------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Сiтi життя i смертi
   Рiд приходить, i рiд проходить,
   А земля пребува? вовiки.
   Iз Екклезiаста


   Cонце уже високо ходило над землею. Скресли рiки,  i  крижини  безладно
громадились i шурхотiли у течi? повноводдя. Чорнi хвилi пружно вигойдували
на бурунистих гребенях посеред трiскотливих крижин широкi ки?вськi  подi?.
Князь Оскольд поспiшав додому.
   Поспiшав iз Полоччини i Смоленщини, де вiднинi став твердо й непохитно.
Там же залишив прах свого отця - велеможного полянського князя Тура, якого
роме? й хозари прозвали Диром. Вiднинi попiл, що лишився по його спаленню,
порiднив полян i кривичiв навiки. Полоцький князь Iзяслав  збiг  зi  сво??
землi, опинившись у Новгородi. Не захотiв поклонитися Оскольду.
   Та тiльки зле вчинив полоцький князь. Мовив: сво?х богiв -  Стрибога  й
Мокошу - боронитиму мечем, скiльки свiту в очах. А побiг пiд захист  чужих
богiв - Велеса i Хорса. I виходить, що тi боги мають також  постати  проти
полянських кумирiв. Не по правдi се. Володарiв багато, i кожен  ма?  сво?х
богiв. Вони ворогують мiж собою i спричиняються до  того,  що  родичi  мiж
собою б'ються, намагаючись вивищитись один над одним.
   Оскольд пригадував слова матерi сво??. I священика Местивоя пригадував.
Мудро йому радили, коли мовили: зроби одного бога в сво?й землi -  i  тодi
станеш ?диним керманичем в нiй!  ?диний  бог  -  це  щит,  що  ?днатиме  й
охоронятиме твiй люд. Вiн тобi буде мечем, яким  ти  вразиш  кожного,  хто
возста? супроти тво?? правди! Справедливiсть цих  повчань  бачить  нинi  i
сам. I рiшучiсть виповню? його. Ось прийде у Ки?в, роздивиться, розмислить
як слiд i тодi... На Ки?в! Там на нього чекають великi  дiяння.  Чека?  на
нього  Ярка.  Сина  йому  покаже  -  нащадка  Ки?вичiв.   Iм'я   немовлятi
приберуть...  Це  ма?  бути  достойне  iм'я.  Ох,  як  важко  вгадати  оте
найщасливiше, найдостойнiше ймення, щоб i в сво?й землi i  в  чужих  краях
воно звучало дзвiнко й  гордо.  Адже  пiд  руку  ки?вського  державця  ма?
перейти земля Поднiпров'я, що вiднинi по?дналась  iз  великими  просторами
iнших племен слов'янських.
   Оскольд сидiв у подi? пiд вiтрилом i  мрiяв,  погойдуючись  на  пружних
хвилях Десни. Довкола млiла у сонячному весняному  маревi  земля  сiверян.
Мирне й спокiйне плем'я густо розкинуло сво? оселища по берегах рiки,  яка
нижче стольного града Новгорода-Сiверського розливалась широко, як море. В
iнший час зупинився б тут. А зараз поспiшав до Ки?ва.
   Пахло в повiтрi торiшнiм листом  i  терпкими  бруньками.  Ось-ось  вони
вибухнуть нiжно-оксамитовою зеленню й потягнуться до сонця. Весна!
   Буруниться за кормою подiй важка хвиля, над  головою  дзвенить  небесна
сонячна безодня, у грудях  i  в  скронях  шуму?  кров...  Цього  разу  вiн
вiдчував прихiд весни якось  гострiше;  бо  любив  життя  болючiше,  бачив
бiльше, робив усе натхненнiше... Нарештi  i  для  нього  прийшла  справжня
весна. Тепер сприйма? ?? усiма сво?ми дозрiлими вiдчуттями. Мабуть,  тому,
що в юнi роки не був таким щасливим, як нинi, то й не помiчав усiх  приваб
земно? краси...
   Перша подiя, за якою iшов вiтрильник з Оскольдом, враз чомусь завернула
до берега. Спрямувала на пiщану смугу. Угледiв: кiлька спiшених  верхiвцiв
бiгли до рiчки з усiх нiг, несамовито розмахували шапками, щось кричали до
них. Оскольдiв кормчий i собi завернув до берега.
   Що стряслося? Передчуття лиха скувало на мить усе тiло, але вже  друго?
митi серце його важко погнало гарячу кров. З нетерпiнням узявся за  весло.
Швидше б добратись до берега. Ще не причалили  подi?,  як  почув  тривожнi
голоси:
   - Княже, Ки?в орда обступила!
   - Звiдки? Яка?..
   -  Не  вiда?м.  Однi  мовлять,  нiби  хозари.  Iншi  -  нiби   угри   з
печенiжипами. Хто зна. А прийшли вiд хозарського степу. Кияни мiцно стоять
на валах. Тво?? пiдмоги ждуть.
   Посланцi перебивали один одного. Були зчорнiлi,  забрьоханi,  лише  очi
гостро виблискували вiд збентеженостi.
   - Що за орда? Так рано! Звiдки ж взялися? - кидали до ки?вських  послiв
веслярi.
   Знову той Степ. Над усiма ордами там володарю? Хозарiя. Хозарський  меч
завжди зненацька б'? у спину полянам. Мабуть, в Iтилi  вже  довiдались  за
Луп-киню...
   - А Ярка де? Як син?
   - У Ки?вi. Чекають  на  тебе,  княже!  -  привiтно  усмiхнувся  старший
посланець. Оскольдовi видалося, що десь уже нiби бачив його.
   - Хто ж будеш? Чийого роду?
   - А нiчийого! Сам по собi! - знову синьооке усмiхнувся киянин,  насунув
на голову потерту лисячу шапку, почалапав до свого коня.
   Оскольд насупився - зухвалець надто нечемний. Не  шану?  належно  його,
можного володаря слов'янсько? землi. Та чекайте ж ви, ницi худi? люди, вiн
ще змусить вас низько кланятись йому!  А  зараз  не  час  виставляти  свою
гординю. Та й не рiвня йому сей жебрак в обшмульганiй шапчинi,  щоби  вiн,
князь землi  полянсько?,  а  тепер  ще  й  волостель  землi  полоцько?  та
смоленсько? допитувався у нього роду! Хай iде  геть!..  В  Оскольда  iнший
клопiт - як врятувати Ки?в од бiди...
   Свiтанок тiльки починав жеврiти, коли Оскольдовi во? з великою  тихiстю
пiдступили до ки?вських валiв. За ними стояли не спутанi, готовi до  бiгу,
конi. Але ординцiв вiдразу не побачили. Не було видно  поблизу  й  табунiв
худоби, з якою завжди ходить орда. Отже, не кочовий народ прибув до Ки?ва,
а налетiли розбiйники-татi, якi заздалегiдь знають, що доведеться  тiкати,
тому приходять цалегку.
   Дружина Оскольдова  кинулась  на  ворожий  стан  зненацька,  розiтнувши
посвистами мечiв сiрий свiтанок. Назустрiч ?й пiдхопилась ворожа рать,  що
опочивала за валами на купах шкур чи на сiдлах. I  зав'язалась  зла  сiча.
Спочатку тихо, зосереджено, лише важке  хекання  та  вигейкування  рубачiв
будило ранкову тишину. А далi зойки,  прокляття,  гучне  брязкання  мечiв,
трiщання списiв i ратищ i стукiт щитiв. Таки ж це була ординська  рать.  У
шкiряних одяганках, хутрами назовнi, а зверху - кольчуги iз товсто?  шкiри
чи броньовi сорочки, шкiрянi гостроверхi шоломи.
   Коли  дружинники  Оскольдовi  врубались  клином  у  лави  ординцiв,  що
притиснулись до  валiв,  перед  очима  князя  майнуло  тонконосе  смагляве
обличчя з високим чолом над, широким розкриллям чорних  брiв.  Майнуло  на
мить  i  сховалось  пiд  шоломом.  Не  впiзнав  би  нiколи  князь  Оскольд
чорнобородого тархана I?худу в цьому ратницькому одяганнi, коли б  не  ота
витончена рука, якою вiн хапливо насунув на лице шолом.
   - Диви, старий знайомець! - кинув хтось  iз  ки?вських  дружинникiв.  -
I?худа за даниною прийшов!
   - Ану-но переймiть його!
   Оскольд рвучко сiпнув коня за оброть, здибив i кинувся  туди,  де  його
во?ни обступали цього чорного степового крука. Але  на  Оскольда  чатувала
пiдступна небезпека - кiлька ординських  верхiвцiв  оточили  його  з  усiх
бокiв i нацiлили в груди списи. З-пiд  шкiряних  шоломiв  його  пильнували
колючi очi степовикiв.  Якi  знайомi  були  ?хнi  погляди,  блиск  очей  i
лютiсть! Хто вони? Барджиль? Бохан? Чи це йому тiльки здалося?
   Роздумувати й згадувати не було коли. Оскольд знову - уже в котрий раз!
- опинився в  сiтях  смертi.  Щiльним  кiльцем  обступали  його  хозарськi
комонники - хочуть взяти князя живого... Та не бути сьому!
   Оскольд розмахував мечем, не чуючи анi болю в плечi вiд ворожого удару,
анi гарячого струменя кровi на скронi...
   Не вiдразу й побачив, як  iз  протилежного  боку,  з-пiд  круч  Днiпра,
виповзла, немовби з-пiд землi, нова дужа рать пiшцiв i пiшла приступом  на
ординцiв. Попереду не? врубувався у щiльнi ряди степовикiв невисокий дужак
в обшмуглянiй лисячiй  шапцi,  а  поряд  iз  ним  завзято  орудував  мечем
червонолиций рудоволосий кремезняк,  на  шоломi  якого  трiпотiв  червоний
ялiвець.
   Витер обличчя рукавом, роззирнувся i мало не укляк з подиву - до  нього
бiг розчервонiлий, мов розпечене коло сонця, Нiскипя у шоломi  з  червоним
ялiвцем i отой посол, що перейняв його на Деснi за  Новгородом-Сiверським.
Хто ж вiн? I звiдки знову взявся отут?
   I враз здогадався: та се ж вiн i привiв сюди деревлянську  рать!  Ну  й
звитяжець же! Але ж i зухвалий муж - не сказав йому свого iменi.
   - Встигли! Встигли! - радiв  усiм  сво?м  безбровим  червоним  обличчям
Нiскиня, стоячи перед Оскольдом. - Коби не сей киянин,  не  встигли  б!  -
очима вказав на доблесного воя у лисячiй шапцi. Той був без  шолома,  нiби
прийшов не на рать, а на гостину.
   Киянин бiлозубо осмiхнувся, зняв з голови шапку. З-пiд не? висипався на
плечi снiп бiлого, як льон, волосся. I тодi Оскольд його упiзнав:
   - Пастух! Се ти колись рятував Ки?в вiд деревлян?
   - Я, - просто одказав пастух.
   -_ Але ж ти тодi так несподiвано щез... Iменi свого не сказав.
   - А навiщо? - щиро здивувався звитяжець.
   - Нагороду ма?ш дiстати. Честь Ки?ва врятував.
   -Нагородою менi i ?сть честь  Ки?ва,  -  мовив  пастух,  натягнув  свою
кумедну шапку й посмiхнувся. - А тебе, князю, бачу, добре пошарпали!
   Тодi й iншi зауважили, що сорочка в Оскольда на спинi  була  розiрвана,
крiзь вiчка кольчуги сочилась кров. Обличчя й руки - в багнюцi. Кiнь  його
увесь замилений рожевою пiною, нiздрi широко роздувались, у вирлах  ще  не
усiвся жах.
   - Пошарпали, - вiдповiв князь, - та байдуже.  А  тобi,  чоловiче,  щира
вдячнiсть. Молодець ?си!
   - Коби не вiн, - устряв у розмову Нiскиня,  -  не  встигли  б  тобi  на
помiч, Оскольде. Тягнув за поли люто.  Каже:  бiжiмо  боржiй,  бо  поб'ють
Оскольдову дружину! Ну, ми на подi? - i гайда!
   Нiскиня лащився, як пес. Авжеж, зять його Оскольд  пригорнув  пiд  свою
руку он якi землi багатi! З таким сусiдом краще дiлити поганий  мир,  анiж
вести добру вiйну. Та й iнше важить: Ярка подарувала Ки?вичам  нащадка,  а
йому онука. Це справжн? щастя, бо  Нiскиня  вельми  чадолюбивий,  але  ма?
тiльки дочок. Нинi ж у нього ? онук - буде нащадком не тiльки  полянсько?,
але i деревлянсько? землi.
   - Дякую боговi нашому i  тобi,  Нiскине,  за  помiч.  -  Оскольд  почав
розминати затерпле плече.
   - Так се правда, що ти хрестився? - здивувався Нiскиня. - А боги  твого
роду як?
   - Як бачиш, також допомагають! - усмiхнувся  в  темний  вус  полянський
князь. - А де ж це пастух? - спохопився вiн. Усi  роззирнулися,  але  того
синьоокого пастуха в старiй лисячiй  шапцi  нiде  не  було.  Допоки  князi
обмацували один одного поглядами, обмiнювалися  словами,  той  пастух  уже
йшов до сво?х кошар i ста?нь. У нього ж сво? клопоти.
   Далебi, нинi весна, а вовки о цiй порi голоднi, заберуться в  кошару  -
геть перепсують отару! Який одвiт  дасть  тодi  князевi,  власне  не  йому
самому, а клятому тiуну, котрий у три ока пантру? за  порядком  у  княжому
дворi. Треба, либонь, поспiшати...
   Iшов собi чоловiк до сво?? роботи. Хе, нагороду, каже, дiстав  би  вiн,
простий смерд ки?вський, за честь стольного града!  А  що  йому  та  княжа
нагорода? Ма? собi нагороду найвищу - бо робив справно, по честi. На  чуже
оком не накидав, на чужiй бiдi рук не грiв. Та й на  шию  свою  нiкому  не
давав сiсти. Волю свою берiг. Як i свободу сво?? землi, свого Ки?ва.  Оте?
i ? йому найбiльша нагорода - чисте сумлiння i висока честь...
   А Нiскиня тим часом уже оповiдав  Оскольдовi  про  священика  Местивоя.
Приблудився до Iскоростеня. Намовляв i його, деревлянського князя, визнати
?диного владику на небi  i  ?диного  владику  на  землi  поднiпровськiй  -
Оскольда. Але ж... Як  буде  тодi  з  деревлянським  Дажбогом?  Розгнiвити
покровителя сво?? землi вiн не наважу?ться...
   Оскольд лише посмiхався примруженими  очима.  Хитрив  лукавий  Нiскиня,
ховався за  свого  бога-покровителя.  Насправдi  ж  вiн  не  хоче  визнати
полянського князя першим владцею у землi слов'янськiй.  Дажбог  мовчав  би
так само, як i Перун!.. Усi боги нишком пiдкорилися б  ?диному  богу.  Але
волостелi не жадають того - i здiймають самi сво? мечi  проти  ?диновладдя
Ки?ва!..
   Так гадав Оскольд. Бо ще не знав, що слов'янськi боги не  мовчали.  Очi
Перунового iдола на ки?вськiй горi вже  не  раз  наливались  кров'ю,  коли
старий волхв згадував ромейського бога у парi з iм'ям князя Оскольда!..
   Та зараз колишнi затятi вороги йшли поряд. Нинi вони були союзниками по
борнi i по духу. Забули сво? недавнi кривди. Що старе згадувати,  коли  ?х
нинi ?дна? спiльна перемога?
   Може,  вперше  в  життi  старий  Нiскиня  тепер  iнакше  подивився   на
ки?вського володаря. Десь у душi гордився родичанням iз ним. I, певне, вiд
того переймався тривогою. Збагнув, що сидiти на ки?вському  столi  не  так
просто. Тут устигай тiльки вiдбиватись вiд посягань  то  з  одного,  то  з
другого, то навiть з третього боку!
   Он i тепер. Де тi хозари? Де ?хнi орди? А дивись -  добiгли  до  Ки?ва,
занесли над ним свiй меч. Лютий хозарський меч! Йому, Нiскинi, того  й  не
присниться! Аж ось коли вiдчув важкiсть золотого ки?вського  стола.  Може,
через те, нарештi, це збагнув, що почав важити його життям i славою  свого
пере?мця-онука, який он зараз кричить на всi княжi палати!  Либонь,  його,
дiда  свого  -  князя  деревлянського,  вiта?!  I  отця  свого  рiдного  -
вiдважного Оскольда! Що ж, Нiскиня згоден визнати  над  собою  старшинство
Турового сина. Бо вiн, видно з усього, iде дорогою правди. Скiльки  кривд,
напастей переборов за сво? лiта! I став вiд того не слабшим, а могутнiшим,
нездоланнiшим. Воiстину, як мовлять мудрi: дорога  правди  -  то  життя  i
велич!
   Тож, певно, боги  судили  для  Нiскинi  одне  з  двох:  або  стати  пiд
Оскольдову руку самому, або ждати,  доки  той  сво?м  мечем  сам  його  не
поставить. Нiскипя надто багато лiт уже прожив на  землi,  щоб  не  набути
яко?сь мудростi. Звичайно ж, вiн стане пiд руку Оскольдову  сам.  Час  для
того зараз найзручнiший!
   Хай буде  так.  Проте  вiдверто  цього  не  скаже  Оскольдовi,  аби  не
возгордився. Не сказав: "Злякався Нiскиня, бо  його  чекав  доля  Iзяслава
Полоцького". I то була б правда: Iзяславу нинi не  заздрить  деревлянський
князь. Та й не хотiв би на старостi лiт тягтися за пiдмогою в чужу  землю.
Коли б вiн наважився сказати правду, то признався б, як не богам, то собi,
що подобрiшав до свого ненависного зятя найбiльше  саме  через  це.  Пiсля
розгрому Iзяслава вiдчув, що втратив спiльника. Тож мусить тепер  ховатися
за свою надмiрну любов до онука i Ярки, хоча й не знав, вiд  котро?  ж  iз
багатьох його жон була в нього ця Ярка!
   Але хвала богам! Йому не треба було  нi  перед  ким  Сповiдуватись  -нi
перед кумирами, нi перед собою.
   У  роздумах  Нiскиня  перейшов  разом  iз  Оскольдом  сiни,   гридницю.
Зупинилися на порозi княжо? опочивальнi, де лунав  голос  дитини.  Але  як
тiльки мужi постали на порозi виталища, дитя  мовби  завмерло.  Ярина,  що
була в ошатному навершнику й убрусi, кинулась на груди Оскольдовi,  навiть
не завваживши свого отця,  деревлянського  князя.  До  нього,  либонь,  не
припадала так жодна наложниця, не кажучи вже про жон... I Нiскиня вперше в
життi низько вклонився жiнцi  -  сво?й  дочцi.  Ярка  аж  несамовитiла  на
радощах i навiть не вiдразу збагнула той жертовний поклон отця. Лише потiм
здогадалась, що тим пошанiвком сей князь, мабуть, пробачався перед нею  за
минуле i благав ?? за майбутн?...
   Коли  хвиля  щасливого   забуття   змайнула,   Ярка   вiдiрвалась   вiд
Оскольдового плеча i заплакала. I  тодi  Оскольд  довiдався  про  жорстоку
кривду, яку Перун вчинив над його сином.
   Це  була  справдi  найчорнi?па  кривда,   яку   може   зазнати   княжий
син-спадко?мець. Такого ще не було у землi полянськiй, щоб покровитель  ??
- Перун - не взяв князiвського спадко?мця пiд свiй меч!
   Оскольд i Нiскиня вiд подиву й страху остовпiли...
   Ярка знала обичай пращурiв: чим ранiше Перун вiзьме дитину пiд  захист,
тим безпечнiшою буде ?? доля. Тодi обходитимуть дитя хворостi, не зурочить
сво?м поглядом лихе око, вiдьомське чаклування чи потайна змова  лиходi?в.
Тодi сягне свого зрiлого вiку й перейме вiд отця свого кермо землi.
   На Перунову гору прийшла Ярка, як  i  належало  княгинi,  з  челяддю  й
няньками, сюди привели й  молодого  бичка  для  треби.  Але  ??  нiхто  не
зустрiв. Волхв Славута зневажив молоду княгиню! Не з'явився  вiн  i  тодi,
коли челядини стали голосно гукати його.  Зник,  нiби  полинув  у  холоднi
небеса. Усi вiрили, що цей вiщун знав мову богiв i визначав долi людей. Не
зустрiв, певно, тому, що  сумну  будучину  угледiв  або  ??,  золотоглаво?
Яркi?, або нового нащадка ки?вського столу. Iнакше б уже припадав до ?хнiх
стiп...
   Челядь залишила бичка бiля требища й тихо, з широко  розкритими  очима,
пошурхотiла снiговими стежками униз, подалi вiд Перуново?  гори...  Подалi
вiд них, нещасних, обiйдених Долею...  Тiкали,  нiби  вiд  чуми.  Небачене
трапилося: волхв не дав свого благословення нащадковi Ки?вичiв! Може,  сей
спадко?мець немилий Небу? Може, Ярка винна в  тому?  У  здогадах  губилися
люди.
   Але хто любить обiйдених Долею? То лиш до обранцiв ??  всi  хиляться  й
лiпляться, один поперед одного пестяться. Вiд невдах же - тiкають подалi.
   Утекли всi  й  вiд  них.  А  чутки  невидимими  потiчками  розтiкалися,
розповзалися од княжого двору по всьому граду. То, мовляв, Оскольдовi мста
жорстока вiд старих богiв! Кара йому уготована повсюди, i  впаде  вона  на
весь рiд його. Це за той храм у пущi! За тих святителiв, що  прикликав  iз
Болгарi?! За зречення старих богiв, а найпаче - за зневагу до  громовержця
- бога Перуна. Мовили, блима? кумир  його  на  горi  кривавим  оком.  Гнiв
нурту? в  ньому  великий!  I  волхву  звелiв  не  брати  пiд  свiй  покров
княжати...
   Плакала Ярка, ховалася по темних закутках терема. ?й  ввижалися  клубки
чорних тiней, що котилися за нею, чи то  домовик  з  баранячими  рогами  й
довгою бородою, чи то перелесник, що стрибав поперед не? й  мiцно  зачиняв
дверi, аби вона не могла вийти iз виталища. Вночi, серед  тривожного  сну,
на не? падали хижi шулiки й гачкуватими дзьобами цiлили ?й в очi i  серце.
То раптом хтось нiби простягував до ?? немовляти кiстлявi руки  -  i  тодi
вона схоплювалась на ноги й кидалась до колиски...
   А тут прикотилась орда...
   Оскольд був приголомшений. Бо, справдi, одна бiда йде, за  собою  другу
веде. Що ж робити?
   - Не журися, сину... -  тихо  обiзвалася  Славина.  Голос  матерi!  Вiн
завжди рятував у бiдi... А вiн - забув i привiтатися з нею!
   О, сини людськi?, скiльки мук i любовi ви приносите сво?м матерям,  якi
мовчки зносять вiд вас цю образливу неувагу. Бо хiба  вони  коли  забували
про те, що синiв треба зiгрiти любов'ю  сво?ю!..  Як  ця  ваша  байдужiсть
вiдда?ться в них печаллю i сивиною!..
   - Може б, вiднести дитя до церкви? Хай би отець Местивой охрестив його.
   - Не дам! - Ярка заступила собою синову колиску. I тут розправив  плечi
Нiскиня. Його зморщене,  нiби  спечене,  безброве  обличчя  розпливлося  в
усмiшцi. Звернувся до Ярки:
   - Деревлянський бог дасть йому сво? благосне  слово,  дочко.  Захистить
вiд кривди.
   -  Вiн  спадко?мець  ки?всько?  держави!  Його  мав  визнати  Перун,  -
насупився Оскольд, гостро блимнув просинню очей з-пiд темних брiв.
   Оскольд аж тепер збагнув: мститься йому старий свiт, що набрав сили  за
спиною  старого  Тура,  пручався,  шкiрив  зуби,  готувався  нанести  йому
смертельний удар.
   Ладен був у цю ж мить  зiрватися  й  бiгти  до  волхва,  вiдсiкти  йому
висохлу голову, що ледве ще трималась на тонкiй зморщенiй  ши?.  О  старий
волхве, пощо освячував сво?м iменем, сво?ю впертiстю минувшину, у яко? вже
не буде нiколи майбуття.
   - Кличте сюди Славуту! - Оскольд схопився за меч.
   - Не будь  поспiшливим  у  гнiвi,  сину.  Славута,  гадаю,  те  не  сам
придумав. Тво? бояри у нього збираються i радяться.
   Вiд тихого голосу Славини його рука ковзнула вниз по черенi меча.
   - Хто з них?
   - Усi велеможцi ки?вськi. Бережися ?х, сину... Ярка з  подиву  розкрила
рота - виходить, що в Ки?вi люта змова боярська?! А вона  гадала,  що  бог
розгнiвався!.. ?? приспоко?ла Славина.
   - Заспокойся, дочко, пiду в Новгород, покличу дружину в помiч.  Оскольд
i звалить змовникiв.
   - I я дружиною сво?ю пiдтримаю, - прогудiв Нiскиня.
   Iншими шальцями - iншими! -  важив  тепер,  дерев-лянський  князь  вагу
золотого ки?вського стола!..
   - Да буде! - опустив очi Оскольд.
   А в пам'ятi спливали призабутi вже iмена бояр: рiдкобородий вилицюватий
Микульчич... Низькорослий, рукатий, схожий на рака, Радим,  син  вигнаного
Туром боярина Добрити Олiй... Оскольд нiколи ?х не кликав до себе на раду.
Сам усе вирiшував, як i Тур. У похiд також ?х  не  брав.  На  нових  людей
опирався, а старi, сподвижники Туровi, тепер ко?ли пiдступи...
   Оскольд у задумi ходив по виталищу. Се  вiн,  старезний  волхв,  змусив
Перуна зрадити йому, князевi полянському. Вiдчув,  що  князь  хилиться  до
iншого бога i що настав кiнець його владарюванню. Гадина тихцем  виплодила
зраду  на  Княжiй  горi  й  освiтила  ??   iменем   Перуна.   Тепер   його
сповiдальники, ки?вськi бояри, можуть з'?днатися iз полоцьким Iзяславом, з
кривичанськими богами - Стрибогом i Мокошею. До них може прилучитися ще  й
дреговицький Сiмаргл. Чи ж витрима? цей  натиск  його  новий  бог?  Чи  не
злама?ться двосiчний полянський меч у битвi  з  тупими  головами  сусiднiх
владик?
   Оскольд так затиснув рукiв'я меча, що аж пальцi побiлiли. Вiн знав,  що
нiхто iз сусiднiх слов'янських племен i ?хнiх богiв  не  жадав  звеличення
Ки?ва. Один лише Нiскиня... Та й не вiдомо ще,  наскiльки  соуззя  iз  ним
певне. Усi хотiли жити на сво?х укра?нах тихо ?? сито, упиватися медами  i
славослiв'ям, плодити довкола себе ску-доумних холопiв, оскоплених  духом.
В ?х оточеннi кожен володар зда?ться собi величнiшим... О,  соуззя  тупиць
мiцне i надiйне! Але вiн, Оскольд, не вiдступить вiд замисленого.
   Нема? нi для кого на свiтi спочину - нi для комахи,  нi  для  худобини,
найпаче ж - для людини. А надто, коли вона вмi? бачити  далеко,  вiдчувати
глибоко, мислити - широко. Усе життя ?? мина?  тодi  у  борiннях  мислi  й
духу, в сумнiвах i ваганнях,  у  дiяннях.  Бо  людина  невимiрна  у  сво?х
прагненнях. Якщо людина розважлива, добра серцем, тодi вона  довкола  себе
сi? добро й любов. Якщо ж зла й  заздрiсна,  тупа  й  захланна  -  довкола
спустошуються душi людськi,  змовка?  мудрiсть,  торжеству?  холопство.  I
життя тодi обмина? стезю Правди.
   Рюрика у Новгородi прозвали Злим.
   Вiдтодi, як вiн перебрався сюди iз далеко? Ладоги й замкнувся у  новому
сво?му теремi, довкола нього залягла зловiсна мовчанка. Новгородськi  вiча
перестали  збиратися.  Волхв  не  приносив  Велесу  жертв  на  требищi   -
новгородцi забули дорогу до дiдинця. Та хоча Рюрик сидiв у сво?й  гридницi
тихо, одначе зiрко стежив iз вузьких вiконець за градом, за його волостями
-   п'ятинами   i   погостами.   Насилав   туди   час   вiд   часу   сво?х
здирцiв-дружинникiв.
   Та одного разу до нього прибився iз Плескова Ольг. Зайшов до гридницi у
бузкових сутiнях зимового вечора. Зайшов сам, без слуг  i  гридей.  Скинув
свого вовчого кожуха, вдарив шапкою об стiл...
   Довго важився плесковський посадник на цю бесiду, довго гамував у  собi
гординю. Вiдтодi, як вiн був усунутий вiд новгородського кормила варягами,
з його лиця зникла  приязна  усмiшка,  в  очах  зата?лась  настороженiсть,
бiльше не злiтали з язика гострi ущипливi слiвця.
   Затятий Рюрик сво?ю  владнiстю  i  жорстокiстю  змусив  його  втекти  з
Новгорода.  Вiн  мав   сильну   дружину,   сам   роздавав   землi   рiзним
пiдлабузникам, вiдданим йому людям, брав потяги й правежi, не  питаючи  на
те  згоди  нi  в  нього,  Ольга,   нового   посадника   новгородського   -
Гостромислового пере?мця, нi у вiча.
   Ольг сидiв тепер  у  Плесковi,  придивлявся  спокiйнiше  до  Рюрика.  А
придивившись,  збагнув:  у  Рюрика  погорди  було  бiльше,  анiж   розуму.
Свавiльно кермував у чужiй землi, пiдтоптував пiд ноги ?? поколи, зневажав
?? волостелiв. Ольг зрозумiв, що у такий спосiб пiхто не здатен утриматись
при владi довго!
   I вийшло по-його: Рюрика возненавидiли. Новгородська чернь бунтувала  й
чекала нагоди, щоб пiдняти сво? мечi на чужакiв. Новгородськi золотi пояси
й собi гуртувалися i ладнi були пристати до чернi, аби позбутися варягiв.
   Рюрик, як зацькований старий вовчисько, замкнувся  у  сво?му  теремi  й
чекав свого кiнця.
   Отож Ольг i прибiг до нього. Тер долонями нiс  i  щоки,  але  руки  для
привiтання Рюрику не простягував. Заговорив,  дивлячись  йому  спокiйно  в
очi...  Якщо  Рюрик  не  обiпреться  на  старiйшин   i   смислених   мужiв
новгородських, не бути йому владцею у Новгородi великому! Чи зна?  про  се
Рюрик-сокiл?
   Рюрик мовчав. Неклiпно дивився на  Ольга,  напружував  думку,  чому  це
колишнiй новгородський керманич не здiйма? на нього меч, не  шле  на  його
голову проклять, а нiби опiку?ться його бiдою?  Що  у  цього  лукав-пя  на
мислi? Яку пота?мну сiть хоче  накинути  на  нього?  Чому  йому  забаглося
допомогти? Сидiв би у сво?му Плесковi i гриз би  свою  кiстку!  Так  нi...
Дивина... Хоче  сiсти  знову  в  Новгородi?  Сяде!  Як  тiльки  новгородцi
випхнуть його, Рюрика.
   Не здогадувався старий Рюрик, що довгi й тяжкi ночi провiв  Ольг  перед
тим, як ось так з'явитися на його очi i наважитись таке сказати.  Не  одну
думу передумав. Збагнув Ольг: не сяде вiн бiльше у  Новгородi  на  посадi,
градяпи не забули йому нi Вiсни, нi ?? дочки Прекраси, що сиротиною  росла
при ньому як вiчний докiр його лукавству, нi Ростромислово? слави, про яку
тут не  всi  забули.  Знали  тiльки  Рюрика.  Але  Рюрик  пiде.  Час  його
кiнча?ться. Та хтось iнший - лукавiший, пiдступнiший, верткiший i меткiший
- вихопиться на посадництво. Де тодi опиниться Ольг? I  що  здума?  утнути
вольниця новгородська?
   Цi перестрахи й надали йому вiдваги для тако? розмови. Не хотiв  чекати
безрадiсно? будучини для себе. То  правда,  що  Рюрик  витiснив  Ольга  iз
Новгорода, але тепер вiн же його тут i утвердить! Ольг  ?диний,  хто  нинi
зможе приборкати Новгород  i  врятувати  Рюрика!  Старий  Рюрик  сам  собi
обламав крила, на яких тримався. I якщо у нього ? хоч крапля  глузду,  ма?
зробити по слову Ольга...
   I ось вiн  гнiвно  дивиться  в  переполошенi  очi  Рюрика.  Пронизливi,
жовтавi, нiби перепаленi вогнем  давно  тамовано?  лютi...  Раптом  у  них
сяйнув вiдблиск якогось здогаду. Широкi нiздрi короткого носа ворухнулись,
нiби у звiра, що вчув неподалiк здобич.
   В очiкуваннi якихось страшних вiстей вiд  Ольга,  Рюрик  комусь  махнув
рукою. Тiльки тодi гiсть помiтив, що в хороминi була  королевична  ?фанда.
?? тонка пересушена постать повiльно зникла за дверима.  Рюриковi  очi  то
жовтаво зблискували, то гасли у прижмурi.
   - Не те робиш, Рюрику-соколе! Не те! - кинув йому в лице Ольг. -  Всюди
новгородський  люд  пiднiма?ться  на  стань...  супроти  тво?х  здирцiв...
супроти тебе! Сей люд лиховiсний --дотопить вас  у  Волховi.  Через  те  я
зараз тут...
   - Що, ворохба почина?ться у Плесковi?.. - запитав Рюрик.
   - Десь та почнеться, - ухилився од прямо? вiдповiдi Ольг. - Сi? буде! Я
не про те. Про будучину...
   -_ Що будучина? Вона для всiх однакова. Для тебе  i  для  мене...  Кажи
прямо: ляка?ш? Чи мстишся?
   - Ти вартий мо?? мсти! Вiда?ш про сi?. Але прийшов до тебе з добром!  -
Ольг м'яко ступив вiд порога, де все ще стовбичив, до  середини  виталища.
Пiд його важким тiлом скрипнули дошки. I Рюрик  раптом  розкрив  у  подивi
очi: як змiнився Ольг! У його  чорнявiй  чупринi  з'явилося  пасмо  бiлого
волосся. Певне, мудрiсть проорала в ньому свою борозну. Це вiдкриття трохи
заспоко?ло сум'яття Рюрикове. Iнакший, iнакший був зараз  знаний  лукавець
Ольг. Але чому вiн прийшов сюди?
   Допитливо вчепився поглядом в його похмуре обличчя. Ольг спинився перед
ним i, дивлячись прямо йому в зiницi, тихо сказав:
   - Не сховаю вiд тебе правди, Рюрику. Ненавиджу тебе! Але -  зараз  мушу
дбати про тебе.
   Рюрик стиснув видовженi тонкi вуста, аж щелепи гостро  випнулися,  шщра
па  чолi  зiбгалась  до  перенiсся.  Намагався  втямкувати,  який  пiдступ
уготовив йому сей обадпик. А Ольг говорив неймовiрне:
   - Я хочу, аби ти змiцнився у цiй землi. Хочу, щоби ти i  твiй  рiд  тут
кермував одвiчно!.. Аби твiй  Iгор  перейняв  владарювання!  Але,  -  Ольг
набрав у груди повiтря, - ма?ш знати: якщо хочеш бути великим князем, умiй
завоювати душi людей можних i смислених! А ти  ?х  розiгнав!  Вiрних  слуг
сво?х перетворив у запеклих ворогiв. Бiда гряде па твою голову.
   - Мовиш правду, Ольже, - прорiк у вiдповiдь Рюрик. - Та  через  те,  що
усi отi тво? бояри, посадники, билi тягнуть до мене руки за мздою. Нiби  я
i мо? боги ?хнi боржники. Ми не боржники! Ми - владцi! Нас кликано сюди по
закону. По закону й владарю?мо.
   Рюрик глипнув на Ольга i додав:
   - Хочу обiпертися па нових людей. Дам ?м багать-ства й  посади,  будуть
менi вiрнi.
   - Новi? - пiдскочив Ольг. - Го-го-го, брате, даремнi тво? сподiванки! У
нових порожнi животи ще й порожнiшi гамани! Доки ?х  наситиш,  ворохба  за
плечима стане. А велеможцi старi, що вже мають погости й волостi, поведуть
за собою всю землю супроти тебе. Опиратися треба на старих: вони поцiнують
се лiпше i дбатимуть, щоб утриматись разом iз тобою!..
   Рюрик задумався. У словах Ольга чув якусь iстину,
   Справдi-бо, сонмище його нових людей  було  ненаситне.  I  звiдки  вони
наповзли  -  отi  конюшi,  стременнi,  чашники,  стольники,   постельничi,
мечники,  огнищани,  вмцi,  тiуни,  биричi!..  Радо  ходили  на   полюддя,
прибiгали на учти, якi  вiн  влаштовував  у  сво?му  теремi.  Ольг  мовить
правду: ?х не легко наситити. Чатують нинi на нього по всiх закутках,  яко
мисливцi на звiра, виловлюють з його уст похвалу, а з рук - подаяння!..  А
вiн захопився i не угледiв, як за його спиною нуртувала злоба можцiв. Вони
його сюди кликали, а вiн, бач, ?хнiх сподiвань не виправдав. Мудрий вельми
сей Ольг!..
   Тяжка тиша глухою стiною постала мiж ними. I  нiхто  з  них  навiть  не
здогадувався, що в сю  мить  вирiшувалась  доля  не  тiльки  новгородських
слов'ян, а й полуденних слов'янських земель.
   Рюрик давно вiдчував, що земля - i та, яку дiстав у  дар  i  яку  затим
пригорнув пiд свою руку мечем, - вислизала з його  рук...  Ольг  зна?,  як
повернути все назад... Ольг допоможе йому!.. Се  боги  його  роду  послали
йому  в  цю  хистку  мить  сього  мужа!..  Обнадi?но  дивився   тепер   на
плескiвського посадника. Чекав його поради, як дитина милостi... А Ольг не
вельми поспiшав, нiби виважував кожне слово. Нарештi сказав:
   - Жени геть тихесеньких i пiдлесливих, що  повзають  бiля  тво?х  стiп.
Мовчунiв, якi не дорiкають тобi нiчим, навiть образи тво? мовчки  зносять.
О, як знущатимуться вони над тобою, коли ти впадеш... Але я  не  дам  тобi
впасти. Я пiдношу свою руку на твiй захист...  Але  ти  докiнчи  розпочату
справу. Забери землi у братiв сво?х. Пощо вони  ?м?  Владарюй  мiцно  сам!
Вiддай ?х синовi сво?му, Iгорю.
   Ольг викличне дивився  в  збентежене  обличчя  Рюрика,  який  гарячкове
зважував цi слова. Ольг обiця? допомогу. Але чого домага?ться? Спiвучастi?
Та Рюрик ладен був подiлитися з ним усiм,  тiльки  б  вистояти!  Тiльки  б
утриматись!
   - Буде по тво?му слову... - тихо одказав Ольгу.  Вiн  таки  мав  якийсь
глузд. Указав рукою на ослiн, запропонував Ольгу сiсти. Так, Ольг - ?диний
його порадник. ?диний щирий поспiшите'ль! Бути Ольгу завжди  при  ньому...
Надто тяжке безлiття зараз... Рюрик довiрить йому свiй меч.
   ...Вiдтодi Ольг перебрався знову до Новгорода i  став  першим  надiйним
радцею старого Рюрика. Охоронцем його влади i честi. I невдовзi та влада i
та честь перейшли до нього. Скоро  вже  не  Рюрик,  а  Ольг  пильнував  за
погостами й п'ятинами, прибрав до рук дружину Рюрикову й кермував  землею:
правив суд, дiлив землi, зневажливо косував у  бiк  Рюрикових  братiв,  що
сидiли у пiвнiчних слов'янських землях. До них втiкали з Новгорода тi, хто
не витримував здирства варягiв.
   Найбiльше люду бiгло на Бiлоозеро, де сидiв  Сип?ус.  Чоловiк  вiн  був
тихий  норовом,  хоробрий  серцем  i  не  жадiбний  до  чужих   надбанкiв.
Вдовольнявся малим, не зазiхав на велике багатство. Час гайнував на ловах,
не раз тонув у Шекснi,  не  одному  туру  скрутив  роги  у  двобо?,  любив
застiлля i тихi бесiди бiля вогнищ десь у пущi чи  при  водi.  Син?ус  був
добряком, не тiльки для мiсцевого люду - iз племенi весi, але й до  рiзним
пришедькiв. Ото й бiгли сюди i  новгородцi,  i  полочани.  Особливо  пiсля
того, коли ки?вський князь Оскольд побив полоцького Iзяслава i посадив там
сво?х людей.
   Iзяслав попросив тодi пiдмоги у Рюрика i Ольга. Вони послали на Полоцьк
дружину Трувора, що сидiв у Iзборську. Полочани пiднялися проти Iзяслава i
Трувора, але  цi  владцi  жорстоко  ?х  придушили.  Недовго  торжествували
переможцi.
   Одного разу Iзяслава знайшли мертвим на снiгу бiля його намету.  Трувор
же став володарем не лише  в  Iзборську,  але  i  в  Полоцьку.  Ой  як  же
свавiльно правив чужинець  у  полоцьких  кривичiв!  Вiн  уже  важив  i  на
Смоленськ, вiд якого йому вiдкривалась дорога на Ки?в...
   Отодi занепоко?вся у Новгородi Ольг. Довго радився з Рюриком.  А  через
кiлька днiв сам повiв Рюрикову дружину па Полоцьк. Загнав сього варяжина у
заплаву рiчки Полоть i потопив його разом зi всi?ю  дружиною  у  бездонних
лiсових болотах. На полочан же наклав тяжкi потяги.  I  знову  побiгли  па
Бiлоозеро натовпи людей. Син?ус же з того багатiв, бо, де люди,  там  ?хнi
невтомнi руки зводили градки й погости, вирощували ллiб i  худобу.  Син?ус
тiльки мружив очi та крутив кiнчик свого чорного вуса.
   I тодi Ольг послав до нього свого гiнця:
   - Вiддай землю Бiлоозерську Рюриковому сину - Iгорю.
   Син?ус скликав  вiче.  Радились  недовго.  Один  старезний  дiд  цюкнув
поперед себе ковiнькою, сказав:
   - Якщо шулiка унадиться до курчат, йому треба утяти крила, iнакше  усiх
понищить. - Потiм зиркнув на гiнця й додав: - На тому сто?ть  наша  земля.
Передай се Рюрику...
   З тим i повернувся гонець до Новгорода. А через мiсяць  Рюрик  покликав
до себе на гостину молодшого брата свого Син?уса укласти мир.  Розважливий
володар Бiлоозер'я швидко склав рядпицю на мир, по?хав назад,  але  додому
не повернувся. Мовили, нiбито на ловах його заколов розлючений вепр!
   Пiсля смертi Сиii?уса старий Рюрик,  нарештi,  став  ?диним  волостелем
усiх новгородських п'ятин. I то все равдячуючи спритностi  Ольга,  першого
його радника. Ольг же вознiсся ще вище. Став дядьком-навчителем при синовi
Рюрика - при Iгорi. А в руках сво?х тримав усю Новгородщину.
   Великий град на Волховi зцiпив зуби. Рюрика називали тепер не  соколом,
навiть не шулiкою, а вовком, вовчищем.
   Та на нашiй землi не бува?  нiчого  вiчного  -  нi  лютих  морозiв,  нi
п'янких весен. I в Новгород пiсля зими прийшла буйна весна. Теплим  вiялом
змела глибокi снiги, i пiдсохлi пагорби  на  узлiссях  задивилися  в  небо
бузковими очима волохато? сон-трави  i  синiх  пролiскiв.  Заграв  батечко
Волхов високими пiнистими хвилями. Вирвався з берегiв, зiрвав i  понiс  на
сво?х бiлих гребенях мiст; залив дерев'янi мостили вулиць.
   На Славепському кiпцi, на подолi, на торговищi доми опинились  у  водi.
Люди зi сво?м збiжжям, з дiтьми i худобою  сидiли  на  дахах.  Мiж  хатами
снували довбанки  й  човники,  подi?  й  великi  купецькi  гари...  Повiнь
затопила опбарп й комори - новгородцi лишилися без запасiв зерна,  солоно?
риби, грибiв, копченини... Декотрi перебиралися на далекий високий  берег,
ставили куренi, розбивали намети,  аби  якось  дочекатися  спаду  води.  I
дочекалися.  Скоро  вже  ходили  калюжними  вулицями,   бруднi,   зсiрiлi,
знеможенi голодом. Померкло  на  небi  ясне  сонце.  Потьмарилась  весняна
яснота. Настали холоднi днi. Сiрий морок,  нiби  якесь  прокляття,  оповив
землю. Услiд за голодом по домiвках пiшла  сухоребра  Морана  з  косою  за
плечима. Вона торохтiла сво?ми старечими кiстками по бiдняцьких садибах  i
косила дiтей. Матерi голосили, та скоро вiд  невимовно?  туги  й  безнадi?
повмовкали.
   Ролод i смерть вивiльняли людськi душi вiд страху. То тут, то там  юрми
приречених нападали на погости чи  на  боярськi  двори,  забирали  збiжжя,
худобу, пiдпалювали осiдки багачiв.  Вiча  уже  не  боялися  нi  варязько?
дружини, нi Рюрика.
   А в корiннях дерев i зела нуртувало життя, шумували в  рiках  паводковi
води.
   У цi тривожнi днi несподiвано на  подвiр'?  Вадима-лодiйщика  об'явився
Лодимир. Пошарпаний, змучений, але живий. Разом iз сво?м задругом,  вiрним
Ситком, утiк з полону, з острова Рюгена. Прибився до  Новгорода  разом  iз
купецькою ватагою. Купцi спинилися на торговищi,  на  Готському  дворi,  в
гостипому домi, а вiн i Ситко подалися по домiвках. Йшли i  не  впiзнавали
знiвеченого града. Не  впiзнавали  й  людей,  що  ледве  пересували  ноги,
вибухали люттю.
   Лодимир зайшов до горницi. У полонi вона видавалась  йому  найсвятiшим,
найчистiшим мiсцем на землi. А переступив порiг -  i  ледве  не  впав.  На
лавицi горiлиць лежала його  баба  Дана.  Склала  на  грудях  руки,  мiцно
стулила  запалi  зморщенi  вуста.  Начiльник  туго  стиснув  бiлий  убрус.
Дiвоцька вишита сорочка. Ноги прикритi веретою. А поряд, обхопивши  руками
голову, сидiв отець його, Вадим.
   Важко звiв на сина очi. Нi подиву в них, нi  радостi.  Очевидно,  думки
його лiтали десь далеко в свiтах. Кажуть,  що  бiля  покiйникiв  найяснiше
поста? минущiсть всього сущого,  цiна  дiянь,  мирська  су?та,  намарнiсть
сподiвань i прагнень...
   Вони так нiчого i не сказали один одному. Можливо, знали, що до  iстини
найбiльше наближа? людську душу не слово, а мовчанка...
   Вадим низько вклонився матерi. Так само зробив i  Лодимир.  Пiдняли  за
кiнцi ковдру, на якiй лежала небiжчиця,  й  понесли  до  левади.  Там  уже
палахкотiло високе  вогнище.  На  гарячих,  пахучих  соснових  димах  мала
здiйнятись до Вираю i душа  Людани...  Повернувшись  додому,  сидiли  один
проти одного i мовчали, доки Вадим не прорiк ледь чутно:
   - Наша мати кличе до помсти...
   Лодимир здивовано  звiв  на  нього  очi.  Гадав,  бабця  померла  сво?ю
смертю...
   Тiун Дудиця... Вольжин i Рюрикiв посiпака, вiдняв у не? клунок з  двома
пригорщами жита. Вимiняла на торгу за шовковий убрус... Вона не  вiддавала
йому його клунка. Тодi Дудиця штурхнув ?? ногою. Упала i вже не встала...
   Лодимир скочив на  ноги.  Почав  швидко  ходити  по  горницi...  Тiуни.
Велеможцi. Варяги. Татi... Усi татi!.. Всi п'ють кров людську, яко воду!..
Неситьцi!.. Злодi?!.. Людожери!.. Допоки земля  носитиме  ?х?..  Побiг  до
Ситка.
   А Вадим тим часом спроквола пiдiйшов до  стiни,  зняв  сво?  опоясся  з
мечем, пiдперезався. За пасок iще заткнув бартку. Вiдчув потребу  нагадати
новгородцям про себе, про недавнього во?воду Вадима Хороброго!..
   Став на порозi. Роззирнувся по горницi. Он  колиска  пiд  сволоком,  що
виколихала не лише його, але i сина. Здалося, що ледь гойднулась, нiби вiд
чийогось  невидимого  подиху,  може,  очiкувала  нових  нащадкiв  славного
Величарового роду. Он бiля вiкон материнi обереги - рукатi коренi,  гiлки,
а на коминi печi - дволикi й чотириликi iдоли дерев'янi... Вадим вклонився
хатi, що виростила його, усiм оберегам та кумирам.  Неквапливо  вийшов  на
подвiр'я й попростував до торговища.
   А там не вщухало чорне вiче. Чавкала пiд  ногами  багниста  земля.  Над
головами кружляло чорне вороння. Враз на березi  спалахнули  гари,  подi?,
човни, що стояли суцiльною стiною аж до протилежного  берега.  Тепер  вони
правили людям за мiст, але враз на  них  загуготiв  лютий  огонь.  Дим  то
слався  над  водою,  то  клубками  здiймався  угору.  Полум'я  загрожувало
перекинутись на огорожi, на  дерев'янi  мостики  вулиць,  на  дахи  домiв,
повалуш i теремiв по обидва береги Волхова.
   У вечорових сутiнях шаленство заграви ставало ще грiзнiшим.  Грiзнiшими
ставали i новгородцi.
   - Пожере Перун ненаситьцiв наших, - кричали однi
   - За мечi, браття! - кликали iншi. - Альбо живот, альбо смерть!
   Новгородська воля вогненним клубком покотилась  по  боярських  теремах.
Давно вже не було тако? пожежi у славному  Новiградi.  Навколо  дiдинця  i
Рюрикового  терема  звужувалося  огненне  кiльце.  Разом  iз  трiскотнявою
полум'я настирно i нестримно пiдбиралася до них i новгородська стань.
   Людська помста за чорнi кривди накидала на це  гнiздо  кривдникiв  свiй
вогненний зашморг.
   Рюрик у розпачi i  тривозi  окидав  поглядом  палаюче  кiльце.  В  його
зiницях спалахували  вiдсвiти  пожежi,  i  вiд  того  його  очi  здавалися
червоними. Вiн не оглядався, хоч знав, що за його спиною  мовчки  тремтiла
висока суха ?фанда, холодними руками тулячи до свого боку голову отрочати.
Думав  про  себе:  ось  i  настав  кiнець  тво??  величi,  Рюрику...  Умiв
перемагати, умiв сiяти смерть - зумiй i померти достойно, яко во?н! Вiзьми
свiй меч i вийди назустрiч юрбi!.. Та нi! Хiба вiн мало подвигiв звершив у
сво?му життi? Небо  не  дасть  його  в  обиду!  Адже  ось  тут,  на  землi
новгородськiй, вiн звершив найбiльший подвиг, зiбравши у сво?му кулацi всi
землi й п'ятини Новгорода великого, пiсля того, як  прихилив  до  себе,  з
помiччю Ольга, усiх волостелiв краю...
   I враз плин його думок завернувся в iнший бiк. Вважа?ш, що привернув до
себе можцiв новгородських? А де ж вони зараз? Чому тебе не захищають, адже
ти ?х стiльки лiт захищав од нових варягiв. I де твiй  мудрий  i  зичливий
во?вода Ольг? Хiба не бачить, що Рюрик потрапив у бiду? Ще мить - i вогонь
перестрибне па дощанi дахи його онбарiв! I, мов блискавка, сяйнула чiтка i
незаперечна думка - Ольг зрадив! Усi вони, зичливцi тво?, сидять  нинi  по
норах i очiкують, коли чернь град-ська и житнi? люди докопають  його!..  I
Ольг також дивиться зi сво?? шпарини, жде не дiждеться, коли упаде правило
з рук його!..
   Пiт рясно скрапував зi скронь, очi ще  виразнiше  спалахували  пломенем
хижо? пожежi. Думкою, усiм ?ством благав Трпглава-Свiтовида,  i  Хорса,  i
Велеса захистити його мечем сво?м!..
   У сiнях  терема  зачулись  чи?сь  поспiшливi  кроки.  Дверi  так  рiзко
гойднулись на петлях, що хряпнули об стiну й ледь не злетiли.  В  хоромину
увiрвався Ольг. ?фанда вiд несподiванки хитнулась i,  нiби  переломившись,
упала йому па груди. Та вiн рiшуче вiдштовхнув ??, схопив Iгоря за руку  й
потяг у сiни, кинувши на ходу до обох:
   - Швидше... Бiжiте...
   ?фапда схопилася тонкими пальцями за подiл довго?  чорно?  тунiки  й  з
готовнiстю ступила за ним. Рюрик же навiть не ворухнувся.
   - Ти що? - крикнув до нього Ольг.
   - Буду тут. Умiв добре жити. Зумiю з честю померти. А ти ось...  Бережи
?х... - кивнув на дверi, на порозi яких занiмiли ?фанда та Iгор.
   Ольг вiдпустив руку хлопчини. Став на одне колiно:
   - Обiцяю!.. Тiльки уваж i мою просьбу... Нехай  твiй  син,  цей  святий
отрок Iгор, да буде заручений з мо?ю дочкою. Прекрасою...
   Рюрик ворухнув рудим щетинистим вусом. Ольг i тут шука?  блага.  Але  ж
чому сам не жада? взяти керма до сво?х рук?
   - Бери новгородську землю собi. I кермуй сам.
   - Не хочуi Iгоря твого захищатиму яке  законного  спадко?мця.  Адже  ти
прийшов до Новгорода на заклич вiча. Благослови його на шлюб iз Прекрасою.
   - Благословляю! У  повнi  лiта  сво?  хай  вiзьме  собi  в  жони  дочку
Ольгову... - байдуже змахнув рукою  Рюрик  i  вiдвернувся  до  освiтленого
пожежею вiкна. - Бережи його!
   - Яко сво? очi! -  гукнув  Ольг  i  потяг  хлопчину  за  собою.  ?фанда
невiдступне тупцяла за ними.
   А полум'я вже  облизувало  раму  вiкна,  до  якого  прилип  Рюрик.  Ось
легенький грайливий пломiнець - зовсiм не  страшний,  а  навiть  лепський,
забавний! - пробiг по пiдвiконню й перескочив на дерев'яний зруб терема. А
за вiкном полум'я  охопило  повалушу  -  високу  багатокутну  вежу,  також
поставлену iз зрубiв. За мить вона спалахнула, як величезна  свiча!  Рюрик
випростався, ухопився руками за верхнiй наличник i побачив на  подвiр'?...
Вадима Хороброго. Ось воно що! Ото  вiн  палить  Новгород!  Давнiй  недруг
його... бач, живий? Звiдки ж  тут  об'явився?  Прийшов  дивитись  на  його
смерть?! I Рюрик з усiх  сил  так  ударив  по  рамi,  що  вона  вивалилась
назовнi. I сам вiн мало не  випав  з  нею  надвiр.  Йому  зовсiм  не  було
страшно. Вiн бачив свого ворога. А коли  во?н  бачить  свого  смертельного
ворога - страх полиша? його. Рюрик же завжди був найперше  во?м,  варягом,
убивцею, грабiжником... Вiн звик убивати! Це - його ремесло...
   Метнувся до стiни. Зiрвав меч. Поспiшливо, але твердою ходою вийшов  на
ганок. Вiн так просто не здасться холопу. Вiн його знищить!
   Сторожко, як мисливець, що вийшов  на  двобiй  iз  лютим  й  пiдступним
звiром, дослухався й донюхувався до вiддалених гукiв,  гуготiння  полум'я,
якогось гупання... Бачив, як снiп iскор розсипався над дахом його терема i
як вiн зайнявся полум'ям. Та з мiсця не рушив. Але  нiхто  не  виходив  на
двобiй iз ним. I вiн враз вiдчув, що смертельно втомився. Захотiв  умерти.
Просто як стара людина, втомлена життям i постiйною  боротьбою  й  страхом
втратити те, що вона надбала. Найвищим набутком йою була влада.  Але  вона
не принесла йому жадано? радостi, не зробила вiчним, навiть на жодну  мить
не продовжила життя.
   I  найсильнiшi  душi,  прозрiваючи,  впадають  у  безнадiю  i   жадають
заспоко?ння в смертi...
   Як не дивно, але Рюрик без страху чекав свого кiнця. Чекав, як  рятунку
вiд житейського тягаря, нести який було несила. I дочекався.  На  подвiр'я
ступив Вадим
   Хоробрий з невеличким гуртом людей. Вони роззирнулись довкола, побачили
на ганку Рюрика й повернули до нього. Вiн пiдняв над собою меч i беззвучно
реготав в обличчя цих простолюдинiв, якi оточували  його  з  бокiв.  Хтось
тицьнув мечем у груди. Вiн хитнувся й  безпомiчно  огледiвся.  Це  наддало
ворохобникам снаги. Вадим  вихопив  з-за  паска  бартку  й  замахнувся  на
Рюрика, але той опустив меч,  зiгнув  шию,  покiрно  ждучи  смертi.  Вадим
вiдсмикнув  руку  назад,  бо  не  мiг  убивати  навiть  ворога,  якщо  той
беззахисний. Вiн месник, а не убивця! I мстить лише  тим,  хто  занiс  над
його головою кривдний меч. Рюрик же свiй меч опустив. Яка ж се помста?  Це
вбивство...
   Вадим обернувся до сво?х людей, щоб ?х  стримати.  Нехай  цього  здирцю
скарають боги!
   Та в цю мить iз густого диму i мги вискочили зi  сво?ми  воями  Ольг  i
Дудиця. Пiдбiгли до Вадима Хороброго, вiдтiснили його вiд Рюрика,  вирвали
топiрець i скрутили йому на спинi руки...  Рюрик  враз  випростався,  люто
розмахнувся мечем i пронизав ним груди Вадимовi...
   Хтось несамовито зойкнув. Хтось поряд упав... I знову зойк  i  лютiсний
скрегiт  мечiв...  Падали  люди,  якi  були  з  Вадимом,  яких  вiн  щойно
стримав...
   Усе враз перевернулось, змiшалось iз  димом  i  вогнем,  покотилось  по
двору. А з даху терема падали на голови людям палаючi  жердини  й  крокви.
Сипалися дощем iскри на  землю,  а  по  нiй  качалися  клубками  люди,  що
вчепились один в одного у смертельному двобо?.
   Коли прозорi бiрюзовi сутiнки  оповили  вулицi  i  вкрили  Волхов,  вiд
Славенського кiнця до рiки побiгла якась жiнка. За  ??  спиною  метелялось
волосся, що вибилось з-пiд убруса, який лопотiв кiнцями, нiби крилами,  ??
сорочка надувалась од вiтру. Здавалося, що вона не бiжить, а  летить,  мов
лебедиця, навстрiч сво?му вiдчаю...
   Вона добiгла до Волхова i впала... Рiка палала... Лодi?,  човни,  гари,
довбанки - усе взялося полум'ям i димом. Перейти на другий берег, туди, де
палахкотiв вогонь праведного людського гнiву, де лежали побитi новгородцi,
не було сили. Вона спинилась на мить...  А  потiм  з  розгону  шугонула  в
полум'я, яке весело розгулювало по рiчкових затоках... I зникла за димом i
млою...
   Лiтописець скупо записав: "...уби Рюрик Вадима Хороброго i iних  многих
iзби новгородцiв, совiтникiв його..." I ще додав: "Того ж лiта iзбiжаще од
Рюрика iз Новгорода в Ки?в много новгородських мужiв..."
   У Новгородi во?вода Рюрикiв - Ольг - вогнем i мечем чинив розправу. Вiд
того все бiльше чорних людей тiкало пiд захист Ки?ва...
   Великий град землi слов'янсько?, Ки?ве! Високо сто?ть твоя правда, коли
звiдусюди тягнуться до тебе скривдженi й зневiренi! Коли у  тво?й  силi  й
могутi вони шукають захисту для себе!..
   Нi горе, нi радiсть,  як  i  нiщо  -  не  вiчнi.  Незриме  колесо  часу
крутиться  нестримно,  i  нема  йому  нi  зупину,  нi  перепочинку.  Хтось
пiдноситься сьогоднi, а завтра опиня?ться внизу; хтось пада?,  не  втрача?
вiри,  що  може  знову  вознестись.  Колесо  часу  вертиться,   крутиться,
бiжить... В одних душах ослаблю? доброчинностi, в iнших -  дода?  вiдваги;
ще в iнших - дода? вад чи убавля? ?х; притупля? горе  в  серцi,  побiльшу?
мудростi, радiсть розсiва?  попелом  примарних  надiй,  що  зiйшли  синiми
квiтами слiз...
   Пiсля  загибелi  Вадима  iншою  стала  Славина.  Похилились  ??  плечi,
обезсилiли руки. Очi дивились на свiт сiрою зажурою.  Щонедiлi  ходила  до
Оскольдово? церкви. Спочатку сидiла при горбику пiд березами,  вiдпочивала
чи, може, бесiду вела зi старими богами.
   ?й було про що поговорити з ними. Нiхто, окрiм них, не вiдав, навiть не
здогадувався, що пiд отим  горбиком  лежить  Вадимова  голова.  Ота  буйна
голова Вадима Хороброго, яку пiдступно вiдсiк  на  пожарищi  свого  терема
старий вовчисько Рюрик. Коли Вадим i його задруги-новгородцi були побитi i
вже лежали на землi, Рюрик почав вiдсiкати ?м, мертвим, голови.  Наколював
на списи i виставляв уздовж волховського берега, аби всi бачили,  як  люто
вiн розправився з ворохобниками...
   Отодi вона пробралась потай до Волхова, забрала Вадимову голову в мiх i
з новгородськими мужами втекла до Ки?ва. Тут i поховала...
   Щонедiлi тепер навiдувалась на могилку. Сидiла мовчки, ворушила губами,
а очi дивились у безкраю далечiнь, нiби хотiли побачити те, що  нiкому  не
дано бачити.
   Потiм Славина iшла до церквицi. У  звичних  сутiнях  розглядала  обриси
зiгнутих спин - молiльникiв; обережно  ставала  збоку,  бiля  амвона,  щоб
послухати заспокiйливi мудрi речi отця Местивоя.
   За останнi роки священик теж зiгнувся пiд тягарем лiт,  i,  хоч  пригас
голос його, думка ще спалахувала яснiше; слова лились вiльнiше. Йшли  вони
з глибини його душi чи, може, вiд бога йшли. Славина того не знала. Тiльки
?й подобалося, коли Местивой  не  читав  по  священому  письму,  а  вголос
розмiрковував, нiби бесiдував сам iз  собою.  Утишував  сво?  скорботи,  а
разом з тим заспокоював i ?? роз'ятрене серце.
   - Життя людське подiбне вiтру,  чада  мо?,  -  глаголав  проповiдник  i
затуманеним зором вдивлявся у височiнь темного склепiння. - Усе в ньому  -
мимолiтний звук. Усе гине  на  цiй  землi  в  плинi  часу.  Любов,  утiхи,
щастя...  Никне  краса  жiночих  облич...  Дужi  мужi  стають   нiкчемними
старцями. Тiльки той, хто йде iз життя молодим, лиша?ться вiчно  нетлiнним
у пам'ятi людськiй. Той не пiдвладний часовi. I житиме у пам'ятi людськiй,
бо не убоявся скласти голову у ратному бою! Вiчна хвала тому, хто  гине  в
молодi лiта за благостi люду свого...
   Славина була впевнена, що цi слова вiн говорить  для  не?.  Про  Вадима
вони. Вiн живе в ?? пам'ятi саме таким, яким найбiльше запам'ятався,  яким
був у степах - молодим i звитяжним. Здавалося ?й, що таким вiн  i  загинув
вiд Рюрикового меча!..
   Пiсля втiшання душi i серця  йшла  додому  поча?вським  узвозом,  через
кожум'япький, а згодом гончарний кiнець Подолу.  Далi  завернула  на  ледь
видимий протопт крiзь гущаки лiз i прибережнi заростi Почайни.
   Вечорiло.  Теплий  весняний  вiтер  гойдав  на  сво?х  пружних   крилах
черемховi трунки. Шаленiли у прохолодних  затiнках  га?в  солов'?,  лунали
?хнi срiбнi витьохки над тихими плесами озерець i заток. I  здавалося,  що
вони час вiд часу здригалися вiд солодощiв тих спiвiв, бралися  ряботинням
хвильок i знову завмирали... Ба, навiть  сонце  спинило  поважний  плин  -
шубовснуло в Почайну, дослуха?ться до гукiв i шумiв весни.
   Серце людське млiло й також завмирало вiд  краси  вiчно?.  I  повнилося
буйством,  жаданням  життя,  наливалось  вiрою  у  свою  неперейденiсть  i
вiчнiсть. Гой  ти,  отче  Местивою,  даремнi  тво?  слова  про  митт?вiсть
людського життя! Воно вiчне! Як i ця весна, i буяння, i солов'?ний шал...
   Славина вдихнула трунку весни й осмiхнулась: вiдчула, що слова Местивоя
уже втратили для не? вагу. Серед цi??  земно?  краси  в'янули  найсуворiшi
застереження i слова правди.
   Стежина вивела до причалу. Вийшла на берег i спинилась  у  подивi:  уся
гавань була заповнена вiтрильниками, великими й малими подiями, довбанками
й човнами. Якiсь прибульцi щойно пристали до берега. Пiдiйшла ближче,  щоб
роздиврiтись. Хто се? Купцi чи знову якась дружинна ватага?
   Дво? ратних людей, що стояли на кормi першо? вiд не? лодi?, замахали до
не? сердито руками - мовляв, обходь стороною, сюди не ходи. "Чого б то?" -
подумала Славина i зупинилась.
   - Чого стала? Iди сво?ю дорогою!.. - кричав до  не?  чорнобородий  муж,
невдоволено блискаючи очима. Зняв з голови шолом,  передав  весляревi,  що
сидiв на кормi. На чоло крилом упала чуприна з сивим пасмом посерединi.
   Щось знайоме видалося ?й у звучаннi мови. Щось  знайоме  було  в  ?хнiх
голосах i в одяганках.
   Славина завернула в гущаки. Напружувала нам'ять. Де вона  бачила  цього
мужа? Оте сиве пасмо, що  спадало  на  чоло?  I  голос?..  Голос  особливо
бентежив ?? пам'ять...
   I враз спалахнуло видiння: пала? терем новгородського волостеля Рюрика.
А на подвiр'? лежать непорушнi тiла новгородцiв. З диму й  гару  виринають
кiннi мечники, а попереду - на конi кремезний вершник. На його чорнi брови
спада? чуб з пасмом сивого волосся. Вiн кричить комусь:
   - Чого стовбичиш, Рюрику? Бiжи мерщiй-но звiдси! А ви заберiть ?х  усiх
i на палi! Уздовж Волхова усiх посадiть на палi! Щоб  страхалися  й  iменi
Рюрикового! Дудице, не забудь за того ворохобника!
   I ось вона знову чу? цей голос.  Обiзвався  до  не?  вiн  у  Ки?вi,  на
почайнiвському увозi. "Се ж Ольг!" Вона аж зомлiла вiд здогаду.  Бо  тодi,
коли вона ще стояла знетямлена на подвiр'?, до не? пiдбiгли  новгородцi  й
запитали:
   - Куди подався Ольг?  Не  бачила?  Вона  дивилась  на  них  тупо  й  не
розумiла, про що питають ??.
   -  Ну,  отой,  з  сивим  пасмом  волосся!  Той  лютий   Ольг,   Рюрикiв
поспiшитель!..
   Вона показала тодi рукою в той бiк, де крутився  важкою  хмарою  чорний
дим i де зник верхiвець зi сво?ми людьми.  Вiдтодi  вона  вже  знала,  хто
такий Ольг.
   Але чому вiн сто?ть зi сво?ю раттю на  Почайнi?  Мовили  ж:  Рюрик-вовк
помер  у  Новгородi.  Намiсть  нього  возсiв  Ольг-воевода  iз  малолiтнiм
княжичем... Чи йому мало Новгорода?
   Наддала ходи. Затим побiгла. Спiшила до обiйстя свого брата Гордослава.
Уже була певна: у Ки?в прийшла бiда.
   Збентежена вскочила до свiтлицi.
   - Бiда! - ча?цею упала на лавку.
   Сiм'я Гордослава саме вечеряла. Мовчки сидiли всi  за  великим  столом.
Тiльки було чутно стукiт дерев'яних ложок об дно полумиска.
   Вiд слiв Славини усi завмерли.  Через  хвилю  Гордослав  пiдхопився  на
ноги. Невисокий,  але  мiцний  муж  Гордослав  сей,  онук  Соловiя.  Плечi
розтинали стару полотняну сорочку, яка пропахла рибою i ряскою.
   Пильно вдивлявся в обличчя знетямлено? Славини, напруживши слух. Вона ж
ледь прошепотiла змертвiлими устами:
   - На Почайнi сто?ть Ольг новгородський iз раттю... Рюрикiв поспiшитель!
   - Леле! - зойкнув хтось за столом. - Се  ж  вiн  за  Оскольдовою  душею
прийшов...
   - Тихо, - обернувся Гордослав до родини. - Звiрко, де князь?
   З-за столу пiдвiвся  здоровань,  який  мало  чим  нагадував  колишнього
княжого отрока. Хiба що русявим чубом та ластовинням на носi й  на  щоках.
Тепер це вже був княжий во?н, який прийшов навiдати рiдню.
   - На ловах князь... Побiжу, либонь, до нього...
   - Нi. Сiдай на коня i лети до Iскоростеня.  Клич  Нiскиню  iз  дружиною
деревлянською. А я тут зберу пiшцiв  градських.  Доки  князь  повернеться,
матиме добру рать.
   Славина думала про Ольга. Пощо новгородський посадник простяг  руку  до
Ки?ва?
   Нiхто й не помiтив, коли вона вислизнула з дому. Нiби й не було ?? тут.
Тiльки  бентега  i  страх  перед   невiдомiстю   нуртували   пiд   стрiхою
Гордославово? хати. Скоро  вони  виплеснулись  на  вулицю,  заповнили  всю
оболонську слободу... Передчуття бiди зацiпило людям уста.
   До князя Оскольда примчав гонець з  якоюсь  тривожною  вiстю.  Невiдомi
купчини великою дружиною стали на Почайнi i вже стоять три  днi.  Навiщось
очiкують його, князя Оскольда. Мовлять, жадають з ним бесiдувати. А  йдуть
буцiмто до Царгорода, найматися до царя. А може, воювати царя. То, либонь,
хочуть умовити Оскольда пристати до них. Адже саме Оскольд прибив свiй щит
на воротах Царгорода! Про сi? вiдомо в усiх землях окольних.
   Так мiркував i так говорив гонець,  якого  послала  до  печорських  пущ
княгиня Ярка. Сама ж покликала отця Местивоя. Розпитувала про  землi,  якi
вiн обiйшов у  лiта  сво??  молодостi.  Була  вона  до  всього  цiкавою  i
заповзятою. Усе на свiтi ?й хотiлось знати доконечно, про  все  мати  свiй
суд.
   Побачивши, що Перунiв  вiщун  не  визнав  ??,  княгиня  прихилилася  до
ромейського бога. Як i Оскольд,  ходила  тепер  тiльки  до  християнського
храму. На Перуна не хотiла зважати. Хотiла  забути  кривду  й  образу,  що
глибоко засiли в ??  серцi.  I  челядь  свою  прилучала  до  нового  бога.
Хрестилась уже й Оскольдова дружина.
   У цей  тривожний  час  нiхто  не  згадав  про  Перуна.  Тiльки  Славина
стрепенулась серцем: Перун - покровитель Ки?ва, через те мусить  захистити
його!
   Пiзно увечерi прибилась до Перуново? гори. Гадала розбудити полянського
кумира i його волхва сво?ю молитвою. Скаже  вiщуну,  щоб  усiх  пiдняв  на
стань. Хто ж iнший здатен захистити сей люд, як не його покровитель, як не
волхви? Адже вони мають берегти i народ свiй, i його волю, i локони...
   Хранитель мудростi богiв i слова,  звича?в  i  поконiв  народу  тому  й
шану?ться людьми, що здатен вдихнути в  них  силу  вистояти  в  найлютiшiй
борнi проти чужо? сили, що викрада? в них вiдразу чи по  краплинi  набутки
невтомно? працi чи духовнi скарби... Хранителi слова i обичая тим  рятують
свiй народ. Так думала Славина. Тому й спiшила до вiщого дуба на  Перунову
гору.
   Ще здаля помiтила, що на  ту  гору  пливуть,  нiби  прослизають,  якiсь
незбагненнi тiнi. Вона спинилась. Зашумiло  щось  у  головi.  Перед  очима
попливли кола. Насторожилась,  зача?лась  -  i  нiби  розтанула  в  нiчнiй
темрявi.  Нечутно  пробралась  кущами  до  требища  й  занiмiла.   Навколо
пригаслого вогнища стояли й сидiли люди. Тихий  гомiн.  Неголоснi  вигуки.
Хто там? Калата? серце... Заважа? слухати...
   Але вона впокорю? його шал. Дослуха?ться. Та бодай i не чула  б!  Якими
пiдлими й жорстокими бувають людськi слова! Як можуть зненацька вбити живу
душу, ?? вiру й довiру! Знайомий голос вiщуна Славути деренчав ясно, хоч i
неголосно:
   - А слово наше Ольговi буде таке: хай  не  жде!  Хай  заманю?  до  себе
Оскольда. А ми звiдси помiч дамо. Що скажете, боярове?
   - Згода, Славуто. Ми послали гiнцiв у печенiзький стан. Завтра  й  орда
вже десь прикотить вiд Трипiлля.
   - Се добре, коли вона й перехопить Оскольдову дружину.
   - Гадаю, не встигнуть iще завтра.
   - А ти, Славуто, помолись за се Перуновi...
   - Помолюсь, Микульчичу. Але й сам берись до дiла. Вiзьми свою челядь  i
гридей двiрських вiзьми та й пособи Оскольдову дружину затримати  в  пущi.
Нехай Оскольд сам-один iде на розмову з Ольгом.
   - Згода! Але хочу знати, як буде далi?
   Запала мовчанка, яку порушив невiдомий ?й голос:
   - Справдi, що далi? Ольг зi сво?ми  варягами  забере  стiл  Ки?вичiв  i
дасть волю сво?м варягам, а не нам. Нi, браття, щось не  виходить  нам  на
добро. Хай би вже Ки?вичi тут сидiли!..
   Славина не знала цього голосу. Не всiх тут називали но  iменi,  i  вона
збагнула: тут зача?лась  люта  зрада  боярська.  Зiбралася  купка  мстивих
ненажер-бояр i вирiшу? долю ?? сина, ?? роду, усiх полян. Не  на  вiчi,  а
потай. Того вони й сховались вiд людей. До якого  ж  бога  слати  ?й  сво?
благання?
   Знову мовчанка залягла бiля  требища.  Несмiливо  спалахувало  згасаюче
вогнище, ворушились крислатi крони  дерев.  Глухе  покашлювання  в  кулак,
чи?сь невдоволене сопiння.
   Славина уже зiбралася повертатися додому, як обiзвався скрипучий  голос
вiщуна:
   - Ми вiдчинимо  ворота  Ки?ва  -  нам  i  благостi  вiд  новгородського
во?води! Оскольд же оскверня? вiру пращурiв, хоче впустити  в  душi  полян
ромейського бога. За сi? святотатьство Перун прокляв Оскольда i весь  його
рiд!
   Нiколи таким несамовиттям не повнився вiщунiв голос, як в  цю  прокляту
мить. Славина звела свiй  погляд  на  iемнi  обриси  Перунового  iдола.  У
спалахах вогнища iскрились його бурштиновi  очi.  Здалося,  що  на  головi
хитнулася й тихо задзвенiла важка срiбна шапка.  Чи  вiд  подиву,  чи  вiд
жалю. Славина занiмiла. Де ж справедливiсть твоя, Перуне-покровителю? Чому
зраджу?ш народ свiй?.. Чому освячу?ш iменем сво?м отих змовникiв i вбивць?
I цього Змiя Горинича, вiщуна трухлявого, пощо трима?ш на цiй землi?
   - А як бути з нащадком Оскольдовим?.. - чу? чийсь хриплуватий голос.
   - Його забере Пек!.. - продеренчав волхв.
   - Мудро... пошвидше б треба!.. - загомонiли  змовники.  -  Та  потрiбно
було б i вiд Ольга слово взяти...
   - Сяде на стiл, тодi й вiзьмем слово. А не згодиться  -  звернемося  до
печенiжинiв, соузникiв наших! - рипуче пробасив боярин Микульчич.
   Он як... Вони хочуть вбити сина Оскольдового... i його самого...  А  на
Княжiй горi нiчого про те не  знають!  Боги  нашi!  Чи  ви  поснули  в  цю
зрадливу мить? Чи заодно iз цими змовниками - зрадили народ свiй?.. Де ви?
А ти, Iсусе, сину чоловiчеський, чу?ш  ??,  боже  всеблагий!  Озовися  хоч
ти!..
   Зсунулася з глинища,  стрiмголов  скотилась  по  прямовиссях,  кинулась
бiгти додому. Швидше б, швидше  до  Княжо?  гори!  Рятувати  княжа,  Ярку,
Оскольда... Рятувати Ки?в...
   Славина щосили гатила у  кованi  ворота  княжого  двору.  Стражники  не
вiдчиняли. Невдоволено бурчали, перевертаючись на сво?х ложах у привратнiй
вежицi.
   - Ходять тут усякi божевiльнi!
   Вона ж благала, немов знавiснiла:
   - Вони його вб'ють!.. Пустiть же! Вони усiх переб'ють!..
   Та чим бiльше молила-просила, тим упертiшою ставала сторожа.  Бо  слуги
залюбки проявляють запопадливiсть перед  сво?ми  хазяями,  якщо  ?х  i  не
просять, а перед простолюдинами, якщо  тi  й  просять,  вони  з  насолодою
показують свою непiдступнiсть. Тож ворота перед нею зачинились ще мiцнiше,
вже й не  здригалися  вiд  ??  ударiв.  Вона  ж  стукала,  доки  не  упала
знепритомнiла на прохолодну землю... Чорна нiч виповнила ?? душу...
   Очуняла в якiйсь коморi. Плiснява, сирiсть, задуха  тиснули  на  груди.
Крiзь  шпарини  у  дверях  сочився  день.  Довкола  стояла  нiма  тиша.  I
невiдомiсть.
   Почала все пригадувати. Вiщий  лик  Перуна...  Гомiн  бояр-змовникiв...
Деренчливий голос волхва... Усi вони повставали проти Оскольда. Як  же  це
трапилось? Думки шматували ?ство. Пробувала дивитися на Оскольда не як  на
сина, а як на державця. Був, мабуть, занадто  добрий  до  сво?х  недругiв,
прощав ?хн?  лукавство,  не  хотiв  помiчати  ?хньо?  пiдлоти;  примирливо
ставився навiть до ворога. Був добрий i довiрливий навiть тодi, коли треба
було бути твердим i жорстоким. Так, рiшучостi не вистачало йому! Бо де,  в
якiй землi утверджувалась державна мiць тiльки любов'ю i добротою?  Скрiзь
вона поставала силою меча!..
   Се вона, Славина, в усьому винна! Не гартувала  серця  сина  свого,  не
по?ла його лютiстю й безпощаднiстю! Не вчила владолюбству  i  жорстокостi.
Боже ?диний i ви, боги роду ??! Вона винна - ?? i карайте! Навiщо  ж  ваша
мста i ваш гнiв падають на дiтей? На ?? рiд?..
   Кинулась до дверей сво?? комiрчини, але вони були мiцно запертi.  Стала
гукати - нiхто не озивався.
   Прислухалася - нiби якийсь глухий вiддалений стогiн долинув до не?, мов
iз пiдземелля. Потiм виразно почула, як протупотiли копитами конi.  Далеке
iржання. Дзенькiт залiза. Гуки бою. Серце матерi  забилось  в  тривозi,  у
вiдча?, у несамовиттi... I обiрвалось. Серце Славини...
   А ?? син Оскольд цього яскравого весняного ранку з двома гридями поволi
спускався до узвозу. Вся  його  дружина  лишилась  у  пущi,  за  Печерами.
Боярина Микульчича люди, що при?дналися до них на ловах, повели ловцiв  па
невiдомi озера, густо заселенi перелiтним птаством. Оскольд же поспiшав до
гостей, якi терпляче так очiкували на нього кiлька днiв.
   Смiялося бездонне весняне небо.  Пiд  копитами  коней  м'яко  вгиналась
мурава, що поросла обiч круто? стежини, яка в'юнилась iз високо? кручi  до
берега Почайни. Попереду ?хав боярин Микульчич.  Увесь  час  обертався  до
Оскольда й оповiдав:
   - Вони iдуть нiби на Царгород. Мовляв, град ?хнiй веле погорiв. Злидота
i голод не виводяться. А з походу гадають  привезти  добра.  Мовлять,  ваш
князь хоробрий ?сть. Ходив до Царського града i свiй щит  прибив  на  його
воротах. Хай бере нас пiд сво?  чоло!  Певне  дiло,  княже!  У  Царгородi,
мовлять, нинi не чекають нападу.  Ну,  може  б,  i  того!..  -  не  вгавав
Микульчич i пiтнiв од то? балачки.
   Оскольд прикидав собi в умi: якщо Бравлин-во?вода таку вiсть  подав,  -
справа вартiсна.  Але  в  нього  й  тут  чимало  клопотiв.  Знову  вiдпали
полочани. Новгородський посадник Ольг  захопив  Смоленськ  i  замiря?ться,
певно, на все Поднiпров'я. I цi набридливi купчини...  Чому  ?м  забаглося
вивести його з Ки?ва? Може, за намовою Ольга! Ки?в сво?ми  горами  замика?
шлях по Днiпру iз грекiв у варяги - i iз  варягiв  у  греки.  Хто  володi?
Ки?вом, той володi? i золотим руча?м...
   Оскольд мружив у задумi очi, та спостерiг, як  над  гладiнню  Днiпра  i
Почайни миготливо вихрились згра? чайок.
   Ось i берег. Скiльки  ж  тих  вiтрильникiв  тутi  Як  згра?  птахiв  на
перелiттi - i води не видно.
   Назустрiч i?ому йдуть дво? мужiв. Один з них тримав за руку хлоп'я.  За
ними на вiдстанi несмiливо ступа? висока, тонка у станi жiнка.  В  дивному
чорному вбраннi. Це, певно, тi самi купчини новгородськi.
   Перед ним спиня?ться дебелий  осанистий  муж.  Невеличка  темна  борода
випнута вперед,  погляд  глибоких  темних  очей  нагострений.  Бiле  пасмо
волосся у темному до чорноти чубi.
   - Це ти Оскольд? - пита? й допитливо дивиться в очi.
   - Я князь Оскольд. Приймаю тебе як гостя, коли з _добром прийшов на мою
землю, - посмiхнувся Оскольд. - Кличу в терем на застiлля.
   - Мене? На застiлля? - чомусь недобре глипнув очима гiсть.  -  Ти  щось
наплутав, Оскольде. Тут господар не ти, а ось вiн! - пiдняв руку хлоп'яти,
який мiцно вчепився в його долоню. - Се князь Iгор. Син Рюрика.  А  се,  -
показав очима на жiнку в чорному, що  спинилась  осторонь,  -  його  мати.
?фанда. Вiтець Iгоря був покликаний у Новгород вiчем i  став  князем  усiх
слов'янських земель. I ки?вських.
   - У Ки?вi одвiку сво? князi! - вiдповiв Оскольд. - Ки?в собi  князя  не
кликав.
   - Але  хiба  ти  князь?  Ти  -  простолюдин!  Байстрюк!  Вiд  челядницi
народжений! Тобi челядником i бути. А ось вiн - вiд  королiвни  урмансько?
кров ма?. Йому й королювати!
   - Нехай i королю? у сво?й землi! - Оскольд мимовiльно  поклав  руку  на
опоясся. I в цю мить побачив, що меча на ньому не було... Отак поспiшав за
боярином Микульчичем! На чолi виступив холодний пiт.
   - Нi, вiн сяде тут, у Ки?вi. Тут середина слов'янських  земель.  Тут  i
володарювати нам! А ти iди геть  звiдси!  -  Ольг  оглянувся  на  Почайну.
Звiдти вже бiгли закутi в броню ратники. Вони тут же  обступили  Оскольда,
наставили на нього списи, якi повiльно наближались до його тiла, до  очей,
до серця...
   Оскольд рвонувся вперед i... застиг на мiсцi.  Зграя  бiлокрилих  чайок
раптом вiдча?но зойкнула над Почайною, упала в хвилi  Днiпра.  А  сонце  i
далi слiпило очi. Оскольд ковтнув якесь слово  i  вп'явся  очима  в  небо;
мабуть, сподiвався побачити, куди полетiла його  довiрлива  щедра  душа...
Хто ж вiдкри? для не? ворота у нове потойбiчне життя - боги його пращурiв,
що жили у Вираю, чи його новий господин, який жив  на  iконах  невеличкого
християнського храму...
   Ще тодi, коли споруджував його, не здогадувався, що вiн стане  одвiчною
могилою i одвiчним пам'ятником йому i iiого державi...
   - Ось бачиш, Iгоре, Оскольд уже й уступив тобi дорогу, - сказав Ольг. -
Ходiмо, час сiдати на стiл Ки?вичiв.
   Ольг обернувся до сво?х во?нiв, що висипали iз подiй.
   - Во?вода! - звернувся до нього Микульчич, що весь  цей  час  стовбичив
обiч, навiть не ворухнувши рукою у помiч Оскольду.
   - Я тобi не во?вода, - насупився Ольг. - Я вiднинi тут князь.  Хiба  не
бачиш, Рюрикович ще не смислений? За нього я тут керуватиму!
   - К-к-няже... - пробелькотiв Микульчич. - Не забудь, що  се  я,  боярин
Микульчич, допомiг тобi нинi ось так... взяти Ки?в тихцем...
   - Зрадник... - процiдив крiзь зуби Ольг. I  то?  ж  митi  чиясь  гостра
стрiла вп'ялася бояриновi в груди. Кiнь пiд  ним  шарпонувся  i  помчав  у
лозняки...
   Боярин Микульчич не знав, що зрадники завжди помирають услiд  за  тими,
кого вони зрадили...
   Ольг уже пiднiмався на Княжу гору. Його во?ни  наввипередки  бiгли  чим
скорiше до княжих комор, до онбарiв, до медуш...
   Назустрiч ?м мирно ступали сiрi круторогi воли, уярмленi в  повози.  То
поспiшала до узвозу якась купецька валка... Добрий торг обiця?  знаменитий
почайнiвський узвiз! Багато добр пливе до Ки?ва з усiх кiнцiв  Слов'янщини
- по Деснi, Iрпенi, Росi, Ворсклi, Сейму... Пслi... По всiх дорогах  землi
полянсько?...
   За цi?ю валкою тро?  коней  тягли  повiз  iз  великими  скринями.  Його
наздогнав вершник, схилився до вiзника. То був Звiрко.
   - Швидше! Обганяй купчин! Там уже  печенiги  на  Нiскиню  наскочили!  -
сказав тихо.
   З гори линули гуки сiчi. Верхiвець пришпорив коня,  цвьохнув  батожищем
над  трiйкою,  i  повiз  з  несамовитим;  гуркотом  покотився  з  гори  до
прибережних лiз.
   Нiхто не помiтив, куди повернули конi. Не  бачив,  як  на  тому  повозi
звелася жiнка з дитиною на руках.  Не  чув  нi  плачу  маляти,  нi  тихого
материнського голосу, що йогб приспокоював.
   Глянув Звiрко  в  голубу  безодню  неба,  i  йому  видалося,  що  сонце
пригасло, а небо враз потьмарилось. Мабуть, тому,  що  тiльки  воно  знало
справжню цiну, якою заплатять люди за цей кривавий день зради.
   Першим запримiтив щось  недобре  Дажбог.  Пiсля  того,  як  рано-вранцi
Денниця-Зоря  причепурила  йому  золотi  кучерi,  що  промiнилися  довкола
круглого виду, вiн поволi плив у чистiй прозорiнi неба.  Теплою  посмiшкою
щедро обдаровував землю,  ??  рiки,  ниви,  пагорби,  лiси.  Ось  i  Ки?в,
стольний град землi полянсько?, а вiднедавна ще й  iнших  слов'ян-родичiв,
яких Оскольд пiдбив пiд свiй черлений щит - полочан, смольнян, та й гордих
деревлян з ?хнiм хитруном Нiскинею.
   Щоправда, Нiскиня оце недавно розгнiвав  Дажбога  -  так  уже  уподобав
свого ще зовсiм малого онука, що забув i про кривду рiдного племенi.
   Замiсть того, щоб  самому  возсiсти  на  золотому  ки?вському  столi  й
вiдновити прадавнiй покон деревлян, якi  ще  не  забули,  що  вони  колись
володiли ки?вськими горами, цей  Нiскиня  узяв  ряд  i  мир  iз  ки?вським
князем, сподiваючись, що його онучок стане колись володарем i в Ки?вi i  в
Iскоростенi. Так, гада?, вiн спокiйно  вiдродить  свою  владу  деревлян  у
полян i в iнших ?м пiдвладних племенах.
   Але хитрий Нiскиня, зда?ться, тут себе перехитрив, бо  не  подумав,  що
коли його онук вiзьме державне кермо у Ки?вi, то  вiн  державитиме  iменем
полянського племенi, а не iменем деревлян! Дуже гнiвився Дажбог через таку
недоумкуватiсть Нiскинi, адже тодi покровитель полян - Перун -  вивищиться
над ним, Дажбогом. А це вже болить йому, деревлянському кумиру.
   Та, розмiркувавши, Дажбог  вирiшив  зачекати:  нехай  поки  що  Нiскиня
бавиться сво?ю мудрiстю, не буде його тягти до требища. А з  часом  все  ж
провчить. О, боги небеснi мають у сво?х закамарках стiльки рiзних покар  i
випробувань, що роду людському довiку не збагнути i не  перетерпiти  всiх!
Треба лишень зачекати. Дати час,  допоки  люди  так  погрузнуть  у  грiхах
сво?х, що змушенi будуть волати до небес денно i нощно.
   I ось ма? Дажбог. Допоки вiн винiжувався на пуховиках  у  Денницi-Зорi,
допоки спливав час, у Ки?вi-градi, на Почайнi, стали вiтрильники i змiястi
подi? варязькi. Стали та й стоять уже кiлька днiв. Але - дивина! -  зникло
торгове  многолюддя,  щезли  лавицi  й  ларi   купчин.   Пустельним   став
Почайнiвський увiз.
   Дажбог зирнув на берег один раз, потiм удруге - людей таки не було, хоч
година вже не рання. Повiв зором у  iнший  бiк,  поглянув  на  iншi  землi
слов'янських племен. Згадав принагiдне про свого двiйника - холоднолипього
Хорса. Хоч i  найрiднiшi  вони  брати,  близнюки,  а  якi  рiзнi!  Гордий,
загонистий Хоре, похмурий  i  суворий,  зовнi  мало  чим  нагадував  трохи
лукавого, завжди усмiхненого й балакучого Дажбога...
   Коли ж знову Дажбогове око ревниво зиркнуло на Ки?в i на Почайну - дрiж
пройшов по тiлу. Там уже було повно людей.  З  подiй  i  вiтрильникiв,  що
стояли при березi, випурхували згра? во?в.  Вони  бiгли  до  Княжо?  гори,
пiдминаючи  пiд  себе   поодиноких   перехожих   -   мисливцiв,   рибалок,
торгiвцiв... А на пустельному торговищi лежав незрушно князь Оскольд.
   Розкинув руки, синiми очима нiби здивовано вдивлявся в небесну вись, де
пливли й пливли бiлi лебединi ста?... пливли  нестримно  й  неспинимо,  як
життя...
   Ось то? митi володар ясного свiтла i тепла  Дажбог  враз  посiрiв.  Вiд
несподiванки! Вiд переляку за  людську  жорстокiсть!  Наступно?  митi  вiн
кинув оком на Княжу гору, куди бiгли вiд Почайiiи гурти  во?нiв.  Попереду
них стрiмко карбував крок Ольг. Сорочка на ньому змокрiла, темне волосся з
бiлим пасмом над чолом розтрiпалося; вiн  засапався,  але  квапливостi  не
стишував. За ним ледве встигала висока жiнка  у  чорнiй  тунiцi  з  сином,
якого тягла за руку.  Дажбог  вiдразу  впiзнав  Рюрикову  вдовицю  i  його
нащадка Iгоря. Либонь, поспiшають до княжого терема!
   А назустрiч ?м виступа? ки?вське боярство з волхвом Славутою  на  чолi.
Вiщун Перунового требища високо здiйняв кiстлявi руки, вiтав нового владцю
на Княжiй горi...
   Там же кипiло побо?сько. З усього плеча вимахував мечем князь  Нiскиня,
а за ним i його деревляни. Поряд билися кияни, серед яких i  дужак-пастух,
що  колись  поборов   деревлянського   богатиря   i   добре-таки   налякав
деревлянську дружину. Тепер  вони  б'ються  разом  -  деревляни  i  кияни.
Захищають пiдступи до княжого терема вiд находникiв. А тi все бiжать та  й
бiжать туди, обганяючи Ольга i королевичну.
   Ось  на  пiдмогу  Нiскинi  й  пастуху  примчали  оболонськi  рибарi   з
Гордославом. Але - диво! - вони тiльки вскочили в терем,  вхопили  Ярку  з
дитиною, всадили ?х у скриню i винесли у  двiр,  поставили  на  запряжений
трiйкою коней повiз i крутим Боричевим узвозом стали спускатись до Подолу.
   Задумався,  стривожився  Дажбог.  Що  дi?ться!  Що   ко?ться   довкола!
Перемiшалось усе!  Не  розiбрати  нiчого?  колишнi  недруги  нинi  спiльно
б'ються  проти  нових  ворогiв,  давнi  вороги  захищають  сво?х  запеклих
супротивникiв i рятують ?хнiх нащадкiв...
   Але вiн, Дажбог, не буде втручатися у земнi справи полян. Тим паче,  що
там владарю? Перун. Хiба що передасть батьковi  Роду  -  нехай  зна?,  якi
безчинства тут кояться!
   Дажбог послав верховому владцi  сво?му  розпечену  стрiлу.  Вона  м'яко
ударила старого в груди, розбудила  його  вiд  дрiмоти.  Сивий  бiлогривий
дiдисько злiз зi сво?? печi-оболоки, протер очi i що ж угледiв?!.
   Криваве побо?ще точилося на Княжiй горi у Ки?вi. З останнiх сил б'ються
деревлянський Нiскиня i княжий пастух з великою  дружиною  варязькою,  яку
привiв Ольг-новгородець. Б'ються  з  нею  оболонськi  рибарi  й  кричники,
пастухи й гончарi. Варягам допомага? дружина ки?вських  бояр.  Перунiв  же
вiщун, пiднявши вгору костур, освячу? цю битву iменем свого покровителя...
Лл?ться невинна людська кров на ки?вських кручах i потiчками струменить до
Днiпра... А де ж Перун?
   - Де Перун? - басовито гримнув Рiд, та так люто, що  аж  хитнулися  всi
хмари.
   - Де Перун? Перуна сюди!.. - котилося сполохано  по  небеснiй  безоднi,
шумiло, свистiло вiтром пiд крилами всюдисущого Стрибога. На той бентежний
поклик заворушились усi небожителi.
   Примчав на бiлому конi аж iз Аркони Свiтовид-Триглав; за  ним  приповз,
спираючись на ковiньку, дядько  Велес;  прикотився  Дажбог-Ярило;  нарештi
вибралась iз сво?х пущ i болiт тiтка Мокоша, товстенька бiлокоса молодичка
з небесно-голубими очима. Вона нiяково прикрива? руками груди, сорочка  па
яких аж  трiска?ться  вiд  повноти  сил  i  жiночих  розкошiв.  А  на  не?
безсоромно  балушить  очi  отой  хтивець,   чорнобородий   залицяльник   з
острiшкуватими волохатими бровами Чорнобог. Сказано ж: де гарна молодичка,
там i чорт! Примчав на чорнiй колiсницi, бо щось кепське учув  у  грiзному
оклику верховного правителя свiту. Та, побачивши Мокошу,  про  все  забув,
прикипiв сво?ми вузькими чорними очицями до свiжих Мокошиних уст, аж слина
потекла iз роззявленого рота. Тьху ти, напаснику! Згинь! Немовби мало йому
сво?х мавок, русалок, вiдьом, чаклунок, вiдунок усяких!  Липне  до  чисто?
душi!..
   Тож  люто  блима?  на  Чорнобога  сво?ми   зеленаво-болотними   очищами
вузьколиций Сiмаргл, володар дреговицьких пущ i ?дм. Обрiс  сiрою  вовною,
як той вовчище, i зуби шкiрить злобливо па  свого  суперника.  Недарма  не
любив отаких збiговиськ! З Мокошею вони сидять у сво?х володiннях, у лiсах
та болотах, i добре розумiють  одне  одного.  Нiхто  не  балушить  на  не?
безсоромно очей i не гнiвить Сiмаргла отак, як оцей знахабнiлий всюдисущий
Чорнобог. Уп'явся б у його вузькi безволосi груди,  коли  б  не  така  оце
пригода з тим Перуном.
   На поклик батечка Рода примчав, звiсна рiч,  i  Стрибог,  Велесiв  син,
який сво?ми вiтрами уже встиг пригнати Ладу, Лелю, Живу та багатьох  iнших
великих i малих володарiв небесних i земних сил. Нарештi, на сво?му колесi
прикотився i ?хнiй праотець Сварог-Мiсяць. Блимнув  одним  оком,  ворухнув
срiбним усом i... поринув у дрiмоту.
   Перуна ж не було. Мов  крiзь  землю  провалився.  Вiче  богiв  починало
потроху розпалюватись розмовами й перемовами, судили й осуджували. Де таке
видано? Де таке чувано? Покинути свiй удiл i свiй народ без нагляду! От  i
вийшло, що Хорс-гордець, злонавмисник, який  любить  зненацька  ударити  в
спину, з копi?м пiшов на кревня-кiв - новгородських бояр та ?хнiх  варягiв
пiдняв супроти брата свого Перуна.
   - Чому гада?те, що то вина Хорса? Може, то варязькi  боги  Один  i  Тор
пiдбили новгородцiв...
   - Е-е... Не те кажете, добродi?! Не те. Вся  вина  лежить  на  дядьковi
Велесу, що не навчив гордого синовця свого шанувати старших. Не навчив!
   - Та навiщо говорите про  пошанiвок?  Коли  он  сам  Перунiв  волхв  на
ки?вськiй горi вiтав Вольга з варягами! I ки?вськi бояри  з  ними!  Я  сам
бачив! - справедливо обурювався Дажбог-Ярило.
   - Зрада волхва Перунового... Зрада боярська...
   - Яка скорбота! О, доню Желя i посестро Карна! Пощо  згубили  Оскольда,
мужа достойного? - голосила  Лада,  обливаючись  дрiбними  сльозами.  Вона
стiльки сил затратила, аби вселити в його душу велику любов до  Ярки  тi??
деревлянсько?! Бо вiрила ця добра богиня, що лише така любов може  навiчно
встановити мир i добро мiж полянами i деревлянами. Так усе iшло  гаразд  -
навiть обережний хитрун Нiскиня забув свiй гнiв на Оскольда  i  про  давнi
права й зазiхання деревлянського племенi на ки?вськi гори. - О, доню Желя!
Пощо не спитала матерi Любовi, як слiд чинити? Пощо послала слiпооку Карну
на голову звитяжного й разом з тим дитинно-довiрливого чоловiка?
   - Але! - раптом перервав голосiння  Лади  гострозорий  Стрибог.  -  Хто
послав у степ за печенiгами? Дивiться, дивiться! На  ки?вськi  землi  суне
печенiзька орда! Не iнакше, як хтось накликав ??!
   Усi завмерли, вдивляючись iз пiднебесся  у  чорнi  стовпи  куряви,  якi
важкими хмарами стояли над шляхами степу. Хмари тi  посувались  до  Ки?ва.
Попереду гарцювало кiлька верхiвцiв. Дажбог-Ярило аж пересмикнувся й знову
зсiрiв, упiзнавши в них сво?х давнiх  знайомцiв.  Авжеж,  цо  вони,  бояри
Оскольдовi - тихi та улесливi, Олiй з Березанi,  отець  його  Добрита  (аж
коли виповз!), Бодець i ще хтось... Ведуть орду печенiзьку вiд  хозарських
володiнь. Ого-го, тепер не вiдбитися нi деревлянам, нi киянам! Треба  всiх
рятувати!
   -  Я  па  хвильку,  добродi?,  вiдлучусь...  На  хвильку!  -  захитався
Дажбог-Ярило, на хмаринi  поплив  по  обрiю.  Десь  над  ордою  зупинився,
вихопив iз  чуприни  сво??  палючi  стрiли-променi  й  сипонув  на  землю.
Закипiли струмки i рiки.  Зiв'яли  враз  трави.  Орда  завмерла  -  мучила
спрага...
   А  тим  часом  над  Ки?вом  спустились  сутiнки.  Нiскиня  й  оболонцi,
притиснутi  варягами  до  урвищ,  в'язали  сорочки  у  довгу  вервечку   й
спускались по нiй iз круч до  Днiпра.  Тихо  сiдали  в  човни,  тихо  били
веслами по хвилi й пiрнали в густi очерети...
   Дажбог зауважив, що в один iз човнiв  поставили  величезну  скриню.  На
кормi того човна стояв Гордослав  iз  сво?ми  задругами-рибарями.  Вечiрня
Зоря-Зоряниця сяйнула променистим синiм вiнцем, прослала  срiбну  дорiжку,
на  яку  випливали  скрадливо  човни;  ковзнули  по  плесу,  прямували  до
Вишгорода i далi - до гирла Iрпеня. Там у пущах чекала па них безпека...
   Полегшено зiтхнувши, Дажбог-Ярило повернувся до  вiча.  Там  уже  сидiв
знеможений вiд утоми Перун.
   - Що нако?в, голубе, у сво?х володiннях? Князь, твiй  доблесний  муж  i
великий керманич, полiг вiд рук наход-никiв! - грiзно рикнув на сина  Рiд.
- Згубив полянську землю! Побрали ?? варяги в полон!
   - Пощо твiй меч зрадив народовi? - прискiпувались родичi.
   Перун стрепенувся, запустив п'ятiрню у вогнисто-золоте волосся. Скривив
обличчя, нiби вiд зубного болю. Його звинувачують у зрадi? Його?  Над  ким
збиткувались, у кого вiдiбрали меч i поламали? Хто се дорiка? йому нинi?
   - Се ти, Свiтовиде, виниш мене?
   - Так! Я! - недобре сяйнув  холодними  сiрими  очима  арконець.  Рiшуче
стрiпнув русявим рiвним волоссям, що сягало плiч.
   В цю мить вiн зовсiм забув, як  недавнечко  -  зовсiм  учора!  -  кинув
братовi сво?му слова зневаги, якi приховували страх, що брат ного в чомусь
переважував його... Нiби й не вiн ото вiд заздрощiв ламав Перунового меча!
Обстоював свою демократiю!
   Не хотiв у ту мить i думати цей небожитель про те, чим  закiнчать  йому
пiдвладнi слов'яни - лютичi, бодричi, серби, гаволяни, доленчани,  ратарi,
поморяни, полаби.., Адже загребущi сусiди знову нацiлили на них сво?  хижi
зубiя! I не було  нi  для  кого  порятунку...  Лише  про  себе  опiкувався
Свiтовид. Не жадав думати про те, як пiдвладних слов'ян об'?днати в  ?дину
силу, як дати ?м в руки державний меч!
   Ось що мав би, сказати Свiтовидовi Перун, але зараз не буде нi  про  що
подiбне йому говорити: знову звинуватять його в  узурпацi?.  I  все  ж  не
стримався:
   - Хiба не ти зламав мiй меч, Свiтовиде? - iронiчно запитав свого брата.
   - Тож коли було! - обурився арконець.
   - Треба було не пiддаватися! Треба було вистояти! -  раптом  обiзвалась
Мокоша, яка й сама, певно, не сподiвалась вiд себе тако?  вiдваги  -  тугi
бiлi щоки ?? почервонiли, очi волого зблиснули. Сiмаргл згiдливе хитнув до
не? головою - краще б уже був свiй, Перун, анiж терпiти  над  собою  владу
варягiв. Один i Тор все наполегливiше стукають мечами  у  ?хнi  володiння.
Уже засiли в Полоцьку i в  Смоленську.  Уже  витiсняють  ?х  з  градкiв  i
оселиш...
   - Де ж ви були ранiше, тiтуню? -  блиснув  очима-вогневицями  Перун.  -
Коли тво? дiти безчестили мене...
   - Забудь, брате. Навiщо згадувати старi чвари?  -  лагiдно  посмiхнувся
Дажбог. Стрибог i собi на знак згоди залопотiв короткими крилами, що так i
не вiдросли пiсля того, як ?х обсмалило над Руським морем.
   Усi загомонiли, заворушились. Не помiтили, як нiч оповила ?х  зiрчастим
серпанком. А Перуновi пекла давня образа, забути  ??  нiяк  не  мiг.  Бач,
братики уже його й зрадником зробили, щоб  цим  самим:  прикрити  справжню
зраду - свою!
   Перун натягнув вiжки, пiдкотився колiсницею до батька Рода.
   - Отець, пощо кликав? Кажи! У мене зараз немав  охоти  слухати  порожнi
дорiкання мо?х родакiв.
   - Гордець! Ов-ва! Не хоче нас слухати!..
   - Хотiв, сину мiй, передати тобi свiй жезл. Будь  головним  над  усiма.
Порядкуй  тут,  у  племенi  нашому  божому,  i  на  землi   -   у   народi
слов'янському. Бачиш, кривда кров людську  пролива?.  За  тобою  правда  -
державити треба мiцно! Такий нинi  час...  Iнакше  -  бiда  народам!  Бiда
землям!..
   Усi замовкли. Не зводили очей з свого брата, якому випало  таке  щастя!
Таке щастя!..
   Мiзернi розумом i ницi духом! Хiба вони вiдають, який то тягар пада? на
людину, що ма? стати справжнiм володарем?!.
   Перун сумно посмiхнувся. Оглянув братiю i тихо мовив:
   - Не можу взяти твiй жезл,  отче.  Не  можу  бути  володарем  племен  i
народiв. Як державити в них, коли мiй меч зламано? Чим буду ?х захищати?
   Рiд вибалушив з-пiд волохатих брiв сво? сивi очi на Перуна.  Як  же  це
вiн забув, що меч, який за традицi?ю переходив од поколiння до  поколiння,
якого сам дiстав у спадок од  батька  Сварога,  а  згодом  передав  синовi
Перуну i народам, бiльше не служитиме слов'янським племенам.
   Пошкрябав п'ятiрнею потилицю, повернув свою гривасту голову до Сварога,
який, прикривши одне око повiкою, дрiмав  i  не  дослухався  до  божеських
сперечань, штурхнув його в плече. Праотець тiльки блимнув.
   - Чу?ш, праотче, чи можна iще скувати отакого меча  булатного,  як  ото
був у Перуна? Дiти нашi посварилися, поламали i викинули його. Нiчим  нинi
i рiд наш захистити на святiй та баламутнiй землi.
   Сварог зiтхнув, плямкнув беззубим запалим ротом i вирiк:
   - Такая криця, як ото була,  уже,  либонь,  перевелася...  Ну  хiба  що
спробувати зварити подiбно?...
   - Звари тако? крицi,  дiду  Свароже!  -  обiйняла  старого  переповнена
чуттями Лада. Усе жiноцтво ?? пiдтримало:
   - Звари! Хай Перун захищав нас i удiли нашi!..
   - Удiли ми сво? захистимо i без Перуна! - нахмурився Свiтовид.
   - Авжеж! - пiдстрибнув i Стрибог.
   - Але!.. - пiдняв угору чорний вказiвний палець старий коваль Сварог. -
Отака криця звариться лишень тодi, коли всi ви, боги небеснi, духом  сво?м
воiстину з'?дна?тесь i визна?те з-помiж себе того, хто здатен тримати  меч
з то? крицi! Тодi його вже нiхто i нiколи не злама?!..
   - Так! Перуна визна?мо! - згарячу кинулась Лада й враз почервонiла  вiд
досади. Голос ?? прозвучав у мертвiй тишi. Мовчки шурхотiв куцими  крилами
Стрибог; Дажбог-Ярило прикрив сво?  пукастi  очi  довгими,  як  у  дiвицi,
вiями; Свiтовид-Триглав зирив кудись убiк...
   Рiд переводив розгублений погляд з одного обличчя на друге. Дiти!  Його
власнi дiти були такi безмiрно жадiбнi  до  влади  i  марнославнi!  Навiть
перед найближчою небезпекою вони не могли погамувати власну гординю...
   - Знову Перун преться у вождi? Щоб  це  вiн  верховодив  надi  мною?  -
Пiдняв обурено дужi плечi арконець. - Нiколи!
   - Нiколи! - залопотiв крилами i Стрибог. - Усе життя  Перун  важить  на
першу роль! I я мушу все сво? життя тремтiти! Вiдчувати  постiйний  страх,
що ось тебе вiзьмуть за карк i пожбурять з небес у невiдомiсть,  набридло!
Хочу необмежено? волi!
   - I справдi... Нiби приреченiсть якась висiтиме над  тобою...  -  сумно
похитав головою Дажбог-Ярило. -  То  недо-свiтив,  то  лересвiтив  комусь.
Кепський характер у нашого братця - до всього, зна?те самi, йому  ?  дiло!
Воно б краще бути вiльним!.. Головне, братове i сестрицi, аби  тепло,  аби
свiтло.
   - А так, так, щоб сонечко свiтило, - блимнув зеленавими  очима  Сiмаргл
дрогобицький. В його уявi постали осяянi сонцем теплi лiсовi галявини,  де
вони з Мокошею мали багато втiх. I забув, неборака, що i  тi  лiси,  i  тi
пущi, й сонячнi галяви нинi вже загарбали находники!
   - Сонечко...  Без  нього  яке  ж  благодатьство  на  землi?  -  Взялись
рум'янцем тугi бiлi щоки Мокошi. На цю мить вона призабула, що волiла мати
Перуна за верховного, анiж терпiти над собою владу варягiв.
   - Але! - знову  заворушився  старий  коваль  свiту  Сварог,  аж  кiстки
заторохтiли в ньому. - Благодатьство те потрiбно комусь захищати. Iнакше -
заберуть його жадiбнi сусiди. Стара мудрiсть.
   - Захистимо, коли буде треба! Не безрукi! - рубонув Чорнобог й  облизав
червоним довгим язиком сво? тонкi губи. Йому що! Аби  наперекiр  Сiмарглу,
аби досадити розсудливим i мудрим. Щодо себе, то вiн  зна?  напевне:  його
володарюванню не буде кiнця, бо кожному потрiбне зло, мста, лжа,  пiдступи
й облуда. Iнакше - не бути йому властителем!..
   - А ти помовч, добродiю... - закашляв у вузлуватий кулак старезний,  як
струхлявiлий корч, Велес i хитнув Турячими рогами до Чорнобога.
   - Iди звiдси по-доброму, Перуне,  -  твердо,  iз  зача?ною  злостивiстю
промовив Свiтовид. - Коромолу колотиш помiж родаками! Де був, туди й iди!
   - До Вечiрньо? Зiроньки, куди ж йому ще йти? Ха-уа!.. - ппрскнув  хтось
iз зловтiшникiв.
   Перун  звiвся  у  сво?й  колiсницi  на  ноги,  оглянув   богiв.   Криво
посмiхнувся.
   - Ну зовсiм як земнi люди. А ще небожителi!
   - От-от! Чекай вiд такого поваги, коли дорветься до влади!..
   - Верховнi володарi свiту, небесного й земного! Залишаю  вам  усi  вашi
надi?, якi ще зiгрiвають васi Будьте!
   - Iди, iди вже, чого мiтингу?ш? Чули вже! - нетерп-дяче завертiвся бiля
нього Стрибог i почав настирно вiдпихати Перунову колiсницю.  До  Стрибога
пiдiйшли й iншi браття, дружно натиснули на колеса. Бо хто ж не  знав,  що
зрада й пiдлiсть найбiльше гурту? людей!
   Розiгнали колiсницю й пустили ?? в прiрву небесну, Тiльки загуркотiло.
   Дiти зневажили волю батька свого - Рода. Його  розгублений  глас  ледве
доганяв той грiм вiд Перуново? колiсницi:
   - Стривайте ж! Стривайте! Що робите, свавiльники! Зарiзяки! Пагубу собi
кличете! Повернiть же його! - Вiн махав сво?м владичним  жезлом,  але  вже
нiхто на нього не зважав.
   - Еге-ге, тепер вiн уже нiколи сюди не повернетьсяi
   - Нiколи! - плакав старий Рiд i не ховав слiз.
   - Ну хiба що тодi, як у коня роги виростуть!
   - Го-го-го! - реготали брати-переможцi.
   - Дмете на вогонь, iскри очi вам випечуть! - хитав головою Сварог.  Але
його кволого голосу вже нiхто не слухав. Зате  усi  почули  Дажбога-Ярила,
який не переставав стежити за полянською землею.
   - Ох! Дивiться! На ки?вських горах вiщун Перунiв висвятив нового князя!
   - Кого ж це? - в один голос скрикнули жiнки.
   - Вольга! Олега- по-ки?вському, - сказав, посмiхаючись, Дажбог. I знову
низько нагнувся над землею, до  чогось  придивлявся,  ворушив  пухленькими
по-дитячому вустами.
   - Що ти там побачив, дядечку? - прихилилась до нього Леля.
   - Тихо, я читаю! Ось у храмi, що поставив Оскольд,  сидить  священик  i
лiвою рукою виводить слова на пергаменi.
   - Що ж в тих словах? Яка мудрiсть? - зацiкавилась Жива.
   - А ось що: "В лiто 882 вiд народження Христа... I сiв Олег  княжити  в
Ки?вi i рече Олег: "Се буде мати градам руським". Чу?те? Ки?в  залиша?ться
найпершим градом у слов'ян! Матiр'ю усiх городiв!
   Усi замовкли. Отже, хоч i випхали  вони  Перуна,  його  земля  лишилася
головною! Його град полянський - стай вiднинi для всiх матiр'ю... А як  же
?хнi землi i гради? То, значить, даремно  сварилися  з  Перуном!  Люди  на
землi зробили по-сво?му. Але ж - чому так?
   - Я не згоден iз цим! - вперто трусонув бiлим гладеньким  волоссям,  що
спадало до плiч, Свiтовид. - Чому Ки?в?
   - Я теж проти! - обурився Стрибог.
   - Ну, як вам це пояснити... -  покрутив  головою  Даж-бог-Ярило.  I  не
розiбрати - вiн за чи проти Ки?ва. Батько Рiд одвернувся вiд них i  нi  до
кого сказав:
   - За правдою - життя. I на стезi ?? нема смертi.
   - О! Чули? Як учено заговорив наш вiтець!
   - Та про яку правду мова?
   - Про Оскольдову правду. Про Ки?в. Як би там щ _було, а  Перун  створив
свою державу. I в цьому - найбiльша правда життя!..
   Мовчало вiче. Негаразд вийшло в родинi великого бога свiту Рода...
   I тодi старий Рiд спустився на сво?й хмарi-оболоцi до землi,  торкнувся
нею ки?вських гiр i покликав до себе Ольга.  Той  саме  ви?здив  iз  ворiт
княжого двору. А за ним сунула тьма псарiв, сокольничих, загонщикiв, бояр,
дружинникiв. Пускали в небо соколiв, сунули на лови.
   - Пощо бешкету?ш тут, вiдважний муже? Чи  вже  сво?х  богiв  забув,  що
прийшов у чужi удiли? Олег хитнувся в сiдлi, узявся в боки.
   - А ти хто? - примружив одне око на Рода, нiби  й  справдi  не  впiзнав
верховного повелителя свiту.
   - Рiд я. От  хто.  Бог!  Пощо  не  чека?ш  вiд  свого  бога-покровителя
благостi й дару влади, а сам свавiльно захопив усе чуже?
   - Чекати? Ха-ха-ха! - зареготав Ольг. - Хiба я черв'як  чи  пацюк,  щоб
чекати? А бог хiба курка, що знесе яйця? Я сам добуваю те, чого  жадаю!  I
ти, отче, не втручайся в мо? справи. Iди й спи собi. Не заважай  менi.  Ми
тут iз синами тво?ми - Хорсом i Перуном - якось самi полагодимо.
   Рiд аж зайшовся кашлем вiд тако? зухвалостi. Таки Перун говорив правду:
нинi люди як тi боги. Самi все вирiшують. На себе покладаються.  На  богiв
уже не зважають... Iще одна  iстина  вiдкрилась  Родовi  -  владарюють  не
мудрi, а зухвалi.
   Старий Рiд зiтхнув.  I  тiльки  тодi  запримiтив  на  корогвi  Олегових
(рокольничих лик свого сина Хорса. Той хитрець  i  мовчун  гордовито  пнув
сво? груди в небеса. Ба! А цi люди самi  обрали  собi  бога!  Перевернувся
свiт!.. Ста? незбагненним... Краще подалi вiд нього!
   Не мав що робити тут. Пiднявся до сво?х небесних чертогiв i розтанув ув
iмлi. Зрештою, Хоре також його кревний. Отже, Родове  iм'я  пануватиме  на
цiй землi. Та й справа Оскольдова не загинула: полянська  держава  житиме!
Родовi можна спокiйно забиратися на пiч i нi про що не думати...
   Над ки?вськими кручами знову летiли бiлi лебедi. Летiли на  яснi  зорi,
на тихi води. З-пiд хмар падали на них запущенi вправною  рукою  мисливцiв
рароги-соколи, ловили бiлих лебедиць, вбивали i каменем кидали на землю.
   Та це не збивало лебединi ста? зi свого шляху,  вони  здiймалися  вище,
крила ?хнi лопотiли пружнiше, полiт ставав стрiмкiшим. Бо летiли на поклик
життя рiдно? Землi, в ?? надiйнi обiйми. I  нiхто  не  мiг  зупинити  того
стрiмкого лету...

   Iрпiнь - Ки?в _
   11.ХII 1984 - 19.1 1986 _



   словник

   А в д о н о м- самодержець
   А р i с т о т е л ь- давньогрецький фiлософ i вчений (бл. 384 - 322 рр.
до н. е.)
   Б а р м и ц я - сiтка шолома, яка прикривав обличчя i шию во?на
   Б а р х о т - шовкова або бавовняна тканина з ворсом
   Б е р д а - мiсто в Азербайджанi
   Б и л i - заможнi жителi мiста.
   Б л а г и й - добрий, добросердний, лагiдний
   Б л у д - лiсовий дух, що заманю? людину в нетрi чи в мiсця,  де  можна
заблукати
   Б о г о с л о в Г р и г  о  р  i  й  -  давньогрецький  поет,  проза?к,
церковний дiяч, мислитель (бл. 330-390 рр.)
   Б о р и с ф е н - так греки називали Днiпро
   Б р а ш н о - борошно, взагалi ?жа
   Б р а ч и н а - парча, шовкова тканина
   Б р е з г - свiтанок
   Б р о н ь, або к у я  к  -  коротка  шкiряна  або  безрукава  полотняна
сорочка, на яку густо наклепували чи прикрiплювали дротом залiзнi  бляшки.
Поширена серед простих во?нiв-селян, для яких кольчуга була надто дорогою
   Б у ? в и щ е - у  Новгородi  частина  Дитинця  -  дiдинця,  кладовища,
мiсця,  де  в  старовину  бiля  капища  збиралось  вiче,   правився   суд,
вiдбувались язичницькi  ритуальнi  обряди  -  треби  i  а  адмiнiстративнi
вiдправлення
   Б у л ш и ц я (хозар.)-_правитель мiсцевостi чи мiста
   Б у н ч у к  -  булава  з  металiчною  кулькою  на  верхiвцi,  до  яко?
прикрiплялась прикраса - волосiнь  з  кiнського  хвоста.  Ознака  влади  у
деяких схiдних народiв та в древнiх слов'ян
   В а р я г и (у рiзних народiв ще: варнаки, вар'яти,  веринги)  -  назва
вiйськових бродячих дружин, якi виникали у народiв Балтiйського помор'я, в
тому числi серед балтiйських слов'ян та скандiнавiв;  чинили  грабiжницькi
напади  на  Захiдну  та  Схiдну  ?вропу,  займалися   торгiвлею,   служили
во?нами-найманцями у Вiзантi? та в iнших кра?нах
   В е л i с л а в - слов'янське мiсто на Лабi (Ельбi), пiзнiше завойоване
нiмецькими феодалами i перейменоване у Валслебен
   В е р е т е я - вузенька смужка землi
   В е с ь - прибалтiйсько-фiнське плем'я, жило в районi Бiло-озера
   В й р а й - iнакше iрiй - за давнiми слов'янськими  вiруваннями,  тепла
кра?на на сходi, бiля моря, куди ховаються на зиму птахи, комахи,  гадюки.
У Володимира Моно-маха: "сему ся подиву?ми, како птица  небесная  iз  iрья
iдут...")
   В и х о р - в народних вiруваннях чародiй, дух, що лiта? чи  ходить  по
землi у виглядi вкритого густим  чорним  волоссям  чоловiка,  iз  крилами,
якими здiйма? вiтер
   В и т а л и щ е - примiщення, кiмната, житло
   В i к а р i й - у католицькiй церквi заступник ?пископа чи священика
   В о л и н ь - велике торгове мiсто поморських слов'ян
   В о л ь н и ц я - вовняна тканина
   Г а с и л о - вид збро?: металiчна куля на ремiннiй шворцi
   Г а ч i - назва вузьких полотняних штанiв у населення гiрських Карпат
   Г i л я н - приморська мiсцевiсть в Азербайджанi
   Г i п п о к р а т - давньогрецький лiкар, реформатор антично?  медицини
(бл. 460-370 рр. до н. е.)
   Г л а д ь с т в о - жадiбнiсть, ситiсть
   Г р и в н а - грошова одиниця  у  схiдних  слов'ян  i  в  Давньоруськiй
державi: злиток срiбла у 160  г.  (ки?вська  гривна);  трохи  менша  вагою
гривна новгородська; також прикраса на шию у виглядi обруча.
   Д а ж б о г - у схiдних слов'ян бог сонця, свiтла, дарувальник благ
   Д ж у р д ж а н с ь к е м о р е - Каспiйське море
   Д и в - за повiр'ям схiдних слов'ян, чудисько, яке мало вигляд  дракона
чи змiя, втiлення злого духу. У "Словi о полку Iгоревiм" - уособлення бiди
i нещастя: "уже тресну нужда на волю, уже врiжся Див на землю"
   Д о м о в и к- добрий дух, сторож домашнього вогнища, опiкун родини
   Ж е л в а - черепаха
   Ж и в а, С и в а, Д i в а - богиня, покровителька життя
   ? д м а - болото
   ? п i т р а х и л ь- вузька смужка волотисто? тканини, шириною в  15-20
см, одягалась на шию, вiльно звисала спереду поверх стихаря
   Е д е л i н г и - "благороднi", знать у саксiв
   С п а р х - градоначальник
   I з в о д ь - рiв iз водою
   I з м а  ?  л  ь  т  я  н  и  -  давня  назва  народiв  мусульманського
вiросповiдування
   I к о н о б о р ц i - учасники  ?ретичного  руху  в  християнствi,  якi
виступали проти шанування iкон. Виник у VIII сi.
   I о а н в Дамаський- вiзантiйський богослов, фiлософ;  поет,  противник
iконоборства (бл. 675-753 рр.)
   I  о  а  н  н  Златоуст  -  вiзантiйський   церковний   дiяч,   ?пископ
Константинополя, вiдомий церковний красномовець (бл. 350-407 рр.)
   К а й с т р а- торба
   К а м к а - шовкова квiтчаста тканина
   К а п i т е л ь - орнаментована в певному стилi верхня частина колони
   К в а д р и г е м а - вiйськове судно з чотирма рядами весел
   К и с т е н ь - вид холодно? збро?, важка куля iз металу чи  кiстки  на
ременi
   К и р и л о О л е к с а н д р i й с ь к и  й  -  архi?пископ,  один  iз
"отцiв" церкви (V ст.)
   К о щ е й - раб (лiтописна назва)
   К с е н о ф о н т - давньогрецький письменник та iсторик  (бл.  430-355
рр. до н. е.)
   К о р м и л о - руль, керiвництво
   К у а ф а - залiзний ковпак, який захищав водночас низ обличчя, шию  та
плечi
   К у п а - грошова одиниця, двадцять п'ята частина гривни
   К у п а - сума позики у 5 гривен; закуп - той, хто  взяв  купу  i  став
боржником - закупом
   Л а г в и ц я - глиняна посудина з вузькою ши?ю
   Л а г а л и щ е - пiхви для меча
   Л а д а - у схiдних слов'ян - богиня кохання, шлюбу, сiм'?
   Л в л я - у схiдних слов'ян богиня, що одухотворяла весну i врожа?
   Л i к о т ь - старожитня мiра довжини, приблизно з пiвметра
   Л i т и - напiвзалежнi селяни у саксiв
   Л и в а - болото
   Л о в а т ь - рiчка, що впадав в Iльменське озеро
   Л у д и й - дурний
   М а р а, М о р а н а, М о р- дух темноти, хвороб, смертi, мору
   М е ж е н ь - межа; межень - середина лiта
   М е о т i й с ь к е м о р е, М е о т i с, М е о т и д а - Азовське море
   М е р ь - плем'я, що населяло мiжрiччя Волги та Оки
   М i д н и ц я - мiдна монета
   М о в н я - лазня
   М о к о ш а - верховне жiноче божество, матiр щастя, достатку
   М о р д - злий дух, який завдав людям мук i катувань
   Н а в у ш н и ц i - серги
   Н а р е в - притока Вiсли
   Н е в о- давня назва Ладозького озера, що у давнину вважалося морем
   Н е с и т е ц ь - найбiльший порiг на Днiпрi
   Н о г а т а - одна двадцята частина гривни
   О б е л ь, о б е л ь н и й х о л о п - повнiстю залежний раб
   О б о л о к а - хмара
   О г н и щ а  н  и  н  -  заможний  власник  земель,  належав  до  вищо?
феодально? частини суспiльства
   О д и н- верховний одноокий бог германських  племен,  а  також  грозове
небо. Володар морiв i повелитель люд-. ських доль, який  сво?м  всевидящим
оком оглядав землю, батько перемог
   О л о в и р - шовкова тканина, прикрашена золотою ниткою
   О м о ф о р - широка смуга золотисто? тканини, якою пов'язували плечi
   О п о р о м в з я т и - захопити зненацька, приступом
   О т а р и ц я - надiл землi, яким володiв релейний закуп,  селянин,  що
став залежним за рiллю, за орну землю
   О ч е р т - окреслений простiр довкола требища, викладений камiнням
   П а в з а н i й - малоазiатський мандрiвник i письменник (II ст.)
   П а в л и к i а н и - прихильники  ?ретичного  антифеодального  руху  в
Вiзантi? (назва походить вiд iменi апостола Павла)
   П а д о р о г а - розпутиця
   П а л а - жiноче вбрання.  Тканина,  яку  накидали  на  голову  i  якою
драпiрували верхнiй одяг
   П е к - у вiруваннях схiдних слов'ян володар потойбiчного свiту
   П е н у л а - верхнiй жiночий одяг, що його одягали  поверх  вузько?  i
довго? тунiки
   П е р у н - один iз головних богiв у схiдних  слов'ян,  володар  грози,
блискавки i грому, покровитель во?нiв Пiтьма - те ж, що i Морана,  Мара  -
втiлення злих сил, темноти i смертi
   П л а т о н - давньогрецький фiлософ-iдеалiст (428-348 рр. до н. е.)
   П л у т а р х - давньогрецький письменник та iсторик (бл. 45-127 рр.)
   П о д i р - одяг iудейського свяiценика
   П о л i б i й - давньогрецький iсторик (бл. 201-120 рр. до н. е).
   П о р т и к -  галерея  на  колонах  або  на  стовпах  перед  входом  у
примiщення, що завершу?ться фронтоном - трикутним  фасадом  або  атиком  -
стiнкою над карнизом, часто оздобленою рель?фом
   П о р у б - льох, що служив в'язницею
   Б о с о х а - землеробський  податок  iз  сохи  -  iз  двору  чи  сiм'?
селянина (посошне)
   П о т е р ч а т а- в народному повiр'? духи злигоднiв i хвороб
   П о т я г и - податки iз ремiсникiв i землеробiв
   П р а в е ж i - судовий штраф
   П р а в и л о - управлiння, кермо
   П р а щ у р, Щ у р - домашн?  божество,  носiй  душ  померлих  родичiв,
охоронець роду вiд злих сил i нещасть
   П р о т е в о н - перший, головний
   П р я ж м о - хлiб
   Р а б у в а т и - грабувати
   Р а к а - особливе мiсце для зберiгання  мощiв  святих,  теж  саме,  що
гробниця
   Р а р о г - iнша самоназва слов'янського племенi бодричiв,  що  означа?
"сокiл"
   Р а т и щ е - те ж саме, що спис -  холодна  зброя.  Довгий  держак  iз
металевим або кiстяним наконечником
   Р и л о - знаряддя для копання чи риття землi, заступ
   Р i д -у схiдних слов'ян верховний бог,  зачинатель  усього  живого  на
землi
   Р i з а н а - (рьзана) - монета, одна п'ятдесята частина гривни
   Р о ж а н и ц i - давньослов'янськi жiночi божества
   Р о з в о д д я - повiнь
   Р о з д е р т ь- випалена пожежею дiлянка лiсу, яку переорюють на ниву
   Р о з к а л л я - веснянi талi води
   Р я д, р я д н и ц я- договiр, угода
   С а ж е н ь - мiра довжини, дорiвнювала 2,134 м., або 3 аршинам (1 арш.
- 0,711 м.)
   С а к о с -  верхнiй  одяг  патрiарха.  З  бокiв  i  знизу  рукавiв  не
зшивався, застiбався на повiтрянi петлi й  гудзики,  спереду  оздоблювався
неширокою орнаментальною смугою тканини
   С в а р о г -у схiдних слов'ян один iз найстарiших богiв, володар неба,
який навчив людей ковальству
   С в я т о в и т, С в i т о в и д - верховний бог свiтла  у  балтiйських
слов'ян
   С в е п е т - мед диких бджiл
   С и т а - медовий напiй
   С i м а р г л- священний крилатий бог у подобi пса, охоронець злакiв  i
лiсiв
   С т а н ь - повстання
   С т а р г о р о  д  -  велике  торгове  мiсто  балтiйсько-слов'янського
племенi вагрiв. Пiзнiше завойоване нiмецькими феодалами i перейменоване  в
Альденбург
   С т р а т и г - во?начальник, командувач вiйськ
   С т р и б о г - один iз головних богiв у схiдних слов'ян, бог вiтрiв
   С у л и ц я - короткий метальний спис з кам'яним, кiстяним чи  залiзним
наконечником
   С х и м а - найвищий ступiнь чернечого аскетизму
   Т а б а р и с т а н - мiсцевiсть в Азербайджанi
   Т а м а р х а п с ь к а з е м л я - лiтописна Тьмуторокань
   Т а н а ? с - так греки називали Дон
   Т о р - бог грому у скандiнавiв, даритель дiтей, покровитель орачiв
   Т р е б и - ритуальнi вiдправлення, жертвоприношення у язичникiв
   Т р я с - божество страху
   Т у н i к а - одяг прямокутного крою в довгими, до  зап'ясть  рукавами,
iз розрiзами по боках; низьким - до колiн - подолом
   У к о т - якiр
   У ж и щ е - канат
   У р м а н и - порманни
   Ф а р с а х - мiра шляху,  вiрнiше,  зусиль,  витрачених  на  подолання
вiдстанi за добу. На рiвнинi це 20-50 км., в горах - менше.
   Ф i б у л а - застiбка
   Ф р i л i н г и - вiльнi громадяни у саксiв
   Ф у к i д i д - давньогрецький iсторик (бл. 460-400 рр. до н. е.)
   Х а л i с' и або к у л а  с'  и  -  "бiлi"  хозари,  власне  хозари,  в
розумiннi чистi, не змiшанi з iншими племенами
   Х в а л и н с ь к е м о р е - Каспiйське море
   Х з а - спецiально вироблена, дуже м'яка шкiра для взуття,  яке  носила
знать
   Х о р е - бог сонця у новгородцiв. Деякi дослiдники вважають, що  назва
ця походить вiд древнього слов'янського слова Кьрс - що означа?  "свiтло",
"вогонь". Вiд цього й "кресало"
   Ч а г а - рабиня (лiтопис).
   Ч а п а н - верхнiй одяг у тюркських народiв
   Ч о р н о б о г - верховний володар злого й пiдступного свiту
   Ч у д ь - давньоруська назва естiв
   Ш е л о н ь - рiчка, впада? в озеро Iльмень
   Ш и р в а н - мiсцевiсть в Азербайджанi
   Я д и в о - ?жа, харчi
   Я л i в е ц ь - яскравий  клаптик  тканини,  що  крiпився  до  верхiвки
князевого шолома
   Я р л - у скандiнавiв родова знать, також правитель держави
   Я х о н т - коштовний камiнь, сапфiр

Популярность: 16, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT