Михайло Коцюбинський. Фата моргана ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ (З сiльських настро?в) ЧАСТИНА ПЕРША Коли Андрiй Волик проходив повз головний будинок погорiло? сахарнi, з стiн ру?ни з галасом знялось вороння, а всередину з лоскотом посипались тиньк i цегла. Хоч сахарня давно вже закинена, розсипалася i заросла травою, в порожнiх будинках ?? раз у раз вчувався шум, немов гомiн машин i робiтникiв лишився на старому житлi. Минаючи купи бито? цегли, бiлi плями вапна, напIвприкритi молодими бур'янами, гнилi трухлявi жолоби i чорнi дiри-вiкна, з яких немов щось виглядало,Андрiй згадував колишн?. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очi картину шумливого життя фабрики, i вiн бачив себе коло вагонеток з цукром або бiля апарату. Тодi вiн брав тринадцять карбованцiв на мiсяць!.. - То були часи, пане добродзею! - казав вiн уголос до себе i гладив бiлого вуса. Андрiй прямував до старого в'яза, що рiс на вершечку горба. Звiдти злазили з горбка униз фабричнi будинки. Вправо од нього грав на сонцi срiбними брижами ставок, немов риби купались в ньому, а за ставком, на другому горбi, ховалася в деревах церква..Ззаду, за в'язом, лежала долi широка й зелена лука, порiзана закрутами рiчки. Верби й верболози сiрозеленим туманом котилися по луцi i закривали подекуди воду. На виднокрузi, в далеких околишнiх селах, бiлiли дзвiницi. Був сонячний ранок провiдно? недiлi. По церквах дзвонили. Далекi дзвони гучали в ясному повiтрi, тихо i мелодiйно, i здавалося, що то дзвенить золото сонця. Андрiй поглядав на розваленi кам'яницi i радiсно хитав головою. - Га! вже воно так довго не буде!.. вони_ як вiзьмуть у сво? руки, то швидко пустять пару! "Вони" - були нiмцi чи чехи, а може й ?вре?, що перед шiстьма роками при?здили оглядати згорiлу сахарню. Хоч потому нiхто вже не цiкавився ру?нами, Андрiй не покидав надi?, що ось-ось не видко як на?дуть пани, усе полагодять i пустять фабрику. Ну, а тепер вiн певний, бо панський пастух Хома Гудзь шепнув йому тоту новину. Хома хоч ходить бiля товару, та все ж ближче до панiв, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!.. Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловiковi: заробити нема де, землi зроду не було, комiрне плати, кругом злиднi, а ?сти мусиш! Та! велике щастя - латочка землi!.. Крутиться оден з одним на сво?й скибцi, а сам ходить чорний, як земля... а ?сть не краще за того, що нiчого не ма?... Хазя?!.. Андрiй з презирством чвиркнув крiзь зуби. От фабрика, то вже щось iнше. Не страшна тобi анi посуха, анi дощi. Робота чиста, рiвна. Прийде термiн - бери грошi... I вiн тодi пив пиво... На готовi. Чисте, золоте, холодне пиво... Тьфу! слина котиться... Думка була: пiдросте Гафiйка, найметься на фабрику. Де б вона заробила стiльки?!. I швидше вiддала б ся. Авжеж... Таже то гурт, знайшовся б такий, що б посватав. Апаратчик або й слюсар... Нехай стара не дурить голови нi собi, анI дiвцi: хазяйський син не вiзьме убого?, - не такий свiт тепер. Авжеж... Його думки пливли далi. Такi легкi, такi прозорi, мов весняне повiтря. Нема ру?н. Скрiзь новi будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, цiле пекло роботи. Все руша?ться, живе, все таке принадне. I вiн чу? силу у сво?х руках, а в ротi ма? смак холодного пива... Останнi дзвони завмерли в повiтрi. З церкви виходять. З гори аж до греблi суне поволi хмара народу. Гупають сiльськi чоботи, лопотять пiдтички i трiпотять на вiтрi стрiчки дiвчат. Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистiй сорочцi, в старенькiй свитцi. Андрiй не бачить ?? обличчя, але зна?, що у не? спущенi додолу очi й затисненi губи. Ми хоч бiднi, але чеснi. Хоч живемо з пучок, проте й для нас ? мiсце в церквi. Коло не? Гафiйка. Наче молода щепа з панського саду. У Андрiя пiд вусом блука? усмiшка. Вiн зна?, що в селi нема? кращо? дiвчини. Сiмнадцятий рiк пiшов з пилипiвки. - Га-га-га! Ось де вiн править службу божу. Здоров! Грубий голос йде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми Гудзя вигляда? з-за похилого баркану. -А ви ж думали - де? Дай, боже... - На дiдька б лисого сидiв я тут - вже краще у Менделя... Сучий син привiз свiже пиво, коли не бреше... Я таки казав йому - бодай тобi, кажу, така болячка у печiнки, i тво?й Сурi, i всьому кодлу твому... - От купiть, тодi й розкута?мо, яке воно... - Бодай ви всi повиздихали по такiй правдi, як держите свiже пиво... А що, дума?те, не куплю? Ходiм, вип'?мо, бий його трясця... - Але купите? А з волами ж - як? сам пан догляне? - Хай вони виздихають йому до ночi... Вiн дума?, сто сот крот його ма, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не дiждеш... Щось маю казати вам... - Ну? ну? - Приходьте з полудня до Менделя, тодi скажу... - Ну, ну! - Побалака?мо, нап'?мось пива, стонадцять...-К?нець фрази згинув за тином. * * * Андрiй поспiшавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Сiрозеленi поля лягали з обох бокiв. Над шляхом бiлiла його халупка, мов йшла кудись з села i зупинилась спочити. По дорозi тяглись люди з цiпками, з клунками. Ось Гафiйка винесла одному води. Стали й розмовляють. Знов надходить купка... Ще рядок... Проходять та й проходять. А той сто?ть. Еге-ге! Та ж то цiлий ключ журавлиний. Iдуть та й iдуть. Десь у Таврiю, або на Кубань. От тобi й хазяйськi сини, хлiбороби... Своя земля просить рук, а вiн знявся та й... А що ж робитиме один з другим на сво?й латочцi? Намножилося ?х. Нема на вас вiйни або холери. Однi з села, а другi в село, як отой Марко Гуща, що недавно привели в село, як рештанта... Брав, пане добродзею, в Адесi на фабрицi сiмнадцять карбованцiв у мiсяць i почав бунтувати. Мала, каже, плата, багато роботи, не хочемо, каже, сво?ми мозолями пузанiв збагачати. Начальство йому одно, а вiн йому друге... Ну, не хочеш, то ма?ш: попарили нагаями та й гайда додому пiд калавуром... Та я б такому бунтаревi... А той сто?ть... З ким це вона забалакалась? Либонь Прокiп Кандзюба? Таки вiн. Он вийшла на порiг Маланка та й сховалась назад.... Хай дiвка посто?ть з хазяйським сином... Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!.. Андрiй пiдiйшов до хати. Крива, похилена халупка, з чорною стрiхою i бiлими стiнами, стояла помiж закинутих, з забитими вiкнами осель, колись побудованих фабрикою для робiтникiв, i здавалась чимсь живим i теплим серед холодних мерцiв. Бiля хати сiрiли скопанi грядки, од ворiт до порога вела стежечка. Зате сусiднi городчики були повнi смiття i грузу; необроблена земля ?жилась торiшнiм бадиллям, i на чорних ру?нах завжди сидiло вороння. Андрiй застав Маланку покiрливу й ласкаву, як завжди по службi божiй. Значить, вона лаятиме його сьогоднi не так, як в будень, а з солодкою усмiшкою i нiжними словами. Поглядаючи скоса на щiльно стуленi жiнчинi вуста, вiн з побiльшеною жвавiстю скинув з себе свиту i розсiвся на лавi, як пан. Га! Хiба вiн не господар у сво?й хатi! Проте Андрiй плекав та?мну надiю, що все минеться якось i жiнка не зачепить. Та саме в той мент, здiймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком. - Нанявся? "О! таки почина?ться!" - подумав вiн, але удав невинного. - Що? - Чи нанявся в економi?,питаю? Ач, невiрна баба: i зна?, що не був я там, а пита?. - Ат, дай ти менi спокiй з тою економi?ю... не те у мене на мислi тепер. Он, казав Гудзь-швидко са-харню будуватимуть. - Слухай, серце. Гудзя, слухай, Андрiйку... якраз почепиш торби, та й менi доведеться... Вона стулила сухi губи i зняла очi до стелi! Що ж! вона мовчить, бо у свято грiх лаятись, але коли б усiм тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь з не?? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав вiн заробiток? Що вони мають, чим живi? У не? вже руки посохли од працi, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости господи, з голоду... I вона совала йому перед очi сухi i чорнi, немов залiзнi, руки, голi до самого лiктя. Бо чоловiк не заробить, ой не заробить, серце мо?. Вiн дума? про пиво, а про те нi гадки, що... I пiшло. Вона йому вичитувала, вона його сповiдала, вона кропила його, пiдкурювала i садила чортами так обережно, так делiкатно, як тiльки можна було в недiлю, по службi божiй, а вiн, червоний, немов варений рак, спочатку мовчав, а далi й собi почав верещати тонким i надiрваним голосом. Врештi перемiг. - Тьху, тьху, тьху! Тричi тьху на твою землю! Хай вона тобi западеться! Не наймуся я й не буду в землi ритися. Вона витягла з мене усi сили та й пустила на старiсть голого. Тьху, ще раз тьху на не?... Тодi Маланка стала, як стовп i зняла руки до неба. - Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на колiна та цiлуй ??...?ж ??, землю святу, вона тебе году?... вона тебе й схова?, чоловiче... Вона стала бiла як бiль i справдi налякалася. Хмару розбила ластiвка. Вбiгла Гафiйка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матiр'ю звiрятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджiлка вкинула в хату щось таке, вiд чого бiлi стiни пiд низькою стелею осмiхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитцi, i козаки з чччервоного паперу, налiпленi на стiнах, узялися в боки. - Мамо, давати обiдати? - Давай, давай, Гафiйко... - Маланка зразу одiйшла. - Та чого ти крутишся по хатi, мов дзига? Так i миски поб'?ш. I в церквi усе крутилася та оглядалася... - Та його не було в церквi. - Кого - "його"? - Та то я так... - Що тобi, дiвко, сьогоднi: мало борщу не перекинула. - Страх, розказу?, яке дiялось: народу, каже, як на вiйнi, сила-силенна...а кiннi наступають, душать."Розходьтесь", гукають. А тi: "Не пiдемо, давай нам наше... ми за правду". - Та хто розказу?? - Марко... недавно прийшов з Адесу... - Гущин? Кажуть - пiймавсь на злодiйствi, посидiв у тюрьмi та й привели сюди на втiху старому батьковi. Гафiйка спалахнула. - Брехня! То люди брешуть. Вiн нiчого не крав, от ?й же богу! - Та цить же ж бо! - гукнув Андрiй. - Яке там злодiйство! Менi урядник розказував, як я ходив на пошту. Вiн, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмi гнити, а не на волi бути... - Та ?х там, тату, кривдили... - Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що вiн тут ману пуска? та книжки людям чита? - зараз руки назад та й до врядника. - Оце напалися... не знають самi за вiщо... - А тобi що? Ти менi з ним - гляди - не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то... Але вiн не скiнчив: саме в той мент, як Гафiйка нагнулася, щоб вийняти з печi горщик, з-за пазухи висунулась в не? книжка i впала додолу. Гафiйка покинула горщик, вхопила книжку i, вся червона, з очима, повними слiз, прожогом вибiгла в сiни. Андрiй перевiв здивований погляд на Маланку. Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в недiлю не можна лаятись, i свiтила до чоловiка зеленими очима. Андрiй мав гарну присмаку до недiльного обiду, тим бiльш, що скiльки не кликали Гафiйку ?сти, вона не ввiйшла вже до хати. На думцi про Гущу старi помирились. * * * Ну, дав бог недiлю, можна спочити. Маланка сiла на призьбу i поклала на колiна руки. Андрiй кудись подався; Гафiйка на музиках, а в хатi сумно. Сонце сто?ть низько, так у три чоловiка до землI; порожнi й обдертi халупки кидають кострубатi тiнi. Курна дорога з-пiд Маланчиних нiг бiжить у поле. Навкруги пусто. Челядь гуля? на майданi: старi гомонять пiд ворiтьми, а в Маланки звичайнi гостi - думи. Ох, боже, боже, трошки того вiку, а як важко його прожити. Андрiй знов не нанявся. Отак щороку. Легкого хлiба шука?. Всю, каже, силу дурно оддав землi, бiльше не хочу. Знов буде рибку ловити... на пошту побiжить, як пан пошле, зайця пiдстрелить. Люди жнуть або косять, а ?? Андрiй iде стежкою, ремiнна торба через плече, бриль на потилицi i цiпком вимаху?... Курить щось по дорозi. Що воно бiжить так прудко? Ага, либонь панич Льольо з сусiдньо? економi? у гостi ?дуть до двору. Авжеж. Он i панна Тося... i горбата панна Ганна i панич Петрусь. Рябi конi рвуть з копита, в хмарi куряви смiються молодi обличчя, кивають до не?. Маланка вста?, низько вклоня?ться, немов образам, i дивиться услiд, як клубочиться за бричкою позолочений сонцем пил. Всi вони зросли при нiй, на ?? очах. I раптом дух смачного, ситого борщу вiйнув на не? звiдкись. Вона ?ла такий борщ, як служила у панiв. Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплi. Маланка сiда? i знов кладе чорнi руки на колiна. Он де вони почорнiли отi руки: на роботi у панiв. Як ?й було вiсiм рокiв, помер батько, а на дванадцятому вона вже нiкого не мала, опрiч хазя?в. Пiсля матерi лишилась стара скриня, двi-три дранки i латаний кожух. Та й тiльки. Спочатку вона пам'ята? себе чорною, вiчно в сажi, коло панських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуду, а ?? била панi i зачiпали паничi. Потому звелiли ?й варити ?сти челядi, i вона варила, аж стала старою дiвкою. Тиха, покiрлива, всiх слухала i плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрача? силу i нiхто не свата? ??. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити ?сти цiлому табуновi пажерливо? челядi. Навкруги була земля, така чорна, пухка, родюча, повеснi пишна, восени багата, а нiхто не кликав ?? на ту землю, нiхто з хазяйських синiв не схотiв зробити ?? господинею. Потому вiддалася за Андрiя. Як це сталося, що вона пiшла за нього, вiчного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навiть власно? хати, не то що землi - i досi не зна?. Прийшли злиднi до злиднiв, а з них виросла бiда. Наче знала, бо так плакала на весiллi. З одного боку спiвають свашки, з другого дружки, а в хатi мов в улику, у вiкна дивиться челядь... Iмберу. матiнко, iмберу. Вивини рубочок з паперу... А ?й пiдкотилося щось пiд горло, душить ??, i вона б'?ться головою об стiл, голосить i ми? сльозами тодi вже чорнi руки. То доля ?? плакала тодi. Пiшли лiта марне з свiта, як лист по Дунаю... - Агуш, треклятi... Агуш-ша! Маланка скочила з призьби i пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках i, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пiр'я. Жовтi курчата розкотились по грядках, мов горох. Налякане заколотом, знялось з сусiдньо? стрiхи гайвороння i било крилами над обсипаною стрiхою. Маланка заспоко?лась I знов сiла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче. Еге, десь Гафiйка забарилась на музиках. Хай погуля? дитина. Тiльки ?й волi, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сiль в оцi. Казала ковалиха, "водять Гафiйку, немов панянку, у службу не дають - багатирi знайшлись"... Бодай тобi, прости господи грiха, стiльки болячок, як у нас злиднiв. Добре тобi казати, як у тебе повна хата дiвок, а у мене одна, як душа. Тiльки й потiхи на старiсть. Виняньчила, виплекала, мила й вичiсувала, а тепер оддай людям. Мало ще мною люди поневiрялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер ще дитину оддай ?м... Не дочекають... Не таку вона ?й долю готу?, вона оддасть ?? замiж. За хазяйського сина. Дiвка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на не?. Посвата? Прокiп, тож вiн пiшов у Таврiю, щоб було чим весiлля одбути... Восени старостiв зашле, вона вже бачить, що, куди й до чого... Перед очима в Маланки встала левада - зелена, весела, над рiчкою... Вони з Гафiйкою плоскiнь беруть. Така гарна молодиця з Гафiйки. Голова пов'язана хусткою. Бере вона плоскiнь i виспiву?. У колисцi дитина спить. Прокiп привiз ячмiнь, стiжок склада?. I так ?й весело, старiй, так легко, наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у вiночку. Капуста в головки звива?ться. Квасоля вже пожовкла, вiтер шумить помiж високими макiвками, гарбузи розляглись, як годованi кабани, а картопля зародила, аж гич сплiта?ться. То ?? чорнi руки походили тут, кожен бурячок, кожну цибульку сама вона поклала в землю, сама i збере, як дасть господь дiждати. Тепер вона господиня. Не на сво?му - так на доччиному. Хоч на старiсть дiждалась. I вона справить собi червонi чоботи, м'якi, козловi, з китицями, як у ковалихи. Вiдколи вона вiддалася - от уже чи не вiсiмнадцять рокiв минуло - не переста? вона мрiяти про такi чоботи, щороку склада? грошi, але грошi розтечуться на щось iнше - i чобiт нема?. Узути такi чоботи i бiлу намiтку та пiти до церкви. I щоб так поховали. - Сидите собi? З недiлею будьте. Маланка здригнулася. Ага! то ковалиха. - Атож! i ви будьте здоровi... Дав бог святечко - святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: ма?ш будень - роби, а в недiлю й з-пiд пазурчика не виколупай, бо й то робота... Лежи, сиди i не кивнись... Маланка була солодка. Вона мала таку усмiшку, наче розмовляла з панами у дворi. - А я оце з музик. Тiльки вже й нашого - що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафiйка усе гуля? та й гуля? з тим одеським паничем - не знаю, чи правду про нього люди розказують - з Марком Гущею. Все в парi та в парi, немов голуб'ята... Сказано, молодощi. Бувайте ж здоровi... Маланка все солодко осмiхалася, хоч душа в не? сичала. "Ач, гладуха - трясе салом, розносить поговiр!" - проводила вона ковалиху неприязною думкою. I ?й чогось згадалась ранiшня сцена з Гафiйкою. На вулицi тимчасом росли тiнi. Попiд тинами грались дiвчатка у посмiтюхи: малi босi ноженята пiдкидали порох - три рази в один бiк, три рази в другий. I здавалося, що у поросi гра?ться табун горобцiв. Далекi поля рожевiли. 3 низин летiли в село бусли i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навiвав думи. "Яка ти розкiшна, земле,думала Маланка.Весело засiвать тебе хлiбом, прикрашать зелом, заквiтчать квiтами. Весело оброблять тебе. Тiльки тим недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пиша?шся красою, багатого году?ш, зодяга?ш, а бiднго прийма?ш лише в яму... Але пождiть, пождiть! Ще дочекають нашi руки обробляти сво? ниви, сво? городи, сво? садки... Подiлять тебе, земле, ой подiлять. Як вони на?дуть - так i подiлять. Не дурно йде чутка, вже воно щось ?... I мо?му дадуть... Годi тодi рибку ловити... Хоч-не-хоч, а йди, "пане добродзею", до плуга... Ох, боже, боже, хоч на старiсть зазнати того щастя - дитину свою вивести в люди..." А на вулицi починався рух. Бiгли дiвчата, молодицi, дiти, з цiпками, з хворостинами. Лопотали пiдтички, гупали босi ноги, брехали сколошканi собаки. "Сте-па-а-не!.. бiжи вiвцi вилучати!"...Бiжи сама-а!.. - "Мати казали тобi,-бодай бись луснув!"...-Тато казали тобi, - щоб ти скрутилася-а-а!..-"Наших шестеро, гляди, Марiйко!"..."Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб'ю!"...-Що-о? Де-е?Тюу - гаа!.. Сонце сiдало червоно. Вiкна горiли, як печi, стiни халуп стали рожевими, по бiлих сорочках розлилось червоне свiтло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здiймалась до неба, врештi, сонце пiрнуло в не? i розсипалось рожевою млою. Звiдти доходили якiсь тривожнi звуки, немов дiти плакали або десь цiпи гупали на току - i раптом овеча отара залляла вулицю i сколихнула повiтря нескладним беканням. Жива маса овечих тiл терлась вовною, тремтiла i колихалась, як драглi; цiлий лiс тонких нiжок замигтiв перед очима, голi дурнi морди розкривали пащi серед рожево? куряви i плакали: бе-е-е... ме-е-е... В рожевому туманi, мов тiнi, сновигали люди, з'являлись i щезали неяснi обриси хат, в морi овечого лементу гинули всякi звуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорниш чабан, високий, ще бiльший од непевного свiтла, немов мiфiчний бог, ляскав з пуги i кричав диким, грубим голосом, покриваючим усе: - Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!.. Вже нiчого нема на вулицi, все щезло, як сон, пил потиху сiда? на землю, а вечiрн? повiтря все ще тремтить живим акордом завмираючих звукiв. На землю глянули тихi зорi. * * * Синi стiни, в кутку бебехи, залитий пивом стiл. Тiсний ванькирчик в Менделя. - Не морочте менi, Хомо, голови - кажiть зараз: буде фабрика? Кажiть - буде? Пиво пiниться в зелених склянках i шумить в головi. - Таже сказав, що буде. -О! о! А нащо ж ви радите оддати Гафiйку в найми? -Раджу. Однаково пропаде дiвка. На?сть, нап'е вдома, тобi ж гiрше буде... А ?й одна доля: у наймах. Дума?ш - возьме хто бiдну? Посивi? дiвкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж одведеш в Ямище до економа: добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя. - Не кажiть менi про те, не люблю. Я й в мислi не мав такого. - Наймай, Андрiю. - Облишiть, Хомо. Краще пиймо. - Чого ти чванишся? Старцi, злиднi, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться... Кажу, наймай, каятимешся потiм. - Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву. Андрiй почервонiв i встав з-за столу. - Сиди... Може, не правда? Ти дума?ш, що ти людина? Собака. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди. Гудзь поклав Андрi?вi на плечi сво? здоровеннi руки i посадив. Потому наблизив до нього свiй безвусий червоний од пива вид, од якого пашiло жаром. - Ти не крути... Ти менi кажи: скiльки лiт прожив? П'ятдесят? Дожива?ш вiка? А де ж тво? молодi лiта, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолi показу?ш? Покажеш ще й горб... Цiлий вiк з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузi йди! Наша доля така - робiм i грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гада?ш - Хома перед тобою? - Худобина. Як став змалечку бiля товару, так i досi. Цiлий вiк з худобою, сам худобиною став. Цiле життя хвости бачив замiсть людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною ?в, на купi гною й здохну. Я забув, як його у хатi сплять, стонадцять чортiв йому у хвiст! Сорочка на тобi зашкарубла, як кора на деревi, штани умазанi в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обiдати, кожне од мене нiс верне - смердить. А ти гада?ш - пахне? Тiкаю од людей - до волiв тiкаю. З волами розмовляю... Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають... та ревуть, та хвостами одвертають. Тiльки в мене й розваги. А ти думав - жiнка до мене заговорить та ще й пригорне... дiти защебечуть... своя хата зогрi?. Ха! За тими волами я посивiв парубком, побила б ?х морока. Тепер тiшся на старiсть, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов'я! Щоб вiн головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма... Бодай... - Гей, чого кричиш, чоловiче, чого ла?шся? - Га? Лаюся чого? на душi легше... як нахмариться там - вилаюсь i легше... якби не лаявсь - згорiв би. Таку злiсть в собi почуваю, аж душа пашить... як запече, як запече - так узяв би в руки довбню та й перебив би усiх. Ходив би од хати до хати - та й по головi, та й по головi. Одного за те, що п'? людську кров, а другого - що не боронить. А потому пiдпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола земля та ясне сонце... Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились кудись поза стiни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв. Потому раптом зiв'яв, опустився на лаву i душком випив пиво. Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним: отут, в тiсному ванькiрчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, нi... - Я так мiркую, Хомо, коли чоловiк працю?... Але Хома знов сердився. - Пропади ти пропадом... Одному все, другому нiчого. Хiба я не бачив, як стара панi... - Коли чоловiк працю?, вiн мусить за те щось мати. А як земля менi нiчого не да?... - ...Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од панщини... - Ну, як земля нiчого не да? - на чорта вона менi? Однаково менi, чи я наймит на сво?й землi, чи на чужiй. А все наймит. Правду ви... - ...Злежалось полотно в коморах... Люди прохають - дайте хоч на сорочку,-хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо. - Слухаю, слухаю. Гей, чу?те, правду ви мовите: таки собаче життя ма?мо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк свiй напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла... - Авжеж погорiло, усе полотно згорiло. - Яке полотно? - Як - яке? Таж розказував. - А - так-так... Ну, пиймо краще. За ваше... - А як же з Гафiйкою? Найма?ш? - Та годI вам. Пиймо. - Ну, чорт iз тобою, не хочеш, як хочеш.Хома випив душком пиво i кинув склянкою об землю. На бренькiт скла прибiг наляканий Мендель. * * * Було якесь свято. Гафiйка сидiла на призьбi за хатою. Бiля нiг ?? кружились кури i сокотали, до-поминаючись ?жi. На призьбi лежала розгорнена книжка. - Агуш, агуша, йдiть собi порпатися попiд тином...проганяла ?х Гафiйка.Ну, чого сокочете, дурнi? А ти чого, зозуляста, витяга?ш шию та загляда?ш до рук? Я вже тобi давала ?сти. Вам тiльки аби ?сти, дурнi. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумнi люди скажуть. Вiн би вам сказав: дурнi, зроду-звiку дурнi. Вам дають жменьку пшона, а забирають всi вашi яйця або рiжуть вас на юшку. А ти, пiвню, по-дурному трiпа?ш крилами, храбру?ш. Коли б ти був такий смiливий, як Марко, ти не дав би сво?х дiтей продавати панам на печеню. А може, нi? Ну, та ти пiвень, а Марко орел. Ти послухав би, що вiн каже... Вiн каже... Та що ти тямиш, ти нiчого не розбереш... Бо коли б ти був розумнiший, ти побачив би, що й люди такi, як кури... Ну, чого кудкудачеш, бiленька? Чого смi?шся? Дума?ш, я не знаю, що у вас добре? Дума?ш собi, що ти коха?ш, кого сама схочеш, а я мушу вiддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна... Та нехай мене печуть, нехай рiжуть... нехай краще закопають мене в землю, чу?ш ти, зозулястенька! Ну, пiшла геть, коли головою крутиш, невiрна! Не бiйсь, Марко нiкому мене не дасть... бо вiн орел... а над ним, зна?те, кури, вороння того, вороння... мало не заклюють... Коли й люди на його, i староста, i навiть тато нападаються... а вiн добра хоче людям. Не тато, а Марко... Чуйте ж, кури, який вiн добрий, Марко мiй... за те його парубки й дiвчата страх люблять... i слухають... А ти куди, проклятий? Агуш! бач - наслiдив на книжцi! Що менi Марко скаже, як побачить на нiй пiвнячi слiди? Скаже: пiвень бiльше начитав, нiж ти... Ну, тепер усi гетьте, агуша, бо менi треба читати. Присунуся ближче до сонечка, хай i воно загляда в книжку, хай i воно чита?... Ну, разом!.. * * * З погодою щось дiялося. Весна стояла суха i вiтряна. По городах усе сохло, хлiба на полi не росли, по шляхах носились цiлi хмари куряви. Люди, мов каня, прохали дощу, бо все вiщувало голод. Цiна на хлiб раптом пiдскочила, i це так стурбувало Маланку, що вона щоночi бачила поганi сни. Зате чим гiрше було навкруги, чим бiльше надi? хлiборобiв в'яли, тим бiльш Андрiя опановували мрi? про фабрику. Як Маланцi дороге борошно, так Андрi?вi снилась фабрика. Часом вiн схоплювавсь серед ночi i спросоння, з якимсь жахом в голосi, питав Маланку: - Був свисток? - Який свисток? - Ну, фабрика свистала? - сердився вiн. - Опам'ятайся... то тобi в головi свище, по ночах товчешся...бурчала сколошкана Маланка, позiхала, зiтхала i не могла заснути до рання. Андрiя жерла нетерплячка. Вiн раз у раз бiгав на ру?ни, щось обмiрковував, прикидав, вираховував. Потому бiгав по людях, розпитував, пускав поголоски, i коли вони знов доходили до його, значно змiненi i бiльш рiшучi, вiн радiв, хвалився Маланцi i вiрив. Навiть до сво?х звичайних заробiткiв вiдносився вiн тепер злегка i не шукав ?х. Маланка нарiкала. Дедалi все труднiше i труднiше ставало знайти якусь роботу. Трави погорiли, по економiях бiльш не наймали. Приступаючи до печi, вона просто дурiла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вiчнi позики докучили всiм i навiть Маланцi. Найдужче серце болiло в не? за Гафiйкою - таке молоде, ?дина дитина, i мусить голодом млiти. Якимсь чудом вона роздобувала для не? i приносила пiд хвартухом мисочку ягiд або свiжу паляницю. Андрiй рiдко звертав увагу на страву - голова його була запрятана фабрикою - але часом i вiн одсовував нiзчимну юшку i починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радiстю i жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця. В однiй хатi жили два вороги, i хоч кожен з них поринав у власнi думки i навiть тiкав од другого, проте доволi було яко?сь дрiбнички - i злiсть тiпала обома, немов пропасниця. Одно iх ?днало - це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафiйку. -А ти ж що, плюнув йому межи очi? -допитувалась Маланка, а сама, осмiхаючись, думала: чекай, чекай, ось прийде осiнь, тодi побачимо. - А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! ?й-богу!-хвалився Андрiй.-Таке вигадав!.. * * * - Ти що тут робиш? Маланка витрiщила очi i зупинилась на порозi. На припiчку горiв трусок i кипiло горнятко. Андрiй дививсь на вогонь, весь червоний i захоплений. Маланка несподiвано заскочила його, i вiн осмiхався непевним, придуркуватим усмiхом. Маланка приступила до печi, одсунула горнятко i зазирнула в нього. - Ти рибу вариш? - поспитала вона наляканим голосом i вся пополотнiла. Андрiй метнувся на мiсцi, засунув знов горнятко, обкидав його жаром i мовчки осмiхався. - Чу?ш, Гафiйко, вiн рибу варить!..скрикнула Маланка. В голосi ?? чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м'ясо. - Здурiв! здурiв! ?й-богу, здурiв...-кричала Маланка, бiгаючи по хатi, як на пожежi. Вiдтак зупинилася перед Андрi?м, сплеснула руками i, не розтуляючи ?х, видивилась на його здивованими, повними обурення i жаху очима. Вiн рибу варить! Лина, що спiймав уранцi! Такого ситого! Що важив найменше чотири хунти! Не вiднiс у двiр, не спродав пановi! Ой, свiт кiнча?ться! Такого ще й не було, вiдколи Андрiй рибу ловить. Вони нiколи не з'?ли ще бiльшо? риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоти, а вiн його зварив! Усе це, з плачем, викрикнула Маланка Андрi?вi в спину при булькотi горнятка та потрiскуваннi сухого труску. Андрiй намагався обернути все в жарт. - Не скигли, стара, сiдай та попо?ж рибки. Нема м'яса, як свинина, нема риби, як... I вiн однiс горнятко на стiл, та насипав в миску юшки. - Трiскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хатi нi кришки хлiба, а вiн рибу варить! Андрi?вi було нiяково; Маланка казала правду, але йому так хотiлось риби, юшка так принадно пахла, що нiздрi його тремтiли i роздувались. Сопучи i надувшись, вiн засiв за рибу i плямкав губами, i сьорбав юшку так голосно, наче хотiв заглушити жiнчине голосiння. А Маланка лютувала. Опрiч того, що ?? живий жаль брав за знiвеченою рибою, вона була голодна. Вон захляла з голоду, ?й так хотiлось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а дух свiжо? линини лоскотав нiздрi, спирав вiддих: ?й аж нудило од сильного бажання попо?сти. Проте вона розумiла, що не може приступити до страви, i ще сильнiше кляла. - Не журись, жiнко, ось поставлять фабрику, тодi зароблю дещо... - Бодай ти так жив, як та фабрика буде! Андрiй пiдняв очi. I вони на мить зупинились i кинули далекий погляд кудись у простору, поза стiни, поза хату - i зразу ясно стало йому, що справдi фабрики не буде, що то дурнi надi?, що краще б вiн не варив риби, яку можна було продати та купити хлiба. I враз риба втратила свiй смак, охота до ?жi одлетiла геть, i йому раптом схотiлось покинути хату... Андрiй взяв шапку i вийшов. Недо?дки риби вистигали на столi, а Маланка з дочкою сидiли мовчки по кутках та снували гiркi думи в мороцi погаслого дня. Сум стояв в хатi, обнявшись з тишею. Потому вони разом встали, пiдiйшли, немов змовились, до стола i мовчки взялись за рибу. Вони по?ли все дощенту, висмоктали кiсточки, висьорбали юшку i, мов голоднi коти, вилизали навiть миску. * * * Андрiй збирався на пошту: почепив на плече шкiряну торбу, взяв у руки цiпок. Коли вбiгла Маланка. На пiй лиця не було. Блiда, засапана, очi горять i вся тремтить. - Iди... мiряють... Андрiй видивився на не?. Вона не могла говорити, притискала рукою серце i важко дихала. Другою рукою, умазаною в землi, бо тiльки що полола, вона махала перед його очима i показувала на дверi. - Iди ж, мIряють-бо... - Хто мiря?? Що? - Пани, ох!.. На?хали, будуть землю дiлити... - Яку землю? Що ти мелеш! - Всяку... помiж людьми... Iди доглянь, щоб нам одрiзали недалеко, ближче од села. Бо ще приладь дiстанеш... - Свят, свят, свят... Опам'ятайся. Менi на пошту треба йти. Маланка позеленiла. - Ти пiдеш менi? Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, блiда як мара. - Ти пiдеш менi зараз! - вищала вона тонким голосом.-Тобi, може, байдуже, дак-менi не байдуже. Ти ма?ш дитину! Ти хочеш зарiзати ??! Ти всiх нас рiжеш. Зараз менi йди. Люди заберуть краще. Чу?ш? Ну! I бачачи, що вiн сто?ть нi в сих нi в тих i дивиться на не?, вона вхопила з припiчка рубель i замiрилась на його. - Iди, бо тут тобi смерть буде!.. Вона ладна була його забити, Андрiй це бачив. - Тю, дурна!-знизав вiн плечима: - таже бачиш - iду...Вiн сопiв, як ковальський мiх, i ледве поспiшав за Маланкою. Увечерi повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бiгала по хатi немов молодими ногами, а думки ?? лiтали, як бiлi голуби на сонцi. Вона осмiхалась. Такi чуднi пани. Ходять собi по полю та й мiряють. Вона ?м в ноги: пани мо?, лебедоньки, згляньтесь на мене бiдну, одрiжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Iди, кажуть, бабко, додому, ми не те мiря?мо... А самi регочуть, бодай би вас бог мав у сво?й ласцi... Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нiчого не тямить... Стiйте, стiйте, може, i в не? голова недурно на в'язах... Хiба вона не змiркувала, що вони ?? дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю дiлять, то тут така б Содома знялася, що живцем пожерли б один одного... Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бiдну бабу, вони ?? не скривдять... Ще коли б Андрiй прохав, а то став як пень, бодай би... Не скiнчила прокльону, не могла лаятись нинi. Вона була такою доброю сьогоднi, ?й було так весело, так жалко всiх. Лагодячи вечерю, вона навiть приспiвувала, а трiскуче полум'я сухого ломаччя немов радiло разом iз нею. Андрi?вi вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що ма? власний грунт i хазяйство, сама ж не могла ?сти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церквi правила, а сама осмiхалася до себе. На нiч змила Гафiйцi голову лугом, розчесала густим гребнем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрiбушки i кiсники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дiвка була не гiрш за людськi. - Може б, ти новий лейбик надiв, бо старий чисто розлiзся? - питала вона Андрiя i дiстала з скринi ?дину його святочну одежу.- Закропи душу ягiдками, ковалиха дала. Андрiй давно вже бачив ?? такою ласкавою. А в не? серце розм'якло, в нiй все спiвало. Спiвала колосом власна нива, спiвали жайворонки над нею, спiвав пiсню серп, пiдрiзуючи стебло, лунали спiви по сiнокосах, спiвало, врештi, серце, повне надiй. Осмiхалась доля. Не тiльки власна, але й Гафiйчина. В ногах чулась мiць, в руках сила. Чорнi жилавi руки були наче з залiза. З того дня Маланка часто бiгала на панське поле дивитись, як мiряють пани. Вони ще блукали полями зо два днi, потому по?хали. Маланка вiчно крутилась думкою коло то? подi?, розпитувала людей, снувала надi?. Говорили рiжно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться. Вона почала готуватись. Полючи на городi в багатого мужика, вона не хотiла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшеницi. Це на насiння, на розвiд. Коли ?ла яблуко, обережно вибирала зернятка i сушила на вiкнi. Воно здасться. Нiщо не могло зробити ?й бiльше при?мностi, як горсточка насiння, випрохана в путящо? хазяйки або зароблена на поденному. Вона дiйшла до того, що, опинившись на чужому городi, стежила очима, що можна б узяти на насiння, i, оглядаючись, потай ламала кращу макiвку або зривала жовтий огiрок i ховала за пазуху. У не? в хатi завелось багато всяких вузликiв з насiнням - великих i малих - i раз у раз щось сушилося на вiкнах. - Куди ти його подiнеш? - дивувався Андрiй,- Адже у нас усього-навсього двi грядочки. Вона та?мниче осмiхалась i поблажливо хитала головою. - Не журись... То вже моя голова в тiм... В недiлю вона ходила в лiс, де стояли готовi зруби, оглядала ?х, вибирала кращий матерiал, розмiрковувала i розпитувала про цiни в лiсникiв. Вертала додому задумана, з очима, втупленими кудись у простору, гладила Гафiйку по головi i часом осмiхалась сама до себе. Вона якось ходила навiть на ярмарок, а потому судили Маланку на селi: певно, баба ма? грошi та лише та?ться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала пiдсвинка... * * * Якось надвечiр Маланка вийшла з хати i наткнулась на Гафiйку, що стояла притулена до одвiрка. - Ти що тут робиш? -поспитала вона ??, але, глянувши на Гафiйку, Маланка так i зомлiла. - А що тобi таке? Гафiйка не одповiдала. Вона стояла зiгнута, блiда, аж чорна, i тремтiла. - Що з тобою? - допитувалась Маланка i взяла Гафiйку за холоднi руки. Гафiйка мовчала i тiпалась, як у пропасницi. Маланка завела ?? до хати i кинулась свiтити свiтло. Блiде свiтло ще чорнiшi тiнi поклало на ?? бiлому виду, широко оодкритi жахом очi заблищали, як склянi. Маланка зовсiм перелякалась. Посадила Гафiйку на пiл i почала тремтячими руками обмацувати ?? лице, голову. - Що тобi? Налякалася? Болить що? Одповiдi не було. Тiльки пiд руками в Маланки тiпалось холодне тiло. Маланка почала гукати Андрiя. Та Андрiя десь не було. Маланцi заходило в голову, що сталося з Гафiйкою? Наврочив хто? Налякав? Пiдвiяло? Куди вона ходила? де була? Що ж це, господи, подiялось з дiвчиною! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива... Склянi очi i чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, i вона почала сама труситись над Гафiйкою, хрестячи ?? всю дрiбними хрестами. На щастя, надходив Андрiй. Вiн був веселий, чи напiдпитку, бо говорив голосно i зворушено. - Ну, так i ?... я ще тодi казав... На?хали i забрали... Маланка зашипiла на його. - Де ти волочишся? - Де ж? На вулицi. Дивився, як вели Марка Гущу... на?хали й забрали. Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка справа... З полу почувся стогiн. - Цить! - накинулась на Андрiя Маланка: - бачиш, заслабла... Бiжи зараз по Мар'яну... може, одшепче, пiдкурить чи переполох викача?... не знати, що ?й таке. Ну, бiжи ж швидше... Андрiй подавсь до шептухи. Мар'яна, мабуть, помогла, бо за два днi Гафiйка пiдвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна i мовчазна. Вона все тiкала з хати, щоб не бути вкупi з старими. Найбiльше уникала батька, немов боялась його. На самотi плакала. I думала, думала, аж ?й тiсно ставало од думок... * * * Не все горе, бували й радощi. Пiсля довгого лiтнього дня, коли сонце сiда?, а розпечена земля поволi скида? з себе золотi шати, коли на блiде, втомлене днем небо з'являються крадькома несмiливi зорi, в останньому промiннi сонця справля? грища мушва, а дивно м'яке, злоторожеве повiтря прийма? оддаль бузковi тони i робить простори ще ширшими i ще глибшими, - Маланка з Гафiйкою волочать курною дорогою утому тiла й при?мне почуття скiнченого дня. Вони несуть додому спечене, як i земля, тiло, а в складках одежi пахощi стиглого колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розiгнута врештi спина, пущена вiльно рука, ще злегка тремтяча од цiлоденного напруження, дотик мокро? сорочки, холодно? од вечiрньо? вогкостi, м'який пил пiд ногами замiсть стернi здаються тепер щастям. А вдома чека? спочинок i сон, короткий, як лiтня нiч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б швидше додому... не вечеряти, не сидiти, не розмовляти, а впасти на лаву, як камiнь в воду; i вмить склепити очi. Сонна, напiвпритомна, Маланка розклада? в печi вогонь i приставля? окрiп, щоб зготувати Андрi?вi вечерю. Вогонь пала? i гуготить, а вона заплющу? очi, хита?ться, i ?й зда?ться, що то шумить колосом нива i серп черка? по стеблу. Ой, як душно, як сонце пражить. Ба нi, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала снiп i крутить перевесло... так болить спина, трудно зiгнутись. Ага: то вона тiсто мiсить на галушки. Жни, Гафiйко, жни... трудно, серце, заробити, за дванадцятий снiп жавши, а треба... Що, пучку врiзала, сичиш з болю?.. Ай, нi, таж то окрiп збiга?... Сьорба? юшку Андрiй... зда?ться, говорить щось... у хатi чи надворi?.. - Чом не вечеря?ш? - Га? - Вечеряти йди... - Вечеряй сам... я потому. Ложки треба по... а-а-а!.. помити. Такi ноги важкi, мов у чоботях... а голова ж... голова, ледве на в'язах здержиш... Ну, врештi... На призьбi краще. Ти спиш, Гафiйко?.. Подушку взяла б... ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой, кiсточки ж мо?, кiсточки болючi. Ой, мо? рученьки, нiженьки мо?... Iже ?си на небеси... Хлiб наш насущний... А-а-а!.. зорi дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спуска?ться все нижче i нижче... наляга? на тiло, гнiтить повiки... Так солодко, спокiйно... Не встав би й на суд страшний, не звiвся б i до долi... А небо все нижче та й нижче... пестить, обiйма?... зорi лоскочуть, немов цiлують. Душа розпустилась в блакитi, тiло прилипло до призьби i тане, як вiск на вогнi. Нема нiчого... небуття... повне небуття!,. Хiба ж не радощi! * * * Допiру по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хлiб уродивсь рiдкий та безсилий. Смiх i горе було дивитись на те, що зажали Мяланка з Гафiйкою, а настреляних Андрi?м качок та зайцiв пани по?ли. Ще труднiше заробити буде се? зими, нiж торiк, а тi, що мiряли землю, як щезли, так i слiд ?х пропав. Анi чутки. Андрiй теж мовчить щось про фабрику. По селу йшли розмови про Гудзя. Оповiдали, що вiн у гнiву забив ломакою вола. Ударив попiд вухо i розколов голову. За те пан прогнав його з двору, i тепер Гудзь вешта?ться без служби, пропива? останню одежу та хвалиться, що й пановi таке буде, як воловi. Колись вiн заскочив i до Андрiя. - Ловиш рибку, "пане добродзею"? - привiтав вiн його з п'яним смiхом.Лови, лови, може, нею подавляться тi, що ?дять ??. Фабрикант! Вiн дума?, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочека?шся!. Сови га ворони там житимуть, поки не завалиться iк лихiй матерi. Кажи - найма?ш Гафiйку? Нi? Волi?ш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну, здихай, враг тебе бери з усiм кодлом, хiба менi що? Знайдемо й другу!.. Вiн розсердився, гримнув дверима i вийшов з хати, але за хвилину знов просунув у дверi червоне й завзяте обличчя. - Гей ви, фабриканти! Пам'ятай одно з другим, що ще прийде коза до воза та скаже ме... Але Гудзь дасть дулю,о!.. Андрiй не витримав. - Ах ти, п'янюго, котолупе якийсь, а тобi яке дiло до мене!..-кинувся вiн до дверей, та Маланка не пустила. - Облиш!..- завищала вона пронизуватим голосом i засвiтила до нього зеленими, повними злорадо? втiхи, очима.- Не займай, скалiчить. Тодi як на фабрику ходитимеш? - На фабрику? - Атож... - На фабрику, кажеш? - Таже чув... збудують для тебе... Вона цiдила слова, немов отруту. Андрiя душила злiсть. - Свербиш, болячко? Сверби, сверби, поки не почухаю. Краще кажи - засiяла лани сво?? Багато тобi намiряли? Де ж тi пани, що ти ?м руки лизала?.. -А де ж? фабрику тобi будують... - Ти знов сво?? Андрiй побив Маланку. Вона лежала на лавi i голосно стогнала, а вiн блукав по оголених сiрих ланах, байдужне, без цiлi, аби далi вiд дому. Гафiйка плакала. Вона краще пiшла б у найми. * * * На покрову повернув Прокiп. Йшла чутка, що йому не пощастило. Зразу не мiг найнятися, бо народу найшло бiльше, нiж треба, i цiни впали; вiдтак заслаб у Каховцi i пролежав мiсяць, далi подавсь у Таврiю, а звiдти опинився аж у Чорноморi?. Повернувся обiдраний, слабий i без грошей. Маланка не дужа няла вiри тому. Чого люди не сплещуть. I вона потай от сво?х побiгла, немов за дiлом, до Кандзюбихи. Показалося - правда. Прокiп блiдий, аж зчорнiлий, од вiтру валиться та все вилежу?ться, а стара Кандзюбиха мало не плаче, розказуючи, як ледве-ледве очистила сина од нужi. Куди вже йому женитися - була думка заробить хоч на весiлля, а тимчасом такий рiк випав, що й хлiба нестане... Сумна повернула додому Маланка й нiкому не похвалилась, що бачила й чула. Нехай вже воно присохне на нiй, як на собацi. * * * Чим ближче було до пилипiвки, тим бiльше Маланка втрачала спокiй. Не давала спокою й Гафiйцi. Дух охайностi, чепурiння - опанував ?? цiлком - i вона вклась по цiлих днях: двiчi побiлила хату знадвору i всерединi, щодня пiдмазувала комин та пiдводила червоним гле?м припiчок... Гафiйка мусила нарiзати з паперу нових козакIв та квiток i облiпити ними стiни од божника аж до дверей. Крила голубкiв, що гойдались перед образами на нитцi, замiненi були новими, ще бiльш яскравими, а на те, щоб набути шматок шпалеру з червоними рожами пiд образи - пiшли усi яйця, якi збирались одно до одного. - Чого ходиш чорна! - гримала Маланка на Гафiйку i змушувала ?? мало не щодня мiняти сорочку, сама чесала ?? голову i вплiтала в коси новi кiсники. Осiннiми вечорами вона рано свiтила свiтло, чепурилась, немов у свято i, сидячи у сво?й охайнiй хатинцi, часто поглядала на дверi, тривожно прислухаючись до гавкання собак, i хвилювалась, немов на щось чекала. Часто удень, покинувши роботу, вона висувала з кутка Гафiйчину скриню i переглядала ?? убоге шуплаття, розгортала вишиванi рушники i переводила задуманий погляд на дочку. Вiдтак поправляла на нiй намисто, обсмикувала сорочку, укладала складки спiдницi i жалiбно похитувала головою, змигнувши крадькома сльози. Але чого вона не могла байдуже чути - так се бубна. Як тiльки з далекого кута села, пiд хмарним осiннiм небом, розлягалось його глухе дудiння, вона вискакувала надвiр, прислухалась, намагалась вгадати, в чийому дворi справляють весiлля, i виявляла таку цiкавiсть до того, хто кого посватав, немов сама мала надiю незабаром вiддатись. Вона жила у вiчному напруженнi, ?? рухи зробились жвавими, нервовими, а малi чорнi очi неспокiйно поблискували. А бубон грав. Починаючи з середини тижня, ходили по вулицях молодi з розпущеними косами i падали в ноги, прохаючи на весiлля, або мiсила болото весiльна перезва, сповняючи холодне повiтря пiснями. Маланка в однiй сорочцi вискакувала на порiг хати, пiдпирала голову долонею i жадiбно стежила оком за весiльною процесi?ю, мерзла i не помiчала того. Вона несказанно дратувалась. Кожен засватаний парубок, кожна дiвчина, що подала рушники, втрачали раптом в ?? очах цiну, не вартi були доброго слова. -Посватав! узяв добро! - шипiла вона з кривим усмiхом.Буде годувати чужi дiти й жiнку-нетiпаху. Хiба нiхто не зна?, що вона й хлiба спекти не годна, ?й тiльки до хлопцiв iржати, немов кобилi. - Зав'язала собi свiт за тим ледащом... Рябий, гугнявий та ще й злодiй: украв торiк лантух жита з току. Зате, стрiчаючись з жiнками, що мали дорослих синiв, вона ставала солодкою i хвалилась дочкою: слава тобi, господи, таке воно в не? роботяще, таке добре, покiрливе, немов телятко... Час тягся. Вечiр за вечором просиджували вони з ГафIйкою у прибранiй, як на великдень, хатi, в чистiй одежi, немов чекали дорогого гостя, що от-от не видко як затупа? перед хатою, сколошка? собак i вiдхилить дверi. У Маланки захована навiть була в комiрчинi, пiд старим манаттям, пляшка горiлки, про яку опрiч не? нiхто не знав. А навкруги лунали музики, дуднiли бубни i полошили нiчну тишу п'янi пiснi. Нiхто не з'являвся. Кривi стiни халупки, вип'явши боки, моргали по кутках зморшками-тiнями, паперовi козаки, узявшись в боки, стояли вряд i мовчки дивились на тьмяне свiтло лампки, а чепурнi голубки крутились перед образами, пересуваючи довгi тiнi крил по низькiй стелi. Нудна тривога, мов дерево з насiння, росла в Ма ланчинiй душi. Невже не прийдуть? Невже нiхто не посвата?? Вона перебирала в пам'ятi усiх парубкiв села - i багатих, i середнiх, i навiть бiдних, хоч довше зупинялась на багатих. Мiркувала, прикидала i все сподiвалася. Часом вона думала, що Гафiйка сама винна. - Гей ти, вайло! - гукала вона на не?, коли Гафiйцi ненароком вилiтало з рук веретено, або коли вона зачiпляла що по дорозi.- Яка з тебе хазяйка буде, що нi ступити, нi зробити до ладу не годна? Кара божа, не дiвка, - сердилась вона знову: - ти як голову вичесала? Хто тебе вiзьме таку нечупару?.. Чого мовчиш? Говорити не вмi?ш? Побачите... вона й долю свою промовчить... Усе не так, як людськi дiти... Але, помiтивши сльози в Гафiйчиних очах, вона замовкала, жаль сповняв ?? серце i вилiтав довгим зiтханням. Вона вже знала, яка доля чигала на ?? дитину. Доведеться ?й топтати материну стежку... Ой, доведеться... З пониклою, обваженою гiркими думами головою вона прислухалася до останнiх звукiв затихаючо? в селi весiльно? музики, з якими гинули ?? останнi надI?, останнi сподiвання... * * * Iдуть дощi. Холоднi осiннi тумани клубочаться угорi i спускають на землю мокрi коси. Пливе у сiрi безвiстi нудьга, пливе безнадiя, i стиха хлипа? сум. Плачуть голi дерева, плачуть солом'янi стрiхи, вмива?ться сльозами убога земля i не зна?, коли осмiхнеться. Сiрi днi змiняють темнi? ночi. Де небо? Де сонце? Мiрiади дрiбних крапель, мов вмерлi надi?, що знялись занадто високо, спадають додолу i пливуть, змiшанi з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорнi думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, i чу?ш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим... Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь його видко обом - i Андрi?вi i Маланцi, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани, йдуть та йдуть чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлI, що вiдбились од свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй безвiстi... Тьмяно в халупцi. Цiдять морок маленькi вiкна, хмуряться вогкi кутки, гнiтить низька стеля, i плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, з цим безупинним спаданням дрiбних крапель пливуть i згадки. Як краплi сi - упали й загинули в болотi днi життя, молодi сили, молодi надi?. Все пiшло на других, на сильнiших, на щасливiших, немов так i треба. Немов так i треба... А дощ iде... Горбатими тiнями у хатнiм присмерку, сидять старi, немов рiшають загадане Гудзем завдання: - чи прийде коза до воза? А мабуть, прийде... ЧАСТИНА ДРУГА Снiги впали великi, i Андрiй радо прокида? од порога до ворiт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловiк вiчно стирчати в хатi, де свiтить порожнiм оком голод та нужда товчеться по вогких кутках. Бо то, пане добродзею, приходять останнi часи: i рад би щось заробити, та нема де. Не зна?ш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку, тiльки оком пече та колить, та бухика по хатi, аж шибки деренчать. Весiльну пам'ятку ма?ш, Маласю. Аякже... Як брав панич Льольо, той, з сусiдньо? економi?, в нашого дiдича дочку, стара наче здурiла: чим стрiну, як будуть од вiнця ?хать - ячмiнним хлiбом? Вона в них служила, на ?? очах i панич вирiс... Бiгала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не випрохала десь паляницi. Либонь в ковалихи. Правда, дав панич Льольо два злоти та один бабi Мар'янi оддала, бо як схопила колька, то мало душа не втiкла з тiла. А тепер ма?ш - бухикай, серце... панську ласку викидай з грудей... Андрiй розiгнув спину i застромив лопату. Вiн загрiвся, димiв парою, неначе комин, вуси i брови стали в нього молочнi. Село було засипане снiгом до половини, низенькi хати осiли пiд синьою банею неба, немов баби в намiтках на колiна стали у церквi; за коливоротом по полi око м'яко бiгло снiгами аж до крайнеба i не мало на чому спинитись. Андрiй взявсь за лопату i знов зловив загублену думку. Бо вiн собi так поклада?: як пiде чоловiковi з якого дня, то так воно вже i йдеться... Стара каже, що знала, а вiн не сподiвався навiть. Де-де! Щоб син хазяйськiй та взяв убогу? Щоб ПрокIп засватав Гафiйку? Ну, що ж, таки було. Рiздво iз хати, а старости в хату, та нiчого з того не вийшло. Затялась дiвка i анi руш. Йому нiчого, а МаланцI горе велике. Не спала, а снилось за хазяйським сином бачити дочку, поле орати, в городi садити... Ха-ха! оближи губки, Маласю... Дiвка не хоче. Гляди, чи не Марко в головi в не?. Може, вже й кiсточки його згнили, може, помер десь у тюрмi. Була дiвка як огiрочок, а стала немов черниця. Схудла, мовчить i до батька жаль ма?. А вiн чим винен? Хiба вiн завдав Гущу в тюрму? Бо що, пане добродзею, бунтар, то таки правда, знали, що з ним зробити... Хе, от вже й втомився. Геть чисто захляв на зиму, захарчувався. Ще лiтом нiчого: бурячок там, цибулька, рибки наловиш... Ну, Прокiп не мав чого ждати. Iншу засватав. .Аякже... Маланка аж плакала з злос... - Га! Фабрикант! Бач, як стара?ться, щоб жiнка нiжок не замочила, болячка б... Здоров! - Ху!.. Бодай вас, Хомо, як налякали... Дай, боже... взна?те, тепер такий полохливий, що й тiнi сво?? боюся. -Хiба в тебе душа? От заячий дух.... Хома видимо глузу?. В зморшках старого безвусого-виду глибоко залягла злiсть. Андрiй звик вже до того. Вiн зна?, що вiдколи пан прогнав Гудзя, злиднi ще гiрше його обсiли, а проте каже: - Добре вам, Хомо, що ви самi, а у мене три пельки в хатi. - Ха-ха... Менi? А, добре, бодай йому так легко здихати, як менi жити...Став пиво, скажу новину. - Де-де? Я вже забув, яке воно на смак... Про фабрику? Ет, багато вже говорили... - Не вiриш? Панич Льольо ставить гуральню. - Та ну? - Не ну, а справдi. З старо? сахаркi зроблять гуральню, ще й дiм для себе збуду? Льольо, щоб вiн тобi луснув на радiсть. - Та що ви кажете? Звiдки? - Не вiрить, чортове зiлля...Кидай лопату, ходiм. - Куди? - Не питай, а ходiм. Андрiй крутив лопату в руках i неймовiрно дивився да Гудзя. Врештi встромив лопату в снiг i опинивсь за ворiтьми. - Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти! - почув вiн голос Маланчин, але навiть не озирнувся. Брiв у снiг, поспiшав за Хомою. Хома ставив ноги рiшуче, злiсно, як говорив, а снiг розкидав, наче коняка. Андрiй голосно сапав, його очi бiгли кудись наперед, назустрiч мурованим стiнам, що, здавалось, уже тремтiли вiд живого робочого руху, уже бухали з коминiв димом. "На сей раз Хома не дурить", калатало серце в Андрiя. Iшли безлюдним селом, засипаним снiгом, мов глухим лiсом, який швидше хотiлось минути, щоб побачить простори. Коли ж нарештi ка горбку перед ними зачорнiли ру?ни сахарнi, Андрiй виразно на мить побачив дими, почув знайомий гомiн. Правда, дими враз щезли, зате бiля сахарнi ро?лась купа людей i чорнiли пiдводи. - Куди бiжиш? Постигнеш... Андрiй одмахнувся рукою. Ет, що там тепер Хома... Вiн бачив уже валку саней з колодами, брусами, повнi лубки червоно? цегли, немов миски ягiд, волохатих коней, закутаних у власну пару, зiгнутi спини, пiднятi пуги... Ньо... Вйо! Соб-соб!.. На подвiр'? стояв прикажчик i серед крикiв та зойку приймав матерiал. Андрiй бiгав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглi, заглядав кожному в очi, немов питався, чи правда? Перед прикажчиком зняв шапку i довго мовчки стояв. Пiдiйшов до Хоми i осмiхнувся. - Буде? - А буде... - Гуральня? - Таже казав. Споловiлi, зеленкуватi очi Андрiя блищали, як лiд, що тане на сонцi. Вони пестили чорнi, задимленi стiнi сахарнi, круглi жовтi колоди на бiлiм снiгу, смiялись до стосiв цегли, до прикажчиково? бороди, сиво? од морозу. Тепер, пане добродзею, вже пустять пару... Не буде чоловiк з голоду гинуть, аякже... - прийде термiн - бери готовi грошi. Так, так, Маласю, от тобi й "фабрикант"... - Що, Хомо, буде? А бач, а бач... Але на Андрiя шипiли з Хоминих очей зеленi гадючки. - Чого радi?ш? Гада?ш, вони горiлку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горiлку. Хлiба схотiв? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наростi аж вище носа, а тобi жили тягтиме, пропади воно прахом... - Чекайте, Хомо... - ...бодай би взялось вогнем та розвiялось попелом разом з людською кривдою... - Чекайте ж бо, Хомо... - Чого чекати? Вiн дума - гуральня. Домовинi тобi готують - чотири дошки та яму. Та й вже. - А, якi ж бо ви, Хомо... Але Гудзя годi було спинити. Вiн гнав, наче з горба - От взяв би - р-раз, р-раз, розвалив би к бIсовiй мамi, зрiвняв би з землею, щоб i пам'ять пропала на вiки вiшнi... Хома махав руками i тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому видi скакала у нього, i видко було, як пiд старою свиткою корчилось тiло, наче пружина. Андрiй з ляком дивився на Гудзя. Вiн навiть язикI забув у ротi. Що се з Хомою? I що вiн каже? Треба ж iз чогось жити... Хiба краще отим, що крутяться на латочцi поля i не зберуть, бува?, навiть насiння? Або тому, що закопа? силу у панськi лани, а прийде слабiсть, калiцтво чи старiсть, то здохне, як пес пiд плотом? I що-бо вiн каже, господи боже! Але Хома помалу одходив. Злiсть i прокльони розсипались раптом в хриплий, застуджений смiх... - Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твiй могорич. Гайда до Менделя. Андрiй осмiхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой як би охоче вiн сам напився на радощах пива, та... - Вiрите, Хомо... - Ну, ну... не ма?ш? Чорт iз тобою... теж "фабрикант"! Я йду... Андрiй дивився у спину Хомi, але перше, нiж зникла похила фiгура, затихло шипiння зелених гадючок, погасли пекучi слова i одно тiльки дзвенiло в Андрi?вих грудях - гуральня! Вiн хотiв ще раз почути те слово. Стояв перед прикажчиком i м'яв шапку в руках. - Гуральня буде? -Гуральня. От. Тепер вже напевно. Вiн почув гордiсть, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам вiн оживить мертвi стiни сахарнi, пустить в рух колеса, паси машини i людську силу. Село, хлiбороби, земля... Яке все бiдне, злиденне... Кроти! Залiзли на зиму у бiлi нори, а прийде весна, почнуть мучити землю, рiзати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пiсна, безсила, подерта на латочки. I замiсть покорму да? свою кров. Не хлiб, а кукiль родить, будяки, хопту. Годуйся!.. А тимчасом голодний зроста?, множиться, корчиться, як гадюка, порубана на шматочки. Намножилось вас. Хоч би милосердний господь порiдив вас вiйною, або мором яким. Може б, легше було на свiтi... Ну, а йому що? Вiн не ма? землi. Гуральня дасть йому хлiб... Хома каже дурницi. I ти, Маласю, дурно смiялась. Казав Андрiй Волик - буде гуральня - i буде... * * * Гафiйка увiйшла в хату i притулила до печi замерлi руки. - Забула, що пiч холодна,-винувато посмiхнулась вона. Маланка обернула до не? червонi очi. - 3 ким розмовляла у сiнях? - Прокiп приходив. Прокiп! З того часу, як вiн оженився, Маланка не могла чути його наймення. - Чого йому треба? - До мене приходив. - До тебе? Чого? - Книжки приносив. - Нехай носить жiнцi сво?й, а не тобi... ?й хотiлось вразить поглядом дочку, але не вдалось. Набiгла сльоза, загризла, довелось кулаками закритi очi. Тепер Маланчинi очi вже самi плачуть. За осiнь та зиму стiльки вилляли слiз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тiльки в природi, а в серцi. Облетiли надi?, розметались безслiдно, i там тепер голо, як в лiсi. Снiги тепер в серцi i вовки виють. Господь не схотiв показать свою правду: як була панська земля, так i лишилась панська. Дурно Маланка збирала насiння, дурно плекала надi?. Вузлики з зерном так довго висiли пiд образами в хатi, аж намулили очi. Нарештi зняла та винесла в хижу. Годi себе дурити. "Нащо знiма?ш? Настане весна - лани засi?ш". Це Андрiй так впiк у живе. Сухi губи в Маланки стиснулись од болю на саму згадку. ?х тро? - а всiм судилась однакова доля. Холод i голод, i безнадiя. Днями сидiли в нетопленiй хатi i не варили страви. Свiтили ненависним оком, кусались кривавим словом. Як звiрi. Щоб не замерзнуть, Андрiй нишком по ночах рубав по шляху верби, або розбира стрiху в сусiднiх порожнiх будинках. Якби не совiсть - крав би. Потому залiзла колька у груди, вчепився кашель. Печiнки вивертало, по ночах нiхто спати не мiг. Навкруги порожньо, сумно. Гафiйка ходить, немов черниця. Мовчить, нiчого не каже. Хiба Маланка i так не зна?? - Бач, книжки носить... Якби пiшла за нього, читала б разом. - Облиште, мамо. - На кого чека?ш? На Гущу? Бачиш, бiда. Батько небагато заробить, я немiчна, зчорнiла од працi - та що iз того? А Прокiп... Ах, як се нудно, як нудно все одно чути - Ви не журiться, мамо. Я пiду в найми. Маланка прикусила язика. - До двору наймуся. Або до Пiдпари, вiн, кажуть, шука? дiвки. Очi в Маланки стали наляканi, круглi. Щось промайнуло на мить перед ними, давн?, напiвзабуте. Вона пiдняла руки, наче хотiла його одiгнати. - Мовчи вже краще. - ?й-богу... Тодi Маланка раптом розм'якла. Що там журитись, коли все йде на краще. От перебудуть зиму, весна не за горами. Андрiй напевне найметься до пана, почнуть люди городи копати, пiдуть заробiтки. Голос Маланчин ставав теплiшим, немов нагрiвався од сонця, що тихо сiдало перед самою хатою. Золотий обрiй зробив з вiкон вiвтар, комин червонiв жаром, неначе в печi палало, слова стелились лагiдно, як останн? промiння, i гасли поволi в вечiрнiх тiнях. До Гафiйки лиш часом долiтали окремi слова. Той лагiдний тон будив у не? згадки, навiвав думи. "Коли б знала - куди, пiшла б пiшки до нього. Нехай би не думав, що одцуралась. Сказала б: я не забула, Марку, тво?? науки: ти кинув слово, а з нього вродилось десять... Тебе зачинили за грати, а тво? слово ходить по свiту"... ...настануть жнива, будемо жати, заробимо хлiба, а восени... "Хто любить вiрно, той хтiв би весь свiт засiять милого словом... Знущаються з тебе, а я хiба мало прийняла муки? Гляди, яка стала. Щодня тобою журюся, щодня думка круг тебе в'?ться"... ...Таки посвата? хтось... ще твоя доля за дверима у бога... "Чекаю на тебе i виглядаю. Як не за тобою, то нi за ким. Одна в мене потiха, що розмовляю з тобою, хоч ти й не чу?ш"... Вiкно поволi гасло. Земля повечеряла сонцем i облягалась на нiч. Блакитнi тiнi розкривали свою глибiнь i приймали, як в м'яке ложе, Гафiйчинi думи, сподiвання Маланки... * * * Маланка не хотiла вiрить. Ат, знов наплiв Гудзь. Андрiй аж мiнився, так сердивсь. Гудзь, Гудзь... Вiн бачив на власнi очi. Не сам Хома, прикажчик казав. Вуси ще бiлiшими стали на червонiм виду, i очi лiзли наверх. Маланка низала плечима, але вдягла кожушанку i побiгла до двору. Тепер це вже ?? справа. Панич Льольо мусить найняти Андрiя, вона ж в них служила, вона робила на них. Маланка довго кашляла в кухнi, поки нарештi вийшов панич. Ну, панич як панич, пожартував трохи з старо?, але Андрiя найняв. До прикажчика в помiч. Се була велика радiсть. Тепер вже щодня палав у печi веселий вогонь, смачно пахло борщем або галушками, i коли Андрiй смерком вертався до хати, свiжий од вiтру, з духом морозу у всiх складках одежi, Маланка старалась догодити йому, i повага хазяйки була у всiх ?? рухах. По вечерi Андрiй присувався до печi i виймав люльку. Червоний жар клiпав до нього синявим оком, моргав, стрiляв зiрками i загортався нарештi на нiч в кожух сiрого попелу. Гафiйка гримiла ложками, хлюпала лiтеплом, а Маланка, заклавши руки, побожне слухала оповiдання про те, скiльки привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нiчого не розумi? i коли б не Андрiй, не було б дiла. З весною, коли розпочались справжнi роботи, розмови ставали бiльш рiзнобарвнi i розростались. Андрiй був як у гарячцi. Йому здавалось, що все йде дуже помалу, що будуванню кiнця не буде. Се була його гуральня, се вiн ставив ??, i навiть Маланка, заметившись його настро?м, часто бiгала дивитись, як посувалась робота. Вона навiть забула сво? мрi? про землю i жила з Андрi?м одним життям. Нарештi одного дня, так щось по зелених святках, високий комин гуральнi дихнув клубами диму, i з колишнiх ру?н сахарнi розлiгся понад селом свисток. Андрiй зiрвався з мiсця. Вiн нахилився вперед, витягнув шию i ловив вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч одну мить. Потому обернувся до жiнки, весь сяючий, з впрiлим одразу чолом: - Чу?ш, Маланко? Маланка чула. - Се тобi не земля, що буцiм мають дiлити... Се тобi, пане добродзею, не жарт, а гуральня... Маланка зiтхнула. Вона тiльки глянула на сво? чорнi та сухi руки, що просили iншо? працi, i почула, як ?? мрi? впали глибоко, аж на дно серця. Того ж таки вечора Андрiй пiшов на нiчну змiну. * * * Хоч од м'ясниць, як оженився Прокiп, небагато часу минуло, але Гафiйцi здавалось, що Прокiп вирiс i навiть постарiв. Вiн стояв перед нею i говорив, а вона оглядала його широкi плечi, спокiйне лице, на якому несподiвано якось виросла борода i осiла чоловiча повага. ?й здавалось, що його сiрi, трохи холоднi очi дивились не так на не?, а всередину, в себе, i через те слова були мiцнi та повнi, наче добре зерно. Вона теж чула, що багачi сердитi на нього. - Найбiльше люту? на мене Пiдпара. В недiлю кричав на сходi: таких, як Кандзюба, в Сибiр. Завiв газети, книжки голотi чита?, бунту? народ. Бомажки, розкида?. А сам, як стрiне, зараз пита?: а що там чувати? Що про вiйну нового пишуть? Мати теж дорiкають: свiтите свiтло, а воно дороге. - Ну, а Марiя? Прокiп зирнув на не? допитливим оком. Гафiйка стояла мiцна, запалена сонцем, з тонким пушком на руках i ногах, мов золота бджiлка. Спустила очi додолу i уважно ловила мiж два пальцi ноги якесь стебло. - Марiя? Що ж, молодиця, як молодиця... ?й аби люди, аби послухать та свого докинуть. Не так склалось, як думав. Менi б товариша треба, та ти не схотiла. Стебло не давалось, тiкало з-пiд пальцiв. - Облиш, Прокопе, годi. - Та я нiчого. Не кличеш жалю, сам часом прийде до тебе. Все сподiва?шся Гущi? Гафiйка пiдняла на Прокопа очi. - Се? ночi Марко менi снився. - Ага! Я i забув. Дядько Панас стрiв мене вранцi: прийду до вас, каже, послухать, про що там мудрi радять... - Сниться менi, тiльки я нiби скiнчила розносить листочки i вже останнiй виймаю, щоб застромити Петровi в повiтку - хтось мене ляп по руцi. Я так i захолола уся. Дивлюсь - Марко. Такий сердитий. "Я, каже, сиджу за вас у тюрмi, а ти так слова мо? сi?ш? Покажи руки". А менi соромно - страх, що руки порожнi, очей звести не смiю, не смiю показать йому руки. I хочеться похвалитись i не добуду голосу з грудей. Чу?ш, Прокопе, коли нових даси? У мене бiльше нема. - Нема i в мене. Пiду на тижнi в город, то принесу. А ти заходь. ПрокIп обiймав оком Гафiйку. Туга, здорова, чиста - вона свiтилась на сонцi, як добра рiлля, як повний колос, а очi мала глибокi та темнi, як колодязне дно. Тi очi його чарували. Прокiп зiтхнув. Але - зiтхай, не зiтхай - iнакше не буде. Вiн хтIв принаймнi словом полегшити свою душу, як хмара чу? потребу вилить свою вагу, i говорив. Бо що сво? болi - пусте. Свiтове горе велике. Вiн надивився на нього. I вдома i по свiтах. Скрiзь бiднi сподом, багатi зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросi люди, як той шпориш придорожнiй, затолоченi сильним, багатим. I нiкому крикнуть: зведись, народе, простягни руку по свою правду. Як сам не вiзьмеш, нiхто не дасть. Не народився, видко, ще той, кого почують. Треба мати великий голос. А що ми можемо? I де наш голос? Тiльки пошепки скажеш: вставай, Iване, обмий лице. Зведися, Петре, нас бiльше буде. Коли б спромога хоч це зробити, кiлькох збудити, а тi вже iнших. Запеклась кривда у кожного в серцi - торкнись до болячки - i запече. Щось було тихе, покiрне в тих скаргах, наче рiчка журливо дзвенiла по дрiбних камiнцях. Нi, Марко не такий. Вiн як бурчак рвав би камiння, рив береги, з корiнням вивертав би дерева. Його слухали б всi. * * * Тепер для Маланки настали кращi часи. Андрiй буй при роботi i хоч не весь заробiток приносив додому, а все ж голоднi вони не сидiли. З Андрi?м вона рiдко й стрiчалась, бо вiн ходив лиш на нiчну змiну, а удень спав, або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафiйкою теж заробляли, i днi iм минали на чужiй нивi. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили з весною, наче посходили з зiллям укупi i з ним розростались. Дарма, що разом з клунками насiння вона кинула в порохово? колишнi надi?; вони тепер знову прохались до ?? серця. Iз уст в уста, од хати в хату, з села в село - котилась радiсть: будуть землю дiлити. Хто сказав перший i хто останнiй - нiхто не питав. Чутки пливли як хмари, самi собою, носились в повiтрi, мов пил з квiток в час красування ниви. - Чули? будуть землю дiлити. - Обдарують людей. Минуться злиднi. - Земля вже наша. Скоро почнуть дiлити. - Навiть пани гомонять: оддаймо землю. - Пани? Не вiрте. - Аякже! - Звiсно, бояться. В Маланки очi блищали. А тут - сама земля пода? голос. Спiва? Маланцi колос, смi?ться лука раннiми росами, дзвоном коси, кличуть городи синiм сочистим листом, тучна земля диха на не? теплом, як колись маминi груди. А на той голос пода? голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухi i чорнi, що силу вiддали землi i в себе взяли вiд не? силу. Часом, серед роботи, вона ставала i оглядала землю. Котились низом ниви, стелились горбами, повнi, свiжi, багатi, та все чужi. Скiльки оком захопиш, кiнця-краю нема?. А все чужi. I навiть не людськi, а панськi. Нащо йому? Куди все подiне? Серце болiло дивитись, а вже поле потиху шептало i потiшало: "Не журися... подiлять... подiлять"... Думи про землю будили Маланку по ночах. Вона прокидалась, вся зрошена потом, тривожна. ?й раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого добра багач мужиковi нiколи, нiколи. У нього грошi, у нього сила, а що в мужика? Чотири кiнцi - руки та ноги. Нiчого з того не вийде, все буде, як було: довiку буде убогий на чужiм марнувать свою силу, до домовини не зазна? Маланка кращо? долi, зносить Гафiйка красу i лiта по наймах, зчорнi?, зiв'яне на чужiй працi, як ?? мати. Тiльки й землi тво?? буде, що лопатою згорнуть на груди. Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла i гострим оком вдивлялась у пiтьму, наче питала: як буде? Але нiч темна, слiпа i глуха: вона вмi? тiльки мовчати. Тимчасом сподом, потай од холодно? думки, ворушилася тепла, маленька i добра. Вона щось шепотiла Маланцi i вела за собою на поле. Хвилю? на сонцi нива, та божа постiль, льон процвiта? синьо, сказав би - небо задивилось в озерце, на сiножатi - вiз. Гафiйка году? дитину, а друге бiля Маланки: "бабо!..". I все те - родюча нива, вiз, конi, кубло,все те сво?, рiдне, з серцем зрослося. "Що ж се я вбралась сьогоднi у сап'янцi червонi, наче у свято... бач, процвiтають на нивi, неначе мак"... Вранцi Маланка - кого стрiла - питала: - Не знати, будуть дiлити землю? Ковалиху - i ту зачепила: - Чули, серце, скоро землю нам мають давати. - Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину: й завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли однаково земля буде моя. Нехай пропада? завдаток. А менi шкода й завдатку. Оце! Щоб за сво? та ще й платити. I копiйки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одiбрав, а вiн не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть, будуть дiлити. Вам бiльше прийдеться, бо ви безземельнi. Коли б тiльки справедливо дiлили, щоб люди не бились помiж собою... - Ой, коли б то дав милосердний... Звiсно, люди - божi собаки, гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помага?, де тiльки лицем обернетесь... Маланчине серце топилось, як вiск. ?й навiть чудно, що з ковалихою вони часто у сварцi. * * * Марiя сплеснула в долонi. - Глядiть, i дядько Панас прийшли послухать! - Хiба не можна? Може, тут щось погане говорять? Низька корячкувата постать спинилась на хатнiм порозi, переставила довгий цiпок з корою у хату i, спершись на нього, щулила очi. Здавалось, вербовий пень витяг з землi сво? корiння та причвалав мiж люди, цупкий, битий негодою, з духом землi, на якiй рiс. Стара Кандзюбиха кликала брата: -Заходь, заходь у хату. Всi повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стiл i заклiпав очима. Панас все ще роздивлявся по хатi. - Щось у вас свiтло погано горить, не розберу я зразу. Але вiн вже пiзнав. Коло Гафiйки сидiв Олекса Безик, якого на селi звали Пiвтора Лиха. Вiн мав дiтей, як маку, i анi клаптика поля. В кутку пiдпирав стiни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Вiн тiльки й жив з того, що на клишоногiй кобилi возив ?вре?в на вокзал. Були тут Iван Короткий i Iван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин, всi безземельнi, або такi, що ?х земля не могла згодувати. Тодi Панас переставив через порiг сво? чоботища, в яких, певно, бiльше було онуччя, нiж нiг, i примостився бiля Марi?. - А хто ж той чорнявий, що за столом? - Се чоловiк з Ямищ,пояснила Марiя i обернула до чужого зацiкавлений вид. - Розказуйте далi,-попрохала вона. Той перестав клiпать очима. I всi обернулись до нього. - Ну, значить, зiбрались ми зараз на зборню, староста з нами, так i так, пишiть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що нiхто з нас не буде робити в пана по давнiй цiнi. Тепер пiший робочий - рубель, а кiнний - два. Робочий день ма? бути коротший на четвертину. - Ого! - Цитьте! нехай говорить... - Жати за шостий, а не десятий снiп, молотити за восьму, а не тринадцяту мiрку... Осе тал добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга на знак повно? згоди, складався i розкладався, неначе ножик. -А як пан не пристане? Стара Кандзюбиха пропхалась крiзь натовп i обережно зменшила у лампi свiтло. Справдi, що буде, як пан не пристане? Чоловiк з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо i одрубав: - А не пристане, то забастовка. Марiя сплеснула в долонi. - Заба-стов-ка! Господи милосердний! Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вiтру. - Забастовка? Як саме? А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш - коси собi сам. Нiхто на роботу не вийде. Настали жнива - давай нашу цiну; незгода, - назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле. - Ха-ха! От ловко! Смiх розкотився по хатi, з кутка в куток. Цiлi ряди коливались од нього. Смiх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха! Пiвтора Лиха впрiв навiть од то? уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!.. Перед очима в Панаса невiдступне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невмiла i безпорадна. I не легка веселiсть грала в Панасовiм серцi, а давня мужича зненависть, що знайшла сво? слово. Озуть пана в постоли! У цьому словi була цiла картина, розкiшний план, справедливiсть людська й небесна. Озуть пана в постоли!.. Але як се зробити? Ба, як се зробити? Пан не дурний. Сво? не схочуть, чужих покличе. Панське все зверху. На саму думку, що чужi стали б на перешкодi, пiшли б проти громади, засвiтилися очi. Заговорили всi разом. Мажуга пiдняв догори руку, наче голоблю. - Чужих не пускати! Розiгнати! Кiлками! Го-го! такий не пустить. Марiя сплеснула в долонi. - Авжеж. Як не послуха - бити. Бо вже нiкуди далi, все одно пропадати. - Хоч в яму, гiрше не буде. - Народ зголоднiв, а нiхто не подба?, ?сти нiхто не дасть. - А не дасть. Як хочеш ?сти - пий воду... - З'?в пiвбiди та й напийся води... - Один розкошу?, а другий... Старша бiда, як розкiш. - Озуть пана у постоли... Однак поволi уява Панасова в'яла, наче хробак точив ??. Де-де? Хiба так легко змагатись з паном. Пан не хотiв вже взувать постоли, не хтIв сам жати. Вiн знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далi од пана i од грiха. Хiба йому земський не вибив зуба? Панаса нiхто не слухав. Тодi вiн почав стукать цiпком. Чого йому треба? Нi, пана не наляка?ш. Вiн ма? силу. Нажене тобi повне село, i в кого ззаду було гладеньке, мережане зроблять. Тепер кричать, а тодi що? В гуртi i беззубий собака люту?. Схотiв один з другим голiруч ?жака вбити. Не вб'?ш, бо вколить. Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий. Iван Короткий хтiв знати, чи всi пiдписались. Чоловiк з Ямищ за криком не мiг нiчого сказати. - Цитьте, цитьте, нехай говорить... Звiсно, не всi пiдписали. Багачi не схотiли. - Схотiли! Один бiс, що пан, що багатий мужик. Проте до них пристали села - Пiски, Береза, Веселий Бiр. О! Чу?те? чу?те, скiльки пристало... Тепер за нами черга. Стiймо за них, вони за нас постоять. Пiдписать! пiдписать! В хатi ставало душно. Дим слався по хатi, як низькi хмари, i синi хвилi, змiшанi з криком, тягло в одчиненi вiкна. Хiба присилу? хто робити в пана? Не хочеш, не йди. Нехай побачить, що не в багатствi сила, а в чорних руках. Треба всiм пристати. Усiм. Панас Кандзюба йшов проти громади. А вiн не згоден. Се буде бунт. - Тю, який бунт? - Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирiзки. - Чекай, дiждешся. - Скоро будуть землю дiлити. Марiя сплеснула в долонi. Хiба ж вона не казала! На Панаса насiли. Хто буде дiлити? Може, пани? Але Панас мiцно стояв на свому. Твердий i сiрий, як грудка землi, важкий в сво?х чоботищах, вiн знав тiльки одно: - Будуть землю дiлити. - Та добре, добре, а поки що... - Це буде бунт. Ще там загнати конi у спаш на панське, вивезти нишком деревину iз лiсу, закинути вершу у панський ставок - але бунтувать проти пана цiлим селом, на се нема згоди. Буде з нього i одного зуба, що вибив земський. - Ось бачиш... ось! Роззявив рота i тикав пальцем, грубим i негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дiрку на блiдих яслах. - Бачите... ось! Так Панаса i облишили. * * * Грiм все гуркоче, i руда хмара лiвим крилом обiйма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрiзь по водi, а рiвчаками пливуть потоки i пiдмивають сiно. Пропало сiно! Маланка закасалась та лiзе в воду, i тодi саме Гафiйка говорить: - Мамо. хтось стука в вiкно. Вiкно? яке там вiкно? Справдi щось стука. Маланка злазить iз лави, маца? стiни, а у вiкно хтось гатить. - Що там? Хто стука? Маланка одчиня? вiкно. - Йдiть на гуральню. Нещастя. Андрiй скалiчив руку. - Нещастя! - повторя? за ним Маланка. - Дуже скалiчив? - Не знаю. Однi кажуть - вiдтяло руку, а другi - пальцi. - Боже мiй, боже... Маланка товчеться у пiтьмi, як миша у пастцi, а що хотiла зробити - не зна?. Нарештi Гафiйка пода? ?й спiдницю. От тобi й грiм! Яке безконечно довге село. Там, на гуральнi, нещастя, Андрiй вмер, може, он лежить довгий i нерухомий, а тут тi хати, соннi i тихi, одну минеш, друга вста? на дорозi, як безконечник. За тином тин, за ворiтьми ворота... Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафiйка нерiвне диха? поруч Маланки. А гуральня далеко. Тiльки тепер помiча? Маланка, що за нею поспiша хлопець з гуральнi. - Ти бачив Андрiя? Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить. Нi, вiн не бачив, його послали. Оповiда? щось нудно i довго, аж Маланка не слуха. Ось вже дихнула нiчна вогкiсть ставка i раптом, за поворотом, рядок осяяних вiкон рiзнув ?й серце. Гуральня буха? димом i вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертво? ночi. На подвiр'? купка народу, а серед не? свiтло. Андрiй помер. Вона кричить i всiх розпиха?. - Мовчи там, бабо!.. Сердитий голос ?? спиня?, вона раптом змовка? i лиш покiрно, як битий песик, водить очима по людях. ?й пояснюють. - Вiн, бачите, був в апаратнiй... - Бiля машини, значить... - Бiля машини, - каже Маланка. - Держав маслянку, а шестерня раптом i того... i повернулась... - I повернулась, - каже Маланка. - Вiн тодi правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальцi так i вiдтяло. - При самiй долонi. - Живий? - пита? Маланка. - Живий... там фершал. Долi свiтиться свiтло, а що там роблять, який Андрiй - Маланка не зна?. Тiльки тепер почула, що стогне. Значить, живий. Врештi той самий сердитий голос гука?: - Тут жiнка? Ну, бабо, йди... Робочi дають ?й дорогу. Вона бачить щось бiле, наче подушку, i тiльки зблизька помiча? жовте, як вiск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот. - Андрiйку, що ти зробив з собою? Мовчить i стогне. - Що з тобою, Андрiю? - Хiба я знаю?.. Калiкою став... Збери мо? пальцi.... - Що ти кажеш Андрiйку? - Збери мо? пальцi, закопай в землю... Я ними хлiб заробляв... Ой... боже мiй, боже... Пiдiйшли дво? робочих i забрали Андрiя. Не дали Маланцi поголосити. В апаратнiй Маланка шукала Андрi?вих пальцiв. Три жовтих, в олi?, цурпалки валялись долi, бiля машини, четвертого так i не знайшла. Вона загорнула знахiдку в хустину i взяла з собою. Вранцi Андрiя одвезли в лiкарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Вiн довго сердивсь, кричав на не?, як на Андрiя, але, спасибi, дав п'ять рублiв. За три тижнi Андрiй повернувся. Худий, жовтий, посивiв, рука в черезплiчнику. - Болять в мене пальцi, - жалiвся Маланцi. - Та де тi пальцi? - Як ворухну ?ми - а все кортить - так i болять. Ти ?х поховала? - Авжеж. На городi. - Що ж будем робити? - журилась Маланка. - Як що? Пiду на гуральню, нехай поставлять на iншу роботу. Але в конторi сказали, що калiк не приймають. До панича Льольо i не пустили. - Се добра справа,кричав Андрiй.Робив, пане добродзею, на сахарнi дванадцять лiт - не чужа ж вона була, а твого тестя - тепер у тебе руку при машинi скалiчив, а ти мене викида?ш, як щось непотрiбне... Толi ходила Маланка. Просила, благала - не помоглося. I так, кажуть, великi втрати: за лiкарню платили, п'ять рублiв дали, а скiльки мороки... - От i ма?ш, Андрiйку, гуральню! - шипiла Маланка, зганяючи злiсть. * * * - Мамо... що я вам скажу.. - А що там, Гафiйко? Гафiйка нерiшуче мовчала. - Та кажи вже, кажи... - Пiду я в найми. Маланка пiдняла руки. Вона знов за сво?! Всi ?? сердять, дратують, хоч забирайся з свiта. - Ви не журiться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти - куди ?м? А настане зима... - Мовчи! Чого ти вчепилась душi мо??! Я вже й так стала неначе тiнь. Гафiйка замовкла. ?й було досадно. Мати хлипа, а хто зна чого. Довго Маланка сякала носа та утирала сльози. Гафiйка подумала вголос: - Якраз Пiдпара шука? дiвки. Маланка уперто мовчала. Так воно i розпливлося, як завжди. А Андрiй лютував. Голос став в нього ще бiльше пискливий, жiночий. Коли вiн сердивсь, краска заливала йому лице, вiд чого вуси бiлiли, наче молочнi. - Багачi! фабриканти! зробили з мене калiку, а тодi i нагнали. Забрали силу, випили кров, та й став непотрiбний. Кожному стрiчному Андрiй тицяв скалiчену руку. - Ось подивiться, що з мене зробили. Дванадцять лiт сотали жили, дванадцять лiт паслися мною... То така ма? бути правда на свiтi? А, сто сот крот... Андрiй вiд Хоми перейняв лайку. Вiн нахвалявся: - Це ?м так не минеться, чужа кривда вилiзе боком. Нахвалки тi дiйшли до пана, i вiн перестав посилати Андрiя на пошту. Тепер на пошту ходив вже iнший. - Що ти зробиш йому, гладкому?-думав Андрiй.- У кого сила, у того й правда. Ми як худоба в пана. Та де! Вiн худобу пожалу? швидше, бо оддав грошi за не?. Правду казав той Гуща... Гафiйка позирнула на батька прихильним оком. Аж ось коли згадав про Гущу... Про найми не було бiльше розмови, проте нишком всi знали, що доведеться Гафiйцi служити. Маланка була недужа, осунулась зразу i не щодня виходила з хати. Гафiйка ходила на роботу сама. Давня бiда знов повернулась. Гiрко було Маланцi. От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба ?й прихилити та зорями вкрити, а тепер оддай мiж люди на поневiряння. Бона знала, що значить служити. Це добре знали ?? спрацьованi руки, ?? душа, заглушена в наймах, як бур'янами квiтка. Одно тiльки потiшало Маланку: ось-ось не видко - будуть дiлити землю. Тодi Гафiйка покине службу i знов поверне додому. А як прийшлося одводить до Пiдпари Гафiйку, Маланка була мов з хреста знята. Кланялась i прохала, щоб не робили кривди дитинi. У Пiдпари Гафiйку ждала цiлоденна робота. Хазяйка була слаба, немiчна жiнка, що все стогнала i ледве човгала по помостi шкарбунами на босу ногу. Уся хатня робота припала Гафiйцi, а найбiльше мороки завдавали ?й свинi. Кабани лежали по сажах, а кнурцi, льохи i поросята рили подвiр'я. Вранцi, поки Гафiйка готувала ?м ?жу, все це вищало, кувiкало, хрюкало i товкло мордами в дверi. А над головою докучливо стогнала хазяйка, рипiв ?? голос i човгали шкарбуни по помостi. Гафiйка рада була, що попадала нарештi мiж свинi. Свинячий гурт, у?дливий i пажерливий, зразу накидався на не?, рвав з рук, глушив ?? криком i мало не валив з нiг. Вона не могла дати собi ради i тiльки дивилась, як свинi перекидали пiйло, мiсили ногами ?жу та гидили. Сажовi поводились краще. Чистi, важкi, вони не хотiли турбувати свiй зад i ставали лиш на переднi ноги. ?х треба було прохати ?сти. Вони не хотiли. Жмурили соннi маленькi очi, здiймали вгору чистi кругленькi рийки i так нiжно стогнали: ох! о-ох!.. наче хазяйка. Гафiйка чухала ?м животи, такi рожевi, повнi; тодi вони одставляли ще задню ногу, а закуцьорблений хвостик, наче живий калачик, весь час тремтiв... Ох!.. о-ох!.. Сюди любив заходить i сам Пiдпара. Коли його висока постать з'являлась у дверях, а на сажi падала тiнь, Гафiйка здригалась. Вона боялась Пiдпари. Вiй був неласкавий, суворий; вiчна турбота ховалась у нього пiд волохатi брови, блищала срiблом в чорних волоссях. Вiн штурхав цiпком кабанiв, здiймав ?х на ноги i мацав хребти. Не дивлячись на Гафiйку, говорив до не? суворо: - Гляди менi, дiвко, щоб чисто ходила бiля свиней. Божа тварина любить, щоб дбали за не?. Опрiч Гафiйки, було ще два наймити. Пiдпара варив з челядi воду. Йому все було мало роботи. Вiн сам робив за двох. Коли наймити ?ли, голоднi, багато, вiн бурчав жiнцi: "як ?сть, то впрi?, а як робить, то змерзне... Стук-грюк, аби з рук..." Коли ж страва була недобра i наймит клав ложку, Пiдпара сердивсь: "злиднi! що воно ?ло удома? Юшку з картоплi". Гафiйцi здавалось, що то вiн про не? говорить. Особливо Пiдпара ненавидiв бiдних. Зсував густi брови i з презирством цiдив крiзь зуби: "голота! що воно ма?... Якби робив, ледащо, то мав би. А воно на чуже зазiха?". Хоч те було добре, що хазя?н рiдко сидiв у хатi. Вiн вiчно був в полi, на сiножатi, в клунi, бiля свиней. Скрiзь од високо? постатi падала тiнь - i там, де вона впала, робота, здавалось, йшла швидше. Часом, в недiлю, Пiдпара здiймав з жердки жупан i надягав на себе широкий пояс. По вiдходi Пiдпари хазяйка млiла, наче вмирала: - Пiшов на сход... ох, ох... щось колить у грудях... Мого люди слухають дуже... що скаже, так вже й буде.., Страх - поважають. Хотiли за старшину обрати, та мiй не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока... Ох, мо? лишенько... ох!.. Але щось воно було так, та не так. Пiдпара повертався сердитий. - Чорт його зна?, що сталось з народом,жалiвся жiнцi.Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи... така розпуста. Вже менi тi верховоди... Голота! тьху!.. Пiд бровами у нього лягала тiнь. Часом збирались гостi. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сiльський, якого дражнили "вовчком", i тесть Пiдпари, Гаврило. Вони сiдали надворi, на вiльнiм повiтрi, а Гафiйка виносила з хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечi кожух i теж приставала до гурту. Вони ?ли i мiркували, де що вигоднiше продати, хто скiльки чого зiбрав, хто кого й як пiддурив. Рудий Максим мав звичку згортати з столу всi кришки у жменю та кидати в рот, а пiсля сала облизував пальцi. I не тому, що був голодний, а щоб не пропало. Вiн неспокiйно клiпав очима, вiчно смiявся i повертав на всi боки широкий вид з густим ластовинням. Вiн завжди на слизьке зводив спокiйну розмову. - От скоро почне голота землю дiлити... Ха-ха! Пащо багатим стiльки землi? Щоб, значить, "усiм по сiм"... Ха-ха!.. Ти скiльки ма?ш? Тридцять? От двадцять три i одрiжуть. Ха-ха!.. Пiдпара не любив жартiв. Але Максима не легко було спинити. Вiн вже моргав до Гаврила. - А вам, куме, не грiх i бiльше оддати. Нащо вам, справдi, ви вже старi, нехай голота у палки вб'?ться, покуша? папки. - Атож! Що громадi, те й бабi,посмiхався криво Гаврило.Ше доведеться на старiсть за снiп заробляти. - Ой-ой! Ще й як! Хiба забули вже жати? Пiдпара сердивсь. Чорта лисого вiзьмуть. Вiн i упруга не дасть. Що дiди та батьки кров'ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, i всяким неробам зась. - Поклав би на мiсцi, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б грiха! Пiдпариха загорталась в кожух i стогнала. - Ти хоч би кращу рушницю купив... Ох, ох, боже мiй милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв'язу?ш... - Буде й така... нащо грошi втрачати... "Ну, цей i клаптя не випустить з рук, поки живий", - хитала головою Гафiйка. По тих розмовах Пiдпара ставав ще похмурнiшим. Облягаючись на нiч, вiн поправляв на стiнцi рушницю i клав бiля себе сокиру. Гафiйцi робилось страшно. * * * Небо сi? дрiбненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечi мiшком i ходить селом. Згина?ться i розгина?ться, як складаний ножик. - Чули, пан не хоче набавить цiну... - Звiдки ти зна?ш? - Тiльки що Прокiп з людьми був в пана. - Що ж пан? - Як було досi, так, каже, буде й надалi. Дорожче не дасть. - Так. Що ж нам тепер? Мажуга пiдiйма? руку, наче голоблю, стиска? кулак i викида? з запалих грудей, наче з безоднi: - Бастувать будем. - Не схочемо ми, наймуть ямищан. - Ямищани не пiдуть. Вони теж пiдняли цiну. Олекса Безик виходить з свого подвiр'я, за ним по болотi скаче дiтвора, як циганчата. Вiн на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гiрше не буде. Мажуга йде далi. Його постать у сiтцi дощу то ста? довша, то знов коротша, наче риба в неводi б'?ться. Маланка сховала руки пiд хвартухом i злiсно блиска очима. - Так, людоньки, так. Лiзьте в ярмо, жнiть за тринадцятий снiп. Послужiть пановi. I затиснула сухi, зiв'ялi губи. - Не дiжде. Хай сам собi жне. - Коли ж стерня коле... Олександр Дейнека погано ла?. Важкi лайки гупають скрiзь, як цiп на току. Вiн мокне, а в хату не йде. В гуртi йому легше. - Затявся пан, держiмось i ми. - Проти громади нiчого не зробить. - Не присилу? жати. - Авжеж. - Бастуймо i край,рiша? Пiвтора Лиха. А Мажуга вже на другiм кутку людей пiдiйма?. - Чули? - Та чули. - Ну, що ж? - Як люди. - Бастують. - Коли бастують, то й ми пристанем. А панська нива дрiма?, як море, у сiрозеленiй мряцi сниться ?й серп. * * * Хома сидить на горбку. Андрiй бiля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами i танцюють у ньому - лiворуч гуральня, праворуч - двiр. Голос в Андрiя тонкий, плаксивий. Наче милостинi просить з очей Хоми. - Бачите, Хомо, що з мене зробили. Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зелено-червоний вогник. - Куди я тепер? До чого, як нема рук? - Х-ха! - ?м такi не потрiбнi. Мають здорових. Хома мовчить. - Що ж менi - пропадати? - А пропадеш. - Де ж правда на свiтi? - Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь. - Живий не хоче гинуть. - Тепер вiн плаче, а перше радiв: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очi грали та танцювали зуби, хто ?? ставив. Андрiй гасне вiдразу i вже бiльше до себе говорить: - З'?ли мене, пане добродзею... Взяли та й з'?ли... - А ти думав - вони пожалiють? Гляди сюди! Хома торка? Андрiя в плече i поверта? налiво. - Бачиш отих, що там! - Потому поверта? його направо: - i тих, що там, багачiв, дукiв... Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спiймавсь,здеруть iз тебе шкуру, оббiлують дочиста, а те, що ?м непотрiбне, викинуть в гнiй. - Правду ви кажете, Хомо, ой, правду... - Ти собi дума?ш - фабрику ставлять, фiльварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сiльце, щоб людську силу спiймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок... Андрi?вi душно. Старi слова говорить Гудзь, а вони крають сьогоднi, як нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На хвилину очi пробили мури гуральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому. - Запоганили землю, наче короста,чу? Андрiй.Скiльки ?х - жмiнька. а гляди, як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили села сво?ми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку - бач, он лежать села, як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахарнi й гуральнi та людську силу переганяють на грошi... Андрi?вi дивно, що вiн вперше сьогоднi побачив, якi справдi маленькi, загубленi села. Наче хто розтрусив по майданi трошки соломи з воза. I теж йому дивно, що панський пастух наче вирiс одразу отут перед ним. Сидить поплiч, наче дуб врiс у землю, а пiд ноги йому покiрно котять жовтi хвилi лани i навiть сонце в покорi стелеться долом. Андрiй забув жалiтись. Вiн тiльки дивиться й слуха. - Поглянь на мене, а я на тебе. Ти менi сивий волос покажеш, сво? калiцтво, а я тобi що? Може, душу свою, що закопав у гно?, як глядiв панську худобу! Я там все закопав, чим горiла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви понiмiли навiки всi догола, кроти слiпi... Овва! А що змiг би Андрiй? Чим виннi люди? Хома встромля? в Андрi?вi очi сво?, каламутнi. Гострий колючий смiх креше з них iскри, а насподi сiрожовто? гущi почина вже кипiти. Андрiй не може змигнути, йому моторошно. Хома мовчить, та Андрiй чу?, що смiх клекоче в Хомi, мов вода в казанi. Смiх вирвався врештi, i прижмурилось сонце. I раптом велике, гаряче обличчя присунулось ближче, до самого вуха Андрiя, вiйнуло жаром. Слова полетiли так швидко, що вiн ?х ледве ловив. - Не мiг? Нi, брешеш, мiг. Бачиш - лани... пшениця, як море... панське багатство... А ти узяв сiрник - один з коробки сiрник - i полетiли в небо дими, а на землi лишився сам попiлець... Бачиш - будинки, палаци, повно худоби, добра... а ти прийшов маленький, сiрий, як мишача тiнь, - i за тобою тiльки вугiлля... Хома говорить все швидше i швидше, рве слово, свистить i клекоче. - Од пана до пана... з гуральнi в сахарню... з кубла в кубло. Скрiзь, де людська кривда гнiздо собi звила, аж поки не стане гола земля... Андрi?вi очi лiзуть на лоб, а за плечима - мурахи. - Чу?ш? - свистить Хома, - тiльки гола земля та сонце. Хома божевiльний... Що вiн говорить? Андрi?вi треба щось одповiсти, та язик, полохливий, як за?ць, тiка кудись в горло. Повернувся нарештi, але виходить зовсiм не те, що треба. - Бог з вами, Хомо. Хiба таке можна робити? Хома дивиться мовчки, потому цiдить до нього згори вдолину, наче межи очi плю?: - Хам ти... Червак... Гний, пропадай, щоб i слiд твiй загинув, так наче нiколи тебе не було... - Овва! Якi ж бо ви, Хомо... Але Хома не слуха. Вста? високий, лютий i йде в пшеницю, як в воду, а Андрiй прилип до землi, неначе торiшнiй зогнилий листок. * * * Економ свiтить до пана чолом, а на бронзовiм обличчi, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокiй. - А що там, Ян?? - Прошу пана, сьогоднi не можна почати жнива. - А то чому? Хiба Ян не загадував вчора? - Цiле село оббiгав, прошу ласкавого пана, та нiхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашiй цiнi. -Як то не хочуть? Пан стрепенувся. Забастовка? У нього? Пан чу? образу. Вiн зна?, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли вiн завжди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жiнка нiколи не одмовляла хорим в порошках хiни, олiйку i арнiковiй примочцi... Вiн ще раз хоче почути: - Як каже - не хочуть? - Так, прошу пана. Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, вiн вкусить, наче гадюка. Пан зазира? в вiкно. Сонце тiльки що встало. - Ну добре. От що... зараз менi на коня i духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав цiну. - Слухаю пана. - Лайдаки! Але не встигла ранiшня тиша ковтнути ще тупiт кiнських копит, як знадвору влiта? в хату приглушений гомiн i тiльки високий жiночий голос рiже його, як поломiнь дим. Що там? Пан одчиня? вiкно. Вся челядь на дворi. Пастухи навiть. Наймички з кухнi на бiгу лопотять спiдницями... Якiсь чужi люди. - Що там за крик? Якi там люди? Пан загорта? розхристанi груди i хоче щось зрозумiти, але на нього не звертають уваги. - Максиме! Хто там? Максиме! Максим врештi бiжить, якийсь непевний, наляканi очi, а за ним другi. - Це, прошу пана, не наша вина... Життя милiше за службу... Скалiчать, що тодi дiти будуть робити... - Що таке? Ну! Говори! В одповiдь челядь кричить гуртом: - Як що? Забастовка. Не покинем роботи, поб'ють... Чого тут, ходiм... Гей, хлопцi, гайда... Це, пане, не наша воля... Кров залива? пановi мозок. - Куди ви! Сто-ять!.. Скрегнув розлючений голос, як залiзо об камiнь, i раптом зiрвався. Пан чу?, що впав його голос, розбився i не сила пiдняти. Даремне. Челядь вже бiля брами, збилась в воротях, як сiра отара, яку женуть на пашу. З будинку вибiгають дiвчата i тiльки мигтять червоним до сонця. Вiд обори, спiзнившись, поспiша? один серед пустки маленький гусiй. Пiдняв руками поли, картуз насунув, батiг в'?ться за ним по землi, наче гадючка, i лиша за собою кривулькою слiд. - Куди ти? Гунцвот! - тупа ногою пан. - Назад!.. Гусiй тiльки пiдда? ходу. Сто?ть пан хвилину i дивиться в пустку. - Бестi?! хлопи!.. Натяга? спiшно штани i вибiга на подвiр'я. Пусто. Йде вздовж будинкiв. Чудно. Не його двiр. Наче чужий. Заходить у чорну пекарню, пха? ногою дверi й кричить: - Марино! Нiкого. - Олено! Тихо. В чорнiй пекарнi, як у кузнi. Закопченi стiни, долiвка в ямах, а кислий дух поту i рощини, як кiт лiнивий на печi, мiцно залiг в пекарнi. Оберемок дров бiля печi, розчато чистить картоплю. I все покинуто жужмом. Пан iде далi. По подвiр'? розтеклись гуси: гусенята коливають з ноги на ногу, наче вiтер морiжком гонить жовтi пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так i лишились в оборi. Дверi в возовню стоять отвором, i чорна пустка вигляда звiдти, як з беззубого рота. Бричка сто?ть надворi, а коло не? валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на мiсце, але зараз i кида. Невже нiкого i бiля коней? - Мусiю, гей!! Знову тихо. - Мусiю! Ти там? Чудно пада? голос в околишню пустку i без одповiдi гине. Пан згорта? на черевi руки i озира? подвiр'я... Що ж се таке? Сниться, чи справдi? Ось тiльки двiр був як серце, що б'?ться i розганя? по тiлi кров, а тепер все завмерло, спинилось, i кожнi зачиненi дверi, кожна чорна дiра отвору - наче загадка. Пси побачили пана i вже скиглять йому пiд ноги, скачуть на груди. Геть! А бестi?, хлопи! Верта? в дiм. I там скрiзь пустка. Жiнка ще спить. Вiн проходить через порожнi кiмнати, зазира? в столову, шука поко?вки - анi душi. Злiсть його душить. Грима дверима, перекида? стiльцi i хоче так крикнуть, щоб по всiх хатах заскакала ста?нна лайка. А, бестi?, бидло! Де Ян? Ста? i слуха. Через те слово враз зашумiли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не можна! Де Ян? Вiн сам послав Яна до Ямищ женцiв наймати. Ямищани прибудуть, i все скiнчиться. Але тi хлопи! Пан не може сидiти в хатi. Його тягне на двiр. В тiм дворi-трупi якась принада. Вiн ще раз проходить його од кiнця до кiнця, самотнiй i безпомiчний, повз замкненi брами стодол, чорнi отвори ста?нь, вогкi й блискучi очi коров. А Ян, стiкаючи потом, весь в хмарi пилу, жене назад