о вони вiдвiдували рiчку Гайчур та могили Барабашеву й Токмак. Доки вiйсько перебувало зиму на Сiчi, помiж запорожцями знову вибухнуло незадоволення старшиною, найбiльше з приводу того, що вiйсько на вiйнi було на послугах росiйському вiйську та генералам, якi часом поводились iз запорожцями i навiть з ?хнiми полковниками та старшиною дуже нечемно, та ще з приводу того, що Калнишевський, як казали козаки, "пiдслуговуючись Москвi", покинув без вiйська схiднi запорозькi землi й призвiв ?х до ру?ни, а чимало товариства - до загину. У груднi року 1769-го пiд час обiду в Корсунському куренi козак Дорошенко почав дорiкати отаману Петровi Остроуху та колишньому кошовому Скапi за те, що вони допомагають "москалевi", гнiтять товариство, i зрештою назвав ?х обох зрадниками; пiсля обiду ж, коли Скапа почав Дорошенковi погрожувати, козаки побили Скапу, кажучи, що вiн, ?здивши в Москву "складати закони", продав запорозькi вольностi за того портрета (медаль), що носить на грудях. Калнишевський звелiв Дорошенка i всiх, хто бив Скапу, заарештувати, i всупереч iз звичаями Вiйська Запорозького, вiддав ?х на суд комендантовi Ново-Сiчового ретраншементу. Цим учинком отаман показав, яка рiзниця була мiж ним та кошовим Iваном Сiрком. Той уперто обстоював незалежнiсть вiйськового запорозького суду од росiйсько? влади, кажучи, "як ми видамо одного (самозванця Сiмеона), то Москва всiх нас поодинцi розтяга?"; Калнишевський же сам порушив ту незалежнiсть без вимог навiть iз боку росiйського уряду. Незадоволення кошовим спалахнуло знову, коли Калнишевський в березнi 1770 року виступав у похiд. Корсунський курiнь не захотiв iти слiдом за кошовим, вимагаючи, щоб ранiше було визволено iз в'язницi Дорошенка та його товаришiв. Наказний отаман Косап почав умовляти корсунцiв, але вони, дiйшовши до рiчки Базавлука, отаборилися там i стали вибирати собi нового отамана. Щоб приборкати корсунцiв, Калнишевський iз походу попросив генерала Панiна заарештувати бунтарiв росiйським вiйськом й заслати ?х за непокору "на Сиберiю". Так воно й сталося, i чимало запорожцiв Корсунського куреня загинуло в Сибiру на каторзi. З цих випадкiв видно, що Калнишевський, як i колись Мазепа, Самойлович та Брюховецький, пiдтримав свою владу на Сiчi не власним впливом на громаду, а силою росiйського уряду та вiйська. Останнiй вчинок украй одвернув од нього запорожцiв i в березнi того ж року Щербинський курiнь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши кошовим отаманом Пилипа Федорова, перейти пiд протекцiю турецького султана. Змова ця почала поширюватись у вiйську, та про не? довiдався один iз сiчових священикiв i застерiг Калнишевського, а той ужив заходiв, щоб завчасу загасити бунт. На початку року 1770-го все Запорозьке Вiйсько було подiлене на три частини. Головне вiйсько - 7352 козакiв iз Калнишевським на чолi було вiддане пiд команду князя Прозоровського. Друге вiйсько - Низове, 2930 козакiв - пiд керуванням вiйськового старшини Третяка - на чотирьох десятках байдакiв випливло в лиман пiд Очакiв; нарештi, третя частина вiйська - 995 козакiв - пiд орудою полковника Порохнi стала пiд команду генерала Берга, вiйсько якого стояло на рiчцi Концi. З першого вiйська ватаги комонних запорожцiв об'?хали всi степи бiля Очакова, здобули його передмiстя, причому 10 запорожцiв було вбито та 27 поранено, i дiйшли до Днiстровського лиману. Виявилось, що татари поховались у фортецях та за Днiстром i навiть худобу свою позаганяли так, що запорожцям небагато дiсталося здобичi. Запорозькi байдаки з полковником Третяком цiле лiто вишукували ворогiв у лиманах i мали зачiпку з турками бiля Кiнбурзького замку. Зачувши на Кiнбурзi стрiлянину, з Очакова випливли 11 турецьких кораблiв i погнались за запорожцями. Третяк заманив туркiв до Днiпрових гирл. Зчепився там iз ворожими кораблями й невеликими гарматами iз сво?х байдакiв нако?в трьом кораблям тако? шкоди, що весь турецький флот мусив тiкати назад у Очакiв. Восени, повернувшись на Сiч, Третяк попросив генерала Панiна, чи не можна б дати Вiйську Запорозькому хоч двi гармати, якi б стрiляли так далеко, як турецькi. Тi?? ж осенi головний вiддiл Запорозького Вiйська ходив пiд рукою князя Прозоровського пiд Очакiв. Проти нього з фортецi виступила залога в 5000 душ iз гарматами, та запорожцi разом iз донцями та карабiнерами розгромили ?? й захопили здобич: три мiдяних гармати, 11 прапорiв, пернач та безлiч усiляко? збро?. Як виходить, цей бiй був нелегкий, бо в запорожцiв загинув курiнний отаман Якiв Воскобойник та поранило курiнного Михайла Дегтяря i двох вiйськових старшин, Iвана Бурноса та Пилипа Стягайла. Пiсля того, як турки й татари були розбитi бiля рiчки Ларги, а пiзнiше бiля Кагулу, татари кинулись тiкати iз Буджака через Очакiв та Кiнбурн у Крим. Тут ?х вистежив Данило Третяк сво?м флотом, розбив деякi ?хнi загони й захопив 673 душi невiльникiв, здебiльшого волохiв та жидiв, а пiзнiше напав на самого кримського хана, коли той пере?здив через Кiнбурнзьку косу й, знищивши вiйсько, що з ним було, вiдiбрав двi корогви та срiбну, з позолотою, палицю. Навiть сам хан ледве не дiстався йому в бранцi. З визволеного полону волохiв було поселено на запорозьких землях бiля устя рiчки Сури, - село Волоське, що iсну? й зараз; жидiв же запорожцi не захотiли тримати на сво?й землi й одiслали в фортецю свято? ?лизавети до росiйського начальства. Надходила вже зима, а проте низовому загоновi запорожцiв накинули ще нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке вiйсько пiшло за Дунай, а кримський хан ледве втiк у Крим, Буджацькi й Едiсанськi татари, а далi й Едiчкульськi та Джамбуйлуцькi, залишившись без турецько? оборони, перейшли пiд владу Росi?. Щоб забезпечити першi двi орди вiд впливу та помсти туркiв, росiйський уряд надумав перевезти ?х на лiвий бiк Днiпра разом iз ?хнiми гарбами, худобою та збiжжям. Оту тяжку роботу Панiн i накинув на Третяка. У листопадi запорожцi серед криги, що пливла Днiпром, мусили перевозити на вiйськових: байдаках i людей, i коней, i гарби з усiляким збiжжям. Бiля Кизикермена козаки таким чином переправили бiля 12000 татар та кiлька десяткiв тисяч коней i худоби, але при тому втратили три десятки вiйськових байдакiв та застудили чимало товариства. За службу Запорозького Вiйська цариця Катерина 5 сiчня 1771 року видала указ, яким "за отличные в прошлую и нынешнюю камлании отлично-храбрые противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие" пожалувала Калнишевському золоту медаль, обсипану самоцвiтами, iз власним портретом. Та?кi ж медалi, тiльки без самоцвiтiв, були пожалуванi; вiйськовому обозному Павлу Головатому, писаревi Iвану Глобi, хорунжому Якову Качалову, осавулу Сидору Бiлому, суддi Миколi Косапу й вiйськовим старшинам: Iвану Бурносу, Андрiю Носачу, Андрiю Порохнi, Андрiю Лук'янову, Макару Нагаю, Софрону Чорному, Пилипу Стягайловi, Лук'яну Великому, Олексi Чорному та Василевi Пишличу. Пiсля цього року у царському дворi стало звича?м, або, сказати б, увiйшло в моду, записуватися вельможам у запорозькi козаки, й першими записались граф Панiн та князь Прозоровський. Цiлу зиму, як i попереднiй рiк, запорожцi мусили тримати в степах бекети; по веснi ж Вiйсько Запорозьке знову подiлилось. Кошовий iз 6000 козакiв та 12 гарматами пiшов пiд Очакiв та Хаджибей i мав там три щасливi баталi? з ворогами: 21 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина вiйська попливла байдаками на низ i цього разу не тiльки лиманом, а й давнiм запорозьким шляхом - на Дунай. На жаль, тепер вiйсько мало тiльки 19 байдакiв, бо решта загинула i зiпсувалася пiд час перевозу через Днiпро татар. З цими суднами 16 квiтня 1771 року iз Сiчi вирушив уповноважений радою полковник Якiв Сiдловський. Незважаючи на свою невелику силу, запорожцi пропливли до Килi?, а далi, виконуючи накази генералiв росiйського вiйська, ходили пiд Тульчу, Сма?лiв (Iзма?л), Бра?лiв, Мачин, Гiрсове та Силiстрiю й iншi мiста, якi здобувало росiйське вiйсько. Пiд Тульчою запорожцi, якi колись за часiв Сагайдачного, штурмували й захопили чотири турецькi кораблi й чимало галер та менших суден, а в гирлах, бiля устя Дунаю, добули 8 галер iз 26 гарматами. Окрiм того, козаки скрiзь вистежували туркiв, нападали на ?хнi бекети, чимало брали в полон й пiднесли славу Вiйська Запорозького на таку височiнь, що вона вже давно не бувала. На жаль, i втрати Вiйська пiд час сього походу були великi, й навiть був поранений i помер од ран сам полковник Сiдловський. Третiй вiддiл Запорозького Вiйська в 500 козакiв пiд проводом Опанаса Колпака був з армi?ю князя Долгорукого i вiв ?й перед у походi на Перекоп. 21 травня Колпак перейшов Бiлозерку й, проминувши Ка?рку, Виливали, Чорну Долину, Зелену Долину, Чаплинку та Каланчак, подолав недалеко Перекопа Гниле Море й сповiстив Долгорукого, що татари засiли в Перекопi й не виходять iз нього, хоч запорожцi й пiд'?здили пiд самi стiни та викликали ?х на герць. Опрiч того, Колпак дав Долгорукому вiдомостi, де зручнiше штурмувати перекопськi мури i де й як покопанi перед мiстом рiвчаки. Завдяки таким даним росiйське вiйсько легко взяло стiну, що йшла од Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його вiйськом за мiстом. У цьому бою запорожцi взяли дiяльну участь, виманили татарську кiнноту на росiйськi гармати, а коли кiннота розгубилася - кинулися ?х гнати й перебили бiльше тисячi татар. Баталiя скiнчилася тим, що Перекоп здався, а хан iз рештою вiйська кинувся тiкати, та запорожцi ще довго його гнали, маючи бранцiв i здобич. Вiд Перекопу запорожцi наступали на Карасубазар, але той здався без змагання, тодi ?х було послано через гори на Кафу. В горах запорожцi мали запеклi сутички з татарами й, розгромивши ?х, захопили чималу здобич. Прибувши з бо?м пiд Кафу, Колпак дiждався, доки пiдiйшло росiйське вiйсько, й потiм узяв зi сво?ми запорожцями участь у бою пiд Кафою i в штурмi цi?? стародавньо? фортецi. Бусурмани були переможенi. Хан iз яничарами та безлiч туркiв i заможних татар повтiкало кораблями в Туреччину. Кафа ж здалася на милiсть звитяжцiв. Пiд час бо?в бiля Кафи запорожцi захопили три ворожi корогви, булаву й чимало всiлякого добра, та тiльки все те, як i здобич, здобуту ранiше, всупереч iз запорозькими звичаями було забрано за наказом росiйських генералiв. З приводу цього Колпак скаржився в рапортах до кошового. Пiсля Кафи запорожцi пiшли на Арабатську Стрiлку й узяли там штурмом фортецю. Коли ж увесь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено на устя Днiпра. За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Вiйську Запорозькому грамоту (22 лютого 1772 року), в якiй, вихваляючи його, писала, що милiсть i ласка ?? до Вiйська не тiльки надалi не зменшиться, а навiть збiльшиться. По веснi року 1772-го Вiйську Запорозькому знову велено було вислати байдаки на Дунай, i на похiд було видано 5000 карбованцiв. Замiсть померлого вiд рани Сiдловського, сво?м привiдцем на цей раз запорожцi обрали полковника Мандра. З ним козаки, рушивши iз Сiчi 5 травня, щасливо минули Очакiв та Кiнбурн, перестояли бiля Хаджибея та Акермана негоду й наближалися вже до Дунаю, коли на морi знову знялася хуртовина й, розбивши два байдаки Канiвського та Вищестеблiвського куренiв, потопила ?х з усiм знаряддям та трьома запорожцями; решта ж ледве врятувалася на iнших байдаках. Прибувши на Дунай, запорожцi стали чинити напади на турецькi судна i в боях втратили бiля сотнi козакiв. Тут же вiдбулося замирення до березня 1773 року, й запорожцi, що припливли на байдаках, цiлу зиму протрималися на Дуна?. Головне Запорозьке Вiйсько з Калнишевським на чолi в роцi 1772-му знову стежило за турками в Очаковi. На низу Днiпра плавав iз 1000 козакiв полковник Рубан. У Перевiзькiй, на устi Iнгульця, стояла запорозька залога з 200 козаками, а полковник Колпак iз п'ятьма сотнями був то в Олешках, то на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровський викликав його в Ак-мечеть (Сiмферополь), бо хоч татари вже й перейшли пiд росiйську протекцiю, а все-таки були неспокiйнi й чинили наскоки. Цього року частина запорожцiв на Дуна? перебувала пiд рукою Потьомкiна, i ?хн? життя, звича? та смiливiсть так йому сподобалися, що вiн i собi захотiв приписатися до запорозького товариства i звернувся з приводу того до кошового листом од 15 квiтня 1772 року, в якому, називаючи Калнишевського батьком, просив милостиво зарахувати його до Кущiвського куреня. Запорожцi прийняли Потьомкiна до товариства й дали йому сiчове прiзвисько Грицько Нечоса, бо князь носив на головi пишну перуку. Коли Калнишевський видав Потьомкiну атестат на козацтво, той окремим листом йому дякував за те i дав обiцянку завжди оберiгати iнтереси Вiйська Запорозького. Вся Сiч була задоволена цi?ю одповiддю i, зрозумiло, що нiкому тодi й на думку не спало, що саме Нечоса за кiлька рокiв згубить Запорожжя. Наприкiнцi року 1772-го мiж росiйським урядом та. Вiйськом Запорозьким виникла суперечка. Будуючи бiля устя Московки Олександрiйську фортецю, Новоросiйський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожцi не перешкоджали забирати на будiвлю цеглу, вапно, камiнь i мармур, що були у Великому Лузi мiж рiчками Кушугумом та Конкою на ру?нах стародавнiх споруд. На це Кiш одповiв, що ру?ни давнiх храмiв невiдомих народiв на островах Великого Лугу на оцi Вiйська Запорозького, i Кiш, як скiнчиться вiйна, думав скористатися тим матерiалом для збудування у Сiчi велико? церкви, а через те, мовляв, просить заборонити iнженерам ламати тi будiвлi й забирати власнiсть Вiйська Запорозького. Разом iз тим Кiш наказав полковнику Велегурi та Пилипу Снiжку збройне обороняти ту власнiсть та вольностi запорозькi бiля фортець, якi зводилися понад Днiпром та Конкою. Напровеснi 1773 року Калнишевський знову рушив пiд Очакiв, тiльки повiв за цим разом усього 5000 козакiв, бо за чотири роки вiйни запорожцi чимало вже втратили сво?х товаришiв. За лiто вони мали кiлька невеликих зачiпок iз татарами без особливих втрат. Полковник Колпак зi сво?м вiддiлом перебував пiд Кiнбурном. Там вiч воював за давнiм запорозьким звича?м: вистежував, коли турецькi сандали й галери приставали до берега, кидався серед ночi на них, знищував туркiв пiд час сну й, постягавши iз суден гармати й iншу здобич на берег, судна спалював. Так було потоплено й спалено у рiзних мiсцях 5 турецьких кораблiв. При тому траплялися й кривавi сутички, коли запорожцям доводилось одверто плече в плече йти на бусурманiв, i козаки знову тут себе прославили. В одному з таких бо?в було поранено полковника Малого в руку, писаря Ма?вського в щоку, а товариства вбито було 16 та поранено 110. Коли пiсля останнього бою настала нiч, Колпак звелiв пiшим козакам облягати туркiв, щоб не дати ?м утекти, та незадоволена втратами пiхота збунтувалася й побила самого Колпака, дорiкаючи йому за те, що багато стратив товариства без користi й що за чотири роки вiйни козаки украй зубожiли. Того ж року Дунайський запорозький флот iз полковником Мандром багато завдав шкоди туркам пiд Силiстрi?ю, перешкоджаючи ?м перевозитися з одного берега Дунаю на iнший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силiстрiю, то й запорожцi, вилiзши з байдакiв, наступали з рiчки i, захопивши декiлька окопiв, вдерлися в передмiстя. Пiд час цього штурму був поранений i невдовзi помер запорозький полковник Дукич. Iз початком року 1774-го Вiйсько Запорозьке знову виступило з Сiчi кiлькома вiддiлами: 3000 козакiв пiд проводом колишнього суддi Iвана Бурноса та 2000 - пiд проводом Порохнi оточили Очакiв i мали там з турками дрiбнi сутички. Серед лiта Порохню з його полком та Колпака з кiннотою князь Долгорукий викликав до Криму, бо там турки висадили сво? вiйсько й баламутили татар. Козаки з полковником Мандром, як i торiк, воювали на Дунайських гирлах. Незважаючи на те, що вiйна тривала вже п'ятий рiк, запорожцi все-таки билися рiшуче й намагались пiдтримувати свою славу, сподiваючись, що вiрною, кривавою службою вони заслужать од царицi повернення вiйськових, одiбраних пiд слав'янськi оселi, земель. Ласкавi реляцi? й листи графа Румянцева, князiв Прозоровського, Долгорукого, Потьомкiна й навiть само? Катерини подавали ?м на те певну надiю. Потьомкiн навiть так захопився запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанiв на всi 38 куренiв, натякаючи в листi, що тi найкращого виробу казани будуть ознакою його приязнi та любовi до Вiйська Запорозького, якi непорушне пiдтримуватимуться ним завжди. РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ Та коли 10 липня 1774 року Росiя пiдписала з Туреччиною Кучук-Кайнарджiйський мир, всi надi? запорожцiв розвiялися, як дим. Всiлякi комплiменти урядовцiв у бiк Запорожжя скiнчилися, i Вiйську не тiльки не повернули його земель, а навiть одiбрали в нього Прогно?нську паланку, де козаки споконвiку безборонне користувалися сiллю для себе i навiть продавали ?? чумакам, як свою власнiсть. Тепер Прогно?нська паланка була прилучена до Росiйсько? держави. Та й на тому ще горе запорожцiв не вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто самостiйною державою й до нього прилучили запорозькi землi по Кам'янцi, Концi, Бiлозерцi та Рогачику; всi ж мости й перевози запорозькi через Буг, Днiпро, Самару, Солону й Базавлук, що давали прибутки Вiйську Запорозькому, перейшли до казни. Коли ж iз приводу таких наслiдкiв п'ятирiчно? служби запорожцiв пiд час вiйни з турками Запорожжя було пригнiчене розчаруванням, про казани Потьомкiна була складена навiть пiсня: Ой, як дiзнали тi? сенатори, що запорожцi ?м вiрять, Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мiрять. А розмiрявши, запорозьку землю на плани знiмали, А щоб запорожцi того не дiзнали - казани ?м у Сiч прислали. Ой, прислали на всi куренi мiцнi мiдянi казани, А за тi; казани запорозькi всi лани були побранi. А це ж тобi, пане кошовий, за всi тво? вiрнi служби, А як по?деш в город-столицю, наберешся нужди. 9 вересня року 1774-го головне Запорозьке Вiйсько з кошовим повернулося з походу на Сiч. Його зустрiли за звича?м, з гарматною пальбою й молебнем. Воно ще не знало про умови й наслiдки миру й радiло, почувши, що товариша курiнного - Грицька Нечосу призначено генерал-губернатором Новоросiйського краю, сподiваючись, що тепер-то вiн подба? про те, щоб запорожцям були поверненi давнi ?хнi права й вольностi. Напередоднi ж повернулася частина вiйськових байдакiв iз Днiпра, iнша ж лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра. Тим часом iз Мандром сталася пригода. Дозвiл вертатися на Сiч полковники Мандро й Гук дiстали тiльки 15 вересня, себто саме тi?? пори, коли Чорне море найбурхливiше, й не встигли вони випливти з Дунаю, як 21 вересня запорозькi байдаки захопила в морi велика хуртовина, й, повикидавши ?х на скелi, сiм побила й потопила з усiм добром, при чому чимало загинуло й товариства. Решта байдакiв врятувалася в устi Днiстра, й Мандро, перестоявши в Акерманi, рушив далi до Днiпра, запорожцiв же з затоплених байдакiв послав iз полковником Гуком на Сiч пiшки. Прибув на Сiч Мандро тiльки 14 листопада з тяжкими пригодами вiд морозiв; Гук же, що повiв сво?х обiдраних та оголених товаришiв через Бендери, зазнав ще бiльшо? бiди й тiльки 27 сiчня 1775 року прибув на Сiч iз покалiченими козаками. Не зважаючи на те, що Вiйсько Запорозьке п'ять рокiв пробуло на вiйнi, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за сво? землi з новими переселенцями. Року 1772-го поселенцi з-за Орелi знову почали будуватись на запорозьких землях усупереч протестам запорожцiв. Тодi полковник Гараджа силою зiгнав свавiльцiв, а ?хнi оселi попалив. Те ж саме зробили запорожцi i з поселенцями Борода?вки, що осiли мiж рiчками Iнгульцем та Жовтою. Зi сходу теж насувалися на запорозькi землi донськi козаки, i Кальмiуському полковнику Петровi Велегурi довелося збро?ю витiсняти ?х iз кiс Азовського моря. Нарештi спорудження фортець Днiпровсько? лiнi? завдавало Вiйську Запорозькому велико? шкоди, бо москалi вирубували лiси й випасували траву. Оборону запорожцями сво?х земель сусiднi росiйськi губернатори розцiнювали як бунт проти царсько? влади i розбiй. Побiльшенi та прикрашенi звiстки про такi випадки доходили до вищого уряду й року 1773-го викликали з боку Сенату застереження й наказ запорожцям: "свавiльства прикордоннi облишити, знайдених у землi речей - камiння, цегли й мармуру собi не присвоювати: полковника ж Гараджу з Орiльсько? паланки викликати на Сiч пiд небезпекою монаршого гнiву". Здивоване цим наказом Запорозьке Вiйсько послало весною року 1774-го в Петербург до царицi Антона Головатого з тим, iз чим зверталося й через попереднi депутацi?, а саме: щоб усi землi, вiдiбранi од Вiйська пiд Слов'яно-Сербськi та Слобiдськi поселення, а також переданi Вiйську Донському, повернути Вiйську Запорозькому. Цариця зустрiла Головатого й обiцяла йому, що всi суперечки з сусiдами буде розглянуто, а поки щ.о хай запорожцi сидять тихо. 21 червня 1774 року новий Новоросiйський генерал-губернатор Потьомкiн, живучи завжди в Петербурзi, ще раз послав Калнишевському подарунки: дзигарик та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закiнчив по-укра?нському: "Будь ласка, батьку, пришли менi гарного татарського коня, щоб козакувати годився". Але запорожцiв, коли вони довiдалися про наслiдки миру з Туреччиною, почали гнiтити тяжкi передчування, якi, за переказами старих людей, вже пiсля зруйнування Сiчi, ще побiльшились, коли з якихось причин навколо Сiчi й навiть на стрiхах куренiв надосiнь стали пугукувати сичi: "Ой, не пугай, пугаченьку, В зеленому байраченьку!" "Ой, як менi не пугати, Що хотять байрак вирубати, А менi нiде та прожити. Нiде менi гнiзда звити. Малих дiток виглядiти". Та й запугав пугаченько В зеленому байраяеньку. На Сiчi стало сумно. Запорожцi вiдчували небезпеку сво?й волi з боку Росiйсько? держави, й настрiй тi?? доби вiдбився знову в пiснi: Ой, прислухайтесь, хлопцi, славнi запорожцi, Щось у хмарi гуде! Ой, щось на нас, хлопцi, славнi запорожцi, Та пригодонька буде. Ой, заступайтесь, хлопцi, славнi запорожцi, Плече повз плече, Та не даймо, хлопцi, славнi запорожцi, Москалевi Сiчi. I, справдi, за пiвроку пiсля дзигарика Петро Калнишевський отримав од Потьомкiна листа завсiм iншого змiсту: про "батька" i про сво? козацтво вже не згадувалося, а Вiйську Запорозькому погрожувалось царським гнiвом за те, що не пуска? на сво? землi поселенцiв. Ще восени 1774 року Запорозький Кiш вислав Сидора Бiлого, Антона Головатого та Логина Мощенського депутатами до Петербурга, де тодi мали розглядати справи Вiйська Запорозького. А тим часом зачiпки запорожцiв iз поселенцями не припинялися. Калнишевський пiсля козацьких розрухiв 1769-го та 1770 рокiв та пiд впливом вимог козацьких рад не смiв не боронити вiйськових земель збройною рукою й дозволив писаревi Орiльсько? паланки Вермiнцi зiгнати слободу Лихiвку; Потьомкiн же за це звелiв силою взяти Вермiнку в бранцi й одiслав у столицю. Головатий у Петербурзi пiвроку оббивав пороги у князiв Потьомкiна, Вяземського, Прозоровського й у iнших вельмож, та тiльки всi вони в сво?х думках уже межували запорозькi землi помiж себе i, зволiкаючи час, запевняли царицю в тому, що Вiйсько Запорозьке пiсля того, як татари скорились, стало зовсiм не потрiбне й, покладаючись на зачiпки запорожцiв iз поселенцями, вмовляли ??, щоб зовсiм скасувати Запорожжя, бо, мовляв, неможливо серед царства мати свавiльне вiйсько, яке не хоче пiдлягати росiйськiй владi та царськiй волi, а то ще може й зрадити державi. Зрештою цариця Катерина II погодилася з думками вельмож; у квiтнi року 1775-го видала вона Потьомкiну наказ одiбрати вiд Вiйська Запорозького зброю i злiквiдувати його назавжди. До того ж, цариця висловила побажання, щоб якнайменше чинити бешкету й проливати кровi. Потьомкiн доручив виконати царський наказ генералу Текелiю, сербину родом, а допомагати йому мав князь Прозоровський. Тече рiчка невеличка, пiдмина? кручi, Заплакали запорожцi, вiд царицi йдучи. Ой, не велить да цариця степу оддавати, Посила? москаликiв Сiчу руйнувати. ЗНИЩЕННЯ ЗАПОРОЗЬКО? СIЧI Пiд руку Текелiя було надано велике вiйсько, й вiн, зiбравши його до фортецi ?лизавети, подiлив на п'ять вiддiлiв: у першому, що Телекiй мав вести прямо на Сiч, було чотири полки кiнноти, шiсть полкiв пiхоти та п'ять полкiв козакiв донських та iнших, всього бiля 40 000 чоловiк iз пiвсотнею гармат; у другому - пiд проводом генерала Чорби, що мав наступати степами з пiвночi, простягшись лавою вiд самого Днiпра до Бугу, було 26 ескадронiв регулярно? кiнноти та полк донцiв, усього 4000 вершникiв, третiй, що пiд проводом генерала Лопухiна мав наступати з пiвдня, вiд Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всi степи вiд устя Iнгульця у Днiпро, до Бугу, складали полк гусарiв, три полки донцiв та три полки пiхоти, всього на 12 000 душ; четвертий пiд проводом генерала Бальмена, рушив понад Днiпром на Новий та Старий Кодаки i мав один полк драгунiв, один - пiхоти та два полки донцiв, усього - бiля 6000 душ; нарештi, п'ятий, пiд проводом полковника Зв?р?ва, мав захопити запорозький Гард i одiбрати зброю у всiх запорожцiв, що рибалили на Бузi та його притоках, був iз двох полк-iв донцiв, полку драгунiв та 13 ескадронiв но-вослобiдських, всього - на 4000 душ. Таким чином, Вiйсько Запорозьке, пiсля затяжно? турецько? вiйни налiчувало ледве 10000 козакiв, а Текелiй виставив проти нього бiля 66 000 вiйська та, крiм того, ще князь Прозоровський послав бiля 20 000 у лiвобережнi запорозькi паланки: Орiльську, Самарську, Протовчанську та Кальмiуську. Таку велику силу державного вiйська було кинуто на Запорiжжя, певно, з тi?ю метою, щоб запорожцi вiдмовилися вiд само? думки про змагання. 25 травня року 1775-го всi п'ять вiддiлiв росiйського вiйська несподiвано для запорожцiв рушили на запорозькi землi, а серед ночi на 4 червня генерал Текелiй наблизився до Сiчi, обложив ?? сво?м вiйськом, повиставляв у кiлькох мiсцях гармати i через Шамбаш пiдiйшов мало не до самих сiчових окопiв. У Сiчi тi?? ночi всi спокiйно спали, бо нiхто не чекав нi з якого боку лиха, й тiльки свiтом, побачивши бiлi намети росiйського вiйська та наведенi на Сiч чорнi пащi гармат, запорожцi заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простiший, той думав, що знову почина?ться вiйна з турками, й запорожцi мусять iти разом iз державним вiйськом, але старi сiчовики сумно покивали сивими чубами: "Не на туркiв дивляться московськi гармати", - казали вони. Пiсля снiданку Текелiй прислав на Сiч одного iз полковникiв, закликаючи вiйськову старшину прибути до його табору. Коли посланець, передавши, що йому було звелено, залишив Сiч, кошовий Калнишевський вийшов iз усi?ю старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козакiв, i, як згадували старi дiди, спитав: "А що, панове, товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у гостi: чи йти, чи не йти? Це так, що як пiдеш, то, може, назад i не вернешся! Чи оддамо Сiч москалевi, чи не оддамо?" Мiж запорожцями виникло замiшання: бiльшiсть не хотiла коритись, а прагнула збро?ю обстоювати свою волю, свою матiр-Сiч; старшина ж запорозька i всi, хто мав зимiвники, хутори та худобу, сiчовi дуки-срiбляники - були за те, щоб скоритись, аби зберегти сво? майно. Мiж двома партiями зчинилася колотнеча. Калнишевський умовляв сiчову сiрому не змагатись, кажучи, цю хоч би навiть запорожцi й побили Текелiя, то все одно цариця прислала б ще бiльше вiйська, i все-таки взяла б Сiч. Але промови Калнишевського не мали впливу: запорозьке лицарство вважало скасування Сiчi за нечувану кривду й хотiло битися навiть без надi? на перемогу, а лише з тим, щоб, як казали запорожцi, не затоптати в болото козацько? слави. ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА ДУНАЙ Коли Петро Калнишевский не дозволив одiмкнути пушкарню, де переховувалися гармати, порох, кулi й iнша зброя, натовпи запорожцiв вiдбили дверi й стали витягати на стiни гармати; тодi на майдан вийшов сiчовий архимандрит Володимир i, тримаючи в руцi хрест, став умовляти запорожцiв, щоб не проливали братньо? кровi, а скорилися божiй волi. За неслухнянiсть та пролиття кровi вiн погрожував запорожцям карою божою на тiм свiтi, й ця промова на побожних запорожцiв справила вплив: запорожцi вгамувались i залишили думку про змагання, а замiсть того над майданом почулися вигуки: "На Дунай! До турка!" Партiя турецько? зверхностi iснувала на Сiчi ще з часiв Костя Гордi?нка й навiть ранiше. В першi роки Ново? Сiчi та партiя майже зовсiм занепала, але останнi 15 рокiв, коли почалося розтягання запорозьких володiнь, прихильна туркам партiя знову набула сили й хотiла навiть убити Калнишевського й перейти в турецькi землi ще за кiлька рокiв до руйнування Сiчi. Тепер, передбачаючи загибель Запорожжя, партiя турецько? зверхностi зразу, за одну годину, значно зросла, змiцнiла сiчовою голотою, що при?дналася до не?, й стала лагодитись до втечi в турецький край. Тим часом Калнишевський одягнувся у найкраще вбрання, почепив на шию царську медаль iз самоцвiтами, взяв у руку хлiб iз сiллю i разом iз суддею Павлом Головатим, писарем вiйськовим Глобою та всiма курiнними отаманами пiшов iз Сiчi до московського стану. Тiльки не допомогли кошовому нi покiрливiсть, нi заробленi ним од царицi медалi: Потьомкiн уже запевнив Катерину, що запорозький кошовий разом iз суддею й писарем - злочинцi, вартi смертно? кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було заарештовано в наметi Текелiя й закуто в кайдани; курiннi ж отамани, повернувшись на Сiч, проголосили, що з наказу царицi Вiйську Запорозькому вже "не бути" i що завтра все вiйсько, курiнь за куренем, може виходити за окопи й складати свою зброю перед генералами. Мiж козаками знову запанувала розгубленiсть, по Сiчi пiшла чутка, що як тiльки обеззброять запорожцiв, то будуть ?х "голити" в москалi, як уже вчинили з козацтвом на Укра?нi, й багато сiчовикiв, що ранiше згiднi були скоритись, тепер вирiшили не видавати збро?, а при?днатись до тих, що лагодяться "на Дунай". Як тiльки смеркло, всi "дунайцi" стали перевозитись на рiчку Пiдпiльну й там обрали собi наказного кошового отамана Ляха, а пiсля того цiлу нiч, певно, перевозили iз Сiчi в плавню всiлякi припаси й харчi, бо без нiчого ?хати в таку далеку дорогу було неможливо. Та меншiсть запорожцiв, що лишалась на Сiчi, очевидно, ставилась до "дунайцiв" прихильно, бо дозволила не тiльки взяти припаси, а навiть вiддала втiкачам престольний iз Сiчово? церкви образ свято? Покрови, без якого, на думку козакiв, не могла б iснувати на Дуна? сама Сiч. Взяли так само "дунайцi" малу вiйськову корогву та кiлька перначiв i прапорiв. Перед свiтом тi?? ж ночi, а, може, перестоявши ще кiлька днiв у плавнi, де помiж вкритими лiсом островами очi Текелiя не могли ?х бачити, "дунайцi" вирушили вниз Днiпром, навiки попрощавшись i з Великим Лугом, i з рiдною Укра?ною. Закутих у кайдани Калнишевського, Головатого та Глобу того ж дня пiд великою вартою було виряджено до столиць Ой, повезли запорозьких панiв у Москву-город спiшно; Ой, посадили ?х у неволю; сенаторам стало втiшно. Ой, тiшились пани-сенатори i меншi? генерали, Що одiбрали в запорожцiв землi та володiють самi. Славно було в Запорожжi всiма сторонами; А тепер нiде прожити за вражими панами. ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКО? СТАРШИНИ П'ятого червня 3000 запорожцiв, що не пiшли на Дунай, заходилися виносити та здавати свою зброю. Складали ?? й курiннi отамани й iнша вiйськова .старшина, але Текелiй повертав зброю старшинам. Не вiддав тiльки вiйськовому старшинi Андрiю Порохнi, полковникам Чорному, Степану Делеху, Iвану Куликовi та Iвану Гараджi, курiнним отаманам Параличу та Головку й полковому старшинi Вермiнцi. Всiх ?х було заарештовано - кого в Сiчi, а кого й поза Сiччю й вiддано пiд суд; решту ж запорожцiв привели до присяги. РУЙНУВАННЯ СIЧI Тим часом на Сiч прийшло кiлька московських полковникiв iз вiддiлом державного вiйська. Подiлившись на кiлька гурткiв, вони винесли з паланки вiйськовi клейноди, вивезли iз Сiчi вiйськову канцелярiю, забрали в пушкарнi зброю, пограбували грошi в скарбницi, сукна та всiлякий вiйськовий припас, а зрештою заглянули в церкву й, пiднявши святий престол, дiстали з-пiд нього шухлядку з найдорожчими вiйськовими документами й передали ?? Текелiю. Побачивши, що начальники забрали iз церкви шухлядку, донськi козаки зрозумiли те так, що ?м можна погрiти бiля церкви руки, i, вскочивши в не?, позривали з образiв понавiшуванi на них золотi хрести, золотi та срiбнi медалi, а кому того не вистачило, то почали здирати з образiв срiбнi ризи, а коли й того не стало - одiрвали срiбну царську браму й, побивши та порубавши ?? на шматочки, порозтягали по кишенях. Старi сiчовики плакали, дивлячись, як гинуть ?хнi святощi, та було вже пiзно: спинити чужих людей, якi хазяйнували в Сiчi, вони вже не мали сили. В народних пiснях так оспiване руйнування Сiчi: Свiт великий, край просторий, та нiде прожити: Славне вiйсько Запорозьке хотять погубити. Ой, цариця загадала, а Грицько пора?в, Щоб зiгнати запорожцiв та аж до Дунаю. Вже ж на рiчцi Базавлуцi i москалi стали, Славнi ж хлопцi-запорожцi пили та гуляли. Ой, вже ж москаль Запорожжя кругом обляга?, А наш батько Калнишевський того й не гада?. Ой, iз Низу, iз лиману вiтер повiва?, А вже ж москаль, а вже ж москаль Сiчу обступа?. Васюринський-козарлюга не п'?, не гуля? Та свойого отамана рано пробужда?. "Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люде, Ой, як станеш ти на баштi, москаля не буде!" А москалi не дрiмали, запас одбирали, А московськi? старшi? церкву грабували: Та беруть срiбло та беруть злото, восковi? свiчi. Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Сiчi. Ой, вийшов же пан кошовий та на круту гору: "Не руйнуйте, люди добрi, хоч Божого дому!" Запорозькi отамани, як орли, лiтали, Свого батька кошового вiрненько благали: "Позволь, батьку-отамане, нам на башти стати, Нi одному генералу з плеч головку зняти! Москаль стане лагерями, а ми куренями, Москва стане iз штиками, а ми з кулаками, Ой, щоб слава не пропала помiж козаками!" "Не дозволю, миле браття, вам на башту стати; Однакове християнство - грiшно вигубляти!" А вже ж уступила одна дивiзiя та серед само? Сiчi - Ой, взяла ж вона сiчовi гармати, всi козацькi здобичi. Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи серед церкви: "Прибирайтесь, славнi запорожцi, так, як би iк смертi!" Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи на дзвiницi: "Гей, вiдкидайте, славнi запорожцi, списи та рушницi!" Ой, пливе щука з Кременчука, розбита iз лука... Ой тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою розлука! Ой, пiшли, пiшли славнi запорожцi та не пiшки - дубами, Ой, як оглянуться до славно? Сiчi, умиються сльозами. За кiлька днiв пiсля одiбрання збро? запорожцям звелено було розходитись, хто куди зна?, а згодом, коли небораки розбрелися, Текелiй, лишивши на Сiчi полк драгунiв, щоб не пускати запорожцiв назад, пiшов зi сво?м вiйськом геть, а Сiч передав князевi Прозоровському. Той же доручив остаточне руйнування Сiчi полковниковi Норову, й вiн догодив йому так, що зоставив на мiсцi Сiчi самi тiльки окопи. Куренi вiн порозламував i деякi з них перевiз до Микитина, побудувавши з них гамазе?, а деякi попродав селянам, запорозьким пiдданцям, якi на тому мiсцi, де був Сiчовий Шамбаш, незабаром населили цiлу слободу Покровську, що тимчасово звалася навiть мiстом Покровським. Пушкарню й скарбницю було завалено й засипано землею так, що й одшукати ?х тепер неможливо, а всю Сiч узагалi Норов перекопав, шукаючи грошей, тому його прозвали запорожцi Норою. Кiш сiчовий Пiд-пiльня згодом замулила так, що його тепер зовсiм нема?; нарештi, князь Вяземський, якому дiстались обидвi Сiчi з усiма лугами й степами, почавши будувати сво? економi?, побив на сiчовому цвинтарi всi каплички, надгробки й хрести й забрав ?х на пiдмурки до будинкiв; збереглося тiльки небагато запорозьких хрестiв, i то не в Сiчi, а поза окопами на кладовищi. Невдовзi од Сiчi Запорозько? лишилися тiльки оголенi та перекопанi окопи, i 3 серпня року 1775-го цариця Катерина окремим манiфестом оголосила по всiй Росi?, що "Сiч Запорозька дощенту вже зруйнована й саме ймення запорозьких козакiв надалi не повинне вживатися та згадуватись". Доля Калнишевського, Глоби й Павла Головатого була дуже сумна. Протримавши ?х рiк у Московськiй в'язницi, неначе для слiдства, Потьомкiн 14 травня 1776 року подав царицi рапорт про те, що "вероломное буйство" тих запорозьких старшин "столь велико, что по всяким законам они заслужили по всей справедливости смертную казнь", а проте, не бажаючи ?хньо? смертi, Потьомкiн радив царицi замiсть смертно? кари кинути ?х у неволю до пiвнiчних монастирiв. З великою та?мницею i пiд пильним наглядом Калнишевського було перевезено до Архангельська, а далi в Соловецький монастир, i там вкинуто у вогкий та холодний льох пiд монастирською баштою. До стелi в тому льоху бiля дверей - три аршини, а в другому кiнцi - тiльки пiвтора. Свiтла майже зовсiм не було. Утримувати кошового наказано iгумену дуже суворо, i з льоху його виводити на монастирськi трапези тiльки тричi на рiк: на Великдень, на Спаса та на Рiздво, та й у тi днi йому не дозволяли розмовляти з стороннiми людьми. У такiй тяжкiй неволi Калнишевський пробув 25 рокiв, i тiльки за указом Олександра I вiд 15 березня року 1801-го кошового отамана було помилувано, та вiн не мав сили скористатися волею i лишився до смертi в Соловецькому монастирi. Помер вiн на 112-му роцi життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над домовиною Калнишевського покладено надгробок iз таким написом: "Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда запорожской грозной Сечи Казаков Атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 г. на смирение. Он в 1801 г. по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября, 31 дня в Суб. 112 лет от роду смертию, благочестивою, доброю. Блаженни мертвий, умирающие о Господе. Аминь. 1856 г. А. А.". Народ укра?нський, що впродовж кiлькох столiть мав у Вiйськовi Запорозькому заступника й оборонця сво?х прав, а в часи недолi, мiцний та затишний притулок, гiрко оплакав скасування Сiчi:: Та ще не свiт, та ще не свiт, та ще не свiта?, А вже ж москаль Запорожжя та кругом обляга?. Ой, облягши Запорожжя, став степ межувати, Ой, став городи, панськi слободи по рiчках саджати... * ШУКАННЯ СТРАЧЕНО? ВОЛI (1776-1828 роки) * ПIСЛЯ РУ?НИ Вiд 3 серпня 1775 року указом iмператрицi Вiйсько Запорозьке було скасоване назавжди. Проте ця славна лицарська громада, що бiльше трьох столiть заступала Польшу, Укра?ну й Московщину вiд татар, ще не хотiла вмирати. Дуже мiцно трималися мiж запорозьким товариством лицарськi традицi? й перекази про минулу славу Вiйська та про ту користь, яку мала Росiя у вiйнах од нього. Через те запорожцi не вiрили тому, що надалi в боротьбi з Туреччиною Росiя впора?ться без них. Вони були певнi, що колись росiйський уряд покличе ?х назад i, мандруючи в далеку чужину, спiвали: Ой, не гаразд запорожцi, Не гаразд вчинили. Степ широкий, край веселий Та й занапастили' Наступа? чорна хмара I дощик iз неба' Зруйнували Запорожжя, Буде колись треба' Ой, чи гаразд, чи не гаразд, Нiчого робити' Буде добре запорожцям I пiд турком жити Всi iсторичнi джерела сходяться на тому, що року 1775-го, iз Запорожжя вийшло в турецькi землi бiля 5000 козакiв. Але щоб пiдняти таку кiлькiсть та ще з припасом харчiв, треба було не менше як 100 - 120 морських чайок, а стiльки ?х Вiйсько не мало за весь час iснування Ново? Сiчi; пiсля останньо? ж турецько? вiйни ?х лишилось ледве два-три десятки. Через те з певнiстю можна гадати, що запорожцi перебралися в турецькi землi не тiльки байдаками, а й пiшки. ? вiдомостi, що iкону свято? Сiчово? Покрови перенесли на Дунай не тi запорожцi, якi попливли водою пiд проводом Андрiя Ляха, а тi, що йшли пiд проводом Бахмета суходолом. Так само й народнi пiснi згадують про мандрування запорожцiв не тiльки "через море дубами", а "понад лиманами". Ой, iшли нашi славнi запорожцi Та попiд Бугом-рiкою, Ой, широкою та глибокою, Гей, та понад лиманами. Ой, уже ж нашi славнi запорожцi Та й невеселi стали: Ой, облягли ?х, облягли москалi Та всiма сторонами Ой, кругом церкви, церкви Сiчово? Караули стояли, Ой, священику, отцю Владимиру, Та служити не дали. Ой, летить бомба з московського поля Та посеред Сiчi впала, Ой, хоч пропали славнi запорожцi, Так не пропала ?х слава! Окремi ватаги запорожцiв, певно, за умовою, складеною ще на Сiчi, прямували на Днiстровський лиман до турецького мiста Акермана (Бiлгорода) Бiлогородський паша зустрiв козакiв прихильно, допомiг ?м харчами й дозволив стати бiля лиману кошем. Запорожцi ж, як тiльки трохи впорядкувались i роздiлились на куренi, не гаючись, за помiччю того ж пашi, послали до султана депутацiю просити, щоб вiн узяв ?х пiд свою протекцiю i дав землi пiд Сiч та на iншi потреби Вiйська. Хто був старшим предствником Вiйська Запорозького у тiй депутацi? i на яких умовах султан забрав запорожцiв пiд свою руку, буде вiдомо, мабуть, тiльки тодi, коли побачать свiт божий тi документи, що ?х року 1828-го останнiй кошовий Задунайсько? Сiчi Йосип Гладкий передав царевi Миколi I. Хто керував Кошем бiля Акермана, теж невiдомо, але вiдомо, що вже там Вiйсько Запорозьке поновило свою сiчову органiзацiю, бо депутацiю до султана було складено з 40 козакiв, а саме: 38 представникiв од куренiв та ще - вiйськового писаря й кошового отамана. Iз сiчово? старшини, що разом iз Ляхом та Бахметом пiшла в Туреччину, знали тiльки тi, що року 1806-го вже дiдами, вернулися на Укра?ну, а саме: Iван Губа, Хома Бучинський, Василь Чорнявський, Роман Циганка, Печений, Ломака, Сокiл, Боровик i Чорнюга та ще Самiйло Калниболоцький, який пiзнiше уславився кривавою розправою за Дуна?м над некрасiвцями. Про те, чого досягла депутацiя, можна тiльки здогадуватися з подальших подiй. Запорожцям султан забезпечив ?х вiйськовий устрiй, вiру, одежу й волю i дав пiд Сiч острiв святого Юрiя з гирлами Дунаю - Сулинським та Катирлезьким (Георгi?вським), i степ на пiвденнiй протоцi Дунаю. Дунавцi, бiля лиману Разiн. Опрiч того, запорожцям дозволено було вiльно рибалити, полювати й навiть оселятись зимiвниками та слободами по всiх рiчках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовий отаман мав права двобунчужного пашi, а Вiйсько Запорозьке, або як його називали турки, Вiйсько Буткальських козакiв, отримало вiйськовi клейноди: булаву, бунчук - iз двома хвостами, печать та корогву, на якiй з одного боку на бiлому полi був золотий хрест, а з другого на чорному полi - срiбний мiсяць. Ту корогву висвятив Цареградський патрiарх. Кошовому отамановi султан окремо подарував короткого ятагана в золотих пiхвах, цяцькованих самоцвiтами; вiн мав переходити од кошового до кошового, i, таким чином, теж увiйшов у склад вiйськових клейнодiв пiд назвою "топуз". Зi свого боку запорозькi депутати присягнули султановi - вiрно йому служити на морi й суходолi проти його ворогiв i слухатись Силiстрiйського пашу. На початок запорожцям було доручено захищати кордони на росiйськiй межi - понад Бугом. Треба гадати, що доки вiдбулися всi церемонi? й умови про перехiд Сiчi за Дунай, минув чималий час, i запорожцi, скориставшись дозволом султана, розiйшлися з-пiд Акермана ватагами понад сво?ю одвiчною рiчкою Бугом, з тi?ю тiльки рiзницею, що до 1775 року вони рибалили й полювали зi схiдного ?? берега, тепер же почали рибалити i з захiдного. Крiм того, вони осiли сво?ми паланка-ми бiля Хаджибейського тя Талигульського лиманiв, а частина товариства, що виходила iз Запорожжя пiзнiше на дрiбних човнах, не наважуючись пускатися ними в море, осiдала на островi Березанi, неподалiк Очакова, та на пересипi Хаджибейського лиману, де тепер передмiстя Одеси - Пересип. Весь край, що року 1775-го заселили запорожцi, був дуже спустошений пiд час останньо? вiйни, а татари з нього або повтiкали за Дунай, або перейшли на росiйську сторэну, i ?х загнали в Ногайськi та Кубанськi степи. Через те запорожцям тут було велике привiлля. Чутка про те хутко досягла Запорожжя й Укра?ни, бо запорожцi, рибалячи на Буговi, мали щоденнi зносини зi сво?ми товаришами, якi лишилися пiд Росi?ю, i от за Буг посунули вгiкачi вже невеликими гуртками й поодинцi, як iз Запорожжя, так i з Укра?ни, рятуючись од панщини. Декому щастило прибути сюди навiть iз жiнками й дiтьми, й вони осiдiли тут на вiльних землях, будуючи собi землянки й хати. Щодня за Бугом кiлькiсть утiкачiв з Укра?ни збiльшувалась, i вже через рiк у Туреччинi ?х було бiля 7000 душ, а року 1778-го мiж Бугом та Дуна?м ?х налiчували до 4000 та за Дуна?м не менше того. Турецький берег Бугу став мрi?ю всього поневоленого крiпацтвом укра?нського люду й почав зватися кра?м, де не було панщини. Може, одному iз сотнi втiкачiв пощастило перебратись за Буг, останнiх же ловили й тяжко катували за втечу, але це не перешкоджало ?м тiкати знову. Скасувавши Вiйсько Запорозьке й не зумiвши утримати запорожцiв у росiйському пiдданствi, Потьомкiн хутко збагнув, що зробив помилку, й заходився викликати козакiв назад, на схiдний бiк Бугу, та тiльки йому хотiлося так ?х повернути, щоб не вiддавати ?м земель. Вже 31 жовтня 1776 року фаворит царицi доповiдав про те, що пiвденна Росiя лишилася беззахисною, а для того, щоб ?? оборонити, вiн радив мати на пiвденному кордонi 9 полкiв гусарських, 6 пiкiнерських та 2 полки з тих козакiв, якi лишилися на Запорожжi. Цариця дала на те згоду, й запорожцiв силомiць почали брати в пiкiнери, при чому одрiзували ?м оселедцi, вiдбирали одежу i всiляко з них знущалися. Зрозумiло, що тим Потьомкiн ще дужче обурив запорожцiв проти росiйських порядкiв i примусив тiкати за Буг навiть тих, цю вже посiдали по селах та хуторах Запорожжя. Побачивши, що силою iз запорожцями нiчого не можна вдiяти, Потьомкiн почав закликати ?х iз Бугу та з Дунаю ласкою, i 5 травня року 1779-го за його порадою цариця Катерина II видала Манiфест, яким запрошувала козакiв безпечно повернутися у рiдний край, обiцяючи дати кожному з них (але не всьому Вiйську) землю та службу з росiйськими чинами й рангами; коли ж той Манiфест нiкого з Туреччини не повернув, вона 27 квiтня 1780 року вдруге його оголосила. Але вiн не мав на запорожцiв нiякого впливу, бо, за переказами втiкачiв, вони добре знали, що на Запорожжi, на ?хнiх одвiчних землях, губернатори, справники та iншi урядовi особи робили зовсiм не те, що було писане в манiфестах. ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ I КОЗАКIВ Зимiвники й займища вiйськово? старшини: Калнишевського - на рiчцi Кам'янцi, Павла Головатого - на Солонiй, писаря Глоби - на Малiй Тернiвцi, осавула Якова Качалова - у Великому Лузi, полковника Колпака - на рiчцi Багатiй та iнших - були конфiскованi й спроданi здебiльшого тим же генералам, полковникам та iншим вiйськовим чинам, що ?х цiнували й продавали. Вiйськовi гурти товару й табуни коней забрала казна, а те подiлено мiж греками та арнаутами, що пiд той час осiли в Керчi, ?нiкале й на землях Запорожжя. Добро сiчово? церкви, яке лишилося пiсля пограбування пiд час ру?ни, Потьомкiн почасти подарував згодом у собор Микола?ва, почасти ж забрав собi. Землi Запорожжя були подiленi мiж губернiями Новоросiйською та Азовською i пiсля того петербурзькi вельможi та сенатори вже не ховалися iз сво?ми давнiми пота?мними бажаннями, а почали випрошувати собi в царицi запорозьких земель. Найбiльше, а саме 200 000 десятин, захопив генерал-прокурор князь Вяземський. Йому припали обидвi Сiчi з величезною площею степiв, лиманiв та лугiв. Трохи менше, хоч теж чимало (бiля 150 000 десятин), привласнив Потьомкiн. Околицi сучасного Катеринослава з лiсами й островами на Днiпрi були подарованi князю Прозоровському, Гард на Бузi з великою площею земель - дiстався князевi Полiняку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману Укра?ни вiддали 35 275 десятин, графовi Каменському - 20 000 десятин, графинi Браницькiй - 21 614, поручнику Черткову - 15 570, а далi почали роздавати запорозьку землю всякому, хто хотiв, аби тiльки вiн посадив по 13 дворiв сво?х крiпакiв на кожнi 1500 десятин та платив щороку по 2 з половиною копiйки за десятину, й таким чином, до року 1784 було роздаровано панам 4470302 десятин запорозько? землi. Але ще й пiсля того лишилася вiльна земля на Запорожжi, й ?? почали вiддавати поселенцям, а найбiльше - нiмцям. Найперше, ?м випало серце Запорожжя - острiв Хортиця, i захiдний берег Днiпра, починаючи од кiнця порогiв, униз за острiв. На кожну нiмецьку душу дiсталося дурно 65 десятин землi й, крiм того, всякi запомоги грiшми й лiсом на будiвлю й господарство. Така величезна на Запорожжi змiна не могла статися протягом одного року, а потребувала чимало часу, i те запорозьке товариство, що пiд впливом промови сiчового пан-отця Володимира скорилося сво?й долi, в перший рiк пiсля зруйнування Сiчi не дуже побивалося над цим i не вiдразу вгадало, що буде далi. Указом царицi вiд 1775 року запорозьким козакам дозволялось або йти до сво?? родини, вiдкiля хто прибув на Сiч, або жити на Запорожжi, взяти собi вiд казни пiд оселю землю й вести хлiборобство. Першим сво?м правом майже нiхто iз запорожцiв не скористався, бо всiм добре вiдомо, що на Укра?нi, як Правобережнiй, так i Лiвобережнiй, панувало крiпацтво, лiзти ж самохiть у ярмо нiхто не хотiв. Тiльки невелика частина запорозького товариства пiшла на межу Слобiдсько? Укра?ни й осiла там по слободах та бiля рiчки Береки, решта ж лишилася у сво?х рiдних, политих кров'ю батькiв, степах. Степи Запорожжя ще й пiд час скасування Сiчi в кiнцi XVIII столiття перебували майже в первiснiй красi. Буйнi трави ще ховали в собi цiлi гурти ходоби, i, як i колись, тiльки високi роги волiв випиналися з-пiд трави на свiт. Трава в степах щороку росла доти, поки пiд осiнь од вiтрiв та дощiв лягала цiлим шаром на землю. Помiж тими високими травами мешкала велика сила дикого звiра й птицi: ще водилися на Запорожжi навiть оленi й дикi конi, ще ходили по степах цiлими табунами. Луги Запорожжя були вкритi непорушними одвiчними лiсами, а озера по них кишiли водяною дичиною; лимани й рiчки були повнi рибою, по степових байраках ще красувалися зеленi дiброви, а помiж дубами росли родючi дерева: грушi, кислицi, вишнi, барбарис, калина, видолинки степовi вкрили непролазнi терники... Було ще на Запорожжi де пожити, було i з чого жити! Бiльшiсть запорожцiв розiйшлася по зимiвниках до приятелiв, що ранiше покинули Сiч та осiли у захисних кутках Запорожжя. Зимiвникiв на Запорожжi iснувало бiля тисячi, тепер же, пiсля ру?ни, кiлькiсть ?х ще збiльшилась на кiлька сот. Багато запорожцiв прибилося й до запорозьких сiл понад рiчками Орiллю, Самарою та Протовчою, i такi села, як Романкове, Тритузне, Таромське, Кам'янка й обидва Кодаки вiдразу поширилися вдвiчi, а мiж двома Кодаками виникло нове село Лоцманська Кам'янка. В тому селi росiйський уряд оселив запорожцiв, якi добре знали днiпровськi пороги з тим, щоб вони проводили плоти з лiсом та iншi судна. Проте чимало поодиноких запорожцiв ще довго, як посиротiлi дiти, блукали по лугах та по степах, як згаду? пiсня: В темному лузi явiр зелененький, Пiд явором коник вороненький, На конику козак молоденький; Спинився ж вiн та й став мiркувати, Взяв бандуру, почав вигравати. Ой, голосно ж бандуронька гра?, Струна струнi стиха промовля?: Ой, де ж тi? козаки гуляють? А де ж вони слави добувають? Тiльки не минуло й двох рокiв, як запорожцям довелося каятись, що не пiшли разом зi сво?ми товаришами за Буг. Роздаючи землi панам та вельможам, росiйський уряд викликав з одмежованих ?м земель тiльки тi села й оселi, якi були на генеральних картах; зимiвники ж на картах не позначались, i майже всi вони попали разом iз землями в панськi руки. Новi власники не хотiли признавати за запорожцями прав не тiльки на грунти навколо зимiвникiв, а навiть на худобу й хати. Вони вiдбирали запорозькi оселi пiд казарми для сво?х нових поселенцiв-крiпакiв, худобу виганяли на роботу й навiть вважали сво?ю власнiстю; самих же запорожцiв записували в крiпаки. Зрозумiло, що запорозька сiрома не скорилася тому, а покидавши сво? гнiзда, стали мандрувати свiт за очi: хто - за Буг, хто - в Таврiю, до татар, а хто - навiть за Кубань: Ой, у полi криниченька, там дiвчина воду брала, Менi молодому шляхи розказала: "Ото ж тобi, та добрий молодець, Анi плакать, нi тужить; Ото ж тобi, та добрий молодець, Аж три дороги лежить: Одна на Дiн, друга у Крим, А третяя на Дунай-рiчку!" Проте старим запорожцям i тим, що мали вже сiм'ю, не так-то легко було втiкати й вони разом iз дiтьми таки й опинилися в крiпацтвi. Скарги декого з них до губернаторiв, хоч i мали наслiдком накази помiщикам не одбирати у запорожцiв хат i не чинити ?м утискiв, та тi накази так i лишалися тiльки на паперi. Стогiн стояв на Запорожжi вiд утискiв помiщикiв, i той стогiн вiдбився в народнiй пiснi покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського та до царицi Катерини: Ой, встань, батьку, та встань, Петре, - кличуть тебе люде, Як по?деш до царицi, по-прежньому буде. Ой, пiди ж ти до столицi прохати царицi, Чи не вступить царство землi по прежнi границi? Чи не верне степи й поля, всi клейноди нашi? Ой, царице, наша мати, змилуйся над нами, Оддай же нам нашi землi з темними лугами!" "Не на те ж я, запорожцю, москалiв заслала, Ой, щоб тво? луги й землi назад повертала! Не на те ж я запорожцi, Сiч розруйнувала, Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!" Текла рiчка iз-за саду та й упала в кручi - Заплакав же пан кошовий вiд царицi йдучи. Текла рiчка-невеличка, заросла лозами - Заплакав же пан кошовий дрiбними сльозами: "Ой, великий свiт, царице, i всiм ти влада?ш, А вже ж ти нас, запорожцiв, з мiсця спомiща?ш, Та вже ти ж тих вражих панiв та все награждает". Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче, Та все вiйсько запорозьке та з Калниша плаче, Та летить крячок, та на той бочок - де взявся шулiка, - Ой, не буде в Сiчi города од нинi й до вiку! Трохи легше було тим сiчовикам, що прибилися до великих сiл: ?х разом iз селами записали в казеннi поселяни, й жили вони трохи вiльнiше за панських, але землi ?м було вiдмежовано небагато й про життя з полювання та рибальства, як за часiв Запорожжя, вже не могло бути й мови - довелося братися до коси та плуга й перекинутись у "гречкосi?в". Чутки про те, що недалеко за Бугом товаришi ?хнi живуть вiльним козацьким життям, доходили й на Запорожжя i викликали в серцях поневолених запорожцiв пекучий бiль: Ой, як був у мене коняка - Був коняка-розбишака, Була шабля i рушниця Ще й дiвчина чарiвниця! Ой, коняку турки взяли, Ляхи шаблю пощербали, I рушниця поламалась, Ще й дiвчина вiдцуралась! Мiж Буджацькими степами Iдуть нашi з бунчуками, А я з плугом та сохою Понад нивою сухою!.. Опрiч усiляких тягарiв, що падали на казенних поселенцiв, вони ще мусили приставляти рекрутiв у пiкiнерськi полки. Поневолення запорожцiв, разом iз змiцненням крiпацтва на Укра?нi, народ укра?нський оспiвав у чудовiй пiснi про "Правду та Кривду": Нема в свiтi правди, правди не зiськати! Бо тепер неправда стала правдувати. Уже тепер правда в панiв край порога, А щира неправда сидить кiнець стола! Уже тепер правда сидить у темницi, А щира неправда з панами в свiтлицi! Уже тепер правду ногами топтають, А тую неправду медом напувають. Уже тепер правда сльозами рида?, А тая неправда все п'? та гуля?. Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена, Що тепер неправда увесь свiт зажерла! Тiльки в свiтi правди, що рiдная мати... Де б ми ?? в свiтi могли одшукати? Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти? Тебе не купити, анi заслужити! Коли тебе, правдо, в свiтi увидiти, Орлиними крилами радi б ми летiти. Ой, як же тим дiткам без матерi бути? Да щодня заплачуть, не можуть забути! Вже рiдного брата тепер стережися. I з ним на суд стати - правди не зiськати, Тiльки срiблом-злотом панiв насищати. Вiстi про таке поневолення запорожцiв на самому Запорожжi долiтали разом iз втiкачами за Буг та Дунай, i через те не дивно, що всi заманювання Потьомкiна i Манiфести царицi задунайськi запорожцi сприймали з великим недовiр'ям, як те видно з народно? пiснi: Ой, пише москаль та й до кошового: "А йдiть до мене жити, Вiддам землю по-прежньому: А до Днiстр гряницю!" "Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, - Хочеш пiддурити: Як пiдемо ми до тебе, Будеш лоби голити!" Всiм посланцям Потьомкiна, навiть вiйськовому старшинi Сидору Бiлому, який за його наказом ?здив у 1784 роцi на Дунайський запорозький Кiш, козаки вiдповiдали, що ранiш, нiж закликати запорожцiв вернутись на росiйську сторону, Потьомкiн повинен вiддати тим, що лишилися на Запорожжi, вiйськовi клейноди разом iз вiйськовими землями. Ой, зiбралися пани генерали в Сенат сеймувати: Ой, як же се вiйсько, славне запорозьке, зiбрати. Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде: А вернiть вiйськовi клейноди, то й само вiйсько прибуде. Потьомкiну i взагалi Росi? запорожцi дуже були потрiбнi, - всi тепер зрозумiли, що мати ?х пiд час вiйни з турками на боцi ворогiв дуже зле; але як же можна було вволити ?хню волю й повернути ?м вiйськовi землi, коли сам Потьомкiн уже володiв величезною площею тих грунтiв. До того ж, Потьомкiн залюднював тi землi сво?ми крiпаками iз середньо? Росi? й поневолив та повернув у крiпацтво в Олександрiвському повiтi 247 душ запорозьких козакiв та 508 душ колишнiх вiльних людей, запорозьких пiдданцiв. Зрозумiло, що вимог запорожцiв про землю не могли задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу крiпакiв за Буг, то Потьомкiн став клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожцiв далi вiд росiйського кордону. Ще року 1779-го росiйський уряд вимагав од султана, аби видав росiйських утiкачiв-запорожцiв, та той вiдповiв на те, що не видасть нiкого, а лише згоден дозволити тим iз запорожцiв, якi самi забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожцi лишилися за кордоном i надалi. НА ДУНА? Пiсля того Росiя стала вимагати, щоб султан одсунув запорожцiв кудись далi вiд росiйського кордону, покладаючись на те, що козаки нiбито порушували межi й нападали на росiйських пiдданцiв. Щоб не мати з Росi?ю зачiпок, султан справдi звелiв козакам одiйти вiд Буга на Дунайськi гирла i тим дуже погiршив ?хн? становище. Запорожцi ще з давен звикли жити не стiльки на Сiчi. скiльки на вольностях. Як на Запорожжi в Сiчi пробувала звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дуна?, бо, скупчившись у Сiчi, козаки не мали б iз чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям. На Дунайських гирлах козакiв одразу зустрiли неласкаво. На ?диному здатному пiд будування Сiчi степу, за рiчкою Дунавцем, вже давно сидiли донськi козаки (некрасiвцi, або липовани), що втекли пiсля Булавiнського бунту з Дону на Тамань, а з Таманi - за Дунай. Султан, приймаючи пiд свою руку запорожцiв, дав ?м пiд Сiч тi ж землi, на яких жили донцi, мiркуючи, що й тi й тi козаки одно? вiри житимуть помiж собою лагiдно. Проте це було непорозумiнням. Устрiй Вiйська Запорозького зовсiм iнший, нiж у донцiв, пiсля ж дiяльно? участi донських козакiв у руйнуваннi Сiчi, запорожцi дивилися на них лихим оком. Донцi, або, як ?х звали запорожцi, липовани, не пустили сiчових козакiв будувати Сiч на мiсцi, призначеному султаном, коли ж запорожцi хотiли зiгнати ?х силою, то липовани послали султановi скаргу й почали одганяти нових поселян збро?ю. Султан дуже здивувався, почувши про сутички мiж запорожцями й донцями: "I то урус, i то урус, - казав вiн, - i не можуть у злагодi жити!" Проте в суперечцi двох козацьких громад вiн потяг руку за липованами, як першими поселенцями, запорожцям же наказав шукати собi пiд Сiч iншi землi. Сiчовики неохоче зiйшли з Дунавця, бо на iнших протоках Дунаю не було високого сухого степу, а скрiзь тiльки низькi плавнi, вкритi лiсом, озерами та очеретами. Де осiли вони пiд той час кошем - невiдомо. Дехто гада?, що в Кара-Гарманi на островi святого Георгiя; iншi ж iсторики твердять, що задунайськi запорожцi зовсiм не мали Сiчi аж до 1814 року, коли вони таки збудували ?? на Дунавцi. Остання думка, як нам зда?ться, не може бути певною, бо коли б Сiч не iснувала з 1775 року до 1814-го, то за такий тривалий час устрiй Вiйська Запорозького мусив би занепасти, чого, однак, не сталося. У першi десять рокiв життя запорожцiв у Туреччинi Сiч у них стояла десь на дунайських гирлах, бо вiдомо, що повсякчас мiж запорожцями й донцями виникали кривавi бiйки за лимани, озера й гирла, де рибалили тi й тi, й нарештi року 1778-го донцi, вистеживши, коли на Сiчi було мало козакiв, несподiвано напали на не?, знищивши чимало запорожцiв, спалили Сiч. Коли сталася та подiя, запорожцi стали збиратися до вiйни, щоб вiдплатити липованам, та султан запобiг тому лиховi й наказав запорожцям перейти з кошем вище по Дунаю, в Сеймени - мiсцевiсть помiж Силiстрi?ю та Рущуком. Запорожцiв це дуже образило й обурило. Вiдходити так далеко вiд Укра?ни ?м не хотiлося, бо це утрудняло зносини з рiдним кра?м, та й ?здити на рибальство iз Сеймен у гирла неблизько. ПОЧАТОК ЧОРНОМОРЦIВ Тим часом за два роки до того в Криму спалахнуло повстання татар, i князь Потьомкiн року 1783-го розiслав по землях колишньго Запорожжя й за Буг до турецьких запорожцiв заклики, щоб вони сходилися у Херсон, де з них будуть складенi охочi команди пiд персональним проводом самого Потьомкiна. З росiйського Запорожжя зiбрались бiля тисячi козакiв, i князь призначив ?хнiм отаманом вiйськового запорозького старшину Сидора Бiлого, на помiч йому дав колишнього суддю Вiйська Запорозького Антона Головатого. Скориставшись негодою, Сидiр Бiлий 24 жовтня подав Потьомкiну прохання про те, щоб визволити вiд панiв поневолених запорожцiв i дозволити ?м хоч перейти в казеннi (колишнi запорозькi) села. Князь загадав губернаторам переписати запорожцiв, якi опинилися в крiпацтвi, й з'ясувалося, що тiльки в двох повiтах - Олександрiвському та Катеринославському - у 116 панiв було крiпаками 3735 запорозьких козакiв i при них 2175 душ жiноцтва та ще поневолених колишнiх запорозьких пiдданцiв - 3650. Тiльки з того перепису нiчого не вийшло, бо Потьомкiн не мав права одiбрати в панiв крiпакiв, та й сам сво?х поневолених запорожцiв не мав охоти зрiкатися. Справа з татарами в Криму невдовзi скiнчилася, але Потьомкiн лишив тисячний вiддiл запорожцiв на службi й 6 квiтня 1784 року добув дозвiл царицi на те, щоб поновити Вiйсько Запорозьке як органiзацiю на зразок вiйська Донського, а пiсля того послав Сидора Бiлого на Дунай закликати запорожцiв повернутися в Росiю. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що запорожцi були незадоволенi наказом султана про перехiд у Сеймени, вони не захотiли вертатись i подали через Бiлого таку саме вiдповiдь, що й ранiше, себто вимагали поновити Вiйсько Запорозьке з його клейнодами й вольностями. ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА ТИСУ Майже тодi запорожцi звернулися через австрiйського консула в Яссах до цiсаря Иосифа II з проханням вiддати ?х пiд свою руку й вiдвести Вiйськовi Запорозькому землю пiд Сiч й вольностi. Цiсарю бажано було мати проти туркiв воякiв, слава про яких три столiття линула по всьому свiтовi, й вiн призначив для Запорозького Вiйська землю в провiнцiях Банатi та Бочцi, бiля рiчки Тиси, мiж мiстами Цента й Панчова. Наприкiнцi року 1785-го в Цiсарщину перейшло 8000 душ запорозьких козакiв - здебiльшого запорожцiв iз Днiпра. За умовою з Австрiйським урядом Вiйсько Запорозьке забезпечило собi: 1) свiй давнiй вiйськовий устрiй; 2) право вiльного обрання вiйськово? старшини, при чому та старшина визнавалася австрiйським урядом: кошовий отаман у рангу полковника австрiйсько? служби, курiннi отамани в рангу ротмистрiв; 3) свiй виборний вiйськовий суд; 4) право щорiчного подiлу вiйськових земель помiж куренями (як одвiку бувало); 5) право носити сво? запорозьке вбрання i зброю, яка кому до вподоби; 6) дiставати од цiсаря жалування нарiвнi з австрiйським вiйськом. Зi свого боку за тi привiле? Вiйсько Запорозьке мало пiд час вiйни складати окремий полк вершникiв i вiддiл козакiв на байдаках, щоб випливати ними в Дунай. Хто був пiд той час кошовим отаманом Вiйська Запорозького - не знати, хоч, певно, в австрiйських архiвах можна було б знайти бiльш-менш докладнi вiдомостi про життя запорожцiв на землях Угорщини. Отож, запорожцi вийшли на Угорщину в значнiй кiлькостi, а проте подальшi подi? виявляють, що й на Дуна? ?х лишилося чимало, бо вони брали участь через два роки у вiйнi Туреччини з Росi?ю. Треба гадати, що завдяки втечi за Буг поневоленого люду iз Запорожжя та з Укра?ни, кiлькiсть запорожцiв за Бугом за першi десять рокiв пiсля зруйнування Сiчi на Пiдпiльнiй збiльшилась iз 5000 найменше, як до 15 000, i з то? кiлькостi бiльше половини вiйська перейшло в Цiсарщину, а бiля 7000 лишилося в Туреччинi, ставши кошем у Сейменах. ЧОРНОМОРЦI Й ДУНАЙЦI Тим часом на Днiпрi всi росiйськi урядовцi лагодились вiтати царицю Катерину II, що намислила подивитися на сво? придбання - Запорожжя й Таврiю. В Новому Кодацi споруджували царський палац, де iмператриця мала зустрiтись з австрiйським цiсарем Иосифом II. Людей зганяли з усього краю до Днiпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку "пустиню". Од села Половицi, де задумали закласти мiсто Катеринослав, рiвняли шлях до Ненаситецького порогу й далi аж до Херсона. Через рiчку Суру зводили величезний мiст, гребля вiд якого збереглася й до наших днiв. Над усiм тим клопотався Потьомкiн, щоб показати наслiдки сво?? дiяльностi на нових землях. Разом iз тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожцiв i викликав Сидора Бiлого та Головатого iз ватагою запорозьких вершникiв для супроводу царицi з Кременчука. Тепер вiн мав уже певнi замiри пiднести наново Вiйсько Запорозьке тiльки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю пiд вiйсько або в Прогноях, або на Таманi. Певно, за згодою Потьомкiна Бiлий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком i року 1787-го подала Катеринi в Кременчуцi прохання про вiдновлення Вiйська Запорозького, а пiд час царицино? подорожi запорожцi складали почесну варту й гарцювали кiньми бiля ?? карети. Прибувши водою до Романкова, Катерина по?хала далi берегом. У Кодаку зустрiлася з нiмецьким цiсарем, а заклавши в Катеринославi собор, вирушила до Ненаситецького порога й зi скелi Манастирка милувалась, як запорожцi переганяли через порiг ?? флот, дякувала ?м i була дуже ласкавою до запорозько? старшини. Коли мандрiвниця поверталася з Таврi?, козаки знову-таки супроводжували ?? карету аж на Полтавщину. Тим часом почало складатися на вiйну Росi? з Туреччиною, i Потьомкiн, якому цариця Катерина доручила керувати всiм росiйським вiйськом, зрозумiв, як дуже поттрiбнi тут запорожцi. Тiльки вони знали всi рiчки, байраки i шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала вiдбуватися вiйна. Тiльки ?м були вiдомi вiйськовi звича? туркiв, i козаки вмiли вистежувати ворога й несподiвано нападати на нього. Щоб залучити запорожцiв на росiйську службу, князь оголосив по всiх запорозьких землях, що доруча? старшинам Сидору Бiлому та Антону Головатому збирати всiх сiчовикiв на "козацьку" службу. На заклик Потьомкiна вiдгукнулося чимало запорожцiв, i першим прибув до нього в ?лисаветград iз пiвсотнею товариства полковник Вiйська Запорозького Харко (Захар) Чепiга. Потьомкiн дав i Харковi одкритого листа на збирання колишнiх запорожцiв та "всяких людей", i не тiльки на Запорожжi, а ще й за Бугом; у сiчнi ж року 1788-го князь вручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепiга ?здив за Буг, бачився зi сво?ми колишнiми товаришами й умовляв ?х переходити на росiйську сторону. Чи вдалося старому полковниковi побувати на Запорозькiм Кошi у Сейменах - невiдомо, але вiн зустрiчався з вiйськовим осавулом задунайського Коша i мав з ним розмову. Лаштування туркiв до вiйни з Росi?ю збентежило задунайських запорожцiв. ?м випадало битися за бусурманiв проти одновiрних християн, i це багатьом мучило сумлiння, коли ж Чепiга ще порозказував, що Потьомкiн, знову збира? пiд свою руку запорожцiв i що, таким чином, задунайським запорожцям доведеться бити сво?х товаришiв, то чимало хто почав вагатися, на чий бiк стати. Такий настрiй запорожцiв вiдбився навiть у пiснi. Ой, наробили та славнi запорожцi та великого жалю: Що не знали, кому поклонитися - та которому царю. Ой, поклонилися турецькому - пiд ним добре жити, А за все добре, за одно недобре - що брат на брата бити. До такого настрою задунайських запорожцiв прилучилася ще й туга за Укра?ною та сво?ю родиною, бо чимало запорожцiв, якi поприходили на Дунай за останнi десять рокiв покидали, тiкаючи од крiпацтва, сво?х коханих або жiнок та дiтей. Про таку тугу народ склав багато пiсень, з яких пода?мо двi: Ой, там за Дуна?м - Крутим бережечком. Ой, там розмовля? Сокiл з козаком: "Ой, ти, соколоньку. Ти, братiку мiй! Чи не був ти, брате, В мо?й сторонi? Чи не був ти, брате, В мо?й сторонi? Чи плаче, чи тужить Дiвча по менi?" "Не плаче, не тужить На лiжку лежить, Правою рукою За серце держить!" Ой, там за Дуна?м Та за тихим Дуна?м Молодець гуля?. Молодець гуля?, Та молодець гуля?. На цей бiк гука?: "Подай перевозу, Та подай перевозу, Я перевезуся На свою Вкра?ну Та на свою Вкра?ну Ще раз подивлюся!" З таких причин молодi задунайськi запорожцi, сподiваючись добути сво?ю службою собi й сво?м поневоленим сiм'ям вiльне життя, в кiлькостi за пiвтисячi душ, хто - поодинцi, хто - ватагами, почали переходити на схiдний берег Бугу, а деякi загони прямо випливали з дунайських гирл байдаками i морем прибували до Прогно?в, де вже стояв кошем Сидiр Бiлий iз сво?м запорозьким товариством. Проте Кiш Вiйська Запорозького не повiрив Потьомкiну, який уже раз зрадив запорожцiв. На радi сiчова старшина доводила козакам, що не може бути, щоб князь вiддав Вiйську Запорозькому права, коли вiн сам трима? в крiпацькiй неволi кiлька сот козакiв. Таким чином, бiля 6000 задунайських запорожцiв лишилися на боцi туркiв. Тим часом Потьомкiн справдi завзявся, щоб наново пiдняти запорожцiв, хоч, може, й не мав гадки вертати ?м колишню волю й права. Головатий, Бiлий та Чепiга зрозумiли його надзвичайне честолюбство та гонор i, потураючи йому та величаючи його батьком i "найсвiтлiшим", або великим гетьманом i таке iнше, випрошували в нього для запорожцiв все бiльше прав. До кiнця 1787 року запорожцi збиралися пiшi в Прог-ноях пiд рукою Сидора Бiлого, а верхiвцi - на Чилекле? з Чепiгою; у груднi ж, з наказу генерала Суворова, пiшi козаки перейшли з Прогно?в у Василькове й, заклавши там вiйськовий кiш та поставивши деякi куренi, завели на кошi сiчовий лад. На загальнiй радi вони обрали Сидора Бiлого кошовим отаманом, Антона Головатого - суддею, а Iвана Пiдлисецького - писарем. Разом було обрано й 38 курiнних отаманiв, "як одвiку водилося з Запорозькому Вiйськовi". Суворов, звертаючись до запорожцiв, називав ?х у сво?х листах "Вiйськом Вiрних Запорозьких козакiв"; Потьомкiн же слово "Запорозьких" не вживав, а писав: "Вiйсько Вiрних козакiв". У сiчнi року 1788-го Потьомкiн повiдомляв царицi, що запорожцi просять, аби оселити ?х на Таманi, що вони у бiльшостi тепер одруженi й надалi хочуть зректися свого бурлацького "розпутнього" життя. Цариця вiдповiла, що ?й при?мно те чути й що вона доруча? Потьомкiну надати запорожцям землю так, як вiн сам ма? за краще. Разом iз тим 22 лютого вона радила Потьомкiну вiдмiнити назву Вiйська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумiв так, буцiмто за потрiбне визнали знову пiднести Запорозьку Сiч. Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав "Вiрного Запорозького Вiйська отаману кошовому Бiлому" пожалуванi царицею вiйськовi клейноди: корогву велику, бiлу iз синiм хрестом, кiлька менших корогов для куренiв, булаву, бунчук i декiлька перначiв, а 13 травня Потьомкiн прислав ще й вiйськову печать. Запорожцi зустрiли на Кошi вiйськовi клейноди дуже урочисто й, прочитавши на радi грамоти й ордена Потьомкiна, послали йому в подарунок дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло. Разом iз тим Сидiр Бiлий знову вжив заходiв, щоб переманити до себе задунайських запорожцiв. Звiстка про те, що Вiйську Запорозькому повернутi клейноди, справдi багато важила в очах запорожцiв, i, гадаючи, що слiдом за клейнодами Вiйську Запорозькому будуть вiдданi його вольностi (землi), чимало запорожцiв почало переходити через Буг i при?днуватись до Бiлого й Чепiги так, що врештi задунайцiв зiбралося на росiйськiй сторонi понад 1000 душ. Весь харчовий припас i деяку зброю Вiйсько Вiрних козакiв дiставало од казни, як й iнше росiйське вiйсько; казеннi ж були й човни, й на весну козаки добре упорядкувалися, Кiш навiть мав свою, похiдну церкву. На самому початку вiйни виявилося трагiчне становище запорожцiв, яким доводилося "брат на брата бити", як каже народна пiсня. Задунайський запорозький кiш виставив на боцi туркiв 4000 козакiв почасти пiших, почасти на байдаках iз гарматами. При Вiйську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, вiйськовий суддя Якiв Гончар, вiйськовий писар Iван Iванько та вiйськовий хорунжий Грицько Табан. Вiдомо, що кошовий отаман мав булаву, як i на Сiчi. Всi запорожцi отримували в туркiв жалування десь 12 карбованцiв щороку на козака. З того Запорозького Вiйська на початку вiйни бiля 1000 козакiв прибуло до Очакова й звiдтiля вони стали човнами наскакувати на росiйськi кордони, що лежали понад лиманами. У вереснi року 1787-го турки хотiли захопити Кiнбурнзьку фортецю з моря, а щоб виманити росiйське вiйсько з Кiнбурна в бiк озер, вони послали п'ять байдакiв iз задунайськими запорожцями на схiд од Кiнбурна, наказавши там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав "вiрних" запорожцiв вибити з берега ворогiв. Запорожцi зблизились зi сво?ми братами, погорювали зi свого непевного становища й, зробивши про око росiян i туркiв декiлька пострiлiв на вiтер, розiйшлися в рiзнi боки: задунайцi - до турецького флоту, а "вiрнi" - до Кiнбурга. Другий вiддiл задунайських запорожцiв турбував росiйськi кордони iз суходолу через рiчку Буг, i пiд час одного з таких наскокiв був поранений на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, i замiсть нього запорожцям довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який прослужив отаманом до кiнця вiйни. 21 травня року 1788-го турки пiдпливли до запорозького Василькiвського Коша й перед свiтанком, коли в сiчовiй церквi вiдбувалася вiдправа, почали пальбу по Сiчi з далечини i стрiляли довго, але нiяко? шкоди запорожцям не завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилiя Гасан-пашi iз 57 кораблiв вийшла з Очакова й напала на запорозькi байдаки та росiйський флот. Пiд той час знялася велика хуртовина, й росiйськi судна не могли йти проти вiтру, так що туркам легко було знищувати ?х iз великих гармат. Тут-то запорожцi й нагадали всьому свiтовi про свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибiгли на гребках iз байдаками наперед i, зачепивши росiйськi кораблi линвами, тягли ?х на туркiв. Зчинився бiй. Три турецькi кораблi злетiли вгору вiд вибухiв, а решта одiйшла од Очакова. Вся слава того бою припала запорожцям, i, мабуть, про цей бiй i згаду? народна пiсня: Ой, ставали на Таванi проти Яниколя; Ой, там була хуртовина iз Чорного моря. Ой, в недiлю пораненьку, як стало свiтати, Ой, став наш Головатий на хлопцiв гукати: "Пiднiмайте, добрi хлопцi, паруси всi вгору: Ой, б'? турок з Очакова з пушок на тривогу" Пiднiмали добрi хлопцi всi паруси вгору, Пiшли Днiпром проти води кораблi на воду, Пiшли нашi добрi хлопцi Днiпром проти води, Набралися сердешнi? превелико? бiди. Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу - "Ой, тепер же вражих туркiв боятись не буду". Через десять днiв у лиманi бiля Очакова спалахнув другий морський бiй. Росiйським суднам, що були далеко меншi за турецьких, легше було переходити мiлкi мiсця; триповерховi ж турецькi кораблi сiдали на дно, не мали змоги хутко повертатись мiж пiскуватими косами лимана й бiдували. Запорожцi ж скористались випадками, коли турецькi кораблi ставали на мiлке й кидалися штурмувати ?х. Бiй був щасливий для росiян: турецька флотилiя через якийсь час почала тiкати, але запорожцi, що переслiдували ворогiв iз величезним запалом, мали великi втрати; кошового отамана Сидора Бiлого було поранено на смерть, i наступного дня вiн помер; побитих же запорожцiв хоч було небагато, та зате аж 235 козакiв дiсталися туркам у неволю. Сталося те нещастя вiд того, що штурмувати турецькi судна запорожцi намагалися невеликою силою, i на деяких кораблях турки, почавши вiдпливати в море, забирали необачних лицарiв у полон. Таким чином, запорожцям року 1788-го випала точнiсiнько така ж пригода, як пiд час морського походу року 1625-го. Поховавши за запорозьким звича?м кошового, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому вiйську козацькому ласку Потьомкiна й царицi, запорожцi зiбрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на радi роздiлилися надво?: першi гукали: "Виберемо Антона Головатого! Вiн з бiса мудрий - буде добре правити кошем!" Iншi сперечалися: "Що ваш Антiн! Хоч i розумний, та школяр, вiйськовi ж треба ватажка. Харка (Чепiгу) настановимо кошовим - вiн б'? i в полон бере бусурманiв!" "Та не дуже харкайте! - гукали знову першi. - Головатого кошовим!" Скiнчилося все-таки на тому, що обрали Чепiгу, i Потьомкiн затвердив те обрання. В липнi Чепiга при?здив на кiш i передав там сво? старшинування над пiшим вiйськом та байдаками Антону Головатому. На радi, що при ньому вiдбулася, Чепiга почув чимало нарiкань на росiйських генералiв за те, що не постачають припасу, недодають жалування й таке iнше. Проте кошовий зумiв заспоко?ти товариство i, зiбравши вiйськовi клейноди, вирушив до коша свого комонного вiйська. Зi сво?м вiддiлом Чепiга весь час ходив перед росiйським вiйськом на чатах, а коли Потьомкiн наблизився до Очакова й почав облягати мiсто, Чепiга чатував iз боку Хаджибея й, пiдступивши вночi потай до самого турецького замчища, сам захопив у бранцi двох туркiв i привiз ?х до князя. Пiсля цi?? подi? козаки ще дужче стали шанувати Чепiгу й навiть дивитись на нього, як на характерника. Доки росiйське вiйсько стояло бiля Очакова, до задунайських запорожцiв доходили вiстi про те, що в росiйських запорожцiв справдi заведено всi давнi запорозькi звича?, а позаяк Вiйськовi Запорозькому були повернутi й клейноди, а у вiйськових клейнодах запорожцi вбачали ознаку автономних прав, то в багатьох задунайцiв, навiть у старшини, виникало питання, чи не час, справдi, покинути ворогiв Христа та при?днатись до сво?х братiв. Задунайцi почали шукати випадку, щоб умовитися з кошовим Чепiгою. Вистеживши з такою метою у вереснi на березi бекет "вiрних" козакiв, задунайцi пiдпливли до них байдаком, браталися i просили викликати до Аджеясс кошового Чепiгу, щоб домовитися з ним про при?днання задунайських запорожцiв до сво?х братiв росiйських. Чепiга, за згодою Потьомкiна, при?здив в Аджеясси й передав задунайцям листа вiд князя, в якому той iм'ям царицi обiцяв усiм турецьким козакам ласку, аби тiльки по?дналися зi сво?ми "вiрними" товаришами. Та треба гадати, що i в тому листi Потьомкiна не було певних обiцянок про землю й права, бо задунайцi перше сказали, що передадуть листа до сво?х комонних товаришiв на Днiстер, щоб порозумiтися всiм купно iз старшиною, а 28 вересня сповiстили, що комоннi запорожцi на пропозицiю князя не пристали. Разом iз тим задунайськi козаки застерiгали сво?х росiйських товаришiв, аби не зближалися з ними понад Чорним морем, щоб, часом, не пролилася братня кров. Невдовзi пiсля того - 2 жовтня року 1788-го - задунайцi з днiстрянського вiддiлу наскочили на Балту i зчинили в нiй погром. Очакiв довго не здавався, вiдбиваючи всi штурми росiйського вiйська. Йому дуже допомагала турецька флотилiя, пiдвозячи пiд захистом фортецi на островi Березанi припас i вiйсько. Щоб перетяти тим кораблям шлях до Очакова, треба було неодмiнно взяти Березань. Потьомкiн ще в липнi наказував Суворову захопити острiв, та росiйський флот, хоча й атакував його, нiчого не змiг iз ним вдiяти, бо на островi стояла мiцна фортеця з великими гарматами. Тодi вже восени, коли турки через хуртовину пiдпливли до Очакова, Потьомкiн прикликав до себе Головатого i звелiв йому захопити Березань. 7 листопада Антiн Головатий узяв на дуби, озбро?нi дрiбними гарматами, 800 запорожцiв i прямо серед дня рушив до Березанi. Береги того острова були дуже крутi, а вода трималася така мiлка, що навiть дубами не можна близько пiд'?хати. Серед острова стояла фортеця, а понад кручами були покопанi окопи й влаштованi гармати. Головатий направив байдаки прямо на батарею, пiд якою береги опускалися нижче. Турки заходилися палити з гармат, та запорожцi, не зважаючи на те, хутко пiдпливли на гребках до мiлкого мiсця, стрибнули у воду, пiдтягли байдаки ближче до скель, забрали на плечi рушницi й гармати й полiзли на кручi. Коли запорожцi наблизились до берега, то туркам стало незручно стрiляти в них, бо козакiв захищав високий берег, i вони, видряпавшись без перешкоди на скелi, кинулися штурмувати батарею. Оборонцiв було мало, так що запорожцi одразу вибили ?х з окопiв i, захопивши батарею, загнали ворогiв до фортецi. Але взяти ?? було не так-то просто, бо турки вiдбивалися з гармат i рушниць. Щоб полегшити штурм, Головатий вiдвiв запорожцiв назад i, повернувши турецькi гармати жерлами на фортецю й, поставивши ще на березi козацькi гармати з байдакiв, зчинив велику пальбу. А тут ще наблизилася росiйська флотилiя й почала громити Березань з iншого боку так, що коли запорожцi налагодились до ново? атаки, то турецький паша Осман здався Головатому в полон з усiм сво?м вiйськом. У Березанi запорожцi захопили 11 турецьких корогов, 21 гармату та чимало збро? й припасу. Вiдбив же Головатий в боях одного полкового старшину та 24 козаки, мiж якими було й кiлька курiнних отаманiв. Потьомкiн дуже радiв тому, що взяв Березань: почепив Головатому на груди Георгi?вського хреста й подякував усiй козацькiй старшинi й козакам. Але доки брали Березань, Чепiга пiдкрався iз частиною сво?х запорожцiв до Хаджибея i спалив у самому мiстi гамазе? з борошном та iншим вiйськовим припасом. Незабаром пiсля штурму Березанi, а саме 6 грудня, росiйське вiйсько разом iз запорожцями здобуло й Очакiв. Пiд час того бою задунайськi запорожцi, пiдпливши до Березанi, почали стрiляти з байдачних гармат, а далi, приставши до берега, хотiли штурмувати острiв, але, роздивившись, що на островi сво? ж брати, посiдали на байдаки й попливли в море. Все-таки пiд час гарматно? пальби . з обох бокiв було по кiлька вбитих та поранених козакiв. Участь запорожцiв у подiях пiд Очаковом згаду?ться в народнiй пiснi, де чомусь розповiда?ться про козацьку одiж. Треба гадати, що до того часу запорожцi так обшарпалися, що в росiйських генералiв виникло питання, чи не видати ?м солдатське вбрання. Хвалилися запорожцi Очакiв дiстати, Щоб з мурованих колодязiв коней напувати. Очакiв дiстали, i сам хан нам здався, Вже на наших запорожцiв весь москаль пiднявся. Зiбралися генерали ситку ситкувати: "Яку будем запорожцям одежу давати: Чи козацьку, чи гусарську, чи третю - солдатську?" "Хоч ми будем, братцi, канави копати, А не будем солдацько? одежi приймати, Бо солдацькая одежа куца, ще й погана, Нехай наша не загине запорозька слава!" За послуги запорожцiв у вiйнi 1788 року на Чорному морi Потьомкiн, виконуючи волю царицi, звелiв запорозьким "вiрним" козакам зватися надалi "Вiйськом Вiрних Чорноморських козакiв". Проте, як тiльки на зиму припинилася вiйна, про чорноморцiв зараз же й забули: Чепiгу з вершниками направили зимувати на Громоклiю, де не було й оберемка сiна, так що вiн, щоб врятувати коней, мусив розпустити козакiв до весни, хто куди зна?; на островi Березанi запорожцi мало не пухли з голоду, бо ?м не пiдвозили припасу, а вiд морозу вони рятувалися тiльки тим, що палили фортечнi будiвлi; з Василькiвського коша чорноморцям наказано було вийти, а куренi вiддати пiд турецьких бранцiв. Козаки, мабуть би, загинули взимку, та старший не послухався наказу генерала Хрущова й зимував iз козаками на кошi, а на дрова розламав цiлий поверх фрегата "Василiй Великий", що стояв у Бузькому лиманi, затертий кригою. Тi?? зими взагалi багато суден затерло льодом, i, щоб зберегти всiляке корабельне приладдя, Потьомкiн звелiв вирядити 300 чорноморцiв, наказавши генералу Суворову забезпечити ?х теплим одягом, видати харчi й платити за роботу по 12 карбованцiв на мiсяць. Але Суворов нiчого того не зробив, через що багато козакiв, працюючи на водi й на льоду, покалiчились, а коли звернулись до генерала Фалi?ва, що завiдував роботами, щоб зарадив лиховi, то той пригрозив, що як коли вони вiдмовляться працювати, то будуть "вистрiлянi й виколотi". Що мали дiяти чорноморцi? Сорок вiсiм душ iз них одвезли на Кiш з вiдмороженими руками та ногами; декiлька замерзло на смерть, а решта втекли, мабуть, на Дунай. Замiсть втiкачiв та покалiчених, кiш вислав iнших 300 козакiв, але й тi або незабаром похворiли або невiдомо де подiлись, бо хоч i дуже чорноморцi хотiли заслужити царицину ласку, та працювати за таких умов було неможливо. Всього вважають, за зиму 1788 - 89 рокiв з голоду, холоду й надсадних робiт загинуло бiля 500 чорноморцiв. Чимало зазнали за сей рiк лиха запорожцi й на колишнiй власнiй землi. Коли, з наказу Потьомкiна, Чепiга, Сидiр Бiлий та Головатий ще по веснi року 1788-го почали збирати пiд бунчук кошового всiх запорожцiв, то бiльшiсть помiщикiв, незважаючи на повелiння князя, яким доводилося до вiдома що запорожцi збираються з волi царицi, силомiць не пускали запорожцiв од себе, вважаючи ?х сво?ми крiпаками. От що пише добродiй Короленко про те, що перетерпiли козаки в 1788 роцi: "Щоб не пустити запорожцiв на вiйськову службу, помiщики мало що чинили всiлякi перешкоди, а й примушували ?х до тяжких без спочинку робiт i, що найголовнiше, вiдрiзували у козакiв оселедцi, ознаку козацько? честi. Були випадки, що помiщики змушували козачу сiм'ю удень робити без спочинку, а на нiч забивали в колодки, щоб не втекли з панщини, i те мордування чинили не раз; iнших пiсля тяжких поденних робiт увечерi сiкли рiзками й кидали на нiч у ями, а один пан, довiдавшись, що вiд нього втекло кiлька колишнiх запорожцiв до кошового, замкнув ?хнi сiм'? в пустку, не давав ?м ?сти i по тричi на день бив батогами не тiльки жiнок втiкачiв, а навiть дiтей-пiдлiткiв". Посланi з Коша запорозькi старшини нiчого не могли вдiяти з панами, бо ?хню руку тягли, не зважаючи на накази Потьомкiна, всi повiтовi урядовцi, й навiть бувало так, що тi запорозькi старшини, яких Чепiга посилав визволяти сво?х товаришiв з неволi, самi не знали, як уникнути вiд цупких панських пазурiв. Болiючи серцем за покривджене запорозьке товариство, Чепiга, в жовтнi 1788 року, написав про всi тi кривди Потьомкiну, прохаючи його дати вiйську сво? грунти, на якi можна б переселити родини запорожцiв iз помiщицьких земель. Треба гадати, що сам князь до того часу випустив уже на волю тих запорожцiв, якi були в крiпацтвi у нього самого, бо вiн видав новий наказ про те, щоб урядовцi пильнували, аби колишнiм запорозьким козакам не чинилося нiяких перешкод до переходу у Вiйсько Вiрних Козакiв i щоб родини тих козакiв нiхто в неволi не тримав i кривд ?м не завдавав. Незважаючи на такий наказ, справники не тiльки не визволяли з крiпацтва тих запорожцiв, що ще не були в Чорноморському вiйську, а навiть тих козакiв, яких Чепiга розпустив на зиму по домiвках, вони арештовували й передавали помiщикам як втiкачiв, а вже пани та ?хнi управителi немилосердно катували козакiв i знову повертали в крiпацтво. Кошовий отаман ще раз посилав до помiщикiв козацьку старшину, та тих старшин справники брали пiд варту, а "бумаги", виданi ?м од кошового, з глузуванням дерли на шматки. Через таке становище по веснi козацтво збиралося до кошiв дуже мляво. У травнi Головатий перейшов зi сво?м кошем iз Василькова на устя рiчки Березанi; Чепiга ж був у дуже непевному становищi, бо вершникiв у квiтнi згуртувалося бiля нього лише 130 i ледве до 10 травня зiбралося 570 душ, решта ж нiяк не могла вирватись од панiв. Тiльки пiсля нових наказiв Потьомкiна губернаторам та справникам, наприкiнцi травня ?х зiбралося коло Чепiги бiля 1000 душ, з якими вiн, з наказу Потьомкiна й пiд рукою Кутузова, почав наступати чатами на Бендери. Випередивши вiддiл донських козакiв та росiйську кiнноту, що йшли поруч iз чорноморцями, Чепiга неподалiк Бендер, на перевозi через Днiстер, натрапив на 3000 туркiв i зчепився з ними, сподiваючись негайно? помочi вiд донцiв. Але допомога чомусь забарилася й тисячi чорноморцiв довелося п'ять годин битися з утричi дужчим ворогом. Козаки опинилися в скрутi; у бою було поранено в плече навiть самого Чепiгу. I тодi лише пiдiйшли донцi й драгуни, й туркiв було добре вiдсунуто. Зважаючи на тяжку рану, Чепiга викликав iз Березанi Головатого й передав йому клейноди, Потьомкiн же звелiв усю чорноморську кiнноту перевести на рiчку Березань, щоб Головатому зручнiше було керувати вiйськом. До осенi Чорноморське вiйсько збiльшилося, бо князь посилав визволяти козакiв од помiщикiв уже не козацьку старшину, а особливих чиновникiв-засiдателiв, i тi силомiць дещо зробили. До серпня пiд рукою Головатого перебувало 2000 вершникiв i 5000 пiших. Разом iз тим Потьомкiн вживав заходи й до того, щоб побiльшити Чорноморське вiйсько ще й за кошт задунайських запорожцiв, i першого вересня послав iз старшиною Чорноморського вiйська Черновим до них листа, в якому умовляв запорожцiв перейти на руську сторону, погрожуючи, що коли не покаються й на цей раз, то звелить розправлятися з ними, як iз злодiями й ворогами Хреста. Тiльки його заходи не дали наслiдкiв. Задунайцi мали певнi вiдомостi через чорноморцiв, що повтiкали до них, як про важкi роботи, до яких примушували запорожцiв росiйськi генерали, так i про брак у чорноморцiв харчiв та про невиплату жалування. В Туреччинi вони не знали такого лиха i через те не хотiли зраджувати султановi, що доволi правдиво пiклувався про них. У серпнi чорноморцям наказали з частиною ?хнього вiйська, а саме: з трьома комонними полками та трьома пiшими, всього 3000 козакiв, взяти Хаджибей. Перед тому вiйськовi вiв полковий осавул Кiндрат Табанець, який зовсiм несподiвано для ворогiв наблизився до Криво? Балки, що за 7 верст од Хаджибея. З 11 на 12 вересня туди ж прибув i генерал де Рiбас iз росiйським вiйськом i серед ночi вирядив два полки чорноморцiв та один батальйон росiйсько? пiхоти на штурм фортецi. Хоч турки й оборонялися, але тут запорожцi не мали майже нiяких втрат. Пiсля Хаджибея чорноморцi брали дiяльну участь в завоюваннi Акермана, Паланки та в пiд'?здi до Кiлi?. Захопивши берег Чорного моря, Потьомкiн направив все сво? вiйсько на Бендери. Першого листопада чорноморцi, кiлькiстю 2298 козакiв, були пiд мiстом, разом iз Чепiгою, що вже одужав од рани; Головатий же, випливши з моря Днiстром на п'ятдесяти байдаках, наблизився теж до фортецi. Чорноморцi були тут дуже кориснi, й пiд час штурмiв одбивалися доти, поки Головатий не за?хав iз байдаками Днiстром у саме мiсто, колишню Тягиню, яку запорожцi не один раз добували ще за два з половиною столiття досi, а як тiльки чорноморцi почали обстрiлювати мiсто з байдакiв - турецький паша вiдразу ж здався. За участь у вiйнi 1789 року кошовий отаман Чепiга отримав армiйський чин бригадира, Головатий - полковника. Проте у внутрiшньому життi вiйська справи стояли погано. Хоч Потьомкiн i щиро пiклувався про чорноморцiв, та пiдручнi йому генерали не слухали його наказiв: жалування козацькому вiйську задержували, сукна на одяг не давали, харчiв теж не можна було в них допроситися, та найбiльше ж дошкуляли запорожцям тяжкi роботи. З наказу адмiрала Воинова, запорожцi змушенi були витягти iз дна лиману з потоплених суден гармати, ядра й iншi речi. В липнi, за повелiнням самого Потьомкiна, кошовий вислав 500 чорноморських козакiв до Херсона, щоб гнати вiдтiля плоти до устя рiчки Iнгулу; Головатому ж князь наказав пiднiмати з козаками потопленi турецькi кораблi. Чорноморцi хоч i виконували тi роботи, але були дуже ображенi тим, що ?х повертають на робiтникiв. У Херсонi козаки навiть зовсiм покинули працю й почали розходитися так, що з 500 ?х ледве втрималося на мiсцi 300. З Коша вислали у Херсон новий полк козакiв, але й той почав розбiгатися. Кожен iз росiйських генералiв вимагав прислати йому на роботу чорноморцiв, неначе невольникiв, i нiхто не клопотався про те, щоб ?х одягти, взути й нагодувати. Надосiнь козаки не витримали голоду i стали тiкати та шукати собi заробiткiв. Пiд той саме час росiйське вiйськове начальство хотiло порушити запорозький устрiй i загадало обрати сотникiв. Проти цього рiшуче повстали всi курiннi отамани й сказали, що коли у вiйську будуть обранi сотники, то вони всi зречуться сво?? служби. Головатий хотiв, було, покарати двох отаманiв за непокору киями, та козаки вчинили справжнiй бунт, так що довелося ту новину вiдкласти надалi. Пiсля того пiшi козаки вирядили депутацiю до Чепiги зi скаргою на Головатого, який не дба? про козакiв, а вони босi, голi й цiлий рiк не дiстають валування. Запорожцi погрожували, що коли ще якийсь час не дiстануть грошей, то подадуться на Дунай. Чепiга не мав сили нiчого вдiяти, й незадоволенi козаки, зiбравши раду, ухвалили скинути його з кошевства, та тiльки, через вiйськовий стан, не наважились того зробити без згоди Потьомкiна й послали йому листа, скаржачись на Чепiгу, що той через старiсть та поранення не може до ладу керувати вiйськом. Проте Потьомкiн не звернув на прохання козакiв нiяко? уваги, й Чепiга лишився кошовим i надалi. Треба гадати, що частина чорноморцiв таки перейшла за Дунай, проте друга частина, з дозволу Потьомкiна, почала виводити на новi завойованi землi мiж Бугом та Днiстром сво? сiм'? й осiдати хатами. На зиму чорноморцям було загадано захищати кордони по Днiстру, й Чепiга заклав вiйськовий кiш у селi Слободзеi над Днiстром, на 20 верств нижче Бендер. Невдовзi пiсля нового року цариця Катерина звелiла Потьомкiну зватись "Великим Гетьманом козацьких вiйськ Катеринославських та Чорноморських". Це було при?мно для князя i козакiв, бо вiн мав пiклуватися про Чорноморське Вiйсько. ЗАПОРОЖЖЯ МIЖ БУГОМ ТА ДНIСТРОМ Першим дiлом "Великого гетьмана" було затвердження Чепiги й Головатого на урядi. Разом iз тим вiн наказав вислати до нього за почесних чатiвникiв 500 найжвавiших чорноморцiв i нарештi 1 березня сповiстив кошового, що, пiклуючись про Вiйсько Вiрних Козакiв Чорноморських, вiн клопочеться перед царицею, щоб дати ?м пiд оселi грунти помiж Бугом, Днiстром та Чорним морем, а до того ще землю бiля Кiнбурна з озерами, якi ще не надiленi панам. Обiцяв вiн видiлити вiйську й лiс на будiвлi. Треба думати, що цариця затвердила пропозицiю Потьомкiна, бо 19 квiтня вiн прислав на Кiш ордер про те, що пообiцянi землi справдi передаються Чорноморському вiйську з додачею ще ?нiкальсько? округи з Таманню. Далi 14 липня вiн звелiв генераловi Кутузову оголосити всiм, хто живе мiж рiчками Бугом та Днiстром, що вони переходять пiд владу Чорноморського вiйська. Велика радiсть охопила колишнiх запорожцiв, коли в присутностi депутатiв од вiйська почали вiдмежовувати чорноморцям землю. Межа пiшла од Чорного моря вгору Днiстром до Бендер, а вiд того мiста через верхiв'я рiчок Кучургана та Куяльника на Тилигул, а звiдти на верхiв'я Березанi та, повернувши тi?ю рiчкою трохи вниз, попрямувала до Бугу, й, впершись у нього проти Богоявленська, пролягла лиманом, доки, обминувши Очакiв, вийшла до моря. Прийнявши одмежованi землi, Чепiга наказав усiм полковникам пильнувати, щоб нiхто, не рубав на вiйськовiй землi садiв та лiсу, та переписати всi рибальськi заводи й брати з них на вiйсько мито. Сотнi родин колишнiх запорожцiв прибували тепер у Слободзею й розподiлялися Чепiгою по паланках на мiсця, визначенi Кошем пiд оселi, так що новий край, незважаючи на вiйну, хутко почав залюднятися. Паланок було засновано три: Поднiстрянська, Березанська та Кiнбурнзька. В Слободзе? зараз же почали споруджувати церкву та вiйськову паланку - будинок для кошового отамана й канцелярi?. Таким чином, росiйським запорожцям року 1790-го були видiленi тi ж землi, якi року 1776-го турецький султан уже вiддавав. Час дуже сприяв козакам перевезти сво? родини, бо вiйна поновилася тiльки пiд осiнь. Оселялись запорожцi здебiльшого в домiвках тих молдаван, якi повтiкали за Днiстер, хоч немало було й таких, що ставили власнi хати укра?нського вигляду. Коли ж восени чорноморцi пiшли на Дунай, то бiля впорядкування осель поралися батьки та жiнки козакiв. У жовтнi чорноморськi козаки билися пiд Кiлi?ю, а ?хнi байдаки плавали в гирлах Дунаю й допомагали росiйськiй флотилi? розбити турецький флот i здобути Тульчу й Iсакчу. Плаваючи в гирлах Дунаю, чорноморцi щодня зустрiчалися iз задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли таку ж передову службу, як i чорноморцi з росiйського. Проте кривавих сутичок мiж ними майже нiколи не траплялося. I тi й iншi запорожцi обмежувалися тим, що передавали до сво?х старших вiйськових начальникiв звiстки про заходи ворогiв. Байдакiв у задунайцiв було далеко менше, нiж у чорноморцiв, i це в очах туркiв давало ?м право вiдступати перед сво?ми братами без бою. Зустрiчались i браталися тут у гирлах не тiльки простi козаки, а навiть запорозька старшина обох бокiв, а щоб виправдатися перед росiйським та турецьким начальством, вони пояснювали це тим, буцiмто умовляли запорожцiв ворожо? сторони переходити на ?хнiй бiк. Так вiйськовий осавул Задунайського коша Стадник перемовлявся на чатах iз старшиною чорноморцiв Реуцем. Коли ж хто-не-будь iз чорноморцiв не вертався од задунайцiв, то осавули доповiдали Головатому, нiби турецькi запорожцi захопили його в бранцi. На початку зими Головатий, з наказу генерала де Рiбаса, наблизився до Iзма?ла й громив його з гармат, а коли на островi бiля Верхнiх Чаталiв були збудованi росiйськi батаре?, то чорноморцi напали бiля мiста на турецькi судна: побили ?х iз гармат, потопили i спалили. При тому полковий старшина Черниш зi сво?м байдаком пiддав огневi три турецьких кораблi. Знищивши турецький флот нижче мiста, Головатий переплив бiля Iзма?ла до друго? частини турецьких суден, що стояли вище, i знищи