Адрiан Кащенко. Зруйноване гнiздо ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Оповiдання з минулого I На горбочку бiля Базавлука, там, де рiчка, падаючи в Днiпро, розлилася просторим, як море, лиманом Великi Води, за часiв Запорозько? Сiчi стояли три хати, а навколо хат, поприсiдавши до землi, мов паляницi на черенi, жовтiли солом'яними стрiхами комори, повiтки, сажi й iншi будiвлi хлiборобсько-скотарського господарства. За межами тих будiвель, далеко на гору, розстилався степ, а вiд хат збiгали униз до лиману кучерявi садки та зеленi, обсадженi тополями й вербами, левади. То були зимiвники трьох товаришiв, старих запорожцiв: Балана, Лантуха та Луб'яного. Багато вже рокiв жили вони тут пiд захистом недалеко? Запорозько? Сiчi, тихо та спокiйно випасуючи понад лиманом на вiльному степу великi косяки коней i гурти товару та засiваючи невеликi лани всякою пашницею. Того вечора, що з нього почина?ться мо? оповiдання, коли золоте сонце, схилившись уже до обрiю, вигравало на блакитному, блискучому просторi лиману сво?м жовтогарячим промiнням, на призьбi найближчо? до лиману хати сидiв з люлькою в зубах власник одного з зимiвникiв сивовусий дiд, запорожець Дмитро Балан. Глибокi. зморшки, що вже давно склалися на чолi старого козака, за останнi тижнi вдвiчi поглибшали, а в довгих його вусах посивiли останнi волосини i вже не нагадували про те, що цей сивовусий дiд був колись чорнявим, бравим сiчовиком. Люлька запорожця на велику йому докуку сьогоднi чомусь не курилася, розпалювати ж ?? та колупати протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тiльки одна - права рука; замiсть лiво? ж у рукавi сорочки телiпався тiльки невеликий цурпалок Коли старий козак позбувся сво?? руки, у Запорозькiй Сiчi нiхто не пам'ятав, бо тому вже минуло бiльш нiж п'ять десяткiв рокiв. Сталося те ще тодi, коли Балан був зовсiм молодий - за часiв кошового Гордi?нка. - Було се тодi,- одповiдав сам Балан тим цiкавим, хто його розпитував,- коли запорожцi з наказним кошовим Якимом Богушем обороняли од ворогiв Стару Сiч на Чортомлику... Та так обороняли, що всi сiчовi окопи сво?м трупом завалили... Хто ж не полiг на смерть, як сам Богуш, тi лишилися на вiки калiками. Видужавши пiсля того нещастя, Дмитро пiшов до свого роду пiд Бiлу Церкву та там i одружився, щоб було кому бiля калiки походити. Проте жив Балан на правобережнiй Укра?нi недовго, бо там панували й хазяйнували поляки i гнiтили укра?нський люд ще гiрше, нiж перед часами Богдана Хмельницького. Вiн пере?хав на Гетьманщину, маючи на думцi спокiйно дожити вiку, та тiльки трохи не вскочив там у пазурi крiпаччини. Тодi згадав Балан вiльнi степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля i, покинувши з розпукою в серцi пригноблену Укра?ну, перейшов з дружиною на Запорожжя i осiв зимовником бiля Базавлуку. Тут, бiля лиману, насадив вiн садок, упорядкував пасiку й господарство i прожив зi сво?ю дружиною, не маючи дiтей, бiльше як тридцять рокiв, пiсля смертi ж жiнки одружився з дочкою свого сусiда Лантуха i з нею прижив Iвана та Галю. На велике горе старого козака через десять лiт померла й друга його дружина, лишивши йому двох дiтей-недолiткiв. З того часу старий запорожець вiддав всю свою душу дiтям i найбiльше Галi, бо вона нагадувала йому свою матiр, котру старий сiчовик любив бiльше за свою власну душу. Хоч i дуже тужив старий за сво?ю коханою дружиною, а проте, втiшаючись дiтьми та працюючи бiля господарства, забував вiн потроху сво? горе. Тiльки останнiм часом старого запорожця обступили турботнi й тяжкi думи i мов рiй бджiл вони крутилися, гудiли й боляче шпигали його чоло. Вже три тижнi старий Дмитро ходить смутний, нi з ким не розмовля? i не любу?ться, як бувало щодня, сво?ми добрими кiньми, що цiлими косяками вiльно ходили по степах, нi круторогими волами, що викохав вiн собi на втiху, нi кучерявим садком, що власними руками насадив вiн i виростив. Нiщо не миле тепер Дмитровi i нiщо не може його розважити, бо сталася тяжка i зовсiм незрозумiла для нього подiя: прийшло до Запорозько? Сiчi росiйське вiйсько, закувало сiчову старшину в кайдани, а в товариства одiбрало зброю та звелiло всiм iти, хто куди зна?. Ту лиху вiсть принiс Балановi з Сiчi його син Iван i розказав ще, що сивоусi сiчовики, мов осиротiлi дiти, умиваючись сльозами, розiйшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотiла оддати сво?? збро?, поплила з Сiчi Днiпром до Дунаю, покинувши на вiки рiдний край. Не дивно, що звiстка про цю подiю одiбрала в старого запорожця i сон, i спокiй, i веселiсть, бо з малих лiт йому було вiдомо, що Сiч Запорозька була ще й за дiдiв-прадiдiв, i в головi козака зовсiм не тулилися до купи думки про те, що буде далi i як житимуть запорiзькi степи та Великий Луг без сво?х синiв i оборонцiв - запорозьких козакiв. Поки Дмитро Балан сидiв з сво?ми сумними думами пiд хатою, на березi лиману, там, де до води схилялися сво?ми гнучкими вiттями зеленi верби, сидiло з вудками в руках дво? парубкiв, а трохи вище од води, поринаючи майже з головою в пишнiй травi й степових квiтках, сидiло дво? дiвчат. Парубки були в бiлих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Укра?нi всi люди, але ?хнi червонi штани й закрученi за вуха осоледцi виявляли, що парубки були не простi селяни, а запорозькi козаки. Молодший з запорожцiв був Iван Балан, син власника зимовника. Вiн був зовсiм ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим, обличчям i блакитними, веселими, рухливими очима. В постатi його зовсiм не було запорiзького завзяття i на велике горе Iвана, в нього ще мало помiтнi були вуса. Старшому козаковi було теж небагато, рокiв двадцять. Се був Демко Рогоза. Пiд час зруйнування Запорозько? Сiчi, в нiй було аж четверо братiв Рогозяних. Вони були дiтьми козацького сотника з Канева i всi виховувалися в Ки?вськiй бурсi; коли ж пiд час велико? пошестi вони посиротiли, то старший брат Петро, що пiд той час був уже сiчовиком, не маючи куди притулити сво?х братiв-недолiткiв, забрав усiх ?х до Сiчi i повiддавав: середнiх - Демка та Гната у молодики, себто чурами до значно? старшини, а меншого, Василя, до кухарiв на послуги. Таким чином Демко Рогоза козакував уже три роки i мав вигляд заправського козака, бо його запалене вiтрами обличчя i хоч невеликi, а проте чорнi вуса i карi з рiшучим поглядом очi надавали його постатi мужностi. Балан та Рогоза не пiшли з товариством на Дунай: перший через те, що його не пустив батько, а другий через те, що його не пустили очi Iваново? сестри Галi. Галя Баланiвна, що тепер сидiла тут на березi вище козакiв i плела собi з синеньких волошок та червоного маку вiночок, була дуже вродлива i причарувала б всякого, хто б на не? глянув. Кругленьке та рум'яне обличчя, з блакитними, як ранкове небо, очима, чорними, вузенькими бровами та червоними, як коралi, губоньками, що мимохiть все складалися в усмiшку, дихало весною й радiстю життя; ясний же погляд глибоких ?? очей, здавалося, виявляв щиру, як сама правда, душу дiвчини i натякав на щастя ?? кохання. Причарувала вона Демка Рогозу ще по веснi, до зруйнування Сiчi. Молодий козак з ватагою запорожцiв рибачив тодi на лиманi, та, почувши Галину пiсню, при?хав човном до левади Балана i застукав дiвчину пiд вербами за такою ж самою роботою, що й зараз. Галя тодi втекла вiд Демка, як сполохана пташка, i заховалася в коморi, та тiльки козак не зважив на те, та й пiшов до ?? батька гостювати, так що хоч i соромилася дiвчина молодого запорожця, а довелося ?й по волi батька частувати його й медом, i вечерею. Ще до зруйнування Сiчi Галя й Демко справили заручини, а тепер вже повиннi були б взяти шлюб, та тiльки скасування Сiчi так засмутило Галиного батька, що вони при ньому вже не смiли навiть розмовляти про сво? майбутн? щастя. Подруга Галi ?вга, що крутилася зараз бiля не?, була ще майже пiдлiтком. Смуглява й чорнява, як жучечок, i рухлива, як метелик, вона й хвилини не мала сили всидiти на однiм мiсцi i все то одбiгала на бiк, щоб зiрвати якусь найпоказнiшу квiтку, то пiдбiгала до Галi i вплiтала ту квiтку ?й у вiночок. Зимовник Iвжиного батька - Луб'яного стояв тут же над лиманом, поруч з зимовником Балана, так що ?вга з малих лiт зростала бiля Галi. Iнших дiвчат вона не знала i навiть не бачила, бо в третьому зимовнику, над Базавлуком, жив Галин дiд Лантух тiльки з сво?ю старою дружиною i бiльше на всiх зимовниках не було нi одно? дiвчини й нi одного хлопця. Поки Галин батько сидiв пiд хатою зi сво?ми тяжкими думками, молодi козаки й дiвчата на березi лиману пустували й смiялися помiж собою, не згадавши й разу про те, що так розкраяло серце ?хнього батька - про скасування Запорозько? Сiчi. Вони не мали ще свого минулого, не мали про що згадувати, про що побиватись i жили щастям хвилини. - Глянь, Галю,- обiзвався помiж жартами Рогоза до сво?? наречено?,- яка чудова смуга на лиманi од сонця! - Справдi,- вiдповiла дiвчина,- неначе золотий килим, що ним вистелена стежка в те чарiвне царство, де всi будинки вкритi золотом, а в садочках срiбнi яблука ростуть. Козак пiдсiв до сво?? наречено? i пригорнув ??. - Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке радiсне й чарiвне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми його одклада?мо? Нащо марну?мо днi? Дiвчина глянула на нього з коханням. - Я не вiд того, мiй любий, щоб скорiше взяти шлюб, та тiльки от... як тато? - Попросимо сьогодня батька, щоб скорiше поблагословив нас звiнчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала сво? очi. - Менi, Демку, нiяково про те просити. Проси сам. - Про що ж то ви хочете мене просити? - почувся журливий голос позаду молодих i з-помiж верб левади вийшов старий Балан. Зачувши голос батька, Демко й Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч i був трохи збентежений, чемно вклонився старому, покiрливо проказавши: - Хотiли ми, тату, просити вашо? милостi, щоб благословили нас скорiше шлюб узяти. Старий козак докiрливо похитав головою. - Се ти, козаче, замiсть того, щоб неньку Сiч обороняти, так поспiша?шся до шлюбу? Не так робили за наших часiв! Батьки нашi все життя про Сiч пiклувалися, а як уже не держала рука шаблi, так тiльки тодi про одруження згадували. Не втече вiд тебе шлюб, козаче... та й Галя ще не перестарiла. Од тако? вiдповiдi Демко засмутився i похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батьковi до плеча i поцiлувала його.в руку. Серце старого запорожця зразу пом'якшало вiд ласки дочки i, погладивши рукою Галине волосся, вiн сказав, сiдаючи на землю: - Сядемо, дiти, та поговоримо... Галя сiла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сiв з другого боку. - Як його, дiти мо?, про шлюб та весiлля тепер думати,- почав старий запорожець,- коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали Матiр-Сiч? Молодий козак не хотiв так легко пiддаватись. - Та що ж, тату... - сказав вiн.- Хiба сумувати нам без краю? Журбою Сiчi не вернемо. Отже й люди, трапля?ться, вмирають, а живi посумують деякий час та й знову про живе думають... Старий журливо похитав головою. - Не розумi?ш, козаче, того, що сталося. Не в тому тiльки лихо наше, що Сiчi вже нема?... Не вперше руйновано Сiч Запорозьку: руйнували ?? й татари, й турки, й москалi, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька... Тепер же Сiч вмерла навiки, бо ви зганьбили ??... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не болiло б мо? серце, коли б я знав, що Сiч зруйновано пiсля того, як залито кров'ю ?? шанцi... Та смерть була б не довговiчною, бо кров, пролита за рiдний край, да? паростки i веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподiяли Сiчi, ? смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довiчна. Нема чого й говорити: ви самi власними руками задавили свою матiр! - Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся сiчова старшина й сам кошовий не схотiли стати за свою правду i скорилися лихiй долi? - Не знали ви, що робити? - в запалi скрикнув Балан.Та коли б за мо?х часiв був такий кошовий отаман i така старшина, як оте? у вас, так ми нагодували б ?хнiм тiлом у Днiпрi ракiв, а обрали б таких отаманiв, що вмiли б стати за козацьку волю й честь! От що! - От ви, тату, й у цьому менi дорiка?те i до мене неприхильнi стали... А ми ж мало не так i вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину i обрали iншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навiть гармати вже повикочували з пушкарнi на окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом i сказав, що покладе на всiх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут було чинити? Товариство розiйшлося по куренях, а далi, замiсть того, щоб обороняти Сiч, посiдало на човни, та й помандрувало на Дунай! - Тяжке горе! Смерть козацькiй волi! - Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дуна? нова Сiч Запорозька - от i все. - А тут же?... Тут що буде з нашими безкра?ми степами, що ми вiд дiдiв-прадiдiв обороняли i од бусурманiв, i од полякiв? Молодого козака дивувало, що старий бiдкався про степи. - А що ма? статися з степами? - сказав вiн.- Степи несходимi... безкра?... ?х нi переорати, нi кiньми випасти. Хоч би й чужi люди понаходили сюди так i то на всiх вистачить землi i людей навiть непомiтно буде. Чого справдi вам так журитися? Ну нехай Запорозька Сiч од вас трохи далi буде - на Дуна?, а проте ви знатимете, що вона ?сть. А тут у вас i степ свiй, i хата, й плавня, i добре господарство. От звiнчайте нас скорiше з Галею, так ми довiку з вами будемо жити. Я нiкуди вашо? дочки не завезу - будемо обо? вашу старiсть доглядати. Поки Демко говорив, Галя все мiцнiше тулилася до батька та цiлувала його в руку. - Ох, дiточки мо?... - сказав старий козак, зовсiм уже пом'якшавши i цiлуючи дочку в голову.- Знаю, що молодi ви i вабить вас до шлюбного життя, та тiльки недобре менi серце вiщу?... Чи буде ж ваше життя щасливе? - Та якого ж, таточку, ще треба щастя,- обiзвалася Галя, зазираючи батьковi в очi,- як всiм укупi жити? - А якщо, тату, ви занудьгу?те за Сiччю,- все смiливiше i веселiше говорив Демко,- так ми з вами й по?демо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж справдi: неабияка далечина до Дунаю! Посiда?мо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю вiдомi! Старий козак повеселiшав - очi його заграли i навiть зморшки на чолi розiйшлися. - А що ж, справдi...- сказав вiн.- Невже б же я не до?хав? Ото! Ще й як би до?хав! Я так гадаю, що тижнiв за два й стали б ми на Дуна?... Та й то ще як повагом ?хати, а коли б узяти на перемiну по дво? коней, то гляди, коли б не за сiм днiв там були! - От би й подивилися, як там нашi живуть. У мене до того там аж тро? братiв. - Головна рiч,- сказав старий,- щоб козаки не забували там стародавнiх запорозьких звича?в. Молодi на Дунай пiшло багато, а старих обмаль - доглянути молодь годилося б та повчити ??. Старий запорожець забув уже про сво? лiта i марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дуна?м - по всiх тих степах, рiчках та могилах, де не один раз з шаблею в руцi гарцював з товаришами. Йому стало легко й радiсно на серцi i вiн сказав весело: - Ну якщо так, дiти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчiв, а ти, Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську Микола?вську пустинь. Нехай вас Господь благословить... А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Сiч з тобою, Демку, та з Iвасем по?демо подивитись. II Два днi пiсля того Галя, запросивши до себе на помiч свою бабку Лантухову, пекла, варила й смажила всякi харчi й страви. Спинилася вона тiльки тодi, коли вже всi полицi в хижi та стiл i лави в хатi були повнi паляниць, коржiв, буханцiв, млинцiв, пирогiв, ковбас та печено? птичини; ще й риби вона не забула, тi??, що Iвась напередоднi натягав вудкою. Рогоза тим часом обдивився й пiдмазав воза i помостив на нього сiна скiльки треба було, щоб добре сидiти; про те ж чим годувати в дорозi худобу, тодi не треба було турбуватись, бо паша була скрiзь по безкрайньому степу, де не стань возом. На третiй день, ранком Демко налигав волiв, а Галя заквiтчала ?м роги червоними стрiчками, щоб усi, хто зустрiнеться в дорозi, знали, що по шлюб дiвчина ?де. Скiнчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й варене. Було його й у полумисках i по глечиках, а чимало й так позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на вiз i умощувала в сiно. Коли вiз був упорядкований, старий запорожець покликав сина i почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далi по звичаю всi увiйшли в хату й на хвилину посiдали, "щоб на подорожнiх усе добре сiдало", i врештi вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схiд сонця, сiв на передi воза, а Галя з Демком ледве умостились помiж харчами побiля люшель. - Гей, круторогi! - сказав старий, любуючись сво?ми добрими ситими волами, i вiз покотився з двору, пiрнувши через кiлька хвилин у травi по самi вертки люшень. У степу не було нi шляху, нi стежки, нi навiть людського слiду i од волiв визирали з трави тiльки великi гострi роги, уквiтчанi Галиними стрiчками. Проте старому сiчовику й не треба було шляху: вiн бачив по степових кряжах могили i по тих могилах розпiзнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити нi у яр, нi у скелювату балку, нi у сторчовий байрак. - Нащо, тату, нам ?хати аж за Днiпро у Самар? - спитав Демко, коли вiз за?хав уже од зимовника за гору.- Адже по сей бiк Днiпра ? церква в Нових Кайдаках. - Не знаю я, сину,- одповiв старий козак,- яка та церква у Нових Кайдаках... i який там пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не од-ростив; Микола?вська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе мiсце. Ще за тих часiв, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченцi там спасалися i монастир будували... А ченцi тi були з нашого товариства - запорожцi. Ще й зараз за iгумена там мiй курiнний отаман, а скарбником товариш мiй, кошовий отаман Вiйська Запорозького Пилип Хведорiв. Так от, дiти, я й мiркую, що як шлюб святе дiло, так годиться його у святому мiсцi й брати. До того ж менi давно хотiлося побачитись з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Днiпром проти Монастирського острова... Так от заразом i до нього за?демо. Вiн нас i на той бiк Днiпра перевезе. Сонце, посуваючись по блакитному небу, пiднiмалося над степом все вище та вище; промiння його ставало все бiльше пекучим, так що й вiтерець, пробiгаючи понад зiгрiтою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тiльки наганяв на подорожнiх пахощi розпарено? сонцем, соковито? степово? трави й квiток. Старий Балан скоро похилився на купу сiна бiля полудрабка i почав куняти, молодята ж жартували помiж собою, голубилися та слухали жайворонка, що, мрiючи десь високо в повiтрi виспiвував над тихим степом про щастя кохання. У пiвдень подорожнi випрягли волiв i пустили ?х пастися, самi ж пообiдали й вiдпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захiд, вони по?хали знову, прямуючи на пiвнiч. Два днi вiз з подорожнiми, поринаючи в густiй травi i коливаючись, мов корабель, все далi посувався по безкрайньому степу. Тiльки нiмi свiдки: сонце, мiсяць та зорi бачили наших подорожнiх, та ще журавлi, дрохви, стрепети та iншi степовi птахи, пролiтаючи великими зграями над ?хнiми головами, подавали подорожнiм свiй голос. Надвечiр другого дня вiз докотився до рiчки Мокро? Сури, i Балан, пере?хавши ?? бродом, отаборився тут на нiч. Демко поставив таганок, наламав бiля рiчки сухого очерету i розпалив багаття; Галя ж взялася варити кулiш i наварила такого смачного, що старий козак, ?вши, все його вихвалював, а Демко навiть з острахом поглядав, чи не чорнi? вже в казанку дно. Була, як годиться, до кулiшу й оковита й ковбаси i iншi за?дки, що Галя зiбрала з дому. На землю тим часом насувалася тепла лiтня нiч. На блакитному небi по однiй займалися зiрки i що темнiше ставало небо, то яснiшi ставали зорi i врештi почали вони вiдбиватися сво?м про,мiнням у темнiй водi рiчки. Тихо повiвав понад Сурою вiтерець, гойдаючи берегами гнучкi очерети й осоку, а тi, покивуючи сво?ми пишними китицями, про щось перемовлялися та?мним шепотiнням, наганяючи на всiх дрiмоту. Пiд чарами лiтньо? ночi й темряви нашi подорожнi безпечно поснули: батько на возi, а молодята пiд возом на простеленому ряднi. Тiльки не дуже довго довелося ?м спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досi вмiло чути крiзь сон, i бiля пiвночi вiн почув тупотiння коней. Те тупотiння щодалi вчувалося ближче i врештi Балан, пiдвiвши голову, розглядiв, що до броду пiд'?здять дво? озбро?них вершникiв. То були драгуни з вiйська генерала Текелiя, що досi стояло бiля зруйновано? Запорозько? Сiчi. Тi драгуни бiгли кудись на пiвнiч i випадково натрапили на наших подорожнiх. Перебрiвши рiчку, драгуни нагледiли воза. - Глянь! - скрикнув один з них до товариша по-росiйському.- Он як нам доля всмiхнулася: хохол ?де возом!.. Тут тобi, напевне, й паляницi i ковбаси й пироги та ще гляди, коли нема? й оковито?! - Го, го! - радiючи скрикнув другий.- Так тепер годi жалiти, що ми не вечеряли! Вершники пiдвернули до воза. - А що вам, добрi люди? - спитав Балан, вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком i стурбованi повскакували. Драгуни тим часом позлазили з коней i доступилися до воза. - Тягни лиш сюди, старий...- сказав один з них, засунувши руку в сiно.- Тягни все, що люди жують зубами... Та витягай заразом i горiлку! - Що ж ви за люди? - спитав старий козак. - Ми царськi люди, а через те ти давай нам все, не криючись, як самому царевi! - Якщо ви, добрi люди, голоднi,- сказав Балан,- так ми вас нагоду?мо. Сiдайте на рядно, а дочка подасть вам попо?сти. - Та ми й самi знайдемо, чого нам треба! - одповiли драгуни i полiзли нишпорити попiд сiном, витягаючи все, що наховала там Галя. Козаки обурилися. Проте вони були без збро?, бо у Рогози було одiбрано зброю ще тодi, як вiн виходив i Сiчi, Балан же не брав сво?? шаблi, побоюючись, щоб у Самарi не одiбрали ?? москалi. - Хто ж так робить? - скрикнув старий козак. - Се ж грабунок! Коли б при менi була шабля, я б повчив вас, як поводитись з козаками. - Мовчи, поки цiлий, Мазепа! - почали гримати драгуни i повитягавши з возу всi харчi, загорнули ?х у рядно щоб покласти на коня. - Та що ж це ви, харцизи? - скрикнув Рогоза.- Ото такi ви царськi люди? Грабу?те подорожнiх людей серед шляху гiрше за гайдамакiв! Вiн хотiв одiбрати харчi з рядном назад та драгуни вихопили шаблi з пiхов i погрожували всiх порубати. Побоюючись, щоб не сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад. - Нехай беруть! - сказав старий козак.- Нехай ?дять на свою загибель. Я скажу ?м услiд таке слово, що та ?жа ?м каменем у черевi стане й отрутою по жилах пiде. На що вже гайдамаки - та й тi нiколи не лишали чоловiка в дорозi без харчiв - вiзьмуть було скiльки ?м треба, щоб на?стись, а останн? лишать подорожньому; отсi ж москалi неначе й не люди!.. Ну дарма!.. Побачимо, хто скорiше помре: чи ми без хлiба, чи вони пiсля хлiба! Слова старого козака засмутили драгунiв. Вони чули про те, що старi запорожцi всi характерники i що, як хто з них схоче помститись, так вiзьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали нишком помiж собою радитись, а далi розв'язали рядно, кажучи: - Ну, нехай буде по-вашому: подiлимо все надво? - половина вам, половина нам. Всього ж бо вам i за тиждень не по?сти! Так на тому й скiнчилася та пригода. Свiтом нашi подорожнi по?хали далi, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселi i смiялися з того, як налякалися драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий - вчинок драгунiв нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужi люди i повелися новi звича?, колишнiм же власникам сих земель тепер нема? вже й захисту. Двi години вiз витягався на гору i, нарештi, ви?хав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на пiвночi заблищав срiбно-блакитною смугою Днiпро, заклинаючи подорожнiх зiйти на могилу i полюбуватись на кра?вид. Вони так i зробили i, пустивши волiв пастися, самi пiшли на одну з могил. З шпилю могили був чарiвний кра?вид. З лiво? руки, з-за високо? гори, виглядав вкритий лiсом Монастирський острiв, а повз нього широкою, срiбною пеленою вибiгав рухливий Днiпро i, добiгши до пiскуватих кучугур Огрiнi, круто повертав на пiвдень, ховаючись одним кра?м пiд ту саму гору, що на нiй стояли подорожнi. Далi вiн знову виникав з-пiд гори ввесь, простуючи вже на захiд, i бiля високого рогу гори падав на гострi скелi Кодацького порогу, розбиваючись бiлою пiною. На пiвночi за Днiпром розлягалися великi зеленi лiси, а помiж тими лiсами подекуди виблискувала сво?ми бiлими водами рiчка Самар. Старий Балан не один раз уже на свойому вiку бував на сих могилах; був раз тут пiд час походу й Рогоза, Галя ж не була тут нiколи i стояла тепер мов зачарована, слухаючи те, що розповiдав ?й батько про сi дивнi мiсця. - Через що ж, тату,- спитала вона згодом,- той зелений острiв зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, сто?ть аж за Самаром? - Через те, дитино моя, що сi мiсця жили ще задовго до наших часiв. Люди помирають, а земля все живе. На тому островi була, бач, церква ще скоро пiсля народження Христа. Вже яка там вона була, хто його зна?: може, прямо в землянцi, а може, що й у печерi помiж скелями, а тiльки нашi дiди гомонiли, що чули од сво?х батькiв, нiби святий апостол Андрiй, як ?хав Днiпром до Ки?ва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському островi i хрест на ньому великий поставив. Пiсля нього на островi й з'явився монастир i ченцi. I не малий час вони тут пробували - аж поки набiгла сюди бусурманська погань... Тодi ченцi, рятуючись од нехристiв, перейшли в лiси за Самар, та й збудували там новий монастир. - А сi могили чому Близнюками звуться? - А се теж не за наших часiв так ?х прозвали. Тут в дуже давнi часи, ще як не тiльки що запорожцiв тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у Кодацi якийсь цар, а у царя була улюблена жiнка. От одна чарiвниця й позаздрила тiй жiнцi та й набрехала царевi, неначе його дружина та йому невiрна, а на доказ, бач, пророкувала, нiби жiнка царя завагiтнi? та й народить близнюкiв... А коли воно справдi так i сталося, так цар той жiнку скарав на смерть, а двох близнюкiв звелiв на отсiй горi живцем закопати та й насипати над ?х домовинами отсi височеннi могили. От через те i могили люди Близнюками звуть. Кiлька хвилин старий козак мовчки переводив сво? очi з одного краю обрiю до другого, далi ж знову звернувся до Галi. - Тут, серце, всяка могила на степу, всякий островець на Днiпрi i навiть всяка скеля на березi говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з захiдного боку Днiпра високий острiв бiля Огрiнi - Кiнським вiн зветься, так на ньому наш кошовий Сiрко вигубив цiлу татарську орду, а кiлька десяткiв тисяч невольникiв. шо орда гнала з Укра?ни, визволив на волю... А ото з правого боку на крутому, високому розi Кодак: так там то вже кровi нашо? козацько? пролилося!.. I до Хмельниччини було i пiсля Хмельниччини... Там i зараз запорозька паланка сто?ть... - Кажiть, тату, краще: була паланка! - похмуро сказав Рогоза. Сей натяк на скасування Запорозько? Сiчi з усiма ?? паланками дуже зворушив старого сiчовика. - Боже мiй, Боже мiй! - сказав вiн, ковтаючи сльози.Що ж тепер з тобою буде, мiй вiльний, укоханий краю? Чи на те ж нашi батьки обороняли тебе од бусурманiв, не шкодуючи свого життя, щоб дiстався ти чужим людям на поталу? Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб ?хати далi, а слiдом йшли й Галя з Демком. III В обiдню пору подорожнi почали з'?здити з велико? гори до Днiпра. Оббiгаючи ту гору, велика рiчка розлягалася перед очима мандрiвникiв широким та блискучим, мов загартована криця, пiвколом. У лiву руку понад Днiпром простяглася широка зелена долина, перерiзана вузенькою, вихилястою рiчкою, понад котрою жовтiли стрiхи запорозьких зимовникiв. Та рiчечка звалась Половицею, як i тi кiльканадцять хаток, що тулилися до не?. По долинi вiльно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечинi понад Днiпром визначалися озера й очерети. Балан не звертав до Половинi, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тiм розi, над скелями, й сидiв зимовником його приятель Глоба. Запорожець Глоба був курiнним товаришем Дмитра Балана Як i Балан, вiн козакував за часiв гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордi?нка; коли ж запорожцi мусили перейти кошем до Олешок, Глоба не схотiв жити на бусурманськiй землi та, повернувшись до порогiв, наглядiв собi захисний куточок над скелями Днiпра проти Монастирського острова i збудував там собi спершу курiнь, а далi й хату. Дуже припало Глобi до серця се мiсце i почав вiн порядкувати тут сад i пасiку, а далi збудував пiд скелями на Днiпровiй протоцi млин i молов сусiдам борошно. Працюючи у сво?му куточку, Глоба нiкуди не ?здив, жiноцтва не бачив i через те, мабуть, i не оженився замолоду; коли ж почали люди осiдати хатами понад Половицею i заявилися тут i дiвчата й удовицi, Глоба був уже старий, женитись не схотiв i довiку лишився бурлакою. Тiльки рокiв з десять до зруйнування Сiчi стало старому сумно самому жити в хатi i вiн прийняв до себе жонатого сiчового товариша Каплана i передав все сво? хатн? господарство до рук його жiнки. Коли нашi подорожнi наблизилися до зимовника Глоби, старi товаришi Дмитра саме лагодилися обiдати i дуже зрадiли гостям. Каплуниха заметушилася по хатi i за мить на столi почали з'являтися всякi за?дки, а далi запарував i смачний борщ: Глоба ж тим часом витяг з комори цiлий десяток сулiй та сулiйок з вишнiвками, тернiвками, дулiвками й iншими наливками, що вiн настоював з ягiд та овочiв власного саду. За чаркою горiлки старi приятелi розбалакалися, пригадуючи сво? козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго i хоч почалася весело та скiнчилася журливо, бо козаки пригадали подi? останнiх часiв - пригадали, що нема? вже ?хньо? неньки Сiчi Запорозько?. - Все минулося!..- сказав наприкiнцi обiду Глоба.Минулося й не вернеться нiколи, як i нашi молодi лiта. У тебе, Дмитре, он хоч дочка ?сть... благословить Бог, так i онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж, як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають i не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй садок. Всi, вставши з-за столу, пiшли з хати i зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир Днiпрового берега, що високо пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку саду були окремi дерева: цiлi площi були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку. Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб все те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками сво?? працi i радiючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив: - Ось де мо? укоханi дiти! Ось де мо? нащадки на сьому свiтi! Якщо вони мають душу, то згадають мене пiсля смертi. Далi Глоба показав Бадановi все сво? господарство i повiв у берег Днiпра, де, притулившись до скелi, шумiв колесами млин i стояли, прив'язанi до корiння осокорiв, великi й малi човни. - Забагатiв я! - сказав Глоба Бадановi, коли всi верталися вже до хати.- Бач: у мене млин, всяка худоба нелiчена, зимовник на двi половини... Ще й другий зимовник i другий сад ?сть у долинi бiля рiчки Половицi... А нащо менi все оте? Менi вже час про спасенi? душi подбати. Вiддам, мабуть, все добро на Самарський Микола?вський монастир, та й сам пiду туди вiку доживати. Увесь вечiр приятелi згадували про сво? минуле життя та гадали про майбутню долю Запорожжя i тiльки пiзно пiсля вечерi полягали спати. Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на вiз харчiв i, взявши з млина двох наймитiв, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з ?хнiм возом i волами на той бiк Днiпра. Ще не встало сонце, як нашi подорожнi були в дубi i, протягши його деякий час понад берегом, щоб легше було обминути переднi скелi Монастирського острова, рушили упоперек широко? рiчки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на стернi, проводжаючи товариша, сидiв сам Глоба. Прудкi хвилi рiчки враз пiдхопили дуба i понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелi острова. Та тiльки ?м не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця мiцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бiк велико? рiчки. За пiвгодини дуб був бiля берега. Наймити допомогли Демковi викотити з нього воза; запрягти ж було недовго i через кiлька хвилин подорожнi, попрощавшись з Глобою, по?хали далi, прямуючи помiж пiскуватими кучугурами та шелюгами верболозiв до Самарського шляху. Тiльки увечерi, коли вже сiдало сонце, нашi подорожнi в'?хали у стародавн? запорозьке мiсто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимiв i приятелiв, та тiльки старий запорожець, побачивши, що по всiх дворах та вулицях мiста сновигали драгуни, улани й iншi москалi[1], не схотiв ставати у Самарi на нiч. - Цур ?м, тим москалям! - говорив вiн.- Од них i поли врiж та тiкай, бо без лиха не минеться! Найбiльше вiн боявся за Галю,- i справдi, поки вони пере?хали мiсто, москалi дуже зачiпали ??, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв'я та пiснi, так що бiдна дiвчина врештi почала плакати i з очима загорнулася хусткою. Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев'ять високих бань, вiз незабаром спустився до рiчки Самар, до того мiсця, де коштом Вiйська Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв. Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашили на нiч i сидiли у березi бiля таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олi?, що ?? кухар чимало всипав у таганок. Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз побратимовi баклажку з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана пiддобрили дубовикiв i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки.. За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску i пiдкидаючись на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi хутко оповила землю, а за рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй про?хав хоч один раз за життя i тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт монастиря. Тут, бiля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпецi вiд москалiв i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати у ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря. Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця iгумена перебалакати про свою справу, але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати завтрiшнього. Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку i поза огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства i воно щебетало, скрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повiтря повне тих звукiв; людського ж голосу тут нiде не чуть було, i здавалося, що за паркан монастиря не доходять нiякi вiстi з свiта. Здавалося, що тут дбають тiльки про Бога, а до iншого всiм було байдуже; проте справдi воно було не так: Самарський монастир був частиною запорозько? душi, i з його тихих келiй з смутком у серцi прислухалися до того, що дiялося на Запорожжi. Навiдався Рогоза i до шпиталю, де лежали покалiченi пiд час останньо? вiйни запорожцi. Там теж була непорушна тиша й спокiй. Тiльки ченцi ходили помiж лiжками калiк, перев'язуючи ?хнi рани. I подобалося Демковi се святе мiсце, так що тепер вiн зрозумiв через що тесть повiз його по шлюб сюди, а не до iншого мiста. Смутний ходив по шпиталю Балан. - За що ж i за кого проливали ви свою кров? - встало в його серцi питання, коли вiн дивився на покалiчених сiчовикiв. I гiрка сльозина полилась з ока старого запорожця. Пiсля обiду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келi? скарбника колишнього кошового Запорозько? Сiчi Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатнiших дiячiв i лицарiв Ново? Сiчi Запорозько?. Козакувати вiн почав ще з юнацьких лiт i за часiв кошового Костя Гордi?нка брав участь разом з побратимом Баланом в оборонi Старо? Сiчi. Врятувався вiн тодi тiльки через свiй незвичайний хист та силу. Побачивши, що отаман i майже все товариство полягло по окопах побите й покалiчене, а вороги затопили Сiч сво?м вiйськом, Пилип вкинувсь у Днiпро i переплив його упоперек. Пiсля того вiн з'явився в Олешкiвськiй Запорозькiй Сiчi, уславився походами звiдтiля на полякiв, що мордували правобережну Укра?ну, далi ж допомагав Милашевичу пiд час переходу запорожцiв з Олешкiвсько? Сiчi на ?хнi стародавнi землi i упорядкував Нову Сiч на Пiдпiльнiй. У Новiй Сiчi вiн уславився походами на татарськi городи та турецькi землi i, нарештi, в 1764 роцi був обраний за кошового отамана. Кошовим отаманом Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Сiчi заможна козацька старшина i що вона сама схиля?ться до знищення стародавнiх запорозьких звича?в i рiвноправного товариства, вiн через рiк сам зрiкся кошевства i пiшов рятуватись у Микола?вську пустинь. Рогоза не був на Сiчi за часiв кошевства Пилипа i зовсiм його не знав, Балан же, побачивши у невеликiй келi? сивобородого старця, не пiзнав би в ньому свого давнього побратима, коли б очi старця не свiтили з-пiд довгих сивих брiв тим вогнем, що грав ще замолоду. Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима благословення, а слiдом по ньому пiдiйшов пiд благословення i молодий козак. - Сiдайте, друзi мо? й товаришi... - промовив чернець, показуючи на лаву - i оповiдайте менi, як сталося те, що розкраяло нашi душi. - От свiдок всього, що було... - одповiв Балан, показавши на Рогозу.- Нехай вiн сам тобi розкаже. Молодий козак розказав про всi подi?, що сталися пiд час скасування Запорозько? Сiчi, не проминувши й того, як з-пiд престолу церкви свято? Покрови полковники московського вiйська забрали шухлядку з царськими грамотами та унiверсалами польських королiв про непорушнiсть запорозьких вольностей i як пiсля того донськi козаки пообдирали з образiв коштовнi ризи i на шматки порубали срiбнi царськi врата. Слухаючи оповiдання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись ще бiльше його хвилювати, спинився, вiн наказав говорити далi: - Нехай почую все! Може, скорiше мо? серце розiрветься у грудях i не дасть менi пережити смертi неньки Сiчi. Знаю я, що грiх се мiй великий... що я повинен думати тiльки про прийдешн? царство, але де ж взяти сили, щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподiяли? Коли Рогоза скiнчив оповiдання на тому, що бiльшiсть козакiв помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою: - Не матимуть вони там долi, бо за турецьку землю доведеться нашим бити нас хрещених i се буде нестерпучою мукою всьому товариству. Грiх думати те, що я думаю, прости мене, Господи, а лiпше було б вам тут битись за матiр Сiч до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Сiч. Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього i не осоромили козацько? слави, а через те, хоч померла Стара Сiч, так народилася Нова. Правда, що на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи ново? долi, бо доля ?хня в руках Господнiх. Проте думки старого ченця не до Бога слалися: вiн почав згадувати молодi лiта та морськi походи на бусурманiв i переказувати все, що знав про славнi часи кошевства Iвана Сiрка. Очi колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття, а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його головi й ряса здавалися зовсiм не на сво?му мiсцi. Несподiвано в ту хвилину вдарив дзвiн до вечернi. Слова занiмiли на устах ченця, очi погасли, вся постать його стулилась i зiгнулась, i колишнiй кошовий, ставши в куток до образiв, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловiковi i не спокушати його, вийшли потихеньку з келi? i зачинили за собою дверi. Одстоявши ранком другого дня в церквi службу, Демко Рогоза й Галя Баланiвна стали на рушнику i взяли шлюб. Вiнчав Рогозу, як i завжди вiнчав запорожцiв, сам iгумен i поблагословив ?х на нове життя власною рукою. Пiсля вiнця Балан повiв молодих вклонитися Пилиповi i разом попрощатися з ним. Пiд час прощання старий Балан, турбуючись про майбутн? життя пiсля зруйнування Сiчi Запорозько?, заплакав. - Не сумуй, товаришу! - неначе спокiйно сказав колишнiй кошовий.- На все бо ? воля Божа i без його свято? волi не було б зруйновано Сiчi Запорозько?, Блаженнi кротцi, iже синами Божими нарiкуться! Треба скорятися волi Господнiй i вiд нього сподiватися милосердя. За ту нiч, що минула пiсля першо? розмови з козаками, запорожець-чернець багато передумав i перестраждав i, врештi, в його душi смиренний чернець, мабуть, перемiг сина вiльно? волi, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця. IV Через кiлька днiв щасливi та веселi молодi поверталися разом з батьком до Базавлуку. Ще вiз з уквiтчаними волами був далеко од оселi, а вже назустрiч подорожнiм вибiгли Iван з ?вгою, а далi повиходили й старi сусiди. Всi, радiючи, привiтали молодих i предрiкали ?м щасливу долю. Недовго посидiли всi в хатi, а далi старий Балан пiшов до пасiки оглядати сво? бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в садочок. Той садочок був ?й любiший за все на свiтi, бо бiля нього вона народилася на свiт, по його стежках бiгала сво?ми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому бiля квiток та рослин i у вiльний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке дерево i навiть квiтка в садочку були ?й знайомi як рiднi дiти й брати. Вона хутко бiгла тепер стежкою саду вiд куща до куща, вiд дерева до дерева, оглядаючи ?х i манячи за собою того, хто був ?й тепер найдорожчий на свiтi,- свого чорновусого красуня Демка. Крiзь вiття кучерявих вишень та яблунь ?? привiтало сво?м промiнням ясне сонце, а з-помiж зеленого листу до не? озивалося спiвуче птаство та поглядали на не? сво?ми рум'яними боками ряснi яблука. Так, перебiгаючи з одно? стежки саду на другу, молодi вибiгли пiд верби на берег лиману i на них глянула безкрая, блакитна просторiнь осяяного сонцем величного лиману. - Любий мiй! - скрикнула Галя.- Чи ? на свiтi що чарiвнiше за нашу оселю? - Тiльки ти, мо? серденятко, чарiвнiша! Чарiвнiша! Чарiвнiша i за ваш садок i за сей лиман безкра?й i навiть за свiт сонця! - одповiв козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину. З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дiвоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же пiсля одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав ?й в працi коло городу й баштану i хоч був не призвича?ний до того, а проте скоро почав привчатись до господарювання. Коли зайшла осiнь i господарськi роботи скiнчилися, Демко разом з Iваном мало не щоранку виносили на човен сiтi, кошелi, рагелi й iншi рибальськi знаряддя й ви?здили човном у лиман, а лиманом до?здили до плавень i верталися тiльки увечерi, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стiльки риби, що ?? не було куди дiвати. Галя роздавала ?? сусiдам, годувала наймитiв i насолила вже двi великi дiжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була риба! Блискучi, як золото, коропи, срiбнi, ситi секрети (судаки), зубастi щуки та чорнi довгоносi осетри, а що вже було ракiв, так ?х Галя здебiльшого викидала назад у лиман, лишаючи тiльки таких, що були бiльшi за долоню доброго козака та ситiшi за годоване порося. За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та пiд кригою рибальство було й нецiкаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що купив у Самарському монастирi, та тiльки всi вони були про житiя святих i не цiкавили молодих козакiв. Думки обох запорожцiв полинули до Сiчi, на Дунай; та й на свою рiдну Сiч, що покинули вони на Пiдпiльнiй, ?м дуже захотiлося глянути, бо й Демко i Гнат нiяк не могли собi уявити нi того, що було тепер на Пiдпiльнiй, де пiвроку до того шумiло й гуляло товариство, нi того, що було на невiдомому, та?мному Дуна?. Як на лихо нi з Пiдпiльно?, нi з Дунаю не доходили до Базавлуку нiякi звiстки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхiв i нiхто до нього не завiтав. Наприкiнцi зими Рогоза не втерпiв i сказав Галi, що хоче по?хати верхи, подивитись, що робиться на Пiдпiльнiй, у Сiчi, але Галя прямо уп'ялася в нього: - Не ?зди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Сiчi, так наказували, щоб i не повертатись до не?. Як же ж ти по?деш туди?.. Тебе заарештують i заберуть у москалi. Жалiючи Галю, бо вона вже мала по веснi стати матiр'ю, Демко не хотiв турбувати ?? i рiшив почекати ще деякий час. Нарештi зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавнi почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках почали удудукати чубатi одуди, забуркотiли горлицi... нарештi закувала й зозуля, а тут у Галi знайшлася й дитинка - маленький син Миколка. Нема чого й говорити, що всi тому Миколцi дуже зрадiли. Демковi вже годi нудьгувати - почав допомагати Галi сповивати сина, та й дiд Дмитро кiлька разiв на день пiдходив тихенько до колиски глянути на немовлятко. Скоро почали мiркувати про те, де малого охрестити i зважали за краще зробити се у найближчiй церквi: у Старому Кодаку. Як тiльки Галя одужала, Рогоза запряг воза i удвох з Галею повезли дитину до попа. Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старо? фортецi будувалося чимало хат, а в лiву руку од Кодака, ближче до Половицi, будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всi новини та розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядiв свого товариша з Платнирiвського курiня - Гната. Вiн ледве пiзнав Гната, бо той був вбраний не по-запорозькому i навiть штани на ньому були синi, а не червонi. - Гнате! - гукнув Рогоза. Той наблизився i, пiзнавши товариша, почоломкався з ним. - Ти що тут робиш у Кодацi? - спитав Демко.- Чи не оселився тут? - Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всiх, запорожцiв, хто приписався у лоцмани, лишили вiльними i грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти. - А хто не приписався? - Хто не приписався у лоцмани, тих всiх повернуть у крiпакiв. У Галi з тих речей похололо на серцi. Рогозi ж вони здавалися неймовiрними. Може, справдi воно й станеться так з бурлаками, але вiн. Рогоза, сидить бiля грунту i ма? з тестем власний зимовник i все господарство. - А що ж то в долинi за нова слобода буду?ться? - То все нашi запорожцi осiдають. Все лоцмани... Через те й село Лоцманською Кам'янкою прозвали. - Ну, а товариство, що пiшло на Дунай, якi е чутки? Гнат зразу злякано оглянувся. - Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалi почують, а ?х тут до бiса вешта?ться, то буде й тобi й менi лихо. Вiн нахилився ближче до Рогози i почав говорити, поспiшаючись: - Живуть нашi вiльно у Туркiв по всьому Буджаку. I лимани султан всi ?м подарував. Приходили звiдтiля мiсяцiв зо два до сього братчики Голка та Книш, щоб товариство пiдмовляти переходити за Буг до туркiв. Дехто було вже й пiднявся йти, аж тут москалi Галку й Книша схопили та й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як тi мишi: вийдеш з хати, та й озира?шся на всi боки; а в хатi й слова про запорозьку волю не промов, бо по всiх хатах москалi стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив. Тiльки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далi, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями. - Що за людина? - гукнув вiн до Рогози, спинивши воза. Рогоза розказав, по якiй справi при?хав. - А що ж се за вбрання на тобi? - показав унтер на кармазиновий жупан козака. - Запорозьке... - Щоб зараз менi не було! - почав гримати на Демка унтер, вип'явши на нього сво? великi баньки.- Нема? запорожцiв, не повинно бути й ?хнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возi, бо вже як я сам стягну його з тебе, то вже бiльше не одягнеш! Рогоза мусiв скоритись i, сховавши жупана пiд себе, мерщiй погнав волiв до хати пан-отця. - Цур ?м i пек, сим москалям,- говорив вiн до Галi стиха.- Коли б скорiше вихопитися звiдсiля з душею. Охрестивши дитину, наляканi москалями Демко й Галя, не погодувавши навiть волiв, зараз же рушили з Кодака i тiльки тодi трохи заспоко?лися, коли знову в'?хали в степ. Звiстки, що ?х привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана. - Недобрi звiстки, дiти... - сказав вiн.- Почина?ться тут нове господарювання. Недурно менi серце недобре вiщувало. - Треба, тату, по?хати нам до Сiчi,- сказав Демко.Треба подивитись, що там робиться. Може, москалi вже давно пiшли звiдтiля геть... Не довiку ж ?м там стояти. Може, там знову товариство збира?ться. Адже чимало тодi таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалi пiдуть у свою землю. До речi Демка пристав i Iван, кажучи, що сором сидiти недалеко Сiчi i не знати, що там дi?ться. Старого козака й самого давно манило до Сiчi - глянути на не? хоч одним оком хотiлося, i вiн охоче згодився на вимоги сина й зятя. Порадившись, козаки рiшили ?хати до Сiчi не кiньми, а човном, через лиман та Пiдпiльною, бо з плавнi можливо було наблизитись до Сiчi зовсiм непомiтно i так Само непомiтно можливо було б i переховатись в очеретах плавнi, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалiв. Галя тепер не сперечалася, бо Демко ?хав разом з батьком i се заспокоювало ??. Вона охоче почала збирати подорожнiм всяких харчiв, а через кiлька день ранком тро? козакiв сiли у невеликий човен i ви?хали у лиман. Лиман Великi Води недурно так звався у запорожцiв; упоперек його ледве сягало око, а упродовж лиману берегiв зовсiм не видно було. Дрiбненькою комашкою здавався на тому просторi запорозький човен i здавалося прямо неймовiрним, щоб вiн колись пересунувся на другий бiк лиману. Проте Демко жваво налягав на .весло i легенький човен хутко посувався по прозорiй водi лиману, немов по сковзанцi, лишаючи позад себе водокрутнi од сплескiв весел. Смужка зелено? плавнi на тiм боцi лиману щохвилини ближчала, дерева пiдiймалися з води все вище, i до снiдання козаки прибули вже до другого берега i, трохи вiдпочивши, ви?хали у рiчку Пiдпiльню. Тут на гребки сiв Iван, Демко ж почав снiдати. З-за гiллястих верб та яворiв, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Пiдпiльню дивовижними кольорами. Плавня вже давно прокинулася i легкокриле птаство завело сво? веселi пiснi... Проте козаки не дуже до тих пiсень прислухалися, не дуже й до краси плавнi придивлялися, бо все те було ?м давно вiдоме. Очi ?хнi з напруженням придивлялися у той бiк, де була Запорозька Сiч. По Пiдпiльнiй доводилося гребтись проти води i через те човен посувався повагом, так що Демко та Iван, гребучи по черзi, у човнi й пообiдали. Пiсля обiду, коли сонце почало вже схилятись на захiд, Iван радiсно скрикнув: - Хрест! Всi глянули на схiд сонця. Там, над зеленою пущею плавнi, сяяв пiд промiнням сонця щирим золотом хрест сiчово? церкви свято? Покрови. Козаки поскидали шапки й почали хреститись. - Слава Господовi! - сказав старий Балан. - Церква сто?ть нерухомо! - А коли церква сто?ть,- скрикнув Демко,- так живе у Сiчi й товариство! В запалi вiн почав чимдуж налягати на весла, i човен, пiдстрибуючи з напруги, щодалi все хутчiше бiг у той бiк, де хрест сiчово? церкви то виникав козакам на очi разом з банею дзвiницi, то знову ховався за деревами. Через пiвгодини човен повернув з рiчки у Сiчовий Кiш, де колись увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й турецькими кораблями, що привозили до Сiчi всякий крам. Сумом подихнуло тепер на козакiв з Коша - вiн був порожнiй, i тiльки подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та журливо стояли бiля берега два рибальських човни. - Мабуть, не так воно ?, козаче, як ти гада?ш! - журливо похитавши головою, сказав Дмитро.- Коли б товариство жило в Сiчi, то Кiш не був би порожнiй! Приставши до берега, козаки вискочили з човна i пiшли на гору стежкою, що виходила прямо до Сiчового майдану й паланки. За часiв Ново? Сiчi по сiй стежцi було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помiтив навiть, що давня стежка почала заростати шпоришем i нудьга стиснула йому серце. Сперши дух, козаки поспiшилися нагору, вибiгли на майдан i спинилися в нестямi... Чи тут же була Сiч? Чи не помилилися вони? Де ж рiднi куренi? Де славнi паланка, пушкарня, скарбниця? Сiч була порожня, а замiсть будинкiв чорнiли ями, немов розритi домовини! Всi обернулися до церкви, що подала ?м таку радiсну надiю, i тiльки тепер помiтили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вiкнами й дверима, дзвiниця ж стояла без дзвонiв. Навiть цвинтар понавколо церкви був зруйнований i на ньому не було нi капличок, нi хрестiв. Наблизившись до того краю Сiчi, де колись стояли куренi, козаки одшукали рiвчачки од пiдвалин, купки бито? цегли од кабиць та кiстки од риби, що запорожцi ?ли в останнiй день життя Сiчi. Перевiвши очi на сiчовi стiни, козаки побачили, що вони почали все обсипатися i поростати травою, на баштi ж, що стояла бiля сiчово? брами, видно було кiлькох робiтникiв, що руйнували ?? ломами. Козаки пiшли до башти, i що бiльше наближалися до не?, то гупання ломiв дужчим болем било ?м у серце. - Що то ви робите? Нащо то ви руйну?те башту? - ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робiтникiв. - На князiвський палац каменю треба! - весело одповiв один iз мурщикiв по-росiйському. Сльози пiдступили старому запорожцевi пiд горло, I не маючи нiчого бiльше сказати, вiн одiйшов од башти набiк i схилився до сiчово? стiни. - Чи се ж не Дмитро Балан? - почулося йому питання. Бiля нього стояв старий сiчовик i дивився на нього очима, що нагадали Дмитровi щось дуже давне, молоде й радiсне. - Невже се ти, Дударю? - спитав вiн, сам не певний в тому, що на очах у нього сто?ть близький товариш його молодих козацьких лiт. - Та я ж, братiку, я! - одповiв сивий дiд i почав чоломкатись з товаришем. - Чого ж се ти тут вешта?шся? - спитав вiн далi Балана. - При?хав подивитись на матiр Сiч... - з сльозами на очах одповiв Балан. - Бодай би лiпше не бачити! - Нема?, братiку, Запорозько? Сiчi! - одповiв Дудар, одвертаючись набiк, щоб молодi козаки не побачили, як з старих його очей побiгли сльози. - Iдiть сюди! - сказав вiн згодом до козакiв, трохи перемiгши себе, i повiв козакiв на високу сiчову стiну. З верху окопiв запорожцi побачили, що на пiвнiч од Сiчi будувалися якiсь будинки. - Бачите? - спитав Дудар, показуючи на тi будинки сво?м цiпком.- То буду?ться економiя того князя, що йому цариця Катерина подарувала всi сi землi, разом з нашою Сiччю. Тут уже й управитель його живе. От на тi то будiвлi й беруть камiнь з Сiчових башт... Туди ж на пiдмурки побрали з цвинтаря й кладовища всi хрести й надгробки... Байдуже ?м до того, що то могили славних лицарiв i що по надгробках святе письмо повибиване... Вони б'ють надгробки й хрести на камiння i мурують з них будинки. Туди ж i всi каплички з великого сiчового кладовища пiшли!.. Слухаючи оповiдання товариша, старий Балан переводив очi то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кiлька викопаних з землi хрестiв, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сi люди живi i як ?х досi не скарав Той, що на небi. - Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дiтей сво?х... - тихо промовив сивий запорожець, схиливши сво? засмучене чоло. - А куренi ж де? - спитав Рогоза. - Куренi поламанi. Деякi начальство поперевозило в Микитино, там складають з них гамазе?, а деякi тут попродали. От i я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курiнь, та й буду?мо з нього двi хати. Он зараз на шамбашi... Дудар показав у той бiк, де за часiв Сiчi були крамницi й базар, а тепер будувалося кiлька хат. - Тут i буду?мося... Важко покинути рiдне мiсце... Тут, бiля Сiчi, й померти хочеться... - Ну, а пушкарня ж i скарбниця де? Од куренiв хоч слiд лишився, а од них i слiду не стало... - Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою звався, так вiн тут неначе крiт усю Сiч порив... Все, бач, скарбiв шукав, а пiсля того знову все землею позакидав. Поховали, брати мо?, сiчову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу i козацьку волю! Всi деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козакiв, бо всi вони змагалися з тяжкими думками, що налягли ?м на серця. - Що ж, пани-брати... - пiсля довго? мовчанки, обiзвався Дудар,- сонечко на спочинок лагодиться. Ходiмте до мо?? землянки. У землянцi я поки що живу... Повечеря?мо, та й переночу?те в мене. - Пробач, товаришу,- одповiв Дмитро Балан,- не сила менi! Скорiше, дiти, звiдсiля! - звернувся вiн до Демка й Iвана.- Тут смерть i неволя зазира? менi в очi. Ми ночуватимем у вiльнiй плавнi пiд вiльним небом! Старший запорожець попрощався з товаришем i хутко пiшов з Сiчi до човна. V - Ary!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мiй... Сонечко мо? ясненьке! - щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина.- А ходiмо, ще раз подивимось, чи не ?де батько? Де се вiн забарився? Га?.. Що?.. При?де, говориш? При?де, при?де... А ми його поцiлу?мо та пожуримо за те, що довго гаявся! Миколцi було тiльки три мiсяцi, а проте Галi здавалося, наче вiн не тiльки що все розумi?, а навiть одповiда? на ?? запитання. Немовлятко випручало рученятка й не давалося сповиватись. Пухкi щiчки хлопчика почервонiли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби посмiхаючись з матерi, що ?й не пощастило сповити йому рученята. Ставши матiр'ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася як спiла ягода, i стала ще гарнiша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла навкруг себе все, як сонце звеселя? все живе, на що пада? його промiнь. Вже вдруге виходила сьогоднi Галя пiд верби, до лиману, виглядаючи батька й чоловiка i на сей раз таки наглядiла в далечинi, на блакитному просторi лиману, чорненьку комашку. - Ага!.. Дивись, синашу! - радiючи зверталася Галя до Миколки.- Он-он чорнi? човник... То нашi ?дуть. Там I батько наш любий! Смутний, з пригнiченим серцем вийшов Демко з човна на берег, а проте, як тiльки глянув на свою дружину та зазирнув у ?? веселi, повнi кохання очi, то одразу той сум мов вiтром з нього змело i розвiяло понад лиманом. - Ох, ти ж, горличко моя люба! - скрикнув вiн, обнявши свою дружину.- Та яка ж ти красуня стала! Вiн взяв вiд не? сина i, бавлячись, пiдкидав його догори. - От де мо? щастя,- мiркував вiн,- люба дружина й син... I нiхто не владей одiбрати од мене се щастя, опрiч Бога. - Ач, якого ти менi бравого сина году?ш! - говорив вiн тим часом Галi, любуючи на пухкi щiчки й веселi оченята дитини. - Мов той бузiвок! - Годi тобi вигадувати! - злякано одповiла Галя.- Не кажи так, бо щоб з того слова ще чого лихого дитинi не сталося. Який там бузiвок, коли зовсiм худенький! Щаслива пара покинула батька й брата бiля човна i пiшла до хати. Демко нiс сина, бавлячи його барвiнком, Галя ж йшла поруч, обнявши чоловiка за стан. Через який час, пополуднувавши, вся сiм'я сидiла пiд хатою на призьбi. Галя держала на колiнах Миколку, Демко сидiв поруч, обнявши ??, старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив очима за бджолами, що повз хату пролiтали з степу до пасiки, Iван же розглядав хрущiв, що з гудiнням часто билися об стiни хати й падали на призьбу. Лiто саме набуло сво?? краси й виповняло вечiрн? повiтря пахощами степу i квiток. - А дивiться, дiтки... - обiзвався Дмитро, показуючи чубуком люльки на обрiй, де з-за гори виникали якiсь темнi обриси, схожi на вози.- Неначе вози ?дуть. Всi пильно почали придивлятися туди, куди показував Балан. - Справдi, неначе чумаки ?дуть! - згодом сказав Рогоза. - Чого ж тут чумакам iти,- одповiв старий запорожець уже стурбовано,- коли ми не на шляху. Адже бачите: вони прямують сюди! Тим часом чорнi обриси простяглися по горi довгою стьожкою, пiдсунулися ближче й побiльшали, а через який час стало вже видно, що то були вози запряженi кiньми i навантаженi всяким збiжжям. Визначилися вже обабiч возiв i люди, й дiти. - Щось чужосторонн?... - сказав старий Балан,- бо кiньми, а не волами ?дуть. Серце старого запорожця передчувало недобре i сповилося нудьгою, бо скiльки жив вiн на свiтi, то не бачив тут чужостороннiх людей. Валка возiв i людей прямувала до запорозьких зимовникiв, а попереду всiх ?хав верхи у панськiй одежi якийсь чужинець. Коли вози вже зовсiм зблизилися з хатами, вершник спинив ?х, подiлив на три валки i, направивши двi до зимовникiв Лантуха й Луб'яного, сам з третьою в'?хав прямо в двiр до Балана i почав тут порядкувати неначе у сво?й господi, гукаючи до сво?х людей по-росiйському: - Становiть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женiть на пашу! - Гей ти, старий! - гукнув вiн далi до Балана.- Чого баньки вип'яв? Ходи сюди! Почувши росiйську мову i побачивши одежу, що про таку тiльки чули вiд людей, а саме: бiлi повстянi шапки на головах та онучi й личаки замiсть чобiт на ногах, нашi козаки пiшли до возiв здивованi i обуренi на те, що якийсь пiдпанок хозяйну? в ?х дворi, не спитавшись господарiв. Всi тi московськi люди, що за?хали у двiр до Балана, були крiпаками того князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався бiля Сiчi палац з надгробкiв, хрестiв та капличок запорозького кладовища; пiдпанок же, що ?хав верхи попереду валки, був князiвський прикажчик. Коли князь розглядав у Петербурзi карту подарованих йому земель, вiн уподобав те мiсце над лиманом, де стояли запорозькi зимовники, хоч ?х на тiй картi й не було зазначено, i рiшив переселити до лиману п'ятдесят родин крiпакiв зi сво?х ма?ткiв, що держав у Калузькiй губернi?. Ся його вигадка i впала тепер на голову запорозьких сиднiв. - Скiльки .у тебе ?сть печеного хлiба? - звернувся прикажчик до Балана. - А що, у вас не вистачило хлiба? - спитав той, маючи думку подiлитись по щиростi.- Зда?ться, хлiбiв три ?сть! - Так от що, старий, нехай ота молодиця, що сто?ть бiля хати,- показав вiн на Галю,- за сю нiч напече хлiба пудiв з десять! - Що ви, Бог з вами! - здивувався Балан.- Де ж ?й управитись на стiльки хлiба!.. А ви завтра рано вiд нас по?дете? - додав вiн з неспоко?м у голосi. Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповiдi на останн? питання. - Куди ще ?хать? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! - одповiв прикажчик i почав знову гукати до сво?х людей: - Випрягай! Випрягай, не гайся! - Та чого ж ви сюди при?хали? - перебив його зовсiм уже збентежений Дмитро. - Хати будемо будувати, дiду! - весело одповiв прикажчик, радiючи, мабуть, що добувся до мiсця.- Село тут буде, та ще й чимале! У всiх з тi?? одповiдi похололо на серцi. Галя й Демко почали розумiти, що на них впало лихо, старому ж козаковi трохи не забило дух i вiн ледве прохрипiв: - Як то б ви будували тут хати, коли се наша земля?! - Та ви ж самi чи?? - здивовано спитав прикажчик.Хiба не князiвськi? - Ми вiльнi люди! - з обуренням скрикнули козаки.- Ми запорожцi! Прикажчик глянув на козакiв неймовiрно i з посмiхом. Вiн зрiс у крiпацтвi, знав що й батько й дiд його були крiпаками i не мiг собi уявити, щоб на свiтi були якiсь вiльнi люди, опрiч панiв. - Дурницi говорите! - сказав прикажчик i, злiзши з коня, обернувся до Рогози: - Вiзьми коня... Поводи його та постанови до стайнi! Кров вдарила Демковi з обурення в голову. - Вам, добродiю, годилося б вклонитися нам, господарям,- сказав вiн,- та спитатись, чи можна поставити коня до стайнi... Тодi, може б, я й сам вам допомiг, а коли ви нахабно менi, немов наймитовi наказу?те, так я нiчого вам не зроблю. З тим Демко одвернувся i, взявши Галю за руку, пiшов з нею до хати. - Он який ти! - з погрозою гукнув йому вслiд прикажчик.-Ну, як я надiшлю тебе до економi?, то ти забудеш свою пиху! Тут прикажчика оточили жiнки з дiтьми i, покладаючись на те, що дiтей за?да? мошкара, просили його, щоб дозволив внести дiтей в хату. - Несiть,- владно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з крiпакiв. Жiнки заметушилися i через хвилину бiльше двадцяти дiтей з матерями увiйшли в Баланову хату i почали розташовуватись: хто на полу, хто на лавках, а кому недостало мiсця, то й долi. Балан почував сво? право стати на дверях сво?? хати i не пустити до не? нiкого, та тiльки його добре серце не дозволило йому так вчинити. Старий козак тiльки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його господi. Галя теж бiдкалася й плакала, бо ?й нiде вже було навiть Миколку покласти, а не то що самiй лягти, а проте, побачивши, якi у матерей змученi, обiдранi та закалянi дiти, не тiльки не сварилася з жiнками, а навiть вiддавала ?м з сво?? скринi сповивачi, рушники, хустки i всяке шмаття. Нiч, що вже заходила, спiткала всю сiм'ю Балана на дворi, випханою з сво?? власно? хати. Спати в хатi було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою росiйськi люди. Рогоза з Галею й Миколкою пiшли на пасiку; старий же Балан знову доступився до прикажчика: - Слухайте, чоловiче добрий! Розкажiть же менi товком та по правдi, як же воно буде, коли ви тут побуду?тесь? - Не як iнакше,- одповiв прикажчик,- як стане тодi на сьому мiсцi село. Мужики оратимуть землю та сiятимуть хлiб. - Так се ж наша земля! Се займище трьох козакiв: мо?, Луб'яного та Лантуха. Що ж ми будемо робити, як ви одберете нашу землю? - А те будете робити, що й iншi крiпаки: будете сiяти панський хлiб, косити його, молотити та звозити зерно до пансько? економi?. У старого цiле пекло заклекотiло в серцi: - Ну, сього вже не дiждете! - скрикнув вiн. - А ти ж гадав як? Князю подарованi всi сi землi од царицi, а як ви сидите на сiй землi, то зрозумiло, що й ви князiвськi разом з землею. Стуманiв свiт в очах старого козака i, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволiкся вiн до сво?? пасiки i впав пiд куренем на солому. Болючi думки, мов убитi у мозок цвяхи, пекли голову старого. - Так ось до чого воно йшло скасування Запорожжя... Щоб нашi землi та степи, кривавицею дiдiв та прадiдiв политi, пороздавати вельможам... Невже ж воно справдi так i буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вiльних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привiв менi старому дiждати тако? недолi? Чому не прибрав мене ранiше? Всю нiч гнiтили такi думки козака i всю нiч не заплющував вiн очей, благаючи Бога, щоб вiн або одвернув геть сю чорну хмару тяжко? недолi, що нагнiтила ?х, або прийняв його до себе. Не спали сю нiч i дiти старого. Вони до свiту просидiли бiля батька пiд куренем, щоб не тiльки не бачити того, що робилося в хатi, а навiть не чути нелюбо? ?м мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо сво?? волi принесли ?м недолю i стали ?м ворогами. VI Другого дня зранку прикажчик по?хав у економiю до найстаршого управителя, а у обiдню пору повернувся до Базавлуку i загадав всiм крiпакам, щоб другого дня ранком ?хати у плавню рубати лiс. Далi вiн прикликав до себе обох Баланiв i Рогозу. - Ти, старий,- сказав вiн Дмитровi,- сво?ми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а тво? сини нехай переженуть всiх ваших коней у плавню. Там мо? люди рубатимуть лiс, так треба кiньми тягати колоди до рiчки. Старий козак з жахом у очах дивився на прикажчика: - Ви хочете мо?ю худобою робити? У мене сво? хазяйство й своя робота худобi ?сть. - А я вам прямо кажу,- скрикнув Рогоза,- що у плавню я не пiду i батькових коней до роботи вам не дам! От що! Прикажчик, як хитра людина, не хотiв вiдразу доводити козакiв до розпуки i сказав неначе спокiйно: - Ну гаразд... Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обiйдемося й без вас; а вже щодо худоби вашо?, так вона менi дуже потрiбна, i я заберу ?? до роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й вчора вам говорив, що все те, що було вашим: i земля, i худоба, й хати, i навiть ви самi, тепер князiвськi! - Не буде того! - рiшуче скрикнули козаки. - Запорожцi од вiку не будуть крiпаками! - Побачимо! - глузливо проказав прикажчик i пiшов до свого дiла. Сю нiч всi знову ночували у куренi. Молодi козаки, знемiгшись за попередню нiч, спали тепер добре i прокинулися тiльки ранком, почувши голос батька, що з обуренням гукав: - Жене!.. Жене, проклятий! Жене мо?х коней i волiв! Круторогi ж мо?... укоханi мо? дiти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на князiв ви працювали! Демко та Iван схопились на ноги i, вгледiвши, що прикажчик верхи на конi жене з степу весь косяк, а позаду крiпаки женуть i волiв, кинулися до хати, вхопили недоуздки i побiгли навперейми коням. Перелякана Галя гукала на чоловiка, благаючи, щоб вiн вернувся, але Демко ?? не слухав i побiг у степ. Зблизившись там з кiньми, вiн накинув на одного з них обротьку, скочив на нього i почав навертати косяк знову у степ. Iван слiдом за Демком теж був уже на конi i допомагав шуряку. Батько та Галя од ворiт побачили, що прикажчик наскочив на Демка i вдарив його батогом, але тiльки вспiли вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розiгнав Демко свого коня та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той, мов снiп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав ?х знову у степ. Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому дурно, i вона жахливо скрикнула: - Господи милосердний, що ж тепер буде? У старого Балана пiд час сутички, навпаки, не жах був у очах, а радiсть. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося запорожцевi: що не подарував прикажчиковi образи, а з козацьким хистом збив його з коня. Очi старого заграли юнацьким вогнем i вiн голосно гукнув: - Молодець, Демко! Нехай зна? вражий зайда запорозького кулака! Вилежавшись деякий час на землi, прикажчик пiдвiвся i, шкандибаючи, пiшов до двору, кленучи Демка уголос i погрожуючи йому кулаком. - Почекай, гайдамако, я тобi сього так не подарую! Через кiлька хвилин галас збився бiля всiх зимовникiв: крiпаки намагалися побрати у Балана, Луб'яного й Лантуха сокири, канати й iншi господарськi речi, тi ж не давали, бо у степах у тi часи такi знаряддя були дорожчi за золото. - В'яжiть ?х! - гукнув до сво?х людей розлютований прикажчик.- Всiх в'яжiть отсих гайдамакiв, коли вони не хочуть нам коритись. Я сам одвезу ?х до управителя на науку! Треба тiльки ще отих двох душогубiв пiймати! - додав прикажчик, показуючи у степ на Демка та Iвана. Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло хати збилася колотнеча, вони самi бiгли до двору i, побачивши, що ?хнього батька вже зв'язано, кинулися його визволяти. - Пустiть тестя, бо вб'ю! - грiзно гукнув Демко. Побачивши по очах козака, що вiн у запалi, люди пустили старого Балана i розтупилися в усi боки, але, як тiлько Демко та Iван почали його розв'язувати, прикажчик моргнув кiльком сво?м крiпакам, накинувся з ними на козакiв ззаду i, зваливши, почав в'язати ?м руки й ноги. Козаки одбивалися, як роздратованi звiрi, але ?х надавили цiлою купою i врештi пов'язали. Прикажчик же пiсля того, як зв'язаного Демка пiдвели з долу, вдарив його з помсти по виду. Галя метушилася помiж людьми, мов у нестямi. Вона кидалася вiд чоловiка до батька, голосила й благала, щоб ?х пустили, але нiхто на не? не звертав уваги i тiльки прикажчик добре штовхнув ??, коли вона хотiла розв'язати Демка. Через пiвгодини трьох старих запорозьких дiдiв та двох молодих з покрученими за спину руками везли до тi?? само? економi?, що будувалася бiля ру?н Запорозько? Сiчi. Почувши, що запорожцi не хотять коритись волi прикажчика i навiть на очах крiпакiв побили його, управитель визнав за потрiбне пiднести в очах крiпакiв особу прикажчика i люто покарати запорожцiв. Коли вiн побачив бiля ганку зв'язаних козакiв, очi його заграли хижим вогнем, мов у звiра, що вже почув кров сво?? добичi, i вiн зразу почав гримати. - Так оте? ви бунтуетесь? Не хочете робити... Не да?те худоби i навiть б'?те княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватись. Я з вас виб'ю ваше гайдамацтво! Я зроблю з вас покiрливих! - Пане управителю! - обiзвався старий Балан.- Защо нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони прийшли на нашу землю. На ту землю, що вiддана нам пiд господарство вiд Коша славного Вiйська Запорозького. Побачивши ваших людей у тяжкому становищi, ми навiть хати сво? покинули та вашим людям вiддали. За що ж хочете ви ще й добро наше забрати?.. Добро, придбане тяжкою працею? - Вашого нема? тепер нiчого! - сказав управитель.- По указу царицi всi сi землi i все, що на ?х ?сть, себто й ваше добро i, навiть, вашi душi, тепер ? власнiсть князя... Ви його крiпаки! З боку козакiв почулися скрики обурення, проте Балан намагався ще говорити спокiйно: - Бог один владен над душами людей, i йому вони й належать. Того ж не може бути, щоб велика цариця звелiла грабувати й катувати сво?х чесних, трудящих пiдданцiв! Нiколи того не буде, щоб ми, вiльнi запорожцi, стали крiпаками! Скорiше ми душi сво? занапастимо, анiж скоримося такiй неправдi. Не звикши чути вiд крiпакiв такi речi, управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця. Довгий, скуйовджений у боротьбi, оселедець надавав старому запорожцевi надзвичайний вигляд, а очi того в'язня дивилися на нього не з благанням, як вiн звик бачити у крiпакiв, а смiло i спогорда. Управителевi, що служив довго у вiйську, була навiть до вподоби могутня постать старого запорожця, але тим дужче вiн узнав за потрiбне негайно перемогти й знищити сю гордовитiсть i вiльний дух, щоб всi крiпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що нiяке волелюбство не може встояти проти його влади... I от, упиваючись тi?ю владою, вiн глузливо сказав: - Бачу, що ти занадто розумний! А скiльки тобi рокiв? - Вiсiм десяткiв лiт Господь держить мене на свiтi, i нiколи ще на вiку я не бачив i не чув про таку кривду, яку ви нам чините. - А ну, всипте йому вiсiм десяткiв рiзок,- сказав управитель до челядi,- може, старий дурень хоч пiсля того порозумнiша?! - Мене рiзками? - вжахнувся Балан.- Та лiше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, анiж дамся я над собою так знущатися. I не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою ?дину, прив'язану за спину руку, що мотузки увiрвалися. Та тiльки даремнi були всi змагання: на старого насiла челядь, звалила його на землю i, зв'язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайнi, а слiдом по ньому потягли Рогозу, Iвана Луб'яного й Лантуха. I от на стайнi, серед бруду й калу, крiпаки, що вже стеряли в собi iскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з сво?х братiв. Не стогнали запорожцi пiд руками катiв, бо бiль у тiлi був нiчим, порiвнюючи з мукою душi i серця покривджених. Вони мовчки, мов залiзнi, терпiли мордування, аж поки ставали непритомними. Старий Балан пiсля катування не пiдвiвся... його непритомного винесли з стайнi i, одливши водою, кинули на вiз. Повкидали на воза й останнiх. Демко, впавши на воза, сховав сво? обличчя в сiнi, бо йому соромно було глянути на Божий свiт... Соромно було почувати себе живим пiсля тако? образи... Дiди Луб'яний та Лантух голосно просили собi у Бога смертi; серце ж молодого Iвана палахнуло почуттям помсти i вiн дав собi клятву, що прикажчик заплатить сво?м життям за ?хню ганьбу. Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з воза, понесли до хати, вiн, зiбравши останнi сили, проказав: - У курiнь... на пасiку... Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в куренi скривавлене тiло свого чоловiка i, коли туди ж унесли батька, хотiла доступитись до нього, але вiн спинив ??: - Не руш... Не руш, моя дитино... моя надiя i втiхо... Прийшов мiй час... Тодi, доню, оббаниш мо? тiло, як вiдiйде душа моя... - Тату... таточку!.. - припала до батька Галя.- Не кажiть так... Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужа?те i ми кудись пiдемо звiдсiля! - Нi, доню,.. я просив Господа, щоб Вiн не дав менi жити пiсля смертi неньки нашо? Сiчi Запорозько? i вiн, милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовинi я не знатиму того знущання, що тут... Про вас тiльки, дiти, болить моя душа. Як ви нещаснi свiй вiк проживете... Через годину старий запорожець горiв уже, мов на вогнi, i став непритомним, а свiтом Галя, ридаючи, вже споряджала тiло свого замордованого батька на той свiт. VII Поховавши батька пiд вербами над лиманом, Демко, Iван i Галя, прибитi горем, сидiли бiля його могили всяк з сво?ми думками, не наважуючись навiть слова сказати одно одному, бо нi про що, опрiч як про недолю, нiхто не знаходив мови. Несподiвано Iван, що вiд часу знущання над ним. став зовсiм iншою людиною, ходив замислений, з лютим непривiтним поглядом в очах i нi до кого не звертався, раптом встав, наблизивсь до Галi i низько ?й вклонився, кажучи: - Прости мене, моя сестро. Не нарiкай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила менi коритися неправдi. - Що ти... що ти Iвасику? Чого проща?шся?.. - скрикнула Галя i, схопившись на ноги, припала братовi до плеча. Демко й собi пiдiйшов до нього. - Заспокойся, Iване! Ти намислив щось непевне! - Не подарую я прикажчиковi,- говорив Iван, хвилюючись,- того знущання над нами, а найбiльше над старим батько нашим. Я довiку не мав би спокою, коли б не помстився за батька! - Схаменися! - скрикнула Галя.- Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш! .- Тихше гомонiть,- сказав Iван пошепки.- Сьогоднi я вб'ю прикажчика i малим каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери менi харчiв i поклади у той порожнiй вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тiкатиму, так тi харчi заберу! - Та ти ж загинеш у плавнi! - з плачем говорила Галя.- Як же ти там житимеш? - Не бiйся, я не дитина. Запевне у плавнi чимало ще нашого товариства блука?... Знайду побратимiв, помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось менi харчiв у вулик, а я при?здитиму у темнi ночi й забиратиму ?х, аж поки не помандрую звiдсiля. - Братiку мiй рiднесенький! - заголосила Галя.Зросли ми з тобою вкупi, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навiки розлучатися. - Помандрував би й я з тобою, Iване... - сказав Рогоза, з заздрiстю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборканi! Галi сi слова чоловiка запекли у серцi. - Ти шкоду?ш, Демку, що побрався зо мною? Се я з Миколкою приборкала тобi крила? Демко схаменувся: - Боронь Боже, щоб я нарiкав на тебе, Галю! Нагадав менi Iван, що на Дуна? товариство вiльно гуля?, а ми тут загиба?мо, от i вихопилося в мене таке слово. Вiн заспоко?в Галю i не вiдмовляв Iвана од його замiрiв. Порадившись, всi зважили за потрiбне, щоб Демко з Галею ночували сю нiч на очах у людей, в хатi, щоб на них не було пiдозрiння за смерть прикажчика. Як порадилися, так все й сталося, i коли ранком другого дня Демко й Галя вийшли з хати, на дворi люди вже галасували, що у коморi Лантухово? хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною пiд серцем. Через кiлька годин пiсля того до зимовника прибув управитель i, довiдавшись, що старий Балан пiсля катування помер, а син його в останню нiч зник невiдомо куди, зрозумiв, що то Iван заколов прикажчика, помщаючись за батька. Того ж дня вiн призначив iншого прикажчика, молодого ще парубка з крiпакiв, наказавши йому як найскорiше будувати переселенцям хати. Пiсля того справа з хатами справдi почала посуватися хутко: лiсу, людей i худоби було багато i за мiсяць од запорозьких зимiвникiв потяглися двi вулицi: одна в степ, а друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого мiсяця, хоч хати й не були ще докiнченi, по них уже почали жити, i одну половину Баланово? хати, нарештi, спорожнили, так що Галя з чоловiком знову у нiй оселилися. Тiльки як оселилися? Де тепер було Галине добро? ?? скриня була майже зовсiм порожня... Переселенцi розтягли все, не лишивши ?й нi празниково? одежi, нi грошей, що батько за сво? життя придбав сво?й укоханiй дитинi, нi збiжжя покiйно? матерi. Рогоза давно вже покинув змагатися за сво? добро i бажав тiльки, щоб йому лишили хату, садок, леваду та вiльне життя. Галя теж охоче погодилася б на сьому; до того, що бажав Демко, ?й потрiбна була тiльки корова, щоб годувати Миколку, бо через горе й неспокiй у не? стало негарне молоко, та й того було обмаль. Одного дня Галя пiшла до прикажчика попросити, щоб з усi?? худоби, що побрали у ?? батька, повернули ?й хоч одну корову. Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напiвпанському вбраннi, з виголеною бритвою ши?ю i пiдстриженим у круг довгим волоссям. Жив у окремiй, новiй хатi i як був нежонатий, то у нього була за прислужницю одна з крiпачок, лiтня удова. Чорнява й огрядна, зовсiм не схожа на росiйських жiнок та дiвчат, Галя зразу сподобалася прикажчиковi, i на ?? прохання про корову вiн почав одповiдати жартами. Сперше смiявся з ?? укра?нсько? мови, далi ж почав нiби розглядати Галину одежу, а сам доторкався до ?? рук та стану. Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врештi хотiв ?? обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши: - Бiйтеся Бога! Чи не сором же вам зачiпати чужу жiнку? Прикажчик розсердився й насупив брови: - Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобi корови, коли так... Та скажи ще сво?му чоловiковi, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сiяти хлiб. Галя передчувала, що Демко нiзащо не згодиться одбувати панщину i що змагання за волю приведе його до загибелi. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колiнах почала його благати, щоб не примушував ?? чоловiка до панщини. - Змилуйтеся, пане!.. - говорила вона.- Мiй чоловiк з роду бiля землi не працював i нiчого не вмi? в степу робити. Вiн з малих лiт все козакував. - Не вмi?? - скрикнув прикажчик.- То дарма, навчимо рiзками! Не все йому козакувати, час i до дiла братись! Заплакана, з пригнiченим серцем повернулася Галя До сво?? хати i розказала Демковi про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що вiн наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навiть натякнути. Ранком другого дня Демко побував на пасiцi, бо ?? доглядав пiсля тестя, поналивав бджолам води, зняв з Дерева новий рiй i тiльки що повернувся до хати, щоб поснiдати, як у хату вскочив прикажчик i почав гримати. - Ти, лежень, чому не виходиш? Скiльки разiв тебе просити? - Куди не виходжу? - здивувався козак. - На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав тво?й кралi мальованiй, щоб обо? сьогоднi виходили! Рогоза зблiд на виду. Вiн зрозумiв, що наближа?ться кiнець пригодам останнiх часiв i що той кiнець може бути тяжким. Проте, перемiгши себе, вiн спокiйно й рiшуче вiдповiв: - На панщину я нiколи не пiду i дружини не пущу! - Он як! А через що ж то так? - А через те, що я не крiпак, а вiльний козак. Буде з вас i того, що хазяйство наше пограбували. - Чув я про тебе... чув... - сказав прикажчик. Так ти знову за сво?! Ну, побачимо, хто кого переможе! Через пiвгодини марного змагання й боротьби, почалося знущання над волею людини i Рогозу знову зв'язаного везли до економi?. Знову так само, як i той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з нагробкiв сiчового кладовища i на той ганок скоро вийшов, досвiдчений уже про непокiрливiсть козака, управитель. - Ти чому не хочеш робити? - спитав вiн Рогозу неначе спокiйно. - Я радий би працювати коло свого господарства,одповiв, теж вдаючи з себе спокiйного, Рогоза,- та тiльки у мене пограбовано все, що придбав мiй покiйний тесть для сво?? дочки. - Панщину чому не йдеш одбувати? - вже з запалом гримнув управитель. - А через те, що я не крiпак! - А хто ж ти? - Вiльний я! Я запорожець! - Ага, ти запорожець!.. - несамовито скрикнув управитель i, почервонiвши, спересердя кинувся у будинок, лишивши всiх здивованими. Через хвилину вiн вибiг назад, держучи у руцi те стригало, що ним стрижуть овець. - Держiть його... та добре держiть! - гукнув вiн до челядi, пiдходячи до Рогози.- Ось я одрiжу йому чуба, так, може, вiн хоч тодi забуде про те, що був запорожцем! Держiть його ще дво? за голову! Рогоза кидався в усi боки, бився ногами i навiть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, i нарештi, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку. - Валiть собаку на землю! Давiть його... Душiть його на смерть! - мов божевiльний, гукав розлютований управитель, побачивши на сво?й руцi кров. Нарештi, коли знесиленого козака звалили i хтось надавив йому голову колiном, прикажчик згрiб його оселедець собi у жменю, одрiзав його бiля само? голови i з глузливим реготом розвiяв одрiзане волосся по вiтру. - Так буде краще! - сказав вiн, празникуючи свою перемогу.- Тепер нiхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягнiть тепер його до стайнi та всипте йому скiльки охота! Та глядiть менi: парте так, щоб довiку не забув! А як не те, так самих попарю! Рогозу поволочили до стайнi i почалося таке саме знущання, як i той раз. Коли ж його ледве живого привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловiка про те, що було, щоб не вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тiльки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось го?ти його скривавлене, як шматок свiжого м'яса, тiло. Сердешна молодиця сама приймала муки не менше за чоловiка i за останнiй день так змарнiла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пiзнав би сво?? укохано? дитини. Три днi Рогоза лежав, заплющивши очi, не озиваючись навiть до дружини, а в головi його стояла все одна дума: - Смерть або управителю, або менi! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров'ю! VIII Однi?? ночi, коли Демковi вже полегшало, Галя прокинулася вiд незвичайних згукiв. Не знайшовши бiля себе чоловiка, вона пiдвелася i почала придивлятися туди, звiдкiля вчувалися тi згуки, що морозом поняли ?? серце... Нарештi вона пiзнала тi згуки - то ?? чоловiк гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було питати. Нечутно, мов кiшка, пiдкралася Галя до чоловiка I вхопила його за руку: - Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподiванки нiж випав з руки козака i сам вiн затрусився, мов застуканий злодiй. - Я мушу його вбити!.. - Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!.. - Управителя! Се вiн одрiзав менi оселедця! - Боронь тебе Боже, рiднесенький мiй! Ти ж мо? щастя!.. Коханнячко мо? пекуче! Занапастиш же ти й себе, та й мене з сином погубиш... Оджени од себе лукавого... перехрестися, то ж вiн, нечистий, тебе спокуша?...Помолися разом зо мною милосердному, щоб вiн захистив твою душу... - Що ж маю я дiяти, Галю? Не можу я повернутися у тварюку, як отсi крiпаки, коритися катам. Не сила менi й перетерпiти i подарувати управителевi ту образу, що вiн менi заподiяв. Нехай i мене пiсля скарають смертю, та я таки йому вiку збавлю! - А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш? - Не рви мого серця, дружинонько моя вiрная! Коли б тiльки ти зазирнула у мою душу, то знала б, яке там пекло... А все ж таки несила менi жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Се залiзо або йому, або менi у серце! Галя вчепилася чоловiковi за ту руку, у котру вiн знову взяв нiж, намагаючись його одiбрати. - Благаю тебе, Демку, коли вже тобi несила перетерпiти, то нащо ж тобi себе погубити... Iвась досi десь у плавнi живе, бо харчi бере. Утечи до нього! Узрату?шся вiд сього життя, а там удвох, може, надума?те, як i мене зрятувати. Галя говорила так тiльки з метою одвернути чоловiка од грiха, ?й легше було розлучитися з ним навiки, нiж допустити його до загибелi; у душi ж вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже нi худоби, нi грошей, нема куди Демковi взяти ??, як нема? чим i прогодуватись ?м. Весь останнiй час сi?? ночi подружжя радилось, як i коли утекти Демковi. Врештi намислили вони, що найлiпше йому пiдстерегти Iвана i по?хати у плавню разом з ним. - Як будуть темнi ночi,- говорила Галя, заспоко?вши свого чоловiка,- ти, серце, при?зди до мене. Подряпа?ш з садочку у вiконце, то я й почую i хоч на хвилину ми з тобою будемо знову щасливi. - Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене? - Що ж ма?мо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму. Друго? ж ночi Рогоза попереносив до пасiки всю батькову зброю, наробив до рушницi набо?в, набрав хлiба, сала i дещо з одежi i почав пiдстерiгати Iвана. Щоночi вiн прощався з Галею, хрестив у колисцi сина i покидав захисний куток, у якому зазнав найбiльшого щастя,- однi?? ночi таки й не вернувся вже до хати. Покинута чоловiком Галя стала крiпачкою. Вона в усьому корилася i робила все, що б ?й не наказували. Прикажчик довго допитував ?? про чоловiка, Галя ж все одмовлялася, нiби не зна?, де вiн, нарештi ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сiй вигадцi не було нiчого неправдивого i прикажчик залишив сво? допитування; та тiльки се вийшло на гiрше, бо пiсля того вiн почав поглядати на Галю хижими очима i почав знову зачiпати ??, маючи надiю, що тепер, без чоловiка, вона буде лагiднiшою й покiрливiшою до нього. Здибавшись уночi з Iваном, Демко похапцем розповiв йому про свою пригоду i замiри. Козаки рiшили взяти бiльшого човна, бо ?здити через увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, i позносивши в човен зброю, деякi рибальськi знаряддя й харчi, рушили в лиман. Поки ?хали лиманом, Iван розказав, що знайшов у плавнi собi товариша Якова Люльку. - Чудесний вiн козарлюга,- розказував Iван,- бурлакою жив собi бiля Ненаситця на Днiпрi. Але кiлька мiсяцiв до сього й там знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Вiн загарбав у козакiв усю худобу й майно, а самих повернув у крiпакiв. Люльцi, як от i тобi, хотiли за непокiрливiсть одрiзати оселедця, та тiльки у нього в халявi був нiж, так тим ножем вiн прикажчика вбив на смерть, а трьох з челядi покалiчив та, добiгши до Днiпра, вскочив у човна i подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собi у плавнi добрий курiнь. Рибачимо собi, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч би й довiку так жити, то байдуже. Поки почало благословлятися на свiт, козаки пере?хали лиман i протяглися трохи вгору Пiдпiльною, а далi Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже вихиляста, i човен довго крутився по нiй. Вiн то ви?здив у озера, то знову поринав мiж очеретами, ховаючись там не тiльки од людського ока, а навiть од свiту сонця. Скрiзь навкруги човна були такi нетрi, що, мабуть, як i свiт сто?ть, по них не бувала нога людини. Потроху плавня почала прокидатися. За всiх ранiше обiзвалися соловейки, слiдом зацвiрiнькало iнше дрiбне спiвоче птаство, далi заскрекотiла червоно-синя ракша, в врештi вже пiшов такий гомiн вiд пташино? розмови та спiвiв, що козаки не чули навiть свого власного голосу. Сонечко десь уже зiйшло, але його промiнь грав тiльки на вершках дубiв та високих яворiв, до човна ж, через гущавину плавнi вiн не досягав. По озерах, що по них про?здили козаки, була така сила водяно? птицi, що за нею майже не знати було води. Тут клекотiли сво?ми червоними дзьобами бiлi лебедi, гулко ляскали крилами по водi незграбнi баби, полоскалися помiж осокою, витягаючи з мулу собi ?жу, дикi гуси; дикi ж качки, коли знiмалися з води вгору, то сво?ми зграями заступали свiт сонця. - Ще б пак, тут не прожити козаковi! - весело звернувся Iван до Демка. - А як надiйде зима? - Та воно б байдуже й зимою, зробили б землянку з пiчкою, а от тiльки горе: хлiба нiде добувати. Певно, що на зиму доведеться таки мандрувати на Дунай. Очi обох козакiв свiтилися веселим вогнем. Вони радiли з краси запорозького Великого Лугу. Навiть Рогоза почував себе тут щасливим i тiльки думи про тяжке становище Галi темними смугами краяли те свiтле й радiсне почування. Вже сонце було височенько, коли Балан привернув нарештi човна до берега i, вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було помiтити нi з якого боку. - При?хали! - сказав вiн, забираючи на плечi весла. Рогоза забрав з човна свою зброю i вони, поринаючи з головою у високiй травi, пiшли од берега у пущу плавнi. Йти довелося недалеко, i за кiлькома кущами бузини виявився курiнь, добре вкритий очеретом ще й з запоною, сплетеною з осоки на дверях. - Пугу, пугу! - гукнув Iван по-запорозькому звичаю, ще здалеку. Зачувши пугукання, назустрiч козакам з курiня вийшов Якiв Люлька. Се був лiтнiй козак з сивиною у вусах, невисокий на зрiст, але кремезно? постатi з могутнiми плечима й високими грудьми. - По?хав сам, а повернувся удвох? - сказав вiн до Iвана, привiтно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку. - Приймiть, дядьку, до гурту. - Що бiльше, то веселiше! - одповiв Люлька i, одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня. Iван розказав товаришу про пригоди Рогози, i вони зразу ж почали радитись про те, як зрятувати Галю з дитиною, але нi до якого певного краю у сво?х мiркуваннях не дiйшли. Забрати ?? уночi i привезти у плавню було нетрудно, але що було б далi? Наближалася осiнь - куди подiтись тодi з немовлятком? Податись на Укра?ну? Але ж i там скрiзь було крiпацтво... Пiсля скасування Запорожжя вже нiде неможливо було вiльно прожити. Тiльки одно надумали козаки: ловити якнайбiльше риби та продавати ??, щоб придбати грошей. - Як будуть грошi,- говорив Люлька,- так тодi скорiше щось надума?мо. Проте до Микитина ?здити було далеко, а ближче не було де рибу продавати. Але козаки зумiли зарадити справi. Щоб переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великi кошелi i, втопивши ?х у рiчку, щодня впускали туди свою здобич. З харчiв козакам потрiбний був самий хлiб та ще сiль, риби та дичини вони мали стiльки, скiльки душа бажала. Через тиждень Рогоза по?хав до сво?? хати по хлiб. Ви?хав вiн у полудень, щоб до захiд сонця виплутатись з протокiв та озер; на лиман же ви?хав аж увечерi, коли вже почало смеркати. Непомiтною комашкою човен козака пересунувся через широку просторiнь лиману i наблизився до невеликого острова, що був недалеко вже од рiдних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що по хатах ще де-не-де свiтилося i люди не спали. Треба було перечекати i вiн сiв на березi пiд вербою. Тут козака обступили згадки про недавн? минуле, бо се був той самий острiв, що з нього два роки до того вiн вперше почув голос сво?? Галi. Як воно недавно було те щастя i куди воно тепер подiлося?.. Козак нетерпляче дожидав, поки по всiх хатах погасне свiтло i коли, нарештi, дiждав того, то сiв знову у човен i поплив до свого садочка. У вулику на пасiцi вiн знайшов i хлiб, i пшоно, й сiль, але всього того йому було не досить: тепер, коли молодий козак був всього за декiлька крокiв од сво?? дружини, вiн не мав сили пiти звiдсiля i знову стати диким лiсовим звiром, не пригорнувши ?? до свого серця i не упившись радощами кохання. Здержуючи сво? серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сiльцi, Демко пiшов до хати, тiльки не так пiшов, як ходять люди, а поплазував на черевi, ховаючись помiж травою, мов ящур або полоз. Доплазувавши до невеличкого вiконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве чутно пошкрябав по склу i того непомiтного шкрябання було вже досить, щоб Галя його почула. Вже не одну нiч Галя спала, мов та пташка на гiлочцi, що все чу?... Не один раз вона навiть виходила у пасiку подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не при?здив ?? милий?.. I от тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала сво?м серцем, хто прибув. Зiскочивши з лiжка, вона схвильована, не зразу навiть знайшла дверi, щоб вiдчинити, але врештi таки знайшла... Ще мить i два наболiлi серця стукотiли одно коло одного... От Галине лiжко, а от бiля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате вiн чу? його легкi подихи, доторка?ться до його тепленького тiла i обережно цiлу? його. Не бачить Демко i любих очей сво?? дружини, але замiсть того вiн почува? ?? всi?ю сво?ю iстотою i мiцно стиску? ?? в сво?х обiймах... Коротка лiтня нiч i небагато часу дала вона для втiхи... Незчулися закоханi, як проспiвали вже другi пiвнi i прийшов час, щоб Демковi вiд'?здити. - Демко, любий, лишися тут!.. - прошепотiла Галя, не рознiмаючи сво?х рук, що обновилися круг ши? чоловiка,- Скорися! - Як скоритись? Себто стати крiпаком? То се, Галю, ти ножа встромила менi в серце. Руки молодо? жiнки безсило рознялися, а з грудей вибилося тяжке зiтхання. Вона не мала сили сказати чоловiковi, що прикажчик все дужче чiпля?ться до не?, а за те, що вона не хоче з ним любитися, морду? ?? найтяжчою роботою. Вона не наважилася сказати й того, що бо?ться, аби вiн силою не примусив ?? стеряти свою честь. - Ну, так iди... - сказала вона.- Не гайся!.. Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцiлував дружину i зник за дверима, ховаючись у темрявi ночi. IX Вже тричi Рогоза одвiдував Галю; сьогоднi вiн ?хав учетверте. Нiч сим разом була темна й вiтряна. Лиман шумiв пiною вiд великих хвиль. Тi хвилi пiдкидали й били човен, як трiсочку, немов силкуючись залити його й поховати в безоднi; проте Демко не звертав на них найменшо? уваги, а нап'явши паруса, розбивав сивi верхи хвиль сво?м човном надво?. Сьогоднi вiн вiз Галi радiсну звiстку i та звiстка виповняла його душу щастям i рiшучiстю. До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю звiстка про те, що за Бугом, понад лиманами й бiля Дунаю, приймають козакiв разом з жiнками й дiтьми i надiляють всiх землею. Через тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу i на зiбранi за лiто грошi купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всiм товаришам, взявши й Галю з Миколкою. З сi?ю то радiсною звiсткою й поспiшався сьогоднi Демко до Галi. Приставши до берега i, перебiгши садок, вiн, як i вперше, пiдлiз до Галиного вiконця, пошкрябав по склу i вона йому одчинила. Зараз пiсля перших радощiв побачення Демко розказав Галi про те, що за другим разом вiн забере ?? i повезе на Дунай, де буде ?м вiльне й спокiйне життя. Галя радiсно почала його цiлувати, далi ж, схопившись з лiжка почала виймати з скринi всяке збiжжя. - Що ти, що ти? - почав Демко ?? спиняти.- Не зараз ?хати, а другим разом! - Нi, не другим разом, Демку! - говорила Галя пошепки.- Сьогоднi нас бери... зараз! - Та ще ж нема? у нас дуба. Нi на чому ?хати. - Байдуже! - говорила Галя, ледве зводячи дух з хвил