ковчезi! - весело озвався незнайомий навiгатор. - Вiтаю вас! - Привiт i вам! - Звiдкiля це ви узялись? - З околиць Олiмпа. А ви звiдки? - З околиць раю! - Ого! - Отож! - А куди прямусте? - А бог його знас! А ви? - Ха! А ми - протилежним курсом! - Веселий ви чоловiк! - А чого сумувати? - Видно, нам виписували маршрути у рiзних вiдомствах. - Ваша правда! - Хто у вас верховода? - Зевс. А у вас? - Всевишнiй. А як вас величати? - Девкалiон. Подорожую з дружиною Пуррою та конем Пегасом. - А навiщо кiнь? - Вiн знас шлях на гору поетiв Парнас. Каже, уу не затопило. А як вас звуть? - Ной. На борту - дружина, сини, невiстки, онуки, звiрi... - Ото було клопоту!.. - I не кажiть! - Ну, бувайте! Попутного вам вiтерця! - Щасливо i вам допливти! Ковчег i скриня розiйшлися як у морi кораблi. А на обрiу вже бовванiла нова плавуча база. За годину вiдбулася ще одна двостороння розмова : - Гей, на ковчезi! - Агов! - Як вас величають? - Адмiрал Ной. А вас? - Шкiпер Утнапiштiм. А ви звiдки? - З райського куточка! - Ого! - Отож! А ви? - А ми з околиць Вавiлона. Хто у вас займасться питаннями Потопу? - Всевишнiй. А у вас? - Мардук. - А я й не чув про такого! - Я про вашого теж! - Ну, бувайте! - Попутного! Так ось на що натякав старий Нерей. На небi, виявлясться, скупчилося доволеньки конкуруючих органiзацiй. Ну й дiла!.. А на обрiу вже бовванiла нова рятувальна посудина... 19. ОЙ НА ГОРI, НА ГОРI - Земля! - гукнув черговий навiгатор капелан Iафет. - Хвала тобi, господи! Земля! Осанна, осанна, осанна! Адмiрал Ной Бiблiйний вп'явся очима в тому напрямку, куди тицяв указуючим перстом Iафет. На обрiу, де купчилися легенькi бiлi хмарки, крiзь сизувату iмлу й справдi щось невиразно чорнiло, здiймаючись вище хмар. - Справдi - земля! - аж здивувався адмiрал. - Сто галет тобi в нагороду! Цiла гора землi! Опiвднi пробилися крiзь прибережне намисто рифiв i сiли на мiлину бiля самiсiнького берега. Багатомiсячна гойданка припинилася. Було дивно ходити по непорушнiй твердi, а не по хиткiй палубi. Мореходiв зустрiчав схвильований натовп мiсцевих жителiв. Це був сто п'ятдесят перший день нечуваноу навiгацiу без вiтрил. Адмiрал дав останню команду: - Свистати всiх нагору, сто пляшок кожному у пельку! За хвилину почався урочистий парад врятованих. Схiдцями скакали коники i викидали коники, плазували плазуни, виробляли акробатичнi трюки мавпи, м'яко стрибали один через одного хижаки, котилися дикобрази та ужаки. Поважно сходили слони i носороги, зебри i зубри, страуси й жирафи, буйволи i кенгуру i т.д., i т.д., i т.д. (Повний список пасажирiв вмiщено у шеститомному довiднику Брема). Екiпаж бiблiйних навiгаторiв зустрiла поважна делегацiя. Усiх новоприбулих запросили до святкового столу, виставленого просто неба. На бенкетi грав оркестр. Музиканти видзвонювали келихами, кубками, пляшками, тарiлками, глечиками i сулiями. Диригент вимахував довгим шампуром з шашликами. Це був непiдробний ансамбль пiснi i пляшки. Вiд iменi присутнiх слово взяв тамада зустрiчi. Вiн схвильовано звернувся до бравого адмiрала: - Гостем, дорогий, будеш! Другом, дорогий, будеш! - А до кого ж ми допливли? - розчулено запитав адмiрал Ной Бiблiйний. - Ви прибули до славноу гори Арарат в сонячнiй царинi виноробiв Урарту! - Невже у вас не було Потопу? - Ет! Хiба в горах почусш, що дiсться у свiтi? Ти розкажеш, дорогий! - Ой, сумна буде моя оповiдка... - А ти пий вино, дорогий, i все мине! З словами щироу подяки виступив Iафет: - Дорогi друзi! Ваш чудовий стiл зобов'язус, надихав i кличе! З серця линуть слова щироу подяки! Душа радiс! Ваш гостинний достаток мобiлiзув! Докладемо всiх зусиль! Знайдемо усi прихованi резерви! Всi, як один... - Пий вино, дорогий, потiм добалакасш... Старого Ноя швидко розiбрало. За годину вiн уже ледве ворушив язиком. Але вперто варнякав, намагаючись оповiсти свою гостропригодницьку бiографiю. Зрозумiло, виникали певнi мовнi труднощi. Тому немас нiчого дивного, що дiдуган затинався мало не на кожному словi. Вiн оповiдав i лiз цiлувати тамаду: - Дррруже!.. У-уя-уяви, дрруже!.. Це ж пррросто... дикий кошмаррр... дррруже!.. Д-д-давай попо-по-челомкасмося! Сам господь, дрруже, пiшов на мокррре дiло... Га? Жжжах!.. - Пий вино, дорогий, i все мине! - переконано радив мудрий тамада. - Оте мок-ррре дiло й сп-п-ррравдi слiд замочити... Коли адмiрала приволокли до намету, вiн вже й лика не в'язав. - В'язать бом-бррром-брррам... на рррею! - задерикувато кричав вiн. - Тату, дiд сильно набрався, - прибiг до Хама син. - Сiрника запалити страшно - вибухне! - доповiв Ханаан. Сiм солодко хропiв пiд бенкетним столом. Iафет сидiв твердо. Вiн все бачив i все чув. 20. ОЙ У ПАТРIАРХА ТА ГОЛIВКА БОЛИТЬ - Необхiдно рiшуче загострити, пiдняти на належну височiнь i поставити руба питання про виховання. - Кого? - очманiло простогнав Ной. - Ой, голова моя, голiвонька бiдна... - Молодоу змiни, - пояснив Iафет. - А то, примiром, вчора прибiгас до Хама його вкрай невихований синочок Ханаан i репетус: "Дiд, каже, так по-свинськи нализався, каже, що сiрника, каже, запалити страшно, бо дiд вибухне, каже, мов смердюча бочка зi спиртом..." - Так i сказав? Ой, болить... - Це ще не все! Каже, буцiм, ви одяг пропили i голим бiгали... - Невже? - жахнувся Ной. - Я ваш одяг принiс, - скромно повiдомив Iафет. - От я й питаю: де повага до старших? - Ой, голiвонька потрiскус... - I цьому можна було зарадити, якби не одна прикрiсть, - нiби вагаючись, тихо докинув Iафет. - А що таке? - Та сьогоднi з вiддiлу кадрiв прибiгли, щоб новi свiжi кадри на дегустацiю кинути... - Ой-ой-ой!... - I принесли вам кумасика, щоб пiдлiкувати вiд усiх хвороб... - Ну, то де вiн - отой кумасик? - Та Хам перехопив його... - Що? Висмоктав моу лiки, мерзотник? Сто пробок йому у пельку! - Не знаю, як вам i сказати... - Та вже кажи до краю! - Вилив Хам вашi лiки у море!.. - Ну й недолюдок!.. Хiба нi? - Цей ганебний факт - акт безвiдповiдальностi та безгосподарностi. - Ой, голiвонька моя розвалюсться... Що ж ти пропонусш, Iафете? - Я ось для вас пляшечку припас... - Ага!.. - Може загострити питання, пiдняти на височiнь та й поставити руба? - Слушна думка. Клич, Iафете, колектив дегустаторiв на виробничi теревенi. Сто доган йому у пельку... Чергове сiмейне обговорення проходило активно: Iафет завбачливо налив у чайник лiкiв вiд усiх хвороб. Ще до оголошення порядку денного Сiм внiс цiнну конструктивну пропозицiю: - Щоб у ротi промовцiв не пересихало i щоб всiм вистачало, пропоную до наступноу наради замiсть чайника придбати вiдро i ковшик до нього. Це, поза всяким сумнiвом, пiднесе нашу балакучiсть на ще нечувану висоту! 21. ТРИ СВЯТI У ХАТI На порядку денному виробничоу ради було одне питання: на кого шити робу винороба. У короткому вступному словi бригадир дегустаторiв Ной яскраво змалював загальне становище: - Сини моу! Легендарне ходiння пiд всi вiтри до гори Арарат успiшно завершено! Але не буду вiд вас приховувати: до неба високо, до хати далеко, а до шинку близько. З цих реальних умов ми i мусимо виходити. Перед нами поставлено почесне завдання - келихи пiднiмати та вино дегустувати. Важка ця праця й дуже шкiдлива для здоров'я. З власного досвiду знаю, що пiсля напруженоу виробничоу вахти дегустатори просто-таки падають з нiг. I навкоси - теж! Навiть несила доплентатись до лiжка без перешкод. Але коли це нас лякали тимчасовi труднощi? Нiколи! I ми знову доведемо, що успiшно подужасмо будь-який плановий обсяг! Однак нам необхiдно вирiшити ще одне виробниче питання. З нашого невеличкого, але згуртованого колективу ми мусимо висунути одного кандидата на вiдповiдальну роботу винороба, де с всi можливостi показати зразки натхненноу працi. Якi будуть думки i пропозицiу в свiтлi ганебного вчинку Хама? Першим узяв слово Сiм, бо у нього в ротi було сухо, як у зiпсованому сифонi: - Батьку i брати! Що я хочу сказати? Га? Ага! Я хочу сказати, що нам не слiд панiкувати. Здавна вiдомо: краще втопитися у винi, анiж у водi. (Iафете, налий скляночку... Та не бiйся за мене - душа не тiльки бога, а й мiру знас! А який бог змочив, такий i висушить... Ху!.. Добре пiшла!) То про що я хотiв сказати? Га? Ага! Я хочу нагадати, як Хам наплутав у списках худоби. Це жах i навiть кошмар: ми гризли такi тоненькi галети, що крiзь них можна було затемнення сонця спостерiгати! А злодюга Хам в цей час вiз контрабандою цiлу отару харчiв! (Iафете, хлюпни до склянки - душа мiру знас, а я розхвилювався...) То що я хотiв сказати? Га? Ага! Я мовчати не буду! Я ще говоритиму - душа мiру знас... Так от! Хiба ми гарантованi вiд того, що наш Хамло знову не наплутас i не наллс у келихи замiсть горiлки помиу? Фу, аж гидко стало! Хлюпнiть у склянку - душа горить... От Iафет просить слова. Вiн скаже як по писаному. Ху! Добре пiшла! - Батьку i брати! - урочисто почав Iафет. - Високе звання дегустатора зобов'язус, надихас i кличе! - Ще як! - вклинцювався невгамовний Сiм. - У свiтлi поставлених завдань ми не можемо миритися з тим ганебним фактом, що Хам злочинно знищив цiлий кумасик цiнноу виробничоу сировини. Я рiшуче вiдкидаю недоречнi зараз родиннi почуття i з усiсю вiдвертiстю кажу: я не доручив би Хамовi навiть здавати порожнi пляшки, бо вiн не мас жодноу уяви про матерiальну вiдповiдальнiсть. А ще я хочу запитати збори: хто публiчно паплюжив генiальнi вказiвки Всевишнього i сiяв чорну зневiру в наших серцях? Хто ганьбив славних ковчегобудiвникiв на сторiнках бортiвки "З наждачком"? Хто прирiк на погибель окрасу тваринного свiту? Хто пiдмiнив списки "чистiнечистi" на списки "устiвнi-неустiвнi"? - Атож - хто? - бадьоро озвався Сiм. - Вiдповiдаю: Хам! - А я що казав? - Хам i ще раз Хам! Вiн один докладав всiх зусиль i знаходив прихованi резерви, щоб ми долали все новi й новi труднощi. Тож нехай спокутус своу грiхи на виноробнiй нивi. Хай вирощус лозу! Хай давить грона! А ми не пошкодусмо усiх наших сил, щоб дати об'сктивну оцiнку його працi. - Ще як дамо! - радо пiдхопив Сiм. - Батьку! - звiвся на ноги Хам, знову порушуючи порядок, бо йому ще нiхто не надавав слова. - Кого ви слухасте? Один ладен втопитися у кухлi сивухи, а другий меле неначе з бiлоу гарячки. Та ух обох'спарувати й бiсовi подарувати! - Вiн ображас збори, - просичав, Iафет. - Позбавити його слова! Вилiз на трибуну непроханий, то й злiзе некоханий. Ач який!.. - Регламент! - загорлав Сiм. - Пiдвести риску! Вже й на дегустацiю пора! Але головуючий Ной i так уже деренчав склянкою по чайнику, закликаючи присутнiх до порядку. - Ставимо пропозицiю на голосування, - цiлком демократично мовив вiн. - Хто за те, щоб за неетичну поведiнку на зборах позбавити Хама слова? Один, два, три... Переважною бiльшiстю голосiв пропозицiю прийнято. Ану, Хаме, геть з трибуни i затули пельку!.. Я вважаю, що ми попрацювали плiдно i нема потреби дискутувати далi: вже всi набалакались. Дозвольте оголосити проект резолюцiу, бо, як слушно пiдказав сумлiнний трудяга Сiм, вже й на змiну пора. Збори дозволили. Iафет подав Ноевi заздалегiдь нашкрябаний проект, i той зачитав його: "За безпiдставне критиканство, систематичне зловживання своум службовим становищем та виробничi зриви збори ухвалили кинути Хама на виноробну периферiю, щоб на низовiй роботi навчити його тримати: 1) руки по швах; 2) язик за зубами. Амiнь!" ЕПIЛОГ Ой, не хотiлося так сумно кiнчати нашу допотопну iсторiю. Кинулися до першоджерела - Бiблiу: раптом ще можна щось зробити для роботящого трударя Хама? Нi, справи його - швах. Не тiльки самого Хама, а й сина його Ханаана i всiх нащадкiв його закрiпостили три святi, що й до холодноу води не бралися. А на доказ - ось наша резолюцiя в уу бiблiйнiй редакцiу: "Ной проспався вiд вина свого, i дiзнався, що зробив над ним менший син його; I сказав: проклят Ханаан; рабом рабiв буде вiн у братiв своух. Потiм сказав: благословен господь Сiмiв; Ханаан же буде рабом йому. Та поширить господь Iафета; та й поселиться вiн в наметах Сiмових; Ханаан же буде рабом йому". Ось так.воно бувас! Ото й уся Хамовi нагорода... КНИГА ТРЕТЯ. МЕМУАРИ ПРОРОКА САМУтЛА "I зрiс Самуул, i господь був з ним; i не залишилося жодного iз слiв його, щоб не виповнилися. I пiзнав весь Iзрауль, вiд Дана до Беер-Себи, що Самуул угоден бути пророком господнiм". КНИГА ЦАРСТВ, розд. 3. ст. 19 - 20. ЗШИТОК ПЕРШИЙ Коли хтось хоче мене засмутити, то дошкуляс менi оповiдкою про святого духа, що зглянувся на мою матiр i зiйшов на неу. Це сталося рiвно за дев'ять мiсяцiв до мого народження - нiч у нiч, а мiж ними стiльки днiв, скiльки треба для плоду у черевi. Ви запитасте: а чим же святий дух може дошкулити благовiрнiй людинi? Адже всiм вiдомо: святий дух - iстота безтiлесна. Якщо вiн зiйде навiть на дiвицю непорочну, вона й лишиться непорочною. Хоч би й народила дитя пiсля того. То чим же дух менi дошкуляс? Вiдповiдаю: дух духом, а без попа не обiйшлося. Тато мiй Елкана (та чи батько вiн менi?) i мати моя Анна (кажуть, гарною замолоду була) прийшли в мiсто Сiлом до Скинiу, де стоуть у коморi чудодiйний Кiвот Заповiту. А прибули вони, щоб вимолити у Кiвота дитину, бо вже кiлька лiт були у шлюбi, а господь ум дiточок все не давав. Тато мiй Елкана ( та хто вiн менi?) в Сiломi одразу подався на базар дещо продати вiд ланiв своух i дечого купити у ремiсникiв сiломських вiд майстерень ухнiх. А мати моя Анна смиренно ступила в Скинiю - Дiм божий, встала перед чудодiйним Кiвотом на колiна i вiд усього серця взмолилася до господа нашого: - Милосердний пане Всевишнiй! Зглянься на скорботу раби твосу, не забувай мос горе i дай радостi, що всiм дасш. Дай рабi твоуй дитятко! Священик, що був присутнiй тут, спiвчутливо прислухався до щирого молiння гарненькоу прочаночки: - Якщо це буде хлопчик, я вiддам його служити в Дiм твiй, о Всемилостивий, щоб був вiн рабом твоум в усi днi життя його! - Дщер моя! - тут озвався святенник замiсть господа. - Я почув твос молiння, горе твос пiзнав i зглянувся на твою скорботу. I от вiд жалю до тебе кажу: цю нiч я дозволяю провести тобi тут, у Скинiу, перед Кiвотом Заповiту. I взмолимося удвох, щоб зiйшов на тебе дух святий i зросив твос безплодне чрево. Хай подвигне нас на всенощну вiдправу палка любов до ближнього свого! Це була така велика милiсть, якою мало хто мiг похвалитися. Мати моя Анна з тихою радiстю погодилася на всенощне молiння устами уу та устами доброчесного слуги божого. А на ранок привiв святенник дуже потомлену всенощною вiдправою Анну до чоловiка уу Елкани i сказав йому: - Зiйшов дух святий на жiнку твою i чрево уу розпечатав. Але пам'ятай: якщо господь у милосердi свосму дасть вам хлопчика, ти, Елкано, не забудь привести дитя в храм божий на служiння в усi днi його. Бути рабом у храмi - честь, бо раб цей - божий. I справдилося пророцтво його! Через дев'ять мiсяцiв - нiч у нiч - народився хлопчик. I нарекли його Самуулом. Самуул - це я. Колишнiй велелюбний святенник - теперiшнiй верховний жрець храму божого, преподобний старець Iлiй. Я - раб його у храмi. Важка праця в мене, неприсмна й принизлива. Мию я пiдлоги в келiях верховного жреця Iлiу та лихих синiв його - преподобних Офнi та Фiнесса, виношу помиу i стульчаки ухнi та виконую рiзну чорну роботу. А у вiльний час стовбичу аз недостойний на вартi бiля Кiвоту Заповiту. Це така собi непоказна скриня, але мiстка й важкенька, що стоуть в окремiй коморi. З бокiв у неу - по двi ручки. Це для того, щоб зi скринею зручнiше було тiкати, якщо зненацька наскочать на Сiлом вороги нашi. Навколо неу прочани та мiсцевi богомольцi лобами своуми вибили в гранiтнiй плитi хоч i вузенький, але глибоченький рiвчачок. Вночi я спочиваю в штучному кам'яному ложi цьому, бо плоть мою дуже висушила убога i пiсна пайка моя. У скринi (а це всi знають) мешкас нинi сам Всевишнiй з усiм сонмом безтiлесних янголiв своух. Так запевняс верховний жрець Iлiй, i всi вiрять йому. А я не знаю, бо нiколи ще не зазирав пiд дашок Кiвоту. Навiть уявити собi моторошно й важко, яких жахливих поневiрянь зазнав господь наш, якщо вiрувати словам Iлiу. Подумати тiльки: Всевишнiй змушений був залишити престол свiй на Сьомому небi та райський масток на Третьому i переселитися в злиденну скриню. Зрештою, воно й не дивно: як богом обраний народ Ерес-Iсраелю з усiх кордонiв оточують богопротивнi й нечестивi хананеу, аморреу, хеттеу, ферезеу, свеу, гергесеу, моавитяни, аммонитяни, мадiанитяни та фiлiстимляни, так i Всевишнього нашого оточили боги нечестивi ухнi Ваал, Астарта, Молох, Мелькарт, Ормузд, Мардук, Елом, Бел, Асур, Сiн, Ану, Нергал, Адар, Мерiдах, Бiлiт разом з потворними iдолами, охочими до розбою та кривди. Виходить, виперли вони Всемогутнього з теплого i ясного неба i силою свосю примусили його самозаточитись у холоднiй i темнiй скринi. Я думаю про це, але мовчу, нiмий, аки риба, щоб за балачками не погрузнути в багно крамоли та сресi. Бо настромлять тодi плоть мою на довгу й гостру палю або очищатимуть душу мою вiд грiхiв вогнем на привселюдному видовищi. Верховний жрець храму божого Iлiй та преподобнi сини його Офнi та Фiнесс називають мiж собою Всевишнього просто - Сундук, а для мене не шукають у словниковому фондi свосму iнших слiв, крiм "бовдур", "чмур", "iдiот", "кретин" або ж "йолоп". Навiть "дурня" для мене шкодують. Я дивлюся на них i думаю. Нудний i настирливий цей нинi беззубий i хирлявий старець Iлiй з його паршивою звичкою всiм заздрити. Побачить, як я потом вмиваюся, шкребучи пiдлогу келiу його, втупиться в мене вицвiлими, як сорочка моя, очима й сумно зiтхас, наче я потом вмиваюся не на пiдлозi, а за трапезою: - Де б менi знайти роботу отаку? Або несу я помиу - i знову чую за спиною його набридливий голос, нудний i заздрiсний, наче я не помиу несу, а щире золото: - Де б менi знайти роботу отаку? А коли я, наче невтомний каменяр, викрешую зубами iскри з твердого, як камiнь, окрайця хлiба i, затиснувши перстами носа, ковтаю отруйнi шматки iржавих та смердючих оселедцiв, вiн i тут заздро шамкотить порожнiми щелепами: - Де б менi знайти роботу отаку? О господи! I коли я побачу, як вiн тримас свiчку на пупi свосму? А сини його, преподобнi Офнi та Фiнесс? Таких лиходiув, як вони с, не знайти не тiльки в мiстi нашому Сiломi, а по всiй землi Iзраулевiй, вiд Дана до Беер-Себи! З вигляду вони - дикi. Пиками - вельми нахабнi. Беззахисних прочан вони грабують навiть на папертi i не соромляться трусити кишенi жебракiв, забираючи у них доброхотнi подаяння. I нiхто не може врятувати вiруючих вiд буйних синiв Iлiсвих, що рискають, аки вовки, на шляху овечок божих. Сини Iлiу, хоч i попи вони, знати не хочуть нiякого Сундука i чути не хочуть про святi обов'язки своу. Коли хто приносить смачну й поживну жертву Сундуковi та його односундучанам, Офнi та Фiнесс закачують рукави риз своух, непристойно оголяючи рудi й волохатi, як у катiв, руки, опускають довгi шпичаки i гострi виделки в казан, де вариться м'ясо, або в каструлю, або у сковороду, або в горщик i, що зачепить шпичак або настромить виделка, те й поудають. I нiякого жаху перед киплячим уством не виявляють, а тiльки неприборкану жадiбнiсть i природжену ненажерливiсть. А мене, вбогого, Офнi та Фiнесс женуть вiд трапез своух, бо з мене волосся сиплеться як зi старого матраца, хоч за вiком я ще отрок. А волосся мос ламасться й сиплеться тому, що татусь мiй Елкана (та й чи батько вiн менi?) i мати моя Анна дали обiтницю боговi, що лезо нiколи не торкнеться чола мого i обличчя мого. I нинi вигляд я маю потворний. Вже всi звикли до того, що я скрiзь сiю волосся свос. I коли навiть не я, а хтось iнший необережно загубить волос свiй i його знайдуть у казанi, або в каструлi, або в горщику, а то й в коритi для худоби, негайно шукають мене i бичами бичують нещадно. Воiстину деякi батьки нерозумними й поспiшними посвятами дiтей позбавляють чад своух ухнiх радощiв i хлiба насущного i прирiкають на жалюгiдне iснування. Я мовчки сiдаю в темний куток Скинiу, смиренно гризу суху скоринку i спостерiгаю, як Офнi та Фiнесс безсоромно обжирають Сундука i весь безтiлесний почт його. I Сундук теж мовчить, i сидить тихо, як миша, бо лютi до харчiв сини Iлiу носять кулацюри по пiвпуда кожний. I ще негiдники цi завели сустний звичай: насмокчуться вина або перегону вiд скажених корiвок (щоб вони пекельноу смоли насмокталися!), одягаються з варварською розкiшшю у заморськi шати i йдуть до жiнок, що збираються у Скинiу. I грайливо горнуться нiкчемнi пастирi цi до гарненьких i молоденьких овечок божих... А батько мерзотникiв, верховний жрець Iлiй, дивиться на безбожнi неподобства розбещених грiховодникiв цих крiзь персти своу i тiльки заздрiсне плямкас: - Ех, менi б роботку отаку! А на ранок Офнi та Фiнесс виходять перед вiвтарем у золотому вбраннi, поважнi й неприступнi, чадять кадилами перед суворими iконописними личками праведникiв i воскурюють фiмiам самi собi. I читають баранам, що чомусь звуться чоловiками, збезчещених i занепащених перед очима господа овечок, гарненьких i молоденьких, заповiдi господнi. А потiм ревуть святих пiсень, аж у вухах закладас. I нехитрi штуки цi так захоплюють паству, що замiсть узяти киу та поламати ух на гладких спинах нахаб, барани з овечками стоять з роззявленими пельками, наче i не в храмi вони, а в балаганi ярмаркових лицедiув. Та, якщо подумати, хiба не так було споконвiку? Хiба не про попiв сказано: "Бреше, як пiп у церквi"? I ще: "Пiп з богом говорить, а сам на чорта дивиться ". А коли вiдправ нема, Офнi та Фiнесс цiлими днями тиняються без дiла i, щоб не вмерти з нудьги, кличуть для потiхи мене: - Гей ти, йолопе, йди-но сюди! Не цурайся товариства, довгоносику! Нiс мiй - це хрест мiй. Всi знущаються з носа мого, навiть Офнi та Фiнесс, хоч у самих в них носи, як гаки. Але мiй нiс - найдовший з усiх вiдомих носiв, на пiвлiктя довжиною, i гострий та кривий, як кинджал халдеув. Нахабно кличуть Офнi та Фiнесс мене, щоб поглумитися з мене: - Вiзьми свiй нiс, бовдуре, i поголися! - Тiльки ж обережно, кретине! Бо й без ножа зарiжеш себе! Iржуть вони, як ситi конi, отак глузуючи. I зупиняють прочан, хапають ух за поли, i говорять ум, що носяра мiй для ратноу працi дуже зручний. I що, коли буде нова брань з нечестивими, мене, шмаркача, навмисне вiзьмуть у вiйсько, щоб носом своум я добивав повалених у прах ворогiв наших. - Усiх воякiв заклюс! А по вiйнi, переможнiй для мого носа, не треба буде перековувати мечi на рала, бо носом моум можна виорати всi землi вiд Дана до Беер-Себи. I велика радiсть буде в народi i свято на вулицi. I кожен прочанин на честь мого звитяжного носа поставить у храмi товсту свiчку... Знущання цi краяли серце мос i принижували гiднiсть мою гiрше, нiж чорна робота. I тодi звернувся я до Всевишнього з гарячим молiнням, уклiнно прохаючи, щоб вiн допомiг менi пiднятися на iсрархiчних сходах i випередити цих преподобних бузувiрiв хоч на нiс, щоб вони йшли за мною i дивилися шанобливо на мою потилицю. I господь напоумив мене. Уночi, коли верховний жрець Iлiй почав на всi заставки висвистувати, я збудив його й смиренно повiдомив: - Отче, ось я. Вiн гнiвно просичав: - Та я тебе, iдiота, i не кликав! I вiн знову впав на пуховi подушки своу, бо понад усе по хирлявостi своуй любить солодко поспати. Але за годину я не полiнувався знову штрикнути його межи ребра своум твердим, як цвях, перстом: - Отче, ось я. - Господи, де ти знайшов такого бовдура? - скинувся Iлiй i затремтiв од безсилоу лютi. - Геть iз очей моух, кретине! Не кликав я тебе! Я слухняно вiдiйшов i лiг у кам'яне ложе свос. Але тiльки-но Iлiй захропiв, як я ще раз пiдкрався до нього i знову штрикнув перстом своум мiж ребра його: - Отче, ось я. Вузенькi плечi його пiднялися над лiжком i затремтiли в нiмих риданнях, i по бiлiй бородi його заструменiли сльози. - Самууле, я не кликав тебе, - нарештi жалiбно заскиглив Iлiй. - Ти, отроче, не мiй глас чусш... - Тут бiльше нiкого нема. - Кажу тобi: не я тебе кликав... - А хто ж? I тодi нарештi я почув бажану вiдповiдь: - Ти, Самууле, чусш глас божий!.. Iди, хлопче, з богом до бога i слухай зречене слово його... А мене залиш, немiчного... Благаю... Та хiба не знав я, що пiдступний i мстивий старець хитрус, аби спокiйно доспати нiч? Бо хто i коли чув, щоб Сундук подав голос зi свосу схованки? Але я покiрливо вiдповiв Iлiу: - Слухаюсь, отче, i за твоум велiнням йду на глас божий. Розверз господь вуста у недостойнi вуха моу! А ранком покликав Iлiй синiв своух Офнi та Фiнесса, бо в них кулацюри по пiвпуда. I усю паству покликав верховний жрець - баранiв та овечечок божих, щоб привселюдно покарати мене за мос нiчне зухвальство. I коли Офнi та Фiнесс почали кропити оцтом гнучкi рiзки, покликав Iлiй ще й мене: - Самууле, де ти? Я смиренно вийшов з натовпу i озвався, як уночi: - Отче, ось я. Iлiю аж пересмикнуло. - Що робив ти уночi? - гнiвно стуливши брови, почав допит владика. Я вiдповiв тихо, але не так тихо, щоб нiхто не почув. - Бога слухав. А коли вiд подиву роззявили роти барани та овечки, додав уже гучнiше: - Розверз господь вуста своу у недостойнi вуха моу i говорив зi мною, найнижчим з рабiв своух. - Що ж сказав тобi Сунд... - тьху! - Всевишнiй, хай славиться у вiках iм'я його? - суворо запитав старець Iлiй. - Страшне слово його! - з удаваним жахом вiдповiв я i похнюпився. - Кажи, Самууле! - мимоволi вихопилося у цього недотепи. Слова цього лише i чекав я. Хiба мiг передбачити цей темний неук задум людини з тонким розумом? Голос мiй задзвенiв, як тятива, що спрямувала несхибну стрiлу у ворога: - Слухай, Iлiй! Слухайте, люди! Слухай, ЕресIсраель! Ось що сталося уночi! А тодi розповiв усе так, як записав i до Бiблiу в першiй книзi царювань: "I сталося в той час, коли Iлiй лежав на свосму мiсцi, - очi ж його почали слiпнути, i вiн не мiг бачити, - i свiтильник божий ще не згас, i Самуул лежав у храмi господньому, де кiвот божий; Закликав господь до Самуула: (Самууле, Самууле!). I вiдповiв вiн: ось я! I прибiг до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той сказав: я не кликав тебе; пiди назад, лягай. I вiн пiшов i лiг. Але господь вдруге закликав Самуула: (Самууле, Самууле!). Вiн звiвся i прийшов до Iлiу вдруге, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той вiдповiв: я не кликав тебе, сину мiй; пiди назад, лягай. Самуул ще не знав тодi _гласу_ божого, бо ще не вiдкривалося йому до того слово господнс. I закликав господь Самуула ще втретс. Вiн звiвся, i прийшов до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Тодi зрозумiв Iлiй, що то бог кличе отрока. I наказав Iлiй Самуулу: пiди назад i лягай, i коли глас покличе тебе, ти озовися: "кажи, господи, бо чус раб твiй". I пiшов Самуул, i лiг на мiсцi свосму". - Чи так все було, отче? - запитав я Iлiю. - А так, а так! - ствердно похитав вiн головою. Моя божеська оповiдь уже всю паству тримала в уважнiй напрузi. I лише тодi, коли Iлiй своум пастирським словом скрiпив мою оповiдь, я нарештi завдав нищiвного удару: - Слухайте, люди! Слухай, Iлiй! Сказав менi Всемилостивий: "Ось я зроблю дiло в Iзраулi, про яке, хто почус, у того дзвони загудуть в обох вухах. У той день я викiнчу над Iлiсм усе те, що я казав про дiм його; я почну й покiнчу з ним". Кiнець дому Iлiу! Верховний владика пополотнiв од лютi. А сини його Офнi та Фiнесс кинулися до мене, щоб пiвпудовими кулацюрами своуми зробити з плотi мосу криваве мiсиво або принаймнi вiдбивну котлету. Вирок цей ясно можна було прочитати на неголених пиках ухнiх. Але було вже пiзно: барани та овечки з баранятами заступили звiдусiль мене, свого нового пастиря, щоб краще почути слово боже. А я словом божим добивав iсрархiчних суперникiв моух: - I сказав цар небесний: "Я оголосив йому, що я скараю дiм його навiки за ту провину, що вiн знав, як сини його безчинствують, i не вгамував ух". Засудив господь мерзотникiв! Радiсними зойками зустрiла уся паства пророчi слова цi. Кричали прочани, пограбованi синами Iлiсвими, кричали зубожiлi жебраки, обiдранi неситими вовками цими, кричали гарненькi й молоденькi овечечки, збезчещенi тими козлами в золотих ризах, i ревли, мов бики, ошуканi барани ухнi. - Хай живе Всевишнiй i Самуул, великий пророк його! - кричали усi вони. Отак за якусь мить я здобув високе й недоторкане звання пророка на цьому свiтi i нiмб святого на тому. Земля стане менi пухом. Рiки для мене потечуть млеком та медом. Небеса вiдчинять менi сяючi врата раю. - Де б менi знайти роботу отаку? - заздро совався в сидiннi свосму Iлiй. А я дивився на темних людей цих, якi навкарачки сунули до мене, щоб поцiлувати бруднi поли руб'я мого, просякнутого стiйким букетом помиув. Якi марновiрнi й нехитрi вони! ух нiчого не варто обдурити! В урочистi хвилини цi я пригадав бiблiйнi подвиги найбiльших брехунiв, якi поставали нинi предтечами моуми. Перед внутрiшнiм зором моум з'явився блаженний Валаам, син Веора, i його уславлена побожнiстю ослиця, на якiй вiн ухав iз мiста Пефор гостювати до царя моавитян Валака. Спокiйно ухав вiн, i раптом посеред мiськоу брами ослиця почала впиратися i не захотiла йти далi. Мабуть, пiдвратна темрява лякала уу. А голодного Валаама вже чекали за столом царя Валака з вишуканими стравами та напоями, i блаженний прочанин знав про це. Жорстоко й нещадно вiдлупцював дрючком ослицю свою праведний Валаам. Але, як це вiдомо споконвiку, побоу впертiй ослячiй породi не допомагають. I люди почали смiятися з кумедноу халепи невдахи-мандрiвника, i почала танути його слава провiсника i заклинателя долi. Але не розгубив Валаам розум свiй. Поважно пояснив вiн вуличним гаволовам, що то янгол небесний заступив шлях ослицi його. I що благочестива ослиця його усе небесне шанус, а тим паче янголiв - посланцiв божих. I що ж? Хоч нiхто не бачив нiякого янгола, всi повiрили Валаамовi та його ослицi! I слава його пророча змiцнiла. А ще я побачив перед внутрiшнiм зором кудлатого, як i я, здичавiлого розбишаку Самсона, прославленого казками сина Маноя. Десь волочився Самсон тиждень чи два, а потiм повернувся додому, i соромно йому стало перед батьками i родичами його. Тодi запевнив ух Самсон, що вiн байдики не бив i часу не марнував даремно, а звичайною ослячою щелепою побив сам-один тисячу озбросних фiлiстимлян. - Невже? - запитали його з недовiрою. - А ось вам! - мовив у вiдповiдь Самсон i сунув, щоб довести свос, на очi усiх оту ослячу щелепу. Воiстину треба бути ослом, щоб повiрити в цi ослячi вигадки! Того ж дня я зазирнув нарештi пiд дашок сундука. Як i слiд було чекати, вiн виявився порожнiм. Та це не завадило менi вперше з насолодою скуштувати нових пiльг й привiлеув моух, гiдних високого звання пророка, i душевно втiшитися ними. Я недбало вiдштовхнув вiд казанiв ненажер Офнi та Фiнесса i почав сумлiнно виловлювати шпичаком та виделкою найнiжнiшi шматки м'яса. I в каструлi совав ух, i в сковороди, i в горщики богомольцiв. I не виявляв нiякого жаху перед киплячою ужею цiсю, а тiльки задоволення i радiсть. А ввечерi взяв вино в Офнi та Фiнесса, взяв варварськi шати ухнi, одяг ними плоть мою i пiшов наставляти на путь iстинну гарненьких i молоденьких богомолочок. Та, видно, у лиху годину я пiшов. Тiльки завернув за рiг, як нiчнi татi накинули на голову мою смердючий мiшок i заходилися молотити пiвпудовими кулацюрами ребра моу, намагаючись зробити з мене рагу або принаймнi вiдбивну котлету. А потiм, важко сопучи, невiдомi татi ще довго i старанно затоптували мене в прах товстими, як у слонiв, ножиськами. I невиразно вчувався менi крiзь смердючий мiшок ще й заздрiсний голос Iлiу: - Ех, менi б роботку отаку! Вiн дзвенiв у вухах моух, поки я пiд ножиськами, як у слона, не знепритомнiв. Але людина з тонким розумом з усього мас вигоду свою i користь навiть в бiдi знайде. Ранком пошкандибав я на милицях до лiкарiв, усiх знахарiв та костоправiв обiйшов, щоб усi побачили i дiзналися про численнi калiцтва моу. Вiднинi нiхто не примусить мене орати землi вiд Дана до Беер-Себи! ЗШИТОК ДРУГИЙ Усе повертасться на коло свос. Тiльки наблизиться старiсть, а вже сунуть до тебе: - Отче, вiддай владу! Я кажу ум усiм: - Влада - вiд бога. Та хiба допомагас? У храмi недалеко вiд входу височить над усiм сидiння суддiвське, бо звання мос нинi у сумiсництвi з пророчим - Суддя Ерес-Iсраелю. Я тлумачу закони старi i виголошую настанови новi. Карний кодекс Моiсея за словом моум переслiдус лиходiув, крадiув, розпусникiв, грабiжникiв та убивць вiд Дана до Беер-Себи. Повсюдно панус Закон. Суддя - найвища влада пiсля влади Всевишнього. Бо якщо iншi народи, що звiдусiль оточують обранцiв божих, мають на чолi царiв, царкiв або царят, то богообранцi живуть без царя в головi. А до мене сунуть нерозумнi: - Отче, вiддай владу царевi! Прислужус менi тоненький, як хворостинка, i тихенький, як лякливий подих, хлопчик, за великими очима якого i худенького личка його не видно. Шелестить руб'ям своум, мов янгол безтiлесний крильцями. Вiн втiшас душу мою вже одним своум iснуванням в прислужниках, бо походить з осоружного колiна Iлiсвого. Звуть його - Ахiя. Вiн - меншенький син Ахiтува, брата Iохаведа, сина Фiнесса, брата Офнi, сина Iлiсвого. Колiнологiя тут точна - менший йде за старшим. Бо iнодi посилаються лише на батька свого, минаючи старшого брата. А це у свою чергу порушус принцип першородностi, що завжди важить у найбiльш поширених справах - чварах мiж родичами за полишене у спадок майно. Бувас, за якусь ганчiрку рiднi брати ладнi повбивати один одного. Траплясться, нiж кривавить мотлох, мiсце якому на смiтнику. Як не зараз, то потiм. Я сиджу i дивлюся на Ахiю. Дивлюся й розмiрковую: а чи не вiддасть вiн раптом душу господу? Бо ж такий некорисливий, аж не вiд свiту цього, - все вiддасть. - Ахiя? - кличу я. - Отче, ось я, - виникав передi мною тихо, наче з небуття. - На тобi сухарик, отроче. - Дякую, отче. - Не ховай його, а з'уж. - Слухаюсь, отче. - уж тут, щоб я бачив. - Зараз, отче. Надто хирлявенький хлопчик, заморений. Кожен з синiв моух суне його за пасок й не помiтить. Сини моу - преподобнi Iовiль та Авiй - здирники, яких бiлий свiт ще не бачив. Лиха слава йде про них вiд Дана до Беер-Себи. Хабарi вони деруть з кожного, хто приходить по слово мос. Сидять бiля входу до храма, мов хижаки неситi, i обдирають геть усiх без винятку. Бiльшiсть з прочан Iоiль та Авiй роздягають удень, гарненьких та молоденьких прочаночок - уночi. Iнакше шлях до мене у дверi храму для них зачинений. А я на безчинства ухнi дивлюся крiзь персти моу та ще й примруженим оком своум. А чому? Хiба я не в силi приборкати лиходiув цих? Хiба я не можу закликати ух до покути? I в силi я, i можу я. Але я свiдомо не роблю цього, бо каральнi дiяння цi зашкодять менi самому. Чорнi дiла синiв моух Iовiля та Авiя роблять славу мою бiлiшою i свiтлiшою. - Пророк Самуул - воiстину святий, - кажуть прочани, повертаючись додому. - Божа благодать почис на ньому. Суддя наш - сама чистота. От сини його - не приведи господи! Справдi так: свiтле на темному ще свiтлiше, бiле на чорному ще бiлiше, а хула робить хвалу ще славнiшою. А усяка влада одвiку живиться славослов'ям. Одного дня прийшов люд цiлим натовпом i не дав синам моум i дещицi. До храму не увiйшли, на дворi волали: - Самууле, Самууле, де ти? Глас народу - глас господа. Вийшов я на поклик його до отари овечок божих i мовив: - Раби божi, ось я. - Самууле, скажи присуд свiй! - Про що? - Царя хочемо! - У нас один цар - небесний. Навiщо вам iнший? Цар земний - тимчасовий, бо вiн - смертний. А цар небесний сидить на престолi вiчно. - Хочемо земного царя! - затялася i ревом реве отара. - А чи не пожалкусте? Запитав я ух, а сам у розпачi розмiрковую: як опаскудити того, кого ще й нема? Аж тут зiйшов у думки моу дух святий i осяяв помисли ще не зреченою мудрiстю, яку я i мусив зректи. Дух пiдказав менi: сдиний досвiд владарювання - мiй власний. То хiба не вiдаю я, як сам владарюю? А хiба не можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе самого? Шкоди менi це не завдасть. Адже я не викриватиму теперiшнс, а пророкуватиму прийдешнс. Усе погане - ще тiльки попереду. - Слухайте слово мос! - гукнув я щосили. - Слухайте, бо йде воно не вiд мене, малого й убогого, а вiд самого бога - царя небесного! I це не я кажу, а моуми недостойними вустами глаголить сам Всевишнiй владар твердi небесноу i земноу! Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всi думки своу я некорисливе вiддав господу нашому. - Знайте: царевi багато треба - прислужникiв i жiнок для двору, воякiв i рабiв. А де вiн ух вiзьме? У вас вiзьме! Цар даруватиме сановникам своум для прожитку мiста i села, угiддя i лани. А де вiзьме? У вас вiзьме! Вiн накладе на вас незчисленнi податки, i добра у вас стане, що прийде голий, покладе його за пазуху та й понесе. Вiд усього вiн у вас вiзьме - вiд ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд виноградникiв, вiд худоби, вiд ремесел, вiд торгiв i навiть вiд синiв i дочок ваших. В отарi стривожено зашепотiлися. - Цар пiде шукати собi бранноу слави, а ви згубите синiв своух. Цар загарбас чужi скарби, а ви ух омисте слiзьми своуми. Цар триматиме сановникiв у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудiв своух сито годуватиме, а заморенi дiти вашi голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо царя - утiхи на годину, а бiди до смертi. То невже вам гнобителя забаглося? Але з дурнями i розумному погано: дай дурням макогiн, то вони собi й лоби поб'ють. Так i тут: - А ти, Самууле, дай нам добросердного царя! Сказано: дурням i бог не противиться. Тому i я наважився: - Бог творив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть такий строк. На шостий день я назву царя вам за божим велiнням. - Згода, Самууле! Дух святий вдруге зiйшов у думки моу i вдруге осяяв мудрiстю: можна дати царя, а можна - назву. Царя шукати не треба - вiн сам прийде. Лишасться чекати i до прибульцiв придивлятися: хто з них на царя годящий? Ось прийшов один: ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Сорочка зотлiла, штани ледь тримаються. Молоденький, полохливо очима лупас. Чим не цар для дурнiв? - Отче! - впав вiн навколiшки i заблагав: - Ти - пророк! Вiдкрий очi моу! - На що? - питаю поблажливо. - Де ослицi моу? - Щось не схоже, щоб ти ослиць мав... Вiн вражено втупився у мене: - А звiдки ти знасш, отче, що не маю? - На те й пророк, щоб знати, - кажу йому лагiдно. - То були ослицi чи ти ух вигадав? - Були, отче. Ослицi - мого татечка, а я випасаю ух. Та прилiг було пiд копою, а тварюки цi кудись подалися. Тепер не знаю, де й шукати. Якщо без ослиць повернуся, тато мене вiдбатожить так, що й на стульчак не сiсти... - Як тебе звати, отроче? - Савл, отче. - А хто батько твiй, що так гарно тебе виховус? - Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiнового. Аж тут мене обсiли сумнiви: не могли сини моу Iовiль та Авiй пропустити на очi моу заледве не безштанька. - Савле, скажи менi: як це ти, отакий убогий, та в храм пройшов, коли вiдправи нема? - А в мене за щокою монета була. - Де ж монета твоя? - Та двос лобуряк при входi уу прямо з рота видерли... Правду каже отрок цей, нема брехнi в словах його. Цiкаво: прийшов до Суддi, щоб минути кари. - Значить, ослиць шукасш? - зичливо мовив я. - Це добре... Так, добре це, бо з ослами завжди були пов'язанi найсвятiшi думки моу. О праведна ослице блаженного Валаама! О щелепо осла в руках волоцюги Самсона! Воiстину: де осел, там i промисл божий. У святому письмi тих ослiв - цiла череда, куди бiльше, нiж випасас зашморганий отрок цей. - Савле, а ти чув, що люди царя хочуть? - Та нiби й казали щось таке... - Господь обрав на царя тебе, Савле! - Мене? - вразився вiн. - Так, за монету, що видерли в тебе з рота, ти придбав цiле царство. Ось помащу тебе мирою або слесм, i ти - вже цар! Тiльки нiкому не кажи. - Само собою, - розсудливо погодився отрок, - бо хто ж повiрить? - Я сам назву тебе царем, Савле, коли надiйде час. А зараз ступай додому. - Не можу, отче... - Чому? - Бо татусь у мене такий: цар не цар, а штани знiме... - Ах, так! Я й забув про ослиць твоух. Та ось предрiкаю тобi: надвечiр ух приведе до ясел ухнiх незримий янгол небесний. А ти йди, заховайся у кущах та й чекай собi дива господнього. Я тобi чудо це твердо обiцяю! На шостий день знову зiбралася галаслива й вередлива отара овечок божих з усiх колiн iзраулевих. Запитав я ух: - Досi царя хочете? - Ой, хочемо, Самууле! - Iстинно кажу: господь обрав вам царя. - Хто ж вiн, Самууле? - Цар ваш - отрок Савл, син Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людина шляхетна! - А де ж вiн сам? I справдi: де Савл? Гукнув я в натовп, нишпорячи очима: - Царю Савле, де ти? Нiхто не вiдгукнувся. У натовпi почали перезиратися. Тодi я вдруге закликав, ще гучнiше: - Царю Савле, де ти? У вiдповiдь - мовчанка. Куди ж це недолугий миропомазаник подiвся? Ну й недотепа! Простотаки - рiдкiсний. - Царю Савле, де ти? - утретс покликав я. I тодi з натовпу хтось озвався: - Нiби я бачив цього хлопака... - Де бачив? - Та нiби вiн в обозi за риночком на гарбi з сiном спить... Одразу побiгли охочi по царя, хутко привели спанька пiд ручки. Ну й обранець! Не лише ослиць, а й царство ладен проспати. Ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Очi й досi соннi. Чим не цар для дурнiв? I проголосив я урочисто: - Iм'ям господнiм я, слуга божий, нарiкаю царем нашим тебе, Савле, сина Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людину шляхетну! - I це все, отче? - запитав Савл. - Все, царю! - То менi вже можна вертатися додому? А то татусь мiй лаштусться зранку на оранку. А менi ще воликiв годувати. Та й батько в мене такий: цар не цар, а штани знiме... - Можна й додому, царю. Йди собi з богом до воликiв та ослиць своух. I дивувалися люди царевi вiд Дана до Беер-Себи! КНИГА ЧЕТВЕРТА. В'ЯЗЕНЬ ЛЕВIАФАНА "Щоб нi люди, нi худоба, нi воли, нi вiвцi нiчого не ули, не ходили на пасовисько i води не пили. I щоб вкритi були руб'ям люди i худоба, i крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний вiдвернув вiд злоу путi свосу i вiд насильства рук своух". IОНА, розд.3. ст.7. "I побачив бог дiла ух, що вони вiдвернули вiд злоу путi свосу, i пошкодував бог про лихо, про яке мовив, що наведе на них, i не навiв". IОНА, розд.З, ст.10. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ВИДАВЦЯ Рукопис бiблiйного пророка Iони з "Вступним словом" невiдомого Автора потрапив до наших рук випадково - ми придбали його на базарi. На жаль, ми дещо спiзнились: перекупка не зналася на справжнiх скарбах i збувала дорогоцiннi сторiнки прадавнiх мемуарiв легендарного мандрiвника Iони з богодухою передмовою загадкового Анонiма по копiйцi за штуку, аби масовий споживач мав у що загорнути тихоокеанськi оселедцi. Це варварство тривало вже днiв зо два, i тому немас нiчого дивного, що в сучасному виданнi бiблiйнi подiу виглядатимуть дещо фрагментарне. Адже на тихоокеанськi хвости явно пiшла кiнцiвка вiкопомного твору. Повнiстю! I ми тепер не знасмо, як пройда Iона потрапив на сьоме небо. Але не бiда: ми знасмо - вiн там! Зрозумiло, стародавнiй манускрипт потребус багатотомних коментарiв i тлумачень. Але оскiльки видавець не женеться за науковою славою, вiн обмежився одним - подбав, щоб кожному роздiловi передував путящий заголовок i вiдповiдний епiграф, якi розкривали б усю його суть. ПЕКЕЛЬНI ПОДIт У РАЮ Вступне слово Анонiма "Людина, котра на Землi не спiвала, там спiвас; людина, котра на Землi не вмiла спiвати, там набувас цiсу властивостi. I цей вселенський спiв тривас постiйно, безперервно, не вгаваючи й на хвилину". Марк ТВЕН "Бог християн - це батько, який надзвичайно цiнус своу яблука i дуже мало дорожить своуми дiтьми". Денi ДIДРО На сьомому небi, у райських кущах, безтiлеснi вiдчайдухи шепотiлися: - Праведники осатанiли... - Архангели учадiли вiд фiмiаму... - А сам Всевишнiй... - Тс-с-с!.. А лихо сталося тому, що в раю було запроваджено режим максимального забезпечення блаженством. Iдеалу досягли просто. "Головблажзабез" не шкодував витрат - скрiзь виставили бочки з нектаром та ночви з амброзiсю. Солодкий фiмiам здiймався вулканiчними вибухами. В очах паморочилося. Голова йшла обертом. Швидко було з'ясовано: надуживання мiцним нектаром дозволяс вiзуально, неозбросним окулярами оком бачити сдиного в своуй сутi господа одразу в трьох личинах - бога-батька, бога-сина i бога-духа святого. Благодать... То вам не грiшна Земля! Там, унизу, на твердi, вiд мiцних напоув, бувас, в очах подвоюсться. Усi знають: траплясться таке. Але щоб потроювалося? Щось про таке не чувати... Та й подумати: хiба можна огидну сивуху порiвнювати з небесним нектаром? Не той напiй! Не тiсу чудодiйноу якостi! Самi знасте, самогон будь-який волоцюга залюбки хлеще, а нектаром дозволено упиватися лише блаженним. А на небесi святi та божi (усi поголовне - у бiлих хiтонах) обсiли бочки з нектаром, весело й завзято здiймали кухлi з божеським напосм до осяйного сьомого неба, натхненно скубли струни арф i в один голос вдячно ревли: - Хвала тобi, господи! - Хай уславлясться iм'я твос! - Осанна! Осанна! Осанна! У бога щодня - свято... Вiд цього блаженного ревища аж у вухах лящало. Не рятувала нiяка звукоiзоляцiя. Здригалося повiтря. Гуляли страхiтливi протяги. Туди-сюди неорганiзованим натовпом шугали циклони та антициклони. Атмосферний стовп ледь тримався пiд натиском ураганних тайфунiв. Усi пророкування синоптикiв були приреченi на безсоромну брехню. Янголи, змученi неугавним славоспiвом, мрiйно згадували старi часи: - От колись було! - Пам'ятасте, у раю тiльки й було народонаселення, що Адамчик з рвонькою. - Еге ж, бува, призначав Адам побачення рвi пiд чарiвним Древом Пiзнання... - Тихенько й сумирно чекав свою чарiвницю з букетиком квiтiв... - Або нишком ворожив на королицi, аби дiзнатися, любить вона його чи не любить... - Ой, таки було ж! - А коли рва приходила на побачення, то хiба ж молодята ревли, як бугау? - Е, нi! Шепотiлися собi про щось у святому невiданнi... - Аж не вiриться... - Ех, було та й загуло! Вiд чарiвних спогадiв янголiв огортала чорна туга по свiтлiй минувшинi. Та цю поодиноку критику надiйно глушило згуртоване навколо бочок з нектаром славоспiвне сонмище. - Хвала тобi, господи! - Усi вказiвки Згори - генiальнi! - Осанна! Осанна! Осанна! Iнодi повз хмари пролiтас по дорозi в раймаг необережний янгол i нараз штопором тiадас, завихрений надпотужною "осанною". - А щоб ви сiрки напилися! - безсило ласться янгол, пiрнаючи в стратосферу. - А щоб вам смолою пельки позалiплювало! - свариться вiн. - А щоб ви завили вiд мук пекельних! - бажас бiдолаха вiд щироу душi, тяжко гепаючись на твердь земну i ламаючи крила внаслiдок невдалоу вимушеноу посадки. Контингент падших янголiв неухильно збiльшувався. А серед земних богодухих створiнь поширились реальнi уявлення про iстинне раювання. Бiля бочок з пивом одразу побiльшало нероб. Вони швидко опанували високе мистецтво славословити того, хто ух частус... Саме в тi славословнi днi Всевишнiй викликав на чергову оперативну нараду двох наймогутнiших серед потойбiчних сановникiв архангелiв - небесного теоретика, красунчика й чепуруна Гавриула та головнокомандувача вiйська небесного, вкритого, мов дракон залiзною лускою, усiма можливими й неможливими звитяжними вiдзнаками, якi сучасним стратегам й не снилися, архангела Михаула. Всевишнiй завжди викликав не бiльш як двох архангелiв. З одного боку, це пiдкреслювало його нечувану демократичнiсть (один проти двох!), а з другого боку, завжди забезпечувало Наймудрiшому вирiшальну бiльшiсть голосiв, оскiльки бог-отець, бог-син i бог-дух святий в його трисдинiй особi незмiнно голосували одностайно. Усi трос трималися твердоу й непохитноу вiри: вони вiрували у власний Генiй. Само собою, усяка решта тiй трiйцi в однiй особi ввижалася викiнченими придурками. Але, погодьтеся, подекуди саме придурки пречудове пасують принциповi колегiальностi i створюють неповторний демократичний антураж. Та перейдемо вже вiд небесних плiток до конкретних справ небесноу канцелярiу. - Вельмишановнi панове архангели! - гучно мовив Головуючий, вiдкриваючи нараду. - 3 часiв вiкопомного Всесвiтнього Потопу ми досягли у такiй важливiй ланцi нашоу дiяльностi, як змiнення вiри святоу, незаперечних успiхiв. Архангел Михайло споважнiв. - Супермегатонними блискавками одним махом спалено мiста Содом та Гоморру! - не вгавав Гучномовець. Головнокомандувач, з голови до нiг одягнений в нагородну луску, набундючився. - Проведено блискучу каральну акцiю пiд кодовою назвою "Десять покарань ргипетських"! Михайло з удаваною скромнiстю кахикнув. - Вирiзано до ноги племена хананеян, фiлiстимлян, аморреян та iнших iновiрцiв! Михайло грiзно набурмосився i забряжчав нагородною лускою. - Успiшно завершено тисячi дрiбнiших, але завжди тотальних по нещадностi акцiй, якими всi ми можемо заслужено пишатися. - Так точно! - не втерпiв Михайло. - Хвала тобi, господи! - пiдтримало його ревище за вiкном, аж вiкна задеренчали. - Колеги! Незважаючи на цi блискучi, досi нечуванi успiхи, я мушу звернути вашу увагу на один iстотний недолiк. Чепурун Гаврило нараз пожвавiшав. - А саме: з вiддiлу оборони вiри святоу до небесноу канцелярiу досi не поданi точнi, пiдрахунки нечестивцiв, яких ми вже встигли милосердно покарати. Гаврило з-пiд довгих пухнастих вiй кинув на Михайла диявольський погляд. - До чого веде це нехлюйство? - грiзно наполiг Невгамовний. - А ось до чого: ми послаблюсмо моральний вплив на грiшникiв. Цифра завжди вражас! А де вона? - А я рахувати не мастак! - насупився головнокомандувач. - Мос дiло не рахувати, а карати... - Ой, порахую тобi ребра, Михайло! - трисдино гримнув Незаперечний. - Трос на одного? - знiтився архангел. - Це не по-божому... - Цить, вельмишановний! - Слухаюсь! - Панове архангели! - вiв далi Гучнопромовець, легко перекриваючи славоспiви за вiкнами. - Останнiм часом ми розробили i впровадили нову для нас, але надзвичайно ефективну i дуже перспективну зброю: ми збагатилися на хор праведних пiдлабузникiв. Красень Гаврило скромно потупив своу чарiвнi очi. - Славослiв'я вже не одного згубило! Гаврило млосно зашарiвся. Михайло люто зиркав на нього. В очах його жеврiла неприхована заздрiсть. - Праведний хор пiдлабузникiв, якщо вiн мас достатню концентрацiю, дас пречудовi наслiдки - на земнiй твердi виникають локальнi потопи, тайфуни з погибельними жiночими iменами, отрусння атмосфери, виверження вулканiв i землетруси. Однак нiкуди правди дiти: ця славославна зброя поки що мас певну ваду, точнiше, на дiю уу весь час впливас фактор випадковостi. Головнокомандувач вмить нашорошив вуха. - На превеликий жаль, ми нiколи не знасмо наперед, в якому саме мiсцi земноу твердi виникне ураган, станеться вулканiчне виверження або розлютусться посуха. Отже, не можемо робити нiяких прогнозiв та оголошень, якi широко практикували ранiше. Чи казали ми наперед про Всесвiтнiй Потоп? - Так точно! - хвацько забряжчав залiзною лускою Михайло. - Чи попереджали про зруйнування Вавiлонськоу Вежi? - Ще б пак! - Чи обiцяли вчасно спопелити Содом та Гоморру? - Було! - А нинi нашi пророки та янголи-кур'сри сидять без дiла, вимушено байдикують, бо також не вiдають, де i коли вiдбудеться чергове покарання в iм'я подальшого полiпшеня роду людського. Вони нинi не в змозi наперед рекламувати нашу мудру дiяльнiсть. А знавiснiлi грiшники, не маючи на руках точних i чiтких прогнозiв, сприймають своу лиха як стихiйнi, а не як нашi милосерднi турботи про спасiння ухнiх пропащих душ. У свою чергу, свята вiра в силу нашого Промисла хитасться i занепадас. - Р-р-розiгнати тунеядцiв! - войовничо брязнув лускою Михайло. - Цить, вельмишановний! - Слухаюсь! - Колеги! Чи не час нам для необхiдноу й назрiлоу профiлактики повернутися до випробуваноу в багатьох акцiях стратегiу, яку ми, мов недбайливi господарi, здали в архiв? Обидва архангели втупилися у Наймудрiшого. - Нашi хмари перенасиченi буйнопоточними зливами. Нашi стратегiчнi й тактичнi блискавки перенапруженi спопеляючою енергiсю. Ми масмо велетенський запас добiрних кам'яних брил - метеоритiв, болiдiв та астероудiв. Якщо захочемо, то й Мiсяць гепнемо на Землю! З технiчного боку це цiлком здiйсненноу - Оце здорово! - захопився iдесю Михайло. - Такого ще не бувало! - Космiчна катастрофа перший сорт! - лагiдно зазначив Гаврило. - Якщо Мiсяць гепнути на Землю, то й Страшного Суду не треба... - Ну, то як? - пом'якшав Промовець. - Чи не варто нам знову повернутися до староу, але надiйноу методики наставлення на Путь Iстинну? Зрозумiло, в посднаннi з широкою попередньою роз'яснювальною кампанiсю. Аби кожен второпав, що таке наша сфера життсвих iнтересiв... - Варто, ой варто! - розквiтнув головнокомандувач вiйська небесного. - Господи, ото дам прикурить! - Якi масштаби майбутньоу демонстрацiу сили? - дiловито запитав архангел Гаврило. - Земна куля? Континент? Крауна? Мiсто? Селище мiського типу чи якась там нiкчемна родина фараонiв? Всевишнiй на мить замислився, а по тому вдумливо вiдповiв: - Я гадаю, для початку вистачить дощентного зруйнування мiста. От коли не збагнуть, що й до чого... Але, ясна рiч, слiд обрати мiсто велике, багате, усiм добре вiдоме. Дуже зручно для цього розташований Бейрут... - Але ж, - делiкатно нагадав Гаврило, - Бейрут поки що - лише невеличке приморське селище, не варте бомбардування й бриляками. От у майбутньому!.. - Дайте менi Австралiю або хоча б Мадагаскар! - нараз слiзно заканючив Михайло. - Цить, вельмишановний! - Слухаюсь... - Якi будуть конкретнi думки та пропозицiу? - Дозвольте менi, - звiвся на ноги теоретик. - Кажи, Гавриле. - Ваша Блискавичнiсть! - уклiн у бiк Всевишнього. - Ваша Звитяжнiсть! - уклiн у бiк хмарного головнокомандувача. - На мiй погляд, континент Австралiя та острiв Мадагаскар, як об'скти карально-виховноу акцiу, мають щонайменше два недолiки. По-перше, вони страшенно вiддаленi вiд Святоу землi i нiхто там про них поки що навiть не вiдас: розквiт мореплавства та географiчних вiдкриттiв ще попереду. - Чого ж досi барилися? - Цить, Михайле! - Слухаюсь... - По-друге, аборигени тих вiддалених об'сктiв ще й пошепки не чули слова Божого, отже, наша карально-виховна операцiя тiльки посилить вплив на авторитет тамтешнiх удiльних iдолiв, кумирiв i тотемiв. Мовляв, це вони, iроди, розперезалися! Вiдтак, наша акцiя виявиться даремною, уу психологiчний ефект дорiвнюватиме нулю. З однаковим успiхом ми б сидiли отут, бездiяльне склавши руки. До того ж не забуваймо, i наш некерований хор праведникiв свос дiло робить. - Осанна тобi. Господи! - струсонуло атмосферу. - Чусте? - тонко усмiхнувся архангел. - Ближче до справи, Гавриле! До чого ти ведеш? - А ось до чого. Ваша Блискавичнiсть! Я насмiлюсь - зрозумiло, з вашого ласкавого дозволу - запропонувати таке: приректи на профiлактичну погибель мiсто, котре межус з обiцяною колiнам iзраулевим землею, аби всi i звiдусiль на власнi очi уздрiли потугу, велич i масштабнiсть наших вiкопомних дiянь. Щоб сама згадка про них жахала! - Ти здурiв, Гавриле, чи що? - щиро здиву-. вався головнокомандувач. - Я ж там усе поруйнував! Перетопив, розтрощив, перетовк на порох! Та й люднiсть повирiзував руками згаданих тобою iзраулевих колiн... На цей вибух Гаврило вiдповiв лукавим запитанням: - I коли ж ти встиг, Михайле? - Уже й сам не пам'ятаю... Давно було! - Отож воно i с - "давно"! - чемно зазначив чепурун. - А тим часом повиростали новi мiста. - Невже? - зрадiв головнокомандувач. - Каменя на каменi не лишу! Винищу у кращих традицiях святого письма! Та я... - Замовкни, Михайле! - Слухаюсь... - Який об'скт ти пропонусш, Гавриле? - Ось давайте разом поглянемо на карту. Бачите, Ваша Блискавичнiсть i Ваша Звитяжнiсть, ось тут, на перехрестi основних торговельних шляхiв, стоуть велике, багатолюдне, розкiшне мiсто. Для нашоу мети - просто-таки справжня перлина. Знахiдка! - Нi-не-вiя, - по складах вимовив головнокомандувач, бо читати був не мастак. - Так, Нiневiя, - ласкаво зазначив Гаврило. - Як ви гадасте, чи дiзнасться про наш профiлактичний захiд щодо цього мiста всенький свiт? Чи не заживемо тодi ми новоу невмирущоу слави? Чи не засяють з новим блиском нашi iмена на золотих скрижалях iсторiу? Чи не буде це ще одною славною сторiнкою в наших святих дiяннях? - Ой, буде! - Тому, архiгенерале, вам i цю карту в руки, якщо на мою скромну пропозицiю зголоситься його Блискавичнiсть... Та Всевишнiй тiльки заклопотано спитав: - А про мотиви покарання ти подумав, Гавриле? - Пхе, мотиви... То, Ваша Блискавичнiсть, вибачте на словi, суща дрiбниця. Пригадайте лишень, за що ми руками колiн скарали на горло мадианитян поголовне - всiх чоловiкiв, усiх жiнок, усiх дiтей i навiть хатнiх тварин ухнiх? Чому ж ми ух отак всеосяжно покарали? - Справдi - чому? - Нагадати? - Шквар, Гавриле! - Цить!.. - Мовчу, мовчу! - А тому покарали, що якийсь недотепа мадианитянин буцiмто нiчноу пори "помочився до стiни" i цим мерзенним фiзiологiчним актом брутально вразив нашу цнотливiсть. Цього було задосить... - Ну й утнули! Любо-дорого! Мовчу, мовчу... - А що Нiневiя? - усмiхався -безсоромний Гаврило. - Оголосимо уу сферою наших божеських iнтересiв, та й годi! - Ну, оголосимо... А що далi? - А далi ми матимемо моральне право у своуй сферi вимагати своух правил поведiнки. Примiром, менi вiдомо, що мешканцi Нiневiу, коли сьорбають юшку, тримають ложку правою рукою. А це - претяжкий грiх! - Розтлумач, Гавриле, бо вже i я нiчого з твоух теревенiв не второпаю, - насупився Головуючий. - Пояснення нескладне: права рука призначена для того, щоб святий хрест на лоба класти, а не черево набивати, тiшачи свою грiховну плоть. Хiба не грiх? - Масш рацiю, Гавриле, - мудро похитав головою Всевишнiй. - А кожного лiвшу (ух усiх разом i сотнi не набереться) оголосимо праведником i врятусмо вiд погибелi як свiдкiв. Це буде цiлком у дусi найкращих бiблiйних традицiй... - Слушно! - Так от. Нiневiю ми можемо спопелити, як Содом або Гоморру... - Торох-торорох! - захоплено розтлумачив головнокомандувач. - Або пiддати нищiвному бомбардуванню з небес... - Бах-бах-бах! - уточнив заповзятий Михайло. - Або влаштувати мiсцевий локальний потопчик. Раптова повiнь Тигру та рвфрату i... - Буль-буль-буль! - розчулився головнокомандувач. - Або, нарештi, здiйснимо акцiю за комплексним методом. - Торох-торорох-бах-бах-бах-буль-буль-буль! - узагальнив архангел Михаул. Та Всевишнiй рiшуче поклав край втiшному для небесного архистратега обговоренню. - Не про це зараз у нас мова, - суворо проголосив вiн. - Засоби покарання визначимо пiзнiше, коли детально виявимо найбiльш вразливi мiсця. Часу на це у нас досхочу. Насамперед ми мусимо вирiшити нагальне питання: кому дамо завдання жахати нiневiйських удокiв страхiтливими пророкуваннями? Гавриле, поглянь-но у список ресстрових вiщунiв. Чи зберiгся у нас хоч один кадр, який ще не погруз у марнославствi, хабарництвi, казнокрадствi, шахраюваннi та iнших грiхах, що паскудять пастирiв в очах овечок божих? Красень Гавриул легко знявся з мiсця, узяв з полицi припорошений космiчним пилом фолiант i почав його гортати, елегантно здмухуючи пилюку в нiс головнокомандувача. Нарештi повiдомив: - р такий кадр, Ваша Блискавичнiсть! - Iм'я? - Iона. - Ап-п-пчхи! - пiдтвердив Михайло. - Коли народився? - Пiд час володарювання тирана Iсровоама Другого. - Мiсце народження? - Десь у Галiлеу. Мiстечко стерто з лиця землi. Навiть назви не лишилося... - Ап-п-пчхи! - пiдтакнув Михайло. - Соцiальне становище? - Як у всiх святих - дармоуд. - Фах? - Вiщун, спецiалiзований на базарних тлумаченнях снiв та пророкуванню по лiнiях на долонi. - Не густо, - зiтхнув Всевишнiй. - А що далi? - А далi в анкетi все "не"... У сектах не перебував... До сресi не вдавався... Облудним iдолам не вклонявся... До поганських кумирень не ходив... Овечок божих не обдирав... Дiв непорочних не чiпав... - А порочних? - вклинцювався Михайло. - Цить!.. - Слухаюсь... - Нiчнi вертепи не вiдвiдував... Предметiв релiгiйного культу з храмiв на товкучку не виносив... Архангел Гавриул все вичитував з фолiанта новi й новi вiдомостi, в кожному з яких обов'язково фiгурувало заперечення "не", аж врештi i сам здивувався : - Це воiстину святий, Ваша Блискавичнiсть, бо вiн досi жодного разу не спокусився принадами й можливостями свого службового становища! - Так, пiдозрiлий кадр, - погодився Михайло. - Ну що ж, - резюмував Найму дрiший. - Зупинимось на Iонi. Гадаю, лiпшу кадру нам все одно в усiй Бiблiу не вiдшукати... На цьому дозвольте нашу невеличку нараду вважати закiнченою. - Хвала тобi. Господи! - з новою силою бабахнуло за вiкнами. Саме у тi незабутнi днi вченими було вперше спостережено цiкаве атмосферне явище: грiм серед ясного неба. ПРИВАТНI НОТАТКИ Iз спогадiв пророка Iони "Чи не нагадують священнослужителi тих жонглерiв, що... закликають нас дивитися на небо, а самi оббирають тим часом нашi кишенi? Томмазо КАМПАНЕЛДА. 1. ХВОРОБА НIКОГО НЕ КРАСИТЬ "Щось воно таки с. Хай воно до кiнця наукою не вивчене, але воно таки с. В церкву я не ходжу, в бога я не вiрю, в чорта теж, хоча бачив його одного разу - зелененький такий, як жабеня. Але щось воно таки с..." Микола БIЛКУН. Траплясться, що мене, послушника по класу базарних пророкiв, запитують: - Iоно, а хто твiй улюблений пророк? Я з гiднiстю вiдповiдаю: - Блаженний Самуул! Вiд мене одразу з огидою сахаються. А хiба ж то моя провина, що найбiльшого брехуна, iнтригана i здирника уславили в Бiблiу як найвидатнiшого пророка? Можна сказати, оголосили зразково-показовим iдеалом! Щоб було кого наслiдувати молодiй тямущiй змiнi... Справжнiй пророк завжди готовий на будьякий подвиг! Звитяжити над свосю тлiнною плоттю - це йому раз плюнути. Примiром, я непитущий. А доводиться й чаркуватися! А все чому? Вiд полум'яноу любовi до свого ближнього, що й заповiдав нам пророк Самуул, засновник школи пророкiв та уу святий патрон. Чого тiльки не вдiсш заради ближнього свого! А мiй найближчий ближнiй - клептоман. Вiн мешкас з дружиною Iдою у сусiднiй келiу студентського гуртожитку. Хоч мiй сусiда Iсвусей клептоман, але не безнадiйний. Я з любовi до ближнього розробив делiкатну психотерапiю, яка без тиску з мого боку дас чудовi наслiдки. Скажiмо, приходжу я з практичних занять (а навчаюся, як уже сказано, в школi пророкiв) i бачу: знову скрутила Iсвусея тяжка хвороба. Бо мого нiмба на цвяшку нема... Я не зчиняю галасу: - Грабують! Де дружинники? Я витягую пару пляшок оковитоу, яка чудодiйно вилiковус вiд усiх хвороб (головне - профiлактика!), i з слейною посмiшкою стукаю до келiу сусiди. - Хто там? - Це яб Iона, сусiда твiй. - А чого тобi? - Iсвусею, - брешу я з гуманнiстю велелюбного слуги божого, - сьогоднi у мене день народження. Запрошую тебе до себе в гостi. Посидимо, поговоримо... I що ви думасте? Профiлактика дiс! Iсвусей розчулено дякус, приходить, дарус менi мiй власний нiмб та ще турботливо непокоуться: - А чи буде вiн тобi, Iоно, за розмiром? Я одразу примiряю цiнний, а тому й некорисливий дарунок. I що ви думасте? Нiмб як на мене роблений! Сусiда радiс, наче мала дитина. Несе до мене в келiю солонi рижики, маринованi огiрочки, квашену капустку з дрiбними райськими яблучками. А я ставлю на стiл казанок з картоплею у мундирах та всохлий оселедець (через оту велелюбну профiлактику доводитья заощаджувати). Ми сидимо, гомонимо i до пiзньоу ночi спiвасмо янгольських пiсень: Обнiмалися, цiлувалися, Одним крилечком укривалися!.. Наступного дня приходжу я з занять i з присмнiстю зауважую: нема власяницi. Проте я не галасую: - Власяницю поцупили! Куди дивиться варта тирана Iсровоама Другого? Натомiсть негайно лечу, мов на янгольських крилах, по швидку допомогу до найближчоу крамницi, а тодi стукаю до сусiди: - Iсвусею, сьогоднi у мене день народження. Заходь - посидимо, поговоримо... I що ви думасте? Приносить менi в дарунок мою власну власяницю та ще турбусться: - Ану, одягни! Чи пiдiйде? Само собою: власяниця - як на мене шита! Лiкувати таку людину - сама насолода. З гордiстю усвiдомлюсш, що живеш на бiлому свiтi немарно. р i в цьому житiу своя втiха! А оце недавно Iсвусей мене аж розчулив. Повернувся я в келiю i бачу: всiх святих повиносив! Хвала тобi, господи! Явно настала криза, коли Iсвусей навiть на святих злочинну руку пiдняв. Негайно стукаю до сусiди i радiсно сповiщаю: - Iсвусею, сьогоднi у мене день народження! I що ви думасте? Повернув менi в подарунок весь комплект iконок та ще личка на них промив освяченою у храмi водою. Видужус людина! На ознаменування хворобливоу кризи пили первак i закусювали тюлькою (давався взнаки суворий режим економiу). Та хiба щось пошкодусш для доброго дiла. Отак ми й жили душа в душу, аж поки не сталося несподiване лихо. 2. ЩО НЕ СКЛАДНО, ТО НЕ ЛАДНО "Здоровенькi були! Воже вам поможи!" "Еге, казали боги, щоб i ви помогли!" Народна приказка. На превеликий жаль, оте лiкування нараз урвалося. Бiдолаха Iсвусей мало не вмер... Дружина сусiди Iда подала скаргу (а точнiше - зломовний наклеп) на розгляд келiйноу колегiу. Мовляв, я морально розбещую уу чоловiка. Та ще запевняла, нiби роблю я це з негарною корисливою метою, що нiяк не личить людинi, яка дала обiтницю животiти в убогостi. А горлянка у неу така гучна, що й труба iсрихонська позаздрить. - Мiй хатнiй iдiот, - трубним гласом волала вона на колегiу, - ладен за пляшку останню сорочку з себе зняти! - Що ви масте на увазi? - запитав суддя, а пiдсудки з цiкавiстю пiдтакнули. - А ось що! Оцьому зашморганому охвiстю Сатани, - тицяс перстом на мене ця гарненька мегера, - мiй хатнiй дурень подарував чортову дюжину першосортних нiмбiв, тридцять вiсiм лише трiшечки ношених власяниць, п'ять вериг для скрушення грiховноу плотi, дев'ять чоток з кутнiх зубiв праведникiв, три святковi ризи i один повний комплект iконописних портретiв святих! Хiба мало? - Приухала баба з мiста, привезла вiстей триста! - зневажливо бовкнув я, бо зрадила мене рятiвна витримка. Зрозумiло, це була помилка. Люта жiнка одразу напосiла на мене: - А в цього знахабнiлого розорителя, - знову тицяс перстом на мене, - щовечiр празник - святкус свiй нескiнченний день народження! Негiдник! Хоч би рiдну матiр не ганьбив! Де це бачено, щоб якась жiнка щодня того самого бовдура народжувала? А вiн одне знас - на дурняк пиячити! Хай вiн помиув нап'сться i поверне всi подарунки згiдно перелiку! Уявлясте? Набалакала стiльки, що й в полу сутани не зiбрати. Плюнув я спересердя на свою хатню терапiю i рiшуче скасував усi профiлактичнi зусилля. Дверi свосу келiу оздобив такими засувами, що й на воротях фортецi Iсровоама Другого не бачили. А що я мав робити? Хiба ж вгадасш наперед, що жiноча стать утне? Провiщати жiночi вчинки - справа ще безглуздiша, нiж передрiкати прогноз погоди. У святому письмi сказано ж: жiнку сотворено на погибель чоловiковi. Вона - помiчниця диявола! А хiба нi? Як не вiрите, пiдiть на базар та з будь-якою перекупкою побалакайте. Що не баба, то уже й чорт у спiдницi! Коротко кажучи, перекрив я до свосу келiу всi проходи. Осиротiлий клептоман похмуро стежив за моуми огидними дiями. Що не день, йому гiршало. Руки в нього трусилися, а в очах з'явився полохливий неспокiй. У мене теж на серцi шкребло. Цiлий тиждень нещасний Iсвусей тримався героучно. Лише вчора стався знаменний рецидив. Коли я повертався з практичних занять по спустошенню кишень вiруючих, Iсвусей впiймав мене у темному коридорi i притис до стiни, мов розiп'яв. - Iоно, сьогоднi у мене день народження, - збрехав вiн з гуманнiстю велелюбного слуги божого. - Заходь до мене увечерi - посидимо, поговоримо... А поки дружини нема, вiзьми на подарунок моу новi натiльнi кайдани, що пречудове обдирають плоть до самiсiньких кiсток! Я ух ще навiть не примiрював... Будь другом! Вечiр минув пречудове. Ми з Iдою склали гарний дует i спiвали янгольських пiсень: Обнiмалися, цiлувалися, Одним крилечком укривалися... По тих спiвах Iда зачудовано глянула на мене та й мовила: - Ех, якби до цих пiсеньок та додати практичнi заняття... - Все у руцi божiй! - обережно пообiцяв я. - Усi ми живемо його мудрим промислом... - Ой, правда? - розквiтла Iда, осяяна небесним одкровенням. - Iстинно кажу! - велелюбно засвiдчив я. От тiльки Iсвусей дещо псував менi настрiй - нiяк не лягав спати. Та ще брехав розумницi Iдi, нiбито я - клептоман. I що, мовляв. тхнiй святий обов'язок вилiкувати мене вiд цiсу пекельноу хвороби. I що б ви думали? Iда охоче погодилася! Вона навiть вразила нас обох чудовим зразком жiночоу логiки. - Вiдомо, - дуже лагiдно мовила молодиця, - що жiнка - власнiсть чоловiка. Отож, мiй любий Iсвусею, якщо ти побачиш мене в келiу клептомана Iони, не сумуй - я повернуся. Не буду ж я пручатися, коли мене, як чужу власнiсть, хапас хвора людина без злого умислу! Як лiкувати, то лiкувати... - Золото у мене, а не жiнка! - аж розчулився Iсвусей. - Добра душа! Тож з цього приводу... I вiн рiшуче потягнув до себе сулiю. Отак нiвроку i алкоголiком можна стати! А чим тодi лiкуватися? 3. БЕЗ МУКИ НЕ ВУВА НАУКИ "Не все жити чужим розумом, пора i за свiй взятися". Народне прислiв'я. Як не щастить, то вже не щастить. Скiльки я добрих справ зробив, та якось так виходить, що про них краще мовчати. Така вже у мене лиха вдача. Вiзьмемо випадок з Iсвусесм. Я його лiкував вiд клептоманiу. А що вийшло? Спився сусiда до того, що, окрiм практичних занять по жебракуванню у храмах божих, нiякоу iншоу науки не визнав. Правду кажучи, добру копiйчину мас! Особливо пiд час довжелезних всенощних вiдправ. Як нiч, вiн - до храму, його дружина Iда - до мене. А як менi не втiшити покинуту жiнку? Зрештою, чого нас навчають? Найголовнiшому: щирiй любовi до ближнього свого, високому вмiнню гамувати пристрастi, знiмати страждання. Ото приходить Iда та й у своух намiрах сповiдасться. А на ранок я вiдпускаю уй усi грiхи. I йде Iда вiд мене зовсiм безгрiшною. I досi не чув вiд неу жодних нарiкань! Та хiба про це комусь скажеш? Адже тауну сповiдi слiд берегти якнайсуворiше... Або вiзьмемо сьогоднiшнiй випадок. Iшов я на випускний екзамен з першооснов слова божого i твердо вiрував, що витягну бiлет з номером 13. I не дивина: я щоразу витягаю бiлет з цим осоружним номером. Не iнакше отака моторошна доля менi на роду записана. Уся наша братiя оцiсу чортовоу дюжини боуться, як дiдько свiчки, а бог кочерги. Та найбiльше жахаюся я. Так жахаюся, що, крiм страхiтливого бiлета N 13, нiчого i не вчу. Я точно знаю, що витягну саме цей фатальний номер. I маю всi пiдстави отак думати: наша нажахана до смертi братiя завжди якось примудрясться позначити потворний номер святим хрестом. I що б ви думали? Коли я пiшов вiдповiдати i витягнув бiлет, то одразу застерiг: таки номер 13. Жах! Навiть зимно стало... Вiд долi не втечеш! Братiя з непiдробним жалем i щирим спiвчуттям дивилася на мене, як на безневинну жертву, приречену до неминучоу страти. Правду старi люди кажуть: без муки не бува науки. "Ех! - у цiлковитому розпачi подумав я. - Як гинути, то паном!" То й бовкнув з вiдчаю: - Можна вiдповiдати без пiдготовки? Уся братiя вражено остовпiла. 4. У НАУКИ ДОВГI РУКИ "Щоб люди прибуток давали помираючи, вигадали байку про пекло та про рай iще". Володимир МАЯКОВСЬКИЙ Отож я запитав наставника нашого, отця Авiмелеха, на обличчi якого виразно була зелена нудьга писана: - Можна вiдповiдати без пiдготовки? Вiн одразу пожвавiшав: - А чого ж! Хоч один сумлiнний послушник серед отари бовдурiв знайшовся... - Я готовий - запитуйте! - мовив я, мов у крижану воду пiрнув. - Ну що ж, почнемо, - хижо зиркнув на мене старець Авiмелех. - Вiдповiдай, отроче Iоно, на перше запитання бiлета: "Що таке атеуст?" Я аж похолов, немов живий труп. _ Це одне з найкаверзнiших запитань з усiх першооснов слова божого. Рiже воно на екзаменах братву, як гостра коса колоски. Та хоч який у мене був переляк, однак я знайшов у собi сили, щоб хвацько вiдповiсти: - Атеуст, панотче, це людина, для якоу немас нiчого святого! - Коротко i ясно! - зрадiв Авiмелах i мрiйливо додав: - Ех, якби усi так вiдповiдали... Уже й додому пiшли б! - а тодi до мене: - Запитання друге: "Методика пророкування кiнця свiту". Я затремтiв, мов осика на вiтрi. Адже це також одне з найхитромудрiших запитань програми. На нього вiдповiсти "коротко i ясно" попросту неможливо. Однак я не зволiкав з хвацькою вiдповiддю: - Методика пророкування кiнця свiту передбачас три основних етапи. Перший - залякування вiруючих. Другий - масовi рятувальнi заходи. Третiй - пiдготовка докладного звiту, чому не вiдбувся кiнець свiту. Я мав необережнiсть передихнути, i пiдступний екзаменатор Авiмелех негайно з цього скористався. Для нього немас бiльшоу насолоди, анiж без ножа зарiзати когось на iспитах. Певно, походить з колiна Кауна. - Починай тлумачити поетапно, - солодко заспiвав цей гаспид. - Ану, врiж по залякуванню... Я бадьоро врiзав: - Щоб проголошувати кiнець, слiд дочекатися початку! - Як так? - не второпав вiн. - Згiдно розробленоу iнструкцiу, панотче! Для успiшного пророкування кiнця свiту слiд дочекатися початку чуми, холери або iншоу пошестi чи стихiйного лиха. Скажiмо, посухи з недородом. Щоб грiшник вiдчув крижаний подих неминучоу погибелi. Саме тодi слiд визначити дату кiнця свiту i почати залякувати. - Молодця! - поцмокував Авiмелех. - Шквар далi... - На приречених людей, як правило, найбiльше впливають сцени Страшного суду, коли кiстяки мерцiв раптом повстають з-пiд землi i з моторошним вишкiром облiзлих черепiв стають у довжелезну чергу до Всевишнього. А Найвищий Суддя возсiдас на осяйному престолi з гойдливими терезами в руках. На одну шальку вiн кладе добрi дiла кожноу окремоу особи, на другу - грiховнi. Якщо переважить перша шалька, мрець потрапить на сьоме небо у сонм праведникiв. Якщо переважить друга, то стрiмголов полетить в гесну вогненну, де вiчно кипiтиме у смолi та сiрцi або лизатиме розпеченi сковороди, казанки або миски. А смердить у пеклi ще дужче, нiж у нашому нужнику, бо отець-економ харчус послушникiв дуже кепсько... - Тьху на тебе! - збурився вiд мосу мимовiльноу критики Авiмелех. - Знайшов про що казати! Хiба я питав тебе про отця-економа? - Та я ж не про економа, я ж - про нужник, щоб яскравiше змалювати страшнi пекельнi муки... - Досить! Оповiдай про другий етап! - Щоб пiдготувати успiшне проведення другого етапу, тобто здiйснення комплексу рятувальних заходiв, слiд кожному зокрема i усiм в цiлому втовкмачити, що найбiльший грiх - це достаток. Людина з натоптаною торбою за плечима нiколи не пролiзе у врата раю, як верблюд не пройде у вушко голки. Особливо коли верблюд - двогорбий. Правильно? Авiмелех дико поглянув на мене, але змовчав. А я не вгавав: - Найтупiший дурень або навiть природжений бовдур, котрих подекуди ще величають кретинами, йолопами, дебiлами, колодами, дубами, трухлявими пнями... - Припини перелiк! - зойкнув старець Авiмелех. - Кажи по сутi! - Так от, кожен тупак мусить утямити: якщо вiн хоче врятувати вiд пекельних мук свою безсмертну душу, то мусить найретельнiше подбати, щоб у нього нiчого за душею не лишилося. А святий обов'язок скромних прислужникiв божих - докласти всiх зусиль, аби пiд час масових рятувальних заходiв кожен вiруючий лишився голий i босий, щоб душа його звiльнилася вiд мирських тягарiв. У цьому разi путiвку в рай забезпечено. Гола i боса душа, мов легенька пташечка, полине, полине, полине... Я вже мало не приспав екзаменацiйну пильнiсть старого Авiмелеха, та нараз вiн прокинувся: - Куди? - На небесi! - пояснив я. - Угору! - Переходь уже до заключного етапу. - Третiй етап починасться з бiди: термiн оголошеного кiнця свiту минас, аж гульк - нiякого лиха немас! Отут, аби нiхто не подумав, що сумирнi слуги божi - брехуни, шахрау, здирники, грабiжники, ошукувачi, пройди, мерзотники, злодiу, дармоуди... - Припини перелiк! - сполошився старець Авiмелех. - Кажи по сутi! - Отут i слiд подбати про пiдготовку докладного звiту, чому не вiдбувся кiнець свiту. Знову ж таки, це робиться згiдно мудрих настанов iнструкцiу. Мовляв, господь-бог зглянувся на щиросердне каяття грiшникiв i пересунув дату кiнця свiту на кращi часи, коли вони знову одягнуться та зароблять грошi на пристойне взуття. Бо що ти з голого та босого вiзьмеш? - У тебе все? - запитав украй виснажений мосю оповiддю Авiмелех. - Все! - збадьорився я. - Нарештi! - зрадiв i вiн, та все ж таки, iрод, вирiшив поставити додаткове запитання. А вiдомо: хвороблива цiкавiсть до добра не веде. - Що таке утопiя? - пiдступно запитав вiн. Зрозумiло, що таке утопiя, я не знав: бiлет складасться лише з двох запитань, а не з трьох. Та вчасно пригадав, що Авiмелех - видатний ерудит з питань потопологiу. На проблемах потопатики я й вирiшив випливти. - Утопiя, панотче, - зухвало вiдповiв я, - це коли потопаючий даремно сподiвасться на появу спасателя. - Не зовсiм точно, - суворо зауважив Авiмелех. - Не на появу спасателя, а на з'явлення Спасителя. Запам'ятай це надалi, отроче Iоно. - Довiку пам'ятатиму, панотче! Авiмелех вмочив гусяче перо в каламарик з чорнилом i тремтячою вiд скаредностi на добру оцiнку рукою вписав у мою залiкову книжку "задовiльно". Ху! Збувся лиха! А могло бути набагато гiрше, якби братiя не освятила сатанинський бiлет божим хрестиком. Я тодi ще нi сном нi духом не вiдав, у якiй великiй нагодi стане менi "Методика пророкування". 5. ДУША ДУШУ ЧУр "Хто кого любить, той того чубить". Народне прислiв'я. За тиждень розпочнеться нове життя. За тиждень нас розподiлять по парафiях. Цiкаво, що менi судилося? Чи не ошукають? А поки що я вирiшив не гаяти часу даремно i здiйснити ще одне благе дiяння. Запас добрих дiл кишенi не тягне, а на терезах Добра i Зла - важить. Неподалiк од нашого келiйного гуртожитку мешкас в окремiй iзольованiй печерi сестра Марфа, вже добре пiдтоптана непорочна дiва. Бачу: занепадас сестра, страждас сусiдка. Голос втратила, змарнiла, ледь совасться з клюкою. А ранiше, бувало, коли сестра Марфа жила серед комунального збiговиська, то активно втручалася у вируюче життя. Вона тодi зажила заслуженоу слави справжньоу i неперевершеноу великомученицi духовних сестер та братiв. Як бiйка помiж отроками - тут i вона: всiх запам'ятас, на всiх донесе. Як сварка помiж сестрами - вона i тут свiдок: всi плiтки пiдбере, усякий наклеп занотус. уу базарний альт викривав ганебнi недолiки на зборах у спiльнiй кухнi i громив недостойну поведiнку братiу на колегiях. У кожну шпаринку лихим оком зазирала. До кожноу щiлини у дверях вухо прикладала. Хто тiльки вiд неу не постраждав! Менi теж добряче перепадало... Одного разу зiбралися змученi Марфою брати i сестри та й одноголосне ухвалили: забезпечити великомученицю Марфу окремою, iзольованою печерою. Гуртом узяли кайла та лопати - за день у скелi печеру видовбали. I з того часу, як Марфу переселили в скелю, де вона й мощi своу складе, сестра наша тихо конас вiд цiлковитоу бездiяльностi. Адже наземним пацюкам та летючим мишам на уу буркотiння плювати. I доносами печерних гадiв не залякати. "Ех! - зажурився я. - Не можна кидати людину у бiдi! Сором забути великомученицю! Треба подати уй руку допомоги, щоб вона знову жила повноцiнним буттям. Це святий обов'язок кожного свiдомого слуги божого". А я слугую свiдомо. Сiв i написав великомученицi спiвчутливе послання. I ось якi зворушливо-промовистi слова знайшов я у серцi свосму: "Непорочна дiво Марфо, радiй! Не побивайся, добродiйко, даремно. Твоя страждальна душа матиме ще доволi втiхи. Ось передрiкаю тобi: я бачу твою тендiтну душу. Навколо полум'я i клубища диму. Навколо сновигають чорнi й рогатi людцi з вилами. Бо душа твоя спочивас не серед райських кущiв, а серед казанiв протилежного поверху потойбiчного свiту. Але ти не сумуй, славна великомученице! Не тому запроторили тебе до пекла, що ти не заслугувала раювання, а тому, що у раю з твоуми видатними талантами роботи - катма. А в пеклi - працi доволi. Ось тебе й швиргонули туди для пiдсилення згуртованого навколо казанiв колективу. Мудро вирiшили сили небеснi: кращого наглядача для ув'язнених та приречених не знайти. Ось як високо тебе поцiнували! А душа твоя метлясться серед полум'я i прискiпливо позирас довкола. Усе викликас у тебе пiдозру. Усе тобi негаразд. Усе не до шмиги. Ото надивиться душа твоя на рiзнi неподобства досхочу, а по тому на iм'я його пекельноу Величностi шкрябас донос на березовому лубi, призначеному для розпалу вогню пiд казанами: "НИЗЬКО СХИЛЯЮСЯ I ДОПОВIДАЮ: а) старший наглядач вiддiлу переварки у киплячiй сiрцi г/д (грiшних душ) пан Хвостюк, злочинно користуючись своум службовим становищем, живе на нетрудовi доходи, бо збувас цiнну опалювальну сировину як налiво, так i направо, особливо - в зимовий сезон. У казанах його г/д буквально розкошують. Для перевiрки я занурилася в один з казанiв i навiть змерзла; б) майстер пiдвiддiлу розпечених сковорiдок пан Копитко влаштувався на цю вiдповiдальну посаду по блату, або, якщо висловитись по-науковому, за протекцiсю. Вiн не мас нiякоу спецiальноу освiти. Не вiдвiдував навiть курси виробничого навчання. Цей темний неук, не знаючись на справi, занедбав технологiчний процес до того, що на пательнях, якi лижуть його пiдопiчнi г/д, навiть слина не висихас; в) внаслiдок вищенаведених фактiв у пеклi не чути нi зойкiв, анi стогонiв, аж нудно стас, як на поганенькiй виставi з виробничою тематикою, позбавленоу напруги i драматизму. Усi цi ганебнi явища переконливо свiдчать про грубi порушення пекельного режиму, затвердженого великою печаткою та особистим пiдписом Вашоу пекельноу Величностi. Приймiть цi вопiющi рядки до найпильнiшоу уваги". А ухня Величнiсть не бюрократ, вони негайно вiдповiдають: "Шановна великомученице! За твоум листом заходiв вжито: а) старшому наглядачевi вiддiлу переварки у сiрцi г/д за службовi злочини поламано роги i розжалувано у рядовi грубники; б) майстра пiдвiддiлу розпечених сковорiдок пана Копитка надiслано на курси пiдвищення квалiфiкацiу з обов'язковими практичними заняттями - лизанням пателень; в) за вiдсутнiсть моторошних зойкiв та потойбiчних стогонiв обслуговуючому персоналу оголошено сувору догану. Вельзевул". А твоя душа, Марфо, натхненна успiхом, - нову скаргу, третю, четверту... I нарештi настас знаменна мить, коли за твос нечуване сумлiння сам Князь пiтьми Вельзевул Люциперович де Лекло запропонус тобi свiй хвiст, роги i копита та й розчулено скаже: "Вона мене за муки полюбила, А я уу - за розумiння ух..." Словом, не журися, непорочна дiво Марфо. Побачиш, все буде так як по писаному. Твiй нiкчемний брат, смиренний слуга божий, молодший пророк IОНА". I що б ви думали? Мiй лист подiяв, як цiлющий бальзам! Великомучениця буквально ожила, вмить пожвавiшала, одне слово - зцiлилася. Вчора навколо неу зiбрався на потiху розвеселий натовп, коли вона пiд вiконцем мосу келiу гучномовно волала: - Покидьок нещасний! Наволоч! Мерзенний прохiндей! Я до патрiарха зi скаргою на тебе дiйду, гаде! Отак влучно й дотепно вона перетворила мос бюрократичне скорочення "г/д" на загальновживане i дохiдливе слово "гад". А я, телепень убогий, до такого простого тлумачення не додумався! Сьогоднi вранцi я одержав офiцiйний виклик до колегiу на розгляд черговоу персональноу справи. Що то значить - вчасно морально пiдтримати людину, не дати уй духовно занепасти, надихнути на активну участь в громадському життi, а не скнiти в нiкчемнiй самоiзоляцiу... На душi - спокiйна й лагiдна благодать, хоч мене i примусять вiдстояти зайву всенощну. Яких лишень мук не приймеш заради ближнього свого! Як i зобов'язус мiй сан... 6. З РОЗКОШI НЕ ЙДУТЬ У МIХОНОШI "Найкраща молитва: Подай, господи!" Остап ВИШНЯ. Братiя схвильовано товклася у коридорi перед дверима канцелярiу i чекала призначень. Кожен гадав: що ж йому бог дасть? Ех, якби посаду храмового скарбника! Або непiдзвiтного агента по продажу вiдпущень грiхiв за готiвку! Або шефкухаря якоусь тихоу, святоу обителi! - Подай менi, господи! - час вiд часу замрiяно зiтхав котрийсь iз братви, цокаючи, як на рахiвницi, кiсточками чоток. - Нинi i прiсно - амiнь! А я не молив i не зiтхав. Якусь-то парафiю менi все одно дадуть. А я вже сам подбаю, щоб парафiяни сунули в храм з дарами, а поверталися з храму, як i належить, голi та босi, у праведнiй наготi своуй. А ще менi дадуть пiдйомнi i новеньку сутану на м'якiй пiдкладцi, щоб не муляла рубцями тiло, та новенькi чоботи з рипом. Я намагався розважити заклопотану братву, як мiг: - Хлопцi, послухайте лiпше розвеселу притчу! До мудрого царя Соломона приухала славетна спокусниця цариця Савська. Та от бiда - сукня до п'ят. Як своу принади царевi показати? "Царю, - грайливо каже цариця, - а я теж вчуся, щоб тобi бути до пари". - "I чого ж ти навчилася?" - спiймався Соломон на гачок. "А ось чого", - вiдповiдас вона i високо задирас спiдницю. А тодi бере з тацi волоський горiх, кладе його помiж колiнами, хрусть - i нема горiшка! Соломон вмить запалився. А цариця хрупас та хрупа$ волоськi горiхи, а сама усiм тiлом хтиво вигинасться, мов танцюс. Вже й уся пiдлога всiяна шкаралупою, а цариця все принаднiше витанцьовус. Соломон зовсiм отетерiв. А його придворнi сановники подивилися на це диво i сумно заспiвали благочестиву молитву: "Боже, борони царя!" I що б ви думали? Нiхто навiть не посмiхнувся... Воiстину, братiу у той день було не до смiху! Нарештi покликали й мене. Наш наставник старець Авiмелех мав такий засушений вигляд, що в гербарiй лiпших кладуть. Але, хоч i кволим голосочком, вiн здобувся на силi, щоб менi врочисто повiдомити: - Iоно, рабе божий, на тебе впала благодать. Я злякався. Коли йдеться про благодать, чекай лиха. Солодко обiцяють, та гiрко пити. Он коли на святого патрiарха Авраама впала божа благодать, вiн до того знавiснiв, що мало свого синочка Iсаака не зарiзав... Ач, i мене штовхають на слизьке! Я вам не тать з ножакою! Проте Авiмелех несхибно вiв далi: - Пiдеш, любий Iоно, у мiсто Нiневiю... - Ще чого, на периферiю?! - одразу став пручатися я. - Так це ж лише тимчасова роботка, Iоно... - Ха, ще й тимчасова! - обурився я. - Атож, бо невдовзi Нiневiю буде знищено... - I ви прагнете мене туди запроторити? - я ледь не захлинувся вiд гнiву. - Пiд уламки та рууни? Самi йдiть! - Це наказ, Iоно! - суворо гримнув Авiмелех. - Чий би? - Самого Всевишнього! - Ого! З небесних сфер? - Атож! Нiневiю спiткас доля Содома i Гоморри. А тобi випала честь пiти туди з пророчим попередженням. - А за що Нiневiю спопеляти? - Чувати, грiшникiв там забагато... - А де ух нема? - У тому й суть: усiм буде наука... - А пiдйомнi вже виписали? - руба запитав я, бо добре вiдав, що Авiмелех - скнара. - Навiщо тобi? - його аж затiпало. - А на якi кошти я житиму? - Прохарчусшся, Iоно, святою молитвою. Шлях довгий, встигнеш назбирати повну торбу доброхотних подаянь... - Значить, не дасте? - Анi копiйчини! - А сутану? - Яку ще сутану? - Нову! З м'якою пiдкладкою, щоб рубцями тiло не муляла. - Ти що, здурiв, Iоно? Який же з тебе некорисливий пророк, коли ходитимеш в розкошах? Раджу тобi якесь дрантя з першого-лiпшого жебрака зняти... От у мене попервах був халат - мав сiмдесят сiм лат! А тобi одразу подай сутану? Пiдеш опудалом, у саморобнiй власяницi... - Значить, не дасте? - просичав я. - Не дам! - прогарчав вiн. - А чоботи? - боровся я за свою мрiю. - Якi ще чоботи? - саркастично перепитав старий зануда. - Новi чоботи! Лискучi! З рипом! - Може, тобi ще райськi крильця дати, щоб нiжок не потомив? Але ти не журись, отроче Iоно, що не матимеш чобiт. Менше буде клопоту. А то ух ще мазати треба та взувати... - Значить, вирушати менi голим i босим? - Як i належить - голим i босим! - А я не пiду! - Побiйся бога, Iоно! - А якого лиха менi ще боятися? - остаточно сказився я. - Що з голого та босого вiзьмеш? Чим покарасш геть знедоленого? Я вийшов i грюкнув дверима. А братiя - одразу до мене: - Ну що? - Ну як? Я вiдповiв ум короткою, але промовистою байкою у прозi: - Черевик уперше за свою вiрну службу попросив кашi. I що ж? Його за це розiп'яли в шевця... Того ж дня я подався свiт за очi: нинi на дурняк i зозуля кувати не хоче. 7. ВIД ОДНОГО ВТIК, А ДРУГОГО НЕ ЗДОГНАВ "Коли читасш бiблiю, бiльше дивусшся з необiзнаностi бога, анiж з його всевiдання". Марк ТВЕН. Старець Авiмелех, напевне, галасус: - Негiдник! Дармоуд! Невдячна тварюка! Втiк i зiрвав вiдповiдальне завдання самого Всевишнього! Поганi вiстi не сидять на мiсцi. Та й як йому не зарепетувати, коли не так сталось, як гадалось? Та нiчого: не щодня йому слухати бридню, деколи слiд почути й правду. А я що? Я все роблю, як того бог хоче. Адже вiдомо, що без божоу волi i волосина з голови не впаде, а як схоче господь, то впаде i з лисини. Значить, на те була воля божа, щоб я подався навпрошки до моря, а не в Нiневiю. Всевишнiй все наперед передбачив! Коли що, я й боговi скажу: - Всемилостивий боже, а хiба ж ти не знав, що я помiняю маршрут? Зрозумiло, аби не зронити свого незаперечного авторитету, Всевишнiй поблажливо скаже: - Ха! Звiсно знав, Iоно! Тому й вказiвку персонально на твос iм'я спустив, бо знав, що ти усяке дiло завалиш. - Ну, тодi моя провина не варта й печеноу цибулi! Хiба не так? - Так, Iоно, так! Я i то падаю, як за власну ногу перечеплюсь. Оцi богодухi роздуми мене вельми втiшили. До того ж, тiкаючи вiд старого придурка Авiмелеха, я наочно виявив повну некорисливiсть - залишив у спадок по собi пудовий хрест свiй i не взяв натiльнi кайдани для скрушення грiховноу плотi. Хай ух бере, кому забажасться! Навiть власяницю залишив у келiу на цвяшку... Саму Бiблiю взяв, аби скрiзь, де ступне нога моя, заохочувати до святого письма грiшникiв. А заохочувати с чим! Вiзьмемо хоча б скандальну iсторiю праотця Аврама, котрий до глибокоу старостi, до бiлоу сивизни торгував тiлом свосу дружини Сари. Навiть коли Сарi минав сьомий десяток, Аврам примудрився вигiдно збути уу якомусь хтивому фараоновi, мабуть, схильному до статевих збочень. Iнакше як це диво дивне пояснити? Адже навколо того фараона товклася цiла отара свiженьких й молоденьких красунь, навчених до усяких любовних iгрищ... Якого ж грiховодника, питаю я вас, ота пiкантна бувалиця не зацiкавить? Та вони вмить розхапають квитки i натовпом посунуть на моу лiтературнi вiдправи! I Всевишньому, як Авторовi Книги, буде присмно, що я привернув до його бестселера увагу найширших кiл читачiв i неписьменних слухачiв. А щоб не наражатися на ревнивi нарiкання Автора, слiд раз у раз невтомно пiдкреслювати незреченну мудрiсть господню. Вiд словесного фiмiаму ще нiхто не горнув носа. Хiба менi важко жонглювати словами "генiальний Автор", "сдиний у свiтi i неперевершений Творець", "глобальний твiр". Або закрутити уже зовсiм по-науковому, щоб в отих мудрагелях вже нiхто й нiчого не второпав, внаслiдок чого вiдчув свою повну розумову нiкчемнiсть. Я й вiршами можу ушкварити. Наприклад: Не Книга - Диво! А вiдтак Писань таких ми ще не знали... Спасибi, Автор - наш Мастак, Що Ви нам Книгу написали! Ясна рiч, вiршики поганi. На рiвнi школярського римування. Але ух неодмiнно оголосять Високою Поезiсю. Бо хто, питаю я вас, наважиться ух гудити, коли вони хвалебно оспiвують "генiального Автора" та ще й "неперевершеного Творця"? Не побоюся висловити смiливе припущення, що за це недолуге римування менi ще й лiтературну премiю господь дасть. Таке вже неоднораз траплялося! А коли що - додам солоденького фiмiаму: брехати - не цiпом махати. Що схочу, те й змолочу. Примiром, як восхвалити Всевишнього за те, що вiн надихнув Аврама з Сарою на ганебнi, аморальнi вчинки? А дуже просто! Сказав Наймудрiший: - Не будеш ти надалi називатися Аврамом. Вiднинi iм'я тобi - Авраам. А ти, жiнко, вже не зватимешся Сарою. Вiднинi iм'я твос - Сарра. Вiдмiннiсть лише на одну лiтеру! Хiба не дотепно? Ну, хто тепер наважиться звинувачувати архисвятого патрiарха Авраама i його цнотливу, благочестиву Сарру за грiхи якихось там блудодiйних мерзотникiв Аврама та Сари? Та якщо хтось патякатиме, Авраам з Саррою вмить притягнуть облудника до суду за образу ухнiх священних осiб! Отак благочестиво розмiрковуючи, я бадьоро мiряв та мiряв ногами твердь земну, неухильно наближаючись до моря. 8. ОКО БАЧИТЬ ДАЛЕКО, А РОЗУМ ГЛИБОКО "Ми часто кажемо: "Його совiсть гризе..." Ви собi уявлясте, що було б, коли б совiсть справдi зуби мала?" Федiр МАКIВЧУК. Старець Авiмелех наставляв: - Не украдь! Спирасться, бувало, обiруч на бiблiйний фолiант i рече: - Не убiй! Якщо подумати, вiн недарма спирався на святе письмо. Адже Бiблiя - збiрник унiкальних кримiнальних iсторiй. Суцiльний тобi детектив! З неодмiнною мораллю, як воно i годиться: злочинця настигне неминуче покарання. Загальна думка була проста: усi люди - грiшники, або ж, як по-сучасному, злочинцi. Така вже людська природа, i нiкуди вiд неу не втечеш. Бо ж неможливо втекти вiд самого себе! Злочин, немов тiнь, чатус за плечима кожного грiшника, а в грiшниках ходять усi посполитi. А з чого воно почалося? З грiхопадiння прабатькiв усього нещасного роду людського Адама i рви. А жилося ж ум: уж - не хочу, пий - не можу! Не знали i не вiдали, що воно таке батькувати долю у голодi i холодi. А все одно потягло на крадiжку! - Адамцю, ну-мо пiшли оту яблуньку потрусимо! - Та ти що? - Яблучко хочу! - Чи ти з глузду з'ухала? - А що такого? - Та ж Всевишнiй заборонив яблуню чiпати! - Ну й дурень! - Хто дурень? - Ти, Адамцю! - Я дурень? - А хто ж iще? Ти про кого подумав? - Добалакались!.. - Бо ти - впертюх! - Я ще й винен? - Адамцю, ну, подумай сам: якщо ми з'умо по манюсiнькому яблучку, то хiба вiн збiднiс? З торбою пiде? Душу з нас за яблучко витрусить? - Скупому душа дешевша гроша! - А менi.. яблучка хочеться... - Ну, добре, ходiмо по яблука!.. А йшлося зовсiм не про те, збiднiс Всевишнiй чи не збiднiс. Не було мови й про таку дрiбницю, пiде вiн з торбою на путiвцях старцювати чи не пiде. Рiч полягала у принципi - заборонi порушувати святi норми приватноу власностi. Але ж знов-таки сказано: не спiйманий - не злодiй. Та хiба прабатьки мали кримiнальний досвiд? Хiба вмiли вправно заховати слiди? Хiба мали поняття про алiбi? Нажерлися яблук та й полiзли спати у кущi! Застукав ух Всевишнiй на гарячому, а цi недотепи одразу розрюмсалися та й розкололися: - То вона мене на грiх звабила!.. - А мене - яблучко... А Всевишнiй ум на те повчально проказус: - На чужий коровай рота не роззявляй! Перехресний допит, дiло в суд, останнс слово перед вироком i - "в дальний путь, на долгие года", туди, де i холодно, i де голодно... Цiкаво, що тодi було запроваджено перший у свiтi фах - професiю сторожа. Бо приставив Всевишнiй до яблунi на варту приватноу власностi херувима з вогненним мечем. Але той перший грiх глибоко закорiнився - усi хлопчаки i досi з яблунь починають. От Каун, той уже був тямущий мужик! Вiн постарався все обмiзкувати наперед. А коли порiшивтаки свого брата Авеля, то навiть i в думцi не мав колотися. Всевишнiй, що провадив слiдство у тiй найпершiй "мокрiй" справi, дуже хитро, нiби мимохiдь запитав прадавнього мордувавцю: - Кауне, де Авель, брат твiй? А Кауновi хоч би що - затявся, та й годi: - Запитайте у нього самого! Хiба я сторож йому? Звiдки знати менi, де вiн вештасться i байдики б'с? - Так уже i не знасш? - У мене своух справ - по саму зав'язку! Тiльки встигай повертатися... Якщо розiбратися, то божа Канцелярiя - це вселенський карний розшук, в якому янголи, херувими i серафими слугують судовими виконавцями. Архангели - верховна колегiя. Але всi дiла вершить премудрий Всевишнiй, сам-один у трьох лицях: бога-Слiдчого, бога-Прокурора i богаСуддi. Та ось що не подобасться в цiй небеснiй каральнiй установi, особливо з огляду на прийдешнiй поголовний Страшний суд ("злочинцiв буде покарано!"), це повна вiдсутнiсть хоч такоу-сякоу адвокатури. Захиститися - нiяк! То вже, знасте, не демократично... Але про що це я думаю? Геть з голови крамолу! Хiба не мене, смиренну овечку, обрано для втiлення у життя смертних задумiв бога-Слiдчого, бога-Прокурора i бога-Суддi? Сказано: путi господнi незвiданi. То менi тiльки здасться, що простую я навмання. Насправдi мене веде Промисл божий туди куди слiд. Вибач, о Милосердний, мимовiльний грiх мiй незумисного розумування! Адже тобi. Всевидющому, згори видко, що я прудко прошкую на завбаченому тобою шляху. А твоя путь - iстинна! Зваж, господи: не всякi жарти чогось вартi... Уже надвечiр я примандрував до портового мiста Iоппiу, щоб далi подорожувати морем. Головне, опинитися якнайдалi вiд приреченоу Нiневiу. Цiкаво, де тут найдешевша корчма? Усi лiхтарi на захланних вуличках Iоппiу були розбитi з пiдозрiлою послiдовнiстю. Та я чомусь не звернув належноу уваги на це похмуре застереження з явними вiзуальними натяками. Ковзнув бездумно очима, та й усе. А дарма. 9. ДУМКА ДУМКУ ГОНИТЬ "Не той кiнь, що в болото увезе, а той, що з болота витягне". Народне прислiв'я. Тьмяно було в благенькiй корчмi. В одному кутку ледь блимав каганець, в другому конала тоненька свiчка. За дверима, зовсiм неподалiк, хлюпало море. Як на голодного, пахощi тут - запаморочливi. А в мене у кишенях - анi шеляга. Якщо мене звинуватять у тому що я на дурняк досхочу нанюхався смачненького, у мене й мiдякiв нема, щоб оплатити апетитнi пахощi дзвоном. Трапляються моменти, коли за шматок ковбаси чорту душу вiддаси. Без грошви закон один: уж очима, а рукам зась. А в кого в руках, у того i в зубах. Та нiчого: кмiтлива людина як не руками, то язиком вiзьме. Мошвою i дурень трусити може... Потроху очi призвичаулися до пiтьми. Ясна рiч, сюди позбиралися на нiчлiг рiзнi безпритульнi лобуряки. Зараз нажираються i напуваються, потiм спатимуть покотом, впритул один до одного, щоб теплiше було. Усе це був люд убогий: тiльки й грошви, що на полумисок юшки та келишок сивухи. Але ж юшка яка - ложка сторч стоуть! Тiльки у кутку, пiд каганцем, двос смакують не з келишкiв, а хлебчуть прямо з грубенького барильця та маслаки з чималими шматурами м'яса гризуть. Над мисюрою парус -