харч свiженький, щойно з вогню... Один з них - довгий i худющий, мов корабельна щогла. Морда - з самого профiля. Другий - низенький i товстенький, немов дбайливо натоптана усяким добром торба. Пика - з самого кола. Обидва - у строкатих блузах, в яких полюбляють хизуватися мореходи. На них я й нацiлився. Тiльки чекаю слушноу нагоди. Чую, щогловидий поважно каже: - А гарно украсти i на зуб не попасти! Його приятель не встиг i рота розтулити, як я вже вклинцювався в розмову: - Пхе! Поганеньке ремесло'лiпше доброго злодiйства... Строкатий з профiлем одразу на мене: - А ти хто такий розумненький? Я статечно вiдповiв: - Без плуга - не орач, без молота - не коваль, а без Бiблiу - не оповiдач. - Невже Бiблiю масш? - вразився вiн. - Авжеж! - Де ж ти отакий скарб роздобув? - То моя справа... - I читати по писаному вмiсш? - А чого б я Бiблiю на горбi тягав? - То сiдай до нас, юний отче, за кумпанiю... Я сiв i негайно вдарився у спогад: - Наш пiддячий любить борщ гарячий. А як голодний, зжере i холодний. - Складно кажеш! - Слово почусш, та не зжусш. - То пригощайся - у нас на трьох стане! - Грiх непрощений - усти хлiб немащений. I усти хочу, i горло дере... - Та ж ось барильце!.. I пiшло, i поухало... - Веселий ти хлопець, отче! Ану розкажи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi у ворота! - Можна, - кажу я. - Ось послухайте. Тут уже всi присутнi в корчмi присунулись ближче. Навiть корчмар залишив свос мiсце за шинквасом i завис надi мною. 10. КОМУ СМIШКИ, А КОМУ ГОРЕ "Раптом на очах вiруючих з-пiд риз випала пляшка з самогоном, заткнута кукурудзяним качаном. Пiп не розгубився. Вiн суворо поглянув у бiк iкони "Тайна вечеря" i сказав: "Якщо вечерясте, то вечеряйте, а пляшок сюди не кидайте!" Федiр МАКIВЧУК. - Чули про Мертве море, в якому навiть жаби не живуть? - Та чули... - А чого воно мертве? - Та хтозна... - А я знаю! - Чому ж воно мертве? - А тому, що пiд водною гладiнню поховано стiльки пропащих душ, що все живе гине... - Невже? - Точно кажу! А сталося це так... На тому мiсцi, де тепер смердить мерцями море, колись стояли рядком два великих мiста - Содом i Гоморра. А перед тим, як погрузнути в море, обидва мiста погрузли в розпусту. У Гоморрi жiнки покинули чоловiкiв i втiшалися любов'ю помiж собою, а в Содомi все сталося навпаки - помiж собою любилися чоловiки. Уявлясте? Дiзнався про цi неподобства Всевишнiй i дуже розгнiвався: - Я що людям наказував? - Любитися i розмножуватися! - хором вiдповiли йому янголи. - А що роблять люди в Содомi та Гоморрi? - Любляться, але не розмножуються! - вiдповiв янгольський хор. - А що станеться, коли ця пошесть пошириться по всiй землi? - Вимруть усi люди! - Що ж робити? - А бог знас! Всевишнiй i справдi знав: винищити безплiдних порушникiв до ноги, та й по тому. А жив у Содомi праведник Лот, рiдний небiж патрiарха Авраама. Вiн дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидвi дочки - дiвки непорочнi, бо женихи мiж собою кохалися. Послав Всевишнiй до Лота двох янголiв з наказом: - Хай до ранку покине мiсто з усiм сiмейством. Хай iдуть вони свiт за очi i не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде. Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед Лотовою халупою зiбрався цiлий натовп розбещених содомитiв. - Лоте! - нахабно вимагають. - Ану, подай нам своух янголяток! - Та що ви, люди! - каже ум Лот. - Як вам не сором? Адже це янголи! - ух нам i треба!.. - Лiпше я вам своух непорочних дочок на поталу вiддам... - А навiщо вони нам, коли ми вiд власних молодиць повтiкали? Даремно вони галасували: янголи розлютилися i дали добрячоу прочуханки усьому натовпу. А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним - сiмейство. I чують: за спинами у них грiмотить, гуркоче, на всi голоси волас. Лотова жiнка озирнулася i навiки остовпiла. Лишився праведний Лот без жiнки. Поселився вiн з дочками у печерi, подалi вiд людей. А далi я вам прямо з Бiблiу прочитаю. Ось слухайте: "у жив Лот в печерi, i з ним двi дочки його. I мовила старша молодшiй: батько наш старий; i нема чоловiка на землi, який увiйшов би в нас за звичасм всiсу землi. Отож напоумо батька нашого вином, i переспимо з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я". Я навмисне зупинився на найпiкантнiшому мiсцi i зiтхнув: - Ех, без добавки i горiлка не смачна... - I справдi! - зголосився сам корчмар. - Дозволь, вчений отроче, я тебе почастую? - Благословляю намiр твiй! - не пручався я пiд нетерплячi вигуки слухачiв. - Ось тобi чарочка, юний отче, читай далi... "I напоули отця свого вином тiсу ночi, i пiшла старша i переспала з батьком своум; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала. Наступного дня старша мовила молодшiй: ось, я спала вчора з батьком моум; напоумо його вином i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я. I напоули батька свого вином i цiсу ночi; i пiшла молодша, i спала з ним; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала. I поробилися обидвi дочки Лотовi вагiтними вiд батька свого. I народила старша сина i нарекла його iм'ям: Моав, (кажучи: вiн вiд батька мойого). Вiн отець моавитян понинi". I молодша також народила сина i нарекла його iм'ям: Бен-Аммi, (кажучи: вiн син роду мойого). Вiн отець амонитян понинi. Аж тут низенький товстун розхвилювався: - А чому ж господь за отакi аморальнi вчинки не покарав старого грiховодника з молодицями? Iнших, бач, карас, а цих - нi! I невже поблизу вже й чоловiкiв не було? - Як не було? - загарячкував i корчмар. - А вино? Ти забув про вино! У кого ж хтивi дiвки вино купували, коли не в корчмарiв? Розбурхався i щогловидий: - Не розумiю, як це можна переспати з непорочною дiвахою i навiть не помiтити? Знову ж таки: хто йому новонародженi - сини чи онуки? А тодi в один голос - до мене: - Отче, а що ти скажеш? Я замислився, а потiм мудро вирiк: - Дуже складнi вашi запитання. Справа ця i дiйсно надзвичайно заплутана. Без пляшки в нiй нiчого не добереш! А щось пляшки я й не бачу... - Зараз буде, отче. Одна мить! 11. ЩО ВЗЯТО, ТЕ Й СВЯТО "Духовенство носить плащ убогостi, яким приховус секрет умiння збагачуватися i забезпечувати себе всiлякими насолодами". К.ВОЛЬНЕЙ. Черепок трiщав, мов твердь небесна за часiв Всесвiтнього Потопу... Сурми сурмили архангельськi... Груди палило, мов я пекельноу сiрки наковтався... З рота виривалося смердюче дихання... Фу! Аж самого нудить... О господи!.. Перед очима стрибало, пливло i гойдалося. Стiни похитувалися, немов п'янi. Стеля раз у раз нiби падала на мою бiдолашну голiвоньку. Звiдусiль рипiло, скреготало i грюкало. Ложе совалось пiдi мною туди-сюди, немов намагалось скинути мене на пiдлогу. Свята трiйце, де я? Раптом дверi вiдчинилися, а на мене посунула така фiгура, що я аж отерп. Фiгура була без одного ока, без одного вуха, без однiсу руки i без однiсу ноги. Голова хвацько пов'язана яскраво-червоною хусткою, зi смаком дiбраною пiд колiр носа. Строкатий тiльник i широкi, як море, штани довершували вбрання. За широким шкiряним поясом стирчав набiр кинджалiв. На лiвому боцi телiпалася шаблюка. А на сдинiй руцi з засуканим рукавом був витатуйований череп з кiстками навхрест. Той хрест був явно не божеського походження. Та я з присмнiстю зауважив, що ця напiвлюдина тримас напоготовi в своуй сдинiй руцi вже вiдкорковану пляшку i приязно до мене всмiхасться. Чого б це? - Що, прочумався, випивохо! - лагiдно прохрипiв переполовинений незнайомець. - На ось, похмелися! Кращих лiкiв не знайти - по собi знаю... Я присмоктався до пляшки, мов до цiлющого джерела. Одразу полегшало. Я вiдчув, що набуваю звичноу форми, гiдноу мого сану, - А де закусь? - жваво наполiг я. Кожному святеннику вiдомо: завжди слiд вимагати бiльше, коли тобi щось дають i так. - Отакоу! - здивувався мiй несподiваний рятiвник. - Ще й закусь йому у лiжко пiднось! - вiн сунув руку до кишенi i витяг тверду, як наждак, галету. - На, жери, паскуднику! Бач, зичливо всмiхасться, а сварить... - Ти хто? - запитав я, зубами викрешуючи з галети iскри. - Як то хто? - знову здивувався вiн. - Я капiтан Бен-Акула, майбутнiй адмiрал майбутньоу розбiйницькоу флотилiу. - А це що? - я кволо повiв рукою навколо. - Мiй флагман "Зi святими упокiй". - Ах, то це корабель морських розбишак! - нарештi остаточно прозрiв я. - То ось чого лiхтарi були порозбиванi! - Авжеж... - Чого ж я тут? - Бо найнявся. - Ким? - Капеланом. Тепер у нас повний керiвний комплект - капiтан i капелан. - Щось не пригадую, - непевно промимрив я. - А що тут дивного? - розсудливо мовив вiн. - Тебе ж учора двос моух лобуряк ледь на руках принесли. Та ще твою дуже веселу книгу. Ти ж пообiцяв влаштувати на суднi колективну читку, щоб навернути корабель на маршрут iстинний... - I де ж ми зараз? - У вiдкритому морi. - Жах! - простогнав я. - Нiякого жаху нема - не потонемо, - хибно зрозумiв мене капiтан Бен-Акула i, аби до кiнця заспокоути, свос запевнення обгрунтував: - Я переловив усiх щурiв i ув'язнив до мишоловок, щоб не повтiкали. А поки щури з корабля не втечуть, судно нiзащо на дно не пiде. Це кожен моряк знас! До речi, отче, як тебе звати? Я й досi не знаю, бо вчора ти лика не в'язав... - Звуть мене Iона! - поспiшив я урвати його паплюжнi для мого сану спогади. - Аз якого роду? - Мiй батько - гицель Амiтай з колiна Зебулона. - А де ж вiн котiв обдирав... тобто де ти народився, хочу я спитати. - У мiстi Гад-Хефер. - I хто ж ти за святенницьким фахом? - Я, Акуло, пророк. - А звiдки це тобi вiдомо? - А в мене диплом с! Я закiнчив школу пророкiв, вперше засновану великим Самуулом! - I багато таких? - Та як сказати... Розрахунок простий: щоб на кожен базар у кожному мiстi стало хоча б по одному пророку... - А що воно, власне, таке - пророк? - сдине око капiтана засвiтилося цiкавiстю. - Пророк, Акуло, це людина, яка не знас нiчого, але здогадусться про все. - Брешеш! - Собака бреше, а не пророк! - Ану, вiдгадай тодi, навiщо я оголосив додатковий набiр в команду моух розбишак? - Ну, це для мене дрiбниця: щоб не боятися нi бога, нi чорта! - Ти диви - вгадав! - вiн пiдсiв до мене ближче. - А навiщо це менi - не боятися нi бога, нi чорта? - Щоб грабувати i скарби збирати. - I коли ж я розбагатiю? - вихопилось у нього. - Дай червiнця. - Навiщо? - Iнакше пророцтво не справдиться. - На два! То коли? - Як тiльки зустрiнеш купецький корабель i випорожниш його, як я оцю пляшку. Я узяв у нього пляшку й присмоктався. Вiн стежив за процедурою з непiдробним хвилюванням. - Не лишай нi краплi! - ще й заблагав наприкiнцi. - Будь спок! - втiшив його я. Сеанс пророкування проходив напрочуд вдало. Настрiй мiй значно полiпшився. У головi вже не сурмили архангели i твердь небесна не репала. За бортом лагiдно плюскотiли хвилi. У кишенi подзенькували червiнцi. Благодать! Я витяг пачку "Фiмiаму" i з насолодою воскурив. - Iоно, ану дай i менi фiмiаму, - попросив капiтан. Отакоу! Його прохання мене вкрай засмутило. Ой, як важко було вiдмовляти такiй благороднiй людинi! Але що я мав робити? Адже нас у школi навчали тiльки брати, а давати - не вчили. Хiба ж я винен, що мене випустили у свiт до мирян неуком? Однак, з поваги до капiтана, я обрав одну з найбiльш делiкатних форм вiдмови. - А чи знасш ти, Акуло, - слейним голосом запитав я, - що палити шкiдливо? - Нi, не знаю, - похнюпився скалiчений у битвах ватаг пiратiв, - бо я неписьменний... - А мiж тим, - велеречиво повчав його я, - курiння дуже шкодить здоров'ю. Щоб ти знав, одна цигарка вбивас коня! - Зроду не бачив коня з цигаркою в зубах, - розгублено промимрив вiн. - Та ж я - не кiнь! - Тим паче! - наполiг я. - Людинi курiння вкорочус життя наполовину. Примiром, скажи: скiльки тобi зараз рокiв? - Неповних сорок п'ять, - вiдповiв морський бувалець. - Ну от бачиш, - спiвчутливо зiтхнув я. - А все чому? Бо куриш! А якби не палив, тобi вже було б повних дев'яносто! Поки майбутнiй адмiрал майбутньоу флотилiу намагався збагнути цю математичну нiсенiтницю, я спокiйно докурив "Фiмiам". - Коли будемо усти? - дiловито запитав я наувного, як дитина, переполовиненого тесаками розбишаку. Я iнтуутивно передбачав, що скоро вiн сам особисто за моум столом слугуватиме. Дарма що з одною ногою! Хiба не святе дiло - зробити з морського вовка покiрну овечку божу? Та не встиг Бен-Акула вiдповiсти, як з дозорноу бочки загорлали: - Прямо по курсу - "купець"! - Ну,, Iоно, - вразився моум пророкуванням капiтан, - ти як у воду дивився... - Свистати всiх нагору! - хутко нагадав йому я. 12. ДЕ ХРАМ - I Я ТАМ "Лякас миша кицьку, та сама з нори не вилазить". Народне прислiв'я. Морськi розбишаки - хлопцi всi такi, що й у дiдька на рогах хвоста зав'яжуть - миттю облiпили борти та щогли. Майбутнiй адмiрал Бен-Акула грiзно гупав протезом на капiтанському мiстку. Корабель "Зi святими упокiй" наужачився списами, алебардами, абордажними гаками. Один я лишився у трюмi: менi й звiдси все добре видко i чутно. Два судна невiдворотно наближалися одне до одного. - Будем битися чи миритися? - гучно заволав Бен-Акула, коли кораблi наблизились на звук голосу. - Битися! - вiдповiли з купецького судна. - I вам зиск буде, i нам втрат менше! "Про що це вони?" - здивувався я. - Молодця! - схвалив героучне рiшення гендлярiв наш капiтан. - А що у вас на борту? - Сандалове дерево, червоне дерево, золото... - Оце нам! - заволав капiтан. - Золотом бийтеся! - Так у нас золото чорне - невiльники. - Тьху на вас! Нiколи не повiрю, що ви без грошви! Невже анi шеляга не масте? - Та дещо с... А до того ще - кокосовi горiхи з прохолоджувальним напосм! Та кiлька ящикiв рому, по двадцять пляшок у кожному! - Оце усе - нам! - Зараз! I за мить з купецького корабля долинула суто вiйськова команда: - Балiсти заряджай! З лiвого борту - прицiл на палубу грабiув - пострiл! Заскреготали натягнутi линви. Бiля бойових споруд застигли балiстiарiу. Дружно гахкнули велетенськi ложки балiст. Злетiли ядра i з моторошним виттям швигонули до нас. Але не долетiли i шубовснули у воду. - Ви що, подурiли? - обурився Бен-Акула. - Ще один такий пострiл, i я вас усiх перевiшаю на реях! Я нiкому не дозволю отак безглуздо губити добро! - Та це лише пристрiлка! - поспiшили з поясненням купцi. - А стрiляли ми кокосовими горiхами. Вони у водi не тонуть. Можна виловити. I схидно запитали: - А ви що, хотiли б, щоб ми одразу бабахнули по вас шрапнеллю з монет? - Ну-ну, - примирливо пробу бнявив знiяковiлий Бен-Акула. - Ну, погарячкував... З ким не бувас... А ви розумно вчинили, нiчого не скажеш! - З правого борту - пострiл! Знову рвучко злетiли ложки балiст. Гуркiт розiтнув повiтря. Кокосовi горiхи прошили вiтрила i покотилися палубою. - рсть! - радiсно повiдомив капiтан. - Влучили! Бийте нас далi! - З лiвого борту - пострiл! Лiвий борт ляснув ложками, а на палубу рясно сипонуло монетами. Пiратiв вмить нiби з нiг позбивало. Усi враз попадали навкарачки. - З правого борту - пострiл! На палубу порснуло коштовним камiнням. Усiх немов ураганним подмухом з нiг змело. Нiхто не встояв! Ну й бiйка - жахна! - Ура! - гукнули на купецькому суднi. - Добиваймо бандюг пляшками! - Полундра! - злякано заметушився капiтан. Я теж затамував подих. Що ж це буде, о господи? Та хлопцi-молодцi всi, як один, трималися напохватi. Жодна пляшка не ляснула на палубi. Хлопцi спритно виловлювати ух на льоту, не даючи розбитися. Ото вишкiл - зразковий! Аж раптом морська битва вщухла. Певно, у купцiв вичерпався запас. Однак Бен-Акула про всяк випадок запитав: - Це вже все? На купецькому суднi щиро здивувалися: - А вам хiба мало? - Ну, тодi бувайте! - I ви теж! - Iдiть з миром! - А вам попутного вiтру! Судна розiйшлися як у морi кораблi. - Боцмане! - гукнув Бен-Акула. - Я тут, капiтане! - Якi у нас втрати? - Жахливi, капiтане, - винувато похнюпився боцман. - Доповiдай, нiчого не криючи. - Бiда сталась! Не встиг я взяти пляшки на облiк, як ух з пiвсотнi вже встигли висмоктати. - Ого! - Авжеж! Мабуть, взяли на борт зайвих вiдмiнникiв з пиятики. Ондечки - ходять з червоними пиками, аж затинаються... - Ну-ну, бувас! Такi збитки навiть у винмагах передбаченi. Називаються - склобiй. - А так, щоб було чим з-пiд поли торгувати та ще й у неурочний час з випивох три шкури дерти... - Облишмо зайвi балачки. - Ваша правда, капiтане... Аж тут Бен-Акула велично випростався i змахнув сдиною рукою, закликаючи ватагу до уваги. - Гей, хлопцi! - владно гукнув вiн. - Грошi i коштовностi - на бочку! Не будемо чинитися - будемо дiлитися! Кожному катюзi стане по заслузi! Як? Отаке всенародне свято та без мене? Я прожогом рвонув на палубу. - Ось i я! 13. НЕ БУДЕ РИБА РАКОМ - Чувати, хоче вiн наставити на путь iстинну, - Фанфулик зневажливо сплюнув. - Хай робить, чого його навчили, - мирно озвався Бочан. - Нам вже однаково нiчого не допоможе. Ярослав ГАШЕК. Усе було б добре, але я нiяк не мiг викишкати з пам'ятi оте чарiвне видовисько - добряча, мало не до колiн купа сонцесяйних монет i набагато менша, але й набагато коштовнiша купка зiрчастих дiамантiв. А де зараз ота купа i ота купка? Розпорошилися по чужих кишенях! I як би це менi примудритися та зiбрати ух знову докупи? Мета нiби не з досяжних... А загалом до мене ставляться добре. Авторитету я набув неабиякого. Моя популярнiсть з дня на день зростас. В очах команди я стаю зразком i прикладом. Кожне зречене мною слово жадiбно ловлять i побожно переказують. От i зараз мимохiдь чую оповiдку про мою принципову сутичку з боцманом, другою пiсля капiтана людиною на суднi: - Боцман каже йому: "Iоно, вип'смо винця натурального?" А святий отець твердо стоуть на свосму: "Краще денатурального". Дотепна людина наш капелан! - А як вiн здорово виступив на лекцiу про шкiдливiсть випивки, яку заходився читати капiтан! - захлинасться iнший. - Iона встав i смиренно мовив: "Капiтан вам розкаже, а я його оповiдку проiлюструю". I до того наiлюструвався, що аж до ранку у трюмi зелених бiсенят ловив... Гiдна наслiдувань людина! Словом, дiла iдуть, язики плетуть, а нiхто й гадки не мас, що я весь час обмiзковую, як би ото ще раз побачити двi чарiвнi купи, сполученi докупи. Нiхто не чус, як нишком щовечора я уклiнно молю Всевишнього: - Господи, нашли на нас хоч такого-сякого штормягу! А зранку я знову - серед грiшникiв. Дивлюся, як дурять вони один одного, кидаючи на бочку чорнi кубики з бiлими цяточками, або ловлять акул i шукають в ухнiх неситих утробах пляшки (закоркованi, звичайно). Нудота - сказитися можна. А на морi - гладiнь. Навiть за борт поглянути гидко. - Господи, коли ти нашлеш на нас хоч миршаву бурю? Адже один твiй подмух, о господи, i море враз збуриться... План я розробив простий, але, з огляду на морськi забобони, дуже дiйовий. Ледве господь дасть шторм, я нишком повипускаю з мишоловок корабельних пацюкiв i першим запанiкую: - Щури тiкають! Рятуйся, хто може! Спасiння наше - в десницi божiй! Безумовно, у штормовому хаосi нiхто не добере, куди голоднi тварюки тiкають: за борт чи в камбуз по недоудки. Масовою втечею щурiв з мишоловок я досягну приголомшливого морального ефекту. Це буде для них немов грiм з ясного неба. Адже завдяки мудрiй вигадцi капiтана пiрати звикли почувати себе у цiлковитiй безпецi, мов у бога за пазухою. На цьому перший етап залякувальноу обробки грiшникiв буде завершено. Етап другий: серед грому i блискавок (декорацiу - во!) я пророкую близький кiнець судна, по самi бильця навантаженого неспокутаними грiхами, лихом та кривдою. У зв'язку з цим я миттю засновую i очолюю житлово-кооперативне товариство для вимолювання теплого мiстечка на небi з окремим персональним райським кущем. За готiвку - монети i нiкчемнi коштовнi камiнцi - благополучна й успiшна подорож за маршрутом "Земля - Небо" гарантована. Примiтка: хто зажилить хоч копiйку, до самiсiнького Страшного Суду кипiтиме у пекельному казанi, з головою занурений у смолу та сiрку. Та ще дiдьки рогатi штрикатимуть в бiк iржавими вилами... Коротко кажучи, наслiдок операцiу пiд кодовою назвою "Рятуйте вашi душi" мусить бути один - усе награбоване й накрадене опиниться в моуй торбi. На цьому другий етап обробки буде завершено. Третiй етап, тобто роз'яснювальний, чому не вiдбувся кiнець судна, я вирiшив не проводити. Лiпше одразу по акцiу "Рятуйте вашi душi" сяду в шлюпку (торба, звiсно, при менi) i вiддам швартовi кiнцi. Та на превелику мою скорботу, усе це - в непевному майбуттi. Навiть благенького вiтерця катма... Я спересердя плюнув за борт в свiчадо неозороу калюжi (хiба ж то море без хвиль з баранцями?) i вже вкотре подумки взмолився: - О господи, подай штормягу! 14. ТОРОХ, ТОРОХ ОБ СТIНУ ГОРОХ! "Перебила свиня "Отче наш", нехай тепер сама молиться". Народне прислiв'я. Буря шаленiла. Блискавки несамовито шматували хмари i пiрнали у чорнi хвилi, що насувалися стiною. Оглушливо реготав грiм. З усього було видно, що божий посланець Iллягромовержець цiсу ночi виконас тижневу норму. Бач, яку розвинув штормiвщину! То байдикував, а тепер, немов здурiлий, наддас до плану... Корабель "Зi святими упокiй" стогнав усiма шпангоутами. Страхiтливо скрипiли щогли. Замiсть вiтрил на реях лопотiло якесь незугарне шмаття. Морськi розбишаки попадали на колiна i палко молилися своум однооким, одноруким та одноногим божкам. Аж раптом велетенська хвиля пiдняла нашу посудину мало не до роз'ятреного Iллюшею неба, а звiдти вдарив такий грiм, нiби твердь небесна розкололася. У цей слушний момент я й запанiкував: - Щурi тiкають! Ефект був надзвичайний. У непевному освiтленнi блискавок я з присмнiстю спостерiг, що навiть боцман пополотнiв, хоч мав таку чорну шкiру, нiби одвiку коптився у пеклi i вмивався самiсiнькою смолою. - Рятуйся, хто може! - заволав якийсь придурок. У нашiй святенницькiй справi що добре - завжди знайдеться дурень, який ладен щиро увiрувати в будь-яку нiсенiтницю. Увiрувати i гаряче пiдтримати палким галасом. Я вже встиг вдертися на iмпровiзовану трибуну, складену з рятувальних кiл (обережнiсть нiколи не завадить!) й розвинув мудре гасло невiдомого менi придурка: - Грiшники! Не тiло, а душi своу безсмертнi рятуйте! Божий суд ось зараз гряде! Зрозумiло, такоу ахiнеу морськi вовки ще нiколи не чули, тому вона справила належне враження: всi голови повернулися на мiй закличний глас. А я не вгавав: - Iстинно кажу: щурi тiкають - настас кiнець судна. Погляньте на небо! Усi слухняно звели очi горi. - Що ви бачите? - запитав я. - Хмари та блискавки! - пролунало у вiдповiдь одразу кiлька голосiв. Отут я наполiг: - А я хмари наскрiзь прозираю i бачу: на блискучому престолi Всевишнiй сидить, один у трьох лицях... Усi з подивом втупились в мене. - А вiн що - триголовий? - запитав чорношкiрий боцман, явно темний язичник. - Це в нього пiсля перепою в очах троуться, - з усмiшкою гiсни пояснив капiтан Бен-Акула. - Не звертайте уваги, хлопцi. Зараз наш п'яничка почне у трюмi бiлих слонiв ловити. А тепер слухайте мою команду: баласт за борт! Спокiй капiтана подiяв на пiратiв благодiйно. Вони повеселiшали, нiби й буря вже вщухла. - Стiйте, грiшники! - у розпачi вiдчайдушне заволав я. - Не слухайте капiтана! То не ваш славний Бен каже, а сам князь пiтьми Вельзевул глаголить його безбожними вустами! - Що? - нараз визвiрився капiтан. - Бунт у мене на борту?! - Всевишнiй все бачить, все чус! - пiдвищив я свiй пророчий глас. - Вiн бачить, як ви погрузли в грiхи, немов у смердюче баговиння. Вiн чус, як радiсно скрегочуть зубами чорти у пеклi, весело i завзято готуючи казани для чистки ваших чорних душ. - Ну? - запитав капiтан боцмана. - Меле, неначе з гарячки, - висловив припущення той, виблискуючи бiлими зубами. Та я ух заглушив громоподiбним закликом: - Грiшники! Купуйте у мене, поки не пiзно, небесне блаженство за грошi та камiнцi, здобутi злодiйством i розбосм! Спокутуйте грiхи вашi тяжкi. А грiхiв у вас ой як багато! Господь сказав - "не убiй"! Таж хiба ви слухастесь? Господь суворо наказав - "не кради"? А ви що дiсте? Зирите неситими очима на праведно накопичене добро ближнього! Навiть один у одного намагастесь останню копiйчину видурити! Жах! Господь радить - "вдарили тебе по кишенi... тьху!.. по щоцi, пiдставляй другу", а ви хiба засвоули божеську науку? Ой, буде вам непереливки, ой, буде!.. Капiтан Бен-Акула усе бiльше хмурнiв, слухаючи мою пастирську проповiдь. - Боцмане, - нарештi зловiсне процiдив вiн, - чи не здасться тобi, що цей знахабнiлий п'яндига розхитус нашу залiзну дисциплiну? - Так точно, капiтане! - Морально розкладас наш бойовий колектив? - Ваша правда, капiтане! - Сiс у наших рядах чорну зневiру? - Факт, капiтане! - То що з ним робити? - На рею його, капiтане! - кровожерно прохрипiв чорний, як iз печi, боцман. - Нi, краще за борт - замiсть баласту. Нiчого з ним не станеться, бо п'яному море по колiна. А прочумас - знову людиною буде. Не встиг я отямитися, як боцман зробив з професiйного пророка позапланового мученика. Схопив мене здоровезними ручиськами, пiдняв угору, мов пух-перо, та й швиргонув у морську пучину. Хана тобi, Iоно! Гаплик! 15. ДИВО ЯК СИТО, А ЧУДО ЯК РЕШЕТО "Чудеса там, де в них вiрять, i чим бiльше вiрять, тим частiше вони трапляються". Денi ДIДРО. Аж тут сталося чудо. Тiльки-но я шубовснув у воду, як одразу зiп'явся на ноги. Хоч i похитувало, та стояв твердо. Неймовiрно, але факт! Спершу я власним очам не повiрив - море було менi точнiсiнько по колiна. До того ж i буря вщухла: певно, Iллюша вже вiдгасав тижневу норму. За кiлька лiктiв вiд мене погойдувався на розлогих хвилях грiзний пiратський корабель "Зi святи-ми упокiй". А я стояв серед безмежного морського простору, мов у справжнiсiнькiй дощовiй калюжi! Команда отетерiло лупала очима на мене, а я очманiло лупав очима на команду. Капiтан Бен-Акула полiз сдиною рукою у власну чуприну. - А таки правду старi люди кажуть, - нарештi вичавив вiн iз себе, - що п'яному море по колiна. Я ж казав, що вiн насмоктався, як лин мулу. Казав чи не казав? - Казали, - засвiдчив боцман. - А все-таки краще було б його на рею. Ач який!.. - Якщо на рею, - зауважив капiтан, - то вiн би засмердiв нам усю палубу. - Але рея мас i переваги, - обстоював своу переконання боцман. - Уявiть, що поряд з чорним клаптем з черепом та кiстками висить вискалений кiстяк i вистукус суглобами склянки. Та купцi вiд жаху самi споряджали б до нас кораблi з доброхотними лаяннями!.. Поки мiж капiтаном та боцманом точилася чисто теоретична дискусiя про принади й переваги умоглядних постулатiв "за борт" та "на рею", я гарячкове оцiнював ситуацiю. Згiдно випробуваних, канонiчних настанов з першооснов пророцтва серед неорганiзованого базарного натовпу. У мене на руках було три козирi: щурячий забобон i два чуда - море по колiна i раптове припинення бурi. Ото дав менi господь! Не скористатися з цих виняткових умов - все одно що взяти найтяжчий грiх на душу. Та я нiзащо не припущу й натяку на грiховнi помисли! Праведник я чи нiкчемна ганчiрка? Якби я не скористався цiсю чудовою нагодою з трьома козирними тузами на руках, а братiя дiзналася про цей вiроломний злочин, колегiя, поза усякими сумнiвами, прирекла б мене до спалення живцем як огидного вiдступника i мерзотного сретика. Та я й сам з отакого знавiснiлого запроданця вiри святоу з живого б шкiру зiдрав! Сiллю б його рани посипав! На тоненьких патичках смажив би його! Аби усвiдомив негiдник, що то значить - вчинити злочин... Ху, аж сам розхвилювався! Канон глаголить: будь-яке чудо - це золоте дно. Хоч би дивовижа й сталася посеред моря... Та й справдi: якби чудо не давало прибутку, навiщо тодi були б чудеса? 16. БАГАТО р ДУРНIВ, ТА НЕ ВСI ВКУПI "Небесний царю! Суд твiй всус, I всус царствiс твос". Т.Г.ШЕВЧЕНКО Вiд усiх тих благочестивих думок я споважнiв i знову подав глас пророчий: - Грiшники! Iстинно глаголю вам з пучини морськоу: бачите, Всевишнiй явив перед негiднi його милостi очi вашi справжнс чудодiйне диво - пiдклав пiд ноги моу серед бурхливих хвиль надiйну твердь i одним помахом припинив бурю, яка мала поглинути вас усiх без покаяння та вiдпущення страхiтливих грiхiв ваших. Я врочисто помовчав, щоб надати словам моум ще бiльшоу ваги. А тодi спитав: - А що це означас? А ось що: гряде божий суд! Всевишнiй на престол сяде з точними лихварськими терезами у руках. Сяде i покличе на суд, примiром, боцмана: "Чорний душогубе, де ти?" - Ось я! - озвався з борту спантеличений моум дивовижним нахабством боцман. - I запитас Всевишнiй, мов суворий митар: "Боцмане, чи брав ти на душу грiх убiснiя людськоу плотi без мого дозволу?" - Брав, о господи! - скрушно простогнав боцман. - Запитас Всемилостивий: "Чи крав ти, чи бажав добра ближнього свого?" - Крав i бажав, пане, - похнюпився боцман. - "Чи плюндрував ти, мов препоганий козлище, чесноти дiв непорочних? Чи стрибав ти, яко хижий тигр, на доброчесних жон ближнiх своух? - Плюндрував, мов козлище, i стрибав, яко тигр, - зi сльозами каяття в голосi заскиглив боцман. - Нiкуди правди дiти, ваше Верховенство... - "Ай-яй-яй! - засудливо похитас сивою головою Всевишнiй. - I як тобi не сором, боцмане?" - Ой, сором, ваша Вельможнiсть! Ой, сором... - "Отож, горiти тобi, боцмане, довiку в геснi вогненнiй, бо твоуй зчорнiлiй душi вже нiяка чистка не допоможе". Нещасний боцман затремтiв, немов скрутила його люта пропасниця. А я неухильно виспiвував свосу: - "Але, о господи, - змолиться наш боцман, бо щиро усвiдомив свою злодiйську провину, - грошву i камiнцi, що випали на мою долю пiсля розбiйного нападу, я вiддав у храм божий на свiчки. Прошу списати цей ганебний грiх пограбування з мого вкрай обтяжливого для душi балансу". Боцман одразу пожвавiшав i кинув на своух спiльникiв радiсний погляд. - А далi боцман скаже: "А на тi кошти, боже мiй, слуги твоу навiть тонюсiнькоу свiчечки не купили..." - Куди ж ви, облудники, ух подiли? - вмить збурився чорний боцман. - У шинок понесли? З дiвками на моу кревнi бестились? - Ще чого? - обурився i я. - У головi твоуй - одне неподобство! А ще до каяття узявся... Та ми, смиреннi слуги божi, твоу кошти нишком, бо нам мирська слава нi до чого, пустили на утримання згорьованих удiв та сирiт убогих. А цi сiромахи вибiлили твою душу чистими сльозами подяки краще вiд усякоу пекельноу чистки. Збагнув? - Ну, то це - iнша справа! - мовив боцман. - I тодi скаже тобi Всевишнiй: "Всеньке життя свос, боцмане, ти був на землi затятим грiшником, а на небесi зробився праведником. Таке вже не раз траплялося. Бери, боцмане, крила за розмiром, бери арфу до рук i паняй в райськi кущi, якi тобi лишень любi. Там тебе чарiвнi янголицi, усi - мов з писанки, почастують нектаром з амброзiсю, пригорнуть й приголублять..." Я знову врочисто промовчав, щоб це захоплююче небесне видовисько достеменного раювання вкорiнилося в найтупiшi голови. А по тому - рiшуче наполiг. - Грiшники! Берiть приклад з вашого чорного праведника! Впровадимо гiдний подиву почин святого боцмана в широкi маси розбишак! Вивертайте кишенi! Здавайте менi, рабу смиренному, все, що в гаманах подзвонюс та в пояси зашито! Я сам донесу вашу дещицю до храму божого. Донесу, будьте певнi! Бачите: море менi по колiна! - А таки донесе, - розчулено мовив боцман, розмазуючи на своуй бруднiй пицi чи то чистi сльози каяття, чи то морськi бризки - не добереш. - " Донесе аж до першоу корчми... На борту корабля "Зi святими упокiй" вибухнули глузливим реготом. Виявлясться, цей негiдник весь час тiльки клеув iз себе дурня! От же гад повзучий... - Що, не вiрите? - заволав я, вражений у саме серце нечуваним блюзнiрством цього пiдступного вiдступника. - Хiба не бачите чуда? Море менi по колiна! - Ще пару пляшок, - лагiдно мовив боцман, - i ти, Iоно, ходитимеш по водi, яко по суху. О господи! Якоу репутацiу я зажив! Правильно люди кажуть: з ким- поведешся, з тим i наберешся. А я вочевидь весь час ще й перебирав... Однак я ще мав надiю на щасливий кiнець: раптом станеться ще одне чудо? - Грiшники! - загорлав я. - уй-богу, я не брешу! - Iоно, - поблажливо озвався капiтан БенАкула, - ходь на борт. Як пить дать дамо тобi випити... А ти, боцмане, якоу думки? - Ну що ж, вистава варта чарки... Ото й усе за всi моу труди? - Не пiду! - затявся я. - Не пiду, коли менi не вiрують. Бач, з пророка брехуна зробили! А капiтан на те - миролюбно: - Та звiдки нам знати, брешеш ти чи нi? Он уже скiльки лантухiв гречаноу вовни намолов... I тут я зважився на вiдчайдушний крок. Цiкавитесь який? Почав сам на себе небесну кару накликати! Аби настановити закоренiлих у розбоях грабiжникiв на путь iстинну до справжнього багатства... - Хай мене грiм поб'с, коли брешу! - заприсягнувся я, сам жахаючись свого вчинку. Подивився на небо - пронесло. - Хай мене блискавка спопелить, коли щось криве мовив! - мовив уже смiливiше. Поглянув угору - пронесло. - Хай хлябi воднi розверзнуться, коли хоч грiш втаю! - вже зовсiм хоробро збрехав я i на доказ тупнув ногою. Нараз твердь пiдi мною захиталася, розверзлася чорна безодня i вмить поглинула мене. 17. У ПЕКЛI ХОЧ I ТЕПЛО, ТА ХТО ТУДИ ЗАБАЖАр "Цього Iона не чекав. Але оскiльки зробити щось було неможливо, вiн вирiшив терпляче очiкувати наступних подiй в свосму дивному новому примiщеннi". Лео ТАКСIЛЬ. Я опинився в абсолютно темнiй i вогкiй камерi. Пiтьма - хоч в око стрель. Звiдкiлясь повiвало смородом, нiби я вскочив прямiсiнько в гальюн. Я витягнув руки i сунувся навмання. Тицьнувся сюди, тицьнувся туди - скрiзь були вогкi i драглистi стiни, нiби ух слимаками вимазали. Заходився було обтирати одну стiну полою, коли це вона раптом конвульсивне здригнулася, а потiм дрiбнодрiбно затрусилася. Хтось зареготав страшним утробним басом: - Ха-ха-ха! Ой, не лоскочи, бо я не втримаюсь, i тебе перетравлю... Хи-хи! Ой, не можу!.. Ха-ха-ха! Волосся в мене стало сторч, а сам я з ляку задубiв, як на лютому морозi, хоч у камерi було тепло i навiть задушливо. - Ц-ц-ц-ц-це де я? - тiльки й спромiгся, що процокотiти зубами. - У черевi китовому, - вiдповiв той же утробний голос. - Хо-хо... - А хто ц-ц-ц-це говорить? - Черево. - Яке черево? - Мос, китове. "Дурить, гнида, - вирiшив я. - Морочить менi голову, бо знас - тут не дуже роздивишся..." - Значить, у черевi? - Авжеж. - У китовому, кажеш? - Точно. - А хiба ж може черево розмовляти? - Це як у кого, - охоче пояснив утробний голос. - У мене, наприклад, може, бо я кит-черевомовець. Та й подумати: треба ж арештантовi хоч з кимось слiвцем перекинутись. Хоч би й з наглядачем. - Так ти наглядач? - Передусiм - в'язниця. - Як же так? - А просто - за сумiсництвом. - Виходить, я - ув'язнений? - Виходить, що так. - I надовго? - На п'ятнадцять дiб. - Ото! - Не огокай! Строк покарання вiдмiряли в самий раз, бо твою провину вирiшили вважати дрiбною. З деяких мiркувань... - Це ж яких, цiкаво? - Тобi краще знати. - А тобi доля в'язня байдужа? - Мос дiло мале: за наказом згори хапати i тримати, поки строк покарання не мине. - I щось за це масш? - Та не так щоб i розкiшно - за харчi. - I добре годують? - Найдрiбнiшим планктоном! Можна сказати, на голоднiй пайцi тримають... - А ти що? - Та нiчого... Славословлю i за турботи дякую! Бо коли що не так, у море одразу отруйних медуз накидають... Тьху, гидота яка! Обидва сумовито замовкли. Невеселi думки заснували в моуй головi. - Боже мiй! - заскиглив я. - Змилуйся над смиренним рабом твоум. - Молодця! - похвалив мене голос. - Повiдомляю: термiн ув'язнення буде значно скорочений, якщо ти доброчесно розкасшся i невтомно вихвалятимеш Всевишнього. - То це вiн мене сюди запроторив? - А хто ж iще? - Виходить, ти слугусш Всевишньому? - Нi, богу морiв Посейдону. Однак брат Посейдона верховний олiмпiсць Зевс уклав з твоум Всевишнiм угоду про товариську взасмодопомогу. Отож, у вiдповiдь на дружнс клопотання канцелярiу Сьомого Неба про затримання у володiннях Посейдона небезпечного злочинця, що спритно втiк з терену, пiдвладному Всевишньому... - Ясно! - урвав я його осоружну канцелярську мову. - Можеш перепочити... Тiльки тепер я усвiдомив до кiнця власну приреченiсть. Оце влип! З корабля та в стравохiд. Сiв я просто у калюжку (певно, шлункового соку) i зажурився. Трапилось як у того невдахи: хотiв минути пень, та за колоду перечепився... А кит-черевомовець питас: - Як тебе, злодюжко, звати? - Iоною, - вiдповiдаю, про всяк випадок не реагуючи на образу: зневага до в'язня - святий обов'язок наглядача. - А тебе як величати? - Невже не знасш? - Звiдки? Я ж уперше... - I то правда! А звуть мене Левiафаном. - Що ж, будьмо знайомi! - А куди дiтися? Ти, Iоно, той - влаштовуйся. Зараз я вiдкрию вентиляцiйнi отвори, свiтлiше стане. Роздивися в черевi, що там i до чого... I справдi, вгорi розсунулися два очка, крiзь якi кити фонтани пускають, i в черевi одразу посвiтлiшало. 18. НЕ ЛЯКАЙ В'ЯЗНЯ ТЮРМОЮ: ТО ЙОГО ХАТА "Перший: Да, веселий разговор. Другий (зiтхас): Що да, то да". Федiр МАКIВЧУК. Я озирався навсiбiч. Черево Левiафана було не таке вже й велике: три кроки вздовж, два кроки впоперек. Вузенький оберемок водоростей мав, очевидно, правити за лiжко. Я звiв очi i аж застиг вiд захвату - над ложем було повно парсун найвродливiших нереуд, наяд та русалок, великих, як на мiй смак, спокусниць. Отакий набiр подекуди й понинi можна побачити в парубоцьких келiях. Але хто цi гарнi, мов мрiя, зображення чарiвниць сюди притаскав? Пiд кожною парсуною був напис, що в сукупностi дещо нагадувало шлюбнi оголошення: БЕЗ ПАРИ НЕМА КОХАННЯ. ОЙ, ГАРНА Я, МОВ ЗАСВАТАНА. КОМУ ЩО, А МЕНI ПАРУБОК. НЕ ЛIЗЬ, ХОРОШИЙ, ЯКЩО ТИ БЕЗ ГРОШЕЙ. КРАЩЕ ХВОСТАТА, НIЖ ЯЗИКАТА. ВРОДА - ЗАВЖДИ МОДА. ЛЮБИ, ТА НЕ ЗГУБИ. ПОКОХАЮ ЯКОВА, ТА НЕ УСЯКОГО. ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ. "Таж хiба я проти? - подумки мовив я. - Та я за одну живу нереудочку вiддав би усю цю картинну галерею!" Аж тут я застерiг дещо нечемний напис, що був надряпаний на берестяному лубi: НА ТАКI ЗАЛЬОТИ НЕ МАЮ ОХОТИ. - Левiафане, що за нечема тут сидiв? - Про кого ти? - озвався наглядач. - У черевi багато хто вiдбував строк. - Я про того, хто на дiвочi слова грубо вiдписав: "На такi зальоти не маю охоти". Хто цей недолугий пiута? - Ну, це людина дуже вiдома... - Ти кажи прямо - хто? - Геракл. - Геракл? - вразився я. - Тобто Гераклес? - Вiн самий... - Виходить, i героя у черево ув'язнили? - А чого ж? - На який же строк? - Безстрокове. - Щось не збагну... - Тупий ти, Iоно! Невже нiколи не чув про довiчне ув'язнення? - А я чув, що Геракла оголосили напiвбогом i узяли живим на небо. Як же так? Невже брехня? - Та нi, усе правда... - Як же так сталося? - А це - службова тасмниця, - завагався Левiафан. - Кому ж менi отут тасмницi оповiдати? Тобi? Але ж ти й сам усi тасмницi знасш! - Ну, добре, - неохоче промимрив Левiафан, - скажу тобi: Геракл втiк... - Як утiк? - Вiдсидiв три доби i втiк... - Я не про це, я питаю, в який спосiб? - Так я тобi й сказав! Щоб i ти втiк? Лiпше замолюй грiхи та уславлюй Всевишнього, строк i поменшас... Однак новина була прецiкава: кмiтлива людина i з черева може вислизнути! Я знову втупився в напис: ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ. А що, коли це гасло зробити темою моух апеляцiйних молiнь до Всевишнього? Хоч i хвостата дiвка, а розумниця. Проте я збагнув й iнше - для чого тут розвiшанi парсуни чарiвних спокусниць: щоб посилити страждання i скорботу за волею... Та хай! Зрештою, п'ятнадцять дiб - не строк, а життсвий досвiд.; До того ж, як на черево, камера була непогано обладнана. Тепло, ложе м'яке, згори свiтло сiсться. Можна буде якось i перебитися два тижнi з води на хлорелу. Черево китове - це вам не кам'яний мiшок в пiдвалах тирана Iсровоама Другого! А коли якась наядочка змилостивиться над бiдолашним в'язнем та принесе передачу... Ух, аж подих перехопило! I раптом серед цих iдилiчних думок майнула полохлива: а що, як мого Левiафана загарпунять китобоу? Вони ж мене живцем тут засмажать, коли топитимуть китовий жир! Нi! Негайно каятися! Негайно вихваляти й усiляко славословити бога! Чи в мене язика нема, щоб дурницi молоти? На брехню мене завжди стане - у школi пророкiв навчили. Вирiшено: бог з ним, з отим богом! Зроблю, як вiн хоче... 19. У БОГА ВСЕ МОГА "Якщо розум - дар неба i якщо те ж саме можна сказати про вiру, значить, небо послало нам два дари, якi несумiснi й суперечать один одному". Денi ДIДРО. За своуми розмiрами Левiафан - найбiльший з усiх вiдомих людству китiв. Навiть блакитний кит-блювал значно поступасться йому в габаритах. Це з розлогоу спини Левiафана я даремно намагався навернути морських розбишак на путь iстинну. Та долю мою було вже вирiшено i вирок ухвалено. Мабуть, тому й моя пастирська мова перетворилася на суцiльну комедiю для розваги й зубоскальноу потiхи... Вчора Левiафан з неабияким iнтересом вислухав мос самокритцчне каяття, тiльки зауважив, що воно дещо одноманiтне: там випив, а десь ще й напився. Мас рацiю чудисько! В майбутньому треба буде докласти всiх зусиль, щоб виправити цей ганебний недолiк: необхiдно буде якомога бiльше урiзноманiтнювати асортимент напоув. Хiба можна порiвняти убогу оповiдку пересiчного п'янички з професорськими розумуваннями досвiдченого дегустатора? Прийму муку, та подужаю цю науку! Будь певен, мiй любий Левiафане, виправлюсь. А сьогоднi, аби не повертатися до вичерпаноу по саме денце теми, я заповзявся до другоу умови, накладеноу на мене епiтимiу, - на всю губу славословити Всевишнього: - Наш небесний пан дуже розумний, наймудрiший у свiтi, що не вдiс - все генiально! Що не замислить, нiхто не те щоб слова, а й лiтери проти не скаже. Така вже у нього нелюдська вдача! - А як про це дiзналися? - цiлком слушно запитав Левiафан. Що не кажiть, а допитлива iстота! Я охоче вiдповiв: - Таж вiн сам про це сказав! - I всi одразу повiрили? - Дивак ти! А кому було вiрувати? Адже його наймудрiша мудрiсть у всьому свiтi виявилася ще тодi, коли й бiлого свiту не було. I темного теж. Нiякого свiту тодi не було. Взагалi нiчого не iснувало. Навiть на небi, бо яке може бути небо, коли немас землi? Мiрiади вiчностей ширяв Всевишнiй у цiлковитiй самотi, мов довiку ув'язнений в одиночку. - А де ж вiн ширяв? - Кажуть, у цiлковитому хаосi, хоч що таке цей хаос, нiхто й понинi до пуття не вiдас. А може, й самого хаосу тодi також не iснувало. Та не бiда! Циган з нiчого юшку зварить. А куди цигану до Всевишнього? Нiкому й на думку не спаде порiвнювати цигана з теперiшнiм Володарем Всесвiту. Так от - повторюю: тодi взагалi нiчого не було, отже, не було нi знань, нi будiвельного досвiду. Отут i виявилася нелюдська мудрiсть Наймудрiшого. Iнший на його мiсцi, хай би навiть найлукавiший циган, нiзащо не додумався б, з чого починати. А Всевишнiй враз утямив. Вiн почав з головного: сотворив твердь небесну i твердь земну. Ти запитусш. Левiафане, як вiн ух сотворив? А просто - наказом! Сказав: "Хай буде твердь небесна!" I зависла твердь, невiдомо над чим, бо уяви "горi" та "долi" тодi теж не iснувало. Бачить господь: непорядок! I наказав господь: "Хай буде твердь земна!", i твердь небесну пiдперла твердь земна. Вже й Будiвничому було на що спертися. Нульовий цикл творiння було звершено. Тут слiд пригадати, що до сотворiння Неба i Землi Всевишнiй шугав в абсолютнiй темрявi. Але це його не лякало, бо налетiти у пiтьмi не було на що. А тепер як бути, коли вiн спорудив твердi? Знову ж таки: хiба можливо сотворити щось путнс наослiп? Завмер Всевишнiй мiж двома твердями, щоб ненароком гулi на божому чолi не набити, та й думку гадас: - Як тепер бути? Отак i стовбичити нерухомо довiчним стовпником? Уже й ширяти не можна... От напасть! Що робити? Iнший би нiзащо не здогадався. А Всевишнiй знову дотямив, бо вiн - Наймудрiший. Узяв та й наказав, хоч i сам до того не вiдав, що воно таке. - Хай буде Свiтло! I враз засяяло Свiтло. Подивився Най тямущий на нього i мовив: - Це добре! ("Ну й затятий ти. Левiафане! Звiдки менi знати, хто виконував божi розпорядження? У Бiблiу про це - анi слiвця... Бог його, того виконавця, знас! Слухай лiпше далi i не патякай зайве... Ач, розбестився на водах!") Настав третiй день творiння ("попереджую тебе, Левiафане, одразу: як Всевишнiй рахував днi, йому одному вiдомо, бо доба тодi ще не подiлялася на день та нiч, вiдтак, i самоу доби не було"). У цей день Всевишнiй захопився садiвництвом та озелененням. Вiн скрiзь, по всiй землi, посадив яблунi, грушi, сливи, кокосовi та фiнiковi пальми, масличнi та хлiбнi дерева, дуби, кипариси, баобаби, евкалiпти i ще багато-пребагато дерев - я навiть усiх назв не знаю. А ще насадовив безлiч розмаутих кущiв i посiяв рiзнi трави. Того ж дня все повиростало, а надвечiр вже й плодоносило. Продегустував Всевишнiй фрукти та овочi i мовив, сам себе похвалюючи: - Це добре! А головне, в чому найбiльше виявилася його генiальнiсть, - це те, що вiн не поспiшав сотворити Критичний Розум. Адже критик одразу почав би вередувати: мовляв, i те зроблено не так, i це йому не до вподоби. Оте треба доробити, оте переробити... Навiть слова, мовленi Творцем, пiддав би сумнiву. Примiром, зауважив би, що пiсля дегустацiу плодiв слiд казати "Це смачно", а не "Це добре"... Атож, якби Наймудрiшого зрадила iнтууцiя i вiн на свою голову мав би критика, то й досi не вийшов би з початковоу стадiу творiння, лишився б на вiки вiкiв недолугим початкiвцем. А так сказав сам собi: "Це добре!" - i край. Хiба не мудро? А на четвертий день господь вирiшив запалити на небi свiтильники - Сонце та Мiсяць. Ще й зiрки весело заяскрiли. Отак виникли день i нiч. Сонце освiтлюс земну твердь удень. Мiсяць iз зiрками - уночi. Тут Левiафан вже вкотре не стримався i знову урвав мою святу оповiдку: - Навiщо ж було'засвiчувати Сонце i Мiсяць, коли й так уже сяяло Свiтло? I куди воно подiлося? Я навiть розсердився. Цей Левiафан своуми запитаннями робить з мене викiнченого дурня! А я ж оповiдаю йому точно за святим письмом, немов закоренiлий вiдмiнник. Та щось вiдповiсти цьому тюремному одоробалу таки треба. В'язневi псувати стосунки з наглядачем - нi до чого. Старець Авiмелех, бувало, ще й не так мене на iспитах катував... - У тому-то, - хитро пояснив я, - й виявилася неперевершена кмiтливiсть Всевишнього. Якби хтось мiг тут щось второпати, то Наймудрiший не заслуговував би на звання Наймудрiшого. Яка ж це була б незреченна мудрiсть, якби кожен дурень мiг би до цього дотумкати? Утямив iстину? - Ясно, що нiчого неясно, - погодився з моуми теологiчними доказами Левiафан. - Хвали свого бога далi. 20. УСЯКОт ТВАРI - ПО ПАРI "Це був, найвiрогiднiше, кумедний парад. Навiть найбiльш вчений природознавець навряд чи наважився б стати в цьому випадку на мiсце Адама". Лео ТАКСIЛЬ. - А на п'ятий день почав Всевишнiй творити усяке боже дихання: свиней, гадюк, шакалiв, удавiв, тхорiв, павукiв, жаб, клопiв, стерв'ятникiв, вовкiв, акул, блощиць, крокодилiв, комарiв, тигрiв, гадiв повзучих, лiтаючих i плаваючих... Усякоу тварi - по парi. Подивився потiм на своу творiння - птахiв, риб, ссавцiв та гадiв, помилувався, запишався вiд власноу, нiчим не приборканоу фантазiу та й мовив: - Це добре! - А планктон вiн теж сотворив? - вже вкотре вклинцювався в мою розповiдь Левiафан. - Само собою. Вiн усе живе того п'ятого дня сотворив. Тiльки вiн i сам тодi ще не знав, чи це планктон, чи гiпопотам. А може, кенгуру... Звiдкiля було йому знати? Адже нiяких назв для всього сущого ще не iснувало. - А як же ми дiзналися? - Першим до назв доп'яв Адам. Вiд нього й повелося... - Адам, хто це? - О, тут цiла iсторiя! Усi творiння не лише не мали назв, а й були нi на що не схожi. Аж тут Всевишньому закортiло самим собою милуватися. Але як? От вiн i порiшив: сотворю собi живий автопортрет за своум образом та подобою. - I сотворив? - Звiсно! Iнакше звiдки взялися б люди? - Виходить, i ти - як господь-бог? - Ще б пак! - Чого ж тебе ув'язнили? - А хiба я знаю? - Ну й дiла!.. - Атож, дiла - мов сажа бiла. - Тодi, Iоно, оповiдай про Адама далi. - Добре, а ти слухай i не уривай, iнакше на розповiдь й п'ятнадцяти дiб не стане. - Мовчу, як риба! - заприсягнувся по-морському Левiафан. - Вранцi шостого дня взяв Всевишнiй добрячий кавалок бiло-рожевоу глини i заходився лiпити свiй скульптурний автопортрет. Погляне на себе у свiчадо ставка та й лiпить, погляне та й лiпить... Весь у гливчаку вимастився, але таки злiпив фiгуру. Дмухнув на неу, i вона ожила! Вийшов хлопець - хоч куди козак. I нарiк його Митець Адамом, щоб не задавався. А це могло статися, коли б вiн заресстрував новоствореного пiд власним прiзвищем. А так - не визнав за свого... Отут i з'ясувалося, як i яке боже дихання називати. До того боговi не було з ким розмовляти. А тепер - стало! Але як розмовляти, коли нiяких назв не iснус? Могло ж вийти, як у пiсеньцi: "Дiд каже, що пшоно, баба каже - гречка..." Того ж дня Всевишнiй органiзував Адамовi грандiознi оглядини усього сущого. Адам давав усьому назви, а Всевишнiй запам'ятовував. I хто з них був вчитель, а хто учень, й понинi не добрати... Адам дивився на нескiнченну череду рiзноу звiрини та птаства i вилущував слiвця, мов зернята з насiння: - Пава, лев, пума, ара, вепр, орангутанг, коза, тур, диплодок, археоптерикс, горобець, лисиця, ворона, кицька, воша, носорог, собацюра... Того дня Адам залюбки мiг зробити з мухи слона, а iз слона - муху. Усе залежало тiльки вiд того, як вiн назве. А вiн тiльки витирав пiт з чола i невтомно шкварив добiрними назвами: - Снiгур, дикобраз, шимпанзе, морж, iгуанодон, тиранозавр-рекс, боа-констрiктор, лiнивець... Це була неймовiрно важка i виснажлива праця. Недарма Всевишнiй сьомий день оголосив Днем Спочинку. Тiльки вiнцю творiння - Адамовi - було пiд силу впорати цей мовний калейдоскоп. Всевишнiй, напевне, заклав у його черепну коробку перший у свiтi електронний мозок. Звичайна людина за один день з цим вiдповiдальним завданням нiзащо б не впоралася. Нам у школi казали, що коли тiльки наземнi "божi дихання" звести докупи i щосекунди давати одну назву, то вистачило б на чотири мiсяцi безперервноу роботи. Без передиху! Без сну i спочинку! Адам же впорався за один неповний робочий день, та ще й охопив ресстрацiю численних мешканцiв пiдводного царства. Кiбер, та й годi! В iсторiу людства це був перший свiтовий рекорд. А все чому? Бо творцем Адама був Найдосконалiший, Наймудрiший, Усевiдаючий Всезнайко, з яким Адамовi нема чого й рiвнятися. Подумати тiльки: Адам за один день лише дав назви усьому сущому, а Всевишнiй за один день усе те суще сотворив. Що важче? Було б дiло, а назва знайдеться! I рiвняти ух не можна! Досить згадати, що на його першу дитину. Кауна, пiшло аж дев'ять мiсяцiв творiння. Однак i того Кауна без Адамовоу помiчницi рви не було б... Отак я воздав хвалу Отцю Небесному. Гадаю, Всевишньому сподобалося. Може, змилостивиться i випустить на волю достроково? Про всяк випадок (як падати, то на м'яке!) вирiшив пiдлеститись i до мого наглядача. - Пишайся, Левiафане! - солодко проспiвав я. - Це б з чого? - здивувався той. - Як з чого? Хоча б з того, що твiй родовiд давнiший вiд мого. Будь-який цар запишався б, якби дiзнався, що походить з черева твого пращура. - Невже? - Правду кажу. Усi вельможi рахуються помiж собою, чий родовiд давнiший. - А хiба мiй рiд давнiший вiд твого? - А ти що - не слухав? Адже пару твоух пращурiв Всевишнiй сотворив на п'ятий день, а моух - на шостий. Та й то - некомплектне... 21. ГОСТРЕ СЛОВЕЧКО КОЛЕ СЕРДЕЧКО "Мужик поки ще темний, то й у бога вiрус, а навчиться - вiн i церкву забуде, а про батюшку - поминай як звали!" Панас МИРНИЙ. Уже настав третiй день мого ув'язнення, а про звiльнення й гадки нема. Ну, заждiть! Геракл втiк, i я - не з гiрших. Ото пожував сухiврю з хлорели i повiв хитру мову: - Всевишнiй i справдi мас свiтлий розум. А все чому? Бо посеред раю вiн завбачливо виростив для себе Древо Пiзнання. Плоди з нього вiн усть сам-один. Як тiльки чогось не знас, з'усть пiзнавальний плiд, i вже все йому вiдомо. А всiм iншим пiд страхом Страшного суду мудро заборонив отi пiзнавальнi плоди жерти. Iнакше, примiром, мавпи з мавпочками вмить би оте дерево обнесли, i нинi б не люди володiли землею, а мавпи. Навiть Адамовi господь заборонив з того дерева куштувати. Щоб не вийшов з нього великий розумник. З дурнем завжди легше: вiн власноу думки не мас. Що дурневi не скажи, усьому повiрус на слово. I жив Адам в раю у святому невiданнi. Мов викiнчений дикун. Не знав, темнота, навiть такоу дрiбницi: одягатися йому чи нi. Гасав по райських кущах голяком, як його Всевишнiй сотворив. Весь невмиваний, у синцях та подряпинах... Одного разу покуштував Всевишнiй з Древа, i його вмить осяяла чергова iстина: усякоу тварi вiн сотворив по парi, а от Адама - некомплектне! Явний недогляд! От i напосiвся вiн на Адама, нiби той винен: - Час тобi, хлопче, одружитися. А то вештасшся один, мов безпритульний. Треба, ой, треба тобi жiнку знайти!.. Адам слухас i в свосму дикому невiданнi нiчого не годен второпати. Тiльки лупас по-дурному очима. Але на той час, певно, давно вже дощу не було. Глина, мабуть, так всохла, що порепалась. А хiба з сухоу глини щось злiпиш? Та вона у пальцях розсипасться на порох. Але господь не розгубився, не позадкував перед тимчасовими труднощами, не зiрвав планових строкiв творiння внаслiдок несприятливих "об'сктивних причин". Вiн не з таких! Його виробниче правило тверде: сказано - зроблено. Коли Адам спав, Найспритнiший так ловко висмикнув у хлопця ребро, нiби все життя на товкучках по кишенях спецiалiзувався. Адам нiчого й не помiтив, начеб оте ребро у нього було зайвим. А Всевишнiй дмухнув на ребро i мовив: - Хай буде жiнка! I стала жiнка. Гарненька! На всiх iконах уу малюють блондинкою з блакитними очима. Томуто з того часу чоловiки надають перевагу бiлявим. А жiнки, знаючи про це, волосся фарбують. Щоб ввести дурнiв у оману та спокусу! Ну, це я так - мимохiдь вiдхилився- Коли Адам прокинувся, бачить - веде до нього Всевишнiй чарiвне створiння, з пшеничним волоссям аж до колiн. Зрозумiло, голе-голiсiньке. Про одяганку, хоч би благеньку, господь зовсiм не дбав... - Ой-ой-ой! - полохливо зойкнув у свосму невiданнi повний невiглас Адам. - Нова звiрюка! - I щоб одразу покiнчити з ресстрацiсю, тицьнув у нову звiрюку пальцем, даючи воiстину придурочну назву: - Секс-Бомба! - Що ти мелеш? - вперше скасував назву Всевишнiй. - Це твоя подружка, а не звiрюка. Iм'я уу нiжне, мов квiтка, - рва. Гарна дiвчина, правда? Вибирай - не вибирай, а кращоу зараз все одно не знайдеш. I суворо додав: - I щоб поганських слiв про неу я бiльше вiд тебе не чув! - Слухаюсь, отче, - пiдкорився Адам i запитав: - А що я маю з нею робити? - Тобi ще розтовкмачити, бовдуре? - А то, - промимрив Адам. - Ну, добре - поясню. Будеш ходити з нею в парi. Куди ти, туди й вона, як нитка за голкою. Ти - пiд кущик, i вона пiд кущиком до тебе пригорнеться... - I оце все? - зрадiв Адам. - Е, нi! Будеш про неу турбуватися, пiклуватися, годувати, в доброму тiлi тримати. Збагнув? - Слухаюсь, отче, - похнюпився Адам. - Хай буде так! А коли Всевишнiй пiшов, ясно всмiхаючись, Адам запитав рву: - Слухай, "ти вмiсш по деревах лазити? - Таж старий казав - краще у кущi, - грайливо вiдповiла рва, гiпнотизуючи Адама димчастою млосною блакиттю. Адамовi здалося, що вiн - ось зараз - втопиться в уу бездонних, як небо, очах. Моторошно стало хлопцевi. Як вiд того блакитного потопу врятуватися? I незчувся, як вже гойдався на макiвцi найвищого дерева, де й ховався в гущавинi до ночi. А рва цiлiсiнький день просидiла пiд деревом, аки вовк, що полюс на мисливця. Що вона iще робила? Та нiчого такого - пiсеньки мугикала, з квiточок вiночок сплела... Отак ганяла рва Адама день у день по райських хащах, аж поки не надибала на богове Древо. - Адаме, - нiжним голосочком спитала вона, - а чому ти жодного разу не видерся на це дерево? Дивись, якi на ньому гарнi плоди... - Ти що, очманiла? - озвався з баобаба захеканий Адам. - А що я поганого сказала? - Заборонено- на нього лазити! Пiд страхом Страшного суду i неминучоу кари заборонено! I плоди з нього жерти - зась! - Чому, Адаме? - мелодiйно джеркотiла рва. - А я звiдки знаю? Що я, бог - усе знати? I взагалi вiдчепися од мене, бо - уй-богу - урветься у мене терпець! Як дам кокосовим горiхом! - Ой, дай, Адамцю! Менi щось i справдi пити хочеться- Заскреготав Адам зубами, мов шинкар, коли у нього люди сидять i тiльки теревенять, а горiлки не замовляють, та й подався у хащi виконувати рвину примху. Бач, з лiсового джерельця не може напитися... Ну, тут, як воно завжди бувас, тiльки чоловiк з очей, як до рви чемний Спокусник суне: - Дозвольте з вами познайомитися. Мене звуть Змiсм. - А мене рвою... Але я вас щось не бачила... - I не дивно - моу володiння розташованi окремо вiд цього чудового райського куточка. Оце завiтав познайомитися. - I що, не жалкусте? - лукаво примружилась рва. - Жалкувати, що познайомився iз справжньою чарiвницею? Та ви що! Ви б тiльки поглянули на себе. Кращоу статури не знайти! А якi коси! А очi! Чаклунка, боже створiння! А ця довбня - ваш Адам - тiльки й знас що по деревах гасати. Таку кралю не цiнус... Я б для вас, моя крихiтко, влаштував би воiстину райське життя!.. - З милим рай i в куренi, - як могла, пручалася беззахисна рва, зовсiм-зовсiм оголена. - Який курiнь? Де ви бачили той курiнь? Ваш бовдур не з вами у куренi, а з мавпочками на гiлляках раюс. Ех, менi б отакий скарб! Та я б!.. Та ви б!.. Та ми б удвох!.. Дозвольте, моя чарiвнице, почастувати вас оцим прекрасним плодом... - А менi зараз Адам кокосового горiха принесе... - Кокосового горiха... Та ще гнилого... Та ще по дорозi сiк сам висмокче... Та ще потiм вам отим гнилим кокосом усе життя докорятиме... А цей, дивiться, який соковитий! - Адам сказав, що з цього дерева куштувати найсуворiше заборонено... - Адам... Сказав... Заборонено... Та чи подумали ви: раптом вiн бреше? I що вiн взагалi знас, ваш темний неук Адам? I розум його не посвiтлiшас, поки нехтуватиме цими чудодiйними плодами. Бо плоди з цього дерева - солодке джерело пiзнання. От покуштуйте i дiзнастеся, брешу я чи нi... Я правду кажу: заборонене - солодке... - Ну, хiба шматочок, щоб вивести вас на чисту воду, - завагалася рва. Спокусник одразу вклав у ручку рви заборонений плiд i у захватi аж сплеснув у долонi: - Боже мiй, яка краса! Хоч картинку малюй "Дiвчина з яблуком"... Ну... Ну... Смiливiше, нiчого не бiйтеся... Нарештi, розумнице моя! А тепер скажiть, володарко моух мрiй, чи брехав я, коли присягався, що ви - найчарiвнiша жiнка у свiтi? - Нахабо! - у рви прорiзалася жiноча логiка. Спокусник отетерiв вiд несподiванки. - А що таке? - розгублено забелькотiв вiн. - А що я такого? Я ж тiльки хвалив... - Хвалив! - гримнула рва. - Знущався, а не хвалив! Бач, йому порiвняти мене нема з ким... Ясно, нема! I не буде, поки я лишатимусь сдиною жiнкою на свiтi! На мосму мiсцi i горбата була б кращою! - Ну, коли так, - розiзлився Змiй-Спокусник, - то вiднинi кожна жiнка люто страждатиме вiд того, що вона - не сдина! 22. ЯКУ ХТО МАр, ТАКУ Й ОБIЙМАр "Чи не правда, вона досить кумедна, "свята" Бiблiя, коли читасш уу уважно?" Лео ТАКСIЛЬ. - Адамчику, ану злазь з дерева! - Навiщо? - Курiнь будувати. - Який ще курiнь? - Ну, як не курiнь, то хату. - Яку ще хату? - Ну, як не хату, то садиба не завадить. - Та я навiть слiв таких не чув! - Нiчого - я навчу... - Адамцю, де ти цiлий день ноги б'сш? Хоч би дров нарубав... - А навiщо? - Щоб розкласти багаття... - А багаття для чого? - Для чого, для чого... Боже мiй, коли ти зрозумiсш? Щоб рибу засмажити - ось для чого! Смажена риба смачнiша. - А ти звiдки знасш? - Знаю, та й усе... - А без багаття хiба не можна? - Звiсно, можна! Якщо ти грубку складеш... - Адаме, i не сором тобi цiлiсiнький день на пiдсоннi вилежуватись? Роботи в хатi нема, чи що? - А що я маю робити? - Ну, хоч би огiркiв набрав та насолив, грибiв поназбирав на засушку... Бо ж нiяких запасiв у хатi! Гiсть прийде, почастувати нiчим... - Який ще гiсть? - Та хоч би отой старець Всевишнiй... - А ти звiдки знасш, що гiсть прийде? - Як не прийде, то й самi з'умо... - Адамчику, ти хоч би поглянув коли на мене... - Ха! Нiби я тебе не бачив! - Невже у всьому роздивився? - Та не слiпий... - Щось не помiтно, щоб ти був зрячий... - Адамчику, котику, мур-мур-мур... - Чого це ти? Чи не захворiла? - Ну, Адамцю, не будь таким... Ну, приголуб свою рвоньку... - Знасш, нiколи - роботи по горло. - Якоу ще роботи? Вже сонце низенько, вже вечiр близенько... - Нiчого, ще встигну городину зiбрати. Свiжих фруктiв та овочiв принесу. Сама казала: гiсть з'явиться - почастувати нiчим. - Ой, ти, певно, зголоднiв, мiй милий? О, яка я неуважна! На, поласуй оцим... - Як?! З отого дерева?! Пiд страхом неминучоу кари?! - Яка кара? Нiчого не буде... Я куштувала... I нiчого такого... - Коли ти ула? - Та ще позавчора... Знасш, заборонене - дуже солодке... Та ти хоч надкуси на пробу... - Ну, хiба що надкусити... - Отак... Молодця!.. Ще, Адамчику, ще!.. Ну, то як? А тепер, мiй любий, поглянь на мене... I впала полуда з очей Адамових: - Ага, бачу, одне у тебе на думцi - голою спокусницею вихилятися... Хоч би листочком затулилася! - Адамцю, а навiщо менi вiд тебе ховатися? Хiба ми - не пара?.. Той райський випадок дуже заплутаний. Свiдкiв - катма. Кожен оповiдас в мiру власноу розбещеностi. Одне ясно: Всевишнiй був дуже задоволений, що примудрився так хитро втiлити свiй смiливий задум у життя. Вiн навiть освятив перше у свiтi ательс мод, в якому сам обiйняв дуже вiдповiдальну посаду першорядного майстра кравецькоу справи. У святому писанiу прямо сказано: "I зробив господь (бог) Адамовi та дружинi його одяги шкiрянi, i одягнув ух обох". I що б ти думав, Левiафане? Шкiряний одяг досi не вийшов з моди! 23. ВИЙШОВ СУХИМ 13 ВОДИ "I ось Iона знову на суходолi. Ще й зараз показують мiсце, де кит виплюнув пророка. Втiм, богослови не знають твердо, чи був Iона виригнутий, чи ж кит евакуював його з боку хвоста". Лео ТАКСIЛЬ. Це я тiльки тут iсторiю грiхопадiння Адама i рви так фрагментарне виклав: щоб i дiти до шiстнадцяти рокiв могли прочитати. У святому письмi iнтимнi стосунки янголiв та людей розписанi з соромiцькою вiдвертiстю, без усякого благопристойного камуфляжу. Недарма в безбожному заокеанському царствi Жовтого Диявола в подарунок молодожонам видано "Порно-Бiблiю" з "оголеним" iлюстративним "матерiалом". Хтозна, раптом молодята неписьменнi! То хоч з чудових малюнкiв доберуть, що й до чого та як... Вартiсть видання - ого-го! Але навiщо менi було розбещувати Левiафана? Мiй наглядач - благородна й цнотлива тварюка. До того ж Левiафан виявився напрочуд уважним й допитливим слухачем. Недарма кажуть, що мозок морських ссавцiв нiчим не поступасться людському. Наприклад, я оповiдаю, а вiн запитус: - А який вiн на вигляд був? - Хто? - не можу втямити я, уриваючи свою гладеньку оповiдку. - Бiблiйний Змiй. - рва прийняла його за людину. Змiй тодi ходив на двох ногах, а не плазував. Хвацько розмовляв, а не шипiв. А людей господь сотворив за своум образом та подобою. Вiдтак, с грунтовнi пiдстави припустити, що й Змiй-Спокусник був копiсю самого Всевишнього. Тiльки молодший... Зверни увагу. Левiафане: вiн i по раю вiльно вештався! - А звiдки ж вiн узявся? - Друже, вiд твоух запитань упрiти можна. Аж голова обертом йде! Звiдки узявся велемовний i премудрий Змiй, один господь знас, та нiчого про це не написав... - А може, це вiн - Виконавець Наказiв господнiх? Сказав господь: "Хай буде Свiтло!" I стало свiтло... Як ти, Iоно, гадасш? - Ой, краще помовч, Левiафане! А то й у тебе Всевишнiй вiдбере мову. I замовкнеш ти навiки, як нещасний бiблiйний Змiй... Кому потрiбнi зайвi теревенi? - Так воно ж цiкаво... - Йому, бачите, цiкаво! Ха! Та менi лише за те, що я слухав тебе, охальника дiянь господнiх, строк ув'язнення збiльшать на повну котушку! Замкни вуста - тьху! - утробу - i намотуй на вус, що чорним по бiлому писано. Ясно? Мовчки слухай! - Та я слухаю... Я собi далi оповiдаю, а вiн знову: - А чому Всевишнiй одразу не вигнав з раю Адама i рву? - Га? - тупо вигукнув я, силкуючись осмислити нове капосне запитання. - Сам подумай, Iоно, - вперто розтовкмачус менi Левiафан, - то вiн молодят голубить i сам ум моднi строу шис, а то враз - виганяс! Навiщо було йому стiльки часу з ними воловодитись? Адже вирок ухвалено наперед! I судовоу справи порушувати нема потреби... Карай - та й усе! Аж тут приходжу до тями i викручуюсь, як вуж на пательнi: - А хто тобi сказав, що господь вигнав Адама з рвою за прелюбi дiяння? - Так усi пастирi кажуть! - Усi пастирi кажуть... Усi невiгласи брешуть! Як господь мiг виганяти ух за милi любощi? Адже вiн сам наказав: "Любiться i розмножуйтеся". Второпав? А тi пастирi байдикують на заняттях з першооснов раювання, а потiм патякають, як викiнченi неуки. Чули дзвiн, та не знають, де вiн... - А за що ж вигнав? - повертас на свос впертюх Левiафан. Довелося натужити пам'ять i пригадати залiковий курс з допомiжних писань - апокрифiв, що не увiйшли до бiблiйного канону. - Бо в раю було ще одне Древо, - притишеним голосом повiдомив я. - Яке? - мов змовник, прошепотiв i Левiафан. - Древо Життя! - наважився я прошелестiти безбарвним голосом. - То й що з цього? З усього було видно, що Левiафановi мос повiдомлення про Древо Життя - в новинку. Довелося пояснити докладнiше: - Хто покуштус плодiв з цього Древа, здобувас безсмертя. А рва вже добиралася до нього... Варто уй з Адамом було з'усти хоч по одному плоду, як вони поробилися б всемогутнiми, немов сам господь-бог! Навiть янголи вже не знали б, кому коритися. З тиранiчною владою Наймудрiшого було б покiнчено назавжди! I нiякого Потопу не було б! Та й iнших лих i знищень... Ось на цю безбожну диверсiю у раю i замiрявся штовхнути несвiдомих молодят хитромудрий мерзотник Змiй. Та господь вчасно викрив цю пiдступну змову приречених. Покарав усiх трьох! Особливо було непереливки Змiсвi... Та всю цю справу Всевишнiй розумно ховас в найсуворiшiй тасмницi. Навiщо бентежити своух рабiв нездiйсненними надiями й мрiями? Коротко кажучи, оповiдалося про Адама та рву довго. Розповiдаю Левiафановi, а сам пильно стежу, як вiн реагус. На початку оповiдки (в уу славословнiй частинi) мiй кит байдуже жував планктон. Та потiм його зачепило. На фривольний гачок. Щодалi - гачок мiцнiше впинався. Левiафан навiть забув жувати. А потiм так заслухався, що аж пащу роззявив. Отут я й спостерiг, що Левiафан, захоплений бiблiйними басчками, втратив усяку пильнiсть, що нiяк не личить нi в'язницi, анi наглядачевi. Вiн навiть за курсом не стежив. Потроху лiнивi хвилi прибили його аж до берега. А я iнтригуючим гласом кажу: - Як дiзнався про Древо господь... Та й стрiмголов кинувся через роззявлену китову пельку на берег. - Ти куди? - запiзнiло сполошився Левiафан. - Тiкати? Ану, гайда назад в утробу! - Нi, друже Левiафане, не буде цього. Прощавай! Тодi вiн почав канючити, мов жебрак нещасний: - Повернися, Iоно, коли справдi вважасш себе моум другом... Мене ж з роботи потурять... Скажуть: роззява... А в мене на шиу китиха чудо-юдо, малi китенята... Ех, доведеться допомогти! Хоча б корисними в цiй ситуацiу порадами... - Який же ти роззява. Левiафане? - примирливо кажу я. - Та хто й насмiлиться отаку нiсенiтницю верзти? Ти ж сам пречудове знасш, що все - в руцi божiй. Значить, на мою втечу його воля була. Але про яку це втечу я кажу? Це було звiльнення за божим промислом! Твiй хазяун Посейдон все одно до пуття не добере, що сталося. Адже свiдкiв нема! Окрiм того, нiхто й досi не подбав про те, щоб завести у твосму черевi канцелярiю з вхiдною i вихiдною документацiсю. Отже, виходить, що ти - непiдзвiтна адмiнiстративна одиниця. - Так-то воно так, але... - Нiяких "але". Левiафане! Забудь про тi лихi "але" i нiколи не згадуй! Пам'ятай: за вiдсутнiстю канцелярськоу документацiу тобi мусять вiрити на слово. Що скажеш, те й вiдповiдатиме iстинi! А ще с один бюрократичний прийом, що б'с начальство наповал! - Який це, Iоно? - схопився Левiафан на мiй натяк, мов потопаючий за соломинку. - А ось який: коли постанеш перед грiзними очима Посейдона, наберися нахабства i одразу премiю проси! - А за що? - Ну, це ясно: за понаднормову трудову вахту по утриманню особливо небезпечного злочинця. Тодi Посейдон буде думати не про мене - втiк я чи не втiк, а про премiю - давати уу тобi чи не давати... Ну, бувай живий-здоровий! А менi в дорогу час! - Бувай, арештанте! - вже веселiше вiдгукнувся Левiафан. - Ну, й хитрун же ти, Iоно! Але послухай-но i мосу поради. Iди, хлопче, в Нiневiю i не барися. Якщо, звiсно, не хочеш бути ув'язненим ще й у черевi Бегемота... 24. НЕМА ВОЛI Й НА ЗАЯЧИЙ СКIК "Швидко йти - бiду знайдеш. Помалу йти - бiда тебе знайде". З народноу сатири. Стою на високому пагорбi i милуюся згори пречудовим мiстом, яке спорудив легендарний цар Нiн, а прикрасила уславлена цариця Семирамiда. Серед пишних зелених садiв височать бiлi палаци. Вздовж його берегiв лине широка рiка Тiгр. Тихо струменiють, зблискуючи в сонячних променях, прозорi води. Човник рибалки пливе. Вдалинi вiтрило корабля пломенiс. Краса! Отак укляк на пагорбi i милуюся. Аж гульк - з обох бокiв бiля мене стовбичать ще двос. Один, красунчик у вишуканому хiтонi, недбало пальмовою вiттю помахус. Другий, барчистий гевал - з шиу до п'ят обвiшаний вiйськовими вiдзнаками, зловiсно мечем побрязкус. Невже я вскочив у нову халепу? А наувний, мов дитина. Левiафан обiцяв лише Бегемота. Та чого iншого можна чекати вiд простого морського трударя-добряги? Левiафан тiльки зовнi - чудисько. А цi двос... - Як. ти гадасш, Михайле, - лiниво цiдить красунчик, - порозумнiшав у черевi китовому наш молоденький непослух чи й досi дурiс? - То твос штукарство, Гавриле, тобi й знати, - знехотя бурчить обтяжений м'язами гевал. - А моя метода проста: казанком по мордi - i край! Такому - слово, вiн тобi - сто. А коли даси казанком по мордi, одразу - повне взасморозумiння. - Це ти серйозно? - Цiлком! Казанок, особливо чавунний, дохiдливий i переконливий аргумент, що не потребус жодних дискусiй. - Цiкаве спостереження... Отак балакають помiж собою, нiби мене й на спомин нема. А я мiж ними - нi в сих нi в тих.... У кожного на раменах, мов генеральськi еполети, лежать маленькi золотi крильця. Чував я, нiби у небожителiв завжди так: чим вищий сан, тим менш обтяжують плечi крила. У архангелiв, примiром, це просто легесенька iсрархiчна ознака - ум небесних бриляк не тягати. А величезнi вантажнi крила - то у рядових янголiв-чорноробiв. Хто ж цi двос? - Казанком по мордi, кажеш? - замрiяно помахус вiттю милосердя гарненький до огиди красунчик. - Авжеж, Гаврило. Але можна й чоботом пiд дих. А то й кулацюрами ребра полоскотати. - Цiкавi пропозицiу, - знову лiниво мимрить потворно-гарний красень. Боже мiй! Невже?.. Невже це перший порадник Всевишнього архангел Гавриул i верховний душогуб архистратиг Михаул? Схоже на те... Ну, коли так, то нiякi словеса менi не допоможуть. Тiльки повна, безмежна й мовчазна покора. Iнакше цей нiжний красунчик мене двома пальчиками придушить. Я бебехнувся на колiна, молитовне склав долонi i звiв очi до неба з нiмим благанням. - Молодця! - янгольським голосом схвалив моу капiтуляцiйнi дiу архангел Гавриул. - Ага! - присднався до нього архистратиг Михаул. - Тепер i чоботом йому по мордi зручно дати... Чоботи архистратига були з мiцними чотирикутними носаками, окутими бронзою. Таким чоботам - зносу нема. Скiльки б небесний головнокомандувач не човгав ними по мордах, пиках та фiзiях. - Чому ж ти не послухався, Iоно? - слейним голосочком запитав Гаврило. - Тобi ж випала найвища честь: пророкувати iм'ям Всевишнього. - Дозвольте поясню! - змолився я. - Тiльки коротко, - попередив гевал Михайло. - А то... - Знаю: по мордi! - Ти диви! - розчулився архистратиг. - Ну, давай, кажи, що масш збрехати. - Вашi Свiтлостi! В усьому винен старий пень Авiмелех. Вiн сказав, щоб я пiшов пророкувати кiнець Нiневiу, та не сказав, вiд чого вона мас загинути. А це с грубим порушенням святоу iнструкцiу. Адже усяке пророцтво мусить бути конкретним, iнакше всi пророчi зусилля виявляться марними. Я замовк i знову звiв очi до неба, не мiняючи молитовноу пози. - Вмотивовано бреше, - оцiнив Гаврило. - Як на дурня, то повiрить! - погодився Михайло, побрязкуючи лускою нагород. - Що ж, Iоно, - провадив далi красунчик Гаврило, - я виправлю помилку Авiмелеха. Хоча б для того, щоб надалi ти не мав чим вiдбрiхуватись. Знай: ресстр покарань господнiх нiчим не обмежено. Кiнець мiста настане через сорок дiб з дня початку твоух пророкувань. Можливо, Нiневiю спопелять надпотужнi блискавки... - Торох-торорох! - повiдомив кодову назву каральноу акцiу архистратиг Михайло. - Або мiсто буде зруйновано астероудами, метеоритами, болiдами та iншими сфероудами... - Вах-бах-бах! - пояснив головнокомандувач. - Або його поглинуть води Тiгру купно з хлябами небесними... - Буль-буль-буль! - уточнив стратиг. - Може бути застосований комплексний метод покарань господнiх. - Торох-торорох-бах-бах-бах-буль-буль-буль! - у захватi розтлумачив Михайло. - Все уяснив,, Iоно? - Як на духу! - гаряче запевнив я. - Ну, тодi паняй з богом. - А то - баняком по мордi! 25. ЯКА ПТАШКА, ТАКА Й ПIСНЯ "Мало знайдеться людей, якi наважились би уголос висловити те, про що тасмно просять бога". Мiшель МОНТЕНЬ. Господи, яке розкiшне мiсто ця Нiневiя! Скрiзь стiльки принад i спокус, що хоч очi полою затуляй. Особливо коли в тебе, як у мене, в кишенях вiтер гуляс... Того ж дня сiв i склав звiт-молiння на iм'я самого Всевишнього (той скнара Авiмелех - канюч у нього чи не канюч - все одно й ламаного шеляга не дасть): "Наймудрiшому, Всемилостивому, Наймогутнiшому пановi Всевишньому, сдиному i неподiльному в трьох лицях! Уклiнно доповiдаю: за наказом Вашоу Високостi прибув у всеозбросннi святих настанов та не менш святих iнструкцiй на короткочасне пророкування у мiсто Нiневiю. Тут багато такого, чого я в життi не бачив, а вiдсутнiсть вiдповiдного досвiду збивас з пантелику i заважас плiдно пророкувати. Скажiмо, на мiсцевому базарi продають жовтi i зеленi кулi, що свосю формою й габаритами нагадують м'ячi. Якщо розрiзати жовту кулю, вона всерединi жовта. А якщо розрiзати зелену кулю, то вона чомусь всерединi яскраво-червона. Мiсцевi грiшники купують цi устiвнi кулi (i жовтi, i зеленi), рiжуть ух на скибки i привселюдно ними запихаються, аж слина та сiк з ротiв тече. Кажуть, смачно. Не знаю - не пробував. Пришлiть грошi - попробую. I ще тут у крамницях продають пляшки, на яких зiрки намальованi. Найменша кiлькiсть зiрок - три. Чим бiльше зiрок, тим пляшка дорожча. Мене аж нуртус: а що воно таке? Мiсцевi грiшники купують цей зоряний напiй i кажуть, що вiдчувають вiд нього небесне блаженство. Не знаю - не пробував. Пришлiть грошi - попробую. А ще тут на березi рiки Тiгр с так званий пляж, а точнiше - звалище оголеноу людськоу плотi. I на тому пляжi винiжують своу принади мiсцевi грiшницi (геть усi - босi i, можна смiливо казати, голi). Кажуть, дуже апетитнi. Не знаю - не пробував. Пришлiть придатнi на це дiло пiдйомнi - попробую. Ще раз уклiнно нагадую: тiльки грунтовне вивчення життя дасть менi реальну змогу з успiхом впливати на оточення. Ваш смиренний слуга, раб божий пророк Iона". Тiсу ж ночi отримав термiнову блискавку: "Вельмишановний отче Iоно! Масмо велику присмнiсть нагадати: Вам уже твердо обiцяю дати казанком (баняком) по мордi. Однак ми й досi вважасмо, що Вашi домагання дещо передчаснi. Приймiть найкращi нашi побажання. Херувим (пiдпис нерозбiрливий)". Ну, от - масш! Та чого дивуватись? Так нас i в пророчiй школi навчали: бог i слуги його все беруть, та назад не вiддають. 26. УСЕ - БОЖЕ, ТIЛЬКИ ГРIХИ НАШI "Немас такого злочину, якого не вчинила б людина на догоду боговi i заради вмилостивлення небесного владики". Поль ГОЛЬБАХ. Менi лишалося одне - почати пророкувати. Чим швидше я позбудуся Нiневiу, тим швидше матиму нове, бiльш пристойне призначення. Та от бiда - сам процес пророкування мене анiтрохи не надихав, не викликав i найменшого ентузiазму. Гнiтили спогади з дуже недавнього минулого. Звiсно, за борт мене тут не кинуть, бо нема вiдповiдних природних умов: рiчка - не море. Але мiсцевi лиходiу цiлком можуть вдатися до привселюдного побиття камiнням. Або чемно запросити: - Просимо пана пророка до гiлляки!.. До того ж провiщати кiнець мiста доводилося всупереч настановам iнструкцiу. У Нiневiу давно вже не лютувала холера, не косила людей чума, i нiхто з грiшникiв не голодував. Один я пестився. Я так схуднув, що в моу штани влiзло б два Iони. Сили моу так пiдупали, що ух ледве вистачило на те, щоб видряпатися на бочку посеред базару. Я глянув довкола, i з очей моух мимоволi покотилися гiркi сльози. Бо я побачив: скрiзь грiшники обжираються запашними баранячими шашликами, запивають соковитi шматури м'яса прохолодними напоями, хрумтять редискою, молодим часничком, огiрками та помiдорами, з хрускотом встромляють гострi леза в смугастi боки кавунiв. А над базаром лунас спокуслива реклама: - Кому моркви? Кому бурячкiв на борщ? - Бублик - за п'ятак, дiрка - за так! - Iдеш до куми, коли нема кума, купи у мене рахат-лукуму! Я проковтнув сухий клубок, що захряс у мене в горлi, i вiдчайдушне возопiяв: - Грiшники та грiшницi! Ще сорок днiв, i Нiневiю буде зруйновано! Мертва тиша впала на гомiнкий за хвилину перед тим базар. Усi очi втупились в мене. Навiть удаванi слiпi, що завжди по риночках побираються, повернули до мене голови i розплющили повiки. У повiтрi запахло грозою. "Зараз вiзьмуться за каменюки", - подумав я. - Люди! - намагаючись врятувати свою плоть вiд катування, заголосив я. - Iстинно кажу: через сорок днiв бути тут пусту! - я проковтнув солонi сльози. - Я про кiнець мiста точно знаю! Ось, дивiться, у мене до вас командировочне посвiдчення, видане богом-батьком, пiдписане богом-сином i засвiдчене богом-духом святим! Термiн вiдрядження - тридцять дев'ять дiб. Бо на сороковий день вогонь небесний впаде на вашi голови! Торох-торорох!.. Усi завмерли. Забутi шашлики смердiли горiлим. Кавуни падали з онiмiлих рук i репались на брукiвцi. Нiжки каплунiв стирчали з масних ротiв. Хвала тобi господи, злякалися! Бiльшого ефекту я б не досяг, коли б навiть ще й грiм вдарив з ясного неба. А все чому? Бо жителi мiста, на вiдмiну од морських розбишак, добре знають лихий норов Всевишнього - у церквах ух навчають божоу бiографiу. А в нiй що не сторiнка, то кара та й кара... Що тут сталося! Усi обступили мене, частують, мов найдорожчого гостя, i розпитують: та як, та що, та за вiщо? Переляку мого як не бувало. Я почував себе вiдмiнником на iспитових заняттях i охоче вiдповiдав: - Так от (хай хтось змотасться у шинок по бутерброд з iкоркою), великий грiх ви взяли на душу, бо надмiру розбагатiли. А звiдки ваше багатство? Вiд бога! Усе, що масте, - все боже. А от грiхи - вашi! (Дайте оту сулiю з бiлим - у горлi пересохло). I не знасте ви того, що у пеклi чорти давно вже на вас вила гострять, готуючись до масового прийому... Знову ж таки, не тiсю рукою усте. Треба лiвою, як у кращих домах Фiладельфiу та Александрiу, а ви - правою! Явний злочин i грiховний непорядок! - Що ж нам робити, святий отче? - уже скиглять. - Звiсно - рятуватися, поки с час. (У когось с пляшка з червоним?) Смиренним каяттям i доброхотними подаяннями ще можна заслужити вiчне блаженство на Сьомому Небi. Оплату вiльних мiсць приймаю наперед i тiльки готiвкою. Само собою, пiд розписку з гарантiсю. (Ще одного шашличка пiд "Перлину пустелi" з'усти, чи що?) Ух, добре пiшла! За годину бочка з-пiд оселедцiв аж кректала вiд подаянь. Я хитався вiд утоми. Однак пiшов ще до шинку - п'яниць лякати. - Грiшники! - грiзно повiдомив. - Ще сорок днiв, i ви пекельноу смоли нап'стеся! Знову: та як, та що, та за вiщо? Я охоче i до ладу, з усiма подробицями ум розтлумачив, не забуваючи сумлiнно дегустувати зорянi напоу. Аж тут згадав про бiдолашних грiшниць, що у повному невiданнi голi i босi винiжуються на березi Тiгру. Одразу ж кинувся наставляти ух на путь iстинну, залишивши пiд наглядом шинкаря бочку з-пiд пива з накиданим туди злотом та срiблом. - Грiшницi! - гримнув я на безсоромних спокусниць з усiсю можливою суворiстю. - Ще сорок днiв, i вас саджатимуть голяком на розпеченi пательнi! Ну, ясно - пiшли ойки, айки, охи, ахи... Я ум теж натхненно пояснив, як свою безсмертну душу порятувати. Та ще обрав тридцять дев'ять дiв найапетитнiших (з тих, що найдорожчi), щоб вони мали повну змогу поплакатися в пастирських обiймах в персональному порядку. Прийом, зрозумiло, у нiчну пору, бо вдень я по горло зайнятий. Звiсно, на пляжi лишив ящик з-пiд морозива, вщерть засипаний жiночими прикрасами. Уже надвечiр, коли ледве тримався на ногах вiд трудiв праведних, доп'явся до царського палацу. - Царю! - суворо сказав нещасному помазанику божому. - Ще сорок днiв, i прийде кiнець твому царюванню! Виймай казну, а гординю свою здай у ломбард! Якщо вiзьмуть уу пiд заставу... 27. ГУЛЯЙ, КУРКО, ПО БОРЩУ, ПОКИ ДРУГУ ПРИТАЩУ! "Ходив рак сiм рокiв по воду та прийшов додому. Полiз через порiг, розлив воду та й каже: - Отак чорт бере скору роботу!" З народного гумору. Усе йшло як по писаному. Любо й дорого подивитися. Вiзьмемо тутешнього царя-батюшку. До того перепудився божий помазаник, що наказ видав на предмет спокутування грiхiв: "Щоб нi люди, нi корови, нi вiвцi, нi свинi нiчого не ули, не випасалися i води не пили. Т щоб одяглися у руб'я та власяницi городяни i тварини ухнi, i крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний з них одвернувся вiд злоу путi свосу i вiд насильств рук своух". Я цей наказ навмисно переписав, щоб вiн потрапив до святого письма. Всохлий до спинного мозку Авiмелех все одно нiчого не добере, а людинi з розумом, коли вона вiзьме до рук Бiблiю, буде потiха. Це ж треба - цар не вiдрiзняв людей вiд худоби! Городяни у нього випасалися, а тварини вешталися у руб'у та власяницях! Отак вопiяли вони згiдно Його Величностi наказу (особливо добре це виходило у негодованоу i неповноу худоби), а я спокiйно й дiловито оббирав мiсто. Надвечiр тридцять дев'ятого дня вийшов я з караваном верблюдiв (як одногорбих, так i двогорбих), тяжко навантажених "доброхотними подаяннями", за врата приреченого вертограда. Зупинився на тому ж високому пагорбi, з якого милувався мiстом разом з небесними сановниками Гаврилом та Михайлом. Звiдси я в усiх подробицях побачу, як Всевишнiй спопелятиме це наскрiзь прогниле, морально занепаде, розбещене достатком грiховне кубло. Наступного дня я пiднявся разом з сонечком, щоб не прогавити унiкального видовиська. Це ж треба: було живе мiсто i нараз - воно вже мертве! Сiв зручнiше i чекаю. Сонце пiднiмасться все вище та вище, а мiсто як стояло, так i стоуть. У небi - анi хмаринки. "Що ж це таке? - дивуюся. - Чому затримка? Чи, може, вирiшено нищити Нiневiю не блискавками, а небесними бриляками? Адже коли нема дощу, то й Потоп вiдпадас..." А сонце вже пiвнеба обiйшло. Пече так, що пiсок аж п'яти пiдсмажус. Огорнув мене неспокiй. Згадав я господа нашого. Правильно старi люди кажуть: як тривога, то - до бога. - Господи! - чемно змолився я. - Чи не переплутав хтось у канцелярiу? Великий боже, адже слiд грiшникiв, що правою рукою жеруть, спопеляти, а не вiрного раба твого! I що б ви думали? Враз з-пiд землi вирiс райський кущ з напрочуд густим, непробивним для сонячних променiв листям! Всевишнiй почув, знацця, мос молiння i сотворив чергове чудо. То нероби з божоу канцелярiу тобi нiчого, окрiм казанка (баняка), не дадуть. Розлiгся я в присмному затiнку, покурюю "Фiмiам" i далi покарання чекаю. А його все нема та й нема. - Господи! - знову звернувся я до небес. - Покарай цих грiшникiв, бо ж мене брехуном ославлять. Пропаде моя пророцька репутацiя! I що б ви думали?? Сам Всевишнiй по воздусях на мiй пагорб десантус! Я, звiсно, стаю, як воно i годиться, навкарачки, а лобом старанно товчу пилюгу. - Чого ти зажурився, Iоно? - Та як менi не журитися, Ваша Високiсть? Обiцяв я нiневiйцям на сьогоднi розкiшне покарання з громом та блискавками, а його нема. Виходить, я не пророк в очах ухнiх, а жалюгiдне базарне брехло. - Не журися, Iоно, - заспокоюс мене Всевишнiй. - Сам подумай: навiщо менi зараз карати Нiневiю, коли ти уу сам упорав? - Як так? - вразився я. - А отак: обiбрав пiд заставу покарання до нитки усiх жителiв i лишив ух у самому руб'у та власяницях. Хай вони знову в грiх розкошiв погрузнуть, тодi й скарасмо. Я кажу тобi: Нiневiя буде спопелена так, що рештки мiста майбутнi археологи довгенько шукатимуть... I гукнув я улюбленими словами наймудрiшого господа нашого: - Це добре! I востаннс пролив Всевишнiй бальзам на мою зранену марнославством душу: - Ти перший довiв, Iоно, що святе слово - воiстину золото. Жоден пророк досi не спромiгся такого економiчного дива! I твiй праведний подвиг, Iоно, назавжди лишиться нетлiнним зразком для всiх святих отцiв церкви. Зросила зречена мудрiсть господня думки моу, i я гукнув, множачи глас свiй на всi сторони свiту: - Хвала тобi, господи! Тут рукопис бiблiйного пророка Iони уривасться. Тому ми й досi не знасмо, за якi його заслуги один з небесних поверхiв названо Iони Сферою. По цьому "тихому" жартi ми й поставимо крапку.