Ольга Кобилянська. Царiвна ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ повiсть Сво?й матерi Марi? з Вернерiв Кобилянськiй посвячу? авторка I Я родилася 29-го падолиста... Старi люди i сонники кажуть, що цей день - день недолi. Може. Однак менi не хочеться в те вiрити. Я рада би приглянутися кождiй речi до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися, - адже кожда проява ма? сво? причини й наслiдки, все пiдляга? строгим законам, лише ми не дуже на це зважа?мо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би не раз змiнити на добре... Нi! Ми кажемо, що все ма? сво? призначення i так мусить бути!.. Але чого я властиво тут доторкнулася! Мо? погляди менi звiснi, а хто iнший не буде дуже цiкавий знати фiлософiчнi висновки молодо? дiвочо? душi; довкола мене глухота i нудьга, а самiй власнi думки безнастанно пережовувати, - це i томить i не доводить нi до чого. Не маю нiкого, кого би мо? думки й чуття в який-небудь спосiб могли заняти хоч крихiтку, на одну хвилинку. Чи воно злишн?? Чи жiноче духове життя менше цiкаве, як ?? органiзм?.. Справдi нiчим не цiкаве? - Та ба! Чого захотiлось! Хто би мав мною займатися? Батька й матiр утратила я в такiм молодiм вiцi, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцягь рокiв. Вуйко Iванович, гiмназiйний професор, i тiтка (вона спольщена нiмкеня), при котрих тепер живу, то...та нi! Лучче не згадувати. Очi мимохiть зайдуть слiзьми, коло серця заболить, стисне i годi буде дальше писати... Всi вони менi не радi. Вiдчула й пiзнала я це з то? хвилини, в котрiй лише зачала думати. Мо? довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартiв та смiху. Лице мо? ?м "закрейдяне", а очi? Боже! наче я тому винна, що вони для них завеликi? - Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз свiт побачила? - загомонить бувало на мене тiтка гостро, сердито. А я прокинувся мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб'?ться скорiше... Я боялася на тiтку або на кого-небудь з домашнiх глянути смiло, ба навiть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нiкого з людей, хiба лише на свiт ясний, широкий... - Наталка ходить так, якби в не? було нечисте сумлiння! - глумився часто найстарший кузин Муньо. - Нечисте сумлiння не глядить нiколи правим людям в очi! Чи не ма? це мене болiти? Я плакала по тихих ночах, що бог дав менi такi великi очi... а одного разу, коли з дому порозходилися всi i я лише сама одна лишилася, забiгла нишком до салону, де висiло велике дзеркало, i глипнула в його... Дво? великих синяво-сiрих... нi, зелених очей вп'ялилося сполохано в мене... i аж тепер я пересвiдчилася, що вони всi що до одного говорили правду. I я вiд то? пори не дивилася майже нiколи в дзеркало; а коли й кинула часом в його оком, то чинила це лише тодi, як було конче потрiбно. Але чому моя дорога бабуня любила тi очi й цiлувала, ой, як часто цiлувала! - Солодка моя малесенька русалонька, - шептала при тiм, i великi тяжкi сльози затемнювали ?? вид. - Бог тебе не опустить, - говорила потiшаючим голосом. - Вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!.. Нi, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вiчно ?сти ласкавого хлiба! Так, Наталочко, рибонько моя, так... - А опiсля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, i втирала сльози з очей. - Бабуню! - питала я раз. - Чому ви якось-то казали, що вам на мiй вид накиду?ться насилу думка, буцiмто я до терпiння вродилася, i що коли я родилася, жебраки та якiсь убогi у дiм, наче кликанi, заходили i просили то молока, то хлiба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати... Бабуню! "Терпiти" - значить то, як когось щось дуже болить? Так, напр., коли тебе руки i ноги болять в мокре i холодне верем'я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота! Але бабуня замiсть вiдповiдi цiлувала мене в очi та в чоло. - Не зважай на мо? слова, дитинко, - вiдповiла, усмiхаючись якось сумно. - Я стара, та й... бачиш, у мене нема вже нi пам'ятi добро?, нi думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нiчого! - Я буду дуже, дуже щаслива, бабусенько! - запевняла я ??, притискаючи ?? руку то до уст, то до себе... А вона почала молитися... Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши i спираючись лiктями на ?? колiнах, числила морщинки, що повкладалися над ?? очима, й дивилася нерухомо на ?? долiшню губу, як вона пiд час шептання судорожне тремтiла... * * *_ Десь недалеко ударив грiм i луна гудiла, котилася горами глухо, грiзно, довго. Аж лячно ставало. А опiсля пiднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезнi бiлявi маси мряк димляться з глибоких ярiв угору i мчаться в скаженiм поспiху в ту сторону, куди ?х вiтер гонить, а все понад шпилi тих величезних, лiсами вкритих гiр, щоби в кiнцi пiднятися високо пiд небо i заслонити його або вiдлетiти кудись в безвiсть... Коли слiджу за ?х летом, зда?ться менi, що мушу створити рамена широко, щоб i мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину... На горi вiтер колише стрункi сосни; а вони так гнуться i клоняться! Аж до мене в свiтлицю долiта? ?х стогiн i шум. Але то дзвенить для мене - як пiсня, завсiгди мила пiсня. Я ?? любила ще малою. Не раз пролежувала годинами пiд старезними смереками i ?х лагiдне шепотiння впливало успокоююче на так зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорого? бабунi така осамочена й не маю нiкого, хто мене розумiв би, ба лиш розумiти хотiв, стали лiси й гори якимсь одиноким мо?м свiтом i притулком... Вiд нас до лiсу недалеко, i я забiгаю туди часто й тайком. Тiтка сердиться, коли я на лiс лише вiкном споглядаю; зве мене "лiнюхуючою химерницею". Що то значить: "химерувати"? Коли. я он там, на вершку гори, або в глибинi лiсу спинюся нерухомо, то менi зда?ться, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серцi немов щось ясне, сильне прокинеться i ожива?. Там я i спiваю, не раз навiть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як вiн далеко лiсом луна? - i нiби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобiдно! Зiйшовши вниз, я не розказую нiчого. Нi одно словечко не перехоплю?ться через уста мо?, що я там бачила, що пережила, яку мiць принесла звiдти в серцi. Як, пробуючи сво? сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висiла, немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без вiдпочинку на гору, спочивала опiсля в м'якiм моху, глядiла в небеса, а там хмари, прозоро-бiлi, ледве замiтнi, улiтали попiд нiжну синяву далеко... далеко... - Ти знов принесла з собою земляного воздуха в хату, мовби у гробi лежала! - крикне бувало тiтка терпко й змiрить мене проникливе сво?ми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова тi немов мене б'ють. Мовчу. Що ж ?й i вiдповiдати? Воно й так не здалося би на нiчо. Яка ж я чудна, злишня iстота, на котру цiлий свiт сердиться, особливо вiдколи моя дорога бабуня розпрощалася зi мною навiки! * * *_ Домашнi роботи сповняю спiльно з "сестрами", однак менi нiколи не можна вивести тiтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити ?? хоч чим-тим. I це зле, i того не вдала, i сього не зрозумiла... Менi лише страх жаль стане, i я знов мовчу. Нi, менi вже годi боронитися! - Чи в тобi кров замерзла, а уста занiмiли, що ти нiколи анi всмiхнешся i ходиш, мов та ледова краля? - загомонить тiтка насмiшливо на мене. А гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й смiх мiй городом, так i почую зараз: "Не знати, до чого тi смiхи, до чого тi безвстиднi авантюри, чи, може, тому, що на свiтi так тяжко жити?" - То, мамочко, лиш тим можна дурiти, в котрих нема нi совiстi, нi чуття, - поясню? Лена, моя ровесниця. А тiтка всмiхнеться й потакне головою. - Справдi, - чула я раз, як говорила тiтка до вуйка (а того я й до смертi не забуду), - доля з нами поступила дуже несправедливо... Окрiм турботи о будучнiсть власних дiтей, ма?мо ще клопiт з Наталкою. Чудний це обов'язок, Мiлечку! I звiдки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мiлечку, не журюся анi цятеньки. Для мене останеться це дiвча раз назавсiгди лише накиненою чуженицею, хоч у мо?й грудi б'?ться тепле серце. Але ти? З того, що вона дитина тво?? сестри, не виходить, щоби ти кривдив сво? дiти, бо то, що я видаю на не?, могла би лучче видати на сво? дiти. Врем'я, нехай би вже там до лиха i виростала собi, коби мала який грiш, а то - нiчого! Що ж бо значить тi чотири сотки i тих кiлька срiбних ложечок та тих прочих лахiв, що осталися ?й по тво?й матерi i ?? родичах? Окрiм того, Мiлечку, вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку мо?х синiв! Я знаю вже вiдтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як нi, то вчепиться одно? з дiвчат; а вони, звiсно, добрi, то й будуть ?? терпiти. Ти гада?ш, що нi? - Я гадаю, Павлинко, що нi. Я не журюсь нею. Вона вiддасться. Ти не вважа?ш, Павлинко, вона гарна... - Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тiй красi, тим довгим рудавим косам, котрих нiяк по-модному не укладеш на головi, тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, i скажи тодi, чи вона гарна! Ти не дивись, що в не? уста такi червонi - це хороблива червонiсть; зате в не? в лицi нi цятеньки кровi. Пригадай лиш собi, яка я була в ?? вiцi. Ти забув уже, Мiлечку, що мене молодiж не звала iнакше, як "Марiя Тереза"? Я була гарна, я визначалася межи всiма, але вона?! Окрiм того, вона страшно зарозумiла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту сторону, де находяться молодi люди, очей не пiдведе. Одним словом, незносне сотворiння! Iриту?[1] й дразнить мене на кождiм кроцi. Придивись, напр., скiльки вона по вечiрках гуля?, i чи який молодий хлопець сяде бiля не? балакати? Все лиш якiсь старшi вештаються коло не?. - Це правда, - вiдповiв вуйко сумовито. - Вона подоба?ться бiльше старшим. Менi вже кiлька разiв прийшлося вiд старших почути: "У вас дуже iнтересна сестрiнниця!" - Видиш? В нiй ?сть щось, що вiдпиха? молодiж. Дивись, як наша Леночка розмовля? з молодiжжю, як ?? хлопцi ро?м обступають; а дивись на не?. Ах, мене не раз аж розпука обгорта?, що вона зветься мо?ю своячкою. Оногди[2] я говорила ?й, щоби була супроти мужчин приязнiшою, привiтнiшою, не поводилась, як та статуя, мовчаливо та iз спущеними вiями. "Вiдстрашу?ш (кажу ?й) i найглупiшого дансера[3] вiд себе! А вона, Мiлечку, - матiнко божа! - витрiщила тотi сво? очиська на мене, кров бухнула ?й в лице... з лютостi, розумi?ться... устами лише так по-сво?му згiрдливо рушила й не вiдповiла анi одним словечком! У вiкно на вулицю то вмi? й годинами дивитися або романи й iншi безбожнi дурницi читати. Недавно знов найшла я книжку пiд ?? подушкою в постелi. Ну! почула вона вже сво?! Тобi, Мiлечку, я все прощу, але що ти позволив ?й книжки читати, того не прощу тобi нiколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовiк-вiки! - Годi, душко, годi, чого iритуватися? - втихомирював вуйко спокiйно, як це було в нього в звичаю. - Я ?й в день ангела не хотiв нiчого вiдмовити, так як i сво?м дiтям; а вона й не просила бiльше, як лише того, щоби в вiльних хвилях i по домашнiй працi могла "читати". - Коли ма? вiльну хвилю, то най гапту? або ши?. Але вона хоч яка велика й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собi вигiдно, дивися перед себе i вважай, щоби замiсть одно? картки не обернути нараз двох. Боже мiй, боже, з то? дiвчини не вийде нiколи щось порядне, хоч би я й не знати скiльки неустанно? працi й науки завдавала собi з нею! - Ну, ну, нехай уже... не велике дiло! Вона сирота i, бачиш, одна з тих iстот, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя. Я... видиш... я ??... люблю, Павлинко. Менi зда?ться, що вона добра дитина. Впрочiм... все ж таки вона донька мо?? однiсько? сестри. Лише, щоправда, коби то хлопець, а то дiвча... - Аякже, дiвча, - гомонiла тiтка, - а то камiнь дома. Коби хоч що то, кажу, були ?й родичi лишили, а то нiчого, хоч буком гони. Я не знаю, мабуть, кождий крейцар, що заробили, про?дали! - Та де про?дали, Павлинко! Парохiя[4] була худа. А по тому вiн... обертав кожний феник на книжки, на то дрантя, що осталось ?й опiсля. Бог його зна?, що задумував вiн з ними мiж мужиками на селi! Щось то вiн був менi раз споминав, що мусить дещо для сво?? Наталки скласти. Та не вмiв, бiдака, нiчого скласти. Смерть так i захопила обох i на тiм скiнчилося. Замовкли. - Павлинко! - Що, Мiлечку? - Не буде там уже далi кава готова? Я щось наче голод чую. Легумiни[5] не ситять мене нiколи!.. - Я досить чула. На лицi менi наче мороз уклався, i я його в долонi втиснула. В горлi корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менi виривався зойк з уст... I мимоволi попленталася я опiсля в он той лiс. Пощо писати, що в мо?м серцi дiялося? - Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! - кликала я там в розпуцi раз по раз... - Бабуню, бабуню... я камiнь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя!.. - I ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнiмаючи ?х, нiби бабуню... Округ мене шелестiли, шамрали смереки... тихо, тихо, одностайно; а я все плакала. - З мене не вийде нiколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!.. Опiсля глядiла я на мале мiстечко. Ох, як глибоко зненавидiла я ту брудну долину, ту долину, в котру .мусила про те все назад вертати! - Я непотрiбна, я камiнь, з мене нiколи щось порядне не вийде! - виривалось з розпукою з мо?х уст раз по раз, i гарячi, тяжкi сльози котились по лицю... - Бабусенько моя золота!.. Але то все минулося, i я стала "спокiйна". Не плачу бiльше при таких нагодах. Не лютую i не змагаюся з нiким, лише тiсно менi тут. Тiсно й глухо, i якийсь тайний, пожираючий жар палить менi душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кождiй вiльнiй хвилинi, читаю ночами... Мiж ними i мною росте пропасть. Вони всi завдають менi болю, свiдомо й несвiдомо, замучують мене безоглядно. Кожде слiвце, що тiтка промовить до мене, звучить болючо в мо?й душi. А вуйко... о, вiн добрий, але чому вiн кри?ться iз сво?ю "любов'ю до мене". Чи мене не вiльно любити? * * *_ Завтра кiнчу двадцятий рiк. Як скоро минули лiта, не лишаючи по собi нiякого слiду! Справдi, безслiдно, одностайно, як i всi днi та години, прожитi в пильнiм бездiллi. В мене лише виробилася сильна свiдомiсть, що я тягар, над котрим добрi люди мусять i без любовi мати милосердя! Без любовi! Це те грiзне слово, що лишило майже кривавi слiди в мо?м серцi. Нi, нi, окрiм мо?? дорого? бабунi, не любив мене нiхто на свiтi! Понура, ненаситна туга володi? мною, i дух мiй утомлений, хоч не сотворив нiчого. Вiн лише мучився i побивався об якийсь мур, котрим мiй свiт обведений. Я хотiла би чогось... не знаю ясно, чого..., що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у щось цiлою душею, так як тепер потопаю в кождiй дрiбнiй роботi цiлою душею... Ах! Я хотiла би чогось! Та ба! Чотири стiни, проймаючий гамiр дитячий, глумливi безсердечнi слова мо?? рiднi, бездушна одностайнiсть, що пригнiта? душу, вузькогляднiсть, самолюбство - оце свiт, в котрiм я засуджена жити! Але смертi я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя! Що це таке? Боже мiй! Чому не змилосердиться щось або хтось надi мною? В чiм лежить моя провина, що мо?м думкам i чуттю поставлено щось, немов межу? Що я немов вiддана комусь на наругу i не належу собi! Я чую в собi проблиск яко?сь сили, та що з того! ?? зацитька? та груба сила, що пану? довкола мене всевладно... * * *_ Колись-то вечором вiдбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з родичами, який завiд[6] вибрати собi на цiле життя. - Я буду професором[7], як батько! - казав молодший. - Вiзьму навiть тi самi предмети: географiю й iсторiю. Чоловiк ма? собi добрий дохiд, незалежний вiд нiкого; недiля, свято вiльнi, до того вакацi?, а "перша"[8], - смiявся хитро, - ма? також сво? добрi сторони, коли який багатий татуньо хоче ?? бачити в свiдоцтвi свого синка. - Ти можеш собi, про мене, бути й професором. Учися хоч би й по-хiнськи[9]! - обiзвався Муньо, старший. - А я рiшився пiти на медицину, i на тiм кiнець! - На медицину? Нi, Мунечку! - запротестував вуйко флегматичне. - Медицина задорога наука. Ти ма?ш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня потребу? ще довго батькiвського старання. Я тебе не можу на медицину посилати. - А Наталка, татку? I Наталка ще ?! - вмiшалася нараз мала семилiтня Катя, що сидiла десь в кутику й прислухувалась з поважною мiною розмовi. Менi уступила вся кров з лиця. Оцi дитячi уста завдали несвiдомо несказаннi муки мойому серцю, котрим годi було уйти. Я склонила голову глибше над шитвом i шила пильно. - Наталка? - обiзвався Муньо. - Для не? не потребу? нiхто капiталiв складати. Вона ма? сво?х двадцять рокiв i нехай огляда?ться за яким мужем. Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми, "молодi", розумi?мо це неабияк! Вiн розсмiявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишенi, поглянув визиваюче на мене. Я видержала той погляд спокiйно. - Авжеж, Муньо, для сирiт не склада? нiхто капiталiв. Я належу до тих, над котрими добрi люди мусять мати милосердя й без любовi, - вiдповiла я. - Добре вiдповiла, Наталко! - замiтив вiн злосливо. - Я знав, що мо? слова дадуть добрий вiдгомiн. Впрочiм, обходить мене в цiй хвилi моя доля найбiльше. Ти, отже, вiддашся, Лену вiзьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасте собi, отче, i самi раду; з не? вийде колись неабияка красуня! - Який ти мудрий для себе! - обiзвалася Лена люто. - Я вийшла би вже найлiпше, спустившись на твою ласку. Нi! Дякую дуже за не?! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собi iнший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене... ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближнiх! - Лена правду каже, ти не можеш iти на медицину, - обiзвався знов вуйко. - Я би тобi радо помагав, ти в мене найперший син, але дiвчата мо? дiти. Не правда, Павлинко? - Чому не правда, Мiлечку? - вiдповiдала жiнка сво?м звичайним коротким, енергiйним тоном. - Розумi?ться, що дiвчата також нашi дiти. Але в мене ? одна думка... Мiлечку, я думаю вже давно над тим, щоби вiн пiшов на медицину, хоч, розумi?ться, не нашим коштом. - Ну так i що ж за думка в тебе, Павлинко? - В мене така думка, Мiлечку... - Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! - перебив ??, смiючись, Муньо. - В вас ? та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так? - Так, мiй сину! - вiдповiла тiтка. - Я справдi об тiм i думаю. Лиш тим чином мiг би ти пiти на медицину. Чи це, може, зле? - Зле настiльки, мамочко, що я хочу бути свобiдним. А заручившися, обтяжив би себе зараз якимись романтичними обов'язками. Я в романтику й iдеали не бавлюся. Я хочу дiпняти лише одну цiль, а цiль та - багатство. Все проче для мене рiч побiчна. - Навiть i ми, тво? сестри, Муньо? - вмiшалася знову Лена, промовивши голосом, що аж тремтiв з яко?сь внутрiшньо? лютостi. - Не впадай в трагедiю! - вiдповiв вiн згiрдливо. - Я мушу пiти на медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручуся з якоюсь багачкою. Мiж нами сказавши, мав би я вже одну, гм... гм... - Вiн усмiхнувся многозначно i глипнув скоса на матiр. I вона всмiхнулася. Вiн був ?? любимцем i згоджувався з нею пiд кождим зглядом знамените. - Вгадайте, мамочко! - Не маю часу на здогади, мiй сину. - Ну, то я сам скажу! Щоб ви сказали би, напр., про Ольгу С.? - Вiн закинув одну ногу на другу i глипнув на матiр, ?? лице осталося при тих словах все однакове, кам'яне, зимне. - Ольга С.? Ну, - казала, мовби роздумуючи, - вибiр не злий. Вправдi, вона делiкатно? будови й дуже розпещена, звичайно, як всi одиначки, при тiм трохи й зарозумiла, але коли вона тобi, сину, до вподоби, то й менi також. - Вона за тебе не пiде, Муню! На те спустись! - кликнула насмiшливо Лена. - За мене не пiде? - За тебе не пiде! Ти з усiх хлопцiв найменше ?? обходиш; вона романтична натура, не забувай цього. Окрiм того, вона буде вибирати, вона й може вибирати, бо дiйсно ма?тна дiвчина. - Не думай лише так, - обiзвався вiн так само глумливо. - Я дiйсно не знаю, кого би могла бажати собi за мужа, як не лiкаря. Ти, бачу, не береш таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво мужчина, а що жiнка? Мужчина - то "все", а жiнка - то "нiчо". Ви, дiвчата, вiд нас залежнi, як тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Чу?ш? Ти!! Ми нада?м вам смислу, поваги, значення, одним словом, все. А коли вона хоче вибирати, то нехай собi з богом вибира?. Менi не тяжко й деiнде обглянутися. Вигiдних партiй в свiтi ще найдеся. Дiвчата пiдростають раз у раз, як тi гриби; i всi вони хотять замiж вийти, всi що до одно?! Може, ти хочеш остатись старою панною? Вуйко й тiтка розсмiялися, а й Лена скривила уста до усмiху. Менi вдарило в лице немов полум'я. Нiчим ? жiнка? I такий бездушний, ограничений хлопець осмiлився говорити в такий спосiб о жiнках? Що давало йому до того право? Природа? Однак вiн говорив правду. Ми дiйсно вiд мужчин залежнi, мов тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Але ж з яко? причини? Чи та причина - то незглибима, вiчна загадка, до котро? i приступити годi? Я зложила шитво й вийшла нечутно до побiчно? кiмнати. Тут було темно й тихо. Втомлена, сiла я в незамiтний кут, заслонивши лице руками. Поодинокi слова долiтали до мене, я чула терпкий смiх тiтки, однак, не прислухаючись дальшiй розмовi, я й не розумiла нiчого. Одне лише я знала й вiдчувала. Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте... та що й казати? Правда? Справедливiсть? ?х нема! Нема для того, що приневолений приймати ?х з друго? руки... * * *_ Щось важке, мов олово, тяжить менi на душi, а кругом мене глухо й пусто, якась порожнеча аж до божевiлля. Чи нема нiякого виходу? Нiякого спасiння? Коли це iншi зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як тi "другi", i не змогла. Благала свiвчуття, любовi й не виблагала. Часто порива? мене гiркий жаль, дика вражда супроти мо?х померших родичiв, що мене в життя трутили, i я тепер безцiльно блукаю! Порива? ненависть i бiль супроти цiлого свiту... В тихих безголосних ночах, коли сон утiка? вiд мо?х утомлених очей, я плачу. Та що воно поможе? Одна слiзонька бiльше або менше в життi важить так мало! Впрочiм, хто ?х числить? * * *_ Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий рiзнився вiд сво?х товаришiв величезним ростом, вдоволеним усмiхом i грубим срiбним перстенем з синiм камiнцем на пальцi. Цей урядник хвалився - так оповiдав вуйко - що його жiнка, за якою саме тепер "обгляда?ться", мусить бути не лиш гарна, багата й освiчена, але й музикальна, бо вiн не "пожертву?ться" кому-небудь! Уявляючи собi його, як вiн iз сво?ми неповоротними рухами, iз сво?м по найбiльшiй частi розiгрiтим лицем, трохи зизими[10] очима, шука? "музикально?" жiнки, я розсмiялась мимоволi вголос. Вуйко й тiтка скинули на мене оком. - I чому ти властиво смi?шся, моя кохана? - спитав вуйко в заостренiм тонi (дивна рiч), а тим часом тiтка звузила уста так сильно, що стали якоюсь ниткою. - Я так, вуйку; бо вiн такий смiшний в сво?й претензiональностi! Самi зна?те, що вiн всiх розумiв не по?в, а проте такий вимагаючий! Але я властиво не повинна смiятися, воно бiльше сумно, як "смiшно"! - I з тими словами промайнув мiй погляд по тiтцi. - Що це знову за поетична заява? - спитала вона з зимним, iнквiзиторським поглядом. - Тепер дiвчинi годi вибирати, ждати на самих докторiв i професорiв. Нехай богу дяку?, коли навинеться й хто-небудь та подасть кусник хлiба. Це тикалось мене. Спецiально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю покiрно голову, а несказанно гiрке почуття проникло мою душу. - Це тобi, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? - говорила тiтка з притиском дальше. - Ти за його не пiшла би. Ну, на щастя, в такiм випадку мали би ми рiшуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на якого зачарованого князя, - шкода тiльки, що ?х уже нема. Врештi, я й справдi не знаю, що тобi да? причину грати роль яко?сь "гордо?". Ти, мабуть, щоденно? боротьби о кусник хлiба не бачиш, не розумi?ш, дума?ш, що все, що ?, так само собою приходить? - Я, тiтко? Я?! - вирвалось менi майже окликом з уст. - Ти, ти! Ми не будемо вiчно жити, i ти не будеш мати все охорону й родинну стрiху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячнiстю будеш сягати за рукою такого "дурака"! - Нiколи, нiколи! - вiдповiдала я зворушено. - Ха-ха-ха! Нiколи! I для чого нiколи, коли вiльно спитати? Мабуть, тобi його становисько запiдле? - Становисько нi, але вiн сам, як чоловiк, не ма? для мене нiчого симпатичного. Вiн не ма? анi крихiтки, напр., "тонкостi" в собi. Чи ви нiколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловiцi, котрому не можна вiддати нi серця, нi поважання? Тiточко! Я не могла би так жити! Моя натура, цiла моя вдача такi жаднi яко?сь - як би то сказати? - тонко? коректностi, якогось нiжного чувства... любовi... - Тут i урвала я. Це зiзнання, котре я, мов тайну, берегла в серцi, вихопилося менi проти волi з уст, i я того дуже жалувала. Я вiдвернулася вiд тiтки, щоби не стрiнутися з ?? холодними насмiшливими поглядами i щоби не помiтила, що я спаленiла... - I ти не соромишся такi слова говорити? Менi в лице i при вуйку? Двадцятилiтня дiвчина! А це що знов нового?! Та правда: хто году?ться таким трiйлом[11], як романи, тому годi iнакше говорити. Я не розумiю, що таке "любов". Я вийшла замiж, не хоруючи анiтрохи на ту поетичну недугу. Я вела порядно сво? господарство, виховувала як слiд при божiй помочi дiти, доглядала мужа, але о любовi щось маячити, зiтхати за любов'ю? Менi видиться, що я мусила б тепер того й соромитися. Це чиста фантазiя. Коли б я не була вийшла за твого вуйка, то була б вийшла за другого. Вiн був порядний, спокiйний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас i бог злучив. В тво?м вiку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама господарство, а ти... говориш про любов! Та що, як собi хто постелить, так i виспиться. Ти вже доволi доросла, аби порозумiти, що добре, а що зле. - Воно так, тiточко... - вiдповiла я, усмiхаючись сумно. А бiльше i не сказала я нiчого. Якби я й цiлу нiч говорила, то все було би дурно. Не зрозумiли би. Лише до Лени полетiв мiй погляд, що сидiла недалеко тiтки. В цiй хвилi були в не? очi спущенi, а щоки горiли сильним рум'янцем. Я знала. Перший раз в життi вона не згоджувалася зi сво?ю матiр'ю. * * *_ По домашнiх роботах було нам, дiвчатам, вiльно займатись, чим котра хотiла. Лена плела якусь величезну скатерть "для себе", а я читала. Вона й тiтка мали дивний спосiб дивитися на мене, коли я бралася за книжку. Тiтка прибирала тодi напiвмилосердну, напiвнасмiшливу мiну, щоби опiсля з притиском вимовити слiвце "знов?" i мiй - сказати б - сумлiнний супокiй замутити. Лена скривляла не до наслiдування верхню губу, розсмiявшись коротко вголос, i плела з такою ревнiстю, з таким запалом дальше, мовби спасiння ?? душi залежало вiд того. Найбiльше займало мене питання жiноче. Нiхто не вiдчував так глибоко зависимого, нужденного положення жiнки, як я. Нiхто, здавалося менi, не думав стiльки над рiшенням його, як я. Менi снувалися прорiзнi думки в головi. Я бачила "питання жiноче" майже при кождiй нагодi, коли приходилося жiнцi терпiти. Тямлю, що, перечитавши Стюарта Мiлля, я плакала. З то? пори я читала з подвiйною пильнiстю. Свiдомiсть мо?? низько? освiти давила й корила мене сильно. Я постановила собi будь-що осягнути вищу освiту. Я була завзята, горда, честолюбива i не хотiла нi за що в свiтi бути тим "нiчим", о котрiм говорив Муньо з такою погордою. Я не хотiла, щоби менi аж мужчина надав смисл i значення. Рiвночасно рiшилася я в будучностi вiддати ту здобуту освiту в користь загалу. В найглибшiй глибинi мого серця говорив якийсь голос "вiддати жiнкам". * * *_ Свiте широкий! Який ти для мене, молодо?, недоступний, яким муром обведений!.. Та що це я знов? В головi думки стрiлою мчаться. Що менi з ними самiй дiяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама... Щось з того, що вичитала або роздумала, оповiсти i кому другому? Адже ж я химерниця, i висмiяли би мене. А хочеться оповiсти, пояснити, як все в думцi склада?ться, до чого дiйшла, чого би рада; як в душi не раз мов сонце зiйде... нi, як в нiй мов мелодiя уклада?ться... В серцi так i заворушиться щось сильне, смiле. I я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, провадженi буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впiвголос з уст. Тодi я з переляком пригадую собi, хто я й мiж ким я... * * *_ Був тихий вечiр у вереснi. З дому вийшли всi на прогульку, i я лиш сама осталася. Хутко настала в хатi тишина. Користаючи iз супокою, як звичайно, я взялася писати. Вже давно почала я писати статейку про положення жiнок найнижчо? й середньо? верстви, а цього вечора хотiлося бiльше нiж iншим разом списати придуманого. Скоро укладалися речення, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов iншою. Чулася i щасливою. "Боже великий! - подумала. - Може, я до чого й здiбна, може, ти дарував хоч крихiтку якого талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить хоч в однiй душi одну струну! Чей не буде так, як казала тiтка, що з мене не вийде нiколи щось порядне! О, я не дамся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетiти високо-високо! Так високо, щоби ?х голоси не доходили до мо?? висоти, а руки ?х щоб не дотикали мене". По двох годинах вернулися з прогульки. Лена, розстро?на чогось, лягла ранше спочивати. Уклавши руки пiд голову, лежала недвижно в постелi. Я вийняла знов зошит i пробувала перший раз в життi писати при нiй, хоч ?? присутнiсть впливала на мене завсiгди лише пригноблююче. Менi хотiлося нинi конче докiнчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсiм, що, крiм мене, находиться ще хтось другий в кiмнатi. Хвилина за хвилиною минали. - Що ти пишеш? - спитала вона мене нараз рiзко. Я пiдвела з переляком голову i глянула на не?. - Ну? Що ж? - Ет! Щось там, - вiдповiла я потрохи змiшана. Менi стало так, якби мене хто на якiм лихiм учинку зловив. - Ти не перепису?шся прецiнь з нiким? - Нi. - Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизу?ш? Пауза... - Чу?ш? Ти! - Чи я маю перед тобою оправдуватися? - Що за дурна вiдповiдь! Ти не бачиш, що вже пiзно i що я хочу спати? Я втомилася. - Обернись до стiни та й спи! Вона скоро пiднялася й сiла прямо в лiжку. - Ти! Я скажу мамi, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить красi, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як тво?. Але я тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?.. Ха-ха-ха! Тебе на цiлiм божiм свiтi нiхто не бажа?; ти не гарна!.. Я не вiдзивалася. - Бiдолаха з шiстьома срiбними старосвiтськими ложечками! Я задрижала вiд обиди. Як глибоко ненавидiла я ??! Однак, не вiдзиваючись, я силкувалась остатися спокiйною. На хвилинку сховала я лице в долонi i стала пригадувати, що думала перше. Думки вiд ?? голосу, мов наляканi, розпорошилися. Вона смiялася роздразнюючим смiхом, а я чула, як менi пiдступала кров до лиця. - Вiд бабунi лишилася ще й цукерничка. Вправдi не срiбна, але зате дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!.. Я все ще не вiдзивалася... - Чу?ш? Я хочу, щоби ти згасила свiтло i лягла спати. Ти! Мене покинула нараз вся терпеливiсть, а пiрвала шалена пристрасть, З окриком дико? злостi вхопила я за зошит i шпурнула ним до землi. Серце товклося в менi до розпуки, i, згорнувши руки на грудях, глянула я на не?. - Чого тобi ще треба? - спитала голосом, що змiнився вiд зворушення. - Нiчого вiд тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза? - Вона говорила в зухвалiм тонi, опiсля мов пригадала собi щось i додала: - Чому у тебе розплетене волосся? Я вiдвернулася вiд не?, не вiдповiдаючи нiчого. - Я хотiла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, - домагалася вона знов. - Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так менi зда?ться... Може, й це не да? тобi спати i шкодить тво?й красi? ?? очi заiскрилися. - Так ти гада?ш, що ти красна? Пожди, я знаю добре тво? думки. Ти огидна, прича?на кокетка! Ти хочеш удавати якусь "русалку", вправля?шся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз чита?ш, хоч мама вже кiлька разiв казала, що Гейне не ? для молодих дiвчат. - Нараз розсмiялася. - Справдi, це рудаво-золотисте волосся, зеленявi "морськi" очi... Зна?ш що? Спродай цукерничку, купи собi арфу i гребiнь i йди мiж нiмцi. Не знаю, як я в тiй хвилi виглядала i яким поглядом подивилася на не?. Уст створити не була я годна i на одно слово - нi! Але коли я пiдняла руку, щоби притиснути ?? до розпалено? голови, Лена з переляком сховалася пiд ковдрою... По хвилi згасила я свiтло i кинулася сама в постiль... Глухий бiль, неописане огiрчення обняли мене, i тихi стони виривалися з мо?? грудi. Пощо кинула мене доля в життя, помiж тi пiдлi, тупi душi - нi! помiж гi?ни, що не мають нi чувства, нi розумiння для шляхетнiших зворушень серця!.. Однозвучне цокання годинника переривало тишину мало? кiмнати, а свiтло мiсяця лилося вiкном, устелюючись срiбними, матовими пасмами на помостi й стiнi. Трохи згодом бачила я, як Лена вилiзла нишком з постелi й забрала роздертий зошит до себе. Очi мо? стулилися. Я аж надранком заснула. Менi приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона нiби сидiла десь на скелi над водою, перебираючи золотi струни сво?? арфи. Спадаюче на груди й плечi волосся здавалося на сонцi червоним плавним золотом. ?? погляд напiвсумовитий, напiвбайдужий був звернений у безнадiйнiм очiкуваннi в синяву далечину. Я стояла в лодцi, що колисалася на хвилях, i разом з шумом моря виспiвувала далеко лунаючим голосом Гейневу пiсню про Лореляй: Iсh weib night, was soll es bedeuten, Dab ich so traurig bin Ein Marchen aus alten Zeiten, Das kommt mir nicht aus dem Sinn[12]. Вона схилилася. Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опiсля впустила вiльним рухом арфу в воду. Легко, мов стрiла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в водi, мов та золота рибка. Я поплила за нею. Бистро несли хвилi мою лодку. Вони тиснулися жадiбно круг не?, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилi. Цiлий безконечний простiр - одно i те саме, куди не гляну, самi хвилi. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, смiються. Смiються потайним, роздражнюючим, майже знайомим смiхом. В мене тисяча думок. Цiлий рiй дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я? Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Вiн ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепiнням... Я би злетiла туди!.. - Почерез море, - гомонять хвилi i колишуть, заливаються попереднiм чудним смiхом. - Почерез море, - долетiв через воздух, немов сонний бренькiт, голос арфи... - Почерез море... * * *_ З то? пори я не можу писати. Життя мо? затрою?ться з кождим днем систематичнiше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть менi заборонити, бо вуйко обста? за мною. I так я читаю, буду читати. Я не дамся добровiльно кинути в пiтьму. Не дамся, пiзнавши раз свiтло правди, затоптати грубiй, тупiй, бездушнiй силi. Цих кiлька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та менi бачиться, що удавилася б сво?м горем i сво?ми власними чувствами, не висказавши чи властиво не виллявши ?х хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), менi неначе полегша? на серцi. Смуток щеза? на якийсь час. Я повеселiшаю. Не боюся нi морозячих, проникаючих поглядiв тiтки, нi злосливих докорiв решти рiднi. Переконання, що я не роблю нiчого злого, що сторонюся вiд всякого бруду, що через мо? уста не переходить нiколи, нiколи лож, - дода? менi сили дивитися на сво?х гнобителiв не поглядом ненавистi, але поглядом повним, довгим i майже спокiйним... * * *_ Я часом мрiю об тiм, як би я була раз на великiм прегарнiм балу, де все блистiло би, красувалось рiзними барвами, якоюсь чародiйною красою, де товариство було би саме пишне, вибране, якiсь прегарнi женщини й мужчини в рiзних строях[13]. Прекрасно вбрана, в строю, властивiм лише мо?й iстотi, красна, мов сонце. Я не бажала би слiпити сво?ю красою - о, нi! - я хотiла би лише бути красою: прояснитись нею. Краса жiнки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов... а коли була би вже лише на те, так нехай би в менi залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим нiяко? женщини. Я не хотiла би, щоби за мною сягнуло нараз сто рук, зрозумiлись на менi всi. Нi, лише один нехай би вiдгадав мене, мов ту загадку. Це смiшна мрiя! В мо?й душi повно мрiй, багато образiв, барв... Коли би я вмiла музику, котрою впоююся, то укладала би все те в мелодi?. Декотрi з них було би дуже, дуже трудно вiдограти... * * *_ На заходi, на гранчастiм верху зелено? гори сто?ть столiтнiй одинокий дуб-великан. Височенний, сильний собi, гордий такий! Коли сонце зайде за гори, а небо ще мов огнем пала?, вирiзу?ться вiн виразно на нiм. Дивлячись туди, зда?ться менi, що вiн руша?ться, що приклику? мене незамiтно до себе, й мене тягне до його дивна, дивна туга. Вiн там сто?ть сам, а я тут. * * * Як страшно самотньо жити! Нi, лучче сказати, як страшно жити вслiд за другими! Лена з родичами вiд'?хала. Забралися всi до Л., до яко?сь своячки на весiлля. Я лише з маленькою Катею осталася дома. Воздух весняний провiва?, а мене обгорта? туга за людьми, за життям! Мене опуска? вся терпеливiсть. Я чогось не можу нi читати, нi писати. Я хiба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дразнить. Хвилями опанову? мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити бажаю. Жити якимось iншим, повним, яснiшим життям! Iсусе Христе, чи ця вбiйча одностайнiсть безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш iнакше жити, нiж так гнило, без цiлi старiтися, без душi, без смислу. Це просто ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за iснування!.. II Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й новину, котрою заiнтересувався цiлий дiм. Вiд трьох рокiв мешка? бiля нас багатий надлiсничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у великiй приязнi, а донька його Зоня, гарна, енергiчна, бистроумна дiвчина, ?сть найлiпшою товаришкою Лени. Спершу видiла лише мене. Зi мною говорила, менi звiрювалася, мене до себе запрошувала, щохвилi прибiгала. Лени наче й не замiчала. Разiв зо три лучилося Ленi вiдвiдувати ?? без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднiла, стала горнутися бiльше до Лени, усмiхалася iронiчно, коли я виявляла деякi зi сво?х поглядiв, а остаточно дiйшло до того, що ми одна другiй осталися лише якимись "добрими знайомими". Знать, не умiю собi зискувати людей, як тiтка каже. Не так, як Лена. Вона вмi? i приговорити, присiсти, попросити, i засмi?ться в потребi, i заплаче, а яка вже ввiчлива! Не раз мало пiд ноги не пiдстелиться. Я - нi. При чужих стаю чогось неспокiйна, наче боюся ?х доторкнути й словом, щоб не завдала якого болю, або щоб вони мене не дiткнули чим. Зворушуся нi з цього, нi з того, особливо коли почну щось оповiдати... Така вже якась неспосiбна... - Коли говориш, - критикують мене, - то, замiсть другому в очi дивитися, дивишся бог зна? куди йому понад голову або голову вiдвернеш, а очi тво? лише так по свiту блукають! Нi! Я неспосiбна. Бiльше уже з панною Марi?ю згоджуюся, з старою гувернанткою Зониною. (В Зонi мати умерла). Вона така лагiдна, нiжна. Голос у не? наче оксамитний, а сама дрiбна, фiлiгранова. Лише нервова до крайностi й вразлива. Подивляю не раз ?? терпеливiсть, бо Зоня деколи така жорстока, або ?? батько такий скупий!.. I принесла Лена новину вiд Ма?вських, що повернувся ?х молодий свояк з Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя. - Цiлий дiм у во?нному настро?, - оповiдала. - Надлiсничий захмарений, Зоня гостра, мов бритва, а пан "братанич" хоч i привiтнi, але такi вже неприступнi, що крий боже! Не знати, що це в них стрiлило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довiдаюся, о що ?м пiшло. Коби лише скорше той вечiрок. Ми пiдемо, мамочко, правда? - Пiдемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Леночко; може, треба дещо вiдсвiжити або й докупити чого... - Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере? - Наталка? ?й би вбрати ту темно-понсову[14] сукню, що переробила з мо??. Вона лежить на нiй складно i ?сть ?й до лиця. Тепер нема за що купувати друго?. Вона це сама зна?. - Знаю, тiточко, й вберу, котру скажете. Менi байдуже, яка вона собi там, чи ясна, чи темна. Менi на думцi панна Марiя. Чи й вона в во?нному настро?? Раз якось давно сказала менi, що любить того "братанича" (вiн зветься Василь Орядин), наче рiдного сина. * * * Нинi бачила я Зониного свояка перший раз, хоч вiн, як чую, переходить дуже часто попри наш дiм. Вiн високий, стрункий i, як менi видиться, смаглявий. Його рухи повiльнi, Лена каже: "симпатичнi". * * * (По вечiрку)._ Була справдi в темно-понсовiй сукнi. Нещаснi рудавi довгi коси, котрих нiяк не можна по-модному на головi укласти, спадали свобiдно на плечi. Не знаю, чи мо? "крейдяне" лице, що того ж вечора, як тiтка казала, вiдбивалося мов "безкрове" вiд темного тла оксамитного Меdiсis-ковнiра - довело Лену до розпуки i злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без шелесту волiклася за мною? Вона усмiхалася з нервовою злобою, коли нашi погляди стрiчалися. - Ти навiть i сукнi не вмi?ш в руцi держати так, як треба, - казала вона. - Волочиться за тобою, мов яка гадина, i денерву?. - Нехай волочиться! Менi невигiдно держати ?? раз у раз в руцi. - Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйну?ться! - Руйну?ться так само, як i твоя. - З мо?? не будуть вже бiльше нiчого робити, а з тво?? ма? ще бути ковдра. Врештi, можеш ?? нiвечити, з не? ма? бути ковдра для тебе, а не для мене! - Менi не треба з не? нiчого, - вiдповiла я. - Менi бабуня оставила двi широчезнi шовковi сукнi з виразним наказом, щоби я собi з них дала колись зробити ковдри. - Гада?ш? - кликнула вона насмiшливо, пiдносячи високо брови вгору. - З тих шовкових суконь дасть мама менi поробити ковдри! Мама каже, що тобi лишилися по бабунi срiбнi ложечки, i що я мушу також мати якусь пам'ятку по бабунi, як ти, бо я так само ?? внучка! Я усмiхнулася. Скiльки разiв приходилося менi чути, що та "проста баба з мiщанськими манерами" не була "жодною бабунею" i що ?? лише соромилися! А нараз така змiна в поглядах! - Ти справдi накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? - спитала я iронiчно. - А що важнiше, ти забирала би ?х вiд мене? I ти i тiтка, ба навiть i наша стара кухарка зна?, що бабуня оставила ?х менi! - Справдi, тобi? - накинулася вона на мене. - А похорон за що справилося бабунi! Ти гада?ш: даром? Спитай лише в мами: вона тобi зробить докладний рахунок. Врештi, я би тобi радила навiть о тих сукнях мамi й не згадувати. По-перше, що це й так на нiчо не здалось би, бо ?х уже нема дома - бачиш, серце, ще вiд часу, як ти ночувала через тиждень у панни Марi?, коли вона пробувала сама дома - а по-друге, ти зна?ш, що мама не зносить опозицi?, а вже найменше вiд тебе! В менi кипiло. Вже й як я знала грубостi й самолюбство тiтки та ?? дiтей, однак цього не надiялася нiколи. Не надiялася, що вона пораху? видатки за похорон сво?? тещi, мо?? дорого? бабунi, котра була без рiзницi для всiх добра й щира, котра подарувала тiтцi ще за життя стiльки речей, знаючи ?? захланнiсть, щоби вже тим успособити ?? добре для мене! Та ба! Бабуня помилилась i цим разом щодо не?. Вона вiдтягала видатки, котрi поносив сам один вуйко, з мого мiзерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно походило вiд осiб, таких менi дорогих. Я була обурена до крайностi, однак вiдвернулася вiд не? з погордою й не сказала нiчого. "О бабусенько! - подумала лише гiрко. - Коли б ти знала, що тут дi?ться, ти в гробi обернулася би!" Бабуня лишила дiтям окремо "пам'ятки". Хлопцям рiзнi речi по дiдовi, котрий був капiтаном, а Ленi й Катi по перстеню. Вони висмiяли все це, зрозумiвши раз, що ?х мати погорджу? тими речами, котрi, щоправда, не були самi собою надто вартiснi, але цiннi тим, що ?х дарувало щире серце добро? старушки. Чому ж ?м тепер захотiлося "пам'ятки"? I то якраз суконь погорджувано? "просто? баби з мiщанськими манерами"? Та я це зрозумiла. Тiтка не була дурно нiмкенею; а нiмкенi не без причини вважаються славними газдинями, такими, що числяться в потребi i "з атомами"! Сукнi, полишенi менi бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дiстав би лише за грубi грошi. Ковдри з такого атласу - це чистий "капiтал". Так i чому не придбати його сво?й доньцi? Яким же правом i яким способом? Це вже рiч маловажна. Як практична жiнка i як нiмкеня любувалася вона лише у фактах. - Ти нинi, очевидно, в дуже святочнiм настро?, - почала Лена знов по короткiй хвилинi, пiд час котро? я перемагала в собi гнiв i обурення, а перейшовши попри не?, не глянула навiть в ту сторону, де стояла. - Ти ступа?ш так гордо, мовби ти справдi була яка Медiчi або Стюарт. Ха-ха-ха! Але вони мали, певно, бiльше кровi в лицi й не мали рудого волосся... Воно тобi все не поможе! - просичала врештi явно. - Один кадриль дасться тобi взнаки, а може, не будеш його й зовсiм гуляти[15]. Ми ж прецiнь зна?мо, що за тобою молодi хлопцi не дуже рвуться. А ти так зараз впада?ш в очi, коли не гуля?ш... Ти така велика - i ми мусимо за тебе встилатися! Менi ударила кров в лице. - На чи? бажання йду я? - спитала я. - Розумi?ться, що на бажання тiтки й вуйка! Вони мають з тобою добрi замiри: та лише ти, бач, якась така нещасна! Я усмiхнулася гiрким смiхом. Угадала!.. Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволi вiдразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Вiн стояв при дверях салону з кiлькома панами й розмовляв. Переходячи попри його, я почула його погляд на собi. Опiсля ми глядiли посполу на себе. Його погляд вражав мене, а, як менi зда?ться, мiй його. Ми мовби боялися себе. Вiн гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обi були нерозлучимi. Його лице смагляве, пригаду? тип полудневий. Раз здавалося менi, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрiтилася з його поглядом. Перелякана тим, вiдвернула я очi в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям. Помимо музики й танцiв, помимо бесiди з рiзними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибинi серця немов болiло мене, що вiн не зблизився до мене анi одним кроком. - Якi ви нинi гарнi! - сказала менi раз тихесенько панна Марiя. - Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такi втомленi й сумнi? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь. Вона всмiхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима. - Менi всi байдужi, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита. - А з ним гуляли ви? - спитала нараз живо, мов пригадувала собi щось. - З ким? - З Орядином. - Нi. - Ах! Так пождiть, я познайомлю вас з ним зараз. - Вона й встала, щоби пiдiйти до його. Вiн саме в цiй хвилi стояв нахилений до Зонi i слухав уважно, що вона йому говорила. - Панно Марi?, нi! - кликнула я стиха. Вона подивилася зчудована на мене. - Оставте, прошу! - просила я ?? з притиском. Вона дивилася через хвилину мовчки на мене. - Якi ви гордi! - вiдповiла опiсля. - Ви хотiли би, щоби вiн сам прийшов? - Сам. - Але ж бо ви не зна?те, який вiн не раз несмiливий. - Я не знаю, але дайте спокiй! I вона дала спокiй, вiн не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення... * * * Я дивлюся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дiм. А йде вiн звичайно мiж п'ятою й шостою вечором. Недавно казала тiтка вiдчинити одно фронтове вiкно; я вiдчиняю, а вiн наче з землi вирiс - надiйшов! Як же я сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але вiн поздоровив мене. Менi здалося, що, здоровлячи, спаленiв. Впрочiм, справдi не знаю. Менi самiй зробилося гаряче, мов полум'ям обдало лице, i я сама змiшалась. Тепер вiдступаю вже вiд вiкна, коли бачу, що вiн iде. Вiн не смi? мене видiти. Не смi?! Оногди, вже по тiм поздоровленню, замiтила я, як вiн, переходячи попри наш дiм, повернув ледве-ледве замiтно голову легесенько саме до того вiкна, де я тодi стояла. Пощо вiн мене здоровив? Адже ми собi незнайомi, а то й зовсiм незнайомi... * * * Одна наша знайома, вдовиця по якiмсь суддi, оповiдала тiтцi, що Орядин дитя "любовi" яко?сь своячки надлiсничого, доньки укра?нського православного священика, й якогось музиканта. - Але не думайте, дорога панi професорова, - оповiдала вона, - що вiн був з тих славних угорських циганiв-музикантiв, межи котрими стрiча?ться не раз справжнiх князiв щодо багатства! О, нi! Вiн був укра?нський циган i походив з Глиницi. Це сiльце на Буковинi вам звiсне, там бiльше циганiв, як мужикiв. Укра?нських циганiв, панi професорова, на те кладiть увагу! Граючи, видобувся вiн на капельмейстра глиницько? банди[16], а що був добрим укра?нцем, то ?? батько, священик, приймав його з патрiотизму частiше в себе i з часом, дорога панi, з часом... - Тут вона урвала, закiнчивши оповiдання злобним, придавленим смiхом... Не знаю, з яко? причини прокинулося в мо?м серцi чувство ненавистi супроти оповiдаючо? вдовицi, ?? вважали всi знайомi "доброю" жiнкою. Вона, може, й була справдi доброю, та я почула нараз ненависть до не?. ?? спосiб оповiдання викликав в мене жаль до не?, чого я ?й нiколи не забуду. - В циганi! Помiркуйте лише собi, дорога панi професорова, в простiм якiмсь музикантi! Таже я би... Матiнко божа!.. I то, бачите, - говорила вона дальше, - донька чесних людей, донька священика! О не? мав старатися[17] якийсь заможний купець, але вона про його й чути не хотiла. Вкiнцi був вiн ще настiльки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о руку доньки. Тодi мала збутися страшна сцена. Однi оповiдали, що проступника вигнали таки зараз кудись, другi, що мати вступалася дуже за донькою i що вiн з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитинi життя. Iншi кажуть, що вона його сама просила покинути ??, а потiм i отру?лася сiрниками. Ат! хто ?х там зна?, де правда? Вона була ще дуже молода. Мала ледве дев'ятнадцять рокiв. Боже, боже! - додала згодом згiрдливо. - Таке молоде, а вже таке зiпсоване! Хто зна?, що з не? було би ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому кiнець. - А чи? ж вiн iм'я ма?? - спитала тiтка цiкаво. - Таже бачите: iм'я батечка свого гiдного. - Отже, мусили-таки побратися? - А бог ?х там зна?! Щодо мене, то я гадаю, що справдi побралися й що вона його опiсля просила покинути ??, а сама взяла та й отру?лася сiрниками. Це, бачите, я тому так думаю, що вiн зараз по ?? смертi кудись забрався. Без причини був би не забирався. - Та куди забрався? - спитала тiтка. - Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що вiн зiбрав собi нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу. - I не вернувся вже? - Не вернувся до нинiшньо? днини. - А дитина? - Дитина росла коло дiда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездiтний мужик-газда, наперся взяти дитину за свою. А надлiсничий, свояк небiжки, i собi намiгся взяти хлопця. "Воно, - казав, - менi ближче, як тобi. Врештi ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише газду; ну, а менi, може, бог допоможе вивести його на щось лiпше, як на простого газду". Той собi, а цей собi! Брат музиканта, розказують, був тодi дуже лютий. "Тобi, - каже, - сиротинського гроша забага?ться, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цiлий повiт зна?, який ти захланний! Ти вихова?ш його так, що вiн буде сво?? родини соромитися, що буде так само кров з мужикiв ссати, як ти i тобi подiбнi. А я не так хотiв його повести. Та нехай дi?ться божа воля! Час покаже, хто мав лiпшi намiри, чи я, простий селянин, чи ти". Розлютився та й вiд'?хав. А надлiсничий взяв справдi хлопця до себе, виховував, посилав до школи... - А той що? - Мужик той? Бог його зна?, що. I не при?здив бiльше й не питав. От дурний мужик, хотiв щось перед свiтом показати. Стара попадя теж не хотiла йому дитини дати, тому що вiдразу сказав, що не випровадить хлопця в "пани". Казала, що не дасть дитини сво?? доньки на "пастуха". От таке-то, люба панi професорова. Цiла комедiя! - Ну, це вже правда, - обiзвалася тiтка, - що це дуже поетична легенда. - Але видите! - почала знов по хвилi вдовиця. - Менi все зда?ться, що вони, нiби надлiсничий i Орядин, не дуже-то любляться. Через цiлий час, як Орядин пробував на Моравi, не при?здив анi раз його вiдвiдати. Впрочiм, це зна?те й самi, бо живете з ними в сусiдствi i як одна родина. - Та нi, не при?здив! Це вже може бути, що не любляться. Надлiсничий i Зоня майже нiколи про його й не згадували. Лише стара гувернантка розпада?ться над ним, - розповiдала якось ще давнiше Зоня. Я цiлу тоту панну Марiю, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава панi. З тими ?? "нервами"... ?й-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на мiсцi Ма?вського, я була би ?й вже давно за всю тоту ?? науку подякувала! - А ви нiби як дума?те, люба панi професорова, що надлiсничий як, буде ?? вiчно в себе держати? - вiдповiла вдовиця. - Вiн мав навiть десь казати, що скоро лише доньку замiж вiддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тодi старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нинi на свiтi гiрко жити, а вона й так не займа?ться дома нiякою роботою. От залежить той цвiкер[18] на нiс, прижмурить очi та й зiгнеться то над одним столом, то над другим, а там часом нiби й до пекарнi загляне. Справжнiм господарством займа?ться Зоня сама. - Ну, так до чого ж йому гувернантка? - спитала тiтка. - Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби нiби якась старша женщина дома була. Уже чого вiн для Зонi не зробить, не стерпить, - так ?? любить, що боже! Але-бо й ? за що! Вона жвава й розумна дiвчина; мабуть, скоро навинеться ?й жених. - Авжеж! - Тут тiтка зiтхнула. - Тодi нехай панна Марiя йде до свого любимця, - докинула вдовиця. - Та так! Бо й куди ж ?й подiтися? Хто вiзьме на службу стару гувернантку? А вiн, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замiтили, панi, як вiн гордо голову носить? - О, гордо, гордо! Вiн зна?, що ? гладкий хлопець. - Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджу?те добре, панi! - Ну, щодо того, то, може, й справдi старi очi не довиджують добре. Але я чую, що надлiсничий хоче, аби вiн покинув студi? юридичнi та й вступив на теологiю. Воно й не було би зле, - фiлософувала стара. - Нехай вступить в стан божий i молиться за грiхи сво?х родичiв. Йому, правду сказавши, i нема iншо? будучностi; по нiм видно на перший погляд, що вiн мiшано? раси. Боженьку, боженьку! - зiтхнула. - Якi ж то не раз люди на свiтi бувають! I при порядних родичах виросте, i вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! - Тут i урвала вдовиця, зiтхнувши протяжно, глибоко. Опiсля поправила окуляри на носi, уста знизились в кутиках, i вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише мигтiли. Тiтка пiдвела голову, погляд ?? спинився чомусь проникливо на менi. I до сьогоднiшньо? днини не можу я догадатися, що той погляд мав менi сказати. Пам'ятаю лише, що мо? уста мимоволi затремтiли згiрдливо й що я вийшла з кiмнати. Переступаючи через порiг, повернула я ще раз голову за "доброю" вдовицею. ?? погляд стрiтився з мо?м. Глибокий, чигаючий погляд. В тiй же таки самiй хвилi опустила вона руки з панчохою на колiна, присунулася ближче до тiтки - i я чула iнстинктивно, що тепер почнеться обмова мо?? особи... * * * Я його вже два днi не бачила. А нинi так хотiла його побачити! Надворi прегарна, ясна, зориста нiч, що сво?м чарiвним споко?м виклика? дивну тугу з усiх закуткiв серця; i саме перед мо?м вiкном завис мiсяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться: рукою би його досягнув. Орядина не дуже люблять дома. Менi зда?ться, що я мала би йому багато що оповiдати. Мене обняла нетерпеливiсть, туга; я смiюся сльозами, а плачу радiстю... перенятим плачем! Чому це так? Боже мiй, чому! Але я не чуюся нещасливою, як перше, о нi! Я щаслива! Я знаю, як вiн зветься. Вiн зветься - Василь. Василь! - це гарне iм'я. * * * Ми ходили вчора з Леною за орудками[19] для тiтки в мiсто, i нам лучилося бачити його. Чим ближче вiн до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розлiталися менi в головi, мiшалися чомусь; а коли надiйшов уже зовсiм близько, то я замовкла цiлком. Певна, що поздоровить нас, я пiдвела очi, i вiн справдi нас поздоровив. Його погляд спинився на менi так... сама не знаю, як! Я вiдчула його так, як не вiдчула ще нiякого погляду досi. Вiн минав по мо?й сторонi, а менi навинулась думка, що вiн змiнився в тiй самiй хвилi. Який же вiн гарний! * * * Ми познайомилися. Воно склалося так: вiд кiлькох днiв пробував у нас один товариш вуйкiв, професор з Р., на iм'я Лорден. Бажаючи його з сво?ми тутешнiми товаришами познайомити, велiв вуйко нам всiм надвечiр зiбратися й пiти в мiський город[20]. Туди сходились всi знайомi. Вечiр був прегарний, воздух свiжий; в городi грала добра музика i, увiйшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей. Я була нинi - як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавiм настро?) - "неприступна". Якась томляча туга загнiздилася менi в серцi. Зi входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цiкаво обвiв мiй погляд групи людей: першi, другi; стрiв знайомих; звичайнi лиця, а нинi начеб нуднiшi, як звичайно. Пiшли далi, - я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку. - Ходiм туди! - кликнула втiшно. - Он туди, близько альтани! - I, звернувшись живо до тiтки, шепнула ?й кiлька слiв до вуха. Менi причулося iм'я Зонi, i я глянула на вказане мiсце. Пiд величезною, добре менi знайомою липою сидiв надлiсничий зi сво?ми "жiнками", а бiля них один молодий судовий практикант, Ленина i Зонина "тайна". Тiтка звернулася туди, а ми обi за нею. Дуже живо й дуже галасливо вiдбулися привiтання. Не побалакавши ще як слiд, найшли десь уже й причину до найсердечнiшого смiху. Роздiлились коло двох столiв i посiдали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник i собi сiв бiля ?х, веселий i ласкавий до Зонi, хоч Лена горнеться бiльше до його. Побачивши мене, що стою ще нерiшена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе. - Де Василь дiвся? - спитала бистро. - Василю! - кликнула нетерпеливо, а трохи згодом вiддалилася вiд нас, розглядаючися на всi сторони живо. Вiдчувши, о що рiч iде, менi стало нiяково, i я була готова пiдiйти до панни Марi?, але тут схопила мене Лена за руку. - Пожди, - мовила, - не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марi?ю, вiн i так казав менi колись-то, що рад би тебе пiзнати. Панна Марiя розбесiдувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати ?м бесiду! - А я таки пiду до не?, - вiдповiла я холодно. Я вже зрозумiла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до не?. Зонi вона не боялася, бо була гарнiша вiд не?. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов клiщами. - Яка ти! - смiялася насилу. - Мабуть, нинiшнiй комплiмент Лордена, що подоба?ш з тво?м волоссям на Лореляй, сподобався тобi так, що ти хотiла би його ще раз почути? А от дивись, там вже iде Зоня. - I справдi почувся десь Зонин голос бiля нас. - Я би лише рада знати, - гомонiла вона, - чому ти нас покинув! - Невже ти за мо?м товариством скучала? - чути було вiдповiдь трохи iронiчну. - Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталi?ю Верковичiвною. От що! З нами ти й так нудишся. I в тiй-таки хвилi станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспiли промовити до себе хоч слово, зникли всi тро? так скоро, якби в землю запалися. Ми осталися самi. Я була змiшана й не знала, що промовити. До того здавалося менi, що тiтка, котра недалеко сидiла, пiдслуху? кожде мо? слiвце, слiдить за кождим мо?м рухом i загомонить кождо? хвилi по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цiй хвилi розлягся вимушений смiх ??, а з ним злилося i вуйкове добродушне, широке "ге-ге-ге!". Забава лилася там, очевидно, веселою стру?ю, й менi не було чого боятися. - Не погуляти б i нам трохи по саду? - спитав вiн, запинаючи сво? рукавички надто скоро. - Добре! Ходiм! I ми пiшли вiльною ходою вперед, бiльше розглядаючись, як бесiдуючи. Переходячи попри "наших", задержався вiн на хвильку, бо панна Марiя хотiла йому щось сказати. - Вiдшукайте, Василечку, Зоню, бо я ?? нiде не бачу. Як забралися всi тро?, так i пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в сво?й легкiй одежi. - Лишiть ?х, панно Марi?! - перебила тiтка скоро. - Лишiть ?х! Не зна?те? Молодiж чу?ться свобiднiшою, коли не бачить надзорцiв над собою. Нехай бавляться! Лишiть ?х, пане Орядин! Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрi закрався насилу усмiх. Менi говорила тiтка неустанно, що оставатися дiвчатам без старших в товариствi молодих мужчин - то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут... - Еге! пане studious[21]! - почувся десь за мо?ми плечима немилий голос професора Лордена. - Це справдi ви, Орядин? - А я, я! - вiдповiв цей, обзираючись з немалим зчудуванням i мов немило вражений. - Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте ?й (вiн кивнув головою на мене), тiй Лореляй, рам'я[22]? - Якi вже в вас дивнi вигади, пане професоре! - вмiшалась тiтка. - Вже цiлком перехрестили нашу Наталочку... ха-ха-ха. - Еге, гм, еге! - воркотiв вiн пiд носом, пiдкручуючи сво? сивiючi вуса i не зводячи з мене анi на хвилину сво?х блискучих малих очей. Вiдопхана тiтчиним смiхом i тим його поглядом, вiдвернулась я вiд цiлого товариства i пiшла звiльна вперед. За кiлька хвилин опинився й Орядин бiля мене. - Iй-богу! - говорив, ступаючи скоро поруч мене. - I не надiявся нiколи побачити тут оце? мумi? з Р. Що вiн тут робить? - Вiн у нас. При?хав на кiлька днiв до вуйка. А ви знали його теж давнiше? - Чи я знав! Вiн був мо?м професором. Ми ненавидiлися - страх! Я його за те, що "пiк" за греку[23], а вiн мене, як говорив, за мою "зухвалiсть". Як же вiн вам подоба?ться? - I при цих сво?х послiднiх словах розсмiявся сам. - Несимпатичний. Робить враження прича?ного; впрочiм, не люблю оставатися з ним сама. Вiн усмiхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе. - Прича?ного, кажете. Це було би ще о нiм лагiдно сказано. Вiн чоловiк без серця, без душi, мстивий, а до того консерватист до смiшностi. Не зна?те, чи живе ще його жiнка? - Живе. Але вiн жалiвся, що дуже хора i що пробува? вже довший час з дитиною у сво?х родичiв. - Бiдна! Вона була така гарна й така лагiдна. Вiн коли тiльки прийшов зi школи в злiм настро?, то все починав з нею сварку. Ми, хлопцi, всi о тiм знали. Вже замучив ??, мабуть, зовсiм; ?й i так не було багато потрiбно, вона була нiжна, мов та паутинка... - Вона ма? бути далеко молодша вiд його, споминав вуйко. - Молодша. Вiн оженився трохи пiзно. Чи ви розмовляли з ним довше? - Нi, а потiм...менi не хочеться того слухати, що вiн менi говорить! - Вiн зве вас Лореляй, - закинув Орядин. - I не мав що лiпшого придумати! - вiдповiла я, мимоволi сердито. - От... нiмець! Вiн усмiхнувся. - Не говорити б нам лiпше о чiм iншiм? - спитала я. - I я так думаю. Не люблю про його згадувати. Може би, ми де-небудь сiли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся. Саме проти нас, пiд кущами турецького бозу, стояла лавка, з свiтлом поруч. Там ми усiли, - замовкли. Довкола нас гамiр, музика, розмови, смiхи, а ми наче понiмiли. Вiн зняв мовчки капелюх з голови i вiдгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собi. - От що тепер сказав би я до хвилини... - обiзвався вiн. - Що? - я глянула на його спокiйно, вижидаючи. - Сказав би: тривай ще, ти така гарна! - Чим гарна? - Тим, що переживаю ?? з вами. Я не вiдзивалася, а вiн, потрохи зворушений, говорив далi: - Другий просив би вас в тiй хвилi о прощення, а я, користаючи з кождо? хвилини... - Чому о прощення? - перебила я йому, здивована. - Ну, за мо? здоровлення колись-то, коли я вас не пiзнав перше по законах етикетальних, а так лише. - З чутки? - Це слово вимовила я мимоволi гiрко. Завдяки любовi мо?? тiтки, я не тiшилася найлiпшою славою мiж знайомими. . Мов переляканий, пiдвiв вiн голову й видивився на мене. - Ви мене не зрозумiли, - сказав опiсля лагiдно. - Менi, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довiряю, то не повiрив i тим про вас i не виробляв собi нiякого суду про вас, т. ?.[24] аж до цi? хвилини, коли я мiг оце прочитати. За це також вибачте менi. З тими словами виняв хутко з грудно? кишенi свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пiзнала, i менi з лиця зникла потiм вся кров. У його находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла... - Це вам Зоня передала? - були одинокi мо? слова. - Зоня. Але вам це прикро? - Прикро! - Не гнiвайтеся! - просив вiн. - Праця ваша не находиться в негiдних руках. - Але йшла через негiднi руки! - Забудьте це! - Хiба можна? - Можна. - I вiн усмiхнувся. - Я аж опiсля, значить, по прочитанню розвiдки, довiдався, яким способом вона дiсталася в Зонинi руки. Менi впала вона припадкове в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як вашi очi говорили об чiмсь, чого посеред бездушно? товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слiвце було неправдою, i я зрозумiв вас. Я знаю, що ваша праця була писана "кров'ю вашого серця", i я вiдчув, що мушу вас пiзнати; але тодi я не мiг до вас пiдiйти, мусив вiдложити це на другий раз. Лише одного (додав по хвилi, коли я мовчала) не розумiю: чому це ви, мабуть замiсть mottо[25], поклали стишок над працею: Еs кlingt mir oft im Herzen Wie ein verlorener Klang, Der sich vergebens sehnet Zu tonen im Gesang Ich kann das Lied nicht finden Zu dem er taugen mag, Er wird wohl still verklingen Im letzten Herzenschlag...[26] Слiв не знайду я, щоб вилить Душу палкую свою. Мабуть, ця пiсня зi мною Ляже в могилу мою. - Вiн, правда, перечеркнений цiлком, однак ви хотiли його покласти? - Я хотiла, - вiдповiла я, - я мусила хотiти, хоч вiн i не ма? нiчого спiльного з темою розвiдки. У мене бувають не раз дивнi, дивнi чуття; не "чуття", - поправилась я мимовiльно, - лише поодинокi почуття, справдi, немов якi згубленi, заблуканi в людськiм серцi тони, котрi не знають, до котро? мелодi? приналежнi, де ?м пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсiгди задоволенi? - звернулась я живо до його. - Завсiгди? Чи вас не мучить часами туга статись ще iншим? Мене мучить! Тодi звуки томлять мене. А вiдтак зда?ться менi, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачникiв, котрi нiби до всього мають хист, а проте не доводять до нiчого! Це пересвiдчення обнiма? мою душу якоюсь лиховiсною намiткою. Хто менi докаже, що я не одна з тих безталанних? - Ваша праця! - вiдповiв вiн, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом. - Яка праця? - спитала я iронiчно. Вiн зчудувався. - Ну, я маю на увазi писання. - Справдi? Не що iнше? - Нi. - Так я мусила би цiлком потонути в тiй працi, щоби здобути собi такий доказ; цiлою душею, не розриваючись! - То потонiть! - Я би хотiла. - Зробiть це якимсь обов'язком для себе. - О, цього не треба, в мене ? досить волi i я люблю писання так само, як напр., i музику, лише що... - Що? - О нiчо, нiчо! - i тут я урвала. - Що? - домагався вiн цiкаво. - Я зроблю це якимсь обов'язком, - вiдповiла я з притиском, але я думала щось iнше. Iменно думала я, що менi годi тонути в уподобаннях, що дома слiдять за мною, мов за злочинницею. Що тiтка майже брутальним способом заборонила менi "культ примх i романтики". А коли ще Лена розповiла ?й раз, що якийсь там "пан" кепкував собi з мо?х iдей, розкричалася, що я вiдстрашую женихiв вiд ?? дому. Що люди готовi подумати, буцiмто вона впо?ла в мене тi "легенди", i що ?? донька теж така... "Щоб ти не посмiла поводитись пiсля свого розуму, коли тобi добре!" - казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватiсть[27] сво?? рiднi i за те, що я жила в таких зависимих, майже негiдних обставинах. Негiдних тим, що я переживала рiзнi степенi упокорення. - Я буду про те все добиватися свого, - сказала я, - доки не доб'юся. - Не пiддавайтеся нiяким впливам, - обiзвався вiн, мов вiдчитав, що в мо?й душi дiялося, - i крiпiть вашу душу, значить, - не будьте надто вразливi на щоденщину! - Чи так можна? - спитала я його вдруге з нета?ним зчудуванням. - Можна. - А тепер... тепер прошу вас, звернiть менi мiй зошит! - просила я. - Вiн дiстався без мого вiдома в Зонинi руки... - Оставте менi його, вiн не ма? тепер для вас вартостi! - Для вас може вiн ?? ще менше мати. - Противно[28]. Менi да? вiн знов доказ, що iсну? рiд iнтелiгенцi?, котра виробля?ться дiйсно сама з себе й котра виклика? поступ. Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Менi здавалося, що я вже з ним давно знайома i лиш говорити з ним не мала нагоди. З його бесiди дiзналася я, що вiн був соцiал-демократом i загорiлим[29] поклонником Маркса. Що ожидав спасiння вiд соцiалiстiв; що признавав лише одну справу, а то справу соцiалiстiв. - Все iнше, - говорив, - тоне в тiй однiй великiй могучiй iде?, ? злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв'язками. - Вкiнцi спитав мене, що я про те думаю. Я не думала нiчого певного, не мала досi жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучностi, котрий немов вiдчувала, боялася царювання ще грубшо? безогляднiшо? сили, як досi. - В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумлiння, - вiдповiв вiн нетерпеливо на мо? слова, - але перше всього питаю вас: чи ви вiрите в силу людсько? iнтелiгенцi?? - Вiрю; але вiрю так само i в силу пристрастi, що потяга? iнтелiгенцiю в свiй вир, вiрю в силу самолюбства, вiрю в нетривкiсть людсько? натури. - Щоби бути досконалим, - вiдповiв вiн, - треба бути фiлософом. Але об тiм ви не думали, що чоловiк не винуватий тому, яким став? Не думали, що вiн завдячу? свою iстоту тому грунтовi й тiй землi, на котрiй вироста?, тому сонцю й теплу, що його вигрiва?; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тiм, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджу? в людськiй душi скорше злi, як добрi прикмети, що борба за iснування деморалiзу?? Я вiрю в те й для того вiрю, що з царством соцiалiстичних догм зросте правдивий поступ, що свiтло знання й краси полл?ться широкою стру?ю скрiзь, i що аж тодi виб'? для всiх досi гнетених, невислуханих i слабих година дiйсно людяного щастя, розвинеться цвiт правдиво? любовi! Дорога до такого життя проста. Оскiлько буде меншати визискування одиницi одиницею, оскiлько буде меншати визискування народу народом, остiлько будуть марнiти й ослабати зароди зла, буде змiнюватися, перетворюватися людська натура, а головне нашi теперешнi "iдеали", цебто: багатство, високi становиська i т. д. Ви, може, вiрите так само, як ще й багато iнших, мильно[30] в якийсь подiл власностi, тому бо?теся хаосу в будучностi? - спитав Орядин. - Або вiрите, може, в цiлковите знесення приватно? власностi? Тодi помиля?теся. Характеристичним у соцiалiстiв ? не змагання до знесення власностi взагалi, а змагання до знесення форм власностi буржуазно?. Цебто спосiб присвоювання, котрий дозволя? бiдному лише тому жити, щоби працювати на других, i то лише до того часу, доки це владолюбнiй верствi потрiбне. Годi менi розводитись тут о цiй квестi?[31] бог зна як, але хто вiрить в iдею поступу, той мусить пiзнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й працi, i що всiх причин суспiльного перевороту або змiн не шукати нам в людських головах, в ?х зростаючiм пiзнаннi "вiчно?" правди або неправди i справедливостi, але попросту в змiнах продукування й замiни; не в релiгi? й фiлософi?, лише в економi? дотично?[32] епохи, - i що соцiалiзм не ? нiякою хоробою й нiяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним. Вiн замовк i дивився на свою сигару, що тлiла мiж пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесiдою. Задумана й уражена палкiстю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд. Звернувся живо до мене i, всмiхаючись якось iронiчно, сказав: - Я, може, не повинен був об тiм говорити? - Чому? - спитала я спокiйно. - А тому, що... але нi, - поправився зараз, - з вами можу я об тiм говорити, ви зверта?тесь самi на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвiдчила менi провiдна думка вашо? розвiдки i лише ви ще того не свiдомi. З часом перекона? вас власне положення у всiм. - Трохи згодом сказав: - Родичiв у вас нема, це знаю; але не ма?те кого, хто би вам по душi був близький? - Не маю. - I не мали нiколи? - Дитиною мала я бабуню... Вiн засмiявся тихо, однак так, що менi стало жалко, так жалко! Опiсля глянув менi в очi, що мимовiльно зайшли слiзьми, i я бачила, що його ще перед хвилиною спокiйне лице змiнилося. - Ми ступа?мо одною дорогою, - сказав змiненим голосом i встав, мовби хотiв над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас пiдiйшла панна Марiя з тiткою, i вiн, стиснувши крiпко мою руку, вiддалився... Високо на небi миготiли, блищали зорi, свiтив мiсяць. Звуки гарно? угорсько? музики розливались - далеко... Я сидiла вже бiля мо?? тiтки, що голосно бесiдувала, сидiла в чуднiм настро?. Чим дужчий гамiр зростав довкола мене, тим бiльша тишина змагалася в менi... Пiвгодини пiзнiше виходили ми з городу. Саме тодi навинувся й вiн, немов вирiс iз землi коло мене. - Хотiв ще з вами попрощатися, - сказав i подав удруге руку. * * * - Ти говорила що з Орядином? - питала мене тiтка пiд час повороту додому. - Говорила. - I що вiн за чоловiк? Менi не конче хотiлося розповiсти, що я про нього думаю, i я сказала лише, що вiн "поступовець"[33]. - Гай, гай! - загомонiла тiтка. - Поступовець! Бiда лише, що зраджу? сво?ми зубами сво? поетичне походження. - I я мав честь говорити з ним, - обiзвався вуйко з колючою iронi?ю. - Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився сво?м розумом чи властиво тим, що бачив i читав много, а з того виходило, що ми тут нiби й не чу?мо i не зна?мо, що дi?ться справдi деiнде! Це не злий iнтерес! Це зовсiм так, мовби такий молодик поступив вiд нас, в котрих стiльки практики на спинi, в культурi дальше! Не так, товаришу? - Ха-ха! - смiявся стиха професор Лорден. - Я знаю цього пташка. Ще з гiмназi? знаю його. Замiсть при толкуваннi[34] держати перед очима Гомера або Вергiлiя, читав собi росiйськi або французькi новелки. Ну, та за те й дiставав вiн вiд мене сво? добре заслуженi ноти[35]. Як крейда бiлий ставав в таких хвилях, дурiв, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum[36] на цiле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурi, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому мiсце в Моравi, вступився за ним, а всi прочi панове мов показилися i перепустили. - Чую, що вiн соцiалiст! - замiтив вуйко голосним шепотом, а тiтка в тiй же хвилi оглянулася. - Мене це зовсiм не диву?, - вiдказав професор. - Пролетарi такi, як вiн, множаться в страшенний спосiб, а вiн, напр., то саме вiдповiдне medium[37] до соцiалiстичних експериментiв. I ви, Лореляй, мовите, що вiн "поступовець"? - звернувся до мене, вдивляючись в мене сво?ми немилими очима. - Кажу, пане професор. Вiн засмiявся знов, а тiтка закашляла. - Зна?ш, Наталочко, - обiзвався вуйко, - що я об таких поступовцях-соцiалiстах думаю? - Що, вуйку? - Я думаю, що то авантюрники. В них нема вiри, нема характеру. Вони не спосiбнi вiддатися якому-небудь сталому заводовi, видержати в тiм, як цього вимага? закон. Вони - духовнi потвори, зродженi нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторiв i спускаються на чуже добро. Смертi вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю! - А що найприкрiше в цiлiй справi, - докинув професор, - це те, що ?х поступовання заразливе, мов чума! - Справдi, заразливе! - кликнула тiтка гiрким тоном i поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досi поруч не?, остався цiлком позаду. Опрiч мене, мабуть, i вiн вiдчув, що тiтчин окрик "справдi заразливе" тичився мене, бо, догонивши ??, сказав голосно: - Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замiсть соцiалiстичних книжок, Чoковi "Stunden der Andacht"[38]. Оце присто?ть жiнкам лiпше, пiдносить духа, я сказав би навiть - чистить душу. - Амiнь! - шепнула менi Лена в ухо, смiючись стиха. - Коли собi бажа?те, - звернувся до мене, - то я можу вам цими творами служити. Маю ?х у сво?й бiблiотецi. Моя жiнка мусила ?х також читати. - Дякую, - вiдповiла я, - але я тепер читаю Шекспiра. - То я буду просити о тi книжки, пане професор! - кликнула тiтка. Вона була з незвiсних ще менi причин розсерджена на мене до крайностi. - Нехай би менi ви?хав котрий з мо?х синiв з новомодними iдеями, я би ?м дав! Побачили б! Я ?м забороню й найменших зносин iз тим паничем. Не дурно i його дядько незадоволений з його, але вiн чесний собi чоловiк, отже, мовчить, а може, й бо?ться! - замiтив вуйко. - Певна рiч, що лише бо?ться, - пiдтвердила тiтка. - Адже нiгiлiстичнi замахи звiснi всiм. Менi саме в тiй хвилi приходить на думку, що Зоня оповiдала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забира? з собою ключ вiд сво?? кiмнати, так що вони не можуть туди нiяким чином дiстатися, а його куфер[39] подорожнiй запертий завсiгди обережно! - Ну, вже вiн впада? кожному в очi, - додав вуйко. - Для мене вже доволi цього, що кепку? собi з нашо? балаканки й полiтики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критикiв, а особливо таких, що не мають ще жодного становища i живуть з ласки других. Побачимо, де вiн опиниться за двадцять рокiв! Чи не буде i для нього рiч важна дбати передусiм про себе, а опiсля про "народ". Я рад би то побачити. Вiн каже, що в нас iнтелiгенцiя замало працю? для народу, що деiнде бачив вiн iншу силу, що яка праця, така й будучнiсть, що все лиш вiд нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо! - Але ж, тату! - запротестувала нараз Лена, що досi заховувалася цiлком пасивно. - Чому вже цiлком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб вiн мав в дечiм слушнiсть? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обо? аж надто часто, але вона сама призна?, що вiн здiбний i не такий вузькоглядний, як нашi тутешнi люди! Врештi, що це ма? нас обходити або гнiвати, як хто дума?, або як мильно поступа?? Ми цього не робимо - i на тiм справа скiнчена! А що рiч певна i чого не можна заперечити, це те, що вiн елегантний хлопець i за ним можна пропадати. Вiн подоба?ться менi, тату! - Лено! - скрикнула тiтка. Але Лена вже й так мовчала. Я також замовкла. В мо?м умi товпились чуднi думки, змагалися рiзнi голоси, а промiж них виринав вiн раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловiка то, чим вiн ?. Я би вiрила йому; ах, я би вiрила йому!.. * * * На заходi, саме над "Чорним яром" i над великанською горою, подобаючою на пiрамiду й зарослою лiсом, палало небо червонявим золотом. А там далi, де "Зубчаста Лиса" злучалася з бiлявою скалою, там стелилися по небi прозорi, зеленяво-синi пасма хмарок... Воздух напо?ний пахучою свiжiстю, а земля ще дише вогкiстю, викликаною коротким наглим дощем... В мо?м серцi немов весна прокинулася; сама дивуюся сво?й веселостi, любуюся сама веселим смiхом сво?м. Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмiнялася знов думками з ним... Ах, я тому така весела! Але чому вiн при Зонi так здержу?ться, а Лену чому майже iгнору?? Зо мною вiн знов iнший. Весело-зворушений, слiдить за кождим рухом i словом мо?м. Часом мiша?ться. Тодi й менi ста? нiяково i я паленiю... * * * Iнтелiгенцiя нашого мiстечка давала на добродiйну цiль концерт (у користь убогих дiтей), i на бажання вуйка ми мусили всi на нiм явитися. - Концерти снуються людям в головi, - нарiкала тiтка сердито, - i то не скорше або пiзнiше, лише саме в той вечiр, коли я мала собi ладити бiлля до прання! Що менi до того? Якого лиха менi там iти? Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав'язати святочну краватку "по-людськи". Я сидiла неспостережена в тiй самiй кiмнатi й пришивала щось до сукнi. - Скажи сам, Мiлечку, що ма? мiй дiм при тiй аферi шукати? Чи я маю тут у школах дiти, чи що? Впрочiм, концертовий комiтет забув, що й Лена гра? на фортеп'янi та спiва?. Ти, правда, не завважав того, тобi взагалi було i ? байдуже, що свiт гада? про талант i прикмети тво?х дiтей. Коли подумаю, що такий зарозумiлець, як он той (вона повела згiрдливо головою в сторону, де мешкав надлiсничий), нинi виступа?, а про мо?х дiтей, зовсiм не таких, як вiн, з цiлком iншою генеалогi?ю, забули, - коли подумаю це, то мене зараз корчi беруть! I мовби тi корчi справдi брали ??, притисла руку пiд серце, а уста викривила болiсно. - Годi ж бо, годi, Павлинко! - успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. - Чого iритуватися без потреби? Нехай вiн виступа? собi i сто разiв по концертах, все ж таки вiн останеться тим, ким ?, сином простого музиканта, все ж таки вiн не рiвня нашим дiтям. Мене лише гнiва?, що на нього звернули зараз увагу, i що тим чином скрiпили його зарозумiлiсть. Я був би його не запросив до участi в концертi. Нехай би грав i так, як сам Паганiнi! Я би його тим покарав за зарозумiлiсть. Але нашi людиська добрi, вважали вже на старого Ма?вського та й, певно, тому запросили. - I мене лише тото одно помиря? з ними, - вiдповiла тiтка вже спокiйнiше i, приступивши до вуйка, зав'язала "святочну краватку" сама, як звичайно. - По концертi будуть i танцi, мамочко! - кликнула Лена з побiчно? кiмнати. - Правду сказавши, мене то обiйшло зовсiм мало, що я не буду брати в концертi участi. Могла би ще дiстати трему[40], помилитися в грi - нащо менi сорому? - Чу?ш, Мiлечку, що за скромна дитина? - Добра i учтива дитина, - вiдповiв вуйко голосним шепотом. Тiтка зiтхнула, пiднявши журливо чоло вгору. - Вона мусить десь конче ви?хати, Мiлечку. - А то чого? - спитав вуйко з нета?ним зчудуванням. Тiтка усмiхнулась гiрко. - Чого? Хiба ти й сам не здогаду?шся, чому? Хто ?? тут побачить? Вуйко зрозумiв ?? вмить. - Як гада?ш, Павлинко, зовсiм так, як ти гада?ш! - вiдповiв скоро. - Обi мусять ви?хати, показатися свiтовi! - Обi? I чого ти так кричиш, Мiлечку? Ти, мабуть, забув зовсiм, що в мене суть нерви! - З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом, - вона замiтила, що я чула ?х розмову. - Наталко, щоб ти менi не посмiла з Орядином розмовляти! - гукнула до мене гострим тоном i поглядом. В менi забилося серце з наглого переляку, i я видивилася на не? великими очима. - Чого видивилася на мене? Я говорила прецiнь виразно. Впрочiм, можу сво? слова i повторити. Щоб ти менi не посмiла з ним говорити! Лена менi оповiдала, що вiн ?? iгнору?, i тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним! - Тiточко! Я не знаю... я не можу вам цього напевно приректи[41], - вiдповiла я, мiшаючись. - Що? - Не можу приректи напевно. Вiн для мене завсiгди такий привiтний i ласкавий, що це було би нечемнiстю вiдповiдати йому грубiстю. Вiн... вiн нiколи мене не образив анi словом, анi поведенням... - Ха-ха-ха! - розсмiялася вона сво?м звичайним смiхом; а того смiху було доволi, щоби мене вивести з рiвноваги. - I ти справдi така на?вна, може, гада?ш, що вiн любиться в тобi, тому що з тобою балака?, i що вiн може тому з тобою й ожениться? - Тiтко! - вирвалися з жахом слова з мо?х уст, i гаряча полумiнь обiлляла мене. - Тiточко, я цього нiколи, нiколи не гадала! - Ага? Не гадала? Хто би тобi повiрив! Чому ж ти почервонiла, як буряк, коли не гадала? Скажи: чому? Я чула, як спаленiла ще бiльше i як слова оборони застрягли менi в горлi. Видиш? - глумилась вона. - Я знала, що говорила! Тiточко, ви не ма?те нiколи надi мною милосердя! - Що? - скричала. - Ти говориш менi такi слова? Менi, що власне я змилосердилася над тобою i стала тобi другою матiр'ю? Що було би нинi з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навiть не зна?ш, що ти говориш! - Чому би не знала, тiточко? Знаю! Вона засмiялася так, як перше, а вуйко обiзвався журливо: - Ти все лiпше зна?ш вiд тiточки, Наталко, все що до крихiтки. Тому завда?ш ?й неустанно жалю тво?м премудрим поведенням. Не знаю, звiдки набралося в тебе стiльки того розуму. Iди! Iди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злiсть i впертiсть окрашають дiвоче лице. Ти гада?ш, що то добре, що ти слуха?ш тiльки свого власного розуму, що робиш тiтцi все наперекiр? Ти повинна йти наслiпо за ?? приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер iди й принеси менi з кишенi мо?? буденно? камiзельки оленеву шкiрку до окуляр. Але нi, погоди!.. Чи ти зна?ш, хто Орядин ?? Зна?ш, напр., що то таке соцiалiзм? Доки вiн нiчого певного в руках не ма?, доти вiн нуль, i доти не повинен анi женитися, анi дiвчинi про любов говорити. Це теж якiсь передчаснi зворушення, котрi я зовсiм не похваляю. Як буде вже мати свiй кусень хлiба, тодi най приходить; а тепер - iди! Я пiшла. - Ти бачив ?? очi, Мiлечку? - чула я ще. - Бачив, як побiлiла? Iмпертинентне[42], завзяте сотворiння! Орядин брав дiйсно участь в концертi. Грав на скрипцi якусь чудову угорську фантазiю в супроводi фортеп'яна. На мене ма? музика ще з дитинства сильний вплив, i я була би найщасливiшою людиною в свiтi, коли би мене були музики вчили. Та ба! Але я любуюся i грою других. П'ю-упоююсь нею, мов любощами живо? iстоти. Плачу з незглибимого смутку i крiпшаю. Справдi, я крiпшаю, почувши голос музики. Вiдчуваю, як з нею враз пiднiмаються якiсь голоси в мо?й душi i, злившись з нею в одно, дзвенять одною пiснею. Тодi зда?ться менi, що це пiсня мо?? iстоти... Я не могла пiд час його гри вiдiрвати вiд нього погляду. Як же прегарно грав вiн, а й сам який був гарний! Мо? серце рвалося до нього, обнiмало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонiю? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце мо? було переповнене чимсь сильним i що тому вiн був винен! А вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд, вiдгадав. Раз мусив через хвилину в грi станути. Пiд час того звернув голову саме в ту сторону, де я сидiла, i його погляд спинився на менi - так гарно! Менi станула вся душа, всi думки в очах, а вiн усмiхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опiсля здавалося менi, що вираз його лиця змiня?ться, так мовби вiдкрив що в мо?м лицi. З мо?? пам'ятi виринули нараз тiтчинi й вуйковi болiснi слова, i мiй вид затемнився сльозами. Я опустила повiки, а вiн потягнув рiзко смиком по струнах... Коли скiнчив грати, посипалися грiмкi оплески. Вiн склонився потрохи змiшаний i, вiдгорнувши волосся з чола, зiйшов, утомлений, в залу. По концертi почалися танцi. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя цiла iстота розумiла тепер лиш його одного, линула до нього в дивнiй сумiшi горя i втiхи. Вiн стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали. I я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мiй шептав менi раз по раз до вуха, що гуляю знамените i що я "прегарний мотиль"! Я смiялася. Я смiюся завсiгди, коли менi приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно - смiятися панам в лице, але ж я не можу ?х за те подивляти! Насмiюся з них добре, насмiюся й поверну спокiйна додому. Минаючи в танцi Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрiнутись, хоч хотiла того. Ах! я не розумiла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цiлком новий препишний стрiй! Пiд час мало? паузи в танцях надiйшов i вiн до мене. - До вас годi добитися, - говорив, усмiхаючись. - Я жду вже пiвгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве дiждався. З тим подав менi рам'я й ми пiшли, як багато iнших пар, проходжуватися по залi. Вiн говорив менi щось про танцi i що не танцю?, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всi погляди й слiдили цiкаво. I чому ж дивилися так всi на нас? Чим рiзнилися ми вiд других пар? Може, я справдi така "велика", як Лена не раз мовила, i впадала при нiм в очi? Але нi! Я лише трошки вища i тонша вiд Лени - так це не могла бути та причина; а вiн був гарний i елегантний, ростом трохи вищий за мене - i я не могла так "страшно" при нiм виглядати! Чи вiн не спостерiг, як за нами зверталися голови поважних матрон i мужчин? Я не сказала би, що зверталися зi злим виразом! Нi! Але все ж таки зверталися! Вiн не бачив нiчого. Ступав собi так свобiдно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що вiн бiля мене, була й собi не менше гарно настро?на. Раз стрiнули ми й Лену з якимсь панком, i вона усмiхнулася до мене значущим усмiхом. В тiй самiй хвилi глянув менi Орядин допитливо в очi. - Я й забув спитатися в вас, - казав вiн, - як вам подобалася концертова музика? - Добре, - вiдповiла я, але я вiдчула, що вiн хотiв щось iнше почути, напр., чому на мо?х очах були хоч i як слабi ознаки плачу? - Я люблю музику, - говорила я далi, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, - i жалую досi лише того одного, що не вчилася ??. - А в iншiм ви щасливi? - спитав вiн жартома. - На такi питання треба багато вiдповiдати. Передусiм треба мати й дар бути щасливим. - А в вас того дару нема? - О, противно! - вiдповiла я живо. - Я би навiть важилася сказати, що в мене ? дуже великий дар до того. В деяких хвилях вiдчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадiбна життя! Берусь за все надто гарячкове, так мовби менi не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра i зла житт?вого! Що це таке? - Це вже вдача така, - вiдповiв вiн, i його очi промайнули палко по менi. - Я не можу цього об собi сказати. Менi чогось зовсiм не спiшно знати, що дару? менi доля, хiба дещо рад би я знати. - Нараз спитав живо, вп'яливши в мене сво? великi чорнi очi (ми вже сидiли) : - Ви зна?те, хто був мiй батько? - Знаю! Мовчанка. - Моя мати вмерла цiлком молодою, я навiть i не пам'ятаю ??... - I я свою ледве пам'ятаю, - замiтила я пiвголосом. - Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, вiд тих нема менi чого доброго надiятись. Скiльки то зароду зла в менi, - iронiзував, - а скiльки легкодушностi! Ви би не повiрили! - Ви самi в то не вiрите, ви, певно, лиш огiрченi! - О; в цiй хвилi зовсiм нi! - вiдповiв майже весело. - Тi, що пересвiдчували мене об тiм, то люди практичнi, розважнi - i може, й не помиляються. Врештi я й сам вiрю, що можна унаслiдити, напр., характер i т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостiйний, навiть пристрасний, а деколи то нi з цього, нi з того не додержу вiри, мов та собака! - i засмiявся тихо. - О! Чому ви так говорите? - То не говорити вам того? - Нi! - Коли менi хочеться вам це сказати! - То ви справдi такi? - Справдi. - Я не вiрю. Не вiрю, що ви вiроломнi супроти себе! Вiн поглянув на мене зчудованим поглядом. - Супроти себе? Нi, над тим я не думав. Я думав об вiроломностi супроти других, а це знов щось iнше. - Ну, це щось майже звичайне, - сказала я. - Чому лише одну картину любити в сво?м життi, коли ?х так багато? - Тепер ви iронiзу?те... - О, зовсiм нi. В мене суть сво? погляди на вiрнiсть. - Але деякi картини зостаються нам прецiнь майже на цiле життя в пам'ятi, - промовив потiм зниженим голосом. - Примiром: котрi роблять на нас сво?ю красою або сво?м сюжетом сильне враження. Ви не вiрите? . - Чому нi? Я любила свою бабуню з цiло? душi, любила надi все, а проте люблю майже так само i свою матiр, хоч ?? майже не знаю. Дивуюся сама, з яко? хвилi остався образ ?? в мо?й пам'ятi i чому саме з то? хвилi! Я мала ледве три чи чотири роки i, захорувавши раз, переплакала тодi цiлу нiч, а вона не спала зi мною також цiлу нiч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворi переслалася. Проснувшися, менi хотiлося бавитись. Вона встала - ах, ?? мусила болiти голова, бо вона була така втомлена! Довге, довге волосся ?? було цiлком розплетене i вкривало ?? стать золотим плащем майже до землi. Вона пiднялася на пальцi, щоб уломити менi галузочку цвiтучо? акацi? - i так бачу я ?? донинi, так, як спина?ться на пальцi, з пiднятими вгору руками, в якiйсь яснiй легенькiй одежi... Тоту картину, чи лiпше сказати: тоту хвильку, зберегла я донинi у сво?й пам'ятi i задля того образу, виритого в мо?й душi, я люблю ??. Чому вбилося те все в тiй хвилi в мою пам'ять? Чому не в iншiй, напр., в такiй, коли давала менi щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цiкаве?.. I до цього образу з то? хвилини нав'язу? моя уява рiзнороднi iншi картини, рiзнороднi подi?, i я так люблю ??! Той образ мiг на мене лише сво?ю красою зробити враження на цiле життя - не правда ж? - Правда, правда! - вiдповiв вiн iз сяючим поглядом. - I ви мусите бути цiлком до не? подiбнi... - Бабуня казала! - Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не вiн перший ужив того прiзвиська. Я усмiхнулася. - Але вiн менi надто ненависний, - говорив Орядин, - щоби я повторяв те, в чiм вiн любу?ться, i тому я надам вам iнше iм'я. - Наприклад: яке? Вiн подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленiвши, опустила очi. - Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, - спитав зворушений. Я не питала бiльше. А вiн мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовiльно з уст, i також замовк. Через хвилину обiзвався: - Вiн змалював мене не дуже гарно перед вашою рiднею, як я довiдався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучнiсть, "бавлячись в Лассаля". - Це й я чула. - А що ви дума?те? - Я би хотiла, щоб ви менi самi сказали, що я маю думати! - Ви - добрi! - сказав вiн з поглядом щиро? подяки. - I я недармо повiрив у вас зараз з першого разу. Повiрив у якусь щирiсть у вас, як вiриться в поворот весни! А щодо "лассальства", то рiч ма?ться так: якимось наслiдником Лассаля я не ?; лише та справа, для котро? працював вiн i для котро? боровся, займа? й мене, так як i багато-багато других. Але мiй план життя iнший. Перше хочу осягнути независиме становище i здобути собi способи до борби, а опiсля стану боротися з тим, що менi буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нинi не можу означити ясно, на що кинуся вперше. Кождий час ма? сво? рани - i я би кинувся на все лихо, задавив би все вiдразу, якби до того було в однiм чоловiцi досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що менi до того потрiбне! Тут промовчав хвилину, стягнувши грiзно брови, i по нiм було видно, що бореться з думками. - Боже мiй! - промовив опiсля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. - Коли подумаю, скiльки в нас працi потрiбно, скiльки сили й науки, який той час короткий, в котрiм можна щось зробити, а яке життя приготовлюють менi мо? кормильцi, то приходиться хiба збожеволiти! З його грудi вирвався мов стогiн, а по менi холодом пробiгло. Вiн затиснув уста, силкуючись успоко?тися, а мiй погляд опинився на його лицi. Вiн був сильно зворушений, але й я не мусила в тiй хвилi спокiйно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гiркий усмiх. - Бачите? - промовив впiвголос. - Я дiйсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в мо?х жилах не пливе зовсiм "бiла" кров i що вiд часу до часу пробива?ться в менi - як дядько каже - квiнтесенцiя мого люду! Саме в цiй хвилi надiйшов до мене якийсь молодик i попросив до танцю. Я вiдказала, дякуючи. Вiн видивився зчудовано на нас i вiддалився, звиняючись. Може, уразився? Нехай i так! Менi байдуже! - Ви наразилися задля мене! - промовив Орядин. - А чи я заслужив на це? - З пустих поговiрок не роблю собi нiчого! - вiдповiла я зневажливо. - Але коли б вони не були пустi (вiн дивився на мене дожидаюче, гаряче), - тодi що? - Тодi терпiла би! - вiдповiла я мимоволi покiрно, покраснiвши вiд його погляду. - Але це не важне, - додала я гордо, - лучче скажiть менi, яке життя приготовлюють вам. - Моя родина приневолю? мене йти на теологiю. - Отже, це правда? - Правда, правда! Наука, котру вибрав, вимага? бiльше грошей, а я... зна?те самi! Я розумiю, чому вони бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т. ?. того, що мiй дiд оставив менi на студi?, став я аж "недолюдком"! Це огiрчу? мене до крайностi. Лучче були би зробили, якби були мене вiддали мо?му батьковi зараз першо? доби по смертi матерi, як вiн цього добивався. Я би, може, ходив нинi зi скрипкою пiд пахою, проживаючи життям простого селянина, не сумуючи по "образованому" нi холодом, нi голодом. Або нехай би вiддали братовi батька, як обидва того хотiли. Але тепер посилати мене. до них, коли один не хоче про мене нiчого знати, бо з мене зробився "панич", а другий, хто зна?, чи й живий?.. Тепер, коли свiтло знання й iншого життя розкрилось передо мною, коли стою так близько до свого "полудня", оставити мене на ласку й неласку недолi - це не впору жарт! Впрочiм, я не домагаюся ?х добра, лише свого. Прикро це лише настiльки, що я на те спустився. Якби не це, то я робив би собi мало що з того; жив би так, як досi. З сво?? школярсько? працi, а не ?х хлiбом. - А на стрийка зовсiм не надi?тесь? - спитала я. - Нi. Це темний чоловiк. Вiн каже або йти на мужика, або як вже в пани, так iти на попа. Iнший стан в нього пiдлий. Каже: висиса? мужикiв! Вiн замовк роздразнений, а я не могла здобутися на якiсь його настро?вi вiдповiднi слова. Менi було його жаль, i я була цiлком перенята його долею. Вона була подiбна до мо??, мов одна крапелька води до друго?, i лучча лиш тим, що вiн яко мужчина мав вартiсть, а я яко женщина нi! Перед нами уставлялися пари до кадриля й декотрi з них, оглянувшись поза себе i побачивши нас побiч себе, споглядали на нас цiкаво. Вiн замiтив це i звернувся заклопотаний до мене. - Я поганий самолюб! - сказав. - Оповiдаю вам бог зна що за себе i не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби... - Вiн не вспiв докiнчити реченн