------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Пам`ятi дочки-друга Волiчки, якiй обiцяла написати, присвячую.



   ЧАСТИНА ПЕРША


   1

   Швидше! Швидше!
   О боже мiй милий, хай уже  кiнчаються  оцi  нестерпнi  останнi  хвилини
перед вiд'їздом.
   Усе  вже  почуто  безконечно  -  усi  добрi  напутнi   слова,   поради,
застереження, побоювання. Навiщо їх так  багато?  Та  ще  при  людях,  при
знайомих i незнайомих.
   Може, щоб бачили, який уважний, добрий чоловiк i батько? Нi, нi, що  я,
- обриває цi думки Марiя, - вiн не хизується, хiба я  його  не  знаю?  Вiн
справдi такий, та гадки не має, як це нудно i здебiльшого недоречно.
   Але зараз так - не тiльки вiн. Вона  вже  швидко  окинула  своїм  сiрим
зiрким оком усiх, що їдуть,  усiх,  що  проводжають.  Чому  це  в  останнi
хвилини  усi  з  дбайливим  виглядом,  найстурбованiшим  тоном  повторюють
прописнi iстини про поводження в дорозi,  а  тi,  що  вiд'їздять,  хочуть,
нарештi, швидше опинитися в дилiжансi, вiдчути рух, подорож.
   Але дилiжанс поки що стоїть. Скiльки вiн стоятиме?!
   I вона також хоче швидше вiдiрватися вiд того життя, що  промайнуло  за
три мiсяцi, як  за  мить,  закрутило,  пiднесло,  збаламутило,  обдарувало
багатими скарбами i потаємно образило, бучно  визнало  i  нишком  укололо.
Усе, усе вона помiтила i вiдчула, а що мовчала на все, була  завжди  зовнi
спокiйна й стримана - так це зовсiм не вiд нерозумiння  обставин,  а  саме
тому, що зрозумiла багато. Та не до кiнця. Ще треба  було  розiбратись  як
слiд... але було  нiколи...  Думала  -  поїду,  в  усьому  розберусь,  все
вгамується. Та вiдчувала вже -  мчить  новий  потiк  i  тягне  непереможно
кинутись у нього. Куди вiн понесе? До яких берегiв? Не  в  тiм,  звичайно,
розумiннi, що до Дрездена чи до Берлiна або до якогось iншого  чужоземного
мiста. Адже не Петербург лишає вона, а своє полохливе життя  петербурзьке.
А що чекає її там, за кордоном? Лiкування хвороби -  то  лише  привiд,  не
обманюватиме ж вона сама себе.
   Вона слухає чоловiка, погоджується, киває головою - знаю, знаю, ти  вже
казав. Ми на тебе чекатимемо, не затримуйся, будь ласка. Не турбуйся, будь
ласка, не самi ж ми їдемо, все буде гаразд... Але думки її вже не з ним.
   Вiн дивиться на її великi  яснi  очi,  в  яких  раптом  мигнула  лукава
смiшинка. О, вiн  знає,  це  вже  вона  щось  помiтила  серед  юрби,  щось
занотувала  для  себе.  Може,  тих  пань,  що   квокчуть   над   низеньким
опецькуватим чоловiчком, може, того жевжика, що стоїть з  таким  виглядом,
немов ця подорож - однаково що з Петербурга до Парголова проїхати  i  його
тiльки обурює, що дилiжанс ще стоїть.
   А дилiжанс таки стоїть.
   Вмить смiшинка зникає з очей, їй  хочсгься  заспокiйливо  поглянути  на
чоловiка, але вiн знає: вона однаково зараз не з ним.
   ...Вона вже давно не з ним. I щоб довести наперекiр  усьому  їй,  усiм,
собi, головне собi, що вiн же її чоловiк, що вона  його  Манiчка,  Маруся,
Марiєчка, на яку вiн дивився спочатку не тiльки як на  дружину,  а  як  на
недосвiдчену  дитину,   яку   треба   освiчувати,   виховувати,   морально
наставляти, бо кожен чоловiк, починаючи з Адама, хоче  вилiпити  жiнку  по
образу i подобiю своєму, вiн знову напучує її...
   Хiба це так давно  було?  Дивилась  широко  вiдкритими  очима,  боялась
пропустити слово.  Брат,  усi  родичi  заздрили  -  привiз  жiнку-красуню,
освiчену, виховану, а вона так дивиться на їхнього,  правда  гарного,  але
завжди  розхристаного,  невибагливого  до  життєвих  умов  Опанаса,  немов
розумнiшого i на свiтi нема.
   Куди це все подiлось? Коли?
   У Немировi, коли  написала  перше  оповiдання?  Нi!  У  Немировi  разом
радiли,  там  не  було  анi  цiєї  стриманої  роздратованостi,  анi   цiєї
вiдчуженостi.
   Петербург?.. А що ж у Петербурзi? Слава навколо неї? Нi, нi, це було  б
надто просте пояснення, не така вона дурна, щоб фiмiам запаморочив голову.
Вiн-то знає свого Вовчка!
   Чоловiки? Кулiш, Макаров, Костомаров... Здається, усi  закохались.  Але
нi, i це вiн вiдкидає. Вiн знає свою Марусю. Що ж, що ж  тодi?  Чого  вона
так змiнилась до нього?
   Вже й  слiду  нема  орловської  провiнцiйної  панночки,  гувернантки  у
багатих родичiв, яка наче  на  волю  вирвалася,  вiддалася  за  нього,  не
роздумуючи довго, i почувалася такою щасливою, такою радою.
   Вже  й  не  та  немирiвська  Маруся.  Адже  й  там,  вiн-то  знає,  усi
колеги-вчителi, усi старшi гiмназисти були закоханi в неї, дружину учителя
молодших класiв Марковича.
   От iде вона з  базару,  на  головi  на  тугих  русявих  косах  хусточка
квiтчаста, в руках кошик, поряд i Мотря,.їхня дiвчина,  також  з  кошиком.
Усi нежонатi вчителi-"паничi" харчуються  разом:  комуною  з  ними.  Марiя
Олександрiвна - господиня. I всi на неї, на його Марусю, милуються. А  вже
коли "Народнi оповiдання"  вийшли  -  годi  й  казати.  Вiн  усе  бачив  i
пiдсмiювався  тiльки,  особливо  з  соромливого,  як  дiвчина,  математика
Дорошенка. Хай зiтхають, хай моляться. Марусi i в голову не спадало навiть
пококетувати. Така проста, мила, уважна до всiх. Як там добре було!  Невже
вiн згадуватиме Немирiв, як загублений рай?
   А як прагнули до Петербурга! Здавалось, там i почнеться справжнє життя.
I раптом саме тут, у Петербурзi,  -  "чоловiк  Марка  Вовчка".  А  вона  -
самостiйна жiнка, з своєю працею, з своєю професiєю.
   I зараз їде його Маруся сама за кордон, i хай вiн торочить свої  поради
без кiнця i краю, а  вона,  спокiйно  усмiхаючись,  покивує  головою,  вiн
бачить у цьому лише поблажливiсть та її постiйне бажання - не сваритись.
   Не треба, не треба було її вiдпускати саму. Могла б i почекати.
   ...Не могла, не могла я чекати!
   Я знаю, це недобре, i люди лящатимуть,  та  що  менi  люди,  я  була  з
реп'яшок - та й то не зважала на людський  поговiр!  А  Опанас  -  вiн  же
приїде, незабаром приїде.
   - Не барись, не сумуй, ми на тебе  чекатимемо.  Данило  Семенович  тебе
вирядить, усе влаштує, як i менi. Чи не так?
   Сiрi великi очi  на  Данила  Семеновича  Каменецького,  як  на  доброго
дядька. Вiн стоїть розгублений поряд з Опанасом.
   -  Аякже,  не  турбуйтесь,  все  гаразд  буде,   Марiє   Олександрiвно,
дорогесенька ви наша.  Себе  тiльки  бережiть,  одужуйте.  А  я  коректуру
вичитаю i одразу книжки надiшлю.
   Усе вiн для неї зробить. Усе. Хiба не  вiн  переписував  оповiдання  по
кiлька разiв, i вперше, коли Кулiш  помалював  своїми  правками,  а  Марiя
Олександрiвна потiм плакала: не те, не те зовсiм виходить, що в мене було,
хiба в мене така покора?
   Опанас Васильович утiшав: "Радiти  треба.  Першi  оповiдання  -  i  так
прийняли! Сам Панько Кулiш загорiвся, i правив, i видав".
   А Марiя Олександрiвна як приїхала, все-таки наполягала  -  переписуйте,
Даниле  Семеновичу,  як  у  мене  спочатку   було,   я   з   Пантелеймоном
Олександровичем домовлюсь.
   I вiн - як мiж молотом i кувадлом.
   Спробуй не послухай Кулiша! Дивиться так, немов тiльки вiн усе  розумiє
i знає цiну всьому. I вже як вiн своєю власною рукою щось допише - хай  за
щастя вважають!
   Спробуй не послухай Марiї Олександрiвни. Вона так щиро,  так  довiрливо
гляне - i знаєш,  що  вона  ж  свою  сердечну  правду  написала,  отак  як
побачила, так як вiдчула, ну й переписуєш, як вона хоче!  Переписуєш  -  i
здається: пiсня якась рiдна лине, музика чарiвна лунає, от що вона з нашою
мовою робить! А то все як живе постане перед очима - наче художник пензлем
змалював.
   Слава богу, Тарас Григорович аж розлютився,  коли  дiзнався,  що  Кулiш
Вовчковi оповiдання править. "Та вiн же їх опрозить, не  давай,  доню".  А
хiба Тарасове слово не найвищий присуд?
   Чи не з того казиться Кулiш?
   I з того також. I не тiльки з того.
   У кишенi Данила Семеновича телеграма i листи вiд Кулiша з Берлiна:
   "...З  Кенiгсберга  послав  на  ваше  iм'я  телеграфну  депешу  -  нема
вiдповiдi! Припустiмо, що М. О. була хвора, або розстроєна, або що б там у
неї не було в душi, але вам належало негайно передати її  слово  або  ваше
власне про неї... Ви всi вважаєте  жартом  те,  що  вiдбувається  в  моєму
серцi".
   На жаль, Пантелеймон Олександрович зроду-вiку жартувати не вмiє i кожне
своє почуття ладен, як небесне чудо, пiднести.
   Аякже, передати її слово i свою думку!
   Скривилась, знизала плечима, промовила:
   - Ну до чого це все? Яке менi дiло до  нього?  А  ще  ж  друг  Опанаса.
Помирiть їх краще з дружиною, з Олександрою Михайлiвною.
   Коли б це вони обоє чули! Олександра Михайлiвна  люттю  пашить.  Такого
святого та божого її чоловiка ця пiдступна, хитра Марковичка у свої тенета
заплутала, посварила, i життя їй немає... Чого тiльки  ображена  жiнка  не
наверзе.  "Оце  ще  ваше  божество  мовчуще"  -  це  вона  так  про  Марiю
Олександрiвну. Звiсно, заздрiсть i ревнощi до того ж.
   Його дiло сторона. Управитель друкарнi, помiчник Кулiша, i  всi  звикли
не тiльки по дiлу, а й по всяких турботах, - i господарських, i сiмейних -
звертатися. Як товкач - куди тикнуть, там i товче. Марковичам вiн друг, от
i Марiя Олександрiвна до нього також завжди:
   - Даниле Семеновичу, я вам Богдасика надiшлю, менi працювати треба.
   - Данило Семеновичу, потурбуйтесь, будь  ласка,  щоб  швидше  коректуру
прочитати.
   - Даниле Семеновичу, перекажiть пралi, щоб зайшла. Наче справдi це його
обов'язки. Але потiм вона так вимовить:
   "Дуже вам вдячна", що вiн ладен увесь Петербург оббiгати, все  для  неї
зробити. Аби тiльки сидiла спокiйно i писала. I як вони всi не розумiють -
хто вона? Перша українська жiнкаписьменниця. Та й не в тому рiч, що жiнка.
Хто до неї iз чоловiкiв таку прозу дав, що й прозою назвати не  можна?  От
Тарас Григорович одразу зрозумiв, донею своєю назвав, чистим пророком.  їй
тiльки б писати й писати.
   Ну що ж - Опанас добрий чолов'яга, нiчого не скажеш, але ж знає  Данило
Семенович цiну оцим його турботам на прощання. Ач, розливається! А вдома -
немов звичайна єобi жiнка, яка про все дбати мусить: i про його сорочки, i
про обiди, i про дитину. Вiн, вiн повинен про неї дбати!
   Останнiм часом нервувала вона дуже. Щодня вiд  неї  прибiгала  Мотря  з
якимись записочками. Вiн  усi  записочки  зберiгає,  на  клаптиках  паперу
списанi її стрiмким, не  дуже  розбiрливим,  але  таким  красивим  жiночим
почерком. Вiн усi  записочки  зберiгає,  навiть  мало  значущi,  примiром:
"Карету на три з чвертю надiшлiть, ми прямо до  Тургенева  їдемо".  I  оцю
останню, що сьогоднi одержав, теж збереже:
   "...Ви собi уявити не можете, як менi сумно i важко".
   Це вона йому звiряється, нiкому бiльше не скаже, але не як  друговi,  а
як дитина няньцi. I це вже милiсть божа!
   "Хоча є в мене надiя, що Опанас приїде в червнi,  але  все  непевне  на
землi..."
   Це вона вiд своїх думок тiкає. Чого б це вiн не приїхав? Хоча вiн  може
й таке втнути - хай на зло моєму батьковi у мене вуха  мерзнуть.  Може,  й
бевкнув щось, а тепер замазує!
   Зараз дилiжанс рушить, i зникне її миле, миле лице, може, й надовго. Як
їй там самiй з дитиною доведеться...
   - Мамо, чи вже скоро? - торсає її за руку Богдась. - Татку, вже й коням
набридло стояти.
   - Ой, ти мiй козаче любий, - обiймає хлопчика Данило Семенович. -  Пиши
ж менi, не забувай.
   - Не забуду, - впевнено i серйозно вiдповiдає Богдась.
   Чуднi дорослi! Скажуть завжди хтозна-що. Як це можна великому  хлопцевi
забути? Йому ж уже сьомий рiк пiшов, i хiба вiн уперше з мамою їде!
   До чого добре, що вони удвох з мамою їдуть! Звичайно, вiн любить татка,
дуже любить, та волiє бути з-мамою. З татом завжди треба  бути  насторожi:
щось можна робити, чогось не можна, чому - невiдомо, i це важко вгадувати.
I тато любить довго пояснювати i дорiкати, коли щось  не  так,  i  стiльки
казатиме, стiльки казатиме, що  вiн,  Богдась,  з  пантелику  зiб'ється  i
врештi заплутається слухаючи, а потiм i зовсiм перестане  слухати,  а  про
щось своє замрiється i раптом серед  довгої  промови,  чому  завжди  треба
казати правду, i тiльки правду, спитає: "Татусю, а  як  же  Днiпро  цiпами
перетинали?"
   Тодi тато розсердиться, що вiн його  не  слухає,  i  почне  казати,  що
найдужчий грiх - неповага до батькiв. А вiн  його  поважає,  їй  же  богу,
поважає i любить, особливо коли татусь спiває старих пiсень.
   З мамою все просто й легко. Навiть коли вдвох на хутори  ходили,  i  то
було легко, хоч i дуже ноги болiли. При  мамi  вiн  робить  усе,  що  йому
хочеться, i коли вiн чи сопiлку з Iваном вирiзує, чи малює, мама нiколи не
примусить його робити щось iнше. Певне, їй  завжди  хочеться  того,  що  i
йому, тiльки їй нiколи. Розпевiдає вона  ще  бiльше,  нiж  тато,  бо  вони
бiльше  вдвох  бувають.  I  розповiдає  веселiше  й  цiкавiше,  усе   йому
зрозумiле, i вiн може перебивати, скiльки йому  треба.  Вона  не  примушує
його обов'язково виходити до гостей, казати вiршi й байки. Та  декого  вiн
сам дуже любить i сам з охотою розповiдає все,  що  знає.  Але  коли  його
починають торсати рiзнi панi i дивуватися з кожного слова:
   "Нi, ви тiльки послухайте, як вiн по-українськи розмовля", -  вiн  може
сказати: "А ви така велика, а не вмiєте".  Тодi  починають  чомусь  казати
мамi: "Ви йому даєте надто багато волi". А ближчi родичi ще й образливiше:
"Вiн у тебе невихований". Мама  насупить  брови  i  скаже:  "Я  не  терплю
насильства", i хоч вiдiшле з кiмнати, але Богдась знає - на нього вона  не
сердиться. Вони завжди розумiють одне одного i  люблять  одних  i  тих  же
людей.
   От дядько Данило. Коли мама зайнята, можна погуляти залюбки  з  дядьком
Данилом, зайти з ним до  друкарнi  в  рiзних  справах,  а  по  дорозi  той
обов'язково пригостить чи пирiжками, чи тiстечком у кав'ярнi.
   Дядька Кулiша  вiн  не  злюбив  з  першого  разу.  Здається,  коли  вiн
приходить, всi стають зовсiм iншими, не такими, як  завжди,  i  всi  немов
бояться, що вiн розсердиться, i хочуть йому догодити.
   А дядько Тарас -  ото  найлюбiший,  найрiднiший  дядько.  Приходив  вiн
завжди до Богдася, а не до дорослих, звичайно, до нього, бо  найперше  усе
подивиться, що Богдась покаже, i все вислухає i сам розкаже, хоч трошечки,
а коли це вечiр i треба уже спати, сам у лiжко вкладе. А якщо вiн приходив
сумний чомусь i зажурений, Богдасевi не доводилось вказувати: "Не лiзь, не
заважай". Богдась сам собi тихенько сяде поруч або на колiна,  притулиться
- i нiчого йому бiльше не треба. Йому приємно, що дядько  Тарас  зве  маму
"донею", значить, таки справдi найрiднiший. От тiльки не розумiє  Богдась,
чому той був не дуже задоволений, що вони їдуть. Та врештi ж таки сказав:
   "Що ж, треба вам свiту побачити, може, i я чкурну колись. Вiтайте, самi
знаєте, про кого думаю".
   Чомусь усi хвилювалися, як вони вдвох поїдуть. А вони ж не удвох,  вони
втрьох поїдуть!
   Оцей дядько, з яким вони  їдуть,  -  велетень,  справжнiй  велетень,  -
здається, добрячий дядько. Адже є велетнi й добрi. Вiн нiчого не зауважує,
не забороняє. Чого це тато хвилюється, коли з ними такий велетень їде? Вiн
усiх однiєю рукою одмахнути може, коли що трапиться.  Хоч  би  вже  швидше
їхати!
   От як славно! Богдась,  мама  i  добрий  велетень  -  його  звуть  Iван
Сергiйович. Так до нього звертаються i тато, i мама. Поки що  сидить  собi
спокiйно, мовчки, йому усмiхнувся i нiкому не заважає.
   Вiн справдi виглядав велетнем - Iван Сергiйович Тургенев -  серед  юрби
тих, що проводжали, i тих, що вiд'їздили. Йому треба-було трохи зiгнутись,
щоб увiйти у дилiжанс. Загальним легким поклоном вiн привiтався  з  усiма,
хто вже сидiв, i з м'якою грацiєю, дивовижною для такої високої  i  мiцної
постатi, нечутно, нiкого i нiчого не зачепивши,  пройшов  до  свого  мiсця
поряд з вiльним бiля вiконця, яке мала зайняти його супутниця.
   Вiн думав про своє. Навiть не думав, а  вiддавався  тим  вiдчуттям,  що
охоплювали його. От вiн їхав знову, i, здавалось, щось нове починається  в
життi. А може, то тiльки здавалось, а нiчого нового, несподiваного вже  не
могло дати життя? Але ж почуття суму при змiнi життя,  вiд  розставання  з
друзями - це ж було ще почуття молоде  i  зв'язане  з  почуттям  надiї  на
майбутнє. Може, все ж таки це ще ознака молодостi?
   Таке почуття з'являлось у нього не раз. Здавалось - вже  старий,  життя
закiнчується (а йому ж не було ще й  сорока  п'яти),  i  раптом  творчiсть
вибухала з новою нечуваною силою i красою.
   Зараз вiн забув на мить, що лише три мiсяцi тому вийшов його роман, про
який загомонiли  рiшуче  всi,  виривали  з  рук  одне  в  одного  сiчневий
"Современник" з його "Дворянским гнездом".
   Вiн забув на мить, що вже в своєму Спаському тепер, навеснi,  куди  вiн
втiк вiд несподiваної слави, шуму i метушнi, вiн уже креслив  план  нового
роману i весь "персонал" його не давав йому спокою. Щиро зараз  забув  про
це.
   Вiн глянув у вiкно i помiтив, що, незважаючи на удаваний  спокiй,  його
супутниця Марiя Олександрiвна дуже хвилюється.
   Вона нiколи не здавалась йому красивою, як вважали iншi  чоловiки,  але
щось миле, щире було в її обличчi, в  розумних,  iнколи  з  такою  лукавою
смiшинкою очах. I - талант, справжнiй  талант,  який  вiн  вiдчув  одразу,
читаючи її "Народнi оповiдання" i  потiм  з  радiстю  працюючи  над  їхнiм
перекладом. Саме це полонило його.
   Вiн подумав, що от вона насправдi ще дуже молода, вона ще вкладає  свої
внески в життя, i дай їй, боже,  йти  спокiйно  i  вiрно.  Ще  все  у  неї
попереду.
   Йому було приємно, що вони їдуть разом, що вона сяде поряд  i  їм  буде
легко розмовляти, легко мовчати, бо вони легко розумiли одне одного.  Було
щось спiльне у їхньому ставленнi до працi. Хотiлося, щоб їй пощастило i на
трудному лiтературному шляху, i в цiй першiй подорожi в чужi  країни.  Вiн
радий був бути коло неї.
   - Марусенько! Одразу ж напиши!  I  лiкуйся!  Лiкуйся!  -  це  вигук  її
чоловiка.
   Нарештi дилiжанс рушає. Тургенев розкланявся з вiкна на прощання.
   - Iване Сергiйовичу, щасливо! Я на вас надiї покладаю!
   Вiн, Опанас Васильович, був вкрай  засмучений,  а  Каменецький  дивився
розгублено, благально, немов  молився,  щоб  бог  зберiг  у  дорозi  Марiю
Олександрiвну i Богдасика.
   Марiя Олександрiвна також розгублено  усмiхалась,  почувалася  нiяково,
схвильовано.
   Сюрчок, i несподiвано так само пiдсвиснув  Богдась,  що  вже  вмостився
бiля вiконечка. Його лукавi карi оченята сяяли  вiд  задоволення.  Нарештi
їдуть! Батько зробив докiрливi очi. Але вони вже рушили!
   Марiя Олександрiвна опустилась на сидiння i полегшено зiтхнула.
   - Нарештi їдемо!
   Глянули одне на одного - вона й Iван Сергiйович -  i  обоє  всмiхнулись
спокiйно i весело.
   I Петербург з його славою, брехнею, красою, метушнею, добрими i  лихими
людьми вiдходив усе далi й далi.

   * * *

   Вiдходили все далi й далi зрадливi вiтрянi днi, i вже з  другого  ранку
вони їхали царством весни - адже був кiнець квiтня!
   Весна гомонiла навколо них, вода гоготiла, гурчала струмками по ярках i
пагорках, неспокiйно ворушилися рiки, немов  ремствували  ira  береги,  i,
набираючи сили, раптом долали їх, свої кордони, i розливалися на всю мiць,
на всю широчiнь, ген-ген заливаючи луки. Дерева i кущi стояли по колiна  в
водi, i де-не-де поодинокi рибалки плавали на  своїх  -маленьких  човниках
мiж тими деревами, вибираючи мiсце для ловiв.
   З дитячих рокiв найдужче вона любила весну з її гомоном неспинної води,
цвiрiньканням перших пташок, жадобою цвiту, росту кожного дерева,  кожного
кущика, кожної билинки. I  її  також  особливо  охоплювала  жадоба  росту,
життя.
   На мить здалося - саме з цього вiдчуття, - вона знову дiвчинка  -  Маша
Вiлiнська - їде з пансiону на великоднi канiкули до родичiв.
   Степова  весняна  нiч.  Конi  чвалають  по  калюжах,  у  повiтрi  свiжа
вогкiсть, де-не-де блимають далекi  вогники.  Хлопцi-"студенти"  -  дядько
Микола i  його  товаришi  -  починають  пiсню.  Раптом  спалахує  розмова,
сперечання про тi вiковiчнi свiтовi питання, якi неминуче треба розв'язати
саме зараз, негайно, саме  їм,  i  вона  прислухається  до  них  i  ще  не
наважується втрутитися, висловити свою думку. Але палкi розмови  для  неї,
як цей весняний дощ для першого цвiту. I вона то вiдчуває стiльки  сили  в
собi, то раптом проймають сумнiви,  навiть  розпач,  наче  тi  хмарки,  що
закривають, пропливаючи, молодий мiсяць,  побачивши  вперше  якого,  треба
щось загадати, обов'язково загадати!
   А хлопцi сперечаються до сварки, майже до образ,  уже  лячно,  що  вони
посваряться насправдi. I раптом знову виринає пiсня, i смiх, i жарти, поки
конi не дотягнуть до якогось хуторка на перепочинок. I все ще попереду - i
веселi канiкули з цiєю галасливою молоддю  у  милих  її  серцю  родичiв  -
Писарєвих, i ще багато весен попереду, ще все попереду!
   Писарєви радiють, що приїхала вона, Маша, а найдужче їй  радiє  брат  у
других, пiдлiток Митя. Вона наче ланцюжок мiж ним i молоддю.
   ...От i зараз таке ж вiдчуття - ще все попереду,  немов  i  не  лишився
там, позаду, Петербург.
   А  Митю  Писарєва,  тепер  уже  студента  Петербурзького  унiверситету,
випадково  зустрiла  перед  вiд'їздом  на  Невському.  Ранiше  так  i   не
спромоглися побачитись як слiд.
   Хоча про "випадковiсть" Митя сказав, що, за визначенням Гумбольдта,  це
ще не пiзнаний закон, i це зовсiм не випадково, що  вiн  її  зустрiв  саме
перед вiд'їздом. Вiн тепер аж нiяк  не  був  схожий  на  того  просто-таки
iдеально вихованого хлопчика, яким вона бачила його востаннє  перед  своїм
одруженням. Вона тодi втекла вiд орловської тiтки Мардовiної i жила деякий
час у Писарєвих, вiд них i вiнчатися їхала. Про Митю мати i тiтка  казали:
"Вiн - кришталева коробочка: усе видно,  нiчого  приховати  не  може,  анi
слiвця збрехати, когось образити". Здавалось, maman лiпила з нього все, що
хотiла. Лише одне заважало, те, що й maman не могла перемогти. А  може,  й
тодi вiн не був взагалi таким iдеально слухняним?
   Тепер, зустрiвши її на Невському,  вiн  аж  злякав  трохи  Марiю  своєю
несподiваною експансивнiстю,  нестримнiстю,  радiстю  i  якимось  розпачем
водночас.  Вiн  справляв  враження  людини,  що  довго  була  замкнена  та
вирвалася на волю i хоче швидше всього зазнати. Митя щиро радiв, побачивши
її.
   - Машо! Який я радий, Машенько! Ти ж знаєш, я про тебе статтю  написав,
про твої "Народнi оповiдання". От уже незабаром її надрукують.  Я  подарую
тобi вiд себе з написом. Ти для мене просто скарб. Я ще  багато  про  тебе
напишу. Хто знав тодi у нас, який у тебе прекрасний i симпатичний талант!
   Еге, вiн так i сказав - "прекрасний i симпатичний талант", i  вiд  його
похвали Марiї стало приємно i весело.
   - I в тобi нема жодної писклявої, фальшивої ноти, - вiв вiн далi. -  Ти
справжнiй художник. Для тебе виявився легким вхiд у Зевсовi чертоги, i  ти
бачиш те, "що смертним мало вiдкриває божество". I це моя кузина Марi! Моя
улюблена сестра Машенька i до того ж чарiвна красуня!
   Митя дивився з захопленням.
   - Коли б я не був нестямно закоханий в iншу свою кузину, я б  закохався
у тебе.
   Це вiн нагадав про свою недоречну, незрозумiлу з дитинства  закоханiсть
у кузину Раїсу - зовсiм не варту любовi такого хлопця. Це те, що й мати не
могла перемогти. Але як визначити в любовi вартiсть того чи iншого?
   Марiя завжди захищала хлопця перед його матiр'ю. А хiба їй не докоряли,
коли вона виходила замiж, хiба  не  закидали  однi  одне,  а  iншi  зовсiм
протилежне:  "Вона  його  не  варта"  I  в  той  же  час:  "За  кого  вона
вiддається!"
   От i вiн, Митя, тодi на Невському спитав: "А ти що,  з  своїм  Опанасом
їдеш? От шкода, що я молодший од тебе на сiм рокiв, краще  б  ти  за  мене
вийшла, i ми б тепер удвох їхали. Хiба вiн  вартий,  цей  Опанас,  тебе  -
королiвни?"
   - Ну що ти мелеш! - жартома ляснула його по руцi. - Ти  просто  ревнуєш
усiх сестер. Ти егоїст, звик, що всi жiнки вдома навколо тебе крутилися  i
тобi догоджали. А Опанаса ти не знаєш. Вiн - добра, порядна, чесна людина.
   - Ой, як нудно, - скривився Митя.
   - Крiм того, - додала вона задерикувато, - я їду з  Богдасиком  i...  з
Тургенєвим. Ara! A Опанас потiм приїде. А ти менi п-иши, пиши,  Митюшо,  а
то через свою Раїсу всiх забув. Навiть у Петербурзi - i не завiтав до нас.
Той вiзит п'ятихвилинний я не рахую.
   - Нi, не через Раїсу. Я тепер ще дужче закоханий, нiж у Раїсу.
   - Що ти, у кого ж?
   - У мою журнальну працю.
   - А наука? Хiба ти не народжений для науки?
   - Уяви, це для мене тепер другорядне. Ти це повинна зрозумiти.
   Маруся навiть не знала, що  сказати  одразу,  але  за  мить  переконано
мовила:
   - Уяви, я розумiю тебе.
   Митя, зрадiвши, захоплено пояснив:
   - Розумiєш, ти не можеш не робити того, що робиш зарав.  Ти  вiдкриваєш
перед усiма, якi сили, якi скарби почуття i поезiї закладенi в народi.  Ти
нищиш живим словом зло нашого життя. А я,  я  робитиму  це,  як  я  зможу,
звичайний посереднiй журналiст. Iнакше я не можу жити,  i  це  в  мене  на
першому планi, це моє мiсце в життi!
   - Ти - посереднiй? Звичайний? - спалахнула Марiя. - Що ти,  Митюшо!  Та
ти ж став як вихор! Коли я читала твої  першi  статтi,  я  дивувалась,  не
могла зв'язати тебе, такого як пам'ятала, i твої статтi, навiть невеличкi.
А от зараз побачила тебе i розумiю. Ти зовсiм iнший став. Ти  жити  почав.
Що з тобою сталося?
   - Знаєш, з кожним у життi трапляється - iнколи одна думка,  одне  слово
можуть примусити оглянутись, i щось  почнеш  перебудовувати  всерединi,  i
тодi починаєш генеральне вiдкидання за борт усього непотрiбного -  про  це
довго  говорити,  але  я  певен,  що  це  порятунок  i  повернення  життя.
Признатися, бiблiографiя,  як  це  не  дивно,  витягла  мене  силомiць  iз
закоркованої келiї  на  свiже  повiтря.  Я  вiдчув  грiховну  насолоду  i,
звичайно, вже не повернуся до келiї.
   - Яка дурниця, що ми не побачились як слiд, - з жалем зiтхнула Марiя. -
Та я повернуся незабаром. Може, напишеш менi коли? Я ж тебе завжди  люблю,
Митенько! До побачення! Не забувай мене!
   - I ти пам'ятай мене, Машенько!
   Вона навiть обняла його на прощання там же, над каналом коло Невського,
адже вiн їй доводиться братом i вона знає його змалку, з Богдасевих рокiв.
   їй було i радiсно зустрiтися з ним, i тривога якась лишилась  вiд  його
ранiше таких ясних, а тепер неспокiйних очей, вiд неспокiйних  рухiв.  Але
сама себе заспокоїла - то вiд молодостi. Ач який вiн став гарний, високий,
ставний, яке гарне чисте обличчя i  русяве  хвилясте  волосся  вибивається
з-пiд студентського картуза. То вiд молодостi.
   Вона забула про нього. Вiн був далеко вiд її петербурзького  кола.  Оце
тiльки в дорозi раптово згадала в усiх подробицях випадкову зустрiч.
   I цей спогад вiдiйшов, зник за поворотом, розтанув десь там, позаду, як
i розгублений вигляд Опанаса  в  хвилину  вiд'їзду,  i  вся  накопичена  й
прихована за останнiй рiк роздратованiсть на нього.
   ...Конi чвалали по калюжах, вiяло весною...

   * * *

   У вiкно станцiйної, досить брудної, як належить усiм станцiям, кiмнатки
видно було, як пiдстрибує Богдась, тримаючи за руку матiр. Вiн засидiвся в
дилiжансi i хоча зовсiм не нудьгував у дорозi, а навпаки -  усiх  розважав
кумедними запитаннями, веселими вигуками, наслiдуючи то гелгiт  гусей,  то
iржання коней, то покрик ямщикiв, - зараз явно зрадiв, що можна  розiм'яти
ноги. Марiя Олександрiвна теж не нарiкала,  що  чекати  карети  доведеться
кiлька годин, певне, до одинадцятої ночi, а зараз не було й  шостої.  Iван
Сергiйович у думцi вiдзначив, що в  нiй  нема  дрiбних  жiночих  примх  та
вередувань, з нею легко було в дорозi. Добре, коли  в  подорожах  зникають
усi непотрiбнi умовностi, зайвi перегородки, вигаданi й  виплеканi  людьми
собi на мороку.
   З мить вiн помилувався навiть не так з її стрункої високої постатi,  як
iз впевненої, спокiйної ходи. Так тримаються люди що звикли багато  ходити
пiшки. Потiм сiв до столу написати листа своїй добрiй  приятельцi  графинi
Ламберт.  Тут,  на  станцiї  Крести,  недалеко  вiд  Пскова,  вiн  зустрiв
знайомого, який повертався до Петербурга.  Вiн  обiцяв  передати  листа...
Iвану Сергiйовичу  хотiлося  написати  про  настрої,  почуття,  думки,  що
опановували його  в  дорозi,  про  свою  супутн-ицю,  Марiю  Олександрiвну
Маркович.
   Але знайомий поспiшав, i  Тургенев  у  листi  пообiцяв  розповiсти  про
подорож пiзнiше, з Берлiна, "одправивши панi Маркович до Дрездена".
   Вiн згодом розповiдав про цю подорож друзям, трохи гумористичне,  трохи
iронiчно щодо себе, але в листах до самої Марiї  вiн  не  раз  згадував  з
властивою йому нiжною лiричнiстю останню нiч перед кордоном.
   I вона її не забувала нiколи.
   Хоча, власне, що було особливого? Нiчого. Тiльки нiч.  Розмови,  навiть
не пригадати про що. Мовчання..

   * * *

   З Ковна вони їхали самi в окремiй маленькiй каретцi.  Вона,  Богдась  i
Iван Сергiйович.
   Богдась  просто  раював.  Спочатку  це  виявилось  ще  буйнiше  нiж   у
дилiжансi. Його цiкавили всi куточки, щiлини, вiн без кiнця розпитував  що
та до чого, але, нарештi, втомився  i  вгамувався  Хлопчик  сiв  верхи  на
ступню дядька-велетня, схопив його ногу руками i,  замислено  дивлячись  в
одну точку, замугикав якусь журливу українську пiсню так, як спiвають  уже
старечими втомленими голосами старi, статечнi люди.
   Iван Сергiйович з серйозною цiкавiстю  прислухався,  покивуючи  в  такт
головою. Враз хлоп'я несподiвано, з моторнiстю лiсового  звiрятка,  влiзло
вже й не на колiно, а просто на плече i вмостилося там.  Марiя  злякалась,
хотiла зняти, та хлопчик, обнявши за  шию  Iвана  Сергiйовича,  притулився
своєю пiдстриженою "по-козацьки" голiвкою до посивiлої так рано  голови  i
раптом задрiмав у такiй неймовiрнiй позi.
   - Не займайте, хай спить, - добродушно мовив Тургенев, -  для  мене  це
нечутна вага i досить приємна.
   Втiм, Марiї  було  нiяково.  Таки  справдi  Богдась  справляє  враження
невихованого, але ж це зовсiм не тому, що вона не придiляє йому уваги,  не
дбає про нього. Це тому, що її саму надто "виховували" в дитинствi,  i  не
так мати, як родичi, щоб зробити зразкову панночку,  i  всiлякi  заборони,
всiлякi обмеження здавались їй завжди несправедливим насильством.
   Тургенев зрозумiв її нiяковiсть i, заспокоюючи,  погладив  її  невелику
руку вiльною лiвою рукою. Правою вiн пiдтримував малого.
   Вiн мiцно засне, i ми вкладемо його зручнiше.
   Марiя вдячно глянула на Iвана Сергiйовича.
   Вiн подумав, що Полiнька, дочка, не  насмiлювалася  нiколи  так  вiльно
поводитися з ним, як цей хлопчик, хоча вiн знав, дочка любить його,  може,
одного на свiтi, гарячр, але насторожено i ревниво.
   Правда, в такi роки, як Богдась, вона ще не була з ним.
   Дiзнавшись, що у модисточки Дунi, "вiльнонайманої", знайшлася вiд нього
дитина, мати. Варвара Петрiвна, взяла дiвчинку до себе, i  дiвча  тинялось
помiж двiрнею того  жорстокого  крiпацького  маєтку.  Потiм  одразу  такий
стрибок - у вишукану родину Вiардо. Чужа мова, чужi  звичаї.  Зовсiм  чужi
люди, якi не стали  близькими.  Навпаки.  Тепер,  коли  Полiна  вчиться  в
пансiонi, вже швидко закiнчить  навчання,  вона  не  любить  приїздити  до
Вiардо. Особливо з madame - взаємини навiть ворожi.
   Зараз, на вiдстанi  вiд  того  свiту,  того  життя,  йому  стало  шкода
маленької Полiни, хоча вiн виправдував велику. Навiть не виправдував - вiн
не дозволяв i слiвцем прохопитися щодо великої - Полiни Вiардо.
   Вiн  подумав:  "Треба  буде  обов'язково  познайомити  дочку  з  Марiєю
Олександрiвною. Обов'язково".
   Мелькали в темрявi придорожнi дерева й кущi.
   Колеса ляпали по веснянiй грязюцi раз у раз, наче конi  вiдбивали  лiк.
Вiконечко раптово замережилось краплинками дощу, i так  само  раптово  дощ
припинився. Весна  збризнула  трохи  -  i  годi.  Вона  все  розбуркувала,
проймала все, незважаючи, день це чи нiч. Вночi гомiн її був ще чутнiший.
   Мовчали, замислившись  кожен  про  своє.  Довгi  паузи  не  обтяжували.
Розмова,  що   виникала,   зовнiшньо   здавалася   без   усякої   логiчної
послiдовностi, але була якась внутрiшня послiдовнiсть у всьому.
   - Правда, добре? - спитала Марiя. - I дощик, i нiч. У  нас  на  Українi
вже зовсiм весна.
   - Ви ж орловська, моя землячка, - зауважив Тургенев.
   - Так, звичайно, але вже давно у мене таке вiдчуття,  що  саме  Україна
моя батькiвщина i саме маленьке повiтове мiстечко  Немирiв.  Немов  я  там
народилася. Хоча я там навiть небагато рокiв прожила i вже  дорослою,  вже
замiжньою,  вже  й  Богдась  був,  а  чомусь  здається,  що  саме  то  моя
батькiвщина.
   На якусь хвильку вона замислилась, потiм промовила впевнено:
   - Нi, знаю чому.  Я  там  справдi  як  народилась.  Я  там  першi  свої
оповiдання написала.
   - "Народнi оповiдання". Я намагався зберегти всю  чарiвнiсть  i  поезiю
вашої мови, хоча це було нелегко.
   Що його захопило у цих оповiданнях невiдомого автора  та  ще  й  жiнки?
Нiчого схожого з жiночими романами i повiстями, якi тепер повiнню затопили
журнали. Траплялись мiж ними i нiчогенькi, бiльш-менш легкi й приємнi  для
читання, але камернi масштаби не виходили  за  межi  особистих  переживань
автора, усе виростало з власних бiографiй i навiть кращi з них  нагадували
дамське tapisserie ' в затишнiй кiмнатцi.
   В її ж оповiданнях - нiчого з  особистого  життя.  Рiдне  йому,  автору
"Записок мисливця", бринiло в  цих,  начебто  спокiйним  тоном  розказаних
iсторiях,  лаконiчних,  але  сповнених  глибокого  суму  i  спiвчуття   до
скривджених. Цiкаво, як розвиватиметься далi її талант? Що  талант  є,  це
було безперечним. Талант. Розум. Спостережливiсть. I ця чудесна  меледiйна
мова.
   Вiн сам запропонував їй перекласти нову повiсть "Iнститутка".
   - Я не приховую вiд себе труднощiв у перекладi "Iнститутки",  -  сказав
вiн, - але мене вабить ваша мова. А те,  що  вона  така  близька  i  рiдна
росiйськiй, - це ще й утруднює переклад.
   Вона зрозумiла, що не "її" мова, мова її оповiдань, а українська.
   - Ви знаєте, вiв далi Тургенев,  -  я  спитав  вашого  Шевченка,  якого
автора слiд менi читати, щоб швидше вивчити українську мову, i вiн одразу,
не замислюючись, вiдповiв:
   "Марка Вовчка! Вiн один володiє нашою мовою".
   - Вiн мене просто дуже любить, - почервонiла  Марiя,  але  це  їй  було
безмiрно радiсно. - Я сама не знаю, чого вiн так одразу полюбив i  повiрив
у мене.
   - А хто вас не полюбив?  -  усмiхнувся  Тургенев.  -  Шевченко,  Кулiш,
Костомаров,  Макаров  -  їм  нєсть  числа.  Всi  люблять,   всi   хвалять,
славословлять.
   - Ой, не плутайте грiшне з  праведним,  -  засмiялась  Марiя.  -  Рiзнi
бувають похвали i рiзна любов. Iнколи вiд любовi i похвали втекти хочеться
i сховатися, як вiд лиха. Та похвала Тараса Григоровича i його любов  менi
найдорожчi. Це як дарунок несподiваний. А втiм, теж нелегкий.
   - Чому?
   - Чи виправдаю? Адже  вiн  захоплювався  i  щиро  перебiльшував,  це  я
розумiю...  Коли  починала  я  писати  -   хiба   замислювалась?   Ходила,
придивлялась, бачила, слухала, спочатку для Опанаса Васильовича - вiн мене
привчив. Раптом почула - не можу не  написати  усього,  що  в  головi  вже
юрмиться. Хiба я що  загадувала?  Отак  здуру  сидiла  й  писала.  Хiба  я
загадувала якiсь iдеї проводити? Те, що думала, що обурювало  до  нестями,
вiд чого пекло, про те й писала.
   - Тому й вийшло так щиро, свiжо, як деревце, що росте само по  собi.  Я
завжди  думаю,  що  нам  треба  брати  дiйснiсть  в  її  простотi,  в   її
поетичностi, i нiчого не iдеалiзувати, i не вказувати пальцем анi на  свої
заплаканi очi, анi на ту рiч, вiд якої  треба  заплакати.  Менi  здається,
головна хиба наших письменникiв,  i  моя  переважно,  в  тому,  що  ми  не
стикаємося з дiйсним життям, себто  з  живими  людьми.  Ми  звикли  багато
читати i абстрактно мислити. А ви, певне, любите повештатись скрiзь?
   -  О,  -  пiдвела  голову  Марiя,  -  скiльки  я  виходила  з  Опанасом
Васильовичем i сама пiшки. Крiм того,  нам  довелося  багато  тинятися  по
рiзних мiстах. Пiсля Орла жили в  Чернiговi,  Києвi,  Качанiвцi,  нарештi,
Немирiв. У Києвi один час ми мешкали на околицi, Куренiвка така там  є,  у
хатi пiд  солом'яною  стрiхою,  неподалечку  вiд  базару,  куди  приїздили
селяни. Чомусь жiнки i  дiвчата  зi  мною  трималися  просто,  дiлилися  i
радощами i горем. Менi з ними легше було порозумiтися, нiж у Петербурзi  з
нашими панями, - засмiялася вона. - А чоловiк, йому їсти й пити не  треба,
дай тiльки послухати якусь пiсню та записати.
   Стало трохи соромно за холодне прощання з Опанасом Васильовичем.
   Вiн же хороший, вiн так любить її, Богдася. Але що трапилось мiж  ними?
Нiчого, нiчого не трапилось. У чiм же рiч? Вона згадала - Тургенев  був  з
ним чемний, як з усiма, але особливої уваги не придiляв  i  не  цiкавився.
Так - у межах загальної чемностi
   - Опанас Васильович такий заповзятий збирач пiсень, прислiв'їв, усякого
фольклору, - якось сумно, тоном зовсiм не вiдповiдним тому,  що  говорить,
мовила вона.
   Хотiла додати: "Яка шкода менi, що вiн не поїхав  зараз  з  нами",  але
замовкла, їй було соромно за прощання. А  разом  їхати?  Швидше  там  бути
вдвох? Нi, навiщо брехати? їй хотiлось бути самiй. Богдась  нiколи  їй  не
заважає, її внутрiшнiй роботi.
   ...Але Опанас. Нi, вона  бажає  хоч  спочатку  побути  сама,  без  ного
пильного погляду, його постiйних  оцiнок  її  вчинкiв  i  поведiнки.  Вона
дивитиметься  в  музеях  на  картини,  знайомитиметься  з  усiма  славними
пам'ятниками, а вiн обов'язково поглядатиме  на  неї  -  як  це  вона  все
сприймає? I це так надокучливо зв'язує!
   Боже мiй милий! Куди все подiлося? Я ж його кожне слово  сприймала,  як
слово судiї праведного!
   Ох, не хочеться зараз про це думати! Зараз вона наче на волю вирвалася,
i так добре, що поруч Iван Сергiйович. Вiн немов читає її думки, певне,  i
зараз розумiє її i нiчого не розпитує про чоловiка, i  вона  вже  розказує
про свiй милий рiдний Немирiв, де, нарештi, Опанас  Васильович  одержав  у
гiмназiї посаду вчителя географiї.
   Там зiбралось таке хороше молоде товариство, їй господарювати довелося,
дбати про всiх них, i це було приємно, весело. Бо вони ї'ї  всi  поважали?
Нi, не те слово! Любили? Нi! Вони перед  нею  просто  схилялись,  вони  її
обожнювали.
   - I ви були там царицею?
   - О, там я була справдi цариця, -  весело  вiдповiла  вона.  -  Правда,
цариця-куховарка. Усiх же годувала... з нашою дiвчиною Мотрею. Мої  паничi
були, на щастя, не  вередливi,  та  й  я  господарка  не  дуженька,  як  у
прислiв'ї: "Така собi господиня - три городи, одна диня".  А  коли  писати
почала, не вельми охота було господарювати. Ну, тодi менi все прощалось  i
всi менi допомагали. Справдi, як любо, сердечно було! Кожне  оповiдання  -
нiби свято, нiби подарунок для них. Один учитель математики, Iлля Петрович
Дорошенко, вiн так кохається у рiднiй мовi, так добре знає її, тiльки пихи
в ньому анi капелиночки. - I раптом, зiтхнувши, мовила зовсiм iншим тоном:
- Важко з людьми, якi пишаються  своєю  обiзнанiстю,  своїм  хистом.  Хiба
можна цим пишатися?
   - Це ви згадали того, що в Берлiнi зараз? - усмiхнувся Тургенев.
   - Його. Ну, що менi робити? - спитала з щирою досадою i  одвертiстю.  -
Як я можу його образити, коли вiн стiльки допомiг менi? Коли ми в Немировi
жили, вiн уже в Петербурзi був i, щоправда,  дуже  багато  робив.  Енергiї
йому не позичати. Звичайно, йому першому послав чоловiк мої оповiдання.  I
як же вiн прийняв їх! От тiльки правив уже, як хотiв.  Ну,  я  не  з  усiм
погоджувалась, але до пори мовчала. Спочатку все гаразд було. Листувалися.
Я з Богдасем до нього на хутiр завiтала, коли до  Орла  їздили,  а  вiн  i
дружина там перебували i нас дуже добре приймали... А от  у  Петербурзi...
Вона зупинилась.
   - Вiн закохався, а ви нi.
   - Звичайно, нi. Вiн менi спокою не давав, - призналася  вона.  -  Почав
мене обвинувачувати, присiкуватись.
   - Обвинувачувати? Вас?
   - Еге ж. Звичайно, не тому, що я не схиляюсь на  його  освiдчення.  Нi,
вiн пiд усе пiдводив вищi  теорiї.  Чому  я  цiкавлюсь  "Современником"  i
росiйською мовою також пишу, чому в  мене  багато  знайомих  i  друзiв  не
тiльки  мiж  земляками,  а  й  серед  руських  i  полякiв  -   Шевченкових
"соiзгнанникiв". Тарас Григорович, навпаки, радiв з цього,  сам  знайомив.
Кулiш надто критикував усе моє. Вiн часто мав рацiю;  звичайно,  є  за  що
критикувати. Я й сама знаю, скiльки недовершеного в моєму писаннi,  але  ж
яку ущипливiсть вiн вкладає у свою критику! Я переставала вiрити. Завжди в
нього якiсь термiновi справи до мене - то про редакцiю творiв,  друкування
чи про новий журнал,  що,  нарештi,  нашi  видаватимуть.  Летять  записки.
Бiдний Каменецький з нiг зiб'ється, прийдеш до нього  -  боже  мiй  милий!
Людина, така генiальна людина, сам пан Кулiш, гине,  що  його  не  розумiє
отака маленька особа, як  оця  Марковичка,  якiй  вiн  шлях  у  лiтературу
вiдкрив. I зараз  стiльки  листiв,  телеграм  i  менi,  i  Каменецькому  -
неодмiнно побачитися в Берлiнi. Я ж через Берлiн їду. Ну, що менi  робити?
- закiнчила вона тим же, що почала.
   - А не треба бачитись, - мовив Тургенев. - З Берлiна поїдете на Дрезден
i все.
   Марiї раптом стало спокiйно.
   А справдi. Хiба небо  завалиться  i  вона  перестане  писати,  коли  не
побачиться у Берлiнi з Кулiшем? Поїде просто у Дрезден - i край.
   - Поїду у Дрезден -  i  край!  -  засмiялась  вона.  I  всi  цi  прикрi
непорозумiння i,  здавалось,  складнi  взаємини  раптом  зникли  також  за
поворотом каретки.
   - Шкода тiльки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви  поспiшаєте  до
Парижа, - призналась Марiя.
   - I менi шкода. У Дрезденi я вас познайомлю i доручу  Рейхелям,  друзям
Герцена. А менi треба швидше до Парижа - побачити дочку... Потiм  я  поїду
до моїх друзiв Вiардо на їхню вiллу у Куртавнелi.  Та  ми  зустрiнемось  з
вами незабаром. Ви ж будете в Парижi? Я  познайомлю  вас  з  дочкою,  вона
подобається менi, правда, трохи лiнувата, але дуже добра i мила.
   - Вона схожа на вас? - спитала  Марiя,  їй  дивно  було,  що  вiн  каже
"подобається". Хiба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок її
самої.
   - Схожа. Висока така ж, тiльки очi майже чорнi. Росiйську  мову  зовсiм
забула, говорить з таким паризьким акцентом, а  зовнi  звичайна  росiйська
дiвчина... Я познайомлю вас обов'язково з моїми друзями Вiардо...
   Скiльки розмов i плiток начулася вона  про  це  в  Петербурзi,  про  це
багаторiчне дивовижне кохання. Вона б нiколи не згадала  б  про  це  i  не
натякнула б, але Iван Сергiйович так спокiйно каже: "Мiй друг мадам Вiардо
наполягала, щоб я привiз дочку у Францiю, щоб  вона  виховувалась  у  неї,
разом з її дiтьми". Значить, нiчого таємного в цьому нема,  коли  вiн  так
спокiйно говорить. Може, це все простiше, нiж плетуть доброзичливi язики?
   Нi, насправдi це було далеко складнiше, заплутанiше, i не можна було нi
розв'язати, нi розрубати.
   Смуток оповивав Iвана Сергiйовича щоразу, коли вiн їхав з  батькiвщини,
смуток оповивав його, коли  вiн  повертався  з-за  кордону.  Коли  ж  вiн,
власне, "повертався"? Коли їхав з Парижа, з Куртавнеля до  Петербурга,  до
Москви, у своє Спаське iз здичавiлим занедбаним садом,  вiковими  липовими
алеями, старим будинком,  ветхi  стiни  якого  зберiгали  не  тiльки  милi
дитячi, а й страшнi спогади? Чи тодi,  коли  пiд'їздив  до  тої  розкiшної
європейської вiлли, де лишив так багато, багато свого життя?
   Йому захотiлося розповiсти милiй своїй молодiй супутницi,  як  стискало
дихання, билося серце колись,  рокiв  п'ятнадцять  тому,  коли  наближався
туди, знав, що от зараз знову побачить, почує  ту  iстоту,  бажання  якої,
слово якої стало для нього законом. Життя було можливим тiльки коло неї, в
чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою.
   А може, справдi людина, як дерево, що пускає корiння в рiдну землю i не
має щастя поза батькiвщиною? Як iнколи  важко  вiдчувати,  що  лiпишся  до
чужого гнiзда i не маєш свого власного.
   Вiн сказав тiльки це. Про гнiздо. I вона з острахом подумала про себе.
   А у неї ж є, є це гнiздо? Богдась, чоловiк - це ж її гнiздо? Чому ж так
тiсно їй стало в ньому?
   Вона рвучко повернулась до вiкна. Богдась закуйовдився, розплющив  очi.
Спочатку нiчого не зрозумiв, де вiн, хто з ним.
   Потiм  пiзнав  дядька-велетня.  Усмiхнувся   напiвсонною   усмiшкою   i
пробурмотiв:
   - А щоб вас  лихо  не  знало!  -  притулився  мiцнiше  щiчкою  до  руки
Тургенева i знову заснув.
   - Це Шевченкова приповiдка, - пошепки пояснила Марiя.
   - Коли ви Шевченка згадуєте, ви зовсiм iншою стаєте.
   - Як ми прощалися перед вiд'їздом, - сказала вона, - вiн менi подарував
переписану ним самим свою поему "Неофiти" i надписав: "Любiй  моїй  донi".
Вiн звав себе i рiдним, i хрещеним моїм  батьком.  Вiн  менi  рiднiший  за
рiдного.
   Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у
її життi!
   От сказав Iван Сергiйович: "Ви ж орловська, моя землячка", - а вона так
переконливо довела йому, що Немирiв, Україна - її батькiвщина, i  вона  не
лицемiрить, коли каже, що українська мова їй рiдна.
   Важко людям розповiсти, роз'яснити, навiть самiй проаналiзувати  -  як,
коли народжується слово, образ,  як  з'являється  поштовх,  який  примушує
сiсти за стiл. Згадалось - скривила губи Кулiшиха: "Як це вона,  московка,
українською мовою так оволодiла - i пише?"
   А вона все-таки знає, як це народилось, як з'явилось. Звичайно,  Опанас
теж допомiг у цьому. Та вiд нього був тiльки поштовх. Вiн з такою  пекучою
любов'ю розповiдав про свою Україну,  про  свiй  поетичний,  волелюбний  i
скривджений край, а її душа, що  не  терпiла  нiякого  насильства,  жадала
волi,   простору,   була   благодатним   полем.   Вiн    розповiдав    про
Кирило-Мефодiївське братство i про те, як з'явився Кобзар... Доки не  було
Тараса, для всiх проводарями були Кулiш i Костомаров, але  не  могли  вони
витримати й порiвняння з Тарасом! Тарас  не  знав  меж  анi  в  любовi  до
народу, анi в ненавистi до панiв, до царя. Тому й постраждав найдужче.
   - Ме.нi що, от я навiть нагороджений, бо тут, в Орлi, з вами зустрiвся,
- казав їй тодi Опанас.
   Вiн  був  скромний,  Опанас,  нiколи  нiде  не  випинався,  i  це  дуже
приваблювало щиру Марусю.
   - Я принесу вам прочитати "Кобзаря".
   "Кобзарем" звалася тоненька книжечка -  але  скiльки  вона  важила  для
всiх!
   Марусi було цiкаво чигати українською мовою, їй вона не була чужа, адже
вона вчилася в Харковi, пам'ятала - в дитинствi  тато  спiвав  українських
пiсень, i мама знала їх, награвала на роялi сумнi мелодiї.
   Маруся все зрозумiла в  тому  "Кобзарi".  А  головне,  її  полонив  дух
творiв, спiвзвучний її  юним  пориванням.  Український  народ  поставав  у
романтичному ореолi одчайдушної  боротьби  за  волю,  i  в  ореолi  героя,
борця-мученика постав образ автора. Марiя не могла не любити  його  народ,
як свiй рiдний.
   Скрiзь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовiй землi, найважче. I
вона зрозумiла якось усiм своїм  єством:  навiть  пiснi,  вiршi,  перекази
iсторiї рiдною мовою - це теж боротьба за права народу! До серця  доходили
рядки:

   Смiйся, лютий враже,
   Та не дуже, бо все гине,
   Слава не поляже.
   Наша дума, наша пiсня
   Не вмре, не загине.
   От де, люди, наша слава,
   Слава України.

   Опанас говорив i сам не здогадувався, яким насiнням  засiває  її  душу,
якi сходи, сповненi животворних сокiв, зiйдуть.
   Прочитавши "Гайдамаки", "Гамалiю", вона зацiкавилась iсторiєю  України,
Запорозькою Сiччю - цим дивовижним явищем в iсторiї людства, про яке знала
досi тiльки з "Тараса Бульби". Зрозумiло, з  якою  радiстю  їхала  вона  з
Опанасом на Україну. Пiсля "Катерини", "Сови" їй  здавалися  усi  дiвчата,
молодицi, старi жiнки такими близькими, їй  хотiлося  розмовляти  з  ними,
дiзнатися про їхнi печалi i  радощi  не  вiд  цiкавостi,  не  зверхньо,  а
скромно, iз щирим спiвчуттям, по-сестринському. Адже вона  вже  знала  про
них вiд Шевченка.
   Боже мiй, господи, як полюбила вона той край...
   Вiн став її батькiвщиною. Луки, рiчки, дiброви з  столiтнiми  дубами  i
молоденькi гаї, зеленi пагорби i скелi з поточками над  порожистим  Бугом.
Це недалеко вiд того  стародавнього  невеличкого  мiста  Немирова.  А  вiд
нього, вiд Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вiнницю, на Умань.  Скiльки
сiл виходила вона, Марiя, пiшки, скiлькох людей побачила, скiльки журливих
пiсень та вiдвертих розповiдей почула.
   А потiм, потiм...
   Це ж зовсiм iнше життя, коли сидиш, i пишеш, i поспiшаєш усе  викласти,
i не помiчаєш часу, нiчого не помiчаєш. Тiльки вiдчуваєш - оце й є життя.
   Нi, вона таки дуже щаслива. Що Кулiш! То звичайна людина. Ну що ж,  вiн
правив, редагував, "счеркував",  розбив  на  пiдроздiли,  -  але  ж  Тарас
справдi був її "батьком" задовго  до  того,  як  сам  про  це  сказав,  як
побачились, ще тодi, коли "Народнi оповiдання" її прочитав, на  дорозi  до
волi, у Нижньому Новгородi.
   Що б там не сталося, як би там не було  скрутно,  важко,  -  заздрiсть,
боротьба честолюбцiв, раптовi години зневiр'я в свої сили, в  свою  творчу
наснагу, - з нею завжди благословення Тарасове i його напутнє слово.
   I з нею її робота.
   Раптом обоє помiтили, що розвиднiлось. Не потроху, як звичайно буває, а
немов широко розкрили велетенськi дверi, i свiтанок  -злетiв  у  них.  Нiч
минула.
   Нiч перед кордоном.



   2

   Ой чи ти мене згадаєш
   Хоч разок на днину?
   А я тебе iзгадаю
   Сто раз на годину.
   Народна пiсня_.

   З  проводiв  Опанас  Васильович  повертався  мовчазний.  Надворi   було
холодно, вiтрилось, немов навмисне  у  таку  негоду,  зовсiм  не  весняну,
довелось розстатися.
   Та хiба ж надовго? Одержить паспорт, одержить її  грошi  i  в  Дрезденi
наздожене. А втiм, прикро, що не разом з ним уперше ступить на чужу землю,
не чекаючи його, пiде дивитись  на  всi  європейськi  дива.  Звичайно,  не
чекатиме. Навпаки, поспiшить. Хоча Тургенев їде далi, до Парижа, по дорозi
вже напевне постарається, що тiльки зможе, показати.
   Колись так жадалося побачити Марiєччинi очi, як вперше мала глянути  на
Київ,  Лавру,  Хрещатик,  унiверситет,  Днiпро!  Скiльки  їй  тодi   було?
Сiмнадцять? Вiсiмнадцять? її щасливi очi, що все те побачила...
   Хто тепер дивитиметься на  них,  її  очi,  цiкавi,  жадiбнi  до  всього
нового?  Нi,  вiн  не  ревнує.  Вiн  просто  сумно  констатує.  Вiн  гiрко
всмiхнувся. Та й це все дрiбницi. Адже  подорожувала  без  нього  з  самим
Богдасем i до Києва, i до Орла. Як потiм про все писала, яскраво,  цiкаво,
з притаманним їй гумором i спостережливiстю: i про  зустрiч  в  дорозi,  з
родичами, i як Богдась малий вчить старих "одпалих українцiв", i про перше
знайомство з Кулiшем... I про смуток за ним, за Опанасом...
   - Отак накине усього, цiлий вiз, i те  зробiть,  i  се  зробiть,  i  не
забудьте, не зволiкайте...
   Наче з якогось iншого  свiту  долiтали  слова,  що  торочив,  похитуючи
докiрливо головою, Данило Семенович. З самої  Бiржi  вiн  щось  розповiдав
Опанасовi Васильовичу, а той мовчав i думав про своє. Схопив цей уривочок,
збагнув, що, певне, про Кулiша, i кинув:
   -  А  потiм:  "Це  мiй  подвиг".  -  I  так  вдало  iмiтував   зверхнiй
кулiшiвський тон, що Каменецький закивав, пiдтакуючи:
   - Точнiсiнько так, точнiсiнько так говорить.  Я  йому  кажу:  домовтеся
одразу з Бiлозерським, з Макаровим, з Тарасом Григоровичем. Хiба зможе сам
журнал потягти? Головне, з Тарасом Григоровичем. Коли не буде його  творiв
i Марка Вовчка, що то за журнал український? Хто читатиме?  Гадає,  що  як
сотню прiзвищ собi вiзьме, псевдонiмiв, так увесь  журнал  сам  заповнить,
усi роздiли?
   - Що ж, вiн такий, вiн усе може!  I  не  розiбрав  Каменецький,  чи  то
iронiчно, чи то схвально кинув знову Опанас Васильович, але пiдхопив:
   - Що правда, то правда.  Скiльки  зробив  за  цi  роки!  У  ньому  таки
демонськi сили!
   Але Опанас Васильович зовсiм не хоче слухати, як Каменецький,  забувши,
що  тiльки-но  ремствував  на  Кулiша,  починає  перераховувати  всi  його
заслуги, всi його роботи - iсторичнi, етнографiчнi, лiтературнi, усi  його
видання, клопiт. I навiть коли уважно прислухатись, важко зрозумiти, чи то
з захопленням згадує про все ця проста щира душа, чи з обуренням', бо таки
нiде правди дiти, - скiльки тої  чорної  роботи  переробив  Каменецький  з
любовi до України, до всього українського,  до  красного  письменства,  до
письменни-кiв, та й до самого химерного Кулiша.
   Але Опанас Васильович не слухає. Його думки тiльки навколо  Марусi.  Що
ж, i вона сказала про Кулiша в Петербурзi:
   - Вiн не такий, як ти розповiдав менi. От Тарас Григорович  ще  кращий,
нiж гадала.
   Вiн ще в Орлi розповiдав i про Тараса, i про Кулiша. В Орлi вiн сам був
"постраждалий за iдею", висланий туди пiсля розгрому Кирило-Мефодiївського
братства. Кара, порiвнюючи з iншими "братчиками", припала неважка.
   В Орлi вiн влаштувався  на  службу  в  канцелярiї  генерал-губернатора.
Культурне товариство мiста одразу прийняло його в обiйми  -  закликали  на
лiтературнi  вечiрки,  чаї,  обiди.  Ще  б  пак   -   закiнчив   Київський
унiверситет, знайомий Гоголя, Шевченка, чудовий розповiдач i спiвак, i  до
того ж гарний, приємний на обличчя. Саме про  це  останнє  вiн  не  думав,
нiколи не дбав про свою зовнiшнiсть.
   Вiн  зустрiв  "справжнiх"  людей,  як  зауважив  для  себе.   Жив   там
фольклорист Якушкiн, молодий лiтератор Лесков, що тiльки робив свої  першi
кроки. I на однiй  вечiрцi,  у  вiдомої  в  Орлi  панi  Катерини  Петрiвни
Мардовiної,  яка  пишалась  своїми  лiберальними  поглядами,  любов'ю   до
лiтератури i особливо до людей, зв'язаних так або  iнакше  з  лiтературою,
вiн зустрiв ще одну "справжню" людину - хоч була вона майже дiвчинка.
   ...Скiльки там зiбралося народу, старих i молодих чоловiкiв, молодих  i
тих, що пiдмолоджувалися, пань, панночок, i серед усiєї,  -  наче  рiзної,
але, коли вгледiтися, чимось дуже одноманiтної юрби, - вiн побачив  великi
блакитно-сiрi очi. Не по лiтах серйознi, вони розглядали його  з  одвертою
цiкавiстю i якоюсь вимогливою допитливiстю. Наче дiвчинцi конче треба було
дiзнатись, хто вiн, що за людина, а яке враження вона сама справляє  -  це
її зовсiм не обходило. I йому вже розхотiлося щось дотепно  i  красномовно
розповiдати  i  бути  центром  серед  жiнок,  якi   кокетували,   засипали
запитаннями, аби виказати свою кмiтливiсть, упадали коло  нього  у  рiзний
спосiб. Вiн постарався закiнчити швидше  розмову  й  непомiтно  пiдсiв  до
дiвчинки  в  скромному  темному  платтячку  з  бiлим  комiрцем  i   бiлими
манжетами. Наче нiчого незвичайного i  надзвичайного  не  було  в  нiй,  а
вiдрiзнялась вiд усiх "лица необщим выраженьем" - спав йому на думку рядок
Баратинського, i вiн заговорив з нею i на просте  питання,  а  звiдки  вiн
родом, почав розповiдати їй, тiльки їй, без  дотепiв  i  красномовства,  з
щирим душевним почуттям про рiдну Полтавщину, як вiн любить сам блукати по
селах i записувати почутi вiд дiдiв рiзнi перекази,  дiвочi  i  парубоцькi
пiснi, сiльськi звичаї, що мають глибоке корiння в народному  життi.  Вона
слухала дуже уважно, явно зацiкавившись, майже не перебивала питаннями.
   "Певне, родичка", - подумав вiн. З дочкою  хазяйки,  балуваним,  але  з
розумною  хитрою  мордочкою  дiвчам  рокiв  десяти,  вiн  уже  мав  нагоду
познайомитися. Саме  через  вередливий  вираз  було  видно,  що  це  дочка
господинi дому. I одразу було видно, що ця дiвчина -  тiльки  родичка.  Не
дочка i не гостя, а родичка.
   - Marie, venez-içi, s'il vous plait, (Марi, пiдiйди, будь ласка_
(франц.)_ - покликала її нестара i явно з тих, що  молодилися,  господиня.
Вона стояла коло чайного столу з двома жевжиками.
   Дiвчина встала, сказала просто:
   - Excusez moi (Пробачте_ (франц.)_, менi треба пiти.
   "Може, гувернантка",  -  подумав  Опанас  Васильович  i  навiть  чомусь
зрадiв.
   - Але повертайся швидше, хай  Катя  тебе  не  затримує,  як  завжди!  -
приємним, але з владними нотками, голосом мовила господиня.
   -  Ccrtcnaiment,  ma  tante  (Звичайно,  тьотю_   (франц.)_.   -Дiвчина
подивилась на нього  i  сказала  без  манiрностi,  привiтно:  -  Я  швидко
повернуся, менi треба подивитись, чи лягла Катя i чи все там як належить.
   Трохи згодом,  коли  познайомились  ближче,  вiн  побачив,  що  дiвчина
дивилась на це своє становище, як тимчасове i скороминуче. Як,  коли  воно
минеться - вона не  знала.  Тiльки  була  певна,  що  не  так,  як  гадала
тiтка-благодiйниця. До чого цiй панi хотiлося грати ролю  благодiйницi,  i
щоб племiнниця дивилася на неї покiрно i вдячно!  Племiнниця,  що  казати,
була гарна, освiчена - вчилася ж якийсь час у харкiвському пансiонi! -  на
неї задивлялись i молодi жевжики, i статечнi  чоловiки.  Тiтка,  звичайно,
найбiльше в цiй  найважливiшiй  жiночiй  проблемi  хотiла  розiграти  роль
доброї феї - пiдiбрати такого жениха,  щоб  з  обох  сторiн  їй  дякували,
слухались i шанували. I насамперед, щоб це була в усiх вiдношеннях вигiдна
партiя! Головне, щоб чоловiк мав i становище, i достаток.
   Та завжди чемна  i  стримана  Маша  не  виявляла,  як  належить  бiдним
родичкам, анi палкої вдячної любовi, анi покори. Не схилялась вона i перед
"духовними" захопленнями тiтки, i взагалi як людина тiтка була їй  чужа  i
неприваблива.
   Опанас Васильович вже невдовзi вiдчув: у цiєї дiвчинки своє життя, свої
правила, свої критерiї усього i якийсь свiй, по-своєму  впоряджений  свiт,
який вона ревно оберiгає вiд зовнiшнього, сповненого суєти.
   Вона слухала його уважно, широко  розкривши  очi,  частiше  мовчки,  не
перебиваючи зауваженнями, нiколи не кажучи,  як  то  часто  трапляється  у
жiнок з кожної нагоди, "а я...", "а  у  мене".  Вона  вмiла  слухати.  Вiн
бачив, вона замислюється над усiм, що вiн каже, i вiн захоплювався тим, що
зможе злiпити з неї свiй iдеал. Яка помилка кожного чоловiка!  Але  Опанас
Васильович i досi не збагнув її!
   Вiн мрiяв: це ж щастя - вводити в життя,  виховувати,  наставляти  таку
ясну голiвку, таке глибоке серце!  Адже  вiн  старший  за  неї  на  добрий
десяток рокiв з гаком!
   Вони заприязнились. Насамперед заприязнились. Чи не  найдужче  пiдкоряє
чоловiка отаке мовчазне захоплене слухання? Йому  здавалось  -  захоплене!
Розумiння його прагнень, його натури  найбiльше  виявилось  у  неудаваному
iнтересi до його роботи, звичайно, не в канцелярiї генерал-губернатора,  а
до пристрасного збирання фольклору. Вона могла годинами слухати, коли  вiн
спiвав  свої  українськi  пiснi,  залюбки   переписувала   його   похапцем
накресленi нотатки, записи прислiв'їв. Вiн  помiтив  у  неї  надзвичайний,
винятковий хист ди мов взагалi, а його рiдна - українська, яка  для  нього
була його життям, його sancta sanctorium (Святая  святих  (лат.)_,  одразу
стала їй зрозумiлою, близькою i немов вiдповiдала її музичнiй натурi.
   Тiтка - панi Мардовiна - скаржилася, що Маша не хотiла вчитись  музицi,
але ж вiн чув, як вона добре  спiває  або  грає  наодинцi.  Вона  байдуже,
навiть  з  погано  прихованою  неохотою  слухала,  коли  знайомi  панночки
виконували свiй обов'язковий репертуар: "La  prière  d'une  vierge"
(Молитва дiви_  (франц.)_  або  "Les  cloches  de  cloître"  (Дзвони
монастиря  (франц.)_.  Але  на  рiдких   випадкових   концертах   заїжджих
музикантiв у Дворянському зiбраннi вона про все забувала, так  вiддавалася
насолодi слухання.
   ...А iнтерес до української мови вiн  сприйняв  тодi  як  бажання  бути
ближчою йому...
   Усе здалося омрiяним, давно жаданим, бо  вiн  полюбив  племiнйицю  панi
Мардовiної Машу Вiлiнську, i вона, всупереч бажанню i  планам  тiтки,  яка
готувала їй iншу "партiю", забезпечену i  статечну,  погодилась  вийти  за
Опанаса Васильовича Марковича. I їй було байдуже, що у нього не тiльки  нi
кола нi двора, але й служби на той час не було. Вона одверто звiряла  йому
свої думки, свої бажання, а вiн почувався старшим другом i  навчателем,  i
вимагав ще бiльшої одвертостi, i з перших же днiв оцiнював i  квалiфiкував
всi її вчинки, не розумiючи, що передає кутi меду.
   "Твоя Маруся надто серйозна, - сказали брати i родичi, коли вiн  привiз
познайомитися дружину.  -  Таку  молоденьку  анi  танцi,  анi  розваги  не
цiкавлять". Тодi  Опанас  Васильович  задоволене  посмiхнувся.  Якось,  ще
будучи нареченою, Маруся в одному листi (вiн їздив до рiдних) написала, що
була на вечiрцi i їй несподiвано було дуже весело, вона багато  танцювала.
Опанаса це обурило. У  кiлькох  листах  писав  про  її  "злочин",  вимагав
докладного опису, аналiзу, самоосуду її поведiнки. Якої? Якої? Вiн  уявляв
її усмiшку (яка рiдко з'являлась, але була така чарiвна!),  жваву,  цiкаву
розмову з якимись кавалерами. Невже його Маруся така ж, як  усi  панночки?
Це були, безперечно, звичайнi ревнощi, але яку теоретичну базу вiн  завжди
вмiв пiдвести! Мовляв, за її душу турбується, за її напрямок, її думки!
   Що ж, i в цьому вiн був як бiльшiсть чоловiкiв, якi  не  припускають  у
собi такого низького почуття - ревнощiв, i доводять - не проти них грiх, а
проти себе!
   Вiн  не  звернув  уваги,  яка  була  здивована  цим  Маруся,   але   не
заперечувала. Вона легко вiдмовилась вiд танцiв i iнших веселощiв, до яких
вона й не дуже звикла! Стiльки  нових  обов'язкiв  лягло  на  неї.  Чомусь
Опанас у сiмейному життi став зовсiм невеселий. Вiн намагався пiдтягти все
до якогось iдеалу, але життя аж нiяк не налагоджувалося.
   Йому просто не щастило  з  роботою,  от  чим  усе  пояснював..  Що  там
торочить i торочить Данило Семенович? Наче вiз рипу чий поволi по  камiнню
посувається - гуркоче, гуркоче.
   - ..коли йому щось не зробиш або не згоджуєшся наче не з ним, а з усiєю
Україною сперечаєшся, їй навпроти йдеш, буцiм вiн її  єдиний  заступник  i
представник...
   А! Вiн усе про Кулiша!
   I Кобзаревi твори вiн "проциндрив", i Марка Вовчка вiн одкопав. А  коли
б його не було - що ж, i Тарас Григорович мовчав би?  I  Марко  Вовчок  не
писав би?
   Опанас Васильович усмiхається.
   ...Майже порожня кiмнатка. Ледве дотягають вiд получки  до  получки.  У
неї зайвого платтячка, пристойних черевикiв нема.
   Не тiльки вона сама, як же це й вiн байдужий до цього: до її черевикiв,
її плаття?
   Вона сидить i пише. Уночi пише. Не переписує зiбранi ним  прислiв'я  та
перекази, а пише щось своє, i коли потiм, хвилюючись, сама  не  розумiючи,
що ж це сталося, читає йому, йому першому! - при чому тут Кулiш?
   Перше його почуття неймовiрна радiсть! Це ж  талант!  Яка  мова!  Рiдна
його мова Наче коштовним рiзнобарвним бiсером розшито дорогоцiннi  речi  I
як коротко, стисло, у кiлькох сторiнках вилите всеньке гiрке життя  людини
З ким її порiвняти? Та нi з ким! Хто так писав? Талант i все!
   "Марiечко, Марусенько, Манiчка моя, як я тебе погано знав! Ти  ж  перша
українська письменниця! Українська!"
   Так, найпершим почуттям була  щира,  чиста  радiсть.  Хiба  це  почуття
змiнилось зараз? Нi, нi, радiсть за кожну нову рiч була, є й буде.
   Вiн, правда, уважно перечитав, порадив, пiдчистив адже  що-що,  а  мову
вiн знає, чує, це не те, що його "служба", ба навiть викладання  географiї
та iсторiї в молодших класах Немирiвської гiмназiї.
   I вiн знав, переконаний був: не  було  ще  таких  оповiдань,  написаних
рiдною українською мовою - такою мальовничою та  мелодiйною,  як  написала
його Марусенька. Його! Його дружина!
   Вiн пишався нею!
   Це друге почуття  iнколи  перебiльшувало  перше.  А  як  йому  було  ne
iiишаїися в колi ичнтслiи, у їхнiй молодiи "комунi", де в Марусю всi  були
потай закоханi.  Але  вiн  знав  свою  байдужу  до  залицянь  Марусю...  i
холодну... Це вiн також знав... Як часто вiд цього йому було прикро. Тепер
вiн мiг собi пояснити -  вся  її  пристрасть,  жага,  темперамент,  певне,
зберiгались пiдсвiдоме для роботи, виливалися в  цi  зошити,  в  її  нiчнi
писання.
   От як пiдземнi джерела, невидимi для очей, довгий час нуртують  десь  у
глибиннiй глибинi i раптом вириваються потоком на свiт, на сонце, на життя
- так, певне, i її талант!
   Її стриманiсть, мовчазнiсть,  уважливiсть  до  всiх  i  в  той  же  час
байдужiсть i навiть якась безсуперечна покора  важким  обставинам,  нiяких
ремствувань на злигоднi життя, її спокiйне, дружнє ставлення до  нього,  -
без палкого кохання, але й,  боронь  боже,  без  сварок  -  оце  все  було
накопиченням, збереженням сил для iншого?
   Радiли всi друзi. Бiдолага  Iлля  Петрович,  найщирiший  друг,  учитель
математики, вiн переживав кожен її рядок, кожне слово майже так само, як i
вiн, Опанас Васильович. Вони удвох сидiли i мiркували над рукописом, перед
тим як надiслати Кулiшевi, i доводили вдвох Марусi, коли треба  було  щось
виправити, але обидва дивувались, звiдки  це  у  неї,  таке  чуття  їхньої
рiдної мови? Пiдслуханi пiснi дiвчат та парубкiв?  Розмови  з  жiнками  на
базарах, ярмарках, в мандрах по селах? Як вона вмiла одразу стати для  них
своєю, близькою; як  їй  завжди  звiрялись  сусiдки,  наймички,  випадковi
зустрiчнi!
   - А ти ж чув, Iльку, - казав Опанас, - вона  завжди  заколисує  Богдася
нашими пiснями.
   - Чув, не раз чув. Значить, рiдна їй мова. Рiдна.
   - Талант! - переконано казав Опанас.
   - Талант, - побожно шепотiв Дорошенко.
   I невдовзi прийшла слава. А коли приїхали до Петербурга, що  б  там  не
було, для всiх стало ясно: Тарас Григорович i Марко Вовчок - вони  нагорi,
на вершечку, а решта - десь ген унизу.
   - ...Хто каже, звiсно, вiн вболiває за все наше,  українське,  -  знову
вiдлунюється неголосний гуркiт воза. - Та найдужче, щоб усi знали, що  вiн
саме болiє, i що вiн голова усьому, i вiн тiльки має право судити  все.  А
однаково йому до "батька", до Тараса, як до зiрки чи до сонця!
   - Кулiшевi? Олельковичу? - засмiявся Опанас Васильович. - Он "батько" i
нi про яке мiсце не дбає, а однаково йому найперше, i  для  всiх  нас  вiн
найвища сила, "батько". Кому з ним рiвнятися? Кулiш вiд  своєї  милостi  i
Вовчка мого нагородив похвалами i певне мiсце вiдвiв - мовляв, "артист, що
перевтiлюється майстерно", "етнограф"!
   - А батько прочитав i написав, що бог "послав нам  кроткого  пророка  i
обличителя жестоких", - пiдхопив Каменецький, i вже  не  гуркотiв  вiз  по
камiнню, а живi звуки забринiли в голосi, i вже не хитав головою, а  тепла
усмiшка з'явилась на доброму, завжди заклопотаному обличчi.
   ...А вона ж зовсiм нi про яку славу, нi про яке мiсце  не  дбала,  його
Марусенька, а найменше про те, щоб верховодити, очолювати,  бути  центром.
Вона б засмiялась, коли б про це почула.  Єдине  -  на  свiй  шлях  твердо
стала, i знав Опанас Васильович - вже не зверне з нього.
   Вона сама була ошелешена  таким  успiхом,  такою  несподiваною  славою.
Скiльки  людей  -  письменникiв,  художникiв,  рiзних  пань   -   особливо
землячок-українок - бажали  познайомитися  з  нею,  запрошували  до  себе,
вiдвiдували їх. У кого iншого голова обертом пiшла б. А вона сказала йому:
   - Опанасю, друже мiй, коли так поведеться,  я  й  працювати  не  зможу.
Давай якiсь днi  визначимо  для  гостей  -  коли  ми  приймаємо,  коли  ми
вiдвiдуємо. А вранцi - взагалi нiкуди i нi з ким. Треба працювати.
   I працювала. Писала "Iнститутку". Радилась з ним менше. Не з  усiм,  що
вiн казав, погоджувалась. Кулiшевi  також  заперечувала.  Правда,  частiше
мовчки. Стисне губи, очi примружить, обличчя зовсiм змiниться, i  мовчить.
Опанас Васильович уже знає - зробить по-своєму, що б там  не  казав.  Вiн,
Опанас, для годиться пiдтакує, пiдтримує її. Вiн одмахується вiд  почуття,
що iнколи мимоволi, невчасно виникає - нiби сам вiн просто  "п'яте  колесо
до  воза",  "чоловiк  Марка  Вовчка".  Iнколи  Опанас   ловить   на   собi
спiвчутливо-лицемiрнi погляди Кулiшихи та  iнших  жiнок.  Куди  б  вони  з
Марусею не з'явились  -  одразу  її  оточують  чоловiки.  Тургенев,  Тарас
Григорович... Познайомились з професором Кавелiним, з братами Курочкiними,
Писемським, у Петербурзi зараз i давнiй орловський знайомий  -  Лесков.  А
скiльки землякiв! Костомаров,  Честахiвський,  Жемчужников,  Макаров.  Про
Каменецького i казати нема чого - як родич. От тiльки  Кулiш.  Незрозумiле
якось поводиться... Сам так  закликав  Марковича  переїздити  до  столицi,
впрягтися в роботу  для  рiдного  краю,  рiдного  письменства.  Сподiвався
Опанас Васильович, що буде для нього праця  в  друкарнi,  в  редакцiї,  по
виданню альманахiв, а тепер у Петербурзi привiтається з ним, не дивлячись,
недбало, а коли заговорить - тiльки так розпитує про Марiю  Олександрiвну,
немов вичитує йому i за її хвороби, i настрiй, i знайомства з  росiйськими
письменниками,  i  дружбу  з  поляками   -   Желiговським,   Сераковським,
Круневичем, наче перед ним, Кулiшем, Опанас Маркович вiдповiдає  за  Марка
Вовчка. Та чорт вас побери! Адже вона ж його жiнка, його дружина!
   Вiн раптом так зцiпив зуби, що  аж  скреготнули  вони.  Стало  нiяково,
немов Каменецький знав, про що вiн думає.
   - Холодно як, - пробурмотiв. Справдi, холодно було.
   - Ой-ой-ой! - зiтхнув Каменецький. -  Ой  даремно  Марiя  Олександрiвна
тепереньки за кордон поїхала. Пересваряться тут  усi  з  журналом  цим.  I
Василь  Бiлозерський,  i  Кулiш,  i  Костомаров  Микола  Iванович  -   усе
сперечаються, а й самим досi невiдомо,  кому  дозволять  редактором  бути.
Краще Марiя Олександрiвна тут була б.
   - Вона мусила їхати, - аж сердито кинув Опанас. -  Ви  ж  самi  знаєте,
лiкарi наполягали.
   Пояснення для людей. Для годиться. Лiкарi наполягали, щоб негайно їхала
лiкуватись. Часом  вiн  сам  хотiв,  щоб  швидше  їхала,  бо  бувала  така
вiдчужена, незвично нервова, занепокоєна - не пiзнати його Вовчка!
   Нi, не принесла поки що петербурзька слава анi їй, анi йому щастя.
   - Кулiш "Чар" Вовчкових не хотiв до  збiрки  давати,  а  Костомаров  аж
пiдстрибував  читаючи,  -  вiв  своє  Каменецький.  -  Пересваряться,  усi
пересваряться.
   Опанас Васильович усмiхнувся.
   Оця проходка, оця "розмова",  якщо  можна  було  це  назвати  розмовою,
нагадала типовий український анекдот. Iдуть два дядьки. Мовчки.  Проходять
повз ставок. "А он качки пливуть", - каже один. "Отак  i  людина  -  живе,
живе та й помре", - вiдповiдає другий.
   - Зайдемо, чимось погрiємось, - запропонував Каменецькому.
   Обом було невесело.



   3

   ...I як бомба розриває.
   Ось що значить поговiр...
   Бомарше_

   До портьє пiдiйшов пан з кiмнати № З8 на бельетажi. Спитав по-нiмецьки,
пiдкреслено вимовляючи кожне слово, але  з  явним  чужоземним  акцентом  i
надто вже правильно за граматикою будуючи речення:
   - Скажiть,  будь  ласка,  чи  нема  телеграми  або  листа  Пантелеймону
Олександровичу Кулiшу?
   - Нема, на жаль, нiчого. Хай шановний пан  Кулiш  не  турбується.  Коли
щось надiйде, ми негайно принесемо.
   Пан Кулiш нервово здвигнув плечем,  насупив  тонкi  брови  i  вийшов  з
готелю.
   Куди ж зараз пiти? Може, Zoo (Зоопарк (нiм.)_? Unter  den  Linden  (Пiд
липами (нiм.). Вулиця в Берлiнi)_? Купити  заздалегiдь  квиток  до  опери?
Знову самому бути скрiзь, скрiзь, де так жадалося бути вдвох!
   Вiн уже третiй тиждень живе у Берлiнi й чекає  на  Марiю  Олександрiвну
Маркович. Першi днi був не те що задоволений,  а  все  ж  таки  в  кращому
настрої пiсля свого вкрай нервового стану у  Петербурзi.  Там  усi  i  все
дошкуляло.
   Там десятки очей  наче  шпильками  проймали  душу,  замiсть  того,  щоб
дивитись вiддано i слухати з благоговiнням.
   Може, хто звик тертися мiж усякою ледар'ю, тому байдуже, шкiра  у  того
товста i душа нечула. Але ж у нього - вiн був переконаний у тому  -  кожна
жилочка вiдчувала гострий погляд.
   Ще гiрше, коли й такi погляди щезали. Вiн не признавався  собi  -  його
навiть почали уникати. Ще б пак! Повернувся Тарас!
   Ореол мученика, тiльки-но звiльненого з солдатчини, з заслання,  зробив
його модною постаттю в Петербурзi, i не на  нього,  Кулiша,  а  на  Тараса
глянула одразу Марiя благоговiйними  очима.  Все,  все,  що  мав  одержати
Пантелеймон Олександрович за своє, пiклування, за увагу  до  оповiдань,  -
все це вилилось не на нього, а на Шевченка,, який цього i не чекав,  i  не
прагнув, а, навпаки, сам горлав, коли вона читала у товариствi свої твори:
"Шекспiр! Шекспiр!"
   А вiн же. Кулiш,  сам,  на  свою  голову  послав  "Народнi  оповiдання"
Тарасовi ще у Нижнiй, коли його там затримали по дорозi з заслання.
   Кулiш знайшов її, цю письменницю.  Зараз  вiн  не  брав  до  уваги,  що
Маркевичi самi надiслали йому оповiдання, i вiн, Кулiш, написав  велелюбну
передмову, та не так, як про письменника-творця.  А  Тарас,  ну,  Тарасовi
вiршi, Марковi Вовчковi присвяченi, вся українська  громада  в  Петербурзi
напам'ять знала - "Недавно я поза Уралом...".
   I зблiд поряд з цим кулiшiвський образ, що "зiбрав Марко Вовчок  мед  з
усiх квiток  української  мови".  Це  було  лише  часткове,  порiвнюючи  з
натхненним, високим образом Тараса.
   А як носився Тарас з цiєю золотою обручкою! I що йому на  думку  спало,
щоб усi земляки, уся українська громада пiднесла  Марковичцi  подарунок  -
сам вигадав - золоту обручку. I сам вибрав у ювелiра.
   Думка Тараса для всiєї  української  громади  -  закон.  Скiльки  разiв
сперечався з Тарасом з приводу журналу, який, нарештi, здається, буде, i з
приводу окремих творiв, доводив  йому  логiчно  нездiйсненнiсть  i  навiть
небезпеку його, Тарасових, настанов, часто просто безпiдставнiсть. I  хоча
насправдi треба було бути обережним i помiркованим,  -  однаково  Тарасове
слово за iдеал править.
   Коли не можна зараз зробити - видно, до чого мусимо прагнути!
   Наче не вiн. Кулiш, видав свої "Записки о  Южнорусском  крае",  написав
"Чорну  Раду",  працює  невтомно  i  безупинно  для  розквiту  української
культури. Як нiхто. Тiльки вiн мав посiсти перше мiсце!
   Нiде вiн його не посiдає, - сам собi гiрко  зiзнається  Кулiш.  Вiн  як
Прометен, що пiднявся вище за своїх братiв i здобув вогонь з неба.  Чомусь
тiльки сам себе в думках назвав Прометеєм i тiльки в одному листi  про  це
прохопився.  А  при  ньому  якийсь  студент-грузин  кричав   про   Тараса:
"Прометей! Прометей!" I це за Тарасом лишилось. I "Кобзар", i "Прометей".
   З Тарасом пiсля його повернення взаємини зовсiм не близькi. Тарас з ним
не одвертий. Може, не прощає, що не поїхав до нього  перший  на  поклiн  у
Нижнiй? Добре старому Щепкiну - вiн не лiтератор,  незаплямований,  -  мiг
вiльно поїхати, та ще й на театрi виступити -  хто  причепиться?  А  може,
тому, що написав тодi ж: "Були б грошi, купив би твої росiйськi повiстi та
й спалив би". Анi слiвцем не згадав про це Тарас при  зустрiчi.  Та  й  не
бачаться вони тепер, як колись у  молодi  роки  вiч-на-вiч,  а  тiльки  на
людях, у якихось справах, або на вечорницях у  петербурзьких  землякiв,  i
ближче Тарасовi його росiйськi i польськi друзi, нiж Кулiш.
   В "Современнике",  для  якого  Кулiш  лишився  випадковим,  епiзодичним
автором (а чекав же трiумфу!), ставлення до Тараса навпаки - як до  зовсiм
свого.
   Цiкаво,  чи  встигла  познайомитися  з  групою   "Современника"   Марiя
Олександрiвна?  З   поляками   Тарас   її   одразу   звiв   -   з   поетом
Совою-Желiговським, з Зiгмунтом Сераковським.
   Може, й не встигла. Може, надто пiдпала пiд вплив Тургенева, а той не в
великих ладах з Чернишевським i  Добролюбовим,  якi  зараз  заправляють  у
"Современнике".
   Кулiш похмурнiв. Невiдомо, що прикрiше у цьому разi - чи "Современник",
чи Тургенев, вiд якого всi жiнки тануть, а вiн скрiзь,  де  траплялось  їм
зустрiтися, очей з Марiї не зводив.
   "Як кiт на сало", - сказала грубо Сашуня,  Кулiшева  дружина.  Як  вона
змiнилася! Вiд неї тхне чадом кухнi, дрiб'язкових пересудiв з жiнками.  Де
воно все подiлося, оте високе, що марилось перед шлюбом? "Чи  ти  царiвна,
чи ти королiвна?" - спитав тодi  Тарас  на  їхньому  весiллi.  А  тепер  -
попервах, здається, i не пiзнав. А потiм, коли зустрiчалися,  майже  i  не
балакав з нею, щось, певне, бевкнула Сашуня з приводу Марковички. Ну,  при
ньому i словом критичним не зачепи. Хоча, правду кажучи, яка там критика у
Сашунi? Жiночi ревнощi та заздрiсть. Йому  й  самому  давно  нестерпно  не
тiльки жити з нею - дивитись, слухати.
   Йому заздалегiдь стає  неспокiйно,  коли  вона  потрапляє  в  культурне
товариство. Чоловiки - тi ще так-сяк, вони  хоч  i  помiтять  що,  почують
якусь недоречнiсть, та тiльки потiм помiж себе, може,  посмiються.  Ну,  а
жiночки, та ще освiченi!  О!  Тi  зумiють  i  шпигонути,  i  всi  кiсточки
перебрати.
   Вiн  не  знав,  що  "освiченi  жiночки",  навпаки,  взяли  пiд   захист
Олександру Михайлiвну, невинну жертву, а кiсточки перебирають  Марковичцi,
з усiм притаманним їм запалом та тонкощами у цiй справi.
   Основне, чого вiн жадав колись вiд шлюбу, вiд  "дружинидруга",  це  щоб
розумiла його, його вразливу, вiдмiнну вiд iнших натуру, щоб  не  посягала
на те "богове", що є в нього, а задовольнялась тим, що вiн  сам  дасть  їй
вiд своєї душi. Йому потрiбна палка жiноча душа, що вiрила б не йому, а  в
нього!
   Вiн помилився в Сашi. Це вiн давно збагнув.  Вона  не  зумiла  зберегти
його життя вiд дрiб'язкiв побуту, сама поринула i втопилася в них.
   Вiн забув, що тiльки не робила вона, аби в Тулi, на засланнi, йому було
бiльш-менш добре, щоб мiг вiн писати. Яку енергiю вона виявила в  клопотах
про нього, зовсiм забувши про себе. Що ж,  це  була  звичайна  невдячнiсть
чоловiка, який розлюбив i  знову  ж  таки  намагався  пiдвести  теоретичнi
обгрунтування, удаючи з себе жертву нерiвних духовних iнтересiв.
   Майнула якось одна хуторянська панночка. Якi листи  вiн  їй  писав,  як
високо ставив! Адже не мiг вiн абикому душу вiдкривати  й  чекати  дружби.
Вiн її так високо пiдносив, що тiй панночцi  i  не  снилося  нiколи  в  її
хуторських мрiяннях. I раптом з'явилася Марко Вовчок, Марiя Марковичева, i
її вiн збирався поставити на п'єдестал, та як це так вийшло, що вона  сама
стала,  не  тiльки  для  нього,  для  всiх,  спокiйно,  без  владолюбного,
честолюбного запалу.  Яка  стримана  з'являлася  вона  на  вечорницях,  як
вирiзнялися серед пань i  панночок  її  спокiйна  хода,  спокiйний  погляд
великих ясних очей, русявi коси, закрученi на головi (а вдома спущенi,  як
у дiвчини, - вiн не раз заставав її так, коли заходив до Маркевичiв).
   Нi, годi чернецтвувати! (Про це вiн, мiж iншим, i  тiй  панночцi  торiк
писав).
   Зараз вiн тут сам. Напружений  до  нестями.  Сюди  приїдуть  Маркович!.
Опанас? Кому i чому заважатиме Опанас, ця маленька, нiкчемна, порiвнюючи з
ним, людина? Вiн щиро думав, що Марковича не обходитимуть його взаємини  з
Марiєю Олександрiвною. Це навiть мусить пiднести Опанаса у  власних  очах,
що його жiнка - "друг i сестра"  самого  Кулiша!  Ця  формула  -  "друг  i
сестра" - вже не раз вживалась ранiше i до iнших жiнок, але Марко Вовчок -
це щось небувале. Вона таке пристрасне почуття викликала в цiм,  як  жодна
жiнка в його життi.
   Коли вiн був за кордоном торiк, уперше в Нiмеччинi, його  спочатку  все
дивувало,  увесь  той  зовнiшнiй  європейський  комфорт,  що   приголомшує
кожного, хто приїздить з Росiйської  iмперiї,-  з  її  брудними  готелями,
поштовими   станцiями    та    заїздами,    з    її    грубими    лакеями,
нетiпахами-покоївками...  Йому  подобались  чистота,   порядок,   нiмецька
педантичнiсть. Але вiн  не  зробив  анi  цiкавих  знайомств,  анi  значних
спостережень та узагальнень.  Його  незабаром  потягло  додому.  Скрiзь  у
Європi вiн почував себе хуторянином. Чи краще йому  було  на  хуторi?  Там
вiн, навпаки, почував себе європейцем i також нудьгував.
   Цього разу вiн взагалi нiчого не помiчав, перед  очима  весь  час  була
вона, Марiя Марковичка, i вона мусила, мусила бути з ним навсправжки!
   I вранцi i ввечерi, проходячи повз портьє, вiн не витримував  i  питав,
чи нема листа для пана Кулiша? Та чув ту ж самiсiньку  вiдповiдь:  "Нiчого
нема, пане Кулiш, коли буде - ми негайно принесемо".
   Вiн не розумiв, чого його вiрний "спис i рука" Каменецькии анi  слiвцем
не вiдповiдає? Невже Марiя  Олександрiвна  всерйоз  захворiла?  Нi  в  якi
хвороби жiнок, перш за все хвороби власної жiнки, вiн  не  вiрив.  То  все
були нерви i вереди. Марковичи! просто до смертi кортить  побачити  свiта,
побувати за кордоном. Вiн зустрiне її перший, вiн зустрiне її один (Опанас
не береться до уваги), перший знайомитиме її з першим закордонним  мiстом.
Якi цiкавi повчальнi розмови, просто лекцiї, вже складалися в його головi!
   I то все буде прелюдiєю...
   Вiн забув, що в Петербурзi вона й першi днi не слухала його, не  кажучи
вже про останнiй час. Та їй же, власне, не давали можливостi побачитись iз
ним. То вона була у Карташевських, де вiд неї  не  вiдходив  брат  Варвари
Петрiвни Макаров, то їхала з Тургенєвим до Шевченка,  то  сидiла  з  своїм
хлопцем. Усi наче навмисне змовлялись проти нього, не розумiючи,  як  вiн,
вiн потрiбний їй для роботи, для росту, для слави.
   Якось, опинившись з нею наодинцi, трохи вiдокремившись вiд  товариства,
-  вона  тiльки-но  читала  уривок  з  "Iнститутки"   i   була   збуджена,
розчервонiла (частiше вона блiдувата, може, й справдi хворiє?), -  вiн  не
витримав i почав натхненно казати про свої високi почуття  до  неї,  i  як
вона примушує його страждати тим, що постiйно уникає. Вона враз змiнилась.
Холодно глянула, пiдвелась iз крiсла й пiшла.
   - Даруйте, мене кличуть, - тiльки  кинула,  нiби  мiж  iншим.  Вона  не
зрозумiла, не зрозумiла його!
   А про ту сцену в них удома, коли  вона  зайшла  по  рукопис,  краще  не
згадувати. Як вона вирвалася, вибiгла,  певне,  злякалась,  почувши  чиїсь
кроки. Вiн винний - поспiшив, але раптом голова  пiшла  обертом,  що  вони
вдвох, лише вдвох, а вона  зайшла  така  мила,  привiтна,  як  у  колишнiх
немирiвських листах.
   Тут, у  чужому  мiстi,  в  чужiй  країнi,  далеко  вiд  "Блатенська"  -
Петербурга, серед чужих байдужiсiньких до них людей, все, все буде iнакше.
   Чому нiчого нема вiд Каменецького?
   Його хочеться  вилаяти  всiма  мальовничими  українськими  словами,  що
яскраво  визначають  таку  нетямущу  людину:  йолоп,   телепень,   бовдур,
недотепа... Вiн не згадував зараз, та й не думав взагалi про  те,  скiльки
послуг зробив i робить йому Каменецький. Зараз той  тiльки  дратував  його
своєю некмiтливiстю. Адже Кулiш ясно написав йому - даремно вiн думає,  що
то жарт, що робиться в його душi.
   Йому конче треба знати про Марiю  Олександрiвну,  коли  вона,  нарештi,
виїздить з Петербурга.
   ...Вiн крокує берлiнськими вулицями, байдужий до всiх i  до  всього,  i
думає, що от вiн iде,  а  нiхто  не  знає,  яка  це  людина  страждає  так
неймовiрно.
   Вiд патетично високого страждання, в якому  вiн  занотовує  i  визначає
кожен  нюанс  i  найтоншу  рисочку,  Кулiш  поволi  переходить  до  цiлком
реалiстичних  пiдрахункiв  -  коли  Марiя  Олександрiвна  могла   одержати
гонорар, коли могла замовити квитки i коли, нарештi, могла виїхати.
   Цi земнi  пiдрахунки  трохи  полегшують  стан.  Вiн  навiть  зайшов  до
кав'ярнi,  випив  чашечку  кави  i  нiжно-млосно  глянув   на   бiлявеньку
пухлявеньку Frоulein. Тут не розбереш: чи служниця, чи з хазяйської сiм'ї,
така  чистенька,  в  мережаному  бiлому  фартушку  i  пишно  накрохмаленiй
наколцi.  Вона  зробила  губки  сердечком   i   мило   почервонiла.   Годi
чернецтвувати! О, швидше б приїхав цей степовий неприручении "Вовчок".  Як
її за три мiсяцi зiпсувала столиця! Але тут вона  побачить  його,  Кулiша,
справжнього, без шор, без чернецтва. Вiн нарештi  дасть  волю  всiй  своїй
пристрастi, i їм заздритимуть сучасники i нащадки!
   Вiн  майже  бадьоро  повернувся  до  готелю.  Портьє,  побачивши  його,
люб'язно закивав головою.
   - Bitte, Herr Кулiш, - мовив вiн, простягаючи бланк телеграми.
   Пантелеймон  Олександрович  майже  вбiг  до  свого  бельетажа.   Швидко
вiдчинив дверi номера. Так i є.  Вiд  Каменецького.  Що?  Що  таке?  Марiя
Олександрiвна виїхала з Петербурга 29 квiтня з Тургенєвим?
   Вiн упав з високого пiднебесся u земне остогидле життя.
   Власне, у нього було вiдчуття, що хтось дав йому доброго штурхана i вiн
полетiв догори ногами.
   З Тургенєвим! Чому з Тургенєвим? Як вiдпустив її той  телепень  Опанас?
Що вiн, заслiпнув, чи що? Хiба не бачив їхнi перезирки,  його,  Тургенева,
упадання, лестощi?
   Не слiд обманювати себе. О  жiнки,  "ничтожество  вам  имя!".  Вiн  так
ремствував,  нiби  не  Опанаса  Марковича,  а  його  дружиною  була  Марiя
Олександрiвна. Що там дружина! Далеко гiрше i  образливiше,  коли  зраджує
"не дружина".
   Власне, вона не була i "не дружина".  Нiким.  У  тiм-то  й  справа,  що
нiким, коли вiн жадав усiм своїм єством, щоб була всiм! Вiн. Кулiш.
   О, то все омана i лицемiр'я - оцi спокiйнi яснi очi, ота мовчазнiсть.
   Поїхали вдвох з Тургенєвим. Вiн же скрiзь у Європi як удома.
   Вона вiдштовхнула його, українця, проводиря української культури! Та що
їй, московцi з походження, українськi брати?! Може, коли б не Опанас  -  i
не писала б вона по-українськи, а може, й взагалi там бiльше вiн  написав.
Що-що, а мову вiн знає i в рiдному фольклорi кохається, як  риба  в  озерi
купається.
   Вiн сам не вiрив цiй своїй думцi, що спала йому  в  злу  хвилину,  адже
нiчого Опанас нiколи не писав ранiше, та й зараз нiколи у нього й мови про
це не було. Але в очах Пантелеймона Олександровича уже  замигтiли  недобрi
вогники, i вiн усмiхався недоброю, страшною своєю посмiшкою.
   Що ж, "я тебе породив, я тебе й уб'ю".  Ти  хитрощами  ввела  в  оману,
звела мене з пуття. Може, через тебе я кривдив нi в чому не винну  Сашуню,
кревну, рiдну українку, мою бiдолашну хуторяночку. А хiба ж вона також  не
пише, а хiба не можна її бiльше пiдтягти, допомогти? З нею поки  що  нiхто
так не панькався, як з цим Марком Вовчком.
   Нi, нi, то не ця хитра жiнка, то  Опанас  писав  "Народнi  оповiдання".
Нiчого, вона ще згадає Кулiша.
   А зараз - швидше, швидше з Берлiна!
   Щоб i не стрiчатися. До чемно-байдужого погляду Тургенева ще  додасться
переможний блиск. Адже жiнки люблять похвалятися  перед  коханцями  своїми
перемогами, вiдкинутими поклонниками, i вона  з  задоволенням,  вихваляючи
свою стiйкiсть, розповiдатиме про нього.
   Вiн швидко, квапливо пише телеграму. Кому? Сашунi! Звичайно, Сашунi.  А
хто ж прийме його беззаперечно? Що їй лишається робити?
   Доведеться, правда, вислухати тисячi дурних  сентенцiй,  тисячi  плiток
про "божество мовчуще", а може, й не плiток, у жiнок очi зiркi, та й  самi
по собi судять.
   Цей раптовий вiд'їзд виглядатиме цiлком пристойно. Вдвох з Сашунею вони
поїдуть на Кавказ. Обом треба там лiкуватися.
   Вiн здав телеграму.  Повернувся.  Сiв  у  крiсло  зовсiм  знесилений  i
виснажений.
   Згадав  рядки,  якi  писав  колись  хуторянськiй  панночцi   i,   трохи
перефразувавши, казав тодi, на вечiрцi, Марiї Олександрiвнi:
   - Знайте, що пiд моєю сумною поверхнею страшенна глибина душевна вогнем
невгасимим палає. Як дiйде до вас чутка, що вмер я, що нема мене на свiтi,
ви собi подумайте: "Не вмер вiн, як мруть люди, - вiн згорiв мовчки".
   Але вiн знав, що мовчки не згорить. Мовчки не згорить i  його  ображене
почуття до Марiї. Навпаки - образа i жадоба помсти загаласує не тiльки  на
далеку вiдстань, а й на довгi роки...
   Досить було йому сказати дружинi: "З чого це люди  взяли,  що  московка
так мову опанувала, що сама  цi  оповiдання  написала?  Чоловiк  писав.  Я
правив. Ти ж бачила як".
   - I з чого ви взяли, - сказала  знайомим,  скрививши  губи,  Олександра
Михайлiвна Кулiш - вона ж письменниця Ганна Барвiнок,  -  що  ця  кацапка,
московка сама оповiдання написала? Її чоловiк писав, а мiй чоловiк правив.
Я сама бачила.
   Поки що це була малесенька кулька. Вона згодом обросте. Марiя нiчого не
знала.
   Вона радiла, що розминулась з Кулiшем.



   4

   ...И ведаю, мне будут наслажденья
   Меж горестен, забот и треволненья.
   О._ Пушкiн_

   "Поїду до Дрездена - i край!" Отак вона тодi в  каретцi  сказала  Iвану
Сергiйовичу, коли бiдкалася про Кулiша, а  вiн  зовсiм  просто  заспокоїв:
"Поїдете до Дрездена - i все".
   Зараз i самiй було дивно, що  надавала  усьому  тому  такого  значення.
Згадала, як у дитинствi вчили її, як кожну дiвчинку, вишивати  й  в'язати.
Раптом молодшi почнуть гратися, пустувати,  заплутають,  порвуть  нитки  -
сиди, та розплутуй, та зв'язуй ниточки.
   Вона це терпляче робила,  хоча  виходили  з  того  нiкому  не  потрiбнi
серветки, якiсь накидки,  набридлi  комiрцi  та  нарукавнички,  що  горами
лежали в комодi.
   Оце й зараз  сидiла  б  i  розплутувала,  розв'язувала,  зав'язувала  б
переплутаний, де-не-де скрiплений клубочок незрозумiлих, не  потрiбних  їй
взаємин з цим химерним самолюбом Кулiшем.
   А от зараз вона сидить за круглим, не дуже великим, столом  а  iдеально
чистiй їдальнi пана i панi Рейхелiв  i  прислухається  до  жвавої  розмови
Адольфа Реихеля i Iвана Сергiйовича.
   - Так, так, ви саме, певне, були в дорозi i ще не прочитали в газетi, -
каже Рейхель. - Двадцять дев'ятого квiтня Австрiя оголосила Iталiї вiйну.
   - Цього слiд було чекати, - киває головою Тургенев.
   - Усiм, хто стежить за європейськими подiями, вiдомi слова  Меттернiха:
"Iталiя - це лише географiчне поняття". Вiн хоче довести, що  Iталiї  нема
як держави, i Гарiбальдi, незважаючи на всi свої незгоди з Кавуром,  який,
звичайно, в єднаннi з  Вiктором  Еммануїлом  i  Наполеоном  домовився  про
спiльнi дiї, республiканець Гарiбальдi  тепер  заявив:  "Насамперед  треба
очистити  iталiйську  територiю  вiд  австрiйцiв,  а  там   видно   буде!"
Гарiбальдi  збирає  свої  одчайдушнi  загони  для  визволення  Iталiї  вiд
австрiйцiв.
   - От хто може захопити навiть таких старих, як я, так це Гарiбальдi,  -
мовив Тургенев. - Нiчого б я не хотiв так зараз, як опинитись  хоча  б  на
мiсяць в Iталiї, на власнi очi усе побачити!
   - Це було б для вас надзвичайно. Який  прекрасний  матерiал  для  ваших
майбутнiх творiв! Мiж iншим, кажуть, багато  молодi  -  полякiв  i  навiть
росiян - пробирається туди, в загони Гарiбальдi, рiзними шляхами, i  через
наш Гейдельберг також. А у вас iнша мета:  лише  спостерiгача-мандрiвника,
вiдомого письменника, вам шлях всюди вiдкритий, - сказав Рейхель.
   - Проте в такiй ситуацiї навiть моя стареча  холодна  кров,  певне,  не
витримала б, - добродушно усмiхнувся Тургенев. - Раптом я  також  закричав
би: "Evviva ' Гарiбальдi!" А тебе  б  за  це  рiзками  з  кiлькох  сторiн.
Молодому це нiчого - тiльки  кров  полiрує,  а  старому  навiть-символiчнi
рiзки  -  вже  не  те...  Як  один  мужик   сусiднього   помiщика,   якого
"по-батькiвськи" хазяїн на стайнi покарав, менi казав:  "Воно  не  те  щоб
боляче, а перед бабою соромно". Ну, та вам нашi  порядки  незрозумiлi,  от
тому душа й радiє, коли десь повiє вiльним вiтром.
   - Уся Європа зараз цим живе. Кожна країна, звичайно, посвоєму, з  своїх
позицiй i iнтересiв, розцiнює становище. Герцен уже в  кiлькох  статтях  у
своєму "Колоколi" пише i весь свiй пал скеровує проти  Австрiї,  доводить,
що  сучасна  Австрiя  це  не  народ,   а   полiцейський   захiд,   зведена
адмiнiстрацiя i нi до чого живого не примикає.
   - А ми саме збирались з Рейхелем у Вiдень - i в його музичних  справах,
i до його рiдних, - вставила панi Рейхель.
   Чоловiки розмовляють по-нiмецьки. Марiя розумiє все, але не наважується
встрявати в розмову. Та й панi Рейхель, Марiя Каспарiвна, видно,  з  такою
насолодою говорить з нею no-росiйськи, та ще и з такою  чисто  московською
вимовою, i обличчя i весь  вигляд  у  неї  привiтної,  хоча  й  стриманої,
росiйської жiнки. Марiя вiдчуває, що обоє вони - i Марiя Каспарiвна, i  її
чоловiк Адольф Рейхель-дуже радi їм, немов давно чекали. Це  справдi  було
так. Навiть зовсiм несподiванi для них гостi з Росiї були радiстю.
   А Марiя ще вагалась - як це вiдразу пiде до них, без попередження!
   Правда, з Iваном Сергiйовичем усе було зручно, де б вони не  опинились,
таким вiн був спокiйно тактовним, чулим i уважним. У його присутностi  усе
якось само собою ставало на своє мiсце i нiхто не мiг потрапити в  нiякове
становище.
   Коли вона так категорично вирiшила, що поїде до Дрездена, вiн сказав:
   - Я здам вас у Дрезденi Рейхелям, i тодi  вже  поїду  до  Парижа.  Панi
Рейхель, Марiя Каспарiвна, виросла в сiм'ї Герцена,  з  ним  i  за  кордон
приїхала й вийшла замiж за свого вчителя музики, нiмця Адольфа Реихеля,  i
з ними згодом переїхала на його батькiвщину. Я знав її ще  дiвчиною,  звик
бачити завжди з матiр'ю Герцена i його дiтьми. Здається, вона була  ближча
з ними, нiж з його дружиною Наталi. Взагалi член їхньої сiм'ї - як, чому -
не пам'ятаю. Я тодi мало звертав на неї увагу,  вiрнiше,  не  зосереджував
уваги. Для мене було досить того, що член герценiвської  родини.  Значить,
людина  своя!  Тепер  її   чоловiк   Рейхель   -   директор   Дрезденської
консерваторiї. Я давно їх не бачив.
   "Певне, i Герцен давно їх не бачив, - думала Марiя, сидячи  в  затишнiй
невеличкiй  їдальнi.  -  Певне,  тiльки  старi,  давнi  спогади  з'єднують
легендарного  вигнанця  з  цiєю,  мабуть,   помiркованою,   добропорядною,
надзвичайно милою, культурною нiмецькою родиною".
   Марiя Каспарiвна пригощала  кухеном,  кавою,  дуже  гостинно,  але  без
метушнi, дивилась уважно й привiтно на Марiю.
   "Марiя Олександрiвна вперше за кордоном", - сказав Тургенев, знайомлячи
їх. Тож стiльки ще перед нею вiдкрить, насолоди...
   ...Вона, Марiя Каспарiвна, такою ж молодою  опинилася  з  Герценами  на
чужинi? Нi, ще молодшою.
   Як давно це було! Скiльки рокiв минуло? Дванадцять? Тринадцять? I  яких
рокiв!
   Сорок сьомий рiк в Iталiї. Сорок восьмий у Парижi. Цiлого  життя  вартi
тi роки. Потiм загибель дорогої доброї Луїзи Iванiвни - матерi Герцена - i
маленького його сина, глухонiмого вiд народження,  але  дуже  розумного  i
гарного. Хлопчик її, Марiю Каспарiвну,  любив  бiльше,  нiж  рiдну  матiр,
Наталi... Потiм особиста трагедiя в життi AI - так звали замолоду  Герцена
свої, - смерть Наталi. Дiти Герцена - Саша, Тата, Ольга - опинились на  її
руках. Марiя Каспарiвна вже  була  одружена.  Потiм  свої  дiти,  турботи,
смерть малятка. Яке довге-довге, з вибоїнами, з труднощами, життя.
   I надзвичайнi роки...
   ...А поїхала молодим, дурним дiвчам,  гадала  -  на  пiвтора  року.  I,
певне, вже нiколи не повернеться...
   ...Що чекає цю молоду, з живими, цiкавими до всього  очима  жiнку,  яку
привiв Iван Сергiйович?  А  як  вiн  сам  постарiв,  зовсiм  сивий.  Марiя
Каспарiвна пам'ятає його з Москви i особливо з Парижа. Тодi, у 1848  роцi,
вони весь час були разом - Герцени, Тургенев, Тучкови  -  шматочок  Росiї,
тодi вiдчувала: батькiвщина поряд.
   А з Адольфом Тургенев знайомий ще ранiше. Ще коли  зовсiм  юним  слухав
курс фiлософiї у Нiмеччинi. У них  був  спiльний  друг  -  Бакунiн.  Марiя
Каспарiвна спитала Тургенева:
   - Новини про Мiшеля Бакунiна, певне, знаєте,  про  його  торiшнiй  лист
Герцену й  Огарьову,  в  якому  вiн  повiдомляє,  що  одружився  з  дочкою
засланого поляка?
   - Не уявляю його одруженим! Але я не знав! Я ж з минулого року не був у
Лондонi.
   - Так от, вiн писав, що живий,  здоровий,  -  каже  Рейхель.  -  Як  не
пiзнати Мiшеля по цих словах! "Я вас люблю, i пам'ятаю, i вам, рiвно як  i
собi, лишаюсь незмiнно вiрним". Яка доля... Вже, певне, нiколи не побачимо
його навiч, не почуємо. Що  лишилось  вiд  його  буйної,  лев'ячої  гриви?
громоподiбного голосу? Перед моїми очима вiн  завжди  в  позi  нестримного
оратора, i я немов чую його полум'яну промову.
   - В якiй вiн абсолютно не зважає на реальну  дiйснiсть,  можливостi,  -
докинув Iван Сергiйович, - та й не знає i  не  думає  нiколи  про  них,  i
навiть про завтрашнiй день.
   - Але запалює всiх, - мрiйно мовить Рейхель. - Хiба можна  уявити  таку
людину прикутою ланцюгом до стiни одиночної камери? Десять  рокiв  фортецi
австрiйської, вашої, росiйської! I  от  тiльки  опинився  на  засланнi,  в
Сибiру, - це теж неволя, жандарми, але вiдносно, порiвнюючи з ланцюгами  i
фортецею, легша, - i вже пише: "Я мiцний, я щасливий, я вiрний собi".
   - Адольф  його  дуже  любив,  -  зауважує  Марiя  Каспарiвна.  I  знову
дивується Марiя: "Як могли  бути  друзями  цей  тихий  музикант  i  бунтар
Бакунiн?"
   - Адольф не був його послiдовником, - веде далi Марiя Каспарiвна, - ну,
а на мене, звичайно, найбiльший вплив мала твереза, ясна, непорiвняна нi з
чим  багатогранна  думка  Олександра  Iвановича.  Йому  я  завжди   вiрила
беззаперечно, бо не можна було не вiрити людинi,  яка  намагалась  охопити
все своїм зором i безстрашно докопуватись iстини.
   - А вiд нього, вiд Олександра Iвановича, ви давно маєте вiстi? -  питає
Iван Сергiйович.
   - Майже щодня! - з задоволенням каже Рейхель.
   - Ну, вже й щодня! Ти перебiльшуєш, Адольфе, - перебиває його дружина.
   - Я ж сказав "майже". Вiн постiйно пише Марiхен. Ще б пак!  Знаєте,  як
Герцен її називає? "Начальник штабу вольного росiйського слова".
   Марiя здивовано дивиться.  Ця  дбайлива  господиня,  видно,  педантично
розмiрено-iдеальна господиня  iдеальної  нiмецької  родини,  -  "Начальник
штабу вольного росiйського слова"?!
   Марiя Каспарiвна всмiхається i махає рукою.
   - Це надто високе звання. Я просто  скромна  технiчна  помiчниця,  своя
людина, старий друг сiм'ї, якому все чисто можна довiрити.
   - I яку Iскандер зве сестрою! - з гордiстю каже Рейхель.  Марiї  раптом
захотiлось присунутися ближче до господин!  дому,  притулитись  до  плеча,
обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мiй, господи! От не  чекала
цього! Але, певне, саме такi скромнi, надiйнi люди i потрiбнi, щоб  великi
справи творилися. Без таких саме не обiйтись  -  стриманих,  надiйних,  не
балакучих.
   - А хiба ви не поїдете в Лондон? - спитала Марiя Каспарiвна Тургенева.
   - Обов'язково поїду влiтку.
   "I я обов'язково поїду влiтку", - подумала Марiя.
   - Певне, вiн i уявити не може, якої сили набув у Росiї. Та й  ви  цього
не уявляєте, Марiє Каспарiвно. Чи є де куток зараз, куди б не долiтав його
дзвiн? Як усi жадають не тiльки прочитати, а й  самим  написати  туди  про
все, що робиться у нас, i якимись невiдомими стежками все  досягає  вiрної
адреси - i туди, в Лондон, i  до  нас,  до  матiнки  Росiї.  Адже  те,  що
привозять йому старi друзi, - це лише малесенькi крихти!
   Адольф Рейхель, ледь усмiхнувшись, глянув лукаво на  дружину,  а  та  й
бровою не повела. Марiя почервонiла, внутрiшньо  захвилювалась  -  адже  й
вона везе щось, що наказано їй передати в руки  дзвонаря,  якщо  побачить.
"Хай  продзвонить",  -  так  просив  Iлля  Петрович   Дорошенко,   учитель
математики, соромливий, закоханий.
   Уклiнне вiтання наказував передати i Тарас Григорович, їй наказував, не
Опанасовi.
   - У цiй  дiяльностi  розгорнулась  уся  його  натура,  -  мовила  Марiя
Каспарiвна, - весь блиск i глибина його думки. Коли вiн стiльки пережив  i
пiсля розчарувань 1848 року i особистих драм мав  силу  сказати:  "Замiсть
слiз я хочу писати". Вiн завжди часто повторював рядки Гете:

   Mut verloren -
   Alles verloren
   Da nicht's besser
   Nicht geboren.
   (Мужнiсть загубити - все загубити.
   Краще тодi й не родитися (нiм. ).

   - Що ж, тiльки тi досягають великого, котрi  уявляють  перед  собою  ще
бiльше i вiрять у можливiсть його здiйснення. Олександр Iванович зве  свою
роботу "кротовою". Коли вiн повiдомив мене про початок своєї друкарнi, вiн
писав: "Лапи чешуться". Менi здалося, це необхiдно насамперед  для  нього,
врятувати своє життя, особисте життя вiд розпачу. Але ж у нього нiколи  не
було  межi  мiж  особистим  i  загальним,  -  проникливо  говорить   Марiя
Каспарiвна.
   - А яку чудесну справу вiн розпочав, що друкує ту потаємну  лiтературу,
тi вiршi й пiснi, якi ще з декабристiв, та й ранiше, нишком переписували й
вивчали напам'ять, - сказав  Iван  Сергiйович.  -  Пам'ятаєте,  як  Пушкiн
писав:

   Я спрятал потаенну.
   Сафьянную тетрадь,
   Сей свиток драгоценный,
   Веками сбереженный
   От члена русских сил,
   Двоюродного брата,
   Драгунского солдата
   Я даром получил.
   Ты, кажется, в сомненьи...
   Нетрудно отгадать!
   Так, это сочиненья,
   Презревшие печать.

   - Я не пам'ятаю цього у Пушкiна, - зашарiвшись, призналася тихо Марiя.
   - Це його "Городок", -  немов  мiж  iншим  пояснив  Тургенев,  i  Марiя
заспокоїлась. - Вiн i сам про свої вiршi писав:
   "И Пушкина стихи  в  печати  не  бывали.  Что  нужды?  Их  и  так  иные
прочитали". "Что нужды?" Хiба ми не читали  в  списках  i  не  знали  його
послання декабристам, "Кинжал", "Вольность", "К  Чаадаеву"?  Та  хто  ж  з
молодi, з нашого оточення не переписував їх? А в "Полярной  звезде"  вони,
нарештi, надрукованi!
   - А ви, Iване Сергiйовичу, як i ранiше, можете  Пушкiна  цiлi  сторiнки
напам'ять читати? Пригадую, в Парижi - вас тiльки попроси, i ви нiколи  не
вiдмовляєтесь, - пригадала Марiя Каспарiвна.
   - Я й тепер не вiдмовляюсь, - добродушно засмiявся Тургенев.
   - Я страшенно  люблю  поезiю,  -  раптом  соромливо,  якось  подiвочому
сказала Марiя Каспарiвна, - хоча сама нiколи двох рядкiв не могла стулити.
Але Пушкiн ще з дитинства увiйшов у моє життя.  Я  була  таким  сибiрським
ведмежам, - вона повернула голову до Марiї,  -  народилася  в  Тобольську.
Скiльки тисяч верст до Європи,  до  того  стовпа,  що  стоїть  на  межi  з
Сибiром! Пошта,  газети,  журнали  мiсяцями  йшли,  а  втiм,  врештi  таки
доходили.  Тодi  тiльки  вперше  почав  друкуватися  "Евгений  Онегин".  У
Тобольську, як завжди, було багато "нещасних" - засланих так звали,  серед
них багато людей освiчених, розумних, культурних. У нас усi бували  -  усi
рiвнi. Так от "Евгения  Онегина"  з  захопленням  завжди  вечорами  вголос
читали, чекали нетерпляче продовження. В журналi вiн спочатку  друкувався,
цитували до речi й не до речi.
   Марiя Каспарiвна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячi верств! Тисячi
верств навiть до Вятки. А у Вятцi  -  було  їй  тодi  дванадцять  рокiв  -
зустрiч з засланим Олександром Iвановичем Герценом. Вiн працював тодi  там
з її старшим братом i умовив вiдвезти її до Москви, до його родини.
   Незручно, що вона замовкла.

   * * *

   - Ви й тепер не вiдмовляєтесь? - перепитала Марiя Каспарiвна Тургенева.
Вiн зрозумiв без зайвих слiв, як вона скучила за рiдною мовою,  за  рiдною
поезiєю. А кожному руському - хто рiднiший за Пушкiна?
   Вiн глянув чомусь на Марiю i  побачив,  що  вона  також  це  зрозумiла,
розумна, мила Марiя Олександрiвна, яка йому подобалась усе дужче й дужче.
   - Почитайте Пушкiна! - сказала вона,  нiба  маючи  право  па  дозвiл  i
наказ.
   - Гаразд. I не тiльки з потаємної. Просто мої  любимi.  Але  перше  для
вас, Марiє Каспарiвно. - Вiн з  повагою  схилив  свою  посрiблену  сивиною
голову. - На згадку, як ви в Сибiру читали уперше  "Евгения  Онегина".  Не
бiйтесь, Адольфе, не всього "Евгения Онегина", тiльки посвяту.
   - О, що ви, - заперечив Рейхель. -  Це  така  музика  для  мене  -  ваш
Пушкiн, а для Марiхен - найкраща насолода!

   Не мысля гордый свет забавить,
   Вниманье дружбы возлюби,
   Хотел бы я тебе представить
   Залог достойнее тебя... -

   почав читати Тургенев, i Марiя Каспарiвна слухала заворожено. Та Марiя,
Маруся Марковичка, знала - вiн читає i для неї, i  їй  здається,  що  вона
вперше чує цi вiршi. Адже ж вона їх колись  читала,  правда,  дуже  давно,
може, в пансiонськi роки.

   ...Воспоминания безмолвно предо мной
   Свой длинный развивают свиток...

   * * *

   А ця "Элегия"? її треба читати i перечитувати наодинцi. Чому  вона  так
давно не перечитувала i не вiдчувала цiєї насолоди? Чому вiн одбирає  такi
сумнi? Адже Пушкiн - саме життя, радiсть, жадоба життя? Нi,  нi,  вони  не
сумнi, вони про його творчiсть, його власну, тургенєвську...

   ...Но не хочу, о други, умирать;
   Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
   И ведаю, мне будут наслажденья
   Меж горестей, забот и треволненья;
   Порой опять гармонией упьюсь,
   Над вымыслом слезами обольюсь...

   Так, так, "над вымыслом слезами обольюсь"...
   Звичайно,  вiн  для  неї  читає  i  "Пророка",  i  "Поэта",  але  Марiя
Каспарiвна просить прочитати "Анчар".  Той  вiрш,  що  в  його  прекраснiй
новелi "Затишье".
   - Ти пам'ятаєш, Адольфе, я читала тобi її, перекладаючи, як  могла,  на
ходу. I ще, будь  ласка,  оту  улюблену  мою  "Грузинскую  песню"!  Ви  не
втомились, милий Iване Сергiйовичу?
   - Що ви! Але вже досить пiзно. Марiї Олександрiвнi  з  дороги  вже  час
вiдпочити. Треба повертатись до готелю.
   - Менi не хочеться. Тут так добре, - щиро призналась Маруся.
   Та, звичайно,  треба  йти,  що  правда,  то  правда.  Може,  й  Богдась
прокинувся...
   - Завтра зранку до нас, - наказала Марiя Каспарiвна. - Вашого  хлопчика
познайомимо з моїм Сашею, пiдшукаємо вам помешкання поблизу, я знаю славну
стареньку, яка зможе приходити допомагати.
   - А хлопчика можна навiть тимчасово до школи  влаштувати,  куди  й  наш
Саша бiгає, - вставив Рейхель.
   - Ну, про це все завтра, не  турбуйтеся,  Iване  Сергiйовичу,  ми  вашу
Марiю Олександрiвну влаштуємо. Поки чоловiк її  приїде,  ми  постараємось,
щоб не сумувала i все було гаразд.
   "Вашу Марiю Олександрiвну",  -  про  себе  засмiялась  Марiя,  -  немов
справдi Iван Сергiйович за неї вiдповiдальний, а  тепер  вони  перед  ним.
"Щоб не сумувала, поки чоловiк приїде". Соромно як! Вона й не згадала його
за цiлiсiнький вечiр. Але як добре усе. Шкода тiльки, що  Iван  Сергiйович
їде до Парижа.
   - Менi так шкода, що ви їдете! - сказала вона, прощаючись  коло  дверей
свого номера в готелi.
   - I менi. Я звик до вас за цi днi. - Вiн потиснув мiцно обидвi її руки.
- Я вам писатиму.

   * * *

   Подружжя Рейхель схвильоване, але нiхто  цього  не  помiтив,  крiм  них
самих, якi вже так добре знають одне одного, що не тiльки слiв,  а  навiть
найменших зовнiшнiх проявiв не потрiбно.
   Марiя  Каспарiвна  знає:  вiн  зараз  тихенько,  навшпиньках  зайде  до
дитячої, погляне на хлопчикiв:  Сашу  -  звичайно,  першого  вони  назвали
Олександром - i маленького Ернста, потiм пiде до себе, до свого  рояля,  i
гратиме пiанiссiмо Шумана i Шуберта, i хвилюватиметься про себе, чи  добре
вiн зробив, що вiдiрвав дружину вiд батькiвщини, вiд матерi, рiдних.  Одна
найближча людина хоч не на такiй далекiй вiдстанi,  але  теж  не  в  змозi
побачитись, коли хоче, - Герцен. Але нi Рейхель, нi його дружина, звичайна
проста росiйська жiнка, не знають i не уявляють  усiєї  мiри,  усiєї  ваги
того, що робить вона для всiх росiйських людей.
   От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки,  ковдрочки,  пiшла
до себе. Сiдає за невеличкий робочий  столиксекретер,  виймає  з  шухлядки
невеличку шкатулку, згори вишивання, вiзерунки - вона  ж  рукодiльниця,  -
пiд ними - останнiй  лист  AI.  Листи  з  Росiї  до  нього.  Уважно  читає
розпорядження Герцена:
   "Надiшлiть циркуляри про пияцтво,  попечителiв,  про  Пушкiна  i,  якщо
цiкаво, справу Огризки (Ви знаєте, що його врятував вiд в'язницi Тургенев,
вiн писав до государя - ач який?)".
   - Ач який! - здивована Марiя Каспарiвна. - Анi  слiвця  про  це!  Треба
буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись i взяти дещо для AI.
   "Чекаю з нетерпiнням, коли ви одержите 44 "Колокол", там моя сповiдь  з
приводу вiйни (я за вiйну i проти Австрiї) i прочуханка "Современнику".
   Що це вiн вигадав? Адже "Современник" найпередовiший  журнал  у  Росiї.
Може, знову що з Некрасовим? Але не може бути. З Некрасовим - то  особистi
справи, i навiть не його, а Огарьових,  хоча  у  них  не  може  бути  щось
вiдокремлене. Але ж як поета вiн цiнує Некрасова,  надрукував  навiть  цей
надзвичайний вiрш "У парадного подъезда" в "Колоколе".
   "Прощавайте. Дiти цвiтуть. Погода у нас от яка: з початку  квiтня  дощ,
туман i мла".
   Значить, треба переглянути "Колокол" i перейти  до  листiв  з  Росiї...
Деякi з них докладнi, великi, деякi просто замiтки, дописи  -  i  все  про
страшнi справи: злочини у помiщикiв, зловживання урядовцiв у рiзних кутках
Росiї.
   Кожен лист  мандрує  по  кiлькох  адресах,  i  найпильнiша  полiцiя  не
здогадується вже кiлька рокiв, що  бiльшiсть  їх  пересилається  через  цю
адресу,  збирається  тут,  в  квартирi  тихого,  добропорядного  директора
Дрезденської  консерваторiї,  в  рукодiльному  столику  його  дружини.   У
Дрезденi нiмцi навiть не знають, що Марiя Каспарiвна з Росiї, бо  приїхала
вона з чоловiком вже давно  з  Парижа.  Марiя  Каспарiвна  зараз  дбайливо
розбере останню пошту, помiтить, якими шляхами  вирушать  вони  далi,  щоб
потрапити тiльки в руки AI. Цi - надiслати на  адресу  Трюбнера,  власника
друкарнi, в якiй друкується герценiвська преса. А от  записочки  AI,  його
вiдповiдi без звернення - вона мусить знати, кому вони адресованi i як  їх
надiслати в Росiю...
   ...Яка мила ця молода письменниця, у  неї  загорiлись  очi,  коли  мова
зайшла про Герцена. Що ж, коли вона повертатиметься додому, в  Росiю,  нею
можна буде, мабуть, також дещо передати.
   "Ох, боже мiй, - написав  їм  Герцен  у  першi  роки  народження  своєї
"вольной печати", - якби в мене в Росiї  замiсть  усiх  друзiв  була  одна
Марiя Каспарiвна, - все було  б  зроблено".  Зараз  уже  багато  невiдомих
анонiмних помiчникiв, але вiдповiдальностi з Марiї Каспарiвни не  знято  i
роботи ще додалось. Звичайно, - думає Марiя Каспарiвна, - вiн перебiльшує,
i чоловiк перебiльшує її роботу. Вона ж росiянка, їй  пощастило,  що  вона
виросла коло нього, жила в атмосферi його великих iнтересiв i  з  "собачою
вiдданiстю", як сама каже,  робить,  що  може,  не  дуже  вплутуючи  в  це
Рейхеля.
   ...От чоловiк  перейшов  вiд  Шумана  до  власних  iмпровiзацiй.  Марiя
Каспарiвна  вiдiрвалась  вiд  паперiв.  Замислилась.  Дивне  життя  кожної
людини. Але  треба  швидше  закiнчити,  пiдготувати  що  можна  для  Iвана
Сергiйовича i лягати. День починається завжди  дуже  рано.  Трудовий  день
матерi, ретельної господинi, помiчницi  чоловiка  i  -  "Начальника  штаба
русского вольного слова". Вона добродушно всмiхається на це прiзвисько. Що
казати-Марiї Каспарiвнi це приємно чути вiд Герцена.



   5

   Добре,  коли  з  письменником   знайомляться   спочатку   по   книжках.
Трапляється, правда, що по книжках часто уявляють автора зовсiм iншим, нiж
вiн є в дiйсностi. Але ж  справжнiй  вiн  такий,  яким  з'явився  у  своїх
творах, - там його думки, душа, почуття, коли й не пише про  себе.  Немало
знайомих (жiнок, жiнок  особливо!)  дивувалися-хiба  ця  проста,  мовчазна
жiнка i є автор "Народних оповiдань"?
   Часом Марiя думає: "Ой, не треба було згоджуватися на пропозицiю  Iвана
Сергiйовича передати свою  книжечку  Герцену.  Ну,  потiм,  пiзнiше,  коли
поїхала б у Лондон  з  Опанасом,  який  тепер  з  нею  у  Дрезденi,  може,
подарувала б...
   Але що я, господи, звичайно, краще,  коли  вiн  спочатку  побачить  мою
книжечку, моє найдорожче i найщирiше в свiтi, не менше  за  Богдасика,  не
менше, i хай буде так, як буде, i, звичайно, краще,  коли  з  письменником
спочатку знайомляться з книжок, а потiм уже бачать на власнi очi. Особливо
з письменницею, з жiнкою - тодi байдуже, яка вона як жiнка". Вона ж  знає,
не раз чула ущипливе шепотiння: "Що в нiй гарного i  що  в  нiй  знаходять
чоловiки?"
   Вона раптом весело засмiялась:
   - Щось та знаходять!
   Але Герцен? Звичайно, вона хвилюється, як прийме Герцен її книгу.

   * * *

   - Вона дуже гарна? - спитала Наталя Олексiївна Огарьова, i в її тонi  i
в поглядi вже вiдчувалося, що вона наперед знає:
   Тургенев  вiдповiсть  захоплено:  "Надзвичайно  гарна".  I  тодi   вона
скептично зауважить: "Ну, звичайно, вся Справа  в  красi  жiнки,  а  не  в
талантi".
   - Нi, - спокiйно вiдповiв Тургенев, - вона зовсiм не  красуня.  Але  це
поетична, щира i розумна iстота,  та  ще  й  з  великим  почуттям  гумору,
властивим українцям.
   - Ти зачарований нею, ти можеш у жiнцi знайти такi iдеальнi риси,  такi
неоцiненнi скарби, про якi вона й не гадає. Що ж до жiночого оточення - ти
невиправний! - засмiявся Герцен. - Усi  друзi  знають:  воно  тебе  завжди
приваблює дужче, нiж оточення чоловiкiв.
   - Що правда, то правда, -  в  тон  йому  вiдказав  Тургенев,  -  але  ж
погодься, товариство чоловiкiв без присутностi  доброї  i  розумної  жiнки
подiбне до важезної валки з немазаними колесами, якi роздирають  вуха  вiд
нестерпного одноманiтного рипу.
   Вiн хотiв додати щось про присутнiсть з  ними  Наталi  Олексiївни,  але
помiтив її пiдозрiливий  ревнивий  погляд,  стуленi  мiцно  тонкi  губи  i
замовк. "Шпиговальна голка, - подумав вiн, - як змiнилася!"
   Колись у Парижi у 1848 роцi вiн з нею навiть приятелював. Вона була юна
дiвчина, палка, експансивна, закохана в дружину  Герцена  Наталi,  їй  вiн
присвятив  тодi  свою  п'єсу.  Вiн  з  Анненковим  постiйно  докучали   їй
жартiвливим запитанням, - хто з них двох їй бiльше подобається i  за  кого
вона б швидше вийшла замiж. Як давно це було! Що трапилось  з  нею?  Тепер
вона не викликала анi приязнi, анi симпатiї.  Найменшого  вiдблиску  щастя
або задоволення не з'являється на обличчi, навiть  коли  тримає  на  руках
маленьку дочку. Лише занепокоєння.
   Але й вона трохи розвеселилась, коли Iван Сергiйович за  вечiрнiм  чаєм
розповiдав з своєю  неперевершеною  майстернiстю  рiзнi  iсторiї.  "Приїде
родич - i в будень свято". Хай сперечання, незгоди, та однаково  -  приїзд
Тургенева до них у Лондон завжди свято для Герцена i його сiм'ї.
   Цього разу сперечань майже не  було,  обидва  жили  чеканням  того,  що
от-от, нарештi, має здiйснитися на батькiвщинi - скасування крiпаччини,  i
хотiлось  розпитати  про  все.  Не  бачились  майже  рiк.  Тургенев  довго
перебував у Росiї, в своєму Спаському, в Москвi, в Петербурзi.
   - Я цiєї зими поринув, мiж iншим, в українське життя, - сказав вiн. - У
Петербурзi цiла колонiя українцiв i українок. Крiм панi  Маркович,  автора
книжки, яку я тобi привiз, я познайомився з українським поетом  Шевченком,
вiн повернувся з заслання, десять рокiв був у солдатах за Каспiєм. Ти  про
це, певне, знаєш ще вiд Савича, учителя твоєї Тати, його двоюрiдного брата
також було заарештовано тодi. Але це було ще у 1847 роцi.
   - Так, я дiзнався тодi про їхнє Кирило-Мефодiївське братство в  Парижi.
Дуже мало донеслося до нас. Україна завжди викликала в мене iнтерес.
   - От i я зацiкавився, познайомившись з петербурзькими українцями. Майже
всi вони дуже милi, лiберальне настроєнi, - вiв Тургенев.
   - А молода  нова  письменниця  наймилiша?  -  спитала  iронiчно  Наталя
Олексiївна.
   - О, так, вона була окрасою цього гуртка.  Я  помiтив,  в  українцiв  є
своєрiдний iдеалiзм i твердiсть, вельми привабливi.
   - I ти, i ви всi знаєте, я  не  раз  писав  про  українцiв,  бо  багато
мiркував над цим поетичним волелюбним народом, - гаряче, як  завжди,  коли
хотiв швидше подiлитися своїми думками, заговорив Герцен. - Вiки боротьби!
Але в цiй боротьбi, я  писав  про  це,  два  стремлiння,  два  протилежних
потоки: шляхетства, панiв i нижчого шару - народу, козакiв.  Я  писав  про
запорожцiв. Запорозька Сiч являє собою дивовижне явище  витязiв-мужикiв  -
рицарiв чорного народу. Про це не можна забувати.
   - А мова українська сповнена поетичної грацiї  i  чарiвливостi  i  тому
досить важка для перекладу, - вставив Тургенев.
   - З мовою, на жаль, я знайомий мало.  Але  ж  ми  знаємо,  як  українцi
люблять перекази,  пiснi  про  своє  незалежне  волелюбне  козацтво.  Свою
незалежнiсть,  хай  дику,  але  республiканську,   демократичну,   Україна
вiдстоювала вiки i не складала зброї, коли шматували її  польська  шляхта,
турки, татари. Особливо складнi взаємини були з поляками.  Україна  цiлком
добровiльно приєдналась до Великоросiї, а Катерина, ця баба-бабариця,  яка
роздавала землi з  людьми  своїм  полюбовникам,  закрiпачила  цей  вiльний
чудесний народ.
   - На щастя, сторiччя  крiпацтва  не  знищили  дощенту  все  поетичне  й
волелюбне, - мовив Огарьов, завжди меланхолiйний, тихий, особливо поряд  з
гарячим, енергiйним Герценом.
   - Якщо ти, - звернувся Герцен до Тургенева, - ти ж знаєш, яким майстром
в  лiтературi  я  вважаю  тебе,  зупинився  i  сам   переклав   оповiдання
української письменницi, напевне, вони вартi того.
   - Ну до чого тут майстер,  -  замахав  руками  Iван  Сергiйович.  -  Ти
прочитаєш i сам побачиш.
   Як добре, що сьогоднi за столом не було нiяких суперечок, що так  часто
виникали при зустрiчах з друзями, i друзi  раптом  ставали  "колишнiми"...
Зараз усi, навiть дiти, дiвчатка Тата i менша Ольга, не хотiли йти  спати,
поки був Iван Сергiйович. Крiм того, Герцен не так давно дiзнався про лист
Тургенева царевi з приводу арешту редактора  польського  журналу  Огризка.
Огризка випустили. Певне-таки лист мав значення!
   Герцен задоволене сказав, розпитуючи про це:
   - I я, i ти листуємося з Олександром  Миколайовичем.  Правда,  з  нашої
дзвiницi я з ним i з його родиною  бiльше  запанiбрата  i  одвертiше,  без
усяких церемонiй!
   - Iнколи ти переборщуєш, - зауважив Тургенев. - Не забувай,  зараз  вiд
нього багато залежить у справi визволення.
   - Ти знаєш, що i я в першi роки його царювання чекав вiд нього  швидких
рiшучих дiй, але боюсь, що ми покладаємо багато марних  надiй,  -  похитав
головою Герцен, - а за лист про Огризка... я був  щасливий,  щасливий,  що
саме ти це зробив.
   - Не перебiльшуй, будь ласка, моєї ролi i мого значення, - зупинив його
Iван Сергiйович.
   Дивно, з роками, чим бiльше зростала популярнiсть, слава Тургенева, тим
бiльшою щирою скромнiстю вiн сам вiдзначався  у  своїй  лiтературнiй  i  в
громадськiй дiяльностi. Це помiчали всi його  близькi  знайомi,  усi  його
друзi. Та всi також  знали,  як  Iван  Сергiйович  непомiрно  захоплюється
"молодими" талантами, допомагає їм i як часто вони зовсiм не виправдовують
його надiй.
   Цiкаво, цiкаво, чи  ця  тоненька  книжечка  української  письменницi  з
дивним псевдонiмом "Марко Вовчок"  не  чергове  захоплення  доброзичливого
Тургенева?
   - Почитай,  почитай,  -  вгадавши  думки  Олександра  Iвановича,  мовив
Тургенев, - а тодi вже скажеш, чим повiє тобi в твоїх лондонських туманах.

   * * *

   Хiба могли б у туманах Лондона або  на  петербурзьких  болотах  вирости
такi свiжi лiсовi квiти?
   Оце було перше вiдчуття - вiдчуття свiжих пахощiв, променистої ранкової
роси.
   Вже давно всi спали в домi, а вiн,  наче  захлинаючись,  наче  ковтаючи
свiже степове повiтря  далекої  рiдної  батькiвщини,  перегортав  сторiнки
маленької книжечки. Одразу виникло  бажання  -  швидше  прочитати  вголос.
Кому? Перш за все своїм дочкам,  своїм  дiтям,  дiтям  вигнанця  з  рiдної
землi, щоб вони її вiдчули, щоб ще краще зрозумiли, чому  все  життя  своє
вiн,  їхнiй  батько,  присвятив  боротьбi  за  долю  цих  битих,  сiчених,
згвалтованих  дiвчисьок,  цих  терплячих  страдниць  матерiв,  цих  вiрних
одчайдушних жiнок, про яких з такою чулiстю, наче сестра,  кревна  сестра,
пише  Марко  Вовчок.  Який  обвинувальний  акт!  О.т  у  цьому,  в   такiй
лiтературi, в таких письменниках, запорука порятунку батькiвщини!
   Швидше, швидше побачити її! Яке недоречне питання невитриманої Наталi -
чи красива ця жiнка? Яке це має значення? Вона вже стала йому другом!
   До  ранкової  кави,  на  яку  вiн  просив  прийти   обов'язково   Iвана
Сергiйовича, вiн вбiг збуджений, бадьорий, енергiйний.
   - Це незрiвнянно! Тата! Я прочитаю тобi  сам  цi  оповiдання!  Огарьов!
Марко Вовчок посяде славне мiсце в нашiй лiтературi. Я просто жадаю бачити
Марка Вовчка!



   6

   ...Пошли,
   Пошли менi святеє слово,
   Святої правди голос новий!
   Т. Шевченко

   Хiба листи були нещирi й неправдивi? Адже краще зовсiм не  писати,  нiж
найближчим людям писати неправду або просто "для  годиться".  Так  чому  ж
зовсiм рiзне, вiдмiнне писалося в її листах?
   "Учора одiбрала Ваш лист,  добрий  та  щирий  мiй  Тарасе  Григоровичу.
Тiльки шкода, шо Ви менi не сказали, куди се Ви замислились втiкати  i  де
будете менi мачухи шукати?"
   (Це ж Тарас Григорович написав, що хоче одружитися. Звичайно, мачуха їй
буде, а не мати!)
   "Жити у Дрезденi добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Бiльше тут зробиш
у мiсяць, як де-небудь у два роки".
   Що ж, це правда, вона тут багато встигла написати з задуманого ще  там,
у Немировi та в Петербурзi.
   Але ж хiба неправда той сумний рядок у листi Iвану Сергiйовичу?
   "Працювати я почала, та робота нехороша й порожня щось".
   Вона працює щодня, навiть бiльше, нiж дома, але  ж  вона  незадоволена.
Нi, незадоволена.
   Отак  швидко  написала  кiлька  нових  оповiдань,  а  перечитує  i  все
порiвнює: а чи кращi вони за першi, тi, "Народнi оповiдання",  що  здобули
їй несподiвану славу? Тi немов вилились, немов вiддих легкий  вилетiли,  а
тепер хочеться i ширше, i глибше схопити життя, людську душу. Треба знайти
їй новi слова,  тон,  щоб  виявити  складнi  людськi  почуття,  не  тiльки
користатися готовими, хай найчудовiшими образами з пiсень. I  їй  хочеться
поширити коло своїх героїв. I знайти їхню мову. їхнi слова, їй не вистачає
чогось, щоб бути задоволеною. Iван Сергiйович зрозумiв,  що  саме  цi  два
рядки  про  власне  незадоволення  -  головнi   в   листi   серед   рiзних
iнформацiйних новин.
   "Ви пишете, що у вас поки що справа не клеїться. Це трапляється з  двох
причин. Вiд утоми й  неохоти  або  вiд  того,  що  людина  вступає  iнколи
непомiтно для себе в нову добу розвитку i ще не знаходить  нових  слiв,  а
старi не годяться. Дай вам, боже, йти вперед спокiйно й вiрно".
   Вiн точно зрозумiв - їй треба було нових слiв, так само,  як  i  нового
життя.
   Звичайно, тут було "тихо i добре", i як добре вiдпочив би  вiд  усього,
що пережив, рiдний Тарас Григорович,  подивився  б  на  свiт.  побачив  би
рафаелiвську Мадонну, свою улюблену Марiю,  образ  якої  плекає  усе  своє
творче життя i замислив написати велику поему.
   Але ж їй, живiй Марiї, земнiй жiнцi, ще  нема  чого  вiдпочивати.  Хiба
справдi вона приїхала за кордон тiльки для того, щоб лiкуватися за методою
лiкаря Шипулинського? Вислухувати поради за table d'hоt'ом,  на  якi  води
їхати, якi ванни  приймати,  та  разом  з  iншими  приїжджими  обов'язково
оглядати всi примiтнi пам'ятки, музеї, старовиннi церкви, галереї, будинки
славетних людей i середньовiчнi замки!?
   Добре, коли збирається невеличке товариство, в якому зовсiм не потрiбно
трафаретне виявляти захоплення, але iнколи  вплутається  якась  настирлива
дамочка, яка вважає ознакою вищої культури закочувати очi, голосно зiтхати
i при цьому сiпати всiх сусiдiв за рукава, бо без неї, певне, нiхто  б  не
звернув уваги на "цей шедевр",  "цю  божественну  красу",  "цi  неповторнi
лiнiї" - нiби вона одна зряча, а рештi заслiпило.
   Маруся знає: до Дрезденської галереї треба ходити самiй ще i ще  раз  i
там стояти мовчки перед Мадонною, їй спадають на думку рядки з "Неофiтiв",
що переписав їй Тарас Григорович на дорогу.
   Маруся дивиться, не  зводячи  очей,  i  думає:  вона,  та  свят  Марiя,
сповнена найсвятiших материнських почуттiв, вiдчуває, що  щось  незвичайне
буде з її дитиною, в її очах i сум, i любов, i вiдданiсть. Але ж хiба вона
знає про Голгофу?
   Нi з ким не хочеться говорити про  Мадонну,  отак  стояти,  i  дивитись
самiй, i ставати причетною до iншого, вищого життя.
   Тут, у Дрезденьскiй галереї, вона любить постояти  .ще  в  однiй  залi,
коло картини, бiля якої гiди й туристи  мало.зупиняються,  -  картини,  що
зображує євангелiста Iоанна. Вона звикла,  що  на  iконах,  в  пiдручниках
"Закону божого", на молитовниках євангелiсти старi, а художник  Гварiччiнi
написав Iоанна молодим, сповненим сили  творчости  й  натхнення.  Хочеться
думати, Що вiн був таким насправдi - письменником з палкою вiрою i любов'ю
до слова, бо це ж саме вiн наливав, що "вначале  бє  слово"  i  "слово  бє
бог".
   "Боже ж мiй, господи, хай хвалять, але сама знаю, не те в  мене,  як  я
хочу".
   Вiн правий, Iван Сергiйович, що немає нових слiп, а старi не годяться.
   I, як завжди, пишеш одне оповiдання, а вже майорять  образи  iншого,  i
гадаєш: от саме те зараз би вийшло як треба, швидше це закiнчити,  а  оте,
друге, вже, певне, вийде кращим, воно вже  не  дає  спокiйно  жити.  Та  й
взагалi про який спокiй можна думати, коли пишеш? Чуднi люди! Вони  iнколи
дивуються, що сидить Марiя i мовчить. Коли б  знали,  скiльки  розмов  уже
вела сьогоднi наодинцi i вiд себе, i вiд них,  своїх  зараз  найближчих  -
Галi, Грушечки, Павла Чорнокрила...
   Вона переглядала  прислiв'я,  добирала  якесь  слово,  єдине  їй  зараз
потрiбне, i раптово вiдчувала, як її охоплює наче  iнше  повiтря,  наче  в
iнше життя  вона  переходить,  її  опановувала  радiсть  писання,  радiсть
якогось вiдкриття, нового зародження. Тiльки б її нiхто не чiпав, нiхто не
гукав, вона вже не чула гомону, голосiв, усе, крiм  цього  iншого  подиху,
ставало байдужим. То були найкращi хвилини, не вiдомi нi для кого.
   Так само не вiдомий нi для кого у неї був свiй лiк  часу.  У  художника
будь-якого мистецтва - найчастiше по творах. Отак i вона вже  давно  стала
лiчити час для себе по творах.
   Життя було до "Народних оповiдань" i пiсля них. Правда, це було датою i
для Опанаса - надто вже виразну  вiху  поставили  вони  в  життi  i  круто
повернули шлях. Потiм - початок роботи над "Iнституткою". Спочатку вона її
назвала "Панночкою". Це було зв'язано з  першим  побаченням  з  Шевченком.
Вона йому присвятила цей твiр i вже довше i вимогливiше працювала.  Писала
i часто ловила себе на тому, коли перечитувала написане, немов читає  його
очима. Вона "Iнститутку" свою вже зовсiм iнакше  писала,  нiж  тi,  першi.
Тодi поспiшала, наче хотiла, щоб швидше, швидше  всi  люди  дiзналися  про
них, не про оповiдання цi, Марiєю Марковичкою написанi, а про  тих  людей.
Тепер справдi, як сказала вона пiд  час  подорожi  Iвану  Сергiйовичу,  та
"слава" наклала велику вiдповiдальнiсть.
   Вранцi Марiя встає, коли весь пансiон, у якому мешкають, ще  спить.  Ще
сплять  вузькi  вулицi  з  темними  будинками,  ще   не   прокинулись   цi
темно-червонi гостроверхi будинки, вiд яких вiє давнiм життям, i тiльки  з
садкiв долiтають ранковi пташинi заклопотанi розмови,  а  вже  потiм  лине
гомiн здалека, з тої сторони, де мiститься ринок. "Iдiть просто в юрбу, не
бiйтесь. "Greibt mir hinein ins folle Menschenleben" (В життя людське  чим
бiльше заглядайте (нiм.)_, - казав Тургенев, цитуючи Фауста... Вiн  iще  в
Петербурзi подарував їй гарне невеличке нiмецьке  видання.  Вона  привезла
його з собою.
   У Дрезденi зараз ярмарок, i Марiя Каспарiвна якось узяла  її  з  собою.
Певне, Маруся їй трохи заважала, бо Марусi цiкаво було тiльки дивитись  та
прислухатись, а Марiя  Каспарiвна  була  заклопотана,  щоб,  скориставшись
ярмарком,  саме  зробити  "запаси"  -  це  було   цiлком   зрозумiло.   Та
упорядкований нiмецьким ярмарок аж нiяк  не  був  схожий  на  тi  пiстрявi
базари на Українi. на гучнi київськi "Контракти". Першi днi в Дрезденi  їй
здавалось, що й повiтря тут iнше...
   Вона  подумала  тодi  -  це  вiд  мови,  вiд  чужої  мови.  Тепер  вона
опановувала з притаманною  їй  швидкiстю  i  цiкавiстю  цю  чужу  мову.  З
дитинства її вчили i нiмецької мови, але не так досконало, як французької,
якою вона вiльно читала i розмовляла.
   Дивно, вона завжди робила записи там, у Києвi, Качанiвцi, Немировi.  їй
Опанас привчив, а тут вона бачить стiльки нового для себе, але  нiчого  не
записує. В її головi ще тi задуми i плани, якi замайорiли ще там, удома, i
ще виразнiше, вiдчутнiше те далеке i вiдмiнне вiд цього життя,  i  коли  й
зароджуються новi задуми, то знову ж таки зв'язанi з рiдним, своїм. Але  ж
i Iван Сергiйович пише тiльки про росiйське, про  рiдне.  I  Гоголь  писав
"Мертвi душi" у Римi. Батькiвщина є батькiвщина...
   Вона блукала сама старовинними парками, вулицями. Деякi з них  схожi  в
чомусь на похмурий Петербург, а iншi - зовсiм середньовiчнi,  вузенькi,  з
старими будовами, дивними назвами, що збереглись з давнiх-давен, i от вони
всi на очах починають щоденне звичайне своє життя.
   Поспiшають заклопотанi хазяйки, служницi. До будинку, де  вона  мешкає,
iде солiдно, наче якийсь професор,  кухар  їхнього  пансiону.  З  почуттям
власної гiдностi, але люб'язно, вiн трохи пiднiмає капелюх - вiн  примiтив
цю молоду даму, бачив її не тiльки в пансiонi, а й стрiчає вранцi саму.
   - Guten Morgen, gnдdige Frau! (Доброго ранку, шановна панi (нiм.)_
   Цей "пан", гер кухар, i покоївки, усi служницi i служники, перед  якими
часто просто-таки нiяковiють приїжджi з Росiї, якi вони не  схожi  на  тих
наймичок, парубкiв i дядькiв - помiщицьку челядь по селах i в  мiстах,  що
змальовує вона в своїх творах! Деякi критики їй дорiкають, що надiляє вона
їх надто тонкими  почуттями,  не  властивими  простому  народу.  Неправда,
неправда - i горе, i бiди, i кохання у них щирi, глибокi i безкорисливiшi,
- а певне безкорисливiшi, на бiду ж собi, - нiж  у  панiв.  Хiба  вигадала
вона з голови долю "Козачки"  i  зараз  переживає  за  Чорнокрила?  Навiть
мiцнiше там у них кохання, нiж у тому оточеннi, серед якого сама виросла.
   А може, вона сама надто багато надає ваги коханню, якомусь незвичайному
коханню, про яке мрiяла, як кожна дiвчина, i, може, так буває завжди,  що,
коли вiддаєшся замiж, - насправдi все не так? Нi, нi, вона не  нарiкає  на
Опанаса. Вiн їй здався кращим за всiх, кого досi зустрiчала, i  вони  були
друзi, i вiн був закоханий, але ж зовсiм не так,  як  вона  пише  сама.  А
чоловiком вiн ставав усе нуднiшим i нуднiшим, а їй дорiкав, що вона  надто
холодна й спокiйна. "Така вродилася!" -  iнколи  весело,  iнколи  ображено
вiдповiдала. I звикла вже так i триматися.  Та  щось,  щось  змiнилося  за
останнi часи. Надто вже багато чоловiкiв почали упадати за нею, незважаючи
на її "холоднiсть" i неприступнiсть.
   Вона, звичайно, не знала, що її "холодний" спокiйний зовнiш нiй  вигляд
говорив не про вiдсутнiсть почуттiв, а  тiльки  про  тс,  що  вони  ще  не
розбурканi, i це iнстинктивно вiдчувалось i манило до неї i трохи все-таки
хвилювало її саму.
   Тепер траплялось, що, сидячи над початим зошитом або блукаючи  отак  на
самотi, вона думала не про кохання Павла i Варкiї, а про себе... От про це
вона вже нiкому не напише... Ну, що за думки безглуздi! Треба швидше  дати
поснiдати Богдасевi, поснiдати самiй з Опанасом i сiсти за працю.
   Як їй хочеться багато написати. Коли б тiльки не  заважали  люди,  а  з
"дурними" своїми думками вона й сама  впорається.  Вона  вмiє.  Про  це  й
Опанас не знає - отак збоку глянути на себе i  нещадно  знайти  не  тiльки
слабкi, а навiть смiшнi свої риси. Сама  з  собою  вона  зовсiм  невисокої
думки  про  себе.  Вона  не  боїться  картати  себе  тiльки  перед  Iваном
Сергiйовичем, щодо своєї працi, звичайно. А може, це саме й збiльшує  його
симпатiї до неї?
   Зараз вона про це не думала. Просто їй хотiлося  бути  з  ним  гранично
щирою.
   Вона тiльки пiзнiше стала усвiдомлювати, що саме ця  щирiсть  дiяла  на
всiх дужче, нiж наитонше кокетування. Це було вже пiзнiше.  Iнколи  навiть
як зброя.

   * * *

   А  Опанас  Васильович  почувався  ще  гiрше,  нiж  у  Петербурзi.  Одне
заспокоювало  -  усi  жiнки,  опинившись  за  кордоном,  тримались  далеко
самостiйнiше й вiльнiше, нiж  удома.  Вiн  з  Марусею  вже  зробили  деякi
невеличкi подорожi в сусiднi мiста, курорти,  i  скрiзь,  де  не  стрiчали
своїх спiввiтчизникiв, вiн пiдмiчав, що тут "баринi"  верховодять.  Але  ж
Маруся не "бариня". Вона й тут  сидить  i  працює,  та  якось  упевненiше,
категоричнiше, вiдстоює  свої  права  на  свiй  час,  свої  бажання,  новi
знайомства.
   I все частiше й  частiше  згадує  вiн  той  "загублений  pan"  -  тихий
Немирiв, куди тепер пише товаришам, колегам, i якi, певне, заздрять  йому,
що вiн за кордоном... Поїхав би вiн кудись або в Полтаву, або в  Чернiгiв,
працював би десь у газетi, мандрував  би  по  рiдних  околицях,  а  не  по
Саксонськiй Швейцарiї...
   Але ж Маруся тiльки розпочала лiкування. Щось досi їй не  дуже  кращає.
Усi дами переконують, що коли спочатку стає гiрше,  то  потiм  обов'язково
буде краще. Що ж - "дамам" завжди  все  виднiше,  вони  будь-якого  лiкаря
заступлять.
   Та ще оцi постiйнi пiдрахунки.
   Грошей обмаль. Треба весь час просто копiйки лiчити i  заощаджувати  на
всьому - до чого вiн все життя мав презирство, щоб не сказати бiльше.
   I от чекають щодня переказiв з Петербурга. Там ще виннi Марусi.  Треба,
щоб Каменецький потурбувався. З журналом українським щось нiчого не  чути.
Почав би виходити журнал - все ж таки жива копiйка. Кулiш  чомусь  подався
на Кавказ. Сидiв у Берлiнi сам, розсварившись iз своєю Сашунею, а тепер  з
нею ж у вояж. Перестав зовсiм писати їм. Переказували його слова,  мовляв,
багато зробив для Марка Вовчка, вiдкрив їй шлях, хай тепер самостiйно йде.
   I пiде.  Он  сидить  пише.  Богдасик  повiсив  через  плече  школярську
дощечку, узяв грифельок i, пiдстрибуючи, задоволений побiг  до  школи,  де
вже на нього чекає Саша Рейхель.
   А що ж йому, Опанасовi Васильовичу, тут робити?



   7

   Куди я йду, не пройду,
   На твiй слiдок iзiйду,
   На слiдочку постою...
   Народна пiсня

   Загублений рай...
   Загублений рай?
   Вiн був тут - рай... А зараз те, що перед очима...
   Закiнчується врочистий  акт.  Iллi  Петровичу  Дорошенку  здається,  що
нiколи вiн не затягувався так  довго  i  нiколи  не  був  таким  нудним  i
беззмiстовним. Iлля Петрович не слухає  звiту  директора  гiмназiї.  Вiршi
росiйською,   французькою   та   нiмецькою   мовами,   що   декламують   з
гiперболiчними   наголосами   i   неприродним,   пiдкресленим    "виразом"
гiмназисти,  здаються  недоречною  нiсенiтницею,  навiть  без  натяку   на
художнiй смак. Власний твiр  випускника,  нагородженого  золотою  медаллю,
хвалити бога, недовгий, зате промова Iвана Яковича  Сорокiна,  словесника,
надто велеречива, пишна. Що це  його  розвезло  так  у  подяках?  Оце  вже
поглузують  колеги  на   прощальнiй   вечiрцi!   Два   бiленькi   худенькi
шестикласники, схожi мiж собою, як близнята, - а може, й справдi близнята,
- щось пробренькали в  чотири  руки  на  роялi.  Та  сьогоднi  чомусь  усi
здаються схожими - i учителi мiж собою,  i  гiмназисти.  Нарештi  почалась
роздача нагород. Граф Болеслав  Потоцький  сидить  в  першому  ряду  серед
почесних гостей i задоволене покивує красивою головою.  Бiльшiсть  нагород
придбане його коштом...
   Вiн  патрон  усього  мiста,  славного  мiста  Немирова  -  малесенького
мiстечка на Подiллi, за двi сотнi верств вiд губернiального.
   Поляки, яких бiльшiсть у цьому мiстечку, дивляться на графа  Потоцького
як на свого заступника в усiх справах, хоча вiн, розумний i передбачливий,
вiдiграє  ролю  доброго  духа  не  лише  для  своїх  одноплемiнникiв.  От,
примiром, збудував капличку для католикiв, а водночас пожертвував  основну
суму  для  будування  i  православної  в  гiмназiї  i  звiв   дзвiницю   в
парафiяльнiй церквi  -  благо  багатство  дозволяє.  Вiн  утримує  дитячий
притулок, а в своєму палацi при будь-якiй нагодi влаштовує концерти,  коли
можна заманити в Немирiв бiльш-менш пристойного артиста.  На  цi  концерти
вiн гостинно запрошує всю немирiвську  iнтелiгенцiю.  Звичайно,  вiн  може
вiдчувати себе владарем!
   Та зараз поведiнка магната зовсiм не обходить Iллю Петровича, як  нiхто
i нiщо на цьому урочистому актi.  Йому  навiть  дивно,  що  його  товаришi
колеги - i Барщевський, i Теодорович, i Чайковський - хвилюються за  своїх
учнiв, за весь порядок,  хiба  що  один  iнспектор  Олександр  Миколайович
Дельсаль, прекрасний викладач фiзики, але дуже безтурботна i легковажна по
характеру людина, зараз теж зовсiм не хвилюється  за  це  урочисте  свято.
Дельсаль поглядає на годинник i  переглядається  з  дружиною,  яка  сидить
поряд з графом  Потоцьким.  Iнспектор  турбується  лише  про  те,  чи  все
приготовлено до традицiйної прощальної вечiрки i  чи  не  збiжиться  це  з
традицiйним прийомом у графа Болеслава, до  якого  ставиться  без  усякого
пiєтету i схиляння, та знає, що повинен пiдтримувати  заведений  етикет  i
взагалi добрi взаємини.
   I торiк, i позаторiк Iлля Петрович так само хвилювався, i йому  справдi
здавалося святом i закiнчення учбового року, i прийом у замку, i  найдужче
сiмейна "прощальна" вечiрка.
   Торiк хотiли влаштувати вечiрку спочатку у Маркевичiв, але побачили, що
буде тiсно i меблi  треба  зносити  з  iнших  квартир,  тож  вирiшили,  що
зручнiше зiбратись у гiмназичного лiкаря Опермана  -  старий  завжди  радо
давав своє помешкання пiд такi вечiрки.
   А душею, як завжди, була Марiя Олександрiвна...
   Звичайно, загублений рай...
   От i вiн їде з Немирова. Та все одно, цей рiк  без  Маркевичiв  -  хiба
життя? Тепер вiн згадує, як  загублений  рай,  прогулянки  по  мальовничих
околицях. Особливим,  чарiвним  йому  здавалося  тодi  все:  i  дивовижний
ставок, що з трьох бокiв обрамляв мiсто, i давнi козацькi могили, i  вали.
Хотiлося їй про все розповiсти, про все, що  чув,  що  знав,  i  вона  так
цiкавилась усiм.
   I  маленьке  мiсто  Немирiв  починало  здаватися  поетичним,  сповненим
старовинної слави.
   Ще чарiвнiше було пiд час дальнiх прогулянок слухати пiснi  про  героїв
народних повстань, найчастiше  про  Кармелюка,  який  дiяв  тут,  поблизу.
Казали, багато родичiв його тут лишилося.
   Та найближче Марiя Олександрiвна цiкавилась життям сьогоднi. I спочатку
незрозумiле було: зупиниться по дорозi чи з молодицею якою, чи з  дядьком,
чи навiть з дитиною i так розмовляє невимушене,  не  пiдшукуючи  слiв,  не
роблячи якогось особливого вигляду - наче до всього їй дiло є. Хiба є щось
схоже в цьому з панями та панночками - дружинами й  доньками  немирiвської
iнтелiгенцiї?
   А який ходок була! Любила пiшки мандрувати. Часто i з Iллею Петровичем.
Отак вийдуть за мiсто i прямують собi цим шляхом, обабiч якого посадженi у
два ряди липи, ще за Катерини II, коли тут проїздила i для неї  шляхи-алеї
висаджували i навiть цiлi декоративнi  поселення.  У  них  коло  Немирова,
дякувати боговi, тiльки алеї й лишилися, столiтнi розкiшнi  алеї  лип,  що
ведуть на далекi гони. Скiльки вони сiл та хуторiв виходили! От Мухiвка  -
жалюгiдне сiльце, та яке  гарне!  Трохи  пiдведешся  на  пагорби,  i  такi
неозорi  простори  перед  очима.  Сам  Немирiв  на  горах.  Це  ж  там,  у
Мухiвцi,розбалакалися з  старим  Михайлом  Мухою,  i  вiн  розповiдав  про
божевiльну колишню красуню, улюбленицю села, Гафiю Козаченко:  як  їй  все
село весiлля справляло, як на щастя милувалися,  а  потiм  її  на  панщинi
замордували, дитинка маленька померла, i- збожеволiла  нещасна  мати.  Все
квiтами бавилася i -немов дитя колихала. Всi люди її жалiли. Зайде до кого
- посадовлять, як гостю, пригощають найкращим, що є в хатi.
   Потiм, коли прочитали "Горпину", багато впiзнали...
   А по той бiк Немирова село таке - Вовчок -  спускалося  до  рiчки,  там
вода коло млина шумувала. Гарне мiсце, i село  гарне,  майже  коло  кожної
хатки маки, мальви, соняшники квiтли, а хатки усi чисто були  пiдмальованi
якимись вiзерунками. Подобалося їй це село. "Чому Вовчок"? - питала, i всi
смiялися. I жило тут багато Вовчкiв.
   Чи не з того й лiтературне iм'я прибрала  -  "Марко  Вовчок"?  Бо  сама
Марковичка i миле село - "Вовчок". Отак  пiдписала  оповiдання  i  спитала
Опанаса: "Правда, добре: "Марко Вовчик"? I  нiхто  не  знатиме,  що  жiнка
написала". Тодi  хтось  з  учителiв  зауважив:  "Як  i  Жорж  Занд".  Вона
усмiхнулася: "Далеко  куцому  до  зайця".  А  потiм,  переказували,  Тарас
Григорович Шевченко її вище за Жорж Занд ставив. Що вже казати про  нього,
Iллю Петровича Дорошенка?!
   Але i не в таких мальовничих, поетичних мiсцях все ставало iншим вiд її
присутностi. Як часто проходили вони  удвох  вузькими  брудними  вуличками
єврейської  частини  мiстечка,  густо  заселеної,  гомiнливої,  балакучої.
Здавалося, в тих хижках аж нiяк, попри всi зусилля, не  можуть  вмiститися
всi дiти, всi старi, весь господарчий  мотлох,  i  тому  майже  все  життя
виноситься просто на вулицю - i ятки з  рiзноманiтним  дрiбним  крамом,  i
шевцi,  i  кравцi,  що  десять  разiв  латають-перелицьовують  лапсердаки,
плаття, черевики, так що вiд первiсного стану не лишається й спогаду.  Тут
же  казанки,  каструлi,  сковорiдки  на  триногах,   на   яких   шкварчить
приперчена,  начасничена  риба,  на  мотузках  сушаться  розвiшенi  дитячi
пелюшки, пiстрявi спiдницi, якесь лахмiття, а долi  в  поросi  вовтузиться
кучерява дiтлашня  з  великими  чорними  очима-чорносливами,  i  Дорошенко
бачить, як кланяється Марiї Олександрiвнi в не звичнiй улесливо-догiдливiй
позi крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батьковi,  а  не
просто Гершко, як усi), а з щирою, приязною усмiшкою,  i  вона  вiдповiдає
йому так само, а мимохiдь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика,
i мати його тане вiд щастя.
   Для неї, здавалось, не було "юрби"  -  вона  скрiзь  розглядала  людей.
Може, це й робило з неї справжню людину?
   А "ранки" у дитячому притулку графа Потоцького!
   Хор блiдих, пострижених, одягнених  в  однаковий  казенний  сiрий  одяг
хлопчикiв i дiвчаток спiває тонкими тремтячими голосами урочисту кантату -
подяку за милiсть до них,  за  доглянуте  дитинство  бiдних  сирiт.  Гостi
дивляться зворушено на графа Потоцького. Скiльки вiн робить  добра!  А  на
цих однакових дiтей, - як тiльки їх розрiзняють доглядачi, чи, може, й  не
розрiзняють зовсiм? - як на якусь мошкару.
   А вона, Марiя Олександрiвна, пiдходить у перервi, i її враз облiплює ця
мошкара, i вона гладить їхнi стриженi голiвки i навiть цiлує меншеньких!
   - А як Парасочка? Ти вже не плачеш? А Левко? Вже не бешкетує?
   Вона навiть пам'ятає з минулого свята їхнi iмена! I пiсля цього вона не
дивиться, яке справила враження на публiку, i не витирає руки  одеколоном,
як зробила одна панi, вийшовши  пiсля  "концерту"  на  вулицю,  зауваживши
гребливо: "У них якийсь специфiчний дух!"
   Вона йде пiсля "свята" в притулку зажурена. Для неї це не "мошкара", не
безiменна юрба, для неї - маленька Парасочка, жвавий Левко, сумна  Настуся
- дiти, з притаманним їм бажанням ласки, радостi, усмiшки. Цього  саме  не
вистачає в притулку, хоча, звичайно,вони тут одягненi,  нагодованi  (проте
завжди хочуть їсти) i їх навчать якомусь  ремеслу,  а  дiвчат  вивчать  на
швачок або досконалих панських покоївок.
   ...Та чи не наилюбiше i не найболючiше згадати тi  години,  коли  вдвох
читали.
   Якось  так  сталося,  що  потаємну  лiтературу,  що  її  дiставав  Iлля
Петрович, вiн читав з Марiєю Олександрiвною. Нiхто  б  про  нього  не  мiг
подумати - тихого, соромливого вчителя математики,'що саме вiн мав зв'язки
з  Києвом,  з  революцiйне  настроєною  молоддю,  студентами,  i  що  йому
передавали лондонськi видання - "Колокол", "Полярную звезду",  "Голоса  из
России".
   З нею, а не з Опанасом  Васильовичем,  який  був  колись  причетний  до
Кирило-Мефодiївського братства, читали заборонену, небезпечну лiтературу.
   Якось вона зайшла до нього, а в кiмнатi сидiли старшi хлопцiгiмназисти,
i вони читали статтю Iскандера - Герцена. Так, так, тодi ще  цей  Теобальд
(або Тедзик) Шуазель був, тодi вiн кiнчав гiмназiю, а зараз вiн приїхав  у
Немирiв до родичiв i також сидить у залi.
   Тодi виникла гаряча розмова про пригноблення Польщi i в  висловлюваннях
Тедзика лунала  ненависть  до  росiян  як  до  гнобителiв.  Iлля  Петрович
розтлумачував, наскiльки це хибно - отака нацiональна ворожнеча,  i  Марiя
допомогла йому,  спитавши:  "А  ви  не  бачите  хiба,  як  терпить  i  наш
український народ, i росiйський, i хiба у нас з вами  не  один  i  той  же
ворог?"
   Потiм читали Герцена i наче знаходили вiдповiдь на всi пекучi  питання,
i Тедзик схвильовано казав:
   - Я розумiю, розумiю, я неправий, ви  менi  ближче,  нiж  iншi  поляки,
навiть ближче, нiж рiднi! - I раптом спитав Марiю Олександрiвну: -  Але  ж
ви, певне, полька з походження, ви так добре розмовляєте по-польськи, наче
у Варшавi народились.
   Вона засмiялась.
   - Це я вже тут, у Немировi, вивчилась. А знаєте, моя бабка з материного
роду-литвинка, вона з Радзiвiллiв.
   - Ого, - задоволене вигукнув Теобальд, - з самих Радзiвiллiв!
   - Але ж батько з роду Петра Могили, отже, я українка!
   - Звичайно, українка, i мова ваша рiдна українська! - радiсно  вигукнув
Iлля Петрович. Хiба вона могла б iнакше так писати?
   Де вони зараз, Маркевичi? Навiть важко зрозумiти, куди ж  подадуться  з
Дрездена? Коли  повернуться?  I  куди?  У  Петербург?  На  Україну?  Може,
приїдуть у Чернiгiв, куди вiн перевiвся? Адже там набагато  краще,  нiж  у
Немировi. Ширше поле дiяльностi.
   От одержав вiд них днями п'ятдесят карбованцiв. Давнiй  борг,  це  коли
їхали ще до Петербурга, напозичались. Звiдки молодшому  вчителю  географiї
мати "вiльнi" грошi? Ледь дотягали вiд получки  до  получки.  Тепер  Марiя
Олександрiвна одержує гонорар за свої оповiдання i розплачується. Надiслав
Каменецький. Певне, i закордонна подорож, i все життя їхнє на її  гонорар.
Що ж може заробити без служби Опанас Васильович? Та  нема  чого  журитись,
нiчого, повернуться додому i влаштуються. Про неї стiльки тепер  говорять.
Пишуть у журналах про її оповiдання. Однi хвалять,  iншi  критикують,  але
радiсно, що хвалять саме тi, кому чесна  молодь  вiрить  -  "Современник",
примiром. Яка  вона  тепер?  Змiнилася?  Петербург.  Закордон.  Вряди-годи
маленькi приписочки в Опанасових  листах.  Освiдчення  в  дружбi  на  вiки
вiчнi. Треба вiрити. Вона нiколи не розкидалася словами.
   А може, отак i буде - приписочки, а потiм зовсiм нiчого. Невже  вiн  її
нiколи не побачить? Це ж неможливо, неможливо.
   - Iлько, та ходiмо ж. Про  що  чи  про  кого  ти  так  замрiявся?  Iлля
Петрович почервонiв, нiби спiйманий на гарячому. Коло
   нього стояв Петро Гаврилович Барщевський, теж близький друг Маркевичiв,
теж член їхньої  колишньої  "комуни":  щира  душа,  учитель  за  покликом,
загалом хороший, свiй.
   Iллi Петровичу стало шкода, що завтра-позавтра вiн  уже  розлучиться  з
ним. Вiн сам волiв перевестися до Чернiгова.
   - Ти наче й не радiєш, що їдеш з Немирова у губернiальне мiсто,  -  вiв
далi Петро.
   - Не знаю, - щиро i сумно признався Iлля Петрович, - менi здається,  що
менi тепер буде скрiзь однаково.
   Барщевський  враз  посерйознiв,  хотiв  щось   сказати,   та   пiдiйшли
хлопцi-випускники. Квапився потиснути  руку  колишньому  любимому  вчителю
Тедзик Шуазель:
   - Я привiз вам гору привiтiв з Києва, - мовив вiн. -  Адже  я  розшукав
усiх ваших друзiв, i, певне, свента Марiя допомагала менi  в  усьому  -  я
дуже заприятелював з ними, - лукавий вогник блиснув у  його  гарних  синiх
очах.
   - А на якому ж ви факультетi, Тедзику? - спитав Iлля Петрович.
   - Уявiть собi, на юридичному.
   - Що ж ви  мене  зрадили?  У  вас  же  нiколи  й  четвiрки  не  було  з
математичних дисциплiн?
   - Саме тому, що не зрадив  вас,  -  заперечив  юнак,  так  само  лукаво
усмiхаючись. -  Я  хочу  досконало  знати  закони  i  права  людства.  Щоб
боротися, треба знати ворогiв. Чи не так?
   - А ти думаєш, коли я йду на  медичний,  то  я  вiдступаюсь  вiд  своїх
намiрiв та переконань? - обурено заговорив один з гiмназистiв-випускникiв.
- Що ж тодi, вся надiя на гуманiтарiїв?
   - Тихше ви, гарячi голови, - спинив їх Барiцевський. - Тут не мiсце для
таких розмов. Я сподiваюсь, ви прийдете на нашу прощальну вечiрку з  Iллею
Петровичем.
   - Як, ви кидаєте нас? - загомонiли юнаки.
   - Що ви, - усмiхнувся Дорошенко, - я лише переводжуся до Чернiгова,  та
й ви, хiба забули, розлiтаєтесь хто куди. Але ж я нiколи не покину вас,  а
ви мене.
   - Оце ви добре сказали, - палко мовив Шуазель.  -  Це  правда,  панове,
куди нас доля не кине, ми тепер завжди будемо разом. I нiколи не  забудемо
немирiвських вечорiв, наших перших учителiв, наших перших читань.
   Хлопцi пройшли з педагогами цiлий квартал.
   Увесь  квартал  займали  будинки  гiмназiї,  досить   нуднi,   звичайнi
провiнцiйнi будови.
   Яким усе живим здавалося  ранiше  Iллi  Петровичу,  навiть  цi  кам'янi
будинки, а тепер це була наче якась примiтивна, грубо зроблена декорацiя.
   Далi йшли вдвох  з  Петром  Гавриловичем.  Не  змовляючись,  вийшли  на
околицю. На все Iлля Петрович дивився тут, як на декорацiї на сценi,  коли
вже вистава скiнчилась, i актори розiйшлись, i глядачi  поспiшають  додому
до своїх справ, i лише дехто ще не може отямитись пiд враженням  баченого.
А декорацiї ще стоять.
   Отак i Городинь тече, i садки зеленiють, i солов'ї змагаються по садах,
а наче все неживе.
   Невже я її нiколи бiльше не побачу? Як же жити?
   Петро Гаврилович теж зажурений.  I  що  це  за  Немирiв?  Нiяк  тут  не
затримуються люди! А йому було б шкода кинути i хлопцiв, i бiблiотеку,  не
свою, а гiмназичну, куди вiн сам за свої власнi грошi купує цiкавi книжки,
виписує журнали, от уже i "Современник" усi читають. Вiн вiдчуває, що  вiн
тут потрiбний.
   - Хоч би iменин моїх почекав, -  каже  Петро  Гаврилович  докiрливо.  -
Пам'ятаєш, як торiк справляли? Невже отак ми  їх  бiльше  не  побачимо?  -
виривається раптом у нього.
   Торiк... Вони всi поїхали справляти Петровi iменини на  берег  Бугу  за
Соколець. Так уже велося. Там, над порогами, завжди пiкнiки  влаштовували.
Це добре Барщевський вигадав - свої iменини так само  вiдзначити.  Наймали
кiлька бричок, їхали з самоваром, закусками.
   Яка краса там! Невже за кордоном забуде це мiсце?  Велике  камiння,  що
споконвiку стирчить з води, а вода мiж ним вирує.  З  одного  берега  -  з
Сокольця - сади густi, верби схилилися гiллям до самiсiнького Бугу,  а  на
другому березi, над  долиною,  на  зеленiй  травi  розташовували  пiкнiки,
розстеляли килими, рядна Здiймалися  скелi,  i  на  однiй  скелi  височiла
церковка з дзвiницею. Наче аж у хмари, в небо впирався хрест на  дзвiницi.
I що найдужче любила Марiя - це дзюркiт поточкiв, безлiч поточкiв виринали
скрiзь iз скель, чистi прозорi джерельця i там i тут  немов  розмовляли  i
живили. Куди оком не кинь, усе манить, i всi наче на якомусь iншому  свiтi
опинилися. Що там рай! Отут, за Сокольцем, був справжнiй незайманий рай! I
одразу хотiлося лише дивитися та бродити мовчки - лише до гомону  порогiв,
дзюркоту потiчкiв прислухатися... Та  все  ж  таки  треба  було  назбирати
сухого бадилля для кострища, i головне - крутити морозиво. Це був "гвоздь"
їхнього торiшнього пiкнiка на iменинах Петра Гавриловича.
   Який жах! Погода немов вирiшила вiд заздростi  до  веселого  товариства
зiпсувати iменини. Завiтрило. Похмарило. Часом i дощ збирався,  та  тiльки
бризкав i, немов зглянувшись, припинявся. От тобi й петрiвочка-нiчка!
   Сидiли навколо вогнища, тремтiли вiд холоду i їли-таки  морозиво!  Iлля
Петрович не насмiлився, а безпосереднiй Петро, i.не замислюючись,  накинув
на Марiю Олександрiвну свою розлiтайку, навiть докорив Опанасовi,  що  той
нiчого не взяв. I  всетаки  спiвали,  смiялись,  було  весело,  навiть  ще
веселiше вiд такого незвичайного пiкнiка,  i  шкода  було,  коли  найманий
Мошка, вiдома особа в Немировi своїми кiньми, приїхав  за  ними,  як  було
умовлено.
   - Нiзащо я не справлятиму цього року iменини, - похмуро сказав Петро. -
I тебе не буде, i нiкого.
   Звичайно, поїхала  вона,  Марiя  Олександрiвна  Маркович,  i  нiкого  в
Немировi не лишилось. Нiкогiсiнько.

   * * *

   Усе вiдбулося як годиться - i прийом у замку, i прощальна вечiрка.
   Вранцi Iлля  Петрович  одправив  братика  Марiї  Олександрiвни  -  Митю
Вiлiнського - iз знайомим до Києва, до родичiв, на вакацiї,  як  умовились
ранiше з Параскевою Дмитрiвною, матiр'ю  Марiї  Олександрiвни,  i  в  його
маленькiй квартирцi стало зовсiм порожньо. Вiн залюбки займався Митею - це
ж був її брат, i вона перед вiд'їздом i в  листах  просила  про  це.  Вона
бiльше вiдчувала на собi  вiдповiдальнiсть,  нiж  мати.  Тiльки-но  вийшла
замiж - забрала хлопчика до себе. "Вiн не повинен рости в тiй  атмосферi",
- колись сказала йому, i бiльше - нiяких подробиць. Вже вiд Опанаса  знав,
яку там атмосферу створив вiтчим. А втiм, Марiя завжди до матерi ставилась
поштиво, з любов'ю, зi спiвчуттям.
   Йому було добре,  що  саме  на  нього  переклала  свої  обов'язки  щодо
братика. Це його не обтяжувало. Коли  вiн  влаштується  в  Чернiговi,  вiн
переведе i Митю  туди,  вiн  звик  до  хлопця,  i  вони  удвох  чекатимуть
повернення Маркевичiв.
   Раптом вiн почув шелест листя, сильнiший нiж вiд вiтру,  шурхiт.  Хтось
стукав гiлкою у вiдчинене вiкно.
   - А, це ви, Тедзику! Заходьте, я вiдчиню зараз дверi.
   - Не  турбуйтесь,  якщо  це  вас  не  шокує...  -  Тедзик  оглянувся  i
перестрибнув у вiкно.
   В руках у нього була гiлочка  бузку,  вiд  усього  його  вигляду  вiяло
енергiєю, бадьорiстю, весною.
   - Чом же ви вчора не прийшли на вечiрку? - спитав Iлля Петрович.
   - Там же зiбрались лише педагоги, я не  хотiв  вносити  дисонанс,  менi
хотiлося побачитись з вами наодинцi. По-перше, от  вам  подарунок,  -  вiн
вийняв з кишенi якийсь згорток, - це останнi номери "Колокола".  По-друге,
живi привiти вiд ваших давнiх i нових, яких ви ще наочно не знаєте, друзiв
у Києвi.
   - Ну, розповiдайте, розповiдайте, - враз пожвавiшав  Iлля  Петрович.  -
Сiдайте, берiть цигарку i розповiдайте. Чай питимете?
   - Потiм. До вас ще хлопцi прийдуть, тодi, Я хочу вам  розповiсти,  поки
нiкого нема. Звичайно, ви знаєте, як "неспокiйно в Датському королiвствi",
i вже перестають потроху вiрити обiцянкам реформ. Пирогов, наш попечитель,
дай боже йому здоров'я i довгi роки в Києвi, недарма каже:  "Унiверситети,
студенти - це барометри суспiльства". Так от, пiсля торiшньої  харкiвської
iсторiї багатьох перевели до  Києва,  i  головне,  взимку  приїхали  першi
заводiяки  Митрофан  Муравський,  Якiв  Бекман,  Сашко  Тищинський,  Павло
Завадський. Що за хлопцi! Коли б ви побачили їх! Наше життя  стало  зовсiм
iншим. Муравський привiз журнал харкiвських студентiв "Свободное слово"  -
там докладний опис квiтневих подiй у Харковi.
   - А у вас нема цього журналу?
   - На жаль, нi. Та про  цi  подiї  я  розповiм  разом  i  хлопцям,  коли
прийдуть. А читали ми самi, уявляєте  у  кого?  У  професора  Павлова.  Ще
багато  цiкавого,  привiз  нам  Микола  Мазуренко  з  Дрездена.  Оте,   що
прочитаєте в "Колоколе" i в "Голосах из России" про нашi подiї,  Мазуренко
передав Герцену. Iскандер  про  все  поiнформований.  Харкiвський  студент
Богомолов був навiть у Лондонi  i  сам  на  власнi  очi  бачив  Iскандера,
говорив iз ним. Вiн, Богомолов, розповiдав нам: Iскандер покладає особливi
надiї на Україну, на молодь, на нас,  студентiв.  Ви  розумiєте  це,  Iлля
Петровичу?
   - Невже вiн так добре  знає  про  нашi  справи?  Це  ж  надзвичайно!  -
схвильовано мовив Iлля Петрович. Вiд його смутку вже й тiнi не лишилося.
   - Я радий розповiсти вам про це! - палко  вiв  далi  Шуазель.  -  Ви  ж
перший познайомили мене з Герценом, i  тодi  я  замислився,  як  жити,  що
робити, куди прикласти свої сили. А тепер, у  Києвi,  я  побачив,  скiльки
молодi готової для справжньої дiяльностi i до рiшучих дiй. Недарма  цар  i
уряд так бояться i ненавидять  студентiв,  а  всi  поряднi  люди  так  нас
люблять. Справдi, це ж своєрiдний барометр! - засмiявся вiн.
   - Нам треба виправдати цю любов, - мовив  Дорошенко.  Не  замислюючись,
вiн зарахував i себе до молодi, студентiв. Адже вiн  також  був  студентом
Київського унiверситету i пишався цим!
   - Зараз ми зайнятi органiзацiєю недiльних  шкiл,  -  гаряче  розповiдав
Тедзик. - Ця надзвичайна людина, професор  Пирогов,  попечитель  Київської
округи, в усьому пiшов назустрiч, i дехто з професорiв, особливо  професор
Павлов. Ой! Як  на  них  тепер  зуби  точать  i  губернатор,  i  все  вище
начальство! А втiм, дозволу добилися. Наш Київ повинен стати  за  взiрець.
Ви знаєте, ми викладатимемо i українською мовою, а  в  деяких  школах,  де
поляки, - польською. Хiба це не перемога?  Ми  гадаємо,  що  скрiзь  треба
заводити такi школи. Чому б i в Немировi  не  вiдкрити?  Але  ж  ви  їдете
звiдси...
   - Про недiльну школу потурбується  Барщевський,  -дiловито  мовив  Iлля
Петрович.  -  Ви  ж  знаєте,  який  вiн  ентузiаст  просвiти,   бiблiотек,
безплатного навчання. Хороший парубок.
   - Але про таємнi товариства i таємнi нашi плани на недiльнi школи,  про
якi ви здогадуєтесь, я йому не скажу. Це тiльки вам, - засмiявся Тедзик.
   - Само собою зрозумiло, - спокiйно вiдповiв Iлля Петрович. -  У  кожної
людини є свої кордони дiяльностi i переконань.  Петро  Гаврилович  вiрить,
як, на жаль, i багато чесних  людей,  що  все  може  перетворитися  шляхом
освiти. Я переконаний, як i вашi новi друзi,  що  цього  замало.  Потрiбна
докорiнна змiна всього життя. А як це станеться, правду мовити,  я  ще  не
знаю, - признався вiн. - Але кожен хай робить те, на що вiн спроможний.
   - Мабуть, це краще, що ви їдете до Чернiгова, - сказав Теобальд,  -  ви
там обов'язково зустрiньтесь якнайшвидше з Петром  Єфименком.  Вiн  теж  з
групи харкiв'ян, але перевiвся до Московського унiверситету. Зараз  вiн  у
Чернiговi. У нього зв'язки з московськими товаришами. I  тiльки  для  вас:
вiн пише пiд псевдонiмом "Царедавенко".
   - Уявляю, що вiн пише, обравши такий псевдонiм! - усмiхнувся Дорошенко.
- Так, звичайно, у Чернiговi бiльше наших людей, нiж у Немировi.  Там  мiй
добрий товариш, лiкар Степан Данилович Hoc, теж  iз  київських  студентiв,
завзята душа. Мiж iншим, хоч i малий Немирiв, а  ми  також  дещо  передали
Iскандеру. Через надiйнi руки. Якщо потрапить до нього, - вiн продзвонить.
   ...Надiйнi i  милi  руки.  Вiн  не  сказав  через  кого  не  з  мотивiв
конспiрацiї.
   Гедзик не поцiкавився,  через  кого,  хоча  сам  так  одверто  про  все
розповiдав  Iллi  Петровичу,  знав,  що  той  нiколи  зайвим   словом   не
прохопиться. Вiн, Тедзик, тiльки несподiвано спитав:
   - А де тепер Маркович!? Марiя Олександрiвна? - I раптом,  почервонiвши,
долав: - Я її "Народнi оповiдання" поряд з Кобзарем i  Мiцкевичем  бережу.
Ми вирiшили її книгу обов'язково ввести до читання в недiльних школах.
   - Вона зараз за кордоном. У Дрезденi. Лiкується.
   - А-а-а, - протягнув Тедзик i бiльше нiчого не спитав,  i  на  хвилинку
запанувала тиша.
   - Ви знаєте, я був у неї безтямно закоханий, - раптом признався Тедзик.
Вiн наче сам здивувався цьому зiзнанню i не побачив, як почервонiв i  його
вчитель.  -  Це,  звичайно,   минуло.   Що   таке   безнадiйна   любов   у
сiмнадцятирiчного хлопця?  -  вiв  вiн  далi,  ледь  iронiчно  всмiхаючись
(немов, за цi роки вiн став солiдною статечною  людиною!).  -  Але,  слово
гонору, мене пiсля цього  поки  що  жодна  жiнка  не  приваблює,  мимоволi
порiвнюєш,  i  нiхто,  звичайно,  порiвняння  не  витримує.  Але  я  надто
розбалакався.
   ...Вiн   справдi    надто    розбалакався.    "Що    таке    любов    у
тридцятип'ятирiчного чоловiка? - майнуло в головi у Iллi Петровича. -  Це,
певне, далеко важче i, може, зовсiм не минає?"
   Добре, що постукали в дверi. Iлля Петрович швидко  засунув  у  шухлядку
"подарунок" Шуазеля. Зайшли ще гостi - Барщевський i кiлька випускникiв.



   8

   У Немировi це не могло бути навiть мрiєю, так далеко, майже потойбiчне,
не лише  з  погляду  географiї.  У  Петербурзi  -  це  вже  стало  таємним
найпалкiшим бажанням: от би побачити! Адже всi,  хто  їде  за  кордон,  не
тiльки мрiє - здiйснює це.  У  Дрезденi  все  так  наблизилось,  що  стало
обов'язковою умовою перебування за кордоном. Може,  тому,  що  повсякденно
бачилась з Рейхелями, тому, що до Лондона поїхав Iван  Сергiйович  i  вона
навiть насмiлилась передати свою книжечку...
   Марiя Каспарiвна дiлилась не тiльки спогадами про юнацькi роки,  Iталiю
i Париж 1847 i 1848 рокiв, а й читала деякi  листи,  що  одержувала  тепер
дуже часто, повнi розпоряджень, прохань, сьогочасних турбот -  полiтичних,
дiлових, сiмейних. Цi листи справляли враження швидкої енергiйної розмови.
Iван Сергiйович казав, що стиль Герцена i в листах, i в  творах  має  своє
неповторне особливе обличчя, i Марiї справдi здавалось, що вона чує  живий
голос i бачить живу людину, коли слухала герценiвськi листи.
   Сьогоднi Марiя Каспарiвна зустрiла її ще привiтнiше, нiж завжди.
   - Мила Марiє Олександрiвно, я чекаю вас нетерпляче. Сiдайте i слухайте.
   - Лист?
   - Авжеж! I вiн стосується вас. Марiя зашарiлась.
   - Слухайте ж: "14 червня. Park House, Fulham". Марiя Каспарiвна  завжди
усе читала, починаючи з дати, така вже була пунктуальна  людина,  а  може,
тому, що цiнувала кожне слово Олександра Iвановича. Та коли  хто  з  своїх
пiдсмiювався, вона виправдувалась:
   - Я не люблю бiгцем зазнавати насолоди, а так - "с чувством, с  толком,
с расстановкой". Як Фамусов! Маруся це знала i, мiж iншим, подiляла.
   - "...Я вже не знаю, - читала Марiя Каспарiвна, - я чи  Ви,  хто  писав
останнiй. З того часу прийшли папери i Тургенев був..."
   Марiя насторожилась.
   - "...а Марко Вовчок не був. Оповiдання цi пречудовi.  Я  автора  чекаю
нетерпляче". От бачите, а ви хвилювались, що Тургенев  повiз  вашу  книгу.
Ну, далi вам, певне, зараз уже нiчого нецiкаво? -  усмiхнулась  добродушно
Марiя Каспарiвна.
   - Нi, нi, читайте далi,  що  ви,  -  заперечила  Маруся,  хоча,  правду
кажучи, їй  захотiлося  схопитися,  вибiгти  кудись,  принаймнi  в  садок,
заспiвати на повний голос. Але ж це був лист вiд Герцена i  в  нiм  завжди
все було живим i цiкавим.
   - От бачите, - каже Марiя Каспарiвна, - час збиратися i їхати,  адже  й
Опанас Васильович так хоче!
   Легко сказати - збиратися i їхати! Треба ж закiнчувати  лiкування,  яке
зовсiм не допомагає, треба закiнчити оповiдання i надiслати до Петербурга,
щоб мати грошi. Взагалi пiдрахувати грошi. Але  ж  це  все  дрiбницi,  якi
обов'язково виникають при кожнiй значнiй справi!  Треба  їхати  -  i  все.
Добре, що й Опанас цього жадає. Що ж,  пiду  швидше  похвалюсь  йому,  вiн
любить чути про неї добрi слова!
   Незабаром прийшов ще лист, де  про  неї  також  згадувалось.  Його  вже
слухала трохи спокiйнiше, але в такому ж пiднесеному станi, i його з такою
ж насолодою читала вголос Марiя Каспарiвна.
   "Зараз одержав Вашого листа i знаю, що має бути Кавелiн, i  чекаю  його
нетерпляче, а поки що надсилаю на Ваше iм'я  "Колокол",  якщо  знаєте,  де
вiн, перешлiть йому".
   Професор Кавелiн зараз у  Дрезденi,  ще  не  траплялось  нагоди  Марусi
говорити з  ним,  тiльки  iнколи  ловила  швидкий,  уважний,  зацiкавлений
погляд.  Тут  зустрiлись,  як  буває  з  земляками,  наче  добрi  знайомi,
умовились обов'язково бачитись.
   - Кавелiн - один iз старих близьких друзiв Олександра  Iвановича  ще  з
московського гуртка, - мовила Марiя Каспарiвна. -Як то зустрiнуться  пiсля
дванадцятирiчної розлуки?! Шляхи були надто неоднаковi, - похитала головою
Марiя Каспарiвна. - А от-от i до вас знову  дiйшло:  "Марка  Вовчка  жадаю
бачити, її книга така незрiвнянна рiч, що я не лише собi, але вголос читав
Татi i навiть радив перекласти англiйською мовою".
   - Ви зовсiм запишаєтесь, Марiє Олександрiвно, - усмiхнувся Рейхель.
   - Почекай, почекай, тут є i для тебе, - спинила його Марiя  Каспарiвна.
- "За винятком Рейхеля - я вам  серйозно  раджу  ненавидiти  всiх  нiмцiв.
Рейхеля тому виключено, що сам Стасов його хвалить,  i  Прудон  його  звав
"Ame d'archange" (Архангельська_ душа (франц.)_, а ви звете дружиною".
   - Це чудово, - аж заплескала в долонi Марiя,  а  Рейхель  почервонiв  i
поцiлував руку дружинi. Та жартiвливо засуджуючи глянула на нього.
   - А от i докоряє нам: "А що ж ви нi слiвця не сказали  про  мою  статтю
"Very dangerous" (Дуже небезпечно_ (англ.)_. Справдi, ми тодi прочитали ту
статтю i нiчого не написали йому з приводу неї. Але що  ж  писати?  Як  це
можна зараз припиняти викривання? Викривальнi статтi та фейлетони? А може,
я не уявляю, що робиться тепер дома, в Росiї? -  замислено  сказала  Марiя
Каспарiвна.
   - Менi дуже прикро, що вiн напав на  "Современник",  -  нiяково  мовила
Марiя. - Я не була знайома особисто, я  тiльки  читала  й  Добролюбова,  й
Чернишевського, i це такi переконанi в своїх поглядах,  смiливi,  передовi
лiтератори. "Современник" тепер найкращий журнал у Росiї. Менi  сумно,  що
Iван Сергiйович розiйшовся з ними.
   Це було їй поки що незрозумiле й неприємно, бо вона знала, як  Шевченко
їх любить, вважає "своїми", а редакцiя "Современника" шанує Кобзаря.
   Ta зараз, що казати, це не зупинило  надовго  її  уваги  i  думок  Вона
радiла, що Герцен похвалив її твори.

   * * *

   Немов хтозна-скiльки часу минуло  з  того  дня,  коли  вона  поїхала  з
Петербурга - новi мiста, новi зустрiчi, новi люди...
   Дрезден, Емс, Швальбах, Аахен, Тарант, Ротен...
   Вона швидко призвичаїлась до переїздiв, готелiв,  пансiонiв,  наче  усе
життя мандрувала. Поки Опанас Васильович згадає, що та як  треба  спитати,
хоча  знає  i  нiмецьку,  й  французьку  мови,  вона  вже  швидко  починає
переговори з портьє, i  той  уже  розпливається  в  люб'язнiй  усмiшцi,  i
швейцар несе речi в номер - i недорогий, i не найдешевший,  просто  цiлком
пристойний.
   Потроху всi турботи переходять до неї,  i  вона  сама  все  планує:  де
побувати, кого вiдвiдати.
   "Любить вона цi подорожi, як отой Булах з  її  "Трьох  доль",  -  думав
Опанас. - А добре вона про це написала, їй-богу". - I згадував  рядки,  що
оце переписував: "З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а
що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував, i бере, було,  його  з
собою, малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах".
   Отак i вона, певне, "закохалася у дорогах".
   Коли в листi Тургенев запропонував прокататися по Рейну,  Марiя  одразу
вирiшила,  що  поїде.  По-перше,  треба  ж  домовитися,  врештi,  вiдносно
перекладу - вiн i досi не закiнчив "Iнститутки", по-друге, коли ще  випаде
така можливiсть, а хотiлося якнайбiльше усього схопити, побачити.
   Вiн запрошував її одну - тобто в листах не було  мови  нi  про  Опанаса
Васильовича, нi про Богдася, лише привiти їм. А сам вiн збирався  їхати  з
дочкою, вiн давно хотiв їх познайомити.
   - Може, й ти хочеш поїхати? - спитала чоловiка Марiя, але таким  тоном,
що навiть обом незручно стало, бо їй i на думку не спадало їхати з ним.
   - Я з Богдасем лишуся, - похмуро  сказав  Опанас  Васильович.  -  Та  й
грошей не вистачить.
   - Щось Бiлозерський нiчого не шле, - мовила Марiя.  I  питання  начебто
було вирiшено. Але Тургенев не змiг поїхати. Дивно! Теж через грошi  -  не
надiслали йому тi, на якi розраховував. Та вiн  питав  у  листi,  де  буде
Марiя у серпнi. Вiн обов'язково приїде хоч на кiлька днiв побачитися перед
вiд'їздом до Росiї.  Вiн  писав,  що  взимку,  в  Петербурзi,  вони  часто
зустрiчатимуться. Може бути дуже добре.
   - I мене вже тягне додому, - признався Опанас Васильович. - От закiнчиш
лiкування - i поїдемо.
   - Як додому? А Лондон?
   Про Лондон тепер уже й питання не могло стояти  -  їдуть  чи  нi.  Вони
їдуть обов'язково. I вдвох.
   - Ясна рiч, пiсля Лондона, - пожвавiшав i Опанас Васильович, i,  дружно
зiбравшись, поїхали до  Остенде.  Марiя,  звичайно,  вибрала  Остенде,  що
радили для ванн. Адже звiдти лише одна нiч до Лондона!
   Хоча й знала Марiя, що на неї чекають, вирiшила, що не гаразд буде - як
снiг на голову, треба спочатку написати самiй, з Остенде,  i  в  умовлений
день приїхати.
   ...Сьогоднi мав вiдходити пароплав, от вона й напише.  Все  думала,  як
написати. Опанас вийшов з Богдасиком прогулятися, гадаючи, що вона працює,
адже вона сидiла за столом, i чистий папiр лежав перед нею, а вона нiяк не
могла знайти вiрного тону, першого рядка. Раптом схаменулась, що  пароплав
вiдiйде i вона не встигне вiдiслати, швидко, хвилюючись, що запiзниться  i
всi плани знову переплутаються, написала зовсiм  просто,  неофiцiйно,  мов
людинi, що її добре знає, як їй хочеться побачитись iз ним,  скiльки  вона
мусить передати йому сердечних привiтiв i щирих подяк, а тому, коли вони з
чоловiком приїдуть наступного понедiлка - чи буде це зручно? А зараз  вона
в Остенде, де й чекатиме на його вiдповiдь.
   Глянула на годинник. Ой! Вона запiзниться на причал.
   - Опанасе! Де ти, Опанасе! Йди, я тобi прочитаю, що написала в Лондон!
   Опанас не вiдгукувався. Вiн ще не повернувся.  Швидко,  навiть  уже  не
перечитуючи, заклеїла конверт, накинула шарф i майже  бiгцем  подалася  до
причалу. В її розпорядженнi було кiлька хвилин до вiдплиття.
   Встигла. Глянула просто-таки з любов'ю на пароплав. Була певна,  що  за
кiлька днiв i сама вирушить на такому ж.
   Минуло кiлька днiв, а вiдповiдi не було. Пiшов у море ще один пароплав,
i другий, i навiть той, що  мав  везти  їх  у  понедiлок.  Виникали  рiзнi
сумнiви. Може, саме нема в Лондонi? А може, захворiв. А може, щось сталося
в сiм'ї. А може, просто нiколи. Може ж таке бути?
   Опанас Васильович теж непокоївся. Тодi вона  так  по-дитячому  ображено
накинулася на нього:
   - Де ти ходиш? Я  тобi  свого  листа  хотiла  показати,  а  ти  десь  з
хлопчиком завiявся, i я мусила  так  одправити.  Нiколи  тебе  нема,  коли
треба.
   Потiм аж самiй стало соромно, i вiн її заспокоював, нiби й справдi  був
винний.
   - Одправила то й одправила, що ти сама написати  не  зумiла?  Хiба  всi
листи даєш менi на правку читати? - усмiхнувся.
   - Не на правку, а так, порадитись. I як ти порiвнюєш з iншими  листами,
то ж пишу своїм, друзям знайомим, якi знають мене, а то - Герцену!
   Але тут же подумала: "А може, й краще - написала, як написалось".
   Щасливу звiстку принiс Богдась. Прибiг червоний, захеканий.
   - Мамо, отой дядько, що за прилавком стоїть i ключi дає...
   - Портье, - поправила Марiя.
   - Еге ж, портьє, вiн казав тобi лист є, зараз хтось принесе, а менi  не
схотiв вiддати, - ображено мовив хлопчик.
   Марiя не чекала, що "хтось принесе",  вмить  була  коло  "прилавка",  i
портьє, люб'язно усмiхаючись i перепрошуючи, простягнув листа - з Лондона'
   "24 серпня 1859, Park House, Fulham.
   Огарьов сповiстив мене у Вентнор, що Ви будете у понедiлок, i  надiслав
менi у Вентнор доброго, милого листа Вашого. Я одразу поїхав до Лондона  -
i чекаю вже другий день. Де ж Ви? Чи здоровi Ви? Коли будете? Напишiть хоч
два  рядки.  Та  чи  одержали  Ви  листа  вiд  Огарьова?   Щиро,   глибоко
спiвчуваючий Вам i поважаючий Вас
   Олекс. Герцен"
   - Опанасю! Опанасю! Друже  мiй!  Завтра  їдемо!  Значить,  усе  гаразд.
Герцен був у Вентнорi.  Вiдповiдь  надiслав  Огарьов,  а  вона  чомусь  не
одержала.  Може,  невiрно   сама   адресу   написала   цього   далеко   не
першорозрядного готелю - Hоtel l'Agneau, rue It.  Paul.  Ну,  нiчого,  все
з'ясувалось!
   За вечерею зустрiлись з милими Станкевичами, з якими  заприятелювали  в
Дрезденi.
   - Завтра в Лондон, - радiсно повiдомила Марiя, - паро плавом  о  шостiй
годинi.
   -  Марiя  Олександрiвна  сяє,  як   iменинниця,   -   зауважила   Олена
Костянтинiвна Станкевич, - ти тiльки подивись, Сашо!
   - Ще б пак! Головний пункт подорожi! Тепер для всiх нас центр Європи  -
Лондон! - усмiхається Станкевич. -Я сам шкодую, що зараз не  можу  з  вами
поїхати, але  й  ми  обов'язково  пiзнiше  завiтаємо  до  наших  славетних
дзвонарiв. Не заздри, Лєночко, Марковичам!
   Що може порiвнятися з причалом увечерi, коли вiдходить пароплав?
   Скiльки разiв Маруся приходила сюди прогулюючись, сама чи з друзями,  i
завжди їй здавалося, що саме в той день  свято,  бо  збираються  сюди  осi
мешканцi невеличкого бельгiйського мiста Остенде,  хоча  бiльшостi  з  них
нема кого проводжати  або  стрiчати.  Просто  так,  для  розваги,  що  вже
перейшла в традицiю. У лiтнi мiсяцi людей в Остенде збiльшується принаймнi
вдвiчi. Потроху невеличке рибальське селище перетворилось  i  на  важливий
порт, бо тут кiнцевi станцiї залiзниць з  Нiмеччини  та  Швейцарiї,  i  на
досить значний лiкувальний курорт - помiрне легке пiдсоння, пляж на багато
кiлометрiв з чудесним пiсочком перед вiдкритим морем.
   - Напевне, пiсля Лондона я саме тут лишуся долiковуватися, - каже Марiя
Оленi Костевнi. Вони подружилися.  Дивно,  за  кордоном  у  неї  з'явились
подруги. У Петербурзi зовсiм не було.
   - Ми на вас чекатимемо нетерпляче! - кричать Станкевичi, коли  вона  по
вузенькому трапу сходить на пароплав, пiдстрибом бiжить Богдась,  повiльно
пiднiмається Опанас Васильович.
   Юрба на причалi, звичайно, не розходиться, поки пароплав не рушає.
   Перед очима Марiї праворуч i лiворуч лiс щогл, рей, вiтрил, а  попереду
море. Вона вперше попливе морем.
   Сiдає сонце, таке незвичне в морi, як величезна розпечена золота  дiжа,
i море так блищить i мiниться рожевими, червоними,  золотими  вiдблисками,
рухливими, гойдливими, немов тисячi  тисяч  дивовижних  кольористих  рибок
виграють у ньому. Сонце зникає, потопаючи в морi,  i  потроху  запалюються
вогнi на березi, бо вже темрява спала на  мiсто  й  воно  через  цi  вогнi
здається великим, галасливим, святковим, i важко  збагнути,  де  зорi,  де
вогники - земнi лiхтарi, i раптом  починають  гуркотiти-стукотiти  колеса,
бурлити вода за кормою, i  цей  гуркiт  заглушає  останнi  вигуки  рiзними
мовами, що лунають iз святкового причалу. I, нарештi, пароплав виходить  у
почорнiле море, в нiч. Солонi бризки досягають палуби, падають на  лице  -
як добре!
   Нiзащо вона не спуститься в каюту, як їй радили, запевняли, що тут,  на
цьому короткому шляху, завжди качка i краще одразу лягти  й  заснути.  Але
Марiя тiльки вклала Богдася i знову вийшла на палубу,  їй  зараз  хотiлося
побути на самотi, самiй вдивлятися в чорнi хвилi, що їх так впевнено долає
пароплав, немов перед ним ясна дорога, їй хотiлося дивитись i  дивуватися,
що не може вона вже розрiзнити, де там море сходиться з  небом.  Здається,
тiльки це самотнє споглядання могло привести її до внутрiшньої  рiвноваги.
Адже насправдi вона дуже  хвилювалася  перед  завтрашнiм  днем,  i  їй  не
хотiлось, щоб хтось це помiчав, навiть Опанас.
   Вона жадала i боялася цього побачення, як нiколи, нi з ким.
   Як з Тарасом Григоровичем уперше побачилася? Обняла його i все.  А  вiн
її у чоло поцiлував, а потiм узяв за обидвi руки i  милувався:  "Доню  моя
рiдна!", i не треба було старатися, щоб видатися розумнiшою, кращою.  Тодi
вона раптом подумала: "Я ж не пам'ятаю батькiвської ласки". Вiтчим -  який
то був жах! Через нього мати мусила вiдправити мене до родичiв, i тому так
до серця припало одразу, що назвав донею, а себе батьком...
   Тут  зовсiм  iнше.  Про  Герцена  й  Тарас   Григорович   говорить   "з
благоговiйним уклоном".
   Хотiлося, щоб уся зустрiч вiдбулася  так,  щоб  з  радiстю  можна  було
розповiсти "батьковi". Почути те, що треба, сказати самiй те, що треба,  а
не тiльки хвалитися потiм: "Аякже, i ми теж були у Герцена i Огарьова!"
   А може, вона так розгубиться, збентежиться,  що  лише  здивується  вiн:
"Невже ця жiнка, ця невторопа, що двох слiв злiпити не може, написала  отi
оповiдання, якi я читав своїй дочцi, радив перекласти англiйською  мовою?"
Якими очима гляне вона тодi на Iллю Петровича, на всiх друзiв на  Українi?
Адже коли вона казала "додому", одразу не Петербург  поставав  в  уявi,  а
Україна, не якесь конкретне мiсто, а якiсь рiднi, любi краєвиди,  київськi
гори,  Днiпро  або  Десна  коло  Чернiгова...  I  рiднi  люди,  яким  вона
розповiдатиме про дзвонаря...
   ...Певне, вона все ж таки була  втомлена,  напiвсонна,  бо  раптом  так
яскраво уявила високу-високу дзвiницю i величезний золотий дзвiн  на  нiй,
куди бiльший, нiж "цар-колокол" у Москвi!
   I з тої дзвiницi, коли пiднятися на неї, все видно  у  всесвiтi,  немов
вона найвища на земнiй кулi, над усiм височить. I  дзвiн  калатає  i  всiх
будить: "Vivos voco!" Якi слова добрали вони! Живих кличу! I луна  йде  по
свiтах по всiх усюдах, i в Петербурзi  цар  здригається  вiд  нього,  i  в
якомусь її рiдному-рiдному українському куточку  друзi  пошепки  натхненно
присягаються не зрадити тому дзвону. Одна людина на таке спромоглася i все
дужче й дужче розхитує серце дзвону, i раптом пiдносяться всi її  думки  i
почуття над своїм особистим.
   Хiба вiн  нею,  Марiєю,  невiдомою  молодою  жiнкою,  зацiкавився?  Вiн
зацiкавився Марком Вовчком, українською  письменницею,  автором  "Народних
оповiдань", вiн Україну вiдчув, побачив через них.  Треба  вдержатись,  не
схитнутись на такiй височинi! Хай хоч як  важко  -  не  схитнутись.  А  їй
здається - все  йде  обертом,  все  хитається,  гойдається  навколо.  Вона
хапається за борт.
   - Мадам, - чує вона голос поряд, - ви б краще йшли в каюту. Все ж  таки
качає. Сiм балiв! - коло неї в  чемнiй  позi  стоїть  чоловiк  у  морськiй
формi.
   - Дуже дякую, - ледве вимовляє вона i невiрними кроками, тримаючись  то
за стiнки, то за поручнi, то за борти рятувальних шлюпок, простує до своєї
каюти й одразу засинає на вузенькому лiжку.

   * * *

   Усе було в густому молочному  туманi.  Нiчого-нiчогiсiнько  не  видати.
Пароплав  якось  неприємно,  чи  то  застережливо,  чи  то  закликаючи  на
допомогу, гудiв, i стояв. Стояв.
   Марiя куталась у  пальто  й  шарф.  От  так  ранок!  Навiть  у  вогкому
Петербурзi нiколи такого не траплялось!
   Опанас Васильович багатозначно мугикав, але нiчого не спадало на думку,
щоб сказати пiдходяще до цiєї несподiванки - тим бiльше,  що  весь  екiпаж
тримався так, наче нiчого непередбаченого i  виняткового  нема.  Бiльшiсть
пасажирiв сидiли або в каютах, або в кают-компанiї за снiданком, але  теж,
видно, не дивуючись, не вперше пiдпливали до туманних берегiв Альбiону.
   - Добре, що хоч Богдась ще спить, - мовила Марiя, - ото б  надокучав  -
чому та навiщо стоїмо.
   - Тобi вже дитина стала надокучати! - буркнув Опанас Васильович.
   - Перестань, не треба зараз, - примирливо сказала Марiя.  Не  вистачало
ще й з чоловiком сперечатися в день приїзду до Лондона! - Ти ж сам  знаєш,
який вiн нетерплячий. А зараз хочеться спокiйно чекати, що ж ще робити?
   - Оце справдi - чекати коло моря погоди! - сказав уже добродушно Опанас
Васильович.
   Густа сизота оповила все навколо. Раптом десь удалинi, не вгорi, а долi
заблимав жовтий вогник. Його було ледь помiтно крiзь цю сизоту.
   -  Бачите,  маяк!  Уже  видно   плавучий   маяк,   -   пояснив   сусiда
по-французьки, - значить, туман починає розходитись.
   Справдi, наче почали спадати серпанки один за одним, один за  одним,  i
якiсь не баченi i не знанi досi контури почали вимальовуватися на обрiї, i
Маруся вже сама питала, притиснувшись до Опанаса:
   - Що то? Ти пiзнаєш, що то?
   Будинки  громадилися  один  на  одному,  випиналися  височезнi   шпилi,
велетенськi  полотнини  закривали  простори  неба.  Але  серпанки  потроху
спадали, i вже  очi  розрiзняли  громаддя  пароплавiв,  вiтрила  кораблiв,
царство щогол та рей. А за всiм тим - темнiли, сiрiли, височiли колосальнi
споруди. Знову загуркотiли колеса. Пароплав поволi входив у Темзу.
   Усе було таким дивовижним, вражаючим у цьому величезному мiстi,  що  не
тiльки Богдасик, який уже прокинувся, але й сама Марiя  стримувалася,  щоб
не ойкати, i Опанас Васильович, на її щастя, забував дивитись на  її  очi,
щоб вiдзначати, як вона все тс сприймає.
   - Боже мiй милий, скiльки ж тут  людей!  -  все  ж  таки  вихоплювалось
мимоволi, коли вже пiсля рiзних формальностей па  причалi  їхали  вулицями
Сiтi. Був час, коли тисячi клеркiв, усього службового  люду  поспiшали  на
роботу. Потiм обличчя мiста змiнилося - тяглися парки  -  скiльки  зеленi!
скiльки дереп! Якi старезнi! А Богдасика поки що найбiльше цiкавив  кебмен
- кучер кеба, який вони найняли. Вiн був у чудернацькому довгому пальтi  з
численними комiрами-пелеринами. Марiї здавалось, що вона в'їхала в  романи
Теккерея i Дiккенса i зараз їхнi герої метушаться навколо.

   * * *

   Опанас Васильович дбайливо, як нiколи, пов'язав краватку  перед  темним
старовинним свiчадом, оглянув своє вбрання,  не  дуже  модне,  але  цiлком
пристойне - такий собi помiркований батько - голова сiмейства. Вона бачила
- вiн щиро настроює  себе  на  ролю  старшого  друга,  вчителя,  i  це  її
дратувало. Невже вiн так поводитиметься "там"? Оце удаване  сiмейне  щастя
було зараз нi до чого.
   Вона боялась непотрiбних фальшивих нот, боялась першого враження i  для
себе, i  вiд  себе.  Богдасик  дратував  як  нiколи  своїми  нескiнченними
питаннями й несподiваними бажаннями.
   "Хоч би вiн там поводив себе пристойно. Не вмiю  я  з  тiм,  зовсiм  не
вмiю. Надто все дозволяю".
   Вони їхали мовчки знову кебом, i знову Богдась  днпупався  з  численних
комiрiв-пелерин i не давав змоги зосередитися.
   Тiльки  задзеленчав  дзвоник,  вiдкрилися  дверi,  як   вона   побачила
Олександра Iвановича, вона не могла не впiзнати ного.
   Вiн поспiшно, легко, хоча був досить  кремезний,  спускався  сходами  з
другого поверху, простягнувши обидвi рукн назустрiч. I цей перший жест,  -
вона ще не бачила усмiшки, обличчя, очсiї, чудесного ясного чола,  -  лише
цей перший жест, такий дружнiй, гостинний, такий  простий,  росiйський,  -
одразу зняв усю нiяковiсть, хвилювання, страхи.
   - Так от ви яка! -  мовив  Герцен,  i  тепер  вона  вже  бачила  широку
усмiшку. Вона сама засмiялась,  мiцно,  не  по-жiночому  потиснула  обидвi
руки.
   - Така, як бачите!
   Вiн тодi радо привiтався з Опанасом, без  усякого  офiцiйного  етикету,
потрiпав по голiвцi Богдася: "Ач, козак який! Справж нiй козак!"
   - Тата! Ольго! - гукнув вiн. - Швидше сюди! Подивiться,  якi  гостi  до
нас! Який козак з України!
   Прибiгли двi дiвчинки: одна пiдлiток, рокiв 15-16, друга - трохи старша
за Богдася.
   Богдась привiтався з почуттям власної гiдностi -  певне,  також  одразу
вирiшив довести, що вiн  статечний  козак  з  України.  Пройшли  у  велику
вiтальню.
   Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кiлька мiсяцiв за  кордоном
так вплинули на його Марусю?  Де  її  звичайна  мовчазна,  навiть  сувора,
стриманiсть з чужими людьми? З притаманним їй  гумором,  який  розкривався
тiльки в колi близьких друзiв, вона розповiдала про подорож,  про  те,  як
замiсть Лондона вони опинились спочатку в царствi непроглядних туманiв,  у
якомусь завороженому  свiтi,  i  про  приголомшливе  враження  вiд  самого
Лондона, коли вiн, нарештi, здобрiв i  ледь  прояснився.  Але  поки  що  у
жодного англiйця вона не помiтила навiть усмiшки.
   - I навiть найменшого руху в м'язах обличчя,  що  виявляли  б  будь-яку
емоцiю! - пiдхопив Герцен.
   - Така самовпевненiсть i чемнiсть, - мовила Марiя, - що навiть  нiяково
стає, а коли що питаєш, лякаєшся,  чи  не  порушуєш  цим  якiсь  непохитнi
правила поведiнки. Певне, тут важко жити?
   Спитала i схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцевi за межi  Росiйської
iмперiї?
   Нiякiсiнької   зверхностi,   нiякiсiнького   тону   "метра",   а   щось
студентське,  молоде  i  в  рухах,  i  в  усiй  поведiнцi,   i,   головне,
нiякiсiнької навмисностi i пози не було в господаря. Герцен одверто радiє,
що приїхали люди з батькiвщини, культурнi,  прогресивнi,  з  -якими  можна
розмовляти.
   Вийшов Микола Платонович  Огарьов.  Його  таки  ж  одразу  впiзнали  по
портретах на "Колоколе" -  русява  борода,  сумний  погляд  свiтлих  очей,
меланхолiйна приязна усмiшка, але щось хворобливе в усiй великiй  постатi.
"А справдi, вiн схожий на Лаврецького, адже казали, що  Тургенев  з  нього
трохи писав, тiльки вiн наче хворий", - майнуло у Марiї.
   Герцен, з якоюсь нiжною, уважною любов'ю глянувши на нього,  познайомив
з гостями.
   "Вiн схожий на свої вiршi", - подумала Марiя. Ще дiвчинкою на канiкулах
у Писарєвих переписувала в потаємний альбомчик "Старий дiм". А про  бойовi
статтi в "Колоколе" коли б не знала напевне, то й не повiрила б, що це вiн
писав. От Герцен - увесь такий, як його твори, як вiн  у  своїх  творах  -
наче кожну рiч, кожне явище бачить з усiх сторiн i наскрiзь,  i  все,  все
його цiкавить, що тiльки стосується життя i  людей,  i  все  зв'язане  мiж
собою - i життя всiх людей i країн, i наука, i лiтература, i мистецтво,  i
боротьба...
   У залу вийшла ще досить молода жiнка з малою дiвчинкою на руках.
   - Панi Огарьова, Наталя Олексiївна! - представив  її  Герцен.  Огарьов,
сидячи в затишному великому крiслi в кутку вiтальнi,  не  поворухнувся,  а
зiрка Марiя  перехопила  швидкий  погляд  Олександра  Iвановича  на  "панi
Огарьову" - неспокiйний, запитливий.
   Наталя Олексiївна навiть вимучити не могла  усмiшки  на  тонких  блiдих
губах, немов їй дошкуляла якась довготривала хвороба, мiгрень  чи  що,  до
якої звикла i навiть не помiчала, коли вона вiдпускала, проходила, а вираз
обличчя по звичцi лишався  той  самий.  Дiвчинка,  навпаки,  була  весела,
здоровенька, розумненька. Вона забелькотiла: "Дядя!  Дядя!",  простягнувши
рученята до Герцена, потiм, помiтивши Огарьова, закричала: "Папа  Ага!"  I
той, прояснiвши радiсною посмiшкою, що  так  лишила  його  обличчю,  хотiв
взяти її на руки, але мати не дала.
   Малята завжди допомагають розрядити напружену атмосферу. Така атмосфера
виникла одразу з приходом Наталi Олексiївни. Це влучно  використав  Опанас
Васильович, який i при знайомствi з великою  шанобливiстю  поцiлував  руку
Наталi Олексiївни, а згодом сказав  комплiмент  з  приводу  такої  жвавої,
м-илої донечки, спiвчутливо зауважив, як важко матерi, "поки дитинча стане
на ноги, але ж потiм, коли скрiзь бiгає i всiм цiкавиться, стає ще важче".
Як важливо сказати, хоча всiм вiдомi iстини, вiдповiдним чулим тоном!  Вiн
заволодiв її увагою, i це було дуже до речi.
   - Вам, певне,  не  дають  спокою  вашi  спiввiтчизники,  -  мовив  вiн,
звертаючись до Наталi Олексiївни, - кожен приїжджий  не  уявляє  собi,  як
можна бути за кордоном i не завiтати в Лондон до "Колокола"!
   - Ох, - тiльки зiтхнула Наталя Олексiївна,  -  iнколи  я  почуваю  себе
гiдом у музеї, бо хочуть подивитися, де пишуться статтi для  "Колокола"  i
"Полярной звезды", як живуть видавцi...
   Але Герцен, не звернувши уваги на  таку  не  дуже  тактовну  вiдповiдь,
оживився ще бiльше i  на  радiсть  Марусi  повернув  усе  iнакше,  але  не
заперечуючи Наталi Олексiївнi.
   - Не уявляєте, як це насправдi  трудно,  але  в  той  же  час  приємно,
радiсно! Першi роки я вiдчував таку самотнiсть,  вiдiрванiсть  вiд  старих
друзiв, вiдчуженiсть. Та з приїздом  Огарьова,  початком  нашої  "вольної"
друкарнi, все почало мiнятися i врештi набуло такого  розмаху,  масштабiв,
що ми й не гадали. Нам вiдомо, посол Кисельов просто  питає  кожного,  хто
при-ходить до нього з росiян: "А коли в Фулем?" Тобто до нас, наче це само
собою зрозумiло,  що  до  нас  росiяни  обов'язково  завiтають.  Нещодавно
приїхав один гвардiї полковник. Я й досi не розумiю, що у нього  спiльного
з  нами,  з  нашими  iдеями,  з  нашою  пропагандою.  От  вiн  прийшов   i
одрапортував по-гвардiйському: "Будучи в Лондонi, вважав своїм  обов'язком
представитися". Ну, я одразу прийняв i позу, i тон генерала.
   Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито  i  враз
закотився своїм надзвичайним  молодим  смiхом.  Неможливо  було  також  не
засмiятися.
   - Це ж прекрасно, що кожен  вважає  обов'язком,  -  з  почуттям  мовила
Марiя, - хай нiчого спiльного в думках,  але,  значить,  вiн  вiдчував  цю
потребу i потiм замислиться!
   - Коли  це  не  просто  для  моди  або  похвальби,  -  вставила  Наталя
Олексiївна. - Адже й таких трапляється багато.
   - Врештi, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два  днi
на тиждень, вiд третьої години, - вiв далi Герцен, - iнакше неможливо було
б працювати. Ми ж одержуємо сотнi листiв  з  Росiї  з  усiх  куткiв,  люди
вiдчули, що можуть вiльно  висловитись.  Нам  належить  лише  думка  стати
паламарями, самий труд - калатати, дзвонити, а звуки -  вони  ж  линуть  з
батькiвщини, з Росiї, i там чекають вiд нас найщирiшої правди.  Адже  хiба
ми самi з Огарьовим спромоглися б на такий дзвiн?
   Марiя вiдзначила  про  себе:  вiн  пiдкреслено  говорить  "ми",  "ми  з
Огарьовим", без усякого честолюбства, ревнощiв i заздрощiв у  роботi.  Якi
люди!
   - Бути щирим - це головне для "Колокола", -  озвався  тихо  Огарьов.  -
Щирiсть для нас найважливiша за всi дипломатичнi  впливи.  Звичайно,  коли
вони пiдходящi нам, то й ними нехтувати не слiд! -  усмiхнувся  вiн  своєю
меланхолiйно-мудрою посмiшкою.
   - З приводу нашої правди от вам ще цiкавий анекдот! - пiдхопив  Герцем.
- Мiй тезко, Олександр  Миколайович  -  iмператор  всеросiйський,  кажуть,
засмутився через мою статтю про .Панiна i заявив своїм ближчим сановникам:
"Колокол" - єдиний непiдкупний голос". Як це вам? Мiж iншим,  нам  вiдомо,
що для нього  стали  передруковувати  наш  "Колокол",  обминаючи  особливо
гострi й дошкульнi справи. Ну. вiн помiтив ш i завдав  доброго  прочухана.
Деяким урядовцям вiн навiть дозволив виписувати "Колокол",  -  певне,  щоб
були в курсi спрап!
   - Примiром, дядi Наталi, московському генерал-губернатору!  -  зауважив
Огарьов.
   - Та коли б ви тiльки знали, як люблять вас,  як  нiрять  вам,  чекають
кожного вашого слова iншi  вашi  читачi!  -  мовила  Марiя.  Вона  згадала
немирiвськi вечори, коли переписувала статтi з  "Колокола",  згадала  лице
Тараса Григоровича: "Доню, побачиш - вiтай їх, великих вигнанцiв".
   - Ця любов i вiра - наша нагорода. Джерело сил i натхнення! -  серйозно
мовив Герцен. - Хочете, я покажу вам дорогоцiнний подарунок. Пiд час вiйни
пiд Балаклавою один офiцер, захищаючись вiд англiйцiв, зламав  шпагу.  Вiн
швидко зрiзав грубу виноградну гiлку  i  вiдбився  нею!  А  потiм  з  цiєї
славної гiлки вiн зробив палицю, замовив набалдашник з рiзьбленого  срiбла
з бiрюзою i невеличким топазом згори  i,  уявiть  собi,  надiслав  сюди  в
подарунок. Тато, - звернувся вiн до старшої дочки, - принеси  з  кабiнету,
покажи.
   Вiн розповiв це з такою проникливiстю,  здалося  Марiї,  навiть  якоюсь
вологою затуманились його яснi живi очi. Вiн знову повторив:
   - Це джерело наших сил.
   Тата принесла палицю, i Маркович! з побожнiстю подержали її в руках.
   Богдась теж схопився подивитись.
   - Бiжiть, дiвчатка, з козаком у сад, -  сказав  Олександр  Iванович,  -
бачите, сонце таки виглянуло як слiд. Давайте i ми прогуляємось до  обiду.
Я розумiю ваш переляк перед туманом, - звернувся вiн до Марiї. -  Нiяк  не
звикну до цiєї лондонської  гнилi,  до  цiєї  просто  злочинної  погоди  -
темряви з ранку до вечора. Коли трапляється  ясний  день  або  хоч  кiлька
годин без дощу й туману, це для мене дар богiв!
   Марiя подумала: "Вiн сумує за рiдними лiсами, степами, i невiдомо, коли
побачить їх i чи побачить взагалi. Усе це  важче,  нiж  здається.  От  усi
захоплюються, може, є такi, що й  заздрять  впливу,  силi,  дiяльностi,  а
Тарас  Григорович  казав:  "Великi  страдники  -вигнанцi".  Вiн   розумiв,
вiдчував по-людському, як важко на чужiй землi..."
   Богдасевi  вже  надокучило  витримувати   роль   статечного   дорослого
"козака". Тiльки  вистрибнув  з  дому  i  побачив  зелений  лужок,  так  i
покотився по травi, як м'яч. Наталя Олексiївна  засмiялась,  але  недобре,
навiть  якось  злорадно,  немов  їй  було  приємно,  що  всi  бачать,  яка
невихована дитина у цiєї уславленої письменницi.
   - Богдасю, встань! - досить рiзко зауважила Марiя. Вона  все  помiчала.
Але Опанас м'яко заступився за хлопця. Завжди бувало навпаки -  Марiя  все
.дозволяла, а Опанас бурчав.
   - Марусенько. вiн у захопленнi вiд природи!
   - Хай захоплюється, та не бруднить сорочки.
   - Богдась, слухай мами,  -  удавано  строго  насупив  брови  Герцен.  -
Ходiмте, Марiє Олександрiвно, я покажу наш "парк", з  дозволу  сказати.  Я
радiю цьому саду. На нас, дiбровних жителiв, лiси й  дерева  впливають  як
щось бiльш рiдне, нiж море i гори!
   Наталя Олексiївна пiдсмикнула тонкi губи, i знову Марiя перехопила ледь
помiтний насторожений погляд Герцена в бiк Огарьрвої.
   Добре, що Опанас Васильович почав їй щось красномовно  розповiдати  про
старовинний парк у Качанiвцi.  Марiя  швидше  пiдiйшла  до  Герцена.  Вони
попрямували вдвох стежкою попiд височезними берестами. Олександр  Iванович
все  ж  таки  обернувся  i  мовив  лагiдно,  немов   вибачаючись,   Наталi
Олексiївнi:
   - Лiзi не завадить також бiльше побути на  повiтрi.  Наталя  Олексiївна
тiльки глянула зневажливо, нiчого йому не вiдповiвши.
   Огарьов зовсiм не вийшов. Вiн лишився сидiти в своєму затишному крiслi.
   - А дiти хай граються. Бачите, ваш Богдан вже цiлком освоївся,  он  вiн
навiть, здається, муштрує Ольгу, хоча та й сама не вiд  того,  щоб  когось
помуштрувати! - I, нiби читаючи думки  Марiї,  мовив  просто  i  сумно:  -
Справа виховання - одна з найскладнiших проблем. Я це вiдчуваю на  кожному
кроцi, та ще в умовах емiграцiї, та ще без рiдної матерi. Але деякi iстини
для мене беззаперечнi: надання великої волi змалку -  дiя  дуже  шкiдлива,
так само як лестощi, поблажливiсть,  наявна  перевага  одних  дiтей  перед
iншими в однiй сiм'ї - це все швидко псує дитину.
   Ясно було, що це одне з болючих  особистих  питань.  I  знову  подумала
Марiя: "Всi ми в захопленнi вiд його незламностi, непохитностi,  вiд  його
безприкладної дiяльностi, але ж вiн - людина, що зазнала стiльки особистих
нещасть, i, видно, такий уважний, люблячий батько, i так само, як  в  усiх
питаннях великих, громадських, так  i  тут,  у  своїй  сiм'ї,  вiн  одразу
розглядає проблему з усiх сторiн, бачить далеко вперед, i  не  тiльки  для
себе, для своїх дiтей, а все пiдносить до важливих  людських  проблем,  бо
для нього все, що стосується людини, її росту, розвитку,  життя,  не  може
бути дрiбним". Вона могла б говорити з ним про найменшi дрiбницi, адже для
нього все було в якомусь взаємозв'язку. З ним  було  так  цiкаво  i  якось
потрiбно для неї!
   Коли Олександр Iванович спитав:
   - Ви рано вийшли замiж?
   Вона вiдповiла так, як нiколи нiкому не могла i не хотiла казати.
   - Дуже. Менi тiльки виповнилось шiстнадцять рокiв. Я  мусила  вирватися
вiд родичiв, у яких жила. Я  хотiла  самостiйного  життя.  Я  ставилася  з
повагою i приязню до чоловiка. Я гадала, що одразу стану самостiйною.  Але
вийшло, що подружжя, шлюб не така вже проста рiч  i,  звичайно,  не  таким
шляхом можна досягти самостiйностi.
   -  Тисячолiття  тягнеться  ця  несправедливiсть  щодо  жiнок,  -  мовив
Олександр Iванович. - I хiба тiльки у  нас,  в  Росiї?  Скiльки  забобонiв
мають силу навiть у прогресивно мислячих людей. Нещодавно  я  читав  новий
твiр Прудона. Людина, яка  рве  стiльки  усталеного  в  питаннях  розвитку
суспiльства, моралi, i нате вам - в роздiлi "Amour et mariage" - це в його
останнiй книзi, - вiн пише цiлий том  римсько-католицьких  наклепiв  проти
жiнок. Якось Прудон у розмовi зi  мною  наче  жартома  сказав  про  одного
знайомого: "Який щасливий! У нього жiнка не настiльки дурна, щоб не зумiти
приготувати доброї страви, i не настiльки розумна, щоб говорити  про  його
статтi. Це все, що треба для сiмейного щастя". I повiрте,  в  цьому  жартi
його справжнi думки про шлюб i сiм'ю - наскрiзь реакцiйнi,  грубi  почуття
сiльського чоловiка,  який  вважає  жiнку  тiльки  за  робiтницю,  а  себе
самодержцем - володарем у домi! Коли ми  таке  бачимо  у  Прудона,  чи  не
означає це оскудiння думки в країнах Захiдної Європи? Мiж  iншим,  молодий
лiтератор Михайлов блискуче проаналiзував його твiр i розбив ущент в своїй
статтi на сторiнках "Современника".
   - Я читала цю статтю, - сказала Марiя. - Всi жiнки вважають його  своїм
захисником.
   - Та справа  не  тiльки  в  тому,  щоб  говорити  про  права  жiнки  на
самостiйну працю, вищу освiту, участь у  життi  суспiльства,  -  справа  в
тому, щоб створити такi умови, коли жiнка зможе пiдвестись над  особистим,
суб'єктивним, до життя соцiального  усiм  своїм  єством,  жити  iнтересами
суспiльства, а не вести виключно особисте життя. Як мало, майже нема таких
жiнок, - зiтхнув вiн, - i це не ваша провина... I от, коли з'явилась  одна
талановита, виняткова жiнка - Жорж Занд, - як  не  вузько  поставила  вона
свої проблеми, - хоча б право на любов, - до чого ж  сколихнула  вона  все
свiтове жiноцтво!
   - I в мене романи Жорж  Занд  зробили  просто  переворот  в  думках,  -
призналася Марiя. - Але в життi надто важко провадити новi якiсь принципи.
   - Власне,  справжнє  життя  жiнки,  iнтелектуальний  розвиток,  в  силу
обставин, починається далеко пiзнiше, нiж у чоловiкiв.
   - Невже ви так гадаєте? - спитала здивовано Марiя Вiн бачив перед собою
уважнi, розумнi очi. анi тiнi жiночого кокетування не було в  її  молодому
обличчi, лише бажання слухати,  зрозумiти,  -  i  йому  хотiлося  дiлитися
своїми думками, своїми сумнiвами, переконаннями.
   - Не ображайтесь за всiх  жiнок,  ви,  напевне,  все  ж  таки  щасливий
виняток, але я думаю i вболiваю за всiх, звичайних, i доведу вам, чому так
гадаю. Помiркуйте самi: хiба ми, чоловiки, несемо такий тягар,  як  жiнки?
Навiть, коли вiзьмемо щасливий випадок  -  дiвчина  полюбила,  її  люблять
також, все її серце, всi думки,  емоцiї  в  цьому.  Вона  виходить  замiж,
почалися дiти - треба носити, родити, годувати, виховувати, ростити.  Адже
все це на вас. Яка б не була творча iнтелектуальна натура, -  та  справжня
жiнка - вона й справжня мати, дружина, до того ж уся своєрiдна  специфiчна
жiноча  фiзiологiя,  -  де  у  неї,  у  жiнки,  береться  час,   сили   на
iнтелектуальний розвиток, вище соцiальне життя, iнтереси тi самi, що  i  в
чоловiкiв? А чим бiльше людина зосереджується на  особистому,  тим  бiльше
голих сторiн вона одкриває ударам випадковостей. Якщо будувати благо життя
лише на сiмейнiй основi, - це  будувати  будинок  на  пiску.  От  рокiв  у
п'ятдесят, коли дiти вже дорослi i внуки  вийшли  з  пелюшок  -  бо  ви  ж
знаєте, як дiтям потрiбнi саме бабусi, - жiнка  нарештi  звiльняється  вiд
своїх жiночих пут i нарештi починається справжнє життя людини.
   - О, значить, у мене ще все попереду! - пожартувала Марiя.
   - Не смiйтесь. Я спостерiгав багатьох жiнок, я спостерiгав рiдну  матiр
- саме в цi роки, коли вона звiльнилась вiд цих специфiчних жiночих пут, в
нiй  прокинулися  жадоба  знань,  мандрiвок,  цiкавiсть  до   всього,   до
соцiального життя, а не лише життя свого кубелечка, бо з  жiнки  вона  вже
перетворилася на людину... На жаль, у  неї  рано  обiрвалося  це  справжнє
життя...
   Марiя знала вiд Марiї Каспарiвни Рейхель  про  трагiчну  смерть  матерi
Герцена. Вона  загинула  разом  з  маленьким  внуком  -  сином  Олександра
Iвановича - на пароплавi, де трапилась пожежа, врятувались одиницi.
   - Я знаю про  цю  страшну  катастрофу,  -  сказала  Марiя  з  безмежним
спiвчуттям.
   - Так, скiльки аварiй,  скiльки  штормiв,  бур,  катастроф  пiдстерiгає
кожен корабель,  що  вирушає  в  плавання,  -  задумливо  мовив  Олександр
Iванович. - Бурi, звичайно, загартовують матросiв, але ж i реї, i щогли, i
палуба - вони зношуються вiд кожної перемоги над штормом.  I  треба  ж  ще
витримувати повсякденний натиск хвиль, дрiбнi аварiї, дрiбнi нспол.члки  i
тримати вiрний курс - попри все. Я кажу про "вiрний кур"  у  своїй  роботi
щоденнiй, у своєму домi, i тут iнколи потрiбнi бiльшi сили, нiж на  гучний
подвиг на барикадах, подвиг зберегти творчiсть,  здiбностi,  натхнення.  Я
вiрю, що ви збережете, - раптом, зупнинившись у кiнцi стежки на  поворотi,
переконано мовив вiн. - Я б тiльки бажав вашому  ясному  таланту  поширити
рамки, захопити бiльше елементiв. Насмiлюватися сягати вище, разом з вашою
жiночою щирою чулiстю, набувати бiльше людських узагальнень. Одне слово  -
я вiрю у вас, мила Марiє Олександрiвно! - I вiн якось широко подав їй руку
i потиснув її, невеличку, але мiцну, енергiйну.

   * * *

   Обiд був з вiдтiнком росiйського - до м'яса подали  гречану  кашу,  без
якої, як казав Герцен, Огарьов почувається зовсiм нещасним, а в рештi, хоч
i казали господарi, що намагаються зберегти  вiтчизнянi  традицiї,  все  ж
таки переважала англiйська кухня - рiзна риба, м'ясо по-англiйськи,  рiзнi
кекси до чаю, Розпоряджався Олександр Iванович,  допомагала  Тата.  Наталя
Олексiївна виходила до Лiзи, яку  вкладала  спати,  на  дiвчаток  вона  не
звертала уваги.
   - Завтра я вас запрошую обiдати в ресторан,  я  хочу,  щоб  ви  вiдчули
справжнiй англiйський дух! - гостинно мовив Герцен Марковичам.
   -  Олександр  Iванович  певен,  що  треба  починати  з  гастрономiї!  -
шпигонула Наталя Олексiївна
   - А хiба я не довiв  у  "Письмах  из  Парижа"  про  значення  кухнi?  -
напiвжартома заперечив Герцен. - Чому, наприклад, нiмець  завжди  схильний
до  золотухи,  слiз,  романтизму,   платонiчної   любовi   i   мiщанського
благополуччя? Вiн може жити або в захмарному ефiрi, або в кухняному  чаду.
Я  вас  запевняю,  реформацiя,  тридцятирiчна  вiйна  -  це  все   причини
другоряднi, а головна, яку не  розгледiли,  бо  вона  надто  близька,  пiд
носом,  -  це  нiмецька  кухня.  Я  не   можу   згадати   без   огиди   цю
прiсно-пряно-мучнисто-солодку  трав'яну  масу  з  корицею,  гвоздикою   та
шафраном, бр-р-р!..
   Наталя   Олексiївна   роздратовано   пересмикнула   плечем,   а   Марiя
розсмiялась. Факт! Вона також не могла звикнути в Дрезденi до цього!
   - Це справдi цiкаво,  -  пiдхопив  Опанас  Васильович,-  хiба  характер
народу не виявляється i в їжi.
   I розмова перейшла на рiзнi звички, традицiї у кожного  народу,  а  вiд
цього на народну творчiсть. Ну, тут Опанас Васильович почувався як риба  у
водi!
   "Вiн по-справжньому любить i цiкавиться тiльки цим, - подумала Марiя. -
Що ж, коли людина по-справжньому захоплена чимось, так i те вже добре! Але
ж хiба можна цим обмежитись на  все  життя?  Хiба  можна,  щоб  усе  життя
звелося тiльки до пiсень, приказок та прислiв'їв? Це й  менi  потрiбно,  я
без цього не можу писати, але ж це тiльки частинка".
   Проте їй було приємно, що Опанаса Васильовича з  цiкавiстю  слухають  i
Герцен, i Огарьов.
   - .Я давно збираю фольклор, i коли б пощастило систематично укласти всi
нашi багатства - приказки, перекази, пiснi,  це  дало  б  неоцiнимий  опис
природи, побуту, моральних i духовних зав'язiв нашої України, а ще й  такi
мiцнi основи для письменникiв.
   - На жаль, цензура завжди викидає найкраще й найцiкавiше -  про  попiв,
про панiв, а скiльки про них влучного та дошкульного створено!  -  сказала
Марiя. - Справдi, у Опанаса Васильовича зiбранi багатющi скарби. От, може,
коли нарештi дозволять українцям видавати свiй журнал, - "Основою"  хочемо
назвати, - можна буде i там частково вмiщати.
   - I скiльки старої народної мудростi вiдкривається  в  цьому!  -  мовив
Огарьов.
   - Але не можна нехтувати i тим новим, що народжується в  народi,  -  не
мiг не подiлитися своїми виплеканими  думками  Опанас  Васильович.  -  От,
примiром, не в селi, а на фабриках, у руднях - в нових приказках,  пiснях,
раптово народжених дотепах - народ розкриває своє ставлення до  тих  змiн,
що зараз вiдбуваються. Адже росте промисловiсть. У  нас  на  Українi  пани
кинулися будувати цукрозаводи, вже тисячi селян  працюють  там,  а  не  на
полях, а це ж зовсiм змiнює побут.  Треба  весь  час  вивчати,  затоеувати
народну мову, i неабияк, а систематично, в рiзних варiантах, зазначати, де
саме почув, вiд кого...
   - Це дуже цiкава й вiрна думка - оце збирання фольклору  не  тiльки  на
селi вiд дiдiв. Але, уявляю, скiльки поезiї розсипано в народi саме у вас,
на Українi! - сказав Олександр Iванович.  -  Для  мене  народ  український
завжди привабливий своєю поезiєю та одчайдушнiстю. I якi  мiцнi  суспiльнi
основи були закладенi ще в Сiчi, цiй республiцi звитяжцiв!
   Я переконаний, що ми цiлком  вiрно  i  справедливо  ставимо  питання  в
нашому "Колоколе" i щодо полякiв, i щодо українцiв, взагалi про народи, що
опинилися пiд владою росiйського  самодержця.  Хiба  так  легко  забути  i
закрiпачення, i набори, i безправ'я, i заборони аж до мови включно. Але  i
жовнiрiв.i шляхетних панiв, i коронних чиновникiв - усе, що було  за  Речi
Посполитої, народ український також пам'ятає.  Поляки  абсолютно  неправi,
коли говорять про вiдновлення Польщi "вiд можа до можа". Але я певен, якщо
Росiя звiльнить селян з землею, якщо почне, нарештi,  нову  фазу  iсторiї,
тодi Україна i не захоче вiддiлятися, тодi не  буде  причини  кидатися  за
помiччю, а з росiянами все-таки найтiснiший духовний союз i спiльний  шлях
прогресу.
   Навiть з листiв, що одержуємо ми,  навiть  з  тих  звiсток  про  таємнi
студентськi товариства, луна про якi долiтає до  нас,  я  певен  -  у  нас
єдиний шлях боротьби. Але потрiбне розумiння, повага до кожного  народу  -
оце запорука волi, прогресу.
   Одна справа читати i зовсiм iнше - чути з уст живої людини i  чути,  як
близько бере вона до серця справи рiдної України. У Марiї  одразу  виникає
рiшення. Вона повинна бути не  просто  однодумцем,  не  просто  захопленою
шанувальницею, нi, вона хоче  бути  помiчницею,  вона  сама  повинна  щось
робити - налагоджувати зв'язки, передачу "Колокола", усiх видань  "Вольной
русской типографии" додому, на Україну i навпаки - матерiалiв звiдти. Вона
мусить розпитати, як  приїде,  Дорошенка,  його  друзiв  -  адже  вони  їй
довiряють, - що тепер з тими таємними студентськими товариствами в Харковi
i Києвi, вона переконана, що Дорошенко зв'язаний, зв'язаний з  ними,  адже
надiслав їй Дорошенко дописи про чернiгiвськi подiї для передачi  Герцену.
I хай це буде не епiзодично, а  постiйно,  її  обов'язком.  Хiба  вона  не
бачитиметься ще  з  Герценом  i  Огарьовим?  Навiть  коли  тепер  на  зиму
повернеться, хiба не приїде знову? А Опанасовi i не казатиме,  хоч  вiн  i
дивиться  зараз  з  побожнiстю  на  Герцена,  але  ж  вiн  далеко  не  тих
радикальних   поглядiв,   що    примушують    зв'язатися    з    дiяльними
революцiонерами, з таємними гуртками. Вiн безперечно  чесна  i  благородна
людина, але вiн покладає  надiї  лише  на  освiту,  розвиток  нацiональної
свiдомостi, нi, вiн не кулiшiвських поглядiв на своєрiднiсть, винятковiсть
розвитку української культури, в нiм вона не помiчала нiколи  й  ворожнечi
до росiян, але вiн обмежує свою  дiяльнiсть  i  жтереси  лише  українською
народною творчiстю.
   Три днi, якi провели в Лондонi, були, звичайно, наповненi Герценом. Вiн
приймав їх, наче вiдповiдав  за  всю  їхню  поїздку.  Другого  дня,  як  i
вирiшив, обiдали всi  в  ресторанi,  i  Олександр  Iванович  як  гостинний
хлiбосольний господар турбувався, щоб був  знаменитий  черепаховий  суп  i
печеня з оленини. Чи подобається їм все, витримане на англiйський смак?
   - Але зауважте, Олександр Iванович не може  без  шампанського.  Це  вже
цiлком по-росiйськи! - iронiчно мовила Наталя Олексiївна.
   - Як я без кашi почуваю щось не те, - миролюбиво хотiв загладити її тон
Микола Платонович.
   - Ну, ти й вiд шампанського нiколи не вiдмовляєшся, -  обрiзала  Наталя
Олексiївна.
   -  Благородне  шампанське  не  залишає  гiрких  докорiв  на  ранок,   -
пожартував Герцен. Наталя Олексiївна лише красномовно глянула на нього.
   Марiя з нею i двома словами не перекинулась - просто  зовсiм  неможливо
було знайти якийсь пiдхiд, тому й особливого бажання не виникало.
   А з Герценом i  Огарьовим  не  могла  наговоритися.  Вони  обидва  були
чудовими гiдами в Британському музеї. А по всьому Лондону,  починаючи  вiд
зовнiшнього огляду палацiв i кiнчаючи трущобами, водив один Герцен. I вони
були тiльки  вдвох.  Маруся  була  рада,  що  нарештi  сам  на  сам  зможе
розповiсти i про немирiвських друзiв, про те, як вона хоче  по-справжньому
допомогти, i головне - про Тараса Григоровича Шевченка. Саме про нього  їй
чомусь хотiлося  розповiсти  Герцену  наодинцi,  не  пiдбираючи  слiв,  не
соромлячись своїх  почуттiв.  Вона  знала:  Герцен  одразу  все  вiдчує  i
зрозумiє, що то за людина.
   I справдi, вона хоч  тихо,  зовнi  стримано,  але  з  таким  внутрiшнiм
запалом розповiдала Олександру Iвановичу про свого названого батька,  який
десять рокiв страшної миколаївської солдатчини перенiс у далекiй  пустинi,
в засланнi, але повернувся звiдти ще мiцнiшим, ще  бiльшим  ворогом  царя,
панiв, усякого насильства.
   - Вiн показував менi ваш портрет. На зворотному  шляху  з  заслання,  в
Нижньому Новгородi, Тарас  Григорович  перемалював  його,  i  знаєте,  вiн
казав, що поцiлував його з благоговiнням.
   Герцен з пильною увагою, зворушено слухав Марiю.
   - Коли б вiн мiг вас побачити!  Та  де  там!  От  тiльки  тепереньки  з
великими труднощами  йому  дозволити  поїхати  на  Україну,  побачитись  з
рiдними сестрами й братами. А вони й досi крiпаки. Вiн просив мене  вiтати
вас вiд нього, кланятися вам. Вiн мрiє надiслати вам свiй "Кобзар", це так
його книга вiршiв зветься i так його самого звуть на Українi - Кобзарем!
   - Кобзарем, - повторив Герцен. - Я чекатиму його книги...
   - Нiчиє слово не править для мене так  багато,  як  його,  -  казала  з
захопленням Марiя. - I от якi у вас однi думки, тi ж самiсiнькi мiркування
- про спiльний шлях боротьби народiв, поневолених Росiйською iмперiєю, про
федералiзм i єднання. Я недовго була в  Петербурзi,  але  Шевченко,  Тарас
Григорович,  встиг  познайомити  мене   з   своїми   "соiзгнанниками",   з
Сераковським, поетом Совою-Желiговським...
   - Аз Чернишевським ви знайомi?
   - Нi, на жаль, нi. Нi з Чернишевським, нi з Добролюбовим я  не  встигла
познайомитись, хоча їх дуже любить Тарас Григорович.  Просто  не  встигла,
якось не вийшло, а дуже хотiла, це ж справжнi проводирi  зараз,  керiвники
"Современника"! Вона забула про тi рядки в  листi  Герцена  до  Рейхель  i
зараз наче просила пробачення, що не встигла познайомитись,  i,  захоплена
розмовою, не помiтила, як на мить начебто затьмарились чимось очi Герцена.

   * * *

   Є друзi й друзi... Друзi минулого. Друзi сучасного. Друзi  майбутнього.
Дуже рiдко, коли це поєднується - то вже розкiшне багатство. Але  й  старi
друзi теж не проста рiч.
   Це  лiто,  лондонське  лiто  1859  року,  було  насичене  для   Герцена
зустрiчами. Та й увесь рiк.
   Записки декабриста Пущина, якi прочитав i видав Герцен у своїй "Вольной
русской типографии", теж були "зустрiччю", хоча й  не  побачив  Герцен  на
власнi очi цього друга Пушкiна, сподвижника страчених Рилєєва,  Бестужева,
засланих на каторгу Волконського, Якушкiна, Лунiна. В пам'ять цiєї великої
когорти Герцен i Огарьов хлопчиками присягнулись на Воробйових горах нести
далi їхнiй прапор i вiддати життя за свободу народу.
   Читання  цих  записок,  написаних  з  дивовижною  юнацькою  свiжiстю  i
бадьорiстю, видання їх було нiби розмовою, потиском руки,  що  не  ослабла
вiд кайданiв i каторги. Безмежно сумно, печальним реквiємом  прозвучало  в
"Колоколе" трохи згодом повiдомлення про смерть старого декабриста.
   У 1859 роцi йшли листи звiдусюди, приїздили люди. Однi, справдi, просто
побачити, iншi "за дiлом" - порадитися, налагодити зв'язки, розповiсти.
   Отак приїхав студент Харкiвського унiверситету Богомолов i розповiв про
студентське таємне товариство на Українi. Про це товариство писав i  iнший
студент з Гейдельберга - українець Мазуренко. Олександр Iванович радiв  за
Україну,  за  свiдому  дiяльну  молодь,  хотiлося   знати   й   про   iншi
унiверситети.  Зв'язки   налагоджувалися   поволi,   хлопцi   дiяли   дуже
конспiративне. Це, звичайно, добре... Може, коли Марiя Олександрiвна поїде
додому, їй легше буде, нiж будь-кому, обережно зв'язатися з ними. Мимоволi
думка Герцена поверталась до неї.  Тургенев  не  помилився,  навпаки,  вiн
настiльки зачарований нею, що,  здається,  не  побачив  її  стремлiння  до
дiяльностi не лише лiтературної.
   Близький i далекий Тургенев. Близький не лише спогадами молодих  рокiв.
Близький справжнiм почуттям любовi до батькiвщини, що проглядає в  кожному
творi, в кожному рядку. Живе бiльшiсть часу у Францiї, а пише  тiльки  про
рiдне.
   Далекий - спокiйним своїм лiбералiзмом. Та хiба його "Записки охотника"
не вартi сотнi прокламацiй та революцiйних статей? А лист  за  Огризка?  У
Тургенева є високе благородство,  i,  звичайно,  вiн  зараз  найвидатнiший
письменник у Росiї, хоча не все, нi, не  все  з  його  творiв  подобається
Герцену. Приїзд його, що не кажи, завжди - "сiмейне свято".
   Потiм цим лiтом трапилась, як  назвав  Герцен,  -  "липнева  революцiя"
Приїхав професор Кавелiн. Колишнiй закоханий у Герцена Костя Кавелiн. Вони
були дуже дружнi у сороковi роки! Не бачились дванадцять рокiв. За цей час
Костин лiбералiзм вiдкочувався все далi  праворуч,  i  боявся  Герцен,  що
навiть не буде вiн, Кавелiн, десь посерединi або навiть осторонь,  а  може
скотитися до ворогiв. Пiсля вiд'їзду  Кавелiна  Герцен  з  глибоким  болем
сказав Огарьову:
   - Такi теоретичнi суперечки вже не суперечки, а  цiлковитий  розрив.  У
глибинi, всерединi безмежне почуття смутку, але виступати  можна  лише  зi
словами ненавистi.
   ...Чому ж, такий радикальний i  небезпечний  для  давнiх  друзiв,  вiн,
Герцен,  здався  таким  помiркованим   i   наче   аж   застарiлим   Миколi
Чернишевському - людинi, яку молодь Росiї вважала своїм проводирем.  Та  й
сам Герцен вiдзначав непересiчний розум, виняткову глибину аналiзу в  усiх
його творах, що з'являлись  в  "Современнике"  i  хоч  iз  запiзненням  та
доходили до Лондона.
   Герцену приємно було, що Чернишевський  згадав  i  про  нього  в  своїх
"Очерках гоголевского периода",  звичайно,  не  iм'я  його,  заборонене  i
кримiнальне в Росiї, а  як  "друга  Огарьова"  (тодi  Огарьов  ще  не  був
"злочинцем"), як автора "Кто виноват?", - хто ж  з  читачiв  не  зрозумiв?
Герцену  було  це  приємно.  Вiн  радiв,  що,  нарештi,   заговорили   про
Бєлiнського -  саме  в  цiй  статтi  Чернишевського  вперше  пiсля  довгої
мовчанки  було  згадано  дорогоцiнне  для   всiх   них   iм'я   У   творах
Чернишевського стiльки нових, оригiнальних i цiкавих думок  Правда,  стиль
часто дратував.
   З ентузiазмом згадували про Чернишевського  i  Добролюбова  Михайлов  i
Шелгунови.
   А Iван Сергiйович кривився, коли говорив про цих "семiнаристiв".
   Коли в  "Свистке",  додатку  до  "Современника",  з'явились  нападки  i
висмiювання "викривальної" лiтератури, Герцен, не зрозумiвши,  що  йдеться
про псевдовикривальну лiтературу, написав свою статтю "Very dangerous!!!".
Вiн був переконаний тодi, що  чинить  слушно.  Як  можна  зараз  припинити
викривання, коли люди трохи дихнули вiльним повiтрям, яким  повiяло  пiсля
смертi  iмператора  Миколи?  Як  можна  припинити  викривання  напередоднi
реформ, якi обiцяє iмператор Олександр?
   Неприємно згадувати..
   ..Навпроти  Герцена  в  його   великому   кабiнетi   сидiв   невисокий,
худорлявий, зовнi нiчим не показний чоловiк i питав докiрливо. наче мав на
це невiд'ємне право:
   - Проти кого викривання? Хiба ви, ви, Олександр Iванович, Iскандер,  не
розумiєте, що такi викривання не йдуть вище пристава  й  чиновника?  Це  ж
тiльки  вигiдно  урядовi,  це  тiльки  вiдвертання  уваги  й  енергiї  вiд
справжнiх пекучих питань - знищення крiпацтва, звiльнення селян iз землею.
Адже  всi  цi  комiтети,  пiдкомiтети  -  це  влаштовує  лише   помiщикiв,
власникiв, а селянам буде ще гiрше, вони будуть обдуренi.
   Раптом  чоловiк  розпалився.  Вiн  говорив,  як  усi  прислухаються  до
"Колокола", вiн говорив про свої почуття особисто  до  нього,  Герцена,  у
нього з'явились навiть сльози на очах, i Герцену  здалося  його  некрасиве
обличчя одухотвореним, а очi  прекрасними.  Але  вiн  пристрасно  докоряв,
гаряче доводив, що Герцен тепер повинен змiнити мотиви дзвону.
   - Коли б уряд наш був трохи розумнiшим, - говорив Чернишевський, -  вiн
би вам, Олександре Iвановичу, дякував за вашi  викривання.  Цi  викривання
дають йому можливiсть тримати  своїх  агентiв  на  припонi,  лишаючи  весь
устрiй недоторканим i непохитним. Вам тепер  треба  виставити  свою  певну
полiтичну  програму   -   чи   конституцiйну,   чи   республiканську,   чи
соцiалiстичну, i ви б в усiх своїх викриваннях повторювали б  "Cartnaginem
esse delendam" - Карфаген мусить бути зруйнований.
   Його, Герцена, обурили i самовпевненiсть, i накази,  i  поради,  i  вiн
досить холодно вiдповiв, що не може стати на таку вузьку позицiю, i раптом
Чернишевський зупинився, уважно поглянув  i  немовби  розсердився  сам  на
себе, що так "заiнтимничав" з людиною,  яку  бачить  уперше,  так  одверто
виявив свої душевнi почуття до нього. Адже казав вiн колись друзям: "Я так
поважаю, так поважаю Герцена, менi здається, що нема такої справи,  яку  я
не зробив би для Герцена!"
   А тепер вони сидiли вiч-на-вiч, i того глибокого контакту, що жадав вiн
сам, що жадали i чекали там, у Росiї, тi, що послали його сюди, здавалось,
не виникало.
   Та  чим  бiльше  минало  часу,  тим  бiльше  розумiв  Герцен,   що   цi
"семiнаристи" правi i, можливо, вони там, на батькiвщинi, швидше й вiрнiше
збагнули, що потрiбно. Дедалi вiн розумiв, що їхнiй шлях єдино можливий.
   Але ж не виникло дружнього, iнтимного, людського контакту. Надто багато
вимог виставили один до одного.
   Другого  дня  була  вже  спокiйна  дiлова  розмова.   Домовлялись   про
друкування "Современника" в Лондонi, якщо заборонять у Росiї,  домовлялись
про дуже важливу справу - друк  революцiйних  листiвок  та  пересилку  їх,
говорили про напрямок таємної росiйської органiзацiї, її першi вимоги.
   - Головне - Земля i Воля! - впевнено сказав Герцен.
   -  Земля  i  Воля  -  це  найперше  i  найголовнiш  -  твердо  повторив
Чернишевськнй.
   Це все було великою, важливою справою, вимагало наитоншої  конспiрацiї,
про це можна було говорити лише в найтiснiшому колi одиниць, i, може, саме
через цю потребу i вимоги конспiрацiї врештi  i  Герцен,  i  Чернишевський
перебiльшували перед знайомими i навiть друзями, якi знали про  побачення,
своє взаємне розчарування  i  невдоволення.  Правда,  в  "Колоколе"  потiм
Герцен написав пояснення до своєї статтi.
   Той приїзд,  те  побачення  не  лишило  радiсного  слiду.  I  Олександр
Iванович зовсiм не був тим гостинним господарем, як тодi,  коли  возив  по
всьому Лондону Шелгунових i Михайлова, або  як  нинi  -  з  такою  радiстю
приймав Маркевичiв.
   Дивно, а Наталi  так  по-людяному,  замислено  й  сердечно  сказала  по
вiд'їздi Чернишевського:
   -  Яка  людина!  Зовсiм  не  вродливий,  коли   розiбратися,   а   який
надзвичайний вираз обличчя! Ця особлива краса некрасивих. Не можна забути.
   - Вiн, певне, погладив i похвалив Лiзочку? -спитав Огарьов.
   Наталi спалахнула:
   - Так, i це було. Але я не про це зараз. Вiн  знає  свою  важку,  може,
страшну долю, але вiдданий до глибини душi й розуму.
   У всiх лишився якийсь нiяковий слiд - не так, не так зустрiлись, не так
прийняли, i найскребучiший слiд був у Олександра Iвановича, хоча  вiн  про
це мовчав.
   Може, тому вiн так зрадiв Марiї Олександрiвнi, -  цiй  безпосередностi,
легкостi, з якою зустрiлися.  Здавалось,  вiд  неї  самої,  як  i  вiд  її
оповiдань, вiяло степом, лiсом, рiдним зiллям.

   * * *

   Домовились, що побачаться незабаром в Остенде.
   - Набрид цей помийний туман, набридли англiйцi, якi  наче  i  не  люди,
противно не люди, - скаржився Олександр Iванович. - Я поїду  до  Брюсселя,
напишу бельгiйському мiнiстру юстицiї, - чим чорт не  жартує,  -  а  може,
дозволять  жити  в  Брюсселi?  У  кожному  разi,  проїздом  в  Остенде  ми
обов'язково побачимось. Я передам вами для  Марiї  Каспарiвни  "Под  суд",
"Думы" i останнiй "Колокол". Так що тiльки до скорого побачення.
   Прощаючись iз Наталею Олексiївною, Маруся щиросерде запропонувала:
   - Якщо хочете щось передати в Росiю - листи тощо, я з  великою  радiстю
це зроблю.
   I, може, вперше за це короткочасне  знайомство  очi  Наталi  Олексiївни
потеплiшали.
   - Може, я напишу сестрi. Вже стiльки рокiв її не бачила. А що  ж  можна
одверто, докладно написати по поштi?
   - Будь ласка, я з радiстю все передам, - повторила Марiя, i  чомусь  їй
шкода стало цiєї жiнки,  хоча  ще  вчора,  повернувшись  до  готелю,  вона
думала: "Жити в такiй сiм'ї, з такими надзвичайними людьми  i  бути  такою
колючою! Ну анiчогiсiнько схожого нi з  Огарьовим,  нi  з  Герценом".  Але
сьогоднi вона вже думала iнакше: щось надто складнi i незвичайнi  взаємини
у них,  у  трьох.  Хоча  що  складного  i  незрозумiлого  мiж  Герценом  i
Огарьовим? Довершена дружба, абсолютне взаєморозумiння, турбота, повага.
   А "панi  Огарьова",  як  представив  її  Герцен?  Яка  її  доля  у  цiй
винятковiй дружбi?
   Марiя Каспарiвна пам'ятала Наталi ще дiвчинкою, Наташею Тучковою.  Вона
казала: як добре, що вони побрались - Огарьов i  Наташа.  Вони  були  дуже
закоханi, але ж Огарьов був одружений, хоча давно не жив з першою  жiнкою,
i та не давала згоди на розлучення. Так, звичайно, цю ситуацiю  використав
Iван Сергiйович у "Дворянском  гнезде".  Правда,  Наташа  нiколи  не  була
схожою на Лiзу Калiтiну. Вона б у  монастир  не  пiшла!  Та  й  не  хотiла
вiдступитися вiд свого щастя. Вони  перебували  в  "гражданському"  шлюбi,
поки не померла "законна" жiнка,  i  тодi  тiльки  вони  повiнчались.  Для
Наталi, як для передової жiнки, це була проста  формальнiсть,  але  все  ж
таки  для  такого  вчинку,  як  "гражданський"  шлюб,  потрiбнi   були   i
смiливiсть, i рiшучiсть, i переконання.
   - I любов! - сказала тодi Марiя.
   - О, вони, здавалося нам усiм, народженi одне  для  одного,  i  ми  всi
радiли, бо й Нiк,  i  Наташа  обоє  рiднi  нам.  Правда,  Наташа  була  ще
дiвчинкою закохана - в нашу Наталi, Наталi Герцен. AI звав  її  Консуелою.
Ми були разом у сорок восьмому роцi в Iталiї i  в  Парижi,  потiм  -  друг
Герцена i Огарьова Тучков повернувся  з  дочкою  Наташею  в  Росiю,  а  ми
лишились, i яка була наша радiсть, коли дiзнались про любов Нiка й Наташi.
Багато труднощiв довелося їм перебороти, пережити, але вони подолали  все,
а тепер так добре, що вони разом з Олександром Iвановичем, його дiтьми.
   Тодi, в Дрезденi, пiд час цiєї розмови Марiя змалювала собi привабливий
образ жiнки, яка пiсля смертi близької старшої подруги вирiшила  взяти  на
себе турботи з її дiтьми. Але  те,  що  вона  зараз  побачила,  зовсiм  не
вiдповiдало уявному образовi i навiть  тому,  що  розповiдала  щира  Марiя
Каспарiвна. Правда, вона так давно не бачила Огарьових...
   До Миколи Платоновича Наталя Олексiївна була якась байдужа, а чи  стала
вона матiр'ю дiтям Герцена? Ще з старшою, Татою, були бiльш-менш пристойнi
стосунки. Видно було, що розумна дiвчинка дуже витримана i дуже  любить  i
батька, i Огарьова, i меншу сестричку i завжди як  натягнута  струна,  щоб
усе було в ладу. А от з меншою, дуже гарненькою смаглявою  Ольгою,  досить
упертим i  свавiльним  створiнням,  не  було  нiякого  контакту  -  тiльки
дратування з обох сторiн. А втiм, дратування для всiх досить...
   I раптом, згадавши перехоплений погляд  Олексадра  Iвановича,  ущипливi
зауваження, майже  шпилечки  Огарьової,  Марiя  своїм  жiночим  iнстинктом
угадала:
   -  Вона  любить  Олександра  Iвановича,  саме   Олександра   Iвановича,
безтямно, ревниво, а Лiза - це ж його дочка! Його розумнi живi  очi,  його
ясне чоло, його чудесна усмiшка...
   Бiднi, бiднi люди! Там i не пахне щастям! Як  натхненно,  розумно  пише
вiн i говорив тепер з нею i про шлюб,  i  про  любов,  долю  жiнки,  i  як
насправдi негаразд у їхнiй сiм'ї. I чи є взагалi сiм'я? I як  йому,  це  ж
видно, попри все, хочеться мати її, нову  сiм'ю  з  iдеальними  людськими,
дружнiми взаєминами. Але хiба це можливо за такої  ситуацiї?  Може,  треба
пожалiти бiдного Огарьова? Але ж вiн такий спокiйний i  з  такою  нiжнiстю
дивився на Лiзу, на Тату, Ольгу! Яка мила, уважна з ним Тата!
   Нi, нi. Марусi  шкода  саме  Герцена.  Це  неймовiрно,  що  вона  зараз
подумала: не Огарьов переживає i ревнує Наталi,  а  вона,  Наталi,  ревнує
Герцена до їхньої абсолютної дружби,  до  дiтей,  до  роботи,  до  пам'ятi
першої жiнки, яку вiн вважав iдеалом, незважаючи нi на що.
   Пiсля розповiдей Марiї Каспарiвни  про  те,  як  iшли  вони,  росiйськi
дiвчата, в лавах народної демонстрацiї в Римi i несли прапор, Марiя чекала
побачити незвичайну передову самостiйну жiнку, врiвень Огарьову й Герцену,
а побачила роздратовану, ревниву, нервову, певне, все ж  таки  освiчену  й
розумну, але якусь без стрижня, внутрiшньо збентежену, що заблукала в  цих
вiковiчних прикрощах любовi й шлюбу, їй,  Марiї,  стало  страшно.  Дiйсно,
Герцен має рацiю: жiнцi важче! Отже, в цих складних взаєминах у  нього  не
припиняється, не послаблюється робота - про це й мови не  може  бути.  Вiн
пiдвiвся так високо в своїй дiяльностi, як жодна людина, яку вона досi  не
тiльки стрiчала, а навiть спроможна була уявити.  Але  ж  який  тягар  для
нього оцей побут, для нього, з його  пiдвищеними  вимогами  в  усьому!  Чи
переможе колись людина побут, що жахливим тягарем нависає завжди над нею i
забирає сили, такi потрiбнi для iншого, вищого?

   * * *

   Вони радiють, i Герцен, i Огарьов, з  кожного  вiзиту  спiввiтчизникiв,
бiльш чи менш однодумцiв, спiвчуваючих, не кажучи вже про соратникiв.
   А їй, їй як? Чи думають вони про неї, звичайну живу людину, живу жiнку?
   Наталя Олексiївна сидить, закусивши губи i  стиснувши  пiд  пiдборiддям
пальцi. "Панi Огарьова" - представляє  її  завжди  Герцен.  I  вiн,  такий
непорiвнянний нi з ким, блискуче розумний, найбiльше "людина" з усiх, кого
бачила, i знаю, i бачитиму, i знатиму, чом ставить вiн мене в таке прикре,
фальшиве становище! I завжди виникає  думка  при  зустрiчах  з  кожним  iз
давнiх друзiв: "Чи знають? Чи здогадуються?"
   Звичайно, цiкаво, коли приїздить Тургенев. Звичайно, вiн  про  все  сам
знає, i хоч вiн безмежно тактовний i нiколи й знаку не  подасть,  що  його
щось дивує (ще б пак його дивувало!), вона завжди  при  ньому  дратується:
"Вiн порiвнює мене з Наталi, тою, першою Наталi". Вона починає  пiдсвiдоме
ненавидiти Тургенева...
   А оцi Маркевичi? Як вiн, Герцен, розмовляв з панi Маркович,  а  вона  й
очей з  нього  не  зводила  i  наче  ковтала  кожне  слово.  Чоловiкам  це
подобається...
   Вiн, певне, порiвнював мене з нею, письменницею, самостiйною жiнкою?
   А Огарьов? Ат, йому байдуже щодо мене, щодо всiх. Невже йому цiкавiше з
Мерi, цiєю пройдисвiткою, яку пiдiбрав на вулицi  i  тепер  вештається  до
неї, йому краще з нею, простою, напiвписьменною дiвкою, нiж  зi  мною,  бо
так зовсiм не боляче поставився до наших взаємин з  Герценом?  Невже  вона
могла йому замiнити мене? Невже йому просто легше, що я не з  ним?  Навiть
тiнi образи, лютi, непорозумiння не виникло з Герценом Тiльки докори  менi
- i зовсiм не за Герцена. "Ти не стала матiр'ю дiтям моєї сестри i брата",
i ця його любов до Лiзи! Вiн умлiває коло неї, вона зве його татом,  як  i
тi герценiвськi дiти - "папа  Ага",  а  Герцена,  батька,  "дядею",  i  це
подобається Герцену! А їй щоразу - як кинджал у  серце.  Ну,  як  це  може
подобатись звичайнiй люблячiй жiнцi? Вiн Огарьова любить бiльше  за  мене.
Та чи любить вiн мене хоч трохи? Вiн  любить  Огарьова,  Лiзу,  тих  своїх
дiтей, усiх, тiльки не мене.  Ненавиджу  Огарьова.  Ненавиджу  тих  дiтей.
Ненавиджу Мейзенбуг, цю стару дiвкуiдеалiстку. Теж  свої  риб'ячi  очi  не
зводить з Герцена. Перекладає  його  статтi.  Любить,  як  божевiльна,  цю
вередливу Ольгу - своїх не було, а це ж герценiвське! Забирає з собою, щоб
був привiд листуватися, пiдтримувати зв'язок...
   I всi вони правi, крiм мене!
   Де менi знайти порятунок!? Лiза! Лiза моя! Моя  Лiза  i  Герцена.  Наша
дочка. Хан не любить. Але дочка -  наша  -  обох  нас.  I  нiчого  тут  не
поробиш. I не хочу нiкого бачити i нi з ким говорити.  Треба  все  ж  таки
лягати. Я обiцяла сама переглянути коректуру.
   Кинути б усе й опинитися в Росiї. З ким?
   От заберу Лiзу й поїду. Що тодi вони обидва без  Лiзи  -  i  Герцен,  i
Огарьов? А як же Лiза без Герцена? Я, я сама в усьому винна i перед Лiзою,
i перед тими дiтьми. Хiба я люта мачуха? Хiба я  не  друг  i  Огарьову,  i
Герцену на все життя? Боже мiй, що менi робити?
   Треба швидше переглянути коректуру...



   9

   Що було насправдi спiльне з  Опанасом,  так  це  -  гостиннiсть.  Якось
давно, коли вони тiльки побрались i збирались поїхати до його родичiв, вiн
розповiдав дружинi, що пам'ятає - дiди були  досить  заможнi,  не  те  щоб
багатi, а помiщики в достатку, а потiм дуже зубожiли.
   - Чому? - спитала Маруся.
   I Опанас Васильович серйозно i спокiйно, зовсiм без осуду, вiдповiв:
   - Через гостей. Дуже гостей любили приймати. Хто у нас тiльки  не  жив!
Мiсяцями, i свої, i чужi, i близькi, й далекi, i знайомi, i  незнайомi.  I
всiх любили вiд щирого серця прийняти,  а  коли  вже  свято  яке,  iменини
чиїсь, - то вже весь повiт знав - у Маркевичiв столи i в хатi, i на  дворi
вiд частування вгинаються, i всiм рiвно радi будуть,  нiхто  ображеним  не
лишиться.
   - Пирiжки та гулi не одного в постоли взули, - смiялася  Маруся  на  це
пояснення.
   У "молодих" Маркевичiв - Опанаса i Марiї  -  з  їхнiм  кочовим  життям,
змiною посад анi можливостей, анi умов до "прийомiв" та свят не було,  але
всi друзi знали - бiльшої гостинностi та привiтностi  важко  знайти.  I  в
обох - на щастя чи на жаль - абсолютно легке ставлення до грошей. Завелися
- значить, можна потратити! Ще була спiльна риса - любов до подарункiв. Не
бажати подарункiв собi, а навпаки - дарувати.
   Не тому, що так чудесно приймав їх Герцен у Лондонi,  не  шкодував  анi
часу, анi ласки, не у вiдповiдь на це хотiлося якнайтеплiше зустрiти  його
тут, в Остенде, а тому, що вiдчула неспокiй, неналагодженiсть внутрiшню  в
його домi, i бажалося зробити все, як для  рiдної  людини.  Про  все  вона
намагалася заранi подбати i влаштувати так, щоб нiякi дрiбницi не заважали
i не непокоїли i щоб той короткий час, який мали  провести  тут  Олександр
Iванович з сином Сашею - "Герценом-Юнiором" (у Лондонi його тодi не було),
можна було вiльно погуляти, поговорити.
   Вже сходячи з трапа, Герцен побачив радiснi великi очi  Марiї  i  руку,
пiднесену вгору. Вона тiльки усмiхалась, а немов лунало:
   "Я тут! Я чекаю на вас!"
   - Он дивись, - каже вiн Сашi, - Марiя Олександрiвна нас зустрiчає.
   - Ну як, як ви перепливли? Як Олександр  Олександрович?  Не  качало?  -
питала Марiя, тиснучи руки.
   - Уявiть собi, вперше Саша спав цiлу дорогу. Ну, а я здоровий, як риба,
качка на мене не дiє!
   - Ми вам  номер  у  нашому  готелi  приготували.  Опанас  Васильович  з
Богдасем чекають вдома з снiданком. Яка я рада, що ви  приїхали!  Значить,
можливо, переберетесь до Брюсселя?
   - Ну, це ще вилами по водi писано. А хотiлося б! Поїдемо - побачимо.
   Увесь день, крiм години вiдпочинку перед вiд'їздом, були разом.  Гуляли
берегом,  радiли  вiтру  з  вiдкритого  моря,  чайкам,  яких  тут   лiтало
сила-силенна.
   - А може, ви все-таки приїдете до Брюсселя? - спитав Олександр Iванович
на вокзалi. - Це ж лише кiлька годин поїздом. Не знаю,  що  вийде  з  моєї
поїздки до цього Недопарижа, або Перенiцци. Я так Брюссель зву... А  проте
я побачусь там iз старим знайомим Прудоном, посперечаємось iз  ним.  вилаю
його за злочиннi думки про жiнок.
   Може, Марiя все-таки приїде? Ще два-три днi з Герценом. I нове мiсто...
   - Опанасе, а чому б нам i не поїхати?
   З  Брюсселя  Герцен  писав  Марiї  Каспарiвнi   Рейхель.   Вiн   завжди
вiдчитувався перед нею. От здивується, побачивши, що лист не з Лондона,  а
з Брюсселя!
   "I-го жовтня, а не квiтня, а то Ви не повiрите.
   Брюссель.
   Он так-то, так-то, матiнко Марiє Каспарiвно. Вiзьму, думаю, та й поїду.
Не пощастить - посадять у розправу - що буде, те й буде. I от я прибуваю з
Сашею в Остенде - Марiй Олександрiвна була дуже рада, а я ж це приймаю, як
велике щастя, коли є люди, що радiють зустрiчаючи, i  тому  провiв  з  нею
прекрасно час. Вона привезе Вам "Под суд", "Думи", "Колокол".
   А втiм, переїздити все ж таки, здається, не модель -  воно  й  свiтлiше
тут, i фензерв котлети  -  ну,  а  в  туманному  вепрячому  барлозi  якось
спокiйнiше".
   I все ж вiн написав листа бельгiйському мiнiстру  юстицiї  з  проханням
дозволити оселитися з родиною на кiлька рокiв у Брюсселi. Герцен пробув  у
Брюсселi кiлька днiв.  Дуже  хотiлося,  щоб  Марiя  Олександрiвна  хоч  на
день-два приїхала сюди.
   Вiн знову писав їй:
   "I жовтня 1859, Bruxelle. Hotel Belle Vue, Chambre № Iб.
   Ми зупинились, як бачите, в Hоtel Belle Vue. Напишiть, коли  Ви  їдете,
або просто приїздiть. Я, можливо, поїду в  середу  ввечерi.  Тепер,  Марiє
Олександрiвно, дозвольте Вам щиро подякувати за вчорашнiй прийом,  за  те,
що Ви зрадiли нам. Ви мене багато  знаєте  а  livre  ouvert  (З  вiдкритої
книги_ (франц.)_, але не знаєте  а  coeur  ouvert  (_З  вiдкритого  серця_
(франц.)_".
   Герцен згадав її радiсне обличчя на причалi, одверту щирiсть  -  з  нею
можна було бути.
   "Я такий глибоко вдячний i так довго пам'ятаю хороше,  не  тому,  що  я
мало його зазнав, а тому, мiж iншим, що життя з iноземцями, i  особливо  з
англiйцями,  так   надзвичайно   пiдносить   всiляке   почуття   людського
благоволiння i приязнi  -  холодно  туманним  фоном  своїм  вiдштовхуючим,
безсердечним. Шкода, що Ви їдете, багато ще показав би  Вам  з  рукописiв,
але залишимо це до майбутнього року..."
   їй хотiв би вiн  показати  той  роздiл  з  книги  "Былое  и  думы",  що
написаний був кров'ю серця. Вiн його читав лише Огарьовим,  а  тепер  йому
хотiлося почути щиру  думку  жiнки  розумної  i  чулої  i  в  той  же  час
сторонньої, почути її пораду, чи давати це на люди, чи нi.
   Вiн хотiв би читати їй обов'язково  вiч-на-вiч,  десь  у  полi  або  на
березi моря, як там, в Остенде, i  не  жартувати  за  звичкою,  не  сипати
дотепами, а бути сумним, якщо стане знову нестерпно сумно, i почути присуд
її серця. Не розуму, а серця, хоч серце i вiдстає вiд розуму, тому що воно
страждає i любить, i коли розум засуджує i карає, - воно ще прощає.
   Вiн би їй одверто розповiв про себе, про той  стан,  коли  вiн  випивав
повнiсiнький нiмецький пивний кухоль, тiльки не пива, а  рому,  i  не  мiг
забутися, випивав другий -  i  так  само.  Вiн  розумiв  -  це  надто  вже
по-росiйськи вiн хотiв забутися, - але не мiг iнакше.
   Проте перемiг себе... Дорого коштувала ця перемога i йому, i дружинi.
   По-рiзному сприйняли читання найболючiшого роздiлу i Огарьов,  i  друга
Наталi. Наче саме це дало волю її почуттям. Нi, зараз не про неї, це якесь
безнадiйне коло, навiть думка про неї... Зараз хочеться спочити вiд усього
заплутаного, самолюбивого, егоїстичного, що нiяк не дає налагодити  життя.
Хочеться побути з свiжою, щирою людиною. Як добре провели кiлька  годин  в
Остенде! Вона, ця молода  українська  письменниця,  зовсiм  iнша,  нiж  тi
дiвчата, молодi жiнки, яких вiн стрiчав замолоду на батькiвщинi. Може,  це
новий час там, на батькiвщинi, творить таких жiнок?

   * * *

   У Брюсселi доживав свiй вiк старий Лелевель, всесвiтньовiдомий  вчений,
iсторик, етнограф, нумiзмат, до  того  ж  тонкий  майстер-гравер,  що  сам
гравiрував свої "Атласи", свої книги з нумiзматики. Та ще бiльше славетний
як радикальний iдеолог польського визвольного руху, i за це на  все  життя
вигнанець за межi  Росiї.  За  його  заклик  до  спiльної  боротьби  проти
самодержця - iмператора росiйського - був висланий i за межi Францiї.
   Та вiн i в Брюсселi не  заспокоївся.  На  роковини  смертi  скатованого
польського  революцiонера  Конарського  вiн  влаштував  у  Брюсселi  вечiр
пам'ятi декабристiв - "Пестелiвське свято". Це був пам'ятний вечiр не лише
для друзiв емiгрантiв, а й  для  робiтникiв  Брюсселя.  У  ресторанi  "Пiд
лебедем" найняли залу, на естрадi стояло шiсть  стiльцiв,  вкритих  чорною
матерiєю, як символ п'яти повiшених декабристiв i шостого поляка. Тодi,  у
сорок восьмому роцi, на вечорi був  присутнiй  палкий  нестримний  Михайло
Бакунiн... Минуло багато часу з того вечора...
   З чого жив старий  вигнанець?  Вiн  гордо  вiдмовлявся  вiд  подачок  i
субсидiй заможних спiввiтчизникiв, вiн жив з  своєї  працi-тепер,  правда,
випадкової. Вiн волiв бути незалежним! Тепер вiн був дуже-дуже старий. Але
дух  його,  "демократичний  дух",   не   заспокоювався.   Герцен   вирiшив
обов'язково зустрiтись iз ним.
   - Його ви можете побачити щовечора в  його  кав'ярнi,  -  сказав  учора
Прудон Герцену.
   - В його кав'ярнi? - здивувався Герцен.
   - Вiн i мешкає там, тому мiж емiгрантами вона й зветься:
   "кав'ярня Лелевеля", - i Прудон точно описав, як знайти цю кав'ярню.
   Олександр Iванович i Марiя  -  от  добре,  що  вона  таки  приїхала  до
Брюсселя, - обоє, хвилюючись, пiдходили до третьорядної  простенької,  але
чистенької кав'ярнi.  Так,  i  Олександр  Iванович  хвилювався,  це  Марiя
бачила. Вiн сказав їй:
   - Ви, певне, прочитали, що я  написав  про  нього  в  квiтневому  листi
"Колокола": "Талант  -  теж  помазання,  i  гонiння  самого  iменi  людей,
визнаних усiм свiтом, якi чисто i свято трудяться до похилого  вiку,  таке
гонiння б'є рикошетом  саме  самодержавство.  Коли  ж  воно,  нарештi,  це
зрозумiє?"
   Вони вже вiдчинили дверi до невеличкої "зали".
   - От нiколи й уявити не могла, що побачу  самого  Лелевеля,  -  пошепки
мовила Марiя. - У Немировi вiд полякiв дуже багато про нього чула, вiн для
них просто святий!
   - Вiн i для мене святий, - мовив м'яко Герцен. - Пiдiйдемо до нього.  Я
його впiзнав.
   За маленьким столиком у  кутку  сидiв  сухорлявий  сивий  старик.  Його
благородне, ще гарне обличчя було спокiйне, зосереджене,  наче  нiчого  цю
людину не обходило, нiчого  не  вiдволiкало  вiд  далеких  цьому  оточенню
думок. Старий навiть не бачив, що до нього пiдходять. Вiн саме допив  свою
чашку кави, вийняв з кишенi простої робiтничої блузи загорненi в  папiрець
грошi i подав їх офiцiанту,  який  з  повагою  вклонився,  не  розгортаючи
папiрець, - вiн знав - там були загорненi вечiрнi  два  су.  Старий  встав
iз-за столу.
   - Дозвольте привiтати вас i потиснути вашу руку, -  промовив  шанобливо
Олександр Iванович.
   - Олександр Герцен? - пiдвiв кущавi брови  старий,  i  враз  засяяли  i
ожили його очi, немов їх збризнули якоюсь цiлющою живою водою. - Олександр
Герцен, - повторив вiн. - Великий дзвонар! Отак несподiвано  доля  посилає
подарунок!
   - Нам бiльший. Дозвольте представити мою спiввiтчизницю. Це  українська
письменниця Марiя Олександрiвна Маркович,  а  книги  пiдписує  псевдонiмом
"Марко Вовчок".
   Лелевель з вишуканою галантнiстю поцiлував Марiї руку.
   - Коли вас не злякають досить крутi i вузькi  сходи,  я  хотiв  би  вас
запросити в моє помешкання. Вас-то не злякає нiяка крутизна, але дама...
   - О, дама теж не з  боязких,  -  засмiявся  Герцен,  -  вона  з  нашого
смiливого табору!
   Помешкання.. Це були двi  невеличкi  мансарднi  кiмнатки,  низенькi,  з
пологою стелею. Герцену одразу впала в око широка труба вздовж стiни.
   - Це просто менi пощастило, - якось наївно добродушно мовив Лелевель. -
Тут проходить труба вiд хазяйського  комина,  взимку  вона  обiгрiває  мою
квартиру, i опалення нiчого менi не коштує.
   Не скупiсть чи бережливiсть говорили тут, а емiгрантськi злиднi.
   Крiм книжок, здавалося, нiчого  не  було  в  цiй  кiмнатцi.  Книжки  на
дешевих нефарбованих полицях вiд  пiдлоги  до  стелi.  Нi,  все-таки  були
стiльцi, лiжко, невеличкий комодик, що  замiняв  i  стiл,  -  вони  просто
губилися серед цiєї сили-силенної книжок, а меблi були навiть  не  простi:
комодик з iнкрустацiями, але все рiзнокалiберне,  древнє  -  як  випадковi
речi, знесенi на горище. Та нi Марiя, нi Герцен не бачили їх. Здається,  i
для господаря  це  все  не  мало  нiякiсiнького  значення.  Тiльки  книги,
зв'язанi рукописи. I вже кiлька хвилин згодом розгледiла Марiя в  не  дуже
освiтленiй кiмнатi на стiнi портрет Мiцкевича.
   - Мiй учень по унiверситету, - з гордiстю  сказав  Лелевель,  спiймавши
погляд Марiї.
   - Ми всi вашi учнi, - мовив Герцен, - не тiльки  тi,  хто  слухав  вашi
курси iсторiї. Хоча саме i  в  науцi  iсторiї  ви  сказали  власне  слово,
зробивши її лiтописом життя народу, поневолених селян, а не вiйн та iнтриг
королiв i царiв. Але у вас ще бiльше учнiв у стiйкостi й незламностi ваших
поглядiв, в тому, що  ви  не  йдете  на  згоду  й  примиренство  з  вашими
спiввiтчизниками-консерваторами, якi спекулюють на  тому,  що  вони  також
емiгранти, i нагадують це, щоб мати вплив на  молоде  польське  поколiння,
хоча iдеї їхнi нiяк не служать анi прогресу людства, анi полiпшенню  життя
рiдного народу.
   - Я читаю уважно ваш "Колокол", - сказав Лелевель, - i я нiчого не можу
заперечити проти ваших позицiй щодо Польщi. Треба розрiзняти народ i уряд.
Уряд, який є катом i для свого росiйського народу, i для всiх  загнаних  в
Росiйську iмперiю, i, з другого боку, народ,  який  мусить  зрозумiти,  що
ненависть мiж нами - лише мiцний ланцюг, що  пригнiчує  народи  ще  дужче.
Зараз, я гадаю, "Молода Польща"  повинна  зрозумiти  свiй  шлях,  i  ви  в
"Колоколе" багато для цього робите.
   - Не можна боротися за свою свободу, поневолюючи iнший народ, -  гаряче
сказав Герцен. - На жаль, проводирi польської емiграцiї в Парижi, польськi
аристократи, мрiють лише про вiдновлення старої  Польщi,  старих  звичаїв,
поезiї можновладних маєткiв i покладають надiю на Європу.
   - Аристократи, ясновельможнi пани, не раз губили Польщу, - сумно  мовив
Лелевель, - губили успiх наших повстань, у яких  молодь  горiла  полум'ям,
але замiсть  революцiйного  прапора,  демократичних  настанов,  -  панство
захоплювалось своїми вузькопатрiотичними закликами i дурманило  палкi  юнi
голови. Я радiю, що живу не в Парижi, де пани  Черторижськi,  Мерославськi
гризуться мiж собою. Цi безконечнi емiгрантськi чвари! Невже вони й  тепер
загублять справу? Слiпа, безсовiсна шляхта гальмує справу, губить себе,  а
селянин ще й досi сидить на напiвволоку.
   Це йому болiло. Все життя було вiддано за  визволення  рiдного  народу,
польського народу - саме народу, а не оспiваної старими  романтиками  Жечi
Посполитої. А вiн, Лелевель, народ бачив  у  зубожiлому  вкрай  селянствi,
злиденному мiському населеннi робiтникiв, ремiсникiв, ще тодi, у  тридцятi
роки, коли вiн був на чолi визвольного руху, такого розпливчатого,  такого
незлагодженого. Один з небагатьох радикально, революцiйне настроєних,  вiн
був членом тимчасового польського  уряду  i  висловився  за  надiли  селян
землею. Вiн вважав, що iсторiя Польщi починалася з сiльської  общини,  вiн
твердив, що так було у всiх слов'янських народiв.
   - Вони можуть зовсiм  загубити  справу,  -  старий  безнадiйно  опустив
голову, i Герцену захотiлося пiдбадьорити його.
   - Це ви, ваше поколiння, мiй друг Ворцель, - сказав Олександр Iванович,
- зробили те, що для всiєї Європи слова  "поляк"  i  "революцiонер"  стали
синонiмами. Вийшовши в емiграцiю, ви не лишили батькiвщини, ви взяли її  з
собою - i хiба не виходили всi народи вклонитися полякам? А хiба  й  зараз
не йдуть вашi  виученики  скрiзь  туди,  де  спалахує  полум'я  визвольної
боротьби? Скiльки вашої молодi в загонах Джузеппе Гарiбальдi! I  невже  ви
гадаєте, що росiйська i польська молодь не  знайдуть  спiльної  мови?  Вже
дiстаються  i  до  нас  вiдомостi:  є  випадки,   що   росiйськi   офiцери
вiдмовляються "усмиряти" полякiв i повстають на боротьбу з вашими словами,
що ви колись кинули, i вони стали гаслом: "За нашу i вашу свободу!"
   В глибоко посаджених очах Лелевеля зажеврiв зовсiм  молодий  вогник,  а
його обличчя осяяла вдячна усмiшка.
   Так, це вiн давно сказав: "За нашу i  вашу  свободу!"  Невже  цi  слова
ведуть молодь? Як добре!
   - Це лише початок, - вiв  далi  Герцен.  -  Я  вiрю  в  iдею  федерацiї
слов'янських народiв, коли кожен народ вiльно вступить у союз з iншими. На
рiвних  правах  об'єднаються  Польща,   Україна,   Росiя.   Народ   мусить
об'єднатися проти спiльних ворогiв - царя, панства, крiпацтва, за землю  i
волю, а не один проти одного, i не буде полякам причин ненавидiти росiян!
   - А українцям  полякiв!  -  сказав  Лелевель,  поглянувши  на  Марiю  i
усмiхнувшись їй.
   При всiй його простотi в ньому все ж  таки  проглядало  багато  тонкого
виховання - i як поцiлував руку, i пiдсунув старий стiлець, i як шанобливо
пропустив наперед, а по сходах навпаки - йшов попереду,  немов  не  вузька
напiвтемна  драбинка  вела  на  мансарду,  а   широкi   сходи,   застеленi
оксамитовими килимами. Це було щось невловиме, але вiдчутне Марiї. Вона не
встрявала в  розмову,  вона  упивалася  нею,  вона  милувалась  шанобливим
ставленням  Герцена  i  граничною  внутрiшньо  аристократичною   простотою
старого  революцiонера-вченого,  iм'я  якого  з  побожнiстю  вимовляли  її
немирiвськi друзi -  Дельсалi,  Шуазель,  iншi  поляки.  Вони,  певне,  не
уявляли,  як  вiн  живе.  Вона  згадала  iншу   двоповерхову   кiмнату   -
кiмнатку-майстерню,  антресолi,  опочивальню,  майже   порожнi,   такi   ж
випадково бiдно обставленi, тiльки  замiсть  великої  кiлькостi  книжок  у
кiмнатцi "нижчого"  поверху  -  майстернi  -  висiли  картини,  етюди,  на
мольбертi натягнуте полотно i  накреслений  новий  ескiз,  скрiзь  всiляке
художницьке начиння, яке вона так  любила  прибирати,  вiн  їй  навiть  не
забороняв мити пензлi! I такi  ж  святi,  дорогоцiннi  й  простi  в  своїй
граничнiй мудростi i любовi до людей i батькiвщини слова лунали в нiй.
   Як їй пощастило, Марусi Марковичевiй! Вона розкаже  батьковi,  батьковi
Тарасовi про те, як Герцен водив її до Лелевеля!
   Вони повертались зворушенi, розчуленi.
   - Святий старець! - вимовив Герцен.  -  I  яка  простота  в  усьому.  Я
стрiчався у Парижi з Мiцкевичем, поляки були навколо нього,  наче  навколо
архiєрея, i вiн усi почестi приймав як належне. Правда, саме тодi вiн  був
пiд величезним впливом єзуїта Товянського, i я не мiг  сприймати  спокiйно
анi його тодiшнього мiстицизму, анi схиляння перед Францiєю  з  її  героєм
Наполеоном. Вiн у той час вiрив, що Францiя на чолi з  нащадком  Наполеона
поведе революцiю  вперед.  Це  вiчне  бажання  -  мати  якогось  кумира  -
католицизм розвинув безмежно, особливо мiстичну  екзальтацiю,  i  як  вона
пошкодила такому великому поету Мiцкевичу!  А  Лелевель  своїми  старечими
мудрими очима бачить, що не ветхiй Європi рятувати нас! Я переконаний,  що
саме iз Сходу, з Росiї, з її пiвдня - вашої України, - пiдiймаються  свiжi
мiцнi сходи.
   - Яка я вам вдячна, що ви  повели  мене  до  Лелевеля!  -  вирвалось  у
Марусi.
   - I я вам вдячний, що ви були зi мною, - мовив привiтно Герцен.



   10

   День був як день, нiчого особливого. Вони  знову  жили  в  Дрезденi.  I
вечiр мав бути звичайний, їх запросила  на  чай  Тетяна  Петрiвна  Пассек.
Опанас Васильович сказав Марiї, що йому зовсiм не хочеться йти.
   - А може, все-таки пiдеш? - спитала його знову увечерi Маруся.
   - Я вже сказав, що нi. Знову слухати  це  квоктання.  наче  не  дорослi
хлопцi, а справдi курчата якiсь, - вередливо мовив  Опанас  Васильович,  -
або слухати вдесяте спогади, який був Герцен  маленьким,  як  його  Шушкою
звали i вiн у неї хлопчиком закохався, як  звiрявся  у  всьому.  I  що  за
хвороба у старих жiнок - тонесеньку свiчечку, маленький вогник, що блимнув
колись, сто рокiв тому, роздмухують у спогадах, як цiле багаття. Набридло!
А чого ж не їде до свого Шушки?
   - Ти сьогоднi злий, - зауважила Марiя. - Хiба  важко  зрозумiти  жiнку?
Вона з такими труднощами дiстала паспорт за кордон,  з  такими  труднощами
збилася на цю подорож...
   Чесно кажучи, Марiя в душi була трохи згодна з Опанасом - навiть  листа
написати  Герцену  "керченська  кузина"  боїться.  Але  вона  так  жадiбно
розпитує Марiю про побачення в Лондонi, Остенде, Брюсселi!  Вона  лагiдна,
доброзичлива жiнка, ця Тетяна Петрiвна Пассек, ще зовсiм  не  стара,  усiм
цiкавиться i надзвичайно гостинно приймає усiх землякiв, не роблячи нiякої
рiзницi - професор,  студент,  художник,  -  усiм  вона  рада,  i,  певне,
здається кожному, хто сидить за її затишним столом, що це не за  кордоном,
у Дрезденi, а опинився вiн знову десь у Москвi на Сивцевiм  Вражку  чи  на
Остоженцi - i росiйський чай на столi,  i  росiйськi  люди  за  столом,  i
росiйськi нескiнченнi сперечання i розмови,  немов  саме  вiд  цих  розмов
залежить все майбутнє батькiвщини.
   Спочатку й Опанас Васильович залюбки заходив,  а  оце  знову  наїжився,
насупився, нiби якийсь неприкаяний.
   - Iди, бiжи, - сказав ущипливо.
   Марiї зараз не хотiлося сперечатися, псувати настрою. Вона ще жила тими
побаченнями з Герценом, тому її й тягло до "корчевської кузини", бо та без
кiнця розпитувала, а ще дужче вабило до справжнього  його  друга  -  Марiї
Каспарiвни.
   - А може, проведеш мене до Рейхелiв? - миролюбиво спитала Маруся. -  Ми
умовились з Марiєю Каспарiвною разом пiти.  Якщо  не  хочеш  до  Пассекiв,
посидиш з Адольфом Рейхелем. Ти ж казав, що вiн тобi до вподоби,  що  тобi
цiкаво з ним говорити про музику, що вiн має великий смак i душа  в  нього
просто кришталева - ясна та добра.
   - Нiчого менi не цiкаво, - буркнув  Опанас.  -  Я  лишуся  з  Богдасем.
Дитина завжди самотня.
   - Ну що ти кажеш, - знизала плечима Марiя.  -  Навiщо?  Богдасик  охоче
бiгає до школи, i няню полюбив, i Сашу Рейхеля, у нього стiльки  товаришiв
завелося. Та йому треба лягати спати. Не хочеш iти - твоя воля. Я  пiду  з
Марiєю Каспарiвною.
   Опанас Васильович iронiчно дивився, як вона одягла капелюшок,  оглянула
свiй скромний, але такий елегантний темний костюм  -  вiн  дуже  личив  її
русявому волоссю i стрункiй постатi. Як це вона так  швидко  призвичаїлась
iз шиком носити простi, недорогi речi!
   - Gute Nacht, mein lieber (На_ добранiч, мiн  любий  (нiм.)_,  -  цiлує
вона Богдася. I вона, й Богдась ретельно вивчають нiмецьку мову.  Вона  як
збожеволiла з цими мовами! Двiчi на тиждень  приходить  стариганчикнiмець,
двiчi - пiдозрiлий iталiєць, двiчi - кумедна англiйка. Марiя  просто  наче
якась  дiвчинка  з  пансiону.  Раптом  Опанас  помiтив  -   вона   справдi
помолодшала, стала схожа на дiвчину.
   - Я зайду за тобою, - все ж таки сказав вiн.
   Йому було сумно. Нудно й сумно. Краще б уже швидше додому. Куди?
   Марiя справдi помолодшала... Не кожен поворот  у  життi  робить  людину
старшою. Iнколи навпаки, опинишся серед iнших  людей,  iнших  iнтересiв  i
немов скинеш iз себе звичайний тягар  турбот,  буденної  вiдповiдальностi,
подивишся ширше на весь свiт i змолодiєш душею.
   Ще тодi, в нiч перед кордоном, маленька каретка, в якiй їхала з  Iваном
Сергiйовичем  та  Богдасем,   вiдвозила   далi   й   далi   вiд   оманного
петербурзького фiмiаму, нещирих лестощiв, i конi  наче  рвали  копитами  i
вiдкидали геть усi поплутанi, непотрiбнi  їй  взаємини  -  вона  молодшала
знову душею.
   А тепер, пiсля побачення з Герценом,  їй  здалося:  вiн  простягнув  їй
дружню руку, i вона легко пiднялася на кiлька щаблiв угору.  А!  не  треба
думати про Опанаса та його нуднi настрої. Зовсiм iншим живе вона зараз!
   Тетяна Петрiвна зустрiла радiсно,  привiтно,  заквоктала  (Опанас  таки
вiрно пiдмiтив) над Марiєю Каспарiвною:  "Дружочок  Машенька,  я  нiяк  не
отямлюсь, що таку радiсть доля послала - на старiсть зустрiла тебе знову".
Потiм над Марiєю Олександрiвною: "Люблю вашi твори, дуже люблю. Я  молодою
з моїм Вадимом на Українi довго  в  рiзних  мiсцях  жила.  Читаю  i  плачу
нишком... щоб хлоп'ята не бачили".
   "Хлоп'ята" перезирнулися - i видно було, що  все  вони  завжди  чудесно
бачать i нiчого їхнi зiркi очi не минають.
   Коли скликала всiх до столу, знову скидалася на клопiтливу  квочку,  що
збирає курчат.
   - Ви ще не знайомi з моїми синами, я тiльки розповiдала вам про них,  -
сказала вона Марiї. - Оце мiй старший,  той  самий  Саша,  для  якого  ми,
власне, й приїхали. Закiнчив  Московський  унiверситет,  юрист,  кандидат,
йому тут треба вдосконалюватися. А це мiй молодший - Володя, ще студент. А
це Iполит - ще гiмназист, мiй племiнник, та я його також сином вважаю!
   - Саша - викапаний ваш чоловiк,  Тетяно  Петрiвно,  -  зауважила  Марiя
Каспарiвна. - Я ж пам'ятаю його молодим.
   Тетяна  Петрiвна  сумно  закивала  головою,  а  молодий,  дуже  гарний,
чорнявий юнак почервонiв так, що Марiї навiть шкода  його  стало,  i  вона
привiтно йому всмiхнулася.
   Молодшi хлопцi, особливо чотирнадцятирiчний  Iполит,  навпаки,  тримали
себе впевнено н вiльно, брали участь у розмовi дорослих, але  в  мiру,  як
належить вихованим спокiйним  "дiтям".  Видно  було,  що  Тетяна  Петрiвна
пишається усiма трьома.
   "Яка мила, дружна родина, - подумала Марiя. -  Як  вони  її  люблять  i
поважають, а вона вже просто тане над ними i справдi квокче, як курка  над
курчатами. А може, вже занадто?"
   Прийшли милi Станкевичi, з якими заприятелювала в Остенде  i  якi  дуже
гаряче взялися допомогти у виданнi її творiв.  У  них  були  знайомства  i
зв'язки.
   -  Яка  я  рада  вас  бачити,  Марiє  Олександрiвно!  -  зрадiла  Олена
Костянтинiвна.
   - I я не менше, - тиснув  їй  руку  Олександр  Володимирович.  Вона  не
встигла ще й вiдповiсти на щирий привiт,  тiльки  всмiхалась,  бо  тут  її
обняла орловська подруга Сонечка Рутцен.
   - Марусенько, я тебе не бачила ще сьогоднi i вже скучила за  тобою!  Де
ти була?
   - Схопила у мене герценiвськi "Прерванные рассказы" i побiгла з ними  в
парк, - вiдповiла за Марусю Марiя Каспарiвна.
   - I заздрила, що вони присвяченi вам, Марiє  Каспарiвно!  -  призналася
Маруся.
   - Ну, Олександр Iванович так про вас пише в своїх листах, що нема  чого
заздрити! Вiн вами просто зачарований.
   - Як i всi ми! - пiдхопила Олена Костянтинiвна. - Правда? -  звернулась
вона до чоловiка.
   - Нiде правди дiти, зачарованi вашим прекрасним талантом.
   - I вами! I вами! - закричала Олена Костянтинiвна. -Ти  сам  казав,  що
Марiя Олександрiвна - просто душенька!
   - Hv, годi, - замахала руками Марiя, - я можу справдi занестися!
   - Неправда, ви нiколи не заноситесь, хоча б i  могли,  бо  ми  всi  вас
любимо.
   Марiя знала - це правда,  її  тут  люблять  вiд  душi,  не  так,  як  у
Петербурзi Кулiшиха та iншi, а тут зараз i жiнки, i чоловiки  дивились  на
неї з любов'ю, наче радiли, що  бачать  її,  i  навiть  "хлопчики"  Тетяни
Петрiвни не зводили з неї очей.
   - Я заздрю вам, що ви бачили Олександра Iвановича,  -  зiтхнула  Тетяна
Петрiвна.
   Програма, накреслена Опанасом Васильовичем, виконувалася.  Коли  б  вiн
був тут, Марiя йому б пiдморгнула, але їй не хотiлося  ображати  навiть  у
думках цю приязну, добросердну жiнку, i вона мовила:
   - У тiй "Полярной звезде", що я привезла, надрукованi листи Бєлiнського
до Олександра Iвановича. Як Бєлiнський вiрно i влучно написав  про  нього:
"У тебе страшенно багато розуму, так багато, що я  не  знаю,  навiщо  його
стiльки однiй людинi".
   - Отож-бо й є! - закивала докiрливо головою  Тетяна  Петрiвна.  -  Оцей
розум йому всю бiду накоїв!
   - Що ви! Яку бiду! Людину вся Росiя знає! Вiн -  її  вiльний  голос!  -
спалахнула Марiя.
   - Недарма кажуть: у нас два Олександри - два царi, - вставив Станкевич.
- Один Олександр у Петербурзi, а другий - у Лондонi.
   - Так у Лондонi ж у вигнаннi, без батькiвщини... Навiщо йому так  рiзко
писати, вiн усi мости спалив для повернення...
   Тетяна Петрiвна говорила з позицiї старої кузини, неспроможної  охопити
всю велич герценiвської дiяльностi, i в той же час їй  хотiлося  чути  про
нього багато. Боже мiй, господи, оцi  родичi  -  скiльки  випадковостей  у
зв'язках з ними! Марiя посмiхнулась  своїм  думкам  -  от  її  вiн  одразу
прийняв як "свою"!
   - А ви знаєте, - роздумливо мовив Станкевич, - у ваших  оповiданнях,  в
"Игрушечке",  примiром,  є  багато  спiльного   з   повiстями   Олександра
Iвановича, особливо з "Прерванными рассказами". Це  не  дивно.  Ви  бачили
багато подiбного, тiльки в рiзних  варiацiях.  Звичайно,  ви  розповiдаєте
по-жiночому лiрично, а вiн з властивим йому безпощадним сарказмом.
   - Справдi, є щось спорiднене в стилi, - зауважила Марiя  Каспарiвна,  -
недарма йому так одразу припало до душi оповiдання "Игрушечка".
   -  I  так  само,  як  "Прерванные  рассказы",  Марiє  Каспарiвно,   вам
присвячене, - ревниво сказала Олена Костянтинiвна.
   - А вам я обов'язково присвячу нову повiсть, - заспокоююче погладила її
по руцi Марiя.
   До чого їй було приємно! Може, вони справдi  глибоко  рiднi  -  вона  i
Герцен, - нiкому вона цього не скаже.
   Сьогоднi в парку, на самотi перечитуючи його книгу, вона немов  вела  з
ним розмову, як у Лондонi,  в  Остенде,  Брюсселi...  I  вона  була  трохи
розгублена, бо наче вiн ворушив те, що  їй  хотiлося  заглушити,  закидати
чимось  iншим,  часто,  може,  й  зовнiшнiм.  "Обов'язок  перш  за   все",
"обов'язок", який вбиває почуття, радiсть, захоплення, все життя!.. їй усе
здавалось, що її справжнє  життя  ще  не  почалось.  Звичайно,  творчiсть,
"Народнi оповiдання" - так, це її життя, але ж є ще життя  почуттiв!  Вона
не могла збрехати Герцену. Тiльки йому раптом щиро сказала на його питання
про її подружнє життя: "Я дуже добре ставилась до Опанаса Васильовича,  це
було  якесь  спокiйне,  дружнє  почуття,  i  вийшла  за  нього,  щоб  бути
самостiйною, незалежною. Я не могла бiльше жити у родичiв з їхньої  ласки,
i з їхнiх поглядiв, i нас дуже зв'язала праця. Вiн багато допомiг менi".
   Вона навiть не вимовила слова  "любов",  бо  тепер  знала:  це  була  б
неправда.
   Вона згадала зараз ту розмову й загубила нитку сперечань за  столом.  А
за столом, як i кожного такого вечора, сперечалися про  шляхи  розвитку  в
Росiї, прогрес i  як  має  пройти  розкрiпачення  селян,  сперечалися,  як
завжди, гаряче, начебто вiд цих розмов справдi щось залежало.
   Вона навiть не зрозумiла тої  нитки,  того  логiчного  засновку,  i  їй
здалося чимось  абсолютно  недоречним,  коли  вона  почула  слова  Сонечки
Рутцен:
   - Ви краще попросiть Марiю Олександрiвну  поспiвати  українськi  пiснi,
тодi зрозумiєте...
   Про що йшла мова? Вона раптом знову стала центром, i хтось iз чоловiкiв
казав, що навколiшках проситиме її поспiвати.  Тетяна  Петрiвна  благальне
склала руки. Марiя обвела здивовано всiх очима, i  її  зворушив  гарний  i
скромний Саша - кандидат Московського унiверситету. Вiн  дивився  з  таким
неприхованим захопленням, немов не помiчав, що навколо стiльки людей. Вона
усмiхнулась усiм i трошки довше йому одному, склала  руки  на  колiнах,  з
мить  помовчавши,  замрiяно  дивлячись  кудись  повз  усiх,  i   заспiвала
неголосно, немов трохи спочатку стримуючи себе отак, як дiвчина або жiнка,
що лишилась у хатi коло вiконця над своїм вишиванням i може нарештi побути
сама, з своїми думками, з своїми почуттями, - бо треба ж їх колись вилити,
колись поскаржитись, колись заплакати без слiз. Але  вiдчувалось,  що  при
нагодi, у гуртi, цей голос може покрити без зусилля весь хор,  -  а  зараз
їй, спiвачцi, це непотрiбно. Вона спiвала для себе, i тому  прохоплювалися
в спiвi, в цьому низькому грудному контральто щемливi,  розпачливi  звуки,
такi притаманнi жiночим пiсням i непiдвладнi нiяким правилам сольфеджiо  i
всiм вимогам класичного вокалу,  яких  дотримувалась  пунктуально  Сонечка
Рутцен,  спiваючи  романси.  Але  ж   Сонечка   i   за   кордон   приїхала
удосконалювати свiй голос, а Марiя нiколи не вчилась  спiвати,  i  все  те
багатство  вiдтiнкiв,  усi  своєрiднi,  несподiванi  нюанси,  якi  раптово
розцвiчували мелодiю, йшли вiд  справжньої  внутрiшньої  музикальностi,  i
головне - "вiд душi".
   I вигляд був зовсiм не такий, як у артистки, ба навiть "аматорки"  панi
чи панночки, що виступає прилюдно. Навiть її  обличчя  слов'янського  типу
зараз особливо здавалось обличчям  простої,  милої  жiнки,  що  не  звикла
виказувати свої почуття, от тiльки брови, густi, далеко темнiшi  за  коси,
то ледь здiймались угору, то сходились  на  перенiссi,  то  знову  ставали
звичайнi, немов пiдкоренi долi, i це надавало пiснi ще дужчої  виразностi.
Це справдi був спiв "для себе":

   Ой хмелю, мiй хмелю,
   Хмелю зелененький,
   Де ти, хмелю, зиму зимував,
   Що й не розвивався?

   Вона нi на кого не дивилась, коли спiвала,  а  як  скiнчила,  так  само
замрiяно, ледь усмiхаючись, дивилась мимо всiх  i  зовсiм  без  ламання  й
кривляння, коли всi почали просити спiвати ще - заспiвала i другу, i третю
пiсню. Вона любила цi  пiснi,  знала  їх  безлiч  i  любила  спiвати  сама
наодинцi. Правда, в Петербурзi  вона  кiлька  разiв  спiвала  в  маленькiй
майстернi - кiмнатцi Тараса  Григоровича,  -  i  вiн  пiдспiвував  їй  уже
осиплим голосом. А казали, колись був чудовий спiвак...  Вiн  дуже  любив,
коли вона спiвала для нього i для себе.
   Вiд однiєї пiснi вона легко переходила до другої:

   Ой, у степу рiчка,
   Через рiчку кладка.
   Не покидай, козаченьку,
   Рiдненького батька..

   Та от Маруся схопилась iз  стiльця,  на  якому  сидiла,  -  вона  й  не
вставала спiваючи, а то раптом схопилась, обвела всiх лукавим  поглядом  i
весело проспiвала:

   Час додому, час!
   Час i пора!
   Буде мене мати бити,
   Та нiкому боронити,
   Час додому, час!

   Справдi час! Опанас мiй не прийшов, буде мене дома  бити,  час  додому,
час!
   Сонечка й Олена Костянтинiвна кинулись її обiймати.
   - Порадувала, порадувала! -  мовив  вдячно  професор.  Тетяна  Петрiвна
зовсiм розiмлiла вiд насолоди.
   - Замолоду, на Українi, чули з Вадимом... - зiтхала вона. - Як  же  ви,
Марiє Олександрiвно, пiдете, дорогесенька? Чом  же  Опанас  Васильович  не
прийшов?
   - Нам же по дорозi з Марiєю Каспарiвною!
   - Я проведу, - пiдвiвся раптом Саша, червонiючи i сам  лякаючись  своєї
рiшучостi.
   -  От  i  гаразд,  Сашенько,  проведи  ти  Марiю  Каспарiвну  i   Марiю
Олександрiвну. Дякую, дякую  за  цей  вечiр,  -  розчулено  мовила  Тетяна
Петрiвна, дуже задоволена з такої чемностi й вихованостi сина.
   Ох, якби знав, до упав, то й соломки б пiдклав...

   * * *

   Як же це все почалося? Коли вона попрощалась з  Марiєю  Каспарiвною,  i
вони йшли поряд, i вона  взяла  його  пiд  руку,  переходячи  мiсточок,  i
спитала, що вiн тут робить?
   Нi, нi ранiше, до того наче вже вiчнiсть минула, бо кожна мить  була  -
не вимiряти часом. Час зник. Саша тiльки знає - далеко ранiше.
   Тодi, коли заспiвала?
   I не тодi. Тодi вiн уже був на iншому свiтi, який заповнила тiльки вона
- її голос, усмiшка, очi.
   Так, може, все й почалося з тої усмiшки, з якою глянула  на  нього  так
просто, дружньо, пiдбадьорливо, коли цi тiтки почали недоречнi зiтхання  i
вiн почервонiв.
   Нi, ще ранiше, бо та усмiшка була  вже,  як  несподiваний  королiвський
дар.
   Певне, з першої ж митi, коли вона увiйшла, а мати перед цим казала,  як
добре, що вiн сьогоднi увечерi вiльний  i  нарештi  познайомиться  з  цiєю
чудесною письменницею - Марком Вовчком. Йому було, звичайно,  цiкаво,  але
чомусь, хоча про неї багато чув розмов, вiн  уявляв  собi  "Марка  Вовчка"
якимось  чоловiкоподiбним,  екстравагантним  створiнням,   як   тi   жiнки
"емансiпе",  що   намагаються   насамперед   своїм   зовнiшнiм   виглядом,
незалежними, надто смiливими висловлюваннями довести, що вони - "передовi"
   А тут  раптом  увiйшла  чарiвна,  молода  жiнка.  Здається,  вона  була
скромно, звичайно причесана,  але  йому  русявi  коси  на  головi  здалися
короною, i кожен рух, жест були сповненi грацiї i жiночностi, а коли  вона
заговорила про Герцена, запально, щиро, переконливо, - тiльки її  хотiлося
слухати й бачити. Всi i все померкло перед нею.
   Як це вiн, хлопчисько, насмiлився запропонувати провести її? Ах,  мама,
вона нiчого не розумiє! Хiба вона знає його справжнє  життя,  життя  душi,
серця, хiба здогадується  про  всi  тi  питання,  що  непокоять  його,  що
терзають уночi, -  про  майбутню  дiяльнiсть,  про  мiсце  в  життi,  свiй
обов'язок не перед родиною, а перед своїм власним життям. Матерi здається:
її слухняний, вихований син завжди як на долонi перед нею. А насправдi вiн
такий далекий в усьому i таким самотнiм почувався весь  час.  Здавалося  -
приїхав за кордон, завжди з людьми. Але ж це  найбiльша  самотнiсть,  коли
один серед чужих людей, якi тiльки зовнi, для годиться цiкавляться  тобою,
а їм i дiла нема до скромного i в усьому благополучного юнака.
   Мама зрадiла, що вiн проведе гостю, i нiхто не звернув уваги  н;i  таку
його "зухвалiсть".
   Спочатку дами йшли попереду - тьотя Мата, Марiя Каспарiвна,  i  вона  -
Марiя Олександрiвна.
   - Холодно, адже все-таки жовтень, -  зауважила  турботливо  тьотя  Маша
Рейхель. - Ви застудитесь, ви так розгарячилися!
   - Я повернуся, вiзьму у мами шарф, - одразу запропонував вiн.
   - Що ви, що ви! Нiзащо, так дихати приємно  на  свiжому  повiтрi  пiсля
задушної кiмнати.
   Потiм вони попрощалися з Марiєю Каспарiвною i пiшли вдвох.
   I вона взяла його пiд руку, коли переходили якийсь мiсточок. I спитала,
що вiн робить, i так здивувалась, коли вiн сказав:
   - Я хочу тут удосконалюватись з моєї спецiальностi - тюрмознавства.
   Вона аж здригнулася. Та коли вiн додав: "Нам  треба  багато  змiнити  в
Росiї в цiй справi!" - сказала:
   - От не подумала б, що вас може цiкавити це. А може, й треба,  щоб  цим
зайнялися молодi чеснi люди i все, все змiнили.
   Вона зовсiм iнакше про все сказала, не так, як мати,  знайомi,  родичi,
якi говорять про його кар'єру, i хто буде йому протегувати в цiй справi, i
може, коли тут вiн напише вдалу роботу, вiн повернеться i одержить кафедру
в унiверситетi, бо спецiалiстiвтеоретикiв  з  цього  питання  не  так  уже
багато.
   Йому захотiлося їй, саме їй розповiсти про  всi  сумнiви,  питання,  що
хвилюють його. Вона слухала уважно, i  зовсiм  непомiтно  вони  дiйшли  до
будинку, де мешкали Маркевичi, а проте здавалось - минуло безлiч часу,  бо
кожне слово, кожен найменший рух, поворот голови, усмiшка, потиск  руки  -
все було цiлою iсторiєю, явищем, подiєю, якi закарбовувалися  в  серцi,  i
коли зупинилися коло будинку, - вона вже була усiм  свiтом  i  життям  для
нього.
   А  вона,  письменниця  Марко  Вовчок,  з  якими  думками  i   почуттями
повернулась додому?
   "Який  милий  симпатичний  юнак!  -  подумала  вона.  -  Такий   якийсь
чистенький, наче не може бути анi плямочки бруду, нi зовнi, нi всерединi".
I як вiн звiрився їй одразу, i вона з ним була, як з ровесником -  вiльна,
одверта. Що не кажи, але з Iваном Сергiйовичем  i  Олександром  Iвановичем
треба внутрiшньо пiдтягатися, вони далеко  старшi.  Крiм  цiкавих  розмов,
вони, звичайно, ще й одверто милуються нею, i що не кажи, як кожнiй жiнцi,
це приємно. I вона мiряла свої вчинки i слова їхнiм ставленням.
   Цей хлопчик також дивився на неї  весь  вечiр,  не  зводячи  захоплених
очей.
   Вона засмiялась i похитала сама собi докiрливо головою.
   -  Чому  це  ти  така  весела  повернулась?  -  похмуро  спитав  Опанас
Васильович, вiдриваючись вiд книги, яку читав, лежачи на диванi.
   Вона хотiла зауважити,  чого  вiн  не  скинув  черевикiв,  не  поставив
попiльнички, а накидав на пiдлозi гору цигарок, у кiмнатi  задуха,  i  вiн
сам наскрiзь пропах тютюном, та глянула на його обличчя, наче розпухле вiд
лежання, нечесану, скуйовджену голову, знову вловила вираз, який  останнiм
часом не сходив з його обличчя - нудьги, скепсису, образи, - i  злякалась,
що знову почнуться розмови - нуднi, дрiб'язковi, - тому вiдповiла коротко:
   - Нi, як завжди! - i пройшла в кiмнату, де спав Богдасик,  кругловидий,
з густими чорними вiями, схожий на батька. Тiльки навiть i  тепер,  уночi,
вираз його дитячого обличчя був такий, немов снились йому  казковi  сни  з
усiлякими пригодами, де вiн воює, захищає, мчиться на баскому конi.
   Вона стояла мовчки над ним i наче поволi вiдходила  молода,  натхненна,
сповнена надiй i мрiй, а тут лишалась, здавалось їй самiй, звичайна  лiтня
жiнка...

   * * *

   "П'ятниця. 2З жовтня 1859 p.
   Франкфурт, Hotel Lyon.
   Ви прийшли попрощатись на залiзницю, мiй милий, милий друже,  i  ми  не
побачились, поїзд уже рушив. Я на мить побачив Вас, кинувся до вiкна -  ще
раз побачив, але навiть погляди нашi не зустрiлись..."
   Вона теж хотiла вловити його останнiй  погляд,  але  вона  запiзнилась,
побачила на перонi Рейхелiв, Станкевичiв,  Сонечку  Рутцен,  поспiшила  до
них, - вони ж, певне, стояли коло  того  вагона,  в  якому  були  Пассеки.
Справдi щось кричала  у  вiкно  Тетяна  Петрiвна,  от  в  останню  хвилину
стрибнув у вагон Iполит, i всi захвилювались, Сонечка аж  зойкнула.  Поїзд
поволi рушив. Тодi в сусiдньому вiкнi  вона  побачила  стривожене  обличчя
Сашi, вiн шукав когось очима - її, звичайно, її, - але вiн не  дивився  на
цей  гурт  знайомих,  шукав  її  далi,  i  от  поїзд  рушив,  i  вони   не
попрощалися...
   Нiхто, звичайно, на це  не  звернув  уваги.  Адже  її  побачила  Тетяна
Петрiвна, впевнена, що Марiя прийшла з поваги до неї, а для решти iнакше i
не могло стояти питання. Ну й добре. Але шкода  бiдного  хлопчика...  який
вiн був стривожений...
   "Ви розумiєте, як менi сумно, тяжко було, - читала  вона,  -  з  кожною
хвилиною я був все далi й далi вiд Дрездена, де зустрiв стiльки  симпатiї,
стiльки нiжного спiвчуття, де обновився душею.
   Дякую всiм серцем за свiтлi хвилини, якi Ви менi дали. Вже давно  я  не
подiляв нi з ким душi своєї, багато думок i почуттiв накопичилось у нiй, я
жадав подiлу i не знаходив. У такiй душевнiй самотностi можна зачерствiти,
заглохнути або впасти. Душа не може лишатися живою i свiжою без опори,  їй
потрiбний подiл з iншою душею, з якою  одна  в  однiй  могли  б  знаходити
пiдпору. Важкiсть неподiльностi пригнiчує. Душа, почуття просяться жити i,
не зустрiнувши iстинного життя, часто хочуть знайти вихiд у падiннi..."
   ...Так, чужа душа - темний лiс. Хто б мiг  думати  про  цього  гарного,
вихованого, витриманого хлопчика, що у нього  на  душi.  I  якi  "падiння"
могли загрожувати йому?
   "Менi було важко, та от з'явились Ви.  Сама  доля  врятувала  мене.  Ви
якимось внутрiшнiм почуттям зрозумiли  мене  i  благородно  не  зупинились
перед тим, щоб виказати спiвчуття, я почув рiдний менi голос, немов вiдгук
душi моєї, - i з чистою вiрою i вiдданiстю поспiшив на нього.  Менi  стало
легше, коли я побачив, почув Вас. Я ожив душею, i Ви  менi  стали  милi  й
дорогi. Я не хотiв сумнiватися i вiддався Вам з повним довiр'ям,  я  волiв
за краще обманутися, нiж не вiрити в людей - адже разом з тим i в щастя! Я
став щасливим, але ненадовго. Невже ми ще  довго  не  зустрiнемось?  Невже
зустрiч була лише грою випадку?
   Наше близьке знайомство тривало лише п'ять днiв, але  яким  животворним
було воно".
   Невже усього п'ять днiв? їй теж здалося -  вони  пiвжиття  разом.  Вони
розумiли одне одного з пiвслова, з швидкого погляду, - нi з ким, нiколи  в
життi не було так!
   "Тепер лише спогад про Вас свiжить мою душу. Я став добрiшим  i  вiдчув
силу приголубити i Вашу душу в своїй - i ми розлучились. З яким почуттям я
згадував кожне Ваше добре слово, як на щось рiдне дивився на мiсця,  де  i
Ви проїздили, - не вважайте це за  сентиментальнiсть,  -  в  прагненнi  до
розумного  погляду  на  все  i  до  практичностi  насамперед  так  бояться
потрапити хоча б на щось подiбне до романтизму, що потроху вiднiмають  усю
поезiю вiд життя,  i  з'являється  на  все  якийсь  жорстокий,  однобiчний
погляд..."
   "Або, - подумала вона, читаючи цi рядки, -  всi  тiльки  описують  свої
почуття, намагаючись бути об'єктивними, по змозi  тонкими  художниками.  А
тут просто саме почуття, сама юнiсть, невипробувана  й  недосвiдчена",  її
зворушує, що вiн так вiдкривається перед нею без усяких меж, безоглядно...
I вiн наче продовжує її думки:
   "Вам я не боюся нiчого сказати, тому що я вiрю Вам. Але  досить  -  вже
дуже пiзно.  Я  не  хочу  перечитувати  цього  листа,  вiн  писався  якось
мимоволi, пiдкоряючись вимогам душi, i я  боявся  перечитавши  не  послати
його, а я обiцяв не рвати писаних до Вас листiв i додержуюсь слова".
   Так. Напередоднi  вiд'їзду  вони  зустрiлись  у  Дрезденськiй  галереї,
напiвумовившись про це. Навiщо обманювати себе? Вона ж сказала:
   - Я завтра хочу ще пiти в Дрезденську галерею. Iван Сергiйович  доручив
менi у листi передати поклiн вiд нього Мадоннi. Я люблю ходити туди сама.
   - I я б вам там заважав? - спитав вiн з жалем.
   - Нi, ви б менi не заважали.
   Та вона не запросила його... А вiн все-таки пiшов. Сам...  Справдi,  не
хотiв  заважати.  Вiн  пiдiйшов  до  неї,  коли  вона  вже  вiдходила  вiд
рафаелiвської Мадонни, i вони майже мовчки поминули  ще  кiлька  залiв,  а
потiм не кваплячись попрямували додому.
   - Як менi не хочеться їхати! - несподiвано вирвалось у нього. -  Я  так
поспiшав у цей Гейдельберг, це ж головна мета моєї поїздки, а зараз наче у
безвiсть мене хтось штовхає. Наче вiд сонця в якусь темряву.
   - Що ви! Там  нарештi  почнуться  вашi  справжнi  заняття,  робота.  Ви
слухатимете таких знаменитих професорiв.  Ви  напишете  менi  про  все?  Я
чекатиму ваших листiв.
   - Обов'язково напишу. Але я не звик писати i  пишу  дуже  рiдко.  Я  не
люблю  листiв  для  годиться,  формальних,  i  коли  вже  пишу  комусь  iз
товаришiв, то тiльки для того, щоб розмовляти як у дiйсностi, без перелiку
буденних справ. Потiм, було, перечитаю сам,  жахнусь,  що  це  я  написав,
швидше рву листа i обмежуюсь трафаретними рядками.
   - Я розумiю це. Iнколи в мене буває так само. Та ви  обiцяйте  менi  не
перечитувати своїх листiв до мене i нiколи не рвати. Гаразд? Я  прошу  про
це. I наказую. Тодi i я писатиму вам.
   - Обiцяю, - почервонiв вiн.
   Вiн червонiв, як дiвчина, сам сердився за це на себе  i,  звичайно,  не
здогадувався, яким гарним ставав у ту мить.
   "Ви зрозумiєте все недоговорене в листi  i  всмiхнетесь  з  досадою,  i
цього вже багато, а я сподiваюсь ще й на спiвчуття.
   Прощавайте, мiй  добрий  друже,  пам'ятайте  душею  люблячого  Вас  Ол.
Пассека.
   Не забудьте Вашої обiцянки писати до мене. Не рвiть i Ви Ваших  листiв,
Ви знаєте, якi вони менi дорогi, як вони будуть сприйнятi.
   Та невже ми з Вами бiльше не побачимось?
   Моя адреса поки  що  в  Гейдельберзi:  Poste  restante  (До  запитання_
(франц.)_.
   Поцiлуйте за мене Богдася".
   Як добре, що вiн не перечитав цього листа, а то справдi мiг порвати.  А
вона чомусь перечитує його  наодинцi,  i  на  устах  мимоволi  з'являється
усмiшка.
   Певне,  вiн  уже  в   Гейдельберзi.   Чи   напише   звiдти?   А   може,
Гейдельберзький унiверситет, цiкавi лекцiї, новi знайомства затьмарять  цi
випадковi п'ять днiв?
   Власне, що їй цей юнак? її  дружби  бажає  Герцен,  з  такою  увагою  i
нiжнiстю пише  їй  листи  Iван  Сергiйович  Тургенев.  Макаров  збожеволiв
зовсiм, милий Макаров, до якого вона тут, за кордоном, стала ставитись теж
не зовсiм байдуже - обоє весь час жартують, i обом приємно бути вдвох. Але
то все не те, не те! То все досвiдченi "дорослi", старшi за неї, статечнi,
а тут зовсiм iнше. Вiн щасливий вiд її погляду, її подиху,  i  це  починає
мати якусь владу над нею, i вона все повертається до думки,  а  чи  напише
вiн з Гейдельберга? Чи  пам'ятає?  Чи  забув?  Власне,  нiчого  ж  було  i
забувати, i пам'ятати нема чого, - iнколи думає вона скептично. Але  часом
їй здається - трапилось страшенно багато за тi п'ять днiв.
   Лист прийшов через чотири днi... Чи читала хоч колись чиї листи з таким
нетерпiнням, з таким бажанням одразу, одразу охопити  все,  що  є  на  цих
аркушиках - чи не холоднiший вiн за перший? Чи не лист  це  для  годиться?
Нi! нi! нi!
   "От ми вже й у Гейдельберзi, мiй милий друже. Тут, напевне, дуже добре,
та на душi у мене якось  темно,  неясно,  а  вiд  цього  все,  що  оточує,
здається не в справжнiх своїх барвах. Вже давно вiдома iстина, що щастя  в
нас самих, i вiд стану душi  нашої  залежать  погляди  на  речi,  якi  нас
оточують..."
   ...В юностi їй також здавалось це незаперечною iстиною, але ж чому вона
й досi прагне якогось "щастя"; i, здається, воно могло бути "завтра", -  а
"сьогоднi" його нема, нема i, напевно, його вже не може бути. Щастя  -  це
коли, як писав цей хлопчик, - подiл з iншою душею, з якою знаходять одна в
однiй опору.  Давно-давно  не  вiдчуває  вона  анi  опори,  анi  подiлу  з
Опанасом. Спочатку вiн був "старшим другом",  а  потiм,  потiм  -  нудним,
прискiпливим чоловiком, якого треба терпiти. Що ж - вона терпить...
   Вона ще нiколи, навiть у думках, не зраджувала його. Хiба то зрада,  що
їй далеко цiкавiше з iншими, що з ними вона вiдчуває себе  людиною,  живою
жiнкою, а з ним - невдалою дружиною?
   Але при чому тут цей хлопчик?  I  не  цiкавiший,  i  не  розумнiший  за
багатьох  iнших,  а  саме  вiд  нього  зовсiм  особливо  чекала  листа   з
Гейдельберга i радiє, що вiн написав одразу, як приїхав.  Вiн  дивився  на
нове мiсто i думав про неї, про неї!
   "...Що б там не було, а тут, напевне,  дуже  добре.  Мiсто  лежить  мiж
горами на березi Неккара, вулицi чистi, красивi, по всiй головнiй вулицi -
крамницi, якi тут далеко кращi за дрезденськi.
   Як на самому мiстi, так i на  всьому  життi  у  Гейдельберзi  нема  анi
найменшого вiдтiнку повiтового мiстечка або дрiбного мiста  Нiмеччини,  це
щось на зразок колонiї вiльних, освiчених людей, якi живуть  тут  з  метою
мати насолоду вiд усiх естетичних сторiн життя -  тому  Ви  розумiєте,  як
легко тут живеться..."
   Як вiн наївно дивиться на все i бачить тiльки хороше, те, що зовнi,  на
поверхнi, - який вiн ще молодий!
   Може, про когось iншого вона б додала "i дурний", але це  не  в'язалось
iз його виглядом, довiрливими теплими очима...  У  неї,  навпаки,  виникає
якесь почуття ревнощiв - там так добре,  легко,  зручно,  що  йому  лiтня,
неспокiйна,  нещаслива  жiнка?  Вона  в  цю  мить  вiдчуває  себе   зовсiм
нещасливою - грошей з Петербурга не надсилають, i вона, власне,  не  знає,
чим сплатити за пансiон, у якому мешкають. Опанас лежить,  палить  цигарку
за цигаркою i в думках обвинувачує все i всiх, а найдужче її. А про  грошi
треба клопотатись їй, i що найважче  -  говорити  з  найближчими  друзями,
позичати у них.
   Лист раптом здався далеким, звiдкiлясь з iншого свiту. Вона  читає  вже
майже байдуже: "Я подумав про Дрезден, як би добре було Вам тут. Вчора  ми
найняли квартиру, i потроху в нас встановлюється звичайний уклад життя"...
   Звичайно. Так само, як i в Дрезденi - "мала квартирка" на п'ять кiмнат!
Затишний московський чай навколо вечiрнього столу. Земляки. Розмови.
   "...Я  почав  вiдвiдувати  унiверситет,   хочу   продовжувати   вивчати
англiйську мову, займатися музикою. Сидiтиму вдома, читатиму, вчитимусь".
   Вихований  мамин  син.  Марiя  гiрко  кусає  губи.   Затишне   спокiйне
кубелечко. Спокiйне професорське майбутнє, їй уже не  хочеться  дочитувати
листа. Ну, що можна  вiдповiсти  на  нього,  крiм  банальних  епiстолярних
звичайностей? Але вона читає далi.
   "Та, проте, я буду самотнiй... Чи приїдете Ви сюди, мiй  друже?  Я  все
сподiваюсь. А як би тут Вам було добре, спокiйно - i для Вас, i для  мене,
i для Богдася".
   Вiн збожеволiв? Що з ним? Що за дурний хлопчисько? А може,  просто  вiн
згадав спiльну розмову за столом, що, можливо, Опанас Васильович поїде  до
Петербурга прискорити її нове видання, а вона  ще  лишиться  долiкуватися.
Ну, звичайно, вiн про це й  пише:  "Здоровий  клiмат  i,  можливо,  спокiй
духу... Влаштуйте справи так, щоб можна було сюди приїхати. Як добре  може
скластися наше життя тут. Ви побачите, що Ви здоровi i тiлом, i душею..."
   Адже вона скаржилась у Тетяни Петрiвни, що досi лiкування  їй  не  дуже
допомагає, можливо, у неї щось серйозне, чого лiкарi не  доберуть,  у  неї
знову жахливi головнi болi...А вiн так наївно висловлює свою  турботу  про
неї.
   "Прощавайте, мiй милий друже, приїздiть швидше.
   Душею вiдданий вам
   О. Пассек".
   "Наша адреса: Anlade 6 neben Mьller. Hotel. Сюди Ви можете вислати нашi
портрети, а писати, менi здається,  краще  Poste  restante.  Якщо  Вас  не
обтяжить, пришлiть менi слова двох українських  пiсень:  вашої  любимої  i
пiснi про Галю. Або нi - адже Ви самi приїдете i тодi самi скажете слова i
наспiваєте мотив. Так?"
   ...Вона не покаже цього листа Опанасовi, як i першого. I сама  писатиме
"Poste restante".
   ...А добре було б переїхати до Гейдельберга...

   * * *

   Жiнка належить тому, хто її найдужче любить - про це вона  прочитала  у
Стендаля, одного з найулюбленiших своїх письменникiв.
   Так, як Саша, її нiхто ще не любив. Вона  подобалась,  нею  милувались,
пишались, розвивали, виховували, а для Сашi вона стала  всiм  -  повiтрям,
без якого не можна жити.
   Але як можна належати цьому хлопчику? Чи не збожеволiла вона?
   I чому це увiрвалось у життя, коли такi широкi обрiї  розкрилися  перед
нею пiсля поїздки в Лондон, зустрiчей в Остенде i Брюсселi?  I  нема  чого
себе обманювати - це досить далеке вiд Сашi.  Вiн  -  благородний,  чесний
хлопчик, i вiн навiть дуже  любить  все  українське,  бо  з  цим  зв'язана
пам'ять про батька, у якого були працi з етнографiї України.  А  тепер  ще
дужче цiкавиться Україною через неї, її оповiдання, її пiснi, але це все -
не його життя. Так само, як i про свого  дядю  -  Герцена,  вiн  слухає  з
iнтересом, спiвчуттям  -  i  тiльки.  Вiн  заклопотаний  своїми  лекцiями,
навчанням.
   Досi вона виправдувала своє ставлення до Опанаса тим,  що  вiн  одiйшов
вiд своїх юнацьких революцiйних настроїв i мрiй,  а  вона  загорiлась  тут
бажанням  дiяльностi,  бажанням  стати   ближче   до   людей   справжнього
революцiйного табору. Зрозумiвши їхнi iдеї, вона жадала писати  спiвзвучне
цим iдеям, бути помiчницею в їхнiй дiяльностi -  не  лише  в  розмовах  за
чайним столом. Але ж Саша - цей хлопчик з iдилiчної родини?..
   Жiнка завжди може пiдвести беззаперечнi теоретичнi пiдвалини  будь-яким
своїм почуттям, навiть коли вони кардинально змiнюються. Вiн  ще  молодий.
Якщо Опанас "вiдiйшов", то Саша ще "-не  прийшов"  -  через  свою  юнiсть,
оточення, зовсiм iнший напрямок всiєї родини. Вiн тiльки починає життя,  i
тут уже тепер вона, саме вона, може йому допомогти.  Але  про  це,  правду
кажучи, думалось мало. Бiльше згадувались  вираз  його  очей,  його  тонкi
пальцi, що так нiжно й лякливо торкались її  руки,  вона  згадувала  кожну
рису його юного гарного обличчя, змiну виразiв  на  ньому  i  мимоволi  то
всмiхалась, то супила брови, наче  сама  себе  ловлячи  на  цьому.  Раптом
згадувала,  якою  "недоступною"  її  всi  вважають,  як   казився   Кулiш,
"страждав" милий приємний Макаров, з яким вона вже тут -  нема  де  правди
дiти, почала  трохи,  трохи  кокетувати  по-своєму:  була  безпосередня  i
одверта бiльше нiж треба. А Тургенев?  Хiба  вона  не  вiдчуває,  що  йому
хотiлося  б  зайти  трохи  далi  в  їхнiх  взаєминах?  А  як  вона  одразу
сподобалась Кавелiну!
   Боже мiй, господи! А цей хлопчик "взрушив" її серце, наче до нього вона
й не вiдчувала нiчого, i не розумiла нiчого, i тiльки з пiсень, яких сотнi
переслухала й сама наспiвувала, дiзнавалась, як "всi  мислоньки  забирає",
анi роздум, анi розсуд нiчогонiчогiсiнько не вдiє.
   Раптом вона почала доводити Опанасовi, що  їм  необхiдно  переїхати  до
Гейдельберга, що там дешевше, що там зручнiше, там кращi  лiкарi  i  можна
з'їздити на ванни, а до Петербурга зараз не можна повертатися, поки тут не
вiддадуть усi борги, i тут у  неї  робота  йде,  аж  шкварчить.  Закiнчила
"Червонного короля", закiнчує "Лихого чоловiка". I ще задумала цiкаву  для
неї повiсть - "Три долi".
   Чого вона i зараз не  зраджувала  -  це  роботу.  Вранцi  зачинялась  i
писала, писала. Вночi, прокинувшись, Опанас бачив у напiввiдчиненi дверi -
сидить Маруся за столом, схилилась над своїм зошитом. Вона  працювала,  як
навiжена, весь час працювала. Що вiн їй  мiг  закинути?  Поки  що  вiн  не
помiчав нiчого особливого. А що всi упадають, крутяться навколо неї -  вiн
уже до цього похмуро звик. Може, справдi в Гейдельберзi буде все  дешевше,
простiше? А поки що журналу нема, i, власне, що на них чекає у Петербурзi,
де життя куди дорожче? Панько Кулiш зовсiм змiнився  i  голосу  не  подає.
Опанас не такий уже дурний, розумiє,  що  Марусенька  дала  тому  самолюбу
одкоша. Каменецький писав, що подався Кулiш iз своєю Сашунею на Кавказ.  У
самого Каменецького багато неприємностей з друкарнею, скаржиться.  Нарештi
Тараса-бiдолагу пустили на Україну.
   Несподiвано новi знайомi - земляки-студенти принесли  чеську  газету  -
"Празькi новини".
   - Вiтаємо! Вiтаємо! Марiє Олександрiвно!  Опанасе  Васильовичу!  Ставте
могорич! От - у червневому номерi  надруковано  чеською  мовою  оповiдання
Марiї Олександрiвни "Одарка"  Слухайте  примiтку  перекладача:  "Взято  iз
збiрки Марка  Вовчка  "Народнi  оповiдання".  Ця  збiрка  мiстить  народнi
малоросiйськi оповiдання, котрi вийшли  торiк  i  користуються  великим  i
заслуженим  успiхом,  саме  тому  вiдомий  росiйський  романiст   Тургенев
переклав їх росiйською мовою".
   - Це вперше тебе  переклали  чужою  мовою,  -  врочисто  сказав  Опанас
Васильович.
   - Йдете вже далi у свiти! - захоплено вигукнув хтось iз хлопцiв.
   - Таку подiю треба вiдзначити!
   - Обов'язково, обов'язково, аякже! Опанасю, ходiмо всi до  кав'ярнi  на
Брюлiвську терасу, - радо запропонувала Марiя Звичайно, їй було приємно!
   Хлопцi натякнули - краще б у якийсь погрiбець, де з дiжок точать  пиво,
але Маруся замахала руками:
   - Що ви! Незручно!
   I щось давнє, миле, немирiвське майнуло в обличчi. Що ж,  справдi,  iде
його Маруся у свiти. Хай робить, як знає Що вiн може їй наказувати, коли й
не заробляє нiчого? I ще дужче хмурнiє, i супиться Опанас Васильович, i не
може зрозумiти, - в чому ж його провина?  I  їй  нiякої  провини  не  може
закинути. I не хоче, вiдганяє вiд себе думку, що коли любов зникає -  нема
правих, нема винних. А що й не було любовi - просто щира приязнь,  дружба,
довiр'я, - про це вiн нiколи i не здогадувався. Просто вважав -  така  вже
холодна, спокiйна вдача.
   Та при  очах  вона  ставала  зовсiм  iншою  людиною,  i  це  було  нiяк
незрозумiле.
   То що ж, їхати до Гейдельберга?

   * * *

   Усi як змовились -  питають,  коли  їде  на  батькiвщину.  У  листопадi
одержала два листи вiд Герцена. У першому здивування: "Я  нiяк  не  гадав,
Марiє Олександрiвно, що Ви так заживетеся у Дрезденi, менi  здавалося,  що
Ви незабаром будете на Русi. Там цiкавiше..."
   Досадно i незручно - вона ж узяла доручення вiд  Олександра  Iвановича,
сама напросилася. Тепер, пишучи,  обминала  це  питання.  Розповiдала  про
Тетяну Петрiвну, "корчевську кузину", цiкавилась, що вiдповiв мiнiстр  про
дозвiл оселитися в Бельгiї. З її коротеньких листiв важко було уявити,  як
i чим вона живе.
   А втiм, хiба листи у всiх i завжди вiдбивають особисте життя, не кажучи
вже про життя суспiльства, злободеннi подiї, якi в дiйсностi i  цiкавлять,
i зачiпають усiх?
   Не всiм дано рiвнятися з Герценом. Вiн встигав писати  дiловi,  друзям,
синовi Сашi, який поїхав учитися  в  Швейцарiю,  в  кожному  листi,  iнодi
спецiально, iнодi  мимохiдь  торкаючись  того,  що  хвилювало  Росiю,  всю
Європу,  бо  не  мiг  одразу  не  подiлитися  своїми  думками,  почуттями,
переконаннями.
   Вiн, звичайно, не гадав, що колись, зiбравши навiть не  всi,  а  тiльки
частину збережених листiв, можна буде уявити всю добу -  з  її  боротьбою,
вибухами, стражданнями, пошуками, досягненнями i зневiрою. А цей  вiдгомiн
доби лунав мимоволi у кожному його листi.
   Читаючи  другого  листа,  що  його  одержала  невдовзi,  Марiя   зовсiм
знiяковiла: "Виходить, ви рiшуче, Марiє Олександрiвно, оселилися у нiмцiв.
Росiяни не терплять нiмцiв, а люблять їх.  Як  це  розiбрати?  З  Брюсселя
нiякої  вiдповiдi  не  було,  вони,  певне  (щоб  не  лишити   документа),
повiдомили в посольство, а я  не  хочу  йти,  та  й  їхати  неможливо.  На
превеликий смуток наших доктринерiв - Захiд ще  пiдупав  i  ще  ближче  до
смертi.  Брутальне  втручання  Наполеона  в  справи  Iталiї  i   вiдставка
Гарiбальдi - це такi два кроки, вiд яких не буде добра. Читали Ви листiвку
Гарiбальдi? Як я вгадав цю  людину,  назвавши  його  в  "Полярной  звезде"
античним героєм, постаттю з iсторiї Корнелiя Непота. Тут усе готується  до
вiйни. Англiя з 1860 року буде вкрита вiльними стрiльцями.
   Усе падає... Ми передбачали, але вiд цього не легше.  Кiнь  -  звiр,  а
хропе, коли бачить мерцiв. Живий не любить  смертi.  Справдi,  трапляються
хвилини такої втоми, що так би й утiк з полку... Але геть слабкiсть. Марш,
марш!"
   Ох! Коли б спроможнiсть за ним iти - марш, марш!
   "...Строганов просив царя  шмагати  селян  шпiцрутенами  -  ну,  вже  я
вiдшмагав його сiятельство за це. Прочитайте в наступному "Колоколе".
   Ну, це обов'язково. Адже на адресу Марiї Каспарiвни вiн тепер висилає i
їй номер "Колокола".
   "Що робить Тетяна Петрiвна? Чи одержала мого листа?"
   Марiя червонiє. Як легко, спокiйно написала вона ще недавно  Олександру
Iвановичу про Тетяну Петрiвну, її синiв, небожа, а зараз -  нi,  хай  сама
вона пише. Якщо побачиться у Гейдельберзi, вона обов'язково передасть,  що
Олександр Iванович цiкавиться.
   Вiн усiм i всiма цiкавиться, навiть Богдася не забув.
   - Опанасе тобi привiт. Слухай: "Кланяюсь  дружньо  Оп.  В.  Прощавайте.
Огарьов i дiти вiтають. Огарьов написав прекрасного, граничного листа  про
общинне володiння в "Колоколе", а потiм поїхав  у  Дувр  -  писати  вiршi.
Завтра повернеться. Тисну Вам руку мiцно. О. Герцен".
   Цей лист свiжить їй голову i надихає знову думати не  тiльки  про  того
гейдельберзького хлопчика.
   А за її короткi листи i Iван Сергiйович її картає.
   Вони бiльше  не  бачились  за  кордоном.  Все  умовлялись,  списувались
зустрiтися то в Швальбаху, то в Аахенi, то в Остенде  -  скрiзь,  де  вона
лiтала, - але все якось не виходило. То вона не вiдповiдала своєчасно,  бо
сама не знала, де буде, то слала телеграми i - змiнювала раптом  маршрути.
Над звичкою слати телеграми, несподiванi i незрозумiлi, замiсть того,  щоб
написати спокiйно листа, - Iван Сергiйович та й усi  друзi  пiдсмiювались,
але й сам Iван Сергiйович теж завжди без кiнця змiнював свої плани, бо був
зайнятий, як завжди, трьома справами: по-перше, за кордоном час i  почуття
дiлились мiж дочкою i madame Вiардо, власне, не дiлились, останнiй  завжди
належала лев'яча частка. Але все-таки дочка росла, закiнчувала пансiон,  i
вiн намагався зробити для неї те, що належить, i якнайлiпше.
   Та найдужче попри всi цi сiмейнi й  iнтимнi  справи  вiн  зайнятий  був
новою повiстю, в яку хотiв вкласти все, що здавалось йому, ще  лишилось  у
душi. Вiн навiть увi снi бачив їх, своїх  героїв,  вони  жили  з  ним,  не
давали спокою i зненацька змiнювали всi плани, настрої, бажання.  Це  було
дужчим над усе.
   От i трапилось, що з "милою", "наймилiшою" Марiєю Олександрiвною так  i
не зустрiлись, i тепер у Петербурзi вiн розпитував спiльних  знайомих,  чи
не знають, коли повернеться i чи повернеться взагалi на зиму до Петербурга
"панi Маркович", i, одержавши її "листа", писав  уже  з  свого  Спаського:
"Якби  я  сам  не  був  в  усьому  винний  перед  Вами,   люб'язна   Марiє
Олександрiвно, то, справдi, поремствував би на Вас, як  це  можна  у  таку
далину писати коротеньку записку - нiби ми живемо в одному мiстi, бачимося
щодня".
   Справдi, це був зовсiм не лист - кiлька слiв,  -  але  Iван  Сергiйович
писав далi: "З другого боку, все ж таки добре, що Ви про мене згадали -  i
я Вам за це дуже вдячний".
   I, не бажаючи мати пiдставу для такого ж докору собi,  Iван  Сергiйович
докладно написав про себе,  свою  нову  повiсть,  здоров'я,  про  переклад
"Iнститутки",  про  який  домовився  з  "Отечественными  записками".   Вiн
цiкавився: "З Вашого маленького листа не видно, чи  вирiшили  Ви  провести
зиму в Петербурзi - чи нi. Приїздiть, далебi, менi здається, що  ми  добре
проведемо цю зиму. Я боюся, коли б Ви вдвох або втрьох  (нi,  не-втрьох  -
Богдановi скрiзь буде весело) не занудьгували б за кордоном".
   "Занудьгувала..." Коли б вiн знав! Добре, що вiн далеко i  не  знає.  А
може, краще, коли б тут був?
   "Ви менi нiчого не пишете про Ваше здоров'я, одне слово.  Ви  менi"  нi
про що не пишете: сподiваюсь, що воно хороше, що i чоловiк Ваш,  i  Богдан
здоровi. Вклонiться вiд мене їм i всьому сiмейству Рейхелiв i дрезденськiй
Мадоннi. Бувайте здоровi,  веселi,  працюйте  й  приїздiть.  Кажу  Вам  до
побачення i дружньо тисну Вам руки.
   Вiдданий Вам Iв. Тургенев".
   Нi, Петербург, лiтературнi вечiрки у Карташевських, Бiлозерських уже не
манили, тим бiльше, пише Макаров, що й досi нiяк не домовляться з  приводу
журналу i дорученi йому справи про  видання  оповiдань  не  вирiшенi.  Вiд
листа Макарова повiяло атмосферою петербурзько-українського середовища.
   "З Кожанчиковим (видавцем) менi не пощастило поговорити  за  дорученням
Опанаса Васильовича. Кожанчиков хворий i нi з ким не  бачиться.  Тургенева
ще нема i не буде ранiше кiнця цього мiсяця. "Iнститутки" Вашої також  все
ще нема. Журналу українського також нема. Скiльки розладу виникло тут  вiд
того, що вихiд журналу затримується! Кулiш i Симонов аж iз шкури вилазять,
вживають рiзних заходiв, клопочуть, метушаться. Бiлозерський  огризається,
виправдується i бажає пiдтримати й здiйснити ту  iдею  журналу,  яку  собi
склав".
   Ох, вона знала цю куцу iдею Василя Бiлозерського. "Основою  журналу,  -
писав вiн, - буде просвiта. Зрозумiння загальної користi й  окремих  вигiд
усiх станiв i взагалi сприяння до  становища  морального  й  матерiального
побуту країни".
   На жаль, вiн не тiльки писав це  в  реляцiї  Цензурному  комiтету,  щоб
дозволили видавати український журнал, - в реляцiї можна  було  писати  як
завгодно, аби дозволили, - але вiн i думав так насправдi!
   Та от Марусине обличчя яснiє.
   "Шевченко, як i ранiше, дуже любить Вас, здається, навiть  бiльше,  нiж
ранiше. Вiн часто замислюється i, здається, обмiрковує i вже складає  щось
дуже хороше. Кулiш тепер у Москвi, але незабаром буде тут".
   От уже кого не хочеться  зовсiм  бачити.  Навiть  не  уявляє,  як  вони
зустрiнуться. Уже долiтали чутки, поводить себе так i натякає  так,  немов
вона, Марiя, була його коханкою, а тепер вiн порвав з нею. Гидота!
   "Шевченко гадає, що Вам краще залишатися в Дрезденi на зиму". Правильно
думає!
   "А я гадаю iнакше. Без Вас важко i  навiть  неможливо  вести  тут  Вашi
справи".
   Звичайно, вiн хворiє,  кожен  зайнятий  своїм,  своєю  роботою,  своїми
турботами,  вони,  може,  й  незадоволенi,  от,  мовляв,  гуляє  вона   по
заграницях, а їх примушує влаштовувати її твори,  клопотатися  про  грошi.
Чому ж тодi завжди освiдчуються в дружбi, любовi,  повазi?  От  i  Макаров
Микола Якович все ж таки пише:
   "Що ж до мене, то менi без Вас сумно. Весь цей час або бачив  Вас,  або
писав Вам, або знав, що швидко побачу Вас. Тепер  же  нiчого  про  Вас  не
знаю, нi на що не можу сподiватися. Правду кажучи, дуже сумно. Ми  раз  на
тиждень збираємось у сестри. Говоримо про Вас i читаємо Вас. Згадайте ж  i
Ви  про  нас  колине-коли.  Ваш  М.  Макаров.  Тисну  мiцно  руку  Опанасу
Васильовичу i цiлую Богдася".
   Дочитавши цього листа, вона подумала: "Хай краще читають i говорять".
   Нiкого з них не хотiлося бачити. Не хотiлося й чути усiх  цих  "добрих"
людей з "добрими" думками, якi весь час сперечаються, чиї думки кращi.
   Хiба що одного Тараса Григоровича побачила б  на  хвильку.  Посидiла  б
мовчки або поспiвала б з ним тихенько, потурбувалась би про нього - як вiн
любив, коли вона прийде, було, i, не питаючи нiчого,  хазяйнує.  Зiбралась
би з думками бiля нього.
   Коли попрощалися з Рейхелями, сiли в поїзд, їй  стало  тривожно  i  вiд
покiрного вигляду Опанаса Васильовича, i вiд радостi  Богдася  (а  власне,
чого вона його шарпає, адже хлопчик почав учитися!),  i  вiд  пiдсвiдомого
хвилювання: як зустрiне її Саша. I раптом вiдчула - вона  опинилась  зараз
на шляху якоїсь пiвправди, яку змалку ненавидiла, якою гидувала.



   11

   "Говоримо про Вас i читаємо Вас".
   Це справдi так. У Петербурзi аж нiяк не забувають про неї.  Говорять  i
читають.  Читають  i  говорять.   Збираються   то   у   Варвари   Петрiвни
Карташевської, сестри Макарова, то у Василя Михайловича Бiлозерського.
   Сьогоднi Надiя Олександрiвна, молоденька дружина вже не  дуже  молодого
Бiлозерського, надiслала записку Макарову. Одержали  нове  оповiдання  вiд
Марка Вовчка. Приходьте i сестрi, будь ласка, перекажiть. Може,  й  Кулiшi
будуть, може, ще хтось iз землякiв завiтає.  Тарас  Григорович,  на  жаль,
нездужає, певне, не прийде.
   - А я б хотiла, щоб i  Кулiшi  не  приходили,  -  раптом  сказала  вона
чоловiковi.
   - Ну, що ти, Надiєчко, це ж нашi  родичi,  сестра  моя,  -  зупинив  її
Василь.
   Та Надiєчка, дарма що молоденька, має свою думку i свої уподобання.
   - Не ображайся, Василю, я ж знаю, що ти мене розумiєш. Вона  не  любить
Марiї Олександрiвни, Сашуня  твоя,  i  ти  зовсiм  не  любиш  Пантелеймона
Олександровича - тiльки зiйдетеся, так i  починаєте  дряпатись  з  приводу
кожної дрiбницi.
   - У сперечаннях  народжується  iстина!  -  спробував  жартом  вiдбутися
Василь Михайлович. Але дружина була не з пiддатливих.
   - Не в таких сперечаннях. А щодо сьогоднiшнього  вечора,  їй  же  богу,
хотiлося б, щоб самi друзi читали новий твiр Марiї Олександрiвни.  Макаров
їй друг - вiн радiтиме, коли добре, i щиро вболiватиме,  коли  не  так.  А
твоєму Кулiшевi я не йму вiри, нi, нi!  I  я  не  хочу  слухати  натяки  i
наклепи на Марiю Олександрiвну, я її люблю щиро, я пишаюсь нею, я їй добра
зичу вiд усього свого серця, а не просто цiкавлюсь, як, примiром,  Варвара
Петрiвна Карташевська. Адже вона всiма  знаменитими  людьми  цiкавиться  i
хоче з ними приятелювати.
   "Устами младенца истина глаголет",  -  подумав  чоловiк,  але,  щоб  не
образити дружини "младенцем", сказав миролюбно:
   - От розпалилась! Нiчого в тому дивного нема, що їй хочеться  розумних,
цiкавих людей до себе залучати. А що, краще, коли  зберуться  панночки  та
панi i кiсточки вiдсутнiм перебирають?  Та,  мовити  правду,  волiв  би  я
просто з тобою, Надiєчко, вдвох почитати, як ми  обоє  любимо.  Але  ж  ти
знаєш, яке це буде задоволення i  для  iнших.  Хiба  можна  їх  позбавляти
цього? Ти швиденько вкладай Миколку спати, а я тим часом  перегляну  пошту
та й, може, треба самому спочатку оповiдання  прочитати,  щоб  не  мекати,
розбираючи на людях.
   - Нi, нi, не читай сам, я хочу, щоб уперше разом зi мною, -  заперечила
Надiя.
   Пошти багато. Ще й дозволу на журнал нема, а  якимось  вiтром  по  всiх
усюдах рознеслось, що готується український журнал i люди шлють та й шлють
i статтi, й начерки, й вiршi, i просто привiтання та побажання.  Iй-право,
матерiалу вже на кiлька номерiв є!
   А офiцiйного дозволу на  видання  українського  журналу  i  досi  нема.
Бiльш-менш погоджуються  у  Цензурному  комiтетi  та  в  мiнiстерствi,  що
редактором буде Василь  Бiлозерський,  -  людина  помiркована,  спокiйної,
лагiдної вдачi, нiяких "крайностей".
   Був у Кирило-Мефодiївському братствi? Був арештований?  Та  то  ж  було
давно, й серед усiх i тодi вiн тримався найпомiркованiших поглядiв.  I,  -
чого не знали товаришi "братчики" та що добре знали у Третьому вiддiлi,  -
виявився  на  допитах  досить  слабкодухий,  легковiрний.   Завдяки   його
легковiрнiй одвсртостi багато про що дiзналися, про що решта мовчала...
   Отже, з Третього вiддiлу була дана цiлком пристойна характеристика  для
того, щоб саме йому дозволили бути редактором.
   Кулiш ремствував. Вiн знав, що однаково заправлятиме усiм  вiн.  Кулiш,
але скiльки перешкод завжди вигадуватиме  в  усьому  цей  Василь,  який  в
юностi, в студентськi київськi роки, молився на Панька Олельковича Кулiша.
   Одержавши сьогоднi записку - запросини до Бiлозерських,  Кулiш  вирiшив
не поспiшати. Хай трошки почекають, похвилюються.
   - Ти пiдеш, Сашуню? - спитав дружину.
   - Та у мене щось голова болить, - поскаржилася вона. Так хотiлося,  щоб
чоловiк почав умовляти або принаймнi занепокоївся!
   Але чоловiк байдужiсiнько мовив:
   - Ну, то й нема чого йти. I я швидко  повернуся,  тiльки  розпитаю  про
справи у Василя. А ти краще полеж.
   Справдi, навiщо їй нервуватися, слухаючи Вовчковi оповiдання?
   Пiдсвiдоме йому хотiлося, щоб вони були гiршi, гiршi за тi,  над  якими
вiн так працював. Вiн стiльки про це казав, що й сам  увiрував,  що  працi
було бозна-скiльки!
   Коли, нарештi, досить пiзненько, до вiтальнi Бiлозерських зайшов Кулiш,
усi сидiли якiсь самi не свої. Надiя Олександрiвна була просто  зарюмсана,
а Варвара Петрiвна хоч i не плакала одверто, та нервово м'яла  хустинку  в
руках i, завжди така балакуча, зараз мовчала.
   Видно, його i не чекали, i хвилювались зовсiм не  з  того,  що  вiн  не
прийшов.
   Невже Марко Вовчок знову сипнула тим багатством, про  яке  давно  казав
Кулiш?
   На нього майже не  звернули  уваги,  бо  були  всi  наче  приголомшенi,
ошелешенi. Чемно привiтались, хазяїн запросив сiдати.
   - Як це вона написала, ви помiтили, панове, - сказала Надiя. - "А  я  й
не нажився у свiтi, я й не навчився, а я й не знаю нiчого. Не жив я, мамо,
тiльки збирався жити..." Даруйте менi, цi слова всю душу перевертають! - i
вона просто пальцями витерла очi.
   - Нi, нi, - раптом  рвучко  схопилась  Карташевська  i  заговорила,  як
завжди, швидко, переконливо, немов вона одна могла пiдмiтити найголовнiше.
- Це не може бути, що вона така проста, звичайна, як  була  з  нами.  Вона
тiльки удавала з  себе  таку.  Бо  iнакше,  як  вона  могла  б  так  тонко
розiбратись у почуттях!
   - Варю, - знизав плечима Макаров, її брат, - це дуже освiчена, розумна,
талановита жiнка.
   - Знаю, знаю, -  замахала  руками  на  брата  Варвара  Петрiвна,  -  ти
закоханий у неї!
   - Що поробиш, у неї не можна не закохатися. Хiба я криюсь iз цим? -  не
заперечував Макаров, досить спокiйно, з усмiшкою глянувши на  сестру.  Вiн
давно  знав,  що  саме  такi  вiдповiдi   припиняють   безглуздi   натяки,
пiдсмiювання, все, що зберiгається в жiночому арсеналi про такий  випадок.
Але ж правда - вона йому страшенно подобалась! Коли  б  вони  побачили  її
тепер за кордоном - незалежну, самостiйну, дотепну, iз  вишуканим  умiнням
носити найпростiше вбрання!
   I тут ще дужче, нiж за кордоном, вiдчув, як вона змiнилась.
   Торiк, - у цьому ж колi, часто в цiй же вiтальнi,  -  степова  мовчазна
красуня. Зараз - елегантна, розумна молода жiнка. Жадоба життя свiтиться в
нiй у всьому. I чоловiки вiдчувають,  вгадують  -  жадоба  ще  непiзнаного
жiночого життя, не те, що пiзнається жiнкою в спокiйному статечному шлюбi,
- i це тягне до неї ще дужче. Торiк зупинялись перед  її  холодно-байдужим
поглядом - наче не бачить, не розумiє, як дивляться на неї. А зараз  -  цi
мiнливi настрої, що вiдбивались на  обличчi:  то  лукава  усмiшка,  жвавий
iронiчний вогник, а то якийсь непiдробний розпач в  очах,  навiть  у  всiй
постатi, в опущених безсило руках. Наче стоїть людина  перед  стежкою,  що
в'ється над прiрвою, мiж скелями, i вагається - рушати чи нi. I вабить її,
i лякає невiдома стежка, а втiм, обов'язково ступить крок.
   Може, Кулiш ранiше за всiх вiдчув цi прихованi незайманi почуття i  так
настирливо домагався її прихильностi i навiть любив давати  якiсь  натяки,
що, мовляв, Марковичка - не така свята  та  божа?  Жiнки  клювали  на  цих
черв'ячкiв, а чоловiки розумiли - коли б що було - хто-хто,  а  такий,  як
Кулiш, мовчав би, а головне - не казився б. Тарас Григорович навiть казав:
"Боюся, що вiн таки насправдi збожеволiє".
   - Ви б побачили, як вона змiнилась, - сказав Макаров,  -  ви  б  її  не
впiзнали.
   Кулiш почервонiв. У нього було вiдчуття, що його коханка його зрадила i
всi про це знають. Вiн узяв зошит, списаний її почерком, - чого це  Опанас
не переписав, на Каменецького понадiявся? - розкрив  початок,  кiнець.  О!
Вiн  добре  знав  i  розбирав  цей  красивий,  тонкий,  дрiбний  почерк!..
"Прокинусь - пусто! Робота дожидає, треба жити, треба дiло  робити,  треба
терпiти горенько... Живу. Дивлюсь, як хата валиться,  чую,  що  й  сама  я
пилом припадаю - дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу..."
   Так. Це вона, її слова, її звороти, її проникнення у людський бiль.
   Але вiн стулив тонкi губи.
   - Що ж, - мовив замислено Василь Михайлович, - шкода, що нема  зараз  з
нами Марiї Олександрiвни, шкода, що вона хворiє i  примушена  лишатися  за
кордоном, але, правду сказати, добре, що вона там - вiльна, незалежна  вiд
тутешнiх обставин. Я певен, що вона, як Гоголь  "из  прекрасного  далека",
бачить ще яскравiше все наше, далеко не прекрасне. Я певен, що тут вона  б
не написала таку чудову рiч, яку ми тiльки-но прочитали - оцi "Два сини".
   - Менi здається, - сказала Надiя, - це оповiдання ще краще вiд того, що
вона писала ранiше.
   - Добре, коли вже не гiрше! - скептично процiдив крiзь зуби Кулiш.
   Не стерпiв-таки - кинув гадючку. Надiя з неприхованою злiстю глянула на
нього.
   - Що ви,  Пантелеймоне  Олександровичу,  -  заперечив  Бiлозерський,  -
такого про жiнку-матiр нiхто ще не писав, крiм нашого Тараса  Григоровича,
звичайно, в поезiї. Я розумiю мою дружину, я сам  не  можу  отямитися  вiд
цього враження. Наче всi нашi  бiдолашнi  матерi  постали  передi  мною  -
мiльйони матерiв з їхнiми слiзьми,  з  їхнiм  безправ'ям.  А  хлопчики  як
вималюванi! Це буде окрасою нашого журналу. А  ще  ж  Марiя  Олександрiвна
пише, що закiнчує невеличку повiсть - "Три долi".
   - Незабаром уже  вийде  мiй  альманах  "Хата",  -  сказав  Kvлiщ.  Йому
нестерпнi були цi похвали новому твору Марiї,  надiсланому  з-за  кордону.
Вiн хотiв звести розмову на iнше, але сам не стримався i додав ущипливо:
   - Коло неї ж Опанас, так що пишуть, пишуть.
   - Що ви хочете цим сказати? - скипiла знову Надiя. Але Кулiш нiчого  не
вiдповiв, тiльки  якось  двозначне  усмiхнувся,  мовляв:  ви  мене  й  так
розумiєте.
   - Вона працює, як несамовита, -  сказав  Макаров,  немов  не  помiтивши
камiнця Кулiша. - Де б не була, як би себе не  почувала,  щодня  сидить  i
пише, i нiхто нiчим її вiд роботи не вiдтягне. Хiба можна не захоплюватися
такою людиною?
   Чи вiн навмисне дратує?
   - Я в своїй "Хатi" теж друкую оповiдання Марка  Вовчка  "Чари",  -  вiв
далi Кулiш, не повернувши й голови в бiк Макарова.  -  На  мою  думку,  це
слабеньке фантастичне оповiдання, я не вмiстив його в  "Народнi",  i  вона
навiть дякувала за це!
   - Чого ж тепер друкуєте? - спитав Макаров.
   - Думки розходяться з приводу нього. Декому воно подобається,  скажiмо.
Костомарову. У всякому разi, воно не гiрше вiн решти  творiв,  вмiщених  в
альманасi, надрукувати можна. Хай читачi висловлюють свiй присуд  самi.  Я
вважаю, що пiсля "Народних оповiдань" особливого поступу  нема,  навiть  в
"Iнститутцi" я не вбачаю  самостiйної  творчостi.  Крiзь  картину  все  ще
проглядають натурщики i натурщицi, з яких Марко Вовчок списує свої етюди.
   - Ви кажете так  про  "Iнститутку"?  "Iнститутку",  яку  так  хвалив  i
переклав сам Iван Сергiйович Тургенев! - схопилася Варвара Петрiвна.
   Кулiш удостоїв її побiжним примруженим поглядом.
   - Я сам дуже високо поставив Вовчковi оповiдання,  але  вважаю,  що  це
почин новому дiлу, а що вийде - те побачимо. Ну, та мою думку прочитаєте в
передмовi до "Хати".
   - Ви прочитайте це оповiдання, -  гаряче  заговорила  Надiя,  -  тiльки
камiнь може не зворушитися пiсля нього! -  Вона  демонстративно  встала  i
пiшла з кiмнати. - Менi треба до сина, пробачте, - кинула вона.
   - Надiєчко, розпорядись там чаєм, - попросив чоловiк. Вона справдi була
вже неспроможна вислухувати єхидностi Кулiша, а крiм того, прослухавши  це
без краю журливе оповiдання, їй,  молодiй  матерi,  захотiлося  швидше  до
свого хлопчика. Кiлька хвилин вона сидiла коло нього, поправила ковдрочку,
вiдкинула волоссячко з очей i, вже трохи заспокоївшись,  пiшла  на  кухню.
Вона господиня, треба "розпорядитися" чаєм. Пiсля чаю вийшли разом - Кулiш
i Макаров.
   - Побоююсь, - сказав  Кулiш,  -  що  наш  майбутнiй  журнал  годуватиме
читачiв юшкою непевного смаку.
   - Ну, це ви даремно, Пантелеймоне Олександровичу, адже твори Шевченка й
Марка Вовчка вже у Василя Михайловича.
   - То лише для приманки  читачiв,  а,  певне,  наш  редактор  у  Кочубея
говiтиме, у Галагана сповiдатиметься, а  у  Тарновського  причащатиметься,
щоб йому цей грiх вiдпустили.
   "Що правда,  то  правда",  -  подумав  Макаров,  та  мовчав,  не  хотiв
пiдтримувати Кулiша.
   - Але я дав сам собi слово стояти на сторожi простонародної  прямоти  в
нашiй українськiй словесностi, щоб вона не зрадила  свого  величного  тону
правди.
   Макаров знову ледь стримав себе, тiльки плечем нервово здвигнув:  "Хiба
не найбiльша  правда  у  Тараса  Григоровича  i  у  Марiї  Олександрiвни?"
Розпрощавшись з Кулiшем,  мiркував  над  тим  же.  Звичайно,  Бiлозерський
дуже-таки помiркований i догiдливий з усiма i надто до  українських  панiв
прислухається. Але ж i Кулiшевi волi не  давай  -  таке  тобi  хуторянство
розведе! Шкода, що Шевченко не  може  тепер  за  це  взятися,  та  з  його
настановами, правда, з другого номера журнал цензура б заборонила! Нi, хай
пише. От коли б Марiя  Олександрiвна  була  iншої  вдачi!  З  її  розумом,
смаком. Енергiї, смiливостi в нiй багато, але лише в своїй роботi, в своїх
творах. Вона стоїть зовсiм осторонь вiд органiзацiйних справ  -  анi  тiнi
честолюбства i владолюбства. Вона б розсмiялась, коли  б  їй  сказали,  що
вона, найкраща письменниця пiсля Шевченка, може i  мусить  стати  на  чолi
журналу. Йому й самому стало смiшно вiд  цiєї  думки.  Хоча  й  дуже  вона
змiнилась за кордоном, але така дiяльнiсть аж  нiяк  не  в'язалась  iз  її
принадним жiночим образом!
   Дивно! Про те саме, тiльки в iншому аспектi, думала Надя Бiлозерська.
   Чому всiм завжди  заправляють  чоловiки,  а  жiнки  -  от  тiльки  така
незвичайна, такий талант, як ця Марковичка, можуть стати самостiйними?  Та
й то вона самостiйна, дiяльна  лише  в  своїй  особистiй  сферi,  в  своїй
роботi, в своєму писаннi, а всi справи - видання, журнали, альманахи -  то
все ведуть чоловiки.  Невже  вона,  Марiя  Олександрiвна,  така  освiчена,
розумна, талановита, як нiхто з цих чоловiкiв, не могла б бути  нарiвнi  з
ними? Нарiвнi з ними вирiшувати, редагувати, органiзовувати, радити?  Вона
була б вище за них! А певне, вище!
   Невже нiколи не змiниться  життя  жiнки?  I  тiльки  досягне  вiдносної
самостiйностi, як оця, мила її серцю  Марковичка,  як  одразу  починаються
плiтки, пересуди, i що прощають або просто не помiчають у звичайної жiнки,
те самостiйнiй, талановитiй уже поставлять у докiр...



   12

   Марiя, звичайно, не знала, що сказав Макаров у Петербурзi:
   "Ви б її не пiзнали", - але вона й сама себе не впiзнавала. Вона тiльки
вiдчувала внутрiшньо, що заметалась, не може  знайти  собi  мiсця,  то  їй
хотiлось на  люди,  то  зачинялась  вiд  усiх  i  писала,  писала.  Опанас
Васильович зауважував, що i тут, у Гейдельберзi, "як затята" вивчала  мови
- одразу учитель нiмецької, учитель англiйської, учитель iталiйської.
   - Ти й свою рiдну забудеш! - процiдив якось крiзь зуби. Знизала плечима
i нiчого не вiдповiла. Але якою добiрною мовою написала  "Три  долi"!  Вiн
навiть не "зчеркнув" нiчого.
   Як i ранiше, закiнчивши твiр, сказала йому:
   - Опанасю, друже, прочитай уважно.
   Але не було вже в очах, як колись, учнiвської тривоги: а що,  як  почне
багато правити, заперечувати. А Опанас майже нiчого и не  поправив.  Сумно
було йому  читати.  Якiсь  новi  нотки  з'явились  н  оповiданнях,  якийсь
вiдчутнiший дотик до людських почуттiв i аналiз їх, наче щось сам для себе
хоче вирiшити його Вовчок. Хто ж для неї править  за  iдеал  з  цих  трьох
дiвчат, що покохали одного парубка, який пустився  берега  вiд  четвертої?
Нi, нiчого автобiографiчного не було i в цих оповiданнях, але  вона  сама,
Марiя, була в кожному словi, її погляд, її подих,  її  думки,  i  у  нього
щемiло серце, коли вiн читав.
   Навiщо вона пише тепер так  багато  i  по-росiйськи?  Але  що  вiн  мiг
закинути, коли опинилась вона в такому товариствi,  де  з  iнтересом  i  з
повагою ставились до українських її оповiдань,  до  української  мови,  до
України, - це ж бо були культурнi, прогресивнi люди, - але ж це не було їм
рiдне, не пекло, не болiло, як йому. Вони вважали її чудовою письменницею,
- а якою - українською чи росiйською, - для них не мало тої ваги,  як  для
нього.
   А вона зовсiм iнакше почала й до товариства ставитись, до людей.  Пiсля
годин рвучкої роботи їй просто не терпiлося швидше опинитися  мiж  людьми.
Вона, колись замкнена i мовчазна (вiн забув про Немирiв -  та  що  там!  У
Немировi вона була ще дитина), тепер бiгла до Єшевських, до цих  Пассекiв,
у яких, як i  в  Дрезденi,  одразу  почали  збиратися  всi  земляки.  Коли
розiбратися - товариство  було  цiкаве,  багато  молодих,  i  йому  самому
незрозумiле, чом вiн, такий товариський, такий колись легкий у взаєминах з
людьми, був тут з ними далекий, насуплений, похмурий. Нi про кого  не  мiг
би вiн сказати щось негативне.  Ну,  що  можна  мати  проти  знайомства  з
Степаном Васильовичем Єшевським, професором стародавньої та середньовiчної
iсторiї?  Вiн  ще  зовсiм  не  старий,  трохи  понад  тридцять,  та   його
заглибленiсть у свою  науку  надала  йому  старший  за  його  вiк  вигляд,
притаманний людям, захопленим якоюсь одною сферою. Неуважнiсть  до  всього
iншого  була  причиною  навiть  часто  кумедних  випадкiв.  Але  вiн   був
доброзичливий, поблажливий до людей, i одразу  в  пансiонi  славнозвiсного
серед росiян професора Гофмана вiдзначив мiж усiх Маркевичiв. Його дружина
- Юлiя Петрiвна -  була  ровесницею  Марiї,  вони  одразу  заприятелювали.
Дивно, тут, за кордоном, у Марусi з'явились  справжнi  подруги  -  i  Юлiя
Петрiвна, i Олена  Костянтинiвна  Станкевич,  i  давня  орловська  знайома
Сонечка Рутцен. У Петербурзi в неї не  було  таких  приятельок.  Дружба  з
Юлiєю  Петрiвною  була  приємна  професору  Єшевському,   i   до   Опанаса
Васильовича вiн ставився з щирою повагою,  певне,  коли  б  охота  Опанаса
Васильовича, вони б далеко бiльше часу проводили б разом. Пiл час спiльних
екскурсiй, вiдвiдин цiкавих пам'яток старовини, професор  мiг  розповiсти,
здавалося, не лише про кожен замок, а й про кожен камiнь, i Марiя  слухала
його з насолодою.
   Як вона могла слухати! Коли бачили її очi, жадiбнi до знання, до всього
нового,  -  хотiлося  розповiдати  й  розповiдати,  вона   наче   надихала
оповiдача.
   А Опанас Васильович дивився сумно, втомлено.  Вiн  утомився  вiд  цього
внутрiшнього незадоволення, i стороннiм, хто не знав обох їх добре,  шкода
було молодої живої жiнки  поряд  з  чоловiком,  немов  уже  вiджилим  своє
найцiкавiше у життi. Сум приймали за похмурiсть, найменше незадоволення  -
за ревнощi, i починали жалiти не його, а її. Так, не в очi,  а  коли  панi
Маркович не було, звичайно, i не при ньому. Тетяна Петрiвна квоктала, - як
бiднiй Марiї Олександрiвнi важко з чоловiком,  у  якого  такий  нестерпний
характер.
   Єшевський, людина розумнiша, делiкатна, - жалiв обох, добре ставився до
обох i з ще дужчою нiжнiстю дивився на свою Юленьку.
   Все-таки з Єшевським i Опанасовi Васильовичу було легше. З молоддю  вiн
зовсiм не зiйшовся. А саме того  року  в  Гейдельберзi  зiбралось  стiльки
молодих талановитих вчених для вдосконалення своєї професiї. Для них  їхнi
лабораторiї, смiливi власнi експерименти, пошуки, лекцiї нiмецьких  свiтил
були iстинною суттю життя. Жили вони всi  на  стипендiї,  не  звертали  на
умови побуту нiякiсiнької уваги i, навiть заощадивши грошi вiд  друкування
статей, подорожували найдешевшим способом до Парижа, Iталiї, ходили  пiшки
по Саксонськiй Швейцарiї. Вони дивували закордонних професорiв  фанатичним
ентузiазмом у науцi, i тодi ще нiхто не уявляв, що їхнi iмена впишуться  в
славну iсторiю не тiльки росiйської, а й свiтової науки,  що  вони  навiки
прославлять свою батькiвщину. Менделєєв. Сеченов. Бородiн. Юнге...
   Вони всi залюбки проводили вiльнi  вечори  у  Пассекiв,  читаючи  часто
вголос новi росiйськi журнали, новi книги i з найбiльшою цiкавiстю журнали
i книги з Лондона, якi  тепер  регулярно  одержувала  Марiя  Олександрiвна
через Рейхелiв. На неї саму вони  дивились  як  на  старшу  замiжню  даму.
Бородiн, про  якого  ще  не  знали,  який  вiн  композитор,  -  радiв,  що
познайомився з "лiтераторшею", яку  вважав  "милою,  навiть  дуже  милою".
Сеченов, на якого сердобольне квоктання Тетяни Петрiвни мало зворотну дiю,
навпаки - не прагнув ближчого знайомства. Але ж сходились всi часто  разом
i були в одному товариствi.  Нiчого  проти  них  не  мiг  закинути  Опанас
Васильович. Може б, колись вiн сам зацiкавився б ними  далеко  бiльше,  бо
дивно - цi хiмiки, медики майже  всi  захоплювались  музикою,  вiдвiдували
музичнi й спiвочi товариства, а у Бородiна навiть стояло пiанiно напрокат.
   Ходив за нею, за Марiєю, тут, у Гейдельберзi, як тiнь, молодий  Пассек.
Можливо, це все починало впадати в око, бо вона не заперечувала.  Але  всi
мовчали. Опанлсовi Васильовичу вiн був чомусь неприємний, i саме тому  вiн
з ним, з молодим Пассеком, тримався навiть привiтнiше, нiж з рештою.  Адже
був Дорошенко його найближчим другом у Немировi!
   Вiн знав, що обманює сам себе. Не такий був Дорошенко, i не  така  була
тодi Маруся.
   О господи! Швидше б закiнчувалося лiкування i повернутися "додому".
   Але Марусi раптом стало  гiрше...  Вiн  бачив,  що  це  не  "баринськi"
витребеньки, як у iнших. Раптово вона зовсiм млiла, а то цiлiсiнькi днi  у
неї нестерпно болiла голова i вона навiть не виходила, а потiм  з'являлась
на люди блiда, з  синцями  пiд  очима,  i  жалiслива  Тетяна  Петрiвна  ще
багатозначнiше зiтхала, нiби вiн, Опанас Васильович, спричинився до цього.
   Лiкар у Лондонi, який оглянув її, - про це написав i Олександр Iванович
у своєму дружньому листi, - не знайшов нiякої небезпечної хвороби, сказав,
що це на нервовому грунтi. Вони обоє боялись  гiршого,  адже  почала  вона
хворiти пiсля важких перших пологiв, лiкувалася i нiколи  не  доводила  до
кiнця лiкування, бо рiзнi лiкарi  говорили  i  радили  рiзне.  Лондонський
лiкар теж сказав, що треба лiкуватись.
   Багато чоловiкiв вважали жiночi "нерви"  -  жiночими  вередами.  Але  ж
цього нiколи не можна було закинути Марусi. Навпаки, її пригнiчувало, вона
наче  соромилась,  коли  хворiла.  Вона   любила   бути   мiцною,   дужою,
працьовитою, сама все робити. Вона й  при  головних  болях  часто  писала,
обмотавши голову хусткою або рушником, як чалмою. Тодi  Опанас  Васильович
картав себе i присягався сам собi: "Поки Марусечка- не вилiкується, будемо
тут. Скiльки потрiбно  -  стiльки  й  будемо.  Грошi...  грошi...  Яке  це
нещастя".
   - Манiчко, а Каменецький нам же не все ще переказав за останнє видання?
Ти б пiдрахувала.
   - Почекай, Опанасю. Я неспроможна зараз пiдвестися. Потiм пiдрахую. Ну,
що тобi приспiчило?
   - Я мiркую, на скiльки нам ще вистачить. Гофману багато завинили?
   - Вiн обiцяв почекати. Зараз не вистачить з усiма  розплатитися.  Ти  ж
сам добре знаєш. От одержу за "Синiв", тодi заплатимо.
   Хазяїн пансiону професор Гофман  нiколи  не  вимагав  i  завжди  обiцяв
почекати. Навiть сам у скрутну хвилину мiг позичити.
   Колишнiй викладач  Московського  унiверситету,  вiн  тепер  оселився  з
дружиною в Гейдельберзi, викладав тут в унiверситетi i тримав пансiон,  де
залюбки зупинялися його друзi, землякиросiяни. Вiн  навiть  влаштував  для
дiтей школу. Це було дуже зручно. Свавiльний Богдась вiдвiдував цю школу i
дуже цим пишався.
   Що ж,  у  Гейдельберзi  зовнi  вони  влаштувались  непогано,  недорого,
зручно!
   I обидва почували - наче на пiску, на березi невiдомого моря  збудували
будиночок, який вiд подиху першого вiтру розсиплеться. I поки  що  -  обоє
мовчали. Мовчали. Бо про що могли говорити?



   13

   А  Тетяна  Петрiвна  Пассек,  "корчевська  кузина",  усiм  тiшилась   i
вiдпочивала  душею.  Тут,  у  Гейдельберзi,  все  складалось   якнайлiпше.
Помешкання, як i в Дрезденi, на кiлька кiмнат,  але  далеко  дешевше,  при
ньому  садочок,  та  весь  невеличкий  Гейдельберг  як  чудовий  парк.  Не
намилуєшся на цi крутi гори, що  височать  зеленими  стiнами,  на  вузький
швидкий  Неккар,  який  нестримно  кидається  з  гiр,   на   будиночки   з
гостроверхими  червоними  дахами.  Все  затишно,  гарно,  спокiйно.  Можна
зiтхнути полегшено пiсля важкого життя.
   Чоловiк - Вадим Олександрович - помер, лишивши її зовсiм молодою.  Двох
синiв вона пiдiймала самотужки, поховавши маленьку  жадану  дiвчинку,  яка
народилась одразу пiсля смертi Вадима. Сини дали їй силу пережити  страшнi
втрати. Треба було пережити. Матерiально вона була зовсiм не  забезпечена.
Так,  бiдувати  довелось  немало,  їй  здавалось,  пiсля  багатьох   рокiв
невтомної працi, клопотiв, тривог, турбот, вона нарештi може перепочити. А
з якими труднощами дiстався їй  цей  дозвiл  поїхати  за  кордон!  Скiльки
довелось прожити у Петербурзi,  клопочучись  про  паспорти!  Правда,  вона
здобула там  чудесних  друзiв.  Графиня  Толстая,  вся  благородна  родина
Толстих взяли таку участь, немов вона здавна  була  їм  близькою  людиною.
Саме в той час вони  клопотались  про  звiльнення  з  заслання  художника,
українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Тетяна Петрiвна переживала
разом з Толстими усi його  перипетiї  на  шляху  до  волi,  усi  труднощi,
пов'язанi з цим. Вона навiть переписала для себе усi його листи з далекого
заслання за Каспiєм i з дороги, коли вiн був затриманий  у  Нижньому,  -до
графинi Анастасiї Олексiївни.
   Та й не  тiльки  для  себе...  Вона  одразу  вiдчула,  що  цi  листи  -
дорогоцiннiсть, яку треба зберегти для дiтей, для людей.
   Одно муляло зараз: їй до нестями  хотiлось  побачити  друга  дитинства,
брата "Шушку" - Олександра Герцена. Але ж дозвiл на поїздку за кордон саме
через цю небезпечну рiдню i не давали. Вона не мала права зашкодити  своїм
синам, проте журилася: так близько - i не побачитись!
   Особливо сьогоднi спогади про нього не лишали її. Адже' з ним, тодi  ще
палким, гарячим, нестримним у  своїх  щирих  захопленнях  пiдлiтком,  вона
вперше  читала  Шiллера.  Вони  напам'ять  натхненно  проказували   рядки,
виголошували цiлi монологи з "Розбiйникiв", "Змови Фiєско",  "Пiдступностi
й любовi" i не боялися один перед одним бути надто патетичними, не боялися
здатися i сентиментальними, коли не могли стримати слiз. Як  багато  важив
Шiллер у їхньому юному життi!
   I хiба  вона  могла  колись  подумати,  що  буде  свiдком  ювiлею  цiєї
генiальної людини на його ж батькiвщинi!
   Цей гомiн,  бюст  поета  на  площi,  безлiч  народу,  дiвчата  в  бiлих
убраннях, у вiнках на свiтлому волоссi, з гiрляндами квiтiв у руках  -  їй
здавалось, вона бачить якусь чудову картину, але картина була рухлива, все
рухалось, як у театрi, тiльки великому, надзвичайному театрi. Лунали пiснi
на його слова, i їй вони нагадували чистi молитви юностi, її  добре  серце
сповнювалось подякою поетовi за свiтлi спогади, за тi далекi чистi мрiї  i
сльози. Що казати - вона була безмежно зворушена i  зараз  також  недалека
вiд слiз!
   Але нi в якi хвилини  анi  радостi,  анi  розпачу  Тетяна  Петрiвна  не
забувала  своїх  жiночих  обов'язкiв.  Вона   знала,   що   сьогоднi   всi
друзi-земляки, з якими  так  заприятелювала  в  Гейдельберзi,  обов'язково
пiсля цiєї iлюмiнацiї,  фейєрверкiв,  хорiв,  вистав,  взагалi  ювiлейного
свята, що справляє усе мiсто, зберуться у них,  Пассекiв,  i  треба  самiй
навiдатися на кухню, куди їй було дане вiд хазяйки право  входу,  i  самiй
поглянути, як приготували їхню росiйську вечерю, а  головне  -  кулеб'яку.
Хотiлося побалувати гостей, особливо молодих вчених.  Професор  Єшевський,
Кiтарри, Маркович! - це люди сiмейнi, а от  Сеченов,  Менделєєв,  Бородiн,
Борщов, хоча вже й не студенти, але живуть зовсiм постудентському  i  такi
захопленi своїми дослiдами, що iнколи й пообiдати або  забувають,  або  не
встигають. Та й свої хлопцi прибiжать зголоднiлi.
   Вона вийшла з  дому  у  великому  товариствi,  але  всi  розгубилися  в
натовпi, навiть Єшевськi зникли з очей. Та  нiчого,  їй  навiть  приємнiше
було ходити самiй у незнайомiй юрбi,  постояти,  де  схочеться,  вiддатися
спогадам, не соромитися слiз, що виступали й зараз на очi. А  всiх  i  так
попереджено  про  чай  i  кулеб'яку.  Проте   поспiшила   додому,   швидко
переодяглася, заглянула на кухню, де її, як завжди,  привiтно  зустрiли  i
господиня, i помiчницi. Вони любили дiлитися таємницями своїх нацiональних
страв, i коли хазяйська дочка  сумлiнно  записувала  "schtschi",  себто  -
"щi", гадаючи, що це матиме  успiх  у  клiєнтiв-росiян,  Тетяна  Петрiвна,
записуючи "пивний суп з бичачими хвостами", була впевнена, що нiколи  цiєї
"гидоти" дома не зварить.
   Усе було гаразд. Навiть самовар уже кипiв,  а  чай  вона  заварить  при
гостях, мiцний, запашний, як любить професор Єшевський.
   Тетяна Петрiвна сiла у вiтальнi в крiсло, щоб кiлька хвилин до  приходу
гостей вiдпочити. I знову перенеслась думками  в  далеке  минуле.  Згадала
Вадима, покiйного чоловiка, але зараз без болю. Вона завжди була вiруючою,
як не намагалися "збити її з пантелику", як вона казала, кузен Саша Герцен
i його друг - Нiк Огарьов.  Вона  щиро  вiрила,  що  побачиться  зi  своїм
Вадимом на тiм свiтi, i зараз їй здавалось, що Вадим  десь  тут,  близько.
Незримий. Вiн взагалi був завжди коло неї. їй хотiлося разом  з  ним  i  з
Сашею Герценом переживати це свято. Вадим i Саша також були друзями, потiм
вони, правда, розiйшлися в поглядах. Тетяна Петрiвна, звичайно,  в  усьому
була згодна  з  чоловiком.  Його  дiяльнiсть  ученого-iсторика,  етнографа
здавалась їй найважливiшою, найблагороднiшою справою. Вона  не  знала,  що
Герцен i Огарьов були впевненi, що саме вона, Таня, подруга їхньої юностi,
так оплела Вадима сiмейним затишком, своєю вiдданою любов'ю,  що  вiдтягла
їхнього друга вiд одчайдушного гуртка молодих ентузiастiв, для яких  вiрою
стали - Соцiалiзм, Революцiя, докорiнна змiна всього устрою.
   Звичайно, причина була не лише в нiй,  Тетянi,  а  в  натурi  Вадима  -
м'якiй,  зовсiм  не  бойовiй.  Його  захоплення  етнографiєю,  дослiдження
старовинних звичаїв, зближення його  з  слов'янофiлами.  Арешт  Герцена  й
Огарьова боляче вплинув на нього, налякав. Саме тодi,  уже  сiмейний,  вiн
мав посiсти кафедру  росiйської  iсторiї  в  Харковi  й  поспiшав  туди  з
дружиною. Але, тiльки-но прибувши в зовсiм чуже мiсто, довiдався, що йому,
як близькому до арештованих, взагалi причетному до цiєї справи, кафедри не
дадуть. Це його зовсiм пiдкосило.  Отодi  й  почалася  важка  темна  смуга
їхнього життя i духовний розрив з Герценом.  Пiсля  повернення  Герцена  з
заслання вони ще зустрiлись, i  давня  дружба  дала  себе  вiдчути.  Вадим
зовсiм вiдiйшов вiд  революцiйне  цiлеспрямованих  товаришiв  юностi,  але
лишались взаємна любов i пошана. Вадима, доброго, лагiдного, не можна було
не любити, не поважати, як прекрасного чоловiка й батька,  як  надзвичайно
порядну людину. Та незабаром Вадим  помер.  Тетяна  Петрiвна  лишилась  ще
молодою, досить гарненькою, але думка про другий шлюб нiколи не спадала їй
у голову, здавалась просто-таки святотатством, все  життя  зосередилось  у
дiтях, i тiльки зараз, коли старший Саша вже закiнчив унiверситет i  перед
ним вiдкривався певний шлях, хоча вона й далi хвилю валась з;i кожен крок,
все ж таки начебто можна було перепочити. Їй  здавалось:  з  Володею  i  з
племiнником Iполитом буде легше. Адже Саша вже  ставав  дорослою  людиною.
Коли б його побачив Вадим! Хай хоч побачить як-небудь тут, за кордоном, її
синiв Олександр Iванович Герцен.
   У неї трохи плутались  думки,  вона  опустила  повiки.  Поки  зберуться
гостi,  вона  так,  сидячи,  подрiмає.  Такi  симпатичнi,   розумнi   люди
зустрiлись тут...
   Першими  прийшли  Єшевськi.  Коротенький  сон  пiдбадьорив,  i   Тетяна
Петрiвна вже стрiчала їх, як завжди, гостинною привiтною хазяйкою.
   - Надзвичайне свято, чудесний ювiлей, - мовила вона. -  Менi  здається,
сьогоднi все людство може воздати небу хвалу, а Нiмеччина  пишатися  своїм
генiєм!
   - Коли б тiльки генiї  пiсля  смертi  могли  це  бачити,  -  усмiхнувся
Єшевський. - За життя їм доводиться ще гiрше, нiж простим  смертним.  Адже
Шiллер  майже  весь  час  бiдував,  не  мiг   заробити   достатньо   своєю
лiтературною працею, i лише наприкiнцi  свого  недовгого  життя,  нарештi,
одержав кафедру в унiверситетi. Мати бiльш-менш  спокiй  вiд  матерiальних
турбот йому допомiг Гете, коли близько зiйшовся з ним.
   Тетяна Петрiвна не могла, щоб про її бога  говорили,  як  про  звичайну
смертну людину. Вона вела далi,  похитавши  тiльки  з  докором  головою  -
докором не Нiмеччинi, а професору Єшевському, що в  такий  урочистий  день
мiг згадувати низькi прикростi:
   - Який пам'ятник зрiвняється з тим, що вiн звiв собi в людствi!
   Її  зворушливу  мову  урвав  прихiд  нових  гостей.  Степан  Васильович
Єшевський i його дружина Юлiя Петрiвна радо тиснули руки Iвану Михайловичу
Сеченову  -  медику-фiзiологу,  хiмiкам  Дмитровi  Iвановичу   Менделєєву,
Олександровi Порфировичу Бородiну, окулiсту Юнге i ще зовсiм молодому Iллi
Григоровичу Борщову. З ним з'явились Володя й Iполит Пассеки, а з  ними  -
невiд'ємний вiд них гомiн, галас, смiх.
   - От добре; сiдайте, панове, питимемо чай! - одразу заметушилась Тетяна
Петрiвна. - Ви, звичайно, також бачили все це прекрасне свято?
   - Ще б пак, ми почали його з самого ранку, -  мовив  Сеченов.  У  нього
було трохи калмицьке обличчя, у вузьких очах свiтився розум i в той же час
якась насмiшкуватiсть чи скепсис. - А що ми побачили пiд час обiду! Ми, як
завжди, пiшли обiдати в ресторан "Hоtel d'Agneau". Ви, певне,  вже  бачили
тутешнiх баронiв студентiв...
   - Чистi  барани!  -  чмихнув  iполит.  Тетяна  Петрiвна  хотiла  грiзно
подивитись, але не вийшло.
   - Якi набундюченi вони ходять по мiсту  в  бiлих  капелюхах  з  довгими
нагаями в руках i з величезними датськими догами на  повiдках,  -  вставив
красивий, ставний Бородiн.
   - Це у них форма така, - пiдморгнув хлопцям Борщов.
   - Мене попервах просто смiх брав, коли я стрiчав тутешнiх  студентiв  -
їхнi рiзнi партiї - з рiзними  кашкетами  -  жовтими,  червоними,  бiлими,
величезнi ботфорти неймовiрної форми. Нiяк не розбереш, у чому  ж  рiзниця
їхнiх партiй... У недiлю вони лише нудно пиячать та викликають один одного
на дуель через якусь дрiбну дурницю. Бевкне хтось - "dummer Junge" (Дурний
хлопець_ _(_нiм_.)_ _от уже й дуель, на щастя, далеко не смертельна,  так,
подряпають одне одному фасад!
   Усi зареготали.
   - Але ми вiдiйшли вiд теми, - зауважив Степан Васильович. -  Ви,  Iване
Михайловичу, почали про ювiлейний обiд.
   - Так, так. Ми  справдi  потрапили  на  ювiлейний  обiд.  З  прусськими
баронами  сидiв  старий  професор  юридичного  факультету.  Вiн  виголосив
промову, в якiй сказав, що йому випало в юностi щастя на власнi очi бачити
цю велику людину.
   - Це справдi щастя, - зiтхнула  Тетяна  Петрiвна,  i  Юленька  Єшевська
спiвчутливо кивнула їй головою.
   - Професор говорив про гуманнiсть i широту поглядiв Шiллера,  зупинився
на жiночих образах у його творах.  Одверто  кажучи,  нiчого  захоплюючого,
пiднесеного в промовi не було. Спокiйна собi лекцiя. Не те полонило нас  у
Шiллера, коли ми читали його вперше. В цiй  спокiйнiй  лекцiї  зникло,  не
чути було "Sturm und Drang'y" (Н_атиску i'i бурi (нiм.)_.
   - Наче всi його iдеали обмежились мiщанським спокоєм i добробутом, який
ми бачимо в цих затишних будиночках, - мовив Менделєєв.
   - А ювiлей - просто академiчний обов'язок чемностi, -  iронiчно  сказав
Борщов.
   - Що ж, "наш  век  для  идеалов  не  созрел.  Я  -  гражданин  грядущих
поколений"! - процитував Єшевський слова маркiза Поза.
   - Увечерi ми були тiльки на площi, -  розповiдав  далi  Сеченов.  -  Ми
опинились на театральнiй виставi. Давали  "Табiр  Валленштейна".  Апофеоз.
Але, правду кажучи, ми не  досидiли  до  кiнця  i  вирiшили  вiдзначити  й
закiнчити свято у вас, Тетяно Петрiвно, в колi друзiв.
   - Ми можемо навiть i самi воздати шану Шiллеру!  Проспiвати,  примiром,
шiллерiвську пiсню,  перекладену  нашим  Пушкiним,  -  лукаво,  змовницьки
усмiхнувшись, запропонував Бортов. - Пам'ятаєте, панове, "Пуншеву  пiсню".
Це нiчого, що ми питимемо не пунш, а чай!
   - Обов'язково! Обов'язково! Усi хором! - аж закричав Iполит:
   - Що ви! Хiба можна! - сполошилася  Тетяна  Петрiвна.  -  Що  подумають
господарi, сусiди? Вони гадатимуть, що ми справдi п'янi!
   - Але ж Шiллер! Ми спiватимемо пiсню Шiллера! Хай  знають,  як  росiяни
шанують його! Олександр  Порфирович  заграє!  -  доводив,  розвеселившись.
Менделєєв.
   - Нi, ви тiльки погляньте, як  розiйшлася  наша  Леонора!  -  засмiявся
Бородiн. "Леонорою" товаришi жартома  називали  Менделєєва,  бо  вiн  дуже
любив слухати "Леонору" Бетховена i завжди просив Бородiна заграти її.
   - Шкода, нема нашої Марiї Олександрiвни, - мовила  Юленька,  -  вона  б
напевне заспiвала шiллерiвськi пiснi.
   - А справдi,  де  Марiя  Олександрiвна?  -  спитав  занепокоєно  Степан
Васильович. - Може, вона захворiла?
   - Вiд такого чоловiка захворiєш! - зiтхнула  Тетяна  Петрiвна.  -  Хiба
можна до творчої талановитої людини так присiкуватися, як вiн до неї?
   - Ви помиляєтесь, Тетяно Петрiвно,  -  сказав  миролюбно  Єшевський.  -
Опанас Васильович  дуже  приємна  людина.  Звичайно,  Марiя  Олександрiвна
талант, її думкам потрiбнi воля, простiр...
   - А  не  постiйнi  обмеження.  Нi,  нi,  вона  дуже  терпить  вiд  його
характеру! - стояла на своєму Тетяна  Петрiвна.  -  Може,  вiн  просто  не
пустив її сьогоднi?
   - Ну, скажете! Марiю Олександрiвну - не пустити!
   - Звичайно, не просто заборонив, але вигадав безлiч перешкод,  висловив
своє невдоволення, а Марiя Олександрiвна нiколи не хоче з ним сваритися.
   - Та нi, тьотю, не хвилюйтесь, - втрутився всезнаючий Iполит,  -  ми  з
Володею бачили Марiю Олександрiвну разом... -  але  тут  Володя  непомiтно
сiпнув його ззаду, i саме в цю мить до кiмнати увiйшла Марiя Олександрiвна
разом з Сашею Пассеком.
   - Ну, нарештi! А ми вже турбувались про  вас,  Марiє  Олександрiвно!  -
кинулась до Марiї Тетяна Петрiвна i обняла  її  й  тому  не  побачила,  як
Маруся знiяковiла. Знiяковiли i Єшевськi - i чоловiк, i жiнка,  а  молодь,
на щастя, галасливо сперечалась i особливої уваги не звернула.
   Тетяна Петрiвна так була переконана,  що  Опанас  Васильович  пригнiчує
свою дружину, що навiть не спитала, де ж вiн, i не  цч  'i  я  чя  нiякого
значення тому, що Марiя Олександрiвна й Саша з'явились удвох i сiли  поруч
за стiл. Мати тiльки побачила, що  її  завжди  блiдуватий  смаглявий  Саша
зараз наче палає.
   "Як вiн переживає це свято, - подумала вона задоволено.  -  Усiм,  усiм
вiн схожий на батька".
   Вона поправила таким звичним материнським рухом волосся, що впало  йому
на чоло. Вiн з поблажливою усмiшкою вiдвiв  її  руку  -  дорослi  сини  не
розумiють, що вони завжди малi дiти для матерi!
   - А що ти встиг побачити? Правда, сьогоднi чудесний день?
   - О, так, так, ми все бачили.
   Коли б його розпитали, - вiн нiчого не мiг би сказати.  Хоч  йому  щиро
здавалось, що вiн бачив усе. Поряд з ним була вона!
   - А де ви зустрiлись з Марiєю Олександрiвною? - без  жодної  прихованої
думки спитала мати.
   - А ми весь час були вдвох,  -  просто  вiдповiла  Марiя.  Раптом  вона
подумала: що їй ховати? Навiщо їй брехати? Так, вони були  вдвох,  i  мати
нiчого не сказала на це, але  чомусь  її  пiдсвiдомо  вколола  ця  одверта
спокiйна вiдповiдь, на яку нiчого  не  скажеш.  Нi,  нi,  вона  пiдсвiдомо
хотiла зберегти свiй пiднесений розчулений настрiй.
   - Мiй Саша, як i я, змалку захоплювався Шiллером. Я гадаю, це для нього
виняткова радiсть бути свiдком його  ювiлею.  Я  певна,  що  i  ви,  Марiє
Олександрiвно, схиляєтесь перед цим генiальним письменником i  вiн  i  для
вас також багато важить, - поринула вона в свою стихiю.
   - Я думала сьогоднi, -  мовила  замислено  Марiя,  -  як  усi  нiмецькi
патрiархальнi  родини,  всi  бюргери,  всi  фiлософипрофесори,  у  цi  днi
уславляють Шiллера за те, що вiн висловив їхнi iдеали, їхнi мрiї, вiн  так
багато промовляє саме до них.
   -  Але  ж,  мила  Марiє  Олександрiвно,  за  "Розбiйникiв"   Французька
республiка оголосила його своїм Громадянином! - нагадав Єшевський.
   - Вiн у цьому творi революцiонер, як можна  заперечувати?  I  я  завжди
любила  "Розбiйникiв",  але  деякi  його  твори  мене   трохи   дратували.
Безперечно, вiн дав такi надзвичайнi  образи  i  в  "Марiї  Стюарт",  i  в
"Орлеанськiй дiвi", але ж хiба це той самий заклик до  боротьби,  бiль  за
щастя всього людства?
   - Але ж скiльки в них,  у  цих  творах,  благородних,  загальнолюдських
iдей! - сполошилася Тетяна Петрiвна.
   - Звичайно, людям приємнiше сприймати його пiзнiшi  погляди,  -  гаряче
мовив Борщов, - адже вони виправдовують i спокiй, i втому,  i  пасивнiсть.
Пам'ятаєте? В перекладi нашого Курочкiна:
   Заключись в святом уединеньи,
   В мире сердца, чуждом суеты.
   Красота цветет лишь в песнопеньи.
   А свобода - в области мечты.
   Це вже далеке вiд палких рядкiв з "Розбiйникiв"!
   - Нi, нi, ви навели прекраснi слова... "В мире сердца, чуждом суеты"! -
похитала  головою  Тетяна  Петрiвна.  -   Ви   згоднi   зi   мною,   Марiє
Олександрiвно?
   - З нiмецьких поетiв я люблю найдужче Гейне, - ухильно вiдповiла Марiя,
- але йому й  не  гадають  поставити  пам'ятник  i,  певне,  ще  довго  не
святкуватимуть його ювiлей на батькiвщинi.
   - А Гете? Олiмпiйський бог Гете? - спитав Бородiн.
   - Вiн надто вiдчув себе на Олiмпi, - усмiхнулась Марiя.
   - Ви не можете йому простити чину веймарського  сановника.  Пам'ятаєте,
ви обурювались, - нагадав Єшевський якусь розмову з Марiєю. - А  Гейне  ви
симпатизуєте як людинi, вигнанцю.
   - Менi багато говорить  кожен  його  твiр,  його  iронiя,  навiть  його
пiдсмiювання над самим собою, що  робить  його  поезiю  такою  своєрiдною,
несподiваною, людяною, але  головне,  звичайно,  його  непримиреннiсть  до
пошлостi, мiщанства, як вiн ненавидiв це все в своїй Нiмеччинi i як  болiв
за неї i не тiльки за неї. Як вiн писав,  що  "через  його  серце  пройшла
трiщина, яка подiляє весь свiт", а вiн помер вигнанцем, i бiльшiсть нiмцiв
не визнає його.
   Саша слухав Марiю, як заворожений.
   - Що ж, новi часи, новi пiснi! - сказав Єшевський.
   - А проте повернемось до ювiляра. Все ж таки наш великий вигнанець взяв
гаслом'для "Колокола" слова Шiллера - "Vivos voco!" - мовив  Борщов,  той,
що так хотiв заспiвати "Пуншеву пiсню".
   - О, так. Це навiки  його  слова!  Vivos  voco!  Як  чудово!  -  гаряче
пiдхопила Марiя.
   - Iлля Григоровичу, ви збираєтесь у Лондон, - сказала Тетяна  Петрiвна,
- а Марiя Олександрiвна нещодавно була там.
   - I ще поїду! - впевнено вигукнула Марiя.
   Iлля Григорович  Борщов  тiльки-но  повернувся  з  надзвичайно  цiкавої
наукової експедицiї в Прикаспiї, та вiн бiльше нiж  хто  iнший  з  молодих
вчених цiкавився i соцiальними питаннями.
   Як завжди, коли збирались, мимоволi розмова поверталась на своє рiдне -
"Колокол", реформа, яку нетерпляче чекали, новини з Росiї.
   - Гейдельберг став просто зупинкою на  шляху  до  Лондона,  -  зауважив
Єшевський. - А я нiяк не зберуся  поїхати.  Ще  хочу  закiнчити  тут  свою
роботу, послухати декого в унiверситетi i обов'язково поїду.
   - Може, тому, що  я  не  буваю  в  унiверситетi  i  на  ваших  наукових
засiданнях, а бачу тiльки вас усiх, менi здається, що тут, у Гейдельберзi,
росiян бiльше, нiж нiмцiв, - пожартувала Юленька Єшевська.
   - Олександр Iванович писав:  "Нiмцiв  не  люблять,  а  їдуть  сюди",  -
згадала Марiя лист Герцена.
   - А втiм, деякi тутешнi  професори  дивуються  з  наполегливостi  наших
студентiв i молодих вчених i багатьом пророкують велике майбутнє в  науцi.
- Степан Васильович багатозначно глянув на Менделєєва i його товаришiв.
   - Тут, на жаль, є багато старих професорiв, - сказав  Бородiн,  -  якi,
власне, лише пишаються вченiстю, а по сутi далекi вiд науки, їхнi лекцiї i
заняття це лише наукоподiбнiсть. Та, правда, скрiзь є Вагнери в  науцi,  а
студенти не далеко вiдiйшли вiд наших школярiв.
   - Але ж для таких, як Гельмгольц, як папаша Бунзен, так всi його звуть,
варто їхати на край свiту, - мовив Сеченов. -  Для  них  наука  -  подвиг,
любов, вiра.
   - Ви запевняли, що у Гельмгольца  очi  як  у  Сiкстинської  мадонни,  -
засмiявся Менделєєв.
   - Справдi, це людина "не вiд свiту сього", а вираз очей, придивiться  -
вираз очей Мадонни. Знаєте,  на  лекцiях  цим  буршам,  дурним  баронам  з
догами, вiн читає так нецiкаво, я б сказав, зовсiм елементарно.
   - Так, як вони того вартi, - вставив Бородiн.
   - Йому, певне, самому завжди нудно, та нещодавно менi довелося бути  на
вечiрньому засiданнi вченого товариства, i уявiть собi, мало  сказати,  що
його було цiкаво слухати. Його було  слухати  весело!  Я  запевняю  вас  -
весело! Вiн жив у кожному словi, у кожному фактi, який подавав, адже немає
факту дрiбного для науки. Вiн  описував  аналiз  звукiв,  а  суддею  обрав
папашу Бунзена, глухого, як ви знаєте, вставляв йому у вухо  резонатор,  i
ви б бачили  щасливу  усмiшку  цього  добряги  Бунзена,  коли  Гельмгольц,
експериментуючи на ньому, доводив свої гiпотези.
   А Бунзен, вiн так звик  безбоязно  сам  нюхати  всiлякi  речовини,  сам
експериментувати, що вже не раз влаштовував справжнi вибухи. У нього i око
одне постраждало вiд вибуху.
   - Я нiчого не розумiю нi в хiмiї, нi в фiзiологiї,  -  шепнула  Юленька
Марусi, - але я  захоплююсь  їхньою  вiдданiстю  науцi.  Я  розумiю  свого
Степана Васильовича - вiн перевертає гори  архiвних  пожовклих  паперiв  i
радий якомусь одному рядочку.
   - Ваш чоловiк, Юленько, i мене заразив iсторiєю, - призналася Маруся. -
Зараз я не можу вiдiрватися вiд Маколея - iсторiї Англiї. Як це  я  ранiше
його не читала? Звичайно, iсторiя вабить мене дужче, але я схиляюсь, як  i
ви, перед їхньою вiдданiстю науцi, своїй роботi, i я  розумiю,  що  i  для
науки треба вiддати всього себе. Це теж їхня вiра й любов.
   Саша ревниво мовчав. Вiн  приїхав  сюди  удосконалювати  свої  юридичнi
знання, написати працю - новий проект тюрем. Марiя якось сказала йому:
   - Треба не удосконалювати, а всi тюрми знищити. Буде ж такий час,  коли
вони будуть непотрiбнi i їх знищать.
   - Це утопiя, - похитав тодi головою Саша. -  Поки  що  треба  принаймнi
полiпшити всю систему, це було б навiть на користь уряду - як це  уряд  не
розумiє?
   - Треба докорiнно все змiнити, весь устрiй, iнакше нiчого  не  вийде  з
ваших проектiв!
   - О, ви стаєте справжньою послiдовницею  Герцена.  Але  ж  бачите,  сам
iмператор дбає про новi реформи, йому треба в цьому допомогти, i  потрiбна
змiна багатьох законiв, змiна покарань.
   Нi, її вернуло вiд цього i в той же час все  дужче  й  дужче  тягло  до
Сашi. Вона переробить його! От i зараз вiн не втручався в розмову,  тiльки
її бачив i чув. Вона була для нього повiтрям, свiтлом, розумом.  Звичайно,
вiн повинен тут i  лекцiї  прослухати,  i  роботу  написати,  але  все  це
другорядне. Найголовнiше, щоб вiн її бачив i чув. Щоб вона була близько.
   Нарештi заметушилась  хазяйка,  поспiшила  на  кухню,  звiдти  полинули
невимовне приємнi пахощi.
   - Щось нагадує лабораторiю папашi Бунзена, - пожартував Бородiн.
   - Куди йому до лабораторiї мамашi Пассек! - схопився  Володя.  -  Я  не
можу витримати, я сам мушу внести це чудо, я  вiдчуваю,  що  там  створено
чудо! - вiн широко розчинив дверi й побiг за матiр'ю.
   За мить служниця  внесла  самовар,  а  Володя  на  витягнутих  руках  -
величезне блюдо, на якому височiв, пахтiв рум'яний спокусливий пирiг.
   - Просто наче якогось королевича несуть! - сплеснула руками Марiя.
   Усi засмiялись цьому порiвнянню, забряжчали склянки,  задзвенiли  ножi,
виделки. Кулеб'яка, справжня московська кулеб'яка мала надзвичайний успiх.
Сидiли довго, самовар подавали двiчi. Ще грав Бородiн, i всi,  як  завжди,
дивувались, як вiн, хiмiк, так добре грає напам'ять, по  слуху,  i  багато
речей зовсiм нiкому не вiдомих, а коли питають, чия це музика, вiн  тiльки
кине: "Забув, десь чув".
   Тетяна Петрiвна була вже досить втомлена, але раювала. Вона ч синами  в
Гойл.рльї'iерчi, перед Сашею прекрасна  кар'єра.  У  ньому,  правда,  нема
такого божевiльного заповзяття в працi, як у цих милих молодих учених, але
ж вiн нiколи i не пасе заднiх. Вона вiдчувала себе щасливою.
   Вона згадала одну з улюблених балад Шiллера - "Полiкратiв перстень" - i
подумала: "Я в юностi довго  не  розумiла  цiєї  шiллерiвської  балади,  я
навiть трохи боялася її. По правдi, я й зараз не розумiю її всю. Чому  так
боятися щастя, миру, спокою? Хiба не цього прагне людина i  хiба  не  може
цього заслужити своїм життям?"
   Тетяна Петрiвна глянула на свої  руки,  роботящi,  жiночi,  материнськi
руки. Тiльки на одному пальцi був перстень, який  надiв  їй  колись  Вадим
поруч з вiнчальним,  коли  народився  первiсток  -  Саша.  Це  була  єдина
дорогоцiннiсть, з якою вона в найлихiшi свої днi не розлучалася.  Та  коли
Саша полюбить когось i приведе свою дружину, як її  дочку,  вона  вiддасть
йому для неї цей перстень, щоб так само збереглась їхня  любов,  як  її  i
Вадима. Це ж зовсiм не те, що кинути в море. Вона  звела  очi  на  Сашу  i
раптом здригнулася. Саша  щось  тихо,  дивлячись  обожнюючими,  закоханими
очима, говорив Марiї Олександрiвнi, а та кивала головою й дивилась... Хiба
можна було так дивитись в очi юнаковi?
   У Тетяни Петрiвни нiби зупинилось серце, i все  наче  померкло.  "Бiда,
бiда над домом цим", - спливли в головi рядки  балади.  Вона  стисла  руки
так, щоб закрити перстень. Нi, нi, то їй здалося!



   14

   - Нарештi я вже закiнчила свого "Червонного короля",  -  сказала  Марiя
Єшевським.
   - Яка iнтригуюча назва! - зацiкавилась Юленька.
   - I чому "нарештi"? Хiба ви так довго над ним працювали? За цей час  ви
написали хтозна-скiльки. Я дивуюсь i схиляюсь перед вашою  працездатнiстю,
- мовив Степан Васильович.
   Справдi, йому дуже-дуже подобалось, що вона так багато  працює,  багато
читає, з непiдробним iнтересом слухає, коли вiн розповiдає  про  професора
Гейсера, для якого вiн тут затримався у Гейдельберзi, її цiкавить  не  те,
який сам Гейсер i як вiн i кому читає, а самий змiст його лекцiй. I нiколи
вона не соромиться спитати, коли чого  не  розумiє  або  не  знає.  Одразу
видно: цiкавиться не для афiшування своєї жадоби знань, допитливостi,  або
навiть просто задля свiтської балаканини, - а справдi хоче  багато  знати.
Що не кажи, ще рiдко доводиться стрiчати таких самостiйних  i  до  того  ж
талановитих жiнок. Приємно, що вони так заприятелювали з Юленькою.
   - Ви нам обiцяли почитати, коли закiнчите! - нагадав Єшевський.
   - Обов'язково, обов'язково почитаєте, Марусенько, - загорiлася i Юля.
   - Обов'язково почитаю, - обняла її Маруся. - Менi самiй хочеться швидше
знати, що ж вийшло. Поки не почитаєш близьким - нiколи не знаєш.
   - Ми не такi вже тонкi критики, - заперечив Степан Васильович.
   - Нам просто цiкаво послухати, - запевнила Юля.
   - Так це ж i добре! Хоч, звичайно, професор всесвiтньої  iсторiї  -  це
далеко не простий слухач. Мiж iншим, одразу дуже важко  читати  редакторам
або критикам, ну, в їхньому товариствi. Здається завжди, що вони не можуть
просто, безпосередньо слухати,  а  обов'язково  одразу  ж  прикидають,  чи
пiдiйде до журналу, чи нi, або що можна буде написати з приводу цього. Нi,
менi саме треба прочитати безкорисним слухачам. Крiм зауважень, на якi  я,
звичайно, чекаю, я ще сама вiдчую, вдалось чи нi,  якi  мiсця,  якi  слова
зайвi. Менi кортить навiть швидше почитати.
   -  Сьогоднi,  сьогоднi  ж!  I  знаєте  що?  Давайте  дома,  у  нас,   -
запропонувала Юленька - вони ж проживали в одному пансiонi, i Бородiн  тут
же, i Сонечка Рутцен. - Попросимо панi Гофман вечерю для всiх надiслати до
нас, купимо ще фруктiв до чаю...
   - От жiнки! Хiба в цьому рiч?  -  усмiхаючись,  знизав  плечима  Степан
Васильович.
   - Ти нiчого не розумiєш. Це для того, щоб уже не вiдриватися, не ходити
до їдальнi, щоб увесь вечiр був наш!
   -  Звичайно,  -  пiдтримала  Маруся.  -  I   Опанас   Васильович   буде
задоволений, що нiкуди не треба йти. Його останнiм  часом  не  витягнеш  з
хати. От тiльки з вами, Степане Васильовичу, i любить стрiчатися.
   - Взаємно, - сказав Єшевський. Йому обоє  були  симпатичнi  -  i  Марiя
Олександрiвна, i Опанас Васильович. По-рiзному. Ой, не можна  i  не  треба
нiколи втручатися в чужi сiмейнi справи. Незважаючи на  свою  професорську
зосередженiсть в однiй сферi, вiн-то бачив i розумiв бiльше, нiж решта.
   - А Пассекiв сповiстити? - спитав вiн Юленьку вiч-на-вiч.
   - Аякже, iнакше незручно, ми завжди у них буваємо,  i  Тетяна  Петрiвна
так любить Марiю Олександрiвну.
   От i розумна, та така  безхитрiсна  його  Юленька  поки  що  нiчого  не
помiчала. На те, правда, закордон, щоб усi поводили себе  трохи  вiльнiше,
нiж  удома,  та  вже  й  не  дивує  нiкого,  коли  Марiєю   Олександрiвною
захоплюються, наче так i належить.
   А сама Юленька до того ж зайнята своїм професором та постiйною тривогою
за дочку, яку лишила з бабою i дiдом у Москвi.
   З "вченої братiї", як казав Степан Васильович, прийшов тiльки  Бородiн,
сусiда по квартирi, його друзi були зайнятi. А з Пассекiв  -  сама  Тетяна
Петрiвна.
   Може, й добре, що було не так багато людей i що молодь не стала свiдком
надто гарячої суперечки, що вибухнула мiж Марiєю Олександрiвною i Опанасом
Васильовичем,  такої  гарячої,  що  здавалося:  вони  просто  посваряться,
розiйдуться, роз'їдуться.
   А почалося все так добре! Повiсть читав Опанас Васильович - так i Марiя
хотiла i сама його попрохала. Вiн, справдi, читав  дуже  добре,  спокiйно,
проникливе.
   - Просто наче з школи Щепкiна, - шептав Єшевський Бородiну.
   Легкий, ледь помiтний український акцент не заважав,  навiть  ще  дужче
переносив у тi глухi провiнцiйнi нетрi, де вiдбувалась немовби й незначна,
але така гiрка подiя. Повiсть була написана по-росiйськи, так  само  як  i
"Игрушечка", що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли її  "Рассказы  из
русского народного быта".
   Але ж допiру Марiя написала по-українськи "Два сини" i "Три долi".
   Коли Опанас Васильович почав читати, нiхто якось i  не  звернув  уваги,
якою мовою написано, слухали всi з великим iнтересом, i дивно було, що тут
мiж слухачами авторка, яка стiльки зумiла пiдмiтити колись у своєму  юному
ще життi в глухiй провiнцiї, так розiбралася у постатях, у характерах, так
невимушено, поряд з сумною драмою  дiвочого  серця,  раптом  кидала  якiсь
деталi провiнцiйного  тупого  побуту.  Хiба  можна  було  не  всмiхнутись,
слухаючи, як на похоронному обiдi вся в сльозах старша сестриця не забуває
наказати: "Смотрите за ложками! Кто их знает,  всех  этих  поминальников!"
Хiба можна було не зажуритися наприкiнцi, а  Тетянi  Петрiвнi  не  витерти
сльозинки.
   - Прегарна рiч! - перша вимовила вона.
   - Спасибi, - прошепотiла почервонiвши Марiя. -  Я  вирiшила:  якщо  вам
сподобається, я вам присвячу.
   Тепер розчулилась Тетяна Петрiвна, зовсiм забувши свої  страхи,  панiть
не думаючи про них. Люди мистецтва - вони iншi, навiть шкода, що її  синiв
нема тут.
   - Ви всiм присвячуєте, кому  подобається?  Тодi  вам  треба  буде  дуже
багато писати! - сказав Єшевський. - А поскiльки я один iз тих, кому також
подобається, а присвячується не менi, я  вам  помщуся  i  попрошу  дозволу
зробити маленьке зауваження.
   - О, будь ласка! Це ж зовсiм  не  помета,  я  для  того  i  читала.  Я,
навпаки, буду дуже вдячна!
   - Менi здається, - делiкатно мовив Єшевський, - ви  iнколи  зловживаєте
українiзмами.
   - Але ж це дiється на Українi, - встала на  захист  подруги  Юля.  -  А
згадай Гоголя!
   - Менi здається, - не вiдступав Єшевський,  -  тут  нема  в  них  такої
потреби, i це зовсiм трохи, просто ще треба пройтись олiвцем. А решта - яз
такою ж насолодою слухав, як i всi в цiй кiмнатi.
   -  А  я  вважаю,  що  взагалi  цю  рiч  треба   було   вiдразу   писати
по-українськи, - сказав Опанас Васильович, раптом похмурнiвши.
   - Ну, що ви, чого ж позбавляти росiйського читача  такого  талановитого
письменника або примушувати його чекати перекладiв! Що не кажи -  переклад
не те, що оригiнал, тим бiльше, що Марiя  Олександрiвна  так  вiльно  пише
обома мовами!
   Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича.
   - Я вважаю, - пристрасно заговорив вiн, - коли  наша  рiдна  українська
лiтература тiльки-но починає по-справжньому подавати свiй голос за  народ,
- а власне тiльки в словi й зберiг народ своє життя,  свою  iсторiю,  свою
самобутнiсть, - як можна одному з кращих письменникiв, -  я  не  соромлюсь
так сказати про свою дружину, я пишаюсь її талантом, - як можна  вiддавати
свої сили iншiй мовi, iншiй лiтературi?!
   - Опанасе, - мовила Марiя, - ти забуваєш, що письменник мусить боротися
проти рабства, неволi, несправедливостi, темряви скрiзь, де вiн бачить, бо
неволя i рабство скрiзь однаковi  -  чи  у  селян  на  Полтавщинi,  чи  на
Орловщинi, чи в Рязанi, i яке значення має тодi якою мовою? Крiм того,  ти
знаєш, менi ближча, - може, кому це й дивно, - любiша - українська,  я  це
одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай  сам,  де  я
можу все, що пишу, друкувати зараз по-українськи? Ну,  вийде  нарештi  наш
журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою збiрку, що  ж
менi - скласти руки i не писати? А писати i не друкувати тепер -  значить,
бути осторонь життя.
   - Так коли б ти жила у Францiї чи в Iталiї, ти б перейшла на їхню мову?
   - О! Не чiпай Iталiї! Там напевне я б вивчила  iталiйську  i  писала  б
так, щоб допомогти цим зараз Гарiбальдi!
   - Менi здається, - сказав Єшевський, -  Марiя  Олександрiвна  нiчим  не
завинила, що пише i по-росiйськи i  цим  поширює  коло  читачiв,  масштаби
своєї дiяльностi.
   - Адже i  Тарас  Григорович  писав  повiстi  росiйською  мовою,  а  хто
палкiше, вiдданiше за нього любить Україну? - нагадала Маруся.
   - Але ж вiн опинився в  таких  умовах,  хiба  порiвняти?  -  обурювався
Опанас. - Саме тому, що я знаю, як ти любиш мою рiдну мову,  iсторiю  мого
бiдолашного народу...
   - Нашу мову, нашого народу, - тихо, але твердо поправила Марiя.
   - Саме тому, що я знаю  це,  вiрю  цьому,  я  хочу,  щоб  ти  всi  сили
вiддавала для нашої лiтератури,  яку  так  гнiтять,  утискують,  не  дають
розвиватися, саме ти, бо я в прозi нiкого  не  порiвняю  з  тобою.  Але  в
українськiй прозi, в якiй ти - перша, а в росiйськiй, де є  вже  Тургенев,
Герцен, Гончаров,зараз пiдводиться Лев Толстой...
   - Усiм буде мiсце, i всi потрiбнi, - примирливо перебив Єшевський.
   - А як  Олександр  Iванович  Герцен  високо  ставить  оповiдання  Марiї
Олександрiвни, - заметушилась Тетяна Петрiвна. Казала ж вона,  казала,  як
цей Опанас Васильович присiкується до бiдної Марiї Олександрiвни!  Замiсть
того, щоб вiдсвяткувати успiх нового твору, - почав хтозна-що! - Олександр
Iванович вважає Марка Вовчка в колi передових письменникiв!
   - А ви вiдтягаєте її в дуже обмежене, - вставила i Юленька.
   - Хiба  писати  рiдною  мовою,  для  свого  пригнiченого  народу  -  це
звужувати свою дiяльнiсть?
   - Головне - що писати, як писати, а не якою мовою! Поезiя Байрона лунає
революцiйним закликом на весь свiт.
   - Але ж вiн писав тiльки рiдною англiйською!
   - Там зовсiм iнша  ситуацiя.  Не  порiвняти  нiчого  з  нашою  матiнкою
Расеюшкою, де "вiд молдаванина до фiнна на всiх  язиках  все  мовчить,  бо
благоденствує".
   - От бачите, ви цитуєте генiальнi рядки нашого Кобзаря!
   - Я хочу, щоб для тебе був найближчим рiдний  народ!  -  вже  трохи  не
кричав Опанас.
   - Для мене рiдний - поневолений народ, - уперто хитала головою Марiя.
   Вже всi гарячились, перебивали одне  одного,  сперечалися,  i,  власне,
незрозумiле вже було самiй Марусi, хто що хоче довести.
   Але ж Опанас тут, на  люди,  хай  i  в  колi  друзiв,  доброзичливих  i
розумних, винiс її болюче зараз питання...
   Звичайно, вона волiла  б  писати  бiльше  по-українськи,  може,  тiльки
по-українськи, вона  сама  вiдчувала  -  її  українська  мова  незрiвнянно
красивiша, задушевнiша, i справдi - це як найлюбiший первiсток. А може все
це неправдивi причини, якi вона наводить сама собi? Вона хоче, щоб  бiльше
людей її читало, - а хiба коли б усi на Українi, i по селах, i по  мiстах,
i студентська молодь, i школярi - усi читали б, - хiба це було б мало?
   Вона хотiла, щоб її бiльше, частiше друкували, все, що вона пише, -  це
певно так! Опанас забуває, що i для грошей, просто  для  грошей  їй  треба
багато писати i друкуватись.
   "А може, може, Марусенько, для тих тем, для тих  героїв,  що  ти  хочеш
зараз змалювати в нових  творах,  тобi  легше  писати  поросiйськи?"  Таке
питання задала їй недавно  настирлива  екстравагантна  художниця  Кiтарри,
дружина професора Кiтарри, - що всiєю своєю поведiнкою, зовнiшнiстю хотiла
довести, що вона iнакша, нiж усi, "нова" жiнка, без забобонiв i до того  ж
людина мистецтва -"коли пише перспективу - задихається".
   Марiя навiть обурилась. Нi, нi, сто разiв нi, я все  могла  б  написати
українською мовою, про кого б i про що я не писала б, але  я  хочу  тепер,
саме в цей час, друкуватися в передових журналах Росiї. З Кiтаррою вона не
пустилася в пояснення, обрiзала категоричною  вiдповiддю.  А  от  чому  це
зараз Опанас такий гвалт раптом здiймає? Адже все, що я пишу по-росiйськи,
я сама напишу i по-українськи, коли це треба буде.
   Проте в чомусь вона була непевна - чи права, хоча знала,  що  й  Опанас
неправий. Вiн хотiв би обмежити її темами  "Народних  оповiдань",  але  їй
хочеться i  ширшого  розмаху  тем,  i  бiльшої  психологiчної  глибини,  i
"героїв" з рiзних шарiв.
   "Червоний король" - це так, мiж iншим, вiн їй просто спокою не давав, а
тепер уже iншi образи їй спокою не дають, майорять перед очима,  нагадують
те, що хвилювало i в юностi... А якою ж мовою вона писатиме про тих  трьох
сестер у далекiй задушнiй провiнцiї, трьох дiвчат з помiщицької  сiм'ї,  з
такими рiзними вдачами, мрiями, життям?
   I невже вона сваритиметься з Опанасом  з  приводу  кожного  росiйського
твору?
   Вже найгарячiше сперечалися Опанас Васильович i Єшевський, який захищав
її i доводив  її  моральне  право  писати  двома  мовами.  Юленька  раптом
вирiшила, що треба припинити цю спiрку, бо бачила, як боляче сприймають її
i Маруся, й Опанас Васильович. Однаково в такому розпалi нi до якої  згоди
дiйти  не  можна.  Вона  пiдвела  руку  i,  мило,  спокiйно  усмiхнувшись,
несподiвано для всiх запропонувала:
   - Давайте вже вiд лiтератури i дискусiй перейдемо до музики! Хай  краще
Марiя Олександрiвна нам поспiває свої улюбленi  пiснi!  Я  так  люблю  вас
слухати!
   - Нi, нi, я зараз не можу, - аж злякалась Марiя, - хай iншим разом!
   Раптом спяло на думку: "А чого це Сашi нема?" Ну й  добре,  що  вiн  не
прийшов i не був свiдком цiєї майже сварки з Опанасом.  Неприємно  вийшло,
наче Опанас взагалi нею незадоволений, сердиться на  неї.  Справдi,  краще
вже заспiвати й розрядити цю атмосферу. Юленька таки розумно вигадала!
   I, поглянувши трохи докiрливо,  трохи  примирливо  на  Опанаса,  Маруся
тихенько почала:
   Он, ти, коте, не гуди...
   Хiба є що краще, заспокiйливiше за цю колискову? Вона  й  тепер  iнколи
наспiвує на нiч Богдасевi.



   15

   Як цей рiк проминув? Для неї  -  як  мить.  I  оглянутись  не  встигла.
Немарно кажуть: де не думаєш ночi ночувати, там двi заночуєш. Наче  вчора,
так, вчора, вона переїздила кордон з Iваном Сергiйовичем  -  i  майже  рiк
його не бачила.
   Її листи, його листи, її записочки - частiше нiж листи, без дат  i  без
адреси, - i телеграми!
   Усi дивувались. Вона й досi не повернулась на батькiвщину.  А  вже  рiк
минув, i з осенi до весни Тургенев  знову  був  у  Росiї  -  в  Спаському,
Москвi,  Петербурзi,  i  тепер  навеснi  знову  приїхав  (повернувся?)  до
Францiї.
   Сьогорiчна подорож з несподiваними зупинками та  ночiвлями  на  брудних
станцiях, що аж кишiли блощицями, бридкий харч, непорозумiння  з  каретами
та дилiжансами аж нiяк не нагадувала торiшню - поетичну, дружню,  з  милою
молодою супутницею.
   Не було того елегiйно-мрiйного  настрою,  з  яким  їхав  торiк  i  який
створювала i вона, чарiвна супутниця.
   Вiн, Тургенев, думав: "Яка вона тепер?"
   Усе  лiто  п'ятдесят  дев'ятого  року   листувались,   умовлялись   про
побачення, пiдводили одне одного, не навмисне, так складались обставини, i
навiть перед вiд'їздом до Росiї вiн не мiг, як обiцяв, заїхати до неї.  Це
було бажаним, але не таким уже  першорядним  у  життi  Iвана  Сергiйовича.
Певне, i в її.
   Звичайно, часто згадував, цiкавився, читав новi  твори,  якi  надсилала
йому, i вiн влаштовував у журналах, але ж першорядним було своє.
   Вже не кажучи про обох Полiн - з однiєю переважало почуття, з другою  -
обов'язок, - навiть не це.
   Закiнчив новий роман.  Як  завжди,  читав  друзям.  Як  завжди,  перший
в'iдгук для нього Анненкова. Без його  думки  Тургенев  нiколи  не  здавав
нової речi, так уже повелося. Роман  "Накануне"  надрукували  в  сiчневому
номерi "Русского вестника", не в "Современнике"...  Щойно  вийшов  окремою
книжкою. Надрукована невелика повiсть "Первая любовь",  яку  вiн  писав  з
неймовiрною  любов'ю.   З   прозорими   спогадами   юностi,   найнiжнiшим,
найлюдянiшим спiвчуттям.
   Не встиг роман вийти, як знову знявся небувалий гомiн. Зовсiм не  такий
одностайно захоплений,  як  пiсля  "Дворянского  гнезда".  Навпаки.  Такої
розбiжностi вiн навiть не уявляв серед друзiв.
   Сумно усмiхаючись, вiн згадував, що хотiв присвятити цей роман  графинi
Ламберт, своєму вiрному, щирому  адресату  з  журливими  очима  й  нiжними
руками... Вiн писав їй ранiше про це.
   Вона вважала Єлену цинiчною, її злякала, так, просто зля кала поведiнка
героїв, новi думки Тургенева. Щиро вболiваючи  за  "неуспiх"  (!)  автора,
вона призналася в цьому. Про присвяту вже й  не  згадували!  Але  вiн  сам
вiдчував - це невизнання, таке камерне, таке обмежене, незважаючи  на  всю
щиру нiжнiсть графинi, навiть не дуже вкололо.
   От i "Первая любовь" налякала багатьох  своєю  одвертiстю,  правдивiстю
почуттiв, i навiть Полiна Вiардо не визнала її. Це  було  прикро,  але  не
похитнуло вiри автора в правду своєї творчостi.
   Далеко  серйознiшим  випробуванням   i   майже   ударом   була   стаття
Добролюбова. Хоча, чому  "удар"?  Адже  розрив  iз  "Современником"  давно
назрiвав!
   Послужливi люди, якi годять i там i тут, повiдомили,  що  "Современник"
готує нищiвну статтю i цензор навiть дав її прочитати Тургеневу. "Когда же
придет настоящий день?"  -  так  звалася  стаття  Добролюбова.  Чому  Iван
Сергiйович  тодi  так  розпалився,  образився,  прочитавши   цю,   ще   не
надруковану статтю з купюрами цензора?
   Над цим питанням сушили голови i тодi, й потiм, але як там не було -  в
лiтературному свiтi вибухнула сенсацiя!
   Вiн,  Тургенев,  справдi  поставив  своєму  давньому  приятелюсоратнику
Некрасову  ультиматум:  якщо  стаття  буде  надрукована,  -  вiн   рве   з
"Современником". Це значило - або вiн,  або  Добролюбов  i  Чернишевський.
Добролюбов теж не поступався. Вiн сказав  Некрасову,  що,  коли  мусить  у
своїх статтях  пiдлещуватися  до  авторiв,  незважаючи  на  свої  думки  й
принципи, - вiн взагалi не буде писати. Як переживав, хвилювався,  умовляв
бiдний Некрасов!
   Вiн так  високо  ставив,  вiн  любив  Тургенева,  вони  разом  починали
вiдродження "Современника", але ж вiн розумiв, що молодий, але  твердий  у
своїх переконаннях Добролюбов не поступиться, i вiн  правий.  Некрасов  не
мiг  при  всiй  своїй  любовi  до   Тургенева   втратити   Добролюбова   i
Чернишевського. Вiн лишився з ними. Вони вели, вони  надихали,  вони  були
живою молодою кров'ю "Современника".
   Образа у Тургенева не загоювалась, як вiн не намагався  показати  перед
людьми - о, цi "спiвчуваючi" друзi, що роздмухують непорозумiння i мають з
цього насолоду! - що це для нього не дуже  прикро,  що  вiн  давно  на  це
чекав.
   Усi  журнали,  всi  газети  друкували  й  далi  рецензiї,  статтi,   то
захопленi, то обурливi, з  приводу  роману,  з  приводу  вже  надрукованих
вiдгукiв. Iвану Сергiйовичу це здавалось якоюсь епiдемiєю, вiн не бачив нi
кiнця, нi краю цьому, але друзям казав:
   "Що ж, краще, коли лають, нiж замовчують", та  все  ж  хотiлося  швидше
поїхати, спочити вiд цього.
   Взагалi ця зима була перенасичена  подiями.  Органiзували  Лiтературний
фонд. Iван Сергiйович не мiг стояти осторонь, навпаки, вiн  був  одним  iз
засновникiв, i його обрали членом комiтету. Це ж була  справа  лiтератури!
Потiм першi читання на користь фонду. Iван Сергiйович  на  першому  вечорi
виступив з читанням статтi "Гамлет и Дон Кихот". Вiн любив цю свою рiч,  у
нiй вiн виклав своє свiтовiдчуття, свої глибиннi думки.
   На читаннях несподiвано для себе вiн мав величезний успiх Справдi,  вiн
зачепив стiльки болючих сучасних питань i в "Гамлетi", i в романi.  Навiть
Добролюбов у своїй статтi, яка  так  схвилювала  письменника,  писав:  "Ми
можемо смiливо сказати, якщо вже п. Тургенев порушив якесь питання в своїй
повiстi, якщо зобразив якусь нову сторону суспiльних взаємин,  -  це  може
служити запорукою тому, що питання це пiдноситься в свiдомостi  освiченого
суспiльства, i ця  нова  сторона  життя  починає  виявлятися  i  незабаром
з'явиться рiзко i яскраво перед очима всiх. Тому щоразу  при  появi  нової
повiстi п. Тургенева постає цiкаве питання: якi ж сторони життя  зображенi
в нiй, якi питання зачепленi".
   Та трапилась ще одна подiя,  яка  залишила  просто-таки  огидний  слiд.
Тiльки-но встиг журнал надрукувати цей його роман, як письменник  Гончаров
почав всюди й скрiзь натякати, а потiм одверто казати, що це  плагiат,  що
Тургенев просто вкрав у нього сюжет: образ художника з "Обриву".  Це  було
безглуздя, всi розумiли це, але не могли його спинити. Iван Сергiйович  не
витримав, - вiн  вимагав  або  третейського  суду,  або  дуелi.  Обiйшлося
товариським "третейським" судом, який зовнi примирив обох письменникiв.
   А тут ще знову обсiли старi хвороби.  Особливо  лякала  хвороба  горла,
треба було негайно поспiшати за кордон.
   Цей рiк був дуже неспокiйним не тiльки через його особистi справи.
   Коли ж нарештi вiдбудеться реформа? Тургенев  вiдчував,  не  слiд  саме
зараз їхати з Росiї. Вiн на власнi очi повинен все  бачити.  I  не  тiльки
бачити. Мабуть, знову дорiкатиме йому Герцен, як можна людям  вiльним,  не
таким, як вiн, вигнанцям, їхати зараз з Росiї!
   ...Але ж дочка... Але ж Куртавнель...
   ...I знову Париж. Готель  Лафiт  на  вулицi  Байрона.  Все  незрiвнянно
комфортабельнiше й зручнiше, нiж у Спаському, та й у Москвi,  i  навiть  у
Петербурзi.
   Але знову без свого гнiзда.
   У Петербурзi вiн багато займався справами Тараса Григоровича  Шевченка,
власне,  його  сестер  та  братiв,  їхнiм  визволенням  з  крiпацтва,   що
надзвичайно  гнiтило  поета.  Тургенев  за  дорученням  Лiтфонду  писав  з
Кавелiним листа їхньому пановi, ставив це питання  на  засiданнi,  взагалi
щиро турбувався i робив, що мiг.
   Тепер вiн хотiв про все це  докладно  розповiсти  Марiї  Олександрiвнi.
Адже вiн її побачить неодмiнно. Яка вона тепер?
   Перед ним знову її записочки, одержанi одна за одною.
   "Я гадаю за тиждень бути в Парижi - пишiть менi, де Ви  живете.  Пишiть
менi в Лозанну Poste restante. M. Маркович. I5 травня".
   В Лозанну! Де її носить! Де її носило весь цей час? Змiнилась  вона  за
цей закордонний рiк?

   * * *

   Насамперед вони обоє страшенно зрадiли одне одному. У першу мить навiть
здалося: вона зовсiм не змiнилася, начебто кiлька днiв тому вiн лишив її в
Дрезденi на пiклуваннi Марiї Каспарiвни й Адольфа Рейхелiв. Такi ж яснi її
великi гарнi очi, її привiтна усмiшка, i та ж зачiска - русявi  коси  круг
голови. Йому здалося - вона й одягнена так само, i так  само  з  першої  ж
митi з  нею  стало  просто,  легко,  не  як  з  "дамами",  а  як  з  своїм
товаришем-письменником, тiльки все ж таки додавалось  ще  й  милування  її
чарiвливою, непiдробною жiночнiстю.
   - Ну як, ну що з вами? Лаяти б вас i лаяти, мила  Марiє  Олександрiвно,
нiколи не напишете докладно - де ви, чому, як  вашi  справи.  У  Спаському
одержую листа на клаптику папiрця, немов ви з  Орла,  зустрiнувши  якогось
дядька, надiслали, i завтра побачимось. А це ж  за  тисячi  верств,  iз-за
кордону!
   - Я так за вами скучила, а ви одразу лаяти. -  Марiя  довiрливо,  таким
домашнiм рухом поклала обидвi руки на  плечi  Iвана  Сергiйовича,  що  вiн
притягнув її до себе й хотiв поцiлувати в губи, та вона  спокiйно  вiдвела
голову, але тут же притулилась  до  його  пллеча.  -  Я  справдi  за  вами
сумувала, Iване Сергiйовичу, менi вас часто  не  вистачало.  А  коли  дуже
хочете лаяти, то лайте, мене треба лаяти, тiльки я не кожному  дозволю,  а
вам можна, завжди можна.
   - Гаразд, лаяти потiм, зараз я погляну на  вас.  Сiдайте  i  розказуйте
все, все, я дуже радий вас нарештi побачити.
   Не випускаючи її маленьких рук, вiн пiдвiв її до дивана,  обоє  затишно
вмостились, "як дома", - усмiхнулась вона.
   У обох не було "дома". Обоє любили затишок.
   Кiлька хвилин вона мовчки з ласкавою нiжною усмiшкою дивилась на нього,
на майже зовсiм сиву голову, добрi, як i ранiше, сумнi  очi.  Раптом  Iван
Сергiйович вiдмiтив, побачив - вона дуже змiнилася. Вона не постарiла, нi,
але стала старшою. Вона трималась вiльнiше, впевненiше, вона  дивилась  не
так "знизу вгору" на нього, як ранiше, якiсь складочки, не зморшки, а ледь
уловимi складочки лягли коло вуст. Не сумна, не  гiрка,  а  ледь  iронiчна
усмiшка часом наче пробiгала по них, i якась тривожнiсть раптово  туманила
очi, що так ясно глянули одразу. Певне, i для неї цей рiк не минув гладко.
Торiк в очах свiтилася жадоба життя, нерозбурхана, нерозтрачена енергiя, а
зараз з'явилось щось нове, що саме - ще важко було одразу вгадати.
   - Я дуже радий, що побачив вас нарештi, - повторив Iван  Сергiйович.  -
Адже ви як сфiнкс - все оточено загадками й таємницями, i нiколи невiдомо,
де ви в ту мить, коли одержуєш вiд вас листа, чи не змiнили ви десять мiст
за той час, поки вiн дiйшов до адресата. Що лист!  Навiть  телеграми,  якi
шумлять навколо вас, не завжди встигають за змiнами  ваших  адрес.  Правду
кажучи, пiсля ваших трьох записок я  вже  не  сподiвався  побачити  вас  у
Парижi. Де ви зупинились?
   - У Станкевичiв. Вони давно тут, i я обiцяла їм приїхати. Ви знаєте, це
такi хорошi люди!
   - А далi?
   - Я повернуся до Лозанни. Я тепер у Лозаннi  живу.  Можливо,  переїдемо
кудись поблизу. Там так тихо i  гарно.  Озеро,  гори.  Отак  зупинишся,  i
дивишся на них, i забуваєш про  все,  що  читав  колись  або  чув.  Просто
дивишся.
   - Отже, приємна обстановка для роботи?
   - Хiба я шукаю коли обстановки? - заперечила вона. - Нiколи й не  думаю
про це. Менi  тiльки  треба  побути  самiй,  я  люблю  сама  бути,  а  щоб
пiдготовлювати обстановку, спецiально їхати дивитись  рiзнi  красоти,  щоб
потiм одразу описати? Нi! Ви ж самi знаєте,  що  це  неможливо.  Якщо  вже
пишеться, то пишеться скрiзь, аби почати - нехай тодi й лихоманка трусить,
i дiти навколо шумлять, i пiчка курить - менi вже до того всього  байдуже.
Навiть нехай штовхають, аби не переривали, - вона засмiялась, - от  тiльки
хочеться швидше написати i все.
   - Iнколи й видно слiди цього поспiху, - зауважив Iван Сергiйович,  -  i
вони шкодять.
   Сам вiн любив порядок у  роботi,  максимальну  зосередженiсть,  вiн  не
тiльки накреслював плани творiв, а заводив "формуляри"  на  своїх  героїв,
щоб уявити все їхнє минуле, сучасне й майбутнє.
   - Я писав вам з приводу вашого "Червонного короля". До речi, його  взяв
Катков, дає по I50 карбованцiв за аркуш, ви частину вже, певне, одержали?
   Марiя кивнула головою i комiчно зiтхнула. Тургенев  зрозумiв:  вiд  цих
грошей вже аж нiчогiсiнько не лишилось.
   - Хоча задум вiрний, як завжди  у  вас,  -  вiв  далi  про  "Червонного
короля" Iван Сергiйович, - але вся повiсть не продумана до кiнця, i саме в
цiй повiстi й слiди  поспiху,  i  багато  недбалостi  в  мовi,  непотрiбнi
українiзми. Правда, Олександр Iванович в  захопленнi  вiд  цiєї  речi,  i,
можливо, я даремно вас лаю за неї.
   - Нi, нi, що ви, лайте, як слiд  лайте!  Ви  не  уявляєте,  як  я  сама
незадоволена зараз усiм тим, що  пишу,  i  як  хочеться  багато  написати.
Просто не дають спокою сюжети, постатi -  вони  майорять  передi  мною,  i
хочеться їх швидше вивести в люди. Та, мабуть, тому,  що  я  сама  мечусь,
вони мечуться зi мною, i я їм так само не даю ради, як i собi.
   Вона говорила з такою пристрастю, ранiше  Iван  Сергiйович  не  помiчав
такого незадоволення собою,  своєю  роботою,  i  не  кокетування  цим,  як
трапляється у багатьох, з самолюбуванням своєю щирiстю i об'єктивнiстю,  а
справжнє незадоволення i, певне,  не  тiльки  своєю  роботою,  а  й  своїм
життям. Вiн вiдчув те, що завжди у нього пiдсвiдоме викликало спiвчуття, -
неприкаянiсть. Вiн помiтив i ненове плаття, i стоптанi черевики. Правда, i
в цьому неновому  платтi  вона  виглядала  якось  по-iншому,  нiж  ранiше,
елегантною,  i  воно,  темне  й  скромне,  личило  її  русявому   волоссю,
блакитно-сiрим очам.
   "А втiм, - подумав Тургенев, - вона ж досить багато написала за цей час
i не так уже мало одержала грошей. Тут позначаються цi постiйнi переїзди i
невпорядкованiсть побуту".
   - Ви не сказали, а як ваш чоловiк, де вiн, що  з  ним?  -  вставив  вiн
питання в її нестримну, сповнену самодокорiв мову.
   - Чоловiк? - перепитала вона. -  Чоловiк  зараз,  певне,  повернувся  в
Лозанну. Вiн їздив до Iвана Сергiйовича Аксакова, вiн також у Швейцарiї, i
тому не мiг поїхати зi мною. Вiн просив вам кланятися.
   Що їй було розповiдати про чоловiка?
   - А Богдась?
   - О, Богдась! - прояснiла вона. - З Богдасем ми  не  розлучаємося.  Але
зараз у нього ще не  скiнчились  шкiльнi  заняття,  i  я  не  хотiла  його
зривати. Я вже стiльки зривала його, бо завжди тягаю за собою. Вiн  вирiс.
Вiн вас любить. Пам'ятаєте, як вiн обурився торiк, коли йому  сказали,  що
вiн любить вас за те, що ви його апельсинами в дорозi  пригощали,  вiн  аж
розсердився i мовив: "Я його i за апельсини, i за людину люблю".  От  i  я
вас "за людину люблю". А Богдась такий же, як птах,  непосидючий.  Ох,  що
вiн в Гейдельберзi виробляв!
   Краще й Iвану Сергiйовичу не  розповiдати,  як  вiн  у  дiжку  з  водою
посадив Гофманового хлопця! Бородiн тодi не мiг отямитися вiд смiху.
   Зараз сказала тiльки:
   - Ми знову в Гейдельберг  повернемося.  -  I  додала  пiсля  невеличкої
паузи. - Хоча не знаю. Що вона знала?
   - Iнколи я вже дуже хочу додому повернутися. Нiколи не думала,  що  так
на чужинi забарюся. Але ми тут в  борги  влiзли,  треба  з  усiм  i  всiма
спочатку розплатитися.
   Це була правда - i в борги влiзли, i розплатитися треба  спочатку.  Але
це була напiвправда. Як вона могла  тепер  повернутися  з  Опанасом,  коли
тут...
   Iвану  Сергiйовичу  стало  шкода  її,  захотiлося  втiшити.  Адже  вона
талановита, справжня письменниця.
   -  Знаєте,  Проспер  Мерiме  зацiкавився  вашими  оповiданнями,  навiть
написав менi влiтку про них. Вiн, щоправда, вважає їх  дуже  сумними.  От,
хочете, я покажу вам листа. - Вiн пiдiйшов до секретера, вийняв з  шухляди
конверт. - Я прочитаю вам цi рядки: "Оповiдання Марка Вовчка  дуже  сумнi.
До того ж вони, на мою думку, мусять спонукати селян випустити кишки своїм
панам. У нас їх прийняли б за проповiдь соцiалiзму, i  добропоряднi  люди,
якi волiють не бачити кровоточивих ран, жахнулися  б.  Справдi,  я  гадаю,
iншим часом i за iншого iмператора їх не дозволили б надрукувати в  Росiї.
Для  розваги  я  взявся  за  переклад  "Козачки".  Якщо  Ви  переклали  це
оповiдання, значить, воно вiрогiдне, але Стенька  Разiн,  Пугачев  i  iншi
великi дiячi були правi, коли прагнули викорiнити зловживання  найшвидшими
i найрiшучiшими засобами".
   Марiя усмiхнулась. Саме за  це  її  оповiдання  й  припали  до  душi  i
Тарасовi Григоровичу, i Герцену,  i  багатьом  молодим  -  Митi  Писарєву,
наприклад!
   - Це ще не все, - мовив Iван Сергiйович. - Мiй друг Мерiме  пише:  "Для
успiху у Францiї  треба  до  цих  оповiдань  додати  передмову  i  короткi
пояснення щодо росiйського законодавства". Але  зачекайте,  у  нього  є  i
критичнi зауваження  лiтературного  плану.  От  вiн  пише:  "Ще  одного  я
побоююся, чи не здається, що вони надто бiднi подiями? Здається  менi,  що
достойнiсть їхня полягає до деякої мiри в невимушеностi дiалога. На  жаль,
саме  дiалог  не  пiддається  перекладу  нашою  мовою.  Мова  ваших  селян
вiдзначається своєрiдною поетичнiстю, по-французьки вона  б  лунала  надто
неприродно. Нашi селяни такi ж  прозаїчнi,  i  розмовляють  так  само  без
смаку, так само, як i нашi салоннi франти". Цiлковито  згоден  у  цьому  з
Мерiме! - завважив Тургенев.
   - А який вiн сам, Мерiме? - спитала Марiя. -  Цiкаво,  чи  такий,  яким
уявляю я по його творах?
   - Я обов'язково познайомлю вас iз ним.  Вiн  схожий  на  свої  твори  -
холодний, витончений, з надзвичайно розвиненим почуттям  краси  i  мiри  i
абсолютним браком не тiльки якоїсь вiри, а навiть ентузiазму.
   - Ну, тодi я боюся!
   - Але ж вiн вiдзначив поетичнiсть i невимушенiсть вашої  мови!  Це  вже
багато. Та що казати - саму суть ваших творiв вiн зрозумiв вiрно.
   - А тепер розказуйте, що там у нас робиться, як  усе  на  вашi  очi,  i
дайте менi швидше прочитати ваш новий роман. А чи бачились часто  з  моїми
земляками? Як мiй Тарас Григорович? Здоровий? Вiн давно менi не писав...
   Вони сидiли довго на готельному пiвкруглому диванчику перед камiном,  i
вiн їй про все розповiдав: i про невдалу  подорож  Тараса  Григоровича  на
Україну, i що Кулiш повернувся до Петербурга злючий-презлючий.
   - Повернувся? - байдуже спитала Марiя. - Так, менi  про  це  i  Макаров
писав. Я вiд Кулiша листа одержала, справдi злючого, - пише, що нема  чого
поспiшати з другим виданням моїх оповiдань. Ну й  повчає,  звичайно.  Менi
писали друзi - дуже "посуємудрствував"  про  мене  в  передмовi  до  своєї
"Хати" - там вiн мої "Чари" вмiстив. От коли б швидше вже наш  український
журнал дозволили! Принаймнi писала б i знала, що не на вiтер. А  то  ще  й
дорiкають, чому по-росiйськи пишу. А що б я робила?  Взагалi  мене  досить
лаяли за цей час. Ви ж читали "Библиотеку для чтения". Як  там  про  мене?
Коли б я там зараз була, певне, пiр'я б з мене  летiло  -  стiльки  статей
з'явилося i зовсiм протилежних вiдгукiв.
   - Але, головне, ви ж маєте "Колокол" i знаєте, як Герцен, наш Олександр
Iванович, розчехвостив за вас  "Библиотеку  для  чтения"  у  своїй  статтi
"Библиотека - дочь Сенковского"? Ви написали йому пiсля цього?
   Марiя зашарiлась.
   - Уявiть  собi,  нi.  Менi  якось  незручно  було  писати  -  дякувати.
Розумiєте? Але, певне, краще написати, правда? Я ж йому така вдячна!  Менi
тепер, пiсля його статтi, байдуже до тої лайки i ущипливої  критики  -  то
зверхньої, то зовсiм з якихось чужих i ворожих  менi  позицiй.  Знаєте  ж,
коли хочуть вдарити,  то  кия  завжди  знайдуть.  Та  коли  лають  люди  з
протилежного табору, може, й не так уже погано, що я їм не  догодила.  Для
мене важать лише думки людей,  якi  для  мене  взiрець.  Звичайно,  одразу
боляче, коли тебе критикують, несправедливо дорiкають за те,  що  ти  сама
вважаєш своєю правдою, i нiчого ж не можеш вiдповiсти, довести, а  люди  ж
читають, не розбираючись, хто та чому так критикує. От  тому  так  радiсно
було прочитати статтю Олександра Iвановича. Вiн, звичайно,  перебiльшив  в
оцiнцi моїх оповiдань, це я знаю, але це для мене була i є така пiдтримка!
   - Вiн i про мене там так splendidly написав. Я теж не мiг повiрити, але
теж було приємно.
   - Ну що ви порiвнюєте, добра ви моя людино! Хiба не правда все  те,  що
вiн написав про вас?
   Вона  ж   пам'ятала   дослiвно:   "Прочитавши,   ми   зрозумiли,   чому
найвидатнiший сучасний росiйський художник переклав їх".
   Вголос вона сказала тiльки:
   - Олександр Iванович  назвав  вас  "найвидатнiшим  сучасним  росiйським
художником!"
   - Знали б ви, що  зазнав  цей  "найвидатнiший"  росiйський  художник  з
останнiм романом! Цiлковите фiаско, а на статтi та  вiдгуки  просто  якась
епiдемiя, всi журнали й газети i досi все пишуть i пишуть та сперечаються.
   - А мiй братик Писарєв нiчого не встиг написати? Вiн i досi хворий?
   - Так, кажуть, вiд перенапруження в заняттях  психiчно  захворiв.  Його
навiть одвезли в лiкарню.
   - Який жах! Як менi шкода його, шкода бiдну матiр, я так часто  жила  у
них, i менi у них було далеко краще, нiж у iнших родичiв. А Митя був такий
розумний, розвинений, навiть надто розумний i  розвинений  на  свої  роки.
Невже його не вилiкують? Я й про рiдного свого брата дуже хвилююсь, нiчого
не пишуть. Кажуть, на Українi були арешти - може, i його забрано?
   Вона ж знала - вiн жив у Дорошенка в Немировi,  тепер  у  чернiгiвськiй
гiмназiї, де учителює Iлля Петрович.
   А Iлля Петрович зв'язаний з багатьма...
   - Я довiдалась про те, що дiється на Українi, вiд полякiв,  -  пояснила
вона. - Знаєте, тепер у Гейдельберзi багато наших вчених, студентiв, серед
них i полякiв, якi втекли за кордон.
   Вона з захопленням  почала  розповiдати  про  Гейдельберг,  життя  там,
гейдельберзьких друзiв - Єшевських, Бородiна... Не про всiх, звичайно. Про
Пассекiв не згадала. Власне, не "не згадала", а не назвала.
   Раптом глянула на годинник i схопилась:
   - Менi вже час. Станкевичi турбуватимуться.
   - Ще не пiзно, посидьте ще.
   - Нi, нi, вони чекатимуть. Я завтра побачусь iз вами? Я хочу вас  щодня
бачити, поки я тут. Я хочу бачити вашу дочку. Вона ще в пансiонi?
   - Цього року вже закiнчує. Я вас обов'язково познайомлю. I я хочу,  щоб
цим лiтом ми з вами виконали те, чого не змогли торiк, - подорож по Рейну.
   - Обов'язково, обов'язково,  милий  Iване  Сергiйовичу,  -  поспiшаючи,
сказала вона. - До побачення, до завтра. Еге  ж?  Нi,  нi,  не  збирайтесь
проводжати.
   Вона  мiцно  потиснула  йому  руку,  i  Iван  Сергiйович,  постоявши  в
передпокої, чув швидкi її кроки. Невже вона  не  хотiла  завдавати  турбот
Станкевичам i тому так поспiшала?
   А все-таки, яке миле, поетичне й щире створiння ця Марiя  Олександрiвна
i як приємно з нею розмовляти, тiльки надто вже себе ганити стала.
   Вона справдi поспiшала. Адже на розi  вулицi  Байрона  вже,  мабуть,  з
годину на неї  чекав  Саша  Пассек,  який  таємно  вiд  матерi  приїхав  з
Гейдельберга до Парижа, щоб побачити її...



   16

   Є люди, якi замикаються у своєму нещастi. Вони удають, що  все  гаразд,
що у них не може бути погано, вони не переносять анi найменшого втручання,
анi будь-чиїх порад. I частiше не вiд гордощiв. Це буває з рiзних  причин.
Це буває i вiд страху перед нещастям - адже коли говориш про  нього,  воно
вже стверджується реально, воно вже нiбито одержує право на  iснування.  З
ним тодi важче боротися, коли про нього всi знають, всi питають  -  хто  з
щирого спiвчуття, хто з  цiкавостi,  для  власної  розваги,  i  пiдсвiдоме
навiть незадоволенi, коли воно швидко переможене. Ще треба витрачати сили,
щоб таким "спiвчутливим"  та  порадникам  гострих  мiр  доводити,  що  все
обiйшлося. Нi, далеко краще, коли є змога мовчати. Мовчане де схочеш,  там
i поставиш.
   Але ж є люди, якi жахаються одразу,  i  самi  перебiльшують,  забуваючи
всякi межi, i переляканими очима  вбачають  непоправне  нещастя  там,  де,
власне, з погляду iншого розумiння, його й нема. Вже потiм стає  зрозумiло
- поки люлина жива, непоправного нещастя  нема.  Коли  б  вона  знала  усе
наперед, бiдна Тетяна Петрiвна Пассек, усе наперед, - хiба кидалась би  до
всiх друзiв, знайомих i навiть не дуже знайомих, писала листи,  якi  дехто
сприймав гумористичне, просила втрутитися. Недобре смiятися з  розгубленої
матерi,   хоча   рядки   до   одного   з   близьких   друзiв   про   свого
двадцятип'ятирiчного сина  звучали  досить  кумедно:  "Змалюйте  йому  все
стидовище вiдкритих взаємин з замiжньою жiнкою, та ще перед  Європою,  хай
вона буде не тiльки вовчицею, але навiть левицею".
   Немов уся Європа перестала цiкавитись походом  Гарiбальдi,  скасуванням
крiпаччини в Росiї, полiтикою Наполеона III  у  Францiї  -  взагалi  всiма
мiжнародними справами, а лише дивувалась iз того або принаймнi  ставила  в
один  ряд  таку  надзвичайну  подiю,  що   Олександр   Вадимович   Пассек,
двадцятип'ятирiчний  кандидат  прав  Московського  унiверситету,  безтямно
закохався  у  двадцятивосьмирiчну  замiжню  українську  письменницю  Марiю
Олександрiвну Маркович, лiтературний псевдонiм - Марко Вовчок.
   Професор Єшевський скаржився в листах своїй Юленьцi, яка повернулась до
Росiї, що дорого  йому  тепер  доводиться  розплачуватися  за  хлiбосольну
московську гостиннiсть. Ну, яке вiн має право втручатися в iнтимнi  справи
трьох дорослих людей, до того ж усiх трьох приємних йому? Адже  вiн  i  до
Олександра Вадимовича ставився добре i нiчого не мiг закинути. Той був  не
ледар, не волоцюга, порядний, культурний хлопець. Одна його провина -  те,
що вiн закохався в Марiю Олександрiвну! Нi, у Степана Васильовича нема  не
тiльки права, а й бажання розбиратися в усьому. Слово честi, що кому можна
порадити?
   Iван Сергiйович уникав зустрiчей з Тетяною Петрiвною, яка  приїздила  в
Париж.
   А втiм, щодо Європи - так воно справдi: у найвiддаленiших точках Європи
таки цiкавились цими взаєминами!
   З Берна писав Саша Герцен - "Герцен-Юнiор", як його звали,  батьковi  в
Лондон, що була там Тетяна Петрiвна, розстроєна вкрай, її сiмейне  вогнище
руйнується - i причиною цьому Марiя Олександрiвна Маркович.
   Спочатку Олександр Iванович здивувався: "Листа  твого  одержав.  Однiєї
обставини я  не  зрозумiв,  а  тому  прошу  тебе  розгадати  загадку:  яке
вiдношення може мати сiмейне щастя Тетяни Петрiвни до Марiї  Олександрiвни
- зробленi мною припущення дуже смiшнi. А що ти її не знайшов - це  нiчого
не значить, i ти повинен все ж таки її вiдшукати. Якщо  є  одне  релiгiйне
почуття поваги, яке йде слiдом за схилянням перед самозреченою вiдданiстю,
то це є шаноба до благородних талантiв. Коли ти її побачиш, то  скажи,  що
її "Червоний король" - генiальний твiр. До речi, в "Колоколе" побачиш  мою
невеличку статтю на її захист..."
   Звичайно, вiн спочатку лише  посмiявся  з  можливих  припущень.  Нiчого
дивного, що й цей хлопець  закохався  в  Марiю  Олександрiвну.  Он  на  що
досвiдчений у цих дiлах Кавелiн, а й  той  казав:  "Рiдко  зустрiнеш  таку
щиру, поетичну, правдиву людину", - i при цьому очi в нього робилися томнi
й мрiйнi. Про Тургенева нема чого казати - вiн одверто зачарований.
   Зараз для Олександра Iвановича талант письменницi затьмарював решту,  а
решта - боже мiй! Кому не люблять кiсточки  перемити?  Вiн  поставився  до
цього жартома й писав Марiї Каспарiвнi: "Чи не  чули  ви  чого  про  Марка
Вовчка, будь ласка, давайте поплещемо, я страшенно  люблю.  A  propos,  чи
мали ви нагоду  читати  її  "Червоного  короля"  -  це  генiально,  хочете
надiшлю. I "Накануне" надiшлю з Татою..."
   Самiй Марiї Олександрiвнi вiн анi слiвцем, зрозумiло, не прохоплювався.
   "7 липня. 1860. Alpha Road J. John's  Wood.  Нарештi  вiд  Вас  лист  з
визначенням мiста. А то вже я починав дутися на Вас - по-перше, за те,  що
Ви наче Маццiнi, - нiколи Вас не знайдеш - то в Палермо, то в Бернi, то  в
Мадрiдi; подруге, як же Ви анi слiвця менi не сказали  про  мою  статтю  -
писану лише для того, щоб воскурити Вам фiмiам лестощiв.  За  те  надсилаю
Вам ще раз.
   Ваш червоний туз (бiльше, нiж  король  i  козирний)  -  така  витончена
чарiвнiсть, що я заочно поцiлував Вашу руку. А читали Ви Тургенева "Первая
любовь"? На мою думку, це далеко краще "Накануне". Читатиму я Вам  багато,
але мiж чотирьох очей. Менi дуже рiдко хочеться читати комусь те,  що  Вам
прочитаю.
   До I0 серпня, напевне, ми тут. В Isle of Wight я  буду  обов'язково  до
приїзду Тати.
   Прощавайте. Напишiть, будь  ласка,  чи  одержали  мого  листа.  Огарьов
кланяється, i обидва тиснемо руку.
   О. Герцен. А Тетяна Петрiвна де?"
   Коли Марiя читала листа Герцена, немов  зникала  вiдстань,  чувся  його
голос, його тон, уявлялось його обличчя при цьому, енергiйне, жваве,  його
iскрометнi розумнi очi, заразистий молодий смiх.
   Марiя, на жаль, вiдповiдала не дуже акуратно,  зовсiм  коротенько,  про
Тетяну Петрiвну обминала.
   Лiто було в роз'їзда-х ще частiших, нiж торiк: Соден, Швальбах,  Аахен.
Нарештi, давно бажана подорож  з  Iваном  Сергiйовичем  по  Рейну.  Тiльки
вдвох. Дуже добре, що тiльки вдвох. Треба було  вiдпочити  не  тiльки  вiд
докiрливих поглядiв Опанаса, а й вiд розпачливих закоханих очей Сашi. Так,
розпачливих. Нiде правди дiти, вiн приїздив у Швейцарiю, вiн приїздив тодi
в Париж, сказавши матерi, що їде з  товаришами  по  Рейну.  Вiн  страждав,
тинявся за нею, i вона вже звикла до цього, але вона не  наважувалася,  ще
не наважувалася переступити поставлену самiй собi межу. Вiн  терзався,  що
вона заїздила в Аахен до хворого Макарова, що в Гейдельберзi  вона  часто,
бувала з студентами-поляками i один з них щось дуже нагадував його самого,
той завжди намагався зустрiнутись на дорозi,  набивався  виконувати  рiзнi
дрiбнi  доручення,  зiтхав,  вартував  коло  Гофманового  дому,   i   iншi
юнаки-поляки глузували з нього. Що мiг сказати на це  все  Саша?  А  зараз
вона поїхала по Рейну. Нi, вiн не ревнував, вiн вiрив, знав, що  з  iншими
вона ще дальша, нiж iз ним. Вiн терзався, що вiн не з нею. Вiн без неї  не
мiг! Усi заняття, по сутi,  були  залишенi,  запущенi,  вiн  байдужiсiнько
вигадував щось матерi, поки це вже так не в'язалося  з  правдою,  що  обом
стало непереливки, i вперше мiж матiр'ю i сином вибухла важка  сцена.  Вiн
ще не знав, що мати  всiм  пише,  щоб  вплинули  на  нього,  усiх  просить
втрутитися.
   Марiя була рада, що поїхала сама з Тургенєвим - хоч трохи вiдпочити вiд
цих  заплутаних  украй  стосункiв.  Мимоволi   вона   починала   вiдчувати
вiдповiдальнiсть за Сашу! Перед Сашею! Жалiла  його  дужче,  нiж  Опанаса!
Хiба Опанас коли любив її так божевiльне?
   Певне, й Iван Сергiйович вiдпочивав у цiй подорожi. Принаймнi в  листах
вiн згадував, як було добре, i писав Марiї, що обов'язково, обов'язково  у
серпнi вона мусить, повинна, зобов'язана приїхати в Англiю на острiв Уайт,
де будуть Олександр Iванович з родиною, Анненков, Макаров, вiн,  Тургенев,
i  вiн  "вiк  не  простить,  якщо  вона  не  приїде".   Потiм   посипалися
листи-запрошення вiд Герцена. Вона була певна, що поїде.
   Трохи непокоїло в листах Олександра Iвановича, що i Тетяна Петрiвна  "з
дiтьми збирається також". Марiя не могла  вирiшити  -  це  буде  добре  чи
погано. Але що сама поїде, в цьому була певна. Вiзьме Богдасика i поїде.
   А Опанас Васильович - як схоче. Мабуть, сидiтиме в Гейдельберзi.  Проте
як схоче.
   Дивнi у них були взаємини, у Марiї i Опанаса Васильовича. Вони майже не
бували  тепер  удвох,  їх  зв'язували  матерiальнi  клопоти,  турботи  про
Богдасика, але ж турбувалась i влаштовувала все вона, i  грошi  одержувала
вона, а коли не одержувала своєчасно - позичала вона.
   Нi на Уайт Опанас не збирався.
   Але в передостаннiй день усе повернулось так, що  i  вона  не  поїхала.
Iвану Сергiйовичу i Макарову виставила причину - нема грошей.
   Обидва обурювались. Адже пропонували  -  хай  лише  приїде,  бiльше  їй
нiчого нiщо не коштуватиме. У Герцена кiлька зайвих  кiмнат  на  Вентнорi,
куди i Тургенева, i Марiю запрошував. Та й  сам  Тургенев  найняв  дачу  з
зайвими  кiмнатами.  До   чого   всiм   хотiлося,   щоб   приїхала   Марiя
Олександрiвна! Щоб  хоч  кiлька  днiв  провести  разом  у  такому  доброму
товариствi! Летiли листи, телеграми, в листах малювалися  плани  острiвця,
узбережжя, перераховувалися всiлякi спокуси - головне -  таке  товариство!
Тургенев хотiв з усiма обговорити й пiдготувати  якийсь  проект  загальної
грамотностi в Росiї.-А скiльки б читали! (I досi шкода,  що  не  поїхала!)
Невже не вистачило б на квиток? Тiльки б на  квиток!  Страшенно  чекали  й
умовляли!
   А вона не приїхала.
   У неї вистачило б грошей i без того, щоб  їхати  на  їхнiй  кошт!  Вона
навiть уже  повiдомила  знайомим  свою  тимчасову  адресу  в  Англiї.  Але
напередоднi вiд'їзду,  так,  напередоднi,  виникла,  нi,  вибухнула  перша
розмова мiж нею i Сашиною матiр'ю, Тетяною Петрiвною.
   Вони дивились в очi одна однiй,  кожнiй  з  них  було  незрозумiло,  що
говорить iнша, наче вони розмовляли рiзними мовами, i кожна  вважала  себе
правою.
   Хiба вона не права, мати? Її син, її хлопчик,  такий  правдивий,  такий
уважний, такий ще невинний - раптом змiнився,  пустився  берега,  тому  що
вона, вона, лiтня замiжня жiнка, спокушає  його,  дозволяє  залицятися  до
себе, незважаючи на сiм'ю, чудового дбайливого чоловiка  (як  усе  вiдразу
змiнилось!).
   - Тетяно Петрiвно, - перебила її Марiя, глянувши гордо i  незалежно,  -
моя  сiм'я  нiкого  не  обходить.  У  свої  справи  я  нiкому  не  дозволю
втручатися.
   - А мiй син, його щастя - це  мене  не  обходить?  -  сплеснула  руками
Тетяна Петрiвна. - Ви самi мати. Хiба доля вашого сина вам щось  стороннє,
його щастя?
   - Ви так глибоко переконанi, що знаєте, в чому його  щастя?  -  спитала
серйозно Марiя.
   Їй здавалось, вона-то знала напевне, в чому його щастя!
   Але ж вона вагалась, не насмiлювалась, боялась. Вона знала, яким би вiн
був неймовiрно щасливим з нею, тiльки з нею.
   Але вона сама не мала рiшучостi, смiливостi i  весь  час  мучилась,  що
через неї вiн страждає, через неї не може нi до чого взятися, тiльки в нiй
бачить порятунок i єдиний сенс життя, а от  їй  кажуть,  що  вона  -  його
нещастя.
   Вже не кажучи про неї саму - справдi, яке кому дiло до неї,  -  щаслива
вона чи нещаслива? Хiба вона скаржилась Тетянi Петрiвнi?
   Вона й не знала, що колись ця сама Тетяна Петрiвна аж надто жалiла її i
всiм доводила, як не розумiє i пригнiчує егоїстичний, прискiпливий чоловiк
таку художню натуру. На щастя, Марiя про те не знала. Але втручання  в  її
особисте життя обурило її. I це було помилкою Тетяни Петрiвни, яка  гадала
поговорити "душевно" як жiнка з жiнкою, але, побачивши Марiю, вона вже  не
володiла собою i вiдразу взяла  невiрний  тон,  i  Марiя  Олександрiвна  -
"приємна, мила, чула", - якими тiльки епiтетами не нагороджувала її ранiше
Тетяна Петрiвна, - зараз дивилась на неї холодними,  чужими  очима,  вуста
були гордо стуленi. Боже мiй, як їй, Марусi, зараз було насправдi  боляче,
гiрко, соромно, адже вона сама так картала себе  наодинцi,  не  знала,  що
робити, i власне - вiдкинути цю свою любов, першу справжню любов - це було
б самопожертвою!
   Їй хвилинами хотiлося обняти стару  i  говорити  як  з  матiр'ю,  може,
виплакатись на її плечi, але та ображала її, в такому  невигiдному  свiтлi
виставляла i  Сашу  -  якимось  безпорадним  недоумком,  хлопчиськом  -  i
розпалювалась все дужче й дужче, i несподiвано, на такiй же  високiй  нотi
вiд докорiв переходила до жалiсливих просьб:
   - Обiцяйте, обiцяйте менi залишити мого сина! Цього вже Марiя не  могла
витримати i гордо сказала:
   - Ваш син - доросла людина. Ми самi розберемося в  наших  взаєминах,  -
вклонилася i пiшла.
   Горда i незалежна. Зовнi, звичайно.
   Дома, на щастя, нiкого не було. Вона зачинилась у  своїй  кiмнатцi.  Що
робить жiнка при всiляких неприємностях  перш  за  все?  Плаче.  Як  кожна
жiнка, i вона гiрко заплакала, їй хотiлося втекти,  нiкого  не  бачити  iз
знайомих. Наче все її таємне, що  було  десь  глибоко  сховане  всерединi,
вивернули на людях. Ах, добре було б опинитися зараз на Уайтi... Там  Iван
Сергiйович, вона побачить Олександра Iвановича, вiн так хоче прочитати  їй
ненадрукованi роздiли "Былого и дум". Вона зустрiнеться з Миколою Яковичем
Макаровим, будуть жартувати, трохи дражнитимуть  одне  одного,  вона  буде
знову весела, самостiйна i щира Маруся...
   А що, як приїде Тетяна Петрiвна? Хiба вона тепер  зможе  при  нiй  бути
сама собою?
   Правда, "корчевська кузина" i досi боїться, хоч i  дуже  хоче  побачити
Герцена, а зараз, певне, i поплакатися на свої материнськi бiди.
   Раптом Марiя збагнула - Тетяна Петрiвна вже "плакалася", так, так, вона
з Єшевськими, певне, говорила про неї i з iншими. Дурна, довiрлива  Марiя!
Нi, вона не поїде на Уайт.
   Опанас Васильович здивувався її рiшенню. Але не дуже. У неї  так  часто
мiнялися тепер рiшення!
   - Я нiкого не хочу бачити, - мовила вона. - Я хочу працювати.'Я не хочу
зараз лишатися в Гейдельберзi. Я вiзьму Богдася й поїду до Парижа. Я  буду
там  сама,  писатиму,  бачитиму  тiльки  Тургенева,  вiн  туди   незабаром
повернеться,  i  тiльки  закiнчу  повiсть,  розплачуть  з  усiма  -  i  ми
повернемось  додому.  Тургенев  обiцяв  допомогти  влаштуватися   тобi   в
Петербурзi на якiйсь посадi. Все буде гаразд.
   Вона сама в цю хвилину вiрила, що буде так, як каже.
   Опанас Васильович навiть не розпитував, - чому до Парижа, чому не  хоче
лишатися в Гейдельберзi, припиняє лiкування в Швальбасi, не їде  на  Уайт,
куди так хотiла поїхати. Вiн знав, що туди Герцен запрошує i Пассекiв...
   Вiн не розпитував. Вже добре, хоч це вона йому каже.
   Вiн  лишився  в  Гейдельберзi  у  добродушного  Гофмана,  якому  кругом
завинили, а вона з Богдасем поїхала до Парижа.
   Це Герцен сказав, здається, в Остенде: "Люди, котрi живуть en garni - в
мебльованих кiмнатах, - легше знiмаються з мiсця i переїздять, нiж тi,  що
заводяться своєю норою".
   Якось при словi Єшевський сказав Марковичу, що Пассеки  в  Баварiї,  що
захворiв Володя. Значить, вони не поїхали теж в Англiю... Але  ж  i  не  в
Парижi... Швидше б додому. Неприємно,  та  треба  скористатися  протекцiєю
Тургенева, щоб влаштуватися на якусь службу.
   На Кулiша надiї тепер нема. У Каменецького самого копа неприємностей, i
вiн бiдує, але "дома", все краще.
   Повернуться додому, все уговтається.
   Люди своїм втручанням, здавалося б спiвчуттям, з найблагiшими намiрами,
але ж завжди з пiдсвiдомою цiкавiстю до сенсацiй i  взагалi  чужих  справ,
завжди прискорюють подiї i, головне, якiсь рiшучi висновки, змiни.
   Може, коли б Тетяна Петрiвна не скаржилась усiм, не бiдкалася так,  всi
цi iнтимнi подiї i не набрали б такої ваги "перед Європою"?
   На Уайтi всi щиро жалiли, що  Марiя  не  приїхала.  Вона  ж  збиралась,
бажала, це було очевидно. Адже почали приходити для неї листи  -  значить,
вона давала свою адресу в Англiї. Звичайно, не "свою", а Герцена, i Герцен
вiдправляв її пошту, додавши черговий "Колокол"  i  iншi  свої  видання  в
Париж Тургеневу, для передачi Марiї Олександрiвнi, - бо не був певний,  що
вона там, надто блискавично мiняла вона адреси i мiсця перебування!
   Нi, цього разу вона  порiвнюючи  надовго  затрималась  в  Парижi.  I  в
багатьох листах друзям - Анненкову, Макарову Тургенев писав про неї:  "Все
така ж мила i так само їсть грошi".
   Справдi, на  що  вона  розтринькала  за  пiвтора  року  30000  франкiв,
обмежуючи себе в усьому, в тому ж платтi, в  стоптаних  черевиках,  сидячи
iнодi без обiдiв? Але вона лишалась такою  ж  "милою,  розумною,  щирою  i
поетичною Марiєю Олександрiвною", i Тургеневу було не байдуже до її життя,
i вiн їй часто писав з Куртавнеля, а коли приїздив до Парижа, вони  завжди
бачились, i ближчi друзi знали - вiд Тургенева  навiть  швидше  i  точнiше
можна довiдатись про Марiю Олександрiвну, нiж вiд неї самої.
   Завжди нею дуже цiкавився Олександр Iванович, i йому Тургенев писав про
неї докладно:
   "Куртавнель, 27-го вересня 1860.
   Люб'язний  Олександр  Iванович,  як  тiльки  я  одержав  твого   листа,
переданого менi, негайно вручив його Марiї Олександрiвнi, яка також хотiла
негайно вiдповiсти тобi. Менi з нею  було  не  мало  клопоту:  треба  було
вивести на свiт божий з виру фальшивих взаємин, боргiв i так. iн., в якому
вона крутилася. Чоловiк її незла i чесна навiть людина, але гiрше  всякого
злочинця  своїм  дрiбним,  дратiвливим,  самолюбним  i   незносно   важким
егоїзмом. Марнотратством грошей  (при  абсолютнiй  вiдсутностi  не  тiльки
комфорту, але навiть одягу) вiн нагадує менi Бакунiна,  нiчим,  зрозумiло,
iншим, бо при  цьому  вiн  обмежений  до  убогостi.  Я  вирiшив,  щоб  зло
викорiнити, влаштувати Марiю Олександрiвну до пансiону, де вона за I75 фр.
на мiсяць має все готове, вiдправити чоловiка до Петербурга, де  на  нього
чекає служба, пiдготовлена Ковалевським, з'ясувати всi борги i  тим  самим
припинити їх, а урвиголову i кепсько вихованого, але розумного  хлопчиська
- сина Марiї Олександрiвни, вiддати тут у пансiон для  вимуштрування.  Але
чоловiк, котрий досi жив грошима й боргами жiнки, не згоджується  їхати  з
Гейдельберга, не попрощавшись iз нею  й  сином  -  там,  i  от  вона  туди
поскакала на два днi, що їй коштуватиме франкiв З00. Принаймнi вона одвезе
йому грошi на вiд'їзд i з'ясує борги його в Гейдельберзi (себто вiзьме  їх
на  себе).  Вiн,  головне,  заборгував  Гофману,  колишньому  московському
професору..."
   Лист був жорстокий не тiльки щодо Опанаса Васильовича. Коли б  i  Марiя
прочитала його, їй стало б гiрко за обох. Але вона була ще переконана,  що
все робиться залюбки для неї, легко й просто.
   А зараз нiхто б, може, не повiрив, їй  найдужче  не  хотiлося  образити
Опанаса.  Вона  сама  запевняла  себе:  вiн   поїде,   влаштується,   вона
працюватиме в тихому своєму пансiонi ще бiльше, i  тiльки  розрахується  з
боргами, приїде з  Богдасиком.  А  Богдасика  Iван  Сергiйович  теж  добре
влаштував для навчання.
   Як вона могла вiдмовити Опанасовi i не поїхати попрощатися?
   Вона бачила - Тургенев надто зверхньо ставиться до її чоловiка, вiн  не
розумiє його, бо не утруднює себе увагою й iнтересом до цього, але ж  Iван
Сергiйович так турбується про неї i стiльки допомагає в усьому...
   Та на умовляння не їхати зараз до Гейдельберга, не  уривати  вже  трохи
налагоджений-побут i роботу- вона категорично не  згодилась.  Власне,  яка
рiзниця, що до її боргiв додасться ще З00 франкiв? Розплатиться!
   Вона не могла, не могла зараз так образити чоловiка.

   * * *

   Дуже сумнi й важкi були цi два днi  в  Гейдельберзi.  Розмовляли  тихо,
спокiйно, обережно, так - начебто в сiм'ї важкохворий, i щоб не  турбувати
його виявом своїх почуттiв, говорять лише про суто дiловi  справи.  Маруся
записала цiлу низку доручень - куди вiднести нову повiсть "Три долi", новi
оповiдання, де належить одержати грошi, кому скiльки  вiддати,  скiльки  з
них їй надiслати, скiльки собi залишити. Записала навiть, кого обов'язково
в Петербурзi привiтати, обов'язково знайти Писарєвих - Митину матiр, чула,
зараз вона там. Радила Опанасовi, де краще пiдшукати квартиру.
   - На весну ми повернемось, не сумуй! - казала Марiя впевнено.
   Опанас Васильович бiльше мовчав. Вiн уже сам не мiг  далi  жиги  на  її
утриманнi, без своєї роботи i, власне, без сiм'ї. Вона нервувалася  дужче.
Навiть її заспокоював:
   - Не хвилюйся, все там влаштую, i ви приїдете. Слухай, Богдасику, мами,
пиши менi.
   Але, поглядаючи на сина, вiн стримувався, щоб не заплакати.  Не  зумiв,
не зумiв вiн збудувати сiм'ю. Що вiн може й дорiкнути? Може,  коли  б  сам
був iнший, дiловитiший, умiлiший, усе було б i iнакше. Хоч би швидше минав
цей час розлуки, щоб вони  повернулися,  а  вiн  зустрiв  би  їх  батьком,
господарем в теплому гнiздi. А любов? Не треба про це думати. Вона ж  його
дружина, мати його сина, i хiба вона не звикла до нього?
   Вiн захотiв сфотографуватися з Богдасиком. Власне, i з нею  хотiв,  але
вона не любила фотографуватися. "Не хочу на  прощання.  От  повернемось  -
тодi!" Вона вiрила, що повернеться.
   - Я проведу тебе до Франкфурта, - заявила  вона.  Їй  всiляко  хотiлося
пом'якшити його вiд'їзд, зробити його теплiшим.
   Сумно повiдомила Єшевського про вiд'їзд Опанаса Васильовича.
   Чужi дiла,  а  Єшевському  також  болiло.  Професор  зрадiв,  що  Марiя
Олександрiвна їде проводжати чоловiка.
   - А як же ви самi повернетесь? Вiн уявив, як їй буде тяжко...
   - Знаєте що, я теж поїду з вами, якщо нiчого не маєте проти.
   - Авжеж нi, я вам вдячна буду! - щиро мовила Марiя.
   Дiзнавшись про це, вирiшила їхати з ними i Сонечка Рутцен.
   Опанасовi  Васильовичу  це  було  приємно.  Вiн  вiрив-дружина  й   син
лишаються на кiлька  мiсяцiв,  вона  недорого  влаштувалася  в  паризькому
пансiонi. Богдасик вчиться, вони перебудуть, поки вiн все пiдготує.  I  як
не байдуже було до людей - що скажуть, як подивляться, - зараз i через  це
було приємно, що їдуть його проводжати. I  здавалось:  з  ним  знову  його
добра, уважна Маруся, яка  так  дбайливо  зiбрала  речi,  про  всi  справи
нагадала i сидiла, поклавши голову на його плече.
   Давно не була вона такою нiжною i близькою, i наче їй розлука  була  ще
важчою, нiж йому.
   Богдась лишився ночувати у Гофманiв, бо вона хотiла посадити чоловiка в
берлiнський поїзд, а тодi вже вертатись.
   Усi говорили про незначнi речi, турбувались про квиток, поїзд, вагон.
   Осiннiм похмурим ранком, о шостiй годинi, вiдходив поїзд на Берлiн.
   Марiя зайшла з чоловiком у вагон. Обнялися.
   - Прости мене, Марiєчко, - поцiлував їй руку, голову.
   - Пиши, ми писатимемо про все. Ми приїдемо навеснi. Не турбуйся за нас,
все гаразд буде, - i раптом усмiхнулась тою далекою довiрливою усмiшкою. -
Як повернемось - одразу поїдемо в Чернiгiв, Немирiв, Київ - скрiзь! Обiйми
наймiцнiше батька Тараса, i Дорошенка, як  побачиш,  i  всiх,  всiх  наших
друзiв! Скажи, всiх я пам'ятаю, усiх люблю моїх "паничiв", як i ранiше,  i
всiм мої книжки даруй, тi, що тепереньки вийдуть.
   Уже дзвонив дзвоник.
   - Марiє Олександрiвно! Ви до Берлiна їдете? - кричав  з  перону  Степан
Васильович Єшевський.
   - Марусю! Зараз поїзд рушить! - перелякалась Сонечка.
   Марiя  стрибнула  з  схiдцiв  вагона.  От  передавала  вiтання  друзям,
Українi, i наче вся вона, батькiвщина, на якусь мить з'явилась перед  нею,
не конкретна якась картина, а вiдчуття рiдного, безмежно рiдного... Опанас
висунувся у вiкно, востаннє подивитись на Марусю.
   Коли б знав, що справдi востаннє...
   Потiм сiв. У купе нiкого не було. Сльози котилися з очей. Швидше  минай
цей час!




   ЧАСТИНА ДРУГА


   1

   А "Європа" i далi цiкавилась  життям  Марка  Вовчка.  Тургенева  одразу
прикро вразили рядки в одному з листiв Олександра Iвановича з Лондона:  "А
Марiя Олександрiвна дуже блудствує з маленьким Пассеком - мати в  розпачi.
Наче всi ми не виннi перед царем i не грiшнi перед богом.  Вiн  поїхав  за
нею в Париж".
   "Маленький Пассек" - Олександр Вадимович, справдi, приїхав у  Париж,  -
але ж чи мало знайомих приїздить до Парижа?!
   Марiя Олександрiвна жила в пансiонi, який порекомендував  їй  вiн  сам,
Iван Сергiйович, як завжди, багато працювала,  щодня  бачилась  iз  ним  i
тепер до того ж допомагала йому з  проектом  -  переписувала,  вичитувала.
Тургенев  сам  цим  проектом  "Товариства  для  поширення  грамотностi   й
початкового навчання" був серйозно захоплений. Вiн  вважав,  що  поруч  iз
звiльненням вiд  рабства-крiпацтва  повинно  йти  визволення  i  з  iншого
рабства - неуцтва, темряви, i за це мають  узятися  все  суспiльство,  всi
люди, у яких  лише  є  бажання  i  стремлiння.  Вiн  вважав,  що  в  цьому
"Товариствi" вiзьмуть гарячу участь росiйськi жiнки всiх класiв.
   Нема  чого  й  казати,  з  яким  запалом  взялася  до  цiєї,  поки   що
органiзацiйної роботи, Марiя.
   Iнколи вона заходила до Тургенева i  з  Олександром  Вадимовичем,  i  з
професором Єшевським, який теж приїхав до Парижа, i обидва вони  справляли
на Тургенева  дуже  приємне  враження  -  звичайно,  рiзне.  З  Єшевським,
освiченим професором, просто було цiкаво розмовляти, але  ж  i  "маленький
Пассек" був вихований симпатичний молодий чоловiк.
   Iван Сергiйович переконливо вiдповiв Герцену:
   "Я можу тобi поручитися, Марiя Олександрiвна Маркович зовсiм не  Цiрцея
i не думає спокушати юного Пассека. Чи закоханий вiн у  неї,  цього  я  не
знаю, але вона аж нiяк не заслуговує бути предметом материнського  розпачу
i т. iн. Очевидно, мiсто Гейдельберг вiдзначається створенням плiток,  про
мене там говорять, що я тримаю у себе силомiць крiпачку-коханку i що  панi
Бiчер-Стоу прилюдно менi в цьому дорiкала, а я її вилаяв. Теж  eine  chоne
Gegend (Чудова мiсцевiсть (нiм.)_".
   Та  хоч  Герцен  смiявся,  читаючи  це,  незабаром  вiн  написав  знову
Тургеневу: "...Далi (свято  мiж  нами)  -  любов  мусить  бути  platonisch
(Платонiчна (нiм.)_, це ми знаємо. Але М. О. жила разом i їздила з молодим
чоловiком i все aristotelisch (За_ Аристотелем_ (нiм.)_, я  знаю  напевно.
Та й це її анi на йоту не зменшує - тiльки навiщо це все так  привселюдно.
Невже ти думаєш, що я повiрив би ламентацiям матерi? Пишу це я одному тобi
- тому що менi смiшно, що ти на практицi i сьогоднi не такий психолог,  як
у "Накануне".
   Але далi Герцен питав: "Де ж тепер живе Марiя Олександрiвна? Чи  читала
вона статтю про неї Боголюбова -  задовга,  але  хороша?  Чия  стаття  про
смерть Павла, яку вона менi надiслала? Дуже хороша -  вона  надрукована  у
Збiрнику".
   Цi рядки пом'якшили враження вiд попереднiх, безапеляцiйних щодо Марiї,
Тургеневу стало її шкода. Справдi, вiн немов вiдповiдав за неї. Вiн бачив,
у Парижi вона трохи заспокоїлась.  Може,  дiйсно  їм  треба  трохи  пожити
нарiзно - їй i чоловiковi. Таки добре, що вона  осiла  в  Парижi,  але  як
недобре, що саме зараз починають снувати плiтки навколо  неї.  Йому  треба
попередити, застерегти її, вона ж може з ним говорити одверто!  I  того  ж
вечора вони говорили зовсiм одверто. Iван Сергiйович не спитав її  нiчого.
Як вiн зi своєю делiкатнiстю мiг би її розпитувати? Та  тiльки  завiв  вiн
розмову про Олександра Вадимовича,  спитав,  чи  йому  сподобалась  лекцiя
Лабуле, як вона пiдвела голову, - вони сидiли перед камiном, вiн у крiслi,
вона на низенькому пуфi, скiльки тут велося розмов!  I,  глянувши  в  очi,
зрозумiла, що не про те думає Iван Сергiйович, i зараз  Лабуле  його  мало
цiкавить.
   - Ви теж були на лекцiї?
   - Була! - I, трохи помовчавши, сказала сумно i спокiйно:
   - Я нiчого тут не можу  поробити,  Iване  Сергiйовичу.  Вiн  мене  дуже
любить. Олександр Вадимович. Вiн не просто  закоханий,  вiн  мене  любить.
Певне, люди плетуть уже бозна-що. Менi байдуже. В мене  нiчого  з  ним  не
було.
   I Iван Сергiйович повiрив цьому. Власне, що йому? I що б змiнилося? Але
вiн радiв, що вiн розумiв бiльше, нiж Олександр Iванович.
   А Марiя навiть без дратування, а якось здивовано вела далi:
   - Чого це люди вигадують завжди бiльше, нiж є, про iнших?
   Ще вранцi й не встала, а вже про  тебе  говорять.  Сама  не  знаєш,  що
робити, а люди вже виносять присуд. Так, ми їздили вдвох. Але ж i з вами я
їздила? Хiба це щось доводить? Нi, людям нема чого робити, коли  починають
цiкавитися життям iнших.
   - Це не так, - лагiдно мовив  Iван  Сергiйович,  -  Олександр  Iванович
любить i поважає вас...
   - I я його! Невже вiн говорить про це? - спалахнула Марiя. - Боже  мiй,
господи, та звiдки ж усi так достеменно знають те, чого й нема?
   - Хiба ви не знаєте людей? Коли читаєш вашi твори, думаєш, що ви  добре
розбираєтесь! А до нього долинули чутки, i вiн  турбується  про  вас,  бо,
може, комусь  дiйсно  здаються  неймовiрними  вашi  стосунки  пiсля  ваших
спiльних подорожей. Але ж знаєте,  -  вiн  по-дружньому  засмiявся,  -  це
виходить, що  ви  берете  на  себе  всi  невигоди  певного  становища,  не
одержуючи нiяких вигiд, це ще дурнiше. Але я знаю, так трапляється.
   Вона теж засмiялась, i Iван Сергiйович зрадiв, що вона заспокоїлась. їй
таки  нелегко  жити.  Як  кожнiй  самостiйнiй  жiнцi.  Про  чоловiка   вiд
заздростi,  вiд  злостi   можуть   наговорити   хтознащо,   але   найменше
торкатимуться його iнтимного життя. А коли йдеться про жiнку - це головний
матерiал для плiток, i за кожну провину - кийком у спину.
   - Ви ж не сердитесь на мене? - спитав Iван Сергiйович.
   - Боже мiй, господи! Що ви! Я дякую, що ви менi сказали i що  Олександр
Iванович питав - значить, турбується про мене по-справжньому!
   Адже саме з Олександром Iвановичем вона так одверто говорила  про  своє
подружнє життя, про свiй шлюб з Опанасом Васильовичем. Зрозумiло, що  вiн,
дещо почувши, турбується про неї.
   Одверто кажучи, цiєю "iнтрижкою", як вiн називав,  Герцен  лише  злегка
цiкавився, не надаючи цьому великого значення, адже "маленький Пассек" для
нього не був якоюсь цiкавою, значною особою!
   Проте образ Марiї для  нього  трохи  змiнився  -  невже  ця  самостiйна
талановита жiнка могла захопитися таким хлопчиком?
   Тетяни Петрiвни вiн зовсiм не  виправдував.  Його  "корчевська  кузина"
зараз багатьох намагалася вплутати в свої сiмейнi справи i так  бiдкалася,
що Герцен на її прохання напоумити хлопця, поговорити хоча  б  листовно  з
ним, писав їй:
   "Тiтонько-племiннице. Я готовий назвати вас бабуся-онучка, через що  ви
худнете i в нудьгу впадаєте i т. iн. Велика справа своєчасно вiдпускати на
волю дiтей, рабiв i все, що  в  неволi.  Я  батькiвську  несамовитiсть  не
приймаю за чесноти. Сидiти й гадати, що дитина в ожеледь упаде,  а  дитинi
двадцять п'ять рокiв,  -  адже  це  безглуздя.  Залиште  поки  на  волю  -
переказиться, краще буде. Якщо ж (по всьому видно, слабкий характер) нi  -
ви нiчим не допоможете... Отже, залиште  цю  справу,  не  втручайтесь,  не
давайте багато грошей, а скiльки треба".
   Читаючи цi рядки i втираючи сльози, Тетяна  Петрiвна  раптом  подумала:
"На якi ж вiн там грошi живе? У нього ж зовсiм було трохи. Треба  послати.
Не вистачало ще, щоб вiн позичав або, не дай боже, брав у "Марчихи".
   "Знаєте, що вам треба утнути? Залиште ви вашого Вертера  з  українською
Шарлоттою - сiдайте самi на шлюпку - побувайте в Лондонi,  ви  побачите  -
все пiде як по маслу, i старовину згадаєм i нове забудемо..."
   Марiя все-таки постала перед ним з  якоїсь  невигiдної  сторони.  Чому?
Адже сам вiн бачив, що щастя в її шлюбi нема?
   Вiн не бачив Сашi, вiн поза очi склав свою  думку  про  нього,  i  хоча
пiдсмiювався з матерi, якийсь слiд вiд її ламентацiй лишився. Правда,  вiн
обурився вкрай, коли дiзнався про наївнi й дурнi  плани  та  мрiї  давньої
подруги - одружити Сашу з його Татою!
   Що з цими бабами поробиш?
   Вiн сердився i на Марiю, i  на  Тетяну  Петрiвну,  i  саме  в  цей  час
надiйшов лист вiд Iвана Сергiйовича. Ну, що це йому стукнуло в голову  про
все, що вiн, Олександр Iванович, писав, розповiсти Маркович? Хай уже жiнки
полюбляють такi справи, мало що вiн  може  написати  друговi,  як  чоловiк
чоловiковi? Адже вiн не циркуляр писав! Олександр Iванович одразу вiдповiв
"доганою" Тургеневу.
   Справдi, таки "Європа" була зайнята сердечними справами Марiї!
   "Догана" застала Iвана Сергiйовича за листом Герцену. Вiн писав його  у
спокiйному, навiть  веселому  гуморi,  що  останнiм  часом  не  так  часто
траплялось.
   "Писано листа вiд Iвана Тургенева до Олександра Герцена, а про що, тому
йдуть пункти:.."
   "Пункти" повiдомляли про рiзних  авторiв,  про  рiзнi  книги,  про  якi
запитував Олександр Iванович, про колективну пенсiю для  одного  хлопчика,
позашлюбного сина спiльного знайомого, хоч не близького. Той нагло  помер,
лишивши хлопчика сиротою, без будь-якого забезпечення.
   Iван Сергiйович  одразу  уявив  цю  маленьку  безпомiчну  i  безпорадну
iстоту, вiдчув  якусь  вiдповiдальнiсть  за  дитячу  душу  й  почав  серед
знайомих  збирати  посильну  допомогу,  а  на  докори  друзiв,  чого   вiн
втручається, вiн вiдповiдав жартома, що в Європi тепер лише двi безкориснi
людини - Гарiбальдi й вiн. Усе було в спокiйному, ледь жартiвливому тонi.
   I саме в цей час прийшов лист вiд Герцена з "доганою".
   А  що  ж,  звичайно,  Iван  Сергiйович  одверто  розповiв   усе   Марiї
Олександрiвнi i: "Ось як це все трапилось. Ти знаєш, що я  перебуваю  щодо
Марiї Олександрiвни в становищi дядi або дядька i  розмовляю  з  нею  дуже
одверто..."
   Саме на правах дядi або дядька. Вони  бачаться  майже,  та  нi,  просто
щодня. Хоча б кiлька хвилин. А крiм того, вона  обов'язково  приходить  до
нього в його "визначений" день -  четвер  -  на  обiд.  Вона  приходить  з
професором Єшевським i цим Пассеком.
   Часто з ними приходить i Олександр Порфирович Бородiн. Вони разом  дуже
приємно  й  цiкаво  проводять  час,  бувають  на  музичних   зiбраннях   у
Трубецьких. Але найкраще, коли вечорами вона заходить одна i сидить в його
кабiнетику. Вiн уже давно переїхав з готелю у невеличку квартирку  i  живе
"сiмейно" з Полiнькою, яка вже закiнчила пансiон,  i  з  її  гувернанткою,
розумною, тактовною старенькою англiйкою miss Iннiс.
   Сiм'я - поняття вiдносне,  але  все  ж  таки  якась  подiбнiсть  сiм'ї.
Полiнька щиро всмiхається, коли приходить Марiя Олександрiвна, i  взаємини
у них простi й  легкi...  Зовсiм  не  те,  що  в  Куртавнелi...  I  нiяких
ревнощiв. Правда, при чому тут ревнощi? Полiнька вже давно зрозумiла,  що,
на жаль, нiяка iнша жiнка не може  стати  поряд  з  ненависною  їй  madame
Viardot.
   ...Але  ж  чому,  чому,  проте,  iнколи  хочеться,  щоб   вона,   Марiя
Олександрiвна, була тут коло нього, от  саме  хочеться  -  "мати  її  коло
себе", як сам вiн визначив, - щоб вiн вiдчував її присутнiсть,  говорив  з
нею, читав її твори, доброзичливо, але безпощадно,  без  найменшої  знижки
критикував, як, примiром, "Червонного короля", а вона б  дивилась,  широко
вiдкривши свої чудеснi яснi великi очi.
   Iнколи вона так близько коло нього.  Iнколи  напiвжартома,  прощаючись,
вiн пригортає її до себе i хоче поцiлувати в  "уста  сахарные",  але  вона
завжди з ласкавою усмiшкою, похитуючи головою, уникає цього, тiльки  мiцно
тисне руку, та iнколи пригортається до плеча. Справдi - дядько, та й годi.
Ну, що ж, вiн звик сидiти на краєчку чужого  гнiзда,  а  тут  була  тiльки
"amitiйe amoureuse" (Закохана дружба_ (франц.)_, меланхолiйна, без  палких
бажань, сподiвань на щось бiльше, але тепла, щира, яка трошки  зiгрiває  i
яку не хотiлось губити. А цей юнак? Iван Сергiйович писав далi: "Я  цiлком
переконаний, iцо мiж нею i Пассеком нема нiчого рiшуче - i це  переконання
базується саме на тих психологiчних даних, про якi  ти  згадуєш:  але  les
apparences (Зовнiшня пристойнiсть_ (франц.)_ - справдi проти неї. А тому я
й став їй доводити, що  брати  на  себе  невигоди  певного  становища,  не
отримуючи його вигод, - значить, робити дурницi, i в  пiдтвердження  того,
що це говориться не тiльки одними дурисвiтами, навiв  твiй  авторитет,  бо
знаю, що вона тебе поважає i любить. Я не вважав за потрiбне  обумовлювати
й вимагати вiд неї таємниць, я забув зважити на її наївнiсть i добродушшя.
Бiди, проте, в усьому цьому нiякої нема; вона так само вдячна тобi,  як  i
менi, за дружню пересторогу, а тому приборкай свiй гнiв. Листа твого я  їй
доставив - а живе вона rue de Clichy № I9 chez m-me Borion (_Вул. Клiшi, №
19 у панi Борiон)_. В неї цими днями син трохи не помер вiд крупу, i  вона
дуже перелякалася..."
   Треба буде зайти до неї. Адже останнiй тиждень вона не  приходила.  Всi
вони, її друзi, перелякались.
   Слава богу, це вже позаду.

   * * *

   Слава богу, це вже позаду. Господи,  що  можна  зробити  проти  наглого
випадку, стихiйної бiди, хвороби?
   Здавалось, усе бiльш-менш налагоджувалося.
   Головне, вона працювала як несамовита, i вдень i вночi. Нiщо й нiхто не
заважав. Бачила тiльки  тих,  кого  хотiла  бачити,  i  це  було  коротким
перепочинком у роботi, їй хотiлося швидше закiнчити  "Лихого  чоловiка"  i
взятися за "Трьох сестер" - зовсiм новий задум майорiв у головi, їй  зараз
хотiлося написати про нових людей, якi жадають нового  життя,  дiяльностi,
взаємин. Такою народжувалася третя, молодша сестра, але легше було  уявити
старших, їхнiх провiнцiйних родичiв,  провiнцiйний  старий  побут.  Образи
тiльки майорiли, тiльки манили.
   Пансiон, який пiдшукав їй Iван Сергiйович, був скромний, затишний. "Ваш
жiночий монастир" - називав його Степан Васильович Єшевський. Навiть його,
такого статечного, сiмейного  серйозного  savant  (Вчений_  (франц.)_,  як
одразу прозвали його сусiдки, господиня нiзащо  не  захотiла  приймати  на
квартиру. У неї було непохитне правило - у свiй пансiон вона приймала лише
жiнок. Юлiю Петрiвну Єшевську викликали до дiтей у Росiю, до того  ж  вона
була вагiтна, на останнiх мiсяцях. Непокоїлась вона дуже, як чоловiк  буде
без неї в Парижi, куди вiн  обов'язково  мусив  поїхати,  i  доручила  вже
близькiй тепер подрузi - Марусi - пiклуватися i дивитись за ним. Маруся це
виконувала сумлiнно. Єшевський писав дружинi: "Я з нею часто бачусь  i  ще
дужче полюбив її. Працює вона  силу-силенну,  надiслала  вже  три  повiстi
українськi". - Це був безстороннiй, неупереджений свiдок її працi.
   - Коли б менi чотири руки, щоб усе написати швидше! - казала вона, i це
йому, завжди заглибленому в свою працю, подобалось у нiй найдужче.
   Богдасика той же Iван Сергiйович влаштував також у  пансiон,  звичайно,
iнший - для навчання i "вимуштрування".
   Богдась вирiс. Що ж, уже другий рiк у мандрах, за кордоном, i це ж  той
вiк,  коли  дiти,  особливо   хлопчики,   зовнi   витягуються,   набувають
специфiчних  школярських  звичок,   а   внутрiшньо   -   перестають   бути
безтурботними дiтьми. Це вже учнi - хлопцi  i  дiвчатка,  якi  намагаються
виглядати дорослiшими, нiж насправдi, триматися самостiйнiше. Богдась  був
не трохи, а таки досить свавiльним. Пансiон, звичайно, взяв  у  шори,  але
хлопчик був дуже здiбний, добре вчився, товаришi його полюбили  -  вiн  аж
нiяк  не  вiдчував  себе  пригнiченим  або  нещасним   через   пансiонську
дисциплiну! Як завжди, йому було весело i все цiкаво: i те, що  на  уроках
розповiдають, i тi витiвки, що вигадують хлопцi у вiльний час, i всюди вiн
у перших лавах, а iнколи й просто першим. З радiстю бiг додому -  побачить
маму! З радiстю повертався до пансiону - побачить дружкiв! Життя  його  не
обтяжувало. Вiд розлуки з батьком вiн не страждав. Вiн був певний,  що  це
ненадовго. Мама йому пояснила, що татовi  треба  поїхати  влаштуватися  на
роботу, приготувати все до  їхнього  повернення,  а  йому  краще  поки  що
лишитися з мамою тут,  у  Парижi.  Про  що  може  бути  мова?  Для  нього,
звичайно, краще лишитися з  мамою!  Там  тато  вiддав  би  його  тимчасово
якимось родичам або в гiмназiю, добре ще,  як  у  ту,  де  учителює  любий
дядько Дорошенко, а якщо навiть в iншому мiстi? У Петербурзi або  в  Орлi?
Нi, про що там говорити! I, головне, як би вiн лишив маму саму? Та  нiзащо
в свiтi! Тепер вiн уже майже дорослий i розумiє  дуже  багато.  Коли  мама
пише - вiн нiколи з нею не розмовляє, вiн  знає,  що  то  значить,  i  вiн
пишається нею перед усiма дiвчиськами в тому пансiонi,  де  вона  живе,  i
перед хлопчаками в тому пансiонi, де вiн учиться, i хлопцi знають, що мама
у нього особлива уже тим, що вони - Богдан i мама - друзi, i  тому  зовсiм
не соромно її слухатись, як взагалi батькiв.
   Коли у мами болить голова i вона сидить  за  столом,  обмотавши  голову
рушником або великою хусткою, а iнколи навiть лежить, -  вiн  ходить  тодi
навшпиньках i робить на тих дiвчисьок, якi дуже  люблять  з  ним  гратися,
люте обличчя, просто "звiряче", як вiн сам думає, наказуючи не галасувати,
i, їй же богу, вони його бояться i слухають!
   Часто, коли мама пише татовi листа, вiн теж сiдає iз щирим бажанням про
все-все написати: де були, що бачили, коли викликали на уроках i що писали
на диктантi. Але вiн не може писати так швидко i дрiбно, як мама,  i  тому
частiше обмежується лише початком - зверненням i питанням, як поживає, - i
заспокоює себе i маму, що вона ж однаково  написала  про  все.  Вiн  любив
пiдписуватися в листах: "Твiй син Богдась Маркович". А якось переплутав  i
пiдписав: "Твiй син Богдась Маркововчок". Мама засмiялась, але сказала, що
це не вiрно i треба всю сторiнку переписати.
   - А менi так дужче подобається, - з жалем мовив Богдась.
   - Ти менi так пiдписуватимеш, -  заспокоїла  його  мама.  З  мамою,  як
завжди, про все можна було домовитись.
   Сьогоднi була субота  i  вiн  повертався  додому  особливо  радiсний  i
веселий. У ранцi вiн нiс двi хорошi оцiнки - мама буде задоволена.  Завтра
недiля, вона обiцяла поїхати з ним в Jardin des plantes  (Ботанiчний  сад_
(франц.)_, де не тiльки рослини, а й звiрi.  А  якщо  буде  холодно,  вони
зможуть пiти в цирк або в театр. Щось та обов'язково буде! I  раптом  мама
знайде в якiйсь шухлядцi чи в  гаманцi  грошi,  якi  не  прихованi  нi  за
пансiон, нi в крамничку, взагалi нi на якi нуднi речi, а от просто  знайде
грошi - i вони зайдуть до кафе, i вона вiзьме йому чашку шоколаду  i  його
любимi тiстечка, але вiн вiдмовиться, коли вона й  сама  не  питиме  i  не
з'їсть теж тiстечко!
   А сьогоднi увечерi, хай уже так i буде, вiн трошки змалиться i  погуляє
з дiвчатками.
   Мама була дуже рада його оцiнкам.
   - Ти, мабуть, бiг, - сказала вона; пригладжуючи його чубчик, - ач  який
червоний, а надворi вiтер. Я зараз мушу пiти  в  Лувр.  Степан  Васильович
скаржився, що там холодно, а вiн же там сидить щодня по  кiлька  годин.  Я
хочу вiднести йому теплу сорочку, яку купила.
   - Вiн там i одягне? - зацiкавився Богдась.
   - А що ж? Вийде в чоловiчу кiмнату й одягне.
   - А ти не пiдеш дивитися картини? - трохи ревниво спитав Богдась.
   - Сьогоднi - нi. Я ж недавно там ходила з Степаном Васильовичем. Ти  не
встигнеш занудьгувати без мене!
   - Я гратимусь з дiвчатками з третього поверху.  I  я  завжди  сумую  за
тобою, коли тебе нема, але занудьгувати не  встигаю,  -  розсудливо  мовив
Богдась.
   Марiя потрiпала його чубчик, який  щойно  пригладжувала,  поцiлувала  в
кiнчик носа й пiшла. Вона ж  обiцяла  Юлi  турбуватися  про  її  чоловiка,
замрiяного savant. Тiльки подумати, цими днями вiн невдало кинув сiрник  i
в нього на вулицi загорiлося пальто! Вiн навiть не помiтив  цього,  тiльки
за кiлька хвилин подумав, чого це на вулицi так чадно? Перехожi перелякано
його зупинили, i вiн тодi почав гасити на собi пальто  водою  з  рiвчачка.
Хлопчаки, веселi паризькi гамени, з захватом i задоволеними вигуками  йому
допомагали! Богдась заздрив, що його там не було...
   Коли мама пiшла, Богдась постукав у дверi на третьому поверсi. Там жила
молода, красива французька дама. Ну, не така красива, як мама, але  все  ж
таки досить гарна,  як  малюють  у  журналах.  Це  в  неї  була  дiвчинка,
ровесниця Богдася, теж гарненька i теж  завжди  дуже  чепурно  вдягнена  i
схожа на картинку з дитячої книжки, їй Богдась дуже подобався, i вона сама
перша прийшла познайомитися-. Вони бiгали вдвох у садок коло дому, i maman
дiвчинки просила Богдасеву маму вiдпускати до них Богдася.
   Богдась, звичайно, волiв би гратися  з  хлопцями,  але  що  ж,  коли  в
їхньому будинку не було хлопцiв його вiку,  або  надто  малi,  або  зовсiм
дорослi, i, правду кажучи, дiвчинка також подобалась Богдасевi,  дарма  що
була трошки задавачка. Та Богдасевi пальця в рот не клади, вiн iз неї пиху
швидко збивав, особливо розповiдями про хлопчачi витiвки  в  пансiонi.  До
них iнколи приєднувалась дiвчинка-англiйка,  з  четвертого  поверху.  Вона
була  нiчого  собi   дiвчинка,   не   задавачка   й   миролюбна,   але   з
Лулу-француженкою було веселiше. Лулу любила попустувати,  як  i  Богдась,
тiльки чомусь так траплялось, що вона завжди виходила суха з  води,  а  за
все вiдповiдав Богдась. Але вiн їй це полицарськи прощав.
   Так i мама вчила, що завжди краще взяти провину на себе, а не пiдводити
iнших, i нiколи в життi козаки-запорожцi не  виказували  своїх  товаришiв.
Богдась був певний, що кол-ись Лулу оцiнить його геройську поведiнку.
   Дiти вдвох побiгли в садочок, але чомусь незабаром Богдась  вiдчув,  що
йому не хочеться бiгати i в ротi гiрко, i вiн якось глухо кашлянув -  наче
в дiжку.
   - Ти кашляєш, як пес гавкає, - засмiялась Лулу.
   Йому раптом здалася ця бiганина з м'ячем зовсiм нудною.
   - Я пiду додому. У мене є справи, - сказав вiн Лулу.
   - Ну, от ще, - закопилила губи дiвчинка, - ти ж сам покликав мене i  ще
ранiше казав, що в суботу будеш вiльний!
   - Казав ранiше, а тепер обставини змiнились,  -  по-дорослому  вiдповiв
вiн i поволi потупав у свою кiмнатку.
   По дорозi  вiн  зустрiв  сусiдок  по  table  d'hote,  двох  молоденьких
панночок американок, завжди бадьорих, зайнятих, заклопотаних.
   - Comment зa va, Bogdass? (Як справи,  Богдасю?_  (франц.)_  -  спитали
вони в один голос з нефранцузьким акцентом.
   - Merci bien! (Дуже дякую!_ (франц.)_ -  вiдповiв  чемно  Богдась,  але
навiть не усмiхнувся, як завжди. У нього страшенно розболiлась голова.
   Вiн сяде, посидить тихенько в крiслi, i поки прийде мама, все минеться.
   Йому було дуже важко  привiтатися  з  приязною  немолодою  панночкою  з
Португалiї - пишною, великою, з вусами, як у чоловiка, i з величезними  не
сережками, а цiлими обручками у вухах. На цих обручках навiть замки  були,
i цi замки цiкавили Богдася.
   Незважаючи на те, що вона вся була велика,як гора,  i  з  вусами,  вона
дуже подобалась Богдасевi, бо любила розповiдати  про  свої  мандрiвки  по
свiтах i дуже весело смiялась, i якось, коли, крiм них, нiкого не  було  в
їдальнi, Богдась дуже чемно попросив подивитись ближче обручки у вухах,  i
вона навiть дозволила помацати замочки. Вiн потiм так само чемно подякував
i навiть шаркнув нiжкою, як робили найбiльш вихованi зразковi школярi  без
нагадування старших.
   Взагалi в цьому пансiонi, де жила  мама,  були  люди  з  усього  свiту,
здебiльшого приязнi i до нього, й до мами, i мама, коли виходила в спiльну
вiтальню, охоче розмовляла з усiма.
   Богдасевi спочатку було дивно - з рiзних країн, а всi  немов  схожi,  i
розмови у  них  про  роботу,  книги,  паризькi  театральнi  новини,  як  у
звичайнiсiньких собi людей... от тiльки португалка з  своїми  обручками...
Але ж вона подобалась Богдасевi найдужче за всiх.
   Взагалi, як придивитися - так усi люди однаковi. Може, трошки по-iншому
гралися хлопцi в Гейдельберзi, i в Лозаннi, i тут, у Парижi, але  ж  майже
однаковi iгри i в м'яч, i в розбiйникiв. Вiн швидко  знайомився  з  усiма,
аби трошечки розумiти мову, а порозумiтися можна! Вiн майже так само, як i
мама, вiльно розмовляв  по-французьки,  особливо  з  хлопцями,  яким  було
байдуже до помилок, а в Гейдельберзi вiн белькотiв по-нiмецьки.
   Але ж так само, як i мама, вiн найдужче любить рiдну, українську. Як це
Полiнька Тургенева така вже доросла, а зовсiм, ну зовсiм забула рiдну свою
росiйську? Хiба можна забути? Нiколи вiн у життi не забуде, де  б  вiн  не
їздив! Вiн раптом уявив, що вiн уже повернувся  "додому",  у  немирiвський
будиночок, його стрiчає дядько Дорошенко -  i  не  впiзнає  його!  А  вiн,
Богдась,   розмовляє   з   ним   i   по-французьки,   i   по-нiмецьки,   i
по-португальськи! А дядько Дорошенко  думає,  що  воно  за  молодик  такий
приїхав, з яких таких земель? I раптом Богдась починає спiвати пiсню,  яку
навчив спiвати любий Дорошенко:
   Он, на горi та й женцi жнуть...
   I тодi дядько Дорошенко пiзнає його i кидається обiймати! Ой, як добре!
   Богдась справдi хотiв заспiвати тихенько. Вiн сам собi сидiв у крiслi в
їхнiй кiмнатi, й чекав маму, i про все це  думав,  i  хотiв  заспiвати,  i
раптом почув, що у нього не людський голос, а якийсь собачий хрип.
   - Богдасику, що з тобою?
   Над ним стояла мама, перелякано дивилась на нього, мацала чоло, щоки.
   - Лягай, швидше лягай, у тебе пiдвищена температура.
   Вона взяла його на руки i вiднесла в лiжко. Потiм усе туманилося  перед
очима i в головi. Вiн тiльки весь час бачив переляканi  маминi  очi,  вони
здавались йому неймовiрно великими, та ще чув незрозумiле слово - "круп".
   Вiн бачив - заходив Олександр Вадимович, "мсьє Пассек", як iнколи чемно
казав  Богдась,  i  мама  його  кудись  посилала,  заходила  товста  добра
португалка, у  дверi  просувалась  голова  господарки  пансiону  в  бiлому
чепчику з широким рюшем.
   Здавалося, що Олександр Вадимович весь час прибiгає i зникає, вiн  щось
приносить, когось приводить... Так, приводить  лiкарiв,  бо  тi  починають
його, Богдася, мучити, щось наказувати, а у Богдася нема сили  анi  сiсти,
анi рота роззявити, навiть заплакати. Приходив savant  Єшевський,  майнуло
обличчя Iвана Сергiйовича, i Богдасевi  захотiлося,  щоб  вiн  знову  став
"добрим велетнем" i сiв коло нього, але мама замахала на Iвана Сергiйовича
руками i чомусь не пустила, кажучи: "У вас Полiнька, у вас Полiнька!"
   Мама весь час сидiла коло нього, i не роздягалась, i не  лягала  спати,
навiть коли ставало зовсiм темно i надходила нiч. Певне, була нiч, бо було
зовсiм тихо, i було  б  моторошно,  якби  вiн  не  тримав  маму  за  руку.
Здається, в кутку на стiльцi сидiв Олександр  Вадимович  i  не  хотiв  iти
звiдси, хоча мама казала, щоб вiн iшов. Богдась, навпаки, хотiв,  щоб  вiн
лишався. До нього долiтали слова - "круп може задавити", i вiн боявся,  що
прийде якийсь  "круп"  i  почне  його  давити,  тому,  певне,  i  мама  не
вiдходила, але все ж таки безпечнiше, коли i чоловiк  у  хатi.  Вiн  хотiв
сказати про це мамi, та не мiг вимовити слiвця - тiльки сипiв.
   Вiн загубив вiдчуття часу, не помiчав, чи  день,  чи  нiч.  Вiн  марив,
приходив до тями, знову поринав у забуття. У нього був дуже  важкий  стан,
але ж сам вiн цього не знав. Лише iнколи верзлося щось страшне, марилося i
вiн хотiв закричати, та йому тiльки здавалось, що вiн кричить, а насправдi
вiн сипiв i задихався. Мама вливала в рот щось гаряче, йому ставало  трохи
легше, навiть добре - мама  весь  час  була  коло  нього  i  вiн  засинав,
тримаючи її за руку.
   Особливо важкi були два першi днi, а найстрашнiший -  третiй  -  криза.
Уже не казали "круп", а казали - "криза".
   У кiмнатi розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче.  Ранiше  вiн
нiколи не бачив, щоб мама плакала. Йому  стало  її  страшенно  жаль,  йому
здалося, хтось її скривдив, її треба втiшити, i вiн прошепотiв:
   - Мамо...
   - Богдасику, серце моє,  любий  мiй  хлопчику!  Вiн  прийшов  до  тями.
Богдасику, скажи, скажи щось! - майже закричала Марiя. - Слухайте, вiн уже
пiзнав мене!
   Богдась хотiв засмiятися - якi дурницi! - вiн би не впiзнав  мами!  Але
вiн тiльки шепотiв "мамо", i то йому здавалося, що вiн смiється; вони обоє
плакали...
   До них пiдiйшли лiкар i Олександр Вадимович,  i,  здається,  португалка
була тут, взагалi, здавалося, багато народу. I вже всi всмiхалися i давали
якiсь краплi мамi. Вiн не спав, не марив i все розумiв. Лiкар  сказав,  що
вiн молодець, i сказав, що прийде завтра вранцi, а щоб Олександр Вадимович
принiс мамi вечерю. I вони лишились удвох. Мама голубила його й шепотiла:
   - Нiколи, нiколи з тобою не розлучимося, мiй найдорожчий, мiй хлопчику!
   Вiн  це  знав  i  так,  i  поблажливо  їй  всмiхався,  -  вiн  уже  мiг
всмiхнутися, - i гладив її волосся.
   Повернуло на одужання. Невдовзi якось з Олександром Вадимовичем прийшов
Єшевський.
   Вiн подивився на маму й похитав головою.
   - Марiє Олександрiвно, отепер ви вже повиннi хоч на  годинку  вийти  на
повiтря. Погляньте на себе в дзеркало, на що ви перевелися.
   - Нi, нi, я не можу  лишити  Богдасика.  А  в  дзеркало  я  й  не  хочу
дивитись! Уявляю, яка я красуня, якщо вже й ви жахаєтесь!
   - Але ж ви самi звалитесь! Вам треба перепочити.
   - Марiє Олександрiвно, - благально мовив Пассек. - Пiдiть  iз  Степаном
Васильовичем прогуляйтесь трохи, а я посиджу з Богдасем.
   її нарештi умовили,  i  вони  лишились  удвох  -  Богдась  i  Олександр
Вадимович.
   Хоча Богдась майже безпомилково вiдчував, до кого як ставиться мама,  i
його ставлення теж залежало вiд цього, - щодо  Олександра  Вадимовича  вiн
був непевний, тут вiн не мiг збагнути.
   То йому здавалось, що Олександр Вадимович просто боїться мами -  дивно!
Мама дуже добра й уважна до всiх... Та на якесь його прохання пiти  кудись
вона раптом вiдповiдає категорично i навiть рiзко: "Нi".
   Богдась  знає,  тодi  вже  мама  нiколи  не  поступиться,  i  Олександр
Вадимович, дарма що дорослий, дивиться жалiсливо, як дитина.  То  навпаки,
вони так захопляться розмовою, до того ж стиха, майже пошепки, що  Богдась
трохи починає ревнувати, як нiколи не ревнує до Єшевського  або  до  Iвана
Сергiйовича. Вони всi були маминi друзi, хоча до  кожного  вона  ставилась
по-рiзному, так як i Богдась, i от тiльки зовсiм невизначене  ставлення  у
нього  було  до  Олександра  Вадимовича.  Той  нiколи  не  цiкавився  його
справами, не робив нiяких зауважень i цим, звичайно,  не  завдавав  нiяких
прикрощiв, бо вiдомо, до чого усi дорослi люблять втручатися в те,  що  їх
не обходить! Але ж нiчого особливо приємного  вiд  нього  також  не  було.
Потiм все ж таки Богдась примiтив - мсьє Пассек далеко жвавiше розмовляє з
мамою, коли Богдася немає з ними, а коли Богдась  заходить,  розмова  наче
уривається, i взагалi при iнших Олександр Вадимович бiльше мовчить.
   Зараз, коли вони лишились удвох, Богдась помiтив, що  той  дивиться  на
нього з якоюсь цiкавiстю i... Богдась не мiг визначити, а хтось  стороннiй
сказав би - "з нiжнiстю".
   Вiн пiдсiв до лiжка й несподiвано запитав:
   - Хочеш, ми пограємо в шашки?
   Богдась був задоволений, що йому, як дорослому, запропонували не  якусь
там дитячу розвагу, а шашки, i навiть  не  спитавши,  чи  вмiє  вiн.  Вiн,
звичайно, вмiв.
   Грали обидва серйозно, Олександр Вадимович радiв, коли сам вигравав,  i
взагалi поводився, як з рiвним,  а  не  з  малюком.  Через  кiлька  партiй
Богдась одверто признався, що дуже хотiв би грати в шахи, так як Олександр
Вадимович грає з Степаном Васильовичем, йому дуже подобаються рiзнi ходи i
коли кажуть "шах" i "мат", але не подобається, що так  довго  думають  над
кожним ходом.
   - Я тебе навчу,  -  сказав  Пассек,  -  можливо,  ти  так  довго  й  не
думатимеш.
   Нi, виявляється, вiн досить приємна людина. Мама була явно  задоволена,
коли застала обох чоловiкiв за чоловiчою грою.
   Але чому у мсьє  Пассека  (так  бiльше  подобалось  Богдасевi!)  одразу
змiнився вираз очей? Вiн дивився так, начебто чекав, що мама знову негайно
пошле його в аптеку  або  за  лiкарем,  i  вiн  зiрветься  i  побiжить  не
заперечуючи.

   * * *

   Богдасева хвороба зв'язала ще мiцнiше  друзiв  -  Марiю  Олександрiвну,
Єшевського i Пассека. А невдовзi  сталася  ще  одна,  вже  радiсна  подiя:
одержали телеграму - Юлiя Петрiвна благополучно народила сина!
   - Мiй хрещеник! Юленька казала, що я буду хрещеною матiр'ю, хоч заочно,
а запише мене! - радiла Марiя. - Просто заздрiсне дивитись на вас, Степане
Васильовичу, до чого сяєте!
   Єшевський справдi сидiв з сяючим i якимось здивованим виглядом.
   - Звичайно, ви - хрещена мати i наша кума! - благодушно ствердив вiн.
   - Я мушу замовити йому черевички! - гарячилася  Марiя.  -  Нiде,  як  у
Парижi, не шиють так взуття.
   - Воно видно, - iронiчно мовив Єшевський, глянувши на її старi,  певне,
ще петербурзькi черевики.
   - Ну, що ви  дивитесь!  -  засмiялась  Марiя.  -  От  надсилаю  "Лихого
чоловiка",  одержу  гонорар,  одягнуся  у  Ворта,   черевики   замовлю   у
найкращого, найдорожчого шевця...
   - I в того ж самого замовите i нашому Петрику? - так  вирiшили  назвати
хлопчика. Поки вийде ваша "Основа" i вам надiшлють з неї гонорарiй, Петрик
уже виросте i йому необхiдно буде замовляти взуття у найкращого паризького
шевця, - добродушно пiдсмiювався Єшевський.
   - Бодай вам з такою мовою! "Основа"  от-от  вийде.  Але  ж  врештi  для
Петрика я спроможуся й без неї замовити, а крiм того, и вже почала в'язати
з гарусу!
   - I це теж будуть паризькi,  бо  в  Парижi  зв'язанi,  -  вставив  Саша
Пассек.
   - Вигадали таке! Ще черевички хрещенику в'язати. У вас просто  руки  на
всi штуки, - замахав руками Єшевський. - I так хвилини вiльної  не  маєте,
силомiць вас вiд столу вiдтягаєш.
   - Ну, на це знайдеться! Це i спочинок, i робота. В'яжеш i думаєш  собi.
Тепер я замрiюсь i уявляю, який-то мiй хрещеник, який у нього характер, що
з нього вийде. От вашу  дочку  старшу,  Сашеньку,  я  уявляю  наполегливою
дiвчинкою, з самостiйним характером. Я люблю слухати  Юленьку,  коли  вона
про дiтей розповiдає.
   "Коли людям цiкаво про малих чужих дiтей слухати, то  вже  дiйсно  щирi
душi й щирi  друзi,  -  подумав  Єшевський,  -  хоч  i  вигадує  вона,  як
письменниця!" - I вiн сам починав турбуватися про Марiю,  як  про  близьку
людину, i писав своїй Юлi:
   "Марiю Олександрiвну я бачу часто.  Вона  в  дуже  нехорошому  станi  i
моральному, i фiзичному, тому що часто хворiє.  Як  вистачає  у  неї  сили
працювати, я просто не розумiю. А  вона  працює  що  є  сили,  бере  уроки
англiйської й iталiйської мов, силу-силенну читає i пише. Днями  закiнчила
чарiвну повiсть "Лихой человек", яку надiслала в "Русский вестник". На мою
думку, це чи не найкраще з усього, що написала. По-українськи написано вже
п'ять оповiдань i вже надiсланi в новий  український  журнал  "Основу".  Я
дуже непокоюсь, що вона доконає себе, i не раз намагався серйозно i  прямо
говорити з нею. Неможливо протягти довго, коли спиш по двi години на добу,
i обiдаєш iнколи раз на дватри днi, i до того ж надриваєш себе  працею.  А
втiм, з нею не справишся. Я дуже задоволений, що  знайшов  тут  Тургенева,
прекрасного добродiя, i котрого я ранiше мало знав з цiєї людської, а не з
лiтературної сторони. У нього обiдаю я раз на тиждень, звичайно,  разом  з
Марiєю Олександрiвною, i в цей день засиджуємося годин до дванадцяти. Якби
не було тут цих двох людей, я загинув би вiд нудьги в Парижi".
   Що ж, savant як savant. Сорбонна.  Лувр.  Версаль.  Двоє-троє  близьких
знайомих. Блиск, гомiн, вир життя  Парижа  його  не  обходили.  Тому  було
сумно, коли наблизився на  чужинi  Новий  рiк.  Але  несподiвано  люб'язне
запрошення пiднесло настрiй.
   "Як-то ви зустрiнете Новий рiк? - питав вiн у листi дружину.  -  Я  йду
стрiчати його  (наш,  а  не  закордонний)  до  Тургенева  разом  з  Марiєю
Олександрiвною, Бородiним, Пассеком i тiльки. Напрошувалися, було, й iншi,
i це трохи не розстроїлось, але Тургенев надумав сказати, що вiн може бути
вдома лише об одинадцятiй вечора, i таким чином справа уладналась..."
   Як птахам на чужинi, хотiлося збитись докупи.  Кожен  згадував  рiздво,
Новий рiк удома, i було трохи сумно i тому особливо приємно,  що  стрiнуть
Новий рiк "по-сiмейному", в тiсному колi.
   Але до Нового року ще було рiздво!
   Наприкiнцi листопада Марiя одержала маленьку записочку вiд Герцена:
   "Надсилаю вам - Ви гадаєте "Колокол"? От i нi. Одне слово не приказка -
надсилаю Вам Ольгу  з  вiзитом  i  з  цим  листом.  Що  Ви  робите,  Марiє
Олександрiвно? Яке уперте мовчання. Я  серйозно  рекомендую  Вам  -  m-lle
Meysenbug i, користуючись цiєю вiрною нагодою,  тисну  Вам  руку.  Огарьов
кланяється. Будьте здоровi".
   Олександр Iванович написав i Тургеневу про приїзд дочки Ольги.
   "...За Ольгу - дякую. Вона їде з Meysenbug, яку я  серйозно  рекомендую
Мар. Ол. Спочатку вони зупиняться у однiєї знайомої,  а  потiм  шукатимуть
квартиру, - я їм даю твою адресу, - а ти попроси твою дочку її прийняти  i
приголубити... Кланяйся Map. Ол. Навiщо ж  це  Богдан  був  у  крупi?  Ну,
минуло, так i говорити нема чого".
   Герцену було важко вiдпускати Ольгу, молодшу дочку,  але...  але  вдома
Наталя Олексiївна  створювала  неможливу  атмосферу  для  його  дiтей,  не
злюбила норовливої, дуже гарненької, жвавої Ольги, яку Мейзенбуг, навпаки,
обожнювала, як власну дочку, i цим також немало шкодила її вихованню.
   Олександр Iванович усе бачив, розумiв i нiчого не  мiг  поробити  з  не
менш норовливими i упертими "виховательками".
   Все ж таки любов Мейзенбуг перемогла. Вiн вiдпустив Ольгу з Мейзенбуг у
Париж. Мейзенбуг i Оля були щасливi -любов була  взаємна!  А  у  нього  на
серцi щемiло. Ольга виростала поза росiйським впливом.  I  хоч  писав  вiн
наче жартома, вiн насправдi жадав i  сподiвався,  що  добрi  душi,  рiднi,
руськi, приголублять його дочку.
   Як  вiн  хотiв  виростити,  виховати   своїх   дiтей   люблячими   свою
батькiвщину, рiдну мову,  рiдний  народ,  спадкоємцями  його  багатства  -
роботи! Не виходило це аж нiяк!
   Ще писав Герцен, що  до  Парижа  їде  його  знайома  росiйська  пара  -
Агренєви. Вiн - тенор, вступає до паризької iталiйської опери - добре було
б його звести з madame Viardot, а вона - дуже гарна жiнка, пише англiйськi
вiршi, якi, правда, Герцену не подобаються, але ще перекладає  англiйською
мовою Марка Вовчка - це вже добре!
   "Зведiть їх, це буде корисно для пропаганди росiйської лiтератури i для
розвитку художницького такту в Агренєвої..."
   "Хай там що завгодно плещуть про Марка  Вовчка,  -  подумав  вiн,  -  а
письменниця вона - дай боже!"



   2

   "Якi ж бо вони славнi створiннячка, усi цi дiтки",  -  подумала  Марiя,
обводячи поглядом усiх за столом.
   Дiти були рiзного вiку - вiд чотирьох до сiмнадцяти.
   Сiмнадцятирiчна Полiнетт - дочка  Тургенева  -  сидить  на  хазяйському
мiсцi й порядкує, їй  непомiтно  допомагають  батько  й  гувернантка  miss
Innis. Особливо батько - вiн пiдказує стиха, що кому запропонувати, i сам,
помiтивши, що кому подобається, з задоволенням пiдкладає ще й ще.
   Навпроти них сидять маленький  чотирирiчний  Поль  Вiардо  i  такий  же
дорослий  П'єр  Тургенев  -  молодший  син  славетного   вигнанця   Миколи
Тургенева, а обабiч - десятирiчна Опенька  Герцен  i  шестирiчна  Марiанна
Вiардо, а на другiй сторонi - ровесники: Клодi Вiардо i Богдась Маркович.
   Ще за столом Марiя  Олександрiвна,  m-lle  Мейзенбуг,  i  коло  Поля  -
гувернантка дiтей Вiардо. Але, не змовляючись, дорослi намагаються аж нiяк
не заважати дiтям, не роблять їм зауважень i застережень анi  вголос,  анi
пошепки, не заводять своїх дорослих розмов, а Iван  Сергiйович  розповiдає
цiлком серйозно рiзнi смiшнi iсторiї. "Дорослi" усi свої. Господиня столу,
хоча вже не дитина, але ж майже дiвчинка, i всi дiти почувають себе  легко
й вiльно, особливо стає весело, коли пiсля закуски їм наливають по чарочцi
легкого винця. Тiльки в чарочку Поля - шипучої водички.
   Усi дуже наряднi. Богдасевi так личить його вишита українська  сорочка,
з якої вiн, правда, трохи вирiс.
   "Треба буде вишити нову, - занотовує собi в думках Марiя, - я ж цю ще в
Немировi на вирiст вишивала й шила".
   I вона, i хлопчик люблять цю сорочечку, i вiн її одягає лише у визначнi
днi.
   Дiти з насолодою уминають смачнi пирiжки, а коли вже подають  десерт  -
торт i фрукти, - можна подумати, що вони  нiколи  такого  не  їли,  навiть
дiвчатка Вiардо, - такий вирвався зойк захоплення! Гувернантка все ж  таки
хотiла спинити Клодi, але Iван  Сергiйович  очима  її  зупинив.  Йому  так
приємно, що дiти тримаються невимушене, за столом царює щебетання i  смiх,
i найдужче цьому сприяє Богдась! А вiд нього не вiдстає  улюблениця  Iвана
Сергiйовича - Клодi.
   Iнколи Марiя ловить швидкий ревнивий погляд Полiночки. Взагалi  дiвчина
в якомусь нерiвному настрої. То вона вiд усього  серця  привiтно  пригощає
малечу, особливо Оленьку Герцен i Богдася, розпитує Оленьку про Лондон,  i
Iван Сергiйович радiє, що його дочка така гостинна, мила. То раптом  немов
якась хмарка набiгає на її темнi, майже чорнi очi, -  певне,  материнськi,
обличчям вона схожа на батька, - i вона немов не знає, що їй робити  далi.
Це тодi, коли Клодi i Марiанна поводяться запанiбрата з її батьком, i  вiн
так явно задоволений з цього. Але вона вмить перемагає себе й знову жартує
з малечею.
   Нi, нi, "дитячий обiд", рiздвяний обiд,  дуже  вдався!  А  по  обiдi  -
концерт. Спочатку заграла веселий екосез сама юна господиня, щоб гостi  не
соромилися виступати, а потiм  були  вже  виступи  всiх  гостей.  Клодi  i
Марiанна  одягли  в  кiмнатi  Полiнетт  iспанськi  хустки  i  вистрибнули,
клацаючи кастаньєтами, - ефект був надзвичайний! Ольга  не  готувалась  до
виступiв, але пошепотiлась iз Мальвiдою Мейзенбуг i продекламувала  якийсь
англiйський вiрш. Треба було й Богдасевi виступити. Вiн мiг що завгодно  -
i протанцювати, i вiрш сказати,  i  проспiвати.  Вiн  трохи  помiркував  i
сказав статечно:
   - Я краще заспiваю! Мамо, ти менi заграєш!
   I хоч  нiхто  з  дiтей  не  зрозумiв  слiв,  усiм  подобалось,  як  вiн
проспiвав, притоптуючи каблучками:
   I шумить, i гуде,
   Дрiбен дощик iде!
   Марiї було приємно вiд того, як  вiн  виступив  i  як  вiльно  з  усiма
белькоче по-французьки.
   А потiм танцювали всi разом, усi дуже розвеселилися,  i  коли  грали  в
фанти, Iвану  Сергiйовичу  випало  бути  ведмедем.  I  вiн  справдi  полiз
накарачках i рикав по-ведмежому! А Клодi закричала, що вона хоче  поїздити
верхи на ведмедi, як у цирку, i Iван Сергiйович посадив її на  спину,  але
тодi закричала й Марiанна. Iван Сергiйович сказав, що вiн усiх-усiх  дiтей
по черзi покатає на своїй спинi. I справдi, катав i Клодi, i  Марiанну,  i
Ольгу, й Богдася.  Богдась  так  здорово  вигукував  при  цьому,  що  Поль
злякався i не хотiв сiдати.
   Полiна бiгала й смiялась, вона, звичайно, не злазила на  спину  батька,
але вона удавала дресирувальника.
   I тут у розпалi веселощiв розкрилися дверi i  в  них  з'явилась  madame
Вiардо. Що таке? Тургенев навкарачки  лазить  по  килиму,  дiти  верещать,
трохи не перекидаються, а "виховательки"  спокiйнiсiнько  сидять  собi  на
канапi  i  розважаються  балачками!  На  хвилинку  збентеження.  Тургенев,
захекавшись, пiдводиться з пiдлоги, у нього майже щасливе лице, вiн  цiлує
у madame Viardot обидвi руки i дивиться так, немов запрошує взяти участь у
цих  дитячих  бездумних  розвагах.  Але  вона  сiдає  осторонь  у  крiсло,
привiтавшись з усiма легким поклоном. Дiвчатка на неї не звертають  уваги,
Полiнетт спалахує i робить чемний реверанс.
   Вона вже давно не любить її, цю мадам Вiардо, яка, на її думку,  робить
усе, щоб вiддалити батька вiд неї...
   Ця Вiардо зауважувала кожну  дрiбницю,  вiдзначала  кожен  її  невдалий
крок, необмiркований вчинок, навiть найменшу помилку в мовi, в нерiднiй їй
мовi, задля якої вона зовсiм начисто забула рiдну,  -  так  хотiв  батько,
великий росiйський письменник, але ж бажання батька було для неї  законом!
Мадам все, що траплялося невдалим, немов занотовувала  в  якийсь  штрафний
зошит i потiм усе, все, кожну дрiбницю злорадно доводила до вiдома батька,
- i батько не захищав перед нею свою дочку,  а  навпаки,  виправдувався  i
почував себе винним. Через це Полiночка нiколи не почувала  себе  добре  в
маєтку Вiардо -  в  Куртавнелi  -  i  не  тримала  себе  вiльно  навiть  з
дiвчатками, якi наче мали бiльше прав на її, її батька!
   А їй хотiлося одного в життi, до болю, до розпачу, щоб її любив батько,
який стiльки зробив i робив для неї, але їй хочеться, щоб вiн любив її хоч
трохи бiльше, нiж Клодi й Марiанну, нiж саму мадам  Вiардо...  Вона  давно
знає, що це неможливо...
   Але зараз, коли мадам  так  скептично,  вiдчужено  з'явилась  на  їхнiй
затишнiй простiй вечiрцi, їй,  Полiнi,  хочеться  довести  всiм  присутнiм
(вона знає: всiм не треба, треба їй, madame, довести), що вона, вона  його
дочка, для неї це свято,  це  росiйське  рiздво,  святковий  обiд,  гостi,
розваги, вона примушує себе знову засмiятися, поглядом просить miss  Iннiс
сiсти за рояль, хапає за руку веселого хлопчика Богдася i  починає  з  ним
кумедно танцювати. От кому справдi весело, от хто радiє вiд щирого серця i
подарункам, i всьому святковому гомону, i нiчого не приховує, i нiчого  не
удає. I йому цiлком байдужiсiнько, якби вiн навiть  знав,  що  ця  дама  з
тонкими губами i наче виряченими  сердитими  очима  -  мати  двох  славних
дiвчаток Клодi й Марiанни, - потiм казатиме про нього i своєму чоловiковi,
й доброму Iвану Сергiйовичу:
   - Яка невихована дитина!
   А Iван Сергiйович, цiлуючи її тонкi, сухi пальцi, добродушно мовитиме:
   - Що ви! Тепер, коли вiн вчиться  у  пансiонi,  вiн  просто  зразковий,
порiвнюючи з тим, яким був.
   Марiя,  побачивши,  що  Богдась  танцює  з  Полiною,  привiтно  кивнула
дiвчинцi, i Полiнi стало легше на серцi. Полiна вiд  природи  соромлива  i
позбавлена будь-якої екстравагантностi, аж нiяк не може поводити себе так,
як пещенi й любимi всiма Клодi та Марiанна. їй захотiлося, -  але  ж  хiба
вона насмiлилась би! - кинутись на  шию  Марiї  Олександрiвнi  або  навiть
просто пригорнутися зараз до неї.
   Розчервонiлi й захеканi, вдвох  з  Богдасем  зупиняються  коло  неї,  i
Богдасева мати з тою ж дружньою ясною  усмiшкою  обiймає  їх  обох,  потiм
пригладжує русяве густе волосся Полiни, i дiвчинка боїться, що вона  зараз
заплаче. Непомiтно для iнших i дивлячись не на Полiну, а на свого Богдася,
Марiя пригортає її до себе, а сама питає сина:
   - Весело, Богдасику? А може, додому вже час?
   - Нi, нi, що ти, мамо! -  бурно  протестує  Богдась.  -  Ми  ще  будемо
танцювати. Правда, Полiнетт? - звертається вiн до дiвчинки по-французьки.
   - Звичайно, ще рано, - просто лякається дiвчинка,  стискає  руку  Марiї
Олександрiвни i тихо додає: - Мадам Вiардо,  коли  хоче,  хай  їде,  а  ви
лишайтесь, обов'язково лишайтесь! Ми ще  всi-всi  танцюватимемо  разом:  i
тато, i ви, i всi-всi. Адже у нас весело, правда? -  I  на  хвилинку  вона
вiрить, що справдi всiм весело на її святi. - Я дуже  хочу,  щоб  ви  були
найдовше вiд усiх!
   - Нi, нi, я не пiду, коли ти не хочеш. А зараз бiжи з  Богдасиком  -  i
берiть Оленьку, її тато хотiв, щоб їй було добре у вас.
   - О, звичайно! - радiсно вигукує Полiна i, схопивши за руку  Богдасика,
бiжить до Оленьки Герцен.
   Марiя стрiчається поглядом з Iваном Сергiйовичем. У його  очах  мелькає
смуток. Але тiльки якусь мить. Miss  Innis  грає  бравурний  ланнерiвський
вальс.
   - Mesdames! Mesdemoiseles! Messieurs! Crand rond! (Дами,  мсьє,  велике
коло!_ (франц.) _кричить Iван Сергiйович. - Всi за руки!
   Вiн хапає однiєю рукою мадам Вiардо, другою Клодi - вони  найближче  до
нього. Марiя Олександрiвна пiдхоплює Оленьку i Полiну, Полiна  -  Богдася,
той - Марiанну, маленького П'єра Тургенева - далi  побiгли  гувернантка  з
Полем i навiть серйозна,  солiдна,  але  сентиментальна  i  добра.Мальвiда
Мейзенбуг, i всi закрутились в танку!
   Здавалося, всiм дуже, дуже весело!
   Може, на хвилину й Iван Сергiйович уявив, що це велика його родина,  що
це з'їхалась рiдня на рiздво в його рiдне власне гнiздо.
   Але вiн тримав за руку не рiдну дружину. Ця жiнка, яка була  для  нього
дивом, чаром, зводила милостиво спуститися  до  нього,  вона  приїхала  за
своїми дочками, вона поїде  додому,  до  свого  чоловiка,  куди  милостиво
пускають i його. Вiн знову глянув на Марусю, вiн був їй  вдячний  сьогоднi
за "маленьку" Полiну, адже вiн усе бачить i помiчає.
   Коли всi розходяться, вiн тисне Марiї руку й нагадує:
   - Наш Новий рiк ми стрiчаємо разом, так?
   - Звичайно, Iване Сергiйовичу, дорогий! - Марiя з нiжнiстю i вiдданiстю
дивиться йому в очi.

   * * *

   Невже знову рiк минув?
   Ще рiк на чужинi. Тiльки сказати - рiк. Од льоду до льоду... А  в  роцi
дванадцять мiсяцiв, а в мiсяцi, в кожному мiсяцi скiльки днiв!  I  кожного
ранку сподiваєшся на щасливий день. Хiба щоранку  не  гадаєш,  що  зробиш,
кого побачиш, кого зустрiнеш, їй здавалось - вона  оглядає  цей  рiк,  усi
мiсяцi, усi днi - невже те все  пережите  умiстилося  в  один  рiк?  Знову
вiдчуття було в неї: далеко бiльше прожито за цей час, бо мерехтiли в очах
рiзнi мiста, рiзнi люди; завжди поспiшала , писала, i все  здавалося  -  у
дорозi. От закiнчу цей твiр - тодi зупинюсь, у всьому  зупинюсь,  подумаю,
вирiшу. Писала Опанасовi дружнi хорошi листи - про Богдасика, про  роботу.
У кожнiм листi про грошi.
   Закiнчувала один твiр, а iнколи ще й не  закiнчивши,  починала  другий,
поспiшала, i нiколи було зупинитись, щоб отямитись, вирiшити,  як  же  їй,
власне, жити далi?
   I день збiгав по  дню,  i  паризька  метушня  така  була  вiдповiдна  i
настрою, i роботi. Вона втягалася у цей темп, їй подобалось, що тут  можеш
жити й iншим, крiм найближчих, до тебе дiла нема. її  не  пригнiчували  ця
метушня, рух,  гомiн,  багатолюднiсть  на  вулицях.  А  от  Єшевського  це
пригнiчувало. Професор лише радiв з одного, що в усiй  цiй  багатолюдностi
вiн, власне, сам на сам з своєю роботою, а стрiчається з такими  приємними
й милими  людьми,  як  Марiя  Олександрiвна,  Iван  Сергiйович,  Олександр
Порфирович Бородiн та Олександр Вадимович Пассек.
   Вони разом збирались стрiти "наш" Новий рiк у Iвана Сергiйовича, радiли
цьому. I господар радiв.
   Нелегкий у Iвана Сергiйовича  був  цей  рiк  -  анi  в  роботi,  анi  в
Куртавнелi.
   Робота над новою повiстю спочатку посувалась мляво. Вiн чекав, що от-от
спалахне та iскра, вiд якої все, що вже зародилося i наче готове в головi,
повинно загорiтися.
   Вiн iнколи навiть думав, що надто трудне завдання вiн собi дав,  певне,
йому вiдпущено сили не на такi значнi справи. Вiн мiг так щиро думати!
   Але - вiн сам ще того не усвiдомлював - iскра вже  спалахнула,  вiн  не
мiг уже вiдiйти вiд того життя, що виливалось на паперi, вiд тих людей, на
яких давно завiв "формуляри", а особливо вiд того нового, незвичайного, ще
незрозумiлого й навiть чужого йому по  духу,  -  настановами,  поведiнкою,
думками, - молодого чоловiка, вiд iменi якого вiн навiть вiв щоденник! Так
прагнув жити його життям!
   Попри все вiн знав: вiн мусить, повинен написати цей роман,  вкласти  в
нього всi свої думки, сумнiви, вiру й  турботи,  а  тодi,  здавалося,  уже
кiнець, тодi вiн уже вiдiйде вiд лiтератури.
   Скiльки разiв вiн уже так думав! На щастя, цього не траплялось.
   Iван Сергiйович жадав  розiбратися  в  новому  молодому  поколiннi,  i,
певне, нi в якому його творi  художня  правда  не  перемагала  так  власнi
настанови i переконання, бо iнакше як мiг з'явитися Базаров?
   Письменнику заважала думка, що вiн у Парижi, ця столиця  свiту,  як  не
дивно, була йому огидна. Iвану Сергiйовичу  здавалось,  що  саме  паризьке
повiтря, "гнусне", як вiн казав, дiє жахливо на його уяву. Вiн ще  не  був
тодi близьким з тими французькими  письменниками,  з  якими  так  зiйшовся
пiзнiше.
   Тургенев  одержував  листи  вiд  друзiв  -   росiйських   письменникiв,
лiтераторiв  Полонського,  Фета,  Анненкова,  на  нього  вiяло  росiйською
здоровою осiнню, полюванням - що за нiкчемне полювання у Францiї! Вiн наче
чув човгання чобiт старости  з  Спаського,  i  навiть  запах  його  сiряка
здавався йому також здоровим, чесним... Але вiн не  мiг  зараз  поїхати  з
Парижа.
   Вiн переконував себе й приятелiв, що Полiнька не повинна повертатися до
Росiї. Нiколи. Вона виросла француженкою, вона вийде замiж за  француза  i
лишиться   тут   назавжди,   звичайною   повноправною   людиною,   а    не
"незаконнонародженою".
   "Що на неї  чекає  там?  Фальшиве  становище  в  суспiльствi,  фальшиве
становище з  матiр'ю",  -  так  доводив  вiн  усiм.  Вiн  дав  їй  освiту,
забезпечив майбутнє.  Тепер  влаштував  подiбнiсть  родини  -  жив  "своїм
домком": вiн, дочка, розумна, освiчена i, головне, тактовна старенька miss
Iннiс, яка полюбила Полiнетт i дуже поважає його.
   Але спiльного у нього з  самою  Полiнькою  дуже  мало.  Може,  вiн  сам
винний, що вона не любить анi поезiї, анi природи, анi  полювання...  Вона
пишається ним, та якi далекi їй його твори, всi тi проблеми,  що  постають
на їхнiх сторiнках перед росiйською молоддю!
   ...У неї таке хороше, одверте обличчя,  такi  щирi  очi...  Зовнi  вона
далеко бiльше росiйська мила дiвчина, нiж француженка. Але внутрiшньо - аж
нiяк не схожа на улюблених героїнь  його  романiв.  У  нiй  нема  польоту,
пориву, шукання iстини, жадання дiяльностi. Вiн винний у цьому?
   Вiн  певний  -  Полiнька  буде  хорошою  дружиною,  зразковою  матiр'ю,
практично розумною взагалi.
   Але що поробиш - Клодi вiн любить бiльше! Просто любить!
   Добре  вже,  що  з  дочкою  тепер  нема  сперечань,  взаємини  рiвнiшi,
спокiйнiшi... Може, тому, що, йому здавалось,  серце  його  вже  завмерло?
Тепер  йому  здавалось,  що  минуле  вiдiйшло  вiд  нього.  Минуле  -   це
Куртавнель. Але вiн вiдчував  себе  так,  немов  у  нього  вже  нiчого  не
лишилось особистого. Що ж, жити було можливо. Новий роман. Дочка. I десь у
глибинi думка: "А що, як знову все повернеться там, у Куртавнелi, i  знову
тимчасово?" Це було б надто важко!
   На щастя, зараз, на кiнець грудня, вiн вiдчув уже захват, ту гарячку  в
роботi, яка перемагала все, все! Йому хотiлося  швидше  закiнчити,  швидше
поїхати до Росiї, повезти новий твiр!
   Хазяйським пильним оком  Iван  Сергiйович  оглянув  стiл  у  невеличкiй
їдальнi i тут почув дзвоник i голоси, метушню в  передпокої.  Вiн  радiсно
побiг зустрiчати, добре, що вiн усiм iншим знайомим вiдмовив,  майже  втiк
вiд усiх. Так i  є.  Марiя  Олександрiвна  з  своїми  вiрними  лицарями  -
професором Єшевським та Олександром Вадимовичем. Весела i  збуджена,  вона
низько, поселянськи вклонилась i заспiвала:
   Щедрик, ведрик!
   Дайте вареник,
   Грудочку кашки,
   Кiльце ковбаски!
   I раптом, вийнявши з сумочки жменю  дрiбних  цукерок,  сипнула  ними  в
Iвана Сергiйовича:
   - На щастя, на здоров'я, на той Новий рiк, щоб  було  лiпше  як  торiк!
Отак у нас щедрують. Трохи не так, звичайно, i не цукерками посипають, але
ж ми й не дома, а в Парижi.
   - Хай сьогоднi ми будемо всi як дома, -  розвiвши  обидвi  руки,  мовив
Iван Сергiйович. - Прошу до столу, дорогi друзi.
   Тост Єшевського за новорiчним столом: "За нову повiсть нашого  великого
майстра!" - Iван Сергiйович сприйняв добродушно, весело. З палким почуттям
цокнулася з ним Маруся, з шанобливим захопленням - Саша Пассек. Шкода,  що
не прийшов приємний Бородiн.
   - Будемо сподiватися, що доля цього твору буде лiпшою, нiж  "Накануне".
А втiм, як казав один мiй товариш по унiверситету, це все  в  руках  "урны
судьбы", - мовив з усмiшкою Iван Сергiйович.
   - Як? Як?  "Урны  судьбы"?  Чудесно!  -  засмiялась  Марiя.  -  Ви  вже
закiнчили писати? Я чекаю нетерпляче.
   - Хотiв би закiнчити до березня. Повезу в "Русский  вестник",  i  коли,
бог дасть, мої сiмейнi справи налагодяться, з дочкою...
   При цих словах Марiя трохи насупила брови. Iван Сергiйович бажав швидше
видати Полiньку замiж. Але ж вона ще нiкого не любила! I взагалi  це  було
не до серця Марiї...
   - Так от, коли все буде гаразд, - вiв далi Iван Сергiйович, - я  лишуся
вже зовсiм у Росiї, я нiколи не повернуся сюди жити.
   Вiн справдi думав про це, i хотiв  цього,  i  хотiлося  вiрити,  що  це
можливо.
   - Герцен б'є по живому, коли картає, дорiкає, що я не  повертаюсь  саме
тепер додому. Я ображаюсь, доводжу, що це зараз неможливо, а  правди  нiде
дiти. хiба не там треба бути зараз  письменникам,  дома,  де  вiдбуваються
такi докорiннi змiни. Нам треба це бачити на власнi очi.
   Марiя почервонiла, i в неї защемiло  серце.  А  вона,  вона,  звичайно,
мусить бути "вдома",  не  тiльки  бачити!  Тепер,  коли  вона  побувала  в
Лондонi, коли такi мiцнi зв'язки з Герценом, коли дiзналась, що робилося i
робиться в Харковi, в Києвi, - треба бути ближче з  тими  людьми,  з  тiєю
молоддю. З яким хвилюванням прочитала вона про себе в статтi  Добролюбова:
"Марко Вовчок є одним з перших борцiв у  лiтературi  проти  крiпосництва".
Але ж...
   - А я так хочу зараз поїхати до Iталiї, - мовила вона  наперекiр  своїм
думкам. Що ж, в Iталiю їй легше  було  поїхати!  -  От  Степан  Васильович
збирається до Iталiї, i я дуже бажаю.
   - Просто до Гарiбальдi? - спитав Iван Сергiйович, а  про  себе  подумав
осуджуючи: "Ну, чого її понесе до Iталiї, тiльки ж нiбито  влаштувалась  i
трохи уговталась". - Гарiбальдi зробив чудеса з своєю "тисяччю" в Сiцiлiї.
Уявляю, що зараз в Неаполi. Нi, навiть  уявити  неможливо.  Адже  я  бачив
Неаполь зовсiм за iнших обставин. Ви зараз в Iталiї у самий вир потрапите:
там по всiх усюдах спалахне вiйна.
   - От тому й треба швидше поїхати, - уперто мовила Марiя, - а то  зовсiм
не можна буде. А коли повернусь додому, тодi  вже  напевно  не  побуваю  в
Iталiї, не побачу Рима, Венецiї, Неаполя.
   - Vedi Napoli е poi mori (Побачити Неаполь i потiм умерти  (iтал.)_,  -
нагадав Єшевський.
   - Тодi тiльки й жити. Нiде менi не працювалось так добре, як у Римi,  -
сказав Iван Сергiйович. - Рим - дивовижне мiсто! - замислено додав вiн.  -
Менi здавалось, до деякої мiри воно може замiнити все - товариство, щастя,
навiть любов.
   - Так обов'язково треба поїхати! - вигукнула Марiя.
   -  А  хiба  це  так  потрiбно  замiняти?  Навiщо?  -   спитав   Пассек,
усмiхнувшись.
   Тургенев, також усмiхнувшись, глянув на нього. Вiн був милий i приємний
молодий чоловiк; цей Олександр Вадимович, але ж що  особливого  знайшла  в
ньому Марiя? Все-таки не слiд їй iти по цiй дорiжцi.
   - Панове, дванадцята година! Хай здiйсняться  нашi  бажання!  I  перший
мiй-тост: хай почуємо ми святу вiсть - що нарештi указ пiдписано i реформа
здiйснена! Я благав Анненкова сповiстити мене негайно телеграмою.
   Все особисте вiдходило на заднiй план. Перший  тост  повинен  був  бути
тiльки за це, чого  так  нетерпляче  чекали  мiльйони  людей,  -  знищення
крiпацтва.
   По-рiзному чекали. По-рiзному уявляли  майбутнє,  а  уявити  було  дуже
важко, особливо тут, у Парижi, що робиться  там,  на  безмежних  просторах
Росiйської iмперiї.



   3

   Опанаса Васильовича зустрiли в  Петербурзi  спочатку  здивовано,  потiм
жiнки дивилися зi спiвчуттям, жалiсливо. Кулiш, примруживши свої  гарнi  з
поволокою очi, усмiхнувся. Кулiшиха - Ганна Барвiнок -  глибоко  зiтхнула,
похитала головою.
   - Отакого чоловiка, нашу квiтку... - не доказала...  Опанас  глянув  на
неї аж люто.
   - Що ви говорите? Я ж її справи приїхав поладнати.  Бо  ви  всi:  Марко
Вовчок! Марко Вовчок! А як до грошей - то хай та нехай, якось викрутиться,
а вона ж на чужинi! Нам виїхати не було за що, ледве для мене  нашкрябали.
Я привiз новi твори: i повiсть,  i  оповiдання.  Марко  Вовчок  працює  аж
шкварчить, тiльки друкуйте!
   "Основа" мала нарештi от-от вийти.  По  понедiлках  були  "журфiкси"  -
збирались, як у клубi, всi спiвробiтники i знайомi. Коли вперше пiшов туди
з Чубинським i знайомим композитором Сєровим, знову почув  шепотiння:  "Це
чоловiк Марка Вовчка!" Професор Костомаров зрадiв, питав, чи видужала,  що
пише, що привiз нового. Як завжди, дiяльний, не розбереш,  чи  добродушно,
чи сердито сперечається  з  Кулiшем,  обидва  пiдколюють  шпилечками  один
одного. Багато незнайомої молодi, студентiв - той з Києва, той з  Харкова,
якийсь добродiй привiз статтi з Полтави.
   Молодь шанобливо питає, цiкавиться, яка ж вона - Марко  Вовчок?  Як  би
хотiлось її  побачити!  О  Марусенько,  ти  й  не  уявляєш  i  вiддаля  не
припускаєш, що ти важиш для всiх!
   ...Та вiн i сам не осягав усього, не усвiдомлював.
   Опанас Васильович побував у редакцiях  журналiв,  куди  наказала  зайги
Маруся, де вона  друкувалася,  переказував  вiд  неї  привiтання,  i  коли
одержував листи з-за кордону - усi друзi знали.
   Може, розумiла Маруся, яке  його  становище,  i  писала  досить  часто,
пiдписувалася: "Обнiмаємо тебе, наш друже, твої М. та Б. Маркович!".
   Ближчi друзi це  бачили...  I  Тарасовi  Григоровичу  листи  й  поклони
переказував.
   Але Тарас Григорович дивився пiдозрiло i вiдчужено, немов  догадувався,
що не все гаразд у його "донi", i, нiчого не знаючи напевне,  звинувачував
у душi Опанаса.
   Нiхто, мабуть, до кiнця не розумiв,  як  йому,  Шевченковi,  важко,  як
нестерпно гiрко було тiєї зими... Безглузде сватання, брутальний розрив  з
Ликерою... Усi ж застерiгали, а вiн не вiрив. Не розумiли його -  хотiлося
тепла, сiм'ї, своєї, найрiднiшої, дiток. Хiба ж вiн старий був? Сорок  сiм
рокiв... Хiба вiн старий роками? То вiн зiстарiвся бiдами...
   Тарас Григорович сердився на Опанаса. Значить, щось не до ладу в  їхнiй
родинi, значить, не зумiв Опанас дати Марусi щастя. А може, вiд  заздростi
плещуть люди на його "доню", повторюють єхиднi кулiшiвськi вигадки? Чия  б
корова мичала, а чия б i мовчала! Сам бiгав, як навiжений, за нею,  спокою
не давав, лютився, коли бачив її з ним, з Тарасом...
   I Тарас Григорович згадував її голос, як  вона  тут  у  його  майстернi
спiвала рiднi його пiснi, її очi - щирi, ласкавi,  нiжнi  до  нього...  її
малого  Богдасика...  Перечитував  її  "Iнститутку",   йому,   "батьковi",
присвячену. Вiн пишався нею. При ньому й словом недобрим  тепер  нiхто  не
прохоплювався про Марусю Марковичку.
   - Хворiє мiй Вовчок! - сказав йому сумно Опанас.
   - А чого ж ти не бережеш її? - буркнув Тарас.
   На новому "Кобзарi", що вийшов у 1861 роцi накладом Симеренка, Шевченко
поставив присяту: "Марку Вовчку". Наче справу життя свого в  її  руки,  як
спадщину, передав. Вона йому була ближча за всiх, хто був тут, поряд.
   ...З нею вiн мiг би й про Ликеру говорити. А коли б i  не  говорив,  то
вона своїм чулим серцем усе б зрозумiла. I не глузувала  б  iз  "старечої"
недоречної любовi, як дехто поза очима глузував.
   Ще важче, ще болячiше було йому вiд спогадiв про  подорож  на  Україну,
про сестер, братiв, про Ярину, безталанну сердечну улюблену сестру  Ярину,
з викупом яких на волю справа нiяк не посувалась. Лiтературний фонд узявся
за це, особливо Iван Сергiйович Тургенев, коли був тут. Разом з  Кавелiним
i Ковалевським писали листи i пановi, - наймоднiшiй бестiї цього  часу,  -
хитрому й лукавому, який дурив, обплутував, петляв, як той заєць,  i  лише
забивав памороки бiдолашним, затурканим братам i сестрi.
   А воля,  реформа...  вiдтягалася,  вiдтягалася...  I  Тарас  Григорович
дивував усiх похмурим своїм виглядом. До того ж дуже хворiв.
   Не мiг iз ним говорити, радитись Опанас Васильович  про  своє  особисте
життя. Та й про що вiн мiг говорити? Скаржитись?  На  що?  Маруся  працює,
привiз її твори, дала багато  всiляких  доручень.  На  просьбу  Тургенева,
Ковалевський написав листа, щоб улаштувався Опанас тут, у  Петербурзi,  на
якусь пiдходящу роботу. Поки щось не виходило, незважаючи й на лист.
   Побачився з її родичами. Насамперед з Варварою Дмитрiвною  Писарєвою  -
матiр'ю троюрiдного брата Митi. Маруся цю тiтку звала, як усi, -  "maman",
вона її любила бiльше, нiж iнших родичiв. Маруся Митею  дуже  непокоїлась.
Справдi,  вiд  перевантаження  той  нервово   захворiв,   навiть   був   у
психiатричнiй лiкарнi.
   - О, ви не уявляєте,  Опанасе  Васильовичу,  що  довелось  пережити!  -
стримано, але стискуючи руки, казала Варвара Дмитрiвна. - Ви не  уявляєте,
який це був жах! I раптом я дiзнаюсь, що вiн утiк iз  лiкарнi!  Так,  так,
вiн утiк! Я поїхала на короткий час iз Петербурга додому, а  вiн  утiк  до
дядi свого товариша, i той не вiддав його лiкарям, коли за  ним  приїхали.
Знаєте, вiн добре зробив, цей старий дивак, iнакше Митенька загинув  би  в
.тiй лiкарнi. А старий сказав лiкарям: "Якщо ви його не вберегли, то  нема
чого й забирати. Я не вiддам. Добре, що саме до мене прийшов".  I  дiйсно,
Митенька вiдпочив у нього, потiм дома, на селi у нас, i зараз уже закiнчує
свою дисертацiю. Скiльки книжок перечитав за цей час - страшно сказати!
   - Може, йому й не можна так уже перевантажувати себе, - вставив  Опанас
Васильович, - щоб знову погано не стало?
   - Вiн i слухати про це не хоче, каже, i так через хворобу час  загубив,
усе хочу надолужити. I уявiть: встигає  ще  й  статтi  писати.  Його  дуже
цiнують в "Русском слове", багато  замовляють,  i  вiн  дуже  радiє  своїй
журнальнiй роботi. Я, звичайно, волiла б,  щоб  вiн  iшов  своєю  науковою
стежкою, я певна, що  його  дисертацiя  про  Аполлонiя  Тiанського  матиме
високу оцiнку, але я  не  можу  протидiяти  його  захопленню  лiтературною
працею, вiн там доконче потрiбний, прямо-таки головний у редакцiї.
   Вона i переживала, згадуючи страшний час Митиної хвороби,  i  пишалась,
як кожна мати, його успiхами, i навiть цiкавилась зовсiм  не  цiкавим  для
неї Аполлонiєм Тiанським, про якого й  Опанас  Васильович  мало  знав.  I,
звичайно, на його щастя,  бiльше  розповiдала  про  свого  Митеньку,  анiж
розпитувала. В її очах  усе  було  нормально.  Опанас  Васильович  приїхав
влаштуватися,  а  Маша  поки  що  лишилась  за  кордоном  i  невдовзi  теж
повернеться.
   Опанас Васильович у думках мимоволi порiвняв Варвару Дмитрiвну з  iншою
матiр'ю - Тетяною  Петрiвною  Пассек.  Та  теж  жила  своїми  синами,  але
перевагу вiн вiддав Варварi Дмитрiвнi. Та й сини вдачею були зовсiм  рiзнi
- Митя Писарєв i Саша Пассек.
   Там - сини були при матерi. Тут - мати стала при  синовi,  нестримному,
неврiвноваженому, але самостiйному,  палкому.  Такий  молодий,  а  скiльки
власних думок i уподобань навiть  у  кожнiй  рецензiї,  та  хiба  в  нього
рецензiї? Запальнi статтi, якi всi з цiкавiстю чекають i перечитують,  хай
хоч i не згоджуються! Яку щиру, хорошу статтю, зовсiм  своєрiдну,  написав
про Марусю! За це вже Опанас з симпатiєю о спiвчуттям слухав про нього.
   Далеко неприємнiшим було коротке побачення з старшим Марусиним братом -
Валерiаном. Валерка Маша  не  любила.  Вони  жили  в  дитинствi  у  рiзних
родичiв,  нiколи  не  дружили,  не  листувалися.  Вона  любила,  як  мати,
молодшого - Митю, якого одразу забрала до себе, коли вийшла замiж,  i  вiн
був як син i для  Опанаса  Васильовича,  а  тепер  лишився  на  пiклуваннi
вiрного Дорошенка. Валерко - як його звала  Маруся  -  i  зараз  з  якоюсь
єхидною усмiшечкою розпитував про сестру, немовби вiн знав про неї  далеко
бiльше, нiж сам Опанас. Як це завжди дратує! А як письменницею вiн  нiколи
нею не цiкавився, хiба що тiльки тим, скiльки їй платять.
   "Заздрить! - подумав Опанас. - Та вiн зовсiм чужа людина".
   Опанас вважав, що всi родичi мусять пишатися нею.
   Вiн любив показувати її листи, в яких  вона  писала:  "Була  на  лекцiї
Лабуле",  "Слухала  обiдню  Керубiнi",  "Вiдвiдала   музичну   вечiрку   у
Трубецьких", "Познайомилась з письменником графом Толстим, Левом, тим,  що
написав "Детство", "Юность", "Семейное счастье".
   Бачиться з Желiговським-Совою, а найчастiше  стрiчається  з  професором
Єшевським та Iваном Сергiйовичем Тургенєвим,  якi  завжди  передають  йому
дружнi вiтання. Про того,  Пассека,  анi  слiвця...  Хоч  би  вона  швидше
приїхала!..
   Щемить серце за нею i за хлопцем. Може, правий Тарас Григорович,  що  з
таким осудом мовчки дивиться на нього? Коли читає  йому  Марiйчинi  листи,
Опанас завжди пропускає рядки, де йдеться про грошi.
   В останнiх листах все настiйнiше звучить просьба.
   "...Я вже кiлька разiв тобi писала, що хотiлося б уже  менi  поїхати  в
Iталiю, що їде Єшевський туди, i коли б грошi, я б з ним побралась. Та  ще
грошей нема, отже, й "Основи" нема. Зараз одiбрала твiй  лист,  то  думаєш
продати Тiблену "Оповiдання". Коли се лучче, ти думаєш, то прошу тебе дуже
- хутче грошi. Менi так  грошей  треба,  що  й  сказати  не  можу.  Зараз,
зараз-таки i присилай, присилай хутко. Полонському я кланяюсь i для  нього
щось постараюсь зробити, коли вiн просити буде".
   Поет Якiв Полонський працює в редакцiї  "Русского  слова",  вiн  добрий
знайомий - треба йому переказати.
   "Тепер я хочу перевести "Три долi" i перевод продати".
   Ой, бiдна Марiєчка, їй таки непереливки. Краще не перекладала б сама, а
писала. Але чого це їй так до Iталiї закортiло?
   "В Iталiю дуже б хотiлося менi тепер з Єшевським, а то й не можна буде,
кажуть, буде бiльша вiйна".
   Воно й тепер небезпечно. Не менш розмов, як про реформи  в  Росiї,  про
iталiйськi подiї, Гарiбальдi, Кавура. Про Гарiбальдi навiть серед  простих
людей неймовiрнi балачки. Оце на "журфiксi" в "Основi" розповiдали: якийсь
одчайдушний хлоп'яга коло застави зiбрав юрбу й трохи не  вголос  доводив:
"Поки Гарiбалка за наших панiв не вiзьметься - нiчого не буде!"
   Опанас Васильович розумiє, що це значить взагалi побувати в  Iталiї,  а
все ж таки думає тими ж  словами,  що  й  Тургенев  подумав:  "I  куди  її
понесе?"
   Але ж пише, пише його невгамовна Маруся:
   "Прошу тебе, хутко продай ти вже кому-небудь i тi 300 карбованцiв  менi
хутче висилай. Не можна вибирати, що краще  i  вигiднiше,  коли  менi  тут
конче треба. Прошу ж тебе дуже, як цей лист одбереш, зараз висилай  грошi.
Зараз напиши менi одвiт. Подумай, що як менi тут треба. Прошу, прошу тебе.
Зроби усе те хутко, як тiльки твоя сила.  Менi,  знов  говорю  тобi,  менi
грошi треба конче".
   Лишенько ж ти моє, ще так наполегливо нiколи не  писала.  Пробiг  очима
кiлька рядкiв. От рядочок, немов вона сама,  усмiхнувшись  йому,  сказала:
"Сьогоднi знов як весна, тепло, славно, ясно..." А воно  ж  лютий,  i  тут
зимно, вiтри, огидно, як i на  душi...  I  знову!  "Прошу  ж  тебе,  грошi
присилай хутко. Прошу тебе, прошу. Богдася з  його  писанням  не  дожидаю.
Єшевський дуже кланяється. Ми здоровi обоє. Я роботаю  багато,  та  думаю,
коли б менi хоч чотири руки! Бувай здоров, наш друже. М., Б. Маркович!".
   Вiн уже знає. Нiчого не вдiєш. Чи будуть, чи не  будуть  грошi  -  вона
поїде до Iталiї. Краще, звичайно, роздобути цi осоружнi грошi, якi вiн  не
вмiє анi заробляти, анi своєчасно  дiставати  нею  ж  заробленi.  "Коли  б
чотири руки"! I однiєю стiльки написала!
   Зараз в Iталiї Добролюбов,  головна  тепер  постать  в  "Современнике".
Певне, побачаться, познайомляться,  домовиться  i  про  "Современник",  її
твори саме для них.
   ...А йому так хочеться на Україну, "додому"...



   4

   Що там казати, авжеж Єшевському було б приємно, коли б до Iталiї  разом
з ним поїхали Марiя  Олександрiвна,  Бородiн,  Пассек,  i  в  той  же  час
бентежило: по-перше, як це Марiя Олександрiвна говорить  про  подорож,  не
маючи абсолютно на неї коштiв? По-друге, навiть  не  бажаючи  встрявати  в
чужi справи, все ж таки  замислювався  над  її  взаєминами  з  Олександром
Вадимовичем Пассеком i нiяк  не  мiг  зрозумiти  їх.  А  втiм,  розробляли
маршрут: Лiон, Марсель, морем до Чiвiта-Веккiя, потiм залiзницею до Рима.
   Тургенев зовсiм несхвальне ставився до  того,  що  Марiя  Олександрiвна
збирається їхати. Але вона переконливо доводила,  що  їй  треба  неодмiнно
побувати в Iталiї,  i,  головне,  з  професорам  Єшевським.  який  стiльки
покаже, пояснить.
   План несподiвано зiрвався, i, нiде правди  дiти,  Єшевський  зiтхнув  з
полегшенням i вирушив у подорож сам. Може, Юленька турбуватиметься, що  її
непристосований до життя професор мандрує сам-один, але що поробиш -  йому
вiдкладати подорожi не можна було. З Марселя вiн писав дружинi:
   "Марiя Олександрiвна лишилась. Не знаю, чи поїде  вона  до  Iталiї,  чи
лишиться  в  Парижi,  чи  поїде  кудись-iнде,  її  жахливо  шкода.  Пассек
попрощався з своїми, щоб їхати до Iталiї..."
   (Юленька знала, що основним супутником  чоловiка  мав  бути  цей  милий
послужливий Пассек).
   "...та лишився в Парижi на кiлька днiв, щоб  почекати  її  вiд'їзду,  i
раптом захворiв  так,  що  мусив  чотири  днi  лежати  в  лiжку  i  тiльки
напередоднi мого вiд'їзду (2/14 лютого) мiг встати i пересiсти  в  крiсло.
Вийти з кiмнати неможливо ранiше, як за два тижнi... До того ж М. О. майже
без грошей i чекає надаремно присилки через Станкевича грошей з  "Русского
вестника" за повiсть, яку вона послала наприкiнцi лютого i за  яку  мусили
вислати грошi наперед".
   I жадана подорож до Iталiї, i ця  хвороба  Сашi  були  причиною  такого
нестерпного чекання грошей.
   Ох, часто якесь  нещастя,  як,  примiром,  хвороба,  буває  причиною  i
несподiваних поворотiв у життi й  рiшень,  якi  кардинально  вiдмiннi  вiд
попереднiх, начебто обгрунтованих i остаточних. Людина вдається до  зовсiм
неймовiрних для себе вчинкiв, якi  стають  єдино  можливими,  необхiдними,
неминучими.
   Важка хвороба. Уява кiнця.  Безповоротного,  невблаганного  кiнця.  Яке
значення мають умовностi, осуд, усi  цi  нiкчемнi  земнi  перешкоди,  коли
йдеться про життя i смерть?
   Вона дивилась на палаюче схудле обличчя, безсилi руки на ковдрi...
   Вiн, який кохав її як нiхто, який так вiддано допомагав, коли  захворiв
Богдасик, i наче байдуже зносив усi докори  матерi,  яку  гаряче  любив  i
поважав. Нi, не байдуже, а терпляче, вiн гiрко усе переживав, але любов до
неї, Марiї, була над усе. I що вiн мав за це? Вiн просив тiльки бути  коло
неї, не проганяти його, не забороняти любити її. А  вона?  Вона  сама  вже
вiдчувала, що не може бути без нього, без його вiдданого почуття. Вона  не
казала йому, але вiн став якоюсь невiд'ємною часткою її життя, i коли його
не було поряд, його вже не вистачало, спочатку вона казала сама  собi,  що
вiн їй просто не заважає, нi в  чому  не  заважає,  i  не  хотiла  й  собi
признаватися, що не тiльки це...
   А от  зараз  вiн  лежав  безпомiчний,  безсилий  перед  нею.  I  лiкарi
шепотiлись щось про спадковiсть - батько  його  помер  вiд  сухот,  -  про
небезпечний стан, i вона махнула на все i на всiх рукою i лишилася з ним.
   Вона стояла навколiшках коло його лiжка - так само, як  зовсiм  недавно
бiля лiжка Богдасика, голубила цi безсилi руки, це юне змарнiле обличчя, i
коли вiн починав марити, шепотiла схвильовано:
   - Заспокойся, я з тобою, я буду  завжди  з  тобою,  я  тебе  не  покину
нiзащо, дурний мiй хлопчику. Тiльки видужуй, тiльки  видужуй.  Ми  поїдемо
вдвох до Iталiї, ми побуваємо в Римi, Неаполi, Венецiї...  Тiльки  живи...
тiльки видужуй... Ми будемо щасливi...
   Щасливi? Хiба вона зможе бути щасливою за таких обставин?  Хiба  це  не
буде горем для неї, для нього, для Опанаса?
   "Що ж, коли не судилося щастя, нехай миле  горе  буде".  Найменше  вона
думала, як деякi теперiшнi жiнки, про право на вiльну любов, щастя, навiть
новi форми сiм'ї,  адже  стiльки,  примiром,  говорилося  про  надзвичайну
дружбу i любов  подружжя  Шелгунових  i  лiтератора  Михайлова,  захисника
жiночих прав. Нi,  вона,  Марiя,  не  думала  про  це,  нiчого  не  хотiла
доводити, нiчим не "кидати виклик суспiльству", як,  захлинаючись,  бажали
деякi молодi дiвчата, вбачаючи в своїх захопленнях якийсь подвиг.  Нi,  це
було i простiше, i складнiше, це було її "миле горе"...
   Вона вiдчувала, що вiдповiдає за життя цього хлопчика, бо поламала йому
спокiйне, звичайне, впорядковане життя, i зараз їй хотiлося  все  зробити,
щоб вiн був щасливий. Тiльки щоб видужав! Тiльки щоб жив! Невже це кiнець?
А як же вона буде без нього? Боже мiй, господи! Я буду з  ним,  лиши  його
менi, дай, боже,  зробити  його  щасливим!  I  хай  буде,  що  буде!  Адже
важливiше бути чесною у вчинках з найближчими, з  любимими,  анiж  удавати
себе порядною перед чужими людьми. Та це зараз i не непокоїло її. Аби  вiн
жив!
   Вiн прийшов до тями i перше, що побачив, усвiдомив - її усмiшку. Нiколи
не бачив вiн її такою - близькою, рiдною, зовсiм своєю.  Марiя  нахилилася
над ним  i,  пригладжуючи  спiтнiле  чорне  кучеряве  волосся,  тихесенько
заспiвала:
   Нехай брешуть, брешуть, добрешуться лиха.
   А ми з тобой, моє серце, кохаймося стиха.
   I тодi тiльки зрозумiла, вiдчула, про  що  писала  колись  -  як  можна
опинитися, наче в божому раї, в своєму непевному щастячку.

   * * *

   Усе було знайоме з  дитинства,  принаймнi  з  школярських  рокiв,  коли
захопився iсторiєю, i все вражало так, як  жодне  мiсто,  жодне  мiсце  на
свiтi.
   Велично i врочисто промовляли  руїни  тисячолiтньої  давнини  -  форум,
Колiзей, храм, а поряд, i навiть вперемiшку, гули сучаснi  вулицi,  лунала
темпераментна i в той же час незрiвнянна музична  iталiйська  мова.  Серед
мальовничо-кольористої юрби хлопчакiв,  красунь  дiвчат  чорними  воронами
миготiли черницi рiзних орденiв, монахи й католицькi попи рiзних рангiв. I
хоча проходили загони стрiльцiв, нагадуючи про  напружений  i  неспокiйний
стан у країнi, на кожнiм кроцi стрiчалися групи туристiв з  усiєї  Європи.
Безпомилково можна було пiзнати росiйських художникiв. Як завжди,  в  Римi
їх перебувало багато i тепер - стипендiатiв академiї i "самих по собi". Як
завжди, бiльшiсть бiдувала, але не звертала на це уваги. "Хоч голi, та  на
волi". Нiяковiючи насправдi вiд незнання  мови,  недосконалої  пiдготовки,
робили вони незалежний вигляд, раювали, що вони вирвались на цей розкiшний
пiвдень, омрiяний Рим. Вони поринали в життя мистецтва i начебто ставали в
своїх постiйних розмовах,  сперечаннях,  студiях,  роботi  на  пленерi,  в
музеях, якщо не близькими знайомими, то в усякому разi або закоханими, або
норовистими учнями старих богорiвних митцiв, жили переказами  про  них.  I
все ж таки, все ж таки цi росiйськi молодi художники хоч i сперечалися,  i
дискутували без кiнця, до сварок про завдання, мету, напрямки мистецтва, -
вони були спiввiтчизниками i Карла Брюллова, i Олександра Iванова -  таких
рiзних i попри все рiдних усiм їм, генiальних художникiв, яких поважав сам
великий Рим!
   Усе було переплутано, як завжди в цьому свiтовому мiстi, -  стародавнє,
сучасне i навiть майбутнє, що проривалось у схвильованому настрої  римлян,
у словах гарiбальдiйського гiмну, що виникав то тут, то там, незважаючи на
настороженi пильнi дозори папської гвардiї. А гiмн цей створив поет Луїджi
Меркантiнi - боєць-гарiбальдiєць.
   Bastone tedesco l'Italia non doma;
   Non crescono al giogo le stirpi di Roma.
   Ptu Italia non vuole stranieri e tiranni.
   Gia troppi son gli anni ehe dura il servir.

   Va fuori d'Italia, va fuori. ch'е l'ora.
   Va fuori d'Italia, va fuori, stranier!
   (Австрiйська дубинка не скорить люд Рима, _
   Не зборить Iталiю непобориму. _
   Не стерпить вiтчизна чужинцiв-тиранiв, - _
   Занадто вже довго триває їх гнiт!_
   _
   Геть з Iталiї, геть, час настав вам тiкати, _
   Геть з Iталiї, геть, чужоземнi кати!_
   (Переклав з Iтал. М. Бажан)_
   ...Професор iсторiї Степан  Васильович  Єшевський  поринув  найдужче  у
минуле. Вiн вiдчував себе наодинцi  з  руїнами,  стародавнiми  храмами,  з
сивими пам'ятками дивовижної культури. I не було меж у часi. То вiн жив  у
вiках до християнства, i  вся  iсторiя  Риму,  його  розквiту  й  занепаду
вставала зримо перед очима.  То  вiн  опинявся  в  Середньовiччi,  в  добi
Вiдродження.
   Вiн радiв iз своєї самотностi. Вiн уявляв  iз  задоволенням,  як  тепер
оживуть його лекцiї з iсторiї перед студентами Московського  унiверситету,
бо вiн тепер вiдчував себе свiдком i  навiть  часто  спiвучасником  рiзних
етапiв величної iсторiї вiчного мiста.
   Але iнколи, iнколи вiн шкодував,  що  Марiя  Олександрiвна  не  поїхала
разом з ним. Вiн звик до неї за життя в Парижi. У листах Юленьцi, та й сам
собi, вiн доводив, що далеко краще без грошей сидiти на одному мiсцi, а не
подорожувати... I крiм того, з ними був би Пассек. Ситуацiя складна.
   "Ох-хо-хо, мила Марiє Олександрiвно, i я, i Юленька дуже вас  любимо  i
поважаємо - i як людину, i як чудесну  письменницю,  та  якби  деякi  риси
зникли з вашого таємничого характеру!" I це легковажне ставлення до грошей
- до  позичок,  авансiв.  Перший  час  вона  вiдмовлялась  вiд  пропозицiй
позичити їй, боялась цього, а тепер  сама  забуває,  скiльки  кому  винна,
скiльки їй виннi в якiй редакцiї, на що вона може  розраховувати.  Врештi,
добре, що вона залишилась у Парижi.
   До Рима приїхав Бородiн. З ним накреслили план екскурсiй.
   От i сьогоднi умовились зустрiтися увечерi коло фонтана Бернiнi,  а  до
обiду Єшевський ще хотiв зайти на пошту. Рiдна Юленька, вона знає, що  вiн
турбується про неї i про дiтей, особливо  про  новонародженого  Петрусика,
заочного хрещеника Марiї Олександрiвни, i не скупилася на листи.
   - Prego! (Будь ласка! (Iтал.)_  -  усмiхнувся  йому  службовець  пошти,
подаючи лист i ще аркушик паперу - якусь записку.
   Лист вiд Юленьки! Вiн з насолодою прочитає  його  у  себе,  а  аркушик,
маленьку записочку, вiн розгорнув одразу. Що воно таке?
   Знайомий стрiмкий  почерк.  "Милий  Степане  Васильовичу!  Ми  сьогоднi
приїхали i зараз тут, в Hоtel Russie на del Popolo. Чекаємо на вас швидше!
   Вiддана Вам Марiя  Маркович  i  Богдась.  З  нами  Олександр  Вадимович
Пассек".
   От тобi й маєш! Але  вiн  зрадiв,  слово  честi,  просто  зрадiв.  Йому
здалося все навколо веселiшим, i вiн вiдчув себе не в колосальному  музеї,
як досi, а живою людиною серед живих, сучасних людей. Вiн поспiшив в Hоtel
Russie, i коли побачив якiсь особливо яскравi, зараз зовсiм  блакитнi  очi
Марiї Олександрiвни, щасливе обличчя схудлого Сашi й веселого  Богдася,  у
нього вихопилося одразу:
   - Як прекрасно, що ви приїхали!
   - Що ж, всi дороги ведуть до Рима! - смiючись, тиснула йому руку Марiя.
-  Але  нам  треба  швидше  влаштовуватися  з  кiмнатами,  адже  в  готелi
неймовiрно дорого для нас!
   - Ну, це влаштуємо! Сьогоднi я  з  Олександром  Порфировичем  Бородiним
будемо у наших художникiв -  тут  брат  Боткiна  Микола,  художник  Орлов,
багато iнших, вони допоможуть знайти для вас помешкання.
   - I щоб не дуже дорого, - нагадала Марiя, - ви ж  знаєте,  у  мене,  як
завжди, з грошима негусто, але дуже бажано, щоб недалеко одне вiд  одного,
хоча б на однiй вулицi з Олександром Вадимовичем.
   - I недалеко вiд вас, дорогий Степане Васильовичу, - мовив Саша. - Який
я радий вас бачити! Невже ви все-все оглянули  вже  без  мене,  без  Марiї
Олександрiвни?
   - Не турбуйтесь, тут на роки вистачить, не  те  що  на  якiсь  там  два
тижнi!
   Єшевський радiв, що все так просто, i не було  чого  хвилюватись  через
їхнi незрозумiлi взаємини. Надаремно вiн заспокоїв себе. За  короткий  час
вiн зрозумiв, що зовсiм усе це не "дуже просто".
   Та  нiколи  вiн  ще  не  бачив  Марiї  Олександрiвни  такою   щасливою,
розквiтлою, гарною. Щасливим, наче  трохи  завжди  сп'янiлим,  виглядав  i
Саша.
   Можливо, їм тiльки заздритимуть люди.  Хiба  щастя  може  бути  винним?
Omnia vincit amor... (Все перемагає любов (лат.)_

   * * *

   Вони були такi щасливi, що з ними неможливо було ходити по музеях.  Про
Сашу i не говорити - хоча вiн, правда, погоджувався одразу на все, всiлякi
екскурсiї, але лише тому, що мала йти i Марiя Олександрiвна. Вони  жили  в
iншому свiтi, може, iнколи трохи  смiшному  для  стороннiх,  може,  навiть
обурливому для пуританського ока, але, безперечно, заздрiсному для всiх, -
для кого потай, для кого одверто, - у свiтi своїх почуттiв.
   Степану Васильовичу часто здавалось, що вони  нiчого  не  бачать  i  не
чують, крiм одне одного. Та  щодо  Марiї  -  вiн  незабаром  зрозумiв,  що
помилився. Вона раптом ставила питання, якi свiдчили, що  вона  з  якогось
свого, iншого боку дивиться на все i цiкавиться всiм по-своєму.
   Професор  помiтив,  що  Марiя  Олександрiвна  далеко  бiльше  за  нього
приглядалася до сучасного - не  сучасного  мiста,  а  людей.  Вона  швидко
опановувала  мову,  яку  почала  вивчати  давно,  i  любила  розмовляти  з
випадковими  зустрiчними.  То  з  жiнками  коло  Maria  Miracle  -   Марiї
Чудотворної, - якi розповiдали, що саме ця мадонна найприхильнiша до жiнок
i робить чудеса - miracle, то починала розмову з красунею  дiвчинкою,  яка
приходила  прибирати  кiмнату  i  одразу  пройнялася  такою  симпатiєю  до
приїжджої дами, що розповiдала  їй  усi  свої  домашнi  i  навiть  вуличнi
новини.
   Навiть з юрбою хлопчисьок, що не давали спокою приїжджим,  вона  одразу
входила в  якийсь  незрозумiлий  рештi  контакт.  Цi  хлопчиська,  як  рої
настирних мух, облiпляли коляски не тiльки  на  загороднiх  екскурсiях,  а
навiть на вулицях мiста, настирно, немов це беззаперечний обов'язок, якесь
законне мито, вимагали милостинi.  Навiть  милостинею  це  не  можна  було
назвати, так це  було  зухвало  i  безапеляцiйно!  Такi  сценки  дратували
Єшевського, дивували Бородiна, Саша немовби почувався винним, а Марiя була
в захопленнi, i реготала,  i  ладна  була  вiддати  всi  грошi,  аби  чути
хлоп'ячi  вигуки,  спостерiгати  їхнi   мiнливi,   задоволенi,   замурзанi
мордочки.
   А сьогоднi увечерi вона кинулася на Єшевського:
   - Як! Ви досi не були в "Ель Греко"? У тому  ж  кафе,  казав  Анненков,
завжди бував Гоголь, там бував ще ранiше Байрон;
   Ви вже тут три тижнi - i не були там!
   Єшевський почав перераховувати, де вiн встиг побувати за цi три  тижнi,
але Марiя i слухати не хотiла:
   - Сьогоднi, зараз же ми йдемо туди! Ви навiть не знаєте дороги? Нiчого,
я розпитаю!
   Вона повела все своє маленьке товариство так упевнено, немов  жила  тут
уже хтозна-скiльки часу.  По  дорозi  з  привiтною  усмiшкою  вона  питала
напiвiталiйською, напiвфранцузькою, як дiйти до п'яцца  Iспанiя.  Вiд  неї
кiлька крокiв до кафе "Ель Греко". Це вона знала з розповiдей Анненкова.
   Єшевський вiдзначив про себе, що їй  усi  так  вiдповiдають,  наче  для
кожного приємно послужитися такiй привiтнiй молодiй дамi.
   - Невже це тут? - здивувався Саша.
   - Я уявляв кав'ярню  далеко  бiльшою  i  багатшою,  -  мовив  i  Степан
Васильович, коли вони зайшли в досить маленьку кав'ярню з двох кiмнат.
   - Саме такою вона менi й подобається, -  переконано  сказала  Марiя.  -
Тiльки подумати - тут бував Байрон!
   Балакуча, вже в лiтах, огрядна господиня, яка царювала за касою,  охоче
показала, де сидiв завжди  синьйор  Нiколо  -  так  вона  називала  Миколу
Васильовича Гоголя. Тодi кав'ярня належала її дядьковi з дядиною,  а  вона
була ще маленькою дiвчинкою, а втiм, пам'ятає синьйора  Нiколо.  Його  всi
поважали i, сказати правду,  побоювались.  Вiн  розмовляв  чужою  для  неї
мовою, i вона дивувалась - iнколи вiн  з  таким  серйозним  виглядом  щось
розповiдав, певне, щось дуже серйозне, думала вона, але ж то, певне,  було
щось дуже смiшне, як вона вже потiм здогадувалась,  бо  всi  починали  так
смiятися,  що  дядина  приносила  сидр,  щоб  заспокоїти.  А  взагалi  всi
намагалися синьйору Нiколо догодити, дядя  навiть  власноручно  варив  для
нього каву. Що казати, синьйор Нiколо любив повередувати!
   - О, так, - смiючись, сказала Марiя своїм супутникам, - мiй чоловiк був
з ним добре знайомий, колись, невдовзi  перед  нашим  одруженням,  вiн  iз
Гоголем цiлий день провiв. Що за людина! Та йому всi його вереди i  примхи
прощали, навiть не те слово, не "прощали", а  залюбки  зносили,  аби  бути
близько коло нього.
   Господиня кав'ярнi, немов розумiючи, про що йдеться, закивала головою.
   - Так, так, його всi синьйори художники дуже любили,  а  мiй  дядя  був
просто щасливий, коли синьйор Нiколо приходив до нас, i вже нi на  кого  з
гостей бiльше не звертав уваги. О! - пiдняла вона палець угору,  очевидно,
удаючи  дядька,  -  це  великий  росiйський  пiтторо!  У  нас  всi  великi
письменники i поети бували i пили нашу каву, - мовила вона з  погордою.  -
Он у тому куточку любив сидiти сам синьйор поет Байрон!
   Марiя здивовано глянула на неї:
   - Хiба ви...
   - Нi, нi, мила синьйоро, звичайно, я не пам'ятаю його, бо  мене  ще  не
було тодi на свiтi, але ж  дядько  повiсив,  бачите,  от  на  стiнi,  його
портрет i  розповiдав  про  нього.  А  чому,  гадаєте,  так  зветься  наша
кав'ярня, i чому у нас любив бувати Байрон? О! Всi це знають! Вiн був i за
грекiв, i за iталiйцiв,  за  всiх,  кому  потрiбнi  були  його  пiснi  про
свободу. Це наш поет! - вона глянула на  дверi  й  сказала  зовсiм  iншим,
довiрливим, конфiденцiйним тоном: - Можете бути спокiйнi, я одразу  пiзнаю
людей, зайвi люди до нас не заходять. Присягаюся святою  мадонною!  Прего,
чашечку кави? А тiстечка я сама готую, я певна - такiй прекраснiй синьйорi
буде до смаку!
   - Звичайно, звичайно, - загорiлася Маруся. - Ми вип'ємо по чашечцi кави
з вашими тiстечками, i ми сядемо в тiй кiмнатi, ну, не на тому мiсцi,  але
ж у тiй кiмнатi, де любили сидiти i Гоголь, i Байрон.
   - I Брюллов, - нагадав Саша.
   - I Герцен, - додала Марiя.
   - I Марко Вовчок, - в тон їй проказав Єшевський.
   - А ну вас, -  жартома  ляснула  його  по  руцi  Маруся.  -  Я  справдi
зворушена всiм цим, а яка чудесна ця балакуха  господиня!  Все-таки  шкода
менi, що я не встигла побачити на власнi очi Гоголя.  Опанас  стрiчався  з
ним не раз, але Гоголь невдовзi помер, коли ми побралися.
   Вона замислилась, тримаючи в руках малесеньку чашечку з запашною кавою.
   - Звичайно, - мовила вона роздумливо, - Кулiш зробив  потрiбну  справу,
перший зiбравши його твори, листи, але,  менi  здається,  вiн  подав  його
зовсiм не так, як треба, не таким, яким вiн був у дiйсностi,  вiн  зменшив
його...
   - Однаково на суд нащадкам лишаються твори, i тут нiхто вже не  владний
зробити по-своєму, - мовив Єшевський. -  Як  не  репетує  Англiя,  всi  її
лорди, всi її святенники, а от, бачите, поет Байрон лишився в серцях  усiх
народiв, кому потрiбнi були його пiснi!
   - Вiн у мене змалку зв'язувався з Iталiєю i Грецiєю, - сказала Марiя. -
Яке життя! З карбонарiями боровся  за  Iталiю,  як  за  свою  батькiвщину,
вiддав життя за Грецiю. З його пiснями свободi йдуть гарiбальдiйцi!
   - Смiливому вся земля батькiвщина! - мовив Єшевський,  З  кав'ярнi,  де
дружньо попрощалися з господинею  i  дали  слово  прийти  ще,  Марiя  йшла
мовчазна й замислена.
   Треба швидше зустрiтися з хлопцями, якi приїхали з Гейдельберга  не  як
цiкавi туристи,  а  щоб  бути  в  загонах  Гарiбальдi,  з  тими  поляками,
росiянами й українцями.
   - Милий Степане Васильовичу, ви ще не  дiзналися,  я  вас  просила,  де
тепер Добролюбов? Чоловiк писав, що вiн у  Римi,  але  ж  його  тут  нема.
Чоловiк радить познайомитись з ним i працювати для "Современника".
   - Що ж, вам i карти в руки, -  задоволене  сказав  Єшевський.  -  I  не
дорiкайте менi, ви ж знаєте, я для вас про все дiзнаюсь -  навiть  про  що
зараз думають Кавур, Меттернiх i король Вiктор-Еммануїл, бо про це пише  в
"Современнике" Добролюбов так само гаряче, як i про  твори  Марка  Вовчка,
тому вже я пройнявся до нього величезною симпатiєю i  дiзнався,  що  зараз
вiн у Неаполi.
   - Ну, тодi ми з ним незабаром побачимось, - впевнено сказала Марiя. - Я
не встигла познайомитись з ним у Петербурзi, треба це тут виправити!

   * * *

   Художники  знайшли  для  Марiї  Олександрiвни  чудову  кiмнату!  Досить
велику, але зовсiм недорогу, на першому поверсi.  У  внутрiшньому  дворику
був навiть фонтан i квiти. Обставлена кiмната була  екзотично:  прикрашена
вазами, бюстами, висiли картини - нiби куточок якогось музею  або  старого
палаццо. Так воно й було - колишнiй занедбаний, ветхий палаццо, але  Марiї
дуже подобалось. А художники найбiльше  були  задоволенi  й  пишались,  що
знайшли помешкання з великим лiхтарем на сходах. Бiльшiсть будинкiв у Римi
була з темними й просто страшними пiд'їздами.
   На тiй же вулицi у маленькiй  кiмнатцi  оселився  Олександр  Вадимович.
Богдась лишався на його пiклуваннi в той час, коли мама  працювала.  Першу
половину  дня  мама  завжди  працювала.  I  часто  вночi.  Увечерi  iнколи
сходилися усi разом. Свої вiдвiдини музеїв i рiзних пам'яток професор,  як
i до їхнього приїзду, робив сам... Що ж, йому  не  хотiлося  заважати  цим
явно щасливим людям...
   Iнколи вiн виходив пiзно увечерi, отак як сьогоднi,  майже  вночi,  щоб
поглянути на руїни форуму, храм Венери, Колiзей при мiсячному  освiтленнi.
Сьогоднi вiн попрямував до Колiзею. Людей зовсiм не було. Там i тут бiгали
кiшки, чомусь їх тут багато ховалося в стародавнiх  руїнах.  Якась  жiноча
самотня постать вийшла з брами.
   - Марiє Олександрiвно! Ви? Самi? Чому?
   - Хiба ви не знаєте, що я люблю блукати сама?
   - Але вночi, в Колiзеї?
   - Хiба страшно? Саме отак i вiдчуваєш те далеке життя. Пiд цiєю  брамою
проходили гладiатори з вигуком: "Ave Caesar, morituri te salutant!" (Живи,
Цезарю, тi, що йдуть на смерть, вiтають тебе! (лат.) _Я люблю тут  блукати
i згадувати.
   - I ви згадуєте те далеке життя? - пожартував Єшевський.
   Марiя нiчого не вiдповiла.  Вони  пiшли  вдвох  мовчки.  Навiть  такому
доброму друговi, як Єшевський, не хотiлося казати,  що  вона  "згадувала".
Вона згадувала тут рядки  "Неофiтiв",  якi  Тарас  Григорович  власноручно
переписав для неї i подарував перед подорожжю. Вона  не  раз  перечитувала
їх, але зараз, тут  у  Римi,  коло  стiн  Колiзею,  уночi,  вона  особливо
переживала усю їхню силу слова, уяви, мислi.
   Шевченко малював Колiзей, перших неофiтiв,  перших  нескоримих  борцiв,
вiддану матiр, але ж усе це було про їхню рiдну землю, про рiдний народ, i
не лише про рiдний, а про кожен  уярмлений,  про  кожен  поневолений,  про
кожен, що конає пiд владою тиранiв.
   Марiя йшла мовчки, i, як часто бувало, в думках  повторювала  рядок  за
рядком:
   Ликуе Рим. Перед кумира
   Везуть возами ладан, мiрро,
   Женуть гуртами християн
   У Колiзей. Мов у рiзницi
   Кров потекла. Ликує Рим!
   I гладiатор, i патрицiй,
   Обидва п'янi. Кров i дим
   Їх упоїв. Руїну слави

   Рим пропиває. Тризну править

   По Сцiпiонах. Лютуй! Лютуй,

   Мерзенний старче! Розкошуй

   В своїх гаремах! Iз-за моря

   Уже встає святая зоря.

   Не громом праведним, святим

   Тебе уб'ють. Ножем тупим

   Тебе зарiжуть, мов собаку,

   Уб'ють обухом.
   Вона думала про всiх  неофiтiв,  усiх  борцiв,  i  для  неї  найближчою
ставала Iталiя Байрона, Iталiя Гарiбальдi i, як не  дивно  було  б  почути
комусь, Iталiя її "батька", Тараса Григоровича.
   Захотiлося йому написати  про  всi  враження,  його  розпитати.  Опанас
повiдомляв у останньому листi, що хворiє, писав про невдале сватання,  про
сумну подорож на Україну i брутальний арешт.  Тургенев  збирався  написати
про цей  обурливий  арешт  Олександру  Iвановичу,  щоб  той  надрукував  у
"Колоколе".
   Мабуть,   важко   йому,   Тарасовi   Григоровичу,   нема   коло   нього
по-справжньому близьких, з теплими, рiдними руками. Як це страшно бути  на
самотi, самотнiм. Не тодi, коли сам цього хочеш, а весь час...  Певне,  це
найстрашнiше в життi. От  i  люблять  його,  i  шанують,  а  вiн  однаково
самотнiй - її названий батько, i  нiяка  слава,  нiякi  успiхи  не  можуть
замiнити найрiднiшої, найближчої людини.
   Уночi,  пiсля  прогулянки  до  Колiзею  писала  йому  листа.   Бажалось
якнайтеплiше зiгрiти його, приголубити, як дочцi.
   "Мiй друже дорогий, Тарасе Григоровичу!
   Чую, що Ви усе нездужаєте та болiєте, а сама вже своїм розумом доходжу,
як-то Ви не бережете себе i якi сердитi тепер.  Оце  добрi  люди  скажуть:
"Тарас Григорович! Може, Ви шапку надiнете: вiтер!" - а Ви зараз i кирею з
себе кидаєте. "Тарас Григорович, треба вiкно зачинити, - холодно..."  -  а
Ви хутенько до дверей - нехай на стежi стоять. А самi Ви тiльки одне слово
вимовляєте: "одчепiться", та дивитесь тiльки у лiвий куток.  Я  все  добре
знаю, та не вбоюся, а говорю Вам i  прошу  Вас  дуже:  бережiть  себе.  Чи
таких, як Ви, в мене поле засiяно?"
   Чомусь сльози застилають очi. Нiхто, нiхто не важив так для неї.
   Згадала, як уперше дiвчинкою "Кобзар" читала, i сама собi  присягалася,
своїм життям, принести якусь користь для народу,  не  прожити  пустотливою
панночкою або великорозумною баринею. I бiль, неймовiрний жаль  за  ним  -
чого так склалось його життя?
   Згадала - розповiдав Опанас - дуже Тараса  Григоровича  любила  хрещена
мати Богдасика - княжна Рєпнiна, Варвара Миколаївна, ще до заслання, ще як
був молодим. Вона, Варвара Миколаївна,  вразила  Марiю  своїм  прямодушним
розумом, сердечною простотою. Та хiба серцю накажеш? Шевченко поважав  її,
звiрявся їй багато в чому, але ж не любив. I  вiн  самотнiй.  I  вона  вже
нiкого не полюбила i теж сама-одна доживає свiй вiк. А от здалося йому, що
полюбив цю Ликеру, крiпацьку дiвчину Макарова. Макаров,  звичайно,  одразу
"вольну" дав, але жахався, казав Марусi: "Гарна тварина - i бiльше нiчого,
лукава, ледаща i не  любить  його  аж  нiскiлечки".  Нещасливий  "батько"!
Шкода, що її не було поряд, уявляє, як усi "друзi"  з  порадами  лiзли,  з
осудами та пересудами. Вона розумiє, вiн жахнувся своєї самотностi, а  те,
що крiпачка, - це тiльки полонило його дужче. I всi кажуть - гарна!  Її  й
Тургенев бачив, теж сказав: "Я зрозумiв, чому його  до  неї  потягло,  але
одразу бачив, не те що щастя - нiякого пуття не буде".
   Може, й добре, що одразу все порвалось.
   Не  пощастило  йому  у  подорожi,  такiй  жаданiй,  такiй  чеканiй,  на
Батькiвщину.
   "Їздили Ви на Україну,  були  Вам  там  пригоди,  писали  менi  Коли-то
побачимось? Буду дожидати".
   Вона й так тi три мiсяцi у Петербурзi найчастiше з  ним  бачилась,  усi
навiть нарiкали. Але ж так мало того часу було. Вiн i не  хотiв  спочатку,
щоб вона їхала, а потiм казав: "їдь, доню, подивись свiта!"
   "Я тепер пишу до Вас з Рима: коли б же Вас сюди  занiс  який  човничок,
щоб Ви не од людей почули, а на свої очi побачили, якi тут руїни,  дерева,
квiти,а яке тепло, яке сонце. Я була в Колiзеї на самому вишку,  на  вiкнi
сидiла, а як звiдти зiйшла, то й сама не знаю..."
   Еге ж. Єшевський i Саша далi стояли, i Саша тремтiв i  блiднув,  бо  не
помiтив, як вона швидко нагору побiгла, а вже побачив, як  звiдти  махала,
щоб стояли там унизу, на неї чекали.
   "Була у Ватiканi..."
   Як глянула на Аполлона, на Лаокоона, "живих", не копiї, а  "справжнiх",
так аж дихання зайшлося, говорити не могла, трохи вiдстала, щоб не  бачили
її супутники, незручно стало за свою таку  вразливiсть,  вона  й  сама  не
чекала такої реакцiї.  Потiм,  уже  отямившись  трохи,  слухала  пояснення
Єшевського. А в Сiкстинську капелу  ходила  потiм  не  раз;  i,  закинувши
голову, їй хотiлося найдовше дивитись на стелю, на створення свiту, як бог
Саваоф торкається пальцем Адама. Вона  мимоволi  всмiхалась,  i  нiби  все
набувало iншого  значення.  На  це  створення  свiту  вона  волiла  бiльше
дивитись, нiж на страшний суд, там тiльки одна божа матiр її заспокоювала,
яка наче благала сина про милосердя. Вона i в  дитинствi  найдужче  любила
образ дiви Марiї... А створення свiту було для неї чимось  життєствердним.
Не те що страшний суд - хай хоч i заслуженi кари.
   "Коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене є для Вас  фотографiї,
та як їх передати? Я тут i працюю, i вчуся,  i  гуляю.  Ви  напишiть  менi
словечко, коли час буде. Ви забули чи нi,  що  ви  названий  батько?  Коли
взяли iм'я, то взяли й бiду батькiвську. Тепер думайте i не забувайте".
   Вона всмiхнулась трохи сумно. Чи було б її сьогоднiшнє щастя, її  "миле
горе" - бiдою батькiвською?
   Ой, леленько, вона й не знала, й не вiдала  досi,  яка  то  є  справжня
любов! А любовi, як долi, конем не об'їдеш, не обминеш...
   "Прощавайте. Бережiть же себе, прошу Вас дуже".
   Вона знала - йому буде приємно, радiсно, коли вона багато  працюватиме,
писатиме. Оце для нього головне. Вона уявила, як у нього, в його  скромнiй
кiмнатi-майстернi в Академiї художеств вона  затишно  вмоститься  на  його
турецькому диванi -  єдинiй  розкошi!  -  i  розповiдатиме  про  подорожi,
зустрiчi, враження, i вiн прочитає їй новi свої твори, а  потiм  попросить
її заспiвати, i вона спiватиме не тiльки українськi пiснi, а й iталiйськi,
що чує тут.
   Обов'язково треба швидше побачити  Добролюбова,  вiн-то  далеко  бiльше
знає, нiж Єшевський та Бородiн, та й росiйськi  художники,  з  якими  вони
стрiчаються, що робиться насправдi навколо, бо щось дуже схоже на  затишшя
перед бурею, а в день iменин Гарiбальдi на всiх вулицях i на площi папськi
солдати  ходили  великими   юрбами,   побрязкували,   наче   застерiгаючи,
шаблюками, i народ у чеканнi затих, немов збирався з новими силами.
   В останньому  "Современнике"  була  дуже  прихильна  рецензiя  на  нове
видання "Кобзаря" - вона ще його не бачила, i їй тiльки  написали,  що  на
ньому стоїть присвята їй!
   Але їй так хотiлося  одержати  листа  вiд  самого  Тараса  Григоровича.
Надходили листи вiд Тургенева - не дуже приємнi, вiд Опанаса -  пiсля  них
ставало сумно й нiяково, а iнколи вона ображалась i дратувалась про себе.
   А вiд Тараса Григоровича - нi, не було. Невже вiн так  тяжко  нездужає,
що й написати нема сили?
   Вона про нього тут останнiм часом багато думала, i навiть приснився вiн
їй, веселий i добрий, -  удвох  спiвали  "Зiроньку".  I  вона  прокинулась
весела, розповiла за снiданням про сон Богдасевi й Сашi. Вони, як  завжди,
пiшли втрьох на пошту - Саша, Богдась i вона.
   - Prego, синьйора! -  як  знайомiй,  з  усмiшкою  простягнув  їй  листа
чорненький юнак.
   Вона вже впiзнала досить  товстенький  конверт  з  адресою,  надписаною
почерком Iвана Сергiйовича, - вiн їй пересилає пошту з Парижа: так i є - в
першому конвертi ще другий, це вiд Опанаса  Васильовича.  Саша  нiколи  не
питав, намагався нiчим не виявити  свого  хвилювання,  але  вiд  Марiї  не
крилося, як вiн завжди блiднув i мiнився в обличчi.
   - Вiд тата! Лист вiд тата! - закричав Богдась i потягнув її за руку.  -
Читай, читай швидше!
   Вони вийшли на вулицю, присiли коло стiни, повитої плющем i  трояндами.
Саша удавав, що цiкавиться  невеличкою  статуєю  мадонни,  їх  тут  багато
стоїть в нiшах коло невеличких стiнних  фонтанчикiв,  звiдки  простi  люди
п'ють воду. Богдась торсав  матiр  за  руку,  i  вона  квапливо  надiрвала
другий, Опанасiв, конверт, почала читати, i  раптом  Богдась  побачив,  як
великi, наче дощовi краплини, сльози потекли по щоках мами.
   - Мамо! Що таке? - кинувся вiн до матерi, пiдбiг i  зляканий  Олександр
Вадимович.
   Марiя слабо махнула рукою:
   - Пiдiть, пiдiть удвох кудись.  Я  сама  хочу  бути.  Тарас  Григорович
помер...
   Вона блукала сама по вiдлюдних вулицях та вуличках, сидiла над  Тiбром,
не звертаючи нi на кого i нi на що  уваги  i  не  стримуючи  слiз.  Тараса
Григоровича, її "батька", вже не було на свiтi.  Як  у  неї  болiла  душа!
Нiколи, нiколи вона вже не побачить його, i не розповiсть вже йому нiчого,
i,  написавши  новий  твiр,  вже  не  думатиме,   як   завжди:   "А   йому
сподобається?" Адже його слово було найвище  визнання,  найвищий  суд  для
неї.
   Як же це трапилось, як же таке горе, така бiда увiйшла в  її  життя?  А
вона так багато  думала  про  нього  останнiм  часом,  як  нiколи  за  все
перебування за кордоном. Так то вона прощалася з ним навiки, коли їхала  з
Петербурга? То вона прощалася, коли пiдписувала оце  тепер  останнiй  свiй
лист звiдси: "Прощавайте"?
   Ой, а де ж та даровизна, що надiлив вiн нею, а вона залишила у нього до
повернення - його автопортрет, що писав вiн, коли був молодим. Вона  такий
бачила i у княжни Варвари Миколаївни, отаким та його любила й  не  пiзнала
пiсля заслання, а вона, Марiя, побачила його  вже  не  таким,  але  одразу
зрозумiла, що душа його ще палкiша, ще непримиреннiша стала, воля його  ще
мiцнiша, куди мiцнiша, нiж у всiх, хто оточував його.
   Вiн подарував їй ще свiй зошит,  що  списав  у  Орськiй  фортецi,  своє
євангелiє, що читав там. Вiн усе те дорогоцiнне її серцю подарував їй, сам
подарував, хiба вона насмiлилась би  просити,  навiть  натякнути?  А  вона
сказала притуливши тi  подарунки  до  грудей-  "Нехай  у  вас  буде,  поки
повер'нуся". Кому вона могла що довiрити, як не йому самому?
   А тепер - де вона, ця найдорожча в свiтi спадщина?  Треба,  щоб  Опанас
потурбувався, забрав для неї, зберiг для неї. Яка  вона  була  легковажна,
нерозсудлива, непередбачлива... Та хiба вона  думала,  що  нiколи  вже  не
побачить свого Тараса Григоровича? Хiба коли думаєш, що близькi пiдуть вiд
нас одного разу i нiколи вже не повернуться?..
   Вона опiвночi прийшла до свого помешкання. Вже зовсiм було темно i тиша
скрiзь. Добре,  що  у  пiд'їздi  свiтив  цей  лiхтар,  яким  так  пишались
художники. Саша  сидiв  коло  Богдана,  що  спав,  та,  поглянувши  на  її
заплаканi очi, мовчки поцiлував їй руку i, нiчого не  спитавши,  пiшов  до
себе.
   Вiн завжди був  такий.  Нiчому  не  заважав  i  розумiв  її  бажання  з
пiвпогляду.
   Нiкого вона не хотiла бачити, нiкого.
   Цiлу нiч вона наче розмовляла з  "батьком",  присягалася,  що  вона  не
зверне з дороги, його дороги, адже вiн вiрив у неї, Марiю, Марка Вовчка, i
хай ця вiра не стане даремною! Але як закiнчив  вiн  це  своє  страдницьке
життя? Чи був хтось коло нього, чи тримав його знесилену руку, чи  так  на
самотi, як завжди? А вона, його "дочка", була так далеко, й  невiдомо,  чи
встиг вiн прочитати її останнiй лист iз Рима? Невже не  дiзнався  вiн,  як
вона думає про нього, схиляється перед ним?
   Вона наче оглядала своє життя i червонiла за багато днiв  i  годин  цих
двох рокiв i думала, думала над своєю працею i над тим,  що  та  як  треба
робити i як прожити, як вiн, у кого нема "зерна неправди за собою".
   Як це важко жiнцi, молодiй ще жiнцi, якiй здавалось,  що  тiльки  зараз
вона пiзнала справжнє жiноче життя, жiноче щастя, i як важко все  поєднати
i бути ще матiр'ю.
   Адже завжди жадала вона бути доброю, гiдною матiр'ю - не для  оточення,
не про людське око, а по-справжньому, щоб самiй знати, що перш за все вона
- Людина. Мати.  Адже  їй  присвятив  Тарас  Шевченко  свiй  "Кобзар"!  Це
щось-таки значить! Не тiльки для слави, для вiдзнаки її, а щоб вона, Марко
Вовчок, так само, як вiн, любила Україну, народ пригноблений, скривджений,
для нього працювала.
   Писати? Так, багато писати, щоб народ її любив i розумiв. Не для  купки
"избранных", а для всiх людей, народу, для нього й про нього.
   Нiч - час роздумiв над життям, над метою його, над добром i злом.
   А день - це саме  життя  з  своїми  повсякчасними  турботами,  дрiбними
щоденними  обов'язками,  легкими  радощами,  побутовими  неприємностями  i
втiхами.
   Може,  коли  б  "бог"  не  посилав  людям  рiзнi  дрiбнi  напастi,  якi
вiдвертають увагу вiд того, що терзає до глибини душу,  i  жити  не  можна
було б!
   Вночi здається: зайшла людина в  безвихiдь.  Як  можна  далi  жити,  не
розв'язавши для себе головних протирiч, питань, проблем?
   А настане день, вiдiйшла нiч переплакана, безсонна, треба дитинi швидше
дати  поснiдати,  треба  навiдатися,  чи  надiйшли  грошi,  треба   швидше
перекласти "Три долi", а то не встигнуть надрукувати в черговому номерi.
   А тут ще Саша...



   5

   Наближався Великдень. Як це було в дитинствi? Давно-давно?
   Вона сидiла коло фонтана, поринувши  в  спогади.  Це  наближення  свят,
незвичне готування до них у Римi розбуркало далекi-далекi спогади,  далекi
картини, що нiчого спiльного не мали з тим, що бачила  зараз.  Ще  б  пак!
Маленька глуха Катеринiвка на Орловщинi - i Рим!
   Який ясний  пiднесений  настрiй  був  тодi,  у  дитинствi,  в  днi  цих
великоднiх свят! Коли ще дуже вiрила, коли ходила на сповiдь, причащалася,
вiдчувала  себе  чистою,  безгрiшною  i  дуже  любила  з  мамою  i   нянею
вiдвiдувати  весь  страсний  тиждень  убогу  сiльську  церковку.  Вона   з
особливим палким почуттям вистоювала всi дванадцять євангелiй  у  страсний
четвер, i тремтiла вiд  жалю  i  слiз,  коли  у  святу  п'ятницю  виносили
плащаницю, i щиро молилась, як усi в церквi -  старi,  молодицi,  дiвчата.
Багато з них плакали. Чому?
   У страсну суботу пiсля хатньої метушнi - адже,  мабуть,  цiлий  тиждень
пекли паски, смажили, варили, -  готували  "пасхальний  стiл",  як  якийсь
вищий обов'язок, а ще весняна святкова  приборка,  i  завжди  лишалось  на
останнiй час щось недороблене, що конче треба було зробити. I от, нарештi,
на вечiр, коли вже в усьому домi так смачно i врочисто пахло святом,  вона
i старший брат Валерко одягали святковi вбрання, в її тугi довгi коси няня
вплiтала широкi синi або рожевi стьожки, вбирались святково мама  й  тато,
так, i тато був ще живий, i увечерi в страсну суботу теж їхав  з  ними  до
церкви, - i всi люди були у  святкових  вбраннях,  квiтчастих  хустках.  У
церквi було дуже парко, тiсно, дихати було важко, але всi наче  нетерпляче
чекали чогось надзвичайного, хоча щороку вiдбувалось те  ж  самiсiньке.  О
дванадцятiй лунало "Христос воскресе!" - i враз немов усе-все мiнилося  на
очах, i люди всi мiнилися, старi бабусi  й  дiди,  жiнки,  дiвчата,  лiтнi
дядьки i навiть хлопцi! Всi здавалися такими добрими, ясними, i  вiрилось,
що Христос, i божа матiр, i всi святi  ангели  саме  тут  зараз,  невидимi
летять поперед хресного ходу навколо церкви. А на дзвiницi бамкав  великий
дзвiн, тодi здавалося: голоснiшого, гучнiшого i  прекраснiшого  нiчого  не
може бути.
   Як бувало весело в цей день  удома!  Давно-давно.  Коли  живий  ще  був
тато...
   Потiм вона вже з острахом чекала великодня. А втiм,  i  кожного  свята.
Але особливо великодня. Бо саме тодi напивався до нестями  вiтчим.  Зовсiм
iншi, нiж ранiше, при татовi, почали приїздити до них  гостi.  Нi,  не  до
них, до нього. Мама заводила дiтей у  спальню,  забороняла  виходити,  щоб
вони нiчого  не  бачили  й  не  чули.  Старший  Валерко  цiкавився,  якось
неприємно цiкавився, намагався заглянути у  щiлинку,  прислухався,  а  їй,
Машi, було огидно, i найдужче чомусь вона боялася, щоб не почули меншенькi
дiти - Митя i Вiрочка. Вiрочка - вже дочка вiтчима, але ж її сестричка,  i
вона її любила й жалiла. I самiй їй не хотiлося нiчого чути.
   Якось вона втекла. Вона бiгла до  своєї  колишньої  нянi  на  село.  їй
здавалось, що всi тi люди, яких вона бачила вночi в церквi, якi з жалем  i
спiвчуттям  шепотiлись  за  її  спиною:  "Хоч  i  панночка,  а   сирiтка",
зустрiнуть її, сховають.  Але  на  вулицi  гуляли,  i  вона  засоромилась,
звернула з вулицi, побiгла городами.
   Треба було ще поминути попiвський двiр. З попiвського дому лунав гомiн,
безладнi спiви, п'янi голоси.  От  рипнули  дверi  з  чорного  ходу.  Вона
причаїлася за кущем лiщини з ще ледь помiтним зеленим листячком: здавалось
- на кущ накинуто зелений прозорий серпанок.
   З дверей вийшли, пiдтримуючи один одного, пiп i дяк, вони щось  верзли,
переконуючи в чомусь один одного. Єлейна борода попа була скуйовджена, дяк
обiймав попа i намагався поцiлувати йому руку, потiм пiдвiв свою правицю i
таким громоподiбним як у церквi голосом загорлав: "Єдин бог без грiха!" Аж
тут вибiгла попадя i почала обох лаяти верескливим голосом  i  штовхати  у
дверi  додому,  а  пiп,  так  само  пiднявши  руку,  виголошував  козлиним
тенорком: "Єдин бог без грiха!"
   Дiвчинка найдужче злякалась, що її помiтять,  i,  коли  вони  зникли  в
хатi, дременула далi знайомою стежкою.
   Нарештi пiдперта з усiх бокiв, наче полатана, пощерблена  нянина  хижа.
Дiвчинка постукала у маленьке вiконце. Вийшла няня. З того часу,  як  мама
вiддалася вдруге, няню вiдпустили з двору, вона жила з дочками i внуками.
   - Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася  до  неї,  притулилась,
нiчого не сказала. Стара зрозумiла без слiв.
   - Гуляють?
   Дiвчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона  не  кликала  до
хати. I раптом Маша зрозумiла - вона не може її  покликати!  Адже  не  раз
плакалася няня мамi, як важко дочцi, про себе нiколи анi  слiвця,  але  ж,
певне, i їй непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба
повертатися. Мама кинеться, що її нема, хвилюватиметься. Бiдна мама, їй ще
гiрше буде. I потiм,  поки  бiгла,  хвилювалась,  щоб  не  побачили,  поки
попiвський двiр поминула, наче те  хвилювання  та  домашня  бiда  вiдiйшли
далi. Може, просто свiже повiтря пiдтримало її.
   - Я пiду, нянечко, - мовила вона, - то  я  так,  захотiлося  просто  до
тебе.
   Немов уранцi не бачились, не христосувались.
   - Я пiду з тобою!  -  Стара  обняла  дiвчинку,  прикрила  своєю  темною
хусткою - подарунок ще  панi.  Пiшли  обережно  вдвох.  Де-не-де  виринали
пiснi, голоси.
   - От i нашi розгулялися. Треба ж колись вiдпочити, людьми себе  почути,
хоч у свята...
   Мама стояла коло хвiртки, перелякана, стривожена.
   - Мамо, прости менi, я до нянi ходила, - цiлуючи їй руки, перепрошувала
Маша. - Ти хвилювалась за мене?
   - Дуже! -  прошепотiла  мати.  Вона  не  смiла  сказати,  вона  боялась
признатись сама собi, - вона злякалась, що Машу затягли отi мерзеннi гостi
чоловiка, i дiвчинка все те бачитиме, що там коїться.  Дяка  боговi!  Вона
ходила до нянi.
   - Голубонько панi, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провiдати
ходила! - мовила няня. Дорога її няня, вона так любила  цю  дiвчинку,  яка
завжди за всiх покоївок, за всю челядь заступалася! Хто що не розiб'є, хто
яку  шкоду  ненавмисне  зробить,  -  Маша  завжди  казала:  "Мамо,  то  я,
пробачте".
   - Нi, нi, нянечко, - обняла стару мати, - я не сердюся на  Машу.  Ти  ж
знаєш, вона добра, хороша дочка. Я от що гадаю: краще Машi  не  жити  тут,
краще я її до якоїсь iз сестер вiдвезу. Однаково з  осенi  у  пансiон.  Ти
згодна, Машенько?
   - Як скажеш. Як ти хочеш, - розгублено вiдповiла Маша.  їхати  з  дому?
Але ж коли "дому" й не було?
   - Нянечко, правда, Машi краще там буде, або у Катi  Мардовiної,  або  у
Варюшi Писарєвої? - наче виправдуючись перед старою селянкою, казала панi.
   - Звiсно, краще, - сумно зiтхнула няня.
   Нiде їй не було краще. Нiде їй не було гiрше.  Усе  було  тимчасовим  -
чеканням справжнього.
   Проте - бiльше показового, зовнiшнього у Мардовiних, строгiше й чистiше
- у Писарєвих. Тому їх любила дужче.
   Не раз iз рiдними їздила на прощу в  монастирi.  I  багато  переживань,
думок, здивування i навiть перший  час  захоплення  викликали  у  дiвчинки
черницi - їхнє самозречення, їхня дол-я. Потiм, коли пiдросла,  уважнi  її
очi, бажання про все дiзнатися, зрозумiти вiдкрили багато такого, вiд чого
жахнулася.  Темний  страшний  побут  монастирський,   жорстока   непохитна
iєрархiя, безмовнi рабинi, честолюбна владарка-iгуменя, вражена  навiки  в
особистому життi тиранка, i такi ж ураженi, заздрiснi, дрiбнiшi  тирани  -
її помiчницi й пiдлабузницi -  мати-казначея,  iншi,  на  нижчих  сходинах
чернечої iмперiї. О! Як рiдко можна було  побачити  справжню  християнську
вiру. Вiдкривалися перед нею i штучне творення чудес,  i  рiзнi  релiгiйнi
ефекти, якi пiдстроювали служителi церкви, i поряд з цим  -  дитяча  слiпа
вiра скривджених простих людей, оцих старих бабусь, молодих жiнок, котрi з
немовлятами  на  руках  проходили   десятки   верстов,   щоб   поклонитися
чудотворнiй iконi, святим мощам,  за  останнiй  мiдяк  налити  у  пляшечку
святої  водички,  яку  напередоднi  наливала  iз  звичайного  колодязя  на
монастирському подвiр'ї одна з цих жирних лицемiрних чорних гусениць.
   Iнколи ще хотiлося вiрити, як у дитинствi, свiтлою, ясною вiрою, але це
було вже неможливо. Давно неможливо.
   Дивно! Опанас був релiгiйна людина - якi листи писав вiн їй, коли  була
ще нареченою, їздила з родичами в Задонськ! Ще тодi вона вiрила, але  його
листи, сповненi сентенцiй, моралiзуючi, якось не вiдповiдали її  настроям,
її вiрi, в якiй вона найдужче шукала не фанатичної покори,  не  захоплення
аскетичними  iдеалами,  що   вiдгонили   у   звичайних   людей   звичайним
святенництвом (трохи цього було i  в  Опанасових  листах),  а  ствердження
любовi до людей, ближчих, живих людей, шукала правди i добра.  Потiм  вона
почала сперечатися з ним. Потiм перестала  сперечатись.  Коли  вчителював,
вiн повинен був i до церкви ходити, i всi обрядностi виконувати. Вона,  як
дружина вчителя, звичайно, виконувала все з ним, але вже нiякої ваги цьому
не надавала. Дещо, правда,  робила  навiть  залюбки,  тому  що  нагадувало
дитинство:  на  Великдень  пекла  паски,  фарбувала  крашанки,   приходила
"розговлятися" вся комуна (яка й не постилася!). На "зеленi свята" вбирала
хату клечанням. Ну, а на рiздво, звичайно, i свят-вечiр був напередоднi, i
кутя з медом, i взагалi все, як належить. Але ж це  все  не  мало  нiякого
вiдношення до вiри!
   Цi два роки за кордоном весь час перебувала в оточеннi таких людей, для
яких питання вiри, релiгiї давно вже не мало особистого значення. Це  було
лише тiєю темною силою, яку треба було враховувати в своїй боротьбi  проти
монархiв церкви i всього їхнього вiйська. Так  робив  весь  час  Олександр
Iванович  Герцен.  I  саме  тут,  у  Римi,   був   центр   наймiцнiшої   i
найпiдступнiшої  клерикальної  сили,  тут  був  центр  держави   намiсника
апостола Петра на землi - самого папи. Вiн  жив  у  Ватiканi.  Важко  було
поєднати  в  думках,  у  розумiннi  Ватiкан  -  мiсце   мешкання   монарха
католицької церкви, i Ватiкан, про  який  писав  Герцен:  "Коли  нестерпнi
сумнiви ятрять серце, коли перестаєш вiрити, що люди могли бути здатнi  на
щось путнє, коли самому стає огидно и соромно  жити,  -  я  раджу  йти  до
Ватiкану. Там людина заспокоїться i знову щось благословить у життi".  Вiн
писав про Ватiкан Рафаеля, Мiкеланджело, Леонардо да Вiнчi, а не папський.
   Але там, у цьому ж Ватiканi, за  стiною,  що  вiдмежовувала  вiд  залiв
Рафаеля, його станцiє, вiд Сiкстинської капели, вже  багато  вiкiв  плутав
таємничий зловiсний лабiринт клерикальної держави i мав свої палати  папа.
У страсний тиждень вiн мав сам правити вiдправи у Сiкстинськiй капелi, а у
вербну недiлю - в соборi святого Петра.
   - Ми мусимо бути на вiдправах папи в соборi i в Сiкстинськiй капелi,  -
такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустрiла  Марiя  своїх
постiйних  супутникiв,  до  яких  ще  приєднався  сусiда  по  дому,   один
швейцарець, якого дуже полюбили всi дiти з ближнiх будинкiв.
   - Бути в Римi i не бачити папи! - удавано осудливо мовив i Єшевський.
   - Вас схопив уже азарт туриста? - спитав сусiда-швейцарець.
   - Усе, усе разом! - вiдповiла Марiя. -  Я  хочу  бачити  папу,  я  хочу
бачити народ у днi найбiльших релiгiйних свят, адже  iталiйцi  так  палко,
пристрасно вiрують! Я хочу бачити всi їхнi врочистi церемонiї, i  я  рада,
що ми опинились у Римi саме на великдень.
   - А  я  волiв  би  краще  опинитися  пiд  час  карнавалу,  хоча  вже  й
спостерiгав його. Оце видовисько незрiвнянне,  i  справдi  треба  саме  на
карнавалi бачити iталiйцiв! У церквi - це зовсiм не те.
   - Ви вже не раз бували тут, тому так спокiйно ставитесь  до  всього,  -
заперечила Марiя. - Та тiльки як нам дiстати квитки?
   - Скрiзь i завжди усiм хочеться побувати на  таких  церемонiях,  як  на
прем'єрах у театрi, - сказав швейцарець.
   Вона даремно хвилювалась - люб'язний швейцарець принiс  їй  з  поштивою
усмiшкою  квиток  на  вiдправу  у  вербну  недiлю.  Йому   дуже   хотiлося
прислужитися цiй чарiвнiй дамi! Але  напередоднi  Марiї  вже  надiслали  з
росiйського  посольства  квитки  на  всенький  страсний  тиждень!  Це  вже
потурбувався професор, та, звичайно, вона про це не  сказала  швейцарцю  -
подарунки треба вмiти приймати i не затьмарювати насолоди даруючого!
   Вона була страшенно задоволена, що пiде, i - розчарована, коли пiшла.
   Це справдi була нiяка не релiгiйна вiдправа, - швейцарець мав рацiю,  -
своєрiдна театральна вистава, навiть не прем'єра, бо  учасники  зовсiм  не
хвилювались,  як  артисти   на   прем'єрах,   а   виконували   свої   ролi
завчено-машинально, бо виконували їх .багато рокiв, а до того багато рокiв
бачили, як виконували iншi, їхнi попередники.
   Єшевський  побачив:  Марiя  Олександрiвна  ледь  стрималась,   щоб   не
чмихнути, коли, на ношах у крiслi винесли папу -  невеличкого,  з  круглим
байдужим, навiть добродушним обличчям.
   - Наче пирiг! - шепнула Марiя.
   Нiякiсiнького натхнення, врочистого  пiднесення  не  побачила  вона  на
обличчi намiсника Петра на землi - тiльки втома й  байдужiсть.  Вiн  сидiв
пiд балдахiном, з обох бокiв його обмахували павичими опахалами.
   Поперед нього спочатку пройшли кардинали в довгих  червоних  мантiях  i
високих клобуках, потiм єпископи,  канонiки,  рiзнi  високi  чини  чорного
вiйська,  що  нагадували  часи  iнквiзицiї,  потiм  звичайне   вiйсько   у
незвичайному одязi - швейцарськi латники у середньовiчних убраннях, загони
папських гвардiйцiв. Вiд усiєї .червоної, золотої пишноти аж очi  слiпило.
Усi в церквi стали  навколiшки,  але  Марiя  помiчала  лише  цiкавiсть  на
обличчях, навiть не можна було сказати - молiльникiв, молiльникiв не було,
були цiкавi глядачi. Одна тiльки жiнка, явно iноземка, що виявилось  з  її
запитань, стоячи поблизу Марiї навколiшках, плакала розчулено. Зараз у цей
славетний собор святого Петра  можна  було  попасти  лише  по  квитках,  i
бiльшiсть була така, як вона сама, -  цiкавi  глядачi  у  справжнiсiнькому
театрi.  Але  нi,  вона  помиляється:  цей  вдосконалений  театр  -  це  ж
величезна, ще непоборима сила. Яка сила  у  цього  байдужого,  з  обличчям
втомленого хазяїна, папи, у зловiсних  кардиналiв,  деяких  висхлих,  наче
кiстяки,  з  обличчями  хижих  птахiв,  зголоднiлих  хижакiв,   а   деяких
вiдгодованих, випещених. I не можна сказати про  якусь  тупiсть,  глупоту,
нi, нi в якому разi, бо в багатьох погляди горiли  таким  злим  розумом  i
хитрiстю, що, певне, моторошно було б глянути сам на сам у  живi  очi.  Це
були очi суддiв-iнквiзиторiв, якi одним поглядом, одним невблаганним рухом
руки, не замислюючись, посилають на смерть, на вогнище, в темницi  фортецi
Святого ангела. I нiчого християнського не було в них, нiчого спiльного  з
тими першими неофiтами, що при свiтлi смолоскипiв спускалися в катакомби i
там молилися з вiдданою вiрою i самозреченням, i там ховали  своїх  перших
мученикiв за вiру. О! Катакомби справили на Марiю куди глибше враження!
   Їй захотiлося швидше з цього театру на свiже  повiтря.  Нарештi  кiнець
урочисто театральної вiдправи.
   - Вийдемо тим ходом! - кивнула Марiя професору  й  Сашi.  Саша  знав  -
Марiя не може пiти з собору святого Петра, куди вони вже приходили  кiлька
разiв, щоб не затриматися хоч би на хвилинку коло "Пiєти" Мiкеланджело.
   Вже витиснувшись iз натовпу i переводячи подих, Єшевський сказав:
   - Справдi, треба погодитись з вашим улюбленим Стендалем:
   "Яку' радiсть могло б дати перебування в античному Римi, коли  б  волею
злої долi на його грунтi не виник як найбiльша образа - Рим попiвський".
   - Але ж не забувайте, - мовила Марiя, - Стендаль не тiльки захоплювався
античним i iншим мистецтвом Рима, вiн  був  зв'язаний  i  з  карбонарiями!
Погляньте на майдан - скiльки тут їхнiх синiв i дочок!
   На майданi була сила-силенна людей,  живих  людей,  -  не  глядачiв,  а
палких римлян, iталiйцiв з гарячими серцями, жадобою волi, хай у бiльшостi
ще вiруючих i в мадонну, i у всiх улюблених святих, але в той же  час  вже
пройнятих зневагою до абатiв, монсиньйорiв i, головне, - з вiрою i любов'ю
до свого  Гарiбальдi,  якого  чекали,  чекали!  Та  вiн,  незрозумiле  для
бiльшостi  чому,  пiсля  свого  славетного,  героїчного  походу  "тисячi",
трiумфальної перемоги в Неаполi, знову поїхав на свою Капреру. Але  ж  вiн
сказав: "Рим або смерть!"
   Переказували його слова: "До побачення - в Римi!"
   Так, Рим був володiнням  папи,  в  тенетах  європейських  дипломатичних
iнтриг, ще Венецiя була пiд п'ятою австрiйцiв, у Туринi домовлялись король
Вiктор-Еммануїл, Кавур, iншi мiнiстри, але народ, весь народ Iталiї  бачив
у об'єднаннi своє визволення i вiрив  Гарiбальдi!  Це  розумiли  король  i
мiнiстри i поки що загрiбали жар його руками, бажаючи об'єднання i боячись
народного запалу, коротко кажучи - революцiї.
   - Ви пам'ятаєте, - сказала Марiя, - рядки Альфiєрi:  "Siarn  servi,  ma
servi ognor frementi!" Так, ми раби, але повстати ми готовi!
   - Ви робите надзвичайнi успiхи в iталiйськiй мовi, - зауважив професор,
- коли б я з таким же успiхом знався в старовинних iталiйських хронiках!
   - Марiя Олександрiвна вивчає мову по Альфiєрi i Данте, - вставив Саша.
   - А ви, я знаю, не розлучаєтесь з Петраркою i Боккаччо, хоча вони  такi
несхожi! - засмiявся Єрошевський.
   - Свята iстина, - погодився Саша. -  Щоб  не  тiльки  вивчити  мову,  а
пiзнати й дух iталiйцiв, необхiдно знати i того, й другого. Крiм того,  це
в мене пiдступи до Беккарiа, якого я жадаю прочитати в оригiналi.
   Звичайно, треба ж йому, врештi, займатися не лише Петраркою i  любов'ю,
а подумати й про свою неприємну спецiальнiсть!
   Але ж Марiя надихає його, повертає його  думки  i  в  цьому  на  якийсь
зовсiм iнший шлях. I йому соромно нiчого не робити, коли вона так невтомно
працює. Вiн використає також подорож до Iталiї для досконалого  знайомства
з батьком юриспруденцiї - Беккарiа.
   - Я тут також читаю Боккаччо по-iталiйськи, - сказала Марiя. -  Скiльки
там викривається притаманного всiлякому попiвству! I як про це ще  мало  в
нас у лiтературi. Про нашi рiднi, - усмiхнулась вона, -  святi  монастирi,
про наших власних черничок та ченцiв, та й про попiв, у нас щось нiчого не
написали, а скiльки там несподiвано вражаючого! Я в юностi i  в  дитинствi
не раз їздила на рiзнi прощi i дивувалась  та  жахалась.  Звичайно,  кожен
народ, кожна країна має в усьому свою специфiку Але  я  дедалi  все  дужче
закохуюсь в Iталiю, в справжню, живу, волелюбну. Я хочу швидше в  Неаполь!
Адже там ще так недавно був Гарiбальдi! Я хочу саме зараз  побачити  народ
Неаполя, звiдки прогнали короля! Степане Васильовичу, невже ви не  поїдете
з нами до Неаполя?
   - На жаль, нiяк не зможу.
   - А от Бородiн буде з нами.
   "Дуже їм там потрiбний Бородiн, - подумав професор. - I як  вона  майже
без грошей полетить у Неаполь!" I сам себе дорiкнув у думках: адже ти  вже
бував у Неаполi, а вона ще нi. I, може, просто заздрiсне дивитись на  двох
щасливих, закоханих одне в одного, в Iталiю, в життя, людей, що помчать до
Неаполя?



   6

   Нарештi  Iван  Сергiйович  одержав  уперше  такi  чеканi,  такi  жаданi
звiстки. Телеграма вiд Миколи Петровича Макарова, слiдом за нею  лист  вiд
Павла Васильовича Анненкова. Манiфест про  визволення  селян  пiдписано  й
оголошено. Телеграма вiд Макарова. Звичайно, коротка, але як багато в нiй!
   Тремтячими руками Iван Сергiйович розриває конверт з листом  Анненкова.
Той, з властивою йому спостережливiстю i точнiстю, малює  картину  -  адже
благав його Iван Сергiйович все-все описати!
   "...вийшов пiп пiсля обiднi, розгорнув друкований  аркуш  Народ  раптом
принишк,  у  мертвiй  мовчанцi  вислухали  промову,  складену   з   сумiшi
канцелярської  редакцiї  i  фальшивобiблiйної   витiюватостi...   Все   це
дивовижно i невже так буде по всiй Росiї, а напевне..."
   Та незважаючи на це, хотiлося швидше  побачити  своїх  спiввiтчизникiв,
росiян, вiдзначити цю подiю, за яку стiльки кращих  людей  вiддавали  своє
життя, про яку мрiяли...
   ...Увижу ль, о друзья! народ неугнетенный
   И рабство, падшее по манию царя...
   "Рабство, падшее по манию царя".
   У росiйськiй посольськiй церквi сьогоднi багато людей.  Не  розходяться
пiсля обiднi. Багато старих людей.
   Iван Сергiйович пiдходить до свого далекого родича -  Миколи  Iвановича
Тургенева - одного з славних братiв Тургенєвих, декабриста, приреченого до
смертної кари Миколою Першим.  Але  Микола  Iванович  волiв  залишитися  у
вiчному вигнаннi за кордоном, анiж самому  з'явитися  в  кращому  разi  на
довiчне ув'язнення.
   - Тепер я можу сказати: "Нинi отпущаєши раба твого", - говорить вiн,  -
чом не дожили до цього брати мої, чом не дожили обидва  Олександри  -  мiй
брат i Олександр Пушкiн!
   Книга Миколи Iвановича Тургенева про налоги, що  вийшла  у  1818  роцi,
викликала величезний iнтерес своїми прогресивними настановами. Вона давала
якiсь новi економiчнi пiдвалини, якi доводили, що необхiдно змiнити все  в
життi країни. Микола Тургенев був тiсно  зв'язаний  з  керiвною  верхiвкою
декабристiв, i ще в своєму "Евгении Онегине" Пушкiн присвятив йому  рядки,
якими можна було пишатися:
   Друг Марса, Вакха и Венеры,
   Тут Лунин дерзко предлагал
   Свои решительные меры
   И вдохновенно бормотал.
   Читал свои ноэли Пушкин,
   Меланхолический Якушкин,
   Казалось, молча обнажал
   Цареубийственный кинжал.
   Одну Россию в мире видя,
   Преследуя свой идеал.
   Хромой Тургенев им внимал
   И, плети рабства ненавидя,
   Предвидел в сей толпе дворян
   Освободителей крестьян.
   Не менше любили й шанували найкращi люди Росiї -  вченi,  лiтератори  -
його  старшого  брата  Олександра  Iвановича,  хоча  той  i   не   подiляв
радикальних революцiйних поглядiв брата, але не  боявся  стояти  в  чеснiй
благороднiй опозицiї уряду. Олександр Тургенев увiйшов у лiтературу  своєю
"Хроникой русского", листами з-за кордону, якi друкувалися в тому, першому
"Современнике"  Пушкiна.  Це  була   надзвичайна   людина   по   душевному
благородству, завжди молодiй жвавостi й допитливостi розуму,  освiченостi,
працьовитостi. Вiн не хотiв кидати вигнанця брата, вiн сам прирiк себе  на
мандрiвне життя за кордоном, час вiд часу повертаючись  на  батькiвщину  i
все життя клопочучись про брата. За кордоном вiн весь час вiддавав  роботi
- розшукам, дослiдженню росiйських зв'язкiв у закордонних архiвах  Парижа,
Лондона, Рима. Вiн приятелював iз  видатними  людьми  Європи,  такими,  як
Стендаль, бував не раз у Веймарi в Гете.
   А в росiйськiй лiтературi вiн лишився ще в пам'ятi тим, що  один,  один
вiн з вiрним камердинером Пушкiна Микитою проводжав труну гаряче  любимого
Олександра Сергiйовича в Святi Гори...
   Iван Сергiйович познайомився з ним  ще  в  молодi  свої  роки  пiд  час
навчання в Нiмеччинi, потiм стрiчався з ним до самої його смертi.
   А з Миколою Iвановичем i його родиною вiн пiдтримував постiйний зв'язок
у Парижi.
   Зараз у церквi поряд iз старим уже Миколою Iвановичем Тургенєвим  стояв
другий живий творець росiйської iсторiї, який вiдбув  важку  кару,  пiзнав
сибiрськi руднi, кайдани, - уславлений декабрист князь  Сергiй  Григорович
Волконський. Тiльки зовсiм нещодавно йому  дозволено  було  повернутися  з
родиною з Сибiру.
   - Все-таки дожили ми до цього великого дня...
   Виходить священик служити молебень, який замовили  вони  всi,  борцi  й
соратники рiзного вiку, рiзних поколiнь,  хай  вiруючi  й  невiруючi,  але
якось треба вiдзначити разом  цю  подiю,  не  тiльки  за  столом.  I  вони
слухають промову священика i не можуть стримати слiз. Витирає  очi  старий
Волконський, майже ридає Микола Iванович Тургенев, плачуть  їхнi  жiнки  й
дiти. Плаче Iван Сергiйович,  який  ще  пiдлiтком  дав  свою  "ганнiбалову
клятву" боротися проти крiпацтва i своїми  "Записками  охотника"  примусив
замислитись навiть царську родину.
   Вiн знає:  багато  росiйських  панiв,  мандруючих  i  вiдпочиваючих  за
кордоном, не лишились пiсля обiднi. Вони схвильованi зовсiм  iнакше,  вони
обуренi, вони переконанi, що їх "пограбовано"  цим  знищенням  крiпаччини,
навiть цим куцим, важким для селян визволенням.
   Та тепер не хоче, не може Iван Сергiйович про це думати. Вiн хоче щастя
своєму народу, в який вiрить, який любить.
   Це в Парижi.
   Лондон. Орсет Хауз. "Колокол" - квiтень 1861 року.
   "Визволення селян!
   Вольна Росiйська Друкарня в  Лондонi  i  видавцi  "Колокола"  святкують
увечерi   I0   квiтня   початок   звiльнення   селян    в    Orsett-house,
Westbourne-terrace. Кожен росiянин, до якої б партiї вiн не  належав,  але
який спiвчуває великiй справi, - буде прийнятий по-братерськи".
   Олександр Iванович кипить, горить,  вiн  живе  тiльки  цим,  вiн  чекає
листiв вiд Тургенева, вiн чекає телеграм з Росiї, офiцiйних повiдомлень  у
газетах. Вiн пише друзям, знайомим, пише в "Колокол".
   Одному з перших надсилають удвох з  Огарьовим  листа  Миколi  Iвановичу
Тургеневу.
   "Вельмишановний Миколо Iвановичу! Ви були одним iз  перших,  що  почали
говорити про  звiльнення  росiйського  народу;  Ви  нещодавнозворушенi,  з
слiзьми на очах, святкували перший день цього звiльнення. Дозвольте ж нам,
вихованцям Вашого Союзу, висловити Вам наше  поздоровлення  i  з  почуттям
братерської, або краще, синiвської любовi потиснути Вам руку i обняти  Вас
гаряче вiд усього щирого серця. Такий же наш привiт просимо передати князю
Волконському. З живим розчуленням ми написали цi рядки й  пiдписуємо  нашi
iмена з тiєю глибоко релiгiйною вiдданiстю, яку ми на все  життя  зберегли
до старших дiячiв росiйської свободи.
   Олександр Герцен Микола Огарьов".
   Не тiльки цих двох старiйших  дiячiв  росiйського  визволення  хочеться
Герцену зараз обняти.  Йому  хочеться,  щоб  його  почув,  зрозумiв  кожен
росiянин, кожна людина, якої  б  не  була  нацiональностi,  якi  населяють
безмежнi простори батькiвщини, а також i тi, що примушенi  були  втекти  з
неї, сотнi емiгрантiв-росiян, українцiв, полякiв, вiрменiв, грузинiв. Йому
хочеться, щоб його настрiй зрозумiли, подiлили сотнi  емiгрантiв  Францiї,
Iталiї, всiх країн, люди, якi прагнуть волi й щастя для всiх.
   Олександр Iванович гаряче  обмiрковує:  iлюмiнацiя,  прапор  з  словами
"Emancipation in Russia" - визволення в Росiї. Раут для всiх  росiян,  для
всiх  робiтникiв  друкарнi,  для  всiх  полiтичних  емiгрантiв,   якої   б
нацiональностi вони не були.  Обов'язково  прийде  друг-iталiєць  Мадзiнi,
славний Мадзiнi!
   Буде музика. "Марсельєза". Князь Голiцин - емiгрант, аматор-композитор,
створив прекрасну росiйську фантазiю "Визволення" -  аранжемент  улюбленої
росiйської пiснi "Вниз  по  матушке  по  Волге".  Потiм  обов'язково  "Еще
Польска нє згiнєла"...
   Звичайно, обов'язково оркестр князя Голiцина виконає увертюру й марш  з
"Вiльгельма Телля" - "Це мiй спiвгромадянин по швейцарськiй  прописцi",  -
жартує Герцен. Адже вiн з родиною натуралiзований в одному з  швейцарських
кантонiв, де ним пишаються i приймають на славу, коли вiн приїздить.
   Потiм для всiх частування. Дами й дiти в святкових вбраннях. Усiм радi.
Усiх запрошуємо, хто спiвчуває справi визволення!
   Вiн, Герцен, ще не знає - можливо, вiн  пiдiйме  бокал  за  iмператора,
який пiдписав цей манiфест?..

   Iталiя. Неаполь.
   - Ви гадаєте, дуже полегшає нашим мужикам вiд цiєї реформи?  Мудрували,
мудрували, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi!
   Хто-хто, а вовки ситi  залишаться,  видiлять  мужичкам  негiднi  шматки
землi, одроблятимуть за неї, може, й гiрше, нiж на панщинi,  та  ще  й  нi
реманенту, нi коней, усе позичай, за все одробляй. Земля ж то  помiщицькою
лишилась! - говорив Микола Олександрович Добролюбов Марiї.
   - А все ж таки не крiпаки бiльше! Як  сумно,  що  Тарас  Григорович  не
дожив до цього дня! I шкода, що на власнi очi ми не бачимо, як там, удома,
- зiтхнула Марiя. - Менi важко уявити, як це прийняли селяни. Чи розумiють
свої права?
   - Якi там права, Марiє  Олександрiвно!  Друзi  пишуть  -  нiчого  вони,
селяни, поки що не розумiють, але вiдчувають - обплутують, оббрiхують  їх.
Оце зараз саме слушна година, щоб роз'яснити їм, що насправдi треба.
   - А що треба?
   - Хiба ви не знаєте? Докорiнна змiна всього А то цар кинув подачку -  i
всi радiють: цар, мовляв, визволитель! А що селя  нин  насправдi  одержав?
Помiркуйте над цим!

   Україна. Чернiгiвщина (Та, мабуть, не тiльки  на  Чернiгiвщинi,  а  так
було по багатьох селах) Усiм загадали йти до церкви.
   - Волю читатимуть.
   Вдосвiта зашарудiло все село.
   У кожнiй хатi прокидалися ще поночi. Надягали що було лiпше,  святкове.
Баби  витягали  прихованi  на  Великдень  хустки,  дiтлашня   вовтузилася,
метушилася пiд ногами,  та  сьогоднi  батьки  нiкого  за  це  не  надiляли
штурханами й не гримали Навпаки, наказали матерям i їх зiбрати.
   - Хай i воно почує, що вже вiльне, нiхто вiд батька-матерi не  вiднiме,
не забере.
   А коли почало ледь яснiти на сходi i з'явилась лише рожева передранкова
смужечка, село  загомонiло,  ще  неголосно,  несмiливо,  ще  стиха,  немов
голосний гомiн завадив би врочистостi  небувалого  дня.  Ще  не  закалатав
старий дзвiн на дзвiницi, а вже купи людей стояли бiля церкви, i тiльки-но
вiдчинили браму - враз стало в нiй повнiсiнько, так тiсно, що  й  вужу  не
пролiзти.
   I тихо. Навiть жiнки не шепотiлися, навiть дiвчата потай не зиркали  на
парубкiв. А парубки, а дядьки, а старi дiди аж шиї повитягали, боячися хоч
слово пропустити. Та поки що  тяглася  звичайна  обiдня.  Втiм,  нiхто  не
виходив з церкви.
   Вуж не пролiз би, а от коли пiсля обiднi почав отець Пантелiй,  начебто
й несподiвано, хоча всi чогось незвичайного чекали, правити молебня -  усi
заворушилися, потiснилися i невеличким проходом, що  невiдомо  якою  силою
проклався аж до самiсiнького  олтаря,  пройшов  i  зупинився  полiцейський
пристав. I вiн дивився не на iкони i  не  на  олтар,  а,  ставши  поруч  з
панотцем, на людей. I вiд цього багатьом  стало  якось  нiяково  i  навiть
моторошно. Та поки що не розбиралися в своїх почуттях, чекали. От поглянув
пристав багатозначно на батюшку. Хтось прошепотiв:
   "Манiфеста читатимуть". Всi завмерли.
   - Осени себя крестним знаменем, православний народ...  -  почав  читати
батюшка розгорнутий аркуш i широко перехрестився, i всi, зiтхнувши, почали
хреститися.
   Та як напружено не слухали, далi важко було щось зрозумiти,  второпати,
зв'язати, бо як не чекали - не почули простих i жаданих слiв, що цар i бог
дарують їм волю i землю. Про волю були якiсь слова, але  ж  пiсля  читання
манiфесту батюшка промимрив якось навiть нiяково, що  ще  два  роки  треба
обробляти помiщикам  землю  i  викуповувати  її,  i  тут  же  додав  своїм
звичайним церковним голосом, яким правив вiдправи:
   - Вознесемо ж подяку за цей день  царевi-визволителю  i  помолимося  за
нього боговi! Амiнь!
   Селяни мовчали, i як не хотiв би пристав доповiсти потiм по начальству,
що люди "з радiстю звеселилися", не мiг вiн побачити на  обличчях  дядькiв
(на одних - строгих та суворих, на iнших - здивованих та розгублених)  анi
радостi, анi задоволення.
   - За що ж дякувати? - вирвалося неголосно, але всi почули,  у  молодого
дядька - Василя Злидня.
   - Тихше! - сiпнула його за рукав свити мати,  стара  Злиденчиха.  -  Он
бачиш - солдати.
   Справдi, у вiдкриту браму видно було солдатськi папахи.  Вийшли  усi  з
церкви, та ще не розходилися. Торочив щось мировий посередник, що не можна
ж так задаром вiдiбрати у панiв-помiщикiв землю, треба її ще викупити,  ще
одробити, отже, треба  ще  обробляти  i  пiдписати  з  помiщиком  "уставну
грамоту", де про все буде записано, скiльки i що мають вони зробити.
   -  Та  як  же  "обробити"?  Ще  нашi  дiди  й  прадiди  наших  дiдiв  з
давнього-давна своєю кров'ю її обробили!
   - Що там ще пiдписувати з папами? Чого? Нам цар волю дав,  а  вони  нас
знову у крiпацтво?
   - Та то не цю волю нам читали! Царську волю, певне, пани г заховали,  а
цю  по-своєму  написали,  як  схотiли!  Отакi  вигуки  покривали  слова  i
пристава, i мирового посередника, i несмiливi реплiки отця Пантелiя.
   - А бабам! - раптом закричала Василева жiнка Марина. -  Про  бабiв  усi
забули! Анi слiвця про нас! Не пiду бiльше на Панщину i на  панський  двiр
ногою не ступлю! ...
   - Авжеж! - пiдхопила її сусiдка, вже лiтня i,  видно,  також,  '  як  i
Марина, не з мовчазних та боязких. - Робиш, робиш, нi за Тобою,  нi  перед
тобою, не те що свiту божого, своїх вилупкiв нещасних не бачиш!
   - Тихше ви! - аж сердито гукнув пристав. - Ще бабiв  тут  не  чули!  Не
вашого розуму справа!
   - А як робити - то нашого?
   - I жати, i прясти, i садове одробляти!
   - I панi, i пановi годити!
   Це вже жiнки кричали та верещали.
   - Цитьте менi! - аж затрусився пристав. - Батюшко, та що це у вас таке?
   Пiп  зовсiм  розгубився.  Заздалегiдь  наказано  було  йому  втлумачити
селянам, що треба дякувати боговi й царевi, смирно й тихо працювати  i  ще
два роки панщину одробити за ту землю, яку дадуть. А знав же,  бачив  таке
страшне убожество, злиднi, голодну босу дiтлашню. Що ж їм ця воля?  Та  що
вiн може? Треба ж про себе i про свою сiм'ю дбати - проти пана не пiдеш.
   - Коли почнете тут баламутити, - сказав пристав, як трохи  притихли,  -
управа на всiх знайдеться.
   - Нашi дiди зазнали бiди, а нашi  внуки  зазнають  муки,  -  зiтхнувши,
прошамотiла  стара  Злиденчиха.  -  Тихше  ти,  язиката,  -  сiпнула  вона
невiстку.
   - Дружнiй чередi вовк не страшний! - глузливо мовила Марина,  дивлячись
просто в очi приставу.
   Гарна була молодиця, нiчого не скажеш, хоча  i  справдi  язиката  i  за
вдачею, видно, пара своєму Василевi. "Гайдамацьке  насiння!  -  майнуло  в
головi у пристава. - Ох, буде тут роботи! Недарма стiльки вiйська по  всiх
губернiях наслано. Тут тiльки трiсочка займеться - одразу пожежi чекай!"
   Звiдки йому було знати, цьому  звичайному  приставу,  що  петербурзький
губернатор граф Панiн попереджав:
   - Перед тим як обнародувати положення про  селян,  необхiдно  оголосити
всю Росiю в облозi. Облога почалася.



   7

   Торiк, у 1860 роцi,  всi  європейськi  країни  цiкавилися  "чобiтком  з
носком i шпорами", як  називали,  власне,  не  дуже  великий  за  розмiром
пiвострiв  та  на  якому   вмiщувалося   безлiч   iталiйських   князiвств,
королiвств, папська держава. Усiх хвилював "похiд тисячi" -  так  називали
похiд  Гарiбальдi  за  визволення  Сiцiлiї.  Пiсля  Сiцiлiї   -   Неаполь.
Неаполiтанського короля було  вигнано.  Неаполiтанцi  у  захватi  стрiчали
народного героя.
   Разом  з  Гарiбальдi  до  Неаполя  прибув,  як  його  гiсть   i   друг,
славнозвiсний французький письменник Дюма-реге (батько), а одним iз вiрних
соратникiв Гарiбальдi був падре Гаваццi. Тодi, восени  1860  року,  почути
Гаваццi збiгалися всi. От хто вмiв запалити людей!
   - Дайте менi Везувiй, дайте менi цю затоку, всi тi красоти природи, якi
роблять з Неаполя земний рай, - дайте менi їх без волi  -  ви  менi  даєте
пустелю, нiч, пекло. I дайте менi пустелю, голу скелю, дайте  менi  шматок
землi найдикiшої, безплiдної, занедбаної - i я зумiю зробити з них рай.
   Отець Гаваццi перевiв дух. Наче рокiт моря, загомонiв  натовп,  залунав
плескiт у долонi. Але оратор пiдвiв руку. Вiд широкого жесту  мiцної  руки
розпахнулася ряса ченця, i  всi  побачили  червону  сорочку  -  узаконений
народом одяг гарiбальдiйцiв. На поясi висiла зброя.
   Вiн, падре  Гаваццi,  мiг  вистрелити  не  лише  влучним  словом,  а  й
звичайним пiстолетом. На його буйному рудому волоссi, що немов  загорiлося
вiд промiння сонця, не було чорного чернецького капюшона. Замiсть цього на
потилицю зсунулось кепi i ледь трималося на цiй неслухнянiй гривi.
   Народ враз затих. Кожен боявся пропустити хоч одне слiвце  незвичайного
бiйця-монаха.
   - Народ, який не має волi, блукає в темрявi, а тi, що мають її,  ходять
при ясному свiтлi. Благословенне свiтло, i хай буде благословен  той,  хто
нам принiс його! Що вам дав Гарiбальдi? Свободу! Свободу! Свободу!
   Тут уже нiщо не могло спинити народ.
   - Evviva Гарiбальдi! Evviva Italia!  (Хай  живе  Гарiбальдi!  Хай  живе
Iталiя! (iтал.)_ - ревiв натовп, особливо молодь,  особливо  жiнки,  жiнки
Неаполя, бо це ж їм казав цей самий отець Гаваццi в  останнiй  промовi  на
площi перед церквою San Francesco  (Святого  Францiска  (iтал.)_:  "Жiнки!
Коли нашi iталiйки зрiвняються в героїзмi з жiнками  Спарти,  у  нас  буде
нацiя! Матерi! Не тим ви можете  тепер  увiнчати  й  прикрасити  себе,  що
зробите з своїх синiв лицемiрiв i святенникiв,  а  тим,  якщо  ви  зможете
сказати мiй син допомагав вiдродженню Iталiї!"
   Жiнки переказували цi слова одна однiй, i,  коли  падре  Гаваццi  знову
збирався десь говорити, - а говорив вiн скрiзь: на вулицi,  на  площi,  на
папертi церкви, у театрi в антрактi мiж дiями, - завжди траплялось так, що
люди ранiше дiзнавались, що падре Алессандро  збирається  промовляти.  Той
самий падре Алессандро Гаваццi, який прибув до Неаполя  з  першим  загоном
гарiбальдiйцiв, разом з героєм i вождем, їхнiм  любим  i  рiдним  "дядьком
Джузеппе" - славним Гарiбальдi.
   Падре Гаваццi не обмiрковував заздалегiдь  свої  проповiдi  -  їх  люди
все-таки називали проповiдями, бо вiн  все  ж  таки  був  пiп,  але  ж  як
дiставалось у його проповiдях саме попам, ченцям i найвищому  духiвництву,
усiм, хто використовував у iнтересах сильних  свiту  сього  просту,  щиру,
часто фанатичну вiру народу! Жагучi  обвинувачення  посилав  вiн  сьогоднi
Бурбонам, королiвськiй династiї Неаполiтанської i  Сiцiлiйської  земель  у
тому, що хотiли вони з неаполiтанцiв  -  високих  по  розуму,  поезiї,  по
художнiх нахилах, по силi  фiлософської  думки,  по  стремлiннях  серця  i
любовi до свободи - зробити останнiми з народiв Iталiї!
   Вiн, падре Гаваццi, сам був високих художнiх почуттiв i, звертаючись до
"дiтей Везувiя", поетичнi звороти,  метафори,  влучнi  епiтети  нiколи  не
пiдготовлював наперед. Вони виникали експромтом, лились нестримним потоком
там, де .треба було якнайяскравiше подати свої  думки  слухачам,  пояснити
мерзенну дипломатiю Бурбонiв,  пiдступнiсть  мiнiстрiв.  Хоча  й  визволив
Гарiбальдi Неаполь вiд короля Франческа i його клiки, - та за кiлька  днiв
життя змiнитися не могло. Сам народ повинен вiдстоювати, боротися за  свої
права i, головне, повинен зрозумiти, що лише в возз'єднаннi всiєї Iталiї -
сила й перемога iталiйського народу над  всiма  ворогами  -  зовнiшнiми  i
внутрiшнiми
   Його розумiли  "Evviva  Italia!"  -  кричали  неаполiтанцi  -  Якщо  ми
задовольнимося визволенням Сiцiлiї та Неаполя, не дбаючи про  всю  Iталiю,
що лишається в рабствi, - i Неаполь, i Сiцiлiя знову потраплять у  рабство
Треба закiнчити, треба завершити вiдродження  Iталiї...  Ми  повиннi  бути
однiєю сiм'єю або нiчим!
   I   вiн   знову   звертається   до    жiнок,    до    священикiв,    до
газетярiвжурналiстiв. Падре Гаваццi весь час наполягає  на  цi  три  сили.
Вiн-то добре знає цiну лицемiрства католицького  духiвництва,  але  ж  вiн
добре знає, якою моральною  владою,  яким  довiр'ям  користуються  вони  в
народi, особливо серед селян, i хiба нема ще таких, як вiн, котрi йдуть  з
народом?
   У кожнiй своїй промовi вiн звертається i до журналiстiв. у  чиїх  руках
могутня зброя - перо.
   Йому плещуть у долонi, кричать у захватi,  i  разом  з  усiма  плеще  в
долонi i кричить молодий чоловiк, високий, в окулярах, з русявою  борiдкою
навколо блiдого серйозного обличчя, що зараз ледь-ледь зарожевiло.
   Зараз вiн мало чим вiдрiзняється  вiд  усiх,  захоплених  надзвичайними
недавнiми подiями, полум'яними  промовами,  цим  повiтрям  волi,  бажанням
дiяти. Хiба що не так голосно вигукує, як темпераментнi  сусiди,  хiба  що
стриманiше поводиться. Але самому йому здається, що вiн нiколи не вiдчував
так пульсу  життя,  єднання  з  людьми  на  майданi,  куди  всi  линуть  в
непереборному поривi, йому здається, вiн нiколи не дихав так  широко,  так
вiльно й нiколи ще  пам'ять  не  закарбовувала  так  блискавично  чiтко  й
промову цього незвичайного попа-бiйця, i обличчя жiнок, юнакiв, статечних.
Нi, слово  "статечний"  зараз  не  личило  жоднiй  людинi  тут  на  площi!
Здавалось, тут не було статечних, старих - усi  наче  помолодшали,  та  й,
власне, в цьому запалi хто помiчав, хто думав про старiсть?
   - Prego, signore, - почув вiн коло себе  напрочуд  нiжний  юний  голос.
Якась дiвчина хотiла просунутися ближче до папертi, з якої промовляв падре
Гаваццi, i трошечки вiдсторонила його рукою.
   - Прего, синьйорина, - дав їй пройти молодий чоловiк i мимоволi  глянув
на неї, i в першу мить йому захотiлось скинути окуляри, начебто вiн не мiг
довiряти їм зараз, начебто вони могли ошукати, - а насправдi ця дiвчина не
могла бути такою несподiвано чудесно-гарною, немов саме втiлення iдеальної
iталiйської краси. Вона теж  глянула  на  нього,  машинально,  так  як  на
кожного, хто дав би їй дорогу,  i  так  само  машинально  усмiхнулась  тою
простою, нiчого не значущою усмiшкою, що рониться в натовпi, мимохiдь, без
думок, без якогось бажання, просто вiд звички  бути  чемною,  доброю,  вiд
внутрiшньої повноти життя. Усмiхнулася - i вже подалася далi,  наперед,  i
тiльки видно було голiвку в чорному тонкому мереживному шарфi,  накинутому
на чорнi кучерi. Вона ще раз оглянулася, не на нього, нi, за нею поспiшав,
протискувався невеличкий на зрiст сухорлявий чоловiк.
   - Падре! я тут! - кинула вона йому. - Не вiдставай!
   - Прего, грацiя, грацiя прего, - кидаючи праворуч i лiворуч, прошмигнув
у юрбi за нею батько, i вони обоє зникли з очей молодого чоловiка,  i  вiн
знову перетворився весь у слух i увагу, бо вiн не все добре розумiв.
   Але десь, у глибинi, закарбувався i  цей  образ  -  тонке  живе,  трохи
видовжене обличчя, темнi очi, вологi вiд слiз зворушення, темнi кучерi, що
вибилися з зачiски, усмiшка, вронена за звичкою. Ще рука з довгими тонкими
пальцями, яка ледь вiдсторонила його...
   Та вiн одразу примусив себе переключитися. В головi вже складалися цiлi
сторiнки статтi, яку вiн  напише  про  цi  знаменнi  днi  в  Неаполi,  про
Гарiбальдi, падре Гаваццi, який так застерiгав вiд  дипломатiї  закулiсних
змов, настiйно звертався до журналiстiв. А вiн же  сам  i  був  журналiст,
правда, не iталiйський, i не для iталiйських газет  чи  журналiв  збирався
вiн писати i не iталiйцям, а рiдним  росiянам  у  свiй  рiдний  росiйський
"Современник",   бо   це   був   росiйський   лiтератор-журналiст   Микола
Олександрович Добролюбов.
   Сюди його загнала хвороба. Його оглядали й трохи лiкували в  Парижi,  в
Швейцарiї, а потiм лiкарi наказали їхати до Iталiї i лiкуватися тут. Часом
йому здавалося, що стає краще, часом вiн переставав вiрити  i  лiкарям,  i
лiкам.
   У Петербурзi йому i хотiлось, i не хотiлось їхати за кордон. Адже  одна
справа, коли їде здорова людина, та ще й не  з  порожнiми  кишенями.  А  у
нього все складалось негаразд у його особистому життi. Дуже негаразд  було
iз здоров'ям, вiн це вiдчував, хоча  намагався  заспокоїти  друзiв.  Друзi
самi бачили, що Миколi  Олександровичу  зле,  але,  правду  кажучи,  i  не
уявляли, до якої мiри, бо вiн  сам  бадьорився  i  не  терпiв  розмов  про
здоров'я, лiкування, лiкарiв. Лише  одного  разу  прорвався  сумний  жарт.
Родичi з Нижнього Новгорода набридали питаннями - що з ним,  чого  їде  за
кордон, чому  не  приїздить  до  них  вiдвiдати  сестер.  Надокучали  йому
настирними питаннями й  порадами  люди,  зовсiм  далекi  вiд  його  життя,
iнтересiв, роботи, але - родичi! Писали частiше не безпосередньо  йому,  а
дядьковi, який жив з молодшими братиками в Петербурзi - їх трьох перевiз i
утримував Микола Олександрович. Дядько щоразу i в Петербурзi,  i  потiм  в
листах переказував усi цi родичанськi пiклування, i  Микола  Олександрович
врештi порадив: "Написали б ви їм найкоротше, що я помираю i за кордон  за
саваном поїхав, - от вони i вiдчепилися б".
   Це, звичайно, був жарт. Про смерть вiн не думав.
   Мало хто з читачiв, особливо молодi, якi нетерпляче чекали  й  виривали
один у одного черговий номер "Современника" й жадiбними очима шукали  перш
за все його статтi, часто i не пiдписанi або пiдписанi псевдонiмом, але  ж
вгадували за стилем, за гостротою смiливої думки, за  новою  концепцiєю  -
так писав тiльки Добролюбов, - мало хто з цих  читачiв  уявляв,  що  цьому
критиковi, який прийшов на змiну Бєлiнському, усього лише  двадцять  п'ять
рокiв!
   Правда,  вже  починав  лунати  голос  зовсiм   юного,   задерикуватого,
схильного до найрадикальнiших несподiваних висновкiв  -  Дмитра  Писарєва.
Але вiн тiльки починав. А голос Добролюбова лунав уже зрiло, вагомо,  i  з
ним найдужче рахувалися в "Современнике" його  старшi  колеги  й  друзi  -
Чернишевський i  Некрасов.  I  вони  знали,  що  треба  його  зберегти,  i
нап.олягали на тому, щоб вiн їхав лiкуватися.
   От вiн i опинився в Iталiї. В Iталiї.
   Добролюбов хотiв сам побачити й розiбратися в усьому, i вiн розумiв, що
хоч  яка  величезна   справа   нацiонального   визволення,   нацiонального
об'єднання всiєї Iталiї - це лише перший крок  у  справжньому  вiдродженнi
всього народу. Цей перший крок можуть  зробити  всi  iталiйцi  -  в  ньому
зацiкавлена i верхiвка, i навiть король П'ємонту, а що  потiм  матиме  вiд
цього народ Iталiї? I п'ємонтський король Вiктор-Еммануїл, i  перший  його
мiнiстр Кавур зрозумiли, що без Гарiбальдi нiчого не вдiють, народ  вiрить
лише Гарiбальдi, а Гарiбальдi так  любив  Iталiю,  так  жадав  усiм  своїм
єством визволення вiд чужоземного ярма i об'єднання,  об'єднання  перш  за
все, що вiн, республiканець, в даному  разi  поступився  тимчасово  своїми
республiканськими переконаннями. Свою перемогу вiн вiддав королю, i що ж -
вiн став i королю, i Кавуру не тiльки непотрiбним, а  просто  небезпечним,
бо вiн хотiв далеко бiльшого для народу.
   Росiйський лiтератор Микола Олександрович Добролюбов багато зрозумiв  у
всiх iнтригах i пiдступнiй полiтицi лiбералiв,  якi  йшли  на  угоду  i  з
французьким iмператором Наполеоном III, i з  папою  i  боялися,  що  запал
народу  пiд  проводом  Гарiбальдi  перейде  в  справжню  революцiю,   тому
обплiтали Гарiбальдi своїми тенетами.
   Вони  мали  рацiю,  що  боялися  народного  вибуху,  революцiї.  Микола
Олександрович восени 1860 року на власнi  очi  бачив  в'їзд  Гарiбальдi  в
Неаполь пiд час зустрiчi з королем.
   Гарiбальдi був схожий на портрети, якi бачив Добролюбов,  -  благородна
постать, благородне обличчя античного героя, i в той же час жоден  портрет
не мiг передати в повнiй мiрi тiєї  чарiвливої  простоти,  якою  свiтилися
синi яснi очi.
   До Неаполя на короткий час прибув п'ємонтський король  Вiктор-Еммануїл.
Пiд його егiдою тепер мала бути вся частина  об'єднаної  Iталiї,  боротьбу
якої очолив Гарiбальдi i, вiрячи, що так треба  для  Iталiї,  вiдiйшов  на
другий  план,  вiддавши  перемогу   -   власне,   королiвську   корону   -
Вiктору-Еммануїлу. Гарiбальдi вiрив, що так краще для справи об'єднання.
   Народ вiтав його, Гарiбальдi. Вiктор-Еммануїл супився i  хвилювався.  У
короля немов не вистачало сили навiть на роблену усмiшку, якою треба  було
привiтати людей.
   Серед гарiбальдiйцiв лунали рiзнi мови, не кажучи вже  про  рiзнобарвнi
iталiйськi дiалекти  -  Пiвнiчної,  Пiвденної  Iталiї,  Корсiки,  Сiцiлiї.
Скiльки людей збиралося пiд гарiбальдiйськi прапори!  Та  серед  iталiйцiв
було ще багато й чужоземцiв - угорцiв, полякiв i росiян!
   Це не  було  новиною  для  Добролюбова.  Деякi  з  студентської  молодi
пробралися з Гейдельберга, деякi,  опинившись  у  вирi  iталiйських  подiй
несподiвано для себе, не могли залишитись осторонь.
   Хiба   думав   юнак   Комiсаржевський,   який   приїхав    до    Iталiї
удосконалюватися в вокалi, що вiн стане пiд знамена  гарiбальдiйцiв?  Хiба
не  написав  чудесну  музику  для  хору  на  честь  Гарiбальдi  композитор
Кашперов, що перебував у Iталiї? I хоча кореспондент  "Русского  вестника"
Берг i не  викликав  особисто  у  Добролюбова  симпатiї  своїми  нечiткими
iдейними настановами, проте, нема де правди дiти,  -  вiн  був  у  вiйську
повсталих, i Гарiбальдi зарахував Берга до свого почту, наказав дати коня,
i Берг не покинув загону до кiнця вiйни. В одному з  загонiв  були  зовсiм
юнi, майже пiдлiтки,  руськi  хлопцi  -  сини  розжалуваного  предводителя
дворянства Саратовської губернiї Бернова, який жив у Флоренцiї.  Невiдомо,
чи з дозволу батька, чи таємно, а втiм, втекли хлопчаки до Гарiбальдi.
   Як i вдома у Петербурзi,  Добролюбов  щодня  переглядав  безлiч  газет,
журналiв, листiвок. О, скiльки аналогiй можна провести з рiдними справами,
викриваючи дiла лiбералiв, парламентських балакунiв,  якi  найменше  дбали
про злиденний народ Iталiї! Своє власне лiкування, як i  вдома,  вiдходило
кудись далеко. Лiкарi були незадоволенi,  особливо  пiдстаркуватий,  зовнi
суворий, а насправдi доброзичливий, уважний до найменшої дрiбницi, синьйор
Чезаре. Вiн наказав Добролюбову показуватися йому  обов'язково  кожнi  три
днi, записав чiткий обов'язковий режим, навiть  меню.  Чомусь  вiн  одразу
пройнявся симпатiєю до  серйозного  молодого  чоловiка,  який  приїхав  до
Iталiї не як вiльний мандрiвник-турист,  а  якого  загнала  сюди  хвороба.
Молодий чоловiк сам не знає i не здогадується, наскiльки вона небезпечна i
як далеко вже зайшла, iнакше вiн не працював би  стiльки.  Цей  росiйський
молодий чоловiк, синьйор Нiколо, приходить до нього на прийом i додому,  i
в лiкарню, але iнколи лiкар Чезаре i сам заходить до  свого  пацiєнта,  бо
живе поблизу i йому приємно з ним поговорити. Синьйор Добролюбов  говорить
французькою  мовою,  але  вже  досить  добре  розумiє  й  iталiйську,   бо
надзвичайно цiкавиться iталiйськими справами. Це привертає до нього лiкаря
- звичайного лiкаря, який лiкує не пишне панство,  а  працює  у  звичайнiй
лiкарнi, проте славиться в цiлому Неаполi своїм досвiдом,  умiнням,  i  до
нього у  важких  випадках  звертаються  i  великi  пани,  бо  вiрять  його
мистецтву. Але й неаполiтанськi лаццаронi можуть  спокiйно  звернутись  до
нього, i вiн огляне i дасть пораду так само уважно й сумлiнно, не  роблячи
нiякої рiзницi мiж голодранцем i князем.

   * * *

   Того ясного вересневого дня Гаванцi закiнчив свою промову  i  зник  так
само швидко, як i з'явився. Здавалося, вiн не може ходити поволi, говорити
поволi, от тiльки майнула його руда  грива,  його  руда  борода,  долинуло
кiлька вигукiв з натовпу, i площа спорожнiла. Люди розходились.
   Тодi тiльки помiтив Добролюбов свого неаполiтанського лiкаря  Чезаре  й
помахав йому рукою.
   - Так от ви де, замiсть того, щоб полежати, як я вам радив,  -  похитав
лiкар головою,  але  очi,  усмiшка,  мiцний  потиск  руки  показували,  що
лiкаревi дуже приємно зустрiти тут свого пацiєнта.
   - У вас тут влежиш! - в тон йому вiдповiв Добролюбов. Вони пiшли вдвох.
   - Менi вже час у госпiталь, - сказав лiкар, поглядаючи на  годинник,  -
повiдомили, що туди привезли  важкопоранених  з  гарiбальдiйських  вiйськ.
Проте я бажав би ще зустрiтися з вами сьогоднi, синьйор Нiколо!
   - Знову оглядати, вистукувати й  вислухувати?  -  з  удаваним  острахом
спитав Добролюбов.
   - О, нi! Я вже вас  досить  добре  знаю,  щодо  ваших  легенiв,  серця,
шлунка! На жаль, ви тiльки не дуже ймете менi  вiри  i  не  слухаєте  моїх
порад. Та зараз я просто хотiв би вас побачити пiсля госпiталю як  приємну
менi людину, i просто поговорити.
   - Давайте зустрiнемося в кав'ярнi проти Опери,  -  запропонував  Микола
Олександрович. Йому самому було цiкаво розмовляти з синьйором Чезаре.
   - Я захоплю для вас останнi журнали. Але що журнали, порiвнюючи з  тим,
що ми бачимо й чуємої Я не мiг не зробити гаку перед своїм госпiталем i не
затриматися на площi - подивитись на падре Гаванцi, на моїх  спiвгромадян,
неаполiтанцiв! - признався лiкар.
   - I це той народ, про якого я стiльки перечитав тепер,  щоб  знати  про
нього, i в Гондона, Мiшо, лорда Гледстона, - мовив Добролюбов. -  Гледстон
пише: в усiй Європi не можна  знайти  народу  лагiднiшого,  вiдданiшого  i
слухнянiшого, нiж народ неаполiтанський. А Мiшо ще краще: цей народ любить
абсолютну владу своїх королiв. Вiн просить у них iлюмiнацiї, парадiв i,  в
разi необхiдностi, - хлiба.
   - А король запевняв: "Мiй народ не має потреби думати. Я  сам  пiклуюсь
про благополуччя i гiднiсть!" -  пiдхопив  Чезаре.  -  Тим  бiльше,  що  й
пiклуватися особливо не доводиться, якщо повiрити Лемерсьє, який  запевняв
у своїй писанинi, що зовсiм немає якихось потреб у країнi,  де  живуть  на
вiльному повiтрi й майже не їдять. Що правда, то правда:  їдять  мало,  бо
просто нема за що. Таких жахливих злиднiв, що їх набачився  я  в  Сiцiлiї,
важко уявити! Але ж, але ж ви читали в "Revue de Paris" опублiкований лист
Луї-Фiлiппа нашому колишньому королю Фердiнанду i його вiдповiдь: "Свобода
згубна для фамiлiї Бурбонiв". Хе-хе, вiн напророкував!
   - Тому-то й дивно, - мовив роздумливо Добролюбов, -  що  подих  свободи
виявив  надзвичайнi  якостi  народу.  Скiльки  писали  про  його   покору,
релiгiйнiсть, любов до короля.
   - I в той же час серед цього "покiрного,  смиренного"  народу  загинуло
через любов до  свободи  за  приблизними  пiдрахунками  з  кiнця  минулого
сторiччя до двадцять четвертого року нашого близько ста тисяч чоловiк, а в
царювання Фердiнанда i Франческа - ще п'ятдесят тисяч. В усiх  мiстах,  де
пройшов Гарiбальдi, вiн звiльнив тисячi ув'язнених, i причетних до  справи
визволення, i зовсiм у цьому не замiшаних, якi  сидiли  з  наклепу  або  й
просто тому, що пiдвернулися в  недобру  мить  на  око  полiцiї  i  чомусь
здалися неблагонадiйними. Що ж, це хiба може пройти марно для народу?  Для
пiдготовки  його  свiдомостi?  А  таємна  лiтература?  Пробачте,  синьйоре
Нiколо, ми нашу розмову продовжимо увечерi. От уже мiй  госпiталь.  Тiльки
прошу вас, все ж таки прошу вас, синьйоре Нiколо, вже  як  лiкар,  ну,  до
нашого побачення ви можете вiдпочити? I не забудьте лiки.
   - Обiцяю не забути.
   - Не тiльки не забути, але й прийняти. Отже, пiсля "Ave  Maria",  а  до
того - лежати на балконi й дивитись на затоку.
   Надвечiрня молитва "Ave Maria" була для всiх завжди визначенням часу.
   Спочивати? Це було неможливо. Не терпiлось, i треба було швидше  писати
- i про цю метаморфозу неаполiтанського народу, i  про  пiдступну  тактику
Кавура щодо Гарiбальдi, i про падре Гаваццi  i  його  "проповiдi".  Шкода,
коли цензура не пропустить або покалiчить. Вдома, себто в своїй невеличкiй
кiмнатцi недорогого неапольського пансiону, вiн перечитав знову листи, якi
одержав справдi "з дому" - з Петербурга.
   Так, як вiн i чекав - знову Некрасову довелось говорити  з  цензором  з
приводу його статтi про оповiдання письменницi  Марка  Вовчка  "Черты  для
характеристики русского простонародья". Невже викреслять тi  сторiнки,  де
вiн пише про дiвчинку Машу, її неспроможнiсть  працювати  на  панщинi,  її
жадобу волi? В головi лунали слова падре Гаванцi: "Що менi ця  затока,  ця
краса без волi..."
   Невже Некрасов  i  Панаєв  не  вiдстоять  його  працi,  яка  була  його
боротьбою, його вiрою?
   Оповiдання Марка Вовчка, незнайомої йому особисто жiнки, привабили саме
тим, що вона розповiдала не про якiсь  там  особливо  кричущi  зловживання
панiв, нi, вона писала про звичайних панiв, звичайних  крiпакiв,  звичайнi
їх  взаємини,  але  саме  виявляла  суть  цього  ганебного  становища,  що
спотворює людину, i .цим наче суд iсторiї чинила.
   Шкода, що не познайомився з нею в Петербурзi, шкода, що не познайомився
з нею в Парижi, - розминулися. Навiть точно не могли сказати йому земляки,
де вона саме перебувала в той час. А може, вже й повернулася до Росiї?
   Вiн тут уже, в Iталiї, про неї писав, тут же нещодавно закiнчив  статтю
i про останню драму Островського - "Грозу". Над цiєю статтею вiн  працював
з натхненним проникненням, майже болем душевним. Поставав перед ним  такий
знайомий Нижнiй Новгород, береги Волги i той темний, безпросвiтний  побут,
який i вiн знав дуже добре, i до Катерини вiн пройнявся живим  спiвчуттям,
наче знав її в життi. "Луч света в темном царстве" - так назвав  вiн  свою
статтю. I дуже йому хотiлось, щоб i його молодшi сестри, з якими  вiн  так
рiдко бачився, нiколи  не  розмовляв  нi  про  що,  крiм  родинних  справ,
вряди-годи листувався, але любив їх нiжно, жалiв, що ростуть  сиротами  по
родичах, хотiлось, щоб прочитали вони його статтю, зрозумiли  його  думки,
замислились. З росiйськими невiдкладними  "боргами"  було  покiнчено,  вiн
може перейти до iталiйських справ. А втiм, мова буде про одне про  людину,
її свободу, її права на життя, на щастя, i не тiльки про поодиноку людину,
про народ. Народи!
   Але ж треба написати такою "езопiвською мовою", щоб читачi розумiли,  а
цензура - нi. Невже,  читаючи  про  клiщi  цензури  в  Iталiї,  читачi  не
згадають свою рiднесеньку?
   Або про втручання  короля  Фердiнанда  в  справи  морального  виховання
народу: примiром, яке велике державне значення має висловлення короля  про
те, якої довжини мусять бути  спiднички  у  артисток  балету,  а  трико  -
обов'язково зеленого кольору, щоб не так дратували уяву глядачiв!
   Хто не згадає при цьому турботи росiйських iмператорiв про  наш  балет,
що набувало значення державної дiяльностi!
   I головне, головне, найбiльше, найбарвистiше  i  проникливiше  хотiлось
написати про героя народу - Гарiбальдi.
   Треба швидше писати про нього. От зараз, хочеться  зараз,  пiсля  цього
народного пiднесення на площi, написати в свiй "Современник"...
   Синьйор Чезаре наказав не забути про лiки?
   Так, так, я пам'ятаю От допишу цю сторiнку i прийму.

   * * *

   Лiкар Чезаре трохи запiзнився. Уже минула година пiсля "Ave Maria". Вiн
прийшов занепокоє.ний i схвильований, зовсiм не схожий на того щасливого й
пiднесеного, з яким Микола Олександрович розiйшовся удень пiсля  проповiдi
отця  Гаванцi.  Але  Микола  Олександрович  не  здивувався,  вiн  звик  до
блискавичних змiн у настрої свого неаполiтанського  приятеля.  Та  начебто
змiнювався не лише настрiй, а й зовнiшнiй вигляд, i навiть  вiк.  Сьогоднi
на площi вiн здавався зовсiм молодим, - зараз це була серйозно  стурбована
людина на всi свої шiстдесят п'ять.
   - Що з вами, милий лiкарю? - спитав Микола Олександрович.
   - Дуже важкий випадок.  I  як  це  не  прикро  вам  казати  -  з  вашим
спiввiтчизником.
   - З ким же?
   - Артилерiйський офiцер - почекайте,  щоб  вiрно  сказати  прiзвище,  я
записав! - Чезаре вийняв з кишеньки  записну  книжку  й  прочитав:  -  Лев
Меч-нi-ков.
   - Я знаю це прiзвище. У нас  є  молодий  вчений,  вiн  зараз  також  за
кордоном, але Iлля...
   - Нi, нi, я вiрно записав - Лев. Вiн зовсiм  молодий  юнак,  прекрасний
юнак, йому рокiв двадцять один - двадцять два, не  бiльше,  але  вiн  дуже
освiчений, з ним можна розмовляти будьякою мовою...
   - Так що з ним?
   - Почекайте. Вiн вчився - як це? - я можу сплутати назви ваших  мiст  -
спочатку в Хар-ко-вi, так, у Харковi, на  медичному  факультетi,  тому  ми
одразу знайшли спiльну мову, нашу медичну, лiкарську. Не знаючи  про  його
освiту, я, оглянувши його страшнi  рани,  повiдомив  по-латинi,  звичайно,
свiй дiагноз помiчникам, а вiн усмiхнувся i спитав, чи так уже обов'язково
вiн пiде ad patres (Пiти до праотцiв - померти (лат.)_ i чи це швидко може
статися. Я мусив заспокоїти його. Я  справдi  прикладу  всi  зусилля,  щоб
врятувати його. Я мушу врятувати його. Слухайте, що я  встиг  почути.  Вiн
потiм учився у вашому Санкт-Петербурзi, у Вiйськово-медичнiй  академiї,  а
потiм на фiзико-математичному факультетi унiверситету. Я гадаю, що вiн  не
за власною охотою мiняв свої мiсця перебування,  але,  певне,  за  власним
бажанням - рiзнi факультети. З  ним  цiкаво  було  розмовляти,  хоча  я  й
заборонив йому говорити багато, але в нього був момент гострого збудження,
йому начебто хотiлося менi все розповiсти. Я  дiзнався,  що,  врештi,  вiн
вчився за кордоном, у нас, у Венецiї. I чому б ви гадали? Живопису! Нi,  я
певен, живопис був для замилювання пильних  очей.  А  звичайно,  який  там
живопис! Вiн був зв'язаний з борцями проти тедеско-австрiйцiв. Вiн сказав,
що не мiг  займатися  живописом,  бачачи  прекрасну  Венецiю  пiд  огидним
чоботом тедеско. Вiн примушений був втекти  вiд  жандармiв  до  Флоренцiї.
Далi вже розповiли його друзi-iталiйцi, теж пораненi разом з ним на  рiчцi
Вольтурно,  але  пораненi  легше,   бо   юнак   знову   пiсля   перев'язок
знепритомнiв, а коли прийшов до пам'ятi, був зовсiм слабий.
   - Так що ж було з ним далi? Про що .розповiли товаришi?
   - У Флоренцiї вiн вступив  у  загiн  нашого  славного  Нiкотери,  якого
Гарiбальдi звiльнив з Палермської в'язницi. Нещодавно Нiкотера прибув сюди
в Неаполь, коли вже Гарiбальдi був тут, - лiкар додав нiби мiж iншим. -  Я
бачив Нiкотеру.
   Ясно, що вiн не просто "бачив", а що вони були знайомi...
   - Гарiбальдi зарахував  вашого  юнака  своїм  ад'ютантом,  -  вiв  далi
Чезаре. - Вiн дiзнався, що той добре знайомий з  фортифiкацiєю,  i  послав
укрiпити позицiї коло Санта Марiя. Пiд час бою на рiчцi Вольтурно хоробрий
Меч-нi-ков був поранений  мiною,  i  от  вiн  знову  в  Неаполi.  У  моєму
госпiталi. Лише добрий пильний догляд i тривале лiкування  може  врятувати
його, але до кiнця вилiкувати неможливо,  нiяк  неможливо!  -  з  розпачем
сказав лiкар. - Пошкоджено внутрiшнi органи. Коли вiн i лишиться живий, то
все ж таки iнвалiдом на все життя.
   - Чи не можна було б побачитись iз ним?
   - Зараз нi в якому разi. Пiсля того збудження, а потiм непритомностi  я
боюсь будь-яких зайвих подразникiв для нього. Пробачте, мушу йти.  Я  хочу
попросити знайомих дам у Неаполi, щоб вони  взяли  опiку  над  ним  i  над
iншими пораненими, принаймнi передавали  потрiбнi  харчi,  фрукти,  що  їм
зараз необхiдно, а потiм треба налагодити нiчне чергування. Ми  побачимося
з вами незабаром, синьйоре Нiколо. На жаль, я не зможу супроводити вас  до
Помпеї, як ми  збирались.  Цi  днi  я  потрiбен  бiльше  нiж  будь-коли  в
госпiталi. Менi самому шкода. Я хотiв бути вашим гiдом, адже там  я  бував
стiльки разiв!
   - Нiчого, не турбуйтесь,  синьйоре  Чезаре,  -  заспокоїв  його  Микола
Олександрович. - Я й сам зможу поїхати або почекати вас.
   - Знаєте що? - пiдняв палець угору лiкар. - Туди збираються  мої  добрi
знайомi, друзi мого брата, мессiнського юриста, котрий зараз у  Флоренцiї,
i вони збираються туди, а деякий час  гостюють  тут.  Дуже  милi  люди.  Я
познайомлю вас з ними. Вам не завадить трохи розважитись  i  хоч  на  день
вiдiрватись вiд письмового столу. I треба скористатися прекрасною  годиною
i вiдносним спокоєм у наш неспокiйний час  у  нашому  неспокiйному  мiстi.
Завтра я познайомлю вас iз моїми мессiнськими друзями.
   Вiн не сказав бiльше нiчого про своїх мессiнських друзiв.
   Микола Олександрович i не  розпитував,  бо  лiкар  поспiшав,  та  й  не
замислився над цим - мало з ким доводиться знайомитися в подорожах.
   Про брата лiкар Чезаре говорив мимохiдь, натяками.
   "Недарма, - подумав Микола Олександрович, - Гондон писав, що в опозицiї
неаполiтанському урядовi без числа медикiв та адвокатiв!"
   Другого дня, до траторiї, де умовились зустрiтись, точно в  призначений
час з однiєї сторони пiдходив Микола Олександрович, а  з  другої  -  лiкар
Чезаре  з  невеличким  на  зрiст  чоловiком  i...  панночкою,  тiєю  самою
панночкою, яка майнула вчора в натовпi пiд час проповiдi падре Гаваццi.
   Микола Олександрович зняв окуляри, протер їх, надiв знову Так, справдi,
це була вона - не така схвильована, як там, без слiз зворушення  на  очах,
але така ж юна, гарна, приваблива справдi втiлення iталiйської краси!
   Це було восени 1860 року.



   8

   Синьйору Марiю привiв до лiкаря Чезаре синьйор  Нiколо  Добролюбов.  Це
вже було навеснi 186I року, i за цi кiлька  мiсяцiв  лiкар  i  неслухняний
пацiєнт стали щирими друзями.
   Синьйор Добролюбов, рекомендуючи даму, сказав, що синьйора  Марiя  його
землячка, вiдома у них на батькiвщинi письменниця, прибула до  Неаполя  iз
сином i своїми спiввiтчизниками. Один з них зараз  захворiв.  Чи  не  буде
лiкар такий люб'язний i не огляне його?
   Молода жiнка не виглядала дуже стурбованою, у неї  навiть  був  веселий
вигляд.  Вона,  приязно  усмiхнувшись,   бездоганною   французькою   мовою
пояснила, що, напевне, зараз нiчого страшного нема, але цей добродiй перед
подорожжю перенiс плеврит, i навiть коли вiн  зараз  трохи  застудився,  -
краще одразу вжити необхiднi заходи. Це ж так прикро - приїхати в чарiвний
Неаполь i захворiти! Його найдужче непокоїть те, що треба, певне, полежати
кiлька днiв, отже, краще, коли це накаже лiкар, а не його супутники.
   Лiкаревi рiдко подобалися дами - iноземки, форестьєра, завжди вони щось
удавали з себе, наче грали,  правда,  досить  невправно,  якусь  роль.  Ця
молода  дама  трималась  невимушене,  але   без   тiнi   розв'язностi   та
самовпевненостi, i, мабуть, найменше думала, яке вона  враження  справляє,
тому й справила якраз дуже приємне. Вiдсутнiстю манiрностi й  церемонностi
вона нагадувала йому iталiйських жiнок, але була спокiйнiша, розважливiша,
i, звичайно, за зовнiшнiстю одразу можна було вгадати слов'янський  тип  -
кругловида, великi сiро-блакитнi очi, русявi  коси,  просто  закладенi  на
гладко  зачесанiй  головi,  висока  постать,  досить   струнка.   Лiкаревi
сподобалось, як вони просто тримаються - Добролюбов i ця синьйора. "Певне,
давнi друзi, - подумав вiн. - А друзi наших друзiв - нашi друзi".
   Вiн пiшов з ними i був дуже здивований, дiзнавшись випадково по дорозi,
що вони познайомились тiльки цими днями в Неаполi, а  до  того  нiколи  не
бачились.
   - Ми хоча й не бачились, але поза очi були давно знайомi, навiть  добре
знайомi, - мовила Марiя, - правда, Миколо Олександровичу?
   - Ще б пак! Я  такi  дифiрамби  написав  на  вашу  честь!  -  засмiявся
Добролюбов.
   "Як вiн повеселiшав, мiй бiдний синьйор Нiколо", - вiдзначив  про  себе
лiкар
   - Хiба тiльки тому, що дифiрамби? - заперечила Марiя. - Не думайте,  що
менi приємнi лише тi, що хвалять. От Тургенев, Iван Сергiйович,  ще  й  як
критикує мої твори, а однаково ми з ним друзi. Важливо ж зовсiм  не  це  в
дружбi, щоб друзi хвалили. А щодо дифiрамбiв - не  тим  менi  ваша  стаття
була приємна, а хоча й цим, звичайно. Навiщо  таїти?  Це  ж  природно  для
кожного  письменника.  Але  найдужче  тому,  що  я  вiдчула,  як  ви  мене
зрозумiли, i може, навiть бiльше, нiж я сама. Втiм, ця розмова  зовсiм  не
цiкава  синьйору  лiкаревi,  просимо  пробачення.  Ми   нiяк   не   можемо
наговоритися. Адже давно знаємо одне одного, а побачились  тiльки  тут,  -
перепросила вона.
   - Нi-нi, що ви, навпаки! - заперечив жваво лiкар. - Я захоплений,  коли
бачу таку самостiйну, рiвноправну жiнку!
   - О, далеко не рiвноправну, - похитала головою з усмiшкою Марiя. - Хiба
де на свiтi є рiвнi права у жiнок i чоловiкiв?
   - Хоча я переконаний, що багато в чому жiнки далеко мiцнiшi за  нас,  -
мовив Добролюбов. - Сприйнятливiсть i уява у жiнок дужчi й багатшi, нiж  у
чоловiкiв!
   - I ви, певне, подiляєте  думку  Стендаля,  -  пiдхопив  Чезаре,  -  що
цiлковита рiвноправнiсть жiнок i чоловiкiв була  б  най  вiрнiшою  ознакою
цивiлiзацiї  i  подвоїла  б  iнтелектуальнi  сили  людства,  наблизила   б
можливiсть досягти щастя!
   Раптом Чезаре мовив зовсiм  iншим,  хоч  i  зворушливим,  але  водночас
розпачливим тоном:
   - Та iнколи жiнки вiдвойовують собi рiвнi права - нарiвнi з  чоловiками
гинути в  боротьбi..  Ви,  звичайно,  чули  про  прекрасну  Анiту  дружину
Гарiбальдi, яка подiляла всi труднощi його боїв та походiв  i  загинула  в
одному з найважчих. Але, можливо, ви не  знаєте,  а  це  ближче  до  вашої
професiї, редактором першої газети в Неаполi "Monitoro" була видатна жiнка
- Елеонора Фонсера. Я був тодi надто малим i не пам'ятаю її,  та  лишились
просто легенди щодо її розуму, краси, енергiї. Неаполiтанцi запевняли,  що
це була найчарiвнiша жiнка  на  свiтi.  Кiнець  її  жахливий.  Я  не  буду
переказувати iсторiї тих революцiйних подiй  двадцятих  рокiв  у  Неаполi,
врештi, вiдомо всiм - першi паростки волi були зломленi, австрiйцi зайняли
Неаполь, загнали сотнi людей у в'язницi, страти  йшли  за  стратами.  Нашу
прекрасну  Елеонору  Фонсеру  повiсили.  Та  й  перед   смертю   вона   не
здригнулась, не зрадила своїх переконань, була смiлива й горда з ворогами.
   - Я б хотiла знати про все її життя, - тихо сказала Марiя. - Я б хотiла
пiти з вами на могилу вашого поета Леопардi  i  перечитати  його  твори  в
оригiналi"Ultimo canto di  Saffo",  "II  Risorgimento",  "La  sera  Festa"
("Остання пiсня Саффо", "Вiдродження", "Вечiр святкового дня")_ i особливо
"До Iталiї" - "All Italia"
   - Ви знаєте це? Звiдки? - здивувався лiкар Чеааре.
   - За це треба дякувати нашому друговi Миколi Олександровичу, -  кивнула
Марiя на Добролюбова, - в його журналi торiк була  вмiщена  велика  чудова
стаття про iталiйських поетiв. У Росiї дуже  цiкавляться  вами.  З  неї  я
довiдалась про ув'язнення Пеллiко, який, крiм власних  поезiй,  перекладав
iталiйською мовою Байрона.
   - А Байрон перекладав його, - вставив Добролюбов.
   - Я дiзналась про вашого гордого безстрашного Уго Фосколо, про  Поерiо,
який помер вiд ран у Венецiї, i навiть про тi твори, що  ходять  у  вас  у
списках- Беркета i Джустi - про  його  славетну  сатиру  "Чобiток-Iталiю",
який носять i Францiя,  i  Австрiя  i  який,  нарештi,  належатиме  своєму
народу! Менi б бажалось тiльки прочитати все  це  в  оригiналi  -  адже  я
вивчаю  iталiйську  мову.  Вона  близька  моїй  рiднiй  українськiй  своєю
чарiвною мелодiйнiстю
   - О, bellissima signora! - прошепотiв Чезаре, з подивом i  замилуванням
дивлячись то на неї, то на Добролюбова Дивнi цi росiяни! Вони нашi  справи
сприймають, як свої рiднi Хоча б цей гарiбальдiєць  Мечнiков  -  вiн  лише
трохи очуняв i несподiвано зник, лишивши, правда, зворушливого, сповненого
подяки листа лiкаревi, який тiльки-но, нарештi, вирiшив привести до  нього
Добролюбова, не боячися, що це погiршить його здоров'я. I  не  встиг!..  А
сам синьйор Добролюбов, цей росiйський журналiст! "Його журнал", - сказала
синьйора. Значить, вiн неабияка людина у себе  на  батькiвщинi!  О,  свята
Марiя! Коли б вiн не був такий хворий!
   Тепер ця молода письменниця. Марiя. Чудове iм'я - Марiя - близьке  всiм
народам.
   А Марiя питала нетерпляче Добролюбова:
   - А хто ж саме написав  цю  статтю?  Я  не  знаю,  я  допитувала  Iвана
Сергiйовича, i вiн не знав, хто такий Михаловський. Може, це псевдонiм? Ви
ж, напевне, знаєте?
   - Знаю, - пiдтвердив Добролюбов. - Це один з вигнанцiвполякiв,  студент
Вiденського унiверситету, вiн засланий до  Саратова,  там  познайомився  з
нашим Миколою Гавриловичем Чернишевським,  а  Микола  Гаврилович  -  це  ж
просто "ловець душ людських", завжди вiн умiє  знайти  потрiбну  людину  i
вгадати, чого прагне людська душа.
   - Менi здається, це ви "ловець душ людських", - сказала Марiя.
   -  У  даному  разi  я  хочу  зловити  вас,  але  це  бажання  i  Миколи
Гавриловича, щоб ви вiддали свої твори в "Современник" - адже саме  у  нас
їм мiсце!
   - З якою охотою! - аж зашарiлася Марiя.  -  Для  цього  i  "ловити"  не
треба! Зараз  друкуватися  у  "Современнике"  -  найбiльша  шана.  Це  наш
найпередовiший, найсмiливiший журнал, - пояснила вона Чезаре,  -  i  таким
вiн став завдяки Миколi Олександровичу.
   - Ну, що ви,  -  щиро  обурився  Добролюбов,  -  а  Чернишев  ський?  А
Некрасов?
   - Ваша правда, я не заперечую,  i  Чернишевський,  i  Некрасов,  але  ж
особисто я їх ще не знаю, а вас...
   - Ну, ми ж, як з'ясувалось, давнi друзi! - засмiявся Добролюбов.
   До чого ж мила ця жiнка, i як з нею просто i легко!

   * * *

   - Я "старий горобець", - казав про себе лiкар Чезаре. Коли  вiн  уперше
прийшов з цiєю русявою синьйорою до її хворого, вiн одразу зрозумiв усе.
   Поглянувши на молодого чоловiка, вiн уже знав, що той заслабнув на  двi
хвороби. Перша "хвороба" - це була його  безтямна  закоханiсть.  Стендаль,
який так довго жив у Iталiї  i  так  багато  створив  про  неї  прекрасних
правдивих творiв, в  однiй  з  книг  написав  про  рiзнi  фазиси  душевної
хвороби, що зветься любов'ю. "Але вся справа в тому, -  писав  вiн,  -  що
нема людей, якi можуть врятуватися вiд цiєї хвороби, нема й  посiбника  до
врятування вiд цiєї хвороби, нема й iнших лiкiв, як захворiти до кiнця".
   Лiкар Чезаре побачив, як руки Марiї спритно й нiжно  поправили  подушку
хворого i як обличчя юнака все освiтилося щастям. Можливо, лiки  вiд  цiєї
хвороби вже знайдено!
   Юнак був гарний, милий, i навiть кучерява м'яка борiдка не робила  його
солiднiшим. Вiн виглядав зовсiм хлопцем, особливо в лiжку, в бiлiй сорочцi
з м'яким вiдкритим комiром. Ця  борiдка  видавалася  якоюсь  декоративною.
Марiя вийшла, лiкар постукав i вислухав хворого. Чезаре побачив,  що  вiн,
звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями  треба  було
берегтися. Синьйорi, коли  їй  дозволено  було  знову  зайти,  вiн  сказав
тiльки,  що  хворий  просто  застудився,  i  хай  кiлька  днiв   полежить,
обов'язково полежить.
   - Лежатиме! - безапеляцiйно заявила синьйора, i лiкар зрозумiв, що юнак
її слухатиметься беззаперечно, i не йому, а  їй  пояснив,  що  робити,  що
дати, i пообiцяв невдовзi зайти.
   - Звичайно, такий жаль - в Неаполi, в такi розкiшнi теплi днi хворiти!
   - Не треба сумувати, тут, крiм лiкiв, i повiтря вилiкує!  -  заспокоїла
синьйора хворого, капаючи в чарочку лiки, якi вже стояли на столику i  якi
схвалив Чезаре.
   I лiкар Чезаре раптом подумав: "Коли б такi нiжнi енергiйнi  руки  були
коло  синьйора  Добролюбова,  то  не  опинився  у   такому   безнадiйному,
занедбаному станi".

   * * *

   А з Добролюбовим було погано. Дуже  погано.  Невже  вiн  сам  цього  не
вiдчував? Лiкар Чезаре дивувався - його пацiєнт працював, так гаряче  усiм
цiкавився, знайомився, розпитував -  наче  i  не  звертав  уваги  на  свiй
кашель, температуру, частi шлунковi слабування. Вiн просто не хотiв думати
про хворобу. Про хворобу, яка так непокоїла лiкаря Чезаре.
   Але й досвiдчений лiкар Чезаре не помiчав, що цей  глибокий,  винятково
розумний чоловiк, який, зi слiв синьйори Марiї, має такий величезний вплив
на батькiвщинi, захворiв ще й iншою хворобою, i до цього спричинилася  юна
приятелька  лiкаря,  дочка  старого  друга  з  Мессiни,  чарiвна   красуня
Iндегольда.
   ...Iндегольда. Яке дивне, нечуване  досi  iм'я.  Що  їх  зблизило?  Той
швидкий  погляд  у  натовпi,  коли  слухали  падре  Гаваццi  i   сльозинки
затремтiли на її довгих вiях?
   Микола Олександрович  згадував  подорож  до  Помпеї  i  як  вони  вдвох
зупинилися на порозi руїн житла тисячолiтньої давнини  i  вдвох  прочитали
викладенi мозаїкою лiтери "Salve". Наче саме їх привiтали, i як вона цьому
зрадiла! А потiм цiкавi розмови утрьох - її, батька, його - Добролюбова, а
потiм уже в темрявi повернення в екiпажi до Неаполя, вогнi над  затокою  i
спiв на березi "Санта Лючiя", коли й їхнiй веттурiно  почав  пiдтягати,  i
зовсiм тихесенько вона:
   О, dolci Napoli,
   О, sol beato...
   Хоч не  видно  було,  Добролюбов  угадав,  що  Iндегольда  усмiхається,
щаслива з подорожi, ночi, пiснi...
   Santa Lucia,
   Santa Lucia!
   Потiм зустрiчi тiльки з нею. В Неаполi.  П'янкими  весняними  вечорами.
Вiн думав, - що в ньому, чужому  зовсiм,  далекому,  зовнi  незграбному  й
нецiкавому, - що її притягало? Як досi не щастило Миколi Олександровичу  в
особистому життi!
   Та зараз, несподiвано для себе, Добролюбов наче сп'янiв, i  незрозумiла
прихильнiсть дiвчини розбуркувала неймовiрнi бажання i  думки.  Але  невже
вона зможе його полюбити? Певне, це все  весна  в  Неаполi,  i  вони  обоє
захопленi подiями, життям мiста, країни, i це так зближує їх.
   Вiн знову писав вiршi. Не тiльки памфлети "Якова Хама" для "Свистка" на
злободеннi  полiтичнi  теми.  Лiричнi  вiршi  для  себе,  якi  нiкому   не
показував.
   Але й у лiричних  вiршах  пробивалась  та  ж  звичка  дивитися  на  все
критично, навiть на себе.
   А втiм, вiн вiдчував себе молодим, яким був насправдi, i  в  прощальний
вечiр, - як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно,  -  що,
прощаючись i стискаючи її тонкi довгi пальцi, вiн дивився так  близько  на
її лице, i нiяк їм обом не хотiлось розлучатись i думати, що  вони  нiколи
не побачаться. Раптом вона обняла його.
   З жалю? З любовi?
   I те, й друге майнуло в головi, але цi думки не затримались,  не  могли
затриматись. Вони  сидiли  над  морем  довго-довго,  i  вона  казала,  що,
звичайно, так, вона буде його дружиною i  вони  чудово  житимуть,  де  вiн
захоче - у Флоренцiї, Неаполi, чи в Римi, чи в Мессiнi, де захоче.
   - Лiкар Чезаре казав, що вам треба обов'язково  жити  в  Iталiї,  i  ви
будете зовсiм, зовсiм здоровi!
   - А ви поїдете зi мною в Росiю? - спитав вiн.
   - Звичайно, поїду, адже я  буду  вашою  дружиною,  -  не  замислюючись,
вiдповiла вона. - Але з умовою, - додала з грайливою лукавою  усмiшкою,  -
ви знаєте,  коло  Неаполя  щороку  на  честь  Мадонни  влаштовують  свято,
збираються дiвчата з околишнiх селищ, приходять  i  мiськi,  танцюють  пiд
музику тамбуринiв i кастаньєт, з  квiтами,  вiнками  на  головi.  Це  дуже
веселе i поетичне свято, я була вже  на  ньому,  i  знаєте,  ранiше  часто
дiвчата в шлюбному контрактi ставили умову, щоб чоловiки водили їх  щороку
на це свято. От i я ставлю умову - привозити мене на це свято до  Неаполя!
Згоднi?
   - Згоден, згоден! - вiдповiв Микола Олександрович, цiлуючи  їй  руки  й
милуючись нею. - А чи буде згоден ваш батько на наш шлюб? - раптом  спитав
вiн.
   - Я певна, що так. Ви йому подобаєтесь. I чому б  вiн  був  проти  мого
щастя? Я напишу вам про все з Флоренцiї, ми ж завтра вранцi їдемо, але  це
нiчого! Може, й ви приїдете до нас у Флоренцiю?
   Вона говорила, i все  здавалось  таким  ясним,  можливим.  Не  хотiлося
думати про якiсь труднощi, незвичайнi обставини. Хоч раз у життi  можна  ж
не думати про обставини, ускладнення, а просто бути щасливим?

   * * *

   Як добре, що саме зараз у Неаполi з'явилась Марiя Олександрiвна i  вони
так щиро потоваришували!
   Вона смiялась, що вiн "ловець душ людських". Вiн її душу майже впiймав.
Та вона й не пручалася дуже, ця жива душа.
   Стiльки треба було переговорити. Вони нiяк не  могли  наговоритися,  як
давнi друзi, що довго були в розлуцi, й тепер усе треба розказати.
   Минуло кiлька мiсяцiв, як вiн приїхав iз батькiвщини, але  ж  вона  вже
два роки не була там. Два роки! Микола Олександрович  наче  завжди  був  у
самому центрi, у самому вирi життя Вiн розповiдав, що робиться  в  столицi
не лише в  колi  журна  лiстiв,  лiтераторiв,  а  скрiзь:  про  настрої  в
унiверситетi, серед вiйськових їй було тепло й сумно вiд спiльних спогадiв
про Та раса Григоровича,  якого  Добролюбов  i  добре  знав,  i  любив,  i
поважав. Вона мимоволi порiвнювала ставлення Тургенева  i  Добролюбова  до
Тараса Григоровича i до всiх рiдних їй українських справ. У Тургенева було
багато людяної доброти, спiвчуття до Шевченка. Як вiн гаряче взяв участь у
справi викупу братiв i сестер Тараса Григоровича! Була цiкавiсть до поета,
до української мови, цiкавiсть художника, майстра, а для Добролюбова Тарас
Григорович був боєць-однодумець, якого нiщо не скорило,  не  зломило,  вiн
був навiть у деякiй мiрi  зразком  непри  миренностi.  Тургенев  не  любив
Кулiша. Як людина, вiн  був  чужим  для  нього,  як  письменник  -  зовсiм
нецiкавий, а Добролюбов розумiв, яку шкоду робить  Кулiш  своїм  обмеженим
нацiоналiзмом, своїми  хуторянськими  настановами  в  молодiй  українськiй
лiтературi, i вiн  був  для  нього  у  ворожому  таборi,  як  i  росiйськi
лiберали. А Тарас Григорович втiлював у собi тi  демократичнi  революцiйнi
iдеї, якi були вiрою для Добролюбова, i його безмежна любов до України  не
була для цього перешкодою, навпаки, усiм своїм  єством  Кобзар  дiйшов  до
вищого розумiння потреб не тiльки свого рiдного, а кожного народу:  потреб
єднання  проти  спiльного   лиха,   а   не   вiдгородження   нацiональними
перегородками.
   I до всього українського у Добролюбова не було ледь зверхньої спокiйної
цiкавостi. Вiн  розповiв  Марiї,  що  познайомився  з  другом  Шевченка  -
пiдполковником Красовським. Скiльки  у  нього,  Добролюбова,  було  скрiзь
зв'язкiв! Красовський надзвичайно цiкава, розумна i в той же  час  скромна
людина. Вiн повернувся перед тим з Iталiї,  де  їздив  i  на  Капреру,  до
Гарiбальдi  -  цiкаво  ж  було  познайомитись   з   Гарiбальдi,   побачити
iталiйського героя на власнi очi! Але Марiя, звичайно,  зрозумiла,  що  не
тiльки для того, щоб "побачити", їздив Красовський. Вона не спитала,  вона
взагалi мало допитувалась. Що можна, Микола Олександрович скаже.
   - А зараз Красовський поїхав до вас, на Україну, - сказав Добролюбов.
   "Звичайно, у "них" скрiзь зв'язки", - подумала Марiя. Вона згадала,  як
сперечалась пiсля Лондона з Станкевичем: чи є, чи дiє таємна  органiзацiя?
Як  довiдуються,  як  зв'язуються  мiж   собою   однодумцi,   люди   одної
"соцiалiстичної" вiри? Де у них центр -  Петербург?  Лондон?  А  чому  сам
Микола Олександрович не був у Лондонi?
   Добролюбов про Герцена говорив без  особливого  пiєтету,  навiть  трохи
глузливо зазначив, що той надто багато надiй покладає на реформу, вiрить у
милiсть i благородство царя Олександра, весь час звертається  до  нього  в
"Колоколе".
   Марiя, спалахнувши, почала доводити, яке значення має "Колокол".
   - Хiба я не знаю? - знизав плечима Добролюбов. - Саме  тому  Герцен  не
має права бути прекраснодушним лiбералом, як Кавелiн!
   - Та вiн же зовсiм не такий, - гаряче заперечила  Марiя.  I  раптом  їй
спало на думку: "А може, це все конспiрацiя? I може, незважаючи на рiзницю
характерiв,  особистих  уподобань,  вони  -  Герцен  i   Чернишевський   -
домовлялись  про  щось  головне,  спiльне?  А  це   все   для   необхiдної
конспiрацiї, щоб навiть нiхто й думки  не  припускав  про  їхнiй  зв'язок?
Напевне, напевне ж, цей зв'язок є, адже мета одна?" Ота вiра, до  якої  її
гаряче  навертав  Добролюбов,  доводячи,  що   нiчого   доброго   реформа,
скасування крiпаччини в тiй  формi,  яка  вiдбувається,  нiчого  не  дасть
народу, селянству.
   - Я розумiю, ступа тiльки iнша, а товктимуть  так  само,  -  погодилась
Марiя.
   - Порятунок один - докорiнний переворот, соцiалiстичний устрiй. Хiба ви
не згоднi?
   Марiя не могла не погодитися з Добролюбовим.



   9

   Яке це було б свято - "Свято визволення", в "Orsett House", коли б його
не залили варшавською кров'ю.
   "Все було вбито. Все було схоже на похорон. Завтра ти одержиш "Колокол"
i побачиш, якщо Беннi ще не розповiв", - написав через кiлька  днiв  пiсля
радiсного листа Герцен Тургеневу Рiзними шляхами дiставали "Колокол"  i  в
Iталiї, та, ще не маючи  нагоди  прочитати  про  те,  що  писав  Герцен  у
"Колоколе",  Добролюбов  i  Маруся  дiзнались  про  подiї  у   Варшавi   з
iталiйської газети  "II  Diritto".  Газетку  принiс  схвильований  синьйор
Чезаре.
   -  Читайте,  друзi,  лист  нашого  Гарiбальдi  до  славного   редактора
"Колокола" - Герцена!
   - Допоможiть нам i перекласти, тут ми мусимо зрозумiти кожне слово.  Що
трапилось? - сполошилася Марiя. Утрьох схилились над газетою.
   "Люб'язний Герцен!
   Нещодавно слова "визволення  селян"  були  сприйнятi  з  захопленням  i
подивом всiєю Європою. Государ, який почав i здiйснив цю справу, одним цим
уже поставив себе серед найвеличнiших благодiйникiв людства. А тепер, -  я
це кажу з гiркотою, - добра  справа  заплямована  невинною  кров'ю.  Тепер
обов'язок тих, хто рукоплескав великому вчинку, пiднести  голос  прокляття
на тих, хто  заподiяв  огидне  злочинство.  Хай  ваш  журнал,  справедливо
оцiнений у  Росiї,  передасть  слово  спiвчуття  вiд  народу  iталiйського
нещаснiй i героїчнiй Польщi i  слово  подяки  воїнам  руським,  котрi,  як
Попов, зламали шаблю, щоб не закривавити її кров'ю народу; передайте разом
з  тим  крик  обурення  народiв  європейських  проти  винуватця   ганебної
рiзанини.
   Вiдданий вам Д. Гарiбальдi".
   По-рiзному коментували європейськi газети подiї  в  Польщi  -  розстрiл
демонстрацiї у Варшавi росiйським вiйськом 8 квiтня. Причиною демонстрацiї
було закриття польських установ. Це була демонстрацiя  неозброєних  людей,
але  їх  зiбралось  надто  багато,  сотнi  жителiв   Варшави,   робiтничих
передмiсть приєднувались до неї, i це  вiщувало,  що  народ  не  скорився,
усвiдомлює свої права, збирається на силi. Росiйський уряд, як завжди,  не
мiг знайти нiяких iнших засобiв, як  вiддати  наказ  стрiляти.  Понад  100
чоловiк було вбито, багато поранено.
   Але  ж  знайшлись  у  вiйську  офiцери,  якi  вiдмовились  стрiляти   в
полякiв!.. За це розстрiляно їх...
   Страшного напруженого вечора варшав'яни почули сигнал тривоги  -  шiсть
вибухiв з гармат. Влада вводила у мiстi вiйськове становище.
   - Починаються серйознi справи, - мовив Добролюбов. -  Що  ж  вiдповiсть
Герцен Гарiбальдi i яка буде його позицiя?
   - Невже Марiя Каспарiвна Рейхель не  надiшле  менi  сюди  "Колокол"?  -
затурбувалась  Марiя.  -  От  побачите,  Миколо   Олександровичу,   Герцен
пiдтримає полякiв, у нього такi справедливi думки  щодо  Польщi,  України,
адже вiн про це не раз писав у "Колоколе"!
   За кiлька днiв той же уважний лiкар Чезаре  з'явився  знову  зi  жмутом
газет.
   - Я  принiс  вам  англiйську  газету  "The  Daily  News".  Бачите,  пiд
заголовком "Garibaldy and the Warssaw massacre" ("Гарiбальдi i  варшавське
вбивство"_  (англ.)_  надрукована  i  вiдповiдь  вашого  Герцена,  її  вiн
надiслав i в iталiйську газету "Il Diritto" з проханням надрукувати.
   Спочатку йшов лист Герцена до редактора газети:
   "Сер, у телеграмi, що  з'явилася  сьогоднi  у  Вашiй  шановнiй  газетi,
наведено  уривок  з  листа  мого  вельмишановного  друга  Гарiбальдi,  що,
очевидно, адресовано менi й надруковано в "Il Diritto". Я  з  задоволенням
вiдзначаю, що ще до ознайомлення з цим листом ми розумiли нашу  позицiю  в
тому ж дусi, як i великий  iталiєць,  i  на  доказ  цього  дозвольте  менi
просити Вас надрукувати в газетi в перекладi кiлька  рядкiв  iз  статтi  в
останньому номерi "Колокола" (№ 9б, 15 квiтня)".
   - Ми його, звичайно, не бачили! - з  досадою  мовила  Марiя.  "...Конче
потрiбно пояснити, що 10  квiтня  ми  разом  з  нашими  спiвробiтниками  з
"Росiйської друкарнi" мали намiр влаштувати  свято  з  приводу  визволення
селян у Росiї..."
   - "Свято"! - iронiчно мовив Добролюбов. - Може, ще й з тостом за царя!
   - А я розумiю, все-таки свято! - встала на захист Герцена Маруся.  -  Я
читаю далi: "...але вранцi того ж дня по  телефону  надiйшло  повiдомлення
про рiзанину у Варшавi..."
   Так. Тост таки збиралися виголосити, "але рука упала", - як писав  далi
Герцен.
   Добролюбов дратувався, слухаючи слова звернення Герцена до  iмператора,
хай i сповненi обурення i докору.
   Маруся, навпаки, читала з спiвчуттям, їй здавалось, що  Герцен  знайшов
влучнi слова.
   Чезаре  подiляв  її  настрiй,  та  чекав  нетерпляче,  коли  прочитають
вiдповiдь Герцена "їхньому" Гарiбальдi.
   "Мiй люб'язний Гарiбальдi. Я передав Вашi симпатичнi  слова  полякам  i
росiйським офiцерам. На щастя, ми дiяли згiдно з Вашою порадою ще  ранiше,
нiж одержали її. Достоїнства в цьому великого нема - нам вибору  не  було.
Правда,  ми  мрiяли  про  майбутнiй  союз   всiх   народiв   слов'янського
походження,  але  ми  залишаємо  цi  рiа  desideria  '  iншому,  далекому,
майбутньому. Сучаснi подiї вимагають цiлковитої незалежностi Польщi, - без
фраз, її безумовної незалежностi вiд Росiї i нiмцiв.
   Можна було гадати, що iмператор Олександр, який  так  славно  вчинив  у
селянськiй справi, зрозумiє iсторичну необхiднiсть вiдродження Польщi.  На
жаль, у ньому надто багато прусського, австрiйського, i ще  зверх  того  -
монгольського. Холодно розрахований капкан, поставлений Польщi з бездумним
схiдним лукавством, в якому характер кiшки бере гору над  тигром,  ставить
його поза питанням.
   Ще не одержавши Вашого листа, я прочитав уривок з нього в телеграфiчних
новинах i одразу ж надiслав вiдповiдь у три лондонськi газети, двi з  яких
люб'язно погодились надрукувати. Надсилаю Вам "The Daily News", якщо ви не
маєте  нiчого  проти.  Крiм  того,  додаю  наше  невеличке  звернення   до
росiйських вiйськ, що стоять у Польщi, написане ще у 1854  роцi,  в  якому
закликаємо  росiйських  солдатiв  краще  не  коритися  наказам   i   нести
вiдповiдальнiсть за це, нiж стрiляти у полякiв.
   Користуюсь цiєю нагодою, люб'язний Гарiбальдi, щоб Вам повторити те, що
говорить Вам увесь свiт, - ми дивуємося на Вас. З усiєю повнотою приязнi i
любовi
   тисну вашу руку. Герцен".
   -  Ставлення  до  Польщi  буде  тепер  мiркою   для   всiх   i   всього
прогресивного! - зауважив Добролюбов.
   - А хiба Олександр Iванович неправильно,  несправедливо  поставився?  -
запитала хвилюючись Маруся.
   - Побачимо, - уникливо вiдповiв  Добролюбов.  Раптом  Марiя,  стиснувши
руки i звiвши брови на перенiссi, мовила зовсiм iншим тоном:
   iКоли б ви знали, скiльки в мене друзiв-полякiв! I в Парижi з багатьма,
як з рiдними, стрiчаюсь.

   * * *

   Микола  Олександрович  нещадно  розбивав  усiлякi   iлюзiї,   якi   так
допомагають завжди людям. Вiн спускав з п'єдесталiв,  не  скидав,  а  саме
спускав, тих, що були для Марiї досi непохитними  авторитетами.  Та  Марiя
бачила, що вiн зовсiм не такий, яким описували його  Анненков,  Кавелiн  -
"грубий семiнарист", нахабний i зухвалий, котрий руйнує все високе i святе
в мистецтвi й лiтературi. Вiн насмiлився пiднести руку на Тургенева! Через
нього Тургенев розiйшовся iз своїми давнiми друзями, припинив  друкуватися
в "Современнике".
   Марiя сказала Миколi Олександровичу:
   - Їй же богу, я не можу добрати, що ж такого образливого було  в  вашiй
статтi для Iвана Сергiйовича. Ну от, прочитала,  перечитала,  там  стiльки
хороших i справедливих слiв про нього написано! Це якесь непорозумiння,  i
через незрозумiлi непорозумiння,  перекази  iнших  людей,  недомовленостi,
нез'ясованостi, - розходяться хорошi розумнi люди.
   - Це далеко глибше, Марiє  Олександрiвно,  -  заперечив  Добролюбов.  -
Стаття  була  лише  приводом  для  Тургенева.  Хоча,  безперечно,  я  його
поставив, як i належало, дуже високо. Вiн, як нiхто, вмiє вловити настрої,
проблеми, що тiльки назрiвають i витають сьогоднi в повiтрi.
   - Так невже вам не сподобався цей його останнiй роман "Накануне"?
   - Чудесний! - несподiвано для Марiї, навiть з якимось не властивим йому
захопленням вiдповiв Добролюбов. - Особливо дiвчина! Яка вона там  хороша!
I як вiн розумно зробив, що не повернув її додому пiсля  смертi  Iнсарова.
Ну подумайте, що б вона у нас робила? Оце головна постать у романi.
   - У цьому романi стiльки нового, свiжого, - мовила  зрадiвши  Марiя.  -
Єленi хочеться наслiдувати, хочеться вiрити, що такi жiнки насправдi є, та
вона таки ж є! А знаєте, менi сам  Iван  Сергiйович  казав  -  деякi  його
знайомi дами, його приятельки, незадоволенi були саме Єленою: i матiр вона
покинула, i Iнсарову сама нав'язалася. Нiчого, нiчогiсiнько не  зрозумiли.
I, звичайно, критикують весь роман, - вона помовчала й додала  роздумливо:
- але вiн i далi з ними веде дружбу, листування. А  от  ваша  стаття  його
обурила, хоч ви й самi зараз кажете, що роман "чудесний".
   - Я не применшую його значення, його великий талант,  майстернiсть,  i,
признатися вам по секрету, iнколи менi здається - я  його  душевно  люблю.
Хоча мене багато в ньому дратує, багато неприйнятного менi. Вiн  вiрить  у
лiберальнi реформи!
   Та не могла Марiя так легко вiдiйти вiд Iвана Сергiйовича, свого друга,
i, як це трапляється, в листах до Iвана Сергiйовича вихваляла Добролюбова,
а в розмовах з Добролюбовим з захопленням говорила  про  твори  Тургенева,
про його спiвчутливий, добрий характер. I Добролюбов ущипливо казав:  "Ваш
чарiвливий Тургенев, може, задля  нього  ви  й  до  Росiї  не  так  швидко
повернетесь? Адже вiн знову, мабуть, зиму проведе в Парижi!" Вони  обидва,
i Тургенев,  i  Добролюбов,  пiдсвiдоме  ревнували  Марiю  до  дружби,  до
впливу...
   - Знаєте, ми рiдко сперечаємося з Миколою Гавриловичем Чернишевським, -
сказав Добролюбов.
   - Ви з ним абсолютно однiєї вiри? - усмiхнулась Марiя.
   - Не смiйтесь, так. Абсолютно однiєї. Соцiалiстичної. А втiм, ми iнколи
сперечаємось. Вiн вважає, що письменники,  якi  здатнi  спiвчувати  чомусь
чесному, справедливому, повиннi прагнути не мати  особистих  чвар,  незгод
мiж собою, повиннi бути разом, у злагодi. А  менi  здається,  що  кепськi,
слабкi союзники - не союзники.
   - А може, i я не згодна з вами в цьому, а навпаки, з Чернишевським?
   - Однаково ви з нами, наша  союзниця,  -  спокiйно  i  впевнено  сказав
Добролюбов.  -  I  той  роман,  що  зараз  тут  пишете,  вiддасте  нам,  у
"Современник".

   * * *

   Вона була не тiльки з "ними", вона була з ним. Це не нагадувало  нiяких
взаємин ранiше анi у нього, анi у неї. Наче створилися взаємини з  "чистих
елементiв" дружби, як сказали б  хiмiки,  з  якими  приятелювала  Марiя  в
Гейдельберзi i Парижi, коли б спромоглися пiдводити пiд людську  поведiнку
науковi формули.
   Дослiджують же Менделєєв i Бородiн, який, мiж iншим, приїхав з  ними  й
захворiв так  само,  як  Саша,  "чистi  елементи"?  Певне,  i  в  людських
взаєминах, поведiнцi iснують  також  чистi  елементи  без  домiшки  iнших:
заздростi, користi, честолюбства, навiть закоханостi!
   Їхня дружба була без усяких iнших небезпечних або корисних елементiв  -
саме дружба.
   Хiба в неї мало  було  до  цього  чоловiкiв-друзiв?  (У  всякому  разi,
бiльше, нiж жiнок!) Але то  була  все-таки  "amitiйe  amoureuse",  бо  всi
друзi-чоловiки, - той бiльше,  той  менше,  -  були  закоханi  в  неї  або
принаймнi милувалися нею, а тут було без amoureuse. Може,  тому,  що  вона
приїхала з  Сашею,  а  Микола  Олександрович  думав  про  свою  мессiнську
панночку?
   I з Марiєю вiн мiг говорити про неї... I була поряд з Марiєю не  тiльки
кришталево чесна i вiддана працi вольова розумна людина, що  все  в  життi
пiдпорядковувала своїм iдеям, своїм настановам i принципам, але й просто -
молода людина (вiн був ровесник Сашi - але наскiльки старший  од  нього!),
до того ж хвора, самотня, у якої ще нiколи (нiколи!)  не  було  особистого
щастя i тепла в життi.
   А хiба Марiя не знала, що нiяка праця, нiякi успiхи,  нiяка  вiдданiсть
iдеям не можуть замiнити цю потребу тепла i щастя любовi... I вона бачила,
як цей юнак жадає щирої  ласки,  любовi,  щирої  жiнки  поряд,  любимої  i
люблячої.
   Мiж ними одразу запанувала максимальна вiдвертiсть. Йому  навiть  дивно
було, що вони можуть вести такi щирi розмови - не лише про  "Современник",
Тургенева, Чернишевського й Герцена та про iталiйськi справи, а  про  своє
iнтимне, особисте. Вони тримались як ровесники, хоча вiн i був молодший за
Марiю, i в життєвих питаннях вона, звичайно, була досвiдченiшою. Як  кожна
жiнка, особливо коли вона сама зараз  щаслива,  Марiя  щиро  хотiла  щастя
своєму друговi. Як було весело з нею, коли  iнколи  на  прогулянцi  або  в
театрi вона раптом змовницьки шепотiла:
   - Миколо Олександровичу, ну погляньте, ну я вас прошу, погляньте швидше
праворуч, он у ложi. Яка гарненька! Вона дивиться на вас! До неї  пiдiйшов
ваш знайомий, вiн, певне, вас зможе познайомити!
   Щоб зробити їй приємнiсть, Микола  Олександрович  дивився,  але  завжди
признавався, що нi, нiхто не може зрiвнятися з мес сiнською панночкою.
   Вiд мессiнської панночки з дивним для нього iм'ям -  Iндегольда  -  вiн
одержав лист з Флоренцiї, привiтний лист, але не розiбрати  -  привiтнiсть
була вiд нiжностi чи вiд чемностi Чогось у листi не вистачало, щоб  одразу
вiдчути - "це вiд люблячої дiвчини". I закинути нiчого не можна було. Вона
писала, що хоче його бачити, що у Флоренцiї прекрасно, але їй бракує їхнiх
цiкавих розмов, його присутностi. Вона анi слiвця не написала, чи говорила
з батьком, як збиралась, проте запрошувала  його,  якось  чемно,  офiцiйно
запрошувала приїхати до Флоренцiї. Лист був такий, що можна було  показати
друзям i знайомим, i в той же час нiчого не можна було закинути. Адже було
там, що й сумує без нього, i до Флоренцiї кличе, i що  багато  розповiдала
про нього своїй сестричцi. Але  не  було  якогось  живого  слiвця,  якоїсь
дрiбнички, щоб можна було повiрити, що весь той прощальний вечiр - правда.
   I, гiрко всмiхаючись, Микола Олександрович запевнив себе, що то все був
лише скороминучий настрiй, навiяний  морем,  а  може,  й  просто  милiсть,
подана жебраковi, i вiн знову писав сумнi лiричнi вiршi.
   Цi вiршi вiн не показував навiть Марiї, але про Iндегольду розповiв,  i
Маруся гаряче запевняла, що треба поїхати до Флоренцiї. Та ним оволодiвали
сумнiви, неспокiй про домашнi  справи  -  суто  домашнi  -  про  братикiв,
сестер. Все тому, що не вистачало одного  живого,  не  з  чемностi,  а  її
слiвця. Чому ж вона сказала тодi, не замислюючись, в той прощальний вечiр,
на його запитання, чи поїде з ним у Росiю: "Звичайно, поїду"!
   Вiн же не знав, що було вдома у Iндегольди, як сприйняв  рiшення  дочки
падре  -  люб'язний,  моторний,  ще  нестарий  мессiнський  адвокат.   Цей
росiйський журналiст освiдчився в коханнi? Що, навiть мова була про  шлюб?
Iноземцi люблять заводити  романи,  не  надаючи  їм  особливого  значення,
повертаються додому i про все забувають, - та коли  це  так  серйозно,  що
синьйор Добролюбов навiть проситиме офiцiйно її руки, вiн, батько,  стоїть
вище всiляких нацiональних перепон. Лiкар Чезаре казав, що  це  незвичайна
людина вищого гатунку. Вiн навiть не  проти,  коли  Iндегольдi  доведеться
їхати з ним на його таємничу батькiвщину. Його непокоїло iнше.  Iндегольдi
вiн лише сказав:
   - Не поспiшай, люба. Я не забороняю i не кажу "нi". Почекай.  Ви  надто
мало знаєте одне одного. Хай поживе в Iталiї, хай погостює у нас, коли  ми
повернемось до Мессiни. Вiн може приїхати i до Флоренцiї, але поки  що  не
кажи нiкому нiчого i не рекомендуй його як свого нареченого. Почекай.
   Може, вiн був правий, батько. Але враз якесь  важке  передчуття  стисло
серце. Не було чого сперечатись. Не було чого радiти. Батько не вiдмовляв.
Батько не давав згоди. Розмова була якась униклива.
   Другого дня їх проводжав лiкар Чезаре,  її  старий  друг,  що  з  таким
захватом розповiдав їй ранiше про свого росiйського пацiєнта  i  розбуркав
цiкавiсть, увагу Iндегольди, а ближче  знайомство  пiдтвердило,  що  це  -
надзвичайна людина. Хiба довго  дiвчинi  з  палкою  уявою,  з  мрiями  про
чесних, хоробрих людей,  революцiонерiв,  полюбити  людину  розумну,  таку
спiвчуваючу їхнiй Iталiї, iталiйському народу, Гарiбальдi? Те, що вiн  був
з далекої незнаної країни, ще надавало поетичного ореолу. А який  вiн  був
скромний, благородний!  Нi,  Добролюбов  помилявся  в  нiй  -  не  настрої
пiвденних вечорiв i зовсiм не жаль до нього  розбуркали  почуття  дiвчини.
Вiн вiдповiдав її iдеалам, з ним  було  завжди  цiкаво,  йому  можна  було
вiрити в усьому, їй здавалась щастям їхня любов, а тепер  вона  вiдчула  -
хтось, щось становить якусь стiну мiж  ними.  Це  було  тiльки  передчуття
чогось несподiвано важкого.
   Вони досить довго чекали веттурiно. Батько голосно, навмисне, щоб  вона
чула, спитав лiкаря Чезаре:
   - А як ваш улюблений  пацiєнт  синьйор  Добролюбов?  Я  не  бачив  його
останнi днi.
   Чезаре зiтхнув i похитав сумно головою:
   - Дуже прикро про це казати.  Вiн  знехтував  зовсiм  своїм  здоров'ям.
Надто пiзно вiн  приїхав  сюди.  Становище  непоправне.  Навiть  коли  вiн
лишиться в Iталiї - йому вiдмiряно кiлька мiсяцiв життя, не бiльше. Пiвнiч
доконає його ще швидше. А вiн горить своєю дiяльнiстю. Може, вiдчуває,  що
йому небагато лишилось.
   Вiн  нiчого  не  знав  i  не  помiчав,  незважаючи  на   свiй   досвiд,
доброзичливий i уважний лiкар Чезаре. Вiн  не  знав,  що  зараз  виголосив
присуд.
   Батько  зiтхнув  i  багатозначно  глянув  на  Iндегольду.  Вона  стояла
сполотнiвши. Вона вже знала, що це кiнець. Непоправний i невблаганний.



   10

   Марiя присiла на  лiжко  Сашi  i  покрутила  перед  його  очима  якоюсь
штучкою, що висiла на ланцюжку вiд годинника.
   - Що це? - спитав Саша.
   - Це менi подарував лiкар. Бачиш, малесенький бичачий рiг  виточений  з
коралу. Вiн сказав, що це береже вiд етатури.
   - Це що? Хвороба якась iталiйська? - усмiхнувся Саша.
   - Гiрше. Це порча, яку може навести зле людське око. Отак подивиться...
- Марiя удавано злiсно глянула, примруживши одне око.
   - У тебе не виходить. Такi прекраснi очi не можуть навiть навмисно бути
злими!
   - Ти слухай. Кажуть, що все-таки  зловредних  людей  багато.  Я  ще  не
зовсiм пересвiдчилася в цьому. Так от, коли така людина гляне,  вона  може
накликати хворобу, напастi, лихо. От коли  виникне  пiдозра,  що  на  тебе
дивиться лихим оком лиха  людина,  треба  отак  поворушити  цей  рiг,  щоб
розбити повiтря мiж нею i тим, на кого вона дивиться.
   - Лiкар вiрить у це? - здивовано спитав Саша.
   - Дурненький мiй хлопчику! - засмiялась Марiя. - Але вiн казав, що в це
вiрили i Цезар, i Цiцерон, i Вергiлiй - в етатуру,  i  я  була  зворушена,
коли вiн подарував менi свiй талiсман. Вiн просто  знає,  що  я  цiкавлюсь
всiлякими повiр'ями, прикметами, але тiльки цiкавлюсь. Iнколи, знаєш, менi
хочеться, навпаки, робити все всупереч всiляким прикметам, надто вже  вони
тяжать надлюдиною. Хочеться бути вiльною i незалежною i вiд прикмет, i вiд
поговорiв, i вiд вигаданих людьми умовностей, що тiльки псують життя...  А
цей коральчик - хай про всякий випадок буде завжди зi мною,  принаймнi  як
згадка про Неаполь. Адже треба вже їхати, ми затримались тут далеко довше,
нiж гадали.
   - Невже треба їхати? - зiтхнув Саша.
   - Треба! - зiтхнула й Маруся. - Писали ж менi, що грошi вже послано. От
тiльки одержимо i поїдемо. Але ж ми знову побуваємо  в  Римi,  i  потiм  -
Флоренцiя, Венецiя, Мiлан. Хоча Єшевський застерiгав мене проти поїздки до
Венецiї, вiн нагадав, що двi письменницi там  загубили  своє  щастя.  Жорж
Занд там розiйшлась  з  Мюссе,  а  де-Сталь  з  Бенжамен.ом  Констаном,  -
засмiялась вона.
   - Нi, це менi треба боятися, - заперечив Саша, - адже Жорж Занд змiнила
його на якогось iталiйця Правда, з того часу, кажуть,  вона  взагалi  дуже
багатьох любила Ще ж був i Шопен...
   - Але хто б не був коло неї, з нею, вона писала,  писала  й  писала,  -
роздумливо мовила Марiя. - Я пам'ятаю, як мене  вразили  її  слова.  Де  я
прочитала їх? А може, переказав Iван Сергiйович? Може, Мерiме, з яким  вiн
мене познайомив?! Не в цiм справа. Мене пройняли вони.
   - Що ж саме?
   - Про те, що письменницьке ремесло - пристрасть несамовита,  непохитна,
якщо вона заволодiває якимось нещасним, йому її не позбутися!
   Як довго Жорж Занд  була  мрiєю  й  iдеалом  орловської  панночки  Машi
Вiлiнської!
   Вона, Жорж Занд, i зараз багато пише, живе  в  Ноанi,  неподалечку  вiд
Парижа. Iван Сергiйович розповiдав, що Жорж  Занд  дуже  любила  й  любить
madame Вiардо, i прообраз Консуели - це трохи Полiна Вiардо. Поки що Марiя
не мала нагоди побачити знамениту на весь свiт  жiнку,  а  романи  її  вже
зовсiм не справляли такого враження, як у днi юностi...
   Але ж щодо "письменницького ремесла" - вона має рацiю!
   - Зараз я йду дописувати повiсть. Менi треба якнайшвидше надiслати її.
   - Побудь ще трошки зi мною!
   - Нi, нi, що ти, я мушу сьогоднi закiнчити першу частину.  Я  зайду  до
тебе увечерi!
   Вона нiжно поцiлувала його, але не лишилась. Звичайно, не лишилась. Вiн
знав - коли вона вже намiтила, що мусить саме сьогоднi написати те i те, -
вона сяде й писатиме.
   Йому було прикро й сумно. Не тому, що вона не лишилась зараз.  А  тому,
що вона так багато працює, бо все лежить на нiй.
   Адже мрiяв вiн бути їй в усьому помiчником, зняти  весь  тягар  дрiбних
побутових  справ,  вiн  за  щастя  вважав  бути  у  неї  на   побiгеньках,
переписувати її твори - це було б уже як нагорода! I от'замiсть  того  вiн
знову захворiв, i все лягає на її плечi, i  зараз  ще  турбота,  що  грошi
закiнчуються, а за "Тюлеву бабу" ще не надiслали, а його грошi  давно  вже
витраченi до копiйки перед вiд'їздом з Парижа. Незважаючи на гiрку образу,
мати передала 200 франкiв через поета Щербину. Як Сашi не  хотiлося  брати
цi грошi! Але вiн знав, що мати ще дужче образиться, та й у  нього  нiчого
не було, i вiн не хотiв у цьому признаватися Марусi. Потiм Маруся взяла  з
нього слово, що у них не буде таємниць одне вiд одного, що вони все можуть
i повиннi казати одверто... Хiба це можливо?..
   Марiя заспокоює, що все буде гаразд, за її справи видавничi взявся,  на
прохання Добролюбова, Чернишевський, i, здається, справа з новим  виданням
у Кожанчикова налагоджується А головне не це! Головне,  щоб  вона  була  з
ним. Коли вона тут, коло нього, з ним, вiн навiть  нi  про  що  не  думає.
Тiльки знає: вiн щасливий.
   I  чому  йому  випало  таке  щастя,  про  яке  вiн  навiть  мрiяти   не
насмiлювався? Найкраща, найрозумнiша жiнка з ним, саме з ним! Не  гордiсть
говорила в нiм, а здивування, бо  йому  самому  iнколи  було  дивно  й  не
вiрилось.
   Як мама не розумiє його щастя! Чому вона повторює всi  тi  нiсенiтницi,
що плетуть про Марусю заздрiснi люди? Йому було просто смiшно, коли  б  не
обурювало до нестями, - скiльки романiв i полюбовникiв  їй  приписували  й
приписують! До цiєї когорти потрапили, звичайно, i  Тургенев,  i  професор
Єшевський, i професор Кавелiн, i Станкевич. Певне,  зараз  плескатимуть  i
про Добролюбова, який насправдi закоханий  в  якусь  мессiнську  панночку.
Мама розсердилась, коли Саша почав казати їй, як високо, гордо тримає себе
Марiя  Олександрiвна  з  усiма  i  любить  тiльки  його.   Мати   глузливо
засмiялась, i Саша замовк, i тепер вiн не хоче бути  одвертим  з  матiр'ю.
Вона сердиться, що вiн "поламав  свою  кар'єру",  вона  нiколи  не  чекала
такого вiд нього, улюбленого старшого сина. Вiн i сам не чекав. Вiн i  сам
у душi боявся, що все  життя  вiн,  покiрний  син,  несмiливий  в  усьому,
м'який, пройде життя звичайно, второваною стежечкою посереднього,  правда,
освiченого,  службовця,  в  кращому  разi  захистить   проект   полiпшення
в'язниць, матиме  кафедру  професора  прав,  спокiйно  одружиться,  матиме
затишну родину, бабуся раюватиме з онуками, вiн писатиме теоретичнi  працi
про право, кари, в'язницi... I так пiде i мине життя.
   I раптом, як iталiйська трамонтана, що враз усе перешубуршує,  у  нього
все життя пiшло шкереберть. Вiн сам не чекав вiд себе такої сили  почуття,
пристрастi. Все вiдiйшло кудись далеко, i йому було байдуже i до  кар'єри,
i до захисту, i не на тих, помiркованих, обмежених в  усьому  "правильних"
людей треба було рiвнятися, а треба  було  стати  гiдним  цiєї  жiнки,  що
раптом з'явилася на його шляху. Треба було дотягтися до її  рiвня,  i  вiн
знав, що вона сама допоможе в цьому. Головне - тiльки б вона була  з  ним,
тiльки б вона його любила. Хiба ще кому випадало таке щастя?
   "I справдi - чого варта пристрасть, коли знаходиться час мiркувати  про
щось стороннє?" - згадав вiн слова Стендаля. I ще його ж: "У цiй  чарiвнiй
країнi слiд вiддаватися лише коханню. Скрiзь у iнших країнах це лише копiя
з iталiйського оригiналу". Саша усмiхнувся i знову розкрив тоненький томик
сонетiв Петрарки на сторiнцi з третiм сонетом  "Trovammi  Amor  del  tutto
disarmato" - "Любов спостигла мене беззбройним"...

   * * *

   Напередоднi  вiд'їзду  з  Неаполя  Марiя   довго   гуляла   з   Миколою
Олександровичем. Внизу свiтилося море вогнiв i  лише  грiзно  чорнiв  Сент
Ельмо - замок-фортеця, замок-в'язниця.
   - Вiн уже порожнiй, цей замок, - мовила Марiя, - а ще  якось  моторошно
дивитись на нього!
   - А замок впевнений, що  може  бути  i  ненадовго  порожнiм,  вiн  наче
загрожує  i  попереджає,  що  з  штуцерiв  може  перестрiляти  всiх,   хто
добиватиметься справжньої волi. Як сумно все обертається,  i  тут  ошукали
Гарiбальдi, а дома - Польща! "Колокол" починає  одверто  бити  на  сполох.
Треба швидше додому Засидiвся я вже тут. Хочеться бути мiж своїми От i  ви
їдете!
   - Так менi шкода залишати вас, - призналася Маруся. - Як добре  було  б
поїхати разом у Флоренцiю, i Венецiю, i Мiлан. Ми обов'язково  вирiшили  з
Олександром Вадимовичем хоч по кiлька днiв побувати там.
   - Але ж я вже там був.
   - Ви гадаєте, вам нема чого їхати до Флоренцiї?  -  лукаво,  змовницьки
подивилась Марiя.
   - Не знаю, - якось безпорадно розвiв руками Микола Олександрович,  зняв
окуляри, протер їх, знову одяг - так робив завжди, коли хвилювався.  -  Не
знаю, чи маю право з моїми заробiтками думати  про  власну  сiм'ю.  Усi  ж
молодшi ще на менi  Два  брати  ще  малi  хлопчики,  гiмназисти,  зараз  у
Петербурзi Я їх лишив на дядю, добру, але безладну людину.  Я  не  був  би
спокiйним, коли  б  про  них,  як  рiдна  матiр,  не  турбувалась  Авдотiя
Миколаївна Панаева. Якi вони людянi й уважнi -  i  Авдотiя  Миколаївна,  i
Некрасов, та й сам, хоч i легковажний досить,  Панаєв!  Вони  й  про  мене
турбуються, як про рiдного,  особливо  вона.  За  хлопчикiв  я  бiльш-менш
спокiйний, повернусь - вони житимуть зi мною.  А  в  Нижньому  у  мене  ще
сестри. Ну, одна замiжня, але ж двi молодшi -  дiвчата  на  виданнi.  Одна
живе у старшої сестри, а друга у iнших родичiв. Отак, як у тiєї  зозулi  -
по всiх гнiздах пташенята розкиданi!
   - Отак i ми були розкиданi по родичах, - сумно згадала  Марiя.  -  Коли
батько помер i мати вiддалася вдруге,  мене  вiдвезли  до  одних  родичiв,
старшого брата - до iнших. Я рано вийшла замiж i одразу молодшого  братика
до себе забрала. Не могла бачити, який вiн занедбаний, занехаяний росте.
   - I в мене весь час думки про них. Самi знаєте - дiвчатами залишитися -
хiба мед у родичiв вiк прожити? А дiвчата здiбнi, як би  я  бажав  вивчити
їх, до пуття довести. Та де там! - Микола Олександрович  махнув  рукою.  -
Хiба їм витримати таке життя, таку науку, як я витримав? Як згадаю хоча  б
гуртожиток в Санкт-Петербурзькому педагогiчному iнститутi,  -  усi  завжди
голоднi, холод, бруд, хто тiльки не наживався на наших  злиденних  харчах,
на нашому так  званому  "обмундируваннi".  А  ця  гонитва  за  копiйчаними
уроками! Та що там казати, мабуть, i всi мої хвороби  ще  звiдти.  Нi,  на
жаль, лише про одне треба думати, хоч би  їх  замiж  пощастило  видати  за
порядних людей. Тепер по дорозi до Петербурга я до  них  неодмiнно  заїду.
Давно не бачив. Родичi - люди добрi, нiчого не скажу,  вболiвають  за  нас
усiх, на щастя, вони не уявляють мого справжнього буття. Але  ж  хiба  хто
може замiнити рiдних батька i особливо матiр?
   Вiн дуже любив свою  матiр.  Скiльки  рокiв  по  її  смертi  минуло,  а
спокiйно згадати не мiг. Правда, вiн нi з ким не згадував  нiколи.  Якось,
коли вiн приїхав до Нижнього й пiшов iз сестрами  на  кладовище,  тi  були
здивованi - їхнiй  стриманий,  серйозний,  розумний  брат  майже  впав  на
могилку матерi i невтiшно ридав...
   Але зараз, Марiї, вiн тiльки сказав:
   - Я вже був у Петербурзi, коли мати померла... - I по тону його  Маруся
зрозумiла, яким це було великим горем.
   - Молодшi мої брати й сестри зовсiм маленькi були, - вiв  далi  вiн.  -
Одне незабаром померло, а  маленька  дiвчинка,  яка  у  старшої  замiжньої
сестри жила, теж невдовзi згорiла.
   - Як згорiла? - жахнулась Марiя.
   - Пiдiйшла до пiчки, i її полум'я охопило. Правда,  загасили  i,  може,
опiки не такi вже страшнi були, а може, так написали, щоб не сердився,  що
не догледiли, та мала дуже налякалась i за два днi її не  стало.  Коли  що
трапляється там у  них,  завжди  в  душi  себе  обвинувачую.  Навiть  коли
хлопчики погано вчаться i кепсько себе поводять.
   Марiя не сказала, як кожен би на її мiсцi: "Ну, що  ви,  при  чому  тут
ви?" Вона розумiла, бо вiдчувала так само.
   - I я також... i за братика, i за сестру... I за  матiр  також...  Вона
знала i завжди  болiла  за  матiр  -  як  важко  тiй  живеться,  як  тепер
переїздить вiд родичiв до родичiв, як важко їй у  брата  Валерки,  i  сама
мати признавалась, що  найкраще  було  їй  у  Машеньки  в  Немировi,  коли
приїздила гостювати i намагалась затриматися якнайдовше.  Матiр  зiгрiвала
не лише любов, а та шаноба, з якою до неї  ставились  i  Маша,  i  Опанас,
нiколи й натяком не дорiкаючи за важке Марiїне  дитинство.  "Цiлую  мамашi
ручку", - отак завжди закiнчували вони обоє листи.  Зараз  Маруся  уявила,
наче побачила всю велику родину Добролюбових,  розкидану  по  провiнцiйних
небагатих  родичах,  сестер-дiвчат  на  виданнi,  у  яких  вся  надiя   на
столичного брата.
   ...А своєї особистої, сердечної радостi у нього нема... I  по-жiночому,
просто подумала: як було б добре, коли б одружився з хорошою дiвчиною!
   Вiн наче вгадав її думки, якось нiяково усмiхнувся. Вiн  згадав  сльози
на очах Iндегольди пiд час виступу падре  Гаванцi,  її  живий  iнтерес  до
всього, що дiялось  тут,  її  просте,  добросердечне,  властиве  iталiйкам
поводження пiд час подорожi до Помпеї, її радiсть, коли прочитала  "Salve"
на порозi спопелiлого дому.
   - Певне, незважаючи на те, що я руський, а вона iталiйка, у нас  багато
спiльного в духовному життi, - мовив вiн, але сумно додав: -  Та,  мабуть,
менi й тут не пощастить. Я б хотiв дуже, щоб ви її побачили.
   - Ну, от i їдемо до Флоренцiї разом!
   - А що, як вiзьму й поїду, -  усмiхнувся  Добролюбов,  -  а  коли  вони
швидше повернуться до Мессiни?
   - Тодi їдьте до Мессiни, i не вiдкладайте, повертайтесь до Петербурга з
iталiйською красунею, i там ми з нею познайомимося.
   Вони говорили i немов вiрили i в iталiйську красуню, i в швидку зустрiч
у Петербурзi, а десь там глибоко-глибоко всерединi самi дивувались iз  цих
легких припущень, ясних надiй - i розлучатися було дуже-дуже сумно.
   Раптом Маруся трохи не з слiзьми в голосi сказала:
   - Будь ласка, не лiкуйтесь прованським маслом, як радить вам  квартирна
хазяйка, хай вона й дуже славна жiнка. Робiть тiльки те, що  каже  синьйор
Чезаре!
   - Слухаюсь! Надiшлiть свою фотокартку. Менi буде  приємно  дивитись,  -
раптом попросив Добролюбов.
   - Гаразд. А ви свою. Тепер же. У Флоренцiю.



   11

   Це потiм вона згадає.
   Нiч. I темна вода Canale Grande, i сплески води пiд веслом гондольєра.
   Гондольєр стоїть ставний, високий  i  недбало  керує  гондолою.  Старий
гондольєр.
   А в зубах у нього квiтка.
   Вiн i на них глянув недбало, на цю парочку форестьєра, - iноземцiв,  що
розмовляли незнайомою, нiколи не чуваною ним мовою.
   Скiльки вiн уже возив по цих каналах рiзних парочок! Якi тiльки красунi
не сидiли в його гондолi, i якi  тiльки  сцени  не  вiдбувалися  тут  -  i
любовi, i ревнощiв, i радощiв, i слiз!
   Для них для всiх Венецiя - театральна вистава, а гондола  й  прогулянка
вночi  -  обов'язковий  ритуал.  А  для  нього  -  це  звичайний  буденний
заробiток. Та щоб додати їм бiльшої  насолоди,  коли  форестьєри  не  дуже
пихатi i йому приємнi, вiн крiзь зуби  -  бо  не  хоче  вронити  квiтки  -
мугикає пiсеньку. Квiтка - це його звичка. Ранiше квiтку кидала йому  люба
дiвчина, а тепер, жартуючи i смiючись, - її кидає його старша внучка.
   Його гондолу наздоганяє iнша. Пепе  -  син  його  друга  -  заливається
веселими модними куплетами, а старий мугикає собi,  та  не  дає  обiгнати,
вправно лавiрує мiж гондолами, попiд мостами,  то  посерединi  каналу,  то
попiд самими дверима будинкiв, якi стоять просто над  каналом  i  до  яких
можна дiстатися лише гондолою.
   Русява синьйора, яка сидить у  гондолi  з  своїм  кавалером,  -  старий
гондольєр не роздивлявся дуже, помiтив лише пiд чорною мережаною  косинкою
русявi коси - може, вона їх також мила  в  водi  венецiанських  каналiв  i
сушила на сонцi? - венецiанськi жiнки  запевняють,  що  вiд  цього  у  них
сонячний вiдблиск у волоссi, - так от оця русява синьйора хоче обов'язково
проплисти повз палаццо, де мешкав лорд Байрон. Це також входить  у  ритуал
цiкавих приїжджих, i старий гондольєр кидає кiлька слiв про лорда Байрона,
немов вiн сам возив  його,  немов  у  його  гондолу  стрибав  потай  уночi
закутаний у плащ цей дивний Байрон. Скiльки переказiв не тiльки  про  його
дружбу з карбонарiями, а й про його любовнi пригоди лишилось тут у Венецiї
i серед простого народу, бо в нього коханки були не лише знатнi  синьйори.
Перекази про незвичайних людей  i  рiзнi  незвичайнi  подiї  переходять  з
поколiння в поколiння разом з майстернiстю водити гондоли.
   Кожен старий гондольєр не гiрше за спецiалiста - чiчероне -  розповiсть
сотнi  страшних  iсторiй  про  Палац  дожiв.  Мiсток  зiтхань,  по   якому
переводили приреченого до довiчного ув'язнення або до  страти  i  з  якого
нещасний кидав останнiй погляд на Венецiю, на життя. Так, з Палацом  дожiв
з'єднана й найстрашнiша в'язниця.
   Вузькi кам'янi нори-камери  зберiгають  жахливi  таємницi  про  невинно
приречених, про неймовiрнi втечi,  про  геройську  смерть.  Скiльки  iснує
прекрасна Венецiя, стiльки й точиться боротьба.
   Синьйора розумiє iталiйську мову? Старий гондольєр усмiхається їй i  не
втримується вiд спокуси дещо розповiсти - таким тоном, наче коли й не  вiн
сам, то вже батько чи дiд обов'язково були свiдками подiй, хоча  тi  подiї
вiдбувались сотнi рокiв тому.
   Марiя нiчим не видає подиву i не заперечує  таку  iсторичну  плутанину.
Може здатися, що вона  всьому  вiрить,  їй  просто  не  хочеться  порушити
зачарування.
   - Розбуди мене, - шепоче вона Сашi. - Я не вiрю, що це  все  я  бачу  в
дiйсностi.
   - Поглянь праворуч - i ти повiриш.
   Гондольєр круто повертає лiворуч. Марiя бачить:  праворуч,  у  пiд'їздi
якогось будинку -  певне,  це  якась  офiцiйна  установа  -  стоїть  загiн
австрiйських солдатiв tedesco з офiцером на чолi.
   - От тобi дiйснiсть казкової Венецiї, улюбленицi Iталiї
   ...З  старим  гондольєром  умовились,  щоб  покатав  i  другою  дня,  i
третього. Три днi в Венецiї - це ж мить! Не можна анi краплиночки  з  цiєї
митi загубити.
   Вони плавали вузенькими каналами, над якими стояли напiвзруйнованi  вiд
постiйної вологи колишнi палаци, а тепер майже  трущоби,  в  яких  мешкала
бiднота. Пропливли повз єврейське гетто.
   Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах,
що над водою перекинутi були не лише мiсточки, а  й  мотузки  з  бiлизною.
Багато помешкань стояли порожнi - в них жити було вже неможливо.
   - Венецiя гине. її поглинає море. Що робити? Що робити? Це  катастрофа!
Як їй  запобiгти?  -  з  притаманною  iталiйцям  експресiєю,  схвильованим
голосом,  нервово  ламаючи  пальцi,  говорив  чiчероне,  що  водив   групу
туристiв, до якої приєднались мимохiдь Марiя i Саша.
   Чiчероне бiдкався з таким розпачем, що Марiя шепнула з удаваним страхом
Сашi:
   - Як ти гадаєш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще врятуємося?
   - Я не знаю, чи встигнемо, - в тон їй вiдповiв Саша, -  адже  ти  хочеш
оглянути кожну церкву i всi картиннi галереї.
   Звичайно, їй хотiлося оглянути всi церкви i всi картини! Венецiя  з  її
творами Веронезе, Карпаччi, Тiнторетто - вона ж тiльки  в  Iталiї  з  ними
зазнайомилася. Тут, у Венецiї, вона найдужче вiдчула Тiцiана.
   Вже в останнiй день вони зайшли в Chiesa di santa  Maria  Gloriosa  dei
Frari - капуцинську церкву святої преславної Марiї, i там вона  зупинилась
перед Марiєю Асунтою, тiцiанiвською Марiєю.
   I як у Дрезденськiй галереї перед Сiкстинською мадонною,  як  в  соборi
святого Петра перед Пiєтою - їй захотiлось бути самiй.  Навiть  без  Сашi.
Тiльки отой старенький монах,  який  запалив  для  них  свiчку  i  побожно
перехрестився, не заважав би їй отак стояти i - молитися.  Молитися  перед
її святою.
   Не "молитися", звичайно, - звiрятися, схилитися перед образом  тої,  що
за легендами все найстрашнiше i найжорстокiше пережила, перенесла в  життi
i з непохитною вiрою i любов'ю  -  не  вмерла,  а  "вознеслася"  на  небо.
Скiльки було вiри, любовi в цьому жiночому, ще молодому  обличчi,  але  це
вже не було обличчя юної Сiкстинської мадонни, в якої ще всi  випробування
попереду. Ця - Марiя Асунта - вже все зазнала, та зберегла  в  собi  сили,
натхнення вiри, i до неї, як до своєї заступницi,  було  легше  звернутися
кожнiй  жiнцi,  бо  вiрили:  зазнавши  все,  вона  все  зрозумiє,  вона  -
милосердна.
   I Марiї, земнiй жiнцi Марiї,  яка  вже  не  молилася  перед  iконами  й
хрестами, хотiлося стати зараз навколiшки перед цiєю Марiєю, вона не могла
вiдiрватися вiд образу.
   Яку ж вiру зберегти їй? В яку правду? В яку любов?
   - Машо, ходiмо, адже пiзно, - трохи ревниво шепнув Саша.
   Вона була така далека зараз вiд нього...
   Потiм, через багато-багато важких рокiв, у далекому дикому кутку, серед
далеких її душi людей - вона згадає Венецiю, площу  святого  Марка,  Палац
дожiв i її, святу Марiю Асунту, i сама не вiритиме, чи було ж це  в  життi
насправдi?

   * * *

   - Що сталося з Богдасем? Сьогоднi вiн такий тихий, як нiколи.
   Вчора Саша, стоячи перед картинами Лiппi, сказав усмiхнувшись:
   - Оцi янголята схожi на Богдася - такi ж, видно, урвиголови!
   А iталiєць, що супроводив їх, саме пояснював, що художник Лiппi брав за
моделi для янголят хлопчисьок з вулицi та  своїх  власних  синiв,  веселих
бешкетникiв, а мадонну писав - iз своєї жiнки,  яку  викрав  з  монастиря!
Сiмеечка!
   Нiчого "монастирського" i святого не було  в  цiй  милолицiй  грайливiй
мадоннi, а "ангельського" в  лукавих  оченятах  "ангельчикiв"  i  поготiв!
Певне, художник змалював їх тiєї митi, коли вони замислювали свої хлопчачi
витiвки, i, дiйсно, щось схоже було з Богдасем - веселе й пустотливе.
   Видно, i сам художник був дуже життєрадiсною людиною.
   Та зараз Богдась уже цiлу годину сидить за столом i  щось  зосереджено,
уважно, незвично охайно виводить на паперi.
   Вiн попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу  з  вiньєточкою  в
куточку i написом "Florence", щоб було вiдомо,  що  лист  надiслано  аж  з
Флоренцiї, i сказав, що хоче написати сам.
   - Кому? - спитала Марiя.
   - Дядьковi Дорошенковi, -  сопучи  вiд  напруження  i  серйозностi,  не
вiдриваючи очей вiд паперу, вiдповiв Богдась.
   За мить вона боялася, що  вiн  скаже  -  "татовi",  а  зараз  їй  стало
нiяково, що вiн не батьковi пише, а "дядьковi Дорошенковi".
   - Ти й татовi напиши або припиши в моєму листi.
   - Гаразд. Потiм, - так само не вiдриваючись вiд своєї роботи,  вiдповiв
Богдась. - Мамо, я хочу у  конверт  покласти  картку  Гарiбальдi.  Правда,
дядько Iлько буде радий?
   - Авжеж, зрадiє.
   Авжеж, Дорошенко зрадiє i Богдасевим закарлючкам, i картцi Гарiбальдi.
   У своїх листах Iлля Петрович завжди просить надiслати її  фотографiю...
Треба буде. I йому, i Добролюбову...
   Богдась зайнятий i не схильний до розмов.
   Вона бере купку  листiв,  яку  одержала  в  Римi,  коли  повернулася  з
Неаполя. Чималенька купка зiбралась за той мiсяць, що вона  затрималась  у
Неаполi. Листи вiд  Опанаса,  вiд  Дорошенка,  вiд  Таволги-Мокрицького  -
давнього приятеля Маркевичiв, вiд Тургенева... Вона поспiхом прочитала їх.
   Потiм Венецiя - там було не до листiв... Власне, i тепер, у  Флоренцiї,
не було жодної вiльної хвилинки.
   Вона гадала, що пробудуть тут кiлька днiв, але й тут затримались.
   У Флоренцiї їй подобалось. (А де в Iталiї не подобалось?)
   Зовсiм рано, коли всi спали, вона виходила з готелю  i  йшла  на  горби
Данте. Кажуть, вiн там ходив, звiдти дивився на свою Флоренцiю, i здаються
тi кипариси немов велетнi монахи,  що  дали  обiтницю  мовчанки  i  стоять
непорушнi, навiть коли здiймається  трамонтана,  -  саме  вони  зберiгають
пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторiччя незмiнними. Треба буде
спитати, скiльки живуть кипариси? Здавалося, що  вiн,  Данте,  блукав  тут
зовсiм нещодавно...
   Тут знову були зустрiчi з Мiкеланджело, i пiсля усипальницi Медiчi вона
нагадала Сашi тютчевський переклад чотирьох рядкiв  Мiкеланджело,  що  вiн
написав до своєї "Ночi":
   Отрадно спать - отрадней камнем быть.
   О, в этот век - преступный и постыдный,
   Не знать, не чувствовать - удел завидный.
   Прошу: молчи - не смей меня будить.
   ...I тут, у Флоренцiї, вона засумувала.
   Може, ця купка листiв, яку вона врештi наважилася перечитати, повертала
її до дiйсностi  i  нагадувала,  що  треба  врештi  вирiшити,  куди  i  як
повертати?
   На неї чекають "вдома". Навiть у тому листi Мокрицького, де вiн начебто
i лає рiдну сторону, - все ж таки  вiн  радить  повертатися  швидше.  Вона
читає мiж рядками бiльше, нiж написано. "Боже мiй,  -  чужина!  А  свiй-то
край? Не варт нiякої чужиниi Якби Вам не треба було спуститися у  сю  яму,
то я б сказав: лiтай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку.
Вам треба хоч навiдатись. Ви тут  багато  дечого  почуєте,  що  треба  Вам
почути".
   Не "дечого", а багато почула i побачила б...
   У тому ж листi вiн пише про "батька" Тараса, як напередоднi його смертi
прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирiшили другого дня  прийти.
Прийшли - а вiн уже на столi. Пише, як любив Шевченко її, Марусю, згадував
завжди, як спiвали вони вдвох, i наспiвував їхнi любимi пiснi.  "Тiльки  й
розмови було у нас, що про Вас - наша радiсть".
   Важко читати цi  рядки.  А  листа  як  пiдписав?  "Цiлую  кiнчик  вашої
одежини"... Вона знає  -  там  не  один  вiн,  Мокрицький,  "цiлує  кiнчик
одежини" української письменницi - Марка Вовчка!
   Про Дорошенка й казати нема чого. Вiн радiє кожному  її  новому  твору:
"Нещодавно я прочитав Вашого "Лихого  человека".  Ця  повiсть  в  "Русском
вестнике" в сiчнi була надрукована. "Вона менi дуже  сподобалась.  А  "Три
долi" ще бiльше".
   Вiд Дорошенка аж кiлька листiв одразу,  i  всi  наче  зойк,  що,  довго
стримуваний, раптом вихопився. Вiн нiколи  не  насмiлювався  говорити  так
одверто, як оце написав.
   "Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому,  що  я  нiколи  не
змiнюся... У мене голова йде обертом, навiть подумавши, що  я  побачу  Вас
хоч раз у життi. Запевнiть мене в цьому,  Марiє  Олександрiвно.  Напишiть,
коли Ви повернетесь до Росiї i чи повернетесь через Чернiгiв..."
   Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернiгiв?.. Як же це буде? Флоренцiя.
Мiлан. Обов'язково ще Мiлан - вони так iз Сашею  поставили.  Потiм  Париж.
Потiм Чернiгiв i Петербург?
   У Чернiговi чекають на неї Опанас i Iлля Петрович Дорошенко.
   "Я збирався сказати Вам багато, але  така  плутанина  в  головi,  туман
якийсь, думки не в'яжуться.
   А втiм, я певен, що Ви i без слiв повiрите, що я такий самий. Нi,  менi
здається, тепер я вiдчуваю дужче, нiж ранiше.
   Марiє  Олександрiвно,  надiшлiть  менi  свiй   портрет,   благаю   вас,
надiшлiть... Я б готовий летiти в Iталiю, але не для Iталiї... Ваш  навiки
Дорошенко".
   Цьому вона вiрить, i її аж  нiскiлечки  не  турбує,  що  вона  сама  не
вiдчувала i не вiдчуває до нього нiчого, крiм вдячної  дружби,  безмежного
довiр'я у всьому, а бере i може взяти, як належне, усе вiд нього.
   Та тiльки хай не пише, що вiн наче не живе, зiстарiвся. От у це вона не
вiрить. Вiн завжди вiдданий своїй роботi,  вiрний  своїм  iдеям,  яким  не
зрадить нiголи, нi для чого i нi для кого. От i тепер вiн пише,  що  їздив
до Києва познайомитися з органiзацiєю Педагогiчної школи вчителiв.
   Нi, вiн людина цiлеспрямована, i як йому не важко вiд його  неподiленої
любовi - вiн нiколи через це не пуститься берега. Вона зiтхнула, подумавши
про Сашу. Цей без неї, як без повiтря.
   Вона не важить, не порiвнює,  хто  з  усiх  найдужче  любить.  Хiба  це
можливо важити?
   Важливо те, що вона сама  любить  Сашу.  Що  поробиш...  Але  як  часто
здається, нi, не здається, вона чує всiм своїм єством,  що  домiвка  її  -
"там". Де Iлля Петрович. Такi, як вiн. Лунає люба їй  мова.  Вона  згадує:
коли вона йшла якимось селом, мiстечком - здавалося, що  всi  знайомi  їй.
Кожен за давнiм звичаєм вiтався, - хоч уперше бачив,  а  вона  вiдповiдала
так, наче саме цю людину радiсно їй зустрiти. Це їй колись i Iлля Петрович
зазначав...
   Їй завжди легшає на серцi, коли згадує, що десь "удома" є вiн,  ближчий
за рiдного брата Валерку, вiн, який нiчого не чекає i не вимагає для себе.
Аби вона жила. Iснувала на свiтi. I писала. Писала свої твори. А коли б  у
неї трапилось яке нещастя, саме до нього могла б вона поїхати.
   Ну, що вона вигадує?!
   Нi, справдi, от була ж вона знову хвора, тут, в Iталiї,  не  дуже,  але
коли б дуже захворiла, смертельно, тiльки одному Iллi  Петровичу  могла  б
довiрити свого Богдася, як довiрила Митю, молодшого братика. "Хiба  Опанас
може щось влаштувати, подбати?" - з гiркотою подумала вона.  На  нього  не
було зла. Хiба вона винна, що й любовi не було? А з спiльного життя нiчого
не вийшло. Що  вiн  там  розповiв  Iллi  Петровичу?  Певне,  що  незабаром
повернуться i вона з Богдасиком... Iлля Петрович пише,  що  Опанас  найняв
для них квартирку у Стародубi. Опанаса  Васильовича  зарахували  незмiнним
членом  мирових   з'їздiв   Чернiгiвської   губернiї   вiд   Глухiвського,
Новгород-Сiверського та Стародубського повiтiв.  Слава  боговi,  буде  при
дiлi.
   А квартира для неї найнята в Стародубi... Сумно. Що вона  робитиме?  Де
житиме? Стародуб?
   Вiд листiв Тургенева теж сумно, i навiть  вони  дратують  її.  Спочатку
лає, як завжди, за її коротенькi записки, за те, що "...анi слiвця про те,
куди Ви гадаєте їхати з Рима i де гадаєте провести лiто -  чи  повернетесь
до Парижа за Вашими речами, що роблять Вашi  супутники,  чи  є  у  Вас  ще
супутники i т. iн. Справдi, менi слiд у помсту Вам написати листа у Вашому
дусi - Ви б дiзнались, як це приємно..."
   Вона всмiхається. Вiн почав щось надто часто дорiкати їй.  "Проте  i  в
Вашiй записочцi є хороше слово. Ви пишите, що вiдданi  менi  назавжди.  Це
багато означає..."
   Так, вона писала: "Ви пишете, що Ви  менi  вiдданi,  i  завжди  будете.
Напевне, я Вам бiльше, нiж Ви менi, а що вже назавжди, так назавжди".
   Погано, коли друзi починають вимiрювати вiдданiсть, вiрнiсть i  т.  iн.
Це трапляється, коли дружба вже дає якусь трiщину, а в останнiх  листах  i
Марiї, i Iвана Сергiйовича щось уже занадто багато стало запевнень про це.
   ...Оцей лист його теж одвертiший, нiж iншi його  листи  щодо  почуттiв.
"Що я Вам вiдданий - це без сумнiву, але, крiм цього  почуття,  в  мене  є
iнше, досить дивне, яке iнколи примушує мене бажати Вас мати коло себе, як
у моїй маленькiй паризькiй кiмнатi - пам'ятаєте?"
   "Який кострубатий зворот, не властивий Iвану Сергiйовичу з його  гарною
еластичною мовою", - подумала Марiя.
   "Коли менi спадають на думку  нашi  тодiшнi  бесiди  -  я  не  можу  не
визнати, що Ви - предивна iстота i що Вас зрозумiти дуже важко.  Принаймнi
менi досi не ясно, як зрозумiти все, що  було,  пiд  яку  рубрику  все  це
вiднести? При побаченнi (коли i де воно буде -  зовсiм  невiдомо),  я  Вам
скажу, на якому припущеннi я зупинився  -  як  на  вiрогiдному  -  хоча  й
такому, що мало менi лестить".
   "Напевне,  вiрогiдному,  -  подумала  усмiхнувшись  Марiя.  -  Коли   й
дозволяла iнколи себе поцiлувати або трошки мiцнiше сбняти, то зовсiм не з
якихось там почуттiв кохання, а тiльки вiд 'дружньої нiжностi й  небажання
образити друга. Вiн точно зрозумiв, бо ще й додав - "старого"...
   Проте, як Добролюбов не розвiнчував його, їй не хотiлося гу; бити  цiєї
дружби, теплих взаємин, хоча вiн i переставав уже бути таким беззаперечним
авторитетом.
   Iван Сергiйович пише ще докладно про свої  намiри  й  плани,  що  новий
роман закiнчує, i що влаштовує свої взаємини з  селянами.  Все-таки  добре
скорiше побачитись i саме про  це  най;  бiльше  розпитати!  Вiн  заводить
школу. Потiм поїде до Бадена, де на нього чекатиме  Полiнька,  а  потiм  -
Париж. "Я Вам був би : вдячний, коли б Ви повiдомили менi свої плани.  Але
ж Ви не залежите вiд себе... а вiд чого й вiд кого Ви залежите - це для ~.
мене таємниця". Невже для нього таємниця?
   Власне, i вона не знає, вiд чого залежатимуть її плани. Навiщо вiн пише
про весну вдома?..
   "Тут весна дуже запiзнилась - i раптом спалахнула, як  порох,  всiлякою
зеленню, квiтами i травами! Цього за кордоном не 'побачиш".
   Звичайно, не побачиш. Але ж вона була навеснi в  Римi  i  в  Неаполi  -
вдвох iз Сашею! Бiдний Iван Сергiйович! "...та кепсько тинятися стариком з
якимось окисленим серцем  у  грудях  -  пiд  цими  золотими  липами...  Що
поробиш! Незабаром ще гiрше буде".
   Цьому вона не йме вiри - адже вiн закiнчує новий роман! А про  старiсть
- вiн  завжди  говорить!  Лист  закiнчено  i  з  докором,  i  з  нiжнiстю.
"Прощавайте - постарайтесь написати трохи бiльше до ладу - на ту ж адресу,
зрозумiло. Тисну Вам  руку  -  i  роблю  ще  щось,  на  що  Ви  нiколи  не
вiдповiдали". Вона смiється - ну, що ж, хай поцiлує!
   "Поцiлуйте Богдася, про якого  Ви  менi  анi  слiвця  не  сказали  -  i
поклонiться - якщо є кому кланятися.
   Ваш Iв. Тургенев".
   "Поклонитися" є кому.
   Он вiн - стукає вже в дверi! А невже вона нi  слiвця  не  написала  про
Богдася? Сидить її хлопчик, веселе безтурботне ангелятко з  картин  Лiппi,
щось старанно виводить на паперi.
   Богдась  iз  захопленням  пише  листа  на  чотирьох  мовах   одразу   -
українськiй, росiйськiй, французькiй та iталiйськiй, i важко навiть було б
сказати, з якої мови слiв було бiльше.
   Бiдний Дорошенко хитатиме докiрливо  головою  -  хлоп'я  поплутало  всi
мови!
   Богдась старанно  надписує  картку  -  "Гарiбальдi".  Вiн  пише,  що  в
гарiбальдiйських загонах є хлопчики, яким по  дванадцять  рокiв,  це  йому
розповiдали хлоп'ята в Римi, а йому вже скоро  мине  десятий  рiк,  i  вiн
також буде  гарiбальдiйцем,  тiльки  козацьким.  Вiн  дружить  з  багатьма
iталiйськими хлопчиками. Богдась  зiтхає  i  замислюється.  Добре  було  б
написати дядьковi Iльковi, як у першi днi приїзду до Рима вiн вiдстав  вiд
мами, мсьє Пассека i мсьє savant - Єшевського. Спочатку пiшов сам i набрiв
на фонтан Тревi, це зветься  фонтан,  а  насправдi  величезна  стiна,  нi,
навiть якийсь будинок з усякими водяними богами, i звiдусюди там фонтанами
ллється вода, i вiн уже забув, що треба наздоганяти, шукати маму, а  стояв
i дивився; i там було багато людей, i нiхто на нього не звертав  уваги,  i
багато хто кидав у воду монетки. Аж ураз вiн схаменувся, згадав про маму i
трошки злякався, що не знайде її в Римi. Адже Рим такий великий i  дивний,
не схожий нi на яке iнше мiсто. Богдась, правда, знав, що обiдають вони  в
остерiї Лепре, але ж як до неї дiстатись?
   Коло нього гаряче сперечалась про щось юрба хлопчисьок, таких, як  вiн,
i старших за нього. Вiн спитав у них.
   Його спочатку не зрозумiли. Вiн вирiшив, що не мову його не  зрозумiли,
а не знали, де остерiя, вiн сказав: "Колосео - Колiзей", вiн пам'ятав,  що
це  недалеко  вiд  Колiзея,  i  юрба  дружно  пiшла  з  ним,  галасуючи  i
сперечаючись, i поки дiйшли, вони вже були друзями,  i  вiн  дiзнався,  що
вони всi чекають, коли до Рима прибуде Гарiбальдi.
   Йому було трохи нiяково,  коли  по  дорозi  хлопчики  раптом  оточували
якогось пана чи панi й починали вимагати "уна сольдi", тодi  вiн  вiдходив
трохи осторонь (нi,  про  це  вiн  не  писатиме,  про  це  вiн  розповiсть
товаришам у пансiонi, i про те, що вони передражнювали папського  солдата,
а потiм щосили тiкали, i що трохи не звалили з нiг товсту кумедну  черницю
у величезному бiлому очiпку з крилами, одне слово, поводилися так, як  усi
хлопчиська в усiх мiстах усiх країн. Особливо в Римi i в Парижi)...
   Проте вони все-таки дiйшли. В остерiї на ганку  стояв  її  господар,  i
всiх хлопцiв як водою змило, а Богдась сiв на схiдцях ганку,  вiдсапуючись
вiд пригод, бiганини i хвилювання - що скаже вiн мамi. Вiн уже побачив, що
за тим столиком просто надворi, де вони сiдали  обiдати,  -  нiкого  нема.
Раптом вiн побачив усiх трьох  -  маму,  мсьє  Пассека  i  мсьє  savant  -
Єшевського.
   Мама кинулась до нього i не сердилась зовсiм, а йому було соромно,  вiн
тiльки не хотiв цього показати при чоловiках. Єшевський дивився докiрливо,
а мсьє Пассек розгублено, наче не Богдась, а вiн  загубився.  Про  це  все
вiн, звичайно, не написав, а тiльки згадував i знову глибоко  зiтхнув,  бо
йому шкода було лишати це  привiльне  життя  в  Iталiї  i  повертатись  до
пансiону, та що поробиш - вiн обiцяв мамi добре вчитися i  пристойно  себе
поводити, а вона обiцяла, якщо ще затримаються за кордоном,  на  ту  весну
вiдвезти його до швейцарця, з яким i вона, й вiн, Богдась, i всi  хлопчики
з сусiднiх дворiв заприятелювали у Римi, i потiм  виявилось,  що  у  нього
вдома, у Швейцарiї, також пансiон для хлопчикiв, i вiн на лiто  запрошував
до себе Богдася.
   Але Богдасевi хочеться i додому... Особливо коли iнодi мама починає для
нього вигадувати свої казки, i це  не  зовсiм  казки,  от,  примiром,  про
хлопчика, такого, як вiн, маленького козака українця, як  вiн  визволив  з
турецької неволi дiвчинку... Вiн дуже любить, коли мама про це розповiдає.
Добре було б i про це написати дядьковi Дорошенковi, але це було  б  надто
багато, i паперу не вистачило б! Адже вiн перерахував усi мiста,  де  вони
побували, мабуть, усi фонтани - це його цiкавило завжди бiльше, нiж собори
й  монастирi,  по  яких  бiгали  дорослi.  I  все  ж  таки  написав,   що,
вiд'їжджаючи з Рима, вони кинули сольдi в фонтан Тревi, мама  i  вiн.  Про
Олександра Вадимовича вiн не написав, хоча й той кинув монетку, але  ж  iз
ним Iлля Петрович незнайомий i можна було його не згадувати. Вiн захопився
своїм листом i нiяк не мiг закiнчити.
   Мама вже чекала. Мама поспiшала, бо за нею, як завжди, зайшов Олександр
Вадимович, i вони бiгли оглядати якiсь картини.
   - Я вкину листа на поштi, коли хочеш, - сказала  мама  i,  не  читаючи,
заклеїла конверт, i тому  не  жахнулася  анi  рiзномовностi,  анi  безлiчi
помилок на всiх мовах. Це вже дiсталося Iллi Петровичу.

   * * *

   Так само, як i в Парижi, так i в  Флоренцiї,  i  в  Мiланi  -  останнiй
зупинцi в Iталiї, вона любила заходити  в  маленькi  крамнички,  де  часто
можна було побачити рiзнi рiдкiснi  старовиннi  дрiбнi  речi.  Особливо  в
букiнiстичнi. Там так приємно було перебирати старi книги,  гравюри.  Вона
рiдко щось купувала, але хазяїни крамничок або книжкових лоткiв нiколи  не
ремствували. Вони звикли, що "їхнi" вiдвiдувачi мало  що  купують,  бо  не
мають змоги купити, але ж вони по-справжньому розумiють цiну цим речам!  А
це також дає насолоду!
   Коли в маленьку букiнiстичну крамничку, що тулилася на розi  невеличкої
площi майже в центрi Мiлана, зайшла гарна молода  пара  -  русява  дама  i
чорнявий молодий чоловiк, - старенький хазяїн крамнички одразу пiзнав,  що
це iноземцi, й одразу вирiшив, що, напевне, їх  нiчого  не  зацiкавить  на
його полицях. Але дама .звернулась по-iталiйськи, правда, не  так  вiльно,
як говорять рiдною мовою, явно добираючи слова, але цiлком  правильно.  Це
вже було приємно стариганчику.
   - Будь ласка, у вiтринi ми побачили гравюрку. Може, ми помилились,  але
здається, це портрет славетного Беккарiа?
   - О так, синьйоро! - розцвiв  усмiшкою  старий.  -  Це  портрет  нашого
Беккарiя, - i нiхто на свiтi не може з бiльшим  правом  сказати  "нашого",
нiж ми, мiланцi, бо вiн жив тут i навiть недалеко вiд цiєї невеличкої, але
славної пьяцца, отож i вiд моєї  скромної  книгарнi!  Я  зараз  знiму  цей
портрет з вiтрини.
   Вiн, наче iкону, побожно пiднiс невеличку гравюру-портрет вiдвiдувачам,
i вони заговорили незнайомою йому мовою.
   - От твiй бог, - мовила Марiя.
   - Один з моїх богiв, - поправив Саша.
   - Я не ревную. Вiн для мене також велика людина - Чезаре Беккарiа.  Вiн
перший у свiтi повстав проти смертної кари!
   Почувши знову знайоме iм'я, хазяїн не мiг стриматися - вiн наче одержав
подарунок. Як  добре,  що  вони  зайшли  саме  до  нього.  Якщо  вони  так
цiкавляться Чезаре Беккарiа, вiн радий їм повiдомити,  що  саме  на  цьому
майданi незабаром йому збудують пам'ятник. Так, так,  коли  ви  вiдвiдаєте
Мiлан ще раз, ви вже побачите  пам'ятник  цiй  великiй  людинi.  Вiн  знає
скульптора й архiтектора, якi працюють над цим пам'ятником. Ще б  пак!  їх
знають усi мiланцi, i всi  знають,  що  буде  викарбувано  на  пам'ятнику,
звичайно, крiм iменi. Вiн майже продекламував: "Se dimostrero  non  essere
la pоne di morte nе utile, nе necessaria avro vintola causa dell'umanita".
   - Ти розумiєш? - спитав Саша. - "Якщо я зможу довести, що смертна  кара
не є нi доцiльна, нi необхiдна, - це буде перемогою  людства"  -  слова  з
його книги "Злочин i кара" - "Dei delitti е dеlie pоne".
   - Мiж iншим, серед моїх книжок  ви  знайдете  найстарiше  видання  цiєї
славетної книги, - заметушився стариганчик.
   - Я куплю i подарую її тобi разом iз портретом, - сказала Марiя.
   - Що ти! Це буде, певне, надто дорого, - почервонiв Саша.
   - Хай дорого. Це дорожче, - уперто  мовила  Марiя  i  легко  додала:  -
Однаково у нас майже нiчого  не  лишилось,  -  i  засмiялась,  розкриваючи
сумочку.
   Стариганчик усе зрозумiв, i хоча вони не торгувалися, вiн назвав зовсiм
маленьку суму. Адже мало хто з iноземцiв з таким захватом  роздивлялися  б
цю гравюру! До лiр, якi витягла молода русява синьйора, ще  додалась  така
приязна чарiвна усмiшка, що старий, коли  б  це  було  пристойно,  залюбки
подарував би їй i портрет, i книгу. Вiн довго дивився вслiд щасливiй парi.
   - Це чудесно, що мiланцi поставлять йому пам'ятник, i я розумiю тебе. Я
б хотiла, щоб своїм проектом тюрмознавства - як я не люблю цього  слова  -
ти також зробив переворот у всiй науцi права й кримiналiстики i щоб ти  не
схитнувся, вiдстоюючи свiй проект, не злякався боротьби, як i твiй бог.
   Вона глянула на нього - стрункого, гарного, з вiдблиском такого щастя в
очах!
   Вiн став працювати, але хiба це та праця, до якої вона звикла  про  яку
можна  мрiяти?  I  хiба  всiм  дано  силу  волi,  пристрасть  у  роботi  i
переконаннях?
   Обоє дивляться на портрет Чезаре  Беккарiа.  Цiкаво,  вiн  схожий,  цей
галантний чоловiк XVII сторiччя, на справжнього "батька юриспруденцiї"?
   - А знаєш, за що я особливо люблю його? - питає Саша.
   - За що ж?
   - За те, що коли вiн мав  можливiсть  чудесно  влаштуватися  в  Парижi,
зривати лаври i користуватися успiхом при дворi,  вiн  злякався,  що  його
мiланська коханка вiд  нього  вiдвикне,  махнув  рукою  на  всi  вигоди  i
повернувся до неї. Правда, це цiлком поiталiйськи? Любов над  усе!  За  це
вiн менi ще дорожчий! - розсмiявся Саша. - У цьому найдужче  я  хочу  бути
його учнем i послiдовником.
   - Але ж вiн вiдстояв попри всi свої iнтимнi справи  i  новi  закони.  -
Марiї хотiлося сказати це серйозно, переконливо - та що поробиш, вона була
щаслива вiд Сашиних слiв.
   "О, славетний Чезаре Беккарiа! Людство  тебе  пам'ятатиме  за  боротьбу
проти смертної кари, а  я  -  за  те,  що  любов  коханки  для  тебе  була
важливiшою за кар'єру, становище, матерiальнi блага!"
   Вони лишали Iталiю. Хiба вони могли тепер, пiсля Iталiї, розлучитися?
   Вона знала - на неї чекали на батькiвщинi, на  неї  чекав  Опанас.  Але
хiба вона могла тепер жити з Опанасом, як  жiнка  з  чоловiком?  Краще  не
думати про це...
   Та в жодному листi Опанасовi вона не писала останнього слова.  Уявлявся
Опанас, i його було шкода, та нiчого вже  вона  не  могла  поробити,  крiм
того, що нiколи  не  згадувала  Сашi  в  своїх  листах,  їй  страшно  було
замислюватись i щось  остаточно  вирiшувати,  i,  як  за  соломинку,  вона
хапалась... за борги.
   Так, так, хiба може вона зараз  повернутися,  коли  в  неї  ще  стiльки
несплачених боргiв?!  Їй  треба  конче  поїхати  до  Парижа  там  спокiйно
закiнчити (почати й закiнчити!)  великий  роман,  який  вона  замислила  -
"Записки дячка" - про попiвство, монастирi, релiгiйну  облуду.  О,  в  неї
багато спостережень з дитинства, а тут в  Римi,  в  Неаполi,  так  близько
зiткнувшись з войовничим папством, з одного боку,  почувши  розповiдь  про
падре Гаваццi, з другого, вона вiдчула поштовх. Вона повинна написати  цей
роман.
   Вона закiнчує (це вже насправдi закiнчує)  повiсть  про  трьох  сестер,
частину якої вже надiслала Добролюбову i Чернишевському. Роботи невпрогорт
Усе спокiйно вона може закiнчити лише в Парижi. Не можна ж без копiйки,  з
несплаченими боргами, з незакiнченими творами повертатися  до  Петербурга?
Звичайно, їй треба одразу до Петербурга - побувати  в  усiх  редакцiях,  в
"Современнике", де на неї чекають не тiльки Добролюбов,  а  й  Некрасов  i
Чернишевський. Всi вони вважають її "своєю" Чернишевський клопочеться  про
видання її творiв, як ще нiхто не клопотався.
   Сашi треба в Парижi завершити свiй проект.  Вона  допоможе  йому.  Вона
заприсяглася сама перед собою, що вiн це зробить. Невiдомо, як буде  далi.
Але саме за це Тетяна Петрiвна не матиме права їй дорiкнути.
   Тетяна Петрiвна. Мати Чом вони не змогли зрозумiти одна одну?
   Нема в  неї  зла  й  капелиночки  проти  Сашиної  матерi,  цю  збiр  ку
росiйських оповiдань, що вийде незабаром, вона присвячує  їй.  Там  так  i
стоятиме - "Посвящается Т. П. Пассек". Адже вона Сашина мати. А як буде  в
неї самої з Богдасем?
   Поки що i для нього найкраще i  найрозумнiше  продовжувати  навчання  в
паризькому пансiонi. Це вже Опанас повинен зро зумiти.
   ...А там видно буде.
   Коли вона пише Опанасовi, їй самiй здається, що от тiльки  розв'яжуться
цi побутовi справи - вона повернеться, обов'язково повернеться. Хай  краще
швидше надсилає все, що знає про Кармелюка.
   Вона обiцяла Богдасевi написати про славного  Кармеля  Iнколи,  правда,
останнiм часом дуже рiдко,  коли  вона  сидить  бiля  сина  увечерi,  вона
вигадує рiзнi казки, їй хочеться все записати так,  як  розповiдає.  Ще  й
iншi. Адже i Тарасовi Григоровичу вона це обiцяла.
   Через Швейцарiю вони повертались до Парижа.
   Це був кiнець чи початок?




   ЧАСТИНЯ ТРЕТЯ


   1

   Свiте тихий, краю милий,
   Моя Україно!

   Оцi два рядки весь час спадали на думку, крутилися в головi з тої митi,
коли замiсть чорних, погнилих, як трухлявi гриби, хижок замаяли  в  зеленi
першi бiленькi хатки. Густi, таємничi, як  у  казках,  ялинковi,  а  потiм
сосновi дебрi й хащi змiнилися на ласкавi,  м'якi  краєвиди,  що  голубили
очi, заспокоювали душу - гаї, луки, синi рiчки, бiлi хатки то на узгiр'ях,
то в долинi. "Село! I серце одпочине. Село на нашiй Українi..."
   Подорожнiй бачив - це вже Україна. "Свiте тихий, краю милий..."
   Не дивно, що вiн згадував зараз один по  одному  рядки  свого  друга  -
Тараса Григоровича Шевченка. Вiн знав i далi  цi  вiршi,  але  зараз  йому
хотiлося повторювати лише цi першi рядки пiсля Петербурга, пiсля шляху  по
Бiлорусi, геть дощенту зубожiлої, з тими  чорними  хижками,  що  й  хатами
назвати  важко,  з  юрбами  жебракiв  у  дрантi,  пiсля  цього   похмурого
видовиська серце справдi  вiдпочивало.  Навколо  розкошувало  рiдне  лiто,
стояли скирти хлiба, веселили очi рiзнобарвнi  квiти...  I  серце  хотiло,
жадало вiдпочити.
   Але ж подорожнiй знав - то все омана, то лише вiдпочинок для очей.
   Вiн згадав. Позаторiк вiн був у Iталiї. Квiтучi помаранчевi й цитриновi
садки наче свято  справляли.  Буяли  всiма  кольорами  пiвденнi  дивовижнi
квiти. Здавалося, у цих краях мусить панувати радiсть,  насолода.  А  вiн,
цей подорожнiй, дiстався до невеличкого острiвця Капрери, i  там  точилися
розмови про розтерзаний народ Iталiї, про нещасний  народ  Росiї,  Польщi,
України, там домовлялися про вiйськову пiдготовку емiгрантської молодi  до
майбутнiх повстань. Багато  вiдчув  тодi  спiльного  лиха  й  необхiдностi
взаємної дружби i допомоги - рiдного краю i далекої чарiвної Iталiї -  цей
подорожнiй, пiдполковник Андрiй Опанасович Красовський. Вiн уже не звертав
уваги на всю красу й багатства iталiйської природи, а бачив тiльки  людей.
Iталiйський герой Джузеппе  Гарiбальдi,  який  гостинно  приймав  його  на
Капрерi, на прощання потиснув йому мiцно руку  й  просив  передати  привiт
усiм друзям, хоч i незнаним в очi, та  всi  ж  однодумцi  були  для  нього
друзi. Просив передати привiт усьому народу.
   Добре, що пiдполковник Красовський встиг розповiсти  про  все  Тарасовi
Григоровичу. Вiн ще жив тодi, дорогий батько Кобзар...
   Та все ж таки, незважаючи на сумну дiйснiсть, Красовський радiв, що їде
на Україну, що житиме в Києвi, працюватиме там,  звичайно,  не  тiльки  за
вiйськовим призначенням в Кадетському корпусi, а й  за  призначенням  тiєї
таємної  органiзацiї,  яку  з  влучного  слова  Герцена  та  Огарьова,  що
пролунало в "Колоколе", називали "Земля i воля".
   У Петербурзi дали йому адреси, усi нитки зв'язкiв з  потрiбними  людьми
на Українi i доручили як  старшому  i  роками,  й  досвiдом  органiзувати,
керувати, спрямовувати...
   Його знали як дiяльну, розумну, енергiйну,  але  дуже  скромну  людину,
позбавлену будь-якого честолюбства й пихи.
   Найменше вiн думав про себе й своє мiсце, i тому з ним легко  сходилися
люди, найрiзноманiтнiшi люди. Умiв вiн знайти  бадьоре  дружнє  слово  для
студентської i вiйськової молодi, для якої i своєю освiченiстю, i  бойовим
досвiдом, ранами, одержаними на вiйнi, був авторитетом. Умiв вiн знайти  i
просте щире слово до селян, якi б здивувались,  дiзнавшись,  що  дядько  у
вишитiй сорочцi, у чумарцi та чоботях (вiн часто любив i  гуляти,  й  бути
вдома у такому простому одязi) - син генерала, та ще якого генерала!  Саме
за придушення польського повстання у  1830  роцi  батько  його  й  одержав
генеральський чин i нагороди вiд царя. Це завжди каменем  лежало  на  душi
Андрiя  Опанасовича,  але  й  надихало  на  ще  бiльшу  непримиреннiсть  i
боротьбу.
   Зараз по дорозi  до  Києва  вiн  хотiв  зупинитися  на  кiлька  днiв  у
Чернiговi. У  нього  ще  був  час,  щоб  до  початку  навчального  року  в
Кадетському корпусi встигнути познайомитися з "громадою"  в  Чернiговi,  з
"громадою" в Києвi, побувати в Каневi на могилi дорогого Кобзаря.
   Ще був лише початок серпня.
   Вiзник йому трапився неговiркий i якийсь похмурий.  Тiльки  й  витяг  з
нього Красовський, що звуть Петром, а далi - анiтелень. Та все-таки раптом
Красовський спитав:
   - А чому досi хлiб тут не звезений i людей  не  видко?  Справдi,  якiсь
незвично нiмi були поля без людей, i жнива ж  давно  одiйшли,  а  хлiб  не
звезений. Що сталося? Петро обернувся, спiдлоба глянув на нього.
   - А звiдки менi знати? Я з iншого села, -  але  не  стримався  i  додав
злiсно: - Не хочуть на панщину виходити! - Та й знову повернувся до  коней
i хльоснув їх так спересердя, що вони враз  побiгли,  наче  за  ними  звiр
якийсь погнався.
   Адже цей подорожнiй був у вiйськовому мундирi,  мiркував  Петро,  може,
вiн  сам  iз  тих,  що  наслали  батальйони  солдатiв  на  "усмирения"  та
"роз'яснення" селянської волi. Усмиряли та роз'яснювали рiзками i вважали,
що цього замало - забирали до Чернiгова,  у  в'язницю.  Кажуть,  когось  i
далi, аж у Сибiр запроторили. Краще мовчати. В їхньому селi,  звiдки  вiн,
Петро, теж усього було... Не тiльки дядьки, ще дужче баби - як показилися.
Це ж у їхньому селi Марина, його брата, Василя Злидня, жiнка -  нiчого  не
скажеш, гарна молодичка, вiн сам на  неї  колись  задивлявся,  та  Василь,
старший, ранiше схопив; може, це й краще, бо в нiй,  напевне,  сто  чортiв
сидить, - так от вона  прийшла  з  чернiгiвського  ярмарку  i  всiх  бабiв
збаламутила:
   - На панський двiр не пiдемо, панщини одробляти не будемо. Цар нам волю
дав, а пани її сховали.
   За це i їй з два десятки рiзок перепало. А Василь i досi в Чернiговi за
гратами. На нього жандарi кажуть: "Головний паливода". Стара мати всi  очi
виплакала.
   Краще мовчати i з цим подорожнiм. Навченi.
   Тут саме шлях перетинала Десна, треба було проїхати бродом.
   Петро обережно направляв коней, начебто через це i не розмовляв.
   I раптом зiтхнув глибоко вiйськовий i стиха мовив:
   - I праворуч вода, i лiворуч вода, а посерединi бiда. - I вже мовчав до
самого Чернiгова, нiчого не питав, нiчого й не сказав, коли  назустрiч  їм
iшли загони солдатiв.
   А вже як побачили золотоверхi чернiгiвськi собори, дiсталися  на  гору,
зупинились коло гостиницi, офiцер простягнув Петровi  карбованця  i  мовив
нiби мiж iншим:
   -  Дружнiй  чередi  вовк  не  страшний.  Петро  кiлька   хвилин   стояв
розгублений, потiм почухав потилицю, сiв на бричку, гукнув сердито:
   - Но, но, дурнi! - I подумав: "А мо', я й сам дурний?  От  i  розберись
тепер, що воно за людина".

   * * *

   От Дорошенко, Iлля Петрович,  учитель  Чернiгiвської  гiмназiї,  одразу
розiбрався, що то за людина.
   Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович.
   Опанас Васильович  тепер  мешкав  у  Чернiговi,  й  Дорошенко  радiв  i
пiдсвiдоме сердився на нього, бо  нiяк  не  мiг  второпати,  зрозумiти  до
кiнця, що ж таке з Марiєю Олександрiвною?
   Опанас Васильович i Iлля Петрович пiсля майже дворiчної розлуки  одразу
зустрiлися,  як  брати.  Обидва   радiли,   смiялися,   обiймалися,   щось
вигукували, знову обiймалися, i спочатку навiть здалося Iллi Петровичу, що
Маркович дуже пожвавiшав. Он як гаряче взявся до своєї роботи.
   А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для
родини.
   Та то тiльки так попервах здавалося. Iнколи ловив Iлля  Петрович  такий
смуток у його очах, що не переказати. Справдi, лиха та радiсть, по  котрiй
смуток наступає. "Ну, що ж, - пояснював сам собi Iлля Петрович, -  звiсно,
сумує за дружиною, за сином.. чекає на них..."
   Багато не розповiдав  Опанас  Васильович,  говорив,  власне,  багато  -
згадував усi мiста,  де  були,  згадував  усiх  людей,  з  ким  доводилось
стрiчатися, але ж то були якiсь географiчнi спогади, перелiк мiст, перелiк
людей... не бiльше...
   Замигтiли перед Iллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг,  Париж,
Аахен, Лондон, Остенде без  усякої  послiдовностi.  I  це  все  називав  i
перераховував  Опанас  Васильович  без  особливого  запалу,   нiби   хотiв
показати, що це все й не  порiвняти  з  Чернiговом,  з  Десною,  навiть  з
маленьким повiтовим мiстом Стародубом, де Марiєчка  спокiйно  працюватиме,
вiдпочине вiд баламутного закордонного життя.
   Так само й прiзвища нових знайомих, здебiльшого вiдомi  їм  обом  давно
прiзвища з журналiв,  газет,  книг,  скоромовкою  перелiчив...  i,  раптом
помовчавши якусь мить, сказав: "З чим пiшов, з тим i прийшов", - але, наче
сам  злякавшись  визнання,  вiв  далi  свiй   перелiк   перед   здивованим
Дорошенком.
   А про Марiю Олександрiвну майже не розповiдав, тiльки  щось  поверхове,
загальне - працює, сам бачиш, скiльки  написала,  а  ще  бiльше  задумала.
Друзiв нових багато, питаєш? Еге ж, багато, сам знаєш, яка вона. До  одних
усе погане липне, а до неї чи не найкращi.  I  це  мовив  без  захоплення.
Змiнилася? Еге ж, змiнилася. Та нi, така як i була. От  картку  надiшле  -
подивишся.
   Але ж її, Марiї, листи до Iллi  Петровича  були  такi,  що  йому  часто
ставало аж лячно, i вiн думав: або не хоче  чогось  до  кiнця  розповiдати
Опанас, або сам не добирає, як їй важко  часом,  немов  заплуталася  вона,
заблукала, а  чому  -  хiба  звiдси,  з  Чернiгова.  вiн  може  розiбрати,
зрозумiти цi коротенькi листи з несподiваними  бажаннями  й  планами?  От,
примiром, пише: хоче поїхати в Єрусалим. Чому в Єрусалим?  Навiщо?  Спитав
Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: "Уперше  чую,  та  то,  певне,
хтось їй казав, що їде, от i вона одразу: "А що, якби и  менi",  -  махнув
рукою, як на дитячi вигадки, не вартi уваги.
   А от в iншому листi - вже про це не сказав Опанасовi - чи  вiзьме  вiн,
Iлля Петрович, Богдасика, якщо раптом її не буде... Це вона  писала,  коли
раптом захворiла в Iталiї... Та вже, дяка боговi, видужала.
   Вiн прочитав її останнього листа до  Тараса  Григоровича  Шевченка,  що
допiру надрукували в  "Основi",  i  знову  чув  її  голос,  бачив  удавано
докiрливi очi, губи, що стримували ласкаву посмiшку.
   Хiба ж вона  знала,  пишучи  тодi  вночi  з  Рима  листа  до  "батька",
одвертого й щирого,  без  прикрас,  як  думка  у  темрявi  на  самотi,  що
надрукують цього листа, читатимуть його всi?..  Лише  той,  кому  написано
було, не встиг прочитати...
   А тепер Дорошенко радiв без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою
колишньою, близькою i зрозумiлою, i шкода було, що  не  може  написати  їй
усього, чим живе тепер. Хiба ж тiльки заради Педагогiчної школи їздив  вiн
до Києва? I вона б йому, напевне, далеко бiльше, й докладнiше,  й  глибше,
нiж Опанас, розповiла б про Лондон та Iталiю, про все те, про що не  можна
написати в листах. Все ж таки з приїздом Опанаса з'явилася  реальна  надiя
на те, що побачаться незабаром.
   Iлля Петрович саме був  пiд  враженням  її  листа  до  Шевченка,  коли,
прийшовши до Опанаса Васильовича,  застав  у  нього  якогось  вiйськового.
Дорошенко, сугубо цивiльна людина, погано розбирався у чинах i рангах, але
по мундиру побачив, що чин i ранг не малий,  а  от  уся  манера  триматися
цього кремезного, трохи вже полисiлого чоловiка, та й лагiдний вигляд його
обличчя з козацькими вусами нiяк не в'язалися з поважним вiйськовим чином.
   - Пiдполковник Красовський. Андрiй Опанасович,  -  одрекомендував  його
Маркович. - А оце наш друг, i мiй, i Марiєчки,  Iлля  Петрович  Дорошенко,
старший викладач математики Чернiгiвської гiмназiї.
   Красовський немов здивувався, почувши це прiзвище,  та  одразу  приязно
всмiхнувся Дорошенковi.
   - Ми ще в Немировi разом учителювали, - вiв далi Опанас Васильович. - А
щоб тобi, Iлько, одразу було зрозумiло, скажу:
   Андрiй Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича i зараз на  його
могилу їде, а житиме в Києвi.
   - Так, знову у милому серцю Києвi. Жив я там майже рiк, а  в  п'ятдесят
дев'ятому роцi мусив поїхати лiкуватися вiд ран до Iталiї. Потiм застряв у
Петербурзi, а душею сюди рвався. "Нема на  свiтi  України,  немає  другого
Днiпра", їй же право, нема менi кращого  мiсця,  як  на  Українi,  у  вас.
Здається, i люди тут iншi. Я радий, що й у вас у Чернiговi затримався.  От
тiльки влаштуюся в Києвi, перевезу свою жiнку й дiток з Ревеля, вони  поки
що там у її рiднi.
   Вiн i говорив якось спокiйно, довiрливо.
   - I я чекаю свою жiнку й сина, - пiдхопив Маркович. - Потинялися ми вже
з нею досить, аж два роки за кордоном.  Тепер  вона  в  Iталiї.  Пише,  що
задумала низку оповiдань для дiтей з нашої iсторiї, iсторiї України. Це  ж
скарбниця невичерпна, i майже нiхто ще з неї води не черпнув.
   - Дуже менi хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то  її
давно вже знаю, поважаю i люблю.
   - Та от її останнiй лист, - заметушився Опанас Васильович. - Iлько, я ж
листа вчора одержав. - Вiн  вийняв  листа  з  нагрудної  кишенi,  прочитав
кiлька рядкiв про те, що пише нову повiсть "Жили три  сестры",  дає  її  в
"Современник".  У  Неаполi   дуже   з   Добролюбовим   заприятелювала,   а
Чернишевський, хоч i не бачив її нiколи, так ретельно узявся до її  справ,
що Кожанчиков видає оце тепер її оповiдання, i грошi, значить, будуть,  i,
значить, - приїде незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче  для  дiток
дещо написати. А ранiше, як дiзналася, що хочемо тут, у Чернiговi,  газету
видавати, одразу вiдповiла: "Запишiть мене там наймичкою". I, як завжди, з
особливим почуттям i пiдкресленням прочитав Опанас Васильович:  "Обiймаємо
тебе, наш друже, М. i Б. Марковичi".
   Що ж, хороший лист дружини, розумної дiлової жiнки.
   - От як добре! Повернеться ваша Марiя Олександрiвна, ми хлопчика у нашу
школу заберемо в Київ, буде разом  з  моїм  Андрiйком  вчитися,  -  сказав
Красовський.
   - Це вже як Iлля Петрович вiддасть! - засмiявся  Опанас  Васильович.  -
Там такi друзi! Певне, вже бачить  мого  Богдася  у  формi  чернiгiвського
гiмназиста!
   - Все-таки перед Києвом треба буде поступитися, - мовив Дорошенко.
   - Я там буду при Кадетському корпусi, - сказав  Красовський,  -  але  я
мрiю завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса,  i  щоб  викладали
там українською мовою, i взагалi вчитимемо i  виховуватимемо  не  так,  як
мене в корпусi.
   - Та щоб не так, як i тепер у гiмназiях, - додав Iлля Петрович.
   Iнколи кiлька слiв - i враз зрозумiють люди, що вони з  одного  табору.
Отак сталося мiж Красовським i  Дорошенком.  Чомусь  пiсля  читання  листа
Марiї Олександрiвни Красовський дуже повеселiшав.
   - Навiть не уявляю, як ваша жiнка в Iталiї може стiльки  працювати!  Це
така казкова, чарiвна країна!
   - От побачите мою Марусю i зрозумiєте  -  завжди  i  скрiзь  працює,  -
похвалився Опанас  Васильович,  -  поспитайте  Iллю  Петровича,  не  дасть
збрехати, вiн не тiльки з Богдасем, а й з Марусею були нерозлийвода.  Коли
б чоловiк iншої вдачi, нiч я, - ревнував би, їй же богу!
   - Ну що ти верзеш! - почервонiв Iлля Петрович.
   - Та то я так. Ти ж - свята душа.  Ну,  я  вийду  на  хвилинку,  накажу
самоварчик поставити. Ще й Нiс, лiкар, обiцяв  прийти.  Марусенька  й  про
нього завжди питає: "А яка добра людина Нiс? Усi про нього - о,  це  добра
людина". Питає: "Чи так само мед варить?" Не забула.
   Видно було,  з  яким  задоволенням  Опанас  Васильович  згадує  усi  цi
дрiбнички, якi показують, що вона з ним. Вiн вийшов, i враз,  хоч  обличчя
Красовського не втратило своєї теплоти i доброти, вiн якось в той  же  час
посерйознiшав.
   - Я дуже радий, що зустрiвся тут з вами, Iлля  Петровичу  Я  хотiв  вас
бачити, бо дещо привiз вашому знайомому,  Андрущенковi,  з  Петербурга,  i
менi казали, що саме через вас я зможу зв'язатися  з  ним,  дiзнатися,  де
вiн. Та, певне, i ви менi також розповiсте про Чернiгiв. Оце тiльки дихнув
на українськiй землi, i серце зрадiло,  а  потiм  лише  одну  фразу  кинув
вiзник: "Не хочуть селяни на панщину йти..." Виходить, для них це однаково
- стара панщина. Побачив я по дорозi роти солдатiв, певне, з екзекуцiй або
на екзекуцiї йшли, i завмерло все в менi.
   - Селян-бiдолах наче по губах мазнули, а й вкусити не дали,  -  зiтхнув
Iлля Петрович.
   - Нi, не принесла "воля" жаданого щастя.  Не  обманювали  себе  марними
надiями нi Тарас Григорович, нi друзi з "Современника" -  Чернишевський  i
Добролюбов, розумiли весь час, яка це воля буде.
   - На Чернiгiвщинi з самої весни неспокiйно, - сказав Дорошенко. -  Одне
село Безуглiвка чого варте! Вимагали  там  селяни  землю  без  викупу,  на
панщину виходити припинили i по iнших селах своїх людей послали, щоб разом
боротися. Аякже, вкупi й батька не страшно бити. Казали, що життя свого не
пошкодують, а правди доб'ються. I дiйсно - стояли на своєму, як  порiшили.
Надiслали до них аж три батальйони пiхоти на приборкання, хотiли  заводiяк
забрати, так громада вся, як один, кинулася на вiйсько. Такого  ще  нiколи
не було.
   - I що?
   - Вiдомо що! Хiба голiруч або з вилами проти рушниць що зробиш?  Врештi
сотнi перепорото, а скiльки в кайданах - у в'язницi потрапили!  Не  хочуть
аж нiяк уставнi грамоти пiдписувати - адже вiддають помiщики гiршу  землю,
черезсмужжя, вигони казна-де, у чортiв на болотi,  та  ще  й  такi,  що  й
скотина не пройде, щоб на панську землю  не  ступити.  От  i  спаш,  от  i
заганяють її, от i плати або вiдробляй. А воно ж не то  що  худобу,  гуски
нема куди випустити. А коли не хочуть викупляти той нiкчемний шмат  землi,
якого пан хоче здихатися, то примушують всiлякими засобами.
   - Нiде це  нечувано,  -  похитав  головою  Красовський,  -  примушувати
купувати. А в нас усе можливо. Усе зроблено, щоб панiв не  скривдити,  щоб
їм обидно не було. А головне, що мене  обурює  без  краю,  це  те,  що  на
приборкання селян посилають солдатiв - їхнiх же братiв i синiв, що самi  з
села вийшли.
   - I за екзекуцiї самi ж селяни платять. А простої - це  ж  такий  розор
для селянина, може, ще й гiрший за град та пожежу, -  мовив  Дорошенко.  -
При менi один вiйськовий прохопився, що по веснi на нашу бiдолашну Україну
на приборкання селян було кинуто  тридцять  полкiв  кавалерiї  i  тридцять
полкiв пiхоти, на саму нашу Чернiгiвщину бiльш як чотири полки. Ще б  пак,
щоб не чекали селяни "слушного" часу! Неспокiйно в нас на Чернiгiвщинi  та
й скрiзь на Українi!
   - Та й  скрiзь  на  святiй  Русi,  -  кинув  Красовський.  -  Комiтети,
пiдкомiтети, новi установи,  мировi  посередники,  а  що  мають  вiд  того
селяни? Хоча б цi ж мировi посередники, тiльки й того, що непокояться, щоб
i вовки були ситi, i вiвцi цiлi. .
   - Та, певне, бiльше про те,  щоб  вовки  були  ситi.  Недарма  сам  цар
напередоднi манiфесту сказав: "Здається, ми все зробили,  щоб  не  ущемити
iнтереси помiщикiв".
   Навiть коли бере участь у цiй роботi така щира людина,  як  наш  Опанас
Васильович. Чим можна допомогти, коли за помiщикiв  озброєна  сила?  Кожен
губернатор  у  губернiї  сам  особисто  зацiкавлений,  щоб   землевласники
якнайменше  втратили.  Менi  здається,  на  своїй  посадi  Опанас  недовго
продержиться, не з його вдачею, - похитав головою Iлля Петрович.
   - Приємна вiн людина, - мовив замислено  Красовський.  -  Я  радий,  що
познайомився з ним. Там, у Петербурзi, стрiчався з Кулiшем,  i  дуже  менi
було прикро чути вiд нього, що Маркович! розiйшлися.
   - Як розiйшлися? - аж пополотнiв  Дорошенко.  -  Та  ви  ж  самi  листа
бачили, що вчора Опанас одержав!
   - Тому i я так цьому листу зрадiв. Кулiш взагалi недобре, зле про Марка
Вовчка говорив, - хiба мiг вiн сказати, що процiдив  крiзь  зуби  Кулiш  з
презирством,  коли  зайшла  мова  про  Марiю  Марковичку,  що  стала  вона
"європейською повiєю?" - Я вважаю, - переконано мовив  Красовський,  -  що
Марiя Олександрiвна найкращий письменник  на  Українi.  До  того  ж  єдина
письменниця-жiнка у нас. Та хiба тiльки на Українi?  Хiба  i  в  Росiї  не
зачитуються її творами, не плачуть над ними? Швидше б їй повернутися! Коли
б на власнi очi сьогоднiшнє наше побачила, скiльки ще потрiбного  створила
б для народу!
   - Вона б усе зрозумiла, - тихо сказав Дорошенко, - бо побачила  б  так,
як воно є насправдi, без iлюзiй. А в нас на Українi ще важче,  нiж  скрiзь
на Русi, як ви мовили, адже ще додаються утиски нацiональнi, загострюються
взаємини з поляками. Наше право на нашу українську мову, iсторiю, культуру
нам треба виборювати.
   - Часто  замiсть  того,  щоб  людям  розтлумачити  спiльну  нашу  бiду,
однакову для всiх, навiть освiченi люди, я не кажу вже про рiзних урядових
бурбонiв, нацьковують один народ на iнший.
   - Оцiєї нацiональної  обмеженостi  i  нема  у  Марiї  Олександрiвни,  -
пожвавiшав Дорошенко. - Ви читали її останню повiсть - "Тюлевую бабу"?  Ви
звернули увагу на кiнець, сповнений такого гуманного спiвчуття до гнаних i
зневажених євреїв?
   Коли вiн сам, Iлля  Петрович,  читав  цю  повiсть,  вiн  згадував  свої
прогулянки з нею по Немирову, її людяне  ставлення  до  всiлякої  бiдноти,
незалежно вiд нацiональностi, вiн не смiявся так,  як  iншi,  що  звернули
увагу лише на сварку двох провiнцiйних баринь, що з  жиру  казилися  через
рецепт "тюлевої баби", нi, у нього сльози на  очi  навернулися,  коли  вiн
читав наприкiнцi про розор нi в чому  неповинної  єврейської  родини,  про
свавiлля одних i беззахиснiсть iнших.
   А дружба Марiї  Олександрiвни  з  поляками?!  Не  з  багатiями  графами
Потоцькими, куди її завжди запрошували  на  прийоми  i  концерти,  i  вона
залюбки завжди ходила слухати музику, але ближчих взаємин не заводила, хоч
нею одверто часто милувалися, - а дружба з колегами-вчителями, з молоддю.
   Як їй треба тепер, одразу ж повернутися на батькiвщину! Невже  вона  не
вiдчуває  вiдповiдальностi  на  собi,  пiсля  того  як  написала  "Народнi
оповiдання", як сам  Кобзар  так  високо  її  поставив,  назвав  пророком,
полюбив, як "доню"?
   Нi, вона повинна приїхати на Україну, сама на все подивитися...
   Красовський не мiг знати, що думає цей приязний  скромний  учитель,  на
якого, певне, завжди можна покластися, про Марка Вовчка.  Вiн  зрадiв,  що
вони з одного слова зрозумiли одне одного.
   - Ваша правда. На Українi ще важче, нiж десь-iнде. I звiдтiль гаряче, i
звiдсiль боляче, - i вголос проказав тi рядки,  що  весь  час  виринали  в
пам'ятi, коли їхав, тiльки зараз уже додавши й останнi:

   Свiте тихий, краю милий,
   Моя Україно!
   За що тебе сплюндровано,
   За що, мамо, гинеш?



   2

   Аж голова йшла обертом. У паризькому салонi Єлизавети Василiвни графинi
Салiас де Турнемiр, вона ж письменниця  Євгенiя  Тур,  збиралися  до  того
рiзнi люди, що важко було зрозумiти, кому й чому, власне, симпатизує  сама
господиня, i багато  хто  помилявся,  зустрiвши  тут  своїх  однодумцiв  i
вважаючи, Цвриродно, що й графиня таких же поглядiв i переконань, як вони.
Та сьогоднi Марiї здалося, що в цьому Ноєвому  ковчезi,  де  переплуталися
"сiм пар чистих i сiм пар нечистих", сьогоднi одностайно всi  без  винятку
були зацiкавленi зустрiччю з новим гостем.
   Вона, Марiя, одразу пiзнала його, тiльки вiн з'явився у  дверях  I  так
поглянув на всiх, немов усi тут були його друзi  i  тiльки  на  їхнього  й
чекали. А Єлизавета  Василiвна  i  не  попереджала  про  I  нього!  Певне,
готувала сюрприз. Вона любила сенсацiї! Марiя побачила величезну постать i
по тому, як прибулець h-обвiв усiх  поглядом,  одразу  пiзнала  легендарну
людину. Адже i Рейхелi, i Герцен з Огарьовим, i Iван Сергiйович  Тургенев,
розповiдаючи  про  Бакунiна,  обов'язково   мальовничо   описували   "його
зовнiшнiсть i з острахом та жалем зiтхали, так, так, навiть Герцен!  -  чи
не втратив вiн, Михайло Бакунiн, за тi мiсяцi, коли був прикутий  ланцюгом
до стiни в камерi австрiйської тюрми, за ;довгi роки одиночного ув'язнення
в Шлiссельбурзькiй фортецi, за ,часи сибiрського заслання, чи  не  втратив
вiн своєї левиної гриви, чи  зберiг  свiй  гучний  голос  оратора,  чи  не
зiгнулись його  широкi  плечi.  Давнi  друзi  боялися,  що  побачать  його
дряхлим, немiчним, старим...
   Але Марiя вмить схопила все:  нi,  хоч  скуйовджене  волосся  посрiблив
сибiрський iнiй, воно й зараз здавалося левиною гривою, i сам не зiгнувся.
Вiн наче одразу заповнив  усю  кiмнату  собою,  своєю  великою,  могутньою
статурою, рухами, голосом.
   Певне, багатьом одразу мимоволi захотiлося заплескати в долонi, як  при
виходi знаменитого актора, хоча нiчого актор.ського, награного не  було  в
ньому.  Одразу  вiдчувалася  людина  невсипущої,   непереможної   енергiї,
захопленої дiї.
   Графиня Салiас, експансивна, екзальтована  до  хворобливої  нервозностi
жiнка, кинулась до нього.
   - Михайло Олександрович! Яке щастя! Ви на волi! Ви з на.ми! Ви в  моєму
домi серед друзiв! Друзi! До нас прийшов  Михайло  Олександрович  Бакунiн,
чудом врятований! - Вона простягла до нього руки, як простягають  жiнки  в
костьолах до Христа.
   - Мене врятував Амур, - мовив Бакунiн, схопивши i поцiлувавши її руки.
   - Бог любовi? Ми знаємо про ваше одруження з дочкою засланого поляка, -
з почуттям мовила графиня, i в очах її замигтiли сльози.
   - Звичайно, бог послав менi чарiвне божественне створiння, щоб я  ожив,
але  з  неволi  я  врятувався,  вiддавшись  не  богу  любовi,  а  могутнiй
сибiрськiй рiцi Амуру, i от проїхав Японiю,  Тихий  океан,  Сан-Францiско,
Панамський перешийок, Нью-Йорк, Бостон, Атлантичний океан i кинув  якiр  у
Лондонi, де постiйно мерзенна погода, але в нагороду - воля i друзi!
   - Так, так, - глибоко зiтхнула Салiас, - вiд лондонських  друзiв  ми  й
дiзналися  про  вашу  втечу,  про  ваш  порятунок  i  дякували  їм  за  це
повiдомлення в "Колоколе".
   Марiя теж згадала, з яким  хвилюванням  прочитала  вона  торiк,  восени
шiстдесят першого року, коли вже пiсля Iталiї оселилася в  Парижi,  чотири
короткi рядки, але великим курсивом на початку першої сторiнки "Колокола".
   "Михайло Олександрович Бакунiн в  С.-Францiско.  Вiн  вiльний!  Бакунiн
виїхав з Сибiру через  Японiю  i  збирається  до  Англiї.  Повiдомляємо  з
захопленням про це всiх друзiв Бакунiна"
   А потiм у першому номерi "Колокола" вже цього,  1862,  року  наприкiнцi
журналу - "М.О. Бакунiн приїхав 27 грудня в Лондон" - i все.
   Та вже наступний номер вiдкривався  великою  статтею  Iскандера-Герцена
"М. О. Бакунiн". I таки Герцен писав правду. Вiн "бадьорий i свiжий", i  з
подвiйною любов'ю до народу,  i  ще  дужче  загартований  "свiжим  молодим
повiтрям Сибiру".
   Як Марiї захотiлося побачити самiй Бакунiна! А зараз вона рада була, що
Салiас так настiйно наполягала, щоб сьогоднi Марiя обов'язково завiтала до
неї, але не пояснювала чому.
   Бакунiн тиснув усiм руки, i Марiї здалося - вiн певний, що  потрапив  у
коло своїх однодумцiв. До того ж тут було, як завжди, багато полякiв.
   Насамперед графиня познайомила  його  з  професором  Вiзинським,  своїм
близьким другом. Професор  Вiзинський  мав  посаду  в  секретарiатi  князя
Чарторийського,  навколо  якого  кублилось  аристократичне   праве   крило
полякiв-емiгрантiв. Марiю дивувала близькiсть графинi  з  цим  професором,
але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для
багатьох слова "поляк" i "революцiонер" були синонiмами, як сказам  Герцен
у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять  рiзнi
"крила" польського орла - i праве, i лiве...
   Для Бакунiна справа Польщi тепер стала idйe  fixe,  i  вже  за  хвилину
гуркотiв його голос оратора, ватажка  мас,  немов  вiн  був  не  в  салонi
графинi Салiас на rue Marbeuf, a десь  принаймнi  на  площi,  якщо  не  на
барикадi.
   - Росiя! Польща! Слов'яни! Це моє останнє слово!
   - I дiло, дiло, - молитовне склавши руки, проказала графиня.
   - Сказати "дiло" - це надто  честолюбно!  -  заперечив  Бакунiн,  немов
одмахуючи рукою це твердження i дивлячись не на неї, а  обводячи  поглядом
усiх присутнiх. - Щоб служити цiн справi, я  ладен  iти  в  барабанщики  й
навiть у прохвости. Я тринадцять рокiв був позбавлений полiтичного  життя,
жадаю цiєї дiяльностi. Людина щаслива лише тодi, коли дiє. Для мене мета -
славна вiльна слов'янська федерацiя - єдиний  вихiд  для  Росiї,  України,
Польщi i взагалi всiх слов'янських народiв!
   -  Познайомтеся,  ось  письменниця  України  -  Марко   Вовчок,   Марiя
Олександрiвна Маркович. - Салiас обняла Марiю  i  трошки  пiдштовхнула  до
Бакунiна.
   - Дочка славної  України!  Прекрасна  слов'янка!  -  потиснув  їй  руку
Бакунiн. Та Марiї здалося, хоч вiн i дивиться на неї, але не  бачить.  Вiн
захоплений своїми думками, своїми словами, усiм новим товариством. Нi, вiн
не милується собою, але вiн сприймає усiх  у  цiлому,  не  зупиняючись  на
кожному, i її справдi саме так, як "дочку  славної  України",  поневоленої
України, а тому близької йому. Цього вже було досить для  Марiї.  А  втiм,
вона помилялася. Вiн зупинився коло неї на хвильку.
   - Ми ще побачимось iз вами, - сказав вiн. "Може, вiн хоче передати щось
вiд Олександра Iвановича?"майнула думка у Марiї, а Бакунiн вiв далi:
   - Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, знає його життя?
Ми ще побачимось!
   - Бiльше того, письменник повинен мати справу з серцем i душею  народу,
- тихо сказав Марiї юнак, що стояв поряд. Це був вiрмен Мiкаел  Налбандян.
Вiн також нещодавно приїхав з Лондона  i  познайомився  з  Марiєю  тут,  у
салонi Салiас, але їх наче ранiше заочно познайомив Герцен,  бо  Налбандян
приїхав з його дорученнями, i Марiя допомагала їх виконати. Вона завжди не
просто охоче, а з радiстю брала на  себе  обов'язки  поштаря,  зв'язкiвця,
квартир'єра.  Про  Налбандяна  Герцен  казав:  "Золота   людина,   вiддана
безкорисливо, вiддана наївно, до святостi".  Це  одразу  вiдчула  Марiя  i
заприятелювала з ним.
   - Яка людина! - мовив мiж тим Налбандян, кивнувши готовою на  Бакунiна,
котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою полякiв.
- Та чомусь поряд з подивом i навiть захопленням менi трохи й шкода  його.
Вiн не вважає на реальнi можливостi, i вражає якась дитяча безпораднiсть в
реальному життi, якої вiн сам не помiчає...
   - Тому ви так гаряче взялися  допомогти  йому  влаштувати  приїзд  його
дружини сюди? - спитала Марiя. - Ви ж при менi радилися про  це  з  Iваном
Сергiйовичем.
   - Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати  в
помiч. Але це  необхiдно  зробити  для  нього.  Слава  богу,  дружина  вже
вирвалася з Сибiру, зараз вона у його  рiдних.  Треба,  щоб  її  випустили
сюди. Адже вона зовсiм юна, вiн каже - просто дитина. Вiн  безмежно  сумує
за нею i непокоїться.
   - Важко уявити його одруженим, - замислено мовила Марiя i подумала:  "А
ще до того ж щасливим одруженим". - Якi вони не схожi - Герцен i  Бакунiн,
- раптом сказала вона.
   - О, так, -  погодився  Мiкаел.  -  Вони  тепер  пiсля  радостi  першої
зустрiчi  багато  сперечаються.   Бакунiн   далеко   ближчий   з   Миколою
Платоновичем  Огарьовим,  i,  уявiть,  Герцен,  хоч   i   нехотя,   iнколи
поступається i дiє за їхнiм бажанням.
   - Герцен? Людина таких мiцних  власних  уподобань,  з  таким  тверезим,
блискучим, самостiйним розумом?
   - Не скидайте з терезiв сили дружби.
   Справдi.  Сила  дружби.  Пам'ять  молодостi!   I   -   схиляння   перед
перенесеними муками, перед слiдами вiд ланцюгiв. Це щось та  значить,  їй,
Марiї, розповiдали, як з приводу одного iнциденту в  Сибiру,  що  торкався
Бакунiна, Герцен вiдмовився дати спростовання в "Колоколе", сказавши:  "Що
ж, правда - правда-матка, але й Бакунiн менi Бакунiн!"
   Все-таки ця жадоба дiї така заразиста. Швидше б побачитись вiч-на-вiч з
Бакунiним. Хочеться дiзнатися, що вiн думає про  конкретнi  дiї.  Про  це,
звичайно,  не  заговориш  у  салонi  Єлизавети  Василiвни.   Вона   одразу
вiдзначила Марiю серед усiх жiнок, якi бувають тут, - жiнок, правда, буває
дуже мало, - i завжди запрошує до  себе,  не  лише  вечорами,  коли  буває
багато народу, а й просто посидiти, погомонiти вдвох.
   - А ви не збираєтесь скоро до Росiї? - спитав Налбандян.
   - Збиралась i збираюсь. Та от Iван Сергiйович у листах настiйно  радить
тепер не їхати, - враз посмутнiвши, вiдповiла Марiя.
   - Справдi, може, вам i небезпечно їхати пiсля такого розгрому? Михайлов
засланий, Чернишевський сидить у Петропавловськiй фортецi, там же Писарєв,
Шелгунов. Журнали закритi. Ви з багатьма з  заарештованих  листувалися  чи
були просто знайомi. Звичайно, знають i про вашi зв'язки з  Лондоном.  Нi,
таки справдi вам не варто їхати тепер. Зачекайте трохи.
   - Я й так довго чекаю, а треба бути дома, - тихо вiдказала Марiя.  Вона
замовкла, думаючи про своє. Треба бути "вдома".  Де?..  Одразу  перед  нею
з'явилося обличчя Сашi... Мiж iншим, вiн уже, певне, повернувся з лекцiй i
чекає, може, вона зайде до нього сьогоднi увечерi... а може, чекає на  неї
в її пансiонi, тут же в цьому домi... Вони ж мешкають з  Салiас  в  одному
домi, тiльки на рiзних поверхах.
   ...Сумну  її  мовчанку  увiрвали  ще  голоснiшi,  нiж  ранiше,   вигуки
Бакунiна. Вiн душив у обiймах невеличкого чоловiка, який тiльки-но зайшов.
   - Ви задушите милого  Фрiча!  -  кинулася  рознiмати  їх  графиня,  але
Бакунiн не випускав з обiймiв чоловiка, та й той, кого назвали Фрiчем,  не
пручався, вiн припадав головою до грудей Бакунiна.
   - Скiльки рокiв! Подумати, скiльки рокiв!
   - О, це чеський письменник Фрiч, - шепнула Марiя Налбандяну. - Та ви  ж
його, певне, знаєте, вiн же  був  у  Лондонi,  про  нього  писали  менi  i
Олександр  Iванович,  i  Iван  Сергiйович,  щоб  я   обов'язково   з   ним
познайомилася. Ви ж знаєте його?
   - Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись?
   - Встигла, встигла i дуже цьому рада, - прояснiла знову  Марiя.  -  Яка
чудесна людина i над усе любить свою Чехiю! А яка в нього мила  родина,  i
жiночка, i хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них.
   Фрiч уже звiльнився вiд обiймiв Бакунiна  i  з  щасливим  розчервонiлим
обличчям дивився на присутнiх.
   - Панi Марiя! Добрий вечiр! - гукнув вiн по-чеськи.
   - Ви не знайомi? - спитав  вiн  Бакунiна.  -  Це  ж  українська  Вожена
Немцова! Пам'ятаєте  нашу  прекрасну  письменницю  Божену?  Так  от  -  це
українська Вожена - Марко Вовчок, їй тiльки розкажеш якусь чеську казку, а
вона у вiдповiдь  з  десяток  українських  варiантiв!  Наш  Неруда  заграв
колискову, - а вона двадцять українських проспiвала, одна вiд одної краще!
Познайомтеся!
   - А ми вже знайомi, - вiдповiв Бакунiн, i цього разу  Марiї  здалося  -
вiн глянув справдi на неї.
   Єлизавета Василiвна запросила всiх до дуже скромного столу Що  було  на
столi - не мало значення, адже вона жила зовсiм небагато. Вона радiла,  що
у  неї  в  салонi  вiдбувалися  такi  зустрiчi,  вона  пишалася  ними,  їй
здавалося:  саме  тут,  у  неї,  вершаться  великi  справи,  розв'язуються
серйознi полiтичнi питання. Вона з гордiстю любила згадати, що  саме  вона
була редактором журналу "Русская речь" (правда, дуже обмежено-лiберального
i  досить  скромного  щодо  передових  iдей).  Але  ж  пiсля  студентських
заворушень у Москвi, в яких брав  участь  її  син,  а  в  її  московському
"салонi", як i тепер тут, у Парижi,  збиралися  рiзноманiтнi  люди  -  вiд
помiркованих професорiв до революцiйної молодi, - їй  все-таки  натякнули,
щоб вона поїхала з Москви.
   Участь її сина в студентських заворушеннях була зовсiм невеличка,  його
й не заарештовували, навiть не затримали, коли вiн сам прийшов до  полiцiї
i сказав, що хоче подiлити долю товаришiв. Але потiм вiн  поїхав  у  числi
трьох делегатiв вiд студентiв до  Петербурга  клопотатися  за  потерпiлих.
Взагалi це був чесний порядний хлопець. У всякому разi, нi мати, нi син не
стояли осторонь громадського життя. Переконання їхнi були нестiйкi i якiсь
строкатi, як i їхнє оточення в Парижi. Та хiба мало було таких? I вiд цiєї
строкатостi голова йшла обертом.
   Iнколи Марiя думала: "Всi наче вбираються на свято якесь, а свято це не
веселить, а тiльки шумить їм". I коли їй здавалось, що з'явилась от людина
дiї, - вона загоралась i хотiла пiзнати її дужче. Адже її жива душа жадала
живих людей! А коли вже хтось цiкавиться Україною, як цей милий Фрiч,  або
неймовiрний Бакунiн, та ще з таким революцiйним вантажем за плечима, -  як
не спалахнути надiями на участь у справжньому, потрiбному, живому дiлi?



   3

   Саша нервово поглядав на годинник i вже не думав про те, якi  матерiали
треба замовити на наступнi днi в цiй бiблiотецi, де вiн часто працював,  -
треба ж було, нарештi, закiнчити свiй проект, треба написати деякi статтi,
як радила йому Маша. Вiн уже не мiг думати про це. Вiн дивився на  стрiлки
- i на ту, що показує години, i на ту, що показує хвилини, i  розраховував
у думках, де зараз може бути Машенька, Марiя?
   Вона, мабуть, уже закiнчила свою працю за  столом,  своє  писання,  над
яким сидiла цiлу нiч, тiльки-но вони розсталися, i, певне, всенький ранок.
Оцi ще дячки, попи та черницi, якi, вона признавалася, їй навiть сняться i
не дають спокою, поки вона про них не напише! Та зараз уже перша година  -
снiданок у всьому Парижi! Значить, вона  нашвидку  поїла  в  пансiонi,  де
мешкає, або по дорозi  в  якiйсь  "crйmerie",  якщо  спiзнилась  своєчасно
спуститися до їдальнi i не схотiла завдавати  зайвих  турбот  господинi  i
служницям, i побiгла. Куди?
   Вчора вона сказала, що їй неодмiнно треба забiгти хоч  на  хвилинку  до
лiкарнi, до госпiталю для бiдних, вiдвiдати нещасну  жiнку,  яка  жила  на
мансардi того ж дому, де й Марiїн пансiон Вона,  ця  ще  не  стара  жiнка,
зовсiм самотня, i, крiм Марiї, нiхто не вiдвiдує її, безнадiйно хвору, вже
приречену Саша знає - Марiя обов'язково купить  по  дорозi  якiсь  фрукти,
найдешевший букетик квiтiв, заощадивши на власному снiданку.
   Марiя казала, - нiде, в жодному мiстi, вона не бачила, щоб  так  любили
квiти, як у Парижi. Хiба можна уявити паризькi вулицi,  бульвари,  парижан
без  квiтiв?  Бiжить  якась  бiдна  модисточка  з  роботи  i   обов'язково
зупиниться купити мiкроскопiчний  букетик  з  кiлькох  фiалочок.  "Дивись,
дивись, Сашенько, - часто в захопленнi торсала Сашу за руку Марiя,  -  он,
бачиш, робiтник на риштованнi, та он, у синiй блузi, камiння кладе,  а  на
кашкетi у нього квiтка!"
   Вона була в захватi вiд квiткових базарiв. Скiльки їх тут, у Парижi,  i
в самому центрi, i на набережних Сени, i в передмiстях. Один,  найпишнiший
та найдорожчий, коло церкви святої Магдалини, туди приходять  i  приїздять
розчепуренi панi i  купують  розкiшнi  квiти,  дивовижнi  рослини,  що  їх
квiтникарi викохують i доглядають  як  дорогоцiннi  скарби  i  серед  зими
продають дари лiта й пiвдня. Звичайно,  вони  коштують  недешево!  Але  ця
купiвля не хвилює Марiї, її  бiльше  зворушує,  коли  якась  бiдна  жiнка,
рахуючи i перераховуючи в своєму гаманцi заощадженi кiлька су,  виторговує
малесенький горщик з квiткою i пуп'янками - обов'язково приглядається, щоб
були пуп'янки, з надiєю, що цвiстимуть довго, вона поставить його  у  себе
на вiкнi десь високо-високо, десь на сьомому поверсi у своїй  мансардi,  i
радiтиме, i милуватиметься шматочком живого поля серед цих кам'яниць.
   Найвеселiшi й найдешевшi старi базари на набережнiй Сени  -  цiлi  поля
троянд раптом виникають перед очима. I зовсiм тут iншi продавщицi, нiж  на
звичайних  ринках  з  м'ясом,  рибою,  птицею.  На  квiтникових   -   вони
найпривiтнiшi,  невимушене  люб'язнi,   доброзичливi,   особливо   люблять
продавати й давати рiзнi iнтимнi поради  при  цьому  молодим  дiвчатам  та
юнакам.
   Але Маруся волiє купувати квiти  у  вуличних  продавщиць  -  невеличких
дiвчаток, їх тут безлiч - i пiдлiткiв, i  зовсiм  маленьких.  Однi  жвавi,
моторнi, задерикуватi, вони своїм базiканням забивають памороки  покупцям,
вулиця - їх рiдна домiвка, вони й спiвають, i  пританцьовують,  а  вже  як
посваряться мiж собою, то такий гвалт здiймуть, вчепляться у волосся  одна
однiй, зберуть навколо себе юрбу людей i  раптом,  несподiвано  для  всiх,
вмить усе припинять! Маруся купує не в таких  розбещених,  а  в  скромних,
худеньких,тихих дiвчаток.
   Якось довго не могла заспокоїтись. Побачила одну  дiвчинку,  блiденьку,
як прив'яла квiтка, i останнiй крихiтний букетик  у  її  кошичку  був  уже
прив'ялий, жалюгiдний... Дiвчинка в благенькому платтячку - їй  явно  було
не тепло - сидiла на сходах церкви i мрiйно дивилася на  блискучi,  залитi
газовим свiтлом, галасливi, багатолюднi вулицi. Звiдси, з горба, де стояла
церква, вiдкривалася чудова панорама вечiрнього Парижа. I Марiю вразив цей
мрiйний,  вiдчужений  вiд  злиденної  повсякденностi  звичних  принизливих
турбот погляд, у якому були i милування,  i  насолода,  i  мрiя  про  щось
неясне, але казково чарiвне.
   Марiя не могла пройти мимо. Зупинилася, купила той  останнiй  прив'ялий
букетик, складений з коротеньких, негодящих для справжнього букета квiтiв.
Дiвчинка спокiйно пояснила, що  вона  живе  у  дорослої  квiтникарки,  яка
продає квiти на базарi,  а  вона  робить  свої  букетики  iз  забракованих
рослинок, i коли продасть усi, все-таки дещо приносить додому i,  значить,
сама заробляє на хлiб, а ця квiтникарка - мамина подруга, а мама померла.
   - Ти знаєш. - схвильовано розповiдала Маруся Сашi, - мене дивує  в  цих
дiвчатках,  i  в  цьому  бiднятковi,  якась  власна  гiднiсть,   абсолютна
вiдсутнiсть бажання викликати до себе жаль. Вона раптом спитала мене: "Ви,
певне, з чужої сторони? Я це бачу. Правда, наш Париж чарiвний? Я  не  можу
намилуватися ним. Увечерi, коли менi пощастить  розпродати  все,  так,  як
сьогоднi, я люблю сидiти, i дивитися, i дивитися, i думати". - "Про що?" -
спитала я її. "Про все. Про все, що хочу, можу думати".
   Марусi так хотiлося ще побачити те дiвча. Вона кiлька  разiв  проходила
вечорами  повз  ту  церкву,  приглядалась  на  бульварах  до  кожної  юної
квiтникарки, щоб знайти ту  маленьку  мрiйницю.  Але  хiба  це  можливо  в
Парижi, де так легко загубитися маленькiй самотнiй  душi.  Спочатку  Марiї
важко було призвичаїтися до цього переплутаного життя, вона в цьому навiть
Сашi  не  признавалась,   навпаки,   усiх   дивувало,   як   швидко   вона
пристосувалась до всього. Може, в своїх попереднiх мандрах i в Iталiї, i в
Лондонi, i в перших поїздках до Парижа вона вже звикла i до  рiзноманiтної
юрби, блиску багатства i  поряд  жахливих  злиднiв  жебрацтва,  до  галасу
великих мiст.
   Та тепер, коли вона надовго  оселилася  в  одному  мiсцi,  вона  бiльше
почала приглядатися i прислухатися до цього небезпечного руху,  дражливого
гомону блискучих вулиць, до таємничого мороку старих занедбаних провулкiв,
де селилася злиденна бiднота, - ой, як боявся Саша, коли вона блукала  там
сама! - до околиць, звiдки натовпом сунули вранцi, коли ще й  на  свiт  не
благословлялось,  робочi  люди...  Люди!  Скрiзь  її  притягали,   вабили,
цiкавили люди. Не багатiї, не "вищий свiт" - про них вона нiколи не писала
й не напише, а  найдужче  -  робочi,  працьовитi  люди:  старi,  молодi  i
особливо  дiвчатка,  пiдлiтки,  дiти.  I  в  кожнiй  iстотi  їй   хотiлося
розгледiти власне життя цiєї iстоти. Вона думала, як же воно розвинеться i
збережеться у цьому вирi такого великого, живого, грiшного, i чарiвного, i
бездомного, i такого, що всiх може притулити,  мiста,  як  Париж.  Бо  так
легко загубитися в ньому...
   I от зараз вона йде до хворої жiнки, яка лежить  у  величезнiй  лiкарнi
для бiдних. I коли Марiя вперше прийшла туди, їй здалося:  хвора,  безсила
людина, опинившись там, серед сотень таких же хворих, на таких же  койках,
в таких халатах, усiх цих чужих i незнайомих людей, i в чомусь  схожих  до
жаху, - може вiдчути лише розпач i безнадiйний кiнець.
   Але ж це були живi люди, з жадобою життя. Вперше проходячи по  палатах,
Марiя боялася, що не знайде  свою  сусiдку.  Але  знайшла.  А  потiм  уже,
придивляючись  до  кожної  з  сусiдок  у  довгiй,  як   казарма,   палатi,
познайомившися з ними, вона дiзнавалася про драму кожної,  чимось  подiбну
до драми iншої, але в чомусь свою особисту,  своєрiдну,  i  вiдчувала,  як
потрiбна iнколи одна рiдна усмiшка, одненька квiтка, щоб допомогти  людинi
видряпатися звiдси, напружити останнi сили в боротьбi за життя, або... або
не такою безнадiйно холодно-самотньою залишити цей свiт...
   Саша знову поглядає на годинник. Зараз вона, Марiя, певне, вже в iншому
кiнцi Парижа. Вона попередила, що їй  треба  обов'язково  зайти  до  мадам
Беннi, обов'язково тодi, коли Карл  Беннi,  молодший  її  син-лiкар,  брат
загадкового знайомого Герцена  -  Артура  Беннi,  у  своїй  клiнiцi.  Вона
уточнила це не для того, щоб Саша, бува, не занепокоївся з ревнощiв.  Карл
Беннi її "придворний медик", її Богдася, та й самого  Сашi.  I  хоч  Карл,
звичайно, чудово розумiє їхнi взаємини, все ж таки i сам iнколи так млосно
дивиться на Марiю i сумно недвозначно зiтхає. Багато їх сумно зiтхають. Що
поробиш? Саша до цього звик... Але сьогоднi, справдi,  їй  треба  побачити
матiр Карла наодинцi. Старший її син Артур нещодавно був у Лондонi,  часто
навiдувався до Герцена й Огарьова, тепер повернувся до Петербурга,  i  вiд
нього мати  давно  не  має  листiв,  дуже  хвилюється.  Марiя  знає:  його
заарештовано. Але ж, може, це ненадовго, може,  це  не  через  "лондонськi
зв'язки"? Може, поки що нiчого не треба говорити матерi? Краще  запевняти,
що материнське передчуття помиляється?
   - Ой, як я не люблю брехати, i головне, те, що вона знатиме, нiчого  не
допоможе...
   Вона радиться з Сашею i, звичайно, зробить усе по-своєму.
   ...Вона вмiє заспокоїти людину. Навiть Iван Сергiйович казав не раз: "У
вас дар робити з людьми, що хочете".
   А з ним, iз Сашею? Так, i  з  ним  також,  може,  ще  й  дужче,  нiж  з
будь-ким... Варто тiльки побачити її, вловити її погляд,  її  усмiшку  при
зустрiчi, варто їй шепнути на людях, мимохiдь "серце моє", якесь  ласкаве,
тiльки "їхнє" слово - i вiн знає: вона з ним, адже вона з ним!
   Але  чому  ж  увечерi,  вiрнiше  вночi,  треба  розходитись  по  рiзних
квартирах, чому ж вранцi не можна прокинутися разом, i  для  всiх  вона  -
"панi Маркович", i iнколи сама, сама вона так спокiйно каже знайомим: "Оце
одержала листа вiд чоловiка, з України, вiн пише..."
   У цьому сучасному Вавiлонi - Парижi - нiхто особливо не  звертає  уваги
на їхнi взаємини, наче все це природно, наче так  i  повинно  бути:  гарна
молода самостiйна жiнка, ну й, звичайно,  при  нiй,  як  тiнь,  стовбичить
молодий чоловiк.
   При людях вони на "ви", i вона йому каже: "Олександр Вадимович..." А як
усе може бути iнакше? Вiн не знає...
   Вiн дивиться на  годинник  i  знову  пiдраховує.  Зараз  вона  у  свого
давнього знайомого -  польського  поета  Сови-Желiговського.  Саша  iнколи
також заходить з Марiєю  до  нього.  Але  частiше  вона  буває  там  сама.
Сьогоднi вона також буде у Желiговського сама. Там  вона  зустрiнеться,  -
вона сказала Сашi про це,  -  з  офiцером  Олександром  Сахновським,  який
приїхав оце з Лондона, а зовсiм нещодавно вирвався з Росiї. Вона сказала:
   "Олександр Iванович просив йому допомогти тут  перебути,  влаштуватися,
знайти якийсь заробiток. Я вирiшила, поки що  там  знайдемо  -  хай  зараз
пiджене Богдася в математицi, ми ж з тобою в математицi не  дужi  мастаки!
Ти не уявляєш, з якого  пекла  вирвався  цей  Сахновський!  Я  потiм  тобi
розкажу все - зараз нiколи..."
   Вона часто так каже: "Я потiм тобi розкажу". Можливо, це "потiм"  i  не
настане...
   Що з того, що вона сама сказала Сашi: "Ми повиннi бути  зовсiм  прозорi
одне для одного. Ми нiчого не повиннi таїти в  собi.  Я  вся  перед  тобою
розкрита, i ти також!"
   Що з того, що вона це казала? У нього й справдi  нема  нiяких  таємниць
вiд неї. Якi у нього можуть бути таємницi, якими вiн не подiлився б з нею?
   Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось рiзних життєвих справ
i її особистого, сердечного... Хiба вона щось своє приховує вiд нього? Але
ж це не стосувалося її  зв'язкiв,  її  взаємин  з  людьми,  з  якими  вона
стрiчалася у Желiговського, у Салiас,  якi  приїздили  з  Гейдельберга,  з
Лондона. То ж були не її особистi власнi таємницi, не  її  власнi  справи.
Про те вона не мала права говорити навiть Сашi.  Саша  це  розумiв.  От  i
зараз. Сахновський, який "вирвався з пекла". Уроки  Богдасевi  -  це  лише
привiд  тактовно  допомогти.  Саша  знає,  вона  без  роздумiв  подiлиться
останнiм франком, не пiдкреслюючи, не роблячи  сумних  спiвчутливих  очей,
поставить просто тарiлочку смажених  каштанiв,  коли  нiчого  iншого  нема
вдома, або, проходячи разом з якимось  бiдолашним  прибульцем  метушливими
паризькими вулицями, запропонує, наче мiж iншим, зайти до кав'ярнi  випити
чашечку кави i спокiйнiсiнько попередить при цьому: "Не  турбуйтесь,  я  ж
тут господиня, а ви ще не призвичаїлись, i зараз вам кожне су  дороге".  I
нiхто, нiхто не почуває себе нiяково.
   Порiвнюючи з Iваном Сергiйовичем  Тургенєвим,  вона,  зви  чайно,  була
людина, яка потопає в боргах i не знає, як виплутатися, i Iван  Сергiйович
не раз писав у Росiю друзям, що треба поклопотатися про її гонорари,  адже
не можна, щоб Марiя Олександрiвна опинилася  в  Клiшi!  Але  порiвнюючи  з
емiгрантами, яких стiльки зараз прилинуло до  Парижа,  особливо  польської
молодi, -  однi  втекли  вiд  репресiй,  iншi  приїхали  для  налагодження
зв'язкiв, з важливими таємними дорученнями i просто не  мали  змоги  дбати
про своє власне життя i добробут, - порiвнюючи  з  усiма  такими,  вона  ж
письменниця з досить вiдомим iм'ям, i  хоч  нечiтким,  нерiвним,  а  втiм,
якимось постiйним лiтературним заробiтком, вона має квартиру  -  недорогий
пансiон, i хоча часто боргує в ньому, але ж це дах над головою!  Звичайно,
порiвнюючи з ними - емiгрантами, вигнанцями, часто  з  чужими  паспортами,
без будь-якої професiї, якою могли б тимчасово заробити, -  вона  здається
їм просто заможною! I для них вона може позичити в iнших... i в  неї  було
легше позичити, нiж у справдi "iмущих".
   Саша це все бачить, i розумiє, i... хвилюється. Хвилюється за неї, i  в
цьому вiн, не признаючись їй, на боцi Тургенева, який казав  i  писав  щоб
"не пiдпадала вона пiд вплив польського елемента"

   * * *

   Не має вона права розповiдати навiть йому, найближчiй для  неї  людинi.
Адже Марiї довiряють дуже багато. Навiть добре, що є заборона  хоч  комусь
прохопитися цими вiдомостями, i добре, що Сашi не можна  казати  -  навiщо
його пiдставляти пiд небезпеку? Хоча в ньому Марiя була певна, як  у  собi
самiй, - нi за яких обставин вiн  нiкого  не  викаже,  не  зробить  нiчого
зайвого. Перш за все, думаючи про неї.  Але  навiщо  ставити  його,  бодай
випадково, у прикре становище?
   Часто, вже пiсля того, як Марiя дiзнавалася про тi чи  iншi  подiї  вiд
своїх польських друзiв, вiд герценiвських посланцiв, вони  про  це  читали
вдвох у "Колоколе", i тодi Марiя раптом щось додавала, пояснювала. I  Сашi
було зрозумiло, що вона знала про це ранiше.
   "Колокол" їй завжди надсилав Герцен з будь-якою оказiєю. Листiв уже  не
писав, як колись, а "Колокол" i  майже  всi  видання  надсилав,  передавав
рiзнi доручення, певний, що Марiя сумлiнно виконає. А листiв не писав.
   Чому? Марiї було це прикро. Розчарувався? Через Сашу?
   Вона нi з ким про цене говорила. Незважаючи  на  переоцiнення  багатьох
цiнностей пiсля дружби з Добролюбовим, - до Герцена вона ставилася,  як  i
ранiше, з найглибшою повагою, i вiн стояв майже найвище  з  усiх  знайомих
тепер людей, їй приємно було, що  вiн  доручає  їй  прийняти,  влаштувати,
допомогти комусь iз його "соратникiв", значить, довiряє, але їхня  iнтимна
дружба урвалась. Може, вони колись усе ж таки побачаться, i знову  виникне
те взаєморозумiння, що так одразу зародилося при першому побаченнi?  Добре
вже й те, що вiн їй довiряє.
   От i тепер вона вiдчуває себе  вiдповiдальною  за  цього  Сахновського.
Скiльки вiн їй розповiв! От би записати все, але ж все  було  нiколи,  хай
потiм - заспокоює вона сама себе.
   На жаль, так багато завжди люди вiдкладають на  "потiм".  А  час  лине,
несе новi змiни, враження, зустрiчi з новими, iншими людьми.
   Як картала  вона  себе  "потiм",  багато  рокiв  згодом,  що  поспiшала
виконати якiсь буденнi невiдкладнi справи, то бiгла на побачення з  Сашею,
то слухала з чемностi теревенi сусiдок по пансiону або випадкових знайомих
у салонi графинi Салiас, а  когорта  вславлених  потiм  героїв  повстання,
революцiйної боротьби промайнула повз неї.  I  невславлених...  За  це  ще
болячiше. Про "вславлених" пише одразу i напише потiм полум'янi свої рядки
Герцен. Про фантастичнi  захоплення  i  помилки  Бакунiна.  Про  фанатичну
вiдданiсть  однодумцiв  Шевченка,  Добролюбова,  Чернишевського,  Зигмунта
Сераковського. З сторiнок "Колокола" дiзнаються i про другого благородного
друга Кобзаря - пiдполковника  Красовського.  їхнi  iмена,  з'явившись  на
сторiнках "Колокола", перейдуть потiм по  праву  в  лiтописи  революцiйної
боротьби, в iсторiю.
   Але ж поряд  з  ними  дiяли  й  дiють  сотнi  i  тисячi  "невславлених"
виконавцiв-бiйцiв. Хiба можливо згадати  всi  iмена  тих,  котрi,  кинувши
тепло й затишок рiдної домiвки й сiм'ї, йшли "до  лясу"?  Хто,  зневаживши
сталою кар'єрою, чинами, орденами в царськiй армiї, вiдмовлявся стрiляти в
полякiв,  карати  повсталих  селян!?  Скiльки  було   їх,   iмена   котрих
загубилися,  якi,  ризикуючи  на  кожному  кроцi   життям,   друкували   й
розповсюджували  листiвки,  переправляли  зброю,   забороненi   лондонськi
видання, налагоджували зв'язки, вели пропаганду серед вiйська.
   Одним iз таких був  Олександр  Сахновський,  i  "потiм",  багато  рокiв
згодом, Марiя згадуватиме його й iнших "невславлених", незнаних,  забутих.
I захоче написати про них. I знову не встигне. З-помiж них  став  близьким
ще один "невславлений", але поки що вiн був далеко, поки що вiн  вимiрював
з таємними завданнями шляхи i стежки України...



   4

   А iсторiя  Олександра  Сахновського  була  пов'язана  з  iсторiєю  його
друзiв,  членiв  комiтету  росiйських  офiцерiв  у   Польщi   Арнгольдтом,
Сливицьким та Ростковським, яких розстрiляли у червнi 1862 року, i рядовим
Левом  Щуром,  засланим  на  довiчну  каторгу.  Те  саме   загрожувало   i
Сахновському - розстрiл або каторга в  Сибiр.  Але  вiн  утiк.  Вiд  нього
Герцен дiзнався подробицi справи i в кiлькох  номерах  "Колокола"  написав
про це. Вони, троє офiцерiв i рядовий Щур були рiзних нацiональностей:
   Iван  Арнгольдт  -  латиш,  Петро  Сливицький  -  українець,  Францiшек
Ростковський - поляк,  рядовий  Щур  -  єврей.  Та  всi  вони  були  одних
переконань i вели  агiтацiю  серед  солдатiв,  читали  листiвки,  написанi
спецiально для росiйських вiйськ у Польщi, надiсланi  з  Лондона,  i  таки
добре  попрацювали,  бо  коли  цих  офiцерiв  було  арештовано,  жоден  iз
солдатiв, незважаючи на рiзки, ляпаси, загрози командира й слiдчих,  -  не
дав найменшого показання на шкоду своїм офiцерам.
   Головним обвинуваченням проти Арнгольдта був його лист  до  росiйського
намiсника у Варшавi генерала Лiдерса, який провадив найжорстокiшу полiтику
щодо полякiв, був нещадний до спiвчуваючих їм. Лист не був пiдписаний,  та
коли судова комiсiя пред'явила його Арнгольдту й спитала, чи не вiн  писав
його, - Арнгольдт твердо вiдповiв: "Так, я, але не закiнчив його". Вiн тут
же взяв зi столу перо й пiдписав пiд листом своє прiзвище.
   Така "зухвалiсть" найдужче розлютила суд i уряд. Солдати  їхнiх  частин
зумiли  переказати  у  фортецю  ув'язненим,  що   хочуть   звiльнити   їх,
органiзують втечу. Але ув'язненi заборонили  це  робити,  переказавши,  що
треба берегти сили для наступної боротьби.  їх  було  таємно  вивезено  до
iншої фортецi i розстрiляно. Потай i  одверто  i  солдати,  i  офiцери,  i
цивiльнi справляли по них панахиди. За це знову карали.
   Варшава була як на вулканi. Лiдере тремтiв. Вiн не знав, що  робити,  i
тремтiв за своє життя. I недаремно. Якось уранцi вiн гуляв у  Саксонському
парку, до нього пiдiйшов молодий  офiцер  i  вистрелив.  "Цей  пострiл,  -
прочитали в "Колоколе", - був зроблений  в  Саксонському  саду,  в  десяти
кроках, посеред публiки, яка  гуляла,  вiйськової  i  цивiльної.  Той,  що
стрiляв, холоднокровно продув пiстолет, поклав  його  в  кишеню  i  вийшов
через кондитерську з саду. Гуляння тривало далi. Нiхто з публiки не зробив
жодного руху, щоб зупинити  його.  Полiцiя  i  загальна  думка  приписують
пострiл росiянину, якого спонукали до цього почуття помсти за  ствердження
вироку". Цей номер "Колокола" знову ж таки передав Марiї Сахновський.
   - Це просто неймовiрно, - сказала вона схвильовано.  -  Ви  не  знаєте,
спiймали смiливця?
   -  Нi,  не  спiймали.  Поки  полiцiя  отямилась,  вiн   справдi   через
кондитерську вийшов на iншу вулицю i зник.
   - I нiхто не дiзнався, хто ж це був?
   - Чому ж? - Сахновський усмiхнувся. - Товаришi добре знають, хто це, бо
вiн зайшов до друзiв пiсля цiєї ранкової прогулянки й повiдомив: "Я всадив
Лiдерсу в голову кулi за Арнгольдта, Сливицького й Ростковського. На жаль,
не дуже вдало. Лише поранив. Та чорт iз ним, однаково буде пам'ятка на все
життя". Звичайно, Лiдерсу довелося поїхати з  Варшави,  куля  потрапила  в
щелепи.
   - А офiцер? - нетерпляче спитала Марiя.
   - Ну, звичайно, вiн уже не повернувся до своєї вiйськової частини. Йому
довелося зникнути. Вiн тодi ж у друзiв  переодягся  ксьондзом  i  спокiйно
пройшов  вулицями  мiста.  Залiзничники,   робiтники   знову   дали   йому
переодягтися в своє робiтниче вбрання i вивезли на  дрезинi  у  передмiстя
Варшави - Прагу, а звiдти вже вiн переправився за кордон, до  Лондона,  до
Олександра Iвановича i Миколи Платоновича, яким  i  ранiше  писав  i  яких
питав, як бути їм, росiйським офiцерам, у Польщi в разi повстання.  Ну,  а
тепер уже наочно познайомилися. Мiж iншим, Марiє  Олександрiвно,  вiн  ваш
земляк-українець, дуже любив спiвати українських  пiсень,  знав  напам'ять
вашого Шевченка...
   - Вiн молодий? - спитала Марiя.
   - Трохи молодший за мене. Рокiв двадцять три - двадцять чотири.
   - Зовсiм молодий. Хотiла б я побачити таку надзвичайну людину.
   - А що ж, може, й побачите.
   - Невже вiн тут?
   - Ви знаєте, завжди важко сказати, де вiн у даний момент. Здається, вiн
якимось фантастичним засобом переноситься з Варшави до  Брюсселя.  Уявiть,
пiсля того пострiлу вiн знову повертався до Варшави, але  зовсiм  змiнивши
свiй зовнiшнiй вигляд. Оглядiтися не встигли, - вiн уже в Лондонi, а потiм
Парижi, i наче в передмiстя метнувся - вже опинився в Петербурзi. I от  ви
сказали - надзвичайна людина. Коли ви його  зустрiнете,  i  нiхто  вам  не
скаже, хто це, вам i на думку не  спаде,  що  це  той  самий  надзвичайний
хлопець. Скромний, тихий, дуже мовчазний.  От  тiльки  зрiдка  було,  коли
товаришi зберуться, так розспiвається або, як я казав, почне  напам'ять  з
Кобзаря читати - та з таким почуттям, що й зупинити не можна. Якось зайшов
до  нього,  ще  у  Варшавi,  коли  вiн   легальний   ще   був,   поручиком
шлiссельбурзького полку, сидить один на диванi,  по-турецькому  пiдiбгавши
ноги, награє на гiтарi й  спiває  вашi  козацькi  пiснi,  сумнi  й  суворi
водночас. Знаєте, його  i  Герцен,  i  Огарьов  дуже  полюбили.  Повiрили.
Огарьов, ну просто, як на сина улюбленого дивився. Та ми всi його  любимо.
Нiколи не питала Марiя сама перша, а тут спитала.
   - А можна менi знати, як звуть?
   - Чому ж нi? Може, вам i йому доведеться тут допомогти, а  вiн  же  про
себе нiчого нiколи не скаже. Нi  пихи,  нi  хвастощiв  анi  грана.  Андрiй
Потебня його звуть.
   - Так я ж знаю! У Гейдельберзi був молодий вчений, з України, Потебня.
   - Нi, то його  старший  брат,  Олександр.  Лiнгвiст.  Теж  дуже  хороша
людина. Але Андрiя змалку вiддали у корпус, i вiн пiшов iншим  шляхом.  Як
вiн тут буде - я вас познайомлю. Але, мила Марiє Олександрiвно, доведеться
на короткий час уроки  з  Богдасем  припинити.  Менi  треба  ненадовго  до
Лондона.
   - Ну от, а ще кажете, що цей Потебня в один i  той  же  час  у  кiлькох
мiсцях перебуває, наче лiтає мiж ними. А ви самi такий!
   - Що поробиш. Таке наше дiло, - усмiхнувся Сахновський.  -  Так  що  не
гнiвайтесь, потiм з Богдасем надолужимо, вiн дуже здiбний.
   - Та про Богдася  не  турбуйтесь,  це  дрiбницi.  Вiн  справдi  з  вами
математику полюбив, а я й не чекала. Вiтайте в Лондонi вiд мене щиро.
   - Дивно ж ми тут, в Антонiя Едварда, зiйшлися, у нашого Антонiя Сови, -
мовив Сераковський, тиснучи руку Марiї. - От i Бронiслав прийшов, - кивнув
вiн на Залеського, - i ви, наче вiд батька Тараса до нас посланниця.
   - Я часто тут буваю, правда, Едварде? -сказала Марiя.
   - I так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнаннi, так i  панi  Марiя
нам рiдна, - цiлуючи Марiї руку,  проговорив  Желiговський,  вiн  же  поет
Антонiй Сова.
   Plеmienni bracia, brada moi z ducha,
   Choc w roznej wierze choc w roznej mowie,
   Nas wychowali i chrzcili ojcowie,
   Lecz my ogniwo jednego lancucha... -
   (Брати по племенi, мої брати по духу, _
   Хоч в рiзнiй вiрi i хоч в рiзнiй мовi _
   Нас виховали i хрестили батьки, _
   Але ми кiльця одного ланцюга.)_
   проказала  Марiя  так  само  по-польськи,  як  i  розмовляла  часто   в
товариствi Желiговського, уривок з його твору.
   - О, матка боска, - гiрко усмiхнувся Саратовський, -  коли  б  справжнi
брати одної вiри i одної мови могли б  порозумiтися  мiж  собою,  як  дiти
одного справедливого духу, хоч i рiзних народiв.
   - Ти був в отелi Ламберт, в цьому  гнiздi  бiлого  польського  орла?  -
спитав Желiговський. - А може, тобi дав аудiєнцiю  генерал  Мерославський,
який гадає звiдси  з  Парижа  керувати  рухавкою  i,  головне,  -  в'їхати
диктатором на бiлому конi до Варшави. Боюся, що врештi вiн знайде  спiльну
мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому бiлому гнiздi, з
аристократами. А проти Герцена  и  Огарьова  Мерославський  просто  пашить
люттю!
   - I Бакунiна, - додала Марiя. - Це навiть i я  знаю,  бо  коли  Михайло
Олександрович Бакунiн був тут, вiн з обуренням розповiдав менi й Фрiчу про
його лист.
   - Лист Мерославського?
   - Еге ж. Мерославський написав йому, що не визнає українцiв,  бiлорусiв
i   литовцiв   як   окремi   народи,   вiн   назвав   нас    фантастичними
нацiональностями.
   - I  вважає  ганьбою  те,  що  наш  Центральний  комiтет  визнає  права
литовцiв, українцiв i бiлорусiв на самовизначення, - сказав Желiговський.
   - От саме з ним i була в мене розмова. I важко пiсля неї  заспокоїтися,
- сказав Сераковський. - Я бачу, що  Марiя  Олександрiвна  добре  в  курсi
наших справ.
   -  I  бере  їх  близько  до  серця.  Герцен  i  Бакунiн   дають   Марiї
Олександрiвнi доручення, довiряють, - пiдтвердив Желiговський.
   - Iнколи менi здається, що Бакунiн надто  багатьом  довiряє,  -  мовила
Марiя. - Але  нiде  правди  дiти,  зараз  вiн  живе  польською  справою  i
здивований, що партiя Мерославського всiляко уникає його.
   - Коли б тiльки його! - обурено мовив Сераковський. -  Цей  зарозумiлий
генерал ненавидить росiян, ненавидить i кревних полякiв, якi вважають,  що
лише в мiцному союзi з росiянами, з усiма племенами й народами  Росiйської
iмперiї ми можемо вийти на вiрний шлях. Я почав  суперечити  йому,  сказав
напрямки, що не згоден з його програмою. Боюся, що  вiн  нам  наробить  ще
немало лиха. А  як  зарозумiло  вiн  тримався,  ледве  розмовляв  з  нашим
Падлевським, iз Стефаном Бобровським.
   - Бобровським? - перепитала Марiя.
   - А, до речi, вiн же з України,  вiн  вчився  спочатку  в  Немирiвськiй
гiмназiї.
   - Та невже? Адже i я жила в Немировi! Мiй чоловiк там учителював, але я
не пам'ятаю такого гiмназиста, може, в iншi роки це було? А прiзвище  наче
вiдоме.
   - Там у вас чудеснi люди на Українi. Недарма мали такого  Кобзаря!  Там
зараз i мiй, i його друг - пiдполковник Красовський.
   - - Вiн i з моїм чоловiком у Чернiговi познайомився, - вставила  Марiя.
Чом.у нiчого бiльше про Красовського не пишуть анi Опанас, анi  Дорошенко?
Ой, та що вона, звичайно, тепер зрозумiло, чому не пишуть, там  такi  дiла
кояться!
   - А Бобровський втiк iз Києва з  одним  українцем-студентом.  Уявляєте,
яке на них враження справили настанови Мерославського?
   - Ви довго маєте тут пробути, у Парижi? - спитала Сераковського  Марiя.
От з ким їй хотiлося б ще зустрiчатися. Вона ж з ним  познайомилася  ще  в
Петербурзi,  Тарас  Григорович  познайомив,  i,  вона  знала,  дуже  любив
Зигмунта Сераковського, а  той  просто  схилявся  перед  Шевченком,  їй  у
Петербурзi розповiдали, як Сераковський ходив до графiв  Толстих  просити,
щоб вони клопоталися за звiльнення  українського  поета  з  солдатчини,  з
заслання, - вiн i сам цього скуштував досить! Але  ж  таким,  як  i  Тарас
Григорович, повернувся незламним, одразу зав'язав знайомство,  а  потiм  i
дружбу з Добролюбовим i Чернишевським, почав працювати  в  "Современнике",
вступив до Вiйськової академiї, блискуче закiнчив її i з усiм запалом став
боротися проти фiзичних мiр  покарання  в  армiї.  Йому  навiть  пощастило
поїхати представником вiд Росiї  на  Мiжнародний  статистичний  конгрес  у
Лондон, i там вiн пiдносив своє питання, воював за нього.  I  тодi  ж  вiн
познайомився з Герценом i став у нього своєю людиною.
   Ясно, вiн був  тепер  одним  iз  керiвникiв  пiдготовки  до  рухавки  -
повстання, але це нiколи не було видно з його поведiнки -  анi  тiнi,  анi
натяку на якусь зверхнiсть, право на владу, честолюбнiсть, нiякої  пози  й
красномовностi. Людина палкої дiї,  упертої  працi.  Добролюбов,  згадуючи
його, казав, що, захищаючи свої  пакти  проти  змiни  мiр  покарання,  вiн
добрав  неймовiрнi  цифри,  i  статистика  його  дiяла  просто  вбивчо  на
опонентiв! Його статтi в "Современнике", мiжнароднi огляди теж впливали не
красотами стилю, а сумлiнно дiбраними фактами, i всi били в одну цiль.
   - Марiї Олександрiвнi хотiлося б, щоб ти лишився тут  якнайдовше,  i  я
бажаю того ж! - сказав Бронiслав Залеський -  також  "соiзгнанник"  старих
часiв.
   - Що ви, друзi, - махнув рукою Зигмунт. - Хiба можна тепер десь надовго
затримуватися! Я  хотiв  тут  залишити  на  довший  час  свою  дружину,  -
звернувся вiн до Марiї, - але вона стала хворiти, й ми вирiшили за  краще,
щоб вона повернулася до батькiв. Обставини можуть скластися, що  я  зовсiм
не зможу потурбуватися про неї.
   - А яка мила i гарна твоя дружина, - усмiхнувся  Залеський.  -  Недарма
кажуть: перша красуня на Литвi.
   Майже завжди строгi сiрi очi Сераковського пiд чорними, немов у жалобi,
вiями враз прояснiли.
   - А ще друзi кажуть про наше весiлля: "Остання мазурка на Литвi". Ми  ж
зовсiм нещодавно побралися. Це був, мiж iншим,  слушний  привiд  нам  усiм
зiбратися. I, уявiть собi,  раптом  з'явилися  зовсiм  непроханi  гостi  в
"блакитних мундирах"! А втiм, мої аксельбанти офiцера  генерального  штабу
росiйської армiї примусили їх збентежитися i зникнути,  хоч  Аполлонiя  їм
люб'язно запропонувала чарку з вином.
   - Шкода менi твоєї милої Аполлонiї, -зiтхнув  Желiговський,  -  одразу,
мабуть, вiдчула, якi несподiванки на неї чекають.
   - Вона знала  це  наперед,  -  заперечив  Сераковський,  -  вона  добре
розумiла, на яке життя себе прирiкає. Але ж це для неї не новина, її  дiд,
батько, брати - усi постраждали в боротьбi за ойчизну Я певний, коли  б  я
стояв осторонь, спокiйно собi жив, - вона б i  не  погодилася  стати  моєю
дружиною.
   - Не можна уявити тебе спокiйним, - заперечив Желiговський.
   - А хiба хтось iз нас усiх може бути зараз спокiйним? -  гаряче  спитав
Зигмунт. - Зараз, напередоднi?

   * * *

   Спокiйним, звичайно, не можна було бути, але ж  як  не  було  пов'язане
своє особисте з тим ширшим життям i свого народу, i боротьбою, все ж  таки
нiколи не могло припинитися  життя  iнтимне  кожної  окремої  людини  -  i
закохувалися,  i  одружувалися,  i  розлучалися,  i  люди   народжувалися,
вмирали, i цьому вiддавались i сили, i  час,  i  не  меншi  страждання,  i
виникали, як споконвiку, колiзiї мiж суто своїм i громадським, але це було
найчастiше не видно для стороннiх очей.
   Марiя згадала сiмейнi нелади у Герцена, якi  не  припинялися  i  тепер,
коли людина мусила перемогти нелади, що виникали з поляками, хоча за  його
ставлення до польських справ проти нього усякими  провокацiйними  засобами
настроювали лiберали на батькiвщинi.
   А Бакунiн iз своєю пташкою-дружиною! Вона нарештi вирвалася  з  Сибiру,
їй допомогли виїхати за кордон, i тепер вона тiльки мрiє про Париж!  Париж
- i нiчого бiльше! I  Бакунiн  губиться  перед  бажаннями  цiєї  дитини  i
просить графиню Салiас розважати в Парижi його милу Антонiю!
   А який смутний  Желiговський  напередоднi  свого  одруження.  Так,  вiн
одружується незабаром з дочкою Мiцкевича i рве цим довготривалий зв'язок з
письменницею Буташевич. Буташевичка  приїхала  з  Петербурга  й  ридає  на
грудях  у  Марiї!  Щоб  розважити  й  заспокоїти  її,  Марiя  вже  обiцяла
поговорити з Iваном Сергiйовичем, щоб той прочитав i написав  кiлька  слiв
про повiсть Буташевички "Щоденник дiвчинки".  Добрий  Iван  Сергiйович  не
вiдмовить Марiї. Звичайно, Желiговський почувається не дуже добре.
   А який там спокiй у самої бiдної Марусi! Усе  непевне,  усе  тимчасове,
хiба лише коли сидить за своїм столом  i  пише,  трохи  заспокоюється.  Та
починається iнший неспокiй. Може, їй i писати треба зовсiм не те, що пише?
Вона пише "Записки  дячка"  i  не  може  покинути  отих  дячкiв-попiв,  та
попiвен, та черниць з далекого свого дитинства та юностi. Вони  їй  спокою
не дають нi вдень нi вночi. Iнколи вона  наче  не  бачить  цих  бульварiв,
вулиць, рiзноманiтної' юрби, бо перед очима  зовсiм  iншi  картини.  I  не
можна ж життя розкласти по поличках - оцi години я з ними, потiм  Богдась,
потiм Саша, потiм Сахновський з його дорученнями... Нi, нi,  не  можна  нi
роботи, нi почуттiв, нi думок розкласти по поличках, але  як  впоратися  з
цим усiм?
   Сахновський повернувся з Лондона ще дужче стурбованим та заклопотаним.
   - У Герцена й Огарьова були зустрiчi, на яких  домовлялися  про  дальшi
дiї. Я не був, звичайно, на цих зустрiчах. Моя справа - виконувати, але  я
знаю,  були  серйознi  розмови  з  Падлевським   та   iншими   проводирями
польськими. Ну, звичайно, Бакунiн був, i Андрiй Потебня якраз  знову  туди
приїхав. Ви знаєте, зараз найрiшучiший момент. У Варшавi  Велепольський  у
змовi з урядом вирiшив оголосити  рекрутський  набiр,  явно  незаконний  i
пiдтасований - тiльки по мiстах i тiльки по списках. А  до  списку  внесли
усю пiдозрiлу для уряду молодь. Це ж значить одразу вiдрiзати головну силу
вiд повстання. Отже, поляки настоюють, щоб рухавка - повстання -  почалася
напередоднi набору, поки всi нашi молодi сили - i революцiйне настроєнi, i
спiвчуваючi - не опинилися в казармi.
   - Так це ж справедлива й вiрна думка!
   - Вiрна-то вiрна, але хiба невiрно й несправедливо  говорять  Герцен  i
Огарьов, що не можна вiдривати руху полякiв вiд спiльної нашої боротьби за
землю i волю селянам, вiд боротьби на Українi, в Бiлорусiї, на Литвi. Хоча
весь час на Русi то там, то тут виникають заколоти, але ж  вiдчувається  i
деякий спад революцiйного настрою,  народ  ще  не  готовий  до  вiдкритого
великого повстання, треба ще почекати - принаймнi  до  весни,  коли  вийде
термiн уставним грамотам, тодi легше буде пiдняти всiх  селян  на  спiльнi
дiї, - а коли не буде  цього  союзу  i  спiльної  боротьби,  рухавка  може
перетворитися у боротьбу мiж поляками i росiянами.
   - Але ж i  серед  полякiв  не  мало  таких,  що  йдуть  за  настановами
"Колокола", - мовила Марiя.
   - Не мало, та й не так  багато.  -  помовчавши,  додав  Сахновський.  -
Бiдний Потебня, нелегко йому доводиться  з  його  армiйськими  друзями  на
територiї Польщi. Я, звичайно, не знаю подробиць усiх переговорiв.
   - Але ж врештi дiйшли до згоди?
   - Та дiйшли, знiтивши серце й iдучи на  взаємнi  поступки.  Сахновський
привiз новi листiвки.  Вiн  зайнятий  був  налагодженням  доставки  їх  до
Варшави,  Вiльно,  Києва,  Петербурга  Треба  було  користатися  всiлякими
нагодами, рiзноманiтними каналами, треба було  бути  максимально  обачним,
адже шпигунiв i провокаторiв було вдосталь. Через провокаторiв улiтку було
стiльки провалiв i арештiв. Сахновський показав деякi листiвки Марiї.
   - Вони однаково всi будуть надрукованi в "Колоколе".
   Читаючи листiвки, Марiя хотiла за стилем вiдгадати, хто їх  писав  -  i
вона часто наче чула енергiйний голос Герцена, роздумливу росiйську вимову
Огарьова...
   Оце, напевне,  була  огарьовська:  "Що  треба  робити  вiйську"  А  оце
Герцена: "Росiйським офiцерам у  Польщi".  Вона  згадала  свою  розмову  з
Олександром Iвановичем у 1859 роцi про Україну,  вiн  пише  про  її  рiдну
Україну в цiй листiвцi: "Скажемо разом з поляками - бути Литвi,  Бiлорусiї
й Українi, з ким вони хочуть, або нi з  ким,  аби  волю  їхню  пiзнати  не
пiдроблену, а iстинну"..
   А щодо вiйськових, офiцерiв,  якi  належали  до  "Землi  i  волi",  вiн
настiйно радив: "Вступаючи, як росiяни, в спiлку  з  поляками,  ви  мусите
вступити як самобутня  органiзацiя  i  тому  вимагати  участi  i  права  в
нарадах. Не розчинитися в польськiй справi повиннi ви, а зберегти  себе  в
нiй для росiйської справи".
   Але  ж  "росiйську"  справу  лондонцi  розумiють  не  вузько,  лише  по
вiдношенню до росiян, а думаючи про всi народи  й  племена,  що  населяють
неосяжну матiнку Русь.
   "Росiйський народ не повстане нi за якi фантастичнi iдеали, вiн не пiде
нi в який хрестовий похiд за гроби, нам потрiбне не фантастичне царство, а
царство  земне,  себто,  ми  хочемо  власну,  нашу  землю,  чужої  нам  не
потрiбно...
   Нема визволення без землi! Нема волi без шматка хлiба!
   - Ну хiба це не ясно? - просто з розпачем спитала Марiя.
   - Але  ж  поляки,  навiть  такий  однодумець  Герцена  й  Огарьова,  як
Падлевський, доводять, хоча теоретично i  згоджуються,  -  що  рекрутський
набiр, настрiй всього населен ня не дозволяють вiдкладати...
   - Що ж робитиме Олександр Iванович?
   - Знiтивши серце, - все, що зможе,  хоч  як  його  лаятимуть  росiйськi
"патрiоти" в лапках. Вiн сказав, що  польська  справа  -  це  випробування
нашої революцiйної честi й совiстi.  Хiба  цi  листiвки  i  всi  настанови
"Колокола" не доказ цьому? I як можуть ще деякi поляки  просто  встромляти
палки в колеса! Коли б ви бачили, як їм обом, i  Олександру  Iвановичу,  i
Миколi Платоновичу, попри все не хотiлося вiдпускати Потебню з Лондона!  Я
ж то знаю настрої там, у Польщi, - люди ладнi  вiддати  життя,  а  до  них
ставляться з недовiрою, наче тi якiсь  мiсця  хочуть  зайняти.  Та  Андрiй
казав: "А що ж ми, росiйськi офiцери, повиннi чинити? У нас єдиний  шлях".
От  почитайте  це,  -  Сахновський  простяг  Марiї  ще  один   тонесенький
надрукований аркушик. - Бачите  назву:  "Офiцерам  росiйських  вiйськ  вiд
Комiтету офiцерiв у Польщi"
   Марiя прочитала:
   "Ми не хочемо бути катами. Коли б ми були самi, ми  б  склали  зброю  i
пiшли б геть. Але за нами солдати, i вони також  не  хочуть  бути  катами.
Примусити цiлi полки скласти зброю, не приєднуючись нi до тої, нi до iншої
сторони, нема нiякої можливостi. Ви бачите, що для  нас  вибору  нема:  ми
прилучаємось до дiла свободи. Ми оголосили, що росiйський народ  пiдносить
прапор визволення, а не поневолення слов'янських племен. Ми  не  зганьбимо
росiйського iменi продовженням  грiхiв  петербурзького  iмператора.  Краще
поляжемо жертвами очищення, жертвами спокутування".
   - Це ви вже не пiзнаєте, хто писав, - мовив Сахновський.
   - Нi. не пiзнаю.
   - Той самий Андрiй Потебня. Листiвка у Лондонi дуже  сподобалась.  Нашi
славнi редактори майже нiчого не виправляли. їм до серця припало,  що  вiн
знову висунув гасло: "За нашу i вашу свободу!".
   - Гасло старого Лелевеля! - пiдхопила Марiя. - Ви ж знаєте,  я  була  у
нього в Брюсселi, разом з Олександром Iвановичем.  Нiколи  не  забуду  Цих
вiдвiдин.
   - Ав Парижi не бачилися? Вiн же тут помер.
   - Нi, бiльше не бачила. Я була тодi в Iталiї.
   - Ну, а я ще був дома! Коли б ви знали! Скрiзь - у Польщi,  Петербурзi,
Києвi,  -та  скрiзь  правили  за  ним  панахиди,  i  цебуло  приводом  для
манiфестацiй i демонстрацiй, i сутичок з полiцiєю.  I  от  слова,  що  вiн
кинув, знову ожили i стали гаслом: "За нашу i вашу свободу!"  Але  читайте
далi цю надзвичайну  листiвку.  Нi,  давайте  я  сам  прочитаю  вам:  "Щоб
урятувати  Росiю,  вiйсько  повинно  бути  другом  народу  i  слугою  його
свободи", - Сахновський знову зупинився. -  А  як  вiдповiдають  Андрiєвiй
вдачi цi слова:  "Ми  не  самолюбивi.  Ми  не  вважаємо  себе  Центральним
комiтетом. Нехай нами i вами керують найздiбнiшi. Назвiть їх, i ми  пiдемо
за ними. Але поспiшайте. Час дорогий. Якщо доля вирiшить, що ми ранiше  за
вас повиннi будемо вiдмовитись вiд справи катiв i  приєднатися  до  справи
свободи, то заповiт справжньої волi народної, прийнятий нами вiд  Пестелiв
i Рилєєвих, ми передаємо вам... Товаришi, ми,  що  на  смерть  iдемо,  вам
кланяємось!"
   - Morituri te salutant, - прошепотiла Марiя. - Написати так, це  дiйсно
вiдчувати, що йдеш на загибель. Кiлька хвилин вони обоє мовчали.
   - В Потебнi, незважаючи  на  всю  простоту,  звичайнiсть,  видно  якусь
приреченiсть. Так не хотiв Огарьов особливо його  вiдпускати,  а  ще  коли
їхня маленька Лiзочка, - вона дуже заприятелювала з Андрiєм, з жiнками вiн
був  дуже  сором'язливий,  майже  завжди   мовчав,   а   от   з   Лiзочкою
заприятелював, навiть якусь українську пiсню веселу наодинцi їй спiвав,  -
так от Лiзочка прямо-таки вчепилася  в  нього,  й  розплакалася,  i  каже:
"Милий Потебня, не їдь вiд нас, тебе уб'ють". А вiн засмiявся i каже:  "Та
що ти, Лiзонько, я тiльки в Париж i знову до вас" А та своє: "Нi,  нi,  не
треба їхати, ти не в Париж!" Невже дитина щось передчуває?
   - Та нi, просто  наслухалась  розмов  дорослих,  -  мовила  Марiя,  щоб
заспокоїти товариша, але їй самiй було аж моторошно  читати  цю  листiвку:
"Ми, що на смерть iдемо, вам кланяємось" Вона уявила собi цього скромного,
тихого  офiцера,  що  любить  спiвати  українськi  пiснi,  знає  напам'ять
Кобзаря,  -  i  спокiйно,  на  людях,  всаджує   за   товаришiв   кулю   в
ката-генерала. I, навiть передчуваючи загибель, iде битися з  гаслом:  "За
нашу i вашу свободу".



   5

   Андрiй Потебня, член молодої органiзацiї  "Земля  i  воля"  i  Комiтету
росiйських офiцерiв у Польщi, приходив до Герцена i Огарьова звичайно не в
днi "великих прийомiв", коли навiдувався кожен, хто  хотiв,  i  господарям
уже часто ставало неспокiйно -  чи  не  зайшов,  бува,  хтось,  спецiально
надiсланий, зв'язаний з "батькiвщиною" III вiддiлом.  Траплялося  й  таке.
Бiльше розмовляли гостi, нiж хазяї. Микола  Платонович  Огарьов  признався
Андрiєвi в своїй кiмнатi, куди той  зайшов  напередоднi  одного  iз  своїх
раптових приїздiв та вiд'їздiв:
   - Останнiм часом Лондон менi нестерпний вiд цього  гультяйства  язикiв,
воно мене просто бiсить.
   З Андрiєм непотрiбно було анi  зайвих  красивих  слiв,  анi  запевнень.
Огарьов дуже любив Сашу Герцена, сина Олександра Iвановича, як i всiх його
дiтей, вiн з великою турботою (з  далеко  меншою  любов'ю,  але  з  дужчою
турботою) ставився до Генрi,  сина  Мерi  Сетерленд,  яку  так  ненавидiла
Наталi, вiрної Мерi, яка була йому вiддана, як нiхто в  життi.  Та  Андрiй
був сином "по духу". Вiн, Огарьов, жадав  би  мати  рiдного  сина  -  саме
такого! Вiн мрiяв, що люди, молодi люди в майбутньому будуть саме такi, як
цей молодий офiцер, українець  родом.  До  речi,  коли  Микола  Платонович
показав йому свої записки, свої потаємнi, заповiтнi  "записки  про  таємне
товариство", якi почав писати ще в 1857 роцi, у роздiлi  про  федеративний
подiл майбутньої республiки на територiї теперiшньої Росiйської iмперiї  в
перелiку членiв цiєї республiки пiд пактом "б" стояло: Малоросiя.
   -  Ми  звемо  наш  край  Україною.  Для  України  й  українцiв  звучить
зневажливо -  Малоросiя,  малороси,  -  зауважив  Андрiй.  Тодi,  при  цiй
розмовi, навiдався i Олександр Iванович.
   - Ще б пак! Звичайної Це ж славна Україна! -  пiдхопив  вiн  i,  взявши
ручку, енергiйним рухом закреслив "Малоросiя" i надписав: "Україна".
   Адже i в статтях своїх, завжди тепер писав - Україна, українцi!
   - Ну, ви тут займайтеся дiлом, а менi треба спуститися  до  марномовних
"гультяїв язиками", як каже Микола Платонович. Я б хотiв, щоб  ви,  Андрiю
Панасовичу, лишили нам список  росiйських  офiцерiв,  причетних  до  нашої
органiзацiї, на яких можна спертися. Я  ще  повернуся  до  вас.  -  Герцен
пiшов.
   - Запишiть сюди. - Огарьов простягнув Потебнi свою записну книжечку,  i
той акуратно став писати назви полкiв i прiзвища офiцерiв
   - Я пишу вам не просто iмена спiвчуваючих, а тих, що стоять на  чолi  в
кожному полку, а спiвчуваючих, звичайно, далеко бiльше.
   - Та, на жаль, все ж таки не стiльки,  як  уявляє  Бакунiн!  -  зiтхнув
Огарьов.
   - Нiчого, щодня нас стає бiльше, - переконливо мовив Андрiй.
   - Як ви тримаєте в пам'ятi всi iмена, - зауважив Огарьов, дивуючись, як
швидко пише Андрiй, наче справдi не з пам'ятi,  а  переписуючи  з  якогось
списку. Андрiй усмiхнувся.
   - I не лише прiзвища, а й вдачi їхнi. От Костянтин Гнатович Крупський -
це  розсудливий,  завжди  справедливий  до  всiх,   користується   великим
авторитетом i серед офiцерiв, i серед нижнiх чинiв. Солдати його люблять i
слухають беззаперечно.
   Потебня давав такi коротенькi характеристики кожному своєму товаришевi.
   - А тепер запишемо i нашi адреси, i нашi назви мiст, - сказав Огарьов.
   I вони записали свої конспiративнi означення. Паролем органiзацiї  була
назва - "Єрусалим", Центр польського революцiйного руху -  "Берлiн",  хоча
насправдi це означало Варшаву, а тому  й  Польський  центральний  народний
комiтет назвали "берлiнським банком", а вiйськовий  комiтет-  "берлiнською
поштою". Другий великий, центр польського руху - Кракiв  -  звався  умовно
"Гамбург", а Петербург - "Любек", i  Росiйський  революцiйний  центральний
комiтет - "любецький банкiр".
   Через багато, майже сотню рокiв, була розшукана ця дорогоцiнна  записна
книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармiв III вiддiлу. Разом  з
планами й програмами майбутнього республiканського устрою, соцiалiстичного
устрою суспiльства, разом з  усiма  прекрасними,  хоча  й  багато  в  чому
утопiчними мрiями  й  положеннями,  ще  досить  далекими  вiд  справжнього
наукового пiдходу до розвитку суспiльства, але вже стремлiнням до цього, -
цi неоцiненнi сторiнки потрапили до рук вдячних нащадкiв, коли вже  багато
з цих мрiй i планiв було здiйснено. Але ж не тiльки в цих записних книжках
ховалися цi думки! З сторiнок "Колокола",  "Веча",  з  листiвок,  з  усних
розмов та настанов вони линули по всiх усюдах i  закладали  основи  перших
революцiйних органiзацiй.
   А тодi не лише далеке майбутнє, а тривожне  сьогоднi  турбувало  i  вже
немолодого мислителя  Огарьова,  i  юного  одчайдушного  дiяча  -  офiцера
росiйської армiї - Андрiя Потебню.
   - От все. Вам на пам'ять вiд мене, - усмiхнувся  Андрiй  своєю  дитячою
посмiшкою, яка рiдко й завжди несподiвано з'являлась на його обличчi.
   Огарьову стало якось не по собi, навiть моторошно вiд  цих  слiв,  наче
справдi Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять.
   - Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами i Лiзочкою я  попрощався,
- сказав Андрiй. - Менi вже треба йти.
   - Я проведу вас трохи, хочеться на повiтря, - мовив Огарьов.
   - Надворi ж така мряка i досить холодно, - турботливо зауважив Андрiй.
   - Так завжди в Лондонi. Не те щоб я  звик  до  цього,  а  намагаюсь  не
звертати уваги, поки не примушує мiй органiзм.
   А надворi справдi була типова осiння  лондонська  мряка,  густий  туман
наче заволiк усе навколо.
   - Таки справдi неприємно, я вже змерз, -  мовив,  здригнувшись,  Микола
Платонович. Дерева почорнiли вiд  дощу,  насувалися  сутiнки,  i  вiд  них
ставало ще вогкiше, незатишнiше. - Отут,  у  Рiчмонд-парку,  я  знаю  один
кабачок, можна чаю гарячого випити, навiть з вершками. Зайдемо погрiємось,
- запропонував вiн Потебнi.
   Кабачок був невеличкий, звичайний  лондонський  кабачок  для  скромного
службового люду. Зараз  вiдвiдувачiв  було  мало.  Дене-де  сидiли  дрiбнi
клерки за маленькими столиками.  Хто  пив  чай,  а  хто  зiгрiвався  трохи
солiднiше.
   - Може, попросимо грогу? Ви п'єте? - спитав Огарьов.
   - Де б ви бачили вiйськового, який би при нагодi не випив? - добродушно
усмiхнувся Андрiй.
   I чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намагається удати з  себе
якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами.
   - Ну, вип'ємо за ваш успiх! - мовив Микола Платонович
   - Наш успiх, - поправив Андрiй.
   - Звичайно, за наш спiльний. Та зараз я хочу випити цей кухлик  за  вас
особисто, конкретно, щоб ви знову пiсля всiх подiй приїхали в Лондон!
   - А ще краще, щоб ми зустрiлися з вами в Росiї.
   - Щоб ми могли там уже вiльно всi зустрiтися! - зрозумiв його Огарьов.
   - Та випити по добрiй чарцi i в нас десь у якiйсь корчмi на Українi. Ви
бували там?
   - Лише проїздом, коли їхав до Криму.
   - I я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...
   Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлiв.
   Власне, обидва думали про одне...
   На  думку  Андрiя  раптом  спливли,  замайорiли  далекi,  майже  забутi
спогади. Маленький  хутiр,  смерть  матерi,  i  його,  ще  зовсiм  мало-го
хлоп'ятка, вiдвозять у Кадетський  Корпус.  I  з  того  часу  -  вiйськова
муштра, вiйськове училище в Петербурзi, вiйськова служба. Та на  щастя,  -
зустрiчi й дружба з старшими товаришами по училищу i по вiйськовiй службi,
з  поляками  Падлевським,  Домбровським,  Врублевським,  а  через  них   -
знайомство з членами "Землi i волi" в Петербурзi. На вiйськовiй  службi  у
Варшавi - вже велика вiдповiдальнiсть за все: за налагодження зв'язкiв, за
солдатiв,  за  той  народ,   який   цих   солдатiв   посилає   "усмиряти",
приборкувати. За все, за все вiдчув вiн  вiдповiдальнiсть  i  вирiшив,  що
життя його належить тiй справi, яка  змiнить  долю  людей,  пригнiчених  i
безправних, де б не жили вони - в Росiї, на Українi, - вiд  якої  берiг  у
глибинi серця пiснi почутi в дитинствi, та  вiршi  Кобзаря,  змiнить  долю
людей розтерзаної Польщi, жебрацької  Бiлорусi  та  всiх,  усiх...  Що  ж,
старший брат вчився в гiмназiї, закiнчив унiверситет, вiн  присвятив  себе
науцi, а його, Андрiя, тихого, мрiйного хлопчика, який наче не мав нiякого
потягу до буйних хлоп'ячих забав та розваг, -  вiддали  у  корпус,  вiн  i
пiшов шляхом вiйськової професiї. Але ж е обов'язки  вищi  понад  будь-якi
професiї i присяги!
   Дивно! У цi хвилини Огарьов, дивлячись  на  Потебню,  також  думав,  що
цьому юнаковi лише двадцять три роки! I з семи рокiв вiн уже  "вiйськовий"
- корпус, вiйськове училище, полк. Та як пiзнав вiн людей,  а  головне,  -
свiй обов'язок, свiй головний обов'язок! Нi,  вiн  таки  правий,  Огарьов,
коли твердив, що тепер саме серед вiйськових, офiцерiв, розвинулися зовсiм
iншi,  вiдмiннi   вiд   старого,   почуття   честi,   обов'язку,   почуття
вiдповiдальностi за свою дiяльнiсть... Коли б тiльки  зрозумiли  проводирi
польського  повстання,  з   якими   чистими   помислами   й   прагненнями,
позбавленими честолюбства i жадання особистої  слави,  йде  ця  молодь  за
"нашу i вашу свободу!"
   Щось є в цьому  юнаковi  вiд  його  предкiв,  славних  запорожцiв,  вiд
небагатослiвного, одчайдушного Остапа, сина Тараса Бульби. А  може,  трохи
мрiйностi та лiричностi i вiд Андрiя? Коли б вiн повернувся живий i  цiлий
з того виру, що вже шумує на пiвденному  заходi  матiнки  Росiї,  по  всiх
шляхах, великих i малих мiстах i  селах  України  i  Польщi.  Та  i  йому,
Огарьову, i Герцену звiдси, здалека,  зрозумiло,  що  там,  на  жаль,  усе
дiється без керма i без вiтрил, а може, ще гiрше, з кермом, яке скеровують
не тi руки, що треба, з вiтрилами, якi напинає надто свавiльний  вiтер,  i
чи має право Бакунiн, хай навiть з найщирiшим почуттям,  -  в  цьому  нема
сумнiвiв, - так безоглядно запалювати i використовувати вiру i  вiдданiсть
такої молодi? Не раз Герцен спиняв Бакунiна:
   - Де купка  спiвчуваючих  -  тобi  вже  уявляються  тисячi  готових  до
повстання! А в дiйсностi їх нема.
   - Нема - так буде! - впевнено виголошував Бакунiн. А за цього юнака, за
Андрiя Потебню, що вирушає тепер
   битися на боцi повстанцiв, боязко i тривожно, як за кревного
   сина.
   - Ну, останнiй, на дорiжку! Щасти вам!
   - А як менi i друзям моїм, росiйським офiцерам, не пощастить, невже  не
спом'януть нас, за Росiю розп'ятих  во  оставленiє  її  грiхiв?  -  раптом
спитав Андрiй з якоюсь гiркою посмiшкою.



   6

   Перепочити. Трохи перепочити. Зараз це  було  єдиним  бажанням  Тедзика
Шуазеля,  студента  Київського  унiверситету,   колишнього   немирiвського
гiмназиста, який зараз тiкав iз Києва i мусив, що б там не було, дiстатися
до Чернiгова.
   Здавалося, коли б, ну двi-три години абсолютно спокiйних, без думки, що
це може обернутися непоправною бiдою, просто заснути, в якомусь закапелку,
в якiйсь комiрчинi, тодi б вiн вiльно подолав цю вiдстань.
   Хай вiн ще молодий i сили йому  не  позичати,  але  ж  вiн  утiк  з-пiд
арешту, i бiда може спiткати його на  кожнiм  кроцi.  Житомир.  Василькiв.
Київ. Бровари. Козелець.  А  по  дорозi  скiльки  тих  Iванiвок,  Лемешiв,
Бобрикiв та хуторiв без числа i без наймення! I невiдомо,  де  краще  -  у
великому мiстечку чи на малолюдному хуторi. Як знати, де його  приймуть  i
сховають, а де одразу вiддадуть сторожi?
   Хоч би швидше Чернiгiв, i там, у друзiв, перш за все  -  заснути  i  не
бачити перекривлене люттю обличчя полковника жандарiв... лiнiю солдатiв..
   Вiн  згадав  розширенi  жахом  очi  матерi,  коли  вiн  забiг   додому,
вислизнувши з казарми, куди їх зiгнали.
   - Тедзику, тiкай з Києва, негайно тiкай!
   Бiдна мама, вона не мала спокою все життя. У повстаннi 1830  року  брав
участь її батько i батько Тедзика. З ними були  її  свекор  i  її  брат...
Тепер сини...
   Вона змолоду зазнала  жах  переслiдувань,  ризикованих  втеч,  обшукiв,
приниження дозволених побачень крiзь тюремнi грати, чекання з  заслання...
Усього було. Вона все те зазнала. Але ж хiба сини могли йти iншим шляхом?
   Вона хрестила i сама квапила:
   - Швидше, швидше. Тiльки не в Житомир. Тiльки не лишайся в Києвi...
   Звичайно, вiн про це сам знав. Адже в Житомирi його  розшукували  пiсля
манiфестацiї з хрестом, а в Києвi його заарештували з юрбою  студентiв,  i
вiн утiк з-пiд арешту.
   - Мамо, не турбуйся, я поїду до Чернiгова.
   - Ти гадаєш, там спокiйнiше?
   - Нiде не спокiйнiше. Але в Чернiговi є  надiйнi  друзi,  i  менi  було
наказано пробратися туди. Ще  ранiше  було  наказано.  I  ти  ж  розумiєш,
однаково вчитися спокiйно не довелося б. Тепер усi збираємося до лясу.
   До лясу! Он де тепер їхня батькiвщина.
   - Може, ти зможеш якось перебратися за кордон?
   - Якщо менi буде наказано - тодi кордон. Ти ж сама знаєш, кого  я  мушу
слухатись i кому пiдкорятись. Що накаже Жонд.  Хiба  ти,  полька,  дружина
мого батька, дочка мого славного дiда, хотiла б, щоб я ховався вдома?  Щоб
я зразково й  спокiйно  закiнчив  унiверситет  i  пiшов  на  службу,  коли
готуються до великої рухавки за святу справу визволення?
   Звичайно, цього вона хотiти не могла!
   I вона нiчого не просила, нiчого не наказувала, що вона  могла  просити
або наказувати? Берегтись? Ховатись?  На  це  вона  не  мала  права.  Бути
смiливим? Не бути зрадником? У цьому вона й так певна - вiн  триматиметься
за всяких умов гiдно.
   - Мамо, пам'ятай: професор Iзидор Коперницький i його дружина - це  для
тебе найближчi люди.
   - О, я знаю, дарма що панi Коперницька українка, вона завжди  до  серця
бере нашi справи. Ми ж знайомi були ще дiвчатами, коли вона була панночкою
Березовською...
   - Ну, от-от. Може,  менi  буде  легше  дати  звiстку  про  себе  пановi
Коперницькому, нiж тобi.
   Грошей вдома було обмаль. В останню хвилину прибiг якийсь  не  знайомий
зовсiм студентик i похапцем сунув конверта:
   - Вiд професора Коперницького. Вiдповiдi не треба. До вiдзення!
   У конвертi були грошi без записки  i  конверт  без.адреси.  Значить,  у
комiтетi дiзнались, що вiн утiк. Мама не знала, що  професор  Коперницький
не просто професор Київського унiверситету, а й стоїть  на  чолi  таємного
польського комiтету.
   Треба було поспiшати!
   Вона ще хрестила його, коли вiн уже зник за дверима, i у вiкно  вже  не
видно було його стрункої постатi, а вона все стояла i хрестила,  хрестила,
шепочучи: "Матка боска, збережи  його,  хоч  його  збережи  менi  в  цьому
життi..."
   Тедзику треба було поспiшати. Але як поспiшати?
   Деколи вiн iшов пiшки, деколи  пiд'їздив  на  випадкових  санях,  а  то
раптом йому пощастило. Перед заїздом невеличкого мiстечка стояла  каретка,
видно, наймана. Вiн спитав у фурмана:
   - Куди ви? Кого везете?
   - Та двох панiй до Козельцiв.
   "Може, вони дозволять йому сiсти поряд з фурманом на козлах?" - майнула
думка.
   З брудного будинку, заляпаного аж по вiкна грязюкою, - лютий мiсяць,  а
розвезло наче в березнi, - вийшли двi дами: одна вже лiтня, друга  молода.
Обидвi суворi й смутнi, в  глибокiй  жалобi.  "Нашi.  Польки",  -  збагнув
Тедзик. Пiдiйшов, вклонився, спитав чемно й дуже тихо:
   - Пшепрошем, яснi панi, чи не дозволите проїхати з вами до Козельцiв? Я
сяду поруч з фурманом на передку.
   Молодша глянула перелякано.
   - Будьте ласкавi, - тихо й спокiйно вiдповiла старша i поважно  кивнула
головою. - Сiдайте в карету. Я дуже потурбую вас, вам буде  тiсно.  Там  є
вiдкидний ослiнчик, - наказовим тоном мовила старша панi.
   Вони  їхали  мовчки.  О!  Тедзик  давно  добре   знав,   що   й   серед
спiввiтчизникiв-полякiв є рiзнi, i серед великих панiв,  i  серед  дрiбної
шляхти. Однi  великi  магнати  допомагали  войовничо  настроєнiй  частинi,
особливо бажали мати вплив на молодь, щоб навернути її на шлях боротьби за
стару "Жеч Посполиту", iншi - зараз їх була меншiсть, -  боячися  втратити
свої мiсця i  привiлеї,  якi  мали  тепер,  -  навпаки,  запобiгали  перед
росiйським iмператором i присягалися у вiрностi росiйському  престолу.  Та
була невеличка частина i  серед  можновладцiв,  дiти  яких  йшли  разом  з
ремiсниками, бiднотою, дрiбною шляхтою, не вважали  кожного  росiянина  чи
українця ворогом. Правда, крiм  купки  запроданцiв,  що  запобiгала  перед
урядом,  майже  всiх  полякiв  об'єднувало  одне  прагнення  -   прагнення
нацiонального визволення.
   Та все-таки краще мовчати цi кiлька годин переїзду.
   - Дзенькую бардзо, - подякував вiн скромно, коли карета зупинилася коло
гарної садиби. Обидвi  жiнки  вийшли  з  карети,  i  раптом  старша  панi,
озирнувшись i побачивши, що фурман пiдiйшов до коней i не дивиться на них,
поквапливо перехрестила так само, як мати, й промовила:
   - Хай береже вас матка боска Ченстоховська!
   Вiн нахилився i з почуттям поцiлував їй руку. А в цей час дверi будинку
вiдчинилися i молодша з плачем кинулася до старого чоловiка,  який  вийшов
на ганок. Тедзик поспiшав далi...
   Так, важко було зараз знайти польську родину,  в  якiй  би  не  зазнали
горя... А жiнки, - усi без винятку, чи втратили  кого,  чи  нi,  -  носили
жалобу. У жалобi були всi жiнки, коли правили панахиду по  розстрiляних  у
Варшавi в житомирському соборi.  У  жалобi  були  всi'жiнки  у  київському
костьолi, коли правили панахиду  по  Лелевелю,  i  вже  генерал-губернатор
вiддав наказ  -  заборону  носити  жiнкам  жалобу,  так  само,  як  юнакам
заборонено було одягати нацiональне вбрання - чи польське, чи  українське.
Урядовцi казали зневажливо - "хлопське".
   ...Однаково носили. I жалобу, i "хлопське" вбрання. Навiть пiдполковник
Красовський, з котрим Тедзик  познайомився  у  Коперницьких,  вдома  носив
вишиту сорочку. Цей одяг був i знак приналежностi до свого народу, i  знак
протесту. Красовський був давнiй знайомий Коперницького,  ще  з  Кримської
вiйни, а тепер, незважаючи на свiй вiйськовий чин, вiн ще бiльший чин  мав
серед молодi в революцiйнiй роботi, вiн стояв на чолi таєм-ного товариства
на Українi - "Земля i воля", i  це  так  добре  було,  що  вони  обидва  -
Красовський i Коперницький - давнi, випробуванi в  боях  друзi.  Авторитет
їхнiй серед молодi був непохитним,  i  до  того  ж  обидва  такi  розумнi,
освiченi, завжди тримались з усiма зовсiм просто.
   Тедзик згадав про них, i наче легше стало йти, легше було забути одну з
небезпечних зупинок на хуторi, - як його назва - Колодяжне, чи що? На тому
хуторi писарчук почав пояснювати дядькам, що вони повиннi приглядатися  до
кожного клятого ляха, бо ляхи  знову  хочуть  усе  Поднiпров'я  спольщити,
перевернути на свою вiру, щоб усi люди, як колись, пiд  польськими  панами
та ксьондзами були, а треба  тiльки  царя-батюшку  росiйського  iмператора
слухати, за нього бога молити i його ворогiв нищити.
   Тедзик ледве стримав себе, щоб не втрутитися в розмову, та  цього  нiяк
не можна було зараз робити - його б схопили i все, а вiн же мусив за всяку
цiну дiстатися до Чернiгова.
   Та весь час по дорозi з усiх уривкiв розмов, чуток вiн  вiдчував,  який
розгублений, який роздратований народ, зневiр'я  у  нього  до  всiх  i  до
всього, i що не давши народовi того, що вiн по праву мав одержати -  землю
i волю, уряд у пiвденному краї пiдкладав трiски для  розпалення  ворожнечi
мiж поляками й українцями, а поляки теж у нестямнiй образi на  утиски  вже
не зважали на права українцiв, не розумiючи, хто ж  справжнiй  винуватець.
Хтозна-що творилося на очах.
   Коли б можна було розтлумачити всiм, хто  справжнiй  ворог,  де  корiнь
зла,  щоб  разом  боротися.  Як  палко,  проникливе  звертався  До   своїх
спiввiтчизникiв i До полякiв  Герцен  на  сторiнках  "Колокола",  закликав
об'єднатися в боротьбi не за Польщу "вiд можа до можа", а за права народiв
- польського, українського, росiйського...
   Тедзик  сам  стiльки  разiв  переписував  статтю  з  "Колокола"  i  сам
роздавав, пiдсовував її скрiзь, де було можливо й неможливо, та ще  одного
разу з газеткою "Великоросе",  що  надрукував  їхнiй  меткий  органiзатор,
невловимий Стефан Бобровський.
   Вiн пiдходив до невеличкого сiльця. Навiть бiднi села на Українi влiтку
не виглядають  жалюгiдними.  Завдяки  щедрiй  зеленi,  вишнякам,  маку  та
соняшникам,  а  слiзьми  загорьована  осiнь,  безнiжна  зiма  або  холодна
несмiлива  провесiнь  начеви  валяють,  дужче  пiдкреслюють  усi   злиднi,
убозтво, безпросвiтнiсть життя. I  невiдомо,  куди  м  зайти.  Хто  одразу
повтрить, що вiн поспiшає з  сусiднього  хутора  у  Чернiгiв  до  родичiв,
тiльки усього! Але ж затримався, треба переночувати. Зайде  до  когось,  a
той "хтось" i побiжить до станового.  Адже  по  всьому  Правобережжю  дано
наказ: про кожного подорожнього, особливо ляха, доносити. Власне, вже й до
мiста недалеко, та хлопець вiдчував, що сил  майже  нема...  Гарна  висока
молодиця несла воду.
   - З повними? На щастя? - спитав Тедзик, намагаючись говорити  весело  й
безтурботно, блиснув синiми очима. Знаючи свою принадну  зовнiшнiсть,  вiн
завжди волiв розпитувати дiвчат або молодиць, взагалi жiнок.  Вiн  умiв  з
ними пожартувати без образливої вольностi i навести на потрiбну розмову.
   - Коли б тiльки вiд моїх повних вiдер та щастя, - я б  їх  з  ранку  до
ночi по селу носила! - кинула молодиця, i не жарт, а щось гiрке  пролунало
у вiдповiдi.
   - Щоб кожному на щастя?  А  коли  б  якийсь  лях  клятий,  то,  мабуть,
крижаною так i ошпарила б?
   Молодиця раптом iз злiстю зиркнула на юнака:
   - А що як лях? Не людина, чи що?
   - Воно й правда. Чорт з ним, з ляхом, хай i йому повнi! Краще тiльки  з
зайцем, попом та становим не спiткатися, еге ж? - добродушно мовив Тедзик.
   Молодиця з острахом глянула на нього.
   - Та ви ж самi з яких? Видно ж, панич?
   - Та скорше недопанок! - засмiявся Тедзик. - Нас  таких  зараз  багато,
хоч греблю гати. Вчився - не довчився. Залицявся - не  оженився.  Гуляв  -
усе прогуляв, а йшов, тебе побачив - не дiйшов.
   - А куди ж ви йдете? - ледь стримала усмiшку жiнка.
   - До Чернiгова.
   - Пiшака? Чого ж так?
   - Кажу ж: гуляв - усе прогуляв. Та тут же недалечко. А  може,  й  добрi
люди стрiнуться то й пiдвезуть! Не знаєш таких добрих людей? Ти-то  гарна,
а чи добра?
   - Як до кого. До всiх доброю будеш - проковтнуть.
   - Твоя правда. А втiм, будь хоч трошки доброю до мене. Скажи,  де  менi
тут краще перепочити, їй же богу замерз, аж дрижаки беруть.
   Тедзик базiкав  та  весь  час  стежив  за  собою,  щоб  за  звичкою  не
заприсягнутися "маткою боскою",  не  запевнити  "словом  гонору",  або  йе
встругнути якогось польського комплiмента.
   Молодиця з мить вагалася. Вона-то, видно, була не з боязких,  i  слiвця
гостренького їй позичати не доводилось, та такий час тепер непевний... Все
ж таки стало шкода гарного хлопця. Може, й  справдi  прогулявся,  а  тепер
пiшака  верстає.  Вона  одразу  збагнула  -  чоловiковi  треба  завтра  до
Чернiгова їхати, мо, й вiзьме, а як не чоловiк, то брат  ного  молодший  -
Петро. Той. хоч i не треба, а Марина, тобто вона, накаже - усе зробить.  А
Тедзик, почувши, як вона вiдрубала  про  ляха,  одразу  впевнився,  що  цю
молодицю можна попросити.
   Вже за кiлька хвилин сидiв вiн, здалося йому, в  теплiй  хатi.  Правда,
незабаром вiн вiдчув, що не дуже теплiй, але чистiй, охайнiй, хоч i досить
порожнiй. Чоловiк навiть не дуже здивувався, коли вона з Тедзиком  увiйшла
до хати.
   - Василю, паничу треба до Чернiгова. Ти ж намiрявся  їхати,  то,  може,
пiдвезеш? їм ще й сьогоднi треба було б.
   - Як треба, то й треба, - спокiйно вiдповiв чоловiк. - Сiдайте в  нашiй
хатi. Ти б. Марино, обiдати дала, а по обiдi рушимо.
   Як усе просто, легко оберталося! Тедзик про себе дивувався - чому?
   Молодиця швиденько загуркотiла  рогачем,  витягла  з  пiчки  казанок  з
темними галушками, миску картоплi.
   - Призволяйтесь, паничу, -  приязно  мовив  хазяїн,  подаючи  дерев'яну
ложку. - Мамо! Злазьте там та йдiть до столу.
   Пришкандибала стара-престара, ну, зовсiм древня бабуся,  уся  схожа  на
зморщений сердитий маслюк. Тедзик вклонився їй, вона й  не  подивилася  на
нього.
   Перехрестилися, почали сьорбати юшку,  i  здалася  вона  хлопцевi  дуже
смачною, i, може, те, що вiн з таким смаком, не  гребуючи,  їв  з  ними  з
однiєї миски, - а вiн був просто голодний, - одразу  привернуло  до  нього
хазяїв.
   - Сказано Злиднi, нема чим людину подорожню пригостити,  -  несподiвано
зашамотiла беззубим ротом стара.
   - Це наше прiзвище Злиднi, - пояснив Василь  таким  тоном,  нiби  хотiв
застерегти: не звертайте уваги, хай патякає, що заманеться.
   - Хiба ми злиднi, мамо, - заперечила Марина. - Он у сусiдiв  i  жменьки
борошна вже нема, i картопля - одне гнилля перемерзле, а у нас  юшка  i  з
цибулею, i з сiллю.
   - Ще й така смачна! - похвалив Тедзик. Стара пiдсмикнула губи,  сердито
закивала головою, аж страшно стало, що вiдвалиться.
   - Як у тюрязi ще посидить, так i без солi звикне!
   - Хiба вiн один сидiв? - заступилася Марина.
   - А ти б язика придержала. Забула, що й тебе рiзками вчили.
   - На свою голову навчили! - огризнулася молодиця.
   - Помовч, - спокiйно стримав її Василь. - Тобi що,  небезпремiнно,  щоб
твоє зверху було? Вони старi, хай говорять.
   Та я хiба що? Мамо, їжте! Я й справдi  така  язиката  вдаiдася,  ви  ж,
мамо, знаєте. Берiть картоплi, паничу, у  нас  ще  добра!  -раптом  весело
мовила Марина, i Тедзик зрозумiв, що справжньої сварки тут нема.  Отак  за
звичкою стара свекруха  бубонить,  невiстка  без  серця  огризається,  для
годиться чоловiк репиняє, але й вiдчув одразу, що в  цiй  хатi  траплялось
щось незвичайне, коли й тюрягу згадали, i  рiзки,  якими  молодицю  вчили.
Чоже, тому й до хати впустили, бо вже самi бiди немалої скуштували? Шкода,
що не можна було розпитати - незручно.

   - Хай краще Петро їде, -пiсля обiду  раптом  сказала  Марина,  -  а  то
староста побачить, що не один їдеш, присiкається.
   Вона дивилася на Василя стривоженими очима, i Тедзик подумав, що їй  не
хочеться Василя вiдпускати, непокоїться за нього. Може, це вiн i  сидiв  у
тюрязi?
   Прийшов Петро, схожий на брата, тiльки похмурiший.
   - Василь нездужає, - заторохтiла Марина. - Ти замiсть нього  поїдеш,  а
за одним заходом панича одвезеш.
   - Про мене, хай їдуть.
   - Та ти не кажи нiкому, вже вечорiє, отак простенько на шлях i  берiть.
А як що - скажеш, тiльки-но сiв.
   - Про мене, - знову буркнув Петро.
   - Киньте кожуха Миколиного, а то замерзне, - проскрипiла, вмощуючись на
своєму сiдалi на печi,  стара,  i  закашлялась,  закректала,  наче  якийсь
нiчний лiсовий птах. - Ох-хо-хох, старiй бабi i на пiчцi ухаби.
   Марина, всмiхаючись, допомагала їй.  Василь  витяг  iз  скринi  старого
кожуха.
   - Може, й нашому Миколi хтось кожуха кине по дорозi, охох, - долiтало з
печi шамотiння. Поїхали.
   - Хороша ваша мати, - сказав Тедзик.  -  Удає,  що  сердита,  а  добра.
Старенька вже зовсiм.
   - Не такi вони старi, як спрацьованi та згорьованi. З  восьмерих  дiтей
нас двiйко лишилося - я та Василь. А тих - кого хвороба  згубила,  кого  в
солдатах смерть надибала, сестру пани до Петербурга забрали - однаково, що
вмерла, а Миколу жандарi застрелили, ще як я малим був,  та  матерi  брати
сказали, що його в Сибiр заслано, а то збожеволiла б. Нехай дожидають,  їм
так легше, а побачаться вже на тамтешнiм свiтi.
   - А батько? - спитав Тедзик.
   - Батько ще у Кримську загинув... Сама вона з нами,  як  та  чайка  при
дорозi, а була - ого! - молодиця на все село. Не  гiрша  за  Марину...  То
вона так на невiстку для порядку бурчить... а сама любить... Як ту рiзками
торiк карали, мати наша,  як  вовчиця,  вила-голосила  та  так  кляла,  ми
боялися, що її заберуть або такого штурхана дадуть, що й не встане. Насилу
в хату затягли сусiди. Василя ж забрали до в'язницi. А  Марина  причвалала
додому й каже: "Мамо, не побивайтесь так, аби Василько живий був, а  менi,
як на собацi, хiба на панському дворi  не  куштувала,  не  звикла?"  Вона,
справдi, на панському дворi дiвчам ще була. Каже:  "Як  поб'ють  -  то  не
повiсять, а як повiсять - то не поб'ють". А мати їй: "Цур тобi пек за такi
слова, горличко ти моя бiдолашная", - та цiлiсiньку нiч над нею просидiли.
   Так i уявилася Тедзиковi та нiч  страшна  -  лежить  побита  Марина  та
намагається жартом заспокоїти стару, а стара бiдкається коло неї, i обидвi
думають: усе перетерпимо, аби Василь живим повернувся.
   I в кожнiй хатi своє, своя драма, як i в його власнiй.
   - А Марина й не соромилася аж нiяк, що  її  рiзками  покарано  було,  -
помовчавши, навiть з якоюсь  гордiстю  сказав  Петро.  -  На  третiй  день
вийшла, усiм людям у живi очi дивиться та й каже: "Я гадала, нам  воля,  а
воно воля тiльки рiзкам - яка була, така й лишилася". I дарма що  баба,  а
її на селi всi слухають.
   - А ви жонатий? - спитав Тедзик.
   - Та нi! - I раптом по-доброму засмiявся.  -  Хiба  таку  другу  Марину
знайдеш? А гiршу - не хочу! Но-но! Чого ви пристали,  злиденнi!  -  гукнув
вiн  на  коней,  раптом  стало  нiяково,  що  з   чужим   подорожнiм   так
розбалакався, може, тому, що хлопець приязний i в таких же лiтах,  як  вiн
сам.
   Вже їхали мовчки. Тедзик i носа сховав у високий  комiр  кожуха  i  вже
трохи куняв, навiть щось верзлося - мiшанина з баченого за останнi днi  та
почутого вiд Петра.
   - А он уже й мiсто! - почув раптом Тедзик. Вiн таки справдi задрiмав, i
не хотiлося вилазити з свого кубла.
   Та вже замайорiли вогники - то в хатах на околицi засвiчували свiтло.
   - До побачення, Петре! Дякую вам щиро, передайте подяку i мамi вашiй, i
братовi, i братовiй. Може, коли ще побачимося?
   - А що ж, на вiку, як на довгiй  нивi.  То,  може,  я  вас  куди  треба
пiдвезу.
   - Нi, спасибi, трошки розiмнуся, менi близько, треба сон прогнати.
   Справдi, свiже повiтря одразу наче вмило,  пiдбадьорило,  i  вiн  пiшов
упевнено й швидко.
   Адресу вiн знав напам'ять. Нiяких папiрцiв iз ним не було, крiм одного,
зашитого в пiдкладку рукава  на  пiджацi.  Вiн  не  розпитував  поодиноких
зустрiчних, хоча ранiше  нiколи  не  бував  у  Чернiговi.  Та  йому  добре
пояснили київськi товаришi, як вийти на гору, як поминути собори, вийти на
потрiбну вулицю, i там на розi будинок. "Повтори номер будинку, -  казали,
- постукаєш або подзвониш i тодi спитаєш, чи дома".
   Останнiм часом Тедзик дуже натренував пам'ять на таких прогулянках.
   У вiдвiдинах нiчого дивного не було. Колишнiй учень дiзнався,  що  саме
тут учителює його колишнiй улюблений учитель. Учитель математики. Що  може
бути безневиннiше? Це про всякий випадок. Але  "всякого"  випадку  тут  не
мусить статися. Його тут нiхто не знає.
   Тедзик смикнув на  дверях  саморобне  калатальце.  Визирнула  покоївка,
певне, хазяїв - моторна, гостроносенька.
   - Чи вдома добродiй Дорошенко Iлля Петрович?
   - Нi, нi, пана Дорошенка нема дома. От тобi й маєш!
   - А чи скоро буде?
   - Нi, авжеж, нi! Хiба ви не знаєте? Вони ж на виставi.  Усi,  усi  туди
пiшли. Ви краще теж iдiть туди! Там усi! Сьогоднi ж вистава знову.
   Яка вистава? Хто усi? Але  Тедзик,  не  виказуючи  нiякого  здивування,
мовив у тон дiвчинi:
   - Я й не знав! От досада! Певне ж, квиткiв уже не дiстати.
   -  Так  пан  же  Дорошенко  сам  квитки  продавав,  може,  лишився  хоч
одненький. - Явно, що для дiвчини якась там вистава заступала зараз  цiлий
свiт.
   - А як нi? - Тедзик усмiхнувся. - Що тодi робити?  Додому  менi  далеко
вертатися. Ти ж мене до себе не пустиш? - пожартував вiн.
   Дiвчина чмихнула.
   - Такого гарного панича i без квитка пропустять, а мене матiр божа  вiд
нього врятує! Ви ж знаєте, де вистава? У  тому  будинку,  де  пани  завжди
збираються, тут же недалечке,  ви  навпростець,  площею,  може,  ще  й  на
початок встигнете. Панi недавно пiшли.
   - Панi Дорошенкова? Дiвчина знову чмихнула.
   - Та нi ж бо, вони ж ще нежонатi, хiба не знаєте? Моя панi з дочкою.
   - Ну, спасибi, чорнявко. Я пiсля вистави все ж  таки  прийду  до  тебе!
Чекай!
   Чорнявка зойкнула, зашарiлась, i коли вiн пiшов,  ще  з  мить  дивилася
услiд вiдверто заздрiсним поглядом. Такi  неймовiрнi  втiхи,  як  вистава,
були не про неї. їй наказано було стерегти хату, переробити безлiч роботи.
Але гарний панич їй усмiхнувся, i вона,  наспiвуючи  пiсеньку,  зовсiм  як
Попелюшка з незнаної їй вiчної казки, побiгла на кухню. А що,  як  справдi
вiн теж прийде з панами вечеряти?
   Тедзик прискорив кроки. Справдi, що може бути природнiше i простiше, як
зайти на виставу, де сьогоднi,  певне,  вся  iнтелiгенцiя  мiста?  Але  ж,
мабуть, там i полiцiя? Та саме там на нього не звернуть уваги! Крiм думки,
що, певне, вiн побачить  своїх  друзiв  i  знайомих  i,  головне,  -  Iллю
Петровича, виникло раптом пiдсвiдоме легковажне бажання, таке  природне  у
молодої людини - бажання свiтла,  вогнiв,  безтурботних  облич,  посмiшок,
веселого гомону. Хай ненадовго. Тiльки як перепочинок. Вiн  оглянув  себе,
струснув соломинки з пальта, пiд пальтом у нього цiлком  пристойний  одяг,
не для свiтських вечорiв, звичайно, але цiлком пристойний!
   Вiн пiдтягнувся i зовнi, i внутрiшньо, усмiхнувся. Кому?  Просто  тому,
що з'явилося таке легковажне рiшення, i попрямував навпростець до будинку,
який весь свiтився вогнями i був дворянським зiбранням.
   Вистава вже почалася, видно, народу було багато, швейцар i  капельдинер
теж стояли у дверях i з цiкавiстю дивилися на  сцену.  У  нього  нiхто  не
спитав квитка. Вiн з таким безтурботним i впевненим  виглядом  зайшов,  що
служителям i на думку не Могло спасти, що  в  нього  нема  нi  квитка,  нi
контрамарки. Вiн скинув пальто, вiддав на вiшалку i поспiшив до  зали,  на
ходу причепурюючи хвилясте волосся.
   У залi було глядачiв, що й яблуку  нiде  впасти.  Багато  стояло  попiд
стiнами, попiд колонами, i на нього нiхто не звернув  нiякiсiнької  уваги,
бо вiн теж став пiд стiною позаду всiх. Вiн не знав, що за вистава, вiн не
зупинився бiля великої афiшi, що висiла бiля дверей, йому  було  до  цього
цiлком байдуже.
   Та раптом знайомi  слова,  знайома  музика  примусили  його  внутрiшньо
стрепенутися. Щось дуже далеке виринало, наче з  iншого,  але  його,  його
життя! Йому здалося, наче хтось голу-бить його, як у  дитинствi,  нiжно  й
весело. Так, так, оця проста музика,  скомпонована  з  народних  пiсень  -
скiльки разiв довелося йому повторювати на своїй скрипочцi  одну  й  ту  ж
музичну фразу, а педантичний  i  невблаганний  щодо  музики  капельмейстер
оркестру графа  Потоцького  старий  Йоганн  Ляндвер,  якщо  вже  й  узявся
пiдготувати гiмназичний оркестр,  -  не  припускав  нiяких  потурань.  Вiн
простоював  коло  кожного  i  рукою  вiдмахував  такти.  Старий   музикант
переживав кожну ноту Адже вiн сам оркестрував весь акомпанемент, i вiн  же
допомагав  учителю  Марковичу  скомпонувати  знайомi  пiснi.  Тедзику   не
набридало повторювати десятки разiв те ж саме, вiн  був  гордий,  що  його
взяли в той невеличкий гiмназичний оркестр, i вiн хотiв грати  якнайкраще,
бо саме тодi  вiн  таємниче  безтямно  закохався  в  Марiю  Олександрiвну,
дружину вчителя Марковича. Вiн сам знав, що це безглуздя, але ж в той  час
йому здавалися безглуздими всi люди, якi спокiйно, а не закохано  дивилися
на неї. Правда, своїм ревнивим серцем  пiдлiтка  вiн  вiдчував,  що  таких
мало.
   Зi сцени линуло:
   Он я дiвчина Наталка,
   А зовуть мене Полтавка...
   I губи Тедзика мимоволi розтягалися в  посмiшку.  Зараз  спiвала  якась
молода жiнка, а тодi, в Немирiвськiй гiмназiї,  звичайно,  i  жiночi  ролi
грали  хлопцi.  Наталку  грав  гiмназист  сьомого  класу,  кругловидий   i
рум'яний, як дiвчина. На ньому була спiдниця, керсетка, вишита  сорочка  i
багато намиста, а на головi перука з косою i вiночок з стрiчками. Прегарна
вийшла дiвчина з того Грицька! Серце Тедзика щемiло вiд заздростi не тому,
звичайно, що не  вiн  переодягнутий  був  дiвчиною,  а  тому,  що  вбрання
принесла "вона", Марiя Олександрiвна. Може, це було  її  власне?  А  може,
вона сама вишивала цю сорочку? I вона так спокiйно й весело  розмовляла  з
Грицьком, який червонiв чи вiд того, що був переодягнутий, чи й вiд  того,
що й сам був закоханий так само, як i старий капельмейстер Йоганн Ляндвер,
i вже всi хлопцi помiтили, що з  нього  одразу  немов  водою  змивало  усю
строгiсть та педантичнiсть, коли приходила Марiя Олександрiвна.  Музиканта
аж нiяк не  дратували  її  запитання,  в  яких  завжди  знаходилась  якась
крихiтка поради. Вона їх робила дуже чемно  й  скромно,  немов  мiж  iншим
питала i перепрошувала при цьому,  i  пан  Ляндвер  брався  виправляти,  а
iнколи вiн  просив  проспiвати  її  те  або  iнше  мiсце,  i  вона,  трохи
почервонiвши, неголосно наспiвувала.
   На репетицiї вона  частiше  заходила  не  одна,  а  з  своїм  чоловiком
Марковичем та з Iллею Петровичем. Вона готувала всi  костюми,  i  їх  було
зроблено з таким смаком i знанням народного вбрання!
   Зараз вiн згадував мимоволi ту виставу, пiдготовку до неї,  ту  щасливу
"Наталку Полтавку", адже цим жила вся гiмназiя, вся iнтелiгенцiя Немирова!
Не хотiлося вiдходити вiд тих спогадiв, але йшла вже остання дiя, i,  коли
гримнули оплески, Тедзик мерщiй почав шукати очима  того,  для  кого  сюди
прийшов.
   Звичайно, вiн був тут - Iлля Петрович Дорошенко. Вiн стояв коло Опанаса
Васильовича Марковича. Опанас Васильович щось гаряче говорив, шукав когось
поглядом, комусь усмiхався, одне слово - ще жив  цiєю  виставою,  успiхом,
вiн був у своїй улюбленiй сферi! А Iлля Петрович, хоч i плескав у  долонi,
i кричав, як усi, "браво" - обличчя у нього здалося Тедзику сумним. Вiн не
те щоб постарiв за цi роки, що Шуазель його  не  бачив,  а  начебто  якось
висох, посiрiв. Гiркi зморшки лягли навколо рота, зморшки прорiзали  чоло,
зблизу помiтне було тонке павутиння на скронях.
   - Пане вчителю! Iлля Петровичу! -  прошепотiв,  нахилившись  до  нього,
Тедзик.
   Дорошенко пiдвiв голову, якусь мить дивився ошелешено i  раптом  схопив
хлопця обома руками й притис до себе.
   - Тедзику! Як? Наче з неба звалились! Опанасе! Пiзнаєш? Це ж  Теобальд!
Шуазель!
   Ще не розiбравши, хто це i чому так радiє друг, Опанас Васильович,  сам
перебуваючи в пiднесеному настрої, мiцно обняв Тедзика. Адже  той  прийшов
на його "Наталку Полтавку"!
   - Ви бачите, бачите, який успiх! Ми вже вдруге повторюємо.
   - Я  щасливий,  що  потрапив  одразу  сюди,  -  мовив  Тедзик.  -  Iлля
Петровичу, ви зараз додому? Адже вистава скiнчилась.
   - Що ви? - замахав руками Опанас Васильович. - Хiба ви не читали афiшi?
Повернiть, либонь, голову, мiй голубе!
   На стiнi i в залi також висiла афiша, яка повiдомляла про те, що
   "На тутешнiм театрi
   на пiдмогу убогим студентам нашої губернiї товариством, кохаючим  рiдну
мову, представлятиметься "Наталка Полтавка" - оперета I. Котляревського".
   Далi йшов перелiк дiйових осiб.
   - А яка Терпилиха! - захоплено сказав Опанас Васильович. - Це ж дружина
нашого чернiгiвського поета - байкаря Глiбо.ва. А Микола? Наш милий  лiкар
Степан Данилович Нiс. Та вiн будь-якого столичного актора за пояс  заткне!
Шкода тiльки, що Наталку не Меланiя  Овдiївна  Загорська  спiває,  правда,
Iлько? Її сопрано не порiвняти з  цим!  Ну,  та  вона  в  дивертисментi  у
третьому вiддiлi виступить у хорi, ви її почуєте - увесь хор перекриє!
   - Хiба буде ще вiддiл? - спитав Тедзик. Вiн  хотiв  би  одразу  пiти  з
Iллею Петровичем.
   - Аякже, ще два вiддiли. У другому аз багатогрiшний  прочитаю  повiстку
Стороженка "Вуса", а в третьому - читайте. Так, Тедзик прочитав:

   За тим товариство спiватиме наськi пiснi:
   1. Ой не пугай, пугаченько! (удвох)
   2. Ой Морозе-Морозенко (гуртова)
   3. Ой котилось та яснеє сонце (гуртова)
   4. Ой по горi, по горi вiвчар вiвцi гонить (гуртова).

   Ще було оголошено, що "перед починком театру музики гратимуть  увертюру
з "Наталки Полтавки", зложену Iваном Ляндвером".
   - Це ж ще робота  нашого  немирiвського  Иоганна  Ляндвера,  -  пояснив
Маркович.
   - А я пiзнав, згадав, уявiть собi, я ж сам грав у нього в оркестрi!
   - Нас просять ще повторити  ближчими  днями,  -  з  задоволенням  мовив
Маркевич. - Шкода, що великий пiст починається, а то заробили б для  нашої
молодi! Навiть дорогi квитки розхватали й отямитися не встигли, а боялися,
що надто дорогi! Вiн з гордiстю показав на тiй же афiшi:
   "Ложi: середнi - 15 крб. лiтернi унизу - 10 крб. крiсла - 3 крб.  Мiсця
за крiслами - 75 коп. Галерея - 30 коп.
   Бiлети продаватимуться у I. П. Дорошенка,  а  в  день  представленi?  у
театрi.
   - I жодного не лишилося! - похвалився Опанас Васильович. -  Добре,  хто
заранi купив.
   - Або, як я, зовсiм не купував, - засмiявся  Тедзик.  -  Капельдинер  i
швейцар так були захопленi дiєю, що я спокiйно пройшов без квитка.
   - От i добре! - зрадiв Опанас Васильович.  -  Нi,  це  таки  подiя  для
Чернiгова, та й взагалi для театрального, культурного життя України. От ще
послухаєте хор! Мене можете не слухати  -  в  цей  час  покурiть  собi  та
погомонiть з Iллею Петровичем у буфетi, а от хор обов'язково послухайте, i
хай Iлько зверне вашу увагу на Меланiю Овдiївну - такого голосу в  нас  ще
не чували, обов'язково  надалi  Наталку  вона  спiватиме.  Ну,  любi  мої,
перепрошую; менi треба навiдатися до хору. Ми побачимося пiсля концерту!
   Вiн поспiшив за лаштунки, дiяльний, задоволений. Коли б зараз  побачили
його закордоннi знайомi, Марiя.
   Та вiн зараз про них не думав. Вiн радiв, що вистава має  такий  успiх.
Вiн радiв, що так добре грав  Нiс.  Вiн  радiв,  що  серед  аматорок  хору
виявилося чудесне сопрано.
   - Марiя Олександрiвна теж тут, у Чернiговi?
   - Нi, - похитав головою Дорошенко. - Вона ще за кордоном, у Парижi.
   - Що? Знову поїхала?
   - Вона й не приїздила.
   - Як? З того часу?
   - Так, з того часу. Опанас Васильович некає їх у ближчому  часi.  Марiю
Олександрiвну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. -  Вiн  говорив  про  це
надто сумно, сам це вiдчував. - Де ви зупинилися?
   - Поки ще нiде. З корабля на бал, вiрнiше, просто з  воза  на  "Наталку
Полтавку" в чернiгiвському театрi.
   - Значить, у мене, - зрадiв Iлля Петрович.
   - А ви не боїтеся? - напрямки спитав Тедзик.  -  Може,  я  навiть  дуже
легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.
   - Навiть коли є чого боятися, ви повиннi зупинитися  у  мене.  Хiба  не
так?  Так  що  ж,  слухатимемо  "Вуса"  у  виконаннi  Марковича  i  хор  з
незрiвнянним сопрано панi За горської? Чи чкурнемо просто до мене?
   -  Слово  гонору,  до  сопрано  менi  байдуже.  Крiм  того,  не   треба
випробовувати долi - поки що кавалери в  блакитних  мундирах  на  мене  не
звернули уваги.
   - От i добре. Ходiмо мерщiй  до  дзвоника,  а  сопрано  за  нас  Опанас
Васильович залюбки послухає. Та одразу втекти не пощастило.
   -  Iлля  Петровичу!  Невже  ви  не  будете  до  кiнця?  -  спитала,  як
проспiвала, пiдходячи назустрiч i стаючи так, наче  брала  його  в  полон,
огрядна, ще не стара панi. - Ми з Лiзонькою сподiваємося, що пiсля вистави
ви повечеряєте  у  нас  у  невеличкому  товариствi,  i  Опанас  Васильович
попереджений.
   - Вельми вдячний, але нiяк не зможу, я дуже зайнятий сьогоднi,  тому  й
тiкаю, - вiдповiв чемно, але категорично Дорошенко. Вiн не сказав,  що  до
нього приїхав приятель, дами могли б запросити й того! Вiн i не представив
Тедзика, не знаючи, може, тому не слiд зараз називати  своє  прiзвище.  Та
Тедзик сам тактовно  вiдiйшов,  але  бачив,  як  Лiзонька,  певне,  дочка,
зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.
   - Я обов'язково завiтаю до вас цими днями, -  вирiшив  пом'якшити  свою
вiдмову Iлля Петрович. - Менi треба побачитись iз вашим чоловiком.
   - Аз нами? - кокетливо спитала мати. Дочка була скромнiша й  приємнiша,
але з досить невиразним обличчям.
   - Це зрозумiло без зайвих пояснень, - вклонився Дорошенко.
   - Ви користуєтесь тут успiхом, - зауважив Тедзик, коли вони  вийшли  на
вулицю.
   - Це для мене потрiбне знайомство, - виправдуючись, вiдказав Дорошенко.
- Чоловiк цiєї панi - керуючий Акцизним управлiнням. Вiн обiцяв влаштувати
на службу Опанаса Васильовича.
   -Ну, а дружина цього чоловiка, певне, має намiр влаштувати вас?
   - Я сподiваюсь, що це їй не вдасться. Хоча я нiчого  поганого  не  можу
сказати про дочку, вона не схожа на матiр, та я вже звик бурлакувати.
   Ще краще, нiж у свiтлi, пiднесеному гомонi, на людях, було опинитися  в
невеличкiй  кiмнатцi  Iллi  Петровича,  звичайнiй  кiмнатцi  провiнцiйного
гiмназичного вчителя, що йому здають вiд себе хазяї великої  квартири  або
власники будинку. Кiмнатка була наче рiдна сестра його немирiвської,  куди
досить часто навiдувався Тедзик - канапка, поличка  книг,  портрет  Тараса
Шевченка на стiнi. А на столi - Тедзик одразу пiдiйшов  до  столу  -  фото
Гарiбальдi, якогось хлопчика (вiн не пiзнав Богдася) i Марiї Олександрiвни
Маркович!
   У пам'ятi  вона  лишилась  такою,  якою  бачив  колись  у  Heмировi,  -
зовсiм-зовсiм молода, коси заколотi ззаду, певне, важкi, здавалося,  через
них вона ходила завжди так прямо i не хилила голови, погляд ясних  великих
очей, привiтна доброзичлива усмiшка. Тут, на картцi, вона була в накинутiй
на голову мереживнiй темнiй косинцi, i очi здавалися на фотографiї  зовсiм
темними, i в них були неспокiй i тривога,  як  у  людини,  яка  не  тiльки
зазнала вже багато прикрощiв, але й передчуває,  що  й  попереду  невiдоме
майбутнє не вiщує радощiв.
   Нi, вона не була несхожа на ту, немирiвську,  але  здалася  юнаковi  ще
кращою,   привабливiшою,   якоюсь   таємничою   через   цей   незвичайний,
несподiваний для нього вираз обличчя, тривожний погляд.
   Тедзик не мiг вiдвести очей вiд картки.
   - Як вона змiнилася! - вирвалося у нього.
   - Кажуть, взагалi дуже змiнилася, - тихо мовив Iлля  Петрович,  i  щось
безмежно сумне й безнадiйне бринiло в  його  голосi,  але  вiн  зовсiм  не
знiяковiв,  як  колись  у  Немировi,  коли  Тедзик  побачив  картку  Марiї
Олександрiвни в нього на столi. Тепер це було як цiлком  належне.  -  Вона
надiслала менi цю картку, а Богдась - картку Гарiбальдi ще з Iталiї.  Вона
з  ним  торiк  в  Iталiї  була.  Писала,  що  дуже  там   з   Добролюбовим
заприязнилася. Вiн аж до своєї смертi їй писав i  її  справами  турбувався
разом з Чернишевським. Еге ж, багато побачила свiту  й  людей  До  Лондона
їздили, це ще разом з Опанасом Васильовичем Опанас Васильович хвалився, як
її Герцен уподобав, листується  з  нею,  про  неї  в  "Колоколе"  написав,
захистив вiд несправедливої критики Читали?
   Тедзик кивнув головою.
   - Що їй Чернiгiв? У неї зовсiм iншi обрiї тепер. Не бачу  я,  щоб  вона
так уже рвалася сюди, - i знову сум i безнадiйнiсть бринiли в його голосi.
   - А може, й не треба, щоб вона їхала тепер? Просто  не  можна?  Самi  ж
кажете,  з  якими  людьми  зв'язана,  це  ж  неспроста!  Нi,  можливо,  їй
небезпечно  повертатися!  -  палко  сказав  Тедзик,   нiби   повинен   був
виправдувати Марiю Олександрiвну перед Дорошенком.
   - Я й сам iнколи так думаю, - вiдповiв  той.  -  У  листах  до  Опанаса
Васильовича вона весь час обiцяє  незабаром  приїхати.  Вiн  так  за  ними
сумує.
   - Ну, я сьогоднi не помiтив!
   - Це вiн за своєю улюбленою справою трохи ожив. Але  що  я  -  теревенi
розводжу, а ви з дороги, певне, голоднi.
   - Та ще з якої дороги!
   - Ну, то я швиденько чай зберу, i якщо дiвчина-покоївка ще не спить,  -
щось вигадає для нас.
   - От через мене ви втратили нагоду добре повечеряти в гостях.
   - Скажете таке, - вже весело махнув рукою Дорошенко. - Ризикувати своєю
волею заради "чечевичної похльобки"!
   - А тепер скажiть менi, яким вiтром занесло вас до нашого Чернiгова,  -
спитав Iлля Петрович, коли вони вже сидiли за вечерею.
   - Злим вiтром, Iлля Петровичу, - серйозно вiдповiв Тедзик.
   - Я вам можу допомогти? Я вам потрiбний?
   - Безперечно. Саме ви менi потрiбнi. Ви ж тут уже майже  старожил.  Ви,
певне, знаєте Iвана Олександровича Андрущенка Того, що закiнчив  у  Москвi
Межовий iнститут?
   - I працює тут у Межовiй палатi землемiром, - пiдхопив Дорошенко. - Вiн
живе в "куренi" у батька  "отамана  курiнного"  -  Носа.  Ви  його  бачили
сьогоднi в ролi Миколи.
   - А, так? Значить Андрущенко близький з Носом? Нiс у вас тут  проводир,
чи що?
   - Я б не сказав. Це Кулiш охрестив Носа "курiнним отаманом",  та  ви  ж
знаєте самi, який  далекий  сам  Кулiш  вiд  революцiйних  настанов.  Менi
здається, що й з Носом у Андрущенка глибокого взаєморозумiння у поглядах i
справжнього контакту нема, особливо останнiм часом, коли чекають дiї, а не
балачок у приємному товариствi. Нiс -  добра  людина,  нiчого  не  скажеш,
порядна, український просвiтитель, але далi  цього  не  пiде.  Андрущенко,
його товаришi - це люди, котрi зв'язанi з дiлом.
   - Зрозумiло. Власне, в київськiй "громадi" таке ж розшарування, не лише
в українськiй, у  польськiй  гмiнi  немало  людей,  якi  дбають  лише  про
нацiональне вiдродження. Це природно, ви ж самi, Iлля  Петровичу,  бачите,
що полякам терпець урвався.
   - А українцям?
   - Звичайно, також. Але коли б  усi  зрозумiли,  що  справа  не  лише  в
польських та українських школах. Я знаю, знаю,  -  гадаючи,  що  Дорошенко
хоче йому заперечити, зупинив  його  рухом  руки  Тедзик,  -  рiдна  мова,
навчання на рiднiй мовi, це, може, й перший крок визволення нацiї,  але  ж
ви самi давали менi читати Герцена - i школа, й освiта  нiщо,  коли  народ
безправний i голодний, коли все в руках панiвної  верстви,  якої  б  нацiї
вона не була! Тепер, ви самi знаєте,  ми  напередоднi  великої  рухавки  -
польського повстання. Але ж треба, щоб  зрозумiли,  за  що  повстання!  Чи
пiдтримає нас народ? У деяких селах по дорозi я мусив критися, щоб  селяни
не вiдвели мене до вiйськової  сторожi,  тiльки  тому,  що  я  лях,  селян
нацьковують, i я б сказав, дуже влучно використовують настанови й  настрої
тих груп польських панiв, якi мрiють  про  вiдродження  Польщi  в  якихось
ефемерних кордонах сивої давнини...
   - Нехтуючи тим, скiльки тодi українцi терпiли вiд шляхти.
   - Звичайно, це одна з найбiльших погроз для рухавки.
   - А ви,  Тедзику,  гадаєте  -  нашi  села,  наш  народ  не  напередоднi
повстання?  Адже  здебiльшого  не  хочуть  пiдписувати  уставнi   грамоти,
вiдробляти за землю. От коли б усе це обурення, народний гнiв  та  в  одне
рiчище... Адже я певен, не скрiзь i  не  всi  селяни  ладнi  кожного  ляха
вiдвести до полiцiї!
   - О нi, я сам потрапляв зовсiм у протилежнi умови... - I  Тедзик  хотiв
розповiсти про  останню  свою  зупинку  в  сiм'ї  Василя  та  Марини,  але
Дорошенко вiв роздумливо далi:
   - Менi здається, саме на нас велика провина, по-перше, що ми далеко вiд
народу, по-друге, i серед нашої  iнтелiгенцiї,  серед  нашої  молодi  нема
також   цiлковитого   розумiння   нагальних   потреб   i   навiть   просто
взаєморозумiння помiж себе. Iнколи менi здається, що i Герцен, i  листiвки
"Молодої Росiї", i все - це глас вопiющого в пустинi. А тих, що  розумiють
i ладнi життя вiддати, - таких жменька. Але що ж, хай поки що  жменька,  з
кожним днем вона ростиме, наша жменька!
   - Я й приїхав, власне, прийшов,  щоб  зв'язатися  з  вашою  жменькою  i
розповiсти, що робиться у нас i що ми гадаємо робити.
   - Це я зрозумiв одразу. Я зведу вас з Андрущенком. - За це ви  матимете
вiд мене подарунок. Може, ви пам'ятаєте маленького гiмназиста Немирiвської
гiмназiї Стефана Бобровського. Та нi,  певне,  нi,  вчився  вiн  тiльки  в
молодших класах, а потiм переїхав до Санкт-Петербурга.
   - Але це вiдоме прiзвище, я не раз його чув.
   -  Один  брат,  юрист,  зараз  на  Бердичiвщинi,   другий   -   офiцер,
штабс-капiтан, а сестра Евелiна - дружина нашого  польського  поета.  Його
вiршi спiвають тепер у костьолах,, як  гiмни  й  молитви!  Вони,  брати  i
сестра, рано лишились сиротами, i Стефан  мусив  просто  змалку  заробляти
репетиторством, щоб самому вчитися.  Але  здiбностi  в  його  блискучi,  в
шiстнадцять рокiв вiн був уже студентом Петербурзького  унiверситету,  та,
здається, з другого чи третього курсу перевiвся до Києва й швидко перейшов
на нелегальне становище.
   - Значить, не для навчання перевiвся?
   - Нi, звичайно. Вiн налагодив у нас, у Києвi, друкарню.  Тепер  я  можу
вам розповiсти про це. Вiн передрукував росiйську  листiвку  "Великоросе",
видав польську газетку "Вiдродження", в якiй  писав  саме  за  настановами
Герцена: кожен народ має право на самостiйне життя, на спiлкування з iншим
лише за власним бажанням...
   - До нас вони не дiйшли, - здивувався Дорошенко. - Може,  в  Андрущенка
є, так вiн менi показав би.
   - Певне, нема, оце й є мiй подарунок вам! Але тiльки прочитати, я  мушу
подарувати братикам-полякам, щоб у них у головах трохи  прояснiло.  Ви  не
уявляєте, з якими труднощами я зберiг цi аркушики! Але я обiцяв Стефану...
До речi, Стефан був у великiй дружбi з пiдполковником Красовським.
   - Чому "був"?
   - Бо зараз Стефан далеко. Невiдомо де.
   - Його заарештовано?
   - На щастя, нi. Вiн встиг утекти, коли викрили  його  таємну  друкарню.
Уявiть  собi  його  винахiдливiсть  i  смiливiсть!  Вiн   налагодив   друк
прокламацiй i своєї газетки  -  знаєте  де?  У  друкарнi  Києво-Печерської
лаври!
   - Києво-Печерської лаври!? - не вiрячи власним  вухам,  перепитав  Iлля
Петрович.
   - Так, так, там, де друкували житiя святих  та  портрети  архiєреїв  та
митрополитiв i дещо, - Тедзик лукаво примружився, - на замови полiцiї, ну,
там усякi бланки тощо,  i  поряд  iз  цим  -  першi  у  Києвi  революцiйнi
листiвки!
   - Нова iсторiя для Києво-Печерського патерика! - усмiхнувся  Дорошенко.
- Коли б у нас був свiй Дюма, вiн би використав це для роману.
   -  На  жаль,  це  не  в  романi,  а  в  дiйсностi.   Якийсь   негiдник,
мерзотник-провокатор  виказав  майже  весь  пiдпiльний  гурток  у   Києвi.
Нагрянули з обшуком i в друкарню, знайшли лiтографськi каменi,  примiрники
надрукованого, що не встигли винести. А втiм, дещо встигли винести  ранiше
й розповсюдити, навiть пiд час київських славнозвiсних контрактiв.
   - А сам Бобровський?
   - Стефан утiк, попереджений про обшук, а з ним i  мiй  добрий  товариш,
студент Сашко Крилов, українець, закоханий у Шевченка i Марка  Вовчка.  Де
вони зараз - не знаю. Може, навiть за кордон подалися. Вiн не  раз  казав,
Стефан: "Коли б менi за кордоном опинитися i вiч-на-вiч побачитися з  тими
князями та панами, що з Парижа намагаються керувати  польським  рухом".  Я
певен, що вiн уник арешту, а арештiв було досить за цей час! Сам  собi  не
вiрю, що я тут iз  вами  сиджу.  Пiсля  кожної  панахиди  по  розстрiляних
поляках, по Лелевелю у Житомирi, Києвi та скрiзь  -  сотнi  арештiв.  Наче
якийсь морок насунувся на свiт.  Знаєте,  у  мене  весь  час  перед  очима
величезний чорний хрест з бiлими смугами i червоними квiтами...
   - Тедзику, я знав, що ви всi трохи мiстики, але до такої  мiри...  Який
хрест? Чому це вам ввижається хрест?
   - Це зовсiм не мiстика, а цiлком реальний хрест. Хiба  ви  не  чули?  У
Житомирi вночi проти собору на площi  водрузили  хреста,  мабуть,  близько
шести аршинiв заввишки, пофарбованого у чорне з бiлим  i  з  написом:  "Na
pamiatkй zamordowanych polakov 1861 року". На хрестi цьому висiли вiнки  з
живих квiтiв. Я бачив цей хрест, мене саме тодi з Сашком Крилевим  послали
до Житомира. Цей хрест - для мене наче початок усiєї трагедiї. Полiцiя  ще
вдосвiта зняла його й кинула & дровник пожежної  команди,  де  валявся
пожежний реманент.
   - Яке безглуздя! Це ж, певне, лише викликало обурення!
   - Несамовите. Але  спочатку  люди  намагалися  стримати  свої  ображенi
почуття. Зiбрався великий натовп, всi житомирськi поляки.  Серед  натовпу,
що рушив до начальства - генерала, - найбiльше було жiнок. Так, так,  пань
i панянок, усi в жалобi. Серед них Ганна Пустовойтова - дiвчина, яка  i  в
костьолi заспiвувала забороненi польськi гiмни пiд  виглядом  молитов,  її
потiм хотiли запроторити в монастир, так  мати  зумiла  довести,  що  вона
католичка, i якщо її зашлють в  православний  монастир  -  вона  дiйде  до
самого папи у Ватiканi. Так от, на переговори з генералом пiшли три панi -
жiнки, а  не  чоловiки,  пiдкреслюю  це!  Вони  просили  вiддати  хрест  i
дозволити справити панахиду. Нiчого з  того  не  вийшло.  Телепень-генерал
перелякався, розгубився, тримав  себе  брутально.  I  що  ж?  Врештi  йому
довелося вiйськом, зброєю,  пострiлами  розiгнати  тисячний  натовп,  який
цiлiсiнький день уперто й смiливо стояв на  майданi.  Пострiли,  звичайно,
зробили своє. Вночi  арешти,  облави.  Житомир  оголосили  на  вiйськовому
становищi. Я з Сашком ледве втекли. А коли б ви побачили,  що  робилося  в
Києвi на панахидi по Лелевелю! Тисячi зiбрались, не лише  поляки.  Костьол
не мiг всiх умiстити. Навколо церкви стояли навколiшках  i  спiвали!  Наче
зараз бачу, як з церкви виходять разом  Стефан  Бобровський,  пiдполковник
Красовський i професор Коперницький. Разом. А  потiм,  потiм,  не  можу  i
зараз не засмiятися, коли  згадаю  чудову  картину  -  студенти  примусили
жандармського полковника, вiдому архiбестiю, який  привiв  вiйсько,  стати
навколiшки й спiвати "Боже, котрий Польщу...". Нi, ви тiльки  уявiть  його
перелякану огидну  пику!  Вiн  ледве  врятувався  вiд  лютi  й  самочинної
розправи натовпу. Сашка таки захопили, одразу вiддали в солдати, та вiн  з
казарми втiк i на Подолi переховувався.  Я  скористався  його  досвiдом  i
також втiк, коли й мене забрали в казарми.
   - Ой, милий мiй Тедзику,  i  попри  всi  страшнi  пригоди  ви  зберегли
почуття гумору i життєрадiснiсть.
   - Дорогий мiй Iлля Петровичу,  пригоди  ще  не  скiнчилися.  Вони  лише
починаються. А зараз на мене просто повiяло таким спокоєм  тут  у  вас,  у
Чернiговi, пiсля Житомира, Києва. Я розумiю, i тут, певне, свої  справи  й
пригоди,  але  зараз,  пiсля  всього,  що  я  зазнав,  -  раптом  "Наталка
Полтавка"... Чудове сопрано... А по дорозi, в однiй хатi,  де  мене  трохи
вiдiгрiли, - одного сина забито, другий у в'язницi посидiв, а жiнку  його,
прегарну  молодичку,  пороли  з  iншими  селянами,  коли  каральнi  загони
розтлумачували людям про волю! Чого я тiльки не набачився i не начувся  по
дорозi! Хвилинами  здавалось:  тiльки  пiдклади  скiпочку  -  i  займеться
пожежа...
   - Але, як трапляється на пожежi, - вiйне вiтер, та  саме  на  солом'янi
стрiхи. Та буває - люди бiжать рятувати - хто з вiдром та  цебром,  хто  з
багром, а баба Христя з iконою. Поки що багато наших балакунiв у ролi баби
Христi - там горить, а вони з молитвами!
   - Але ж треба, щоб горiло!
   -• Коли iнакше не можна - звичайно, треба. Але, бiдний хлопче,  ми  так
забалакалися, ви зовсiм з лиця спали.  Лягайте  швидше  i  можете  в  мене
цiлком спокiйно спати. Мої хазяї  до  того  статечнi  й  поважнi  у  мiстi
добродiї, що нiякої  пiдозри  не  викличуть.  Мене,  правда,  одного  разу
потурбувало начальство з наказу попечителя, та потiм майже перепросили, що
на такого  смирного  та  тихого  учителя  недобре  подумали,  -  засмiявся
Дорошенко.
   - А може, це все-таки негаразд, що я у вас?
   - Облиште це. Завтра я зведу вас  з  Андрущенком.  Вiн  часто  буває  у
нашого байкаря Глiбова. А втiм, може, краще Глiбова не вплутувати.  Я  сам
до Андрущенка зайду i домовлюсь, як i де вам побачитись. Отже,  вмощуйтеся
тут, на лiжку.
   - Нiзащо в свiтi. А ви ж де?
   - Я на канапi.
   - Нi, я на канапi.
   - Ну, ви вже не командуйте над хазяїном! Господаря треба слухати, та ще
й учителя, хоч i колишнього.
   Тедзик знав, незважаючи на тиху вдачу, як Iлля Петрович скаже, так тому
й бути. Загасили лампу.
   - Вам не холодно? Зручно? - спитав турботливо Iлля Петрович.
   - Чудово. Як боже дєцко в колисцi.
   За цi днi втечi вiн справдi вперше спокiйно заснув,  бо,  нарештi,  мiг
перепочити. Трохи перепочити, а там знову хай буде, що  буде.  А  зараз  -
вiрний друг поряд.



   7

   Що ж, весь час на її шляху були такi несподiванi  крутi  повороти,  якi
цiлком змiнювали її життя, хоч зовнi  це  нiкому  не  було  видно.  До  її
раптових подорожей, змiни мiст, адрес якось всi знайомi вже звикли. Навiть
дивно було, що вже понад рiк не виїздила  Марiя  Олександрiвна  з  Парижа.
Правда, весь час казала дальшим  знайомим,  що  незабаром  повернеться  до
Росiї, а ближчi, знаючи її вдачу, i не розпитували дуже...
   ...I от поїхала. I зовсiм не так, як гадала навiть у листах до Опанаса.
   ...Її спитав Сахновський, повернувшись з Лондона, чи зможе вона швидко,
не гаючись, зiбратися  i  поїхати  до  Петербурга?  "Це  було  б  для  нас
надзвичайно  зручно.  Адже  ви  поїдете  в   своїх   видавничих   справах,
бачитиметеся з багатьма людьми, з тими, що вам потрiбнi,  побачитеся  i  з
тими, що й нам зараз потрiбнi, принаймнi передасте  їм  на  словах  навiть
через спiльних знайомих. Для вас небезпеки нiякої не буде".
   Марiя аж спалахнула. Вона поїде, звичайно, поїде, про що тут може  бути
мова? Їй справдi давно треба самiй навiдатися до Петербурга.
   - I ви ж скоро повернетесь. Чи не так?
   - Я зроблю  все  так,  як  вам  потрiбно.  Вам  треба,  щоб  я  там  не
забарилась?
   - Авжеж.

   * * *

   I от вокзал. Поїзд.
   - Не сумуй. Я незабаром повернуся. Полагоджу всi справи в  редакцiях  i
швиденько до вас, - шепоче вона Сашi.
   Карл Беннi, їхнiй "придворний лiкар", i Олександр Сахновський делiкатно
вiдiйшли вбiк.
   - Ав Чернiгiв ти не поїдеш? - пошепки вже вкотре питає Саша.
   - Звичайно, нi. Ти  сам  же  розумiєш,  там  таке  зараз  робиться!  Ще
застряну, а Богдась тут. Ти менi пиши щодня, обов'язково щодня. - I раптом
додає несподiвано для нього, бо його вже трошки  вкололо,  що  тiльки  про
Богдася: - Ми ж це вперше з тобою розлучаємось. Як я там  без  тебе  буду,
серце моє?!
   їй здається, вони все життя були разом - вона i Саша. За цi  слова,  за
цей погляд любимих ясних очей вiн вмить i прощає, i забуває  свої  ревнощi
до Богдася, до Опанасових листiв, до "придворного" медика Карла Беннi,  до
таємничого Сахновського, ласкавої уваги Тургенева, небезпечних побачень  з
Бакунiним i Фрiчем.
   Саша сам звертається до Беннi i Сахновського:
   -  Панове,  правда,  Марiї  Олександрiвнi  нема  чого  турбуватися  про
Богдася? Адже ми всi вiдповiдаємо.
   - Така шкода, що вiн зараз на заняттях  i  не  змiг  прийти,  -  зiтхає
Марiя. - Я вас усiх дуже прошу!
   - Про це i просити не треба, - запевняє меткий, швидкий Карл  Беннi.  -
Щодня Олександр Вадимович надсилатиме вам бюлетенi. - I, схаменувшись,  що
сказав не дуже тактовно,  виправляється:  -  Я  так  звик  писати  iсторiї
хвороб, що боюся обмежитись лише повiдомленням про температуру, шлунок або
просто писати habitus normalis. Ну, а Сахновський, ви ж  знаєте,  i  п'яти
хвилин не може на мiсцi всидiти.
   - Не перебiльшуйте, Карле, i не вселяйте тривоги в материнську душу.  Я
обiцяв перевiряти всi уроки з математики, i це  я  виконаю  найсумлiннiше,
навiть коли б для цього треба було приїхати з Лондона хоч на кiлька годин.
   - З вас станеться! - засмiявся Беннi.
   -  Дле,  Марiє  Олександрiвно,  я  тепер  нiкуди  не  збираюсь,   отже,
математика i здоров'я забезпеченi, за решту вiдповiдає Олександр Вадимович
- iсторiю, лiтературу й право.
   - Я розумiю, право Богдася на розваги? Чи не так? - пожартував Саша.
   - Побалуйте його без мене, але не дуже, - з м'якою усмiшкою обвела всiх
поглядом Марiя.
   - Та я вас прошу теж нам писати, - попросив Сахновський,  -  як  там  у
Петербурзi, i швидше повертатися. Ви ж знаєте, без вас нам усiм буде не те
життя, не лише Богдасевi.
   - Просто таке нудне, що це може зле вiдбитися  на  моїх  пацiєнтах!.  -
додав Карл.
   А Саша не мiг нiчого сказати! Та вона й без цього знала, як  йому  буде
погано без неї.
   - Треба вже сiдати у вагон. До побачення! - вона тисне руки усiм трьом.
   Кожному з цих трьох хочеться зайти за нею в купе, i  кожному  здається,
що саме йому треба це зробити.
   Але вона дивиться у вiкно на цього щасливчика - Олександра  Вадимовича,
i, певне, той зараз опиниться коло неї. Але Саша не стрибає у вагон,  хоча
йому здається -  вiн  мусить  бути  там  у  останню  хвилину,  вiн  просто
вагається... Та тут сюрчок - i поїзд рушає, i вони  троє  махають  руками,
скидають навiть капелюхи, бiжать кiлька секунд по перону поруч з  вагоном,
кожен намагається вловити востаннє погляд, прощальну усмiшку,  i  кожен  з
них, не кажучи про це рештi, думає: "Чому такий  неспокiй  у  очах,  такий
сум, незважаючи на усмiшку? Та нi, то просто  Reisefieber  i  неспокiй  за
сина..."
   Вона стоїть бiля вiкна, поки зникає з очей перон, її вiрнi Друзi, увесь
вокзал, але ще довго в темрявi  мигтять  вогнi  Парижа,  поволi  рiдшають,
рiдшають i нарештi зовсiм зникають, поїзд мчить у пiтьмi. I  їй  здається,
що вона, одна-однiсiнька, вирвалася iз звичайних берегiв i мчить кудись  у
безвiсть.
   Вона їхала до  Петербурга,  де  не  була  бiльше  як  три  роки.  I  не
поверталася, а їхала наче  нишком,  поспiхом,  треба  було,  i  сама  вона
хотiла, щоб якнайменше людей знали про цю  подорож,  i  не  тiльки  з  тих
причин, про якi дбали Сахновський i його товаришi, а й  через  саму  себе.
Хiба вона знала, як обернеться ця поїздка...
   За цей час усе так змiнилося. Змiнилися люди.  Взаємини  з  ними.  Хоча
вона ще часто питає, що  думає  про  те  або  iнше  Iван  Сергiйович,  але
вирiшальною буває своя власна оцiнка.
   Марiя вже лежить на нижнiй полицi спального вагона. Сусiдка спить. Вона
й не розглянула  її  як  слiд.  Якась  немолода,  провiнцiйна  жiнка.  Для
годиться привiталися i, на щастя, швидко вмостилися спати.
   Їй треба бути самiй iз своїми думками. Хоч вона  й  дуже  втомилася  за
останнi днi квапливих зборiв до несподiваної  подорожi,  але  сон,  як  то
часто буває у перевтомленої людини, не опановує її.
   ...Так от. Думки Iвана Сергiйовича про нових у її життi людей.
   Вона, звичайно, спитала про Бакунiна, товариша його юностi, i їй прикро
було прочитати в листi:
   "Що за людина Бакунiн, питаєте Ви? Я в Рудiнi  змалював  досить  вiрний
його портрет, i тепер це Рудiн, не вбитий на барикадi. Мiж нами - це руїни
Рудiна. Буде ще копошитися i пiдiймати слов'ян,  але  з  цього  нiчого  не
вийде. Шкода його. Важкий тягар - життя агiтатора, який уже  видохся.  Ось
моя вiдверта думка про нього, а Ви не базiкайте".
   Але ж Михайло Олександрович  Бакунiн  розвинув  таку  дiяльнiсть  серед
полякiв!
   А Герцен хоч i каже, що Бакунiна  треба  сприймати,  як  його  маленьку
Лiзу, а от же друкує його статтi в "Колоколе". Бакунiн бере гарячу  участь
у переговорах з поляками...
   Може,  Iван  Сергiйович  помиляється  i  в  Бакунiнi,  як  помилявся  в
Добролюбовi й Чернишевському,  а  тепер  говорить  про  них  не  тiльки  з
повагою, а навiть з теплотою. Розповiдали, що й Герцен так само... Правда,
Бакунiн i тi  двоє  -  зовсiм  рiзнi.  Аж  серце  защемiло,  коли  згадала
Добролюбова. Коротка була їхня дружба, але така щира,  мiцна,  значима.  I
якi днi провели вони в Неаполi! Вiн прожив три мiсяцi пiсля  того.  Тiльки
три мiсяцi... I вже хворий писав їй i правив коректуру її  "Трёх  сестёр".
Радiв, що вона надiслала йому свою фотографiю. От з ким їй  треба  було  б
поговорити!
   Це неправда,  що  Тургенев  хотiв  змалювати  в  Базаровi  пасквiль  на
Добролюбова. Вона слухала  "Отцы  и  дети",  ще  в  читаннi  на  паризькiй
квартирi  Iвана  Сергiйовича,  читала  в  рукопису  все,   написала   тодi
Добролюбову: "Тургенев сюди приїхав. Я його  часто  бачу  (тодi  ще  часто
бачила) i читала нову його повiсть "Отцы и дети". Найкраща з усiх постатей
там Базаров, хоча й нiгiлiст..."
   О боже мiй милий! Скiльки за цього Базарова пережив Iван Сергiйович! Як
його - сам вiн їй писав - "били руки, якi б я хотiв потиснути,  i  пестили
руки iншi, вiд яких я б  утiк  за  тридев'ять  земель".  А  потiм  вiн  iз
задоволенням казав їй, що найвiрнiше його зрозумiв Писарєв, так,  так,  її
брат у других Митя Писарєв. Вiн встиг написати  статтю  про  новий  роман,
який наробив неймовiрного розголосу, особливо постать Базарова. Так Митiна
стаття i зветься: "Базаров", i з'явилася вона цього року в березнi  мiсяцi
в "Русском слове".
   Тургенев здивовано i обрадувано сказав: "Чудова стаття". Вiн  не  чекав
такого розумiння саме вiд запального, задерикуватого Писарєва.
   "Як дивно, - додав вiн, - ще Достоєвський до того повно i тонко  схопив
те, що я хотiв показати в Базаровi, що я тiльки руками  розвiв".  Справдi,
Достоєвський i Писарєв - такi далекi мiж собою люди.
   Марiя читала цю статтю з захопленням, i було таке вiдчуття, що Митя, її
молодший братик, поруч з нею, як колись у їхньому Грунцi,  де  вони  часто
вдвох читали й палко розмовляли. Тiльки вiн якось раптово став дорослий, i
в ньому самому та ж чеснiсть, тверда непримиреннiсть, бажання ламати старi
пiдвалини, що i в Базаровi, i недарма вiн пише  "ми",  розумiючи,  що  вiн
разом з Базаровим належить до тiєї молодої сили,  яка  зараз  веде  перед,
почуває на собi вiдповiдальнiсть за громадянськi справи Вони розумiють, що
треба народу i в чому не лише хиби, а злочин лiберальствуючих  панкiв.  Як
їй захотiлося тодi побачити  Митю,  але  невдовзi  їй  переказали  -  Митю
заарештовано. Вiн сидить у Петропавловськiй фортецi. За що  саме  -  нiхто
достеменно не знав. Казали, нiбито вiн написав  щось  на  захист  Герцена,
якусь листiвку, але то все були лише чутки.
   Тургенев мав пiдстави, коли не радив їй їхати до  Петербурга.  Скiлькох
заарештовано! По всiй Росiї розлiтаються листiвки, пiдписанi  "Великоросе"
та "Молодая Россия". Це ж "Великоросса"  передрукував  у  Києво-Печерськiй
лаврi Стефан Бобровський... Невже i Митя причетний до них?
   Влiтку спалахнули в Петербурзi пожежi. Звичайно, уряд,  полiцiя  ширили
чутки,  що  це  дiло  рук  революцiйної  молодi,   полякiв.   Роздмухували
ворожнечу. "А коли ж на Русi не горiло?"  -  питав  у  "Колоколе"  Герцен,
доводячи, що це брутальна провокацiя.  Але  ж  пiсля  того  пiшли  арешти.
Закрили на кiлька мiсяцiв "Современник", "Русское  слово"  -  два  бойових
журнали.
   - Ну, куди ви їдете? - питав докiрливо Тургенев.
   - Я швидко повернуся, -  запевняла,  всмiхаючись,  Марiя.  Вона  мусила
нарештi сама,  сама  хоч  трохи  побачити,  вiдчути,  що  робиться  вдома!
Прохання Сахновського стало рiшучим поштовхом.
   I тут, у вагонi, на самотi виринула думка: а може,  треба  буде  зовсiм
лишитися там, у  Петербурзi,  поки  що?..  Хiба  можна  зараз  Думати  про
особисте щастя, коли люди, такi люди життям накладають?
   I всмiхнулась якось i розгублено, й гiрко, i з докором  собi  водночас.
Оце. ж  вона  сама  писала  в  своєму  "Пройдисвiтi",  що  так  сподобався
Єшевському:
   "Боже, боже з високого неба! Чи нам усiм так того коханнячка треба,  що
не мина, не вимiча воно нi старого, нi лiтнього, нi молодого, нi  мужнього
у свiтi? А що вже лиха вiд нього, боже свiте? Не перелiчить нiхто, скiльки
потопилось, задушилось, пострiлялось, порiзалось вiд нього  -  а  посохло,
пов'яло то бiльш нiж билля у полi. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, та
там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся"...
   Вона знала, що заплуталася  з  цим  коханням.  Може,  вiдрубати  все  i
лишитися на батькiвщинi?



   8

   Вiн зайшов тихий,  благолiпний,  погляди,  рухи,  кожна  риска  обличчя
промовляли: "Я не належу собi, я -  слуга  господа  бога.  Я  прийшов  вам
принести  слово  втiхи,  просити  вас  думати  про  нього,  Всевишнього  i
всеблагого".
   Вiн так звик  вiрити  в  себе,  свою  непогрiшнiсть,  своє  призначення
передавати нещасним, нерозумним людям, заблудлим вiвцям отари  господньої,
слово боже, що звичайна зовнiшня пристойнiсть добре влаштованого  в  життi
протоiєрея, а до  того  ж  ще-унiверситетського  професора  богословiя  аж
набула єлейностi. Ця єлейнiсть до обожнювання зворушувала дам вищого свiту
й доводила до нестями, наче простих баб, кликуш-салопниць.
   I голос був у святого батюшки єлейний, спокiйний, що  мусив  насамперед
заспокоїти своїм тембром, своїм тоном, таким несподiваним у цих  проклятих
вiд заснування мурах.
   Батюшка розмовляв - не умовляв,  а  розмовляв,  спокiйно,  тихо,  тоном
простого домашнього мудрагеля. Що ж, це була  якась  рiзноманiтнiсть,  вiд
цього  можна  було  хоч  трохи  вiдчути  себе  людиною...  Але  всi  вони,
ув'язненi, всi без винятку знали про таємну мету цих вiзитiв, i сподiвання
батюшки були даремнi.
   Адже не просто для їхньої розваги  пропускають  у  найжорстокiше  мiсце
Петропавловської фортецi - Олексiївський равелiн,  протоiєрея  Полiсадова!
Деякi ув'язненi розмовляли з  ним,  аби  скоротити  тюремний  чорний  час,
говорили на абстрактнi богословськi теми, i  цi  розмови  нiби  зовсiм  не
стосувалися їхньої дiяльностi, їхнього життя на волi. В той  же  час  самi
ув'язненi стежили, чи не прохопиться панотець якимось натяком, з чого вони
хоч трохи довiдаються про своє становище.
   Точилася гра: обидвi сторони удавали, що вiрять щиростi й  простотi,  i
обидвi чекали, хто перший спiткнеться.
   От i сьогоднi протоiєрей Полiсадов пройшов вузьким темним коридором пiд
низьким склепiнням, вийняв з широкої кишенi темно-фiалкової ряси гребiнку,
розчесав  сивуватi  кучерi,  що  з  належною  лiпотою  падали  на   плечi,
скорбно-благочестиво поблагословив по  дорозi  вартових  i  попрямував  до
камери, зробивши в мiру батькiвський, у мiру докiрливий  вигляд.  Вартовий
вiдкрив камеру, батюшка зайшов туди i - не минуло й хвилини, як раптом цей
благоподобний пастир зовсiм не благоподобно вистрибнув  звiдти,  та  ще  й
пiдхопивши полу ряси, щоб не заплутатися в нiй  i  не  впасти.  А  за  ним
навздогiн летiла товста книга й лунав дзвiнкий юнацький голос:
   - Не заважайте менi! Забирайтеся геть!
   Замiсть єлейної усмiшки губи пастиря злiсно й безсило тремтiли, з  лиця
немов скинули  маску,  постiйну,  застиглу,  i  на  якусь  мить  з'явилося
справжнє обличчя з дрiбними лисячими рисами, презирливими зморшками,  наче
потрiпане й  втомлене  вiд  постiйної  гри,  i  до  того  ж  зараз  просто
перелякане. Та тiльки на мить. Коли до нього квапливо  пiдiйшов  вартовий,
що крокував далi пiсля того, як вiдiмкнув камеру,  благоснi  руки  батюшки
вже звично пригладили волосся, потiм зробили жест - мовляв, все  спокiйно,
не турбуйся, не надавай значення.  Ногою  iєрей  вiдсунув  книгу  назад  у
камеру.
   - Я зайду поряд, - сказав вiн.
   Вартовий, намагаючись не виявити жодної емоцiї, - тут усе небезпечно! -
слухняно вiдчинив камеру поряд.
   - Добрий день чи вечiр, - лагiдно, як завжди, мовив панотець.
   - Добрий день чи вечiр,  батюшко!  -  вiдповiв  спокiйно  арештант  без
здивування, без роздратування i без нiякiсiнької  поштивостi.  Спокiйно  й
байдуже.  Вiн,  цей  арештант,  був  ще  не  старий,  з  розумними,  трохи
монгольськими очима, з борiдкою клинцем. До приходу  гостя  вiн  сидiв  на
вузькому твердому лiжку, вкритому жорсткою брудною арештантською  ковдрою.
Вiд багаторiчного бруду вона давно загубила свiй колiр.
   Арештований трохи пiдвiвся i знову сiв,  спокiйно,  звичайно,  немов  у
звичайних умовах мусить прийняти звичайного нецiкавого знайомого.
   Протоiєрей сiв на ослiнчик.
   - Дуже менi шкода вашого сусiди, - мовив вiн.  -  Прекрасний,  розумний
молодий чоловiк, але завжди такий  збуджений,  нервовий.  Дмитро  Iванович
Писарєв. Ви його знали, Миколо Васильовичу?
   -  Так,  бачив,  -  вiдповiв  Микола  Васильович,  не  виявивши  нiяких
почуттiв. О, як важко це йому було: не виявити! - Знав  мало.  У  редакцiї
бачив. Справдi, шкода, прекрасний юнак!
   Невiдомо, до чого стосувалося це "шкода" - чи до того, що сидить, чи до
того, що завжди збуджений, нервовий.
   - Уявiть, хотiв поговорити, розрадити,  розважити  трохи,  адже  зовсiм
юний хлопець, а вiн у крик: "Не заважайте!" Книгу навiть у мене кинув. Ну,
я не звертаю уваги. Я розумiю. Такi незвичнi  умови,  обстановка,  адже  з
порядної дворянської родини.. "Не вiдають-бо, що творять..." Я не  звернув
уваги,  цiлком   природнi   вияви   неврiвноваженої   натури.   Я   навiть
затурбувався, що хтось почує з наглядачiв, з караулу, i  йому  ж,  бiдному
юнаковi, неприємнiсть вийде Я не хочу  бути  причиною  Мої  бажання  iншi.
Полегшити. Заспокоїти
   - Так, так, - мовив  арештант,  а  в  цей  час  його  пронизала  думка:
значить, поряд з ним, Миколою Васильовичем Шелгуновим, сидить цей чудесний
юнак, якого вiн бачив  у  редакцiї  "Русское  слово",  -  Дмитро  Iванович
Писарєв...
   Одразу вiн виник в  уявi  таким,  яким  уперше  побачив  його  Високий,
стрункий, але не худий. Вiд нього пашiло здоров'ям, чаруванням юної сили й
упевненостi в цiй силi. Юнак тримався прямо, дуже прямо,  здавалось,  його
щось пiдносить угору  Великi  свiтлi  сiрi  очi  дивились  з  неприхованою
цiкавiстю i увагою. на всiх i на все. Здавалось, вiн чує не тiльки те,  що
кажуть, а одразу намагається розкрити саму  суть,  i  причини,  й  можливi
наслiдки думки iншого й одразу кинутися  в  бiй,  словесну  пересварку  на
захист своїх поглядiв, своїх iдей. Так само, як i з його статей, так  i  з
перших слiв його вiдчувалась незалежна самостiйнiсть думки, своїх  власних
настанов, i не з бажання оригiнальничання, а з власних переконань, власних
роздумiв.
   Але тодi юнак  не  кинувся  в  словесний  бiй  з  Миколою  Васильовичем
Шелгуновим. їх познайомив редактор  "Русского  слова"  Благосвєтлов,  юнак
приязно усмiхнувся, блиснули бiлi зуби, i наче чоло, з якого вiн  вiдкинув
хвилясте русяве волосся, i свiтлi очi прояснiли ще дужче, ще приваблившiе.
Саме таким вiн i уявлявся Шелгунову, коли той читав його  статтi:  весь  -
щирiсть, порив, абсолютна чеснiсть iз собою. Можна було не погоджуватися з
ним,  сперечатися  проти  його  надто  радикальних  висновкiв,  своєрiдних
тлумачень загальноприйнятих iстин,  але  не  вiрити,  що  це  власнi  його
переконання без найменшого  пристосовництва  до  когось  чи  чогось,  було
неможливо.
   Як же це важко зараз почути i нiчим не виказати, як це жахливо, що  вiн
тут, цей бойовий чесний  юнак,  поряд,  в  цих  кам'яних  мурах,  пiд  цим
гнiтючим склепiнням, i що вiн збуджений, роздратований, нервовий! Вiн, для
якого над усе - "емансипацiя особистостi", воля iнтелекту. Шелгунов  знав,
що рокiв два тому Писарєв нервово захворiв, вiн навiть короткий час був  у
лiкарнi, та коли вони познайомилися в редакцiї, нiщо не нагадувало хворобу
Певне, то було нервове збудження вiд крайньої  перевтоми,  i  казали,  вiд
якогось нещасливого  кохання.  Мiж  iншим,  як  це  могло  бути  у  такого
чудесного юнака нещасливе кохання?
   Але ж все те давно минулося,  вiд  хвороби  не  лишилося  i  слiду  Вiн
закiнчив блискуче унiверситет. Його дисертацiя всiх  здивувала  ерудицiєю,
глибиною аналiзу. А вiн пiсля одужання так поспiшав з нею,  що  навiть  не
встиг переписати набiло! Вiн сам весело розповiдав, що поставив "Єже писах
писах" i зовсiм не встиг обробити!
   Коли професор попросив у нього другий примiрник, вiн  признався,  що  й
чернетки нема! А потiм пiшли його  статтi  в  "Русском  слове",  i  журнал
одразу вирiс в очах читачiв, вiн набув своє обличчя, свiй  бойовий  тон  i
став популярним,  майже  як  "Современник".  О!  передбачливий  i  дiловий
редактор Благосвєтлов одразу зрозумiв, який скарб потрапив йому в руки!
   Як, через що Писарєв тут? В  Олексiївському  равелiнi  Петропавловської
фортецi?  Невже  вiн  також  був   зв'язаний   з   тим   таємним,   пильно
законспiрованим гуртком, що складало ядро "Землi i волi"?  Шелгунов  знав,
що Писарєв не такий близький з Чернишевським, не встиг добре познайомитися
з Михайловим Останнiм часом Шелгунов з дружиною не були в Петербурзi, вони
поїхали за своїм другом Михайловим, якого заслали в Сибiр,  щоб  полегшити
там долю засланого i з таємним бажанням органiзувати його втечу. Та звiдти
самого Шелгунова повернули заарештованим.
   Чи знає Писарєв, що поряд, зовсiм близько сидять Чернишевський,  Микола
Сєрно-Соловйович, вiн сам, Шелгунов, i десь у цьому ж коридорi  -  Михайло
Бейдеман, який зник раптово, як у воду канув. Знали,  що  вiн,  вихованець
столичного вiйськового училища, блискучий офiцер, був у загонi  Гарiбальдi
в Iталiї, потiм перебував у Лондонi,  працював  у  друкарнi,  де  друкують
"Колокол", i Герцен вiдзначив  його  своєю  увагою  i  прихильнiстю.  Вiн,
Бейдеман, мусив повернутися на батькiвщину i  раптом-зник,  нiяких  слiдiв
його не могли розшукати. I тут ось у цьому страшному коридорi  несподiвано
пролунав його голос i майнуло його лице, яке ледь можна було пiзнати...
   Що ж з Писарєвим? Коли б можна було переказати йому якимось чином,  хто
його сусiди,  трохи  заспокоїти.  Невже  вiн  в  такому  нестямному  станi
роздратування? Це ж тiльки шкодитиме... Може,  вiн  даремно  вигнав  цього
Рейнеке-Лиса в рясi - Полiсадова?

   * * *

   Нi, недаремно. I зовсiм Писарєв не був у  такому  збудженому  нервовому
станi, як повiдомив Полiсадов Шелгунову Навпаки, вiн,  Писарєв,  не  хотiв
дратуватися... А Полiсадов дратував його самим своїм виглядом. Вiн заважав
арештованому Писарєву Обурював i дратував. Писарєв з першого ж  вiзиту,  з
першого слова не  вiрив  жодному  єлейному  звуку  його  мови,  оздобленої
богословськими псевдофiлософськими прикрасами, жодному благосному погляду,
благолiпним рухам рук у широких рукавах ряси на  шовковiй  пiдкладцi.  Цей
iєрей просто заважав арештованому, звичайно,  не  такому  витриманому,  як
його старшi сусiди по камерах. Розради i заспокоєння,  як  не  дивно,  цей
арештований зовсiм не потребував.
   Як не дивно, Митя Писарєв був тепер  цiлком  спокiйним  Турбувало  його
лише одне  -  те,  що  "душечка  maman"  i  старша  сестра  Вiра  безмежно
хвилюються i переживають за нього.
   Вiд книг,  що  передавали  йому  для  читання,  вiн  вiдривав  тоненькi
смужечки на берегах, i бiсерним, найдрiбнiшим -  лiтери  просто  з  макове
зернятко - почерком писав листи, скочував їх у кульки i передавав  матерi,
коли їй дозволяли прийти на побачення.
   Мати вдома довгi години розбирала їх  i  переписувала,  їх  важко  було
розiбрати. Одразу здавалось - зовсiм неможливим.  Вона  надiвала  окуляри,
якi дотепер i не носила, її нiхто не чiпав у той час, нi про що не  питав.
Тiльки б очей вистачило розiбрати кожне слово.  А  терпiння  -  хiба  його
позичати матерi, коли це пише її Митя, її син, її скарб?..
   Очi червонiли й сльозилися, але це все  було  дрiбницею,  порiвнюючи  з
кожним  розiбраним  словом,  яке  вона  переписувала,  i  це  було  єдиною
нагородою за безсоннi ночi, за ходiння до Петропавловки, за всi приниження
прохань у кам'яних душ...
   "Друже мiй, maman, не журись зараз..." "Душечко maman, я  бачу,  що  ти
так само сумуєш i турбуєшся... Не знаю,  як  менi  запевнити  тебе,  що  я
дiйсно нiчого не потребую i не вiдчуваю анiтрохи страждання, нi фiзичного,
нi морального..."
   Як вона могла вiрити?.. Але ж вiн їй нiколи в життi не брехав...
   Ох, коли б вона вiрила, коли б мiг вiн її переконати, що не страждає!
   Вiн вирiшив, постановив для себе - треба зберегти сили  Життя  попереду
Всеньке життя.
   Ну що ж,  вiн  переживе  призначенi  йому  вироком  роки  ув'язнення  в
Олексiївському равелiнi Петропавловської фортецi.
   Коли вирок було оголошено i вiн уже знав напевне, що йому присуджено, -
вiн заспокоївся. Вiн  уже  знав,  вирiшив  для  себе,  що  робитиме,  чого
домагатиметься, а головне - вiн знав, скiльки це триватиме.
   Колись,  вiн  ще  був   тодi   пiдлiтком,   гiмназистиком,   вчився   у
Петербурзькiй гiмназiї i, звичайно, завжди нетерпляче чекав  канiкул,  щоб
їхати швидше додому в любий Грунець.
   З однiєю з петербурзьких кузин - вiн жив у родичiв - вони вираховували,
скiльки лишається мiсяцiв, днiв,  годин,  i  навiть  хвилин  i  секунд  до
жаданих днiв дозвiлля. Вiн взагалi любив тодi пiдраховувати все, що мiг
   Його сестра Вiра смiялася, коли читала: "Cher ami Vera! Я тобi не пишу,
тому що ти менi 2 752 години не писала!"
   Йому хотiлося i тепер пiдрахувати й написати, але числа  виходили  такi
астрономiчне великi! Навiщо їх лякати? 32 мiсяцi. 975 днiв. 22 760 годин.
   Двадцять двi  тисячi  сiмсот  шiстдесят  годин  у  цьому  казематi,  де
постiйно за ним стежили. У  дверях  до  коридора  було  зроблено  вiконце,
прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завiскою, - караульний мiг коли
завгодно пiдглядати, що робить арештант Повз камеру весь час  ходили  двоє
караульних iз шаблями наголо, їхнiх крокiв не  було  чути.  Коридори  були
застеленi товстою м'якою пiлкою. Це пiдглядання найдужче дратувало кожного
ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги  на  око,  що
зненацька з'являлось у вiконцi.
   От вже на це Митя Писарєв не звертав  нiякiсiнької  уваги.  Хай  "вони"
дратуються, а не вiн! Що ж, вiн зачинений  у  казематi,  за  гратами,  пiд
пильним наглядом. Але ж дух його, розум  його  -  вiльний!  Його  людський
розум, волi якого  нiхто  не  може  поставити  меж!  I  воля  його  розуму
переможе.
   Якi не були передбачливi тонкi спецiалiсти  жандармерiї,  а  не  змогли
вони анi передбачити, анi подолати ту силу,  що  протидiяла  їм.  Навпаки,
вони  немов  навмисне  зiбрали  в  один  час,  в  одну  фортецю,  в   одну
найстрашнiшу катiвню - Олексiївський равелiн, куди  споконвiку,  вiд  його
заснування царi кидали своїх найнебезпечнiших ворогiв, - саме  сюди  тепер
посадили гурт людей, розум яких подолав не  лише  цi  грати,  вiн  подолав
простiр i час. У цьому равелiнi сидiли  в  рiзних  камерах-одиночках,  але
воднораз Микола Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович,  Микола  Шелгунов,
Дмитро Писарєв, Михайло Бейдеман.
   Вони всi були зайнятi, i не лише Писарєву заважав протоiєрей Полiсадов.
Просто "старшi" були розважливiшi. Хоч "старшi" теж були далеко не  старi!
Чернишевському минав тридцять третiй  рiк,  Сєрно-Соловйовичу  -  двадцять
дев'ятий. Та, звичайно, Писарєв, який потрапив  у  каземат  двадцяти  двох
рокiв, був серед них зовсiм молодий.
   Цi "старшi" знали, що нема в руках царського правосуддя нiяких  доказiв
провини, i тому були переконанi, що їхнє ув'язнення скороминуче. Вони ж бо
i не уявляли, що "правосуддя" гарячкове фабрикує фальшивi  докази,  наймає
людей, якi пишуть пiдробленi листи й  пiдписують  пiдробленими  пiдписами,
свiдчать, - а проти цього ув'язненi безсилi, безправнi й безпомiчнi.  Вони
не знали всiєї цiєї смердючої кухнi, iнакше  хiба  писав  би  i  двiчi,  i
тричi, настiйно, з благородною вiрою, що вiн може  переконати  iмператора,
свої листи Сєрио-Сояовйович, щирi листи, викладаючи в них  думки  i  плани
щодо устрою державного управлiння на благо всього народу?  Яка  наївнiсть!
Цi листи судова  комiсiя,  суддi  не  вважали  за  потрiбне  давати  перед
всемилостивiшi очi iмператора. А що б iмператор сказав, коли б i прочитав,
примiром, хоча б цi сторiнки:
   "Я настiйно говорю з  глибини  своєї  тюрми:  старий  державний  устрiй
скiнчив своє  iснування  в  iсторiї.  Тепер  ще  уряд  сам  може  провести
переворот мирним шляхом i зробити Росiю найщасливiшою  країною.  Але  часу
згаяно немало, i його небагато  попереду.  Кожен  пропущений  рiк  несе  в
сучасному i готує на  майбутнє  лихi  бiди  й  наближає  нас  до  страшних
потрясiнь. Я благаю вашу iмператорську величнiсть  iм'ям  усього  для  вас
священного i дорогого звернути увагу на мої слова, бо  я  кажу  свiдомо  i
беруся  пiдтвердити  вражаючими  iсторичними  зiставленнями.  Переворот  у
державi неминучий, тому що вiдбувається переворот в поняттях..."
   Звичайно, комiсiя боялася, що iмператор - "ангел-визволитель" - мiг  би
прочитати:
   "Низка  безперервних  хитань  i   напiвмiр   з   боку   уряду   посилює
роздратування в суспiльствi. Докази перед  очима:  скасування  крiпаччини,
яке мусило викликати в  усьому  свiтi  безмежне  захоплення,  призвело  до
екзекуцiй, розвиток письменностi - до закриття недiльних  шкiл,  тимчасовi
цензурнi полегшення - до небувалих  каральних  заходiв  проти  лiтератури,
безлiч  фiнансових  заходiв  -  до  чимдужчого  розладнання   фiнансiв   i
кредиту... Хто знає iсторiю - знає, що провина усього цього не в людях,  а
в установах, якi не вiдповiдають вимогам часу, i це  приведе  до  страшних
наслiдкiв..."
   Вiн, двадцятидев'ятирiчний чоловiк, вiдкинув абсолютно страх, вiн  наче
сам готував собi петлю на шию  або  принаймнi  шлях  до  Сибiру  вiдвертим
викладом своїх  iдей  i  мiркувань.  Адже  по  справедливостi  нi  в  яких
кримiнальних дiях його не могли обвинуватити, нiяких "улик"  для  суду  не
було. Йому здалося - звiдси, "з  глибини  тюрми",  його  голос  долине  до
найвищого земного суддi - iмператора, i вiн зможе з ним чесно  й  одверто,
по-людському говорити, i ув'язнений писав абсолютно одверто про себе,  про
"найстрашнiших" ворогiв самодержавства, за зв'язок з якими,  власне,  його
було  забрано  -  про  Герцена  й  Огарьова.  Адже  справа  судова  так  i
iменувалася: "За зв'язок з лондонськими пропагандистами".
   Микола Сєрно-Соловйович писав про них:
   "Пiзнавши  їх  особисто,  важко  не  вiддати   справедливостi   їхньому
серйозному розуму й найбезкорисливiшiй любовi до Росiї, навiть коли б я не
подiляв їхнiх думок... В Огарьовi я знайшов невтомного трудiвника й одного
з найглибших знавцiв нашого економiчного стану..." I вiн  наполягав:  "Зло
не в окремих особах, а в часi i в обставинах. Ми хворi радикально, i  тому
лiкування повинно бути радикальним i серйозним. Вiдшукувати  в  такий  час
зловмисникiв, щоб знищити їх, - однаково, що намагатися позбутися  якогось
сипу чи вiспи, зриваючи її...  Не  пропаганда  викликає  роздратування,  а
загальне становище справ. I лондонськi, i  всiлякi  iншi  пропагандисти  -
продукт  часу.  Знищiть  цих  людей  -  їхнє  мiсце  посядуть   iншi,   ще
небезпечнiшi, якщо не змiняться обставини..."
   Вiн мав смiливiсть повчати самого iмператора!
   "Iстинна державна мудрiсть у тому, щоб зрозумiти, що  всi  цi  люди  не
зловмисники, а люди мiцних переконань, i що вiд їхнiх здiбностей  розумний
уряд зумiв би здобути величезну користь для  держави.  Справедливiсть  цих
думок я мiг би довести позитивними даними й фактами, i якщо уряд  побажає,
- всi мої здiбностi й знання до послуг вiтчизни".
   Вiн наївно сподiвався, що уряд "прислухається i використає його  знання
i досвiд", адже вiн так одверто написав: "Мої переконання були й  лишилися
чеснi й чистi. Визнаю, що  вони  не  урядового  вiдтiнку  i  не  схвалюють
канцелярського порядку, якому я протидiяв словом i дiлом".
   Вiн гадав, що його одвертiсть допоможе йому вирватися з фортецi  i  вiн
знову працюватиме, як вiн вважав можливим для себе у цей жахливий час. Вiн
зовсiм не дивився як на  провину,  що  вiн  вiдкрив  книгарню  i  першу  в
Санкт-Петербурзi читальню при цiй  книгарнi.  Так  працювати  -  вiн  мiг.
Служити - нiзащо! Не дивно, що читальню закрили!
   Нiкого-нiкогiсiнько вiн не заплутав у свою судову справу. "Я не називаю
спiвучасникiв, тому що заранi обмiркованої пропаганди я не вiв.  Але  менi
довелося  б  назвати  безлiч  людей..."  Звичайно,  з  ким  не  доводилось
зустрiчатися i за кордоном, i тут, у крамницi! I T In за дурне питання!  I
яка порядна, чесна людина може  давати  список  своїх  знайомих?  "...крiм
того, я, зi своїми поняттями про честь, швидше пiшов  би  на  страту,  нiж
став би Iудою..."
   Уряд i готував йому  повiльну,  але  неминучу  страту.  Недарма  Герцен
говорив про нього, як про одного з найчистiших i благороднiших людей свого
часу.
   Микола Гаврилович Чернишевський не  звертався  з  листами  й  викладами
своїх переконань до царя. Вiн не був таким наївним, i потiм - вiн  вважав,
що його обов'язок надалеко бiльший.
   Вiн звертався до всiх людей. Особливо до молодих людей i цього часу,  i
до молодих людей майбутнiх поколiнь, якi жадали вiдповiдi на питання  -  а
що ж робити? Що треба робити тепер? Якi вогнi  свiтитимуть  їм?  До  якого
iдеалу їм прагнути? Яких людей їм брати за зразок?
   Микола Гаврилович там, в  Олексiївському  равелiнi,  писав  твiр,  який
вiдповiдав, "що робити" - "Что делать?".
   Вiн поспiшав. Вiн ще не знав, що на нього  чекає,  та  вже  передбачав:
хмари збираються  щiльнiше  й  щiльнiше,  його  оплiтає  мерзенне  плетиво
нахабних  фальшивок,  наклепiв.  Йому  брутально  брешуть  в  очi  найманi
провокатори й шпигуни на очних ставках,  i  навколо  немов  зсуваються  ще
мiцнiше, ще вужче цi мури. Судова комiсiя не мала аж нiякiсiньких доказiв,
але ж вiдчувала, що головний проводир революцiйної молодi  тут,  у  Росiї,
-це  вiн,  Чернишевський,  i  коли  нема  наявних  доказiв,  -  їх   треба
сфабрикувати!
   Вiн був безсилий розiрвати  це  брутальне  плетиво  нахабної  брехнi  й
пiдробок, так само як розбити мури. Але вiн  мав,  вiн  мусив  так  багато
сказати людям, молодi i за всяку цiну передати рукопис на волю. Треба було
поспiшати, поспiшати, адже вiн не знав, що його чекає. Можна  було  чекати
усього вiд цього "праведного" суду! I вiн поспiшав. Вiн встиг написати!
   Ох, коли б вiн тодi ж дiзнався, що трапилося з його рукописом!  Рукопис
пройшов потрiйну цензуру. Великорозумнi цензори не  добрали  нi  глибокого
змiсту, нi тайнопису твору. Вони вирiшили, що нiчого небезпечного в  цьому
романi нема. З багатьма печатками i пiдписами дозволу  Микола  Олексiйович
Некрасов, редактор "Современника", нарештi, одержав його в руки  i  тримав
як найдорогоцiннiший скарб. Пiсля  восьмимiсячної  заборони  "Современник"
знову мав право виходити. Як чекали в редакцiї i  всi  друзi  твiр  Миколи
Гавриловича! Твiр, написаний в Петропавловськiй фортецi!
   Некрасов сам повiз його до друкарнi Вульфа, де  друкувався  журнал.  Це
було неподалечку вiд його квартири.  Раптом,  вже  пiд'їжджаючи,  Некрасов
пополотнiв. Який жах! У  кишенi  пальта  рукопису  не  було.  Не  було  на
сидiннi, анi долi пiд ним. Вiн вронив його  десь  по  дорозi.  А  може,  в
метушнi забув дома найголовнiше, для чого  поспiшав  до  друкарнi?  Мерщiй
повернули додому. По дорозi дивилися на брук, на панель.
   Авдотiя Миколаївна Панаева, вiрний соратник i любимий друг,  злякалася,
побачивши  схвильоване  обличчя   Некрасова,   але   одразу,   з   жiночою
винахiдливiстю, почала вигадувати, якi заходи треба вжити.  Треба  одразу,
не гаячи часу, дати оголошення в газетi, пообiцяти нагороду. Це,  справдi,
був жах - адже чернетки твору не було i не могло бути в автора у  фортецi!
Був один примiрник, написаний  у  таких  неймовiрних  умовах,  i  з  цього
примiрника треба було одразу набирати  в  друкарнi.  Бiльшого  нещастя  не
могло трапитися!
   - Так, так, цей рукопис пiдiбрав якийсь неписьменний дядько, продав  за
гривеник у першiй крамничцi, де його розiрвали  i  загортають  у  подертий
папiр оселедцi та свiчки, або якась  куховарка  пiдняла  i  розтоплює  ним
пiчку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! I я, я в усьому виною!
- картався Некрасов.
   Авдотiя Миколаївна, як могла заспокоювала, але ж i сама  розумiла,  яка
трагiчна подiя сталася.
   Другого дня в газетi "Полицейские ведомости" з'явилося  оголошення  про
загублений пакунок, i саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за  щось,
пiшов до Англiйського клубу, лакей доповiв Авдотiї Миколаївнi,  що  якийсь
чоловiк бажає бачити особисто редактора.
   Панаева квапливо вийшла до нього.  Перед  нею  стояв  бiдно  вдягнений,
немолодий,  з  виснаженим  худим  обличчям  чиновник,  тримаючи  в   руках
потрiпаний портфельчик. Авдотiя Миколаївна  одразу  зрозумiла  -  принесли
рукопис! Пiсля  перших  же  слiв  вiдвiдувача  негайно  послала  лакея  за
Некрасовим.
   Радiсть усiх, особливо Миколи Олексiйовича, була безмежною.  Та  чи  не
менше  радiв  чиновничок  несподiванiй  великiй  нагородi.  Вiн  випадково
побачив на вулицi i пiдiбрав пакунок з рукописом, чекав довго,  оглядався,
чи не пiдiйде хтось, а потiм вiднiс додому. I ще не вирiшив, що з пакунком
робити далi. А сьогоднi почув вiд товаришiв про оголошення, от i  прийшов,
i тепер сам врятований, бо якраз опинився i без роботи, i без грошей.
   Чернишевському вирiшили поки що нiчого не розповiдати. Хай  потiм,  уже
на волi. Довго ж довелося цього чекати! Та й невiдомо,  чи  розповiв  йому
хтось про це "потiм", бо це "потiм" наступило через  довгi-довгi  роки.  I
вiн не знав, не уявляв, яку бурю, нi, не бурю, навiть  не  ураган  -  адже
ураган не може бути життєдайним, а цей його  роман,  сколихнувши  з  силою
урагану людськi душi, дав їм ще силу життя, боротьби, вiри.
   Вiн, Чернишевський, нiколи не дiзнався  i  не  мiг  дiзнатися,  що  вже
"потiм", коли був старим i повертався з двадцятирiчного далекого заслання,
-його роман прочитав один молодий студент i прочитане так вразило його, що
написав той студент листа авторовi. "В. Ульянов"  -  був  пiдпис  на  тому
листi. Але лист не дiйшов. Може, загинув десь на перевiрцi в  жандармських
вiддiлах, може, загубився просто так, на довгих  гонах  степових  поштових
шляхiв. Та той студент нiколи в життi не забував свого враження вiд роману
Чернишевського - немов освiтився шлях далеко наперед, пiдтримував  почуття
бадьоростi, вiри. I  одразу  пiсля  читання  виникло  непереможне  бажання
сказати слова подяки нещасному страдниковi. До  адресата  не  долинули  цi
слова. Та й про лист дiзналися багато рокiв згодом, коли згадала про нього
та людина, котра писала, а iм'я її стало вiдомим усьому свiту - Ленiн.
   А ще Ленiн згадував, як у юностi любив вiн читати твори Писарєва,  i  в
своє сибiрське заслання взяв вiн його фото. Його тодi ще наречена -  Надiя
Костянтинiвна - також призналася, як любить i вона  Писарєва.  Це  був  не
виняток. Вся молодь любила його!

   * * *

   Отут, у казематi, хоч i не знав, якi люди сидять  поряд,  Митя  Писарев
однаково не почував себе самотнiм.
   З ним були тi, про кого вiн ще дуже хотiв, мусив написати Адже  вiн  не
написав усього, що думав про людину, яка була для  нього  живою  постаттю,
вiн любив її майже як самого  себе.  А  про  любов  до  себе  вiн  одверто
признавався i казав, що вiн - "егоїст". Та це був зовсiм не той  егоїзм  у
загальному розумiннi слова,  самозакоханий  i  тому  неприємний  i  навiть
небезпечний для оточення. Вiн пояснював, що, "люблячи" себе, вiн хоче бути
розумним, дiяльним, корисним людям, щоб було за що любитиi "Любов до себе,
- думав i казав вiн ще там, на волi, в колi колег, - ставить собi за  мету
насолоду, але не обмежує вибору насолоди. Егоїзм -  це  система  розумових
переконань, що веде до цiлковитої емансипацiї людини i збiльшує  в  людинi
самоповагу" Отаким був цей своєрiдний, дивний "егоїзм"! Вiн казав,  що  не
може мати нiякої насолоди вiд життя, коли знає, що поруч  люди  голодують,
безправнi, забитi, значить, вiн мусить боротися за докорiнну змiну усього.
   А людина, яку вiн "любив" майже, як себе, - був Базаров,  тургенєвський
Базаров, нiгiлiст, на якого обурилися "батьки" i зрозумiли далеко  не  всi
"дiти". I вiн знав: нiхто не зрозумiв, не вiдчув  так  Базарова,  як  вiн,
Писарєв.
   Вiн, звичайно не мiг знати, що його любима кузина Маша Маркович  писала
Добролюбову торiк: "Булаву Iвана Сергiйовича на  читаннi  "Отцы  и  дети".
Менi найдужче подобався Базаров, хоча й нiгiлiст..."
   Митi здавалося, що навiть сам творець цього  образу  -  Тургенев  -  не
зрозумiв його до кiнця. Вiн тiльки правдиво, як справжнiй  великий  чесний
художник, змалював його так само, як чесно  змалював  "батькiв".  От  -  я
показую  вам  життя  без   навмисних   гiпербол,   навмисного   осуду,   -
розбирайтесь! Так воно зараз ведеться! Суперечки  поколiнь.  А  з  ким  я,
автор, творець? Я розумiю неспроможнiсть, слабкiсть одних -  "батькiв".  Я
не розумiю до кiнця других - "дiтей". Але чому молодь не  повiрила,  що  я
сам полюбив Базарова, що я трохи не плакав, коли вiн умирав?..
   Стаття  Писарєва,  що  з'явилася  майже  перед   його   арештом,   була
несподiваною радiстю для Тургенева.  Адже  колись  Iван  Сергiйович  казав
жартома  самому  Чернишевському,  що  вiн,  Чернишевський,  просто   змiя,
Добролюбов - очкова, а ще наближається  -  гримуча,  це  юний  Писарєв!  I
раптом ця "гримуча змiя", молодий публiцист, найвiрнiше зрозумiв i  оцiнив
його Базарова.
   Тургенев не мiг навiть уявити, як цей  задерикуватий  критик  жив  його
образом, домислював поведiнку Базарова,  його  дiяльнiсть,  його  думки  й
iдеали, його любов.
   Письменник, змалювавши портрет нової молодої людини,  немов  питав  при
цьому: хто ж це такий? Я знав Онєгiна, я  знав  Печорiна,  я  дав  публiцi
Рудiна - вони всi зрозумiлi менi. А цей лiкар? Я не розумiю його...
   А сам Писарєв був з поколiння "синiв", i, коли вперше читав вiн "Отцы и
дети", вiн читав про свого ровесника, близнюка, - це його брат i друг, вiн
був живий, вiн був поряд, цей одержимий нiгiлiст, що боровся  з  пошлiстю,
рутиною, брехнею, нищив всi i вся авторитети i забобони, вiн вiрив  тiльки
в науку, у тверезу потрiбну дiяльнiсть. Пишучи про  Базарова,  Митя  часто
вживав слово "ми". Так, ми - Базаров, Писарєв i подiбнi їм  люди,  молодь,
що прагнуть чесної дiяльностi, боротьби в iм'я зовсiм нового життя...
   Вiн зрозумiв з гiркотою i болем, що навiть науковi вiдкриття, якi  мали
б служити лише прогресу, тепер часто збiльшують  людськi  страждання,  так
само як технiчнi винаходи, новi машини, що мусили б бути джерелом достатку
i щастя, породили, навпаки, хронiчну i  невилiковну  в  теперiшнiх  умовах
бiднiсть i злиднi. Вiн доходить до основного - на свiтi  не  повинно  бути
голодних, пригнiчених. Наука, мистецтво в руках меншостi - це не добро,  а
зло, а треба, щоб вони були надбанням  усiх.  Так  само,  як  труд,  праця
повиннi бути не тiльки обов'язком, а смислом життя.  Не  невiльничий  труд
бiльшостi, за рахунок якого може розкошувати меншiсть, а творчий труд усiх
без винятку людей. Отак логiчно вiн доходив до соцiалiзму.
   Кожна книга, кожен новий твiр, який вiн читав, примушував замислюватися
не лише над образами, виведеними в творi, а аналiзувати всi явища життя  в
їхнiй складнiй взаємодiї.
   У цьому було багато спiльного з молодим Герценом - бажання,  смiливiсть
домислюватися до глибини, виявляти корiння, безстрашно уявляти наслiдки  й
кидати виклик усталеним авторитетам. Звичайно,  вiн  iшов  далi  -  життя,
наука за цi понад двадцять рокiв, що минули з часу появи  "Дилетантизма  в
науке" та iнших праць Iскандера, зробили неймовiрнi кроки вперед, i молодi
навiть Герцен здавався  тепер  помiркованим  лiбералом,  i  в  теоретичних
пiдвалинах Митя вже багато в чому не погоджувався  з  Герценом.  Примiром,
вiн не подiляв думок Герцена, що шлях в Росiї  до  соцiалiзму  -  це  шлях
селянської общини. Та однаково - вони були в одному таборi борцiв  i  саме
за Герцена опинився зараз Писарєв  у  Петропавловськiй  фортецi.  Так,  за
Герцена.
   Вiн не був зв'язаний, як припустив Шелгунов, з  органiзацiєю  "Землi  i
волi", вiн навiть не брав участi в студентських виступах i  заколотах,  бо
вже закiнчив на той час унiверситет, вiн тiльки писав для "Русского слова"
статтi, i сповненi вони були такої пристрастi, розуму i дотепної  юнацької
задерикуватостi водночас, дохiдливого викладу i величезної ерудицiї, що та
молодь, яка йшла на демонстрацiї,  збиралася  на  мiтинги  протесту  проти
утискiв, консервативних нововведень, якi обмежували вступ до унiверситету,
проти рутини у навчаннi, - вся та молодь вiдчувала в ньому свого соратника
- молодого, бонового, хай навiть такого, що надто захоплюється в  боротьбi
проти  усталених  поглядiв  i,  може,  помиляється  в  своїх   радикальних
висновках, але ж саме цей радикалiзм i захоплював молодь.
   Його  думки,  його  переконання  були  спiвзвучнi   iдеям   соцiалiзму,
неминучостi революцiї, i хоча вiн ще  не  був  зв'язаний  з  гуртками,  що
виникали повсюди, та йому вiрили, в нього вiрили, i не дивно,  що  студент
Петро Баллод запропонував саме йому написати листiвку-вiдповiдь мерзенному
Шедо-Фероттi. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов  вiд
себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росiю,
вона скрiзь розповсюджувалася урядом.
   Написати на захист Герцена!  Митя  погодився.  Який  блискучий  памфлет
вилився з-пiд його пера!
   Та листiвку Писарєва не встигли  надрукувати  в  таємнiй  "кишеньковiй"
друкарнi. Баллода було заарештовано, а серед його паперiв знайшли  рукопис
Писарєва.
   Члени комiсiї, якi розглядали справу "пропагандистiв"  та  "кишенькової
друкарнi", навiть не могли читати вголос цi рядки зухвалого юнака. Це  уже
було б злочином проти царствуючої особи iмператора, бо весь пострiл  проти
примiтивного Шедо-Фероттi, звичайно,  рикошетом  бив  проти  недоторканної
особи  iмператора,  проти  них  самих.  Вiн  писав,  цей  хлопчисько,  цей
новоспечений кандидат унiверситету: "Шедо-Фероттi дорiкає Герцена в  тому,
що  той  нiби  порiвнює  себе  з  коронованими  особами.  В  цьому  докорi
виявляється як моральна низькiсть, так i  розумова  малiсть  Шедо-Фероттi.
Яка ж рiзниця мiж простою людиною i  помазаником  божим?  I  яка  ж  охота
чесному дiячевi думки порiвнювати  себе  з  царственими  лежебоками,  якi,
користуючись довiрливiстю простого народу, пожирають iз своїми придворними
грошi, добробут i робочi сили цього народу!  Якщо  хто-небудь  надумав  би
провести  паралель  мiж  Олександром  Iвановичем  Герценом  i  Олександром
Миколайовичем Романовим, то, певне,  перший  серйозно  образився  б  таким
порiвнянням".
   З яким сарказмом, нищiвно, без краплини поваги написав вiн:
   "Слабкi люди, поставленi високо, легко стають злочинцями. "Злочин",  на
який нiколи не наважиться Олександр II як  чесна  людина,  буде  неодмiнно
зроблений ним як самодержцем всея Росiї.  Тут  мiсце  псує  людину,  а  не
людина мiсце".
   I вiн цiлком одверто закликав у своїй листiвцi до революцiї: "Повалення
благополучно  царствуючої  династiї  Романових  та  змiна  полiтичного   й
громадського устрою становить єдину мету i надiю всiх чесних громадян. Щоб
за сучасного становища справ не бажати революцiї, треба  бути  або  зовсiм
обмеженим, або цiлком пiдкупленим на користь панiвного зла".
   Писарєва рятувало лише одне - його листiвку не  встигли  надрукувати  i
розповсюдити. Спочатку вiн взагалi вiдмовлявся вiд усього. Та потiм,  коли
вже зрозумiв, що саме  вiдомо  слiдству,  зiзнався,  що  написав  вiн  пiд
впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, -  одне  слово,  нiхто
через нього не постраждав i сам вiн намагався весь час запевнити себе,  що
вiн витримає цей термiн ув'язнення, не загубивши анi часинки! Тридцять два
мiсяцi - дев'ятсот сiмдесят  п'ять  днiв  -  двадцять  двi  тисячi  сiмсот
шiстдесят годин -  один  мiльйон  триста  шiстдесят  п'ять  тисяч  шiстсот
хвилин...
   Поряд з усiм, що  пiднесло  його  на  стiльки  щаблiв  угору,  в  ньому
лишалося  ще  стiльки  зовсiм  дитячого,  адже  було   йому,   коли   його
заарештували, двадцять два роки!
   Нiчого, цi години i хвилини, якi вiн, як маленький, смiшний  гiмназист,
вирахував для себе, вiн не промарнує навiть тут.  А  попереду  ж  iще  все
життя!
   Коли б тiльки  йому  дозволили  писати  для  журналу!  Як  багато  йому
хочеться написати, про що вiн тепер передумав i заново  переоцiнив.  Та  й
про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хiба  вiн  усе  написав?  Йому
хочеться написати далеко глибше, майстернiше, i  вiн  вiрить,  що  це  вiн
зумiє зробити.
   На черговому побаченнi з матiр'ю вiн просить:
   -  Мамо,  голубонько,  виклопочи  менi  дозвiл  займатися  лiтературною
працею! Адже i грошi потрiбнi, я ж знаю, як ви там бiдуєте.
   Мати перелякано слухає цю неймовiрну просьбу...

   * * *

   Варвара Дмитрiвна  звернулась  до  генерал-губернатора  князя  Суворова
з"прошенiєм".  "Прошенiє"  матерi  по-жiночому  наївне,   по-материнському
просте - дозволити її синовi, що  сидить  заарештований  в  Олексiївському
равелiнi, займатися лiтературною працею, мотивуючи це  тим,  що  заробiток
потрiбний не лише для самого заарештованого,  але  й  для  його  родини  -
матерi й сестер, якi жили з цього заробiтку.
   Суворов здивувався,  запросив  Сенат.  У  Сенатi  розмiркували  тггчим,
власне,- це може пошкодити? Адже всi  статтi,  якi  напище  заарештований,
проходитимуть найсуворiшу цензуру.
   Дозвiл було дано.
   Митя, як одержимий, кинувся до  роботи.  Разом  з  листами,  написаними
найдрiбнiшим почерком, передавалось такими  ж  "кульками"  те,  що  мусило
поминути цензуру. Мати розбирала  їх  так  само  i  переписувала  чiтко  i
красиво. Яке щастя! Митя мiг  знову  писати  i  знову  друкуватися!  Пiсля
восьмимiсячної заборони "Русского слова" журнал знову почав  виходити.  За
мiсяць вже туди була передана стаття "Наша университетская наука", а ще за
мiсяць - "Очерки из истории труда".
   Але ж  вiн  хотiв  написати  ще  про  Базарова  -  велику  статтю,  вiн
обов'язково напише її тут i присвятить матерi - найкращому своєму друговi.
   Звичайно, лицемiрний пiп Полiсадов заважав йому своїми  солодкогласними
теревенями!
   Митя потурив його i забув про нього. Вiн думав про  майбутнє.  Не  своє
майбутнє. Зараз вiн уникав думати про це. Про майбутнє людей - незалежних,
чесних, вiльних.

   * * *

   Щоразу, коли  мати  пiд'їздила  до  цих  проклятих  стiн  на  випрохане
приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собi все, що
терзало її днi i ночi,  повсякденно  i  повсякчасно.  Витираючи  хусточкою
бризки збаламученої веслами невської води, вона наче хотiла зiтерти  вираз
розпачу, муки, безмежного болю. Зараз вiн вийде до неї, її юний  кучерявий
ясноокий син, її первiсток, - зараз безправна казенна iстота пiд  номером,
i їй важко збагнути, второпати, чому її Митю, "кришталевого хлопчика", так
злякались, як страшного  ворога,  злочинця,  що  замкнули  в  найстрашнiшу
тюрму. А ще важче їй збагнути, що все, що вiн пише, а  вона  переписує,  -
молодь читає й сприймає з ентузiазмом, захопленням, вiрою.
   Митя вийшов, як завжди, усмiхаючись їй. I  усмiшка  була  як  завжди  -
така, що всi зуби блищали! I в очах така ж нiжнiсть i любов до матерi, яка
свiтилася, коли був маленьким хлопчиком. I очi, i усмiшка вмовляли: "Мамо,
дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як i був. Мiй розум,  мою  душу
цим стiнам не перемогти".
   ...I вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою
вiру, що все оточуюче  зараз  -  скороминуче,  тимчасове,  неспроможне  їх
перемогти.
   - Митюшо, стаття твоя за дозволом друкується, -  казала  мати,  -  але,
знаєш, цей Благосвєтлов, не люблю я його,  зменшив  гонорар,  сказав  -  у
нього там у фортецi мало витрат, вистачить i п'ятдесят карбованцiв...
   Ну що ж, Благосвєтлов не вперше показує свою свiтлу душу.
   - Чорт з ним! - добродушно сказав Митя. Хотiв висловитися  мiцнiше,  та
при матерi стримався. - Аби тiльки можна було друкувати. Вiн  знає,  що  я
зараз неспроможний вiдстоювати свої iнтереси. Не  будемо  думати  про  це,
мамо, я постараюсь бiльше написати, щоб ви не терпiли нестаткiв.
   Все ж таки добре, що його люба  робота  -  журналiстика  -  дає  засоби
iснування 'родинi навiть тепер, коли вiн ув'язнений.
   - Ну, а дома як? Вiрочка, Катюшка? - спитав вiн про сестер.
   - Вiрочка читає вiд рядочка до рядочка все, що ти пишеш, i  намагається
дiстати всi тi книжки, всiх тих авторiв, яких ти хоч побiжно згадуєш,  щоб
прочитати до твого повернення.
   - О, - засмiявся Митя. - Вона гадає, я не повернусь  ще  багато  рокiв?
Адже вона людина сумлiнна, не те, що я, який iнколи тiльки листав,  а  при
нагодi згадав.
   Мати зiтхнула. Вiн - не сумлiнна людина? Вiн тiльки перелистував? А хто
ж написав пiсля лiкарнi,  важкої  хвороби,  за  три  мiсяцi  дисертацiю  i
одержав за неї  срiбну  медаль,  та  й  то  половина  професорiв  вимагала
золотої! Отакий вiн завжди, а iншi журналiсти - де їй розiбратися  в  усiх
угрупованнях - лають його егоїстом, нiгiлiстом, зарозумiлим.
   - А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: "Це для мого Митi"...
   - Ну, от вона в iншу  крайнiсть  впадає,  -  знову  засмiявся  Митя.  -
Яблука, звичайно, погниють,  поки  я  приїду,  в  цьому  вже  нема  нiяких
сумнiвiв. Хай з'їсть за моє здоров'я,  хоч  бачиш,  мамочко,  дружочок,  я
нiвроку. Запевняю, коли був я на волi, ти б непокоїлась дужче, -  жартував
вiн. - Скiльки дурниць я мiг би накоїти! Я мiг би  програти  в  карти  всi
гонорари, я маю пiдозру, що Благосвєтлов навмисне влаштовував для мене гру
"по маленькiй", щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну,  я  жартую!  Я  мiг  би
знову побитися, як хлопчисько,  з  Раїсиним  чоловiком,  я  мiг  би  знову
закохатися!
   Отак вiн завжди жартував i втiшав, щоб применшити  перед  нею  важкiсть
свого становища. Як  їй  хотiлося  притиснути  зараз  його  рiдну  голову,
цiлувати його розумнi, але такi дитячi очi i сказати:
   - Грай в карти, закохуйся, роби якi завгодно дурницi, тiльки будь  коло
мене, на волi! Що це все, порiвнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями  при
свiдках-жандармах!
   Адже їй не спадало на думку, що на волi вiн накоїв би  iнших  "дурниць"
-далеко серйознiших  навiть,  нiж  прокламацiя-вiдповiдь  Шедо-Фероттi  на
захист Герцена!
   - Да, от ще новини, про Марi Маркович. Вона, кажуть, зовсiм  розiйшлась
з Опанасом Васильовичем.
   -Правда? Як добре!
   - Що ж тут доброго? - заперечила мати. - Я не дуже симпатизувала  йому,
та коли ти вийшла з своєї доброї волi, маєш уже  чималенького  сина,  отак
покинути чоловiка, зiйтися з молодшим за тебе юнаком...
   - З ким? - зацiкавився Митя.
   - Кажуть, це племiнник Герцена, син його кузини Тетяни Петрiвни Пассек,
кандидат наук, юрист. Перед ним була вiдкрита певна й гарна  кар'єра,  вiн
поїхав за кордон, зустрiв там нашу Марi, i, незважаючи на матiр, тиняються
скрiзь удвох.
   - Хiба вона тиняється? - здвигнув плечима Митя. - Вона ж працює.  Ти  ж
сама казала, та й я бачив у журналах її новi твори, їх люблять, я сам мрiю
написати про неї. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплює в Марi  її
самостiйнiсть у всьому  Я  не  любив,  признаюсь,  Опанаса  Васильовича  i
дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врештi розгледiла i
мала смiливiсть покинути, не фальшивила, не лицемiрила. Я  не  знаю,  який
вiн - цей її коханець, але, справдi, мамо, я заздрю йому. Я б  хотiв,  щоб
мене любила така жiнка - розумна, талановита, самостiйна!
   - Надто самостiйна!
   - I для якої поговiр - нiщо, - вiв далi Митя, - i яка не  створена  для
кислої метушнi хатнiх злиднiв, а живе вищим iнтелектуальним  життям,  може
бути другом-товаришем. Нi, мамо,  я  радий  за  Марi.  Коли  буде  нагода,
передай їй привiт вiд мене. Вона завжди добре  ставилась  до  мене,  я  це
вiдчував змалку.
   - Побачення скiнчено, - байдуже повiдомив черговий жандарм.
   Ах, скiльки ще хотiлося сказати синовi. I так завжди. При чому тут Марi
i її легковажний романi I в той же час подумала - може, й добре, що  трохи
розважила його  сiмейними  плiтками  Вона,  як  завжди  при  несподiваному
закiнченнi побачення, - завжди це  ставалося  несподiвано,  хоча  знала  -
двадцять хвилин, не бiльше, - заметушилася, дрiбно-дрiбно почала  хрестити
Мнтю, хоча знала, що вiн давно  невiруючий,  але  ж  це  було  споконвiчне
материнське прощання.
   Зашепотiла:
   - Бережися, голубчику мiй, я клопотатиму, далi клопотати му!
   - Не турбуйся,  не  тривожся  так,  мамо,  дружочок,  -  ласкаво  мовив
найрадикальнiшнй у Росiї нiгiлiст. - Все буде  гаразд.  Поцiлуй  вiд  мене
усiх наших.
   - Арештований, до камери, - байдуже, як автомат, проказав жандарм.



   9

   - Марусенько, мила моя, дорога! Нарештi!
   - Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер?
   Вони обiймалися i цiлувалися, двi подруги - Марiя i Сонечка,  яча  була
вже не панночка Рутцен, а  панi  Пфьоль,  бо  нещодавно  вийшла  замiж  за
орловського помiщика Пфьоля Олександра Карловича. Вiн  давно  вже  не  був
орловським. Жив i служив у Петербурзi, навiть не  в  малих  чинах,  i  мав
прекрасну комфортабельну квартиру, куди  так  гостинно  запрошував  Марiю,
зустрiвшись  з  нею  цього  лiта  в  Парижi.  Сонечка  теж  не  так  давно
повернулася з-за кордону, але з Марiєю  вона  досить  довго  не  бачилась.
Пiсля студiй спiвiв i музики в Дрезденi вона вчилася в Лондонi.
   Як багато хотiлося розпитати, розповiсти  подругам!  Навiть  добре,  що
Олександра Карловича не було дома i вони  могли  говорити  вволю.  Розмова
була, як завжди  при  таких  зустрiчах,  непослiдовна,  хаотична,  але  не
припинялася нi на мить: i коли Сонечка влаштовувала Марусю у вiдведенiй їй
кiмнатi, i коли Маруся пiшла митися з дороги, а Сонечка теж пiшла за  нею;
не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася i,  звичайно,  коли,
нашвидку перекусивши i випивши кави,  сидiли  вже  на  низеньких  пуфах  у
затишному Сонеччиному будуарi.
   - Так ти познайомилась у Лондонi з Герценом? - спитала Маруся.
   - Аякже! Мої милi Рейхелi - от чудовi люди, вони просто  були  менi  за
батькiв, написали заздалегiдь Герцену, i, коли я приїхала  в  Лондон,  вiн
вiд них перейняв опiку надi мною Вiн, правда, дивувався, чому я поїхала до
Лондона, а не в Париж, але ж я волiла брати уроки у  Гарсiя,  брата  мадам
Вiардо Я й не мрiяла потрапити до неї в ученицi, ти ж, напевне,  знаєш  її
характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у недiлю, я завжди приходила
до Герценiв. Свої ж, росiяни... Я,  правда,  бiльше  бу  вала  на  жiночiй
половинi, з жiнками - Татою. Не Мейзенбуг, Наталiєю Олексiївною,  коли  та
була вiльна.
   Але ж ти багатьох бачила, не тiльки жiнок, я гадаю?
   Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунiн, коли дi знався,  що  я  вiд
Рейхелiв, заспокоїтися не мiг Нiмцiв вiн не любять, з Мальвiдою  Мейзенбуг
весь час сперечався, а втiм - цiкавився, чи пам'ятають його дрезденцi.
   - Я теж познайомилася з ним, коли вiн приїздив до  Парижа,  -  докинула
Марiя. - А от у Лондонi так i не була бiльше.
   - Був там  Саша  -  Герцен-Юнiор,  -  вела  далi  Сонечка.  -  Вiн,  як
повернувся з Гейдельберга, став iншим, зовсiм наче пiдмiнили його.  Тiльки
й розмов про Росiю, про революцiйнi справи.
   - Певно, Олександр Iванович задоволений? Вiн  страждав,  що  його  дiти
далекi вiд цього.
   - Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у  цю
дiяльнiсть, став просто полiтичною людиною. А наукова його дiяльнiсть?
   - Уяви, вiн не кинув своєї зоологiї, працює, пише  статтi,  виступає  з
лекцiями. Вiн, мiж iншим, був переконаний, що скоро повернеться до  Росiї.
Я гадаю, для сина Герцена це неможливо.
   - I я тiєї ж думки, - погодилася Маруся.
   - Хоч яка я завжди далека вiд  полiтики,  але  ж  хiба  можна  лишатися
байдужою? - мовила Сонечка.
   - Та ще пiсля року,  проведеного  в  Лондонi,  близького  знайомства  з
Герценом та Огарьовим.
   - Безперечно, - сказала Сонечка. - Я на багато речей тепер iншими очима
дивлюся, хоча i я, i чоловiк зовсiм осторонь вiд усього.
   "Це й добре, - подумала Марiя, - для мене зручнiше, що  я  саме  у  них
зупинилася".
   - Хоча б цi пожежi, - зiтхнула Со'ня. - Ти не уявляєш, який то був  жах
бачити, як  займається  один  будинок  за  iншим.  Нiколи  не  було  таких
величезних пожеж.
   - Ти читала, Герцен писав: "А коли на Русi не горiло?" Це ж абсурд,  що
уряд приписав цi пожежi студентам, таємнiй органiзацiї. Невже ти  вiриш  у
це?
   - Звичайно, нi, нiхто з освiчених людей у це не вiрить.  А  якi  утиски
почалися! Мiй чоловiк каже, що вони зовсiм не потрiбнi, такi утиски.  Вони
лише викликають обурення навiть у тих людей, якi й не хочуть втручатися  у
полiтичнi справи. А їх навпаки - наштовхують на  небезпечнi  роздуми.  Ну,
чому, примiром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися лiтератори...
   - Саме тому...
   - Наче всi лiтератори вороги уряду.
   - Коли б так! - засмiялася Марiя. Соня насварила їй пальцем.
   - Будь обережна, ти не уявляєш, що тут дiється. Ну,  що  Чернишевського
забрано, це вже всi знають, i твого кузена Писарева. Взагалi  пiсля  пожеж
все так  круто  повернулося,  всi  стали  такi  пiдозрiливi,  недовiрливi,
неприємно стрiчатися з людьми. їй же богу, я  заздрю  тим,  хто  тепер  за
кордоном.
   -  А  я,  навпаки,  тим,  хто  тут,  -  i,  з  мить  помовчавши,  Марiя
додала:Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернiговi. Ти  ж  у
Чернiговi бувала - коло Красного мосту. Це краще,  нiж  у  Стародубi.  Вiн
ранiше писав, що в Стародубi житимемо. Взагалi, весь  час  у  нього  плани
мiняються. То вiн сповiстив так задоволене, що в Чернiговi  видаватиметься
газета "Десна", там такi добрi друзi в нього - Глiбов, Нiс, Дорошенко.  Ти
ж Дорошенка Iллю Петровича знаєш? Я вже просила, хай i мене там  у  газетi
наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пiснi чеськi переклала. У мене
там, у Парижi, завелися друзi чехи.  Коли  оце  лист  знову  вiд  Опанаса.
Переходить працювати в акциз. Така я з  цього  невдоволена,  написала,  що
копiєчки щербатої з  тих  грошей,  зароблених  в  акцизi,  не  вiзьму.  Не
подобається менi, навiщо вiн ту свою працю чесну та хорошу на цю змiнив.
   Сонечка цього не розумiла. Яка рiзниця - аби сам чесно працював.
   - Нi, нi, - переконливо заперечила Марiя, - то зовсiм iншi грошi,  вони
пектимуть менi руки.
   - А багато  вiн  тобi  надсилає  взагалi,  що  не  печуть?  -  спитала,
усмiхаючись, Соня. Вона знала безгосподарнiсть Опанаса.
   Марiя засмiялась i обняла подругу.
   - Правду кажучи, поки що нi, тiльки тi, що за мої книги одержує.
   -  Оце  вже  дiйсно  чесно  заробленi.  Ти  там  дуже  бiдуєш,   певно,
Марусенько?
   - Нi, якось викручуюсь. Я  вже  звикла.  Ну,  та  я  тепер  побачуся  з
Бiлозерським, побуваю в редакцiях росiйських журналiв. А у Каткова я  свої
рукописи забрала, в цього мракобiса нiзащо не друкуватимуся, хай  хоч  без
копiйки сидiтиму. Я була незадоволена, що Iван Сергiйович  мої  оповiдання
йому передав.
   - Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже i "Современник" i  "Русское
слово" тимчасово припиненi.
   - Я знала, але що поробиш, менi не було вже кому доручати свої  справи.
Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.
   - А  все  ж  таки,  коли  ти  гадаєш  зовсiм  повернутися?  Марiя  щиро
призналася:
   - Їй же богу, не знаю.
   - Але ж ти поїдеш тепер до Чернiгова?
   - Аякже, - сказала Марiя, хоча знала: до Чернiгова вона тепер не поїде.
Та як вона про це скаже Пфьолям?
   Її виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сидiли за обiдом. I знову  Соня
чомусь наполегливо завела розмову про Чернiгiв.
   - Не радив  би  я  Марiї  Олександрiвнi  тепер  туди  їхати,  -  сказав
багатозначно i солiдно Олександр Карлович.  -  Там  були  арешти,  обшуки,
взгалi становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне  щось  бiльше,
нiж просто незадоволення. Нi, нi. Коли вже Опанас Васильович стiльки чекав
на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марiя Олександрiвна там,
а син у Парижi, уявляю, скiльки буде хвилювання. Хiба неправда?
   - Ваша правда, - зiтхнула Марiя. Не могла  ж  вона  сказати,  що  й  не
думала до Чернiгова тепер їхати. А що поляки напередоднi рухавки,  вона  й
сама знала краще за них.

   * * *

   Дiвчинкою Сонечка була завжди спокiйною, сором'язливою,  дуже  милою  i
доброю i майже нiколи не втручалася в чужi справи,  що  так  не  схоже  на
панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на неї  трохи  знизу  вгору,
без заздростi, наче так i  належало.  I  тепер,  ставши  замiжньою  дамою,
лишилася такою ж милою та доброзичливою.
   Вона й ранiше нiколи не розпитувала нi  про  що.  Знала  -  Маруся,  як
захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тiльки  нiяково
буде за свою цiкавiсть. Та їй не тiльки  з  цiкавостi,  а  й  з  спiвчуття
хотiлося знати, як  же  живе  Маруся  насправдi,  що  гадає  робити.  Вона
зрозумiла: коли чоловiк Олександр Карлович  сказав,  що  тепер  небезпечно
їхати на Україну - Маруся майже зрадiла з цього приводу. Чоловiк,  як  усi
самовпевненi солiднi чоловiки, цього не помiтив. Вiн був  задоволений,  що
Марiя Олександрiвна не заперечує, погоджується з його  думкою  i  порадою.
Але ж Сонечка, як жiнка, пiдмiчала завжди  бiльше  нюансiв  i  деталей.  З
тактовностi вона не питала зайвого.
   Як тiльки приїхала Маруся, майже з другого ж дня стали до неї надходити
листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи вiд  сина  Богдася,  i
вдвох вони смiялися над їхньою  рiзномовнiстю  та  були  зворушенi  їхньою
безпосереднiстю.
   "Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, їй тут виповнилось
двадцять дев'ять рокiв!) i обiцяю  добре  вчитися  et  d'кtre  sage  (Бути
розумним_ (франц.)_ i менi дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем i
з m. Vachi, i привези менi iцо-небудь до рiздва. Я дуже дякую  за  timbres
(Марки (франц.)_, якi ти менi надiслала. Je t'aime de  tout  mon  coeur  i
обiцяю бути courage et sage (Я люблю тебе вiд усього серця обiцяю  i  бути
мужнiм i розум ним_ (франц.).__
   Твiй хлопчик Богдась".
   - Ну, а як Пассек? - не стерпiла, нiби мiж iншим,  спитала  Сонечка.  -
Застряв також у Парижi?
   - Застряв, - комiчно зiтхнула Марiя. - Париж -  то  вже  таке  мiсто...
Люди зовсiм iншими стають. Ти ж сама там також бувала i ще приїдеш, певне,
мрiєш?
   Отак вона завжди повертала, коли не хотiла  вiдверто  говорити.  I  вже
Соня не наважувалася розпитувати про "маленького Пассека", але  ж  бачила,
що листи линуть зливою саме вiд нього, а не вiд Богдася.
   О, цi листи. Вони не давали спокою Марiї. Добре,  що  вдень  було  дуже
нiколи. Справдi, їй треба було якнайшвидше поладнати не  тiльки  доручення
Сахновського, а й свої особистi справи.
   Насамперед з "Основою". Побачитись з редактором  Василем  Бiлозерським.
Вiн так рiдко їй писав, вона нiколи до ладу не знала, що вiн  одержав,  що
друкує з її творiв, якi грошi  вже  надiслав,  скiльки  ще  надiшле.  Вона
казала:  "Скоро  я  питатиму  у  мiсяця,  у  зiрок,  у  сонця,  де  Василь
Михайлович?"
   Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадiв  їй,  вiн  ставив  її  найвище
серед усiх українських письменникiв, але нiколи вона не сподiвалася,  коли
прийшла до них, такої щирої радостi його дружини Надiї.
   Марiя принесла їй подарунок, який так обережно везла  з-за  кордону,  -
фото Олександра Iвановича Герцена. Вона тут же написала на зворотi картки:
"Вам вiд мене. М. О."
   - Ви бачили Герцена, - прошепотiла Надiя Бiлозерська. - Ви  там  зовсiм
iнше життя ведете.
   - Але я б не того хотiла, - сказала Марiя. - Все ж таки життя на чужинi
- не справжнє життя.
   Василь  Михайлович  замахав  руками.  Вiн   був   якийсь   розгублений,
неспокiйний,  наче  прибитий.  Весь  час  здавалося:  вiн  хоче  в  чомусь
виправдатися перед нею не за її видавничi справи, тут вiн робив, що мiг, а
за справи українського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся.
   - Сидiть поки що там i не рипайтесь. Я не  знаю,  що  там  з  "Основою"
буде, такi утиски з  цензурою,  такi  присiкування,  такi  сперечання  мiж
своїми, а тiльки ж по почали.
   Надiя насупилася i, коли чоловiк чогось вийшов, сказала Марiї:
   - Не можна всiм догоджати. Тодi якраз усi й будуть незадоволенi.
   - Але ж справдi становище Василя  Михайловича  тяжке,  -  для  годиться
спробувала його захистити Марiя. - От же закрили росiйськi журнали.  Це  ж
буде дуже прикро, коли й "Основу" припинять.
   - Принаймнi  у  них,  у  тих  журналiв,  була  тверда  програма,  ясний
напрямок. А у нас? Василь виправдується тим, що український журнал  значно
труднiше вести.
   - Це ж правда. Так було добре,  що  вийшов,  нарештi,  наш  український
журнал, але ж мало того, що вiн - український. Адже серед українцiв  рiзнi
люди, рiзнi  напрямки,  а  вiн,  журнал,  один  i  стає  мимоволi  рупором
найрiзноманiтнiших уподобань.
   - Та ще коли керує така людина, як Василь. Ви ж знаєте його безвольний,
добрий характер, - мовила Надiя. Може ж вона бути з Марiєю Олександрiвною,
Марком Вовчком, цiлком одвертою! Це одразу вiдчула Марiя.
   - Я сама дивувалася, читаючи, - сказала Марiя. - То така розумна стаття
про промисловiсть України,  пiднесення  її  господарства,  щоб  була  вона
головним  постачальником  хлiба  в  Європi,  щоб   витримала   конкуренцiю
Угорщини, Пiвнiчноамериканських Штатiв, Дунайських  князiвств,  Туреччини,
якi можуть забити нашу хлiбну торгiвлю, i  нашi  величезнi  запаси  просто
згниють. Я радiла, коли  читала,  що  насамперед  треба  дбати  про  шляхи
сполучення, про залiзницi, про судноплавство, щоб наш Днiпро став  великим
судноплавним шляхом.
   - Як колись iз варягiв у греки.
   - Але набагато далi - вiд України в  європейськi  держави.  Справдi,  я
читала й бачила нашу Україну розквiтлою, багатою, культурною...
   - Так, так, - iз захопленням пiдтакувала Надiя.
   - I раптом стаття Пантелеймона  Олександровича.  Знову  його  хуторськi
мрiї: "Щоб уся земля селом стояла". I сам же собi суперечить!  А  цi  його
твердження, що  є  нацiї  "одвiчно  демократичнi".  Що  вiн,  забув  наших
українських панiв?
   - А про ту ж залiзницю, яка так пiднесла скрiзь життя, написав:  "Нехай
собi гуркотять i свищуть чугунки, кому їх треба",  -  додала  Надiя,  -  i
зовсiм уже одверто: що "як є такi люди як ангеляни,  якi  попереду  пiшли,
то, мабуть, треба,  щоб  iншi,  як  от  ми,  українськi  хуторяни,  позаду
зiставалися". Не можу я простити  Василевi,  що  вiн  це  надрукував.  Сам
сердився, а друкував, i менi було просто соромно читати.
   - До речi, де вiн зараз, Кулiш? Я його ще не бачила.  Кажуть,  на  мене
злий до нестями.
   - Його зараз нема в Петербурзi. I добре,  що  нема.  Правду  кажучи,  я
спочиваю, коли його нема. Вiн нiяк не може простити Василевi, по-перше, що
вiн редактор "Основи", по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув.
А Василь i так його часто просто побоюється i друкує, що треба, чого й  не
треба. Ви уявити не можете, Марiє Олександрiвно.  Ви  от  пiдписуєте  свої
твори "Марко Вовчок", i всi знають единого, любимого, справедливого  Марка
Вовчка.  А  в  нього  в  самiй  "Основi"  я  пiдрахувала  двадцять   вiсiм
псевдонiмiв! Iй-богу!
   - Та що ви? - здивувалася i розсмiялась Марiя. -  То  ви  вже,  мабуть,
перебiльшили, Надiєчко.
   - Аж нiскiлечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка,  Козак  Белебень,
Ломус, Петро Забоцень, Iван Горза, Необачний, Вишняк...
   - Годi, годi, - замахала руками Марiя.
   - А як вiн редагує, - не  втихомирювалась  Надiя.  -  Часто  вiд  думки
автора нiчого не залишається!
   - Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, - i додала  лукаво,
по-жiночому, - в усiх вiдношеннях.
   - Хiба я цього не зрозумiла щодо вас, - засмiялась Надiя, - тому вiн  i
плете хтозна-що. - (Нiзащо вона не скаже Марiї, якi паскуднi  вiршики  вiн
написав про неї i давав читати чоловiкам, а Василь, звичайно, подiлився  з
дружиною!).
   - Хай собi плете. Менi байдужiсiнько. Тiльки подумати, скiльки у людини
сили, енергiї, розуму. Тiльки згадати, адже це вiн  нашу  абетку  до  ладу
привiв, хiба дарма її кулiшiвкою звуть! I так назавжди й залишиться. За це
йому всi вдячнi мусять бути. А в той же час такий вiн поплутаний, що часто
нашiй справi шкодить. Може, вiн просто хворий? Я на нього серця не маю.  А
бачитись? Нi, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я  люблю  i
хотiла б дуже побачити.
   - А його тепер теж нема в Петербурзi.
   - Знаю. То добра, сердечна  людина,  робiтник  щирий  i  скромний.  Ну,
нiчого. Незабаром я повернуся назовсiм, тодi вже  всiх  побачу.  Усю  вашу
громаду, усiх "основ'ян".
   - Не знаю, чи матимете з цього велику втiху. З одного боку, наш  журнал
начебто й дуже прогресивний, а з другого  -  їй  же  право,  "Современник"
справедливо нам дорiкнув.
   Марiя подумала: "От коли  б  видавати  за  кордоном  -  тут  не  можна,
звичайно,  -   український   журнал   на   зразок   "Колокола",   вiльний,
революцiйний". Про це  попа  мрiяла  в  Парижi  з  Фрiчем,  i  зараз  вона
розповiла про це Надiї.
   - Ви гадаєте, не вистачило б v нас сили. матерiалiв? - захоплено казала
вона. -Скiльки з України полинуло б звiсток,  скiльки  молодi,  що  прагне
дiла, адже в кожному унiверситетi i в Києвi, i в Харковi,  i  в  одеському
лiцеї ростуть гуртки. Лондонськi видання через Одесу  поширюються,  певне,
не менше, нiж тут, у Петербурзi або в Москвi. Менi розповiдали хлопцi, якi
зараз за кордоном. А всi слов'янськi країни? Хiба для них  це  н(  було  б
живлющою справою? Я там з чехами заприятелювала про полякiв i казати  нема
чого.
   - Ну, поляки не "однакi". Деякi мрiють українцiв усiх пiд Польщу.
   - А ми "однакi"? Ви ж так не думаєте, Надiєчко!  Це  побоювання  Василя
Михайловича.  А  згадайте  друзiв   Тараса   Григоровича,   Желiговського,
Сераковського, Станкевича? З Желiговським ми часто зустрiчаємося в Парижi,
я буваю у нього. I знаєте що, я б до журналу притягла б багато жiнок.  Оце
була б сила!
   - Як я часто думаю про це, скiльки  нашої  жiночої  сили  гине  в  оцих
хатнiх  турботах,  в  цих  кубелечках  удаваного  сiмейного  щастя!  -  аж
загорiлася Надiя. - Це було б надзвичайно!
   -  Про  що  ви  так  палко  розмовляєте?  -  спитав,  заходячи,  Василь
Михайлович.
   - Менi Марiя Олександрiвна розповiдає про паризькi  моди,  -з  викликом
кинула Надiя.
   - Жiнки завжди лишаються жiнками,  -  добродушно-насмiшкувато  зауважив
Василь Михайлович. Йому було легше, що вони ведуть  такi  жiночi  розмови,
нiж небезпечнi тепер - на полiтичнi теми.
   Прощаючись, Марiя  мiцно  обняла  Надiю.  "Поки  я  тут,  я  вас  часто
бачитиму".
   Саме вiд Надiї  вона  дiзналася  докладно  i  про  веснянi  студентськi
заколоти, бо її брата Анатоля, студента Медико-хiрургiчної академiї,  було
також тодi заарештовано, i Надiя не тiльки переживала за молодшого  брата,
вона всiєю душею спiвчувала молодi.
   Але цi розмови також точилися не  в  присутностi  її  чоловiка,  Василя
Михайловича Бiлозерського.

   * * *

   "От не пощастило!" - подумала з жалем Марiя, коли їй сказали, що Миколи
Олексiйовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсiм  немає  зараз  у
Петербурзi. У нього помер батько,  i  вiн  поїхав  на  похорон.  Знову  не
познайомилася!
   Заочно вони були давнi знайомi, так само як i з  Чернишевським.  Нiколи
не  бачилися,  а  немов  були  близькi  знайомi.  Адже  їх  звiв  її  друг
Добролюбов, коли вона зустрiлася з ним у Неаполi. Короткий час, усього три
мiсяцi, а здавалося, їхня дружба тривала довгi, довгi роки! Для  неї  його
смерть була великим горем. Аж до самої смертi  його  вони  листувалися.  I
поки  вистачало  у  нього  сил,  вiн  читав   коректури   її   творiв,   в
"Современнике"  вони   надрукували   "Жили-были   три   сестры".   Завдяки
Добролюбову Чернишевський  узявся  за  її  лiтературнi  видавничi  справи,
Некрасов вважав її своєю.
   Тепер нема надiї скоро побачити Чернишевського, а от i з Некрасовим  не
познайомилася.
   З "Современника" у 1863 роцi вже мали зняти заборону  видання,  тому  в
редакцiї готували наступнi номери, анонс на пiдписку.
   Марiї хотiлося поговорити про свою участь у журналi. . Найдiяльнiшим  i
найенергiйнiшим помiчником Некрасова у справах журналу був тепер  секретар
редакцiї Василь Олексiйович Слепцов.
   "Добре, що хоч з ним познайомилась", -  подумала  Марiя  в  першу  мить
знайомства.
   "Як добре, що ми познайомилися! -  з  радiстю  думала  Марiя  весь  час
перебування в Петербурзi. - А Салiас Єлизавета Василiвна зовсiм не  права.
Хоча, чому не права? Просто вона дуже поверхово i  однобiчно  дивилася  на
нього!"
   Ще в Парижi чула про Слепцова вiд Єлизавети Василiвни Салiас.  Вiн  був
товаришем  її  сина  Євгена,  був  замiшаний  у  московських  студентських
iсторiях, а в її журнальчику "Русская речь" надрукував свої першi  нариси.
Талановитi, розумнi нариси  своїм  напрямком  пролунали  дисонансом  у  її
невиразному плутаному журналi, та Слєпцов незабаром переїхав до Петербурга
й одразу вiдчув своє справжнє рiдне мiсце в "Современнике".
   Графиня Салiас, згадуючи його, казала: "Вiн напрочуд  красивий,  просто
красень, i жiночим питанням займається не лише в своїх статтях".
   Вiн,  справдi,  був  дуже  красивий,  але  спочатку  здався  стриманим,
холодним. Та ж Марiя, коли хотiла, вмiла швидко розтопити будь-який холод!
Василь Олексiйович одразу вiдчув, що ця молода, гарна жiнка, на якiй Париж
уже лишив свiй вiдбиток, перш за все - колега, товариш по роботi.
   Вона такими сумними,  теплими  словами  згадала  Добролюбова,  як  вони
подружилися в Iталiї,  сподiвалися  на  зустрiч  у  Петербурзi,  i  он  як
трапилось...
   I Миколу Гавриловича так i не побачила, тiльки листовне познайомились.
   - Вiн також дуже хотiв вас побачити, - сказав Слєпцов. - Ви б чули,  як
вiн говорив про вас, про вашi твори, як високо їх  цiнив.  Вiн  казав,  що
пiсля Гоголя ви тепер один з кращих прозаїкiв.
   - Ну, це занадто, - почервонiвши, засмiялася Марiя. -  Iнодi  й  великi
уми надто захоплюються i помиляються.
   На щастя, вона надто критично й тверезо ставилася до  своїх  творiв,  i
перебiльшенi похвали її не псували. Але, звичайно,  їй  було  приємно,  що
Чернишевський так вiдгукнувся, i ще дужче болiло за його долю.
   В них обох, i в Марiї, i в Слепцова, пiдсвiдомо було вже таке вiдчуття,
що саме Микола Олександрович Добролюбов i Микола Гаврилович  Чернишевський
наказали їм зiйтися, i подружитися, i бути в одному таборi.
   Вони знали, що можуть розмовляти  одверто,  що  можуть  не  думати,  як
триматися,  i  Марiї  було  байдужiсiнько,  що  вiн  був  такий  красивий,
Дон-Жуан, як казала графиня Салiас.  До  того  ж  вона  зрозумiла,  що  це
неправда. Звичайно, жiнки закохувалися в нього, iнакше й  не  могло  бути,
але ж вiн справдi був  захисником  i  борцем  за  жiночi  права,  тут  вiн
перейняв  естафету  вiд  Михайлова,  i  вiн  радiв,  що   познайомився   з
жiнкою-письменницею, яка  розумiла,  що  справа  не  в  дрiбних  подачках,
полегшеннях  i  дозволах,  а  жiноче  питання  -  одне  з  основних  засад
докорiнної змiни всього устрою життя. Марiя швидко зрозумiла, що вiн тої ж
вiри, на яку навертав її Добролюбов, - соцiалiстичної.
   Слепцов багато їздив, ходив по селах, вiдвiдував фабрики  й  заводи  не
тiльки  для  того,  щоб  записати  влучнi  слова  та  приказки  i  ефектно
використати в лiтературнiй працi, а  справдi  дiзнатися,  як  живе  народ,
показати це i боротися за нього.
   Вiн зображував перед нею майстерно рiзнi сценки, зустрiчi на  фабриках,
з селянами, так що iнколи не можна було втриматися вiд  смiху,  та  раптом
зовсiм iншим тоном вiн робив серйознi висновки з цього.
   - Не може бути нiяких полюбовних згод з помiщиком, народ  обманутий,  i
чим бiльше загострюються їхнi взаємини,  тим  швидше  знайдуть  пригнiченi
вiрний шлях.
   - Шлях революцiї?
   - Атож. I ми не  маємо  права  стояти  осторонь.  Менi  становище  нас,
лiтераторiв, малюється, як в старих казках: перед кожним три шляхи-дороги:
праворуч  -  "вузька  стезя  доброчесностi",  лiворуч  -  "тернистий  шлях
беззаконiя", посерединi -  "дверi  милосердя",  для  всiх  напiввiдчиненi,
дверi, через якi ми можемо  ступити  на  "шлях  поблажливостi".  Звичайно,
важко вибрати, навiть коли й вiриш, що єдино чесний шлях - "тернистий шлях
беззаконiя".  Ми  ж  знаємо,  куди   вiн   завiв   Михайлова,   Шелгунова,
Чернишевського...
   - Писарєва, - додала тихо Марiя.
   - Та попри все, хiба ми, лiтератори, маємо право стояти осторонь  i  не
боротися не лише словом, але й дiлом, особливо тi, кому, як вам,  бог  дав
талант?
   Хiба вона сама не замислювалась над цим?
   А що їй робити з її заплутаним "сiмейним" життям?  Хiба  не  благає  її
Саша - все сказати Опанасу Васильовичу i одружитися з ним, нi перед ким не
ховатися, бути завжди разом, хiба ж вони  не  люблять  одне  одного?  Вона
одержувала тут вiд нього листи, повнi розпачу, суму  за  нею,  зневiр'я  i
навiть, навiть недовiр'я. Боже, невже вiн  їй  не  вiрить?  Невже  вiн  не
бачить, як їй важко? Вона сама вже вiдчувала, як їй не вистачає його, вона
звикла, що вiн коло неї, але ж яке вона мала право зв'язувати своє життя з
його?
   Хоч кожен день був заповнений справами,  клопотом,  вона  нудьгувала  i
сумувала без нього все дужче i дужче. Хiба вона коли  нудьгувала  так  без
Опанаса? Розлука - теж найвiрнiше випробування.
   - Марусенько, ти  схудла  за  цi  днi,  -  похитала  докiрливо  головою
Сонечка. - Ти весь час заклопотана, кудись поспiшаєш, та так не  можна.  У
Петербурзi зараз я вiдповiдаю за тебе.
   - Перед ким? - гiрко всмiхнулася Маруся.
   - Перед усiма! - вихопилося у Сонечки, i раптом вона замовкла.  Правда,
перед ким? Нi, вона вiрно вiдповiла - "перед усiма".
   А Маруся увечерi, перед  тим,  як  лягти,  уважно  глянула  на  себе  у
дзеркало. Вона справдi схудла? I що це? Зморшки коло очей? Ну, що ж! Нехай
i так. Нi, нi! Я хочу, щоб вiн любив мене. Я не хочу  старiти  i  марнiти.
Вона сiла за стiл, їй захотiлося швидше написати йому, швидше  -  щоб  вiн
знав, що вона з ним, що їй важко без нього, щоб вiн чекав на неї. I хай не
дивується, що вона змiнилася.
   "Чи пiзнаєш ти мене, моє серце? Кажуть, я схудла дуже, i скажу тобi, що
приїду сумнiшою, нiж була, хоч вiдчуваю, що спочатку про це все забуду  i,
побачивши тебе, зрадiю як божевiльна"...
   Ох, як вона хоче його побачити! Коли б вiн знав, цей  дурненький  Саша,
який ще сумнiвається в її любовi!
   "Я люблю тебе, мiй друже, дуже люблю, вiр менi. I завжди, i скрiзь.
   Не одержиш моїх листiв  -  не  думай,  що  любов  моя  змiнилася.  Твої
приходять раптово i бог вiдає як i чи всi, - не знаю... Я завжди  любитиму
тебе, мiй дорогий, милий, i не менше вiд того, якщо замiж за тебе не пiду.
Щоб замiж пiти, на завадi стоїть Опанас Васильович, якому  це  буде  гiрше
вiд смертi..."
   Звичайно, як Саша  не  розумiє,  не  може  вона  цим  убити  Опанаса  -
офiцiйною розлукою, офiцiйним другим шлюбом. Не може... Та й  чи  потрiбно
це... "А потiм, моє серце, чи будеш ти щасливий зi мною, як з дружиною?"
   Вона часто над цим думала. Хоча вони майже завжди разом  з  Сашею,  але
чоловiк i жiнка - то вже зовсiм iнше, нiж закоханi. Нi,  нi,  так  складно
зараз наважитись на це. А що, як мине ця його любов?
   "Кажуть - все минає, i як часто я сама бачила, що все минає".  Але  про
це гiрко писати, хоча й думається.
   "А потiм третє i,  може,  найголовнiше.  Хiба  час  тепер  щастю,  коли
стiльки нещастя навколо скрiзь.
   Хiба час думати про себе, адже важко  вiдiрватися  вiд  свого  куточка,
коли його заведеш, i працювати для незнайомих, коли є таке знайоме i  своє
рiдне.
   Ось тобi, милий, зовсiм не  забутий,  уся  правда.  Ти  не  сердься,  я
сказала тобi найпотаємнiше, що в душi у мене.
   Хiба ти думаєш, що можна, смiючись, вiдкинути вiд себе дороге й рiдне i
вийти з свого дому на бездомiв'я? Не знаю, як iншим жiнкам..."
   I раптом вона уявила своє життя. А в неї, зараз у  неї,  хiба  -  через
Сашу, через Опанаса - не бездомiв'я?..
   I вона заплакала, не скiнчивши листа...

   * * *

   Їй  не  хотiлося  повертатися  до  Пфьолiв,  не  хотiлося  заходити  до
Бiлозерських... Може, зайти до брата Валерка? Принаймнi вiн такий  далекий
вiд усього її життя, а все ж таки  брат,  рiдний  брат,  навiть  незручно,
дiзнається, що була тут i не завiтала. Навiщо вона розсентиментальничалась
i зайшла? Валер'ян зустрiв  здивовано,  якось  звисока-поблажливо.  Навiть
зрозумiти не могла Марiя - з якого дуру? Майже не розпитуючи її,  почав  з
апломбом казати, як вiн клопочеться про  встановлення  свого  дворянського
звання, в якихось  паперах  щось  було  наплутано,  вiн  тепер  установлює
iстину. До чого це було байдуже Марiї!
   - Ну, а ти вже нагулялася по заграницях? Досить уже - повертай  додому,
до чоловiка. Втеряти легше, нiж здобути, а то i'i пiзно буде.
   - Що ти верзеш? - здвигнула плечима Марiя.
   - А те, що не думай, що навiть така терпляча людина, як Опанас, буде до
смертi чекати. I йому терпець увiрвався. Тож моя порада, швидше кидай  там
свої баловства та їдь до нього, бо, може, скоро й повертатись не буде куди
- займуть твоє мiсце. Святе мiсце порожнiм не буває - хе-хе-хе!
   Марiя не знала, що сказати.
   - Там, кажуть, така актрисочка-спiвачка коло нього зiтхає. Вiн уже i на
квартиру до неї переїхав, дарма що замiжня. Кажуть, там таке  сопрано,  що
крига тане, як вона спiває. А тиiii Опанас - ти ж сама знаєш - почує  вашу
малоросiйську пiсню, та й розтане - хе-хе-хе!
   - Годi. Не твоє дiло, - рiзко зупинила Марiя.
   - Та ти все-таки сестра, хоч i легковажна. Пора тобi за розум узятися i
своїм хлопцем займатися, а не чужими  молодиками.  А  то,  може,  надiшлеш
Богдана сюди? Все-таки родичi - не дадуть загинути.
   - До  побачення.  Нi,  краще  прощавай!  -  встала  Марiя  i,  похапцем
одягнувши шубку, вийшла, не обернувшись. Тiльки чула за спиною: "хе-хе".
   Який був уредний, такий i лишився. Геть його з думок! Чого це зайшла до
нього? Iнше муляло й пекло.
   Опанас пише листи, кличе, а вже не вперше чує Марiя про  це  "сопрано",
якусь спiвачку Меланiю  Овдiївну.  Та  якось  пропускала  повз  увагу,  не
надавала значення.
   Влiтку одержала вiд Дорошенка коротенького  листа,  що  їде  до  Парижа
добрий його знайомий студент Павло Косач, вiн розповiсть про  їхнє  життя,
про Опанаса Васильовича. Марiя радо, як завжди, прийняла земляка. Вiн  про
Опанаса Васильовича не так багато розповiдав, їх обох iншi  справи  бiльше
цiкавили.  Проте  казав,  що  Опанас  Васильович  захопився   аматорськими
виставами. "Наталка Полтавка" в Чернiговi  мала  величезний  успiх,  брала
участь  чудова  спiвачка  Меланiя  Овдiївна   Загорська.   Була   б   вона
першокласною актрисою, так у неї чоловiк -  звiрюка,  старий,  ревнивий  i
горбатий до того ж. Опанас Васильович витягає її на свiт.  Тодi  Марiя  не
надала  особливого  значення,  знала  душевну  добрiсть  Опанаса,  бажання
допомогти людинi та ще й талановитiй. А зараз, хоч i обурилася до  нестями
на Валерка, якимось жiночим чуттям раптом повiрила, вiдчула -  Опанас  уже
не з нею.
   А кличе ж її? Вiн сам не знає, що робити... Але ж вiн коло тої.
   Швидше повертатись? Боротися за нього, за Опанаса, нелюбого чоловiка?
   Ну й добре. Навiть якесь полегшення охопило її. Хай йому щастить.  Вона
ж не принесла йому щастя.
   I в той же час, всупереч всiй логiцi,  десь  глибоко  всерединi  муляло
почуття образи - хоч яке вона мала право на це? Може, тому, що була певна,
що Опанас нiколи її не розлюбить i що нiхто її замiнити не може?
   Геть це низьке жiноче почуття!
   Хай вiн буде щасливим. Якщо вiн змiг полюбити iншу, вона нiколи в свiтi
не повернеться до нього.
   Вона раптом вiдчула себе самотньою. Саша? Нi, нi, не треба  Сашi.  Коли
Опанас розлюбив, то молодий гарний  Саша  також  може..  Вона  усмiхнулася
гiрко,  вона  боялася  розплакатися  тут,  на  вулицi.  Вона   нiкого   не
обвинувачувала, вона сама була винна в усьому. "Нiхто не  винен,  сама  я,
сама я", - як спiвала колись. I чому для своїх почуттiв у неї iнша мiрка й
iншi вимоги? I чому вона хоче тiльки брати, нiчого не даючи? Вона  згадала
вiрного Дорошенка. От хто її любив, не чекаючи нiчого.
   Вона повернулася до  Пфьолiв  майже  заспокоєною.  Принаймнi  зовнi.  А
сьогоднi був таки важкий день, хоч  i  не  понедiлок.  Сонечка  повiдомила
досить весело:
   - А ти знаєш, що менi розповiли? Твiй друг  Дорошенко,  i  я  ж  з  ним
знайома була, вiн, нарештi, одружився. От не уявляю!
   - Чому? - спитала наче байдуже Марiя.  -  Вiн  досить  цiкавий,  гарний
чоловiк, зовсiм ще не старий i дуже порядна людина. Вiн менi пише iнколи.
   - Але вiн здавався менi якимось анахоретом i поза всякими почуттями.
   - Аз ким же?  -  так  само,  наче  байдуже,  спитала  Марiя.  Про  себе
подумала: "Далi очi, далi серце..." Так от чому останнiм часом не було вiд
нього листiв.
   - Кажуть, дочка  начальника  акцизного  управлiння,  нiчого  особливого
собою не являє. Звичайна собi провiнцiйна панночка. Ну,  тепер  зрозумiло,
як твого Опанаса Васильовича влаштували в акциз.
   - Вiн уже, здається, не мiй, - примусила себе усмiхнутися Марiя.
   - А й до тебе дiйшло? - почервонiла Сонечка. - А може, це все неправда,
плiтки?
   - Сонечко, коли ти знаєш, але не показуєш - i добре, мiж iншим,  робиш,
- то ти ж мусиш знати й розумiти, що менi це байдуже,  а  може,  навiть  i
легше. Опанас - хороша, добра людина.  Характер  тiльки  нелегкий,  правду
кажучи. Ти цс також знаєш. Я йому тiльки щастя бажаю, якщо це всерйоз.
   - Не думаю, - похитала головою Сонечка. - А  може,  тобi  краще  швидше
повернутись, їхати до нього в Чернiгiв?
   - Тепер? Коли я знаю? Нiзащо! Я повернуся в Париж.
   - Як? Назовсiм? - злякалася Сонечка.
   - Нi, що ти! Я поладнаю там справи й приїду сюди. А там видно буде.
   Коли вона вже лягла в лiжко, її охопило нестерпне бажання їхати, швидше
їхати, завтра ж їхати. Боже мiй, господи! Там же  Богдась,  там  Саша,  як
зрадiють вони, як вони її люблять. Там  друзi  й  вiльне  повiтря.  Швидше
їхати з цiєї iмли, мжички, темряви...

   * * *

   На  тiй  станцiї  стрiчалися  поїзди  -  з  Варшави  до  Петербурга,  з
Петербурга до Варшави. На станцiї був великий буфет. Iнколи з  "невiдомих"
причин поїзди стояли довше, нiж мали  за  розкладом,  i  простiшi  люди  з
другого й третього класiв ремствували, що, певне, поїзд  затримується,  бо
пани з першого класу просто не встигли пообiдати. А тепер  часто  моталися
великi сановники до Варшави i з Варшави.
   Коли  поїзд,  яким  поверталася  Марiя  до  Парижа,  зупинився  на  цiй
"обiденнiй" станцiї, там уже стояв поїзд iз Варшави. Марiя  нi  з  ким  не
познайомилась, як трапляється в подорожах, i рада була, що зараз сама.
   Вона вийшла з вагона, теж пройшла в залу першого класу, де був буфет  i
стояли столики. Всi столики були вже зайнятi, та їй їсти не  хотiлося,  їй
хотiлося швидше їхати, бути "дома". Дiм її там,  де  Богдась,  Саша  i  її
письмовий стiл з її рукописами.
   Думала про своє, але мимоволi усе вiдбивалося наче на фотоплiвцi,  усе,
що бачила навколо.
   От  пробiг  чепурун-повар  з  тарiллю  пирiжкiв  -  запахло  м'ясним  i
капустяним фаршем. От щось ображено  й  пискляво  доводила  офiцiантам,  i
сусiдам заодно, худенька нервова дама в  модному  капелюшку,  з-пiд  якого
вибивались дрiбно завитi кучерики. Вона  гiрко  ображена,  що  до  телячої
котлети їй подали не зелений горошок, а картоплю-фрi.
   Даму заспокоює солiдний  пан  з  хвилястими  баками  кольору  пiску,  з
орденом на грудях.
   За сусiднiм столиком трохи не лаються пасажири за подану  страву,  кому
першому взяти. За кожним  столом  кожен  пасажир,  а  особливо  пасажирка,
розмовляють голосно, не стримуючи себе, наче вони не в громадському мiсцi,
а в своїй їдальнi, i наче те, що вони кажуть, найважливiше i  всi  повиннi
чути.
   Пройшовши поволi зал, щоб не зiткнутися з кимось iз  офiцiантiв,  котрi
стрiмголов розносять борщi, пирiжки, котлети,  Марiя  вловлює,  навiть  не
бажаючи прислухатися, рiзноманiтну розмову:
   - Весiлля буде а l'anglais...
   - Хiба це риба, рибка повинна бути не бiльше за чотири вершки...
   - Ваш брат посилає пару кадетiв, вiн  хоче  вирвати  дiтей  з  поганого
грунту й пересадити в добрий.
   - Що за фантазiя?
   Марiя виходить на перон. Краще подихати свiжим повiтрям,  а  перекусити
уже в вагонi тим, що нав'язала їй силомiць дбайлива Сонечка. На перонi  не
було такої метушнi, як у залi.  Вона  одразу  помiтила  двох  хлопчикiв  у
кадетськiй формi; одному було рокiв дванадцять. "Старший трохи за Богдася,
- вiдзначила зразу Марiя, - а той менший,  мабуть,  рокiв  восьми,  певне,
братики".
   Щось зацiкавило її в  тих  хлопчиках.  Може.  тому,  що  їх  супроводив
фельдфебель, височезний, з хвацьким виглядом покорителя сердець  куховарок
та покоївок. Видно,  чепурун,  впевнений  в  своїй  красi,  але  з  досить
добродушним рум'яним обличчям.
   А от хлопчики були блiдi й сумнi. Безмежно сумнi.  По  сiрих  очах  пiд
густими довгими вiями, по цих тонких личках Марiя одразу пiзнала полякiв.
   Проходячи повз них, Марiя iз спiвчуттям глянула на хлопчикiв, i так  її
вразила гiрка журба  дитячих  очей,  змученi  блiдi  личка,  що  вона,  не
замислюючись, спитала по-польськи:
   - Може, я можу чимось вам допомогти?
   Вони були ошелешенi,  але  старший,  опанувавши  себе,  захлияаючись  i
поспiшаючи, пояснив: їх забрано вiд мами. його, Адама, i  братика,  оцього
братика Чесю, вночi забрали, i мама не знає,  де  вони,  i  писати  їм  не
дозволяють... Якби мiг  вiн  передати  мамi,  коханiй  мамi,  що  вiн  усе
пам'ятає, нiколи не забуде i Чесю берегтиме... I хай вона  знає...  Тiльки
якiй передати...
   - Я передам, - мовила Марiя i сунула йому в руки свою маленьку  записну
книжечку.
   Та тут фельдфебель, який задивився на щось, раптом схаменувся i суворо,
що не в'язалося з  його  дурнуватим  виглядом,  сказав,  що  розмовляти  з
паничами-кадетами заборонено. Та ще по-польськи.
   Марiя не заперечувала, хлопчики, тремтячи, вiдiйшли, а вона  зупинилася
коло фельдфебеля.
   Недарма Тургенев казав, що вона може робити з людьми що завгодно!  Вона
так спокiйно перепросила його й почала розмовляти з ним,  що  в  нього  не
було нiяких причин не вiдповiдати такiй  "благороднiй"  дамi.  Вона  ж  бо
розпитувала про його службу й звiдки вiн родом, чи не сумує в  Варшавi  за
своєю родиною i зовсiм непомiтно для нього перейшла  на  розмову  про  цих
хлопчикiв.  I   вiн   сказав,   що   це   дiти   бунтiвника,   яких   його
превосходительство полковник везе в петербурзький Кадетський корпус, щоб з
корiнням вирвати у цих гадюченят бунтiвливi замашки. Вiн говорив докладно,
бо дама спiвчутливо дивилася на нього. А в цiєї дами  хололо  серце,  коли
вона слухала його. Та їй треба було обмiркувати, як же взяти  наз-ад  свою
записну книжечку.
   Пiсля першого дзвоника починається  метушня.  Фельдфебель  поспiшає  до
хлопчикiв, i тут розумненький Адам наче навмисне  ронить  свiй  кадетський
кашкет з перону на рейки. Фельдфебель кидається його дiстати, -  адже  вiн
вiдповiдає за цих "гадюченят". Вони мусять бути в повному порядку. I в цей
час записна книжечка уже в руках Марiї. Пасажири юрмляться  коло  вагонiв.
Поїзд рушить до Петербурга. Вона шукає очима у вiкнi голiвки хлопчикiв. От
вони, братики, притулились один до одного. I не  може  забути,  нiколи  не
може забути Марiя останнiй погляд Адама, i як Чеся склав свої рученята  на
грудях...



   10

   Повстання  було  придушене.  Настрої  в  суспiльствi,  давiть  у  людей
спiвчуваючих до того полякам, мiнялися. Це не первина в iсторiї.  Схиляння
перед переможцями i картання переможених.
   Тепер  уже  бiльше  бачили  не  просто  непiдготовленiсть   i   огрi.хн
проводирiв i усього керування "рухавкою", а  говорили  обурливо  про  самi
iдеї, прагнення повстрання. В Росiї починав панувати реакцiйний "квасний",
патрiотизм, i вже голосно, особливо колишнi лiберали, лаяли Герцена i його
"Колокол", лаяли тi люди,  що  нещодавно  схилялися  перед  ним,  за  його
незламне  спiвчуття  полякам,  i  прiрва   мiж   балакунами-лiбералами   i
справжнiми прогресивними чесними людьми ставала неперейденою. Ця  польська
справа тепер була критерiєм дiйсних переконань.
   За кордоном також. Вже не з захватом говорили про  молодь,  яка  йде  у
повстанськi загони,  вже  з  ледь  прихованим  докором  за  легковажнiсть,
нерозважливiсть або з лицемiрним жалем  стрiчали  поранених  i  переможних
втiкачiв, чудом врятованих.
   Марiя проймалася ще дужчою повагою до  Герцена  й  Огарьова,  так  само
жадiбно перечитувала "Колокол".  Який  невимовний  сум  огорнув  її,  коли
прочитала в "Колоколе" про загибель Андргя  Потебнi  в  бою  повстанського
загону. З розповiдей Сахновського вона наче добре знала його, i  здавалося
їй - вона бачила його, бачила. Може, у Желiговського? Може, у Салїас? Адже
казав Сахн&вський, що вiн, Потебня, так змiнював свiй зовнiшнiй вигляд
i  так  перевтiлювався  для  конспiрацiї,  що  часто  й'  друзi  його   не
впiзнавали. Та, може, тi сiрi уважнi очi мовчазного юнака, що  так  пильно
одного, вечора вглядався в неї, - може, то були його? Чому  вона  тодi  не
заговорила з ним?
   Вона потiм дорiкала Сахновському, - чому не показав,  не  познайомив  з
Потебнею?
   - Не довелося, - тiльки й вiдповiв Сахновський.
   I Сераковський загинув. Його повiсили...
   Якi жалiбнi, журливi  години  настали  в  родинi  Желiговських...  Вона
бувала там, як i ранiше. Як i ранiше, часто бачилася з Єлизаветою  Салiас.
У салонi Салiас, як завжди, точилися бурнi розмови. Та порятунок для  себе
був тiльки в роботi-тiльки, коли сидiла за столом.

   * * *

   Писати для Марiї - це ж щоразу жити  чужим  життям,  коли  i  в  своєму
стiльки, що не упораєшся, не встигаєш нiчого. А час бiжить, як шалений,  i
все змiнюється, i всi навколо змiнюються, i ти сама змiнюєшся - не  тiльки
зовнi. У життя входять новi  й  новi  люди,  i  приязнь  до  них  накладає
вiдповiдальнiсть.  Так,  вiдповiдальнiсть  за  них,   бажання   допомогти,
пiдтримати, навiть не лише бажання, а й наче обов'язок. О, приязнь -  куди
складнiша й вiдповiдальнiша, нiж ворожнеча або й просто антипатiя.  Але  в
той же час приязнь, дружба, це така незрiвнянна нi з чим радiсть у свiтi!
   З першої ж хвилини Марiя пройнялася приязню до цього подружжя.
   Єлизавета Василiвна Салiас знайомить Марiю з новими гостями.
   - Художник Якобi Валерiй Iванович, а це диво - його дружина  Олександра
Миколаївна.
   Жiнка - справдi диво. Вона вражає ясною, чистою  красою,  що  вабить  i
привертає до себе.  У  синiх-синiх  очах,  повненьких  по-дитячому  вустах
стiльки тепла й доброти.  Пухнасте  каштанове  волосся  вiдтiняє  нiжну  з
легким рум'янцем  матовiсть  обличчя.  Наче  художник  пiдiбрав  найлегшу,
найтоншу пастель. Але головне не цi нiжнi й тонкi риси, найбiльша краса  -
усмiшка, що немов усiх зiгрiває.
   Трапляється така краса, що одразу скажуть - "яка  мила",  а  потiм  уже
"красива", бо це якась  людяна  рiдна  краса,  в  присутностi  якої  легше
дихати. Це одразу вiдчуває Марiя i дружньо потискує  немов  виточену  бiлу
ручку.
   Вона ще дуже молода, ця жiнка. Марiя прикидає  в  думках  -  певне,  їй
рокiв  двадцять  -   двадцять   один.   У   нiй   непомiтно   анi   зайвої
сором'язливостi, анi самозакоханої самовпевненостi, як трапляється часто у
красунь.
   - Я дуже рада познайомитися з вами, - каже Олександра Миколаївна.  -  Я
читала вашi твори, ваш роман у "Современнике" про трьох сестер  i  радiла,
що побачу вас у Парижi.
   - Я певна, що ви будете обидвi задоволенi знайомством, тому т;ж хотiла,
щоб ви швидше у мене зустрiлися, - пiдхопила графиня. - Я просто  нудьгую,
коли довго не бачу Марiю Олександрiвну.
   -  Хоча  ми  живемо  в  одному  будинку  i  бачимось  досить  часто,  -
усмiхнулась  Марiя.  -  У  Єлизавети  Василiвни  завжди  стрiчаєш   цiкаве
товариство. Проте нам i вдвох не буває нудно.
   - Так, так, навпаки, нам - двом письменницям, старiй i молодiй - завжди
є про що поговорити.
   - О, з вами про рiзницю вiку не думаєш, - щиро  сказала  Марiя.  -  Дай
боже, щоб усi були такi молодi душею. Крiм того, менi  здається,  в  нашiй
працi стирається вiк.
   - Аби тiльки в цiй працi не  стиралися,  не  нiвелювалися  нашi  жiночi
риси,  наша  жiноча  суть.  Та  приклади  iсторiї  доводять,   що   нi   -
жiнки-письменницi, жiнки мистецтва лишаються жiнками i страждають не менше
вiд притаманних усiм жiнкам переживань, а може, ще й дужче,  -  засмiялася
графиня. - Тому нам, самостiйним жiнкам, далеко важче, нiж чоловiкам, i  я
радiю, коли наш гурт самостiйних жiнок збiльшується.
   - Щоб чинити опiр?
   - Можливо, просто допомагати, пiдтримувати одна одну. Я  ще  познайомлю
вас з однiєю дiвчиною, яка нещодавно приїхала до Парижа з Росiї. Це  також
жiнка нової формацiї, Аполлiнарiя Суслова. - Нахилившись до обох  жiнок  -
Марiї i Олександри Миколаївни, - графиня Салiас мовила трохи  тихiше,  щоб
почули лише вони:  -  Надзвичайно  цiкава  дiвчина,  але  зараз  переживає
особисту  трагедiю.  Якось  не  находить  мiсця  в  життi.  -   I   додала
багатозначно: -  Вона  була  близьким  другом  письменника  Достоєвського,
ближче нiж другом, але чомусь наступив розрив.
   - Шурочка, - покликав дружину художник, теж красивий, але не такий,  як
вона, звичайнiший i старший за неї рокiв на десять.
   - Гарна пара, - мовила графиня i знову конфiденцiйно зашепотiла  Марiї:
- Не зважайте на її  молодiсть,  вона  самостiйних  передових  поглядiв  i
досить смiливо провадить їх  у  життя.  Перший  шлюб  її  був  короткий  i
нещасливий, i вона покинула чоловiка, який  не  хоче  давати  їй  розлуки.
Отже,з Валерiєм Iвановичем вони живуть невiнчанi.  Погодьтеся,  для  цього
потрiбна i рiшучiсть, i  смiливiсть.  У  них  уже  є  син,  немовлятко,  i
Олександра Миколаївна чудова мати. А з  чоловiком  вони  закоханi  одне  в
одного,  тiльки  вiн  ревнивий  до  нестями.  Певне,  i  до  нас  з   вами
ревнуватиме, - добродушно усмiхнулася Єлизавета Василiвна.
   Вона все про всiх  знала,  але  ж  при  всiй  своїй  екзальтованостi  i
експансивностi  завжди  охоче  по-справжньому  допомагала  чим  могла,   i
справдi, деякi жiночi риси аж нiяк не стиралися,  як  вона  не  намагалася
удати з себе полiтичного дiяча, її, як i кожну  жiнку,  цiкавило  особисте
життя, не вигаданi в белетристицi, а в самому життi  щасливi  й  нещасливi
романи, вона охоче давал;i поради, переживала за своїх молодших  подруг  -
одне слово, зберiгала всi риси,  притаманнi  пiдстаркуватим  жiнкам,  коли
свої романи уже вiдходять у спогади.
   Марiї було трохи неприємно, що так одразу графиня виклала про  цю  милу
жiнку, i в той же час,  дiзнавшись  про  її  особисте  життя,  вiдчула  її
ближчою, її, як подругу, хотiлося  взяти  пiд  руку,  пiти  кудись  удвох,
гуляти, блукати паризькими вулицями, багатолюдними, гомiнкими, де на  тебе
нiхто не зверне уваги, або  принаймнi  хотiлося  сiсти  десь.  у  куточку,
подалi вiд усiх i  розмовляти  одвертiше  й,  щирiше,  нiж  iз  Єлизаветою
Василiвною.
   А графиня  Салiас  дiйсно  високо  цiнила  Марiю  i  симпатизувала  їй.
Пригощаючи Олександру Миколаївну чаєм, вона встигла i тiй сказати:
   - Яка чудова, надзвичайна  жiнка!  Який  талант!  Який  розум!  -  Але,
зiтхнувши, додала: - I  яке  нещасливе  життя  Чоловiк  зараз  у  Росiї  -
абсолютно не вартий її А тут - її  так  кохає  один  молодий  чоловiк.  Ви
познайомитесь з ним,  та  вона  живе  одна  з  сином,  i,  звичайно,  обоє
страждають.
   - Вона i син? - спитала Олександра Миколаївна
   - Нi, нi, вона й той молодий чоловiк. Ви побачите  його.  Вiн  як  тiнь
коло неї,
   А втiм, иож.е, й  добре,  що  графиня  обом  їм  нашептала  цi  iнтимнi
подробицi, їх ще  дужче  потягло  одну  до  одної.  I  невдовзi  вони  вже
вiдокремились вiд решти й сидiли удвох на  низенькiй  канапцi.  Олександра
Миколаївна розповiдала, як їй пощастило перевезти через  кордон  у  своєму
альбомчику...
   - Ну, знаєте, звичайний альбомчик, як у кожної дiвчини, куди вона вiршi
записує. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.
   - Михайлова? Боже мiй, господи! -  Марiя  схвильовано  приклала  обидвi
долонi до свого обличчя. - Михайла Ларiоиовича? Того, що заслали в  Сибiр,
i у вас є ця фотографiя, яка? -  Марiя  дужче  присунулась  до  Олександри
Миколаївни.
   - Це фотографiя з невеличкого малюнка,  як  його  заковують  у  кайдани
перед вiдправкою у Сибiр. Вiн вийшов такий схожий. Я бачила  його  ранiше,
тiльки, звичайно, вiн дуже змiнився в тюрмi. Але такий спокiйний, сидить i
спокiйно дивиться, що з ним роблять. Менi  здається,  художнику  пощастило
схопити його суть, аж моторошно глянути.
   - А хто ж змiг його змалювати в таких умовах?
   - О. - пiдняла палець угору Олександра Миколаївна й похитала ним, а  її
тонкi, наче вимальованi брiвки, строго зiйшлися, мовляв, про це  не  можна
го'ворити. Та в ту ж мить синi очi скосилися на  чоловiка,  i  знову  вона
наче насварила пальчиком i похитала головою з високою зачiскою.  Каштанове
волосся було таке пишне, хвилясте, одразу  можна  було  уявити,  яке  воно
довге i багате, коли розпустити.
   - В альбомчику, - вела  далi  Олександра  Миколаївна,  -  в  мене  були
переписанi вiршi Гейне i тi вiршi Огарьова, якi не друкуються нiде.
   - Крiм "Колокола".
   -  Авжеж.  З  "Колокола"  ми  всi  в  Росiї  i  переписуємо.тце   вiршi
Добролюбова. На кордонi нiхто на цей  альбомчик  не  звернув  уваги,  а  я
намагалася таможенним чиновникам задурити голову розмовами.
   - Ну, це вам легко вдалося, - усмiхнулась Марiя.
   -  Що  поробиш?  Тут  навiть  Валерiй  Iванович  не  ревнував   i   був
задоволений, що я провезла фотографiю.
   - Ви покажете менi?
   -  Обов'язково.  Ви  ж  прийдете  до  нас.  Правда,  ми   ще   похапцем
влаштувалися. Одразу стiльки  турбот,  роботи.  Валерiй  Iаанович  задумав
велику картину, вона захопилавсi його думки. Уявiть  собi:  Володимирка  -
шлях до Сибiру. По етапу  женуть  нещасних.  Невеличкий  короткий  привал.
Вимушений привал, бо один iз них помирає. Валерiй тепер  весь  час  мiркує
над композицiєю, над характерами, а менi доводиться йому  позувати,  i  не
тiльки менi, а й моєму маленькому Володику.  Я  стою  запнена  хустиною  i
годую немовля. Так що i ми допомагаємо, - добродушно всмiхнулась вона.
   - Яка тема! Як добре, що ваш чоловiк узявся за неї, - мовила Марiя.
   - Його дуже пiдтримував у цьому його молодший брат Павлуша.
   Дивно,  що  цей  чепурний  веселий  художник  з  модною   за   кордоном
еспаньйолкою зупинився на такiй темi, замислився над цим. Марiя  якось  не
звернула уваги на зауваження Олександри Миколаївни про молодшого брата.
   - Обов'язково незабаром прийду до вас, - сказала вона, -  i  фотографiї
хочу подивитися, i картини вашого чоловiка, а найдужче ваш головний твiр -
вашого синка. Ви знаєте, я дуже люблю малят,  -  призналася  вона,  -  мiй
Богдась уже досить великий самостiйний парубчак. Ми з ним великi друзi. Та
я завжди згадую, як менi було цiкаво й приємно, коли вiн був таким  малим,
кумедним у своїй безтурботнiй дитячiй порi.
   Тепер уже було далеко не безтурботно i  для  Богдася...  Рятувала  його
жвава й енергiйна вдача. Але ж вiн уже добре  знав,  що  таке  сидiти  без
грошей, прожити цiлий день  лише  на  смажених  каштанах...  Вiн,  правда,
досить байдуже ставився до цього.
   - Я хочу з вами часто стрiчатися, - вирвалось у Олександри  Миколаївни.
- Ми тут хоча ще й недовго, та до нас завжди приводить багато людей,  адже
тут  багато  росiйських  художникiв,   товаришiв   i   знайомих   Валерiя,
стипендiатiв Академiї. Я iнколи  втомлююсь,  бо  їхнi  безконечнi  балачки
вiдривають вiд роботи, адже  менi  треба  також  працювати.  Я  хочу  сама
заробляти, а треба ще й почитати. Я вже не кажу, ви самi  знаєте,  скiльки
часу забирає мала дитина. А скiльки  хочеться  подивитися  в  Парижi!  Ви,
певне, вже все тут бачили? - спитала вона у Марiї.
   - Ну, що ви! По-перше, також треба багато  працювати,  по-друге,  також
люди. Добре, коли цiкавi, але, може, не  цiкавi  для  тебе,  а  потребують
твоєї уваги.
   - Ми вже бачилися тут iз Бакунiним, вiн у нас був, i ми його вiдвiдали.
Вiн живе польськими справами. Здається, i графиня також.
   - Ну, це зовсiм у них по-рiзному. Ви  самi  побачите  -  її  вiдвiдують
поляки всiх напрямкiв i уподобань. Правда, - додала вона, усмiхнувшись,  -
у неї можуть зустрiтися люди, яким треба зустрiтись, це ж також потрiбно!
   З скiлькома тут вона сама, Марiя, познайомилась. Та от i з Бакунiним...
А в цей його короткий приїзд до Парижа вони вдвох з ним  писали  листа  до
українцiв i всiх слов'ян.  Вiн  сказав,  що  передасть  його  на  Україну.
Цiкаво, чи дiйшов цей лист до  адресата?  Адже  за  цей  рiк  стiльки  там
трапилося! Головне - поразка польського повстання. Рiк тому  вона  була  в
Петербурзi, майже напередоднi подiй.
   Для Марiї тепер ставлення  до  польських  справ  стає  мiрилом  людини.
Олександра Миколаїна розповiдає, що в Росiї стає помiтним  охолодження  до
"Колокола", до Герцена саме за його  гаряче  спiвчуття  до  Польщi.  Марiя
знає, що Герцен, знiтивши серце, вiдчуваючи бiду - адже  вiн  розумiв  усю
непiдготовленiсть, незлагодженiсть, непорозумiння з "бiлими" i "червоними"
мiж поляками, попри все це, коли вже нiчого не можна було зупинити,  писав
свої полум'янi статтi на сторiнках "Колокола". Тепер Добролюбов нiчого  не
мiг би йому закинути. Цiкаво,  чи  показував  йому  Бакунiн  той  лист  до
слов'ян, що написав удвох iз Марiєю? Там же вiдбилися  думки  Герцена  про
права кожного народу на свою мову, свiй розвиток...  А  от  Тургенев  дуже
критично ставиться до її "дружби" з поляками.
   - Ви чули, - долiтає до них  голос  Єлизавети  Василiвни,  -  Тургенева
викликали зараз до Росiї, до Сенату, в зв'язку з новими  арештами,  але  ж
вiн хворий, i йому дали вiдстрочку. Та  й,  здається,  обмежились  якимось
листом iз запитаннями щодо зв'язкiв з "лондонськими  пропагандистами"  так
звуть у Третьому вiддiлi наших лондонських друзiв.
   Марiя спалахнула. Iван Сергiйович весь час листується з ними, їздив  до
них, але в той же час такий далекий вiд  них!  От  i  з  Бакунiним  -  вiн
щедрiше за всiх допомiг грошима, допомiг дружинi Бакунiна, хоч i нiколи не
бачив її, але ж мiж ним та Бакунiним неперейдена прiрва! Це тут  зрозумiло
кожному Цiкаво, як триматиметься вiн?
   - Кажуть, ви дуже дружнi з Тургенєвим? - питає Олександра Миколаївна.
   - Була дуже дружна, - вiдповiдає з ноткою суму  в  голосi  Марiя,  -  i
тепер ми стрiчаємось... та вже зрiдка. Життя йде, люди  змiнюються...  Але
ми стрiчаємось... - повторює вона. - Я вас познайомлю, коли  хочете.  А  з
Бакунiним, здається, Тургенев i не зустрiвся...
   - А ви бачили дружину Бакунiна?
   - Бачила й здивувалась.
   - I я також. Що їх зв'язує? Хiба тiльки те, що полька?
   - Та її начебто i не обходили польськi  справи,  вона  нiчим  таким  не
цiкавилась. Взагалi її Париж наче звiв з глузду. Михайло Олександрович так
всепрощаюче лагiдно казав: "Вона ж така молоденька - i вперше в Парижi!"
   Марiя подумала при цьому - от i Олександра  Миколаївна  молоденька,  не
старша за Антонiю Бакунiну, i теж уперше в Парижi!
   - Вiн бiдкався, - згадала Марiя, - що не може одягти її з шиком, купити
все, чого їй хочеться, вiн з нею, як з дитиною, i,  знаєте,  вона  теж  до
нього дуже добра, якось довiрливо ставиться,  але  без  тiнi  любовi,  усе
приймає, як належне. А вiн її любить страшенно, навiть нiколи не  уявляла,
що вiн може так любити, з  такою  нiжнiстю  та  терплячiстю.  Вона  досить
гарненька, схожа на тендiтного польського хлопчика, правда?
   - А от розмовляти з нею нема про що!
   От їм обом було про що розмовляти, навiть бiльше,  нiж  гадала  Салiас,
знайомлячи їх, i кожна з них подумала майже одними словами: як  добре,  що
тут, у Парижi, ми зустрiлися!

   * * *

   Саме тут, на кладовищi, не думалося  про  смерть,  бо  тут  переплелися
безсмертя i життя.
   День був весняний, якийсь фiалковий, як взагалi повiтря  у  Па  рижi  -
синьо-фiалкове, з рiзними тонкими вiдтiнками вранцi, удень i ввечерi.
   Скрiзь багато квiтiв, густого плюща, що  заплiв  дерева,  пам'ятники  й
хрести. I поки не пiдiйшли до тої частини кладовища.  де  безлiч  забутих,
занедбаних могилок, де великi бiдняцькi спiльнi  могили,  вони  зупинялися
коло пам'ятникiв "знайомим людям".
   Навколо буяла весняна зелень, людей сьогоднi стрiчалося зовсiм мало, бо
день був звичайний, буденний, а не  свято,  не  недiля  або  субота,  коли
приходять родичi покiйних. Просто дехто прогулювався так само, як i  вона,
Марiя, з Олександрою Миколаївною, дружиною художника Якобi, з Шурочкою, як
звали її близькi.
   Вони полюбили вдвох блукати, цi двi такi гарнi i такi несхожi мiж собою
жiнки, та в чомусь дуже рiднi  й  зрозумiлi  одна  однiй.  Щедрiстю  душi?
Бажанням пiзнати якнайширше i найглибше життя? А ще -  вiдчуттям  краси  в
якихось звичайних людських вчинках, i в  цiй  першiй  веснянiй  зеленi  на
кладовищi, i в безсмертних рядках,  що  колись  вимовили  i  написали  тi,
могили яких зараз вони оглядали.
   Однi пам'ятники - мармуровi й бронзовi бюсти - були схожi на тих,  кому
були поставленi, iншi -зовсiм нi... Але все  ж  таки  вони  нагадували  ще
живих, з усiм притаманним людям людським горем, щастям, славою i бiдами, i
хотiлося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак.
   Марiя  вiдхилила  густий  плющ,  який  майже  зовсiм   закрив   обличчя
письменника на постаментi, - широке, веселе, жваве.
   - Який вiн тут здоровий,  мiцний,  впевнений,  що  пiдiйме  велетенську
глибу - томи своєї людської комедiї!
   Вони обидвi помiтили, що збоку  сидить  молодий  художник  i  змальовує
пам'ятник.
   - Пробачте, - мовила Марiя i вiдiйшла.
   Шурочка не втрималась i мимохiдь зазирнула з-за спини художника в  його
малюнок i ледь знизала плечима.
   За нею i Марiя непомiтно поглянула  туди  ж.  I  обидвi  швидко  пiшли.
Художник старанно перемалював постамент, квiти, але з рамки зелених  гiлок
на малюнку дивилося не розумне  жваве  обличчя  письменника,  а  гарненька
жiноча голiвка.
   - Вiн заробить на цьому бiльше, а книжок Бальзака,  може,  i  не  читав
нiколи, - iронiчно мовила Марiя. -  Ходiмо  далi.  От  могила  Беранже.  Я
схилялась завжди перед його незалежнiстю. Вiн нiколи не  хотiв  одержувати
нiяких почестей та нагород вiд уряду,  ненависного  йому.  Вiн  навiть  не
захотiв  виставляти  свою  кандидатуру   в   члени   Академiї,   в   число
"безсмертних".
   До могили пiдiйшла купка чоловiкiв у робiтничих  блузах.  Один  iз  них
гаряче розповiдав рештi про Беранже, показував на високу купу вiнкiв  коло
могили, правда, уже прив'ялих.
   Вiн знав, що лишиться в серцi народу, - пошепки сказала Шурочка.  -  Це
далеко почеснiше.
   А от до могили Шопена, напевне, давно нiхто не приходив iз близьких.
   - Ач, як розрослися квiти й кущi, треба просто мати силу, щоб розсунути
гiлля, - мовила Марiя. - I стежки майже не I. видно.
   - Яке страдницьке, змучене обличчя! - зiтхнула Шуроч; ка. - Його музика
- моя найулюбленiша. Коли завгодно я можу слухати її. Стiльки в нiй  суму,
болю i проникнення в душу.
   - Але ж у нього є один прелюд, де просто чуєш гуркiт барикадних боїв, -
заперечила Марiя. - Я теж його дуже люблю.
   - Певне, кожен чує лiпше те, що йому ближче, - засмiялася Шурочка. -  Я
от волiю грати його ласкавi ноктюрни, сонячнi мазурки.
   - Це, справдi, вам бiльше личить, - милуючись нею, мовила : Марiя.
   - Все ж таки не розумiю, як його могла розлюбити Жорж Занд? -  з  жалем
сказала Шурочка.
   Ну, якi б жiнки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена i Жорж Занд?
   - Його дуже любив художник Делакруа, - мовила Шурочка.  -  Вiн  вивозив
його хворого гуляти, називав його "маленький Шопен".  Це  розповiдав  менi
чоловiк, вiн працює тепер у майстернi Делакруа, пише копiї.
   - Делакруа не так давно помер, - сказала Марiя. -  Яка  прекрасна  його
"Свобода на барикадах"!
   - Знаєте, нашi художник-и i мiй Валерiй стрiчаються в цiй  майстернi  з
його друзями, i всi такої високої думки про  Делакруа  i  про  Коро  -  не
тiльки як про майстрiв-художникiв, а як про  людей.  Уявiть,  Коро,  цього
надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, i от на його ювiлей
художники - його друзi й учнi - самi вилили для Коро  золоту  медаль.  Вiн
казав, що пишається нею бiльше, нiж будь-яким орденом.  Я  б  хотiла,  щоб
такi щирi взаємини були i мiж нашими художниками, щоб не тримали в секретi
свої роботи, не запобiгали  у  начальства,  -  Шурочка  зiтхнула,  мабуть,
неспроста. - До речi, ми хочемо з  Валерiєм  звести  вас  ближче  з  нашою
росiйською художницькою колонiєю. Там є справжнi  високi  таланти  i  дуже
хорошi люди. Мiж iншим, дехто вже хотiв писати ваш  портрет,  -  хитрувато
примружила вона одне око.
   Марiя розсмiялася.
   - Познайомитися ближче - я з охотою. А  портрет  -  не  уявляю,  щоб  я
позувала!
   - А я уявляю, - переконливо сказала Шура. .
   - Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, - запропонувала Марiя. -  От  ще  один
нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати  своїх
коханцiв.
   - Але ж вона їх уже не кохала, - заперечила Шурочка.
   - Невже нiчого не  лишилося,  нiякого  почуття?  -  роздумливо  сказала
Марiя.
   Могила Мюссе була в сiмейному колi - сестра, родичi. Невеличка  плакуча
верба схилила саме над його могилою вiти.
   Жiнки сiли на лавочцi. Шурочка тихо проказала:
   Mes chers amis, quand je mourrai,
   Plantez un saule au cimetiиre,
   J'aime son feuillage йplorй;
   La pвleur m'en est douйe et chиre,
   Et son ombre sera lйgиre
   A la terre ou je dormirai.
   (Коли я вмру, посадовiть_
   Вербу плакучу надi мною._
   Свою блiду прозору вiть_
   Вона похилить в супокої,_
   I буде тiнь її легкою_
   Для того, хто пiд нею спить._
   (З_ франц._ переклала Наталя Забiла)._

   - Правда, чарiвнi вiршi?
   Шура дуже любила вiршi. Вона нiколи про це не казала,  але  тримала  їх
безлiч у пам'ятi. Для Марiї це було чимось органiчним у Шурi,  невiд'ємним
вiд її синiх очей, дитячої усмiшки, усього нiжного, поетичного обрису.
   Звичайно, не при всiх, лише з близькими людьми  любила  Шура  згадувати
улюбленi вiршi, рядки, що вразили її. Вона любила, як i  Марiя,  ритися  в
книгарнях, на лотках у букiнiстiв, i коли знаходила, вiдкривала  для  себе
ранiше не знаного поета або й давнього "знайомого", зупинялась над якимось
образом, що  раптово  розкривався  по-новому,  якоюсь  особливою  мелодiєю
рядка, їй здавалось, вона одержувала дарунок, їй хотiлось  подiлитися  цим
дарунком з iншими.
   - "Гармонии стиха божественные  тайны  не  думай  разгадать  по  книгам
мудрецов". Правда, Майков вiрно сказав, - нагадала їй якось Марiя.
   З Марiєю можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи,  читати  напам'ять
свої улюбленi вiршi.
   От i зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:
   - От послухайте ще його:
   J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;
   Je ne puis ici-bas que donner en chemin
   Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie I.
   (Та_ леле, генiя_ Петрарки я не маю, _
   Я_ можу з ним зрiвнятись тiльки почуттям, _
   Кохати_ так,_ як вiн. Тiй, що мене кохає, - _
   Пожертвувати можу всiм своїм життям. _
   (З_ франц._ переклала Наталя Забiла). _

   Чому Шура вибрала цей вiрш i з такою милою усмiшкою дивиться на  Марiю?
Певне, вона думає те ж саме, що думає й Марiя.
   А Марiя згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки i запевняв, що
нiхто не виявив так  його,  Сашиних,  почуттiв,  як  iталiйський  спiвець.
Мабуть, йому до душi припаде Мюссе.
   - Я вам iнколи заздрю, - признається Шура. - Я не  можу  скаржитися  на
Валерiя, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я iнколи цiлi
днi його не бачу. Вiн не може, як i кожний художник,  i  дня  прожити  без
картини. Мабуть, людям мистецтва потрiбнi жiнки, якi цiлком  живуть  їхнiм
життям. I не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [
не лише перш за все, а просто все.
   - Ну, звiдки ви це взяли? - зашарiлася Марiя.
   - О, любовi, як кашлю, затаїти не можна, - переконливо мовила  Шура.  -
Здається,  так  кажуть  iталiйцi.  Робота  для  нього  -  що?   Необхiдний
обов'язок, який треба швидше виконати i  поспiшити  до  вас.  Певне,  йому
треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезiй.
   - I захворiли ним?
   - О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати,  один  твiр  кращий  за
iнший. Там такий надзвичайний вiрш "Tristesse" (Журба_ (франц.)._ Але  вiн
навiває на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку i для  вас?  Я
рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи,  хоч  йому,  Альфреду  Мюссе,
часом не щастило в любовi, - я певна, мiж iншим, що не менше й щастило,  -
проте коли твої вiршi можна дарувати  як  дорогоцiннiсть,  -  хiба  це  не
найбiльша радiсть поета? Менi здається, Олександру Вадимовичу це  буде  ще
ближче до серця, нiж вам. Я знаю, ваш  улюбленець  Гейне  -  "Schlage  die
Trommel und fьrchte dien nicht".
   Сильнее стучи и тревогой
   Ты спящих от сна пробуди!
   Вот смысл глубочайший искусства,
   А сам маршируй впереди! -
   пiдхопила Марiя. - Наш Плещеев чудесно переклав, правда?
   Вот Гегель! Вот книжная мудрость!
   Вот дух философских начал.
   Давно я постиг эту тайну,
   Давно барабанщиком стал!
   Але радiйте, я вiдчуваю - Мюссе менi стане  близьким...  Може,  справдi
через Сашу... - додала вона роздумливо. - Де ви купили Мюссе?
   - Не смiйте купувати, я ж вирiшила, що я подарую вам.
   - Шурочко! - Марiя докiрливо глянула на неї.
   - Не турбуйтеся, ми одержали вчора грошi. Однаково прийдуть гостi  -  i
ми їх проїмо i проп'ємо на радощах, - мовила Шурочка. -  Художники  iнакше
не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це  буде  на  згадку
про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, - призналася вона
щиро. - Ну, з ким можна отак просто читати вiршi, так вiдчувати життя?
   - Отут, на кладовищi, - тихо мовила Марiя.  -  Та  Гейне  похований  на
Монмартрському кладовищi. Там взагалi бунтiвники - Марат, Лелевель.
   Хiба вони знали обидвi, що не мине й  десяти  рокiв  i  саме  кладовище
Пер-Лашез увiйде в iсторiю революцiй i мало хто й знатиме, що названо воно
було колись iм'ям духiвника Людовика XIV, отця єзуїта Лашеза, якому король
подарував землю на цьому горбi, а назва "Пер-Лашез" буде навiки зв'язана з
iншою трагiчною i величною подiєю -  загибеллю  перших  комунарiв,  бiйцiв
Паризької комуни.
   - Я знайома була з Лелевелем, - сказала Марiя. - Мене  водив  до  нього
Герцен у Брюсселi.
   - А ви поведiть мене хоча б до його могили, i знаєте, я тепер  не  хочу
приходити  з  порожнiми  руками,  треба  покласти  кожному  знайомому  хоч
квiточку.
   - Для цього потрiбний буде цiлий снiп  квiтiв,  -  зауважила  Марiя.  -
Звичайно, вiдриваєшся якось вiд роботи, - мовила вона роздумливо, - але  я
виправдовую себе тим, що  iнакше  не  могла  б  писати,  як  домовилася  з
петербурзькою газетою, свої "Листи з Парижа". Менi замовили  такi  нариси.
Про це мене ранiше просив i редактор нашого українського журналу "Основа",
але, на жаль,  журнал  уже  припинив  своє  iснування.  Так  що  пишу  для
росiйської газети.
   - Може, для цього вам треба поблукати самiй? - делiкатно спитала Шура.
   - Нi, нi, я вже сама багато скрiзь ходила, а тепер  менi  з  вами  дуже
добре. Я не хочу думати весь час - от про це треба напи сати,  от  про  це
буде цiкаво прочитати, i коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму,
я просто гуляю, дивлюсь, дiзнаюсь про те, що менi самiй цiкаво знати, а  в
головi, в пам'ятi завжди лишається, що найдужче вразило, - значить, про це
й треба написати. Менi навiть краще з вами, наче не  тiльки  двома  своїми
очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рiдко з ким  люблю  вдвох  гуляти.
Дуже мало людей, з якими можна не тiльки розмовляти, а й мовчати... якi не
заважають мовчати... i  писати...  Ранiше  я  могла  коли  завгодно  i  де
завгодно писати, аби не торсали, - засмiялася вона. - А тепер  менi  треба
бути наодинцi.
   - Олександр Вадимович,  мабуть,  ревнує,  -  пожартувала  Шура.-Сказати
правду, я ревную Валерiя до його картин, але ж тiльки  до  картин!  А  вiн
мене до всiх i всього, навiть до власного сина!
   - Нi, Олександр Вадимович до роботи мене не ревнує, - мовила роздумливо
Марiя. - Менi самiй дивно: при ньому я можу писати, i вiн завжди радiє, що
не заважає менi.
   Справдi, вiн єдиний нi в чому не заважав. З ним вона як сама з собою  -
може, це й є критерiй справжнього щастя? Але є рiзниця в їхньому ставленнi
одне до одного. Вiн не може без неї. А вона так само,  як  без  нього,  не
може бути без своєї роботи. Нi, не треба думати, хто  дорожчий  -  вiн  чи
робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити  питання  -  вiн  чи
Богдась. Це зовсiм рiзне. Не треба  важити  на  терезах  i  торгуватися  з
життям. Адже вона i без людей, без друзiв також не може!
   Вона вiдмахується вiд цих думок. Тим бiльше, що вже прийшла  до  одного
кардинального рiшення.
   - До речi, - каже вона Олександрi Миколаївнi, - я збираюсь переїхати  з
rue Marbeuf. Так, я майже вже домовилась. Ми переїдемо в Нельї.
   - Як? Це ж, здається, навiть не Париж, це невеличке село.
   - Скорiше передмiстя. Але це мене не лякає. Уявiть  собi  -  на  березi
Сени, два кроки до справжнього лiсу i квартирка - кiлька кiмнаток. У  мене
буде цiлком вiдокремлена - бачите, як важно! А головне  -  садок,  правда,
невеличкий, здається, лише одне, але ж величезне,  таке  крислате  дерево,
немов дах над головою. А поряд, за парканом, обабiч справдi чималi сади  i
лiс, справжнiсiнький лiс, куди  можна  буде  тiкати!  Хазяйка  з  гордiстю
казала, що в Нельї живуть вiдомi французькi поети. Хто саме, вона так i не
назвала, але це говорилося з таким виглядом, що пiсля цього не можна  було
торгуватися за платню! Мiж iншим, там, звичайно, дешевше жити.
   - Менi шкода, що ви будете так далеко, - зiтхнула Шура.
   - Зовсiм нi, - переконливо заспокоїла Марiя. - Це сорок хвилин їзди вiд
центру Парижа. Хiба  це  багато?  Отак,  знаєте,  вiд  Трiумфальної  арки,
бульварами, потiм Єлiсейськими Полями i  прямiсiнько  до  нас.  Ви  будете
часто приїздити з вашим Володенькою,  там  таке  чудесне  повiтря!  Ви  не
уявляєте, як я скучила за свiжим  повiтрям,  зеленим  листям  -  щоб  його
багато було, - за водою! Ми зможемо там щодня купатися, а Богдась мрiє про
рибалку!
   - А як ставиться  до  цього  вашого  переїзду  Олександр  Вадимович?  -
обережно спитала Шура.
   - О, та вiн же найщасливiший! У нього теж буде там окрема кiмната. А ви
ж знаєте, як з його слабими  легенями  йому  дуже  потрiбне  свiже,  чисте
повiтря!
   Так просто сказала це Марiя, а скiльки вона перемучилась  i  передумала
до того - це ж починалось зовсiм якесь нове життя. Разом iз Сашею. Уже  не
як закоханi напiвтаємнi коханцi, а як подружжя, справжнє подружжя.
   - Ну, значить, i я щаслива за вас, - щиро сказала  Шура,  -  i,  правду
кажучи, найбiльше за Олександра Вадимовича. Але як  ви  все  поєднаєте  iз
своєю роботою? Це ж додасться ще стiльки турбот - я-то знаю!
   - Хiба менi звикати? Та коли ми будемо разом, менi здається, у нас буде
бiльше часу i для роботи. I вiн буде  доглянутий  -  вiн  став  так  часто
хворiти! А ще я дуже прошу приїхати до мене сюди мою маму.  Вона  допоможе
менi, порадить в хазяйствi Я так давно її не бачила. Вона згодна,  хоча  й
дуже боїться подорожi. Я на неї  так  чекаю,  але  хочу  переїхати  до  її
приїзду.
   - Ми вам допоможемо, - вихопилось у Шури,  -  та  й,  певне,  весь  ваш
вiрний почт.
   - Ну, звичайно, уже розподiлили обов'язки! -  засмiялася  Марiя.  -  Ви
часто буватимете в нашому маєтку! А щодо Валерiя Iвановича, я  певна,  вiн
приїздитиме туди з пензлем i фарбами.
   - От я й подарую вам на новосiлля Мюссе, ви ж знаєте - на щось  дорожче
я зараз неспроможна!
   - Це найдорожчий подарунок, тим бiльше, що ми мрiємо,  нарештi,  купити
книжкову шафу. Ми вже бiгали з Сашею по  старих  крамницях,  нам  хочеться
саме книжкову шафу вибрати гарну, адже  таку  рiч  купують,  може,  раз  у
життi! Мюссе займе в нiй почесне i  достойне  мiсце!  У  мене  назбиралося
багатенько книжок. Я не можу спокiйно проходити повз  книгарнi,  треба  ж,
нарештi, щоб було де їх ставити!
   - Ах, як це буде чудесно! Вони обидвi радiли.
   - Так ми пiдемо на Монмартр? - питає Марiя, коли вони вже прощаються.
   - Обов'язково! Але як це легковажно  лунає:  "на  Монмартр",  немов  ви
пропонуєте менi прогулянку й розваги в улюблених художниками i  студентами
кав'ярнях i театриках Монмартру, - лукаво смiється Шура.  -  Iнколи  менi,
правда, хочеться скрiзь побувати i трошки розважитись,  якщо  справдi  там
цiкаво й весело.
   - Ми побуваємо i там, я мушу багато про що написати в своїх "Листах". Я
обмiркувала i занотувала щось на зразок  плану.  Ми  побуваємо  з  вами  в
судi...
   - От так розваги!  Це,  звичайно,  вас  спокусив  Олександр  Вадимович?
Поєднати приємне з корисним?
   - Я була вже з ним один раз, це дуже цiкаво, хоч i досить важко, i  вже
зовсiм не можна сказати, що приємно. Але ж взагалi наша робота - приємне з
корисним, хiба не так? Так от - перше: суд, - Марiя загнула один палець, -
два: установи для малолiтнiх злочинцiв. Не лякайтесь, це  може  бути  дуже
корисним не тiльки для Олександра Вадимовича, а й для мене, i  не  лише  в
тому, що напишу про них. Далi, три: школи для слiпих i  глухонiмих  дiтей;
чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже  веселiше.  Шiсть:  народнi
гуляння, бали для робiтникiв. Не лякайтесь такої легковажностi!
   - Навпаки, менi це все дуже цiкаво, я в захопленнi!
   - Ну, щоб ми не дуже з  вами  поринули  у  таке  легковажне  марнування
життя,  я  ще  хочу  вiдвiдати  й  написати  про  церковнi  проповiдi   та
великопiснi концерти.
   - Де ми спокутуємо нашi розваги на ярмарках i балах!
   - Як бачите, мої "Листи" зовсiм не будуть схожi на листи Герцена, якими
я зачитувалась  i  якi  вiдкривали  менi  очi  й  збагачували  думки.  Вiн
охоплював  усе,  вирiшував  полiтичнi  мiжнароднi  питання  i  фiлософськi
проблеми.
   - А ви  дасте  життя  робiтничого  Парижа,  Парижа  бiдноти,  звичайних
простих людей, часто скривджених життям,  -  хiба  це  не  потрiбно  i  не
цiкаво?
   - Це мене й заспокоює трохи. А на Монмартрське кладовище  я  хочу  пiти
навiть не для того, щоб потiм одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю.
   - I Гейне.
   - I Гейне.

   * * *

   Так само, як i  бiля  кладовища  Пер-Лашез,  бiля  Монмартрського  було
багато крамничок, лоткiв з квiтами - живими й штучними.  Веселi  дiвчатка,
наче низали намисто, робили гiрлянди, бутоньєрки, вiнки, продавали  широкi
стьожки з готовими

   ### вiдсутнi сторiнки 382-383 ###

   волi, вiд Парижа, вiд оточення нових друзiв,  якi  слухали  й  вимагали
розповiдати все, все, що трапилось там,  па  батькiвщинi.  Адже  тут  вони
перебували в атмосферi дискусiй, сперечань, сварок, якоїсь метушнi, а  там
- дiяли, жертвували своїм життям.
   - Ви - нашi герої! - сказав Желiговський пiсля розповiдi Тедзика.
   А потiм, коли йшли  вдвох  з  Марiєю  Олександрiвною,  i  вона  сказала
задумливо:
   - Справдi, Тедзику, ви герой.
   - Ну, хоч ви не кажiть цього,  -  щиро  обурився  Тедзик.  -  Вам-то  я
розповiв бiльше, нiж Желiговському. Таких, як я, були сотнi,  i  навiть  у
в'язницi не знали наших iмен, бо ми  вигадували.  I  такi,  як  я,  тiльки
рядовi виконавцi, солдати повстання.
   Дiйсно, вiн їй розповiв далеко  бiльше,  нiж  Желiговському,  коли  там
увечерi зiбралося кiлька чоловiк, бо їй  вiн  хотiв  передати,  що  й  сам
переживав, те, що, звичайно, вiн не винiс  на  люди,  i  Марiя  намагалася
уявити все, як було там,  на  Українi,  в  Києвi,  поки  тут  сперечалися,
дискутували, i "бiлi генерали" мрiяли про урочистий в'їзд на  бiлому  конi
до Варшави, урочистi паради пiд старими знаменами.
   А те, що вiдбувалося там, на батькiвщинi, що пережив сам Тедзик i сотнi
таких, як вiн, було так.
   За  розпорядженням  повстанського  Центрального  комiтету  мали  почати
повстання на Українi одразу за повстанням у Польщi, але воно  вiдкладалося
з багатьох причин.
   Уже на початку 1863 року трапилися  великi  провали,  арешти  в  Одесi,
Києвi, Житомирi. Особливо зле  вiдбився  на  пiдготовцi  повстання  провал
"Революцiйного агенства"  в  Одесi,  яке  мало  мiцнi  зв'язки  з  Києвом,
Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862  роцi  через  Одесу  готували
втечу пiдполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, i
ще тодi в руки жандармiв потрапило багато ниток. Нитки i  вели  до  Києва,
Петербурга, Варшави, а головне, за  кордон  до  Лондона.  Почалися  арешти
агентiв-зв'язкiвцiв,  вже  добиралися  до  голови  Комiтету  -   професора
унiверситету їсидора Коперницького,  але,  певне,  хотiли  зiбрати  бiльше
матерiалiв,  з   арештом   зволiкали,   i   старий   професор,   своєчасно
попереджений, зник iз Києва. Отже, нi Красовського, голови "Землi i волi",
нi Коперницького, керiвника польських революцiонерiв, у Києвi вже не було.
   А повстання за всяку цiну мали почати напровеснi 186З року. "Диктатором
на Русi" був призначений Лнтось Юр'євич, i вiн  сам  командував  одним  iз
київських рейдiв повстання i в його саме загонi й був Тедзик,  який  пiсля
своєї втечi й  подорожi  до  Чернiгова  знову  повернувся  до  Києва,  але
переховувався вiд полiцiї.
   З Антосем Тедзик  познайомився  з  перших  днiв  вступу  до  Київського
унiверситету, хоча вчилися вони на рiзних факультетах. Антось був "вiльним
слухачем"  iсторико-фiлологiчного,  а  Тедзик  -   юридичного.   Та   вони
стрiчалися у професора Коперницького, пiдполковника Красовського, i обидва
з запалом працювали в недiльних  школах.  Антось  приятелював  з  Стефаном
Бобровським.
   У Антося, Стефана, Тедзика, -  так  само,  як  i  мiж  їхнiми  старшими
друзями - Красовським та Коперницьким, - було цiлковите взаєморозумiння  в
питаннях самовизначення та незалежностi Польщi, України,  Литви.  Для  них
головним була справа народу. Та серед  "українських  громад"  i  польських
товариств - "гмiн" - такого  розумiння,  на  жаль,  не  було.  Багато  хто
вважав, що селянам треба домовлятися з помiщиками на вигiдних умовах i  що
саме шляхта матиме велике значення у повстаннi, i поки що нi Коперницький,
нi Антось Юр'євич i їхнi однодумцi, якi були за докорiнний перелом саме на
селi, ще не могли вiдстояти своїх позицiй. А коли спочатку примушений  був
зникнути Бобровський, потiм Коперницький, а Красовського,  якому  замiнили
смертну кару засланням до Сибiру, вже потайки  вивезли  з  Києва,  молодий
"диктатор на Русi" мусив прийняти на свої плечi  великий  i  важкий  тягар
вiдповiдальностi.  Вiн,  як  i  його  друзi,  покладав  надiї  на  "Золоту
грамоту", яку пiдготував i надрукував у багатьох примiрниках  Комiтет.  Це
було звернення до селян, а "Золотою грамотою" воно звалося, бо надруковане
було почасти золотими лiтерами. Мiж iншим, i цю  золоту  фарбу  метикованi
хлопцi дiстали у монастирськiй друкарнi. Там ця фарба вживалася для  сяйва
навколо святих! А друкували таємно в  унiверситетськiй  друкарнi.  "Золота
грамота" оголошувала, що селяни "безвозмездно" одержать у вiчне  володiння
землю без усяких там вiдробiткiв на пана.  Обiцянки  в  цiй  грамотi  були
розпливчастi, туманнi, але й Антось Юр'євич, i ватажки iнших  повстанських
загонiв вважали, що треба обов'язково привернути на свiй  бiк  українських
селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям,  вони  виборюють  i  свої
права.
   Багато полякiв -  шляхти,  студентської  молодi  -  бiльше  мрiяли  про
нацiональне  вiдродження  Польщi,  а  не  про  права  селян,  -  не   лише
українських, бiлоруських, литовських, а й своїх -- польських.
   Та гасла повстання вже об'єднували тисячi рiзноманiтних людей, i  палка
й одчайдушна молодь не замислювалася довго над конечною метою. Майорiв над
усiма заклик до боротьби за визволення вiд тиранiї росiйського самодержця.
   Тедзик не бував на засiданнях  Комiтету,  де  розроблялися  плани,  але
догадувався, що київськi пiдпiльники збираються останнiм часом на квартирi
в Антося, який  жив  на  Мало-Володимирськiй  вулицi,  i  звiдки  керували
пiдпiльною роботою та пiдготовкою до повстання.
   Марiя, Слухаючи Тедэика, Завжди Наче особливо схвильовано сприймала  цi
назви знайомих вулиць у любому Києвi. Адже вона  жила  там,  ходила  ними,
вони всi поставали перед її очима  з  своїми  тополями  та  каштанами.  I,
помiтивши це, Тедзик намагався згадати якнайдетальнiше всю топографiю.
   Рядовi члени, як вiн, Тедзик, часто стрiчалися  в  манежi  у  Ромуальда
Ольшанського.
   . О! Манеж унiверситетського берейтора Ольшанського! Як завжди поспiшав
туди Тедзик! Нiде правди дiти,  крiм  дiлових  зустрiчей,  вiн  навiть  не
по-юнацькому, а по-хлоп'ячомузахоплювався практикою верхової їзди.  Аякже,
вони вчилися стрiляти, орудувати: шаблями, їздити верхи. Вiн дуже  полюбив
коней. З якою заздрiстю дивився вiн завжди на сiрого в яблуках коня Вабiя.
Це був красень кiнь, просто казковий кiнь графинi Moщинської,  який  також
стояв в унiверситетському манежi i якого  дивак  берейтор,  вiдданий  друг
Красовського i Коперницького - Ромуальд Ольшанськии нiкому,  звичайно,  не
давав.
   - Це кiнь графинi Мощинської, -казав вiн  таким  тоном,  немов  це  був
недоторканий кiнь Королеви. .
   I уявiть, 26 квiтня, так, того пам'ятного 26 квiтня ын дав  цього  коня
ватажковi  найбiльшого  загону,  поручику  Київської  iнженерної   команди
Врлоднславу Рудницькому, якого; повстанцi звали "козаком Са вою;".
   - А як же графиня Мощинська?  -  здивувалися  тодi  хлопцi  -  київськi
студенти, гiмназисти, офiцери, що складали повстанський загiн,  та  й  сам
ватажок, козак  Сава  -  Володислав.  Рудницький,  дивувався,  погладжуючи
розкiшну, шию красеня Вабiя i не вiрячи своїм очам.
   - Вона не внесла податки на  потреби  повстання,  як  належить  кожному
поляку, - урочисто й безапеляцiйно - мовив  Ольшанський.  -  Вабiя  у  неї
конфiсковано i за постановою передано командиру вашого загону.
   Хлопцi вважали за краще не  допитуватися,  чия  була  постанова  i  хто
конфiскував.
   Так що Вабiй теж узяв участь у повстаннi.
   Увечерi 26 квiтня 1863 року з  манежу  Ольшанського  вирушив  на  конях
загiн юнакiв, озброєних рушницями та  шаблями:  Такi  ж  чималi  загони  i
зовсiм невеличкi групки потяглися з рiзних кiнцiв Києва - пiшi й на конях.
   Вони прямували усi до застави, до села Бiличi. То був збiрний пункт, а.
вже звiдти, розбившись  на  десятки  й  сотнi,  iшли  на  села  Романiвку,
Баланiвку,  Бородянку,  Пiски.  Якою   свiжiстю,   бадьорiстю   вiяв   цей
київський-вечiр, i не хотiлося замислюватися, що зброї мало, що до  Києва,
Житомира,  Кам'янець-Подiльського  вже,  стягаються  вiйська.   Вiдкладати
однаково не можна було, але нiхто й не думав про загибель i поразку.  Мало
зброї? "Зброя повстанцiв у руках  ворога"  -  передавались  слова  Стефана
Бобровського, тепер вiйськового наг чальника повстання  у  Варшавi.  Проти
них виставлять гармати? Але ж на  допомогу  вийдуть  "косiнери".  Клеплять
коси по ковальнях, точать ножi та списи по усiх усюдах.
   Тедзик  iз  загоном  Юр'євича  їхав  по  Василькiвськiй  дорозi.  Загiн
розмiстився  на  двох  возах.  За  заставою  зробили  зупинку,   оглянули,
перевiрили рушницi, шаблi, пiстолети. Розгорнули своє  повстанське  майно,
знамено.  Це  знамено  вишили  польськi  жiнки,  якi  попри   всi   накази
губернаторiв не скидали жалоби, i на цьому  червоно-чорному  знаменi  були
хрест i слова: "В iм'я бога за нашу i вашу зольнiсть".
   Тедзик перевiрив свiй похiдний ранець. Там лежав чималий пакет - аркушi
"Золотої грамоти".
   - Ми будемо читати "Золоту грамоту" в кожному селi, на кожному  хуторi,
- сказав Антось. - Ми скажемо людям: "Ми повстали i боремось  "за  нашу  i
вашу свободу".
   Хiба не настав той день, до якого готувався  Тедзик  змалку,  усе  своє
молоде життя?
   .Вони проходили Села -  Мотовилiвку,  Фастiв,  Дiдiвщину,  Голяки...  В
деяких мiсцях їх зустрiчали навiть з церковним дзвоном, з  рушниками,  але
здебiльшого мовчки, насторожено, поки ие чули палких  промов  Юр'євича  i,
головне -  читання  "Золотої  грамоти".  Так.  Виймали  аркуш,  оздоблений
золотою фарбою, i на цьому аркушi  вгорi  був  зображений  хрест  та  Iсус
Христос. Сам Антось, або Тедзик, або ще хтось iз загону повстанцiв читав:
   - Во iм'я отця i;сина, i  святого  духа.  Разом  з  .Польщею  i  Литвою
пiднявшись проти  московського  панування,  щоб  добути  вiчну  свободу  й
щасливу долю цiлої нашої країни, заявляємо перед  богом,-цiлим  .свiтом  i
народом,, що iншого щастя  не  жадаємо  для  нашої  дорогої  країни  й  не
знайдемо нiде бiльш, як тiльки у волi, свободi i рiвностi всiх мирян, якої
б  вони  вiри  i  якоvo  стану   не   були.   Ажадаючи   найбiльше   щастя
сiльському.людовi на вiчнi наси,постановляємо..."
   Де було дядькам, та дiдам,,.та бабам розбиратися в постановах  грамоти,
про якi до сварок сперечалися "бiлi" й "чорвонi"i Де їм було збагнути, що,
написавши про "дорогу країну", "бiлi" мали на увазi  Польщу  в  старих  її
межах i що дiдичi не втратять своєї вигоди!
   Вони чули, їх вражали, вони серцем сприймали слова:  "Сiльський  люд  у
селах i хуторах панських i казенних - однодворцi, чиншовики i  т.  д.  вiд
сьогоднi вiльнi, свободнi й рiвнi в правах з iншими жителями країни.
   Землi орнi, сiножатi й садиби панськi й казеннi, которi за чинш або  за
вiдробiток держали селяни, будуть вiд сього дня власнiстю кожного  хазяїна
без жодної за них плати..."
   Вiд тих слiв загоралися очi, всi  присувалися  ближче,  щоб  нiчого  не
пропустити, i не пiп бубонiв з амвона не зрозумiлий  нiкому  манiфест,  як
було це два роки тому, а читав юнак голосно, запально, наче це самого його
дужче торкалося.
   Ох,  як  тодi  Тедзик  обвiв  усiх  очима  й  повторив   двiчi   навiть
задерикувато, наче кидаючи виклик тiй владi, що досi тяжiла й знущалась iз
цих людей:
   - "Можуть i мають право переходити з мiсця на мiсце до сподоби, i нiхто
їм у тому перешкоджати не буде".
   А зупинивши погляд на молодi, на дiтлашнi,  що  звичайно  юрмилася  тут
попереду батькiв, оголосив майже врочисто: "Можуть i мають  право  вчитися
по всiх школах i бути в  крайовiй  службi  нарiвнi  з  iншими  обивателями
країн".
   I тут матерi почали хреститися, i пiдшморгувати носами, i витирати  очi
кiнчиками хусток - дiти їхнi мають право вчитися по всiх школах...
   Ще були пакти про священикiв, про їхнi права й обов'язки перед народом,
щоб i вони мали з чого жити, але не  стягали  з  людей  грошi  за  духовнi
послуги.
   - А то iнколи поховати нема за що, - зiтхнула якась бабуся.
   - Поховати-то вже  якось  поховають,  а  от  коли  дитини  нема  за  що
похрестити, - промовила коло неї  молодиця,  притуливши  до  себе  мiцнiше
прегарнесеньке дитинча, яке тiльки лупало  очима,  i  було  йому  поки  що
байдужiсiнько, як та коли його хрестили, а чи й зовсiм ще не змогли.
   Ще юнаки закликали пристати до них i  обiцяли  за  це,  хто  залишиться
живим, землю, i садибу, i досмертну плату з народного скарбу.
   Тедзику здавалося, та  нi,  не  здавалось,  вiн  знав  напевне,  що  це
найвищий, найсвятiший день у його життi. З його рук, з рук його  товаришiв
люди приймали волю, землю, людськi права. Серце калаталося вiд захоплення.
Приєднувалося до їхнiх загонiв ще не дуже багато. В деяких селах  виносили
хлiб, овочi, молоко, проводжали врочисто, i для загону було  несподiванкою
те, що сталося в селi Солов'ївцi.
   Адже полiцiя не дрiмала. Уже заздалегiдь  у  багатьох  селах  провадила
вона й свою урядову "агiтацiю". Селянам втлумачували, що поляки  повстали,
щоб i царя-визволителя, царя-батюшку знищити,  усiх  повернути  пiд  своїх
польських панiв, усе спольщити,  православну  вiру  заборонити.  Вербували
людей, сiльську стражу, за це обiцяли i платню, i всi речi,  що  вiдiб'ють
вiд повстанцiв, i всiлякi нагороди та вигоди.
   Увечерi, коли повстанцi вийшли з Києва, полiцiї вже  наказали  бути  на
вартi, створювати засади, негайно вести повстанцiв  у  волосне  правлiння,
сповiщати полiцiю. У перших  селах,  якi  проходив  Юр'євич,  ще  не  було
проведено цiєї полiцейської роботи, отже, загiн стрiчали добре. Але в селi
Солов'ївцi сiльська сторожа органiзувала засаду, i вночi,  коли  повстанцi
пiд'їхали до села, добре озброєна варта заступила шлях з  вимогою  iти  до
волосного правлiння.
   - Ми й так маємо йти до волосного правлiння, - сказав Юр'євич. - Ми  не
воюємо проти вас, ми несемо вам волю i вашi права. Ви скличте сход,  i  ми
пояснимо вам усе.
   Вiн  навiть  наказав  своєму  загону  покласти  зброю  на  вози.   Адже
порозумiвся вiн iз селянами у попереднiх пунктах! Тут має бути так само.
   Але навiщо було складати на возi зброю? На доказ того, що не з селянами
прийшли  вони  воювати?  Загiн  рушив  до  волосного  правлiння,  оточений
сiльською вартою, далеко численнiшою, нiж загiн.
   Самi селяни з варти були розгубленi, вони  гадали,  що  зустрiнуться  з
розлюченими ворогами, якi одразу кинуться в бiй, а юнаки цiлком  миролюбно
розмовляли з ними.
   Раптом десь позаду коло возiв пролунав пострiл. Це один iз полiцейських
найманцiв схопив пiстолет повстанця, вистрелив у темрявi  i  сам  же  зняв
гвалт:
   - А! вони стрiляють! Вони хочуть нас обдурити! Що там ще  слухати  їхнi
теревенi, бийте їх одразу, ворогiв наших! -  i  перший  кинувся  на  групу
повстанцiв. Це був наче той сiрник,  вiд  якого  може  початися  пожежа  в
цiлому лiсi.
   - Вони стрiляють, вони обдурили нас, вони приховали  зброю!  -  горлала
тепер уся юрба, стрiляючи в беззбройних, б'ючи їх дрючками, кiлками.
   Нiхто не вийшов з цiєї сутички цiлим. Дванадцять юнакiв  лежали  побитi
до смертi. Решта була покалiчена,  поранена.  I  їх,  поранених,  побитих,
зв'язали й кинули в льох. Потiм перевезли до київської фортецi - в'язницi.
Вони опинилися в Прозорiвськiй баштi. Серед них був важко поранений Антось
Юр'євич i, на щастя, тiльки побитий Тедзик..

   * * *

   ...Жахливо було перший день i першу нiч. Антось майже  не  приходив  до
пам'ятi, i його в подальшi днi поки що не чiпали й не  водили  на  допити.
Ходити вiн не мiг i до того ж ледве розмовляв. Тедзик найдужче  турбувався
про нього. Йому здавалося - Антось помирає. Отут, у  тюремнiй  баштi,  вiн
помре. Адже вiн нiчого не говорить, тiльки стогне, а лiкар не приходить, i
товаришi самi невмiло зробили перев'язку. Якось уночi Антось  заворушився,
застогнав i раптом затих. Переляканий Тедзик кинувся до нього.
   - Це я, Тедзик. Чи чуєш мене, Антосю?
   - Тихше, присунься, - раптом почув Тедзик слова, вимовленi, безперечно,
у цiлковитiй свiдомостi. - Слухай, Тедзику, менi, звичайно,  дуже  зле,  -
зашепотiв Антось, - а втiм,  не  настiльки,  як  я  ще  удаю.  Менi  треба
зволiкти час, поки ми не зв'яжемося з нашими на  волi.  Ми  мусимо  втекти
звiдси. Ти розумiєш, коли я пiду на допит  -  кiнець  один:  шибениця.  Це
надто безглуздо - такий кiнець, коли ми тiльки почали життя i дiло...
   Звичайно, це було безглуздо - отак сидiти й чекати шибеницi.  Тедзик  в
усьому поклався на Антося.
   Антось лежав. Вiн вставав лише, коли всi спали i коли Тедзик  з  iншими
хлопцями пересвiдчувалися,  що  i  варта  куняє.  Тодi  Антось  вставав  i
тихенько нишпорив по кутках, оглядав вузькi загратованi щiлини-вiкна.
   Тедзик раптом згадав тут, у в'язницi, у Прозорiвськiй  баштi  київської
фортецi, те, що чув колись  малим..Про  це,'здається,  казав  його  батько
матер..: А може, дядько, її брат? Адже вони обидва i сидiли, i  тiкали,  i
були в засланнi... Та, врештi, не так уже важливо,  хто  з  них  казав,  а
Тедзик тепер згадав, що для ув'язненого час зупиняється. Тедзик,  навпаки,
боявся, що час бiжить надто швидко i вони не встигнуть пiдготувати втечу.
   У в'язницях Києва, Житомира, Вiнницi сидiли  сотнi  повстанцiв,  та  це
зовсiм не означало перемоги приборкувачiв повстання. По-перше,  їх  дурили
цi ж самi арештованi, сидячи за гратами, по-друге, вони тiкали,  всiлякими
засобами тiкали.
   Багато ув'язнених називалися не своїми  прiзвищами,  казали  iмена  вже
забитих, збивали з пантелику жандармiв. У сутичцi пiд Верхолiссям у  полон
узяли свiтловолосого й свiтлоокого юнака, якого називали "козаком  Савою",
а прiзвище його  було  Iванський.  За  кiлька  днiв  хтось  довiв,  що  це
Тарасович - один з ватажкiв, невловимий i небезпечний. Полiцiя радiла.  Та
радiсть її була передчасною. Юнак утiк просто з-пiд її носа, i згодом було
виявлено, що з волi пiдкупили навiть iсправника, полiцейських  чиновникiв,
i вiн втiк, переодягнувшись у жандармсьмундир, на  жандармських  конях!  I
був  це  начальник  повстання  в  Київськiй  губернiї,  поручик  київської
iнженерної команди Володислав Рудницький!
   На волi дiяла  безупинно  пiдпiльна  органiзацiя  допомоги  ув'язненим,
дiяла запально, наважуючись на ризикованi неймовiрнi  вчинки.  Розлютованi
жандарми казились. Вони нiяк не могли намацати ниток цiєї органiзацiї,  бо
"зараза"  проникла  'навiть  у  варту,  навiть  у  їхнє  середовищеi  Однi
допомагали  ув'язненим  iз  спiвчуття  до  ув'язнених,  з   ненавистi   до
начальства, iншi - не вважали за потрiбне  втримуватися  перед  пiдкупами,
третi - пiд загрозою помсти.
   Тедзик був уже не Шуазель, вiн назвався вигаданим прiзвищем  i  доводив
на допитах, що вiн потрапив цiлком випадково в ту  колотнечу,  його  взяли
помилково, вiн i в Києвi не жив, плiв хтозна-що. Антосевi було важче. Його
взяли лiд його iм'ям, провокатор-свiдок запевняв, що саме  вiн  -  ватажок
київського загону i взагалi київського пiдпiлля. Та вдень  Антось  лежав:,
стогнучи i не рухаючись...
   На волi не дрiмали. Чого тiльки не вигадували, особливо жiнки, особливо
дiвчата.  Вони  збирали  кошти,  пiдкупляли  варту,  зав'язували   близькi
знайомства, з офiцерами полiцiї, у кожної з них сидiв "наречений", з  яким
благали побачитись, в передачах передавали в найрiзноманiтнiший спосiб  не
лише записки, а навiть iнструменти, якi могли б зиадобитяся.при  втечi.  ,
Молодь є молодь. Вже за кiлька днiв, виглядаючи з-за грат, хтось iз юнакiв
весело повiдомляв усiй камерi:
   - .Слово гонору, знову иаш Чорний ангел з'явився!
   "Чорним ангелом" назвали невiдому поки  що,  тонку  високу  паненку,  в
усьому чорному, з чорними величезними очима i чорним волоссям, пасма якого
вибивалися з-пiд жалоби. Вона трималася так упевнено й гордо, що здавалося
- вартовi її просто оояться. У цiй камерi, де сидiли Антось i  Тедзик,  не
знали, хто вона.
   Камера їхня була вщерть переповнена.  "Скрiзь  так,  -  проговорився  з
нудьги якийсь вартовий, добродушний солдат, -як оселедцiв у бочцi, та воно
вам на краще. Це коли в одиночнiй - то вже каюк. Або, не приведи  господи.
Косий капонiр!"
   Косий капонiр - то вже. був для смертникiв або довiчно ув'язнених. Його
збудували спрадавна як  форт  київської  фортецi  та  використовували  для
ув'язнення. Київський  Шлiссельбург.  Вiн  мiстився  в  ущелинi  київських
валiв, коло вiйськового госпiталю:  Крiм  природних  неприступних  стiн  -
крутих високих горбiв,  ще  збудували  високу  огорожу,  i  скрiзь  стояла
посилена варта.
   Випадково, - а може, й не випадково, - вiд  одного  з  офiцерiв;  варти
дiзналися,   що   саме   там   сидить   Ромуальд   Ольшанський,   завзятий
унiверситетський берейтор. Усi враз змовкли й схилили голови.
   Звiдти порятунку не могло бути!
   За кiлька хвилин, коли офiцер пiшов, хтось iз хлопцiв мовив:
   -От цiкаво б дiзнатися, а що з Вабiєм? Невже Вабiя  забрали  й  вiддали
графинi?
   - Нi! - озвався iнший. - Вабiй  був  наш  до  кiнця  -  його  забили  в
сутичцi.
   Прозорiвська башта не була така  безнадiйна,  як  Косий  капонiр.  їхня
камера мiстилась низько, майже пiдвальна, i найкраще їм було видно ноги  -
багато  нiг  -  у  важких  грубезних  солдатських  чоботях,  у   блискучих
офiцерських, але звичайно  пожвавлення  наступало,  коли  в  певнi  години
прийому передач починали мелькати жiночi нiжки.
   - Дивiться, за  "Чорним  ангелом"  вже  з'явилось  наше  Чортенятко,  -
повiдомив юнак, який притулив обличчя до грат - "черговий по  гратах",  як
жартома називав таких Тедзик. -  Дивiться,  слово  гонору,  воно  менi  до
вподоби бiльше, нiж "Чорний ангел"!
   - Я розумiю, що варта боїться "Чорного ангела", я б сам  її  боявся!  -
признався Тедзик.
   - Ой, товаришi! Чортенятко iз своїми усмiшками та бiсиками  в  оченятах
просто заговорює зуби черговому офiцеру.
   - Бронеку! Тедзику! Прошу вас, станьте на дверях, щоб  зненацька  нiхто
нас не застукав, - мовив iз своїх нар Антось. - Що  ви  гадаєте,  що  я  з
каменя? Я теж хочу поглянути врештi i на ваше Чортенятко,  i  на  "Чорного
ангела".
   Шкандибаючи, вiн причвалав до вiконця.
   - Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке  чортенятко  -  Зуня  -  наречена
Казика Бобровського, старшого брата Стефана!
   - Так я ж бачив Казика й ранiше, i тут уже на плацу з  солдатами,  коли
мене водили на допит - вiн же офiцер!
   - Значить, вiн як офiцер буває тут! Треба неодмiнно зв'язатися з ним  i
з Зунею! А я хворiю далi, i нога не  дає  менi  ходити,  -  мовив  Антось,
вкладаючись знову на нари.
   Вiн недаремно оглядав усi кутки, не тiльки в камерi, а  й  у  коридорi,
куди iнколи вночi виходив, недарма вiн розпитував фельдшера, чи далеко  до
тюремної лiкарнi, а потiм зiтхав i казав: "Нi, менi не дiйти,  ви  вже  не
сердьтеся - приходьте до мене", а легкий  у  взаєминах  Тедзик  вияснив  з
вартовими, чи далеко їм, бiдним солдатам, ходити до казарми, чи  вона  тут
близько, -  взагалi,  всi  були  зайнятi  виясненням  всiлякими  способами
топографiї i географiї їхньої  фортецi  i  навколишнiх  мiсць,  головне  -
шляхiв до Днiпра. Яка була радiсть, коли в однiй iз передач, яку  передали
дiвчата вже до їхньої камери, бо через  фельдшера  зв'язалися  з  ними,  -
Тедзик, надкусивши якусь булочку, раптом вiдчув пiд зубами папiрець.
   - Матка боска! - вирвалося у нього. - Я ж мiг його проковтнути!
   - З твоїм апетитом не дивно! Читай швидше! - захвилювався Антось.
   - Ой, тут треба не читати, а розглядати...
   На крихiтному цигарковому клаптику папiрця було точно намальовано  план
фортецi, позначена тюремна стiна над глибоким яром i пункти,  де  вартують
караульнi, а головне, було пiдписано i вказано  стрiлкою,  що  пiд  стiною
мусить проходити давнiй пiдземний хiд!
   Антось довго мiркував над цим пожмаканим папiрцем, врятованим вiд зубiв
Тедзика. Антося нiхто нiчого не питав, його не чiпали,  поки  вiн  сам  не
подiлився своїм планом.
   План був ризикований, готуватися треба було довго, та вiн усiх захопив.
   - Ми робимо пiдкоп.  Нам  треба  мати  вихiд,  хоча  б  найвужчий,  щоб
дiстатися цього стародавнього пiдземного ходу. Нi, не з нашої  камери,  це
неможливо, з пiдвалу, куди є вхiд з нашого коридорчика  i  яким  нiхто  не
користується,  як  уже  ви  всi  помiтили,  бо  це   занедбане   пiдвальне
примiщення, де звалений рiзний мотлох, i от iз  нього,  з  цього  пiдвалу,
треба  пiдкопатися  до  старого  ходу.  Мабуть,  у  цьому  планi,  що  нам
надiслано, брав участь хтось, хто добре це врахував. Це добре,  що  в  нас
уже такi налагодженi зв'язки з частиною варти,  що  тепер  ви  всi  просто
гуляєте  спокiйно  собi  в  коридорчику,  палите  цигарки  й  базiкаєте  з
черговими офiцерами.
   - З тими, яких оплела Зуня! - вставив Тедзик.
   - I яких пiдкупляє весь час. Але ж довiряти їм, звичайно, не можна, те,
що передаємо записки, - i то велика довiра i риск. Так от, коли,  нарештi,
нам  пощастить  прокопати  до  хзду,  в  слушний  час  уночi  ми   тiкаємо
невеличкими партiями, виходимо над яром, спускаємось до Днiпра, а там  уже
справа  легша.  Попереджую  -  пiдготовка  довга,  риск  великий,  хто  не
наважується - хай  все  ж  таки  присягнеться  найсильнiшою  присягою,  що
мовчатиме й нiкого не викаже анi за яких обставин. Можливо, тi, проти кого
нема явних прямих доказiв, можуть не ризикувати... А кого чекає Сибiр  або
шибениця...
   - Я однаково з тобою, - сказав Тедзик.
   Присягнулися всi, так, як присягалися їхнi батьки, вони самi, як кожен,
хто тiкав "до лясу" й починав  боротьбу.  Тепер  знали  -  це  присяга  на
смерть, i вiдбувалася вона врочисто, пошепки серед тюремної  нiчної  тишi.
Вiдтодi всi й почали потай i вголос,  власне,  впiвголоса,  майже  пошепки
молитися, щоб час тягнувся довше, щоб до суду, який має  бути  навеснi,  -
про це також повiдомили їх спiвчуваючi офiцери,  -  вони  могли  закiнчити
пiдкоп i здiйснити втечу.
   Антось керував усiм. Його  слухали  беззаперечно,  хоч  вiн  нiколи  не
наказував, а коротко й розумно доводив. Iнколи гiрко замислювався  Тедзик:
чому ж, коли такi розумнi вiдданi люди,  як  старий  Коперницький,  Стефан
Бобровський, Антось Юр'евич, iншi, стояли на чолi "рухавки", чом  так  усе
вийшло жахливо? I чи не надто був благородний  вчинок  Антося  -  спокiйно
там, у селi, покласти зброю на вози i цим довести,  що  вони  не  з  боєм.
iдуть до селян, а несуть волю! Але ж у iнших рейдах з тих або iнших причин
теж повстанцiв було переможено...
   - Це образливо, гiрко, - сказав вiн Антосевi уже тут,  у  тюрмi.  -  Ми
йшли до них з вiдкритим серцем, з жадобою кращого життя для них же...
   -Що ж, хiба вперше люди побивають своїх пророкiв? Згадай Голгофу...  Та
ти не вважаєш, Тедзику, що найдужче виннi ми самi, нашi проводирi? Адже  i
серед нас, хто брав участь i хто тiльки  допомагав,  хiба  було  цiлковите
взаєморозумiння щодо остаточної мети? I зараз, коли нашi смiливi  дiвчата,
як "Чорний ангел", як Зуня, збирають кошти нам на допомогу, i ранiше, коли
нашi збирачi ходили з кружками  по  всьому  пiвденному  й  захiдному  краю
начебто для бiдних, - а насправдi на потреби ."рухавки". I всi поляки  про
це знали, i давали хто що мiг, адже навiть i магнати давали немало, але  ж
вони мрiяли про вiдновлення, своїх можновладних  прав,  а  зовсiм  не  про
права, того бiдного люду, якому треба, було втлумачити, що нi.  землi,  нi
волi анi з царських, анi з панських рук вiн не матиме. Яку ворожнечу зараз
знову розпалили мiж поляками, українцями, росiянами, яку.  дику  ненависть
розвивають!
   Оце було найболючiше, адже' i в тiй юрбi, що напала на нас, було кiлька
найманих заводiяк, а решта хiба розбиралася, хiба розумiла? Але ж її, як i
всяку юрбу, захопив дикий момент, коли дiють, не усвiдомлюючи, собi  ж  на
зле. Нi, нам нiяк не можна загинути й занапастити наше справедливе дiло, -
твердо закiнчив Антось, - а поки що - змiнимо наших копачiв - риємо, риємо
далi! Ходiмо, Тедзику!
   I вони колупали, рили, рили без утоми, колупали тверду тюремну стiну  i
молились, молили хто  долю,  хто  матку  брску  ченстоховську,  хто  Єзуса
Христа, щоб час тягнувся довше, хоч трошечки  довше,  нiж  йому  належить.
Особливо вночi.
   Нiколи не забути  тiєї,  останньої,  ночi.  Втечу  вже  не  можна  було
вiдкладати, як не можна  було  вже  вiдволiкати  явку  на  допит  Антосевi
Останнi днi Антось весь час був у пiдземеллi,  але  перевiрку  робили  вже
давно абияк.'Антось мав тiкати першим. з'ням ще три товаришi.  Якщо  втеча
пройде щасливо, за першою партiєю за кiлька днiв втечуть  ще  кiлька...  З
яру над Днiпром вони мають дiстатися за Видубецький монастир,  в  останнiй
записцi  з  волi,  зашифрованiй.  Звичайно,  було  зазначено,  де  на  них
чекатимуть конi.
   - А як же спуститись до Днiпра цим яром? Та" тiльки скотитися можна!  -
сказав Бронек, теж з "першої черги".
   - А хоч би й так, - спокiйно сказавАнтось.
   - Зараз у Ярах ще снiг, - легковажно зауважив Тедзик, - не боляче  буде
котитися.
   - Побачимо, як ти там пожартуєш, - образився Бронек. Так,  ще  снiг  не
розтанув. Була провесiнь, ще холодна мiнлива провесiнь, з  рiзким  вiтром,
мокрим снiгом, сiрим хмарним небом. Першим лiз Антось - коли  що  не  так,
вiн перший прийме на себе удар долi. За ним Тедзик. Потiм  Бронек..  Потiм
Михась.
   -У разi тривоги треба напасти на вартового, кляп у рот, зв'язати.
   - До вiдзення, товажишi! Ми чекатимемо на вас. Ми  дамо  звiстку,  коли
все пройде гаразд. Тихо. Мв йдемо... Эа ними у пiдвал спустилися ще кiлька
- для варти. Першим полiз Антось. За ним Тедзик.
   - Я не можу, - сказав третiй, Бронек. - Це вiрна  смерть,  а  иа  судi,
може, ще якось викручусь.
   - Пусти мерщiй мене, - вiдштовхнув його Михась i зник в отворi.
   Панувала цiлковита тиша.  Особливо  тут,  пiд  землею,  в  цьому  ходi,
виритому, може, кiлька сторiч  тому.  Троє  втiкачiв  пробиралися  мовчки,
кожен шерех примушував зупинятися, прислухатися; №, тривоги не було  чути.
Залишаючи камеру, на своїх нарах хлопцi так поклали ковдри i всяке шмаття,
яким укривалися, нiби пiд нимхтось лежить.. Антось присвiчував малесеньким
лiхтариком, який їм заздалегiдь передали. От повiяло свiжим повiтрям. Вони
виходять. На смерть чи на волю?  Вени,  всi.  троє,  вилiзли  за  тюремною
стiною, справдi, над яром.  На  розi  стiни  побачили  постать  солдата  з
рушницею, але в ту ж мить вiн зайшов  за  рiг  стiни,  зникнувши  з  очей.
Хлопцi тремтiли. Вiд хвилювання чи вiд  холоду?  Адже  була  майже  зимова
холодна нiч.
   - Швидше вниз! - пошепки скомандував Антось. їм допомагав вiтер, за ним
не чути було шереху. Вони  полiзли  плазом  додолу...  Раптом  покотилися.
Здавалося - у безодню. Якi ж то високi надднiпрянськi  гори!  Вони  нiколи
ранiше не здавалися їм такими!
   "В Антося ж поранена нога, - подумав тодi  Тедзик,  -  хоч  би  вiн  не
пошкодив її дужче!" I ця думка так заволодiла ним, що  вiн  не  думав  про
небезпеку i не звертав уваги, що голий густий чагарник дряпає йому обличчя
- от клята шипшина, а як гарно цвiте повеснi!
   - Лiзьте по струмку, - прошепотiв Антось. Слава богу, значить", живий!
   Це, певне, був перший весняний струмок.  Як  це  вiн  не  пiдмерз  цiєї
холодної ночi. Вiн навiть дзюрчав! От молодець! А шлях, вiрнiше,  полiт  -
здавався нескiнченним.
   Раптом вони почули тихе iржання. I вже не треба було  нi  котитися,  нi
плазом спускатися, можна було стати на ноги, i випростатися, i  вiддихнути
на повнi груди.
   - Це, певне, нашi десь тут, - сказав Антось.
   А де  ж  вони  опинилися?  Десь  за  Лисою  горою?  Чи  за  Видубецьким
монастирем? Нiчого вночi не розiбрати.  Пройшли  трохи  в  тому  напрямку,
звiдки  почули  iржання.  У  темрявi  ледь  помiтно  стало  видно  фаетон,
запряжений двома кiньми. Може, той, що чекає на них, а може, й не той...
   Однаково  треба  пiдiйти  й  дiзнатися.  Iншого   виходу   нема.   Коли
розвидниться - вони повиннi бути вже  далеко.  Тут  їх  однаково  схоплять
уранцi - не по-зимовому вдягнених, в подертому,  пошматованому  одязi,  за
час перебування в тюрмi якого вигляду вiн набув! А арештантського одягу не
вистачало...
   Вони обнялися троє - може ж, треба  попрощатися?  -  i  попрямували  до
фаетона.
   - "Чорний ангел"? - спитав Антось. Це був пароль.
   - Сiдайте мерщiй, - вiдповiв кучер, i  вони  помчали.  Не  на  мiст  на
Бровари i не в Київ.
   - Переночуєте в Корчуватому.
   Мокрi, подряпанi, замерзлi, нiчого  не  розпитуючи,  опинилися  вони  в
маленькiй хатцi. Хазяйка й хазяїн тiльки привiталися; i так само нiчого не
розпитуючи, тiльки зiтхнувши, дала  хазяйка  умитися,  поставила  на  стiл
хлiб, картоплю, квашену капусту... а сама  стала  готувати  постiль.  Якщо
органiзатори втечi обрали цих людей для їхньої схованки, значить,  вони  в
них певнi. Хазяї були українцi, це почули з розмови.  Хазяїн  скидався  на
якогось робочого - чи то сторожа, чи  доглядача  на  мосту,  чи  з  якоїсь
артiлi. Мовчазний i трохи насуплений, але з добрими сумними очима.  Видно,
що верховодила жiнка. Вранцi вона також пiшла на роботу, зачинивши хату на
замок i залишивши їм їсти.
   Хлопцi, втомленi фiзично, нервово перенапруженi, довго спали, все  нiяк
не  могли  отямитися...   Трохи   очунявши,   поснiдавши,   Тедзик   почав
роздивлятися в хатi, бiднiй, але чистiй, з вишитими рушниками на iконах  i
навiть iз стосиком книг у кутку.
   Вiн зацiкавився. Згори лежало євангелiє, потiм якiсь лубочнi видання, а
потiм, потiм...
   - Дивiться, хлопцi, - гукнув вiн,  наче  побачив  щось  надзвичайне.  -
Дивiться! "Кобзар" i "Народнi  оповiдання"  Марка  Вовчка!  -  Тепер  було
зрозумiло, чому саме цю сiм'ю вибрали для їхньої схованки.

   * * *

   - Марiє Олександрiвно, - мовив Тедзик, розповiвши їй усе. -  Ви  тiльки
збагнiть. Вашi  "Народнi  оповiдання"  я  побачив  пiд  час  утечi.  Потiм
з'ясувалося: цей робiтник вiдвiдував недiльну школу на Подолi. Нi, вiн  не
був анi революцiонер, анi пiдпiльник, але ж вiн читав уже "Кобзаря" i вашi
"Народнi оповiдання", i це дало пiдставу повiрити йому, довiритися. О,  ви
не уявляєте, як я зрадiв! Я хотiв попросити у нього цю книжечку, та  потiм
подумав: "Хай читають, хай знають вас. Хай люблять вас люди".
   Марiя сумно глянула на нього.
   - Ая була так далеко вiд них, - мовила вона. -  Ну,  а  далi,  далi  як
було?
   - За тиждень "Чорний  ангел"  надiслала  нам  офiцерський  одяг,  i  ми
помчали далi.
   - А ви побачились iз нею?
   - Нi, нi з нею, нi з Зунею. Ми через  кучера,  нашу  людину,  звичайно,
попросили переказати їм безмежну подяку, а також просили,  щоб  повiдомили
нашi одчайдушнi панночки товаришам у в'язницю, що з нами все гаразд.
   - А тi, що лишилися там? Утекли?
   - Не знаю. Невiдомо. Михась подався до Варшави, а ми  з  Антосем  сюди.
Антось тепер долiковує рани, якi, звичайно, дали себе знати. А я чекаю, що
менi накажуть, може, поїду до Iталiї, може, в Гейдельберг, а може,  лишуся
поки що тут...

   * * *

   Що Антось Юр'євич втiк iз Прозорiвської  башти,  стало  там  вiдомо  не
одразу. Ще кiлька днiв дурили голови  вартовим  i  контролю,  i  до  втечi
готувалася друга партiя. Адже нiкому з начальства  й  на  думку  не  могло
спасти, яким саме чином могли втекти першi. Розкрили зовсiм  випадково,  i
друга партiя втекти вже не змогла.
   Потеплiшало, вже вiяло справжньою весною. Снiг танув. Раптом  вартовий,
що ходив повз стiну фортецi, ставши на снiг, провалився  пiд  землю!  Зняв
несамовитий крик. Так було вiдкрито пiдкоп iз в'язницi i стало  зрозумiло,
як втiк Юр'євич, але спiймати його вже не могли.
   Щодо Тедзика й Михася-тут сталася цiлковита плутанина, бо вони  були  у
в'язницi пiд вигаданими iменами й прiзвищами.

   * * *

   - Чи знатимуть про це все потiм,  про  кожного  З  вас?  Вашi  справжнi
iмена? - мовила Марiя.
   - А яке це має значення! - безтурботно вiдповiв Тедзик;- Аби, нас  було
багато,!, хай хоч через багато рокiв, щоб перемога була за нами.



   12

   - Як добре, що ми самi, без чоловiкiв, чотири, жiнкиписьменницi, - каже
Єлизавета Василiвна Салiас, щирогостинним жестом запрошуючи сiсти  навколо
круглого столика, з якого зараз  зняли  газети  й  журнали  i  який  тепер
правитиме за чайний.
   Олександра  Миколаївна  -  Шурочка  -   з   жалем   заперечливо   хитає
пишноволосою голiвкою.
   - Я ще далеко не письменниця. Я тiльки бажаю, Пiдстрижена, як  належить
сучасним передовим жiнкам" Аполлiнарiя Суслова скептично пiдбирає губи.  В
її високiй постатi, худорлявому обличчi є iдось дражливе й спокусливе.
   Марiя про себе вiдзначає; "Мабуть, вона чомусь ображена на людей". Вона
сама, як завжди, на людях спокiйна i недуже говiрка.  На  зауваження  "про
чотирьох письменниць" вона ледь усмiхається без  iронiї,  письменницi  так
письменницi. Адже двi молодшi в цiй счетвiрцi - Шурочка Якобi й Суслова  -
теж пробують писати. I внутрiшнє чуття пiдказує Марiї, що Шурочка, яка  ще
не знайшла себе, - обов'язково знайде. В  неї  є  добра  увага  до  людей,
цiкавiсть  до  життя  без  зосередження  на   собi,   на   своїх   жiночих
переживаннях, хоча їх у неї доволi! Покинула жорстокого першого  чоловiка,
розлучена з дочкою, яка лишилась у її матерi i за  якою  нестерпно  сумує.
Життя з любимою людиною - Валерiем Якобi -  весь  час  затьмарюється  його
ревнощами,  турботами  за  малятко,  вона  втомлюється  вiд  художницького
богемногопобуту, вiд постiйних нальотiв гостей-художникiв,  вiд  того,  що
весь час доводиться викручуватись iз грошима, вiд того, що нiколи не  може
розпоряджатися своїм часом, а хочеться читати, писати щось самiй, i  попри
всi цi незгоди вона завжди  з  доброю  усмiшкою  дивиться  на  всiх,  наче
вважає, що все це тимчасово.
   А чи буде писати, працювати самостiйно в. будь-якiй галузi  Аполлiнарiя
Прокопiвна - важко сказати. Та й не  треба,  мабуть,  виносити  присуд  на
самому початку, тим бiльше, коли людина в такому  збентеженому  станi,  як
тепер    Аполлiнарiя    Прокопiвна.    Адже     Салiас     уже     встигла
спiвчутлнво-конфiденцiально розповiсти  про  її  нещасливий  роман  з  цим
дивним i мало приємним письменником Федором  Достоевським.  Власне,  з  її
слiв важко було зрозумiти,хто кого любив,  хто  кого  покинув  перший,  бо
графиня то починала жалiти дiвчину й ганити Достоевського, то виходило, що
сама   Аполл.iнарiя   йому   зрадила   з    якимось    палким    iспанцем,
студентом-медиком,  а  тепер  страждає.  Марiя  знала,  що  Суслову  часто
вiдвiдують i її лейб-медик Карл Беннi. i син самої графинi Салiас - Євген.
Якось у Карла прорвалось у розмовi з Марiєю: "Ой, то страшна жiнка. Комусь
добрi кислицi сняться". Сама  ж  вона  справила  на  Марiю  якесь  непевне
враження. Коли прийшла вперше до Марiї - була тодi  й  Шурочка,  -  раптом
розплакалася. Шура й Марiя злякалися, кинулися втiшати. Виявилося,  що  та
зустрiла по дорозi бiдну голодну жiнку й розхвилювалась. Все  було  не  те
щоб штучно або неприродно, але  з  ноткою  iстеричностi,  що  не  зблизило
жiнок, i вони не  могли  знайти  вiрного  потрiбного  тону  для  взаємного
контакту.
   А оповiдання, яке дала Суслова  потiм  читати  Марiї,  здалося  якимось
безпомiчним i примiтивним - про якусь  нещасливу  любов,  не  було  за  що
зачепитися, щоб  похвалити.  Хоч  би  якийсь  цiкавий  поворот  чи  вдалий
своєрiдний образ, сама постановка питання- нiчого не могла  знайти  Марiя.
Та  в  Марiї  завжди  була  якась  милостива  поблажливiсть,  особливо  до
жiнокписьменниць. їй завжди хотiлося знайти  якiсь  виправдовуючi  мотиви.
Розмовляти ж саме про лiтературу, творчiсть, про свою працю з Сусловою  їй
раптом стало нецiкаво, i вона з трудом  пiдшукувала  нейтральнi  теми  для
розмови; Певне, та це вiдчувала й проеебе вирiшила,  що  Марковичка  надто
багато про себе думає, i хiба ж може передова жiнка  цiкавитися,  де  вона
шиє плаття t чи хороший у  неї  пансiон?  А  те,  що  Марковичка  ретельно
взялася допомогти її молодшiй  сестрi,  яка  хотiла  приїхати  вчитисй  на
лiкаря, - це Аполлiнарiя сприйняла як належне, тим бiльше, що й  Марiя  не
чекала за це подяки.
   Нi, не  виникло  у  них  приятельських  взаємин,  та  й  тiєї  душевної
близькостi, як у Марiї  з  Шурочкою,  як  не  намагалася  цього  Єлизавета
Василiвна Салiас. не виникло! От i зараз Салiас здавалось, що мусить  бути
дуже iнтересно, адже в її салонi зустрiлися, познайомилися чотири неабиякi
жiнки. Єлизавета Василiвна, звичайно, розумiла, що справжнiй талант  -  це
Марiя Олександрiвна, але вона любила опiкувати, протегувати, вiрити сама в
уявленi образи i  примушувати  iнших  так  само  захоплюватися  тим,  чого
насправдi  нема.  II  експансивнiй  iстотi  потрiбна  була  завжди  кипуча
дiяльнiсть, яка найдужче проявляється  в  слозах,  нестримнiй  мовi,  вона
завжди щось доводила, переконувала iнших, приписувала їм сама думки, проти
яких гаряче заперечувала. Першi враження вiд неї були як вiд людини, життя
якої наповнене вищими iнтересами, потiм, придивившись ближче, особливо  до
її строкатого оточення, тимчасових захоплень, люди дивувалися  самi  собi,
як могли вони її неглибокi переконання,  мiнливi  думки  вважати  за  щось
стале й серйозне. Але потiм все ж  таки  розрiзняли,  що  за  шарами  всiх
химерних  екзальтацiй  є  мiсце  й  для  справжнього  спiвчуття  друзям  i
спроможностi допомогти в скрутний час. Може, тому й було в неї так  багато
рiзноманiтних знайомих i друзiв. З багатьма вона листувалася, улаштовувала
зустрiчi й знайомства.
   - Ну, як вашi вiдвiдини установ для слiпих та глухонiмих  дiтей  i  для
малолiтнiх злочинцiв? - питає вона Марiю i Шурочку. - Ви ж удвох ходили?
   Шурочка ствердно киває головою.
   - О, я уявляю, скiльки дають цi прогулянки й  вiдвiдини  таких  установ
матерiалу для вашої творчостi!
   - Це не зовсiм те, про що я хотiла зараз писати,  -  каже  Марiя.  -  Я
домовилась з газетою у Петербурзi написати низку нарисiв -"Листи з  Парижа
та Iталiї", але ж я все частiше тепер замислююся, що коли б спромоглася, я
б краще щось iнше робила, нiж писала. Що тi писання? Читають їх  тi,  кому
не дуже потрiбно. А тим, якi  не  читають?  Тим  однаково  -  як  дудка  в
очеретi.
   Аполлiнарiя Прокопiвна недовiрливо скептично усмiхнулась.
   Шурочка аж руками сплеснула.
   - Марiє Олександрiвно, хiба можна так думати, маючи талант?
   - Це щастя, коли є талант! - гаряче скрикнула Єлизавета Василiвна.
   - Невже потрiбний тiльки талант для щастя?  -  спитала  Аполлiнарiя,  i
Єлизавета Василiвна враз змiнила напрямок розмови й почала так само гаряче
доводити:
   - Я вважаю, що жiнка i без таланту може бути щасливою, знайти  щастя  в
сiм'ї. Iнколи талант, навпаки, заважає сiмейному щастю,  якщо  чоловiк  не
розумiє цiлком жiнки. Я певна, коли б я не покинула чоловiка,  я  б  i  не
писала нiколи.
   - Однаково талант не дав би вам мовчати.
   - Та я ж почала писати зовсiм з iнших причин. Я абсолютно не могла жити
з моїм чоловiком, а коли  лишилася  одна  з  дiтьми,  менi  ж  треба  було
заробляти, бо чоловiк зовсiм ними не турбувався.  Нашi  батьки  дали  нам,
дiтям, добру освiту. Мене вчили кращi професори Москви.
   Це було все справдi так. А все ж таки, незважаючи на  одверту  розмову,
вона  не  розповiла,  що  серед  тих  професорiв  був   молодий   видавець
"Телескопа", професор Надєждiн. Як вони полюбили одне  одного!  Як  мрiяли
одружитися! Але батьки, гонористi столбовi дворяни, i  слухати  не  хотiли
про такий мезальянс - видати дочку за "поповича", "семiнариста".  Заборона
батькiв так на неї вплинула, що вона трохи не збожеволiла, певне,  вiдтодi
й лишилася така нервознiсть.
   Потiм їй було байдуже, її повезли за  кордон,  там  зустрiвся  миршавий
график Салiас де Турнемiр, нiкчема, хлюст, але з титулом! Не те, що якийсь
професор iз семiнаристiв! Любовi не  було.  Щастям  i  не  пахло.  Чоловiк
кидався на рiзнi афери, поки не протринькав усе придане дружини. За  якусь
скандальну дуель йому запропонували покинути Росiю - вiн  був  французький
пiдданий. Єлизавета Василiвна не захотiла їхати й лишилася з трьома малими
дiтьми на руках.
   Лiтературнi здiбностi - це було  щось  сiмейне.  Адже  її  рiдний  брат
Сухово-Кобилiн був вiдомий i цiкавий лiтератор-драматург. На жаль, вiдомий
i страшною своєю справою - убивством коханки, за яку постраждав не вiн,  а
його безвиннi крiпаки. Про це говорили пошепки, пляма тяжiла над  ним  усе
життя.
   Яке вже там щастя в сiмейному життi  графинi!  Та  то  було  давно,  не
хотiлося  їй  згадувати...  Не  хотiлося  згадувати  й  про  свою  пiзнiшу
закоханiсть у друга дитинства - Огарьова,  саме  тодi,  коли  той  полюбив
Наталiю Олексiївну.  Але  з  Огарьовим  лишилися  друзями.  Навiть  iнколи
запевняла себе i його Єлизавета Василiвна, що вони - однодумцi. Це останнє
було далеко не так, i дедалi виявлялося все дужче.
   - А втiм, щастя, коли робиш i заробляєш улюбленою справою, -  зауважила
Шура  на  слова  Єлизавети  Василiвни.  -  Адже  одразу  ваш  перший  твiр
"Племянница" так добре прийняли. Тургенев написав про неї.
   - Не кажiть менi нiчого про Тургенева, - спалахнула  графиня.  Вона  не
любила його з тої першої рецензiї, у якiй  вiн  почав  з  комплiментiв  її
щиростi, лiричностi, а закiнчив тим, що назвав її талант "непершокласним",
а головне, написав, що їй не  страшно  наповнювати  десятки  сторiнок  або
непотрiбними розмiрковуваннями, або розповiдями, що не мають нiякiсiнького
вiдношення до  справи,  або  просто  базiканням.  Цього  нiколи  не  могла
простити графиня.
   Правда, дальшi її твори зазнали ще дужчої критики з боку Чернишевського
й Добролюбова. I. звичайно, письменниця Євгенiя Тур  назавжди  зненавидiла
їх i їхнiй "Современник".
   Але тих уже не було, а  Тургенев,  хоча  був  зовсiм  не  з  ними.  жив
близько, не намагався нiяк пiдтримувати знайомство з нею, яке почалося  ще
в її московському салонi. Зараз, коли всi  друзi  Герцена,  Огарьова  були
обуренi ного поведiнкою, вона наче мала всi пiдстави докоряти йому i  дати
волю своїм почуттям
   - Як  це  можна  вiдректися  вiд  своїх  друзiв!  -  палала  вона.Марiе
Олександрiвно, ви ж знаєте, у своїх  вiдповiдях  сенату  вiн  написав,  що
давно порвав з ними, з Герценом i Огарьовим.
   - Вiн не подiляв їхнiх думок,  це  вiдомо,  але  справдi  так  сумно  й
неприємно почути таке про Iвана Сергiйовича, - мовила Марiя.
   -Ми сперечаємось з моїм другом Огарьовим, - хвилювалася графиня. -  Вiн
пише менi, що у нас iз ним спiльний ворог- свавiлля, деспотизм, та друзi у
нас рiзнi. Я не заперечую, вони надто вiрять в селян на Русi,  а  я  зараз
нiчому вже доброму в Росiї не вiрю, не вiрю i не вiрю. I сама я думаю -  я
вже нiколи не писатиму  для  дорослих,  я  не  можу  бути  матерiалiсткою.
Принаймнi для дiтей можна писати за  старими  правилами-та  звичаями  -  з
вiрою в доброчеснiсть, справедливiсть, право, у  вищий  дух  i  безсмертну
душу.
   - Так i до бога близько, - усмiхнулась скептично Марiй. Як  часто  вона
тепер думала сама про твори для дiтей. Але ж хiба є  одна  справедливiсть,
одне право для внукiв графинi Салiас  i  для  тих  дiвчаток,  яких  злиднi
викидають-на вулицю, а потiм вони потрапляють, у; тюрми i- в. колонiї  для
малолiтнiх злочинцiв.
   Пiсля "затишного" вечора у Салiас вона повернулася розстроєною.
   - Сашенько, - сказала вона, - а знаєш, що б я хотiла?
   Вiн дивився на неї, як завжди, захоплено й закохано.
   - Ми повернемось додому  i  влаштуємо  школу  для  дiвчатоксирiт,  яких
жахливо звуть "малолiтнi злочинницi" Я сама вчитиму їх, вони й житимуть  у
школi, працюватимуть у саду, на городi. Десь на селi, в  гарному  мiсцi  у
нас на Українi. Ти б хотiв? Ми-б разом довели, як можна  виростити  з  них
чесних трудящих людей, порядних працьовитих жiнок. Не смiйся з цiєї думки,
я серйозно кажу. Ну, що моє писання? Для кого? Для чого?
   Але ж не писати вона не могла...
   їй справдi дуже захотiлося  писати  для  дiтей  -  i  писати  про  щось
героїчне, славне, не про слабкiсть людську, а  про  Велич  i  благородство
душi людини, хай i в маленької iстоти.
   Вона спробує написати казки, адже дiти так люблять  казки,  I  в  казцi
можна про все сказати й показати  рiзнi  вдачi,  i  рiзнi  випробування  в
життi, i щоб це було схоже на правду.
   Звичайно, буде схоже на правду - адже, пишучи, вона думатиме, що це все
вiдбувалося на Українi.
   Вона заплющила очi, i здалося: вона не тут, не в  маленькому  будиночку
над Сеною... i наче почула плескiт та лелiння днiпрових хвиль.
   Не писати вона не могла.

   * * *

   Серце моє! Ми вже нiколи з тобою не розлучимось. Як добре повертатись у
цей маленький .будиночок яа березi Сени коло справжнього зеленого лiсу.
   Це нiчого, що у нас  майже  порожньо.  Але  вже  стоять  такi  розкiшнi
книжковi шафи, з червоного  дерева,  з  вигадливими  iнкрустацiями,  майже
зовсiм такi, якi ми бачили з тобою в пала.цах чи  музеях,  ну,  не  зовсiм
такi, а все ж таки дуже, дуже гарнi! .Я й не мрiяла  про  такi!  Давай  не
картати себе за цю, може, недозволену в наших умовах розкiш i таку  дорогу
витрату! Ми так мало дозволяємо собi! А це ж наш подарунок одне одяому.
   Це зовсiм нiчого, що ми не в самому Парижi. Дивись, скiльки  човнiв  на
Сенi, скiльки рибалок, скiльки закоханих на цих човнах, на березi!
   Невже ми тут живемо? Я сама собi не вiрю. А як буде далi?..  Так  само!
Та к само! Удвох! Разом! Все життя. Я буду працювати ще дуж.че, ще бiльше.
I я така рада, що ти написав статтю-про  колонiї  для  пiдлiткiв.  Я  така
рада, що ми вдвох над цим думаємо,  я  багато  думаю  над  цим,  над  цими
бiдолашними дiтьми, я бачу що це твоє справжня дiло, щоб усi закони про це
переглянули i щоб не мали їх за покидьки серед людей...
   Нi, таки справдi, дуже красивi  шафи!  Це  нашi  першi  спiльнi  меблi!
Добре, що ми почали з них, а не з господарчого,  начинания,  адже  те  все
обов'язково буде, без нього не обiйдешся.. А  от  шафи  -  статечнi  люди,
може, саме б цю купiвлю вiдкладали, ну, i що ж, що ми з тобою ще  нiяк  не
стали статечними! Зате в цих шафах так чудово розташувалися  нашi  книжки!
Бачиш - он "Фауст" у зеленiй з золотом оправi,  це  менi  Iван  Сергiйович
подарував ще В.Петербурзi, коли ми познайомилися.
   Ну, звичайно, на чiльному мiсцiу мене "Кобзар" -  а  як  же  iнакше?  -
дорогий мiй "батько"! Так i не привелося бiльше побачитись. А  поряд  буде
Пушкiн.
   Отут я поставлю моїх друзiв - Герцена й Тургенева, хоч вони вже й менше
мене люблять, але ж їхнi книги мене не зраджують. I Добролюбов тут. Як  ти
гадаєш - ха-ха. - на полицях вони порозумiються? Не посваряться бiльше? От
сюди-Мiцкевича, Гейне, Баратинського. Це менi Макаров надiслав, давно вже,
тепер не пише менi... А як добре на цiй полицi стали Стендаль, i Байрон, i
Шеллi. Я його дуже люблю, Шеллi.
   А поряд мої улюбленi iталiйцi, i тут стоятиме Мюссе. Але ж  вiн  завжди
на твоєму столику, коло твого лiжка, Альфред Мюссе Милий мiй, чого ти  так
часто читаєш "Tristesse", адже я з тобою - i завжди буду з тобою.
   А  отут,  у  цiй  шафi,  стоятимуть  мої  любимi  фiлософи  -  Вольтер,
Монтескье, Дiдро. Коран i бiблiя також будуть  у  "фiлософськiй"  шафi.  Я
дуже зрадiла, коли побачила бiблiю у букiнiста. Це нiчого, що цi  книги  в
перекладi французькою мовою, що ж поробиш, в оригiналi нi  я,  нi  ти  все
одно не прочитали б, i вони були б тiльки для окраси та наших хвастощiв  -
от бачите, якi у нас книги! А ти навiть смiєшься, що я надто часто читаю i
коран, i  бiблiю.  Мiж  iншим,  ти  знаєш,  менi  казали,  що  Кулiш  мрiє
перекласти бiблiю українською мовою. Це було б надзвичайно! В  ньому  таки
"демонськi сили", як казав добряга Каменецький,  я  тобi  розповiдала  про
нього. Але яка загалом плутана людина, той Кулiш,  наче  вся  з  протирiч,
пiдозр та честолюбства! Важко такiй жити на свiтi, та бог iз ним! Коло нас
такi хорошi тут друзi, i люди, i книги! Ну, що поробиш, лайте мене, хоч не
лайте, я не можу не купувати книжки i квiти!



   13

   Тетяна Петрiвна Пассек була сама не своя. Та тепер вона  нi  з  ким  не
розмовляла, нi з ким не дiлилася своїм хвилюванням. Вона терпляче  чекала.
Володя, її молодший син, поїхав до Парижа. Вiн зупинився у  Сашi.  Так,  у
будиночку Нельї, в передмiстi Парижа, де Саша жив iз цiєю вовчихою. Тетяна
Петрiвна  була  певна,  що  Володя  зупиниться  в  готелi,  але   одержала
коротеньку листiвочку, в якiй була зворотна адреса - "Нельї"  -  i  кiлька
слiв, що в нього все гаразд i що вiн зупинився у Сашi. Боже мiй, вiн  там,
у них...
   Вiн приїде i все розкаже. Вiн бачитиме це  жахливе,  ганебне  життя  на
власнi очi.
   Вона нiкому нiчого не казала, вона чекала. Приїде Володя i з  ним  вона
зможе дати волю i сльозам, i словам.  Вона  вiрить,  що  молодший  син  не
покине її. Але чому вiн зупинився у цьому вовчому лiгвi?  Йому  ж,  певне,
неприємно.
   Може, це жертва для брата,  щоб  не  образити  його,  жертва  для  неї,
матерi, щоб потiм усе докладно розповiсти.
   Володя повернувся з Парижа веселий, змужнiлий, якийсь трохи  не  такий,
яким поїхав. Адже материнськi очi пiдмiчають найменшу змiну.
   Вона наперед уявляла, як сядуть вони вдвох i наодинцi вiн докладно  про
все розповiсть.
   Але вiн почав одразу, розбираючи чемодана i виймаючи подарунки, тут же,
в присутностi Iполита.
   Це тобi Саша й Марiя Олександрiвна передали  А  це  Iполитовi.  На,  не
заздри, незабаром i ти поїдеш. Мамочко, я у них чудово провiв час.
   Тетяна  Петрiвна  не  перебивала,  вона  мовчки  здивовано   розглядала
фуляровi хустки, якесь матiне-накидку.
   Вона, вона, вовчиця, передає разом iз Сашею їй подарунки!
   - Це Маша сама вибирала. Правда, гарна! "Маша" - вiн,  Володя,  зве  її
просто Машею, наче це дружина його брата.
   - Мамочко, вони найняли  чудесний  будиночок  у  передмiстi  Парижа,  з
садком, i Сена недалеко, i лiс. Маша дуже  задоволена,  що  можна  гуляти,
бути на природi i в той же час дуже швидко опинитися  в  центрi  Парижа  -
сполучення там прекрасне. Я просто радiв, що зупинився у них, не мав справ
iз готелями i нi про що не турбувався. Знаєш, там же  тепер  з  ними  живе
Машина  мати,  така  мила  старенька,  освiчена,  добра.   Вона   порядкує
хазяйством, а Маша i Бритя працюють.
   "Бритя" - так звали Сашу брати в дитинствi.
   Кожне повiдомлення кололо серце Тетяни Петрiвни. Вона  уявляла  богемне
паризьке життя, хвiст поклонникiв i коханцiв, поневiряння  її  бiдолашного
сина, а виявляється - там сiм'я, щаслива сiм'я, навiть мати з ними - "мила
старенька" - не вона, Сашина мати, а мати ненависної Марiї.
   Володя який не був легковажний та веселий, а помiтив розгублене,  сумне
обличчя матерi. Вiн лишив свiй розкритий чемодан, сiв коло неї i обняв.
   - Мамо, ти не хвилюйся. I ти змiни своє ставлення  до  Машi,  до  Марiї
Олександрiвни. Я її дуже полюбив.
   О! Вона причарувала i цього юнака!
   Але Володя зрозумiв її переляк. Вiн насварив жартома пальцем i мовив:
   - Мамо, Марiя Олександрiвна менi стала як сестра. Але, слово  честi,  я
заздрю Сашi. Я б хотiв, щоб мене любила така жiнка, я б хотiв, щоб у  мене
була така дружина Так, так, мамоТи ж пам'ятаєш, якими фарбами малювала  ти
менi цю пiдступну, лукаву кокетку, спокусницю, злочинницю просто Я ж  тодi
добре не розбирався, а тепер я побачив сам. Ти знаєш, мамо, я  скажу  тобi
правду - нашому Бритi саме така дружина й потрiбна була.
   - Дружина? - перелякано спитала Тетяна Петрiвна
   - Ах, мамо, ну що  за  забобони!  Я  ж  тебе  завжди  вважав  передовою
людиною. Вони живуть разом, як чоловiк i жiнка, з ними i її мати, її  син,
це сiм'я! Хiба треба обов'язково вiнчатися? Особливо коли обидва не вiрять
Але, подумай, вона розумна, вольова, працьовита, а наш Саша - ти  ж  знаєш
його млявий характер! I уяви - вона якось вплинула на нього в  роботiЯ  от
привiз його статтю, понесу в журнал, вiн сам- незабаром  приїде  зi  своїм
проектом.
   Володя з переможним виглядом вийняв з чемодана списанi зошити.
   - Вiн багато чита", слухає лекцiї, i вона, вона в усьому  бере  участь.
Сама письменниця, вона знаходить час, щоб бути просто секретарем у  нашого
Сашi! Вiн так змiнився, посолiднiшав, ти б його  не  впiзнала,  вiн  тепер
серйозно, навiть iз захопленням працює. Ти це бачила ранiше? Вiн  серйозно
вивчає справу перевиховання малолiтнiх злочинцiв. А якi в них цiкавi  люди
бувають! Я познайомився з нашими росiйськими художниками, чоловiк i  жiнка
Якобi, мiж iншим, як i нашi голубчики, невiнчанi. Подумаєш! У Парижi на це
нiхто й уваги. не звертає. А Машу  дуже  поважають  скрiзь.  Вона  працює.
безупинно.
   Так, так, вона завжди працювала безупинно. Цього вiд неї не вiднiмеш.
   - Ти даремно так береш до серця, мамо. Сашi .нашому пощастило. Хiба тут
вiн мiг би знайти таку подругу душi?
   - - А як його здоров'я? - упалим голосом  спитала  мати,  Володя  трохи
посерйознiшав.
   - Ти ж знаєш, мамо, у нього, певне, спадковiсть вiд батька, а  легенями
у нього негаразд, i дуже добре, що вони живуть не в  самому  Парижi,  а  в
передмiстi, на свiжому повiтрi.
   Так, вiн хворий, її син, його божевiльна любов  розслабила  дужче  його
слабке здоров'я, а її, її нема поряд iз ним.
   - Вона його любить? - спитала тихо мати.
   - О! - Володя знову прояснiв усмiшкою. - Я ж:  тобi  кажу,  що  я  йому
заздрю. Нема бажання, щоб вона не вгадала i не кинулася виконувати, а коли
йому зле - так усi ж ходять навшпиньках, вона не вiдходить  вiд  нього,  а
мамаша вже й не  знає,  що  приготувати,  як  побалувати.  Серед  близьких
знайомих е дуже хороший молодий лiкар Карл Беннi, це їхнiй друг i домашнiй
лiкар. Вiн, звичайно, закоханий у Машу i коли хто в сiм'ї хворий, то вiн i
вночi прибiжить.
   - Закоханий! - зiтхнула мати.
   - Ну, в неї ж усi закоханi, - засмiявся Володя, - iнакше не може  бути.
Але для неї наш Бритька - принц, цар.
   - А вона для нього?
   - О, вона для нього божество,  яке  випадково  опинилося  на  землi.  Я
присягаюсь, мамо, покиньмо жарти, тiльки .її наполегливiсть примусила Сашу
так працювати над собою, писати статтi, закiнчити проект. Ти ж сама знаєш,
вiя був досить байдужий до всього - робив, учився, бо так годиться.  Ти  ж
сама знаєш, навiщо обманювати себе? А зараз -  вiн  щасливий,  .'розумiєш,
щасливий.
   Чи могла бути щасливою з такого щастя мати? їй -було боляче, гiрко -  i
те, що стiльки прикрощiв завдали одне одному, i те, що це "щастя"  виникло
всупереч її бажанням i уподобанням, i навiть незважаючи на всi  перешкоди,
якi вона сама чинила, їй було боляче, що син далеко, що вiн  уже  не  може
вважати її близьким другом, а iнша, чужа мати допомагає там, "балує" його.
   Їй  було  боляче,  що,  власне  ж,  спочатку-вона  так  полюбила  Марiю
Олександрiвну, Машу, боже мiй - для її синiв вона - "Маша"!  А  потiм  так
обурилася на неї, чорнила її, та нiколи, нiколи,  нiде,  нi  вiд  кого  не
чула, щоб та прохопилася б хоч єдиним лихим словом проти неї.
   ...Тепер вона так по-рiдному прийняла Володю. Може, це хитрощi? Та  нi,
якi? Не треба вже розпалювати притихлу злобу. Коли б  їй  тiльки  побачити
Сашу, тiльки б побачити. I хай би вiн знав, уже в  неї  нема  нiякого  зла
проти Марiї Олександрiвни. Ну, що ж? Щастя  буває  рiзне,  i  народжується
воно не по писаних .законах.
   Тiльки б, його  побачити,  милого,  смаглявого  первiстка,  схожого  на
Вадима. Так, вiн i вдачею, як Вадим. Це правду  сказав  Володя  -лагiдний,
тихий. I такий же однолюб. А Володя уже розповiдав Iполитовi  щось  веселе
про паризьке життя, театри, художнi .виставки i  на  яких  концертах  вони
були з Бритею i Машенькою.



   14

   - Ви тiльки гляньте на цього хлопця, - мовив Желiговський,  iз  любов'ю
дивлячися на Тедзика. - Наче це не вiн розповiдав нам усiм про  "рухавку",
про ув'язнення в київськiй фортецi i втечу  шкереберть  з  надднiпровських
гiр! Кiлька днiв побiгав по Парижу - i  немов  нiчого  цього  не  було,  а
Юр'євич уже клопочеться, як  йому  продовжувати  медичну  освiту,  щоб  не
загубити часу, -поки вони в Парижi. А були ж поряд зi смертю.
   Тедзик трухнув чорними кучерями, блиснув синiми очима й проспiвав:
   Pomier Macek.pomier,
   Lezi juz па desce.
   Gdyby mu zagrali, Podskoczylby jeszcze.
   (Помер, помер Мацек, _
   Вже лежить на лавi. _
   В одну мить схопився, _
   Тiльки-но заграли (польськ.)_
   - Браво, Тедзику! - легенько заплескала в долонi Марiя Олександрiвна. -
Я не знала, що ви спiваєте, я пам'ятаю, ви грали на скрипочцi  в  оркестрi
старого Ландвера.
   U masura taka dusza,
   Gdy mu zagrac,
   To siе rusza. -
   (У хлоп'ячи така вдача:_
   Музику почує - _
   У танок заскаче (польськ.) _
   у вiдповiдь проспiвав далi Тедзик.
   - Почуєш рiдну стару пiсню i  наче  знову  на  батькiвщинi,  -  журливо
сказав Желiговськии.
   "От i весiлля справив, - подумала Марiя, - а який усе смутний".
   - Коли я чую народну пiсню, я не тiльки бачу знову все перед  очима,  я
наче дихаю пахощами тамтешнiх дерев i квiтiв, - сказав замрiяно Фрiч. -  Я
чую в них дзюркiт наших ручаїв.
   Вiн дуже любив музику, спiви. От i зараз  до  Желiговських  прийшов  iз
своїм знайомим композитором - нiмцем Мертке, який приїхав на  кiлька  днiв
iз Швейцарiї.
   Наче весела й наївна  пiсенька  Тедзика  сколихнула  у  кожного  далекi
найнiжнiшi спогади, а вони ж були зв'язанi з рiдними пiснями,  почутими  з
перших крокiв  життя.  I  сьогоднi,  завдяки  їм,  вечiр  у  Желiговського
перетворився на музичний, наче хотiлося кожному хоч трохи не  забути,  нi,
про все те важке i страшне, що скоїлося i коїться, а  втiшити,  заспокоїти
душу й серце собi й друзям, як мати дитину, що  забилася,  вiдволiкти  вiд
болю, приголубити нiжними, простими словами. I цiлком природним  було,  що
Йозеф Фрiч пiдсiв до рояля i, усмiхаючись, проспiвав упiвголоса:
   Pod nasima okny
   Тесе vodicka,
   Napoj mnи, ma mila,
   Meho konicka!
   (Пiд нашим вiконцем _
   Тече рiченька, _
   Напiй менi, мила, _
   Мого кониченька! (чеськ.)_
   Його знайомий, чистенький, гладенький, наче весь  випрасуваний,  панок,
дивився так уважно й зосереджено, що Марiї здалося, вiн  вiдбиває  подумки
такти i трохи супиться, коли,  як  у  кожнiй  народнiй  пiснi,  виконавець
допускає якiсь вольностi.
   Може, й не дивно, що пiсля всiх розповiдей прибульцiв iз мiсця кривавих
подiй, пiсля постiйних сперечань, що доходили  до  сварок  мiж  молоддю  з
"Молодої Польщi" та "центром" Мерославського, узгоджень та  непогоджень  з
представниками "Землi i волi" раптом так усi потяглися  не  до  войовничих
або скорботних пiсень, що ще  дужче  б  роз'ятрювали  рани,  а  до  милих,
простих i навiть веселих, як усмiшка безтурботної юностi.
   - Тепер черга за вами, Марiє Олександрiвно, - сказав Тедзик. - Тут  уже
пролунали i польська, i чеська пiснi. Я ж пам'ятаю, ви так  добре  спiвали
вашi українськi.
   Марiя не пересiла до рояля, вона тiльки встала  й  пiдiйшла  до  вiкна,
глянула на дахи й вулицi Парижа - а що iнше  вона  могла  побачити?  Потiм
повернулася до товариства, i кiмнату заповнили соковитi звуки її голосу.
   Лугом iду, коня веду -
   Розвивайся, луже!
   Сватай мене, козаченько,
   Люблю тебе дуже!
   I всi мимоволi почали всмiхатися, а обличчя пана Мертке аж витяглося, i
вiн заблимав очима, як людина,  що  намагається  щось  збагнути,  схопити,
впiймати i - не може.
   - Наче знову в Немировi, - прошепотiв  Тедзик.  -  Панi  Марiє,  я  вже
нiчого не можу, не хочу, крiм цих пiсень, вашого спiву.
   - Не зарiкайтесь, - засмiялася Марiя. - Нас тут  ще  пригостять  вашими
рiдними пляцеками.
   - Але ж ви ще поспiваєте? - спитав i Фрiч. - Подивiться на пана Мертке,
вiн ошелешений.
   - Я дуже прошу фрау Марiю, - вклонився композитор.
   - Спiвайте ще, Марiє, - взяв її за руки Желiговськии.
   I вона спiвала ще й ще i веселi, i сумнi, i розпачливi пiснi України.
   За скромною вечерею, що зiбрала приязна молода  дружина  Желiговського,
дочка Адама Мiцкевича, Марiя помiтила, як  серйозно  про  щось  шепочуться
Фрiч i Мертке.
   I, вже прощаючись, Фрiч сказав їй:
   - Мила панi Марiє, мiй приятель пан Мертке дуже вас  просить  придiлити
йому якусь годинку i наспiвати вашi українськi пiснi. Вiн  покладе  їх  на
ноти, напише акомпанемент. Розумiєте, яка це буде чудова й корисна справа!
Вiн домовиться з вами й спецiально для цього знову приїде з Швейцарiї.  Не
пошкодуйте свого часу!
   Вона не пошкодувала...

   * * *

   Опанас знав з її листiв про цю справу. Марiя писала йому:
   "Вже нiмець той чепурний поклав 167 на голос. -  Сто  шiстдесят  сiм  -
еге. Доводимо до 2ОО номера.  Та  й  зараз  би  видавати  треба,  щоб  уже
привезти з собою друкованi".
   Так  вона  i  в  цьому  листi  писала,  що  збирається  їхати,   тiльки
пiдлiкується i пiснi до ладу доведе, їй треба було  поїхати.  Можливо,  до
Петербурга вона поїде з Сашею? Про це вона не писала.
   Вона не писала нiчого про Меланiю Овдiївну. Вона не писала, де  житиме.
Тiльки було в тому листi: "Вже ж я приїду не за пiчкою сидiти та  вареники
їсти, а хочу - не їздити, - ходити iз села в село. Так менi дуже  бажалося
наїхати туди у свiжому, мiсяцi маї, тодi, як  "пiд  гору.  зелененько,  по
мiсяцю видненько, серденько!".
   Вона знала,  щоб  писати  по-новому,  їй  треба  добувати  там,  вдома,
побачити отих людей, почути  дзюркiт  рiдних  поточкiв,  вмитися  водою  з
рiдних криниць.
   "Дуже й дуже багато є в мене роботи у головi моїй бiднiй, та здалеку  я
нiчого не можу робити. Вже дожидатиму. Тож прошу вас, знайте, що я  не  не
хочу, а не можу я їхати i дожидаю, як буде мога, то й поїду зараз".
   I: вже частiше в листах зверталась до нього на "ви". Дивно  було.  Адже
знала вона про Мела щю Овдiївну, i знав Опанас, .що живе Марiя з  Пассеком
разом, - а все закликав вiн .її приїхати  додому  i  вона  його  питала  в
листах, може, вiн приїде до них побачитись iз хлопцем.  "Мужу,  мiй  мужу,
мiй невiрниченьку..." Бажала поговорити, все довести до ясностi, адже  вже
не було сподiвання на спiльне життя. Це вже було достеменно вiдомо. Але  ж
була i достеменна правда, коли писала, що хоче приїхати на Україну.
   Особливо тепер. Коли спiвала для Мертке цi пiснi... i коли  писала  про
них, знову зверталася до Опанаса, як до близької людини, навiть у  тому  ж
листi, що почала на "ви",  "Ти  багато-знаєш  людей,  прошу,  щоб  зробили
громадську складчину на той друк, - що зостанеться, коли  зостанеться,  од
їх дару, то пiде на друге таке добре дiло, а їм  увесь  вiд  видавцiв  лiк
пришлеться. Не занедбай ти цього  дiла,  прошу  тебе  так,  аж  серце  моє
рветься. Щодня пропадає та пропадає щось - помремо, i те, що зiбрано нами,
пропаде марно".
   Оце, мабуть, уперше вiдчула вона вiдповiдальнiсть  не  тiльки  за  свої
оповiдання, за своє "писання".
   Вже майорiли  частiше  в  головi  думки,  що  ними  подiлилася  вона  в
Петербурзi з Надiєю Бiлозерською. Про український журнал. Про  книжки  для
дiтей  з  iсторiї  України.  Може  б,  тепер  Макаров  i  не  засмiявся  б
припущенню: Марiя Олександрiвна - на чолi журналу!
   Поки що це був її перший крок, вона не могла не зробити його:  покласти
на музику й видати українськi народнi пiснi. Тут, за кордоном,  у  Парижi.
Як вона могла вiдмовитися вiд цього, коли вiдчувала, що може це зробити, а
значить - мусить.
   Вона не тiльки спiвала для композитора Мертке, а й розвинула  енергiйну
дiяльнiсть, писала Опанасов", друзям.
   Першим - милим, незабутнiм, дорогим Єшевським:
   "Paris - Neuilly, rue de Longchаmp 71-bis.
   Мої дорогi друзi!
   Я прошу вас, допоможiть менi скiльки можете. Допоможiть ось у  чому:  я
зустрiла тут одного композитора, котрий з мого  голосу  поклав  на  музику
двiстi українських пiсень, - знайшовся  один  видавець,  який  хоче  тепер
видати їх за  свiй  рахунок,  якщо  знайдуться  передплатники  на  видання
заздалегiдь на 5ОО примiрникiв. Прошу вас, милi мої друзi, поговорiть  про
це з вашими знайомими, чи не захоче хтось пiдписатися.
   Дуже прошу вас вiдповiсти менi про це. Видання вийде у восьми  зошитах,
кожен зошит на 25 пiсень. Цiна  кожного  зошита  два  карбованцi  срiблом.
Можна пiдписатися на всi вiсiм зошитiв одразу, а якщо кому важко  на  всi,
то на перший або на два чи три перших. Нехай, хто пiдпишеться,  грошi  вам
передасть i свою адресу,  куди  надсилати  видання.  Одержуватиме  одразу,
тiльки вийде зошит. Коли ви зберете  все,  що  збереться,  тодi  надiшлете
грошi на моє iм'я". - їй здавалося - усi зрадiють цiй справi!
   "Чи радує вас це видання пiсень? Ви любили їх колись - пам'ятаєте? А  я
не можу заспiвати: "Чом, чом чорнобров" анi "Нiхто не винен, сама  я",  не
згадавши вас, Аахена,  багатьох  дорогих  сподiвань,  що  не  здiйснилися,
навiть економiста Станкевича".
   Вона всмiхнулася, пишучи це.
   "Нiхто не винен, сама я". Так, колись вона заспiвала i цю пiсню:
   Нiхто не винен - сама я,
   Що полюбила гультяя,
   Гультяя, гультяя.
   I коли дiйшла до слiв:
   Єсть у сусiда гарний син,
   Гарний син, гарний син,
   Там-то хороший, вражий син,
   Вражий син!
   Очi чорненькi, хоч дивись,
   Хоч дивись, хоч дивись.
   Хлопець до серця, хоч тулись,
   Хоч тулись, хоч тулись! -
   Юленька Єшевська жартома насварила їй пальчиком, i вона  злякалась,  що
почервонiє... Але все-таки й далi любила спiвати цю пiсню, i  Саша  любив,
коли вона потiм, геть потiм - у Парижi, в Iталiї, жартома наспiвувала:
   Був у сусiдки гарний син,
   Гарний син.
   Там-то хороший, вражий син,
   Ах ти мiй, вражий син...
   Що поробиш - "хлопець до серця" - вона й притулилася! "Я рада  виданню,
- пише вона друзям Єшевським, - живить воно мене якось-то. От уже  двiстi,
навiть бiльше пiсень покладенi на музику.
   Я спiвала йому цiлi ранки понад два тижнi з  одинадцятої  до  четвертої
години. По двадцять пiсень iнколи щастило покласти. Вiн - цей пан  Мертке,
композитор, приїхав нарочито за пiснями iз Швейцарiї сюди i пробув тут два
тижнi".

   * * *

   Понад двiстi пiсень... Марiя спiвала..

   * * *

   Мама спiвала. Богдась повертався додому,  чув  її  голос,  i  враз  усi
плани, увесь його хлоп'ячий клопiт вiдходили кудись далеко, i думки линули
ген-ген за Сену, за Булонський лiс, за Париж. за Францiю..
   Про що вiн мiг думати, коли мама спiвала?

   Зажурилась Україна,
   Що нiде прожити
   Витоптала орда кiньми
   Маленькiї дiти

   Найдужче вiн любив оцi пiснi про Україну, запорожцiв, Кармелюка -  мама
й книжку про Кармелюка написала для нього, i ту стару пiсню любив вiн,  що
ще малим вивчив вiд Дорошенка "Ой, на гирi та Й женцi жнуть".
   А ще була сумна, тужлива до безкраю пiсня про чайку. Мама казала, що це
також про Україну.

   Ой бiда, бiда
   Чайцi-небозi,
   Що вивела чаєняток
   При битiй дорозi.

   I вiн, Богдась, думав, коли б уже вирости швидше, зовсiм вирости й бути
в гуртку таких, як учитель його Сахновський, як цей веселий Тедзик, що був
у загонi повстанцiв i втiк з київської фортецi, як  брат  художника  Якобi
Павло, якого поранили в бою, а вiн теж був на боцi повстанцiв.
   А мама спiвала так розпачливо:

   А бугай бугу гне чайку в дугу...
   Не кричи, чайко, бо повiшу в лугу.
   Як не лiтати, як не кричати,
   Дiтки маленькi, а я їх мати.
   Киги, киги! Злетiвши вгору,
   Тiльки втопитись в Чорному морi!

   Аж сльози пiдступають до очей Богдася. Хоч би нiхто його не побачив!
   Та раптом мама зовсiм  змiнює  мелодiю,  i  улюблена  Богдасева  весела
пiсенька лине з вiтальнi, де стоїть напрокат взяте пiанiно:

   А вже весна, а вже красна,
   Iз стрiх вода капле!
   Iз стрiх вода капле!
   Молодому козаченьку
   Мандрiвочка пахне,
   Мандрiвочка пахне!

   Ой, скiльки, вже тих пiсень знає  мама!  Його  найкраща,  найрозумнiша,
найкрасивiша у свiти мама!

   * * *

   Маша спiває i спiває...
   I де в неї сили беруться? I звiдки вона взяла всi цi пiснi?
   Параскева Петрiвна сiдає на кухнi. "Хай я  потiм  приберу  -  не  треба
грюкати посудом, щоб не заважати".
   Це привiд, їй самiй хочеться послухати Мащу. Який у Машi гарний низький
голос. Чому вона так сумно спiває:

   Ой, глибокий колодязю,
   Золотiї ключi -
   А вже ж менi докучило,
   В свiтi горюючи.

   Вона  щаслива  тепер,  її  дочка?  їй  добре  з  Сашею?  А  щось  гризе
материнське серце, коли виводить Маша журливо:

   Чи я в лузi не калина була,
   Чи я в лузi не червона була...
   Чи я в батька не дитина була.
   Чи я в батька не кохана була?

   Взяли ж мене замiж дали
   I свiт менi зав'язали.
   Така моя доля!
   Гiрка доля моя!

   Що ж тепер картати старе серце за Машине  сумне  дитинство,  розкидане,
розiрване  по  родичах?  Хiба  мати  не  розумiла  -  i  замiж   вона   не
вийшла-вискочила, щоб здихатися тих родичiв, i нiчого доброго  з  того  не
вийшло.
   Але нiколи докору матерi, нiколи, навпаки - тiльки щоб їй, старiй, було
добре та зручно. Так у Парижi, як i в Немировi.
   Що  вона  сама  може  сказати  проти  чемного,  вихованого   Олександра
Вадимовича? Це ж не те, що її другий чоловiк, Машин вiтчим, бодай його  не
згадувати! Але ж чому, врештi, не взяти розлуку й  не  одружитись  Машi  й
Олександру Вадимовичу? Отак - наче все тимчасове.
   I Опанас Васильович пише й пише, наче нема там у нього  цiєї  артистки.
Кажуть, i дитя вже знайшлося. Нiчого незрозумiле.
   А Маша виводить:
   Болить моя головонька,
   Нiчим зав'язати.
   А далеко до родини,
   Нiким наказати...
   Заболить...
   "Машенька, дочка моя любая!"
   Ще не каже Параскева Петрiвна, що вже кличе її молодша дочка Вiрочка до
неї їхати. Хоч розiрвись матерi!
   "А все ж таки, може, час, щоб цей настирний нiмець дав  перепочинок,  а
то й справдi занедужає? Пiду запропоную їм перекусити".

   * * *

   "...Мила моя, єдина моя! Перша й остання. Я чую твiй голос -  i  нiчого
менi бiльше не треба".
   Саша лежить у своїй кiмнатi, трохи застудився,  але  ж  вiн  знає  -  в
перервi спiвiв Маша забiжить до нього й спитає:
   - Серце моє, ти все слухав? Якi тобi найдужче до вподоби? Може,  чогось
не включати до збiрки?
   - Усе, усе до вподоби. Як ти питаєш?
   - А може, цей спiв заважає тобi задрiмати? У тебе вiд нього  голова  ще
дужче заболить?
   - Ну що ти, менi це найкраще вiд усяких лiкiв, хiба ти не знаєш?  Слово
честi, я сьогоднi себе чудово почуваю, напевне, тому,  що  ти  спiваєш.  Я
вийду до обiду, я вже скучив за всiма Так добре, коли ми всi разом
   - То я ще кiлька пiсень доспiваю i тодi покличу  тебе.  Вона  поправила
подушку, поцiлувала швидко в очi, погладила спiтнiле волосся - знову  жар!
- i побiгла доспiвувати.
   I в-же лунало: .
   Ой не свiти, мiсяченьку,
   Не свiти нiкому,
   Тiльки свiти миленькому,
   Як iде додому
   А от цю, що вона почала зараз, вiн не чув ще вiд неї:
   Та бодай тая степова могила запала, гей!
   Де я вчора жито жала, вчора вечiр утеряла.
   Для   нього   кожен   вечiр,    кожна    годин'а,    коли    вони    не
разом"утерянин-загублений".
   Ой, не говори ж нi до кого, говори зi мною, гей!
   Як не будеш, серце, говорити, - умру, серце, за тобою
   "Говори з ким завгодно, тiльки будь зi мною i не треба про смерть.  Нам
так добре вдвох! А що буде завтра? Нi, я не думаю про це".
   Ой. я умру iзвечора, а ти умреш вранцi, гей!
   Та нехай же нас поховають з тобою в однiй ямцi'
   Та нехай же нас поховають i:хрест укопають, гей!
   Щоб усi люди здивувались, як ми вiрненько кохались!
   "Як ми вiрненько кохались", -пошепки повторює Cauia

   * * *

   Раптом музика припиняється. Швидкi  кроки.  Гомiн.  Вже  з  саду  лунає
задьористо Марiїн голос:
   Приїхали три козаки
   Та всi три однакi.
   Питаються Марусеньки,
   У кигорiй хатi?
   - Фрау Марiє, я вас  прошу,  -долiтає  голос  пана  Мертке,  -  ще  оцю
проспiвайте, одну цю.
   - Потiм! Потiм! Уже двадцять  пiсень!  Панове,  подумайте,  я  двадцять
пiсень сьогоднi проспiвала!
   - Он лишенько! Ми б ранiше приїхали послухати! - це голос Тедзика.
   - Я, як лейб-медик двору її величностi, вимага-ю припинити це знущання,
так ви захворiєте, - це голос Карла Беннi.
   - Але ж хоч не спiвати, а розмовляти  з  нами  ще  можна?  -  це  голос
Сахновського.
   - Панове, до столу! - запрошує всiх  Параскева  Петрiвна.  Як  це  вона
примудряється, скiльки б людей не було, зовсiм нежданих,  усiх  запросити,
усiх пригостити?
   - Мамо, Олександр Вадимович теж хотiв вийти до столу.
   - От i добре, - щиро радiє стара. - Пане Мертке, я i вас не  вiдпускаю.
Богдасю, пiди за Олександром Вадимовичем.
   - Я сама покличу! - Марiя бiжить до Сашi.
   "Три козаки" зiтхають i з заздрiстю дивляться  на  дверi,  в  якi  вона
побiгла, потiм один на одного.
   Бувають же такi щасливi люди, як цей Олександр Вадимович!
   ...А Олександр Вадимович, Саша, заздрив їм. Пiдсвiдоме, не  признаючись
у цьому навiть собi. Вiн був i не старший, i не молодший  за  них,  але  ж
вони були здоровi! Вони наче з повного розгону  кинулися  в  життя,  як  з
високого берега у бурхливу рiчку, i боролися з невпинними дужими  хвилями,
вiддаючися цiй боротьбi, i  наче  дужчали  в  нiй.  I  їм  не  треба  було
повсякчас розраховувати свої фiзичнi сили i дбати про збереження їх. А вiн
мусив жити так, наче йому вже одмiряно певний строк i  вiн  не  має  права
забувати про те, бо коли хоч трохи забуде, щось  невблаганне  й  невмолиме
нагадує болем, простудою, кашлем, несподiваним жаром.
   Часто не хотiлося признаватися в цьому Марусi, хотiлося поводитись,  як
цiлком здоровому, молодому, i в цьому для  самого  себе  було  ствердження
життя, i спочатку це її навiть обманювало - те, що пристрасть його  навiть
дужчала i ласки були нестримнiшi, невситимiшi. Вона радiла, що вiн  любить
її все бiльше й бiльше, що вона ще  бiльше  жадана,  i  вона  радiла,  що,
наперекiр усiм прописним iстинам, любов не переходить у звичку, а навпаки,
їм усе здавалося - їхнє життя тiльки-но почалося.
   I був їй вiн ще дорожчий i ближчий, нiж перший час,  i  через  цю  свою
шалену любов, i через те, що на очах вирiс, змужнiв  внутрiшньо.  Вона  не
думала про те, скiльки приклала до цього своїх зусиль,  своїх  бажань,  їй
було радiсно, приємно, що, коли вiн,  нарештi,  поїхав  до  Петербурга  iз
своїм проектом, вона вже йому, не комусь чужому, а йому, дала доручення  i
довiренiсть на ведення своїх справ у редакцiях та з видавцями,  пiдписання
договорiв тощо.
   От тiльки оцi частi простуди. Оцей кашель. Оцей  жар.  I  вона  вже  не
радiла його пристрастi, i в той же час  боялася  образити,  коли  йшла  до
своєї кiмнатки працювати або їхала до Парижа. Вiн  любив  товариство,  яке
збиралось у них, адже це все були симпатичнi молодi люди,  з  ними  завжди
було цiкаво й легко, вони всi були тактовнi, послужливi, але ж  вони  були
здоровi, i коли, зовсiм не пiдкреслюючи цього, хтось iз  них  -  або  Карл
Беннi, або Тедзик, Сахновський, художник Карл Гун чи його приятель,  якого
вiн увiв у дiм, архiтектор Павло Волков - хотiли прислужитися  саме  йому,
йому ставало боляче, що вони це роблять тому, що вiн хворий.
   Та це було зовсiм не так.
   Хоч вони йому "заздрили" (що вiн заздрить їм -  про  це  нiхто  з  них,
звичайно, не думав), для них  було  цiлком  зрозумiло:  його  щастя  нiхто
порушити не зможе. Як часто трапляється в молодих товариствах -  вони  всi
були вiрнi рицарi своєї королеви, а що ж поробиш,  коли  був  у  неї  один
обранець, щасливчик, якому можна тiльки безнадiйно заздрити!
   Було якось усталено само собою мiж ними усiма -  в  очi  Марiї,  навiть
далеко  частiше  на  людях,  нiж  наодинцi,  вони  говорили  напiвжартома,
напiвсерйозно якi завгодно палкi  слова,  комплiменти,  одверто  схилялись
перед нею i нiколи не говорили про неї мiж собою в її  вiдсутнiсть,  крiм,
звичайно, дiлових справ. I незважаючи на всi паризькi спокуси  й  принади,
особливо звабливi для молодi, кожного з них у вiльний час  тягло  сюди,  у
Нельї. Тут можна було вiдпочити  душею,  якось  освiжитися,  а  головне  -
завжди подiлитися своїми турботами, про все порадитись.
   I всiм було краще й легше, коли цей  щасливий  Олександр  Вадимович  не
хворiв i в очах Марiї Олександрiвни не мигтiли неспокiй та тривога.

   * * *

   Пiснi, якi найдужче любив Богдась. Пiснi, якi найпроникливiшс сприймала
мати. Пiснi, якi спiвались для Сашi.
   А ще були пiснi для себе. Нi, їх не  треба  голосно  спiвати.  I  цьому
композиторовi вона їх не наспiвує. Вони записанi в неї у  книжечцi,  давно
їх записала, там, удома... Iнколи спливають Їхнi рядки - i Марiя  тихенько
мугикає без слiв:

   Сама не знаю, де мiн розум дiвся,
   Що я на чужинi зосталася,
   Що на чужинi, як у неволi,
   Завше я плачу доволi...

   Це коли спливають у пам'ятi рiднi потiчки, луги та садки...



   15

   ...Срiбнi ложки також були вiдданi в заставу до ломбарду.  Шура  нiчого
не казала Валерiю Iвановичу, щоб не нервувати його дужче. Вона ж знала - у
нього в кишенi лише кiлька су,  аби  перекусити  вдень  пiд  час  працi  в
майстернi. Настрiй у нього i без того поганий.
   На виставцi близький товариш пiдвiв  одразу  велику  княгиню  до  своєї
картини i так заговорив її, так забив баки, що та й не заходила  до  залу,
де висить картина Валерiя. Звичайно, про купiвлю не могло бути й мови.  Що
ж ще закласти? У кого позичити? Салiас  у  Парижi  зараз  нема  -  поїхала
вiддавати замiж дочку, та в неї Шура й не хотiла б просити. У художницької
братiї... У ближчих нема, а в тих, у кого зараз куплено  картини,  Валерiй
нi за що не попросить. Це цiлком зрозумiло. Треба поїхати  до  Марковички.
Правда, їй уже виннi, але ж єдина тут, у Парижi, близька їй жiнка -  Марiя
Олександрiвна, в усякому разi, їй не соромно i не  незручно  розказати,  в
якому вони станi опинилися. I треба ж, щоб Валерiй спокiйно закiнчив  нову
картину. Тiльки б у самої Марiї Олександрiвни були грошi. У неї теж нiколи
не тримаються в кишенi. Та все-таки, коли приїхала мати, вони  стали  жити
якось впорядкованiше, i до них  завжди  можна  поїхати  з  Володенькою.  У
їхньому будиночку  у  Нельї  тiльки  зрадiють  малому.  Вона  вже  не  раз
пiдкидала його туди на цiлий день, а сама їздила в своїх справах.
   Шура швидко почала одягати сина у "парадний" костюмчик.
   - Куди ви причепурюєтеся? - спитав Валерiй Iванович. Вiн  збирався  йти
до своєї майстернi.
   - Я поїду з Володенькою до Маркевичiв. Йому там добре буде  погуляти  в
їхньому садочку, - напрочуд безтурботним тоном  вiдповiла  дружина.  -  До
речi, може, у Марiї Олександрiвни я  позичу  трошки  грошенят,  щоб  якось
дожити до твоєї стипендiї.
   - Хитруха! - по-доброму засмiявся Валерiй Iванович. - Ти б сказала так:
я їду позичити грошi у Маркевичiв, а, до речi,  Володя  погуляє  у  них  у
садку. Знаєш що, я не пiду зараз до майстернi, не хочу зустрiчатися  зараз
iз своїми вiроломними друзями. Я поїду з  вами  i  там  попрацюю.  Накидаю
деякi етюди над Сеною!
   - Та це ж чудесно! Важко вигадати щось розумнiше, - аж застрибала Шура.
- Володечка, мерщiй, з нами їде тато! А в нас вистачить на дорогу? Туди  й
назад? - раптом спитала вона стурбовано. - Скiльки в тебе лишилося? - Вони
обоє серйозно виклали все з гаманцiв. Шурочка перевiрила всi кишенi свої i
чоловiка i зосереджено порадувала весь дрiб'язок, який зiбрала.
   - От, цiлком вистачить  i  навiть  на  чашечку  кави  тобi,  а  Володю,
звичайно, нагодує Параскева Петрiвна.
   - Як i всiх нас, - засмiявся Валерiй Iванович. - Можливо, це не  будуть
трюфелi й  курчата,  але  якi-небудь  українськi  картоплянички  вона  вже
зробить!
   - Знаєш, чим бiльше я пiзнаю Марiю Олександрiвну, тим бiльше її  люблю,
- сказала Шура. - Нещодавно менi здалося, що вона змiнилася до мене, якась
була холодна й замкнена, i я так засмутилася, що нашi взаємини псуються.
   - Чуднi жiнки, - знизав плечима Валерiй Iванович, - хiба в неї не могло
бути своїх неприємностей, адже в неї стiльки роботи, турбот, та,  може,  в
неї просто щось не виходило з її новою повiстю. Я ж розумiю. Коли  щось  у
мене не виходить, як я замислив, я ладний на всiх кричати, кожна  дрiбниця
дратує, так i побив би усiх.
   - Ну, це ми з Володенькою знаємо, коли у тебе не виходить.
   - Наче я колись бив кого, - обурився Валерiй Iванович. - Я дома й  виду
не подаю.
   - Аякже, - засмiялась Шура, - тодi тобi й на очi не потрапляй; i Володя
погано вихований, вередун, i до мене всi залицяються, i я з усiма кокетую,
i вже домовилась утекти з Павлушею. Усi виннi, все постає проти  тебе,  не
дає працювати! Але зараз давай нiчого  не  згадувати.  Подумаєш,  важниця,
нема грошей! Це вже нiяк не мусить псувати  настрiй.  Хiба  вперше?  їдьмо
швидше! I ти ж знаєш, як залюбки купують тут невеличкi пейзажi! Ти  нiчого
не забув iз своїх причандалiв? Палiтра? Пензлi? Фарби? - Вона  уважно  все
перевiрила, i за це Валерiй Iванович не мiг не обняти й не поцiлувати свою
красунечку Шурочку, яку, нiде правди дiти, ревнував до всiх художникiв,  а
найдужче до свого молодшого брата Павла. Той все-таки для Шури з'явився  в
ореолi героя. Та зараз не хотiлося про це думати. Треба було  дiйсно  десь
розжитися грошима, щоб дотягти до стипендiї.

   * * *

   - Ой, якi милi гостi! От добре, що вибралися до нас! Володенько, як  ти
вирiс, пам'ятаєш бабу, пiзнаєш? - вiтає радiсно Параскева Петрiвна i  бере
на руки хлопчика.
   - А Марiя Олександрiвна дома? Невже поїхала до мiста i ми розминулись?
   - Дома, дома! - Та враз привiтне  обличчя  Параскеви  Петрiвни  набирає
якоїсь поважностi, значимостi, i вона конфiденцiально  повiдомляє:Машенька
позує, її малює Карл Iванович Гун-. Ви таки умовили її, аж нiяк не хотiла!
   Справдi, її нарештi умовили, й найдужче вплинуло те,  що  довели:  Гуну
неодмiнно треба до наступної виставки зробити її портрет. Портрет  вiдомої
письменницi - це ж буде чудово! Вона його просто виручить!
   - Машенько, до нас гостi! Олександра  Миколаївна,  Валерiй  Iванович  i
Володечка мiй.
   - Я чую, чую! Карле Iвановичу, бога ради, перепочинок, я  i  так  довго
сидiла, як статуя, i ви без перерви працюєте, - почули Якобi голос Марiї.
   А от i вона вийшла на ганок.
   - Нi, ви подивiться тiльки  на  мене!  Карл  Iванович  запевняє,  що  я
обов'язково мушу бути в чорному оксамитовому платтi й сидiти  в  малинових
оксамитових крiслах. Суцiльний оксамит! Я -  i  оксамит,  -  знизала  вона
плечима. - Мама була в захопленнi вiд цiєї думки i швидко  спорудила  менi
таке вбрання! Я не винна, їй же богу!
   - Вам дуже личить,  -  заспокоїв  її  Валерiй  Iванович.  -  Гун  добре
вигадав. Карле, менi можна подивитися? Ти дозволяєш?
   - Ну, звичайно. Тiльки ти менi обов'язково скажи, як виходить, чи добре
падає свiтло?
   - Чудесно! Тiльки не переборщуй у промiннi. Шурочко, iди поглянь. Марiє
Олександрiвно, звичайно, так i треба було - вашi золотистi коси  i  чорний
та малиновий оксамит.
   - Менi здається, головне не це, - тихо  мовила  Шурочка.  -  Ви  трохи,
ледь-ледь усмiхаєтесь нам, а думаєте щось своє, про що не скажете.
   - Ну, просто Джiоконда! - засмiялася Марiя. - Мамо, у нас перерва  -  i
ти нас чимось нагодуй. Тiльки попереджаю, ми трохи на декохтi, i мама  вже
згадує нашi немирiвськi улюбленi страви.
   - Признатися, i ми про це мрiємо, - заявила Шура.  -  Валерiй  не  може
спокiйно згадувати нi ваших картопляникiв, нi  вареникiв.  А  ми  самi  на
такому вже декохтi, що й висловити важко.  -  Але  говорила  вона  про  це
весело.
   Художники сiли в  садочку  покурити  пiд  єдиним,  але  таким  розлогим
гiллястим деревом, що воно наче утворювало альтанку пiд зеленим дахом.  Та
поряд були сади, Булонський лiс, вiяло рiчним повiтрям iз Сени, i  було  б
зовсiм добре, коли б не треба було говорити про грошi.
   Але чоловiки надали цю приємнiсть  жiнкам.  I  Шурочка  одразу  одверто
сказала, що основна причина їхнiх вiдвiдин - необхiднiсть позичити грошi.
   Обличчя Марiї посмутнiло.
   - Що ж робити? Повiрите, в нас у самих нiчогiсiнько немає зараз. Добре,
що мама вигадує неймовiрнi способи, як нас усiх прогодувати. Я  вже  давно
чекаю, що надiшлють гонорар за мої першi "Листи  з  Парижа",  але  все  не
надсилають.
   - Менi дуже прикро, що i я вам додала  неприємностi,  -  сумно  сказала
Шурочка.
   - Треба знайти якийсь вихiд, - замислилась Марiя.
   - Просто не знаю, що й робити. Я навiть посуд наш заклала, у  нас  були
срiбнi ложки, ножi й виделки, що з собою привезли. Ну, тепер купила зовсiм
простi, дешевi. Валерiй спочатку здивувався, а потiм нiчого. "Аби було  що
ними їсти", - сказав. Та коли нема чого...
   - Ой, знаєте що, - враз прояснiла Марiя i простягла перед  себе  обидвi
руки, - бачите?
   - Що? Бачу вашi руки, - здивувалася Шура.
   - А на руках? От бачите - обручка, це справжня золота обручка.  Правда,
вона менi дуже, дуже дорога. Ви знаєте, її подарували  менi  в  Петербурзi
земляки-українцi, коли вийшла моя  перша  книга  "Народнi  оповiдання",  а
вигадав це Тарас Григорович Шевченко. Вiн сам i вибрав. У мене зараз  нема
нiчого дорогого, нiяких дорогоцiнностей, крiм цiєї обручки. Але  її  можна
закласти, вона ж не загине. Хто перший одержить грошi, я чи ви,  -  той  i
викупить, обов'язково  викупить.  Я  її  майже  нiколи  не  ношу.  Це  для
портрета, Карл Iванович упросив мене надiти. Але я її дуже  бережу,  це  ж
Шевченкiв подарунок! - Вона з любов'ю милувалася обручкою.
   - Нi, нi, я не вiзьму, - заперечила  Шурочка.  -  Така  дорога  з  усiх
поглядiв рiч!
   - Вiзьмiть! Це ж на кiлька днiв. У вас же дитина. У скрутну  хвилину  я
колись її також заставляла, - призналася вона. - I завжди думала: "Це менi
мiй "батько" Тарас Григорович допомагає!" I сама  простежу,  щоб  викупити
своєчасно. Що-що, а вже цю обручку ми не втратимо!
   - Менi просто нiяково, - збентежилась Шура.
   - Ну, от ще! Я гадаю, коли можна чимось перемогти  труднощi,  треба  це
зробити, не надаючи великого значення, не роздумуючи,  не  терзаючи  себе,
простiше дивитися. - I помовчавши, додала: - Хай уже терзає  нас  справжнє
лихо, яке не  можна  перемогти,  на  нього  треба  берегти  сили!  -  вона
зiтхнула.
   Про що думала вона? Шурочка не спитала, розчулена вчинком Марiї.
   - А як же портрет? - занепокоїлась Шура.
   - А вiн уже мої руки закiнчив, слава тобi господи!  Казав,  що  з  ними
бiльше мороки, нiж з головою - нiяк не мiг їм пози  вигадати,  i  туди,  й
сюди примiрював. Звичайно, голову так крутити та примiрювати не  можна,  -
засмiялася вона. - I ходiмо в наш садок! Я ним дуже пишаюсь.
   - Я помiтила!  Але  справдi  в  ньому  чудово.  Он  Параскева  Петрiвна
виносить частування на столик  пiд  деревом!  I  самовар!  -  зрадiла,  як
дитина, Олександра Миколаївна. - Зовсiм як у родичiв на дачi!
   - Он i Богдась iде з риболовлi! Богдасю, - гукнула Марiя,  -  може,  ти
щось уловив цього разу? Справдi, дивiться, у нього якась рибина. Мамо,  ти
засмажиш нам на снiданок!
   - Бабусю! Мої трофеї!  -  простяг  Богдась  двi  нiчогенькi  рибинки  i
втомлено, але задоволене присiв на лозяному стiльцi.
   - Богдась! Не ворушись! - раптом закричав  Якобi.  -  Я  зараз  накидаю
ескiз, можна зробити чудесну  картинку:  "Повернення  з  риболовлi".  Поки
Параскева Петрiвна готує, ти посидь от так, i  вудки  хай  коло  тебе,  не
чiпай їх!
   - Я пiду покличу Олександра Вадимовича, - сказала Марiя.
   - Хiба вiн удома? - здивувалася Шура. - Я думала, в Парижi працює.
   - Нi, вiн щось погано почувається, застудився, кашляє,  але  мама  його
майже вилiкувала.
   - Вiн так часто хворiє, - зi спiвчуттям мовила Шура. - Це добре, що  ви
тут живете.
   - Так, нам тут дуже добре, - сказала  Марiя.  Але  в  очах  був  сум  i
неспокiй.



   16

   З Iваном Сергiйовичем тепер  бачилися  зовсiм  рiдко.  Iван  Сергiйович
зовсiм змiнив своє оточення. Вiн тепер часто  зустрiчався  з  французькими
письменниками:  Флобером,  Гонкуром,  Доде,  бiльшiсть  часу  проводив   у
Баден-Баденi, де оселилася сiм'я Вiардо i де Iван Сергiйович будував поряд
з їхньою вiллою комфортабельну свою. Полiнька уже вийшла замiж i жила не в
Парижi. Його слава письменника набувала в Європi все  бiльшої  сили,  але,
незважаючи на все, вiн лишався тим же напрочуд скромним щодо себе i  таким
же доброзичливим  i  турботливим  щодо  своїх  собратiв  по  перу.  Навiть
особистi смаки не вiдiгравали тут ролi. Що з того, що йому  не  подобалася
перша книга нового роману Толстого "Война и мир", що з того,  що  вiн  сам
казав про Толстого: "Я його поважаю, але бути з ним у однiй кiмнатi  якось
незатишно". Разом з цим Iван Сергiйович переконливо твердив, що Толстой  -
це неперевершений, найбiльший талант, величезна  сила  тепер  у  Росiї,  i
турбувався про переклади толстовських творiв за  кордоном.  А  що  вже  до
меншої братiї - вiн, як i ранiше, клопотався  за  всiх  i  кожного,  часто
помиляючись в оцiнцi.  Але  ж  ще  устами  святого  Петра  мовив  Данте  в
"Божественнiй  комедiї",  що  краще  помилитись,  пустивши  до  раю,   нiж
помилитись, не впустивши.
   Iван Сергiйович усе ж таки побував у Марiї в Нельї. Навiть одного разу,
не заставши її, довго чекав  i  розмовляв  з  Параскевою  Петрiвною.  Вона
спочатку трохи збентежилася - Тургенев  приїхав  до  них!  I  як  навмисне
Машеньки  нема!  Така  прикрiсть!  Але  Iван  Сергiйович   заспокоїв   її,
запевнивши, що залюбки почекає, i Параскева Петрiвна навiть  розбалакалася
з ним. Вона не знала  про  всi  мiнливi  нюанси  взаємин  дочки  та  Iвана
Сергiйовича. їй було тiльки вiдомо, що Тургенев  завжди  протегує  Машi  i
завжди чим може допомагає. Не дуже, а все ж таки майнуло в її  словах,  що
хоча все добре i вона сама дуже рада, що приїхала, проте Маша тягне все на
собi. Опанас Васильович за сина зовсiм не дбає,  i  дуже  шкода  їй  бiдну
Машу. Потiм, немов сама злякалася,  що  наговорила,  може,  зайве,  почала
вихваляти Машу, яка вона хороша дочка, дбайлива мати.
   Тургеневу все це було не новиною...
   На жаль, коли Марiя приїхала з мiста, йому треба було вже  повертатися.
Марiя пiшла його проводжати до омнiбуса.
   Вони не торкалися болючого питання - його осоружного виклику до Сенату.
Марiя розпитувала про знайомих лiтераторiв, петербурзькi новини.
   - Збираюсь, збираюсь сама поїхати, все щось  заважає,  -  мовила  вона,
наче думаючи про щось iнше. - Все-таки дуже важко з роботою. Ви ж  знаєте,
я залежу вiд Петербурга, i це все таке весь час непевне. Вже ж "Основа" не
iснує, але й з росiйськими журналами  без  особистого  зв'язку  трудно,  -
призналася вона, пiдвiвши голову й глянувши в очi.
   I хоча давно вже зникло для нього чарування, що  вiдчував  вiн  колись,
буваючи  з  нею,  проте  знову  заговорило   якесь   почуття   товариської
доброзичливостi, бажання допомогти.
   - Вам треба бiльше увiйти в життя лiтераторiв  Парижа,  спробувати  тут
налагодити зв'язки, мати постiйний заробiток, щоб не  залежати  вiд  наших
невiрних редакцiй та журналiв i, головне, вiд змiн  нашого  петербурзького
клiмату. Я познайомлю вас з  вiдомим  видавцем  П'єром-Жюлем  Етцелем.  Не
можна уявити собi  сучасної  французької  лiтератури  без  цього  славного
старого. Вiн  видавав  Жорж  Занд,  Вiктора  Гюго,  вiн  їх  вiрний  друг,
переконаний республiканець.  З  приходом  Наполеона  "малого"  навiть  був
деякий час у вигнаннi. Я лише в останнi роки познайомився  з  ним,  обiцяв
перекласти росiйською мовою казки  Перро  i  написати  до  них  передмову.
Старий Етцель i сам письменник. Пише для дiтей пiд iм'ям П'єр-Жюль  Сталь.
Ви так добре володiєте французькою мовою, i коли вже волею долi залишилися
тут - треба використати цей час.  Понесiть  йому  свої  казки  для  дiтей.
Перекладiть кiлька французькою мовою для ознайомлення.

   * * *

   Вона поглянула на нього, як на "старого".
   Коли вже Тургенев у свої сорок сiм рокiв завжди говорить про  старiсть,
то що вже казати про людину, яка досягла п'ятдесяти?
   О боже мiй, господи! Це ж i вона вже розмiнює свiй четвертий десяток!..
їй минуло тридцять. Вона також стара?.. Нi, нi. Герцен казав, що  справжнє
життя жiнки починається  пiсля  п'ятдесяти!  Вона  не  раз  згадувала  це,
смiючись... їй ще далеко до старостi!..
   Елегантний, з благородною осанкою чоловiк, справжнiй  француз.  Волосся
трохи посивiле, обличчя ще гарне, хоч немолоде,  та  з  таких,  котрих  не
псують зморшки. Воно могло б видатися навiть строгим, гордовитим,  коли  б
не добрi очi.
   Вiн чемно запрошує сiсти, уважно дивиться на  жiнку,  про  яку  говорив
йому цей прекрасний росiйський письменник Жан  Тургенев.  Жiнка  молода...
Вродлива? Щось бiльше за вроду. У повному жiночому розквiтi. Що за дурниця
вживати визначення "бальзакiвський вiк" для жiнок  пiсля  тридцяти  рокiв?
Саме пiсля тридцяти жiнка розквiтає. Хiба його не любили жiнки цього вiку?
   Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною французькою мовою.
В нiй нема їхньої грайливостi й кокетування.
   - Я зробила  переклад  свого  твору  "Кармелюк"  французькою  мовою,  -
говорить вона. - Поки що це просто як пiдрядник, аби  ви  зрозумiли  самий
змiст. Коли твiр пiдiйде для вас, тодi я попрацюю над ним досконало.
   Крiм жiночої принадностi, видно, що це дiлова роботяща людина, видавець
цс одразу розумiє. З такими приємно мати справу.
   - Я прочитаю найближчим часом. Я певен, що ми знайдемо спiльну мову.
   Його дивує якийсь наївний погляд  її  великих  сiрих  очей,  коли  вона
говорить досить стримано про свої книги, наче сама дивується, що  написала
їх, i раптом, коли згадує про своїх видавцiв, у цих очах i в куточках  губ
мелькає лукава смiшинка. I це враз переконує Етцеля, що не така вже проста
ця жiнка, i йому хочеться ближче познайомитися з нею.
   Вiн мимоволi внутрiшньо пiдтягується, як кожен пiдстаркуватий чоловiк у
присутностi   привабливої   молодої   жiнки.   Люб'язно,   але   в   межах
загальновживаної чемностi,  вiн  повторює,  що  постарається  їй  стати  у
пригодi, адже вiн чув про неї вiд Жана Тургенева.
   Дiйсно, приємно було б знайти спiльну мову i бути зв'язаним  роботою  з
цiєю українською письменницею.
   - Я прочитаю i напишу вам. Ваша адреса, мадам?
   Вiн потиснув їй руку, i Марiя пiшла вiд нього пiдбадьорена. Справдi, як
добре було б зв'язатися  з  журналами,  редакцiями  гут,  у  Парижi.  Вона
залюбки перекладатиме з французької i може  перекласти  деякi  свої  твори
французькою мовою.
   Адже все складається так, що їй треба лишатися  в  Парижi  на  невiдомо
який час.  Куди  їй  повертатися?  Пiсля  розгрому  польського  повстання,
арештiв, закриття "Основи", циркуляра мiнiстра Валуєва,  який  закреслював
українську мову, лiтературу, самий  народ,  пiсля  арешту  Чернишевського,
його брутальної  громадської  страти  й  заслання,  становище  лiтераторiв
жахливе. Що її там чекало на батькiвщинi? Та й де?  Про  Чернiгiв  уже  не
було й думки.
   Власне, яке вона мала право чекати вiрностi вiд Опанаса? А  втiм,  щось
щемiло. Як кожна жiнка, вона, навiть не признаючись собi, вважала, що  для
чоловiка незамiнна й незабутня... Вона навiть  наївно  була  певна,  що  й
Дорошенко нiколи не одружиться, хоча сама пропонувала  висватати  його  за
когось. Вiн тодi обурювався...
   А в Опанаса вже й дитина є з  тiєю  спiвачкою...  Марiя  нi  з  ким  не
говорить про неї, i навiть коли при  нiй  приїжджi  з  рiдних  мiсць  щось
легковажно починають натякати й розповiдати, вона припиняє  це  базiкання.
Та "на кожен роток не  накинеш  платок".  Ну,  що  ж,  хай  буде  щасливий
бiдолага Опанас! Вiн же хороша людина, тiльки характер нестерпний. О боже,
як могла вона витримати стiльки рокiв! їй здається  життя  з  ним  якимось
доiсторичним перiодом. Справжнє життя почалося з Сашею. Швидше,  швидше  в
їхнiй маленький будиночок над Сеною! Вона розповiсть  йому  про  вiзит  до
Етцеля, i вiн радiтиме, може, ще й дужче за  неї,  бо  це  її  ще  мiцнiше
прив'яже до Парижа. Адже вiн також не знає, що його чекає на  батькiвщинi,
як вони там влаштуються разом, а щоб жити нарiзно, тепер про це  не  могло
бути й мови.
   Так. Це був тiльки пiдрядник, нашвидку  зроблений,  щоб  вiн,  видавець
П'єр-Жюль Етцель, ознайомився зi змiстом. I те, що вiн читав  зараз,  було
таким далеким, i незнайомим, i дивним.
   "Хто бував на Українi? Хто знає Україну?
   Хто бував i знає, тон нехай згадає, а хто не бував i не знає, той нехай
собi уявить, що там скрiзь бiлi хати й вишневi садки, i  весною...  весною
там дуже гарно, як усi садочки цвiтуть i всi соловейки защебечуть..."
   Вiн читає i мимоволi усмiхається. Спочатку тому, як  недоцiльно  обрала
авторка цей свiй твiр: хто ж знає тут Україну?
   Але читає далi маленький вступ i раптом уявляє, як ця жiнка з  русявими
косами вночi сидить бiля вiкна маленького домика пiд соломою i слухає,  як
дерева ростуть, як рiчка тихо лелiє i як  солов'ї  почали  перегукуватися,
перегукуватися, а потiм усi разом защебетали i все заглушили...
   I вiн уже всмiхається не з дивного бажання письменницi почати  з  цього
твору, а вже якось пiдсвiдоме те все уявляючи.
   Вiн зачитався. Яке те все було далеке, i  всi  звичаї,  i  вдачi,  весь
побут незнаної країни - певне, вона, авторка, дуже  її  любить,  коли  так
вималювала все, i, певне, сумує за нею, бо немов проспiвала якусь баладу.
   I вiн згадав, як  сумував  за  своїм  краєм,  за  своїм  Парижем,  коли
опинився у вигнаннi. Вiн змушений був покинути Париж  у  1852  роцi,  адже
вiн, республiканець, гарячий, завзятий, був енергiйним полiтичним  дiячем,
займав посади в мiнiстерствi iноземних справ, морському мiнiстерствi,  був
генеральним секретарем кабiнету. Але коли владу  захопив  цей  пiдступний,
вiроломний Наполеон III - "малий Наполеон", як назвав  його  Вiктор  Гюго,
пiсля цього ганебного перевороту скiльки друзiв Етцеля i вiн сам опинилися
у вигнаннi! Його улюблений  Вiктор  Гюго  пiд  чужим  iм'ям  теж  переїхав
спочатку до Брюсселя, де влаштувався i Етцель. Та потiм Гюго  переїхав  на
острiв Джерсi, а потiм Гернсей. Гюго й досi у  вигнаннi,  вiн  не  захотiв
повертатися i пiсля оголошеної амнiстiї, поки, як казав вiн,  "у  вигнаннi
свобода". Там,  над  океаном,  народжуються  його  полум'янi  твори.  Його
блискучий  памфлет  "Малий  Наполеон",  його  вiршi,  зiбранi   у   книжцi
"Вiдплата", видав Етцель так само. як i першi його  романи.  Етцель  пiсля
амнiстiї не так давно повернувся до Парижа. Вiн вважав, що  як  видавець-а
вiн був природженим видавцем, - вiн бiльше зробить для  батькiвщини.  Йому
писала про це i Жорж Занд,  старий  його  друг,  що  вiн  мусить  приїхати
працювати  тут.  I  це  не  зрада  його  республiканських  iдеалiв.   Його
просвiтительська дiяльнiсть повинна бути в нього зараз на першому планi.
   Справдi, вiн був природжений видавець, винятковий видавець.
   У чому талант  видавця?  Вiдчути,  що  потрiбно  народу.  Вiдчути  Iвсi
передовi iдеї доби - де б вони не народилися, в якiй країнi, якої б  мовою
не були проголошенi - i якнайшвидше перекласти  рiдною  мовою,  i  зробити
здобутком своєї культури, i, найголовi яiше, вiдчути  талант  у  скромному
молодому письменнику, i, пiшовши  на  риск,  пiдтримати  його.  Згуртувати
навколо видавництва письменникiв, художникiв, обов'язково й художникiв,  i
в той же час вести справи так. щоб видавництво мало прибутки i завжди було
спроможним пiдтримати того автора, який через будь-якi причини перебуває в
матерiальнiй скрутi. Дати можливiсть йому працювати.
   Нещодавно принiс йому несподiваний роман не вiдомий нiкому Жюль Верн. В
романi дивно переплетенi наука й фантастика, i  все  осяяно  благородними,
гуманними пошуками вчених, дослiдникiв, мандрiвникiв, i  все  викладено  в
гострому сюжетi.
   Син Етцеля Жюль-Жюль, пiдлiток, прочитав не вiдриваючись. Етцель-батько
переконаний: книги Жюля Верна читатимуть i дорослi, i молодь, i  дiти!  Як
вони поширюватимуть кругозiр  кожного  пiдлiтка,  прилучатимуть  до  новин
науки i виховуватимуть бажання  невтомної  працi,  пошукiв.  Вiн  уклав  i
пiдписав з молодим Верном договiр, - на двадцять рокiв! По роману в рiк!
   Невже вiн помилиться? Нi, нiзащо! Вiн вiрив у свiй талант видавця.
   Яка  шкода,  що  це  оповiдання  чи   невеличка   повiсть   української
письменницi аж нiяк не матиме успiху у французьких читачiв! Але ж як  вона
написана! Недарма старий Етцель замрiявся i деякi рядки  перечитав  кiлька
разiв...
   I потiм... З цiєї повiстi видно, яким повiтрям дихає  молода  жiнка,  i
йому, старому республiканцю, прогресивному просвiтителю, це приємно.
   Саме тепер вiн узявся до органiзацiї  журналу  для  дiтей  та  юнацтва:
"Magazine d'йducation et de rйcrйation" - "Журнал виховання та розваг".
   Вiн розмовляв уже з приводу цього з  багатьма  письменниками,  яких  би
хотiв залучити до участi  в  журналi.  I  не  тiльки  для  "rйcrйation"  -
найкращих  письменникiв,  але  й  для  "йducation"  -  вчених.   Поряд   з
письменниками Мало, Шатрiаном, Еркманом, Лорi, Лабуле, звичайно, вiдкритим
тепер Жюлем Верном, в журналi мелькають iмена старого друга-республiканця,
мандрiвника, який теж зазнав  вигнання,  географа  Елiзе  Реклю,  молодого
талановитого  астронома  Камiла  Фламарiона,  хiмiка  Сент-Клер-Девiль  та
iнших.  А  iлюструватимуть  журнал  Густав  Доре,  Жан  Гренвiль,  Альфонс
Деневiль,  Жорж  Ру  та  всi  здiбнi  талановитi   художники,   якi   щиро
вiдгукнулися на таку потрiбну цiкаву справу. А що,  як  у  журналi  вiзьме
участь i ця  українська  письменниця?  Що  з  того,  що  саме  ця  повiсть
непридатна - але ж .не тому, що вона  не  талановито  написана,  а  просто
надто далека своїм змiстом i  тому  не  матиме  успiху,  а  перший  виступ
повинен бути вдалим.
   Вона також зможе перекладати росiйською мовою тi французькi  книги,  що
видає тут Етцель, адже його  "контора"  зв'язана  з  "конторою"  Вольфа  й
iншими видавництвами у Петербурзi! Це було б вигiдно для обох сторiн.
   Марiя навiть не сподiвалась так швидко одержати  вiдповiдь.  "Мадам,  я
прочитав рукопис, який Ви менi  залишили.  Талант  автора  для  мене  поза
всяким сумнiвом. Книга має безперечну значимiсть, але  постатi  й  звичаї,
якi в нiй змальованi, дуже далекi вiд нашої французької дiйсностi, а  тому
менi здається недоцiльним починати саме  з  цього  твору.  Треба,  щоб  Ви
знайшли серед Ваших речей таку, яка б  не  була  надто  далека  для  нашої
публiки.
   Вибiр першої книги має дуже велике значення для Вас, для Вашого  успiху
у Францiї.
   Те, що Ви зробили у Вашому оригiнальному рукописi, переконує мене, що й
у Францiї Ви можете стати письменником такого  ж  рангу,  яким  Ви  є  без
сумнiву у Вашiй Росiї..."
   Вiн просив прийти її в четвер,  себто  позавтра,  -  швидко  вирахувала
вона, - об одинадцятiй годинi ранку, а коли вона  не  зможе,  вiн  готовий
прийняти її i в п'ятницю, i навiть у суботу, тiльки, щоб вона  заздалегiдь
повiдомила. Вiн хотiв би в першу чергу з'ясувати, якi її твори можна взяти
для видання у Францiї для дiтей, та дiзнатися  взагалi  про  її  плани  та
задуми.
   Вiн просив про це одверто розповiсти, бо хоче спробувати  прокласти  їй
лiтературний шлях тут, у Францiї.
   Лист був дiловий i в той же час вселяв  надiю,  незважаючи  на  те,  що
перший твiр, який вона лишила видавцю, вiн не мiг використати.
   Вона розумiла - надто все було далеке вiд Францiї. Вона зупинилася саме
на ньому, бо всi дуже хвалили його, але ж,  справдi,  хто  б  зрозумiв  її
Кармелюка тут? Вона не образилась, адже Етцель не для пустого  комплiмента
написав, що талант автора для нього безсумнiвний i що  вона  й  у  Францiї
може стати достойним письменником.
   Вона про це й не думала, коли  йшла  до  Етцеля.  Хоча  б  мати  якийсь
заробiток i тут, за кордоном. Що ж, нехай не одразу пощастить їй i шлях її
не буде гладким та легким. Хiба вона злякається роботи?
   Марiя сiла за переклад французькою мовою двох своїх казок для  дiтей  -
"Дев'ятеро братiв-розбiйникiв та десята сестричка Галя"  i  "Невiльнички",
казки, присвяченої Богдасевi, яку вiн дуже любив.  Вона  зробила  переклад
швидко й легко, адже сама була господаркою своїх вигадок, образiв, сюжету.
   Було цiкаво перекладати, але ж коли вона наче  оглядалася  на  все,  що
оточувало тут, на друзiв-ровесникiв Богдася, на всi  умови  життя  -  вона
починала боятися, що й  цi  казки  надто  далекi  для  французького  юного
читача. Вона й сама не знала ранiше, як усiм корiнням зв'язана вона з  тою
далекою землею, що звалася "Україною"!
   I в той же час їй не хотiлося дуже  перероблювати,  пристосовувати.  їй
хотiлося,  щоб  тут  пiзнали  про  незнану  Україну,  знали,  що  є  такий
одчайдушний народ, є такий могутнiй Днiпро й надднiпрянськi гори, i чудовi
лiси й степи.
   Цi казки виходили вже росiйською  мовою  у  її  власному  перекладi,  i
навiть строгий Салтиков-Щедрiн похвалив їх. Вiн  писав:  "...вважаємо,  що
читання їх дасть користь. Не зле вводити дiтей у свiт справжнього героя  i
нефантастичних нестаткiв; не зле малювати перед ними постатi трохи суворi,
але чеснi й сильнi на зразок Остапа у "Невiльничцi".
   Значить, головне її бажання досягнуто. Вiн, суворий Михайло Євграфович,
схвалює, що в творах для дiтей вона не пiшла звичайною  дорiжкою  багатьох
письменникiв. З якою втiхою читала вона з самого початку його статтi:  "Ми
взагалi без особливого захоплення дивимося на велике поширення у  нас  так
званої дитячої белетристики, але вже якщо участь  її  в  справi  виховання
внаслiдок рiзних умов визнається необхiдною, то думаємо,  що  казки  Марка
Вовчка задовольнять цю потребу значно краще, нiж  так  званi  моралiстичнi
оповiданнячка, якi становлять теперiшнiй фонд нашої дитячої лiтератури i в
яких розказується, що Ваня був грубiян i за  це  його  не  пустили  гуляти
пiсля обiду, а Маша була розумненька i за це їй дали яблуко".
   Звичайно, були й серйознi зауваження, над  якими  треба  було  серйозно
замислитись. Може, вiн був правий, коли писав, що "спочатку драма, а потiм
водевiль", i туркiв у казцi вiн  назвав  "балетними".  Але  ж  основнi  її
задуми зрозумiв такий вимогливий критик!
   Марiя уже не хотiла вiдбирати час у Етцеля i просто надiслала  йому  цi
казки, схваленi Щедрiним, на rue  Jacomb,  де  була  його  квартира,  така
вiдома усiм письменникам.
   Етцель i цього разу не затримав вiдповiдi. О! Це був зовсiм  не  Василь
Бiлозерський, який мiсяцями не мiг їй вiдповiсти.
   "Chиre madame! - вiн уже їй як знайомий  писав:  "дорога  мадам",  -  я
прочитав "Галю" i "Невiльничку" i вважаю за можливе надрукувати в  журналi
першу з цих двох речей".
   Марiя полегшено зiтхнула. Хай хоч одну. Аби почати, адже добрий початок
- половина дiла!
   "...З другою казкою важко..." - а другу вона любила дужче! Ну, нiчого.
   "Там є прекраснi мiсця напочатку, але не наприкiнцi. Для нас вона надто
"чужоземна", навiть трохи дикувата. Все це менi  здається  дуже  гарним  i
цiкавим, але така нацiональна своєрiднiсть може пiти на шкоду якостi твору
й зробити його доступним лише невеличкiй кiлькостi французьких читачiв".
   У глибинi душi її радувало, що у творах, написаних тут,  не  загубилась
"нацiональна своєрiднiсть", але, звичайно, треба подумати ще  над  добором
для перекладiв.
   Етцель радив, як професiонал-письменник i видавець:
   "Хотiв би я, щоб  у  "Галi"  рiшення  братiв  стати  розбiйниками  було
наслiдком фiзичного покарання, тобто актом, який може обурити й виправдати
навiть найзлочиннiшi рiшення, викликанi почуттям  помсти.  Якщо  цього  не
буде. Вашi дев'ятеро братiв перестануть цiкавити в ту хвилину,  як  тiльки
вони стануть розбiйниками".
   Може, справдi, те, що цiлком  зрозумiло  у  нас,  тут  потребує  iншого
висвiтлення i виправдання?
   Вiн пише: "У мене одна мета - зробити  Вас  популярною  у  Францiї.  Ви
передасте менi все, що перекладете. Я краще,  нiж  Ви,  вiдберу,  що  може
пiдiйти...
   В усьому цьому, що я написав, не  шукайте  вiдтiнкiв,  якi  можуть  Вас
розхолодити. Я видам книгу Ваших творiв, це безперечно,  але  туди  мусять
увiйти речi, що найбiльше пiдходять для французьких читачiв".
   Вiн повiдомляв, добрий Етцель, що  написав  листа  видавцевi  Вольфу  у
Санкт-Петербург з приводу її перекладiв з французької мови  -  книжок,  що
друкує тут вiн.
   Вiн певний,  що  днiв  за  вiсiм-десять  одержить  вiдповiдь.  "Я  буду
щасливий, якщо Ви вiзьметеся за переклади, якi не  потребуватимуть  у  Вас
великої затрати творчих сил, i хотiв би поспраижньому допомогти Вам".
   Нi, вона не шукала нiяких вiдтiнкiв у його одвертому листi. Вона  й  не
хотiла б їх шукати,  щоб  справдi  не  охолонути.  Марiя  хапалася  за  цю
можливiсть працювати в Парижi й не ображалася на його зауваження i  поради
до казок, як нiколи не ображалася на зауваження Iвана Сергiйовича.
   Вона була вдячна за його готовнiсть допомогти. I ще не розумiла, що вiн
писав не з формули чемностi i не для годиться "я буду щасливий", "я  хотiв
би по-справжньому допомогти Вам"...
   Чим частiше вiн бачився з Марiєю, тим дужче йому  хотiлося  бачити  її,
разом з нею говорити про журнал, який от-от мав виходити.
   Вiн подарував їй останнiй - на той час останнiй - роман  Вiктора  Гюго,
який  щойно  вийшов  i  яким  усi  зачитувались  -  "Les   Misйrables"   -
"Знедоленi", й розповiдав їй про живого сучасного бога лiтератури, як його
примусили покинути Джерсi, i з маленького скелястого  острiвця  Гернсей  в
океанi вiн кидає свої грiзнi слова, й наче  всi  вiтри,  розносять  їх  по
свiтах.
   - Ви знаєте, його лист був  надрукований  у  першому  номерi  "Полярной
звезды", яку видавав наш Герцен у Лондонi, а нещодавно в  "Колоколе"  було
звернення Вiктора Гюго до полякiв, - каже Марiя.
   - О, ваш Герцен! - з шанобою вимовляє Етцель. -  У  вигнаннi,  коли  ми
читали його славетний "Колокол", - ми вiдчували тiсний зв'язок  незламного
братства: Гюго - Герцен  -  Гарiбальдi  -  Мадзiнi...  Це  не  давало  нам
схилитися i загубити вiру.
   Вiн розповiдає Марiї про побут Гюго, його  сiм'ї  на  цьому  самотньому
острiвцi, про його вiрну кохану Жюльєтту Друе, яка не  раз  рятувала  йому
життя i просто вiдмовилася вiд себе, вiд усього свого заради свого бога  -
Вiктора Гюго, а "бог" сприймав це як належне...
   - Буває таке кохання, - каже вiн i з цiкавiстю дивиться на  Марiю.  Вiн
уже бував у неї в маленькому будиночку у Нельї, вiн стрiчався там з блiдим
молодим чоловiком. "Мсьє Пассек", -  представила  його  Марiя.  Етцелю  не
треба багато пояснень. Для нього зрозумiло, що життя "Belle Marie"  далеко
не легке i не просте...
   їй хочеться допомогти.
   Вiн уже часто каже їй "mon enfant".
   Але ж йому зовсiм не хотiлося почути вiд неї "mon pиre"  -  усмiхається
вiн у думках.
   Вiн нiколи не сподiвався, що на старостi може  виникнути  таке  глибоке
почуття, що вiн радiтиме її радiстю, болiтиме її болями, i вiн  не  гадав,
що почуття  це  не  залишить  його  до  смертi,  надто  воно  було  щирим,
безкорисливим i не схожим на всi попереднi.
   Вiн не знав вiршiв росiйського поета Тютчева:

   О, как на склоне наших лет
   Нежней мы любим и суеверней.
   О ты, последняя любовь!
   Ты и блаженство и безнадежность.



   17

   П'єр-Жюль Етцель знову нагадував  Iвану  Сергiйовичу  про  переклад  та
передмову до казок Перро Тургенев давно дав згоду, але  власна  праця  все
вiдволiкала. Етцель, звичайно, розумiв це  i  розумiв,  що  Тургенев  хоче
швидше звести розмову на iнше.
   - До речi, я давно не бачив мадам Маркович, з якою, здається,  ви  дуже
зiйшлися.
   - О! -  приязно  усмiхнувся  Етцель,  -  тисячi  подяк  за  це  чудесне
знайомство. Ми тепер постiйно мiцно зв'язанi з вашою чарiвною  слов'янкою,
її так i звуть у нас: "La belle slave". Адже вона  тепер  член  редколегiї
нашого журналу "Magazine d'йducation et de Rйcrйation", i її  iм'я  стоїть
завжди на обкладинцi серед iмен наших постiйних авторiв.
   - Так, я бачив це, i менi було  приємно,  що  серед  французьких  iмен,
досить вiдомих, стоїть iм'я нашої української письменницi - Марко  Вовчок.
Хоча, як ви знаєте, вона й росiйська.
   - А тепер i французька. Вона ж французькою володiє, як  рiдною,  i  вже
пише нею свої оповiдання. Я дуже  радий,  що  мадам  Маркович  має  багато
роботи з перекладами. Мене особливо радує її приязнь з нашим Жюлем Верном.
Вiн заявив, що тепер тiльки їй довiряє переклади своїх  творiв  росiйською
мовою, i дав їй на це виключне право, i я гадаю, це  не  лише  для  їхньої
взаємної користi, а для користi лiтератури й  читачiв.  Адже  як  важливо,
коли перекладач перекладає твiр з захопленням i любов'ю, а мадам  Маркович
признавалася, що не тiльки вона, а вся її  сiм'я  нетерпляче  чекає  нових
творiв Жюля Верна. Його ж романи не лише привертають надзвичайною фабулою,
динамiкою  сюжету,  а  саме  своїм  захватом  наукою,  просякнутi   такими
гуманними iдеями - це ж все близьке її серцю!
   - Дяка боговi, хоч у цьому я не  пiдвiв  вас,  -  добродушно  засмiявся
Тургенев. - Ви проспiвали такi дифiрамби мадам Маркович, що я вiдчув -  ви
простили мене!
   - Ви знаєте, що й незалежно вiд знайомства з "La  belle  slave"  я  все
мушу вам простити  за  вашу  неперевершену  майстернiсть.  А  хiба  ви  не
бачитесь з мадам Маркович? Ви ж, здається, були великi друзi!
   - Так склалися обставини. Але якось на вокзалi, поспiхом, я зустрiв  її
з мсьє Пассеком. Я жахнувся. Не вiд неї, звичайно, вона  навiть  розквiтла
за цей час, правда, поповнiшала й трохи втратила юної  чарiвностi,  але  ж
такий сповнений здоров'я вигляд, i поряд  -  майже  кiстяк!  Я  навiть  не
насмiлився спитати про його здоров'я. Вiн, певне, дуже, серйозно хворий.
   - На жаль, це так, - пiдтвердив сумно Етцель. - Вона в  розпачi.  Днями
ми пiдраховували з нею всi її гонорари у нас, щоб вона могла повезти  його
до Нiцци лiкувати. Менi шкода її безмiрно.
   - Так вразливо бачити їх разом, вона - сповнена  життя,  бадьоростi,  -
повторив Iван Сергiйович
   -  Працьовитостi,  -  вставив  Етцель  з  шанобою  i  якоюсь  особливою
м'якiстю.
   - I поряд - напiвжива людина. Його  мати,  кажуть,  дорiкає,  звичайно,
Марiї Олександрiвни, що вона своїм неймовiрним темпераментом  довела  його
до цього. Яка дурниця!
   - Абсолютна дурниця, - обурився i Етцель, - така  врiвноважена  розумна
особа. Менi здається, весь її темперамент у роботi.
   - I я в цьому певний, - пiдтвердив Тургенев i додав тоном лiкаря, - але
ж ви знаєте, хворi на туберкульоз самi дуже темпераментнi й шкодять  собi.
Що б там не було, менi стало шкода, шкода її.
   - Вони й досi закоханi одне в одного, -зiтхнув Етцель. - Але мадам Марi
коло нього як найкраща, найдбайливiша сестражалiбниця.
   - Так. Вона завжди була дуже доброю, -  роздумливо  мовив  Тургенев.  -
Колись ми доручали їй доглядати хворого Боткiна...
   Як давно це було для нього,  Тургенева.  Для  нього  вона  вже  "була",
"колись", i вiн так спокiйно, розсудливо може констатувати про змiни в нiй
i в Пассеку... Вони стрiчаються випадково, вряди-годи, от i на вокзалi,  в
метушнi, перекинулися  кiлькома  словами,  обоє  поспiшали...  Сумно  було
дивитись на неї. Сумнiше, нiж на Пассека. Чому вона,така здорова, бадьора,
з напiвмерцем?..
   "Вони й досi закоханi одне в одного..."

   * * *

   О, этот юг, о эта Ницца!
   Ф. Тютчев

   - От бачиш,  тобi  сьогоднi  краще.  А  температура?  Хiба  в  тебе  не
траплялось, що так довго трималася температура? Пам'ятаєш, у Неаполi? Тобi
там було далеко гiрше, а потiм - немов нiчого й не було.
   - Було.
   - Що було?
   - Венецiя, Флоренцiя, Мiлан.
   - I тепер буде. Неодмiнно буде. Тобi трохи  краще  стане,  i  ми  знову
поїдемо до Венецiї, до Флоренцiї. Усюди, куди нам тiльки заманеться. Може,
тобi почитати щось?
   -  Так,  так,  почитай  Мюссе.  Як  добре,  що  Олександра   Миколаївна
подарувала тобi Мюссе, саме вона. Коли вони  поїхали  з  Парижа,  здалося,
наче рiднi нас покинули. Спочатку мама твоя, а потiм вони...
   - Ми й до них поїдемо, до нашої Шурочки й Валерiя Iвановича у  Рим.  Ти
про Рим не згадав!
   - Ну, Рим. Усi шляхи ведуть до Рима - пам'ятаєш, з Єшевським?
   Та про Єшевського краще тепер не говорити. Це ще незагоєна рана  в  них
обох. Професор Єшевський, їхнiй милий щирий друг  помер.  Саша  бачився  з
ним, коли їздив  у  шiстдесят  четвертому  роцi  до  Петербурга  зi  своїм
проектом  до  Валуєва  i  з  її  "Дячком".  I  проект  там   валяється   у
мiнiстерствi, i на "Дячка" ще й досi духовна цензура  не  дала  дозволу...
Єшевський  встиг  прочитати,   дивувався,   як   вона   опанувала   стилем
семiнарсько-попiвської мови, але iншi її твори вiн любив  бiльше.  Взагалi
рiзнi були вiдгуки про "Дячка". От Лесков, який дуже критично ставився  до
її оповiдань, про "Дячка" вiдгукнувся дуже схвально. Шурочка  сказала,  що
багато вiрно й тонко пiдмiчених картин i характерiв, але коли Марiя читала
- сама бачила - Шурочка нудиться. Валерiя Iвановича деякi сцени,  навпаки,
зацiкавили, вiн навiть сказав, що надихають на сюжет оригiнальної картини,
над якою вiн обов'язково подумає. По-рiзному сприймають люди... Це  цiлком
зрозумiло. Все-таки добре, що Єшевський встиг прочитати, i як зле,  що  не
встигли вони побачитись... Вiн тодi в Аахенi був, лiкувався. Так  близько,
а все не виходило - то грошей не було, то часу.  А  як  хотiлося  знову  в
Аахенi опинитися, заїхати до милого Гейдельберга,  який  тепер  згадується
таким  чарiвним.  Адже  там  почалася  їхня  любов  iз  Сашею!  Дружба   з
Єшевським... Бiдна сердечна Юленька лишилася сама з дiтьми. Не  треба,  не
треба тепер анi про Єшевських, анi про Гейдельберг... Вони  знову  поїдуть
до Iталiї!
   - Я вiзьму Мюссе! - Марiя схопилася з низенького балконного  ослiнчика,
на якому завжди сидiла коло Сашi, коли вiн напiвлежав тут, на  балконi,  в
лонгшезi. Вона побiгла  в  кiмнату,  раптом  вiдчула,  як  їй  хотiлося  б
порухатися, походити швидкими, енергiйними кроками. Вона так  любила  сама
ходити, але ж вона вiдразу одiгнала цю злочинну думку.
   Думки не про Сашу були всi "злочиннi". За кожну  з  них  вона  дорiкала
собi, картала себе. Усе, усе, кожна хвилька її  життя,  кожна  думка,  усе
мусить належати йому. Адже й так вона вiддавала надто багато "собi" всi цi
роки в Парижi. Собi? Звичайно, собi - коли сидiла за столом i писала, коли
була  з  Богдасем,  коли  стрiчалася  з  Етцелем,  Жюлем   Верном,   усiма
письменниками й художниками -  спiвробiтниками  Етцелевого  журналу,  коли
позувала для портрета Карпу Гуну, коли гуляла  й  читала  з  Шурочкою  або
базiкала  в  салонi  графинi  Салiас,  коли  розмовляла  з  Карлом  Беннi,
Сахновським, Тедзиком, писала листiвки з Бакунiним i Фрiчем,  спiвала  два
тижнi пiдряд українськi пiснi композитору  Мертке...  Це  ж  усе  було  її
життям, її особистим  життям!  Вона  вiдривала  час  вiд  нього,  єдиного,
коханого Сашi, i вона, вона пропустила щось важливе  в  його  здоров'ї,  в
доглядi за ним...
   Та нi ж бо, Володя, його брат, був же в захопленнi,  як  раює  Бритя  в
гнiздечку Машi та її матерi, а втiм, певне, щось пропустили, i щось не так
дiяли, i, може, треба було щороку виїздити сюди, або  на  пiвдень  Iталiї.
Але ж вони жили в Нельї, передмiстi Парижа - Сена, лiс, чудове  повiтря...
Скiльки разiв перераховувала вона це! У чому  ж,  у  чому  вона  винна?  -
картала вона себе. I хотiлося вночi головою об стiнку битися - тепер  вона
зрозумiла, що це не просто  "художнiй  образ",  саме  битися'  головою  об
стiнку, бити себе в груди, кричати,  голосити...  Але  вона  пiдходила  до
нього й смiялася,  розповiдала  рiзнi  веселi  iсторiї,  бадьоро  дiлилася
своїми планами майбутнiх творiв, мрiяла  про  спiльнi  подорожi,  майбутню
спiльну  роботу,  i  вiн,  здавалося,  вiрив,  що  це  тимчасова  звичайна
простуда...
   От i зараз у тiй iншiй кiмнатi, де лежала книга, вона раптом зупинилася
i схопила голову руками. Боже мiй, що менi робити? Що  менi  зробити,  щоб
вiн одужав? I враз провела руками по  обличчю,  немов  мусила  зняти  слiд
жахливого розпачу, i, вийшовши з книгою, сiла в тiй же позi  коло  нiг,  i
сказала так, немов вела далi незакiнчену  розмову,  треба  було  говорити,
щось говорити, не  зупиняючись,  щоб  вiн  нiчого  не  помiтив,  тiльки  б
вистачило сили в неї, щоб вiн нiчого нiколи не помiтив...
   - Знаєш, коли ми повернемось додому, не в Париж, а додому, до Росiї,  я
таки  справдi  вiдкрию  школу  для  дiвчаток,   яких   звуть   малолiтнiми
злочинницями. Я горджуся, що саме ти  порушив  це  питання,  надрукував  у
"Современнике" цiкаву статтю про такi установи тут, у Францiї.
   Вона обминала те, що статтю вона добре вiдредагувала,  пiдказувала,  на
що треба звернути увагу, бо й вона вiдвiдувала цi установи.
   - Звичайно, зараз писанням не проживеш, - казала  вона  дiловито:  вона
знала, такий дiловитий тон його найдужче завжди пiдбадьорював, -  от-от  i
"Современник",  i  "Русское  слово",   можливо,   закриють   зовсiм.   Про
український журнал пiсля Валуєвського циркуляра i гадати нема чого!
   - I ти кинеш писати?
   - Що ти, дурненький, звичайно, нi. Та поки що,  тимчасово  це  не  буде
основним. Основне - буде наша школа. I не просто для сiльських  дiтей,  як
влаштував граф  Толстой  у  Яснiй  Полянi.  Я,  звичайно,  захоплена  його
дiяльнiстю, ти ж знаєш, я написала йому про це й пропонувала свої  послуги
для  його  журналу,  але  сама  я  хотiла  б  улаштувати   школу-дiм   для
дiвчаток-сирiт, що тиняються по базарах, по нiчлiжках, якi вже  скуштували
грiха i  зазнали  багато  кривди,  забули,  а  може,  нiколи  й  не  знали
материнської ласки...
   - Чому тiльки для дiвчаток? - спитав, милуючись нею, Саша.
   - Менi їх дужче шкода. Хлопцi якось легше виб'ються на стежечку, навiть
коли й схибнуть, швидше навчаться працювати, якимось ремеслом  оволодiють.
А дiвчаткам - що? Змалку - затурканi няньки, а старшi - трохи оступилася i
шлях один: на вулицю, на панель. Ти ж сам це знаєш. I ти будеш боротися за
здiйснення своїх проектiв - полiпшення умов дорослих ув'язнених...  Знаєш,
найдужче мене жахає кара мовчанням у тюрмах цiєї цивiлiзованої Францiї,  а
от у сiльськогосподарчих колонiях для  дiтей  ми,  звичайно,  можемо  дещо
запозичити. Але головне - любов до них, людське ставлення.  Їй-богу,  менi
цi дiти й  пiдлiтки  серце  крають,  i  найдужче  дiвчатка.  Ти  видужаєш,
спочинемо в Iталiї,  у  Парижi  вiзьмемо  Богдася,  повернемося  додому  й
почнемо це дiло! Зупинимось по дорозi у Варшавi, i через Вiльно -  я,  мiж
iншим, там не бувала, i ти також. Люблю оглядати новi мiсця, а про костьол
святої Анни менi ще Тарас Григорович розповiдав. Подивимося  по  дорозi  й
просто на Петербург. А там уже вирiшимо, де, та що, та як...
   Вона завжди говорила так упевнено, що й вiн починав  вiрити  й  забував
про нестерпний кашель вночi, зловiсну кров у мокротi i таку слабкiсть,  що
опановувала його, що здавалося: коли б поряд не було  Машеньки,  i  дихати
несила...
   - А що, як Опанас Васильович... - почав вiн. Той згадувався, згадувався
раптово, не мiг про нього Саша забути зовсiм.
   - Навiщо ти його згадуєш? - нетерпляче перебила Марiя.  -  Хiба  ти  не
знаєш, наче я не казала тобi, що в нього вже  двiйко  чи  трiйко  дiтей  з
Меланiєю Овдiївною - хай собi живуть на здоров'я! Вiн, певне, тiльки  тому
не заводить про розлуку, що у тої  ж  чоловiк  є;  кажуть,  страшна,  люта
людина...
   - Але ж вiн пише тобi, й кличе, i хоче бачити й тебе, й Богдася.
   - А що ж тут дивного, - спокiйно мовила Марiя, але ж їй i  самiй  часто
здавалось це дивним. - Ми з ним не ворогами розлучились,  а  Богдась  його
син, його первiсток. Я й так дивуюсь, що Опанас Васильович йому мало уваги
придiляє. Знати, що росте десь однокровна його дитина,  вже  не  маленька,
потребує освiти, i нiколи не подумати, що  й  грошi  на  це  потрiбно,  i,
головне, щоб син знав, що батько турбується про нього...
   - Машенько, ти не дуже справедлива до нього, - м'яко зауважив  Саша,  -
адже спочатку вiн дуже сумував за Богдасем.
   - Але нiколи не дбав. Я присягаюсь тобi, я написала йому про  грошi  на
Богдасевi витрати, тiльки для того, щоб у Богдася викликати почуття подяки
до батька; я дуже делiкатно про це написала, коли ми  стiльки  рокiв  жили
без його допомоги, то й надалi проживемо, але  я  гадала:  от  повернемося
додому, адже  Богдась,  природно,  вiдвiдає  батька,  а  чом  нi?  Хай  же
вiдчуває, що й батько турбується за нього, їм обом було б краще й легше, я
бiльше дбала  про  моральне  значення,  хай  зовсiм  невеличкої,  допомоги
синовi. Не та я людина, щоб, розлучившися, якесь шмаття видирати. Та тепер
знаю, то була моя помилка. Вiн вiдповiв на  це  не  менi,  а  Богдасевi  -
виклав усi свої розрахунки, куди та чому йдуть його грошi. Богдасевi  було
i дивно, i образливо, а я себе лаяла. Ти про це не знаєш,  нiколи  я  йому
ранiше не нагадувала, крiм своїх зароблених, звичайно, i не нагадаю.  Хiба
ж ми з тобою не доведемо Богдасика до пуття самi?
   - "Ми", - подумав Саша. Вже скiльки вiн  хворiє,  знову  все  лягло  на
плечi Марусi, усе його лiкування, подорож до Нiцци... Невже  не  вистачить
його життя вiддячити їй за все, за  все?  Вiн  злегка  потиснув  їй  руку,
пiднiс до блiдих губ, прошепотiв:
   - Почитай Мюссе. "Tristesse".
   - Ну, навiщо таке сумне?
   - Прочитай "Tristesse", - повторив вiн. - Ну, коли не хочеш, не  треба.
Я й сам добре пам'ятаю, - i вiн тихо проказав:

   J'ai perdu ma force et ma vie,
   Et mes amis et ma gaietй.
   (Я втратив все, що мав допiру, _
   I друзiв, i веселий спiв... )_

   A кiнець? Це ж про мене:

   Dieu parle, il faut qu'on lui rйponde.
   Le seul bien qui me reste au monde
   Est d'avoir quelquefois pleurй.
   (За все вiдповiдати треба. _
   Єдиний дар я мав вiд неба:_
   Це те. що плакати я мiг. _
   (З_ франц._ переклала Н. Забiла)._

   Тiльки я плакав колись вiд  любовi  до  тебе,  вiд  щастя,  що  побачив
тебе...

   * * *

   Вiн заснув. Марiя дивилася з балкона на мiсто, на Нiццу. Боже мiй, наче
для неї писав Тютчев:

   О, этот юг, о эта Ницца!
   О, как их блеск меня тревожит!
   Жизнь, как подстреленная птица,
   Подняться хочет и не может.

   Кажуть, сюди вiн привозив свою останню любов, з якою прожив  14  рокiв,
не беручи розлуки з "законною" дружиною. I з цiєю,  молодою,  у  них  було
троє дiтей. Вона молодою вмирала тут вiд туберкульозу, його остання любов,
якiй присвятив вiн найнiжнiшi, найтоншi й найкращi вiршi, якi тiльки могли
з'явитися в ураженому людському серцi.
   ...Нi, нi, я не  вiддам  тебе  смертi,  мiй  коханий...  Там,  удалинi,
праворуч - гора, i на горi  кладовище.  Там  похована  дружина  Олександра
Iвановича Герцена - Наталi, перша Наталi.
   Вiн розповiдав, як уночi за iталiйським звичаєм ховали  її.  Iталiйськi
жiнки, а серед них i родичi Гарiбальдi, вкрили її всю трояндами i помагали
нести труну.
   Вiн розповiдав, як потiм, уже iншим часом, вiн  i  бойовi  однодумцi  й
соратники з рiзних країн, котрi випадково опинилися в Нiццi, усi на  своїх
руках несли на це ж кладовище труну матерi Гарiбальдi, а самого Гарiбальдi
не було, вони виконували його обов'язок...
   I ще раз бiдному Олександру Iвановичу довелося породичатися  з  роковою
горою. Вiн був тодi недовгий час у Парижi. Марiя вже збиралася  побачитись
iз ним, як у нього захворiли наймолодшi дiти, двоє  близняток,  хлопчик  i
дiвчинка, їх не бачила Марiя, про них розповiдали,  якi  це  були  чарiвнi
дiтки, та якi б не були! - вони захворiли на дифтерит  i  за  кiлька  днiв
обоє померли. Вiн привiз їх, дiтей  Наталi  другої,  поховати  коло  своєї
першої Наталi.
   Досить про смерть