брат був такий великий, що року 1650-го сiчова голота, або "чернь", обрала, було, замiсть Богдана iншого гетьмана - козака Гудовського, та тiльки iм'я Хмельницького, переможця над поляками, ще багато важило серед запорожцiв, i незабаром прихильники Богдана, взявши на Сiчi гору, схопили Гудовського й вiддали гетьмановi до рук. Десь згодом, восени вже 1650 року, коли Хмельницький покликав запорожцiв iти з його сином Тимошем походом на Молдову за те, що господар молдавський Лупул не хотiв вiддати за нього замiж сво?? дочки, сiчовi козаки, хоч i не всiм вiйськом, а все-таки чималою кiлькiстю, пристали до Тимоша, ходили у Волощину й допомогли Хмельниченковi взяти Ясси й примусили Лупула дати великий окуп. З початку вiйни молдавський господар сподiвався на помiч з боку Польщi й кiлька разiв звертався за нею до коронного гетьмана Потоцького, та король не дозволив польському вiйську воювати з козаками. Цей похiд на Молдову укра?нський народ вважав верхом козацько? слави й оспiвав у сво?й думi: Як iз Низу iз Днiстра тихий вiтер повiва?, Бог святий зна?, бог святий i вiда?, Що Хмельницький дума?-гада?. Тодi ж то не могли знати нi сотники, нi полковники, Нi джури козацькi?, Нi мужi громадськi?, Що наш пан гетьман Хмельницький, Батько Зинов-Богдан Чигиринський, У городi Чигиринi задумав вже й загадав: Дванадцять пар пушок вперед себе одiслав, А ще сам з города Чигирина вирушав; За ним козаки йдуть, Яко ярая пчола, гудуть; Котрий козак не ма? в себе шаблi булатно?, Пищалi семип'ядно?, Той козак кий на плечi забира?, За гетьманом Хмельницьким ув охотне вiйсько поспiша?. Отодi ж то, як до рiчки до Днiстра прибував, На три частi козакiв переправляв, А ще до города Сороки прибував, Пiд городом Сорокою шанцi копав, У шанцях куренем стояв; А це од сво?х рук листи писав, До Василя Молдавського посилав, А в листах приписував: "Ей, Василю Молдавський, Господарю Волоський! Що тепер будеш думати й гадати: Чи будеш зо мною биться? Чи мириться? Чи городи сво? Волоськi уступати? Чи червiнцями полумиски сповняти? Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?" Тодi Василь Молдавський, Господар Волоський, Листи чита?, Назад одсила?, А в листах припису?: "Пане-гетьмане Хмельницький, Батьку Зинов-Богдане Чигиринський! Не буду я з тобою нi битися, Нi миритися, Нi городiв тобi сво?х волоських уступати, Нi червiнцями полумискiв сповняти; Не лучче б тобi покоритися меншому, Нiж менi тобi, старшому?" От тодi ж то Хмельницький, як тi слова зачував, Так вiн сам на доброго коня сiдав, Коло города Сороки по?жджав, На гору Сороку поглядав I ще стиха словами промовляв: "Ей, городе, городе Сороко! Що ти мо?м козакам-дiтям не заполоха, - Буду я тебе доставати, Буду я з тебе великi скарби мати, Свою голоту наповняти, По битому таляру на мiсяць жалування давати". От тодi-то Хмельницький, як похваливсь, Так гаразд - добре й учинив: Город Сороку у недiлю рано знадобiддя взяв, На ринку обiд пообiдав, К полуднiй годинi до города Сичави припав, Город Сичаву огнем запалив I мечем сплюндрував. От тодi-то iншi сiчавцi гетьмана Хмельницького у вiчi не видали, Усi до города Ясси повтiкали, До Василя Молдавського стиха словами промовляли: "Ей, Василю Молдавський, Господарю наш Волоський! Чи будеш за нас одностайно стояти? Будем тобi податi давати; Коли ж не будеш за нас одностайно стояти, Будем iншому пану кров'ю вже голдовати". От тодi-то Василь Молдавський, Господар Волоський, Пару коней у коляску закладав, До города Хотинi од'?жджав, У Хвилецького капiтана стацi?ю стояв, Тодi ж то од сво?х рук листи писав, До Iвана Потоцького, короля польського, посилав: "Ей, Iване Потоцький, Королю польський! Ти ж бо то на славнiй Укра?нi п'?ш-гуля?ш, А об мо?й ти пригодi нiчого не зна?ш; Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин, Всю мою землю Волоську обрушив, Все мо? поле коп'?м iзорав, Усiм мо?м волохам, як галкам, З плiч голови познiмав, Де були в полi стежки-дорожки, Волоськими головками повимощував, Де були в полi широкi? долини, Волоською кров'ю повиповнював". От тодi-то Iван Потоцький, Король польський, Листи чита?, Назад одсила?, А в листах припису?: "Ей, Василю Молдавський, Господарю Волоський! Коли ж ти хотiв на сво?й Укра?нi проживати, Було б тобi Хмельницького у вiчнi часи не займати, Бо дався менi гетьман Хмельницький гаразд-добре знати. У першiй вiйнi На Жовтiй Водi. П'ятнадцять тисяч мо?х лицарiв стрiчав - Не великий ?м одвiт давав: Всiм, як галкам, з плiч голiвки поздiймав; Трьох синiв мо?х живцем узяв, Турському султану в подарунок одiслав; Мене, Йвана Потоцького, Коронного польського, Три днi на приковi край пушки держав, Анi пить менi, нi ?сти не дав. То дався менi гетьман Хмельницький гаразд-добре знати, Буду його по вiк вiчний пам'ятати!" То Василiй Молдавський до Ясс прибува?, Словами промовля?: "Ой ви, Ясси мо?, Ясси! Були ?сте барзо краснi, Да вже не будете такi, Як прийдуть козаки!" , То пан Хмельницький добре учинив: Польщу засмутив, Волощину побiдив. Гетьманщину звеселив. В той час була честь, слава, Вiйськовая справа! Сама себе на смiх не давала! Ворогiв пiд ноги топтала. Пiсля Зборiвсько? згоди та молдавського походу Хмельницький бiльшiсть вiйська розпустив, бо за умовою з поляками козакiв мало бути лише 40.000. Проте вiдразу ж пiсля примирення виявилося, що нiяко? згоди мiж укра?нцями й поляками нема, бо шляхта, ввiйшовши в Галичину й на Подiлля, вчинила нелюдську розправу над повстанцями. Те саме вона хотiла зробити й на Брацлавщинi (Побужжя), та полковники Вiйська Запорозького Нечай i Богун, якi очолювали Винницький i Брацлавський полки козакiв, одмовилися коритися Зборiвськiй згодi, незважаючи навiть на гетьманськi накази, й зi збро?ю не пускали польських панiв у ?хнi ма?тки. Через уперту оборону ними народних прав року 1651-го виникла нова вiйна. Поляки з чималим вiйськом несподiвано напали на Нечая, коли вiн необачно справляв масни-цю в мiстi Красному на Брацлавщинi, i хоч як завзято козаки вiдбивалися, та все-таки поляки перемогли ?х, i навiть сам полковник наклав там головою. Про цього оборонця волi простого люду збереглося багато кобзарських дум, з яких тут подано уривки: Ой, у Краснiм на ставочку туман осiда?, Чатували козаченьки у зеленiм га?. Ой, поставив козак Нечай та сторожу в мiстi, А сам пiшов до кумасi звiнок риби з'?сти, Та вiн засiв коло столу, здрiбна промовля? Та з кумою, iз любою, мед-вино кружля?. Ой, заржали кониченьки та посеред гаю, Кличе козак молоденький: "Утiкай, Нечаю!" "Як я маю, козак Нечай, звiдси утiкати, Свою славу козацькую пiд ноги топтати?!" Подивився козак Нечай в кватирку очима, А вже ляшкiв сорок тисяч сто?ть за плечима. Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого: "Сiдлай, джуро, сiдлай, малий, коня вороного! Сiдлай менi вороного, собi буланого, - Геть вирiжем ворожих ляхiв - геть що до одного!" Ой, не встигнув козак Нечай на коника спасти, Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти. Повернувся козак Нечай на лiве? плече, А вже з ляшкiв, вражих синiв, кров рiчками тече. Повернувся козак Нечай на правую руку - Не вискочить Нечаiв кiнь iз людського трупу. Недоскочив козак Нечай дубового тинку - Покотилась Нечаева голова по ринку. Зiбралися козаченьки в високi палати, Стали думать та гадати, де Нечая поховати; Ой, сховаймо ж головоньку, а де церква Варвара, Ой, щоб розiйшлась по свiту Неча?ва слава! Позбувшись Нечая, поляки негайно напали й на iншого свого ворога Богуна, який засiв у Винницi. Тiльки ?м не пощастило. Козаки дали там добру вiдсiч i хитрощами потопили багато польського вiйська в Бузi. Почувши про напад шляхти на сво?х полковникiв, Хмельницький знову почав скликати козакiв i звернувся за пiдмогою до Вiйська Запорозького, та тiльки запорожцi неприхильне поставилися до нього за те, що вiн обстоював лише козакiв, а простий же люд забував. Обмiркувавши це на радi, Вiйсько Запорозьке вiдмовило йому в допомозi. Тодi Богдан через турецького султана попросив допомоги в хана. Iз султанського наказу татарська орда вирушила з Криму, але наступала мляво й неохоче. Коли ж у червнi, зблизившись iз поляками пiд Берестечком, хан побачив, що в короля велика сила - бiльш як на 30 000, то вiн розгнiвався на Хмельницького, що той не застерiг його про кiлькiсть польського вiйська й, повернувши з ордою назад, почав тiкати на пiвдень: коли ж гетьман, наздогнавши хана, став умовляти його зупинитися й стати до бою, той розлютився, захопив Богдана в полон i повiз iз собою. Залишившись без гетьмана i спiльникiв, козацьке вiйсько, кiлькiстю до 80 000, не могло стримати натиск полякiв i пiсля кiлькох днiв змагань пiд керуванням Богуна вiдступило потайки вночi за рiчку Пляшеву й пiшло на Укра?ну, кинувши весь свiй табiр i багато неозбро?ного люду. Без участi Вiйська Запорозького року 1651-го виникла й Бiлоцеркiвська згода гетьмана з поляками: року ж 1652-го, коли Хмельницький водив свого сина Тимоша в Молдову брати шлюб з дочкою господаря, запорожцi з кошовим отаманом Лута?м саме переносили Сiч iз Микитиного Рогу на устя Чортомлика. Чому стався цей перехiд, невiдомо, а тiльки козаки обрали собi мiсце на березi Чор-томлицького лиману, проти острова, на якому перебувала Стара Сiч за часiв Жигмонта III, i весь 1652 рiк працювали над будуванням тут куренiв, церкви й окопiв. Тiльки аж року 1652-го пiсля того, як Хмельницький листом сповiстив Кiш про нелюдськi вчинки на Укра?нi нового привiдця польського вiйська Чарнецького, що випалював села й вирiзував до ноги людей, i про те, що король наступа? не лише з поляками, а ще й веде за собою спiльникiв - угорцiв та волохiв, - i погрожу? геть викорiнити укра?нський народ i козацтво, тодi запорожцi вийшли всiм вiйськом i стали допомагати знову Хмельницькому. Вигнавши з Укра?ни Чарнецького, сiчовики разом iз гетьманськими силами ходили на Подiлля пiд Жванець проти полякiв, що билися пiд проводом свого короля. Наприкiнцi року 1653-го Хмельницький iз козаками опинився в дуже скрутному становищi, бо кримський хан знову, i вже назавжди, вiдсахнувся од спiлки з Богданом. Причини для цього були простi: татари вже кiлька вiкiв жили торгiвлею укра?нськими невольниками; перебуваючи в спiлцi з Укра?ною, Крим позбувся великих прибуткiв на людському ринку, бо хановi не годилося забирати в неволю сво?х спiльникiв. Виходило, що ?днання з Укра?ною татарам не на користь - i от, порвавши ту спiлку пiд Жванцем, вони, замiсть того, щоб воювати проти полякiв, кинулися на Укра?ну й почали хапати людей у неволю. Хмельницькому не лишалося нiчого, як кинути Подiлля й обороняти укра?нськi землi вiд татарського нападу. Запорожцi в цiй вiйнi з татарами брали дiяльну участь. Вони пригадали тут свою давню славу й завзято громили ворожi загони, вiдбиваючи й визволяючи ув'язнених землякiв. СТАВЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ ДО МОСКВИ Повиганявши татар з Укра?ни, Хмельницький подякував запорожцям за помiч i, проводжаючи ?х на Сiч, надiслав до Коша листа, сповiщаючи товариство, що через зраду кримського хана вiн задумав перейти пiд протекцiю московського царя. Разом iз тим вiн просив Вiйсько Запорозьке дати йому в цiй справi добру пораду. У вiдповiдь на того листа запорожцi написали, що протекцiя Москви - рiч непогана, та тiльки, складаючи пакти (умови) з царем, гетьмановi треба бути дуже обережним, щоб часом вiд того не вийшло чогось лихого для неньки-Укра?ни та не зашкодило правам та вольностям козацьким. 8 сiчня року 1654-го пiсля вiйськово? ради, що вiдбулася в Переяславi, Укра?на перейшла пiд руку московського царя Олексiя Михайловича й прилучилася до Росi? як автономна кра?на iз сво?м власним вiйськом у 60000 козакiв. ПОМСТА КРИМСЬКОГО ХАНА Пiсля з'?днання Укра?ни з Московським царством, яке вже почало називатися Росiйським i стало далеко могутнiшим, нiж до того, ця змiна дуже стурбувала як Польщу, так i Крим i навiть турецького султана. Всi тро? склали помiж себе спiлку й, зiбравши вiйська, рушили вiдплатити Хмельницькому за зраду. Спалахнула тяжка довголiтня боротьба не змiцнiло? ще укра?нсько? держави з вiковiчними ворогами: поляками, татарами й турками. Наприкiнцi 1654 й на початку 1655 рокiв Укра?ну плюндрували великi татарськi орди. Безлiч сiл, мiстечок i мiст були спаленi, а татари забрали в неволю бiльш як 200 000 укра?нцiв. Поляки, допомагаючи ордi, й собi захоплювали неозбро?них людей та мiняли ?х на шаблi, сагайдаки й стрiли. Весь той час Вiйсько Запорозьке перебувало на боцi Хмельницького, б'ючись iз поляками та винищуючи татар, але сили були нерiвнi, й тяжко доводилося Укра?нi й Запорожжю, й гинули в тiй боротьбi один по одному славнi лицарi за визволення рiдного краю. Тодi ж наклав головою й оспiваний у народних думах Морозенко, та чимало й товариства полягло в тих боях. Ой, Морозе, Морозенку! Ти славний козаче! За тобою, Морозенку, вся Вкра?на плаче. Не так тая Укра?на, як те горде вiйсько, Заплакала Морозиха, iдучи на мiсто. "Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю не бийся, Iди з нами, козаками, меду-вина напийся!" "Ой, щось менi, миле браття, мед-вино не п'?ться - Ой, десь мiй син, Морозенко, з ворогами б'?ться!" "Нехай б'?ться-руба?ться, вiн у тому коха?ться". Iз-за гори, з-за круто? горде вiйсько виступа?, Посамперед Морозенко сивим конем виграва?. А в нашого Морозенка червоная стрiчка: Де по?де Морозенко - кривавая рiчка. Ой, ви?хав Морозенко за Келебердою, Ой, зустрiвся Морозенко з вражою ордою. Ой, б'?ться вiн три днi, три днi - три години, Ой, лежить трупу, лежить орди на чотири милi. Ой, став же Морозенко та в полi гуляти, Стали його турки й ляхи обступати. Морозенко, козаченько, як мак, розпускався, Морозенко, козаченько, в неволю попався. Ой, чия то корогвиця на ратищi в'?ться? Ой, того то Морозенка, що з ордою б'?ться. Ой, чия то корогвиця, що ратище iзломила? Ой, того то Морозенка, що орда зловила! Ой, повели Морозенка на Савур-могилу: "Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкра?ну!" Посадили Морозенка на тесовiм стiльцi, Зняли, зняли з Морозенка з чересiв червiнцi, Посадили Морозенка на жовтiм пiсочку, Зняли, зняли з Морозенка червону сорочку. Посадили Морозенка на бiле ряденце Да виймали з Морозенка криваве? серце. НОВI МОРСЬКI ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦIВ Одразу ж пiсля татарсько? зради пiд Жванцем козаки поновили сво? морськi походи на бусурманськi землi. По веснi року 1654-го вони вийшли в Чорне море, пограбували береги Криму та поруйнували околицi Килi? й Iзма?ла. Року 1655-го пошарпали турецькi мiста од Дунаю до Вар-ни, сплюндрували ?реклi та Бальчик i, надумавши зробити те саме iз Стамбулом, вийшли, було, на берег за чотири милi вiд Царгорода, але там запорожцiв оточило велике турецьке вiйсько, так що вони мусили збро?ю пробиватися до моря, i при тому тридцять душ запорожцiв дiсталося ворогам у бранцi, яких люто замордували турки перед очима султана. За великi послуги Вiйська Запорозького на користь Укра?ни пiд час ?? визволення з-пiд польсько? кормиги та в боротьбi з татарськими ордами впродовж 1653 - 1655 рокiв Богдан Хмельницький 15 сiчня 1656 року видав унiверсал, яким ствердив ?хн? право на землi, наданi запорожцям ще королем Стефаном Баторi?м, i так зазначив межi тих земель: "А тепер так само володiти ?м стародавнiм городом запорозьким Самарою з перевозом iз грунтами вгору Днiпра до рiчки Орелi, а вниз аж до ногайських та кримських степiв, а через Днiпро та Днiпровi й Буговi лимани, як споконвiку було, - по Очакiвськi улуси та вгору рiчки Бугу аж по Синюху; вiд самарських же земель через степи аж до Дону-рiчки, де ще до козацького гетьмана Ланцкоронського запорожцi зимiвниками сидiли, - i все те, щоб непорушне повiк-вiкiв при козаках запорозьких зоставалося". Цей унiверсал Вiйсько Запорозьке пильно переховувало у вiвтарi сiчово? церкви, в шухлядцi пiд святим престолом, та все-таки вiн загинув, мабуть, пiд час руйнування Чортомлицько? Сiчi росiйським вiйськом року 1709-го або ж його перевезли до якогось московського архiву, бо в другiй половинi XVIII сторiччя Вiйсько Запорозьке не мало вже самого унiверсалу, а лише список (копiю) з нього. Млява помiч проти Польщi з боку росiйського уряду змусила Хмельницького шукати iнших спiльникiв у змаганнi з королем, i вiн року 1656-го склав згоду зi Швецi?ю i разом зi шведами воював проти полякiв, доходячи зi сво?м вiйськом аж за Львiв до Гродека, зрештою розхитавши тими походами колись могутню Рiч Посполиту. СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО Серед невтомно? дев'ятирiчно? боротьби за визволення й незалежнiсть Укра?ни Хмельницький занедужав i 27 червня 1657 року помер. Його син Тимко був убитий ще ранiше, пiд час походу на Молдову; найуславленiшi його полковники, борцi за рiдний край, теж уже пiшли на той свiт. Козацька старшина не знаходила помiж себе нiкого, хто б мiг мати великий вплив на все козацтво, й, шануючи пам'ять свого видатного гетьмана-визволителя, обрала на його мiсце сина Юрася Хмельницького, недолiтнього хлопця, дуже слабого розуму, й тим кинула Укра?ну в тяжкi розрухи, бо Юрась не змiг узяти владу до сво?х рук. Про смерть Богдана Хмельницького та обрання на гетьманство його сина так розповiда? народна дума: Зажурилася Хмельницького сiдая голова, Що при йому нi сотникiв, нi полковникiв нема: Час приходить умирати, Нiкому поради дати. Поклика? вiн на Iвана Виговського, Писаря вiйськового: "Iване Виговський, Писарю вiйськовий, Скорiше бiжи Да листи пиши, Щоб сотники, полковники до мене прибували, Хоч малу пораду давали!" То Iван Виговський, Писар вiйськовий, Листи писав, До всiх розсилав. То сотники, полковники, як ?х прочитали, Усе покидали, до гетьмана Хмельницького скорiш прибували. То гетьман добре ?х прийма?, Словами промовля?: "Панове молодцi! Добре ви дбайте, Собi гетьмана наставляйте, Бо я стар, хворiю, Бiльше гетьманом не здолiю!.. Коли хочете, панове, Антона Волочая Ки?вського, Або Грицька Костиря Миргородського, Або Хвилона Чичая Кропивнянського, Або Мартина Пушкаря Полтавського". Та козаки те? зачували, смутно себе мали, Тяжко вздихали, словами промовляли: "Не треба нам Антона Волочая Ки?вського, Нi Грицька Костиря Миргородського, Нi Хвилона Чичая Кропивнянського, Нi Мартина Пушкаря Полтавського, - А хочем ми сина твого Юрася молодого, Козака лейстрового!" "Вiн, панове молодцi, молодий розум ма?, Звича?в козацьких не зна?!" "Будем ми старих людей бiля його держати, Будуть вони його научати, будем його добре поважати, Тебе, гетьмане, батька нашого, споминати!" То Хмельницький те? зачував, велику радiсть собi мав, Сiдою головою поклiн оддавав, сльози проливав. Скоро пiсля того ще й гiрше Хмельницький знемагав, Опрощення зо всiма приймав, Милосердному богу душу оддав. То не чорнi хмари ясне сонце заступили, Не буйнi вiтри в темнiм лузi бушували, Як козаки Хмельницького ховали, Батька свого оплакали... А молодий Юрась пiд Бiлою Церквою гуля?, Об смертi отцевськiй не зна?; Скоро лейтарi до нього прибували, Листи подавали. То Хмельниченко листи як прочитав, Свiта божого не взвидав! То небагато Виговський гетьманував, Пiвтора роки булаву держав. Скоро сотники, полковники прибували, Юрася Хмельницького гетьманом поставляли: "Дай боже! - козаки промовляли: - За гетьмана молодого Жити, як за старого, Хлiба-солi його вживати, Города турецькi? плюндрувати, Слави лицарства козацькому вiйську доставати! Пiсля смертi Хмельницького Укра?на лишилася в непевному становищi. Юридично, за Переяславською умовою, стала автономною частиною росiйсько? держави; фактично ж Росiя мала силу оборонити вiд ворогiв тiльки близьке до себе Лiвобережжя, - далеке ж од сво?х меж Правобережжя лишала без оборони. Внаслiдок того було те, що полковники Захiдно? Укра?ни, не маючи змоги дати вiдсiч полякам i татарам власною збро?ю, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть росiйськi iсторики, "шатанi?м" мiж Москвою, Польщею й Туреччиною, а тяжким наслiдком незмiцнiлостi Укра?ни й кволостi тодiшнього росiйського царства. ОБРАННЯ ГЕТЬМАНОМ ВИГОВСЬКОГО ТА ВОРОГУВАННЯ 3 НИМ ЗАПОРОЖЦIВ Незабаром пiсля смертi Богдана Хмельницького полковники укра?нських козацьких полкiв й iнша козацька старшина, змiркувавши, що "до булави треба голови" (Юрась же Хмельниченко ?? не мав), то скликали в Чигиринi 26 серпня 1657 року раду з представникiв од усiх полкiв i поставили гетьманом колишнього вiйськового писаря Iвана Виговського, що, як i вся старшина, мав несхитну думку не тiльки обстоювати, а навiть поширювати автономiю Укра?ни, доводячи ?? до цiлковито? незалежностi вiд сусiдiв. Обрання гетьмана не в Сiчi, як завжди бувало, а на Укра?нi, й навiть без участi Вiйська Запорозького, дуже не сподобалося на Запорожжi, й кошовий отаман Гомон листом до Виговського вiд Вiйська Запорозького осудив такий порядок, хоч i додав, що задля спокою рiдного краю Запорозьке Вiйсько не буде домагатися скасування цi?? ухвали. Образило таке обрання й просте козацтво, що, як i запорожцiв, не покликали на раду. У тi часи на Укра?нi виникла ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до сво?? старшини. Вона постала з того, що старшина забирала собi у власнiсть грунти, рiчки, млини й таке iнше, прагнучи разом iз тим пiдгорнути пiд себе селянство так само, як робили це десять лiт до того польськi пани. Через те Виговський, якого обрала гетьманом сама старшина, став одразу нелюбий усьому укра?нському народовi. Пiд осiнь року 1657-го на Укра?ну прийшло росiйське вiйсько й розташувалося в Ки?вi та в рiзних мiстах Лiвобережжя. Це викликало обурення у Виговського й усi?? козацько? старшини, тим бiльше, що тодi нiхто не нападав на Укра?ну. Маючи надiю згодою з Польщею забезпечити Укра?нi ширшу автономiю, Виговський розпочав iз приводу цього зносини з польським урядом. Але проти таких заходiв гетьмана постало Запорозьке Вiйсько, бо, пам'ятаючи польськi кривди й зраду, воно не хотiло й чути нi про якi умови з Польщею. До запорожцiв прилучився й полтавський полковник Пушкар i, написавши на Виговського донос царевi, сам зi сво?м полком та запорожцями виступив проти гетьмана. Щоб змiцнити сво? становище, Виговський на початку лютого 1658 року в присутностi царського посланця скликав у Переяславi раду вже з участю усiх козакiв та простого люду, опрiч Полтавського полку й запорожцiв, що ставилися до нього вороже. На тiй радi його знову-таки обрали гетьманом, та тiльки за те, щоб дiстати царське затвердження, вiн змушений був згодитись поставити в деяких укра?нських мiстах росiйських во?вод. Незадоволений обмеженням гетьманських прав, Iван Виговський поквапився пiти на змову з Польщею, а сам вирушив iз вiйськом на Пушкаря. Бо? мiж козаками точились iз 18 травня аж до 7 червня; перемагали то тi, то iншi, але зрештою запорожцi зi сво?м полковником Бара-башем покинули Пушкаря, i той зазнав поразки i навiть загинув у битвi. Незабаром пiсля того, 6 вересня 1658 року, в Гадячi Виговський пiдписав умови згоди з Польщею, за якою з во?водств Ки?вського, Чернiгiвського та Брацлавського складалося "Велике Князiвство Руське", зi сво?м вiйськом, судом та православною вiрою; керувати ж тим князiвством мав обраний всiма станами гетьман. Запорожцi, хоч i дiстали од Виговського повiдомлення про ту умову, та не хотiли й чути нi про яку згоду з поляками, бо вже зневiрилися у ?хнiх обiцянках. IВАН СIРКО У той час великий вплив на запорожцiв мав полковник Вiйська Запорозького Iван Сiрко. Родом вiн був iз села Мерефи, що на Слобiдськiй Укра?нi, й хоча не мав освiти, зате уславився помiж товариством надзвичайним войовничим хистом, певним лицарством i завзятим обстоюванням козацько? волi та стародавнiх запорозьких звича?в. Ступаючи стежкою Богдана Хмельницького, Сiрко завжди боровся за протекторат росiйського царя, але з умовою забезпечення цiлковитого самоврядування Укра?ни; i в тi часи, коли росiйський уряд порушував Переяславську угоду з Богданом Хмельницьким, вiн завжди вiдверто обстоював козацтво, й це часом доходило навiть до збройно? боротьби. Запеклий ворог бусурманiв, Сiрко все сво? життя воював iз ними i був ворогом усiх тих укра?нських гетьманiв, якi шукали спiлки з татарами або турками. Разом iз тим вiн вороже ставився й до Польщi, пам'ятаючи нечуванi вчинки Потоцького й Чарнецького. Ставши року 1659-го кошовим отаманом Вiйська Запорозького, Iван Сiрко зi збро?ю виступив проти Виговського, бо спiлка гетьмана з королем, на думку кошового, мала знову затягти Укра?ну в польське ярмо. Через такi погляди запорожцi разом iз полковником Пушкарем зчинили перший розбрат i колотнечу на Укра?нi, що з часом привело ?? до цiлковито? ру?ни. Пiсля смертi Пушкаря запорожцi вийшли iз Сiчi й, прилучившись до росiйського вiйська князя Ромодановського, допомагали йому нищити укра?нськi мiста Ромни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та iншi, що стояли за Виговського. Проте з деяких причин вони невдовзi схаменулись i пiшли од Ромодановського на Сiч. На початку року 1659-го росiйське вiйсько обложило в Конотопi полковника Гуляницького, прихильника Виговського. Почувши про це, гетьман як спiльник короля покликав на помiч татар, напав iз козаками й татарами на росiян i так ?х погромив, що навiть во?вод, привiдцiв вiйська, забрав у полон i вiддав татарам у неволю. Та, незважаючи на блискучу перемогу Виговського, укра?нськi козаки, побачивши поруч свого гетьмана полякiв i татар, одсахнулися вiд нього й перестали слухатися, кажучи, що Виговський знову продав Укра?ну ляхам. Одночасно з тим сила гетьмана зменшилась од того, що Сiрко iз запорожцями якраз напав на Крим i там змусив татар покинути Виговського та повернутися до сво?х кочовищ. Прийшовши з походу на Крим, Сiрко вирушив iз запорожцями в Ки?в, щоб там з'?днатися з росiйським вiйськом, яке воювало проти Виговського. Гетьман, довiдавшись про те, послав навперейми йому полковника Тимоша, та Сiрко Тимоша розбив, i той ледве врятувався. Як тiльки запорожцi iз Сiрком з'явилися на Правобережжi, рух проти Виговського перекинувся й туди; й Сiрко, скориставшись iз того, об'?днався в Уманi з полковником Ханенком та й оголосив Виговського зрадником, а на гетьманство пiдмовив козакiв обрати того, кого укра?нська старшина хотiла ще до смертi Богдана Хмельницького, а саме - його сина Юраська. Гетьманом ста? Хмельниченко. З Уманi разом з усiма козаками, що повстали проти Виговського, Сiрко почав наступати на нього, i з початку вересня 1659 року обидва козацькi вiйська зблизилися бiля села Германiвки. Тут Виговського покинули останнi козаки, якi ще були при ньому, i вiн лишився iз самими поляками та найманим вiйськом. Зрозумiвши, що програв, Виговський не захотiв далi проливати марно козацьку кров i сам одiслав клейноди Хмельниченку й зрiкся гетьманства. Ставши гетьманом, Юрась Хмельниченко пiд впливом Сiрка послав полковника Петра Дорошенка сказати начальниковi росiйського вiйська на Укра?нi Трубецькому, що вся Укра?на хоче бути пiд протекцi?ю царя тiльки з умовою щоб в укра?нських мiстах не було росiйських во?вод нiде крiм Ки?ва. Таким чином, нове об'?днання Укра?ни з Польщею пiсля смертi Богдана Хмельницького розбили виключно запорожцi зi сво?м жвавим кошовим отаманом Сiрком. Князь Трубецькой, замiсть одповiдi на умови нового прилучення Укра?ни до росiйсько? держави, закликав Хмельницького разом iз козацькою старшиною у Переяслав, де стояло росiйське вiйсько, з тим, щоб зiбрати там раду i поставити наново гетьмана. Обрали таки Хмельницького, але йому довелося погодитись на те, щоб росiйськi во?води, крiм Ки?ва, перебували ще у Переяславi, Нiжинi, Чернiговi, Брацлавi та Уманi. Угода Хмельниченка з росiйським урядом стала причиною ново? вiйни мiж Польщею й Росi?ю. Польський король Ян Казимир, знайшоши спiлку з кримським ханом, вирушив iз великим вiйськом на Бiлу Русь; татари ж наскочили на Правобережну Укра?ну й, захопивши понад 20 000 ясиру, погнали його в Крим. Не встигши заступити татарам шлях, запорожцi пiд проводом Сiрка вистежили ?х, коли тi перебирались через Днiпро бiля устя рiчки Самари, й на пiскуватих кучугурах Кiнського острова року 1660-го, бiля теперiшнього села I гренi, вирiзали багато татар i визволили майже всiх укра?нських невольникiв. Пiсля того запорожцi самi напали на татарськi землi. Половина Запорозького Вiйська, пiд проводом Брюховецького, здобула Аслам-город, який турки поновили за останнi роки, й поруйнувала; друга ж половина iз Сiрком ходила пiд Очакiв i, пошарпавши його околицi, взяла чимало бранцiв. Року 1661-го, воюючи проти Польщi, на Правобережжя прийшло росiйське вiйсько пiд проводом Шереметева. Проминувши Ки?вщину, воно подалося на Любар, сподiваючись дiстати помiч од гетьмана Хмельниченка з козацьким вiйськом. Проте старшина, незадоволена останнiми переяславськими умовами, не квапилася допомагати Шеремет?ву й не допустила Хмельницького до з'?днання з ним. Поляки ж разом iз татарами тим часом напали на росiян i, розбивши ?х, оточили бiля Чудинова з усiх бокiв. Лютуючи на Хмельницького, Шеремет?в вiдкупився вiд полону тим, що видав татарам у неволю всiх козакiв, якi були при ньому, хоч тi нiчого й не знали про подi? в козацькому вiйську. Такий вчинок Шеремет?ва дуже обурив козацьку старшину i всiх козакiв Хмельниченка, i коли поляки й татари почали наступати на козацький табiр - не захотiли битися з далеко дужчим ворогом й пiддалися полякам на гадяцьких умовах з деякими обмеженнями. Запорожцi пiд час цих подiiй стояли iз Сiрком на устях Бугу, пiдстерiгаючи там татар); участi у вiйнi з поляками не брали. Проте згода Юрася Хмельниченка з поляками викликала у запорожцiв велике невдоволення, бо вони не бажали визнати польську зверхнiсть. Вiйсько Запорозьке прагнуло бачити Укра?ну вiльною й нi од кого не залежною, i пiд впливом запорожцiв по всiй Укра?нi того ж року зчинилась колотнеча. На Правобережжя, згiдно з умовою з Хмельниченком, почали вертатися польськi пани, одби-раючи у селян сво? ма?тностi та привласнюючи собi поспiльство; народ же не хотiв лiзти в ярмо i проганяв полякiв, знищуючи ?х, де мiг. На Лiвобережжi козаки, не задоволенi росiйськими во?водамм, намагалися позбутися ?х. На обох берегах Днiпра населення поривалося до волi, добуто? рiчками пролито? кроiвi, та тiльки й там i тут обставини не сприяли тому. Юрась Хмельниченко не змiiг розiбратися серед такого замiшання. Не з його хистом було вирвати Укра?ну iз скрутного становища, й наприкiнцi року 1662-го вiн зрiкся гетьманства i, передавши, за згюдою зiбрано? ним козацько? старшини, вiйськовi клейнодиi сво?му зятевi, полковнику Тетерi, сам пiшов у ченцi. Полковники Лiвобережно? Укра?ни Сомко й Золотаренко, що не брали участi в обраннi Тетерi гетьманом, не визнавали його старшим i почали домагатися гетьмансько? булави - всяк для себе. Та тiльки нi той, нi iнший не мали у сво?х домаганнях нiяко? пiдтримки в меншому козацтвi та простому людовi, бо, як i вся того часу козацька старшина, вони, користуючись зi сво?? влади, кривдили люд i забирали собi грунти, мiлини й таке iнше, тобто, як казали запорожцi, "запанiли". ЗАПОРОЖЦI ОБИРАЮТЬ ГЕТЬМАНОМ БРЮХОВЕЦЬКОГО Вiйсько Запорозьке теж не визнавало Тетерю гетьманом, бо не згодне було на польську зверхнiсть. Разом iз тим вiйську, яке завжди обстоювало рiвнiсть всього люду, не до вподоби було й народження на Укра?нi свого власного панства. Запорожцi однаково неприхильне ставилися й до Сомка, й до Золотаренка, а дю того ж, на пiдставi давнiх запорозьких звича?в, вони добiивалися, щоб гетьманiв обирали на Сiчi, а не на волостi. У той час чималий вплив на запорожцiв мав колишнiй джура Богдана Хмельницького Iван Брюховецький. Дiставши, певно, ще од Богдана Хмельницького, чималi грошi, вiн часто пiдмогоричував у сiчових шинках запорозьку голоту, вмiв вдавати iз себе заступника й оборонця простих козакiв перед сiчовою старшиною i став такий милий усiй запорозькiй чернi, що року 1662-го його було обрано кошовим отаманом. I от, коли Юрась Хмельниченко зрiкся гетьманства, запорожцi й вирiшили настановити гетьманом свого кошового Брюховецького. Щоб вiрнiше того досягти, Кiш на початку року 1663-го вислав на Укра?ну Брюховецького з цiлим полком запорозького товариства, яке й схиляло простий люд на його користь. Укра?нське поспiльство давно мрiяло про такого гетьмана, щоб дбав про нього, а не виключно про себе та козацьку старшину, воно радо при?дналося до запорожцiв i навiть склало про такого гетьмана, якого уявляло собi у мрiях, чудову думу про Ганжу Андибера: Гей, гуляв, гуляв бiдний козак-нетяга сiм год i чотири Та потеряв з-пiд себе три конi воронi?. На дванадцятий год поверта?, - Козак-нетяга до города Черкас прибува?. На козаку, бiдному нетязi, Три сиром'язi, Опанчина рогозовая, Поясина хмельовая, На козаку, бiдному нетязi, сап'янцi - Видно п'яти й пальцi. Де ступить - босо? ноги слiд пише. А ще на козаку, бiдному нетязi, шапка-бирка - Зверху дiрка, Хутро голе, околицi бiг ма?, Вона дощем покрита, А вiтром, на славу козацьку, пiдбита. I ще ж то козак, бiдний нетяга, до города Черкас прибува?, Настi Горовоi, кабашницi степово?, шука?-пита?. Скоро козак-нетяга Настi Горово?, кабашницi степово?, допитався, Зараз у свiтлицю вбрався. Там пили три ляхи, Дуки-срiбляники: Первий пив Гаврило Довгополенко Переяславський, Другий пив Вiйтенко Нiжинський, Третiй пив Золотаренко Чернiгiвський. От вони пили-пiдпивали, З козака-нетяги насмiхались, На шинкарку покликали: "Гей, шинкарко Горовая, Насте молодая! Добре ти дбай - Нам солодкi меди, оковиту горiлку ще пiдсипай, Сього козака, пресучого сина, у потилицю з хати випихай: Бо десь вiн по винницях, по броварнях валявся, Опалився, ошарпався, обiдрався, До нас прийшов добувати, А в iншу корчму буде нести пропивати". Тодi шинкарка Горовая, Настя, кабашниця степовая, Козака-нетягу за чуб брала, В потилицю з хати вибивала, То козак-нетяга добре дба?, Козацькими п'ятами опина?. Поки п'явся, Поки до порога добрався. Козацькими п'ятами за порiг зачiпа?, А козацькими руками за одвiрки хапа?, Пiд мисник голову свою козацьку молодецьку хова?, Тодi два ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали, З його насмiхали, А третiй, Гаврило Довгополенко Переяславський, був обачний: Iз кармана людську денежку виймав, Настi кабашнiй до рук добре оддавав, А ще стиха словами промовляв: "Гей, - каже, - ти, шинкарко молода, ти, Насте кабашна! "Ти, - каже, - до сих бiдних козакiв-нетяг хоч злая, да й обашна: Коли б ти добре дбала, Сю денежку до рук приймала, До погреба одходила, Хоч нороцового пива уточила, Сьому козаку, бiдному нетязi, на похмiлля живiт його козацький скрепила". Тодi Настя Горовая, Шинкарка степовая, Сама в льох не ходила Да наймичку посилала: "Гей, дiвко, наймичко! Добре ти вчини, Кiнву-чвертiвку в руки вхопи Та в льох убiжи, Та вiсiм бочок мини, А з дев'ято? поганого пива наточи. Як ма?м його свиням виливати, То будем ми його на таких нетяг роздавати". Тодi дiвка-наймичка у льох убiгала, Та дев'ять бочок минала, Та з десято? п'яного чола меду наточила, Та в свiтлицю входжа?, Свiй нiс геть од кiнви одверта?, Буцiмто те пиво воня?. Як подали козаку в руки ту кiнву, То вiн став бiля печi Та й почав пiдпивати пивце грече. Взяв раз покуштував, удруге напився, А втрет? як узяв ту кiнву за ухо, То зробив у тiй конiвцi сухо. Як став козацьку хмiль голову розбирати, Став козак конiвкою по мосту добре погрiмати. Стали в дукiв-срiбляникiв iз стола чарки й пляшки скакати. I стала шинкарська груба на десять штук скрiзь по хатi лiтати. Не стали тодi ляхи, дуки-срiбляники, за сажею свiта божого видати. Тодi тi ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали, Словами промовляли: "Десь сей козак-нетяга нiде не бував, Добрих горiлок не пивав, Що його й погане пиво оп'янило". Як став козак-нетяга те? зачувати, Став на ляхiв грiзно гукати: "Гей ви, ляхове, Вразькi синове! Iк порогу посувайтесь, Менi, козаку-нетязi, на покутi мiсце попускайте! Посувайтесь тiсно, Щоб було менi, козаку-нетязi, де на покутi iз лаптями сiсти!" Тодi ляхи, дуки-срiбляники, добре дбали, Дальше i к порогу посували, Козаку-нетязi бiльше мiсця на покутi попускали. Тодi козак-нетяга на покутi сiда?, Iз-пiд поли позлотистий недолимок вийма?, Шинкарцi молодiй за цебер меду заставля?. Тодi тi ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали, Словами промовляли: "Гей, шинкарко Горовая, Насте молодая, Кабашнице степовая! Нехай сей козак, бiдний нетяга, Не ма?ться в тебе се? заставщини викупляти. Нам, дукам-срiбляникам, нехай не зарiка?ться воли поганяти, А тобi, Настi кабашницi, грубу топити". Отодi-то козак, бiдний нетяга, як став сi? слова зачувати, Так вiн став чересок виймати, Став шинкарцi молодiй, Настi кабашнiй, увесь стiл червiнцями устилати. Тодi дуки-срiбляники як стали в його червiнцi заглядати, Тодi стали його вiтати Медом шклянкою I горiлки чаркою, Тодi й шинкарка Горовая, Настя молодая, Iстиха словами промовля?: "Ей, козаче, - каже, - козаче! Чи снiдав ти сьогоднi чи обiдав? Ходiм зо мною до кiмнати, Сядем ми з тобою поснiда?м Чи пообiда?м". Тодi то козак, бiдний нетяга, по кабаку походжа?, Кватирку одчиня?, На бистрi? рiки погляда?, Кличе, добре поклика?: "Ой рiки, - каже, - рiки низовi?, Помошницi Днiпровi?! Тепер або мене зодягайте, Або до себе приймайте!" От тодi один козак iде, Шати дорогi? несе, На його козацькi плечi надiва?, Другий козак iде, Жовтi сап'янцi несе, На його козацькi ноги надiва?: Тодi дуки-срiбляники стиха словами промовляли: "Гей, не ?сть же се, братцi, козак бiдний нетяга, А ?сть се Хвесько Ганжа Андибер, Гетьман запорозький!.. Присунься ти до нас, - кажуть, - ближче, Поклонимося тобi нижче, Будем радиться, чи гаразд-добре на славнiй Укра?нi проживати". Тодi стали його вiтати медом шклянкою I горiлки чаркою. То вiн те? од дукiв-срiбляникiв приймав, Сам не випивав, А все на сво? шати проливав: "Ей, шати, мо? шати! пийте-гуляйте: Не мене шанують, бо вас поважають. Як я вас на собi не мав, То й честi од дукiв-срiбляникiв не знав". Тодi-то Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький, стиха словами промовля?: "Гей козаки, - каже, - дiти, друзi-молодцi! Прошу я вас, добре дбайте, Сих дукiв-срiбляникiв за лоб, Наче волiв, iз-за стола виводжайте, Перед вiкнами покладайте, У три березини потягайте, Щоб вони мене споминали, Мене до вiку пам'ятали!" Тiльки Гаврила Довгополенка Переяславського за те улюбив, Край себе садовив, Що вiн йому за свою денежку пива купив, Тодi ж то козаки, дiти, друзi-молодцi, добре дбали, Сих дукiв-срiбляникiв за лоб брали, Iз-за стола, наче волiв, виводжали, Перед вiкнами покладали, У три березини потягали, А ще стиха словами промовляли: "Гей, дуки, - кажуть, - ви, дуки! За вами всi луги й луки, - Нiде нашому брату, козаку-нетязi, стати I коня попасти!" У червнi року 1663-го бiля Нiжина одбулася велика рада з участю простого козацтва й запорожцiв, i на тiй радi гетьманом Укра?ни було обрано Брюховецького, причому запорожцi разом iз черню зчинили погром козацько? старшини i взагалi панства. Сомковi, який вiддався пiд оборону росiйського посланця, було стято голову. Тим часом Iван Сiрко, обраний пiсля Брюховецького знову кошовим отаманом, серед лiта року 1663-го, пам'ятаючи одвiчну мету козацтва - боротьбу з бусурманами, вирядив частину Вiйська Запорозького байдаками на Чорне море. Запорожцi випливли повз Очакiв на Дунайськi гирла й добре пошарпали придунайськi мiста, та коли верталися додому, ?м трапилася пригода. В лиманi вони натрапили на турецький флот i билися з ним аж три днi, та, не маючи сили перемогти туркiв, змушенi були викинути в море свою здобич i тiкати на берег. Потопивши бiля Днiпрових гирл сво? байдаки, запорожцi, одбиваючись од татар, пiшки прибули 21 вересня на Сiч. Тодi на Сiчi вже стояла росiйська залога з боярином Косоговим на чолi. Послана вона була на Запорожжя росiйським урядом весною ж 1663 року почасти для того, щоб допомагати запорожцям у боротьбi з татарами, почасти ж, щоб стежити за розпорядками Вiйська й тримати його в покорi й вiрностi. Сiрко вирiшив скористатись росiйською залогою i, щоб оддячити бусурманам за невдалий похiд на море, вирушив восени того ж року, разом iз Косоговим, на Перекоп. Все Перекопське межигiр'я Сiрко застав перекопаним од Чорного до Азовського моря глибокими рiвчаками. Та це не спинило завзятого козацького ватажка - вiн перейшов за той рiвчак бiля Чорного моря, вдарив на Перекоп iз тилу, здобув i поруйнував бiльшу його половину, вiдбився од Нуреддина-султана, що прийшов на помiч, i 16 жовтня повернувся на Сiч. БОРОТЬБА СIРКА З ГЕТЬМАНОМ ТЕТЕРЕЮ И ЧАРНЕЦЬКИМ Невдовзi прибули на Сiч посланцi гетьмана Тетерi з листами, в яких вiн умовляв запорожцiв згадати, що зверхником козацьким iз дiдiв-прадiдiв був польський король i що тiльки на боцi Польщi Укра?на може зберегти сво? права й звича?. Коли на козацькiй радi в Сiчi читалися тi листи, то голоси запорожцiв подiлилися: чимало козакiв ставало на бiк короля, а все-таки велика бiльшiсть запорожцiв ще не забула польсько? неправди та вчинкiв Чар-нецького й не хотiла й слухати про польську зверхнiсть. Скiнчилося на тому, що рада ухвалила лишитися пiд протекцi?ю царя, й Сiрко одiслав Брюховецькому листи Тетерi. З початком року 1664-го король польський Ян Казимир вийшов на Лiвобережжя з вiйськом, щоб одiбрати Укра?ну збройною рукою од росiйського царя. Дiставши про те звiстку, кошовий отаман Сiрко послав частину запорожцiв iз полковником Чугу?м на помiч Брюховецькому; сам же, з останнiм вiйськом, пiшов за Буг, щоб не дати татарам прийти на помiч полякам. Бiля Бендер запорожцi поруйнували й пошарпали чимало татарських сiл, а потiм стали виганяти полякiв та жидiв з укра?нських мiст i визволили од польських залог Брацлав, Кальник, Могилiв, Рашкiв, Умань, Смiлу й iншi мiста пiвденно? Укра?ни. На Лiвобережжi тим часом царське вiйсько та козацькi полки з Брюховецьким розгромили польського короля й загнали його за Десну. Пiсля тi?? перемоги Брюховецький перейшов на правий бiк Днiпра i хотiв захопити Чигирин, а тут на помiч Тетерi наспiв запеклий ворог укра?нського люду Степан Чарнецький iз польським вiйськом та кiлькома тисячами татар i розбив Брюховецького так, що той мусив вiдступати до Черкас. На помiч Брюховецькому саме тодi йшов Сiрко iз запорожцями, та спiзнився, i Чарнецький, одiгнавши од Чигирина Брюховецького, рушив назустрiч Сiрковi. Бiля Бужина, що вище Крилева, мiж запорожцями й поляками спалахнув кривавий бiй: запорожцi не подужали значно? сили Чарнецького й Тетерi, а проте пробилися повз вороже вiйсько й подалися понад Днiпром до Черкас, щоб з'?днатися iз Брюховецьким; Чарнецький же, переслiдуючи ?х, побував на батькiвщинi Богдана Хмельницького в Суботовi, знищив те мiсто, викопавши з домовини кiстяки гетьмана Богдана та сина його Тимоша, спалив ?х, а попiл розвiяв по вiтру. Ця ганебна для полякiв подiя сталася на великоднi свята 1664 року. Становище Правобережно? Укра?ни щодалi ставало ще тяжчим: росiйська держава намагалася вернути ?? пiд свою владу, Польща - пiд свою, й обидвi руйнували й палили укра?нськi мiста й села, де сидiли ворожi залоги. До того ж, Польща, не сподiваючись на власне вiйсько, закликала собi на помiч татар i, замiсть грошово? плати за ?хню службу, дозволяла сво?м спiльникам забирати не покiрливий ?й люд у неволю. Чарнецький, ганяючись iз татарами i поляками за Сiрком, обложив мiсто Черкаси, та не змiг його взяти й одiйшов геть: почувши ж, що Сiрко iз запорожцями перебрався до Смiли, обступив це мiсто з великою силою i почав його штурмувати. Сiрко кiлька разiв вiдбивав атаки полякiв, а потiм потай iз частиною запорожцiв проник у Капустяну долину, де стояв татарський табiр, i так розгромив татар, що тi навiть покинули йому весь свiй скарб i обоз. Пiсля того Сiрко iз запорожцями ще кiлька мiсяцiв крутився по всiй Укра?нi, вишукуючи татарськi загони та знищуючи ?х. Найславнiшi для запорожцiв та Сiрка битви з татарами були пiд Городищем, за 25 верст од Корсуня, та неподалiк Уманi, де Сiрко упень розбив польських спiльникiв. По?днавшись пiсля того з кiлькома правобережними полковниками, що пiд впливом Вiйська Запорозького зреклися Тетерi, Сiрко пiшов на Чарнецького, який перебував iз вiйськом у Корсунi, маючи на думцi оддячити йому за ганебний вчинок iз прахом Богдана Хмельницького; та Чарнецький не наважився зчепитись iз Сiрком i вiдступив до Брацлава. РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ У БРЮХОВЕЦЬКОМУ У серпнi почалося зневiр'я й розчарування запорожцiв у сво?му ставленику Брюховецькому. До запорожцiв дiйшла звiстка, що Брюховецький листу?ться з кримським ханом про згоду, i це дуже не сподобалося сiчовикам i ?хньому кошовому Сiрку. Брюховецький зраджував iде? боротьби з бусурманами, а через те запорожцi побили його й на вимоги росiйського уряду прилучитися Сiрковi iз запорожцями до Брюховецького кошовий написав самому царевi, що бiльше не йме вiри Брюховецькому, не хоче бути з ним у спiлцi. Незважаючи навiть на повiдомлення про те, що Брюховецький справдi листу?ться з кримським ханом iз вiдома царя, запорожцi не захотiли надалi воювати на боцi Брюховецького й разом iз Сiрком повернулися на Сiч. Ще дужче розчарувалися запорожцi, коли довiдалися, що ?хнiй ставленик ще гiрше, нiж попереднi гетьмани, забира? собi у власнiсть грунти, скарби й ма?тки i так само поверта? в неволю селян, як це колись чинили польськi пани. Нарештi року 1665-го до Сiчi надiйшла неймовiрна, з погляду запорожцiв, звiстка про те, що Брюховецький по?хав до Москви, одружився там iз московською бояринею, княжною Довгорукою, i навiть сам став царським боярином. Врештi на Сiчi довiдалися, що Брюховецький пiд час перебування у Москвi подав прохання, неначебто од усi?? укра?нсько? старшини й козакiв, про те, щоб у всiх укра?нських мiстах, навiть на Запорожжi, у Кодаку та в Сiчi, були росiйськi во?води i саме мито з укра?нських людей та мiст вони збирали до росiйсько? казни. Не встигли долинути до Сiчi такi чутки, як на Запорожжя, справдi, прибув боярин Хитрово, а другий боярин по?хав до Кодака. Кошовим отаманом Вiйська Запорозького на той час був Шкура. Коли з'явився Хитрово, вiн розгубився й не знав, на яку ступити. Запорозьких козакiв це обурило й, зiбравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили Брюховецького зрадником рiдного краю i послали в Кодак полк вiйська. Запорожцi признають гетьманом Дорошенка. Обраний на Покрову року 1665-го гетьманом Правобережно? Укра?ни Петро Дорошенко звернувся до запорозького коша з проханням признати його гетьманом й обернути до нього свою ласку i приязнь, як колись до "славнопокiйного Богдана Хмельницького". Петро Дорошенко був онуком гетьмана Вiйська Запорозького Михайла Дорошенка, згадки про котрого, як про доброго козака й правдивого лицаря, ще жили помiж запорожцями. Весь рiд Дорошенкiв походив iз Чигирина, i його добре знали вс:i козаки; сам же Петро Дорошенко пiд час гетьманування; Богдана Хмельницького й Виговського здобув собi помi.ж козаками неабияку славу, а за войовничий хист та розiум був призначений Богданом прилуцьким, а далi - черкаським полковником; за гетьманування ж Тетерi вiн служив у нього генеральним осавулом. За сво?ми поглядами та думками Дорошенко був правдивим запорозьким ли?дарем. Вiн один з-помiж козацько? старшини пiсля Богда?на Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономнi права Укра?ни i за щастя рiдного краю ладен був зректися сво?? особисто? долi. Од часiв великого повстання за 17 рокiв Дорошенко упевнивсь у тому, що з Польщею бiльш не може бути згоди, бо укра?нцi й поляки на смерть зненавидiли один одного. Московськi звича? й московськi люди здавалися йому ще чужiшими, нiж: польськi; домагання ж росiйського уряду, щоб у всiх мiстах Укра?ни правили во?води, вже й зовсiм йому не подобалися. Разом iз тим Дорошенко знав, що пiд турецькою зверхнiстю Молдова й Волощина мають самоврядування, держать сво? власне вiйсько, суд, казну, звича? й вiру. Все це схилило його до думки, начебто ?диний засiб для Укра?ни вдержати сво? права - це вiддатися пiд протекцiю турецького султана. Поки що це були тiльки гадки Дорошенка. Запорожцi про те нiчого не вiдали, знаючи ж Петра як доброго козака й щирого товариша, поставилися до його гетьманування прихильно, посилали йому побажання всього доброго й вимагати тiльки одмого: щоб вiн не ставав до спiлки з Польщею. Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжi присутнiсть во?вод, росiйський уряд незабаром забрав ?х назад до Москви, та вже те не допомогло - запорожцi на початку року 1665-го примусили Косогова, що стояв iз вiйськом у Сiчi, вийти iз Запорожжя. На початку року 1667-го Укра?ну, як громом, ударила звiстка про те, що в Андрусовi росiйський уряд пiдписав iз Польщею угоду про повернення Польщi всього Правобережжя, залишивши Лiвобережжя царевi, а запорожцi мають служити i царевi, й королю. Подiл Укра?ни дуже збентежив укра?нську люднiсть, i найперше те обурення вибухло на Запорожжi. Козаки вiдразу ж почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня 1667 року бiля Сiчi вони втопили в Днiпрi царське посольство, що ?хало через Сiч до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа, дорiкаючи, що той сво?ми вчинками призвiв до загибелi московського посла. Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, i в його головi вперше постало питання, чи втрима?ться вiн на гетьманствi проти волi Запорожжя й чи не розумнiше б йому вiдсахнутись од панства та всього чужого й опертися на рiдний люд та Вiйсько Запорозьке. Проте на цей раз вiн надiслав листа запорожцiв царевi з проханням надати йому якнайбiльше вiйська, щоб оборонитися вiд сво?? ж, укра?нсько?, чернi та вiд запорожцiв. Впродовж року 1667-го почали яскравiше виявлятися замiри Петра Дорошенка щодо ?днання з бусурманським свiтом. Обороняючи Укра?ну вiд полякiв, що пiсля Андру-сiвсько? умови насунули на Подiлля, Побужжя та всю Укра?ну, гетьман пiд осiнь того ж року викликав собi на помiч проти полякiв татар i, прилучивши до себе орду Калги-Шерiн-Гiрея, пiшов на Подiлля й напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського й, розгромивши полякiв бiля Пiдгайцiв, загнав його в мiсто i оточив там. ПОХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА КРИМ Тим часом Вiйсько Запорозьке, не знаючи дальших намiрiв Дорошенка й пам'ятаючи зрадливi вчинки татар за останнi 15 рокiв, починаючи з Берестечка, скористалося з того, що орда перебувала на Укра?нi, й рушило походом на Крим. Пiд проводом кошового отамана Iвана Рога та полковника Сiрка запорожцi несподiвано напали i спалили Перекоп, а далi, подiливши вiйсько надво?, кинулися шляхами: Рiг - на Бахчисарай, а Iван Сiрко - на Кафу. Обидвi частини Запорозького Вiйська без жалю вирiзували й випалювали татарськi улуси й мiста, забирали скарби, виганяли худобу й так налякали кримського хана, що вiн покинув сво? царство, сiв на корабель i втiк за море. Похазяйнувавши в Криму, як хотiли, визволивши з неволi кiлька тисяч землякiв та захопивши здобич, запорожцi щасливо вернулися на Сiч. Цей вчинок розвiяв усi мрi? гетьмана. Татари, що були при ньому, зачувши про подi? в Криму, покинули Дорошенка, й вiн негайно мусив примиритися iз Собеським. На Лiвобережнiй Укра?нi весь 1667 рiк зростало обурення проти Брюховецького. Iз Запорожжя воно хутко перекинулося на Укра?ну й з початку року 1668-го набуло на Гетьманщинi тако? сили, що Брюховецький зрозумiв намарнiсть подальшо? боротьби зi сво?ми земляками i, щоб утримати булаву, змушений був виступити проти во?вод i взагалi проти росiйсько? зверхностi. Про свiй похiд Брюховецький сповiстив запорожцiв та гетьмана Правобережжя Дорошенка, а сам у сiчнi 1668 року зiбрав у Гадячi раду й одверто проголосив себе оборонцем прав Укра?ни. Тiльки Брюховецький спiзнився привернути на свiй бiк козакiв. Всi його вже ненавидiли, i тодi ж на Правобережжi, в Чигиринi, вiдбулася рада з правобережних полкiв та запорожцiв, скликана Дорошенком, i на нiй було ухвалено з'?днати обидвi половини Укра?ни пiд рукою Дорошенка. На початку лютого запорожцi вийшли на Гетьманщину й пiдняли там повстання, яке невдовзi перекинулося й на Слобожанщину, де володарював Iван Сiрко, спершу - в Змi?вi, згодом - пiд Харковом та Полтавою. Росiйський уряд ще мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк i послав, було, на Сiч царську грамоту, грошi й подарунки, та запiзнився: коли по веснi на Укра?ну рушило росiйське вiйсько пiд проводом боярина Ромодановського, то назустрiч йому з-за Днiпра виступив iз козаками й татарами Дорошенко й попрямував на Полтавщину, щоб там з'?днатися з лiвобережними полками. Знаючи, що козаки ненавидiли Брюховецького, Дорошенко, наблизившись 7 червня до табору лiвобережного гетьмана, який стояв бiля Сербино? могили неподалiк Диканьки, передав йому, щоб той сво?ю волею зрiкся булави й прислав йому вiйськовi клейноди. Брюховецький на це не сподiвався й хотiв, було, змагатися, та його схопили всi, покривдженi ним, i приволокли до гетьмана Лiвобережжя. Побачивши перед очима суперника, Дорошенко звелiв прикувати його до гармати, доки вiйськова рада судитиме за те, що зламав вiйськовi звича? i став боярином. Та, вiддаючи той наказ серед неймовiрного галасу, Дорошенко махнув рукою, i козаки, що привели Брюховецького, зрозумiли це так, нiби ?м подано знак знищити свого гетьмана, i вони забили його на смерть. Чи щиро то було, чи не щиро, але Дорошенко вдав, що дуже жалку? за вбивство Брюховецького i звелiв його тiло з пошаною вiдвезти до Гадяча й урочисто поховати пiд церквою, збудованою небiжчиком. Потiм, проголосивши себе гетьманом Укра?ни обох берегiв Днiпра, Дорошенко зi сво?м вiйськом вирушив назустрiч Ромодановському, але той не наважився дати бiй козакам i вийшов за межi Укра?ни. Хоч таким чином розкраяна Андрусiвською умовою Укра?на об'?дналась, i вiд того справи Дорошенка склалися дуже щасливо, та не надовго. Пiд час походу проти росiйського во?води Дорошенко почув, що йому зрадила дружина, й, засумувавши з тi?? звiстки, покинув вiйсько й подався до Чигирина. РОЗБРАТ МIЖ ЗАПОРОЖЦЯМИ Нагла смерть Брюховецького, в якiй запорожцi звинувачували Дорошенка, викликала на Сiчi незадоволення. Адже то був ставленик запорожцiв, i хоч його проголосили сiчовим зрадником, та все-таки кара без вiйськового суду була образою для Вiйська Запорозького, i багато запорожцiв зненавидiло Дорошенка. Пiд впливом вiйськового писаря Суховi?нка, на прiзвище Вдовиченко, сiчовики стали гомонiти, що Дорошенку дiсталася булава неправдиво й що обрання гетьманiв, як i споконвiку бувало, ма? вiдбуватися на Сiчi, а не в мiстах Укра?ни. Пiдмогоричена сiчова голота скликала раду й наставила Суховi?нка гетьманом. Щоб надати собi бiльшо? ваги, новий гетьман звернувся до кримського хана через посланцiв, щоб той признав його владу. Хановi була вигiдна така покора запорожцiв, i вiн передав Дорошенковi наказ, щоб той пiдлягав Суховi?нковi й разом iз ним витiсняв росiйських людей з Укра?ни. Ображений Дорошенко зовсiм вiдмовився йти за Днiпро, а боярин Ромодановський, не маючи спротиву, так залякав наказного гетьмана, чернiгiвського полковника Демка Многогрiшного, що той без допомоги Дорошенка мусив пiддатись Росi? з усiм Лiвобережжям. Суховi?нко, як i Брюховецький, не виправдав надiй запорожцiв. Замiсть того, щоб виступити проти Ромодановського, вiн разом iз татарами почав воювати зi сво?ми братами, аби лише забрати булаву в Дорошенка. Дорошенка стали притискати водночас: поляки, росiяни, татари й запорожцi, хоч у спiлцi були тiльки дво? останнiх. Не бачачи порятунку, Петро Дорошенко по веснi 1669 року скликав на рiчцi Росавi велику козацьку раду й там умовив козакiв перейти пiд протекцiю султана з умовою, щоб Укра?на була об'?днана й сама вiльно порядкувала за давнiми звичаями; за цю помiч треба було платити тiльки данину. Але султан вимагав iще, щоб Дорошенко впустив у Чигирин та Кодак по 1000 яничарiв. Колишнiй гетьман на це згоди не дав, i через те його умова iз султаном не була пiдписана, а лишилася лише розмовою. Вiйна Суховi?нка з Дорошенком тривала недовго, бо його пiдрiзав полковник Сiрко. Запорожцi, побачивши, що ?м доводиться спiльно з татарами бити сво?х же братiв, незабаром почали цуратися такого ватажка, а запеклий ворог бусурманiв Iван Сiрко тим часом зiбрав навколо себе все запорозьке товариство, неприхильне до Суховiя, пiшов Дорошенковi на помiч i пiд мiстечком Ольхiвцями так розбив татар i Суховiя, що сiчовий гетьман ледве врятувався з кiлькома товаришами, а татар там полягло аж 4000 душ. Наприкiнцi року 1669-го, доки Сiрко iз запорожцями перебував на Укра?нi, Суховi?нко знову по?днався з деякими татарськими ордами, прийшов Чорним Лiсом пiд Чигирин i хотiв його здобути; спiльник же його - кримський хан, знаючи, що Сiч лишилася майже порожня, послав тисячне вiйсько, щоб зруйнувати козацьке гнiздо. I хоч там було обмаль запорожцiв, та кошовий отаман Курило вiдбив цей напад i знищив багато татар та потопив у Днiпрi. Суховi?нко, почувши про вчинок кримського хана, обурився i, посварившись iз колишнiми приятелями - татарськими мурзами, вернувся на Сiч. Не встиг Дорошенко позбутися Суховi?нка, як на Укра?нi знову незадоволенi запорожцi пiдняли проти нього правобережнi полки: Уманський, Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полкiв, зiбравшись на раду в Уманi, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, пiсля чого, склавши спiлку з татарами, почали воювати проти прихильникiв Дорошенка. Опинившись у дуже скрутному становищi, Дорошенко все-таки викликав останнi правобережнi полки й виступив проти сво?х ворогiв пiд Стеблевом, та вiйсько Ханенка разом iз татарами оточило його з усiх бокiв, плюндруючи навколишнi мiста й села. Iван Сiрко, який не брав участi в цьому розбратi, збагнувши, яку ру?ну роблять на Укра?нi спiльники Суховiя й Ханенка - татари, згуртував бiля себе кiлька тисяч запорожцiв i, наблизившись до Стеблева саме пiд час рiшучого бою, вдарив на Дорошенка з тилу й нагнав на татар такого страху, що тi кинулися врозтiч, а за ними побiгли Суховiй та Ханенко зi сво?ми прихильниками. Упоравшись iз Ханенком та Суховi?м, Дорошенко хотiв знову забрати Лiвобережжя й послав туди полковника Гамалiю з козаками. Многогрiшний виставив лiвобережних козакiв, але Гамалiя розгромив ?х. На тому Дорошенко звелiв закiнчити битву, бо Вiйсько Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем Мартиновичем надiслало листа, в якому докоряло за те, що вiн пролива? братню кров. Таким чином, пiсля смертi Богдана Хмельницького у Вiйську Запорозькому не було ?дностi й однодумства. Воно хотiло вершити на Укра?нi справи й наставляти гетьманiв, та з того нiчого доброго не виходило, бо мiж запорозьким товариством усе менше ставало освiчених людей, що розумiли б складне тогочасне становище i сво?м впливом вели б козацтво до певно? мети, як це робили колись князь Вишневецький, Самiйло Кiшка, Богданко та Сагайдачний. Ставленики запорожцiв Брюховецький, Суховi?н-ко та Ханенко нiчого не принесли сво?му рiдному кра?вi, крiм лиха; завзятий же запорозький ватажок часiв ру?ни Iван Сiрко, не маючи нiяко? освiти, навiть неписьменний, не мiг зрештою взяти запорозьке товариство пiд свою руку. Все життя вiн, хоч i щиро, обстоював iдею незалежностi Укра?ни вiд сусiдiв, та не вмiв користуватися з обставин i проводив лише давню полiтику сiчового лицарства у слiпiй ворожнечi до татар i туркiв. Року 1670-го чутка про те, що Дорошенко пiддався турецькому султану, вже полинула на всю Укра?ну i зменшила кiлькiсть його прихильникiв. Вiд нього вiдсахнувся навiть щирий його приятель та побратим Сiрко. З такого становища й намислив скористатися Ханенко, щоб зовсiм скинути Дорошенка й вiдiбрати у нього гетьманську булаву. У вiдносинах iз Польщею Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти повну автономiю Укра?ни, й через те з перших же крокiв свого гетьманування збройною рукою не пускав на свою рiдну землю польського вiйська, наполягаючи на поновленнi Гадяцьких умов. Це дуже не сподобалося королевi, й вiн весь час або воював iз Дорошенком або робив усякi заходи, щоб позбутися непокiрного гетьмана. Тодi ж Ханенко й написав королевi, що ма? на сво?му боцi все Запорозьке Вiйсько i, як тiльки король затвердить його на гетьманствi, то вiн зовсiм не обстоюватиме Гадяцьких умов i навiть пустить на Укра?ну польське вiйсько та польських панiв. У зносинах Ханенка з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Вiйська Запорозького Грицько Пелех, який iз кiлькома старшинами ?здив у Варшаву. Королевi припали до серця запевнення Ханенка, i вiн, за згодою сейму, проголосив 22 грудня 1670 року того гетьманом Укра?ни й через Пелеха переслав йому на Сiч клейноди. З тим запорожцi iз Ханенком вийшли на Укра?ну, пiдмовили на свiй бiк три захiдних козацьких полки й зчинили заколот серед козакiв Правобережжя. Утиснутий з одного боку росiйським вiйськом та гетьманом Многогрiшним, з другого - поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою перейшов пiд протекцiю султана й просив у нього помочi, щоб одбити ворогiв; на Сiч же вiн надiслав листа з поясненням, що зважився на цей крок через те, що Андрусiвською умовою Польща виторгувала собi Правобережжя в царя, не спитавши ?? згоди; а так продають i купують лише безмовну тварину, тому Дорошенко ма? за ганьбу скоритися такому торговi. ВЕЛИКА РУ?НА УКРА?НИ Польський король, задумавши поквитатися з Дорошенком, вислав проти нього чимале вiйсько на чолi з коронним гетьманом Собеським, до якого прилучилися Ханенко з кiлькома полками та Iван Сiрко iз запорожцями. Почалася справжня ру?на Укра?ни. Заслiпленi ворожнечею до Петра Дорошенка за його спiлку iз султаном, запорожцi разом iз поляками здобули й поруйнували на Подiллi мiста: Брацлав, Могилiв, Ямпiль, Тиманiвку, Яругу, Бар, Мобеж, Винницю й iншi. Найдужче оборонявся Кальник, i полякам так i не вдалося взяти це мiсто. Доки точилася ця вiйна, на помiч Дорошенковi прибули турки й татари, i з ?хньою допомогою вiн розбив козакiв Ханенка й вигнав з Укра?ни полякiв. Але татарська допомога обернулася гетьмановi лихом: перемiгши його ворогiв, татари заходилися брати собi плату живим яси-рем. Iншi загони розбрелися по всiй Укра?нi, i вони стали хапати людей у неволю. Стогiн пiшов по Укра?нi, i люднiсть зовсiм одвернулася од Дорошенка та почала тiкати за Днiпро у Гетьманщину. Доки запорожцi плутались iз Брюховецьким, Суховi?нком та Ханенком i намагалися верховодити справами Укра?ни, турки поновили на островi Таванi Аслам-Кермень, збудували проти нього, на правому березi Днiпра, ще й iнше мiцне мiсто Кизикермен, i так прибрали до рук низ Днiпра й одрiзали Запорожжя од моря й лиманiв, що вiд славних морських походiв Сагайдачного на Сiноп, Кафу та Царгород лишилися тiльки згадки на Сiчi. Року 1670-го кошовим Запорозького Вiйська було обрано наново Iвана Сiрка. Вiн уже розумiв, яку шкоду Вiйську Запорозькому завдали турки й татари, заступивши шлях Запорожжю до моря, й задумав знову розпочати з ними боротьбу. По веснi того року вiн ходив походом на нову фортецю Кизикермень i намагався ?? добувати та без великих гармат нiчого не мiг удiяти. Сунувся, було вiн звiдтiля степами на Очакiв, та теж не спромiгся його взяти, тiльки спалив передмiстя та захопив чимало бранцiв. Повернувшись iз того походу, Сiрко спорядив до Москви посланцiв просити, щоб цар дав на Сiч добрих гармат, щоб ними руйнувати турецькi мiста на Днiпрi. З Москви справдi-таки було прислано козакам восени двi гармати та ще порох й олово, та вже на той час замiсть Сiрка кошовим отаманом був Михайло Ханенко, що дбав не про те, як би пробитися до моря, а про те, як би видерти з рук Дорошенка гетьманську булаву. Проте Iван Сiрко так уславився мiж запорожцями, що досить було йому скликати товариство на раду та гукнути: "А хто, панове товариство, пiде за мною бити прокляту невiру?" - як його зразу ж обступали козаки. Так року 1671-го вiн з охочими запорожцями ходив походом на турецькi мiста Аслам та Кизикермен i таки зруйнував останн?; року ж 1672-го вiн вистежив, коли спiльник Дорошенка Танмамбет мурза, повертаючись з Укра?ни до Криму, зупинився на рiчцi Куяльнику попасти коней i наскочив на нього iз запорожцями, розгромив його й навiть самого мурзу захопив у полон. Пiсля того сталася зовсiм незрозумiла подiя. Сiрко хотiв вислужитись у царя i повiз свого значного бранця Танмамбета на Лiвобережну Укра?ну до боярина Ромодановського, щоб через нього передати полоненого у подарунок царевi, але полтавський во?вода з невiдомих причин не допустив Сiрка до Ромодановського i звелiв заарештувати й вислати його до Москви. Звiдти шлях славного кошового пролiг на Сибiр у мiсто Тобольськ. Гадають так, що московський уряд, знаючи славу Сiрка помiж козакiв, боявся, щоб вiн не став гетьманом, небажаним для всiх сусiдiв, бо завжди рiшуче обстоював незалежнiсть Укра?ни. Несподiваний арешт запорозького лицаря тяжко образив усе сiчове товариство, й воно зараз же заходилося його визволяти. Цiй справi зарадив польський король, що, сподiваючись року 1672-го нападу туркiв на Польщу, просив царя випустити Сiрка як найлютiшого ворога бусурманiв, що найкраще вмi? ?х громити. Зносини московського уряду з Кошем Запорозьким з приводу турецького нападу лишили iсторi? дуже цiкавий документ - "Опис Сiчi запорозько?". Чекаючи походу через запорозькi землi, росiйський уряд запитував Кiш про те, якi Запорожжя ма? мiста для оборони, i от запорожцi про свою Сiч писали так: "Город Сiча сто?ть в устях Чортомлика й Прогноя, над рiчкою Скарбною. Вал Сiчi заввишки 6 сажнiв; з поля од Сумсько? сторони й од Базавлука на валу поробленi палi й бiйницi; з другого боку, од устя Чортомлика та Скарбно?, поробленi дерев'янi кошi, набитi землею. В Сiчi башта з поля мiрою навкруг 20 сажнiв; у тiй баштi бiйницi, а перед баштою, за рiвчаками, зроблено земляний городок у 110 сажнiв навкруги з вiкнами на гармати. Щоб ходити по воду на Чортомлик та на Скарбну, пророблено вiсiм пролазiв i над тими пролазами теж вiконця: завширшки тi пролази - тiльки однiй людинi з водою пролiзти. Мiрою той город Сiча з поля, од рiчки Прогноя до рiчки Чортомлика, без малого 100 сажнiв. Навколо того городу викопано рiвчак у 5 сажнiв углиб; з правого боку города рiчка Прогнои, з лiвого - рiчка Чортомлик, а впали тi рiчки у рiчку Скарбну, що бiжить позад города бiля самого рiвчака. Мiрою весь город Сiча навкруги бiля 900 сажнiв. Будував город Сiчу кошовий отаман Лутай iз козаками рокiв 20 до того. В Сiчi ма?ться гарматний наряд: одна гармата мiдна ломова й до не? 100 куль, що важать по вiсiм гривенок ядро на московську мiру; 11 гармат менших i до них по 100 куль, що важать по 4, по 3 й по 2 гривенки i по пiвгривенцi ядро. А ковалiв у Сiчi завжди пробува? бiля сотнi. Пороху гарматного й ручного - 350 пудiв, свинцю - 300 пудiв i труту - бiля 30 пудiв". Описавши так свою Сiч, запорожцi закiнчували листа проханням, щоб полковника Iвана Сiрка було визволено й повернено на Сiч. ТУРКИ НА ПОДIЛЛI Польський король Ян Собеський немарне страхався приходу на Укра?ну турецького султана - на початку лiта року 1672-го султан Махмуд IV iз великим вiйськом перейшов Дунай, а далi й Днiстер i, вiдплачуючи за напади польського вiйська на Дорошенка, пiдступив до Кам'янця; Дорошенко ж тим часом у спiлцi з татарами розгромив пiд Батогом полякiв та козакiв Ханенка. В серпнi турки взяли Кам'янець i, повернувши на пiвнiч, наблизилися до Львова й почали його штурмувати. При тому Дорошенко з козаками пiдходив навiть пiд Крехiвський монастир, що тодi майже один на всю Галичину ще дотримувався православно? вiри. Налякана виступом туркiв, Польща пiшла iз султаном на згоду й за Бучацькою умовою 7 жовтня 1672 року вiддала Туреччинi Подiлля i зреклася Укра?ни, визнавши ?? за Дорошенком, себто незалежною вiд Польщi. Пiдлеглiсть сво?м одвiчним ворогам-бусурманам була огидна кожному укра?нцевi, не сприймав ?? й Дорошенко; i коли вiн пiшов пiд турецьку зверхнiсть, то лише з тим, щоб зберегти Укра?нi волю. Як тiльки замiри Дорошенка здiйснилися, i вiн вивернувся з-пiд Польщi, негайно ж спорядив до Москви послiв сказати, що охоче передасть свiй край пiд росiйського царя, якщо там буде така ласка прийняти його землю на пiдставi умов iз Богданом Хмельницьким. Цар пристав на пропозицiю Дорошенка, i скликаний iз приводу цього Земський собор ухвалив при?днати всю правобiчну Укра?ну. Але того не сталося, з одного боку, тому, що Польща, як тiльки турки вийшли за Дунай, знову почала домагатися влади над Укра?ною; з другого ж боку, тому, що на Лiвобережжi, замiсть невiдомо за що засланого до Сибiру Дем'яна Многогрiшного, вже був обраний новий гетьман Самойлович, i вiн через сво?х посланцiв умовив царя не брати Дорошенка пiд свою руку, а краще затвердити гетьманом обох берегiв Днiпра його, Самойловича, обiцяючи не вимагати для Укра?ни окремих прав, як на цьому наполягав Дорошенко. Московський уряд визнав Самойловича гетьманом усi?? Укра?ни i звелiв Ромодановському йти з вiйськом i допомогти сво?му ставленику забрати Правобережжя. Спiльники, переправившись через Днiпро, опанували Каневом та Черкасами й почали переманювати на свiй бiк правобережнi полки. Дорошенко хотiв iще позмагатися, але укра?нський люд i козаки вiдсахнулися од нього. Торiшн? перебування туркiв на Укра?нi переконало всiх, що Дорошенко продався бусурманам, а перебудова в Кам'янцi костьолiв на мечетi страшенно вразила всiх i ще бiльше вiдвернула од нього населення. За якийсь час усi правобережнi полки визнали гетьманом Самойловича, а Дорошенко залишився тiльки з Чигирином та кiлькома тисячами козакiв. На 15 березня в Переяславi зiбралася рада з представниками вiд усiх полкiв, i вона проголосувала за гетьмана Самойловича та за росiйську зверхнiсть. Туди ж прибув i Ханенко; зрiкшись свого гетьманства, якого, власне, вже й не мав, вiн передав свою булаву Самойловичу разом iз рештою артилерi?. Клейноди були наданi Ханенковi од польського короля через посланцiв Вiйська Запорозького, й запорожцi вважали ?х сво?ю власнiстю; гармати ж та конi до них теж були ?хнi; й вони, зачувши про подi? в Переяславi, стали вимагати вiд нового гетьмана, щоб вiн прислав гармати, коней та клейноди на Сiч, але Самойлович знехтував цими вимогами й одразу ж позбувся пiдтримки в низового козацтва. Тим часом славний Сiрко, опинившись року 1672-го на волi, з початку наступного року знову був обраний кошовим отаманом на Запорожжi, а тi?? ж весни, не беручи участi в боротьбi Самойловича з Дорошенком, повiв сво?х козакiв на турецькi мiста Аслам та Очакiв i, здобувши ?х, поруйнував; наприкiнцi ж лiта вiн ходив на Муравський шлях, вистежив там татарський загiн, що хотiв пограбувати Слобiдську Укра?ну, розгромив його й захопив багатьох татар у бранцi. Коли пiсля цi?? щасливо? перемоги над ворогами Сiрко повертався на Сiч, то мало сам з усiм сво?м товариством не дiстався в полон. На запорожцiв наскочила цiла орда татар у 8000 коней, оточила ?х у степу й три днi тримала в облозi. Врештi мужнiй ватажок козакiв розгромив бусурманiв i пробився з товариством на Сiч. А за мiсяць славний невсипущий лицар опинився iз запорожцями за Бугом, захопив Тягиню, спалив ?? i спустошив Буджак аж до Бiлгорода. ЛЖЕЦАРЕВИЧ СIМЕОН У СIЧI Скуштувавши сибiрського заслання, Сiрко став вороже якось дивитися на росiйську зверхнiсть i, дiзнавшись, що Дорошенко хотiв скоритися Самойловичу, вiдра?в йому це робити; на початку ж року 1674-го на Сiчi сталася подiя, що ще дужче розсварила Сiрка з московським урядом. Ще коли вiн ходив пiд Тягиню, на Запорожжя прибув iз кiлькома донськими козаками молодий парубок, що звав себе сином царя Олексiя Михайловича Сiмеоном. Вiн розповiдав, начебто його за наказом батька було ув'язнено й заслано до Соловецького монастиря за те, що вiн ударив свого дiда з боку матерi - Милославського. Тому, мовляв, вiн, рятуючись од неволi, i втiк iз монастиря на Сiч, сподiваючись, що козаки дадуть йому притулок. Прибувши на Сiч, Сiрко довго умовляв невiдомого гостя сказати правду i, боячись бога, не дурити Вiйська Запорозького; але той божився, що каже правду. Щоб вивiрити парубка, Сiрко пiдмовив сiчового пан-отця допитати його, як на духу, про те, хто вiн; коли ж гiсть i на сповiдi перед хрестом присягнув, що вiн справдi син московського царя, то Сiрко повiрив усьому, що зайда розповiдав, i повiрив так, що нiхто не мiг заронити в його душу сумнiв. Тому парубок залишився жити на Сiчi, й товариство, з наказу Сiрка, поводилося з царевичем дуже чемно й добре годувало його. Невдовзi пiсля того Сiрко спорядив перший пiсля тривало? перерви похiд запорожцiв чайками на море, хоч, на жаль, з iсторi? невiдомо, куди саме плавали козаки i що вони з того мали. На початку березня 1674 року Сiрко знову вже був на Запорожжi, а за кiлька днiв туди прибули царськi посланцi Чудинов та Щогол?в iз наказом захопити самозванця Сiмеона й привезти його до Москви. Сiрко зустрiв росiян урочисто, але тiльки-но зайшла мова про царевича, вiн сказав, що вiрить йому, а не посланцям. 12 березня Сiрко скликав раду, й на нiй царськi посли передали кошовому царську грамоту з проханням видати ?м самозванця; в нiй же запорожцiв запевняли, що царевич Сiмеон прожив на свiтi всього чотири роки й давно помер. Коли текст зачитали, то Сiрко не повiрив, запiдозрюючи, що грамота пiдроблена боярами. Вклонившись радi, вiн сказав: "Отамани-молодцi, й ви, панове товариство, Вiйсько Запорозьке Низове! Коли ж воно у нас бувало, щоб ми видавали когось, хто приходив на Сiч шукати собi притулку? Як цього одного видамо, так Москва всiх нас по одному розволоче! Цей хлопець не злодiй, i не харциз, а певний царевич!" Пiсля промови кошового козаки з обуренням стали вигукувати, що бояр треба втопити, бо вони хочуть обдурити вiйсько. На майданi зчинився такий гармидер, що самому ж Сiрковi довелося заспокоювати запорожцiв, аби пожалiли його, кошового, й не топили послiв. Цей випадок показу?, як Сiрко обстоював давнi запорозькi звича? про волю всякого, хто приходив на Сiч. Так само вiн учинив i в iншому випадку, коли того ж року захопив Дорошенкового посланця Iвана Мазепу, що вiз листа до великого вiзира султана: вiн не видав його нi Самойловичу, нi боярину Ромодановському, незважаючи нi на якi ?хнi впертi домагання. На цiй же радi Сiрко звертався до товариства iз словами: "Пошлемо сказати Дорошенковi, щоб не вiддавав клейнодiв Ромодановському, бо в Ромодановського така правда: як одiбрав клейноди в Юрка Хмельниченка, то не оддав нам, Вiйську Запорозькому, - то так i тепер зробить!" Пiсля ради Iван Сiрко ще довго приватно розмовляв iз Чудиновим, дорiкаючи московському урядовi й бояриновi Ромодановському за всякi кривди на Укра?нi й за те, що Ромодановський, пообiцявши йому в листi царську милiсть, згодом, коли Сiрко, повiривши на слова, по?хав до нього, - вiддав його в неволю. Врештi всi наради й розмови скiнчилися на тому, що Сiрко того ж мiсяця вирядив царських послiв iз Сiчi; до Петра Дорошенка ж од усього Вiйська Запорозького послав представником Степана Бiлого з 25 товаришами, щоб умовити його не вiддавати неньки Укра?ни, "пiд неправдиву, як вiн казав, московську зверхнiсть", а спiльно iз Самойловичем обстоювати ?? од усiх сусiдiв. Коли Чудинов прибув у Переяслав до Ромодановського й розказав про подi? на Сiчi, той зараз же послав у Мерефу наказ арештувати дружину й дiтей Iвана Сiрка й перевезти ?х у Переяслав. Це було новим злочином проти кошового, бо, виряджаючи Чудинова iз Сiчi, вiн послав до Москви сво?х козакiв спитати самого царя, чи син його той хлопець, що пробува? на Запорожжi, чи вiн справдi самозванець; i як тiльки дiстав од царя потвердження, що то не син царя, то зараз же вислав самозванця пiд вартою до Москви, де його 17 вересня 1674 року було покарано на смерть. Пiд впливом запорозьких послiв Дорошенко вiдмовився скоритися Самойловичу й почав оборонятись од нього й од московського вiйська, та тiльки сила його була незначна, i 9 червня його було розбито, а рiдний брат Андрiй дiстав поранення. Не маючи порятунку, Дорошенко знову написав листа до султана й кримського хана, прохаючи, що коли за два мiсяцi не нададуть йому допомогу, то вiн змушений пiддатись царевi. НАПАДИ ЗАПОРОЖЦIВ ПIД ПРОВОДОМ СIРКА НА ТАТАР У серпнi 1674 року турки прийшли допомагати Дорошенковi й опанували Подiлля й Брацлавщину, а кримський хан рушив Муравським шляхом на Лiвобережну Укра?ну. Самойлович та Ромодановський, дiзнавшись про те, зараз же вiдступили на схiдний бiк Днiпра, i Дорошенко знову почав переманювати до себе правобережнi полки. Сiрко, хоч i був душею з Дорошенком, та одвiчнi традицi? Вiйська Запорозького не дозволяли йому допомагати бусурманському голдiвниковi. Вiн скористався з того, що татари перебували на пiвночi, й, напавши на залишений Крим, завдав йому тако? шкоди, що хан зараз же повернувся з Укра?ни назад. Покинув Дорошенка й Калга-Салтан, що був при ньому, i, захопивши на Правобережжi багатий ясир, погнав невольникiв до Криму. Сподiваючись на зустрiч, Сiрко засiв iз запорожцями бiля Гаванського перевозу, й коли татари почали перебиратися, вiн упень розгромив ?х, визволив бранцiв, захопив увесь татарський табiр i послав Самойловичу як доказ цi?? перемоги намет самого Калги-Салтана у дарунок. Повернувшись iз-пiд Таванi, Iван Сiрко пiшов за Буг, розбив там чималу татарську орду й визволив 1000 невольникiв, яких татари гнали в Очакiв, а у вереснi знову напав на Перекоп i, пробившись у Крим, багато спалив татарських улусiв i визволив невольникiв-християн. Польський король Ян Собеський, що кiлька рокiв вже воював iз турками, був надзвичайно вдячний Сiрковi за його напад на татар. Вiн кiлька разiв присилав на Сiч посланцiв iз подарунками й подякою Вiйську Запорозькому iз проханням до Сiрка виступати спiльно з поляками проти ворогiв Христа. Сiрко зустрiчав прихильно королiвських посланцiв, але од походiв ухилявся, бо в такому разi йому довелося б воювати проти Дорошенка, що захищав Укра?ну вiд Польщi. Тим часом зносини короля iз Сiрком дуже бентежили росiйський уряд, а Самойлович користувався ними, щоб раз у раз подавати царевi доноси на Сiрка, доводячи, що той прагне стати гетьманом Укра?ни пiд рукою польського короля. Обурений нападами запорожцiв на пiдвладних турецькому султановi татар та на турецькi мiста, султан Магомет IV вирiшив покiнчити iз запорожцями так, щоб i слiду од них не залишилося. Вiн не мiг далi терпiти, щоб якась жменька людей перешкоджала йому здiйснювати широкi плани. Але перед тим, як iти на Запорожжя зi збро?ю, вiн, за народними переказами, хотiв спробувати прихилити ?х до себе доброю волею i начебто послав на Сiч такого листа: "Султан Махмуд IV козакам запорозьким. Я, султан, син Магомета, брат сонцю й мiсяцю, нащадок i ставленик Бога, володар царств Македонського, Вавiлонського, ?русалимського, Великого й Малого ?гипту, цар над царями, державець над державцями, надзвичайний лицар, якого нiхто не переможе, невсипущий охоронитель гробу Iсуса Христа, оборонець самого Бога, надiя й утiха мусульманiв, страж i великий заступник християн, - наказую вам, запорозькi козаки, склонитись пiд мою руку з добро? волi без нiякого змагання, i мене вашими нападами не обурювати. Султан турецький Махмуд Четвертий". Iван Сiрко й усе сiчове товариство немовбито дуже глузували iз султанського листа й на радi склали таку одповiдь султановi: "Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар, коли ти голим тiлом ?жака не вб'?ш? Чорт викида?, а тво? вiйсько пожира?. Не вартий ти синiв християнських пiд собою мати; твого вiйська ми не бо?мося, землею й водою будемо битися з тобою. Вавiлонський ти кухар, македонський колесник, ?русалимський броварник, олександрiйський козолуп, Великого й Малого ?гипту свинар, арм'янська свиня, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодiяка, самого гаспида нащадок i всього свiту й пiдсвiту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобилячий хвiст, рiзницька собака, нехрещений лоб - хай би взяв тебе чорт! Отак тобi козаки вiдказали, плюгавче! Числа не зна?м, бо календарiв не ма?м, мiсяць на небi, год у книжцi, а день у нас такий, як i в вас, поцiлуй же в... нас! Кошовий отаман Iван Сiрко зо всiм Кошем запорозьким". Такого листа справдi мiг скласти якийсь завзятий козарлюга, хоч би й Iван Сiрко, а тiльки щоб його справдi було надiслано султановi од Вiйська Запорозького, то того нi в якому разi не могло бути, бо всi iсторичнi документи впевняють нас у тому, що в сво?му листуваннi Вiйсько Запорозьке завжди було обережне i ввiчливе й писало не простою мовою, а дуже кучеряво. Чи були справдi такi листи, чи нi, а тiльки ще восени 1674 року султан прислав iз Стамбула в Крим на кораблях 15 000 яничар i звелiв хану, взявши до вiйська й усю татарську орду, йти на Запорожжя, зруйнувати Сiч i вигубити всiх запорожцiв до ноги. Добре знаючи запорозькi звича?, хан пiсля наради з мурзами пiдступив до Сiчi саме на Рiздвянi свята, коли запорожцi звичайно гуляють. Татари наблизились нишком серед ночi. Захопили на бекетi за кiлька верст од Сiчi п'яних вартових i мордуванням змусили виказати, що хоч сiчова брама на нiч i замика?ться, та в Сiч можна зайти потай через пролаз, яким запорожцi ходять до рiчки по воду. Зрадiвши таким вiдомостям, хан звелiв турецькому пашi вести сво?х яничар через той пролаз i вчинити на Сiчi рiзанину; сам же з ордою пiдступив iз поля, маючи на думцi добивати запорожцiв, якi тiкатимуть iз Сiчi. Паша звелiв туркам пролазити в Сiч по одному i чекати од нього знаку до початку бою. Та тiльки вiн помилився: усi яничари не вмiстилися в Сiчi, поза стiною ще лишилося 1500 душ; та й сам паша не змiг уже пролiзти в Сiч; а тим часом запорожцi помiтили незвичних гостей, збудили Сiрка, i той зразу ж звелiв козакам палити з вiкон iз рушниць. Першi ж пострiли пiдняли на ноги всi куренi. З вiкон, мов горох, полетiли в яничарiв кулi. Половина запорожцiв тiльки й знала, що набивала рушницi та передавала тим, хто стояв бiля вiкон, так що пальба не вщухала нi на хвилину. Яничари не зразу опам'яталися, що треба стрiляти, та й стрiляти ?м за тiснотою було незручно. Частина туркiв кинулася тiкати, та, давлячи один одного, щiльно запакувала пролаз сво?м трупом, i вже нiхто не мав сили нi зайти в Сiч, нi вийти з не?, а запорожцi тим часом били та й били яничарiв iз рушниць, аж доки всi вулицi помiж куренями вкрилися купами турецьких тiл, живих же яничарiв дуже порiдшало; тодi Сiрко наказав товариству хапати списи та шаблi й добивати ворогiв зручною збро?ю. Доки встало сонце, в Сiчi полягли вiд збро? запорожцiв майже всi 13 500 яничарiв, що вмiстилися в нiй; тiльки невеликий загiн туркiв козаки помилували й забрали в полон. Хан, стоячи за стiнами Сiчi, довго чекав, коли ж то вибiгатимуть запорожцi iз Сiчi; а як утiкачi, перелiзши через стiни, сповiстили йому про те, що сталося, то вiн скрикнув: "Сiрко - шайтан, а не людина!" - i, мов навiжений, кинувся з усi?ю ордою назад у Крим. Через мерзлу землю неможливо було ховати вбитих, та й самi трупи попiдпливали кров'ю i змерзлися цiлими купами так, що, за наказом Сiрка, запорожцi, щоб позбутися мертвих тiл, рубали яничарiв на шматки й, витягши ?х iз Сiчi на рiчку, спускали в ополонки. Майже цiлий тиждень довелося вовтузитися з трупом та вичищати й обмивати Сiч, бо всi куренi й навiть церква були заплямованi турецькою кров'ю. Пiсля того, як усе було впорядковано, сiчовi панотцi одправили перед усiм товариством урочисту службу. Вiйсько Запорозьке разом зi сво?м незмiнним кошовим Iваном Сiрком було дуже обурене таким несподiваним, як казав отаман, зрадливим нападом на Сiч. Щоб помститися хановi, Сiрко по веснi скликав на Сiч 20 000 козакiв i виступив iз ними потай у похiд на Крим. Недалеко Сiчi Сiрко перевiз вiйсько за Днiпро й повiв його не на Перекоп, як звичайно, а до броду на Гнилому морi, що його добре знали втiкачi з татарсько? неволi. Запорожцям пощастило зненацька вскочити в Крим, i вони блискавкою впали на татарськi мiста Ак-Мечеть (Сiмферополь) та Бахчисарай. Хан ледве встиг утекти в гори i вже звiдтiля почав скликати до себе орди; бiльшiсть же його скарбiв та частину гарему запорожцi захопили у свою власнiсть. Мабуть, про цей славний наскок Сiрка на Крим i спiва?ться в пiснi: Ой, як крикнув же та козак Сiрко Та на сво?х же, гей, козаченькiв: "Та сiдлайте ж ви коней хлопцi-молодцi, Та збирайтеся до хана у гостi!" Та туман поле покрива?, Гей, та Сiрко з Сiчi та вд?жджа?. Гей, та ми думали, та ми ж гадали, Що то орли та з Сiчi втiтали, Аж то вiйсько та славне запорозьке Та на Кримський шлях з Сiчi ви?жджало. Та ми ж думали, та ми х гадали, Та що сизий орел по степу лiта?, Аж то Сiрко на конику ви?жджа?. Гей, ми ж думали, ой, та ми ж гадали, Та що над степом та сонечно ся?, Аж то вiйсько, та славне запорозьке, Та на вороних конях у степу виграва?. Та ми ж думали, ой, та ни ж гадали, Що то мiсяць з степу, ой, зiсходжа?, Аж то козак Сiрко, та кэзак же Сiрко На битому шляху татар оступа?. Визволивши з неволi велика силу землякiв i захопивши в неволю багато знатних татар, запорожцi, обтяженi здобиччю, пiшли назад до Гнилого моря та ледве встигли завчасу, бо хан, зiбравши орду, напав, було, вже на запорозьку залогу, що обороняла брiд. Одбившись од татар, Сiрко перейшов з усiм вiйськом та ясирем Гниле море й, наблизившись до Чорно? долини, зупинився, щоб попасти коней. Тут на спочинку Сiрко почув, що не всi визволенi з Криму укра?нцi радiють тому; чимало й таких, що вже побусурманилися або мають дiтей од бусурманiв i шкодують за Кримом i кленуть запорожцiв за те, що ведуть ?х на Укра?ну. Та звiстка тяжко вразила Сiрка, i в головi його постало гостре питання: "Як мусить жити далi Укра?на, коли дiти так легко ?? забувають i перекидаються не тiльки на ляхiв та московцiв, а навiть на ворогiв Христа - бусурманiв". У запалi вiн задумав помститися зрадникам i дати науку iншим. Суворий кошовий звелiв зiбрати всiх визволених до гурту - ?х було бiля 7000. Тодi вiн сказав, що нiкого не приневолю? вертатися на Укра?ну; всякому вiльно йти, куди вiн хоче. Почувши те, бранцi подiлилися, й бiля 3000 побусурманених укра?нцiв, покинувши запорозький табiр, пiшли назад до Криму. Дiждавши, доки вони зайшли за кряж, Сiрко одiбрав кiлькасот наймолодших козакiв (щоб загартувати молоде серце) i звелiв ?м сiсти на коней, наздогнати перевертнiв i повистинати всiх до ноги; сам же повагом по?хав слiдом, щоб вивiрити, як виконають його наказ. Коли вiн до?хав до Чорно? долини, рясно вкрито? покривавленим трупом, то його взяв жаль, i в задумi вiн мовив: "Простiть менi, брати мо?! Але лiпше вам спати тут до страшного суду господнього, анiж розплоджуватись у Криму на безголiв'я рiднiй вашiй землi, а собi без святого хреста на вiчну погибель!" Повернувшись iз визволеними християнами i 6000 захопленого бусурманського полону, Iван Сiрко частину бранцiв послав Самойловичу, а решту лишив на Сiчi, щоб взяти за них iз Криму викуп. I, справдi, незабаром вiн дiстав листа вiд хана з проханням вiдпустити полонених татар на волю за оплату. Вiддаючи бранцiв, Сiрко переслав з ними хановi в Крим ухваленого радою 2 вересня 1675 року довгого листа, у якому докоряв хановi за зрадливий напад на Сiч. У тому посланнi мiстяться дуже цiкавi згадки про давнiх запорозьких лицарiв та про подi?, якi з iнших джерел нам не вiдомi. ДРУГА РУ?НА УКРА?НИ Року 1675-го Самойлович разом iз росiйським вiйськом знову пiшов на Правобережжя й оточив Дорошенка в Чигиринi, та той не пiддався, а тим часом йому на помiч встигли турки, взяли Ладижин та Умань, що перебували на московськiй сторонi, й увесь люд iз тих мiст погнали в неволю. Обороняли тi мiста й двi сотнi запорожцiв, якi також дiсталися чужинцям. Восени 1675 року турки покинули Укра?ну й рушили за Днiстер, та з того не стало легше, бо польський король Ян Собеський задумав скористатися вiдсутнiстю ?х i повернути Укра?ну пiд владу корони, а для того вiн набрав чимале вiйсько й кинувся пустошити укра?нськi землi ще гiрше, нiж татари. Люд, який уже 20 лiт переходив iз Правобережжя на Лiвобережжя, тепер посунув за Днiпро тисячами й десятками тисяч. Такому переселенню дуже сприяв Самойлович, який гадав, що це зменшу? силу гетьмана Дорошенка. Занепад i ру?на Укра?ни важким тягарем давили душу Сiрка. Все життя вiн бився за волю рiдного краю i з розпукою в серцi бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Укра?нi й не зрятувала Правобережжя од повно? ру?ни. Цей занепад Вiйсько Запорозьке обмiрковувало на сво?й радi разом iз ксшовим i вирiшило, що коли вже неможливо зберегти незалежнiсть, то треба хоч з'?днати обидвi частини пiд рукою одного державця, щоб позбутися розбрату помiж себе й колотнечi. З московськими во?водами було тяжкэ й нудно, а проте жили там люди, мали що ?сти i множилися; на Правобережжi ж, у боротьбi з поляками, турками та росiянами майже нiхто не доживав свого вiку: всi або гинули од ворожо? збро?, або кiнчали сво? життя в неволi. Укра?на вкрай стомилася вiд нерiвних змагань i благала дати iй спокiй. Через те рада погодилася з росiйською зверхнiстю i, щоб прихилити до того Дорошенка, Iван Сiрко з полком запорожцiв восени 1675 року по?хав до гетьмана в Чигирин. Той зустрiв кошового за мiстом дуже урочисто, як отамана Вiйська Запорозького й вiдомого на весь свiт лицаря. Обидва козаки гiрко плакали над долею рiдно? неньки Укра?ни i завершили свою нараду тим, що Дорошенко в присутностi свого вiйська склав присягу на пiдданство росiйському царевi, й частину сво?х клейнодiв, а саме - булаву й корогву, доручив Сiрковi передати Вiйську Запорозькому. Про цю подiю Iвiн Сiрко зараз же сповiстив росiйський уряд, висловлюючи в листi надiю, що цар зустрiне Дорошенка з батькiвською ласкою i захистить Укра?ну сво?м вiйськом од усiх ворогiв: татар, туркiв та полякiв так, щоб сплюндрованi мiста й села Укра?ни знову залюднилися i втiшалися сво?ми вольностями. Вчинок Дорошенка й Сiрка виявля?, що обидва цi щирi оборонцi укра?нсько? незалежностi розумiли, що Правобережжя добралося вже до краю, бо нема? вже сил воювати, i що для подальшо? боротьби на якийсь час потрiбний спокiй. Пiдданством Дорошенка росiйському царевi вони мали надiю зробити неможливими напади на Правобережну Укра?ну Самойловича з росiйським вiйськом, та тiльки це було не на руку ставленику Москви - вiн хотiв знищити Дорошенка, щоб самому бути ?диновладним гетьманом, i через те, довiдавшись про Чигиринську подiю, вiн через посланцiв застерiг царський уряд, що та присяга не щира - то лише лукавi заходи Сiрка й Дорошенка проти нього - Самойловича. Пiд впливом цих наклепiв Олексiй Михайлович послав Дорошенковi грамоту з вимогою, щоб той ?хав у Батурин i там присягнувся перед Самойловичем i боярином Ромодановським, та на це гетьман, пам'ятаючи долю Сомка i Многогрiшного, не пристав, так що й пiдданство Дорошенка Росi? неначе й не вийшло. На початку року 1676-го на Сiч прибули посланцi нового росiйського царя Федора Олексiйовича, щоб прийняти од запорожцiв присягу. Сiрко й Вiйсько Запорозьке присягнули, й до того ж Сiрко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка. На початку ж року 1676-го турецький султан, почувши про присягу Дорошенка царевi, звелiв татарам напасти на Укра?ну. За часiв кошового отамана Iвана Сiрка на Запорожжi дуже добре були упорядкованi в степах бекети з "хвигурами", так що на Сiчi завжди знали про пересування татар, i Сiрко не давав ?м змоги переходити запорозькi землi. Тому вороги обминали сво? давнi шляхи, а рушали на Укра?ну через Очакiв поза Бугом. Так було й цього разу: виконуючи наказ султана, татари напали на Подiлля й Волинь i почали забирати людей у неволю, та Сiрко невдовзi дiстав про те звiстку й, перейшовши з кiлькома полками запорожцiв за Буг, розгромив багато татарських загонiв, а бранцiв повизволяв. Коло того часу польський король справдi звертався до Сiрка з пропозицi?ю, щоб той згодився бути гетьманом Правобережжя пiд його рукою, та отаман вiдмовився, щоб не зчинити ще бiльшого заколоту на Укра?нi. Як тiльки на росiйському престолi сiв цар Федiр Олексiйович, Самойлович зараз же засипав його доносами на Дорошенка та Сiрка й почав лагодитися до походу на Чигирин. Дорошенко ж надiслав на Сiч листа, в якому з великим жалем та смутком розповiдав, до яко? ру?ни дiйшла ненька Укра?на, що там, де за часiв Богдана Хмельницького пишалися заквiтчанi садками мiста й села, тепер бовванiють самi почорнiлi димарi .та виють голоднi собаки. Церкви божi, писав Дорошенко, попаленi, а де й лишилися цiлi, то стоять порожнi, бо нема кому, нема й для кого службу правити; лани позаростали будяками, й веселий край обернувся на пустку. В усьому тому, писав далi Дорошенко, винен "Сарданапал" Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховикiв не хоче вилiзти, щоб узятися за зброю та обороняти рiдну землю вiд кримських вовкiв. Коли цього листа зачитували перед сiчовою радою, то всi запорожцi, як один, плакали; тодi ж вони одписали гетьмановi, що будуть на його боцi, бо "Попович" (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне дiло. Довiдавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса царевi, а на Сiч передав листа, в якому вимагав, щоб Вiйсько Запорозьке видало йому клейноди й грамоти, якi там дiстали вiд Дорошенка, та щоб запорожцi в мiста не приходили й нiяких замiшань на Укра?нi не чинили. Разом iз листом Самойловича на Сiч було привезено ще й послання росiйського уряду, в якому мiстилася вимога, щоб Сiрко залишив Сiч та ?хав жити до сiм'? на Харкiвщину. Ще й не дослухавши тих листiв, запорожцi почали гукати, що нiколи клейнодiв не вiддадуть, бо це споконвiку сiчовi скарби, а Сiрка не вiдпустять до московського боярина. Пiсля ж ради Кiш написав Самойловичу, дорiкаючи за те, що робить наклепи на запорожцiв царевi; маючи багато вiйська, вiн нi Дорошенка за лихо? години не рятував, нi Уманi та Ладижину проти туркiв не подав помочi. Про клейноди запорожцi повiдомляли, що з тих часiв, як козаччина почалася на Днiпрi й першi гетьмани жили за порогами, то й клейноди вiйськовi на Сiч були державцями даванi. Наприкiнцi запорожцi заявили, що гетьман даремно зве запорожцiв свавiльниками - "коли б запорожцi не вiддавали свого життя за Укра?ну, то вже б давно серед не? татарськi кочовища завелися б; свавiльник же сам Самойлович, бо цар подарував Вiйську Запорозькому у власнiсть Переволочанський перевiз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню". Доручаючи листа посланцям, Iван Сiрко сказав ?м переказати боярину Ромодановському, що вiн нi до нього, нi до Харкiвщини не по?де, бо не хоче знову опинитися у Сибiру. Як видно з листа, за часiв Сiрка Вiйсько Запорозьке не тiльки "про око" визнавало владу росiйського уряду й гетьманську особу, насправдi ж воно дотримувалося права не виконувати тих указiв, якi порушували запорозькi давнi звича? або обмежували права козацтва. Пiсля того, щоб прискорити кiнець пануванню Дорошенка, Самойлович зi сво?ми полками перебрався на правий бiк Днiпра, прямуючи на Чигирин, i туди ж iз росiйським вiйськом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав нiяких засобiв, щоб оборонятись од тако? велико? сили, й у вереснi 1676 року вийшов iз Чигирина у табiр Ромодановського i склав у присутностi Самойловича решту сво?х клейнодiв, що не була вiддана Сiрковi. Ранiше, нiж зробити це, Дорошенко випросив собi спокiйне життя, але лишити його на Укра?нi здавалося незручним - гетьмана вивезли до Москви, протримали там кiлька рокiв у почесному арештi, призначили потiм во?водою до Вятки, й нарештi року 1682-го йому було подароване село Ярополче Волоколамського повiту, на Московщинi, де вiн року 1698-го помер, далеко од свого рiдного краю. Не подавши Дорошенковi вчасно допомоги, турецький султан все-таки не хотiв зрiкатися захiдно? Укра?ни й восени 1676 року вислав за Днiстер сво? вiйсько. Польський король хоч i вийшов йому назустрiч, та мусив незабаром замиритися, вiддати знову Подiлля, Брацлавщину, пiвденну Укра?ну й Запорожжя, чи? землi, таким чином, юридичне перейшли пiд протекцiю султана. Запорожцi й пiд час цього приходу туркiв i татар на Укра?ну чинили ?м усякi перешкоди. Сiрко бив ?х на перевозах через рiчки, та тiльки його сила порiвняно з турками та татарами була дуже мала i не могла зарадити королевi. Тепер на Правобережжi з'явилося два зверхники - Росiя й Туреччина. Але султан не хотiв нiчим дiлитися i намагався силою вiдвоювати Чигиринщину. На початку року 1677-го, збираючись походом на Чигирин, щоб мати на Укра?нi гетьмана зi сво?? руки, вiн звелiв вивезти iз Стамбульсько? в'язницi Юрася Хмельниченка й проголосити його втрет? гетьманом Укра?ни. Весною Юраська доставили морем у Крим, а звiдтiля, наступаючи з турецьким та татарським вiйськом на Укра?ну, вiн наблизився до Запорожжя й прислав на Сiч посланцiв, умовляючи через них одвойовувати Укра?ну од полякiв i московцiв. Але запорожцi не послухали послiв Хмельниченка, i Сiрко не по?хав на побачення з Юрасем, як той вимагав. Проте тепер, коли Дорошенка на Укра?нi вже не було, а разом iз ним була страчена й надiя на незалежнiсть, запорожцi вирiшили зовсiм не брати участi у вiйнi Туреччини з Росi?ю, а обстоювати лише сво? власнi права й iнтереси й перш за все просити туркiв вернути на Запорожжя тих сiчових товаришiв, якi були захопленi в Уманi та Ладижинi. Цих сво?х замiрiв Сiрко не виявляв i весною того ж року ?здив за наказом царя у Батурин радитися iз Самойловичем та Ромодановським про те, як обороняти Укра?ну од туркiв. Що було сказано на тiй радi, невiдомо, а тiльки повернувшись на Сiч, Сiрко мовив товариству такi слова: "Цар та гетьман тiльки пiдманюють мене листами; покладатись же на них неможливо - треба самим про себе дбати!" Ромодановський хотiв, було, для оборони Кодака поставити туди росiйську залогу, та Самойлович одра?в те робити, щоб не дратувати запорожцiв. Усю весну Сiрко, незважаючи на гетьманськi накази, не мав сутичок нi з турками, нi з татарами, сподiваючись визволити так запорозьких бранцiв iз неволi. Самойлович же брав те на зраду i щоразу писав Сiрковi докiрливi листи. Лiтом 1677 року турецьке вiйсько, сплюндрувавши все по дорозi, привело Хмельницького пiд Чигирин, та в серпнi ?х було там розгромлено, i турки й татари одiйшли за сво? кордони. Скинувши одного супротивника Дорошенка, Самойлович усе думав, як би позбутися й другого оборонця незалежностi Укра?ни - Сiрка, й послав царевi доноса, неначеб той сам хоче бути гетьманом Правобережно? Укра?ни й схиля?т