------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   _ДIЙОВI ОСОБИ:_

   Стеся
   Василь Хмарний
   Остап Макосiй
   Прокiп Скряга
   Мусiй Шенчик
   Лук'ян Iлько
   Дубровський, суддя Житомирський
   Лабенцький \ пiдсудки.
   Виверський /
   Княгиня Вiлькомiрська
   Граф Ружинський
   Графиня Брагiнська
   Авраам Цвiкловiц
   Лiя
   Пан Пшепюрковський
   Пан Пауша
   Пан Лозка
   Пан Прозка
   Пан Мишка
   Возний
   Корчмар
   Бабуся з дiдком
   Секретар Дубровського
   Лейзер

   Особи в балетi: цехмiстер, пiдскарбiй,  лавники  1,  пан  Круп'янка,  6
кравцiв i 6 кравчих.

   1  Л  а  в  н  й  к  -  невисока  службова  посада  в   середньовiчному
ремiсницькому цеху.

   Шляхтичi, гайдуки, жовнiри, городяни i городянки.  Дi?ться  в  Житомирi
1768-1769 рр., крiм II дi?, яка вiдбува?ться в корчмi.


   ДIЯ ПЕРША

   Зала в палацi пана Дубровського, суддi гродського Житомирського. Товстi
мури, дужна стеля, глибокi лучковi вiкна, важкi меблi,  пишна,  але  хмура
розкiш.
   Лiворуч - стiл, покритий оксамитним килимом, що  спуска?ться  до  само?
землi. На столi канделябр, розп'яття,  пiсочний  годинник,  великi  книги,
папери.  Бiля  стола  -  важке  готичне  крiсло.  Позад   нього   готичний
монументальний камiн. Праворуч -  вхiднi  дверi,  просто  -  великi  важкi
дзерi, обабiч яких стоять два вартових гайдуки з топiрцями.

   I

   Пiдсудок Лабенцький, стоячи край стола, розбира? папери  та  перегорта?
велику книгу у важкiй оправi.
   Увiходить жовнiр i пода? Лабенцькому листа з великою печаткою.

   Ж о в н i р. Лист до вельможного пана суддi вiд його мосцi  регiментаря
Стемпковського. (Виходить).

   Лабенцький розпечату? листа i кладе його на стiл.

   Г а й д у к (увiходить). Там знов прийшла та дiвчина, що питалася  пана
суддi. Плаче i дуже просить.
   Л а б е н ц ь к и й. Нехай чека?. Зараз не можна. Пана суддi ще нема??
   Г а й д у к. Нема?.
   Л а б е н ц ь к и й. Iди. (Гайдук виходить). Не бачили тут тво?х слiз -
теж... вештаються...

   Увiходить суддя Дубровський, невелика на зрiст,  суха  людина  з  живим
блискучим поглядом, гордою поставою,  тонкими  рисами  нервового  обличчя.
Чорне волосся трохи посивiло на висках, а чорнi,  довгi  вилискуватi  вуси
опускаються вниз iз бокiв червоних уст, вiдтiняючи матову  блiдiсть  рiвно
виголеного обличчя. Суддя  вдягнений  у  чорний  старопольський  жупан,  а
поверх  нього  оксамитний  недовгий  кожушок.  Шаблi  при   ньому   нема?.
Пiдiйшовши до стола, вiн кива? Лабенцькому, що поштиво вклоня?ться йому, i
сiда? в сво? крiсло.

   Д у б р о в с ь к и й. Готовi ордери до возного?
   Л а б е н ц ь к и й. Так, ясновельможний пане суддя. Готовi. (Пода?).
   Д у б р о в с ь к и й (пiдпису?). Зараз же надiслати. Далi  що?  Листiв
не було?
   Л а б е н ц ь к и й (пода?). Лист вiд  регiментаря  Стемпковського  про
виконання екзекуцi? до карання  на  горло  по  декрету  вельможного  пана.
(Чита?). "По всказанню декрету Суду  Житомирського  екзекуцiя  карання  на
горло виконана i суть постинанi нижчеменованi гайдамаки i свавольнi  люди:
Василь Прокопенко, Гнат Бiлий, Степан Пiотровський, Iван Ботвиненко, Федiр
Козан, Василь Шевчук,  Семен  Лобода,  Якiв  Руденко,  Рiзниченко  Iван  i
Рiзниченко Тимiш... Роst haec * (* Пiсля цього (лат.).) - серпня  двадцять
шостого теж постинанi суть - Андрiй  Середа,  Прокiп  Чередниченко,  Швець
Iван i Швець Явтух, Куцопалий Тарас, Гладиженко Степан, Римаренко..."
   Д у б р о в с ь к и  й  (перепиня?).  Як  Римаренко!  Я  не  декретував
Римаренка на смерть - це  той  Римаренко,  зда?ться,  швець,  що  проводив
гайдамакiв до якогось хутора - Римаренко Петро...
   Л а б е н ц ь к и й. Так, ясновельможний пане.
   Д у б р о в с ь к и й. Петро Римаренко з Гайсина. Його декретовано лише
на  100  канчукiв  пiд  шибеницею.  Зараз  же  подивiться  в  книзi.   Пан
Стемпковський дозволя? собi ламати мо? декрети -  чи  я  вже  не  суддя  в
Житомирi? Годi вже з цим листом, що далi?
   Л а б е н ц ь к и й (пода?). Резолюцiя про Якима Сикуненка з  Баранього
Поля, що впустив до себе двох гайдамакiв i не заважив непристойно забити й
замордувати в сво?й хатi шляхетного пана Плавського.
   Д у б р о в с ь к и й. До карання на горло?
   Л а б е н ц ь к и й. Так, ясновельможний  пане,  -  яко  гвалтiвника  i
бунтiвника in causa iniuriae publicae*  (*  У  справi  державних  злочинiв
(лат.).) зловленого, на стинання ши? декрету?.
   Д у б р о в с ь к и й (пiдпису?). Далi.
   Л а б е н ц ь к и й (пода?). Item* (* Так само (лат.).) Грицько  Лобода
з Новоселицi, що проводив закордонну ватагу до козацько? долини  i  забрав
собi чужi казани... item Воробченко Iван iз Кам'янки, що ходив за  ватагою
Залiзняка, за кiньми, - потiм забрав i зарiзав чи?хсь волiв.
   Д у б р о в с ь к и й (вагаючись). Щось я не пам'ятаю. Хiба цих теж  на
горло? Вони ж, зда?ться, нiкого не забили.
   Л а б е н ц ь к и й. Так, ясновельможний пане, але по  силi  параграфiв
першого i другого артикулу сьомого роздiлу  14  Статуту,  яко  злодi?,  що
зловленi  на  шкодi  i  generaliter*  (*  Загалом,  взагалi  (лат.).),  за
гайдамацькi ексцеси i лотровськi звича?, - виннi суть смертi.
   Д у б р о в с ь к и й. Так, так, ну, що ж, наварили пива, то треба його
пити. (Пiдпису?). Далi.
   Л а б е н ц ь к и  й.  Суплiка  до  вельможного  пана  яко?сь  Стефанi?
Бражнюк.
   Д у б р о  в  с  ь  к  и  й.  Чого  вона  просить?  Певно,  кого-небудь
помилувати?
   Л а б е н ц ь к и й. Так, ясновельможний пане. Вона просить  помилувати
?? нареченого, Василя Хмарного, що нiбито нi в чому не  винний...  просить
допитати свiдкiв - Романченка Павла, Ложку Вонiфатiя,  Мелешку  Михайла  i
Джурджу Якима, шевця.
   Д у б р о в с ь к и й. Хмарний - Василь Хмарний... А, пам'ятаю - це той
вродливий козак, що його допитували позавчора. Могутня людина - не  дивно,
що за нього дiвчата просять.
   Л а б е н ц ь к и й. Так, вельможний пане. Цей Хмарний ? найшкiдливiший
злочинець, можна сказати, всi?? лотровсько? справи принципал* (* Принципал
- глава, господар.).
   Д у б р о в с ь к и й (задумливо). Так, так, я пам'ятаю. Зда?ться,  вiн
зухвало вiдповiв на судi. А де його справа?
   Л а б е н ц ь к и й  (пода?).  Резолюцiю  вже  написано  -  винен  ?сть
смертi...
   Д у б р о в с ь к  и  й  (перегорта?  справу).  А,  вiн  i  хлопiв  теж
бунтував?
   Л а б е н ц ь к и й. Так - в Лисянцi, Саражинцях, Вербiвцях - скрiзь до
бунту, до повстання i ребелi?* (* Ребелiя - заколот.)  пiдмовляв,  скiльки
куп до Залiзняка вiдiслав. О, то шпак, шпаками годований.
   Д у б р о в с ь к и й. Так... (Гризе перо). А  де  ж  ця  наречена,  що
просить за нього? Вона тут? Пан ?? не бачив? Ходiть спитайте, i якщо  вона
тут, - покличте ?? сюди.
   Г а й д у к (увiходить). До ясновельможного пана княгиня Вiлькомiрська,
граф Ружинський i графиня Брагiнська.
   Д у б р о в с ь к и й (пiдводиться). Княгиня Вiлькомiрська - ординатка*
(* Ординатка - власниця ма?тку.) Вроцлавська? Ну, то проси ?х сюди.
   Подай менi пояс з кинджалом. (Гайдук пода?. Дубров-ський застiба? пояс.
До гайдука). Проси.

   Гайдук виходить.

   II

   Увiходять: княгиня Вiлькомiрська, граф Ружинський i графиня Брагiнська.
Княгиня зараз же сiда? у високе готична крiсло праворуч. Поруч не?, по цей
бiк - графиня Брагiнська. Граф ста? поки за ?? крiслом.

   Д у б р о в с ь к и й (цiлу? руку княгинi). Вiтаю  найяснiшу  княгиную.
Чим можу служити ясновельможнiй панi?
   В i л ь к о м i р с ь к а. Всiм! ?дина надiя на пана. Пан  суддя  зна?,
що гайдамаки зруйнували мiй Липовецький замок  -  вдерлися  i  пограбували
геть усе: золото, срiбло, червонi  грошi,  клейноди,  перли  i  самоцвiтне
камiння - все пограбували, зруйнували, спалили.  Десять  мiльйонiв  злотих
кошту? менi ця шкода, але гiрш за все - це втрата  славетного  алмаза,  що
важив 123 карати i був першим каменем на Укра?нi i в цiлiй Польщi.
   Д у б р о в с ь к и й (скрику?). Як! Алмазне жорно! То невже  ж  i  вiн
був у Липовцях?
   В i л ь к о м i р с ь к а (зiтха?). Так, мiй пане, - i вiн. Але  хто  ж
мiг сподiватись такого лиха? Отже, пан чув про цей незрiвнянний камiнь. За
великiсть та через плескувату форму його прозвано "алмазне жорно".  I  ось
це жорно пропало. Камiнь лежав у мо?й опочивальнi в  окремiй  скриньцi  на
подушцi блакитного оксамиту.
   Р у ж и н с ь к и й. I подумати, що  цей  незрiвнянний  алмаз  потрапив
якому-небудь гайдамацi в намазанiй дьогтем сорочцi,  що  й  не  дiзна?ться
нiколи, який скарб попав у його руки, i продасть його  першому  корчмаревi
за чотири грошi або за пiвкварти горiлки.
   В i л ь к о м i р с ь к а. Я вже обiцяла нагороду  в  тисячу  червiнцiв
тому, хто вкаже, де цей камiнь. Але,  мiй  пане,  менi  казали,  що  замок
грабувала ватага якогось Хмарного, i кажуть, що цей Хмарний...
   Л а б е н ц ь к и й (втруча?ться). Так, найяснiша панi. Цей  Хмарний  у
нас, i я саме зараз доповiдав пановi суддi про його справу.
   В i л ь к о м i р с ь к а (схвильовано). О, яка нагода,  мiй  пане!  То
нехай вiн тiльки скаже, де камiнь, i я заплачу королевi який  схоче  викуп
за життя цього хлопа.
   То де ж вiн? Чи не можна його побачити? О, нехай пан накаже,  щоб  його
привели сюди.
   Д у б р о в с ь к и й (знизу? плечима). Перепрошую найяснiшу панi,  але
цей Хмарний винен ?сть смертi, а суд його королiвсько?  милостi  -  це  не
крамничка або ма?ток, де можна купити хлопа. Злочинець належить не менi, а
правосуддю.
   В i л ь к о м i р с ь к а  (гордо).  Що  ж,  коли  пан  Дубровський  не
властен цього зробити, я напишу листа до коронного ловчого  Бранiцького  -
великого гетьмана Укра?ни. Вiн ма? досить влади.
   Д у б р о в с ь к и й (також гордо).  Коронний  ловчий  не  ма?  в  цiй
справi бiльшо? влади, нiж я сам. Його милость король дарував менi  таке  ж
jus gldii* (* Право меча, право карати на горло  (лат,).)  право  меча  на
Укра?нi, як i гетьмановi Бранiцькому. Я можу  карати  i  милувати  власним
мо?м декретом.
   В i л ь к о м i р с ь к а. Ну, то в чому ж  рiч!  Невже  ж  я  не  можу
купити життя хлопа  взамiн  алмаза,  що  за  нього  можна  мати  сто  сiл,
позасолюваних такими хлопами, як вiн.
   Д у б р о в с ь к и й (усмiха?ться.) Княгиня так дума??  Але  найяснiша
панi ще не зна?, з ким вона матиме дiло. Ну, що ж - я велю привести  цього
гайдамаку. Побачимо, чи схоче ще вiн дiстати життя цiною алмаза панi. Пане
Лабенцький, скажiть, щоб привели злочинця.

   Лабенцький виходить.

   В i л ь к о м i р с ь к а. Дякую, мiй пане. Я не вмру спокiйно, аж поки
цей камiнь не вернеться в наш рiд. Я не можу примиритися з такою втратою.
   Д у б р о в с ь к и й. О княгине! Скiльки шляхетних фамiлiй на  Укра?нi
втратило ще бiльше, нiж ви, - життя сво?х дiтей, - цього  вже  не  вернеш,
княгине.
   В i л ь к о м i р с ь к а (з незадоволенням). Життя, життя. Чого  варте
життя в нашi часи! Але iншi i нiчого не втратили  -  ось,  наприклад,  моя
принадна  небога  графиня  Брагiнська.  (Смi?ться).  Ви  зна?те,  що  вона
втратила пiд час рiзанини? Тiльки золотого наперстка з пальця.
   Б р а г i н с ь к а. Тьотю! Як вам не соромно!
   Р у ж и н с ь к и й. Як наперстка? О, то цiкаво!
   В i л ь к о м i р с ь к а. Так, звичайного, хоч i  золотого  наперстка.
Але зда?ться, що разом iз  наперстком  графиня  втратила  ще  сво?  дiвоче
серце.
   Р у ж и н с ь к и й. Ну, за такою втратою панянки не дуже сумують.  Але
при чому ж тут гайдамаки?
   В i л ь к о м i р с ь к а. Спитайте Гельцю, нехай вона вам розповiсть.
   Б р а г i н с ь к а (спалахнувши). Тьотю! Я ж вас просила...
   В i л ь к о м i р с ь к а (бере за пiдборiддя i цiлу? дiвчину). О, я не
дивуюсь тому рицаревi, що взяв твого  наперстка.  А  було  це  так.  Лiтом
графиня гостювала в Яблунцях у замку Адама Калиновича, i ось  коли  раптом
почалася ця безглузда рiзанина, гайдамаки чи не в першу ж нiч вдерлися  до
замку, - можете уявити собi, що там було. Темна нiч,  пожежа,  стрiлянина,
юрба озвiрiлих бунтiвникiв, що розсипалась по замку, забиваючи  всiх,  хто
потрапляв ?м до рук... всiх  замордовано  i  забито.  Як  тiльки  почалася
тривога, Гельця в однiй кошулi вибiгла в парк i одразу ж потрапила в  руки
двох чи трьох гайдамакiв, що схопили ?? i понесли в темряву ночi...
   Б р а г i н с ь к а (закрива? лице руками). Ах!
   Р у ж и н с ь к и й. А, мерзеннi гади!
   В i л ь к о м i р с ь к а.  Але  цi??  ж  хвилини  десь  узявся  якийсь
невiдомий рицар, вихопив майже  непритомну  Гельцю  з  рук  лотрiв,  одним
ударом оборонився вiд цi?? сволоти i однiс  на  власних  руках  графиню  в
сусiдн? село до попа. Залишивши ??  там  у  безпецi,  вiн  зник  так  само
несподiвано, як i з'явився. I тiльки на прощання  взяв  у  Гельцi  золотий
наперсток, що був у не? в той час на пальцi.
   Д у б р о в с ь к и й. Чудова пригода. I графиня не зна?, хто  був  цей
невiдомий рицар?
   Р у ж и н с ь к и й. Але вiдкiля ж узявся той загадковий  рицар?  Може,
графиня помилилась? Може, то був який-небудь хлоп або  ?хнiй  ватажок,  що
його вразила краса панянки. Це було б зовсiм не дивно.
   Б р а г i н с ь к  а  (пiдводиться,  схвильована  i  принадна  в  сво?м
збентеженнi). А, нi, нi, - це був  чудовий,  прекрасний  рицар.  Очi  йому
сяли, мов зорi, золотий шолом горiв на чорних кучерях, i  вся  його  горда
постава i кожний рух його тiла були повнi шляхетно? величностi  i  сили...
Хто вiн, вiдкiля... я не знаю. Може, це був чужоземний рицар...  на  ньому
був оксамитний камзол, яких не носять у нас, i, зда?ться, золотий  меч  на
боцi.
   В i л ь к о м i р с ь к а  (обурена).  Ну,  подумай  тiльки,  нерозумна
дiвчино, - де мiг узятись чужоземний рицар у ваших Яблунцях! Та й куди вiн
подiвся?
   Б р а г i н с ь к а. Нi, тьотю, я знаю i вiрю в  нього.  Вiн  узяв  мiй
наперсток, i з того часу, де б я не була, моя душа належить  йому,  мойому
збавителю.

   Увiходить Лабенцький iз середнiх дверей.

   Л а б е н ц ь к и й. Злочинець тут, вельможний пане.
   Д у б р о в с ь к и й. Нехай уведуть.

   Лабенцький одчиня? середнi дверi,  i  гайдуки  вводять  Хмарного,  який
зупиня?ться посерединi зали. Це вродливий, могутньо? будови козак,  що  на
виразному його обличчi неспокiйна думка, пристрасть i  мука  наклали  свiй
вiдбиток. Постава горда i спокiйна, руки в залiзах.

   В i л ь к о м i р с ь к а. Так ось який цей Хмарний... я  уявляла  його
собi зовсiм iншим.
   Р у ж и н с ь к и й. Звiр одмiтний - хутровий, нема чого казати.
   Д у б р о в с ь к и й. Василь Хмарний! Суд  його  королiвсько?  милостi
розглянув твою справу i  зважив  усi  тво?  вчинки  i  злi?  ексцеси.  Ти,
зда?ться, людина письменна i сам розумi?ш, що вини тво? суть горловi?.  Ти
грабував замки, скарби i ма?тки панськi, взрушаючи спокiй  посполитий,  не
маючи жодно? цноти, ти починив великi кривди i шкоди, пiдданих панських на
бунти гайдамацькi i ребелi? пiдмовляв,  ти  гуртував  гайдамацькi  купи  i
посилав ?х до Залiзняка та iнших рiзунiв; маючи достатнiй шматок хлiба, ти
вiдважився пiдняти руку на панiв сво?х, не дбаючи на повелiння  божi?,  на
вiру христову, на право Речi Постолито?. За всi  цi?  вчинки  i  фортельнi
ексцеси* (* Тут: злочиннi дi?.) винен ти смертi.
   Р у ж и н с ь к и й. О, пан Дубровський зна?,  як  треба  розмовляти  з
холопами. Але що з ними розмовляти, - на шибеницю, та й годi.
   Х м а р н и й. I справдi, про що розмовляти? Не тiште себе думкою, пане
Дубровський, що ви чините суд над  нами.  Не  суд  -  а  розправу,  бо  не
злочинцiв ви кара?те, а весь народ, який вiдважився  сказати,  що  вiн  не
бидло, а ма? вiльну душу. Спокiй i мир посполитий! Чи не ви ж його зрушили
першi?  Чи  не  ви  ж  першi  нагнали  в  Смiлянщину  тисячi  жовнiрiв  iз
регiментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав i нищив його
дощенту. А гвалти i злi? ексцеси? Чи не ви ж першi знущалися  з  нас  i  в
Черкасах, i в Корсунi, i в Жаботинi? Чи не вашi жовнiри викручували руки i
ноги, розривали роти, били канчуками, поки  м'ясо  одвалювалося  шматками,
мордували, палили живцем! То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я,  що  ви
його самi роздмухали. Ма?те сокиру,  пане  Дубровський,  стинайте  голови,
стинайте, коли зможете стяти ?х цiлому народовi. Але  живий  народ,  i  не
вмре Укра?на, i не буде вам хлопом вiльний одважний народ!
   Р у ж и н с ь к и й (крiзь зуби). Собака, пся вiра...
   Д у б р о в с ь к и й (до княгинi). Ясновельможна  княгиня  чула.  Панi
все ж таки хоче його спитати?
   В i л ь к о м i р с ь к а (схвильовано). Так, прошу, мiй пане.
   Д у б р о в с ь к и й. Слухай, добродiю Хмарний. Коли ти грабував замок
княгинi Вiлькомiрсько? в Липовцях, там був величезний алмаз княжого  роду,
так зване Липовецьке жорно, - вiн лежав в опочивальнi княгинi в скринi, на
блакитнiй подушцi. Чи не зна?ш ти, де подiвся цей алмаз, що  рiвного  йому
нема? на всiй Укра?нi? Коли ти скажеш, де вiн, i алмаз цей повернеться  до
княгинi, я врятую тебе вiд смертно? кари.
   В i л ь к о м i р с ь к а (втруча?ться). Так, так, мiй козаче, я  внесу
за тебе викуп королевi i подарую тобi життя, коли ти допоможеш нам вернути
цей алмаз.
   Х м а р н и й . (мовчить, потiм усмiха?ться хмуро). Що ж,  виходить,  i
хлопська душа чого-небудь варта, коли вельможна княгиня  хоче  ??  купити.
Адже ж у панiв усе  прода?ться,  не  тiльки  хлопи  -  i  гонор,  i  ласка
крулiвська. Тiльки не купити вам козацько? душi, найяснiша княгине,  i  не
скажу я вам, хто взяв алмазне жорно в ту веселу нiч, коли  паювали  здобич
мо? хлопцi у вашому шляхетному замку. Шкода менi тiльки, що не  було  тодi
вас iз нами. Дарував би я i вам нагороду на всю вашу ласку хлопам, - i  за
чиншi, i за льон, i за хмiль, i за прядиво, за обжинки i заорки -  за  всi
канчуки, якими вигнiтали з  нас  пiт  державцi  вельможно?  панi.  Тiльки,
замiсть алмазного клейнода, ми б надiли вам  на  вельможну  шию  найбiльше
жорно, що знайшлося б на липовецьких млинах.
   Р у ж и н с ь к и й (розлючений, пiдбiга? до  Хмарного).  Як  ти  смi?ш
розмовляти з вельможною княгинею, паскудо! (Б'? його по лицю). Собака, вся
крев!

   Хмарний кида?ться на нього силкуючись розiрвати залiза  на  руках.  Три
гайдуки на превелику силу зупиняють його.
   Ружинський одскаку?, Дубровський i Брагiнська пiдводяться  схвильованi.
Вся ця сцена вiдбува?ться дуже хутко.

   Х м а р н и й (кричить, силкуючись вирватися з рук гайдукiв).  Мерзото!
Ти вдарив мене, полоненика, з руками в залiзах. I ця  дiвчина  не  плюнула
тобi  в  лице.  Гетьi  (Вiдштовху?  гайдукiв).  Слухай-но,   ясновельможна
княгине! Я знайду тобi твiй алмаз, я не  прошу  життя  на  обмiн  -  нехай
завтра ж зiтнуть менi голову в Коднi - тiльки розв'яжи менi  руки,  щоб  я
мiг плюнути в лице цьому негiдниковi! Ось мiй викуп за тво? алмазне жорно!

   III

   Тi?? ж хвилини в залу з бокових дверей вбiга? Стеся i перше нiж устигли
?й перешкодити, кида?ться на груди Хмарному з криком "Василю".  Це  молода
гарна дiвчина,  в  звичайному  вбраннi  городянки,  в  гаптованiй  перлами
кошулi* (* Кошуля - сорочка.) яку видно  з  викоту  оксамитно?  сукнi,  що
щiльно охоплю? стан дiвчини. Волосся заплетене в двi коси.

   С т е с я. Василю, Василечку, рiдний, коханий, що вони зробили з тобою!
(Гiрко плаче, вся здригаючись, на його грудях).
   Д у б р о в с ь к и й (наближа?ться до графа). Дозвольте вам зауважить,
ясновельможний пане, що ваш вчинок ?сть  недостойний  шляхтича  i  рицаря.
Порядний чоловiк не дозволить собi бити по лицю  зв'язану  людину,  та  ще
удекретовану на смерть. Цей чоловiк завтра умре, i його особа священна.
   С т е с я (що прислуха?ться до слiв Дубровського, хутко оберта?ться, не
залишаючи, проте, руки Хмарного, до яко? вона пригорнулася перед цим. Але,
почувши останнi  слова  Дубровського,  вона  з  криком,  опанована  жахом,
кида?ться до нiг суддi, вхопивши його руку). Нi, нi,  ясновельможний  пане
суддя, цього не може бути... ви не могли сказати цих страшних  слiв...  ви
не можете засудити його... скажiть же, що я помилилась... хiба ж вiн  може
вмерти? (Вона ревно плаче). Вмерти... вiн... коханий, рiдний... О пане,  о
вельможний пане суддя.
   Д у б р о в с ь к и й (до гайдукiв, холодно). Пiднiмiть цю дiвчину.

   Гайдуки пiдiймають i обережно одводять  набiк  Стесю,  що  тiпа?ться  в
?хнiх руках.

   Р у ж и н с ь к и й (робить крок до Дубровського i  вiдповiда?  згорда,
ухопившись за шпагу). Не  вам  би  вчити  мене,  пане  суддя,  -  я,  граф
Ружинський, забив на вiйнi сотнi ворогiв сво?ю шаблею, - ви ж, пане суддя,
вмi?те вбивати людей тiльки... вашим пером.
   Д у б р о в с ь к и й  (поважно).  Правда,  ясновельможний  пане,  -  я
хворий i такий слабий, що навiть золотий пояс не держиться на мо?м тiлi, i
мою шаблю носить за мною мiй гайдук. Але в ту грiзну годину,  коли  вогонь
повстання охопив всю Укра?ну i пан граф сидiв спокiйно в Варшавi,  я  один
став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичiв i Овруч... Я бився
з ними (показу? на Хмарного) в чистому  полi,  в  рiвному  бою,  перше  як
узятись за перо, щоб стинати ?м голови. (До гайдукiв). Виведiть  злочинця.
Перепрошую, найяснiша княгине. Справи чекають мене.  Уклоняюсь  вельможнiй
панi. (Уклоня?ться гостям i хоче йти).
   С т е с я (побачивши це, знов кида?ться до  нiг  Дубровському,  хапаючи
його руки). Милостi,  милостi,  мiй  ласкавий,  мiй  ясновельможний  пане.
(Цiлу? йому руки). Вислухайте, тiльки вислухайте мене, - ви ж ма?те  волю,
ви можете зробити все, що захочете... О, то благаю ж вас слiзно,  закликаю
вас ласкою божою... не робiть, не робiть того, що не можна поправити...  Я
зараз... я зараз же вам  усе...  все...  Хiба  й  можна  його,  рiдного...
?диного... (Ревно плаче).
   Д у б р о в с ь к и й (холодно). Пане Лабенцький, виведiть цю дiвчину.

   Стеся пiдводиться хитаючись i дивиться навкруги нетямущим поглядом.

   Х м а р н и й (з несказанною мукою на лицi). Стесю...
   В i л ь к о м i р с ь к а (що бачить, яка  мука  вiдбива?ться  на  лицi
Хмарного). То що ж, мiй хоробрий козаче? Мабуть, ?  ще  на  свiтi  скарби,
дорожчi за гайдамацькi  ненавистi...  сльози  дiвочi...  Не  схотiв  узяти
викупу за алмаз - може, вiзьмеш за алмазну сльозу дiвочу?
   С т е с я (кида?ться до княгининих нiг i цiлу?  ??  руки).  Ради  бога,
ради ласки божо?, благаю вас, найяснiша панi... Поможiть, вирятуйте  його,
моя кохана панi... Я ж служитиму вам цiлий свiй  вiк,  тiльки  врятуйте...
врятуйте менi мого... мого... рiдного... ?диного. (Плаче).
   В i л ь к о м i р с ь к а (знизу? плечима). Я хотiла  це  зробити,  але
вiн сам не хоче. Що ж, може, ти зумi?ш добитись цього, - спитай  у  нього,
де вiн подiв мо? алмазне жорно.
   С т е с я (безпритомно, але здивовано). Алмазне... жорно?
   В i л ь к о м i р с ь к а. Так, моя люба, - великий  алмаз  мого  роду.
(Пiдводиться. Стеся теж). Знайди менi цей камiнь i, присягаюсь тобi  сво?м
княжим словом, -  я  заплачу  викуп  за  твого  Василя.  Прощавайте,  пане
Дубровський. Значить, ви  обiця?те  менi  помилувати  цього  чоловiка,  як
найдеться мiй алмаз?
   Д у б р о в с ь к и  й  (знизу?  плечима).  Ну,  що  ж,  нехай  так,  я
згоджуюсь вiдстрочити страту на двадцять день.
   В i л ь к о м i р с ь к а. Дякую.  (Да?  йому  руку,  яку  вiн  цiлу?).
Ходiм, Гельцю. (До Стесi). Чу?ш, моя дiвчино, шукай; яшцо знайдеш алмае  -
вiн залишиться живий. (Виходить iз Брагiнською).
   Р у ж и н с ь к и й. Чу?ш, дiвчино? (Бере Стесю  за  пiдборiддя).  А  в
хлопа непоганий смак. Чу?ш, хлопе, - ? така згода - ми побавимось трохи  з
тво?ю нареченою. (Смi?ться).
   Х м а р н и й. Постривай, тхоре, ти ще заплатиш менi за все.
   Р у ж и н с ь к и й (байдуже). Можеш дiстати у Стемпковського в Коднi -
вiн тобi заплатить за мене... сокирою. (Виходить смiючись).

   В ту ж хвилину гайдуки виводять Хмарного в середнi дверi, що з грюкотом
зачиняються за ними.

   С т е с я (отямившись, кричить). Василю, Василечку! (Бiжить за ним, але
пада?, зомлiвши, серед зали).
   Д у б р о в с ь к и й (зупиняючись над нею  в  роздумi).  Нещадно  меле
млин життя, i не тво?м слабим рукам зупинити цi жорна, моя мила.

   Завiса.

   ДIЯ ДРУГА

   Корчма недалеко вiд руського кордону. Просто посерединi  вхiднi  дверi.
?врей-шинкар  пора?ться  праворуч  за  сво?м  шинквасом*  (*   Шинквас   -
прилавок.), охкаючи та зiтхаючи. Лiворуч - два невеликих столи; за  одним,
що ближче до рампи, - нема? нiкого, а за другим, що на задньому  планi,  -
два непевного вигляду шляхтичi - пан Лозка i пан Прозка - п'ють i грають у
карти i щохвилини сваряться. Крiм тих столiв, ? ще два -  теж  нема?  коло
них нiкого; один праворуч бiля само? рампи i другий - посерединi.

   П а н Л о з к а (товстий, червонолиций, з величезними вусами).  Ага!  А
цього не хочеш! А цього... (В азартi ляска? картами по столу). А  нех  пан
покаже свою кралю - здось вона в пана дуже соромлива,  неначе  попiвна.  А
маеш. (Регоче задоволений). Я тебе зажену на слизьке!
   П а н П р о з к а (худий, жовтий, зi злобним, ?хидним лицем  та  довгим
носом). А до ста дяблiв!  Пшеклента  недоля!  Хоч  би  ?дину  карту!  Гей,
шинкарю! Ще кварту меду, щоб тебе  Швачка*  (*  Швачка  Максим  -  один  з
керiвникiв Колi?вщини, запорозький козак.) списом прошив.
   К о р ч м а р (пода? мед). Ну, що таке! Чого  пан  ла?ться?  Хвалити  -
бога, Швачки вже нема?. Нащо пану той Швачка - тьфу!
   П р о з к а. Добре, добре! Iди. Мало вiн вас рiзав, до ста дяблiв.  Але
щось пан дуже щасно гра?... Гм... Чи не допомага? пан сво?й фортунi?
   Л о з к а (розлютований). Пане Прозка! (Хапа?ться за шаблю).
   П р о з к а (теж). Пане Лозка!
   Л о з к а. Коли пановi шкода грошей, то  треба  було  грати  в  носа  -
гаразд, що вiн у пана такий довгий.
   П р о з к а. Пане Лозка!
   Л о з к а. Пане ГIрозка!
   П р о з к а. Ще раз, до ста дяблiв! (Зда?  карти).  Знов  цi  пшеклентi
вини. (Ляскае злiсно картами по столу).
   Л о з к а (задоволений, регоче). А ма?ш! А не ходи, пане Прозка, з вин.
Як казала срока вронi-не ходь по пшеницi, бо вискочить хлоп з  камiнням  -
тебе покалiчить. (Регоче).
   П р о з к а (злiсно). Щось-то пан Лозка все  пригаду?  хлопiв.  Мабуть,
вони йому дуже до вподоби. А скажiть, будь ласка, пане Лозка, чого це  пан
був того мiсяця на ярмарку в Iгнатiвцi, коли там гайдамаки бешкетувалй?
   Л о з к а (збентежений). Як то в Iгнатiвцi?
   П р о з к а. Так, пане, в Iгнатiвцi?
   Л о з к а. Я... я був там у свого швагра.
   П р о з к а (?хидно). А чого ж то пан потрапив за московский кордон  та
пиячив там у борщагiвських ченцiв?
   Л о з к  а  (остаточно  збентежений).  Я...  яких  ченцiв?  Що  то  пан
вигадуi??
   П р о з к а. Так, пане, у тих ченцiв, де гайдамаки ховались.  А  чи  не
хоче пан побувати у регiментаря Стемпковського в Коднi?
   Л о з к а (розлютований, схоплю?ться i вийма? шаблю).  Ах  ти,  собако,
пся вiро, котолупе поганий! Я тобi покажу,  як  калюмнiю*  (*  Калюмнiя  -
наклеп.) чинити! (Напада? на Прозку).
   П р о з к а (теж вихоплю? шаблю i обороня?ться). Хто, я котолуп! А,  до
ста дяблiв, я тобi покажу, як фортельнi ексцеси чинити, кабан пузатий!

   Б'ються.

   К  о  р  ч  м  а  р  (переляканий).  Гвалт!  Калавур!  Панове!  Панове!
Перестаньте. Патруль iде. Жовнiри! Скрiзь по хуторах  жовнiри!  Арештують,
роблять труси.

   II

   Стукiт у дверi.
   Корчмар iз жахом хова?ться за шинквас. Пани опускають шаблi i  сiдають,
теж зляканi. Увiходить Лiя,  слiпа  дiвчина,  ?врейка,  молода,  гарна,  з
журливим  блiдим  лицем,  у  темнiй,  подiбнiй  до  сорочки  сукнi,  боса,
простоволоса. В руках у не? цитра.
   Л i я (обережно йде в хату,  намацуючи  рукою  дорогу,  i  говорить  iз
мрiйною журбою, нi  до  кого  зокрема  не  звертаючись).  Як  зимно  стало
надворi... Як замерзли мо? бiднi босi нiжки... Я шукала в полi квiток, але
пов'яли всi мо? квiтки... (Сiда? праворуч i  перебира?  струни,  дивлячись
перед собою).
   Л о з к а. Гей, Янкелю, хто це така, божевiльна, чи що?
   К о р ч м а р (нерiшуче наближа?ться до панiв). Це бiдна слiпа дiвчина,
?врейка... гарна, тиха дiвчина... але  ж  конфедерати  забили  в  не?  всю
родину в Кам'яному Бродi... Нема? в не? нi хати, нi мами, нiчого... З того
часу й ослiпла... Так ось i ходить по чужих хатах...  спiва?,  ворожить...
все просить, щоб подарували ?й черевички... (Зiтха?), 0-ой-ой... Якi тепер
часи настали...
   Л i я. Так, так... купiть менi черевики, добрi люди... Як замерзли,  як
поколотi мо? бiднi нiжки!.. Я ходила  по  нивах  i  шукала  квiток...  Але
позжинали геть усi ниви, i тiльки поколола я на стернi сво? босi  нiжки...
Хiба ж можна ходити по стернi без черевикiв?... Як зимно i боляче  на  цiм
свiтi... Я хотiла спитати, де живуть люди взимку... Адже ж не у всiх  ?сть
хати.  Де  живуть  перепiлочки,  коли  позжинають  ниви...   Може,   i   я
перепiлочка? Так, так... Хтось назбира? i пов'яже золотi снопи... а  бiдна
перепiлочка не матиме де притулити голову. (Тихо спiва? пiд цитру).
   Як iз-за гори та з-за байраку

   Виходили вчора гайдамаки.

   Як прийшли, байраки порубили,

   Порубавши, жарко запалили,

   Соловйових дiтей посмалили,

   Як пожали женцi спiле жито,

   Вже нема де перепiлцi жити.

   Полетiла бiдна сиротинка,

   Пострiчав ?? маленький соловейко.

   "Ой, куди летиш, маленька перепiлко,
   Не лiтай темненько? ти ночi,

   Бо поколеш на стерниночку ти очi".

   "Ой, на що менi тепер глядiти,
   Як померли мо? малi дiти".


   III

   Знов вiдчиняються вхiднi дверi i увiходить Стеся. Вона  зупиня?ться  на
хвилину в дверях  i  неначе  на  когось  чека?,  дивлячись  надвiр.  Потiм
зачиня?, зiтхнувши, дверi i йде в хату.

   С т е с я (знов верта?ться до дверей i дивиться, схвильована,  надвiр).
Боже мiй, чого це вiн так забарив... Ах, нарештi-таки.

   Макосiй увiходить. Стеся  бере  його  за  руку  i  веде  до  стола.  Це
статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.

   С т е с я. Нарештi-таки.  Ну,  ходiмо-бо,  сiдайте  ж,  Остапе.  Я  вся
перехвилювалася за цю годину... Ну, що, як... що ви дiзналися?

   Корчмар пода? пiвмиски i жбан iз медом.

   С т е с я. Ось, прошу, будь ласка.

   Сiдають за стiл праворуч.

   М а к о с i й. Погане дiло, Стесю, бачу я, що не доведеться менi  ?хати
з вами далi. (Стишуючи голос). Бачив я зараз  одного  з  наших  -  про?зду
нема?, небезпечно. Ляхи ганяють  по  всьому  кордону,  скрiзь  по  хуторах
патрулi, пiд'яздовi команди, шукають гайдамакiв, хапають  геть  усiх,  хто
попадеться.
   С т е с я (лама? руки). Але що ж робити?.. Що робити?  Ось  уже  минуло
дванадцять день... дванадцять день з того строку, що дав менi  суддя...  i
нiчого... нiчого. Що ж робити?.. Як набiгти цi?? тропи? ?хати  в  Житомир,
кинутись знов до нiг Дубровського, благати, плакати... Боже великий...

   Пан Лозка i пан Прозка, як i перше, грають у карти, але Прозка весь час
прислуха?ться до розмови Макосiя,  часто  повертаючи  в  ?хнiй  бiк  свого
довгого носа.

   М а к о с i й. Не знаю вже, що й порадити тобi, Стесю... коли ж нiхто з
товаришiв Василевих i не чув про цей гемонський камiнь, ти ж бачиш сама  -
були ми i в Борисполi, i в Воронковi, i в  Сулимiвцi...  були  аж  у  двох
монастирях, - i все даремно... Нiхто й не чув про цей алмаз... Були кубки,
ланцюжки, клейноди, ковшi золотi - багато дiсталося здобичi  ?вреям  i  на
нашому, i на цьому боцi. Але алмаза нiхто не бачив. Та й  не  вiрю  я  цiй
княгинi, Стесю.
   С т е с я. Нi, нi, цього не може бути... Я знайду  цей  алмаз,  хоча  б
довелося вiддати життя за нього.
   М а к о с i й (чуха? потилицю). Слухай, Стесю, ти ж бачиш, що не можу я
?хати далi - на вашу сторону. Ось що я тобi пораджу. Зда?ться, ?сть ще два
чи три чоловiки наших на цiй, на лядськiй сторонi.  (Ще  стишуючи  голос).
Плиханенко в Вiльшанцi, ?сть i  в  Богуславi:  Мусiй  Чепиженко,  якщо  не
потрапив у Кодню, сердешний. Запиши собi на папiрець. Та ще  був  iз  нами
один музика з Таращi - звали його Шенчик - теж  Мусiй  -  запиши  i  його,
Стесю, грав на цимбалах.
   С т е с я (бере його за руку). Благаю,  благаю  вас,  мiй  добрий,  мiй
ласкавий Остапе, не залишайте мене. Ви ж були приятелем Василевi - вiн так
вас любив... чи можете ж ви зрадити його в таку лиху  годину?  Де  ж  ваша
приязнь, де ваша честь рицарська?
   М а к о с i й (хмуриться). Не сподiвався я почути таких слiв, Стесю,  -
не зрадив я Василя, але що ж я можу зробити один? Слухай, Стесю. (Стишуючи
голос). Може, менi ще пощастить пiдмовити декого з наших  -  може,  ми  ще
встигнемо врятувати Василя, а поки прощавай, Стесю. (Озира?ться). Пам'ятай
же, що я казав - Мусiй Шенчик - у Таращi i Плиханенко  -  у  Вiльшанцi.  А
найпаче - Шенчик-музика. Це такий пройдисвiт, що все зна?, - якщо  вiн  не
чув про алмаз, то вже, певно, нiхто не зна?. А зараз я пiду, бо й  так  он
той  носатий  пан  щось  дуже  пильно  до  мене  придивля?ться.  Прощавай.
(Виходить).

   Пан Прозка теж пiдводиться i виходить за  Макосiем.  Стеся  залиша?ться
сидiти, схиливши голову на руки.

   Л i я (спiва? тихенько).
   Засвiчу я свiчку, перебреду рiчку
   До мо?? миленько? на одну нiчку.
   Свiчка ясненька, рiчка бистренька.
   Чогось моя миленька сьогоднi смутненька...
   Все чогось скуча?, важенько зiтха?...
   З буйнесеньким вiтром стиха розмовля?...

   Враз чути один за одним кiлька пострiлiв. Стеся схоплю?ться i бiжить до
дверей. Слiпа дiвчина теж пiдводиться, злякана.

   С т е с я. Боже мiй! Невже ж... невже ж його  спiймали...  Нi...  нi...
цього не може бути... (бiжить до дверей) цього не може бути.

   IV

   Цi?? хвилини дверi широко розчиняються i ввалю?ться пан Пшепюрковськяй,
начальник пiд'яздово? команди, в супроводi  пана  Паушi,  двох  шерегових,
двох капралiв i двох або  трьох  жовнiрiв.  Пая  Пшепюрковський  зараз  же
розсiда?ться  за  столом  посерединi.  Пан  Пауша  сiда?   лiворуч,   iншi
становляться навколо.

   Пан  Пшепюрковський,  товстий,  червонолиций,  самозадоволено-чванливий
поляк.
   Стеся вiдходить праворуч до слiпо? дiвчини.

   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Нiкого не випускати з корчми. Гей, Янкелю,
вина!  Та  дивись  -  найкращого.  (Корчмар  почина?   метушитися).   Пане
Птушинський!

   1-й ш е р е г о в и й. Пане коменданте!
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Патрулi готовi?
   1-й ш е р е г о в и й. Так, пане коменданте.
   П ш е п ю р к о в с ь к  и  й.  Ще  раз  перевiрте  людей  i  зараз  же
вiдрядiть по одному патрулю на кожнi два хутори. Щоб  муха  не  пролетiла.
Субординацiя, пане!
   1-й ш е р е г о  в  и  й.  Слухаю,  пане  коменданте!  (Вiдда?  шану  i
виходить).
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, то що ж, вина!

   Корчмар пода? жбан i чарки.

   К о р ч м а  р.  Осьдечки,  ясновельможний  пане  коменданте.  Найкраще
бургундське. Кращого нема? i в Краковi.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Пшездецький!
   2-й ш е р е г о в и й. До розказу пана.
   П ш е п ю р к о в с ь  к  и  й.  Зараз  же  узнати,  чи  догнали  цього
пшеклентого гайдамаку. Я гадаю, що вiн мусив дiстати добру кулю  з  нашого
берега. Га, що? Субординацiя, пане! Рушайте мерщiй.
   2-й ш е р е г о  в  и  й.  Слухаю,  пане  коменданте.  (Вiдда?  шану  i
виходить).
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (до Паушi.) Ну що, пане чеснику?* (* Чесник
- чашник.) Адже ж пан чесник бачить, як ми  працю?мо.  О,  в  мене  добрий
звичай на цих гайдамакiв. Муха не пролетить. Пан чесник може розповiсти  у
Варшавi, як працю? пан Пшепюрковський, товариш хоругви панцирно?. А  що  ж
вина! Та що це за чарки, сто дяблiв цьому корчмаревi! Гей, корчмарю! Що це
за чарки ти нам дав? То що в тебе - шинок чи аптека? Хiба ти не зна?ш,  що
тiльки в покришку мого кубка ввiходить пляшка вина, а в  самий  кубок  три
пляшки! (Скида? iз стола чарки). Зараз же подай християнськi кубки замiсть
цi?? аптеки.
   К о р ч м а р (пiдбира?  чарки).  Зараз,  зараз,  ясновельможний  пане.
(Приносить великi кубки). Чи ви бачили? - пити з таких кубкiв  бургундське
вино по червонцю кварта! З такими кубками можна ходити до криницi, а не до
бургундського вина.
   П а у ш а. О, то виходить, пан комендант однаково  дужий  так  на  полi
Бахуса, як i на полi Марса. Рицарський  звичай,  що  й  казати.  (Нюха?  з
табакерки i пода? Пшепюрковському). Чи  не  вгодно?  Призволяйтесь,  прошу
пана.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дякую. (Хоче взяти понюшку, але рука  йому
так тремтить, що вiн нiяк не  може  потрапити  в  табакерку).  О,  до  ста
дяблiв! Зда?ться, i в пана аптека замiсть табакерки. Нiяк не потрапиш.
   П а у ш а (смi?ться). О, мабуть, чимало кубкiв вихилив  пан  на  сво?му
вiку, що в нього так тремтять руки.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. В кого тремтять руки? В  мене?  Нехай  пан
чесник налл? менi повнiсiнький кубок вина, аж по  самi  вiнця  -  побачимо
тодi, чи розiллю я хоч краплю.
   П а у ш а (налива? повний великий кубок). Повнiсiнький, пане.
   П ш е п ю р к о в с ь к и  й  (бере  твердо  рукою  через  стiл  кубок,
пiднiма? його вгору). Ну, що! Чи тремтять у мене  руки?  (Вихиля?  вiдразу
кубок). Ма?ш.
   К о р ч м а р. Ой, лихо. Десять злотих одним проковтом.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Так-то, пане чеснику, як до кубка  або  до
гайдамакiв, то не тремтять руки в пана Пшепюрковського. О!  В  мене  такий
звичай - коли б'ю, то влучаю (налива? знов  кубки),  а  коли  п'ю,  то  не
залишаю.
   К о р ч м а р. Що правда, то правда - знов десять злотих...
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (бере кубок). Певно,  що  в  цьому  кубковi
менше крапель, нiж тих гайдамакiв, що я перебив на Брацлавщинi цього лiта.
Пан чесник зна? про мо? пригоди. О, в мене такий звичай: пий до дна,  коли
наливають,  i  танцюй,  коли  грають,  пильно   слухай,   коли   дзвонять.
(Зупиня?ться).
   П а у ш а (регоче). I тiкай, коли гонять. Що ж  ви  не  кiнча?те,  пане
коменданте? З пiснi, кажуть, слова не викинеш. А  що  -  казати  правду  -
траплялося-таки пану товаришевi тiкати вiд тих скажених гайдамакiв?
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (вiдразу вихиля?  кубок.  Корчмар  зiтха?).
Пану чесниковi легко казати, сидячи в Варшавi, нех би пан сам  попробував.
(Знов налива? кубок). А коли б пану  чесниковi  довелося,  як,  наприклад,
менi в Криковцях, вiдбиватися вiд вiсiмдесяти гайдамакiв одразу. Було  це,
як зараз пам'ятаю, коло греблi. Тiльки що прийшли ми до  тi??  греблi,  аж
бачимо, мчить просто на нас цiла ватага  гайдамакiв,  -  ну,  звичайно,  я
зараз же скомандував "огню", i мо? жовнiри розсипалися  вздовж  греблi,  i
почалася потiха. (Запалю?ться). Пiф-паф! Пiф-паф!  Конi  ржуть,  гайдамаки
кричать, галас, стрiлянина, гвалт! Вихопив я шаблю i почав рубати - одного
налiво, одного направо, одного налiво, одного  направо,  коли  ж  ураз  як
накинеться на мене аж три гайдамаки одразу. Мармизи, пане, - о! Списи - о!
Звичайно, я не розгубився, зараз  же  уложив  одного  з  пiстолi,  другого
злапав за списа i вже схопився за шаблю, щоб вiдтяти його голову,  коли  ж
як накинуться на мене першi чотири гайдамаки...
   П а у ш а. Як чотири! Адже ж залишався тiльки один.
   П ш е п ю р к о в с ь к и  й.  Зда?ться,  пана  чесника  там  не  було,
полiчити, скiльки там залишилося гайдамакiв. Не встиг я  прочитати  "раter
noster" * (* Молитва "Отче наш".) як сiм шабель звилося над мо?ю  головою.
Ну, звичайно, що думати було нiчого - пришилося помилувати мого гайдамаку,
що я тримав за списа, та вчинити шляхетну ретираду. (Вихиля?  кубок).  Так
ось якi бувають пригоди, пане чеснику. Це вам  не  Варшава.  Доводиться  i
тiкати, коли треба, але шляхетно (пiднiма? пальця), з гонором.
   П а у ш а (регоче). Як, помилувати гайдамаку! Адже ж не пан ?х  тримав,
а вони пана.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (налива? кубки). Адже ж пан чесник  бачить,
що я, хвалити бога, живий, а гайдамакам стинають голови в Коднi.  Значить,
ясно, хто кого тримав. А в мене такий звичай - чи взяв, чи не взяв, аби на
мо? стало.

   Зразу чути ще два пострiли.

   П ш е п ю р к о в с ь к и  й  (стурбований).  А!  Га!  Що  таке?  Може,
гайдамаки? Пане Вержбента, зараз же дiзнайтесь, що таке.

   Капрал виходить.

   С т е с я (лама? руки). Боже великий! Яка пекельна мука...
   К а п р а л (хутко вбiга?, радо). Забили гайдамаку, пане коменданте!  В
голову - не дише.
   С т е с я (скрику?). Ах! Остапе, Остапе... Нi, нi, цього не може бути.
   П ш е п ю р к о  в  с  ь  к  и  й  А!  То  тут,  зда?ться,  цiле  кубло
гайдамацьке. Спiльники, жiнки лотроаськi! Зараз  же  замкнути  всi  дверi!
Взяти цю жiнку!

   Жовнiри пiдходять до Стесi.

   С т е с я (гнiвно вiдштовху? ?х). Геть! Я вас  не  чiпаю,  гвалтiвники,
душогуби проклятi!
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, то вона ще й комизиться.  А  нум,  пане
Птушинський, подивiться, чи ? в не? бiлет.
   С т е с я (пiдводиться i хоче йти з  хати).  Це  якесь  прокляття.  (?й
страшно, вона нiчого не чу?, не тямить). Де дiтись, куди  бiгти...  неначе
справдi те жорно... (хапа?ться за серце) навалилося на бiдне мо?  серце...
i давить... давить важким тягарем... (Хита?ться). Скорiш туди... на  свiже
повiтря. (Iде до дверей).
   1-й ш е р е г о в и й (зупиня? ?? за руку). Хiба ти не чу?ш, що  сказав
пан комендант? Бiлет ма?ш?
   С т е с я (отямившись, гнiвно). Геть! Нiякий пан комендант не ма? права
затримати мене. Маю листа вiд старости Iллiнського i  суддi  Дубровського.
(Нервово виймае листа з печаткою i показу? шереговому).
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (якому 1-й  шереговий  передав  листа).  Та
невже! Дивись, яка пишна персона.  (Розгляда?  листа).  А  чого  це  панна
добродiйка була на тiм боцi, в Борисполi?
   С т е с я (згорда). Це вже мо? дiло. Зараз же пустiть  i  вернiть  мого
листа.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Тво? дiло? А накладати з  гайдамаками  теж
тво? дiло?
   П р о з к а (втруча?ться). Дозвольте доповiсти вельможному  пану,  вона
тут весь час радилася з тим гайдамакою, все балакала про якогось музику  в
Таращi.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ось воно  що!  А  нум,  пане  Птушинський,
берiть ?? за ручки та ведiть до вiйта, нехай посидить там iз тиждень, а ми
поки розпита?мось, що в не? за справа.
   С т е с я (перелякана). Нi...  нi...  ви  не  зробите  цього...  ви  не
зробите... я мушу зараз ?хати далi... вiд цього залежить  життя  людини...
чу?те, життя!
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Птушинський! Жовнiри беруть Стесю пiд
руки.
   С т е с я (вирива?ться i кида?ться до Пшепюрковського). О, благаю  вас,
пане коменданте... я не можу гаяти часу...  я  не  можу  марнувати  жодно?
хвилини... (Кида?ться до нiг Пшепюрковського). Благаю вас,  мiй  ласкавий,
мiй вельможний пане!
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (до жовнiрiв). Зараз же одвести ?? до вiйта
i стерегти до мого приходу.

   Жовнiри беруть Стесю.

   С т е с я. То будьте ж ви проклятi, гвалтiвники, кати, душогуби!  Нехай
перша дiвчина, яка вас побачить,  плюне  вам  у  вiчi.  (Жовнiри  виводять
Стесю). Нехай рiдна мати зречеться вас i нiхто не  подасть  вам  напитись,
коли ви будете здихати!
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (смi?ться). Ще й сама поцiлу?ш,  голубочко,
лайся не лайся, а з цiлим пiр'ячком ти вiд мене не вийдеш. Ну, то  рушаймо
й ми. Ходiм, пане чеснику, бачите, як  треба  поводитись  iз  гайдамаками.
Субординацiя, пане!

   Iде до дверей, за ним Пауша, Лозка i всi жовнiри.

   К о р ч м а р (жаха?ться). Пшепрашам вельможного пана.  А  хто  ж  менi
платитиме за вино?
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що таке! А ти  зна?ш,  пся  вiро,
пуста воронко,  горiлчана  затичко,  що  роблять  з  тими,  хто  перехову?
гайдамакiв? Так ти хочеш, щоб я тебе i твою погану корчму,  сто  дяблiв  i
чотири бiса, в Кодню спровадив! (Корчмар тремтить). А нум, пане Вержбенто,
- берiть його мерщiй за хавки.
   К о р ч м а р (кричить). Нi, нi! Я ж нiчого. Це я так... Я пожартував.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дивись, удруге не жартуй.

   Усi виходять, крiм слiпо? дiвчини.

   К о  р  ч  м  а  р  (пiсля  виходу  здiйма?  руки  вгору).  Три  кварти
бургундського вина по червiнцю кварта. Добрий гешефт,  нема  чого  казати.
Ой-ой-ой! (Пора?ться, зiтхаючи).

   Пауза.

   V

   Знов розчиняються дверi, й увiходять, озираючись, тро? музик: Скряга  з
бандурою i бубном,  Шенчик  з  цимбалами  i  Iлько  iз  скрипкою.  Скряга,
високий,  з  хмурим  поглядом,  вже  немолодий  козак  з  довгими,   трохи
присивiлими вусами. Могутня, iмпозантна, але  вугласта  фiгура.  Шенчик  -
бувала, обметана, але не стара ще людина, сторожка, хитра й лукава.  Iлько
- молодий, вродливий, з виразним обличчям i мрiйним  поглядом  справжнього
артиста. Всi тро? сiдають за столом лiворуч, за тим, що ближчий до рампи.

   Ш е н ч и к. Зда?ться, нiкого непевного нема?. А все ж таки лучче  було
б почекати до ночi. Щось не до вподоби менi той пройдисвiт  носатий.  Гей,
шинкарю! Горiлки та сала.
   С к р я г а (хмуро). Що вдень, що вночi, пiвтора лиха.  Трьом  та  кози
бояться.

   Корчмар пода? горiлку i страву.

   Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бiк? Тут,
бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали.
   С к р я г а (хмуро). Музика гучна... далеко чути... (Усмiха?ться).  Вiд
Уманi аж до само? Варшави...
   К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам  i  казати...  Я  цим  не  займаюсь.
Небезпечно... але попробувати можна. Посидьте... я  спитаю  тут  одного  з
наших. (Вiдходить).

   Ш е н ч и к. Що ж, попробу?м, раз козi смерть.
   С к р я г а. Бiльш як пiвтора лиха не буде.
   Ш е н ч и к. Думка п'? воду, а одвага мед. (Налива? чарки). Пий, Iльку,
поки п'?ться. Та чого це ти такий смутний? Лихо менi з такими  товаришами.
Ну, що Скряга сумний, то я ще  розумiю,  шкода  козаковi,  що  мало  ляхiв
перебив.
   С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Пiвтора лиха!
   Ш е н ч и к. А чого тобi сумно, то вже не знаю. Хiба закохався.
   I л ь к о. Слухайте, товаришi, хоч i тяжко менi це вам казати,  але  не
можу я ?хати з вами на той бiк...
   Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми вiзьмемо другу скрипку? От тобi  й
ма?ш! Та чого ж ти ранiш не казав?
   I л ь к о. Давно вже хотiв, та все думав, що переможу себе...  з  само?
Вiльшаницi. Слухай, Шенчику. Пам'ята?ш, як ти питав мене, де  я  взяв  той
золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я вiдповiв тодi,  що  знайшов  його
тi?? ночi, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях.  Правда,  в  Яблунцях
дiстався менi той наперсток, тiльки не знайшов я його, а  подарувала  менi
його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я ?? вiд  двох
товаришiв, якi несли ??, роздягнену i злякану,  на  гвалт,  а  може  й  на
згубу. I коли принiс я ??, обгорнувши в свою керею,  в  безпечне  мiсце...
зняла вона цей наперсток iз свого пальця i поцiлувала мене... Хто вона - я
не знаю й досi.
   С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогiв наших  лютих!
I нiхто не забив тебе, як собаку! От пiвтора лиха!
   Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба  колись
i лизнути... Ну, i що ж, що далi?
   С к р я г а. Тьфу! (П'? горiлку). Пiвтора лиха!
   I л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тiльки, що зовуть ??
Гельця. I ось цей наперсток (показу?), поцiлунок i солодке, як мед, iм'я -
все, що залишилося менi вiд  тi??  ночi...  Моя  керея  ще  й  досi  пахне
чудовими пахощами i нiжним дiвочим тiлом, i  скрiзь  переслiду?  мене  цей
чарiвний запах... i не маю я спокою... i тiльки одного бажа? душа -  знов,
хоч на хвилину, побачити ??, тiльки побачити... а потiм хоча б i вмерти.
   С к р я г а. От пiвтора лиха! Ну, то йди, дурню,  до  Стемпковського  -
нехай вiн покаже тобi твою цяцю. Звiсно, що не  на  жовч,  а  на  мед  мух
ловлять. Тьфу.

   Увiходять пан Прозка i пан Лозка i займають попереднi сво? мiсця позаду
музик. Прозка пильно прислуха?ться.

   Ш е н ч  и  к  (милу?ться  з  наперстка).  Забажалось  козаку  зеленого
часнику. Цiкава нагода. I щастить же людям! Тiльки хоч подержався за  голу
панянку, а менi так i цього не трапилось. Одного тiльки  разу  лучилася  в
Гнiванi панi, та й то така мармиза, що ледве втiк, як побачив. Так само  i
з поживою. Тобi хоч наперсток дiстався, а менi все чортзна-що. На  що  вже
(стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес
макогоном. Тiльки i знайшов, що в садку  на  дорозi  оцю  скляну  затичку.
(Вийма? з кишенi величезний, але забруднений алмаз  i  тре  його  руками).
Трапилося, як кажуть, слiпiй курцi бобове зерно, та й  (плю?  на  алмаз  i
знов тре) тим подавилась. Затичка вiд пляшки, чи що - не можна  збути,  як
лихого шеляга, навiть у карти нiхто не бере.
   I л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як гра?.
   Ш е н ч и к. Тю, дурний, - де ж ти бачив алмаза з горобця завбiльшки?
   С к р я г а. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було  викупити  хоч
одного козака, а то що з тих каменiв - пiвтора лиха. Як камiнь,  то  нехай
буде такий, щоб ляха вбити...

   Пан  Прозка  i  пан  Лозка  зацiкавились   каменем   i   придивляються,
пiдморгуючи один одному, аж поперехилялись через свiй  стiл.  Корчмар  теж
пiдходить, зацiкавлений.

   К о р ч м а р. Ой! Я вже дивлюсь, що то за  цяцька  у  пана  музики.  А
може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене  якраз  ?  дiти...  нехай  би
бавились.
   Ш е н ч и к (неймовiрно). Ну! А скiльки ж ти даси?
   К о р ч м а р. Ну, що значить скiльки - це ж не кiнь.
   Ш е н ч и к (рiшучо). Давай десять злотих.
   К о р ч м а р  (смi?ться).  Та  пан  смi?ться.  Пiвчервiнця  за  дитячу
цяцьку.
   Ш е н ч и к (розчарований). Багато! А скiльки ж ти думав?
   К о р ч м а р (затримуючи хвилювання). Ну, два... дванадцять грошей.
   Ш е н ч й к. Е, то нехай буде вiсiмнадцять  грошей  i  кварта  горiлки.
Менш не вiддам.
   К о р ч м а р (вихоплю? алмаз). Д... добре... зго... згода...

   Кладе грошi i хутко вiдходить. Пан Прозка i  пан  Лозка  переморгуються
многозначно.

   I л ь к о (що весь час придивля?ться до Лi?, пiдводиться i пiдходить до
не?). Гей, шинкарю, що це за дiвчина - твоя дочка?
   К о р ч  м  а  р.  Нi,  добродiю.  Це  бiдна  слiпа  дiвчина,  ?врейка.
Конфедерати забили в не? всiх рiдних, то вона й ходить ось  так  по  чужих
хатах спiва?, ворожить...
   I л ь к о. Через що ти ослiпла, бiдна дiвчино?
   Л i я. То хiба ж ти не зна?ш? Я ж була перепiлочкою i повиколювала очi,
як лiтала  вночi  по  стерниночку...  коли  зруйнували  недобрi  люди  мою
хатку...
   Iл ь к о. Бiдна дiвчино... вона збожеволiла з горя... (До Лi?). Кажуть,
що ти вмi?ш ворожити... Поворожи ж i менi, чи знайду я  дiвчину,  що  дала
менi цього наперстка. (Да? ?й  наперсток).  Коли  б  ти  знала,  яка  вона
прекрасна... Як променiють ?? очi, коли вона всмiха?ться... i  яка  чудова
ласка в тих очах, коли вони плачуть...
   Л i я (верта? йому наперсток). Краще б  тобi  нiколи  не  бачити  цього
наперстка... Поки ще ? час, вергни його з мосту в  глибоку  рiчку...  Купи
менi черевики, козаче... бо змерзли мо? бiднi нiжки.
   I л ь к о. I правда, що на лихо собi дiстав я цього наперстка, - i  все
ж таки вiн дорожчий менi над усе на свiтi.

   VI

   Раптом за дверима чути галас. Дверi розчиняються,  i  знову  ввалю?ться
Пшепюрковський з усi?ю сво?ю компанi?ю.

   П ш е п ю р к о в с ь к и й (розкида?ться за середнiм столом.  Шереговi
сiдають. Жовнiри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти пiсля  працi.
Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то,  пане  чеснику.  Це
вам не Варшава. Жовнiр на вiйнi не мина? нi ворога, нi дiвчини.  Ха-ха-ха.
(Спiва?).
   Липнуть до мене дiвчата,
   Успiвай лиш цiлувати,
   Перша, друга зазива?,
   А та, третя, ще й морга?.
   А четверта за вус смика,

   П'ята кличе до музики.
   Шоста вудкою часту?,
   Ну, а сьома вже цiлу?.
   Восьма тягне до стодоли -
   Ось яка жовнiрська доля.
   П а у ш. Що й казати -  доля  непогана,  тiльки  чого  це  в  пана  так
подряпанi щоки й нiс, хiба вiд поцiлункiв?
   П ш е п ю р к о в с ь к и  й  (хапа?ться  за  лице).  Де?  От  проклята
гайдамачка!
   П а у ш а. Видно, бува? i так, що дев'ята трохи пошарпа?.
   П ш е п ю р к о в с  ь  к  и  й.  Ех,  ?  про  що  згадувати.  Стану  я
зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай:  "Коли  любиш-люби
гаразд, а не любиш- кажи зараз, коли любиш - так любись, а не любиш  -  не
горнись, коли любиш - люби двiчi, а не любиш - кажи в вiчi".
   П а у ш а (регоче). Ну, ця, мабуть, так i зробила. Ще спасибi,  що  хоч
очi зоставила, не повидирала. То невже ж пан так ?? i випустив?

   Пшепюрковський мовчки п'?, сопе.

   С к р я г а (до Шенчика). От тобi й ма?ш, пiвтора  лиха!  Принесло  цих
жовнiрiв - треба тiкати.
   Ш е н ч й к. Треба то треба. Та чи пощастить?

   Всi тро? музик обережно пiдводяться  i  хочуть  вийти.  Корчмар  пода?,
зiтхаючи, вино й великi кубки.

   П ш е п ю р к о в с ь к и й (помiтивши рух музик, грiзно). Гей! А це що
за люди? Стiй! Пане Вержбенто! Ану!
   С к р я г а. Побачив-таки, пiвтора лиха. Лях триклятий.
   Ш е н ч и к (виступа?  наперед  i  низенько  вклоня?ться).  До  розказу
ясновельможного пана.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що за люди, вiдкiля i куди?
   Ш е н ч и к (вiдповiда? за всiх).  Бiднi  музики,  ясновельможний  пане
полковнику. Тро?ста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокiп  Скряга
- бандура, вiн же бубон. Лук'ян Iлько - скрипка, найкраща скрипка на  всiй
Укра?нi, принаймнi на цiм боцi, i аз покiрний слуга  мосцi  пана  -  Мусiй
Шенчик - цимбали.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й.  Шенчик?  Хтось  менi  казав  про  Шенчика
музику. Гм... А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите?
   Ш е н ч и к. Гра?мо добрим людям, вельможний пане.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Та хiба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи  не
гайдамаки ви справдi...
   Ш е н ч и к. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка  та
не бас, то й музика б свинi пас, - добре, кажуть, бути взимку котом, а  на
великдень - попом, але не вiд нас це залежить. Ми ж люди бiднi, заробляемо
помалу на сiль до оселедця, через крупи до  пшона  не  сяга?мо,  натяга?мо
маленькi латки на великi дiрки, де ?дять - там  пха?мось,  а  де  б'ють  -
тiка?мо. Така вже наша доля, з дозволу вельможного пана.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Гм... може, й справдi музики. Ану,  утнiть
лишень яко?-небудь весело?, щоб аж у носi засвербiло.
   Ш е н ч и к. Слуха?мо, ясновельможний пане.

   Всi тро? сiдають лiворуч, Скряга -  з  бубном.  Iлько  -  зi  скрипкою.
Шенчик - спереду з цимбалами. Грають.

   Ш е н ч и к (спiва?).
   Мала стара бабусенька
   Чотири доньочки,
   А всi були такi гладкi,
   Як тi ластiвочки.

   Хорошенькi, молоденькi,
   В личку рум'яненькi,
   Височенькi, пухнатенькi
   I чорнобривенькi.

   Отакi носатi,
   А такi зубатi,
   Ой, тра-ра-ра-ра,
   Вмiли жартувати.
   У с i (пiдхоплюють хором):
   Ой, тра-ра-ра-ра,
   Вмiли жартувати.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (регоче, задоволений). Ха-ха-ха.  О,  тепер
бачу, що справдi музики. Ану, утнiть яко?-небудь польсько?. (Спiва?).
   Iде вода через дуби, гречна панна, дай мi губи,
   Я би губ не жалувала, якби мати не видала.
   Або "Бернадина"... "Прилучилася новина, з'?ли вовки Бернадина", або нi.
Краще "Мазура".
   Ш е н ч и к. Слуха?мо, ясновельможний пане.

   Грають "Мазура". Пан Пшепюрковський спiва?, iншi пiдспiвують.

   П ш е п ю р к о в с ь к и й.
   Гей, мазуре, бий нiжками,
   Дiстань вогню пiдкiвками,
   А ти, Казю, скачи живо,
   Аби не ходила криво.
   Панно Зосю, не барися,
   Веселiше повернися,
   Тодi мазур тiльки радий,
   Як танцюють всi до ладу.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ф... фу. (Вихиля? кубок).  Що  то  значить
наша старопольска. Ну, так. Тепер я бачу, що  ви  справдi  музики.  Можете
йти, коли хочете.
   Ш е н ч и к (пiдводиться). Дяку?мо, ясновельможний пане.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Стривайте! Все ж таки  щось  тут  непевне.
Але чого ж це ви опинилися тут, бiля самого кордону? (Пан Прозка пiдходить
i щось шепче Пшепюрковському). Ану, пане Вержбенто, подивiться, чи нема? в
них чого непевного в торбах.
   С к р я г а. А щоб тебе чорт лизнув, лядський сину! Пiвтора лиха.

   Жовнiри i шереговий пiдходять i починають обшукувати музик.

   Ш е н ч и к. Та що це ви, вельможний пане, хiба ж ми злодi?!
   Ш е р е г о в и й (вийма? з торби в Скряги досить велике кругле  люстро
в срiбнiй рамцi). Знайшов, пане коменданте! Люстро, та ще в срiбнiй  рамi.
(Пода? люстро Пшепюрковському).
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, так ось якi ви музики! Люстро в срiбнiй
рамi, та ще з графским гербом! Добре. I справдi, як такому красунчиковi та
без люстра? Може, тобi ще й пудри треба?
   С к р я г а. Глузуй, лядський сину, прийде и на тебе час.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще що? (Дивиться в люстро).  А  й  справдi
подряпала, проклята гайдамачка... А бодай
   Ш е р е г о в и й. В цього бiльш нема?. (Обшуку? Шенчика).  Камiзелька,
пане коменданте. (Пiдiйма? вгору блакитну ?двабну камiзельку).
   П ш е п ю р к о в с ь к и й.  Добре.  Ще  один  галанець.  Якраз  Савцi
свитка, тiльки рукавiв нема.
   Ш е н ч и к. Така вже в мене вдача, пане полковнику. Я не органiст - не
перебираю.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Добре, добре. Далi.
   Ш е р е г о в и й (обшуку? Iлька). Щось у руцi затиснув - не да?.

   Iлько кида? на стiл наперсток i одверта?ться.

   Ш е р е г о в и й  (пода?  Пшепюрковському).  Золотий  наперсток,  пане
коменданте.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Га! Наперсток! То з кого це ти його  зняв,
приятелю? Чи, може, ти не музика, а кравець?
   С к р я г а (хмуро). Шив вас Швачка i без наперстка, вельможний пане.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ага, не втерпiв, приятелю. Обiзвався.  Так
ось якi ви, виходить, музики! Добре. Бачите, пане чеснику, яке в мене  око
на гайдамакiв. Ну, що ж, пограли, погуляли -  тепер  потанцюйте  в  Коднi.
Пане Вержбенто! В залiза ?х! Так-то, пане, зда?ться, Скряго, хоч  i  добре
ти гра?ш на бубнi, але прийдеться й тобi заспiвати.
   С к р я г а (кида? об землю сво?м бубном i хапа? бандуру  -  тепер  вiн
випростався на весь свiй великий  зрiст,  i  жовнiри  мимоволi  одступають
назад перед його повною дико? величностi постаттю i натхненним  поглядом).
Геть з цим бубном, пане коменданте! Спiвали ми вам не з власно? волi,  так
послухайте ж по нашiй охотi... (I перш, нiж  устигли  йому  перебити,  вiн
ударя? зразу в струни i спiва? на  стародавнiй  широкий  голос  з  могучою
експресi?ю i силою).
   Перебийнiс водить немного -
   Сiмсот козакiв з собою,
   Руба? мечем голови з плечей,
   А решту топить водою.
   Ой, пийте, ляхи, води-калюжi
   Болотянi?.
   А що пивали по тiй Вкра?нi
   Меди та вини ситнi?.
   Ой, чи бач, ляше, що пан Хмельницький
   На жовтiм пiску пiдбився,
   Лядськую славу загнав пiд лаву -
   Вже не вернуть вам Вкра?ну!
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (схоплю?ться). Зараз же хапайте мерзоту!  В
залiзо його, поганця! А! Ти заспiва?ш у мене iншо?, собако!

   Жовнiри хапають Скрягу; вiн, ухопивши за шийку  бандуру,  почина?  бити
нею жовнiрiв, деякi падають. Пан Пшепюрковський, що пiдходить ближче,  теж
дiста? по головi й пада?.

   П ш е п ю р к о в с ь к и  й  (пiдводиться  i,  вхопившись  за  голову,
закрива? хусткою рану). Бий! Колоти ?х на  мою  голову!  Так  ось  якi  це
музики! Добра музика, до ста дяблiв! Бачите, пане чеснику, яке наше  життя
з цими лотрами.

   Нарештi пiсля колотнечi i  великих  зусиль  зв'язують  Скрязi  руки  за
спиною, потiм в'яжуть Шенчика й Iлька.

   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Бачите, пане чеснику, що  за  звiр?  Що  й
казати - ведмiдь здоровий. От тобi i музики.  Шикуйся!  Гайдамак  наперед!
(Придержу? голову хусткою). А, проклятi лотри... Рушай!

   Пшепюрковський, Пауша, зв'язанi музики i всi жовнiри виходять, забравши
також i конфiскованi речi. На кону тiльки корчмар,  обидва  пани  i  слiпа
дiвчина.

   К о р ч м а р  (здiйма?  догори  руки).  Ну  й  день  сьогоднi!  Хороша
торгiвля, щоб я так жив!
   По всiй корчмi слiди бiйки,  перекинутi  лавки,  поваленi  столи  тощо.
Слiпа дiвчина сидить у сво?му кутку, притуливши руки до вискiв.

   VII

   Л i я. Боже мiй... Як страшно i шумно на цiм свiтi... Чого вони всi так
кричали?.. I яка страшна ?хня музика...

   Пани Лозка  i  Прозка,  переморгнувшись  мiж  собою,  зараз  же  рiшуче
пiдступають до корчмаря.

   П р о з к а (виймаючи пiстоль). Ну, пане Янкелю,  давай  мерщiй  алмаз.
Живо.
   К о р ч м а р (зляканий). Який алмаз? (Зухвало). Та  що  це  за  жарти!
Забирайтесь геть!
   Л о з к а (теж виймаючи пiстоль). Що таке? Що тобi  -  життя  набридло?
Зараз же давай алмаз!
   П р о з к а (шипить од злостi). Мерщiй, пся крев, нам нема часу.
   К о р ч м а р. Пробi... Кала...

   Обидва шляхтичi враз притуляють пiстолi до його голови.

   П р о з к а. Писни тiльки, пся крев... Зараз же  давай  алмаз.  Ах  ти,
собако! Ми за цим алмазом два тижнi полю?мо. Ну!
   К о р ч м а р (вийма? камiнь  й  одда?  шляхтичам).  Ой,  вей  iз  мiр!
Гвалтiвники! Гайдамаки! Лотри!
   Л о з к а. Що таке? (Загрожу? йому пiстолем).
   К о р ч м а р. Пробi! (Вибiга? геть iз репетом).
   Л о з к а (вихопивши камiнь у Прозки). О...  Яка  ж  розкiш!  Ха-ха-ха.
Нарештi - таки вiн мiй. Ну, й дурнi ж  цi  гайдамаки!  Ха-ха-ха.  Сказано,
хлопи. Свинi, пся крев.
   П р о з к а (в свою чергу вихоплю? камiнь у Лоз-ки). Але не так швидко,
мiй пане! Зда?ться, i я тут не зайвий.
   Л о з к а (розлючений). Прошу не хапати з рук, мiй пане! (Знов вихоплю?
камiнь, вiн пада? i кудись котиться).  А,  до  ста  дяблiв,  -  покотився.
(Нагинаються обидва i починають шукати по всiй пiдлозi камiнь). Ще, не дай
бог, куди закотився. А все ти, пся крев.

   Лазять, шукаючи та лаючись,  по  хатi.  Нарештi  обидва  пiдводяться  i
неймовiрно дивляться один на одного.

   П р о з к а. Що за чортовиння! То де ж вiн?
   Л о з к а. Еге, голубчику, ти, мабуть, знайшов, та  дума?ш,  що  так  i
буде. (Хапа? його за комiр, почина?ться бiйка). Ах ти, котолупе поганий!
   П р о з к а (вихоплю? шаблю). Калавур! Пробi!
   Л о з к а (теж вихоплю? шаблю). Вкрав, та ще й пробi! А цього не хочеш!

   Б'ються. Прозка пада?. Лозка зупиня?ться з жахом, опустивши шаблю.

   Л о з к а. А, до ста дяблiв. Невже ж у шию... (Нахиля?ться  до  нього).
Так i ?сть... не дише. (Хапливо обшуку? тiло). От лихо,  ?зус,  Марiя!  То
невже ж i в нього нема??.. Зда?ться, йдуть... (Схоплю?ться й озира?ться  з
жахом). Боже мiй, що  ж  робити?  (Хапа?ться  за  голову).  Де  ж  камiнь?
(Озира?ться). Слiпа! Вона не бачила...  тiкати,  тiкати  мерщiй!  (Вибiга?
геть, ще раз озирнувшись на труп).
   Лi я (опанована  безумним  жахом,  виходить  iз  свого  кутка,  йде  на
середину хати, простягаючи обидвi руки перед собою). Хто?  Хто  тут?  Чому
всi мовчать... Чому тут так тихо, наче в могилi...  Менi  страшно...  менi
страшно, мамочко моя рiдна... (Спотика?ться на труп Прозки i,  торкнувшись
його руками, кричить з жахом). Ай! Ай! Хто, хто тут?  (Забруднила  в  кров
руки). Чому... чому мо? руки мокрi?.. Ай! це кров!

   Пуста  корчма  з  перекинутими  столами  i  лавками.  Труп  довгоносого
шляхтича i бiдна слiпа дiвчина, опанована жахом, яка не може зрозумiти, що
таке дi?ться навколо.
   Нарештi вона йде праворуч i наступа? босою ногою на алмаз.

   Л i я (кричить вiд болю). Ай! (Плаче), Я наступила на щось  гостре.  Як
заболiла моя бiдна нiжка. (Нахиля?ться й пiднiма? алмаз). Якийсь камiнь...
або бите скло... (Держить алмаз).

   Вiдчиняються  дверi  i  ввiходить  Авраам  Цвiкловiц,  старий  ?врей  з
виразним i вродливим обличчям, з довгою сивою бородою, одягнений  у  чорну
оксамитну шубу, велична, iмпозантна постать.

   Ц в i к л о в i ц (на порозi). Гей! Хто тут? Хазя?н! (Увiходить у  хату
i здивовано озира?ться). Що таке? Все  зруйновано,  перекинуто...  труп...
(Вiн пiдходить  до  Лi?).  Якась  дiвчина...  зда?ться,  ?врейка.  Слухай,
дiвчино, чи не бачила ти, де хаза?н?
   Л i я. Я не можу бачити. Я слiпа... Виведи, виведи мене звiдси,  добрий
чоловiче... Менi так холодно... страшно... тут  було  так  галасно,  хтось
бився... кричав...
   Ц в i к л о в i ц. Бiдна дiвчино, де ж твоя хата?
   Л i я. В мене нема? хати... Я хотiла вийти сама, але  накололася  ногою
на це скло, - у мене ж нема? черевикiв. (Показу? йому алмаз).  Бачиш,  яке
велике скло. Менi було так боляче.
   Ц в i к л о  в  i  ц  (бере  алмаз.  Здивовано).  Боже  великий!  Це  ж
Липовецьке жорно! Славетний алмаз княгинi Вiлькомiрсько?. Алмаз, який вона
шука? по всiй Укра?нi. Скiльки  людей  тебе  шукало  даремно,  ти  облитий
кров'ю i зараз... (Вiн озира?ться на труп Прозки). Одна людина вбила другу
за володiння тобою... а знайшла тебе  бiдна  слiпа  дiвчина,  що  не  зна?
навiть тво?? цiни, що навiть не побачить нiколи тво?? блискучо? краси. (До
Лi?). Ходiм. Я заплачу тобi за цей камiнь тисячу червiнцiв i вiзьму тебе в
свiй дiм замiсть дочки.
   Л i я. Нi, нi, менi не треба грошей, купи менi тiльки черевики, щоб  не
болiли мо? бiднi нiжки...
   Ц в i к л о в i ц. Якби ти не була босонiжкою, то не знайшла б  алмаза.
Ходiм. (Вiн бере ?? за руку). Ходiм. Не журись, що ти слiпа, не жалiй,  що
не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш кровi i грязi, що ними заплямували
люди цей прекрасний свiт.

   Виходять.

   Завiса.

   ДIЯ ТРЕТЯ

   В домi Авраама Цвiкловiца в Житомирi. Праворуч стiл, покритий до  само?
землi оксамитним килимом: на ньому високий  канделябр  i  велика  книга  з
срiбними застiжками  на  рiзьбленому  пюпiтрi.  Великий  глобус  з  мiдним
екватором на точених стовпчиках. Велика пiдзорна  труба,  килими,  шафи  з
книжками. Просто проти сцени широкий  схiдний  ослiн,  укритий  килимом  i
оксамитними подушками. Дверi - праворуч вхiднi, лiворуч - в iншi кiмнати.

   I

   Авраам Цвiкловiц i Лiя.

   Слiпа дiвчина, розкiшно вдягнена в  легкi  схiднi  тканини,  сидить  на
ослонi, перебираючи струни сво??  цитри.  Цвiкловiц  сидить  бiля  не?  на
низькiй табуретцi, похиливши голову на руки.  Вiн  у  чорному  вбраннi,  в
чорнiй оксамитовiй ярмулцi на сивих кучерях.

   Л i я. Тiльки чотири днi живу я в  тебе  i  чую,  як  проясню?ться  мiй
бiдний розум... Мабуть, ти великий мудрець або чарiвник,  що  зна?ш  тайни
великi... Але нащо розбудив ти мiй розум? Щоб знов болiло мо? бiдне серце,
згадуючи все, що я забула, коли була перепiлкою... Та хiба ж не можна жити
i з розумом, але без спогадiв... без спогадiв гiрких i жахливих. (Закрива?
лице руками).
   Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Багато ти  просиш,  дiвчино...
Тайни цi?? не розгадали ще мудрецi людськi?. Де ,та криниця води  забуття,
щоб напився з не? народ ?врейський i  вiдпочив  хоч  на  десять  рокiв  од
спогадiв та страждань сво?х безмiрних... Сiмдесят рокiв живу я на свiтi...
Скiльки разiв i маленьким хлопчиком i дорослим мужем читав  я  в  синагозi
велику поминальну молитву, що спiвають в  мiсяцi  сiвон  на  пам'ять  усiх
незчисленних ?вре?в, що загинули  сто  двадцять  рокiв  тому  в  Тульчинi,
Немировi, Кам'янцi, Полонному, Бродах - по  всiй  Укра?нi  i  Польщi...  I
важко було повiрити в жахливу  дiйснiсть  минулого...  Казкою  стародавнiх
часiв здавалася менi ця молитва... I ось тепер, коли посивiла моя  голова,
довелося побачити, як  вернулася  жахлива  казка,  побачити  -  i  пiзнати
власною мукою. В Бiлiй Церквi забито мо?х синiв... забито... замордовано з
жiнками i малими дiтьми... I нiколи, нiколи вже не побачу я тих, що сидiли
кучерявими хлопчиками на мо?х колiнах... не побачу i не почую... нiколи.
   Л i я (знаходить i цiлу? його руку). Життя дало тобi велику мудрiсть...
вона допоможе тобi перетерпiти горе.
   Ц в i к л о в i ц. Мудрiсть... (Гiрко всмiха?ться). Якщо я  знаю  трохи
бiльше, нiж  равини,  що  тисячi  рокiв  риються,  мов  черви,  в  затхлих
пергаментах i пишних, але пустих словах, -  то  не  легше  менi  вiд  мого
знання...
   С  л  у  г  а  (увiходить).  Граф  Ружинський  з  якоюсь  панночкою  до
вельможного пана.
   Ц в i к л о в i ц (пiдводиться, здивований). Граф Ружинський? Чого йому
треба? Чи не дiзнались вони про мiй алмаз? Ну,  проси.  (Слуга  виходить).
Слухай, Лi?, зда?ться, що в мiстi вже почули про наш алмаз,  бережись,  не
промовся як-небудь, може, вони за ним i прийшли.
   Л i я. Нi, мiй тату, я нiкому не скажу...

   II

   Увiходять граф Ружинський й графиня Брагiнська.

   Ц в i к л о в i ц (шанобливо вклоня?ться гостям).  Вiтаю  ясновельможну
графиню i ясновельможного графа в скромнiй  мо?й  оселi.  Якому  щасливому
випадковi або якiй справi мушу я дякувати за цю велику честь?
   Р у ж и н с ь к и й (смi?ться). Та  вже  звичайно,  що  без  справи  не
обiйшлося.
   Б р а г i н с ь к а (побачивши Лiю). Боже мiй, яка  прекрасна  длвчина!
Це ваша дочка, пане Цвiкловiц?
   Ц в i к л о в i ц. Нi, ясновельможна графине, в мене  нема?  дiтей.  Це
бiдна слiпа дiвчина... яку  я  знайшов  пiд  час  мо??  подорожi  в  однiй
корчмi... там вона спiвала i ворожила людям за шматок хлiба.
   Б р а г i н с ь к а (з жвавiстю). Ворожила! Вона вмi? ворожити?  О,  то
нехай вона i менi поворожить!
   Р у ж и н с ь к и й. Тiльки такий знавець, як Цвiкловiц, i  мiг  знайти
подiбний алмаз у бруднiй корчмi. Яка бездоганна краса!

   Лiя, збентежена, пiдводиться i пiдходить до Цвiкловiца.

   Б р а г i н с ь к а (манiрно). Граф ще закоха?ться в цю дiвчину.
   Р у ж и н с ь к и й. Графиня добре  зна?,  що  мо?  серце  належить  ?й
однiй.

   Ц в i к л о в i ц. Коли  я  брав  ??  до  себе,  -  не  краса  ??  мене
привабила, а горе... (Пригорта? до себе Лiю).
   Р у ж и н с ь к и й (несподiвано). А чи правда, що Цвiкловiц знайшов ще
другий алмаз - алмаз княгинi Вiлькомiрсько??
   Ц в i к л о в  i  ц  (спокiйно).  Ну,  якщо  за  цим  при?хав  до  мене
вельможний граф, то менi дуже жаль, що графа потурбували даремно.
   Р у ж и н с ь к и й. Нi, нi, я маю iншу справу. Але... (Озира?ться).
   Б р а г i н с ь к а (жваво). Ви можете йти в другу кiмнату, а я почекаю
тут. Пане Цвiкловiц, ви дозволите  менi  поговорити  з  вашою  вихованкою?
Може, ви дозволите, щоб вона й поворожила менi?
   Ц в i к л о в i ц. Прошу, ясновельможна панi. (До Лi?). Посидь тут, мо?
дитя, не бiйся. Прошу  графа.  (Показу?  йому  на  дверi  лiворуч.  Обидва
виходять).
   Б р а г i н с ь к а (пiдводить Лiю до ослона i сiда?  сама  рядом).  Чи
правда, що ти вмi?ш ворожити?
   Л i я (хита? головою). О, нi... Це було тодi, як я була  божевiльною...
Тодi... Менi здавалось, я бачила те, чого не видно людям... А тепер,  коли
прокинувся мiй розум, смутнi спогади опанували мою душу i  не  дають  менi
чути чужо? муки.
   Б р а г i н с ь к а (зiтха?). Так... у кожного власна мука...
   Л i я (бере ?? за руку). Але слiпi очi навчили мене дивитись не в лице,
а в душу людинi... Зда?ться менi,  що  й  твоя  душа  схвильована  якимось
спогадом... Про щось i жахливе... i разом солодке...
   Б р а г i н с ь к а  (здивовано).  Ти  справдi  чарiвниця!  Вiдкiля  ти
зна?ш?
   Л i я (пригаду?). Стривай... кому це я ворожила... востанн?... тодi,  в
тiй корчмi!.. (Радiсно). Ах, надумала!  Тому  молодому  музицi,  що  питав
мене, чи побачить вiн дiвчину, що дала йому золотий наперсток.
   Б р а г i н с ь к а (схоплю?ться, вражена,  i  вiдступа?,  хрестячись).
?зус, Марiя! Ти чарiвниця! Ти велика чарiвниця!
   Л i я (спокiйно, без будь-якого здивування). Так це ти та  дiвчина,  що
дала йому золотий наперсток... (Мрiйно). О, ти повинна бути прекрасною, як
зоря... Як королiвна чарiвно? казки, бо такою невимовною ласкою, так нiжно
й ясно, мов золота струна,  дзвенiв  його  голос,  коли  вiн  говорив  про
тебе...
   Б р а г i н с ь к а (забувши свiй страх, знов сiда? на табурет  i  бере
?? руку). Ти бачила, ти розмовляла з нимi Ну, то скажи ж, скажи ж  мерщiй,
який вiн, мiй рицар, мiй коханий,  ?диний,  що  за  ним  занудьгувало  мо?
серце! Де ти його зустрiла?.. Куди вiн ?хав?.. У якому вiн був убраннi, чи
були з ним iншi рицарi? Може, ти зна?ш, як вiн зветься!  Ах!  Адже  ти  не
могла його бачити... бо ти ж слiпа. Господи, ?дина людина  зустрiла  того,
кого я шукаю так довго, - i та слiпа. (Жваво). Але ж ти чула, що вiн казав
про мене?
   Л i я. Вiн розмовляв про тебе з такою журбою i ласкою. I хоч не  бачила
я його лиця, але тiльки в прекрасно? людини може бути такий  чарiвний,  як
музика, голос...

   Б р а г i н с ь к а. Так, так, вiн прекрасний, як мiсяць.
   Л i я. Вiн казав, що вiддасть життя, щоб тiльки побачити  тебе  хоч  на
?дину хвилину... А що було потiм, - не пам'ятаю... Знаю  тiльки,  що  менi
його стало так жаль, бо я зрозумiла тодi, що не принесе  йому  щастя  твiй
наперсток... I зараз менi зда?ться, що не його ти коха?ш, а якусь мрiю, що
склала твоя душа...
   Б р а г i н с ь к а (мрiйно). Так... це була чудова мрiя...
   Л i я. I зараз ти питала  про  нього  не  так,  як  питають  про  рiдну
людину... I зда?ться менi, що зречешся ти його в чорну його годину.
   Б р а г i н с ь к а (пiдводиться,  гордо).  Ти  сама  не  розумi?ш,  що
кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та i яка може бути  чорна  година  в
мого найяснiшого рицаря? I все ж таки спасибi тобi, що розповiла менi  про
нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нiкого зараз бачити.
(Швидко виходить у дверi праворуч).
   Л i я (собi пiдводиться). Може, й справдi краще для мене, що  я  слiпа.
(Виходить).

   III

   З лiвих дверей виходять, закiнчуючи розмову,  Ружинський  i  Цвiкловiц.
Ружинський видимо розгнiваний.

   Р у ж и н с ь к и й. Я нiколи не повiрю,  щоб  у  тебе  не  було  тако?
дрiбницi, як двадцять тисяч червiнцiв. Усiм вiдомо, що самi тво? самоцвiти
коштують удесятеро бiльше. Добре, доведеться тобi  коли-небудь  звернутись
до нас - тодi побачимо.
   Ц в i к л о в i ц. Мо? самоцвiти? Колекцiя мiнералiв, яку я збирав  усе
мо?  життя,  щоб  вiдписати  тепер  Кракiвському  унiверситету?  Коли   це
багатство, то хiба багатство науки, якiй я служив весь мiй вiк. А грошi? В
мене нема? iнших, крiм тих, що я заробляю  як  лiкар,  -  ?х  досить,  щоб
забезпечити життя такого старого, як я.
   Р у ж и н с ь к и й. Невже! Тво? елiксири продавалися  по  червiнцю  за
краплю. Князь Потоцький заплатив тобi тисячу дукатiв,  коли  ти  вилiкував
вiд сухот його сина. Та хiба тiльки це!
   Ц в i к л о в i ц. Я лiкую всiх, але з бiдних я не беру нiчого.
   Р у ж и н с ь к и й. Словом, у  тебе  ?  грошi,  як  у  кожного  ?врея.
Нарештi я дам тобi який тiльки хочеш прирiст.
   Ц в i к л о в i ц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане...
   Р у ж и н с ь к и й (спиняючи гнiв). Так ось яка  ?врейська  вдячнiсть!
Багато б ти мав сво?х самоцвiтiв i перлiв, коли б не сидiв у Житомирi  пiд
обороною польських хоругов, пiд обороною Дубровського, що  пiднявся  проти
гайдамакiв,  цiд  захистом  великого  ловчого  Бранiцького!  Чи  не  ми  ж
вступилися за вас i пiднялися месниками за вашу кров, коли цiлими  рiчками
лилася в Лисянцi, Жаботинi, Уманi i по всiй  Укра?нi.  (Злiсно  смi?ться).
Коли хочеш, я подарую тобi, крiм росту, кiлька живих  гайдамакiв,  щоб  ти
змiг замордувати ?х власними руками в вiдплату за кров тво?х синiв.
   Ц в i к л о в i ц (з гiднiстю). Я не купую людсько? кровi, мiй пане.  А
щодо вдячнЬстi, ясновельможний пане, щодо вдячностi за  кров  гайдамацьку,
що лл?ться зараз рiчкою в Коднi, то не за нас лл?ться  ця  кров  i  не  за
?вре?в мститесь ви цьому нещасному народовi... Ви мститеся за  сво?  шкоди
та втрати, i ?вре? - це тiльки один iз записiв у ре?стрi цих втрат. Чи  не
так само пише регiментар Стемпковський у  сво?м  унiверсалi?  Не  за  кров
?врейську дорiка? вiн хлопiв, а за те, що позбавили панiв того  зиску,  що
належав ?м вiд оренд, якi держали ?вре? по мiстах та  мiстечках  панських:
"забиваючи жидiв, заподiяли ви панам великi  шкоди",  -  ось  чим  дорiка?
хлопiв вельможний регiментар, а зовсiм  не  нашою  кров'ю.  Не  ?вре?в  ви
жалi?те, а тi грошi, що не встигли з нас дiстати.
   Р у ж и н с ь к и й (розлючений i  обурений).  А,  так  ось  якi  слова
дозволя? собi ?врей, що нажився в Речi Посполитiй! Та ти зна?ш, що  за  цi
слова я, шляхтич, граф i каштелян Брацлавський, можу зараз же вiддати тебе
на суд трибуналу в Люблiнi або навiть до Стемпковського в Кодню!
   Ц в i к л о в i ц (спокiйно). Я був би недостойним мого народу, коли  б
боявся смертi, та ще в мо? лiта.
   Р у ж и н с ь к и й. I хто ж обороня? гайдамакiв! Батько,  у  якого  цi
звiрi замордували двох синiв! А ти чув коли-небудь,  якими  лютими  муками
мордували гайдамаки ваших дiтей i жiнок?  Ти  зарився  в  сво?  книжки  та
подушки, ти милу?шся з сво?х самоцвiтiв i перлiв та дивишся в  небо  в  цю
пiдзорну трубу, а не бачиш життя, що люту? пiд тво?ми вiкнами.
   Ц в i к л о в i ц (з перекривленим вiд муки лицем). Годi...
   Р у ж и н с ь к и й. Нi,  слухай,  коли  хочеш  бути  мудрим.  Як  одна
?врейка кинулася на шию гайдамацi i благала, щоб вiн ?? помилував,  а  вiн
струсив ?? з себе i тiльки смiявся, дивлячись, як ?? забивали...
   Ц в i к л о в i ц. Годi! Годi, благаю тебе!
   Р у ж и н с ь к и й. А, тепер годi. А ти чув, старий, як в одному  селi
гайдамаки забили ?врея i двох його синiв, а третьому дали в руки пiстоля й
обiцяли помилувати, коли вiн заб'? свою матiр?
   Ц в i к л о в i ц (пада? на килим i рида?). Вийди, благаю тебе.
   Р у ж и н с ь к и й (злiсно смi?ться). Удруге не боронитимеш  хлопiв...
Прощавай.

   Виходить. Велика пауза. Музика.

   Ц в i к л о в i ц (пiдводиться). Чого не в силi були  зробити  любов  i
пiснi бiдно? дiвчини, те зробила ненависть цього чоловiка... Очi мо? повнi
слiз, я плачу вперше пiсля того, як забито мо?х дiтей. (Утира?  очi).  Але
невже ж... невже ж...  його  правда?  Невже  ж  я  справдi  тiльки  слiпий
безумець, що не бачу життя, шукаючи зiр на небi? Вiн не мiг  вразити  мене
сильнiше, але ж нi, нi! Хiба ж я шукаю правди в цих плiснявих  книжках  та
пергаментних сувоях, як нашi раввi або мудрецi  Зогара,  що  тратять  весь
свiй вiк, щоб знайти та?мний розум  у  мертвих  письменах?  Проте  багато,
мабуть, i в мене старо? закваски, коли вся  моя  мудрiсть  безмовна  перед
голосом старо? ненавистi. Але що ж дiяти... i розум не власний над серцем,
коли воно болить так смертельно. (Сiда? край стола,  похиливши  голову  на
руки).

   Пауза.

   IV

   Тихо входить Стеся,  не  вiдважуючись  потривожити  Цвiкловiца,  сто?ть
кiлька хвилин мовчки. На лицi ?? туга, майже розпач, вона ще  змарнiла  за
цей час.

   Ц  в  i  к  л  о  в  i  ц  (почувши  присутнiсть  людини,  оберта?ться,
стенувшись). Хто? Хто ти, дiвчино? Хто впустив тебе?
   С т е с я. Вислухайте мене, шановний пане, вислухайте, благаю вас...
   Ц в i к л о в i ц (пильно дивиться на не?). Я слухаю.
   С т е с я (хвилюючись). Мiй наречений... його удекретовано  на  смерть.
Завтра... завтра його мусять скарати. Нi, нi, вислухайте, я розкажу все по
порядку. Його удекретовано на смерть, але княгиня  Вiлькомiрська  i  суддя
Дубровський обiцяли менi помилувати його, якщо я знайду великий алмаз,  що
пропав, коли грабували ?? замок.
   Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Знов Липовецьке жорно.
   С т е с я. Так... так... алмазне жорно, мiй пане. Двадцять  день  я  не
злазила з коня, я об'?хала майже все Ки?вське во?водство,  я  побувала  на
тiм боцi, я шукала, де  тiльки  можна,  i  все  то  даремно,  даремно,  не
знайшлося i слiду алмаза... Двiчi  затримували  мене  польськi  жовнiри...
майже перед мо?ми очима замордували чоловiка, що помагав менi шукати, - на
мо?й душi його смерть. Скiльки лиха, зневаги,  образ  довелося  зазнати  в
путi. Як не рiшилася я розуму - не знаю. (Закрива?  лице  руками).  I  ось
тiльки три днi перед цим набiгла я на слiд... Мов безумна, мчала я i вдень
i вночi, щоб успiти до строку, щоб не при?хати, коли вже буде пiзно. (Вона
хита?ться). I ось... I ось... я у вас... голова туманi?... в очах темно...
(Кида?ться до його нiг). Благаю ж вас, заклинаю вас  усiм  святим...  ради
життя людини... дайте менi цей камiнь, я служитиму вам  весь  свiй  вiк...
тiльки врятуйте, врятуйте мого Василя... його ж завтра,  завтра  скарають.
(Ревно плаче).
   Ц в i к л о в i ц (пiдводиться). Безумна дiвчино! Та чи  зна?ш  ти,  що
цього каменя не здола? купити i сам король польський!
   С т е с я. Я знаю, я знаю. Але що ж  робити?  Я  благатиму  княгиню,  я
кинусь до ?? нiг, щоб вона заплатила вам  хоч  частину.  Але  ж  не  дайте
загинути живiй людинi.
   Ц в i к л о в i ц. А чи зна?ш ти, дiвчино,  що  гайдамаки  забили  мо?х
синiв... Адже ж i твiй наречений теж гайдамака. I ось ти просиш, щоб  я...
щоб я викупив одного з тих гайдамакiв, що забили мо?х синiв.  Та  чи  ?  в
тобi розум, дiвчино!
   С т е с я (лата? руки). Нема? в мене розуму, нема?.

   Пауза.

   Ц в i к л о в i ц (пiсля довгого мовчання).  Правда,  не  розум  привiв
тебе до мене, а серце...

   Вiн пiдходить до одних i других дверей i замика? ?х. Потiм пiдходить до
право? стiни над столом i  притиску?  якусь  пота?мну  пружину.  Взявши  з
пота?мно? шафи футляр, вiн замика? дверi, пiдходить до Стесi, що  чека?  в
попереднiй позi, дивлячись на нього з надi?ю i страхом.

   Ц в i к л о в i ц (одкрива? футляр i дивиться на алмаз). Скiльки золота
слiз i кровi бачило це променисте жорно. Але  чи  зробив  цей  камiнь  хоч
?диний раз когоо-небудь щасливим? (Мовчить,  потiм  пода?  камiнь  Стесi).
Вiзьми. Авраам Цвiлковiц платить свiй викуп за право вiльного розуму.
   С т е с я (цiлу? його руки, тихо плачучи).
   Ц в i к л о в i ц (мовчки дивиться на не?).

   Завiса.

   ДIЯ ЧЕТВЕРТА

   Та сама зала  в  суддi  Дубровського,  влаштована  зараз  для  судового
засiдання. Лiворуч, трохи навкоси, покритий чорним сукном стiл для суддiв,
на столi -канделябр,  розп'яття,  пiсочний  годинник,  папери.  Час  перед
вечором.

   I

   Лебенцький за сво?м звича?м розбира? папери, стоячи коло  стола.  Хутко
ввiходить граф Ружинський. Лабенцький шанобливо йому вклоня?ться.

   Р у ж и н с ь к и й. Дубровського нема?
   Л а б е н ц ь к и й. Нi, ясновельможний пане, вiн зараз буде.
   Р у ж и н с ь к и й. I листа вiд Стемпковського теж не було?
   Л а б е н ц ь к и й. Теж не було.
   Р у ж и н с ь к и й. А, тисяча дяблiв! (Нервово ходить по  залi).  Пане
Лабенцький, ви зна?те, що ця навiсноголова дiвчина  таки  вернулася.  Який
диявол допомiг ?й - не знаю, тiльки менi зда?ться, що вона дiстала  алмаз.
Коли кiнча?ться термiн, що дав ?й Дубровський?
   Л а б е н ц ь к и й. Вiн раху?, що сьогоднi о восьмiй годинi...
   Р у  ж  и  н  с  ь  к  и  й.  Та  ще  ця  безглузда  iсторiя  з  другою
навiсноголовою.  Що  там  таке  з  графинею  Брагiнською?  Чи  правда,  що
Дубровський виклика? ?? сьогоднi в суд? З яких це часiв стали викликати  в
суд шляхтянок графського роду? Чи пан Дубровський не зна?, що вона графиня
Брагiнська i моя наречена!
   Л а б е н ц ь к и й (розводить руками). Але ж вельможний граф зна?,  що
знайшовся той золотий наперсток, про який розказувала тодi графиня?
   Р у ж и н с ь к и й  (злiсно).  Так,  я  чув.  I  досить  було  якомусь
пройдисвiтовi,  рiзуновi,  бродязi  заявити,  що  вiн  врятував   невiдому
панночку, як суддя Дубровський, замiсть повiсити його на  першiй  гiлляцi,
дозволя? собi викликати на суд та  зводити  на  очi  з  хлопом  шляхтянку,
вельможну графиню, наречену  каштеляна  Брацлавського.  Я  певен,  що  вiн
робить це навмисно, щоб тiльки образити мене. Я  завтра  напишу  листа  до
його милостi короля. Слухайте, пане  Лабенцький,  я  знаю,  що  вам  давно
хочеться мати зорю Станiслава. А?  Може,  написати  i  про  пана  до  його
королiвсько? милостi?
   Л а б е н ц ь к и й (у захватi). О, мiй пане! (Цiлу? його в плече).
   Р у ж и н с ь к и й. Тiльки пан i собi повинен  зробити  менi  послугу,
коли буде треба.
   Л а б е н ц ь к и й. Все, що тiльки накаже ясновельможний пан!
   Р у ж и н с ь к и й. Насамперед нам треба не допустити, щоб  помилували
цю скажену собаку, цього проклятого Хмарного. Але як це зробити?
   Л а б е н ц ь к и й. Пановi треба  було  ранiше  надiслати  кого-небудь
слiдкувати за цi?ю дiвчиною... коли вона ?здила по камiнь.
   Р у ж и н с ь к и й. Та невже ж я цього не зробив!  Але  нi  Лозка,  нi
Прозка не вернулись додому. Який чорт ?х забрав, не можу i  втямити.  Пане
Лабенцький, тут у передпоко? сидить ще один мiй шляхтич  -  пан  Мишка,  з
великими такими вусами,  будь  ласка,  покличте  його  сюди,  може,  що  й
придума?мо.
   Л а б е н ц ь к и й. Пан Мишка? Так то ж цiлий кабан, а не мишка. Зараз
(Iде до дверей). А... ось i вона, ця дiвчина. (Залиша?ться).

   Хутко входить Стеся i зараз же кида?ться до Лабенцького.

   С т е с я. Ради бога? Де суддя Дубровський?
   Л а б е н ц ь к и й (сухо). Пана Дубровського нема?.
   С т е с я. Боже мiй, коли ж вiн буде? Сьогоднi вiн ще буде?
   Л а б е н ц ь к и й.  Не  знаю.  Тут  не  можна  розмовляти.  Спитай  у
канцелярi?.
   С т е с я. Ви не смi?те менi так  вiдповiдати.  Суддя  Дубровський  дав
менi декрет, я знайшла алмаз, я маю право вимагати, щоб  менi  дали  змогу
показати його судовi!
   Л а б е н ц ь к и й (здивований). Ти знайшла алмаз? Та невже?
   Р у ж и н с ь к и й (вражений). Як! Ти знайшла камiнь? О, то й  щастить
же тво?му осавуловi, що ма? таку принадну  наречену.  (Пробу?  ??  обняти,
вона ухиля?ться).
   С т е с я. То скажiть же мерщiй, де суддя? Я була в княгинi, але  i  ??
нема? дома.

   Входить жовнiр iз пакетом.

   Ж о в н i р. Лист до пана Дубровського вiд регiментаря Стемпковського.
   Р у ж и н с ь к и й (злорадно). А, нарештi-таки, нарештi!

   Лабенцький прийма? лист. Жовнiр виходить.

   Р у ж и н с ь к и й. Ну, що, що вiн пише?
   Л а б е н ц ь к и й (розпечату? листа). Так i ?сть. Вiн вимага? до себе
Хмарного.
   С т е с я (скрику?). Нi, нi, цього не може бути!
   Л а б е н ц  ь  к  и  й  (чита?).  "Юзеф  Стемпковський,  регiментар  i
комендант  вiйськ  коронних,  каштелян  Ки?вський  i  святого   Станiслава
кавалер. За властю  i  достойнiстю  регiментарською  даю  цей  ордер  пану
Дубровському, вельможному суддi Житомирському, щоб  негайно  по  прийняттi
цього ордера вiн вiдiслав до  мене  в  Кодню  бунтiвника  Василя  Хмарного
(Стеся скрику?) з усiм судочинством, що до нього  належить,  а  також  аби
повiдомив, з яко? саме причини припиня?ться  виконання  смертного  декрету
над  вищеменованим  бунтiвником.  Дан   в   Коднi,   Вересня   дня,   Юзеф
Стемпковський регiментар".
   Р у ж и н с ь к и й (злорадно). Ага! Стемпковський не жарту?.  З  Коднi
ще нiхто не повертався живий.
   С т е с я (що пiд  час  читання  листа  вхопила  за  руку  Лабенцького,
слiдкуючи з жахом за змiстом, зараз скрику?). Нi, нi, ви не зробите, ви не
допустите цього! (Хапа? за руки обох). Це ж неможливо - адже ж  я  знайшла
камiнь. Ради бога, ще  ж  термiн  не  минув,  ради  бога!  Господи,  що  ж
робити...
   Р у ж и н с ь к и й. Ага,  затрiпотiла,  моя  перепiлочко.  Ну,  добре,
слухай. ? така згода, ми вже зробимо тобi таку послугу. Давай твiй камiнь,
я передам його зараз княгинi. Тiльки умова: за цю послугу ти повинна  менi
вiддячити сво?ю любов'ю. Розумi?ш? (Обiйма? ??). Ми по?демо зараз до мене,
ти там не будеш така  соромлива...  чу?ш?  Я  ж  бачу,  що  ти  палка,  як
вакханка... Очi тво? горять, як алмаз. О, не дивись так гнiвно... Якби  ти
знала, яка насолода поцiлувати цi гнiвнi очi, кинути на подушку  цю  горду
голову, розкрити  цi  пишнi,  незайманi  дiвочi  груди  (вiн  задиха?ться,
розпалений жагою) i припасти до палких уст, забувши все на свiтi...
   С т е с я (вирива?ться пiсля  боротьби  i  вiдштовху?  його,  обурена).
Ганьба! Менi соромно за вашу честь шляхетську! (Вибiга?).
   Р у ж и н с ь к и й (упавши в крiсло, не може отямитись).  Яка  чарiвна
краса! (Приклада? руку до чола). Зда?ться, розум мiй помутився вiд жаги.
   Л а б е н ц ь к и й (усмiха?ться). Зда?ться, графа  дуже  розпалила  ця
дiвчина, а все ж таки алмаз, мабуть, у не?.
   Р у ж и н с ь к и й (одним стрибком зрива?ться на ноги). Чого вартi всi
нашi солодкi панянки поруч з цi?ю дiвчиною, палкою, мов огонь,  гнучкою  i
бистрою, мов турецька шабля. Але все ж таки що робити? Як  забрати  в  не?
цей алмаз?
   Л а б е н ц ь к и й. Вельможний граф  занадто  поспiшив,  вона  б  сама
вiддала камiнь.
   Р у ж и н с ь к и й. Яке глупство!  Вона  вiддала  б  його  в  панськiй
присутностi, а  це  нiчого  не  варто.  Добре,  справа  ще  не  загублена.
(Пiдходить до правих дверей i кричить). Пане Мишко!

   Увiходить  пан  Мишка,  здоровенний  шляхтич  з  величезними  вусами  i
дурнувато-лютою фiзiономi?ю.

   Р у ж и н с ь к и й. Ну, то що ж, пане Мишко?
   М и ш к а (несподiвано для  його  вроди  тонким  голосом).  Та  дiвчина
приходила, вельможний пане.
   Р у ж и н с ь к и й. Та невже! А ми без тво?х мишачих очей i не бачили.
(Наближа?ться до нього, та?мно). Слухай. Треба зараз же,  за  всяку  цiну,
перейняти цю дiвчину! Вона по?хала до княгинi -  алмаз  у  не?,  розумi?ш?
Зараз  же  бери  двох  гайдукiв  i  скачiть  чимдуж  простою  дорогою   ?й
навперейми. Затямив? Треба ?? перейняти, поки вона не поспiла до княгинi.
   М и ш к а. Розумiю, вельможний граф.
   Р у ж и н с  ь  к  и  й.  Сховайтесь  у  завулку  коло  Бернардинського
кляштора, вона повинна про?жджати мимо. Зараз же хапайте i везiть до мене.
Мiсце там глухе, - нiхто не побачить... Тiльки дивись, щоб не було галасу.
   М и ш к а. О, то нехай бог  милу?,  ясновельможний  графе,  хiба  ж  це
вперше?
   Р у ж и н с ь к и й. Дивись. (Кива? пальцем у нього пiд носом). Не  дай
бог, як не зробиш.
   М и ш к а. О, цо то, ясновельможний пане. То хiба ж я яка фуяра або я в
бога не вiрю?
   Р у ж и н с ь к и й. Рушай  мерщiй.  (Пан  Мишка  виходить).  Ну,  пане
Лабенцький, я вже бачу, як зоря Станiслава сходить на ваших грудях.
   Л а б е н ц ь к и й (захватi). О, ясновельможний графе!
   Р у ж и н с ь к и й. Ну, а зараз треба кiнчати другу справу. Дивiться ж
- графиня Брагiнська не при?де на суд, нехай пан Дубровський не дожида?.

   Iде до дверей i  зустрiча?ться  з  Дубровським,  що  ввiходить.  Обидва
холодно вклоняються один одному. Граф виходить.

   II

   Д у б р о в с ь к и й (сiда? в сво? крiсло). Чого  тут  вешта?ться  цей
граф? Пане Лабенцький, ви мусите, зда?ться, знати, що в цiй залi не  мiсце
стороннiм особам. Листiв не було?
   Л  а  б  е  н  ц  ь  к  и  й  (шанобливо).  Негайний,  вiд  регiментаря
Стемпковського... (пода? листа) про вiдсилання злочинця Хмарного. 41
   Д у б р о в с ь к и й (чита?,  нахмурившись,  листа).  "Даю  цей  ордер
пановi  Дубровському"  мм...  "негайно  по   прийняттi   цього   ордера...
вiдiслати... бунтiвника Хмарного... Юзеф  Стемпковський".  (Злiсно  мне  i
кида? листа. Зрива?ться, обурений, з крiсла). Вiн  не  ма?  нiякого  права
писати менi ордер i втручатися в мою юрисдикцiю... Хiба я вже не суддя  на
Укра?нi! Я маю таке ж jus gladii,  як  i  гетьман  Бранiцький,  маю  право
карати на смерть i дарувати горлом. Вiн тiльки солдат i екзекутор i мусить
поважати  цивiльний  суд!  Завтра  ж  напишiть   листи   королю   з   мо?ю
протестацi?ю! (Сiда? в крiсло). Га, я знаю, чи? це iнтриги! Це  найяснiший
граф Ружинський забiга? i спереду  i  ззаду,  щоб  тiльки  не  вiдчинилася
клiтка i не вирвався на волю звiр, якого вiн роздратував необережно.
   Л а б е н ц ь к и й (шанобливо). Але, якщо пан дозволить, зараз  нiчого
не можна зробити. Адже ж смертний декрет пiдписано, а вiдстрочка,  що  дав
пан суддя, кiнча?ться сьогоднi о восьмiй годинi.
   Д у б р о в с ь к и й (хмуро). Княгинi не було?
   Л а б е н ц ь к и й. Нi, ясновельможний пане.
   Д у б р о в с ь к и й (про себе). Проклята баба, вона заварила це  пиво
i хоче, щоб я сам  його  пив.  (Задуму?ться,  похиливши  голову  на  руку.
Лабенцький  чека?,  зiгнувшись).  I  дiвчина   ця   десь   загинула.   (До
Лабенцького). I дiвчини цi?? не було?
   Л а б е н ц ь к и й (збентежившись). Яко? дiвчини?
   Д у б р о в с ь к и й. Дiвчини, якiй я дав ордер, - наречено? Хмарного?
   Л а б е н ц ь к и й (ще  бiльше  збентежений).  Так,  вельможний  пане,
була.
   Д у б р о в с ь к и й. То що ж ви мовчите! Що ж вона казала? Може, вона
знайшла камiнь?
   Л а б е н ц ь к и й (остаточно розгублений).  Не  знаю,  ясновельможний
пане.  (Не   витримуючи   проникливого   погляду   Дубровського).   Себто,
звичайно... вона каже, що знайшла, але вiдкiля ж  я  знаю...  Вона  хотiла
бачити пана суддю.
   Д у б р о в с ь к и й (розлючений). Як! I ви ??  не  допитали,  поки  я
прийду, i вiдпустили з цим алмазом, який у не? можуть просто вiдняти. А! Я
бачу, що у вас тут згода з графом Ружинським!
   Л а б е н ц ь к и й. Але що ж я мiг зробити? Вона навiть не давала менi
цього каменя, та хоч би й давала, то хiба ж я ювелiр, щоб знати,  який  це
камiнь? Може, це зовсiм не алмаз, а як  алмаз,  то  не  той.  Тiльки  одна
княгиня Вiлькомiрська ма? право атестацi? в цiй справi.
   Д у б р о в с ь к и й (береться за голову). Неначе сам сатана  обплутав
цю справу тисячею судових закарлюк. Що в нас на сьогоднi?
   Л а б е н ц ь к и  й.  Тiльки  одна  справа  тих  трьох  музик,  що  ?х
затримали бiля кордону.
   Д у б р о в с ь к и й. Викликали графиню Брагiнську? Злочинцi i  свiдки
тут?
   Л а б е н ц ь к й й. Тут, шановний пане.
   Д у б р о в с ь к и й. Добре. Починайте.

   III

   Лабенцький iде до середнiх дверей i розчиня? ?х навстiж.  Зараз  же  по
обидва боки дверей становляться величезнi гайдуки з  топiрцями.  Увiходять
Ружикський i пан Мишка. Сiдають праворуч.

   В о з н и й (увiходить). Суд його королiвсько? милостi.

   Дубровський, Лабенцькнй, Виверський i секретар займають  мiсця.  Возний
зачиня? середнi дверi.

   Д у б р о в с ь к и й. Iменем його королiвсько?  милостi  i  найяснiшо?
республiки  суд  нинiшнiй   оголошую   вiдкритим.   (Перегорта?   справу).
Соntinuatio* (* Продовження (лат.).) справи лотрiв i  людей  свавiльних  -
музик Прокопа Скряги, Мусiя Шенчика  i  Лук'яна  Iлька,  яку  справу  було
перенесено до очевистого виклику перед судом  графинi  ?лени  Брагiнсько?.
Пане возний, введiть перших двох злочинцiв.

   Возний вiдчиня? дверi. Вартовi вводять Скрягу i  Шенчика,  що  займають
влаштованi для них мiсця посерединi бiля задньо? стiни зали. Секретар,  що
займа? мiсце за окремим столом, весь час запису? запитання i  вiдповiдi  у
велику книгу.

   Д у б р о в с ь к и й. Мусiю Шенчику! Значить, ти стверджу?ш, що нiколи
не приставав до гайдамацьких куп  i  в  жодних  ексцесах  або  лотровських
вчинках участi не брав?
   Ш е н ч й к. Так, ясновельможний пане. Зроду був музика, нiколи  чужого
не хотiв i за багатим не гнався, - коли мав миску вареникiв, то друго?  не
шукав, ясновельможний пане.
   Д у б р о в с ь к и й (хмуро). Добра твоя  вдача,  Мусiю  Шенчику,  але
вiдкiля ж це в тебе панська камiзелька взялася?
   Ш е н ч й к. Що ж, вельможний пане, доводиться i  юшку  сьорбати,  коли
риби нема?, - прийшлося взяти ?? за роботу,  коли  грав  у  корчмi  якимсь
добродiям.
   Д у б р о в с ь к и й. Ой, чи не зi списами були тi добродi?,  Шенчику?
А де ж ти пострiчався з цими музиками - це тво? давнi товаришi?
   Ш е н ч и к. Прокопа Скрягу знав i ранiш, але вкупi не грали нiколи,  а
про Iлька тiльки чув, що добре гра? на скрипцi. I дiйсно, вельможний пане,
кращо? скрипки нема? на цiм боцi.
   Д у б р о в с ь к и й. А чого ж це ви опинилися бiля самого кордону? Та
ще розпитували корчмаря, як би перебратись на той бiк?
   Ш е н ч и к. Що ж, ясновельможний  пане,  це  тiльки  чортовi,  кажуть,
добре грати, сидячи в очеретi, а музикам потрiбнi широкi свiти;  тут  нашу
музику вже чули, хотiли ще подивитись, чи добрi пампушки на тiм боцi.
   Д у б р о в с ь к и й. Так. Пане возний, введiть  хорунгового  товариша
Пшепюрковського. (До Скряги,  який  усмiха?ться).  Зда?ться,  ти  не  дуже
весела людина, Прокопе Скряго. Чого ж це ти всмiха?шся?

   Увiходить пан Пшепюрковський з обв'язаною головою, сiда? на  мiсце  для
свiдкiв - праворуч.

   С к р я г а. Так, вельможний пане. Каже Шенчик, що нашу музику тут  уже
чули.  Зда?ться  менi,  що,  наприклад,  у  пана  коменданта  (показу?  на
Пшепюрковського) од мо?? бандури ще й досi в головi гуде.

   Пшепюрковський виявля? сво? обурення.

   Д у б р о в с ь к и й (усмiха?ться хмуро). Боюсь я, добродiю Скряго, що
твоя голова скоро й рада буде густи, та не зможе.
   С к р я г а. Що ж, пане, раз козi смерть.
   Д у б р о в с ь к и й (перегортаючи справу). А вiдкiля  в  тебе  срiбне
люстро, Прокопе Скряго? (Скряга мовчить). Мовчиш? (Перегорта? справу). А з
ким це ти наводив донських козакiв на пана Спендовського - теж iз тро?стою
музикою чи вже соло, без акомпанементу?
   С к р я г а. Сам наводив, пiвтора лиха.
   Д у б р о в с ь к и й. I сам теж бив i грабував?
   С к р я г а. Та вже ж не дивився, коли панiв били.
   Д у б р о в с ь к и й. Я гадаю, панове, що нiчого його  допитувати  про
iншi його ексцеси та злi вчинки. Пане Пшепюрковський!

   Пшепюрковський наближа?ться до стола.

   Д у б р о в с ь к и й. В той день, як ви затримали цих музик, ви робили
трус навколо, по хуторах?
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Так, ясновельможний пане, робив.
   Д у б р о в с ь к и й. Чи не затримали ви  яких-небудь  спiльникiв  цих
лотрiв?
   П ш е п ю р к о в с ь к и й.  Аякже,  вельможний  пане,  навiть  забили
одного рiзуна, що збирався втекти за  кордон.  О,  в  мене  на  гайдамакiв
жадливе око, пане суддя. В мене  такий  звичай:  бий  сороку  i  ворону  -
доб'?шся i до ясного сокола.
   Д у б р о в с ь к и й. Ви плута?те, пане товаришу, - той козак,  що  ви
забили, прожива? на тiм боцi. А чого це у вас голова зав'язана, пане?
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Це шляхетнi рани, пане суддя, що я одержав
у бою з цими розбiйниками й лотрами, не жалкуючи життя для блага короля  i
Речi Посполито?.

   Д у б р о в с ь к и й. I багато, крiм вас, одержало рани?
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще сiм, пане суддя,  -  два  капрали,  два
шерегових i три жовнiри.
   Д у б р о в с ь к и й. (нiбито не зна?). То  якою  ж  збро?ю  заподiяно
пановi тi рани?
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. (збентежений, з досадою). Адже ж пан зна?,
що бандурою...
   Д у б р о в с ь к и й. Не дуже ж шляхетнi тi рани, коли один музика мiг
переколошкати бандурою  двадцять  польських  жовнiрiв  -  цiлу  пiд'яздову
команду. (Гнiвно). А що ж було б, коли б вас почали  лупити  ще  цимбалами
або якби у Скряги була шабля замiсть бандури...
   С к р я г а (пiдiйма? руку в захватi). О, якби, пiвтора лиха.
   П ш е п ю р ко в с ь к и й. (на?вно). То  коли  б  пан  бачив,  яка  то
бандура... справжня сатана - тридцять струн, всi мiднi.
   Д у б р о в с ь к и й. I  всi  заграли  на  панськiй  головi  -  добра,
мабуть, була музика! Сiдайте.

   Пшепюрковський виходить, весь червоний.

   Д у б р о в с ь к и й. Прокiп Скряга,  що  ма?ш  сказати  в  останньому
словi?
   С к р я г а. Не вмiю я говорити, пане суддя, i шкода, що нiколи нема? в
мене того, що менi в той час потрiбно, пiвтора лиха. Якби була  в  мене  в
корчмi шабля, то не бачили б ви мене тут, вельможний пане, а коли б тут  у
мене була бандура, то заспiвав би я вам про Хмельницького або Перебийноса,
що засiяли Укра?ну лядськими костями. Але не спiвати менi бiльше на  цьому
свiтi,- тiльки не загине  наша  пiсня  -  ще  заспiва?  ??  вiльний  народ
укра?нський.
   Д у б р о в с ь к и  й.  Пане  возний,  одведiть  злочинцiв  i  введiть
Лук'яна Iлька.

   Вартовi виводять Скрягу i Шенчика в середнi дверi i  зараз  же  вводять
Iлька, що становиться на мiсцi пiдсудних.

   Д у б р о в с ь к и й. Лук'ян Iлько, чи продовжу?ш ти стверджувати,  що
цього (показу?) наперстка дала тобi панночка, яку ти  нiбито  вирятував  в
Яблунцях пiд час грабування гайдамаками замку пана Калиновича?
   I л ь к о. Так, ясновельможний пане.
   Д у б р о в с ь к и й. Значить, ти призна?шся, що був укупi з рiзунами,
що грабували цей замок?
   I л ь к о. (помовчавши). Так, я був у цьому загонi музикою.
   Д у б р о в с ь к и й. (суворо). А ти зна?ш, якi великi кривди i  шкоди
вчинили гайдамаки в цьому замку? Ти зна?ш, що не тiльки все пограбували  i
зруйнували - золото, перли i шати коштовнi, - але,  не  дбаючи  про  страх
божий, майже двадцять чоловiка забили i на смерть  замордували,  шляхетних
жiнок згвалтували. Важко ж повiрити, що ти вийшов з чистими руками з цього
кривавого пекла.
   I л ь к о. Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотiв  убивати  або
гвалтувати, то не вирятував би од товаришiв тi?? панночки.
   Д у б р о в с ь к и й. I ти мiг би пiзнати цю панночку?
   I л ь к о. (палко). Я пiзнав би ?? серед тисячi дiвчат. Приведiть  сюди
тисячу красунь i поставте ?х рядом, я пiдiйду й одразу пiзнаю ту, що  дала
менi наперсток тi?? незабутньо? ночi.
   Д у б р о в с ь к и й. Це ще не доказ:  ти  мiг  ??  бачити  там,  коли
хто-небудь iнший рятував ?? вiд гайдамакiв - шляхетний рицар, а не  рiзун,
як ти. Чи зна?ш ти, як ?? iм'я?
   I л ь к о. Так, знаю. Гельця. Але хто вона i якого роду - не знаю, та й
не думав про це, коли нiс ??, тремтячу й  непритомну,  при  свiтлi  пожежi
серед руйнування й крику.
   Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, одведiть його поки  в  кордегардiю.
(Iлька виводять у середнi дверi). Попросiть графиню Брагiнську.

   IV

   У залi напружена увага.

   Возний  iде  в  дверi  праворуч,  i  через  хвилину   входить   графиня
Брагiнська, блiда й схвильована, але спокiйна на вигляд. Вона  зупиня?ться
недалеко вiд стола.

   Д у б р о в с ь  к  и  й.  Графиня  Брагiнська,  чи  знайомий  вам  цей
наперсток?
   Б р а г i н с ь к а (ще наближа?ться до стола). Так -це мiй наперсток.
   Д у б р о в с ь к и й. Коли так, то  розкажiть  судовi,  кому  ви  його
вiддали.
   Б р а г i н с ь к а (почина? розказувати спочатку тихо  й  нерiшучо,  а
далi все  бiльш  переконливо  i  натхненно.  Обстанова  суду,  урочистiсть
моменту i загальна увага надають ?? словам виразностi закiнчено? промови).
Тi?? жахливо? ночi я сидiла одна в сво?й кiмнатi, роздягаючись перед сном.
Золотий наперсток залишився на пальцi, бо перед тим я гаптувала  кошулю...
Зненацька страшенний гвалт залунав по замку i захитав його стiни... галас,
тупiт, стрiльба розлагалися з усiх бокiв.  Мов  безумна,  вихопилася  я  з
свiтлицi i побiгла в парк... Але в ту  ж  мить  дво?  чи  тро?  гайдамакiв
схопили мене на руки i понесли в темряву ночi... (Не може продовжувати вiд
хвилювання). Даремно я билася  в  ?хнiх  руках  i  кликала  на  порятунок.
Звiдусiль чула стогони i крики... i крiзь  гiлля  дерев  червонiла  висока
заграва. I враз, коли я  вже  втратила  надiю  i  майже  була  непритомна,
з'явився невiдомий рицар. Одним могучим ударом уразив вiн лотрiв i вихопив
мене з ?хнiх рук. Обгорнувши сво?ю кере?ю, однiс вiн мене в сусiдн? село i
залишив там у безпецi... I перше нiж зайнялася зоря,  вiн  зник  так  само
несподiвано, як i з'явився. I  тiльки,  прощаючись,  спитав  мо?  iм'я  на
спомин. Три речi дала я тодi йому на спомин - цей наперсток,  мо?  iм'я...
i... (зупиня?ться, дуже тихо) i мiй поцiлунок, бо нiчого бiльше не було  в
мене в той час. Але вся моя душа належить цьому рицаревi з тi?? пори, -  i
йому досить тiльки прийти, щоб повести мене за собою, куди вiн схоче.

   Довга пауза.

   Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи зна? цей рицар, хто ви  i
якого роду?
   Б р а г i н с ь к а. Нi, тiльки хрещене iм'я сказала я йому в той час.
   Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи припуска?те ви думку, щоб
ваш збавитель мiг оддати кому-небудь ваш наперсток?
   Б р а г i н с ь к а (палко). Нi. Мiй  рицар  вiддав  би  цей  наперсток
тiльки разом iз життям.
   Д у б р о в с ь к и й. Графиня  Брагiнська,  обмiрковуйте  вашi  слова.
Багато золотих мрiй ро?ться в дiвочому серцi, але грубе й жорстоке  життя,
i не так, як у мрiях, складаються його шляхи. Пам'ятайте,  що  вашi  слова
кидають смертну тiнь на iншу людину.
   Б р а г i н с ь к а (гордо). Я знаю, що кажу.
   Д у б р о в с ь к и й (суворо). Графиня Брагiнська, чому ви такi певнi,
що тiльки рицарем мiг бути ваш збавитель? Темно? ночi, смертельно злякана,
майже непритомна, бачили ви цього чоловiка. Хiба не мiг  це  бути  один  з
гайдамакiв? Знов нагадую вам - не змiшуйте  дiвочих  мрiй  з  грубим,  але
правдивим життям.
   Б р а г i н с ь к а (обурена, гордо). Я не хочу навiть  вiдповiдати  на
цю образу.
   Д у б р о в с ь к и й  (усмiхнувшись).  Це  ваше  право.  Пане  возний,
введiть злочинця.

   V

   Брагiнська залиша?ться стояти бiля стола, трохи  вiдступивши,  поклавши
руки на спинку крiсла.

   Знов вiдчиняються середнi дверi, увiходить Iлько. Брагiнська скрику?  i
робить невiльний рух до Iлька.

   I л ь к о. Гельця!

   На обличчi графинi тяжка, болiсна боротьба. Радiсть  змiню?ться  жахом,
розчаруванням i нарештi огидою. Не витримавши, вона закрива? лице руками.

   Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, зна?те ви цього чоловiка?
   Б р а г i н с ь к а (ступа? крок до Iлька, очi ?? широко розкритi, руки
стискують  серце.  Вона  шепче,  мов  непритомна).  Хлоп...   Гайдамака...
(Голосно, рiшуче). Нi! Нi! Я не знаю цього чоловiка!

   Вона сто?ть скам'янiла, вхопившись за спинку крiсла.

   Д у б р о в с ь к и й (до Iлька).  Лук'ян  Iлько,  чим  вiддячила  тобi
панночка, крiм цього наперстка?
   Р у ж и н с ь к и й (пiдводиться, обурений). Я  протестую  проти  цього
запитання! Це глум з шляхетно? панни!
   Д у б р о в с ь к и й  (суворо).  Граф  Ружинський,  ви  не  ма?те  тут
нiякого голосу! Я примушу вас шанувати суд. Лук'ян Iлько, вiдповiдай.
   I л ь к о. Вона... вона... (Вага?ться). Вона поцiлувала мене.

   Загальний рух.

   Б р а г i н с ь к а (вiдразу почервонiла,  кричить  iстерично).  Хлопа!
Нi... Нi... Не його, не його,  нi!  (Пада?  в  крiсло  i  здрига?ться  вiд
iстеричних ридань). Який глум... який сором, роздягли,  намучили...  перед
всiма.
   Р у ж и н с ь к и й пiдходить до не?, да? ?й склянку води, заспокою?  i
щось шепче.
   Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, ще останн? питання.  Ще  раз
обдумайте вашi слова, чи зна?те ви цього чоловiка? Я не можу примусити вас
присягнути, але не забувайте, що коли вiн дiйсно врятував вас у ту нiч, то
це ?дине, що може дарувати йому горло, бо, вказуючи на вас,  вiн  бере  на
себе вину за всi ексцеси i злочинства тi?? ночi.
   Л а б е н ц ь к и й. Я протестую проти цього запитання.  Це  натиск  на
сумлiння свiдка.
   Б р а г i н с ь  к  а  (пiдводиться,  рiшуче).  Нi.  Я  не  знаю  цього
чоловiка. (Пада? в крiсло).
   I л ь к о. Спасибi вам, пане суддя, ви бажали  менi  добра.  Але  тричi
зреклася хлопа вельможна панна, бо нiколи не простить панянка, що  хлоповi
завдячу? життям, що забив вошивий гайдамака золотого рицаря, якого берегла
вона в сво?й шляхетськiй душi.

   Брагiнська пiдводиться, схвильована, i знову сiда?.

   Д у б р о в с ь к и й (бере вiд Лабенцького заготовлений аркуш  i  тихо
кiлька хвилин радиться з Виверським). Пане  возний,  введiть  перших  двох
злочинцiв.

   VI

   Вартовi вводять Скрягу i Шенчика,  якi  становляться  рядом  з  Iльком.
Напружене мовчання. Дубровський надiва? шапку, обидва пiдсудки роблять  те
саме.

   Д у б р о в с ь к и й (пiдводиться). Пане возний! Одчинiть  дверi,  щоб
усi вислухали смертний декрет.

   Брагiнська скрику?. Загальний рух.

   В о з н и й (пiдходить до середнiх дверей i тричi вiдчиня? i зачиня? ?х
з  гуркотом,  залишивши  востанн?  одчиненими).  Silentium*  (*   Мовчання
(лат.).), панове! Втихомиртесь для вислухання  декрету  смертного.  (Гучно
повторю? тричi цi слова).
   Д у б р о в с ь к и й (чита?).  "Iменем  його  королiвсько?  милостi  i
найяснiшо? республiки, я, Дубровський, суддя  Житомирський,  з  пiдсудками
Виверським i  Лабенцьким,  обмiркувавши  фортельнi  вчинки  i  гайдамацькi
ексцеси нижчеменованих лотрiв i  людей  свавiльних  перед  судом  нинiшнiм
очевисто ставших: музик Прокопа Скряги, Мусiя  Шенчика  i  Лук'яна  Iлька,
вирозумiвши i зауваживши вини кожного, а меновите* (*  Поiменно  (лат.).):
Прокопа Скрягу, яко бунтiвника i бродягу, що наводив донських  козакiв  на
пана Спендовського i сам його бив i грабував, i, яко сам признався,  iнших
шляхетних панiв окрутне забив i грабував;  Лук'яна  Iлька,  як  бродягу  i
лотра, що вкупi з iншими гайдамаками  замок  пана  Калиновича  в  Яблунцях
розграбив, великi? шкоди, гвалт i душогубство вчинив, не дбаючи нiчого  на
боязнь божую i на право посполите, - суд нинiшнiй за такови? ?х виступи  i
вини горлови? вищеменованих Прокопа Скрягу i Лук'яна Iлька на стинання ши?
декрету? i на екзекуцiю до регiментаря Стемпковського  в  Кодню  надсила?.
Мусiя Шенчика,  що  його  участь  в  гайдамацьких  ексцесах  не  доказано,
залишити аd resolutionem* (* До вирiшення (лат.).). Пане возний,  виведiть
злочинцiв.

   Брагiнська скрику? i пiдводиться.

   С к р я г а (Iльковi). Не помiг тобi панянський поцiлунок, Iлько.
   I л ь к о  (до  Брагiнсько?  з  презирством).  Прощавай,  ясновельможна
графине. (Зараз  же  нiжно).  Прощай  i  ти,  Гельцю,  дiвчино  з  золотим
наперстком, що пригорнулася в однiй льолi в мене на  грудях  в  ту  чудову
нiч...

   Вартовi виводять усiх трьох.

   Б р а г i н с ь к а ревно плаче.  Ружинський  ??  виводить.  Пан  Мишка
виходить за ними.

   VII

   Сутенi?. Гайдук запалю? канделябри на столi.

   Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, введiть Василя Хмарного.

   Возний вiддав розпорядження. Ружинський поверта?ться в залу i сiда?  на
перше сво? мiсце.

   Д у б р о в с ь к и й (дивиться на свiй годинник.) Пане Лабенцький,  чи
повiдомили ви княгиню Вiлькомiрську про скiнчення вiдстрочки?
   Л а б е н ц ь к и й. Так, вельможний пане.
   Р у ж и н с ь к и й (пiдходить i кида? на стiл  папiр).  Ось  лист  вiд
княгинi Вiлькомiрсько?, що уповноважу? мене зректися викупу  з  огляду  на
скiнчення строку.
   Д у б р о в с ь к й й. Занадто вже зрiкаються сьогоднi  шляхетнi  панi.
За яким дияволом було заводити цю собачу комедiю? (Кида? папiр).
   Р у ж и н с ь к и й (спалахнувши i  хапаючись  за  шаблю).  Занадто  ви
дозволя?те собi, пане Дубровський!
   Д у б р о в с ь к и й (у страшнiм гнiвi).  Графе  Ружинський!  Я  звелю
зняти вам голову за те, що ви осмiлю?тесь хапатись за шаблю  перед  судом!
Не досить того, що ви клопочетесь, мов стара баба, щоб не випустили звiра,
якого ви роздратували! (Ружинський вiдходить на сво? мiсце,  зiгнувшись  i
злiсно стискуючи кулаки). Але ви допнетесь лише того, що  я  помилую  його
власним мо?м правом.
   Л а б е н ц ь к и й. Але цього не можна зробити, пане суддя. Декрет уже
пiдписано всi?ю колегi?ю.
   Ж о в н i р (увiходить i пода? листа  Дубровському).  Вельможному  пану
Дубровському вiд регiментаря Стемпковського. (Поверта?ться i виходить).
   Д у б р о в с ь к и й (розпечату? листа, чита?). Загнано звiра  з  усiх
бокiв. Зда?тся, що не втекти вже йому.

   Чути, як дзвенять залiза за дверима. Вартовi вводять Хмарного.

   Д у б р о в с ь к и й (ставить перед собою пiсочний  годинник).  Василь
Хмарний! Строк мо?? лiцензi?* (* Тут: дозвiл.) кiнча?ться. Викуп  за  тебе
нiхто не внiс, алмазного жорна не знайдено. Пiсок пересипа?ться, i  тiльки
десять хвилин залиша?ться в склянцi. За тобою вже прислано варту з  Коднi.
Тобi належить останн? слово.
   Х м а р н и й. Не просив я у вас цього викупу, пане суддя,  i  не  ждав
милостi вiд панського  суду.  Жаль  тiльки  Стесi,  що  витерпiла  даремно
стiльки мук за брехливу панську принаду.  Нiколи  не  буде  спiльного  мiж
паном i хлопом. Ви заморду?те тисячi нас, але сотнi тисяч виростуть нам на
змiну, i знову повстануть цi тисячi, щоб довершити ту справу,  що  нам  не
вдалася сьогоднi. I не вряту? вас тодi й цариця, бо  й  на  царицю  прийде
козацький мороз. Бо недаремно пролили ми кров, а щоб  скинути  ваше  ярмо,
щоб визволити з панського гнiту вiльний народ укра?нський. I хоч не швидко
мелють нашi млини, та завзято. I  прийде  день,  коли  жорна,  твердi,  як
алмаз, розтрощать i царськi корони, i вашу  могутнiсть,  i  силу,  i  живi
будуть хлопи на власнiй укра?нськiй землi. А ти (до  Ружинського),  ти  ще
згада?ш мене, тхорева душеI Не я, так iнший козак  вiдплатить  тобi  i  за
мене, i за Стесю, якути загубив, проклятий. Бо була  б  вона  жива,  то  з
залiз, з неволi, з постелi смертельно? доповзла б, добiгла сюди, щоб  бути
бiля мене в смертну мою годину!
   Д у б р о в с ь к и й (пiдпису? папiр i  пiдiйма?  пiсочний  годинник).
Пересипався твiй пiсок, Василь Хмарний, i тепер я повинен  вiдiслати  тебе
до регiментаря Стемпков-ського. Пане возний...
   Х м а р н и й. Прощавайте, пане суддя. Прошу вас" узнайте про Стесю.
   Д у б р о в с ь к и й (не дивлячись на нього). Я зроблю все, що можна.

   Хмарного виводять в середнi дверi.

   Д у б р о в с ь  к  и  й  (пiдводиться).  Прощавайте,  панове!  (Швидко
виходить у дверi праворуч).

   VIII

   Зараз  же  обидва  пiдсудки  пiдводяться  з  сво?х  мiсць.   Ружинський
пiдходить до них, i почина?ться шумна розмова.

   Р у ж и н с ь к и й. Це нечувана образа, наруга  над  шляхетством!  Вiн
збожеволiв! Я завтра ж писатиму до короля.
   Л а б е н ц ь к и й. Вiн одверто захища? бунтiвникiв. Якби не ми  i  не
Стемпковський, вiн би його помилував.
   Р у ж и н с ь к и й. Образа, наруга, глум!

   В цю хвилину з правих дверей з  криком  вбiга?  Стеся  i  кида?ться  до
стола.

   С т е с я (в страшному  зворушеннi).  Стривайте,  спинiться,  вельможнi
суддi! Ради бога, вернiть, вернiть його,  скорiше!  Я  знайшла  камiнь,  я
знайшла камiнь княгинi! Де суддя Дубровський? (До Лабенцького). Ви ж чули,
ви ж бачили, як я приносила його.  (Бачить  Ружинського).  А,  й  ти  тут,
проклятий  злодiю!  То  слухайте  ж  усi,  тут,  перед  судом,  перед  цим
розп'яттям! Вiн, граф Ружинський, схопив мене  сво?ми  гайдуками,  коли  я
везла алмаз до княгинi...  одняли  алмаз,  кинули  в  льох  i  заперли;  я
поранила всi руки, поки зламала грати. Я присягаюсь  у  цьому,  я  вимагаю
правди, я обволаю на нього перед судом!
   Р у ж и н с ь к и й. Вона божевiльна! Накажiть, щоб ?? забрали.
   Л а б е н ц ь к и й (з усмiшкою). Ти  трохи  спiзнилася,  дiвчино.  Суд
закiнчився, i твого нареченого вiдведено в Кодню на страту.
   Р у ж и н с ь к и й. I коли б ти мала  навiть  десять  алмазiв,  то  не
приставиш уже голови тво?му Василевi.

   Регiт.
   Стеся з жахом хапа?ться за голову, потiм бiжить до дверей, але зараз же
пада? непритомна на помiст.
   В ту ж хвилину з середнiх дверей входить Дубровський. Побачивши  Стесю,
вiн окидае оком присутнiх i, одразу зрозумiвши, що тут ско?лося, пiдходить
рiшуче до стола. Наста? глибоке мовчання. Лабенцький мимоволi пiдводиться.

   Д у б р о в с ь к и й. Що тут ско?лося? Чого хотiла ця дiвчина i що  ви
?й сказали?
   Л а б е н ц ь к и й. Я не знаю... вона... вона...
   Д у б р о в с ь к и й (гнiвно). Пане Лабенцький!
   Л а б е н ц ь к и й (озираючись i  побачивши,  що  були  свiдки).  Вона
казала, що знайшла алмаз... але нiбито в не? його одняли... нiбито заперли
в льох... якiсь байки...
   Д у б р о в с ь к и й (швидко пiдходить до Стесi, становиться бiля  не?
i бере ?? руки). А, байки, ?? руки в  кровi...  одежа  розiрвана.  (Швидко
пiдводиться. До гайдука). Зараз же привезти  лiкаря.  (Знов  пiдходить  до
стола). Вона вирвалася з  гвалту,  з  неволi,  вона  прибiгла  сюди,  вона
запитала вас, а ви пiдняли ?? на глум! Я чув регiт,  коли  йшов  сюди.  (В
страшному гнiвi). Як! Вам, суддям його  королiвсько?  милостi,  об'являють
перед цим розп'яттям i  за  цим  столом,  що  ско?лося  злочинство,  а  ви
регочете i глузу?те, як лаке? на кухнi! Ганьба! Я завтра ж напишу  королю,
щоб менi дали других пiдсудкiв. Пане возний!  Зараз  же  вчинiть  очевисте
сознання про гвалт, що зроблено цiй дiвчинi,  як  тiльки  вона  прийде  до
пам'ятi. Ви вiдповiда?те менi за ?? життя. (До гайдукiв). Негайно осiдлати
менi коня, - я ?ду в Кодню до регiментаря Стемпковського.

   Дубровський швидко виходить у правi дверi, гайдуки  кидаються  з  усi??
сили перед нього.
   Возний  схилився  над  Стесею,  Ружинський  i  обидва  пiдсудки  стоять
остовпiвши.

   Завiса.

   ДIЯ П'ЯТА

   Досить широке мiсце перед  брамою,  що  веде  на  Кафедральний  плац  у
Житомирi. За широкою брамою  з  архiтектурними  оздобами  i  статуями  над
просвiтом видно плац, католицький собор i народ,  що  сновигав  по  плацу.
Обiк просвiту брами двi лучковi нiшi, що правлять за примiщення для варти.
Там на порозi на табуретках сидить кiлька  жовнiрiв  у  мундирах  i  бiлих
гамашах з люльками в зубах. Лiворуч бiля само? брами - шинок пiд  вивiскою
"Золотий млин" з 2-  З  столиками  коло  входу.  Трохи  далi  одкрива?ться
широкий кра?вид на поля i далекi  га?.  Праворуч  -  ряд  крамниць,  зараз
зачинених.  Коло  крайньо?  крамницi  на  землi  навалено  кiлька  чималих
млинових жорен, одно на одному, а найбiльше сто?ть притуленим до стiни.

   I

   Весь час  проходять  купки  святочно  одягнених  городян  i  городянок.
Травневий ранок. Раз у раз чути музику.

   П е р ш а к у п к а. Казали, що при?хав сам великий гетьман Бранiцький,
у костьолi буде врочисте набоженство. I не тiльки в костьолi, а  навiть  у
синагозi. Хiба ж пан не чув, що ?вре? пiднесли Бранiцькому алмазну шаблю?
   - Ще б пак не пiднести! Знали б вони, коли б не Бранiцький!
   - Коли б не Дубровський. Ось хто оборонив Житомир вiд гайдамакiв.

   Проходять.

   Д р у г а к у п к а. При?хало три бiскупи* (* Бiскуп -  вищий  духовний
сан у католикiв.), двадцять ксьондзiв.
   - Що бiскупи! З Варшави при?хав якийсь славетний капуцин, буде  казання
говорити на плацу перед костьолом.

   Проходять. Чути музику.

   П е р ш а к у п к а. Ходiмо скорiше. Чу?те музику?  Певно,  це  вiтають
великого гетьмана. Боже мiй, яка юрба! Нi, це, мабуть, казання. Кажуть, що
при?хав капуцин з Варшави, ходiм скорiше.
   П а у ш а. Е, що там казання! А ви чули, що в Бернардинському  кляшторi
влаштовано дарове частування для шляхти i мiщан? Пан не чув? Це вам  краще
за  капуцина.  (Сiда?  на  купу  жорен  бiля  крамницi,   кiлька   чоловiк
зупиняються i слухають). Самого  пива  сто  двадцять  бочок,  сорок  бочок
венгжини* (* Венгжина - сорт вина.), вiсiмдесят  волiв,  дванадцять  возiв
кракiвсько? ковбаси, двадцять чотири вози бiлого хлiба - кожну булку несли
тро? кухарчат, чотири бочки риби, дванадцять  кругiв  швейцарського  сиру,
кожний по три пуди вагою, - ось точнiсiнько як цi жорна. (Ляска? рукою  по
жорнах, на яких сидить). Кожне  жорно  просто  котили  по  вулицi,  неначе
колеса. Самих кухарiв чотирнадцять, а кухарчат - так нiхто й не лiчив. Щоб
тiльки зробити лавки для обiду, сорок столярiв працювали цiлу нiч. А  коли
розвели вогнища, щоб смажити  тих  волiв,  то  дим  пiшов  аж  до  неба  i
зупинився на хмарi. А як почали кришити цибулю та  товкти  перець,  то  на
всiй Чуднiвськiй  вулицi  од  Бернардина  до  рибного  ринку  всi  панянки
плакали, а всi добродi? чхали пiвтори години! Так ось яке  частування,  це
вам не голомозий капуцин!
   Ш л я х т и ч (до другого).  Чи  пан  чув?  А  нум,  пане,  найкоротшою
дорогою через стару круподерню. (Регiт).
   Б а б у с я - м i щ а н к а (що слухала весь час,  притуливши  руку  до
вуха; до старенького дiда). Чи пан  чув!  Бернардинський  кляштор  згорiв.
?зус, Марiя! (Хреститься). Сорок чоловiк гасило цiлу нiч, дим iшов  аж  до
неба... всi плакали. Мабуть, знов гайдамаки. Боже мiй, боже!

   Дiдок кива? головою, обо? виходять. Регiт.

   Увiходить пак Пшепюрковський, як i завжди в  доброму  настро?.  Жовнiри
вiддають йому шану. Вiн зараз же сво?м звича?м  розкида?ться  за  столиком
коло шинку.

   П ш е п ю р к о в с ь к и й,  Гей,  кубок  венгжини!  Тiльки  справжнiй
кубок, а не наперсток.

   Дехто й собi сiда?.

   П а у ш а (пiдводиться). Га! Кого я бачу! Пане коменданте!
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, пане чеснику...  Прошу,  сiдайте,  будь
ласка. (Шинкар пода? кубок). Ще кубок для  пана  чесника.  Ну,  то  як  ся
ма?те, пане чеснику?
   П а у ш а. Та нiчого, хвалити пана бога. Адже  ж  у  мене  нема?  тако?
важко? служби, як у пана товариша.

   Проходить суддя Дубровський  у  пишному  вбраннi  чорного  оксамиту,  з
золотим ланцюжком на грудях i з цiпком з золотою головкою. Гайдук несе  за
ним шаблю.

   Д е х т о з ю р б и. Вiват, суддя Дубровський!

   Вiн навiть не оберта?ться.

   П ш е п ю р к о в с ь к и й (ухвально). О, цей зна?, як завдати  гарту,
нiкого без прочуханки не випустить. (Чеше потилицю).  Жоден  гайдамака  не
вийшов вiд нього цiлий. Що й казати - натоптана голова.
   П а у ш а. А отже ж i вийшов.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Хто ж це такий?
   П а у ш а. А той гайдамака, як його... що княгиня Вiлькомiрська обiцяла
викуп за його життя.
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, так то ж, пане,  iнша  рiч.  Тут  цiла
iсторiя.  Хiба  ж  пан  не  зна??  (Стишуючи  голос).  Коли  минув  термiн
вiдстрочки, що просила княгиня, i  нiхто  не  принiс  алмаза,  Дубровський
удекретував козака на смерть i  вiдрядив  у  Кодню.  Аж  ось  через  якусь
хвилину прибiга? та дiвчина i каже, що знайшла алмаз, але в не? цей  алмаз
нiбито гвалтовно вiдiбрав граф Ружинський. Розумi?те, який скандал,  пане.
Дубровський, що давно вже  ненавидiв  графа,  зараз  же  помчав  у  Кодню,
припинив страту i домiгся  того,  що  гайдамаку  помилували  i  заслали  у
Величку, коло Кракова, копати сiль. Тiльки дiвчина, як почула, що  осавула
вiдряджено в Кодню, так i бебехнулась на землю без пам'ятi та й  пролежала
так цiлий мiсяць. А як вона отямилась i  хотiли  допитати  ??,  хто  ж  це
вiдiбрав у не? алмаз, то виявилося, що в не? щось там зiскочило у  головi,
i вона збожеволiла.
   П а у ш а. От так оказiя! Ну, а алмаз - так i пропав?
   П ш е п ю р к о в с ь к и й (вихиля?  кубок).  Це  вже  ви  спитайте  у
графа. Кажуть, що вiн продав його княгинi за майорат графинi  Брагiнсько?,
з якою тепер одружився, - цiлий Овруцький  ключ,  пане,  десять  мiльйонiв
злотих. Тiльки  й  княгинi  не  дав  щастя  цей  алмаз  -  син  ??,  князь
Вiлькомiрський, дiстав кулю в лоб  десь  у  Парижi,  побившись  з  якимось
пройдисвiтом у кав'ярнi, - нема для кого, значить, i берегти цей славетний
алмаз.
   П а у ш а. То, може, його i не було нiколи?
   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Розумiйте як  хочете,  тiльки  Дубровський
цього дiла не кинув i, побачите, таки докопа?ться до графа. О,  то  голова
натоптана! Вiн кожного наскрiзь бачить. Гей, шинкарю, ще два  кубки  вина!
Пан чесник пам'ята?, як я ловив  тих  музик-гайдамакiв  бiля  кордону.  Не
жалiючи живота для блага короля i Речi Посполито?. То що ж пан  дума??  Як
тiльки побачив Дубровський на судi мою зав'язану голову i взнав, вiдкiля в
мене тi рани, вiн пiдвiвся з свого мiсця, пiдiйшов до мене, зняв  iз  себе
оцей золотий ланцюжок (показу? ланцюжок на собi) i надiв менi при всiх  на
шию... За такi, каже, шляхетнi рани мушу, каже, вiддячити пановi чим можу.
Так-то, пане чеснику. (Вихиля? кубок).

   Чути музику.

   Д е х т о з н а р о д у. При?хав! При?хав гетьман Бранiцький!

   Юрба порива?ться на плац. Пшепюрковський i Пауша теж пiдводяться.

   Пшепюрковський платить грошi корчмаревi.

   П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, то що ж, пiдемо i  ми,  пане  чеснику?
(Виходять за браму).

   Злiва  увiходять  Хмарний  i  Шенчик.  Хмарний   одягнений   у   чорний
шляхетський жупан, але без шаблi. Шенчик - у мiщанському вбраннi.

   Ш е н ч и к (затриму? Хмарного за руку). Як  собi  хочеш,  а  далi  йти
небезпечно. Бачиш, яка юрба? Якраз хто-небудь пiзна?.
   Х м а р н и й. А то менi однаково. Тiльки б Стесю побачити, а там хоч i
вмерти...
   Ш е н ч и к. Ну, то сядьмо, хоч i тут, на цих  жорнах.  Звiдси  ми  все
побачимо. (Сiдають). Ну й шалена ж у  тебе  голова,  Василю!  Ледве  з-пiд
сокири втiк - i знову лiзеш.
   Х м а р н и й. Ну, то скажи ж мерщiй про Стесю, ти ?? бачив? Невже ж це
правда, що вона збожеволiла? Та й  що  тут  дивного?  -  хiба  можна  було
витерпiти все, що дiсталося ?й на долю! Все сво? життя,  всю  любов,  весь
запал сво?? душi вiддала вона справi, яку  вважала  святою,  -  визволенню
рiдно? людини... О, якби ми мали стiльки сили, скiльки жило в  цiй  бiднiй
дiвчинi, не загинула б наша справа! I подумати, що вона божевiльна... День
у день блука? вона по полях i по мiсту... сама, нещасна, недужа,  убога...
I невже ж нiхто не догляда? ??? Нiхто  не  дасть  ?й  напитися,  нiхто  не
зогрi? бiдних ?? нiжок? Господи, то де ж твоя правда... де?
   Ш е н ч и к. Вона сама не хоче. Старий Цвiкловiц кiлька разiв  брав  ??
до себе, суддя Дубровський купував  ?й  сукнi  i  черевики,  а  вона  знов
порозда? все убогим, а сама ходить по полях i по мiсту... все шука? дороги
в Кодню...
   Х м а р н и й (стиску? голову). I подумати, що той,  хто  довiв  ??  до
цього, - живий i не покараний! Нi! Не для того ж я визволився з-пiд сокири
Стемпковського, не для того втiк iз Велички, щоб тiшився та розкошував мiй
лютий ворог, мiй проклятий кривдник! Недарма ж вiн так  тремтiв,  боячись,
щоб не вирвався з клiтки шалений звiр. Нехай же тепер побачить!
   Ш е н ч и к (хапа? його за руку). Та що ти  надумав,  безумний!  Та  ну
тебе в болото, а з мене  вже  буде  i  однi??  лезоруцi?,  добре,  що  хоч
як-небудь голову до плiч пришили, i вона поки що держиться. (Хоче йти).
   Х м а р н и й (теж пiдводиться). Не бiйся, тебе в це дiло  не  вплутаю.
Та й чим я його вб'ю? Ти ж сам забрав у мене  шаблю  i  нiж.  Ходiм  краще
шукати Стесю... Тiльки б знайти ?? живою, тiльки б пригорнути до  себе  ??
бiдне, смутне личко, зогрiти ?? худенькi  ручки,  заглянути  в  ??  бiднi,
нерозумнi, наляканi очi... Потерпи ще трошки, моя бiдна  дитино,  я  верну
тобi розум, я вiдплачу тим, хто скривдив тебе так  люто.  (Iде  за  браму.
Шенчик за ним).

   II

   З лiвого боку ввiходить Цвiкловiц i Лiя, вилiкувана Цвiкловiцем вiд  ??
слiпоти  i  пишно  одягнена  в  оксамитну  сукню,  в  золотих  оздобах   i
самоцвiтах: Лiя, немов дитина, порива?ться до  всього,  що  бачить  сво?ми
прозрiлими очима.  Вони  зупиняються  коло  брами,  дивлячись  на  далекий
простiр, що одкрива?ться злiва.

   Л i я (притулившись до руки Цвiкловiца). О мiй тату! Яке  велике  щастя
бачити сво?ми очима цей прекрасний свiт... Що за розкiш цi зеленi поля,  i
темний гай, що синi? далеко-далеко... i цей плац, весь залитий сонцем... i
ошатна юрба, що сновига? навкруги... i цi  самоцвiти,  яких  я  нiколи  не
бачила... i найкраще тво? чудове обличчя, срiбна борода i  прекраснi  очi,
що в них стiльки мудростi i ласки. I це все щастя дав  менi  ти,  великий,
мудрий, коханий! (Вона палко цiлу? його руку).  Чи  ?  ж  бiльше  чудо  на
свiтi, як розкрити слiпi очi людинi!
   Ц в i к л о в i ц (усмiха?ться). О, якби я справдi мiг розкривати слiпi
очi людям, - це б було дiйсно чудом. Нема? чуда, що я вилiкував тво?  очi,
якi не бачили тiльки тому, що був замутився твiй розум.  А  скiльки  людей
залиша?ться слiпими, хоч i бачать ?хнi очi, i  горе  тому,  хто  розкрива?
?хню слiпоту. Хiба ж можу я сказати цим жовнiрам,  що  не  гайдамаки  ?хнi
вороги, а пани, якi навмисно тримають ?х самих  у  темрявi,  крiпацтвi  та
злиднях. Але слiпi й самi пани, що змагаються в конфедерацiях з королем та
промiж себе i не бачать, що хижi сусiди  давно  вже  полiчили  днi  ?хньо?
вiльно? i безладно? республiки, тiльки чекаючи часу, щоб подiлити  ??  мiж
собою... I гайдамаки слiпi, бо повiрили в ласку царицi, що  продасть  весь
народ укра?нський, щоб тiльки держався ?? трон  i  не  луснули  стародавнi
ланцюги, якими посковуванi хлопи по всiй землi - од Москви i до Мадрiда...
Бо добре зна? цариця, що кожний удар по цих ланцюгах буде чути скрiзь,  де
тiльки працю? на панiв безправний пригноблений народ... Але бiльш за  всiх
слiпi ?вре?, що цiлують панську руку, яка ще вчора ?х била... Ось поглянь,
це ж нашi ?вре?... Вони несуть алмазну шаблю, щоб  якшанобливiше  пiднести
?? великому гетьмановi Бранiцькому (з глибоким сарказмом) за  те,  що  вiн
врятував народ ?врейський вiд нового Амана* (* Аман - наближений перського
царя Артаксеркса, що домiгся в царя указу про винищення iуде?в (бiблшн.).)
i персiв...

   З  правого  боку  виходить  депутацiя  ?вре?в,  що  несе  на   червоних
оксамитних подушках золоту, всипану алмазами шаблю i сувiй тори.  Попереду
два раввi, за ними кiлька заможних, пишно вдягнутих ?вре?в. Вони сваряться
i сперечаються промiж себе, кому йти першому, кому держати промову тощо.

   Ц в i к л о в i ц. О, я б  хотiв  послухати,  як  вони  будуть  рiвняти
ясновельможного гетьмана з Мордоха?м, Самсоном i Давидом...  Iдiть,  слiпi
безумцi, шануйте тих, хто зiпсував вашу  совiсть,  хто  ма?  право  кинути
завтра в свинячий хлiв вас i ваших дiтей за невиплату оренди, рiзати пейси
або цькувати собаками за першою сво?ю примхою...

   Депутацiя проходить за браму.

   З правого боку виходить молодий ?врей, убогий, по-жебрацькому вдягнений
у лахмання, кульгавий, iз милицею пiд рукою.

   Л i я (пригорнувшись до Цвiкловiца). О мiй тату...  я  знов  спом'янула
те, що твоя ласка примусила мене забути...
   Ц в i к л о в i  ц  (дивиться  на  не?  допитливим  оком).  О,  нi,  не
примушував я тебе зрiкатись старих спогадiв,  старого  горя,  моя  доню...
Слухай, Лi?, чи хотiла б ти побачити кого-небудь з тво?х рiдних... з  тих,
кого так кохало тво? серце?
   Л i я (стенувшись). Нащо...  нащо  ти  жарту?ш  так  жорстоко!  Вони  ж
загинули... загинули всi... i тато, i мама... i Лейзер...
   Ц в i к л о в i ц. Я не жартую,  Лi?...  Хотiла  б  ти  побачити  свого
нареченого?
   Л i я (схвильовано). Лейзера? Нi... нi! Нащо ти мучиш мене!
   Ц в i к л о в i ц (пiдзива? рукою убогого ?врея). Пiдiйди сюди,  юначе.
(Убогий наближа?ться). Чи пiзна?ш ти цю дiвчину?
   У б о г и й. Нi, шановний пане, я не знаю цi?? вельможно? панi.
   Л i я (що придивля?ться iз страхом i  надi?ю  до  убогого,  притуливши,
руку до серця, скрику?). Лейзер! Лейзер! Мiй коханий!
   У б о г и й (випуска? свою милицю й пада? на  одне  колiно,  притуливши
руки до вискiв, дивиться на Лiю, як на привид). Нi... нi! Цього не може...
цього не може бути...
   Л i я (кида?ться до нього, обiйма? його голову руками й  хоче  пiдняти,
смi?ться i плаче разом).  Лейзер,  Лейзер,  мiй  любий,  коханий,  рiдний!
Бiдний, убогий, нещасний. Як ти намучився, який ти  блiдий,  худий!  Ходiм
же, ходiм скорiше до тво?? Лi?, я змию тобi голiвоньку, я вимию тво? бiднi
пораненi нiжки, я поцiлую тебе так нiжно, моя любов, моя радiсть безмiрна!
   Ц в i к л о в  i  ц  (пiднiма?  разом  iз  Лi?ю  убогого  й  веде  його
праворуч). Тепер я бачу, що недаремно розкрив тобi очi, моя Лi?.  Бо  i  в
щастi не зреклася ти любовi, бо не зрадили тво? очi того, кого кохала твоя
душа.

   Виходять усi тро?. Раптом чути музику, що наближа?ться.

   III

   Д е х т о з г о р о  д  я  н.  Цехи!  Цеховики  йдуть!  З  музиками,  з
корогвами!

   З лiвого боку виходить провiд цехiв з корогвами i  музикою.  На  кожнiй
корогвi - герб iз  символом  ремесла  -  черевиком,  човником  (ткацьким),
жорном, ножицями, бджолою i т. iн. Спереду  кожного  цеху  -  цехмiстри  з
довгими цiпками iз срiбними головками. Всi цехи проходять  пiд  музику  за
браму на плац. Останнiм iде кравецький  цех,  який  зупиня?ться.  В  цьому
цеху, крiм цехмiстра i лавника - статечних гладких мiщан - шiсть  кравцiв,
худорлявих, довгоногих, в однаковому  рудуватому  вбраннi  з  ножицями  на
поясi замiсть кинджалiв, i шiсть кравчих, гарненьких  i  дженджуристих,  в
оздобленому мiщанському вбраннi, в лiфах i коротеньких спiдничках (балет).
Цех доповнюють ще двi особи: пiдскарбiй - надзвичайно худорлява постать iз
довгим носом i великим шкiряним капшуком на поясi, i "новак" - новий  член
цеху - молодий, гладкий i незграбний хлопець  з  довгим  жовтим  волоссям.
Цехмiстер i лавники сiдають за столик коло шинку, решта стоять мальовничим
пiвколом; "новак" i пiдскарбiй-посерединi спереду.

   Ц е х м i с т е р (сiдаючи за столик). А що, панове лавники, чи не пора
б нам запити вхiдчини новака,  пана  Круп'янки,  на  честь,  гм,  шановних
цехових персон (погладжу? себе по череву) i  во  славу  славетного  нашого
цеху?
   Л а в н и к и. Такi Так! Давно пора!
   Ц е х м i с т е р. Пане пiдскарбiй, що  належить  з  пана  Круп'янки  в
братерську карбону* (* Карбона -  посудина  для  збирання  пожертвувань  у
костьолi. Тут - цехова складчина,  скарбниця.)  за  вхiдчини  в  славетний
кравецький цех доброго мiста Житомира?
   П i д с к а р б i й (з поклоном). Три кварти горiлки, п'ять кварт вина,
кошик пирогiв, чотири ковбаси, один марципан i  два  фунти  свентоянського
бобу, кхе, кхе, кхе, кхе, пане цехмiстре. (Кашля?).
   Ц е х м i с т е р (поважно). Чу?ш, пане Круп'янко?
   Н о в а к. Залюбки, вельможний пане. (Да? пiдскарбiю грошi).
   Ц е х м i с т е р. О, зда?ться, ти добрий новак, будеш  добрим  братом.
Пане  пiдскарбiю,  влаштуйте  частування.  Пам'ятай  же,  брате  Круп'янко
(пiдiйма? пальця),  мудрi  регули  славетного  кравецького  цеху:  поважай
старших, навощуй нитку перш нiж шити, не гуляй з  непутящими  жiнками,  не
крой камiзельку попереду штанiв, не позичай грошей i не сунь голови,  куди
не влiзе. Коли будеш це все робити, то будеш сам  добрим  кравцем,  навiть
цехмiстром.

   Подають вино i  страву,  всi  п'ють.  Кравчихи  гризуть  "свентоянськi"
стручки.

   Ц е х м i с т е  р.  За  нового  брата  нашого  славетного  цеху,  пана
Круп'янку, щоб був вiн добрим кравцем i товаришем!
   Л а в н и к и. Аксiос, аксiос, аксiос!.. * (* Достойний.)
   Ц е х м i с т е р. А що ж, панове кравчикове, давно  вже  ми  танцювали
обертаса, щось i в мене ноги сверблять!
   К р а в ч и х и (плещучи в долонi). Обертаса! Обертаса!

   Балет.

   б кравчих, 6 кравцiв, пан пiдскарбiй i пан Круп'янка танцюють польку  i
обертаса, пориваючи при кiнцi танка товстенного пана цехмiстра.

   Х о р (спiва?).
   Замовляла раз в Краковi
   Гречна панна кравчиковi:
   Сукню зший менi й кошулю,
   Щоб нiде корсет не мулив.

   Кравчик хлопець був охочий,
   Примiряв корсет щоночi,
   Так i сяк панянку тулив,
   Щоб нiде корсет не мулив.

   А панянцi все не досить.
   Ще кравця до себе просить,
   Ах, попала, мабуть, голка
   В серце панни вiд пахолка.

   Зшив кравець нарештi вбрання,
   Та не вийшло без догани,
   Бо не сходиться на станi
   Нi корсет, нi сукня панни.

   Пiсля закiнчення танка кравчихи з реготом поривають  пана  Круп'янку  i
товстого цехмiстра на плац. Цех виходить туди ж таким самим порядком.

   IV

   З лiвого боку ввiходить граф Ружинський i Гельця - тепер його  дружина.
Ружинська змарнiла, на лицi сум i мука. Ружинська зупиня?ться.

   Р у ж и н с ь к и й (грубо). Ходiм же! Чого це ти  знов  стала?  I  так
спiзнилась.
   Р у ж и н с ь к а (береться за голову). Я  не  можу  йти  на  плац,  де
натовп... менi там робиться страшно... Благаю тебе,  йди  сам...  я  по?ду
додому.
   Р у ж и н с ь к и й (гнiвно). Цього ще не ставало! З того  часу,  як  я
одружився з тобою, нема кiнця безглуздому вередуванню. День у день сльози,
зiтхання, охкання,  хвороби.  Дай  менi  хоч  на  вулицi  здихатись  тво?х
дурувань.
   Р у ж и н с ь к а (лагiдно). Я знаю, що я заслужила сво?  лихо  i  мушу
терпiти... Благаю тебе, йди сам, я не можу йти в юрбу, я не можу йти туди,
де всi дивитимуться на мою муку... Що я робитиму там  iз  сво?ю  журбою...
серед весело? гомiнко? юрби... Самотня,  темно?  ночi,  крадькома  можу  я
плакати та молити прощення за тяжкий мiй грiх, за те,  що  зреклася  свого
збавителя, за те, що оддала катам того, хто врятував життя мо? i честь.
   Р у ж и н с ь к и й (хапа? ?? за руку i шипить розлючений).  Ходiм!  Ти
ганьбиш мiй рiд... Хлопська графиня!
   Р у ж и н с ь к а  (з  гордiстю,  що  прокинулась  в  нiй  пiд  впливом
образи). Геть! (Вирива?ться й одступа?). Не тобi б  казати  про  ганьбу...
злодiй...

   Ще на початку цi?? сцени з лiвого боку ввiйшла Стеся, блiда, змучена, в
розiрванiй сiрiй сукнi-сорочцi, з яко? видно голi плечi i босi ноги.  Вона
робить кiлька крокiв,  озираючись  безумними  очима,  потiм  пiдходить  до
жовнiрiв. Вигляд ?? лагiдний i сумний, в рухах нема? колишньо? енергi?.

   С т е с я (до жовнiрiв). Скажiть, будь ласка, добрi люди, де  дорога  в
Кодню?
   1-й ж о в н i р (регоче). Спитай, дiвчино, в суддi Дубровського.
   2-й ж о в н i р. У Кодню ? дорога, тiльки назад нема?.
   С т е с я (стенувшись). Так... я знаю... назад нема?, назад нема?...
   Р у ж и н с ь к а (з жахом i жалем  дивиться  на  Стесю,  пригорнувшись
мимоволi до чоловiка). Дивись... це та сама дiвчина, що  просила  тодi  за
свого нареченого в  той  самий  вечiр,  коли...  (Вона  стена?ться).  Вона
збожеволiла... бiдна дiвчина...
   Р у ж и н с ь к и й. Та ходiм же нарештi!  (Грубо  хапа?  ??  за  руку,
боязко озираючись на Стесю i пориваючись до брами).
   С т е с я (пiдходить до Ружинсько?  i  бере  ??  за  руку).  Бiдна,  як
поколотi голкою тво? нiжнi пальчики... бачиш, вони всi в кровi...  Чому  ж
ти шила без наперстка... (Ружинська стена?ться). Де твiй наперсток? Чому ж
ти шила без наперстка... саван для свого чоловiка...  Стривай,  я  подарую
тобi наперсток.

   Гельця з жахом вирива? свою руку i закрива? обличчя руками.

   Р у ж и н с ь к и й (грубо сiпа? ??). Ось тво?  безглуздi  вередування!
Кiнчилось тим, що зiбрала юрбу коло себе.

   I дiйсно, кiлька прохожих зупинилось, дивлячись на цю сцену.

   V

   Iз-за брами виходить суддя Дубровський з сво?м гайдуком i секретарем  i
теж зупиня?ться, хмуро дивлячись на те, що чиниться.

   С т е с я (що пiзнала Ружинського). А, це ти! Це ти  вкрав  мiй  алмаз,
мо? алмазне жорно! (На якусь мить розум ??  неначе  прояснився).  Ти!  Ти!
Схопив мене i кинув у льох i вiдiбрав алмаз,  що  я  купила  цiною  кровi,
цiною кровi мо??! Я обволаю на тебе! Я обволаю на тебе,  як  на  злодiя  i
гвалтiвника!

   Рух i гомiн серед народу.

   Р у ж и н  с  ь  к  и  й.  Проклята  божевiльна!  (Злiсно,  зiгнувшись,
порива?ться до брами, але вiдступа?  перед  Дубровським,  що  робить  крок
уперед i навмисно заступа? йому дорогу). А, проклятий диявол...
   Д у б р о в с ь к и й (грiзно й  поважно).  Стiйте,  графе  Ружинський!
Нарештi-таки прояснився розум цi?? бiдно? дiвчини, i вона прямо й очевисто
назвала, хто  ??  кривдник  i  гвалтiвник.  Iменем  найяснiшо?  республiки
викликаю вас завтра на суд, графе Ружинський! А всiх, хто чув,  що  казала
ця дiвчина, викликаю, яко свiдкiв перед судом.  Пане  секретарю,  запишiть
зараз же всiх, хто був тут присутнiй.
   Р у ж и н с ь к и й (злiсно смi?ться). Ви помилились, пане Дубровський!
Ви не суддя бiльше в Житомирi. Вас вже знято з посади -  щоб  не  захищали
бунтiвникiв i хлопiв!
   Д у б р о в с ь к и й (вражений). Ви брешете!
   Р у ж и н с ь к и й (вийма? з кишенi пергамент з печаткою). Ось  декрет
його королiвсько? милостi - завтра я пришлю його до вас.  (Хапа?  за  руку
дружину i виходить за браму. Дубровський сто?ть якусь мить  приголомшений,
тодi пiдiйма? гордо голову i так само спокiйно й поважно iде лiворуч. Юрба
шанобливо розступа?ться перед ним).

   VI

   Народ хвилю?ться.

   В и г у к и з ю р б и. Так ось якi цi графи! А Дубровського  -  чули  -
таки з'?ли! Злодi?, гвалтiвники! -  Добра  панська  правда!  -  А  що  вiн
зробив? - Хiба ж ти не чув? - А хто ця дiвчина? - Та це ж Стеся Бражнюк...
Геть з панами! - Тихше, дурний, жовнiри!  -  Ходiм  на  плац.-  Бити  всiх
панiв! - Що ти сказав, хаме? Ану, пане, покличте того жовнiра!
   С т е с я. Що казав той великий пан?.. Зда?ться,  щось  добре...  Де  я
його бачила? Чи не зна?те ви, добрi люди, де я бачила цього пана з золотим
ланцюжком на ши?... (Тре чоло).  То  хiба  ж  ланцюжки  бувають  золотi?..
залiзнi... тiльки... залiзнi... Але чого це менi здалося,  що  й  в  нього
руки в кровi? Хiба вiн теж був  у  Коднi?  (Озира?ться  навколо  себе).  Я
питала диких гусей, чи не бачили вони, що дi?ться зараз  у  Коднi...  вони
довго не хотiли сказати менi правди. (Спiва?).

   Ой дикi? гуси, вам вiльно лiтать
   Високо в небеснiй безоднi,
   Скажiть менi правду, чи бачили ви,
   Що дi?ться зараз у Коднi.
   "Ми бачили зверху, як гай шелестить,
   Зеленi? сосни кивають,
   А десь у долинi сокира дзвенить -
   То, мабуть, хтось дрова руба?".
   О, нi, не руба? сокира дубiв,
   I сосни стоять непохитнi...
   Скажiть менi правду, що бачили ви,
   О гуси, мандрiвцi всесвiтнi.
   "Ми бачили зверху, як рiчка гурчить
   По темних ярах та долинах..."
   О, нi, то неправда, там рiчки нема,
   О гуси, не мучте дiвчини.
   "Так ось тобi правда, кати гайдамак
   Сокирою люто стинають,
   Кривавая рiчка тече крiзь байрак,
   А голови в яму кидають.
   А пан регiментар при ямi сидить
   I голови лiчить козачi.
   - Стинайте, - вiн каже, - ще мало голiв -
   Не вся Укра?на ще плаче".

   Юрба вдивля?ться на Стесю, глухо хвилюючись

   С т е с я (побачивши жорна коло крамницi, пiдбiга?  до  них).  Жорна...
Жорна... Боже мiй...  Як  защемiло  враз  мо?  серце...  (Вона  хита?ться,
схопившись за серце, i сiда?, зблiднувши, на жорна). Боже мiй,  що  це  зi
мною... (Схоплю?ться i пiдходить до  людей).  Ради  бога...  ради  бога...
пiднiмiть, пiднiмiть ?х скорiше. (Хапа? когось за руку i тягне до  жорен).
Пiднiмiть цi жорна, бо вони  придавили  мо?  серце...  воно  там  сочиться
кров'ю... Ви подумайте тiльки, як боляче серцю, коли на ньому лежить такий
камiнь. (Вона засову? пальцi пiд жорно i хоче його  пiдняти.  На  лицi  ??
передсмертна мука).
   Ю р б а (смi?ться). От нерозумна! Три чоловiки не  пiднiмуть  його.  От
дурна!
   С т е с я (плаче, сидячи бiля  жорен  i  схопившись  за  серце).  Я  не
можу... давить, гнiтить... серце  болить...  Знiмiть.  (Кричить).  Знiмiть
жорно з мого серця! (Зрива?ться на ноги).  Знiмiть,  а  то  воно...  (Враз
пада? навзнак, схопившись за серце).

   Юрба кида?ться вбiк.

   Хтось iз народу нахиля?ться над  Стесею.  Умерла...  Народ  хреститься,
знявши шапки. Глухий гомiн. В цю хвилину з-за  брами  виходить  Хмарний  i
ззаду через юрбу протовплю?ться наперед.

   Х м а р н и й (ще здаля, через голови побачивши Стесю, кричить). Стесю!
Стесю!.. (Народ розступа?ться, вiн кида?ться до не?  з  риданням).  Стесю,
Стесю, голубко! (Пiдводить ?? плечi, цiлу?, але вона нерухома). Мовчить...
Замовкла навiки... Пiзно ж ми зустрiлися  з  тобою,  моя  ластiвко  бiдна,
бiдна дiвчинко...  Скiльки  блукала  ти,  вбога,  нещасна,  заплакана,  по
гострому камiнню сво?ми босими  нiжками,  шукаючи  правди,  шукаючи  твого
милого. Не дiждалась, не дiждалась ти його...

   Цiлу? ?? руки й гiрко плаче, похиливши голову. Народ глухо  хвилю?ться.
В цю хвилину ввiходить граф Ружинський. Юрба мовчки розступа?ться.
   Ружинський пiдходить, здивований.

   Р у ж и н с ь к и й  (побачивши  Стесю  i  не  впiзнавши  Хмарного,  що
схилився на руки Стесi). А, це та божевiльна дiвчина. (Глузливо).  Ну,  що
ж, зда?ться, вона таки знайшла сво? жорно.
   Х м а р н и й (що при перших словах графа пiдвiв  голову,  зрива?ться).
А, це ти! Так i ти знайшов  сво?  жорно!  (З  цими  словами  вiн  хапа?  з
нелюдською силою верхн? жорно i, високо пiднявши над головою,  кида?  його
на голову Ружинського, який даремно кинувся був тiкати, - юрба не  пустила
його, i вiн пада? з розбитим черепом).

   Крик, рух.

   Хмарний ще раз нiжно цiлу? Стесю i зника?.

   Завiса.

   1930

Популярность: 13, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT