хоронити, але вiн не слухав мене.
   - Оставте мене ще хвильку, ще одну-однiсiньку, - благав. - Я  не  бачив
?? так довго, не бачив хоч би один момент живою, а незадовго  заберуть  ??
звiдси, i все скiнчиться.
   I промовивши се насилу, повалився обезсилений, як перше, на ?? груди.
   В виду цi?? тихо? розпуки я майже не знала, що  робити.  Усiвши  мовчки
поруч його коло мертво?, ждала я з отупiнням. Я розумiла його жаль, i менi
видалося  дуже  нерозумним  переривати  правдеиий  смуток   його   якимись
потiшаючими фразами; очевидно, його страшно болiло, що не мiг бути сам при
нiй хоч би i годину пiд час цiло? ?? коротко?, але тяжко? недуги i не  був
при нiй в ?? останнiх хвилинах...
   Накiнець удалося  менi  наклонити  його  до  того,  щоби  вийшов.  Iшов
непевним кроком за мною до сво?? кiмнати, котру я йому сама  вiдчинила,  а
коли я хотiла вже назад вертатися, взяв обидвi  руки  мiж  сво?  долонi  i
дивився менi довго мовчки в лице.
   - Як ви страшно змарнiли! - сказав ледве чутно, i його  досi  сухi  очi
стали вогкi. - Ви додержали слова!
   Я усмiхнулася сумно, здвигнувши мовчки плечима, i вiдвернула  вiд  його
погляд, котрий затемнився слiзьми.
   Вiн се замiтив.
   - Одинокий товаришу мiй! - сказав i стиснув  мою  руку  по-мужеськи.  -
Вiдки брав ти силу, хто додав тобi ?? i хто додасть на будуче?
   Цi немногi слова, висказанi з великою щирiстю, слова, яких я не чула за
цiлий важкий час вiд нiкого, зворушили мене так глибоко, що я, ослаблена i
зденервована до крайностi, не могла опертися сильному жалю i,  вiдвернувши
лице вiд його, сперла чоло об дверi i заплакала тихим, нечутним плачем.  Я
чулася такою опущеною, такою осиротiлою, що була би найрадше  поклалася  з
помершою разом у домовину, щоб заснути тим вiчним тихим  сном,  котрий  не
ма? нi мрiй, нi обудження i не зна? горя життя.
   - Iдiть ви спочити! - просив вiн здавленим голосом. - Вам треба  бiльше
вiдпочинку, як менi. З вас стала лише тiнь, i було би просто  не  совiсно,
коли б я, а ще надто як лiкар, глядiв спокiйно, як ви напружу?те  сво?  аж
до крайностi зужитi сили i дальше. Досить вже пожертвування, ви  дали  нам
бiльше, нiж ми мали право жадати вiд вас.
   Я хотiла йому перервати, але вiн не допустив мене до слова.
   - Нi, нi, не кажiть анi слова! - просив вiн. - Ваш вигляд свiдчить менi
аж надто добре, з яким пожертвуванням i з якою щирiстю та любов'ю обходили
ви мою матiр до послiдньо? хвилини ?? життя. Будьте  переконанi,  що  мо?м
першим обов'язком буде вiддячитись  вам  за  все.  А  тепер  iдiть,  добра
дитино!  Наберiть  трохи  сили,  а  менi  скажiть,  до  чого  маю  братися
насамперед; я послухаю вас.
   - Я скажу аж пiзнiше, - вiдповiла я. - Ви занадто втомленi,  щоб  могли
братися в сiй хвилинi за яку-небудь справу! Ляжте, в  мене  ?  знайомi,  ?
Оксана i ?? добрий батько.
   Але вiн не слухав. Взяв мене за руку i вiдвiв на силу до мо??  кiмнати,
вговорюючи в мене, що не ? такий втомлений, як  я  думаю,  або  як,  може,
вигляда?. Що ляже тодi, як я спiчну доволi i  зможу  сама  одна  заступити
його дома; нехай йому повiрю.
   I я мусила повiрити йому - i вiн не лягав...
   Блудила я, мов мара, по кiмнатах у довгiй жалiбнiй сукнi, лякалася сама
свого блiдого, схудлого вигляду, а коли  померша  лежала  хвилинами  сама,
тягнуло мене на силу до не?, i я кидалася мовчки на ??  холодну  грудь  i,
загребавши обличчя, тут же лежала нерухомо.
   Таку вже бог долю дав, що трачу всiх дорогих менi людей.
   I я плакала тихим, гiрким смiхом...
   Хвилинами не хотiла я в те вiрити, що вона  вже  не  живе!  Се  ж  було
неможливе, що ?? вже не буде нiколи, що уста ??  не  заговорять  до  мене,
рука ?? не погладить мого волосся,  i.  вона  не  пригорне  мене  до  себе
нiколи, нiколи! Що вiдтепер не пожуриться мо?ю долею нiхто на свiтi...
   Крок за кроком снувалася за мною межи  всiма  чужими  i  "свояками"  ??
улюблена собака з сумними очима i вниз спущеною головою.
   Я боялася тих "своякiв", ?х  погляди  супроводжали  мене  неустанно  i,
здавалося, в одно говорили; "Тепер ти можеш собi вже  йти.  Тепер  вже  ми
тут, вона не потребу? тепер жодно? товаришки".  Дивилися  за  всiм,  що  я
брала до рук, куди що поставила i куди ходила. Лиш  вiн  один  добрий  для
мене. Говорить по-щирому, мов iз сестрою,  радиться  у  всiм  i,  як  менi
видиться, зачинив би ?м усiм найрадше перед носом дверi.
   Коли закривали домовину, я не тямилася з шалено? розпуки, скричала, мов
божевiльна, i зомлiла. Це  простили  вони  (свояки)  менi,  "компаньйонцi"
(говорила менi Оксана). Однак що син помершо? вхопив мене якраз  тодi  пiд
руки i майже на руках винiс iз кiмнати, не  простили  менi.  Так  само  не
простили менi сього, що й Орядин, котрий був при  тiй  сценi  (прийшов  на
похорон), хотiв менi також помогти, i лише Марко не допустив  його.  Отже,
були нараз "два лицарi", як глумилися.  А  вже  просто  загнiвалися,  коли
довiдалися про послiдню волю помершо?. ?м не  записала  вона  нiчого.  Все
припало синовi, а много речей велiла дати менi, мiж iншим i  срiбла.  Далi
було ?? бажанням, щоб я мешкала доти в призначенiй нею для мене кiмнатi (в
тiй самiй, що мала досi) ?? дому, доки або не  схочу  сама  випровадитися,
або ?? син не виступить iз служби маринарсько?, не обiйме сам  заряду[117]
дому або не продасть його.  За  те  мала  я  удержувати  порядок  у  домi,
займатися його  винайомом  i  т.  д.  Вони  казилися  з  лютостi  за  таку
"несправедливiсть" i заявляли пiзнiше  сво?  мислi  зовсiм  одверто  перед
Оксаною i другими менi i помершiй прихильними знайомими, а особливо  перед
Оксаною, щоб вона донесла те все менi i Марковi. Марковi,  певно,  листом,
бо в два днi по похоронi вiд'?хав.
   Тут (говорили) не ходить нiкому о тих кiлька  безвартiсних  речей;  без
них жили, славити бога, стiльки часу та будуть жити i далi. Але се  все  ?
лиш "дуже комiчне" i одним доказом бiльше; що з небiжкою годi було справдi
жити. Впрочiм, хто  схоче  присягатися,  що  померша  жадала  в  послiднiх
хвилинах свого життя паперу i олiвця? Чи було кому вiльно до не?  входити?
Впрочiм, в те нiхто вже не хоче входити, бо  як  то  каже  якась  нiмецька
по-словиця: "Nicht ist so fein gesponnen, dab nicht kame an das Licht  der
Sonne"[118], але на голову також не впав нiхто. Або  тота  "компаньйонка"!
Чого поводилася вона так, якби померша була ?? мати або пара до не?!  Адже
мала якихсь своякiв, i то, як знали з дуже певного  джерела,  навiть  дуже
поважних своякiв (тiтчинi знайомi, як переконалась я  опiсля,  були  добре
поiнформованi!), i вона не мусила тут сидiти! Нехай собi говорить  що  хто
хоче,  але  для  порядно?,  роботящо?,  незiпсовано?  дiвчини   знайдеться
завсiгди дома заняття, iде лише о охоту до працi.
   В не? мусить взагалi бути славне серце! Ледве тиждень минув, а вона вже
й картку виставила в вiкно, що  винайма?  кiмнати.  Боже,  змилуйся,  така
невдячнiсть i грубiсть  чуття!  Пхати  зараз  чужих  у  кiмнати  сердешно?
небiжки, котро? дух ще там лiта?. А вже ?? кiмната - то  чисте  варiяцтво.
Жiноча, себто дiвоча кiмната з чисто мужеським характером, мати божа!  Над
лiжком висить револьвер,  мов  у  якого  полiцая.  Фотографi?  божевiльних
писателiв i якихсь мужицьких поетiв, а  божого  образа  хоч  i  до  вечора
шукай! Одно-однiське, що пригадувало щось подiбне, то був малий  образець,
як Iсус Христос молиться на Оливнiй горi. Образ  цей  -  то  була  видерта
картка  з  якогось  iлюстрованого  часопису  i  (о  ганьба!)   пришпилений
чотирьома шпильками до килимка над ?? постiллю. Але то  було  ще  нiщо.  В
однiм кутi тi?? ?? кiмнати -  саме  коло  якогось  макартiвського  букету,
висiв також "образ". Вiн представляв  цiлком  неодягнену  женщину,  обвиту
лишень у якийсь серпанок, як вона нiби летить лiсом, а в руках, пiднесених
високо вгору, держить якесь  свiтло.  Голову  звернула  позад  себе,  щоби
бачити, чи за нею хто не слiдить, а сама усмiхалася  приманюючим  усмiхом,
мовби й на тiм нiхто не розумiвся.
   Коли по похоронi треба було зiйтися з сином помершо? задля  обговорення
яко?сь там справи, а умовлено зiйтися в не?, то вiн,  ходячи  по  кiмнатi,
станув перед тим безсоромним образом. Вона,  компаньйонка,  помiтивши  се,
сказала нiби рекомендуючи:
   - Блудне свiтло.
   А вiн?
   - Вона подiбна коло уст до вас, - сказав вiн.
   - Се говорила панi Марко, - вiдповiла вона (навiть не почервонiвши),  -
i тому що вона любила сей образ, я взяла його собi самовiльно.
   - Не дарували б ви менi його?  -  спитав  вiн.  -  Я  любуюся  в  таких
фантастичних творах...
   А вона пристала на те, не вагаючись анi хвильки, мовбито випадало!  При
тiм чинилася така  скромна!  Нехай  вiн  бере  (говорила),  вона  не  ма?,
розумi?ться, до образа нiякого виключного права,  се  було  з  ??  сторони
навiть нарушенням його прав i т. д., однак не  вiдтягала  вiд  його  руки,
коли взяв  ??  та  бог  зна?  за  що  поцiлував.  А  що  вона  й  тодi  не
зарум'янилася, се мало також сво? значення. Се лучалось ?й,  очевидно,  не
перший раз, хоч як приходила вона  до  тако?  довiрчивостi?  Вiн,  звiсно,
мужчина, як i кождий iнший, нинi тут, а завтра там, але вона?
   А коли всi розладилися, вiн при прощаннi  дякував  щирими  словами,  що
вона була для помершо? мов донька, то вона розплакалася i  не  вiдповiдала
нiчого. Те мало йому виявити ?? превелике чувство! Ха-ха-ха! Хто би  в  те
увiрив! Вiн балакав ще, що при?де на рiк[119] i поставить  помершiй  з  ??
(компаньйонки) помiччю красний надгробний  пам'ятник,  що  тепер  не  може
цього вчинити, бо мусить якнайскорiше вертати, але оставя? дорогий грiб ??
опiцi. А вiдтак попрощався, хитрий, не надто тепло i пiшов. Ночував нiби в
готелi, вiдколи помершу похоронено, i вона нiби сама мешкала,  але  ввечiр
таки того самого дня (другого дня мав вiд'?жджати) був у не? ще раз...
   Чи по образ?
   Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожню торбу у панни,  котру
вона схоронила на його просьбу в себе... Може! На кождий випадок  визирала
i з того якась тактика;  впрочiм,  кого  ма?  вона  обходити?  Кого  мають
обходити такi самостiйнi незамужнi жiнки?..
   Не знаю, чи смiятися, коли нагадаю те все, як Оксана,  котра  оповiдала
менi це на те, щоб розсмiшити мене, чи плакати, що стрiчаю таке  спiвчуття
в жiнках, котрi повиннi мо? смутне безвiдрадне положення розумiти?
   Справдi, не знаю.
   Щодо ?х критичних оповiдань, то в дечiм сказали i правду, хоч ?? iнакше
треба розумiти. Напр., щодо образа, щодо подяки, а навiть щодо  вечiрнього
вiзиту. Справдi, вiн вiдвiдав мене.  Прийшов  забрати  ще  якiсь  потрiбнi
папери, котрi находилися в мене, i щоб, як сказав, стиснути менi упослiдн?
по-товариськи руку.
   - Дайте менi слово, - просив при тiм, - що  дасте  менi  вскорi  нагоду
вiддячитись вам хоч почасти за всю вашу щирiсть i  пожертвування  i  що  в
прикрих хвилинах звернетеся до мене, - А я  вагалася  подати  йому  на  се
руку. Нi, я не хотiла за  те  подяки,  що  робила  просто  з  вдячностi  i
прив'язання для бiдно? помершо?, котра сталася для мене  в  найкритичнiшiй
майже хвилинi мого життя справдiшньою спасителькою. При нiй пiзнала я iнше
життя, як дотеперiшн?, нап'ятноване самолюбством i ненавистю, у не? найшла
я пошанування i любов, i для не? не була я одною з тих, над котрими  добрi
люди мусять i без любовi мати милосердя.
   Вiн спостерiг мо? вагання, i воно заболiло його.
   - Ви вага?теся? - спитав. -  Правда,  ви  ма?те  вже  товаришiв,  i  то
близьких, i заким вашi слова дiстались би до мене, то вони прийдуть до вас
кождо? хвилини. Я, очевидно, спiзнився зi  сво?м  проектом  або  мене  вже
забагато в кружку ваших вибраних. Жаль менi! - I по-мимо всього  горя,  що
тяжiло на нiм i майже зломило його, усмiхнувся  по-давньому  напiвгордо  а
напiвсмiшливо. А той усмiх викликав в менi так само, як i  давно,  чувство
уражено? гордостi, однак я була смертю мо?? опiкунки так  прибита,  утрата
?? для мене була таким  великим  ударом.,  що  все  проче  здавалося  менi
супроти того дрiбницею, i я не могла боронитися по-давньому.
   - Я маю товаришiв, то правда,  -  вiдповiла  я,  усмiхаючись  слабо.  -
Оксана i ще одна дама, ви ?? не зна?те, але...
   - Дама? - спитав вiн.
   - Дама. Одна молода малярка.
   - А бiльше нiхто?
   - Нiхто.
   - А той, що був тут на похоронi? - спитав майже роздразнено i  вдивився
в мене великими ожидаючими, непевними очима, що на його блiдiм марнiм лицi
здавалися ще бiльшими.
   - Хто ж тут був? Я справдi не знаю. - I в  тiй  хвилинi  я  справдi  ще
догадувалася, кого вiн мав на думцi.
   - Не зна?те? А Орядин що? Вiн вам товариш!
   - Вiн?  -  Я  усмiхнулася  болiсно,  опiсля  глянула  повним,  поважним
поглядом на його, а чоло зморщилося в мене мимоволi хмарно.
   - Чи вiн того не гiдний? Впрочiм, вiн не мiй  товариш,  хiба  в  деякiм
смислi... В деякiм смислi! - повторив iронiчно i,  не  вижидаючи  дальшого
пояснення вiд мене, сказав: - I тому ви не можете дати менi слово  на  те,
про що я вас просив!
   - Пане доктор! - сказала я, благаючи словами i поглядом.
   - Ах, я вас втомляю! - вiдповiв  гiрко.  -  Не  вважаю  на  це,  що  ви
надужили сво? сили уже i так аж надто для нас, щоб могли  ще  боротися  зi
сво?м "довжником", котрий поклику?ться на бог зна? якi права, хоч  не  мав
?х нiколи! Але простiть менi! I я - чоловiк, i я  маю  нерви,  i  на  мене
находять хвилини, в котрих почуваю щось iнше, як спокiйне  людяне  бажання
посвячувати свою працю i життя лиш для ближнiх. Саме тепер,  коли  стратив
свою  дорогу  матiр,  i  душа  моя  прорита  болем  та  чу?ться  страшенно
самотньою, хотiв я взяти з собою таке пересвiдчення, котре мiстило би  для
мене успоко?ння i було завдатком на нагороду за всi прочi  страти  в  мо?м
життi, i на те, що  належиться  кождому  чоловiковi,  на  щастя.  Однак  я
помилився. Простiть, що я вас зворушую, - говорив глухо  далi,  i  з  його
голосу було чутно, що силу?ться  з  усiх  сил  запанувати  над  внутрiшнiм
зворушенням. - Але ви, Наталко, не зна?те, як то ?,  коли  гордий  чоловiк
чу?ться вiдкиненим, чу?ться злишнiм там,  де  бажа?  цiлою  душею  статися
всiм, поклада? всю надiю свою на одно судно, а бачить, що  воно  для  його
тоне. Та досить уже того. Я й так дався  пiрвати  сво?м  чуттям  аж  надто
далеко без огляду на те,  що  на  подiбнi  слова  оця  жалiсна  хвилина  i
невiдповiдна. Але бiдна моя мати, котра обiцяла менi чувати[120] над  мо?м
щастям, померла, а я надто чоловiк, щоби мiг по?днатися з тим, що  з  всiх
надiй мо?х остануться менi хiба самi мрi?!
   I не ожидаючи вiд мене яко?-небудь  вiдповiдi,  ба  навiть  не  бажаючи
почути ?? вiд мене, так, неначеб знав вперед, що те, що перейде через  мо?
уста, завдасть йому лиш несказанного горя, - пiшов.
   Опiсля осталася я сама, сама! Оголомшена, зболiла,  майже  отупiла,  не
думала я нiчого ясного i повторяла в думцi лиш раз по раз: "Що зi мною? Що
з ним? Що з всiма, всiма тими, що мають серце в грудях?"

   * * *
   (Знов пiзнiше)._
   Аж тепер, т. ?. по якiмсь часi, пересвiдчуюся, що все те страшне  -  не
було сном, а дiйснiстю. Що ?? справдi нема, i я справдi осталась сама, мов
та билина в полi. Страшно менi хвилинами  i  пусто,  особливо  тодi,  коли
сиджу в себе над якою роботою, в хатi глибока тишина,  а  дзвони  церковнi
гомонять  з  цiло?  сили  i  немов  добиваються  того,   щоб   я   в   них
вслухувалася...
   Тодi ста? тота чорна хвилина перед мною живо,  i  я  переживаю  ще  раз
сумну  подiю.  Тодi  розшибалися  теж  дзвони  i  гомонiли  понуро,  немов
говорили: "Вже iдем, вже iдем, вже iдем!", а ?? виносили обережно з  хати.
Народ пхався, тиснувся, а вiн iшов за домовиною  блiдий,  як  смерть,  без
слiз в очах. Хоругви повiвали сумно в вiтрi, а я плакала гiркими сльозами.
Та не лиш я одна. За нею плакало i багато iнших  бiдних,  опущених  дiтей,
над котрими милосердилася вона i не вiдправляла нiколи без помочi з  свого
дому. Тепер все скiнчилося...
   Великi ?? кiмнати,  "переповненi  споко?м",  винаймленi  вже  i  в  них
запанував  цiлком  iнший  дух.  Голосний  пустотливий  смiх  жiночий   або
мужеський розляга?ться в них i свiдчить аж надто ясно,  що  давнiй  добрий
тон заподiвся  десь,  утiк  з  тих  кiмнат,  може,  назавсiгди,  прогнаний
характером запанувавшо? тепер там веселостi. Марка кiмната, зачинена  його
власною рукою, ожида? його повороту дрiмливо, а всi буйнi  цвiти,  плеканi
лише  ??  рукою,  украшуючi  колись  його  кiмнату,  схоронилися  в  сво?й
осиротiлостi в мо?й тихiй кiмнатi.
   I так живу я сама, вiдокремлена  вiд  сво?х  комiрникiв  бiльше  якимсь
духом,  як  стiнами  або  муром,  стережена  великою  собакою  Дiаною,   а
обслугована одною  з  бiдних  панi  Марко,  що  замешкала  на  подвiр'?  в
офiцинах[121]. Думаю так жити, доки - доки? Питання це  трохи  смiшне,  бо
сама не знаю доки. Майно мо?,  заслужене  мною  у  добро?  дами  i  цiлком
нетикане, задержав на мою просьбу Марко в себе, i ма? менi лиш тодi з того
посилати, коли б я або заслабла, або не могла без того  обiйтися.  Одна  з
знайомих дала менi кiлька учениць, з котрих хочу жити, а крiм  того,  буду
старатися заробляти на хлiб пером i голкою. Але до голки поки що не  думаю
ще братися.
   Окрiм Оксани, молодо? малярки i ще кiлькох старих гiдних знайомих  панi
Марко, не вiдвiду? мене нiхто.
   Вiд мо?х своякiв, а то вiд тiтки, одержала я недовго по вiд'?здi  Марка
лист, в котрiм писала, що могла би менi на два-три мiсяцi прислати Катю.
   "Це молоде, прегарне дiвча, - писала тiтка, -  вносить  з  собою  всюди
життя i повинно тобi бути дуже пожадане в тво?м, як я собi  уявляю,  тепер
не без причини дуже сумнiм настро?. Я би не пускала ?? вiд себе,  але  для
таких молодих дiвчат добре пробувати  вiд  часу  до  часу  i  з  поважними
натурами, i добре розглянутися потрохи в свiтi.  Неустанне  пересиджування
дома виклику? меланхолiю, чинить дикою, а мужчини того  не  люблять;  тому
треба мати бачнiсть на все. У Лорденiв вона не може пробувати,  бо  Лорден
страх (не думай, Наталонько, що вiн скупий, борони боже!) заздрiсний i  не
зносить, коли Леночка пестить кого  iншого,  окрiм  його  або  сво?х  двох
донечок. (Маленький хробачок вiд першо? жiнки вже умер; йому й так не було
до життя, бо то було таке делiкатне, що над ним хiба сиди i хухай!)  Тобi,
дорога Наталонько, повiрила  б  я  охотно  Катю,  бо  ти  бувала  завсiгди
поважною i умною, i навчилася певно ще  не  одно?  красно?  речi  у  тако?
жiнки, як  мала  нею  бути  небiжка  Марко.  Тамтого  року  був  Орядин  у
Ма?вських, вiдвiдував i нас, i споминав, що  ти  живеш  лиш  з  вибраними,
"расовими" людьми. Прошу тебе, що це за люди? Чи мають добрi  становиська?
Побирають велику  платню?  I  -  не  встидайся,  Наталко!  -  чи  тобi  не
трапля?ться нiчого? Я щось чула про тебе, та не знаю, чи правда, а  то  що
ти ма?ш аж двох адораторiв[122], один пристойний, а  другий  бридкий,  але
той бридкий - славна партiя. Напиши нам о тiм, щоб ми веселилися з  тобою.
Коли б ти тепер ясних суконь не носила,  то  пришли  ?х  Катунi,  вона  ?х
зносить, бо фарбувати не варто i лише матерiя псу?ться", i т. д.
   Я вiдписала  на  те  зараз  другого  дня  i,  розумi?ться,  не  приняла
тiтчиного проекту щодо  вiдвiдин  молодого  прегарного  дiвчатка.  Замiсть
того, просила я ?? приняти вiд мене двi  гарнi,  майже  новi  яснi  сукнi,
котрих я тепер не потребую i приняттям  котрих  зробить  менi  при?мнiсть.
Щодо "расових" людей, то ?х подибую дуже рiдко, вони  дуже  лихо  плаченi,
живуть в досить прикрих обставинах i одружитися ?м не легка рiч, бо  мають
досить оригiнальнi погляди  на  життя.  Далi,  що  менi  "не  трапля?ться"
нiчого, бо не шукаю нiчого, а щодо адораторiв - то ??  поiнформовано  зле.
Гарного адоратора нема в мене, а бридкий поплив десь аж до ?гипту  i  йому
не сниться женитись з бiдною компаньйонкою,  котра,  впрочiм,  анi  ожида?
того, анi не вiрить, щоб вiн щось подiбне зробив. Вiн гордий,  а  для  не?
ма? упокорення лише в любовi смисл, i тому нехай не ожида?  нiхто  з  того
якогось романтичного закiнчення i т. д.
   I чи ж я неправду писала?
   Чи Марко любить мене дiйсно? Тихими самотнiми хвилинами  обгорта?  мене
невимовна туга за ним i думки, що вiн мене любить, що  тужить,  може,  так
само за мною, наповня? мене якимсь упоюючим, несказанно гарним чуттям. Ох,
я би так спочила на його грудi, я така втомлена!..  Аж  вiдтак  схаменуся:
нi, нi, в мене iнша будучнiсть, не сонячна, мене жде боротьба, я це  немов
передчуваю, я ж лише на  те  родилася,  i  тому  проч  з  всiма  мрiями  i
спогадами! Радше взятися менi за суху тверду працю i  боротися  з  життям.
Все проче нехай зникне з-перед мо?? душi i не обезсилю? ??!
   _ XIII
   В якийсь час по тiм вiдвiдав мене Орядин.
   Мене це зчудувало, i я змiшалася в першiй хвилинi  так,  що  аж  смiшно
було. Правда, вiн був i на похоронi, i оскiльки  я  тодi  могла  замiтити,
здавався менi навiть сильно зворушеним, що по?днало  мене  з  ним  чимало,
однак пощо прийшов вiн нинi до мене? З просто? цiкавостi знати, як я тепер
живу?
   Був у веселiм настро?, i я не бачила його вже давно такого.
   Майже враз з ним прийшла i Оксана. Я була ?й дуже вдячна, що вмiла саме
тодi заговорити, коли анi я, анi вiн  не  мали  що  сказати,  взагалi,  що
прибула. Без не? не була би велася мiж нами яка-небудь  розмова,  мiж  нас
застряло вже раз щось, мабуть, навiки.
   Розмова велася про паню Марко, про мо?х кревних, про мо?  життя  i  про
тото, що воно плило так тихо i незамiтно.
   - Ви зле робите, що вiдтяга?теся вiд свiту, - говорив вiн. - Життя таке
барвне, ма? в собi стiльки iнтересно? всячини, що заняло би вас, певно, не
одним до живого.
   Вiн помирився вже з людьми. А властиво (при тiм усмiхнувся  зневажливо)
стали вони, люди, для його шаховими фiгурами, котрi уклада? вiн  на  сво?й
шахiвницi до вподоби. Чого iншого не  шука?  вiн  i  не  надi?ться  нiчого
особливого. Впрочiм, i не ма? причини вглиблятися так дуже в  життя,  воно
на нiчо не здасться.
   - Яко? нацiональностi ? ваша шахiвниця? - спитала я. - Чи,  може,  вона
iнтернацiональна?

   Вiн усмiхнувся..
   - Нi! - вiдповiв опiсля, - вона чисто укра?нська, але менi видиться, що
ви хотiли ще перше щось iнше сказати.
   - Я хотiла сказати, - вiдповiла я, - що не вiдтягаюся вiд  людей,  лише
вони  самi  вiдкидають  мене  вiд  себе.  Впрочiм,  говорiм  одверто.   Не
забувайте, що в менi не цiнять людини, лише  цiнять  становисько.  В  мене
нема ма?тку, нема мужа, а до того я "компаньйонка", чи там  "гувернантка".
Отже, ? три причини, котрi спонукують мене неустанно коритися. Ви дума?те,
що се так легко? Напр., не забуду нiколи, як мати одно?  з  мо?х  учениць,
звичайна жiнка ще звичайнiшого урядника, пiдпихала менi руку до  поцiлунку
i казала: "Ви можете колись до нас i на каву  зайти".  Бачите,  щось  таке
обурю? i огiрчу? мене до глибини, i менi дi?ться при  таких  нагодах  так,
якби мене хто бив. Ах, я не вмiю гнутися i повзати! Впрочiм, -  додала  я,
усмiхаючися з гордим вдоволенням, - маю я  i  кiлькох  щирих  товаришiв  i
працю; чого iншого не бажаю.
   Вiн  оглядав  якiсь  книжки  на  мо?м  столi.  Про  один  дуже  гарний,
знаменитий новий твiр i не знав нiчого. На мо? питання, чи  багато  чита?,
вiдповiв, паленiючи, що "нi". Вiн  тепер  такий  перетяжений  працею,  ма?
стiльки "вчитися", що та його колишня страсть зовсiм завмира?.
   - А я чомусь думала, що ви  мусите  дуже  любуватися  в  лiтературi,  -
обiзвалася Оксана.
   Чому вона це думала? Так ?й здавалося. Тому здавалося, що вiн тодi  мав
той вiдчит.
   О, той вiдчит - то ще давня праця, ще  з  зовсiм  iншого  перiоду  його
життя. Його присилували "виступити" з вiдчитом, i вiн рад не рад мусив  на
те згодитися. Тодi вiднайшов одну з давно писаних праць,  переробив  ??  i
вiдчитав.
   А вона думала, що вiн робив все те з iншо? причини. Що (тут усмiхнулася
жартiвливо)  займа?ться  женським  полом,  ?х   критичним   положенням   i
сучасними, т. зв. палючими питаннями...
   О нi! Вiн навiть тепер сторониться вiд женського полу.  (Менi  пiд  час
тих його слiв кров, немов полумiнь вдарила  в  лице).  Заходить  лиш  дуже
рiдко в жiноче товариство.
   А в не? саме нинi (побачивши його тут у панни Наталки)  блиснула  думка
запросити його до одно? працi.
   До яко?? Вiн дуже зацiкавлений.
   Це не мозольна праця i вимага?  лише  знавцiв.  Вона  постановила  собi
видати спис книжок для  жiнок,  в  котрiм  подано  би  заголовки  i  змiст
найлiпших творiв з усiх галузей наук, белетристики i т. п.  Змiст  мав  би
подаватися лише кiлькома словами, але  так,  щоби  кождий,  бажаючий  щось
розумного прочитати, знав iз спису вiдразу, що за рiч бере в руки, з якого
часу, напряму i т. д. Це придумала вона собi таке для  жiнок.  Дуже,  дуже
много з них читали би охотно, але бiда в  тiм,  що  не  раз  не  мають  що
читати, а що гiрше: не знають навiть, до чого братися. Такий  каталог  був
би дуже  добрим  пiдручником  для  них.  Цю  гадку  подав  ?й  раз  якийсь
авторитет. Спершу  здавалась  вона  ?й  неможливою,  безхосенною,  i  вона
закинула ??, але з часом переконалася-таки о ?? важностi i вважа? ??  дуже
практичною. Пощо ждати жiнкам з освiтою аж на якiсь вищi заклади  науковi?
Впрочiм, чи зможуть з  них  користати?  Чи  схочуть  всi  набувати  фахову
освiту? Само фахове знання не чинить ще, впрочiм, з чоловiка чоловiка, нi!
Етичний елемент треба брати також  на  розвагу;  треба  його  скрiпляти  i
плекати його. Скiльки жiнок прожива? в таких закутках свiту, в котрих  анi
не зачува? нiчого, анi  не  научу?ться;  саме  для  таких  став  би  такий
пiдручник справжнiм добродiйством, бо навчив би ?х, що мають читати  i  т.
д.
   Чи це не було би добре? Нехай вiн лиш  в  оцю  iдею  вдума?ться,  нехай
скаже, чи на нiй нема чогось умного? ?й обiцяло вже багато осiб взяти удiл
в тiй працi, як: педагоги, iсторики,  природознавцi,  писателi  i  т.  i.,
одним словом, люди знання. Вона хоче то заложити  еn  gros[123].  Воно  не
може статися за 24 години, але вона мусить цю iдею зреалiзувати. Коли б ?й
удалося  ввести  цей  план  в  життя,  то  воно  становило   б   найкращий
"раssus"[124] ?? життя.
   Вiн був потрохи зчудований характером цi?? справи, однак признав, що ??
думка "знаменита". На жаль, у його нема стiльки часу, щоби мiг прилучитися
до того гарного дiла. Вiн занадто невiльник свого заводу,  а,  крiм  того,
рад би позбутися всього, що носить назву "iспит". Досi переслiдувала  його
недоля, а тепер хотiв би все здогонити, в чiм спiзнився.
   Але,  може,  в  його  ?  якi  ученi  знайомi,  може,  i  жiнки  якi?  -
допитувалася знов Оксана.
   - О, нi, нема! Нема нiяких!
   А однак вона  бачила  його  майже  все  з  женщинами;  напр.,  взимi  з
лижвами[125] на плечах!
   Вiн дивився на не? через хвилю мов не сво?ми очима,  паленiючи  аж  пiд
волосся.
   О, щодо того, то це зовсiм iнша рiч, вiдповiв. Дами, яри  котрих  можна
його так часто бачити, це жiнка i донька його принципала.  Вiн  там  немов
дома i тому нема в тiм нiчого дивного, що товаришить  ?м  часто.  При  сих
словах спинився його погляд тайком на менi. Я сидiла  з  спущеними  вiями,
слаленiвши ледве замiтно.
   - I що ж це за дами? - питала з цiкавiстю  Оксана.  До  яко?  категорi?
можна б ?х зачислити? Бо вона дiлить собi жiноцтво на категорi?, а то:  на
господинi, на ученi, на писательки, на артистки, на репрезентантки i т. д.
Чи вони дуже iнтелiгентнi? Коли донька вдалася в батька, котрого вона зна?
особисто, то  мусить,  певно,  бути  дуже  умна.  Вiн  чоловiк  незвичайно
бистроумний, а його бридке обличчя пригаду? ?й все бюст Сократа.  Впрочiм,
жартувала, можна би в нiм ще й тепер залюбитися.
   - Тi дами, - вiдповiв вiн, - суть лиш газдинi i репрезентантки;  донька
дуже музикальна i танцю? дуже гарно.
   - Вона гарна, - щебетала свобiдно молода жiнка, - але дуже зарозумiла.

   Вiн удав, що не чу? ??.
   - Вона ма? бути багата, - говорила далi  Оксана,  -  i  ма?  мати  дуже
багато поклонникiв!
   Вiн здвигнув плечима. Що це його обходить? Опiсля  вiдповiв  лаконiчно,
що "так", i вдивився уважно у кружки диму iз сво?? сигари. - Це  i  чинить
?? деколи iнтересною, - докинув ще.
   - Оскiльки?
   - Ну, коли вона вiдпеку?ться вiд женихiв.  Вони  не  мутять  цiлком  ??
душевного настрою. Вона така  певна  в  сво?м  поведеннi,  думки  ??  такi
виробленi, i вона так розумi? кермувати ними, мовби вони лиш на  те  були,
щоби ?й пiддавалися...
   - Отже вона - царiвна! - кликнула Оксана (а я так i прокинулась при тiм
словi), а опiсля додала зниженим тоном, мов в задумi: - Вона полька.
   Вiн вiдповiв, що полька.
   Вона не прилучилась би до ?? проекту; правда, що нi?
   О нi!  Вона  не  займа?ться  такими  справами.  При  нiй  не  приходить
чоловiковi навiть на думку щось подiбне. Вона не розумi? таких  iдей.  Але
вона проте вcе свiдомий, скiнчений характер. Вона належить, до тих  iстот,
котрi беруть життя так, як воно ?; не дивиться та його, як на який  тяжкий
обов'язок або на яке марне дiло. Одним словом,  вона  вiрить  в  iснування
щастя. Це подоба?ться йому в не?. Впрочiм, вона його нiчо не обходить.
   Мiй погляд спинився на нiм повно, довго. Чому  накидувалося  менi  знов
якесь прикре немов почуття, немов  пересвiдчення,  що  ми  вiддалилися  ще
дальше вiд себе?
   - Ми всi хотiли би вiрити в iснування щастя, або, може, i вiримо всi! -
обiзвалась я, усмiхаючись. - Хто зна??
   - Ну, так, вiрити! Але не кождий ма? дар бути щасливим, а в  не?  ?  до
того дар, - вiдповiв вiн. - Суть рiзнорiднi натури...
   Саме в тiй хвилi почав старий стiнний годинник вигравати якусь мелодiю.
Цей годинник остався менi по бабунi, я взяла його з  собою  сюди  до  панi
Марко. Одного разу - ще дома - коли Орядин прийшов  був  в  якiйсь  справi
Ма?вського до нас, т. ?. до вуйка, чув, як  цей  годинник  грав.  Запевняв
мене тодi при вiдходi, що прожив дуже милий вечiр...
   Тепер замовк, мов на розказ, разом з нами i, прислухаючись грi, потонув
в якусь задуму.
   Оця нiжна безпретензiйна музика дзвенiла, мов прегарна казка з  давнiх,
минулих часiв. Вона оповiдала гармонiйно i мило якусь простеньку, поетичну
подаю. Надала нам нiби  iнший  взiр  i  слух  i  наповнила"  серця  якимсь
тужливим сумом...
   Чи це була оця мелодiя, котру вiн тодi чув.? Тодi, коли життя лежало ще
перед ним, повне надiй  i  блиску,  а  я,  спрятавшися  в  незамiтний  кут
кiмнати, слiдила за ним  мовчки,  неустанно  гарячими,  ожидаючими  очима,
слiдила о кождий його рух!
   Його очi шукали тепер мого погляду,  а  коли  стрiлися,  налякалися  ми
обо?.
   Опiсля сказала я трохи нервово:
   - Оця музика пригаду? менi завсiгди мою дорогу бабуню, а  коли  нагадую
??, обгорта? мене глибока туга за споко?м. Що це таке може бути? - А трохи
згодом i немов по хвилевiй задумi додала я: - Менi такi  цiлком  старенькi
дами симпатичнi. В сво?й тихiй простотi i побожностi були такi коректнi  i
великi, напр., так, як моя бабуня. Ви ?? не знали, пане Орядин, але в  не?
був дуже сильний дух, i вона була дуже справедлива.
   - ?? чоловiк був вiйськовий, - споминали ви раз, Наталочко,  правда,  -
закинула Оксана.
   - Мiй дiд був капiтаном. Бабуня оповiдала, що жила з ним так  прегарно!
Твiй дiд (оповiдала менi раз, не пригадую собi вже, при якiй  нагодi)  був
нiжний i привiтний  супроти  мене:  взагалi  не  бував  нiколи  таким,  як
теперiшнi мужчини, що попросту не мають лиця, що перед ним мусять  дiвчата
упокорюватися! О, вона не любила, як казала, модних мужчин!
   - Це правда, - обiзвалася задумчиво Оксана, - теперiшнi подружжя  iншi;
навiть i щасливi подружжя.
   - Вiрнiсть виходить з моди, - говорила завсiгди бабуня журливо.
   - Цього я не сказала би, - закинула молода жiнка, - але тепер всi  такi
"всезнавцi", такi зiв'ялi! Я не знаю, але мене обгорта? сум, коли  чую  не
раз, як наша молодiж кепку? собi з старих. Оця безiлюзiйнiсть наших  часiв
змоглася вже аж до крайностi i робить  людськiсть  не  раз  брутальною,  а
молодiжi вона зовсiм не до лиця. Може бути, що саме тепер  пану?  лиш  дух
тверезостi i ума, але чи i добра? - Опiсля додала з вiдтiнком  гiркостi  в
голосi: - Те, що я кажу, дише також старосвiтчиною, правда, пане Орядин?
   - О, щодо того, то я згоджуюся зовсiм з вами! -  вiдповiв  вiн.  -  Для
мене нема нiчо прикрiшого над недозрiлу фiлософiю!
   "Що звете ви недозрiлою фiлософi?ю?" - хотiла я в нього спитати,  однак
замовчала. Саме в тiй хвилинi почувся був сварливий голос жiночий,  лоскiт
отвираних i запираних дверей, i незадовго по тiм вiдмикнулися  дверi  мо??
кiмнати, та увiйшла моя комiрниця.
   Це була румунка, молода, маюча, бездiтна жiнка, що спровадилася з сво?м
мужем, iнженером при залiзницi, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сiй
хвилi розлючена, однак, побачивши у мене мужчину, погамувалася. З  Оксаною
познайомилася вже давнiше в мене.
   - Я подивляю ваш смак, панно Верковичiвно! - говорила лихою  Нiмеччиною
галасливо, коли познайомилася з Орядином. - Пощо трима?те таке страховище,
як оця ваша Дiана? Чи зна?те? О один волосочок, а  була  би  роздерла  мою
дорогеньку масюпцю Фiтiцу! (так звалася ?? сучка). Роздерла б цiлком! Вона
так налякалася, що й передо мною  хова?ться.  Мене  то  так  розлютило!  -
Сказавши це, кинулася на софу i шпурнула шнурок якихсь коралiв, котрих  не
пускала, пiсля звичаю свого краю, майже нiколи з рук, на стiл вперед себе,
мовби була на смерть утомлена.
   - Страх!
   Я почала ?? жалувати, так само Оксана i Орядин. Орядин придивлявся ?й з
великою цiкавiстю, румунка не слухала нас.
   Вона була i чим iншим утомлена, не лиш тим.  Це  дурниця,  з  цього  не
робить собi вона нiчого, i воно хiба лише пригадало ?й все  проче,  що  ??
тут нищить! Я, Наталiя, знала це вже. Менi говорила вона о тiм справдi вже
сотню разiв, говорила при кождiй стрiчi.
   Нехай собi лиш хто-небудь уявить, як ?й тут дi?ться.  Тут  мусить  вона
сама ходити за глупими орудками для кухнi i дому, а там  у  них  ходив  ??
муж. (Там все ходять по такi орудки мужчини). То псу?  ?й  за  кождий  раз
гумор на цiлу днину, а наостанку находить таке, що все, що купила,  купила
зле. Нинi лучилось ?й знов таке. До лиха! Вже щоправда, а тут i  пудру  не
можна дiстати доброго!
   Ми розсмiялися, а вона, нiби все ще гнiвна, говорила дальше.
   Дiйсно тут чу?ться вона дуже нещасливою i плаче вже вiдтепер,  що  буде
мусила, може, ще з пiвроку тут мучитися. Вона властиво не зна?, що собi ??
муж дума?! Ох, що за глупота бути iнженером!
   Орядин замiтив, що ?? муж пробува?, певно, дуже часто в дорозi.
   - Розумi?ться, що в дорозi. Вдома вiн майже гiсть. Кажу вам, я  гину  з
нудьги!
   - Чим займа?теся звичайно? - спитав ??.
   - Чим? -  спитала  зчудована  i  видивилася  на  його  сво?ми  гарними,
блискучими чорними очима. - Чим же маю займатися? - А по короткiй  задумi,
пiд час котро? гризла сво?  червонi  викоченi  уста,  вiдповiла:  -  Часом
гафтую, деколи печу сама тiстечка (тепер не варю  дома,  бо  до  тих  слуг
неста? менi сили), п'ю чорну каву, виходжу на прохiд, переглядаю  журнали,
бавлюся з Фiтiцею, курю... що ж маю робити?
   - Дiйсно, що ж ма?те робити! - сказав Орядин.. - Так самiй жити!
   - Не правда? - звернулася вона до його живо, мовби почула з  його  слiв
вiдгомiн свого душевного голосу. - Нема до кого й слова промовити. Дома, в
Яссах, та хоч i остаюся сама, та вже маю сво?х знайомих,  маю  хоч  з  ким
пiти до театру, а тут! - Вона усмiхнулася глумливо. - Тут наробили би  мо?
знайомi жiнки такого крику, коли б я пiшла з яким мужчиною сама до театру,
що аж мiй муж налякався би! Чисто мiщанськi догляди! Як же менi тут жити?!
   - На вашiм мiсцi я не робив би собi нiчого з того! - сказав  Орядин.  -
Жив би собi пiсля вподоби. Що мене чи?сь погляди обходять?
   - Я собi навiть так думаю, - вiдповiла вона згорда.  -  Я  не  привикла
жити мов на шнурку. В  нас  уживають  жiнки  iншо?  свободи,  роблять,  що
хотять. В нас i не диву? то нiкого, коли чоловiк з жiнкою  розводиться,  а
тут...
   Послiднi слова сказала з лютiстю, неначеб  хотiла  розвестися  з  сво?м
чоловiком, а люди "дивуються", i те здержу? ?? вiд розводу.
   - Так, так, - звернулася до мене i до Оксани.  -  Ви  iншого  життя  не
зна?те. Ви не зна?те, що то значить свобода. Не раз як зайду тут до  одно?
з мо?х кiлькох знайомих, то менi аж волос на головi дибом  ста?.  Жiнки  i
варять самi, i прятають в хатi, i шиють, i бавлять дiти, i вчаться  -  все
нараз! А коли який мужчина вступить в  хату,  то  втiкають,  якби  на  них
налетiв самий нечистий. А вже забавлятися з мужчинами, то - вай дi мiнi шi
дi мiнi![126] I, похитуючи жалi?мо головою, розсмiялася; - Нi, я дякую  за
таке життя!

   Нараз звернулася до Орядина.
   - Чого дивитеся так на мене! - I при тих словах вдивилася на його  сама
ожидаючим поглядом.
   - Чи я дивився?
   - Розумi?ться! - Вона говорила в симпатичнiм, а  заразом  роздразнюючiм
тонi. - Лучче скрутiть менi сигаретку i оповiджте що-небудь iнтересне.  На
те я й прийшла сюди. Чи ви не румун? - спитала його, хоч добре  знала,  що
вiн укра?нець.
   - Нi.
   - Ну, я думала, що ви румун, бо ви такi смаглявi.
   Вiн усмiхнувся i сказав, що укра?нець.
   Ах так! Москалiв вона зна?, але укра?нцiв нi, хоч зна?, що  вони  мають
прекраснi пiснi. До них до Молдави заходять укра?нцi з Буковини на роботу,
а вона, прибуваючи не раз влiтi на селi, мала нагоду  чути,  як  спiвають,
звичайно гуртом, при роботi. Вiд  одно?  молодицi,  що  вмiла  дуже  добре
по-румунськи, навчилася щось трохи пiсень.  Вона  зараз,  заспiва?  деякi,
нехай вiй послуха; i не надумуючись, довго, почала пiвголосом:
   Задзвенiло, загудiло на панськiй долинi,
   Пiшов голос попiд колос по всiй Буковинi...
   А вiдтак перервала i сказала:
   - Нi, цi?? не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо вона дуже мене
розсмiшу?. - I схиливши кокетливо голову вбiк, почала:
   Ти до мене не ходи, нехороший враже,
   Я за тебе не пiду, бо мати не каже.
   Ти до мене не ходи, не псуй собi ночi.
   Я за тебе не пiду, бо ми ся не хоче.
   Ти де мене не ходи, не псуй собi грошей
   Я за тебе не пiду, бо ти нехороший.
   Ти до мене не ходи, я тобi не рiвна,
   Ти простого хлопа син, а я деканiвна!
   Так  спiвала  вона,  перериваючи  пiсеньку  веселим  смiхом,  а  опiсля
забалакала знов про щось iнше, а балакаючи задавала питання, на  котрi  не
ждала вiдповiдi. При тiм гралася сво?ми коралями,  мов  дитина,  а  курила
тютюн, як турок.
   Я занялася самоваром. Вона була так напудрована, а уста були в не? такi
незвичайно червонi, що й встидалася за не?.

   - Чому варите за?дно самi чай? -  спитала  в  мене  нараз.  -  Чому  не
заставля?те до того сво?? старо? Домки? Гу, який це страхопуд!  -  додала,
нiби жахаючись. - Дивиться на мене так дивно, що  менi  насува?ться  iнодi
думка, що вибила би мене, коли б мала яке право до мене!
   - Я люблю те сама робити, - вiдповiла я ?й спокiйно, не звертаючи увагу
на ?? послiднi слова. - Це не трудна робота. Крiм  того,  не  хочу  старо?
жiнки занадто трудити, вона й без того обслугу? мене бiльше,  нiж  повинна
за свою платню. Прив'язалася до мене, бог зна? чому,  i  вешта?ться  задля
мене i так досить!
   - О ви! - кликнула румунка з якимось усмiхом, про котрий не можна  було
знати, чи вiн добрий, чи злий. - Ви не зна?те, що з такими людьми не варто
бути добрим? Мужик все мужиком!
   - Ну, це рiч погляду.
   - Ах, що там рiч погляду! Коли хто вже раз слугою, то нехай обслугу?, а
коли хто вже раз паном, то най пану?. Це також щось "боже" у вас,  чого  я
не терплю. У нас iнакше;  бодай  я  не  журилася  би  много  такою  старою
квiткою. А рrороs[127], - додала пустотливо, - чи не вмi?  вона  припадком
ворожити?
   - Не знаю. Не питала в не? нiколи про те.
   - Бо, бачите, в не? уста все затятi i  аж  викривленi,  чоло  зморщене,
погляд  мрачний.  О  панно,  панно  Верковичiвно,  вона  мусить  займатись
ворожiнням!
   - Я би цього не сказала! - вiдповiла я. - Але знаю, що вона  змiнилася,
як сама оповiдала, вiд часу, коли стратила сво?х  двох  синiв  в  страшний
спосiб. Старшого, котрий був  чемний  i  добрий,  гординя  сво?х  родичiв,
застрiлив молодший, вже змалку лихий. Сидiв довго, довго в арештi, а вона,
щоби собi хоч того урятувати - не вiрила, бiдна, що це справдi рiдний брат
зробив - крутила в судi, куди ?? також покликували, говорила  неправду,  i
за то також покутувала. По менi мороз проходив, коли розповiдала менi  це.
Тепер чоловiк ?? лежить у шпиталi, а  вона  ходить  на  роботу  i  з  того
удержу?ться. Тому в не? погляд мрачний, i тому, може, пригаду? вам вiдьму.
   - Це ще i трагiчне, - замiтила румунка,  а  по  якiйсь  хвилинi  задуми
сказала: - В нас то хоч ворожка розважить чоловiка,  коли  йому  нудно,  а
тут!
   Вона звернулася до Орядина i попросила його защiпнути ?й бранзолетку на
правiй руцi, котра в тiй хвилинi розiмкнулася. При тiм сперла свою  гарну,
бiлу, перстенями украшену руку на його колiно, i незважаючи на те, що вiн,
защiпивши бранзолетку, взяв ?? руку в свою долоню i нiби дивився па якийсь
перстень, говорила далi: - В нас майже кожда селянка вмi? ворожити. Не раз
iдеш i подиблеш кусник яко? шмати або що-небудь iнше,  то  сам  не  зна?ш,
яким чином опинилось воно тобi пiд ногами i чому. О, в нас розумiються  на
ворожбi соmme il faut[128]!

   Я усмiхнулася.
   - Не смiйтеся, нi! -  говорила  вона  зовсiм  поважно.  -  Впрочiм,  ви
перекона?теся о тiм самi; ми по?демо конче на село! - Тут звернулася  живо
до Орядина i Оксани i заявила ?м, що з поворотом до Румунi? забере мене  з
собою, - Це добра думка в мене, не правда ж?
   - О,  певно!  -  вiдповiв  з  поспiхом  Орядин.  -  Панна  Верковичiвна
забавилася би  там,  повеселiшала  i  прийшла  би  до  сили  по  послiднiх
напруженнях.
   - Ще й як прийшла би до сили! - I з тими словами румунка розсмiялася. -
Вона вiддасться там, пане Орядин! Я вишукаю ?й  там  якусь  партiю,  якого
гарного боярина, i той виб'? ?й всi книжки з голови. Хто ж бо  бачив  щось
подiбне, щоб дiвчина сидiла як писар при столi? Фе!
   Вона сказала  це  так  комiчно,  що  ми  мимоволi  розсмiялися.  Орядин
присунувся ближче з сво?м крiслом до не? i грався  ??  коралями.  Вона  це
замiтила.
   - Що варте таке життя, а то ще для дiвчини? То вже мужчина на те,  щоби
ломив собi голову над книжками; жiнка на те, щоб  лиш  любила.  Представте
собi лиш, пане Орядин, як ученiй заявити любов? Як можна з нею взагалi про
любов говорити? Чи ви говорили би?
   Вiн спаленiв i розсмiявся вимушеним, голосним смiхом.
   - Бачите? - кликнула вона трiумфуюче.
   - Бачу, - вiдповiв вiн все ще зi смiхом, а опiсля додав: - Якийсь  поет
каже десь: "Життя - то нужденна комедiя,  повна  глупоти  i  слiз",  а  я,
Орядин, додаю, що було би ще нужденнiше, коли  б  не  було  тi??  крихiтки
любовi, що сама одна осолоджу? i прикрашу? життя та нада? йому вартостi.
   - Чу?те, панно Верковичiвно, чу?те, що пан Орядин каже? - запищала вона
до мене, а я звернулася  в  тiй  хвилинi  до  вiкна,  щоби  укрити  легкий
рум'янець, що виступив менi бог зна з яко? причини на лице.
   - Чую, - вiдповiла я.
   - I що ж скажете ви тепер?
   - Скажу тепер так, як казала i перше, що  найкращим  часом  в  життi  ?
справдi  час  любовi.  Зазнавати  любовi  дуже  гарно,  розумi?ться,  кому
судилося!
   - О, любовi можна все зазнавати, коли тiльки хто хоче!
   - Так ви дума?те? Я гадала трохи iнакше!
   - В-и! Ви такi "божi", що дума?те  все  iнакше,  як  звичайнi  люди!  -
закинула з легким, глумом.
   - Любов - то поважна рiч,  хоч  би  i  в  жартi,  -  остерiгала  Оксана
напiвповажно, напiвжартом.
   - Ну, так, - обiзвалася румунка не надумуючись, а по хвилинi додала:  -
Я не можу казати, що не люблю мужчин, коли люблю ?х. Не можу говорити,  що
не люблю товариства, кола люблю його. Не можу казати, ще монаше життя - то
мiй iдеал, коли таким не ?. Не можу казати, що писання, хоч  би  i  одного
листа, ущасливлю? мене, коли, противно, нудить мене на смерть.
   Всi ми смiялися.
   - Ви справдiшня жiнка, наскрiзь "жiнка"! -  замiтив  з  тонкою  iронi?ю
Орядин.
   - Це правда! - вiдповiла румунка. - Така. правда,  як,  напр.,  те,  що
гину з нудьги, що тужу за сво?ю  батькiвщиною,  за  сво?м  товариством,  i
знайомими!
   - Шукайте розривки, робiть знайомства! - радив Орядин.
   - О, знайомства! - закликала вона насмiшливо. - Тутешнi жiнки не  мають
нiколи часу, i не побачиш ?х нiколи, i не дiждешся ?х нiколи!
   - Це правда, - вмiшалася Оксана. - Нашi жiнки працюють дуже тяжко.
   - Ах, вони кухарки!
   - На жаль, i то правда! - вiдповiла Оксана.
   - Але вони самi тому виннi.
   - Тi, що не хотять  вiрити  в  поступ,  у  то,  що  ?х  положення  може
полiпшитися, тi виннi!
   - Я не знаю, як ви то розумi?те, панi Оксано, - закинула живо  румунка,
котра не зрозумiла ясно слiв молодо? жiнки, - але я вам кажу, що я думало.
Вашi жiнки - то як фiалки, але на фiалки не дивиться  жоден  мужчина.  Про
красу i запах ?х говориться лиш, але нiякий мужчина не любить ?х справдi.
   Орядин усмiхнувся двозначним усмiхом.
   - Не смiйтеся, мiй пане! - кликнула майже люто. - Чи те, що  я  говорю,
може, не правда? Може, оженитеся ви з фiалкою?
   Вiн спаленiв, перестав усмiхатися i спитав:
   - Звiдки я це можу знати?
   - О, це зна?те ви вже тепер дуже добре! - вiдповiла вона.
   - А звiдки зна?те ви це? - спитав знов.
   - Такi речi зна?мо ми дуже добре! Ми  зна?мо,  напр.,  дуже  добре,  що
мужчини приписують нам, жiнкам, прикмети, яких ми зовсiм не  ма?мо  в  тiй
самiй мiрi, що й вони. Приписують ?х нам тому,  щоб,  оженившися  з  нами,
мали за час вигоду. Чого ж запевняють неустанно,  що  покора,  скромнiсть,
податливiсть,  лагiднiсть,  м'якiсть,  .боязнь  -  жiнцi  до  лиця,   коли
переконують нас трохи не щогодини, що ?м подоба?ться якраз противне, а  то
- дух, дотеп, кокетерiя, живiсть, гордiсть i т.д.
   Орядин не вiдзивався, хоч не зводив з не? очей.
   - Так, так, дивiться лиш на мене (i усмiхнулася), пане  Орядин,  ми  це
зна?мо дуже добре, i лиш панна Верковичiвна, мабуть, цього  не  зна?.  Але
коли прийде до мене, то я  ??  навчу  жити  життям  жiночим,  привчу  жити
любов'ю. З сво?х книжок не навчиться того нiколи; з  книжками  вона  й  не
зайде далеко. Мужчини бояться учених жiнок, бо думають, що вони не  давали
б ?м нi ?сти, нi пити; а глупi фiалки взяли собi то до серця i думають, що
здобудуть собi дiйсно щастя, коли стануть кухарками; та й  варять,  бiднi,
та й печуть самi так, що поварили вже всю свою красу i ум,  сво?  найкращi
лiта i будучнiсть сво?х доньок...
   Вона урвала, розсмiявшись якимсь пустим, зловiщим смiхом, i встала.
   - Iду далi, - сказала, - треба ще пiти в  мiсто  та  купити  дечого,  а
вiдтак хочу ще нинi пiти до театру, бо далi-далi перестануть грати.
   Орядин пiднiсся живо.
   - Ма?те вже бiлет?
   - Бiлет? Нi, ми ма?мо ложу.
   - Шкода, я хотiв вам чим-небудь прислужитися. I Орядин нiби посумнiв.
   Вона усмiхнулася i вдарила його .свавiльно коралями по плечах.
   - З вас великий  фарисей!  -  сказала.  -  Впрочiм,  коли  хочете  менi
прислужитися, то ходiть зо мною до мiста i  поможiть  нести  коронки[129],
бонбони[130] i  вахляр[131].  Взагалi  дозволяю  вам,  коли  будете  чемно
поводитися, вiдвiдувати мене; розумi?ться, - додала iронiчно, побачивши на
мо?м лицi здивування, - що аж тодi, коли  мiй  муж  поверне.  Приведiть  i
кiлькох дотепних товаришiв з собою, мiй муж гра? дуже радо в шахи, а  й  я
не нудилась би так.
   Вiн склонився перед нею глибоко i заявив  з  сiяючими  очима,  що  буде
старатися вчинити ?? волю i що i вiн гра? дуже радо в шахи.
   Так? То, може, вiн навчить ?? цi?? гри, бо в ?? мужа нема  терпеливостi
i вiн любить лиш з готовими грачами грати...
   Вiн склонився удруге, а вона, звинувшися, мов та гладенька  гадина,  та
зiбравши одною рукою елегантськи довженний шлейф, подала другу руку Оксанi
на прощання, а менi надставила з несказанно грацiозним рухом  голови  уста
до поцiлунку.
   Я чогось змiшалася, спаленiла, а вiдтак, приступивши до не?, поцiлувала
??.
   Вiдтак пiшла.
   Попрощавшися з нами з поспiхом, пiшов i вiн, заявивши, що ма?  в  мiстi
також якусь справу до полагодження.

   Я стояла ще на тiм самiм мiсцi, на  котрiм  цiлувалася  з  румункою,  i
холодила долонями лице, що палало в мене мов вiд  огню.  Оксана  квапилася
докiнчити якусь квiтку i, зiгнувшися над гафтом  майже  вдво?,  не  бачила
гiркого усмiху, що грав бiля мо?х уст...
   - I що ж, Наталонько? - питала спокiйним голосом, не вiдводячи очей вiд
роботи.
   - Нiчого.
   - Вона не дурна.
   - Нi, але й не розумна!
   - Ну, так.
   - Але зате яка ж гарна i принадна.
   - Так, але й другi ? гарнi i принаднi, а вона яка ж неiнтелiгентна!
   Я мовчала.
   - Хоч те, що говорила про фiалки, правда.
   - Правда, Оксано, але й вона не ступа? тою дорогою, що веде до щастя.
   Молода жiнка пiдвела очi i поглянула спокiйно на мене.
   - Котра дорога веде до щастя? - спитала.
   Я здвигнула плечима: - Того не знаю! Але прецiнь  мусить  якась  дорога
вести до щастя; дорога любовi, - додала я насмiшливо.
   - Дума?те? Може...
   Трохи згодом i понурившись знов у гафт, додала:
   - Вони пiдуть також дорогою "любовi". Ви  завважили,  як  вони  вiдразу
порозумiлися?
   - Ах, так! - вiдповiла я. - Але вiн прецiнь не може ?? поважати!
   - О, мужчини люблять i без поважання; впрочiм, вона  й  не  жада?  чого
iншого як "любовi". Пощо цiлувалася вона з вами? Я була би ?? трутила  вiд
себе. Ходiть сюди, нехай зберу поцiлу?м назад те трiйло, що  вона  зложила
сво?м фарисейським поцiлу?м на вашi чистi уста, i не давайтеся  ?й  нiколи
цiлувати!
   Я схилилася удруге, i нашi уста злучилися довгим щирим поцiлу?м.
   - Тепер був би... була би панi Марко з мене  задоволена,  -  прошептала
бiльше до себе, а вiдтак сказала вголос: - Ви  не  замiтили,  стрiляла  за
вами очима i за ним, чи вiн спогляда? зчаста на вас. Але i вiн, Наталко, i
вiн не подоба?ться менi.
   - Чому? - спитала я стиха.
   - Я вже знаю, чому.
   - Що вiн був повинен остатися? - говорила я несмiливо.
   - О, нi, не з тi?? одно?  причини,  але  так  взагалi.  По-перше:  чого
прийшов до вас тепер, коли нiби погорджував вами,  а  щонайменше  старався
вас переконати, що ви йому байдужi? Чому не вiдвiдував вас, коли  жила  ще
Марко? Те, що був на похоронi, iнша рiч, хоч був би лiпше зробив, коли  би
був не прийшов. Менi видиться, що явився тодi з цiкавостi; з яко?? То  вже
моя тайна чи властиво комбiнацiя. О, вiн стратив вже  той  змисл  чистоти,
котрий лучив вас давно. Ах, Наталочко! - додала журливо. - Я  журюся  тим,
що ви його любите!
   - Я не люблю його, Оксано! - вiдповiла я непевним голосом.
   - Не любите? - повторила вона i дивилася питаючим поглядом на мене. - Я
вам не вiрю, бо ви дивна натура.  Вжившися  цiлою  душею  в  його  iстоту,
любите його хоч не так, як давно, але любите фантазi?ю, плека?те фантазi?ю
то чувство.
   - Нi, Оксано!
   - Нi? Це було би гарно, тим гарнiше, що вiн вашо? любовi не  гiдний,  i
воно було би лiпше для вас, однак признайтеся, що вiн вплива? на вас сво?ю
iстотою!
   Я здвигнула згорда плечима.
   - Ну, так, до цього я признаюся. Вiн вплива?  на  мене  так,  як  якась
музична штука, котрою чоловiк раз упивався, а вiдтак по якiмсь часi чу? ??
знов.  Другий  раз  не  робить  вона  на  його  то  саме   враження,   але
зворушу?-таки в нiм деякi струни; вона ж йому  знайома!  Ах,  Оксано,  вiн
дитина тi?? само? нацi?, що й я!
   Вона усмiхнулася смутно i сказала пiвголосом:
   - А я би хотiла, Наталочко, щоб ви любили кого iншого.
   Кого? - я не питала. Спаленiвши сильно при ??  словах,  я  вiдвернулася
вiд не? i мовчала. В менi забилося серце, неначеб мене зловив хто на лихiм
учинку. Я знала, що вона мала на думцi Марка, але я не могла о нiм  з  нею
говорити.  Менi  здавалося  все,  ще  коли  говорить  зо  мною  про  його,
стара?ться зазирнути в мою душу, щоб вiдтак донести о  станi  ??  йому.  А
того я не хотiла. Нi, нi за що в свiтi нехай не дiзна?ться вiн, що  любити
любила я властиво його, що з довiр'ям зверталася душа моя лиш до його, але
що я берегла ту тайну в глибинi серця i о нiй не смiв нiхто дiзнатися. Ах,
я була дитина, коли думала, що його розгнiвало мо? знайомство з  Орядином!
Що це могло його обходити?  Непоборима  сила  тягнула  мене  до  його,  до
спокiйного, до вiрного, до "аристократа духу", i я вiдчувала, що в пожиттi
з таким чоловiком можна вiдзискати  душевний  супокiй  i  пiзнати  те,  що
зветься щастям, а вiн вiдопхнув мене i тепер осталась я, мов без  весла  в
човнi...
   Орядин?
   В мене зморщилися мимоволi грiзно брови, i я зiтхнула. Вiн -  то  пiсня
мого люду, i я все буду оживлятися при ?? звуках, буду або радуватися, або
тонути в сльозах, а Марко... нi, над ним спинятися думками  не  слiд.  Ах,
яке ж щастя, що мiж нами лежить море!..
   Я не помилялася; Оксана писала до його, вона зрадилася раз сама  з  тим
передо мною, але це не поможе йому нiчого. Нехай пише  йому,  що  я  люблю
Орядина, серце його нехай кривавиться, як мо?, щось  таке  бодай  пригаду?
людинi, що вона живе...
   - Так, так, Наталко, - говорила Оксана далi, коли я не  вiдзивалася  до
не?, потонувши в думках. - Я хотiла би,  щоб  ви  любили  кого  iншого,  а
Орядина викинули з серця. З ним не були би ви щасливi. А рrороs, -  додала
зараз живiше, - панi Марко знала про вашi колишнi вiдносини до його?..
   - Знала, Оксано, або що?

   Вона усмiхнулася.
   - Чи вам не приходило нiколи да думку, як вона тi вiдносини розумiла?
   - Розумiла ?х так, як я, - вiдповiла я, зчудована тим питанням, - а то,
що ми розiйшлися ворожо i що перед кождим з нас лежить iнший  шлях,  кiнцi
котрих не зiйдуться, мабуть, нiколи!
   Вона розсмiялась тихо.
   -  Ви  помиля?теся,  любко,  -  вiдказала  хитро.  -  Вона  була  майже
переконана, що з вас i Орядина вийде пара,  i  вона  не  мовчала  об  тiм,
Наталко!
   - Кому говорила о тiм? - спитала я з нета?ним страхом, i  в  менi  наче
дух заперло... Ах, я вже вiдгадувала все...
   - Свому синовi говорила о тiм...
   - А вiн повiрив?
   - Спершу не вiрив, але тепер вiрить.
   - I що ж, Оксано? - спитала я, силуючись надармо усмiхнутися.
   - Що ж! Чи вам залежить на тiм, щоб Марко знав правду?
   Я не вiдповiдала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з опущеними  вдiл
очима i упрямо стуленими устами.
   - Це не добре, що ви такi гордi: вiн також такий, i вiн  не  накинеться
вам нiколи!
   - Чи маю я тому коритися?
   ?? лице прибрало нараз  вигляд  холодний,  i  вона  сказала  спокiйним,
рiшучим голосом:
   - Отже, ви любите Орядина?
   Я все ще мовчала. Я немов завзялася не вiдповiдати на  ??  питання,  не
виявляти ?й сво?? душi i оставити ?? будь-що-будь в несвiдомостi.  Чувство
упрямостi, котре заволодiло в сiй хвилинi мною, було  таке  сильне,  що  я
чула, що переможе в менi i голос серця. Чи це добре  було,  я  не  думала,
менi було це навiть байдуже.
   - Любите все ще в нiм те, що мав давно, а чого вже тепер не ма?. Ах!  -
сказала нараз з нета?ним жалем. - Ви належите  також  до  тих,  що  живуть
бiльше чувством, як умом, i котрих треба провадити, мов малих дiтей. Тепер
здалося б вам десь ви?хати, розiрватися[132], вiдсвiжити ум, пiзнати iнших
людей, а ви загребанi, спрятанi, мов в улiю, бачите лише його!
   - Чому ви менi оце говорите, Оксано? - спитала я в не? не без докору.
   - Бо менi вас жаль, i я вас люблю, як свою рiдну сестру. Я  не  повинна
се говорити, але скажу. Ви нiколи не могли жити цiлковито.  Ви  виростали,
як та квiтка, прикрита склянкою,  що  не  розвива?ться  безпосередньо  пiд
впливом сонця - i се мститься на вас. Справдi, ваша сила вичерпа?ться  або
перетвориться в щось хоробливе. Нi, вона перетворилася уже. Любов ваша  до
Орядина, це вже якийсь нездоровий об'яв, i я боюся, що вона покона? колись
i ваше горде серце i ви пiддастеся ?й!
   Я стояла перед вiкном, горда, холодна i з поблiднiлим лицем.
   - Не бiйтеся, Оксано, - вiдповiла я, а серце мо? смiялося: "З любовi до
Орядина, з любовi до його... ха-ха-ха! I вона вiрила в то справдi?"
   - Я не  боялась  би,  коли  би  не  знала  вашо?  чудно?,  неспокiйно?,
незадоволено? натури! - закинула.
   - Ви забува?те,  що  менi  оста?ться,  окрiм  любовi,  ще  одно,  а  то
лiтература, - сказала я.
   - Ну так, я се знаю. Однак... -  i  усмiхнувшись  сумно,  вона  урвала.
Мабуть, не хотiла заявити сво?х думок, котрi були часом i мо?ми думками. А
то, що  мо?  одностайне,  безсонячне  життя  вiдiб'?ться  колись  на  мо?х
письмах, ба що се й не може бути iнакше i не принесе менi також щастя.  Що
сили улягнуть справдi впливам обставин i вийде зi всього  щось  недозрiле,
може, й хоробливе...
   Трохи згодом розсталися ми, i я лишилася знов сама. З болiсно зморщеним
чолом i затятими устами  дивилась  я  довго  ще  за  нею,  але  думки  мо?
пробували деiнде. Спершу далеко у того, котрий "не накинеться i  менi",  а
вiдтак у Орядина. Це було смiшно, коли вона думала, що я люблю  його,  але
говорила правду, що я любила його "фантазi?ю". Напр., тепер! Я вдумалася в
його iстоту, в його минувшiсть, в свою минувшiсть, i чула, що вiн  не  був
менi справдi цiлком байдужим. Вiн  зворушив  мене  болiсно,  i  мо?  мислi
лiтали кругом його. Пощо приходив вiн? Що сталося йому, що звернувся  знов
до мене так, якби мiж  нами  не  було  нiякого  непорозумiння?  Може,  вiн
iронiзу? собi з мене? Це було  правдоподiбно,  бо  його  поведення  з  тою
легкодушною жiнкою, через котру забув, що прийшов до мене,  пiсля  всього,
що мiж нами сталося, свiдчило ясно за тим.
   Мене обгорнуло огiрчення. Я обставала за ним перед Оксаною,  вступалася
за ним перед Марком, зносила пiдозрiння, що вiн мiй "бог", а вiн ма?  собi
кпити з мене? Чи це можливо? Взагалi, що я собi думаю? Чи з того,  що  вiн
син мого народу, виходить, що я мушу думати про його i  терпiти  за  його?
Радше звернуся до тамтого, котрий, коли що любить, любить вже навiки.  Але
тамтий гордий i радше зречеться свого щастя,  нiж  "накинеться"  менi  або
розiрве зв'язi мiж Орядином i мною! Вiн буде мовчати, а я не створю  також
уст. Тепер менi ясне його чудне поведення, але ясне i це, як лихо розумiла
мене панi Марко, котра чувала над його i  над  мо?м  щастям!  Хитаюся  мiж
обома, а не належу жодному. Чому було все так безсонячне, невикiнчено? Або
оце чувство самоти - ух, як воно мене придавлювало!
   Я почала терти нервово руки  i  ходити  по  хатi.  Це  чинила  я  майже
несвiдомо все тодi, коли мене взяла розпука або неспокiй.
   Чи все те було наслiдком способу мого думання, чи тому, що я жила  сама
i була незамужня? Марко говорила стiльки разiв, що чоловiк i жiнка повиннi
iти разом, що одно доповня? друге - чи це дiйсно  так?  Менi  пригаду?ться
фiлософування  молодо?  малярки,  котра  за?дно   каже,   що   чоловiк   з
незвичайними спосiбностями ума не повинен в'язатися за нiяку цiну в  свiтi
з другою iстотою; що вiн повинен розвиватися сам, без  впливу  то?  друго?
iстоти, щоб не пiддатися з часом, не статися рабом  того  впливу,  i  жити
самому, щоб не стратити свого властивого характеру.
   Не знаю, по чи?й сторонi правда, але вiдчуваю ясно, що одно стане  менi
спасiнням, а то праця! Слава тобi, боже, що вона оста?ться  менi  i  що  я
можу в нiй шукати щастя. Коли потопаю в нiй  цiлою  душею,  тодi  всi,  що
заколочують мiй спокiй, вiдходять вiд мене далеко-далеко, i я не чуюся анi
самотньою, анi непотрiбною, але,  противно,  чуюся  мiцною,  самосвiдомою,
спокiйною...

   Тут кiнчиться Наталчин дневник.



   XIV

   В три недiлi пiзнiше появилася румунка з  Орядином  в  театрi  в  ложi.
Побачивши десь помiж видцями Оксану i Наталку, вона нахилилася до  Орядина
i прошептала:
   - Отже, вона тут; таки послухала i прийшла. Зна?те, вона властиво  дуже
гарна i могла би мужчинам дуже подобатися.
   По його лицi пробiгла полумiнь.
   - Ну так, - вiдповiв змiшанiй, мов приловлений на забороненiм учинку.
   - Ви зна?те, про кого я говорю? - спитала вона.
   - Про Верковичiвну.
   - То ви слiдили за нею? - скликнула майже вголос.
   - Але ж ми, очевидно, в однiй i тiй самiй  хвилинi  замiтили  ??...  по
волоссю! - вiдповiв з притиском i холодно. -  Прецiнь  ??  волосся  мусить
впасти в очi!
   ?й причулося, що в його голосi при послiднiх словах крилася злоба, i то
успоко?ло ??.
   - Але вона не вiддасться, Васiллi!
   - Нi, - вiдповiв сухо.
   - А зна?те, чому?
   - Чому?
   - По-перше, тому, що поводиться так гордо, мовби походила прямiсiнько з
князiвського роду, а по-друге, вона зовсiм  убога,  а  до  того  ще  якась
компаньйонка.
   - О, то не завадило б ?й, що вода компаньйонка, - замiтив вiн.
   - Не завадило би, коли б не була, як кажу,  така  горда;  впрочiм,  нi,
подумайте лиш, компаньйонка!
   - Але ж вона тепер не компаньйонка, вона й не ? нею з заводу,  i  давно
не була нею. ?? не можна навiть трактувати як таку, i я переконаний, що  у
покiйно? Марко вона не була простою, буденною товаришкою.
   - То тепер вона гувернантка i учить чужi дiти за грошi...
   - Бо не хоче сидiти на ласцi у сво?х кревних.
   - Гада?те? Ха-ха! Бо бавиться в горду. Я ?? вже пiзнала.
   - Справдi?
   - Справдi, i тому  не  вiддасться.  Представте  собi:  у  нас  пробував
недовгий час брат  мого  мужа,  молодий,  живий,  прегарний  мужчина.  Раз
нудилися ми страшенно i вiн спитав, чи в мене нема пiд рукою яких знайомих
дам:, з котрими можна би забавитися для розривки. Я оповiла йому про  не?,
а вiн i наперся iти до не?. I що ви дума?те? Ви дума?те, що вона була менi
за те вдячна, що я дала ?й можнiсть познайомитися  з  нежонатим  i  маючим
чоловiком? Борони боже! В першiй хвилинi  мов  налякалася  нас;  а  вiдтак
вдивилася в його сво?ми великими миготячими очима, немов  хотiла  зглибити
всi думки його, а опiсля закуталася в таку гордовитiсть,  що  вiд  не?  аж
морозом вiяло. Бачите, так мовби чинила нам ласку, що приняла нас, а не ми
?й, що вiдвiдали ?? в ?? келi?. Я лютилася тодi так, що тиждень  не  могла
дивитися вн не?; вiн смiявся. "Це вона тому була така, що  i  ти  була  зi
мною, - говорив вiн, - але ми зна?мо, що  тихi  води  береги  рвуть.  Коли
зложу ?й вiзит сам,  зм'якне  зараз".  Щось  в  два  днi  по  тiм  убрався
якнайстараннiше, вистояв свою годину перед дзеркалом i пiшов знов до  не?,
нiби по якусь книжку. Казав, що була така сама. Вiдтак  вiднiс  книжку,  а
вона не просила його навiть сiсти! Тодi лютився так, що я не  бачила  його
ще такого, а я смiялася так, що страх!  "Що  собi  та  компаньйонка  дума?
властиво? - вигукнув вiн. - Що, може,  то  не?  прийде  хтось?  Що  з  нею
ожениться хтось? З такою, що жила досi з примх великих дам?" Вiн забув, що
вона не була вже й компаньйонкою, а хiба лише швачкою? Ви зна?те, Васiллi,
- додала шепотом, - що вона  ши?  вiд  якогось  часу  також  за  грошi?  Я
перехопила недавно ?? стару рrotege[133], як  несла  спiдницю  для  яко?сь
мiщанки. Менi впала барвна матерiя в очi, i я кажу: "О, це гарне, чи? ще?"
А вона каже: "Одно? мiщанки". - "Хто шив?" -  питаю.  А  вона  -  ляп!  що
панна. "Як? - кажу i чинюся , нiби дурна, - вона умi? кравецтво?" -  "Вона
не ши? паням, - каже, - бо де ма? стiльки часу,  а  мiщанськi  спiдницi  i
кафтаники - то так лиш летять з ?? рук. От, - каже,  -  все  добре,  як  i
звiдси капне щось. Бiдна сирота бореться з життям, як може, та  й  тому  i
бог ?? не опуска?". Отже, вона аж така  убога,  Васiллi!  А  хто  би  того
всього не знав, думав би, що вона бог зна? хто. Вона глядить  вперед  себе
так, як тi справдешнi аристократи; не знаю,  у  кого  вивчилася  вона  так
того. Ви зна?те, Васiллi, як високо аристократи носять голови?  Носять  ?х
високо, а дивляться вниз. Не обертають  голови  то  в  одну,  то  в  другу
сторону, нi, вони лиш очима  водять.  Того  вивчилася  вона,  мабуть,  уже
змалку, бо чинить це зовсiм невимушене. Коли пiдведе сво? очi вгору, то  я
лякаюся ?? чогось. В  не?  такi  дивнi  очi,  Васiллi!  Такi  великi,  мов
нерухомi, i миготять, аж лячно! Брат мого мужа  казав,  що  вона  пригаду?
якусь рейнську русалку, чи щось таке. Що то за мара, Васiллi?

   Вiн оповiв ?й легенду про Лореляй.
   - Ах, то вона, певно, дума?, що й вона така гарна!  -  зашепотiла  вона
злобно. - Певно, тому така зарозумiла. В не? лиш уста дуже гарнi,  виразно
зарисованi, з глибокими кутиками, а впрочiм що ж на нiй? Те все не  поможе
?й. Не заступить ?й ма?тку. Не правда, Орядин?
   - О, певно, - вiдповiв вiн i зiгнувся саме в тiй хвилинi по ??  вахляр,
котрий держав в руцi i впустив на землю.
   - Через то й не вийде вона замуж. Подумайте собi, яка би там у не? була
виправа[134]. Не так?
   - Так.
   - А ви як думали, Орядин? - шептала завзято далi -  Що  чому  не  вийде
вона замуж?
   - Я думав щось iнше!
   - Що?
   - В не? забагато кровi будучностi в жилах.
   - Що? Що?
   - Вона замодна.
   - Модна? Ха-ха-ха! - розсмiялася румунка. - Як же вона  модна,  коли  в
не? не побачиш i моднi фризури? Яка ж тодi я, Орядин, я, що в  мене  бачиш
завсiгди лиш саме те, що наймоднiше, що даю  сво?  сукнi  шити  до  першо?
моднярки в Яссах?
   Вiн глянув на не? i по його лицi промайнуло щось, мов жаль. Опiсля взяв
?? руку, стиснув ?? i сказав нiжним, тихим голосом:
   - Sie sind eine Rose ohne Dornen![135]
   Вона усмiхнулася вдячно i присунулася ближче до нього.
   - Не йдiть до не? нiколи, Васiллi, - благала пещеним голосом. - Я ?? не
люблю...
   - Або ж я до не? ходжу?
   - Нi, однак я вас у не? пiзнала.
   - Ну так! Це було щось iнше... Менi прийшло щось на  думку...  я  хотiв
щось довiдатися. .
   - Що? Що? - домагалася вона цiкаво.
   - Чи це правда, що син ?? помершо? панi жениться з нею... Я так чув?
   - I що ж?
   - О, нiчо. Мабуть, в тiм нема правди анi  крихiтки.  Мене  не  обходить
вона нiчого; а ви думали (вiн усмiхнувсь насилу  i  поглянув  за  кимсь  в
противну сторону зали), що я хочу з нею женитися?
   - Я не думала так, - вiдповiла вона, - лише думала, що ви любите ??!
   - Що за вигад! - кликнув пiвголосом, ще завсiгди смiючись. - А впрочiм,
хоч би i так, то - як вона раз сама казала - любити i женитися -  це  щось
зовсiм, зовсiм iнше...
   Вона хотiла щось скоро вiдповiсти, однак вiн схилився  бистро  до  не?,
стиснув крiпко ?? руку i, вп'яливши свiй, в тiй хвилi майже гарячий погляд
в ?? очi, шепнув з притиском:
   - Не правда ж?
   Вона змiшалася, усмiхнулася i замовкла.

   * * *
   Бiльше як пiвроку минуло з того часу.
   Орядин не був бiльше у Наталки. Бував часто у румунки,  але  з  нею  не
стрiчався i там. Вона .не заходила до молодо? жiнки, хоч знала майже, коли
вiдвiдував ??.
   Стара Домна, що обслугувала i румунку, оповiдала все, коли  бачила  там
кого чужого, хоч та не питала ?? нiколи анi одним словом.
   - Вже що вона з тими паничами за верески  виправля?,  що  аж  страх!  -
оповiдала раз, коли вернула звiдти майже люта,  бо  мусила  бiгати  кiлька
разiв на годину у мiсто. - Я вже постарiлася, а чогось такого  не  видiла.
Гра? в карти, в якiсь "фанти", а курить, а п'? чорну каву,  що  аж  гидко.
Мабуть, i вiд не? стала чорна, мов нечистий. А вже з тим що  заводить,  то
нехай i не кажу!
   - З ким? - спитала дiвчина стиха, i в ?? грудях забилося серце скорiше.
   - Та з тим, що подiбний до не?, мов рiдний браг, i що на скрипцi  гра?!
Вiн "за нiц"[136] не ма? ??. Регочуться  обо?,  борються,  мов  хлопцi  на
толоцi, з того не вийде певно нiчо добре...
   Наталка вiдгадала все i не питала бiльше. Раз просила навiть  стару  не
згадувати ?й, що в ?? комiрницi дi?ться.
   Одного ранку, вже потiм, влетiла румунка до не? заплакана, розгнiвана i
виповiла[137] мешкання.
   - Чому? - спитала Наталка зчудована.
   - Та якого лиха сидiти  менi  тут  довше!  -  вiдповiла  i,  заплативши
належнi грошi,  котрими  орудував  батько  Оксани,  вилетiла,  мов  фурiя,
трiснувши дверима за собою. За кiлька днiв прийшла до не? попрощатися. Мiж
iншим сказала:
   - Орядину скажiть, що най жениться, з  ким  хоче,  мене  то  нiчого  не
обходить. Вiн нiчо не заслужив доброго.
   - Скажiть йому то самi, панi, - вiдповiла Наталка.
   - О, вiн тепер до мене не прийде! - сказала i усмiхнулася гiрко.  -  Ви
не зна?те, який вiн. Нинi запалиться, обiця? свiт, а завтра вже  холодний,
мов лiд. i мудрий, як той Соломон. О, я кого ненавиджу! Скажiть йому  оце,
вiн до вас прийде.
   - Нехай не приходить, - сказала дiвчина гордо.
   - Еге, ви все такi чуднi! - загомонiла. - Я знаю, що  вiн  таки  прийде
колись до вас. Зацiкавиться знов чим-небудь i зайде; тодi скажiть!
   Наталка не обiзвалася. Вiн не зацiкавиться бiльше нею, бо вона осталася
та сама, впрочiм, що обходили ?? зносини сих людей? Для це? жiнки не  мала
вона анi крихти поважання, а його не могла вона цiлком ганити.
   - Зна?те, що я завважала? - говорила румунка та?мничо. - Я замiтила, що
вiн вас бо?ться. Перед вами хоче якимсь iншим бути. Це якраз  добре.  Раз,
ще давно, сказав, що ви "моднi", а раз, що побiдить вашу гордiсть i що  це
буде найкраща хвилина в його життi! А раз був у мене i дивився за чимсь  у
вiкно. Саме  тодi  вертали  ви  з  проходу  i  переходили  городець  перед
верандою, а ваша Дiана вiтала вас веселими скоками. Ви зiгнулись до не?  i
поплескали по головi.
   "Чи панна Верковичiвна не приходить нiколи до вас тепер?" - спитав,  не
зводячи з вас погляду.
   "Нi", - вiдповiла я.
   "Розумi?ться, - вiдповiв глумливо, - вона скорше загине, нiж пiде проти
свого переконання. Вона все ще така сама. - По його  устах  пробiг  дивний
усмiх, i вiн додав по хвилинi: - Колись перекона?ться, що  ??  погляди  не
вiдповiдають життю i що такою, якою власне ?,  не  вдержиться  в  нинiшнiх
часах".
   - Опiсля випитувався, хто до вас найбiльше заходить, чи  у  вас  широка
кореспонденцiя, i з ким ви найбiльше сходитеся. О, вiн супроти вас  дивно,
дивно настро?ний, i менi все  зда?ться,  що  ви  могли  би  йому  не  одно
сказати.
   Вiдтак, каже румунка, ?й водиться, що вiн ожениться дуже багато, бо раз
оказав ?й, що та, що схоче його iм'я носити, мусить мати  тридцять  тисяч;
вiн крутиться коло яко?сь багачки, полька, але рiвночасно обсмiю? ??:  вiн
не вiрна натура, не вiрна, мов та собака, вона його ненавидить. I  обнявши
дiвчину, притиснула ??  до  себе,  мовби  проживала  з  нею  цiлий  час  в
найбiльшiй приязнi, i пiшла. Наталка билася довго з думками, розбираючи тi
?? слова, а замiтка, що вiн настро?ний супроти  не?  дивно,  зворушила  ??
чимало.
   Нi, нi, говорив якийсь голос в нiй, вiн ?? не любив уже.  Все  те  було
лиш вiдгомоном яко?сь гордостi i помсти. То лиш вона не могла вiдвернутися
вiд його цiлком, чувала над ним  здалека,  в  затишку,  чувала  думками  i
серцем, не тратила вiри в його i в те, що ?й  здавалося  в  нiм  сильне  i
непохитне. Деколи звинялася перед собою за тi думки. Життя таке одностайне
(вмовляла в себе), а вiн пригаду? ?й, що вона молода; крiм того, все те не
вадило ?й анi в працi, анi в чiм  iншiм.  А  в  то,  що  вiн  хоче  багато
женитися i без любовi, значить лиш задля грошей, в то вона не вiрила.  Вiн
був пристрасний, несправедливий, палкий,  непостiйний,  але  до  того  вiн
нездатний. Вiн остався про те все в грунтi той сам Орядин,  за  котрим  не
раз так тужила гiрко i котрого вона лучче знала, хоч i як  вiддалився  вiд
не?.
   А Марко?
   Про його чула дуже зрiдка. Оксана не споминала  його  перед  нею  майже
нiколи, а коли спiмнула, то хiба те, що вiн знаходиться там або  деiнде  i
що не ма? надi? вернутися скоро додому. Раз спiмнула ?й, що вiн писав  мiж
iншим i те, що в вiльних хвилинах опису? подорожi по всiх досi звиджуваних
краях i що це мале дiло посвячене комусь. Але кому воно посвячене,  Оксана
не казала, а вона й не питала. Образ його блiднiв чимраз бiльше в ?? душi,
i знайомство з ним здавалося ?й тепер лиш якоюсь прегарною мрi?ю...

   * * *
   Вона скiнчила писати свою повiсть, о котрiй казала сво?м товаришкам, що
в не? вложила цiлу свою душу i писала ?? кров'ю свого серця. На  ту  працю
покладала, як казала, всю свою будучнiсть.
   Обставини, в яких жила, не були найлiпшi, i вона проживала не раз гiркi
хвилини упокорення. Це була правда, що  вона  заробляла  грошi  i  голкою,
однак що ж було робити? Мешкання мала даром, мала також деякий заробок  iз
сво?х учениць, але те все не вистачало на вимоги життя, а хоч вона i  жила
i одягалася скромно, то зате потребувала грошей i на такi речi, без котрих
нiяк не можна обiйтися iнтелiгентному чоловiковi.
   Одного вечора зiбралися в не? ??  товаришки,  i  вона  читала  ?м  свою
повiсть вголос. Нараз замiтила,  що  малярка  плаче.  Це  вразило  ??  так
сильно, що аж поблiдла i на хвильку в читаннi задержалася. Все то  вразило
й Оксану.
   - Чого ти плачеш, Софi?? - спитала Наталка малярку i видивилася на  не?
сво?ми сiяючими, зворушеними очима.
   Молода артистка не вiдповiдала.
   - Не можеш нам цього сказати? Чи воно тика?ться працi, чи мене, чи  нас
обох? Скажи, прошу!
   Дiвча похитало головою, стиснуло ?й щиро руку  i  присилувало  себе  до
спокою.
   - Це нiчого, Наталочко, нiчого, - казала, - це лиш нерви!
   Наталка дивилася на товаришку через хвилину допитливим поглядом,  i  ??
обгорнули невимовне сумнi  чуття;  однак  лиш  на  хвильку;  трохи  згодом
успоко?лася цiлком i читала далi. Чим довше читала,  тим  бiльше  змiнявся
вигляд жiнок, що нерухомо ?й прислухувалися. Вони  дивилися  на  не?  так,
мовби перед ?х очима заходила  з  нею  змiна,  мов  вона  перед  ?х  очима
перетворювалася в щось нове, нетикальне...
   Вкiнцi сказали, що вона може з певнiстю надiятися успiху з  це?  працi,
пораяли, куди вислати ??, додали вiдваги, збудили  надi?,  додали  стiльки
охоти до життя, що вона того вечора немов вiджила i стала  такою  веселою,
якою не була вже давно.
   Вiдославши рукопис, вона числила днi, коли дiстане вiдомiсть про нього.
   Коли на не? налягав сум або рiзнi  недостачi,  i  клопоти  ??  обставин
пригнiтали, мов тягар, ?? душу, - пригадувала собi вiдослану працю  i  мов
вiдчувала, що вiд не? лл?ться якесь свiтло; що вона "душа" ?? iснування, i
що все проче тепер в ?? життi рiч побiчна. Так, в тiй працi  спочивала  ??
будучнiсть, крилося ?? щастя, звiдси походило  для  не?  "життя",  i  вона
вiддалася якимсь прегарним, пишним надiям, а душа ?? роз'яснилась, мов вiд
сонця...
   _ XV
   Було це пiзньою осiнню, в рiк по  смертi  Марко,  коло  десято?  години
перед полуднем.
   В старiм парку мiськiм устелилося по стежках  i  алеях  сухе,  з  дерев
упавше листя грубою верствою[138]. Дерева з ясно-жовтим  злотаво-блискучим
або червоним листям, освiченим сонячним свiтлом, з-помежи ще зелених дерев
впадали вже здалека в очi. А помiж величезними, рядом стоячими  яворами  i
густо засадженими iншими  деревами  головно?  але?  зависала  рання  мряка
великими безформними шматами.
   Свiжий, потрохи землистий запах наповняв воздух.
   В парку панувала тишина, i лиш кiлька помiчникiв  огородника  i  кiлька
малих дiвчат снувалося по алеях, змiтали листя з дорiг i вивозили кудись.
   Крiм них, не було нiкого видко.
   Мовчазний парк з сво?ми алеями, з сво?ми дорогами до ?зди i  нерухомими
мармуровими статуями лежав в  сво?й  осiннiй  красi  поважно,  мов  якийсь
замкнений аристократичний свiт, котрий випрошу? собi всякого  голоснiшного
й живiшого руху, з винятком звукiв пливучо? води або пташиного  щебетання.
Об'?мистi групи старих бородатих смерек здавалися темно-синi, а  мiж  ними
миготiло криваво-червоне листя  бiлих  берiз,  облите  ранiшнiм  промiнням
сонця, мов полум'ям.
   Понад всiм тим сiяло син?, безхмарне склепiння.
   Наталка йшла до огородника, що мешкав десь тут в парку, увiйшла в  парк
i звiльнила хiд. Iдучи мiстом скорим ходом,  огрiлася  надто,  i  тiнистий
холод та тиша, що царювали тут, вразили ?? мило.
   При ставi, що широко  розлився;  а  обгороджений  ажуровими  штахетами,
лиснiв з трави мов якесь величезне дзеркало, станула мимоволi.
   Вода мала для не? незрозумiлу притягаючу силу. Вона сперлася о  штахети
i споглядала  з  задумливою  цiкавiстю  на  гладку,  нерухому,  дзеркальну
площу...
   В нiй вiдбивалося так виразно погiдне осiнн? небо з поодинокими  бiлими
хмарочками i вершки  дерев,  жовтi,  зеленi,  темно-синi,  червонi...  Все
бачилося тут, лиш здавалося все нерухоме, мов закляте i  мов  на  глибокiм
недостижимiм днi...
   ?й стало гаряче, i вона розiпнула пальто. Опiсля зiгнулася  глибше  над
водою i в такiй поставi якийсь час дивилася в глибiнь...
   ?? обгорнуло чувство подiбне до туги, забажалося  ?й  почути  на  сво?м
тiлi холодну  воду,  але  не  оцю,  лиш  iншу,  рвучу.  Спершу  мусила  би
надпливати на не? звiльна, мов  граючись,  мов  несмiливо,  приманююче,  а
вiдтак чимраз скорше i скорше, чимраз живiше. Мусила би напирати  на  не?,
поривати ??. Вона боролась би з хвилями, поринала би в них, смiялась би  в
них, смiялась би голосним, бутним смiхом i  аж  вiдтак  розкошувала  би  в
них...
   Цiле прегарне барвне окруження здавалося ?й в водi кращим, нiж казка.
   Нараз помiтила себе. Чи так виглядала вона?  Чорний  жалiбний  стрiй  i
довга крепа, спадаючи з капелюха аж до землi, робили ?? ще вищою. Однак ??
обличчя видавалося ?й iншим, як звичайно. Великi блискучi очi  дивилися  з
лиця так спокiйно, однак заразом так вижидаюче! Чого вони  ожидали,  чого?
Чого ж би? Вона усмiхнулася, ?й пригадалася ?? повiсть.
   Нагадавши це,  здалося  ?й,  мовби  життя  лежало  перед  нею  як  один
прегарний, празничний день, як якийсь свiт  ясно?,  препишно?,  не  знано?
досi краси...
   "Полудне, - задзвенiло щось в нiй, - полудне..."
   Так, ?? полудне зближалося, це вiдчувала  вона  всiма  нервами,  в  нiй
спiвало щось тисячами голосiв про його, а ?? окруження заповiдало його.
   I чому ж би нi? Вона не бажала нiколи  чогось  неможливого,  не  жадала
чогось такого анi вiд людей, анi вiд обставин. Вона й не спускалася нiколи
на силу других, не була i трусом, мала вiдвагу! Вона й не хотiла милостинi
вiд долi - всього того не було  для  не?.  Вона  чулася  такою  сильною  i
здатною до життя, що, здавалося, для не? не iснувало нiчого, чого не могла
би побороти!
   В сiй хвилинi здавалося ?й, що ?? душу освiчу? сонце, що воно  миготить
крiзь ?? нерви, пронизу? ??, що в ?? жилах гонить кров  скорше  i  що  чу?
голосне життя в собi i кругом себе.
   На час прижмурила очi, мовби боялася,  щоби  то  раювання  ??  душi  не
згубилося через якесь iнше враження. ?й було так  мило  i  гарно  тепер...
саме, саме тепер... Коли створила по хвилинi очi i побачила  свiй  власний
образ у водi, впали ?й в очi ?? незвичайно червонi уста.
   "Я гарна!" - заговорив в нiй якийсь голос.
   "Так", - i вона почала  приглядатися  собi.  Вона  була  дiйсно  гарна.
Снiжно-бiла, а до того великi, як сталь сiяючi очi. Стать ?? була гнучка i
струнка, отже, була цiлком гарна,  в  тiй  хвилинi  навiть  дуже  гарна...
"Царiвна", навинулось ?й на думку. Однак тут  не  було  нiкого,  лиш  вона
сама... В нiй заворушилася туга, така нiжна i непорочна, мов те  безхмарне
склепiння, синiюче у водi глибоко-глибоко. Вона  уявила  собi  Орядина,  а
бiля його себе...
   Вiн був гарний... так, отже, вiн i вона. Це було би гарно, "цiлковито",
як сказала би Марко i як повинно бути.
   На ?? лицi появилася ледве замiтна краска.  Вона  усмiхнулася  тужливо,
однак майже в тiй самiй хвилинi спаленiла ще сильнiше, мовби хто  заглянув
проти ?? волi нечайно в ?? душу.  Вiдтак  вiдвернулася  насилу  вiд  свого
образу i покинула то мiсце, зворушена, з гарячим,  спущеним  поглядом,  та
вiдiйшла скорим кроком в одну з тiнистих дорiг. Але  ??  думки  погнались,
мов тi барвнi мотильки, далi. Так, вiн був гарний мужчина, i  в  нiм  була
"раса", а що справдi любила у його, то його руки. Вони мали в собi щось  з
iнтелiгенцi? i були гнучкi i майже жiночi. Напр., коли звисали нерухомо  з
поруччя крiсла... Тi його руки була би так радо держала в  тiй  хвилинi  у
сво?х руках...

   По довгiм часi оце знов думала вона над якимись певними вiдносинами мiж
ним i собою, в котрих вiн i вона займали б якесь  становисько,  грали  для
себе посполу якусь роль. Звичайно вiдсувала вiд себе все, що мало характер
якого "закiнчення". "Так, як воно ?, - думала звичайно, -  ?  добре  i  не
потребу? змiнятися". Багато з iнших подiй не  могло  iнакше  зложитися,  -
думала вона собi, - i тому було би нерозумно викликувати щось  насилу  або
надто вже потягати  до  яко?  вини.  Правда,  його  поведення  болiло  ??,
особливо те, що вiн немов встидався сво?? колишньо?  любовi  до  не?.  Але
тому й прозвала його в сво?м серцi "нерозумним" i була  би  лучче  умерла,
чим виявила перед ним, що займалася ним. В тiй хвилинi була  ??  душа  так
переповнена ним, що вона забула все, чим провинився супроти не?,  та  була
би з ним "по?дналася". ?й здавалося, що вона могла би  побороти  всi  його
хиби i вплинути на нього так, щоб його химерна натура випросталася, чула в
собi силу за двох, i то цю певну, спокiйну силу,  що  не  обманю?  нiколи.
Коли б вiн находився тепер десь тут в парку, вийшов з  яко?сь  але?  проти
не?, напр., з он то? широко?, обсаджено? так  густо  липами,  що  ?х  вiти
сплiталися разом... Показався наперед здалека, а  вiдтак  надходив  чимраз
ближче i ближче...
   Ах, вони би стiльки говорили! Вона мала би йому стiльки  сказати!  Адже
?? в'язало з ним стiльки спiльного! Перше - колишня  любов,  а  вiдтак  ?х
колишнi зависимi обставини, ?х  терпiння  в  молодих,  найкращих  лiтах  i
iнтереси ?х народу - багато речей в'язало ?х; вона  й  не  хоче  розбирати
всього. Мiж iншим сказала би йому .i те, що вiн занедбався "духово",  став
поверховий, плиткий, що над ним взяла верх буденщина вже наскрiзь,  i  вiн
не зреалiзу? нiколи анi одно? з тих iдей, котрими одушевлявся давно,  коли
не опреться тим впливам буденщини. Так, оце розповiла би вона йому. А  вiн
би розлютився за це i придумав би вмить  якусь  "фiлософiю",  що  ??  нiби
збивала би. Вона смiялась би сердечне! Цiла ?х бесiда велась би так  живо,
весело; вона ж була нинi так сонячно успособлена, як вже давно нi.

   Ах, як вiн ?? раз любив!
   Однак тодi вона не була такою, як тепер, була ще  дитиною.  Коли  б  це
тодiшн? прожите можна тепер знов прожити, яке ж сильне i самосвiдоме  було
би воно, в тiм не було би страху анi перед тiткою, анi перед якимсь  iншим
свiтом! Вона мала би вiдповiдати лиш перед собою самою, перед  сво?м  "я",
котре не щадило себе, а було для не? тепер першою i послiдньою iнстанцi?ю,
над котрою працювала i котра коштувала ?й стiльки труда i  майже  кривавих
слiз.
   Так, тодi "любилися" вони дуже,  але  не  цiлувались  нiколи.  Вона  не
цiлувала в сво?м життi нiкого...
   Вона вiдчула якесь вдоволення, що; осталася аж така чиста. Тодi був  би
вiн цiлував ?? уста, а опiсля помазанi уста румунки, а може, ще й  других,
подiбних до не?. Вона задумалася нараз над  сво?м  колишнiм  "я",  i  воно
здалося ?й якоюсь нiжною, безпомiчною, освiтленою iстотою, котра  не  мала
нiчого спiльного з тою,  котро?  очi  споглядали  ще  перед  хвилиною  так
дожидаючо. Вiдчула, що коли би то ?? колишн? "я" було обиджене,  то  обиду
ту могла би вiдчути повно  лиш  тепер.  Сонце  почало  припiкати,  i  вона
сховалася в тiнь але?.
   Опавше листя стелилося грубо по дорозi, i ?? нога аж  потопала  в  нiм;
однак вона гралася ним i ходити в нiм було ?й при?мно. На  гарних  корчах,
що росли мiж деревами i  прикрашували  алею,  висiла  велика  павутина,  а
зрошена ранiшньою мрякою, лиснiла проти сонця, мов срiбна сiть.  По  гiллi
дерев i мiж листям шолопалися тайком великi боязливi птахи; iншi смiливiшi
гойдалися бутно по  галуззi,  а  знов  деякi  голосно  щебетали.  Все  те,
здавалося, пануючу тишину ще збiльшало.  Чим  глибше  вона  заходила,  тим
бiльша тиша окружала ??. Парк лежав  ще  в  пiвснi,  i  ?й  здавалося,  що
находилася в лiсi. Вдихаючи повними  грудьми  пахучий  воздух,  силувалася
майже несвiдомо затерти чувство самотностi.
   Якийсь туркiт повозу збудив ?? з задуми.
   Вона чула, як вiн над'?жджав чимраз ближче i що мине ?? небавом.
   Не звертаючи голови в ту сторону, уступилася набiк з  дороги.  Аж  коли
повiз минав попри не?, пiдняла  очi.  Вони  подибалися  з  двома  великими
чорними, майже нерухомими очима яко?сь молодо?  дами,  а  опiсля  з  очима
Орядина...
   Чи вона вiдклонилася? Цього не знала напевно.
   ?? щоки горiли, мов по якiм ударi, i вона лиш бачила,  як  довга  спина
це? дами зiгнулася нiби з питанням до його.  Мiж  обома  дамами  (i  якась
старша сидiла там) зазрiла вона мимоволi ще раз його лице.  ?й  здавалося,
що воно мало вигляд таких лиць, що готовi все до послуги...
   Механiчно звернулася в iншу алею i так само без думки усiлася на  першу
лавку, що подибала.
   Чи не  покрилося  все  рум'янцем  сорому?  Все,  що  було  з  нею  досi
однодушне?
   Вона була би припала до землi, була би зарила лице в листя  зi  встиду,
що ?? душа роздяглася до наготи, а на те лучилося ?й оце!
   Вона вiдчула, як на не? впливало щось таке, що була би  найрадше  землю
розривала. Така ганьба!
   Так сидiла вона на лавцi з заслоненим  обличчям,  похилена  глибоко  до
землi...
   Оскаржувати когось?  Напр.,  його?  Ах,  то  не  випадало!  ??  чувство
справедливостi було надто вироблене, щоб могла то вчинити. Мiж ним  i  нею
не було прецiнь нiяких певних вiдносин, i тому вiн  не  був  винуватий,  а
вона з тими довгими плечима не була також винна... отже, що?
   Вона затяла зуби i була би вголос ридала,  однак  погамувалася  i  била
тiльки мовчки п'ястуком о поруччя лавки... "Марко! Марко!"  -  простогнали
?? уста. Чому не було його тут, щоби вступився за не?; нi, коли б вiн  тут
був, то ?й таке було би не лучилося... По якiмсь часi  успоко?лася  трохи.
Що обходило ?? те все? Нехай вiн жениться з тою з  довгими  "плечима",  що
була йому така iнтересна i що знала другими  так  славно  кермувати;  вона
була багата, а Наталка (вона ступала так гордо, коли пере?жджала повз не?)
боролася з обставинами до утоми. Вона, певно, не знала нiчого про  Наталку
i про ?? знайомство з Орядином, не чувала нiчого про його минувшiсть, його
приватне життя, про румунку. Вона росла у  сво?х  родичiв  в  теплi  i  на
сонцi, мов та пальма в оранжере?, доки не з'явився вiн. Для того  було  би
несправедливо ненавидiти ??.
   Однак вiн...
   ?? цiла душа перенялася нараз  сильною  жадобою  закинути  йому  якийсь
брудний вчинок. Вiн мусив в ?? очах упасти, щоб ?й полегшало. Вона пiрнула
думками в його минувшiсть i ?й пригадався один випадок. Раз попалася  йому
якась невинна iстота в руки, i вiн використав ?? темноту i незнання в свою
користь. О, це був дуже пiдлий вчинок i гриз ??, мов черв'як, але  на  тiм
не скiнчилося. Вона хотiла ще винайти щось iнше. Спрятала лице  тiснiше  в
долонi i пiд час коли ?? уста тремтiли злобно, вона блукала думками  далi.
Рiзнороднi думки плуталися i вганяли в ?? головi, однак жодна не вдоволяла
??. Аж по якiмсь часi пiдняла бистро голову, i ?? очi  заiскрилися  зимним
ледовитим блиском. Вже щось ма?! Вона була полька, полька!  Вiн  ненавидiв
полякiв, а ?? висмiвав навiть, але що мала ма?ток...
   Так, вона належала до цього народу, що угнiтав i переслiдував укра?нцiв
цiлими вiками, корив, батожив його, розбивав  його  силу  i  висисав  його
кров; понижав його  i  глумився  над  ним  при  кождiй  нагодi,  накидував
насильно сво? панування, а до свiтла i висоти не допускав; орудуючи брудом
i пiдлiстю, сам зростав, а тим часом ?? народ... О боже, боже, де правда?
   Перед ?? зворушеною душею встала нараз цiла сумна  iсторiя  ??  народу.
Виринула горда козаччина, станула i теперiшнiсть; той визисканий, на  нiчо
зведений, що не зазнав нi добра, нi спочинку,  що  його  доля  -  годувати
кривавою працею сильнiшого фарисея!
   Вона розсмiялася гiрким смiхом.
   I вiн, що знав об тiм всiм, ростив давно сам ненависть в  ??  грудi  до
них, вiн, висунувшись працею одного такого раба наверх, лiз тепер  ворогам
тим пiд ноги, повзався i запродався!
   Запродався! Так, бо вiн ?? не любить.
   Ох, чому ж не охоронив його талiсман любовi! Чому не  йшов  за  голосом
серця, перед котрим кориться все, котрий  ?дна?  i  найлютiших  ворогiв  i
перед котрого потугою щезають всi рiзницi; о, чому не любив це? польки?
   Чи вiн збожеволiв, чи упав дiйсно так низько?
   Вона пiдвела голову, слухаючи гомону з то? сторони, в  котру  покотився
екiпаж. Чи вiн .не вертав ще, щоб вона прозвала його  тим  прiзвищем,  яке
заслужив собi?..
   Опiсля пiднялася в цiлiм сво?м гордiм ростi, пiднесла руку i  погрозила
нею в сторону парку, а уста ??  прошептали  з  неописаною  погордою  якесь
однiське слово...
   Тепер була вже спокiйна, не мала з  ним  нiчого  спiльного  i  не  мала
жодно? страти. Лiпше вмерти, нiж  станути  з  таким  п'ятном  перед  сво?м
народом, сто раз лiпше вмерти!
   Вона силувалася вiдвернути думки вiд  його  i  вiд  цiло?  то?  справи,
хотiла отрястися з них, мов вiд чогось улазливого,  пригноблюючого,  однак
його лице з огидно услужливим виглядом i великi чорнi вибалушенi  очi  то?
дiвчини пхалися ?й раз у  раз  перед  душу...  Вона  була  майже  гарна  i
виглядала по-панськи; те признавала вона ?й охотно...
   Нараз пригадалася ?й ?? праця, i мов  камiнь  упав  ?й  з  серця.  Вона
пiднялася з свого мiсця, обтрiпала сукню, повiдчiпляла  поодинокi  листки,
що попричiплялися були до не?, i вiдiтхнула  легше.  Нагадавши  це,  немов
вiджила.
   Що вона могла забути свою працю!
   Адже в нiй спочивав ?? свiт, ожидало ?? якесь щастя! I  вперше  вiдчула
те цiлковите вдоволення, яке пода? праця тому, котрому зда?ться, що  життя
не зберiга? для його вже нiчого бiльше. Так, праця не обманила ще  нiкого,
бодай того нi, хто шукав в нiй  вiдради  i  шукав  бiльше,  чим  буденного
щастя...
   _ XVI
   Було це з кiнцем грудня i мiж четвертою i п'ятою годиною по обiдi.
   Небо заслонилося одною величезною понурою хмарою. Скажений  вiтер  гнав
улицями, вив диким зойком, а густi платки снiгу, що сипалися мов  безтямки
з небес, металися шаленим летом у воздусi. Вони клубилися,  розлiталися  i
покривали хутко землю бiлим покривалом, а по  дахах,  деревах  i  вiконних
примурках устелялися бiлим пухом...
   Наталка придивлялася завiрюсi з задумою.
   З ?? вiкна було  видко  в  далечинi  одну  часть  мiського  парку.  Вiн
тягнувся далеко i становив великанську картину, котра пишалася кождо? пори
року iншою красою  барв.  Зимою  лежав  хмарно,  неприступне,  сповитий  в
бiлявих мряках, мов у заклятiм снi.
   А нинi! Хто би вiдважився нинi заглянути в його глибiнь, пiдслухати, як
перешiптуються старi великани дерева, як стогнуть, коли вихор влетить  мiж
?х галуззя i стане  вгинати  ?х  корони!  Вiн  божеволi?  довгими  пустими
алеями, глузу? собi з них i свище...
   Вона пiшла би.
   Для не? ма? кожда борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла  раз
якось опертися приманi такого вихору,  i  висунулася  тайком  надвiр,  щоб
"летiти". Вiтер грав ?? волоссям, розвiявши його буйно, i бив ним в лице i
плечi. А вона, дрiбна, мов пташина, розпростерла руки широко i, розмахуючи
ними, мов крилами, смiялася голосним смiхом, викликуючи раз по раз:
   - Бабуню! я лечу, лечу, лечу!..
   - Дурненька, - нiби лаяла опiсля бабуня, розчiсуючи  довге  неподатливе
?? волосся. - Ти, певно, хотiла, щоби тебе кудись вiтер понiс i  щоб  собi
головку розбила!
   - Я не  дала  би  розбитися,  бабуню.  Я  би  вхопилася  чого-небудь  i
держалася б сильно, сильно. Я хотiла би лiтати, бабуню...
   - Лиш пташки лiтають, а ти не пташка!
   - Я не пташка, але ж я твоя голубка, не правда? Ти казала!
   - Я казала, донько, казала!
   - Тому й я лiтала би,  бабуню.  -  I  прикривши  нагло  лице  долонями,
станула нерухомо. - Куди б я залетiла, бабуню?
   - Куди би хотiла.
   - Де ж, напр.? Де птахи залiтають?
   - В полудневi, теплi кра?, дитинко.
   - В якi теплi кра??
   - В такi кра?, де сонце дуже грi?, а ночi яснi, як днi, де тепла далеко
бiльше, як у нас, i де немов вiчне полудн?. Там, напр., ростуть дерева,  а
й цiлi лiси дуже великi й краснi, вiчно зеленi, буйнi, гордi,  сягаючi  аж
пiд небеса. Там ростуть  великоколистi  пальми,  кокосовi  дерева,  мирти,
олеандри, прегарнi цвiти; там лiтають великi  барвнi  птахи,  яких  у  нас
нема, i такi самi  мотилi;  там  лiтають  золотi  мушки,  прозорi,  барвнi
комахи. Там живуть пишнi оленi, краснi дикi звiрi, леви, тигри; там нiколи
не скошуванi трави хвилюють, як море.
   - Иой, бабуню! - кликнула вона i розсмiялася з яко?сь нервово? розкошi,
а тiлом ?? пробiгала дрож, - йой, йой!
   - Що, душенько?
   - Я хочу в теплi кра?!
   ??  широко  створенi  оченята  зорiли  з  лелi?во-бiлого  личка  дивним
блиском, мов бачили те все перед собою.
   - Кажи ще, бабуню! - натискала  нетерпеливо,  не  зводячи  очей  з  уст
бабунi.
   - Там гарно жити! Там такi тихi, глибокi, цiлком синi  води,  що  перед
ними аж страх збира?, i величезнi рiки, що бiжать iз скал,  а  спадаючи  з
них, прискають шумом, мов перлами, i наповняють  тим  далеко  кругом  себе
воздух, а гук того спаду чути милями й милями. Перед красою i  силою  того
всього чоловiк нiмi?!
   - А на все те свiтить сонце? - перебила вона нараз без вiддиху.
   - Свiтить. Все миготить, блистить, гарно, мов у казцi. Зна?ш?
   - Знаю. А потiм?
   - А потiм ? там такi лiси, котрих вiку нiхто не зна?; вони стоять вiчно
у водi, у дзеркалi. На тiй водi плавають воднi  цвiти  i  рiзнороднi  дикi
птахи. От таке там; а ? й таке, чого люди не знають, бо  в  глибiнь  таких
лiсiв не годен жоден чоловiк зайти. Там  гарно  жити;  для  того  i  птахи
летять туди, однак туди летиться через море!
   - I я летiла би через море.
   - А якби утомилася?
   - Нi, нi, я не втомилася би!
   - Звiдки ж ти то можеш знати?
   - Але ж я не хотiла утомитися! Я би летiла, летiла, з цiло? сили летiла
би, щоби не втомитися. Ти чу?ш, бабуню?
   - Чую, рибчино!..
   I так сто?ть вона й тепер мов в ожиданнi безнадiйнiм.  ??  лице  блiде,
утомлене. Уста стуленi скорбно, лише очi в не? промiннi i повнi думок.
   Кругом не? тишина. ?? артистично уряджена кiмната нинi  ??  пригноблю?.
Цвiти в кошi, якiсь пово? i випещенi пальми немов  дрiмають,  в  тiй  тишi
вона неначе чу? життя власно? душi.
   ?? уста кривляться вiд легкого глуму, i вона дума?: "Чому я  жду?  Чому
вiрю я?" Вона дума? про свою працю. ?й вiдiслали рукопис повiстi i то  без
всякого пояснення. Вiд часу до часу мучиться вона думками, з яко?  причини
вчинили це i чому не прийняли ??? Чи вона була без вартостi? Чи, може,  не
вiдповiдала "великiй публiцi"? Пишучи ??, думала вона  про  публiку,  хоч,
щоправда, мало. ?? товаришки упевняли ??, що це неможливо, щоб ся  повiсть
не придалася, а однак... однак вiдкинули  ??!  Вона  гризлася  дуже,  була
трохи не в розпуцi, i чула, що коли повiсть не придалась би справдi, то це
був би найтяжчий удар  в  ??  життi.  Опiсля  порадила  ?й  Оксана  одного
видавця,  про  котрого  знала  напевно,  що  прийма?  подiбнi  працi,   як
Наталчина. Вона й послухала ?? i вiдiслала рукопис туди.
   Тепер вижидала вiдповiдi.
   Сама не знала, чому вiрила, що там приймуть  працю.  Правда,  помiж  то
чуття мiшалося i почуття сумнiву. Вона нiколи не мала щастя, однак чому не
мала би його сим разом мати? А знов... чому б мала його мати?
   Вона вiдверта?ться вiд вiкна i проходжу?ться повагом  кiлька  разiв  по
кiмнатi.
   I не знати, чому все таке мертве i бездушне? Таке тупе! Напр., цiле  ??
окруження, меблi, образи, а навiть цвiти! Вона спинилася бiля свого лiжка,
над котрим находився образок.  Христос  на  Оливнiй  горi.  Недалеко  його
висить револьвер. Вiн набитий. Панi Марко казала його  якраз  перед  сво?ю
недугою очистити i знов набити. Вiн висiв завсiгди у не?  над  лiжком;  до
того привикла вона ще з дому свого батька на Угорщинi,  котрий  казав,  що
жiнцi зброя потрiбнiша, як мужчинi. Тепер висить над ?? лiжком.
   Вона усмiхнулася iронiчно.
   ?й не треба збро?. До не? не прийде нiхто грабувати; впрочiм,  вона  не
бо?ться нiчого. Але оця зброя - то одна рiч, не така тупа i мертва, як всi
прочi. Це була така рiч, що вимагала на кождий випадок боротьби i сили...
   Опiсля спиня?ться ?? погляд знов  на  образi  Христа.  Вона  любила  цю
картину дуже. Це також щось таке промiнне, освiтлене саме собою! Нiякий ум
не сотворить людянiшо? науки вiд його. I Наталка нагадала собi це  речення
Христа, що покiйна Марко повторяла у сво?й недузi.
   Приступивши до вiкна, вп'ялила знов кудись свiй погляд. Вона думала про
смерть цi?? женщини, про  те,  що  потiм  сталося,  i  про  Марка.  I  тут
кепкувала собi доля з не?. Звела ?х разом, щоб пiзналися, а вiдтак розвела
- чи не навiки? Вiн не пише до не?, мабуть, забув ??, i вона  не  ма?  про
нього нiчого. В глибинi ?? серця спочивав його образ, мов свята  пам'ятка,
котру береться лиш раз в рiк у руки. Так, вiн остався для  не?  чимсь,  що
пiддержувало довiр'я до людей, якоюсь оживляючою споминкою, ?? життя  таке
одностайне й безбарвне, що лиш тi у його матерi прожитi роки ? в ??  життi
краснi, особливо тi з ним прожитi шiсть недiль. Бо  яке  ж  воно  взагалi?
Коли б вона хотiла писати iсторiю свого життя, то яка ж була би то сумна й
одностайна повiсть! ?? життя - то лише те, що вона перечула!  Чи  це  може
бути iнтересне? Або то, що вона стiльки тужила, або стiльки передумала! То
не належить до офiцiально? iсторi? жiнки i не мало би жодно? вартостi. Пiд
"iсторi?ю жiнки" для "широко? публiки" розумi?ться щось зовсiм iнше...
   Однак вона була собi сама винна, що в не? не було тако?  iсторi?.  Вона
ворохобилася, не хотiла в ожиданнi буденного щастя отупiти, бажала осягати
щось бiльше, як звичайнi цiлi, i попала в якiсь конфлiкти. Чи видобудеться
з них i побiдить те, що стара?ться  неустанно  мутити  спокiй  ??  душi  i
гамувати ?? в ??  намiрах?  За  все  те,  т.  ?.,  що  не  ступа?  дорогою
буденщини, покуту? вона.  Вона  покуту?  радо,  з  якимсь  вдоволенням,  з
гордiстю. Нестерпиме було лиш те, що вона чулася з всiм тим самотня, i  що
то почуття самотностi гризло ??, куди б i не повернулася.  Щоправда,  тому
було винно почасти i ?? становище в  суспiльностi,  воно  паралiзувало  ??
вартiсть.
   Не раз уявляла собi, що розмовля? з людьми, котрих знала лише з опису i
про котрих  чувала,  що  вiдзначалися  або  поважною  умовою  працею,  або
якими-небудь iншими спосiбностями. Iншим  разом  знов  переживала  в  уявi
сцени, в котрих вiдогравала якусь  роль,  що  в  нiй  терпiла  несказанно.
Думала так живо, вiдчувала так сильно, що аж  плакала.  Чому  чулася  вона
такою самотньою? Чому боялася зрадити щось з сво?х думок i почувань?
   Але нi! Вона не бо?ться. Вона вискаже все пером  i  аж  тодi  стане  ?й
легше, але чи ?? народ дасть ?й право промовляти до його, чи вона спосiбна
до того?..
   Надворi лютилася завiрюха так, що заслонювала всякни вид.
   Вiтер бив снiгом о шиби, розносив його цiлими масами, вив за углом хати
i в коминi.
   Ах, коли б вона умiла музику, напр., вмiла  грати  на  фортеп'янi,  або
коли б хоч мала фортеп'яно у себе. Вона викликувала би  поодинокi  тони  i
вслухувалася би в них. Вона прислухувалася би ?м ще й тодi, коли  б  вони,
розплинувшись уже в завмираючий звук, iснували б лиш в  пам'ятi.  Тодi  не
була би ?? душа така самотня...
   За нiчим ?й не жаль, лиш за тим, що ?? не вчили  музики.  О,  яка  сила
чуття пiшла би в не? в тони! Нi, вся ?? сила виллялася б  в  них,  i  вона
чулася б щасливою, ?? гру назвали б, може,  пориваючою,  а  тим  часом  ??
думки пригноблювали мов недуга!
   Якби тепер Орядин прийшов,  саме  тепер  в  ту  завiрюху,  як  би  вона
радувалась!
   Впрочiм, це не була правда, що вiн жениться з тою "з плечима". Вона  не
бачила ?х бiльше разом, а одна з ?? знайомих оповiдала ?й, що  вiн  кепку?
собi "з то?" i що вона йому цiлком байдужа. Перед  кимсь  там  мав  навiть
сказати,   що   старий   мусить   розум   сво??   доньки   добре   ма?тком
наштукувати[139],  бо  вона  сво?ми  "приватними  чеснотами"  не  прив'яже
нiкого, i що в не? виплеканi лиш панськi примхи. Може  бути,  розповiдала,
що то вона залюбилася в нiм, але вiн в нiй ледве. Впрочiм, що йому шкодить
бувати в такiм елегантнiм домi? Вона не вiрить, щоб вiн з нею женився; вiн
займе нинi-завтра независиме становище i поведе до шлюбу яку доньку  сво??
нацi?...
   Отже,  ??  комбiнацi?  були   фальшивi,   i   вона   засуджувала   його
несправедливо; вона може з ним знов говорити. Вона й  не  бажа?  вiд  його
чого iншого, вiн ?й байдужий. Нехай любить, кого  хоче,  нехай  ним  другi
кермують, але прийти до не? i побалакати з нею може  вiн.  Чому  вона  ма?
проводити життя так безкровно?
   ?? обгорнула майже нетерпелива туга за ним.
   "Коби прийшов, коби прийшов!" - така думка вчепилася ?? i дзвенiла в ??
душi.
   Читати або писати вона нинi не може. Все те не вдоволяло  би  ??  нинi;
таке заняття заспокiйне, заслабе; вона вiдчува? нараз всю мертвоту  такого
заняття, його  безпомiчнiсть  i  немiч  супроти  такого  настрою,  в  якiм
находилася саме нинi. Вона надто  занепоко?на;  ??  душа  перенята  якимсь
передчуттям, i вона просто мучиться...
   Немов утомлена, опуска?ться в кiнцi на фотель, опира? голову недбало  о
його поруччя i слуха?. Раз як люту? метiль, раз як тика? годинник, а  знов
як недалеко ?? нiг вiддиха? спляча  Дiана.  Пригляда?ться  напiвзамкненими
очима цвiтам i ?х листю; силу?ться пiдхопити, як ростуть.  То  знов  дума?
над бог зна чим...

   В  сiнях  створилися  голосно  дверi  i  почулися  скорi  кроки.   Вона
прокида?ться  немов  зелектризована,  ??   серце   зворушу?ться   болiсним
передчуттям i стука? несамовито. З зата?ним  вiддихом  розбира?  вона  той
хiд; нi, тепер вже впiзна? його з певнiстю. Пiднявшись блискавицею, йде до
дверей i отвира? ?х.
   - Орядин!
   - Це я!
   - Ах, я знала, що це ви!
   Вона  цiлком  зворушена.  Вона  хотiла  би,  щоб  вiн  вiдразу   скинув
бурнус[140], отряс його з снiгу, щоб усiв i говорив. Утихомирю? Дiану,  що
збудилася i гаркотить, стрiпу? йому з шапки  снiг  i  вдиху?  радо  свiжий
воздух, що вiн його внiс з собою в  кiмнату.  Вона  говорить  i  смi?ться.
Говорить раз по раз, що вона знала, що вiн прибуде. Опiсля просить усiсти.
   Тут! Або нi, тут, може: тут вигiднiше, лiпше.  Або  там  на  крiслi,  в
котрiм саме тепер вона сидiла. Там паде на ноги свiтло полум'я з  коминка,
в котрiм горить огонь.
   Вкiнцi сидять уже обо?. Вона обняла бiлими руками колiна i дивиться  на
його сво?ми великими блискучими очима дожидаючи, ??  незвичайне  оживлення
вплива? на його стiсняюче, i вiн вiдгорта?  раз  по  раз  нервово  з  чола
волосся. Опiсля усмiха?ться.
   I що ж вона поробляла?
   Вона смi?ться. Вона аж мучилася в тiй самотi.  Думала  вже  кинутися  у
метiль i йти куди-небудь. Вiдтак  числила  вiддихи  сплячо?  Дiани;  потiм
думала про бога, чи властиво про Iсуса Христа, i що це на ?? думку  зовсiм
не мудро вважати себе великим, тому що не вiриться. Що Фламмарiон викликав
раз давно в нiй чуднi iде?, котрi ?? вдоволяють в квестi?[141] релiгiйнiй,
i що вiн мусить бути благородний чоловiк.  Потiм  смiялася  знов.  Це  все
неiнтересне; нехай вiн  щось  оповiда?.  Це  вiн  дуже  гарно  зробив,  що
вiдвiдав ?? саме нинi; це  просто  добрий  учинок;  вона  нинi  так  чудно
настро?на, особливо з полудня, прикрi чуття просто давили ??.
   ?? нервовiсть, повна  ожидання,  виводить  його  з  рiвноваги,  i  вiн,
придивляючись ?й, як говорить,  мiша?ться  сам,  зда?ться,  йому  недоста?
вiдваги говорити.
   Вкiнцi оповiда?, що був в ?? батькiвщинi, що  вiдвiдав  i  ??  кревних,
привiз ?й листи i поздоровлення вiд панни Марi?