старий не оповiв нам того, а
мати подужавшо? дитини не прийшла подякувати за добрий  вчинок  i  грошову
помiч, яку вiд його дiстала, його не було  тодi  дома,  однак  панi  Марко
обiцяла бiднiй, що перекаже синовi слова подяки... Коли  повернув  i  вона
все докладно переказала йому, спалахнув, мовби його хто  окропом  обiлляв.
"I не мали що згадувати, та це", - вiдповiв. А побачивши припадком i мене,
зморщив брови, вхопив капелюх i вийшов знов кудись.
   По трьох недiлях стали ми вже цiлком добрими  товаришами.  Я  навчилась
розумiти його лагiдне, однак супроти себе  майже  строге  поступування,  а
вiн, пiзнавши мою вразливу, полохливу  вдачу,  обходився  зi  мною  нiжно,
обережно, мов з мотилем.
   - Ви боялися мене спершу, сторонили вiд  мене,  -  сказав  менi  одного
разу, коли ми сидiли якось у кiмнатi, я при якiйсь "термiновiй" роботi для
панi Марко, а вiн з газетою в руках, читаючи що iнтереснiше уголос.
   - Боялася.
   - Чому? - Його ясний повний погляд спинився вижидаюче на менi.
   Я в першiй хвилi вагалася оповiсти йому, що мене вiд  нього  вiдпихало,
але врештi сказала. А то, як менi здавалося, що  вiн  боявся  мене,  немов
маловажив за те, що я лиш "товаришка"! Здавався менi зарозумiлим  i  надто
критично успособленим; я чулася при нiм пригнобленою, боялася i  того,  що
вiн стiльки знав i бачив. (Тут  вiн  усмiхнувся  весело).  Менi  неустанно
привиджувалося, що вiн у глибинi свого серця глумить собi з мене i з того,
що менi було найсвятiше.
   Вiн прислухався спокiйно мо?м словам, мов ждав  ще  дальших  i  дальших
об'яснень, а врештi сказав так само спокiйно, майже байдуже:
   - Це правда, я уникав вас дiйсно. В менi якась особливша  i  непоборима
антипатiя супроти всiх товаришок, гувернанток, учительок  i  тим  подiбних
iстот. Чому, сам не знаю. Може бути тому, що вони нагадують менi  тих,  що
хотять tout рriх[87] стояти  "самi".  Я  мав  часто  нагоду  стрiчатися  з
невикiнченими емансипатками, а тi  так  обридли  менi  з  сво?м  "питанням
жiночим" i балаканням про рiвноправнiсть, що я ?х нiколи не можу стерпiти.
Не думайте, - додав поважно,  -  що  я  належу  до  тих,  що  моляться  до
непросвiчено? женщини, що ?х iдеалом або молода неосвiчена на?вна дiвчина,
або замiжня жiнка з величезним бiлим фартушком i купою ключiв при боцi.  Я
знаю, що викликало рух жiночий, так само, що викликало й соцiалiзм i  iншi
об'яви в суспiльствi. Я знаю,  що  вони  i  мають  право  домагатися  того
всього, чого власне домагаються; я переконаний, що вони  доб'ються  колись
сво?х жадань; лише, бачите, я не можу цiлком з тим погодитися,  щоб  жiнку
трактовано лише як людину, як це власне роблять оборонцi полу жiночого,  а
не також, як i жiнку.
   - Так у вас жiнка не те саме, що людина-чоловiк?
   - Чи словом "чоловiк" назива?ться лише мужчину?
   - Нi, однак його життя бiльше забезпечене, нiж жiнки.
   - То сво?ю дорогою; але було би лучче, коли б  зi  змiною  обставин  не
змiняли i жiнки свого характеру, т. ?. не змiняли насильно.  Я  хотiв  би,
щоб обставини змiнялися задля них, а не  вони  задля  обставин  або  задля
яко?сь "свободи". В мо?х очах женщина - то  щось  таке  несказанно  гарне,
тонке, як i мужчина в сво?м родi. Однак обо? тратять на красi,  коли  одно
прийма? те, що належиться другому.
   - Чи жiнки змiняються так сильно, на вашу думку ?
   - Ах, змiняються! Чи ви гада?те, що з доступом до всяких  занять  i  до
всяких наук зробляться сильнiшими, напр., в характерi?
   - Я думаю, що так!
   - Ну, воно зда?ться так, однак чому здрiбнiв дух  у  мужчин,  хоч  йому
подають широку науку змалку, аж  до  пiзнього  вiку?  Чому  ста?  плиткий,
поганий, самолюбний, задоволений iз себе так, якби  осягнув  уже  найвищий
верх досконалостi i дальше не  потребував  сягати?  Чому  воно  так?  Чому
знам'я нашого часу - самолюбство i обезсилення? Чи вам не приходило iнколи
на думку, що в думаннi людськiм ндетав застiй, що воно  потребу?  якогось,
сильного порушення, щоби змiнилося, вiджило, але  не  теперiшнiм  плитким,
самолюбним життям, лиш якимсь кращим, чистiшим i сильнiшим! Нинiшнi  часи,
- додав по легкiй задумi, - пригадують менi  морську  тишину,  напр.,  пiд
рiвником[88]. Горе кораблевi вiтрильному, коли натрапить на  таку  нещасну
пору. Ви, мабуть, не зна?те, що воно таке. Без подуву вiтру  жарить  сонце
огнем незносним i розклада? вкупi з  кислородом  воздушним  всi  органiчнi
тiла. Вода морська почина? гнити, i гидкий  жовто-брунатний  слиз  окружа?
корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль удiлю?ться м'ясу,  хлiбовi,
солодкiй водi i всiм харчовим засобам, що корабель везе з собою. Та  гниль
переноситься помалу i на людськi тiла, i нема на не? лiку на цiлiм  свiтi.
Спочатку мiг би сильний вiтер зробити цьому  пагубному  процесовi  кiнець,
однак пiзнiше не приносить i вiн уже пiльги.
   - Страшно вмирати такою смертю! - обiзвалась iз спiвчуттям.
   - Не правда ж? - вiдповiв. - I вихор на морi приносить смерть,  але  се
вже iншого роду погибель. В нiй гине чоловiк  бодай  з  пiднятою  головою,
бореться i за себе i за других, гине хоробро, коли тим часом там у  тишинi
гине, мов собака. Нинiшнi часи подобають у дечiм на таку морську тишину, i
в них також багато-багато гнилi, ?м треба також сильного зворушення,  щоби
"подужали". Однак щоб завернути знов  до  першого  питання:  ви  "боялись"
мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так?
   - Так.
   - Ви, може, думали, що я маю вироблене яке-небудь  правило,  за  котрим
суджу все механiчно? Я критик, се правда; часами навiть  i  безмилосердний
критик, однак бiльше над собою, як над другими. Всiх людей не можна  брати
за одно з'явище, осуджувати без розбору  тому,  що  всi  родяться,  ?дять,
ростуть i вмирають. Нi, у кождого сво? "я" цiлком  нове,  хоч  в  дечiм  i
подiбне до сво?х предкiв, як кажу, задля того не може ще один  вiдповiдати
за всiх або всi за одного, i тому я лагiдний в осудi других. Люди для мене
дуже, дуже iнтереснi, - говорив задумчиво далi, - ще бiльше,  як  природа.
Люблю в них вглиблятися, вiдгадувати ?х, а то, в чiм вони  сильнi,  в  чiм
оригiнальнi, в чiм гiднi погорди, а в чiм величнi, - але взагалi я для них
терпеливий i уважний тим бiльше, що я лiкар "тiлом i душею"  i  маю  часто
нагоду глядiти повним поглядом у глибiнь людських  душ  i  бачити  причини
деяких "чудних" ?? з'явищ. Чи тепер не будете вже мене боятися?  -  спитав
мене, i по його майже дiвочих устах пробiг усмiх.
   - Нi.
   - Це менi мило, - вiдповiв з очевидним вдоволенням, а по  якiйсь  хвилi
обiзвався цiлком одверто: - Мати оповiдала менi дещо з вашо? минувшини,  i
я вас тепер також лiпше розумiю!
   При тих його словах я спаленiла i змiшалася.  Панi  Марко  мусила  йому
споминати певно й про Орядина, а  може,  навiть  пiсля  сво??  привички  i
пересадила  мо?  вiдносини  до  його.  Вiя  спостерiг  мо?   замiшання   i
занепоко?вся чогось i сам. Це послiдн? скрiпило мене в мо?м пiдозрiннi.
   - Вам це немило? - спитав, дивлячись на мене сво?м  звичайним  слiдячим
поглядом. - Вона нiчого такого не  говорила,  що  кидало  би  на  вас  хоч
крихiтку тiнi, противно! Тепер я вас дiйсно поважаю.  Доказом  того  нехай
вам буде те: коли б вам прийшло на думку йти деiнде за "товаришку",  я  би
просто, хоч i не маю до того права, не пустив вас!
   Я усмiхнулася.
   - Так що менi робити?
   - Нiчо. Жити собi так дальше.
   - Як то, без заняття?
   - Ну, займайтесь тим, до чого у вас найбiльше спосiбностей!
   - Це було би й менi до вподоби, - вiдповiла я ще завсiгди усмiхнене,  -
однак iз чого жити?
   - Ах! - сказав вiн, немило вражений, i зморщив брови. - Знов оця погана
рiч! - А. вiдтак додав, усмiхаючись гiрко: - Це найголовнiша  причина,  що
виробля? тепер бiльше слуг, як людей, що затира? чимраз бiльше гордiсть  i
оригiнальнiсть i творить плебейськiсть!

   * * *
   Гарно, прегарно живеться, вiдколи вiн тут. Вiд його  вi?  iншим  духом,
свобiдним, повним охоти до життя, вiри в кращу будучнiсть; я сказала би: i
б'? сонцем...
   Не знаю, але коли прислухуюся йому, то менi зда?ться,  що  те,  що  вiн
говорить, я десь уже раз чула або  знала  сама  з  себе.  Менi  майже  все
знайоме, що вiн говорить, так мовби вiн був  мною,  лише  досконалiшим,  з
бiльшим довiр'ям до власних сил i з бiльшою погордою до рабства i немочi.
   Не боюся його бiльше. Противно, маю навiть до нього слiпе довiр'я,  хоч
супроти його я не така смiлива, як супроти Орядина. Оповiдаю йому  не  раз
стiльки, просто думаю вголос перед ним.  А  вiн  слуха?,  слуха?...  майже
задума?ться або задивиться кудись далеко вперед себе, i тодi люблю на його
дивитися, тодi його очi такi сiяючi, я сказала би щасливi. Чи вiн зна?, що
вони в його так сiяють? В його товариствi я спокiйна i певна, зовсiм  так,
мовби мала пересвiдчення, що менi не станеться анi чого болючого, анi мене
не обидить нiхто. Я i слухаю його, коли вiн менi що радить, i  послух  той
не ма? для мене нiчого понижаючого. Вiн належить  до  тих  людей,  що  анi
сво?х гадок не накидують нiкому, анi не обманюють  нiколи.  Я  помилялася,
коли думала спершу, що в його нема нацiонального  почуття;  противно,  вiн
чу?ться хорватом "душею i тiлом", але зате його вража?  майже  немило  моя
ненависть до полякiв.
   - Не лиш я одна ненавиджу ?х, - вiдповiла я йому, - ми всi укра?нцi  не
можемо ?х любити такою любов'ю,  як,  напр.,  прочих  слов'ян,  вони  нашi
найтяжчi вороги.
   - Я розумiю, що любити не  можете  ?х,  -  вiдповiв  вiн,  -  але  менi
зда?ться, що така слiпа ненависть  -  то  звичайно  доказ  iнтелектуально?
немочi. Коли б укра?нцi стали завтра сильнi, то вони  зараз  перестали  би
ненавидiти полякiв. Не так?
   - Може, й так! - вiдповiла я. - Але поки що  вiдчуваю  для  них  бiльше
ненавистi, як поважання. Вони понижають нас, а цього годi вiдчувати!
   - То не  давайтеся  понижати!  Це  залежить  прецiнь  цiлком  вiд  вас.
Доведiть ?х працею до того, щоб вони вас яко сво?х  ворогiв  поважали,  бо
iнакше: "Wer sich zum Wurme krummt, darf nicht klagen,  dab  er  zertreten
wird"[89] - як каже десь Кант цiлком справедливо.
   - То правда, - вiдповiла я, - але ота правда болить мене...

   Ясними погiдними днями ходимо на  прогульку  далеко  поза  мiсто:  панi
Марко, Оксана, я i вiн. На мо? жадання оповiда? вiн про море i його красу,
а за те я мушу йому оповiдати, коли йдемо, вдвiйцi, про сво? минуле життя.
Одного ясного, дуже гарного дня перед вечором  вертали  ми  знов  удвiйцi,
трохи вiддаленi вiд панi Марко i  Оксани,  i  я  оповiдала  йому  на  його
жадання знов щось iз мо?? "минувшини". Врештi сказала, усмiхаючись:
   - Вже не знаю, що оповiдати!
   - Так ви оповiли менi вже все? - спитав i вп'ялив сво? великi очi повно
на мене.
   - Все.
   - Все? - спитав ще раз з чудним  притиском.  Перед  мо?ю  душею  станув
нараз Орядин, i я, бог зна? чому, спаленiла. Не пiдводячи  до  його  очей,
вiдповiла непевним голосом: "Все, про що можна говорити". А вiн  не  питав
бiльше; затявся i мовчав. Трохи згодом прилучився до Оксани i пiшов з  нею
скорим кроком вперед, полишаючи мене i панi Марко далеко за собою. В  хатi
i при  свiтлi  видався  менi  таким,  як  в  перших  днях  свого  при?зду.
Повздержливий, недовiрчивий, холодний i уникав мого погляду.
   До сьогоднiшньо? днини не знаю, з яко? причини змiнився, але  знаю,  що
мо? серце дрижало, мов поранене, того вечора,  i  що  вiдходячи  до  сво??
кiмнати на спочинок, не могла я йому, як звичайно, подати руки, i уста мо?
вимовляли майже насилу i ледве  чутно  слово  "добранiч!".  Вiн  стояв  на
верандi, прислухаючись приказам панi Марко  старому  огородниковi,  i  при
мо?м голосi прокинувсь, мов сполоханий.
   - Добранiч! - вiдповiв скоро,  i  в  тiм  його  голосi  причулося  менi
виразно душевне зворушення i якась ураза.
   "Що йому? Що йому?" - питала я себе раз  по  раз,  i  жаль  i  гордiсть
стискали мо? серце i проганяли сон з очей.
   А поранок сього ж дня  який  же  був  гарний,  ясний!  Який  перетканий
свiтлом i заповiдаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав менi
стинати рожi, казав, хоч, розумi?ться, лише жартом, що я  цвiт  лотосу,  а
тепер... Нi, нi, для мене не свiтить сонце,  я  вже  переконалася  об  тiм
сотню разiв...
   Другого i третього дня був знов такий самий, а я  стала  така,  як  вiн
мене настро?в, - i мiж нас немов щось уступило.
   Четвертого дня занедужала панi Марко i була дуже  роздразнена.  Сварила
на кухарку, котро? не була би вiд себе вiддалила за нiяку цiну в свiтi, що
зле варить; на старого огородника, що стежки в саду занедбанi; на сина, що
попсував ?? робiтникiв i що сидить вiчно в чужинi, а вона опущена на ласку
i неласку наймитiв; а на мене гнiвалася найбiльше. Вiдказувала, що в  мене
нема серця, а для ?? особи то анi крихти. Що я на ??  жадання  байдужна  i
неуважна; що хоч як  ?й  жаль,  але  буде  мусити  обглянутися  за  другою
товаришкою. Що в мене нема для не? часу, а на умi все лиш "лiтератство"  i
сво? цiлi, "бог зна? якi високi цiлi". Що пхаю ?? насилу в  постiль,  щоби
мала для себе бiльше часу; що вона переконалася вже про щирiсть  товаришок
i була би щаслива, якби бог забрав уже раз ?? зi свiту, i вона не заважала
нiкому, i т. п.
   Дверi вiд його кiмнати стояли широко  створенi,  i  вiн  чув  кожде  ??
слово. Сидiв на крiслi при бюрку[90],  пiдперши  голову  руками,  i  мовби
ловив кождий звук. Вона  не  слухала  i  його  просьб  та  упiмнень,  щоби
втихомирилася, а на ?? закид, що сидить "вiчно" в чужинi, а  вона  опущена
на ласку i неласку других, вiдповiв лагiдно, що й тому  буде  раз  кiнець,
нехай успоко?ться! Вiн прецiнь не задумував нiколи остатися назавсiгди при
маринарцi, вона це зна?.
   Я слухала мовчки ?? несправедливих докорiв, вештаючись безшелесне  коло
не?, як це вона любила, коли лежала в постелi, а вiдтак,  пообкладавши  ??
звичайно зуживаними лiками, вийшла зi сво?? кiмнати,  зачиняючи  за  собою
дверi, щоби за якийсь час  пiти  в  мiсто  задля  якихсь  неважних,  однак
недужою упрямо жаданих орудок.
   Надворi лляв дощ цiле пополудн?, а якраз тепер цiдив, мов iз коновки. Я
стояла при вiкнi, зворушена, понижена, i дивилася тупо  вогкими  очима  на
великi краплi дощу, що билися об вiконнi шиби i  спливали  сумовито  вниз.
Чувство огiрчення i опущення обгорнуло мене, i  я  мимоволi  згадала  знов
Орядина. Вже як було, так було, однак вiн не повинен  був  цуратись  мене.
Нехай би його хоч товаришем мала, не була така  опущена,  мов  собака,  та
мала перед ким хоч пожалуватися!.. А то i вiн... о, всi, всi!  -  зойкнуло
нараз болiсно серце, i мов у фiзичнiм болю притиснула  я  грiзно  зморщене
чоло до шиби, силуючись здержати сльози, що тиснулися доконче до очей.
   У хатi втихло...
   Голосне тикання великого стiнного  годинника  розходилося  по  сусiднiй
кiмнатi, мов давало  такт  неустанно  голосно  падаючому  дощевi.  В  саду
зеленiли мовби вiдновленi кущi  i  дерева,  потрясуванi  хвилевим  немилим
вiтром,  а  вузенькими,  пiском  висипаними   стежечками   лиснiла   вода.
Десь-не-десь стрiпувалася  захована  мiж  листям  дерев,  на?жена,  змокла
пташина, розглядаючись сумно то  вдолину,  то  вгору.  З  ринви  цюркотiла
одностайним тоном вода i спливала цiлим потiчком  на  широку  стежку  коло
веранди.
   До дверей мо?? кiмнати застукано злегка, i я прокинулась  iз  жахом  зi
сво?? тупо? задуми.
   "Це вiн, - блиснула в менi думка, а  серце  забилося  сильнiше,  -  лиш
вiн", - i зворушеним голосом попросила я вступити.
   Це був дiйсно вiн. Був одягнений до виходу.
   - Даруйте, що приходжу до вас i перебиваю, може, в якiм заняттi,  однак
я йду в мiсто i хотiв спитати, чи у вас нема також яких орудок;  залагодив
би ?х, може, при тiй нагодi. -  Говорив  пiвголосом,  мов  боявся  збудити
недужу в недалекiй кiмнатi, i по нiм  було  видно  легке  змiшання,  котре
хотiв так зата?ти, що уникав стрiнутися з повним мо?м поглядом.
   Збентежена його приходом (досi не був ще в мо?й кiмнатi), не знала я  в
першiй  хвилi,  що  вiдповiсти.  Але  опiсля  подякувала  його   за   його
ввiчливiсть i сказала, що в мене ? справдi дiло до мiста, але за тим  мушу
йти сама. Того бажа? собi хора, а я би не хотiла в нiчiм  ?й  противитися,
тому що тим зворушу?ться вона, а всяке зворушення шкодить ?й сильно.
   Впрочiм, вiн сам те зна?, бо розумi? ?? недугу найлiпше.
   - Вона дiйсно дуже слаба, - сказав вiн i, приступаючи ближче  до  мене,
взяв мою руку мiж сво? долонi.
   - Ви не гнiва?теся на не? за ?? несправедливi слова; правда, що  нi?  -
спитав.
   При тих словах звернувся повним щирим поглядом до мене i хотiв iз  лиця
мого вичитати потвердження на сво? слова.
   - Нi, пане  доктор!  -  вiдповiла  я,  усмiхаючись  сумним  перельотним
усмiхом. - Я дуже терпелива. Впрочiм, як ви приходите на таку думку?
   Вiн дивився на мене все ще тим самим поглядом.
   - Сам не знаю, як, - сказав. - Я властиво прийшов... подякувати вам  за
ваше добре серце, а не питати  про  це.  Пiзнавши  вас,  бачу,  що  ви  не
спосiбнi метатися на  кiм-небудь.  Моя  мати  справдi  дуже  хора,  далеко
бiльше, чим я думав. Я не надiявся, що ?? недуга так побiльша?. Коли би ви
хотiли при нiй  i  далi  остатися  (при  тих  словах  спинилися  його  очi
допитливо на менi) - то мусили би приготовитися до дуже  прикрих  хвиль  i
бути як ангел терпеливi. Я не можу додому часто при?жджати, ви  ж  зна?те.
Мо? заняття не позволя? менi  вiддалюватися  зi  служби  частiше;  а  коли
покину службу цiлком, не можу ще тепер навiть певно сказати.  Це  залежить
вiд двох довгих подорожей, котрi ма?мо ще вiдбути, може, за рiк, два - сам
не знаю. Коли б ви хотiли  в  не?  остатися  помимо  всього  i  дальше,  я
вiд'?хав би спокiйно i був би  вам  дуже  вдячним.  Ви  однi  можете  мене
заступити. Вас вона любить.
   Я стояла оперта спиною до вiкна й уникала його погляду.
   Вiн здавався менi тепер помимо  сво??  спокiйно?  i  певно?  бесiди  не
таким, як звичайно. В його голосi знати  було  щось  нове,  незнайоме  для
мене. Погляд його був проймаючий i дотикав чудно мою душу.
   Що це було?
   Що напроваджувало його на думку, що я могла  би  його  матiр  покинути,
саме тепер, коли потребувала щирiшо? особи? Я ж ?й завдячувала стiльки,  я
ж при нiй немов наново вiджила! Чому думав вiн, що я це вчиню i покину  ??
(i то  через  кiлька  несправедливих  слiв)  на  ласку  i  неласку  чужого
окруження або, може, на ласку тих кiлькох своякiв ?? мужа, з  котрими  вiд
многих лiг зiрвала зносини? Чи не прокинулося в нiм  знов  вороже  чувство
супроти "товаришки" i настро?ло так недовiрчиво? О, певно, воно  мусило  в
нiм знов зрости... i тому...
   - Не бiйтеся, пане докторе,  я  не  опущу  вашо?  матерi  в  недузi,  -
обiзвалася я. - Вчинила би це лиш тодi, коли би мене вiдправила сама;  але
я переконана, що вона цього не вдi?. Можете спокiйно лишити ?? на  мене  i
вiд'?жджати спокiйно.
   - Дякую вам, дякую вам щиро,  -  вiдповiв  вiн  iз  якоюсь  здержуваною
радiстю в голосi i стиснув менi щиро руку. -  Я  виступлю  з  маринарки  i
поверну до не? знову; вона сама зна?, що ми будемо ще  разом  жити.  Однак
поки що мушу ?? ще на  якийсь  час  оставити  саму.  Тепер  не  саму...  -
докiнчив iз вдоволенням.
   Опiсля постояв ще хвильку мовчки i обглянувся по кiмнатi.
   - Як тут у вас гарно! - сказав,  а  побачивши  пiд  вiкном  мо?  бюрко,
приступив до нього ближче.
   - Тут ви пишете, правда?
   Я усмiхнулася i потакнула мовчки головою.
   - Я хотiв би щось iз ваших писань читати... чи не можна би?
   - Нi! - вiдповiла я стиха.
   - Але коли будете мати раз щось друковане, то пришлiть i менi! - просив
вiн. - Для мене буде це дуже iнтересне. - А по малiй хвилинi додав:  -  Чи
ви посилали що з ваших праць куди-небудь?
   - Нi.
   - Нi? Ну, так я роблю вас уважною: не робiть собi нiколи з того багато,
коли вам i вiдошлють назад рукопис.
   - Це би мене дуже болiло, пане доктор!
   - Я вам вiрю. Однак ви мусите бути й на це приготовленi. Впрочiм,  воно
ма? деколи в собi i щось доброго.
   - Чому?
   - Тому, що чоловiк вклада? в слiдуючу працю подвiйну силу.
   - А для мене було би вiдослання рукопису  доказом,  що  я  нездiбна  до
умово? працi. Ах, я знаю, мене це знищило би! Коли я що роблю,  так  роблю
всею душею!
   - Але чому мало би це вас зараз "знищити"? - вiдпер вiн. - Не  приймуть
в однiм мiсцi, то приймуть у другiм. Прийняття яко?-небудь працi  залежить
прецiнь вiд ?? духу,  напряму  i  т.  д.  Впрочiм,  чи  праця  лiтературна
становить для вас одиноку  цiль  вашого  життя,  коли  кажете,  що  зворот
рукопису знищив би вас? -  Вiн  дивився  на  мене  проникливе,  мов  хотiв
збагнути всi тайни мо?? душi i вижидав вiдповiдi.
   Я не зношу таких гострих допитливих поглядiв. Паленiю вiд них,  хоч  би
походили i вiд байдужих менi людей. В цiй хвилi навинувся  менi  бог  зна?
чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний його питанням, на  силу
перед душу - Орядин, i я спустила очi.
   - Дiйсно одинока цiль вашого життя? - допитувався вперто.
   З його голосу вдарила тонка iронiя, так мовби вiн не вiрив мо?м словам,
мовби за ними крилося ще щось iнше, заховуване поки що в тайнi, але  таке,
що вiн вiдгадував. Супроти iронi? боролася я ще з дитинства, бо нiчого  не
болiло мене так, не вражало так сильно, як вона. Тому на таке його питання
я гордо спалахнула. Що вiн собi думав? Чи, може, також  щось  подiбне,  як
багато мужчин, напр., що жiнка, котра береться i  за  iншу  працю,  як  за
домашню, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин  на  себе?
Коли б вiн так про мене думав... i в менi неначе щось iз бiллю зойкнуло.
   - Це дiйсно одинока цiль мого життя... - вiдповiла я i глянула  йому  в
очi. Його очi горiли, а на устах грала ще ледве замiтна iронiчна усмiшка.
   - Чи ви находите в тiм щось гумористичного, пане доктор?
   - О, то нi, - вiдповiв вiн поспiшно, вiдвертаючись вiд мене i беручи за
альбом з фотографiями, що лежав на столi перед ним. - Воно  видалося  менi
лише потрохи чудним.
   - Що я пишу? Це правда, в мене нема вiдповiдно? освiти i я пишу, ведена
лише самим чуттям.
   - Нi, того не хотiв я сказати, - закинув  вiн,  -  але  те,  що  ви  ще
молодi, i... i повиннi  властиво  життя  уживати,  а  не  загребуватися  в
книжках та тратити мiж ними свою молодiсть. Ви...  ви  могли  би  й  замiж
вийти, могли би i так щасливою бути.
   - Це правда, - вiдповiла  я  рiвнодушно,  -  я  могла  би  й  так  бути
щасливою; однак я не дивлюся на подружжя, як на одиноку цiль  женщини,  т.
?. не дивлюся як на головну цiль свого життя.
   - Чому? - спитав бистро.
   - Тому, що вона може дуже легко звихнутись, а тим часом праця -  ??  не
може менi нiхто вiдiбрати, ?? можна хiба не приняти.
   - А коли б ?? справдi не принято? - спитав iз поспiхом. -  Коли  б  ??,
напр., не принято, що осталось би вам, крiм не??
   Я глянула на нього  широко  створеними,  майже  наполоханими  очима,  а
опiсля водила ними через хвильку поза ним.
   - Це не може бути, пане доктор, не може бути! - вiдповiла  я  з  якоюсь
здержуваною розпукою.
   Вiн дивився на мене зчудований, мов побачив мене  такою  перший  раз  у
життi. А вiдтак сказав:
   - Я сам не вiрю, щоб  воно  могло  так  бути,  i  питаю  лише  так  для
прикладу, яку мету життя вибрали би ви собi в тiм  випадку,  коли  би  вам
вашо? теперiшньо? цiлi забракло, значить, коли би ваших праць не приймали,
а лиш "для себе" ви писати не хотiли би?
   - Я не знаю, пане доктор! Я дiйсно не  знаю...  тодi  я  була  би  дуже
нещаслива. Бог зна?, що б тодi було, якби я не могла працювати по душi.
   - А щастя родинне... чи воно не ма? у  вас  жодно?  вартостi?  -  питав
далi.
   - Чому нi? Однак де запорука, що я дiстану i його? Ах, я не хочу з  тою
думкою i зживатися, що воно менi також припаде. Я над тим не  хочу  нiколи
думати. Хто привикне до думки, що йому доля всмiхнеться, той двiчi чу?ться
нещасливим, коли його поб'? недоля!
   - Це правда! - вiдповiв вiн. - Однак чоловiк може почасти i передвидiти
свою долю. Чи ви не  вiдчува?те,  напр.,  зближення  того,  що  зветься  в
людськiм життi щастям, i бува? звичайно метою життя?
   Я задумалась.
   - Нi, пане доктор! - А по  хвильцi,  пiд  час  котро?  постать  Орядина
станула в мо?х думках чомусь так ясно, додала я поспiшно: - Я не  знаю,  я
справдi не знаю. Впрочiм, чи не можна бути чи?юсь жiнкою i  любити,  попри
чоловiка, i працю або яку-небудь штуку: малярство, музику,  лiтературу,  -
одним словом, любити свiт божий в цiлiй його величi, з  рiзнородними  його
гарними i чудесними об'явами? Чи то не можна?
   Вiн усмiхнувся якимсь зависним усмiхом.
   - Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жiнку. Нехай
би любила i малярство, i музику, всi штуки свiту, займалася кождою працею,
що вiдповiдала би ?? iстотi, ?? смаковi, поринала в нiй досхочу, до втоми,
лише найбiльше нехай би любила мене!
   Я усмiхнулась, хоч вiн видавався менi дуже поважним у тiй хвилi.
   - Чому ви смi?теся? Я би тому того жадав, що я сам любив  би  ??  дуже,
дуже щиро!
   - Як же ви це можете знати?
   - О, я це знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже навiки.
   Я не вiдповiла, а вiн обертав скоро картки в альбомi, мов шукав  когось
там. Нараз задержався при фотографi? свояка Муня, котру менi прислав вуйко
на рiздвянi свята.
   - Хто це такий? - спитав рiзко.
   Я сказала хто.
   - Ваш  свояк?  -  спитав  недовiрчиво,  i  його  очi  блиснули.  -  Вiн
пристойний[91]; але ж бо вiн чорнявий!
   - Вiн справдi чорнявий, чи в тiм що дивного?
   Вiн спаленiв i нiби погрузився в оглядання цього лиця.
   - Я шукав фамiлiйних черт, - оправдувався пiвголосом. - Менi здавалося,
що вiн, як ваш брат, мусив би бути русявий. -  Опiсля  запер  нетерпеливим
рухом альбом i, оглянувшись ще раз по кiмнатi, кинувши оком на всi  дрiбнi
образки i фотографi? на стiнi, ухопив за капелюх.
   - Не хочу вам забирати бiльше часу, - сказав, - тим бiльше,  що  мусите
також iти в мiсто. Дощ уста?. Я вернуся сейчас i заступлю вас при матерi.
   Попрощався й вийшов.
   Я слiдила за ним очима так довго, доки не зник з виду.
   "Що я люблю, люблю вже навiки!" - повторював раз по раз якийсь голос  у
менi. I я була в тiм переконана. Вiн останеться сво?й любовi вiрний...
   Але яка вона буде? Яка царiвна?
   Певно, нiмкеня. Але нi! Вiн казав раз, що йому слов'янськi жiнки  лiпше
подобаються...

   * * *
   Послiднiй тиждень його побуту минав  страшно  скоро.  Вiн  став  якийсь
нервовий, неспокiйний. Майже щодня говорив об сво?м вiд'?здi, або:  "тепер
маю перед собою ще п'ять днiв"; опiсля знов: "тепер  лиш  три",  а  врештi
сказав: "маю ще лиш завтра".
   День перед тим "завтра" сидiли ми обо? в городi,  недалеко  веранди,  i
вiн помагав  менi  вибирати  i  завивати  насiння  з  рiзних  цвiтiв.  Був
мовчаливий, а я старалася його розвеселити, хоч i сама  не  була  в  надто
яснiм настро?.
   - Коли будете мати щось iз ваших праць друкованого, то пришлете менi це
самi - правда? - обiзвавсь урештi.
   - Пришлю.
   - А коли заручитесь, то напишете менi це також самi, добре?
   Я не бачила його  лиця  при  тих  словах,  а  що  жартував  звичайно  в
спокiйнiм тонi, так я  взяла  цi  слова  за  жарт  i  вiдповiла  так  само
спокiйно.
   - Добре.
   Вiн помовчав, а через хвилину сказав:
   - Тодi пришлю вам  прегарну  велику  мушлю[92],  котро?  шум  буде  вам
пригадувати море.
   - I вас.
   - Мене не потребу? вам пригадувати, коли будете вже судженою, -  сказав
пiвголосом.
   - Однак я хочу.
   - Коли б я знав, що вона пригадувала би вам мене тодi, то розбив би  ??
поперед усього.

   Я розсмiялася тихим смiхом.
   - То значить, що я би ?? в такiм випадку не дiстала. Ну, нехай  буде  й
так, але тодi забуду про вас цiлком, цiлком.
   - Забудьте! - сказав з якоюсь гордою, однак заразом i гiркою веселiстю.
- Я не пригадаюся вам, певно, нiчим. Вiд матерi не  довiда?тесь  про  мене
нiчого, бо я попросив би ?? не згадувати вам про  мене.  Зi  знайомими  не
переписуюся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я анi полiтик,  анi
лiтерат. Взагалi я не тiшуся нiякою "славою" i залежало менi  завсiгди  на
тiм дуже мало, щоби здобути собi "iм'я" i розголос. Я старався лиш про те,
щоби бути щирим дорадником i помiчником тим, що зверталися з  довiр'ям  до
мене, i бути характерним  i  гiдним  сином  сво??  кра?ни.  На  чiм  iншiм
залежало й залежить менi дуже мало, i тому належу до тих,  про  котрих  не
"чути" дуже багато. Вам прийдеться навiть дуже легко забути про мене.
   - Так само, як i вам про "товаришку", - вiдказала я (нiби хотiла його в
жартi уколоти), - з  котрою  аристократ  по  душi  заприязнився  на  шiсть
недiль. Але там на морi, на тiм широкiм, прегарнiм, голубiм морi,  на  днi
котрого бачиться знов другий, прекрасний, багатий свiт, там забуде вiн  ??
цiлком.
   Саме в тiй хвилi звернувся вiн до хвiртки,  крiзь  котру  входила  панi
Марко з Оксаною,  i,  не  обертаючись  до  мене,  сказав  змiненим,  однак
спокiйним голосом:
   - Там не забуде вiн ?? нiколи. Що вiн любить, любить вже навiки.
   На мо?х устах завмер свавiльний усмiх, а жартiвливi слова не  повертали
бiльше на них. Я жалувала висказаних слiв, вiдчула нагло глибокий жаль,  а
заразом стало менi так, немовби я потонула i тiлом i  душею  в  цiле  море
цвiтучих, сво?м запахом упоюючих цвiтiв...
   Другого, т. ?. послiднього дня не бачила я його  перед  полуднем  майже
зовсiм. Ходив кудись прощатися до знайомих  i  вiдвiдати  впослiдн?  сво?х
кiлькох пацi?нтiв, що дiстались йому припадком;  а  коли  вернув,  складав
якiсь книжки i речi. Споминав, що вiд'?де вночi. По обiдi прийшла  Оксана,
i ми пiшли всi тро? до мiста. Вона мала в книгарнi замовити якiсь ноти,  а
вiн якийсь медицинський часопис.
   Я  ждала  на  обох  надворi  i  читала  заголовки  виставлених  книжок.
Незабаром вийшов  i  вiн,  i  ми  проходжувалися  попри  книгарнi,  Оксана
барилася довго.
   Незадовго по тiм рипнули дверi вiд склепу[93].
   Ми звернулися живо до них, думаючи, що це  Оксана.  однак  це  був  хто
iнший.
   Це був Орядин. В менi застигла кров.
   Вiн, розумi?ться, бачив i нас. Минаючи попри нас,  палкий,  мов  iскра,
плохий[94], iронiчний, кинув на нас блискучими очима. Доктора  змiрив  вiд
голови до нiг, а мене поздоровив iронiчно, i, як менi здавалося, ледве  що
не вимовив: "Отже, вищий чоловiк найшовся, гратулюю вам!"
   Побачивши його перед собою так  несподiвано,  я  спаленiла  сильно;  по
тому, мов пiдтята, зблiдла; а пересвiдчення, що доктор це  бачить,  мiшало
мене ще гiрше. Доктор же бачив дiйсно. Вп'яливши  сво?  проникливi  очi  в
мене, читав i вiдгадував iз мого  змiшаного  лиця  все,  а  я,  не  вмiючи
панувати над виразом свого лиця, стояла перед  ним,  немов  виновниця,  зi
спущеними вiями...
   - Хто це був? - спитав мене.
   - Орядин... - вiдповiла я здавленим голосом.
   - Орядин? То вiн?.. - I не питав бiльше нiчого.
   Коли я на його пiзнiше глянула, видавався менi цiлком  блiдим.  Дивився
кудись далеко вперед себе,  так  мовби  я  не  находилася  коло  його,  i,
пiдкручуючи спокiйним рухом вус, гриз спiдню губу... Хутко по тiм вийшла й
Оксана.
   - Ви ждали на мене, - щебетала вона, - а менi показувано стiльки  нових
нот! Там був i ваш Орядин, Наталко.  Переглядав  також  ноти  на  скрипку,
фортепiано. Вiн не говорив iз вами? Ха-ха! - смiялася.  -  Дивився  раз  у
раз, як ви проходжувались iз доктором, а  ви,  докторе,  -  звернулась  до
його, - заiнтересували того панка так, що питав книгаря, хто ви такий.
   - Мабуть, довiдався, хто я, - вiдповiв цей спокiйно.  -  А  може,  я  й
перешкодив йому побалакати зi сво?ю...знайомою. Ну,  нехай  вже  простить;
цi?? ночi вiд'?ду вже.
   - Цi?? ночi, докторе? Нi, завтра рано! - кликнула Оксана.
   Я йшла мовчки мiж ним i нею i не створила уст анi на  слово.  Вiд  його
вiяло на мене знов немов холодом, i я вiд холоду  того  неначе  в'яла.  Що
сталося йому так нагло? Чому змiнився знов на того гордого,  неприступного
чоловiка, що вiдпихав мене чимсь вiд себе, настроював такою сво?ю  iстотою
так само вiдпорно i гордо, настроював так до слiз!
   - Цi?? ночi, Оксано! - вiдповiв вiн рiвним, спокiйним голосом.  -  Коли
раз кiнець настав всьому, так пощо вiдкладати його i мучити других i себе?
Коли вiд'?ду нiчним по?здом,  мати  переспить  прощання  i  встане  завтра
сильнiша. Служба буде мати менше заходу, а панна Наталiя...
   - А товаришка обiйме знов  сво?  звичайне  заняття,  читання  часописiв
уголос, - докiнчила я зворушеним, хвилюючим голосом.
   Його погляд промайнув по менi велично i стрiтився з мо?м. В  мене  було
чоло грiзно зморщене, а уста усмiхалися нервовим болiсним усмiхом.
   - А панна Наталiя, - говорив далi, мовби не чув мо?х роздразнених слiв,
- стане ?й оп'ять одинокою пiдпорою i заступить ?й мене. Так обiцяла  менi
i того держуся.
   - Так обiцяла я, - повторила я вслiд за ним, а бiльше й не говорила.
   Вiн звертався всiма сво?ми словами до  Оксани.  Просив  ??  вiдвiдувати
матiр i т. д., а  коли  вона  попросила  нас  вiдпровадити  ??  додому,  я
вимовилася, що мене панi Марко потребу?, i вiн пiшов iз нею.
   Я хотiла остатися сама, щоб розстро?на  душа  втихомирилася.  Зворушена
несподiваним побаченням з Орядином, не могла я також помиритися i з  мiною
доктора. Була вражена до  глибини  душi,  неспокiйна,  невдоволена,  а  на
Оксану розгнiвана. Як важилася вона менi казати: "там був i  ваш  Орядин"?
Ха-ха-ха! Мiй! Я ?й i не оповiдала про сво? вiдносини  до  його,  а  вона,
примхувата, кинула те слово, не надумуючись довго,  нiби  жартом;  вiн  же
дума?, певно, що Орядин справдi мiй! Впрочiм, менi дуже мало  залежить  на
тiм, що вiн собi дума?!

   Вернув саме з заходом сонця додому.
   Ми сидiли з панею Марко на верандi вдвiйку i ждали  його,  т.  ?.  вона
ждала. Я лиш товаришила ?й. Мене розболiла голова i на свiжiм воздусi було
менi легше.
   Коли я його побачила недалеко дому, забило в менi  серце  живiше,  i  я
поблiдла.
   Смiшно.
   I чому це? Нi, нi, вiн був менi цiлком байдужий, був лише добрим,  дуже
добрим знайомим. Я навiть не розумiю,  з  яко?  причини  стратила  я  свою
певнiсть, iменно  вiд  тi??  хвилi  в  городi,  в  котрiй  сказав  на  мiй
жартiвливий закид,  що  "що  вiн  любить,  любить  вже  навiки!"  А  що  я
занепоко?лася його приходом тепер, це мало в  тiм  свою  причину,  що  вiн
бачив мо? заклопотання при стрiчi з Орядином!
   Мабуть, тому й змiнився вiн супроти мене.  Його,  може,  розлютило,  що
товаришка його матерi ма? знайомих мужчин, i ?? душа не звернена  лише  до
тi??, що хлiб да?, що в не? ? мрi? "романтичнi", що, може, вона ма? навiть
якiсь любовнi зносини за ?? плечима i що, помимо звiсно? обiцянки остатися
i берегти далi хоровиту даму, покине ?? якого-небудь гарного  дня  i  пiде
так, як прийшла...
   Так, так, це лиш такi здогади могли змiнити настрiй його душi, менi  ще
донедавна так щиро прихильно?! Панi Марко мусила  йому  щось  сказати  про
Орядина i про мене, а може, сказала i все, що знала вiд мене  про  мене  i
про його? Звiдки брались  би  в  його  думки  про  "заручини"?  Вiн  бачив
прецiнь, яке життя ми ведемо. Що менi дiяти? Звинятися перед ним?
   Ба! з яко? причини? Тому, що в  мене,  як  насмiхався  Орядин,  "тонке,
вразливе сумлiння, мов павутина", i я не зношу  на  собi  найменшо?  тiнi?
Впрочiм, чи я крiпачка, щоби зайнялася зi свого поступування? Ах, нi, коли
вже раз так про мене дума?, коли став холодним, ранить мене, так нехай!  Я
пiдiйму голову ще вище, чим лiпше трафить вiн у серце. Вiн помиля?ться.  Я
вмiю горе зносити!

   Вiн iшов через зiльник просто до  нас,  до  веранди,  вiльним  ходом  i
поздоровив  нас  уже  здалека.  Ступаючи  сходами  вгору,  глянув  на  нас
втомленими очима, i один-однiсiнький погляд на його лице  переконав  мене,
що в його душi зайшло "якесь сонце".
   - Добрий вечiр! - сказав, i знявши капелюх з голови, кинув  його  таким
рухом вiд себе, мовби був фiзично дуже втомленим.
   - Добрий вечiр, Iвасю! - вiдказала панi Марко втiшно. -  А  де  ти  так
барився? Ходив ще, може, до кого прощатися?
   - Нi, - вiдповiв вiн. - Вiдпровадив лиш Оксану додому, а опiсля  зайшов
ще в мiський город  на  прохiд.  Мене  болить  голова...  -  Сказавши  це,
притягнув близько до матерi крiсло й сiв напроти мене.
   - I тебе болить голова?
   - Чи болить ще кого, крiм мене? - спитав вiн.
   - Таже Наталку...
   - Так? Може, зi зворушення? - Вiн перехилився до мене, i по його тонких
устах заграла лиш для мене замiтна злослива усмiшка.
   - У мене зi зворушення, пане доктор, - вiдповiла я спокiйно, хоч на днi
душi так i скипiло щось вiдпорне на його iронiю. - Але з чого болить  вона
у вас? - Я говорила пiвголосом i не дивилася йому в очi.
   - О, в мене не дивота, - вiдповiв з уданою  веселiстю.  -  В  мене,  як
нiмцi кажуть, Reisefieber[95]
   - Менi так прикро, Iвасечку, що  ти  ?деш  нiчним,  а  не  аж  ранiшнiм
по?здом, - вмiшалася панi Марко. - Це вигляда? так, якби я тебе виганяла!
   Вiн усмiхнувся гiрким усмiхом, вiдгортаючи повiльним  рухом  волосся  з
чола.
   - Нi, мамо, ви не виганя?те мене.
   - Так що ж жене тебе вiд мене?
   - Мене... жаль за... морем. - А вiдтак додав: - Ви ж зна?те, мамо, що я
мушу покинути вас!
   - Знаю, знаю, мiй сину, однак цим разом ранить менi твiй вiд'?зд  серце
бiльше, як звичайно.
   - Це болить мене. Однак майте терпеливiсть. Мине ще  якийсь  час,  i  я
прибуду до вас назавсiгди. Мушу конче побачити Iндiю, а  опiсля,  як  доля
схоче, заживемо вдвiйцi.
   - Як доля схоче - вiдповiла вона гiрко.
   - I чому би не хотiла? Впрочiм, - додав напiвжартiвливо, напiвглумливо,
- менi вже найкрайнiша пора вертати назад до свого "ремесла". Тут у вас  я
знiжнiв, як жiнка, зм'як; ще якийсь час, i рiзна немiч вчепилася би  мене,
заким би я це й замiтив.
   - А там, на морi, чу?теся сильнiшi, пане доктор? - спитала я стиха.
   - О, там! Там широко i просторо, там смерть так близько коло  чоловiка,
що вiн забува? все проче. Сили i думки його занятi, можуть гуляти досхочу.
Тут менi тiсно, а почасти я майже непотрiбний.
   - Iване, ти говориш таке при менi? - обiзвалася з жалем стара  дама.  -
Чи я в тебе вже нiчого не значу?
   - Простiть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що
там...
   - Але серцем тут: не правда ж, мiй сину?
   - Тут, мамо, тут, - вiдповiв. I,  похиляючнсь,  притиснув  ??  руку  до
сво?х уст.
   - Надiюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, напр., нинi. Там
полишу всю свою немiч, сво? хиби, всi сво? аристократичнi примхи  i  стану
знов вашим сином, та буду лiкарем i хорватом, як мiй батько. Ви  будете  з
мене вдоволенi, мамо!
   - Я була з тебе все вдоволена, Iвасечку; навiть тодi, коли  ти  був  ще
малим хлопчиною...
   - Спасибi вам за це, матiнко. Вiзьму з собою тi слова i буду берегти ?х
як пам'ятку в сво?м серцi. Милiшо? споминки не буде в мене...
   Оцi слова, висказанi спокiйним, однак майже здавленим голосом, стиснули
мене немов клiщами за серце, i я з якогось наглого жалю мало що вголос  не
зойкнула. Пiднявшись зi свого мiсця, я перейшла хутко попри його  в  другу
кiмнату, не глянувши на його нi одним поглядом.
   Вiн не дивився й на мене. Ох, я це вiдчула. Я вiдчула це всiма нервами,
i уста мо? затялися гордо, а серце рвалося з жалю. Га! Нехай рветься!  Чим
скорше, тим лiпше!

   О пiв до третьо? вночi мав вiд'?хати.
   По вечерi сидiв ще довго в кiмнатi панi Марко,  i  обо?  говорили  дуже
багато.
   Не знаю, об чiм говорили вони, бо я мала сво? заняття, i не мала  охоти
оставатись при них. Впрочiм, у мене на душi було так, що я була би пiшла i
на кiнець свiту вiд людей, а не шукала ?х, особливо ж тих, що ранили  менi
серце. Справдi, вiн завдав менi такого болю, бо став саме перед  вiд'?здом
iншим. При розлуцi повиннi й вороги помиритися, а не... товаришi.  Правда,
я лиш товаришка, а  вiн  (як  говорила  раз  Оксана)  чоловiк  iз  гарним,
независимим становиськом i з  значним  ма?тком.  Однак  пощо  говорив  так
часто, що "що я люблю, люблю вже навiки"? Пощо говорив тодi менi цi слова?
Тепер став  таким  неприступним,  гордим,  мовби  хотiв  мене  привести  в
послiднiй хвилi до пересвiдчення, що я в його очах дiйсно не що iнше,  лиш
товаришка його матерi, i що тим ? й для його. Але це ще не все,  т.  ?.  я
сама не вiрю в це. Вiн надто освiчений, щоби поступав так,  i  я  вiдчуваю
iнстинктивно, що всьому причина Орядин. "Орядин -  твiй  товариш,  держись
його!" - говорить видимо цiла його iстота... А той "товариш" - аж  смiшно!
- який уже сердечний: зда?ться, взяв би, коли би мiг, пiд  ноги!  Пролетiв
коло мене, повний  iронi?,  ?дкостi,  глуму,  повний  потайного  смiху,  а
однакож - не без чувства!
   Задля того, задля того безумного,  гарячого,  несправедливого  чувства,
задля всiх тих його поривiв, примх люблю його...
   Люблю? Ах, нi, тепер не знаю вже, чи люблю. Вiн менi майже обрид. Майже
нараз остогид...
   Я сидiла  в  неосвiченiм  салонi,  притикаючiм  до  кiмнати,  в  котрiй
находилися бесiдуючi, при широко створенiм вiкнi,  що  виходило  в  город,
вихилена вниз - i думала. Знизу  пiднiмався  запах  цвiтучих  астер,  а  в
воздусi вiщувало щось виразно осiнь. Вiд часу  до  часу  вiяв  легесенький
вiтрець, i тодi вiдзивалася десь недалеко на альтанi еольська арфа. ?? тон
здавався менi ледве замiтним, гармонiйним, однак дуже жалiсним зойком.  Не
знаю, чому я собi уявила, що  це  звучне  зiтхання  шука?  чогось,  яко?сь
пристанi або якогось серця, з котрим могло би зiллятися в одну пiсню...
   Воно блукало по цiлiм городi,  вiтер  носив  його  на  сво?х  крилах  -
здавалося, всюди, бо всюди вiдзивалося воно. Мiж  деревами  й  кущами,  що
зарисовувались темно вiд стежок, висипаних бiлим пiском, i блукало  довго,
а врештi добилося до мети. Мо? серце, наповнене смутком,  перенялося  його
жалем i приняло його в себе... Чи я вмiю терпiти? Чи в мене вже  з  натури
наклiн до того? Чи це ознака велико? душевно? немочi, що душа моя хилиться
так до смутку, мов той цвiт лелi? додолу?
   Не знаю...
   Сперши голову в долонi, я прислухалася голосовi Марка, що доносився  до
мене неясно. "Що я люблю, люблю вже навiки", - прокинулось  у  менi  нараз
живо, i глибокий жаль стиснув мо? серце, як перше. За кiлька годна вiд'?де
вiн, i хто зна?, чи побачимося ще в життi.  Нашi  дороги  розходяться  так
далеко, а обставини нашого життя такi рiзнi!
   Що  вiн  ма?  поборювати,  а  що  я?  Його  доля  спочива?  на  сильних
пiдвалинах, i вiн керму? нею пiсля волi, а я,  кинена  у  вир  життя,  мов
човен на бистре море, не маю найменшо? опори...
   Прислухаючись його голосовi, вiдчувала я, як у менi щось  хвилювало.  Я
була огiрчена, прибита якоюсь тугою-жалем  i  чулася  обидженою.  До  того
домiшалося чувство завистi, якого я не зазнавала досi. Я знала: саме тепер
обiймав вiн свою матiр, цiлував знову ?? руки (чинив це так нiжно), просив
знову, щоби  пильнувала  свого  здоров'я,  уникала  всього,  що  могло  би
причинитися до роздразнення ?? нервiв i ??  наскрiзь  хорого  серця.  I  я
знала докладно, як вона йому на це все вiдповiсть. Це бачила я вже не  раз
на власнi очi. Нiколи не бачила я таких  гарних  вiдносин  мiж  мачухою  i
пасербом, як тут!
   Тепер дякувала йому за всi гарнi хвилi, що пережила при  нiм  за  цiлий
час його побуту, дякувала за те, що журився нею i що вiдвiдав ??... Що  не
забував ??  i  був  вдячним  за  ??  любов.  Обiцювала  все,  чого  жадав:
пильнуватися i жити для його, бо чу?ться "самотнiм на свiтi".
   З голосу здавався менi  таким  розжалобленим,  перенятим  якимсь  таким
глибоким жалем i сумом, що мене це сильно  вразило.  Таким  не  бував  вiн
досi: вiн уникав навiть так званих м'яких хвиль, щоби не виявити,  скiльки
теплого i щирого чувства крилося в його грудi. Мовби встидався  того...  А
тепер? Що йому було? Чому приходилося йому  так  тяжко  покидати  матiр  i
рiдну сторону, коли говорив ще недавно, що там йому мило?
   Вiдтак настала хвиля прощання. Панi Марко плакала. "Не побачу тебе знов
бог зна як довго, а може, й нiколи!" - хлипала з плачем.
   Я була сильно зворушена. Я знала, що небавом стану i  я  перед  ним.  I
дiйсно, майже в тiй самiй хвилi спитав вiн придавленим голосом:
   - Де вона?
   Мене пройняло  морозом,  в  серцi  защемiло  щось,  задрижало,  i  щось
гордого, вiдпорного  прокинулось  у  нiм  та  додало  менi  сили.  Заразом
вiдчувала я, як менi вiдступила вся кров iз лиця. Не ожидаючи поклику  вiд
його або вiд панi  Марко,  створила  я  дверi  ?х  кiмнати,  що  були  лиш
прихиленi, й, увiйшовши до них, станула недалеко порога.
   Панi Марко обняла була його, i в тiй поставi застала  я  ?х.  Побачивши
мене, освободився так хутко з рук матерi,  мовби  його  зловили  на  лихiм
учинку або мовби соромився, що його побачив хто "м'яким".  Звернувшись  до
мене, простяг щиро обидвi руки, однак лиш на хвилину. В слiдуючiй  хвилинi
вже опустив ?х.
   - Прощаючись з матiр'ю, питав я й про вас, - сказав вимушеним  холодним
голосом, поправляючи, як менi видiлось, дуже  дрижачою  рукою  окуляри.  -
Хотiв i вам за все, чим  упри?мнили  ви  менi  мiй  побут,  хоч,  може,  i
несвiдомо, подякувати. Гарних прожитих тут хвиль не забуду  так  скоро;  а
думками буду не раз - пробувати тут. Щодо вашо? обiцянки не покидати  мо??
матерi, то не хочу напирати  на  вас,  щоб  ви  повторили  менi  ??.  -  А
звертаючись до матерi, сказав: - Панна Верковичiвна (звичайно, коли був  у
добрiм настро?, говорив "Наталiя") обiцяла менi,  мамо,  не  опускати  вас
нiколи, хiба тодi, коли б ви самi вiддалили ?? вiд себе. Однак я думаю...
   -  Цього  я  нiколи  не  вчиню!  -  вiдповiла  стара  дама  жалiсно  i,
зблизившись до мене, обняла мене так само щиро, як перед  хвилею  його,  i
поцiлувала.
   - Я не вiддалю ?? нiколи вiд себе, хiба тодi,  коли  ??  зажада?  хтось
такий, що не бажав би собi  вже  жодно?  розлуки  з  нею.  Чи  добре  так,
Наталко?
   Я усмiхнулася гiрко.
   - Добре, панi Марко!
   - Видиш, Iвасечку, що я вгадала, - сказала й усмiхнулася якось дивно, -
а тепер iду приладити тобi звiснi папери.
   I вiдiйшла.
   - Що воно добре, переконаний i я, - обiзвався вiн перший. - Однак я  не
такий певний, як моя мати,  що  ви  останетеся  при  нiй  довго.  В  життi
людськiм луча?ться стiльки неожиданого, наглого, що лучче  не  числити  на
нiщо  певне.  Те,  що  ми  звикли  вважати  незмiнним  або   лише   нашим,
виховзу?ться нам  не  раз  так  несподiвано  з  рук,  що  ледве  можна  це
зрозумiти.  Тому...  тому,  прощаючись  з  вами,  бажаю  вам   вже   тепер
якнайбiльше щастя, бажаю вам "сонця"; будьте переконанi, що щиро бажаю!  -
I простяг удруге руку до мене.
   Я стояла перед ним, холодна, нiма, мов готова до бою,  i  не  рушалася,
коли вiн подав руку.
   - Це гарно, пане доктор, що ви бажа?те товаришцi стiльки щастя й сонця,
- обiзвалася я, усмiхаючись нервово. - Особливо сонця жадна моя  душа;  бо
саме його не мала я нiколи надто в  сво?м  життi  i,  мабуть,  не  буду  й
пiзнiше мати. Щодо гарних хвиль, то й я не забуду ?х нiколи.  А  повторяти
обiцянку, що не покину вашо? матерi, не маю причини. Ви й так не  повiрили
би менi цiлком, а я не привикла накидуватися чим-небудь, хоч  би  це  було
лиш успокоюючим запевненням, а тепер не вчиню цього вже зовсiм.
   Вiн спалахнув i мав уже на устах якiсь гострi слова, однак  погамувався
i спитав:
   - Що дало вам причину думати, що я не повiрю вам цiлком?
   - Ви самi дали менi нагоду прийти на ту думку, - вiдповiла я, - але  ви
помиля?тесь, пане доктор. I компаньйонка вмi? бути вiрною,  а  за  дiзнанi
добродiйства, за щире прихильне серце  -  вдячною;  тим  бiльше  така,  що
чу?ться самiтною i погорджуваною. Але попри те вмi?  вона  бути  вiрною  i
собi i, оцiнюючи других, умi? цiнити й себе. Бували  хвилi,  в  котрих  ви
обходилися  зi  мною,  як  з  чоловiком,  рiвним  вам  душею  i   думками,
обходилися, як зi сво?м товаришем. Це були для мене сонячнi  хвилi,  i  за
них дякую вам iз щирого серця. Вони - я це вiдчуваю - будуть сяяти  довго,
довго в мо?й душi. Надiюся, що це не оскорбить вас, пане доктор. Впрочiм -
ми розста?мося й так.
   Я пiдiйшла до його, щоби подати йому руку. Вiн стояв спертий об стiл  а
блiдий як смерть.
   - Бувайте здоровi! Я бажаю вам так само щастя i сонця на будуче, як  ви
менi...
   - Сонця, сонця... - промовив вiн  глухим  голосом  й  усмiхнувся  якось
чудно. При тiм вп'ялив сво? великi, в тiй хвилi незвичайно зворушенi очi в
мене, мовби хотiв мiй вид задержати навiки в сво?й пам'ятi. -  Ви  кажете:
сонця... воно заходить вiднинi для мене!
   Я глянула на його широко отвертими очима.
   - Заходить?
   - Так, для мене. Для другого воно сходить.
   Я не розумiла його.
   - Жаль менi, пане  доктор,  коли  би  це  було  правдою,  -  сказала  я
пiвголосом, i я говорила щиру правду.
   Невимовний жаль обгорнув мою душу, i щоб не виявити того перед  ним,  я
спустила погляд вниз i подала з холодним поклоном руку.
   - Ще раз... бувайте здоровi!
   Вiн склонився так само холодно, формально, але  не  сказав  анi  слова.
Здавалось, всяке прощальне слово так i застрягло йому в горлi.  Рука  його
була холодна, мов лiд, i обняла мою праву мов клiщами.
   Я пiшла не оглядаючись, як та сонна, i не знаю, чи менi це  приснилося,
чи було дiйснiстю, а то, що вслiд за мною  продзвенiло  насилу  висказане,
але майже на просьбу подобаюче, раз менi  жартом  (?)  кинене  ним  слово:
"Цвiт лотосу"...

   В три години пiзнiше вiд'?хав.  Важкi,  незабутнi  три  години  в  мо?м
життi. Мене мучив глухий жаль за ним, а його блiде, вiд болю змiнене  лице
стояло неустанно передi мною. Чому переслiдувала мене думка,  що  вiн  був
лиш на вид холодним i повздержливим супроти мене? Що в  серцi  берiг  щось
iнше, тепле, гарне, i що терпiв вiд чогось,  вiд  яко?сь  гордостi  або  з
якихсь, бог зна? яких, причин.
   Пiд час тих трьох годин не лягав  анi  на  хвилинку  вiдпочивати.  Я  ж
лежала без сну i чула, як ходив, неначе мiряв неустанно свою кiмнату.  Над
чим думав? О пiв до третьо? над'?хав фiякер[96]. В менi затовклося  серце,
i я здержала вiддих, щоби чути кождий  крок  i  рух  його.  Ходив  скорше,
збирав речi, подавав ?х слузi i все тихо, щоб не збудити нiкого в домi,  а
може, й мене, бо попри мою кiмнату мусили переходити в сiни.  Вкiнцi  чула
я, як вийшов, як зачинив за собою дверi, обкрутив ключ два рази в  дверях,
i, вийнявши, поклав його на одну з шаф,  що  стояли  в  переднiй  кiмнатi.
Переходячи попри  мо?  дверi,  задержався  на  хвилину,  мов  приневолений
невидимою силою, щоб зате опiсля  вiддалитися  двiчi  скоршим  кроком.  На
сходах веранди, по котрих сходив цiлком звiльна, дзуркнула[97] його шабля,
а трохи згодом чула я гуркiт повозу,  що  його  вiдвозив.  Коли  ж  гуркiт
замовк, чути було тiльки глухий, одностайний шум дерев у саду...
   Крiзь шум той розлягався вiд часу до часу зойк еольсько? арфи.
   Я не ворухалась.
   Заривши пальцi в волосся, лежала з болiсно зморщеним чолом,  без  слiз.
Вiн не оставив менi права проливати ?х за ним...
   _ Х
   Майже чотири мiсяцi минули з часу вiд'?зду доктора Марка, i  ми  зажили
знов давнiм ладом i колишнiм тихим, одностайним життям. Вiд  його  прийшов
за той час лиш один раз лист iз Цари, в котрiм писав, що хорував трохи, що
вiдплива? незадовго до Iспанi?, i що ма? дуже много заняття.  Це  заняття,
писав, дуже йому пожадане, бо на його  наляга?  вiд  часу  до  часу  якась
пригноблююча "туга  за  домом"  i  туга  за  тихими,  чистотою  i  любов'ю
озареними вечорами на батькiвщинi, а праця розвiва? сумнi, тужливi думки i
не допуска? його тонути в жалю. Поки що здоровить всiх сердечно i т. д.
   Панi Марко стала вiд його вiд'?зду дразливiшою i попада? часто в якийсь
сумний настрiй. Каже, що ??  мучить  деякими  хвилями  передчуття,  що  не
побачить його вже бiльше. Посвячую бiднiй нервовiй жiнцi бiльше часу,  нiж
коли перед  тим,  посвячуюся  ?й  цiлковито.  Читаю  ?й  годинами  вголос,
товаришу ?й майже неустанно. В кухнi пересиджую  бiльше,  як  треба,  щоби
страва для не? була цiлком за ?? смаком i все так, як вона  любить.  Через
все те оста?ться менi дуже мало часу, а  коли  найдуться  вкiнцi  свобiднi
хвилини,  то  сама  не  знаю,  до  чого  братися  вперед.  Чи  читати,  чи
веселитись, як каже вона iнодi, коли догляне яку психiчну  втому  на  мо?м
лицi. Я стараюся, щоб вона не добачувала ?? нiколи. Вона  ж  прецiнь  його
мати, а через те для мене так само дорога, як i для його.
   Вiд часу до часу вiдвiдувала нас Оксана i випрошувала мене у панi Марко
на "музику". Тодi проживала я сво?  найсвобiднiшi  хвилi  -  i  мо?  думки
летiли невпинно далеко на полудн?.
   По його вiд'?здi свiт для мене  немов  опустiв.  В  серцi  загнiздилася
глибока, пригнiтаюча, немов безконечна туга, котру викорiнити старалася  я
всiма силами. Я не хотiла про його думати, не  хотiла,  щоби  чувства  мо?
зверталися до його, мов той соняшник за сонцем, однак надармо. Перед  мо?ю
уявою спинялася трохи не щогодини його iстота з тих гарних сонячних  днiв,
в котрих бував для мене "добрим, щирим", бував чимсь  бiльше,  як  "добрим
знайомим". Ставав живо його образ з бистрими, за мною неустанно  слiдячими
очима, прислухаючийся з усмiхом мо?м оповiданням з рiдних сторiн...
   Я люблю його, бо ж це не могло щось iнше бути, що я вiдчувала для його.
Це була, очевидно, любов, але не така, як колись для Орядина,  лише  якась
спокiйна, глибока. Його гарний, лагiдний характер  яснiв  тепер  ще  краще
передi мною, а його майже хороблива любов до чесноти i чистоти полишила на
мене такий вплив, що його не зiтре, мабуть, нiщо.
   Всi його  розмови,  погляди,  всi  засади  його  щодо  життя  i  моралi
розбирала я з тою самою точнiстю, як i тi колись у Орядина, i я мусила все
наново пересвiдчуватися, що вiн чоловiк наскрiзь iнтелiгентний  i  чесний,
наскрiзь аристократ у чувствах i справдiшнiй чоловiколюбець, що якраз  про
Орядина не могла я з певнiстю сказати.
   Я купила собi пораянi  менi  ним  рiзнi  науковi  твори  i  читала  ?х,
углибляючись у них цiлою iстотою. Менi здавалося, що  тим  станеться  менi
його iстота ще бiльше зрозумiлою. Вiн любувався в стародавнiй  лiтературi,
i я перечитувала совiсно все,  що  було  менi  приступним.  Бюст  Софокла,
котрий уставив власноручно в мо?й кiмнатi, стався  для  мене  чимсь  немов
святим. Любив з ново? гарно?[98] лiтератури деяких польських писателiв, на
котрих я досi не звертала бiльшо? уваги, тому що походили  з  лона  нацi?,
котро? я не любила. Сво?ю iнтелiгенцi?ю  засоромив  мо?  неприязнi,  майже
одностороннi почування, навчив мене  цiнити  та  бути  i  супроти  ворогiв
об'?ктивною  i  справедливою.  Через   його   порозумiла   я   справдiшнiй
аристократизм  душi,  той  аристократизм,  про  котрого  розписувавсь  так
загадочно, а зараз  так  сильно  i  пориваюче  новочасний  фiлософ  Нiцше.
Навчилася ясного свiтогляду, котрий показував менi  не  одну,  досi  майже
зовсiм неясну, незамiтну для мене рiч у новiм свiтлi. Однак попри  все  те
скрiпило його ?ство також мою сильно пригноблену  душу  i  самосвiдомiсть,
потрясло наново мо?ю гордiстю, i за це я найвдячнiша йому.  Згадка  на  це
послiдн? дiло пошиба? душу мою болем, однак я задоволена.
   Довгий, довгий час мучилась i впивалась я рiзними  спогадами  про  його
iстоту, а  врештi  i  прийшла  до  ось  якого  висновку.  Це  було  глупо,
слабосильне плекати нiжнi чувства для чоловiка, котрий, як я переконалась,
в послiднiй хвилi вiдiпхнув мене з гордiстю вiд себе. З яко?  причини,  не
можу ясно розiбрати, вiдчуваю лиш, що Орядин  мусить  бути  тою  причиною.
Впрочiм, мене це обиджа?. Орядин гiдний бути i його товаришем,  i  вiн  не
потребував за те знайомство, об котрiм  навiть  не  знаю,  що  вiн  дума?,
вiдпихати мене вiд  себе.  Чинив  вiн  це  -  щоправда  -  хвилями  досить
загадочним поведенням, бiльше з жалем, бiльше з примусу, неначеб не  хотiв
i тiнню станути в чiм на завадi  або  задержатись  там,  де  мiг  би  бути
злишнiм; однак для мене цього доволi, щоби  не  накидатися  йому  i  сво?ю
особою. Коли мо? знайомства йому немилi, то тим бiльше немила i я, що стою
сама посеред широкого свiту, без становиська, без ма?тку, "компаньйонка".
   Орядин люту? на мене, завда? менi з яко?сь помсти болю,  однак  вiн  не
вiдвернувся би вiд мене в такiм випадку. Тому прощай, Марко.  Нашi  натури
занадто однаковi, щоби могли з'?днатися, занадто однаково замкненi в собi,
щоби могли завсiгди порозумiтися. Не побачимося,  може,  i  так  бiльше  в
життi, i я не пригадаюся тобi жодною споминкою, жодним  словечком  -  хiба
мрiями! Так, мрiями, коли б вони мали ту силу датися тобi вiдчути. А може,
вiдчу?ш ?х тихими, зористими ночами на морi?..
   Я ж займуся наукою i працею, щоб життя мо? набрало смислу i принади,  а
для других хоч перелетно? вартостi i щоб додержати тобi даного  слова,  що
дiстанеш колись у руки мо? твори.
   З Орядином - чи зiрву коли знайомство? О нi, вiн  остався  про  те  все
якоюсь пам'яткою, святiстю,  якимсь  промiнням  мо??  понуро?  однобарвно?
минувшини,  котрого  я  не  забуду  нiколи.  Крiм  того,  вiн   син   мого
споневiряного народу, в котрого будучнiсть я  вiрю,  котрий  стане  сво?ми
здiбностями на чолi того народу i не стопче його довiр'я. Вiн - я це  знаю
- не дасть менi нiколи причини жалувати мо?? щиро?  прихильностi  до  його
колишньо? любовi, а теперiшньо? приязнi.  Коли  б  менi  прийшло  боротися
задля його палко? непостiйно? вдачi i далi,  то  буду  боротися.  Я  люблю
боротьбу: вона пригаду? менi життя i iснування власних сил. Впрочiм, чи не
приписана вона менi вже долею з дитинства? Чи не  говорила  i  моя  дорога
бабуня, що я родилася до терпiння?
   Орядин назвав мене "царiвною".
   Гарна, прегарна назва; лиш чи гiдна я ??, чи була  достойна  ??  хоч  в
однiй хвилi свого мiзерного життя?
   У тамтого я "цвiт лотосу".
   Коли нагадую собi це слово,  пройма?  мене  якесь  щасливе  сподiвання,
прегарне, а заразом успокоююче передчуття.
   Я усмiхаюся сумовитим усмiхом. Життя само покаже, що я з того всього...

   * * *
   (Пiзнiше)._
   Недавно вiдвiдала нас Оксана.
   Мiж iншим заохочувала iти з нею  на  якiсь  вiдчити,  що  мали  небавом
вiдбутися.  Два  вiдчити  були  призначенi  "для  жiнок".  В  однiм   мало
говоритися про далекосяглiсть рiвноуправнення i  емансипацi?  жiнок,  а  в
другiм про нацiональну економiю. Перший мав читати якийсь лiтерат,  другий
- Орядин.
   Я обiцяла пiти з нею.
   Так провела я чотири iнтереснi вечори.
   Вiдчит лiтерата був поступового духу,  сильного,  прегарного  змiсту  i
читаний в одушевляючiм тонi; мав однак за  слухачiв  переважно  мужчин.  Я
нарiкала безпощадно на байдужiсть жiнок, а моя товаришка смiялася.
   - Що хочете? - успокоювала вона мене iронiчно. - Автор розправи[99] вже
жонатий; надiймося,  що  завтрашнiй  вiдчит  буде  мати  бiльше  слухачок.
Оскiльки знаю, пан Орядин ще свобiдний.
   I справдi! На вiдчит Орядина прибуло багато молодих пань  i  дiвчат,  а
де-не-де виднiлася i старша женщина з поважним лицем i  строгим  поглядом.
Вiн появився аж тодi, коли зала  була  цiлковито  заповнена,  i  був  дуже
спокiйний чи, може, здався спокiйним.
   Коли почав читати, уступила менi вся кров  з  лиця.  його  голос  робив
фiзичне враження  на  мене,  i  я  силувалася  опанувати  якесь  внутрiшн?
зворушення, тим бiльше,  що  воно  сердило  мене.  Свiй  вiдчит  випередив
оправданням, для чого тема його вiдчиту суха. Однак вiн  не  мав  на  цiлi
уряджувати забавний  вечiр,  лише  мав  щирий  замiр  говорити  об  зовсiм
поважнiй справi для сво?х слухачок, котрих поважне число йому iмпону?. При
тiм висказав надiю, що страховище, яке  пiднiма?ться  завсiгди  за  спиною
жiноцтва, себто та "вiчна жiночнiсть", стратить з часом свою мiць, i жiнка
перестане бути тим "затертим письмом", яким ? тепер i т. д.  Опiсля  читав
розправу, елегантно коротку.  Говорив  про  основнi  поняття  нацiонально?
економi?, цiль i значення цi?? науки, зiйшов на  розвiй[100]  капiталу,  а
врештi i на розвiй нинiшнього соцiалiзму. Тим i закiнчив вiдчит. Вiн читав
добре, i праця його була ядерна[101], i ясна,  однак  менi  здавалося,  що
писана в надто повздержанiм тонi. Коли скiнчив читати, а оплески  сипалися
безконечно, промайнув його погляд перелетно по менi. Вiн  замiтив  мене  з
самого початку, бо Оксана постаралася  о  протекцiйнi  крiсла.  Коли  нашi
погляди стрiнулися, я вiдчула, як  у  мо?х  очах  затлiло  щось,  однак  я
вiдвернула ?х вiд його. При його поглядах обгортало мене  те  саме  погане
чуття, що тодi при смiху на виставi образiв. Чому  зневажав  мене  якимись
байдужими, перелетними поглядами? Ми ж  стояли  собi  про  те  все  духово
близько! Вiдмовивши йому стати його жiнкою, не хотiла я завдавати йому тим
болю. Ще менше мала я на цiлi корити його як-небудь. Я не могла стати саме
тодi його подругою, - вiн, мабуть, i не вiдчував, як мене та його  погорда
чи помста обиджала; бо  iнакше  як  могло  би  щось  подiбне  задовольняти
його?.. Я вiдчувала, що в наших неясних вiдносинах щось урива?ться,  що  я
(не як думала ще недавно  цiлком  противно)  була  готова  зiрвати  з  ним
знайомство навiки - а як не те, то хоч не  подати  нiколи  перша  руки  до
по?днання!
   Коли зiйшов по вiдчитi в  залу,  щоб  прислухатися  якомусь  викладовi,
поздоровив мимоходом мене з обиджаючим виглядом на лицi.  Я  подякувала  з
уданим, байдужним супоко?м.
   Вiн сiв недалеко мене коло яко?сь старшо?, дуже елегантно убрано?  дами
з дочкою i завiв живу розмову. Раз був i  засмiявся,  i  я  вiдчула  якусь
ненависть до того смiху. Неустанно думала я собi: "Що ж вiн мене обходить?
Марко не такий. Марко зачесний до такого поведення". А зараз по тiм iнакше
думала: "Саме таким подоба?ться вiн менi,  саме  тепер!"  А  опiсля  знов:
"Марко вiдвернувся вiд мене..."
   Неописана гордiсть пiднiмалася в менi,  пiднiмалася  i  силувалася  всi
прочi голоси в мо?м нутрi заглушити.  Здавалося,  пiдтримувала  сама  одна
силу всi?? iстоти мо?? i не допускала пiддаватися нi жалю, нi болю.

   Пiд час повороту заговорила Оксана.
   - Вiдчит пана Орядина заносив надто консерватизмом...  Чи  ви  його  не
замiтили?
   Справдi так.
   - Чому ж то так? Вiн ма? бути дуже талановитий i освiчений, а я не можу
такi прикмети спо?ти з поняттями  консерватизму.  Невже  ж  вiн  про  свою
кар'?ру тривожиться?
   - Такий вiн не ?, Оксано.
   - Так? Чи ви того певнi?
   - Цiлком певна.
   - А я нi! Я пережила не одно диво.
   - Менi зда?ться, що саме задля свого таланту не ма? причини тривожитися
про кар'?ру.
   - Ет! Ви берете рiч з цiлком iншого боку. Я так не думала. Вiн працю? в
адвоката Мiллера, а той, мабуть зна?те, перший адвокат  тут  i  чоловiк  з
великим ма?тком i впливом. Орядин - як я чула - один з його  наулюбленiших
конципi?нтiв[102] i тiшиться у свого принципала, хоч вiн укра?нець, а  той
поляк, великим довiр'ям. Це все було би гарно, однак Мiллер, як всi то  аж
надто добре знають, консерватист на цiлу губу i приневолю?  сво?х  молодих
помiчникiв вирiкатися, або щонайменше  мовчати,  про  сво?  переконання  i
протегу? (його протекцiя сильна!) лиш тих, що держаться старого  закону  у
всiм. Це у його полiтика,  вiн  хоче  дiстатися  за  всяку  цiну  до  ради
державно?  -  i  йому  треба  "добро?  слави",  щоби  правительство   його
пiдпирало. Я не хочу сказати, що пан Орядин належить  також  до  категорi?
тих, що добрий грiш ставлять вище сво?х пересвiдчень, - вiн вида?ться менi
заiнтелiгентним, захарактерним до того, - однак на його вiдчитi була жiнка
його принципала з дочкою, i я,  знаючи  дивацтво  старого  Мiллера,  майже
переконана, що Орядин - писав свiй вiдчит  з  увагою  i  на  родину  свого
принципала.
   - Я повторюю вам ще раз, Оксано, що вiн такий не ?! - закинула.
   - А я кажу вам ще  раз,  що  я  пережила  не  одно  диво.  Боротьба  за
iснування вплива?  деморалiзуюче.  Впрочiм,  ма?мо  стiльки  доказiв  сили
впливу обставин i на найздiбнiших, найзавзятiших мужiв, що я вже  тепер  в
нiщо не вiрю! Впрочiм, скажiть, душенько, чому говорив, зiйшовши на розвiй
соцiалiзму, майже з iронi?ю? Нi, на мою думку, був цей вiдчит alles Lebens
und aller Warme bar[103]!
   - Ну, вiн, може, й не вiрить  в  те,  що  читав,  т.  ?.  не  вiрить  в
соцiалiзм,  або,  може,  не  вiрив,  що  його  праця  справдi   зацiкавила
нагромаджених слухачок. Подеколи - вiн химерний.
   - Ет! Що химерний! Скажiть лучче: нудний. Ах, Наталко, коли б ви знали,
як обридли такi люди, котрi в нiщо не вiрять, все  знають,  все  за  собою
мають, котрi в однiй хвилi зо всiм готовi!  Вони  видаються  менi  мов  та
вода, що з самого стояння перемiню?ться остаточно в багно i  тратить  свiй
характер. Такi люди не ? найсильнiшi як iндивiдуальностi, Наталко.
   - Перед трьома роками, - обiзвалась, - казав менi: "Мо? полудн? тепер".
   - Що ж вiн хотiв сказати  цими  загадочними  словами?  -  спитала  вона
глумливо.
   - Це, Оксано, що дiпняв всього!
   - В дiлах? В iнтелiгенцi?? В змаганнi до висоти?
   - Може, i в тiм; я не знаю, а може - в чувствi i думцi...
   - А тепер хоче, як та стояча вода, перемiнитися в багно?
   - Оксано, не говорiть так про його!
   Вона розсмiялася i кликнула:
   - Ух, яка ж лiнь, правдива укра?нська!
   - Ви не зна?те, - обiзвалась я  в  його  оборонi,  -  який  вiн  життям
утомлений!
   - То нехай умира?! Чи чу?ться гiдним знищення?
   - Може, вiн лиш став  такий  отяжiлий,  -  вiдповiла  я  напiвiронiчно,
напiвзадумливо.
   - Ах ви! У вас ? завсiгди щось iдеалiзуюче на устах, однак я думаю щось
iнше. Вiн вступа? в той вiк, у котрiм i ум  любить  супокiй.  В  тiм  вiку
попуска?ться трохи в одушевленнi для iнтересiв загальних,  а  замiсть  них
кладеться бiльше ваги на iнтереси особистi.
   - Вiн не з тих, Оксано!
   - Ви чуднi, Наталко, впрочiм, чи вiн ма? щось таке за собою, що було би
запорукою i за його характер?
   - Вiн сам ? менi запорукою. Горе нашого  народу  йому  не  байдуже.  То
багата натура, котра вiрить в iншi вимоги життя, як...
   - В iдеальнi? - докiнчила молода жiнка саркастично.
   - Ви  глумитесь!  -  вiдповiла  я  дразливо  (я  хотiла,  помимо  сво?х
особистих почувань до його, бути  в  осудi  його  характеру  i  здiбностей
цiлком об'?ктивною). - Але вiн чоловiк такий, що округ його можуть i  душi
других кристалiзуватися!
   Вона звернула сво? великi темнi очi допитливо на мене.
   - Ви говорите цiлком так, Наталко, якби  ваша  душа  "кристалiзувалася"
також округ його... Прошу вас... чи вiн ваш "бог"?
   Я спаленiла сильно, i мо? уста здригнулися гордо.
   - Оксано!
   Вона подала менi руку.
   - Nichts fur ungut[104]! - сказала, приязно усмiхаючись. - Я забула, що
вашим "богом" то лiтература!
   - Справдi так!
   - Це мертвий бог! Але прошу вас, коли будете писати  вашу  повiсть,  то
опишiть там мужчин з тими прикметами, якi тепер у них перемагають. Це було
би дуже iнтересно довiдатися, як душi деяких других iстот,  котрi,  напр.,
мрiють про "вищого чоловiка",  ?  непорочнi,  мов  голуби,  ?  переповненi
"незаспоко?ною жадобою за  чистотою",  одним  словом,  ?  нiжнi,  iдеальнi
створiння, - отже, в який спосiб душi таких других  iстот  кристалiзуються
округ мужчин з прикметами, якi нинi у них перемагають!
   Я смiялася:
   - Я це напишу, Оксано, напишу.
   - Коли не помиляюся, то ви хочете писати з нашо? верстви.
   - Так.
   - Тим лiпше. Тут знаходяться знаменитi екземпляри!
   - Може.
   - Чому "може"? Пригадайте собi  з  ласки  сво??  вечiрок  професорiв  у
панства С. i не забудьте  характеристичних  прикмет  його,  як:  множество
пляшок пива, багато  ?ди,  багато  сигарового  диму,  груба  ненависть  до
всього, що "не сво?", i полiтика. Промiж те зiгрiтi сонливi лиця  жiнок  i
так звана нiмецька "Gemutlichkeit?"[105].
   Я мовчала.
   - Окрiм того, не забувайте i сво?х тодiшнiх приватних чувств, про котрi
говорили ви менi самi по тiм вечiрку!  А  тепер,  добранiч  вам,  Наталко!
Завтра вiдвiдаю Маdame Stael[106] (так звала вона деколи паню Марко).
   "Чи вона не противорiчить собi? - думала я. - Раз каже, що лише той ма?
вартiсть, що сконсумував[107] таку i таку силу книжок, а другий раз у  не?
лише етичний елемент ? такий, що робить з чоловiка "вищого чоловiка". Коли
чоловiк ? лиш "рiвний, як лiнiя", "простокутний", тодi  подоба?  якраз  на
сонячний промiнь, котрий озолочу? все, на що лиш упаде...
   Марко ?? iдеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всiм  "Марко"!
Нi, це чисте диво, що вона не згадувала менi  нинi  знов  про  його!  Вона
завзялася на мене пригадувати менi його раз по раз, а тим часом я  тону  у
всякiй працi, щоб про нiкого не думати, не пiддаватися жодному впливовi  i
бути духом свобiдною, мов орел пiд ясним небом.
   Чому сумнiва?ться в щиростi Орядина, знаючи його лиш з  виду?  Я  майже
погорджую ним, бо зобидив мою гордiсть, однак вiрю про те  все  в  щирiсть
його патрiотичних чувств, у його спiвчуття для людського терпiння, в  його
пишнi здiбностi, в якусь вроджену iнтелiгенцiю в його i в те, що вiн вийде
на славу сво?му народовi. Ах, вiн гордий, i та гордiсть не допустить  його
нiколи до якого-небудь упадку. Вона песимiстка, нудить свiтом i мiрить все
мiрилом суб'?ктивiзму.

   Вернувши додому, застала я на сво?м столi лист. Це були освiдчини о мою
руку i походили вiд одного вдiвця, що бачив мене в життi разiв  два  i  не
говорив зi мною бiльше, як десять слiв. Вiн  був  батьком  п'ятьох  дiтей,
посiдав "дiм" i був "цiсарсько-королiвським урядником".
   Лист дрижав у мо?й руцi пiд  час  читання.  Опiсля  зiм'яла  я  його  в
пилку[108] i шпурнула далеко вiд себе, при чiм лихий усмiх заграв на  мо?х
устах.
   Нiколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене!
   О, яка ж iронiя долi!
   Якесь чувство ненавистi i обриди  обгорнуло  мене  нараз  супроти  всiх
мужчин, i нiколи не вiдчувала я так виразно, як в цiй хвилi,  якi  байдужi
менi всi мужчини. Всi! Це слово говорила я собi майже з поспiхом,  щоби  в
те почуття не вмiшалося якесь iнше поняття. Коли б  вони  знали,  оскiльки
займа?ться  ними  жiнка,  що  пiзнала  раз  високi  iде?  i  полюбила  ?х,
соромились би сво?? зарозумiлостi...
   Сiвши при столi, я сперла голову в долонi i задумалася.
   Якась мiзерна порожнеча обняла мене, i я вiдчула, що  мо?  положення  в
життi дуже глупе i без смислу. Як же ж вiдносилися до мене люди -  от  хоч
би i знайомi  "мо??"  верстви?  Iнтелiгенцi?ю  переросла  я  ?х  геть-геть
далеко, i до них вертати назад духом було менi неможливо; а одним  замахом
станути ?м поруч мене - було  ?м  неможливо.  I  тому  що  вони  (?х  була
бiльшiсть) не могли станути на мо?й степенi, мусила я  до  них  знижатися,
iншими словами: мо? обставини змушували мене пiдлягати ?м.  Далi  i  я  не
була "жiнка" якого там  небудь  мужчини  i  не  представляла  тому  жодно?
"вартостi". А що найважнiше - я не мала жодного ма?тку.
   Скiльки спин гнулось би передi мною, коли б я мала ма?ток!
   Грошi мають вартiсть.
   Нехай працюю над собою невтомно до послiднього вiддиху,  перед  тим  не
зiгнеться нiяка спина; впрочiм - я й не отвирала б уст на те, щоби  передi
мною згиналися спини. З яко?сь незлобно? гордостi не вчинила б я цього...
   Нараз обернулась я поза себе i глянула на зiм'яте письмо.
   Чи пiдняти менi його? Може би, показати його Оксанi? Придався  б  добре
до розвеселення ??, а вона й так каже, що не може смiятися веселим смiхом!
Однак де ж я його бачила, цього урядника? Де, де, де? Ага,  я  знала  вже,
де! Там, на тiм вечiрку професорiв. Я  ледве  що  вважала  тодi  на  його,
приглядаючись всьому  i  силуючись  надармо  угадати  "щастя"  тих  людей.
Чоловiки балакали i  пили,  доки  ?х  лиця  не  приняли  аж  боввануватого
вигляду; бавилися двозначними дотепами, зиркаючи на сво?х жiнок i сусiдок.
Жiнки били ?х по плечах, усмiхалися на цi дотепи зi зрозумiнням i  грозили
пальцями. Декотрi з них усмiхалися насилу i  трохи  не  спали  з  утоми  i
нудьги.
   А я думала раз по раз: "Це ма? бути щастя, це ма? бути  щастя!  I  чого
знаходжуся я тут?"
   Коли я вертала додому i холодний нiчний воздух охолодив мо? чоло, то  й
зникла та олов'янiсть, що була обгорнула мене в товариствi. А коли ввiйшла
у свою тиху простору кiмнату, а  на  бюрку  привiтало  мене  свiтло,  коло
котрого книжки мо? немов усмiхалися до мене, я вiдзискала давнiй  настрiй.
Зiтхнувши з цiло? грудi, дякувала бога, що я не одна з тих "щасливих" i не
одна з тих "замужнiх", котрi, щоправда, тiшилися з цi??  причини  у  сво?х
знайомих бiльшим поважанням...
   Так, отже, на тiм вечiрку бачила я  цього  чоловiка,  що  подавав  менi
нагоду сповняти "обов'язки жiнки". Менi прийшло на думку,  чи  не  хотiла,
може, котра з мо?х знайомих вчинити "добре дiло" i звести нас докупи.  При
тiй думцi покрилося мо? лице краскою i в нутрi мо?м  скипiло.  Дiйсно,  ця
думка не була без пiдстави. Менi здавалося, немов я  чула  виразно  слова:
"Вона бiдна дiвчина без матерi i батька, без ма?тку, буде  богу  дякувати,
що найде пiдпору, бо який там кiнець у таких гувернанток?  А  вiн  зробить
щастя, коли ?? дiстане. Його дiти, занедбанi,  без  догляду,  будуть  мати
розумний провiд. Вiн спокiйний, добрий чоловiк, а вона - без претензiй".
   Без претензiй!..
   Цiла гордiсть мо?? вразливо? аристократично? душi скипiла.
   На мо?х устах грав якусь хвилину глумливий усмiх, а  опiсля  глянула  я
знов на зiм'яте письмо; однак пiдняти його не пiдняла...
   Тi?? ночi читала й писала я ген  аж  поза  пiвнiч.  Вiд  часу  до  часу
виринав у мо?й душi  образ  Марка,  пригадувалися  його  слова,  сердечним
голосом  вимовленi  до  мене:  "Що  я  люблю,  люблю  вже  навiки!"  Однак
опираючись сильно найменшим споминам про його, вiдчувала я в душi лиш  те,
що мене з його причини болiло; заслонювалася його  холодним  поведенням  з
послiднiх днiв мов талiсманом супроти  його  самого,  а  властиво  супроти
любовi до його. Гордiсть моя,  годована  тим,  мiцнiла,  змагалася,  лляла
чародiйну силу в душу. Так, цi?? ночi працювала я з таким одушевленням, як
вже давно нi, а лягши на спочинок, заснула здоровим сном.
   Рано привiтало мене золоте промiння сонця, немов бажало настро?ти  мене
на цiлий день сонячно. Встаючи живо, повторювала я (немов замiсть молитви)
одно горде речення з твору Нiцше "Аiso sprach Zarathustra"[109], котре бог
зна? чому саме в тiй хвилi навинулося менi на думку:
   "Was von Weibsart ist, was von Knechtsart stammt,  und  sonderlich  der
Pobelmischmasch - das will nur Herr wer den alles Mtnschenschicksals  -  о
Есkel! Diese Herren uberwindet mir, ihr hoheren  Menschen,  die  sind  des
Ubermenschen grobte Gefahr"[110]...
   _
   XI_
   Час минав безповоротно, i в мо?м життi  не  змiнювалося  нiщо.  З  мо??
батькiвщини i вiд своякiв дiставала я вiстей небагато;  впрочiм,  я  й  не
тужила за вiстками вiд них. Щодо мо?х вiдносин до панi Марко,  то  й  вони
майже не змiнилися. Вона мене все однаково любить, а хоч i впада?  частiше
в недугу, ста? через  те  щораз  дразливiшою,  то  я  зношу  вiд  не?  все
терпеливо, переконавшися, що вона одна  менi  справдiшня  щира  дорадниця,
пiдпора в життi, на котро? грудях могла би я виявити одверто всякий  бiль,
i котра, по  смертi  мо??  дорого?  незабутньо?  бабунi,  опiку?ться  мною
правдиво по-материнському. А вiдтак вона ж його мати!
   Одного разу, коли пролежала бiльше як тиждень  хора,  а  я,  заходячись
коло не?, не спала ночами i аж змарнiла, сказала до мене,  стискаючи  менi
руку iз сльозами в очах. "Я не знаю, Наталко, чи зможу  я  ще  коли-небудь
вiддячитися вам повно за вашу сердечнiсть i любов, як я цього бажала  б  i
як ви на це заслужили! Але, може, вiддячиться вiн вам за мене. Вiн вдячний
i вiрний, ох, вiрний, як його незабутнiй батько.  Вiн  зна?,  якi  ви  для
мене!"
   Я вiдвернулася вiд не?, щоб не дивитися в ?? добрi  очi.  По-перше,  не
могла дивитися в ?? лице, коли говорила про нього, а по-друге, в  мене  не
була совiсть цiлком чиста. Чи я була дiйсно добра для не? задля ??  особи,
чи радше тому, що вона його мати? Правда,  я  не  думаю  вже  стiльки  про
нього, як давнiше. Горджуся тим, що чувство любовi не перемогло мене, i  я
лише в найтихiших i найсамотнiших хвилинах згадую його. А все ж таки чи не
уронила би хоч одно? сльози, коли б не знала його зовсiм, а мусила зносити
прикростi вiд хоровито? дами лиш тому, що дiстаю  плату  i  презенти?  Хто
зна?, хто зна?!.. Але нi, я обманюю себе сама; я ж його не люблю, я  майже
забула його цiлком, я займаюся майже  самим  Орядином!  Лиш  коли  настане
сильний вiтер, а дерева в саду зашумлять грiзно, пригадають нiби шум моря,
тодi ста? його постать мов причарована ясно-виразно  перед  мо?ю  душею  i
уста його вимовляють сердечним, спокiйним голосом: "Що я люблю, люблю  вже
навiки", - тодi думаю про його. Але се  случа?ться  рiдко,  i  я  опираюся
тому. Звертаюся до  Орядина,  котрий  мене  дразнить  сво?м  поведенням  i
котрого не можу забути, чи радше сказати, не хочу забути! Бо й  чому  менi
його забувати? Я ж - ха-ха-ха! - його царiвна!..
   Панi Марко каже, що я змiнилася, стала холодна, замкнена в  собi  i  ще
тихiша. Се, може, й правда.  Я  майже  уникаю  людей.  Я  люблю  ?х,  я  i
знаходжуся радо мiж ними, лише  не  люблю  оставатися  мiж  ними  довго  i
слухати того, що вони вивчилися колись i вiд когось напам'ять. Я вiддалася
тепер цiлком писанню однi?? довшо? повiстi, котра становить  "мою  кров  i
нерви". Вона - я се вiдчуваю - буде пронизана всiм свiтлом мого  ?ства.  В
не? увiйде все сонце мо?? душi, вся здавлена веселiсть  мо??  iстоти,  вся
будучнiсть ??. Хочу поринати у працi тiй, купатися в нiй i пити з не?, мов
з то? золото? чашi, щастя  та  цiлковите  задоволення.  Так,  в  нiй  хочу
розцвiстися, мов та рожа...

   * * *

   (Знов пiзнiше)._
   Одного разу спитала мене панi Марко:
   - Як би ви жили, Наталко, коли б я вмерла?
   Се питання вразило мене немило, i я глянула  неспокiйно  на  не?.  Вона
пiдупадала чимраз бiльше на силах, лежала не раз цiлими днями на  софi,  i
хоч запевняла мене, що се в не? лише така втома, то все ж таки я  гризлася
сильно i звертала всю свою увагу на не?.
   - Ну як же ж? Чого ж дивитеся на мене, замiсть вiдповiсти менi? -  нiби
жартувала.
   - Не думаю нiколи над чимсь подiбним, дорога панi! - вiдповiла я на вид
спокiйно. - Не знаю, чому вам приходить щось подiбне на думку!
   - Але коли я хочу знати, як би ви опiсля  зажили?  Чи  вам  тяжко  дати
вiдповiдь на се? Скажiть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до своякiв?
   Я закрила мимоволi лице руками.
   - О боже милий! Я  не  знаю,  я  нiчого,  нiчого  не  знаю!  -  сказала
пiвголосом.
   - А я рада би вашi думки знати! Чи вам тут справдi мило i любо в мене?
   - О дорога панi. - Бiльше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим
жалем, ухопила я ?? схудiлу руку i поцiлувала  ??.  Вона  притиснула  мене
мовчки до себе, i я чула, що вона була так само розжалоблена, як я.
   - Отже, вам любо i мило в  мене,  -  говорила  далi,  вкладаючи  насилу
спокiй у свiй голос. - Се мене успокою?. Менi здавалося все, що ви вернули
би прямiсiнько до своякiв.
   - Я старалась би всiма силами жити в такий самий спосiб, як  тут.  Чого
би вертала назад туди? Для мене нема там вже бiльше мiсця!
   - Спасибi тобi за це, дитино!  Але  зна?ш...  зна?ш,  що  менi  не  раз
зда?ться?
   - Що?
   - Що ти покинеш все, всi  тво?  виробленi  засади,  всю  твою  улюблену
працю, i... i  пiдеш  якого-небудь  гарного  дня  тi?ю  звичайною,  широко
утовченою дорогою буденщини.
   Я дивилася на не? довгим, повним, ожидаючим поглядом.
   - I що ж? - спитала я.
   - I стратиш те, що я i iншi полюбили в тебе i що мене по?днало  знов  в
послiднiх роках з людьми i життям.
   - Що ж се таке у мене?
   - Се те, чого буденнi люди не мають. Чисте, невизичене, вроджене свiтло
душевне, що позолочу? все, на що лиш упаде.
   - О дорога панi!
   -  Так,  Наталонько!  Мене  переслiду?  думка,   що   коли   останетеся
самi-самiсiнькi в життi, то це життя,  грубе,  жорстоке,  переробить  вас;
вплине на вас, може, так, що в вас прокинеться пригноблювана натура  i  ви
заживете цiлком iншим життям! Се не було би щось неприродне, Наталко;  нi,
ви молодi i гарнi, ах, ви пишнi, як  екзотична  квiтка,  i  самотнiсть  не
видасться вам завсiгди такою, як тепер... Однак я вмерла би з жалю за вами
удруге i на тамтiм свiтi!
   - Чому дума?те ви так про мене, панi Марко? - спитала я з щирим смутним
докором. - Чи ви не пiзналися на менi ще доволi?
   - Знаю, знаю, - вiдповiла вона поспiшно, - однак я спостерегла, що ви у
сво?х нестережених i найсамотнiших хвилинах такi  неспокiйнi,  а  властиво
так якось настро?нi, мовби були наскрiзь незадоволенi або  чулися  в  мене
нещасливi! Що з вами? Скажiть одверто!
   Я усмiхнулася сумно.
   - У вас я нещаслива, дорога панi? Нi, у вас вiдчула я i побачила щастя.
Це в мене щось iнше. Я чуюся не раз такою самiтною, опущеною!
   - Ох, отже так воно й ?, як я собi думала! - перебила вона  мене  майже
болiсно.
   - Справдi чуюся самiтною, але не так, як ви, може, дума?те, лише цiлком
iнакше. Послiднiми часами загнiздилася в мо?й головi думка, що  я  справдi
не маю так званого "змислу для дiйсностi", як мене переконували раз в  тiм
у життi ще давнiше. Що стою зi всiм тим, чим душа моя  переповнена,  сама!
Бо чи ж се здорово за?дно думати, що не одно могло би iнакше бути, краще i
достойнiше? Цього я не думаю про сво? власне життя, лише про життя загалу.
Думки других людей такi задоволенi,  кружать  вiд  якого-небудь  часу  вже
завсiгди лиш в однiм означенiм крузi, взявши собi за цiль  життя  виключно
особистi iнтереси; а мо? летять дальше, бажають бог  зна?  чого,  ожидають
чогось, передчувають щось, а опiсля плачуть. Се те в мене, дорога панi, що
я чуюся самотня. А щодо "щасливостi", то будьте спокiйнi. В мо?м життi так
мало "подiй", що... що я не можу чутися "нещасливою". - I при тих словах я
розсмiялася тихим смiхом.
   Вона поглянула на мене, i я вiдчула, що мiй смiх не вдоволяв ??.
   - Чи хочете тим сказати, що ви не замiжнi? - спитала.
   - Так; але чи лиш подружжя  ма?  ту  силу  ущасливляти  чоловiка?  Менi
зда?ться,  що  це  залежить  цiлком  вiд  його  успособлення,   вiд   його
склонностей, вiд поглядiв на життя...
   - Чи ви говорили iронiчно про подi? свого життя? - спитала знов.
   - Так i нi. В мо?м життi мало  подiй,  а  однакож  скiльки  вiдчула  я,
скiльки передумала! Але все те не ма? жодно? вартостi супроти того,  що  я
невiддана!
   - Тепер ви колючi, Наталко!
   - Може, панi Марко. Моя iсторiя - це не те, що я пережила, лише те,  що
я передумала головою i серцем. Але небавом вступлю у вiк такий,  у  котрiм
дiвчат називають уже "старими". Тодi стану зовсiм неiнтересна для  нiкого;
тодi скiнчиться моя iсторiя.
   - Ви уявля?те собi щось непотрiбне i гризетеся опiсля.
   - Нi, я не гризуся, я навiть смiюся з того; але я  пересвiдчена,  що  й
тут смiюся лиш я сама. Впрочiм, я не можу собi уявити, як  то  можна  бути
старим. - Але по якiйсь хвилинi сказала: - Панi Марко, я нiколи  не  стану
старою панною...
   - Ви дума?те вийти замiж? - спитала мене майже з переляком.
   - Чи думаю над тим? - повторила я згорда. - Нi, панi Марко, я не  думаю
цiлком над тим! Я не знаю, але не раз менi так чудно-чудно,  так  мовби  я
справдi родилася лиш на те, щоб терпiти або щоби пробувати до  послiднього
вiддиху свою силу в боротьбi. - Опiсля говорила я  мимоволi  понуро:  -  Я
навчена з дитинства не ожидати щастя, хоч маю те переконання, що  якраз  я
здiбна вiдчути те, що назива?ться щастям. Силуюся зрiкатися  краси  життя,
ясних барв, мов та черниця. Учуся привикати до того, що в  мо?м  життi  не
зася? сонце цiлим багатством  свого  свiтла.  Вiд  смертi  бабунi  була  я
полишена собi сама й остануся нею i дальше. Впрочiм, се не болить мене; бо
чи то соромно стояти на власних силах? А щодо слiв, що не остануся "старою
панною", то я хотiла ними те сказати, що хоч i  остануся  незамiжньою,  не
остануся, проте, смiшною особою, т. ?. не прилучуся до тих, що любуються в
дивоглядних строях i котиках або псах.
   - Але ж бо ви не можете знати, чи  ви  останетесь  дiйсно  незамiжньою,
Наталко, - закинула вона якось нетерпеливо.
   - Цього я дiйсно не можу певно знати i менi  це  навiть  байдуже,  панi
Марко, - додала я з якоюсь наглою, майже палкою  гордовитiстю,  -  я  дуже
горда в тiй справi. Я могла би вмерти з жалю, коли б мене той, котрого  би
я любила, покинув, але нiколи, нiколи в свiтi не здержувала  би  його  при
собi, коли б хотiв мене покинути. Лучче вмирати, нiж коритися, нiж просити
милостинi!..
   Ах, тi милостинi! - Вона поглянула на мене з переляком, а я говорила  з
гарячими очима далi. - Так, тi ненависнi милостi. Вони затро?ли менi душу,
i я ненавиджу ?х! ?х i все, що пригаду? хоч здалека ту погань!
   Вона всмiхнулася, як менi видiлося, з примусом i обiзвалася лагiдно:
   - Я годжуся з вами, Наталочко; це дiйсно погань.  Але  оскiльки  я  вас
знаю, то менi зда?ться,  що  вам  не  грозить  подiбна  небезпечнiсть.  Ви
належите до тих, що ?х не покида?ться. Я навiть переконана, що ви  вийдете
замiж i навiть так, як заслугу?те.
   Я не вiдповiла нiчого i лиш здвигнула плечима,  а  тим  часом  по  мо?х
устах пролетiв гiркий, ледве замiтний усмiх. Перед  мо?ю  душею  промайнув
Марко, а за ним - Орядин. Вже як i болiло мене поведення Марка, але все  ж
не так, як Орядина. Над ним думала, застановлялася я так часто  послiднiми
часами (мабуть тому, що бачила його частiше), що Марко майже щезав з  мо??
пам'ятi, а в сiй хвилi прокинувся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений
жаль.
   - Так, Наталко, так! - говорила менi стара дама.  -  Ви  не  потребу?те
присягатися, що останетеся незамiжньою.
   - Я не бажаю нiчого так, як того,  щоби  могла  працювати  пiсля  сво??
вподоби - ви ж зна?те, дорога панi, - щоб могла писати i щоб воно  здалося
на що. Тодi була би я також щасливою!
   - А подружжя, моя дитино, чи воно у вас не  ма?  вартостi?  -  спитала,
мовби невдоволена мо?ми словами.
   - Я не маю нiчого проти подружжя, хоч воно не ? в основi нiчим  гарним,
анi величним, особливо  тодi,  коли  люди  сво?м  характером  до  його  не
спосiбнi. Але правда i те, - додала я мов по легкiй задумi, -  що  воно  й
гарне, коли люди не споганюють його...
   - Правда, правда, Наталко! - обiзвалася стара дама живо. - Мiж нiким не
можуть бути такi краснi вiдносини, як мiж чоловiком i жiнкою. Се вам  кажу
з досвiду, бо я пережила не одно. Дiвчина любить матiр i батька  над  усе;
однак чому опуска? ?х радо, коли прийдеться iти хоч би й на  кiнець  свiту
за товаришем, що його серце вибрало? Бо вона зна?,  що  вiн  заступить  ??
родичiв i все те, з чим зрослася душею. О Наталочко!  -  додала  з  сумною
сердечнiстю. - Коли ма?ться за мужа доброго i нiжного чоловiка, а  чоловiк
той заразом товариш нашо? душi, тодi не можна  вiд  долi  жадати  бiльшого
скарбу. Нi, нехай говорять  i  фiлософують  собi  мужчини  i  женщини,  як
хочуть, але так як чоловiковi не заступить нiщо любовi жiнки, так i  жiнцi
любовi чоловiка, вiрте менi! Була би велика шкода,  коли  б  ви  не  могли
вiддатися або не хотiли!
   Я сидiла мовчки з очима, зверненими кудись  в  далечину.  Не  звертаючи
голови до не?, спитала я протяжно:
   - Може, але чому приходить вам це на думку?
   - Вас, як людини, було би шкода.
   - Так, - докiнчила я майже з поспiхом. - Кожна людина повинна свою силу
i красу використати; не мати надармо серця в руках... не так?
   Вона притакнула мовчки головою:
   - Хто не живе вдвiйку, той не живе нiколи правдивим життям, - сказала.
   Я не вiдповiла зараз, аж пiзнiше спитала:
   - Коли  живеться  правдивим  життям,  панi  Марко?  -  I  не  вижидаючи
вiдповiдi, говорила дальше: - Чи тодi,  коли  багато  терпиться?  Чи  коли
багато вiдчува?ться? Чи, може, тодi, коли живеться невгамовано пiсля сво?х
лихих i добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так  тяжко,
з розумом, дорога панi!
   Вона притакнула знов мовчки, як перше, головою, i зiтхнула.  Я  пiдняла
голову до не?. Нашi погляди стрiнулися. Вона дивилася  на  мене  великими,
вогкими, смутними очима заразом так, мовби ??  думки  помимо  все?  бесiди
пробували десь далеко-далеко...
   - Наталко, ви вiрна натура, правда? - спитала нараз.
   Я дивилася на не? здивовано:
   - Чому, панi Марко?
   - Вiдповiджте менi на мо? питання!
   - Вiрна, однак...
   - Ах, нiчо "однак". Я не хочу нiчого бiльше знати! - I з  тими  словами
вийшла.  Зчудована,  перенята  дивним  чуттям,  зосталась  я  на  мiсцi  i
заслонила лице руками.
   I знов пересунувся попри мою душу Марко, а за ним Орядин...

   * * *
   (В рiк по вiд'?здi Марка)_.
   Так, у тiм мусить щось бути правдивого, у тiм, що Орядин  казав,  що  в
мене нема змислу для дiйсностi. Я тужу забагато. За чим? Ба! хiба це можна
розiбрати? Це слабiсть чувства, вроджена недуга, що вiдзива?ться i бiльша?
з вiком. "Туга за красою", - казав вiн, - не зна?, що вiдгомiн його  смiху
будить у мо?й душi.
   Я найщасливiша, коли пишу, коли потону цiлою душею в  iншiм  свiтi.  Це
багатий, барвний свiт, повний гармонi?, повний яко?сь несказанно? нiжностi
або здержано? радостi, бутно?[111] благородно? втiхи.  Так  живу  я  мовби
двояким життям. Там на час, а на час тут.
   Не раз, звичайно по рiзнороднiй утомляючiй працi, чуюся  щасливою.  Але
це не трива? довго. Одно тяжке зiтхання панi Марко,  одно  притиснення  ??
руки до серця розвi? те почуття вдоволення чи там "щасливостi", i я  немов
прокинуся з солодкого сну. "Вона слаба!" - прошибне мене блискавкою думка,
мов гострий нiж, i я немов в'яну. На мою душу мов спада? заслона з  чорно?
крепи[112] i закрива? всю яснiсть, що в нiй пробива?ться.
   Вона хора i пiдупада? з дня на день на силах, але вмовлю? в  мене  i  в
себе, що це перейде. Дай боже, але чого ж так змарнiла i пожовкла? А  мене
чому просто  гонить  за  якимись  "розривками,  на  котрi  ма?  право  лиш
молодiж"? Перше  цього  не  бувало  в  не?  нiколи,  а  тепер  немов  хоче
нагородити менi всi нею заподiянi i найдрiбнiшi прикростi. Бiдна! Не зна?,
яке прикре почуття виклика? тим у менi, але роблю ?? волю, щоб ?й справити
при?мнiсть, а собi щоб не придбати на будучнiсть грижi совiстi,  ??  воля,
?? дорога воля нехай буде моя воля!..
   З усiх знайомих наших вiдвiду? нас найчастiше Оксана. ?? намовля?  панi
Марко витягати мене на "свiт божий". Часом уда?ться  ?й  це,  але  частiше
оста?ться у нас. Вона пробува? радо у нас, що дух нашого дому  вплива?  на
не? упокоююче i настрою? ?? поважно-велично.
   - Скоро лиш увiйду до вас, - говорить  менi,  -  у  вашi  високi,  тихi
кiмнати, пристро?нi в оцi старосвiтськi меблi,  де  високi  фотелi  стоять
немов на сторожi пануючого тут давнього доброго тону, обнiма?  мене  зараз
почуття спокою i певностi. А до того поважна стать панi Марко, одягнена  в
чорний шовк, котрого шелест дуже люблю, i ви  з  вашим  безшелесним,  нiби
плавким ходом, меланхолiйно похиленою головою i задуманими  очима,  то  не
знаю, чи я та сама, що перше, i майже сумнiваюся, чи на свiтi  мiж  людьми
пану? лож i неправда; противно, думаю, що сама краса, любов i мир! Так тут
у вас!
   А я усмiхаюся i стискаю ?й щиро руку. I я ?? люблю. З усiма ?? дрiбними
хибами, з ?? тонкою ненавистю до всього, що грубе, без чувства i що  -  не
музикальне.
   Про мо? колишнi вiдносини до Орядина зна? вже i займа?ться нами обома з
великим iнтересом. Коли говорю про його, то просто п'? з мо?х уст слова, а
очима дивиться так, мовби i ними слухала, щоб не пропустити  жодного  мого
слiвця або не втратити на хвилину виразу мого лиця. Менi аж не раз  чудно,
що вона тим так займа?ться. Я ж не  роблю  з  того,  що  iнтересуюся  ним,
яко?сь дуже важно? подi?, - ох, зовсiм нi! Думаю про його тому, бо скучно,
бо хочу жити якимсь теплим життям, думаю, якби з помсти, що Марко  згордiв
i в останнiй хвилi пробив мо? серце, як ножем...
   Коли бачимося з Орядином у театрi, на  концертах  або  iнших  публiчних
мiсцях, тодi зачаю?мося на себе посполу. Зелектризованi, майже  переляканi
в хвилинi стрiчi, вiдчува?мо майже в тiм самiм ментi потребу завдати  одно
другому бiль. Я узброююся у всю гордiсть, яку маю до розпорядимостi,  щоби
дати йому вiдчути, що я любовi i спiвчуття не благаю;  вiн  же  хоче  менi
доказати, що не робить собi з мене нiчого, що потiшився вже давно по  мо?й
втратi.
   Його невiдмiнний спокiй виводить мене з рiвноваги, а  раз  занепоко?на,
трачу звичайний настрiй. Силуюся не думати над ним  i  -  думаю  про  його
майже неустанно.
   "До чого у його цей уданий, аж у зарозумiлiсть  переходячий  спокiй?  -
питаю себе. - Чи вiн соромиться любовi, як якого лиха? Чи  вiн  мовчить  з
упрямостi?" Коли би мiж нами мало прийти  до  якого  по?днання,  то  я  не
вчинила би нiколи  першого  кроку.  Колись  думала  я  iнакше,  але  тепер
переконуюся  в  неможливостi  такого  вчинку.  В  менi   щось   уперте   -
аристократичне, що ма? надi мною  неограничену  вдасть,  i  я  корюся  тiй
властi. В цiлостi мо? почуття до  його  якiсь  дивнi.  В  деяких  хвилинах
пересвiдчена я, що могла би й не займатися ним, коли б постановила собi те
твердо. Але з яко? причини постановляти собi таке?
   Одного разу чула я щось з його приватного життя, що кидало дуже  погане
свiтло на його совiсть i звича?. Цього не надiялася я нiколи вiд нього,  i
воно дало менi нагоду заглянути в його душу i  спосiб  думання.  Тим  всiм
гризлася я аж до фiзично? втоми, однак  не  могла  його  брати  в  оборону
супроти голосiв, що його ганили. З друго? сторони, я тiшилася його  ростом
i вiдчувала якесь вдоволення. Чи не була це почасти i моя заслуга, що  вiн
покинув свiй план загребуватися десь на селi i жити "лиш для себе"? А  так
коли стане независимим, то повстане (як говорив менi ще перший раз)  проти
того, що йому видасться найтяжчим лихом нашого  народу,  i  буде  боронити
прав його. Правда, зовсiм безiнтересно не поступала  я  собi  тодi.  Я  не
могла в тi часи стати його жiнкою, але коли б  я  перемогла  себе  i  дала
слово?  Так  поступа?  не  одна,  особливо  тi,  що  живуть  у   зависимих
обставинах, але я не хотiла йти тi?ю дорогою, вона видалася менi не гiдною
мене i його. А тепер, коли вiн справдi йде вгору, ворогу? на мене, що я не
хотiла йому подати руки до буденного щастя. Чи щаслива я, може?  I  що  ж,
коли б ми були й побралися? Були би,  певно,  тяжко  працювали,  були  би,
певно, отупiли потрохи, збайдужнiли, - а так нема в мо?м життi лиш жодного
"закiнчення" i "iсторi?". Я й боюся якого там "закiнчення"; менi зда?ться,
що коли б воно настало, зачинились би менi  дверi  до  всiх  сфер  думання
назавсiгди; нi, у мене не прихильна натура до того.
   Тодi, коли я його любила цiлим жаром першо? любовi, була  би,  може,  й
полагодила якось сво? вiдносини, а тепер от що виросло з  непорозумiння  i
фальшиво? честолюбивостi! Нi, де вже  раз  любов  пану?,  нема  мiсця  для
думок; а де думки беруть верх, блiдне вона нечайно i завмира?. Перший  раз
ми не думали багато над сво?ми iстотами.  I  я  всмiхнулася,  згадавши  тi
часи. Ах, та любов! Скiльки то терпiлося, скiльки пролилося  гiрких  слiз,
передумалося мрiй, а однак щастя i краси тих хвилин не вiдчувала я тодi, а
тепер вiдчуваю лиш меланхолiю всяко? скiпченостi...
   _ XII
   Оце, що я нинi з кривавою розпукою  пишу,  правда.  Недуга  панi  Марко
змоглася так дуже, що передвиджую вже ясно ??  вбiйчi  наслiдки.  Для  не?
нема  вже  виходу.  Ходжу  мов  отру?на,  мов   той   туман,   i   дивлюся
довгими-довгими хвилинами бездушно вперед себе. А вона бiдна... ох,  я  не
можу на не? дивитися! Бореться всiма силами, щоби перемогти свого  ворога,
остатися ще при життi; ще хоч так довго, щоб  його  побачити,  бодай  раз,
поблагословити послiднiй раз! Вiн зна?, що вона хора, i обiцяв, коли б  се
йому вдалося, прибути на кiлька днiв.
   Вона вiд чотирьох недiль не покида?  постелi  цiлком,  а  страви  ледве
дотика?ться.
   Я не розбираю ясно, що зi мною, i не думаю над сво?ю  будучнiстю.  Знаю
лише те одно, що трачу свою останню пiдпору, заступницю матерi мо??  i  що
пiдi мною провалю?ться грунт.
   Менi  судилося  тинятися  вiд  стрiхи  до  стрiхи,   переживати   рiзнi
упокорення, цi гидкi чувства, не гiднi  чоловiка,  котрi  ненавидiла  я  з
дитинства, поборювала всiма силами надармо...
   Це немовби справджувався  якийсь  проклiн,  що  всi,  котрих  я  люблю,
опускають мене.
   Збудившися цi?? ночi, кинулася я до ?? постелi, а вона  виглядала  так,
як тi, що вибираються вже на тамтий свiт. Лежала мов мертва,  бiла,  ледве
дихала. Мене пройняв холод, i я мимоволi  подумала:  "Тепер  наступила  ся
хвилина". Опiсля, схилившися над нею, доторкнулася я  нiжно  ??  чола.  По
недовгiм часi створила вона очi i дивилася хвилину майже  бездушно  вперед
себе.
   - Ви спали, панi Марко?  -  питала  я  з  уданим  супоко?м,  хоч  серце
стискалося в менi з несказанного жалю.
   - Спала. Чому ти мене збудила?
   - Хотiла подати лiкарство...
   - Я дуже ослабла, Наталко.
   - Тепер стане вам легше; вiзьмiть ще сих краплiв, то не буду вас бiльше
будити.
   - Але чому я так дуже ослабла? - спитала i звернула на мене сво? великi
запавшi очi.
   - Недуга втомила вас, дорога панi, але вже завтра стане вам легше.
   - Ой, легше! - прошептала ледве чутно; а опiсля по малiй хвилинi  взяла
з трудом мою руку i притиснула  ??  до  уст.  -  Ти  добра,  -  сказала  i
замовкла. Здавалося, що якесь зворушення душить ??...
   - I менi жаль, що нiхто не зна?, що ти така... Ой сирото ти моя, сирото
бiдна!
   Вона говорила з напругою, тихим голосом, а я  плакала  тихо,  закусивши
зуби.
   - Свiтло ?си ти, однак не фальшиве, визичене - нi,  правдиве!  Наталко,
приклич менi завтра священика... я вiрю в бога. Ти чу?ш?
   - Чую, дорога панi!
   - Я вiрю в бога...
   По малiй хвилинi мовчання зiтхнула тяжко i прошептала:
   - А його нема; нема i нема... i вже його не побачу, Наталко?
   - Чую, дорога панi.
   - Вiн писав, що при?де?
   - Писав; i вiн при?де! Може, завтра, може, позавтра. Вона зiтхнула знов
тяжко i, не випускаючи мо?? руки  зi  сво??,  здавалося,  знов  засипляла,
однак не заснула. Говорила ще хвилинами. Я слухала, не перебиваючи ??. Раз
сказала цiлком шепотом:
   - Ти хотiв, щоб я мовчала, i я мовчала. Вона нiчого не зна?.
   Вона говорила, очевидно, до сина об якiйсь тайнi... Я  вiдчула,  що  не
повинна була слухати тих слiв, бо хто ж то був та "вона"?
   Однак  вона  не  говорила  бiльш.  Раз   немов   прокинулася,   сказала
по-нiмецьки цитату зi святого письма, котру любила дуже: "Und  darum  wenn
ich nicht allmachtig bin im Fleiche, allmachtig aber dem Geist nach,  kann
ich das Fleich uberwinden, und darum bin ich der  Sohn  Gottes  nicht  dem
Fleisch,  sondern  dem  Geiste  nach"[113].  Опiсля  замовкла.  Здавалося,
говорила ?? механiчно.
   Я спитала цiлком нiжно, чи в не? що не болить.
   - "Gott ist keine Illusion!"[114], - вiдповiла менi на це i не говорила
бiльше цi?? ночi.
   Я сидiла край постелi з заслоненим лицем у понурiй  задумi  над  хорою,
над ним i над тим, що воно так склалося. Що вiн скаже? Се буде  для  нього
страшний удар, вiн мав лиш ??, думав вернутися з часом i жити з нею, а тим
часом ледве рiк минув, а вона вiдiйде вiд нього назавсiгди. Ох, коли б лиш
чимскорше прибув, щоб застав ?? ще  живу!  Лiкарi  казали,  що  коли  вода
пiдiйде до серця, вона вмре. Я писала йому, щоби при?здив якнайскорше (вiн
при?хав на дуже короткий час до Полi), а  вiн  вiдповiв  телеграфiчне,  що
прибуде. Вона жде - коби лише дiждалася його.
   Чому мусила умирати, чому якраз вона i ще так вчасно[115]! Чому  мусила
мене доля з нею злучити, щоб по недовгiм часi розлучити так  немилосердно,
щоб я осталася знов сиротою? Що пiчну я? Що? Що? - питалась я раз  по  раз
себе i усмiхалася майже в тiй самiй хвилинi гiрким  усмiхом  у  вiдповiдь.
Iти назад туди мiж тих, що годували мене ненавистю, чи шукати друго? панi,
що хлiб давала би; запродати волю свою за  кiлька  нужденних  золотих,  бо
тако? друго? не найду бiльше! А де жити до часу  ново?  служби,  пiд  якою
стрiхою, пiд чи?ю опiкою? А моя праця, мо? цiлi, мрi? мо?... що з ними?  Я
зiтхнула важко, i перед мо?ю душею появилася бабуня.
   "Бог тебе не опустить, вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!" -
пригадалися менi ?? раз до  мене  висказанi  потiшаючi  слова.  Справдi  я
сирота, i тому... менi прийшла охота розсмiятися шаленим смiхом,  однак  я
перемогла себе i змовчала. Хора обернулася неспокiйно на другу  сторону  i
застогнала жалiсно. Опiсля заснула.
   "Gott ist keine Illusion!" - казала  вона,  i  на  якiй  пiдставi?  Але
правда, в не? були сво? думки, i вона вiрила в бога, хоч не ходила  нiколи
до церкви. Вiд часу, як поховала свого  мужа,  перестала  бувати  в  божих
домах, але не говорила нiколи, чому.
   "А коли б бог i був iлюзi?ю, - плуталося менi щось довго в головi, - то
вона ?сть, як  сказав  раз  один  славний  чутливий  мужчина,  "послiдньою
великою iлюзi?ю людськостi..."
   Чи се не злочинство розбивати ту iлюзiю? Чи людськiсть без цi??  iлюзi?
буде лiпша?

   Коли я в двi години пiзнiше заснула, приснився менi Христос.
   Стояв одягнений в довгу тогу, руки зложив на грудях i ждав.
   Велично, жарко сходило сонце i його  промiння  сипалося  на  його,  мов
плавне золото. Його лице, лагiдно-смутне, було звернене на  захiд.  Звiдси
долiтав, немов вiд зближаючихся хвиль народу,  рiзнородний  гамiр,  зойки,
смiх  -  переражаючий[116]  смiх.  Вiн  немов  знав,  що  оце  все  мусило
наступити, бо не дивувався анiтрохи, i по нiм було  видко  терпеливiсть  i
готовiсть довго ждати.
   Переходячи попри його, я склонилася.
   - Чому кланя?шся менi? - спитав спокiйно. - Чи не чу?ш? Там  на  заходi
смiх. Смiються з вiтця мого i з мене. Але вони мусять смiятися, бо  настав
час смiху i  знесилля.  Настав  час,  коли  ?х  життя  мучить  i  виклика?
безнадiйнiсть. Я вижидаю вiдзиву свiжо? i чисто? сили, а ти чого шука?ш?
   Я хотiла щось вiдповiсти, не  знаю  напевно  що,  але  не  могла  найти
вiдповiдного слова, щоб виявити свою думку. Вiн немов вiдгадав  ту  думку,
бо сказав:
   - Справедливостi? Любовi? Пожди, нехай смiх сей утихне i  сонце  удруге
зiйде...

   * * *
   Померла.
   Чотири днi пiзнiше i майже в тiй самiй порi, а  в  три  години  по  тiм
прибув вiн. Слабий, з утоми ледве держався  на  ногах  -  ?хав  майже  без
перерви, щоб застати ?? при життi - i спiзнився.  Не  знаю,  чи  описувати
нiму, але глибоко потрясаючу сцену, коли прибув i  довiдався,  що  ??  вже
нема. На мо? слова - вiн стрiв мене першу в  кiмнатi  -  що  ??  муки  вже
скiнчилися, глянув на мене не сво?ми очима i  поблiд,  як  смерть.  Опiсля
пiшов до не? i просив не впускати до нього нiкого, хотiв  з  нею  остатися
сам, i остався аж до ясно? днини, доки не прийшли прикликанi жiнки убирати
i спорядити покiйницю i не появилися знайомi та  деякi  далекi  кревнi,  з
котрими небiжка не жила. Тодi я увiйшла до нього i застала його, як  лежав
коло мертво? з головою на ?? грудях i як - не мiг плакати. Кажуть,  що  це
смiшне, коли мужчина пiдда?ться розпуцi, i що сльози до лиця лише женщинi.
Може, i смiшно воно в тих, у кого сльози без  жалю  в  очах.  Але  коли  у
мужчини жаль справдiшнiй i глибокий, тодi плач його, хоч би без слiз i  не
чутний, - страшний.
   Я просила його лагiдно, щоби вiдiйшов уже, щоби  подумав  i  про  себе,
вiдпочив по тяжкiй подорожi, котра позбавила його  вже  доволi  сил,  щоби
вчинив се хоч з уваги на се, що на його жде стiльки орудок i  задач  i  що
дорогу покiйницю треба вiдповiдно по