ювання.- Поки добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавнi! Далi вона враз покинула свою роботу, знервовано припала до чоловiка i, тремтячи всiм тiлом, почала хутко говорити: - Бери, бери мене, Демку, зараз, бо несила менi далi змагатися... Я досi тобi не говорила, щоб ще дужче не рвати тобi душу, тепер же слухай... З тi?? доби, як ти втiк, до мене почав залицятись прикажчик. Вiн перестав було виганяти мене на панщину, а замiсть того часто навiдувався до нашо? хати, заводячи речi про те, що коли ти мене покинув, так я вiльна любитися з iншим, хоч би й з ним... - А гаспид!.. - прохарчав Демко. - Цить! - затулила Галя йому рота рукою.- Слухай далi. Коли я на його залицяння просила становити краще мене на панщину i вiн побачив, що всi його заходи даремнi, то почав мене страхати, нiби як ти невiдомо куди подiвся, так управитель владен звiнчати мене з панським крiпаком. Далi вiн почав мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою, щоб менi не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець, лишаючись у хатi по пiвдня без догляду, заходився тут криком i коли б не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на свiтi... Що я натерпiлася за сi два мiсяцi, що я намучилася душею, то не знаю я вже, як ще та душа й держиться у мо?му тiлi i як ще б'?ться у грудях серце! Слухаючи дружину, Рогоза i лютував, i разом плакав, переживаючи душею те, що переживала без нього Галя. - Коли так,- сказав вiн нарештi,- то ?демо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, i вони вiдчинили дверi, щоб iти садком до човна...Та не вспiв козак ступити однi?ю ногою за порiг, як дужi руки вхопили його у поперек тiла. Незадоволена унада до Галi не давала прикажчиковi спати, i вiн вже не одну нiч тинявся попiд вiкнами ?? хати. Тинявся вiн i сьогоднi... i врештi спостерiг, як Рогоза пiдкрався до сво?? хати i як Галя йому вiдчинила. Радiючи, що можна помститись, прикажчик побудив челядь i, привiвши до Баланово? хати з десяток дужих парубкiв, почав пiдстерiгати бiля дверей. Вiн чув навiть розмову подружжя i як тiльки Рогоза одчинив дверi i ступив з дитиною на руках за порiг, прикажчик зразу вхопив його пiд силки. У Рогози був у халявi чобота нiж, але в руках вiн держав дорогу ношу. Кинути ту ношу було неможливо, поки ж вiн вспiв передати хлопця до рук Галi, челядинцi вхопили його за ноги i звалили на землю. У безсилому лютуваннi й розпуцi козак скреготiв зубами i змагався як звiр, а проте через кiлька хвилин нерiвно? боротьби був уже зв'язаний. Все те сталося так несподiвано й хутко, що Галя ледве вспiла скрикнути i стояла з дитиною на руках, мов закам'янiла. - Так ось як вiн за Дуна?м! - глузував з молодо? жiнки прикажчик.- Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годi вам, голуб'ята, буркотiти... Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натiшилися сю нiч, намилувалися... та тiльки се вже востанн?! Свiтом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економiю до управителя на суд. Почувши од прикажчика, що Рогоза переховувався у плавнi, управитель рiшив, що з нього нiяким робом не зробиш уже крiпака й робiтника, а придба?ш тiльки клопоту. Через те вiн намислив вiддати козака в пiкiнери. У тi часи, по наказу князя Потьомкiна, набирали з запорозьких бурлак три полки пiкiнерiв, так що вiддавши туди Рогозу, управитель сподiвався навiть запобiгти ласки князя. - Ну, що ж,- сказав управитель прикажчиковi, показуючи на Рогозу.- Сей гайдамака звик воювати, робити ж вiн не вмi? й не хоче. Здамо його в пiкiнери... Можна сьогоднi ж вирядити його у Самар до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що вiн втiкач. Демко не одповiв i слова, бо розумiв, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милостi вiн не попросить, але й пiкiнером не буде, а знову втече, i або загине, або вряту? Галю. - А ?й що? - спитав прикажчик, показуючи на Галю.Треба й ?? покарати за те, що переховувала втiкача i сама хотiла з ним утекти! - Ну, на перший раз,- одповiв управитель, дивлячись на Галю прихильно,- буде з не? двадцять рiзок. - За вiщо ж? - заплакала Галя.- Що я хотiла втекти з чоловiком, так на теж я у церквi Божiй присягалася скрiзь бути з чоловiком, куди б вiн не пiшов. Де ж у вас правда? - Ну, ну... годi мене вчити,- гримнув управитель,- а то прибавлю! З малих лiт Галя не знала не то бiйки, а навiть лайки, ?? обхопив жах перед соромом i ганьбою катування i у розпуцi вона впала навколiшки: - Помилуйте! Не робiть менi такого безчестя! - Ну, коли вона не хоче рiзок,- обiзвався прикажчик,так замiсть того звелiть одрiзати ?й косу! - Косу? - ридаючи скрикнула Галя.- Завiщо ж косу менi рiзати? Хiба я повiя? - Устань, Галю! - обiзвався до дружини Рогоза.Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що лютi вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! - гукнув вiн управителю.- Дери з мене живого шкуру, та тiльки лиши немiчну, легкодуху жiнку! Не звик управитель чути такi речi од сво?х крiпакiв. Йому любо й звично було чути вiд них благання. Вiн любив, коли пiдвладнi йому люди припадали йому до нiг i, як покiрливi пси, цiлували ?х. Таким покiрливим вiн часто дарував ?хнi провини; гоноровi ж, запальнi речi козака роздратували його. - Жiнцi за покiрливiсть дарую все... - голосно гукнув вiн.- Гайдамаку ж бийте, поки виб'?ться з нього дух, тодi одлийте водою i знову бийте... i так тричi. Якщо видержить та i не помре, так тодi потавруйте його i везiть у пiкiнери, у Самар. Ти ж, красуне,- звернувся вiн до Галi,- ?дь додому, та гляди: якщо тiльки твiй чоловiк втече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звiнчаю. Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловiка i прощаючись з ним навiки. Нещасна молодиця не мала надi? колись його побачити, бо в тi часи москалi служили, аж поки ?х вб'ють або покалiчать. - Поблагослови сина... - над силу промовила вона, коли Демка вже вели до стайнi. - Нехай його Бог благословить! - одповiв козак.- Менi ж зв'язано руки i нiяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця у розпуку та сподiвайся: я прийду по тебе, хоч iз того свiту. Тут челядь вiдтягла молоду жiнку вiд чоловiка i ?? повезли додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли вiн не мав уже сили навiть держати голову, його винесли надвiр i тут коновал наштрикав йому на правiй руцi сво?ми iнструментами лiтеру "Б", що мала визначати росiйське слово "бродяга", i пiсля того натер порiзане мiсце порохом, щоб порiзи посинiли i ?х знать було довiку. Далi Демковi обрили пiвголови i тодi вже замкнули у комору, щоб там вiн вилежавсь, поки трохи пого?ться спина, X Два тижнi дожидали Рогозу у плавнi Якiв Люлька та Iван Балан; на третiм же тижнi, не дiждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю. Тим часом Рогозу забили у кайдани i повезли у Самар до полковника пiкiнерського полку. Козак знову побачив навкруг себе свiдка сво?х юнацьких герцiв - просторий степ; побачив i свiдкiв сво?? весiльно? подорожi - могили Близнюки... Та тiльки сум наганяло тепер на нього все те, вiн у кайданах, вiн невольник, розлучений з усiм, що миле його серцю. Вiн проклинав тепер i розлогi степи i високi могили i навiть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю. Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого старшого брата Петра i не помандрував на Дунай разом з сiчовим товариством. У Самарi з Рогози зняли кайдани i почали муштрувати його разом з iншими пiкiнерами. З першого ж дня свого пробування у Самарi Рогоза почав обмiрковувати, як би його втекти. Хата, де мiстилися пiкiнери, стояла у дворi i хоч на нiч на воротах того двору й ставав вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, i втекти через сад та городи до Самара було зовсiм не трудно, на рiчцi ж козак добре знав, де саме стояли човни. Перебувши у мiстi тiльки два днi i, сховавши собi потроху хлiба од снiдання, обiду й вечерi, Демко саме у пiвнiч, коли всi в хатi поснули, вилiз у вiкно до саду. i перелiзши через тин, пiшов садами й городами до рiчки. Там вiн одшукав невеликого каючка i перехопившись ним на той бiк Самару, зник у дубовiй пущi Микола?вського монастиря. До свiту вiн був у безпецi, бо поки пiкiнерiв не вестимуть на муштру, нiхто не мiг довiдатись про його втечу; навпаки, ранком вiн сподiвався погонi. Рогоза знав, що у Самарi стояв полк драгунiв, i гадав, що саме вони й гнатимуться за ним кiньми. Неодмiнно треба було кiлька днiв де-небудь переховатись, поки погоня повернеться назад; та тiльки де переховатись, коли за пазухою всього три недо?дки з кислого московського хлiба i нiде нема? нiякого захисту. - Певне, сам Бог показу? менi шлях до порятунку! - сказав сам собi Рогоза.- Пiду завтра, вклонюся батьковi кошовому i проситиму переховати од погонi. Невже чоловiк Божий не дасть захисту покривдженому. Переночувавши пiд парканом, Рогоза, як лише починався свiт, пiшов до знайомо? вже келi? кошового Пилипа Хведоровича i постукався. Старий чернець одчинив дверi i здивований поточився назад. У замордованому пiкiнерi й рiдний батько не пiзнав би того бравого запорожця Рогозу, що торiк брав тут шлюб. Очi йому глибоко позападали, нiс загострився, губи схудли й почорнiли, а все обличчя було вкрите синяками вiд мордування. Пiд впливом тяжких пригод Рогоза впав чернецевi до нiг. - Пiзнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана, вашого колишнього товариша. Торiк я у вас у монастирi брав шлюб! - Що ж тобi сталося, сину мiй? - спитав упадливо Чернець, придивляючись до козака й пригадуючи його. Рогоза розказав все: i те, як забили на смерть старого Балана, i те, як одiбрали все його майно; як примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його i, знущаючись, одрiзали чуба, а врештi потаврували i вiддали у пiкiнери. - Кланяюся тобi, пан-отче,- закiнчив Рогоза сво? оповiдання,- переховай мене кiлька днiв, поки погоня повернеться до Самара. За тебе на тiм свiтi тесть мiй Бога проситиме, i Вiн воздасть тобi за тво? добро! - Кати... кати! - хитаючи головою промовив чернець.- Не дають нам спокiйно вiку дожити. Бог повелiв обороняти правду. Переховав би я тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталi з хворими братчиками, так небезпечно, бо на тобi тавро. Через хвилину мiркування вiн повеселiшав: на устах склалася задоволена усмiшка, а очi засвiтилися яснiшим промiнням i вiн повернувся йти з келi?, сказавши; - Ходи, козаче, за мною. Чернець вивiв Рогозу через сад до лiсу i там спинився бiля одного товстого та гiллястого дуба. - Переховаю тебе, сину,- сказав вiн,- од сих недолюдкiв так, як нашi ченцi переховувалися колись од татарiв. Придивившись уважливо до дуба, вiн встромив гострий, залiзний кiнець сво?? патерицi у зовсiм звичайну шкарубину на корi старого дуба i та шкарубина зразу поширилася, роззявившись щiлиною. Заклавши тодi у щiлину пучки обох рук, чернець одсунув великий шматок кори набiк i за корою виявилося велике дупло. Те дупло було таке широке й високе, що у ньому можна було людинi сидiти й стояти; угорi ж воно вужчало, сходячись до дiрки вiд гнилого сука; через ту дiрку й заходив у дупло свiт. - От бачиш, сину, якi у нас ?сть хати! От ти влiзеш сюди та й зачиниш себе корою. Чернець показав козаковi планку, прироблену до кори з середини, щоб за не? братись, як зачинятись та одчинятись. - Тут,- додав вiн,- не знайде тебе i сам дiдько, а не те що драгуни! Рогоза зразу ж хотiв улiзти в дупло, але чернець спинив його. - Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собi бiля дуба, а заховатись поспiша?ш i тодi, як почу?ш голоси. Сюди я тобi й снiдати й обiдати винесу, або пришлю з послушником. Наших не бiйся: у нас i ченцi й послушники всi сво? братчики - не зрадять. Рогоза поцiлував ченця в руку i той пiшов до монастиря, сам же вiн сiв пiд дубом, прислухаючись до цвiрiнькання пташок та гудiння бджiл з монастирсько? пасiки. Не дуже довго просидiв козак бiля дуба, коли вiд Самара почулися голоси й тупотiння коней. Вiн зразу ж сховався у дупло й зачинився. До монастиря пiдбiгло десятеро драгунiв з ротмiстром. Той ротмiстр пiшов до iгумена i збив цiлу бучу, кажучи, що у монастирi перехову?ться десь втiкач-пiкiнер. - Що вiн тут,- гукав ротмiстр,- то се певно так, бо вiд самого берега Самара, де вiн покинув чужого човна, слiд чоловiка видно на пiску аж до самих ваших ворiт. Iгумен одповiв, що такого втiкача вiн не бачив, а що, коли ротмiстр ма? охоту шукати його в монастирi, то вiн одчинить йому всi келi? й комори. Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всi закутки, шпиталь i льохи, обдивлялися навiть по руках послушникiв, шукаючи на них тавра, та врештi, не знайшовши Рогози, посiдали на коней i почали оглядати понавколо монастиря лiс. Рогоза чув, як i повз того дуба, де вiн сидiв, пробiгали конi, але його захисток був цiлком безпечний i вiн не турбувався. Скоро пiсля того, як тупотiння коней потишилося i драгуни по?хали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий, посмiхаючись у сво? сивi вуса, постукав у дуба патерицею i, випустивши Рогозу на волю, дав йому обiд, що сам принiс у глечику. - Куди ж, сину, звiдсiля? - спитав вiн, коли Рогоза скiнчив обiд. - Душа рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звiдтiля, взявши братiв, як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жiнку й дитину! - Нелегка, сину мiй, твоя справа... - сказав чернець у задумi.- Серце ж тобi правду говорить: грiх був би, коли б ти сам вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то вiн тобi допоможе. Три днi так прожив Рогоза бiля та?много дуба, на четвертий же день ранком чернець-кошовий привiв до нього осiдланого коня i принiс вбрання послушника. - Одягай, сину, оте? вбрання,- сказав вiн,- а на голову пiдкапок послушника, сiдай на коня, та й ?дь собi до рiчки Бугу. Шляхи ти зна?ш, бо походом пiд Бендери й пiд Килiю, говориш, ходив. У тороках бiля сiдла харчiв тобi на тиждень, а ось ще вiзьми трохи грошей. Як питатимуть, куди ?деш, говори, що iгумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря. Зворушений добрiстю ченця, Рогоза впав навколiшки i з сльозами на очах почав цiлувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до Бугу. Було лихо йому й з безвiддя й з безхлiб'я; сумно було самому у степу i од хижих вовкiв, що великими табунами щоночi виходили з терникiв та байракiв, шукаючи собi здобичi... Та все те перемiг козак i однi?? темно? ночi, нав'язавши коневi на копита перевесла, скрученi з трави, щоб не чути було тупотiння, вiн обминув по сей бiк Бугу росiйський кордон i перебрiв конем на той бiк рiчки. Не вспiв його кiнь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лiзли берегом одна на одну виникли темнi постатi людей i вхопили його коня за повiд. - Стiй, бо тут тобi й смерть! - почув Рогоза серед темряви ночi грiзнi поклики. Вiн сподiвався, що на турецькому боцi рiчки його здибають турки i не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже здивувався тому, що до нього гукали на рiднiй укра?нськiй мовi. Придивившись до людей пильнiше, вiн впiзнав на них запорозьке вбрання i тодi догадався, що тi люди були дунайцi, себто запорожцi, що перейшли з Днiпра на Дунай. - Пугу, пугу!.. - скрикнув Рогоза по-запорозькому.Якого бiса ви тут полоха?те людей! - Дивiться! - почулися помiж запорожцями крики здивування.- Та се чернець, та ще, певно, з наших братчикiв, бо пугука?! Почали розпитуватись. Мiж запорожцями знайшлися такi, що знали Рогозу. Вони повели Демка до свого табору i розказали, що турецький султан довiрив запорожцям держати кордони по всьому Буговi, а проте втiкачiв з Укра?ни звелiв пускати на турецьку сторону вiльно; Рогоза ж розказав про сво? пригоди i про те, що ?де на Дунай до брата Петра. Поки велася розмова, запорожцi нагодували Демка i поклали спати, ранком же, проводжаючи його, порадили простувати понад Бугом, вiд кордону до кордону, поки дiйде аж до самого лиману. - Тут скрiзь нашi по кордонах... - говорили вони.До?деш до лиману безпечно, а на лиманi наше товариство рибачить, так дасть тобi пораду, як добутись до Сiчi. Щоб же товаришевi безпечнiш було у дорозi i, щоб не затримали його де-небудь турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому бiлет з турецькою печаткою. XI Iде Демко понад Бугом i серце у нього радi?: скрiзь узбро?нi запорожцi кiньми грають, червонi штани козакiв, мов той мак, по зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й жупани кармазиновi - так очi у себе й беруть. Зброя у всiх срiблом та золотом ся?... Де у кого рушницi за плечима чорнiють, а де у кого спис у руцi гострим залiзом виблиску?. Чисто все так, як було й на Укра?нi. Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було пiсля двох рокiв пригнобленого життя побачити узбро?не вiйсько запорозьке, що, гарцюючи тут кiньми, держало на гостряках сво? списи, разом з бiлими прапорками - козацьку волю. Переходячи вiд кордону до кордону, Рогоза до?хав до лиману i там справдi здибав велику ватагу запорожцiв. Вони рибачили трьома вiйськовими байдаками, закидаючи у лиман великi сiтi. Демко знайшов тут чимало сво?х товаришiв, та знаючи, що всяка прогаяна хвилина завда? нових мук Галi у ?? тяжкiй неволi, вiн не хотiв спинятися бiля товариства i тiльки спитав, як ?хати до Сiчi. - ?дь, товаришу, на Тилигул на Хаджiбей до Вилкова, а там розпита?ш. У Вилковi наших багато. Бiля Тилигулу та Хаджiбею Рогоза побачив однокурiнцiв, що будували собi хати. Чимало з братчикiв вже поженилися i вихвалялися Демковi, що вiльно? землi по Буджаку скрiзь багато i турки не забороняють займати займища. "От, сюди я й приведу Галю... - мрiяв козак.- Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Укра?на". Через кiлька днiв Рогоза прибув до невеликого молдавського мiста Вилково, що стояло на самому березi Дунаю, а у тому мiстi сидiв полковник Запорозького Вiйська Свербинiс з кiлькома сотнями товариства, постачаючи звiдсiля на Сiч борошно, крупу й iншi харчi. Почувши вiд Демка про його пригоди, Свербинiс почав смiятись. - А лиха мати вас там держала? Ото було б не вiдбиватись от товариства, а йти разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навiть борода одроста?. - Та як би ж я голив ?? у дорозi? - виправдувався Рогоза. - Ну гаразд, так виходить, що запорозька соломаха смачнiша за московську патоку? - Бодай i вороговi не коштувати тi?? патоки! - Та от, якщо хочеш до Сiчi, так треба тобi ?хати дубом. До Сiчi, братику, конем нема? ходу. Тут ще з десяток ? таких саме втiкачiв, як i ти, так от мо? хлопцi везтимуть завтра до Сiчi борошно, та й вас усiх заберуть. Другого дня великий байдак, навантажений борошном, ви?хав кiлiйським гирлом Дунаю у Чорне море. Сiч Запорозька тодi ще була не на Дунавцi, як в останнi часи перед зруйнуванням ?? 1828 року, а бiля Читал на Сулинському гирлi; через те запорожцям доводилося об'?здити Чорним морем великий острiв. Хоч з нап'ятими вiтрилами байдак i бiг хутко, а все-таки у Сулинське гирло вiн повернув тiльки надвечiр. Серце запорожцiв радiло, коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як i у Великому Лузi на Днiпрi... Тi самi верби, дуби, осокори, шелюги з червоно? лози та очерету. Так само герготiли тут по озерах та протоках гуси, так само буркотiли горлицi, стрекотiли сороки й кували зозулi... Здавалося, що вже не було чого запорожцям бiльше бажати i всi мало не плакали од щастя, почувши вiд дунайцiв, що все це належить товариству i тут всякому запорожцю вiльно i рибачити i полювати. Ще бiльше зрадiв Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку, привернув до берега i вiн побачив на островi тридцять вiсiм новеньких курiнькiв, що пiдковою обступили майдан, так само як i у Сiчi на Пiдпiльнiй; там же, де пiдкова зближалася кiнцями, стояли: паланка, скарбниця i розпочата в будовi церква. Рогоза пiшов понад протокою до Сiчi. Берегом стояло багато великих i малих човнiв i тут же запорожцi працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сiтi. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя - ченця, не пiзнаючи Рогози; вiн же не хотiв нi до кого признаватись, поспiшаючись до Платнирiвського куреня, де мав надiю здибати свого старшого брата Петра. Петро Рогоза був рокiв на десять старший за Демка. Вiн був далеко завзятiшо? вдачi, нiж Демко та меншi брати. Завжди суворий i рiшучий з надзвичайною мiццю, вiн був страховищем не тiльки для татарiв та туркiв, коли зустрiчався з ними у бойовищах,- його боялося й сiчове товариство. Боронь Боже було, коли хто скривдить товариша, або не по правдi подiлить здобич - уже Петро й тут... I досить було йому показати свого великого i, як довбня, важкого кулака на товстiй, вкритiй чорним волоссям руцi, щоб той, хто скривдив, не тiльки згоджувався дiлитись по правдi, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха. Уславився Петро Рогоза помiж товариством ще на Днiпрi i пiд час переходу був обраний за осавула у тiй частинi вiйська, що мандрувала суходолом через Дике Поле. Демко Рогоза, ?дучи до брата, був неспокiйний, бо знав, що Петре дуже гнiва?ться на нього за те, що вiн покинув товариство, лишився на Запорожжi й одружився. - Дивiться: чернець, чернець! - почув вiн од берега хлоп'ячий голос. Той голос здавався Демковi дуже по знаку i, глянувши на хлопця, вiн пiзнав свого найменшого брата Василя. З Сiчi хлопець пiшов за братом Петром зовсiм малим, за останнi ж два роки вiн добре вирiс i склався на молодика. - Васильку! - радiсно скрикнув Демко. Хлопець не зразу пiзнав брата i тiльки згодом, добре придивившись, радiсно кинувся йому на шию. - Демку, Демкуi...- гукав вiн, обнiмаючи брата.- Нащо ти пiшов у ченцi? - Скажи краще, Василечку,- одповiв Демко,- де брат Петро? - Тут, Демку... тут усi: i Петро, i Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата пiд кручу до води i там Демко побачив Петра, що разом з середнiм братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати ?? дьогтем, сво? ж широкi" як четвериковi лантухи, штани вiн пiдкачав угору i прив'язав мотузком до очкура. Все його могутн?, волохате вiд волосся, тiло було в усiй сво?й красi. В однiй руцi вiн держав на довгому держаку квач, а в другiй кудель, i коли Василь гукнув братам, що iде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибiг йому назустрiч, Петро ж так i зустрiв брата, не випускаючи з руки квача. - Ото замiсть того, щоб одружитись, так пiшов у ченцi? Що ж, се дiло добре: лiпше спасти душу у монастирi, анiж запровадити ?? у пекло через жiночу спокусу! Демко зразу розказав, що вiн не тiльки не чернець, а справдi оженився й оселився на Базавлуку. Не пота?в вiн i того, яке лихо випало на його голову. Оповiдання Демка не викликало у Петра нiякого до брата спiвчуття, навпаки, слухаючи його, вiн навiть неначе радiв з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли вiн, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжi i предрiкав все те лихо, що сталося. - Чого хотiв, того й добув,- сказав вiн врештi, коли Демко скiнчив.- Нема на кого нарiкати... Не будь зрадником та не покидай товариства! - Брате! - скрикнув Демко,- не один же я лишився на Укра?нi!.. Половина товариства лишилася там! - Вiд того ж i лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобi дiвка милiша й дорожча була за матiр-Сiч - ну так i живи, як зна?ш! - Бiйся Бога, Петре! Чи не однi?? ж ми матерi дiти? Я до тебе за порадою прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати ?х обох з неволi. - А який бiс намовив тебе придбати собi ту пеню? - Та годi бо про се, Петре, вже того не вернеш. Коли у тебе ? хоч шматок людського серця, так ти пожалiй мене. Глянь, що тi кати менi поробили!.. З останнiм словом Демко зняв з голови свiй пiдкапок i вiдкинувши рукав, показав тавровану руку. Побачивши на головi брата замiсть оселедця лише кiлька випадково не одрiзаних волоскiв, Петро Рогоза вип'яв на нього повнi жаху очi. - Де оселедець? - грiзно гукнув вiн через хвилину. - Се так з нас, запорожцiв, знущаються: таврують нас, як волiв, i на глум, привселюдно, одрiзують нам оселедцi. - Хто саме одрiзав? Говори! - ще голоснiше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожцi почали оточувати братiв колом. - Князiвський управитель! - Яку ж смерть ти йому заподiяв? - з погрозою спитав старший брат. Демко соромивсь одмовити на се питання i винуватим голосом почав розказувати, як вiн лагодився зарiзати управителя, i як Галя не допустила його до того. - Нiкчемний бабiй! - несамовито скрикнув Петро i так вдарив квачем по дубовi, що квач розтрощився на дрiбнi трiски, Дуже боляче було Демковi почути вiд брата таку образу замiсть спiвчуття, так що вiн навiть поступився од нього назад. - Так от яка у тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дiдьком, а я пошукаю мiж товариством таких, що дадуть менi пораду й помiч i без тебе! З тим Демко хотiв йти до Сiчi, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата: - Пiдожди! Коли ти подарував сво? безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю! Той, хто одрiзав тобi оселедця, уми?ться сво?ю кров'ю! Я по?ду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь. Меншi брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рiдного батька, i дуже зрадiли, коли вiн згодився ?хати з Демком. Вони почали розважати обох братiв, щоб вгамувати збентеженi ?хнi душi, i врештi Петро таки пом'якшав i навiть пожалiв Демка. Покинувши роботу, вiн повiв його до куреня, звелiв скинути рясу i дав йому сво? зайве запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повiв його показувати Сiч. Надвечiр, коли все товариство позбиралося до куренiв вечеряти, Демковi припала ще одна велика радiсть: мiж козаками вiн побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у плавнi, прибули на Дунай дубом за два тижнi до сього. Того ж вечора тро? старших братiв Рогозяних i Балан з Люлькою вже радилися, як iти на Укра?ну, щоб помститись на знущання над запорожцями i щоб узбро?ною рукою забрати Галю й Миколку. Всяк з козакiв висловлював сво? думки: той радив ?хати морем та Днiпром, iнший кiньми, тим шляхом, що ним iшов Демко; тiльки Петро не казав, яко? вiн думки, а коли його про те спитали, вiн сказав: - Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робiть те, що я казатиму, а я сам, як знаю. Знаючи завзяття Петра, всi охоче згодилися обрати його за отамана i покластись на його досвiд та метку вдачу. XII На другий день по Сiчi пiшла чутка, що з росiйсько? сторони прибув посланець од князя Потьомкiна з тим, щоб умовити запорожцiв повернутись на Укра?ну. Козаки захвилювалися. За два роки до Сiчi на Дунай прибуло чимало простих селян, що тiкали з Укра?ни пiд нелюдськими утисками крiпацтва, покидаючи там хто жiнку, хто дiвчину, хто батька й матiр. Таких втiкачiв було на Сiчi пiд той час мало не стiльки, скiльки й певних запорожцiв, що вийшли з Днiпровсько? сiчi iз збро?ю й деякими клейнодами, i хоч тi селяни на Дуна? одяглися у козацьке вбрання i носили при боцi шаблi, а проте ?х тягла до рiдного краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звiстка про можливiсть вороття на Укра?ну освiтила душi втiкачiв надi?ю на з'?днання з родинами при щастi-долi, i вони нетерпляче дожидали того часу, коли посланець прочита? лист Потьомкiна. Пiсля обiду, справдi, довбиш вдарив у котли, скликаючи козакiв на майдани. Товариство посунуло туди з куренiв, мов комашня, а разом з iншими пiшли туди й брати Рогозинi. Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла вiйськова старшина й росiйський посланець, невiдомий полковник. У руцi сивоусого кошового була срiбна булава, а при боцi виблискувала дорогими самоцвiтами у золотих пiхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демковi Петро, подарував першому кошовому, Андрiю Ляху, турецький султан з тим, щоб вона переходила од кошового до кошового. Позад кошового дужий запорожець держав волосатий бунчук. Вiйськовий суддя держав свiй пернач, писар-каламар, бiля довбуша були тулумбаси... Все було так, як i в Сiчi на Днiпрi, навiть клейноди були однаковi. Коли майдан був уже повний, кошовий вклонився на всi чотири боки i оголосив, що прибув посланець од вiдомого всiм запорожцям князя Потьомкiна, по прiзвищу Грицька Нечоси, а з чим той посланець при?хав, так про те вiн скаже сам. Пiсля кошового почав говорити той полковник. Вiн повiв розмову аж вiд часiв ки?вських князiв, доводячи, що укра?нцi й росiяни одно? матерi дiти; далi перейшов на те, що i у князя i у царицi дуже болить серце за сво?ми, мовляв, "блудними дiтьми" i вони закликають запорожцiв повернутись до рiдного краю. На доказ того, що вiн говорить правду, полковник прочитав листа, пiдписаного князем, а у тому листi, справдi, було написано, що велика цариця, як рiдна ненька, дару? запорожцям всi ?хнi провини, заклика? повернутись до рiдного краю i жити, де хто схоче. Коли посланець скiнчив, кошовий сказав йому голосно, щоб усi чули: - У нас, мостивий пане, всi козаки вiльнi. Кого вабить до рiдно? Укра?ни, нехай собi йде з вами. Ви ходiть собi вiльно по куренях i умовляйте козакiв, як хочете. Ми того не забороня?мо. Хто з товариства пiде на Укра?ну та знайде собi долю, ми з того будемо радiти; хто не знайде долi, той знову до Сiчi повернеться та ще з собою й iнших приведе, так що Вiйську Запорозькому шкоди з того не буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усiм вiйськом, як князь пише, так про се ми порадимось з товариством завтра на радi, сьогодня ж обмiрку?мо сю справу помiж собою. На тому рада й скiнчилася до другого дня. Надвечiр полковник почав ходити по куренях та умовляти козакiв згоджуватись на пропозицiю князя, - Хто хоче повернутись на Укра?ну,- додавав вiн у всякому куренi,- не дожидаючи, поки пiднiметься все вiйсько, нехай бере у мене бiлет з печаттю, а з тими бiлетами, хто б не йшов, вiльно пропустять на кордонi. Увесь вечiр i мало не всю нiч запорожцi хвилювалися. У Сiчi стояв великий гомiн. Всi купчилися, гомонiли, радилися й сперечалися. Часто промовцi переходили од натовпу до натовпу. Часом декiлька окремих куп товариства сполучалися в один великий натовп, що займав навiть пiвмайдану. Бажання побачити рiдний край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицiю князя i тi, що згоджувалися, були не тiльки з пiзнiших укра?нських втiкачiв, а навiть i з давнього сiчового товариства. - Яку землю дав нам султан? - гукав у одному натовпi вiйськовий старшина Бучинський.- Отсi болота, що нi до чого не здатнi? Яка се Сiч, що з не? конем не можна ви?хати через те, що скрiзь вода? Де нашi конi? Де нашi степи? Якi ми запорожцi без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожцi! - Там на Днiпрi вiльнi степи! - гукнув за ним Iван Губа.- Там святi Божi церкви, а тут навкруги самi бусурманськi поганi мечетi! Зачувши, що говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовцiв мокрим рядном; - А ви ж чули у листi, щоб князь обiцяв повернути нам рiднi степи? Чули ви, щоб вiн обiцяв нам нашi стародавнi запорозькi землi й вольностi? Бучинський i Губа замiшалися. - Хоч i не чули, а певно, що все те нам повернуть... - Овва! А чому ж вони не повертають вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжi? Я вам скажу чому: нашi землi вельможi вже розмежували помiж себе, а товаришiв наших пiдвернули пiд себе у крiпаки, та ось що з ними виробляють!.. Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далi заголив йому руку й показав син? тавро. - Бачили, люди добрi, як одрiзують нашим братчикам оселедцi, щоб не було й згадки про запорожцiв? Чули ви коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу? Великий натовп, що був навкруг Петра, захвилювався й загомонiв з обурення. - Отже, глядiть!.. - говорив далi Петро.- Буде так усiм дурням, хто послуха? брехунiв Губу та Бучинського i повернеться на Укра?ну! Не на те заклика? нас князь, щоб повернути Вiйську Запорозькому його землi й вольностi, а, мабуть, через те, що ма? на мислi туркiв воювати, так шаблi нашi йому потрiбнi, а як скiнчиться вiйна, так поголять нам чуби та повернуть у пiкiнери, або потаврують, як худобу, у крiпаки. Тодi, може, знову. схотiли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тодi султан кого-небудь з нас прийме. Поки Петро скiнчив, засоромленi Бучинський та Губа вже заховалися в натовпi козакiв i пiшли геть. Такi суперечки йшли по всiх куренях, по всiх купах запорожцiв i що далi йшов час, то все бiльше козацтво поверталося до думки, що лiпше бути вiльним, хоч i у чужiй сторонi, анiж невольником у сво?й рiднiй. На другий день пiсля обiду знову загудiли тулумбаси i козаки зiбралися на майдан, як i вчора. Кошовий уклонився товариству i почав говорити до козакiв про те, що у листi князя нема? обiцянки, щоб запорожцям повернути ?хнi стародавнi права й. землi, а ? тiльки обiцянка подарувати провини; а що нiяких провин Вiйсько Запорозьке не вчинило i навiть сво? землi, кров'ю батькiв политi, без змагання вiддало, то нам, коли б повернулися ми на Укра?ну, нема на що сподiватись. Пiсля кошового говорили дехто з старшини, а далi й простi козаки i стiльки тут довелося посланцю Потьомкiна вислухати докорiв i за покривдження старо? сiчово? старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохнi й iнших, i за поневолення тих з товариства, що лишилися на сво?х землях, що вiн вiдразу стеряв надiю на згоду вiйська повернутись на Укра?ну... I справдi, коли кошовий сказав, щоб тi, хто за згоду виходити з Дунаю всiм вiйськом, переходили у праву руку, нiхто не рушився з мiсця. Коли всi нагомонiлися, кошовий пiдняв булаву i, визвавши до спокою козакiв, звернувся до полковника? - От тепер ви самi чули, чого хоче Вiйсько Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя i у тому листi напишемо, що коли хоче вiн, щоб ми всiм вiйськом повернулися у рiдну сторону, то нехай ранiш визволить з крiпацтва й з неволi всiх наших покривджених братiв i поверне ?м стародавнi права i одвiчнi нашi землi по давнi границi: по Орель, Буг та Берду. Тодi й ми пiднiмемо сво? клейноди i радо повернемося до рiдного краю. На тому й скiнчилася рада. Увечерi по Сiчi вже чути було музики, спiви й регiт: козацтво гуляло, згадуючи сiчове життя на Пiдпiльнiй. Вже зовсiм було темно, коли у паланку до посланця-полковника прийшло дво? козакiв. То були Петро та Демко Рогозянi. - А що вам, козаки? - спитав полковник. - Прийшли по бiлети! - одповiв Петро. - Хочете на Укра?ну? - Та вже ж нiкуди. Там у мене жiнка й дiти... - брехав Петро.- Якого дiдька я буду тут бурлакувати. Оте? мiй брат, теж жонатий, та ще й третiй брат ?. Всi ми хочемо повернутись до рiдного краю. Та й товаришiв ще з собою пiдмовля?мо. Ви, пане, дайте менi бiлет на десятьох, та, глядiть, з печаткою, щоб нiхто до нас не чiплявся. Нехай вони щезнуть отсi болота та нетрi. Полковник був радий, що як не все вiйсько, так хоч окремi ватаги запорожцiв повернуться на Укра?ну, i вiн покаже князю, на скiльки козакiв видав бiлети. - Так ви берiть кожний на десятьох козакiв,- сказав вiн, сiдаючи писати бiлети,- та пiдмовляйте йти з собою якнайбiльше товаришiв. - Як так, то й так! - одповiв Петро. Через кiлька хвилин Петро, посмiхаючись собi у вуса i ховаючи бiлети у кесет з тютюном, виходив од полковника. XIII Через кiлька днiв тро? братiв Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з ними разом Iван Балан та Якiв Люлька прибули до Килi?, щоб купити там коней. Бiля них було ще п'ять сiчових товаришiв, що ?х Петро закликав з собою. Дво? з них: Гробар та Гайдабура мали жiнок - один у Романковi, а другий у Нових Кайдаках i хотiли перевезти ?х на Буджак так само, як Демко хотiв перевезти Галю; останнi ж тро?: пристаркуватий i загартований у бойовищах та походах Гарабурда та дво? братiв Пугачiв пiшли з Петром, щоб пограти кiньми по рiдних степах, а як буде потрiбно, то й у пригодi стати сво?му побратимовi Петровi, Всi товаришi були з грошима: Демко мав тi грошi, що взяв у Вилковi, продавши монастирського коня, Петро мав чималi грошi ще з Днiпра, з часiв турецько? вiйни; з останнiх козакiв теж дехто мав грошi вiд тих часiв, iншi ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по Дунайських городах: Тульчi, Килi?, Сма?ловi, Бра?ловi i навiть Силiстрi?. Прибувши у Килiю, козаки купили собi десять добрих коней i узбро?нi, як годилося козакам шаблями, чингалами й пiстолями, ви?хали з Килi? тим самим шляхом, що ним ?хав Демко до Бугу. У всiх було вiльно й радiсно на серцi. Пахощi Буджацьких степiв виповнили душi козакiв згадками про сво? рiднi, запорозькi степи, i вони жваво вигравали кiньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так крутив тепер свого коня i кидав його в усi боки, пригадуючи всi витiвки запорозького герця, що сердешний кiнь його, хоч i був дужчий за коней iнших товаришiв, тiльки хекав та хропiв. Через тиждень походу козаки вже перейшли Буг на Овечому бродi i прибули прямо до московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкiна пропускати всiх запорожцiв на руську сторону, i, прочитавши бiлет, що показав йому Петро, почав говорити приязно: - Мабуть, жiнки у вас ?сть на Укра?нi, що ви верта?тесь, а коли б не жiнки, то, мабуть, чортового батька вас тут би й побачили. -Та звiсно, пане ротмистре,- одповiв Петро,- бабське колiно, хоч воно й нiкчемне та плаксиве, а все ж без нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить i вiд нього вадить. От i вам тут, пане ротмистре, без жiнки, мабуть, не з медом живеться. - Погано, що й казать... Ну, ?дьте собi з Богом далi, от вам ваш бiлет. Рушили вiд Бугу, запорожцi пiшли на схiд сонця рiдними степами на Iнгул, Iнгулець та Жовтi Води, прямуючи до Днiпра на Романково, щоб забрати там родину Гробаря. Де-не-де по колишньому Дикому Полi тепер уже будувалися панськi оселi, по степових кряжах мiж травою вже визначалися колi? шляхiв i на тих шляхах козаки кiлька разiв перестрiвали великi валки переселенцiв з дiтьми й всяким збiжжям. То все були крiпаки: пани скуповували ?х на Укра?нi й Росi? i, як гурти худоби, переганяли на подарованi ?м степи Дикого Поля. Петро дуже вороже поглядав на панськi будiвлi й на переселенцiв: - Ач, як засмiтили вражi пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним полком запорожцiв вичистив би його знову. Всi отi будiвлi зникли б так, мовби ?х корова язиком злизала. Невеселi думки сповивали чола й останнiх запорожцiв: вони наочно бачили, що ?хнi одвiчнi землi беруть у цупкi пазурi новi володарi i що не може бути вже надi? на те, щоб сi землi знову ?м повернули, як сподiвалися того багато дехто з запорожцiв. На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високо? гори широкий блискучий Днiпро i бiля нього пiд горою - Романково. Село Романково, як i iншi села вище Днiпрових порогiв, як от Тритузне, Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лiвобiчна), обидва Кодаки й Чаплi, побудувалися ще за часiв Старо? Сiчi i належали до запорозького пiдданства; пiсля ж зруйнування Ново? Сiчi, вони дуже побiльшали, бо по них оселилося чимало сiчового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на росiйських картах i через те ?х не вiддали панам, а записали у казеннi села. Проте й на сi села скоро набiгло лихо: мало не всiх парубкiв та й з жонатих, хто був молодший, побрали у пiкiнери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у пiкiнери, втекти на Дунай. Бiля хати Гробаря, до котро? за?хали запорожцi. скоро зiбралося мало не все Романково, дивуючись на козакiв, бо при збро? ?х тут не бачили вже два роки. Дехто з селян пiзнали серед дунайцiв сво?х товаришiв i порозбирали ?х по сво?х хатах на гостювання. До тих хат сходилися люди, i розпитуванням про життя на Дуна? не було кiнця краю. Тiльки Петро та Демко Рогозянi не гостювали нi у, кого. Демко по дорученню брата продавав всiх коней, що на них прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбiльшого у всьому Романковi, щоб ним плисти Днiпром повз пороги до Базавлуку та, забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так надумав Петро, хоч i досi нiкому сво?х думок не виявляв. Поки брати клопоталися по справах, молодi козаки Гнат Рогоза та Iван Балан, що пiд час походу вже вспiли побрататись, зачувши на околицi мiста дiвочi спiви, пiшли туди. Вбранi у червонi запорозькi жупани, з шаблями при боцi й шапками набакир, молодi козаки почали залицятися "на вулицi" до дiвчат, закручуючи сво?, ще дуже невеликi, вуса на заздрiсть та безголов'я Романкiвським парубкам, що побоювалися за сво?х дiвчат. Дiвчата тулилися одна до одно?, немов захищаючись од чарiв запорожцiв, а самi тим часом запускали ?м очами таких бiсикiв, що, зда?ться, й мертвого привабили б до себе. Пiсля спiвiв всi почали грати у горидуба. Пристали до того й молодi запорожцi. Зразу довелося горiти Гнатовi. Оглядiвся вiн, аж у заднiй парi сто?ть чорнява, прехороша дiвчина, заквiтчана червоним маком. Гнат зустрiвся з нею очима. - Будеш ти зо мною у парi! - сказав вiн собi i як уже та дiвчина не викручувалася, як не ухилялася од нього, а врештi таки опинилася в його обiймах. До того часу Гнат, зростаючи з малих лiт на Сiчi, тiльки один раз i бачив дiвчину, як iшов з вiйськом з Днiпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м'який дiвочий стан, затрiпотiвши в його обiймах, мов жаром обпалив всю його молоду iстоту. Тiльки, зважаючи на прохання засоромлено? дiвчини, вiн випустив ?? з обiймiв i, взявши за руку, повiв до гурту. Йдучи поруч з дiвчиною, вiн тiльки розглядав ??. Розглядав шию, що визирала з-помiж разкiв намиста i бiлу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася вiд хвилювання дiвочих грудей, i смагляве, хороше обличчя, що вiд погляду козака палахнуло жаром i скидалося на той мак, що був устромлений у ?? волосся, i на карi оченята, що вона соромливо ховала за рясними вiями. - Як тебе; дiвчино, звати? - спитав Гнат, коли вони стали у парi. - Настею! - А чия ти? - Батькова та материна! - жартуючи одповiла дiвчина i весело глянула йому в вiчi... I що вже то був за погляд! З того погляду козак навiть забув, про що хотiв далi питати. - Чому ж ви не бiжите? - гукали ?м з усiх бокiв. Вони побiгли. Парубок, що тепер горiв, хотiв вхопити Настю i навiть доторкнувся до не?, та Гнат перечепив його ногою i той впав, Гнат же знову вхопив дiвчину. Той парубок був завзятий i, скочивши на ноги, наскочив на Гната. - Ти якого бiса перечiпа?шся? Пусти дiвчину, я ?? вловив. - У мо?х вона руках, так я й вловив,- одповiв Гнат.Не вiддам, хоч ти тут розсядься! - Пусти, бiсiв паливода. Вона моя дiвчина... Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боцi. Парубок був закоханий у Настю i не хотiв дозволити Гнатовi женихатися з нею; проте й Гнат не хотiв одступатися од дiвчини, що так йому уподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однiмав Настю i м'яв Гнатовi руки, та не помагало. Дiвчина почала плакати, iншi парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правдi перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Iвана цiлим натовпом, погрожуючи кулаками. - Хто доторкнеться, зарубаю!.. - гукав Гнат, зовсiм не розумiючи, що робить.- Моя дiвчина!.. Не оддам нiкому! Невiдомо чим би скiнчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро. Побачивши, що Гнат держить дiвчину так цупко, мов кiт мишеня, вiн так i палахнув з пересердя. - Ти що тут ко?ш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справдi запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стриба?ш! Чи не ки?в тобi схотiлося? Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови Гната. Руки його рознялися, дiвчина вирвалася i побiгла до сво?? хати, а парубки одiйшли далi вiд велетенсько? й суворо? постатi завзятого сiчовика. - Ходи, бiсiв сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дiвками женихатися! З тим Петро повернувся йти у берег, до Днiпра, а слiдом за ним мовчки пiшли i Гнат з Iваном. Ранком другого дня запорожцi, забравши на дуба жiнку й дiтей Гробаря, рушили дубом униз по Днiпру. Гнат сидiв невеселий, замислений. "Невже ж то,- думав вiн,- увесь вiк менi прожити бурлакою, як брат Петро? Навiщо ж тая воля, що у Сiчi, коли вона гiрша за неволю? Тутешнi парубки хоч не у кармазинах ходять i без шабель, так за те вони кохаються з дiвчатами, живуть серцем... щастя кохання знають. Нащо ж i жити на свiтi, як не знати того щастя?" Вiн виявив сво? думки Iвановi i той згодився з ним. - Бог з ним, з сiчовим життям... - говорив Iван. - Яка там утiха?.. Тiльки що пити... На Буджаку можна й так прожити вiльно бiля землi. Вiзьму я оте? разом з Галею ще ?вгу... Чогось менi без не? сумно та жкурно. Одружуся з нею та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком. В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю бiля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелi Настя з вiдрами сто?ть та бiлою хусточкою слiзоньки втира?, а далi як углядiла його на дубi, та й ну хусточкою у повiтрi махати. - Прощай, прощай бравий козаче! - вимовляла та хусточка.- Не довго судилося нам з тобою у парi бути! Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну махати нею. - Прощай, прощай, дiвчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду! Далеко вже дуб од Романкова. На рожевiй вiд промiння ранкового сонця пеленi Днiпра вiн зда?ться дрiбною комашкою, а дiвчина все ще сто?ть на скелi i дивиться услiд тому, хто так несподiвано збаламутив ?? молоде дiвоче серце. XIV Недовго пливли козаки. Тiльки, сидячи у дубi, поснiдали та пообiдали, аж тут уже й Новi Кайдаки, де жила дружина Гайдабури. За часiв Ново? Сiчi у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, пiсля ж скасування Сiчi Новi Кайдаки зразу були повернутi на повiтове мiсто ново? Новоросiйсько? губернi?, а городничим мiста було призначено полковника Шостака. Коли запорожцi прибули до Кайдакiв, там будувалося чимало нових казенних будинкiв, стiни ж фортецi руйнувалися, Наказавши Гайдабурi, щоб до ночi був з сво?ю родиною у дубi, Петро з товаришами пiшов обдивлятись по мiсту та купити якнайбiльше харчiв, щоб уже вистачило ?х на всю далеку дорогу. Тiльки вспiли запорожцi пiднятись на гору до церкви, де був базар та крамницi, як ?х оточили з усiх бокiв Кайдачани i сунулися за ними слiдом, дивуючись, звiдкiля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тiльки носити зброю, а навiть одежу, i звати себе запорожцями. Чимало й тут знайшлося товаришiв i навiть приятелiв наших дунайцiв. Розпитуванням про життя на Дуна? i тут, як у Романковi, не було кiнця краю i козакам зовсiм не давали ходу. Тiльки простяглися було нашi козаки до однi?? перекупки, з рундука котро? на них при?мно дивилися оселедцi, тараня й чухонь, як ?м перепинив шлях полiцай у бiлих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптанi з шаблею при боцi. Знать було, що то непростий полiцай, бо позад нього йшло ще дво? городовикiв. - А стiйте лишень,- сказав вiн, ставши напроти Петра,- що ви за люди? - Хiба не пiзнали? - одповiв Петро.- Ми ж запорожцi! - Якi такi запорожцi? - почав гримати полiцай.- Нема? тепер запорожцiв! Мабуть, розбишаки якiсь або втiкачi. Як насмiлилися шаблi чiпляти? - Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешнi запорожцi, а вiльнi, з-за Дунаю! - Цить, цить! - замахав на Петра руками полiцай.Ходiть усi за мною до городничого. Петровi се не подобалося; проте, маючи в кишенi бiлет з печаттю посланця князя Потьомкiна, вiн не вагаючись пiшов з товаришами за полiца?м. Кодацький городничий Шостак був уже пiдстаркуватий i гладкий чоловiк. На сво?му вiку вiн уже послужив чимало у вiйську i тепер у чинi полковника одпочивав на посадi городничого. Коли до нього привели запорожцiв, вiн пiсля смачного обiду й добро? пляшки горiлки вже виспався i тепер сидiв у хатi, смокчучи люльку на довгому чубуцi. Коли полiцай одрапортував йому, ще привiв таких запорожцiв, котрi втекли на Дунай, вiн вип'яв на козакiв сво? здивованi очi i почав гримати. - Оте? добре вскочили ви до мо?х рук! Якже се ви смiли тiкати до бусурманiв. Ось я зараз всiх вас голубчикiв у колодки! - Пiдождiть, пане полковнику! Не хапайтеся! - сказав Петро.- Те вже давно цариця нам подарувала, а свiтлiший князь вже аж двiчi засилав до нас за Дунай посланцiв, закликаючи нас назад. Вiн i землi нам, i вiльне життя обiця?. От на те нам од полковника, князiвського посланця, i бiлет дано, щоб нам нiде нiяко? перешкоди не чинили!.. Прочитавши бiлет, городничий почав неймовiрно розглядати його з усiх бокiв i навiть проти вiкна на свiт. - Не чув я про такi бiлети нiчого... - сказав вiн згодом,- i наказу такого у мене нема?. Чи не самi ви, голубчики, сей бiлет написали. Певно, що воно так i буде. - Iванов! - звернувся вiн далi до старшого полiцая.Який у нас наказ про запорожцiв? - Наказ свiтлiйшого князя вiд 1776 року, щоб всiх, якi знайдуться, непанськi, запорожцi вiддавати у пiкiнери. - Чули? - гукнув городничий.- Признавайтеся менi зараз, хто з вас панський, а хто казенний? - Так якi ж там у Туреччинi пани? - обiзвався Петро.Чуднi ви, пане. Ви гада?те, що й там князi та графи?.. Там пашi, мурзаки та бе?. - Се ми все розберемо: хто ви й вiдкiля. Перше за все я ваш бiлет пошлю до губернського правлiння у Кременчук, щоб там роздивилися, чи вiн певний. - А скiльки ж то мине часу? - спитав Петро. - А мiсяцiв зо три мине... - А якже ми будемо без бiлета? - У в'язницi вам все одно вiн непотрiбний! Тепер i Петро зрозумiв, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться шаблями та чингалами собi до дуба стежку прокладати. Проте, ранiше нiж проливати кров, вiн вдавався до хитрощiв. Почувши, що дехто з то вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожцi вiльнi люди, вiн зразу спинив ?х i повiв розмову сам: - Ви пробачте нам, пане полковнику. Як ми третiй рiк уже не бували тут, то й не зна?мо, що тут дiялося i як воно ?. От, будь ласка, скажiть, як воно сталося, що запорожцi були вiльнi, як от примiром ви, пане, а тепер ви пита?те, чи нема? помiж вами панських? - Бачу, що в тебе в головi горобцi лiтають. Не дурно ж вона як винницький казан завбiльшки. Було колись ваше, та минулося, а тепер всi запорожцi, що по панських землях сидять, так то панськi крiпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають у пiкiнери на царську службу. От що! - Так виходить, пане, так, що як хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи царицi? - Нарештi таки збагнув! Так же воно й ?! - Так про що ж ви, пане полковнику, турбу?тесь? Адже ж ми з тим i прибули сюди з Дунаю, щоб у пiкiнерах царицi послужити! Городничий глянув на Петра здивовано, а його товаришi ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися, зрозумiвши, що Петро хоче обморочити городничого. - Як? Самi, охотою йдете? - спитав Шостак. - Та вже ж нiяк! Запорожцевi що? Звiсно, або гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а воювати - так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, i напишiть, значить, до губернського правлiння, щоб нас прийняли у пiкiнери, а ми поки що на прощання погуля?мо! - Так ви б же так зразу й говорили, що при?хали служити пiкiнерами, а то почали верзти нiсенiтницю про якесь вiльне життя. У пiкiнери я можу вас i без губернського правлiння вiддати... на те у мене наказ ?. Якщо так по добрiй волi йдете, то iдiть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар. - От спасибi, що недовго тут держатимете... - сказав Петро.- Коли б скорiше до вiйська, бо воювати притьмом хочеться! Вклонившись городничому, Петро махнув рукою товаришам: - Ну, панове, ходiмте та вдаримо сьогоднi ще лихом об землю! - Тiльки глядiть, бешкету не чинiть,- гукнув услiд козакам городничий i почав розпитувати пiдручного про iншi справи в мiстi. Петро справдi повiв товаришiв знову на базар та завiв до шинку, на берег же до дуба нiкого й не пустив iти, щоб полiца? не вистежили, що у запорожцiв сто?ть дуб напоготовi. Тiльки коли вже смеркло, козаки пiшли у берег i, дiждавши Гайдабуру з його жiнкою, пiсля третiх пiвнiв вiдпихнули дуба на воду i попливли вниз за водою. На сходi небо почало бiлiти. Зiрки зблiдли, стеряли сво? яскравi промiння i одна по однiй зникли з очей козакiв. Темний, як нiч, Днiпро почав на сходi вкриватись спершу срiбним, а далi срiбно-рожевим килимом. Кайдаки мiцно спали, як i та воля, що ?? приспали тут пани городничi. Демко Рогоза, що був пiд час всi?? подорожi дуже сумний i небалакучий, нарiкав щодня на те, що брат Петро не поспiша?, тепер повеселiшав, радiючи як з того, що так щасливо вони уникнули у Кайдаках пригоди, так i з того, що до Базавлуку тепер було вже недалеко, i вiн скоро побачить свою Галю, пригорне ?? до серця, приголубить, заспоко?ть пiсля нелюдського життя, тяжких образ та мук i повезе разом з любим сином на вiльне життя, до лиманiв, пiд захист ново? Задунайсько? Запорозько? Сiчi. - Добре викрутилися,- обiзвався пiд той час Петро,та тiльки що будемо робити без харчу? За тими полiцаями не довелося навiть хлiб купити. Всi сидiли стомленi й невеселi. Саме тут на бiлуватому обрi? неба виник з темно? пелени Днiпра Монастирський острiв, а проти нього, над скелями Днiпра, визначилася бiленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млинi робiтникiв, а де багато людей, там повинно бути й багато харчiв. - Не журися, Петре,- обiзвався вiн.- Пiдверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас i харчi. XV Коли трохи розвинiлося, дуб пробiгав уже повз Половицю. Не бiльше як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покiйним сво?м тестем, а вже якi помiтнi сталися тут одмiни. Запорозьких зимовникiв понад Половицею вже не було, а натомiсть по долинi будувалися великi будинки. У праву ж руку од хати Глоби, помiж скелями та по камiннях будувалася цiла слобода. Дуб наближався вже до протоки мiж Монастирським островом та млином Глоби. Чарiвне було се мiсце за часiв Запорожжя, не те, що тепер, коли всю голову острова побили на камiнь та продали на брук Катеринославських вулиць та на будiвлю мосту через Днiпро. Та голова була дуже висока i скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такi високi скелi, що од води до верху ?х iз рушницi б не досягнути. I от тi височеннi скелястi гори, уквiтчанi кучерявими дубами, мов вартовi, стояли по обидва боки протоки, зазираючи у ?? прозiрнi води. Всi подорожнi, захопленi красою берегiв, з напруженням дивилися, як ?хнiй дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звiра. - Ану, ти, вчений! - зненацька гукнув Петро до Демка.- Прочитай лишень, що то на тих дошках написано! Демко тiльки тепер, коли брат звернув його увагу, помiтив, що й на островi i на березi стояли стовпи, а на стовпах були поприбиванi дошки. Придивившись убiк острову, Демко голосно прочитав: - Острiв князя Прозоровського! Перевiвши ж очi на берег, додав: - Власнiсть свiтлiйшого князя Потьомкiна! - Бодай би тобi зацiпило з тво?ю наукою! - знервовано гукнув Петро i плюнув набiк спересердя. - Та се ж Глобин сад i млин, i хата! - загукали всi.Ми ж всi зна?мо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками! - Ще й досi не розумi?те? - сердито буркнув Петро.--Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! - Було все Глобине, а тепер виходить, що й все, що придбав Глоба, i сам вiн стали власнiстю свiтлiйшого! Смутнi стали козаки i одвели очi од скель, неначе тi скелi вже нелюбi ?м стали... А велика бистря Днiпрово? протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так пiдхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули повз млин, що сво?м великим колесом розкидав пiд скелями по повiтрю цiлi пасма блискучих бризок. Вже далеченько вiд млина пристав Петро дубом до берега i разом з Демком та кiлькома товаришами пiшов до Глоби. Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млинi. Вiн саме давав розпорядок, чи? зерно ранiше засипати i кому з робiтникiв що робити. Побачивши перед собою узбро?них запорожцiв, Глоба здивовано й радiсно гукнув: - Пугу, пугу! Звiдкiля вас Господь принiс. Чи по волi, чи по неволi? - Добрi молодцi все по волi ходять! - одповiв за всiх Петро, чемно вклонившись старому.- Зарадьте, дiду, нашому лиховi: дайте нам на тиждень харчiв. Петро розповiв про те, звiдкiля й куди мандрували запорожцi i через що опинилися без харчiв, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя. - Покарав, покарав нас Господь,- кiлька разiв говорив Глоба, слухаючи оповiдання братiв. Коли ж вони скiнчили, вiн, похиливши зажурену голову, додав: - Його свята воля... От i мо?х сусiдiв, що понад Половицею жили, покривдили: всi зимовники ?хнi поруйнували, землю поодбирали, а ?м звелiли на камiннях хати будувати. - А ви ж, дiду, як? - спитав Петро.- Отже ми на скелi бачили дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князiвська... - Дошка справдi там маячить,- одповiв Глоба,-та тiльки мене ще нiхто не зачiпав. Був тут у мене сам свiтлiйший... Сади мо? дуже йому сподобалися i наказав вiн усiм, щоб мене до смертi нiхто не смiв чiпати. Очi Петра засвiтилися недобрим вогнем, а брови мiцно збiглися докупи. - Се, певно, через те вам така вийшла милiсть, що ви до смертi ще побiльшите вашою працею сади для князя. На виду старого запорожця зовсiм не помiтно було того запалу, що був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокiй i покiрливiсть. - Менi однаково, сину! - сказав вiн.- Не для себе працював я, для людей. Божо? рослини князь не з'?сть, а як помре, то з собою не вiзьме... Хоч так, хоч сяк, а мо? садочки людям на користь пiдуть... Погомонiвши ще деякий час, Глоба покликав усiх гостей до сво?? хати снiдати, а пiсля того дав козакам цiлий бурдюк сала, два лантухи пшона, кiлька сот таранi, пудiв зо два хлiба, а овочiв та всяко? городини стiльки, скiльки козаки спромоглися взяти. Далi старший запорожець провiв гостей до дуба i почав з усiма прощатись. - Дай вам Боже, дiти, щасливо на Дунай повернутись i вiльними вiку доживати... Очеретовi старому, мойому побратимовi, уклонiться низенько... Вже ж менi на сiм свiтi з ним не бачитись... Не вдержав старий запорожець непроханьо? сльози, i покотилася вона гаряча на його сиву бороду... Вдарили козаки веслами у воду - одскочив дуб од берега, i понесли його прудкi хвилi вниз до порогiв, лишивши старого запорожця на березi самого, з його старiстю й сумними думами. За хвилину Монастирський острiв лишився вже позаду козакiв, i дуб вибiг до зимовника запорожця Мандрики. Навпроти того зимовника простягся великий, вкритий лiсом, острiв Становий, а по ньому знову маячила чорна дошка з написом. - Не читай... хай йому абищо! - сказав Петро братовi, але той уже поспiв очима прочитати: - Острiв князя Воронцова... З Мандрикiвсько? протоки дуб вибiг у широкий Днiпро i прямував до Лоцмансько? Кам'янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерно i розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому була розхристана, показуючи засмаленi сонцем груди, руки напруженi вiд кермування стерном, ноги широко розстановленi, щоб хвиля, надавивши на стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка лежала долi, а довгий оселедець вiльно маяв по вiтру, запорожець-велетень направляв дуба прямо на скелю, що високою баштою стримiла з води. - Куди ж ти держиш дуба на скелю? - збентежено скрикнули Гнат та Iван, що сидiли на передньому чердаку.- Дуба розiб'?ш! - Повчiть свого батька, а не мене!.. - одповiв суворо Петро i трохи згодом додав: - Послухати хочу, яка сьогоднi буде година, чи безпечно йти у пороги. З усiх козакiв, що зараз ?хали, тiльки четверо, а саме: Петро, Люлька, Пугач та старий Гарабурда, знали пороги, останнi ж хоч часом i про?здили порогами, а проте кермувати дубом крiзь пороги не вмiли, бо не знали добре нi каменiв та скель, нi звича?в всяко? течi? й всяко? лави порогiв. - Як то так: послухати, яка буде година? - здивовано питали молодi козаки. - Буду я говорити блазням... - пробубонiв Петро.Хiба з вас будуть козаки? - Ба нi, сину! - обiзвався до Петра Гарабурда.- Так не годиться! Що з того буде, про те Господь святий вiда?, а ми повиннi молодь навчати, бо перед Богом за не? одвiт будемо давати, мовби за дiтей сво?х. I, звернувшись до молодих козакiв, старий запорожець сказав: - Тут, дiти, щоб ви знали, вода так об скелю б'?, що аж гра? музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься Музичною. От як гра? вона, наче музика, то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би сво?м тiлом ракiв, от що. Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетiв улiворуч i загойдавсь на хвилях вже нижче скелi. - Справдi, неначе гуде! - скрикнув Iван. - Джмелi у тебе гудуть у головi пiсля вчорашнього бенкету! - сердито сказав Петро. - А менi здалося, наче голосить! - обiзвався Гнат, - Та вже ж! - буркнув суворий козак.- То, мабуть, та дiвка голосить за тобою, що ти на не? у Романковi й слину розпустив! - Ось бачите, дядьку,- звернувся вiн далi з докором до Гарабурди,- якi тепер запорожцi: скеля, як ?, гра?, а ?м, бачте, вона гуде та голосить! Суворий сiчовик плюнув i почав мовчки запалювати люльку. Зараз за Музичною скелею були на Днiпрi сумнi, скелястi острови, а з право? руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожцiв Старий Кодак з його бiленькими хатками, невеличкою церквою i височенними окопами. Тiльки глянули козаки на Кодак, аж назустрiч ?м уже заревiв порiг Кодацький. Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревiння i врештi вже козаки не чули один Одного. Жiнки зблiдли на виду, тулили до себе дiтей та хрестились... Принишкли й молодi козаки, поглядаючи то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стернi, то вперед, де Днiпро, вдарившись об цiлий рядок скель, що простяглися впоперек нього, розбивався бiлою пiною i неначе в безоднi зникав з очей. Ще мить, i бiла пiна залила б й козакiв, i жiнок, i дiтей... та не вспiли жiнки й дiти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту пiну, впав усiм днищем на першу лаву порогу i розкидавши на обидва боки великi хвилi, полетiв до друго? лави. Те саме було вдруге, втрете й учетверте... I не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже заховався за рогом берега, а дуб повагом бiг по тихiй водi. - А тягнiть лишень, хлопцi, сюди барильце з горiлкою,- сказав Петро, сiдаючи на чердаку, пiдобгавши по-турецькому пiд себе ноги,- та давайте, що там ? поснiдати, бо вже, мабуть, i пан Шостак, кодацький городничий, прокинувся i сподiва?ться нас на снiданок. Всi весело засмiялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого. - Митець ти, Петре! - обiзвався Гарабурда.- Коли б не ти, то, ?й-богу, не було б мiж сiчовою молоддю жодного певного запорожця. Поки поснiдали, дуб проминув уже величнi Мосульманськi скелi, перебiг Яцеву забору, перестрибнув двi лави бурського порогу i перед очима козакiв запiнився вже порiг Лоханський з скелястим островом Куликом посерединi порогу. Якiв Люлька, що тепер стояв на стернi замiсть Петра, направив дуба пiд лiвий берег, де саме йшла найпрудкiша течiя Днiпра, що звалася козачим ходом, i пiд'?хав пiд високi, чорнi, непривiтнi скелi. - Жiнки, бережiться змiя! - гукнув вiн, коли пiд однi?ю скелею несподiвано роззявилася темна й страшна, як паща звiра, печера. - Ох лихо,- скрикнули жiнки, жахливо дивлячись на ту печеру. - Який там змiй! - обiзвався Петро.- Нащо б ото я полохав жiнок та дiтей! - Осе ж та сама печера, що в нiй, кажуть люди, живе змiй! - провадив Люлька. - Чули, чули ми! - обiзвалися жiнки.- I лiта? вiн, i людей хвата? та сюди тяга?. Ото ж, мабуть, кiсток тут людських! Жiнки мiцно тулилися до сво?х чоловiкiв i, хрестячись, поглядали на печеру. - Бабськi брехнi! - пробубонiв Петро i, поколупавши протичкою у люльцi, потяг у себе цiлу копицю диму. Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб, проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набiг скоро й до Стрельчо? забори i зрiвнявсь з чарiвною, оточеною з усiх бокiв Днiпром, великою скелею. Небагато ще минуло часу, а козакiв облив вже сво?ю пiною Звонецький порiг, а слiдом по ньому й Тягинський. Тiльки обсохли та обтрусилися пiсля Тягинського, а тут уже загудiв i Дiд, або Ненаситець. Петро Рогоза знову пiшов до стерна i став на чердаку поруч з Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на Ненаситцi одному не вправити. Як i предрiкала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вiтру не було, i вода линула до порогу тихо, вiдбиваючи в собi золоте промiння сонця i блакитне небо з невеликими, бiленькими, немов руна чисто? вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камiнь Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Днiпро зникав там з очей, ховаючись за камiнням, разом з цiлими горами сво?? пiни... i тiльки могутн? дудiння й ревiння подавало звiстку, що там нижче, за Рвачем, Днiпро падав на гострi скелi i то стогнав, то ревiв диким звiрем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землi i покотити геть тi скелi й камiння, що рвали на шматки його тiло... Гребцi вже не чули голосу стернарiв i Петро тiльки рукою показував, з якого боку загрiбати, а з якого табанити. Не допустивши дуба до Рвача, стернарi круто звернули його в лiву руку, i не вспiли жiнки скрикнути, як дуб пiдхопила непереможна сила течi? i, мов трiску, почала перекидати його з одно? лави порогу на другу. Не один раз набрав тут дуб води сво?м носом, не раз заливала його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелi, щоб розбити на трiски, та Петро з Яковом мiцно держали стерно, i вода бринiла позад дуба, як бренить натягнена струна. За хвилину дуб проскочив усi дванадцять лав порогу i вийшов на тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влiзла з правого берега в саме пекло порогу. - От тепер i пообiдати б непогано,- сказав Петро, сходячи з чердака дуба, i, обернувшись до свого товариша, додав: - Сходь i ти, Якове, тут уже й дитина справить. - Гей ти, паливодо! - гукнув далi Петро до брата Гната.- У гречку стрибати вже вмi?ш, а стерна ще й до рук не вмi?ш узяти! Ходи до стерна! - Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут i дитина вправить? - одповiв Гнат.- У дубi ? дитина, нехай вона й стерну?! - Ну, ну, не базiкай,- сказав Петро суворо,- а йди, коли тобi говорять. Гнат бiльше не сперечався, i ставши на чердак, почав стернувати. Козаки пообiдали без варива те, що подарував ?м Глоба: сало, тараню, огiрки та кавуни. Нема чого говорити - уконтентовались поки добре, так, що хоч би й вiдпочити, так на горе не було часу: через годину пiдбiгла Крива забора, а далi Воронова. Та те ще б нiчого, а то незабаром зашумiв назустрiч i Онука, або порiг Вовничi, а сей уже не жарту?, довелося всiм бути й на стернi, й на гребках. За Онуком Днiпро вужчав, а скелi берегами вищали i тиснули рiчку з обох бокiв, немов хотiли задавити. Дуб бiг помiж високими скелями, i тi скелi, вiдбиваючись сво?ю дикою, похмурою красою у прозiрних хвилях Днiпра, досягали сво?ми тiнями до самого дуба. Надвечiр вiн уже проскочив Будиловський порiг i козаки здалеку вглядiли великi, дивовижнi острови, що стояли поруч, розбиваючи Днiпро на три протоки. Один з тих островiв був весь укритий лiсом та червоною таволгою (лозою), звався вiн Таволжанським. Другий, з пiвсотнi сажнiв заввишки та напiвверстви завдовшки, був майже з однi?? величезно? скелi i звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий верх та вiдкинутi уперед двi довгi, плескуватi скелi скидалися на голову й тiло яко?сь почвари, що, лiгши упродовж Днiпра, ще й простягла поперед себе двi довгi дебелi лапи. Петро направив дуба прямо мiж лапи тi?? почвари i козаки опинилися у захисному, вкритому пiском та таволгою куточку острова. - Тут будемо ночувати,- сказав отаман.- Розкладайте багаття, а баби зварять нам кулешу. Над головами козакiв, заступивши ?м свiт вечiрнього сонця, пiднiмалися височеннi скелi ши? i голови острова-почвари. - Ой сумно ж тут як! - говорили жiнки.- Ще, боронь Боже, зваляться сi скелi на нас. Ми ж тут пiд скелями мов комашки маленькi. - Та чудно якось сей острiв зветься... - звернувся Iван Балан до Гарабурди.- Що воно означа?, дядьку, "Перун"? - Я й сам, сину,- одповiв старий запорожець,- ще з молодих лiт цiкавився дiзнатись, через що сей дивовижний острiв так чудно зветься, так менi один старий рибалка розказав те, що я зараз тобi розкажу. До Гарабурди пiдсунулися й козаки, й жiнки. - У Ки?вi, ще тодi як царювали там князi, а люди ще не хрещенi були, стояв над Днiпром, вироблений з деревини, великий iдол, тобто ?хнiй божок, i звався той божок Перуном. Тiльки як прийшов час, щоб нашим людям охреститись, так того iдола вони звалили у кручу, та й кинули у Днiпро. От i понесло його водою все вниз та вниз i, мабуть, винесло б аж у Чорне море, коли б вiн отут не зачепився за скелi... А як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часiв з невеликого iдола вiн вирiс у цiлу скелясту гору, все ще росте, та Днiпро в обидва боки розпира?. Так от значить, як звали iдола Перуном, то так i острiв сей почали звати. - Ох лихо? - обiзвалася Гайдабурина дружина.- Так оте? ми пiд головою нечистого сидимо? Та се я всю нiч i очей не заплющу! - Дурницi то,- заспокоював дiд.- Який там нечистий?.. Скелi як скелi. Коли б се був справдi нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна скiльки не хрести, а вiн все сто?ть. Старий запорожець розбалакався i звернувся знову до Iвана. - От тут, сину, за татарських часiв, найбiльше ?хня орда переправлялася через Днiпро, як набiгала на Укра?ну. Тут дiди нашi й пiдстерегали ?х та одбивали хрещений народ. Дiд довго ще розказував молодим козакам про минулi подi? та стародавн? життя i всi так захопилися його оповiданнями, що й не помiтили, як насунулася нiч i сповила острiв-почвару i ?х самих густою темрявою. Багаття пiд казанком освiтлювало тiльки скелi двох лап почвари та запорожцiв, що сiли вже навкруг казанка вечеряти; до високо? ж голови почвари те багаття сво?м свiтом не досягало, i та голова сумною плямою закривала собою бiльшу половину небозводу. Ранком другого дня запорожцi рушили вiд Перуна далi. Вони щасливо минули пороги Лишнiй та Вiльний, птицею пролетiли помiж скелями Вовчого Горла, обминули скелi Розбiйникiв, а в обiдню пору вже вибiгли iз-пiд височенних скель Кичкасу i побачили поперед себе острiв Хортицю. Втомлений боротьбою зi скелями Днiпро розправляв та гладив тут сво? збитi у водокрутнi води i розстилав ?х широкою, рiвною, блакитною пеленою. Голова Хортицi та скелi Сагайдачного були останнiми спогадами про пороги, далi ж Днiпро розливався широко, розбивався на протоки i рився у пiски понад Великим Запорозьким Лугом. Не спиняючись для обiду, запорожцi попливли повз Сагайдачне далi, бо хоч i хутко плив ?хнiй дуб, а все-таки до Базавлуку треба було плисти ще два днi. Нарештi минули й тi довгi та тяжкi Демковi два днi. Козаки до?хали до Чортомлику, пiдвернули до ру?н Старо? Сiчi i поклонилися там могилi славного кошового Iвана Сiрка; далi ж звернули у Пiдпiльню до Ново? Сiчi - потужили там на ру?нах запорозько? слави i пiзно увечерi прибули до Базавлуцьких Великих Вод. XVI На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка у пiкiнери, вже не було кому згадувати про права запорожцiв та баламутити князiвських крiпакiв. Iвжин батько та Луб'яний були для того вже занадто старi i, ледве видужавши пiсля катування, залишили вже всякi змагання, вiдцуралися свого, нажитого довголiтньою працею, добра i в усьому корилися прикажчиковi. Галя й ?вга одбували панщину, як i всi останнi жiнки й дiвчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що ?вга знаходила хвилину та прибiгала до Галi, так вони, було, обнiмуться, пригорнуться одна до одно? та так гiрко плачуть, що навiть чужостороннiм людям сумно було ?х слухати. - На кого ж вони нас покинули? - плакала одного разу ?вга.- Хто ж нас бiдних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди? Сердешна дiвчина не стiльки сумувала з того, що минулося ?? вiльне життя, як з того, що Галин брат Iван по?хав за Дунай i покинув ??, не сказавши навiть "прощай". А вона ж то його з дитячих лiт любила, мов рiдного брата, та мала надiю, що й довiку житиме з ним укупi! - Не нарiкай, голубонько! - одповiла крiзь сльози Галя.- Не сво?ю волею вони пiшли од нас: Демка повезли у кайданах, Iван же, ти зна?ш, помстився за батька та й мусив раптом тiкати. Помолимося Богу за них, щоб хоч ?м Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жiноча: ми звикли з дитячих лiт коритися всiм, козаки ж не звикли коритися неправдi... Минув тиждень i другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галi й умовляти ?? до любощiв, але вона не хотiла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, i важку роботу. На третiм тижнi до управителя прийшла звiстка про те, що Рогоза втiк зi служби i куди подiвся - невiдомо. Покликавши до себе прикажчика, управитель загадав йому звiнчати Галю з якимсь парубком або удовцем. - Князь буде гнiватись,- говорив управитель,- як довiда?ться, що молода жiнка та не да? йому приплоду... Треба з кимось ?? спарувати. У прикажчика аж очi заграли з радощiв, що вiн може досягти того, чого бажа?. - Дозвольте менi взяти оту козачку за себе? - сказав вiн i навiть уклонився управителю. Управитель глянув на нього здивовано. . - Хiба ти не нагледiв собi дiвчини, що хочеш взяти молодицю та ще й з дитиною? - Дуже ся козачка менi в око впала? - одповiв прикажчик.- Дозвольте взяти! - Ну, коли охота, то й бери! - Шкода, що заходить Спасiвка... - сказав прикажчик.Доведеться два тижнi дожидати. - Пiдождеш... Неабиякий великий час! - сказав управитель, посмiхаючись, i залишив розмову. Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пiшов до Галi. - Бачиш, хахлушка,- сказав вiн,- який я до тебе приязний: замiсть того, щоб тебе засiкли на смерть за непокiрливiсть, я зроблю тебе прикажчицею, мо?ю жiнкою. Будеш найстарша на селi. Галя зрозумiла речi прикажчика так, що вона стала удовою, i зблiдла як крейда. - Хiба Демко помер? - ледве вимовила вона. - А дiдько його зна?, чи вiн живий, чи помер! - одповiв прикажчик.- Втiк вiн зi служби i невiдомо, де ?сть! - Так вiн же живий! - Однаково, що вмер, коли пропав без вiстi. Отже, лагодься до вiнця. Пiсля спасiвки зараз i по?демо до Микитиного Рогу. Там саме тiльки посвятили церкву i пiп нас перших обкрутить. Прикажчик пiшов геть, Галя ж навiть не збагнула, чи вiн жартував, чи правду говорив. Проте через кiлька днiв вона почула, що прикажчик справдi лагодиться до шлюбу i упорядкову? свою господу. Нещаснiй жiнцi свiт потьмарився в очах з тi?? звiстки i вона ледве дiйшла до сво?? хати. Душу ?? сповили тяжкi думки: "Що чинити? - думала вона з мукою у серцi.- Може, справдi москалi не такi християни, як ми, i у них таки й можна вiнчати од живого чоловiка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надiю жити з любим Демком? Невже мати за чоловiка свого ворога, чужинця?" Тут саме в колисцi прокинувся Миколка i простяг до не? сво? рученята. Галя вхопила його i почала тулити до лона. - Дитинко ж моя рiднесенька... Сирiтка од живого батька! Та коли б же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий... У ньому знайшла б я край сво?м стражданням. Куди ж я тебе подiну, дороге мо? немовлятко? Далi молода жiнка, держачи дитину бiля лона, стала навколiшки до образiв i почала молитись: - Не попусти, Боже, тако? неправди! Ти звiнчав мене з Демком, то й поверни менi його! Не дай мойому вороговi, чужинцю-нехристу, знущатись над мо?м тiлом i душею. Не попусти, щоб син мiй звав батьком когось iншого од рiдного свого батька, Демка! Довго стояла Галя перед образами i те молiння заспоко?ло ??. Вона встала повна надi?, що те не може статись, щоб ?? звiнчали з прикажчиком. Та не вспiла вгамуватись ?? збентежена душа, як прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галинiй хатi. - Що ж, моя молода,- говорив вiн жартливо,- чи все упорядкувала до шлюбу? - Не буде того нiколи! - одповiла Галя спокiйно й рiшуче. - Як то не буде нiколи, коли управитель звелiв! - А так, що й пiп од живого чоловiка не звiнча?. - На те ?сть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна його жiнку звiнчати з iншим. - Не може бути таких наказiв, бо то було б проти Бога. До того ж пiп повинен спитати мене, чи згодна я пiти за вас, я ж скажу, що незгодна. Прикажчик почав глузливо смiятись: - Ой яка ж ти дурна... сказано хахлушка! То тiльки у панiв так, що сво?ю волею дiвки замiж iдуть: крiпачки ж iдуть за того, за кого пан звелить. - Як-то? - злякано спитала Галя.- I пiп не пита? про згоду? - Може, й пита?, якщо то так ведеться, та тiльки не зверта? уваги на те, що молода говорить, а робить те, що наказу? пан. Не потурати ж дiвкам. Може, яка i зовсiм не хотiла б замiж iти, так пановi ж треба, щоб був приплiд, щоб крiпакiв у нього бiльшало. Отже я ласкою кажу тобi: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв'язану звiнчаю тебе з собою. Не першу тебе силою будемо вiнчати, зна?мо, як те зробити! Знову смертельна нудьга опанувала душу Галi i вона ридала, поки знесилена не впала на лаву. Минали один по одному тяжкi днi. Наближалася друга Пречиста, а там уже можна було й вiнчати. Не знаходячи собi нiякого порятунку, Галя знесилилася серцем i нею опанувала розпука. Проте ся розпука не знищила ?? завзяття - вона рiшуче стала на тому, щоб не дати себе звiнчати, а як уже не буде ?й нiякого порятунку, так вкинутися у лиман разом з сином; поки ж що вона рiшила втекти з хати. - Як ма?ш рости, синочку мiй, нещасним крiпаком,плакала вона над Миколкою, пригортаючи його до лона,- так лiпше я сама понесу тебе з собою на той свiт! А немовлятко неначе хотiло розважити матiр: випруча? рученята, гука? до не? та смi?ться... Смiялася й матiр, радiючи на дитину, але очi ?? росили ту усмiшку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нiкому смiятися таким смiхом, як смiялася Галя, лагодячись нести свою дитину в холоднi хвилi лиману! Як тiльки через кiлька день, Галя почула од прикажчика, що завтра рано ?хати до церкви, вона, дiждавши вечора, взяла в торбу хлiба, а на руки Миколку i, ховаючись у темрявi, вийшла в сад. Проминувши там батькову пасiку, перелiзла вона через перелаз до левади, спустилася до лиману i пiшла попiд кручею, берегом, до того мiсця, де росли очерети. Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч i добре розумiла, що се переховування ненадовго вiдтягне час ?? згуби, бо не на великий час ?й вистачить хлiба. Всю нiч i весь другий день вона просидiла в очеретi. Земля пiд нею була дуже вогка, а повiтря мiж очеретом вiдбивало болотом, проте Галi здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вiльною i навiть щасливою на самотi з сво?м сином. - Ой, синашу! - зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе життя. Завтра я до?м свою паляницю i тодi, синашу мiй любий, пiдемо ми з тобою у лиман до русалочок! Не бiйся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона i зогрiю тебе й у хвилях. А там, пiд водою, кажуть, ?сть чарiвне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева самоцвiтами блищать, а по деревах золотi яблучка ростуть - буде тобi чим бавитись. Увесь день так щебетала Галя з сво?м Миколкою. Тiльки надвечiр спокiй ?? нарушено. Вона почула голоси людей, що ?? розшукували. Люди йшли очеретами, ламаючи ?х i розгортаючи на всi боки. Навкруг не? розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала його до грудей i занiмiла, сперши дух. Люди проходили повз не? близько, проте на не? нiхто не натрапив. Смерклося. Навколо стояла та?мна тиша: тiльки й чути було, як очеретини терлися од вiтру одна об одну i шелестiли. За кiлька мiсяцiв до сього, Галя нiзащо в свiтi не лишилася б сама на нiч в очеретi,- вона боялася б i русалок, i вовкулакiв, i польового, й лiсовика, тепер же вона боялася тiльки людей, бо упевнилася, що люди лютiшi i за лiсовикiв, i за всяких примар. Вже зовсiм було пiзно, коли Миколка чогось прокинувся i почав плакати. Пiд ту добу край очерету, на лиманi, почулися плески води. Галя налякалася гадками, що то ?? шукають, ?дучи човном понад берегом, i затулила Миколцi рота, але той випручався i заплакав ще дужче. - А цитьте! - почувся голос з лиману.- Неначе дитина плаче. Серце Галi заколотилося, мов пташка у сiльцi, а кров вдарила ?й у голову i заграла по всiй ?? iстотi, ?й здалося... та нi, сього не може бути... ?й почулося, неначе з лиману доходив голос Демка. Миколка знову заплакав i замовк. Галя занiмiла, сперши дух. - Боже мiй! - почула Галя з лиману голос чоловiка.Се моя дитина плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет! - Демко! - несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги. Тепер вона була вже певна: се ?хав вiн, Демко, ?? любий чоловiк. Вiн не зрадив! Вiн похвалився прибути по не? i прибув. ?? поклик голосно пролунав понад лиманом i вiдбився в очеретах. - А, ось де ти! - почувся в ту ж хвилину неподалеку голос прикажчика i навкруг Галi зашелестiв очерет. Знати було, що до не? бiгло очеретом багато людей. - Демку, рятуй! - скрикнула Галя i кинулась бiгти убiк лиману, але в ту ж мить двi дужих руки прикажчика вхопили ?? за стан. - Задавлю гадюку! - прохарчав вiн, стерявши з серця голос. - Демку! - гукнула Галя ще раз i той поклик ?? був останнiм, бо прикажчик затулив ?й рота, а челядь, набiгши з усiх бокiв вхопила ?? на руки i понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах вiд думки, що вона може загубити в очеретi Миколку i бiдна матiр так притиснула його до себе, що хлопець кричав не вгаваючи. Тим часом дуб протиснувся крiзь очерет до берега i Демко, Iван та Гнат, вискочивши на землю, першими побiгли на голоси, слiдом за тими, що понесли Галю; плач же Миколки добре подав ?м звiстку, куди треба бiгти. Не знаючи, що до берега пристало аж десять узбро?них запорожцiв, прикажчик i не тiкав, а тiльки поспiшався вибитись з очеретiв; дiйшовши ж до левади, вiн спинився. З ним було двадцять крiпакiв i вiн, маючи надiю захопити Галиного чоловiка, якщо той справдi наважиться йти на ?? поклик, розстановив крiпакiв зараз там, де кiнчався очерет. Справдi, як тiльки Демко, Iван та Гнат вибiгли з очерету, князiвськi крiпаки оточили ?х цiлим натовпом, та тiльки побачивши у запорожцiв шаблi, кинулися тiкати до прикажчика. - Пусти мою жiнкуi - скрикнув Демко, добiгши до прикажчика i схопивши його за груди. - Не пущу, вона завтра буде мо?ю жiнкою, ти ж, харциз, втiкач, пiдеш на шибеницю! Хватайте його, хлопцi, ззаду! - гукнув прикажчик до крiпакiв.- Валiть його на землю! - Не хочу тебе рубати не узбро?ного...- говорив прикажчиковi Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду.- А не пустиш по добрiй волi, так буду рубати! - Хiба так розмовляють запорожцi? - почувся з-за Демка голос Петра i важкий, мов довбня, та твердий, мов залiзо, кулак старшого Рогози впав на голову прикажчика. Захрустiли в Галиного ворога кiстки; кров порснула з нього носом, ротом i вухами i, мов важкий снiп, впав вiн на землю, потягши за собою й Галю, бо руки його прикипiли до ?? стану. Демко пiдхопив свою, залиту кров'ю напасника, дружину, але вона була непритомна, руками ж все тулила Миколку до свого серця. - Галю! Галочко! Серце мо?!.. Кохана моя зiронько!.. Обiзвися... Розплющи очi!..- гукав Демко, бiдкаючись коло дружини, та вона все не озивалася i була блiда, як крейда. Петро дав волю братовi клопотатись бiля сво?? жiнки, сам же зараз почав порядкувати справою: - Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? - звернувся вiн до розтеряного натовпу крiпакiв. Охочих дивитись на кулак Петра пiсля пригоди з прикажчиком не знайшлося, i всi крiпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня. - Ведiть мене до хати прикажчика та глядiть: хто наважиться тiкати, того зараз же застрелю з пiстоля! - сказав Петро до крiпакiв i, вийнявши з-за пояса свого великого пiстоля, примiривсь, як буде стрiляти. Лишивши бiля дуба старого Гарабурду, а бiля Галi - брата Демка, Петро з рештою товаришiв, не поспiшаючись, погнав весь натовп крiпакiв поперед себе до хати прикажчика. Там вiн спитав, хто в прикажчика був пiдручним, звелiв йому одiмкнути комори й стайню, назбирав налигачiв i шнурiв i разом з товаришами поперев'язували всiх крiпакiв, не тiльки тих, що були з прикажчиком, а навiть i тих, що спали по хатах. Управившись з тим i довiдавшись, що в прикажчика грошей було обмаль, а всi грошi були в управителя в економi?, Петро лишив наглядати за пов'язаними Iвана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з стайнi восьмеро коней, по?хав ними з сiмома товаришами та пiдручними прикажчика до економi?. Iван, лишившись у слободi, зразу ж пiшов до зимовника Луб'яного. Старий козак i його дочка ?вга спали, нiчого не вiдаючи про наскок запорожцiв. Коли Iван постукав до них у вiкно, у хатi прокинулися, засвiтили свiтло i впустили його у дверi. Чи розкаже ж хто, скiльки там було дивовання й радощiв! Старий запорожець плакав сльозами, ?вга ж кидалася на шию то Йвановi, то батьковi i вже згодом, опам'ятавшись, почала розпитувати, чи прибув Галин Демко. - Прибув, прибув! - одповiв Iван.- Вiн бере ?? з собою на Буджак, а я заберу тебе, ?вго, якщо твоя на те згода! Дiвчина з радощiв i забула, що Iван ?й стороння людина, i почала цiлувати його i в уста, i в чоло, i у невеликi чорненькi вусики. Нiякого вагання не було. Луб'яний зразу почав складати сво? невелике збiжжя, а Iвга почала бiгати по хатi, дбаючи про харчi, i через кiлька хвилин, всi тро?, з клунками на плечах пiшли шукати Галю i Демка. Тi були вже в сво?й хатi. Галя давно прочуняла, виплакалася радiсними сльозами на грудях у чоловiка i тепер заспоко?на збирала решту свого пограбованого добра. Галя та ?вга кинулися одна до одно?. Разом вони страждали, разом тужили, разом тепер i дiждали велико? радостi. - Iване!.. - звернулася Галя до брата,- чому б тобi не взяти ?вгу за себе, як вона ще трохи пiдросте? - Та вона сьогоднi цiлувала мене,- одповiв весело Iван,- так тепер уже повинна мо?ю нареченою зватись! - Куди ж менi ще рости, Галочко? - весело говорила тим часом ?вга.- Глянь: я вже така заввишки, Як i ти! Всi радiснi й щасливi пiшли з клунками до дуба, та вже на дорозi згадали про Галиного дiда Лантуха i пiшли спитати його, чи не хоче й вiн з сво?ю старою покинути зруйноване рiдне гнiздо та по?хати на вiльнi землi. Хоч старих через ?хню немiч i не ганяли на панщину, а проте й вони не схотiли лишитись помiж чужими людьми i теж прилучилися до сво?х родичiв. Гарабурда давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко вперше побачив Галю i почув ?? пiснi, i там старий козак сидiв у дубi до свiту. Iван з Демком позносили вже на дуб цiлi лантухи хлiба й iнших харчiв, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась вже над могилою свого батька i знову повернулася до дуба. Жiнки Гайдабури й Гробаря упадливо розпитували Галю, чого так плакав Миколка, коли вони пливли лиманом, i Галя зваживши на те, що Миколка тепер мiцно спав, не знайшла iншо? причини, як волю Божу. - Се Господь,- говорила вона,- устами дитини подавав звiстку його батьковi, де шукати свого сина. Почало вже свiтати, коли Петро з товаришами повернувся з князiвсько? економi?. Вiн спитав Демка, чи не набрали харчiв, i довiдавшись, що набрали, пустив коней у степ, пiдручному прикажчика дозволив розв'язати крiпакiв, товариству ж загадав сiдати в дуба, i коли всi сiли, власною рукою одпихнув його од берега, скочивши на дуба останнiм. Проходячи до чердака повз Галю, Петро кинув ?й на запаску двi жменi золотих грошей, кажучи: - Се вам на нове життя на вiльних землях! - Куди менi стiльки? - скрикнула здивовано Галя.Подiлiть, брате, на всiх! - Не турбуйся про те, всi, хто зо мною ходив, себе не забули! - Ну, так я подiлюся з ?вгою! - сказала Галя.- ?й теж на молоде господарство потрiбнi грошi. А вам же, брате? - А менi нащо ота полова? - суворо одповiв Петро i, обернувшись до Демка, кинув йому до рук пасму волосся з невеликим, кругленьким шматочком скривавлено? шкурки. - А се тобi,- сказав вiн,- прислав князiвський управитель за твiй оселедець! Демко здригнувся i, зрозумiвши, що шкурка з волоссям вирiзана з людини, вкинув страшний подарунок у лиман. - Ти вбив його? - спитав вiн брата, бажаючи в душi, щоб того не було. Вiн був тепер щасливий i все лихо, що йому управитель заподiяв, зразу забулося. - Нащо? - одповiв Петро.- Шматочок шкурки невеликий, видужа?!.. А наука добра: пам'ятатиме довiку, як рiзати запорожцям оселедцi, та й дiтям закаже до запорозьких оселедцiв доторкатись. Дуб плив лиманом на пiвдень, i оселя, що у нiй народилася й зростала Галя, разом з садком i вербами меншала й зникала з очей, сповиваючись туманом. Галя не шкодувала тепер за тим, що рiдно? оселi скоро не видно буде, бо та оселя була мiсцем ?? нелюдських страждань. Всi думки молодо? жiнки тепер линули за море, до Дунаю, в ту привiтну сторону, де, як розказували Демко та Iван, люди ще працювали тiльки для себе i жили так само вiльно, як жили колись запорожцi понад Днiпром. [1] Москалi - солдати царсько? армi?.