештi прапор пiдняли. Червона китайка залопотiла на вiтрi i заскакали на нiй слова, наче живi. Земля i воля! Всi зняли догори очi i щось пройшло по юрбi, немов зiтхання. I рушили далi. Гафiйка забула за сво? хустя. Бона йшла в юрмi, наче у снi. Щось сталось. Сподiване, правда, бажане, але неясне. Якийсь манiфест. Бiля не? був Прокiп, i ?й здавалося, що вiн одразу вирiс. Його великi запрацьованi руки спокiйно лежали на держаку, ноги ступали твердо. З сiрого гомону виривались окремi слова. - Хвалити бога, дiждались люди... - Всiм буде, всiм стане, - дзвенiла Маланка. Вiтер рвав тi слова i кидав назад: - Всiм стане, наша земля... - Тепер, пане добродзею, одiллються вовковi овечi сльози. На червонiм обличчi Андрiя молочнi вуси сидiли, як два голуби. Панас Кандзюба свiтився. - Озу?м, Андрiю, пана у_ постоли! - Аякже!.. Пiд плотами червонi дитячi ноги одкидали болото. Дiти забiгали вперед i пискливо кричали: - Земля i воля! Земля i воля! Прапор мотався, наче вогонь на вiтрi... З хат висипали люди. Вони здiймали шапки, хрестились i приставали. Стрiчнi завертали назад. - На зборню! Там манiфест. Дорога наллялась народом. Було нове щось в людях. Глибокi очi горiли на сiрих обличчях, наче восковi свiчi по сутiнках в церквi. Гафiйцi здавалось, що ясна для не? кожна душа i кожна думка, як своя власна. Щось урочисте було в трепетi корогви, в тихому сумi осiннього сонця, в тривожно-ясних обличчях. Наче в темну весняну нiч палали восковi свiчi в руках i пливло аж пiд зорi "христос воскрес". Раптом переднi спинились. З-за вугла виплив другий потiк i перерiзав дорогу. I там теж червоний прапор був попереду. Прокiп високо пiдняв свою корогву. - Земля i воля! - Земля i воля! Будьте здоровi з святом. - Будьте i ви... Усi змiшались. Маланка обiймала вже ковалиху. - Кумочко, кумо... Не могла говорити. Вони цiлувались. Сухi Маланчинi руки тряслись на гладких ковалишиних боках. - Слава боговi, слава.. Вiтер зiрвав в ковалихи з кiнчика носа сльозу. Рушили далi. Тепер двi корогви, з'?днавшись, попливли разом. Вони хвилювали i вигинались, як окриленi вiтром вогнi. Народ облiпив зборню так тiсно, що свити злились в одну суцiльну лаву i не було чим дихать. На рундуцi читав щось Гуща. Вiн вже втомився, захрип, але тi, що надiйшли, теж хтiли чути. Дальнi повитягали ши?, приклали долонi до вух. Переднi не хотiли нiкого пускати, щоб ще раз почути. А люди все йшли i однi другим налягали грудьми на плечi. - Що вiн чита?? - воля, свобода, а де ж земля? - Хiба не чу?ш? Вiн тiльки про землю й чита?. Низьку Маланку зовсiм затерли. В теплi людського тiла, в випарах поту - ?й зовсiм добре. Вона не слуха. Що там! I так вiдомо. Се вже всi знають, що землю оддали людям. Краще б, нiж тут стояти, пiти гуртом на панське поле, пустить по ньому плуг. Побачити швидше, як вiн кра? незмiрянi ниви, одверта скибу, дiлить людей. Оце тво?, а це мо?... Щоб порiвну всiм. Дивiться! Навiть Андрiй зняв перед миром скалiчену руку, щоб не забули за нього. А давно проклинав землю? Ну, та минулось. Тепер вона добра, непам'ятлива, тепер у не? нема? серця проти Андрiя. Сама земля смi?ться до не?, пода? голос. Он! як гра? проти сонця рудою стернею. Бiля зборнi зiбрався весь мир. Село спустiло. Самотою повзли мiж хатами бруднi дороги, наче плазували чорнi гадюки, вiтер скуб солому по стрiхах, а на розритi городи спускались хмари ворон. Якась баба, вилiзши з хати, трималась за стiни i сердито кричала в пустку: - Де люди? Горить що? Га! Нiхто не обiзвався до не?. Тiльки вiтер стукав дверима по покинутих хатах, корови блукали по дворах та гризлись собаки помiж роями сухого листу. Помалу народ вертався з зборнi. Дво? iдуть. - Чув? Свобода, воля, а яка воля? - Хiба я не знаю? Бити панiв. - Я розiбрав одразу. Дадено волю, щоб чорний народ стребив панiв. Котрий, значить, живе з людсько? працi. Баби: - Як будуть розбирати економiю в пана, я вiзьму тiльки руду корову. - А менi коли б пару гусей на розплiд. Такi хорошi гуси... - Буде що взяти. Не заберемо ми, вiзьмуть чужi, а пан таки ж наш... - Звiсно. Не даваймо нiкому свого. Парубки раптом сповнили вулицю спiвом. Пiд хатами багатих вони спинялись, пiдiймали догори корогву i на весь голос гукали: - Земля i воля! Коли поховались, нехай хоч чують. Це ?м, як перець собацi... Гущу та Прокопа мало не розривали. - Як воно буде? Чи скоро дiлитимуть землю? А куплену землю - чи заберуть? Марко хрипiв на всi боки, ледве встигав одповiсти, а Прокiп спокiйний, як завжди. Маланка ловила його за поли. - Прокопе, слухай мене... се я, Маланка. Почекайте ж бо, люди, дайте сказати. Чу?ш-но, Прокопе, щоб менi одрiзали ближче, там, де пшениця родить... Гляди, щоб не забув... Чу?ш, Прокопе, га? Вона зiгнулась, суха i маленька, захоплена вся одним непереможним бажанням. * * * Кожний день нiс якусь новину. Там економiю розiбрали дощенту, там спалили гуральню або сахарню, в iншому мiсцi рубали панськi лiси, орали землю. I нiчого за се не було. Пани тiкали, никли перед лицем народу, як солома в огнi. Щодня вiтер приносив свiжi дими, а люди свiжi оповiдання, i нiхто бiльше не дивувався. Вчора се була казка, сьогоднi дiйснiсть, що ж дивного тут? Правда, гуральня панича Льольо, економiя пана - мулили очi. Чого ще ждуть? - Хiба ми за людей гiршi? Уже ж рiшили. Невдоволенi були, але верх брали Гуща та Прокiп. Проте вечорами дехто запрягав конi i порожнем вимикався на нiч з села. Ходили i пiшi. Застромляли сокиру за пояс, мiшок пiд плече i тягли через поле в сусiднi села по панське добро. Ночами по розгрузлих дорогах безперестанку котились наладнованi хури мiшками зерна, картоплi, цукру. Тi, що виходили пiшi, вертались кiнно, на баских конях, або гнали перед себе корову. На другий день висиплялись до пiвдня, i лиш по колесах, умазаних в кал, сусiди знали, що той чи iнший ?здив вночi на здобич. Часом дiти грались новими цяцьками, уламками пляшечок, ручками од дверей, або молодиця шила, на заздрiсть другим, розкiшний очiпок з шматини, якою пани оббивають стiльцi. Ходила й Маланка. Вона ледве приперла мiшечок муки, засапалась i стогнала. Андрiй уминав смачнi паляницi та все хвалив, але Маланка не ?ла. - Чому не ?си? - дивувався Андрiй. - Не можу. Чуже воно. - Нащо ж ти брала? - Всi брали, взяла i я. Мука заважала Маланцi, як мрець у хатi, вона не знала, куди ?? дiти. Багачi прича?лись, ?х наче не було в селi. - Щось наших верховодiв не чути, полякались, сидять по хатах, - смiялись люди. Але там, де ?х було багато, вони не мовчали. Панас Кандзюба, вернувшись од сестри з Пiсок, оповiдав: - Приходжу в село, день буднiй, а люди до церкви. Спинили й питають - хто i чого, за чим прийшов, до кого. Оглядають, наче я злодiй. Ну, добре. Швагер теж в церквi. Сестра ледве на ногах всто?ть, iде i заточиться, а очi червонi та каламутнi. Ах, боже... Що тобi, кажу, слаба? А вона в плач. - Не слаба, каже, боюся. Од безсоння звелась. П'яту нiч не спимо, не гасимо свiтла, пильну?м, щоб не здрiмати. Ждемо, коли прийдуть. - Кого ж ви ждете? - Голоти. Переказали, ждiть нас, будем палити. Щоб не було нi бiдних, анi багатих, самi середнi. Страх боре людей. Ще вдень - нiчого, видко, хто йде, хто ?де, а прийде нiч - стережемся. Вчора вийшов мiй на село, вже сонце сiдало, коли скаче щось верхи. Вiн на дзвiницю зараз, ударив в дзвони. У мене так серце i впало. Се ж палi?. Збiглися люди, постягали тих з коней, зв'язали i повели на зборню. - Палити хочете нас? Бий ?х! - Тi в крик. - Ми самi ?демо, кажуть, за палiями, що повтiкали. - Нiхто не вiрить. Та вже церковний староста урятував. Коли б не пiзнав, забили б на смерть. Розповiда? сестра, а сама аж трясеться. Ах, боже... А тут швагер прийшов iз церкви. Круги пiд очима, видко, зморився. Ну, добре. - Яке у вас свято сьогоднi? - питаю. - Свята нема, а люди молебень найняли, щоб одвернув бог од лиха. Одна надiя на бога... Ну, сидимо ми, розмовля?м про се, про те, а швагер й кивне головою, куня?. Сестра теж ледве продере очi, щоб кинути до мене слово. Вже смеркло, - який тепер день - повечеряли ми, свiтло горить. Пора б i спати - не сплять. Вийшов я з хати - на селi свiтиться скрiзь, нiхто не ляга?... Ах, боже... Так якось моторошно, страшно менi. А нашi сидять. Шеберхне пiд лавкою миша, а вони вже наставлять вуха. Нерано, вже й пiзнi ляги минули, не сплять. Чу?мо - пiвнi спiвають, а в вiкно видко, як серед ночi блима? свiтло скрiзь по селi. Коли раптом щось - лусь! Стрельнув хтось з рушницi. Так по селу й покотилось. Ну, добре. Сестра прикипiла до мiсця, тiльки руками вхопилась за груди, а швагер зiрвався - i в сiни. Вхопив залiзнi вила i далi. А я за ним. Бiжу i бачу, як з хат вибiга? народ, хто сокиру трима? напоготовi, хто вила, а iнший рушницю. Ах, боже... Куди бiгти? де? хто стрiляв? Вибiгли за село, якiсь люди стоять. Не питали, а кинулись бити. Били на смерть, куди попало, аж поки не одiгнали. До самого свiту нiхто вже не спав, а вранцi пiшли оглядати. Вiсiм лежало готових, один був ще теплий, стогнав... Ах, боже. * * * Призначено було зiйтись на майданi, до зборнi. Гуща прийшов ранiше. Вiн тривожно блукав пiд ганком i все виглядав. Прокiп був уже тут. - Не сходяться щось, - турбувався Марко. - Ще рано, надiйдуть. Однак i Прокiп був неспокiйний. Нелегко було утихомирить народ. Навкруги були погроми, пожежi, що пронеслись по селах палаючим вiтром i все захопили в свому вихрi. Люди не хотiли одрIзнятись од iнших, сво?х сусiдiв, i багато треба було роботи, щоб спинить рух. Але Гуща i Прокiп перемогли. Вони довели людям, що не треба палити та руйнувати народне добро. Не пан ставив будинки. Мужичi руки складали до бруса брус, до балки балку, i все те мусить тепер служити на користь людям. Сьогоднi мало рiшитись, за ким перемога, за ними, чи за Хомою, який пiдбивав нищити все i все палити. Народ поволi стягався. Он показався Семен Мажуга на чолi цiло? юрми. Панас Кандзюба теж вiв хазя?в. Майдан виповнявся i починав шумiти. Марко стискав всiм руки. Щось душило його у грудях, пiдкотилось пiд горло, i коли вiн почув свiй голос, то не пiзнав. - А корогву принесли? - Ось вона! ?! - обiзвався Мажуга i, розгорнувши, пiдняв. - Всi прийшли? - Всi. Можна було рушати. Але не рушали. Тiльки коли прапор хитнувся i тихо поплив у повiтрi, зрушились з мiсця i тихо пiшли. Ноги шарудiли в болотi, немов шептали раки в мiшку, i кривобокi халупки, бiднi й обдертi, якось неймовiрно дивились на той похiд. Панське подвiр'я дрiмало, сонне й порожн?. Там наче нiкого не було. Тiльки пси погарчали i поховались. Народ ввiллявся через ворота у двiр, наче вода крiзь шийку пляшки. На ста?ннiм порозi з'явився хурман. Гуща звелiв покликати пана. - Пана нема. - А де ж вiн? - Втiк уночi. Хвиля пройшла в народi. - Утiк? Ну, добре. Нехай вийде прикажчик. Ян вийшов з контори блiдий i без шапки. Його холоднi очi неспокiйно заметались по людях. Вiн несвiдомо подався назад. Але Гуща спинив, витяг з кишенi папiр i почав розгортати. Серед велико? тишi чулось тiльки, як шелестiли листочки. Здавалось, що Гуща занадто довго се робить. Нарештi вiн кашлянув, пiдтягнувся i високим, чужим трохи голосом почав читати. Всi уже знали той приговор, але тепер вiн здався новим, поважним, наче те слово, що читають у церквi. Так, так. Уже знали, що вiд сьогоднi земля не панська, а людська, що народ одбира? ?? назад, у свою власнiсть. Ниву, освячену працею рук дiдiв та унукiв. Всi слухали мовчки i зата?вши дух. Гуща скiнчив i обiзвався до Яна: - Ти нам непотрiбний. Складайся i забирайся звiдси. Ян хотiв щось сказати, але не мiг, i тiльки беззвучно ворушились його збiлiлi губи та шукали чогось тремтячi руки. Вiн заточився i як п'яний подавсь до контори. Але там не сидiв. За хвилину вискочив звiдти, налякано глянув на юрму i хрипло крикнув: - Мусiю! запрягай бричку! Панаса Кандзюбу наче вкололо. - Бричку! А на возi з-пiд гною? Не хочеш, пане? Чу?те, люди, вiн хоче брички! Народ збудився наче. Почувся смiх. - Ач, захотiв. Минулося панство. - Не давать брички. - Лагодь, МусIю, воза. - З-пiд гною. Мусiй кинувсь до воза. АлеЯн став червоний. - Не треба коней. Пустiть мене пiшки. - 3 богом!.. Економ насунув шапку i якось боком просунувсь крiзь юрбу. Його очi, мов заскоченi мишi, жахливо оглядали кожне обличчя, руки були напоготовi, щоб боронитись, але нiхто не зайняв. Нарештi, коли Ян опинивсь за ворiтьми, всiм стало легше, наче порошинка випала з ока. Треба було приймать економiю. - Як будем приймати? - Оберiм трьох. Нехай хазяйнують. Там буде видно. - Доволi трьох. Прокопа, Гущу та Безика, може... - Нi, краще Мажугу... - Пишiть приговор. Олекса Безик винiс насеред двору стiл. Гуща за ним примостився. Стояв сiрий осiннiй ранок. Все було сiре. Небо, далеке поле, голий вишник за домом, будинки i люди. Дух кiнського гною i свiжих яблук мiцно тримався в повiтрi. Стелився гомiн. Маланка нiкому не давала спокою. Треба б списати, щоб швидше дiлили землю. Чого чекати? I так доволi ждали. Нехай би кожний вже знав, що його й де. Вона свiтила очима i всiм докучала. Дух яблук лоскотав нiздрi. Чому б не покушать? Таки народне добро, як каже Гуща, але в домi, певно, багато цiкавих речей. Наливок, м'яких подушок, посуди та всяких чудних витребенькiв, яких мужиковi i бачить не довелося. Так воно й лишиться тут? Молодицi заглядали у вiкна. Ключниця немов догадалась, винесла з льоху два кошики яблук i всiх частувала. Тимчасом Гуща скiнчив. Народ пiдходив довго, i довго важкi робочi руки грамузляли кривульки або ставили хрест, щоб було мiцно. Прокiп скликав всю двiрську челядь, одняв ключi. - Хто не хоче служити громадi, може йти з двору. Не схотiли ключниця i хурман, ?х не тримали. Двiр помалу пустiв. Лишились тiльки обранi - Прокiп, Гуща й Мажуга. Панський ма?ток перейшов до народу. Нiхто так щиро не дбав про "народне добро", як Прокiп. По цiлих днях вiн вештався од стодоли до стайнi, од обори на тiк, видавав челядi харч, коням обрiк та зерно птицi. Скрiзь сам доглядав, скрiзь робив лад. I все записував в книжку, щоб знали, що, куди й скiльки пiшло. Хитав головою i дивувався, який нелад. Нi, таки з пана поганий господар. Пропадало добро без хазяйського ока. Треба хлiб молотити, а машина i досi сто?ть без направи. Плуги поржавiли, без лемешiв, на конях подертi шле?. Все потребу? працi i грошей, а грошей не було. Тодi порадились разом, i ПрокIп повiз продавати пшеницю. Всi тро? оселились в конторi у тих кiмнатах, де жив економ. Жiнка намагалась, щоб Прокiп ночував вдома, ?й було чудно без хазя?на в хатi, але вiн й слухать не хотiв: його обрала громада. По ночах йому не спалось. Виходив з контори, пiрнав у гущу осiнньо? ночi i прислухався, як калатав стукач навкруг подвiр'я. Було чудно i радiсно разом. Що недавно бачив у мрiях, тепер здiйснилось. Життя до людей повернулось лицем. Справедливiсть глянула у вiчi. Не буде бiльше бiдних i багатих, земля всiх нагоду?. Народ сам ску? собi долю, аби тiльки не заважали. Оцi будинки, поко?, по яких перше блукала одна несита i загребуща людина - тепер пiдуть пiд школи. Тут будуть збиратись люди, там буде читання. Уява малювала iнше життя, нiч розступилась, сяли вiкна вогнями, гомiн розпирав стiни, пiдiймав груди... Ще не свiтало, а Прокiп будив наймитiв, дзвонив ключами. В руках у нього вiчно бiлiла книжка. Вiн заводив у не? кожну народну копiйку, кожне стебло. З села приходили люди. - Ну, як там економiя наша? Всiм було цiкаво, як ведеться хазяйство, що управителi роблять. Що краще - чи подiлити землю мiж люди, чи, може, гуртом оброблять поле i тодi вже дiлити хлiб. Маланка мало не пробi кричала, щоб швидше дiлили. Всiм поясняли, водили на тiк, на обори, радились, на що ужити будинки. - Тут би варто школу зробити, - говорив Прокiп. Але Гуща йшов далi. - Школу ма?мо вже, зробiм краще народний унiверситет. Люди приставали на все, на школу й на унiверситет. Нехай навчаються люди, не все ж панам. Панас Кандзюба дививсь на поле, що простяглось од ворiт i упиралося в небо, i все зiтхав. Йому було досадно, що пан утiк, що вiн не побачить "пана у постолах". А по полю вiчно блукали якiсь фiгури i чорнiли на сiрому небi. То нетерплячi мiряли поле, щоб дiзнатись, скiльки прийдеться на душу. Маланка, закасавши спiдницю та вся зiгнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватiй рiллi. * * * Хома смiявся i погано смiявся. - Стережете панське добро? Ха-ха! Пильнуйте, пильнуйте, щоб не пропало. Подяку? пан, як поверне назад. Аякже... Зеленкуватi очi скакали в нього, як жаби понад болотом. - Вiн дума один iз другим, що як пан втiк, то вже й пропав. Якраз! Такий не згине. Нажене козакiв повне село та й шусть у теплу хату. Спасибi вам, люди, що зберегли. На тво?й спинi запише подяку. Нi, коли хочеш робити, то роби так, щоб вiн не мав охоти вертати, щоб йому пустка смердiла. Викури димом i вогнем... Зрiвняй усе з землею, щоб було голе наче долоня... Хома тицяв грубим пальцем в долоню. - О!.. Як долоня. Тi, що ?м снились панськi корови, завiдськi гуси та iнше добро, ловили Хомине слово. Бо таки правда. Коли б не вигадував Гуща, в них усе було б так само, як у людей. Ще чи дiлитимуть землю, чи нi, хто його зна?, а тимчасом яка користь людям? Андрiй здiймав скалiчену руку. - Де ж правда? Нам таке роблять, а ми ж що ?м за те? I поглядав на гуральню. Його дратувало, що вона ще сто?ть, гордо пiдiйма комин i бурха безжурно димом, наче смi?ться. - Пан втiк, а панича Льольо на насiння лишили. Нехай курить, пане добродзею, горiлку. Хе-хе! Хома сердито сапав. - Атож. Так i буде стояти, що з нею зробиш? Ну, Хома знав, що зробити. В нього справа коротка: - Спалити. I те "спалити" як вiтер свистiло у нього в зубах. Було чудо, що гуральня досi стояла. Тiльки мулила очi. Скрiзь по селах покiнчили з панами, скрiзь димились ру?ни, а тут - гуральня. Куди не глянеш - вона. То комин упаде в око, то дим, як чорний кудлатий змiй, трiпоче в повiтрi. По ночах гуде свисток та горять вiкна, як вовчi очi, i все так само, як досi, наче нiчого не сталось. Що за мара? Тепер мужиче право, не панське. Скрiзь погромили панiв, та й так минулось. Навiть стороннi смiються. Коли б не Прокiп, не Гуща - давно зробили б кiнець. А панич Льольо? Яка користь од нього? Як ссав народну кров, так буде i далi ссати. Андрiя скривдив, невже чекати, поки i другим так само буде? Андрiй усiм жалiвся, але тепер його рука зробилась гаслом. - Дивiться, що роблять з нами в гуральнi! Його брали за руку i уважно роздивлялись безпальчий цурпалок, наче бачили вперше. Панський пастух вештався скрiзь, i скрiзь, де вiн з'являвся, його зеленi очi ворушили народ. Навiть прихильникiв Гущi. - Хiба ми гiршi за других? * * * В середу знали, що се буде в четвер. Хома ходив од хати до хати... - Як вдарять у дзвони - виходь. Хто не вийде, буду палити. Вiн був рiшучий; видко було, що вiн не жарту?. Пiзно свiтилось проти п'ятницi свiтло, як в великодну нiч. Люди мовчки готували сокири, кiлки, залiзнi лопати. Дитячi очi стежили з печi за кожним рухом старших. Часом, коли лопата задзвенiла, зачеплена кимсь, або впав лом, усi жахались. Що, вже? Серед напруження й тишi часом раптом здригалось повiтря, немов од дзвонiв. - Тс! Тихо!! Прислухались i, не вiрячи самi собi, одхиляли сiнешнi дверi або висували голови за порiг. Холодна дрiбненька мряка сiялась з неба. Було вогко, непривiтно i тихо. Здавалось - кiнця сьому не буде. Нехай би вже врештi подали знак, коли се неминуче. А може, Хома збрехав, налякався i нiчого не буде? Верталися в хати, блукали з кутка в куток i ще раз обдивлялись наготовлену зброю. Однак дзвони несподiвано впали. Мiдь струснула осiнню мряку i розсипалась по всiх кутках. Нарештi! Всiм стало легше. Виходили з хат, збивались в купи i поспiшали. Збудженi раптом з холодного сну, дзвони хрипло кричали i гнали вперед вузлуватi фiгури, покрученi непомiрною працею, сю в одно злиту з пiтьмою масу важких лантухуватих тiл, скривлених нiг, твердих, як довбнi, рук. Перед гуральнею юрба спинилась. Великий мурований дiм, де жив панич Льольо та мiстилась контора, важко сiрiв на чорному небi, холодний, погаслий, i тiльки одно вiкно тьмяно свiтилось, як око напiводкрите. Зате гуральня нахабно смiялась рядом червоних вiкон i гордо пахкала димом. Хома ходив мiж людьми, ще нерiшучий, наче не знав, з чого почати. А бiля дому був уже рух. Хтось бiг пiд стiною, злазив на сходи, i чутно було, як гримнули дверi. Потому вiкно погасло i знов засвiтилось. Дзвони хилитали дрiбненьку мряку, бились i розривались, а в пiтьмi драглiла юрма. Раптом одчинилися дверi i звiдти почулось тривожне. - Хто там? Чого вам треба? Се панич Льольо... се Льольо... - Чого вам треба? Хома оддiлився од юрми. - Ага! Се ти? Нам тебе й треба. Ходи сюди! - i погано налаяв. Маленька, самотня на сiрiй стiнi фiгура Льольо подалась назад. - Не пiдходь. Буду стрiляти. I зараз пiд будинком блиснув наче сiрник вогонь, сухо трiснуло щось i розкололо важким розкотом нiч. Юрма завмерла й осiла. Сполоханий .дух заколотився на мент в порожнiх грудях. Але Хома його пiдняв. - Го-го! вiн ще стрiля?! Бий його... бий!. Те "бий" опекло тiло, як пуга, пiдняло ноги i погнало без тями вперед, в руховi тiл, у вiддиху грудей, в натиску сили, що раптом збудилась з дрiмоти, як пiд кригою будиться рiчка. Темнi сiни застогнали од тупоту нiг, i пiд вагою тiла, збитого в купу, двигтiли сходи. Де Льольо? Нiхто не знав. Чи вiн ще тут, чи, може, втiк, чи його б'ють, чи тiльки ловлять. Тiло налягало на тiло i ззаду чуло на собi гарячий вiддих, що гнав наперед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все напирали. Дверi були замкненi. Хома бив в них плечем, i в густiй пiтьмi, де не видко було лиця сусiда, глухо гупали плечi, трiщали сухi дошки. Раптом дверi подались, i щось вiйнуло звiдти, як iз безоднi. Люди хитнулись вперед, у чорну пустку. - Постiйте, зараз! - крикнув Хома. Минула хвилина. I сталось чудо, короткий сон, од якого усi послiпли. Електричне свiтло раптом залляло велику свiтлицю, наче махнуло срiбним крилом, i вiдбилось в помостi, в рядi великих дзеркал, в золотi рам. Бiлi серпанки, як хмари на весняному небi, злегка гойдались на вiкнах, зеленi дерева схилялись над шовком меблiв, етажерки з цяцьками блищали, як царськi врата, а триногий рояль, мов чорний казковий звiр, одкрив широку пащу i скалив до свiтла бiлi здоровi зуби. Ся змiна була така раптовна, що схвильована юрма застигла i лиця залляли усi дзеркала, ледве мiстячись в рамах. Але Хома одним махом замазав картину. Вiн вхопив кiл, замахнувсь i спустив на рояль. А-ах!.. Триногий звiр хряснув i дикою гамою струн, од жалiбних до грiзних, ревнув пiд стелю. А високi кiмнати пiдхопили той рик i рознесли по всьому дому. Люди збудились зi сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через дверi у хату i вдарила в стiни. Тодi раптом впали коли на тихi води дзеркал i бризнули з дзвоном на помiст скалками обличчя, що там мiстились. А дiм все сповнявся новими. Ослiпленi свiтлом, заглушенi дзвоном битого скла, вони налазили з сiней, як оси з гнiзд, i накидались ослiп на все, що попадало пiд руки. Бий все! I накидались на все. Намагались роздерти стiльцi за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю i насiдали грудьми, як на живу iстоту. Мовчки, зцiпивши зуби. Кiлки змiтали скло з етажерок дощем черепкiв, шибки пiд молотками осипалися з вiкон, як з дерева цвiт. П'янiли. Хотiлося чути лиш брязк, стук, трiск, передсмертне хрипiння кожно? речi, яка так само тяжко конала, як i жива iстота. Про Льольо забули. А рояль не дававсь Хомi. Чорнi блискучi боки його кололись i западались за кожним махом кiлка, але вiа все ще тримавсь на ногах, тiльки вив дико, як звiр, стiкаючий кров'ю. Потривожений пил, що досi тихо спочивав в меблях, тепер курився димом та крутився в повiтрi, роблячи свiтло жовтим i каламутним. Все злилось в однiм божевiллi. Люди пили його один в одного з очей, з передсмертного жаху скалiчених речей, з крикiв скла i металу, з стогнання струн. Всi тi одламанi нiжки, покрученi спинки, черепки пiд ногами, шматки паперу, пустка ру?ни - будили ще бiльшу жадобу нищить, ламати, бити, i ноги без тями топтали знищене вже, а руки шукали нового. Андрiй одною рукою ламав галузки живих рослин, розсипав землю з вазонiв. Ага! ти ростеш! i упивався хрустiнням горшкiв пiд каблуками. Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту. - Гуляйте, дiти! Прийшов наш день. Панас Кандзюба силкувавсь до натуги пiдняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навалилась на нього i придушила. Вiн крутився пiд нею, кректав, волiк до вiкна, йому помогли другi. Шафа лягла на вiкно, задерла нiжки й бiлий спiд, хитнулась i щезла. Панас висунувсь у вiкно, щоб чути, як вона хрясне грудьми об землю. На подвiр'?, в осiннiй мряцi, кишiли люди, як гусiнь. - Чого сто?те? Йдiть помагати. Тепер нам воля. Свiтлиця заро?лась новими людьми, що насилу пробирались через купи уламкiв. Вони розсипались скрiзь, по всьому домi i кожну кiмнату сповнили гвалтом. Гупали кiлля i молотки, наче в великiй кузнi, трiщали меблi i дверi, скреготало залiзо, а скло дзвелiло й дзвенiло безперестанку i сипалось долi, як грушi з дерева в бурю. Весь дiм трясся од зойку, кричав на пробi в порожнi отвори вiкон до чорно? мряки, що його оточала. Одсувались комоди i звiдти викидались тонкi сорочки, такi чуднi i легкi, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, лiтали, мов павутиння, мережки. В ковалихи очi горiли, вона трясла гладкими боками, порпалась в купах i все кричала: - Не дерiть всього! Лишiть менi... I здирала з поламаних меблiв шовк жовтий, червоний, блискучий. Панас Кандзюба бiгав по хатах, як навiжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жiноча сорочка без рукавiв, а руки обережно тримали i притискали до грудей коробку з старим iржавим залiзом. Вiн сам не знав, куди ?? дiти. Олекса Безик сяв. Вiн врятував од погрому сло?к з солодким i притулив до серця, наче дитину. Хати вже були обдертi, розбитi, переповненi пилом, як димом, що простягав руки за вiкна на холод. На вiкнах хилитались од вiтру подертi бiлi завiси, як перебитi гусячi крила. Тiльки лампи та канделябри лишились цiлими i завзято заливали цiлу ру?ну свiтом, до нестерпучостi ясним. Бруднi, наче на лахмiття подертi люди спинились i дивились, що б знищити ще. Але нiчого не було. Голi стiни конали останнiм диханням оддертих шпалерIв. В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослончик, брудний, у помиях, наполовину згнилий. Андрiй торкнув Хому за плече. - Ну, а гуральня? Хома пiдняв на нього безтямнi очi. - Як бити, то бити все. I далi трощив недобитий ослончик. - Годi, покиньте, - кричав Андрiй. - Пора палити. Хома опритомнiв. Палити? його очi на мить спинились i в них мигнув наче далекий вiдблиск пожежi. - Палити? Давай. Вони склали на купу пiд сходи уламки меблiв, нiжки стiльцiв, шматки паперу i пiдпалили. - Тiкайте з дому, горить! - кричав Андрiй. Люди, як мишi, покидали поко? i серед диму скакали по сходах. Андрiй зняв з канделябра свiчку i пiдпалив завiси. Вогонь охоче полiз по серпанках, i чорнi отвори вiкон ще глибшими стали в червоних рухливих рамах. Двi Андрi?вi тiнi заметались на прощання по стiнах i разом з ним зникли. Андрiй шукав Хому. - Тепер гуральня. Чу?те, Хомо? гуральня, кажу. Вони останнi вибiгли з дому. Нiч стояла глуха, ще чорнiша по свiтлi. Але сподом вона ворушилась, жила, двигтiла i хвилювалась хвилями чорного люду, невидимим припливом тiл. Тiльки гуральня блищала рядом освiтлених вiкон та тремтiла од руху машин, немов у великих кам'яних грудях, ждучи чогось, тривожно калатало серце. Робочi покинули працю i чорнiли вздовж стiн та бiля дверей. Свiтло з вiкон грало в калюжах разками золотого намиста. Юрма й гуральня стояли напроти себе, немов мiряли сили, немов ще рiшали, хто переможе. Мiж ними раптом з'явилась важка, кострубата постать Хоми. - Чого ждете? Палiть! Вiкна паничевого дому курились димом. Вогонь лiз по завiсах, в'юнкий, веселий, i вже облизував лутки знадвору. Безлиця у пiтьмi юрма здригнулась i пiшла на гуральню. Андрiй бiг попереду. У лiвiй руцi тримав залiзо, а права, без пальцiв, високо здiймалась над головою, наче комусь грозила. Ось апаратна. Тепла, вся завита в залiзнi труби, колеса, машини, наче нутро живота, вона тряслась, як в трясцi, i блискавично мигтiла широким пасом. На мить Андрi?вi нiздрi вхопили знайомий запах олi?, пари, сухого жару вогняно? печi - i перед ним встало його робоче життя, його калiцтво. Ось як зiйшлися вони - машина i ?? жертва. Андрiй почув на руцi одрiзанi пальцi, i злiсть туманом пiднялась йому до мозку. Вiн кинувсь на пас i збив одразу. Захитавшись, пас упав з свистом плавким лiнивим рухом, як мертва гадюка. Апаратна востанн? здригнулась i стала, а махове коло закрутилось в такому шаленому льотi, що, здавалось, пiдхопить з собою й машину. Паровик тепло i важко дихнув, сповнений сили. Чорнi блискучi боки його дратували Андрiя. Йому хотiлось бити сю ситу, гладку скотину, почуть, як застогне, крикне, скона?, вiддасть останн? дихання. Вiн збив манометр i ударив залiзом по боцi. Потому пустив пару в свисток. I коли паровик скрикнув тим самим криком, яким будив Андрiя мало не цiле життя, криком, що зблизька видававсь гострим i блискучим, як шило, лютiсть одняла у нього пам'ять, свiдомiсть i розумiння. Вiн бив машину що було сили, помагав правою лiвiй руцi, крутив головки гайкам i ламав все, що вдавалось зламати. Забув навiть про небезпеку. Вiн не бачив, що дiялось навкруги, всiх тих свиток, жовтих кожушкiв, борiд i волосся, злiплених потом, гарячих очей, напiвбожевiльних, поранених рук, не чув того кування залiза в залiзо, пекельно? кузнi, що все перекувати хотiла в нiщо, що працювала, як невгаваючий дух руйнування, i сповняла луною тисячi звукiв високi стiни гральнi. Хома був всюди. Вiн, здавалось, забув людську мову i лиш, як жужiль од горiння душi, викидав з себе: - Бити! палити!.. Де тiльки з'являлось його обличчя старо? баби, глибоко зоране плугом життя, де падав лиш погляд зелених очей, владний i невблаганний, там дух руйнування напружував жили i змiцняв сили в нелюдськi. Хома не чув утоми. Його руки, наче залiзнi клiщi, крутили мiдянi труби i чим твердiшi вони були, тим бiльшу розпаляли охоту перемогти. Обдертi, у ранах, його руки давно обливалися кров'ю, але вiн навiть не помiчав. Знав тiльки, що мусить розбити i пiдпалити. Нарештi! Покришки з брязком впали з цистерн, вогонь торкнувся спирту i легка блакитна хмарка вся поплила над ним. Люди збiглись дивитись. Синявий вогонь, такий легкий i невинний, що, здавалось, пекти не може, м'яко згинався i розгинався, наче плавав по спиртi, i тiльки часом високо здiймалась хвиля з червоним гребнем. Невдоволений шепiт пройшов по юрмi. Се ж горить спирт! Нiщо iнше, а спирт! Було досадно. На саму згадку запекло у горлi, розливалось тепло у грудях. Нащо було палити, не давши навiть покушать. Тепер нi паничевi, нi людям. Вогонь жере. Олекса Безик мало не плакав. Невже пропаде? Вiн хотiв рятувати. Йому прийшло на думку, чи не можна зачерпнути спiдсподу. Адже горiло лиш зверху. Вiн знайшов корячок i протиснувся крiзь натовп. - Куди ти? Його хотiли спинити. Але Безик вже розiгнався i сунув руку просто в вогонь. Син? полум'я хитнулось, хлюпнуло в чорнi криси цистерни i впало додолу кiлькома вогняними клубками. - Ой, братцi, пече! - скрикнув Олекса. У нього горiв рукав. Се була спроба, невдатна, правда, але, здавалось, можлива. Вогонь лиш зверху; пiдсподом чистий, здоровий спирт, треба тiльки дiстати. Натовп захвилювався. Тц! тц! скiльки добра загине!.. скiльки горiлки... У ротi сохло, душа просила хоч закропитись, хоч раз ковтнути, хоч умочити уста, сухi од смаги. Розбити посуду? Пробити збоку? Дух спирту лоскотав нiздрi, i спазматичним рухом горло ковтало слину. Гарячi очi мацали боки цистерни, готовi втягнути в себе, висушить повну посуду, мiцну, недоступну, накриту вогнем. Юрма навiть затихла од божевiлля згаги, злита в одно бажання i в одну думку. А перед нею все вище й повнiше палали чашi, повнi вогню, як жертви невiдомому боговi. Раптом ззаду почувся крик: - Розступiться! дайте дорогу! I не встигли ще розступитись, коли крiзь юрму пролетiло щось мокре, все у рiдкому болотi, захлюпало всiх i просто кинулось до вогню. На мент тiльки плигнула перед очима чорна фiгура, пiднята рука i вже простягла людям шаплик вогню, що курився як серце, тiльки що вирване з грудей. - Пийте! Але як пити? - Лий воду! Дайте води... Хтось принiс воду i хлюпнув нею в шаплик. Вогонь притих, зiгнувся, дихнув востанн? й сконав. - Ура! горiлка! Руки здiймались i простягались - тремтячi, напраснi, з одним непереможним бажанням швидше дiстати, вхопити i одiрвати од чужих уст тепле противне пiйло. - Давай! Сюди! Лишiть менi! Буде, нам дайте... Тi, що стояли ближче до дверей, не мали надi? дiстати горiлки, ?м треба було самим роздобути. Вони бiгли в подвiр'я, скакали в калюжу, як були в одежi, й качалися там в якiйсь гарячковiй нестямi, щоб краще змокнуть i не боятись скакати в вогонь. З густо? осiнньо? мряки безперестанку вривались в гуральню i лiзли в вогонь, наче нетля на свiтло, дикi, напiвлюдськi фiгури, мокрi, покритi корою рiдкого болота, з-пiд якого блищали лиш очi. Блакитнi вогнi все розростались i цвiли на вершечках червоним, як хмари при сходi сонця. По обличчях розлились мертвi синавi тони. А серед тiней од поламаних труб i машин, що з жахом бились по стiнах, чорнi заболоченi люди скакали у дикiм танцi i черпали вогонь з палаючих чаш: - Хто хоче? пийте! Дiм, де жив Льольо, вже догорав. Падали балки у прiрву отворiв i розсипались снопами трiскучих iскор. Гуральня рiвно палала, вся налита вогнем, стiкаюча полум'ям в вiкна i дверi, як рана кров'ю. Широкi крила осiннiх хмар жеврiли тихо над нею, простертi в безоднi ночi. * * * Другого дня скрiзь було тихо. Люди ходили в'ялi, спорожненi наче, лiнивi. Чорний задимлений комин стирчав на горбку замiсть гуральнi; мимохiть вiн притягував очi, i було чудно, що око не упиралось, як досi, в стiни, а йшло кудись далi, в порожняву поля, рудих горбкiв. Андрiй пiшов оглядати ру?ни. На пожарищi, яке ще курилось, попадались цiкавi. Бiлий димок лiниво здiймався над грузом завалених стiн, наче пара у холод з нiздрiв худоби. В широких отворах вiкон бiлiли кахльовi печi, немов зуби в щелепах кiстяка. Купки босих дiтей порпались в теплiй землi, знаходячи всякi уламки та дрiбнi речi, напiвзотлiлi. Вони сварились i бились, як горобцi. Андрiй ввiйшов у гуральню. В тьмяному свiтлi сiрого дня, що лилось крiзь дiри вiкон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подiбним до того, що було вчора. Вчора тут були машини, теплi, живi, мiцнi апарати, що упирались i не давались, коли ?х били. Сьогоднi - вони лежали худi, спорожнiлi, скорченi вдво?, з пробитим боком, рудi й облiзлi. Мiдянi труби простягали безвладно покрученi кiнцi, сплющенi, зм'яклi, наче здоптанi кишки, i червона iржа од вогню виступала на них кривавим потом. Андрiй дивувався. Невже це вiн одною рукою мав силу завдати залiзу такi глибокi рани? Вiн переводив очi од сво?х рук на машини i тiльки здвигав плечима. Невже це вiн? Не чув уже злостi, як досi, вона десь щезла за одну нiч. Йому навiть жаль стало тих апаратiв, вiн так довго ходив коло них, наче нянька бiля дитини. Андрiй стиха зiтхнув i почув зараз, що коло нього щось ворушиться. Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий i сiрий, як купа перетлiло? цегли. - Геть все сплюндрували,обiзвався Андрiй. - Хiба то ми? Андрiй здивувався. - Як то не ми? А хто ж? - Нечиста сила. В очах Кандзюби була така впевненiсть i такий жах, що Андрiя мороз обняв. - Нiхто, тiльки нечиста сила. До гуральнi пiд'?здили пiдводи i вiд'?здили повнi залiза, цегли, обсмалених балок. - Розберiм все, зрiвняймо з землею,говорили один одному люди, але вже оглядались, якiсь непевнi, i в занесених пугах над кiньми, i в поспiшнiм гуркотаннi колiс чулась тривога. Пiд вечiр по селу розiйшлося, що йдуть козаки. Хто пустив поголоску, звiдки вона узялась, нiхто добре не знав. Оповiдали тiльки, що будуть трусити, а в кого знайдуть - той не мине розстрiлу. Видимо, це справа панича Льольо. Пустили живим, а тепер людям бiда. Треба було зразу забити, а тодi вже палити. Та пiзно. Ради нема. - Що дiять? Як рятуватись? Лихо так зненацька пiдкралось i так несподiвано впало, що нiхто навiть не важився думать, чим запобiгти. Звiстку приймали, як сподiване щось, як щось неминуче, як по хоробi смерть. Деякi, правда, мали надiю обрятуватись. Вони нишком скидали в став забрате залiзо, або ховали в землю, що в кого лишилось. Та хiба се поможе? Хiба, як що до чого, не викажуть люди? Проте нiч минула спокiйно, а ясний холодний день i зовсiм заспоко?в село. Хтось вигадав, видко. За що б мали карати, коли навкруги було те саме. Скрiзь попалили i розбили панiв, бо таке право настало. Минало з полудня, а в селi тихо, нема нiчого. Прокiп хазяйнував на панськiм полi, орав на зяб, кiнчав пiзню сiвбу. Робота iшла сво?ю чергою - пан не вертався одбирать землю, панич Льольо теж, видко, не мав охоти дивитись на пожарище. Скрiзь було спокiйно i поголоски гасли. Нiхто ?м бiльше не вiрив. Минула i друга нiч. Тi, що повкидали у став добро, тепер жалкували. Однак новина впала, як грiм з ясного неба. Тепер вже напевно. Олекса Безик ?здив в мiстечко, але з дороги вернувся. В село Тернiвку прибуло вiйсько. Зiгнали людей, кого пострiляли, кого порубали, iнших забрали в город. Трусять, в'яжуть i б'ють. - Ждiть i до нас. Тепер неминуче. Тепер неминуче. Се було ясне. Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом. - То се i нас пострiляють? Його наляканi очi, повнi нерозумiння, надаремне шукали пiдмоги. Олекса Безик наче нiчого не знав. Вiн здвигнув плечима. - Я не палив, менi нiчого не буде. - Хiба ти з нами не був? - Я? Борони боже. Я сидiв вдома. - Отак. Я ж тебе бачив на власнi очi. - Кого? Мене? Хай тому повилазять, хто мене бачив. Сам пiдпалив, а каже на других. - Я пiдпалив? А ти докажеш? - А докажу. Винуватих не було. Однi скидали вину на других, а тi на iнших. Виходило так, що всi були вдома, а коли хто й забiг на гуральню, то тiльки на те, щоб подивитись. Кому ж не вдавалось затятись, той всiх винуватив. Усi розбивали, грабували й палили. Село винувато, село буде i одвiчати. Але село не хотiло. Докори i сварки пiдiймали стару ворожнечу, наповерх сплили забутi кривди й грiхи. Спокiйнiшi всiх гамували. Цитьте. Нiчого не буде. Тепер наша сила i наше право. В полудн? од пере?жджих почули про Осьмаки. Там козаки пiдпалили село, бо люди не схотiли виказать винуватих. Село горить. Тодi пiшли нарiкання. За що всiм гинуть? Хiба не Хома пiдмовляв? Не вiн скликав народ? Хома i Андрiй. Не мине лихо, видко, й за панську землю. Поки не було Гущi, в селi був спокiй. Що тут казати. Гуща i Прокiп збунтували народ, вони у всьому виннi. Казали - народне право, наша земля, а тепер - козаки. Панас Кандзюба хвилювався найбiльше. - А що? На мо? вийшло. Озуть пана у постоли... от i озули. Пiд вечiр на селi появився Пiдпара. З того часу, як прийшов манiфест, його нiхто не бачив, вiн наче щез. Тепер iшов спокiйний, високий, похмурий, немов трохи пристарiв. Його не займали. Навпаки, услiд йому заздро дивились. - Такому нiчого не буде. Вiн сидiв тихо. Його уважали хитрим, розумним i обережним. Що ж тепер робити? Тривога обiймала село. Переказам не було кiнця. Оповiдали, що в Осьмаках од куль козацьких полягли не тiльки дорослi, а й дiти. Що недобитих складали на вiз, як снопи, i так везли в тюрму. Крiзь щаблi воза цiлу дорогу капала кров. Що жiнки голосили так сильно, аж чутно було на далекiм шляху. Що од пiдпалу погорiла худоба i хлiб. Жах малював усе страшнiшi й страшнiшi картини. Од неспокою люди не могли всидiти в хатi. Що треба робити? Як рятуватись? Хто зна?? Бiда неминуча. Уявлялись вогнi, ру?ни i кров. Дiти сторожили шлях за селом, найменший галас будив тривогу. Звiсно, такий Хома або Андрiй не мали чого боятись. Що ти з них вiзьмеш? Нi кола, нi двора. Харпаки, злиднi призвели до бiди та й поховались. Сьогоднi спалили гуральню, а завтра пiдпалять у когось хлiб. Недурно каже Пiдпара: не жди добра од палiя. Олекса Безик радив вернути пановi землю. Все ж буде менша вина. - Ну, а гуральня? Правда, ?? не збуду?ш наново. Чорнi ру?ни гнiтили, як нечисте сумлiння. Однi питали, чи не краще б вийти назустрiч вiйську з хлiбом та сiллю, упасти в ноги, скоритись. Другi радили битись, не пустить козакiв. Але все се було не те. Один тiльки Пiдпара спокiйно ходив мiж людьми i прислухався, а його очi, глибокi й суворi, щось замикали пiд наметами брiв. Усiм здавалось, що Пiдпара щось зна?. Але Пiдпара мовчав. * * * Вiд кого пiшла та думка, хто перший ?? подав, трудно було сказати. Може, Пiдпара посiяв сво?м суворим зором, а може, вона сама зродилась i осiла глибоко в серцi, як камiнь на дно. Доволi, що люди мовчки ?? прийняли, як останню надiю, як ?диний рятунок. Нехай краще загине кiлька людей, анiж цiле село. Важка та?мна згода запанувала мiж людьми. На мить одчинився тайник, щось пропустив i зачинився знову. А в ньому, як сiм'я в жiночому лонi, росло щось i стигло i падало тiнню на замкненi обличчя. В осiннiй пустцi, що облягала село, чулось зловiсне дихання якогось лиха, щось невблаганне, неминуче, жорстоке i вимагало жертв. У Пiдпари пiд образами свiтилась лампадка. Святочний настрiй обiймав хату, лiг на обличчя Пiдпари. Вiн говорив поволi, важко, наче одраховував грошi, i перед людьми знов був давнiй Пiдпара. Народ товпився в хатi i в сiнях. До нього прийшли, вiн знов був потрiбний. Тодi як iншим страх одняв розум, заслiпив очi, Пiдпара не боявся нiчого. Вiн був як скеля серед розхитаних хвиль, що мали надiю спинити на нiй свiй бiг та знайти рiвновагу. Вiн знав, щó радить. Панас Кандзюба хитав головою. Так, так. Нехай приходить вiйсько, коли вже буде по всьому. Винуватих нема. Сама громада ?х покарала. Тодi не буде за що карати всiх. Не село бунтувало, а тiльки привiдцi. Коли б не вони, було б спокiйно. Хто зробив забастовку? Вони. Хто забрав економiю в пана? Вони. Хто гуральню спалив? Таки вони. А усiм нам гинуть за них? Рiшитись хати - та що там хати - може, й життя. Вiн хвилювався. Пiдпара насував брови. - Тепер вiн панське бере, а пождiть трохи - вiзьме i ваше. У тебе, скаже, ? десятинка зайва, оддай. Той склав яку сотню - рiшайся грошей. Забере в мене, в тебе, Максиме; а тодi i в бiднiших. Вiд них життя не буде. Гаврило, Пiдпарин тесть, вплiв в сиву бороду жовтий кiстяк руки. - Що там? Пострiляти та й вже. Жорстоке слово, кинуте вперше, забряжчало, як нiж серед тишi. Свiтлиця важко замовкла. У мовчанцi згоди, що затулила уста, страх родив подлiсть. Коли б не було чого за се? Тодi рудий Максим, староста сiльський, витяг з кишенi знак i почепив на груди. - Я одвIчаю. Ось тут бомага. Приказ стреблять всiх бунтарiв. За се нiчого не буде. Одною рукою вiн бив себе по кишенi, другою поправляв знак. I все блищало на ньому: руде волосся, густе ластовиння, чищена цеглою мiдь. А коли так, то чого ждати. Збирайте сход. Нехай розсудять... * * * Гола земля, бита крилами вiтру, сiрiла пiд олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних i непривiтних, дивилось село на сво?х хазя?в, що збирались на сход. Iшли лiнивi, сiрi, важкi, наче груддя ялово? землi, яка ?х зродила. Несли свою зброю - одвiчнi рушницi, зв'язанi мотузками, важкi iржавi обухи, люшнi, дрючки. Всiх ?х гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю "мужеську плоть", а хто не прийде, того чекала смерть. Жiнки виряджали чоловiкiв з плачем, з голосiнням, як на той свiт. Хто зна?, що буде? Маланка не пускала Андрiя. - Не ходи. Щоб ще чого, боронь боже, не сталось. Андрiй не слухав. - Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, менi сво?х не страшно. - Хвались, хвались, Андрiйку, калiцтвом, комусь воно дуже потрiбне, - шипiла Маланка, але й сама пiшла за ним. I знов майдан зачорнiв од народу. Всерединi чоловiки, кругом, аж до калюжi, жiнки. Змiшаний гомiн глушив слова Пiдпари. Видко лиш було, як вiн, високий, в жупанi, махав рукою та зводив острiшки брiв. Кiнець рушницi стирчав у нього при боцi. - Ой, боже, щось буде! - лякалась Маланка. - Погромникiв будуть судити... - А кого саме? - Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву... Глядiть, щоб не було чого i Андрiю... - Господь iз вами, - жахнулась Маланка. - Мiй так само був на гуральнi, як i ваш. Тодi пiвсела довелось би судити. А сама вже тремтiла: де той Андрiй? Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив мiж народом. - Усi прийшли? - Всi. - Не прийшов Безик Олекса. - Я тут... - Треба всiх записати. Але тiльки наладивсь, коли до зборнi верхи пiд'?хав на панськiм конi Семен Мажута. Прив'язавши коня, вiн простягнув руку Мандрицi. - Здоров, Максиме, маю дiло до тебе. Староста глянув на нього. - Не варт ти мо?? руки. Ось тобi, ма?ш... I вдарив Семена в лице. Семен оторопiв. - За що ти вдарив? Мене громада обрала. Мандрика не встиг одповiсти, як Пiдпара вже встав мiж ними i звiв рушницю. - Розступiться там, зараз! Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, i рiвночасно ахнули люди й рушниця. Завитий в серпанок бiлого диму, Семен зiгнувся i схопився за бiк. - Ой, братцi, за що ж менi таке? Вiн хитався i божевiльним оком шукав страшно? розгадки на сiрих обличчях, що живим муром нахилялись з обох бокiв. Там не було розгадки i не було надi?. Тодi звiрячий жах пiдняв його ноги, i вiн кинувсь тiкати наослiп, сходячи кров'ю, що червонила пальцi i стiкала здовж ногавицi на землю. Олекса Безик догнав Семена i вдарив ззаду колом. Високе тiло зiгнулось удво?, як складаний ножик, i впало на землю. Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тiло, ще тепле, що так покiрно лягло йому пiд ноги, струснуло в ньому зненависть, яко? не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю i знищить. Без потреби вiн вистрелив в нього i нацiлявся важким чоботищем вдарить пiд груди. - Доволi, готовий! - обiзвавсь Безик. Вони взяли за ноги тiло Семена, одтягли до баюри i вкинули в воду. Все сталось так несподiвано й швидко, що люди закаменiли. Кров була пролита. Одна тiльки хвиля оддiляла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вiчнiсть, що попередн? раптом впало у прiрву, що щось прорвалось i увiльнилось од пут. Од юрми оддiлились Iван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей i стали бiля Пiдпари, готовi на все. Пiдпара витягсь у весь свiй зрiст. - Хома Гудзь тут? Виходь! Голови повернулись i тривожно-жорстокi очi стрiлись, наче мечi. Де Хома Гудзь? - Нема. Не прийшов. На хвилину залягла тиша i натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота i впаде на тiм'я, як камiнь? Було чутно дихання. - Прокiп Кандзюба! Як! ПрокIп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада? Староста пояснив. - Я по нього послав. Вiн зараз буде. - Андрiй Волик! Ведiть! - Волик... Андрiй... - прокотилось луною. - Тут... ось вiн... - Ой, боже, що вiн вам винен! - кричала Маланка. - Не руште! ?? голос заглушило тонке, гостре i невгавуче скиглiння, подiбне до виття пiд ножем поросяти, i тiльки зрiдка його рвали окремi слова. Тимчасом юрма двигтiла, кипiла i викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать калiки. - Йди... йди... ось вiн... ось тут. Не поможе. Його штовхнули, i вiн впав на колiна перед Максимом, блiдий, пошарпаний весь, нiкчемний, як опудало з конопель, з сво?м цурпалком замiсть руки. - Змильтесь... люди... я нiчого не винен. Вiн уклонився, торкнувшись чолом землi. Максим поставив Андрiя на ноги. - Хрестись. Андрiй зараз покiрно пiднiс до лоба скалiчену руку. - Бийте його. Так вiн i впав. З ним покiнчили одразу. I знов кривавим шляхом одтягли тiло в калюжу. Але мусили кинуть, ?х спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму пiднятих рук. - Дивiться... он там... вста?... вiн ще живий. Семен... Семен... З води баюри пiднялася спина, як острiвець, на мить показалась рука, наче ловила повiтря, i знову впала. Ще два-три рухи, вагання - i довга фiгура розiгнулась поволi та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорнiй сiтцi стiкаючих вод. Великi Семеновi руки, мов клiщi рака, надаремно шукали, за що б схопитись. - Вiн вийде!.. вiн зараз вийде з води!.. Тi, що тягли тiло Андрiя, скочили в воду i одним махом сокири поклали Семена назад у воду. I знов жорстока тиша здушила серце у жменi, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вiчнiсть. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало iншим змогу передихнути коротку хвилину пiльги. Однак напружену тишу нiщо не порушало. Пiдпара пошепки радивсь з Максимом, i тiльки за плечима у юрми билось i розривалось голосiння Маланки та плач жiночий. Раптом все стрепенулось. Юрма зiтхнула великими грудьми i паче брижi пробiгли по нiй, як по водi. - Ведуть! Прокiп iде! Прокiп пiдходив спокiйний i дiловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважнi були його рухи i неймовiрним здавалось, що ся людина iде на смерть. От зараз пiдiйде, стане, вийме з кишенi заяложений зшиток i прочита? громадi, скiльки зорав, засiяв та що продав. Iнакше не може бути. Всi очi вп'ялися в нього, а вiн спокiйно все наближався. Пiд ноги йому попалась пляма свiжо? кровi. Вiн завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблiд на виду i пiдняв очi. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Пiдпарi i купцi людей, що вже стояли напоготовi. Вiн зрозумiв. Однак привiтався. Пiдпара махнув до нього острiшками брiв. - Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе... Готуйся. Даси одвIт перед богом. - Хiба ти пiп? Я дам одвiт громадi. Вона настановляла мене. - Пiзно вже, братiку. Зараз помреш. - За вiщо? - Нiколи розмовляти з тобою. Сам зна?ш. Швидше кажи, що ма?ш. - Громада так присудила? - Громада. Прокiп глянув навколо. Бiля Пiдпари стояли Олекса Безик, Iван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумцi. - I ви про мене? Що я зробив? Вони мовчали. Рятунку не було. Дядько Панас торкнув його в плече. - Може, покликать Марiю? Прокiп безнадiйно махнув рукою. - Покличте. Вона ледве протиснулась крiзь натовп - в новому цупкому кожусi, яким загортала дитину, i зараз уклякла на обидва колiна на мокру од кровi землю. - Помилуйте нас, пане старосто, i ви, чесна громадо... Коли б його не обрали, вiн би в тому не був. Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один i в другий бiк. - Годi, Марi?... вставай... - спиняв ?? Прокiп. - Слухай, Марi?... I на хвилину замовк. Забув усе вiдразу. - Слухай, Марi?... ось що... коня продайте... нащо вiн вам... - Ой, боже, - голосила Марiя. - Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив... хлiб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука... Мою одежу лиши для сина, як виросте - зносить. - Швидше там! - наглив Пiдпара. - Ой, - голосила Марiя. - Кланяйся мамi... нехай простять... та й вже. I ти прости... Вiн тричi, як перед говiнням, поцiлувався з нею, приклав холоднi губи до чола дитини. - Готовий? - питав Максим. - Ще маю грошi громадськi... ключi. Вiн полiз у халяву i витяг звiдти ганчiрку. - Полiчiть... Тридцять вiсiм рублiв i дванадцять копiйок. - Потому згадав: - Ще двi копiйки. I вийняв з кишенi разом з ключами. Максим забрав. - Ще ма?ш що? - Дозвольте скинуть жупан. Вiн розщiбнувся i лишився в однiй сорочцi. Круг нього з спiвчуттям гомонiли: - Добрий жупан. - Шкода було б, якби умазався в кров. Пiдпара набивав ще рушницю, решта чекали готовi. - Стiйте, - спинив ?х Панас Кандзюба: - я сам. - Вiн все ще бiля Прокопа тупав. - Крiпись, синашу. Служив досi громадi, послужи ще востанн?. Страшно нам... вiйсько iде... не всiм бути в одвiтi... тобi заплатить бог... Перехрестись. Прокiп перехрестився. Марiя все голосила i рвала на собi кожух. ?? одтягли мiж люди. - Прощайся, синашу... ПрокIп вклонився на чотири угли. - Простiть мене, люди... Може, кому чим завинив... Прощайте... - Хай бог простить... Прощай i нам... Панас Кандзюба знову торкнувся небожа. - Куди тобi стрiляти? Прокiп втупив у нього вже мертвi очi. Подумав. - Стрiляйте в рот. Бiлий, як сорочка на ньому, вiн намагався розтулить рота, але не мiг. Спiднi щелепи тряслись в нього, твердi i нерухомi, як дерев'янi. Панас приклав рушницю мало не до обличчя i бахнув. А в одповiдь на пострiл лице плюнуло цiвкою кровi i обiлляло Панасовi руки i груди. Прокiп впав на колiна. Пiдпара добив його ззаду. Народ п'янiв од запаху кровi, хрипiння смертi, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Iван Редька? Як! Вiн ще живий? Однак нi Хоми, нi Гущi не було. Вони десь щезли. Пiдпара найшов охочих i послав ?х шукати. Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звiдти ?х випускали поодинцi мiж два ряди i брали в вогнi, або у кiлля. Так згинули Редька молодший iз братом та Сава Гурчин, останнiй за те лиш, що побив вiкна колись в Гаврила, тестя Пiдпари. Трупи мокли в баюрi, наче коноплi, i червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиревi руки шукали жертви. Короткий день скiнчився. Вiтер розвiяв дим, розсiяв останн? тепле дихання забитих, розiгнав хмари. З чорного поля вiн нiсся далi у чорну безвiсть i хитав зорi, що золотили дрiбним намистом кривавi води калюжi... * * * Маланка ледве допхалась до сво?? халупки. Впала у пiтьмi на лаву i на колiна впустила знесиленi руки. Цiлий день була на ногах, цiлий день вбирала в себе муки та кров i стiльки людей поховала в серцi, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж занiмiло. Нема нi страху бiльше, анi жалю, вона вся дивно порожня, зайва на свiтi i непотрiбна. Добре, що хоч свiтла нема, бо ?? очi не змогли б бiльше нiчого вмiстити. Вона нiчого не хоче. Аби тiльки поночi було, як зараз, i тихо. Все од не? тiка?, все одцуралось. Був у не? Андрiй - цiлий вiк гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрiя. Пестила мрiю про землю, а земля встала проти не? ворожа, жорстока, збунтувалась i втiкла з рук. Як марево поманила i як марево щезла. Лежить холодна i ссе тепер кров... ?й нiчого не треба. Аби тiльки поночi було i вiчно нiмувала ся пустка, як в домовинi. Рипнули дверi. - Хто там? - Я. Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прiрву. Хоч би слiд залишило, хоч би згадку яку. Все зап'яв морок. Все чорне. Навiть нинiшнiй день одсунувсь далеко, так далеко забiг, що вида?ться давнiм, давно забутим сном. Чи то було сьогоднi, чи нiчого не було? Одно тiльки виразно яснi? у пiтьмi: одрiзанi пальцi Андрiя. Три жовтих цурпалки, в оливi, з прилиплим пiском. Шукала, десь був четвертий, i не знайшла. Що б пошукати краще!.. - Де ти була? А пальцi крутились перед очима, як хробаки. Синi нiгтi мутно блищали, як мертве око, пожовкла шкура зiбралась в зморшки, i мiж ними чорнiв робочий бруд... Вона ?х поховала - тiльки забула, в якому мiсцi... Голова в не? починала болiти од того, що не могла згадати. - Де ти була? - Марка рятувала. - Утiк? - Утiк. - А батька забили... Бiльше не було слiв. Нiхто не будив вже чорно? тишi, що наливалась крiзь вiкна у хату. Важким холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею трiпались зорi, наче в небесному акварiумi грали золотi рибки. На свiтаннi козаки вступили в село... 31 березня 1910 р.