порушить ?х струни, та  й
тодi грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю
я частiше i звичайно настроюють мене такi гадки сумно!
   - То не гадайте об тiм!
   - А ви не дума?те нiколи над чимсь подiбним?
   - Я держу мо? думки крiпко в границях, - вiдповiв вiн.  -  Значить,  не
хочу розумiти душi загалу. Що з того за хосен? Хiба сумовитий настрiй!
   - А я вiддаюся таким думкам цiлою душею...
   На те вiн не сказав нiчого.
   Мене обняла гiрка нетерпеливiсть, подiбна до лютостi. Чи був  це  також
наклiн до терпiння, до туги, що жив у менi, тяжив так дуже в душi? Нагинав
не раз додолу, давив! Коли б iснувало щось певно,  щось,  у  що  можна  би
вiрити, як у поворот весни, щось величне, свобiдне!..  Коли  б  щось  таке
iснувало в чоловiцi!
   Я сказала йому, що думала.
   -  Чогось  такого  нема  в  чоловiцi!  -   вiдповiв   вiн   напiвсумно,
напiвнасмiшливо,  пiдперши  голову,  мов  у  задумi,  рукою.  -   Думання,
вiдчування та i все проче подiбне -  це  чисто  матерiальна  процедура,  i
вiдорватися душею вiд умов свого внiшнього буття чоловiковi  годi;  ми  не
повиннi забувати, що в великiй частi ми раби сво?х вроджених склонностей.
   - Я не хочу в те вiрити.
   Вiн здвигнув плечима.
   - Прецiнь людська воля не ? нiколи цiлком свобiдна!
   - Чей так зле не ?! - замiтила я, усмiхаючись глумливо.
   - Чому нi? Унаслiдження само назначу? характер. - I з тим замовк.
   Я також замовкла, але трохи згодом сказала:
   - Те, що ви кажете, я властиво знаю, але  я  не  дуже  хотiла  би  тому
пiддаватися; воно, по правдi, сумно...
   - Що? - спитав вiн. - Що i найгордiшi дерева мають сво? корiння в землi
- це сумно?
   - О нi, але що ми так часто у сво?й немочi вимовля?мося[65]  саме  тим.
Впрочiм я думаю, що про те все ?сть люди з визначними  характерами,  котрi
мають вплив i мимо окружаючих ?х  сил;  але  для  таких  iстот  не  можуть
iснувати права.
   - Отже, видите, чого вам журитися?
   - Я не журюся! - вiдповiла я, усмiхаючись.  -  Я  лиш  думаю.  Що  iнше
оста?ться менi? Цього не може менi нiхто вiдобрати!
   Вiн знов здвигнув плечима i дивився в безнадiйнiм ожиданнi вперед себе.
   Я мовчала довший час, а вiдтак почала пiвголосом майже несмiло:
   - Орядин! Чи все треба приписувати обставинам? Скажiть!
   - Якi ж ви чуднi!
   - Я хотiла би мати якесь вдоволення. Якби ви знали, як то тяжко,  коли,
напр., думки блукають i не находять  нiчого;  блукають  у  чiмсь  неяснiм,
великiм, веденi бiльше  чуттям;  ах,  я  того  не  можу  сформулювати!  Аж
ненавиджу себе не раз за те, себе  i  старинний  звичай  той,  що  зветься
життям. Чому воно не подасть менi нiчого такого, в чiм би моя  душа  могла
розкошувати?
   Вiн поглянув на мене. Погляд той був спокiйно-допитливий, поважний.
   -  Крiзь  вашi  думки  i  почуття  вi?  також  той  так  званий  "подих
будуччини", це поринання в себе, що вiдверта? вiд  внiшнього  свiту.  Воно
ма? щось у собi, я того не перечу,  але  думаю,  воно  не  ма?  будуччини.
Чоловiк належить до  свiту  внiшнього,  вiн  зв'язаний  iз  ним  тисячними
нитками i тому нехай порина? в його! У вас справдiшнiй дар до  аналiзу.  Я
виджу, що ви дуже змiнилися. Коли б я менш-бiльш не знав, як ви  жили,  то
спитав би в вас: як жили ви з тi?? пори до тепер?
   - Чи можна оставатись однаковим? -  спитала  я,  мов  засоромлена  його
доганою, хоч не просто на мене вимiреною.
   - В головних зарисах - можна.
   - В мене не було життя з подiями, - сказала я.
   - Ах, у те я не вiрю, - вiдповiв вiн iз якоюсь нетерпеливiстю.
   - В буденнiм смислi слова, пане Орядин.
   - Але ж ви мусили  щось  переживати,  якiсь  подi?  або  щось  подiбне.
Бачите, я не вiрю в так зване життя "без подiй",  особливо  коли  наслiдки
доказують що iнше!
   - Отже, i ви не вiрите? - вiдповiла я з мимовiльним вiдтiнком гiркостi.
- Зна?те, менi саме тепер приходить одна цитата з Лессiнга на думку: "Вони
не находять у жоднiй трагедi? подiй, хiба там, де поклонник  дiвчини  паде
?й в ноги i т. п. ?м те  нiколи  не  хоче  подобатися,  що  всяка  душевна
боротьба, всякi наслiдки рiзних думок, котрi себе посполу  осувають  -  це
також акцiя; мабуть, тому, що вони думають i вiдчувають замеханiчно i  при
тiм не можуть замiнити нiяко? акцi?. З такими людьми  поважно  сперечатися
просто нема потреби i шкода заходу..."[66] Вiрите тепер?
   - Ах, у те вiрив я завсiгди! - вiдповiв вiн живо. - Я лиш спецiально  у
вас думав найти щось iнше. Врештi я вам  перебив;  менi  зда?ться,  що  ви
хотiли щось сказати.
   - Хотiла! - говорила я дальше. - В мене не було життя  з  "подiями".  Я
лиш читала, думала, а опiсля заручилася. Однак тепер,  тепер,  коли  я  те
вчинила, будиться бог зна? що в менi, перемага? мене. Я вiдчуваю  то  так,
як вiдчува?ться приплив хвиль, що мають  у  слiдуючiй  хвилi  збитися  над
головою. Я давлюся тим припливом!
   - Ви потребу?те багато сонячного блиску i барв!
   - Ах, i простору, Орядин, чи так звано? свободи.  Iнакше  обтовчуся  об
усi тi буденнi чесноти!
   - В тiм я вас розумiю, -  вiдповiв  вiн,  -  однак  у  тiм  нi,  що  ви
заручилися!
   Я усмiхнулася роздразнюючим усмiхом.
   - Чому й менi не бути судженою? Це прецiнь також щось, що  годиться  "з
життям внiшним", щось людське. Це удосконалю? жiнку.
   - Але без любовi?!
   - Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити i вiддаватися - це  щось
зовсiм вiдмiнне; смiшно, що зводять завсiгди одно з другим до купи. Напр.,
i ви, що звете антипатiю i симпатiю дурницями!
   - Зводять докупи, кажете, Наталко. Мовби вперед не любилися i аж  потiм
побиралися.
   - Мовби не любилися нiколи, пане Орядин, а проте  женилися!  Врештi,  -
додала я по короткiй задумi, - не знаю, чи любов конечна  до  супружества,
значить те чувство, що, напр.,  я  уважаю  любов'ю.  Воно  щось  iнше  вiд
прив'язання.
   - Так, на вашу думку, що таке любов?
   - Ну, на мою думку, це прегарне нiжне миготiння, котре  iсну?  в  цiлiй
сво?й повнотi доти, доки його не заявиться словом. Опiсля воно  блiднi?  i
никне. Властивий характер того чувства - це  якась  "метеликуватiсть"  або
той блиск сонця, що не ? всюди, та й годi його здержати, що миготить крiзь
усi нерви в деяких хвилях, у пишних, прегарних хвилях,  Орядин,  а  опiсля
зникне, i чоловiк пригаду? ?? собi, мов запах якого  цвiту.  Чи  можна  те
ставити нарiвнi з тим неповоротним, пересиченим  чувством,  що  зветься  в
першiм-лiпшiм супружествi також любов'ю? Скажiть самi!  Але  нi;  лучче  я
скажу сама один доказ. Моя тiтка запевняла мене дуже часто,  що  не  знала
нiколи, що це таке "любов", i  я  вiрю  ?й,  що  вона  не  любила  нiколи;
попросту в не? нерви загрубi до тако? тонко? гри - а  проте  вона  живе  з
вуйком дуже добре! Що  це  таке?..  Чи  це  любов  така,  як  я  кажу,  чи
прив'язання? Чи не виходить тут на мо??
   - Ви починили в останнiх двох роках дуже глибокi психологiчнi студi?, -
вiдповiв вiн iз легкою iронi?ю. - Це, мабуть, i вигладило  нерiвнiсть  мiж
вами i професором Лорденом!
   - Це не вигладило нерiвностей мiж мною  i  Лорденом.  Тут  сто?ть  свiт
мовчки.
   - Щоби свiт не стояв мовчки, залежить вiд вас! - вiдповiв вiн.
   - Вiд мене?.. Так, це правда, воно залежить дiйсно i  вiд  мене;  це  ?
власне те, чим я хвилями мучуся i "давлюся", але через те я,  може,  також
переконуюся у сво?й силi!..
   - Я вас не розумiю!
   - Зрозумi?те колись! Врештi, прошу вас дуже,  не  згадуйте  менi  його.
Тодi нi, коли думаю собi щось цiлком, цiлком iншого. Не гнiвайтесь, але не
робiть цього нiколи!
   Я просила його живими, майже переляканими очима,  а  вiн,  усмiхнувшись
iронiчно, глянув на мене.
   - Це не згоджу?ться з тим, що ви казали колись тут; а iменно, що любите
боротьбу! - сказав.
   - Я люблю боротьбу; люблю, люблю! Ви мене не зна?те!
   - Може, й дiйсно не знаю. -  I  вiн  схилив  знов  голову  в  долонi  i
задумався також над бог зна? чим...
   Я була зворушена, роздразнена. Була  би  плакала,  але  не  з  жалю.  З
нетерпеливостi. I вiн мене гнiвав. З кождого його слова  визирав  завсiгди
якийсь "хосен", щось "розумне", якась "користь"... Це мене болить.
   - Над чим ви дума?те, Орядин?... - звернулась я вкiнцi до його, щоб  не
сидiти мовчки.
   - О, мо? думки неiнтереснi! - вiдповiв вiн. - Я звичайна натура,  а  тi
справляються скоро з собою. Я йду завсiгди найкоротшою дорогою, то й гадки
мо? буденнi.
   Це  мало  мене  вколоти  (воно  й  укололо),  а  йому  справити   якусь
при?мнiсть.
   - Дайте менi щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би
лiсний воздух, щось ясне, сонячне! - просила я його стиха.
   - Вiд мене жада?те ви цього? - питав вiн роздразнено. - До  того  я  не
здатний! - I вiн замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував
його лице.
   - До чого ви здатнi?  -  спитала  я.  Вiн  розсмiявся  так,  що  я,  не
надiючися смiху, прокинулася.
   - Ви смi?теся з мене, Орядин? - спитала я, вп'яливши в його уважно очi.
   - Зна?те що? - сказав, не зважаючи на мо? питання. - Я  веду  також  iз
собою боротьбу, яку? - скажу колись пiзнiше, а поки що  дайте  лiпше  менi
щось оживляюче до думання!
   - Ну, коли так, то я скажу вам оце: iдiть сво?ю дорогою i не дбайте про
загал, коли ма?те на оцi гарну цiль!
   - Я йшов уже раз сво?ю дорогою; це зна?те вже.
   - I то було зле?
   - Остiльки зле, що не добився нею до цiлi.
   - Це не може бути! Iдiть лиш витривало далi: сильна воля поборе все.
   - Я хотiв би той дар мати, що ви, а то дар: одушевлятися, Наталко!
   - I у вас вiн ?!
   - Ну, я цього не знаю.
   - Я знаю, Орядин. О, я вiрю в вас! Не знаю, яка ваша боротьба,  але  не
спроневiряйтесь нiколи тому, що давало  вам  досi  вiдвагу  i  право  бути
гордим. Не дбайте про загал i  йдiть  сво?ю  дорогою,  доки  не  опинитесь
високо-високо!
   Я вхопила його за руку i стиснула ?? крiпко, i очi в мене заяснiли.
   Вiн видивився на мене здивований, а опiсля усмiхнувся.
   - Чи у вас бувають частiше такi пориви? - спитав.
   Його питання заболiло мене, i я опустила очi вниз.
   - Чи це пориви?
   - О, це може бути i настрiй!

   * * *
   Вiн  не  згаду?  нiколи  анi  одним  словом,  що  я  була  колись  його
"царiвною", мовби це не вiн, а хто iнший любив мене.  А  я  мовчу  i  собi
горда, горда, мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли  вже
не може любити бiльше, але нехай не дорiка? менi Лорденом!
   Правда, вiн не зна?, що в  мо?м  серцi  дi?ться  i  що  в  нiм  не  так
супокiйне, як я виглядаю, що в  нiм  дозрiва?  думка  розiрвати  ненависнi
зв'язi i вiдвернутися вiд усiх назавсiгди. Справдi  оце  дозрiва?  в  мо?м
серцi, але поки що це лиш моя тайна, i я не виявляю ?? i перед ним, хоч би
й як  питав  мене.  Ох,  лиш  сили  додай  менi,  боже,  сили,  щоб  я  не
спроневiрилася собi i правдi; а я поборю всю погань, яку тiльки стрiну  по
дорозi свого життя!..



   VI

   (Знов пiзнiше).
   Я вже знаю, що я йому не цiлком байдужа, хоч маю також те  переконання,
що забув би мене знов скоро. Але я? Чим вiн менi? Сама не знаю  вiдповiдi.
I люблю i не люблю, i притяга?  i  вiдпиха?  мене,  i  жаль  менi  його  i
засуджую його, а одного таки не можу забути, iменно того, що вiн син  того
самого народу, котрого вiрною донькою ? я.
   Не раз  говорить  з  огнем,  пориваюче  про  яку-небудь  справу,  зараз
"отвира?" кождому очi, а коли спита?ш його пiвгодини пiзнiше про те  саме,
видивиться на тебе, усмiхнеться зневажливо i  скаже:  "Не  ма?те  над  чим
iншим думати?" або: "Хто би собi над тим голову ломив! З  того  не  будете
жити!"... Це мене вiдпиха? вiд його,  воно  показу?  в  нiм  отупiння  для
тонших iдей. Чи вiн давнiше не був таким, чи, може, я того не розумiла, чи
таким зробила його боротьба о бит? О, хто би менi об'яснив це! Тепер i  не
замiчаю в його давньо? тонкостi  в  чуттi;  вона  ?  у  чистих  натур  без
рiзницi, у мужчин i женщин, особливо у поетичних натур. Але про те все ? в
нiм щось, що мене прикову?, i я знаю: це та сила, що не дала йому потонути
в вирi бруду.
   Це дiялося нинi зранку.
   Я ходила в город годувати кроликiв. У сво?х бiлих кожушках  вони  ледве
замiтнi на снiгу, i лиш ?х червонi лагiднi оченята свiдчать, що  це  вони!
Мене знають добре. Дрiбнi, малесенькi,  прискакують  безшелесне  до  мене,
утирають сво? мохнатi борiдки об мо? руки - я ?х люблю...
   Це? ночi упав знов свiжий снiг. Уклався на гiллi дерев, на всiм,  немов
надиханий.  Величезнi,  дорогi  мо?   гори   Карпати,   зi   сво?ми   бiло
поприбираними лiсами блистiли  срiблясте  проти  сонця,  а  над  усiм  тим
миготiло ясне, майже прозоро-син? небо...
   Навкруги тихо, урочисто, саме так, якби все на час  здержало  вiддих  i
ждало на щось святе. В таких хвилях молюся. Не словами, але серцем,  душею
молюся. Бажаю, щоби iснуюча краса наповнила i мо? серце, щоби стало чисте,
прозоре, мов та iмла, що десь-не-десь звиса? ще над деревами!
   Так молилась я, а в  п'ять  мiнут  пiзнiше  перервав  несамовитий  звук
дзвiнкiв санок те урочисте ожидання, i я опинилася перед Лорденом...

   - Оставте мене, оставте мене! - просила я, стривожена, коли ми осталися
по раз другий самi, i вiн мене хотiв цiлувати.
   - Чи таке доведення  присто?ть  судженiй?  -  спитав  вiн,  усмiхаючись
насилу.
   Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тiльки в  очах  сльози  i  велике
пригноблення так, що ледве волiкла за собою ноги.
   Вiн пiдiйшов наново.
   - Так я вам уже раз казала, тепер казала!  -  говорила  я,  не  зводячи
неспокiйного погляду з його, щоб не скористав з то? хвилi.
   - Я люблю соромливiсть, - сказав вiн, - вона украша? женщину, мов вiнок
з бiлого цвiту, однак все ма? сво? границi. Я знаю, що роблю, в мене ?  на
те права!
   - Нi! - вiдповiла я хвилюючим, упрямим голосом.
   - Нi! Ха-ха!
   - Нi! Тi права не годяться з мо?м серцем!
   - Так! Гай, гай! Бач, як розфiлософувалася! Врештi,  нехай  буде  тепер
твоя воля. Я знаю людську натуру;  ти  дикун,  моя  красуне...  на  часок,
ха-ха, на часок!
   О боже мiй!..
   I я його просила, щоб не чинив бiльше того,  не  цiлував  мене  нiколи.
Нiколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести, нiяким чином,  нi  за
що в свiтi! Чи вiн того не розумi?!
   Нi, вiн того не розумiв!
   Я цiлком прибита. Така стривожена, що  трохи  не  скричу  вголос,  коли
почую його за собою. А вiн собi з того жарти  стро?ть,  стаючи  коло  мене
нечайно або сiдаючи близько коло мене. Тiтка i Лена смiються на цiле горло
з мого страху, особливо тiтка, аж за боки береться. А я не знаю, що в  тiм
? смiшного... Також накинувся па мене, для чого  не  ношу  його  перстеня.
Сказала я йому, що завеликий. Тодi вiн намiгся сам у правдi переконатися i
засунув менi перстень сам на палець! Гу, як я боялася його дотику!  Як  не
люблю його рук! Довгi такi, нiжно  виплеканi,  потрохи  дрижачi  -  цiлком
такi, як вiн, як кiгтi якi!.. Коли увiйду до хати, то слiдить  все  мовчки
поглядом за мною; пiдкручуючи вуса, водить очима то сюди, то туди. Ох!
   Тiтка каже: говорив ?й, що дуже мене любить i що дуже  гордий  на  свiй
вибiр, що його товаришi будуть цiлком "зафрапованi"[67], побачивши в  його
таку .красу, i що вiн мов помолоднiв...
   Це неправда, що я його суджена! Не може бути правдою; я освободжуся вiд
його! Ах! що нема нiкого, хто би за мною вступився!  Якби  бабуня  жила!..
Бабусенько ти моя золота, щира, вiрна, поглянь, що зi мною дi?ться! Глянь,
чия маю бути, i на що ти мене викохала! Ти називала  мене  сво?м  ангелом.
Пригаду?ш собi? Вечорами, коли ми клалися на спочинок,  ти  оповiдала,  що
дiвчата мають бути чистi, як цвiт лелi?, встидливi, мов  голуби.  Тодi  ти
називала мене сво?м ангелом i лелi?ю!..
   Видиш ти тепер свою лелiю? Видиш, хто ма? ?? зiрвати? Або чи хто  перед
нею стане i заслонить ?? бiлу  одiж  перед  брудними  замахами!..  Дивись,
бабусенько... дивись!
   Я не хочу довше над сво?м  життям  поетизувати.  Лорден  вiд'?хав.  Вiн
прибув, щоби умовитися, коли ладити весiлля. Воно ма?  вiдбутися  пiд  час
вакацiй, отже, за чотири-п'ять мiсяцiв, цiлком тихо; i зараз  другого  дня
ма?мо "ми" (ха-ха!) вiд'?хати. Я стояла пiд  час  тi??  наради  сперта  об
стiну i слiдила за розмовою. З ?х думками я не годилася; я  вiдчувала,  що
не стану його жiнкою. I я не стану нею! Нехай дi?ться, що хоче, але  життя
свого не запропащу. Я хочу жити, але не так, щоб лише по свiту волочитися!
Ось що я рiшилася вчинити.  До  часу  вiнчання  винайду  собi  яке  мiсце,
значить: пiду десь за товаришку[68], а вiдтак вiдмовлю Лорденовi.  А  коли
не найду мiсця... нi, про це не хочу й думати, це неможливо! Ах!  але  тут
дома також годi оставатися! Врештi, я не дамся дальше гнобити!

   * * *
   Я сидiла при вiкнi i читала Фламмарiона "Бог у природi". Нинi читала  я
лiниво. Промiж гарнi, щирi думки автора вмiшувалися мо? приватнi думки.  Я
думала над сво?м рiшенням наймитися за товаришку,  над  характером  такого
"становиська" в Порiвняннi до мо?? аж  до  хоробливостi  гордо?,  чутливо?
натури, над заняттям  тако?  "товаришки",  далi  над  мо?ю  "рiднею",  над
Лорденом, над Орядином...
   Надворi непогода.
   Великий пластовець лiта? в гострiм  вiтрi,  б'?  горстками  об  вiконнi
шиби, мчиться то в один, то в другий бiк, а вкiнцi уклада?ться бiлесеньким
покривалом всюди. Цiлi громади кавок[69]злiтаються  звiдкись,  кружать  то
над одним, то другим деревом; сiдаючи, чорнiють на  оснiженiм  гiллi,  мов
малi демони, i колишуться недбало. Маленькi ?х  гострi  очi  аж  iскряться
зблизька. Одна усiла близько мого вiкна, звернула свою чорно-синю  головку
до нього i, мов уражена мо?м цiкавим визиранням, вдарила  люто  крилами  i
вiдлетiла. На дорозi було пусто i лиш тiльки один вiз котився  по  цiй.  В
менi забилося лячно серце: на возi сидiв Орядин.  На  козлi  коло  вiзника
лежав куферок  подорожнiй.  Отже,  вiн  вiд'?жджав.  Куди?  Пощо?  З  яко?
причини? Все те мiнялося блискавкою в мо?й головi, i менi стало жаль.  Тим
часом вiн пере?жджав попри дiм i, побачивши мене, поздоровив. Трохи згодом
стало на дорозi знов глухо й пусто.
   "Куди вiн по?хав, за чим?" - думала я  неустанно,  занепоко?на.  Я  мов
почула гризоту совiстi, що судила не раз його гострiше.  Бог  зна?,  що  в
його на умi! Чому я не любила його тепер  так,  як  перший  раз,  чому  не
упоювалася ним так, як перше? В нiм ? щось, вiн iнтелiгентний, бистроумний
i гарний! Ох, яка примхувата я вдалася! Не дурно й  тiтка  казала.  Понуро
вп'ялився мiй погляд у хатину, що стояла напроти нашого дому. Вiтер змiтав
неустанно свiжий снiг з ?? даху, пiдносив свавiльно якийсь старий червоний
обрус, на плотi розвiшений, i якусь дитячу сорочку...  Пiд  шопкою  лежала
ялинка, призначена на рiздвяне деревце. За кiлька день рiздво. Радiснi днi
для цiлого свiту...
   Менi сумно, понуро. Я неспокiйна. Передi мною лежить стiльки  боротьби.
Менi не ладитись до радiсних свят, але до бою, до гiркого, бурхливого бою.
Та нехай! Я не пiддамся, я хочу бути щасливою!
   Але що з ним? Може, по?хав на село? Панна Марiя споминала  недавно,  що
вiн носиться з думкою ?хати туди. Згадував також, що покинув би  студi?  i
пiшов газдувати...

   * * *
   Знов весна. Знов той оживляючий весняний запах, тi самi лагiднi  подуви
вiтру, що зворушують воздух, будять до життя, що спочивало в глибокiм снi.
Знов мiняються яснi тихi ночi, несказанно, упоюючо краснi, як колись. Все,
все, як колись! Фiалки дрiбнесенькi, любимцi мо?, цвiтуть,  лiси  сосновi,
березовi розвиваються, зеленiють пишною зеленню! Зозулi  гомонять  лiсами,
кують, проча пташня розщиба?ться, а серце в  грудях  розходиться  з  само?
розкошi. Я сама вештаюся день у день по лiсах, мов та справдiшня  русалка,
з розпаленими щоками, зi смiхом на устах, з щастям в очах! Здорова, мiцна,
я поринаю в гущавину, шукаю дороги, смiюся!..
   Сонце всюди.
   Повно його всюди. Гарно, прегарно жити!

   * * *
   Я довго не вписувала нiчого. Не було що й записувати. Життя однакове  в
великiм i в малiм розмiрi. Маю багато надi?, що одержу яке мiсце. Про  мою
тайну зна? лише панна Марiя; вона годиться з мо?м  поступуванням  i  дода?
менi вiдваги. Орядин пробува? на селi, по?хав дiйсно тодi на село, коли  я
його побачила. Панна Марiя журиться  ним,  бо  не  зна?,  що  вiн  задуму?
почати. Часом говорить, що покине науку й пiде жити в народ; не раз  каже,
що втомлений i хоче спiчнути; iншим разом знов,  що  буде  ще  бачити,  що
становисько не робить "чоловiка",  що  тепер  стiльки  глупоти  у  всiм  i
всюди...
   - Що вiн уважа? глупотою? - питала я.
   - Я не знаю.
   - Так не говорив вiн давнiше, панно Марi?!
   - Нi! То боротьба о бит настро?ла його так ворожо, навела на його такий
сум, затерла стiльки. Це бува? завсiгди так - i воно дуже сумно  -  чи  не
правда?
   Однак вона все вiрить у його; передчува?, що його  будучнiсть  буде  ще
свiтла.
   Певно; коли би покiнчив сво? студi?.
   Вона гада?, що покiнчить. Вiн честолюбивий. Врештi, належить до  натур,
що живуть скоро, i коли би опинився раз знов посеред працi, а  спосiбнiсть
одушевлятися збудилася би в нiм знов, позабув би  всi  гiркi  "iнтермеццо"
свого молодого життя!
   О це й розходиться головно, о це, щоби знов одушевлявся.
   - Це, певно, тяжко, - говорила дама, -  i  те  мусив  би  в  нiм  хтось
збудити, iнтелiгентнi одушевленi люди або яка жiнка. Якась гарна, освiчена
жiнка. Це було би добре!
   Особливо знайомостi тако? женщини бажала би вона йому.
   - Мiж нами сказавши, - говорила, - занедбався вiн дуже i то у всiм.  Не
замiтили ви цього? А то нiчого не вплива? так хосенно,  ублагороднюючо  на
ум мужчини, як приязнь iз освiченою женщиною...
   Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
   Передусiм бути собi цiллю, для  власного  духа  працювати,  як  бджола;
збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим,  прегарним,
хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!
   Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з  дня  на  день,  з
року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все  було  складне,  тонке,
миле. Щоб не осталося дисгармонi? анi для ока, анi для серця, для  жодного
зi змислiв[70]. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
   Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним
на всi часи, або вiддатися працi  для  всiх.  Боротись  за  щось  найвище,
сягаюче далеко поза буденне щастя...
   Такий мiй iдеал.
   Свобiдний чоловiк iз розумом - це мiй iдеал.
   Пощастилося!
   Я одержу мiсце ще  перед  "вiнчанням".  Стану  за  товаришку  в  однi??
маючо?[71] угорки, вдовицi по лiкарi.
   Яка я рада! Яка я свобiдна, легка, певна  себе!  Смiюся  знов  щасливим
смiхом. Менi зда?ться, що в мо?х жилах кружить кров швидше, а думки  стали
гнучкiшi. Усмiхаюся сама до  себе,  а  тiтка,  запримiтивши  той  сонячний
настрiй, дума?, що це я так  на  весiлля  тiшуся.  Лише  перед  послiдньою
сценою маю вiдразу. Значить: перед сценою вiдмови  й  переслухання.  Сцени
такi менi взагалi ненависнi.
   Що Лорден скаже? Ух, поганий той, з довгими дрижачими  пальцями,  пугач
той!.. Ха-ха-ха! Це iнтересно, що вiн скаже! Але я не буду нiкого щадити й
вискажу все що до крихiтки. Йому скажу: "Ви, мiй пане,  не  обходите  мене
анiтрохи! Будьте ласкавi, по?дьте собi де мiж сво? люди i  привезiть  собi
яку "золотоволосу" нiмочку, а мене оставте! Що  вам  iз  тако?  особи,  що
волочиться по лiсах, коха?ться в птахах, в шемраннi  дерев,  упою?ться  ?х
життям, а не вашим". А Лена, - ах! ота "дитиняча" iстота  з  вiчножiночими
прикметами, з фарисейством на устах, вона буде шалiти з радостi, що я таки
не виходжу замiж. Пiд тiткою розпадеться земля, а вуйко загнiва?ться!  "Ти
однiська дитино мо?? однiсько? сестри, що ти наробила!" А однiська  дитина
однiсько? сестри дурi? з утiхи, що перестане бути каменем дома.  Чу?ш  це,
бабусенько?.. Твоя лелiя, твiй ангел вiдважу?ться уживати сво?х крил!  Нi,
тепер я вже прямо до неба полетiла би, до тебе, бабусенько моя  щира,  щоб
побачила ти мене, щасливу тепер, наскрiзь перейняту жадобою життя.
   Як воно й не буде, а одно певне: всi будуть гадати, що я зiрвала тому з
Лорденом, що Орядин тут. Та це мене не дуже  журить,  нехай  кождий  дума?
собi, що хоче.
   Орядин був слабий. Повертаючи з села, простудився i лежав хорий.  Тепер
вже одужав. Лена його бачила, каже, що його очi "вiдновились" i що  дiстав
iнший голос! Чи й iншi думки? Це хотiла би я знати! Я думаю дуже часто  об
нiм. Я хотiла би його бачити великим, значним. Великим - iз характеру, або
значним - iз працi для народу свого!
   Мiй ум такий спокiйний, що я майже неустанно (т. ?. в свобiдних хвилях)
учуся i читаю. Мрiю об тiм, щоби стати колись писателькою. Чи буду  здатна
до того, научать люди або й час, а може, прийду  i  сама  на  те.  В  мо?х
найтяжчих хвилях була така праця  одинокою  мо?ю  розрадою,  ставала  менi
якоюсь вимогою життя. В тiй працi купа?ться моя душа, порина?ться в нiй, а
хоч би я не зазнала жодного iншого щастя, так праця  така  ?  ще  завсiгди
бiльше, чим буденним щастям.

   * * *
   Я хотiла би з ним поговорити. У думцi говорю  з  ним  майже  неустанно.
Уявляю собi його великим i характерним; всi його  вважають  таким,  а  вiн
працю?; працю? не лише тому, щоби йому було добре, бо  не  маловажить,  як
досi,  вiльнодумних  iдей,  називаючи  ?х  "дурницями".  Одушевля?ться  ?х
правдою, як давнiше; i тому, що  вiн  такий,  я  люблю  його.  Люблю  його
любов'ю такою, що миготить крiзь усi мо? нерви, ? широка, як море, i нова.
Красою сво?? душi мусив би залити мою душу;  купатися  мусила  би  вона  в
багатствi його душi. Така сила покоря? мене вже тепер, а мiцна i вироблена
прикувала би мене назавсiгди. Тодi вiн вида?ться  менi  чистим,  i  нiякий
налiг[72] i нiяка брудна споминка не вгинають його, i вiн ма? право носити
голову гордо.
   Я його люблю таким, яким би мав щойно стати;  таким,  як  ?  тепер,  не
могла би я його вiрно любити; побоювалася  би  неустанно,  що  тiй  любовi
настав би кiнець i тодi не осталося б менi нiчого, крiм пересвiдчення,  що
ми колись належали до себе. Такого щастя я не хочу. Я не  хотiла  б,  щоби
саме посерединi життя "зайшов", як сонце, але щоби був менi до кiнця життя
свiточем, i саме  вiд  тi??  хвилi,  в  котрiй  ми  подали  би  собi  руки
назавсiгди. Не хотiла  би,  щоби  любов  завмерла  тодi,  коли,  противно,
повинна би мiцнiти. Так я собi не раз думаю.

   * * *
   Це було в пополудневiй порi. Всi в хатi полягали  дрiмати,  поспускавши
на вiкна ролети[73], а я пiшла в сад i лягла в траву, але не спати. Воздух
був жаркий, тихий, пересичений запахом цвiтiв i  живицi;  сонячнi  променi
пересякали все довкола. Я находилася в найтихiшiм i найгустiшiм кутi саду,
лежала й приглядалася нiжним барвним метеликам, що лiтали раз  живим,  раз
утомленим  нечутним  летом  над  цвiтами  або  недбало   у   воздусi,   та
прислухалася  тонесенькому  бренькотовi   ледве   замiтних   комашок,   що
упоювалися на сонцi сво?ю власною  пiсенькою,  або  приглядалася  цвiтучим
рожам.
   Недалеко вiд мене, коло бiлих  штахет,  росли  вони  на  знак,  що  там
находився отвiр, ведучий до саду Ма?вських, вiд котрого дiлився наш  город
бiлими штахетами. Саме  тепер  цвiли  тi  рожi.  ?х  широкi  гарнi  листки
тиснулися до холодного залiза i аж лиснiли на сонцi, а рожi мов потомилися
вiд спеки, особливо тi матовi жовтi; декотрi  з  них  поспускали  головки,
немов повмлiвали з превелико? розкошi... У воздусi миготить - i вiн  немов
отяжiв iз запаху i спеки...
   Так! Отi жовтi матовi рожi потомилися. Мабуть, iз любовних  мрiй;  коли
тим часом чорно-понсовi,  жаристi,  пересиченi  рожi  нiби  дрiмали.  Менi
пригадалася новелка данця Якобсена "Тут повиннi би рожi стояти". Нiколи не
читала  я  щось  поетичнiшого.  Розмову  обох  чурiв[74]  знала  я   майже
напам'ять, а займав мене особливо той жовтий чура, "без iсторi?".
   Опiсля думала я й про Орядина. Вiн був гарний мужчина, це правда, але ж
нехай би був трохи iнший,  напр.,  "все  такий,  щоб  його  можна  кохати,
боготворити", - говорила моя розмарена душа; однак я не формувала  нiчого,
не думала нiчого ясного, певного... Кругом мене хилилося  все  до  якогось
мов розкоханого пiвсну i манило до себе...
   Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Вiн називав його
найкращим iз денно? пори, i я бачу, що  вiн  дiйсно  гарний  -  чи,  може,
бiльше упоюючий? Зда?ться, в нiм осяга? все найвищий верх, ста? на хвильку
тихо, мов до вiддиху по тяжкiй раннiй працi. Саме такою здавалася менi оця
хвиля тепер...
   Я лягла лицем у  траву.  Сонний  бренькiт  комашок  розлягався  лiниво,
однозвучне по цiлiм  саду,  настроював  чимраз  бiльше  до  сну,  однак  я
опиралася йому. Врештi я вслухувалася,  вдумувалася  у  все  те,  що  мене
окружало, i тихе безшелесне рiзнородне життя довкола мене причувалося менi
якоюсь нiжною, несказанно гармонiйною мелодi?ю, не завсiгди  чутною,  а  й
невловимою слухом, i не зрозумiлою кождому! Я  вслухувалася  в  не?  цiлою
душею, i менi здавалося, що моя душа -  то  лиш  один  тон  iз  се?  цiло?
гармонiйно? мелодi?, i злива?ться тому так  радо  з  тою  широкою  барвною
стру?ю, що зветься природою, упою?ться нею, мов земля сонцем i теплом.
   Легкий подих вiтру заворушив листям  i  заколисав  стеблами.  З  городу
Ма?вського донеслися до мене слабо голоси якiсь, i мiж ними причувся  менi
й голос Орядина. Я пiдвела голову,  наслухаючи  напруженим  слухом,  однак
голоси затихли i настала попередня тиша. Я знов опустила голову на руки.
   Що Орядин тепер робить? Я його давно не бачила; вiн  подужав  зовсiм  i
хоче назад на село вертати, чи  назавсiгди?  Хотiла  б  я  його  де-небудь
побачити та й поговорити з ним.
   Пiзнiше встала я i пiдiйшла до хвiрточки, задержуючись коло  рож.  Були
прегарнi! Над жовтими схилилася i  спростувала  одну  похилену.  "Ти,  моя
любко, нездужа?ш на тугу, - подумала я.  -  А  ти  щаслива",  -  приповiла
понсовiй... Вiдтак сперлася об штахети i дивилася в  сусiднiй  сад.  Всюди
було так тихо, розмарено всюди, що я перенялася нею наскрiзь.  Пересичення
i розкiш в природi подразнили мене, i менi забажалося, щоб мене хто-небудь
побачив. Але мене нiхто не бачив. У саду не було живо? душi. Дерева  росли
так густо, що заслонювали всякий вид у глибiнь саду, а навiть зiльник,  що
рiс десь недалеко, а в нiм пересиджувала звичайно родина,  ледве  виднiвся
з-помiж дерев. Я вiдвернулася вiдти i хотiла  вже  вiдходити,  однак  менi
причулися знов мов голоси... Жду хвилину: нi! це  менi  лиш  причулося.  I
там, певно, сплять. Боже, як можна  в  таку  прегарну  хвилю  спати!  I  я
потонула знов поглядом у препишну зелень довкола мене. Нараз налякалася  я
несподiвано, спаленiла i цофнулася[75]. Чи я була слiпа, чи що?..  Тут  по
лiвiй сторонi хвiртки мiж густо засадженими берiзками, де  стояла  вигiдна
лавка з поруччям, - не було тут нiкого?
   Тут був хтось, а я й не бачила...
   Орядин лежав тут. Руки  пiдсунув  пiд  голову,  а  лице  мав  заслонене
капелюхом; здавалося, дрiмав. Я усмiхнулася - отже, тут сховався  вiн  вiд
сонячних променiв i  вiд  Зониних  дотепiв!  А  тут  навинулася  непрошена
"русалка", вiдкрила сховок i смiялася. Чи будити його, чи нi? Чи випадало?
Я дивилась хвилю на його... Нi, це не було гарно, що  я  дивилась  тут  на
його, мов той злодiй, лучче вже збуджу його.  Хто  зна?,  коли  побачимося
знов так на самотi, як би бачились тепер у цiй гарнiй хвилинi;  я  вiд'?ду
вже незадовго i, може, побачимось нинi впослiдн?! Впослiдн?! Це не  гарно.
На всякий случай змiниться пiзнiше не одно! Кожде стане iнше, я вступлю на
нову дорогу, зовсiм менi досi  незнану,  а  вiн  -  хто  зна?,  що  з  ним
станеться ще!
   Мене обгорнув хвилевий сум, i  я  поглянула  знов  на  його.  Отже,  це
закiнчення тодiшнього  початку,  подумала  я  собi.  Що  на  нiм,  на  тiм
закiнченнi? А що було би, якби було сталось iнакше? Нi, не хочу про все те
й думати, не люблю тих закiнчень iз ?х млявими, побожними прикметами; воно
добре, що сталося так, як ?, що можу ще боротися i переживати щось нового.
Я рiшилася закликати його, щоби поспорити трохи,  тим  бiльше,  що  ми  не
бачилися майже три недiлi.
   Вiн не спав. На мiй несмiлий поклик схопився,  мов  зелектризований,  а
уздрiвши мене бiля штахет, спинився геть коло мене урадуваний.
   - Це ви! Як ся ма?те? - сказав, усмiхаючись, i подав руку. - Я не спав,
лежав лиш так, в хатi тепер пересиджувати просто грiх!  Це  гарно,  що  ви
мене покликали! Ходiть у наш город, сядемо на лавку!
   - Нi, ходiть до нас! - казала я, а в тiй хвилi поправилась:  -  Нi,  не
приходьте, бо...
   - Як побачить тiтка, то буде крик! - докiнчив вiн, розсмiявшись весело.
   Я смiялася з  ним  i  була  дуже  вдоволена,  що  так  сталося,  що  ми
стрiнулися. Його погляд промайнув по менi блискавкою i задержався на  мо?м
лицi.
   - Ви нинi такi гарнi, вигляда?те мов саме щастя! Що з вами?
   Я спаленiла й глянула не на нього, а кудись в iншу сторону.
   - Що ж би мало бути зi мною? - вiдповiла я. - Хочу бути щасливою.
   - Дуже мудрий намiр! - вiдповiв вiн все ще весело.  -  I  я  маю  такий
намiр, але менi чогось маркiтно.
   - Чому?
   - З рiзних  причин.  Мiж  iншим,  борюся  сам  iз  собою  о  так  звану
"будучнiсть", хоч знаю, що вона не принесе менi нiчого  особливiшого  i  ?
потрохи правдивим блудним огником!
   - Чи вона вела вас блудом досi?
   - Не вела, але могла би й повести, якби вiрив ?й занадто!
   - Давно говорили ви iнакше.
   - Давно говорив я iнакше, бо давно вiрив у якiсь iдеальнi вимоги життя,
вiрив в те, що чоловiк мусить ?х сповнити, а тепер не вiрю i в це, i в те,
що зветься "будучнiсть"!
   - Ви знов говорите таке,  Орядин,  що  мене  гнiва?;  встидайтеся!  Вiн
викривив iз легкою погордою уста.
   - Чого менi встидатися? - спитав ?дко. - Того,  що  я  пiзнав  життя  i
людей,  i  тих  так  званих  "освiчених  людей",   пересякнених   наскрiзь
"натуралiзмом" аж до гидкостi, i що, переконавшись у ?х справжнiм змаганнi
i ?х "послiднiй фiлософi?", перестав перед ними кланятися i ?х  подивляти,
як давнiше? Ви зна?те, - додав, - я хочу покинути сво? студi? i  йти  жити
мiж народ?
   - Так це правда, Орядин? - спитала я, немило зворушена, видивившись  на
його великими очима.
   - Правда, а здержу? мене вiд того  лише  те,  що  я  не  люблю  народу,
значить ту грубу, необтесану,  хоч  i  добродушну,  незiпсовану  ще  масу,
котро? не зрозумi? цiлковито тонше думаючий ум; що серед тi?? темно? товпи
чоловiк освiчений iз сво?ми думками  сто?ть  сам,  мов  палець.  Я  говорю
правду, отже, це здержу? мене вiд того, i я не можу ще рiшитися цiлком.
   - Так не йдiть мiж люди, що не притягають вас сво?м життям, для котрого
не ма?те змислу. Ви самi змарнувались би,  а  ?м  не  придалися  також  на
нiчого! Кiнчiть сво? студi?, ви майже вже у цiлi, було  би  навiть  грiхом
покинути все. У нас числиться один освiчений чоловiк за  двох-трьох  -  не
забувайте й цього! У вас суть обов'язки i супроти вашо? народностi!
   - Я знеохочений, Наталко, послiднi  роки  вiдобрали  в  мене  запал  до
всякого вищого змагання, i я жадний спокою!
   - Ви вiдживете знов, Орядин! - намовляла я живо. - Тепер вже  пiде  все
лiпше, тепер ма?те якийсь ма?ток, iдiть лише знов вибраним шляхом! Бачите,
життя дiйсно дуже, дуже гарне! Робiть те, до чого ви спосiбнi,  що-небудь,
Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, i щось таке,  що  можна
би поважати!
   Вiн усмiхнувся  так,  якби  перед  ним  стояла  дитина  i  оповiдала  з
розгаряченими очима прегарну казочку. Я усмiхалася також мимоволi.
   - Я вам добре раджу, - додала я, - послухайте мене!
   - Ви вважа?те мене спосiбнiшим, Наталко, нiж я справдi ?!
   - То завдайте собi працi, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним
чоловiком iз вiрою  в  iдеальнi  вимоги  життя,  пориваючим  примiром  для
загалу. Нашому народовi треба проводирiв всюди i всюди!
   - А вiдтак що, Наталко?
   - Вiдтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса...  Ох,
Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би  анi  хвильки,
якою дорогою йти, не зважаючи нi на  що  летiла  би  вгору,  мов  орел,  i
кликала ще й других за собою!
   - I ви переконанi, що за вами злетiли б i другi вгору?
   - Переконана!
   - А я нi! Орли лiтають без товариства.
   - Ну, - вiдповiла я гордо, - але зате вони сильнi i  не  жалують  сво??
самотностi, ?м i не личить приставати з плебейськими духами!
   - Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!
   - Нi, вони щось бiльше i благороднiше, чим зарозумiла дика птиця!  Вони
в мо?х очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним.  Що
вони ще не такi, то iнша рiч; об тiм я й не говорю.
   Вiн розсмiявся i дивився на мене з очевидним вдоволенням,  а  очi  його
сiяли дивнiм свiтлом.
   - Не смiйтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смi?теся з мо??  бесiди  вiд
серця.
   Вiн не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.
   - Так, так, мiй пане!
   - Я чую, що так! - вiдповiв, знов усмiхаючись. - I я подивляю  ваш  дар
одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супоко?м,  а  це
знак, що старiюся!
   - Саме в тiй хвилi сказали ви неправду, Орядин!
   Вiн розсмiявся.
   - Встилайтеся! Тому що ви стали лiнивi i вибагливi, то вам зда?ться, що
старi?тесь!
   - То ви хотiли би, щоб я став яким-небудь орлом?
   Я усмiхнулася мимоволi.
   - Я хотiла би, щоби всi укра?нцi були орлами!
   -  Щоб  орлом  бути,  треба  все-таки  стати  на  якiйсь   висотi,   на
вiдстороннi; а це не згоджу?ться з людською натурою i  не  творить  щастя.
Чоловiк не любить носитися з якою-небудь думкою без  людей,  що  так  само
думали б, як i вiн, - чи не так? Що вiн без  загалу,  Наталко?  Вiдiрваний
член, що гине на самотi.
   - Коли вiн iндивiдуально сильний, то буде й на самотi чутися  щасливим,
розумi?ться, не буденним щастям; свiдомiсть сили вдоволить його.
   Вiн дивився вперед себе весело, а по якiйсь хвилинi сказав:
   - ? люди, що живуть наскрiзь у одно зi свiтом, одного  й  бажають,  що,
так сказати б, розходяться, розпливаються в  масах;  а  ?  знов  люди,  що
дивляться вбiк; ?, врештi, люди, що горнуть все в  себе,  всю  красу,  всi
твори людського життя. Чим бiльше набирають у себе всякого  "свiтла",  тим
незрозумiлiшими стають для свого окруження. Чи не роблять вони  самi  себе
незрозумiлими?
   - Для буденних умiв без сумнiву, Орядин.
   Вiн дивився через хвилину на мене, а опiсля сказав:
   - Дивна рiч, ви шука?те в одно боротьби.
   - "Чоловiк зрiка?ться великого життя, коли зрiка?ться боротьби!" - каже
десь новочасний фiлософ Нiцше, - вiдповiла я йому.
   - То ви тужите за таким великим життям?
   - Я не знаю... я тужу... але ви знов будете смiятися, Орядин, коли я те
скажу.
   - Нi.
   - Я тужу за барвами, за свiтлом, за гармонi?ю.
   - Ви тужите за красою i досконалiстю! - докiнчив  вiн  поважно.  -  Але
який кiнець того всього?

   Я здвигнула плечима i усмiхнулася сумовито.
   - Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якiмсь  великiм  щастi  або
прегарнiм душевнiм спокою!
   - Ну, марити можна, пiснi  свого  духу  можна  прислухатися  i  не  без
цiкавостi, однак з часом наста? i тому кiнець. Не скажу, що все те, що вас
тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у  вас,
може, нiколи, тому що ви вмi?те, як я вже перше замiтив, одушевлятися, так
як другi вмiють малювати або грати; ви  лише  змiните  спосiб  погляду  на
речi, iменно  вiзьме  в  вас  об'?ктивний  критицизм  перевагу.  Вам  буде
вестися, як менi. Коли я пересвiдчився, що в  змаганнях  кождого  кри?ться
потайний план, що свiдчить про особистi iнтереси, вiдвернувся я з вiдразою
вiд усi?? тi?? нiмо? комедi?, яку гра?, на жаль, так само  молодiж,  як  i
старшi, - i затужив за самотою. Я дiйшов до переконання, котре заявляю вам
словами  згаданого   вами   перше   "пророка"   Нiцше:   "Wir   sind   ein
Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!"[76]'
   - То сумне переконання, але на те ще ? вiдрада,  Орядин!  -  Ви  кажете
словами Нiцше: "Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr
sein!" - а я вiдповiм вам на  те  словами  того  ж  самого  пророка:  "Das
uberwindet mir, ihr "hoheren" Меnchen!"[77]
   - Так, Наталко, ihr "hoheren" Меnchen![78] Однак  звiдки  возьмете  тих
вищих людей?
   - Ми самi станьмо ними, учiм других ставати ними.
   - Ба! - сказав вiн насмiшливо. - Хто  перемага?  себе  лиш  тому,  щоби
стати "вищим чоловiком"? Хто журиться про iдеальнi вимоги? Хто  зрiка?ться
охотно користей? Покажiть менi нинi таких! Та нi, я спитаю лиш просто вас,
чому, напр., виходите ви за чоловiка, для котрого  не  ма?те  нi  крихiтки
любовi або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви  йшли  би
дорогою "вищого чоловiка", то повиннi радше вмерти, як таке чинити!
   - Я вже не ? його суджена!
   Вiн видивився на мене i спаленiв.
   - Нi? Чи справдi, Наталко? Не жарту?те?
   - Не жартую. Я ще не сказала  того  Лорденовi,  однак  за  кiлька  днiв
довiда?ться об тiм, а небавом по тiм покину я й свою рiдню.
   - Яке ж щастя! - сказав вiн, вiддихаючи глибоко, i його очi засяяли.
   - Це щастя завдячую собi сама. Я i вдячна оцiй хвилинi, що  вона  звела
нас ще раз на прощання на самотi. Я  вiд'?ду  до  Чернiвцiв,  Орядин.  Там
дiстала я мiсце товаришки в однi?? дами.
   Вiн ледве дослухав, що я говорила, вхопив обi мо? руки i потягнув ?х до
грудей.
   - Iдiть зi мною на село, Наталко! - просив зворушеним голосом. -  Ви  ж
зна?те, що я вас люблю, станьте мо?ю!
   - Це не може бути! - вiдповiла я  так  само  зворушена,  уникаючи  його
гарячого погляду.
   - Чому нi?
   - Тепер я не можу.
   - Так у вас завмерла вже всяка прихильнiсть для мене? - спитав.
   - Я не знаю... я тепер дiйсно не можу.
   - А однак ми були собi колись такi близькi...
   - Справдi, однак мiж нами лежать наслiдки часу... Ах,  Орядин,  оставте
мене ще! Менi ще треба самiй боротися, а й вам так само!
   - Я не хочу бiльше боротися; ви чули, що я говорив. Iдiть  зi  мною  на
село, i жиймо лиш для себе!
   - Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!
   - Я його не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили б менi за все  проче!
Ходiть зi мною хоч би й завтра, хоч би й зараз! - Його  очi  окинули  мене
жадно, гаряче, i вiн приступив ближче до мене. Я мимоволi вiдступилася  на
крок вiд його i боялася глянути йому в лице, щоб не перенялася також  тим,
що заволодiло ним у тiй хвилi так сильно. Я  боялася  впливу  його  гарно?
мило? iстоти, що, облита сонячним свiтлом, пишалася передо  мною  в  сво?й
повнiй красi.
   - Що би вам осталося, коли б ви перестали мене любити?
   - Я не переставав би вас любити! Iдiть зi мною, жиймо для себе!
   - Я не можу. Не можу й на те згодитися, щоб ви закопалися задля мене  i
змарнували сво? сили. Орядин,  я  так  вiрю  в  вашi  спосiбностi!  Врештi
подумайте над нашим народом, над  тим  бiдним  народом!..  Мене  неустанно
гризло би сумлiння, що я вiдiрвала йому перед часом одну силу для  себе  i
вона  змарнувалася,  не  живучи  в  спосiб,  вiдповiдний  ??  характеровi.
Подумайте, Орядин!
   Вiн зiтхнув глибоко i потер нетерпеливо чоло й очi.  Я  бачила  що  мо?
слова не оставилися без впливу на його, що однак бореться чогось iз собою.
   - Подумайте, Орядин! - просила я його лагiдно. Вiн усмiхнувся  слабо  i
поглянув десь далеко вперед себе.
   - Те одно не давало менi нiколи супокою! - сказав врештi. - Той  народ!
Це правда, вiн страшно нещасливий, однак...
   - I в його життi нема ще полудня!
   - Нема полудня!.. - повторив звiльна, протяжно. - Це  дуже  пригнiтаюча
гадка, однак ..
   - Що ж однак? - спитала я живiше, приступаючи знов ближче до нього.
   - Ми не здiбнi осягнути це полудн?. Ми не осягнемо його  нiколи,  бо  в
нас заслаба сила супроти ворожо? потуги!..
   Мене обгорнули розпука i жаль.
   - Ви знеохоченi до крайностi,  Орядин!  Ви  не  ?  свобiдний  i  гордий
чоловiк, коли так об нашiй будучностi дума?те!
   - Не вiдмовляйте менi почуття гордостi, бо я його маю!
   - Так берiться до чогось, робiть  щось,  якусь  працю,  що  сталась  би
свiточем для других i потiхою у вашiм життi, що  чинила  би  вас  твердим,
могучим i гiдним поваги. О, ви би це могли,  якби  лише  хотiли!  Я  знаю,
знаю, що могли би!
   Вiн усмiхнувся i притиснув мою руку до уст.
   - Це все гарно, що ви говорите, i ви кажете правду, однак  скажiть,  чи
пiдете за мене, коли так вiрите в мене?
   - Тепер нi, Орядин, я не можу! Впрочiм,  що  вам  iз  такого  буденного
щастя? Воно мiриться лиш годинами, ми й  не  оглянемось,  як  його  кiнець
настане, а тодi що? Скажiть, що тодi? Нi, ми обо? не здiбнi до  того,  нам
треба широкого, барвного життя!
   - Попри мене мина? тепер щастя, i я хочу його тепер спiймати! -  сказав
вiн, зворушений, i його очi засiяли.
   - Це не ? щастя! - вiдповiла я.
   - Я вiдчуваю, що щастя.
   - Ви вiдчува?те лише тепер так. Коли б ми побралися, то це, що зда?ться
вам тепер щастям, щезло би; ми  стоптали  би  його  несвiдомо,  i  нам  не
осталось би нiчого... менi не осталось би  нiчого!  -  Цi  послiднi  слова
договорила я майже нечутно. Вiн мiнився менi перед  очима.  Я  бачила,  як
його гаряча натура брала над ним верх,  як  у  нiм  варилося  i  як  якiсь
гарячi, нетерпеливi, роздразнюючi думки рвалися йому на уста.
   - Що ви говорите! -  розсердився.  -  Скажiть  радше,  що  ви  мене  не
поважа?те, що я в ваших очах упав, що я вам замалий герой, що не вистарчаю
вам бiльше, як вистарчав, може, колись!.. Ах, ви мене нiколи не любили!
   - Я лиш вас любила!
   - Так чому ж не хочете вийти за мене?
   - Я не можу, Орядин, тепер нi, тепер нi!
   Вiн поблiд.
   - Оце мене й лютить, що тепер нi! - сказав.
   - Може, колись пiзнiше! - благала я, шукаючи його зворушеного  погляду,
що блукав десь неспокiйно надi мною. Я терпiла разом iз ним у  тiй  хвилi,
однак чула виразно, що не смiю пiддатися його благанню задля себе i  задля
його самого, задля його будучностi, що запропастилась би в  простiм,  його
вдачi цiлком невiдповiднiм заняттi, котре  не  ситило  би  його  духу,  не
давало би вiдповiдного корму нi його, нi мо?й душi.
   - Що значить колись? -  спитав  вiн  бурливо.  -  Я  не  вiрю  в  нiякi
"колись", це чули ви прецiнь вiд мене! Я вас тепер хочу, як сто?те ось тут
передi  мною,  з  вашим  теперiшнiм  чуттям,  iз  теперiшнiм  знанням,  iз
теперiшньою красою. Я вас тепер люблю.
   - Коли б ви мене зрозумiли, Орядин! -  промовила  я,  пiднiмаючи  як  у
розпуцi руки до нього. - Я не так думала! О боже мiй, як це  вам  сказати?
Ми змiнилися обо? тодi, коли  не  належали  до  себе,  i  мусили  би  знов
змiнитися, щоб могли собi наново i навiки належати!
   - Я це бачу. На вашу думку, я себе "сплямив", вiдбився з дороги чесно?,
з дороги "вищого чоловiка", а тим часом  ви...  скажiть  менi  одверто,  -
перебив себе дрижачим голосом, - я вам не вистарчаю, не правда ж?
   Це була важка хвиля. Я чула, як менi зникла вся кров iз лиця,  як  його
жаркi очi впилися в мене i, дожидаючи  нервово  вiдповiдi,  вичитували  iз
спущених очей i зi зворушення цiло? мо?? iстоти те, що уста не могли  нiяк
вимовити.
   - Наталко, погляньте на мене!
   Я не могла.
   - Лише раз, однiсiнький раз, щоб вичитав свою долю! - Його голос  краяв
мо? серце, i я затисла зуби. Несмiлим,  розгорiлим,  переляканим  поглядом
окинула я його гарне, тепер аж побiлiле обличчя  i,  стрiнувшись  iз  його
жаркими, великими, в тiй хвилi аж страшними очима, спустила  зараз  очi  в
землю.
   - Ну, як же? - спитав змiненим вiд зворушення голосом i, склонившись до
мене, взяв мо? руки, що розривали нервово якiсь листки, мiж  сво?  долонi.
Менi здавалося, що мене доторкнулося розпалене залiзо,  а  не  його  руки,
котрi я так любила, которим приглядалася з подивом, як мелькали по струнах
нiжно-зручно пiд час гри на скрипцi, i я вiдтягнула,  мов  зелектризована,
руки вiд його. Цього одного руху  було  йому,  мабуть,  доволi,  щоб  його
роздразнити ще бiльше, бо, не ожидаючи  довше  мо??  вiдповiдi,  обiзвався
наново: - Не правда ж те все, що я кажу? Не вгадав я, може,  ваших  думок?
Ви хотiли би мене мати iнакше "спрепарованого", а то бiльше  на  ваш  лад,
пiсля вашо? жадоби краси. Таким, яким я тепер ?, не могли би ви мене довго
любити, не могли би накормити сво?? ненаситно? уяви; я вам  задрiбнодухий,
замалогордий, забуденний, заслабосильний до "боротьби проти буденщини",  з
котрою ви не годитеся, - не правда ж?.. Тому ви тепер не хочете мене!
   - Тепер нi, тепер нi! - шепотiла я за ним у несказаннiм зворушеннi,  не
пiдводячи ще завсiгди до його очей.
   Вiн вiдгорнув бистрим рухом волосся з  чола  i  розсмiявся  добре  менi
знаним лиховiсним смiхом.
   - Зна?те, що? - сказав. - Зробiть менi ту  ласку  i  скажiть,  кого  ви
тепер любите, коли вже не любите мене!
   Я пiдняла голову i глянула на його довгим щирим поглядом.
   - Я нiкого не любила, Орядин, крiм вас, нiкого iншого в свiтi. Коли те,
що живе тепер у мо?м серцi, можна назвати любов'ю до  мужчини,  то  на  ту
любов ма?те ви однi право, однак мо? чувства  належать  ще  й  до  якогось
iншого свiту, свiту, котрого я ще не знаю, лише iснування  його  вiдчуваю,
про нього мрiю. Описати вам його докладно я не  в  силi,  але  бажаю  його
пiзнати i в нiм жити. Коли б це навiть мав бути свiт терпiння, то я  й  на
нього згоджуся!
   Це цiкаво! - сказав вiн. - Я переконуюся, що у вас нема  розумiння  для
дiйсностi. Когось любити i не послухати голосу серця, не ущасливити  само?
себе i iнших, цього я не розумiю.  Куди  горнуться  вашi  думки,  до  чого
клонитесь ви, чого вигляда?те ще в життi? Оце ненаситне щось у вас  -  оце
ненавиджу я у вас, задавив би те одним  рухом,  щоб  не  виступало  бiльше
проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоб замовкло навiки i пiддалося
звичайним житт?вим законам!  Всi  прочi  вашi  закиди  проти  цього  -  то
дитинство!
   Я дивилася на нього широко створеними очима.
   - Як ви казали, Орядин, що в мене нема "змислу для дiйсностi"?
   - Нема, анi одно? iскорки нема!
   - То я була б вам у життi лише тягарем, i ми не годились би анi в наших
бажаннях, анi в наших змаганнях! Коли так, то лучче нам розiйтися!
   - Тiштеся!
   - Я не тiшуся. Менi жаль, що ви мене не розумi?те; я хочу ще жити iншим
життям, як досi. Нi,  ви  не  розумi?те  того,  хто  хоче  бути  цiлковито
чоловiком. Коли раз освободжуся вiд усього того, що  пригнiтало  i  путало
мене тут, тодi стане для мене кождий день - днем празничним. Я  вже  тепер
вiдчуваю розкiш такого життя!
   - Ага! Життя  товаришки  старо?  дами!  -  закинув  злобно  i  викривив
згiрдливо уста. Ледве споглядав на мене, лише  колись-не-колись  кидав  на
мене поглядом лютим i насмiшливим, мовби хотiв мене бити.
   - Вам це, може, смiшно, - вiдповiла я, зранена глибоко  гостротою  його
глуму, - однак у мо?й душi намулилося стiльки, наболiло так,  що  чую,  що
виздоровiю i подужаю зовсiм, коли вирвуся раз iз цi?? невольничо? загороди
на свободу. Чи я буду щаслива, чи  нi,  не  знаю,  але  нехай  поживу  хоч
короткий час пiсля сво?? вдачi! Нехай  не  корчуся,  не  таюся  iз  сво?ми
думками, не чую день у день, що я тягар, - а вже те само вигладить мiй ум,
спросту? мою похилену гордiсть, осмiлить мою силу  i  збудить  довiр'я  до
себе само?!
   - Коли так, то я буденного щастя не зазнаю! - закинув знов.
   - Не  кажiть  так,  я  лиш  не  хочу  взагалi  так  скоро  якого-небудь
"закiнчення" в сво?м молодiм життi. В мене ще  так  далеко  до  "полудня";
нехай натiшуся красою життя!
   Вiн розсмiявся.
   - Вищий чоловiк ще не найшовся, - сказав i глянув на мене згiрдливо.
   - Я не ожидаю його i не йду його  шукати,  хоч  я  переконана,  що  вiн
з'явиться i мiж нами. Не всi перестали вiрити в будучнiсть  i  не  в  усiх
завмерла вiра в великiсть людсько? вдачi, - вiн надiйде!
   - _Тодi й виб'? година вашого щастя!
   - Тодi виб'? година "полудня" для нашого народу.
   - А я з'явлюся тодi i побажаю вам щастя! - говорив з лютiстю. -  Нi,  я
побажаю вам вже його тепер! - Вiн  ухопив  iз  роздразненням  мою  руку  i
стиснув ?? так сильно, що я з болю аж зойкнула; опiсля верг ?? вiд себе.
   - Я мiг би вас задавити! - говорив далi. - Ви,  мабуть,  i  не  свiдомi
того, якого болю завдали ви менi тепер!
   - Успокойтеся! Чому не хочете мене розумiти? - просила я, а сльози  так
i тиснулися до очей. - То ви раните мо? серце, перше тим,  що  рветеся  на
шлях, котрий не повiв би вас до щастя, а друге  тим,  що  не  хочете  мене
розумiти! Нi, ви мене не розумi?те, не бачите, як роздира?те мо? серце!
   - Того я хочу. Ми вже не ма?мо з собою нiчого спiльного!
   - _О, ма?мо! Успокойте мене!
   - Нi!
   Вiн вiдвернувся.
   - Орядин!
   Вiн станув.
   - Чому не хочете запанувати над собою? Я ж хочу i вашого i свого добра!
   - У вас ? ще будучнiсть! - вiдповiв глумливо.
   - Не вiдходьте з таким серцем! - просила я, простягаючи до його руки.
   - Мо? полудн? тепер.
   - Це не може бути!
   - Коли нi, то воно для мене не настане вже  нiколи!  -  I  обернувшись,
пiшов.
   - Орядин, подумайте!
   Чи чув вiн мо? слова? О боже, чи зачув ще?  Вiдходячи,  смiявся  лихим,
морозячим смiхом...
   Немов не та сама, кинулась я знов у траву. Жарке свiтло  сонця  ллялось
на мою голову. Бджоли i комахи бринiли й миготiли  у  воздусi,  раювали  в
золотiм сяйвi; десь-не-десь зашелестiло в  травi,  засичав  зелений  коник
пiльний,  пiдскочив  i   потонув   знов   мiж   листям,   зник   з   очей.
Зелено-золотиста   ящiрочка   виховзнулася   безшелесне   з-пiд   камiння,
вигрiваючись на сонцi, розглядаючись i прислухаючись осторожно  найменшому
шелестовi, готова  в  кождiй  хвилi  блискавкою  зникнути  кудись.  Врештi
тишина. Тихий, лагiдний спокiй.
   Спокiй? Чи оце не крутився зi мною цiлий свiт? Не  хвилювало  все,  мов
розбурханi хвилi, не кипiло  якоюсь  лютiстю,  роздразненням?  Прогнiвався
навiки, прогнiвався, а любив! I в чiм моя провина? В тiм, що я бажала йому
кращо? долi, а собi хоч небагато свобiдних днiв, заким подала б йому руку?
Я плакала i, плачучи пристрасним плачем, думала неустанно про його. Це  не
були сльози жалю, що котилися з мо?х очей, це були  радше  сльози  якогось
несподiваного переполоху, що обгорнув мене, як те  дитя,  що  перепудиться
бiгом розсваволеного коня або чимось подiбним, та й розплачеться!
   "Мо? полудн? тепер! - мовив iз гордою впертiстю. - Тепер!" Що  це  менi
за полудн?, коли вiн нi свобiдний, нi сильний! Яке то полудн?! Бо  в  мо?м
життi ще поранок, напiвмрякою сповитий, i я жду ще на сонце, що ма?  зiйти
i роз'яснити прочi днi мого життя.
   Отже, любив! Однак чому поводився не раз так, мовби мiж нами не було  й
споминки цi?? одно? прегарно? хвилини, що осталася менi ще й досi  окрасою
смутних  днiв?  А  нинi  розлюбився  на  смерть...  Я  розсмiялася   нараз
пiвголосом i була задоволена, що дожила того, що... любив.  Ух,  який  був
лютий!  Який  був  гарний  у  тiй  хвилi,  саме  в  тiй,  коли   вiдходив,
вiдвертаючись вiд мене гордо, коли я даремно простягала  руки  i  просила,
щоб успоко?вся! Вiн: нi! ?й-богу, тою одною  хвилиною  з'?днав  собi  мене
бiльше, нiж цiлим сво?м попереднiм поступуванням, я майже набрала  довiр'я
до нього. Однак ми покiнчили вже навiки з собою. Що  ж,  вiн  не  зрозумiв
мене, а я...  я  не  могла  тепер  вийти  за  його;  коли  стане  з  часом
мiцнiшим... може, тодi... врештi, хто винен, що ми розсталися, мов вороги?

   * * *
   Нiмецький "пророк" Фр. Нiцше  так  пита?ться  десь  в  однiм  iз  сво?х
творiв:
   Твоя вартiсть_: "Чи ти правдивий? Чи лише  актор?  Заступник?  Чи  само
заступлене? А вкiнцi ти, може, наслiдуючий актор?"
   Вiдносини до людськостi_: "Чи хочеш йти разом? Чи йти  вперед?  Чи  для
себе йти? Треба знати, чого хочеться i пощо".
   Думаючи над Орядином, задумуюся мимоволi над цими словами.

   * * *
   Орядин по?хав на село, однак ма? вiдси ?хати до Ч.,  де  хоче  вiдтепер
пробувати i складати iспити. Панна Марiя просила мене доносити ?й все,  що
про його вчую, вона його дуже любить. Я  мусила  ?й  те  приректи,  хоч  я
переконана, що ледве чи стрiну його  раз  або  два  на  рiк.  Впрочiм,  ми
розсталися справдi погано. Вiн прогнiвався, очевидно, навiки, а я не виджу
анi найменшо?  причини  коритися  перед  ним.  Тепер  я  не  могла  iнакше
поступити. Може, поступлю  колись  iнакше,  колись,  як  у  менi  замовкне
"жадоба краси", а "змисл для дiйсностi" прокинеться. Поки що тiшуся кождим
гарним сонячним днем.
   _ VII
   Змовчу про той час, у котрiм мимо розваги сумувала я  задля  розлуки  з
Орядином; змовчу i про той час, в  котрiм  вiдослала  Лорденовi  вiдмовний
лист i вижидала вiдповiдi. Це не була  маловажна  рiч  i  вимагала  багато
сили. Тiтка не знала нiчого об усiм, взагалi  з  домашнiх  не  знав  нiхто
нiчого. Крадькома пакувала я сво? речi i книжки й нервово ждала то? хвилi,
коли - настане буря. I дiждалася ??: замiсть  листа  при?хав  Лорден  сам.
Вiдбулися сцени i сварнi, котрих не забуду нiколи.
   Лорден iгнорував мене зовсiм, i аж щось у годину по його при?здi  i  по
якiйсь тайнiй конференцi? мiж тiткою, вуйком i ним, покликала  мене  тiтка
до сво?? кiмнати, де находилися всi, а навiть Лена. З ледяним споко?м i не
глянувши на мене, заявила менi тiтка, що я "сотворiння, гiдне знищення", i
спитала опiсля, що я вчинила, i що, вчинивши оце, тепер властиво думаю.
   - Нi, воно було б iнтереснiше довiдатися, пощо дала слово? - вiдозвався
Лорден дрижачими устами i глянув гнiвними очима. - Чи не  тому  припадком,
щоби грати також iнтересну роль, коли мене не було? Га?
   - Мене приневолили до того поступку обставини! - вiдповiла я  спокiйно,
незважаючи на його обиджаючий тон.
   - Що, обставини! - загомонiла тiтка. - Це значить iншими словами, що  я
тебе силувала? Ха-ха-ха! Гляньте на не?, мо? коханi;  переконайтеся  самi,
чи правдолюбнi так виглядають! Говори, не спускай очей, ми переглянули уже
всi тво? махiнацi?!
   - Пригадайте собi, тiтко, той вечiр, той для  мене  тяжкий,  незабутнiй
вечiр! - сказала я i вiдвернула вiд не? погляд. Скiльки я вже через не?  i
натерпiлася, однак корити ?? при чужiм чоловiцi я нiяким чином не могла.
   - Бачиш, - кликнула з лихою усмiшкою, - що  ти  й  сама  не  зна?ш,  що
говориш! Невдячнице ти! Нiколи, i  до  послiдньо?  хвилини  не  хотiла  ти
розумiти, що я для тебе чинила. Тепер переконуюся, що викормила собi змiю!
   - Не гнiвайтеся, поважана панi, - успокоював Лорден, -  не  гнiвайтеся!
Чи це варто? I задля кого? Я, - продовжував iз ?дким  усмiхом,  -  дуже  й
дуже рад, що цiла оця справа повернулася в iнший бiк. Хто зна?, що було  б
ще ско?лося за кулiсами, коли дещо  змiнилося  в  життi  других  людей!  Я
завсiгди побоювався, особливо довiдавшись...
   - Ви ма?те ще  менi  що  сказати,  тiтко?  -  перебила  я  йому  рiзко,
вiдвертаючись вiд його зневажливо.
   - Чи не маю? - вiдказала глумливо. - Я позволю собi мо?  перше  питання
повторити, а то: що ти тепер собi дума?ш? Що гада?ш  iз  собою  чинити?  -
Вона дивилася на мене многозначущим поглядом, а я зрозумiла ??. Я не  мала
в ?? домi, як це вже i вiддавна знала, тепер нiчого шукати.
   - Ще нинi вечором вийду з вуйкового дому! - заявила я. -  Через  завтра
остануся у панни Марi?, а позавтра по?ду до сво?? ново? пристанi, т. ?. до
Ч. Там приняла я мiсце товаришки в одно? дуже поважно?  дами,  вдовицi  по
лiкарю. Менi оста?ться тепер лише подякувати за все добро вуйковi  i  вам,
тiтко, та забратися до нового життя. Дальших обов'язкiв не  ма?те  супроти
мене.
   Менi зда?ться, що коли б земля була перед ними розступилася, не були би
тим так налякалися, як мо?ми  словами.  Тiтчине  лице  мов  задеревiло,  а
довкола уст блукав безмисний усмiх.
   - Отже, так уладила собi  життя!  Ха-ха!  Це  не  зла  iдея  i  не  без
романтизму - не правда ж, Мiлечку? Ти здивувався давно,  а  я  в  останнiм
часi навiть передчувала вже щось подiбне, iменно  коли  зачула,  що  деякi
особи рiшилися зложити раз iспити... Впрочiм, менi зда?ться, що  до  цього
iдеологiчного рiшення мусимо дати свiй дозвiл, не так?
   Вуйко сидiв цiлий час мовчки i курив люльку. Вiн був дуже  заклопотаний
мо?м поступуванням супроти Лордена, а зачувши тепер, що маю опустити  його
дiм, зворушився сильно. Винявши люльку з  рота,  дивився  на  мене  не  то
налякано, не то благаючо.
   - Ну, що ж, Мiлечку.
   - Наталко! Це, це... ти таки хочеш нас покинути?
   - Не  гнiвайтеся,  ву?чку,  але  я  так  рiшилася.  -  З  тими  словами
приступила я до його i поцiлувала його руки; нашi погляди стрiлися.
   - Ця постанова болить мене дуже; цього я не надiявся нiколи дожити  вiд
однiсько? дитини мо?? одиноко? сестри. Це не може бути, Наталко,  не  може
бути! Чи я тебе виганяю з хати? Чи я тобi жалую хлiба?
   У його блиснули в очах сльози, i менi стало його жаль.
   - Нi, вуйку, ви не  жалу?те  менi  нiчого!  -  вiдповiла  я  зворушеним
голосом. - Однак я мушу йти! Дозвольте менi, я вам за  це  буду  так  само
вдячна, як за те, що позволили менi читати! Того не забуду я  вам  нiколи,
ву?чку, нiколи! Згодiться з мо?ю постановою, нехай я попробую власних сил,
зароблю й деiнде кусник хлiба. Чи лиш я одна йду такою дорогою? Те,  що  я
задумую, не ма? в собi нiчого злого; впрочiм,  я  йду  в  чесний  дiм;  не
бiйтеся, вуйку, я не зроблю вам сорому; i не забуду, що я однiська  дитина
вашо? дорого? сестри, внучка чесно?, благородно? жiнки!
   - Ой Наталко! Що менi з тобою дiяти! -  зойкнув  вуйко,  зворушений  до
живого, i вийшов чомусь iз кiмнати. Я й собi забиралася до вiдходу.
   - Ото! Пожди ще ти,  моя  панно!  -  кликнула  тiтка,  заступаючи  менi
дорогу. - Ти дума?ш, вже дозвiл в кишенi?
   - Дозволу менi не треба! - вiдповiла я. - Незадовго стану повнолiтня, а
крiм того, маю пiсля вашого приказу шукати "реформатора". Тут його нема! -
Я звернулася до  дверей,  сильно  зворушена,  щоб  утекти  перед  дальшими
замахами на спокiй мо?? душi i не  виставлятися  на  обиди  i  зi  сторони
Лордена, однак i вiн пiднявся зi свого мiсця.
   - Прошу дуже, - обiзвався, - велiть iще хвилечку задержатися,  хвилечку
одну, щоби дещо iз наших рiшень почула. - I, звертаючись до тiтки, сказав,
як перше, що  замiтив  уже  вiддавна,  що  Лореляй  тужить  за  кимсь,  що
сторонить вiд нього, мов вiд ворога. Тому й рiшився вiн вiд сво?х останнiх
вiдвiдин звернути ?й "свободу" i вижидав лише вiдповiдно? нагоди до  того.
А що та щаслива i довго вижидана хвилина наступила  скорше,  нiж  вiн  сам
надiявся, то вiн тому рад,  незвичайно  рад.  -  Бо  вона,  поважна  панi,
приводить мене в дуже миле положення просити вас о  рученьку  вашо?,  менi
дуже, дуже дорого?, умно? i справдi освiчено? донечки!..
   Зчудована до крайностi, а заразом зворушена  мило,  майже  втiшена  тим
оборотом цiло? прикро? справи, глянула  я  на  тiтку,  а  вона...  та  нi,
описати добре вираз ?? лиця просто годi. ?? холодний, проникливий погляд i
гостре кам'яне лице змiнилося, зм'якло, i вона в однiй хвилi забула все.
   - Берiть ??, берiть мою любу, добру, щиру дитинку, вам даю ?? з  щирого
серця! - кликнула велично. - Ах, Леночко, вiдповiдж йому сама, голубочко!
   Лена почервонiла, збентежена, захоплена несподiваними  освiдчинами,  не
стратила, як звичайно, так i в тiй  хвилi,  духу  i  простягла,  як  стiй,
обидвi руки до нього.
   - Я вас iз першо? хвилини поважала  високо,  -  говорила  з  соромливою
покорою, - а щодо  любовi...  то  я  не  терпiла  нiколи  на  ту  поетичну
хворобу... не бавилася нею i не можу нiчого об нiй говорити!
   - Зовсiм так,  як  я!  -  вмiшалася  радiсно  тiтка.  -  Однак  i  вона
наступить,  моя  дитинко,  наступить  скоро,  все  ма?  свiй   час,   сво?
призначення, ти перекона?шся. Ах, яка я щаслива, що бог  дав  менi  такого
зятя! - Сказавши це, зложила руки, мов до молитви, встромила очi в стелю i
дивилася довгу хвилю нерухомо в одну точку.
   - I я щасливий, дорога мамуню, - обiзвався Лорден, - i дякую  з  щирого
серця богу, що все так добре склалося! - А  вiдтак  звернувся  до  мене  i
сказав патетично: "Das sind die Weisen, welche durch Irrtum  zur  Wahrheit
reisen, und das sind die Nfrren, die im Irrtum verharren!"[79]
   - Об тiм я глибоко переконана! - вiдповiла я, усмiхаючись  мимоволi,  i
завернулася вже втрет? до дверей, однак i цим разом не могла ще вирватися.
   - Слухай, Наталко! - звернулася тiтка до мене, мов по хвилевiй  бистрiй
задумi. - Ти можеш вже тепер  остатися,  я  прощу  тобi  все.  Правда,  ти
завдавала менi тво?ю безумною вдачею, тво?ми романтичними примхами не  раз
гризоти i болю, затро?ла не одну  при?мну  хвилину,  дразнила  не  раз  до
крайностi, я мусила  через  тебе  не  один  раз  сердитись,  не  один  раз
вiдiгравати перед свiтом комедiю, однак Леночка вiдiйде  з  дому,  i  тому
я...
   - Даруйте, тiтко, - перебила я ?? холодно, - так, як  речi  стоять,  то
мiж нами нема бiльше пожиття, не може бути. Ви  помиля?теся,  думаючи,  що
ма?те менi що прощати, а я з мо?? сторони буду старатися забути про все. Я
йду на хлiб заробляти; мiж чужими людьми найду, може, бiльше серця, а коли
не найду, то хоч буду знати, що тi люди не спорiдненi зi мною i працю мо?х
рук купують. Я вже втомилася приймати стiльки "милостинь" та  й  соромлюся
милостинi; я не калiка, що не годна заробити  собi  сво?ми  руками  кусник
хлiба!
   - Але ти чу?ш, що я тобi прощаю!
   - I я також, Наталко! - обiзвалася Лена зi смiшною зарозумiлiстю.  Менi
вдарила кров у лице.
   - I ти?
   - I я, i я! - вiдповiла вона, пригортаючись з афектованою  нiжнiстю  до
Лордена, мовби боялася з мо?? сторони якого нападу та шукала вже завчасу в
нього рятунку.
   - Що хочете менi простити? - спитала я  тремтячим  голосом.  -  Те,  що
затро?ли менi найкращi днi мого вiку, замутили довiр'я до  людей,  навчали
лиш ненавидiти? Як далеко в минувшiсть сяга? моя пам'ять,  все  погорда  i
глум були одиноким кормом, який ви подавали мо?й душi. Бабуня вмерла, а  з
нею вмерло i всяке чувство i милосердя в тiм домi. Нiхто не  застановлявся
над тим, що й я маю серце, що, привикнувши з наймолодших  лiт  до  нiжного
окруження i тонко? щиро? опiки, я по втратi найдорожчих осiб  мусила  себе
почувати двiчi осамоченою i нещасливою, потребувала хоч  одробини  теплого
чувства, коли вже не любовi. Однак на болiсний зойк мо?? душi  не  звертав
нiхто уваги; те, що накипiло в серцi, могло обернутися i в зло, для мене i
для других статися горем, але те не обходило нiкого. Мiж нами нема нiчого,
що нас в'язало б. Тому я йду i йду радо; коли я  досi  була  для  вас  лиш
накиненою чужиницею, то й вiдтепер не буду для вас чим iншим.  Кажете,  що
хочете мене задержати. З любовi чи тому, що я добра  сила  робуча?  Нi,  я
йду, i нам оста?ться лише з собою попрощатися навiки.
   - Тепер вже я не прощу тобi бiльше! - кричала тiтка. - Не  прощу,  а  й
проклинаю! Ти, гадино, ти, невдячнице, геть з мо?х очей! Ох, Леночко, що я
все говорила!..
   Я пiшла.
   - Забирай iз собою i сво? лахи, щоб не споганювали менi хати! - чула  я
ще за собою, а далi: - Гувернантка!..

   * * *
   Природу описувати - трудно, особливо нiчний кра?вид.
   Я хотiла би нинiшний вид буковинських гiр задержати навiки в пам'ятi, а
передусiм одну частину кра?виду.  Високу,  стрiмку,  густо  порослу  лiсом
гору, вiддiлену вiд сусiдньо? гори глибоким вузьким яром. У  тiм  яру  все
темно, однак я його знаю,  вiн  не  страшний.  По  спадистих  стiнах  його
повиростали густо смереки i то вони  здалека  такi  темнi.  Серединою  мiж
великим i дрiбним камiнням котиться  потiк.  У  мерехтячiм  свiтлi  мiсяця
блистить мiсцями, мов дзеркало. Тло, вiд котрого вiдбиваються  гори  -  то
синяво-срiблясте небо, засiяне зорями, нiжними миготячими зорями.
   Понад стрiмкою горою, що пiднiма?ться пiд те спокiйне пишне  склепiння,
мов великанська пiрамiда,  сто?ть  мiсяць,  його  фосфоричне  сяйво  немов
удiля?ться вершками столiтнiх смерек, i тi наче тонуть у нiм, - у нiм i  в
прозоро-синявiй мряцi, що сповива? цiлий ряд гiр.
   Далеко-широко розляглася глибока тишина, i  все  те:  кра?вид,  мiсяць,
мряки i мiсячне матове сяйво, пригадують собою  дивнi  казки,  переповненi
смутком, щастям, сльозами, усмiхом, пристрасною любов'ю, не вiдповiдною до
нинiшнiх часiв.
   В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мiй погляд.
   Я мов олицетворений сум. Мо?му сирiтству нема пари. Болем прорита  душа
пролива? сльози, а очi, сухi, широко створенi, ?ли би той вид, що  бачать.
Я понесла би ??, куди б i  не  зайшла,  оцю  батькiвщину  мою,  гори  мо?,
смерековi великани мо?, ?х красу i силу та могутню поезiю ?х. Вони однi не
цуралися сироти, кормили ??  спрагнену  душу  сво?ю  тихою  нiмою  красою,
виплекали  сво?ю  вдачею  характер  у  менi,   нап'ятнували   його   сво?м
сумовито-тужливим п'ятном, тому я ?х дитина...
   А вiдтепер вже не буду ?х бачити. Не почую  нiколи  поважного  шемрання
бору, смiху гiрських потокiв, що  спiшать  буйно-свавiльною  ходою  кудись
далеко в незнанi сторони, не пiдслухаю тихо? розмови прастарих  дерев,  не
буду любуватися ростом молодих; всього того вже не побачу нi в свято, нi в
буднi - нiколи, нiколи!

   * * *
   Я сидiла вечором при створенiм вiкнi  в  кiмнатi  панни  Марi?,  сперши
голову в руки, i дивилася тупо в город  перед  себе,  втомлена,  сплакана.
Саме перед хвилею повернула я  з  кладовища,  де  прощалася  з  бабунею  i
посадила якiсь цвiти. Вже нiхто не  загляне  до  не?,  не  обполе  могили,
вузенька стежечка до не? заросте густою травицею, а на  широкiм  могильнiм
каменi будуть вигрiватися в ясних жарких днях холоднi ящiрки...
   Так думала я i не могла вже плакати.
   З-помiж дерев i корчiв просунулася якась постать i звернулася  до  мого
вiкна; то був вуйко.
   - Ти покида?ш нас, Наталонько! - промовив дрижачим, здавленим  голосом.
- Я цього не перенесу! Ото дiждалася в мене раю "зозуленька" одиноко? мо??
сестри!  -  I,  створивши  широко  рамена,  пригорнув  мене  до  грудей  i
розплакався.
   - Останься, останься!
   - Не можу, ву?чку!
   - Сиротино ти моя бiдна!
   - Годi, вуйку!
   - Коли б покiйна бабуня те знала, обернулась би в гробi! - хлипав крiзь
сльози.
   - Вона й так обернулась би, якби знала, яка я безталанна.
   - Подумай, що ти йдеш мiж чужi люди!
   - Я не йду просити милостинi.
   - Це на одно виходить.
   - Я йду, щоб стати собi цiллю, вуйку!
   - Мрi?, моя рибко!
   - Нi, правда, батеньку!
   - Розбурхана уява, дитинко! - говорив, притискаючи мене раз по  раз  до
себе.
   - Свiдома воля!
   - О боже, боже! - зойкнув вiн.
   - Слава богу, батеньку, не побивайтеся!..
   - Ти не зна?ш, що це значить iти мiж чужi люди, - сказав по хвилi.
   - Чи я тут дома не жила мiж чужими людьми? - вiдповiла я. - А до того я
не хочу вже до тих належати, над котрими добрi люди мусять  i  без  любовi
мати милосердя.
   Опiсля просила я його, щоб задержав мене в пам'ятi, любив i дальше, щоб
вiд часу до часу писав i не забував тi??, що ще тiльки його одного мала...
   - Стережися, моя... моя дитинко! - перебив менi нараз несмiливо.  -  Ти
зна?ш, перед ним... вiн також в Чернiвцях. Не сходься з ним надто часто!
   - Не бiйтеся, вуйку! - вiдповiла я, усмiхаючись гiрко. - Ми, може, й не
заговоримо до себе нiколи в життi, а не то, щоб вiн вiдвiдував мене! - I я
оповiла йому всю правду, i як ми розсталися. Вiн зчудувався дуже, а коли я
попросила його, щоби об тiм мовчав перед тiткою  i  iншими  людьми,  подав
менi щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що  в  Ч.  ма?  тiтка  багато
добрих знайомих i що тi дiстануть, певно, наказ пильнувати  мене.  -  Тому
бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили  лихi  язики,  бо  Ч.  невелике
мiсто...
   Вiдтак наступило прощання.
   Вiн плакав, мов дитина, а я успокоювала його. Я мусила йому обiцяти, що
коли б менi й там не велося, то верну назад пiд його стрiху - i вкiнцi вiн
пiшов, як прийшов, нишком, хильцем... Бiдний вуйко!..
   Бабуня передала мене його_ опiцi....
   _ VIII
   Вже третiй рiк кiнчиться,  вiдколи  покинула  я  дiм  сво?х  кревних  i
пробуваю мiж "чужими". Дама, в  котро?  я  живу,  це  вдовиця  по  лiкарю,
хорватi, що звався Марко, заможна й не молода вже  женщина.  Дiтей  у  не?
нема, крiм одного сина вiд першо? жiнки ?? мужа, а син той ?  лiкарем  при
маринарцi.[80]
   Дивна це женщина, а ще дивнiша минувшiсть ??. Багата, образована, пiшла
з  замилування  виховувати  дiти  в  аристократичних  родинах,  у   котрих
проживала аж до часу свого знайомства з лiкарем Марком.
   - Але з чоловiками менi не щастилося,  -  оповiдала  менi  раз.  -  Мiй
перший муж вiнчався зi мною на  смертельнiм  ложi,  нагла  недуга  звалила
його, i я довго, довго не могла того щирого гарного чоловiка забути;  а  з
Марком не пiшло також лiпше, бо з  ним  жила  я  лиш  п'ять  рокiв.  Цього
чоловiка любила я так, як не любила, може, ще жодна жiнка. Вiн не  женився
зi мною з любовi, а бiльше, як казав, з поважання i тому, що в  мене  було
образовання. Стараючись о мене, заявив менi одверто,  що  не  любить  мене
так, як любив свою першу жiнку, що однак не дасть менi  причини  чутися  з
ним нещасливою i жалувати свого поступку. I вiн говорив правду i  додержав
до послiдньо? хвилi свого життя даного менi слова,  значить:  уладив  менi
життя якнайкраще. Я не могла йому докоряти, що не вiдчував для мене такого
чуття, як я для його, о нi; вiн просто не мiг удруге  любити,  належав  до
тих вiрних глибоких натур, що не вiдновляються в сво?х чувствах, а мають у
сво?м життi лиш раз "весну"; така натура була в його. Я була горда, що вiн
якраз мене  вибрав.  Вiн  мiг  ще  свiтлiшу  партiю  зробити,  однак  його
прикувало мо? образовання  до  мене  i  пересвiдчення,  що  я  одна  гiдна
виховувати його сина по його дорогiй, незабутнiй жiнцi, i що  вiн  чу?ться
тим щасливий... I я виховувала цю його дитину з найбiльшим старанням та  й
не жалую свого труда i любовi, бо нагорода за це наступила вже. Iван  (так
звався той син) - то одинока радiсть мого життя, а  як  бог  допоможе,  то
послiднi лiта проживу коло його; це  обiцяв  вiн  менi,  i  вiн  додержить
слова.
   Вiн уступив лиш на якийсь час до маринарки, головно тому, щоби  звидiти
свiт; опiсля хоче осiсти тут i зажити життям i звичаями свого  колись  так
почитуваного i загальнолюбленого батька. Я не знаю його, того  Iвана;  вiд
часу, як я тут у панi Марко, не вiдвiдував ?? анi разу, але вона зве  його
сво?м ангелом, а листи його до  не?  дишуть  глибоким  поважанням,  тонким
чувством i незвичайною iнтелiгенцi?ю.
   У панi Марко широке знання, а дар  бесiди  iмпонуючий.  Коли  говорить,
можна за нею писати, ?? мова поправна, iнтересна,  i  в  не?  разить  лише
одно. Обдарена багатою  фантазi?ю,  пересаджу?  кожду  прожиту  подробицю,
представля? ?? майже неможливою. Часто оповiда? цiлi романи, в котрих гра?
завсiгди сама головну роль. Я  прислухуюся  ?й  радо.  Всi  ??  оповiдання
уложенi так зручно, кiнчаться  так  щасливо,  що  вона  ними  бавить,  мов
книжка, ?? вигляд симпатичний, а сама вона поважна, спокiйна  i  держиться
дуже строго давнього доброго тону. Це послiдн? личить ?? iстотi знамените,
i я не можу собi уявити, як вона могла б уживати таких рухiв або слiв,  як
тiтка, або навiть i таких  поглядiв.  Якраз  вона  дама  "наскрiзь  добрих
обича?в", i я ?? за те дуже поважаю. О, яка ж рiзниця мiж  нею  й  тiткою!
Нi, це вже таке щастя, що я дiсталася до не?,  що,  мабуть,  iншого  й  не
просити менi в бога...
   Коли я оповiла ?й свою одностайну iсторiю,  розказала  вона  менi  свою
майже в тiй самiй хвилi, мов у вiдповiдь i з якоюсь гордiстю. В ?? iсторi?
було стiльки романтики, стiльки подiй, стiльки  ослiплюючих  хвиль,  що  я
майже соромилася свого життя "без подiй".
   - Так, так, - говорила вона, - i то не ? ще все,  що  я  тут  оповiдаю;
коли б списала те все, що прожила, скiльки  поклонникiв  мала  я  в  сво?х
молодих лiтах i з якого роду, то не одна завидувала б менi або й  прозвала
безумною, що я слухала лиш голосу серця, а не розуму i не вибрала за  мужа
якого графа, лиш лiкаря...
   Я люблю i поважаю ?? щиро, а вона для мене добра i щира, мов бабуня.
   - Бiдне дiвча! - каже менi не раз, гладячи раз по раз мо?  волосся  (о,
вона його так часто подивля?). - Ви навiть не зна?те, що то  значить  бути
"молодою", а ще менше "молодою i гарною", та зате ви  скiнчений  характер.
Коли мiй великий льос вигра? (вона об тiм часто говорить), то  виберуся  в
велику подорож i заберу й вас з собою.
   - Тодi по?демо до Швецi? i Данi?, - обзивалася я i майже чула,  як  мо?
очi засяяли. Я була в  скандiнавську  лiтературу  "по  вуха"  влюблена,  i
мрiяла все об тiм, щоб побачити хоч Данiю, як не всi тi пiвнiчнi кра?ни, з
?х чудово-гарними кра?видами, з ?х фiордами, з ?х мужами,  як  Стрiндберг,
Брандес i пр. Особливо до Данi?  тягнуло  мене.  I.  П.  Якобсен,  котрого
творами я, мов звуками улюблено? рiдно? пiснi, впоювалася, був ?? сином  i
все, що тикалось тi?? дрiбненько? кра?ни, займало мене глибоко.
   - Добре, до Данi?, а також до Iталi?, до Неаполя... -  Вона  усмiхалася
любо де мене, мов рада була вже тепер з мо?? утiхи, яку я  мусила  б  тодi
вiдчувати.
   Однак великий льос не вигра? i ми сидимо тихенько та живемо  спокiйним,
одностайним життям.
   Панi Марко займа?ться полiтикою, прегарними гафтами[81], сво?м  городом
i цвiтами, котрими всi поко? ?? дуже гарного помешкання майже переповненi.
Я вiддаюся  по  сповненню  сво?х  обов'язкiв,  як  каже  вона,  "приватнiй
фiлософi?".
   Живемо в згодi, i мiж нами не заходять нiколи такi  непорозумiння,  як,
напр., з тiткою. Вона вирозумiла i зглядна[82],  впрочiм,  i  зовсiм  iнша
людина, як тiтка. Часами бува? дразлива, але це  ма?  свою  причину  в  ??
недузi (у не? серцевий блуд), i тодi бува? майже невиносимо прикрою. Однак
чи я не перебувала  школи,  в  котрiй  навчилася  складати  покiрно  крила
гордостi? Чи зносила я стiльки горя  на  те,  щоб  не  узглядняти  настрою
хорих? Нi, я стала терпелива i лагiдна, а та моя лагiднiсть ломить  тверду
вдачу старо? дами i з'?днала менi щире прив'язання ?? назавсiгди.
   - Зна?те, Наталi?, - казала менi одного разу по викликанiй нею сценi, -
що я просидiла би не раз i годину та дивилася б на вас, як  ви  сидите  он
там похиленi над роботою, на ваш  лагiдний  непорочний  профiль,  на  вашi
сумовито зложенi уста, котрi свiдчать ясно, що знаються з жалем аж  надто.
Тодi говорю собi самiй: чому сироти нещасливi? Чому й я не раз така прикра
i жорстока для вас, хоч знаю добре, що вас вигнало з-пiд рiдно? стрiхи мiж
чужi люди? Чому, чому воно так? Не гнiвайтеся, дитинко, на мене, говорить,
бог менi свiдком, що це недуга чинить iз мене таку тиранку i  що  ви  менi
дорогi й милi, мов власна дитина...
   А я кинулася до не? та просила ??, щоб не говорила так, що того не можу
слухати, що вона добра, що я недугу вiд вдачi вмiю розрiзнити i  що  я  не
уражена, нi, нехай вона собi не робить закидiв, не дразнить себе  даремно;
що, може, я й справдi провинилася чим, сама винувата за ?? злий гумор... а
сльози так i тиснулися до очей, тиснулися, i я з болю мало  що  вголос  не
зойкнула! Але перемогла себе.  Я  мала  те  пересвiдчення,  що  вона  була
справдi добра, бачила прецiнь не раз, як ряту? деяких бiдних, що лиш  коло
не? туляться, та й для  мене  добра,  i  вже  тим  самим  го?ть  рану,  що
призна?ться, що завдала ??. Менi й цього доволi, я й за це вдячна...
   Знайомих маю досить, однак щирих товаришок лиш двi. Одна  -  то  молода
малярка,  прехороша  поетична  душа,  а  друга  молода  замiжня   й   дуже
iнтелiгентна жiнка, на iм'я Оксана Б.
   З чоловiком сво?м розвелася по роцi подружжя. Не був  ?й  до  пари.  ?х
подружжя було "непорозумiнням", як оповiдала  сама,  котре  не  могло  чим
iншим скiнчитися, як розлукою.  Любов  до  нього  змiнила  ??,  а  щоб  не
"отупiла" цiлком, розвелася з ним на неозначений час i вернула до родичiв,
у котрих пробувала й досi.
   - Не думайте, що вiн лихий чоловiк, - говорила менi, - вiн навiть  дуже
добрий, i лиш ми не розумi?мося! Я  заподатлива  i  зам'яка  супроти  його
хоробливо консеквентно? вдачi, жорстоко?  упрямостi,  i  вiн  мене  нищить
сво?ю iстотою. Що ж, чи було нам задля церковно? зв'язi i далi жити  разом
та замучувати себе? В мене ? ма?ток,  i  я  пiшла  сво?ю  дорогою,  а  вiн
остався радо сам. Ми розсталися в мирi i  так,  що  коли  одно  за  другим
затужить справдi, можемо знову зiйтися...
   Говорила за?дно, що вже в натурi подружжя лежить те, що воно тратить iз
часом на красi, i що модний[83] чоловiк  нездiбний  до  його.  Або,  може,
нездiбнi до його немiчнi характери? До нас заходила дуже  часто,  з  панею
Марко зналася вже вiддавна i була навiть ?? ученицею, а  ??  сина,  т.  ?.
лiкаря - звала сво?м товаришем. До мене горнулася, мов та бджола до  меду,
а я любила ?? так само щиро. Була вразлива, честолюбива i дуже музикальна,
а з саркастичного настрою не виходила майже нiколи. Мене  впевняла,  що  я
характер трагiчний з "артистичними зарисами", i що не  смiю  нi  за  що  в
свiтi "вiддаватися". А я й не думаю нiколи виходити замiж.
   Я вiддалася "приватнiй фiлософi?", щоб казати вже словами добро? Марко,
i живу собi спокiйно, цiлком удоволена. З товариств, в  якi  ходжу  рiдко,
вертаю  майже  завсiгди  втомлена  i  розстро?на.  Я,  молода,  чуюся  мiж
ровесницями самотньою i старшою. Оповiдала я  раз  про  те  панi  Марко  й
питала в не?, що це таке.
   - Ви виросли понад буденщину  i  традицiональнi  погляди,  -  вiдповiла
вона, - а дух ваш мчиться вперед. тому чу?теся в ?х товариствi  самотньою.
Чим дальша висота, тим i самотнiша,  -  чи  вам  це  нiколи  на  думку  не
приходило? А ви ж хочете стояти вище. До вас прикладають те  саме  мiрило,
що до других пересiчних молодих дам, однак ви не мовчiть стiльки;  виявiть
себе самi свому окруженню, надайте собi самi вартiсть, не  ждiть,  щоб  ??
надавали вам iншi, а може, й такi, що не знаються на вас!
   - Я не маю дару бесiди, панi Марко; ви ж це зна?те!
   Вона смiялася.
   - Невже ви не дума?те ясно i логiчно?
   - Може, й не думаю, не знаю.
   - Але ж бо я в те не вiрю!
   - Мене привчено з дитинства мовчати так, як i терпiти.
   - Чи вiдчува?те тому потребу писання, що,  як  кажете,  не  ма?те  дару
бесiди?
   - Я не знаю, - вiдповiла я, - однак знаю те, що писання ? для мене тим,
чим воздух i свiтло.
   А там - була ще одна причина, задля котро? я  товариств  уникала;  панi
Марко також ?? зна?.
   - Ви полохливий характер, - сказала менi раз, - замкнений, мов та нiчна
цвiтка, належите до тих тонко зорганiзованих натур, що вже краснiють, коли
?м лиш на долоню глянути.
   Така вже дивна вдалася.
   Заходжу звичайно  в  родини  урядникiв,  але  тодi  "прикидуюсь"  майже
несвiдомо в якусь iншу людину, доступну  ?х  думкам,  а  сво?  "я",  котре
вiдслонюю лиш поодиноким вибраним, заслонюю обережно перед ?х цiкавiстю.
   Одного разу привiв мене один молодий розгарячений чоловiк до того, що я
вiдслонила перед цiлим менi зовсiм байдужим товариством  мою  душу  аж  до
"наготи". Лютилася опiсля за те невимовне. Про характер мо?х думок настало
незвичайне здивування, iменно тому, що дихали новочаснiстю i були сво?, не
визиченi. Опiсля велася  мова  про  нужденне  положення  нашого  народу  i
лицемiрну полiтику полякiв супроти його i правительства.  Я  розгарячилася
аж до зворушення й чула, що мо? очi горiли незвичайним огнем. Я ненавидiла
полякiв вже  вiдай  вродженою  ненавистю  i  не  вмiла  нiколи  оставатися
спокiйною, коли говорили про них. Вкiнцi сказала:
   - Нехай утискають нас поляки до скону[84], нехай видумують на нас плани
i заходи, котрi, щоправда, шкодять нам багато, пiдтинають не  одно  життя,
але яко нацiю нас затерти - це не вдасться ?м нiколи! Ми - сонна,  лiнива,
вигiдна сила, що до терпiнь звикла, мов в'язень до оков, однак, подразнена
раз до кровi i введена в захват, зломить тиранську  руку  раз  назавсiгди.
Коли тiльки сотна частина мого  народу  вiдчува?  так,  як  я,  то  ми  не
згинемо! Я перенята його ?ством, мов рослина сонячним свiтлом, а коли  хто
так вiдчува?, то не загиба?.
   - Що ви можете, бувши женщиною, вдiяти,  напр.,  для  свого  народу?  -
обiзвався якийсь румун до мене.
   - Що? Коли я буду його гаряче любити, признаюся його членом усюди  й  у
всiм, то зроблю доволi.
   Пiзнiше сказав вiн до однi?? з мо?х  знайомих:  "Вона  свiдома  людина,
однак що задуму?  властиво  зi  сво?ю  любов'ю  до  народу?  Видавати  яке
революцiйне письмо, яку  "бомбу"?"  -  I  смiявся  грубим  смiхом.  Другий
обiзвався: "Вона умна, а навiть i хороша, однак я би  з  нею  не  женився,
менi навiть щось подiбного на думку не прийшло б.  А  по  тому  ота  якась
нервовiсть у не?, що майже вiдгаду? чоловiка; або очi  ??  -  горять  вже,
заким що оповiсть! Духова напруженiсть .при нiй просто  замучу?  чоловiка.
Нi, нi, моя жiнка не така ма? бути! Напр., не можу собi уявити,  щоб  вона
менi подавала рано до лiжка каву або щоб вийшла проти мене з шнiцельком; а
до того ще бiдна... бррр!"
   Я смiюся з таких "мужiв" i уникаю ?х товариства, мов уразливих мух. Я й
не "люблю" нiкого й не клопочуся нiякими мужчинами; а коли думаю про  них,
так сто?ть мiж ними Орядин, як свiтило. Я з ним не  сходжуся  нiколи,  хоч
вiн i живе тут, однак знаю, що вiн iде "вгору".  Вiн  працю?  в  одного  з
найзнатнiших адвокатiв i про його говорять, що вiн "бистроумний i  здiбний
чоловiк". В жiночiм свiтi уходить за пожадану партiю,  тим  бiльше,  що  ?
гарний i не робить собi з жiнок нiчого. Проживши тут у  панi  Марко  майже
цiлий рiк, не стрiчала я його нiколи, i аж в остатнiх днях згаданого  року
зiйшлись ми припадком[85]. Одного разу  зайшла  я  до  бiблiотеки  якогось
товариства, щоб там вибрати якусь книжку для панi
   Марко. Саме в тiй хвилi, коли я хотiла вступати в  кiмнату,  створилися
дверi зсередини i вiн вийшов. Побачивши мене, змiшався  до  переляку:  тим
часом я, урадувана побаченням його, усмiхнулася; однак вiн лиш  поздоровив
i, не промовивши до мене анi слова, вiдiйшов чимскорше. Його  переполох  i
змiшання вразили мене так сильно, що я майже забула, чого сюди прийшла.  Я
не була йому ще байдужною, це помiтила я вiдразу. Так лякатися  можна  лиш
тих осiб, про котрих  дума?ться  много,  а  уника?ться  ?х.  Я  усмiхалася
свавiльно при спогадi цiло? притичини,  воно  настроювало  мене  в  першiй
хвилi весело, так, в першiй хвилi: бо опiсля думала я вже довго  й  iнакше
про його. Ми би ще могли злучитися, думала я мiж iншим, однак злука з  ним
не була для мене чимсь дуже важним.
   Вернувшись цього-таки вечора з прогульки  з  панею  Марко,  я  кинулась
втомлена на софу i обернулася лицем до стiни. Я аж до втоми надумалася над
ним. Не бачачи його цiлий рiк, я майже забула про його,  а  тепер  вiджила
нараз цiла минувшiсть, i я почула його вплив. Чи це вплив його  вигляду  -
вiн змужнiв ще бiльше i змiнився -  чи  це  вплив  тi??  яко?сь  сили,  що
панувала завсiгди надi мною, навiть помимо всього опору з мо?? сторони?
   "Die Liebe ist ein weites Meer und  hat  seine  Ebbe  und  Flut,  seine
Brandung und Riffe, seine sturmbewegten Wogen und seine glatte  und  klare
Spiegelflache"[86], - стояло раз в однiм дуже гарнiм любовнiм листi одного
нiмця.

   * * *
   Небавом по тiм подибала я його знов. Я йшла з Оксаною  i  пiзнала  його
вже здалека.
   - Це гарний мужчина, що он тут iде, Наталко! - замiтила вона.
   - Гарний.
   - Вiн мина? щодня попри  наше  мешкання,  став  недавно  мо?м  сусiдом.
Придивiться йому добре, в нього ? раса.
   Я мовчала, зата?вши  сво?  нагле  зворушення.  Я  нiколи  не  згадувала
молодiй жiнцi про свiй "роман" з ним, а тепер не була до  того  вiдповiдна
хвиля. Вiн надходив чимраз ближче.  Я  знала  його  надто  добре,  щоб  не
помiтити змiни, яка зайшла з ним у тiй хвилi, коли  минав  нас.  Його  очi
розiскрилися так, що це  "щось",  що  обгортало  його  давнiше  при  менi,
заволодiло ним i в цiй хвилi! Я могла би собi подумати,  що  вiн  мене  не
завсiгди "любить", хоч як  ми  розсталися...  Вiн  поздоровив  мене  майже
упрямо.
   - Ви знайомi з ним i не кажете анi слова! - накинулася на мене Оксана.
   - Це знайомiсть ще з мо?? батькiвщини, - вiдповiла я побiжно.
   - Чи ви зна?те його ближче?
   - Знаю.
   - Що ж це за один?
   - От собi!
   - Його хiд характеристичний, - щебетала вона.
   - Справдi, - обiзвалась я. - В нього вiдповiда? собi все посполу,  його
хiд, його рухи, його письмо i характер - все однакове.
   - А серце його?
   - А мене що воно обходить?
   - Ох, якi ж ви прудкi! - I вона розсмiялася. А я подумала собi якраз те
саме, що перед роком, при розстаннi, i майже тими самими  словами:  "Таким
люблю його, гордим i сильним", - а опiсля посумнiла...

   * * *
   Одного дня, може, в три  мiсяцi  по  тiй  стрiчi,  пiшла  я  з  молодою
товаришкою на якусь наборзi уладжену виставу  образiв.  Ми  знаходилися  в
передпослiднiй кiмнатi. Молода  дiвчина  задержувалася  довго  при  кождiм
образi, а я вертала все  наново  вiд  одного  до  другого.  В  притикаючiй
послiднiй кiмнатi чути було, як мужеський голос  щось  поясняв,  а  на  те
вiдповiдав якийсь голос жiночий; цей  мужеський  здавався  менi  знайомим.
Минаючи попри створенi дверi, заглянула я незамiтно в кiмнату  i  побачила
там Орядина. Перелякана, метнулась я вперед, однак вiн побачив мене. Зараз
по тiм почав до когось дуже голосно говорити i смiятися, i нiколи,  нiколи
в життi не забуду я iнтонацi? мови його i характеру його тодiшнього смiху!
Одно й друге тикалось мене, мало мене понизити.
   Я чула, як спаленiла сильно. Вiн смiявся так, мовби  йому  хто  дарував
мiльйони, i заявляв менi тим  смiхом,  що  не  журиться  мною  зовсiм.  Це
зранило мене так, що я з досади майже задрижала. Який здавався гордий,  що
перемiг чувство любовi, i як йому було з тим спiшно,  щоби  менi  дати  те
вiдчути! I я вiдчула це, як бажав. В мене  слух  для  модуляцiй  людського
голосу незвичайно тонкий, а чуття не менше, i тому  не  обманило  мене  нi
одно, нi друге. Чи вiн соромився сво?? любовi до мене? Була  це  ненависть
чи гордiсть? Яка гордiсть?
   I я терпiла вiд того аж до знесили.
   Коли ловлю себе на тiм, що його образ ста? перед мою душу, то я заявляю
собi насмiшливо, мов якiйсь iншiй  iстотi,  що  про  те  все  люблю  його.
Заразом обгорта? мене почуття, мовби тепер iз цi?ю любов'ю  приступало  до
мене щось величне i поважне, щось,  що  луча?ться  чоловiковi  лиш  раз  в
життi... Iншим разом закидую все i поринаю в працi.
   Уздрiвши його якось раз в мiстi вже здалека, я забiгла  скоро  в  якусь
протилежну вулицю i втiкала нею так скоро, як лиш при людях випадало, щоби
не подибатись iз ним. Сильно зворушена, вiдчувала я цiлком те саме  прикре
чувство, що тодi при його смiху на виставi - гидке чувство покори...
   _ IX
   I знов минув довгий одностайний час,  минула  зима,  наста?  лiто.  Про
Орядина менi майже байдуже. "Вiдцуралась" його майже цiлком, i  живу  знов
"спокiйним" життям. Нового в нiм не лучалось менi нiчого, хiба, може,  те,
що в мене одним знайомством бiльше. Пiзнала я  сина  панi  Марко,  лiкаря;
пробував у нас щось шiсть недiль.
   Одного дня прийшов вiд його лист, в котрiм писав, що  прибуде.  Сам  не
надiявся, що якраз тепер буде  мати  нагоду  побачити  свою  матiр;  однак
пiзнiше вiдплине, може, де далеко i подорож та забере  багато  часу,  тому
користа?  зi  свобiдних  шiстьох  недiль  i  прибуде,  щоб  оглянути  свою
батькiвщину i дорогу матiр.
   Утiха панi Марко була невимовна. Не бачила його майже  три  роки  i  ?й
здавалося, що з його при?здом прибуде все ?? минувше щастя, вернуть  гарнi
днi ?? минулих лiт, i вона аж поздоровiла.
   - Я ладилася  вже  вмирати,  -  говорила  сво?м  знайомим,  усмiхаючись
весело, - а тепер аж поздоровiла.
   Цiла хата готовилася  на  його  приняття,  мусила  пристроюватись,  мов
молода для молодого. Все блищало, сяяло в нiй, дихало якоюсь  святочнiстю,
новiстю, якимсь ожиданням. Для нього призначена кiмната сталася  осередком
думок добро? матерi i вона  була  би  найрадше  прикрасила  ??  лиш  самим
золотом i срiблом. Найкращi i найдорожчi цвiти мусили перенестися до  його
кiмнати, а вона, любуючись ?х барвним видом, говорила раз по раз,  що  вiн
?х любить, любив ?х ще малим хлопцем...
   Я боялася його при?зду.
   Вiдвикши вiд мужчин, я стала майже несмiлива i  боязлива  й  уникала  з
ними стрiчi. Мене обгортав  неспокiй  при  думцi,  що  прийдеться  небавом
проживати з чужим незнайомим чоловiком пiд одним дахом, стрiчатися  з  ним
по кiлька разiв  денно,  сидiти  разом  при  столi,  вiдповiдати  на  його
питання. Це було менi дуже не в смак, i я зiтхала нишком i  просила  бога,
щоб той час  минув  якнайскорше,  i  щоб  ми  знов  лиш  обидвi  осталися,
проживали тим тихим, спокiйним життям, як досi.
   Вiд часу до часу прокидалося в менi  i  чувство  завистi.  Панi  Марко,
котра займалась досi лише  мо?ю  особою,  "любила"  досi  найбiльше  мене,
звернеться цiлою iстотою (так думала я) до свого того боготвореного  сина,
i я остануся для не? лиш "товаришкою", потрiбною тiльки до услуги.
   Я була привикла до того, що з ?? окруження була я  ?й  найсимпатичнiша,
що сво? серце виявляла передi мною i дiлилася найменшою думкою зо мною.  А
тепер, може, змiниться то. Тепер прибуде вiн,  син  того  укоханого  мужа,
котрого не  забула  й  досi,  i  йому  будуть  мусити  всi  вступитися.  Я
насамперед! Так, я вiдчувала, що з його при?здом  зайде  змiна  i  в  мо?м
життi, i що в його особi зближа?ться  до  мене  якийсь  неприятель,  i  то
такий, перед котрим треба буде, може, поклонитися. Те, що  панi  Марко  об
нiм оповiдала i що дихало з його писем до не?, викликало поважання, i  вже
на сам спогад, що, може, й я буду мусити  коритися  йому,  ворохобило  мо?
нутро, наповняло якоюсь горестю i упрямiстю. Я не хотiла нiкому  коритися,
нi, я й не потребувала цього чинити, а супроти нього вже зовсiм нi!
   Коли настав день  його  при?зду,  я  ходила  зворушена,  роздразнюючись
чимраз бiльше прерiзними дрiбними орудками, що ?х на просьбу панi Марко  я
полагоджувала для нього.
   "Я вже тепер його обслугую, - говорила я глумливо до свого серця,  -  а
коли при?де, то буду лиш при дверях стояти i ждати на прикази".
   Коли надходила година його при?зду, я  випросилася  нiби  до  Оксани  i
пiшла далеко на прохiд в поле. "Так, - думала я, - нехай  собi  вже  тепер
при?жджа?, нехай вiтаються досхочу, тiшаться собою  посполу.  Я  бодай  не
буду при тiм i не почую  приказiв:  "Наталi?,  велiть  подати  каву",  або
"велiть подати воду, зачинiть вiкно" i т. д.".
   I пiшла. Ходила я i  блукала  довго-довго  по  полю.  Мучилася  рiзними
роздразнюючими думками,  рiзними  спогадами  з  минувшого  i  теперiшнього
життя. Думала про Орядина, про його гордiсть, про те, що  не  бачила  його
вже так довго, а хоч i бачила, не поговорила з ним нi  слова;  думала  над
тим, що ненавидить мене тепер i що я дуже, дуже опущена, осамочена, не маю
нiкого в свiтi, хто би займався мо?ю iстотою, переймався нею наскрiзь, як,
напр., бабуся! I я згадала ??, а згадавши ??, сплакала  мимоволi.  Так,  я
блукала сама мiж людьми, мусила собi сама бути i провiдником, i оборонцем,
i всiм на кождiм кроцi. Чи така вже моя доля  довiку?  Нерозумна  я,  коли
думала якийсь час, що оця жiнка, котрою мене бог мов  за  всi  дотеперiшнi
муки нагородив, любить мене хто зна?  якою  любов'ю!  В  не?  прецiнь  хто
iнший, ближчий серцю, як я, чужиниця, товаришка,  -  хтось,  супроти  кого
вона ма? i обов'язки, коли тим часом я побираю плату за все, що роблю  для
не? - i вона менi нiчого не винна... Нi, нi,  вона  не  винна  нiчого,  ??
заплата i презенти перевищують геть-геть мою працю в ?? домi...
   Такi i подiбнi думки дразнили мене, мов невидимi демони, доки сонце  не
ладилося до заходу, доки додому не вернула.
   Вернувши,  хотiла  я  зайти  незамiтно  до  сво??  кiмнати,  однак  мов
наперекiр менi сидiла панi Марко зi сво?м сином на верандi, котру я мусила
переходити, щоб дiстатися якнайборше до сво?? кiмнати.  Несмiливим  кроком
пiдходила я до дому. Я знала, що люди на верандi мусили мене  вже  здалека
замiтити; я ж переходила зiльник, що пишався перед ?х очима,  i  не  могла
остатися незамiченою.
   - Ходiть, Наталiе, ходiть уже раз! -  кликала  з  нетерпеливою  радiстю
панi .Марко, коли я пiдiйшла вже до сходiв веранди.  -  Де  ви  так  довго
забарилися? Я вже туй-туй що не розгнiвалася на вас. За вами  посилала  до
Оксани, бо ви казали менi, що iдете до не?... Ой, з вас великий крутар!  -
додала нiби серйозно i,  всмiхаючись,  погрозила  пальцем.  -  Ви,  певно,
боялися по свому звичаю стати менi в чiм-небудь на завадi, напр., нинi при
стрiчi з мо?м дорогим сином. Я вас добре знаю! - I звертаючись до молодого
чоловiка, що сидiв бiля не? i замовк, побачивши  мене,  додала:  -  Це  та
сама, Iване, що я тобi об нiй писала. Вона упри?мню?  менi  днi,  живе  зi
мною в тiй самотi i зносить всi вибаги мо?  терпеливо.  Це  вона,  Наталiя
Верковичiвна!
   Вражена щирими словами панi Марко, я встидалася сво?х передуманих дум i
недавно ще почувано? завистi. Змiшана i трохи заклопотана, спинилась я  на
верандi i майже не знала, в який спосiб обiзватися. Так само була я й дуже
здивована. Передi мною стояв цiлком iнший чоловiк, нiж я  собi  його  досi
уявляла. Нiчого геройського не було в нiм, ростом чи не нижчий вiд мене, з
лиця майже негарний, опалений сонцем,  темно-русявий,  з  окулярами  перед
ясними, проникливими очима, котрi спочивали тепер з холодною цiкавiстю  на
менi.
   - Мило менi пiзнати вас, - обiзвавсь рiвним,  звучним  голосом,  -  тим
бiльше, що почуваюся вашим довжником. Мати писала менi багато гарного  про
вас. - I з тими словами подав руку, нi, не руку, а  два  пальцi.  Я  ледве
доторкнулася ?х, склонившись майже незамiтно, а вiдтак  i  вiддалилася  до
сво?? кiмнати. Стiльки було  всi??  бесiди  мiж  нами  сьогоднi.  Коли  я,
покликана наново панею Марко, прийшла  вдруге  мiж  них  на  веранду,  вiн
оповiдав далi щось матерi i мов не замiчав  мене.  Та  й  мав  же  вiн  що
оповiдати: вiн подорожував стiльки по  свiтi,  пробував  щохвилi  в  iнших
кра?нах, бачив стiльки, тож i мiг оповiдати, мов "з  книжки".  Адже  задля
пiзнання свiту вступив до маринарки. Я сидiла недалеко них мовчки, слухала
i приглядалася  йому.  По  нiм  було  видно  слов'янське  походження,  хоч
здававсь менi дуже  знiмченим.  Говорив  знамените  нiмецькою  мовою  i  з
очевидним замилуванням; з його рухiв видко було певнiсть, а  з  його  мови
широкий  свiтогляд.  Менi  навинулася  мимоволi  замiтка  Оксани,  що  вiн
"?вропе?ць" i що йому цiлком байдуже, до яко? вiн нацi? належить.  З  його
бесiди додумувалась я, що вiн демократ, хоч iз друго? сторони пробивавсь у
нiм якийсь аристократизм, котрий застерiга?ться  заздалегiдь  вiд  усякого
спiльництва з тим, що звуть "плебейськiстю", сторонить вiд його в  думаннi
i в учинках.
   Я прирiвняла його до Орядина, i вiн видався  менi  контрастом  того  ж.
Орядин був з виду гарний, майже пишний, а цей майже  поганий.  Орядин  був
iнтересний сво?ю  непостiйнiстю,  сво?ю  гарячою,  лиш  почасти  гамованою
натурою, а цей сво?ю тонкiстю так в рухах, як i в думаннi, сво?ю  лагiдною
певнiстю.
   Вiд часу до часу задержувався в бесiдi його ясний, бистрий зiр на менi,
мов слова його говорилися i для мене, але я знала, що вони не були  i  для
мене висказанi, я вiдчувала це. Його iстота  була  менi  така  чужа,  така
далека всьому тому, в чiм я жила i чим була наскрiзь  перейнята,  що  мене
обгортало все наново чувство самотностi, i я мимохiть зверталася  в  думцi
до  Орядина.  Вiн  iнший,  сто?ть  чимось  так  близько  до  мене,  чимось
спорiднений зi мною, чомусь так добре, добре  знайомий!  Чому  загнiвався?
Яке зло заподiяла йому? Для чого хоче мене понизити? Адже ми одно?  матерi
дiти, доля наша змалку трохи не однакова! Коли б вiн знав, яка я  самiтна,
як жадна не раз сильно? опори, соромився би свого поведення...

   Цього вечора чулась я дуже нещасливою. Панi  Марко  майже  не  замiчала
мене, а я старалася всiма силами не звертати нi ??, нi його уваги на себе.
Вона, ущасливлена поворотом сина, говорила  раз  по  раз,  що  вiн  "цiлий
батько", дивилася, слiдила за ним вогкими очима, гладила його по лицi,  по
волоссю, мов малу  дитину,  а  вiн,  розжалоблений  тою  любов'ю  i  майже
засоромлений, цiлував вдячно руку, що провадила його з наймолодших  лiт  i
стерегла вiд зла i горя, мов рiдна мати.
   - Ти менi нiколи не справляв гризоти, -  чула  я,  як  до  нього  нiжно
говорила, - цiлком так, як твiй дорогий отець. Ти будеш  колись  так  само
добрим мужем, як вiн, вiрним  таким...  не  правда  ж,  мiй  любий,  любий
сину?..
   - Що я люблю, люблю вже навiки, - вiдповiв вiн  ?й  пiвголосом  словами
поета Гейне... I тi слова запали менi глибоко в пам'ять. Гарнi!

   * * *
   Спершу держався вiд мене подалеки, мовби боявся з  мо??  сторони  якого
нападу на себе, а я, горда, несмiлива,  вразлива,  задивилася  на  його  i
поступала собi так само, що аж смiшно було. На  його  питання  вiдповiдала
коротко i холодно, нагоди остатися з ним самим хоч би i як коротко уникала
тривожно, а коли не могла вiд того оберегтись, то  сидiла  вже  мовчки,  з
опущеними вiями i  не  заговорила  нiколи  перша.  "Я  не  забуваю,  що  я
товаришка! - говорив йому мiй погляд. - Не забуваю, не бiйтеся! Я  до  вас
не зближуся анi на один крок, анi одною думкою, я не з тих, перед  котрими
треба утiкати!"
   Чи вiн розумiв мене?
   Не знаю.
   Пiзнiше, т. ?. коли минув перший тиждень, став  iншим.  Розпочинав  сам
розмову, оставався радо в  мо?м  товариствi,  а  деколи  задержував  майже
насилу рiзними питаннями,  коли  я  не  хотiла  з  ним  довго  розмовляти.
Звичайно розпочинав розмову  розпитуванням  про  життя  i  привички  сво??
матерi  або  про  ??  заняття,  опiсля  переходив  на  мо?  заняття,   мо?
замилування... про те, що мене найбiльше займало, про музику,  лiтературу,
про мо? знайомства. Розпитуючи про знайомства,  дивився  на  мене  довгим,
повним  поглядом.  Я  вiдповiдала  коротко,  ретельно,  мов   мусила   так
вiдповiдати; вiн мав, впрочiм, дивний i лиш йому властивий спосiб  питати.
Чинив це так лагiдно, так спокiйно заразом, мовби то не "товаришка" стояла
перед ним, а якась сполохана, чудна птаха, готова утекти йому з-перед очей
щохвилi i не вернутися. "Тому вiн i лiкар, - думала я собi, - привчився  з
рiзними людьми рiзних способiв".
   Часом, коли я безмовно i безшелесне вешталася  по  хатi,  чи  спрятуючи
що-небудь, чи поливаючи  цвiти,  чи  переходячи  по  що-небудь  через  усi
кiмнати,  слiдив  неустанно  поглядом  за  мною.  Спершу  боялась  я   тих
проникливих цiкавих поглядiв з-поза окуляр, але з часом привикла я до них,
i вони  не  здавалися  менi  вже  такими  гострими,  тим  бiльше,  коли  я
переконалася, що вiн наскрiзь лагiдна натура.
   Одного разу було в  нашiм  городi  занятих  бiльше  робiтникiв:  копали
ставок. Вiн наглядав за працею сам, вештався невтомимо бiля них  вiд  рана
до вечора, оповiдаючи ?м бог зна? що, пояснюючи та навчаючи ?х про  рiзнi,
?м незвiснi речi. Довiдавшись при тiй нагодi, що в одного з них дитина вже
вiд довшого часу слабу?, зайшов туди переконатись наочно об усiм. Одному з
робiтникiв виробив прохання, щоби його старого немiчного батька приняли  в
дiм бiдних, а одному виробив мiсячну запомогу. Цей був уже старий чоловiк,
походив зi значно? колись родини i стерiг завсiгди влiтi нашого городу.
   - Прийдеться зi старою просто з голоду згинути, коли сили  в  руках  не
стане, - говорив досi, - бо жебрати не вчився я замолоду та й на  старiсть
не потраплю.
   Ми були би об тiм всiм i не знали, коли би