------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ВСТУПНА НОВЕЛА

   Вчора  в  "Седi"  безумствувала  Ужвiй,  i  "Березiль"   давав   iлюзiю
екзотично? зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар
i йде справжнiй тропiчний дощ - густий,  запашний  i  надзвичайно  теплий.
Горожани зовсiм збожеволiли з тако? несподiванки й висипали на вулицi. Про
тропiк Козерога вони знали тiльки з географi?, а тут трапилось  чудо  -  i
тропiк Козерога завiтав на  Лопань.  Натовпи  су?тяться,  ловлять  язиками
солодкi краплi тихо? тропiчно?  зливи  й  нiяк  не  думають  ховатись  пiд
навiсами домикiв.
   - Чудесно,- говорю я й  булькаю  в  теплi  калюжi.  Юлiян  Шпол,  автор
комедi? "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки за мною: я завжди
забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i - дивно!  -  з  його  капелюшка
тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:
   - Сьогоднi мо? любиме  число  -  13.  Отже,  сьогоднiшнiй  день  мусить
принести нам якусь при?мну несподiванку. Як ти гада?ш, що це ма? бути?
   - Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна,-  серйозно  вiдповiда?  мiй
приятель.
   I дiйсно: в  кав'ярнi  Пока  до  нас  пiдходить  названий  професор,  i
пiдходить з такою, зна?те, усмiшкою, нiби вiн допiру на?вся карамелi.  Вiн
нас вiта?, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiда? щось  про
критичну оглоблю й тут же чита? нам свiй науковий труд пiд  такою  назвою:
"Що таке липа, як так трапля?ться, що  професорська  кафедра  раптом  ста?
липова, що таке, нарештi, липовий професор,  його  роль  в  марксистському
суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв  серед  наших
iспанських письменникiв".
   - Чудесно! - говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й  узявшись  двома
пальцями за його пiджачну петельку.- Чудесно! Ти пода?ш великi надi?, i  я
певний,  що  суспiльство  на  слiдуючий  рiк  обере  тебе   членом   свого
парламенту.
   - Ну що ви! - червонi? мiй професор.- Я зовсiм не  припускаю,  щоб  моя
робота мала такi несподiванi наслiдки.
   Але ми - я й Юлiя Шпол - сто?мо на свойому: мовляв, без  бляхи  тут  не
обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати,
мовляв, вiн же зна?, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох сво?х
кандидатiв.
   - Дякую, дуже дякую! - говорить  професор,  i  ми  виходимо  з  ним  на
вулицю.
   Нас зустрiча? та сама тропiчна злива. Я запевняю,  що  "Три  мушкетери"
написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевня?,  що
цей твiр не належить перу "письменника  Ринальдо  Ринальдiнi,  а  належить
перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд  псевдонiмом
Дюма (батько)". Тодi до нас пiдходить Олесь  Досвiтнiй  (переступа?  через
калюжу) i каже:
   - Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!
   - Драстуй! - говоримо ми  й  ловимо  язиками  краплi  тепло?  тропiчно?
зливи.
   Олесь Досвiтнiй iнформу?, що вiн допiру скiнчив  свiй  новий  твiр  пiд
такою назвою: "Собор Паризько? Богоматерi". Вищеназваний  професор  вийма?
олiвець i запису?: "Олесь Слiсаренко написав удосвiта  новий  твiр  "Собор
Паризько? Богоматерi". Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист  Семенко
й одразу ж почина? ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази,  що
я ?х вживав у сво?х памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з
ним погоджуюсь, i таким чином виявля?ться, що я творив свiдоме _французьке
парикмахерство. Тодi беру "Зустрiч трьох" i питаю:
   - А що значить NР, що сто?ть над кожним тво?м вiршем у цьому збiрнику?
   - Як що? - каже Семенко.- Це значить - кiнська сила!
   - Боже мiй! - скрикнув я.- Таж кiнська сила ма? зовсiм iнше позначення.
   Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн  творив
несвiдоме_ латинське парикмахерство.
   Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до  Красно?  гостиницi.  Ми
його не затримували, як i професора Канашкiна.
   Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й  зустрiли
ще кiлькох творцiв читанок ("папа р?ж?т, мама кл?iт"). До Держвидаву мусив
зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в  однiй  кiмнатi  пахло  репейним
маслом - саме тим, що не з agrimonia eupatorium,  а  з  lарра.  В  кiмнатi
Аркадiя Любченка, автора "Буремно? путi", кiлькох талановитих оповiдань  i
не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор "Байкiвницi"  й
закiнченого роману "Малоросiя", i каже до мене:
   - А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.
   - Пiд рубрикою "iсторичнi подi?"? - питаю я.
   - I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!
   - Та невже? - кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I  я  плачу
гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко,  Юлiян  Шпол  i  Олесь  Досвiтнiй  (як  i
Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я  говорю  крiзь
сльози:
   - За що? За що? - I, вийнявши  з  кишенi  жменю  пiдсмаженого  насiння,
вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв,  "за
що? за що?").
   Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв  i  рябу
шкапу, ми йдемо до нашого мецената - Ра?си Азарх. Вона зустрiча? нас милою
усмiшкою.
   - А...- говорить Ра?са Азарх.- Дуже рада вас бачити! А  тебе,  Nicolas,
особливо!
   Вона  менi  пропону?  перевидати  мо?  твори  пiд  назвою  "Твори".  Я,
звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона - за. Я  проти!  Вона  -  за!
Виявля?ться також, що за i мо? приятелi, як от Аркадiй  Любченко.  Тодi  я
погоджуюсь, i ми склада?мо умову.
   ...I от умову складено. Я знову перечитую  сво?  оповiдання  (до  речi,
страшенно нудно перечитувати) i сiдаю  писати  "вступну  новелу".  Але  що
писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу
вiдповiдальнiсть за себе.
   ...I от я вiдповiдаю. По-перше - "твори". Це зовсiм не "полное собрание
сочинений", це не претензiя - це непереможне бажання мо?х меценатiв: Ра?си
Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими  оправками  з
приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв.  I  далi
(щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю  речi,
ще нiде не друкованi.
   А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку  тридцятих
рокiв нашого столiття (в  1921-1922).  В  кiмнатi,  де  я  працював,  було
страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг  сiдати  за  стiл  лише
вночi. Саме тому, мабуть, у мо?х творах i мжичка.
   Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настро? тридцятих рокiв.
   Тепер про форму. Я, зна?те, належу до того  художнього  напрямку,  який
сьогоднi не в модi. Я, пробачте за  вольтер'янство,  я...  романтик!  Саме
вiдси й iде  розхристанiсть  i  зворушливе  шукання  самого  себе  до  ста
двадцятьох рокiв ( я думаю прожити сто п'ятдесят).
   Впливи._ Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать  у
мо?х творах нiчого оригiнального. Вони  мають  рацiю:  весь  я  в  лабетах
пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.
   Мова._ Мова мо?х творiв надзвичайно кострубата. Окремi  вирази  бувають
буквально безграмотнi. От приклад: "Балачки його нiчого собою не уявляли".
Про мову мо?х творiв можна прочитати у професора Сулими.
   От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки  одного  твору,
який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно,  через
етюди, то це вже буде рiшуче все!
   Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi
осiннi  ранки,  коли  десь  летять  огняноперi  вальдшнепи  (мiй  сюжетний
любовний роман "Вальдшнепи" буде в третьому томi) - все те, чим там  пахне
сумновеселий край нашого строкатого життя. Я  до  безумства  люблю  нiжних
женщин з добрими, розумними очима,  i  я  страшенно  шкодую,  що  менi  не
судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я  до  безумства
нашi укра?нськi степи, де  промчалась  синя  буря  громадянсько?  баталi?,
люблю вишневi садки ("садок  вишневий  коло  хати")  i  знаю,  як  пахнуть
майбутнi городи нашо? миргородсько? кра?ни. Я вiрю в  "загiрну  комуну"  i
вiрю так божевiльно, що можна  вмерти.  Я  -  мрiйник  i  з  висоти  свого
незрiвнянного нахабства плюю  на  слинявий  "скепсис"  нашого  скептичного
вiку. Ну, i так далi.
   А тепер - поки що до побачення!  Зараз  iду  в  робiтничий  квартал  до
радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як залива?ться  гармошка
бродячого музики.
   Вона залива?ться якось сумно, i я думаю: тут  я  все-таки  не  зустрiну
професора Канашкiна, i я пригадую,  що  попереду  мене  стелиться  великий
життьовий шлях. Вiн почина?ться десь у минулих вiках i шкутильга? осiнньою
елегi?ю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i  далi,  аж  до
Гофмансько?  фантастики  (мiж  iншим,  можна  сказати   не   тiльки   "Три
мушкетери", але й "три мушке-тонери"._  Мушкет,  аркебуза  -  це  одно,  а
мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять
у кiлька сторiн).
   ...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна
злива - густа, запашна й надзвичайно тепла. Я - вiрю!
   ...Юлiян Шпол, автор комедi?, "Катiна любов або будiвельна пропаганда",
мовчки ступа? за мною. Весь вiн як мокре  курча,  i  -  дивно!  -  з  його
капелюшка тече чомусь синя вода.
   Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну  вам  руку!  Завтра
пiду на могилу комунара, автора "Ударiв молота i серпнi".  Я  понесу  йому
пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою  загадкову  смерть.  Драстуй,
Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вiрю! ЖИТТЯ

   I

   Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою,  цвiт
стелиться, а вiн зав'яне - в оселях сутенi?, розливаються цебра  синяви  -
тихо?, блiдо?, i вмирають  каганцi.  Тiчки  тодi  бiгають,  трiщать  тини,
скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,- дужi пси  мовчазно  шкутильгають  за
переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться.  Спорзно  тодi  в
повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою,  а  наша  кров  -
прадiдiвська, червона i теж горить.
   А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленi? кохання.
I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто  зна?,  як  у  цi
ночi клунi риплять? Солома зiтха?, так  вона  зiтхала  вiки,  навiть  коли
татарськi загони блукали по степах на Укра?нi.
   I от: на однiм боцi Ворскли - Дама?вка, на другiм  -  хутiр  Комарiвка.
Недалеко гетьманський лiс, а далi  -  Диканька  (диканьське  пиво  й  меди
опiшнянськi  -  недалеко  бiля  Полтави).  Дивишся  на  гетьманський  лiс,
згаду?ться: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т.  iн.  Тодi  могили
жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок - все одно... Над степами  гойда?ться
шулiка...
   Iз Дама?вки при?здили дво?: Павло й Мишко-комунiст. При?здили на  човнi
до Степанового городу. Степанова дiвка - Гандзя,  казали  -  повна  пазуха
грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от  що:  ?й  17  лiт,
батько ??, Рубан, сюсюка?, а мати теж сюсюка?. Оксана ходить  "корольком",
груди що яблука твердi, й несе ?х уперед, от i спокушала парубкiв.
   Казали:
   - Оксано, пора на вечорницi!
   А батько не пускав.  Парубки  обмазали  ворота  дьогтем,  а  на  ворога
солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;
   - Сарас iди носювати в клуню! Оксана:
   - Що ви, тату?
   - Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.
   I виштовхав iз хати, а сам пiшов  у  комнезам  скаржитись.  А  було  це
вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi.  Та  ж  спить  з  парубками  уже
шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а
Оксана поки що сама. На другий день Павло при?хав з Мишком,  i  Мишко  лiг
бiля Оксани.
   Було й так: Павло забариться, а Гандзя чека?. Тодi  виходили  з  клунi,
щоб парубки не почули, i через город до дощок - прали удень  бiлизну  там.
Сюди приставав Павлiв човен.
   Комарiвка була на узгiр'?, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки
йшов дух - може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй,  може,  з  баговиння,  i
рiчка була далека в сво?й глибинi, вона  з  Днiпра  в  Чорне  море  бiгла,
думалось, що й вона морськими синiми бурями диха?, казали - Комарiвка  над
баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi - сiрi, тихi  -  i
далi - далi... I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами,  спiдницю
закочувала й спiвала:
   Маруся оiру?лась,
   В больничной дом везуть.
   I груди ??  високо  пiдiймались,  нiби  хотiли  полинути  в  темно-синi
простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно  лунали  за  рiкою.  А  потiм
зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала
про очерети, про комунiста,  про  комунiстiв,  про  продподаток  -  батько
лаявся - а вони полинуть восени -  качки,  про  качок  думала,  а  куди  -
невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось...
   Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не
почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в  душогубцi  з  очима
заплющеними - боязко. I  Гандзя  завмирала,  i  Оксана  завмирала,  i  всi
завмирали. Ах! Павло... Павло... поспiша? - мiцний, бадьорий i злий.
   Збентежено ховалась в очеретах вона - нiч. Зорi горiли  хоробливо  й  у
солодкiй тузi падали на поверхню.
   ...Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо
реготала - i солодко було. Трiщав вiз - i було тьмяно.  На  вулицi,  i  по
городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:
   - I-го-го! I-го-го!
   I чути було ще тоскний заспiв:

   Не за Ленiна, не за Троцького...
   А в другiм кiнцi спiвали:
   Чий я козак, звуся Воля,
   Укра?нець з Гуляй-Поля.
   Гей шумуй, мо? вино,
   Йде за правдою Махно!

   Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував ?й  волосся,  а  вона  мовчала.
Мишко брав ?? руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.
   - Господи, не треба, у мене руки бруднi.
   Мишко важко дихав i уперто не пускав ?? руки.  Було  тремтiння.  I  так
цiлу нiч: вiн ?? руки цiлував, а вона пручалась.  Iнодi  вiн  ??  брав  за
груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони
розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана  козою  бiгла  додому,  i
цiлий день туманiло в головi.
   ...А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.

   II

   Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це:  десь  бiля  Диканьки  ?
село i хутiр - а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр - i
далi-далi... А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.
   Моя люба соцiалiстична Укра?но! Степи, шулiка, i лiтн? сонце  вiдходить
за обрiй, а за ним молочна стежка спiва? бiлих,  а  може,  й  червiнькових
пiсень, мукають  корови,  з  пасовиська  бредуть  -  i  далi-далi.  Ферми,
електричнi  плуги...  машини,  фабрики,  заводи...  Ах!..  I  далi-далi...
Молочна стежка спiва? - яких пiсень?..
   Iшло  лiто,  курiли  сiновали,  думали  пiдстриженi   луки.   Проходили
громовицi, вiдходили блискавицi - далеко-далеко, тiльки на  обрi?  блимало
золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.
   Мишко казав Оксанi:
   - Я скоро по?ду до мiста. I ти по?деш. Я докiнчу науку  -  тепер  тихо.
Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.
   Оксана не любила комунiстiв, усе село не  любило,  а  в  Мишчиних  очах
стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.
   ...У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило - неясно,  iз  невiдомих
химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:
   - Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста.  Як  менi  хочеться  до
мiста. У Ки?в по?ду я...
   Думала про життя, думала про Ки?в, думала, що в Ки?вi  невiдоме  життя,
думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до
життя.
   I ще проходили  днi,  i  в  спогадах  поринали  ночi.  I  знову  курiли
сiновали. Але стало неспокiйно.
   В Дама?вцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.
   Iз повiту при?хав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в
Комарiвку ?здив рiдко, бо боязко було. Коли  при?здив  -  був  несмiливий,
прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.
   I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч - Гандзя.
   Гандзя:
   - Чула... ви?здить твiй?
   Захмарилось обличчя:
   - Не знаю.
   Оксанi й гарно було, i погано було - чи вiзьме й ?? з собою?
   Каже Гандзя:
   - Не випускай: комунiст гарний - може, ожениться... Та тiльки  чорт  ?х
розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував,  як  колись  такi  ж  паничi  теж
установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й  так,  що
дурили тiльки.
   Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась  i  прислухалась,  як  за
суховi?м вечiр тече. Згадувала, що комунiст ?й казав.
   Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.
   ...На свiтанку пiсля однi??  солодко?  ночi  Мишко  вiддався  Оксанi  й
Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не  спали.  Тодi  в
клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi...
   Ах, яка тодi була чудова нiч!
   У не? такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i  величезнi  очi,  де
цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання... Хто бував  на  соломi?..  Тодi
було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а  серця  не  чути  було.
Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину
жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю  мить  (читав  десь)  цвiтуть  на
серцi чайнi троянди. А  Оксана  не  призналася  Гандзi  -  ?й  гарно  було
хоронити в собi велику та?мницю зачаття. Тiльки в ?? кривих японських очах
вiдбився передосiннiй зажурений шелест  тополi  i  серпневе  виглядали  ??
груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.
   Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона  знала,
що скоро при?де Мишко, забере ?? з собою i вони по?дуть у далеке, невiдоме
мiсто. Туди -  далi  -  далi,  де  курить  i  дзвонить  життя,  найбiльше,
наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi  Мишка  не  вбили:  вони  частiш
чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншо? губернi?.
   Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало  на
рiчцi. В Дама?вцi майже кожного дня  ховали  когось,  i  похороннi  дзвони
заповнювали рiчку -  голу,  сиротливу,  осiнню,  заповнювали  ??  глибiнь.
Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась  на  хмурий  гетьманський  лiс,  на
змарнiлi степи.
   Потiм iще пiшли дощi.

   III

   Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу  ви?хати
до мiста й уже майже не ?здив у Комарiвку. Партизани  вже  не  ховались  у
лiсах i приходили з повинною.  Лiси  були  нуднi  й  жорстокi,  чорнi,  як
смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона
лапала свiй живiт, ?й здавалося, що вiн росте й вона це почува?.
   Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до  станцi?  (за  сорок
верст Кочубе?вка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i  було
тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала,  i
комунiю лаяли, i ще раз ?? лаяли.
   Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не  хотiлось
на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив  з  не?  цигарки,  а
Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Ки?в, про мiсто.  А
батько ще приносив газеnи - у волостi ?х багато, й нiхто ?х не читав, вони
лежали в шафi в писаря i ?х крали з нього курi?, а на базарi говорили  про
Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянсько? влади.
   За цiлий мiсяць Мишко при?здив один раз - i  вже  не  говорив,  а  коли
говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще  про  щось  -  Оксана  не
пам'ята?. А вона брала його бiленьку руку  й  гладила  нею  свiй  живiт  i
усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею,  але  й  на  цей  раз
хоронила тайну народження. А  в  хуторi  почали  ходити  темнi  чутки,  що
повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi  ночi.  У  вiкна
бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер,  i  снились  далекi,  бруднi
дороги без кiнця, без  краю.  Верстви,  гони,  стовпи  i  шляхи,  i  знову
шляхи...
   ...I знову зими не було, i було мокро i осiнньо... I припадала осiнь до
Оксаниного серця i стискала його.
   Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу  важку  тiнь
на ?? прекрасну молодiсть, i тому,  коли  ?й  було  переказано,  що  Мишко
ви?хав з Дама?вки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? ?й  сказали,
що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як ?й заболiло - так
пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той  бiк,  на
Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм  сiла  на
зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi -  чiткий,
колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi  й  зорi  в  синiм
маревi. Але треба було щось думати. I надумала:
   - Пiду.
   I пiшла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але  вона
була неписьменна. Вона чула тiльки про Ки?в,  а  що  Мишко  -  ах,  Мишко!
Мишко!..
   Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота.  Сiрiло,  й
дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди,  сунулись  далеко-далеко  -  у
далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще  мрiяла
про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi  мiста
i ще про щось незнайоме, та?мне. Зрiдка назустрiч ?й тягнулися пiдводи, iз
станцi? ?хали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози.
Люди пiдозрiло оглядали  ??,  оглядалися  i  ще  раз  оглядали.  Проходили
верстви, проходили й гони, а  кривi  очi  виразно,  з  сумом  дивилися  на
мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами.  На  обличчi  застигла
скорботна, ледве  помiтна  посмiшка.  Гетьманський  лiс  залишився  далеко
збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт  на
соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води.  Повернулася  -
Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала  газети,  батьковi
цигарки й подумала: це темне життя,  а  хотiлося  свiтлого,  молодого,  як
молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася  бiля  верстового  стовпа
вiдпочити.
   ...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв
по?зд i зник в далинi.
   Оксана пiдходила до семафора.



   КОЛОНI?, ВIЛЛИ...

   Так от: ?сть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до  них
гадючиться. ?сть вiлли, ?сть i колонi? - дитячi. Вiлли: специ, ?хнi  жiнки
вiдповiдальнi, взагалi - квалiфiкацiя, цвiт. Ну...
   - Ну, я цю гладку корову й близько  не  допустила  б.  Ганьба!  Году?мо
паразитiв.
   - Да, непорядки.
   А вдруге вже друга на першу:
   - Подумайте: ?й одно мiсце на вiллi, а вона .цiлу сем'ю притягла, ще  й
"друга дома" притягла... Безобразi?...
   ...Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то  хмари,  то  небо  за
голубе поле... Ну...
   I третя на другу:
   - Сволоч! В городi одержу? тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
   ?дять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть.
   Синi? вечiр - пiд'?жджають автомобiлi. Тодi гостi ?дять i всi ?дять.
   ...Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять  бандити  по
лiсах. На вiллах тихо тому.  Купражили  гультя?  колись,  лiтали  по  шосе
мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький
ходив по корчах... Тепер тихо, тепер ?дять...
   ...Колонi? пiшли далеко в лiси.  От  колонiя,  скажемо.  Цвiтуть  дiти,
ростуть з молодняком дубовим, бронзовi ши?, очi блищать,  як  спiлi  вишнi
пiсля дощу. В колонi? виховательки - тьотя Бася, соцвосниця... да...
   Господарською частиною завiду? Гiль. Гiль ходить i спiва?: "Ми см?ло  в
бой пайдьом за власть сов?тов"... Цiлий день спiва?. Соловей. Очi йому теж
цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн -  бородатий,  мамулуватий?
Хто його зна? - революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий  -  у
революцiю. Не зна? нiчого, крiм цi?? пiснi,- i не треба.
   - Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна,  гладка,  охайна  -
нiмецько? породи.
   Гiль зника?.
   ? ще стара дiва - Павлина Анфисiвна,- так кажуть,  так  звуть,-  це  не
так.
   Ну, i так далi...
   Тьотя Бася - фанатичка. Зустрiча? незнайому жiнку:
   - Що ви читали з жiночо? справи? Що? Бебеля "Женщина  i  соцiалiзм"  не
читали? Та невже?
   Витяга? "Женщину i соцiалiзм". Чита?, слухачi тiкають. Вона молиться на
Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказу? анекдоти:
   - Я вам по секрету. Цiлий скандал був... Коллонтай кричить:
   "Стерво! Тебе в публiчний дом". А Лiлiна як схопиться: "Ах ти розпусто!
Тобi жалко, що я з Зiнов'?вим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара.
   Павлина Анфисiвна, як заходить  сонце,  iде  до  ставка,  до  купальнi,
роздяга?ться, огляда? тiло й  зiтха?.  Спiва?  з  натхненням:  "Мiсяченьку
блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь".
   У ставку купа?ться сонце - на нiч. Десь далеко  залiзниця,  десь  потяг
далеко.
   Б'ють корову в кошарi. Корова  замукала  й  рогами  -  в  землю.  Пахне
кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка (це вiлла):
   - Када ви, након?ц, убйот? ?йо?
   - Та зараз.
   - ...Та сiчас,-  кричить  економка  i  бiжить  -  ??  покликано.  Сидiр
чуха?ться:
   - От стерво! Жалко ?й народного добра.
   Микита не чуха?ться:
   - Нехай. Все одно вже сховав.
   Здивований Сидiр:
   - Що?
   - Мнясо!
   - Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
   Микита закурив цигарку.
   Пахне зеленню, пахне кiзяками.
   Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:
   - Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як  ми
власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тiльки.
   Потiм вiн рiже, але не мовчить.
   - Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не  печериця  печена.  Це  значить
воля й свобода. Як ти набива?ш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!
   Микита хита? головою:
   - Правильно! ...Вони рiжуть корову.
   В колонi? сiдають обiдати. Виховательки, дiти.
   Анфиса Павлiвна  подивилась  на  Павлину  Анфисiвну  та  й  подавилась.
Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що  Анфиса  Павлiвна
дитячу котлету ?ла.
   Анфиса Павлiвна запивала водою:
   - Хотiла попробувати... Павлина Анфисiвна:
   - Так, так...
   ...При?здить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються.
   - Ваша дитина пр?л?сть, прямо удiвiт?льно.
   Мама млi?...
   ...Набiга? хмара  лiтня,  пахне  дощем.  Кричать  галки,  над  деревами
лiтаючи - перед громовицею...
   ...Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших ?. У корзинах - варення,
котлети, бiлий хлiб та iнше...
   ...Навiщо?..
   ... До тьотi Басi при?хав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком.
Мiсце гарне, помiщицьке: нагаду? помiщикiв. Знайомий сказав:
   - Уся Укра?на повстанська, запорiзька. Куди не глянь -  усюди  бандити.
Мабуть, i за цими березами  сидять,  щоб  вискочити,  щоб  перерiзати  всю
колонiю.
   Павлина Анфисiвна скрикнула:
   - Ах!
   Це  вона  кокету?.  Всi  це  знають,  не  звертають   уваги.   Знайомий
серйознича?:
   - Чудний укра?нець - то вiн флегматик не знать який, то  вiн  злодiй  з
великого шляху... то вiн революцiонер... Тьотя Бася захвилювалась:
   - Що то ? укра?нець? Пролетар-революцiонер.
   Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала  його  "соглашателем",  ла?ться
ще; iде на терасу.
   Анфиса Павлiвна глибоко зiтха? (?й спати хочеться) i теж iде в  кiмнату
- корова.
   Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в
садок однi?? вiлли.
   Вiдтiля ?х вигнано. Знайомий обурився.
   - Як ви смi?те! Ми ж тiльки гуля?мо!
   - Iдi, iдi! Не разговарiвай!..
   Знайомий пообiцяв поскаржитись  головi  Вуцвику.  А  Павлина  Анфисiвна
спитала:
   - Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?
   Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.
   ...Громовиця не прийшла - пройшла. В лiсi було тихо,  мiж  дерев  ходив
мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.
   Хтось ламав гiлки в лiсi - не людина, трiскало  в  лiсi.  Вилуплювались
солов'ята, i соловей уже не спiвав, i солов'? мовчали.
   -...Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Году?
дитину, а сама бiльш за дитину з'?сть: дитячу порцiю.
   ...На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до  тераси,  а  за  терасою
тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.
   ...Тьотя Бася не обiдала: ?? обiд з'?в хтось.
   Коли  поодцвiтали  вишнi  (позривали  ягоди),  поналивались  яблука.  В
яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький - смачно...
   Летiли трутнi по шосе.
   ...У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а  то  й  цiле  лiто.  Однi
ви?здять, iншi при?здять.
   Хто при?здить, каже:
   - По вулицях голод, а тут...
   Через тиждень каже:
   - Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?
   ...Пахне кiзяками й парним молоком.
   Ледве свiта?, Сидiр запряга? конi й везе м'ясо до мiста.
   Насiли: де - хто.
   - Захватiть оцього лантуха з яблуками.
   - Що за лантух?
   - Та оцей.
   - Та це ж яблука казеннi.
   Його просять, вiн згоджу?ться за  двiстi  п'ятдесят  вiд  пуда.  Накрив
лантух свiжим м'ясом i  закаляв  у  кров.  (Кров  i  яблука,  революцiя  i
кров...) Сидiр покликав Микиту, й по?хали. Як ви?хали з села  -  на  мiсто
селяни ?дуть. Сидiр кричить:
   - Гей ти, шкапо селянська, не заступай  дороги.  Роздавлю!  Кричать  iз
воза:
   - Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись... Но-о!..
   Почухав Сидiр потилицю й згодився:
   - Та воно й правда.
   Сiпнув за вiжку - лiворуч...
   ...Пiдводилося сонце - червоне, заспане, невмите...
   На  вiлли  (мабуть,  i  в  колонi?)  залiтають  амури:  людське.  Бува?
випадково, бува? свiдомо, пiд кущами, коли дума? лiс,  коли  мовчить  лiс,
тiльки трiщить у глибинах - дрiбний звiр ходить, бува? в садках... А через
дев'ять мiсяцiв вилуплю?ться дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.
   Залiтають сюди й поганi баси  -  невдачники  з  мiста  й  дебютантки  -
балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольня?. Усiх задовольня?.
   ? i лiтнiй театр.
   У суботу висiла афiша:
   Грандiозний в?ч?р. Участвують... еtс.
   ...У недiлю тьотя Бася кричала:
   - Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!
   ?? не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли  очi,  як  спiлi
вишнi пiсля дощу. Кричало  голубе  небо,  i  були  оплески  гучнi  i  смiх
дитячий.
   Дiти задоволенi, артисти "в ударi", небо кричить.
   Кiнчався вечiр, заспiвали "Iнтернацiонал", i скрипник заграв.  Трiснула
струна в скрипника, й "Iнтернацiонал" увiрвався.
   I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом  вискочила  з  лiсу  тьотя
Бася, блiда, схвильована.
   - Як ви смi?те! Як ви смi?те глузувати?
   Стояла бiля артистiв i махала кулаками. ?? заспоко?ли, вона - на  сцену
i плакала. Дiти дивились на не?, витрiщивши оченята, деякi теж плакали.
   Ще з тьотею Басею була iстерика, i ?? повели в  колонiю:  скрипник  (що
увiрвалась струна) i балерина.
   Зодiяковий блиск видно весною,  як  заходить  сонце,  зодiяковий  блиск
видно i восени, коли сонце сходить.
   Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли
чебрецi.
   Ходили з вiлли в колонiю, з колонi? на вiллу. Вiлли, колонi?...
   Легенький золотий сум.
   ...Чебрецi, чебрецi...
   Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились.
   - До друго? чистки не доживете,  все  одно  викинуть!  Анфиса  Павлiвна
обурилась:
   - Безпарт?йна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили.
   При?здив ще знайомий: дитячi порцi? ?в.  Вiн  був  сумний  -  осiнь.  У
городi взимку холодно й голодно.
   ...Колонi?, вiлли.
   Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась  i  дивилась
на сво? тiло. Але не купалась.
   ...Ставок думав золоту пiсню:
   "Ой пряду, пряду"...-Леонтович.
   I минуло лiто.
   Глибокого часу-зажури колонi?  перевозили  в  мiсто.  Засмутнiли  дiти,
засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули  з  партi?,  i  вона  ви?хала
кудись. Iз кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель.
   Павлина Анфисiвна плакала - йшов тридцять п'ятий листопад.
   Коли ?хали по шосе, iз корзинки випала "Женщина i соцiалiзм" - пом'ята,
некрасива книжка.
   Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад  усiх  iшов
Гiль i спiвав:
   - Ми см?ло в бой пайдьом...
   Гудiв лiс, падало листя - iшов  листопад,  прийшов  листопад.  ...А  на
вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком.
   ...Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск.
   Iз першо? вiлли Сидiр кричав:
   - Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий!
   Микита не озивався.



   РЕДАКТОР КАРК

   I Б?лий, i Блок, i ?сенiн, i Клю?в -
   Росiя, Росiя, Росiя моя.
   Сто?ть сторозтерзаний Ки?в
   I двiстiрозiп'ятий я.
   П.ТИЧИНА

   Связан я узловыми дорогами,
   На которых повесилась Русь,
   На которых трактиры с острогами
   Хоронили народную грусть.
   В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ

   I

   На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно - редактор  Карк.
Згадав: холодний ранок - 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це  було
вчора: учитель, а потiм учень, а потiм ?х ховали в той ранок, у  холодний,
i днi йшли сiрi, сiрi - мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква  й  пiп
iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото,  гуси,  хмари  й  цвинтар  на
горi.
   Кожний бравнiнг ма? свою iсторiю криваву i темну - у нас,  на  Укра?нi,
сьогоднi: 3 березня року нашого п'ятого... а взагалi - 1922. Як  довго  як
курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в  невiдомiсть
- i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання  -
листя, а бiля вокзалу метушаться сiм'? комунiстiв, а ?х не беруть.
   Дехто не встиг сiсти, i ?х  ловили  по  селах...  Мого  товариша  жiнку
зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.
   Кожний бравнiнг ма? свою  iсторiю:  темну,  як  духовне  нутро  окремо?
особи...
   Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева,
i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди  i  згорають-згорають...
Пострiл... Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали,  а
потiм у нас одбирали, i ми не плакали  -  не  iронiя!  -  а  може,  хто  й
плакав... Чого одну людину шкода, а до  тисячi  мертвих  байдуже?  Почуття
колективiзму нема - це не з "азбуки комунiзму", провiрте!
   Проте це не щоденник - це справжня сучасна новела.
   Редактор Карк пiдвiвся,  ще  раз  тривожно  подивився  на  бравнiнга  i
вийшов.

   II

   Iз тихо? вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли  води
- дощ. На заходi сонце  в  зелених  усмiшках:  за  мiськими  левадами  вже
зеленiло - теж  iшло,  i  мрiялось  сонцем,  за  сонцем  на  Американський
материк, тому - там океан, там велично й синьо.
   Так: телеграфiчнi дроти узгiр'ям i проходили на бруднi квартали  мiста,
там вони вище над будинки.
   Так: пiсля тепло? зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали,  а
котрi налiтали - вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.
   Чудово: смердюче, промислове мiсто велике,  але  не  величне  -  забуло
слобожанське  народження,   забуло   слобожанськi   полки,   не   утворило
американсько? казки: не йшли будинки в хмари - чудово, воно хова? сьогоднi
в сво?х завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.
   Зiйшов на тротуар.  Побiгли  трамва?  з  задумливим  свiтлом:  на  фонi
вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не  хотiлось  знати,
що трамва? бiжать на край мiста, що трамва?  повертаються,  що  нема  далi
трамва?в, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней.  А  проте  чудовi
легенди революцi? теж виростають тут.
   Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi - тут  тепер  мiщани  проходять,
провозять свинi з околицi - гурток матросiв умирав у нерiвнiй  боротьбi  з
ворогами, умирали на автомобiлi, коли  барикади  посувались  на  пiвнiч  -
iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера.
   Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч
i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне  повiтря  -  коридори
довгi, темнi - установ. А в мiщанських домах  тукали,  мабуть,  годинники.
Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних  вiках,  згадували
революцi?, не  знали  революцiй  -  народнi  бунти,  селянськi  повстання,
Хмельниччина, Павлюк, Трясило...
   I дивився Карк на небо: там голуба безодня,  там  кiнча?ться  життя,  а
степи Укра?ни теж голубi - асоцiацiя з небом. Думав:
   - Чого так вабить-гуди - там же смерть? Може, тому, що голуба?
   Потiм повертав додому.  Бiля  цього  магазина  -  тут  тепер  державний
шоколад продають - одного зимового ранку вiн зустрiв нову  владу.  Згадав,
як шумувала Укра?на,хохол упертий  чоловiк,  а  може,  тут  десь  проходив
Сковорода Григорiй Савич, великий укра?нський фiлософ,  а  тепер,  кажуть,
могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi
пролетить, i шумують революцi?, повстання на Укра?нi знову.
   Григорiй Савич Сковорода - так росiйська iнтелiгенцiя любить:
   Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Iллiч, Тарас Григорович.  I
?сть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i  калузькi  нетри,  i
Iван Калита,- i  московська  сила  -  велика  велетенська,  фатальна,  вiд
варязьких гостей iде. I нема тут вишневих садкiв  -  на  вишнях  у  червнi
проростають зорi - i нема тут лунких дiвочих пiсень - далеких, край  села,
а то в заводському посьолку, або коли  з  сапками  йдуть,  а  навкруги  ?х
зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить  у  лiтнi,  яснi  ночi
дим.
   Дим... Подумав, що над Укра?ною завжди був дим, i вся вона задимилась у
повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки  на  Дiнцi
спокiйно думали й упирались у небо димарi. I був огонь,  i  теж  -  велика
велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла.
   Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили.
   - Пачiстiм!
   Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська  -  очi  благають.  Поставив
ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. I згадав, як  багато
тепер дiтей на вулицi - з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в
Бакеу, в Румунi? - там багато кафешантанiв, добрi  скрипники,  а  в  горах
?дять мамалигу,  живуть  iз  свиньми,  там  же  носяться  вiтри,  а  збоку
Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв'я... Коли в Румунi? буде
революцiя?
   З Лопанi дмухнуло вогкiстю.
   Лопань теж ма? свою iсторiю: на березi багато  калу  й  дохлi  конi,  а
вчителi гiмназi? i досi ловлять удочками рибу й думають - про минулi  днi,
коли фунт бiлого хлiба  коштував  три  копiйки,  а  пiвпляшки  -  двадцять
чотири.
   Лопань теж ма? свою iсторiю - вона не знала революцi?, вона  не  бачила
революцi?,  бiля  не?  проходять  червонi  крамарi,  на  нiй  теж   зрiдка
появляються кайори. Розмова:
   - Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору.  Чека.  Госпуп.  Ех
ти, життя прокляте! Другий голос:
   - Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель  -  хвиля,  дев'ятий
вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть.  Ми
теж дещо зна?мо. Налетiв обиватель - i човен поринув. Обиватель регулятор.
   З Лопанi дмухнуло вогкiстю.

   III

   Мо? любi читачi! - простий i зрозумiлий  лист.-  Я  боюсь,  що  ви  мою
новелу не дочита?те до кiнця. Ви в лабетах просвiтянсько? лiтератури. I  я
поважаю. Та кожному свiй час. Творити то ? творити. Да. Соловей  -  от  як
дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлi?, а бiля дерева заряснiло - солов'?
не однаково  спiвають,  прислухайтесь.  Сво?  Моцарти,  Бетховени,  чув  i
Лисенка - солов'я. Переспiвувати  -  не  творити,  а  мавпувати.  I  читач
творець, не тiльки я, не тiльки ми - письменники. Я шукаю, i  ви  шукайте.
Спершу вiд новаторiв - i я теж - це нiчого: вiд них,  щоб  далi  можна.  А
твiр мiй буде цiлком художнiй - треба продумати, треба знати... Ах, зеленi
мо? сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть - на фабричних  посьолках
тебе  залишив,  заблукалась  ти  нiччю  в  шахтарських  огнях,  на  степах
запорiзьких безмежних.

   IV

   Револьвер системи  "бравнiнг"  не  виходив  iз  голови.  Про  бравнiнг:
Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв'язка  i  зав'язка,  фабула,
сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його  куплено
в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить  у  столi,  а  в  кiмнатi
тихо,  домовинне,  тим,  що  ?  "сьогоднi"  i  нема  "вчора"  -  далекого,
несподiваного, великого, особливо на фонi "позавчора".
   Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.
   - Товаришу!
   Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапа?.
   I ще раз:
   - Товаришу!
   Вiдкiля цей голос?
   Так, вiн зна? цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року,
голос молодо?, бадьоро?, червiнково? революцi?, тривожно? радости  -  може
глибоко?, може синьо?, може це  не  голос,  а  сон  з  оточеного  ворогами
геро?чного Луганська.
   I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi - голодний, i радий, i свiтлий, як
усi пiсля хвороби. Вiн пiсля  тифу.  I  на  нього  дмухало  бузково,  ачей
ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.
   Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман,  провiв  слiпого
на тротуар - i тiльки.
   Той пiшов.
   - Товаришу,- i руками повiтря ловить. Думав  про  радiсть  сiмнадцятого
року.  Пiшов  тривожний:  стояли  в  очах  сiчневi  снiги,   iржали   десь
повстанськi конi - думав.

   V

   Живе редактор Карк близько  мiського  парку,  на  тiм  краю,  де  сонце
сходить i блима? в  скалках  смiття,-  там  вигiн,  там  собаки,  а  вночi
пострiли на сполох  -  вартовi.  Мiж  iншим,  вiдповiдальности  за  газету
жодно?, вiдповiдальний iнший.
   На кватиру прийшов випусковий.
   - Еntrez!
   Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий  товариш  Шкiц  i  суворий,  i
булий член ЦК есерiв. Був на судi - виправдали, тепер  щось  зна?.  Поклав
останню коректу до пiдпису.
   Редактор Карк:
   - Сiдайте, прошу.
   Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi
не знають, що ? ЦК, а другi - що вiн булий. Дивився поверх Карково? голови
й стояв: Карковi з ним при?мно,  а  коли  згадував  -  непри?мно:  вiд  ЦК
дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство.  I  прийшло  чомусь  в
голову про величнiсть. Хтось скаржився - ?хати далеко: триста верстов.  Не
мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба  заплатив  сто  тисяч  карбованцiв.  За
маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. I Шкiц.
   Потiм Шкiц запохмурнiв.
   - Укра?на... Да... Прогавили - i пiшла вiд нас. Укра?на  пiшла.  А  все
тому, що ми поети, що ми не комерцiйно? вдачi. I ще суворiш:
   - Ми не полiтики. Ми поети. Нема в  нас  i  пiвнiчно?  жорстокости.  Ми
романтики.
   Редактор Карк:
   - Велику французьку революцiю поети робили.
   Iз злiстю:
   - Французи - нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музла?, роззявивши  рота
ходимо, а в установах революцiя  i  на  селi  революцiя.  А  втiм,  ми  не
французько? вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може,  вам  дивно,  а  я  кажу  не
дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi  культурники  до
Нiмеччини ?здять. А нiмецько? комерцiйностi в нас i нема.  I  в  цiм  наше
лихо. Ми i короткозорi... А що наш народ? Був по лiсах, а  тепер  в  оселi
поверта?ться i плю? на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.
   Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той  стiл,  де
лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:
   - Центральна рада. Трудовий конгрес.
   Випусковий взяв пiдписану коректу i в'яло промовив:
   - До збачення.
   Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку - бюст якогось  римського
полководця. I Карк  дивився  на  статуетку.  Вiн  принiс  ??  з  редакцi?:
старовиною  вiяло.  В  його  редакцi?  виходила   колись   велика   газета
сiмнадцятого року. Розповсюджувалось ??  по  всiй  Укра?нi...  Ну,  i  вiд
статуетки вiяло.
   Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:
   - Римський полководець... Дивно.
   А за дверима зiдхнув.
   Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчино?  кiмнати  видно
дорогу й зоологiчний сад.  Дорога  хова?ться  на  краю  мiста,  i  на  нiй
пасуться по-провiнцiяльному  гуси.  Хазяйка  пiдфарбову?  щоки,  дарма  що
стара. Унизу ?? спiдницi - шмаття, а все-таки вона лермонтiвська  панi,  з
гусарiв. У не? квартиру? декiлька чоловiка.  Вона  завжди  незадоволена  з
будинкового податку. Говорить:
   - З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або
можна прожити не торгуючи?
   I ще каже:
   - У мене дочка хора, а ?й не  дають  пайки.  А  тепер  усi  хорi  мають
одержувати пайки, бо тепер комунiзм.
   Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'? в не?  чай.  За  ча?м  вона
оповiда? йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй -  вони  лежали  у
вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.
   Потiм вона згадувала минуле. Iз станцi? бiгли степовi гудки, i  хазяйка
ще говорила:
   - Колись ?здила в Крим... Вiлла була. Горняшки були - багато. Пiд'?демо
фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо - гу! - i по?хали. Так гарно  в  купе
колиса?. ?дем, ?дем - i так без кiнця. На  вiллу  в  Крим.  Все  за  тобою
бiжить, як у кiнематографi. А тебе колиса?...
   Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за ?гипетськi  сфiнкси  -  для
чого? А теж гарно.
   Потiм вiн пiдвiвся - iти треба. Похитала головою:
   - Ах, редакторе! Працю?те ви багато. Матвiй Самiйлович...
   I  замислилась.  Матвiй   Самiйлович   ??   чоловiк.   Розстрiляли   за
контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над ?? лiжком, а
в рядок - Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не
з комунiстами.
   Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся.  На  качалцi:  не
ходить, ревматизм. Качалка  iз  старими  вiзерунками.  Придивишся  -  щось
подiбне до вiзантiйських малюнкiв,  а  то  взагалi  по  фарбопису  якогось
минуло столiття. Столiття - вiки. А то нагаду? чомусь якогось гетьмана.
   Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.
   - Драстуйте! - i подала руку.
   Рука тепла й м'яка, як його маленька  подушка  з  лебединого  пуху,  що
подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.
   Налетiла на вiкно  сiра  хмара,  i  стало  волохато.  Замрiялось.  Нюся
казала:
   - Чому це в головi два днi одбива?:  губ-трамот!  губ-трамот!  Чому  це
слово? Ну, я не знаю. Чому це слово?  Навiть  уночi  тривожить:  зна?те  -
гупа? й утрамбову?. I боляче. Навiщо?
   Вечорiло.
   Слухав, як десь прокричав пiвень.
   Нюся:
   - А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго  думала.
I думала, що махновщина - то ? трагедiя iнтелiгенцi? Лiвобережно? Укра?ни.
Як ви гада?те?
   Подумав.
   - Може.
   Потiм сiв бiля не?, а вона не говорила. Вона говорила краще,  як  Шкiц:
тепло, по-жiночому. I хотiлось погладити ?? руку. За вiкном гудiло  мiсто.
Десь ще прокричав пiвень.

   VI

   Зауважте, як пишуть молодi укра?нськi письменники. Ви  ?х,  мабуть,  не
зна?те, а ?х треба знати, це ще в Шевченка написано. ?  повiр'я,  що  нашi
дiди всi грали на сопiлках, тим-то й мова така  музична.  Нашi  дiди  були
чабани i виганяли товар на вигiн по синiй росi,  а  бiля  пiдбитого  бурею
дуба грали на сопiлках. А от Рабiндранат Тагор теж народився в нетрях.
   Так от, зауважте: вони родились в нетрях i  заблукалися  в  нетрях.  Це
погано. Я виходжу на новий шлях, i менi радiсно. Поперед мене горить зоря,
як i колись горiла. Я ?? кладу в сво? волосся - i  вона  горить  iнакше...
Да...

   VII

   На подальшiм роздiлi  мiй  читач  зупиниться  й  продума?  те,  що  вiн
прочитав. Ах, як радiсно блукати невiдомими чебрецевими шляхами.

   VIII

   Для живо? мислi читачево?.

   IX

   Менi хочеться говорити  не  на  тему,  i  я  говорю.  Я  хочу  написати
агiтацiйного листка. Iсторична справка: великiй  соцiалiстичнiй  революцi?
завжди бракувало на талановитих поетiв-агiтаторiв,  а  халтурили  всi,  за
гонорар. Як менi тяжко  писати  про  халтуру,  я  дивлюсь  у  майбутн?,  я
звертаюсь до нащадкiв: заплюйте темну тiнь мо?х сучасникiв вiд халтури.
   Це - риторика утилiтарного походження. Ну i що ж. З Карком спiльного  -
нiчого, а з новелою - багато, з життям - теж багато.
   Так от, революцiя творить новий  побут,  i  треба  писати  революцiйний
побут. ? ще пролетарська поезiя, в  укра?нськiй  лiтературi  вона  утворю?
добу, а може, епоху...
   У мене, як на сеансi на користь голодних, в антрактах -  "на  користь".
Мiж iншим - читайте оповiдання на тему "голод" - це корисно.
   ...Про  вiчнiсть  твору:  де  тенденцiя  -  межа  ??,   де   рафiнована
художнiсть. Я хочу, щоб твiр мiй був  вiчний  i  величний...  Пролетарська
поезiя - не  метелик...  Яка  загальна  композицiя  мо??  новели?..  Важко
торувати... твердий грунт, реп'яхи... Коли я вийду з лiтератури минулого?
   Вiдчува?те змагання мого класу! Мiй клас - пролетарiат  -  по  кровi  в
бур'янах i на шляхах боротьби за волю, рiвнiсть i братерство.

   X

   У редактора Карка очi як у Гаршина, а очi Гаршина писав Р?пiн, а  Р?пiн
оголошував себе за укра?нця, i Нюсi здавалось, що в очах  Карка  -  степи.
Крiм того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.
   Стояли яснi днi, i  йшли  яснi  днi.  За  мiськими  левадами  сторожили
простори, i було просторо, а на душах темно. I на  тих,  i  на  других,  i
переможцi, i переможенi - а хто перемiг? Це редактор Карк дума?. Усi  були
похмурi, того й театри  так  повно  заповнювала  публiка...  республiка...
ха!..- це редактор Карк дума?.
   На заняття ходив уже пiзнiш вiдповiдального. Вчора зiйшлись у кабiнетi.
   Вiдповiдальний каже:
   - Читали "Росiю в iмлi" Уельса? Хай тепер радi?: на  вулицях  весело  -
магазини всi одчинено.
   Занозуватий чоловiк - це  видно,  i  нервовий  -  це  теж  видно.  Йому
повсякчас зда?ться, що з нього глузують. Вiн ла? iнтелiгенцiю, але любить,
коли йому кажуть:
   - Та ви ж самi iнтелiгент!
   Правда, замаха? руками:
   - Iзбави бог, iзбави бог!
   Карковi вiн говорить:
   - Про присутнiх iсторiя замовчу?.
   Карк iнтелiгент. Карк червонi?. Вiдповiдальний iде.
   В редакцi? не по собi. В конторi теж.  Контора  мiститься  в  однiй  iз
кiмнат другого поверху.
   А там, де була контора, губпечать розда? газети.
   I там нудно. Згаду?, яке життя кипiло тут.
   У конторi сидить машинiстка, дочка бувшого  власника  цi??  друкарнi...
(бувшого... тепер усi бувшi  i  все  бувше,  i  в  цiм  глибiнь  вечiрньо?
мислi...). Карковi шкода ??, i вiн також ставиться до не?, як i до  стату?
римського полководця,- з повагою, i йому  сумно,  коли  дивиться  на  не?.
Зда?ться, що вона, як i Нюся, вмi? говорити, що i в не? такi  м'якi  руки,
як у Нюсi. Проте вiн до не? нiколи не говорить.
   Редактор Карк любить сидiти в кiмнатi коректорiв, а в конторi  нi.  Тут
так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами,  Напруження.
Навiть небо працьовито загляда? сюди: свiтлi-свiтлi  плями  на  розiсланий
папiр. Дума?: i за триста лiт така ж напруженiсть i байдужiсть до  всього,
що дi?ться там.
   ...Шумить машина внизу.
   Пiшов знову в кабiнет. Йому треба писати передмову.  Не  хочеться.  Але
вiн сiда? й пише - треба. Потiм згадав про губ-трамот, i в  головi  почало
одбивати:
   - Губ-трамот!
   Потiм вiн пiшов додому.
   I завтра вiн ходив додому, i багато  днiв  ходив  додому.  Дивився:  по
верхiв'ях парку з паровозобудiвельного в задумi заходив десь дим, iшов  за
димом i думав про дим знову. По дорозi стрiчав знайомих. Як от: у чумарцi,
iз стьожкою, вiн завжди все зна?, улесливий, лагiдний.
   Вiн каже:
   -  Хi!  хочете  побачити  радянський  шлюб?  Це  iнтересно.   Справжнiй
робiтник, з тютюново? фабрики. I його батько робiтник.
   Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказу? на двох, що бiля вiвтаря
стоять,- шлюб. Запевня?, що це робiтник, що батько його робiтник.  А  Карк
дума?, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.
   Курить ладан-дим. Церква завжди  збирала  нацiю  -  Кирило-Методi?вськi
братчики, лаври - фортецi. Та от прийшла революцiя, i закурiло, i не стало
церкви, i воскресла церква.
   - Христос воскрес iз мертвих!..
   Пiшов дощ.
   До  великоднiх  свят  було  сiро,  холодно,  першого  (паски   святили)
заяснiло, весело, тепло. I другого. Потiм знову дощi. Вiруючi  думали,  що
це знамення, i Карк сьогоднi трiшки збентежений:  бачив  колись  комету  з
хвостом,  чогось  тепер  зелена,  бiля  Орiону...  Нащо  комета?  А  земля
одiрветься-таки вiд сонця й полетить у  провалля.  I  тодi  будуть  смiшнi
революцi? й автокефалi?. Буде тiльки дим. Дим заповнить  повiтря,  i  буде
первотвiр.
   - Христос воскрес iз мертвих!..
   У церквi спiвали мелодi? з Леонтовича -  кажуть,  вiн  загинув  химерно
однi?? зелено? ночi, а це було взимку, а його композицi?  французькi  дiти
спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.
   Виходило свiтло, виходило  темно,  i  йшла  за  обрiй,  щоб  бiльше  не
повернутися. Шумiли трамва?, часом давили людей, а назавтра об'ява:
   Комендант мiста наказу?..
   Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.
   Що думав велосипедист? I уявив: Сиваш, тривожна нiч,  море  i  10  000.
Махновщина по  Сивашу  на  тачанках.  Трагедiя  iнтелiгенцi?  Лiвобережно?
Укра?ни...
   ...Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.
   Було сумно.
   Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого  укра?нського  дiяча  -  з
боротьбiстiв - з рудою борiдкою.
   Слухав його плани за те, як утворити нову партiю,- викинути "Р" з  РКП,
викинути "У" з КП (б) У, утворити ?дину КП. Це фантазiя, це романтика.
   Укра?нський дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати
- самоокупа?мiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.
   I була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м'яке тiло.
   Фантазi? розцвiтали пiд блакитним небом.
   Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.

   XI

   Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя
з вокзалу - невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть.  I  хотiлось  кохати  i  не
хотiлось кохати.
   Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму,
що туманiв мiж дерев.
   Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх.
У редакцi? вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним.  Про  що
говорити?
   Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: раrvеnu,  а  вiдповiдальний
рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi
розкиданих по Укра?нi невiдомих i близьких. А  вiдповiдальний  рiс,  знову
лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його  неправду,  за
його лицемiр'я.  Годинами  стояв  бiля  букiнiста,  а  недалеко  бандурист
набринькував про славу Укра?ни.
   Пiшов  до  Нюсi.  Нюся  розказувала   про   козаччину,   про   боротьбу
укра?нського народу за сво? визволення.
   Тодi вiн говорив - суворий, нiби з борами говорив:
   - Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто  вони?
Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах  -  однi
продаються,  однi   вискакують   -   темнi,   невiдомi,   раrvеnu.   Бувшi
соцiал-демократи метрополi?  беруть.  Соцiал-демократи!..  Розумi?те  -  в
митрах соцiал-демократи. Це - жах. Я не можу. Це - жах.
   Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила  про  козаччину,
про Хмельниччину.
   Редактор Карк:
   - Менi сняться зеленi сни - навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки.
Я ?х б'ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.
   Нюся:
   - Покладiть на мо? колiна голову.
   Вiн клав, i вона пестила йому м'яке волосся.
   Вона усмiхалась:
   - Губ-трамот! Губ-трамот!
   I вiн усмiхався хоро:
   - Губ-трамот! Губ-трамот!
   А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось  жити,
руда борiдка теж хоче  жити  -  одiрваний  вiд  життя  iз  сво?м  журналом
радянський автомат.
   I було його шкода. А от варязька сила - велика,  велетенська,  напира?,
ще напира?. I мовить руда борiдка з сумом:
   - Не придавiть зовсiм!
   ...Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком.  У  голову
лiзли соцiал-демократи в митрах... Простогнав:
   - Нюсю!
   Вона одкинула руку, подивилась на його  обличчя  -  воно  було  мертве.
Сказала схвильовано:
   - Iдiть випийте води!
   Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.

   XII

   Вогкий грунт притягу?: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив  у  ярок  i
вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум,  у  ярках  блукало
сонце. Зна?те, сонце вмi? жити: ранком воно веселе,  вдень  -  працьовите,
увечерi - задумливе, коли за  обрiй  вiдходить,  а  бiля  нього  купчаться
хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.
   Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi  в  шумнiм
мiстi: у них такi ноги бронзовi й м'язкi. Зна?те: грунт,  рiлля  -  пухко;
тiльки  що  важко  пройшов  плуг,  а  недалеко  панський  ма?ток,  а  десь
збираються води, i зелина буйно  б'?ться  вгору.  Зна?те:  майбутн?  не  в
обмашиненнi життя, а в притягненнi  природи  до  машини.  Ах,  як  природа
дивиться на машину! Зна?те: колись я  вийшов  iз  цеху  на  повiтря  пiсля
нiчно? змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини - i все задумливо.  А  вгорi
одне небо з зорями - i тiльки. За заводським парканом тиша - нiч.  Тодi  в
головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова  пiдпира?
темно-синю височiнь.
   Редактор Карк заговорив до дiвчат:
   - Вiдкiля ви?
   - Хi! хi! хi!
   Але одна смiливо сказала:
   - Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi.  Хiба  тобi  до
дiвчат? Здригнув.
   - Вiдкiля це ти зна?ш?
   - Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi зна?мо. I заспiвала:

   Ципльонок жареной,
   ципльонок вареной,
   Ципльонок тоже хочiть жить.
   Я не совецькой, я не кадецькой,
   А я народной комiсар.

   I говорила:
   - Бач, i той лiзе в комiсари - ципльонок.
   - Да...- сказав i одiйшов. Думав...
   ...Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть  надто.  I
комунiсти одягаються краще, може, й не всi - неп.
   Шкiц органiзову? трест i вже не  говорить  про  Укра?ну,  тiльки  iнодi
мало.
   Але вiн каже:
   - Практика - рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть.
Треба жити. Так пiсля пожежi: сто?ш на ру?нах - важко, бо смердить  трiшки
й нагаду?... та треба жити.
   Карк нервово кинув:
   - Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:
   - Пiсля пожежi маленький дим i... смердить.
   I розiйшлись.
   Знову наростала злiсть. I на Шкiца. Був  самотнiй,  сунула  непереможна
стихiя: степова пожежа... А потiм буде дим. Крiзь дим вирисову?ться  дiрка
на чолi...
   ...Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари  товару,  ревли,  i  душно  було  в
повiтрi...
   Так снилося.

   XIII

   Справа посува?ться до розв'язки. Як ви гада?те, чим закiнчиться новела?
Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов'яни навпаки  -  така
вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я_ сам не знаю, чим  закiнчиться
вона.
   Проте над новелою я працював чимало.  Я  нарочито  не  знаю,  чим  вона
закiнчиться.
   Я не хочу бути зв'язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою
дочитайте - iнтересно, до чого я прийду?

   XIV

   Уривок iз мого щоденника._ Мiркую про сучасну укра?нську  белетристику.
Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього  не  розумi?,  багато  втратить.
Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм  -  коли  конче
запаскудимо життя.

   XV

   В новелi два головнi типи: Карк i Шкiц.  Я  хотiв,  щоб  Нюся  покохала
Карка, а Шкiц Нюсю. Вони не покохали, i не треба. Проте не можна в  кожнiй
новелi про кохання - як ви гада?те?

   XVI

   Навiщо стiльки роздiлiв?
   Така психологiя творчого iнтелекту: дати  якомога  бiльш  навiть  тодi,
коли не можна.

   XVII

   Ранком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.
   Спокiйно:
   - Добре.
   Чуття казало:
   - Тепер багато знайдеться.
   Стрiчав руду борiдку - це не вiдповiдальний.  Хазяйка  стала  суворiша.
Шкiц у трестi заправило. Каже:
   - Практика - велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.
   Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.
   Не знав, що буде  далi,  i  не  цiкавився.  Без  посади?  Добре.  Далi.
Однаковiсiнько.
   Iшов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах,  а  брук  -
тихше.
   Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину - дивно.
   З вiкна видно третину мiста  -  з  другого  поверху.  Мiсто  загадкове,
надмiрне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарськi часи  в  Нiмеччинi,
потiм бараки з тифозними - тифознi залишились, а вороги прийшли. Тифознi в
гарячцi, а палати сумнi. I думають палати велику народну думу: де правда?
   ...Iшов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а  брук  -
тихше...
   - А я вам хочу ще сказати.
   Це Нюся.
   Карк:
   - Говорiть.
   - Не дума?те ви, що на Волинi  й  сьогоднi  лiс  шумить?  Я  гадаю,  що
шумить. Я в цей момент на Волинi.
   ...Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за  обрiй  дим  -  над
вечором, над мiстом.
   Редактор Карк:
   - А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати?  Я  щоденно  читаю
голоднi iнформацi? з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця.
   На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.
   Карк згадав: укра?нський мужик нiколи  не  бачив  фарфорових  чашок,  а
потiм вiн пiшов у повстанцi - i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок  -
йому нiколи. Укра?нський мужик i на заводi - вiн усюди укра?нський.  Бува?
вiн пролетар - таких багато. Вiн бiльшовик i вмi? умирати.
   Це було в листопадi.  Укра?нський  мужик  бiг  обiдраний  i  темний,  з
гарячими очима, з порожнiми руками на багнети  -  чимало  ?х  бiгло.  Вони
умiли умирати. Тодi вiтер носився з  листям.  Було  й  так:  при?здили  до
нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:
   - Простiть, господа... чи то пак, як вас...
   Було ще й у ярках - ярки багато знають...
   Я: на те революцiя, на те боротьба.
   Вiн, редактор Карк:
   - А все-таки вклоняюсь тобi, мiй  геро?чний  народе!  Тво?ю  кров'ю  ми
окропили три чверти пройдено? нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв
та iзма?льцiв у Петроградi; продовжу?ться в посьолках Донеччини, в  шахтах
i на тихих чебрецевих ланах.
   Так от. Карк казав:
   - Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Укра?ну?
   Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
   - Я так ??, я так люблю мою Укра?ну убогу, що прокляну Святого Бога, за
не? душу погублю.
   ...Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: - Нас не
зрозумiють: як погубити?
   ...Було тихо.
   Нюся заговорила ледве чутно:
   - Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не  рада.  Свiдомiстю  мо??  мами
життя керу?, а мо?ю нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i  менi
зда?ться, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди,
тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею!  У  нас  у
ма?тку був байрак, i там реп'яхи. Коли пiдходила до них,  вiдтiля  пурхали
горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни,  лаяли  нас,  i  ми
по?хали в мiсто.
   Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до  вiкна.  Вбирав  у
груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось  стародавн?,
далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:
   - Ала-верди! Ала-верди!
   I ще:
   - Губ-трамот! Ала-верди!
   Нюся покликала:
   - Вам боляче? Скажiть правду!
   Вiн:
   - Не знаю, я дивлюся вгору - там синьо i нiчого  не  видно,  а  я  щось
знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвi? його  -  я
про дим - i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю  йде
дух. Тодi бува? тоскно.
   Нюся:
   - Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для  молодi,  про
козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi -  величний  малюнок.
Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають  бурi.  Пiд  ними
морська безодня. Це символ безумства хоробрих. I от  пiд  малюнком  напис:
"Козаки випливають грабувати турецькi мiста". I текст вiдповiдний... Може,
й козаччина через сто лiт буде дим...
   Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив  тому,  що  хотiлось.  I
було тоскно.
   Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.
   Так просидiв до трьох годин ночi.
   ...Близько вiкна  пролетiла  пташина,  гасли  зорi.  На  мiськiй  баштi
загорiвся циферблат.

   XVIII

   Новелу скiнчено... Що? Так, скiнчено...
   ...Велике промислове мiсто, велике, але не величне: забуло слобожанське
народження, забуло слобожанськi полки...
   ...А проте чудовi легенди революцi? теж виростають тут.
   Нарештi коментарiй i дi?вi особи:
   1. Автор.
   2. Читач.
   Читач. Послухай, шановний авторе, де ж тво? авторське обличчя?
   Автор. Любий мiй читачу, це  ж  Каркiв  щоденник  (для  того:  розкрити
природу типа), i тiльки зрiдка проривався я.
   Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?
   Автор. Милий мiй читачу, редактор Карк дума?, що я - раrvenu.
   Читач став бiля вiкна i замислився.
   Автор. По-мойому, я виконав сво? завдання. Га?
   Читач мовчав.
   У кiмнату влетiв запашний вiтер.
   У далекiй кузнi спiвали молотки.
   За вiкном стояв город у вечоровiй задумi.
   А на горизонтi вiдходило шосе в степову бур'янову безвiсть.



   КIТ У ЧОБОТЯХ

   I

   Отже, про глухе слово: Гапка - глухо, ми ?? не Гапка, а товариш  Жучок.
Це так, а то - глухо.
   А от гаптувати  -  це  яскраво,  бо  гаптувати:  вишивати  золотом  або
срiблом.
   ...А то бува? гаптований захiд, бува? схiд,  це  коли  пiдводиться  або
ляга? заграва.
   Гаптований - запашне  слово,  як  бува?  лан  у  вереснi  або  трави  в
сiновалах - трави, коли йде з них дух бiляплавнево? осоки.
   Гапка - це глухо. Ми ??: товариш Жучок.
   I личить.
   ...От вона:
   Це тип: "кiт у чоботях"? Зна?те малюнки за дитинства: "кiт у  чоботях"?
Вiн дуже комiчний. Але вiн теплий i близький, як неньчина  рука  з  синьою
жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.
   "Кiт у чоботях" - це товариш Жучок. От.
   А тепер я питаю:
   - Вiдкiля вони вийшли - товаришi Жучки? Скiльки ?х вийшло? Га?
   А пройшли вони з  краю  в  край  нашу  запашну  червiнькову  революцiю.
Пройшли товаришi Жучки, "кiт у чоботях".
   ...Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Вiдкiля вони  вийшли  -  це  Жовтнева
тайна.
   ! ...Сьогоднi в степах кiнноти не чути, не бачу й "кота в  чоботях".  !
Вiдкiля прийшов, туди й зник.
   ...Зникли, розiйшлись  по  шляхах,  по  кварталах,  по  глухих  дорогах
республiки.
   "Кiт у чоботях" - це муралi революцi?.
   I сьогоднi, коли голубине небо, коли вiтер стиха лоскоче мою скроню,  в
мо?й душi васильковий сум.
   ?
   Так! Я хочу проспiвати степову бур'янову пiсню цим сiреньким муралям. Я
дуже хочу, але -
   - Я не можу: треба, щоб була пiсня пiсень, треба, щоб був -
   - Гiмн.
   Тому й васильковий сум: хiба  я  створю  гiмн  "коту  в  чоботях",  щоб
понести цей гiмн у глухi нетрi республiки? Хiба я створю гiмн?
   От ?? одiж:
   - Блюза, спiдничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колiр
"хакi", без гудзикiв, колiр "хакi" - це ж зелений, а вся революцiя стука?,
дзвенить, плужить, утрамбову? по ярках, по бур'янах, бiля шахти - де колiр
"хакi".
   Вся революцiя без гудзикiв, щоб було просторо, щоб можна  розправитись,
зiтхнути вiльно на всi легенi, на всi степи, на всi оселi...
   - На ввесь свiт!
   Спiдничка теж "хакi", а коли й не так, то все  одно  так,  бо  колiр  з
бур'янiв давно вже одбився в нiй. Так, i спiдничка теж "хакi". Вона трiшки
подерта спереду, трiшки ззаду, трiшки по боках.
   Але спiдньо? сорочки не видно, бо революцiя зна?  одну  гармонiю  фарб:
червiньковий з кольором "хакi", тому  й  сорочка  була  зелена  -  тiнi  з
бур'янiв упали на сорочку.
   От.
   - Капелюшок... а на нiм п'ятикутна зоря. Цього досить?  А  то  ще:  пiд
капелюшком голена голова - не для моди, а для походу, для простору.
   I нарештi -
   - чоботи.
   Ну, тут ясно:
   подивiться на малюнок, той, що за дитинства.
   Досить?
   А тепер про ?? зовнiшнiсть, а потiм -
   про не?...
   ...Зовнiшнiсть.
   Русява? Чорнява?
   Ясно - жучок.
   А втiм, це не важно...
   ...Очi... ах, цi очi... Я зовсiм  не  роман  пишу,  а  тiльки  маленьку
пiсню.
   Але треба й про очi.
   Очi -
   - теж жучок.
   Iще дивiться на ?? очi: коли на бузину впаде серпневий промiнь - то теж
?? очi.
   А  от  нiс  (для  баришень  скандал!)...  нiс  -  головка  вiд  цвяшка:
кирпатенький ("Кирпик!" - казали й так, поза очi тiльки).
   Ну, ще зрiст.
   Ясно: "кiт у чоботях".
   А втiм, я зовсiм не хочу iдеалiзувати товариша Жучка, я  хочу  написати
правду про не? - уривок правди, бо вся правда
   - то цiла революцiя.
   Тепер мiй читач чека?  вiд  мене,  мабуть,  цiкаво?  зав'язки,  цiкаво?
розв'язки, а вiд "кота в чоботях" -  загальновизнаних  подвигiв,  красивих
рухiв -
   - iще багато чого.
   Це даремно.
   Ми з товаришем Жучком не мiщани, красивих рухiв у нас не буде:
   у товариша Жучка не буде.
   За цим звертайтесь до гiтарних геро?в гiтарних поем.
   Товариш Жучок -  це  тiльки  "кiт  у  чоботях"  iз  жвавими  рухами,  з
бузинковим поглядом, що ходить по бур'янах революцi? i, як  мураль,  тягне
соняшну вагу, щоб висушити болото...
   А яке - ви самi зна?те.
   I тiльки.
   А зав'язки - розв'язки так вiд мене й не дочека?тесь.
   Бо зав'язка - Жовтень, а розв'язка - соняшний вiк, i до нього йдемо.
   Розв'язка в гiтарних поетiв... От: "Вони поцiлувались, кiнець", або  "О
моя Дульсiне?! Всаджу собi оцей чингал... Умира?..."
   Ми з товаришем Жучком цього не зна?мо. Правда, подвиги ?, але  вони  не
нашi...
   - А чи??
   - Ви подумайте!
   Так от. Це не роман - це тiльки маленька пiсня, i я ?? скоро скiнчу.

   II

   В цьому роздiлi я оповiдаю про невеликий подвиг..._
   - А чий? Ви подумайте!.._
   ...Зима, фуга, буруни, iще буруни...
   Потяг, залiзниця, й рейки, рейки в степ.
   На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борса?ться в депо: i тут
- у депо, i там - у депо...
   I тихо в мовчанцi стоять снiговi станцi?: може, знову ми будемо  бiгати
сюди розгубленi, з запаленими очима, а за холодними станцiйними  будинками
завиють вовки на журний холодний семафор.
   Але сьогоднi ми ?демо на Кубань, бо вiримо в сво? запаленi очi.
   - Товаришу Жучок!
   Так, i товариш Жучок!
   ...А чому вона в цьому полку, ви,  звичайно,  не  зна?те  й  нiколи  не
взна?те, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда
- то цiла революцiя.
   ...На кожнiй станцi? тiльки й чути:
   - Козаки! Козаки!
   Всюди козаки, всюди бандити.
   Тягнеться потяг, як ледачi воли в поле, як ледачi воли з поля.
   Степ. Раптом:
   - Стоп!
   - Що таке?
   - Нема палива.
   Товаришi! Всеросiйская кочегарка в опасностi!
   Д'ех, яблучко, куда котiшся,
   Попадьош до Краснова - не воротiшся.
   I раптом:
   Ой на горi та женцi жнуть.
   - ...Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити - i так сумно.
   ...Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.
   - ...?фто пятой вагон - антiрнацiональной. I скажу я тоб?, братця,  про
народи. Латиш - ?фто тiш, смiрной народ, мудрай; оврей - тож нiчяво.  Ходя
- катаяць аль тутарiн - суварай i  в?рнай  народ.  А  вот  ?фтот  хахол  -
паняхiда: как завоя про поля аль про д?вчину - тякай!
   ...Степ. Фуга. I рейки - рейки.
   - Козаки!
   - Козаки!
   - Де? Що? Як?
   - Хто панiку робить? Сволочi!
   Вискакують сотнi "наганiв", "бравнiнгiв", "гвинтiвок".
   Дехто дивиться з тугою, дехто  готу?  набо?,  дехто  сiв  на  тендер  i
полетiв: паровик одчепився й летить по паливо.
   Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!
   Усмiха?ться: в ?хнiм селi були козаки. О, вона  добре  зна?,  що  то  -
козаки. I чогось засмутнiла, замислилась.
   ...Довго  бiлi  широкi  поля.  Довго  паровик  не  приходить.   Нарештi
приходить. Тодi знову вiдходить у дикий i нiмий степ.
   ...Вiд станцi? до станцi?, вiд холодно? ночi до холодно? ночi.
   Палива нема. Коли нiч, тодi трiщать  станцiйнi  паркани,  i  трiщать  i
дивляться з тугою обiдранi вагони:
   ..."По?зд генерала (iм'ярек)".
   ...Вiд дико? станцi? до холодно?  ночi,  вiд  дико?  ночi  до  холодно?
станцi?.
   ...Товариш Жучок дiстала палива. А дiста? так:
   - Тьотю, дайте оцю паличку.
   - Що?
   - Дайте оцю паличку.
   - Бери.
   Взяла.
   - А може, ще дасте?
   Подивиться "тьотя":
   ...Жучок: "кiт у чоботях".
   Iще да?.
   ...Товариш Жучок залива?ться:
   - Ха! Ха! Обдурила тьотю!
   А вона зовсiм не обдурила, вона просто - жучок!
   Ах, цi жучки в чоботях, вони конче не дають менi  покою!  Коли  я  буду
вiдомий  письменник,  тодi  я  напишу  велику  драматичну  поему:  "Кiт  у
чоботях".
   ...Трiщить чавунна пiчка - паливо. За вагоном летить, ви? дика фуга.
   ?демо на Кубань.
   -...Отак... не так. (Це товариш Жучок).
   Отак... не так...
   Бiля пiчки одиниця вагону - може, я, може, хто iнший, може, всi ми.
   Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.
   Але вона каже:
   - Дурня нiчого валяти. Дума?ш, як при?деш додому, то я з тобою  буду  i
тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!
   Вона нам обiд варить, вона наша куховарка - i тiльки. Вона безпартiйна,
але вже ма? в  торбинцi  товстеньку  книжку  "Что  такое  коммунизм"  (без
автора)... Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.
   ...Iнодi ми ?й кажемо:
   - Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?
   Тодi ми чу?мо:
   - Дзуськи!
   Ми регочемось, бо зна?мо, що не всiм  "дзуськи"!  -  у  нас  ?  молодий
"пареньок" - так зветься, так звемо: "пареньок". Вiн теж  кирпатенький,  i
ми вже бачили, як вiн обiймав ??, i вона мовчала.
   ...Ну, то ?хн? дiло.
   ...Але вона нас конче дивувала, вона iнодi  вживала  таких  слiв,  вела
такi промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тiльки
про ворога, вона ще про щось думала.
   - Чи не скiнчила ти, бува, гiмназiю? - смiявся дехто.
   Вона комiчно сплескувала руками:
   - Гiмназiю? Гiмназiя для панiв. А для нас - дзуськи!
   Тодi один незграбний хохол авторитетно заявив:
   - Це паходной Ленiн...
   - Да руки порепанi.
   ...А за вiкном стояла туга, i звисала туга з дроту, що  йшов,  вiдходив
за стовпами невiдомо куди.
   ...Хуртовина, морози, станцi? з заметеними  дзвонами,  зрiдка  туга  на
дрiт, а завжди:
   - Д'ех! Революцiя - так революцiя!
   А потiм знову холоднi вагони, довгi потяги, потяг, як воли, i раптом:
   - Стоп!
   - Що таке?
   - Нема палива.
   Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику  фугу,  у  дикий  нiмий
степ.
   Тiльки забув я ще сказати:
   Частенько, коли потяг зупинявся на станцi? "на неопред?льонно?  вр?мя",
товариш Жучок, упоравшись бiля походно? кухнi, виходила з вагона  невiдомо
куди, i довго ?? не було. А вiдтiля вона приходила завжди в зажурi.
   Чого в зажурi?
   Це буде видно далi.
   Плакати! Плакати! Плакати!
   Гу-у! Гу-у!
   Бах! Бах!
   Плакати! Плакати! Плакати!
   Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень.
   Росiя. Укра?на. Сибiр. Польща.
   Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя.
   Азербайджан. Крим. Хiва. Бухара.
   Плакати! Плакати! Плакати!
   Нiмцi, поляки, петлюрiвцi - ще, ще, ще...
   Колчак. Юденiч. Денiкiн - ще, ще, ще...
   Плакати! Плакати! Плакати!
   Мiсяць, два, три, шiсть, двадцять... ще, ще, ще...
   Гу-у! Гу-у!
   Бах! Бах!
   Мчались мiсяцi...
   Минуло... я не  знаю,  скiльки  минуло:  може,  це  було  вчора,  може,
позавчора, а може, промайнуло двiстi лiт?
   Коли це було?.. А може, це васильковий сон?
   - Не знаю!
   I от - лiто, степове лiто. Це степи бiля Днiпра - недалеко Днiпро.
   ...Тепер ночi в лiтнiх степах.
   Це так чудово, так каламутно?
   Зна?те? Сидиш у степу й дума?ш про тирсу. Це  так  чудово:  думати  про
тирсу, коли вона та?мно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!
   Це так чудово!
   Ах, який мене жаль бере, що мо? попередники змалювали вже степ уночi. А
то б я його так замалював - ?й-право!
   ...Я при?хав.
   На третiй день одержую записку:
   "Товарiщ, ви, кажется, прi?халi ?що  в  пятнiцу.  Предлагаю  н?м?дл?нно
зарегiстрiроваться в яч?йк?".
   Кажу:
   - Секретар, мабуть, жоха, iз старих партiйцiв.
   Товариш усмiхнувся:
   - Тебе диву? записка? "Это чепуха".  От  ти  ще  понюха?ш  дискусiю.  В
печiнках менi сидить оця дискусiя.
   Я зацiкавився.
   - Що за дискусiя?
   - Почекай, сам узна?ш.
   I не сказав.
   ...Я пiшов.
   - Де кiмната ком'ячейки?
   - Он!
   Входжу.
   Дивлюсь - щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж "кiт у
чоботях".
   Ото штука!
   - Ви секретар ком'ячейки?
   - Я...
   - Вас, зда?ться, товариш Жучок?
   - Так.
   - Ну, так ми з вами знайомi. Пам'ята?те?..
   Вона, звичайно, все пам'ята?, але вперше заре?струвала мiй  партквиток,
а потiм уже говорила.
   ...Ясно: минуло стiльки часу. Товариш Жучок дочитала -  прочитала  "Что
такое  коммунизм"   (без   автора)...   Издание   N-го   боевого   участка
рабоче-крестьянской Красной Армии. I тiльки.
   А iнше так просто: ходить "кiт у  чоботях"  по  бур'янах  революцi?  i,
може, й сам не зна?, що вiн секретар ком'ячейки, а потiм узна? й пише:
   "Предлагаю н?м?дл?нно зарегiстрiроваться..."
   Одне слово, я, мабуть, i не здивувався, тим паче що минуло  так  багато
часу, а "кiт у чоботях" i тодi вже був -
   - "паходной Ленiн..."
   I, треба щиро сказати, друге видання Ленiна - "Паходной Ленiн" - таке ж
iнодi було суворе й жахне.
   От малюнок:
   Я завинив.
   Товариш Жучок очi драконом:
   - Товаришу! I вам не соромно?
   - Дозвольте... я ж... ?й-право... я ж...
   Товариш Жучок очi драконом:
   - Ваш партквиток!.. Давайте!
   Вiддаю.
   Пише:
   "Товарiщ такой-то в  таком-то  м?сяц?  пропустiл  столько-то  собранiй.
Получiл виговор от секретаря  ком'ячейкi  с  предупр?жд?нi?м  вин?стi  ?го
недiсцiплiнiрованность  на   обсужд?нi?   обществен-ного   мн?нiя   партi?
посредством  партiйного  суда  на  предмет  перевода   в   кандiдати   iлi
окончательного iсключ?нiя iз нашiх коммунiстiч?скiх рядов.
   Подпiсь".
   Точка.
   Коротко.
   Ясно.
   I трiшки того... нiяково.
   ...Звичайно, як i тодi (тодi - в дикiм степу), на нiй колiр "хакi",  бо
революцiя зна? одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором  "хакi".  Як  i
тодi: величезнi чоботи не на ногу. Як i тодi.
   - Дзуськи!
   Як i тодi, бузиновий погляд, бузиновий  смiх  i  носик  -  голiвка  вiд
цвяшка: кирпатенький.
   ...Як i тодi, були ночi, але вже не холоднi, а теплi, замрiянi -  лiтнi
степовi ночi.
   Тiльки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лiсовики тривожили  наш
тил. А з пiвдня  насiдав  розлютований,  поранений  (добивали)  ведмiдь  з
бiлого кубла велико? Росiйсько? iмперi?.
   А от дискусiя (в печiнках сидить!).
   ? ходяча фраза: треба бути начеку i не забувати про чеку.
   Зробили перефразовку.
   - Дискусiя - це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.
   Товариш Жучок каже:
   - Сьогоднi вечiр дискусi?!
   Ми:
   - О-ох! У печiнках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос).
   - Товаришу! Дайте менi на хвилину "Азбуку комунiзма".
   - Ах, н? м?шайт?, товарiщ. От я i забил: как  ето?  Фу,  чорт.  Значiт,
капiталiзм iм??т трi прiзнака: найомний труд... найомний труд...  найомний
труд...
   Хтось пiдказу?:
   - Монополiзацiя стредств проiзводства. I...
   - I iдiте ви к чорту, сам прекрасно знаю.
   ...А от на другiм краю:
   - Комедiя! Как  все  заволновалiсь.  Товарiщ  Ларiков,  неужелi  ви  н?
волну?тесь? Н? в?рю. Н? пов?рю, чтоб ви всьо зналi. Це до одного з тих, що
все знають:
   - Ну от, ?слi ви  всьо  зна?те,  скажiте:  когда  Ть?р  разбiл  велiкую
французскую комуну - в 71 iлi в 48 году. А? От скажiте.
   - А ви, товарiщ Молодочков, не хiтрiт?, н? випитивайт?, скажiте просто,
что ви не зна?те. I тогда я вам скажу.
   Молодчiков червонi?,  i  я  червонiю,  i  багато  з  нас  червонi?,  бо
бiльшiсть iз нас - це тi, що нiчого не знають, але цього нi в якiм разi не
скажуть.
   - Це ж дурницi - цi дискусi?, наче ми шкiльники.
   - I правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода  освiти.  Не  доста?  ще
екзамена з iнспектором. Iще чути:
   - Да, након?ц, дайте мн? на мiнуту "Азбуку комунiзма").
   - Фу, чорт, снова забил. Капiталiзм iм??т трi  прiзнака:  монополiзацiя
проiзводства... монополiзацiя проiзводства...
   - От бачите, все ж одно не зна?те.
   - Ах, оставьт? м?ня, товарiщ...
   Нарештi вечiр.
   Так: за вiкном, як i в iнших мо?х оповiданнях (не всiх),- громи гармат,
а десь у травах, а потiм на дорозi - кавалерiя. Наша? Кажуть, не  наша.  А
чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерiя, може, рейд.
   I хтось тихенько за травами - "може, завтра тут, де ми  сидимо,  будуть
папiрцi, ганчiрки й дух порожнечi, дух побiгу, дух крови".
   Але те забува?ться.
   ...Доповiдач скiнчив.
   Товариш Жучок:
   - Ну, товаришу Бойко, все-таки я нiчого  не  зрозумiла.  При  чому  тут
дiалектика, коли сказано iсторичний матерiялiзм? Ви як дума?те?
   - Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.
   Товариш Жучок очi драконом:
   - Як голова нiчого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.
   Ми говорили, ми плутались (з нами iнодi бувало навiть дурно). А все  це
називалось дискусiя. Товариш Жучок казала:
   - Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчiков?
   Вона рiшуче входила в роль педагога.
   А ми бiсились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу  бувшу
кухарку, на сьогоднiшнього секретаря ком'ячейки - на "кота в чоботях".
   ...Потiм вона бiгала, метушилась, збирала  жiнок,  улаштовувала  жiночi
зiбрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки  (Ленiн
сказав).
   Кричали:
   - Геть сем'ю!
   - Хай живе холоста женщина!
   А для плодючо? женщини казали:
   - Хай буде iнтернат, хай будуть спiльнi прачешнi й т. д., й т. iнш.
   - ...Товаришу Жучок, можна двох любити?
   - Це залежить вiд того, як ви зна?те  iсторичний  матерiалiзм.  Я  його
погано знаю, а тому й "воздержуюсь".
   Так от -
   - багато я написав би ще  про  товариша  Жучка,  i  це  заняття  вельми
цiкаве. Та, бачите, зараз пiв на  п'яту,  i  менi  треба  вже  спiшити  на
партзiбрання, бо там -
   - товариш Жучок N 2, а це значить... проте коли  ви  партiйний,  то  ви
самi зна?те, що це значить.
   Вона написала так:
   "Товаришу  Миколо  (це  до  мене,  Микола  Хвильовий).  Ви,   зда?ться,
пiслязавтра будете вже в Таращанськiм полку, а я зараз  буду  в  резервнiй
кiннотi:  там  щось  махновщина,  треба  поагiтувати.  Може,   нiколи   не
побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнiвайтесь на мене за дискусiю. Я
знаю, у вас - самолюбство, але в нас  -  темнота.  А  поскiльки  диктатура
наша... Словом, ви мене розумi?те: нам треба за рiк-два-три вирости не  на
вершок, а на весь сажень. З комунiстичним привiтом. Жучок".
   Але вона сьогоднi не по?хала, i ми ще побачимось.
   Побачились от де.
   Уявiть - порожня школа, полiтвiддiл. По кутках, на  столах  сплять.  Це
муралi революцi?. Частина з них по?де в полки,  подиви,  частина  ще  буде
тут, а потiм теж по?де в полки, в подиви.
   Це бурса революцi?.
   ...Було зоряно, а потiм стало темно - пройшли хмари.
   ...Побiгла мжичка.
   Мжичило, мжичило, i чогось було сумно тодi. Хотiв скорiш заснути.
   Але в кутку часто пiдшморгували носом i не давали спати.
   - Товаришу, не мiшайте спати!
   ...Мовчанка.
   Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було  мжички  й
не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву - iти на Москву,
на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.
   - Товаришу, не мiшайте спати.
   Мовчанка.
   ...Ви, мабуть, уже зна?те, що то товариш Жучок пiдшморгувала.
   Вона пiдiйшла до мене.
   - Ходiмте!
   Я здивовано подивився на не?.
   ...Вийшли на ганок.
   Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.
   - Ви плакали?
   - Так!..
   I засмiялась:
   - Менi трiшки соромно... зна?те... бува?.
   I розказала.
   Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i "кiт у чоботях",  але  i
?й бува? сумно й бува? не бува?:
   - Дзуськи!
   Тодi менi кирпатенький носик розказав, що ?й не 19,  як  ми  думали,  а
цiлих 25 лiт, що в не? вже було байстря i це невеличке байстря -
   - повiсив на лiхтарi козак.
   Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер  тяжко.  Це  було  на  Далекiм
Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.
   ...Я згадав снiговий степ.
   ...Iшла мжичка.
   ...Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.
   А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.
   Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
   А от маленький подвиг - це без сумнiву. А чий? -
   - Ви подумайте.
   ...Товариш Жучок N 2,
   N З,
   N 4,
   i не знаю, ще скiльки ?.
   Товариш Жучок N 1 нема.
   Зник "кiт у чоботях" у глухих нетрях республiки.
   Зник товариш Жучок.
   ...Ходить "кiт у чоботях" по бур'янах революцi?, носить  соняшну  вагу,
щоб висушити болото, а яке - ви зна?те.
   Так:
   - пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати  -  вишивати  золотом
або срiблом - це яскраво).
   Ми назвали -
   - товариш Жучок.
   А iсторiя назве -
   - "кiт у чоботях".
   Кiт у чоботях - тип. Точка. Коротко. Ясно.
   Все.



   ЮРКО

   На Донеччинi - завод.
   Уночi над заводом темно й недосяжно дума? небо.  Пролива?ться  на  небо
золото золотого шлаку - тодi в посьолку сниться...
   На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за
юртою тайга - холодна, в снiгах: бори, бори, i нема ?м краю.
   Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:
   - Або в завод, або за кордон революцiю робити.
   Послали в завод.
   Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi -  вiдходять
до моря, коли зi сходу - на запорiзький степ.
   ...Цех. Вийшли. Пiзно.
   Мовчазно  шумiли  машини  в  та?мнiм  напруженнi.  Зникали  постатi  за
машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводсько? ночi - глибоко?,  як
море бiля японського берега.
   Iшли: Юрко, Остап - люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi - холоднi
й теплi, близькi, далекi... люди однаковi, люди рiзнi).
   Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що дума? нiч?
   Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав.  Дивився  на  саженну  постать
Остапову...
   - ...Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i  залiзеш  у  кривду.  А
чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить  до  вас,  я
нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я ?х: по-свинячому  шукають
правди, богородиць наробляють - один розбрат.
   ...Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд  не?.
У не? ноги трiшки колесом i, як у молоденько? дiвчини, зiтхання.
   -...Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а  що  до  чого  й  досi  не
добрав. Така  вже  вдача:  як  вип'ю  пляшку,  то  й  за  власть  совiтiв.
Бiльшовикiв подавай - i квит.
   Юрковi було образливо, а Остап говорив:
   - Мо? яке дiло; хтось добере - нас  чимало.  А  Наталка  хай  у  ячейку
ходить, я нiчого не iмiю.
   Болото закумкало нiч. Де болото? То - жаби.
   Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:
   - Товаришу  Юрко!  Що  це  таке  -  емiсiя?  А  потiм:  що  це  таке  -
девальвацiя?
   - Ти краще постiль постели,- сказав Остап. А Наталка постiль стелила  й
уже з сумом:
   -  Мабуть,  довго  вчитися  нам:  революцiя  наша,  а  слова  не  нашi.
...Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в  Юркову  кiмнату,  бiлою
плямою стала край столу.
   - Я забула зачинити вiкно.
   - Зачинiть.
   Вона мовчки вийшла. Юрко думав про не?. Болiли плечi,  болiла  спина  -
цiлий день носив рейки.
   Без революцi?, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або,
або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей.  Багато
з них творять, багато - так.
   Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок.  Один,  два,  три.
Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко - потiм. (Потiм):
кида?ться до дверей. Наталка зупиня?.
   -...Що?
   - Пiдождiть, я вам снiданок загорну,  все  одно  запiзнились.  ...А  то
пiдставля? пiд його обличчя дзеркало.
   - Гарний?
   Вiн зна?, що все обличчя в сажi. Йому  нiяково:  чотири  днi  лягав  не
роздягаючись. Не вмивався.
   - Ех, Наталю!
   Вiн зiтхнув, але зачепити  ??  не  вiдважився.  Поспiша?  через  сонний
посьолок. Повз Торця пару?, а далi пару? в степу: тоскно дивитись на степ,
де мрi? далина. Наталка дивиться синьо, так бува? не часто, так  дивляться
не всi.
   I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це  не  Америка,
але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод - важко, а коли  приходив
додому, уперто думав про Наталку.
   Тече житт?ва рiка одноманiтно, глухо перекликаючись  в  осоках  (зелене
баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно).
   ?сть  заводський  клуб.  Улаштовували  вистави   -   заводська   молодь
(заводська молодь у футбол i лявн-тенiс гра?). Сьогоднi улаштували таку  -
на диво. Сам робiтник написав: i рай був,  i  пекло  було.  Виступали  (як
треба) промовцi: один доповiдач, а решта - так, сво?, заводськi.
   Одному кричали:
   - Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашо? фiрми. Юхим не  слухав
i все-таки договорив. I все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив "урою".
   Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:
   - Хоч свiйський, та хитрий... Щоб тебе дощем намочило!..
   Остап, Юрко, Наталка - теж на виставi. Остап теж сказав:
   - От тобi й революцiя: i не видно ??, i видно ??. Як  ота  благодать  з
неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.
   Наталка сидiла поруч Юрка. ?? тiло торкалось його  тiла,  i  йому  було
гарно. I спитала Наталка:
   - А що це таке, що й капiтал Маркса, i "Нива" Маркса: директорша колись
виписувала?
   Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:
   - А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржу?в був  Маркс,  i  в
нас Маркс. Невже одурили Ленiна?
   Прийшов... антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.
   Заводський паркан перстенi? мармурове: сiверко, димно, похмуро.  Вийдеш
за ворота - жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.
   Ах, давно це було, за молодости молодо?, коли юнi дзвони юнiсть  молоду
дзвонили...
   ...Кричали, кричали "кукушки", стукали, стукали молотки  за  брамою,  а
назад нема вороття.
   ...Посьолок забайрачився у вiтах.
   До заводу ходять через залiзницю - дорiжка така, вторована, повз  Торця
- рiка така: фабрично-заводська, хова?ться в степах.
   Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали,  що  не
так лекцi? чита?, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на
сподi сво?? душi запитував, а ви  звiдки  зна?те?  Фамiльярно  похлопували
його по спинi, а йому  було  чогось  непри?мно.  Таранкуватi,  мамулуватi,
"типiчнi сурйози",  але  вони  вважали  себе  за  справжнiх  представникiв
пролетарiату.
   ...I сказав Остап iз кутка:
   - Все це гарно, а ще б краще було, коли  б  хто  з  вас  хоч  пiвпляшки
дiстав.
   Голова фабзавкому примружив око:
   - I справдi, хлопцi, чи не випити?
   Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.
   - Пий, та не пропивай розуму,- сказав секретар.
   I Наталка пiдiйшла:
   - Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький
не п'??
   Вiн хотiв сказати, що не п'?, але подумав, що  йому  однаковiсiнько  не
повiрять: "вiн же з ним не живе".
   ...Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.
   ...Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили.
   -...От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й
у саму ком'ячейку записуй.
   Наталка сiла бiля Остапа.
   - Що в п'яного на язицi,  то  у  тверезого  на  думцi.  Товаришу  Юрко,
запишiть його в ячейку.
   Наталка говорила щиро, i обличчя  ??  було  свiтле,  як  винне  повiтря
восени - ранньо?.
   ...Над заводом знову думало небо - темно, недосяжно.
   Секретар сказав:
   - Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!
   Його спитали:
   - А я?
   - I твоя.
   - А я?
   - I твоя.
   Наталка взяла за руку Юрка:
   - I ?хня?
   Всi подивились i подумали, а секретар кинув:
   - Це гiсть.
   А Остап п'яно й нахабно засмiявся:
   - Це той, як його... як ото мiтинг був...- попутчик. Ха... ха...
   Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:
   - Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий,- i похлопав Юрка по спинi.
   ...Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.
   Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
   ...Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали  молотки.  В  гострих  лезах
тонкого упаду Юрковi тихi спогади.
   "...Попутчик... так..."
   Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам'яне - ми. Ми - король землi.  Ми
той, що в скажено-рухомому танцi машини керу? огняною електричною вагою  -
непереможною, всесильною.
   "Отче наш, електрично? системи вiку, да буде твоя непохитна воля там  -
на землi, як тут - у заводi".
   ...У вальцювальному цеху кипiло штавбування  нагартованих  шматкiв.  По
пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб'язким смiхом.
   "Попутчик... так..."
   Юрко вiдпочивав, Остап  стояв  бiля  розпалено?  печi.  В  руках  важка
крицева жердина... Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла
курява нагартованого кубла. Стогнала - на зовнiшн? повiтря.
   Остаповi м'язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:
   - Е-ех!
   Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:
   - Подавай! Подавай!
   Пiдкотилась одноколеска до  печi,  щiльно  притулилась,  як  дитина  до
материно? спiдницi. Остап iз силою  одкинув  дверцята  й  зашилив  у  пащу
жердину.
   I була бiла курява, а в нiй казковий велетень - Остап.  Вiн  боровся  з
огнем i знову крикнув:
   - Держи!
   Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.
   - Гата!
   "Попутчик... так..."
   Юрко дивився на це не вперше.
   Нудить пiд серцем - так завжди.
   Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.
   - Закуримо?
   - Давайте!
   Помовчали. Говорив Остап:
   - Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?
   Здвигнув плечима Юрко.
   Мовчали...
   Вони були люди рiзнi, люди однаковi.
   ...Залiзо спiвало...
   Люди жили не тiльки в заводi - i за заводом. Люди  -  не  воли.  Ходила
Наталка, ходив i Остап: "гуляти"; Юрко майже не ходив.
   (Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi - про це в другий раз).
   ...Блимали червневi зоряницi - це зорi. Палав  кра?вид  -  за  вечором.
Було душно. Заводська молодь у?дливо домагалась, щоб Юрко читав ?м лекцi?.
Вiн говорив, що не ма? часу, а вони знову приходили й знову домагались.
   Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли  о  шостiй  ранку  з
заводу.
   У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка - червона, горiли  очi.  Пiдвела  очi
вiд книги.
   ...Гарно...
   - Вам подоба?ться книга?
   - Менi подоба?ться книга.
   - Вiн подумав i взяв ?? за руку.
   - Гарно?
   - Гарно.
   Вiн сiв бiля не?:
   - Гарно?
   ...Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.
   Зацвiла метелиця - лiтнi курделi.
   Держав ?? руку, вона знизила вi?.
   Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.
   ...Проходила  лiтня  метелиця,  а  в  кiнематографi?  грала  музика   -
мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцi?.
   Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу - синi ночi, далекi
зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.
   I прийшла недiля. Наталка сказала:
   - Ходiмте на берег Торця.
   (Остап пiшов до фабзавкому).
   Юрко:
   - Ходiмте!
   Сказав просто, було не просто.
   Пiшли левадою. Наталка сьогоднi  надто  весела,  смiялась,  i  стан  ?й
манливо колихався. Була, як i завжди,  босонiж,  а  тому,  проходячи  повз
колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли
на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:
   - Я далi не пiду.
   Юрко сказав:
   - Ходiмте, товаришко.
   Наталка сказала:
   - Не пiду! Не пiду!
   Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:
   - Я не Остап, у мене бичачо? сили нема.
   Тодi вона пiдхопилась:
   - Остап! Остап! Остап!
   Поперед них промайнула стьожка срiбно-лусково? рiки. Пiдбiгли до верби,
що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
   Коли  сiли  в  тiнi  лапасто?  гiлки  на  пiску,  Наталка   з   реготом
розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не
встигла роздягтися, як бiля не? вирiс директорiв син.
   - Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною  купатися,  а  я  на
нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
   Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала  кущ
осоки.
   ...Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша,  густiша.
За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото  на  рiку.  Полями  йде
легкий смуток.
   Юрко сiв бiля  Наталки,  обняв  ??  однi?ю  рукою.  Вона  не  говорила,
дивилась униз. Вiн узяв ?? за талiю - вона не говорила. Вiн  поцiлував  ?й
шию - вона не говорила.
   Юрко подивився назад - було широке поле, i все було видно. Вони  сидiли
цiлу годину - так.
   Вона не говорила.
   Юрко думав ?? схилити на землю.
   Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь - iшла нiч.
   I сказала Наталка зажурено:
   - От я вже й забула. Нiяк не запам'ятаю емiсiю  й  девальвацiю.  Оце  з
пiвгодини думаю - де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.
   Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась  на  нього  здивовано.
Юрко сказав:
   - Пора додому.
   ...Вона ледве навздогнала його.
   Юрко писав до товариша (завтра): "...досi почуваю  гармати,  досi  бачу
барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цi??  тишi.  Припустiм,  я  не
пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти  розумi?ш  -  райрибою!  А
може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити  замах
на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв... А на заводi я теж не  можу  -
тут треба марудно?  працi,  а  я  не  можу.  Я  досi  почуваю  гармати,  а
завiдувати райрибою я теж не можу. Я..."
   Вiн (Юрко) писав довго, надхненно
   Ще була вночi тривога i гули гудки - на заводi пожежа.
   Остап прийшов пiзно - тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:
   - Пожар!
   - Де?
   - На заводi.
   Юрко сказав:
   - Я захворiв, я не пiду.
   Остап одягався, скаржився:
   - Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.
   Юрко не стерпiв:
   - А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже:
   - Це наше дiло, заводське.
   I вийшов.
   "Попутчик... так..."
   Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.
   За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.
   Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцi?.
   У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.
   Юрко пiдiйшов до Наталки:
   - Наталю! - i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.
   - Що таке? - i сiла на лiжко.
   I вiн сiв.
   - Я вам, як товариш, як...
   Вона подивилась на Юрка - йому горiли очi, i ?й спалахнули очi.
   Вiн узяв ?? голову й мiцно обняв.
   Вона тихо говорила:
   - У мене не було дiтей... Що ви кажете?.. Я не  хочу...  ...На  розi  в
меду горiла липа - пройшов солодкий дух.
   - Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу...
   (Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви дума?те, чи не час
менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останн? зусилля!)
   ...Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.
   - Якесь нещастя.
   Заводськi жiнки чують нещастя - серцем. Вискочила... ...На розi в  меду
горiла липа...
   А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана  зiрвалась
стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу. НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ
   Глибокi борозни лiт... I це - тоска... Куди сховаюсь вiд могил тво?х?
   ...А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети.  А
постать ?? прибила чвиря. Зна?те - чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло,
мережить скло.
   Школа, клас...
   До повiту - 60, до станцi? - 80.
   Навкруги: глуш,
   глуш,
   глуш...
   Це глибокий чатинник мо?? несибiрсько? тайги.
   ...Зна?те, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз  забуто?,  розвiяно?
поеми "Азiя".
   "...В п'ятому вiцi - дикiм i далекiм  -  вiд  Уральських  хребтiв,  вiд
Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни,  сармати,  германцi...  I
вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.
   ...Проходили  вiки.  I  прийшов  глухий  вiк  -  XIV.  I  на  невiдомих
азiятських верхiв'ях пiдвелась грiзна постать Темерлана..."
   Це nota bene до мо?? вiри: велика iстина землi:  сонце  пiдводиться  на
сходi.
   ...Сосни гудуть-гудуть...
   - Чого так сосни гудуть?
   - Хуртовина. Вiтри.
   Ох ви, сосни мо? - азiятський край!
   ...Школа, клас.
   Дiтвора спiва?:
   - Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет... ...Наталя
Микола?вна стурбована. Наталя Микола?вна бiжить:
   - Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це  ж  пiсня  державна!  Наталя
Микола?вна скiнчила прогiмназiю - то так далеко! - Нестiр - сторож:
   - ...Микола?вно! А хiба вже, мать, нема!
   - Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбу?тесь?.. Я  як-небудь...  Вона...
"як-небудь". Нестiр:
   - Ох, Микола?вно! Святий ви  чоловiк.  Потому,  як  менi  уздрiва?ться:
забули про нас буржуази... Пожалуйте, махорочки...
   Закурюють.
   ...Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги  на  великiй  рiвнинi.  На
холоднiй печi, в ганчiрках - фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе
бiля порога: Нестiр.
   Тодi сни... А може, та?мна ява?
   -...у другому двадцятого столiття, двадцять  рокiв  тому  вiн  при?хав,
бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.
   Стояв вересень.  Стояли  блакитнi  далекi  простори.  Тодi  обрiй  цвiв
гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.
   На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у не?  пишнi  молодi
перса, у не? золотi кучерi...
   ...(Ляжу на тво? тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..)
   ...Над архiпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пiсня.
   ...I курiв далекий обрiй, i  пахли  в  мрiях  мальтiйськi  мандарини  й
африканський мигдаль.
   -...Наталочко! Мо? миле котятко! Я  ввесь  дзвеню  цукровим  троском...
Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко!  Моя  зелена
наядо!
   Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила,  що  йде  тридцята
весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою туго? перси ревли вiд солодких  мук
отари самцiв.
   Вона:
   -...Олексо! Мiй божевiльний!  Я  п'янiю...  Налий  усю  мене  столiтнiм
медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!
   ...Мчався багряний олень по  горах,  по  долинах  часу.  Над  байраками
летiли журавлi! Курли! курли!
   I прокинулась рiка до порогiв.
   (Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацi??)
   ...Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах
i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся.
   (-Ляжу на тво? тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!)
   -...Микола?вно! Чи чу?те?
   - Чую, Несторе.
   - Мабуть, прийшов кiнець. З'?ли сукинi сини революцiю.
   - Бог його зна?, Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде.  Отже,  на
тому тижнi при?здили з наробразу, казали: все гарно буде.
   ...А сосни гудуть-гудуть...
   - Чого так сосни гудуть?
   - Хуртовина. Вiтри.
   Ох, ви, сосни мо? - азiятський край!
   ....Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:
   - Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших...  Треба,
каже (чита? по записцi)... двадцять п'ять архiво?нських комунiзмiв... Щоб,
значить, була правда... Що ви на це скажете?
   ...Пф! - свiчка погасла.
   - Бог його зна?, Несторе!
   . ...Перший осадчий прийшов з Правобережжя  через  Сагайдак  -  великий
чумацький шлях. Перша хата була на березi.  Але  рiку  випивало  сонце,  а
троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi  будiвлi  стояли
на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.
   ...Спiвала:
   - А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка...
   -...Наталочко! Мо? миле котятко!
   ...Вiн при?хав до бунту, коли в глибинах осель рiс  бунт.  Говорив  про
бунт - такий гострий, як бритва  на  горлi,  такий  грiзний,  як  смерч  в
океанi... шумують, шумують води: вал  за  валом.  На  сходi  -  маяк.  Рев
сирени.
   ...А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Микола?вна - це недосяжнi
кургани зiр.
   ...З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.
   ...А бунт вирiс i положив бритву на горло.
   Вiн:
   - Наталочко! Я йду туди, до них!
   - Iди, милий.
   Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються - хто  в  бунт.  ...У  Сибiр  на
золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.
   ...I знову сни... а може, та?мна яв?.. Хiба знала, що в  не?  закоханий
цей незграбний бородатий Нестiр?
   ...Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси.  I  нiколи
не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
   У п'ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал друго? молодостi.
I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзано? стеблини)  на  Нестора.
Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв ??.
   Але не зрозумiв,  ?  одiйшла  друга  молодiсть...  А  третя  нiколи  не
приходить.
   ...Брели роки. Пролiтали  журавлi,  горiли  свiтанки,  горiли  зорi.  А
вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.
   -...Чи  скоро  земля  воскресне?  I  бiжить  глибокий   чатинник   мо??
несибiрсько? тайги назустрiч свiжому вiтровi...
   День за днем, рiк за роком - у вiчнiсть... (- Гей, ти, Днiпре! Гей, ти,
сивий! Чи довго ще до навiгацi??)
   ...Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив  вiдтiля
пошту й тютюн "Бурас" за  дев'ятнадцять  копiйок,  у  синiй  обгортцi.  До
глибоко? ночi вони курили й грали у хвильки.
   ...Азiя - не Азiя. Провiнцiя - далi, провiнцiя - глибше.
   Далекий орiй димиться.  Темний  вiтер,  сiверко.  Бiлий  вiтер.  Замело
дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди.  Повстали  замети,  набi?.  За  сара?м
iржала, вила i рожала замети нiч.
   ...А сосни гудуть - гудуть...
   -Чого так сосни гудуть.
   - Хуртовина. Вiтри.
   Ох, ви, сосни мо? - азiятський край!
   ...Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник,  як
бабусина казка. Стояв по груди в  снiгу.  На  вiтах  горiли  червiнцi.  Це
остання згадка друго? молодости.
   ...Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск  холодного  сонця.
Розбив диск холодного сонця.
   I знову фуга.
   ...А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.
   У школi бiженець Стасик.
   Наталя Микола?вна чита? iсторiю: - Поляки гнiтили укра?нський народ.
   Дiтвора до хлопчиська:
   - Стасику! А ти ж полячок!
   - Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.
   I скаржилась Наталя Микола?вна. А Наталi Микола?внi кажуть:
   - Навiщо ж ви так говорите?
   - Боже мiй, нас так учили в прогiмназi?.
   А то ще бува? з Богом. Дiти:
   - Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й  Наталя  Микола?вна
вдома вiрить: ми самi бачили.
   I ще:
   - Наталю Микола?вно! А навiщо ви iкону зняли?
   - Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволя?.
   ...Давно це: до Наталi Микола?вни з'?жджались iз сусiднiх сiл  учителi,
учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
   А село темне й гни? в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi
умiють лiкувати бешиху.
   Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:
   - Ну, вже завтра об'язательно  продамо  двi  пляшки,  а  тодi  й  хлiба
купимо.
   - Купiть, Несторе!
   ...Налили по рюмцi. Випили... Темнi?... I знову надворi фуга.
   ...А сосни гудуть - гудуть...
   - Чого так сосни гудуть?
   ...Хуртовина. Вiтри.
   Ох, ви, сосни мо? - азiятський край!



   СОЛОНСЬКИЙ ЯР

   I

   До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi  лiси  Полтавщини  i  за  три
верстви зупинилися.
   Стоять стiною, хмуряться.
   В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.
   Солонський Яр: як i село.
   В селi пахтить дубовим молодняком, сто?ть над яром - селом, а  нижче  в
провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки  за  десять  верстов
виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.
   Удень над селом сковза?ться клапоть перламутрових хмар, а  вночi  хмари
зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями  -  i  лiс,  i
село, i небо.
   Тодi горить, чару? папороть.
   Солонський Яр - природна фортеця.
   -Солонськi острожники казали:
   - ? Холодний Яр, це - Солонський Яр... Атож...
   А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:
   - I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш ?х вiдтiля.
   Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.
   - Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав...
   ...Коли приходить  нiч,  Млинки  напружено  дивляться  на  темну  стiну
полтавського  лiсу  й  чекають.  Але  невiдомо,  в  яку  кошару  забредуть
солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.
   Вранцi дiзнаються, кого обiбрано "до цурки".
   ...Сто?ть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрi? ранковий
шлях, од вiтрякiвперехиля?ться на дiлянку молодняку.
   ...У немите вiкно волосно? Ради дороги майже не видно.
   Савко Гордi?нко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й
пiдiйшов до натовпу.
   - Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?
   - Аякже: Матвiя Юхименка.
   Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:
   - Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.
   У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.
   Савко вдарив себе по чолi:
   - От напасть... Прийдеться воювати.
   Згодились.
   - Дивiться, вам виднiше... А що напасть - то правда.
   Але Савчин сусiда попередив:
   - Ти гляди, Савко, п'ять предсiдателiв  ухекали,  то...  може,  й  тебе
отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.
   ...А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й  зникали  за  тинами.
Iще чути було там про Савка:
   - Така йому фортуна: плохий буде -  хай  голову?,  а  зачепить  -  лихо
буде...
   Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi  почало  темнiти.
Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.
   ...Пахло дубовим молодняком.

   II

   "...Наказую негайно  виловити  банду,  що  в  Солонському  Яру.  Отряда
прислати не можу, бо майже всi люди в роз'?здах".
   Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.
   Савко подумав: "Дiйсно пора".
   Зiбрав мiлiцiонерiв:
   - Гайда!
   Мiлiцiонери - старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
   Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:
   - А що, того... можна буде в Солонiвцi самогону... Чу?ш, Савко?
   Голова не чу?, задумався.  Дума?  вiн,  що  йому  робити:  острожникiв,
звичайно, на селi не застанеш, а солончани сво?х не видадуть.
   ...Скоро в'?хали в лiс.
   Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо  йде  в  гущавину
вiд ударiв копит.
   Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i  чогось  тут  журливо.  Насторожились
кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на  ввесь
лiс.
   Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з
Савчиним.
   - Слухай, друже, може, не будемо тривожити ?х, уладна?мо?
   - Це кого? Солончан?
   - Авжеж!
   Савко сказав:
   - Наказ ?сть з у?зду. Нiззя.
   - Ага... Ну, то iнше дiло.
   А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
   - Слиш, Савко! Кажуть по газетах - румунський  король  селянам  слабоду
проголосив?
   - А тобi що з того?
   - Та як же: все таки слабода...
   Савко скрушно похитав головою:
   - Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?
   - Звiсно, що нi.
   - Отож-бо й ?. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.
   Останнi  четверо  мiлiцiонерiв  пахтiли  цигарками  i  мовчки  оглядали
гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а  потiм  струмками
розходився за вiтами, за зеленню.
   ...Пiд'?жджали до Солонського Яру.
   Дорiжка веде прямо в село, а треба за?хати з iншого боку.
   Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.
   Загiнчани потикали обличчя в арчики,  а  конi  легко  хропли  й  уперто
продирались до рiжi.
   Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.
   Ту? нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.
   ...Порiшили: коли ви?дуть на рiжу,  гайда  на  Голохватський  край  (це
квартал у Солонськiм Яру).
   Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.
   Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.
   Нарештi загiн вискочив на рiжу.
   ...Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.
   - Стiй! Куди бiжиш? Стiй!
   Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.
   Савко скрикнув:
   - Стрiляй у повiтря!
   Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.
   Пiд'?хали до голохватських будiвель.
   - Дома хазя??
   Виходили  баби,  перелякано  дивились  на  загiнчан,   але,   впiзнавши
млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.
   - А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А  ми  подумали  -i
справдi комунiя наскочила.
   Савко суворо подивився i спитав:
   - Де ваш предсiдатель?
   - Та староста ж!
   - Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову.
   Незабаром прийшов голова. До нього:
   - Де тво? голохвастiвцi? З у?зду прийшов наказ заарештувати ?х.
   Усмiха?ться:
   - Де ж я ?х  вiзьму...  Господи!  Лiси  ж  такi,  слава  тобi,  Микола?
угоднику, не маленькi - ? де сховатися.
   А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:
   - Пожди, Савко, я, мабуть,  пiду  дiстану  чогось.  Як  же  так:  гостi
при?хали, треба ж таки пiдправитись.
   Савко рiшуче одрiзав:
   - Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
   Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:
   - Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, ?й-богу!
   Але  млинкiвський  голова  нiчого  не  слухав.  Наказав  сво?м  хлопцям
вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а  "старостi"  наказав  негайно
подати пiдводу.
   Зарепетували, заскиглили баби; заметушився "староста".
   Зашумiв Солонський Яр.
   У кожнiй хатi розчинено скриню й повибирано з не? одiж  на  пiдводу.  А
вiд'?жджаючи, Савко пообiцяв ще й спалити все голохвас-тiвське кубло, коли
острожники не з'являться доброхiтно в Млинки.
   Скоро загiн iз пiдводою зник у лiсi, i  до  хатiв  посунулись  чоловiчi
постатi. I довго чути було грiзний гомiн у Солонськiм Яру.

   III

   У Млинках гомонiв базар. Декiлька осiлих тутешнiх циганчат сiпали коней
за хвости й вигукували, як двiстi лiт тому.
   Бiгали, лопотiли перекупки.
   А бiля блискучих гiр горшкiв стояли поважнi гончарi Полтавщини.
   Савко й  рудий  мiлiцiонер  носили  по  базару  шмаття,  що  забрали  в
Солонськiм Яру, i викрикували:
   - Люди добрi, пiзнавайте сво? добро!
   Пiдходили, лапали одiж, хитали головами, але нiхто не ризикував пiзнати
сво?.
   В натовп падало бiле сонце,  й  пахло  сливами  й  яблуками.  Пахло  ще
кiнським потом, i мукали покiрнi корови.
   ...До Савка пiдiйшов низенький чоловiк  в  обiдранiй  свитинi.  Обличчя
йому стягнуло зморшками, i здавалося, що вiн плаче.
   Полапав зелену хустку, погладив ?? нiжно й ледве чутно промовив:
   - Конешно, Дуньчина... Дуньки мо??... Але раптом зник кудись: впiрнув у
натовп. Тiльки бiля "потребiлки" вiн пiдiйшов знову до Савка  й  тоненько,
нiби горох розсипав, запитав:
   - А що, Савко, чи не чути, довго ще вiйна буде?
   А потiм ще полапав зелену хустку й зiдхнув про себе:
   - Конешно, Дуньчина...
   ...Мекають вiвцi. Через базар пройшла отара, i пил сховав  сонце.  Десь
викрикують щiтники й  бiжить  гул  за  вигiн,  де  стоять  забитi  панськi
будiвлi.
   - Люди добрi, пiзнавайте сво? добро.
   ...Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани;  злосливо,  лукаво
дивляться на нього. А коли поверта?ться до них, вони показують йому спину,
а по спинi бiсового батька пiзна?ш.
   Рудий мiлiцiонер виблиску? червоним носом, i вiд нього далеко  несеться
дух самогону.
   Iще з годину походили - нiхто не призна?...
   - Що за напасть!
   Пiшли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття бiля шафи.
   ...В Радi повно народу.
   Зайшло декiлька чоловiка в кiмнату голови:
   - Не так ви робите, Савка, не слiд його виносити на базар.
   - Чому це?
   Пiдiйшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
   - Тут вони.
   - Хто це?
   - Та солончани ж, голохвастiвцi.
   Вдарив себе Савко по потилицi:
   - Так он воно чого нiхто не визна?!
   Покликав рудого мiлiцiонера:
   - Зараз збери хлопцiв, треба оточити, голохвастiвцi тут.
   Похитав головою рудий:
   - Де там ?х тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох.
   Нiколи  Савковi  базiкати,  схопив  гвинтiвку  й  побiг.  Ходить   повз
гончарiв, нiби горщики уважно розгляда?, а сам оком уп'явся в натовп.
   Гра? сонце в горщиках, i весело виблискують тори гончарського добра.
   А голохвастiвцi, мабуть, запримiтили щось недобре - до коней пiшли.
   Нарештi Савко побачив ?х. Кинувся у натовп.
   Але вже було пiзно: тiльки пил закурив до вiтрякiв, що  на  полтавський
лiс.
   - Гай, держи!
   Савко нацiлився й вистрiлив.
   Галас! Галас! Галас!
   Але голохвастiвськi конi зникли вже за вiтряками.
   Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого мiлiцiонера
- й гайда за солончанами.
   ...Затривожився базар, гончарi заходились  складати  горщики  на  вози,
циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворiв.
   Тiльки щiтники уважно розглядали свiй крам у скриньках i  ще  закликали
до себе наляканий нарiд.
   Десь кричала перекупка:
   - Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрi, держiть злодiя!

   IV

   ...Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах  чорнозему  й
зойка? росою на обнiжках сво?х золотих ланiв. Блука? вона за  вiтряками  й
нiяк не найде веселого шляху.
   ...Болить наше мiльйонове серце,  i  хочемо  запалити  ?й  груди  сво?м
комунiстичним сяйвом... Темна наша батькiвщина...
   ...Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:
   - Втекли!
   В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.
   Втирав хусткою пiт.
   - Повернемо, мабуть, додому, чи що?
   - Нi! Гайда на Солонський Яр.
   - Та чого ж ми по?демо?
   - А того, що треба видивитись, осточортiли вже.
   Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був
упертий.
   По?хали. За пiвверстви зупинились,  позлазили  з  коней  i  з  гущавини
оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але
по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село  -  усе  ховалося  в
зеленiй тишi.
   Так перебули, мабуть, з  пiвгодини.  Потiм  Савко  казав  пере?хати  на
другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
   Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр,  i  знову  гостро  пахло
молодняком. Зiрвався за?ць i залопотiв по листях.
   (...Темна наша батькiвщина, i темнi  в  нiй  лiси.  Тягнуться  вони  на
Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).
   ...Казав мiлiцiонер:
   - А може б, помирилися... Слиш, Савко?
   - Нiззя...
   - А то, ?й-богу, могорич запили б...
   Савко гостро дивився в гущавину.
   Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.
   Коли знову з'?хали на стежку, що веде на Млинки,  Савко  раптом  схопив
рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал,  i  далеко  пiшла  грiзна
луна.
   Конi рвонулись i кинулися з лiсу.
   Засвистiв вiтер.
   Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту  копит:  за  млинчанами
летiла погоня з голохвастiвцiв.
   Рудий мiлiцiонер зупинив коня:
   - Братцi, не бийте!
   Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як  божевiльний,  гнав  вiн
свою кобилу на Млинки.
   - Цок! Цок! Цок!
   Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв,  поки
острожники не вискочать iз лiсу.
   - Цок! Цок! Цок!
   Свистить вiтер у  вухах.  Гнiда  кобила  запiзнилась,  важко  диха?  на
дерева... (Невже навздоженуть?)
   ...Свистить вiтер.
   ...Нарештi Савко вискочив у поле.
   На  заходi  жеврiло  (конало)  небо.  Десь  горiли  бур'яни  пiд  огнем
польового повiтря. Поле горiло бур'янами.
   Знову гримнув випал - то вискочила на узлiсся ватага солончан.
   Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.
   Захропла.
   Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.
   Ватага зупинилася.
   Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.
   Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.
   Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першо? хати.
   Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору...
   ...Скоро в дворi були й солончани.
   ...Млинки наче  вимерли,  тiльки  собаки  завзято  гавкали  по  дворах.
Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили.
   Голохвастiвцi витягли з хати хазя?на:
   - Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? '
   - Та я ж... ?й-богу... Свиснув чмiлем у повiтря нагай.
   Хазя?н заплакав i вказав на комору.
   Заревли солончани, оточили будiвлю.
   Гей, ти! Чого перелякався - вилазь!
   I наставили пiд комору одрiзи.
   ...Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.
   Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.
   Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.
   Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.
   ...Млинки мовчали.
   ...За вiтряками голохвастiвцi зупинились;
   - Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!
   ...А потiм дво? одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й  пустили  два  червонi
пiвнi.
   ...На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни.
   Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони.  Загаласували
вулицi.
   - Рятуйте! Рятуйте!
   ...А глибоко? ночi iз злизаного пожаром краю посунулись  натовпи  людей
до голохвастiвцiв.
   ...Тi?? ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.
   I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни, i
гостро пахло дубовим молодняком.



   СИЛУЕТИ

   Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека  (там  був
знайомий, теж далекий, але вiн робив  посадку  поза  чергою)  й  чекав  на
потяг. На станцi? було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в  постолах,
i було прокисло.  В  залi  першо?-друго?  класи  буфет:  двi-три  сосиски,
три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека  шипiв  блiдо-зелений  самовар,  з
нього й подавали чай випадковим подорожникам,  що  випадково  застряли  на
закинутiй станцi?. I от станцiю так далеко закинуло, що  тiльки  скажеш  -
"дивно!".  Навiть   повiтовий   город   (маячить   вiдци).   прокида?ться,
насторожився, а тут i досi в "мужськiй уборнiй" лежить огризок  сосиски  й
ручка вiд кулемета "Махim".  Але  саме  ця-то  станцiя  й  ворушила  сво?ю
приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було  тихо,  радiсно,
лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй  перону  рiзкими  дзвонами  на
повiстку. Потiм удари одлунають - i знову тихо. Дядя Варфоломiй  вийняв  з
кишенi телеграму й перечитав ?? ще раз. Стефан писав так: "? д ь т е. З  г
о д н и й". Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I  слiд:  на  то
вiн i брат. Не можна ж ?? залишити  в  такiм  становищi.  I  тут  же  дядя
Варфоломiй подумав: "Чудово! Божественно! При?де  -  курочок  розведе!"  А
потiм ще подумав (по традицi?: "хто не був молодий, той не  був  дурень"):
"А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Су?та житт?йська".
   Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з  далеким
знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу  (вшиву,  коли  вiтер  рветься  в
щiлини, а пiчки ще нема;  коли  придавлять  так,  що  тiльки  охнеш;  коли
одноманiтний стук  колiс  заколиса?  й  присниться  все,  що  пройшло,  що
вiдходить - i жах, i грюк, i чорт  зна?  що),  за  таку  дорогу  остаточно
розболиться  тiло.  Потяг  летить  за  гори,  за  лiси,  на  пiвнiч.  Дядя
Варфоломiй дрiма?. I сниться йому це:
   ...Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в  кучеряшках  (в
каштанових, як каштан) i так нагаду? строкатий плакат, нiби вiн висить  на
перших громах повстання.
   "...Ну добре! Коли тобi так плакатне, що  ти  забула,  не  хочеш  знати
родину, то..."
   ...Дядя Варфоломiй хвилю?ться:
   -...Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш.  Дай  i  менi
сказати.
   Замовкла.
   -...А тепер я тобi скажу. При?жджа? в наш  город,  провiнцiальний,  так
сказать... Ми ж  люди  темнi,  провiнцiальнi,  так  сказать  (iронiя)  ...
При?жджа?, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i  кричить  на
всю горлянку:
   "Што тут розв?шалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!" I що ти йому  на  це
скажеш? Ну?
   Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський - син Михайла - живе у  Вiднi  й
бiльшовик, i, як резонно замiча? Стефан, Веронiка нiчого не доказу?.
   Дядя Варфоломiй трiумфу?.
   I розказу? ще про другого, "онi, так сказать" -
   - Про?хал дв?стi вьорст по Укра?н? i не нашол мови,  но  зато,  правда,
нашол укра?нскi? настро?нiя.
   - Ага! Ага!
   Дядя Варфоломiй ще трiумфу?. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння
й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збира?  книги:
чверть  години  на  лекцiю.  Дема  надхненно  дивиться  на  небо,  вiдкiля
прорвалось сонце.
   Стефан сказав:
   - I все-таки я за Веронiку.
   Дядя Варфоломiй розмаху? руками. Пода?ться корпусом:
   - О, безумовно! Як же: рука руку ми?. Тодi Стефан ще каже:
   - Ви, дядю, вчитель гiмназi?, i я уявляю, що  ?  вашi  учнi  -  мабуть,
безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати  в  фабричнiй
авдиторi?. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на  речi?  Хоч  би
посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви зна?те:  який  обсяг  мiж  вашим
полiтиканством i автором "Вiн iде"?
   Дядя Варфоломiй хвилю?ться:
   - Софiстика! Софiстика!
   А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:
   - А ти б чого хотiв?
   - Як чого?
   - Якого хвiстика?
   Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумi?.
   Тодi, звичайно, трiумфу? Веронiка. Дядя Варфоломiй розмаху? руками i -
   - бац!
   - побiг на вокзал, не попрощавшись,  на  дачний  потяг,  щоб  знову  на
закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а  потiм
уже додому, на заняття.
   ...I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi  снiги.  I
от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це
Дема. Дема сто?ть бiля мольберта i з мукою дивиться на  лiнi?.  Вiн  каже:
"Коли я нарештi напишу картину?.." А далi йде мiська  нiч,  десь  тривожно
б'?ться калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла.  Iде  свiтанок
анемiчний, матовий, зажурний. Дема сто?ть бiля вiкна, здавивши голову, пiд
очима лежать  синицi,  i  погляд  його  блука?.  Дядя  Варфоломiй  спитав:
"Стефане, чи не збожеволiв вiн?" А Дема пiдiйшов i написав:
   "Мане, факел, фарес..."
   Десь закричала Веронiка.
   Дядя Варфоломiй прокинувся.
   Чорт зна? що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя
Варфоломiй каже тихо, ледве чути: "I слава Богу!.. Потяг  мчить".  У  дядi
Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже хова? теплу  надiю,  що
змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить  хтось  сво?м  смiхом  у  цiм
домi, що на  Тарасовiй  вулицi,  вище  вiд  гiмназi?,  в  тихiм  повiтовiм
мiстi... Чудово! Божественно: в кiмнатi музика - це спiва? тиша сво?  тихi
мелодi?,  за  дверима  садок  i  пищить  птичка   "чик-чирик!   чик-чирик!
чик-чирик!". А хтось каже: - Дя-адя! - нарозпiв, i тьохка? солов'?м серце.
Дядя Варфоломiй ще раз згадав  телеграму.  Ще  раз  вийняв  ??  з  кишенi,
полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.
   ...Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса.  Знову  дрiмалось.
Тра-та-та-та... Тра-та-та-та... I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався  в
щiлини.
   ...I сниться все, що пройшло, вiдходить - i жах, i грюк,  i  чорт  зна?
що.
   ...Потяг мчав на пiвнiч.
   Дядя Варфоломiй при?хав. На порозi стрiча? Стефан. Дема спить, хропить.
Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:
   - Нарештi. От дорiжка!
   Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя,  очима
й мовчки розв'язу? клунок. Дядя Варфоломiй спитав:
   - Ну, як дiла?
   - Нiчого.
   - Добре. I ми нiчого, живемо - хлiб жу?мо. "Красную Ниву" виписую. ?сть
i вiршики, i "технiка" - все  як  полага?ться.  А  то  iнодi  пiсля  обiду
полiтичний огляд прослуха?ш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.
   ...Вузлик  розв'язаний.  Пахне  свiжим  хлiбом,  ще   чимось   смачним,
солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе
з Демою на сухарях.
   -...Як же Веронiка? Часто бува? в тебе?
   - Два тижнi не бачились.
   - Два тижнi?
   - Так, i не знаю де, бо жила  ранiш  за  раднаргоспом,  а  тепер  треба
шукати...
   Дядя Варфоломiй перебива?:
   - Так ти з нею досi не говорив???
   - Нi.
   - Нехороше. А виклика?ш телеграмою.
   - Я написав тiльки про згоду...
   - Нехорошо.
   Дядя Варфоломiй  ма?  вигляд  остаточно  ображеного,  i  це  для  того:
завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi  спiвають
зараз олесiвськi  солов'?,  i  пахнуть  там  укра?нськi  троянди,  зна?те,
пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.
   ...В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш.  Наприклад,  на  столi:
"Капiтал", тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело  i  -  чого  тут
тiльки нема!
   В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики  мешканцiв,
чути - кричить, грима? брук. Город пiдвiвся, i  летять  мотори,  i  бiжать
тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок.  Над  городом  нависли
велетнi пiвденно-захiдних хмар.
   Дядя Варфоломiй при?хав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном
i сiв на кровать. Тодi вiдхиля? ковдру й лоскоче п'ятку Демово? ноги. Дема
мука?. Дядя регоче. До Стефана:
   - В драмi був?
   - Нi, на концертi молодо? фiлгармонi?. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:
   - Ах ти, ячейко!
   -...i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi  масиви
весняних хмар туди далi - звичайно його не  видно,  а  вiн  ?  на  пiвднi:
маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:
   "Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину". А
Дема казав з патосом - "Ой ти, краю мiй тривожний - виконкоми й сум!.."
   ...I, значить, у цьому  городку  жила-була  сiм'я:  папа,  мама,  брат,
сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так  (iз  драми  батьки  й
дiти): папа прокляв дiтей - Стефана й  Веронiку,  тому  що  вони  пiшли...
Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а по?хали в Болгарiю.  Дядя
Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема  iншо?  фамiлi?,  просто
товариш... I от городок (крiзь  сивi  масиви  весняних  хмар  на  пiвднi),
закинута станцiя, спогади,  революцiя.  I  кричить  революцiя  над  вухом:
Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i  Досто?вський,
i Рафаель, i глибина глибин.
   А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця,  бабуся).
Веронiка перейшла на другу квартиру - i бабуся  перейшла.  Тепер  Христина
каже:
   - Що з мо?ю Веронiкою зробили? Не зна?ш, Стефане?
   Стефан мовчить...
   ...Дядя Варфоломiй ще полоскотав:
   - Ах ти, ячейко!
   Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:
   - Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чу?ш?
   Тодi йшла весна.
   Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно - пожарами. З  далеких  курганiв
республiки на лонi сизо? безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i
по вулицях проходив сторожкий, запашний  шум.  Ночi  клекотiли,  кипiли  й
зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На  прозорiй,
чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.
   ...I от сидить  Веронiка  й  робiтниця  Христина.  А  от  з  книги  дум
народнiх:
   прийде,  гряде  час:  забармашать  посьолки,  машини,  заводи,   оселi.
Забармашить земля. I як музика польових просторiв, лл?ться ця  надзвичайна
агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають  вечiрню  молитву,  коли
жеврi? свiча загiрного сонця.
   -...Слава в верхiв'ях революцi? i на землi радiсть.
   ...Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбира? сво? сиве волосся. I каже
Христина:
   -...Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум,  що  в  тебе
нема нiкоторо? правди? Буржуй ти - i больш нiчого. А що я безпарт?йна,  то
я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацько?  собрання.
Должон за правду стоять.
   ...Веронiка сидить, нахиливши голову.
   На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт  iз  слобожанських
степiв, що оточили город. Весна.
   I лише сторожкий клекiт по  туманних  шляхах.  I  спiва?  боян  вечiрню
молитву, i каже слово "о  полку"  людяности:  за  морями,  за  лiсами,  за
широкими тривожними ланами лежать  золотi  пiски,  i  блукають  там  отари
здiйснених бажань, i чути вже шум - то зграями линуть на захiд. I кажуть з
тоскою:
   - Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах,  далеко,
за невiдомiсть. Боян змовк. ...Веронiка сказала:
   - Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,
   Христина сказала:
   - Товаришочок! Чого ти така сумна  стала,  змарнiла  зовсiм?  Парубчину
тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка  сiла  бiля
Христини й перебирала ?? сиве волосся.
   -...Зна?те, колись у дитинствi в мо?? мами були обмороки. I от я бiгала
за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, зна?те, дуже кохала маму.
I менi хотiлось ?? закохати, зовсiм, щоб мене не було.  Ляжеш  бiля  мами,
притулишся до не?, i так щiльно, що хочеться влiзти в ?? тiло, злитись  як
одно тiло... I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як  смерть,  i
?? одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала  свою
лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб  болiло.
I тодi, зна?те, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!
   Змовкла й ще сказала:
   - Це радiсть терпiння, бабусю.
   ...На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка  прокинеться
брук. В кiмнатi вогко, жеврi? каганець.
   ...I в цей час на другому  кiнцi  города  за  рiкою  Дема  сто?ть  бiля
мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою  дивиться  в  глуху  весняну
iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями.  Навпроти
в кабачку "Дайош" раз у раз одчиняються дверi i випускають,  i  випускають
(як це в Горького?) "безпокойних i iних".
   Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться  в  глуху  весняну
iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: "Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю
завтра пiти". Стефан сказав: "Не знаю. Я,  дядю,  в  полiтичних  дiлах  не
фахiвець".- "А хто ж ти?" Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг
спати. Спить.
   ...Стефан, як i завжди пiсля  роботи,  спокiйно  чита?  газети  й  щось
заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi  очi,  як  в  оленя,  уважно
дивляться крiзь окуляри.
   -...Демо, покинь! Лягай спати.
   - Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от  -
мо? пензлi лежать.
   Стефан усмiхнувся:
   - Знову за сво?. Чудний ти, Демо.
   Тодi Дема кида?ться до столу й жагуче говорить:
   - Образливо оце; от ти такий собi Стефан, ма?ш такий же свiтогляд, як i
я. I чого ж тво? життя так тихо, лагiдно йде? Чому мо? не так? Ти не  хам,
ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл...
   - Дякую за комплiмент!
   - Дякуй - не дякуй, а це  правда.  I  от  виходиш  ранком  спокiйно  на
роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм чита?ш газети. Що це?
   Стефан ще усмiха?ться, пiдводиться й дивиться на гори важких  хмар,  що
мовчазно стоять над покрiвлями.
   -...Я,  Демо,  бувший  математик,  фiзик,  i  я  знаю,  скажемо,   цiну
Декартовiй системi координатiв... Лягай спати. Я теж утомився.
   ...Проходили шумно по вулицi натовпи  з  опери  й  зникали  поодинцi  у
вогких масивах весняно? ночi.
   -...Слава в верхiв'ях революцi? i
   на землi радiсть.
   ...Гряде  весна.  I  повiнь  так  шумить,  що  на  серцi   надзвичайний
божевiльний пожар.
   Дядя Варфоломiй пiшов у город.
   ...Було свято. Були  вдвох:  грали  в  шахи.  Дема  розказував  щось  з
iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю  мат!
про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя  чудову  казку:
"Рiкi-Тiкi-Тавi".  Дема  пiшов.  За   стiною   хтось   у?дливо-одноманiтно
повторював:
   - Суб'?кт в об'?ктi.
   Стефан подумав, чогось згадав старого  ?врея-ортодокса  з  Полiсся.  Аd
litteram.
   ...А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль  i  Ко.
Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамва?, собор, брук.
   -...Веронiка не приходила?
   - Нi! - це Дема.
   - Варфоломiй казав, що бачив ??.
   ...Дема  сто?ть  бiля  мольберта,  й  знову  пада?  тоскний  погляд  на
мольберт. "Тiльки лiнi?". Бiльш нiчого. "Тiльки лiнi?".
   ...Трамвай, собор, брук.
   А дядя Варфоломiй  дiйсно  бачив  Веронiку.  Бачив,  як  вигляда?,  але
Стефановi про  це  не  сказав.  Обiцяла  завтра  зайти.  Веронiка  йшла  з
парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню.
Радiсть так лоскотала, що прямо - чорт! Веронiка розказала, що живе  тепер
на Поярних Посьолках. Перебралася з  квартири,  що  за  раднаргосом.  Дядя
Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала...
   "Ну, не кажи". I  тут  же  згадав  телеграму.  Дядя  Варфоломiй  навiть
ужалив: "Чого ж ти така неплакатна?" Веронiка сказала:  "Не  вiк  дивитись
плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше.  Виросла  досить  з  того
часу. Не мала дiвчина".
   Дядя Варфоломiй глянув на не? й раптом зрозумiв:
   "Веронiка жона". I згадав якийсь портрет з Третьяковсько? галере?...
   ...Це було вчора...
   ...А зараз пахло свiжим хлiбом,  а  з  вулицi  пахло  бензолом.  Стефан
подивився у вiкно.
   - Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь  арха?чного  покрою
пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема  по  пустельнiй  дорiжцi
саду. Покликав:
   - Веронiко!
   - Я.
   Коли увiйшла, обняв, довго держав  в  обiймах,  i  довго  не  говорили.
Гладив ?? каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.
   Синiй весняний вечiр танув.
   -...Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?
   Сказала, хоробливо усмiхнувшись:
   - По тво?й проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
   Стефан спитав про по?здку:
   - Ну, як, говорила з ним?
   - Знаю.
   - Що ж ти?
   - Нiчого!
   Стефан сказав:
   - Ну, ми ще з тобою поговоримо.
   Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.
   - Надягай.
   Вона одхилила його руку.
   Стефан незадоволено подивився:
   - В ролi страдницi?
   - Так.
   Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:
   - Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одрива?шся вiд не?.
До кого в робiтникiв антагонiзм - до iнтелiгенцi??  Помилка.  До  тих,  що
ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть  пiдробитися  пiд
них. Скажи щиро: "Я - iнтелiгент", працюй щиро, i маса буде поважати тебе.
   Веронiка зiтхнула i сказала:
   - Стефане! Це риторика, фразерство.- I тут же скинулась: - Проте я кажу
неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi  дорiжки.  Я  йду  по
цiй, ти по тiй - десь зiйдуться.
   - Веронiко...
   - Нi, Стефане, ти мене не перекона?ш... У тебе ?сть чай?
   ...Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на  портрет  Мiкель-Анджело.
Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.
   ...А вiтер на арфi грав, як у книзi "Золотий гомiн". За городом  шумiли
слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i  щастя  ?м,  як  вагiтнiй
матерi, що рожа? в перший раз.
   Дема сказав:
   - Коли я намалюю цю велику рiч, у якiй вiдчуваю  "сьогоднi"?  Як  легко
було писати картину на тему "повстання".
   Стефан сказав:
   - Ясно. Геро?чнi буднi важче написати, нiж геро?чне свято.
   Веронiка сказала:
   - Демо! Ти митець революцi?, а от "сьогоднi" ти й не напишеш,  тому  що
"сьогоднi" ? зовсiм не те, що каже Стефан. Не геро?чнi буднi,  а  геро?чне
терпiння. Зрозумi?ш - напишеш.
   Стефан сказав:
   - Це патетика. Це тво? босi ноги в калошах, Веронiко!
   - Може.
   ...Розмову кинули - увiйшов дядя Варфоломiй. Вiн прийшов  з  Донецького
вокзалу, з синього шуму. Вiн остаточно був радий, що  нарештi  й  Веронiка
тут, бо завтра якраз iде потяг на закинуту станцiю.  Дядя  Варфоломiй  був
певний, що Стефан умовить Веронiку, i вiн жартував.
   ...Дядя Варфоломiй говорив:
   -  Послухайте  старого.  Треба  ?хати.  Боятись  нiчого:  у   нас   все
"благонадьожно". Бiльше. Скажу по щиростi - матерiялiзм.  Як  у  свiй  час
носили винниченкiвськi сорочки, так тепер  наше  глухе  мiсто  поринуло  в
матерiялiзмi. Якась пошесть. Пiдеш  у  гiмназiю  -  матерiялiзм.  Пiдеш  у
просвiту - матерiялiзм. Навiть в автокефалi? про матерiялiзм чу?ш, словом,
цiлком "благонадьожно"... А наша, так сказать, генерацiя старих зубрiв, що
ведуть свою родословну вiд Грушевських, Петлюр та  iнших  -  цих,  зна?те,
елегантних панiв та паничок з орi?нтацi?ю  на  першу  паризьку  моду,  цих
скоро не буде. Де дiнуться - Бог його зна?. Напевне тiльки  це:  незабаром
станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв... ?демо, Веронiко - цiлком
"благонадьожно".
   I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: "Гарно б завести!.. I вся
ця су?та житейська... Охо-хо! Позiхнув i ретельно перехрестив уста.
   Тодi Веронiка сказала:
   - Демо, сюди не заходила Христина?
   - Нi.
   - Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.
   Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.
   Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як  же  так?
Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.
   ...Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль.  Зорi  творили  нечувану
загiрну симфонiю. Пiшли до  рiки.  Дядя  Варфоломiй  проводив  до  берега,
останнi  -  з  Веронiкою  на  спектакль.  Коли  виходили  за  город,  дядя
Варфоломiй, що йшов позаду  всiх,  покликав  Стефана.  Розмахував  руками,
хвилювався.
   ...З города сунулись вози. Перекликались у  вогкiй  веснянiй  iмлi.  На
сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав)  цедрою  з  лимона.  В  далинi
густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:
   - Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на  мотив:  "гей,
долиною, гей, широкою козаки йдуть". I це тому, що  я  чую  далекий  тупiт
фантастичних коней. Тому, що положила  на  мо?  серце  головку  малюсенька
дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.
   ...Веронiка мовчала.
   Тодi промовив Стефан:
   - Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.
   Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:
   - Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.
   Стефан подумав i кинув:
   - Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?
   Веронiка сказала:
   - Чула.
   ...Пiдiйшов Дема.
   - Про що ви говорите?
   Стефан:
   - Про цiнностi: Евклiдову  на  площинi  i  Лобачевського  на  сферичнiй
поверхнi.
   - Ну, це не про мене писано.
   ...Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник -  у
веснянiй ночi стояли два цигарковi огники.  Далеко  на  Поярних  Посьолках
спiвали дiвчата.
   По?дуть туди, до Христини.  Це  з  книги  дум  народнiх:  ходять  бояни
невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли  жеврi?  свiча  загiрного
сонця:
   - Слава в верхiв'ях революцi? i на землi радiсть!  I  чути  ще  боянову
молитву пiд тихий акомпаньямент земного  хору  -  весняного  шуму.  Сто?ть
чiтка вiфле?мська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: "... тво? життя,
ти, тво? руки, твiй кожний день - це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони
хочуть вiд мене? Невже  я  вирву  сво?  чингальне  серце,  невже  я  зможу
погасити цей надзвичайний ранковий пожар?" I пише дiва -
   жiночий ватажок - наказ. I, звичайно, вона добре зна?,  що  Христина  й
без не? це зна?, i, мабуть, у не? теж горить серце, коли бачить  Христину,
i вона не може погасити пожар сво?? творчости.
   - Слава в верхiв'ях революцi? i на землi радiсть! Боян  сказав:  "Можна
згорiти, як свiчка перед образом мо?? мадонни Христини".  Але  не  втихала
боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму.
   ...Сказав дядя Варфоломiй:
   - Стефане, йди сюди.
   Пiдiйшов.
   - Ну, говори по правдi: вламав?
   Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.
   ...Сплеснули весла.
   ...Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i  брiв  зелений
запах iз слобожанських безкра?х степiв.
   ...Сплеснули весла.
   Дядя Варфоломiй подумав не то з iронi?ю, не то так:
   - Ячейка!
   Потiм подумав про потяг, про закинуту станцiю, ортечека i про  далекого
знайомого з ортечека.
   Потiм дядя Варфоломiй уважно дивився в синяву запашно? ночi.  Туди,  де
стояли полярськi огнi, де маячiла кайора й силуети цих  чудних,  невiдомих
людей.



   ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО

   I

   Найзвичайнiсiнька баба, але ?? звуть бабушкою, дiда - д?душкою. Бабушцi
- шiстдесят шiсть, вона жлукто з жаром, вiд не? вогка бiлизна  з  попелом.
Батько д?душчин чумакував у Крим по сiль, тому й у д?душки  широкi  суворi
брови нависли, чорнi - йому сiмдесят,  а  волосся  на  головi,  як  пух  з
трусика для касторового капелюшка - сивий-сивий.
   Д?душка - патрiярх i тепер: правнучата,  внучата,  дiти  -  всi  вкупi,
шiстдесят десятин не подiленi, тридцять одiбрав ревко - це так  ревком,  а
потiм прийшов виконком, а землi все-таки не повернули...
   У д?душки був i син - його Бубирець-незаможник "згрiб", а потiм Бубирця
"зiребли", i загинули обидва.
   Д?душка - патрiярх, i син був би патрiярх, коли б не чотирнадцятий рiк:
втягли в споживче товариство за скарбника i ходив уже в збiрню.  А  синовi
сини вже не те: викинули хату на степ - бiля шведських могил, i вже хотiли
не шiстдесят, а двiстi шiстдесят. У Харкiв до банку ?здили, щоб д?душка не
знав.
   От-от щось у Папуцячiм ма?тку - Папуцi прiзвище - от-от...
   Кожного тижня правили службу в недiлю  -  у  недiлю  вмирав  тиждень  i
народжувався другий. Тижнi вмирали, i тижнi йшли. Комусь ближче до смерти,
а комусь - до народження. I так вiки, коли ще й  Слобожанщини  не  було  -
довго-довго.
   Тижнi були галасливi, кривавi, буйнi.
   Андрiя - синового сина - звабив вовчий Шкуровський загiн,  а  Василь  i
досi живе вдома. ?сть такi в нас, i досi нiкому не служили: нi  вашим,  нi
нашим. I не хитрi - фортуна, кажуть. От i Василь.
   Уночi  розсипаються  зорi  i  зникають  у  Папуцячiм   лiсi   -   тепер
громадський. Д?душка нiяк не мiг звикнути: як громадський? А йому наказали
ще й хмизу не збирати без дозволу. Тодi вiн зовсiм не розумiв:  як  це?  з
мого лiсу?
   Потiм узнав, що це - закон такий, а коли закон, то це ? закон.
   Ранком д?душка каже бабушцi:
   - Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, пiду.
   I йде в свiй не свiй лiс. Вiн теж доглядати.  Проте  д?душка  -  мiцний
дiд: i тепер як вiзьме косу,  то  чорта  з  два  вженешся  за  ним.  Старе
поколiння, iз тих, що до двадцятьох лiт без штанiв у цурки грали.
   Догляда? д?душка добре: колись застав члена виконкому - лiс рубав не по
закону - було дiло!
   Бiля  Велико?  Шведсько?  Могили  -  д?душчин  хутiр  (хутори,  одруби,
Столипiн). Бiля хутора Горбанькове Озеро.  Добра  земля.  Ввечерi  д?душка
запряга? воли i - через лiс - невеличкий, кострубатий, недотепний, i сосни
на пiвнiч хиляться. Рипить вiз до Велико? Шведсько? Могили. Пiсок,  пiсок,
а далi степи, чорноземля важка, плодюча, мiцна, оранжерiйна: культура...
   (...I ввижа?ться iнодi, що вся Укра?на оранжерея -  там  десь,  близько
моря тулиться. I пiдпливають до не? кораблi - багато кораблiв пiд червоний
стяг...)
   Рипить вiз: ри-ип!
   Тягнуться воли до Велико? Шведсько? Могили.
   Д?душка при?де на хутiр i дивиться на ярину. I тут ярина, i далi ярина.
Друга ярина - своя не своя. I серце радi? - тiльки з сумом - i за свою,  i
за свою не свою... Пишно дметься вгору ярина...
   (...I Укра?на дметься вгору... I люблю я ?? -  бiльшовицьку  Укра?ну  -
ясно i буйно...)
   ...Ходить д?душка по кварталах, сторожу? д?душка, а  сонце  лл?ться  на
його патрiяршу голову, i смi?ться сонце: скоро-скоро  вмреш  ти,  д?душко,
одiйдеш у вiчнiсть  i  на  землi  тебе,  д?душко,  не  буде.  Тепер  земля
бiльшовицька.
   Увечерi правнучка Манька приганя? корови з д?душчиного свого  не  свого
вигону. Бабушка становиться проти iкони й молиться:
   - Отче наш, iже ?си на небесi...
   I дивиться у вiкно: правнучка Манька  заганя?  не  в  ту  кошару  дiйну
Маньку. Бабушка кричить у вiкно:
   - Ах ти, капосна дiвчино! Куди ж ти дивишся? I знову до iкони:
   - Отче наш, iже ?си на небесi...
   Але Манька не слуха?, i бабушка кричить i знову до iкони.
   У бабушки всi ключi вiд усiх скринь. Бабушка - хазяйка, а  молодицям  i
жiнцi синовiй - слухнянiсть i робота. Робота довга, вiчна, до само? смерти
- як конi, як воли, як завжди осiнь. Це те, що виспiвують у сумних  пiснях
дiвчата на буряках. Простяглася ця пiсня на великi степовi гони. Не  можна
не слухати цi?? пiснi: ?? нашi матерi спiвають, нашi сестри, нашi жiнки. I
темно в цiй пiснi, бо сумно в нiй, це народна пiсня, це  жiноча  пiсня,  i
всюди i завжди треба казати про не?. Слухав i я цих пiсень бiля  шведських
могил, i нагорнули вони в мо?х грудях велику могилу народного горя...
   ...У недiлю при?здить до д?душки батюшка. Д?душка - церковний староста,
двi медалi на грудях.  Палажка  приносить  самогон  вiд  Онуфрiя,  i  вони
сiдають за стiл. Батюшка каже:
   - Ох, времена, времена, i ти, смутне? врем'я.
   А д?душка каже:
   - Не розумiю, отче Полiкарпе, в чiм тут рiч. Одiбрали  в  мене  лiс,  i
луки, i землю. А хiба це ? закон?
   Батюшка випива? стаканчик i голосно, щоб за вiкном чули, щоб усi чули:
   - Закон, д?душко. Бiльшовицький закон.
   А потiм нахиля?ться до д?душчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:
   - Столпотворенi? вавiлонське. Смутне?  врем'я  на  Русi.  Он  воно  що!
Розумi?те? От воно що!
   Але  д?душка  не  розумi?:  столипiнськi  одруби,   вiйна,   революцiя,
бiльшовики,  повстанцi,  бiлi,  червонi,   комунiсти,   зеленi,   бандити,
партизани - д?душка не розумi?. Д?душка патрiярх.
   Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки  по  селах  -
д?душка не розумi?.
   У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник  -  так  каже
д?душка.
   Випива? i вчитель iз стаканчика.
   - За ваше здоров'я! А все-таки ви, д?душка, пожертвуйте щось на книжки,
?й-богу, нiчим учити дiтей.
   Д?душка колись був попечителем, а тепер - нi. Каже:
   - Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.
   Учитель:
   - Тодi й без вас було... Бувайте здоровенькi (п'?)... Ви й тодi  нiчого
не давали.
   Старий хвилю?ться:
   - Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?
   - Батюшка зна?, що вчитель у Червонiй Армi? був, i вiн обережний.
   - Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику...  Бувайте  здоровенькi  (теж
п'?).
   Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий  Василь.  Щасливий  -  не  вбили,
нещасливий - живий.
   За повiткою сто?ть кузня: було велике  господарство,  i  була  потрiбна
кузня. Вона й тепер потрiбна.
   Василь бiля ковадла.
   З лукiв iде дух свiжого сiна,  iде  дух  свiжого  вугiлля  -  з  кузнi,
сплiтаються i йдуть до кошари, до загону, до волiв. Воли ремигають  похилi
й думають про ранки, коли ?х виженуть на роботу, коли за  ?хнiми  ратицями
зарипить вiз, а вони будуть тягти на захiд сонця, а вони будуть  тягти  до
Велико? Шведсько? Могили.
   Василь каже про себе:
   - За що вбито батька? За що вбито брата?
   А потiм знову мовчить i одбива? молотком по ковадлi. Вiн  дума?:  старе
не  вернеться.  I  шкода  йому:  не  батька  й  брата,  не  д?душчиного  й
бабушчиного добра, а шкода йому газети "Ново? ради", що  виписував  колись
батько, шкода йому  харкiвського  банку  й  думок  непокiйних  про  двiстi
шiстдесят.
   Василь зна?, що старе не вернеться. Смi?ться  життя:  заходили  люди  в
Сибiр шукати золота i щастя, думав викупити в них надiли.  А  люди  думали
про та?мну тайгу, про "священний" Байкал, про невiдомий Сибiр - золотий  i
арештантський. I прийшли знову люди - голi й голоднi, i  одiбрали  проданi
надiли.
   А в розправi той же ?пифан, той же Кирилович,  а  в  розправi  Василевi
все-таки мiсце,- одрiзаний шматок, одрiзанi шматки, i сила  ?х,  силенська
сила. Вiн уже не ? вiн. Треба життя перевернути - i сво?, сiм'?, i  всього
Папуцячого гнiзда.
   ...Бiля кузнi пролетiв кажан, завив Сiрко на  цепу.  I  було  в  головi
далеке, i село було не село.
   ...Так пiсля вибухiв. А в  маленькiй  хатi  -  ?  ще  й  мала  -  жiнки
незадоволенi.
   - Глядiть, i завтра щось сполкомщики загадають везти.
   Друга:
   - На заможних завжди вiдбутки бiльш було.
   Третя:
   - I чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину - i бiльш нiчого.
Пiду краще наймусь десь.
   I каже Параска, жiнка д?душчиного сина, того, що загинув:
   - Господи, що ти кажеш, Дунько!
   I йде Параска в кошару, утира? запаскою сльози й почува?, що  вже  щось
не вернеться - не тiльки чоловiк; що вже  чогось  нема?,  хоч  i  ?  ще  в
бабушки ключi, а в скринях пiд замком солодощi, цукерки для гостей. Та  не
буде вже тепер гостей тих.
   Над селом мiсяць, над селом голубi голуби. Не свiтло  на  душi  -  щось
мина?, щось не вернеться.
   Бабушка прокида?ться, ледве засiрi?. В ??  кiмнатi  горить  бiля  iкони
лампадка - Божа Матiр iз Сином. В  другiй  кiмнатi  хтось  важко  кахика?.
Бабушка молиться:
   - Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту бiльшовицьку силу?
   Та нема злоби в ?? словах, ?? злоба в минулому i  крихкотiла,  як  сама
бабушка.
   В кiмнатi розвидня?ться. Бабушка молиться:
   - Богородице Дiво, радуйся.
   Але згаду?, що вже пора корови виганяти, i кличе:
   - Ану-бо, хлопцi, вставайте! Вже нерано.
   I знову:
   - Богородице Дiво, радуйся...
   ...Д?душка вчора не по?хав на хутiр, вiн сьогоднi ?де. Василь  запряга?
воли. Василь завжди з невеселою думою.
   ...Рипить вiз: ри-ип!  Тягнуться  воли  до  Велико?  Шведсько?  Могили.
Свiжий вiтрець дмуха? на д?душчине  сиве  волосся.  Його  широкi  чумацькi
брови похмуро нависли, його брови задумались.
   Д?душка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться вiз,  обiймають  його  сосни
кострубатi, на пiвнiч похилились. Ходить по соснах ранковий вiтер, вибiга?
iз сосен ранковий вiтер i летить на поле до гречки.
   ...Мовчить д?душка...
   Скоро-скоро одiйде у вiчнiсть i не буде д?душки на землi.
   Тепер земля бiльшовицька...
   ...Про?хали лiс, ви?хали в степ.
   У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I
   З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспi?.
   ...Пiвнiчний Кавказ...
   Над  станицею  мовчали  недосяжнi  голубi  верхiв'я.  Дрижали  зорi   й
сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.
   Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах,
заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий
i мовчазний.
   Ще огнище не погасло - догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах
тiней.
   Будинок вилюднявся, розходились: дво?-тро? залишилось.
   В стiну глухо входили цвяхи.
   Прибивали, мабуть, гiрлянди.
   Скоро пiдуть i цi.
   Пiзно.
   Нiч.
   Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:
   - А все-таки й тобi журно?
   Вадим сказав:
   - Звичайно, журно. Але... ти мене розумi?ш...
   Вадим сухо й гостро дивився на  вугiль.  Зрiдка  налiтав  вiтер,  з-пiд
папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
   Марiя здавила руками голову й глухо говорила:
   - Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки -
тоска. Це те, коли покида?ш позицi? й непевний, що скоро повернешся.
   Мовчав.
   Марiя знiтилась на колодцi - крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в  ??
зiницях. Теж у шинелi.
   Кажуть: "останнiй з могiкан". Правда: женщини революцi?  пiшли  плодити
дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.
   Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.
   Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.
   Вадим - комiсар бригади, Марiя - крапка, вночi: вона надто знiтилась, i
полiтком.
   Марiя ще говорила глухо:
   - Ну да - певний, i ну да - непевний, бо iнакше шукала б iншо?  правди.
Тут тоска.
   Вадим:
   - Ти нагаду?ш менi жабу з  геологiчно?  революцi?,  що  мала  голову  з
аршин.
   ...По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I  знову  по  станичних
заулках джигiтував солоний вiтер.
   Прямо - широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
   Бiля Марi? лежав стос запашно? сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави:
Зиммель привiз.
   Невiдомо, чий  запах  -  сосни,  гiрських  трав  чи  то  пахтить  синiй
листопад.
   Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
   ...Боляче вдарило: "жаба"!
   Але Марiя раптом згадала -  полковий  лiкар  казав,  що  Вадим  дожива?
останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля  серця
- запекло.
   ...Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:
   - Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марi?.
   Здригнула.
   - Твоя?
   - А чому ж не моя? Моя товаришка... так: я буду говорити тихо,  щоб  не
почули. Це моя найбiльша тайна... от...
   (...Бува?, в синю  нiч  зарипить  далеко  журавель  -  витягають  воду.
Зарипiв.)
   -...Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не
можна казати нiкому, як  про  перше  кохання.  Тiльки  тобi.  Це  ж  роки,
мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марi?,  все  треба,  як  ?.  I
всефедеративне  мiщанство,  i  трагедi?  в  душах   окремих   одиниць,   i
бюрократизм. Нарештi  потрiбно  зупинитися...  Так.  Але  подумай:  сто?ть
непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч
нього сто?мо ми з сво?ю нудьгою, з сво?м незадоволенням. Хiба це природно?
   Знову бiля серця запекло:
   - Ти теж менi нагаду?ш жабу з геологiчного руху.
   Вадим:
   - Не хвилюйся, Марi?...
   Марiя грубо й чiтко:
   - Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
   ...Марiя - крапка. Збiглась у грудку, й не  видно.  А  зiницi  й  бiлки
зеленiють. Сама говорила: песик революцi? - тяв, тяв! Але не приблудились:
знала Фiгнер i ще багато.
   Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й  думала
з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала - i Вадим хоче кохати.
   Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.
   Ще глухо входили в стiну цвяхи.
   Гiрськi  трави  й  сосну  привезли  на  гiрлянди,  для  свята   сьомого
листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя  згадають  буйний
день.   Червоноармiйцi   заквiтчають,   причепурять    штаб,    де    буде
мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм'?ю.
   ...На  заходi  було  море.  Звичайно,  його  сюди  не  чути,  але  воно
почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагаду? мiльйони рокiв.
   Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр'?в.
   А вдень бачили сивi верхiв'я Ельбрусу. Iнодi верхiв'я бiгли в тумани.
   Огнище вмирало. Мовчали.
   Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
   - Так, Марi?, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть  з
ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в не? й надто закоханий. Ти
он не чу?ш, а я чую,  як  по  нашiй  республiцi  ходить  комуна.  Урочисто
переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки
запишуть, я вiрю. I що нашi трагедi? в цiй величнiй симфонi? в майбутн??
   Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель  сухий,  як  степовий
пожар.
   Марiя пiдвелась i похмуро кинула:
   - Ходiм!
   Марiя погасила останню головню - i огнище вмерло.
   Коли проходили бiля вiкна, постукали.
   - Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.
   Гiрськi трави й сосну забрали з  собою  в  кiмнату.  Знову  важко  було
розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
   ...А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
   Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспi? й зникли в невiдомих пiсках.
   ...Мабуть, сосна, бо тiльки сосна ма? забутий запах.
   Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому  про  кохання
вона не думала: ?? дратувала Вадимова впертiсть.
   Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима...
   ?й було боляче.
   ...Ще думала, що кохання таке зелене, як  травневий  цвiт.  Але  раптом
вдарило: "Вадим дожива? останнi днi".
   В штабi стояла нiч.

   II

   По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла ру?на вiкових  пiдвалин
темряви. Це було так вiдважно, так широко й  безмежно,  неначе  океан,  бо
горiло бажання на тисячi гiн.
   З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.
   Марiя пiшла в школу.
   ...Сотня. Напруженiсть.
   ...А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспi??
   - Ми не ра-би!
   Клас гудiв грубо, незграбно.
   Пахло рiллею, грунтом.
   Це було найвище та?нство, бо люди темнi, неяснi,  як  туман,  вiдходили
вiдцiля з радiстю кринично? прозоро? води.
   В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.
   ...В обiд прийшов до  Марi?  Гофман  -  гладкий,  ласкавий,  суворий  -
паровик на парах, тиха мудрiсть.
   Обiдав з Марi?ю, ?в, як i завжди, мало.
   Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрсько? породи, а в бiлках  стояла
зелена вода.
   Вона (Марiя) дочка пiвденно? Кубанi.
   Сказав Гофман:
   - А Зиммель знову накапостив. Марiя:
   - Що там таке?
   - Як же: послав червоноармiйця по  карти  (зна?те,  женщини,  карти  та
iнше), а ?х бiля Шкурiвсько?  станцi?  в  колодязь  укинуто.  Сьогоднi  на
пiдводах привезено.
   - Ну й радiйте. Ви ж самi кажете - не можна без  цього.  Гофман  уперто
одрубав:
   - Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довба? камiнь.
   Ще говорив.
   Тодi Марiя спитала:
   -  Скажiть   менi:   де   кiнча?ться   ваша   дурiсть   i   почина?ться
контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiва?: урочисто ходить по оселях комуна.
Де ви ?? бачите? Просто - тоска. Просто - харя непереможеного хама.
   - Ви так дума?те?
   - Я цього певна.
   Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:
   - Тодi виходьте з партi?.
   - А чому вам не вийти?
   Марiя пiдвелась.
   Гофман сказав спокiйно:
   - Тому, що нам все ясно.
   - Гм... логiка!
   ...А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.
   Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.
   Марiя усмiхнулась:
   - Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а  тепер  будуть
викручувати руки.
   Зиммель:
   - Почекайте, товаришко.
   Ще усмiхнулась:
   - Ну, що ви... то я так... жартую...
   З вiкна бачили гори й сивi верхiв'я Ельбрусу. Верхiв'я  знову  бiгли  в
тумани.
   Десь спiвали червоноармiйцi  кавказьких  пiсень  i  радянських  пiсень.
Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспi?, бо й  пiснi  були  солонi  й
забутi, мов мiльйони лiт.
   Пiснi були веселi й сумнi - радянськi.
   Сосна, що привiз ?й Зиммель, лежала  на  книгах,  а  одну  вiтку  Марiя
держала в руцi.
   Зиммель говорив про сво?х козакiв,  що  ?х  знайдено  бiля  Шкурiвсько?
станцi? в колодязi.
   Гофман суворо вiдрубав:
   - Ви б мовчали краще.
   Знизав плечима Зиммель:
   - Я думаю, що я можу розпоряджатися сво?ми людьми?
   Вмiшалася  Марiя  й  лукаво  наводила  балачку  на  питання  про  норми
комунiстично? етики.
   Зиммель розiйшовся й уперто доводив:
   1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;
   2) норми полово? моралi й Коллонтай не найти;
   3) поняття про мораль дуже "односительне".
   Нарештi вiн сказав:
   - Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть,  будь
ласка, яка в купця мораль? Не одуриш - не продаси, от його мораль i етика.
Дурнем буде той комунiст,  що  ма?,  припустiм,  грошi  й  не  да?  ?х  на
проценти.
   Марiя:
   - Вiдци?
   - Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
   Гофман почервонiв:
   - Е... ви за?хали дуже далеко. Так можна й того... з партi?.
   I раптом закричав на Зиммелля:
   - Геть вiдци... мальчишка!..
   Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.
   - Чого це ви... Бог з вами! Хiба не моя  думка?  Я  в  центрi  чув.  Це
вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.
   Гофман одразу ж одiйшов:
   - Ну, от... вiдповiдальна  балда  сказала,  а  ви  повторю?те.  Мабуть,
бувший комiвояжер говорив, комерсантик.
   I сiв на лiжко.
   Марiя усмiхалась.
   Зиммель свиснув демонстративно.
   - Робоча опозицiя.
   Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
   Марiя дивилась у вiкно  й  думала  про  всефедеративне  мiщанство,  про
Вадима i м'яла в  руках  вiтку  сосни.  Вона  думала,  що  мiщанство  йде,
проходить, коли засiрiло, але ще  не  зiйшов  схiдний  огонь.  Було  надто
боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли  з  кожного  нерва
било джерело непохитно?  завзятости  й  певности  в  казковiсть  майбутнiх
годин.
   У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:
   - Ми не раби!
   А другий голос дзвiнко одкликався:
   - Рабами не будемо!
   Ще думала Марiя про дитячу на?внiсть мiльйоново? маси,  що  на  протязi
довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики  середньовiччя,  що  пiд  стягом
вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.
   Гофман заспоко?вся й дивився на сосну:
   - От куди б нашому Вадимовi. В бiр.
   Марiя раптом згадала й сказала з сумом:
   - Це ж жорстоко...
   - Ви про Вадима?
   - Ну да... Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

   За вiкном знову посувався синiй листопад.
   Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.
   Iшов сiрий i та?мний i вiдходив за вiтрами в Закаспi?.
   Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись,  бiгла  й
зникала за обрi?м.

   III

   Марiя пiшла в свою роту.
   Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.
   Пiдiйшла до лампи:
   - Що пишете?
   Червоноармi?ць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:
   - Клята буква. Нiяк не пишеться. "Чи". Буква  -  "чи".  Виходить  буква
"ги", бо схожа... Хочу оце письмо додому.
   Марiя сiла допомагати.
   Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву "чи".
   Писали довго вдвох.
   ...А в сво?й  кiмнатi  згадувала  червоне  обличчя  бородатого  солдата
республiки i його лiтеру "чи".
   Лiтера "чи" довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.
   Потiм Марiя пiшла до Вадима.
   Було пiзно, але вiн працював.
   Голубом положила руку йому на плече:
   - Слухай, Вадиме!
   Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.
   Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо  до  його
грудей.
   - Слухай, Вадиме.
   - Так... слухаю...
   Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою  нiздер  запах
мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:
   - Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.
   Вадим уважно подивився на Марiю:
   - I... я тебе теж кохаю!
   Вона:
   - Але...
   Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась  запаленими
очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля  ясена  й  тихо,  ледве  помiтно
перебирав похиле листя.
   Вадим сказав напiвсерйозно:
   - Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.
   Марiя:
   - Так, ти мiй ворог.
   I тихо розсипала хорий смiх.

   IV

   На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.
   Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.
   Дерева порожнiли - голо. А листя спiшили, падали.
   Падали. Падали.
   Стоси.
   Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.
   По станицi пройшла мiдна тиша.
   Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель - витягали воду.
   Гофман з червоноармiйцями вже  заквiтчав  зал.  Завтра  мiтинг-концерт.
Незграбний Гофман:
   - Паф! Паф!
   А червоноармiйцi хвилювались:
   - Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
   Гофман летючий мiтинг:
   - Паф! Паф!
   Заспоко?лись.
   Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто
пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину  книгу  вiчно?  поезi?  -
свiтово?, синьо?.
   Це - революцiя.
   Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Порина?мо в
синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять -
   на пiвнiч,
   на пiвдень,
   на захiд,
   на схiд.
   I ширя?мо над землею замрiянi, далекi.
   ...Хiба це не поезiя?
   Завтра розгорнемо голубину книгу вiчно? поезi? - свiтово?, синьо?.
   ...Марiя читала ?вропейськi новинки, про радiо-плуг.
   Сказала лукаво Гофмановi:
   - От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi  ?  вже  орудiя,  що
б'ють на п'ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?
   Гофман:
   - Нiчого... От прочитайте в "Правдi"  про  наш  винахiд  у  виробництвi
фарб. Теж свiтова справа.
   ...Марiя на  свiтанку  слухала,  як  кашляв  Вадим  за  стiною.  Це  ??
турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:
   - Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.
   Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:
   - Що ти так часто до мене?
   - А як же: я ж тебе кохаю.
   - Так?
   ...Марiя порадила про?хатись на пошту.
   Згодився.
   Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
   ...Ви?хали в степ пiсля обiду.
   На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.
   Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ.  Праворуч  летiли  гори.  Марiя
задумалась. I Вадим задумався.  Збоку  гарцював  у  бурцi  Зиммель.  Марiя
дивилась на гори.
   А потiм сказала:
   - Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
   - I я не люблю.
   Вона:
   - Це символ всефедеративного мiщанства.
   - Так.
   Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.
   Бiгли дороги - чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.
   ...Пiд'?хав Зиммель i несподiвано заговорив:
   - Ех, товаришi! Все-таки люблю  вiльну  волю.  Я,  зна?те,  родився  на
Кавказi - може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в  нас
тут усе вiльне. От слухайте:  лезгiн,  грузин,  калмик,  туркмен,  осетин.
Чу?те, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйно? Колхiди.  А
Шамiль? Яке буйство в цiм словi!
   Вадим сухо сказав:
   - Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що  вiн
царський пайок одержував. А взагалi  -  скучно.  Ви  трiшки  вiдстали  вiд
життя.
   Зиммель, ображений, вiд'?хав.
   Марiя - iронiя. Кинула:
   - Ну от тобi.  Теж  жертва  романтики.  Вiн  же  комерсант,  п'яниця  й
картьожник.
   Вадим:
   - Просто - не та романтика.
   Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
   - А що ж оспiвувати? Всяку  сволоч...  тiльки  тому,  що  вона  зветься
комунiстами?
   - Не знаю, а на це хворi?ш i ти - на романтику.
   - Не думаю!
   ...А потiм знову мислi про роки - такi довгi гони.  I  нило  серце,  як
хорий зуб.
   Вадим був надто чорний.
   I дороги бiгли - чорнi, степовi.
   Туманiв Ельбрус.
   Було холодно й прозоро.
   На сходi летiла  фортеця.  Колись  завоювали  древню  буйну  Колхiду  -
поставили фортецю.
   Про?хали ще двi верстви.
   ...I було так:
   ...Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.
   Марiя тривожно:
   - Що тобi?
   Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.
   Марiя зупинила конi. Пiд'?хав Зиммель.
   Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:
   - Що з тобою, Вадиме?
   Серед степу стояли конi й куделили вухами.
   Зиммель злiз iз свого жеребця й прив'язав його до тачанки.
   Схвильовано сказала Зиммелевi:
   - Повертайте додому... скорiше.
   Тепер побiгли дороги на схiд.
   Чорнi, степовi.
   Марiя згадала: "дожива? останнi днi". Гiрський  чингал  знову  впав  на
серце лезом.
   Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.
   В зелених бiлках Марi? промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi  голову  й
тривожно дивилась на захiд, де була станиця.
   Тачанка вiдходила на захiд.
   - Вадиме, що з тобою?
   Вадим сказав ледве чутно:
   - Нiчого... менi легше...
   Марiя приложила уста до Вадимового волосся:
   - Милий мiй...
   Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де  стрiнуть
голi дерева й стоси листя.
   Мiцнiшав вiтер.
   ...Марiя тривожно дивилась на захiд.

   V

   Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.
   Вiтри джигiтували й зникали в Закаспi?.
   Приходив лiкар - широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав,  а
Марi?, коли вийшли, говорив:
   - Сьогоднi вночi....
   Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.
   А потiм на душi було порожньо.
   Був Гофман.
   Надходив вечiр.
   У стiну глухо входили цвяхи.
   Це - останнi цвяхи: завтра свято.
   Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.
   За вiкном брiв синiй листопад.
   На Вадимовiй головi лежав компрес.
   Упали вi?. Дихати важко.
   Машинально перебирала книжки, дивилась  пильно  на  чорнi  лiтери,  але
мислi ?? були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.
   Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу
з ним.
   I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила - мчаться  кудись  дороги.  Це
нашi федеративнi. Не зупиняються... А то дороги б'ються в  муках  i  знову
мчаться. Вадим каже - "поезiя". Припустiм... Але, може, дороги не мчаться?
Марiя думала про глухi завулки нашо? республiки, де увечерi молодь  спiва?
"Iнтернацiонал",  а  вранцi  йде  робити  на  глитая.  Розбiглись  дороги,
розбiглись стовпи.
   На однiм стовпi написано:
   Пiдеш направо - загризе вовк.
   Пiдеш налiво - уб'?шся в ярку.
   Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для не?.
   ...А от знову глухi заулки нашо? республiки. I сто?ть Вадим. I Вадимове
небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?
   Але мчаться дороги. По дорогах  мчаться  невгамовнi,  а  з  боку  дорiг
плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.
   I туманiють глухi заулки нашо? республiки.
   ...Раптом вiтер стих...
   На вулицi стояла порожнеча. На  баню  церкви  злiтались  галки,  тисячi
галок. Кричали, падали, злiтались.
   Здавалось, що тут недавно про?хав Чичиков.
   - Чи-чи!
   - Кра! Кра!
   У станицю заглядали хмари.
   З Зара?вського хутора йшли.
   Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився
словами:
   -...Це - перед смертю... Останн? мо?? мелодрами.  Круг  пройшов...  Але
дивись,  Марi?,  на  нашу   сучаснiсть...   з   ХХV   вiку...   Пам'ята?ш:
Домбровський, Россел, Делеклюз...
   ...Пауза.
   Потiм додав ще:
   - Християни мають сво? ?вангелi?. I ми... Так, Марi?...  Я  знаю...чого
ти не була... моя.
   I знову впали вi?.
   Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.
   ...А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:
   - Чи-чи!
   - Кра! Кра!
   Бiля етажерки лежала сосна - порудiла, а гiрськi трави зiв'яли. Все так
пахло сосною.
   Коли стемнiло, запалила свiчку.
   Розтаборилась пiвтемрява.
   Теж зiв'яла.
   Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
   Постукав тихенько Гофман.
   Спитав пошепки:
   - Ну що, як?
   Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.
   А за вiкном по станцi? урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав  у
невiдомих пiсках у Закаспi?.
   Вадим лежав, розкинувши руки, волосся  йому  спадало  на  тьмяний  лоб.
Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на  груди.
Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.
   Стiни дивились сiро  й  похмуро.  Вадим  догоряв.  Кiмнату  наповнювали
хрипи.
   Здавалось, десь булька? вода.
   Було болотно.
   Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
   ...Уночi Вадим почав ловити руками повiтря.
   Марiя пiдiйшла до лiжка.
   I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим
на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову.
   Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати - i не може.
   Далеке, замрiяне промайнуло  в  головi.  Марiя  голосно  й  схвильовано
сказала:
   - По оселях урочисто ходить комуна.
   На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою.
   Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила...
   ...Те, що вона промовила, здавила тиша.
   ...I тиша запахла сосною.
   Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла.
   Пiдiйшла до свiчки,  погасила  ??  й  вийшла  на  повiтря.  Побрела  по
станицi, в степ на схiд.
   Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри.
   В синiй ночi не було видно, як летiли гори.
   Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч.
   Марiя йшла на схiд.
   Кавказ мовчав у гiрськiй задумi.
   На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну:
   - Гу-у!



   ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА

   I

   Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось.
   Осiло.
   Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе  нутром:  не
вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п'?  чай  з
блискучого самовара.
   Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар:
   - Ш-ш!
   I зимою: - Ш-ш!
   I лiтом: - Ш-ш!
   I восени: - Ш-ш!
   Це  тиха  надмрiйна  пiсня  обивательського  щастя.  А  апогей  його  -
канарейка в клiтцi.
   ...Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала  декiлька  вiкон,
зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi.
   ...Все йде, все мина? й вiдходить, не  верта?ться,  а  обиватель  знову
намага?ться  впiрнути  в  бакалiйний  сон  старосвiтського  галантерейного
життя.
   Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чу?  обиватель  -  блука?
мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський.
   I каже вiн, зiдхаючи:
   - Да, шерочко.
   ...Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти
до манастиря - Чумакiвська  комуна.  Таки  справжня  комуна  iменi  Василя
Чумака.
   Мрiйник загинув в iмлисту ки?вську нiч, а маленька комуна й досi живе в
повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем.

   II

   Бiля ворiт написано: "В с?м дом? прожiва?т дворянiн Гара?м".
   ...А коли на бруку дiтвора здiйма? гамiр, молодий поет  Андрiй  (Андре)
декляму? з Чумака:
   Безнадiйно. ? надiя: ось, на цьому бруку.
   Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку.
   Бiля комуни проходять i тiнi минулого -  черницi  чорнi  (тепер  живуть
невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок).
   Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося.
   Iнодi  сонце  заверещить  золотом,  тодi  на  мозок  спада?  гаптований
серпанок.
   ...До Андрiя пiдходить Варвара й оповiда? про яму - недалеко яма,  куди
черницi  скидали  колись  "незаконних"  немовлят:  опороситься  черниця  й
запричаститься тайни вбивства.
   Пiдходить товаришка Валентина  -  високолоба  (чудовий  високий  лоб...
люблю високолобих. М. X.).
   Валентина за?ка?ться до Варвари:
   - Ви пппрро це вже ка-а-зали.
   А Варвара буркотить:
   - Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить.
   Андрiй наставля? вухо й уважно слуха?. Варвара почина? знову.
   Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов,  2/  Же,  З/  Мура
(останнi двi - Бобчинський i Добчинський: зрiст),  4/  Йосип  Гордi?нко  -
безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Зда?ться, всi.
   Проте забув: коли теплiнь, а в  манастирськiм  саду  пахтить  медом,  у
комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так:  бувають  товаришi  з
сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало.
   А сьогоднi весна.  Розумi?те?  Буйна,  арештантська  весна.  У-ух,  щоб
тобi...  Сьогоднi  весна,  мов  голуба  тягучка:  ?в  би  й  дивився   без
кiнця...Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в сво?  залiзнi  обiйми:  тво?
волосся пахне, мов виноградне вино.
   ...Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна - правильно!
   ...А в ?дальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано:
   "Товаришка Же за буйство".
   На червонiй написано:
   "Товариш Андре за"... (далi розвезено пальцем).
   ...Же - надто неспокiйна. Же - циганочка, а Iванову спiва?:
   - Мiй симпампончик i вкра?нофiльчик.
   Тодi Мура каже:
   - Ах, моншерамi, це ж моветон.
   Розшифровую:
   Iванов - пiтерський слюсар, а укра?нську мову зна? краще за  укра?нцiв.
(Бува?). Так мiрку?: нацсправа, мов уюн (це, зда?ться, в Кавтського), а на
мову - плювать. "За якою наказу?те? За китайською? - Будь ласка!"
   Але Iванов каже:
   - У нас, у Пiтерi, так. Ми, пiтерськi, так.- Словом,  авторитет  Пiтера
непорушний. А Пiтер - це Iванов. Це, звичайно, щодо публiцистики.
   ...Ну-с.
   Же - циганочка. Очi iнституткою i гадючкою до Iванова:
   - Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почува?те тут буржуазного
духу? А то хочемо ще купити.
   Iванов зна? жарти, але досить серйозно наказу?:
   - Щоб оселедцiв бiльш не купувати. Досить. Можна жити скромнiш.
   ... У манастирськiм саду гримнув  традицiйний  соловей.  За  манастирем
заграло сонце в рожевi сурми.
   Мура каже (промова в нiс):
   - Ан-дре.
   Це так поважно, нiби в сальонi графинi X.  Але  -  це  не  так:  тiльки
погляд маман, а взагалi - йолки зеленi. I все.
   ...Нарештi комуна розiйшлась на роботу. Залишились: Варвара i Андрiй.
   Тут i кiнець другому роздiловi.

   III

   Варвара варить борщ на  примусi,  а  Андрiй  чистить  картоплю.  Рожевi
ранковi сурми бiлiють. Iде день i бiла  музика  дня.  Традицiйний  соловей
замовк. Над манастирем сонце.
   Звичайно, Варвара буркотить:
   - Ну от: була у панiв - робила. Тепер у комунi? - i знову роби.
   Андрiй каже:
   - Так ви не робiть, Варварушко. Ми й самi справимось.
   - Не робiть! А хто ж обiд зварить?! Га?!
   - Ну, то робiть, Варварушко.
   Хвилю?ться:
   - Варварушко... Варварушко... Нi в якiм разi й баста. Ну-с...
   Андрiй раптом зрива?ться з мiсця й мчиться до столу.
   Навздогiн йому смiх:
   - Ага. Приспiчило!
   Андрiй хапа? папiрець i олiвець i нервово накида? нерiвнi лiтери. Це  -
поезiя. Вiн увiйшов  у  творчу  екстазу.  Су?титься  по  кiмнатi,  спiшить
полетiти й бурмоче незрозумiлi фрази.
   А Варвара? О, Варвара спокiйна, як курка на сiдалi. Картоплю покинув? I
бiс iз нею, з картоплею. Приспiчило - значить будуть грошi. О, Варвара  це
вже зна?.
   Коли до Варвари заходить сусiдка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки
каже ?й, вказуючи на Андрiя:
   - Ви не думайте, що вiн абищо. Вiн не абищо, а ось...
   I вийма? з кишенi Шевченкiв портрет.
   - Зна?те хто?  Це  Кобзар,  значить.  Товариш  Шевченко,  отой,  що  на
сполкомi висить. А вiн (жест на Андрiя), значить, пiд Шевченка пише  рiзнi
пiснi, скажемо, та iншi прозвiд?нiя.
   ...Андрiй по кiмнатi  носиться.  Варвара  картоплю  чистить.  Борщ  над
примусом булька?.  А  за  вiкном  повiтове  мiсто,  де  пахне  Гоголем,  i
вiдходить за обрiй слобожанська степова далечiнь.
   ..Да, ще про Гордi?нка не казав.
   Добре, скажу.

   IV

   Йосип Гордi?нко - хороший хлопець. Але -  "педантична  пунктуальнiсть":
слова Бобчинського чи Добчинського - не пам'ятаю. Йосип, спец з Упродкому,
завжди виголений i свiжий, мов хлоп'яча ковзалка.
   ...Це з його записно? книжки:
   ..."Пiдвiддiл голiння" (пiдсумок за п'ять рокiв) 113 р.  голився  сво?ю
бритвою, з них: 14 -  на  дворi  (кiмнату  зайняли  бiльшовики),  99  -  у
кiмнатi; з цих 993 - порiзався: 1 раз сам не знаю чому,  а  2  рази  забув
помантачити бритву. 118р. голився в мiсцевого цилюрника, що  квартиру?  за
Паланкою; з них 5 - в отрядi: цилюрник одступав з Червоною Армi?ю. I т. д.
А це з вiддiлу самоосвiти:  18  вересня  прочитав  З  сторiнки  (тако?-то)
книги, звичайно, з  марксизму,  тодi  ж  одна  година  пiшла  на  вивчення
англiйсько? мови для ознайомлення з тред-юнiонами в оригiналах,  звичайно,
з марксистського погляду" й т. д.
   ...З друго? кiмнати чути:
   - Товаришу Гордi?нко.
   Вiн пiдводиться й резонно пiдкреслю?:
   - У нас прiзвище одкида?ться. Кажiть просто: товаришу Йосипе.
   А Варвара пiдслухала:
   - Варваро. Йдiть-но сюди.
   Варвара незадоволено:
   - Можете виражаться: товариш Варвара.
   ...Комуна гигоче, пес у сiнях (перелякався) гавка?, а  Варвара  сердито
спльову?:
   - А ще комунiя... Тьху!
   А  над  мiстом  мчиться,  як  революцiя,  молода   весна.   Зазира?   в
обивательськi вiкна, показу? язика й летить далi.
   ...Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе  в  сво?  залiзнi  обiйми.  Тво?
волосся пахне, мов виноградне вино.

   V

   П'ятий роздiл пишу, заплющивши очi:
   ...Жила-була велика iмперiя - дроти, лiси,  тракти.  Сходились  тракти,
були станцi?, були допотопнi наглядачi: гужевих трактiв, гужевих  станцiй.
Iдуть лiси, а там, десь у гущавинi, дзвоники - це дрижула,  поштовi  конi.
Раптом дзвоники стихають -  це  злодi?...  А  потiм  посунули  стовпи,  за
стовпами - шинки... А от iде до  царя  хохол  iз  скаргою  (це,  зда?ться,
анекдот); узяв квач, уквачив... А далi ще станцiя, а за нею  корчма...  за
лiсами оселi, за оселями туман... I знову чути дзвоники...
   ...Це ж до чого? - Так собi.
   ...А з повiтового мiста,  де  пахне  Гоголем,  передають,  що  дехто  з
комунiстiв хазяйствечком обзавiвся й будиночок збудував.
   ..."Е-е-ех, мамочко, замiж хочеться".
   ...Поле, поле й оберемки з сонця.
   Пролiта? весна, iде лiто.
   Комуна живе так: о 4 годинi вдень, як курчата пiд квочку, в будинок, до
себе.
   А втiм, високолоба Валентина рiдко бува? вдома:  на  коростивих  клячах
через бандитськi лiси тягнеться вона по волоснiй  периферi?  -  агiтувати,
органiзовувати, iнспектувати, iнструктувати й ще "вати" й "вати".
   Високолоба Валентина - завжiнвiддiлом повпаркому.
   Iванов каже:
   - I в Пiтерi б згодилась.
   А Мура каже з апломбом:
   - Пiтер - цитаделя революцi?, й форт його - Кронштадт.
   ...А Же ще  не  прийшла,  замiсть  чорно?  дошки  (за  буйство)  комуна
ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.
   Мура зазнача?:
   - Так i треба. Буде знати, сволочишка. В комунi  "сволочишка"  -  слово
ласкательне, i буржуа тепер  сволочами  не  називають,  а  називають  так:
"челов?цi в благовол?нi?".
   ...Коли всi сходяться - гармидер.
   Мура кричить:
   - Ан-дре!
   ...А от про телефон так i забув сказати: в комунi ?  телефонний  апарат
без дроту.
   Андрiй пiдскаку? до телефону, бере трубку i -
   - Агов!
   Мура з апломбом:
   - Не агов, а альо!
   Всi:
   - Ша!
   - Ша!
   ...Тиша.
   Андрiй голосно:
   - Агов!
   Комуна:
   - Агов!
   Потiм вiд телефону урочисто-надхненна промова:
   -  Ша.  Перекличка  йде  по  соцiалiстичнiй   федеративнiй   радянськiй
республiцi... Вiдкiля? Ага, чую. Передавайте далi  по  лiнi?.  Чумакiвська
комуна в бурю непiвського  лихолiття  почува?  себе  твердо  й  непохитно.
Комуна певна, що вона ? шматок мудрого серця республiки.  Капiтан  комуни,
Iванов, салюту? в усi кiнцi, в гнiзда братерських комун федерацi?. Румпель
в наших руках.  Ганьба  нудьгуючим.  Смерть  неврастенi?.  Комуна  ще  раз
салюту? сво?м буйним переконанням: шлях важкий,  але  шлях  до  комунiзму.
Гряде час свiтово? революцi?. Слава комунам федерацi?! Слава  Чумакiвськiй
комунi!
   В комунi крик:
   - Слава!
   - Слава!
   Екзальтований Андрiй скочив на стiл, прийма? позу диригента й заводить:
   - Чу?ш, сурми заграли.
   - Слава! Слава!
   ...А потiм сiдають пити чай.
   ...Манастирський годинник.
   - Бов! Бов!
   Iз сходу надходить синя гроза. Пiвнеба обхопила важка  хмара.  Завмерли
дерева. Нi шелесне. Далеко грима?, а блискавицi рiжуть безкра? степи.
   Ой буде горобина нiч! Буде!
   ...Мура похилила голову на Андрi?ве плече, а Андрiй  у  задумi.  Бiдний
хлопчисько: гiгантськi образи рiжуть його мозок - вiн поет. Завтра почу?мо
вiд нього чудову поезiю "громовиця".
   ...Iз сходу надходить синя гроза. Iванов сидить  за  ломберним  столом,
але  там  не  карти,  а  звичайнiсiнькi  iнструкцi?:  треба  переробити  й
розiслати завтра по волостях.
   Же:
   - Iване! Подивись - гроза.
   - Не мiшай, Же.
   Мура надхненно:
   - Нещасна гроза. Коли б вона знала Iвана, не  одну  б  молонню  послала
сюди.
   ...А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом  усi,  крiм
Валентини: Валентина в Дубiвськiй волостi на роботi.
   Же язвить:
   -  Товаришу  Йосипе.  Вiдкiля   це:   "гонителi   земства   й   анiбали
лiбералiзму"?
   Гордi?нко спокiйно вiдповiда?:
   - Зда?ться, записано... (вийма? записну книжку)... Це з  книги  "за  12
лет" Вл. Iль?на (Н. Ленiна), видання Петроградсько?  ради  депутатiв  1919
року, сторiнка 157.
   Iще говорить спокiйно:
   - Можна взнати й це, наприклад: "Ернст Геккель i Ернст Мах" - ?  роздiл
теж iз книги Ленiна "Матерiялiзм i емпiрiокритицизм", Держ. видав. 1920 р.
Або, скажiмо, передмова  до  третього  видання  "Анти-Дюрiнг"  написано...
зараз скажу... Лондон, 23 травня 1894 року,  цебто  за  три  роки,  три  з
половиною мiсяцi й один день пiзнiш мого народження.
   Кiмната не витримала - регiт.
   Гордi?нко спокiйно п'? чай.
   ...Гроза йде.

   VI

   Валентина... ах, який у не? високий лоб, як  башта  (люблю  високолобих
М.Х.). Валентина несе обов'язки й начальника города, що одвели  комунi  за
Зубiвською левадою. А Iванов-начальник кампанiй. Мiсяць ма? чотири  тижнi,
а  два  з  них  признача?ться  для  кампанiй.  Наприклад,  тиждень  уборки
червоноармiйських казарм (iде вся комуна), тиждень марксистського знання й
т. д.
   Бiгли днi (в комунi завжди  бiжать  днi).  Вибивалась  городина.  Пiсля
обiду всi виходили на роботу до Зубiвсько? левади. Андрiй декламував  сво?
експромти, Iванов пiдганяв комуну, а комуна кричала:
   - Нещасний прикажчику... Геть комбурiв!
   А коли сонце розсипалось  на  далеких  зелених  гонах,  а  в  манастирi
звонили до Вечiрнi, комуна становилась у два ряди й з пiснями йшла  мiстом
додому.
   Iванов iшов попереду й командував зводом, вiн же  починав  пiсню.  Одна
рука в Iванова (забув сказати) висить: його ранило калединським  снарядом,
а другою рукою вiн розмаху? в такт:
   - Ать! Тва! Ать! Тва!
   Iнодi Же каже:
   - А може, пiсень не треба?
   Комуна в регiт:
   - Браво! Же соромиться обивателiв.
   Тодi Же почина? перша, i так дзвiнко, що на тротуарах зупиняються.
   Але от при?здить iз волости Валентина. До Iванова:
   - Iди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.
   Iванов:
   - Кажи тут.
   Валентина мнеться.
   Звичайно, Андрiй схоплю?ться й кричить несамовито:
   - Це свинство. Чого тут не кажеш? Хова?ш од мене? Я цього не допущу!  Я
вимагаю, щоб од мене  не  було  партiйних  тайн.  Я  все  мушу  знати.  Це
свинство.
   (...Андрiй безпартiйний).
   Потiм вiн ще кричить i доказу?, що йому треба все знати, iнакше вiн  не
може орi?нтуватися.
   Пiдхоплю?ться Же:
   - Як це орi?нтуватися? Ану?
   Вмiшу?ться й Мура.
   - Ан-дре!
   Же:
   - Ага, знаю як: шпигуни теж орi?нтуються.
   - Що?
   Крик! Крик! Крик!
   ...А увечерi на чорнiй дошцi сто?ть:
   "Тов. Же за буйство".
   ... А Варвара нiяк не добере, з ким живе Андрiй: чи з Же, чи з Мурою.
   - Мама ?х розбере.
   ...I знову бiжать днi.  Яснi  днi  вiдходять,  приходять  дощi.  Комуна
забива? чотири кiмнати, а в двох ставить пiчки-комбiдки.
   ...Повiтове мiсто погрузло в болото й iз злiстю дивиться на комуну.
   Один  раз  на  мiсяць  пiдводяться  пiдсумки  роботи.  Виникають  жвавi
дискусi?. Теоретичнi  висновки  робить  безпартiйний  Гордi?нко,  спец  за
Марксом, а практичнi дiагнози  ставить  Iванов.  Хороби  партi?  -  коники
вечорiв.  У  комунi  розв'язують  питання,  а  потiм  у  повiтi  проводять
кампанi?.
   В дебатах прийма? участь i Варвара. Вона сiда? бiля Iванова:  авторитет
безсумнiвний - i да? такi поради:
   - А я так скажу оце: недостойнi мужики, щоб  над  ними  голови  стiльки
ламали. Не розумi? свого iнтересу - цур йому пек. А то можна  ще  й  панiв
присогласити: хай ще провчать.
   Мура становиться в позу артиста:
   - О Цiцероне. Тво?ми устами тiльки мед пити.
   Буркотить Варвара:
   - Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни.
   Тодi Мура до Андрiя:
   - О мiй Андрi?! Який пасаж!
   I хилить свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.
   ...В манастирi знову дзвонять:
   - Бов! Бов!

   VII

   Ну-с. I живе, значить, комуна бiля манастиря, а в манастирi:
   - Бов! Бов!
   Бiля вiкон проходять черницi чорнi - тiнi минулого.
   ...Пройшла буйна, арештантська весна  -  арештантська  юнiсть.  Пройшло
мiцне лiто - мiцна мужнiсть.
   Прийшла старiсть - болото.
   В  тихих  затишках  мiського  добробуту  шипить  самовар,   i   сняться
обивателевi бакалейнi сни старосвiтського галантерiйного життя.
   ...Восени в повiтовiм мiстi, як нiколи, пахне Гоголем.
   Пiсля службових годин Гордi?нко зудить  Маркса,  а  Iванов  носиться  з
новими планами.
   ...А навкруги комуни сiро, тiльки зрiдка апельсиновою шкуркою  промайне
сонце.
   Коли обиватель проходить бiля комуни й чу? вiдтiля бадьорий  смiх,  вiн
на момент зупиня?ться, ?хидно усмiха?ться й раптом зника? в темнiм заулку.
   А в комунi чути:
   -  Ей,  ви,  ребятоньки!  Не  забувайте,  завтра  почина?ться   тиждень
заготовки палива!
   Саме тодi Iванов прийшов додому надто пiзно i зараз же лiг на кровать i
одвернувся до стiнки.
   Пiдiйшла Валентина:
   - Що з тобою?
   Пiдлетiла й Же:
   - Товаришу капiтане, що це ви так довгенько?
   Iванов мовчав, потiм повернув лице. I почула комуна загробний голос:
   - Друзi мо?... винний... ?й-богу, винний...  Погода  проклята...  осiнь
проклята...
   Же закричала:
   - Хлопцi, сюди! Скорiш! От так капiтан!
   Бiжить комуна:
   - Що там таке?
   А вийшло, бачите, так (Iванов сам розповiв): прийшов до одного спеца, а
той випива?  самий  справжнiй  спирт.  Така  взяла  досада,  а  тут  ще  в
"Комунiстi" оголосили кампанiю боротьби "з п'янством". Хотiв  був  розбити
пляшку на головi спецовiй, а потiм подумав...  а  тут,  як  нарочито,  дощ
дрiбний... та нудний.
   ...На другий день, перший раз за все iснування комуни, на чорнiй  дошцi
стояло: "Тов. Iванов, капiтан комуни, за..." (далi розвезено пальцем).
   А втiм, комуна цiлком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу
всi вже зазнали солодкiсть чорно? дошки.
   На другий день Андрiй стояв бiля телефону й викрикував:
   - Агов!
   Звичайно, Мура виправляла:
   - Не агов, а альо.
   - ...Агов! Слухайте, комуни всея  федерацi?:  капiтан  Iванов  потерпiв
аварiю...
   Же перебива?:
   - Ах, який ти! Хiба людина може потерпiти аварiю?
   За вiкном дощ, а в манастирi:
   - Бов! Бов!

   VIII

   Комуна пережила й осiнь.
   Прийшла зима.
   ...Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.
   ...Уночi пiшов перший снiг - посивiли вулицi.
   ...Здрастуйте, мо? веселi снiжинки!
   ...Здрастуй, моя юнiсть-метелице!
   Пружисте тiло, пружиста думка.
   Мороз.
   Хо-ро-ше.
   А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало.
   Вiкна злегка помережало лiдяшками.
   За  вiкном  летять  снiжинки,  i  ковзять  першi  сани.  Весело  бiжить
селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi.
   - Ей, братва, гайда розчищати снiг.
   Шум. Гам. Крик.
   I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв.
   ...Але -
   - другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина  завагiтнiла,
а Валентину вiдкликають у центр на дуже  вiдповiдальну  роботу.  Валентина
телеграфувала: "при?ду через тиждень".
   I рiшила робити операцiю.
   Але це так  противно.  Валентина  згадувала  яму,  що  бiля  комуни,  i
черниць. Iще було так противно.
   Пiдходила Варвара й питала:
   - Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя?
   Валентина:
   - Ах, як вам не со-о-оромно!
   А Же прийшла й сказала:
   - Нiчого,  Валько,  то  не  вбивство,  коли  цього  вимагають  iнтереси
суспiльства.
   Валентина:
   - Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того...
   ...Ну-с... Iще два тижнi:
   Туп! Туп!
   ...Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.
   ...На сани сiли  всi,  вся  комуна.  Сiв  i  Гордi?нко  -  "пунктуальна
педантичнiсть".
   Мороз кричав:
   - Ан-дре.
   I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.
   А Андрiй розсипав у степ:
   - Передавайте по лiнi?: Чумакiвська комуна салюту? в  мороз:  хай  живе
свiтова революцiя.
   I одкликався мороз:
   - Слава. Слава. Слава.
   ...А втiм, Варвара так i не по?хала (одвозили Валентину). Одяг усi мали
дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До  саней  ??  не  пустила
сама Валентина.
   ...Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi.
   Одступа? манастир усе далi й далi - назад, ?демо в снiгову даль.
   Ця комуна й зараз iсну? - вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА
   ...Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв  пiд  парасолями  старо?
лапасто? верби (верба самотньо маячить  серед  глухо?  дичавини  комишiв),
тодi ти помiча?ш раптом, що небо нiколи не бува?  таке  хрустально-голубе,
як у серпнi. I саме в цей момент життя  запахне  вранiшнiм  запахом  i  ти
дума?ш: чи не поверта?ться буря тво?? молодости?
   Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi яко?сь
романтизовано? дiвчини, i ти йшов  у  бiлий  сад,  iшов  похитуючись,  мов
п'яний,- така  солодка  путь  була  перед  тобою.  Ти  падав  на  землю  й
безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.
   Але хiба ти думав, що все це нiколи не  повернеться,  i  тiльки  раптом
(пiд парасолями  лапасто?  верби)  перед  очима  тво?ми  вiтром  помчаться
спогади? Хiба ти думав?
   Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в тво?й
душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки тво?? юности.
   А втiм, життя таке барвисте,  що  кожному  своя  путь.  Один  сидить  у
б'?ргальцi й нюха? тютюновий дим за чашкою пива,  другий  флiрту?  десь  з
радянськими "мадам", третiй млi? бiля самовара  й  радiо-рупора  останньо?
конструкцi?.
   Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних  свiтiв  менi  також
вiдома, як i всякому флямарiону.
   В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через  плече  ремнi,  патронташi,
ягдташi й рушницi i кличу свою  суку  Нелi.  Собака  добре  зна?,  в  чому
справа, i почина? хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi
руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi  й  дивлюсь  на  свого  iрландського
сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й  кокету?  тоненьким
вереском.
   - Що з вами? - запитую я.- На якiй мовi ви говорите? На мовi  паризьких
кокоток? Дуже при?мно! Ви пита?те, чи я розумiю вас? О,  безперечно!  Сеlа
vа sаns dirе!
   Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi  я  рiшуче  кiнчаю  з  цi?ю
церемонi?ю i йду з дому.
   На вулицi ми беремо вiзника, i  за  пiвгодини  я  вже  за  городом,  на
товарнiй станцi?. Сюди подадуть дачний потяг на степовi  пiвстанки,  i  за
кiлька хвилин ми розпроща?мось iз шумом мiських вулиць.
   I вже тут, на дальньому перонi, я починаю  перероджуватись.  Я  забуваю
сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi
так легко на душi, нiбито я нiколи не знав  тоски  й  терзанiй.  Дух  мо?х
прадiдiв ожива? в менi, i я,  безтурботний,  дивлюся  на  землю  з  висоти
птичого польоту. Я ?ду туди, де мене чека? вiльний  степ,  тихi  задумливi
озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок.
   Коли ми з Нелi при?жджа?мо на станцiю, там  уже  давно  бродять  ватаги
мисливцiв, i давно вже  верещать  родичi  мого  сетера.  Iз  степу  летить
бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилю? менi нiздрi. Нарештi подають потяг,
i я лiзу в мисливський вагон.  Нелi  маха?  хвостом  i  дивиться  на  мене
ласкавими очима. Я розумiю, в  чому  справа:  вона  просить  допомогти  ?й
зiбратись на верхню полку.
   - Добре! - кажу я й пiдiймаю ??.
   У вагонi сто?ть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних
козацьких пiсень, в другому - якийсь мисливець розповiда?  анекдоти.  Тодi
менi прокида?ться вовчий апетит, i я розгортаю пакунок.
   - Ей, держи! Держи ?? - кричать мисливцi:  то  пробiгла  вагоном  якась
дiвчина.
   Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками  (у
вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiта? в степ.
   Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й  перегортаю
сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй  цiлком  вiдповiда?  вiршам  римського
поета. Iнодi я беру з собою турген?вськi "Нотатки мисливця", але перечитую
в них тiльки тi абзаци, де  автор  малю?  природу.  Дiалоги  я  обминаю  й
обминаю все те, що не вiдповiда? мо?му настро?вi. Навiть на полюваннi я не
прислухаюсь до так званих "серйозних" розмов, i все, що я спостерiгаю там,
все воно свiтиться крiзь рожевий  димок  мо??  безтурботно?  епiкурейсько?
уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей.
   - Пробачте менi, дорогi друзi,- думаю я.- Але дозвольте забути про вас.
   Потяг розрива? простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна
звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в
степ. Сонце пливе кудись за ярки,  i  спокiйнi  кургани  стережуть  спокiй
безмежности.
   Тодi  надходить  задума,  i  передi   мною   вироста?   наш   посьолок,
батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз по?хав з  ним
на полювання. Пам'ятаю, ми при?хали на луки вночi. Я думав, що  це  "Б?жин
луг". Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили
на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго
мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий  i  тривожний.  А
розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах  i  зустрiчав  вранiшнiй
перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам'ятаю, я хотiв  тодi
умерти - так прекрасно було й так билось мо? молоде серце.
   Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у  могилi,  посьолок
навiки зник з мого горизонту, i менi залиша?ться тiльки згадувати ?х. Та й
згадувати менi треба обережно, щоб хтось не  помiтив.  Моя  путь  уже  теж
заламу?ться до могили.
   Нарештi потяг затриму? ходу: попереду нас перша вiлла  й  пiвстанок.  Я
одриваюсь од скла й сiдаю на сво? мiсце. Нелi положила лапу на свою голову
й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливцi й бiжать до  дверей.  Потяг
зупинився.
   - Вiлла Стаховського! - кричить кондуктор.
   Вилiтають постатi - люди, собаки, вилiтають клунки,  i  знову  свисток.
Потяг рушив, i знову бiжать поля, луки й обрi?.
   На кожному пiвстанку лиша?ться кiлька мисливцiв.  Що  далi,  то  бiльше
порожнi? вагон. Я ?ду на дальнiй пiвстанок, на лиманськi озера.
   Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять i  стороннi
люди). Тодi я звертаюсь до них, i ми перекида?мось словами. Вони дивляться
суворо й похмуро, i я почуваю себе нiяково, бо менi вже зда?ться, що  я  в
?хнiх очах зайва людина, яка зовсiм непотрiбна суспiльству i т.  д.  i  т.
iнш. Але я поспiшаю одiгнати вiд себе цi думки й  переконую  себе,  що  це
зовсiм не так.
   I от наближа?ться лиман. Нелi хвилю?ться, i я  здiймаю  ??  з  верхньо?
полки. Сонце ще сто?ть на два метри вiд горизонту, i на  вечiрнiй  перелiт
ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрiнемо його десь  у  дорозi,  на  степових
озерах.
   - Ви де будете? - пита? мене якийсь мисливець.
   - На Троватому! - вiдповiдаю я.
   Дiалоги коротенькi,  бо  тепер  уже  не  до  розмов.  Тiльки  маленький
робiтник iз старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон i з  захопленням
розповiда?, як  вiн  сварився  iз  жiнкою  перед  ви?здом.  Вона,  мовляв,
страшенно репету? й завжди не пуска?  його.  Бiля  робiтника  сто?ть  його
синок i усмiха?ться. Ця парочка мене  завжди  зворушу?.  Але,  коли  потяг
прогримить залiзничним мостом, я вже збираюсь i спiшу на ганок.
   Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi  й  зупинився.  Ми
висипа?мо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять  пiдводи,  i  тихо
iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiда?  на  вози  й
?де на лиман.
   Мене завжди зустрiча? бабуся iз мисливсько? хати.
   - Ах ти, мо? соколятко! - говорить вона й влаштову? на возi сiно.
   Я тисну бабусi руку, розпитую, що, як i сiдаю на воза. Туди ж плига?  й
Нелi. Ми руша?мо в степ. Рушають i  iншi  пiдводи  -  з  криком,  гамом  i
пiснями. Потяг заревiв в останнiй раз. Потiм майнув чорним хвостом i  зник
за поворотом. Станцiя осиротiла. Але я ще поглядаю на не?. Iншi  мисливцi,
очевидно, не цiкавляться цим  забутим  степовим  пiвстанком.  Мене  ж  вiн
завжди тривожить i виклика? багато спогадiв. Я взагалi  не  можу  спокiйно
дивитись на станцiю, бо по станцiях пройшла вся буря  горожансько?  вiйни.
На станцiях так недавно люди вмiли вмирати, i вони вмiли  так  надзвичайно
жити.
   - Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi,- каже бабуся й тут же, не
дочекавшись мого  оповiдання,  почина?  виливати  сво?  селянськi  болi  й
радостi.
   - Ну, а як же дiд Зiдул? - питаю я про ?? чоловiка.
   Що ж  Зiдул?  Зiдул,  мовляв,  шкандиба?  потроху.  Вчора  був  там-то,
сьогоднi ?здив по сiно. Приходила сваха, трохи випили.  I  бабуся  регоче.
Вона теж любить випити, i особливо в компанi?.
   Тодi передi мною виростають милi й далекi постатi Пульхерi? Iванiвни  й
Афанасiя Iвановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що цi постатi
безсмертнi й що Зiдул i бабуся - це тiльки варiацi? одного i того ж  типу.
Навколо нас фантастичний степ.  Гостро  пахнуть  бур'яни.  Бабуся  поганя?
коника.
   Тодi я бачу мертвi  кра?,  "старосвiтських  помiщикiв"  i  гоголiвських
старичкiв. Я бачу Пульхерiю Iванiвну, Афанасiя Iвановича  i  ?хнiй  домик.
Вiн сто?ть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна рiка, далi  пiски,  як
нова Сахара. Збоку стоять Сорочинцi - тi кра?, де блукала колись  "червона
свитка".  Лiворуч  -  сам  славетний  Миргород.  Коли  ясна   погода,   за
кучугурами, крiзь марево, гоголiвський край як на долонi.
   Менi зда?ться, що я теж бував у Афанасiя Iвановича. Тут живе тепер його
якась троюрiдна правнучка. Вона глуха, столiтня  й  тихо  дожива?  вiк,  i
домик теж похилився пiд вагою  вiкiв  -  от-от  завалиться.  Правнучку  не
зачепили нашi осiннi мятежi. Тiльки  там,  у  старiй  халупцi  з  химерною
вивiскою "Сiльська Рада" та в бур'янах на майданi метушиться чуже життя  -
то пiонери i якiсь ще комсомольцi тривожать старосвiтську мертвоту. I чути
- ще повелись комiсари. Але не з тих часiв, коли в  нiч  пiд  Рiздво  чорт
сховав мiсяць у кишеню, а зовсiм iншi,  незнанi.  До  Афанасiя  Iвановича,
власне до його глухо?  праправнучки  (старичка  давно-давно  нема,  тiльки
чебрець на могилi пахне), приходить зрiдка десятник. Проте й  вiн  зветься
тепер сiльським виконавцем. Бiжить коник. Бабуся  раптом  заспiвала.  Вона
заспiвала сво?м старечим голосом:

   Ой на горi та женцi жнуть,
   А попiд горою, попiд зеленою козаки йдуть...

   Тодi передi мною знову виростають  забутi  постатi  й  деталi.  Я  бачу
древнi етажерки, що на них пiд густим  серпанком  пилу  лежать  старовиннi
пожовклi книги, чую, як хрипить годинник сво?ю старовинною зозулею. Чи  не
Пульхерiя Iванiвна так тепло глянула на  мене?  Чи  не  Афанасiй  Iванович
кива? менi з вогкого кутка?..
   - Чи? це динi так запахли менi? - думаю я.
   Ми ?хали повз баштан. Загавкав собака, i я прокинувся вiд  задуми.  Моя
бабуся аж залива?ться сво?ю пiснею. Попереду нас маячать пiдводи.
   Ми вже про?хали верстви три, i  я  прошу  бабусю  зупинити  коня.  Вона
зупиня?, i ми з Нелi йдемо вбiк. Ми  наказали  нашiй  бабусi  зробити  нам
вечерю й зустрiти нас на порозi сво?? хатки. Вiдци до лиману двi  верстви,
i ми з Нелi дiйдемо пiшки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що  праворуч,
i там посто?мо на вечiрньому перельотi. Ми йдемо на надплесне, що його вже
тепер нема.  Як  i  багато  степових  озер,  воно  навiки  зникло  з  мого
мисливського горизонту. Щороку я гублю радiснi води, а  за  ними  всихають
рештки струнких комишiв та пишних осок. I на мою  вразливу  душу  злiтають
метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було.
   Я любив зустрiчати вечiрнi прельоти на цьому озерi. Коли на дальню рiку
спадали липкi тумани i води тихо парували  на  захiд,  тодi  вогняна  куля
прекрасного сонця пливла за лiси - туди, за Атлантiку, за океан.  Надходив
вечiр. Моя старосвiтська бабуся годувала мене кавунами. Я брав  рушницю  i
йшов у степ. Дорога бiгла повз табiр вiтрякiв, минала цвинтар i пересiкала
даль бiля багаття, що раптом спалахувало  серед  степу.  Тодi  на  глухому
пiвстанку кричав паровик, i пролiтала  стьожка  огнiв.  Нарештi  надходило
надплесне. Я стягував на ботфортах  ременi  й  брiв  у  болото.  Сторожова
стоянка була на сходi, так що передi мною стояло все озеро, i було воно  в
багрянцях вечорово? зорi. Над озером пливла м'яка й тендiтна тиша. I  тодi
в селi дзвонили до Вечiрнi. На небi вже булькали зорi,  i  iз  степу  йшов
легкий димок пожарища. Починався перелiт. Та?мними кажанами  носились  над
водою чирята. Моя  "бельгiйка"  раз  у  раз  розривала  пострiлом  матовий
присмерк...
   Це були чудовi вечори, i я ?х нiколи не забуду. Але надплесне вже давно
висохло. Вже давно там, де пахли осоки й сво?м запахом  викликали  химернi
асоцiацi?, вже давно там рiже  землю  проза?чний  i  могутнiй  трактор.  I
тiльки я, як невгамовний дон Квiзадо, все  шукаю  нових  iлюзiй  до  нових
невiдомих берегiв.
   ...Нелi захвилювалась i раптом  зробила  стiйку.  Зiрвався  перепел.  Я
вистрiлив i промазав. Нелi повернула  голову  й  докiрливо  подивилась  на
мене. Вона так докiрливо дивиться на мене, що я мимоволi  перевожу  очi  в
iнший  бiк:  менi  соромно.  О,  Нелi  вмi?  присоромити  свого  двоногого
товариша!.. Тодi ми йдемо до озера мовчки. Я нiяк  не  наважусь  поласкати
свою суку, а вона теж почува? себе нiяково. I тiльки другий вдалий пострiл
остаточно помирить нас.
   Сонце  вже  лежить  на  горизонтi  грандiозною  червоною   трояндою   i
збира?ться на ночiвлю. По степу метушаться маленькi  вiтерцi.  З  далекого
села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки.
   - Бац! Бац! - чую навкруги.
   Потiм сонце хова?ться, i тiльки ледве помiтний слiд його залиша?ться на
заходi. Я ще кiлька разiв "промазав", але я вже не бачу очей мо?? Нелi,  i
до того ж на ягдташi менi висить дво? чирят. I потiм я давно вже не  стежу
за перельотом - я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i  нарештi  ?х  не  чути.
Перельот скiнчився. Надi мною сто?ть зоряне небо, i десь блимають  степовi
огнi.
   - Нелi! - кличу я суку, i ми поволi йдемо до  лиману  -  туди,  де  нар
зустрiне бабуся i ?? пахуча вечеря.
   Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою
вулицею.  Гавкають  собаки,  по  хатах  жеврiють  каганцi.  Ми   обмина?мо
старовинну  козацьку  церкву.  Десь  кахикають  парубки  й  верещать   пiд
повiтками дiвчата.
   Нарештi  ми  бачимо  хату  старосвiтських  друзiв.  Бiля  хвiртки   нас
зустрiча? дiдусь Зiдул.
   - Здрастуйте! - каже вiн.- 3 качками вас... Чи, може, не пощастило? .
   Я передаю йому двох чирят. Але вiн хита? головою i  скаржиться:  ранiш,
бувало, як зробиш один пострiл - то й десять качок, а тепер  тiльки  порох
переводиш. Це - традицiйна зустрiч, i я на не?, як завжди, "пiдтакую".
   Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiча? бабуся. В  хатi  пахне
смачним борщем. Я виймаю  з  ягдташу  пляшку  з  горiлкою,  i  ми  сiда?мо
вечеряти. Зiдул iнформу? мене, як сто?ть  справа  з  лиманськими  озерами.
Завжди бува? так, що "вчора" було  страшенно  багато  дичини,  а  сьогоднi
"щось" мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул  "вчора  взяв".  Дiд  зiтха?  й
каже:
   - Та одного поганенького куличка.
   - В чому ж справа? - питаю я.
   А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити.  З  такими
очима,  мовляв,  багато  не  вб'?ш.  Потiм  вiн  розповiда?  менi   кiлька
мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я ?х вислухав  i
тепер з охотою. Зiдул завжди розповiда? ?х як правду, i менi хочеться йому
вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю.
   - Це ж така на?вна брехня, i стiльки в нiй на?вно? дитячо? правди,думаю
я парадоксами.
   Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я  ?й  кидаю  два
шматочки м'яса. Вона з подякою дивиться на мене й ляга? бiля мо?х нiг.
   На дзвiницi дзвонар б'?  одинадцять.  Тодi  бабуся  вносить  у  кiмнату
солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрi?, Зiдул пiдiйде до  мене  й
скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандру?мо на озера. А сьогоднi я
лежу на соломi, i мо? мислi пливуть по хатцi мо?х старосвiтських друзiв.
   - У чому справа? - думаю я.- Чому я з такою свiтлою радiстю ?ду сюди?
   Але вiдповiдi я не найду. В кутку  вистуку?  цвiркун,  десь  на  вулицi
спiвають дiвчата - i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в'ялiють,  i
я починаю засипати. I тодi приходить  менi  мисль,  що  мо?  старосвiтськi
друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що  це  тiльки
тiнi справжньо? людини.
   - Цебто? - знову запитую себе.- Виходить, що мiй вiдпочинок - це не  що
iнше як порожн? й мертве мiсце в мо?му коротенькому життi?
   Але й тепер я не найду вiдповiдi.  Мислi  менi  зовсiм  зiв'яли.  Збоку
шарудить солома - очевидно, кошеня  блука?  по  хатi.  Крiзь  сон  я  бачу
клаптик зоряного неба й лежачi силуети мо?х старосвiтських друзiв...
   ...Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з  надi?ю  дивлюся
на бабусю й Зiдула.
   - Ну, Нелi, сьогоднi пополю?мо на славу,- кажу я iрландцi, i  ми  йдемо
за дiдом. Нас випроваджа?, як i завжди, наша  мила  бабуся.  Тодi  кричать
пiвнi й стихають парубочi вигуки.
   Зiдха? пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул  пахтить  люлькою  й
мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де  знову  жеврiють  каганцi.
Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове  срiбло  озер.
Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин  я  буду  з  Нелi  рiзати  човном  тиху
поверхню комишуватих вод.
   - А ранок добрий! - каже Зiдул.-  Качки  пiдуть  iз  сходу.  Тодi  десь
розрива?ться пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорю?мо крок.  Свiжий
вiтерець  ласка?  нашi  обличчя.  Нарештi  пiд  ногами   забулькало.   Мiй
старосвiтський друг переда? менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину
я на водi.
   Десь просвистiли чирята. Десь закричав  кулик.  Нелi  тихо  заверещала.
Тодi я глибоко, на всi легенi,  зiдхаю  й  починаю  свою  напiвфантастичну
путь.



   БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ

   I

   Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:

   Товаришi!
   Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!
   Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.
   Хто не з нами, той проти нас. Пiдпiльний ревком

   Д'ех! Мать твою бог любив!
   I тут же Юхим подумав про Мазiя:
   - Так... Розумiю... Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою  ухватку.  Потiм
заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.

   II

   Розсипа?ться небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в
переливах легкого дзвону.
   Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий  птах
вилетiти на пiвдень.
   Над бараками лiхтар примружив сво? старече око,  засльозився,  з  сумом
дивиться на  провалля.  Бiля  города  присiли  бараки,  а  далi  ховаються
провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.
   А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси  жовтого  листя,  i  по  колiна
загрузли могильнi верби...
   Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути  було  -_  шарудять  у
листях мишенята дощовито? осенi.
   То падають дрiбненькi горошинки, щоб напо?ти землю невеселим сумом.
   Холодно.
   Вiтер iде широкою вулицею, добiга? до баракiв i  тодi  з  важким  духом
трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.
   До баракiв, у двiр,  крiзь  ворота  просунулись  рейки,  що  провели  в
п'ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
   Але зараз не видно рейок - темно, як сажа.
   ...Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганя?м у ворота чотири-п'ять
вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.
   Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на  батькiвщину  -  i
приходять потяги до баракiв.
   ...I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:
   - Ну, ?сть плакат!
   - Що кажеш, Юхиме?
   Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.
   - Кажу - прояви себе!
   I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.
   Мазiй дума? не довго i вже гудить голосом польово? порожнечi:
   - Це можна... Чого ж не можна?
   Юхим дивиться непевним поглядом:
   - А не брешеш?
   - Навiщо брехати?
   - Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба.
Це ясно. А як зробити - подивимось. Згодний?
   - Згодний.
   - Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат  i  нiкоторо?  зм?ни  вiд
тiб? не було.
   ...Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов'язково приштокати,  а  далi
буде видно.
   Окупацiя - слово не наше, i прийшло воно з темних кра?в, щоб  захмарити
наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.
   Не голубiють днi.
   Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунту? завод.
   I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.
   Мочить  дощ  i  шлики  з  червоними  китицями  й  червоними  поверхами.
Звичайно, з наших.
   Але чорно на душi.
   I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.
   ...Окупацiя - слово не наше.
   Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки.  Були  у  не?  iншi  санiтари,  так  би
мовити, товаришi Юхимовi.
   "Разговори розговарювали".
   Говорили про доктора - старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли -  всiх
лаяли. Навiть мерцiв i хорих.
   Сказав один:
   - А не помiча?те, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?
   Це не спроста.
   Юхим наставив вухо.
   - Невже i вiн прочитав плакат?
   Гм!
   I чогось образився:
   - Понiма?ш, "хвостом круте". Дума?ш, тiб? спужався?
   Регочеться санiтар:
   - Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазi?м побував? Здригнув Юхим: "В  акурат
влучив":
   - Перехрестись. Який мiн? антирес?
   - Та хто його зна?! Мазiй чоловiк темний...
   А другий розповiв:
   - Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь - щось  блука?  там.
Перелякався я,  бо  темно  було.  А  потiм  кричу:  "Хто  там  такий?"  Не
вiдклика?ться. Взяв я тодi на бугайця: "Хто там такий? Стрiляти буду".  Не
вiдклика?ться i йде до мене.  Конче  перелякався  я,  але  стою.  Коли  це
пiдходить. Дивлюсь - Мазiй. "Чого ти тут шля?шся"? - "Могилу,- каже,рив".-
"Це уночi?" - "А не все одно: завтра ж  знову  штук  двадцять  закопа?мо".
Отакий!
   - Та то його, мабуть, мерцi збили  з  пантелику.  Уже  нiчого  йому  не
страшно.
   - Воно так. Та його вже страшно становиться.
   Юхим заспоко?вся й покликав у сiни Оришку.
   Така й така iсторiя. Дума?мо одного приштокати. Сам бачив плакат.
   Оришка:
   - Ну ?х до чортово? матерi! Не зв'язуйся. Коли б чого не  вийшло.  Юхим
поважно взявся в боки:
   - Сайдьоть! Лиш би тiб? турботи не було.
   А потiм пожартував:
   - Мiн? що - як треба, то й жистi рiшусь.  Пайдьош  на  похорон,  музика
загра? марша...
   Отже, говорили ще й  про  iншу  справу,  бо  помiтив  Юхим,  що  Оришка
пiдморгувала комусь.
   -Ти гляди, щоб нiкотро? зм?ни. Нащот зм?ни я чолов?к пронзит?льной.
   Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.
   ...А за дверима ринви спiвали одноманiтну  пiсню  в  переливах  легкого
дзвону.

   III

   Чи не зда?ться вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
   Га?
   Су?та. Су?та. Су?та.
   Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довго? дороги без станцiй?
   ...Потiм рили величезнi ями й кидали туди  необмитi,  чорнi,  виснаженi
цурпалки живого м'яса.
   Не чекали й смерти - валили на пiдводи й везли  на  цвинтар.  Везли  на
цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.
   Отже, праця на двi змiни.
   Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.
   Носi?. Носi?. Носi?.
   ...Мазiй i Юхим теж.
   I через край перелива?ться в палатах  стогiн  -  чорний,  смердючий.  I
вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що  попали  в  раковину  з
рiдким калом.
   Душить труповий дух.
   Не чути смiху в палатах.
   Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря  й  з  жагою
ссуть його, як телята материнi груди.
   ...Пройшла Оришка. До Юхима каже:
   - Це не завод пахне.
   А Юхим вуглем сто?ть, дума?:
   - Без сумл?ння.
   I Мазiя очима шука?.
   ...Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ,  так  би  мовити,
пiд знаком запитання.
   Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та  смачнi,  недарма  на
"хорих" порцiях одгодовуються.
   Котлети, а не баби!
   От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгу? не одно бабське око.
   ...Ну, а  Оришка  у?длива,  шоколадна  баба.  Одразу  до  сво??  палати
принадлива ("Карi глазки, де ви скрились? Мiн? заставили страждать") .
   Оришка в аптецi крутиться. "Дохтурь!"
   Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:
   - Що вам требу?ться? Олiум рiцiнi?
   I регочеться.
   - Ги! Ги!
   Хоч окуляри на носа натягай.
   - ...У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала ?хати, чи що?
   Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.
   ...Набачив Юхим Мазiя - покликав, убiк одвiв.
   - Ну, що? Може, передумав?
   Мазiй  на  цибатих  ногах  до  сонця  тягнеться,  баньками  з  безодень
виблиску?.
   Що вiн дума?, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина
конфету ссе.
   Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.
   - Згарба?мо - не писне!
   Юхим хвилю?ться:
   -  Завела  сорока  про  Якова.  Ти  дiлом  говори.  Що  за  манера?  От
падазрiт?льной!
   Одрубав Мазiй:
   - Не вiриш, то йди!
   Заблимали очi:
   - Мiн? усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання... А  ти
вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогоднi?
   ...Увечорi зiйшлись бiля Оришчино? кiмнати.
   - Все готове?
   - Все.
   Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.
   Пiшли до Оришки: поки стемнi?.
   Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.
   Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi - бiлiй з голубим блиском.
   В Оришки не очi - поросята кувiкають.
   Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфу?:
   - Нащо цього привiв? Погратися не да?. Ги! Ги!
   Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
   - Мовчи! Хай сидить. Поспi?мо.
   Вiд борюкання кiмната повна  спеки.  Оришка  мов  сонце,  що  за  обрiй
перевалю?.
   П'ють воду, прицмокують.
   Потiм вiдпочивали.
   Каже Оришка:
   - Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?
   Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять - хорих переносять.
   Мовчить. Як пугач.
   - Скоро год у нас, а все однаковой!
   Це Оришка, i проглинула:
   - Кажуть, з мерцями приятелю?ш. Ги! Ги!
   Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.
   ...Ще пожартували.
   I от вечiр провалився в темряву.
   Юхим загортався:
   - Мабуть, ходiм!
   Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгу?, щоб спати приходив.
   "Тяжоло? положенi?: мужчин война перевела".
   От...
   Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.
   Наставили вуха.
   Оришка:
   - Кличуть... Неначе як хворих привезли.
   I крикнуло за вiкном:
   - Виходь!
   Юхим досадливе махнув рукою:
   - Подаждьош, не пужар!..
   ...Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.
   Полiз у кашкет Юхим:
   - Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.
   Пiшли за натовпом до рейок.
   ...А пiд навiсом, де вагони,- лампи та свiчки бiгають.
   Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.
   Метушився вартовий лiкар:
   - Ану, хлопцi, дружнiш!
   А хлопцi й так ледве ходять.
   Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м'яса.
   В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.
   - Отже, "дружнiш". Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
   ...У палатах крик:
   - Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.
   - Там уже наставили.
   - Ну, в десяту.
   - А... йди вiд грiха... мать твою так! Чого так язиком ляскати?
   ...Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.
   - ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
   Мазiй наставив сво? глибокi ярки.
   - Багато вас... Все одно завтра в яму.
   Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив.
   Пiдбiг Юхим:
   - Сматри!
   I послав кудись у повiтря "в бога i богородицю".
   Пахло трупами.

   IV

   Цвинтар - невеселе мiсце в нашiй республiцi.
   В'януть трави бiля могил.
   Зализу? на могилах сво? рани осiнн?  сонце,  потiм  крутить  хвостом  i
хова?ться за небесним тином.
   Уранцi копали братерську могилу.
   Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося  на
не? з сумом.
   ...Мазiй сто?ть з мотикою в ямi, а Юхим - з лопатою на горi.
   Iншi пiшли обiдати.
   - От дух, аж сюди чути,- сказав Мазiй.
   Сказав незадоволено Юхим:
   - Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати.
   I дивиться на Мазiя:
   - Розумi?ш: треба завод одкривати.  Надо?ло  мiн?.  Хiба  це  робота  з
мерцями? Так, недоразум?ння.
   Потiм говорили  про  сьогоднiшнiй  нальот.  Так  би  мовити,  про  дiло
плакатне.
   ...Летить пiд кирки земля, бризками розсипа?ться.
   Росте сопка бiля ями.
   Сонце востанн? крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть.
   Пiшли й грабарi. Яма була готова.
   Глибоко? ночi пiде сюди важкий труповий дух.
   Смерка?.
   Смеркло.
   Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнi? в кварталах  -  лiхтарiв
нема, а будинки сиротливi, непривiтливi.
   ...Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi - копали.
   Повечеряли й пiшли.
   Мазiй ступа? вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб
не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою.
   Юхим каже в долоню:
   - Ша!
   А сам спотика?ться, як монополька.
   ...За десять кварталiв -  свисток.  Пiшов  по  кварталах  i  тiльки  за
проваллям стих.
   Зупинилися. Прилипли до паркану.
   Мазiй дивиться двома безоднями - очi  глибоко  пiшли  пiд  лоб,  тiльки
блиск майорить.
   Борода чорна, як нiч.
   У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем.
   - Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до  пекарнi,  то  й  абсуди
свайой головой.
   Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав.
   А Юхим кулеметив.
   Витяг з багна ногу - багно крюкнуло.
   - Здаровий ти мужик i в арманську був.  А  тут  ради  салiдарности.  Я,
брате мiй, кат?льщиком був. Салiдарность - перво? дiло.
   Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло.
   ...Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах.
   Уже видно. I видно ще на чатах каску.
   По дошках провалю?ться гул крокiв - розмiрене, мов маятник.
   Через плече гвинтiвка.
   - Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти ?хню манеру зучив.
   Вiдповiв спокiйно, як дощ:
   - Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця - i не писне.
   Юхим потер руки.
   ...Iз заводу зрiдка спотикаються молотки... А може, то кузня,  що  край
села сто?ть?
   Завод iще жеврi?, тiльки готу?ться вмирати, коли замовкне останнiй цех.
   Юхим з погордою сказав:
   - Кат?льщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд  бiк  i  спи.  Тут  не
засньош!
   ...Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба  ж  i
дiло робити.
   Д'ех, мать твою бог любив!
   Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось.
   - Ну?
   Сказав суворо й уперто:
   - Отож тепер мене слухай.
   - Ну?
   - От тобi й "ну".
   Юхим затривожився:
   - Що ти такий падазрiт?льной... От манера!
   Каже Мазiй спокiйно:
   - Цього чоловiка ти менi даси.
   - Це того?
   - Та його ж.
   Повеселiшав..
   - Бери без сумл?ння.
   - В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.
   Треба хоч одного живого зарити.
   Юхим витрiщив очi.
   Юхим не розумi?.
   А Мазiй рiшуче одрiзав:
   - Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти.
   Замжичило дрiбно й холодно.
   От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть.
   Випалив:
   - Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А  пiду.  Потом,
як я чуствую, подд?ржку треба.
   Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв.
   ...Мазiй полiз.
   А за ним полiз i Юхим.
   Раптом бiля заводу стихло.
   Тротуар замовк.
   Ну, i що ж? Як же далi?
   Далi зв'язали вiжками, забили хусткою  рота  й  потягли  живе  тiло  по
вулицi, а потiм по завулках.
   Звичайно, притягли на цвинтар до тi?? ями, що рили вдень.
   А яму вже зарили, свiжа могила сто?ть.
   Чули - од'?хала фура.
   Колеса вiдходили по бруку.
   Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн.
   То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть.
   ...Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв'язану голубу  людину  й
штовхнув ??.
   Гупнуло.
   Застогнало.
   Ну i дiла!.. Мать твою в боженят пiднебесних! '
   Сказав Юхим:
   - Сволоч ти, i квит!
   ...Повернулись захмаренi заулки.
   Крюкало болото.
   Пiдступали бараки й важкий труповий дух.
   В палатах бiгали огники.
   Але то - не весело. Що тут казати - не весело.
   Десь далеко за городом стогнало тiло. Мабуть, умирало на чорних ланах.
   ...Д'ех! Не голубi? на душi!
   I праворуч Днiпро, i лiворуч Днiпро.
   I похилила в розпуцi свою голову моя  мила  Слобожанщина,  щоб  слухати
свою зажурну осiнь.
   ...Рипнули перелякано ворота у барачний двiр.
   ...А далеко гудiло радiо  на  тисячi  гiн  про  журбу  нашо?  невесело?
кра?ни.

   V

   Дощ ущух.
   Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день,  зазираючи
в калюжi.
   Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним кра?м
захiднi квартали мiста.
   ...З города тягнулись клячi з калом.
   Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей.
   Попереду  бiг  гладкий  собака  з  обiрваними  вухами.   Iнодi   собака
зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди.
   Але це на момент.
   Iшли далi.
   I от - Юхим ускочив до Мазiя.
   - Шукають... з собакою...
   Мазiй спокiйно сказав:
   - Хай шукають.
   - Ну, а як найдуть?
   - Не найдуть.
   ...Юхим побiг до Оришки.
   Баба в обiйми його:
   - Ходiм, Юхиме, погра?мось.
   Оришка вартувала всю нiч. Недавно з  лiжка  пiдвелась.  Пахне  вiд  не?
лiками й ядерним бабським тiлом - пухким та солодким, як медяник.
   Одштовхнув Оришку:
   - Куди там гратися... З собакою.
   I заметушився по кiмнатi.
   Оришка розiпрiла - сон солодкий. Очi поросятами кувiкають.
   - Та що таке?
   Розповiв Юхим: так-то й так-то - бiда.
   Перелякалася баба. Спiдницю схопила. Одяга?ться. Дивиться у вiкно.
   Видно -
   бiга? собака на цвинтарi, а потiм бiля свiжо? могили гавка?.
   Гавка?, не вiдходить.
   I розривають уже голубi люди свiжу сопку.
   Скрикнула Оришка:
   - Боже милосердний! Червонi шлики вже бараки оточили.
   Ну i спека!
   Зовсiм збожеволiла - до старшого лiкаря посила?. Впросити, значиться.
   - Тьху! От хранзоля дурна.
   Ще побiг до Мазiя, а той, як папуга, завiв:
   - Не найдуть!
   Що тут робити? Вилаявся в "бога й у богородицю" та й  пiшов  у  палати.
От.
   ...А на цвинтарi вже вирили чоловiка голубого,  i  барачний  лiкар  так
визнав: умер вiд задухи, отож живим закопали.
   I рветься вже собака до баракiв, нюхом чу?, де злодi?.
   Пустили собаку. I самi пiшли.
   Iз старшим-голубим барачний лiкар iде.
   I вже виганяють з палат.
   - Ста-нов-и-ись!
   Отже, по-солдатському: становись.
   Збились у купу санiтари й санiтарки.
   Не так. У шеренги треба.
   Гомонiли. Гомонiли.
   Гомiн стих.
   Держали стих.
   Держали собаку за нашийника, а потiм пустили.
   Знову пiшов дощ, у калюжах булька?.
   Обнюху? собака кожного - мовчить.
   А добiгла до Мазiя - загавкала.
   Вивели Мазiя з шеренги.
   ...Ех, Юхиме, Юхиме!
   Загавкала й бiля Юхима.
   - Виходь!
   Потiм повели до старшого лiкаря допит чинити.
   Юхим каже:- Нiчого не знаю.
   А Мазiй ярками подивився й байдуже кинув:
   - Ну да, живого закопали.
   ...Вивели ?х у двiр i повели в мiсто.
   Дощ знову вщух.
   Було це тодi, коли мiськi вулицi  сонно  прислухалися  до  тишi.  Город
спав.
   Тiльки тротуари де-не-де глухо одмiрювали кроки вартових.
   ...Втрет? розривали свiжу могилу, що на цвинтарi бiля баракiв.
   Струпiшали цурупалки людського тiла.
   Сморiд.
   Не чути було, як спiвали ринви одноманiтну пiсню  в  переливах  легкого
дзвону.
   А збоку шарудiли в листях мишенята дощово? осенi.
   Крiзь туман баракiв майже не видно. Видно постатi край ями.
   Верби йдуть за мiсто до провалля, де вмира? тiло.
   I от бiля ями iз зав'язаними руками стоять - Юхим i Мазiй.
   Ясно? Скiльки шликiв? - Хова? туман.
   До Юхима:
   - Ну, кажи: жидам продався?
   Мовчанка.
   - Ух, ти, жидовська пико!
   Важкий кулак гупнув в обличчя.
   Одскочив убiк, став бiля верби. Це - Юхим.
   ...Коли могилу розрили, бiля ями поставили Мазiя.
   - Лiзь!
   Усяка бува? смерть, це зрозумiло, i бува? смерть, коли вiд не? смердить
трупами.
   Промайнула мисль.
   Юхим зиркнув на яму i кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
   ...Бац!
   I затрiпотiло живе серце, а потiм луснуло.
   Кров поточилась у листя. Iще чути було:
   - Ух, ти, жидовська пико!
   ...Над цвинтарем проходив туман важкий - осiннiй.
   ...Всяка бува? смерть, i бува?, коли вiд не? смердить трупами.
   - Лiзь!
   Мазiй подивився безоднями в туман i  полiз  у  яму,  в  гору  людського
м'яса.
   ...Це було тодi, коли мiськi  вулицi  сонно  прислухалися  до  осiнньо?
брудно? тишi.
   ...Дощ знову вщух...



   СВИНЯ

   I

   Це каже зоологiя:
   "...ма? сорок  чотири  зуби.  Sus  domesticus:  йоркширська,  темворст,
суфолькська, ессекська i ще багато. I ще: sus scrofa: дик,  вепер  -  ?  в
Азi?, залишився i в ?вропi".
   Iще треба розповiсти про Карла Iвановича i про Хаю - мiж iншим,  а  про
свиню буду говорити потiм.
   А тепер iще про будинок, а може, ще про кого-небудь.
   Будинок...
   Будинок  ма?  чотири  виходи,  входи.  Вихiд  вiсiм  квартир,  квартира
чотири-п'ять кiмнат, а кiмнати (назад!) - дають ще квартири. У кiмнатах, у
квартирi, де Хая, не де Карло Iванович, нижче поверхом,- чотири  квартири:
Хая, сiм'я товаришки Зо? з Зо?ю i два товаришi: один товариш з товаришкою,
тепер жiнка  (чи  як  там?):  Райський  i  вона,  Яблучкiна.  Четвертий  -
П?тушков.
   От.
   А от припустiм.
   Два балкони: один вище, другий нижче.
   ...Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця...  (?  такi  ярки  -
цвiркунячi, повно точiння, коли вечiр, коли в степу блука? та?мно червоний
огонь: мабуть, багаття, а  мабуть...  не  знаю).  Двадцять  крокiв  грима?
духовна музика -  це  сад  "Гастроль".  А  коли  стиха?,  тодi  симфонiчна
оркестра.
   Дивлюсь -
   лiхтарi, лiхтарi, лiхтарi, як золотий горох: це над будинками, видно  з
будинку, що над будинками.
   ...А десь збираються ?хати кудись. Пiд'?дуть до  семафора,  а  там  iще
семафор, iще семафор...
   Так от -
   пiд балконом гризуться собаки, зрiдка плачуть коти, мов тi дiти.
   Вечiр. А потiм -
   нiч.
   - Мяу-у-у!
   Садок. Iз садка арiя з "Iвана Сусанiна".  I  тому,  що  Глинка  великий
композитор, i мiсто не мiсто, i огнi не огнi, сумно, тоскно, радiсно...  I
знову сумно...
   Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильцями...
   А коли вистукував цвiркун (тодi прийшов вечiр), Хая пiшла на  балкон  i
через бильця перехилилась, щоб покликати:
   - Ка-арль! Ка-арль!
   Це так: язик до пiднебiння. От повторiть голосно:
   - Ка-арль! Ка-арль!
   Чоловiк живе i вiн не зна?, що вiн мавпу?. Один зробить "гав" -  другий
зробить "гав!", бо в природi теж: весна заплаче дощами, а  потiм  i  осiнь
заплаче дощами. Мiж iншим, чом ми бабники. Ви  як  гада?те?  А  от  Латвiя
нiбито рiка i тихенько струмку?, це тому, що  Латвiя  нагаду?  латаття,  а
бiля латаття вода якось завжди струмку?.
   Хая покликала й пiшла в кiмнату.
   А тодi на схiдцях шум, тупiт, i влiта? канарейкою Карло Iванович.
   - Шьо, д?тошька?
   Карло Iванович "шьо" - прибалтiйський акцент:  "шьо".  Христосик  Карло
Iванович, во благообразi?: русява борiдка, а в сiрих очах  смирення  (вода
бiля латаття тихо струмку?).
   Хая показала пальцем:
   - Там я напiсяла, вiзьми винеси.
   Карло Iванович заметушився, спотикнувся, схопив "генерала" i вискочив.
   ...А тепер -
   - а тепер Хая лежить на канапi. Карло  Iванович,  коли  розсердиться  -
"Ах, цi жiрнi шеншiнi..."  (зда?ться:  жiрнi  женшини  всюди,  навiть,  де
цвiркун точить крильця, навiть сняться - всюди... жiрнi шеншiнi...).
   Карло Iванович увiйшов з порожнiм "генералом" i поставив його  обережно
пiд кровать.
   I сiв... i не сiв...
   Хая сказала суворо:
   - Iди. Можеш iти. Можеш сьогоднi не приходити.
   ...Коли  б'ються  пiвнi,  а  потiм  один   тiка?,   тодi   одному   чуб
настовбурчений. Так i Карло Iванович.
   Карло Iванович пiшов, вiн не розсердився, стримав  себе,  тому  що  вiн
пiвнiчний чоловiк, а на пiвночi довго холодно.
   А прийшов сюди через пiвгодини (на п'ять хвилин)  Райський  -  живе  за
стiною. Райський прийшов сказати:
   - ?рунда!
   ?рунда: пишуться  тези,  тезове  царство.  У  Райського  тезовий  стiл,
спецiально, стоси.- Я здихаю! -  ?рунда.  З  жахом:  -  Що  ви  робите?  -
?рунда!.. Не дума?те ви цього: коли тези  згорiли,  тодi  вилетiла  з  них
лiтера "з", поширяла над землею й сiла на  сво?  одвiчне  мiсце.  I  пiшло
звучати в другiм таборi:
   - З-з-з-з-з-з-з!
   - З-з-з-з-з-з-з!
   Звучить холодно, у?дливо, одноманiтно...
   Райський мовчить. Бiльше мовчить. Коли висловиться -
   -доклад по питанню... Докладач т. Райський.
   ...Хая взяла, за руку, а потiм на вухо, а потiм лукаво:
   - Правда?
   Похмуро:
   - Так...
   Тодi Хая розвела руками:
   - А-я-я... Такий розумний, а теж попались на гачок... Ну й Яблучкiна!
   I ще про Яблучкiну, жiнку (чи як там?) Райського. А потiм грала очима:
   - О темпора, о морес! Де нравственiсть? От  вiзьмiть  Тему  Касальську.
Зна?те? Вона каже: менi що? сьогоднi один, а завтра другий: не все одно, з
яко? чашки однакове вино пити?
   I брала його руку й трошки томилась:
   - Я не можу! Я так не можу!
   ...А Карло Iванович не засне, поки в Ха? не темно.  Довго  не  темно  -
прислуха?ться,  хвилю?ться,  а   коли   говiрку   чути,   Карло   Iванович
сальтоморталить по-цирковому: залежить ноги в залiзнi перекладини балкона,
а тулуб i голову кине вниз. Дивитись вниз  не  можна:  в  головi  кружля?,
упасти - розбитись на смерть. Зате так видно, що  робить  Хая  (??  балкон
нижче): чи не прийшов хто, а як прийшов - що таке?
   ...Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця, а потiм  симфонiя  в
саду "Гастроль".
   ...А хтось по?де кудись: пiд'?де до семафора, а  далi  ще  семафор,  ще
семафор...

   II

   Далеко на пiвднi замислилось море. Далеко далека Ялта -  порт.  Морськi
купання, i море пахне, i виноград пахне, а грона з винограду на  взгiр'ях.
Виноград в листях, i тiльки зрiдка соковито на сонцi блищить.
   Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило ?? з нальоту промiння.
   ...Тут Лiвадiя, Орiянда, Алупка, тут  у  старовину  генуйська  оселя  з
далеко? Iталi?... Пахне тютюном, дурманить тютюном...
   Тут нащадки лихо? татарви, тепер: "шурум-бурум" -  спокiйнi,  задумливi
татари... I гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах...
   Вiдпустки дають у травнi, в червнi i коли вже стиглий виноград.
   Хая чекала на свiжий виноград i була ввiчлива до Карла Iвановича, рiдко
тривожила його з "генералом".
   А виноград "скоро поспi?"...
   ...Ранок, ще рано: пiв на одинадцяту. Вiкна на захiд, сонце  на  сходi.
Сонце зiйшло, але не видно: на тiм боцi.
   ...Нарештi прокидаються, прокинулись. Нарештi - стук: це шофер.
   До Зо? увiйшов шофер. Каже:
   - Дозвольте посидiти. Ще не пiдвiвся... совбарин.
   Це про Райського - за ним при?хав.
   ...Минуло ще пiвгодини. Не прокинувся. Шофер хвилю?ться:
   - Мабуть, пiду... постукаю.
   Iде й каже незадоволено.
   - Атв?тств?нной... гiпо-по-по-там.
   ...?сть воли волов'яча шия - Райський. Шофер не  за?ка?ться;  гiпопотам
не скаже, скаже зайве "по"; гiпо-по-по-там.
   Нарештi прокинувся, умився. По?хали.
   Тодi до Ха? постукав Карло Iванович:
   - Д?тошька, тi не пайдьош на шлюжбу?
   I чути незадоволений голос:
   - А ти сам не догада?шся? Не зна?ш, що в мене женська хвороба?
   I тихо (про себе):
   - Остолоп!
   Навшпиньках од дверей Карло Iванович. Але Хая кричить:
   - А молока, мабуть, не принiс?
   Дiйсно, молока не принiс Карло Iванович. I кида?ться вiд  дверей  Карло
Iванович.
   ...З усiх нiг! З усiх нiг!..
   Але напроти П?тушков: теж на службу.
   - А-а-а...
   В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На  дощi
лелека вбира? в шию голову i нижче. Так П?тушков).
   Конфетно, карамельне посмiха?ться i руку плавко й обережно:
   - А-а-а...
   Карло Iванович ухилився:
   - Ах! Залиште!
   Бiжить, побiг по молоко. П?тушков конфектно, карамельне посмiха?ться  i
чимчику? на службу.
   В дорозi:
   - А-а-а...
   I сюди, i туди безцвiтний капелюшок. Згина?ться, туманно розплива?ться.
I от -
   - служба.
   А потiм (нарештi) -
   - столовка.
   Хита? беззубим ротом (вiн не старий), каже:
   - Ми з Григорiй Федоровичем...
   "Ми пахали"... Це з наркомом. I так думають: тут - вiдповiдальний  там,
там - вiдповiдальний тут.
   Тому:
   - служба, i служба "а-прима".
   ...Коли П?тушков побiг, прокинулась Яблучкiна.
   Стiна. За  стiною  Хая.  Хая  демонстративно  вистуку?  закаблучками  -
ходить. I Яблучкiна теж. Це так: два двори, паркан, бiля паркану  колючки.
В колючках - i там собака, i тут собака:
   - Грр! Гав! Гав!
   - Грр! Гав! Гав!
   Але паркан.
   На Микола?вськiй церквi годинник ударив дванадцять.  На  бруку  кричать
грузовози.
   В квартиру увiйшла уборщиця. Уборщиця становиться так: мiж двох  дверей
- Ха?но? й Яблучкiно?.
   - Баришня!
   Тодi вискакують разом.
   Яблучкiна:
   -  Можете  убирати...  Котiк  уже  сiв   на   автомобiль;   (Автомобiль
пiдкреслю?ться).
   Мiж iншим: за Карлом Iвановичем автомобiль не при?жджа?.
   Хая:
   - Да, да!.. Будь ласка, скорiш, а то до нас,  мабуть,  при?де  народний
комiсар.
   (Народний комiсар пiдкреслю?ться).
   Яблучкiна зневажливо подивилась на  Хаю.  ??  очi  кажуть:  -  Народний
комiсар?.. Гм.. Не вiриться.
   А потiм дверi: хлоп! хлоп!
   За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона  непрактична  дiвчина.  Але
вона розумi?. Вона згадала село, вигiн,  дiвчат  i  крем'яшки.  Згадала  -
пiшла на кухню. Заплющила очi,  розставила  руки  й  покрутила  в  повiтрi
пальцями: коли зiйдуться, тодi спершу до Ха? прибирати, коли нi  -  спершу
до Яблучкiно? прибирати. Не зiйшлись,  треба  в  Яблучкiно?,  але  вона  з
тривогою дума?, що й народний комiсар - це не абищо. Убирала в Яблучкiно?,
а Хая демонстративно закаблучками вистукувала.
   Потiм уборщиця прийшла до Ха?, а Хая на кроватi розкинулась.
   - Ах, Боже мiй! Чого ви так довго? Я ж просила вас скорiше, бо до  нас,
мабуть, при?де народний комiсар.
   А потiм закричала глухо:
   - Ох! Ох!
   Уборщиця:
   - Що з вами, баришня?
   Тодi Хая сказала з тугою:
   - Ах, яка ви дура... простiть мене, Прiсю. Невже ви не розумi? - те, що
в мене хвороба матки?
   ...Маленька справка: Карло Iванович приходив до Зо? й казав:
   - Ах Зою! Вi такой корошiй товаришь. Нiфшелi Хая мiня не люпiт? А я  не
маху, мi, с?в?рнi людi надолько люпiм...
   Зоя:
   - Я, Карло Iванович, не знаю...
   I до матерi:
   - Мамо, вгомонiть Соню, чого вона розкричалась? Поколишiть...

   III

   Зоя, сiм'я Зо?на. Зоя дивиться перелякано. У не? чоловiка нема (був), у
не? солдатський пайок i мiльйон (п'ять коп.  зол.  валютою)  жаловання  на
мiсяць.
   Зоя дивиться перелякано: ?сть вулиця, ?сть вiтрина  напроти.  Колись  у
вiтринi було порожньо, а потiм появились дамськi капелюшки, i  Зоя  трiшки
забула Маркса.
   Хая сказала:
   - Бачиш, i живеш, дурочка. А то б жила в конурцi. Що  значить  протеже?
Це менi дякуй.
   Зоя дякувати не зна?, а мати каже, що хлiба нема на сьогоднi i (о жах!)
не варили кулiшу в ескадронi: Зоя працю? в ескадронi.
   I сказала Хая:
   - Ну, слава Богу, скоро вже по?ду в Ялту. А потiм додала з докукою:
   - Тiльки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже i так, i сяк,  але  не  можна
покинути... Ну, як я буду жити без совнаркомки?
   Це про Карла Iвановича...
   А на покрiвлi латають покрiвлю. З'?ли лiта покрiвлю, бо йдуть лiта,  не
вертаютьси.
   А на кра?видi акварелi силуети церков, силуети будiвель, димарiв...
   Iще маленька справка:
   Хая ?де з Карлом Iвановичем  у  Ялту  через  пiвтижня,  а  Яблучкiна  з
Райським на Кавказ за два днi.
   Хая пiшла в свою кiмнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе.
   На покрiвлi латали покрiвлю: стук! стук! З'?ли лiта покрiвлю...
   ...Пахло розтопленим салом...
   Хая дивиться в трюмо й чу?: Яблучкiна знову вистуку? закаблучками. Тодi
Хая знову пiшла до Зо? й сказала з обуренням!
   - Це ж хамка!
   Це про Яблучкiну. I розповiла:
   - Хiба я ранiш так жила? Тепер що? За iде?. А перший  мiй  чоловiк  був
директором у заводi... Да...
   Хая задумливо подивилась  на  Зо?ну  маму,  а  Зоя  уважно,  перелякано
слухала.
   - А що вона, ця Яблучкiна? Потаскушка! Ну вiзьми: я ж  Райського  добре
знаю... Ти його ранiш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! вiн неглiже, а
вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потiм розфуфирилась... Розумi?ш?
Амури.
   I вiдзначила з докукою:
   - А вiн - дурень. Радий за всяку цiну одкараскатись вiд не? i  не  зна?
як. Бо?ться скандалу. Ех ти, теоретик!
   ...Виходив полудень до Зо?ного вiкна.  Закричали  в  коридорi  Зо?нi  й
маминi дiти. В саду "Гастроль" iшла репетицiя, кiнчалась репетицiя,  а  за
силуетами димарiв курiв шлях.
   Подзвонили. Це Карло Iванович принiс обiд. Зоя перелякано  дивиться  на
маму, пiдморгу? мамi, щоб не прохала в  Ха?  лишкiв  Ха?ного  обiду.  Мама
похитала головою й пiшла одчинити дверi. А Хая пiшла до себе.
   ...Обiд почина?ться, почався звичайно з того, що Хая  не  задоволена  з
обiду. Диву?ться: чому не видають шоколаду? А вiд  борщу  смердить  старим
салом.
   Карло Iванович:
   - Це ж, д?тошька, боршь, боршь всiгда з старiм салом.
   Хая не витримала:
   - Дурень!
   Ляга? на кровать i суворить брови, Карло Iванович винувато дивиться  на
борщ.
   ...За вiкном "катеринка" гра? "Розлуку". Це прийшов нiмий i закричав за
вiкном по-дикунськи:
   - Е-е-е!
   Полетiли, мабуть, засмальцьованi грошзнаки. I знову чути: стук! стук! -
латають покрiвлю. Стихли бунти, громи, революцiя - латають покрiвлю.
   Коли Хая не ?сть - не ?сть i Карло Iванович. Тодi Хая спитала:
   -  А  узнав,  на  якiй  пiдставi  цей  оболтус  П?тушков  столу?ться  в
совнаркомцi?
   Карло Iванович розгублено подивився:
   - Ах, д?тошька! Я забуфь.
   Скрикнула Хая:
   - Забуфь! Забуфь! Нiчого сказать  -  громадянин:  забуфь!  Хiба  ти  не
бачиш, що ця бездара хитра,  як  лисиця.  А  вiч  -  забуфь!  Ну  й  годуй
П?тушкових совнаркомкою.
   Карло Iванович ще винувато  подивився  на  борщ,  а  потiм  несподiвано
образивси.
   - Шьорт зна? шьо! Шьорт!
   I пiдвiвся й пiдсмикнув брюки.
   Тодi Хая раптом заласкавiла:
   - Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти  нервовий.  От  як
по?деш у Ялту...
   Карло Iванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борiдка,
почервонiв, як стрючковий перець. Ще раз  пiдсмикнув  брюки  й  кинувся  з
кiмнати.
   - Шьорт!.. Прибiг до Зо?:
   - Тафольно... Вi, Зоя, карошiй товарiшь.  Каварiт?:  долько  она  будiт
мушiть мiня? Нiфшелi она мiня не люпiт? Шьорт!

   IV

   Поспiвав виноград - там, на березi моря,  де  Алупка,  Яйла,  Чатирдаг,
Карабах, де задумливi татари: "шурум-бурум" - нащадки лихо? татарви.
   Останнi днi перед од'?здом.
   Ранком уборщиця Прiся заплющу? очi: чи зiйдуться пальцi?  I  в  останнi
днi  демонстративно  вистукують  закаблучки:  Яблучкiна  й  Хая.   Пройшов
П?тушков на службу, конфектно, карамельне усмiха?ться. Iнодi й Хая йде  на
службу.
   "...Дано сие в  том,  что  он  командируется  на  Кавказ  по  служебним
обязанностям. Предлагается гражданским..." i т. д.
   Завтра Райський з Яблучкiною ?дуть на Кавказ.
   А перед од'?здом розiгрався-таки скандал. Яблучкiна вилила  в  раковину
поми?, а це побачила Хая.
   I сказала Хая:
   - Боже мiй, яка некультурнiсть! Яблучкiна фиркнула:
   - Будь ласка, не вчiть. Сама знаю.
   - Зна?те, та, мабуть, не все... Ах, яка некультурнiсть!..
   Тодi Яблучкiна скрикнула:
   - Iдiотка!
   Хая зблiдла:
   -_ Що ви сказали?
   - Iдiотка!
   Хая в знемозi похилилась на стiну:
   - Ох, менi дурно...
   Але раптом побiгла до дверей i крикнула:
   -Ти дума?ш, що тебе Райський любить? Дулю пiд нiс... Сучка!
   Вийшов П?тушков, конфектно, карамельне посмiхався:
   - А-а-а!..
   Хая скипiла:
   - Чого вам треба?
   - А-а-а!..
   - Дурень! - i вскочила в свою кiмнату.
   Хая конче  хвилювалась  i  покликала  Зою.  Лаяла  Яблучкiну,  а  потiм
говорила про П?тушкова:
   - От. Живий ескiз для комедi?. Сидить у  совнаркомцi  й  пiдслуху?,  що
говорять. Вислухав засiдання, а потiм до якогось наркома:
   "Ви ж не забивайте, Серг?й  Петрович,  сегодня  у  нас  в  шесть  часов
зас?данi?".- "Да, да... я помню". А вiн же на бугайця  взяв.  От  ескiз!..
Ну, брешеш, я таки доб'юсь, яким ти махером у совнаркомку попав.
   Зоя уважно перелякано слухала й вертiла в руках газету за 26.
   Iще казала Хая:
   - Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.
   I додала надто серйозно:
   - Хiба ти не зна?ш, що тут тiльки члени колегi? будуть жити? Я за тебе,
дурочка, дуже рада. Тепер ти б нiяк не вселилась. Подякуй менi.
   (Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
   То б'? в лiтаври мо? надхнення.
   (Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
   27. Яблучкiна й Райський ?дуть на Кавказ.
   Метушилась Прiся:
   - Баришня!
   А шофер перевозив корзини на вокзал.
   - Атв?тственной... Гiпо-по-по-там.
   Райський увiйшов до Ха?:
   - Прощайте!
   I сказала Хая:
   - Менi рiшуче вас шкода... Опрiдiльонно...
   Шофер покликав:
   - Пожалуйте, машина готова.
   Райський пiдвiвся.
   ...А за стiною Яблучкiна вже демонстративно вистукувала закаблучками.
   Райський пiшов.
   27, 28, 29.
   ?хати. I цим ?хати.
   ...Це, зда?ться, в Iбсена, а може,  в  Пшибишевського  -  сильна  любов
перемага? нелюбов, i нелюбов любить.
   Так Хая комусь:
   - Я знаю, вiн мене любить до божевiлля. Хай же переможе мою нелюбов.
   А йому:
   - Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова.
   Комусь:
   - Вiн i справдi став неврастенiк. Йому треба женшини. Але я не можу! не
можу!
   Йому:
   - Дорогий мiй Карль, не забудь захватити в  Ялту  оце  шмаття:  це  для
менструацi?.
   Сьогоднi Карло Iванович ходить самоваром вичищеним.
   - Ка-арль! Ка-арль!
   I канарейкою летить Карло Iванович...
   ...А все-таки сьогоднi, в останнiй день зчинилась драма.
   Карло Iванович прийшов спати до Ха? i не принiс подушки.
   Хая довго мовчала.
   ...В саду "Гастроль" не було симфонiчно? оркестри - спiвав  московський
Пiрогов.
   Кричали:
   - Блоху! Блоху!
   Але не схотiв спiвати блоху: гонор знаменитости.
   Раптом вдарив духовий оркестр.
   Хая спитала:
   - Чого ти не принiс подушки? Карло Iванович:
   - Я, д?тошька, забуфь!
   - Забуфь! Забуфь!
   I... почала розпiкати, i... почала.
   - Забуфь! Забуфь!
   Як  i  треба  було  чекати,  Карло  Iванович  довго  слухав,  а   потiм
пополотнiв. Але на цей раз так пополотнiв, як нiколи.
   Спершу вiн пiдсмикнув брюки, потiм забiгав по кiмнатi i раптом закричав
мов не сво?м голосом:
   - Рабiня! Рабiня! Шьо тi муша?шь меня? Рабiня.
   Трусилась борiдка, ще пiдсмикував брюки й кричав не сво?м голосом.
   Хая перелякалась:
   - Зою, Зо?чко! Йди сюди. Вiн уб'? мене.
   Прийшла Зоя, але Карло Iванович конче розiйшовся:
   - Рабiня!.. Рабiня! Два хота муша?шь!
   Хая теж пополотнiла:
   - Карль! Що ти кажеш? Боже мiй! Ти попира?ш усе святе: ми так жили  два
роки... Ах, Боже мiй! Зою, менi темнi? в очах. Ох! Ох!
   Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у  Зо?ну  кiмнату.  I
чути було на всю квартиру гiстеричне: - Рабiня! Рабiня!
   Хая обняла Зою:
   - Що менi робити, скажи, що менi робити... Пропала Ялта!..  Що  я  буду
робити без совнаркомки?
   Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом:
   - Вiн, ?й-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже  спокiйно  чекаю  на
його смерть... Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!..
   I плачем заплакала... В саду  стихло:  публiка  розiйшлась.  За  вiкном
жеврiли зорi. Зоя вийшла з Ха?но? кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович,
блiдий, схвильований, сидiв край вiкна.
   - Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзт?фалась ана два  хота,
а тепер канець. Тафольно.
   I пiдвiвся:
   - До сфiтання! Пойду к сiп?. Тафольно!.. Мi с?фернi людi долько терпiм,
но - тафольно!..
   I рiшуче пiшов до себе на другий поверх.
   Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях.
   Пробiг (конфектно, карамельне) П?тушков.
   А 30 увечерi кур'?рським потягом Карло Iванович з Ха?ю  ?хали  в  Ялту.
Карло Iванович говорив:
   - Шьо, д?тошька?
   Хая дивилась убiк...
   А про свиню я так нiчого й не сказав.  I  не  скажу.  Свиня  для  того:
"пiдложити свиню", не сказати про свиню - це прийом.



   КIМНАТА N 2

   Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав  надто  пiзнiш  од  Вiвдi.
Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi.  Коли  там
нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав  iз  ними  до
кiмнати. Так було щодня, а тому й  палива  в  кiмнатi  ч.  2  було  завжди
досить.
   Вiвдя прокидалась не ранiш дев'ято?.  Надумавши  встати,  вона  похмуро
казала:
   - Срулю!
   Макс покривлював обличчя i  з  благанням  дивився  на  не?  крiзь  синi
окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:
   - Срулю!
   Макс хвилювався:
   - Як тобi не соромно ображати мене?
   Вiвдя мовчала, тiльки  брови  ?й  збiгалися  докупи.  Макс  навшпиньках
виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.
   Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за  дверима  й  чекав.
Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:
   - Чого ти на мене, Максе, сердишся?
   Макс мовчав.
   - Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?
   Макс мовчав.
   А ввечерi вони слухали, як  за  стiною,  в  сусiднiй  кiмнатi,  кричала
дитина.
   - У-а! У-а!
   Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:
   - Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який  логiчний  зв'язок  мiж
життям i цi?ю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн
там проповiду??
   I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.
   - Я знаю! Я все знаю... Ша!
   Макс з благанням, як прибите цуценя:
   - Дюнiчко!
   Грiзно:
   - Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.
   I серйозно:
   - Ти кого зараз студiю?ш, Гегеля?
   - Нi, Дюнiчко, Канта.
   Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була  субота,  увечерi  йшли
через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.
   Вiвдя - укра?нка, Макс - ?врей.
   Макс казав:
   - Уй, яке гарне небо!
   Питала:
   - Ти вiриш у небо?
   - Гм! Навiщо вiрити... споглядаю.
   - Тобi хочеться молиться?
   - Так. Я хочу споглядати.
   ...Вони йшли в синагогу.
   А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:
   - Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi тво? фанатики.
   Макс жахався.
   - Дюнiчко! Якi ж вони мо??
   I знову за стiною кричала дитина:
   - У-а! У-а!
   А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.
   В коридорах гостиницi  -  "загального  помешкання"  робiтникiв  Н-сько?
вiйськово? установи - вештались люди, а по  вулицях  шумiли  автомобiлi  й
фаетони.
   Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.
   Макс брав книгу й читав уголос.
   О десятiй годинi Вiвдя казала:
   - Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б  не  вiйна  й  не
революцiя?
   Макс:
   - Не знаю.
   - А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав.  Тебе  б
жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi  ти  б
видержав iспит i був би дантистом. Ха! Зна?ш, як шансонетки...
   Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:
   Пошла я раз к дантiсту,
   К большому спецiалiсту,
   Чтоб он мн? вставiл в дирку
   Зуб! Зуб
   Макс нервово перекосив обличчя.
   - Дюнiчко!
   - Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно... А потiм...
   Потiм вона замислилась i додала:
   - А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.
   Макс уважно дивився на не? крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi,
як кiшка.
   Несподiвано:
   - Срулiку! Мiй Срулiку!
   Втягував шию в плечi й нахиляв голову.
   А за стiною знову кричала дитина:
   - У-а! У-а!
   До Вiвдi прийшла подружка по гiмназi?  -  Христя.  Така  задумлива,  як
вечiрн? небо. Як  i  завжди,  довго  мовчала,  а  Вiвдя  стримано  чекала.
Хвилювалась, що з партi? викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась.
   Вiвдя сказала:
   - Яка ти жалкенька.
   Усмiхнулась:
   - Я тобi, як друговi...
   ...Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго  дивився  на  Христю
з-пiд лоба.
   Каже:
   - Чого турбу?тесь! Хай викидають.
   Христя:
   - Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партi?.
   Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - ?хидно.
   - Тодi не будеш совнаркомовсько? пайки одержувати. Христя  пiдiйшла  до
столу, взяла в руки книжку, подивилась на не?, погладила ?? нiжно долонею.
   - Я не одержую!
   А Макс хвилювався:
   - Я от вийшов з партi?... i нiчого...
   - Ну, ви ж анархiст.
   Максовi при?мно було, коли його називали так.
   Вiн надхненно сказав:
   - Так, анархiст... Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.
   Але Вiвдя обрiзала:
   - Який ти анархiст? Досить похвалятися.
   - Дюнiчко...
   Не хотiла говорити.
   Христя пiдвелась i заломила руки.
   Христя така маленька дiвчинка, хоч ?й i двадцять шiсть лiт.
   Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка.
Там сидiла оддалiк  -  безпартiйна  -  i  слухала.  Вона  завжди  була  на
партiйних зiбраннях.
   У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю  чистила.
Був у не? чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на  фронтi  працi
одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм  як  похвалятися.
Горпина була товста баба й ?вангелистка.
   Коли хто спотикався, вона казала:
   - Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
   А комендантовi гостиницi вона радила:
   - Заглянь, мо? чадо, в ?вангелi? от Матвiя.
   Комендант "гнув" матюком i т. iнш.
   ...Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I  сьогоднi
вона чекала. Так, вона чекала.
   Цю нiч ?й снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.
   ...Такий золотий, такий золотий!
   Думала - це добрий сон, i згадала  серпневi  колосся  бiля  сусiдського
тину... Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.
   З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.
   - Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро
вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до не?. Так  думала.
Вiвдя теж сама прийшла.
   Каже:
   - Ви, бабусю, ?вангелiстка?
   Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.
   Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
   - Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на  мене,  а  я  на  вас...
Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
   Колись один робiтник постукав у  цю  мить  до  кiмнати.  Ой,  як  Вiвдя
скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:
   - Господн? серце!
   I вони знову дивились одна на одну.
   ...Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла ?вангелi? й читала.  Подумала:
навiщо друкують рiзнi книжки,  коли  не  доста?  священних  книг.  Недавно
ходила на базар - скiльки тих людей при?жджа? з села, щоб купити ?вангелi?
чи то бiблiю. А ?х i нема.
   Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно.  Вiкно  виходило  в  двiр.
Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса.  Увечорi  чоловiк  ??
пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.
   Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.
   I на цей раз дивились в очi.
   Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:
   - Максе! А зна?ш, що я бачила сьогоднi?
   Макс нашорошився.
   Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi  i,  пiдiйшовши
до виключателя, погасила електрику.
   В кiмнатi стало зовсiм темно.
   Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий.
   Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.
   Вiвдя казала:
   - Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я  сьогоднi  тротуаром.  Коли  це
зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що  вона  звичайна,  а
вона божевiльна.
   Зареготала:
   - Божевiльна... Ха! Тобi не страшно?
   Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.
   - Ти не бiйся, мiй  Срулiку!  Я  хочу  просто  оповiдати...  Ну...  от!
Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице  ??  було  таке,  як  оцей
вiдблиск.
   Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует
?? руки.
   Макс важко дихав.
   - Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч
мене й говорила з повiтрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула  з  собою
мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумi?ш, клуночок. I все  це
було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди  сидить  бiля
вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А
потiм я подумала. Ти зна?ш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.
   Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв  окуляри
й протирав очi.
   Казав:
   - Патологiя, Дюнiчко. Не сво?часно.
   Розсердилась.
   - Дурне! А все життя - що таке?
   Заговорив уперто:
   - Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
   I засоромився:
   - Може, не так, я не  знаю.  Менi  iнодi  бува?  жалко,  що  я  покинув
партiю... А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi
днi... важко...
   Вiвдя закричала:
   - Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна... Срулiку!
   Хтось проходив бiля ?хнiх дверей i зупинився.
   Тодi Вiвдя ще раз закричала:
   - Мовчи! Мовчи!
   Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з  грохотом
пробiгла пожежна команда.
   Не спали майже до ранку.
   Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у не? болiла голова.
   Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало  на  рожевих
плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.
   Баба Горпина казала:
   - А там у нас, на селi, поле.
   Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.
   - Ну i що ж, що поле?
   Баба Горпина:
   - Цiле поле, як ризи Христовi.
   На не? теж, безумовно, впливала весна. Крiм того,  вона  не  звикла  до
мiста. Думала залишити гостиницю i -  додому.  А  чоловiк  хай  тут.  Вона
навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона  во  Христi,
що ?й? З Вiвдею Горпина  майже  не  стрiчалась  останнiй  час.  А  коли  й
стрiчалась, то розминались мовчки.
   А до Вiвдi почав  ходити  комiсар  Вольський.  Такий:  самий  звичайний
комiсар iз батальйону.
   Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:
   - Слухайте, що з мо?ю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну  от  Вольський  -
вiн ?? любить... А менi що робити?
   Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона спогляда?.
   Макс:
   - I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в  нас  ночувати.  А  я  не
знаю, як менi бути.
   Христя спитала:
   - Ви з Вiвдею живете?
   На?вно:
   - Так, живу!
   Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що ?й треба спiшити на
зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн  став  бiля  дверей  i
цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.
   Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:
   - Чого ти в кiмнату не йдеш?
   Тихо.
   - Дюнiчко!
   Вона засмiялась.
   Вiн просив ??, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i
сказала, щоб не ночував Макс. Вона не бо?ться Вольського i  буде  спати  з
ним в однiй кiмнатi.
   Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з  годину,  а  ночував  усе-таки
дома.
   ...Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс  змарнiв,
але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд не? Вольський.
   А по всiй гостиницi спiвали-басували.
   Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.
   Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:
   - Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра ви?жджаю додому. Зна?те  -
там у нас поле.
   Перед од'?здом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та  подивилась  на  не?  й
тихо сказала:
   - Iдiть, бабусю... Ви не вiрите... а може, я не вiрю...
   Гапка:
   - Що з тобою, дитятко?
   Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
   Вечiрнiм потягом вона по?хала на село.
   Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю.  Вона  пiшла  кудись  iз
Вольським. На  площi  Карла  Лiбкнехта  вiн  зустрiвся  з  червоноармiйцем
Кiптя?вим. (Був такий у батальйонi Вольського).
   Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним.
   Повертав розмову на Вольського.
   Кiптя?в  увесь  час  нервово  пiдморгував  очима  -  його  контузило  в
iмперiалiстичну вiйну.
   Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший  чоловiк,
i головне - витриманий.
   Макс образився й пiшов до парку.
   На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.
   Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева  нашорошились  на
сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.
   Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих".  Пильно
дивився на фотографi? дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.
   На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з  пiрожними,
i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв.
   Так зробив незадоволений Макс.
   ...Пiзно вiн пiдходив до сво?? кiмнати.
   Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був.
Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.
   - Чого ви так пiзно?
   Христя:
   - Я... так...
   Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.
   Макс просто:
   - Вас, мабуть, турбу? щось?
   Христя сказала:
   - Так, турбу?.
   Потiм скаржилась:
   ...У не? не органiзуються думки, а тому все, що вона чита?,  нiколи  не
може привести до системи. Це для не? велика хиба. Вона не  може  бути  анi
агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.
   Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi  було
вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось  проходив  коридором,  i  кроки  його
глухо звучали, нiби це було порожн?, нежиле помешкання.
   Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона
вбиралась i йшла. Бiля пасажу ?? чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.
   У недiлю вони пiшли теж за мiсто.
   Вольський казав:
   - Чудово сьогоднi...
   Вона:
   - А завтра?
   - Що завтра?
   - Завтра теж буде чудово?
   - I завтра.
   - I пiслязавтра?
   Вольський  подивився  гостро.  Вiн  завжди  дивиться  гостро  й  чiтко.
Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.
   Розсмiялась:
   - Ця цинiчнiсть менi не подоба?ться.
   Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.
   - Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто  почуваю
себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А  коли  я  комiсар,  то  я,
значить, такий.
   - Агiтацiя! - i скривила обличчя.
   Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.
   Вона:
   - От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо.
   Вiн:
   - Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя.
   Вона:
   - Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам
i невiдомо.
   Вiн:
   - На то ? семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо.
   Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я.
   Вiвдя казала:
   - Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар  на  схiд  дивиться.  Вольський
узяв ?? за руку й фамiльярно посiпав.
   - Не всi й вiвтарi дивляться на схiд... Так-с. Проте I я люблю дивитись
на схiд.
   Вiвдя замахала руками.
   - Годi вам! Годi вам!
   Коли  вони  вийшли  за  будку  323,  Вiвдя  кокетувала.  А  вона  вмiла
кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила  Вольському
взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.
   ...Зайшли далеко й мусiли повернути.
   Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi  -  до
мiста.
   Вiвдя махнула рукою:
   - Прощай, поле!
   Десь несподiвано одкликнулось луною.
   Припинилась. Задумалась.
   - Це баба Горпина!
   - Яка баба? - спитав Вольський.
   - Та то так! - засмiялась вона.- Була така... баба... чудесна...
   Вирвала руку й крикнула:
   - Бiжiм!
   Христя посiдала  невеличку  посаду.  Перепищиця.  Але  й  тут  вона  не
встигала все зробити сво?часно. Цiлий день вертiлось у головi - чого  вона
не прочитала, чого вона не зна?. З не? пiдсмiхувались. Думали, що вона ма?
коханого, а тому й така розгублена.
   Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i  нiчого  не
хотiла.
   В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". ?й нiхто
не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем,  що  ?й  не
можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:
   - Завжди читати не можна, на легенi погано.
   А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й
сухо.
   Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.
   Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм -  так  собi.  Спати  не
хотiлось.
   Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
   Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.
   Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.
   Вона нiколи не плакала, а  в  цей  час  хотiлося.  Пiдвелась.  Зняла  з
етажерки "Економiчне учення"  i  придивлялась.  "Да,  воно!"  Положила  на
стiл...
   I от вона почува?, що ?й хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.
   ...Десь гавкав собака.
   Стала. Простягла руки в просторiнь, i ?й стало солодко.
   "Невже я молюсь?"
   Пiдхопилась:
   "Кому?"
   А в голову: "Економiчне учення К.  Маркса  -  К.  Кавтського...  Завтра
прийдете, одержите... Сьогоднi нема!"
   Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора.
Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.
   Скоро прийшов i Макс.
   - Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.
   Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так,
або iнакше. Вiн далi так жити не ма? сили.
   Христя сказала холодно:
   - Я не пiду!
   Макс захвилювався.
   Христя ще раз сказала холодно:
   - Я не пiду.
   В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi
знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива,
а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i  то  кiнець).
Вiвдя задмухала на свiтло.
   - Дивiться, як пару?!.. Хiба ви не змерзли?
   - Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.
   - Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш.
   Сiв.
   Сказала:
   - Щiльнiш. А то положiть руку на плече.
   Вольський:
   - Нi, мабуть, не треба.
   - Чому?
   - Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.
   З iронi?ю:
   - А ви бо?тесь?
   Просто:
   - Нi!
   Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
   Вiвдя сказала:
   - Чого менi сiро?
   Подивився на не?. Вона дiйсно була блiда й сiра.
   - А ви вiзьмiть себе в руки.
   - Ха!.. В руки...
   Спитав:
   - Не можна?
   - Нi, не можна. А проте  противно,  все  противно...  Ходимо...  багато
нас... як приголомшенi. Щось треба зробити  велике,  геро?чне,  а  воно  й
маленьке несила.
   - А ви ще раз спробуйте.
   Сказав серйозно.
   Вiвдя нервово перекосила обличчя:
   - Що там пробувати! Як не пробуй, а  все  по-старому  виходить...  Так!
По-старому.
   Вольський:
   - Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.
   - Так, краще не треба!
   Вона засмiялась.
   - Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.
   - Це та сама Горпина?..- спитав Вольський.
   - Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась.
   Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.
   Ще хтось гупав праворуч.
   А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса -  де
вiн?
   А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi  вiн
спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому  й
вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.
   Вiвдя не знала, що Макс сто?ть за_ дверима, але була майже  упевнена  в
цiм. Це ?? дратувало.
   Вона знову почала кокетувати.
   Вольський:
   - Я так не люблю!
   - А як ви любите? - i примружила очi.
   Сказав:
   - Ви мене не перший день драту?те... Що ви вiд мене хочете?
   Вiвдя здивовано:
   - Я од вас хочу?
   - Так, ви.
   Сказав уперто й рiшуче.
   Вона:
   - Це менi подоба?ться.
   Вольський:
   - А менi зовсiм не подоба?ться. Як ви хочете вiддатися менi, то  робiть
це й не мучте Макса, мене й себе.
   У Вiвдi загорiлися очi.
   - Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви зна?те, що за дверима Макс?
   Вольський мовчав.
   - З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?
   Вольський мовчав.
   Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.
   Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною  до  Вiвдi.  А  вона
шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було  тихо,  а  тому  й  чути
було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.
   Нарештi вона сказала:
   - Ну, йдiть, я готова.
   - Готовi? - не повертаючись, спитав Вольський.
   Вiвдя не вiдповiла.
   Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелю?й i вийшов.
   Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i,  як
ранений звiр, завила в повiтря:
   - Сво-лоч!
   Iще пiдскочила до стiнки й билась об не? головою, зцiпивши зуби.
   Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.
   Макс теж не дивився на не? i,  узявши  якийсь  клуночок,  що  наготував
зранку, теж вийшов.
   Вiвдя мовчала.
   Праворуч i лiворуч уже не гупало.
   В гостиницi було тихо.
   ...А в вiкно знову бились снiжинки.
   Снiжинки...



   ЛЕГЕНДА

   I

   Влетiла буря, крикнула - дзвiнко, просто:
   - Повстання!
   Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка,  подумала
свiтанком та й розлилась - широко-широко на великi  блакитнi  гони.  Та  й
побрели по колiна у водi тумани - зажуренi, похилi.
   ...Iшла повiнь... Летiла буря...
   I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти - як у народi чув.
   Таку: край села жила,  де  незаможницька  осада,  де  верби  на  ставок
схилилися й слухають пiсень гнiдих, що  на  зорi  застигли  й  кожну  мить
сивiють.
   Звуть Стенькою (то,  мабуть,  Степанида),  нiхто  не  брав,  а  вже  за
двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь,  баска,  гаряча
кобилиця. А взяв ?? Володька, одружився, та не прожив i  рокiв  зо  три  -
пiшов у повстанцi.
   Отож   i   залишилась   Стенька   з   хлопчиськом   невеличким   та   з
бабою-свекрухою.
   Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однi?? кикнула.
   ...Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.
   Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня,  а
кiнь здох.
   ...А батько закатував матiр.
   ...Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов...
   ...Ех ти, сибiрська каторго!
   ...Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.
   - Хто там такий? Одчепись!
   Зареготав:
   - Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!
   ...Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д'ех, будуть дiла,  матерi
?х ковiнька!
   Кричали:
   - Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржу? живуть?
   Баба-свекруха сплеснула руками:
   - Ой, лишенько! Якi ж тут буржу?, самi селяни проживають.
   Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.
   - А Гордiй Пронь ??
   - Та ?.
   - А Остап Забийворота ??
   - Та ?.
   Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi
жили, як коти в сметанi.
   ...А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли... Ой, було  ж  молока
та ковбас - хоч собак годуй!
   - Вари вареники! Печи пирiжки!
   Варила, пекла Стенька...
   ...Мовчала, прислухалася,  розглядала...  А  у  вiкно  зазирав  молодик
червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi ?ли, дивились на Стеньку, а  вона  вже
цвiла, як мак... Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi ?й,
як у кози дико?, тiльки хитренькi трошки.
   ...Отже, горiла, цвiла Стенька... а баба спитала:
   - Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?
   - Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржу?в бити.
   - Ой, лишенько! - та й утерла рукавом сльози.
   Запитало товариство:
   - Невже жалко?
   - Та де там... щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський  -  як
що, то й плакати.
   А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..
   - Ух ти, кралечко! - цебто обняв один.
   ...А другий заiржав та й полапав трошки.
   Мовчала молодиця,  думала,  мабуть...  потiм  спалахнула  раптом,  наче
промiнь пробивсь крiзь хмари:
   - За волю... йдете?
   I крикнули хлопцi:
   - За волю! - ще й шаблюки забрязкотiли.
   Зашумували очi в слив'янцi (пiд вiями нiби слив'янка кипiла), вискочила
Стенька до порога:
   - Цi?? ночi п'ять чоловiк присплю...  Хто  перший?  Виходь!  Задзвенiли
шаблюки, з грюком розпанахало дверi...
   ...А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли  з  села.
Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли  гладкi
забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i  бiлий  кiнь  з  чорною
ногою, з тавром на стегнi.
   З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про не?.
   ...Гримали повстання...

   II

   Не одна молодиця спiвала:  "Ой,  зажурюся,  запечалюся,  пiду  в  садок
зелений - розвеселюся..." То не  хмари  нависли  над  головою,  то  очiпок
придавив вороне волосся.
   ...Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла  вже  слава  про
юнака-молодця.
   ...Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.
   Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде - тисячi, тисячi,  тисячi...
Похилилася на тин кропива й дума? про бурю. Заспiвають, запишуть  нащадки:
був Приймак i Буденний, i були - тисячi, тисячi, тисячi...
   ...Палали панськi  ма?тки,  тiкали  пани.  Iшли  червоногвардiйцi  -  з
заводiв, з шахт, з Донеччини,  з  Криворiжжя.  А  далi  йшли  повстанцi  -
чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби  похилилися)  .
Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки...
   Гримали повстання. Лютували повстанцi.
   А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала
велику тривогу. А де були пани, де  були  хуторяни  (блискучi  трактори  й
череп'янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука.
   Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi,  сюди,  в  лiси,  помститися.
Казали: тiльки краяни радiють (де  верби  на  ставок  похилилися),  тiльки
чабани й байстрюки радiють, а iншим - смерть.
   Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли  чули
про Стеньку-юнака.
   Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвенiли  повстання:  виходили
чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони - догори зубами - в  травi
й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже
замало.
   Казали: ватажок Стенька - стрункий юнак i ясний,  мов  голубе  небо,  i
буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов  за
ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний  ранок.  Вiн
горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в  темрявi.  I  як  великий
пророк, вiн вiщував - так переказували по селах, по заводах:
   - Збираймося до  гурту!  Насува?ться  чорною  хмарою  час  помсти,  час
розплати. Гей, виходьте на шляхи - чига? воля. Берiть ножi, одрiзи, несiть
смерть. Через смерть запану? нам життя. Виходьте  з  лiсiв,  з  нетрiв,  з
темряви. Летiть, як метелики, на свiтло... Послухайте!  Послухайте!  Невже
ви не чу?те,  як  вiки  б'ють  на  сполох!  Невже  ви  не  бачите,  що  ми
видира?мося з провалля? Один крок - i ми в голубiй кра?нi, не буде кроку -
знову безодня, темна,  слизька,  як  жаба...  Послухайте!  Послухайте!  Ми
кличемо вас огняним повстанським словом: берiть ножi! точiть ножi!..
   I брали ножi, i точили  ножi,  а  Стеньчине  слово  лунало  по  оселях,
виходило з лiсiв, вiдходило далеко-далеко. I знову палали панськi ма?тки й
череп'янi покрiвлi. Ходила кривава помста, а лiси знову гудiли буйну славу
юнаковi.
   ...I пiднялися тодi вороги, вночi  загони  пустили  на  Стеньку,  а  за
юнакову голову пообiцяли пригоршню червiнцiв. А тодi  почали  вибухати  ще
частiш повстання. Як вiтер, лiтав юнак по селах та пiдiймав  пригноблених,
i пригнобленi тягнулися з усiх усюд до  нього,  i  лилася  цебрами  ворожа
кров.
   Так чергувалися зорi: була вечiрня, була  вранiшня.  Iще  були  днi,  i
вiдходили нерозгаданi днi, за лiсом зникали.
   Вже майже рiк люту? юнак, i нездiбнi вороги зловити його.
   ...I от про?здив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться
на нього. А вiн сидить на конi й посмiха?ться до людей, наче вечiрня  зоря
до рiчки.
   Був тодi присмерк, стояли  жнива,  i  на  майданi  пахло  полем.  Та  й
пiд'?хав загiн до журавля, i позлазили з коней повстанцi. I юнак  злiз.  I
що ж? Юнак як юнак, але справжнiй  Стенька:  очi  йому,  як  неви?ждженому
кониковi, грають...
   ...Любили люди того юнака, мов буревiсник бурю, неначе чайка син? море.
Але ховали люди мiж себе ще й погану думку про нього. Не казали, а  тiльки
ховали. А була  ота  думка  оця:  iшла  чутка,  що  Стенька  з  лiсовиками
валанда?ться, тому й куля його мина?. Дехто думав, що це вороги такi чутки
пустили, а дехто й iнакше мислив. Що куля мина?, то ще й нiчого: ?сть такi
дiди,  на  Чорномор'?  були,  вiд  кулi   теж   заговорюють,   по   книгах
чорноморських вичитали. А от як iз нечистою силою що - то анцихрист.
   ...Отож злiз юнак, з цеберки воду п'?. I пiдiйди до нього на  той  грiх
бабуся старенька; ?й сина вороги закатували  -  червоний  повстанець  був.
Пiдiйшла ото  ззаду  до  юнака  та  й  сунула  йому  в  кишеню  карбованця
паперового й ще й пирiжок маленький. Обернувся юнак: помiтив  це.  А  баба
схопила його руку - та до уст сво?х, та тужити.
   - Голубе ти мiй рiдненький! Синочку ти мiй гарненький!  Плаче  баба,  а
юнак, як стовп, сто?ть, а громада дивиться  на  нього.  ..Отут-то  й  було
несподiване: як кинеться юнак перед бабою навколiшки, зблiд, як  лист  той
осiннiй, i змолився юнак:
   - Бабусю велика! Молюся тобi за тво? страждання, за тво? муки.  Ти  мiй
?диний бог, а iншого не знаю. Молюся всiм людським мукам, молюся  помстою,
що наводжу ?? на катiв жорстоких, на силу не нашу. Молюся й  тобi,  людино
вiльна, що взяв нiж i запалив серце грозами.
   Сказав це юнак, скочив на коня, i пропав загiн у степу. А люди стояли й
думали. I порiшили тодi люди,  що  Стенька  дiйсно  зв'язався  з  нечистою
силою.
   I пiшла з того  часу  погана  слава  про  юнака.  Тiльки  байстрюки  та
голодранцi пiдтримували його, а iншi люди вiдсахнулися вiд нього. I  важко
тодi стало юнаковi жити з сво?м загоном у лiсi: вовчi  загони  стежили  за
кожним його кроком, а люди вже майже не пiдтримували його.
   Та й сунулися хмари над тим лiсом, де жив юнак.  Сунулися,  посувалися,
лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. I були  тодi  неяснi  думи  й
неяснi мрi?, i журба була за далеким, неясним, невимовним...
   ...Жив у тiм лiсi й дiд Чорноморець  сивий.  Приходили  до  нього  люди
взнавати: куди корова подiлась,  хто  коня  вкрав.  Розгортав  Чорноморець
чорноморськi книги й узнавав по них, куди корова подiлася, хто коня вкрав.
   Iще знав дiд Чорноморець, де хова?ться юнак, i розповiв вiн  людям,  що
наступа? кiнець юнаковi,  що  лютою  смертю  помре  вiн.  Але  ще  гримали
повстання i горiли панськi ма?тки.
   Але вже надходив кiнець.
   Тихо, крадькома, мов кiшка,  насувалася  юнакова  загибель.  Як  осiння
журба мiж дерев, м'яко ступала загибель. I прийшла загибель.
   ...Була темна нiч. Тодi була темна нiч. Зойкали сичi,  тривожно  гудiли
сосни. З трьох кiнцiв палахкотiли заграви. То горiли  панськi  ма?тки,  то
було дiло юнакове - ясного, мов  голубе  небо,  буйного,  неначе  буря,  i
гордого, як сокiл. Тодi  загiн  його  отаборився  в  Зеленому  Ярку.  Бiля
багаття лежали стрункi постатi, а з боку лежав повстанський пес - здоровий
вухатий собака.
   I раптом пiдвiвся й завив пес - тихенько  й  тривожно.  I  сказав  тодi
юнак:
   - Iде зима. Пiдемо глибше в лiси... Ще помстi не кiнець!
   I одгукнулося здалека та?мно:
   - Ще помстi не кiнець!
   I заспiвав один повстанець тихенько, зажурно,  наче  вода  виходить  iз
заводi в Днiпро:
   - Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче...
   I одгукнулось:
   - Ой, Морозе-Морозенку...
   Та не чули тодi повстанцi, що насува?ться на них неминуче лихо.
   (Тодi байдуже трiщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).
   ...А  Зелений  Ярок  оточили  вовчi  загони.  Скрадалися  вовки.   Тихо
насувалося лихо...
   Гей, гей! Була тодi темна нiч, як далеке-далеке  минуле!..  ...А  потiм
раптово вибухнули пострiли. Зататакали кулемети -  то  оточили  повстанцiв
вороги. Рзiйшлися тодi двi сили: одна сила юнакова, а друга - вовча...
   Довго-довго не здавалися повстанцi.
   Та тiльки  перемогла  вовча  сила:  перебили  повстанцiв,  тiльки  тро?
лишилося, а мiж ними Стенька-юнак.
   Ой, гудiв та й тривожно лiс...
   Не розповiда? горлиця про свою дитину милу, що ??  шулiка  забив.  Отож
важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.
   ...Привели Стеньку на майдан i судили на майданi. I  нiхто  не  прийшов
сюди, люди не прийшли сюди.
   ...Тодi сумнiло на шляху. I сказав юнак:
   - Одпустiть мо?х товаришiв, i я сам знайду собi найлютiшу смерть.
   Найлютiшу смерть? Гей, гей, цього панам i треба.  Погомонiли  вороги  й
згодилися; вони хотiли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютiшу  смерть!
А тодi й товаришi його приймуть найлютiшу смерть!
   I виблискували ворожi багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали
вороги, що ?х перехитрував юнак. Говорив вiн:
   - Я вигадав собi смерть, як в старовину було: садовили козакiв на палi,
i вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти  на  гострiй  палi  -  це
найлютiша смерть!
   Посмiхнулися вороги - це найлютiша смерть! Тодi загострили палю й вбили
?? в землю.
   Подивився юнак на товариство й теж посмiхнувся, i закипiли йому  очi  в
слив'янцi (пiд вiями наче слив'янка кипiла), i сказав вiн:
   - Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей  до
палi й дiвчат молодих приводили. Коли яка дiвчина захотiла  одружитися  iз
злодi?м, що на палю сiдав, то його й одпускали на всi чотири сторони. Менi
не треба прощати,  але  зробiть,  як  було  в  старовину,-  покличте  сюди
громаду.
   Ще посмiхнулися вороги - хай подивиться громада, як злодi?в катують.  I
вдарили на сполох. I зiйшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетiв ще
бiльш було.
   ...Тодi вже вмирала й вечiрня зоря, i  тихо  було  на  майданi,  тiльки
шаблюки iнодi цокотiли та здалека гудiв лiс.
   I сказав тодi юнак:
   - Тепер я буду сiдати на палю... Але слухайте! Слухайте!
   I раптом розiрвав юнак свiй одяг повстанський, i побачили люди  замiсть
юнака буйного голу жiнку - красуню, що погордо дивилася  поперед  себе.  I
дзвiнко сказала вона:
   - Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я  знову  закликаю  вас  до
помсти: гострiть ножi! Дивiться на заграви: вже пала? наше визволення, вже
йде нова невiдома зоря... Слухайте! Слухайте!..
   Але не дали ?й говорити вороги, як лютi шакали,  накинулися  на  не?  й
зав'язали ?й рота.
   ...А народ уже гудiв...
   Тодi вовки накинулися  на  народ  i  розiгнали  його.  А  Стеньку-юнака
закатували: одрiзали носа, одрiзали вуха й наштрикнули на палю.
   ...Гей, гей! Та й була ж то найлютiша смерть...
   Але пройшла тодi про юнака Стеньку, про жiнку молоду, красуню  -  ясну,
мов голубе небо, буйну, неначе буря, i горду, як сокiл, ще бучнiша  слава.
Ще й досi гудуть ?й лiси невмирущу славу.
   I от бiля ставка, де  верби  похилилися,  сто?ть  могила.  Це  юнакова.
Приходять до могили люди й слухають, як шумить вiтер над нею...
   ...Гей, гей! Гримали повстання...
   ...I були - тисячi, тисячi, тисячi.



   ЗАУЛОК

   З сiверких левад бреде осiнь. На заулок насiда? сивий присмерк. Але  на
сходi почина?ться день. На баштi вдарив дзвiн - глухо й вогко.
   Леонiд Гамбарський допива? вранiшнiй чай. Передчуття неможливо? радости
остаточно затопило його. Iще була легенька й срiбляста  тривога.  Сьогоднi
буде -
   - рецензiя
   на ту книгу, де вмiщено його першу статтю. Уявно вiн давно  вже  вважав
себе за червоного професора i навiть бiльше:
   будучи в Криму, в санаторi?, вiн прочитав декiлька лекцiй i  на  афiшах
стояло:
   - професор Гамбарський.
   А потiм вiн пригадав  фiялково  Мар'яну.  Ця  чванлива  дiвчина  завжди
стояла перед його очима.
   - Тепер...
   Але це було трохи на?вно, i вiн це розумiв.
   Леонiд Гамбарський замкнув портфель i поспiшно пiшов у город.
   Iшла жура осiнньо?  чвирi.  Над  мiськими  болотами  шкульгали  дощi  -
холоднi й нуднi.
   Аркадiй  Андрiйович  прокида?ться  рано  й  виходить  у   сiни.   Потiм
прокида?ться  Степанида  Львiвна.  Мар'яна  вдома  не  ночувала.-  Мжичить
холодний  дощ.-  Повз  двiр  про?хав  вiзник  на  "стiйку".  Конi   ледаче
перебирають багно. Про?хала сусiдка в рибний ряд.
   Напроти кричить пiвень на весь заулок.
   Аркадiй Андрiйович п'? чай i йде на службу.  Степанида  Львiвна  варить
обiд. Через тi ж сiни проходить i Гамбарський.
   ...Конi нарештi вивезли
   вiзника на Глухайську вулицю i потюпали жвавiш.
   Тротуар прокида?ться.
   ...А життя сiм'? таке:
   на баштi дзвiн б'? дев'ять,
   i Аркадiй Андрiйович iде на роботу. Ранiш Аркадiй Андрiйович думав,  що
вiн закоханий в столоначальника, а потiм думав, що в комiсара.
   Але було просто: вiн закоханий у  канцелярiю  -  безвихiдно,  фатально.
Майже кожного року сниться  йому  напередоднi  Рiздва  (коли  ялина,  коли
юнiсть): якась чудова казкова королiвна, що вся в бiлому, а бiля не?, наче
живi, в бiлих рукавичках - галантнi, елегантнi - журнали, пакети,  сургучi
i т. iн.
   ...Степанида Львiвна - нiжна жiнка й хороша хазяйка.
   ...На Глухайськiй вулицi
   кричить сирена - довго, рiзко, зарiзано: мчить автомобiль...
   ...А в кiмнатi, де висiв ранiш Олександр II, Николай II, а також  бiлий
генерал на бiлому конi,- висять:
   Ленiн,
   Троцький,
   Раковський
   i малесенький портрет Карла Маркса.
   Степанидi Львiвнi сказали, що Маркс - жид, i вона образилася,  тому  що
вона цього ранiш не знала й казала всiм, що Маркс -
   з Петербурга!
   З того часу - не великий, а маленький.
   Про Троцького Степанида Львiвна каже:
   - Ну, i що ж,  що  жид?  Вiн  же  не  хоче  розiгнати  всi  установи  й
служащих?.. А жида я знала й у Полтавi, бакалiйника,  зовсiм  не  поганий,
навiть навпаки: i в борг давав.
   Зiнов'?ва Степанида Львiвна не повiсила, бо дуже кучерявий i молодий.
   ...А Мар'яна, ?хня дочка.
   Про Мар'яну говорять!
   - Господи! Як може вiд
   таких маленьких родителiв вирости така пишна женщина.
   Року 1917, покинувши ("к чорту"!) середню школу, Мар'яна пiшла в чека.
   I сказав тодi Аркадiй Андрiйович.
   - Мар'янко! Що ти робиш?
   I сказала тодi Степанида Львiвна:
   - Мар'янко! Що ти робиш??
   А потiм погодились:
   "така Божа воля".
   ...Леонiд Гамбарський живе в цiм же домi.
   Мар'яна прийшла з роботи й пройшла прямо  в  свою  кiмнату.  Сiла  бiля
вiкна й задумалась. Безсонна нiч  положила  на  ??  тьмяну  щоку  холодний
хоробливий червiнь. З огидою згадувала вакханалiю в "гранд-Отелi"...
   (...У вiкно бились краплi мжички...)
   ...Згадувала спорзне, звiряче обличчя гладкого типа i гнiйнi нарости на
його животi.
   Тодi в ?? очах загорiлися порожнi фосфорити. Порожнеча гамарила  кожний
нерв ?? iстоти.
   Але раптом вона вiдчула бiля серця бiль i прилив енергi?.
   Мар'яна вийняла з чулка пачку кредиток i з силою  кинула  ?х  у  куток.
Тодi у вiкнi, напроти, зашарiв огонь. Чути було тринькання на балалайцi  i
веселi вигуки. Долiтало:
   Ми ковалi, ми ковалi,
   Ку?м ми щастя на землi.
   ...За стiною жили комсомольцi
   й завжди тривожили заулок сво?ю агiтацiйною бадьорiстю.
   Мар'яна написала:
   "Милий друже! Туди, в твiй  далекий  край,  на  пiвнiч.  Менi  хочеться
сказати iнакше: "на с?в?р". Твiй народ ма?  два  чудових  слова,  вони  не
перекладаються - "с?в?р" i "грусть". Але найкраще слово на землi:
   - "че-ка".
   Пам'ята?ш? - стоять ешелони, а паровик так  задумано  шипить.  ?демо  в
дикi замрiянi степи, де чека? тривога, невiдомiсть, де цiле провалля  жури
й радости. Станцiя, ще станцiя,  i  семафори,  i  степи...  Тодi  не  було
порожнечi...
   А зараз у менi осiнь. Iдуть дощi, бредуть похилi отари хмар. Нема  вже:
"Секiм-башка!" З партi? мене вигнано, не  пам'ятаю  за  що,  зда?ться,  не
вносила три мiсяцi членських. Проте це ?рунда:  мене  й  так  би  вигнали.
Тепер член парткому каже:
   - Нашi женщини з папiросками бiгають!
   ...Словом, я безпартiйна комунiстка. Мiй папа,
   Аркадiй Андрiйович каже:
   - Мар'янко, як записуються в партiю?
   ...Я  йому  розказала,  хоче  кандидатом,  витримувати  стаж.   Правда,
зворушливо?... Але це не те. Ти пита?ш, що я роблю? Звичайно, працюю,  але
хочу. залити себе  дурманом,  до  солодко?  нестями.  Iнодi  слухаю  вченi
промови  липового  професора  Гамбарського,   який,   очевидно,   в   мене
закоханий... Але й це не те. Я тобi писала, що хочу покiнчити з життям.  I
от  я  рiшила.  А  щоб  не  було  повороту,   сьогоднi   вночi   вiддалась
сифiлiтиковi. Це найкращий спосiб проявити силу сво?? волi. Правда? Вже не
буде вагань. Так роблять чекiсти минулого... Надворi дощ. Сонця не бачимо.
"С?в?р". "Грусть"... Але найкраще слово - "че-ка!" Милий друже, я  в  твiй
народ закохана.  Я  вiрю,  що  воскресне  велике  слово  -  "че-ка!"  Тодi
воскресне бiрюзовий потiк людського надхнення й степова тривога.
   ...А зараз дощ i болить серце. "С?в?р". "Грусть".
   Р. S. Через годину повiшусь. Прощай.
   Але тут же Мар'яна з жахом подумала:
   - Прощай?
   ...Брели  години.  Мар'яна  ходила  з  кiмнати  в  кiмнату  й   нервово
перебирала складки на спiдницi.
   ...Брели години.
   Аркадiй Андрiйович одинадцять  мiсяцiв  не  одержував  грошей  i  тепер
одержав за мiсяць (40 мiльйонiв) i був сам не свiй.
   Кричав:
   - Мар'янко! Со-о-о-рок мiльйонiв! I  переможно  трусив  кредитками  над
головою. Степанида Львiвна готовила самовар i теж була  сама  не  своя,  i
навiть блiдi щоки порожевiли ?й. Руки дрижали, i нiяк не могла  роздмухати
огонь.
   - От кажуть: Ленiн i Троцький... А що ж вони учрежд?нiя прикривають, чи
що?
   Аркадiй Андрiйович сказав:
   - Ох, Степушко! Якби ти знала, яка  в  нас  катавасiя.  З  П'ятигорська
при?хав товариш Аральський, а на його мiсцi вже  другий  начальник.  I  от
тепер: той собi, а цей собi. Бiда. Ну, я  думаю,  що  все-таки  Аральський
переможе!
   - А хто з них симпатичний? - спитала Степанида Львiвна.
   - Ну, звичайно, Аральський...- I  додав  серйозно:  -  У  нього  великi
зв'язки. Це, зна?ш, мужчина во-о!
   - Так ти ж держи його руку!..- сказала Степанида Львiвна й пiдвела  очi
догори:Аркашо! У нього портрета ще нема?
   - Га?
   - Та повiсила б... Може, коли зайде. Хто ?х зна? -
   вони люди не гордi...
   I зiдхнула:
   - Боже мiй! Що то наробила революцiя. Такi хорошi  люди,  симпатичнi...
прелiсть...
   Вiтер вдирався в сiни, крутив дим i виносив його у вогку осiнь. У вiкно
зазирало меланхолiйне небо. Падало листя  за  вiкном.  Скоро  при?де  бiла
зима...
   Знову дзвонять на панахиду.
   ...У сiни раптом ускочив
   Леонiд Гамбарський i схвильований побiг до  дверей.  Степанида  Львiвна
спитала:
   - Пане професоре!  Може,  вам  водички  гаряченько??  У  нас  сьогоднi,
зна?те, Аркаша жаловань? одержав... А Аркадiй Андрiйович скаржився:-
   - Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!
   А роботи й нема: нi входящого, нi сходящого. Тiльки  й  знають,  що  по
коридору.
   ...Слухала тодi Мар'яна
   й вiдчула, як до серця пiдкотилась злiсть, i сказала з друго? кiмнати:
   - Це, тату, зветься стадiя органiзацi?. Чули про таке слово? Я чую його
тисячу лiт, тисячу лiт!
   Червiнь хоробливо горiв ?й на щоцi, але  цього  Аркадiй  Андрiйович  не
бачив, i вiн образився.
   - Ну, ти, Мар'янко, хоч i була в чека, а  в  дiлах  государственних  нi
бельмеса.
   А Степанида Львiвна сказала:
   - Боже мiй, Мар'янко! Яке тво? дiло до дiлов гoсударственних?  Я  знаю,
чого ти хочеш: тобi б якби Ленiн i Грецький i товариш Раковський  прикрили
всi учрежд?нiя, а папашенька без шматка хлiба  зостався...  Ну,  нi,  вони
люди розумнi й симпатичнi, цього сурйозно не зроблять.
   Мар'яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спiдницi.
   Гамбарський положив на стiл газету й  у  розпуцi  похилився  на  вiкно.
Рецензент писав, що в його статтi багато  претензiйности  на  вченiсть,  i
Гамбарський йому нагаду? -
   чехiвського телеграфiста Ять.
   Це було так нахабно, так, нарештi,
   нетактовно...
   Леонiд Гамбарський з тривогою думав, що тепер вiн не зможе пiдняти сво?
реноме, i його професорська кар'?ра розлетiлася в пух. Потiм зняв пенсне й
лiг на кровать.
   ...З пiвночi летiв сiверковий вiтер. Передають: за мiстом випав  вогкий
снiг i запорошило дороги. Над мiстом струмкують хмарнi потоки.
   З тоскою згадував:
   - Ага, телеграфiст Ять!..
   I здавив руками голову.
   - Ага, тереграфiст Ять!..
   Здавалось, б'ють обухом - цi?ю важкою, безглуздою фразою... I майнуло в
головi:
   - Пропав!
   I вiдчув тодi Гамбарський, що нема вже  повороту,  i  був  один  якийсь
безвихiдний тупик.
   ...А з пiвночi знову летiв сiверковий вiтер, i сунулись  сiрi  й  нуднi
хмари. I знову з тоскою згадував:
   - Ага, телеграфiст Ять...
   - ...Можна зайти?
   Пiдвiвся:Зайдiть!
   Увiйшла Мар'яна й мовчки сiла бiля кроватi.  Кiлька  годин  внутрiшньо?
боротьби положили вiдбиток на ?? обличчя.
   Гамбарський дивився прибито, перелякано,  бо  Мар'яна  рiдко  до  нього
заходила,
   а зараз зайшла.
   - Чого?
   I ще дивиться прибито й перелякано.
   А Мар'яна в цей момент знала:
   "Далi не можна. Треба кiнчати!" Сказала схвильовано:
   - Прийшла до вас спитати: що таке безпораднiсть? Що  -  сила  волi?  Не
зна?те?
   А потiм пiдвелася i жагуче промовила:
   - Так... Я прийшла спитати вас... прохати вас...  Мар'яна  кинулась  до
столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на не? й наливав  воду
в стакан.
   - Випийте!.. Що з вами?
   Вогкi дзвони загубились в осенi.
   Вогка луна зарилась у болотнiй чвирi заулка...
   Мар'яна випила води й  дивилась  сухими  фосфоритами  на  Гамбарського.
Потiм стиснула руками голову й сказала:
   - Треба повiситися... Негайно... зараз...
   - Що ви, Мар'яно?
   Гамбарський, блiдий i розгублений, ходив по кiмнатi.
   А у вiкно знову бив дрiбний дощ. I тягуче проходили хвилини  напружено?
мовчанки.
   Думала: "Так! Треба кiнчати... Так!.. Скорiше!.. I знала,  що  вона  не
може кiнчити, що ?й браку? сили".
   Подумала: "?рунда, треба кiнчати!"
   Мар'яна сухо подивилась на Гамбарського, а потiм сказала:
   - Пробачте! - i хутко пiшла до дверей.
   Аркадiй Андрiйович надiв окуляри й написав:
   "Прошу м?ня зачислiть в кандiдати  Вашей  государственной  партi?.  Мо?
лiчни? уб?жд?нiя в правот? комунiстическiх iдей..."
   В ?дальню увiйшла Мар'яна. Аркадiй Андрiйович:
   - Мар'янко! Ану йди сюди! Чи так я?..
   Степанида Львiвна продовжувала:
   - ...Вiн дуже симпатичний... кажуть уже повишення получив...
   ...Короткий осiннiй день сконав. Мар'яна вийшла на ганок.
   Дощ прибив жовтi листя, i вони лежали  холоднi,  мертвi.  Через  вулицю
блимав огонь i млявим свiтлом освiтлював пустельний заулок.
   Високо текли потоки сумних хмар. Iз стрiхи одноманiтно падала крапля на
камiнь. Iшла глибока сiра осiнь по сiрих заулках республiки.
   Коли Мар'яна виходила за  ворота,  з  комсомольсько?  кiмнати  вискочив
натовп юнакiв i з реготом кинувся в туман.
   Через дорогу, до Глухайсько? вулицi - сарай,
   за сара?м - вiжки.
   ...А далi, коли вийти з пустельного заулка, на  мiдi  висiчено:  Доктор
Фальк.
   - Куди?



   ЕЛЕГIЯ

   "Минають днi, минають ночi..."
   У груднi згнила зима,  i  тихий  степовий  городок  знiтився  в  облозi
мовчазних нерухомих хмар:
   - нагнав вiтер iз далеких Альпiйських гiр,
   через Карпатськi верхiв'я, через Дунай.
   Прийшло Рiздво.
   Зiдхали дзвiницi, i промерзло  жеврiла  жура:  сум  неспокiйно?  землi.
Цього року старожили не бачили рiздвяних  зiр,  бо  небо  стояло  в  сiрiй
сорочцi будня.
   I була мряка.
   I старий газетяр теж не бачив рiздвяних зiр. Був  вiн  сивий,  древнiй,
майже босонiж. Стояв бiля ратушi на бульварi й казав мимохiдцям:
   - Може, купите газету?
   Iнодi мимохiдцi купували газету,  iнодi  заклопотано  проходили,  iнодi
зупинялись i дивились на старого газетяра.
   ...А прийшов вiн восени, коли було прозоро, коли  за  кварталами  пахли
гречки...
   ...Але це було так  неможливо  давно!!!  Це  було  за  народження  його
прекрасно?  юности,  коли  тихий  степовий   городок   стояв   перед   ним
надзвичайною примарою. I вiн подумав тодi про радiсть.
   I врочисто залунало по кварталах:
   - Радiсть!
   I тодi було як мигдальнi потоки пiд  ударом  весняного  весла.  Це  був
голубиний заспiв до тi?? синьо? пiснi, iм'я якiй - життя.
   Це був новий заповiт, що ми, волхви, бачимо на сходi  в  темну  нiч  iз
хрустального Вiфлi?му...
   - Але це було так неможливо давно! I це майже забулось, бо ж -  неяснi,
туманнi, мов перший сон за  першого  м'ятежного  кохання,  цi  уривки,  що
виринають iз тьми перед мо?ми старечими очима. "Що це?" - подумав з тоскою
старий газетяр.
   I чув тодi: нiби раптом прокидалась природа,
   нiби дзвенiли, пливли й пропадали неяснi вiдголоски з дальнiх лiт.
   ...Але це була iлюзiя:
   натовп таких мiських кварталiв
   стояв у суворiй мовчанцi.
   ...Газети продавали й жвавi пацани, i не любили вони старого  газетяра,
бо був невiдомий, невiдомо звiдкiль i похмурий. I ще не любили:
   -  зiйшов  на  великий  шлях,  по  якому  йдуть,   дико,   по-звiрячому
озираючись.
   i був ще з ним, iз старим газетярем,
   древнiй пес, що покiрно шкульгав за  ним  i  нiс  пiдслiпуватi  очi  на
асфальт...
   - пес: вовна прилипла попелом i лiзла, падала  на  землю,  щоб  угно?ти
землю. Пес не гавкав, а тiльки  тихо  й  нудно  вив:  на  свiтанках  шумiв
скляний мороз, а пес був голодний. Iнодi  пес  кидав  старого  газетяра  й
блукав на базарi, бiля рундукiв, де били його закаблуками, де гризли  його
молодi бадьорi пси.
   ...Вранцi тихий степовий городок  оживав.  Виходили  заспанi  горожани,
плентались по мостовiй вiзники, вилiтав iз гаража  ?диний  на  всю  округу
виконкомiвський  автомобiль  i  з  вереском  мчав  у   туман,   розганяючи
обивательських курей i згра? голодних собак.
   Тодi бiля редакцi? - теж ?дино? газети з великими  пiдзаголовками  i  з
нудними традицiйними гаслами - грубим шрифтом - су?тились газетярi.
   Кожний знав:
   - треба скорiш!
   Треба схопити стос паперу з промовами,
   статтями про всесвiтнiй пожар:
   "Ми на горе всем буржуям
   мировой пожар розду?м;
   мировой пожар в крови...
   Господи, благослови!"
   - треба схопити й бiгти, захопити всi переулки, всiх обивателiв,
   щоб -
   - жити один день.
   I старий газетяр нiколи не встигав за пацанами, i завжди йому з веселим
смiхом, що звучав, як "колокольчик", пацани пiдставляли нiжку, щоб  старий
газетяр упав у грязь!
   I старий газетяр падав у  грязь,  розкидав  сьогоднiшнi  газети;  потiм
поспiшно збирав ?х, обтрушувався i, покiрний, з кiнським  калом  на  лобi,
спiшив, спотикаючись, до бульвару.
   На бульварi проходив день.
   Але й увечерi старий газетяр був там же, де праворуч вiд каланчi стояли
стiльцi. Увечорi старий газетяр тупо дивився на мимохiдцiв.
   ...А бульваром проходило багато:
   - однi бiгли, другi шкульгали, третi
   раптом зупинялись i потiм стурбовано вiдходили кудись.
   ...Тодi над головою колихались гiлки акацiй - була алея
   акацiй. Акацi? розцвiтали, коли в тихiм степовiм городку потоки  мрiяли
про голубi пiснi, про голубу журу  i  схвильовано  бiгли  до  срiбних  вод
забуто? рiки Лiвобережжя...
   Iнодi пацани, побачивши старого газетяра, ховались за  рiг  i  шпурляли
вiдтiля в свого колегу грудки землi.
   Тодi пiдводився, вiдходив до каланчi, за каланчу, до Зеленого Озера, де
стояла самотня будка, а нижче лежало  небо  на  поверхнi  брудно?  стоячо?
води...
   Тиша. Далеко клекоче брук.
   Пес лежить i облизу? попiл - на хвiст.
   (Мовчиш? - Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.
   Пес лежить i облизу? попiл - на хвiст.
   ...Уночi старого газетяра не бачили на бульварi. I нiхто  не  знав,  як
вiн жив, як вiн живе. Бо кому це потрiбно?
   - бо йдуть молодi днi з юнацьким запалом
   грiзними колонами по безмежних ланах часу. I вiдступають -
   мiсяцi,
   роки,
   тисячолiття
   В глуху невiдому безвiсть минулого.
   Тихий степовий городок
   знав i сум, i Великдень цi??
   боротьби.
   ...Коли на древнiй дзвiницi
   годинник протеленька?  чверть  на  восьму,  коли  повстане  заокеанське
сонце,-
   - вулицi знову прокидаються, i тодi бреде
   бульваром похила постать старого газетяра.
   ...Так почина?ться день.
   ... А зима зовсiм згнила, i шкульга? рiздво
   в мряку чвирi. Старожили не бачили в цi днi  рiздвяних  зiр,  i  стояло
небо в сiрiй сорочцi будня.
   Газетяр теж шукав сузiр'я  Орiону;  але  були  самi  мутнi  далi.  Десь
дзюрчала вода, i тому, що вона промжичила мозок, болiла голова.
   Так
   рiс
   час:
   - у грандiознiй боротьбi падали переможнi днi,
   на них падали ще днi, i росла гора, вiд Гавризанкару вища,  глибша  вiд
океанських глибин. Тодi питали:
   - Що це? Тоска чи радiсть?
   ...Але на далеких обрiях знову гримiли, знову  наступали  молодi  буйнi
днi грiзними колонами. Так
   рiс
   час!
   ...О, я знаю:
   багато думав старий газетяр. Думав про юнiсть, думав про те,  що  було,
чого не було, чого хотiлось. Все одiйшло великим шляхом часу... О, я знаю:
i мо? кволе, старе тiло прокинеться колись i спита?:
   - Невже кiнець?
   Але не прокинеться свiтанок.
   О, я знаю!..
   ...Iнодi старий газетяр iшов у заозерний край. Шкульгав вище й вище  на
кучугуру по кварталу кавалерiйського полку. За ним шкульгав пес.
   Тодi в одинадцятiй сотнi  був  пожар:  городок  подiлився  на  сотнi  -
полковий городок степового краю.
   Шумiли на каланчi, над ратушею.
   Палахкотiли смолоскипи; пiд навiсом тривожно дзвенiли й саркали конi.
   ...Старий газетяр виходив за квартали й брiв
   бездорiжжям, на пiвнiчно-захiднi межi -  туди,  де  стояв,  як  лелека,
пiдбитий бурею дуб.
   Дуб наближався. В далекiм степу горiли огнi.
   I стояло древн? небо, а позаду туманiли мiськi оселi. I  здавалось,  що
оселi не iснують, що вони вiдiйшли в далину, за гору переможених днiв.
   ...Старий газетяр приходив до дуба, сiдав
   пiд дубом i озирався. Висiло небо у чвирi, за дубом прича?лась тиша.  I
промерзла чужа земля. I все було чуже - i земля, i .межi,  i  квартали,  i
кучугури, i дальнi степовi огнi. Тодi пiдходив пес i тихенько  вив.  Потiм
iз сходу прилiтав колючий вiтер. I вiдчував старий газетяр:
   - десь тлi? торiшнiй гнiй.
   Пiдводився.
   За старим газетярем пiдводились кучугури, i сунулись у небо,  зливались
iз небом, вiдходили, пропадали, i була одна сторожка пустота.
   Ще городка не видно. Тiльки за Балясним Бором маячить невiдомий  нiчний
огонь. I був вiн не близький, тiльки далекий, тiльки чужий, як чужа земля,
де тлi? торiшнiй гнiй.
   ...Огонь стояв на шпилi ратушi i був надто червоний.
   ...А iнодi бачили:
   - брiв старий газетяр по дорозi на цвинтар.
   I думав старий газетяр:
   - Цвинтар?
   Тодi пахли могили - глибоко й тихо. Це був запах незносного  чебрецю  -
вiн iшов з-пiд бiлого снiгу.
   Старий газетяр прийшов у городок восени.
   ...I згнила зима.
   З Чорного моря, з Iндiйського океану, через Малу Азiю, прилетiв  перший
тепловiй.
   I вже на бульварi снили акацi?.
   I знову бачили старого газетяра бiля  мудро?  ратушi.  Пацани  ще  били
старого газетяра грудками, i вiн iшов до Зеленого Озера,  до  каланчi,  за
каланчу, до самотньо?, нiкому непотрiбно? будки; за  ним  -  древнiй  пес.
Тодi були невеселi голубi дзвони: то йшов пiст, i каланча перекликалася  з
iншими церквами.
   ...А з пiвденного бiгуна, з Австралi?, грiзними колонами ще  насувались
молодi днi, i вiдступали - мiсяцi,  роки,  тисячолiття  в  глуху  безвiсть
минулого.
   Старий газетяр це знав. Тiльки не хотiв знати!..
   (О, я знаю: старий газетяр не хотiв цього знати!)
   ...А потiм розлилась рiка. По вулицях тихого
   степового городка летiли вже мiльйони тепловi?в. Рiка затопила мiст,  i
не було дороги до кучугури, до дуба.
   Старий газетяр зажурився.
   I от в одну тривожно-радiсну нiч, коли веснянi
   вечоровi сутiнки пливли над Зеленим Озером, пацани пiдстерегли  старого
газетяра й побили.
   I таки добре побили: тiльки через два тижнi вiн вийшов iз лiкарнi.
   ...А потiм прийшла знову тривожно-радiсна нiч: рiка нарештi  увiйшла  в
береги. Ранком до мосту прийшли плотники, i  зацюкали  сокири.  Скоро  над
рiкою повис мiст.
   ...Старий газетяр вийшов iз лiкарнi, але вiн не  пiшов  до  редакцi?  -
пiшов на пiвнiчно-захiднi межi.
   Одступали днi й тягли за собою. I вiдчув старий газетяр:
   - десь тлi? торiшнiй гнiй.
   I падали сили.
   Старий газетяр покiрно брiв у навiщоване:
   iшов туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.
   I прийшов старий газетяр, i лiг пiд дубом. I, коли у дзвiнкiй  степовiй
тишi задзвенiв перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на  всi  старечi
легенi зiдхнув i вмер.
   Тодi знову тихо й нудно завив  древнiй  пес,  подивився  пiдслiпуватими
очима на старого газетяра й побрiв  туди,  до  рундукiв,  де  гризли  його
молодi, бадьорi пси.
   ...Завтра бiля дуба найшли мертвого  старого  газетяра  й  завтра  його
одвезли на цвинтар. За два днi за старого газетяра забули. Тiльки там,  де
вiн лежав, залишився ледве помiтний слiд.
   ...Але бiля дуба зацвiв уже молодий запах юного невiдомого дня.
   Тихого ясного ранку над древнiм  степовим  городком  урочисто  потопали
голубi дзвони.



   ДОРОГА Й ЛАСТIВКА

   I

   У перспективi - дорога.
   Праворуч, лiворуч - акварелi. Далеко - лiс. Дорога  до  лiсу,  а  може,
вбiк.
   Дорога спокiйно вiдходить, i на нiй порожньо.
   Мабуть, скоро зажовтi? листя, i в небо засуму? старий дуб.  Старий  дуб
був колись бiля нашо? хати, в дитинствi.
   Я дивлюсь на дорогу, i вона веде мене за далекi гони.
   Покiрно йду за нею.
   ...Колись  була  береза,  зiрвав  листок  i  положив  у  книгу;  книзi,
зда?ться, бiльш як сто лiт, пожовкли навiть рядки. А в цiй книзi  лист  iз
берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема...  А  де  згадка  про  автора
столiтньо? книги з пожовклими рядками?)
   ...Дивлюсь на дорогу. На дорозi порожньо, i я думаю про  небуття:  коли
дорога вiдходить, тодi щось вiдходить, кудись вiдходить.
   ...Потiм згадую сливи.
   Саме по цiй дорозi везли колись сливи. Я був маленький i прохав у тiтки
слив.
   Тодi вона дала менi жменю.
   Та не були то сливи. Було дитинство.
   ...На кра?видi купчаться хмари, збираються на вечiр.
   Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тодi забуя? рослина.
   А в потопi (пам'ята?те?) були голуби.
   Бiля вiкна пролетiли голуби, фиркнули i зникли за величезним будинком.
   I каже голубка: - Дорога? - Каже голуб: - Дорога!
   Потiм полетiли на площу Володарського i там сiли бiля ратушi.
   ...Дивлюсь знов на дорогу.
   За нею, куди вона йде, iде суворiсть,  може,  жорстокiсть,  може,  сама
смерть.
   Ну, i що ж? Хай iдуть: так треба.
   Але все-таки що з дорогою?
   I сказав голуб: - Дорога? - Сказала голубка: - Дорога!
   По далекiй дорозi пiшла  широка  тiнь.  Проходили  розпатланi  хмари  i
погасили сонце.
   Коли пройшла тiнь i сховала дорогу - дороги не було. Я впав на  обнiжок
сво?? мудрости й подумав з тоскою:
   - Дорога?
   Але голуби не озивались.
   Город шумiв, кричали мотори, летiли будинки.
   Мiй далекий сон (лебедине крило) розтанув над мiстом.
   ...Я надiв кашкета й вийшов на вулицю.

   II

   Було тихо i темно. Раптом повiяв вiтер.
   I закрутило,
   зашумiло
   в деревах.
   Був грiм - то прийшла лiтня пахуча громовиця.
   Зiрвало ??, i помчалась вона на темну просторiнь.
   ...А потiм зашумiв дощ.
   Вона шукала свiтло -
   - шукала,
   найшла,
   полетiла.
   Влетiла.
   Було чудове блискуче свiтло i тихо, без дощу.
   То була кiмната.
   Сiла на шафi - спокiйно, сухо, тепло.
   Але хвилювалась.
   ?? хвилювало звичайне свiтло - електрика.
   Тодi вона зiрвалась i знову полетiла.
   I от - чотири оксамитових стiни.
   Ясно: вдарилась в оксамитову стiну i впала в фарфорову чашу.
   Назад!
   Назад!
   I - в клавiшi!
   Пронiсся мелодiйний звук.
   А що вона?
   ...Ще раз у стелю розписану, а там
   в знемозi
   впала.
   Сидiла. Важко дихала.
   А ?? нiжки обгортав килим - то схiдний оксамитовий килим iз Турцi?.
   Певно, кiмната була незвичайна - то була кiмната в мо?й уявi.
   ...А за вiкном носився вiтер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
   Тiльки нiч смiялась тихо, темно i лукаво.
   ..Так! Вона шукала вiкна - вилетiти у вiкно, у дощ, у нiч.
   Але вiкна не було.
   А потiм ще довго носилась по кiмнатi. Знову падала в фарфорову  чашу  й
билась у розписну стелю.
   Була в розпуцi - ?? надто тривожило звичайне свiтло - електрика.
   ...Тодi в дощ заскиглили дерева, потiм у дощ засмiялись дерева.
   Чи чула вона, як смiялись дерева?
   Нiчого не чула вона.
   Нiчого!
   Нарештi -
   - вдарилась вона в срiбну жирандолю i впала  на  оксамитовий  турецький
килим.
   зiдхаючи востанн? (вона розбилась на смерть), хилила голiвку вiд свiтла
й шукала очима -
   - вiкно.
   Вiкна не було. I вона вмерла.
   ...А за вiкном стояла нiч i тихо, темно i лукаво усмiхалась.
   За десять хвилин свiтало.
   За годину я увiйшов у кiмнату.
   Вже ночi не було.
   Пройшла громовиця, пройшов дощ.
   Пiдводилось сонце.
   Пахло сонцем, пахло життям.
   Я зiдхав глибоко й високо пiдвiв голову.
   ...Потiм узяв ?? за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув ??
в помийну яму, де рились бродячi мiськi пси.
   То була ластiвка.



   ПУДЕЛЬ

   I

   Виходили на iскрясте шосе, в перламутр полудня. Утомно дрижали  наливнi
поля, i перелiтав димний легiт. Небо брякло; нечутно й зiв'яло  скрадалися
полинялi соняшнi дороги до  незнайомих  горизонтiв,  до  туманово-бузково?
маси.
   На поворотi почули останню мiську пiсню: трамвайна путь  розлетiлася  в
яри й раптом плавко спланувала пiвколом назад. На  перепуттi  пiд  зеленою
мжичкою дерев дрiмав парк: бюст Ляссаля, стежки, але?. Потiм i вiн одiйшов
убiк.- Тодi знову iскрясте шосе й даль молодих лiсiв.
   На двадцять крокiв уперед iшли - мадмуазель Арйон (опереточна  спiвачка
з "Не ридай") i двi баришнi з редвидату: Тоня  (так  говорив  студент)  i,
може, Дуня, може, Катя - невiдомо: з нею нiхто не говорив. З ними:  якийсь
тип i студент - органiзатор вечора.
   Вечiр (музикально-вокально-танцювальний  каламбур)  на  вiллi  "Зелений
Гай", сьогоднi, "на  користь".  Ще  аlma  mater  прохала  Сайгора  сказати
вступне слово на тему: бiжучий мент.
   Арйон iшла пiд рожевою парасолькою, яку нiс  тип.  Тоню  вiв  пiд  руку
студент.
   Тераси iподрому й павутиння далекого радiо поволi й рiшуче зливалися  з
будiвлями. I коли входили в сутiнь придорожнiх верб, повернулись i  бачили
один одномасний узамiт мiста.
   Сайгор узяв сигаретку й передав портсигара. Григорiй  переложив  ремiнь
рушницi на праве плече й закурив. I говорив -  потiм  -  про  Богомольськi
Болота, про крижнiв, про вечiрнiй перелiт. Його  руде  обличчя  наливалося
кров'ю, i творчо, по-дитячому свiтилися зiницi. I знову згадував  очерети,
село, нирцiв, заячi стежки, полювання, ще полювання.
   Тодi Сайгор примружив сiрий погляд i зняв кашкета.
   - Добре!
   I сказав прозу: одкомандиру? в райком, а вiдтiля Григорiй  по?де  далi,
на сельроботу, на село.
   Пiдхопив:
   - На село?
   Григорiй довго путався в незв'язних фразах i  нарештi  рiшив,  що  йому
все-таки тут кур'?ром веселiш, нiж десь "на задрипанках".
   - Полювання - гарна рiч, та бачте...
   Сайгор бачив.- Сонце стояло над головою. Город вiдходив по шосе,  а  за
ним плентались яри, iподром, радiо. Сизою ртуттю коливались далi.
   I в цей момент, як звичайно, Сайгор думав про тi ж засiдання  й  згадав
термiновi пакети.
   - ...Глядiть же, не забудьте однести.
   - Не турбуйтесь,- сказав Григорiй.
   Марчик - дворняжка: лiтом - лягаш, зимою -  гончак,  дома  -  сторож  -
зiрвав гаву й помчав за нею по тирсi. Тодi ж  вiдстав  пудель  мадмуазель.
Арйон вiд компанi? i з кошиком в зубах  пiшов  поруч  Сайгора.  I  тодi  ж
повернула голову баришня з редвидату - не Тоня - i  чогось  подивилась  на
Сайгора й посмiхнулась тихою звичайною усмiшкою. Потiм кожного разу,  коли
пудель залишав Арйон, баришня - не Тоня - поверталась i  усмiхалась  тихою
звичайною усмiшкою.
   Сайгор погладив пуделя по кучерявiй левинiй гривi й сказав:
   - Гарний пес. Чудова порода для дресировки.
   Григорiй, мабуть,  образився  за  свого  Марчика  й  подав  бандитський
посвист у тирсу. А коли дворняжка пiдлетiла, помахуючи хвостом, i показала
зуби, вiн тут же, на шосе, примусив ?? служити на заднiх лапах.
   - Все-таки я скажу,- промовив Григорiй,- не люблю я цих  пуделiв.  Так:
нi те нi се. Користи мало.  Ну,  тяга?  у  зубах  кошика,  а  що  з  того?
Подума?ш, штука!
   Потiм iз любов'ю посiпав Марчика за вуха й рiшуче заявив:
   - Молодчик!
   Певно, Григорiй був патрiотом  сво??  батькiвщини.-  А  породистий  пес
труснув левиною гривою й помчав до мадмуазель Арйон.
   Входили в лiс. На узлiссi рожева парасолька  прикрила  траву:  компанiя
сiла вiдпочивати. Коли пiдходили до них, iз глибини зеленi постав раптовий
вiтер i з шумом помчав на шосе. Сайгор i Григорiй сiли праворуч.
   - Сеньйоре,- сказала Арйон, граючи до  Сагора  льонними  дзвониками  на
скронях.- Ви цiлком певнi, що наш  вечiр  пройде  щасливо?  В  мене  якесь
передчуття. Зна?те?
   Сайгор сказав, що вiн нiчого не зна?, що його попрохали сказати вступне
слово - i тiльки. Все ж iнше його не торка?ться.
   - Ах, сеньйоре, як ви iндиферентнi... Тодi Сайгор пiдвiв нервово  брови
й подивився кудись убiк. I тодi ж мадмуазель  Арйон  скинулась,  показуючи
рядок прекрасних зубiв.
   - До жорстокости, зна?те,- до жорстокости.
   - О, божественна медхен,- вмiшався довгоногий-довговолосий  тип,шпрехен
зi?
   - Ну?
   Тип закинув волосся i взяв виточену руку мадмуазель Арйон.
   - Я чув! це велике! слово! товариш!..- i  продекламував  якусь  чергову
банальнiсть надто театральним голосом.
   Сайгор одвернувся й невимушене лiг на  траву.  Григорiй  сидiв  далi  й
уважно розглядав свою рушницю. Потiм розложив ладунку й переглядав набо?.
   Студент тихо розмовляв iз Тонею й зрiдка,  тьмяно  поглядаючи  на  не?,
обережно клав свою руку  на  ??  бiлоснiжне  мереживо,  що  виглядало  вiд
сорочки до матово? ши?, вiд тугоперсого молодого взгiр'я.  Тоня  розширяла
жвавi нiздрi, шелестiла  вiями  й  бавилась  руками  в  травi.  Баришня  з
редвидату - не Тоня - самотньо сидiла збоку й дмухала на  "божу  коровку",
що застигла в не? на долонi.
   З iподрому зiрвався аероплан i,  розрiзаючи  повiтря  клекотом  мотора,
закружляв над узлiссям.
   Тодi  ж  на  кра?видi  вiд  города  показалась   крапка.   Наближалась,
збiльшувалась, i  бачили  фаетон  iз  парою  вороних  коней.  Коли  фаетон
порiвнявся з компанi?ю, Марчик зiрвався й полетiв у куриво. Iще чути  було
буйний бандитський посвист.
   Пудель одмахнувся вiд мух левиною гривою й розумно дивився на кошик, що
стояв бiля Сайгора бiля нiг.- Спека перевалювала  за  гарячий  полудень  -
непевно й млосно. Але дихати стало  трохи  легше.  За  дорогу  нагартованi
простори стомили, i через деякий час Григорi?ва фляжка була порожня.
   Знову пiдвелися продовжити путь. Тодi Сайгор  пiшов  до  Григорiя,  сiв
бiля нього i, вийнявши з боково? кишенi блокнот, повертiв  його  в  руках.
Тiльки коли компанiя з шумом улетiла в лiс i гулко залунала  луна,  Сайгор
сказав:
   - Ходiм.
   Пiшли. З листяника чули чергову банальнiсть.
   Кричав тип:
   - Майне кляйне лiбе медхен, iх лiбе дiх зер гут.
   Мадмуазель Арйон, очевидно, не знала жодно? мови й плутала  нiмецьку  з
французькою.
   - Парле ву франсе?
   - Уй! Уй! - кричав тип на ввесь лiс.
   Iшли. На пiвдорозi до вiлли бачили хлоп'якiв-чабанiв, бачили корiв,  що
трiщали мiж дерев,  продираючись  на  узлiсся.  Томилася  вiльха,  безсило
опустивши крила. А ввесь лiс жив  якимсь  невiдомим  життям.  В'ялi  лiтнi
мислi  хмарою  купчилися  над  головою,  i  було  нерозгадане,  та?мно   i
прекрасно.
   Григорiй насвистував пiсню, i вiд не? линула жура: i пiсня,  бандитськi
буйнi посвисти були також надзвичайнi.
   Сайгор уперше за все лiто вибрався за город  iз  стосiв  вiдношень,  iз
димних кiмнат засiдань, з мiтингових, ячейкових -  ових  промов,  дебатiв,
пренiй, дискусiй. Перший раз за все лiто дихав вiльним чистим повiтрям. I,
мабуть, перший раз за довгi роки  вiдчував  якийсь  радiсний  бiль,  якусь
неясну тривогу. Бiль тягнув кудись на невiдомi  шляхи,  i  вiд  болю  були
невiдомi шляхи. А навкруги  гримав  день  i  чути  було  -  на  сопiлцi  -
тоскно-радiсний гiмн життю.
   Виходили до сосново? посадки, зрiдка  бачили  на  взгiр'ях  бiлi  крила
забутих вiлл. I був далекий гомiн.
   Десь iзбоку Марчик зiрвав звiрину i гулко, завмираючи, помчав за нею  в
гущавину.

   II

   Григорiй - не встиг пiдiйти до вiлли - захвилювався  й  покликав  свого
собаку. Поспiшно зiбрав у Сайгора декiлька сигареток. Потiм збiльшив  крок
i забiг уперед. Сайгор думав був пiти з Григорi?м, але потягнуло до ставка
- освiжитись вiд спеки нагартованого дня.
   - Подивимось, що наполю?те!
   Вiдповiв:
   - Якби ви знали, що то за Богомольськi Болота  -  птицi  сила!  I  знов
надхненно говорив про полювання, про крижнiв, про вечiрнi перельоти.
   Нарештi, поправивши ладунку,  Григорiй  кинув  декiлька  слiв  i  хутко
попрямував убiк. Сайгор не злився з  компанi?ю  й  сам  пiшов  до  ставка.
Пудель, очевидно, передав кошика мадмуазель Арйон i доганяв його.
   - Сеньйоре! Бережiть мого Дружка. На вашiй вiдповiдальностi. Чу?те?
   - Чую,- голосно  вiдповiв  спiвачцi  й  звернув  iз  дорiжки  в  шелест
торiшнього листя.
   До купальнi не пiшов - вiдчув раптом сором'язливiсть. Трохи  здивувався
сво?й нелюдимостi й зупинився. Дивився на бiлi статнi фiгури голих  людей,
що вовтузилися у водi, слухав бадьорi побiднi  крики  мужчин  i  лемент  -
рiзкий, як розбите скло,- женщин. Ще раз попрямував був до  купальнi,  але
на пiвдорозi знову повернув.
   Пiшов пiвколом. За ним, помахуючи левиною гривою,- породистий пудель.
   Сайгор гадав купатися на тiм березi, де лементували пiдлiтки. Але, коли
прийшов туди, побачив, вiдчув: це постiйна резиденцiя юнакiв, тут  кипить,
горить, скаженi? кров, тут колива?ться голова й повно запашного  туману  в
нiй...
   Сайгор хутко пiшов далi й доти брiв сутiнковим верболозом, поки нарештi
не найшов спокiйного мiсця.
   Над ставком клекотiв побiдний крик  сотнi  баритонових  голосiв.  Сонце
мчало з тепло-блакитного неба i з розльоту вдаряло у води.  Тодi  дзвенiла
поверхня мiрiядами бризок, i в дiямантовiй млостi стогнали береги. Це було
життя: i побiдний крик, i воронi островки на жiночих тiлах,  i  резиденцiя
пiдлiткiв, i запашнi перса, i надзвичайний полiт божевiльного сонця.
   Коли Сайгор вилiз iз  води,  чув  на  тiм  березi,  як  горошив  вереск
мадмуазель Арйон.
   - Сеньйори! Сеньйори!
   Мабуть, пiдлiтки залiзли в купальню.
   Вiд вiлли "Зелений Гай" розходились дорiжки, стежки  в  лiс,  далi,  де
поринали в океанi зеленi iншi вiлли, iншi дорiжки, iншi стежки. По  дорозi
виростали сади, парки, бiлi крила будiвель.
   I тут, де сонце злилося з зеленим океаном  в  одну  тремтячу  симфонiю,
Сайгор знову пiзнав надзвичайний солодкий бiль. I тодi ж свiт, вся земля -
буйна й радiсна - поринули  в  цiм  болю.  Лiс  рожав  загадковi  звуки  в
безмежнiсть. Фаркали крила лебединих вiлл.
   В гущавинi на схiд ударив дзвiн на першу вечерю... Звук розрiсся, потiм
знiтився, потiм пiшов стежками, сторожко ступаючи оксамитною лапкою. Потiм
тихо зiдхнув i навiки поринув у глибинi дерев.
   Пудель обережно брiв по торiшнiх листях i нi на крок не  вiдставав  вiд
Сайгора. Подумав: чому так несподiвано прив'язався до нього цей пес? I тут
же згадав, що, виходячи з городу, з  пропозицi?  мадмуазель  Арйон,  кинув
пуделевi з ?? кошика декiлька конфетних плиток.
   - Ах, ти! - i потрiпав левину гриву. Ще потрiпав. Собака  подивився  на
нього холодними розумними очима. Здалося: погляд здивований.
   - Ах, ти!
   Пудель холодно й мовчазно приймав ласку. Сайгор  згадав  Марчика  -  цю
унiверсальну дворняжку. Звичайно, Марчик на ласку показав би  сво?  гострi
зуби, лизнув би руку,  а  то  потерся  б  об  колiна  й  помахав  облiзлим
хвостом.- Пудель мовчазно й холодно приймав ласку. Виходив пiд бiле  крило
далеко? вiлли.
   Раптом iз ворiт вискочила ватага.
   - А ви як сюди?
   Студенти, мадмуазель  Арйон  i  баришнi  з  редвидату  зупинилися  бiля
Сайгора.
   - Шпацiрую.
   - Шпацiрен! Шпацiрен! - кричав довгоногий-довговолосий  тип,  прогримiв
на ввесь лiс для чогось "вiват" i нi з того нi з сього гаркнув:
   - Iст шон цайт цу шляфен!
   Як i треба було чекати, спiвачка серйозно спитала:
   - Парле ву франсе?
   Потiм скаржились, що вже обiйшли майже  всi  вiлли,  а  продали  всього
чотири квитки.
   - Я ж казала вам! Мене ще нiколи не одурило передчуття. Але це не  все:
обов'язково скандал буде.
   Про який  скандал  говорила  мадмуазель  Арйон,  Сайгор  не  розумiв  i
машинально дивився на ?? льоннi дзвоники на скронях. I було нудно.
   Компанiя далеко вiдiйшла вiд вiлли, i мадмуазель Арйон побiгла доганяти
??. Тодi ж Сайгор повернувся й побачив бiля себе баришню з редвидату -  не
Тоню. Очевидно, вона вже давно стояла тут. Бачив: як i  ранiш,  усмiхалась
сво?ю тихою усмiшкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, i сказав:
   - I ви тут?
   - I я тут,- i ще всмiхнулась.
   З  лiсу  кричала  спiвачка:  "Дружок!  Дружок!"  Але  пудель,   мабуть,
остаточно рiшив не покидати Сайгора i, залишивши компанiю,  знову  виходив
на рiжу.
   Баришня з редвидату - не  Тоня  -  мовчала.  Тодi,  червонiючи,  спитав
Сайгор:
   - Прошу пробачення... я не знаю, як...
   - Татьяна,- пiдхопила баришня й теж почервонiла.
   Баришню Татьяну Сайгор - згаду? - десь бачив, i, звичайно, вiн саме ??,
мабуть, не бачив, а бачив ?х у сво?й установi, в iнших установах -  сотнi.
Машинiстки, ремiнгтонiстки, стенографiстки, журналiстки,-  iстки,  сiрi  -
може, красивi, може, поганi, просто манекени,  просто  автомати,  на  яких
можна прикрикнути, коли треба,  бо  це  ж  вони,  радянськi  баришнi,  якi
бояться скорочення штату бiльш,  як  гармат,  революцi?,  вибухiв,  Махна,
бандитiв. I тут же згадав якусь сiру  стенографiстку,  котра  згоджувалася
працювати пiдряд сiмдесят двi години, лиш би ?й довелося записати  промову
тов. Ра-ковського.
   Вiдчув себе  нiяково,  бо  стрiв  баришню  в  iнших  умовах,  про  якi,
зда?ться, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно  було,  наче  попав  у
полон, у ворожий табiр.
   Баришня Татьяна мовчала. Потiм iще всмiхнулась i йшла поруч iз Сайгором
по зеленому океанi.
   На вiллi на пiвнiч жагучо виводив хтось у гущавину жагучий мотив яко?сь
примiтивно? забуто? пiснi. За лiсом у степу ревiв автомобiль.  Раз  у  раз
пiдлiтали бiлi крила будiвель. Зрiдка по дорозi виступали лапастi  дуби  й
розкидали буйне шатро. Тодi хотiлося зiрвати дубовий листок, положити його
на чоло i вбирати п'яний мiцний дубовий запах.
   Знову розбiгались дорiжки, i ступила по них, як тиха луна дзвону, пляма
блiдо-голубого неба й теж - оксамитною  лапкою  повз  вiлли  далi,  щоб  у
млостi поринути десь. Зiрвалася птиця й дико, побiдно закричала над лiсом.
Тодi ж закричала друга птиця - кволо й тоскно. Тодi ж полетiли на  дорiжку
бiлi й сiрi пелюстки: то хижак рвав тiло сво?? жертви. Потiм  iще  крик  -
дикий i побiдний.
   - Хороша погода.
   - Погода гарна.
   I подивився на баришню. Вона  говорила  про  погоду.  Мабуть,  серйозно
тягнула цю одвiчну нудну тему. Сайгор спробував був перевести  говiрку  на
iнше,  але  зрозумiв  так:  Татьяна  воiстину  недалека  дiвчина,  типiчна
мiщаночка з обмеженим свiтоглядом.
   I все-таки вiн мав себе з нею нiяково. I  не  вiдсутнiсть  теми  робила
нiяковiсть - було щось iнше, чого вiн нiколи не вiдчував там, в  установi,
на мiтингах, на засiданнях, на лекцiях. I зараз порiвняв це з тим, що було
колись у юнацтвi, коли батько сказав у перший раз "закуримо", i вiн  хотiв
закурити, i боявся закурити, i боявся загубити батькову  повагу.  Це  були
почуття: i злочинця, i юнака, i ними вiдчував себе.
   - Закуримо?
   Сайгор здригнув.
   - Закуримо,- i вийняв портсигара. Татьяна, очевидно, хотiла, щоб Сайгор
взяв ?? пiд руку. Очевидно.
   Виходили на узлiсся. Пудель сiв на траву й лизав лапу.

   III

   Зiйшлися випадково: тип, звичайно,  ранiш  не  знав  мадмуазель  Арйон,
студент тiльки сьогоднi познайомився з Тонею - з баришнею з редвидату -  а
Сайгорiв знайомий був тiльки один: Григорiй, кур'?р з його установи, який,
як вiдомо, пiшов на полювання. I тому спершу, коли зiбрались,  вiдчувалась
натягнутiсть.
   Але, як завше бува? на вiллах, природа взяла сво?, тим бiльш що прибуло
ще  декiлька  студентiв-органiзаторiв  вечора  "на  користь".  Правда,  цi
студенти держались окремо. Все ж вiллою повис гомiн.
   Лiтнiй театр студенти зайняли звечора з усiм ужитком:  сцену,  будку  з
розбитим роялем, поламанi стiльцi. Студенти ремонтували  кiн,  утрамбували
грунт залу з голубою покрiвлею - небом. Поставили бiля входу стiл на трьох
нiжках (без четверто?) i посадили колегу продавати квитки.
   Зiбралися з будiвель,  з  лiсу,  вiд  купальнi  хлоп'ята,  заглядали  в
щiлини, дивилися на мадмуазель Арйон, на довгоногого-довговолосого типа  й
подавали пiкантнi реплiки.
   Зрiдка проходили гранд-дами з  усi?ю  фамiлi?ю  й  заглядали  в  театр,
iронiчно посмiхаючись. Все-таки пiдходили до афiшi й "неглiже"  розглядали
??.
   - Ах! Мадмуазель Арйон теж тут? Обов'язково прийдемо. Касир  пропонував
купити квитки, гранд-дами ухилялись: купимо, мовляв, купимо, почекайте.
   - Мадам! Це на користь студентiв. Будь  ласка,  квиток.  Тодi  говорила
гранд-дама:
   - Ах, Боже мiй, знову  на  користь!..  Мар'я  Петрiвно!  Ви  не  можете
уявити, як обридла ця "на користь".
   - Так... Так... i на голодних, i  на  голодаючих,  i  на  дiтей,  i  на
iнвалiдiв, i на чахоточних. Прямо ужасть!
   - А ви, господин студент, ма?те мандат? - пiдпливла до столика третя  й
змахнула з чола батистовою хусткою сало.- А то, зна?те, разнi? бувають...
   Студент вийняв мандата. Тодi спитала друга:
   - Мар'я Петрiвно!.. Ваш Коля ще не при?хав з ком'ячейки? А мiй, зна?те,
Iван  Дем'янович  учора  обкушався  яблуков  i  таке,  зна?те,   засоренi?
желудка...
   - Ужасть!  -  зiдхнула  Мар'я  Петрiвна  й  порадила:  -  Вiзьмiть  же,
душенька, вiд доктора записку. Що ж  поробиш  -  комунiческая  дисциплiна.
Порядок.
   Гранд-дама кивнула головою й  докiрливо  дивилася  на  студента.  Потiм
обидва виводки плавко почали вiддалятись.
   Вiддалялось i сонце: все нижче й нижче сiдало за вiллою. Криве промiння
стояло в задумi, потiм гладило оксамитом мигдальний  колiр  лiсу.  Запахло
вечiрнiм цвiтом - таким незносно млосним,  мов  фаркнули  десь  кропив'янi
пожежi. Летiли на ночiвлю птахи.  Десь  прокричав  одуд  свою  одноманiтну
пiсню. Проходили до купальнi з рушниками -  одиночки,  маси,  фамiлi?.  За
ставком на луках iржав кiнь.
   Тихо, крадькома ступав надзвичайний голубиний вечiр.
   Треба було починати музикально-вокально-танцювальний каламбур (так  усi
учасники казали, тому що вечiр був iмпровiзований, тому  що  не  з'?хались
усi учасники й не при?хав гармонiст).
   Зiйшлись усi - вiд купальнi, з вiлл, з лiсу. Але авдиторi? не  було,  i
навiть на десять-дванадцять квиткiв, якi продали на вiллах удень, нiхто не
приходив. Органiзатори хвилювались, тому що були учасники з  гонором,  для
яких треба було дiстати авдиторiю.
   Але порожньо виглядали дорiжки, i тiльки хлоп'ята осiли дерева навкруги
лiтнього театру й заглядали на сцену, знову подаючи пiкантнi реплiки.
   Сайгор давно вже прийшов iз лiсу й ходив тепер iз будки  вiд  розбитого
рояля до сцени, на повiтря. Звичайно, бiльш за всiх хвилювалися  студенти,
що утрамбовували iмпровiзований зал, i бiльш за всiх -  мадмуазель  Арйон,
яка бачила в цiм якийсь скандал.
   Все-таки розклали вогнище бiля театру пiд деревами i зварили один кулiш
i варили ще другий  кулiш.  Баришнi  з  редвидату  дiстали  десь  ложки  й
запрошували до вечерi.
   - ...Чого ж ви нiчого не ?сте, товаришу?
   До Сайгора пiдiйшла Татьяна й рiшуче потягла його. I  тому,  що  сходив
вечiр, сходились межi свiтла: соняшного, що вмирало, iз  багаття,  що  чим
далi, то бiльш розгорялось. Сайгор у Татьянинiм звичайнiм обличчi  побачив
хорошi теплi лiнi?, до яких потягнуло. Вiн узяв ?? пiд руку, i вони пiшли.
   - Я сама не люблю цi?? публiки. Обивательщина.
   Татьяна сказала безумовно серйозно й щиро, i, мабуть, тому, що серйозно
й щиро, Сайгор за не?, чи не за не?, а за  себе,  почервонiв,  вiдчув,  як
прилила до щiк хвиля крови. I  раптом  подумав,  що  стрiне,  можливо,  цю
баришню в  городi,  що  вона  й  там  фамiльярно  заговорить  iз  ним  про
обивательщину, i було непри?мно.
   Пiсля кулешу сидiли  за  театром  на  заходi.  Бачили,  як,  обнявшись,
промайнули в глибокий присмерк двi фiгури:
   Тоня й студент.
   - Ви - комiсар? - спитала Татьяна.
   - Так.
   - Я вас бачила. Ви приходили  в  наш  редвидат  у  тiм  мiсяцi.  Я  там
машинiсткою.
   - Мабуть, приходив...- I згадка про редвидат  iще  далi  вiдкинула  вiд
нього Татьяну. Вiн сухо сказав:
   - Пора б починати! - i  пiдвiвся.  I  в  цей  момент  прозвучав  перший
дзвоник. Смеркло.
   Авдиторiя була з трьох фiгур. Тодi рiшили пустити хлоп'ят, якi  сидiли,
чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити  вступне  слово:
для кого? Потiм сказав  студентовi,  що  даремно  турбували  його  i  всiх
учасникiв. Студент прохав вибачення й дивувався некультурностi  публiки  з
вiлл.
   - Дружок! Дружок! - закричала з лiсу мадмуазель Арйон.
   Сайгор iнстинктивно повернувся й побачив у  напiвтемрявi  два  холодних
розумних ока пуделя. I тодi ж його раптом знервувало.
   Вiн iз злiстю кинув:
   - П'шов! - i вдарив собаку ногою.
   А на сценi стояв уже тип. Вiн узяв на себе ролю й конферансь?.
   -  Вiдомий  балаба?чник  Букетов-Розiн   зiгра?   зараз   iмiтацiю   на
знаменитого санкт-петербурзького Андр??ва: "Св?тiт м?сяц ясний".
   Тип оголосив, як конферансь?, i взяв балабайку,  як  артист.  Звичайно,
ребята  гучно  вiтали  його.  Тодi  вiн  iще  зiграв.  Потiм  виступали  з
декламацi?ю революцiйних  вiршiв  "робочого"  поета  Бальмонта  баришня  з
редвидату Тоня i ще якiсь баришнi з iншою декламацi?ю.
   Сайгор пiшов у будку, де стояв рояль, i лiг на сiно.
   Через пiвгодини, коли розтанули на заходi  останнi  вiдблиски  й  вiлли
поринули в темрявi, з лiсу побрели парочки i купували квитки "на користь".
Через годину зал був  повен  й  не  було  квиткiв,  але  вже  нiкому  було
виступати. Студенти викидали хлоп'ят: дати мiсця дорослим, i  тут  узнали,
що спектаклевi finis, i побiгли на сцену. Авдиторiя захвилювалась.
   Мадмуазель Арйон пiдiйшла до учасникiв:
   - Я ж казала - скандал буде!
   Учасники дивувались, чому вона радi?, а вона  радiла  тому,  що  ??  не
одурило передчуття.
   Iще один скандал: контролер не впускав фiгуру. Фiгура кричала:
   - Як смi?те! Непманiв понаводили, комунiсти на задвiрках!
   Авдиторiя ще бiльше захвилювалась. Хтось закричав з авдиторi?:
   - Спитайте в нього партiйного квитка. Студент-розпорядник  пiдiйшов  до
ворiт.
   - Товаришу, ваш партiйний квиток!
   Фiгура раптом знизила тон i ласкаво сказала:
   - Зна?те, товариш студент, у мене партiйного квитка нема, у мене  дядя,
i папаша, i сестра - комунiсти i брат страдал на фронтi.
   Тодi хтось закричав:
   - Геть комунiстiв! - I тихо додав: - Таких!
   Фiгура змовкла. Нарештi договорились i з авдиторi?ю. Договорились  так:
виступить мадмуазель Арйон i тип  Букетов-Розiн.  Тип  на  цей  раз  хотiв
здивувати публiку ?врейськими анекдотами, але авди-торiя  його  освистала.
Тодi вiн заграв на балабайку iмiтацiю. Його ще раз освистали.  Тип  скочив
на лаву й закричав:
   - Н?в?жди!
   Тодi його зняли iз сцени й виштовхали пiд оплески з театру.
   Мадмуазель Арйон казала:
   - От. Вийшло по-мо?му. Хiба не скандал?
   Спектакль  скiнчився  все-таки  нiчого:  мадмуазель  Арйон   проспiвала
"душещипательний"  романс,  який  подобався  авдиторi?.   Навiть   бiльше:
Букетов-Розiн зiйшов на кiн i попросив  у  присутнiх  пробачення  за  свою
нервовiсть. Йому "пробачили" - i вiн зiграв свою iмiтацiю.
   Потiм виходили з натовпу одиницi й нарештi  цiлi  групи  iмпровiзувати:
декламували, спiвали, а наприкiнцi  хтось  ударив  по  клавiшах  розбитого
рояля, i явились танцори.
   Iще хтось крикнув:
   - "Iнтернацiонал"!
   Але голос його не найшов вiдгуку й поринув в аматорськiм шумi.
   Розходились. I тодi повернувся Григорiй iз повною торбинкою качок.
   Витягав важких крижнiв i побiдно  держав  ?х  над  головою.  Бiля  його
вертiвся й показував зуби Марчик.
   Небо поринуло  в  зеленiй  перебiжцi  зiр.  Зорi  казково  жеврiли  над
вiллами, над лiсом: бавились, перелiтали, сковзались над ставком.
   Дерева та?мно вiдступали в  темряву  i,  як  велетнi  невiдомих  кра?н,
тяглися до синiх верховин, до синьо? прекрасно? безоднi. З села  на  вiллу
залiтали неяснi звуки й танули на темних рiжах.

   IV

   Глуха нiч. На  вiллi,  на  вiллах,  за  вiллами  -  темно-зелена  тиша.
Прича?лась, слуха?. Тiльки де-не-де  прошелестить  торiшн?  листя,  трiсне
гiлка: то закоханi юнаки  й  коханки  пiзнали  в  урочистiй  задумi  дерев
радiсть великого та?нства.
   Пiсля шумного вечора не спалось. Лежали на свiжiм  запашнiм  сiнi  бiля
театру й дивилися в надмрiйну безодню неба. Тип - iз  мадмуазель  Арйон  в
кутку. Студент iз Тонею за стiжком. Тiльки  окремо;  до  Сайрона  фатально
тулився пес. Хотiв його потихеньку вiдштовхнути, але  пудель  не  рухався.
Нарештi Сайгор не витерпiв i спитав:
   - У вас вiн завше такий нав'язливий?
   - Ви до мене?
   - Так.
   - Уявiть собi, сеньйоре: Дружок нiколи не забува? сво?х друзiв. Ви йому
дали тiльки три конфети, а вiн i досi охороня? вас... Поки образите.
   - Да, цiкавий пес.
   Мадмуазель Арйон це подобалось - i вона ще розказувала про талановитого
пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку вiн не рiшався, бо  це  б  значило
викликати ще один "скандал".
   Хотiв заснути й не мiг: комарi дзижчали  над  вухом  i  палили  руки  й
обличчя. Стихло. За стiжками важко дихала Тоня i щось незв'язно  говорила.
Студент мовчав. Зрiдка верещала мадмуазель Арйон, i тодi незв'язно говорив
тип.
   - ...Ви не спите?
   Сайгор повернувся. Сказала баришня Татьяна. Iще раз:
   - Вам не холодно?
   - Нi.
   - Я думаю,- i засмiялась.
   - Що дума?те?
   - Думаю - не холодно.
   Несподiвано фаркнуло:  "iдiотка".  Потiм  рахував  до  сотнi:  заснути.
Хотiв, щоб було байдуже, але дратувала баришня Татьяна, i iншi баришнi, що
безцеремонними рухами в сiнi чимсь щось тривожили.  Просковзнула  мисль  -
мабуть, вiд нуди - як клапоть туману: пiдлiзти до  Татьяни  й  навалитись,
облапати ?? - один чорт, натяка? ж смiхом!
   Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала.
   Тодi Сайгор не витримав: пiдвiвся й пiшов повз стiжки. Але не пройшов i
десяти-п'ятнадцяти крокiв -  почув  голоси.  Потiм  знайомий  мотив:  тихо
спiвав Григорiй. Зупинився.
   Будьонновець на конi,
   Комiсар в каретi,
   А бiдненькi партизани
   Сидять в очеретi,-
   вивiв Григорiй i стих. Сказав жiночий голос:
   - Бач, i сам спiва?ш! Чого ж ти так за комiсарiв?
   - Дурна! - вiдповiв Григорiй,- сам я i комiсар, i камунiст.
   - I камунiст?
   - I камунiст,- роздратовано сказав Григорiй i враз iще випалив: -  Хiба
агiтнуть тебе? Га? Ну от говори: ти зна?ш, що таке "чон"? Не зна?ш?  Ну  й
мовчи!.. Вiдкiля ти? З вiлли? Видно, що вiд  бариньки...  Ех!  Щоб  бариня
вгар?ла... много сахара по?ла... Держись! Ще раз агiтну!
   - Хi! Хi! Куди полiз? Ач, який! Спершу полапай як слiд!
   - Що там лапать? Не кадетка ж? Нi?
   Далi Сайгор не чув. Прийшов i лiг на сво? мiсце.
   Зареготала мадмуазель Арйон i голосно сказала:
   - Сеньйоре, не спите?
   Вiдповiли: студент, Тоня, Татьяна - не спали. Сказав тип:
   - Майне кляйне медхен, у нас чудова фантазiя. Сеньоре, айда  на  ставок
купатися. Це ж прелiсть: купатись уночi.
   Тiльки Сайгор мовчав. Тодi пiдiйшла до нього баришня Татьяна:
   - Хiба ви не пiдете?
   ..Не думав, пiдвiвся i взяв ?? пiд  руку,  потiм  iнстинктивно  нахабно
прижав ?й лiкоть. Татьяна тягнула його: бiгом! Побiгли.
   Зайшли всi в одну, зда?ться, жiночу купальню.  Тип  роздягався  поволi.
Тоня  прикривалася  спiдницею.  Сайгор  не   купався.   Мадмуазель   Арйон
звернулася до типа:
   - Вам подоба?ться мо? тiло? Ви бачите?
   Тип iще сказав якусь банальнiсть, а мадмуазель Арйон спитала:
   - Парле ву франсе? - i з розльоту полетiла у воду.
   Говорив тип:
   - У вас, Татьяно, чудове тiло!
   Студент захiхiкав. Татьяна мовчала. Сайгор уп'явся очима в  темряву,  в
тiло. I в ту ж хвилину вiдвернувся, мов спiймав себе на  якомусь  злочинi.
Потiм i Татьяна з розльоту полетiла у воду. Купались: i студент, i Тоня, i
тип.
   Через пiвгодини вийшли з купальнi. Сайгор взяв знову пiд руку  Татьяну.
Вiд не? пахло свiжим тiлом, тому ще бiльше дурманило голову.  Всi  побiгли
вперед. Татьяна й Сайгор пiшли через кручу.
   Простори  закутав  темний  серпанок  ночi.  Далеко  за  ставком  лунало
перепелине поле. Поверхня срiблясте сковзалася до верболозiв.
   Коли звернули з  дорiжки,  шелестiло  листя.  Обходили  столiтнi  дуби.
Пролетiв кажан, i обiзвалась птиця над ставком.  Проходила  глуха,  густа,
пiсляпетропавлiвська темрява.
   Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що  кажуть  у  цей  момент?  I
iнстинктивно давив Татьянину руку - пухку, вище лiктя. Iшли до стiжкiв.
   I тодi несподiвано сказала Татьяна - i несподiвано,  нiби  не  вона,  з
легким вiдтiнком болю:
   - Думаю от про що: жила-була дiвчина -  це  казка-бувальщина  -  росла,
пiдросла, ходила в гiмназiю, училась, училась i ще училась. Нарештi вийшла
з гiмназi? з золотою медаллю. I нарештi - стала машинiсткою. Щаслива доля?
Як ви гада?те?
   - Це ви про себе? - здивовано спитав, нiби  машинiстка  не  могла  мати
такого доступного минулого.
   - Так. Ну, як ви гада?те: щаслива доля? - I поспiшно сказала:  -  Проте
не треба. Це важке запитання - важко вiдповiсти.
   I тут же iнстинктивно, як притискав, залишив ?? руку. Помовчали.
   Заверещала мадмуазель Арйон.
   Проходив тихий тепловiй. I вiн, як  дзвiн,  легко  ступаючи  оксамитною
лапкою. Невiдомо росла нiч, росли нiчнi звуки,  i  невiдомо  рiс  запашний
дуб. Збiгалися зорi на тайну вечерю, i нечутно  зiдхав  зелений  Орiон  на
голубиних гонах.
   Росла нiч.
   Хотiлось упасти на землю, крикнути збентежений  крик,  потiм  надхнеyно
молитися в тайну вечерю зiр. I рiс невiдомо запашний дуб. I хотiлося взяти
запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радiсним зойком
i положити в дуб шматок живого серця й струмок - вiд нього - диму, i знову
впасти на землю, i крикнути збентежений крик.
   За пiвверстви кричали сичi.
   Од ставка запахло осокою.
   Баришня Татьяна говорила просто,  не  так,  як  баришнi  з  кавалерами,
спецiально пiдготовляючи розмову про кохання.
   I Сайгор не мiг не вiдчути це.
   - От, скажiмо, небо,- i Татьяна зiдхнула.- Це ж  дивне  явище  в  життi
людини. Але ми його нiколи не  бачимо.  Правда?  Думаю  зараз:  загубилися
сотнi, тисячi, мiльйони в темрявi, i загубились сотнi, тисячi, мiльйони  в
стосах паперу, i думаю: хiба вони помiчають це надзвичайне, дивне явище  в
життi людини - небо?
   Татьяна "дивне" вимовляла надто тепло й чiтко.
   А густа темрява вже непевно брела мiж дерев: незабаром iз загiрних  гiн
фаркне перламутровий ранок. Задума?ться за ставком -  рожевий  чуйний,  як
сентиментальний юнак, i здивовано подивиться на свiт повноросими очима.
   - I от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто -  людина,Татьяна
зупинилась.- Як ви гада?те: банальне це слово? Я думаю, нi.  I  думаю,  що
мислi на тему "людина", поки iсну? земля, завжди будуть свiжi, як  наливне
яблуко на яблунi... Так от: загубилась людина в стосах паперу, i нiхто  не
бачить ??, бо видно тiльки машинiстку. Це  я,  звичайно,  не  про  себе  -
взагалi.
   Потiм Татьяна скинулась.
   - Проте, може, вам не цiкаво? Воно й так:  i  справдi,  все  це  тiльки
iнтелiгентщина. Може. Не знаю. Зна?те, всього не пiзна?ш: життя коротке, а
Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: нiколи й дуже нудно.
   Сайгор був здивований.  I  бiльше  за  все  дивував  цей  тон  -  надто
впевнений. I тут же вiдчув себе - не перед Татьяною, перед кимсь -  не  то
винним за те, що досi не давив на  сiнi  цю  баришню,  як  тип  мадмуазель
Арйон, не то винним за щось iнше.
   I знову пiзнав той надзвичайний бiль, коли радiсть i жура сплiтаються в
?дину гармонiю.
   - Що ж ви мовчите?
   Пiдходили до стiжка.
   - Зна?те, по правдi, ви мене трохи здивували,- просто  несподiвано  для
себе сказав Сайгор.
   - Я цього не хотiла,- засмiялась баришня Татьяна i, хутко  лягаючи,  не
то жартома, не то серйозно сказала:
   - Ну, iдiть до мене.
   Потiм розкидала бiля себе сiно, очевидно готуючи для нього мiсце.
   Мовчала.
   Сайгор стояв i дивився на Татьяну.
   Мовчала.
   Тодi, не думаючи, лiг на сво? попередн? мiсце.
   Компанiя рiшила, мабуть, не спати всю нiч. Мадмуазель Арйон верещала, i
по черзi запитували:
   - Ви самотня? Ха! Ха!
   - Я - самотня,- напiвжартуючи, зiдхала Татьяна.  Тодi  ж  Сайгор  знову
примiтив пуделя, який i тепер  лежав  бiля  його  нiг.  I  тодi  ж  раптом
рознервувався.
   Вiд компанi? кричали:
   - Ви самотня?
   - Я - самотня! - зiдхала Татьяна.
   Iще кричали сичi. Десь загавкав Марчик - дзвiнко, як дзвоник.  Зiрвався
метеор, помчав i в розпуцi розбив собi голову об  дерево.  Сайгор  даремно
гадав заснути - не мiг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.
   - Чорт!
   Сайгор якось похапцем пiдвiвся й пiшов скорим кроком вiд  стiжкiв  далi
на дорогу.
   Хто чорт - невiдомо. I iнстинктивно  оглянувся.  Побачив:  за  ним,  як
примара, брiв пес.
   - П'шов!
   Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.
   Цей iдiотський випадок iз собакою пiдносив матерiалiста Сайгора тут, на
порожнiй дорозi, в темну даль, на верхiв'я фаталiзму.
   I це, звичайно, дратувало, i дратували згадки про сьогоднiшнiй день;  i
резиденцiя юнакiв, i порнографiчнi малюнки з купальнi, i тип, i мадмуазель
Айрон, i Татьяна, i запах жiночого тiла.
   - П'шов!
   Але пудель не вiдставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню -  нiчого
не було. Згадав - щось забув дома, в городi.
   На сходi  невiдомо  рiс  день.  Починався  свiтлими  стежками.  Запахло
ранком.
   Рiс невiдомо ранок. I впали на обрiй  блiдi  червiнцi.  Кричали  з  сiл
пiвнi, i тремтiла,  горiла  буйна  земля.  Скоро  зiйде  сонце,  зазгучить
промiння, i хтось  упаде  на  землю,  i  хтось  крикне  збентежений  крик.
Назустрiч пливли буйнi трави й зелений океан дерев.
   На другiй верствi пудель нарештi вiдстав i повернувся на вiллу.  Сайгор
подивився йому вслiд: до болю хотiлось розмозжити собачу голову.
   I тiльки на шостiй верствi, коли раптом брякнуло вогняне сонце,  згадав
день, нiч - там - i почервонiв.
   Перша вiлла на узгiр'? майнула бiлим крилом i пропала за обрi?м.
   Сайгор, суворий i блiдий, поспiшав до города.



   "ЛIЛЮЛI"

   Павловi Тичинi

   I

   Вилiта? експрес i курить.
   Тодi в калейдоскопi:
   - жита, степи, гони й пiвнiчний туман iз
   осiнньо? магiстралi.  Провалюються  темнi  горизонти,  оселi,  байраки,
глухi нетрi. Виростають фабричнi поселки,  содовi  заводи,  шахти,  домни.
Експрес  перелiта?  яри,  могили,  похмурi  перевали,   i   чути   далекий
надзвичайний гул.
   ...А за Тайгайським мостом,
   де почина?ться робiтничий поселок:
   - реальнi результати капебеу.
   То заводський квартал, що вже не мовчить - вийшов  iз  нiмого  мертвого
кола й шпурля? в блакитнi межi крицевий i грiзний клекiт.
   Це зна? город.
   ...А вранцi, ввечорi, вночi в завданий час довго  й  спроволока  гудить
заводський гудок.- В центрi города гудка не чути.
   - ...А що пiд Тайгайським мостом?
   Там теж гудки: то паровики - i в степ, i на станцiю.  То  за  кар'?рами
пронизливо "кукушка" - кар'?ри далi, за кiлька гiн.
   Товариш Огре живе за мостом:
   справа,  недалеко,  коли  з  города.   Вiн   татарського,   казанського
походження. Татарського мало: смуглявiсть, матовiсть, тьмянiсть, от. З ним
живе дво?. Так що газетна сучаснiсть.  Прекрасна  газетна  сучаснiсть,  як
запах на клумбi: тютюн. Тодi ранкова зоря надiне  новi  сап'янцi  й  тихо,
нечутно рипить по травi. Тодi каже горбун Альоша:
   - Iзмайле, ти чудак.
   Товариш Орге мило всмiха?ться:
   - Чому чудак?
   I справдi, чому чудак?.. А у вiкно  лл?ться  блакить,  а  десь  кричать
паровики.Горбун теж усмiха?ться.
   ...I прийшла ще Маруся, i тому,  що  вона  якась  екзальтована  дiвчина
(горить i тече п'яною вишнiвкою), думайте: каесему.
   Так. Верещить:
   - Бачила барахло минулого: академтеатр.
   Точка... Айда, хлопцi, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного
часу... Чу?те?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?
   I  розказу?:  полiтперевiрка,  готовляться.  Ха-ха!   -   Горбун   узяв
партквиток.
   ...А Льоля подивилась на Марусю й подумала: "Боже мiй,  хоч  би  скорiш
вечiр, хоч би не провалити пародi? на "Лiлюлi".
   Так що  сьогоднi  дебют:  пародiя  на  "Лiлюлi".  I  Льоля  надзвичайно
наелектризована.
   ...А це в даль майбутнiх вiкiв:
   - Зима в п'ятiм роцi ново? ери була хора, бо довго  не  було  снiгу,  а
була чвиря. Потiм  випав  срiблястий  снiжок,  але  задмухав  пiвденний  з
Озiвського моря вiтер, i  снiжок  -  срiблястий  -  розтанув.  Зимою  були
калюжi,  i  туберкульозний  город  (90%  сухотних)  занидiв  у  журi.  Це,
безперечно, було боляче.
   Капебеу формально забiгло вперед на тринадцять  день  -  по  календарю,
мiсяцеслову, Юлiянському, i Укра?на стала жити по  Григорiянському  новому
стилю, "в стилi" уесесер.
   Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогоднi Новий рiк був  ранiш
рiздва приблизно (хто зна??) на тиждень. I це були не  диканськi  фантазi?
генiального Гоголя, а просто - факт.
   Пiд Новий рiк снiгу не було, i, зда?ться, за Тайгайським мостом не  гув
гудок. Тiльки гули паровики - i в степ, i на станцiю.  Але  про  цi  гудки
потiм.
   ...З товаришем Огре в тiм же домi живе
   й француженка Фур'?. Коли Фур'? брала  вiолончель  (а  в  степу  кричав
гудок), вона, Фур'?, думала i про вiолончель, i про Бордо.
   I ще сказати: дiм iз фасаду - в дим, а заднi вiкна  виходять  туди,  де
рейки спiшать од станцi? й пропадають у лiсах, в перельотах далi.
   ...Так що сидить горбун Альоша
   (некрасивий карлик) бiля вiкна, що в степ, i перепису?  геро?чнi  п'?си
для Льолi. Льоля з волоссям рiздвяних ляльок i  з  тендiтним  бiло-рожевим
обличчям. Обличчя нагаду? серпанкову фату -  пiд  вiнець.  Вона  працю?  в
мiсцевiм пролет -
   - культi, в театральнiй студi?,
   де керують (в пролеткультi) один бувший  половий  тульського  трактиру,
один бувший-небувший швайцар (вiдкiля - в анкетi не записано) i  вiсiм  чи
дев'ять iнтелiгентiв. Iнтелiгенти  щиро  вiддаються  працi,  деякi  навiть
члени капебеу.
   ...Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародiю  на
"Лiлюлi"?
   ...I ще сказати: напередоднi Нового року  над  городом  паслись  зорянi
отари, а мiсяць, може, був, а може, i не був, бо кожному  багато  справ  i
кожний кудись спiшив.
   ...Зда?ться, не був: були зорянi отари й майже весняна теплiнь.
   От.
   ...Вечiр. О дванадцятiй ночi буде Новий Рiк. Це  веселечнiсть.  Це  всi
знають.
   Бо тодi ж згадують молодiсть, коли хочеться рости вперед,  мов  дерево,
мов рослина, щоб потiм умерти, але про останн? не знати - про смерть. Так.
Люди завше хочуть жити - i це велика правда, яка на землi, без  яко?  буде
порожнеча.- Про iншi правди дехто любить говорити й гадати, як  пiд  Новий
Рiк або водохрещу: на водi, з воском i як:  "Свiтлана".  Це  так;  сказано
так, бо митець пiзна? свiт.
   ...А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах - тоску?  або  рипить  i
ви?. До цього звикли, цi?? жури не знають. Митець зна?...- Маруся улетiла.
   I знову до товаришiв Огре пiдходить горбун. I  знову  у  вiкно  лл?ться
блакить.
   ...Ти будеш на пародi??
   - Буду, Альошо.
   Так що пародiю на "Лiлюлi" будуть ставити пiд Новий  Рiк,  сьогоднi,  в
пролеткультi.
   ...Товариш Огре - в капебеу, в  експедицi?,  в  редвидатi  i  ще  десь.
Любить бiльш за все вiддiл хронiки. Колись був членом капебеу,  але  потiм
механiчно вийшов. Каже: фiлософськi непорозумiння з капебеу. Товариша Огре
можна бачити всюди й нiде.Льоля в партi? не була.
   ..Льоля?
   - Ну да, жiнка товариша Огре.
   ...Вечiр.
   З площi Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту.  Побувати  треба
дома, щоб потiм до пiвночi збирати хронiку в новорiчний випуск.
   При?хав давно.
   Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льолин). Горбун i зараз
перепису? геро?чнi п'?си для Льолi - для пролеткульту, для  iнших  клубiв,
де працю? тендiтна Льоля.
   Горбун каже:
   - Iзмайле, подивись у вiкно.
   Товариш Огре пiдiйшов i  подивився  у  вiкно...  (Горбун  -  некрасивий
карлик, ?внух, без рослини й пом'ятий, але  його  очi  нагадують  Голгофу,
коли йшов легендарний Христос на Голгофу).
   Горбун задумливо дивиться в присмерк i каже:
   - Бачиш? Завше  так:  паровики  чогось  су?тяться,  шиплять,  свистять,
гудуть. А навкруги - бруд, грязь... Що  це?  Не  зна?ш?  А  коли  паровик,
минувши депо, вилiта? в степ, вiн кричить не то радiсно,  не  то  журливо:
"Гу-гу-у!... "I от недалеко  спускають  пари:  "Чох-чох!...  "А  я  чомусь
думаю, що паровик гудить спроволока так: "Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!"
   I Альоша провiв "капебеу", мов голодний вовк у голоднiм i дикiм степу.
   Льоля сказала:
   - Ти, Альошо, фантазер. От i все.
   Товариш Огре сказав:
   - Так, вiн фантазьор. Але вiн художник.  Це  правда:  паровик  у  степу
кричить "капебеу". Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо,
художник. Тодi некрасивий карлик iще сказав:
   - А пар по насипу стелеться - ви зна?те чому?..  Коли  потяг  мчить  до
семафору - ви зна?те чому?
   I засмiявся тихо й щиро.
   Товариш Огре спитав:
   - А чому?
   ...Альоша не говорив i ще смiявся тихо й щиро й дивився Голгофою,  коли
вели легендарного Христа на Голгофу.
   ...Сказала й Льоля:
   - Ну, говори...
   ...Вже зовсiм присмерк.
   I далеко, за паровиками, що шиплять,  свистять,  за  брудом  вугiлля  й
пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафора. I був такий нетутешнiй, нiби
химерний вартовий забутих заулкiв города... А  далi  степи  прича?лись  на
глухих неосяжних гонах. Iз станцi? вилетiв потяг й кричав на ввесь степ:
   - Гу-у!..
   ...Альоша не сказав чому i знову
   переписував геро?чну п'?су для Льолi... А Льоля бiля вiкна  й  поспiшно
пришивала до панталонiв (бiлих як снiг) мереживо. Бо  Льоля,  хоч  i  сама
прала панталони, але без бiлих, як снiг, панталонiв ходити не могла, i без
мережива на панталонах.
   ...Запалили електрику.
   Посерединi - залiзна пiчка, а збоку - рояль. А ще збоку  бiля  стiни  -
туалетний столик. ?дять мало. Iнодi Льоля радить, жартуючи,  в  помкомгол.
Але це буквально. А втiм, без  одеколону  нiхто  не  може:  нi  Льоля,  нi
Iзмайло, нi навiть Альоша.
   На туалетнiм столику й художнi фiгурки. Льоля ще з першого курсу (курси
покинула - революцiя) купувала й любила туалетнi прибори,  щоб  пахло  вiд
не? молодiстю, радiстю,  гiмназi?ю,  закоханими  вечорами,  коли  хочеться
кохати й без кiнця когось невiдомого, де малинник, де крижовник, де, може,
ходять серпанковi тiнi забутих дiвчат iз забутого теремка, де  цiлий  свiт
минулого.
   ...Товариш Огре похапцем рiзав  на  маленькi  шматки  маленький  шматок
бiлого хлiба й дивився у вiкно, де стояв зелений вогонь семафора... I знов
у вечорових сутiнках степу шипiли, свистiли й вовтузились паровики.
   Альоша теж зрiдка поглядав туди, i невiдомо було,  чого  поглядав  туди
некрасивий карлик Альоша.

   II

   Дивно: пiд Новий Рiк весна. Це так  генiально,  мов  замрiянi  фантазi?
генiального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно...
   ...Товариш Огре вийшов i поспiшно пiшов у задуму зимово?  весни.  Льоля
пiде потiм-  ще  рано,  вона  ще  встигне  зробити  репетицiю  пародi?  на
"Лiлюлi".
   ...До трамвайно? постоянки - сорок крокiв, iде. Калюжi тихо замислились
на вечiрн? небо. Бiжить собака, понюхав калюжу й побiг далi. Ще  вийшли  з
двору, що напроти, меланхолiйнi гуси. Потiм iз геготом кинулися  знову  до
двору, бо собака раптом звернув i рiшуче помчав до ворiт.
   ...Але не калюжi думають про небо. То зорi подумали в калюжi  й  одразу
сховались... Так бува? часто, коли почина? темнiти  i  в  порожнiй  вулицi
бiжить тротуаром похилий пес.
   ...Товариш Огре, звичайно, буде збирати хронiку до одинадцято?, а потiм
пiде в клуб пролеткульту, що на Садовiй, 30. Це ж там Льоля буде  стрiчати
Новий Рiк по новому стилю в "стилi" уесесер. Це ж там  вона  буде  ставити
пародiю не на Ромена Роллана, а на  постановку  "Лi-лю-лi",  п'?си  Ромена
Роллана. так що на постановку  мiльярди,  а  колiзей  без  плебе?в.  I  от
ставили пародiю на "Лiлюлi". Товаришка Льоля Огре.
   На постоянцi була й Маруся. Прилетiла,  влетiла,  ковта?  слова  й  так
розказу?  газетну  сучаснiсть,  так  од  не?  пахне  життям,  що  хочеться
заверещати на всю землю, як Глаголiн у "Собацi садовника".
   I летять уривки:
   - Тодi духмяний сум не  бува?  п'яною  радiстю,  коли  вмирають  дзвони
кармазинового сонця за тихими гаями сiльсько? iдилi?. I як  Миклуха-Маклай
на островi Ново? Гвiне? вивча? побут папуасiв, так...
   так...
   ...Маруся верещить:
   - Я питаю. Я питаю: що за журнал? А вiн менi:  "Купiть,  бариш-ня:  тут
запрещонно? про Ленiна". I це так серйозно, так  пiдпiльно...  Ха-ха-ха!..
Максимiлiяна Гардена з "De profundis".
   Присмерк. На тротуарах лежить присмерк.  Iще  заплутався  в  заулках  i
бiжить до "Дико? Кiшки", до  "Дитячого  "Спартака"...  а  десь  "ундервуд"
шаленi?, а десь стихiйна композицiя.
   I знову Маруся ковта? слова, i знову розказу? анекдоти, правду, про це:
   - На верандi сидить стара дiва й плаче.- "Чого плачете?"  -  Тодi  вона
скаржиться, що вона, мовляв, до сорока лiт була чиста, мов сльоза, а тепер
?? спокусив курортний лiкар (на верандi) i погубив навiки. Це  ж  жах!  Ви
чу?те: навiки! Тепер вона хоче ?хати в столицю й ознайомитись iз програмою
капебеу, бо тепер хто ?? вiзьме... Га?.. Кому вона потрiбна?
   - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
   I Маруся так залива?ться, що прямо - чорт!.. А потiм знову про веранду,
про скелi, про  море,  про  морський  вiтер,  що  голубий,  мов  запах,  i
запашний, мов смак.
   Все переплуталось. Стихiя.
   ...А трамвай пiдiйшов i одiйшов у задуму зимово? весни  -  з  товаришем
Огре, з Марусею, через Тайгайський мiст, до центру  го-рода,  повз  мiськi
будiвлi, заквiтчанi червоними стягами. У стягах  ходив  химерний  вiтер  i
перебирав полотнища.
   По всiй вулицi на всiм протязi стояли ватажки свiтово? революцi?,  наче
вулиця й справдi хотiла, щоб бiльш було ватажкiв свiтово? революцi?.
   Але була жура: ватажки розтаборились,  загатили  всю  вулицю  з  наказу
виконкому, i були тiльки рисунки:
   - Так?
   - Так?
   Звичайно, справа зовсiм не в  рисунках.  Безперечно,  iлюзiя  прекрасна
рiч, але -
   - на жаль, не завше.
   ...Чу?те, потенцiальнi пiдсвинки з "прекрасно? синьо? свинi"?
   - Так?
   - Так!
   ...I шумiв трамвай.
   ...Гражданiн, ваш бiлет?
   Товариш Огре подав грошi.
   Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i  дивився  гарячими
очима. Такими ж очима дивилась i Маруся - вперед, назад, навкруги. I знову
верещала:
   - Це ж прелiсть, Огре! Чу?ш?
   Тодi товариш Огре розказав  про  фантазiю  некрасивого  карлика  -  про
гудки, про капебеу. Маруся залива?ться: це ж чудовий матерiал  для  поеми.
Але...
   - Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет  iз
сво?ю поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими  окулярами
на носi. Поет дивиться на окуляри, на золотi  дротики,  i  вони  нагадують
йому золотi австралiйськi розсипи, i, може, далекий Iндiйський  океан,  i,
можливо,- нарештi! - невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не зна?, чому
не приймають його поему. I тодi виходить поет iз  редакцi?  з  безпорадною
тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему "Лi-лю-лi".
   ...Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:
   - Що ж тут смiшного?
   - Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцi?. Це ж прелiсть, Огре!
   Потiм вискочила з трамвая й крикнула:
   - До побачення, Огре! До вечора!  Буду  i  я  на  пародi?...  Хай  живе
Пупишкiн - голова  пролеткульту  i  його  заступник  -  Мамочка!  О-о,  як
стрiнемо Новий Рiк!.. До побачення, Огре!
   ...Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!
   ...I знову була в цьому  така  химерна  фантастика,  що  провалитись  у
безодню, захлинутись, умерти. Воiстину в  той  день  город  жив  невiдомим
загоризонтним життям.
   I здавалось, що тротуаром бредуть надхненнi мiнестрелi. Здавалось...
   ...I раптом - здалось:
   - в шумi трамвая хтось розплющив сентиментальнi очi й скрикнув  нечутно
- в розпуцi, в божевiллi - невiдомо:
   ...о мiй прекрасний загоризонтний
   краю!
   Вiрю! Вiрю так глибоко, так незносно, як пахнуть на  зубатих  кварталах
степовi бур'яни. Вiрю!.. Бо бачу - i Дафнiса, i Хлою, i молоде кохання,  а
далi Боккаччо "Аmeto", а далi iдилiя на обнiжках  духмяних  степiв.  Отари
золоторунних i зелена пiсня, мов хмiль, тиха, мов пух на скроню...
   ...I дрижить пiдо мною земля, мов полонянка з диких озер! I  пливе  мiй
радiсний бiль у столiтнi  далi,  i  мiй  бiль,  мов  перша  пастораль  про
золоторунну Хлою...


   ПУПИШКIН I МАМОЧКА (Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

   ...Товариш Огре,зиркнув у вiкно.
   - Хто це?
   ...Ну, да, товариш Пупишкiн.  Вiн  поспiша?  до  Тагайського  мосту  до
товариша Огре в такiй справi, у справi сьогоднiшньо? пародi? на "Лiлюлi".
   ...I справдi: хiба такий поганий товариш Пупишкiн?
   Безперечно, хороший! Живе вiн, значить, на  такiй-то  вулицi,  такий-то
N...
   - Живе?
   - Живе!
   - Ну i Бог з ним!
   Але хтось не вгомоня?ться.
   Тодi це:
   -  Товариш  Пупишкiн,  голова  пролеткульту  -  не  просто  голова:   i
письменник. Оповiдання його почина?ться фатально так: "Галя внесла самовар
i розставила чашки. Петро допiру прийшов  iз  заводу  й  принiс  iз  собою
декiлька прокламацiй еtс". Пише товариш Пупишкiн сво? оповiдання за чашкою
чаю; говорить: "Я вам кажу понятним руским язиком. Як же  так,  що  ви  не
розумi?те?" I дiйсно: як не розумiти? Навiть тульський акцент чути!
   ...Це який? Це той, що йде!
   - Ну да, той, що йде: товариш Пупишкiн. Вiн  же  ще  не  прийшов  -  не
пiдiйшов до Тайгайського мосту. Вiн розминувся з товаришем Огре.
   ...товариш Пупишкiн
   ма? "чотирьох ребятьонков" i щиро сто?ть на посту. Вiн дуже задоволений
iз балетно? студi?. Там такi еластичнi дiвчата (учаться), що "антiк маре з
шоколадом". Правда, хтось каже, що це мiськi мiщаночки...- Ну, то вiльному
воля! Зна?мо цих архiнитикiв! Все ?м не так!
   ...А як же так?
   - А так, значить, "вопче".
   I от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.
   ...Товариш Пупишкiн любить говорити,  як  вiн  захищав  Петроград:  "Ми
захищали Петроград... А коли приходить товариш  Мамочка,  заступник  його,
товариш Пупишкiн пита?:
   - Так як по-тво?му: битi? не опред?ля?т сознанi??
   - Н?!
   - Дурак! Битi? завше опред?ля?т сознанi?. От тобi приклад i  доказ:  що
таке битi??
   - Сознанi?!
   - Дурак!.. А що таке сознанi??
   Товариш Мамочка хилиться на канапу:
   - Душенька! Яке може бути сознанi?, коли сплошна безсознательнiсть.
   Тодi товариш Пупишкiн розгорта? книгу й рiшуче париру? удар:
   - От тобi й Бухарiн сказав... нарештi й я тобi кажу!
   -Н?!
   - Дурак... ти, мабуть, i сьогоднi пiдпив?
   Тодi Мамочка в обiйми:
   - А ти не дурак, а  дура.  Ти,  голубок,  так  би  мовити,  пiд  пресом
авторитарности. А я от кажу: "Геть усяку авторитарнiсть  i  да  здраству?т
колективне? творчество?". Понiма?ш? От де собака зарита: пролеткульт!
   Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу:  дух  нехороший.  Правда,  i
товариш Пупишкiн трохи того...
   - Ну-ну, не кричи. Лягай спати.
   Мамочка:
   - Я?  Спати?  Потомствений  пролетарiй?  Нi  за  якi  коврижки!  Будемо
бодрствовать. До посл?дн?й каплi кровi... Понiма?ш?
   I т.д. i т.п., ets.
   ...Зда?ться, товариш Пупишкiн пiдходить до будинку?
   - Ну да!
   ...Тайгайський мiст залишився позаду. Знову в  порожнiй  вулицi  бiжить
тротуаром похилий пес. Тихо вмира? блакить. А з  заходу  насуваються  синi
тачанки.
   ...I знову на далеких пустирях тоску? трамвай.

   III

   Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель.  Це
француженка Фур'?.
   Мадам Фур'? вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля  себе
барахло, що залишилось пiсля революцi?: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що
?х нiхто не купував, а вона  думала  -  куплять.  Удень  давала  уроки,  а
ввечерi грала на вiолончелi, ?? вважали за "iскопа?мо?", бо грошi за уроки
вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе,  а  майже
за всiх квартирантiв. Сама ж жила "бож'?м духом" i  вiолончелею,  музикою,
що сама творила.
   Француженка - породиста жiнка, i коли вона сто?ть в охотнiм  ряду  бiля
барахла, вона iмпону? сво?ю постаттю й сво?м обличчям. До не? пiдходять  i
дивляться на не?. А барахло лежить, i його не купують.
   Фур'? каже:
   - Колего, товар хороший. Може, купите?
   "Колега" усмiха?ться й  нахабно  дивиться  на  ??  обличчя.  Це  бiльше
випадковi завiтальники ринку: з  кокардами  на  капелюхах.  Спекулянти  на
Фур'? вже не дивляться, i вона вже ?м не каже:
   - Колего, товар хороший.
   Фур'? вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi  для  не?
друзi: i нарком, i провокатор - це логiка ?? любови.
   ...А Льоля пiдвелась i зiдхнула.
   Тодi в кiмнату входить горбун.
   Вiн розказу? про одну  комунiстку,  що  ма?  золотий  перстень:  колись
одбирали в паркасу на голодних, а  вона  "забула"  вiддати  й  тепер  хоче
комусь продати.
   ...Як по-тво?му: треба говорити про це чи нi?
   - Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.
   - А я от знаю...- I горбун засмiявся тихо й щиро  i  дивився  Голгофою,
коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм сiв  i  теж  слухав  мадам
Фур'?: вiолончелю.
   ...А музика така:
   - на мiльонних шляхах, на  закинутих  дорогах  брякнула,  кинула  шпагу
зоря. Там же плентаються багрянi конi.
   ...I раптом шум: то за вiкном проходять  табуни,  мабуть,  каравани  на
пiвнiч...
   - Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
   Але вiолончель бурю  -  тодi  степовий  вiтер,  i  летять  в  чебрецеву
далечiнь дороги. Тодi конi вдарять на гони й скаженiв... I  знову  гримiла
зоря на далеких шляхах....- Хеопс-Хуфу!..
   ...Льольо!
   - Я.
   - Ти слуха?ш?
   - Слухаю.
   Француженка не стихала.
   ...I тодi ж, коли чу?ш вiолончель, мадам Фур'? хочеться сказати,  що  в
життi не бува? такого болю, коли проходять вiтри тривожнi.
   I сiда? поет, i хоче творити не безпорадний реквi?м, а  гiмн  весняному
шумовi. Вiн не хоче творити реквi?м, бо редактор iз золотими окулярами  на
носi скаже написати iншу поему. Тодi поет виходить на вулицю й  дума?  про
життя, що воно обов'язково прекрасне, i дума? про тайфун, якого нiколи  не
бачив; i тодi золотi рiки течуть бiля його серця. Поет каже:
   - Савойя!
   I дума?, що савояри - убогi люди,  що  уходять  з  гiр  на  чужину,  на
заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя -
   безмежна кармазинова рiка, i протiка? вона по вiках невiдомо вiдкiля  i
невiдомо куди.
   ...Альоша сидить, задумався над геро?чною п'?сою,  а  потяг  кричить  у
степу:
   - Гу-гу!..- довго, спроволока.
   I дума? горбун тодi про Мафiю, i дума?, що вiн  нiколи  не  належав  до
та?мно? Мафi? - вiн тiльки врiза?ться клинком у нальоти плутократi?,  його
бiль у Сiденгемi життя,
   ...I знову зажурно сказав Альоша.
   - Савойя! МАДАМ ФУР'?
   ..Льоля пiшла й сказала:
   - Драстуйте, мадам Фур'?!
   - А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сiдайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю:  у  вас
Новий Рiк. Це радiсно... А я сюди вже давно при?хала й звикла  по-старому.
Але це нiчого: Новий рiк - це радiсно... Я буду святкувати i ваш.
   Льоля сказала:
   - Ви хорошая, мадам Фур'?, i я вас люблю за вашу щирiсть.  Мадам  Фур'?
збентежилась, заметушилась, а потiм не знала куди положити руки.
   - Ви, Льольо, мене так схвилювали - i менi соромно,  бо  я  забула  про
ласку.
   Потiм француженка заспоко?лась i грала Льолi  якусь  маленьку  пiсню  з
Бордо, зда?ться, з департаменту Жiронди. Пiсня була тепла й запашна, але й
туманна, як винний город далеко? Францi?,  як  закинутий  берег  замрiяно?
Гаронни.
   Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:
   ще не зiбралась студiя, щоб готовитись -  генеральне  -  до  постановки
пародi? на "Лiлюлi". Льоля слухала пiсню й згадувала гiмназiю  й  товариша
Огре, коли вiн кiнчав унiверситета i коли вони стрiлись на концертi Карузе
на гальорцi. Це перший раз. Огре сказав:
   - Я люблю Карузе за теплоту в його голосi.
   I Льоля тодi подумала, що вiн сказав:
   - Я люблю тебе, моя кохана.
   Потiм вiн провiв ?? до само?  квартири,  i  вона  цiлу  нiч  не  спала:
боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулiгани.
   ...Мадам Фур'? два рази зiграла малесеньку пiсню з Бордо  i  ще  грала.
Француженка  прекрасно  володiла  вiолончелею,  бо  вона  була  колись   у
консерваторi?.
   ...Проходив трамвай повз будинок - це було чути.  Ще  було  чути:  бiля
Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: iде зимою весна.
   ...У мадам Фур'? була порожня кiмната, i тiльки стояла бiла кровать,  а
над кроваттю на стiнi бiлий килим iз бiлим лебедем, який хотiв улетiти.
   Француженцi на лiвiй щоцi родимка й три волосики на нiй. ...Тодi  Льоля
подумала: мадам Фур'? i "Лiлюлi". А потiм подумала про Бордо, про  далекий
город Францi?. Коли вiолончель стихла, Льоля сказала:
   - Я слухаю вiолончель i думаю, що все-таки мо?й душi чогось браку?.
   Мадам Фур'? сказала:
   - Я, Льольо, не скiнчила консерваторi? - i я не передам тонких  нюансiв
мо?? симфонi?.
   Льоля сказала:
   - Ах, мадам  Фур'?,  ви  мене  не  зрозумiли.  Ви  так  надхненно,  так
талановито переда?те маленьку пiсню з Бордо!.. Я думаю, що ваша вiолончель
- жива iстота, i в нiй жодного дисонансу... А от у мо?й душi не те.
   Француженка обняла Льолю й сказала:
   - Ви Льолю, тендiтна дiвчинка, яка  лiта?,  як  метелик.  А  щоб  жити,
треба... як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.
   Льоля тихо дивилась на мадам Фур'? й мовчала. Тодi француженка говорила
далi:
   - Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.
   Iнакше й ви, Льольо, будете "iскопа?мо?". Я знаю, це мене так... Але  я
вже iнакше не можу. Вам треба iнакше, по-новому. Iнший дух. Бiльшовизм.  А
я, Льольо, труп.
   Мадам Фур'? схилила  голову  на  вiолончель  й  задумалась.  Льоля  теж
задумалась. А потiм раптом француженка скинулась:
   - Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогоднi стрiча?те Новий Рiк.  I  я  буду
стрiчати Новий Рiк - гарно: все дума?ш - "а чи не прийде щось iнше..."
   Ще шумiв трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'?  пiде  стрiчати  Новий
Рiк, i ?й було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам  Фур'?
стрiчати Новий Рiк у пролеткультi, що на Садовiй, 30.
   Льоля попрощалась i пiшла в свою кiмнату,  бо  вже  час  було  ?хати  в
город. Льоля згадала  скриньку  з  дрiбницями  бiля  охотного  ряду  i  на
тумбочцi пiдручники й французький роман, зда?ться, Гюго, i  Анна  Каренiна
французькою мовою з порнографiчним малюнком на обкладинцi.
   ...Сидiв некрасивий карлик Альоша, i Льоля йому сказала:
   - Ти, Альошо, дiйсно художник. Ти гарно придумав: саме  так  i  кричить
паровик, коли вилiта? в степ.

   IV

   Товариш Огре був на тютюновiй фабрицi - по  хронiку.  Там  його  стрiла
жiночий органiзатор - товаришка Шмiдт, яку вiн  часто  бачив  у  парткомi.
Товаришка Шмiдт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
   ...От подивiться, як ми будемо святкувати. От подивiться.
   ...Був зал, в -залi - буфет, а в буфетi - конфети, яблука та iнше. Ще в
залi  було  багато  дiвчат-робiтниць  iз  фабрики,  якi  вибiгали  в  зал,
пiдбiгали до вiкна, дивились у свiчадо, i вiд них пахло  дешевими  духами.
Потiм дiвчата товпились бiля дверей i питали схвильовано.
   - Ще?.. Та де ж вони. Господи...
   Вони чекали оркестрантiв.
   Ще було: пiрамiди (стояли  для  краси)  з  рекламою  -  "Папiроси  тов.
Петровскiй" i з рекламою - "Осiннi скрипки".
   ...Товарищка Шмiдт схвильовано говорила:
   - Ну, скажiть щиро: де це в свiтi?.. А може б, хто iнший зробив?
   Товариш Огре сказав:
   - Ясно. Тiльки - ми!
   Товаришка Шмiдт була безмежно рада i рожево-схвильована.  Вона  побiгла
до  пiрамiди  "тов.  Петровскiй"  i  до  дiвчат,  що   нетерпляче   чекали
оркестрантiв, i не знала, що ?й iще зробити, бо все вже було зроблено.
   ...А коли товариш Огре зiбрав хронiку, товаришка Шмiдт спитала:
   - Ну, а як у вашiм районi? Ви, зда?ться, в Замалайськiм?  Тодi  товариш
Огре почервонiв i збентежено сказав:
   - Я - безпартiйний!
   - ?.. Ви безпартiйний?
   ...I побiгла чорна кiшка.
   ...Товаришка Шмiдт холодно сказала:
   - А я думала, ви в парткомi... Товариш Огре гадав, що  вiн  згорить,  i
думав несподiвано про Тайгайський мiст i - пiд ним паровики.
   Товариш Огре сказав:
   - До побачення!
   Товариш Шмiдт сказала:
   - До побачення!
   Але це було так холодно, нiби зима, i непривiтливо, нiби глибока осiнь.
   ...В головi блукали уривки. "Ясно. Тiльки - ми!"
   ...На Байкальськiй вулицi товариш  Огре  бачив  великий  прожектор,  що
освiтлював усю вулицю й комольську  новорiчну  процесiю.  Це,  безперечно,
було грандiозне видовисько. Пливло голубе небо, з рiки  пахло  баговинням,
нiби й справдi баговиння було зимою. За рiку в  темряву  вiдходила  мiська
жура.
   ...А комольцi сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники  й  освiщали  вулицю
сотнями чарiвних смолоскипiв. За комольцями гудiли натовпи.
   ...На  розi  товариш  Огре  побачив  заступника  Пупишкiна  -  товариша
Мамочку. Мамочка бiг у трактир до вiрмена.
   ...Сотнi ватажкiв свiтово? революцi? дивились  iз  будiвель  iз  наказу
виконкому... Але знову була розпроклята тоска.
   ...Гражданiн, будь ласка, пропустiть!
   ...Полюбуйтесь, гражданiн, на кощунство...
   Сссволочi!
   ...Iшла бабка напроти комольцiв, напроти  попiв-комольцiв,  i  побачила
кадила в комольцiв... Скрикнула! i - впала!
   За бабкою карета допомоги не при?хала, бабку пiдвели громадяни.
   ...З пiвденних кварталiв  города  пiшов  теплий  вiтер;  тодi  комольцi
смолоскипи пускали, вогнянi язики на тротуари.  Бiля  собору,  що  напроти
виконкому, комольцi справляли комольське свято Нового Року.
   ...Гражданiн, подивiться, яке кошунство!..
   ...А висока каланча собору мовчки вiдходила в  синю  безодню  неба.  Ще
пролетiв вiтер iз пiвденних кварталiв города...
   ..Новий Рiк. Щастя.
   Думаю: чи не прийде щось iнше? - Товариш Огре почув у чоботях воду,  бо
чоботи були дiрявi - i туди набралась вода... А пiд Новий Рiк i  Водохрища
старого стилю, не "в стилi" уесесер, гадають про майбутн? на водi з воском
i як "Свiтлана".
   Товариш Огре згадав (бачив у друкарнi), що  на  Рiздво  комольцi  мають
колядки й щедрiвки, але не цi:
   - Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кiльце ковбаски...
   ...Нi!.. Не цi...- ...А життя йде  рiк  за  роком,  i  кожного  року  -
стрiча?мо Новий Рiк: "чи не прийде щось iнше?.."
   ...Товаришка Шмiдт сказала: "Ви безпартiйний?" - i  стало  холодно,  як
зима, i непривiтливо, мов осiнь.
   ...А  збоку  хтось  регоче  й  розказу?  про  "артемiвцiв";   про   дiм
пролетарського студента, про жiнвiддiл, про каесему. Тодi блакитнить весна
дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога  -  сива
зима iз шкульгальною лицею в зимальну пiвнiч.
   ...О...О...О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, вiриш у  сво?
призначення пророка!..
   ...I тодi дзвональна звена веснально? дзвими  блакитнить  на  душальнiй
душi поета. I припустiм, вiн пита?:
   - Марусино, скiльки рокiв до наших великоднiх дзвонiв?
   Тодi Маруся скаже:
   - Я - радiсть. Я - тема твого життя. Летять журавлi по далеких полинних
дорогах. Кричать одуди в гаях: "Уту-тут! уту-тут!" I ти  зна?ш,  як  бува?
бiля рiчки, коли ловимо коропiв, коли в  прозору  воду  пада?  небо!..  О,
дзвональна звена веснально? дзвими!..
   ...А коли комольська  процесiя  зникла  за  собором,  прожектор  погас.
Тiльки син? небо пливло в тротуари Байкальсько? вулицi:
   606
   Браво! Браво! Браво!
   Гучнi оплески стрiли Льолю, коли вона вийшла пiсля  постановки  пародi?
на "Пiлюлi". Льоля горiла. Льолi згорiли вуха; потiм  зробила  реверанс  i
побiгла за лаштунки.
   Вже все. Бiльше нiчого не буде. Там, на Садовiй, 30, у пролеткультi.
   Тодi iз зала вийшла публiка. Була публiка i публiка.
   Одна публiка розходилась, друга публiка залишилась стрiчати Новий Рiк.
   ...Геро?ня вечора - Льоля.
   Але герой вечора - бувший i т. д.  -  товариш  Пупишкiн.  У  фой?  його
качали на руках за труди по органiзацi? пролеткульту й  пролеткультiвських
iдей. I за постановку - теж - пародi? на "Лiлюлi", п'?си  Ромена  Роллана:
качали.
   Товаришевi Пупишкiну хотiли зробити при?мнiсть i пiднести  вiд  публiки
сюрприз. Пiшли за сюрпризом.
   ...Але  в  цей  момент  хтось  уже  пiднiс  несподiваний  сюрприз  (це,
безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кiхота.
   Товариш Пупишкiн трохи збентежився, але раптом кинувся на  пiдносителя.
I, обiйнявши його, три рази - по руському звичаю - поцiлував.
   Тодi публiка (машинiстка пролеткульту i писар  пролеткульту)  вийшли  з
сусiдньо? кiмнати й пiднесли вже справжнiй сюрприз Пупишкiну. Саме -
   ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР._
   Товариш Пупишкiн до того був зворушений, що заплакав радiсними сльозами
й поцiлував по три рази - по руському звичаю - публiку, що пiдносила  йому
самовар: машинiстку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потiм  публiка  ще
щиро вiтала товариша Пупишкiна й качала його на руках.
   ...А потiм одна публiка  зовсiм  розiйшлась,  а  друга  публiка  зовсiм
залишилась.
   ...В театральнiй студi? дзвенiли тарiлки.
   ...Новий  Рiк.  Щастя.  На  вулицi  було  ясно,  бо  людське  щастя   i
найсправжнiше це: бачити глибоке небоё чути веснянi подихи,  бачити  зиму,
лiто, осiнь, вересень... Це найсправжнiше щастя,  i  не  треба  для  цього
гадати на водi, з воском i як "Свiтлана".
   ...В пролеткультi був некрасивий карлик  Альоша  -  з  Льолею  при?хав.
Прийшов уже й товариш Огре.
   Але знову дивився горбун Голгофою, коли  вели  легендарного  Христа  на
Голгофу. Потiм раптом iз тоскою i спорзно дивився на красивих дiвчат.
   ..Летiла Маруся з товаришем Мамочкою й пiдморгувала товаришевi Огре. За
стiл не сiдали до пiв на дванадцяту й никали з кiмнати в кiмнату.
   Бiгав пролеткультiвський поет i всiм декламував:
   - "О, красний прекрасний цв?т! Рабочiй, рабства  больше  н?т!  Вперьод,
вперьод! Время не ждьот. Так, i вздихая, i вздихая, на  панелi  iзмизганих
улiц струiтся Перво? мая".
   Пролеткультiвський поет нiяких  авторитетiв  теж  не  визнавав,-  як  i
Мамочка. Вiн був, так би мовити,  зовнi  всяко?  "авторитарносте".  Маруся
каже: "Ранiш досить поряднi вiршi писав. А тепер лаври iмажинiзму не дають
покою... Пороть треба".
   I ще Маруся каже: "Бува?, люди течуть бiля серця... Правда?"  -  i  вiд
не? так пахне сонцем, наче вона  перепливла  сонце,  коли  ярами  проходив
туман, а луки спiвали на "достойно" в юне небо...  а  хлоп'ята  розкладали
вогнище й пасли коней. Конi пiдводять голови, прядуть  вухами  й  тривожно
дивляться в нiч.
   ...Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дiвчат, але дiвчата не
звертали на нього уваги.
   Тодi пiдiйшла до Альошi дiвчинка, i некрасивий карлик  погладив  ??  по
голiвцi.
   Вiддалiк сидiла (теж) некрасива жiнка. Вiд тi?? жiнки й пiшла дiвчинка.
То була ?? мама... I мама сказала дiвчинцi:
   - Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти  не  кажи,  що  я
твоя мама, а скажи, що я твоя сестра.
   Некрасива жiнка, мабуть, хотiла кохати й тому не хотiла, щоб знали,  що
в не? ?сть уже така велика дiвчинка.
   ...Некрасивий карлик iще  раз  погладив  по  голiвцi  дiвчинку,  по  ??
м'яких, як пух, волоссях. Вiн спитав, показуючи на некрасиву жiнку:
   - Дiвчинко! Ото твоя мама?
   Тодi дiвчинка сказала:
   - Я сестра мамина, у мене мами нема!
   ...Прийшов товариш Огре з Льолею й  з  товаришем  Пупишкiним.  Дзвенiли
тарiлки. В однiй кiмнатi спiвали "малоросiйських" пiсень - трохи зажурних,
не таких, як пiд Новий Рiк.
   ...А Новий Рiк - щастя.- У Льолi згорiли вуха,  Льоля  горiла  й  досi.
Товариш Огре розгублено вiдповiдав на запитання...
   ...Товаришка Шмiдт сказала:
   "Ви безпартiйний?"
   ...О, красний, прекрасний цв?т! Рабочiй, рабства больше н?т!..
   А в фой? й досi говорили про те, як товаришi Пупишкiну пiднесли самовар
- сюрприз од публiки, i досi кричав Мамочка.
   ...Нарештi покликав за стiл. Дзвенiли тарiлки. Було  пиво.  В  сусiднiй
кiмнатi була й "микола?вська". "Микола?вську" пили тi, кого викликав -  по
секрету - пролеткультiвський поет. Були тости.
   ...Маруся верещала:
   - Слухайте про начотчикiв. Скоро почнеться полiтпровiрка. Наша  публiка
майже збожеволiла: зудить-зудить, як приготовiшка. Скоро на Сабурову  дачу
пачками... Словом - Гопсаса!
   Але Марусi нiхто не слухав, i вона втекла з вечора.
   ...Товариш Огре захмелiв.
   Захмелiв i горбун. Тодi сказав товариш  Огре  товаришевi  Пупишкiну:  -
Так, я п'яний.
   Але що в п'яного на язицi, те в тверезого на думцi... Зна?те?.. I скажу
правду: боляче! Бо нi сюди нi туди: бiла ворона.
   Товариш Пупишкiн сказав:
   - Совершенно правiльно: нi сюди Микита, нi  туди  Микита...  Це  участь
iнтелiгенцi?... Ну, а як менi правду сказати, то  i  я  трохи  iнтелiгент.
Правда, не той, так би мовити...
   ...А пролеткультiвський поет знову кричав над Льолiним вухом:
   - Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!
   Льоля думала про постановку пародi? на "Лiлюлi",  потiм  подивилась  на
товариша Огре й задумалась.
   ...Дванадцята година.
   Новий рiк. Щастя. Новий рiк по новому стилю, "в стилi" уесесер.
   ...Товариш Огре говорив:
   - Так, я трохи п'яний i скажу: сiра осiнь  на  мо?й  душi...  А  два  з
половиною роки я був членом капебеу, i на всiх фронтах... а тепер  боляче:
зна?те - бiла ворона...
   Товариш Пупишкiн говорив:
   - Совершенно правiльно! Це  закон  матерiалiстично?  дiалектики.  Битi?
опред?ля?т сознанi?. Iде на змiну пролетарiат.
   Потiм товариш Пупишкiн пiдiйшов  до  самовара,  до  свого  сюрприза,  i
сказав:
   - Хороший самовар. Справжнiй тульський... Так що молодцi, хлопцi!
   ...Некрасивий карлик Альоша раптом зiрвався й  пiшов  у  куток.  Теплий
хмiль iз голови перейшов йому в нутро, i вiдчував горбун,  що  нароста?  в
грудях, накипа? щось, i дивився на красивих дiвчат уже злiсно  й  спорзно.
Але раптом усе туманилось  -  тодi  виростали  перед  очима  дикi  поля  й
розстрiляний горизонт,- i от загорiвся захiд. Вечiр.  Перепелиний  бiй,  i
так незносно пахне трава.
   ...Чого ви замислились?
   До Альошi пiдiйшла  некрасива  жiнка,  яка  залишила  свою  дiвчинку  в
сусiднiй кiмнатi. Некрасива жiнка, граючи очима, сiла бiля горбуна.
   ...Сiла?
   - Сiла!
   ...Тодi некрасивий карлик спитав злiсно й яро:
   - Чого я задумався?
   I плюнув в обличчя некрасиво? жiнки. Цього нiхто не бачив, i  некрасива
жiнка мовчки вiдiйшла, знизивши голову: покiрно, як на Голгофу.
   ...Iшла друга година. Дехто пiшов уже в сусiдню кiмнату й  там  заснув.
Але бiльшiсть сидiла за столом.
   Льоля ще випила трохи, й була вже весела,  i  говорила  про  постановку
пародi? на "Лiлюлi". Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкiна.
   ...Тодi пiдiйшов до столу Альоша й сiв  бiля  Льолi.  Дехто  дивився  у
вiкно, де мрiяло небо..._
   ФIНАЛ_
   ...Некрасивий карлик сказав голосно - i всi стихли:
   - От що: хочу новину сказати... Зна?те, як гудить паровик, коли вилiта?
в далекий степ?..
   Ви дума?те так: гу-у-у?..
   Льоля сказала:
   - Ну, да... Вiн чудово придумав. Скажи, Альошо!..
   Всi  прича?лись,  слухали.  ...Тодi   некрасивий   карлик   голосно   й
схвильовано сказав:
   - Коли паровик вилiта? в  далекий  степ,  коли  вiн  пролетить  зелений
семафор, тодi вiн назад кричить так: в п...- у-у!
   Альоша так  чiтко  протягнув  на  "у"  площадне  слово,  що  майже  всi
пiдскочили.
   Льоля фаркнула.
   Всi фаркнули.
   Товариш Пупишкiн закричав:
   - Скорiш ведiть його... вiн п'яний!..
   Товариш Огре пiдвiвся:
   - Альошо, ходiм додому...
   Льоля збентежено пiдiбрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.
   ...Некрасивий карлик мовчав.


   ЕПIЛОГ

   До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так зденервував Альошин вчинок,
що вона не могла йти з ним поруч. I Льоля побiгла вперед.
   В центрi города о другiй годинi зимою в  п'ятiм  роцi  ново?  ери,  пiд
Новий Рiк по новому стилю, "в стилi" уесесер - шумували вулицi...
   ...I думалось, що савояри - убогi люди, якi уходять iз гiр на чужину на
заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя -
   безмежна кармазинова рiка i протiка? вона по вiках невiдомо  вiдкiля  й
невiдомо куди.
   ...Далi шум стихав.
   I нарештi зовсiм стих, коли наблизились до робiтничого поселку.
   З пiвдня на город насiдав туман
   ...Товариш Огре й горбун йшли поруч. Альоша iронiчно подивився у  вогку
заквартальну даль i зiдхнув. Потiм спитав:
   - Iзмайле, ти на мене сердишся?
   Товариш Огре сказав:
   - Нi.
   - А коли нi, то скажу тобi: нудно менi, Iзмайле, i скоро я умру.
   Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика i не бачив: жарту? вiн? I в
сiрих потоках мряки, що йшла на город, знову пiзнавав Голгофу,  коли  вели
легендарного Христа на Голгофу.
   I спитав - трохи патетично - товариш Огре:
   - Скажи, Альошо: ти не зна?ш, в чому поляга?  краса  й  радiсть  земно?
муки?
   -_ Не знаю.
   - А я гадав, що ти зна?ш, бо ти, Альошо, художник.
   ...Пiдходили до Тайгайського мосту.
   Вночi пiд Тайгайським мостом стихають паровики, тiльки бiля  депа  чути
задумане шипiння.
   ...Над Тайгайським мостом - далекi -  зорянi  верхiв'я,  i  ?х  прикрив
туман.
   ...Iшов Новий Рiк.
   Почався не зовсiм весело, i,  коли  гадати  на  водi,  з  воском  i  як
"Свiтлана",- не весело на цiлi довгi - короткi мiсяцi.
   ...Крiзь мряку, туди в степ, маячiв зелений огонь семафора.
   ...Льоля пройшла вже Тайгайський мiст i стукала в дверi.
   Раптом iз станцi? вилетiв потяг.
   ...А коли увiйшли в кiмнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:
   - Гу-у!..
   ...Сказав товариш Огре:
   - Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.
   Сказала Льоля:
   - Води в графинi нема. Хай набере з крана. Горбун пiдiйшов до  столика,
де лежали геро?чнi п'?си, i взяв склянку. Потiм некрасивий  карлик  Альоша
подумав, що завтра йому треба йти в райком.
   ...А за стiною мадам Фур'?, очевидно взяла вiолончель.
   I  знову  чути  було  зажурну  пiсню  з  Бордо  -  з  далекого   города
загоризонтно? Францi?.
   Мадам Фур'?, мабуть, стрiчала Новий Рiк.



   АРАБЕСКИ

   IX Слово.

   Г о р о д.
   Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечерi iз сво??  кiмнати,  iти
на шумнi бульвари, випивати шум,  нюхати  запах  бензолу  й  тодi  йти  на
закинутi квартали, щоб побачити японськi лiхтарики -  так,  зда?ться  -  в
трикутниках цифр: будинок на розi, N: горить.  Я  люблю,  коли  далеко  на
дальнiх мiських левадах рипить трамвай: щось неможливе  нагаду?  цей  рип,
щоб  постали  передi  мною  теплi  образи,  як   хрустальнi   дороги,   як
прозоро-фантастичнi леденцi (коники), що я ?х уже нiколи, нiколи не побачу
на базарi. Тодi я люблю Еспанiю, тому що вона далеко, тому що  я  фантаст,
тому що я пiзнаю й кохаю город не  так,  як  iншi,  тому  що  город  -  це
Сервантес Сааведра-Мiгуель, тому що в битвi при Лепанто, тому що  в  полон
до алжiрських пiратiв. Тому пiдходить до мене Марiя i каже:
   - Nicolas! Я читала сьогоднi еспанськi  новели,  i  я  скажу:  Мартiнес
Сi?рра - моя радiсть, бо в його новелах маленька музика, мелодiя слiв,  як
оркестр мо?? душi, коли у вишневих садках мо?? чумацько?  кра?ни  жеврiють
зорi: падають на ягоди крiзь  темну  темряву  лiтньо?  син?блюзо?  ночi  й
падають на ставки, щоб прозвучати.  Мартiнес  Сi?рра  -  маленька  флейта,
веснянка дум про далеку Еспанiю.
   Ми зупинилися на мосту. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi  хмари.
Тодi Марiя дивиться на далекий огонь, що горить  на  костьолi,  i  творить
поему. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   О Мартiнесе Сi?рра! Тобi,  музичному  музикантовi,  тво?м  новелам,  де
звучить така широка й радiсна весна, де мiрiяди мiрiядiв голубих метеликiв
над гармонi?ю мо?? душi,- тобi шлю iз сво??  чумацько?  кра?ни  привiт.  О
Мартiнесе Сi?рра! Не тiльки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова -  я
теж естет. Я вiрю, що на душi зiйдуться десь у мiрiядах  мiрiядiв  голубих
метеликiв, у цiй голубiй хуртовинi, коли серце так енергiйно стисне,  наче
та?мна мавка розказу? океанну казку, коли в  океанах  горять  жемчуги,  як
горить сонце на шляхах мо?? чумацько?  надзвичайно?  кра?ни.  О  Мартiнесе
Сi?рра! Про що розповiм тобi? Чи розкажу тобi, як  спiвають  нашi  дiвчата
бiля шведських могил, коли пiсня з бурякiв, як сiроока жура, як генiальний
Леонтович у бур'янах мойого степового краю? Чи розкажу тобi, як  повiльною
ходою бредуть круторогi воли з молочно? ферми? Чи  сплету  тобi  вiнок  iз
польових дзвоникiв -  з  подiй:  як  була,  як  пройшла,  як  гримiла,  як
народжувалася молода епоха? Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i
нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу -
сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах мо?? голубо? Савой? стояв  гул.  Через
перевали, з азiятського степу, з глухо? тайги, летiли: депеша за депешею.
   О Мартiнесе Сi?рра!..
   Нiч. Весна. Гримить повiнь. На дальньому костьолi горить  огонь  i  теж
творить поему. Я мовчу. Марiя мовчить. На мосту тихо, i тiльки мутнi  води
клекочуть i тiкають у невiдому даль. Тодi я знову  пiзнаю,  як  я  безумно
люблю город. Уранцi, в городi, де незнайомi вулицi,  а  по  них  проходиш,
якось  невiдомо  й  задумано:  проходять  i  зникають  давно  забутi  тiнi
iхтiозаврiв, i розчиня?ться рожеве вiкно  в  майбуття.  Гарно  при?хати  в
город iз села, коли в  кварталах  дрiма?  тиша,  дрiмають  вiзники,  а  по
вулицях  метуть  двiрники,  коли  в  городi  прокида?ться  ранок  i  гулко
процокотить фаетон, а потiм -
   - змовкне.
   Слухай, Nicolas! Коли я думаю про мiськi квартали, я думаю, що  я  чула
юнка з голубими прозорими  вiями,  що  я  амазонянка  й  джигiтую  десь  у
заозерних краях... Слухай, Nicolas!
   Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   Але так можна збожеволiти, коли ранок почне рундуки: за м'якою  зеленню
дерев стоять рундуки. I плентаються сюди люди - бiлi,  незнайомi,  забутi,
як далека Еспанiя, як троглодитний вiк, коли люди ловили за хвiст леопарда
й тут же роздирали його надво?, щоб ?сти. I почина? ще ранок - битий шлях,
а за ним плентаються фургони селянсько? городини.
   - Марi?! Я безумно люблю город! Я люблю робiтничi квартали  й  квартали
?врейсько? голоти, коли дивишся вiдтiля на костьол,  коли  на  костьолi  в
дiадемi  ночi  горить  казковим  огнем  циферблат.  Тодi  я  похиляюсь  на
телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не  розкажу,  що  робиться  в  мо?й
душi, якi виникають образи, якi, як потоки,  як  жемчуг,  протiкають  бiля
мого романтичного  серця:  жемчуг  хрумтить  i  японськi  лiхтарики  (коли
гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я ?х
уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком
мо?? неможливо? муки i молюся, щоб  "Боженька"  зробив  мене  генi?м:  щоб
розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок на  розi,
N: горить.
   Я безумно люблю город.


   _Деталь iз мо?? бiографi?_

   Народився я (Сойрейль, припустiм, бо для мене просвiтянський реалiзм  -
"к чорту" ...навiть у прiзвищах,  бо  я  його  органiчно  "органонами"  не
виношу), народився я, Сойрейль, которого  не  треба  плутати  з  Карейлем,
автором "Французько? республiки", оскiльки  в  Англi?  нема  просвiтянства
такого, як у нас, але, може, ? й  покраще:  я  маю  на  увазi  Iрландiю  й
англiйський бокс, пiсля якого й пiсля  лiтургi?  (пiдсмаленi  очi  д'горi)
навiть соitus за "розписанням",народився я в одному з тих городкiв, саме в
степовому краю,  саме  в  полковiй  залозi,  де  колись  -  так  давно!  -
слобожанськi полки, а потiм  недалеко  Диканька  з  Мазепою  на  шведських
могилах перед полтавським побо?щем. Я був сином  якогось  чиновника,  який
вiд мене одмовився. Звичайна iсторiя:  чиновник  спокусив  гоняшку  однi??
прекрасно? травнево? ночi, коли зацвiли яблунi, пiд  яблунями.  А  коли  я
народився, чиновник, котрий мене народив, щоб не годувати  Сойрейля,  утiк
iз провiнцiального городка. Таким чином  у  кра?нi  покриток  стало  одною
покриткою  бiльше.  Але  моя  мати  не  пiшла  дорогою  -  на  Сагайдак  -
шевченкiвсько? Катерини й мо?? Оксани iз "Життя" - з тi?? книги, що  "Синi
етюди", яких, етюдiв, я вже нiколи, нiколи не буду писати, бо я пишу -
   - роман.
   Моя мати не пiшла цi?ю дорогою, бо на другий день умерла.  Тодi  другий
чиновник, гадаючи, що його жiнка безплiдна й нездiбна родити, взяв мене за
сина. Чиновник помилився. Прийшла друга травнева нiч,  коли  небо  було  в
яблуневiй завiрюсi й пахло горизонтом  (а  небо  може  пахнути  горизонтом
наперекiр усякiй мiщанськiй логiцi),  коли  степовий  городок  Дрiмав  пiд
голубим  крилом  весняно?  ночi,  безплiдна   чиновникова   жiнка   родила
майбутнього колезького ре?стратора.
   Чиновник цикнув i сказав:
   - Помилка-с!
   А мене не можна було викинути, бо формальностi  щодо  закрiплення  було
пророблено. Таким чином, не глядячи на те, що чиновникова  жiнка  була  не
безплiдна, що в  травневу  нiч,  коли  стояла  яблунева  завiрюха,  родила
колезького ре?стратора,- не зважаючи на все це, я лишився в  чиновника  на
його хлiбах.
   Я не буду описувати те iнше, що, може, когось  i  цiкавить,  але  мене,
навпаки, i нiскiльки; не буду описувати так, як  писали  нашi  корифе?;  я
буду писати так, щоб зрiдка почути кармазиновi дзвони з  глухого  зарiччя,
коли серце так стисне, нiби погляд струнко? юнки, коли вона на  мо?  буйне
бажання каже крiзь яблуневу завiрюху, здригнувши:
   - Да!
   ...Але  як  же  хрумтить  жемчуг  бiля   японських   лiхтарикiв,   бiля
прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я  ?х  уже  нiколи,  нiколи  не
побачу на базарi!
   - Слухай, Nicolas! А що ж далi? Як же з тво?м чиновником?
   - Марi?! Ти на?внича?ш. Нiчого подiбного не було. Я тiльки принiс  тобi
запах слова.
   Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   ...А сьогоднi вiтри насiдають iз пiвночi. Цiлий день шаленi? хуртовина,
i ростуть на дорозi замети. Iде грудень року вiд  народження  легендарного
Христа  тисяча  дев'ятсот  двадцять   третього,   вiд   народження   епохи
громадянських вiйн - шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на мо?й  душi
- бiль. Бо ж подумай, Марi?:
   - Я читаю кожного дня книжки, але я  анi  разу  не  зустрiв  справжньо?
книжки (поеми) про нашу - у вiки - революцiю. Тодi  я  знову  молюся,  щоб
"Боженька" зробив мене генi?м, щоб розказати,  як  iшла,  як  пройшла,  як
гримiла молода епоха.
   Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили  в  борах
тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу, сторожкi й тривожнi.  I
тодi в аулах мо?? голубо? Савой? стояв гул. Ще деталь
   Менi пророкують велике майбуття: однi  кажуть,  що  я  буду  командором
ново? художньо? школи; на погляд других, я "прорублю вiкно в ?вропу", куди
й буде (бiс!) виглядати мiй чумацький надзвичайний край; третi  запевняють
мене, що я в потенцi?... ...Менi навiть неловко писати...
   ?, правда,  i  четвертi,  якi  вважають  мене  графоманом,  дилетантом,
парвеню i т. д. Але, на радiсть, я цим не  хочу  вiрити:  я  гадаю,  що  я
все-таки напишу гарний твiр, бо ж яблунi тiльки-но зацвiтають у садах мо??
духмяно? фантазi?, бо ж передi мною й за мною гори поетичного матерiалу.
   Словом, коли б я хотiв загубити свою iндивiдуальнiсть,  я  б  давно  ??
загубив. А коли  б  я  був  через  мiру  шанобливою  людиною  (зовсiм  без
шанолюбства - нi риба нi м'ясо), я мiг би використати сво? становище.
   Але я дуже тиха, лагiдна людина. I тому, коли менi, як лiтераторовi, що
пода? надi?, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда,
видавництва, я навiть з охотою взяв ??.
   Отже, там, де я працюю, де все так iмпозантно,  там  ви  найдете  всiх,
кого вам треба. Тут i Пульхерiя Iванiвна Жоха,  тут  i  тов.  Крутик  (мiй
заступник, прекрасний "зам"), тут i цiла академiя рiзнобарвно? професури.
   Але бiльш за все менi подобаються тi веснянi днi, коли потоки ласкавого
сонця заливають усi  кiмнати  мо??  установи,  коли  з  мого  iмпозантного
будинку пада? весняна "капель", коли за мо?м кабiнетом шум дiлового будня.
   Я розвалююсь у крiслi, закурюю гаванську  сигару  (недавно  прислав  iз
Германi? дипломатичний кур'?р) i кричу:
   - Антошка!
   Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за
мо?ми дверима й тиче - автоматично - пальцем у напис:
   - "Без докладу не входити".
   - Що прикажете, товаришу?
   Що ж я йому прикажу?  Власне,  менi  нiчого  приказувати,  бо  за  мене
приказали мо? пiдручнi, мо? прекраснi  пiдручнi,  якi  зараз  шумлять,  як
музика, за дверима мого кабiнету.
   Тодi я кажу:
   - Антошка! - i потираю руки.- Альянс?
   Антошка:
   - Альянс!
   - Ах ти, моя карапуля,-  млiю  я  вiд  гарного  настрою.-  Ах  ти,  моя
дурашка!
   - Так точно! - каже Антошка  й  пiдходить  до  мого  столу.-  Дозвольте
прикурити?
   Ця фамiльярнiсть мене зовсiм не нерву?:  по-перше,  в  кабiнетi  нiкого
нема; по-друге,  я  радий  ще  раз  доказати  свою  демократичнiсть,  свiй
комунальний лiбералiзм.
   - Прикурюй, каналья!  Прикурюй!  -  i  я  галантно  пiдношу  йому  свою
гаванську сигару.
   За мо?м вiкном гра? голубе небо. Десь,-очевидно,  гомонять  жайворонки;
десь, очевидно, такий простiр, така легкокрила  даль,  що  я  не  можу  не
мрiяти. З мого iмпозантного будинку летить весняна "капель",  ??  не  може
заглушити навiть шум шумного мiста.
   - Антошка! - i я потираю руки.- Альянс?
   Антошка:
   - Альянс!
   ...А Пульхерiя Iванiвна завiду? в мене редвидатом. Це славетна  людина.
Коли я приймав посаду, менi стiльки про не? наговорили,  що  я  й  справдi
думав ?? викинути з установи. Але тепер я бачу, що  це  була  робота  злих
язикiв. I справдi - Пульхерiя Iванiвна така прекрасна женщина: у не?  таке
прекрасне волосся - золотом,  що  я  прямо  дивуюсь.  I  потiм  вона  така
енергiйна, така розбитна.
   - Пульхерi? Iванiвно! - питаю я.- Ви заключили  договiр  iз  професором
Чам?
   - Як же! Давно заключила. Вiн такий  хороший  чоловiк;  у  нього  таке,
зна?те, велике горе: вчора фокстер'?р здох, i  потiм  вiн  такi  прекраснi
роботи пише... Я гадаю, що йому треба дати найвищу ставку.
   О, Пульхерiя Iванiвна не проморгне. Це я добре знаю.  Вона  не  пiдiрве
авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки
науково? мислi.
   - Обов'язково! Обов'язково! - кажу я.- Найвищу ставку.  I,  щоб  завжди
бути в курсi справ, виймаю  з  боково?  кишенi  порожнiй  блокнот  i  беру
олiвець.
   - Дозвольте, Пульхерi? Iванiвно,  записати  цi  прекраснi  роботи,  якi
незабаром випустить наше видавництво.
   Вона:
   - Ах, Миколо Григоровичу, я й забула... От пам'ять... Я  зараз  принесу
?х.
   - Що ви! Що ви, Пульхерi? Iванiвно! Не турбуйтесь. Дозвольте тодi  менi
просто написати: в якому це буде вiддiлi?
   Вона:
   - Вiддiлi?.. Ах, боже мiй... от пам'ять... Це ж вiдомий професор Чам...
по... по... неврогеологi?, зда?ться. Професор Чам. Професор Чам.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому дадь.
   - Nicolas! Про що ти дума?ш? Милий мiй!.. Ти дума?ш про осiнь? Невже ти
дума?ш про осiнь? Милий мiй! Похили свою голову на мо? плече, розкажи менi
голубу поему.
   - Марi?! - i я чую, як гримить повiнь, як бiжать мутнi води в  невiдому
даль, i моя радiсна Марiя кладе на  мо?  чоло  сво?  духмянi  кучеряшки  й
пахне, як юнiсть, як безмежнi дороги в прекрасний невiдомий край.
   ...Уранцi прийшла весна.
   I цiлий день тануть снiги. Бiжать  по  дорогах  потоки,  i  чути:  десь
хропуть  конi.  Сто?ть  таке  неможливе  небо,   нiбито   воно   тiльки-но
народилось.
   Учора опiвночi, коли за городом урочисто скликав гудок нiчну змiну, над
костьолом iз  захiдного  боку  повис  теплий  туман.  Учора  я  думав  про
Турген?ва й про вальдшнепiв, тому що це в кровi, тому що  мiй  батько  був
стрiльцем, думав про заводi на Ворсклi, про свiй степовий край,  про  його
одинокi озера, що стоять там, де пересiкаються  чумацькi  шляхи.  Сьогоднi
мо? мислi про iнше. Це зна? й Марiя. Я думаю зараз про женщину революцi?.
   - Nicolas! - i Марiя вийма? хустку,  що  пахне  конвалi?ю,  i  пiдбира?
волосинки пiд капелюшок, що ?х розкида? весняний вiтер.- Nicolas! Ти скажи
менi:  невже  женщина  так  мiцно  зв'язана  з  революцi?ю,  що  без   не?
новелiстовi не можна обiйтись?
   - Да, Марi?! Без женщини не можна обiйтись. Бо женщина - це круг  наших
емоцiй.
   - А я от тобi не вiрю! - говорить Марiя й пiдставля? весняному  вiтровi
сво? обличчя.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   Гримить весняна повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль. Ми сто?мо
на мосту. Перед нами й за нами - город. Ми чу?мо, як глухо б'?ться  крига.
Над костьолом горить огонь.
   - Nicolas! Я тобi не вiрю, тому що ти  й  досi  не  показав  женщини  в
революцi?.
   - Да, Марi?! Я ще не показав, але я покажу.
   - Нi, ти ?? не покажеш, бо в тво?м уявленнi вона не бiльше, як самичка.
   - Марi?!
   - Да, Nicolas! Так.
   Гримить повiнь.
   I тiкають мутнi води в невiдому даль.


   _Кводлiбет_

   У Дiккенса, зда?ться, в "Записках Пiквiкського клубу" герой скрикнув: -
   - ?хать - так ?хать, як говорив папуга,  коли  кiшка  потягла  його  за
хвiст. У Дiккенса, зда?ться, з тих же "Записок Пiквiкського  клубу",  ?  й
такий радiсний вираз:
   - А от i я! - як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.
   Студент жив у пiдвалi, в кiмнатi з одним тусклим вiкном, що виходило на
глуху брудну вулицю. Але й тут вiн жив милостю  яко?сь  грузно?  баби,  що
знiмала весь пiдвал i одводила йому цю кiмнату виключно за його  прекраснi
очi: кожно? суботи баба тягла студента до себе на  кухню,  напоювала  його
там жовтим (якась примiсь) самогоном, i, коли студент часто починав хилити
голову на бiк, коли повз вiкна проходив iз калатушкою сторож, грузна  баба
брала енергiйним жестом свою жертву за плече, роздягала ?? догола i  клала
на сво? лiжко. Пiсля так звано? суботньо? ночi студент  завжди  почував  у
ротi якийсь непри?мний запах i потiм цiлий день спльовував. Це теж деталь,
i, "позаяк" вона з життя, я й ?? пишу.
   - Марi?! Не будь на?вна. Я даю тобi запах слова.
   ...I знову передi мною легко-синя даль надзвичайного минулого. I  знову
я чую далекий загiрний голос: "Пройдуть вiки,  найдуть  свою  змужнiлiсть,
пiзнають радiсть i журу  тво??  прекрасно?  землi,  вiдiйдуть  по  древнiй
дорозi в небуття, але нiколи не  повториться  народження  тво??  м'ятежно?
наречено?".
   - Тiльки один раз!
   - Тiльки один раз!
   Так б'? годинник  над  ратушею  глибоко?  ночi,  коли  тривожно  горить
циферблат.
   ...I я, романтик, закоханий у свою наречену,  знову  бачу  ??  сiроокою
гарячою юнкою з багряною полоскою на прострiленiй  скронi.  Вона  затулила
рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя.
   - Чи наздожену ?? - свою сiрооку м'ятежну наречену? Гримить  повiнь.  I
тiкають мутнi води в невiдому даль.
   Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що
я нiколи не розкажу, шо робиться в мо?й душi, якi виникають  образи,  якi,
як потоки, як жемчуг, протiкають  бiля  мого  романтичного  серця:  жемчуг
хрумтить  i  японськi   лiхтарики   (коли   гоголiвський   ярмарок)   бiля
прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я  ?х  уже  нiколи,  нiколи  не
побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком мо?? неможливо?  муки
й молюся, щоб "Боженька" зробив мене генi?м: щоб  розказати,  як  хрумтить
жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок, на розi, N: горить. Я безумовно
люблю город! Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   - Марi?! Ти пам'ята?ш той день, коли. я перший раз побачив тебе? ,
   - Да, Nicolas! Ходiм! - i вона  енергiйно  переступа?  калюжi  весняно?
води.- Да, Nicolas, пам'ятаю.
   - Марi?! - i я зупинився.
   Вона - теж.
   Тодi я беру кiнчик ?? солдатсько? блузки й кладу на нього  сво?  гарячi
уста. Марiя мовчить. Я мовчу. Пахне конвалi?ю. Весняний вiтерець б'?ться в
кучеряшки мо?? наречено?.
   - Nicolas! Милий мiй! Не треба думати про осiнь.
   - Марi?! - i я тисну ?й руку.
   Вона мовчить. Я мовчу. На костьолi горить циферблат, i  далеко  гримить
повiнь. Марiя оправля? блузку й раптом зника? в темряву, в глухий  мiський
заулок.
   Р.S. Я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про  адамову  голову:
про метелика, що з черепом на головi. Менi навiть сни якiсь химернi. З-пiд
канапи вискочив звичайний пацюк з перебитим задом. Менi кажуть, щоб я його
добив. Тодi я беру чималий молоток, i, коли пацюк iде  на  переднiх  лапах
повз мене, я з гидливiстю опускаю з силою  молоток  на  його  голову.  Але
диво: пiсля мого удару пацюк раптом вирiс,  став  розмiром  iз  болонку  й
пiшов на заднiх лапах, а на його головi я бачу  череп:  я  говорю  не  про
чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика.  Тодi  менi
зупиняються мислi, i сто?ть передi мною якась настирлива  пляма,  що  може
довести до божевiлля. Я знову пiдводжу  чималий  молоток  i  з  гидливiстю
опускаю з силою на пацюкову голову. Але диво: пацюк  знову  вирiс  i  став
розмiром з фокстер'?ра. Пацюк з перебитим задом iде на  заднiх  лапках.  В
кiмнатi тихо, за вiкном тихо, i тiльки на  костьолi  горить  циферблат.  Я
мовчу.


   XIV слово

   ...Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi  починають  мовчазний
концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блима?, булька?,  погаса?
на мить, i знову за косою в порту неможливо привабливий огник. Тодi далеко
серед морсько? мертвоти реве пароплав i несе людей, ?хнi муки й сподiвання
в iншi кра?, у виноградну даль.
   - I от поет з  тi??  божественно-незрiвнянно?  кра?ни,  що,  як  золота
осiнь, димить на тво?й патетичнiй душi, пiзнав сiрого чортика й тiсно  жив
з ним, i не в сенсi банально-сантиментально? нудьги, а так, як  може  жити
художник. Вiн був страшенний нахаба, але вiн мiг тiльки жеврiти,  i  то  в
тайзi, i то для утилiзацiй обмеженого кола  часто  обмежених  людей.  Поет
зна?, як далеко одiйшов запах тобiлевичо-старицьких бур'янiв, що прекрасно
пахли пiсля "Гайдамакiв" i "Катерини", як далеко i "Тiнi забутих предкiв",
i все, що хвилювало юнiсть, а тепер залишило тiльки сiрого  чортика.  Поет
знав, що в iсторi? народiв його божественно-незрiвняннiй  кра?нi,  що,  як
золота осiнь, димить на тво?й патетичнiй душi, принаймнi на першу пiвсотню
лiт одведено силою рабсько? психiки тiльки два рядки, i то петитом;  i  на
цi два рядки нiхто й нiколи (аж  поки  пройде  пiвсотнi  лiт!)  не  зверне
уваги. I поет, що крiзь огонь сво?? iнту?цi? побачить новi береги, загине,
як Катерина на глухiй дорозi невi-домости.
   ...Тодi бiжить коник мо?? фантазi? по першiй снiговiй дорозi, i  летять
од його копит дiаманти  снiжинок.  У  далекому  бору,  що  ледве  маячить,
дiд-мороз трусить бiлою  бородою,  i  якась  фантасмагорiя  навкруги.  Пiд
столом сидить кiшечка i муркотить про радiсть морозного  дня.  Над  оселею
здiймаються димки й пливуть у тихе голубе небо. I нiхто не  розкаже  менi:
що це?
   Степова .оселя й  дальнi  виноградники  -  все  потопало  в  мовчазному
концертi цвiркунiв. Стояли похмурi хмари, i десь традицiйно глухо билось i
грало з берегами сiре туманне море. Природа,  цей  незрiвнянний  художник,
шукала цi?? ночi химерного жанру. В кожнiм шелестi й тремтiннi приморсько?
сиротливо? флори я вiдчував напружену боротьбу за майбутнього  прекрасного
Рафаеля. Вмирала стара форма,  як  лицарство,  як  запорожцi.  По  та?мних
лабiринтах мистецтва мчав вiтер iз незнаного краю.
   ...I жили в тiй оселi,  що  ??  звали  по  циркулярах  курортом,  люди,
собаки, коти та iншi тварини. Чим годували котiв чи то собак, я напевне не
знаю. Але людей годували дохлою гнилою рибою, трохи не  кращими  яйцями  й
такими ж сосисками. Все це привозили з нудного провiнцiяльного мiста.
   За тих днiв, коли до столу подавали (висловлюючись канцелярською мовою)
вищезазначене, за тих днiв зчинявся бунт. Бунтували пролетарi, службовцi й
навiть комунари. Тодi комунарiв збирали й говорили:
   - Вам бунтувати не можна, бо ви - комунари, будiвничi ново? держави,  а
курорт, як вам вiдомо, державний.
   Комунари хвилювались, але вони знали, що ?м бунтувати не можна, а можна
говорити iншим "халатникам" (хорi), що курорт  дуже  гарний  i  коли  риба
гнила, то це - помилка, бо вона зовсiм не гнила.
   I комунари розпинались i доказували, бо вони знали, що таке  дисциплiна
i що таке для всесвiтньо? революцi? ця непри?мна деталь,  коли  ми  сто?мо
напередоднi. Тiльки один написав щось у центральну пресу, пiсля чого стало
багато краще, бо вже не подавали гнило? риби, а подавали гнилi сосиски.
   Проте не зайвим буде зупинитись i на цiй  деталi:  нудне  провiнцiальне
мiсто, на жаль,  лежало  далеко  вiд  степово?  оселi,  що  по  циркулярах
називалась курортом. Отже, пiдтримуючи iнтереси свого населення,  курортна
адмiнiстрацiя  органiзувала  на  сво?й  територi?  непоганий  буфет.  Коли
халатники були незадоволенi обiдом, вони  мали  цiлковите  право  пiти  до
буфету й узяти там те, що ?м було потрiбно. Дешевка тут була  надзвичайна:
коли, припустiм, десь пачка цигарок коштувала сiмнадцять копiйок,  то  тут
брали всього (за таку ж таки пачку) тридцять п'ять. Те  саме  i  з  iншими
продуктами.
   Тодi в мовчазнiм концертi цвiркунiв я бачив жiнку, ?? звали панна... не
пам'ятаю добре - хай буде за Винниченком: панна Мара. Вона виходила,  коли
йшли  з  вечерi  халатники,  до  виноградникiв,  де  кiнча?ться   степ   i
почина?ться  море,  i  думала.  Панна  Мара  думала  про  те,  що  вона  -
жiнка-лiкар, прийшла сюди за три червiнцi на вiсiмнадцять годин працi, але
вона нiколи не почула ласкавого слова вiд сво?х пацi?нтiв,  бо  вона  була
трохи крива i з звичайним сiрим  обличчям,  що  нiколи  не  зупиня?.  Вона
дивувалась, чому хорi незадоволенi гнилою рибою, бо ж гнилу  рибу  подають
не кожного дня, а вона добре зна?, як важко вiдбудувати курорт, що  зазнав
великих  пертурбацiй  за  часiв  громадянсько?  вiйни.  Правда,  ?  багато
непри?мних явищ i ?х легко усунути, висловлюючись газетною мовою, але  для
цього бунтувати не треба, особливо комунарам (вона зовсiм  позапартiйна!),
бо про це напишуть письменники в рiзних газетах та журналах.
   Але панна Мара думала й про те, як би  гарно  йти  в  цей  вечiр,  коли
цвiркуни починають свiй химерний концерт,  а  недалеко  рокотить  море,  з
гарною людиною, що буде ?? нареченим. Вона була  за  цих  хвилин  безмежно
сентиментальною й вона трошки плакала.
   Море традицiйно  глухо  билось  у  береги,  i  тодi  за  виноградниками
зливалися в ?дину гармонiю i море, i нiчний степ, i  одинока  оселя  серед
пустелi.
   Панна Мара йшла до курзалi, сiдала там бiля шахматистiв, дивилася.  Але
нiхто на не? не звертав уваги й нiхто не хотiв  покохати  панну  Мару,  бо
такий уже жорстокий закон природи.
   ..."Мила мамусю! Яке хороше життя,  який  божественний  запах  навкруги
мене. Тут море таке надзвичайне i тут такi  мислi,  наче  я  не  звичайний
рядовий лiкар, якого нiхто не зна?  i  який  нiкому,  за  винятком  хорих,
непотрiбний, а якийсь Персi-Бiш Шеллi, що про  нього  я  мрiяла  колись  у
сво?й студентськiй кiмнатцi. Увечерi я йду до моря, дивлюся в синi кра?  й
думаю: вiдтiля буря принесла  уламки  кайори  й  тiло  Шеллi,  а  тут,  на
пiщаному березi, його наречена вихопила з огню його прекрасне  серце.  Ти,
мамусю, будь ласка, не читай нiкому мого листа,  бо  цим  ти  зробиш  менi
багато непри?много. Прошу я тебе також нiколи, нiколи не згадувати в сво?х
листах Стефана, бо я й досi не можу прийти в себе. Ах,  як  вiн  насмiявся
надi мною! Але я йому простила, я йому все простила. Ти, як жiнка, повiриш
менi, бо зна?ш, що нема меж тiй любовi, що ??  носимо  ми.  Я  пiзнала  цю
любов, i я щаслива. Нехай фiгляри й скептики "возводять в канон" бездушний
американiзм, але людини вони все одно  не  перероблять.  Ах,  мамусю!  Яке
прекрасне життя, який божественний запах навкруги мене,  як  чудово  пахне
одвiчне море, яка даль за темними виноградниками,  що  так  тривожать  мою
душу цi?? химерно? пiвденно? ночi".
   Коли цвiркуни на  далекому  зруйнованому  курортi  починають  мовчазний
концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блима?, булька?,  погаса?
на мить, i знову за косою в порту неможливий морський вогник. Тодi  далеко
серед морсько? мертвоти реве пароплав i несе людей, ?хнi муки й сподiвання
в iншi кра?, у виноградну даль.
   - ...Товаришко Маро, ще раз i ще раз: воiстину прекрасне життя. I, коли
я умру i на мо?й могилi ви положите пучок чебрецю - знайте: я воскрес.
   I знайте: бiля тi?? криницi, що в нiй, як у верцадлi, ввесь свiт, давно
вже стою я, i на мо?й душi таке тихе, таке свiтле й прозоре озерце,  що  я
вiдчуваю себе Господом-Богом. Товаришко Маро, схилiть свою голову  на  мо?
груди i знайте: я ваш друг.
   ...Маяк блима?, булька?, погаса? на мить, i знову  в  порту  неможливий
морський вогник. Праворуч - море,  далi  -  виноградники  й  моя  мука  за
пароплавом - у виноградну даль.
   Тихо. Тiльки одвiчнi цвiркуни плетуть легенду iз далi первiсних  вiкiв,
i нема ?й нi кiнця нi краю. Тодi зникають i  дороги  в  диких  половецьких
краях.
   Лiто тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року. - Головний лiкар  читав
сьогоднi лекцiю про душу. Це характерно: про  душу.  Народу  було  досить,
майже всi халатники.
   Цiкавились усi й особливо комунари. Справдi, що може сказати  спец  про
душу?
   I от, коли головний лiкар скiнчив, один несмiливий голос запитав:
   - А дозвольте, товаришу професоре, спитати  вас,  що  появилось  ранiш:
мисль чи слово?
   Лiкар, що мусiв сказати не те, що хотiв сказати, крутнувся:
   - А ви як дума?те?
   - Скажiть, як ви дума?те,- уперто сказав комунар.
   - Я думаю,- головний лiкар проковтнув слово й кинув: - Я думаю - мисль.
   - Тодi дозвольте й менi слово,- i комунар полiз на трибуну.
   Вiн говорив довго,  уперто.  Вiн  говорив  так  весело,  що  майже  всi
поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився вiн у партшколi й не  мiг
не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов.
   I, коли б спец не прийшов у  себе  пiсля  першо?  й  не  зовсiм  вдало?
вилазки i, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, i
досi розмахував би руками.
   Спец:
   - Зупинiться, будь ласка. Ми з  вами  нiколи  не  договоримося,  бо  це
аналогiчно цьому: що ранiш появилось - курка чи яйце.
   - Звичайно, курка,- вирвалось з мовчазно? авдиторi? (жiночий голос), бо
курка...
   - Ну, ну, що ж таке курка,- ?хидно запитав спец,- слово чи мисль?
   - Ви, товаришу професоре, застали нас зовсiм не пiдготовленими,скрикнув
жiночий голос.- Треба було попередити комгурток.
   Тодi головний лiкар зняв окуляри й сказав,  що  лекцiю  скiнчено  i  що
халатники можуть розходитись. Що ж до того, що ранiш появилось - мисль  чи
слово, даному зiбранню нема нiякого дiла, бо хорим заборонено хвилюватись,
i потiм останнi науковi данi недвозначно натякають: ранiш появилась мисль.
   Отже, мораль: ранiш появилось не слово i не мисль,  а  гнила  риба,  бо
лекцiю про душу було розраховано спецiально  на  заспоко?ння  нервiв,  якi
розтривожено було вищезазначеною морською твариною.
   Повз одиноко? оселi, що бiля моря, iде залiзниця - тупик. I на  тупику,
коли вийдеш увечерi слухати, як прилива? море,  бачиш  зруйнованi  вагони,
розiрванi снаряди, бачиш ру?ну.
   То пройшла махновщина i зникла в степовiй тирсi,  як  згадка  про  дику
татарву. Увечерi, коли на малому лиманi кричать чайки й десь важко сiдають
баклани, над морем  сто?ть  чiткий  мiсяць  i  гра?  срiбними  веслами  на
поверхнi синьо? води. На  березi,  як  хрусталь,  медуза.  Кажуть;  медуза
горить, коли йде зграями. I це - як древн? сказання.  Тодi  в  пустельному
кутку приморсько? полоси рибалки пiдводять чайму над кайорою, беруть невiд
i йдуть у море.
   Мiцнiша? вiтер. Вiтер iз моря. У  порту  проревiв  пароплав,  але  враз
змовк: вiн сьогоднi не вийде за хвилерiз, бо збира?ться  на  нiч  неабияка
буря.  Кайора  метнулася  на  обрi?  й  раптом  зникла.  Тодi  з  одиноко?
рибальсько? хати вийшла мати й дивилася на море.  I  пiдiйшла  до  не?  ще
молода жiнка, i вони довго стояли на березi.
   I  сьогоднi  море  казиться,  i  казяться  пiщанi  береги  в  хуртовинi
камiнцiв, але це останнiй шквал. Даль жене  табуни:  вал,  вали  i  гребнi
хвиль розкидають бiсер.  Сходить  сонце.  I  одинокий  рибацький  посьолок
зустрiча? його золотих вершникiв тишею.
   На якорi кайора. Вона плавко колиса?ться. Але вже скоро  вщухне  вiтер,
над морем стане мертвий зиб. Тодi вщухнуть  i  береги.  На  камiнцях  буде
муркотiти море. Чайки полинуть на болота, i стане велика морська пустеля.


   I от вранцi Бригiта була на узлiссi й там рвала пролiски. Бригiтi  було
щось бiля шiстнадцятьох. Вона рвала пролiски й дивилась на них. Потiм вона
пiшла до батька. Це було в тому лiсi, де ?? батько був лiсником.
   У цей час бiля хати з шумом зупинилась кавалькада. То  при?хав  молодий
граф. Вiн був як казковий лицар, i одяг йому було всипано  дiамантами.  На
кашкетi, збоку, бiля фазанового пера, стояв великий  рубiн.  Молодий  граф
грав тростинкою. Кiнь його раз у раз хропiв i переступав з ноги  на  ногу.
Це був породистий англiйський жеребець з агатом на лобi.  Бригiта  винесла
кухоль кринично? води й подала молодому графовi.  Той  подивився  на  не?,
сильно вдарив коня, так що кiнь знявся на диби, i сказав,  що  Бригiта  як
мавка. Всi зареготали, Бригiта почервонiла. Кавалькада поскакала далi.
   Був весняний вечiр; за лiсом, в оселi,  скликали  до  вечiрнi.  Бригiта
вийшла з хати, взяла пойнтера Мiлорда й пiшла в глуш.
   Там вона знову зустрiла графа. Вiн злiз iз коня,  погладив  пойнтера  й
пiдiйшов до Бригiти.
   Вiн притиснув ?? до сво?х грудей i скрикнув. Бригiта не перелякалась  i
тiльки зiдхнула глибоко. Молодий граф схопив ?? й положив на  свого  коня.
Потiм вони поскакали по лiсових дорiжках.
   За годину граф був у сво?му ма?тку. Вiн узяв Бригiту за руку й повiв ??
до себе. Там вiн сказав ?й, що вона вiдци вже нiколи не пiде.
   Бригiта вирвала руку й стала серед кiмнати.
   - Графе,- сказала вона,- я виросла в лiсi. Пустiть мене.
   Граф став ?? умовляти, але вона його не слухала. Тодi вiн пообiцяв  ?й,
що примусить ?? силою. Бригiта пiдскочила до вiкна й вискочила на веранду.
Граф свиснув; зграя борзякiв кинулась за Бригiтою, але ?? вже не було.
   Вона прибiгла до сво?? лiсово? хатки й нiчого не сказала батьковi. Цiлу
нiч вона думала про графа. А вранцi по слiдах копит  вона  сама  пiшла  до
графського ма?тку.- От!
   I от мо?м арабескам несподiваний finis.  Навколо  тиша.  Тiльки  зрiдка
пострiли вартових, тiльки зрiдка прошелестять  пiдошви  незнайомих  людей.
Люди йдуть i  зникають,  мов  безшумнi  шуми  мо?х  строкатих  аналогiй  i
асоцiяцiй. Город спить. Над  ратушею  даль  божевiльне  далекого  неба.  I
нерозгаданий  зоряний  Вiфлi?м  сто?ть  у  квадрильйонах   вiкiв   та?мною
загадкою. Мовчки бавляться люкси сво?м свiтлом - бiлим до рiзi в  очах;  i
ховаються по темних кутках луни трамвайних ударiв. Мовчазно сто?ть  нiчний
город, стоять заулки, пiд'?зди, й усе, що тут на землi, загубилося в хаосi
планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.  I  зда?ться:
це химерний Сатурн бiжить у телескопi,  i  бiжать  його  кiльця  й  десять
дальнiх супутникiв.
   Мо?м арабескам - finis. I геро?, i подi?, i пригоди, що  ?х  зовсiм  не
було, зда?ться, iдуть i вже нiколи-нiколи  не  прийдуть.  I  нiколи  я  не
повернусь до сво?х арабесок, щоб мучити себе над  кожною  крапкою.  I  вже
нiколи не промчать фой?рверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини,  i  не
спалахне огнецвiт мо?? фантазi?: на рiк бува? тiльки одна нiч -  на  Iвана
Купала - коли в зачарованому колi жеврi? жемчуг химерно? папоротi.
   Мо?м арабескам -  finis.  Але  я  не  тоскую.  Я  ще  раз  пiзнав  силу
безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I  з  океану  варiацiй  я
випливаю, м'ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв.
   - О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу
я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв.
   Мо?м арабескам - finis. Тодi  Стерн,  Гоголь,  Дiккенс,  Гофман,  Свiфт
iдуть теж вiд мене, i вже  маячать  ?хнi  романтичнi  постатi,  як  голубi
дилiжанси на шляхах мо?? безумно? подорожi.
   Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же  химерний,
як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я - щасливий,  о  Марiям!
Який орган так божественно звучить у кожному нервi мо?? iстоти? Кому  так.
спiвають славу?
   Це тобi, мо? син?, вечiрн? мiсто з легенд Шехерезади. Це ж  з  тобою  я
розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово.
   - О Марiям! Ти - жiнка, й ти  пiзна?ш  радiсть  мо??  пiснi  про  синiй
вечiрнiй город.
   ...Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не  бачу:  нi
проституток, нi чорно? бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть  квакери
- не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливо? кра?ни. I я
вiрю, я безумно вiрю: це - не квадратура кола, це -  iстина,  що  буде  на
мо?му сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi  я  дивлюся,  як
мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де склика?  муедзин  до
загiрно? Мекки.
   Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у
телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторi?ю,  менi  радiсно
сказати, що тут увесь я: iз сво?ю мукою, iз сво?м "знаю", iз сво?ми трьома
кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя.
   - Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд  Шехерезади.  Liberum
arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде  тихий  азiятський
город  -  без  проституток,  без  чорно?  бiржi,  без  бруду.  I   душевна
дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли  човен  без
весел  несе  не  несе,  а  комишi  стоять  на  кордонi  зелених  лукiв   i
прислухаються.
   Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й  плебе?в
Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м'ятежно? комуни,  а  потiм
пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б'? менi в вiчi,  мов
чiтка червона пляма, що вiд слова "ярмарок".
   - О Марiям,  я  безмежно  щасливий.  Тiльки  тепер  не  забрудню  тво??
родинки, що впала на тво? слонове рамено.
   Так сказав Теодор.
   Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли  горожани
не в академiчнi колiзе?, де йшла нудота  декадансу,  де  тисячi  анемiчних
надломлених людей дивилися на бутафорiю минуло? епохи, а пiшли  до  цирку,
на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще  клуби  дiлового  будня  i
клуби наук.
   - ...Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi  я  вийду
переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не  мiг  перемогти  модернiста
Ретi.
   ...Мо?м арабескам - finis. I тобi, син? вечiрн? мiсто, надхненно спiваю
славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамва? й густий присмерк.
   Сторожкий дзвiн. Бiгають огники - такi  химернi,  мов  фiолетово-рожевi
лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над  площею  м'ятежно?  комуни
сто?ть прожектор i уперто розгляда? строкатi вiтрини  державних  крамниць.
Iду. Раптом пада? пiд ноги рiзнокольорова реклама,  i  я  згадую  чарiвний
лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на  стiнi  картини.
Це - не кiно, це - примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо  тодi
була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство.
   Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'? годинник. Iду.
   ...А за мною прожектор, трамвайнi лiхтарики, тротуарнi свiтловi плакати
й мiльйон iнших дрiбниць. I все це мчиться в химерному  колi  асоцiацiй  i
пливе,  мов  Сатурн  у  телескопi,  коли  темна  зоряна  нiч  нависла  над
обсерваторi?ю i все, що тут, на землi,  загубилось  у  хаосi  планетарного
руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.
   ...Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'? годинник. Iду.



   Я (РОМАНТИКА)

   I

   "Цвiтовi яблунi"
   З далекого туману, з тихих озер загiрно? комуни  шелестить  шелест:  то
йде Марiя. Я виходжу на  безграннi  поля,  проходжу  перевали  i  там,  де
жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.-
Тодi дума за думою, як  амазонянки,  джигiтують  навколо  мене.  Тодi  все
пропада?... Та?мнi вершники летять, ритмiчно похитуючись,  до  отрогiв,  i
гасне день; бiжить у могилах дорога,  а  за  нею  -  мовчазний  степ...  Я
одкидаю вi? i  згадую...  воiстину  моя  мати  -  втiлений  прообраз  тi??
надзвичайно? Марi?, що сто?ть  на  гранях  невiдомих  вiкiв.  Моя  мати  -
на?внiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре  пам'ятаю!).  I  мiй
неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у  лампадi  фанатизму  перед
цим прекрасним печальним образом.
   Мати каже, що я (?? м'ятежний син) зовсiм замучив себе... Тодi  я  беру
?? милу голову з нальотом срiблясто? сивини i тихо кладу на сво?  груди...
За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi  днi.
В далi з  темного  лiсу  брели  подорожники  й  бiля  синьо?  криницi,  де
розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То - молоде загiр'я.
   - Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь,  тополi  вiдходять  у
шосейну безвiсть, а за ними - лiта, роки i  моя  буйна  юнiсть.  Тодi  днi
перед грозою. Там,  за  отрогами  сизого  боку,  спалахують  блискавицi  i
накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндi?,
зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А  втiм,  за  хмарним  накипом
чути й iнший гул - ...глуха канонада. Насуваються двi грози.
   - Тривога! - Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмира? в
тузi. Мати каже: "Надходить гроза!"  I  я  бачу:  в  ??  очах  стоять  двi
хрустальнi росинки. I
   Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша  кавалерiя  з
флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а  гроза  росте,  i  мо?
мислi - до неможливости натягнутий дрiт.
   День i нiч я пропадаю в "чека".
   Помешкання  наше  -  фантастичний  палац:  це   будинок   розстрiляного
шляхтича. Химернi порть?ри, древнi вiзерунки, портрети княжо? фамiлi?. Все
це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.
   Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну  мелодiю,
що нагаду? дальнiй вокзальний рiжок.
   На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озбро?ний  татарин
i монотонне наспiву? азiятське: "ала-ла-ла".
   Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага,
княжата - в темрявi столiтнiх дубiв.
   I в цiй надзвичайнiй  суворостi  я  вiдчуваю  весь  древнiй  свiт,  всю
безсилу грандiознiсть i красу третьо? молодости минулих шляхетних лiт.
   Це чiткий перламутр на бенкетi дико? голодно? кра?ни.
   I я, зовсiм чужа людина, бандит - за одною термiнологi?ю,  iнсургент  -
за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в мо?й душi нема й  не
буде гнiву. I це зрозумiло:
   - я - чекiст, але i людина.
   Темно? ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (ма?ток  злетiв  на
гору й царить над мiстом), коли синi димки  здiймаються  над  цегельнею  й
обивателi, як мишi,- за пiдворiття, у канаре?чний  замок,  темно?  ночi  в
мойому надзвичайному кабiнетi збираються мо? товаришi. Це новий синедрiон,
це чорний трибунал комуни.
   Тодi з кожного закутка  дивиться  справжня  й  воiстину  жахна  смерть.
Обиватель:
   - Тут засiда? садизм!
   Я:
   - ...(мовчу).
   На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'?  годинник.
З темного степу доноситься глуха канонада.
   Мо? товаришi сидять за широким  столом,  що  з  чорного  дерева.  Тиша.
Тiльки дальнiй  вокзальний  рiжок  телефонного  апарату  знов  тягне  свою
печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.
   Мо?х товаришiв легко пiзнати:
   доктор Тагабат,
   Андрюша,
   третiй - дегенерат (вiрний вартовий на чатах).
   Чорний трибунал у повному складi.
   Я:
   - Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!
   З  давнiх  поко?в  виходять  льока?  i  також,  як  i  перед   князями,
схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i  ставлять  на  стiл  чай.
Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.
   Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу  не  сила  досягти  навiть
чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi -  тьма.  I
тут - тьма: електричну  станцiю  зiрвано.  Доктор  Тагабат  розвалився  на
широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину  й  надто
високий лоб. За ним iще далi в тьму - вiрний  вартовий  iз  дегенеративною
будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:
   - у дегенерата - низенький лоб, чорна копа  розкуйовдженого  волосся  й
приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагаду? каторжника, i я думаю, що вiн не
раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнально? хронiки.
   Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i  зрiдка  тривожно
погляда? на доктора. Я знаю, в чому справа.
   Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди,  в
"чека", проти його кволо? волi. I Андрюша,  цей  невеселий  комунар,  коли
треба енергiйно розписатись пiд темною постановою -
   - "розстрiлять",
   завше мнеться, завше розпису?ться так:
   не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить,  а  зовсiм
незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський i?роглiф, хвостик.
   Я:
   - Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гада?те?
   Доктор (динамiчно):
   - Розстрiлять!
   Андрюша трохи перелякано  дивиться  на  Тагабата  й  мнеться.  Нарештi,
тремтячи i непевним голосом, каже:
   - Я з вами, докторе, не згодний.
   - Ви зi мною не згоднi? - i грохот хриплого реготу  покотився  в  темнi
княжi поко?.
   Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi
зда?ться, що я йду в холодну  трясовину.  Прудкiсть  мо??  мислi  доходить
кульмiнацiй.
   I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ мо?? матерi...
   - ..."Розстрiлять"???
   I мати тихо, зажурено дивиться на мене.
   ...Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить  мiдь:  то  б'?
годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха  канонада.
Передають у телефон: нашi пiшли  в  контратаку.  За  порть?рою  в  скляних
дверях сто?ть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи
й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть.  В  городi  тиша  й
мовчазний передзвiн серць.
   ....Доктор Тагабат нажав кнопку.
   Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть
його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.
   Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi  скрада?ться  туди,  де
сидить доктор Тагабат i вартовий. В ?хнiх руках пляшки  з  вином,  i  вони
його п'ють пожадливо, хижо.
   Я думаю "так треба".
   Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все порива?ться щось
сказати. Я знаю, що вiн дума?: вiн хоче сказати, що так  нечесно,  що  так
комунари не роблять, що це - бакханалiя i.т. д. i т. п.
   Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!
   Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим  порожню  пляшку  й
чiтко написав сво? прiзвище пiд постановою -
   - "розстрiлять",-
   мене раптово взяла  розпука.  Цей  доктор  iз  широким  лобом  i  бiлою
лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,- це  ж  вiн  i  мiй
безвихiдний хазя?н, мiй .звiрячий iнстинкт.  I  я,  главковерх  ,  чорного
трибуналу комуни,- нiкчема в його  руках,  яка  вiддалася  на  волю  хижо?
стихi?.
   "Але який вихiд?"
   - Який вихiд?? - I я не бачив виходу.
   Тодi проноситься передi  мною  темна  iсторiя  цивiлiзацi?,  i  бредуть
народи, i вiки, i сам час...
   - Але я не бачив виходуi
   Воiстину правда була за доктором Тагабатом.
   ...Андрюша поспiшно робив свiй хвостик  пiд  постановою,  а  дегенерат,
смакуючи, вдивлявся в лiтери.
   Я подумав: "коли доктор - злий генiй, зла моя воля,  тодi  дегенерат  ?
палач iз гiльйотини".
   Але я подумав:
   - Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн  палач?  Це  ж  йому,  цьому  вартовому
чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.
   I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загiрно? Марi?,
i застигала, у тьмi чекаючи.
   ...Свiчi танули.
   Суворi постатi князя й княгинi пропадали  в  синiм  туманi  цигаркового
диму.
   ...До розстрiлу присуджено,
   - шiсть!
   Досить! На цю нiч досить!
   Татарин знову тягне сво? азiятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на порть?ру,
на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат i  вартовий  п'ють
старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду
по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.
   Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не  буде,  що
даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в  далекий  сiверкий
край. Город прича?вся. Тьма.
   Темним волохатим силуетом сто?ть на сходi княжий ма?ток, тепер - чорний
трибунал комуни.
   Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую,  що  шiсть  на  мо?й
совiстi.
   ...Шiсть на мо?й совiстi?
   Нi, це неправда. Шiсть сотень,
   шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв -
   тьма на мо?й совiстi!!!
   - Тьма?
   I я здавлюю голову.
   ...Але знову передi  мною  проноситься  темна  iсторiя  цивiлiзацi?,  i
бредуть народи, i вiки, i сам час...
   Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й  жагуче
благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i  вартовим
iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на
схiдний волохатий силует.
   ...Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до  самотнього  домика,  де
живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сара?м  палахкотять  блискавицi  й
чути гуркiт задушеного грому.
   Тьма!
   Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.
   ...Ти спиш?
   Але мати не спала.
   Вона пiдходить до мене, бере мо? стомлене обличчя в сво?  сухi  старечi
долонi й схиля? свою голову на мо?  груди.  Вона  знову  каже,  що  я,  ??
м'ятежний син, зовсiм замучив себе.
   I я чую на сво?х руках ?? хрустальнi росинки.
   Я:
   - Ах, як я втомився, мамо!
   Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на мо? зморене  обличчя.  Потiм
становиться бiля тускло? лампади й зажурено дивиться на  образ  Марi?.-  Я
знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: ?й незноснi нашi тривоги  й  хиже
навколо.
   Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:
   -  Хиже  навколо?  Хiба  мати  смi?  думати  так?  Так  думають  тiльки
версальцi!
   I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда,  що  нiяко?  матерi
нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.
   - Фантом? - знову здригнув я.
   Нi, саме це - неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя  мати  не  фантом,  а
частина мого власного злочинного "я", якому я даю  волю.  Тут,  у  глухому
закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець сво?? душi.
   I тодi в твариннiй екстазi я заплющую  очi  i,  як  самець  напровеснi,
захлинаюсь i шепочу.
   - Кому потрiбно знати деталi мо?х переживань? Я справжнiй комунар.  Хто
посмi? сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?
   Тускло  горить  лампада  перед  образом  Марi?.  Перед   лампадою,   як
рiзьблення, сто?ть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову
гладить тихий голубий сон.

   II

   ...Нашi назад: з позицi? на позицiю: на  фронтi  -  панiка,  в  тилу  -
панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам  кинусь  у  гарматний
гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.
   Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд
стiнами города. Цi  мутнi  чутки  ширяться  з  кожним  днем  i,  як  змi?,
розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.
   Менi доносять:
   - Iдуть глухi нарiкання.
   - Може спалахнути бунт.
   Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i мо? вiрнi агенти  ширяють  по
заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже  невинний  обивательський
хлам.
   ...А канонада все ближче й  ближче.  Частiш  гонцi  з  фронту.  Хмарами
збира?ться пил i сто?ть  над  городом,  покриваючи  мутне  вогняне  сонце.
Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики,
проносяться кавалеристи.
   Тiльки бiля чорного трибуналу комуни сто?ть гнiтюча мовчазнiсть.
   Так:
   будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!
   Так:
   вже чують версальцi, як у гулкiй i  мертвiй  тишi  княжого  ма?тку  над
городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:
   -_ Штаб Духонiна!
   ...А  ранки  цвiтуть  перламутром  i  падають  вранiшнi  зорi  в  туман
дальнього бору.
   ...А глуха канонада росте.
   Росте передгроззя: скоро буде гроза.
   ...Я входжу в княжий ма?ток.
   Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у  кутку.
Потiм Андрюша пiдходить до мене й на?вно печально каже:
   - Слухай, друже! Одпусти мене!
   Я:
   - Куди?
   Андрюша:
   - На фронт. Я бiльше не можу тут.
   Ага! Вiн бiльше не може! I в менi  раптом  спалахнула  злiсть.  Нарештi
прорвалось. Я довго стримував себе.- Вiн хоче на фронт?  Вiн  хоче  подалi
вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як
голуб? Вiн менi вiдда? "сво? право" купатися в калюжах крови?
   Тодi я кричу:
   - Ви забува?тесь! Чу?те?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно
розстрiляю.
   Доктор Тагабат динамiчно:
   - Так його! так його! - i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих
кiмнат.- Так його! так його!
   Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.
   Доктор сказав:
   - Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!
   Я:
   - Хто на черзi?
   - Дiло N 282.
   Я:
   - Ведiть.
   Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.
   (Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша - i ми грiшили:  я
й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей  дегенерат,
завше був солдатом революцi?, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки
й закопували розстрiляних).
   ...Порть?ра роздвинулась, i в  мiй  кабiнет  увiйшло  дво?:  женщина  в
траурi й мужчина в  пенсне.  Вони  були  остаточно  наляканi  обстановкою:
аристократична розкiш, княжi  портрети  й  розгардiяш  -  порожнi  пляшки,
револьвери й синiй цигарковий дим.
   Я:
   - Ваша фамiлiя?
   Зет!
   - Ваша фамiлiя?
   - Iгрек!
   Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у  безпардонно-плаксивий  тон:
вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.
   Я:
   - Де вас забрали?
   - Там-то!
   - За що вас забрали?
   - За те-то!
   Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання  в  такий  тривожний
час уночi на приватнiй квартирi?
   Ага, ви теософи! Шука?те правди!..  Ново??  Так!  Так!..  Хто  ж  це?..
Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель  свiту?..  Так!  Вас  не  задовольня?  нi
Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам  чорт!..  Ага,  розумiю:
треба заповнити порожн? мiсце...
   Я:
   - Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месi??
   Мужчина й женщина:
   - Так!
   Я:
   - Ви гада?те, що  цей  психологiчний  кризис  треба  спостерiгати  i  в
?вропi, i в Азi?, i по всiх частинах свiту?
   Мужчина й женщина:
   - Так!
   Я:
   - Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не  зробите  цього  Месiю  з
"чека"?
   Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд.  Суворi  портрети  князя  й
княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi  гудки  з
вокзалу. Ворожий панцерник насiда? на нашi станцi? - передають у  телефон.
З города долiта? гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.
   ...Мужчина впав на колiна й просив милости. Я  з  силою  штовхнув  його
ногою - i вiн розкинувся горiлиць.
   Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.
   Женщина сказала глухо й мертво:
   - Слухайте, я мати трьох дiтей!..
   Я:
   - Розстрiлять!
   Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.
   Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом  випив.  Потiм
положив на холодне чоло руку й сказав:
   - Далi!
   Увiйшов  дегенерат.  Вiн  радить  менi  одложити   дiла   й   розiбрати
позачергову справу:
   - Тiльки-но привели з  города  нову  групу  версальцiв,  зда?ться,  всi
черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.
   Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був  у  тiм  станi,  який
можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.
   Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.
   Я пiдiйшов до вiкна й сказав:
   - Ведiть!
   ...В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я  це
вiдчував. Я дивився  на  город.  Вечорiло  -  Я  довго  не  повертався,  я
смакував: всiх  ?х  через  двi  години  не  буде!  -  Вечорiло.-  I  знову
передгрозовi блискавицi рiзали кра?вид. На  дальному  обрi?  за  цегельнею
пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро - це передають у телефон.
На пустельних трактах зрiдка виростають обози й  поспiшно  вiдступають  на
пiвнiч. В  степу  стоять,  як  дальнi  богатирi,  кавалерiйськi  сторожовi
загони.
   Тривога.
   В городi крамницi забитi. Город мертвий  i  йде  в  дику  середньовiчну
даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло.
Потiм гаснуть, пропадають.
   Але менi треба спiшити! За мо?ю спиною група черниць! Ну да, менi треба
спiшити: в пiдвалi битком набито.  Я  рiшуче  повертаюсь  i  хочу  сказати
безвихiдне:
   - Роз-стрi-лять!
   але я повертаюсь i бачу -  прямо  передi  мною  сто?ть  моя  мати,  моя
печальна мати з очима Марi?.
   Я в тривозi метнувся вбiк: що це - галюцинацiя? Я  в  тривозi  метнувся
вбiк i скрикнув:
   - Ти?
   I чую з натовпу женщин зажурне:
   - Сину! мiй м'ятежний сину!
   Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився  рукою  за  крiсло  й
похилився.
   Але в той же момент регiт  грохотом  покотився,  бухнувся  об  стелю  й
пропав. То доктор Тагабат:
   - "Мамо"?! Ах ти,  чортова  кукло!  Сiсi  захотiв?  "Мамо"?!!  Я  вмить
опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
   - Чорт! - i кинувся на доктора.
   Але той холодно подивився на мене й сказав:
   - Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з  "мамою"  (вiн
пiдкреслив "з мамою"), як умiв розправлятися з iншими.
   I мовчки одiйшов.
   ...Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв  перед  мовчазним  натовпом
черниць iз  розгубленими  очима,  як  зацькований  вовк  (Це  ,я  бачив  у
гiгантське трюмо, що висiло напроти).
   Так! - схопили нарештi й другий кiнець мо?? душi! Вже не пiду я на край
города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:
   - нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось мо? власне "я".
   I я голови не загубив.
   Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже  я,  солдат  революцi?,
схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й  ганебно  зраджу
комуну?
   ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:
   - Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.
   Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.
   Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:
   - Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким ма?те дiло? Чи не хочете
й ви в штаб Духонiна... з цi?ю сволоччю! - я махнув рукою в бiк, де стояла
моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.
   ...Я за собою нiчого не почув.
   ...Вiд ма?тку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках  передгрозового
душного вечора. Канонада  росла.  Знову  спалахували  димки  над  дальньою
цегельнею. За курганом грохотали  панцерники:  то  йшла  мiж  ними  рiшуча
дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.
   Я йшов у нiкуди. Повз  мене  проходили  обози,  пролiтали  кавалеристи,
грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у  пилу,  i  вечiр  не  розрядив
заряду передгроззя. i
   Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою  на  сво?х
погорблених плечах.
   Я йшов у нiкуди.

   III

   ...Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як  я
зроблю.
   Я знав i тодi, коли покинув ма?ток. Iнакше я не вийшов би так швидко  з
кабiнету.
   ...Ну да, я мушу бути послiдовним!
   ...I цiлу нiч я розбирав дiла.
   Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували  короткi  й
чiткi пострiли:
   - я, главковерх чорного  трибуналу  комуни,  виконував  сво?  обов'язки
перед революцi?ю.
   ...I хiба то моя вина, що образ мо?? матерi не покидав мене в цю нiч нi
на хвилину?
   Хiба то моя вина?
   ...В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:
   - Слухай! Дозволь ?? випустити!
   Я:
   - Кого?
   - Твою матiр!
   Я:
   (мовчу).
   Потiм почуваю, що менi до болю  хочеться  смiятись.  Я  не  витримую  й
регочу на всi кiмнати.
   Андрюша суворо дивиться на мене.
   Його рiшуче не можна пiзнати.
   - Слухай. Навiщо ця мелодрама?
   Мiй на?вний  Андрюша  хотiв  бути  на  цей  раз  проникливим.  Але  вiн
помилився.
   Я (грубо):
   - Провалiвай!
   Андрюша й на цей раз зблiд.
   Ах, цей на?вний комунар остаточно нiчого не розумi?. Вiн  буквально  не
зна?, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн  нiчого  не  бачить  за
мо?м холодним дерев'яним обличчям.
   Я:
   - Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
   Андрюша:
   - Слухай!..
   Я:
   -_ Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
   В цей  момент  над  ма?тком  пронiсся  з  шипiнням  снаряд  i  недалеко
розiрвався. Забряжчали вiкна, i  луна  пiшла  по  гулких  порожнiх  княжих
кiмнатах.
   В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за  три  верстви.
Козачi роз'?зди показались бiля станцi?: iнсургенти вiдступають.-  Кричить
дальнiй вокзальний рiжок.
   ...Андрюша вискочив. За ним я.
   ...Курiли далi. Знову  спалахували  димки  на  горизонтi.  Над  городом
хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна  курява
мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги  фантастичнi  хуртовини,
бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi  й  знову  мчали  i
мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
   ...А тут бухкали  гармати.  Летiли  кавалеристи.  Вiдходили  на  пiвнiч
тачанки, обози.
   ...Я забув про все. Я нiчого не чув i - сам не пам'ятаю, як я попав  до
пiдвалу.
   Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало  порожньо.  Я
пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв  зиркнути  в  невеличке  вiконце,  де
сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -
   - дегенерат.
   - От так стража! Всi повтiкали!.. хi... хi...
   Я:
   - Ви?
   Вiн:
   - Я? О, я! - i постукав пальцем по дверях.
   Так, це був вiрний пес революцi?. Вiн стоятиме на чатах i не пiд  таким
огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi:
   - "це сторож мо?? душi" - i без мислi побрiв на мiськi пустирi.
   ...А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено.  Мусiли  йти  на
пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi,
i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних
закутках пiдворiть.
   ...Але що ж я?
   ...Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка,
   i я остаточно збився з нiг!
   Палили   документи.   Одправляли   партi?   заложникiв.   Брали   решту
контрибуцiй...
   ...Я остаточно збився з нiг!
   ...Але раптом виринало обличчя мо?? матерi, i я знову  чув  зажурний  i
впертий голос.
   Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту.  I  знову
вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.
   ...Чорний трибунал комуни збира?ться до побiгу.  Навантажують  пiдводи,
бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник
завмира? в глибинi бору й затриму? з правого флангу ворожi полки.
   ...Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi  й  п'?
вино. Вiн мовчки стежить за мо?ми наказами й зрiдка iронiчно  погляда?  на
портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нерву? й
непоко?ть.
   ...Сонце  зайшло.  Кона?  вечiр.  Надходить   нiч.   На   валах   iдуть
перебiжники, i  одноманiтно  вiдбива?  кулемет.  Пустельнi  княжi  кiмнати
завмерли в чеканнi.
   Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.
   Я рiзко кажу:
   - Докторе Тагабат! через  годину  я  мушу  лiквiдувати  останню  партiю
засуджених. Я мушу прийняти отряд.
   Тодi вiн iронiчно й байдуже:
   - Ну, i що ж? Добре!
   Я хвилююсь, але доктор ?хидно дивиться на мене й усмiха?ться.- О,  вiн,
безперечно, розумi?, в чому справа! Це ж у цiй партi? засуджених моя мати.
   Я:
   - Будь ласка, покиньте кiмнату!
   Доктор:
   - Ну, i що ж? Добре!
   Тодi я не. витримую й шаленiю.
   - Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!
   Але голос мiй зрива?ться, i менi булька? в горлi. Я  пориваюся  схопити
мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе  жалким,
нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й
жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
   ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
   Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний  портрет
княгинi.
   Тьма.
   ...Конвой!
   Вартовий увiйшов i доложив:
   - Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.
   ...Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив  по  тихих  голубих
потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над
безоднею.
   ....В городi стояла енергiйна перестрiлка.
   ...Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.
   Я нiколи не  забуду  цi??  мовчазно?  процесi?  -  темного  натовпу  на
розстрiл.
   Позаду рипiли тачанки.
   Авангардом - конвойнi комунари, далi - натовп черниць, в авангардi - я,
ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.
   ...Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу  жодна  черниця
не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.
   Я йшов по дорозi, як тодi - в нiкуди, а збоку мене брели  сторожi  мо??
душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.
   Зате я вiдчував:
   - там iшла моя мати
   з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою.
   Я гладив ?? милу голову з нальотом срiблясто? сивини.
   Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до  болю
хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного
трибуналу комуни.
   ...Я здавив голову й пiшов по мертвiй  дорозi,  а  позаду  мене  рипiли
тачанки.
   Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос мо?? матерi?
   I знову я пiзнаю себе нiкчемною  людиною  й  пiзнаю:  десь  пiд  серцем
нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi -  так,
як у дитинствi, на теплих грудях.
   I спалахнуло:
   -_ невже я веду ?? на розстрiл?
   Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?
   Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть - хижа  й  жорстока,
як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як  сама
смерть.
   ...Але, може, це помилка? '
   Може, треба iнакше зробити?
   -Ах, це ж боюнство,  легкодухiсть.  ?сть  же  певне  життьове  правило:
еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся  саме  так,  а  не
так!.. I якi можуть бути помилки?
   Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але  це  була  й
?дина дорога до загiрних озер невiдомо? прекрасно? комуни.
   ...I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй
дорозi.
   ...Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю,  як  розставляли
черниць, я пам'ятаю:
   до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:
   - Ваша мати там! Робiть, що хочете!
   Я подивився:
   - з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.
   ...Мiсяць стояв у  зенiтi  й  висiв  над  безоднею.  Далi  вiдходила  в
зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч  маячiв  сторожовий  загiн
мойого батальону. I в цей  момент  над  городом  знявся  рясний  вогонь  -
перестрiлка знову била  тривогу.  То  вiдходили  iнсургенти,-  то  помiтив
ворог.- Збоку розiрвався снаряд.
   ...Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньо? постатi.  I
тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.
   I тодi ж, пам'ятаю -
   з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудiв лiс.
   Метнувся вогонь - раз,
   два-
   i ще - удар! удар!
   ...Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!
   Але я йду i йду, а одинока постать мо?? матерi все там же. Вона сто?ть,
звiвши руки, i зажурно дивиться на  мене.  Я  поспiшаю  на  це  зачароване
неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.
   Навкруги - пусто. Тiльки мiсяць лл? зелений свiт з пронизаного  зенiту.
Я  держу  в  руцi  мавзера,  але  моя  рука  слабi?,  i  я  от-от  заплачу
дрiбненькими сльозами, як  у  дитинствi  на  теплих  грудях.  Я  пориваюся
крикнути:
   - Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе.  I  рiже  мiй  мозок
невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я  (??  м'ятежний  син)
зовсiм замучив себе.
   ...Що це? невже знову галюцинацiя?
   Я вiдкидаю голову.
   Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти
сво?? матерi й дивився на не?.
   Вона мовчала.
   ...Панцерник заревiв у бору.
   Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.
   ...Тодi я  у  млостi,  охоплений  пожаром  яко?сь  неможливо?  радости,
закинув руку за шию сво?? матерi й притиснув ?? голову  до  сво?х  грудей.
Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.
   Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.
   Я положив ?? на землю  й  дико  озирнувся.--  Навкруги  було  порожньо.
Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.- Недалеко грохотiли орудiя.
   ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях  я  щось
забув.
   "От дурень!" - подумав я.
   ...Потiм скинувся:
   - Де ж люди?
   Ну да, менi треба спiшити до свойого  батальйону!  -  I  я  кинувся  на
дорогу.
   Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.
   Я здригнув i побiг до трупа матерi.
   Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно  було
мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
   Тодi я звiв цю безвихiдну голову й  пожадливо  впився  устами  в  бiлий
лоб.Тьма.
   I раптом чую:
   - Ну, комунаре, пiдводься!
   Пора до батальйону!
   Я зиркнув i побачив:
   - передi мною знову стояв дегенерат.
   Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! - Тодi я  поправив  ремiнь
свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
   ...В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти.  Я  бiг  туди,
здавивши голову.
   ...Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо  вмирав  мiсяць  у
пронизаному  зенiтi.  З  заходу  насувалися  хмари.  Iшла   чiтка,   рясна
перестрiлка.
   ...Я зупинився серед мертвого степу:
   - там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрно? комуни.



   СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ

   I

   ...Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже  брiв  тихий
провiнцiальний свiтанок.
   "Ну, пора",- подумала я й вийшла з кiмнати.
   Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав  кiнь.  Мама  плакала  й
казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо,  мовляв,  ?хати
кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама  прожила  свiй  вiк  у  чотирьох
стiнах нашого бiленького домика, i для  не?  все,  що  простяга?ться  далi
Загадайського мосту, все було темною й  страшною  загадкою.  Я  поцiлувала
маму й сказала ?й, що я все-таки не можу зостатися  дома.  Невже  вона  не
уявля? собi, як мене тягне в даль?  Невже  вона  бачить  тут  самодурство.
Пам'ятаю, я схопила ?? в обiйми й майже простогнала:
   - Моя ти милуська! Милу-усько!
   Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз
поцiлувала ??. Потiм узяла букет квiтiв iз  нашо?  маленько?  оранжере?  й
сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер  i  голосно  закукурiкав.
Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я  сказала
?хати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: "Навiки".
Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по  щоцi.  Але
хiба можна було вiдмовитися вiд цi?? по?здки?
   Пам'ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу.  Коли  менi  було
щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму  до  церкви,  щоб  стати  десь  у
темному закутку й прислухатися до та?много шамотiння.
   Бабуся розповiдала менi  про  катакомби,  i  здавалось,  що  я  стою  в
катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море
трав, що хлюпотiло  за  рiкою,  я  безумно  любила  вечоровi  кучугури,  i
червiнькову шелюгу, i димки над  нашою  оселею.  Але  я  ненавидiла  наших
провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини,  i
завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь  у  далеких  краях.
Колись небiжчик-брат  (вiн  був  страшенний  мрiйник,  i  вiн  загинув  на
барикадах), колись вiн патетично декламував менi.
   - Б'янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато  нас,  очевидно,
не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чека? нас не смерть,  а
якесь надзвичайне безсмертя.
   Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про  невiдомий  фантастичний
край. Я довго слухала його, i перед мо?ми очима виростало химерне коло,  i
я вже бачила  внутрiшнiми  очима  нових  людей  яко?сь  iдеально?  кра?ни.
Пам'ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була
ще дитиною) i сказала надхненно:
   - Клянусь тобi, брате!
   Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба  говорити,  i  вiн
зрозумiв мене.
   Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не  було),  що  прийшла
якась нова дичавина, i над нашою провiнцi?ю зашумiла  модернiзована  тайга
азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити,
що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.
   Очевидно, i це змiцнювало мо? бажання полетiти  кудись,  до  того  ж  i
журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже  не
могла спокiйно слухати ?хнього крику. Ця весна так затривожила мене,  нiби
я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.
   Я не оглядалася назад i вже не бачила (це  вiзниця  менi  говорив),  як
мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив
менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i  здивовано  подивився  на
мене.
   - Кукурiку,- стояло менi в ушах, але коник бiг жваво,  i  жваво  курiла
дорога.
   Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм  ми  залишили  за
собою й комсомольський клуб.  "Ах  ти,  клуб,  ти  мiй  клуб,  зелененький
клубе",- подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашо? оселi я обминала  з  якоюсь
полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче  вiдмовилася
вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А  я
стояла осторонь от чому. Я пам'ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло
в часи горожансько? вiйни, i частенько  десь  у  закутку  прославляла  цих
незнаних геро?в. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть,
i дiвчата, що  йшли  туди,  вже  з  п'ятнадцяти  рокiв  робились  "чесними
давалками"- так у нас називали ?х. Я прилюдно  говорила  про  це,  i  мене
називали реакцiонеркою. Пам'ятаю, тiльки один комунар, що раптово  при?хав
у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись:
   - В чому справа, хлоп'ята,- сказав вiн,- хiба вона неправду говорить?
   ...На нас почала наступати синя  полоска  далекого  лiсу.  З  боку  вже
розправляло сво? малиновi крила золоте, як i завжди,  невiдоме  сонце.  Ми
раптом по?хали поволi: попереду нас iшла отара  овець,  i  йшов  пастушок.
Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось  сумне,
i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала ?хати скорiш - i коник  знову
побiг. За ним побiг i ранковий вiтрець.
   - Гоп! Гоп! Гоп! - кричала я.
   Потiм пiдставляла вiтровi сво? молодi груди, i  вiтер  ?х  лоскотав.  Я
реготала й реготала всю дорогу до само? станцi?.  Але  вiзницi  так  i  не
сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр'ю, а вiтер
мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд  нього.
Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе  небо,  що  вже
мiльйони вiкiв хоронить у собi та?мницю  найпрекраснiшого  й  найчистiшого
зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу  дорогу  тривожила
мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала  Марiю
Кочубей.
   На станцiю ми при?хали, коли вже  зовсiм  стемнiло.  Я  купила  квиток,
поцiлувала вiзницю (вiн  страшенно  здивувався)  i  взяла  з  возика  свiй
маленький пакунок.
   "Саме тепер навiки" - прийшла менi  мисль,  бо  вiзниця  був  останньою
близькою людиною.
   Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що
цей бiль був сильний  i  справжнiй,  саме  тому  пiзнала  себе  найщирiшою
людиною.
   "Очевидно, теличка нездiбна пережити цього" - промайнуло менi в головi,
i я почала фiлософствувати.
   Це, звичайно, була страшенно на?вна фiлософiя, бо я тодi  знайома  була
(i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона  менi  зовсiм  не  шкодила  i
навiть бiльше того: тiльки через не? я дiставала собi заспоко?ння.
   ...Вiзниця давно вже зник зi сво?м  возиком  за  кучугурами,  а  я  все
стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за  пiвгодини  опам'яталась.  Треба
було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й  пiшла  на  темний  станцiйний
силует.
   Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь  чужi
люди. Трохи пахло  прiсним  запахом,  бо  вiдцiля,  зда?ться,  за  дев'ять
верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь,  нашi  дiвчата
пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мо?
спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за  комольську  леваду.  I  менi
здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто зна? вишневооку Укра?ну - цей
химерний край диких i темних дорiг до романтично? комуни. Я знову  згадала
Марiю Кочубей.
   Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi  й
вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцi?)  i
уважно подивився менi в очi.  Потiм  iз  степу  прилетiв  потяг,  заревiв,
зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в  степ  -  туди,  де  сто?ть  наш
бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi
провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у
вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I  тiльки,
коли потяг заревiв i  рушив,  я  в  останнiй  раз  уклонилась  напiвтемнiй
степовiй станцi?. Силуети будiвель промайнули перед мо?ми очима й  зникли.
Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк
мiй такий коротенький, як носик горобчика.
   - Тра-та-та! - одбивали колеса.
   Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався,  але  я
не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене  вже  не
цiкавили. Пам'ятаю, я  всю  дорогу  безумствувала:  мислi  шалено  летiли,
наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли  не  вiдбитися  на  мо?м
обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.
   На третiй день я була в Z.

   II

   Коли йшла з вокзалу, менi було страшенно весело.  Я  оглядала  вiтрини,
автобуси, трамва?, а менi казали збоку:
   - Подивiться, яка пейзаночка!
   Iшла по великiй вулицi й раптом  попала  на  ринок.  Стояли  селянки  з
клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти.  Потiм  довго
блукала по городу й зовсiм незчулась,  як  прийшов  синiй  мiський  вечiр.
Пам'ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) i взяла ??
на губи. Я взяла ?? необережно, бо рожевий сiк  потiк  i  зробив  менi  на
блузцi рожеву пляму. Це було непри?мно, i я посiпала себе за вухо.
   Коли вечiр заглибився, тодi по вулицi пiшли проститутки. Вони страшенно
лаялися, так що менi кiлька разiв почервонiли ушi. I я нiколи б не знайшла
в цьому городi свою Лiзбет, коли б не випадок.
   Стояв лiтнiй сад, а бiля нього рекламний плакат. Тодi вискочив  хлопчик
i  закричав  менi  в  обличчя:  "Бути-тути!   трап-трап!"   Потiм   почали
пiд'?жджати фаетони,  спалахнув  люкс,  i  вечiрн?  небо  зробилось  таким
синiм-синiм, я пiшла в лiтнiй сад, з'?ла там на п'ять копiйок  морозива  й
звернула на алею "Синього кабачка". Там я й  зустрiла  Лiзбет.  По  дорозi
товаришка потрiпала мене по тазовi й сказала:
   - Як гарно, як гарно, що ти при?хала!
   З Лiзбет я товаришувала ще з шкiльного часу й нiколи не  губила  з  нею
зв'язкiв.  Вона  мене  страшенно  любила.  Лiзбет  працювала  в   установi
машинiсткою й обiцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристро?ти й мене.
   Але як вона зробить це, коли я  в  цьому  нiчого  не.  розумiю?  Лiзбет
зареготала й запевнила, що за мiсяць або за пiвтора з мене буде  робiтниця
"на ять". I дiйсно: за 'мiсяць я вже була машинiсткою "на ять".  Я  навiть
сама здивувалась, як скоро це вийшло, i  ми  з'ясували  такий  успiх  мо?м
неабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й  сказала,  що  я
мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти.
   - Для чого це? - спитала я.
   Вона ще раз зареготала й назвала  мене  на?вною.  Невже  я  й  досi  не
домiркувалась,  що  мо?м  обличчям  i  мо?ю  фiгурою  можна   цiлий   свiт
перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала  подивитися  на
себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить  менi  продати  сво?  тiло?
Лiзбет почала запевняти, що нiякого  тут  продажу  нема:  на  мене  будуть
дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет
по?хала до тьотi й залишила менi свою квартиру.
   - Ну, прощай,- сказала вона.- Може, ще колись  побачимось.  Вiкно  мо??
кiмнати виходило з пiдвалу в невеличкий дворик,  де  стояла  стара  зелена
альтанка. Я любила сидiти бiля нього й дивитися на клаптик голубого  неба:
воно  було  тут  таке  надзвичайне,  нiби   всю   його   радiсть   природа
сконцентрувала в цьому закутку.  Тут,  бiля  цього  вiкна,  я  так  багато
передумала, скiльки, очевидно, менi вже не прийдеться думати. Я думала про
химерну даль, що потягла мене з рiдного краю, i думала, що до не? - ах, як
далеко! Власне, в Z я не сподiвалась найти  ??,  але  вiрила,  що  в  Z  я
зустрiнусь з якимсь великим чоловiком, i тодi станеться чудо.
   Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди  очi  дивляться.  Тодi
городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на
край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила
нiч. Я зупинялась на якомусь курганi  й  згадувала  "Пiсню  Нiбелунгiв"  i
юнака Зiгфрiда й думала, що для  нашо?  кра?ни  примiтивний  "Кобзар",  як
Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго  споглядала,  i  менi  здавалось,  що
якась невiдома сила насува?ться на мене. За кiлька годин  я  йшла  додому,
лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй  баштi  бив
годинник:
   - Бов! Бов!
   ...Отже, в сво?й установi  я,  очевидно,  була  одинокою.  Коли  правду
говорити, то тiльки в машинцi я находила  свого  друга.  Один  час  я  так
полюбила ??, що вона навiть снилася менi. I снилось менi  так,  нiби  вона
зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мо?  запитання  вiдповiда?  таким
теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на ?? лiтери, i  валок
щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери  й  вистукували
так зажурено, начеб потяг  летiв  у  невiдомий  край.  Тодi  знову  бачила
дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки.
   - Ах ти,  дружечок  мiй,-  говорила  я  iнодi,  виймаючи  з  не?  якусь
iнструкцiю для дiловода Кука.
   Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене  на  посаду.  Вiн  був  дуже
спокiйною  людиною,  носив  чистенький  костюм  i  завжди  мав  на  головi
прилизаний продiл. Вiн  мало  чим  вiдрiзнявся  вiд  гоголiвських  геро?в.
Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого  "к"  (Кук)  робив  униз  розчерк,
подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку  на  той
чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й  робив  язиком  незрозумiлий
звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i  в  усякому  разi  не
вiдповiдав дрiбному обличчю.
   Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк,  i  саме
цим я й хочу  з'ясувати  його  шалену  любов  до  молоденьких  машинiсток.
Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав  сво?ми  маленькими  олив'яними
очима. Ця "гра" робила з нього майже мавпу,  але  вiн  цього  не  помiчав.
Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив  такою  мовою,  нiби
шаржував когось.
   - Яка краса,- говорив вiн менi,- iти з красунею в парку, припустiм (Кук
натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе.
   Менi було дуже непри?мно вислухувати цю парикмахерську пошлятину,  i  я
поспiшала вiд нього вiдiйти.
   Але  тодi  в  коридорi   я   обов'язково   зустрiчалась   iз   сiроокою
журналiсткою. Це була досить-таки при?мна жiнка, але вона нiколи не давала
спокою мо?м рукам. Проходячи повз мене,  сiроока  журналiстка  обов'язково
зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: "Чи не  дозволю  я
?й iще раз "ущипнути" Б'яночку". Я ?й, звичайно не дозволяла,  i  все-таки
на мо?й руцi було кiлька синцiв, i  навiть  був  один  синець  на  правому
грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька  мiсяцiв  у
цьому остаточно переконалась.
   - Я примушена буду,- говорила я ?й колись,- звернутися до мiсцевкому.
   Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно
знаю, що ти "ябеда" (вона так i сказала - "ябеда")... Але що я могла ?й на
це вiдповiсти?
   Отже, залишалась тiльки ?дина жiнка, що з нею я  почувала  себе  досить
спокiйною. Я говорю про  товаришку  Уляну,  комунiстку,  жiнку  колишнього
комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в  одному  будинку,  i,  коли  я
приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й  прохала  дозволу
зайти. Я казала "прошу" - i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти
мене, що в не? страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому
завжди заспокоювала ??: мовляв, нiчого подiбного нема, вона  не  така  вже
некрасива, як це ?й зда?ться. Я говорила, що в не?, наприклад,  i  волосся
прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi  мною  й  дуже
сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене.
   Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не ??, а себе, i нiби
некрасива не вона, а я.
   Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона  була
досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну сво?му обличчю й сво?й
фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою  й  до  того  з  перебитим
носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я  ?й  з  охотою  допомагала  в
цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна  дуже  погано  живе  iз  сво?м
чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила.
   - Бiдний, бiдний товариш Бе,- тiльки зрiдка проривалось ?й, i тодi вона
глибоко зiдхала.
   Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло мо?х знайомих. Всi цi люди
були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними  до  мене,
i, очевидно, не могли допомогти  менi  вийти  з  того  зачарованого  круга
дичавини, що загородив менi якусь та?мну даль.
   Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб
я пiшла з ним  обiдати.  Вiн  говорив:  "Позаяк"  (вiн  так  i  говорив  -
"позаяк") йому видавали аванс й "позаяк" сьогоднi  день  його  народження,
вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку
пива. Я погодилась - i ми пiшли. Ми пiшли в б'?ргалку, сiли  за  столик  i
замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i  стояв  дим.  Пахло  п'яним
запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п'янив голову.  Оркестра
грала щось похабне з яко?сь похабно? оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук
почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще  чотири  пляшки.  Тодi  дiловод
почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про сво? нещасне життя. Його
нещастя було в тому, що на нього  мало  уваги  звертало  начальство  й  не
давало йому вищо? посади, а "позаяк" вiн хотiв бути управдiлом,  то  "така
затримка кар'?ри" не могла не тривожити його. Вiн навiть трошки  заплакав,
i менi його стало шкода.
   - Ах, Б'янко! - говорив вiн менi.- Яке чудове життя,  коли,  наприклад,
перед тобою сто?ть широка кар'?ра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому.
   Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами,  i  я  ще
бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв,  що  тiльки
одну мене коха?. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання,  наче  я  й
справдi була зацiкавлена в цьому.
   Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела  додому.
При всiй сво?й малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й
знав, що пиво його добре сп'янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку  ж
зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась - i ми пiшли.
   По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець.
   Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi
i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як  рiзьблення,  i  дивився
кудись у небо.
   Раптом Кук пiдвiвся,  посiпав  iз  бокiв  свiй  пiджак,  наче  збирався
вiдрекомендуватись  якомусь  начальниковi,  i  звернувся  до   незнайомого
мужчини:
   - Так що, дозвольте вас запитати: ви, зда?ться, художник Чаргар?
   - Так, я - художник Чаргар,- сказав мужчина, i таким м'яким i  при?мним
баритоном, який я чула тiльки в любовних романах.- Чим маю  честь  служити
вам?
   Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти  поруч  iз
славетним малярем нашо? кра?ни. Присутнiсть художника так схвилювала мене,
що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi.
   Чаргар повернув  голову  й  уважно  подивився  на  мене.  Можливо,  вiн
подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду  й
знизила вi?.
   Кук говорив, що  вiн  давно  вже  зна?  художника  й  давно  вже  хотiв
познайомитись iз суб'?ктом (вiн так  i  сказав  "суб'?ктом")  незрiвнянних
чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: "Ви,  очевидно,  хотiли
сказати творцем?" Дiловод розв'язне сказав, що пiд суб'?ктом вiн саме це й
мав на увазi.
   Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском  (трамвай
летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав  засинати.
Тодi художник сказав:
   - Я маю честь говорити з дружиною дiловода?
   - Ви ма?те честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода,- сказала  я  й
зареготала.
   Кiлька  хвилин  надзвичайного  внутрiшнього  напруження  розiрвались  у
напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм  не  до  речi  (очевидно,
хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене  вважати
за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав:
   - Я, зна?те, i не припускаю, щоб у нашому городi  були  такi  прекраснi
женщини.
   - Хiба? - спитала я i знову спалахнула,  бо  це  була  найвища  похвала
мо?му тiлу.
   Потiм я нiчого iншого не придумала, як  сказати  той  же  комплiмент  i
Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що  йому  страшенно  подоба?ться  моя
простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика  рiдкiсть
i, коли хочете, навiть моветон.  Був  вiн  стрункий,  iз  добре  виголеним
смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких  претензiй  на  якусь
оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився.
   Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила
вечiрня газета.  Небо  посинiло.  Дiловод  хропiв.  Я  покликала  вiзницю,
записала його номер,  номер  квартири  Кука,-  i  вiзниця  повiз  дiловода
додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так  хутко  билось,
що я певна була - художник сто?ть десь iззаду й чека? мене.
   Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до  нього  (так  пiдiйшла  до
нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла,
i ми пiшли по але?. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли  з
садка й пiшли по вулицi Повстання.  Дiйшли  Раднаркому  й  зупинились.  На
чатах  бiля  дверей  стояв  червоноармi?ць  у  буденiвцi.  Вiн  стояв,  як
рiзьблення, i Чаргар сказав:
   - Вам вiн нiчого не нагаду??
   Я сказала, що нагаду?. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала "чому",
вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в
одну сторону, вiн - у протилежну.
   Додому я прийшла з таким почуттям, що  з  ним  я  йшла  в  дитинствi  з
великодньо? "заутренi". Свiт менi став таким милим i рожевим, що я  готова
була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного.
   - Мiй милий, хороший! - кричала вся моя iстота.- Саме тебе й  бракувало
менi.
   Заснула я тодi тiльки перед свiтанком: цiлу нiч думала про те, де знову
зустрiну Чаргара.

   III

   Зустрiч i знайомство наше було зовсiм випадковим, i менi вже  спало  на
думку, що бiльше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме  тому,  що
художник уже, мабуть, i забув про мене. Хiба  мало,  думала  я,  зустрiчав
Чаргар на сво?му шляху подiбних менi жiнок?
   Колись я вийшла з установи й кiлька годин блукала  по  городу.  Блукала
якось без цiлi, а пiдiйшла все ж таки до того мiсця, де ми розлучились  iз
Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будiвля синагоги, i над
нею прорiзав  розiрванi  хмари  рiжок  молодика.  Пiд  ногами  менi  грали
фiолетовi тротуарнi реклами. Раптом мене  хтось  узяв  ззаду  за  руку.  Я
повернулась i побачила сiрооку журналiстку.
   - Добрий вечiр,- сказала вона.- Нарештi я побачила тебе  на  вулицi.  Я
гадала, що ти взагалi нiкуди не ходиш.
   - Даремно,- сказала я.- Я майже кожного вечора буваю в мiських садах.
   - Скажiть, будь ласка! А я й не знала!
   Потiм вона говорила менi, що "в тихому болотi чорти водяться", що...  i
т. д.
   Я сказала, що "чорти" тут зовсiм нi при чому, бо ходжу сама й навiть не
маю знайомих  мужчин.  Сiроока  журналiстка  поправила  свiй  капелюшок  i
кинула:
   -  Що  ж  це  -  свiтова  скорбота  з'?да?  тво?  серце?..   Чи,   може
iнтелiгентська самотнiсть спокою не да??
   Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення - я
й досi не знаю. У всякому разi це цвiркання крiзь зуби нiяк не йшло до  ??
худенько? фiгури. Я ?й, звичайно, про це нiчого не сказала й тiльки  трохи
покривила обличчя.
   Але вона не вгомонялась i фанфаронствувала далi. Вона розказувала  менi
про бiлi петербурзькi ночi, про страсть, яка кипить у цi  ночi,  i  т.  д.
Особливо ?? iнтригують цi ночi, коли на Невському проспектi блукають юнаки
з задуманими очима й продають сво? тiло.
   Я здивувалась: невже й юнаки продають сво?  тiло?  Сiроока  журналiстка
зареготала й зацiпила зуби. Потiм вона казала менi, що це звичайна рiч,  i
?? дуже диву?, що ?х нема в нашому городi. Вони б  добре  заробляли:  хiба
вона, припустiм, не купувала б ?х?
   -_ Але до такого розпутства,-  сказала  я,-  може  дiйти  тiльки  гнила
людина.
   - Покинь наливати (вона  так  i  сказала  -  "наливати"),  зна?мо  вас,
тихонь: на словах одно, а на дiлi - зовсiм iнше: все одно в  комячейку  не
вiзьмуть!
   - При чому тут ком'ячейка? - усмiхнулась я.
   Вона вiдповiла якось неясно. Потiм повернулась до колишньо?  розмови  й
знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацiю продавати сво? тiло.
Коли б ?? фортуна зробила панянкою, вона б обов'язково  держала  при  собi
козачкiв для розпутства.
   Журналiстка з таким цинiзмом розмовляла зi мною, що мене  взяв  сумнiв:
чи не з божевiльною я маю справу. На  цю  тему  вона  говорила  менi  дуже
багато, але, коли я рiшуче хотiла вклонитись ?й i  сказала,  що  поспiшаю,
вона раптом зiдхнула й вже зовсiм iншим тоном кинула менi:
   - Яка ти, Б'янко, на?вна! ?й-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно  вже
летить у безодню й що ми напередоднi свiтово? катастрофи. Ну?
   Я подивилась на не?. Вона мрiйливо дивилась у небо  й  нiби  розмовляла
сама з собою.
   - Ах, як мало нам жити залишилось! Хiба ти не вiдчува?ш,  що  на  землi
холоднiш становиться?
   Вона здригнула, наче й справдi  ?й  зимно  було.  Я  не  знала,  що  ?й
сказати, i мовчала.
   - Можливо, iде льодовиковий перiод. Можливо, щось iнше... От  якби  нам
богами зробитись?.. Правда?..
   Потiм раптом запропонувала менi пiти  з  нею  в  бардачок,  i,  коли  я
вiдмовилась, журналiстка не попрощавшись, пiшла вiд мене.
   Повз мене пролетiв трамвай, далi пролетiв автобус,  i  я  почула  крик:
автобус роздавив дитину. Iшла мати, перелякалась i випустила дитину.  Тодi
наскочила машина - i  вiд  дитини  залишилось  одно  м'ясо.  Мати  тут  же
збожеволiла, i ?? повезли в лiкарню. Далi над  ратушею  заблимала  вечiрня
зоря, i побiгли квадрати  будинкiв  у  присмеркову  даль.  Стояла  струнка
вулиця, починалась вiд клубу товариства радянських асенiзаторiв.
   Я пiшла  далi  й  чомусь  зупинилась  бiля  японського  кабачка:  висiв
химерний лiхтар, i закликала автоматична японочка.
   Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лiкоть.  Я  повернулась  i
побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблiдла, бо вiн  подивився  на  мене
сво?ми прекрасними очима й промовив:
   - Що з вами? Чого вам таке блiде обличчя?
   Я сказала, що це йому просто зда?ться, бо почуваю  себе  цiлком  добре.
Вiн говорив, що вiн давно вже хоче бачити мене, але не знав мо?? адреси.
   - Хiба? - спитала я.
   Вiн  почав  гаряче  наступати  на  мене:  мовляв,  я  не  маю  пiдстави
сумнiватись. Вiн запевня? мене, що в останнi днi вiн тiльки  й  думав  про
те, як би зустрiтися зi мною. Хiба це не його так зворушила  "свята"  (вiн
так i казав - "свята") простота?
   Чаргар iще щось говорив менi, але й цього було досить.  Я  з  безмежною
вдячнiстю подивилась на художника.
   Ми пiшли в пiдвал. Коли йшли по схiдцях, Чаргар узяв мене за руку.  Нас
зустрiв вiрмен. Я зареготала  й  спитала,  чому  ж  назива?ться  японський
кабачок? Вiрмен нiчого не вiдповiв i запросив нас до окремого кабiнету.
   Поки нам готували вечерю, ми  стояли  в  загальнiй  залi,  де  грав  на
скрипку циган  i  танцювала  проститутка.  Чаргар  кинув  цигановi  кiлька
срiбних монет, i той заграв щось iз "Корсара".
   Я тодi цiлий вечiр смiялась i пила коньяк. В кабiнетi ми сидiли  години
двi. Чаргар гладив мо? пальцi й говорив, що йому подоба?ться моя  рука,  i
особливо йому подоба?ться те, що мо? нiгтi обрiзанi й вони зовсiм не такi,
як у сучасних жiнок.
   - Щось хижацьке й розпусне,- говорив вiн,- символiзують цi довгi нiгтi.
   Потiм умочив хустку в склянку вина  i,  усмiхаючись,  попрохав  дозволу
"провiрити мо? обличчя". Я  дозволила,  i  вiн  переконався,  що  я  й  не
пiдмальовуюсь. Вiн розповiдав щось про полову невиннiсть i нарештi звернув
на мою.
   - Я не помиляюсь? - спитав вiн.
   - Ви не помиля?тесь,- сказала я, одразу зрозумiвши, про  що  йде  мова.
Тодi вiн говорив, як його хвилю? невиннiсть i зовсiм не в тому сенсi, що в
нiм прокида?ться самець, а в тому, що в нiм прокида?ться художник.
   Ми випили на брудершафт. Вiн замовив iще пляшку шампанського,  i,  коли
ми виходили з кабачка, я похитувалась.  Чаргар  держав  однi?ю  рукою  мою
талiю, а я уважно дивилась йому в очi. Очi йому блищали, i я бачила в  них
таку безмежну даль, що можна було збожеволiти.
   - Чаргаре,- сказала  я.-  Ми  зовсiм  випадково  зiйшлися.  Але  чи  не
почува?ш ти в цьому...
   Я не пiдiбрала слова й замовкла. Тодi вiн сказав: "Судьба",- i  я  його
зрозумiла.
   - Тебе нiколи не мучила даль? - раптом спитала я. Вiн помовчав. Я  його
знову спитала. Вiн забрав свою руку з мо?? талi? й сказав якось неохоче:
   - Я тебе не розумiю!
   - Ти мене не розумi?ш? - здивовано спитала я, бо менi  i  в  голову  не
могло прийти, що Чаргар мiг мене не зрозумiти.
   Тодi плутано почала виясняти свою мисль.
   Вiд абстракцi? раптом перебiгла до конкретних засад. З одного боку, мою
даль було обумовлено певними соцiальними вза?мовiдносинами,  з  другого  -
вона менi стояла якось самiтно, одiрвано  вiд  життя,  вiд  його  буденних
iнтересiв. Менi перший раз довелося  вiдповiдати  на  пряме  запитання,  i
тiльки тодi я зрозумiла, яка без  кiнця  складна  проблема  сто?ть  передi
мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з бiльшою силою  спалахнуло  в
менi бажання пiзнати цю та?мну даль.
   - Я, очевидно, плутано говорю,- сказала я.- Але ти не можеш не розумiти
мене. От що: вiддайся, будь ласка, на волю iнту?цi?  -  i  тобi  все  буде
ясно.
   - Менi вже ясно! - раптом сказав Чаргар.
   - Значить, i тебе мучила?
   Вiн щось хотiв вiдповiсти,  але  потiм  якось  нервово  вiдкинув  назад
волосся й перевiв розмову на iншу тему.  Вiд  нього  повiяло  холодком.  Я
спитала, чому вiн ухиля?ться вiд вiдповiдi. Чаргар став  iще  суворiший  i
вже всю дорогу мовчав. Менi прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась
iз Чаргаром. Це ж була тiльки друга наша зустрiч, i я, по  сутi,  не  мала
.права бути такою в'?дливою. Я хотiла попрохати пробачення, але так  i  не
попрохала й  тiльки  щiльно  притиснулась  до  художника.  Вiн,  очевидно,
зрозумiв мене i взяв мою руку. Вiн мовчки гладив ?? цiлу дорогу.
   Коли ми пiдходили до мо?? вулицi, в авiацiйному городку забiгали  вогнi
й раптово пiднялись до неба. То були люкси, i небо  стало  агатовим.  Десь
кричав перепел. В саду Паризьких Комунарiв  пускали  ракети.  Вони  рiзали
небо червоними хвостами й розсипались на мiльйони зiр.
   Нарештi ми стояли бiля мого будинку. Чаргар стиснув менi руку й  сказав
трохи холоднувато:
   - До побачення!
   Ну, що ж, "до побачення". Тодi я на цей холодок не звернула уваги. Але,
коли залишилась сама, я довго думала, чому вiн  сказав  холоднувато.  Менi
прийшла мисль, що Чаргар хотiв у менi бачити тiльки на?вну дiвчину, i тому
його знервували мо? запитання. Потiм прийшла  мисль,  що  художник  чомусь
ревниво береже пiдступи до свого внутрiшнього свiту. Це припущення здалося
цiлком правдивим, коли я пригадала нашу розмову.
   "Ну, i добре,- подумала я,- бережи! Але ти ?х не вбережеш,  бо  ти  вже
дав менi право фамiльярничати з тобою".
   Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована,
i пiд очима  ?й  були  темно-синi  синцi.  Ми  сiли  на  канапi  й  почали
розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам'ятаю  добре),  потiм
товаришка Уляна раптом сказала менi:
   - Я вам, Б'янко, страшенно заздрю й зовсiм не тому, що ви  красуня.  От
догадайтесь, чому?
   Про театр я говорила якось механiчно, ввесь час пiдтакувала  (я  думала
про нову зустрiч iз художником) i тому сказала коротко:
   - Не знаю.
   Товаришка Уляна пiдiйшла до дзеркала й почала поправляти  волосся.  Був
сiрий день, i над городом iшли сiрi хмари, так що  в  мо?й  кiмнатi  майже
стемнiло. Навпроти в кравця-?врея спалахнув навiть каганець.
   Я подивилася на товаришку Уляну: ?й було блiде чоло, i вона всмiхалась.
Вона так непри?мно всмiхалась, що на мо?му  обличчi  вiдбилось,  очевидно,
почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась.
   - Менi здалось,- сказала я,- що ви дивитесь на  мене  надзвичайно  злим
обличчям.
   - Нiчого подiбного! - рiзко сказала товаришка Уляна, нервово  хапаючись
за перебитий нiс.- Я на вас дивилася звичайнiсiнькими очима.  Але  скажiть
менi, чому ви не хочете мене слухати?
   Я згадала, що товаришка Уляна  подала  якесь  запитання,  i  я  справдi
неуважно поставилась до нього. Тодi я попрохала пробачення й сказала, що в
останнi днi почуваю себе якось розгублено.
   - Я вам заздрю от чому,- сказала вона.- Я вам заздрю тому, що ви людина
нового поколiння, i для вас нашi терзання - порожнiй звук.
   - Ви зовсiм даремно так дума?те! - сказала я.
   - Не говорiть! - замахала вона руками.- Справа в тому, що ви нiколи  не
були в ролi ?ви i ви нiколи не можете затоскувати за ра?м, як я  й  тисячi
нас, надломлених людей громадянсько? вiйни.
   - Ви зовсiм даремно так дума?те! - уперто повторила я.
   - Не говорiть! Ви нiколи не були на тому березi, i ви нiчого не зна?те.
Тiльки ми, i тiльки нас вигнали вiдтiля. I .от ми ходимо  з  тоскою.  Боже
мiй, ви й не уявля?те, яка це прекрасна кра?на. Пiд ??  сонцем  не  тiльки
внутрiшнiй свiт кожного з нас перетворювався й робив нас iдеальними,  мало
того, ми фiзично перероджувались. Клянусь  вам!  Навiть  фiзично  це  були
зразковi люди.
   Товаришка Уляна глибоко зiдхнула. В кiмнатi вже зовсiм посiрiло, але  я
бачила, що ?? обличчя свiтилося в сяйвi яко?сь надзвичайно? радости.
   - Ви, звичайно, не вiрите менi, що я кiлька рокiв тому була красунею  -
це я знаю! Але повiрте менi, що товариш Бе любив мене.  Клянусь  вам!  Вiн
так любив мене... так любив мене...
   Товаришка Уляна раптом похилилася на спинку канапи й тихо  заридала.  В
квартирах було  тихо  (тiльки  в  зубного  лiкаря  якось  жалiбно  тявкала
болонка), i ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повiтрi,  нiби
вона лежала в домовинi.
   Я почала ?? заспокоювати. Вона довго не могла заспоко?тись, i тiльки за
пiвгодини я почула,  як  товаришка  Уляна  крiзь  сльози  проха?  мене  не
звертати на не? уваги, бо пiсля плачу ?й завжди легше бува?.  Вона  навiть
усмiхнулась, i ця усмiшка була такою дитячою, що  я  стала  перед  нею  на
колiна й цiлком серйозно сказала:
   - Товаришко Уляно, клянусь вам, що я вас нiколи  не  бачила  такою!  Ви
свiтитесь сьогоднi неземною красою й нагаду?те менi Рафаелеву мадонну.
   Але вона мовчала. Тодi я схилила свою голову до ?? подертих черевикiв i
завмерла. Потiм обняла ?? ноги й жагуче ?х поцiлувала. Мене обхопило майже
релiгiйне почуття любови до цього маленького людського страждання. I  коли
б товаришка Уляна в цей момент захотiла мене повести на смерть, я б  пiшла
не здригнувши.
   Тодi почав виступати цвiркун, i десь довго й протяжно кричала  зарiзана
сирена. За вiкном плакав кравцiв  хлопчик,  i  щось  глухо  кричав  ?врей.
Товаришка Уляна пiдвелась. Вона взяла в сво? руки мою голову й  поцiлувала
??. Вона так поцiлувала, що менi й зараз ходить дрiж по спинi. Потiм  вона
пiшла вiд мене.
   Я раптом заплакала. Це були мо? першi сльози в цьому великому городi.

   IV

   З Чаргаром я зустрiчалася дуже часто, але на квартиру до  нього  попала
через три мiсяцi пiсля нашого знайомства. Я зовсiм  не  уявляла  собi,  як
бiдно живе наш славетний художник. Кiмната його, як i моя, була в пiдвалi.
Iз стiн завжди несло льохом, а iз  стелi  нiколи  не  сходила  вогка  руда
пляма. Над його кiмнатою був клуб радслужбовцiв, i тому його стеля  завжди
дрижала вiд тупотiння й крику. Чаргар менi сказав, що вiн уже кiлька разiв
звертався до комхозу, але... словом, вiн, очевидно, нiколи  не  вибереться
вiдцiля.  Я  сказала,  що  треба  поговорити  з  головою  виконкому,  але,
сказавши, махнула рукою. Вiн теж махнув рукою. Ми зареготали.
   Пам'ятаю, я скинула жакетку,  поправила  волосся  й  стала  переглядати
важкi томи, що ?х у безпорядку розкидано було по кiмнатi. У вiкно  зазирав
промiнь сонця й зайчиком грав на стiнi. Чаргар сидiв напроти  мольберта  й
уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче вiн намалювати мо? тiло -
я з охотою буду йому позувати. Вiн сказав, що не ма? в цьому  потреби,  бо
це не його фах.
   - Я жiнок iще нiколи не  малював  i,  очевидно,  не  буду  малювати.  Я
спитала чому. Вiн не вiдповiв. I тодi ж мене зацiкавила  важка  книга:  це
була розвiдка про шведськi кургани. Художник це помiтив i сказав,  що  вiн
уже кiлька рокiв мучиться над iде?ю  дати  широке  полотно,  що  по  ньому
будуть мчати Карло XII i Мазепа пiсля поразки. Вiн дума? написати  картину
унiверсального значення.
   Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались  якось  несподiвано,
нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз  цiлим
оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно  плутано  й  незрозумiле,  але
менi й цього  було  досить:  я  могла  вже  доводити  нашу  iнтимнiсть  до
останньо? межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав  мою  руку  в
сво?й руцi й цiлував мо? пальцi. Але  поцiлунки  цi  були  якiсь  холоднi,
нiмi.
   - От ти  менi  цiлу?ш  руки,-  сказала  я,-  але  скажи  менi:  якi  це
поцiлунки?
   - Що ти хочеш сказати? - спитав Чаргар.
   - Я питаю: це тi поцiлунки, що ти ?х можеш уживати (я нарочито  сказала
"уживати") при зустрiчi з любою жiнкою?
   Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано:  мовляв,  вiн  рiшуче
вiдмовля?ться розумiти мене.
   - Раrdon!.. Але менi зда?ться, що я говорю  ясно,-  i  я  посунула  вiд
нього мольберт.
   Чаргар  нервово  здригнув  i  якось  жалкенько  вiдповiв  менi  дрiбним
смiшком:
   - Зна?ш... давай покиньмо цi розмови!
   Мене це раптом зiрвало - i я сказала досить-таки рiзко:
   - Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б  ти  те  ж  саме
сказав менi?
   Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:
   - Я не вмiю кохати.
   Його м'який при?мний баритон  якось  загубився,  i  говорив  вiн  майже
дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось  подiбне
до огиди.
   - Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав,  я  й  мрiяти
про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.
   Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:
   - Чи не час нам покинути цю розмову?
   - Ти так гада?ш? - кинула я.-  Ну,  а  коли  б...  я  хотiла  вiддатись
тобi... ти взяв би мене?
   Ця остання фраза вирвалась менi якось  зовсiм  несподiвано.  До  такого
цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного,
що  раптом  iз  страшною  силою  затривожило  мене,  це  передчуття  могло
штовхнути й далi.
   - Може, про це сьогоднi не будемо говорити? - холодно сказав Чаргар.
   Вiн, як менi здалося, зробив наголос на "сьогоднi", i тому я спитала:
   - Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?
   Чаргар нiчого не вiдповiв i  заплющив  очi.  Обличчя  йому  було  майже
мертве - i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi  весь  жах  мого
становища. Я ж  таки  випадкова  постать  на  житт?вiй  дорозi  славетного
художника. Варто йому сказати "досить" - i я вже його  нiколи  не  побачу.
"Ах, Боже мiй,- думала про себе,- яке нахабство. Хто менi  дав  право  так
поводитись iз ним? Хiба вiн не розумi?, що мо? цинiчнi пропозицi? -  це  ?
тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло".
   Але "ахи" ("Ах! Ах!") якось тихо прозвучали в мо?й душi.  Другий  голос
диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на житт?вiй дорозi
художника я зовсiм  не  випадкова  постать.  Хiба  в  мене  не  всi  данi?
Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають  красунею,
на мо?м боцi i  молодiсть,  i  полова  невиннiсть.  I  потiм,  що  значить
"випадкова"? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом  узнала
собi цiну.
   - Словом, ти менi рекоменду?ш не чiпати  цього  питання  i  мовчати?  Я
мовчу.
   - Це краще! - сказав вiн i раптом спитав: - Ти зi мною пiдеш обiдати?
   - Обiдати? Який рiзкий перехiд!..- Але  я  все-таки  погодилась,  i  ми
вийшли на вулицю.
   За пiвгодини ми вже були в ?дальнi Каракадзе. Там ми зустрiли  молодого
композитора. Я познайомилась  (прiзвище  зараз  не  пам'ятаю).  Композитор
запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв,  що  ми
не пошкоду?мо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.
   - Мене трохи диву?,- сказала я,- що композитор цiкавиться зоологi?ю.
   - Це й справдi трохи химерно, але в  наш  вiк  без  природознавства  не
обiйдешся.
   Вiн це сказав iз iронi?ю. Але я ?? не зрозумiла.
   - От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цi?ю наукою.
   -  Правда?  -  спитала  я,  звертаючись  до  художника.  Чаргар  суворо
подивився на мене.  Композитор,  що,  мабуть,  вважав  мене  за  Чаргарову
любовницю, раптом пiдвiвся й  уклонився  нам:  мовляв,  вiн  забира?  свою
пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейно? драми.
   Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара:
   - Чу?ш,- сказала  я,-  вiн  зовсiм  не  сумнiва?ться,  що  я  вже  твоя
любовниця.
   - А хiба тебе це дуже цiкавить? - тим  же  рiвним  i  холодним  голосом
сказав Чаргар.
   - Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла,  що  мiж
нами вже почалась якась внутрiшня боротьба.
   Я пiдвелась i пiдiйшла до  дзеркала.  Я  знала  собi  цiну,  але  такою
прекрасною я ще себе не бачила. Тодi  менi  ще  яснiше  стало,  що  Чаргар
сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовху? мене вiд себе. Для  мене  ясно
стало, що вiн запобiга? бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь  (це
вже для мене ясно було) боявся ?х.
   Але менi вони були потрiбнi, як  повiтря,  бо  тiльки  такi  вiдношення
приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людсько? душi, що  в
ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадково? далi.
   Я  сказала,  що  йду  додому;  вiн  запропонував   провести   мене.   Я
вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог:
   - Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь  нагадати,
що я подобалась тобi за одвертiсть... правда, за одвертiсть?
   - Ну, да! - сказав Чаргар.
   - Так от, одвертiсть. Мiщанська  умовнiсть  не  дозволя?  жiнцi  першiй
заговорити про кохання. Я вiд цi?? умовности далеко стою й тому кажу тобi:
я безумно кохаю тебе.
   - Я це знаю,- холодно сказав Чаргар.
   - I ти, очевидно, зна?ш, що я досi не знала мужчини?
   - I це знаю.
   - Так от, я хочу, щоб ти був мо?м першим  мужчиною.  Я  хочу  вiддатись
тобi.
   - I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар.
   - Значить, фiзично я противна тобi?
   - Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби.
   Це була  страшенно  зворушлива  картина.  Серед  шумно?  вулицi  стояла
красива жiнка й пропонувала сво?  тiло.  Повз  нас  пробiгали  городяни  i
здивовано оглядали i мене, i  Чаргара.  В  менi  палало  те  почуття,  яке
переживають спортсмени в часи  гри.  Я  сказала,  що  менi  треба  пiти  в
книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене.  Я  не  вiдмовилась.  Але,
коли ми пiдiйшли до дверей, ?х було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi  день
вiдпочинку бiблiотекарiв.
   - Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? - сказала я й  подивилась  на
Чаргара.
   - Я тобi вже казав!
   - Ти менi сказав, що цього не хочеш?
   - Так!
   Тодi я  стиснула  йому  руку  й  пiшла  додому.  Я  йшла  i  ввесь  час
здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись:  в  перший
раз менi  довелося  так  одверто  й  так  цинiчно  говорити.  "Як  сiроока
журналiстка",- подумала я.
   Пам'ятаю, тодi в перший раз я розгорнула  бiблiю  й  почала  ??  уважно
читати. Читала мало не всю нiч. Коли я  одривалась  од  не?,  передi  мною
поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до  нашо?
глухо? степово? провiнцi?. "Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо
мучити себе й другого?" Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi:
   - Вiн зна? все, ти мусиш його побороти й взяти в  нього  те,  без  чого
тебе нема, без чого ти не iсну?ш!
   Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але  я  його  й  зараз  поважаю.
Поважаю за непохитну волю,  за  прояви  справжнього  людського  безумства.
Справа  в  тому,  що  я,  як  це  потiм  вияснилось,  вiдважно  намагалася
протиставити себе сво?му вiковi, а вiн, вiк, глузував iз  мене.  Я  хотiла
прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм сво?? натури до  заголено?
й брудно? правди життя але це  мо?  бажання  розбивалось  об  глуху  стiну
наманiкюреного вiку. Уже з останньо? зустрiчi з Чаргаром щось  ворухнулось
менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй  нерiвнiй  боротьбi  мене
буде деморалiзовано - i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула,  але
не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi  так  довго  серед  бурного
моря сiро?, нудно? й частiш за все паскудно? буденщини.
   - Ах, ти, мiй нещасненький  дон-Квiзадо!  -  думала  я  про  себе.  Вся
трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною  свого  часу.  Були
такi хвилини, коли я й сама глузувала  з  себе.  Тодi  всесильний  скепсис
з'?дав мою гарячу вiру - i вiд мого романтизму залишалося розбите  корито.
Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i
навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так  звана  гнила  ?вропа.
Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий
Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами.
   - Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - знову думала я про себе.
   Повз мо? вiкно йшла  синя  мiська  нiч,  i  десь  торохтiли  традицiйнi
пiдводи. Тодi я нарештi покинула  бiблiю  й  пiдiйшла  до  вмивальника.  Я
почистила зуби, витерла холодною водою сво? тугi  груднi  яблука  й  лягла
спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути.
   Уночi  пiшов  дощик.  Була  гроза,  i  блискавицi  рiзали   скло   мого
пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго  дивилася  на  зелену  альтанку.  Я
згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала турген?вських  женщин  -
таких чистих i хороших - i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде  й
що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно  вже  загубила
свою чистоту й свою невиннiсть.
   Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа,  i  запахло
чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тi?? ночi не спала.

   V

   Коли  я  тепер  мисленно  перегортаю  сторiнку  того  часу,  тодi  менi
зда?ться, що з мо?? iсторi? вийшов би не зовсiм поганий людський документ.
I як я  шкодую,  що  менi  браку?  тi??  елементарно?  майстерностi,  якою
обточують слова.
   Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром  бачилась,  зда?ться,
тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.
   Чаргар пiсля тi?? розмови, коли я  пропонувала  йому  вiддатись,  якось
замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу
не ходила, бо тут уже голосно говорило мо? самолюбство. Але  я  ввесь  час
чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.
   Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною  загравати.
Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк.
   - Так що,- сказав вiн,- менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею
по парку... бiля бюсту Карла Маркса, припустiм.
   Я сказала, що взагалi рiдко виходжу  з  дому,  i,  щоб  якомога  швидше
вiдв'язатися вiд нього, подала йому для  пiдпису  папiрець.  Але  дiловод,
очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови.
   - А що ж ви робите пiсля  роботи?  -  спитав  вiн.-  Книжечки  чита?те?
Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав "романси")
читати.  Зна?те,чомусь  захоплено  продовжував  вiн,-  ляжеш   на   лiжко,
розгорнеш книжечку й чита?ш! Про любов та про всякi пригоди.
   Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю,  бо  в
мене лежить строчна праця.  Тодi  вiн  знову  почав  запрошувати  мене  до
парку...
   - Н?,- говорив вiн.- ?й-богу,  прийдiть!  Там,  наприклад,  увесь  цвiт
нашого города збира?ться. Це ? прямо таки Бульйонський  лiс!  (вiн  так  i
сказав "Бульйонський"). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар,
з другого - iдуть  сливки  художества.  Недавно  бачив,  наприклад,  отого
художника... Пам'ята?те?
   Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв  я  навiть  спецiально
блукала по городу з надi?ю зустрiти Чаргара. I тому, коли  дiловод  сказав
менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила по?хати туди.
   Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусно? стоянки. Там сiла на
шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк.
   Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли  парочки.  В  глибинах
га?в падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику,  менi  здалося,
що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо - воно було криштально чисте,
i його тиха бiрюза ласкала мо? очi. За парком,  десь  на  польових  гонах,
спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi  могили.
З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром
пiсля довго? розлуки примушувало мо? серце то  стискатись,  то  прискорено
битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей  вечiр  буде  судним  днем
мого неспокiйного життя. Коли я  тепер  оглядаю  пройдену  путь,  то  менi
цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi
навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу  вiддатись  художниковi.  Я
хочу взяти його голову на сво? колiна й ласкати ??.
   - Яка безумна радiсть,- навiть раз  прошепотiла  я,-  бути  рабою  цi?ю
людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою  маленькою  й
нiкчемною.
   Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього.  Менi  вже
не потрiбнi були його тайники - так принаймнi здалося менi того вечора.  Я
просто чекала Чаргара.
   Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й
свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i  вивернутим  надiла
його. Я пiшла й сiла на стiлець.  До  мене  летiла  тоска  вiолончелi:  на
обсерваторi? стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель
тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй  терпець  луснув  -
так я хотiла бачити Чаргара.
   Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i  зупинилась
бiля мене.
   - Добрий вечiр! - сказав вiн.
   Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiру? по
алеях i зовсiм не припускав, що й  я  тут.  Потiм  вiн  зробив  менi  руку
калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись,  але
згадала нашу вранiшню  розмову  й  пiшла:  я  боялась,  щоб  вiн  мене  не
запiдозрив що до Чаргара.
   - Ви, наприклад, не дума?те виходити замiж? - раптом спитав  дiловод  i
подивився менi в очi.
   - Це менi подоба?ться,- iронiчно сказала я.
   - Що вам подоба?ться? - не зрозумiв мене Кук.
   - А от те, що ви з мiсця в кар'?р приступили до дiла.
   - З мiсця в кар'?р? Гм... Цю справу, як той казав, треба розжувати.
   Кук грав олив'яними очима й так пiжонськи  помахував  хлистиком,  що  я
ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi  втiлення
шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до  нашого  часу
така архiвна фiгура, та ще й у великому городi.
   Але довго тiшитись iз  дiловодом  я,  звичайно,  не  мала  охоти,  i  в
слiдуючий момент вiн почав уже  нервувати  мене.  Щохвилини  озиралась  по
сторонах, приглядалась до городян i шукала  серед  них  художника.  Я  вже
проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього.
   - Ервика! - раптом крикнув Кук.
   - Еврика! - поправила я його.
   Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк.
Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до "ервики",  його
страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його:
   - Ви, зда?ться, хотiли менi щось сказати?
   - Так, я вам хотiв щось сказати,- ледве чутно промовив Кук.
   - От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались?
   - Коли це я на вас розгнiвалась? - здивовано спитала я.
   - Тодi ж ото, як з "мiсця в кар'?р". Ви, може, подумали, що я вас  хочу
по компрометувати (вiн так i сказав  "покомпреметувати")?  Так  це  зовсiм
напрасно: Боже спаси,- i в думках не було!
   - В чому справа? - занервувалась я.
   - Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмiшки строю над  вами  (вiн
так i сказав "насмiшки строю"): мовляв, не беруть ?? - от  i  не  виходить
замiж!
   Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не  тiльки  була
високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось  там  спiвчувати
менi!
   - А може, ви мене вiзьмете за дружину? - iронiчно запитала  я.  Дiловод
зам'явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне,  цей  уже  не
хотiв мене брати за дружину.
   - Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не  думаю
виходити замiж.
   Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто  бути
його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я  хочу,  щоб
вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв,
завжди була проти мiщансько? сiм'? з геранню на етажерцi. Навiщо,  мовляв,
це? Можна й так прожити.
   Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд  головного  виходу,  i
городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою але?ю парочка  й
раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i
протяжне. Падало листя, як тихий дощ.
   Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був  блiдий.  З  рота  йому
(можливо, це менi здалося) текла слина.
   - Так що ви це правду говорите? - сказав вiн тремтячим голосом i змовк.
   - Iстинну правду! - сказала я.
   Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я  спитала  для
чого - вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в
нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi при?хала  мати.  Тодi  ж  я
спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула:
   - А може, зараз пiдемо в кущi?
   Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше  притиснувся  до
мене й взявся правою рукою за мо? лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила
йому руку. Потiм дiловод зупинився.
   - От тiльки я думаю,- сказав вiн,- скiльки тепер аборт кошту??
   - А вам це для чого? - спитала я.
   Кук знову зам'явся... Тодi я зрозумiла його й кинула:
   - Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати.
   Дiловод знову  прояснiв.  Вiн  iз  вдячнiстю  подивився  й  ще  щiльнiш
притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв.  Небо  було
таке прекрасне, а на душi  менi  лежав  камiнь.  Я  тодi  вже  забула  про
Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук - цей дiловод iз  мавпячою
фiзiономi?ю.
   Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським  дубом  i
байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч  дiловода,
але тепер я не найду епiтета тiй бурi,  що  кипiла  тодi  в  мо?х  грудях.
Раптом я зупинилась:
   - А зна?те що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити!
   - Як так? - зупинився й Кук.
   - Дуже просто: я хочу народити дитину.
   Дiловод зам'явся. Я зрозумiла його й сказала, що  перед  coitusom  йому
прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати,
чим це пахне.
   - Ви, мабуть, говорите про алiменти? - хутко зрозумiв вiн.
   - Так, я говорю про алiменти.
   Тодi Кук свиснув i сказав розв'язне, що на таке дiло вiн не  хоче  йти,
бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками.  Та
не встиг вiн договорити останньо? фрази, як я  з  усього  розмаху  вдарила
його по фiзiономi?. Кук зблiд i стояв з опущеними очима.
   Але я вже погасла. "За вiщо я його вдарила?" - метнулося менi в головi,
i мо? серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних,
i справа в тому, що й себе я завжди вважала  за  добру  наволоч.  Кук  був
такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до  болю  шкода  його  стало.
Тодi ледве чутно промовила:
   - Пробачте менi, товаришу  Кук.  Що  хочете  робiть  зi  мною,  але  не
гнiвайтесь на мене!
   - Нiчого! Нiчого! - говорив вiн.- Це залишиться мiж нами... Я не  думаю
вiднiмати у вас посади.
   Вiн так i сказав "я не думаю вiднiмати  у  вас  посади".  Я  тiльки  це
почула. Ця фраза, як ножем рiзонула  менi  в  грудях,  бо  Кук  так  i  не
зрозумiв мене.
   ...Дiловод давно вже  зник  за  деревами,  а  я  стояла  бiля  дуба  на
пустельнiй але? й тупо дивилась у голубе небо.

   VI

   З Чаргаром менi так i не вдалося  побачитись,  аж  поки  прийшла  зима.
Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi - i  тiльки
нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його.  Але  менi  ввесь  час
було таке почуття, яке бува? людинi, коли  вона  ще  щось  не  скiнчила  й
мусить скiнчити. I те, що вона мусить  скiнчити,  прийде  обов'язково,  бо
воно таке ж неминуче, як i природна смерть.
   Я ходила з порожнечею в  душi,  але  розглядала  такий  свiй  стан,  як
тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап  на  темнiй  дорозi
мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи,  працювала  там  вiсiм
годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин.
   Зима була вогка, брудна. На  вулицях  завжди  тонули  в  туманi  мiськi
лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари.
   Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла  з  нею.
Iнодi я писала листи до мами  -  i  тодi  менi  знову  прокидалися  далекi
спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi  провiнцiальнi  садки.
Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло - я вже знала, що туди  менi  нема
повороту.
   Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна  й  була,
коли так можна висловитись, початком  мого  кiнця.  Вже  в  перших  числах
березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко  вiдлетiв.  Я
знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива,  що  мене  й
справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З  тоскою  знову  прийшло  буйство,
веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на
себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi:  то  були  мо?
очi.
   Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав
мене по?хати з ним у пригородний молодняк. "Моя хороша Б'янко (писав вiн),
сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в  даль  (вiн  так  i
написав "в даль"), сьогоднi летiли з вирiю  гуси,  i  ми  мусимо  побачити
захiд сонця. Ти згодна?"
   Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi  до  мiсця  зустрiчi  я
купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи.
   Я iнодi працювала по п'ятнадцять годин на добу, я жила так, як  хотiла,
i за це, до речi, мене в установi називали князiвною.  Я  любила  шоколад,
голубе небо й прекраснi очi художника.
   Чаргара я застала на призначеному  мiсцi  зустрiчi,  бiля  площi  Трьох
комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим  же.  Коли  я
сiдала в  фаетон,  Чаргар  невзначай  зачепив  менi  груди.  Це  так  мене
схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi.
   Коли ми ви?хали з останнього мiського кварталу й перед  нами  спалахнув
безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала:
   - Чому ти на протязi цiло? зими був такий холодний до мене?
   - Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усмiхнувся вiн.
   - Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города.
   - Рiшуче всi? - спитала я.- I комунiсти, i  радслужбовцi,  словом,  усi
тi, хто не може помиритись iз сво?м оточенням?
   - Рiшуче всi! - знову усмiхнувся вiн.
   - Значить, i ти належиш до категорi? хмурих людей? Менi раптом  прийшла
мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болi? мо?ми дрiбненькими
болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала
не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в сво?х терзаннях:  ?х,  мовляв,
не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на  душi,
бо ж мiй кумир мусiв при  такому  припущеннi  негайно  полетiти  iз  свого
п'?десталу.
   - А що значить хмурi люди? - спитала я.- Як менi розумiти тебе?
   - Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт,- ухилився вiн  од
вiдповiдi.
   - А от я й не пам'ятаю, де я чула його.
   Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi  вiн  прикусив  нижню  губу.  Так
завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати  його,
i далi ми по?хали мовчки.
   З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi
чекати нас  i  пiшли  на  услiсся.  Якраз  заходило  коротке  сонце.  Була
хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно
ступала з пiвдня. То  там,  то  тут  проривалась  зелена  трава,  i  всюди
гомонiло птаство.
   Ми пiшли по якомусь лiсовому  кварталi.  Iшли  довго  й  мовчки.  Потiм
перекидались фразами (я  зараз  забула  ?х).  Раптом  Чаргар  зупинився  й
сказав:
   - Я хочу тебе залишити на якiсь п'ять хвилин. Ти нiчого не ма?ш проти?
   - Прошу,- спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба... Ну, словом,
ясно.
   Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я  знову  подивилась
на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з  пiвдня  наступала
якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко  зiдхнула
й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось
придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й  маленькою.  Всi  мо?
болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як
смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять  уже  тисячi
рокiв мiльйонам людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв  i  новим
мiльйонам людей.  Тодi  зачарований  тупик  постав  передi  мною  з  такою
яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям.
   Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це  мене  затривожило.
Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в  тому  напрямку,
куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз  у  раз  били  мене  по
головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не  було.  В  лiсi
стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що  далi,  то  бiльше  сутенiло.
Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись - i менi стало сумно. Я
зупинилась i скрикнула:
   - Агов!
   Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.
   "Наче лiс життя",- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я  вийшла
на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм,  iнакше  й
не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах  обличчям
до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене  так
здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.
   На дальньому деревi жеврiла полоска  конаючого  сонця,  i  вiдблиск  ??
падав  на  пiвденний  край  чорного  лiсу.  Був  прекрасний   момент   для
споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни "Рамаяни". "Чи  не  найшли
вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?"
   Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого  не
трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене,  i  я  зустрiла  його
мовчанкою.
   - Ходiм! - спокiйно сказав вiн.
   Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п'яний.  Пам'ятаю,
зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою  руку  й  притиснув  ??  до
свого серця. Почуття радости обхопило мене,  бо  менi  прийшла  мисль,  що
тiльки сьогоднi Чаргар  став  близькою  менi  людиною.  Я  вже  не  хотiла
тривожити його сво?ми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала.  Але
на цей раз вiн сам почав розмову.
   - Я гадаю, Б'янко,- сказав  вiн,-  ти  розумi?ш  мiй  душевний  стан  i
простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.
   - Я тебе розумiю, - сказала я.
   Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий  стан,  який  був  Мойсеевi,
коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але  потiм  вiн  чомусь  усмiхнувся,
наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над сво?ю останньою  фразою  про
Мойсея.
   - Я тебе розумiю,- ще раз сказала я.
   - Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз  думав  про  спорiднення
наших душ.
   - Спорiдненiсть наших душ? - якось хутко спитала я.
   - Спорiдненiсть наших душ! - ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза
знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим
не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала  цього  Чаргаровi.  Я
тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже  добре  знала
його - i знала, що найменша моя цiкавiсть  одразу  викличе  небажану  менi
реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.
   - Ти зна?ш,- раптом  зупинився  вiн,-  менi  на  полянi  блиснула  така
генiальна мисль, яко? iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.-  говорив
вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб...як його...
   - Радслужбовцiв.
   - Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн.
   - Чому ти хвилю?шся? - спитала я.
   - А  тому,-  рiзко  скрикнув  вiн  (i  менi  знову  здалося  -  дитячим
дискантом), що я не  виношу  цi??  самовпевнености  нашого  вiку.  Всi  цi
ячейки, комiсари, комунiсти - все це така дешева демагогiя. Така...
   Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм  зупинив  мене,  подивився
уважно менi в очi й сказав тихо:
   - Тобi можна довiрятись?..
   - Що з тобою? - здивовано кинула я.
   - Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову.
   - Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну  навiщо  цi
комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже  мiй,
ну навiщо? Я задихаюсь! Я ?х зовсiм не хочу чiпати - Боже, спаси! Хай вони
завойовують цiлий свiт. Але при чому  ж  тут  я?  Чому  я  повинен  кожно?
хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я  хотiв  би,
щоб вони зовсiм не знали про мо? iснування!
   Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк.  Я  подивилась  на
нього. Вiн плакав. Далебi, вiн  плакав:  я  бачила,  як  кiлька  сльозинок
покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливо? огиди  -
i я рiзко й чiтко сказала:
   - Сер Чаргаре. Що з вами?
   Вiн стояв спиною до  мене,  похилившись  на  дерево.  Вiн  так  постояв
хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я  вже  знову  бачила  колишнього
неприступного художника.
   - В життi все бува?,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.
   Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив,
як вiн далеко забрiв  у  розмовах  зi  мною,  i  поспiшив  замести  слiди.
Спецiально для цього  й  було  розiграно  жалкеньку  мелодраму.  Ця  мисль
здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть  забула  про  цей
епiзод. "Ну н?,- подумала я.- Тепер ти в мо?х руках -  i  я  примушу  тебе
сказати недоговорене".
   ...Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв  темний  лiс,  i
бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в  нього  й
повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались  ми  також
мовчки. Пам'ятаю,  я  стиснула  йому  руку  й  трохи  ??  придержала.  Вiн
здригнув, але я руки його все-таки не  випустила.  Тодi  Чаргар  мусiв  ??
вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i
пiшов од мене прискореним кроком.

   VII

   За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава - i
я ?? обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi
Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку.  Вона  попрохала  в  мене  п'ять
карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що ?де до сво??  матерi,  що  "живе  на
пiвнiчному краю города". Вона хоче повезти ?й подарунок. Я  ?й,  звичайно,
не повiрила, бо знала, що вона  просто  ?де  до  свого  любовника  -  вiн,
зда?ться, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась,  але  потiм  зупинила
мене бiля вечiрньо? вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала по?хати з  нею.
Вони - ?? любовник i вона - хочуть улаштувати нiч п'янки й любовно? оргi?.
   - Ну, Б'янко, по?демо на п'янку,- зробила вона гру слiв i всмiхнулась.
   Я сказала, що я, можливо, i по?хала б, коли б загубила свою невиннiсть.
   - Себто яку невиннiсть? - здивовано спитала вона. Я  сказала  й  хотiла
йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала.
   - Так ти ще...- i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла  мене  в
куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi:
   - Так ти не брешеш, що не знала мужчини?
   Я побожилась i раптом вiдчула, як мене обхопило пожаром  бажання.  Тодi
сiроока журналiстка здавила менi руку вище лiктя й так сильно, що я мусiла
?? вiдштовхнути. Вона казала менi, що я красуня, що за мо? тiло дадуть двi
тисячi карбованцiв, що такi жiнки живуть  в  Одесi  й  Москвi,  де  багато
буржуа з капiталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею - i  я  найду  такий
чудовий закуток, який менi й не снився.
   Вона менi малювала напрочуд привабливi  й  цинiчнi  картини.  Але  вона
такими божевiльними очима  дивилась  на  мене,  що  я  мусiла  ??  ще  раз
одштовхнути.
   - Ти не по?деш зi мною? - нарештi в розпуцi скрикнула вона.
   - Не по?ду!
   Я сказала рiшуче.  Тодi  вона  замахнулась  i  хотiла  вдарити  мене  в
обличчя. Але я вчасно схопила ?? за руку й одвела вдар.  Я  ??  так  мiцно
схопила, що вона мусiла стати на колiна. Я й сама  не  знала,  що  я  така
сильна жiнка. Журналiстка раптом заплакала. Тодi я поцiлувала ?? в  голову
(пахло поганенькою пудрою) i посадила ?? в  трамвай.  Вона  по?хала,  а  я
пiшла додому.
   Додому я йшла переулками, не поспiшаючи. Легенька  тривога  раз  у  раз
примушувала  мене  здригатись.  На  площi  Повстання  я  зупинилася   бiля
шоколадного кiоска й купила плитку мiньйону.
   Я прийшла за пiвтори години й сiла за стiл.  Пам'ятаю,  до  мого  вiкна
пiдiйшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидiти в альтанцi. Менi
не хотiлось виходити з кiмнати - i я сказала:
   - Чи не холоднувато надворi?
   - Що ви? - сказала товаришка.
   Я не знала, що ?й говорити, й мусiла вийти  до  альтанки.  Ми  сiли  на
стiлець  i  почали  розмовляти.  З  пiвгодини  ми   перекидалися   якимись
незначними фразами, а потiм мiж нами виникла така розмова:
   - Ви вiрите в судьбу? - спитала товаришка Уляна.
   - Як би сказати вам... очевидно, не вiрю.
   - Зна?те,- сказала вона,- теоретично, коли так можна висловитись, я теж
не вiрю. Власне, я i не маю права  вiрити  (вона,  очевидно,  натякала  на
приналежнiсть свою до партi?), але от на практицi якось iнакше виходить.
   - Чи не дума?те ви,- сказала я,- що  iдеалiстичнi  теорi?  мають  рацiю
iснувати?
   Товаришка Уляна замахала руками.
   - Що ви! Як може прийти менi така мисль,- перелякано сказала  вона.-  Я
думаю тiльки, що в  свiтi  завжди  варiюються  два  свiтогляди.  Але  коли
iдеалiзм ма? багато недоговоренности, то я думаю, що й матерiалiзм не  без
слабих бокiв.
   - Iншими словами - вас не задовольня? ваша партiя?
   Товаришка Уляна знову замахала руками.
   -  Нiчого  подiбного!  Менi  хочеться  внести  деякi  ясностi  в   свiй
свiтогляд. Я, зна?те,- казала вона далi,- ранiш нiколи не задумувалась над
цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.
   - Без причини нiчого не бува?,- резонерствувала я.- Очевидно, i в вашiй
тривозi ?сть якась причина.
   - От! -  раптом  пiдхопила  товаришка  Уляна.-  Ви  цiлком  справедливо
кажете. Я, зна?те, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною  трапиться
якесь нещастя.
   Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги
й стала ?? заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не  могла
заспоко?тись.
   -  Саме  якесь  нещастя,-  говорила  товаришка  Уляна.-  Я  нiколи   не
помиляюсь. Колись  на  фронтi  менi  прийшла  мисль,  що  вночi  трапиться
несподiванка. Я сказала,  менi  не  повiрили.  Один  комiсар  запропонував
навiть викинути мене за пророцтво з партi?... А вийшло все-таки  по-мо?му:
наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась.
   - Ну, це - випадок! - сказала я.
   Тодi  товаришка  Уляна  знову  запротестувала,  i  я  вже  з   нею   не
сперечалась. Я тiльки думала,  що  товаришка  Уляна,  може,  й  ма?  рацiю
настоювати на сво?му, i  думала,  що  вона  одна  з  тих  невдачникiв,  що
приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись.
   Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то  ревiв  лев  за
гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi  приснились
далекi простори його вiтчизни, можливо - щось iнше.
   - От!-з великим наголосом на "от" сказала товаришка Уляна.-  Реве  лев!
Iнодi й людям хочеться так ревти.
   Потiм вона зiдхнула.  А  потiм  вона  багато  говорила  менi  про  часи
громадянсько? вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий  i
тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й  богами.
Вона так тепло говорила про свою епоху, як про не? не скаже  жодний  поет.
Той химерний  час  я  зачепила  тiльки  одним  крилом  сво??  юности,  але
товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його.  Вiн  i  менi
лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали та?мну даль, але  той  час
уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть.
   "Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?" - подумала я.
   На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями.
Коли вийшла в сiни, щоб там скип'ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось
постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було
пом'яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з
ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий).  Але  на  цей  раз
якось механiчно кинула:
   - Здрастуйте!
   Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я  в
свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi  ж  я  побачила,  що  вiн
п'яний. Щоб якось одв'язатись од нього, я  сказала  йому,  що  його  чека?
товаришка Уляна.
   - Ви кажете Уляна? - сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу.
   - Так!
   Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув:
   - А ви, зна?те... бабйонка нiчого собi... цимес!
   Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде
до себе.
   - Чого ж це до себе? - п'яно забелькотiв вiн.
   - Там вас чека? товаришка Уляна! - рiзко сказала я.
   Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто
повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни,
але як ?й допомогти - не знала. А втiм,  можливо,  це  тiльки  тепер  менi
зда?ться, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна,
i сiроока журналiстка, i дiловод - всi вони давали вiдпочинок - i  тiльки.
Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в мо?й iсторi? й  не
могли мене цiкавити. Я просто дурила себе.
   Але цьому мусiв прийти кiнець, i вiн прийшов.

   VIII

   Отже, iшла весна, прилетiли солов'?. Я кiлька разiв була в театрi,  але
частiше я блукала по -городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи  не
покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В
цi днi я з'?ла стiльки шоколаду, скiльки не з'?ла його за весь свiй вiк.
   Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила
й надушила сво? тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась
до шлюбно? ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.
   Прокинулась щось о восьмiй годинi, i  менi  на  душi  було  як  нiколи,
радiсно й дзвiнко. Стояв добрий  весняний  ранок.  На  вулицях  уже  грали
оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я  хутко  одяглась  i
побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i  вiдтiля  йти  на  iподром.
Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев'язала руку червоною хусткою.
В першому коридорi мене  зустрiв  дiловод.  Я  поклонилась,  вiн  менi  не
вiдповiв. З останньо? нашо? розмови вiн став уникати мене  й  завжди  сухо
звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я  це
з'ясовую не так його  поряднiстю,  як  тим,  що  до  мене  гарно  ставився
мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки  велику  громадську
роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i  завжди  ходив  перед  ними  на
заднiх лапках.
   Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на
iподром.
   Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого  травня
стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святку?  його.  Я
згадала Париж, Францiю, тамтешн? всенародне свято й подумала, що мiж  нами
й французами ? багато спiльного. Цю думку я сказала однiй  машинiстцi,  що
йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не  вiдповiла,  бо  вона  була
страшенно нерозвинена. Тодi почула  нашу  розмову  сiроока  журналiстка  й
пiдiйшла до мене.
   - Ти гада?ш, що мiж нами й Францi?ю можна провести паралелю? -  спитала
вона.
   - Так!
   - В якому сенсi? - i вона чомусь зло подивилась на мене.
   Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагаду?
нашу, що... i т. д.
   -Ти говориш, як Цiцерон! - iронiчно сказала вона.
   - При чому тут Цiцерон? - спитала я.
   - А при тому,- раптом занервувалась вона,- що не тобi тикатись iз сво?м
носом... в полiтику!
   - Припустiм, я помиляюсь,- спокiйно сказала я.- Але хiба я не маю права
думати?
   Сiроока журналiстка мовчки подивилась на  мене  й  пiшла  вбiк.  В  цей
момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому.
   Було море  квiтiв  на  величезному  майданi,  i  стояв  грохот  десятка
оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи.
На  кiлькох  трибунах  оратори  виступали  з  доповiдями.  Ревли   сирени,
метушились автомобiлi. За пiвгодини великi  групи  почали  розбиватись  на
невеличкi гуртки. потiм уже блукали  й  одиночки.  Тодi  передвижнi  трупи
розкинули передвижнi  сцени,  i  на  майданi  виросло  кiлька  мiнiатюрних
театрiв.
   Я покинула сво?х i пiшла блукати. Десь тут я мусiла  зустрiти  Чаргара,
бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди.
   Пам'ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла  пляшку  квасу  й  пожадливо
випила. Потiм пiшла до екрану  малярiв.  Там  художники  за  п'ять  хвилин
малювали карикатури дiячiв революцi?. Там я й зустрiлась iз Чаргаром.
   Вiн був веселий i весело стиснув менi руку.
   - Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! - сказав вiн  Я  притиснулась  до
нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили  в  степ.
Менi прийшла мисль повартувати.
   - Ти зна?ш,- кинула я,- сьогоднi ти йдеш зовсiм  не  з  дiвчиною,  а  з
молодичкою!
   - Що ти цим хочеш сказати? - спитав вiн.
   Я зареготала й сказала йому, що я  вже  вийшла  замiж.  Вiн  почервонiв
чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився:
   - Так, я його знаю. Зда?ться... прекрасна людина!
   Я певна була, що вiн не вiрить менi й жарту?, i тому перейшла  на  iншу
тему, не думаючи робити спростування.
   Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис
радiо. Пам'ятаю, менi раптом здалося  чомусь,  що  Чаргар  пiд  невеличким
"градусом".
   - Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? - спитала я.
   - Я сьогоднi трохи вiдвипивши,- усмiхнувся вiн.  Я  спитала,  чому  так
рано. Вiн сказав, що вiн уже  кiлька  тижнiв  почина?  днi  горiлкою.  Вiн
горiлку не дуже любить,  але  не  може  не  визнати,  що  "горiлчанi"  днi
безтурботнiшi й веселiшi. "Невже вiн  серйозно  плакав  тодi  в  лiсi?"  -
подумала я й сказала:
   - Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя?
   - Вiдкiля це ти взяла? - усмiхнувся Чаргар.
   Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело.  Вiн  у  той
день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких
розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав:
   - Ну, пора вже й додому... Ти не дума?ш зайти до мене? Я погодилась,  i
ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках,  поки  нарештi  не
вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарово? квартири ми  були,  коли
вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона
погадала  менi.  Чаргар  занервувався  й   сказав,   що   це   некультурно
фанфаронствувати сво?ю некультурнiстю.
   - Це - резонерство! - сказала я.
   Потiм говорила, що вiн  теж  деколи  впада?  в  мiстику,  натякаючи  на
iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на  сво?му.  Тодi
вiн  порадив  менi  вiдiйти  вбiк,  щоб  мене  хоч  не  бачили   в   клубi
радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi,  що  гадати
не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:
   - Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi...
ти дозволив би ?й гадати?
   Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як  би  вiн  зробив  у  цьому
випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника.
   В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так
- мовчки - ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна  хмара,
i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали  Першотравневi  оркестри.
Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов  дрiбний  дощ.  Легенький
вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами.
   Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але  я  ще  переповнена  була
враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на  колiно,  я  iз
вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в  очах  йому  стояв  тихий  блиск  i
нагадував менi нашу першу  зустрiч.  Очi  його  знову  вабили  мене  сво?ю
неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника.  Нарештi  вiн
узяв мене за руку й промовив:
   - Б'янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись?
   - Що саме? - спитала я й здригнула.
   Чаргар зам'явся й мовчав. Тодi  я  впевнено  пiдiйшла  до  електрики  й
погасила ??. Потiм я знову сiла на лiжко.
   - Ти, може, ма?ш на увазi циганку?  -  спитала  я,  свiдомо  вiдтягуючи
рiшучий момент.
   Чаргар мовчав i ласкав мо? руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi.
   - Ну, в чому ж справа? - знову спитала я.
   - Я говорю...- замнявся вiн i рiшуче додав,-  ти  говорила,  що  коха?ш
мене?
   - Так. Говорила.
   Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що  й  вiн  покохав
мене, що... i т. д.
   - Ти теж говорив менi про це! - усмiхнулась я.
   Але - почекайте! - то ж були, мовляв, несерйознi розмови!  Словом,  вiн
тiльки тепер вiдчув, як вiн коха? мене. Я згадала недавнiй свiй  жарт  про
весiлля з Куком i спитала, чи не трапилось iз ним  того,  що  з  Он?гiном.
Коли Татьяна була вiльна, вiн ??  вiдштовхував.  Як  вийшла  замiж...  Ну,
ясно: iсторiя повторю?ться. Тодi Чаргар став божитись, що нiчого подiбного
не трапилось, що це мо? вигадки.
   Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? I  тодi  ж  менi
блиснула жахна мисль. Чи не дума? вiн i справдi,  що  я  вийшла  замiж  за
Кука? "Так от чому покохав вiн мене!.. Теж  алiменти!"  Я  обережно  стала
його випитувати.
   - Ну, добре,-'сказала я.- Припустiм, що ти мене коха?ш, i припустiм, що
я обдурила тебе.
   - Себто як? - не зрозумiв мене Чаргар.
   - А так,- спокiйно сказала я.- Я й не думала виходити замiж. Це  просто
був жарт.
   Вiн ураз одхилився вiд мене й захвилювався: мовляв, навiщо цi жарти?  I
потiм, хто менi дав право так жартувати з ним? (Вiн так i сказав "хто менi
дав право"). Тодi я вмить пiдвелася й засвiтила електрику. Я стала напроти
Чаргара й рiзко сказала:
   - Що значить - "хто дав менi право?" Вiдкiля цей тон?
   Вiн сидiв блiдий i мовчав. Менi знову пришила мисль, що я  перебiльшую,
що я зовсiм не зрозумiла його (вiн, мовляв,  просто  не  любить  жартiв  у
серйознi хвилини), що я зовсiм даремно турбуюсь: Чаргар i  не  думав  мене
ображати. Я пiдiйшла до нього й закинула свою руку на його шию.
   - Милий мiй,- сказала я,- не гнiвайся! Я,  ?й-бо  проти  волi  образила
тебе.
   Вiн довгим i уважним поглядом подивився менi в очi. В цi  хвилини  менi
буквально забивало дух i бракувало повiтря - так хвилювалась  я.  За  один
момент менi в головi пронеслось мiльйон думок. Вони летiли, як блискавицi,
наздоганяючи одна одну.
   - Добре, я на тебе не гнiваюсь! - сказав  художник.-  Але  все-таки  ти
менi мусиш сказати: ти вийшла замiж чи нi?
   Тодi менi блиснула мисль, i я сказала:
   - Вийшла, мiй милий! Вийшла!
   Вiн рiшуче взяв мене за руку й посадовив на лiжко. "Алiменти", -  якось
мляво подумала я й вiдчула в усьому тiлi немiч. Чаргар мене ласкав. Свiжий
вiтрець летiв у  кiмнату,  i  знову  запахло  якимись  польовими  травами.
Дрiбний весняний дощик ущух, i в вiкно зазирала темна нiч. Чаргар пiдiйшов
до  електрики  й  погасив  ??.  Вiн  обережними   рухами   примусив   мене
розтягнутись на лiжку. Чаргар хотiв уже брати мене, як у цей  момент  менi
вернулись сили. Я так одштовхнула його, що вiн ледве вдержався на кроватi.
Потiм я скочила з лiжка й знову запалила електрику. Я пiдiйшла до Чаргара.
Вiн здивовано поставив на мене сво? очi. Тодi я красномовно подивилась  на
нього, плюнула в обличчя й мовчки пiшла до дверей.

   IX

   Так скiнчилася моя iсторiя з  художником.  Так  ганебно  скiнчилось  це
святе (вiн так i говорив колись: "свята простота") i тепле  кохання.  Хiба
можна написати ту  муку,  що  творилась  тодi  в  мо?й  романтичнiй  душi?
Сьогоднi я на життя дивлюсь  цiлком  реально.  Сьогоднi  я  й  сама  iнодi
посмiхуюсь iз себе. Але тодi в мо?х очах маячiла  сентиментальна  даль,  i
тому, коли я побачила, що Чаргар, моя остання надiя,  не  мiг  утекти  вiд
свiтового бардачка, я кинулась у розпач.
   Пройшло кiлька днiв iз  того  часу,  як  я  бачила  Чаргара,  але  менi
здалось, що це було так давно й  так  далеко,  як  далеко  маячить  глухий
закуток мо?? неповторно? молодости й тих духмяних золотих пiвникiв, що  не
то лiденцями на ярмарку снились  менi,  не  то  серед  "анютиних  глазок",
кануперу й м'яти закукурiкали мо? дитинство.
   Вечiр  Першого  травня  рiшуче  й  навiки  вiдкинув  усi  мо?  надi?  й
сподiвання, i я раптом зупинилась перед порожнечею канцелярських буднiв.
   Як я тепер ненавидiла художника! Боже мiй, як я його ненавидiла! Тiльки
тодi я зрозумiла, що по сутi i бiленький  домик,  i  золотого  пiвника  на
флюгелi, i темнi провiнцiальнi садки - все це  я  покинула  в  iм'я  його.
Спершу, як i треба було чекати,  я  хотiла  якось  помститись  за  розбитi
надi?. Менi так хотiлось принизити й наочно показати Чаргаровi,  чого  вiн
вартий. Але потiм це бажання погасло в менi, i я вже просто  не  згадувала
його - таким маленьким i нiкчемним зробився вiн у мо?х очах.
   Але тоска за даллю не  покидала  мене.  Бiльше  того:  вона  тепер  так
розгорiлась, як нiколи. Це було ?? останн? полум'я.
   Нiхто з радслужбовцiв не брав тако? велико? громадсько? нагрузки, як  я
в цi днi. Я, як п'яничка горiлкою, захлиналась нею. Менi здавалось,  що  я
затоплю в цiй  роботi  сво?  лихо.  Але  скепсис  уже  з'?дав  мене.  Менi
ввижалось, що я по сутi виконую дрiбну й зовсiм непотрiбну роботу  дрiбних
i нiкчемних людей, що живуть, як воли, як корови, що коло ?хнiх  iнтересiв
обмежу?ться "геранню" на столi.  Я  брала  активну  участь  в  органiзацi?
жiнок, в делегатських зiбраннях, в редагуваннi мiсцево? стiнгазети, але  я
завжди  думала,  що  нашу  стiнгазету  зовсiм   не   випадково   називають
"Стiнгазом" ("стiнгаз"). Саме все це - газ, димок. Горить вогка солома,  а
люди сидять бiля цього iлюзорного вогнища й гадають, що "без огню не бува?
диму".
   Коли я виходила з установи й на порозi  зустрiла  сiрооку  журналiстку.
Вона якось нахабно подивилась на мене, взяла мене  пiд  руку  й  пiшла  зi
мною. Коли ми пiдiйшли до театрального садка, вона сказала:
   - Ну, так ти й досi Париж згаду?ш?
   - Який Париж? - спитала я.
   - Ах, боже мiй,- сказала вона.- Навiщо ховатись вiд мене? Я говорю  про
той Париж, що... Велика французька революцiя?
   - Одмовляюсь тебе зрозумiти! - холодно сказала я.
   Тодi журналiстка запевнила мене, що Париж уже нiколи не  повернеться  й
не може повернутися. Вона говорила, що бачить мене наскрiзь. Але вона менi
радить не турбуватись, бо я зовсiм не те, чим здаюсь собi.
   - Ти зна?ш,- раптом сказала вона,- ?сть багато непомiтних людей.  Ну...
комiсарiв, припустiм, але вони живуть так, як усi живуть. I саме тому вони
й геро?. А що таке ти? Ну, скажи - що таке ти?
   Я здвигнула плечима й мовчала, бо я й справдi не  розумiла,  чого  вона
хоче вiд мене. Тодi журналiстка потрiпала  мене  по  плечу  й  несподiвано
зареготала.
   - От що,- сказала вона,- поспiшай на мою дорiжку, а то буде пiзно.
   Потiм вона покинула мене, i я пiшла додому.
   Того дня я не обiдала. Менi в'?дливо лiзла в голову якась  мисль,  i  я
вперто затримувала ?? в пiвсвiдомостi. Так пройшло кiлька годин.
   В коридорi товаришка Уляна роздмухувала чоботом самовар i гулко кахала.
Вже пройшло кiлька днiв iз того часу, як вона заходила  до  мене,  i  менi
прийшла мисль, що я проти волi холоднiш тепер  поводжуся  з  нею.  Тодi  я
пригадала ?? перебитий нiс, i вiн зупинився передi мною якоюсь настирливою
плямою. Ще я пригадала товариша Бе i його дику розкуйовджену голову й нiяк
не могла уявити його в ролi закоханого юнака.
   Раптом бiля мого вiкна сiла якась  птичка  й  заспiвала.  Це  було  так
химерно на фонi темно-голубого неба, що я згадала дитячу казку про  щастя:
"Жив-був дiд з бабою, i от прилетiла до них..." i т. д.  У  дворi  кричали
дiти ?врея, i я подумала, що старий ?врей i досi мудру? над  талмудом,  як
тисячi рокiв тому мудрували такi ж старi ?вре?.
   В мо?й кiмнатцi стемнiло, i менi  прийшов  у  голову  та?мний  "голем",
чорт-хапун, i судний день ?врейсько? провiнцi?.
   Вечорiло. Товаришка Уляна й досi роздмухувала самовар. Десь  настирливо
кричала сирена. I тодi я раптом вiдчула, що я вже не гiдна далi тiкати вiд
себе.
   -  Отже,  журналiстка  пропону?  поспiшати?  -  сказала  я.-  Але  куди
поспiшати? Що значить поспiшати?.. Боже мiй, що це зi мною робиться!
   - Ага! тепер i "Боже мiй"! - подумала я.
   I саме тодi менi раптом усе ясно стало. I справдi: хiба я ввесь час  не
боролась iз Богом? Я хотiла сво?ми власними силами пiзнати напiвабстрактну
даль. Але без "Нього" (я пишу "Нього", бо вiн  i  справдi  був  менi  тодi
безвихiдною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотiла пiзнати даль  без
"Нього", але вiн не мiг менi пробачити цього.
   - Так,- подумала я.- Це менi за нахабство.
   Я пiдвелась iз лiжка. Я ще нiколи не вiрила в Бога й тому обрушилась на
нього з такою силою свого нового почуття, з якою звертались до неба тiльки
фанатики. Тодi я вiдчула потребу стати на колiна перед образом Спасителя.
   Я хутко пiшла до дверей i вийшла в коридор. В кладовiй товаришки  Уляни
я колись бачила стару iкону: ?? туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я  рiшила
взяти ?? вiдтiля й  поставити  в  сво?й  кiмнатi.  Але  як  я  зроблю  це?
Товаришка Уляна кладову завжди замикала, i менi треба було  дiстати  ключ.
Але тут же я згадала, що в кладовiй сто?ть прас. Тодi я пiшла до товаришки
Уляни за прасом. Я постукала. Вийшла товаришка Уляна з замотаною головою.
   - Що з вами? - спитала я.
   Вона почервонiла й подивилась на мене зажуреними очима. Вона  говорила,
що необережно опеклася водою з самовара, i говорила, що це  скоро  пройде.
Але я ?й, звичайно, не повiрила, бо синцi пiд очима говорили зовсiм  iнше.
Це була справа тов. Бе: вiн, безперечно, бив ?? цi?? ночi.
   Товаришка Уляна зiдхнула важко i раптом прошепотiла:
   - Бiдний, бiдний товариш Бе!
   Потiм ми ще з пiвхвилини постояли в напiвтемному коридорi мовчки. Потiм
у кладовiй зашарудiли пацюки, i я сказала:
   - Чи не дозволите менi забрати ваш прас?
   Товаришка Уляна засу?тилась i побiгла в  кiмнату.  Я  гадала,  що  вона
винесе ключ, а вона винесла прас: вiн був на кухнi. Так що на  цей  раз  я
так i не дiстала ключа. Але зате я його дiстала пiзнiш,  коли  зайшло  вже
сонце.
   Iкона, що я за нею схопилась якось похапки i з  тривогою,  була  старою
дошкою, i на нiй ледве-ледве вирисовувався образ Спасителя. Спаситель  мав
надзвичайно привабливе обличчя й одразу настро?в мене на вiдповiдний лад.
   Я внесла його в  кiмнату,  прив'язала  до  нього  (до  не?,  до  iкони)
невеличку мотузку й повiсила в куток.
   Потiм я побiгла в мiсто й купила там  у  яко?сь  торговки  бiля  базару
лампадку й пляшку лампадкового масла.
   Потiм прибiгла додому й  засвiтила  лампадку  перед  Спасителем.  Я  не
свiтила електрики, i тому в кiмнатi стояв напiвмiстичний присмерк. Збоку в
кладовiй шарудiли пацюки.
   Тодi я впала на колiна, схрестила на грудях  руки  й  мовчки  фанатично
дивилась на образ Спасителя. Я  молилась.  Я  так  молилась,  як  молилась
тiльки в дитинствi. Раз у раз я зiдхала тяжко i тодi я думала, що  стою  в
катакомбах перших християн i несу  на  собi  великий  хрест.  Передi  мною
проходили фанатики середньовiччя, велика iнквiзицiя й глухi манастирi мо??
вiтчизни. Страждання людей, ?хня хресна путь до свiтово? Голгофи - все  це
так ясно постало передi мною.
   Я дивилась на образ  Спасителя,  але  я  думала  про  темну  нiч  нашо?
дiйсности, що загубилась в  та?мному  космосi,  про  придавлених  фортуною
людей мо?? вiтчизни, i я так хотiла, щоб легенда про фантастичного доброго
ангела перетворилася в дiйснiсть, i я так безумствувала всiм  тим  чистим,
що залишилося в менi.
   - Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! - шепотiла я й уважно дивилась
на образ Снасителя.
   Тихi дитячi сльози падали менi по щоках, i  я  вже  вiрила,  що  прийде
якесь чудо раптово й несподiвано. Я стояла на колiнах кiлька годин, але  я
не почувала втоми.
   Вже давно над городом стояла темрява.  На  баштi  годинник  пробив  два
рази. Свiже повiтря рвалось у мою кiмнату й колихало вогненний язичок мо??
лампадки. Знову шарудiли в кладовiй пацюки.
   - Боженько! Мiй милий, хороший Боженько!
   Я молилась так тепло, як тодi в дитинствi, коли ми з мамою  виходили  з
бiлого домика i йшли по темних  провiнцiальних  садках  зустрiчати  свiтле
Воскресiння Христа.
   Я простояла на колiнах цiлу нiч i тiльки тодi пiдвелась, коли в кiмнатi
зовсiм розвиднилось.
   З того часу я кожного дня свiтила лампадку й  кожного  дня  ставала  на
колiна перед образом Спасителя.
   Iнодi я молилась за товаришку Уляну, за сiрооку журналiстку i навiть за
Кука. Чаргара я не згадувала, i не тому, що менi була злоба  до  нього,  а
просто тому, що вiн якось вилетiв менi з голови. Вiн уже  не  iснував  для
мене, його мiсце на мо?му серцi запосiв образ  Спасителя.  Пройшла  весна,
прийшло знову гаряче лiто. Я працювала в установi так акуратно, як  ранiш.
Бiльше того: комунiсти вважали мене за зразкового робiтника. Тiльки  тепер
я не вмiла реготати й не вмiла так смачно ?сти шоколад.
   Колись я прийшла з роботи страшенно стомлена й рано лягла спати.  Уночi
до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тiльки-но  хотiла  пiти  до
дверей i одчинити, як дверi знову загримiли ще з бiльшою силою. Я  нiколи,
зда?ться, нiчого не боялась. Але на цей  раз  я  просто  обурилась.-  Мене
здивувало нахабство. Така пiзня нiч - i так стукати до одиноко? дiвчини. Я
знову погасила  електрику  й  лягла  спати.  В  мо?  дверi  стукали  ще  з
пiвгодини, але я не звертала уваги й  засинала.  Мiсячна  пляма  впала  на
спинку мого лiжка, i я згадувала молодi роки й  пригадала  сусiда-вiзника.
Вiн теж так уперто стукав на свою жiнку, як той невiдомий,  що  сто?ть  за
мо?ми дверима.
   Нарештi я заснула. I сниться менi  химерний  сон.  Нiби  я  напередоднi
яко?сь подорожi й чогось чекаю. Завтра нiби буде якийсь  карнавал  i  буде
мандолiна. Завтра бiля степового вогнища пiд вечiрнiм небом - Декамерон. I
тодi мiй край, як iдилiя узамiтно? Нiцци. Раптом Дон-Квiзадо  виносить  на
прилюдний диспут (i дума? захищати) магiстерську дисертацiю на тему  "душа
матерi?". Маестро Дантон усмiхнувся.
   - О, маестро! - скрикнув Дон-Квiзадо.- I на мо?й мовi  каламар  звучить
надто проза?чно, бо вiн асоцiю?ться з паламарем. Але от я беру це слово i,
як iндiйський факiр, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тодi  твiй  мужнiй
голос у мемуарах тво?? доби - як тигр серед чвирi. Бери  перо,  наливай  у
свiй каламар атраменту й пиши.
   Тодi маестро Дантон пише. I його древнiй каламар, що  з  нього  падають
ножi двi сотнi лiт, зачарову? таким незначним  деталем,  як  спогад,  коли
.вiн уперше взяв у руки перо й з тривогою вивiв першу лiтеру. Це була "М".
Мисль? Милiсть? М'ятеж? - не зна?, але вiн дума?, чи не була то Марiя.
   - Я тебе заклинаю, як iндiйський факiр! - кричить Дон-Квiзадо.- Я  хочу
пiзнати твою душу,  о  матерi?!  Невже  ти,  як  панцерник,  i  сила  мо??
художньо? iнту?цi? не найде дороги до тво?? темно? душi?
   Маестро Дантон усмiхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квiзадо
змовк. Балаганчик заревiв, загримiв, зарокотав. Вискочив  циган,  метнувся
перед публiкою i пропав за тиром".
   - ...Фу, чорт! яка нерозбериха! -_ скрикнула я й прокинулась. За вiкном
стояла мертва нiч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в дверi  менi  знову
настирливо стукали. "Стука?ш?" Ну i стукай! - подумала я, i  знову  почала
засинати. Тодi сниться менi другий сон.
   На краю оселi,  де  праворуч  порожнiй  майдан  i  старовинна  козацька
церква, сто?ть хатка на курячих нiжках. I хатка, мов казка, мов пушкiнська
няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночi, що тисяча ?х i одна. Летять  у
нiч безшумно кажани. Кричить тривожно сич:
   - Угу!
   В хатцi я, аферистка, провокаторка, убивця, i моя сестра - проститутка.
Сестра допiру прийшла з тайного публiчного дому  й  сидить  на  печi  бiля
сибiрського кота. Кiт та?мно муркотить сво? одвiчне муркотiння.
   - ...Але як менi обмити руки,- з тоскою думаю я,- коли вони в  людськiй
кровi? Кому розповiсти свою муку -  я,  аферистка,  провокаторка,  убивця?
Вчора  я  зарiзала  на  великiй  дорозi,  що  хова?ться   за   мигдальними
кучугурами, що пересiка? тракт  Карла  XII,-  вчора  я  зарiзала  жiнку  з
дитиною. Три днi позад я спровокувала цiлу кра?ну.
   - Б'янко,- раптом зверта?ться до  мене  сестра,  i  в  ??  очах  сто?ть
невимовна скорбота.- Яка тоска!
   Тодi я повертаюсь i бачу в первiснiм  степу  над  вiтром  тирси  гострi
списи. Iде ватага, i сто?ть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна  нiч,
забута кра?на, медовi ландшафти, екзотика круторогих волiв...
   - Чи не це понесе Чаргар на олтар свiтового мистецтва,- думаю я.
   Тодi мене знову зажурено перебива? сестра:
   - Б'янко, ти чу?ш?
   - Що чу?ш? - скрикнула я.- Сволоч! Замовчи, потаскухо!
   Сестра уткнула обличчя у вовну сибiрського кота й тихенько заплакала.
   - Сестро! - говорю я далi.- Ти не зна?ш, хто  буде  цезарем  майбутньо?
iмперi? - свiтовий мiльярдер чи свiтовий чиновник?
   I каже сестра крiзь сльози:
   - Яка ти чудна, Б'янко, хiба ця мисль i тебе  тривожить?  Тодi  почина?
колихатись хатка на курячих нiжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути.
Сестра пестить мою голову. В кiмнатi - домовина  -  така  змертвiла  тиша,
i... раптом очi мо? зупинились: вони найшли крапку.
   - Морiтурi те салютант! - скрикнула я, як римськi гладiатори, що  йдуть
повз iмператора на бiй.
   Але це було тiльки передчуття. Навколо мовчазно,  i  лише  цвiркун,  як
дячок над мертвим, одбива? речитативом. Тодi я пiдходжу до вiкна  й  бачу:
на  темно-синьому  фонi  бездонного  неба,  над  порожнiм  майданом,   над
козацькою церквою, що одиноко сто?ть на краю оселi, в повiтряних просторах
маячить велетенський чорний силует. Це була така божевiльна фантастика, що
я мимоволi вiдкинулась вiд вiкна. Але - даремно: дика  кiшка  тривоги  вже
торкнула мене сво?ю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула i так  м'яко,  i  так
енергiйно. I  впало  мо?  серце,  i  розсипалось  ледве  чутним  тривожним
дзвоном. Я напружую мислi, де я бачила цей велетенський силует в кепi?
   - О, далекий!  -  раптом  скрикнула  я  й  побачила:  з  жахною  силою,
розсiкаючи  темно-синi  простори,  летiв  на  землю   витвiр   генiального
скульптора. Потiм удар - i тиша.
   - О, далекий! - знову скрикнула я i, божевiльна, вискочила з хатки,  що
на курячих нiжках.
   I знову передi мною змертвiлий порожнiй майдан i нiчне темно-син? небо.
"Де ж вiн упав? - думаю я.- Де ж цей генiальний витвiр у кепi?"
   Тодi я побачила: там, де впав вiн, замаячiли три могили. I лежать у цих
могилах у середньовiчних капелюхах три витязi. I сказав перший:
   - Морiтурi те салютант!
   ...Я знову прокинулась. На чолi менi лежали краплi  холодного  поту.  У
вiкно вже зазирав мiський свiтанок. Я пiдвелась i надiла  виступцi.  Якесь
передчуття охопило всю мою iстоту. Невiдома сила потягла мене до дверей. Я
в розпуцi  вiдчинила  ?х  i  побачила  перед  дверима  закривавлений  труп
товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навiть не скрикнула.  Я
тiльки подумала тодi, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе.
   "Бiдний, бiдний товариш Бе!" - згадала я ?? теплу фразу.
   Тодi я заперла дверi й, пiдiйшла до iкони (перед нею жеврiла лампадка).
Я спершу здивовано подивилась на образ Спасителя, а потiм суворо сказала:
   - Ну, Боженько! Чому ж ти не вiдчинив дверей, коли до мене стукала твоя
раба Уляна? Ну?
   В кiмнатi стояла пiвтемрява, i  на  не?  поволi  i  обережно  насувався
мiський свiтанок. Лампадка ввесь час миготiла й робила на образi Спасителя
химернi тiнi. Було тихо й урочисто.
   Але я вже безумствувала. Якась  дика  злоба  свердлила  менi  мозок,  i
страшна  образа  лягла  на  мо?  серце.  Менi  прийшла  мисль,  що   образ
"Спасителя" - це не що iнше, як мертвий Чаргар. Я вiдкинулась вiд iкони  й
пiдiйшла до вiкна. Я буквально ковтала свiже повiтря, бо  менi  здавалось,
що от-от задихнуся. Потiм я пiдiйшла до Спасителя й з не меншою насолодою,
як i Чаргаровi, плюнула в його прекрасне обличчя.  Потiм  узяла  iз  стола
кухонний нiж i порубала дошку з образом Боженьки на маленькi  трiсочки.  Я
погасила лампадку й викинула ?? у вiкно.
   Iшов свiтанок. Я вийшла в коридор, переступила через закривавлений труп
товаришки Уляни й пiшла на вулицю.  В  коридорi  бiля  розрубано?  голови,
очевидно, було багато крови, бо я трохи забруднила свою спiдницю.
   Я йшла поволi. Я вийшла на ту дорогу, що веде до глухо? провiнцi?. Тодi
я  круто  повернула  й  пiшла  до  квартири  Кука.   Повз   мене   про?хав
асенiзацiйний обоз, i вулиця раптом запахла важким калом. Але я не  тiльки
не кинулась убiк, навпаки - з якоюсь пожадливiстю я вбирала  носом  важкий
запах мiських нечистот.
   Надi мною, очевидно, стояло м'яко-голубе ранкове небо, але  я  його  не
бачила. Я виходила на нову дорогу, де так  усе  просто  й  ясно,  де  люди
живуть i вмирають, як справжнi епiкурейцi. Ця дорога нiколи  не  була  для
мене загадковою, i я знала, скiльки м'ятежних людей пройшло нею.  Це  мене
пiдбадьорювало. Я вийшла на майдан Трьох комунарiв  i  звернула  в  кривий
завулок.
   Х_
   На цьому я й мусiла б  скiнчити  свою  блiденьку  iсторiю,  коли  б  не
маленька деталь, що остаточно схарактеризу? мого останнього бога.
   Я прийшла на квартиру Кука, коли вiн iще спав. Я постукала. Вiн  вийшов
у кальсонах i став прохати в мене пробачення. Тодi я сказала, що нiчого не
маю проти. Вiн мене, звичайно, не зрозумiв. Я сказала йому, в чому справа.
Мовляв, я хочу вiддатись йому, але... з умовою: вiн мусить негайно дiстати
менi посильного. Кук спершу не повiрив менi - вiн, очевидно, боявся, щоб я
його  знову  не  обдурила.  Але  раннiй  час  i  мо?  блiде  обличчя  його
переконали, що я не жартую. Вiн заметушився.
   Тодi я зайшла в кiмнату й  сiла  до  столу.  На  конвертi  я  написала:
"Художниковi Чаргаровi", а в листi прохала Чаргара спiшно прийти  до  Кука
(я дала й адресу),iнакше я негайно вiддамся дiловодовi. Я написала, що я й
справдi ще не виходила замiж i взагалi не  думаю  виходити.  Але  сьогоднi
вранцi я хочу подарувати свою невиннiсть. Коли вiн встигне - я дарю  йому,
не встигне - ?? забере дiловод iз мавпячою фiзiономi?ю.
   Я писала дуже незв'язно, але все-таки, що Чаргар мусiв мене  зрозумiти.
Потiм я передала листа посильному.
   Коли посильний побiг, я сiла бiля Кука й обняла його. Вiд  нього  пахло
непри?мним потом,  i  я  подумала:  "асенiзацiйний  обоз".  Потiм  я  йому
вiддалася.
   Але я ще не встигла й пiдвестися з лiжка, як у дверi постукали.  Я  вже
знала, хто там стояв. Тодi я взяла простиню й понесла ?? за дверi.
   Чаргар стояв блiдий. Я йому мовчки  показала  на  кров  (менi  на  мить
блиснула розрубана голова товаришки Уляни) i сказала, усмiхаючись:
   - Це рештки мо?? невинности... Забери, коли хочеш.
   Чаргар мовчав. Тодi я  круто  повернулась  i  пiшла  в  свою  установу.
НАРЕЧЕНИЙ
   Вона була тихесенька собi телефонiстка з волосно?  телефонно?  станцi?.
Вона жила й виросла в такiй глушинi, де,  крiм  фанта,  нiяких  розваг  не
знають. Iм'я ?й було Катруся. ??  не  можна  було  назвати  красунею,  але
навiть мiсцевi кумушки добачали в нiй багато симпатичних рисок. Якось  так
трапилось, що вона закохалась у волосного писаря i якось так трапилось, що
волосний писар пiшов у партизани - у тi партизани, що проти бiлих загонiв.
До цього часу вона буквально нiчого не розумiла в полiтицi. Але тепер вона
зрозумiла, що треба воювати проти генералiв i  що  не  треба  царя.  Вона,
нарештi, навiть зробилась справжньою  революцiонеркою,  бо  Михайлик  (так
звали ?? коханого) писав, що справжнi революцiонери не тiльки проти  царя,
але й проти соцiал-угодовцiв. Коли приходили нуднi й довгi  степовi  ночi,
вона сiдала до столу й писала:
   "Дорогий мiй, золотий мiй Михайлику! Пишу тобi на твою колишню  адресу,
але не знаю, чи дiйде i чи дiстанеш ти цього листа. Я  тебе  кохаю,  як  i
колись кохала - дуже, так, що аж зiдхати важко.  Я  вже  тепер  не  тiльки
проти царя, а й проти соцiал-угодовцiв. Коли до нас приходять  червонi,  я
страшенно радiю i навiть плачу вiд радости. Всi вони такi гарнi й  хорошi,
нiби всi вони були тво?ми  близькими  товаришами.  Так  що,  дорогий  мiй,
золотий мiй Михайлику, тiльки вони мене трохи втiшають у мо?му  самотньому
життi".
   I далi вона писала в такому ж дусi i довго потiм плакала i радiсними  й
сумними слiзьми.
   Михайлик написав ?й колись, що листiв вiд не?  зовсiм  не  одержу?,  бо
?хнiй загiн весь час пересува?ться з одного мiсця на друге, ?й боляче було
прочитати це, але вона мусiла примиритись з таким становищем.
   Так пройшов рiк, другий i, нарештi, надiйшли останнi днi  громадянсько?
вiйни. Одного ясного дня, коли над забутим  селом  стояло  ласкаве  осiнн?
сонце, Катруся одержала вiд  Михайлика  звiстку,  що  вiн  днями,  мабуть,
пройде з загоном сво? рiдне село. Вiн нiчого бiльше не писав, (  але  вона
певна була, що вiн тепер обов'язково залишиться бiля не?,  бо  не  вiк  же
йому воювати за революцiю i страждати по фронтах: мовляв, тiльки  його  та
ще двох, зда?теся, нема на селi, а решта давно вже сидить по сво?х  хатах.
Вона думала, що вони тепер  обов'язково  поберуться  i  заживуть  щасливим
життям, бо Михайлик тепер не звичайний собi писар, а червоний i,  можливо,
навiть писар-комунiст.
   Сидячи бiля телефонного апарата, вона раз у  раз  зазирала  у  вiкно  й
дивилась на дорогу, що йшла  вiд  далеко?  сиротливо?  станцi?,  де  мусiв
зiскочити з потяга ?? наречений: вона не припускала й мислi,  що  Михайлик
може прийти зовсiм не зi станцi?, а  з  широкого  степу,  з  яко?сь  iншо?
слобiдки, походом.
   На селi було зовсiм тихо, нiби  тут  нiколи  й  не  було  громадянсько?
вiйни.
   Зрiдка iз степу тягнулися вози iз снопами i пахло  молодим  хлiбом.  На
банi самотньо? церкви лежало спокiйне  сонце  i  спокiйно  випроваджало  з
вигону першу череду iдилiчних корiв. Бiгли пастушки i чiтко замикали  коло
селянського сентиментального ландшафту.
   До Катрусi увечерi приходили подружки: Таня-попiвна  й  Соня  -  молода
вчителька. Вони довго й багато говорили про Михайлика i страшенно заздрили
Катрусi. Приходила ще до Катрусi й ?? мати i теж говорила  про  Михайлика.
Але й мати, й Таня-попiвна, i молода вчителька йшли додому, i тодi Катруся
брала з полички якусь книжку життя (у телефоннiй кiмнатi була ще й мiсцева
бiблiотека томiв на 20) i читала ??,  сторожко  прислухаючись  до  кожного
шелесту за вiкном, бо вже було зовсiм темно й  не  видно  було  дороги  до
станцi?.
   Так пройшло кiлька днiв. Кожного дня над волосним селом сходило ласкаве
осiнн? сонце i кожного дня заходило за  золотою  банею  самотньо?  церкви.
Кожного дня пахло молодим хлiбом i  з  вигону  повертались  сентиментальнi
пастушки. Катруся навiть змарнiла трохи: коли ж, нарештi,  повернеться  ??
Михайлик? Вона вже не боялась, що його десь уб'ють  злi  вороги-царисти  й
соцiал-угодовцi, але вона вже боялась, що ?? нареченого одiб'? якась  iнша
жiнка з тих невiдомих кра?в, що про них вона  буквально  нiчого  не  зна?.
Жiнок на свiтi багато i кожна з них може покохати ??  Михайлика  й  навiть
може його причарувати. I тепер ?й так тривожно билось  серце,  як  нiколи.
"Боже мiй! хоч би скорiш вiн ?хав!" -  колись  прошепотiла  вона  i  тяжко
зiдхнула.
   Саме в цей момент телефон задзвонив.  Катруся  здригнула.  Дзвоник  був
якийсь незвичайний i тривожний. Вона взяла до вуха рурку й сказала:
   - Я слухаю.
   - Дуже при?мно, що ти слуха?ш,- фамiльярно сказав незнайомий голос.
   Катрусi хутко забилось серце, ?? раптом прийшла мисль,  що  говорить  з
нею нiхто iнший, як ?? довгожданий Михайлик.  I  справдi:  вiн  же  йде  з
отрядом, i, очевидно, вони ?дуть на конях, а не по залiзницi.
   Як це вона досi про це не думала?
   - Це ти, Михайлику? - ледве  вимовила  вона  вiд  хвилювання.  В  рурцi
зареготало.
   Регiт був якийсь непри?мний i такий образливий, що ?й одразу  ж  тоскно
заскимiло в грудях.
   - Я слухаю! - уже тремтячим голосом промовила вона.
   - Дуже при?мно, що ти слуха?ш,- знову фамiльярно сказав той же голос.
   Iншим разом Катруся, очевидно, з обуренням положила б рурку на мiсце  i
вже не вiдповiдала б нахабi, але тепер  вона  цього  не  могла  зробити  й
стояла бiля апарата з розгубленими i стривоженими очима.
   - Так ти чека?ш Михайлика? - нарештi спитав ?? той же голос. Вiдкiля  ж
вiн мусить дзвонити тобi?
   - Коли ви щось зна?те про нього, то, будь ласка, не жартуйте зi мною! -
у розпуцi промовила Катруся.
   Тодi голос сказав ?й, що вiн, звичайно, зна?  Михайлика,  але  все-таки
цiкавиться, вiдкiля вона чека? його.
   Тодi Катруся сказала, що вона чека? його з  Червоно?  Армi?  i  що  вiн
мусить днями при?хати додому. Голос спитав, чи не наречена вона його? Вона
сказала - "так"! Тодi вияснилось, що той, хто говорить з нею, начальник ??
Михайлика, i вони за якiсь двi години будуть у не?. I ще  вiн  спитав,  як
вона ставиться до червоних. Катруся почервонiла i сказала, що  вона  давно
вже на боцi червоних i проти царя та соцiал-угодовцiв.
   I ще вiн спитав, чи нема в ?? селi зараз загону якогось.
   Вона сказала, що загону нiякого нема i що взагалi тут давно вже  бачили
вiйсько. Тодi той, хто говорив з нею, покинув рурку, i  вона  одiйшла  вiд
апарата. Вона дуже хвилювалась i навiть розчервонiлась вiд хвилювання,  бо
за  якiсь  двi  години  мусiла,  нарештi,  побачити   свого   довгожданого
Михайлика.
   Уже зовсiм звечорiло. На лiве вiкно впав промiнь вiд срiбного мiсяця, i
сам вiн, срiбний  мiсяць,  почав  зазирати  в  кiмнату.  На  селi  спiвали
дiвчата.
   На дзвiницi старий дзвонар почав довго бити у розбитий дзвiн, нiби доба
ма? не 24 години, а нiяк не менше, як 240. Катруся метушилася  бiля  сво??
скринi, а  потiм  метушилася  бiля  дзеркала,  що  стояло  на  столi  бiля
запалено? лампи. Вона готувалася до зустрiчi зi сво?м  нареченим.  На  нiй
уже було найкраще ?? блакитне плаття,  пошите  за  останньою  провiнцiйною
модою, i також ?? найкращi черевики, що вона ?х торiк купила в найближчому
городi, на толкучцi. ?й дуже хотiлось  зараз  подiлитись  з  кимось  сво?ю
радiстю, але ?й нi з ким було подiлитись, бо мати, як  i  Таня-попiвна  та
молода вчителька, сьогоднi не прийшли до не?, а до них бiгти вона боялась,
бо ?й здавалось, що от-от застукають у дверi  й  на  порозi  появиться  ??
золотий Михайлик.
   Вона раз у раз виглядала у вiкно i прислухалась до степу.
   Але  поки  що  в  степу  було  тихо.  Тiльки  вози  зрiдка  рипiли   та
перегукувалися селяни. Десь угорi кричали гуси i  так  далеко,  нiби  вони
були вже за невiдомими морями. Колись Катрусi  було  сумно  слухати  ?хнiй
сумний гелгiт. Але тепер вона ставилась до нього зовсiм байдуже.
   Катруся подивилася на годинник: треба було чекати з хвилини на хвилину.
   Але вона вже не могла чекати. I тодi ж вона почула, як у  степу  раптом
зашумiло, загоготало й пiшов кiнський тупiт. То до села наближався дорогий
загiн з ?? Михайликом. Вона одiйшла вiд вiкна  й  сiла  до  апарата.  Вона
зараз уже покине виглядати, бо - хто його  зна?!  -  може,  Михайликовi  й
нiяково буде перед товаришами, коли вони побачать, як тоску? за  ним  його
наречена.
   Шум, гоготiння й кiнський тупiт наближались. Нарештi вона почула голоси
яко?сь команди i нарештi бiля телефонно? станцi? зупинилось кiлька коней.
   Хтось зiйшов на ганок i  постукав  у  дверi.  Катруся  вiдчула,  як  ?й
затремтiли колiна, i вона ледве-ледве дiйшла  до  сiней.  Вона  так  довго
шукала защiпки, що за дверима навiть почали гнiватись.
   Та от рука ?й зупинилась  i  защiпка  з  дзвоном  одлетiла  вбiк.  Вона
пропустила гостей i пiшла за ними в кiмнату. При  свiтлi  сво??  маленько?
лампочки вона побачила, що поки що нема ?? Михайлика. I тодi ж  ?й  чомусь
одразу ж тоскно стиснуло серце. Люди,  що  зайшли  в  кiмнату,  були  дуже
озбро?нi, але  якось  химерно  виглядали  вони.  На  них  зовсiм  не  було
червоноармiйських зiрок i не було навiть нiяких прикмет, що вони  червонi.
Коли б це було рiк тому або навiть пiвроку, вона б подумала, що це тi,  що
за царя i соцiал-угодовцiв. Але тепер вона цього не могла подумати, бо ?й,
як i всiй волостi, було вiдомо, що фронтiв уже нема i  навiть  Крим  давно
вже забрано. Катруся зовсiм розгубилась i мовчки  стояла  перед  химерними
людьми.
   Тодi пiдвiвся зi стiльця  чорнявий  (очевидно,  старший  серед  них)  i
сказав, звертаючись до Катрусi:
   - Так що ви, баришня, чека?те свого нареченого? Вона одразу  ж  пiзнала
цей голос - це той, що говорив з нею по телефону i так непри?мно реготав.
   - Чого ж ви мовчите? Вашого нареченого, зда?ться, звуть Михайликом?
   - Його звуть Михайликом,- сказала Катруся i  зблiдла.-  Але  чому  його
нема з вами?.. Чи, може, вiн позаду залишився?
   Чорнявий зареготав: мовляв, ?? Михайлик дiйсно позаду залишився. Але чи
не розповiсть вона йому ще раз, як вона ставиться до червоних?  Чи,  може,
вона вже не ма? охоти розповiдати про це?
   Катрусi раптом прийшло в голову, що цi незнайомi люди  запiдозрюють  ??
чомусь у прихильностi до тих, що за царя й за соцiал-угодовцiв. Вона  сiла
на  стiлець  i  почала  розповiдати,  як  вона  любить  червоних,  як   ?й
подоба?ться обличчя Ленiна i як вона, нарештi,  рада  бачити  ?х  у  сво?й
кiмнатi. Словом, ?м зовсiм нiчого турбуватись за не?, бо  вона  вже  давно
мрi? вступити до бiльшовицько? партi?.
   - Так  ви,  баришня,  так  би  мовити,  уже  бiльшовичка?  -  зареготав
непри?мним реготом чорнявий.
   Зареготали й iншi гостi. I iншi гостi реготали також непри?мно. Катруся
здивовано подивилась на чорнявого i знову зблiдла.
   - Ну, а як ви, баришня, нащот п'ятикутньо? зiрки? Не  проти  не??  Боже
мiй, як вона може бути проти? Чи, може, вони все-таки гадають, що  вона  з
тих, що за царя й соцiал-угодовцiв? Так хай тодi вони спитають Михайлика -
вiн ?м розкаже. Це просто непорозумiння - не  довiряти  ?й.  Словом,  вона
нiколи не була проти п'ятикутньо? зiрки.
   - Коли ви, баришня, не проти п'ятикутньо? зiрки,- непри?мно  усмiхнувся
чорнявий,то ви ?? мусите  носити  при  собi...  Ану-бо,  хлопцi,  заголiть
?й,звернувся вiн до бiлявого,- подивимось!
   Тiльки тут Катруся зрозумiла, що вона в лабетах невiдомих ворогiв. Вона
кинулась до дверей, але вже було пiзно: на  плечах  ??  лежали  двi  важкi
руки. Вона хотiла закричати, але й кричати було пiзно: обличчя ?й затулено
було величезною долонею. Вона вiдчула тiльки, як щось слизьке черкнуло  по
?? колiну i як кiнцi ?? блакитного плаття залетiли ?й на голову.
   - Нi!.. Поки що нема! - зареготав чорнявий, i важкi руки покинули ??.
   Катруся знову стояла серед страшних химерних людей.
   - Чого вам треба вiд мене? - спитала вона i раптом заплакала.
   - Я маю бажання бути тво?м нареченим! - сказав чорнявий i, схопивши  ??
в мiцнi обiйми, посадив на сво? колiна. Вона ще раз хотiла закричати,  але
й тепер ?й не дали цього зробити. Тодi вона  якось  враз  вiдчула  в  собi
велику порожнечу й  мовчки  дивилася  сухими  очима  на  пiдлогу.  Все  це
трапилось так несподiвано й так дико, нiби це був важкий кошмар, ?й навiть
прийшло в голову, що це ?й сниться i що цього нiколи не було i не  буде  в
?? тихому життi.
   Але коли гостi почали пити горiлку й коли один iз  них  повалив  ??  на
пiдлогу, вона раптом згадала про свого Михайлика i закричала диким криком.
Вона кусала чи?сь важкi руки, билась об пiдлогу,  i  тiльки  тодi  стихла,
коли загубила свiдомiсть.
   - Ну, а тепер чия черга? - спитав чорнявий i сплюнув на блакитне плаття
наречено?.
   До Катрусi пiдiйшов бiлявий з важкими руками i смачно  облизався.  ...А
за якiсь пiвгодини в кiмнату зайшов стрункий хлопець i одрапортував:
   - Батьку отамане! Варту всюди розставлено i можна бути спокiйним!
   Вiн ще щось почав був говорити, але, зиркнувши на пiдлогу, де лежала  в
блакитному розiрваному платтi Катруся, раптом змовк i подивився на отамана
очима божевiльного.
   Це був Михайлик, Катрусин наречений,- той, що не тiльки проти царя, але
й проти соцiал-угодовцiв.
   Ранком, коли ще в небi стояв блiдий осiннiй мiсяць i темно-голубе  небо
тiльки-но займалось добрим, здоровим свiтанком, махнiвський загiн поспiшав
на захiд, до Румунi?.



   БАНДИТИ

   I

   До самого вечора слiпа Килина сидiла на призьбi й наставляла вухо в той
бiк, де по зеленому оксамиту лукiв срiблястою гадюкою плазувала рiка:  там
погрозливо шумiло. Вона раз у раз  зiдхала  й  хрестилась:  мовляв,  спаси
мене, Царице небесна! Потiм, налапуючи кiлочки на тину, iшла  до  ворiт  i
кликала:
   - Марько! Де ти ??
   - Осьдечки, тьотю,- озивалась дiвчинка.
   - Пасеш?
   - Пасу, тьотю!
   - Ну й паси з богом!
   I знову прямувала до призьби, i знову прислухалась. Все  ?й  здавалося,
що хтось скрада?ться до хати, i шепотiла:
   - Одведи, мати божа! Змилуйся, заступнице! Яка ж то заздрiсть  людська!
Безпремiнно одберуть, чу? мо? серце!.. Та воно й так: де ж таки  водиться,
щоб чужу корову у дворi содержати?.. Незаможниця, кажуть...  Яка  ж  то  я
незаможниця - слiпенька я.
   I ще раз зiдхала.
   В цей час дячок Нечипiр, обгорнувшись добре свiжими снопами, дививсь  у
невеличку дiрку на село. З Гордi?во?  клунi,  де  лежав  вiн  iз  Кажаном.
Грушiвка була майже на долонi. Видно було, як сновигали люди  по  .дворах,
iнодi чути було навiть, про що говорять. Згадав дячок, як за ним  гнались;
от-от доженуть, от-от!.. I дрiж пробiгав по спинi! Згадав червоне Кажанове
обличчя, i було гидко; мабуть, тому, що той такий вличезний парубок, а мав
вигляд переможеного пiвня. Навiть волосся йому стовбурчилось, як у того.
   Кажан зарився в снопи й сопiв.
   I подумав дячок про свого товариша: "?й-бо, можна зарiзати, як кабанця.
Тiльки зареве, мабуть".
   Було навiть трохи весело.  Так  завжди  почував,  коли  мав  бiля  себе
боягуза.
   Липневе сонце стояло вже  над  Котелевським  лiсом.  Але  надворi  було
душно, i майже в кожнiй хатi селяни порозчиняли вiкна. Чути було, як хтось
пiд вiкном люшню лагодив, а недалеко гавкав собака.
   Надвечiр почало стихати i нарештi зовсiм стихло.
   - Чи не час нам вилазити? -,сказав дячок.
   Але Кажан i слухати не хотiв. Вiн прохав тремтячим  голосом  помовчати,
поки стемнi?.
   Тодi хотiлось говорити голосно, навiть налякати цього  кабанця.  "Плаче
чи ще?" - i нарочито давив ногою у той снiп, де лежала Кажанова голова.
   На рiг до обiдрано? хати сходились уже цiкавi  молодицi,  i  доносились
вiдтiля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталiя. Вже потяглися й фури
iз степу. Вже й селяни пiшли до розправи. Видно, як посiдали  на  ганочку,
дехто до пожежного iнструменту побрiв.
   Подивився Нечипiр на луки  й  не  мiг  не  продерти  ще  бiльшу  дiрку.
Парувала рiка, а над нею скиглили чайки.
   На покрiвлi клунi цвiрiнькали горобцi, i вiн  згадав,  як  у  дитинствi
драв ?х. Теж у клунi. Дядько  у  нього  був,  любив  цю  справу.  Вiзьмуть
лантухи, свiчку й сiрники -  i  пiд  стрiху.  Горобцi  вiд  свiтла  зовсiм
дурiють. Ну й складали ?х, як грудки. А як накладуть досить,  дядько  несе
лантух на середину двору й б'? по ньому великим кийком. Пищать горобцi.  А
на завтра хоч лантух i в кровi, зате на обiд гарних  засухарених  горобцiв
подають. Тодi вiн,  пам'ята?,  частенько  в  кутку  плакав  -  шкода  було
пташину...
   Нечипiр повернувся й сказав:
   - Мабуть, незручно лежати, друже?
   Заворушився Кажан i якось жалiбно прошепотiв:
   - Та що там говорити... Ех!
   Дячок витер рукавом пiт на чолi i скинув iз себе снопи.  Вiн  подивився
на селянина, що спокiйною ходою пройшов повз клуню, i промовив:
   - Може, хоч тепер пiдемо?
   Але Кажан i зараз боявся вилазити.  Тодi  Нечипiр  сплюнув  i  полiз  у
кишеню по цигарку.

   II

   Бiля розправи стояв гомiн.
   Пiдбiг до голови Ванько Петренячий i закричав тоненьким голоском:
   - Дядю, а якщо вони вискочуть iз тi?? вулицi, що  на  Олексi?ву  леваду
веде?.. Що тодi буде?
   - А тобi яке дiло? - сказав голова.
   Хлопчик не зрозумiв "дядю" й весело застрекотав:  мовляв,  вiн  напевно
зна?, що "вони"  саме  вiдтiля  вийдуть.  Вiн  не  бачить,  що  селянський
патрiярх уже брови зводить докупи. I тiльки тодi почав  угомонятись,  коли
хтось iз селян порадив головi:
   - Та ви його паличкою! - порадив хтось i додав:  -  Ану-бо,  вишкварок,
додому гиля!
   - Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам i не видно буде,образився
хлопчик.
   - А воно й справдi,- сказав один.
   - Та й на самiм дiлi,- додав другий i звернувся до Ванька: - Чий ти  ??
Чи не вдовино? дочки?
   - Та це ж Петренячий. Ось i батько сидить.
   - Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, iди до  Омельчиного  тину  та
дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою.
   Хлопчик побiг, а чоловiки запалили люльки.
   Прителiпався й дiд Кудря. Довго не хотiв з льоху вилазити: ховався  вiд
куль.
   - Про мене що? - сказав дiд Кудря.- Моя хата  з  краю.  А  все  ж  таки
жалько хлопцiв. Це я завсiди скажу.
   - Жалько? - на дiда Микита Гордiйович (глитай мiсцевий).- Чом же ти  ?х
тодi не жалiв, як вони закликали до них у "партiю"? Ну?
   - Куди менi в партiю, як я вже на кладовище дивлюсь.
   - Отож-бо й ?: як цукор роздавали, то й ти брав. А як пiдсобити ?м,  то
й нема.
   Пiдiйшов до гурту й Онисько Кривий, i одразу ж  до  Микити  Гордiйовича
звернувся:
   - А по-тво?му, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих?
   - Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: вiн бiльше  звiсний  у  цiм...
Ось iди сюди, Панасе! - покликав глитай худе обличчя iз зляканими очима.
   Онисько рiшуче махнув рукою.
   - Ти менi не наливай! - сказав вiн.- Панас Кажанiв, а Кажан у Бурисевiй
сотнi. Ти менi сам кажи.
   - Що казати?
   - Те, що я спитав.
   - А що ти спитав?
   - Не хитруй, Микито, не хитруй!
   А Микита Гордiйович до людей спрожога:
   - Людоньки добрi! Чого вiн присiкався до мене? Чим я винний перед  ним?
Увiльнiть, спасибi вам!
   - Та й справдi, Онисько!  -  загомонiли  селяни.-  Чого  ти  прилип  до
чоловiка? I вiчно ти, кривий, з Микитою Гордiйовичем вовтузишся!
   Одiйшов Онисько вбiк i похилив голову:  мовляв,  зна?  сорока,  про  що
стрекоче.
   Та тiльки не встиг вiн про це промовити, як усi - на ноги! Що там таке?
Та що там таке?
   Подивились на Ванька, а  вiн  нiби  сказився.  Голiвку  в  плечi  втяг,
руками, як вiтряк крилами..
   - Та що там таке? - скрикнув нарештi хтось.
   - Ку-урява! По вулицi... бiжить! - закричав хлопчик.
   Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у
двiр, а дехто навiть пiд ганок залiз - тiльки ноги видно. Патрiярх нiяк не
влучить, куди йому бiгти. На лицi жах. Та зиркнув у цей момент на  Ванька.
А той присiв, аж за живiт береться та регочеться.
   - Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? - закричав голова.
   - То, дядю,- кричить хлопчик,-  Мар'янчина  дiвка  бiжить.  Мабуть,  до
Палажки Христино?.
   - Ах ти, байстря незаконне!.. - сказав патрiярх.- Чу?те, хлопцi?
   Знову зiйшлися. Не дивляться  один  на  одного  -  соромно.  I  кожному
хочеться над Ванькою помститись, та  не  знають,  як  зробити  це.  Перший
заговорив дiд Кудря. До Петренячого звернувся:
   - I коли це ти вилупив такого?
   - Це ти про Ванька?
   - Авжеж!
   Мовчить Петренячий - нiяково i йому. А Микита  Гордiйович  сто?ть  бiля
дверей i обтрушу?ться., Шкода: нову жилетку уболотив.
   - Та ви б його хоч за вухо посмикали,- порадив хтось.
   - Звiсно, що слiд,- нерiшуче додав другий.
   Голова одкашлявся i сказав "несмiло":
   - Ванько, ану-бо йди сюди!
   - Чого, дядю?
   - Iди, я тебе за вухо...
   Крутить голiвкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?
   - Як ти кажеш? - спитав патрiярх.
   - Н?!
   - Як це "н?"?
   - Не хочу.
   Шипить Микита Гордiйович: "
   - Порядки новi!- "не хочу!". Теж у товаришi приписалось. Сказав би менi
це лiт п'ять позад. Я б тебе "не захотiв".
   I витер чоло хусткою.
   ...А сонце вже зовсiм сховалось за Котелевським лiсом. Дмухав  суховiй.
Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нiкуди.  Ванько  хотiв  додому
бiгти - не пустили.
   Проте вийшло зовсiм несподiвано. Гостi хоч i явились у Грушiвку, та  не
з того боку. Вискочили з Гордi?вого городу - i вже бiля збiрнi.  Дехто  не
встиг навiть  пiдвестись.  Були  це  нiхто  iнший,  як  дячок  Нечипiр  iз
Тро?цько? церкви, що торiк пiшов у партизани, та Кажан.
   ..."Тюхтi?!" - думав дячок i нахабно дивився на селян. Очi бiгали йому,
як у мишi, зовнiшньо вiв  себе  спокiйно  й  почував,  що  виклика?  сво?ю
маленькою постаттю повагу.
   Кажан, порiшивши, що вороги сюди не  прийдуть,  одразу  ж  закричав  на
людей i замахав одрiзом. Був на пiвтори голови вищий за Нечипора, а селяни
все ж таки дивились на дячка.
   Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:
   - Ви дума?те, що це нас так i розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти
Бурися.
   А коли хтось кашлянув несмiливо. Кажан майже проверещав:
   - Може, хто зачепити нас хоче?  Ану,  спробуй.  За  селом  цiлий  отряд
сто?ть.
   Подивились у той бiк, куди Кажан головою мотнув,- нiчого нема.
   - Так то, люди...- усмiхнувся ?хидно дячок i думав про Кажана:
   "Дурень!"
   - Недарма амнестiю випустили,-  казав  далi  той.-  Миритись  хочуть!..
Дзуськи! Хай повернуть тих i те, що в "чеку" забрали! Правда, Нечипоре? Не
дозволимо цього!
   Селяни з цiкавiстю дивилися на Нечипора, а вiн  сидiв  на  дровиняцi  й
пахтiв кiльцями. Знали його  ранiш,  чули  про  його  дiла,  i  чомусь  не
вирилось, що це ? вiн. Хотiлось пiдiйти й полапати його. Це  ж  таки  була
права рука Бурися. А Бурися хто не зна?? От уже цiлий рiк ловлять i нiчого
не вдiють - як в'юн крутиться.
   Кажан ще казав про згоду, хоч його нiхто й не питав.
   - Да! Доки не повернуть - миру нема.
   - А що ж у тебе, голубчику, забрали? - спитав Кудря.
   - Це вам звiсно.
   - Та я про те кажу, що в тебе нiбито й не було нiчого? Засiпався Кажан,
а дячок знову ?хидно усмiха?ться.
   - Ось я тобi покажу, що в мене було,- i зняв одрiза.
   - Та про мене,  голубчику,  все  одно...  сказав  дiд  Кудря  i  зблiд.
Дивиться дячок на Кажана й нiби нацькову?: ану-бо ахни!  Правда,  i  думав
про це. Але Кажан опустив гвинтiвку  й  пiдiйшов  до  Микити  Гордiйовича.
Одiйшли вбiк. Шепотiли. Пiшов i Нечипiр, став оддаля. Чув:
   - Менi незручно. Ви вже йдiть до себе...  Якби  ж  у  мене  не  кумував
Нечипiр...
   - Ну й добре...
   Потiм Кажан покликав свого батька  й  Нечипора  i  пiшов  до  розправи.
Дивилися ?м мовчки услiд, аж поки ?хнi ледве помiтнi у присмерках  постатi
зовсiм зникли за кучугурами.
   - Розбили ?х, мабуть,- сказав хтось i зiдхнув.
   - Звiсно, розбили.
   - Отож ?м i тiкати б куди-небудь. Воно ж, мабуть,  цього  дiла  так  не
зоставлять. Шукатимуть.
   - А звiсно, вiйська хоч сьогоднi жди.
   - Одно слово, буде шаломотня,- сказав дiд Кудря  й  пiдвiвся.-  Мабуть,
ходiм, хлопцi, додому.
   I, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулицi.

   III

   Уже зорi почали блiднути, а бiля Потапово? хати, що на тiм  краю  села,
на пiщаних кучугурах, стояв галас i п'янi вигуки. Грушiвцi почували себе в
цю нiч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить  у  вiкна
або пiднiметься стрiлянина з гвинтiвок. За цей рiк так  засiпали  бiйками,
що вже й на свiт дивитись не хотiлось. Але на селi  було  тихо.  Тiльки  в
Потапа дим коромислом.
   - Неси ще! Кажу тобi? - куражився Кажан.- Та  гляди  -  найкращого.  Ми
звикли гарний самогон пити.
   - З  удовольствi?м,-  п'яно  лепетав  Онисько  й  звертався  до  Микити
Гордiйовича:
   - Дозвольте вас, хороший чоловiче, улобизати.
   Микита Гордiйович ухилявся:
   - Iди од мене, причина! Не можу тебе, i квит!
   - За що ж така немилiсть приключилась?
   - За те, що i нашим, i вашим. О!
   - От тобi й два... чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднiшнього?
   - Звiсно, не вчорашнього!
   Пiдсiв i Кажан. Хрипить:
   - А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго - пiд нiготь - i в
дамках! Одно слово - жир козир, а по пицi -  лясь!  I  вдарив  кулаком  об
стiл. Задрiб'яжчали пляшки.
   - Правильно, Нечипоре?
   Дячок сидiв бiля богiв i ?в яблука. Вiн випив усього  три  наперстки  й
почував  себе  тверезим.  Тiльки  очi  йому  пiдмаслились,  а  лiве   нiби
пiдморгувати стало. Вiн знав,  що  тут  не  тiльки  пиячити,  а  й  сидiти
небезпечно. Але все-таки думав: "Правильно, бельбас! Правильно..."
   Микита Гордiйович i не радий був, що нагадав про сьогоднiшн?.
   - Ну, годi, Кажане, годi!.. Схаменiть його, Нечипоре!..
   Дячок значно промовив:
   - Картьожиться треба покинути!
   Кажан подивився  на  Нечипора  й  зразу  замовк.  А  Микита  Гордiйович
виправдував Ониська:
   - Така проклята вдача - нiколи не пiде однi?ю стежкою. Йому щоб  одразу
двi.
   Потiм пiдвiвсь i пiдiйшов до вiкна:
   - Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп'я. Слухай, свате,  чу?ш?  Не
засне твiй Ванько?
   Але розбуркати Петренячого не можна  було.  Вiн  схилився  на  стiл  i,
держачи в однiй руцi пляшку, хропiв.  Микита  Гордiйович  махнув  рукою  й
вийшов iз хати.
   А Онисько говорив до дячка:
   - Це, так би сказати, ви попiвську халамиду на вольно?  життя  змiнили?
Хороше дiло! Як це в святiм писаннi сказано: i променях отця i матiр  свою
i пойди за мною. Ну, як ви нащот того... Мабуть, багацько зарiзали?
   Нечипiр здригнув, але промовив спокiйно:
   - Всяко бувало.
   - Правильно! Це менi ндравиться. Одно слово - атльоти!
   - А як цi "атльоти" i з тобою те ж зроблять?
   Дячок пiдняв брови й наставив гострi сво? очi на Ониська. Той подивився
на Нечипора й усмiхнувся полохливо.
   - Воно, звичайно, ваша власть  i  сила,  але  цього  робити  не  можна.
Забороня?ться, як той казав.
   Думав: "Дурить сволоч". Зна?, що тепер нiчого з ним не вдi?мо. Хотiлось
пiдвестись i вдарити по пицi.
   А Кажановi похвалятись хотiлось. Випив випалом iз стакана й почав:
   - Воно, конешно, всяко. А як розказати як слiд, то вийде так.  Значить,
вiзьмеш його, положиш горiчерева - i нумо видовбувати очi. Звiсно, не фунт
iзюму. Та ще й нiгтi на пальцях обценьками  пооддира?ш.  Да!  Одно  слово,
помститися ми майстри. Ну, а Нечипiр молодець. Майстер первий сорт!
   Дячок хотiв сказати, щоб Кажан помовчав, i не знав, як це зробити.
   А Кажан випив ще i ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас  сидiв
бiля дверей i миготiв очима. Потiм  пiдiйшов  до  Кажана  i  говорив  йому
пошепки:
   - Так що, сину мiй дорогий, покинь, просю тебе, оцi? напастi.  Незручно
нам. Вiн же таки (i Панас кивав головою на дячка) вийшов iз панiв, мабуть.
Бог iз ним, а нашо? дiло сторона.
   Кажан похилив голову на стiл i цiдив крiзь зуби:
   - Ви, тату, нiчого не понiма?те. Звiсно, ваше дiло сторона, а  мо?  нi!
Бо як був я у плiну, в Германi?, скажем, то говорiть менi...
   Сiв знову струнко:
   - Ну, як для примiра содержати картошку в нашiм селi? Га? От бачите,  i
не зна?те. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в пiску...
   Розказав, як  збудувати  дешевенький  льох  для  бараболi  на  пiщаному
грунтi.
   А Потап утирав очi кулаками й хитав головою:
   - Вмерла матiр, не зумiв я  тебе  призвести  до  дiла.  0х!  бiдна  моя
головонька!
   - Воно, звiсно, так,- згодився Кажан.- Я сам думав, коли ?хав з полону:
батько чоловiк плохенький, а з матiр'ю треба було хатню революцiю стро?ти.
Конешно, мати з клевером пшеницi не схоче сiяти. А це перво? дiло!
   В хатi було душно й повно диму. Смердiло  паленою  ганчiркою  i  -  вiд
розлитого самогону. В розчинене вiкно бiгли струмки свiжого повiтря i чути
було крик перепела.
   Кажан i Онисько ще наливали в чарки, але Нечипiр давно вже  не  пив  i,
схилившись на пiдвiконня, думав про щось. Раптом вiн пiдхопивсь i запитав:
   - Де Микита Гордiйович?
   Заспоко?ли: щойно був на дворi, Онисько бачив його за ворiтьми. Сидить,
варту?, а то, мовляв, клятий хлопець утiк, мабуть, додому.
   Поки Кажан не розказував про "?хнi дiла", дячок почував себе  спокiйно.
Тепер була  напруженiсть,  i  кожне  маленьке  шамотiння  змушувало  серце
стискатись. Не думав уже iз зловтiхою про Кажана, навiть, радiсно було, що
одурив його: Кажан безумовно втiк  би  куди-небудь  далi,  якби  знав,  що
Нечипiр тiльки тому й залиша?ться тут, що ма?  на  це  наказ  вiд  Бурися.
Удосвiта хтось тихесенько пiдiйшов до вiкна, бiля  якого  сидiв  дячок,  i
постукав.
   Нечипiр вiд несподiванки аж вiдкинувся. Пiдхопився i Кажан, одрiз узяв.
Але за вiкном було тихо, а через хвилину увiйшла слiпа Килина з проводарем
Марькою.
   - Це ви стукали?
   Стукала, звiсно, не вона, а Марька.  Побачили,  що  в  хатi  майже  всi
сплять, дiло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.
   Дячок, як почув це,- до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.
   Виявилося: слiпа хоче дiзнатися в них, чи не одберуть у не? корову,  що
комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:
   - Хай вас мати божа спасе й помилу?!
   Кажан одразу зрозумiв, у чому справа:
   - Не пiдходь, стара,- сказав вiн,- за  сто  верстов.  Кажи  просто:  чи
дозволимо держати ?? чи нi?
   - Отож, отож, мо? дiтоньки,- закланялась у пояс слiпа.
   - Ну, то ще подивимось! - кинув Кажан.
   Так i пiшла Килина, не заспоко?вши свого серця. Аж поки  сонце  зiйшло,
ходила все коло хлiва й прислухалась до шамотiння корови.
   ...А коли зайнялась рожева зоря, в хату  вскочив  Микита  Гордiйович  i
ледве промовив:
   - Тiкайте, хлопцi, ?дуть!
   Як убачив Кажан лице Микити Гордiйовича - одразу зiйшов i хмiль, i сон.
   - Куди ж ховатись? - забiгав вiн по кiмнатi й раптом став як стовп. Очi
витрiщив, з мiсця не рушить i так жалiбно до дячка звернувся:
   - Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.
   - Було б,- перекривив Нечипiр i сплюнув.
   ...Як кiшка сто?ть вiн бiля дверей: от-от плигне кудись. Шию  витягнув,
нiбито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.
   Прокинувся й Онисько, розпух весь, i каже таким насмiшкуватим голосом:
   - Оце - атльоти, вже й полякались!
   - Тiкайте в мiй очерет,- сказав Микита  Гордiйович.  Кулею  вискочив  з
хати. Кажан по дорозi згадав, що рушницi забули. Микита Гордiйович  махнув
рукою:
   - Та що там про одрiзи думати, як "вони" вже цепом iдуть по селу!
   Бiгли через городи на луки. Зупинились бiля розбито? блискавкою  верби,
перевели дух.
   Микита Гордiйович указав те мiсце, де безпечнiш було, i вони побiгли  в
болото. Через двi хвилини зникли в очеретi.
   На селi гавкали собаки - завзято, погрозливо.
   Пострiл  один,  другий.  I  знову   тихо.   До   села   вступав   загiн
червоноармiйцiв.

   IV

   Кажан присiв навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:
   - Дi-iла!
   Нечипiр, як i ранiш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись  у
даль.
   На корчах було дуже незручно.  Перш  за  все  нiяк  було  присiсти,  бо
прийшлось би ввесь  час  держати  ноги  в  водi,  по-друге,  призвича?тись
босонiж до гострякiв - теж не легка справа.
   А жити тут невiдомо скiльки  прийдеться.  Принаймнi  доки  не  ви?де  з
Грушiвки отряд, покинути це мiсце небезпечно. Куди там,- мабуть, усе  село
облазили, в кожну хату заходили. Вийди тiльки - так тебе й пiдхоплять.
   - Люди ж якi,- каже  Кажан,-  сьогоднi  одному  боговi  вклоняються,  а
завтра другому. Не встигнеш iз очерету вилiзти, як уже вкажуть, де ти ?...
   "Так!.. Рiзнi люди бувають,- продовжу? далi думати Нечипiр.- Iнший  так
i розпиня?ться перед тобою, а за очi готовiсiнький у спину нiж устромити".
   Особливо хвилю? дячка Онисько: це ж  такий  мiзерний  чоловiк.  Що  вiн
надумав? Чи не викаже? I пробiгають по спинi  холоднi  колючки.  Сидiти  ж
треба. Нiчого не вдi?ш. Тепер уже тiкати нiкуди.
   Дивиться на Кажана. Чита? на обличчi:
   "...Чого я  забiг  iз  тобою  в  Грушiвку?  Показати,  з  якими  людьми
валандаюсь? Не варто було!.."
   Дума?, мабуть, що то ? вiн,  дячок.  "Мабуть,  здаюсь  йому  нiкчемним.
Вигляд у мене який?" - i подивився у воду. Потiм знову на Кажана.
   В очеретi тихо. Iнодi забреде на лисину дике молоде курча i,  побачивши
людей, швидко закрутить голiвкою й пурхне прожогом у  гущавину.  Потiм  по
рiчцi пройде дикий пташиний крик. На водi, бiля  корчiв,  як  у  люстерцi,
вiдбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав  боязко
зазира? сюди. А по стрункому стану очерету пробiга?  легке  трiпонiння:  -
"Ч-i-iч!" - i зникло. Високо над головою пролетiли качки.
   - Мабуть, i Бурися пiймали вже... звiсно! Може,  й  розстрiляли  вже...
Авжеж не помилують. Дiла!
   Кажан став на ввесь зрiст i, як кiнь, що десь застоявся, спирався то на
одну, то на другу ногу. Сплюнув.
   - Хоч би табаку захватили... А тепер i живи, як хочеш.
   Нечипiр мовчав. Почував, що Кажан до нього  недоброхiтне  ставиться,  й
хотiлось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалiв, що  послухав  Бурися.
Ця людина, що чарувала його цiлий рiк, тепер робилась звичайною  й  навiть
непотрiбною.
   Зате   розкуйовджена   постать    Кажанова    раптом    почала    якось
перетворюватись, i вiн не мiг уже глузувати з не?.
   - Ну, чого ж ти нiчого не кажеш? - кинув Кажан.
   Нечипiр здригнув. Провiв по головi  долонею  -  болiла  пiсля  випивки.
Проте вона, мабуть, болiла й Кажановi.
   - Чого я нiчого не кажу? - сказав вiн.- Що ж я буду говорити?
   - От тобi й ма?ш: що ж це ми на печi лежимо, чи що? Треба щось думати.
   "...Треба думати - це вiн правду говорить. I  саме  менi  думати".  Але
придумати нiчого не мiг i кинув:
   - Будемо ждати. Може, по?дуть сьогоднi.
   - А як не по?дуть?
   - Не по?дуть?.. Нi, як же, по?дуть!
   - Тьху! наче пообiцяли йому...- сплюнув Кажан.- А я кажу - не по?дуть!
   Тодi стало якось дражливо. I тому,  що  вiн  не  мiг  чогось  розумного
порадити, вiдчув себе дячок майже  нiкчемним,  тим  бiльше  нiкчемним,  що
постать Кажанова робилась загадковою й навiть страшною.
   Хотiв сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слiзливо:
   - Не треба, братiку, серчати. Хто ж винен у тiм, що приключилося?
   Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той  похилив  голову,-  мабуть,  i
йому стало нiяково. А голова ще бiльш болiла,  нiби  ??  хтось  обценьками
схопив.
   От  уже  сонце  й  на  полудень  повернуло,  а  чуток  нiяких.   Микити
Гордiйовича нема, а обiцяв був прийти, коли ви?дуть,  "...Може,  його  вже
забрали?" - стиснуло серце дячковi, i знову пригадав вiн Ониська.
   Кажан скаржився, що вже ?сти хочеться. Нечипiр почував те ж.
   З далекого заходу пiдiймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона
з обрiю вгору, охоплюючи мало не ввесь  кра?вид.  Над  очеретами  стрiлами
носились ластiвки, а десь скиглила чайка: рiзко,  нiбито  в  не?  були  не
пташинi легенi. Пурхали зграями шпаки.
   Кажан знову пiдвiвсь i злосливе сказав:
   - Сволоч!
   - Що ти кажеш? - спитав дячок.
   - То кажу,- зло усмiхнувся той,- що iнший стражда?, а другий  зда?ться.
Примiром, надiявся я на декого iз сво?х, а получилось  -  нiщо.  Так,  аби
казати та вводити нашого брата.
   - А ти що - маленький? Не зна?ш, куди тодi йти? - суворо  кинув  дячок:
йому раптово прокинулась ненависть.
   Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким  свого  приятеля  й  змiшався.
Змiшався вiн, правда, не на довго, бо Нечипiр знову вiдчув себе безсилим.
   - Робили всi, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,-  казав  Кажан
далi.
   Дячок подивився на нього: сто?ть блiдий  i  щелепи  розвернуло,  тiльки
нiбито понижчав.
   - Iншi, може, вже й розплатились,- кинув вiн.- Та й мене не забувай, бо
не один ти тут.
   Зрозумiло Нечипоровi, чого це Кажановi самому розквитатись  прийдеться.
Натяка?,  певно,  на  його:  мовляв,  стане  осторонь,  а  його,   Кажана,
розстрiляють. Але це дурниця: хитру?,  бельбас,  не  зна?,  як  вигородити
себе.
   В цей час нiбито хтось когось покликав.  Нашорошились  -  нема.  Але  в
другий раз уже Кажан попередив.
   - Хло-о-пцi! - нарештi долетiло з очерету. Кажан заметушився й ледве не
впав з корча. А коли голос покликав iще ближче, дячок спитав пошепки:
   - Хто там такий?
   - Це я, Ванько Петренячий,- долетiло з гущавини i забулькотiло по водi.
   - Чого тобi треба? - знову запитав дячок.
   - Та ?сти принiс.
   Почуття голоду зразу дало знати про  себе.  Хай  буде,  що  буде,-  аби
на?стися. Кажан уперед дивиться,- очi як у вовка: голодний. Так  в  отрядi
не приходилось голодувати.
   - Це Килина слiпа прислала,- казав хлопчик, оддаючи  клуночка.-  Молоко
тут та хлiб. Просила, щоб корову не одiбрали.
   Нечипiр усмiхнувся: де там уже одбирати!
   ?ли iз смаком, опережаючи  один  одного.  Коли  в  горнятку  нiчого  не
залишилось, почували, що тiльки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом
i сказав:
   - Мало.
   - А вона казала, що й завтра пришле... Почали розпитувати, як на  селi,
чи великий загiн сто?ть. Розказував Ванько багато, а того, що  треба,-  не
зна?:  мовляв,  де  там  йому  до  справи,  коли  дядьки  там  такi  гарнi
попри?жджали.
   - А не бачив, скiльки ?х? - спитав Кажан.
   -  У  нас  дво?  сто?ть...  Книжку  менi  подарували...   а   далi   ще
кiльканадцять.
   - А довго вони тут будуть, не чув?
   - Мабуть, недовго. Казали, тiльки позавтра  виставу  зроблять.  А  там,
мабуть, i по?дуть... А може й нi!
   Кажан нахмурився, повернув обличчя вбiк i -  мало  не  скрикнув.  Крiзь
очерет дивилась на нього пара очей.
   - Дядю, чого ви так зблiдли? - спитав хлопчисько.
   Побачив Нечипiр обличчя Кажанове й зрозумiв: "Пропали!"  Ваньковi  теж,
мабуть, страшно стало, бо хтiв кинутись назад, а ноги  не  несуть,  нiбито
прив'язанi.
   - Дiду Кудря, де ви ?? - проскиглив вiн жалiбно.
   Дивиться - у Кажана знову обличчя почервонiло.
   - Так ти не сам прийшов? - зiдхнув з полегшенням Кажан.
   - От ще дурне! Чого ж ти  не  сказав?  -  кинув  дячок  i  подивився  в
гущавину: - Чого ви прийшли, дiду?
   - Як це, господи, чого? Вам же, бiдненьким, мабуть, тут нелегко стояти.
   - Ну?
   - Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Бiда з вами, хлопцi!  Жалько  менi
вас, та й годi!
   Скаржився далi Кудря, що занапрасно  його  вчора  Кажан  вилаяв.  Довго
говорив дiд, а Нечипiр думав: "Проклятi люди, навiть  умерти  спокiйно  не
дають".
   ДIд Кудря зовсiм розiйшовся, навiть долiз до корчiв i розказував:
   - Дивлюсь - хлоп'я бiжить до очерету. Я за ним. Мiркую - безпремiнно до
них. А як догнав - призналось.  Спасибi,  небрехлива  дитина.  Ну,  оце  й
побачив вас.
   Ще раз пожалiв, що на корчах стояти прихопиться, i  нарештi  догадався,
що вже час йому й додому поспiшати. За  кiлька  хвилин  дiд  i  хлопчисько
зникли в гущавинi.
   День хилився до вечора. Синя хмара хоч i  повагом  плазувала,  але  вже
майже половину неба охопила. Сонце остiльки до обрiю  схилилось,  що  його
вже не видно було за очеретом. Лише золоте промiння проточувалось i  лягло
на синю воду, що вiдбивала на собi охмаренi рожевi плями. Рипiв деркач. На
селi iржали конi.
   ..."Кiннi",подумав дячок. I хтiлось, щоб були  пiшi.  Злiсть  брала  на
дiда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна  було  роздивитись
усе як слiд?
   Згадав Микиту Гордiйовича. "Яхида! Хоч би ?сти принiс". Але зате трiшки
заспоко?вся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темнiш, ще похмурнiш
робився. I тодi знову стискало серце.
   Не хотiлось говорити. Навiть слова  виходили  з  легенiв  якiсь  чуднi,
кострубатi, нiби на шмаття розiрванi.
   В очеретi сумнiло. Знову прошумували шпаки й зашарудiв очерет.
   Думав про життя. Згадав Килину: "Дурна!"

   V

   Накрапав дощ i поволi перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свiй колiр
i сiрим шматтям звисла над землею. Нiде не було просвiту. Iз сходу  дмухав
свiженький вiтрець i хвилював рiку. Булькотiло в гущавинi.
   Йшла дванадцята година ночi.
   Кажан i Нечипiр удягненi були легко, i швидко ?х сорочки  так  iзмокли,
що  прийшлось  знiмати  й  викручувати.  Пiзнiш  дощ  перестав,   але   не
розпогоджувалось, i знову мусiли чекати, коли за комiр  поллються  струмки
холодно? води.
   Уже виходили на берег, сидiли навiть там. Дивились на село, слухали, як
десь пiд повiткою  хтось  награвав  на  балабайку  -  мабуть,  iз  отряду.
Дивились на вогники, що фаркали по вулицi й раптово зникали  -  запалювали
цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч i не бачили в
цiм нiчого певного, бо на  березi  зараз  за  великою  могилою  починались
Золотi Пiвнi, де йшов учора бiй i де безумовно розставлено варту. Але коли
пiдiйшли до того мiсця, куди завжди витягував свiй човен  рибалка,-  човна
не було: мабуть, по?хав рибалити. Далi йти не наважились. Знову сидiли  на
старiм мiсцi. Потiм  Кажановi  вздрiлося,  що  хтось  скрада?ться  по  цiй
вулицi, що на луки веде, i потихесеньку полiзли до корчiв, в очерет.
   З годину стоять мовчки.
   Нечипiр пiдложив на корч трави й сiв, спустивши  ноги  у  воду.  Навiть
теплiш було, бо пiсля дощу рiка приймала в себе з радiстю й м'яко та тепло
обгортала   покалiченi   колючками   ноги.   Кажан   стояв,   як    пугач,
настовбурчившись. Його постать нiбито закам'янiла, навiть рухiв непримiтно
було.
   Дячок слухав звуки балабайки, що  ледве  долiтали  сюди,  i  йому  було
сумно. I сiре небо, i жалiбна  пiсня,  яку  вигравали  там,-  усе  сприяло
такому настро?вi. I тому, мабуть, що ногам було тепло, хотiлось думати про
минуле.
   Згадав духовну семiнарiю. Коли закрили ?? (держава коштiв не  видавала)
, вiн при?хав до свого батька  -  дякона  поганенького  приходу  -  i  тут
вирiшив помститись.
   Вiн певний був, що йде боротись за щось свiтле й справедливе. До ватаги
вiн завжди ставився з презирством, але ж ватага -  тiльки  засiб.  Правда,
"свiтле й справедливе" з часом стушувались.
   Але ж...
   Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це "але ж"? За вiщо  ж  вiн
боровся так уперто? I коли боротьба загубила свiй сенс, то чого  бракувало
йому? Тодi промайнуло  йому  в  головi  якесь  просте  слово  i  соромливо
сховалось. Воно справило на нього таке вражiння,  нiбито  вiн  його  почув
уперше, нiбито скотилось воно з цих сiрих хмар i упало в воду -  тому  так
тепло стало йому.
   А вода дiйсно робилась усе теплiша i теплiша. I, коли по спинi проходив
дрiж вiд подиху легенького вiтру, хотiлось зовсiм залiзти в воду.
   Кумкали жаби, i знову рипiв деркач.
   Просте слово прозвучало несподiвано  так:  "любов".  Але  кого  любити?
Бiдних? Смiшно. Але "любов"  виходить  все-таки  природно,  а  "смiшно"  -
пусто. Правда, ранiш любов уявляв дячок  в  образi  християнки,  яка  буде
носити йому яйця в клуночку, коли вiн одержить парафiю, але ця любов зараз
була ще безглуздiша й недоречна.
   Дячок  сидiв  до  Кажана  спиною,  i  коли  той  заворушився,   спитав,
зiтхнувши:
   - Що там таке, друже?
   Кажан мовчав.
   А хмари пливли кудись у  далечiнь,  i  здавалось  iнодi,  що  й  очерет
пнеться вгору i от-от досягне сiрого шмаття. I ще десь булькотiло:  водяна
твар жила сво?м нiчним життям.
   Знову долетiли звуки балабайки. Хтось грав невмiло, але з надхненням.
   Кажан кашлянув i нiби пробурмотiв щось.
   - Що ти говориш? - сказав  Нечипiр  i  повернувся  до  приятеля.  Кажан
заговорив чiтко, з розпачем у голосi.
   - Хлiб iз поля звезли, жити будуть... Мабуть, байдуже, що i як..
   - Жалi?ш, що пiшов з нами? - спитав дячок.
   - Якби не втiк тодi,- казав далi Кажан,  не  вiдповiдаючи,-  то,  може,
призвiв би до дiла хазяйство... Год мiй одпустили... Да.
   Дячок почув у голосi Кажана тоску i скаргу на те, що втiк вiн,  мовляв,
зовсiм даремно.
   - От, скажемо, луки... Хiба ?х так содержуть? Як зiйшла  вода  -  треба
граблi в руки та зiбрати все,  що  зверху.  А  в  нас  цього  нема.  Дiдiв
слухають: що Бог дасть... Вiн дасть...
   Кажан зiдхнув, а Нечипiр почув, що перед ним росте якась  велика,  досi
невiдома йому сила. Це вже був не той  бельбас,  якого  хотiлось  ногою  в
голову штурхнути, це  було  щось  таке,  що  перед  ним  вiн  був  занадто
маленький.
   - Да! Взяти хоч би й попiл. У нас ним двори закапостили. А германець не
дурак, на цi самi луки розвiй той попiл - от тобi й трава... Травище!
   Останн? слово сказав Кажан так, нiби йому трудно було вимовляти його.
   Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
   - Це ти в Германi?, в плiну?
   I коли приятель не вiдповiв, йому знову стукнуло в голову: - "Любов". I
вже важко було вiд цього слова,  як  у  дитинствi  бачити  увi  снi  чи?сь
допитливi очi.
   А Кажан, що все бiльш загублював сво? людськi форми, гудiв:
   - Отож i пiсок... Да! В пiсок, як у  нас,  треба  садовити  картошку  з
гно?м. Тодi й буде бiльш од кулака. Германець не дурак!
   Потiм змовк i довго переступав з однi?? ноги на другу.  Почувалось,  що
головного вiн ще не сказав. То був лише вступ  до  чогось  жорстокого,  що
повинно трапитись на водi, розбуркати  цей  байдужий  очерет  i  розрядити
напружену атмосферу.
   Дячок хвилювався. Робилось зимно i трясло: зуб на зуб не попадав.
   I от спершу тихенько, потiм голоснiш завило на  корчах:  "Ву-у-у".  "Це
кажан",метнулося дячковi в головi i знову стукнуло в голову: "любов".
   - Куди ви мне призвели? - раптом сказав Кажан.
   - Призвели? - розгублено спитав Нечипiр.
   - Да, призвели... Микита ?сти не принесе... Атож! Вiн говорив на  ввесь
голос, i вiд голосу йшла луна до рiчцi. В Грушiвцi кричали завзято пiвнi.
   - Якби знати про амнестiю. Як воно... ну?..
   - Мабуть, помилують,-  кинув  дячок  i  чомусь  сам  перелякався  свого
голосу.
   - Помилують? Не знаю... мабуть, не всiх.
   Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навiть цей голос розпачу був не
його, а когось другого, що сховався за ним в очеретi.
   Кажан мало не плакав i довго говорив про те, що вiн  нiчого  нiкому  не
зробив, що його одурили,  що  вiн  невинний.  Але  була  якась  безвихiдна
упертiсть у цих словах, i Нечипiр зрозумiв: свiдкiв Кажановi не треба.  Що
було - того нема. Кажан невинний. I знову болiла голова, а в висках  знову
стукало.
   Десь далеко падала вода, i здавалось iнодi, що це  торохтить  по  бруку
вiз. Вже не перекликались i пiвнi. Затихли перед свiтанком. Тiльки  хмари,
як i ранiш, сунули кудись та шарудiв вiд легкого подиху очерет. '
   Раптом розтянувся пострiл. Загавкали собаки, i заiржав десь кiнь.
   Замовкла вже й балабайка.
   I чу? тут дячок напружений голос:
   - Нечипоре!
   - Що таке? Я тебе слухаю.
   - Нечипоре, ти не скажеш? Ти нiчого не скажеш? - говорить Кажан.
   - Про що? Кому?
   Знав, про що пита?, хотiв сказати й не мiг: "Свiдкiв не може бути".
   А Кажан лiз уже в воду. Близько. Навiть чути,  як  важко  диха?.  Серце
закалатало. Хотiв дячок кинутись убiк i не мiг, нiби скований був. Вже  не
видно було - нi неба, нi очерету, не чув  нiчого.  Нiби  величезна  гамула
нависла над ним, i темнiло в очах.
   От простягло руку...
   ...Ой! - розрiзав повiтря задушений крик, i раптом стихло.
   Промайнуло в головi: "любов"...
   ...А пальцi здавлювали горло  все  мiцнiш  i  мiцнiш.  Спершу  налилось
кров'ю лице, а потiм стало пусто, тiльки  десь  у  кутку  билась  думка...
Потiм i ?? не стало.
   ...Шарудiв очерет.



   ЗАВ'ЯЗКА (Етюд)

   I

   На двадцятiй верствi вiд кордону експрес зупинили бандити.  Результатом
перестрiлки було: одне вибите вiкно i затримання потяга на кiлька  хвилин.
Коли експрес знову рушив у сизу далечiнь туманного дня,  в  купе  Криленка
ввiйшов повожатий i попрохав його дати притулок двом громадянам.
   - Прошу пробачення,- сказав вiн.- В  розбите  бандою  вiкно  врива?ться
вiтер, i пасажири вимагають,  щоб  я  ?х  перевiв  у  iнше  мiсце.  Чи  не
дозволите використати купе дипломатичних кур'?рiв?
   - Будь ласка,- кинув Криленко i пiдвiвся з лiжка. В купе увiйшло  дво?.
Один iз них середнього зросту, з живими мишачими очима - мовчки положив на
полицю чемодана  i,  не  привiтавшись,  сiв.  Другий,  очевидно,  супутник
першого, не в мiру худий, не в мiру високий, так що, входячи в купе, мусiв
низько вклонити голову,  щоб  не  зачепитись,  нервово  вiдкинув  плече  i
попрохав пробачення за турботу. Сiдаючи  напроти  Криленка,  вiн  поправив
ремiнь свого саквояжа й сказав:
   - Я вам не заважаю, шановний добродiю?
   - Очевидно, нi,- промовив Криленко i здивовано подивився  на  пасажира:
його увагу зупинила зайва запобiгливiсть.
   Не в мiру високий пасажир  мовчки,  не  пiдводячись,  скинув  пальто  й
подивився сво?ми свiтло-синiми очима  у  вiкно.  В  такому  положеннi  вiн
просидiв декiлька станцiй, i тiльки коли в купе спалахнув рiжок електрики,
пасажир здригнув, кинув швидкий погляд на Криленка i, пiдсiвши  ближче  до
столика, забубонiв по ньому сухими музичними пальцями.
   За цей час його супутник встиг декiлька разiв вибiгти з купе i вихопити
з подорожнiх станцiйних буфетiв кiлька фунтiв  шинки,  цукерок,  яблук  та
iншо? ?жi. Раз у раз вiн наливав чаю в свою металеву чашку i набивав  рота
принесеним. Коли потяг одходив  вiд  станцi?,  швидкий  пасажир  розгортав
якийсь журнал, виймав вiдтiля  записну  книжку  i  щось  там  занотовував.
Iнодi,  коли  вагони  пролiтали  повз  оселi,  вiн  пiдбiгав   до   вiкна,
безцеремонне затуляв його сво?м станом i пильно  вдивлявся  десь.  За  двi
хвилини вiн знову сiдав на сво? мiсце i знову брав  олiвця.  Нi  до  свого
супутника, нi до Криленка вiн не промовив  жодного  слова.  Очевидно,  цей
пасажир зайнятий був якимись мислями, що не давали йому спокою.  Весь  час
вiн наспiвував веселу шансонетку, вимовляючи тiльки:
   - Труля-ля-да-труля-ля!
   Осiннiй вечiр несмiливо зазирнув у вiкно. Що  далi,  то  все  мiцнiшало
свiтло електрики.  Одноманiтнi  перебо?  колiс  глухо  бились  у  вагон  i
заколисували. Експрес летiв у тумани, одкидаючи верстви,  обганяючи  гони.
Мчались озера, лiси; одлiтали стовпи. Паровик, побачивши далекий  червоний
семафор, тривожно кричав серед порожнього степу.
   Коли Криленко розплющив очi,  вiн  побачив:  високий  пасажир  i  зараз
бубонiв по столу, викидаючи сво? тендiтнi пальцi. Його супутника не  було.
Вiд парового опалення в купе стало душно, i Криленко пiдвiвся з лiжка, щоб
скинути пiджак. Осiннiй вечiр уже розтанув, i в купе заглядала темна мряка
дощовито? ночi. З сусiднього купе, що праворуч, доносились голоси.
   - Дозвольте спитати вас,- сказав пiсля довго? мовчанки високий пасажир,
коли Криленко, повiсивши пiджака, знову збирався лягти,- вiдкiля ви ?дете?
   - З Нiмеччини,- не повертаючись, коротко кинув Криленко.
   - Мабуть, в посольствi працювали? - спитав пасажир i  уважно  подивився
на свого спiвбесiдника.
   - Так!
   - Я одразу догадався,- усмiхнувся вiн.- Саме в посольствi, бо iнакше ви
не мали б такого вигляду.
   Криленко швидко поправив рогово-совинi окуляри: його непри?мно  вразила
така несподiвана фамiльярнiсть.
   - Якого вигляду? - трохи суворо спитав вiн i круто повернувсь.  Пасажир
враз знiтився i обличчя йому перекосилось.
   - Коли я  вас  образив,  то  прошу  пробачення,-  промовив  вiн.-  Менi
здалося, що я з вами можу поговорити. Я дуже рiдко говорю.
   Криленко, який мав  здiбнiсть  завжди  й  всюди  хутко  зорi?нтуватись,
рiшив, що вiн ма? справу з людиною не зовсiм психiчно нормальною.
   - Я теж радий поговорити з вами,- поспiшив вiн сказати iншим  тоном,ви,
очевидно, не зрозумiли мене. Але я знову повторюю: якого вигляду?
   - Бачите,- помовчавши, промовив  химерний  пасажир,-  коли  б  ви  були
випадковим туристом, то цi вашi гостроносi щиблети дуже хамлувато сидiли б
на ваших ногах. А втiм,-  раптом  пiдводячись  i  несподiвано  простягаючи
руку, сказав вiн,дозвольте одрекомендуватися: iнженер Сердюк.
   - Дуже при?мно,- машинально, не називаючи свого прiзвища, стиснув  руку
Криленко, i тут вже вiдчув, що при?много  було  надто  мало.  Iнженер,  не
по-звичайному представившись, знову замовк, i на його  n  обличчi  заграла
хороблива усмiшка. I ясно: це не могло не вплинути на Криленка.  Короткий,
але химерний дiалог з випадковим подорожником нагадав  йому  чомусь  першi
днi 17-го  року.  В  уявi  йому  промчалось  кiлька  несподiванок,  i  вiн
здригнув. Але зате Криленко згадав i  рiвнi  берлiнськi  вулицi,  i  тихий
кабiнет над  Шпрее,  i  нормальне  й  точне,  мов  годинниковий  механiзм,
нiмецьке життя. Все це перший раз  за  всю  дорогу  пройшло  перед  ним  з
кiнематографiчною швидкiстю i залишило за собою в його душi трохи гiркий i
непри?мний слiд. I що його з Берлiна зовсiм одкликано,  вiн  тiльки  зараз
гостро вiдчув.
   - Так от я й дивлюсь на вас,- сказав пiсля невеличко? павзи Сердюк,- не
турист ви... А я, зна?те,- i вiн весело зареготав,- зна?те, по?хав  колись
до Шварцвальду. Це було комiчне турне. Хоч як  повернусь  -  усе  моветон.
Нiмкеня, зна?те, за мною як  за  немовлятком  ходить.  Це,  каже,  iнженер
"рюсь" i робить наголос на "рюсь"  мовляв,  пробачте  йому.  Це  було  так
комiчно...
   Iнженер уважно подивився на свого спiвбесiдника. Обличчя йому  мiнялося
щохвилини, i на цей раз воно розпливалося в нудну гримасу.
   -  Чи  не  дума?те  ви  пiдкреслити  вiдому  банальнiсть  про  нiмецьке
фiлiстерство? - кинув Криленко з метою розхолодити  iнженера  та  добитись
таки нарештi, хто перед ним сидить.
   - Саме це я й хотiв пiдкреслити,- поспiшно сказав Сердюк.- Хiба вас  не
цiкавить таке питання: як вплива? на психiчну рiвновагу людини комбiнацiя,
що склада?ться з  Лоенгрiга,  Шпiльгагена  та  бюргера?  Я  маю  на  увазi
цивiлiзованого тевтона.
   - Але в ваших словах звучить якась образа,- усмiхнувся Криленко.-  Чому
ви з таким завзяттям напада?те на них?
   - На кого це?
   - На цих же, вищезгаданих, тевтонiв.
   Iнженер подивився й сказав обурено:
   -  По-перше,  ви  даремно  пiдкреслю?те  "тевтонiв":  що  було,  те  не
вернеться. А потiм,- невже ви й досi не догадались, шановний пане...  будь
ласка, ваше прiзвище.
   - Криленко.
   ...Шановний пане Криленко. Я, бачите, заздрю цим гомункулам. Крiм того,
я  думаю,-  i  Сердюк  узяв  зовсiм  професорський  тон,-  оскiльки   наша
сучаснiсть   характеризу?ться   проблемами,   так   би   мовити,    вищого
iнтернацiонального порядку, оскiльки я, частка цi?? сучасности, не можу не
цiкавитися внутрiшнiм змiстом вiдомих менi  народiв.  Ви  мене,  очевидно,
розумi?те?
   - На жаль, нi,- вже трохи рiзко кинув Криленко.
   - I я шкодую,- серйозно сказав Сердюк i раптом по-дитячому зареготав: -
Ви мене, будь ласка, не слухайте. Все це - експеримент, не  бiльше.  Сидiв
напроти вас i думав: а що як я  вiзьму  та  й  заговорю  з  цим  добродi?м
езопiвською мовою?
   Криленко змiряв спокiйним поглядом свого спiвбесiдника i мовчки  вийняв
з кишенi портсигара. На цей раз вiн i натяку не подав, що  iнженер  драту?
його сво?ми виходками. Тепер не залишилось жодного сумнiву, що  перед  ним
сидiла психiчно ненормальна людина.
   Одноманiтнi перебо? колiс бились у  вагон  з  колишньою  настирливiстю.
Сердюк мовчав i дивився у вiкно, повз котре  з  тоскним  посвистом  летiла
осiння нiч. Криленко, запаливши сигару, лiг i одвернувся до стiни. В  купе
стояв той  химерний  електрично-тьмяний  присмерк,  який  бува?  тiльки  у
вагонах вищого класу. Було тепло i затишно, i мисль обминала  i  буднi,  i
невдачi, i нуднi обов'язки. Тодi десь клубились тихi асоцiацi? i загортали
купе в фiлософiчно-задумливе мереживо.
   - Так... так-с! - кинув за спиною Криленка Сердюк. Але Криленко вже  не
звертав уваги на iнженера. Вiн найшов вигiднiшим для себе  подрiмати.  Вiн
мав добрi нерви, i тому, коли попадав у становище, подiбне даному,  завжди
вмiв найти в нiм сво? мiсце. I тепер вiн скоро втямив, що химерний iнженер
хоч i явно психiчно ненормальний, але, без сумнiву, ма? тихий темперамент,
i йому нiчого не заподi?. Отже, краще заплющити очi i помiркувати про сво?
майбутн?. За два днi вiн мусить увiйти в зовсiм нову обстановку, що в  нiй
не був бiльш як чотири роки. Ще декiлька станцiй -  i  нова  станцiя  його
життя. Вiн полiз у бокову кишеню i, дiставши там паперовник, витяг з нього
акуратно згорнений учетверо аркуш паперу й посунувся ближче до  електрики.
Аркуш було списано дрiбними, але чiткими лiтерами - рукою самого Криленка.
Це була його бiографiя, що ?? вiн заготував ще в берлiнському будинку  над
Шпрее. Вiн завбачливо написав ??, припускаючи, що в "Цека" загублено  його
анкету i що в час призначення його на нову посаду вiдсутнiсть бiографiчних
даних може ускладнити справу.
   - Народився я,- мовчки, через рядки читав вiн свiй  житт?пис,-  в  1891
роцi, в Ки?вi... Батько мiй iнженер-путi?ць, старий есдек (умер)... Мати -
вiдома укра?нська самостiйниця (умерла)...  Братiв,  сестер  не  мав...  З
двадцяти рокiв с.-д... В есдебе з 16-го року. Освiту маю  унiверситетську,
вищу школу скiнчив у Нiмеччинi...  Фах  -  iнженер-механiк...  З  двадцяти
рокiв  жив  у  Швейцарi?,  Нiмеччинi,   Росi?,   Укра?нi...   З   дружиною
розiйшовся... Остання посада...
   Вiн перечитав ще рядкiв 30 i положив  листа  на  груди  -  одноманiтний
перебiй колiс заколисував - i  сплющувались  очi.  В  купе,  що  праворуч,
зiбралась, очевидно, весела компанiя, i вiдтiля, не  стихаючи,  пробивався
гомiн. Експрес пролетiв уже декiлька нiчних станцiй i, розрiзаючи  осiннiй
туман порожнього степу, поспiшав до вузлового пункту.  Криленко  мав  свiй
режим i тому рiшуче боровся зi сном: в цей час вiн мусiв читати. Положивши
в  паперовник  свою  бiографiю,   вiн   почав   перебирати   в   ньому   з
напiвзаплющеними очима акуратно згорненi листи. Не  дивлячись,  вiн  витяг
одного з них, i розгорнув.
   - Мiй коханий Яремо,- байдуже водив вiн зiницями по претензiйних рядках
листа колишньо? сво?? дружини.- Я знову про те ж: ти покинув мене,  але  я
свого котика кохаю, як i в першi днi безумного медового мiсяця.  Як  зараз
бачу перед собою твою класичну постать. Цей високий,  енергiйний  лоб,  цi
розумнi темно-суворi очi, цю iронiчну посмiшку, що  хова?ться  в  куточках
уст. Цього я нiколи не забуду. Але гадаю, що й ти мене не забудеш,  бо  за
кожним тво?м кроком до само?  смерти  буде  пильно  стежити  твоя  колишня
кiшечка... I от, як тiльки я узнаю, що ти  покохав  когось,-  чекай  мене:
тебе уб'? жiнка, яка...
   Криленко, не дочитавши листа, спокiйно положив його у конверт i засунув
у паперовник. I тут же,  зиркнувши  на  Сердюка,  який  i  тепер  сидiв  у
колишнiй позi бiля вiкна, вiн в'яло подумав, що Сердюк по сутi його колега
i що в Сердюка таке ж волосся, як i в його  колишньо?  дружини.  Криленко,
щоб розвiяти сон, навiть хотiв заговорити з iнженером. Але  в  цей  момент
дверi з шумом одлетiли вбiк i в купе увiйшов жвавий пасажир. Вiн мав трохи
розхристаний вигляд, i його червоне обличчя у?дливо пiдкреслювало, що  вiн
допiру провiв декiлька годин з веселою компанi?ю в купе, що праворуч, i не
без участи виноградного чи якогось там iншого вина. Криленко тiльки  тепер
догадався, де був цей спутник, i, зиркнувши на його осадкувату фiгуру,  на
його  пiдсмаленi  очi  та  парикмахерський  продiл,  подумав,   що   йому,
Криленковi, усмiха?ться перспектива дещо узнати про Сердюка  i  головне  -
розвiяти сон.

   II

   - Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus!  -  надто  непримушено  скрикнув
супутник iнженера i пiдсiв до Сердюка... Ну... ну... чи не досить мовчати?
   - Я не мовчав, - заперечив iнженер i пiдкинув плече.
   - Очевидно, вже з вами познайомився?  -  звернувся  жвавий  пасажир  до
Криленка.- Це з ним бува?. Так би мовити, "пар оказьон". Але  говорив  вiн
безперечно не на ту тему, яка його цiкавить... Так я кажу, Сердюче, чи нi?
Ну?
   Iнженер не вiдповiдав. По всьому видно було, що  його  карючить  тон  i
непримушенiсть супутника.
   - Так тодi дозвольте й менi познайомитись з вами,-  сказав  несподiвано
жвавий пасажир i подав свою руку Криленковi.
   Це знайомство скидалось уже на  сценку  з  оперетки,  i  не  тiльки  не
знервувало Криленка, навпаки: цiлком задоволило його.
   - Журналiст Шарко,- рекомендував себе пасажир.- Спiвробiтник усiх газет
стольного града, автор кiлькох книжок на рiзноманiтнi теми, друг i  добрий
знайомий всiх сильних свiту сього, модернiзований Хлестаков. коли  хочете,
про що цинiчно й сурмлю на всiх перехрестях. Словом,  реклама,  реклама  й
реклама... висловлюючись стилем Ленiна.
   - Дуже при?мно,- усмiхнувся iронiчними куточками уст Криленко.- Я бачу,
що наша кра?на не жартуючи збира?ться бути новою Америкою.
   - О, безперечно! - скрикнув Шарко.- Вашу увагу (вiн сам  догадався,  що
його спiвбесiдник довго жив за кордоном)  явища  сучасного  побуту  будуть
вражати на кожнiм кроцi. Старо? iнтелiгентсько? закваски ви не  найдете  й
духу. Звичайно, ми ще й зараз в стадi?  органiзацi?,  але  homo  novus,  в
кращому розумiннi цього слова, проходить, так би мовити,  останнiй  процес
кристалiзацi?. Я запевняю,несподiвано закiнчив вiн,- ви нi в якому разi не
пошкоду?те, що вас Цека одкликало сюди.
   - А ви ж вiдкiля зна?те, що я ?ду сюди за викликом  Цека?  -  здивовано
спитав Криленко.
   - Ха! ха! - зареготав, Шарко, стрiляючи в спiвбесiдника сво?ми швидкими
мишачими очима.- На те ж я  й  журналiст,  на  те  ж  я  й  людина  нового
побуту!.. А потiм я й фiзiономiст  непоганий:  я  певний,  що  вас  зовсiм
одкликано, i ви цим незадоволенi,  бо  ви  любите  стару  матушку  ?вропу,
звикли до не?, i наша ?вразiя вас трохи коробить.... Хiба я не так говорю?
Ну?
   Цей в'юнкий журналiст остаточно шокував Криленка. Вiн зумiв на  протязi
однi?? хвилини вивести його зi звичайно? колi? думання. Досить  уже  того,
що Криленко не найшовся що сказати й мовчав.
   - Ну, як же: не так я говорю? - жонглював словами,  Шарко.-  Чи,  може,
"може так, може нi"? I до речi, як ви дивитесь на Д'Анунцiо? Я  давно  вже
збираюсь написати про нього брошуру. Пробачте менi, але  цей  експансивний
суб'?кт безперечно багато ма? спiльного з нашим  нацiональним  геро?м,  що
iм'я йому Симон. Зна?те - життя, пертурбацi?, ну, i  т.  п...  А  втiм,  я
ухилився вiд теми. Вас цiкавить, як ми, я й мiй  супутник,  вельмишановний
iнженер Сердюк, забрели в цi кра?? Я не помиляюсь?
   - Так. Ви не помиля?тесь,- збираючись  з  мислями,  сказав  Криленко  i
усмiхнувся: ця зустрiч його вже зацiкавлювала. Як  практична  людина,  вiн
зробив той висновок, що йому i в дорозi не грiх ознайомитися з  побутовими
явищами тутешнього життя.
   - От i добре,- сказав журналiст i,  запаливши  англiйську  люльку,  сiв
напроти Криленка.?здили ми, власне, в дуже цiкавих справах. Як вам вiдомо,
в сузiр'? Рака появилась нова комета. Обсерваторiя встановила, що  вона  в
образi туманно? плями, що в центрi пляма свiтлiша,  що  хвоста  комета  не
ма?, i т. д., i т. п. Комету ми вже  розглядали  в  призматичний  бiнокль:
видно добре. Але справа, бачите, не в  тому.  Мiй  друг,  астроном  Грахе,
найшов, що деталi виднiшi на прикордоннiй смузi. Ясно: комета наближа?ться
до сонця, видимiсть ?? зменшу?ться, скоро вона зовсiм схова?ться на  цiлих
1208 днiв, i було б злочином перед республiкою не вивчити ?? деталiв. I от
я поспiшив до щасливого мiсця, саме до прикордонно? полоси. I зна?те -  не
жалiю. Завтра дам декiлька нотаток у столичну пресу.
   Криленко знову усмiхнувся.
   - А не находите ви  потрiбним  написати  цiлу  брошуру  з  приводу  цих
деталiв?
   - Чому ж, можна й брошуру!.. -  i,  перескочивши  з  легкiстю  ланi  до
друго? теми, вiн кинув: - До речi: ви  не  можете  менi  сказати,  скiльки
нових видавництв появилось за останнi три мiсяцi в Нiмеччинi?
   - Не можу.
   - Шкода! - серйозно пошкодував Шарко.- Тодi ви, може, зна?те, яка книга
користу?ться там зараз найбiльшим успiхом?
   Криленко згадав одну з недавно випущених у Берлiнi "популярних"  брошур
i сказав iронiчно:
   - Чув я, книга Клари Гофер користу?ться успiхом.
   - Дякую. Це я знаю. "Брачне життя Гете". Але  ви  помиля?тесь:  бiльшим
успiхом зустрiли "Бiлого Домiнiканця".
   - Виходить, ви краще поiнформованi про тамошн? життя,- сказав Криленко.
   -  Е,  все  це   ?рунда!   Дрiбницi!   -   скрикнув   журналiст.-   Моя
поiнформованiсть безперечно блiда. В даному разi  я  цiкавлюсь  справжньою
сенсацi?ю... Зна?те, не хочеться iнтелiгентнiй людинi плентатись у  хвостi
подiй.
   Криленко вийняв з боково? кишенi нову сигару й запалив ??.  Сну  як  не
було. Слухав вiн Шарка все з бiльшою  увагою  i  тепер  напружував  мислi,
пригадуючи останнi ?вропейськi новини: треба  було  пiдтримати  балакучого
журналiста.
   - От теж "до речi",- нарештi  кинув  вiн.-  Астрономiчна  сенсацiя.  Ви
нiчого не чули про спостереження потсдамського професора Шнавдера?
   Журналiст насторожився i вмить дiстав олiвця.
   - Прошу!
   -  Так  от:  його  спостереження   i   справдi   надзвичайнi,-   сказав
Криленко.Виявля?ться, що географiчна широта потсдамсько?  обсерваторi?  на
протязi 21-го року почала рухатись i нарештi... перемiстилась.  За  кiлька
рокiв вона одiйшла вiд пiвнiчного бiгуна на 15 метрiв.
   - Це - сенсацiя,- скрикнув Шарко, дописуючи останню  фразу.-  Дуже  вам
вдячний. Може, ви дасте ще якусь iнформацiю?
   - На жаль, бiльше не маю!
   - Ну, нiчого. Будемо задоволенi й цим...  Але  до  речi,-  i  журналiст
повернувся до Сердюка.- Невже вас не цiкавить, якi цiлi мав у цiй подорожi
наш шановний iнженер?
   Тiльки тепер Криленко знову звернув  увагу  на  Сердюка.  Той  сидiв  у
колишнiй позi i бубонiв по столi пальцями. Тiльки тепер вiн звернув увагу,
що його супутники мали однаковi костюми, однаковi капелюхи, що в  них  був
спiльний саквояж, i це його навело на таку мисль:
   Сердюка й Шарка зв'язано якимись спiльними iнтересами, вони  живуть  на
однiй квартирi, навiть користуються одним магазином. I Криленко,  якого  в
новiй обстановцi цiкавила кожна дрiбниця, не мiг не зупинитися  перед  цим
припущенням.
   Але що ж спiльного мiж iнженером i журналiстом?  Яким  чином  звела  ?х
фортуна?  Чи  не  виннi  в  цьому  неприродному  сполученнi  якiсь  цiкавi
обставини? Криленко згадав туманнi поля, що бiгли йому  назустрiч,  рештки
княжих палацiв, якi вискакували на кургани i раптом ховались у  сиротливiй
далечинi. Вибухи, повстання зробили сво? дiло з матерiальними  цiнностями,
очевидно, вони мусiли вплинути й на психiку сучасникiв. Саме тут  i  треба
шукати розгадки.
   Шарко не втихав. За кiлька хвилин вiн устиг наговорити  ще  одну  книгу
сенсацiй.
   - Ну, як же ти, iнженере, одрекомендувався? - знову  звернувся  вiн  до
Сердюка.
   - Залиш мене, Шарко, ти пiд градусом! - з несподiваною  рiзкiстю  кинув
iнженер.
   Журналiст пiдвiвся i, роблячи суворе обличчя, спитав:
   - Що ви сказали, сер?
   - Ти пiд градусом,- ще раз рiзко кинув Сердюк.
   Журналiст уже стояв перед iнженером у трохи комiчнiй,  але  небезпечнiй
позi. Його присадкувата фiгура насторожилась.
   - Ви, сер, не дума?те забрати сво?х слiв?
   Криленко чекав скандалу. Але Шарко раптом схопився  за  живiт  i  гучно
зареготав.
   - Умора! - скрикнув вiн.- Оракул ти мiй перпендикулярний!  Невже  ж  ти
гада?ш, що я, випивши трохи  цензурного  паркового  вина,  не  зумiю  тебе
вiдрекомендувати?
   Iнженер пiдвiвся, подивився прищуленими очима на Шарка й  хутко  вийшов
iз купе.
   - Ну, от уже й образився,- звернувся журналiст до Криленка.- Все нерви.
"Мiжпланетнi iнтервали", так би мовити... Але я вам не  договорив.  Якi  ж
цiлi мав мiй друг у цiй подорожi? А цiлi мав вiн  от  якi.  Будучи  членом
товариства мiжпланетно? комунiкацi?... Вiн про це вам не говорив? А  це  ж
цимес! Хiба це не блискуча рисочка нового побуту? Га? Ви розумi?те: членом
товариства   мiжпланетно?   комунiкацi?,   сирiч    -    напiвмарсiянином,
напiвбогом!.. I от, будучи такою iнтересною особою, вiн, звичайно, не  мiг
не поцiкавитись i новою кометою. I ?здив вiн саме для того, щоб  вияснити:
чи не пошкодить дана комета його ракетi, що на нiй вiн  збира?ться  летiти
на Марс. Як ви на це дивитесь? Га?
   - Так, це цiкаво! - сказав  Криленко,  шукаючи  в  чемоданi  чайника  i
готуючись злiзти на  пiдлогу:  потяг  пiдходив  до  вузлового  пункту,  де
Криленко хотiв набрати гарячо? води.
   Шарко повалився на лiжко.
   - Ви хочете подивитись на нашi вокзали,- позiхнув вiн,- подивiться.  Це
не пошкодить. ?вропа - ?вропою, в бiленькому кожний полюбить,  ти  покохай
мене в чорненькому... Йдiть подивiться! А я, мабуть, поки заспоко?ться мiй
друг, подрiмаю трохи.
   Експрес пiдходив до семафора. Раптом тривожно заревiв  вiн,  але  хутко
змовк: червоний вогник, i йому  дали  дорогу.  Метнулися  в  туманi  бiлим
свiтлом люкси, будiвлi, i потяг пiдлетiв до перону.  Тут  мусiли  одчепити
паровик i подати новий з депа. Тому вагони стояли бiля перону щось бiля 30
хвилин.
   Мало не весь цей час Криленко блукав по вокзалу. Тi??  пустелi,  що  ??
вiн спостерiгав кiлька рокiв тому, як не  бувало.  Анi  пiвголих  людей  з
мiшками, анi нудних, часто стривожених, облич вiн  уже  не  бачив.  Вокзал
виблискував пофарбованою пiдлогою, такими ж  вiкнами  та  пiдремонтованими
жирандолями. В  залi  першого  класу  також  холодно  й  чiтко,  як  i  до
горожансько? вiйни, стояли стiльцi й буфети. Навiть люди сидiли тут хоч  i
заклопотаними, але з холодними обличчями.
   В кiоску дрiмав хлопець, а ззаду  нього,  на  стiнi,  висiла  поруч  iз
сучасним (теж трохи холодним) плакатом об'ява про шустiвський коньяк. Було
враження, нiбито хтось  нарочито  вийняв  ??  з  архiву,  щоб  пiдкреслити
недоречнiсть  мiнiатюрного  оголошення  на  тiй  же  стiнi  про   зiбрання
комгуртка.
   Чинно й холодно пiдносив льокай заспаним пасажирам буфетнi продукти.
   Тiльки  в  "уборнiй"  Криленко  перенiсся  в  минуле:  на  дверях  було
намальовано якимсь "братухою" похабне обличчя буржуа з вiдповiдним текстом
пiд ним. Але й це було не до мiсця й рiзало очi.
   Загальна картина вокзалу цiлком задоволила Криленка. Але, порiвнюючи ??
з нiмецькими станцiями, вiн найшов, що якусь нарочиту  холоднечу  втиснуто
сюди i що таке вражiння в'?дливо лiзе в голову. Внутрiшнiй ледве  вловимий
змiст вокзалу мав щось iнше, зовсiм протилежне зовнiшньому виглядовi. Саме
це його трохи й непоко?ло.
   Криленко пiшов на перон. Проходив важкий осiннiй туман. В депi  кричали
паровики. За бiлою стiною люксiв стояв темний  степ.  З  багажного  вагона
поспiшно виносили якiсь кошики. Метушились i кудись  поспiшали  сiрi  тiнi
людей.
   Коли Криленко ввiйшов у сво? купе, в ньому вже сидiв iнженер. Журналiст
хропiв.
   - Не хочете гарячо? води? - звернувся Криленко  до  Сердюка.  Той  щось
буркнув, i Криленко, не розiбравши що, поставив чайника на столик i  полiз
на горове лiжко. Скоро вiн, засинаючи  з  надi?ю  вияснити  таки  мiсце  й
значiння сво?х цiкавих супутникiв у  сучасному  побутi,  почув,  що  потяг
покинув вузловий пункт.

   III

   Розворушив Криленка галас.  Осiнн?  небо  вже  зайнялося  свiтанком,  i
свiтанок поволi йшов у купе, блiдий,  анемiчний,  непевний.  I  при  цьому
свiтлi, що нiяк  не  могло  пригасити  електрики,  Криленко  побачив  таку
картину: там, де розкинувся звечора журналiст, лежав з  заплющеними  очима
Сердюк, сам журналiст стояв  серед  купе  i,  щось  викрикуючи,  держав  в
обiймах низеньку й чорненьку жiнку.
   - Те-емочко! - розiбрав нарештi Криленко  один  iз  чергових  викрикiв,
Шарка.- Ну, i що б ти робила, коли б я не вийшов з вагона? I досi б чекала
потягу?
   Жiнка безпорадно борсалась у мiцних обiймах i щось тихо говорила, раз у
раз поглядаючи на Криленка.
   - Ну,  сiдай-но,  моя  голубонько!  -  сказав  Шарко,  цiлуючи  волосся
жiнчино? голови, i посадив ?? на лiжко.
   Журналiст так ласкаво й так без  кiнця  фамiльярно  поводився  з  новою
особою, що Криленко з певнiстю рiшив: це - Шаркова дружина, по меншiй мiрi
наречена, i, очевидно, вiн зустрiвся з нею пiсля довго?  розлуки.  I  тому
Криленко був дуже здивований, коли почув потiм вiд журналiста,  що  вiн  з
цi?ю жiнкою не бачився "цiлих" два днi i що з нею вiн познайомився  мiсяць
тому, i що  вiн,  нарештi,  нiколи  не  покоха?  Темочку,  бо  вона  пахне
фабричним димом. Шарко i сьогоднi говорив з тi?ю ж  непримушенiстю,  як  i
вчора; але сьогоднi в нiм бiльше було заклопотаностi.
   -  Ви  пробачте  менi,-  звернувся  вiн  до  Криленка.-  Я  гадаю,   що
присутнiсть ново? особи у вашому купе i без вашого дозволу  не  вплине  на
вашi ж нерви. Тим паче, ми вже пiд'?жджа?мо до стольного града.
   Криленковi нiчого iншого не залишилось, як прийняти  факт.  Пiсля  цi??
церемонi? журналiст, як i треба було чекати, познайомив Криленка з жiнкою.
Вона подала мiнiатюрну руку й сказала, що ?? звуть Тема Брук. Це вже  було
трет? знайомство в дорозi, i Криленко мав  певний  трафарет  реагувати  на
нього.
   - Дуже радий!
   - От бачиш,  Темочко,-  скрикнув  журналiст.-  Тебе  навiть  з  радiстю
зустрiчають. А ти боялась залишитись без мiсця.
   Тендiтна жiнка пiдвела сво? вишневi очi й хутко заговорила:
   - Товаришу Шарко, я вас дуже прошу  не  конфузити  мене...  Ну,  навiщо
це?.. Не треба!
   - Не треба? Ну, й не треба! - i журналiст фамiльярно обняв ??.- Ах  ти,
моя жидiвочко...
   Шарко довго не вгомонявся. Вiн розпитував жiнку, як ?й "працю?ться"  на
фабрицi, чи не дума? вона покинути цю посаду i перейти в iнше мiсце. Невже
вона не розумi?, що ?й, iнтелiгентнiй партiйцi,  не  варт  сидiти  десь  у
тютюновому пилу. Це ж безвихiдний iдеалiзм,  це  арха?чне  народництво.  I
коли вона запевня?,  що  нiчого  подiбного  нема,  то  вiн  ?й  нiколи  не
повiрить, бо iнакше б вона не вiддавала так багато  часу  та  енергi?  тiй
працi. Нi, хоч вiн i безпартiйний журналiст, але вона, комунiстка,  нiколи
його не перекона?. I не тому не перекона?, що вiн не  ма?  партквитка  (це
?рунда, бо, по сутi, вiн ма? бiльше права називатись комунiстом), а  тому,
що вона справдi помиля?ться, хоч вона й не дiвчина,  тому,  що  жодний  iз
визначних комдiячiв, з  якими  вiн  щодня  зустрiча?ться,  не  подiля?  ??
поглядiв.
   - Слухайте, товаришу,- гостро заперечила жiнка.- Вiдкiля  цi  фантазi??
Невже ви це про мене говорите?
   - Про тебе, моя мила жидiвочко, про тебе!
   Жiнка почервонiла.
   - Слухайте,- ще суворiш сказала вона,- хто вам дав право говорити  таку
нiсенiтницю в присутностi сторонньо? людини?
   Але Шарко не вгомонявся. Розкидаючи скорострiльнi сентенцi?, вiн раз  у
раз притискав до себе жiнку.
   Це вже переходило межi жарту i набирало безпардонно? похабщини. За  час
цi??  сценки  Криленко  почув  себе  нiяково,  особливо   збiльшилась   ця
нiяковiсть, коли вiн узнав,  що  перед  ним  сто?ть  однопартiйка.  Але  й
втручатись вiн теж не мав бажання:  по-перше  -  вiн  не  знав  новiтнього
мiсцевого побуту, по-друге, вiн завжди уникав скандалу,  i,  щоб  вийти  з
нiякового становища, Криленко спробував був заснути. Але заснути  вiн  теж
не мiг: анi одноманiтнi перебо? колiс, анi рання година не допомогли йому.
Звикши до нормального життя, дисциплiнованого певним режимом, вiн  фiзично
не мiг пiддатися сновi бiльше того, як припадало йому  за  встановленим  у
блокнотi розписом.
   Криленко похилився на вiкно, вдаючи, що вiн уважно розгляда?  подорожнi
кра?види i нiчого не чу?.
   Потяг iшов з надзвичайною швидкiстю, так що треба було припустити -  за
годину-двi вони будуть на мiсцi призначення. Вже  зовсiм  розвиднилось.  I
сьогоднi стояв туманний ранок, i тiльки зрiдка,  коли  розходились  хмари,
одкривалась  убога  перспектива  в  сiру  осiнню  далечiнь.  Також  зрiдка
одлiтали оселi, але Криленкiв погляд зупинявся лише на  тих  будiвлях,  що
виникали ру?ною. Вiн уважно  придивлявся  до  них,  наче  шукав  тут  того
майбутнього, яке чека? його. Вiн так замислився, що й не звернув уваги, як
Шарко вийшов.
   Iнженер уже прокинувся i розмовляв з жiнкою. Остання, коли ??, нарештi,
залишив Шарко, зовсiм перетворилась. З  обличчя  зникла  розгубленiсть,  i
повеселiшали вишневi очi. В особi Сердюка вона  найшла  свого  справжнього
спiвбесiдника. Але й iнженер став балакучiший.
   - А все-таки, панно Темо, ви спiзнились на роботу,- сказав вiн.
   - Товаришу Сердюче, який  ви  чудний,-  зареготала  Брук:-  сьогоднi  ж
недiля!
   - Недiля?.. Так чому ж ви так поспiша?те?
   - Як чому? От тобi й раз: не вiк же менi жити в подруги, я й  без  того
спiзнилась на дачний.
   - На дачний? - чомусь здивовано спитав Сердюк.
   - Ну да, на дачний! - i жiнка знову зареготала:- Ой,  який  ви  чудний,
товаришу!
   Iнженер пiдвiвся, подивився на  Криленка  i,  пiдкинувши  плече,  кинув
несподiвано:
   - Тiльки ви, будь ласка, не кажiть паннi Iра?дi, що зустрiли мене тут.
   - Чому ж це?
   - Та, бачите... словом, я не хочу! - i,  помовчавши  трохи,  додав:-  Я
все-таки певний, що нiхто  не  догада?ться,  яку  роль  зiгра?  комета  iз
сузiр'я Рака.
   - Ви вже про комету? - сказала  Брук,  очевидно,  зовсiм  не  дивуючись
рiзкому переходовi на iншу тему.- Ну, добре, яку ж роль?
   Вона зложила сво? руки i так уважно,  з  такою  легкою  теплою  iронi?ю
подивилась на iнженера, наче вона мала слухати трьохлiтню дитину.
   - Мене цiкавить, головним чином,-  сказав  iнженер,  постоявши  хвилину
серед купе,так звана "червона комета", що пройшла  по  елiпсi  ще  в  1811
роцi. Появитись вона мусить тiльки через 3000 рокiв. Припускаючи,  що  цей
термiн для iстоти, яка живе на Землi i зветься людиною, явля?ться термiном
поза всяким вимiром, я не можу погодитись з вами, що  цей  же  термiн  для
свiдомости iстот iншо? планети явля?ться iррацiональною  величиною...  Але
ви, будь ласка, не шукайте тут якогось символу: ця комета в астрономi? так
i зветься "червоною".
   -  Товаришу  Сердюче,  ви  ж  допiру  говорили  про  комету  в  сузiр'?
Рака,заперечила Брук.
   Iнженер по-дитячому зареготав.
   - Так, я говорив про комету iз сузiр'я  Рака,  i  ви,  будь  ласка,  не
звертайте на мене уваги.
   Криленко не витримав i, повернувшись, зустрiвся з  очима  Сердюка.  Той
уважно подивився на нього i з легкою усмiшкою перевiв погляд на жiнку. Все
це Криленка збивало з тями. В чому справа:  ненормальнiсть  чи  дешевенька
iнтрига? Це питання його так зацiкавило,  що  вiн  забув  навiть  основне:
потяг наближався до останньо? станцi?, i йому надходив час збиратися.  Вiн
знов ув'язався в розмову.
   - Скажiть, будь ласка, товаришко,- звернувся вiн до жiнки,- на якiй  ви
фабрицi працю?те?
   - На шостiй тютюновiй.
   - Ну... а живете де? - пiдбирав слова Криленко.
   Жiнка раптом почервонiла: вона згадала, очевидно, поводження Шаркове  з
нею.
   - А вам яке дiло?
   Криленко теж почервонiв: вiн i справдi кинув нетактовне запитання.
   - Будь ласка, пробачте менi,- сказав вiн.- Я погано знаю город, i  мене
цiкавили деякi данi про розположення вулиць.
   Брук заспоко?лась.
   - Вулиць?.. хiба вам це потрiбно?.. Щодо мене, то  живу  я  в  провулку
Вiльно?  Академi?,  будинок  професора  Полоза.  Не  знаю  тiльки,  як  ви
скористу?тесь з цi?? iнформацi?.
   - Професора Полоза? - повторив  запитанням  Криленко:  це  прiзвище  по
асоцiацi? знову перенесло його в Берлiн.
   - Так, професора Полоза.
   - Тодi скажiть, коли ласка ваша: сам  професор  чи  не  був  недавно  в
емiграцi??
   - Ви саме про нього й говорите: професор декiлька мiсяцiв як повернувся
з-за кордону. Хiба ви зна?те його?
   - Так, знаю. Менi приходилося з ним зустрiчатись у Берлiнi.
   - Дуже при?мно,- кинула Брук,- виявля?ться, ми ма?мо спiльних знайомих.
   Сказавши це, жiнка повернулась  до  Сердюка  й  повела  з  ним  колишню
розмову. Що ж до Криленка, то вiн, дивуючись випадковi, пригадував останню
зустрiч з професором.
   Це було ще в посольствi. До  нього  в  кабiнет  увiйшов  (вiн  акуратно
приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою.
Вiн i на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що вiн хоче повернутися знову на
Укра?ну i працювати в Радянськiй Республiцi, що вiн буде  корисний  новому
суспiльству i т. д. Криленко i на цей раз дивувався, як  солодко  говорить
цей низенький професор, як тонко обходить небезпечнi мiсця розмови. Навiть
на пряме запитання, як вiн дивиться на диктатуру молодого класу  i  чи  не
дума? вiн публiчно одмовитись вiд сво?? колишньо? полiтично? позицi?,  яка
привела його до емiграцi?, професор так вiдповiв, що, з одного боку, можна
було розумiти одне, а з другого - зовсiм протилежне. Але  у  всякому  разi
професор справляв дуже при?мне враження i безперечно хотiв повернутися  на
батькiвщину. Цього ж разу вiн  навiть  показав  Криленковi  портрет  сво??
старшо? дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже  належить  до  комунiстично?
партi? i, очевидно, могла б  явитись  певною  порукою  того,  що  вiн,  не
дивлячись на його роки, ще  багато  б  принiс  користи  суспiльству.  Уряд
амнiстував професора, професор зi сво?ю  тонкою  дипломатi?ю  пере?хав  на
Укра?ну, але образ його дочки на деякий час залишився в Нiмеччинi. Потiм в
пам'ятi Криленка стерся й вiн.
   Тепер, перекинувшись кiлькома фразами з Темою Брук, вiн знову  пригадав
професорову карточку, i щось при?мне лягло йому на душу.
   - А скажiть,  товаришко:  нема  у  професора  Полоза  дочки?  -  спитав
Криленко, провiряючи, чи дiйсно про знайомого  йому  вченого  йшла  допiру
розмова.
   - Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цiкавить Iра?да?
   - Можливо, я про не? й чув. Вона комунiстка?
   - Одразу видно, що ви не тутешнiй,- усмiхнулась Брук.- Але  як  ви  про
не? чули?
   Криленко розказав про зустрiч з професором, про розмову в посольствi i,
нарештi, про портрет.
   - I що ж: подобалась вона вам?  -  спитала  Брук  i  в  перший  раз  iз
зацiкавленням змiряла Криленка.
   - Я ?? не знаю,- заперечив той.- Я тiльки бачив ?? портрет.
   - Хiба вам не досить цього? - ядовито сказала жiнка.- Це ж ще з  самого
Адама ведеться: женщину судять по фiзi?. Це,  так  би  мовити,  формула...
партiйна... Ви, зда?ться, теж партiйний?
   - Так.
   - Дуже при?мно.  Я  завжди  почуваю  себе  страшенно  зворушеною,  коли
зустрiчаюся з партiйним. Так i хочеться кинутись в  обiйми:  як  же,  такi
близькi родичi - я теж належу до тi?? ж партi? -  i  така  безодня  в  нас
спiльних iнтересiв... Але я ухиляюсь. Добре,  я  вас  можу  познайомити  з
Iра?дою. Завiтайте до професора.
   -  Можливо,  завiтаю,-  сказав  Криленко.-   Передайте,   будь   ласка,
професоровi мiй щирий привiт.
   Тема Брук ще раз подивилась на свого спiвбесiдника й кинула:
   - Як же! Не сумнiвайтесь. Найщирiший! Я завжди люблю прислужитися  там,
де спостерiгаю зворушливе ?днання комунара з безпартiйним вченим.
   Потяг пiдходив до перону, i жiнка, не слухаючи Криленка й не  дивлячись
на Сердюка, вискочила за дверi. Через хвилину вбiг журналiст. За той  час,
коли Криленко збирав сво? речi, вiн встиг  наговорити  йому  щеодну  книгу
сенсацiй. Розлучились вони добрими знайомими з надi?ю (так говорив  Шарко)
зустрiтися в городi. Сердюк пiсля розмови з жiнкою не сказав жодного слова
i, тiльки виходячи з купе, несподiвано повернувся до Криленка й кинув:
   - Ну, а я з вами зустрiнусь обов'язково.



   МАТИ

   При?хали до матерi та три сини:
   Три сини вояки, да не 'днакi,
   Що 'дин за бiдних,
   Другий за багатих...
   П. ТИЧИНА

   Батько цих бойових хлопцiв помер дуже  давно  -  так  давно,  що  й  не
скажеш. Поховали його на осiнньому кладовищi в тому ж таки дореволюцiйному
мiстечку i саме тодi, коли Остап  та  Андрiй  тiльки-но  розпочинали  свою
житт?ву путь. Як пам'ятають старожили, з батька був звичайний собi кравець
i - можна сказати - надзвичайна людина.  Ну,  хто  б,  скажiмо,  наважився
назвати його Тарасом Бульбою? Хто б ризикнув з цього сморчка  зробити  хоч
би поганенького вояку? А от глядiть же: тiльки й думок у  нього  було,  що
про тую неспокiйну козацьку старовину. Зiгнувшись  над  якимись  штанцями,
скажiмо, та перегортаючи сторiнки молодого Гоголя,  кравець  (розповiдають
старожили) завжди тяжко зiдхав i  з  такими  словами  звертався  до  сво??
молодо? дружини:
   - А чи не дума?ш ти, що з мене вийшов би непоганий кошовий отаман?
   З iсторi? мiстечка вiдомо, що коли Остап (старший кравцiв син)  скiнчив
т. зв. "приходську школу", кравець цiле лiто бiгав по сусiдських дворах  i
розпитував у мешканцiв, як йому добитися iз сво?м перваком до  кадетського
корпусу. За всяку цiну хотiв кравець зробити зi свого любого сина (як i  з
другого сина) вiйськову людину, й за всяку цiну  хотiв  вiн  бачити  сво?х
синiв на вороних кониках. З його бiганини, звичайно, нiчого не вийшло  (не
допомiг навiть пан "справник"), i кравець примушений  був,  продавши  сво?
майно (козу й курку з пiвнем), повести свого первака до мiсцево? гiмназi?.
I привiв кравець свого первака до мiсцево?  гiмназi?  й  благословив  його
приблизно такими словами:
   - Так от що, дорогий мiй сину! Не забувай  батькiвського  заповiту:  як
виростеш, синку, то, просю я тебе,  пiди  ще  ти  до  вiйськово?  школи  i
причепи собi там блискучу шаблюку... щоб був ти менi,  значить,  як  Остап
для Тараса Бульби.
   Остап уважно вислухав  батька  й  побiг  на  iспити.  I  поступив  вiн,
значить, в тую гiмназiю, й  саме  тi??  осенi,  коли  чудакуватий  кравець
навiки розпрощався з нашим бiлим i без кiнця загадковим свiтом.
   Кравець був типовий мiстечковий кравець, i не  наважився  вiн  порушити
вiкову традицiю: як i всi мiстечковi кравцi, вiн був страшенно бiдний.  Не
залишив вiн пiсля себе буквально нiчого, крiм двох пар  стареньких  ножиць
та поганенько? швацько? машинки. Так  що  мусiла,  значить,  його  дружина
перебиватися з хлiба на сiль та жити в неможливих злиднях. I вже не  могла
вона вiддати свого другого сина в гiмназiю й вiддала його  до  простенько?
ремiсно? школи.
   Таким чином, сама судьба  повела  двох  братiв  по  рiзних  дорогах,  i
сталося так, як у  сентиментальних  народнiх  казках:  один  завжди  носив
чистенький костюмчик та вже з дитинства мав тенденцiю зробитись негативним
типом, а другий i не знiмав засмальцьовано? сорочки.  Одного  мати  мусiла
годувати пахучими сосiсками ("На двi копiйки на снiданок, щоб не глузували
паничi!"), а другий ?в чорний хлiб з олi?ю. I тому Остаповi,  як  i  треба
було чекати, завжди грала на обличчi весела усмiшка, а Андрiй нiколи й  не
посмiхався: вiн завжди дивився  на  свiт  суворим  поглядом  незадоволено?
людини.
   Мати розумiла другого сина, i великим болем стискало ?й  серце.  Як  ?й
хотiлось тодi, щоб i Андрiй ходив у чистенькiй сорочцi i ходив  учитись  у
чистеньку гiмназiю. Хiба вiн не такий близький i рiдний ?й, як Остап?  Чи,
може, й справдi вона не на рiвнi частини подiлила свою матерню любов?  Нi,
вона однаково любить сво?х дорогих синiв, i вона зовсiм  невинна,  що  ма?
мiзерний заробiток i нездiбна виховати обох ?х так, як хотiлось би...  Чи,
може, вона мусить взяти Остапа з гiмназi? i одвести до ремiсно? школи?
   В таких  болях  iшли  днi,  мiсяцi  i,  нарештi,  роки.  Над  мiстечком
пролiтали весни, перелiтнi птицi та ще якiсь невiдомi  вiтри  з  невiдомих
кра?н. Над мiстечком брели й  осiннi  невеселi  дощi,  та  йшов,  нарештi,
пiвнiчний мороз. Улiтку в мiстечку збирали вишнi, сливи та яблука, i  тодi
пахло на базарах  забутою  старовиною.  Мiстечкове  життя  не  виходило  з
дореволюцiйного кола сво?х буденних iнтересiв i нiчим не вiдрiзнялося  вiд
того життя, що його намальовано в тисячах новел та оповiдань.
   Мати починала  свiй  день  на  вранiшньому  базарi,  де  купувала  вона
найдешевшi продукти, й кiнчала його  коло  машинки.  З  десято?  приблизно
години до не? починали стiкатись люди, й вона  приймала  вiд  них  роботу.
Цiлий день  вона  йшла  сорочки  та  костюмчики  i  зовсiм  не  мала  часу
розмовляти з сво?ми любими синами. Тiльки за обiдом чи то вже  вночi  вона
пiдходила до якогось iз них i ласкала його сво?ми тихими сiрими очима.
   - Ну, як тво?, синку, вчення? - питала вона.
   Остап на ласку вiдповiдав ще бiльшою ласкою. Вiн обiймав свою  матiр  i
говорив ?й, що його вчення добре йде, що вiн  скоро  скiнчить  гiмназiю  i
тодi буде годувати свою мамуську гарними цукерками, що,  нарештi,говорив,-
вона нiколи вже не буде так  поневiрятись,  як  зараз  поневiря?ться.  Але
Андрiй не вмiв ласкатись, i нiколи мати не чула вiд нього теплого слова. I
хоч знала вона, що з таких мовчазних хлопцiв частiш за все виходять  гарнi
люди, та не могла вона знести цього мовчання Андрi?вого i йшла вiд нього в
зажурi.
   В 1914 роцi, як вiдомо, почалась велика ?вропейська вiйна.  В  цей  час
Остап був уже у восьмому  класi  гiмназi?,  а  Андрiй,  скiнчивши  ремiсну
школу, працював у мiстечковiй кузнi. В цей час мати вже не знала  колишнiх
злиднiв, бо хоч вiд старшого сина вона ще й не  мала  допомоги,  але  зате
Андрiй тепер кожного мiсяця приносив ?й  той  чи  iнший  заробiток.  Члени
сiм'? могли вже ходити щонедiлi до кiнематографi? i навiть  почали  думати
про власний маленький будиночок. Словом, вiйна надiйшла  тодi  саме,  коли
перед  кравчихою  допiру  потихеньку  почали  розгортатись   добрi   обрi?
довгожданого щасливого життя.
   Мати затривожилась. Вiдчула вона, що велике лихо насува?ться на не?. Як
Остапа, так i Андрiя - коли затягнеться вiйна - можуть забрати  в  солдати
(першому йшов двадцятий, другому дев'ятнадцятий рiк)  i,  значить,  можуть
забрати всi ?? надi?. Вона виходила на вулицю,  зупинялась  i  розпитувала
знайомих та прислухалась до та?мничих розмов,  що  шелестiли  по  закутках
колись спокiйного мiстечка.
   А мiстечко i справдi  зашумувало.  Iз  зовсiм  невойовничих  будиночкiв
повилазили доти невiдомi войовничi патрiоти сво??  вiтчизни  i,  помахуючи
кулаками, кричали, що вони Франца-Йосипа знищать в два тижнi, а за  мiсяць
завоюють всю Австро-Угорщину  з  Нiмеччиною  вкупi.  З  державних  установ
кожно? хвилини ле? ?ли вiстi про нашi "надзвичайнi" перемоги, i  обивателi
остаточно збожеволiли вiд несподiванок. На базарi цiлий день товклися люди
i передавали з уст в уста напiвфантастичнi  чутки,  i  навiть  можна  було
бачити, як дуже поважнi мiстечковi крамарi раптом  пiдскакували  до  сво?х
покупцiв i - нi з того нi з сього - починали вести з ними довгi бесiди про
сучаснi подi?. I тiльки там, на вокзалах,  де  матерi  випроводжали  сво?х
синiв у далеку невiдому дорiженьку,- тiльки там було безгомiння. Але й  це
безгомiння було не буденне.  Словом,  прийшла  якась  нечувана  тривога  й
прийшла якась нечувана су?та.  Якимсь  химерним  вентилятором  вентилювало
заплiснявiле мiстечкове життя.
   Тодi й надiйшов перший удар  для  матерi.  Надiйшов  тодi,  коли  Остап
раптом заявив за вечерею, що вiн вирiшив iти добровольцем на  фронт  i  що
вiн хоче цим вирiшенням, так би мовити, вшанувати  пам'ять  свого  батька.
Мати ахнула. Вона довго сперечалась iз старшим сином, щоб  вiдмовився  вiд
тако? безумно? думки.  Вона  доводила  йому,  що  кравець  трохи  психiчно
ненормальний був i що, значить, зважати на його заповiти  не  приходиться.
Але Остап стояв на сво?му, i нiяка сила не  могла  його  переконати.  Тодi
Андрiй порадив матерi "плюнути на цю  справу"  i  сказав  сво?му  старшому
братовi:
   - Коли вже ти так хочеш заробити хрестика, то, мабуть, паняй, брате, на
фронт i не мороч нам бiльше голови!
   I по?хав Остап на фронт заробляти хрестика, i заробив вiн ?х там  цiлих
чотири. I зробився вiн там паном  ротмiстром,  i  дiстав  вiн  собi  славу
бойового вояки. Узнала про це мати не з дорогих  синових  листiв  (вiн  за
весь час тiльки одного написав),  а  з  iлюстрованих  журналiв,  де  серед
великих геро?в вмiщено було й його дороге обличчя. I радiсно i сумно  було
дивитись на те обличчя! Радiсно було, що вона народила й  виховала  такого
сина. Сумно було, що цей син уже, мабуть, нiколи до не? не повернеться, бо
зiйшов вiн на  зовсiм  чужу  ?й  i  невiдому  дорiженьку.  Як  згадка  про
неповторну молодiсть, жеврiло на серцi це колись таке рiдне й  близьке  ?й
обличчя. I почорнiло на душi, i сумно було ?й дивитись на цей присмерк, що
йде над сiрими калюжами ?? понурого мiстечка.
   А в мiстечковому життi i справдi почало  поночiти.  Войовничi  патрiоти
вже не виходили на вулицi й не махали кулаками, як на початку вiйни,  i  з
державних установ уже не летiли радiснi вiстi.  Крамарi  мовчки  постачали
обивателя i вже не мали охоти говорити на  сучаснi  теми.  Трапилось  щось
неможливе:  вiйна  робилась  звичайним  побутовим  явищем,  i  нiкого   не
зворушував лазаретний стогiн  оборонцiв  вiтчизни.  Серця  почерствiли,  i
обиватель похмуро чекав на якусь нову екстравагантну несподiванку.
   Тодi мати зазнала дальшого удару. Задумала вiйна одiбрати у  не?  й  ??
другого сина, i покликали Андрiя до вiйськово? служби. Але не пiшов той на
вiйськову службу, i оголошено було його дезертиром. Тодi  утiк  Андрiй  iз
свого рiдного мiстечка,  i  залишилась  мати  самотньою  зозулею  у  сво?й
пiдвальнiй кiмнатi. Це був дуже важкий час у  ??  невеселому  життi.  Вона
навiть вiдчула раптом, що немилий ?й ста? сам бiлий свiт. Коли ранiш  вона
знала, для кого поневiря?ться в сво?х злиднях,  то  тепер  вона  остаточно
розгубилась i тiльки дивилась мертвими очима у сво? туманне вiкно. Надворi
вже прокидалась весна, дзюрчали потоки, симпатично нiжилось над  мiстечком
молоде сонце, а мати ходила з кутка в куток похмурим автоматом  i  уявляла
собi свiт як велику й безвихiдну домовину. I невiдомо, до чого  б  привели
бiдну жiнку ?? муки, коли б не революцiя.
   Перший вибух 17-го року зазвучав матерi божественним органом. Коли  для
звичайного  мiстечкового  обивателя   революцiя   прийшла   тiльки   новою
несподiванкою, що вiн ?? так  похмуро  чекав,  то  для  матерi  вона  була
чарiвним бальзамом. Мати враз посвiжiшала й, виходячи з весняних плакатних
вулиць за мiстечко, з надi?ю дивилась  в  теплу  легко-бiрюзову  далечiнь.
Вона вже певна була, що ?й тепер недовго чекати сво?х любих синiв.
   - Менi дуже подоба?ться революцiя,- сказала вона колись сво?й сусiдцi.
   Словом, фортуна нiбито зжалилась над матiр'ю i навiть зжалилась над нею
до кiнця: за якийсь мiсяць вона принесла на сво?х крилах ??  першого  сина
Остапа, георгi?вського кавалера чотирьох хрестiв. Але принесла вона Остапа
саме в той час, коли вже не треба  було  георгi?вських  кавалерiв  i  коли
зривали погоники з офiцерського плеча. I що  ж?  Остап  недовго  прожив  у
сво?му рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю  цукерками,  що
ними обiцяв колись годувати ??.  Тiльки  один  раз  продзвенiв  вiн  сво?ю
шаблюкою в ?? убогiй кiмнатi i скоро зашумiв iз сво?м отрядом на Дiн.
   Мати розгубилась: що ж це таке? Чи не солодкий сон приснився ?й?  Невже
ж для того вона виховувала свого любого Остапа, щоб вiн ?й дав тiльки одну
щасливу хвилину?
   Тодi ще раз нiбито зжалилась над нею фортуна i  принесла  ?й  на  сво?х
крилах другого сина -  Андрiя.  Але  й  цього  вона  принесла  до  рiдного
мiстечка з великим отрядом i саме в той час, коли  в  кра?нi  вже  зацвiли
червонi зiрки на кашкетах. I що ж? I Андрiй недовго жив у  сво?му  рiдному
мiстечку  i  недовго  втiшав  свою  рiдну  мамусю.  Тiльки  один  раз  вiн
продзвенiв сво?ю шаблюкою в ?? убогiй  кiмнатi  i,  розпитавши  добре  про
Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся вiн, скоро й сам зашумiв  зi  сво?м
отрядом на Дiн.
   I став Дiн для матерi якоюсь страшною загадкою. Вона чула, що  на  Дону
гуртуються якiсь офiцерськi сили, вона  знала,  що  червонi  готуються  до
смертельно? боротьби з ними, але вона нiяк не хотiла зрозумiти, що ?? сини
в рiзних таборах, що десь на донських степах Остап i Андрiй кидаються один
на одного, як розлютованi звiрi, i що, можливо, десь вони  вже  в  мертвiй
схватцi i якийсь iз них уже хрипить на  гострому  кинджалi  свого  рiдного
брата. Мати схоплювалась iз свого лiжка i божевiльними  очима  дивилась  у
вiкно. Цей сон був страшнiший за всi кошмарнi сни,  i  тiльки  тепер  вона
пiзнала, що таке справжн? нещастя. I здалося ?й тепер життя не  домовиною,
а безвихiдним, страшним виттям смертельно пораненого пса.
   Так проходили  днi,  мiсяцi  i,  нарештi,  роки.  По  селах,  мiстах  i
мiстечках лютувала громадянська вiйна.
   То  тут,  то  там  блискали  пожари,  i  днi  переповнились  кулеметним
татаканням. То тут, то там розривались снаряди, i банди  блукали  по  всiх
великих i малих степових шляхах. То цi  переможуть,  то  тi,  i  здавалося
напiвмертвiй матерi, що цьому нiколи не буде кiнця i вона  вже  нiколи  не
найде колишнього спокою.
   Тодi десь раптом ударив грiм i метнулась блискавка. Нiби хтось мудрий i
великий взявся переконати матiр, що нiчого  безконечного  нема,  i  взявся
найти ?й довгожданий спокiй. I ще раз ударив грiм i  метнулась  блискавка:
то вiдступав за сво? рiдне мiстечко ?? рiдний  син  Андрiй  i  насiдав  на
нього його рiдний брат Остап.
   Мати, звичайно, нiчого не знала. Вона не знала, що мало не на порозi ??
убого? кiмнатки стикнулись у мертвiй схватцi завзятi брати. Цiлий  тиждень
переходило мiстечко iз рук у руки, i мати тiльки пiд кiнець узнала, що  то
?? сини воюють один з одним на порожнiх вулицях свого рiдного мiстечка.  I
вона, розпатлана, кинулась до штабу. I  побачила  вона  там  Остапа.  Вона
впала перед ним навколюшки i почала благати його, щоб вiн припинив  бiйку.
Тодi усмiхнувся Остап i сказав матерi чужим голосом:
   - Iди, стара, додому i, будь ласка, не перешкоджай менi!
   Вона подивилась на сина i не пiзнала його: перед нею  стояла  сувора  i
без кiнця далека ?й людина. Це вже був не той Остап, що обiцяв ?й годувати
?? смачними цукерками. Це було втiлення незнано? ?й i хижо? мудрости. Тодi
ще раз подивилась мати на свого рiдного сина сухими очима i  мовчки  пiшла
додому.
   I в цю ж таки нiч вона стикнулась iз другою  сво?ю  дитиною.  О  третiй
годинi ночi хтось тихенько постукав ?й у вiкно.  Вона  хутко  пiдвелась  з
лiжка. Тодi чу? вона рiдний ?й голос, i голос цей просить скинути  защiпку
з ?? убогих дверей. Вона кинулась до порога  i  побачила,  нарештi,  свого
дорогого Андрiя.
   Але й його побачила вона таким же далеким i чужим,  як  i  Остапа.  Вiн
навiть не привiтав ??, вiн навiть не дивився на  не?  i,  як  неприручений
звiр, увесь час ховав на пiдлозi сво? колись добрi очi.
   - Чого ж ти прийшов до мене? - нарештi, промовила вона.
   - Я прийшов до тебе, матусю,- чужим голосом сказав Андрiй,- щоб ти менi
допомогла в мо?й справi!
   - Яка ж твоя справа, синку? - зiдхнула мати.- Чому ж вона саме  твоя  i
чому вона не може бути мо?ю?
   Андрiй негарно усмiхнувся i сiв на стiльця.
   - А тому не може бути тво?ю,- сказав вiн,- що ти нiчого не розумi?ш!
   - Боже мiй! - скрикнула мати.- Невже ж це не  я  виховувала  тебе,  мiй
любий синку? Чому ж я не найду з тобою спiльно? мови?
   - Не найдеш, матусю,- сказав Андрiй,- бо тако? мови ти шука?ш i з  мо?м
братом Остапом. З мо?м найлютiшим ворогом...
   - З тво?м найлютiшим ворогом? Синку! Що ти говориш? А-ах, Боже мiй! - i
мати заридала.
   Тодi пiдiйшов до не? ?? рiдний син i сказав чужим голосом:
   - Покинь, стара, виводити, бо менi нiколи зараз, i до того ж я мушу  за
тво?ю допомогою пролiзти до братового штабу.
   Та не встиг Андрiй вимовити сво?х останнiх слiв, як у  дворi  зашумiло.
Вiн кинувся до вiкна i в присмерках мiсячно?  ночi  побачив  вершникiв.  I
зрозумiв Андрiй, що зграя ворогiв оточу? його, i сказав вiн матерi:
   - Ховай мене, мамусю, i якомога  скорiш!  Ховай  мене  вiд  мого  брата
Остапа!
   Мати кинулась. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрiя. I сховала
вона свого любого сина Андрiя на глухому горищi i повернулась до  кiмнати.
Тодi з шумом розчинилися дверi, i зупинився на порозi Остап з двома сво?ми
молодими вершниками.
   - Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрiя?  -  грiзним  голосом
спитав вiн.Чи не дума?ш ти, що мо? дозорнi прозiвали його?!
   - Не бачила я твого брата Андрiя! - рiшуче  сказала  мати  i,  зблiдла,
сiла на сво? лiжко.- Не бачила!..
   - Не бреши, стара! - скрикнув Остап i взявся  рукою  за  свою  блискучу
шаблюку.- Чи не дума?ш ти, що я помилую свого найлютiшого ворога? '
   I, сказавши це, Остап подивився на вершникiв. Вершники вiд  задоволення
крякнули. Мовляв: наш пан-отаман не зна? рiднi i для нього в боротьбi нема
братiв!
   - Я радий, що ви так дума?те про мене! - сказав Остап.-  Отже,  хочу  я
довести вам, що для мене в боротьбi нема i матерi.
   I георгi?вський кавалер всiх чотирьох хрестiв, що поважно  виблискували
на його грудi, сiв бiля  сво??  матусi.  I  наказав  вiн  сво?м  вершникам
обшукати двiр i горище. I запалив вiн цигарку i  звiв  сво?  суворi  брови
бiля перенiсся.
   Мати сидiла блiда i мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило
вiд нього, що вона мимоволi повернула сво? обличчя до вiкна.  Вона  раз  у
раз позирала на дверi i прислухалась до шуму: невже  ж  таки  знайдуть  ??
рiдного сина? I тiльки коли вершники повернулися  до  кiмнати  i  доложили
Остаповi, що Андрiя нiде нема, вона з полегшенням зiпхнула й сказала:
   - Хiба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене?
   - Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? -  скрикнув  Остап.-  Так  знай  же,
вiдьмо: нема тобi пощади вiд мене! Коли до ранку ти не видаси мого  брата,
то...
   Остап схопився за клинок i показав його матерi. Тодi переповнилась чаша
терпiння, i сказала мати:
   - Що ти говориш, Остапе? Побiйся Бога! Невже ти, мiй п'яний сину, забув
сво? дитинство й "солодкi цукерки"?!
   - Ха-ха! - зареготав Остап.- Чу?те, хлопцi? Моя  мати  згадала  солодкi
цукерки! Моя мати хоче мене розжалобити! Чу?те, хлопцi?!
   П'янi вершники теж  зареготали.  Зареготали  й  шаблi  дзвоном  якогось
страшного розпачу. Тодi знову сказав Остап:
   - Н?, матуську, цукерки тебе не  спасуть!  Спасибi  тобi,  що  ти  мене
породила й виховала, але не пишайся цим! Бо породити - то зовсiм не  важка
штука... i навiть  деяке  задоволення...  Ха-ха!  А  виховати  -  це  твiй
природний обов'язок... Ну, словом, я хочу  жити  i  во  iм'я  якихось  там
шляхетних поривань зовсiм не думаю пiдставляти свою голову сво?му  братовi
Андрi?вi!
   Мати з жахом дивилась на свого сина i  нiчого  не  розумiла.  Вона  все
втiшала себе надi?ю, що це - нiщо iнше, як п'яний бред  п'яно?  людини,  i
вже не могла втiшати себе такою надi?ю.- "Це пекельний сон сниться менi",-
уперто думала вона i раз у раз клала на сво?  печальне  чоло  свою  схудлу
руку. Вона клала руку, аж поки пiдвiвся Остап.
   I пiдвiвся Остап i сказав матерi, щоб вона  влаштувала  йому  лiжко  на
ганку; мовляв, вiн там буде до ранку  чекати  вiдповiдi  i  ??  останнього
слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрiя. I, похитуючись,  пiшов  вiн
на ганок, а за ним пiшли i його вершники.
   Стiнний годинник одбивав секунди. Час iшов дуже поволi, i якась  година
здавалася матерi за цiлу вiчнiсть. Вона раз у раз пiдходила навшпиньках до
сiнешнiх дверей i прислухалась. Десь кричали вранiшнi  пiвнi,  а  ще  далi
вили собаки безвихiдним виттям. Перед  матiр'ю  проходили  одна  по  однiй
картини ?? невеселого життя i проходили дорогi обличчя ?? маленьких синiв.
Сьогоднi в мiстечку порожньо i дико, сьогоднi зчепились в мертвiй  схватцi
два рiдних брати, а колись над мiстечком стояло хоч i вбоге;  але  ясне  й
ласкаве сонце, i Остап та Андрiй були такими симпатичними людьми. Сьогоднi
грохочуть оселi грохотом громадянсько? вiйни, скачуть по шляхах божевiльнi
вершники, i сини не хочуть визнавати один одного,  навiть  матерi  уже  не
визнають. А тодi вони ласкали ?? сво?ми дитячими рученятами i  так  хороше
зазирали в ?? обличчя. Що ж це таке? Невже ж так завжди бува? в життi?
   I раптом прийшла матерi думка, що нiякого кошмару нема  i  що  все,  що
дi?ться зараз, ? звичайне й природне явище. I коли вона не може  зрозумiти
цього, то вона, значить, оджила вже свiй час,  i,  значить,  на  ??  земне
мiсце прийшли новi  люди,  з  новими  думками  й  з  новими,  далекими  ?й
бажаннями. I тодi захотiлось матерi вмерти.
   Вона пiдiйшла до сiнешнiх дверей i приложила до них сво? ухо.
   Остап хропiв, хропiли й його п'янi вершники.
   Тодi полiзла мати на горище до свого сина Андрiя й сказала йому:
   - Тво? вороги, синку, сплять. Отже, тiкай якомога скорiш!
   - Менi зда?ться, що я вiд тверезих уже не втiк би,- сказав Андрiй.-  Чи
не п'янi вони, матусю?
   - П'янi, синку, ти легко вискочиш у вiкно... Тiкай, синку!
   - А де ж мiй братiк Остап спочива??  -  спитав  раптом  якимсь  занадто
тремтячим голосом Андрiй.
   Мати подивилась на сина i в присмерках мiсячно? ночi, що проточилась на
горище,  побачила  в  Андрi?вих  очах  пiдозрiлий  блиск.  I  вона  одразу
зрозумiла його: Андрiй задумав убити свого п'яного брата Остапа.
   I, зрозумiвши це, вона, не довго думаючи, сказала:
   - Спить твiй брат Остап на мо?й кроватi,- сказала вона.
   - Ну, то й добре! Значить, i я ще можу трохи вiдпочити.
   I ще сказав Андрiй сво?й  матерi,  щоб  вона  злазила  з  горища  i  не
перешкоджала йому. I послухала мати сина i, ступивши на долiвку,  пiшла  в
кiмнату та лягла на сво?му лiжку.
   I лежить мати пiд легкою ковдрою i нiяк не може вгадати,  скiльки  часу
пройшло. Давно вже чу?  вона,  як  Андрiй  шелестить  в  сiнях  сторожкими
носками i дума?: "Мабуть, сокиру шука?".
   I хоче вона йому сказати, щоб вiн не шукав сокири,  i  чомусь  не  може
цього зробити. Мiсяць почина? вже поночiти i, мабуть, десь далеко на землю
сходить свiтанок. Стiнний годинник одноманiтно тука?, i летять у  вiчнiсть
бистрокрилi секунди, ?х навздоганяють хвилини i - ще повiльнiш - години. I
не чують вони цих пострiлiв, що тривожать порожн? мiстечко.  Органiзовано,
в шахматному порядку, але  й  байдуже,  поважно  ступа?  його  королiвська
величнiсть сам король-час.
   Мати вже бачить, як скрада?ться до ??  затiнено?  кроватi  ??  молодший
любий син. Вона хоче попередити його й сказати йому, що не Остап, а  вона,
його мати, лежить на лiжку, i чомусь не може цього зробити.  Та  й  навiщо
попереджати, коли так при?мно мрiяти. I вона продовжу? мрiяти. I мрi? вона
про щасливе життя, i мрi?, аж  поки  до  не?  пiдходить  Андрiй,  аж  поки
трапилось те, чого й треба було чекати...
   Вiн i справдi пiдiйшов. Пiдiйшов братовбивця тихо, нечутно i зупинився,
як примара.
   Але чого ж вiн сто?ть? Невже й  тепер  не  кiнець!  Нi,  мабуть,  тепер
кiнець! Недарма ж ?й до болю хочеться вмерти, недарма.
   I тодi враз гупнуло. То Андрiй, гадаючи, що на лiжку лежить  його  брат
Остап, поспiша? виконати свiй громадський обов'язок.
   I замiсть мрiй, перед материними очима раптом загорiлись  якiсь  рожевi
потойбiчнi свiти. Мати навiть не встигла скрикнути. Матерi вже не було.  I
зовсiм даремно сокира знову падала на ?? голову i так настирливо гупала  в
передранковiй темрявi. Матерi вже не було...
   Тодi Андрiй вискочив у вiкно i побiг по порожнiх улицях середньовiчного
мiстечка. I тодi ж у страшнiй завiрюсi помчались галопом будинки, крамницi
i, нарештi, сама земля.
   Але матерi вже не було. Вже  перший  удар  сокирою  перенiс  ??  в  той
загадковий свiт, де нема нi печалi, нi зiдхань, де нiколи  не  загоря?ться
нiжна смужка молодого дня i де нiколи так завзято не  кричать  жовтогарячi
пiвнi, як вони кричали в мiстечку за тi?? невесело? передранково? темряви.
   Матерi вже не було. Матерi саме тих бойових хлопцiв, що ?х батько помер
дуже давно: так давно, що й не скажеш.



   IЗ ВАРИНО? БIОГРАФI?

   Народилась Варя на Слобожанщинi, в повiтовому мiстечку Богодуховi, 1900
року, зда?ться. Мати ??, Ярина Федорiвна, належала до того класичного типу
укра?нських бублешниць, що ?х, мабуть, ще нiхто  в  свiтi  не  перекричав.
Батько Варин, Трохим Климентович, був,  навпаки,  тихенький  п'яничка  (за
спецiальнiсть узяв собi -  носити  жiнчинi  бублики  на  базар)  i,  можна
сказати, доти не  видiлявся  з  кола  богодухiвських  мешканцiв,  аж  поки
вияснилося, що вiн, четвертий супруг  Ярини  Федорiвни,  зовсiм  не  дума?
вмирати, як це зробили його три нещасливi попередники, цебто аж  поки  всi
побачили, що вiн, цiлком задовольнивши ненажерливi бажання сво?? грудасто?
й широкозадо?  дружини,  примусив  ??  завагiтнiти  й  народити  бистрооку
дiвчинку.
   Першi дитячi роки Варя провела на Монастирськiй вулицi - на тiй вулицi,
де, крiм бубликiв, так багато ще виробляють паляниць та смачних  брусикiв.
Коли  Варi  було  чотири  роки,  Ярина  Федорiвна  дуже  вславилась  сво?м
майстерством: кращо? за не?  бублешницi  уже  не  було  в  цiлому  повiтi.
Прецiнь приблизно бiля  цього  часу  вияснилося,  що  Трохим  Клементович,
остаточно закрiпивши  за  собою  славу  неабиякого  мужчини,  все-таки  не
здiбний був вiдбити в Ярини Федорiвни охоту до чужих чоловiкiв i - головне
- приохотити ?? до народження друго? дитини.
   Таким чином, бистроока Варя залишилась без брата й без сестри.
   В Богодуховi, крiм вулицi Монастирсько?, ? ще й так званi "Соболi".  Це
той закуток, що з нього колись вийшов i Трохим Клементович i де так багато
рiзних кравцiв та чоботарiв тощо. Саме на Соболях Варя й розважалась, коли
?й стукнуло дев'ять рокiв. На Соболi  вона  ходила  до  свого  дiдуся,  до
батька Трохима Климентовича,  вiдомого  богодухiвського  чинбаря.  Там  ??
розважав, звичайно, не запах вiд кожухiв,- "чинбарський  квасок"  (такого,
правда, на Монастирськiй вулицi не було), ?? розважало там Мерло -  рiчка,
що тече у славетне Ворскло, оспiване поетом Щоголевим.
   На Мерлi Варя гралася "у крем'яшки"  з  соболiвськими  дiвчатами  i  на
Мерлi ж вона пiзнавала життя та - головним чином  -  анатомiю  вiд  рiзних
Петрикiв та Ванькiв, що дуже добре орi?нтувалися в цiй науцi i незгiрше за
сво?х батькiв загинали в "трьохетажних янголят".  З  рiчки  Варя  йшла  до
дiдуся-кожум'яки,  i  дiдусь-кожум'яка,   теж-таки   тихенький   п'яничка,
розповiдав ?й, що Ворскло тече у Днiпро, а Днiпро - у Чорне море,  так  що
коли захiдно-?вропейська культура "зачепить Рас?ю", то з Богодухова  можна
буде допливти до самiсiнького океану.
   Дiдусевi казки не дуже зворушували Варю, але вона  ?х  все-таки  уважно
вислуховувала. Вона знала, що, розповiвши казку, дiдусь дасть ?й  копiйку,
а на копiйку Варя купить собi цукерок.
   Таким чином, уже змалку Варя зарекомендувала себе i  трошки  практичною
людиною i людиною без зайвих романтичних  ухилiв.  Правда,  Варя  вмiла  i
захоплюватись, i горiти, i навiть зробити непродуманий вчинок, вона  вмiла
i гiрко плакати, i голосно реготати, але i смiх, i плач,  i  захоплення  -
нiщо не видiляло ?? з  ??  ж  таки  сiренького  оточення.  Варя  росла  на
звичайну собi укра?нську жiнку, на бублешницю тощо, i можна  було  чекати,
що в свiй час i в свою чергу вона народить якусь  нову  бублешницю  чи  то
якогось нового чинбаря.
   Кожна людина дивиться на свiт очима свого свiтогляду. Отже, i я  iнакше
не вмiю дивитись. Коли на Вариному житт?вому  шляху  були  такi,  скажiмо,
роки, як 1905-й, то я й питаю: як же на не? вплинули вони?
   1905 рiк на Варю, очевидно, нiяк не  мiг  вплинути,  бо  ?й  було  тодi
тiльки п'ять весен. Зате 1914-й, що застав  ??  в  городськiй  школi,  вже
трошки вплинув на не?, i саме в тому сенсi,  що  вона  почала  мрiяти  про
невiдомого  прапорщика  з  золотими  погонами,  героя   й   георгi?вського
кавалера, а також ?й дуже захотiлося  пiти  на  фронт  сестрою  милосердя.
Особливо ?? провокували на цей вчинок безусi добровольцi i ще особливiш  -
Петя Покровський, син богодухiвського старожила й домовласника. Варя  була
закохана в Петю, але Петя, колишнiй гiмназист, про це нiчого не знав, i от
Варi дуже хотiлось, щоб вiн про це узнав, хоч на фронтi, куди вiн  по?хав,
про ?? кохання до нього нiчого не взнавши.
   З мрiй про сестру милосердя, звичайно, нiчого не вийшло.
   -  Ти  менi  гляди,  Варко,-  сказала  колись  широкозада   бублешниця,
побачивши Варю за iлюстрацiями "Огонька".- Гляди менi, щоб цi  журнали  не
призвели тебе до мечтанiя.
   - Ви, мамо, вiчно натяка?те на щось,-  кинула  незадоволено  Варя.-  Як
самi були молодi, то тiльки й знали, що до хлопцiв... Одчепiться вiд мене!
   - До хлопцiв, кажеш? - здивовано промовила бублешниця.- Ну й падлюка  ж
ти, Варко!.. Ну й виродок! Ач, куди вже закида?: до хлопцiв!  Гляди  менi,
щоб за цi тво? раннi слова не вибила я тебе цi?ю ось кочергою.
   - Ти, того... не дуже,- вставив  сво?  слово  i  Трохим  Климентович  -
персона з малоросiйсько? комедi?.- Щоб, значить, як мати каже...
   На цьому розмову й було скiнчено. Ярина Федорiвна взяла собi в  голову,
що Варя не така вже маленька дiвчина, як це ?й здавалося. Ярина  Федорiвна
подумала, що Варя пiшла саме в не?, а не в батька  (бублешницi  теж  з  14
рокiв закортiло до хлопцiв), а Варя подумала, що ?й i справдi не варто  на
фронт iти, коли прапорщик може й сам у Богодухiв при?хати. Словом, Варя не
сперечалася.
   Але  коли  Варя  чотирнадцяти  рокiв  тiльки  мрiяла  про  вищеназваних
прапорщикiв з золотими погонами, то сiмнадцяти вона вже ходила з  ними  по
алеях богодухiвського скверу  -  того  скверу,  що  його  мiсцевi  баришнi
називали  чомусь  "шквирею".  Гуляти,  до  речi,  було  страшенно  весело:
по-перше, тодi якраз трапилась революцiя  i  були  рiзнi  веселi  гулянки,
по-друге, Ярина Федорiвна вже прямо порадила Варi, щоб вона не дуже гавила
i, коли пiдвернеться порядна людина, поспiшила "закрутити  любов".  От  що
сказала Ярина Федорiвна в 1917-му.
   - Нiчого не зробиш, Варко,- сказала Ярина Федорiвна.- I тiлом i  лицьом
ти вилита мати, та й характером, мабуть, пiшла в мене. Отже, я й боюсь  за
твою жiночу долю. Одним словом, крути. Але крути з розумом i без мечтанiя.
Як приведеш дитину несво?временно, ?й-богу, з двору вижену!
   Варя уважно вислухала цю пораду i добре запам'ятала ??. "Лицьом" вона i
справдi подiбна була до матерi (носик задиркуватий, щiчки  як  пампушки  i
червонi, а про очi й говорити не приводиться), подiбна була  до  матерi  i
фiгуркою:  така  ж  точнiсiнько  широкозаденька  та  грудаста.  Що  ж   до
характеру, то краще давайте змовчимо: Варi такi соромнi сни снилися кожно?
ночi, що про них Ярина Федорiвна навiть i не мрiяла.
   Отож пiшло тепер  друге  видання  богодухiвсько?  бублешницi  гуляти  з
материною  iнструкцi?ю.  Гуляла   Варя,   "кан?шно",   в   тому   таки   ж
богодухiвському скверi, що сто?ть недалеко вiд базару, якраз напроти  дому
Савича,  колишнього  дрiбного  богодухiвського  помiщика.  Гуляла  вона  з
прапорщиками  та  iншими  революцiйними  вояками.   Прапорщики   та   iншi
революцiйнi вояки були люди молодi, веселi i часто водили Варю в кiно.
   Ночi були чарiвнi,  завжди  пахло  небо,  i  зорi,  i  весь  свiт.  Над
Богодуховом часто стояв нiжний провiнцiальний мiсяць, i тодi щось йокало в
грудях i хотiлося летiти в  голубу  височiнь,  пiд  самiсiньке  небо...  I
думала, значить, Варя: "от-от закручу!" А воно з гулянок так нiчого  й  не
вийшло: мало не всi прапорщики та iншi революцiйнi вояки  настоювали,  щоб
Варя "привела дитину несво?временно", а Варя цього не хотiла.
   Вдалося Варi "закрутити  любов"  хоч  i  з  прапорщиком,  певнiше  -  з
офiцером, але, на жаль, з офiцером липовим i, на  жаль,  не  за  материною
iнструкцi?ю.
   Богодухiв - мiстечко непомiтне. Було там, правда, щось тодi до 15 тисяч
мешканцiв, була там, правда, i одна лiкарня,  i  одна  гiмназiя,  i  шiсть
нижчих шкiл, i навiть до двадцяти поганеньких промислових установ,  але  й
лiкарня, i школи, взагалi всi культурнi установи - все це було i по  iнших
повiтових мiстечках, так що мешканцям нiчим  було  й  позадаватися  трохи.
Правда,  богодухiвськi  бублики,  як  сказав  би  стилiст   типу   Гоголя,
надзвичайно смачнi, таких бубликiв, мабуть, нема в якiйсь, скажiмо, Уманi;
правда, на богодухiвських горах стояв  колись  досить  поетичний  монастир
(дехто з  мiсцевих  патрiотiв  навiть  запевняв,  що  вiн  поетичнiший  за
славетний Охтирський); правда, в околицях мiста ? романтичнi кучугури, а в
самому мiстi жили колись два незрiвнянних юродивих - Вася i  Стьопа,  але,
на жаль, правда й те, що слава про все це так i не пiшла далi Богодухова.
   I все-таки i в це непомiтне повiтове  мiстечко  полiзли  бiльшовики,  i
все-таки й тут вони немало наробили репету. Так що, значить, мусiли прийти
пiсля них гетьман з нiмцями, i оточили всю кра?ну шуцмани, i, значить, був
серед нiмцiв один нiмець, що в нього Варя,  звичайно,  й  закохалася.  Але
справа  не  в  нiмцевi,  а  в  гетьманському  (можна  сказати,  колишньому
петлюрiвському) офiцеровi, вродi як у  прапорщиковi,  тiльки  без  золотих
наплiчникiв.
   У Богодухiв прийшов хлопець - Сергiй Петренко. Хлопець молодий, цiкавий
i - командир. Зустрiлася Варя з ним на Соболях  у  свого  дальшого  родича
Iвана Панасовича, що служив сiльським учителем на Богодухiвщинi  i  спершу
стояв за Петлюру, розумiючи його,  Петлюру,  як  революцiонера,  а  потiм,
правда, як це було видно  далi,  зрозумiвши,  що  це  була  помилка,  щиро
перекинувся в бiльшовицьку  пропаганду  i  виступав  уже  далi  як  голова
ревкому. Зустрiлася Варя з офiцером гетьманським - Сергi?м Петренком  -  i
одразу ж "закрутила з ним любов". I трапилося так, що пiшла вона з ним  до
Мерла. Йдуть вони, значить, по березi, розмовляють  про  те,  про  iнше  i
особливо про кохання. I не помiтили вони, як вийшли з города. А за городом
лiс i осiнь димить на горизонтi. Ввiйшли в лiс. Осика червона, як  червоне
золото, аж горить, тихi клени загрузли в нiжному  янтарi  свого  листя,  а
молодi вiльхи наче посмiхаються - такi зеленi, аж синявою взялися. Ну, тут
i трапився грiх. I незчулася Варя, як уже обтрушу?ться - червона й щаслива
- й не зна?, що ?й робити. Цiлу? Сергiя, а самiй зрiдка  в  голову  порада
Ярини  Федорiвни.  Та,  правда,  скоро   заспоко?лась.   Сергiй   пообiцяв
оженитися, а про грiх не треба говорити матерi. Варя й не сказала. Та поки
Сергiй збирався оженитися, прийшла  "сав?цька  вдасть".  Варя  не  встигла
навiть i похвилюватися як слiд. Пiдводиться колись з лiжка,  а  на  вулицi
вже червонi шпацiрують. Молодий снiжок рипить за вiкном.  Ахнула  Варя,  а
воно, виходить, що ?? Серьога й не думав тiкати кудись. Виявилося, що  вiн
був за шпiйона в гетьманському  вiйську  i  зовсiм  не  гетьманець  чи  то
петлюрiвець, а "камунiчеськой большовик", як одразу ж назвала  його  Ярина
Федорiвна. Варя дуже зрадiла, хоч ?й i непри?мно було, що Сергiй тепер  не
офiцер. Але потiм зовсiм зрадiла, бо  Серьога  i  при  "сав?цькiй  властi"
залишився за командира. Так що почала Варя  гуляти  з  ним  i  при  новому
режимi.
   - Вiн, кан?шно, твiй Серьога, не  з  благородних  виходить  i;  кажуть,
мастеровой з заводського цеху,- сказала колись Ярина Федорiвна, бачачи, що
Варя не "шут?йно" "заварила  любов",-  але  що  ж  зробиш,  коли  тепер  i
пропагандисти i командири пiшли  з  простого  народу.  Так  тому  й  бути:
благословляю... коли не бреше i сурйозно намiря?ться оженитись.
   - Тiльки вiн, мамо, хоче гражданським браком,- несмiливо почала Варя.
   - Не видумуй. Варко! - скрикнула Ярина Федорiвна.- Я  тобi  дам  такого
гражданського, що ти й у дверi не потрапиш!
   - Ти того... не дуже! - вставив сво? слово i Трохим Климентович.-  Щоб,
значить, як мати каже...
   - Та я ж, мамо, нiчого... Я ж говорю тiльки, що вiн говорить.
   - Отож-бо й ?! Адiйотка ти! Ти говори, що  мати  говорить,  а  вiн  хай
каже, що ти кажеш. О!  Спитай  свого  батька:  посмiв  би  вiн  менi  щось
непристойне запропонувати?
   -  Ти  того...  не  дуже!   -   знову   вставив   сво?   слово   Трохим
Климентович.Щоб, значить, як мати каже...
   - Я, мамо, нiчого,- ще раз  заперечила  Варя.-  Я  тiльки  про  те,  що
Серьозi камунiчеськi правила не дозволяють у церквi вiнчатися.
   Ярина Федорiвна стукнула ногою.
   - Ой, краще змовч. Варко! Доки ти менi будеш насупроти виражаться?  Га?
- Ярина Федорiвна так захвилювалась, що аж пiт ?й виступив на  лобi.  Тодi
вона витерла пiт кiнцями сво?? голов'яно? хустки  i  замовкла.  Але  потiм
скоро одiйшла й сказала вже багато тихше:
   - Так що-на тобi, Варко, мо? посл?дн?  слово:  не  хоче  вiн  вiнчатися
прилюдно - ми по?демо до якогось деревенського попа! Скажи йому, що  пущай
вон асабливо не турбу?ться: все устрою як слiд. Так  устрою,  що  нi  одна
собака не буде знати.
   Можливо, Ярина Федорiвна  i  "устро?ла  б  все  як  слiд",  але  Сергiй
Петренко все-таки не схотiв вiнчатися в церквi. Варя  захвилювалася.  Саме
тому захвилювалась, що пiд серцем ?й вже заворушилось маленьке. Тодi Ярина
Федорiвна, догадуючись,  мабуть,  що  Варка  обов'язково  "приведе  дитину
несво?временно", а може, й просто не  бажаючи  випустити  з  рук  цiкавого
командира, примушена була остаточно пiддатися.
   - Ай, дiвко,- нарештi сказала вона.- Бiда менi  з  тобою!  Та,  мабуть,
прийдеться плюнути на попа... Прости менi. Господи, на  цьому  кощунському
словi (бублешниця перехрестилася). Iди, мабуть, до  ревкому  та  записуйся
там на гражданський брак. Понравився менi твiй Серьога  i  Iван  Панасович
(Iван Панасович i справдi був уже головою ревкому) розпина?ться за  нього.
Каже: i командир отлiчной i пропагандист небикновеной.
   Варя, "кан?шно", дуже зрадiла й побiгла до Серьоги. А  за  кiлька  днiв
вона вже перейшла до нього й на квартиру.
   Сергiй цiлий день був на ногах  i  тiльки  ввечорi  приходив  до  сво??
молодо? дружини. Але Варя ходила як божевiльна, i ?й здавалося, що вона нi
на хвилину не розлуча?ться  з  Серьогою.  ??  неповторний  медовий  мiсяць
пройшов, звичайно, пiд золотом осик i, можна сказати, вже  давно  пройшов,
та Варi вiн знову прийшов. Варя була занадто гаряча самичка,  i  ягоди  ??
трохи набухлих грушоподiбних грудей також сторожко здригалися, як i кiлька
мiсяцiв тому. Одним словом, свiт взяло  в  тiсне  коло,  i  в  цьому  колi
залишився один Сергiй. Десь когось  розстрiлювали,  десь  (i  навiть  дуже
близько) йшла запекла боротьба, десь напружено клекотiло громадське життя,
а для Варi iснували  тiльки  запашнi  провiнцiальнi  ночi,  що  в  тривозi
мчалися  над  Богодуховом.  Варя  зiдхала  спорзними  зiдханнями   гарячо?
бистрооко? самички i нiчого не чула й не бачила.
   Так пройшло кiлька мiсяцiв, кiлька солодких надзвичайних мiсяцiв.
   Але от вiтер, що стих було, раптом рвонувся i вогнi мало  не  погашено?
пожежi знову зашумували. Контрреволюцiйний пiвдень зiбрав усi сво? останнi
сили i, пiдтриманий гарматами англо-французьких ранть?, перейшов у наступ.
Офiцерськi  частини  так  рiшучо  й  упевнено  рушили  вперед,  що   армi?
робiтничо-селянського уряду нiяк не  могли  вдержати  позицi?  i  з  боями
почали вiдходити на пiвнiч.
   Кра?на  насторожилась  i   захвилювалась.   Але   тепер   захвилювалась
по-справжньому й Варя. Ранiш на змiну  влади  Варя  дивилась  дуже  просто
(мовляв, як же воно за цих буде!), зате тепер вона так просто дивитись  не
могла. Коли в останнiй час навiть розмови про рештки генеральських банд  -
розмови,  якi  загубили  свою  гостроту,Варя  почала  приймати  з   деякою
неохотою, то тепер, побачивши, що недалеке  майбутн?  багате  на  серйознi
подi?  й  обiця?  чимало  несподiваних   сюрпризiв,-   тепер   вона   дуже
затривожилась. Правда, Богодухiв, як i iншi  пiвнiчнi  райони  республiки,
жив ще рожевими надiями й тiльки по деяких галузях  будiвництва  крадькома
(щоб не налякати обивателя) приступа до частково? лiквiдацi? справ, але це
Варю зовсiм не тiшило, i особливо не тiшило Ярину Федорiвну: бублешниця, а
через не? й Варя, знала,  що  мало  не  весь  пiвденний  край  вже  кипить
напруженим, подекуди переляканим життям вiйськового табору, що там замiсть
ревкомiв  функцiонують  диктаторськi  трiйки,  а   замiсть   оптимiстичних
бюлетнiв перемоги населення дiста? тривожнi й не завжди при?мнi накази, що
там, нарештi, ворога  чекають  з  хвилини  на  хвилину,  i  нiхто  вже  не
припуска?, що цей раптовий наступ ?  хоч  i  красивий,  але  недовговiчний
вогонь вiд фе?рверку.
   - Ой, Варко! Що ж це ти наробила! Спортила ти все мо? життя!схвильовано
сказала колись Ярина Федорiвна.- Якби побралася з офiцером, то не  було  б
цi?? суматохи... Ну й сукин же син твiй шпiйон! Ну й гадюка  камунiчеська!
Ех, Варко, Варко! Мовчала я, але тепер не можу мовчати.  Як  подивлюсь  на
твiй несво?временний  живiт,  так  би  й  розiрвала  твого  Серьогу.  Таки
обдурив, падлюка... Коли ж це ти з ним нагуляла? Ще, мабуть,-за гетьмана?
   Ярина Федорiвна прямо-таки виходила з себе. Але справжня панiка знялася
тодi, коли Варин Серьога вирiшив покинути Богодухiв. Сергiй  Петренко  був
один  iз  тих  вiдважних  i  вiдданих  людей  революцi?,  якi  добровiльно
поспiшали на найнебезпечнiшi  дiлянки  фронту  й  яких  навiть  нiжнi  очi
молодих дружин не могли зупинити. Вiн ви?хав з Богодухова  однi??  лiтньо?
душно? ночi й залишив Варку в сльозах бiля Ярини Федорiвни. Перед тим,  як
покинути ??, вiн довго втiшав ?? (також втiшав  i  Ярину  Федорiвну).  Вiн
обiцяв, що все буде добре i що вiн скоро повернеться з фронту. Та  втiшити
йому так i не вдалося, бо  Ярина  Федорiвна  не  стiльки  була  стривожена
судьбою Сергiя Петренка ("пропадай вiн пропадом"), скiльки тим,  що  Варку
вже тепер не вiзьме "благородной чолов?к", скiльки тим, що... як же  тепер
бути? Чи не влетить Варцi вiд офiцерсько? влади за ?? "командира"?
   - Главно? дiло - живiт видайоть! - говорила Ярина Федорiвна.-  Хто  там
зна, як ти жила з ним? Може, за горняшку служила... А от живiт видайоть!..
   Варин живiт i справдi був величезний i дуже помiтний. Вона була в станi
мало не закiнчено? вагiтности й на протязi  якихсь  трьох-чотирьох  тижнiв
мусiла народити дитину.
   - Главно? дiло - живiт видайоть! -  знову  зiдхала  Ярина  Федорiвна  i
скреготiла зубами.- I главно? дiло - не знаю, що  й  робити,  бо  чу?  мо?
серце, що скоро вже...
   Бублешниця не  помилилась.  Днi  рожевих  надiй  i  приховано?  турботи
пройшли. Захвилювалась i  пiвнiч  Укра?ни,  а  зокрема  й  Варин  городок.
Проголошено   було   становище   облоги,   i   мiсцевий   гарнiзон   почав
реорганiзовуватись у партизанський  полк.  По  всiх  поштових  i  степових
трактах та дорогах  загадючились  обози  слобожанських  возiв.  Обози  так
енергiйно поспiшали на пiвнiч, що вже не було жадного сумнiву:  бiлi  таки
будуть в Богодуховi!
   Хоч Варя й не проклинала з Яриною  Федорiвною  свою  судьбу,  але  вона
все-таки кохала свого Серьогу i все-таки думала про те,  що  ?й  не  можна
залишатися   в   сво?му   городi,   коли   ??   городок   покинуть   армi?
робiтничо-селянського уряду. Варя, звичайно, нiколи не належала до партi?,
але хiба це да? ?й хоч маленьку гарантiю, що ?? не зачепить  караюча  рука
контррозвiдки? Правда, Серьога, вiд'?жджаючи на фронт  i  не  припускаючи,
очевидно, що далекий вiд позицiй Богодухiв скоро  почне  евакуюватись,  не
дав ?й жадно? поради.
   Але Варя й  без  чоловiка  знала,  що  ?й  треба  негайно  поспiшати  з
вiд'?здом.
   - Мамо! - сказала колись Варя, звертаючись до Ярини Федорiвни.-  Чи  не
пiдете ви до Iвана Панасовича порадитись, як менi ви?хати з города?
   - Ви?хати з города?.. Чи не здурiла ти? - скрикнула бублешниця. -  Куди
ти по?деш, та ще й з таким животом?
   Ярина  Федорiвна  почала  доводити  Варi,  що  ?й  нема  нiякого  сенсу
"телiпатись кудись у прiрву", що, може, нiчого й не трапиться i, може  (та
й напевне!), нiхто ?? не зачепе за ново? влади, що коли вже  говорити  про
Серьогу, то - чорт з ним! На чорта  вiн  здався,  коли  так  поводиться  з
дружиною й залиша? ?? саму? Був грiх - согрiшила, ну,  так  тому  й  бути!
Може, ще й найдеться "благородной чолов?к" i обвiнча?ться з нею. До  речi,
вона ж i не вiнчалася по-християнськи. Може, то сам  Бог  так  зробив,  не
допустив до другого грiха.
   - Мамо! - почала було Варя, але Ярина Федорiвна ?? рiзко перебила:
   - Покинь, я тобi кажу, мамкати! Що ти там понiма?ш?
   - Ти того... не дуже! - вставив сво? слово й Трохим Климентович.-  Щоб,
значить, як мати каже...
   I Варя змовкла. I Варя, можна сказати, упокорилась. Але  не  тому,  мiж
iншим, вона упокорилась, що так дуже боялась батькiв, а тому,  що  вона  й
сама почала зрiдка думати, що й справдi ?? нiхто не зачепе за ново? влади,
тому що нарештi, хоч Серьога i гарний хлопець, але, може, його нема вже  й
на свiтi, а коли живий вiн, то вже тепер, за ново? влади, не бути йому  нi
пропогандистом, нi командиром.
   Так що вирiшено було пересидiти баталiю в сво?му рiдному закутку, що на
Манастирськiй, i не думати про евакуацiю.
   I з тим бiльшим задоволенням Варя не думала про евакуацiю, що евакуацiя
прямо-таки лякала ?? сво?м хаосом.
   Треба щиро сказати: революцiйний нарiд умi? перемагати й наступати,  та
нiяк не вмi? вiдступати й тягати  за  собою  барахло.  Плани  евакуацi?  i
справдi виглядали дуже химерно. Вивозили снаряди, вiйськовий одяг  i  цiлi
цейхгавзи, але й вивозили  десятки  пакгавзiв  (висловлюючись  фiгурально)
жiночих  панталонiв  та  лiфчикiв.  Вивозили  друкарськi  машинки  й  цiлi
типографi?, але й вивозили для чогось старi столи, десятки старих столiв i
надзвичайно багато звичайних стiльцiв, що тоскно витикалися в небо  сво?ми
мало не столiтнiми нiжками. Вивозили курей, гусей, свиней та iншу  домашню
живнiсть, але й вивозили матраци, кроватi й ще багато  дечого  з  мертвого
спального реманенту. Все це посувалося з Богодухова i через  Богодухiв  на
слобожанських возах. I цi обози так лякали Варю, що навiть Ярина Федорiвна
порадила ?й рiдше виходити з дому й сама взялася дiставати iнформацi?  про
подi? в мiстi i на фронтах.
   Словом, евакуацiя йшла прискореним темпом. За обозами поволi  й  досить
поважно для такого блискавичного моменту посувалися отари  овець  i  гурти
рогато? худоби. Воли ревли, конi iржали. Над дорогами стояли хмари  сiрого
пороху. Раз у раз, наздогоняючи  й  переганяючи  навантаженi  тачанки,  на
шляхи вискакували одинокi вершники й,  стурбованi,  раптом  зникали  десь.
Появлялися й цiлi загони кавалерi?. Але цi чомусь весело погикували й  так
войновничо помахували шаблями, що тил, куди вони  рiшучо  мчалися,  кожно?
тако? хвилини можна було прийняти за фронт.
   Але те ж приблизно Ярина Федорiвна (Варя  тепер  майже  не  виходила  з
дому) спостерiгала й на залiзницi. Станцiя  ломилась  вiд  деморалiзованих
натовпiв i  вiд  не  менш  дезорганiзованих  вагонiв.  Тiльки  "пульман  з
заложниками"  чiтко  вирисовувався  з  цього  евакуацiйного   хаосу.   Все
поспiшало вiд грiзно? канонади й пожарiв,  якi  обхоплювали  мало  не  всi
кiнцi нiчного пiвденного неба.
   Хоч Ярина Федорiвна  категорично  була  проти  ви?зду  сво??  доньки  з
Богодухова, але вона не могла не цiкавитись, хто ж тiка? на пiвнiч. Зрiдка
?й самiй боляче йокало пiд серцем i вона думала: "а може,  хай  ви?здить?"
Та,  придивляючись  до  евакуацiйно?  публiки,  вона  тiльки   ще   бiльше
заплуталась.
   Людей, що поспiшали на пiвнiч, i справдi не можна було  назвати  ?диним
органiзованим i  органiзуючим  цiлим.  Це  був  розхрiстаний  конгломерат.
Тiкали з мiстечка й фiзично безсилi батьки та матерi комунiстiв, тiкали  й
деякi комунари з барахлом, якi вважали, що фронт може почекати, а  барахло
обов'язково треба "спасти" й обов'язково треба здати "пiд  розписку"  десь
за тисячу верстов вiд  позицi?.  Тiкали  деякi  нервовi  обивателi,  котрi
страждали на манiю переслiду i, щиро  симпатизуючи  пiвденному  вiйськовi,
нiяк не могли припустити, що ?х помилують за "зраду", за  те,  що  вони  в
свiй час не пiшли з  друзями  англо-французьких  ранть?,  тiкали  й  рiзнi
авантюристи, якi, придбавши "iменем пролетарiату" деяке  майно,  поспiшали
перенести його у бiльш безпечне мiсце. Словом, рiзнi люди тiкали на пiвнiч
за тих душних днiв тривожного дев'ятнадцятого року.  I,  придивляючись  до
цих людей, Ярина Федорiвна, тiльки зiдхала тяжко.
   Але Яринi Федорiвнi,  як  звичайно  й  Варi,  на  тиждень  було  десять
п'ятниць, i тому, зробивши одне вирiшення,  вони  вже  почали  думати  про
протилежне.  Справа   в   тому,   що   колись   симпатичнi   ?м   крамарi,
дрiбнобуржуазнi iнтелiгенти та священики стали раптом потроху дiяти i вже,
очевидно, готували  для  Варi  не  зовсiм  при?мнi  сюрпризи.  Дочекавшись
довгожданого часу, цi люди тепер  не  ховали  усмiшок  задоволення  й  при
нагодi, коли це було безпечно, з надзвичайно  злою  iронi?ю  поглядали  на
Варю й на Ярину Федорiвну. Правда, вони так  поглядали  й  на  всiх  iнших
городян, якi так чи iнакше зв'язали свою долю з долею революцi?  i  якi  з
тих чи iнших причин примушенi були залишатися вдома  й  чекати  на  прихiд
ново? влади, але вiд цього легше не було.
   - Так що, мамо, буде бiда! - крикнула  одного  разу  Варя,  входячи  до
хати.- Зустрiла я сьогоднi Карпа Сидоровича,  так  вiн  так  подивився  на
мене, що аж сумно стало.
   - Та й чого ж йому дивитись на тебе привiтно,-  сказала  прибита  горем
бублешниця,коли  твiй  Серьога  стояв  у  його   зятя   на   квартирi   по
камунiчеськiй лiнi?? Вон не асабливо до не? прихильний.
   Бублешниця й тепер не помилялась. Карпо Сидорович,  мiсцевий  крамар  i
давнiй  ворог  Ярини  Федорiвни,  давно  вже  "точив  зуба"  на  Варку   -
"камунiчеську шлюху" i тепер при зустрiчах з молодицею вже не мiг стерпiти
й  не  подивитись  на  не?  вiдповiдно.  Одного  разу  вiн  уже  навiть  i
розперезався, можна сказати.
   - Так що, здравстуйте, Варваро Трохимiвно  Петренкова...  то?сь  в?рная
гражданськая  супруга  камунiста  Петренка,-   сказав   Карпо   Сидорович,
зустрiвшись з Варею.- Що ж це ви пашли з пансько? фатери? Сумлiва?тесь?
   Карпо Сидорович особливо не мiг пробачити Варi, що вона жила в  будинку
його зятя, крамаря друго? гiльдi?. I не те обурювало Карпа Сидоровича,  що
подружжя Петренкових проживало на цiй квартирi, не заплативши анi  копiйки
("цур ?м пек з цi?ю платнею, зять навiть сам шукав когось iз  чекiстiв  до
себе в  дiм,  щоб  менше  робили  реквiзицiй  i  щоб  не  тремтiти  кожно?
хвилини!"),- обурювало Карпа Сидоровича те,  що  якась  там  Варка,  дочка
погано? бублешницi, з якою вiн от уже кiлька  рокiв  судиться,  котру  вiн
зна? "як облуплену" i яка, на його компетентний погляд, мiдного п'ятака не
варта,- так от ця Варка задрипана насмiлилась жити  в  покоях  його  зятя,
поважного крамаря друго? гiльдi?!
   От що обурювало Карпа Сидоровича, i вiн уже давно постановив при першiй
нагодi подякувати ?й за таку образу.
   - Чого ж це ви мовчите, Варваро Трохимiвно Петренкова? -  говорив  далi
крамар   i   дивився    на    Варю    сво?ми    маленькими    пiдмасленими
очима.Сумлiва?тесь?.. Воно й правда: камунiчеська  платформа  не  пройшла,
тiкають по чiм попало!
   Варя стояла перед крамарем i перелякано дивилась на нього. Та й що вона
скаже йому, коли вона давно вже в його властi? Пiде на нього  пожалi?ться?
Пiде до свого дальнього родича, Iвана Панасовича, i  розповiсть  йому  про
думки Карпа Сидоровича? Нi, вона цього нiколи  не  зробить,  бо  тодi  вже
напевне генерали ?? не помилують.
   - А це ж... що це ви  собi  набiгали,  Варваро  Трохимiвно?  -  говорив
крамар,  сально  посмiхаючись  i  пальцем  тикаючи  у  Варин  живiт.-  Вiд
гражданського мужа? Хi-хi!.. Камунiчеський приплод для нового офiцерського
режиму? Непогана справа - що й казати!.. Та тiльки -  звиняюсь!  Хто  його
зна?, де цей приплод опиниться. Звиняюсь!
   Тут крамар уже не мiг не зiрватись iз тону й, пiдбадьорений свiдомiстю,
що Варя добровiльно мусить вiддати себе на глум i нi в якому разi не  пiде
на  нього  скаржитись,  заскреготiв  зубами  й  дав  волю  сво?м  схованим
почуттям.
   - Звиняюсь! Господа генерали тобi, Варко,  не  подарують  камунiчесько?
пропаганди. Звиняюсь!
   - Що ви кажете, Карпе Сидоровичу,- не стерпiла тут перелякана Варя.Коли
ж це я пропаганду вела? Невже ви не зна?те, що я нiколи не була в партi??
   - Ти не була в партi?? А чому ж ти тодi в гражданськiм браку состояла з
камунiстом? Ну? Ну, от скажи менi?  Чому?  Захотiлось  камунiчеського?  От
тобi й буде комунiчеський!  -  Тут  Карпо  Сидорович  раптом  облизався  й
засюсюкав: - Я, звiсно, не проти природи... Воно й шлюха - чоловiк...  Але
зачем ти, д?тка, завагiтнiла? Зачем не зробила аборту? От що мене муча?!..
   На доказ того,  що  його  й  справдi  муча?,  Карпо  Сидорович  нервово
висякався й тяжко зiдхнув. Варя мовчки стояла серед вулицi.  В  грудях  ?й
було тiсно й непри?мно. Варя думала: "Треба тiкати". Але Варя, мабуть, так
би й не втекла, коли б не випадок. Словом, Варя таки примушена була,  мало
не остаточно вирiшивши  не  покидати  Богодухова,  знову  передумати  сво?
вирiшення й не тiльки передумати,  але  й  справдi  покинути  свiй  рiдний
городок.
   Це трапилося не тодi, коли можна було порiвнюючи добре  влаштуватись  в
якомусь з потягiв, що евакувались на пiвнiч, навiть не за тих душних днiв,
коли козачi роз'?зди були  в  якихось  двадцяти  верствах  вiд  повiтового
мiстечка - це трапилося якраз в останнiй день.
   Нiч була гаряча. Грози  не  було,  але  далекi  зоряницi  аж  до  ранку
палахкотiли  по  всiх  кiнцях  повiтового  мiстечка.  Чути  було   короткi
пострiли. I на цей раз не тiльки обивателi не наважувались трошки поспати,
але й активнi дiячi робiтничо-селянського уряду нiяк не могли  рацiонально
використати подарованi ?м судьбою години вiдпочинку. Все було  в  тривозi.
Центр города вже давно змертвiв, та цi?? ночi вiн  був  особливо  мертвий.
Ранок прийшой надзвичайно тривожний. До дев'ято? приблизно  години  решток
загонiв робiтничо-селянського уряду не видно  було.  I,  тiльки  коли  вже
байдуже гаряче сонце  височенько  зупинилось  над  городком,  по  порожнiх
вулицях заторохкотiли полковi  обози  вiдступаючо?  армi?.  О  дванадцятiй
приблизно годинi розiрвався перший шрапнель. Ворог був  уже  пiд  "стiнами
города". Ярина Федорiвна, що ?? дуже тривожила Варина судьба, навiть цього
дня не стерпiла не вийти з дому. Повернулась вона захекана й червона.
   - Ох, Варко! Ох, донечко моя! - сказала вона, важко дихаючи  й  сiдаючи
на ослiнчик.- Зустрiла я, значить, зараз Iвана Панасовича. Так ти  слухай,
що вiн каже менi...
   Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала.
   - Та що ж вiн каже, мамо! - затривожилась Варя.-  Ну  говорiть  же,  не
мучайте мене!
   До Ярини Федорiвни пiдiйшов i Трохим  Климентович:  в  таких  випадках,
коли плакала бублешниця, вiн, завжди до всього  байдужий  i  завжди  трохи
п'яненький, мовчки зупинявся бiля сво?? дружини й дивився  на  не?  чомусь
здивованими очима.
   - Що вiн каже? - промовила  нарештi  Ярина  Федорiвна  крiзь  сльози  й
витираючи очi кiнцями голов'янц? хустки.- А от що вiн каже. Як почув  вiн,
що ти сидиш досi в городi, так як сплесне руками, як не закричить!  Що  це
ви, каже, зi сво?ю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж,  каже,
дума?те,  що  ??  б?лi  не  розстрiляють?  (Так  i   сказав,   голубонько,
"розстрiляють"!) Я йому те, iнше, навiть про вагiтнiсть  твою  згадала.  А
вiн менi сво?. Невже, каже, забули,  що  Сергiй,  цебто  чоловiк  твiй,  у
"чецi" служив? Я йому те, iнше: мовляв, чим же моя донька винна, що вiн  у
"чецi" служив? Так вiн i слухати не хоче. Негайно, каже,  кличте  до  мене
товаришку Варю (цебто тебе так  назива?)  i  бiльше,  каже,  я  з  вами  й
розмовляти не хочу... цебто зо мною. Ну, оце я й прибiгла. Думаю:  як  уже
моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось мiркувати...  Ой,  бiдна
моя головонько!
   Ярина Федорiвна знову заплакала. Трохим Климентович  ще  бiльш  поширив
сво? здивованi очi. А Варя зблiдла й мовчить.
   - Невже  ж  таки,  доню,  тебе  можуть  розстрiляти?..  Б?лi,  значить,
афiцери?
   - Бог його зна?... Може, й розстрiляють,- нарештi промовила  перелякана
Варя.Карпо Сидорович дуже нахваля?ться...  Та  далi  Варя  вже  нiчого  не
промовила. Ярина Федорiвна гнiвно подивилась на не? й скрикнула:
   - Так чого ж це ти менi цього ранiш не говорила? Ну?
   - Про Карпа Сидоровича? Та хiба ж я вам не говорила?
   - Про якого там Карпа! Про те, що тебе б?лi розстрiляють?
   - А я ж почiм знала, мамо? - почала було Варя.- Та ви ж i самi менi  не
радили тiкати...
   - Я не радила? - ще голоснiше скрикнула Ярина Федорiвна.- Та я ж тiльки
не радила тобi зв'язуватись з цим  жевжиком  камунiчеським,  з  цим  тво?м
Серьогою... щоб вiн тобi...
   - Мамо! - в свою чергу скрикнула Варя.- Що ви говорите?  Навiщо  ви  на
мене набрiху?те?
   Ярина Федорiвна вдарила об поли руками.
   - Я набрiхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе й сьогоднi не вибила.
   - Ти того... не дуже! - вставив сво? слово й Трохим Климентович.-  Щоб,
значить, як мати каже...
   Але Ярина Федорiвна вже нiчого не казала й знову витирала  очi  кiнцями
сво?? голов'яно? хустки: в цей надто тривожний момент  вона  не  могла  до
кiнця показати свого характеру. Ярина Федорiвна  тому  не  могла  показати
характеру, що вона (ах. Боже мiй!),  вона  нiчого  не  розумi?,  буквально
нiчого, в цих "камунiчеських та афiцерських" справах, тому що  вона  -  не
будемо ховатись - дещо й радила сво?й донi, але хiба ж вона думала, що все
так погано закiнчиться? Тому, що вона - й тепер не  будемо  ховатись  -  i
справдi не радила Варцi тiкати  з  Богодухова,  але  хiба  ж  таки  всi  й
тiкають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусiла "безприкословно"
вiдпустити свою доньку чорт зна? куди, та ще й в такий час, коли,  мабуть,
на тому тижнi прийдеться до "кушерки" йти?.. I невiдомо, чим би скiнчилася
ця трагiкомiчна сценка, коли б у цей момент недалеко вiд  ?хньо?  хати  не
розiрвався снаряд. Варя, що нiколи не вiдзначалася великою  рiшучiстю,  на
цей раз iнстинктивно рвонулася до дверей i, не  попрощавшись  з  батьками,
кинулась на вулицю. За  кiлька  хвилин  вона  вже  бiгла  до  центрального
майдану свого рiдного повiтового мiстечка.
   Тiльки тепер Варя як слiд усвiдомила собi весь жах свого  становища.  I
справдi: хiба ж ?? чоловiка не зненавидiли мiсцевi крамарi  тощо?  Хiба  ж
вони за Серьогу не зненавидiли й ??? Боже мiй, як же ?й  розум  затуманило
на цей час! Хiба ж мати щось розумi? в цих справах? Чому ж Варя тiльки  до
?? порад прислухалася? Хiба Карпо Сидорович не нахваля?ться щось зробити з
?? "приплодом"? Хiба вчора вiн не прямо натякнув  ?й,  що  тiльки  в  тому
разi,  коли  вона  стане  його  полюбовницею,  вiн  не   пiде   до   ново?
генеральсько? влади з вiдповiдними доносами? Отже, треба негайно тiкати  з
города! Негайно!
   Варя мало не бiгла  до  ревкомiвського  будинку,  де  вона  сподiвалася
зустрiти Iвана Панасовича, голову, як вiдомо, цього  ж  таки  ревкому,  ??
дальнього родича. Варине обличчя зовсiм спiтнiло i вiд швидко? ходи i  вiд
гарячого сонця, ?? великий живiт випинався вперед, i  здавалося,  що  Варя
несе велику повiтряну кулю.
   На вулицях було зовсiм мертво. То  тут,  то  там  розривалися  снаряди.
Рештки полкових обозiв уже пройшли,  i  тепер  нiхто  не  порушував  тишi.
Обивателi сидiли по льохах i не наважувались виходити  на  вулицi.  Тiльки
де-не-де надто вже  цiкавi  мешканцi  випроваджали  з  вiкон  Варю  сво?ми
здивованими поглядами. За Богодуховом йшла рясна перестрiлка.
   Iван Панасович, що до нього  поспiшала  Варя,  опинившись  у  скрутному
становищi не тiльки не  перекинувся  до  якогось  нового  Петлюри,  але  й
енергiйно почав органiзовувати мiсцевий партизанський полк. По-перше, йому
подобався робiтничо-селянський лад i  подобалось  те,  що  за  цього  ладу
навiть  вiн,  непомiтний  сiльський  вчитель,  що  вийшов  iз   задрипаних
богодухiвських Соболiв, може керувати цiлим повiтом, по-друге, вiн, як вiн
сам говорив,  почав  "пропiкатися"  матерiалiстичним  розумiнням  iсторi?:
мовляв, без пролетарсько? революцi? нiяк не обiйдешся  i,  значить,  треба
довести ?? до кiнця. Соболiвськi кустарi  хоч  i  почали  вироджуватись  в
десятих роках нашого сторiччя в п'яничок  та  непотрiбних  людей,  але,  з
другого боку, вони почали  й  постачати  для  богодухiвського  суспiльства
немало iнтелiгентних i надзвичайно цiкавих горожан. Iван Панасович саме до
останнiх, цебто до iнтелiгентних та цiкавих належав, (Мав вiн, до речi,  й
голову таку левину й таку велику, як мав колись i  Карло  Маркс).  Так  що
Варя даремно поспiшала до ревкомiвського будинку. Iван Панасович у цей час
там не мiг бути: вiн, енергiйний та молодий (справа йде про його партiйний
стаж) бiльшовик, мiг бути тiльки на передових позицiях.
   Саме там Iван Панасович i  був.  Ревкомiвський  будинок  -  для  голови
ревкому, а Iван Панасович ревком уже лiквiдував i виступав  тепер  у  ролi
командира нового партизанського полку.
   Варя вскочила в колишнiй дiм Савича,  цебто  в  ревкомiвський  будинок,
побачила там тiльки  розкиданi  папери.  Тодi  вона  почала  перебiгати  з
кiмнати в кiмнату  i  доти  перебiгала,  аж  поки  гнiтюче  безгомiння  не
перелякало ?? до смертi. Варя  знову  вибiгла  на  вулицю  й  кинулась  по
дорогах. Серце так билося, що от-от вискочить. I, безперечно, вона доти  б
метушилася по мiстечку, доки б у мiстечко зайшли й бiлi.  Але  все  Варине
життя складалося, по сутi, з випадкiв i завжди було  пiд  контролем  чужо?
волi, а тому й на цей раз на допомогу прийшов новий випадок  i  нова  чужа
воля.
   - Куди це ти, Варю, так розiгналася? - зупинила ?? нарештi  людина,  що
раптом вийшла з-за рогу.
   Варя вiд несподiванки мало не  впала.  Але,  побачивши,  що  перед  нею
сто?ть товариш Матвiй, з сльозами кинулась до нього й почала  виясняти,  в
чому справа. Виясняла вона довго й плутано, навiть можна було  чекати,  що
?? спiвбесiдник не витрима? бесiди i втече, але товариш Матвiй, на  щастя,
не  втiк.  Звичайно,  колишньому  бомбардиру-наводчиковi,   а   нинiшньому
помiчниковi командира полку, цебто помiчниковi  Iвана  Панасовича,  не  до
Варi було (вiн,  вiддавши  деякi  розпорядження  сво?му  обозовi,  бiг  до
бойово? частини), проте й не вислухати Вариного горя, цебто  не  вислухати
горя дружини свого великого приятеля Сергiя Петренка, вiн теж не мiг.
   Товариш  Матвiй  нарештi  зупинив  свою  спiвбесiдницю  й  незадоволено
сказав:
   - До ревкому тобi,- незадоволено сказав вiн,- нiчого було й  бiгти,  бо
Iвана Панасовича не тiльки там давно нема, но, можна сказати, i в городi.
   - Нема? - скрикнула Варя.- Що ж менi робити, товаришу Матвiю?
   - А я ж почом знаю? - суворо  кинув  старий  артилерист.-  Ну,  говори:
почом?.. Чи, може, ти дума?ш, що ми до тебе спецiальну няньку приставимо?
   Старий артилерист був  дуже  незадоволений  з  Варино?  поведiнки.  Вiн
навiть щось пробурмотiв собi пiд нiс з приводу того, що ще довго,  мовляв,
Бого духовi прийдеться "давати порядок". Але, будучи по  сутi  добродушною
людиною й мало чим вiдрiзняючись вiд оспiваного  в  тисячах  оповiдань  та
романiв типу вояки-добряка, вiн, по-перше, пояснив Варi, що Iван Панасович
зараз  за  мiстечком,  в  шанцях,  команду?  тi?ю  частиною,  що   стриму?
офiцерськi банди, i по-друге, наказав ?й негайно бiгти до полкового обозу,
давши ?й точну адресу i  записку  з  наказом  пристро?ти  Варю  десь  бiля
полково? кухнi.
   Таким чином Варя й попала в партизанський полк.
   У  сво?му  мiстечку  полк  недовго  простояв.  Вiдбивався  вiн   досить
геро?чно,  але  видержати  офiцерськi  частини  не  було  жодно?  фiзично?
можливости.  Полк  знову  зупинився  тiльки  в  мiстечку   (в   колишньому
заштатному городку) Красному Кутi, або, як його  ще  iнакше  називають,  в
Краснокутську, що сто?ть на тому ж таки Мерлi, i мав  тодi,  зда?ться,  до
10000 мешканцiв. Мiстечко кiлька разiв переходило iз рук у руки i  нарештi
залишилося  за  партизанським  полком.  Отже,  партизани  розтаборилися  в
городi, по одному боцi  Мерла,  а  офiцери  в  лiсi  -  по  другому.  Штаб
партизанського полку зупинився в  мiстечкового  крамаря.  За  кiлька  днiв
безперервних бо?в противники так виснажилися, що тепер здiбнi були  тiльки
досить в'яленько перестрiлюватись та посилати один одному по два чи то  по
чотири снаряди в день. Полковий обоз теж стояв  у  вищеназваного  крамаря,
отже, Варя опинилася там  же.  Полкова  кухня  поки  що  не  функцiонувала
(партизани дiставали ?жу вiд мiсцевих городян), i Варя, по сутi, нiчого не
робила. Так що залишилося ?й тiльки зрiдка плакати по  закутках  i  багато
думати про свiй рiдний Богодухiв.
   I Варя плакала, i Варя думала. Думала, "кан?шно", i про свою судьбу, що
розбила ?? молоде життя. Думала, що  вона  в  Богодухiв,  на  Монастирську
вулицю, вже нiколи не повернеться, думала про сквер - "шквирю", про Стьопу
юродивого, головатого, що так багато ?сть на тротуарi i що  його  все-таки
дуже шкода, бо i з ним зв'язано  запах  богодухiвських  закуткiв  i  запах
пахучих  ночей  бiля  провiнцiального  кiна.  Думала  навiть   про   Карпа
Сидоровича i думала, що Карпо  Сидорович,  мабуть,  не  пiшов  би  на  не?
жалiтись бiлим i, значить, не треба було тiкати. Думала, нарештi, що  вона
днями, очевидно, народить дитину, i тодi що ж ?й робити? Мабуть,  все-таки
даремно вона ви?хала з Богодухова, даремно "кинулась  у  прiрву".  I  Варя
почала придивлятись до краснокутських мешканцiв, ?й  вже  бракувало  чужо?
волi, i вона мусiла шукати добро? людини, що вивела б ?? iз цi?? дороги  в
безвiсть на дуже при?мний i ясний шлях до Монастирсько?  вулицi.  Але,  на
жаль, краснокутськi мешканцi були наляканi стрiляниною й боями так, що  ?х
не видно було на вулицях, а шукати ?х по хатах Варя боялася.
   Одного разу (саме в тi днi, коли партизани добре закрiпилися в Красному
Кутi, саме в тi днi, що  на  них  кiнчаються  уривки  Варино?  бiографi?),
одного разу над мiстечком сходив лiтнiй прозорий свiтанок.  Мало  не  весь
штаб полку сидiв у садку крамаря. Дехто так досi й не лягав  спати,  дехто
вже вiдпочив трохи. Крамар раз у раз виносив з  хати  гарячi  самовари  й,
зата?вши злобу, люб'язно посмiхався та по?в "дорогих гостей" пахучим ча?м,
що залишився в нього ще зi старого режиму, а також пiдносив рiзнi варення.
Партизани пили чай i ?ли з таким смаком варення, наче вони нiколи не  пили
чаю й нiколи не бачили варення. (Правда, бiльшiсть з них варення таки й не
бачили). До столу раз  у  раз  пiдбiгали  вiстовi,  що,  прив'язавши  бiля
палiсадничка сво?х коней, йшли iнформувати штаб про стан  того  чи  iншого
фланга. За столом сидiли також Iван Панасович та товариш Матвiй. Вони  вже
встигли по черзi вiдпочити й тепер зустрiчали новий день новими турботами.
Розмова  йшла  про  батарею  й  про  снаряди.  Рiч  у   тому,   що   через
селян-перебiжчикiв ворог дуже вихваляв партизанську батарею  (нею  керував
товариш Матвiй) i через цих же селян партизани  узнали,  що  ?хня  батарея
"прямо-таки наводить панiку" на супротивника i що, можливо, тiльки завдяки
батаре? товариша Матвiя партизани так довго  й  затримуються  пiд  Красним
Кутом,  але  партизанам  також   було   вiдомо,   що   ?хня   батарея   не
сьогоднi-завтра мусить змовкнути, бо снарядiв залишилося щось дуже мало, i
тодi вже, мабуть, i триматися  далi  пiд  Красним  Кутом  буде  неможливо.
Товариш Матвiй нарештi замислився: вiн,  очевидно,  думав  про  те,  де  б
дiстати снарядiв,  а  Iван  Панасович  тiльки  трусив  незадоволено  сво?ю
марксовою головою i, очевидно, нiчого не думав. З Iвана Панасовича  вийшов
дуже непоганий вояка, його можна було бачити на найнебезпечнiших  дiлянках
фронту, i тiльки завдяки капризам химерно? фортуни його не вибило з  рядiв
у першiй же сутичцi iз супротивником. Iван Панасович так смiливо ?здив  по
лiнi? фронту в час бою на сво?й бiлiй кобилi,  що  ??  вiн  реквiзував  ув
однiй з богодухiвських економiй, як мiг би ?здити лише якийсь  полководець
за часiв Аттiли,- за тих часiв, коли  ще  наука  не  знала  вогнестрiльно?
збро?, але органiзувати постачання, скажiмо, снарядiв для полку чи то щось
iнше органiзувати в тiй же частинi - на це Iван Панасович не мав, на жаль,
здiбностей. Отже, товариш  Матвiй  замислився,  а  Iван  Панасович  трусив
головою.
   В цей момент раптом до столу пiдскочив один  з  безвусих  партизанiв  -
схвильований, червоний та, можна сказати, радiсний i, звернувшись до Iвана
Панасовича, скрикнув:
   - Уже!
   - Що таке "уже?" - спитав  Iван  Панасович,  здивовано  подивившись  на
юнака.- Чи не склад снарядiв ти десь намацав?
   - Якi там снаряди!.. - безнадiйно махнув той  рукою.-  Треба  бiгти  за
кушеркою.
   Iван Панасович, як i товариш Матвiй, ще з бiльшим здивуванням  поширили
очi на чудакуватого вояку робiтничо-селянського Уряду.
   - За якою там "кушеркою"?..- мало не одночасно спитали вони.
   - А за такою кушеркою,- сказав партизан,-  що  Варка  дитину  народила.
Цiлу нiч мучилась у клунi i тепер ось народила... Пищить!
   Iван Панасович усмiхнувся. Посмiхнувся й товариш Матвiй.  Тодi  сказав,
значить, товариш Матвiй, трохи схвильованим голосом i начебто в задумi:
   -  Пищить!..  Кажеш,  пищить  новорождьонной  малютка?..  Но,  по-между
прочим, ти, товаришок, не в курсi дiла, i можна сказати,  кушерка  вже  не
потрiбна, раз запищало.
   Молодий партизан збентежено подивився на товариша Матвiя й  почервонiв.
I справдi: як це йому досi не прийшло в голову, що "кушерка" потрiбна саме
тодi, коли дитина ще не появилась на свiт Божий i зовсiм не тодi, коли  ця
дитина вже примружу? очi пiд ударами досi невiдомого ?й свiта й пищить.
   - Ну, так де ж там воно пищить? - сказав Iван Панасович i пiдвiвся.Веди
нас до нього.
   Пiдвiвся й товариш Матвiй. За якусь хвилину вони мусiли бути  в  клунi.
Але, коли вони пiдiйшли до Варi, бiля не? вже був цiлий  натовп  партизан.
Варя лежала в яслах блiда й схудла, а бiля не? на  ряднi  -  живий  шматок
м'яса. Варя всмiхалась, можна сказати, зажурено-щасливою посмiшкою й раз у
раз позирала на сво? немовля. На ??  чоло  лягли  тонкi  риски  втоми  вiд
недавно перенесено? фiзично? муки, але ?? зовсiм не тривожила  присутнiсть
бiля не? людей, ?й навiть при?мно було, що цi люди прийшли до не?, i  тому
анi Iван Панасович, анi товариш Матвiй - нiхто з них не  найшов  потрiбним
звiльнити клуню вiд натовпу, i тому командира та помiчника його  одразу  ж
замкнуло тiсне партизанське коло.
   - Народила, Варю, дитину? - спитав Iван Панасович  i,  скинувши  догори
свою марксову  голову,  теж  чомусь  почервонiв:  вiн,  мабуть,  таким  же
хлопчиком вiдчував себе, як i той пацан-партизан, що допiру  доносив  йому
про народження Вариного пацаночка.
   - Народила, Iване Панасовичу? - ледве чутно  промовила  Варя  i  обвела
весь натовп сво?ми химерними й  тепер  уже  перелякано-здивованими  очима,
наче вона боялася, що в не? вiднiмуть ?? дитину.-  Синочка  народила.  Вiд
камунiчеського бiльшовика.
   Немовля запищало. Партизани ще тiснiшим  колом  оточили  ясла.  Всi  цi
суворi  вояки  робiтничо-селянського  уряду  дивились   на   Варю   такими
зацiкавленими очима, нiби й справдi Варина  дитина  раптом  розв'язала  ?м
якусь надзвичайну загадку.
   - Так, значить, вiд камунiчеського бiльшовика? -  промовив  вражений  в
саме серце  товариш  Матвiй  i,  зробивши  надзвичайно  серйозне  обличчя,
замислився.- От гражданський случай. Сключит?льний!
   Старого артилериста, дуже, до речi, сентиментальну людину, так зворушив
цей "гражданський случай", що вiн навiть нi  з  того  нi  з  сього  сльозу
змахнув з правого ока. Старий артилерист далi вже нiчого не мiг промовити.
Мовчали i всi iншi партизани. В клунi зупинилась така урочиста тиша,  нiби
в яслах лежав не Варин карапет, а син легендарно? богоматерi -  легендарне
немовля Iсус. Якраз над яслами, де лежала Варя зi сво?ю  дитиною,  ворожий
снаряд кiлька днiв тому прорвав .стелю (товариш  Матвiй  запевняв,  що  це
зовсiм випадково, бо й справдi бiльше таких вдалих  пострiлiв  супротивник
уже не робив), i тому якраз над  яслами  стояли  голубi  далi  вранiшнього
лiтнього неба. Десь пiд стрiхою цвiрiнькали горобцi i так весело й бадьоро
iржали за повiтками конi, що навiть близька одноманiтна  перестрiлка  бiля
Мерла не викликала суму й важких думок. Варя тиснула до сво?х грудей  сво?
маленьке дитинча, i загадкова посмiшка (чи то щастя, чи то зажури)  так  i
не злiтала з ?? надхненного обличчя. Зрiдка вона позирала на партизанiв, i
те, що вони мамулувате топталися на одному мiсцi,  що  вони  невiдомо  для
чого оточили ??, що вони, не знаючи, що ?й говорити, тiльки чомусь нiяково
посмiхалися дитячими, на?вними, такими ж, як Варя, посмiшками  -  це  Варю
зовсiм не бентежило. В цих молодих i старих, бородатих i безусих  обличчях
вона вiдчувала щось велике, незрозумiле, щось рiдне й одночасно чуже, щось
близьке й одночасно далеке, але все-таки щось таке, що з  його  власти  ?й
вже нiколи не вирватись. Перервав безгомiння той же товариш Матвiй i таким
же занадто серйозним та врочистим голосом:
   - Так що життя чоловiчеське возродилось! Вiд камунiчеського бiльшовика!
- фiлософськи вiдзначив товариш Матвiй.- Ну, що  жi  пущай  живе  паходной
малютка на здоров'я! А тебе, Варю, всi ми, можна сказати,  од  лиця  всi??
нашо? робочо-крестьянсько? маси поздоровля?мо з новорождьонним сином i так
що просимо не турбуватись.
   Але не встиг товариш Матвiй договорити останнiх слiв, як на Мерлi в цей
момент енергiйно  затарахкали  ворожi  кулемети.  Ворог,  мабуть,  вирiшив
перейти  в  наступ.   Вiдсутнiсть   снарядiв   у   партизанськiй   батаре?
пiдбадьорила його. Червоне як кров сонце вже  лягло  на  обрiй  i  обiцяло
гарячий день гарячого, завзятого бою. Партизани посунули з  клунi.  Першим
вискочив заклопотаний Iван Панасович. Зацвiрiнькав горобець i стих.  Знову
енергiйно  зататакали  ворожi  кулемети  й  десь,  уже  тривожно,  заiржав
партизанський кiнь. Над Красним Кутом розiрвався шрапнель.
   - Iч, як кро?, падлець! - сказав товариш Матвiй, прокидаючись вiд сво??
врочисто? промови.- Ну, нiчого, не турбуйся, Варю - ми  його  зараз  трохи
припинимо. Вiдпочивай зi сво?м малюткою спокiйно... А якщо буде невдержка,
то для такого случаю ми тобi й пiдводу забронiру?мо.
   Товариш Матвiй насторожився, ще трохи постояв i рiшучо рушив за ворота.
   Клуня  зовсiм  спорожнiла.  Горобцi,  що  стихли  було,  знову  завзято
зацвiрiнькали. Десь  закричав  пiвень  i  хтось  когось  далеко  покликав.
Словом, Варя залишилася сама.
   - Баю-бай! - глибоко зiдхнувши, в перший раз несмiливо промовила вона i
пригорнула дитину до сво?х грудей.- Баю-бай!
   Дитина стала засинати. Але й перевтомлена за нiч Варя теж  вiдчула,  як
злипаються ?й очi... Та й чому ?м не злипатися, коли ?й  так  спокiйно  на
душi, нiби й справдi нема  нiяко?  перестрiлки,  нiби  й  справдi  тривога
нiколи й не  безумствувала  над  Красним  Кутом.  Варя  почина?  згадувати
товариша Матвiя, i кожного разу, коли вона згада? його, на ?? серце  ляга?
якийсь досi незнаний ?й нiжний бiль...
   ...I так пройшло кiлька  хвилин  i  нарештi  кiлька  годин.  Уже  давно
красний Кут вiдкурив порохом гарячого, завзятого  бою,  вже  давно  зникла
"забронiрована  пiдвода"  десь  далеко  за  ворiтьми  клунi,   а   геро?ня
"сключит?льного  гражданського  случаю"  i  досi  була  в  станi   якогось
химерного  забуття.  Лежить  Варя,  "кан?шно",  в  клунi   того   ж   таки
краснокутського крамаря, а ?й зда?ться, що  вона  лежить  десь  за  тисячу
верстов, десь бог зна? де, мало не на небесах. I, значить, дивиться Варя в
ворота. I бачить Варя: на сходi сходить зоря. Така велика й така  червона,
як кров... I нiч.
   Надворi тепло, i  в  клунi  тепло.  Струмки  нiчного  вiтру  нiжать  ??
обличчя. Немовля раз у раз дрига? сво?ю пухкенькою нiжкою, i з ясел летить
золота солома. Десь на пiвднi, на полтавськiй дорозi (Полтава, як  вiдомо,
вiд Красного Кута на пiвдень),  спiвають  Баринi  богодухiвськi  подружки.
Пiсня якась химерна... така  iнодi  бува?  осика  восени!  I  Варi  чомусь
боляче... Можна сказати, i радiсно i боляче!.. Чи, може, тому, що  згадала
свiй Манастирський закуток? Хто його  зна?  -  може,  й  не  тому!..  Варя
пригорнула сво? тепленьке немовля до сво?х набухлих грудей i дала  йому  в
його вогкенький ротик свою грушоподiбну сiсю. Дитина  схопила  ??  сiсю  й
раптом вiдхилилася. Тонкий струмок Вариного молока вирвався й полетiв  пiд
самiсiньку стелю. Варя схопила очима цей бiлий, аж слiпить, струмок молока
в червоному свiтлi вiд зорi, що вже давно розповза?ться по клунi, i кудись
здивовано дивиться на?вними очима. I чу? Варя, як  десь  гавкають  собаки:
"гав! гав!" "Пiзно чи нi?" "Мабуть, пiзно"... Закукурiкав пiвень - голосно
й завзято, i Варя подумала: "Мабуть, червоний як кров". Тодi тепле молоко,
що дзюрчить  у  вогкому  ротику  ??  маленько?  дитини,  вже  зда?ться  ?й
червоним, мало не святим вином.
   - Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку! - кричить  голосно  й  завзято  пiвень.  ...У
городськiй школi, де вчилася Варя, "кан?шно", вчили й "закону божому".  От
i згадала вона. I стало ?й трошки страшно i трошки радiсно: вона то - що й
говорити - звичайна собi Варя з Манастирсько?,  але  от  i  богоматiр  теж
народила в яслах сво? дитинча. Виходить, що ??  синок,  як  немовля  Iсус.
Тодi пригадала Варя нiч з Вiфлi?мською зорею i подивилась у ворота.
   На сходi, там, де Богодухiв, але, мабуть, багато далi за  ??  повiтовим
мiстечком стояла в небi червона  як  кров  зоря.  "Очевидно,  завтра  буде
добрий день" - дума? Варя й дивиться в прозоре повiтря, в  дiру  покрiвлi,
що вiд ворожого снаряда. Голубе небо аж слiпить ?й очi сво?ю  блакиттю.  I
хочеться ?й сильнiше, якмога сильнiше притиснути до себе тепленьке  тiльце
сво?? дитини. Але вона бо?ться, вона дуже бо?ться: чи  не  роздавить  сво?
дитинча? I Варя прислуха?ться. Чу? Варя, як десь пурхають i, чи то тоскно,
чи то радiсно, перекликаються голуби. Вони так  перекликаються  нiжно,  що
Варина душа не стерпiла  й  раптом  заспiвала.  I  не  тiльки  душа:  вона
вiдчува?, що спiва? й ?? тiло, i нарештi все спiва? - i клуня, i  ясла,  i
небо, i весь безмежний всесвiт, що вiн ?й зараз такий загадковий  i  такий
цiкавий, як фантастичний "бойовик" з кiна. Тодi з ?? грудей з надзвичайною
силою рветься молоко. Воно рветься з такою  надзвичайною  силою,  що  може
захлинутись дитина. Варя  вирива?  грудну  ягоду,  свою  набухлу  сiсю,  з
синового вогкого ротика i кладе цей вогкий ротик  на  сво?  гарячi  вуста.
Немовля пищить.
   - Баю-бай! - говорить Варя  й  нiжить  руками  тепленьке  тiльце  сво??
дитини... I дитина засина?... Але потроху, непомiтно засина? й сама Варя.
   Важким ударом розсiкло ?й голову.  Варя  скрикнула  й  прокинулась.  Та
дитини вже бiля не? не було. Де вона? Де ?? дитина? Де люди, нарештi?.. Не
було дитини, не було й людей.  Стояло  таке  страшне  безгомiння,  як  сам
страшний суд. I перше, що  постало  перед  Вариними  очима  -  це  обличчя
товариша Матвiя. I вона догадалась:  була  нiч,  партизани  вiдступили,  а
товариш Матвiй забрав ?? дитинча... Варя рвонулася  з  ясел  i  вискочила.
Вискочила й озирнулась.
   Краснокутськ змертвiв: нiде нiкого, i  тiльки  з-за  лiсу,  з-за  Мерла
стукотiли пiдводи.
   - Белi! - метнулось у Варинiй  головi.-  Ой,  Боже  мiй!  Ой,  що  менi
робити! Ой, рятуйте, хто в бога вiру?!
   Варя ще раз рвонулася i вже була на шляху. Вона так бiгла, так мчалася,
що аж дух забивало ?й. Вона мчалася туди, куди вiдступили  червонi  полки.
Вона падала, спотикалась i знову бiгла й бiгла. Варя вже нiчого не чула  i
вже нiчого не бачила. Вона тiльки чула, як вiтер тоненько й рiзко  свистiв
?й над вухом, вона тiльки бачила, як якась червона, як  кров,  пляма  весь
час миготiла перед ?? очима. Страшне безгомiння мчалось за нею!
   ...Боже мiй, боже мiй! Як далеко, як неможливо далеко, як  важко  бiгти
туди, куди з боями вiдступали загони червоних полкiв!
   А втiм нiчого подiбного нiколи не було. Це просто приверзлося. Нiхто  й
не думав брати Варину дитину. Того пам'ятного дня партизани успiшно одбили
атаку супротивника i навiть з не меншим  успiхом  вiдбили  ще  двi  атаки.
Вiдступили вони з-пiд Красного Кута тiльки на четвертий день,  а  з  ними,
"кан?шно", вiдступила на "забронiрованiй пiдводi" й  дочка  богодухiвсько?
бублешницi, бистроока Варя зi сво?м не менш бистрооким карапетом,  "то?сь"
"паходним малюткою"  i,  можна  сказати,  сином  тривожних  рокiв  велико?
громадянсько? вiйни.



   IВАН IВАНОВИЧ

   - Сiм'я, друзi,  винаходи,  взагалi  деталi  його  зворушливого  життя,
нарештi, опис трагiчно? загибелi.
   Зачем же изображать бедность,  да  бедность,  да  несовершенство  нашей
жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства?  Что
же делать, если уже таковы свойства  сочинителя,  и,  заболев  собственным
несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого,  как  только
бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая  людей  из
глуши, из отдаленных закоулков государства? Й вот опять попали мы в глушь,
опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок!
   Н.ГОГОЛЬ
   Теккерей,  наприклад,  каже,  що  Свiфт  (ви  пам'ята?те   "Гуллiверову
подорож") справля? на нього враження величезного  гiганта  i  що  загибель
його, Свiфтова, нагаду? йому, Теккерею, загибiль грандiозного царства.
   Так думав про названого автора i Iван Iванович i думав саме в  тi  днi,
коли  його  було  вигнано  з  третього  курсу  юридичного  факультету   за
"вольтер'янство". Вiн тодi  навiть  обiцяв  комусь,  на  випадок  перемоги
"революцiйного народу" зробити "Гуллiверову подорож" настiльною  книгою  i
положити ?? з правого боку вiд Рабле ("Гаргантюа i  Пантагрюеля"  вiн  уже
давно дiстав за невеличку  цiну  у  букiнiста).  Але,  по-перше,  це  було
страшенно давно, а по-друге,- Iван  Iванович  просто  забув  про  Свiфтове
iснування. Правда, сьогоднi пiдроста? його  симпатичий  синок,  що  колись
(все можливо!) зупинить свiй вольтер'янський  погляд  на  чiткому  силуетi
злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про
батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку  непослiдовнiсть  i
вiтiюватiсть в думках i перейти нарештi до необхiдних зарисовок. I
   Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що  мусить  цiкавити
читача.
   Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм'ям Томаса Мора
("вулиця Томаса Мора"). Це не зовсiм поганий закуток  в  нагiрнiй  частинi
нашого, як говорить Iван Iванович, заздалегiдь i  з  обуренням  вiдкидаючи
ганебне мiщанство,- нашого "вiд голови до п'ят революцiйного города".  Тут
вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де  пролiтають  бадьорi
автомобiлi (таксi!)  i  де  вже  не  плентаються  зовсiм  сумнi  допотопнi
вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено  запашнi
клумби, що так пахнуть улiтку при?сним запахом резеди. Багато  рокiв  тому
ця  вулиця  звалась  Губернаторською  i  по   нiй   метушились   чиновники
iмператорського режиму. Тепер, як запевня? Методiй Кирилович (про  Методiя
Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника
того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi  Томаса  Мора  пану?
зразковий порядок i, як говорить мiй герой,  порядок  в,  так  би  мовити,
"новiй революцiйнiй iнтерпретацi?". Отже, нема  нiчого  дивного,  що  Iван
Iванович мешка? саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимне
подiбнiй околицi.
   Будинок, де жив  Iван  Iванович,  теж  не  без  видатних  заслуг:  його
збудовано тiльки два роки тому, i тому  його  пролетарське  походження  не
пiдляга? нiякому сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу  зв'язано  з
якоюсь випадковою панамою, але, по-перше,- яке це ма? вiдношення до  цього
оповiдання?  i,  по-друге,-  хто  ж  ма?  сумнiв,  що   наш   цими   днями
розкасирований робiтничо-селянською iнспекцi?ю комхоз нiколи нiчого не мав
спiльного хоч би з тi?ю ж мiською думою, де, як вiдомо,  теж  засiдали  не
завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок
цiлком вiдповiда? прогресивним прагненням мого симпатичного героя.
   ... - Добрий вечiр, Iване Iвановичуi Як ся ма?те?
   - Доброго здоров'я, Iполiте Онуфрi?вичу! Як бачите, iду з ячейки!
   Мiй герой iде по вулицi таким повiльним кроком, що  ним  ходять  тiльки
дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце гра?  зайчиками  у  вiкнах
симпатичних  будинкiв  i   сво?ми   ласкавими   бiло-рожевими   промiннями
благословля? його важку путь.
   А втiм, додому Iван Iванович дiйде тiльки за якiсь  пiвгодини,  i  тому
дозвольте забiгти вперед i одрекомендувати його сiм'ю,- саме ту сiм'ю,  що
творить   "новий   комунiстичний   побут".   Дозвольте   помандрувати   до
вищезгаданого будинку i пошукати вiдповiдно? квартири.
   Першi дверi-не тi! Другi-не тi! Нарештi число  38,  i  на  вас  вiйнуло
при?мним одеколоном. Та, на жаль, в кiмнатах  ви  застали  тiльки  дружину
мойого  героя  -  Марфу  Галактiонiвну  (партiйна  кличка   -   "товаришка
Галакта"). Марфа Галактiонiвна теж надзвичайно симпатична  женщина  i  теж
цiлком  вiдповiда?  прогресивним  прагненням  Iвана  Iвановича  (до  речi,
партiйна кличка "Жан"). Вона, наприклад, нiколи  не  манiкюрить  нiгтiв  i
тiльки в останнiй час (i то  зрiдка)  трошки  манiкюрить...  для  здоров'я
("для гiгi?ни", як говорить товаришка  Галактика).  Одяга?ться  вона  дуже
просто, хоч i з смаком, i у всякому разi багато дешевше т.  зв.  непманок.
Вона не худа i не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з  деяким
нахилом до повноти, ?? чорне волосся i  тепер  пiдстрижене,  але  з  таким
похвальним  розрахунком,  щоб  на  партзiбраннi  ??  можна  було   назвати
товаришкою Галактою, а дома - Марфою Галактiонiвною. Словом, дружина Iвана
Iвановича - зразковий  тип  дружини  нового  побуту.  Правда,  вона  трохи
хитрiша за свого чоловiка, але це питання треба, очевидно,  розглядати  як
момент чисто бiологiчного порядку, що  виника?  незалежно  вiд  соцiальних
пертурбацiй. .
   Марфа Галактiонiвна дуже любить читати Ленiна й Маркса. Але iнодi  вона
сiда? читати Ленiна й Маркса, а рука тягнеться  за  Мопассаном.  Це  бува?
тодi,  коли  в  кiмнату  влетить  такий   симпатичний,   але   зовсiм   не
пiдпорядкований  монументально-реалiстичнiй  теорi?  весняний  вiтерець  i
почне валяти дурня в ?? декольте. Але й тодi товаришка Галакта  умi?  себе
тримати в руках: вона в цей час чита? тiльки такi  романи,  як  от  "Хулiо
Хуренiто" з передмовою Н. Бухарiна i "Любов Жанни  Ней"  -  без  передмови
названого Бухарiна, але зате того ж самого автора, що до його твору  писав
передмову член ЦК ВКП.
   Товаришка Галакта (Марфа Галактiонiвна) народила  з  Iваном  Iвановичем
(товариш Жан) сина й доньку.  Сина  назвали  революцiйним  iм'ям-  Май,  а
доньку не менш революцiйним - Фiалка. Май уже  записався  в  жовтенята,  а
Фiалка поки що кандидатка. I
   Крiм цих законних членiв сiм'? ? ще, так би мовити, незаконнi, себто не
зв'язанi iнтимними родинними зв'язками. Це - мадмуазель Люсi, гувернантка,
i Явдоха - радянська куховарка, член мiсцевого харчсмаку.  Словом,  челядь
Iвана Iвановича так вiдноситься до хазя?в, як приблизно  2  до  4.  Iншими
словами, пропорцiя цiлком законна i у всякому разi нiчого не ма? спiльного
з буржуазними замашками.
   Але хто ж цей Iван Iванович? (Мiй герой уже прийшов додому  i  поставив
свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що  благословляло  його  важку
путь - саме  важку,  бо  щось  iз  серцем  не  ладно  -  сво?ми  мажорними
рожево-бiлими промiннями). Хто ж цей Iван Iванович?
   Ах, Боже мiй! Хiба ж не ясно? Це на погляд Семена Яковича  (про  Семена
Яковича теж читайте далi), це - зразковий член тако?-то колегi?, такого-то
тресту. Правда, утримання його склада?ться всього з 250  карбованцiв,  але
про цю цифру  можна  говорити  в.  тому  разi,  коли  не  рахувати  рiзних
дрiбничок, як-от: поверхурочних, добових i того регулярного  гонорару,  що
його вiн добува? вiд мiсцево? преси за не  зовсiм  некомпiлятивнi  статтi.
Словом, матерiальний стан мого героя  нижче  нормального,  коли  взяти  до
уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червiнця  i  особливо  той
факт, що Iван Iванович людина мало не з вищою освiтою.
   Товариш Жан (Iван Iванович) свiй високий  лоб  i  сво?  роговi  окуляри
протира?  завжди  бiлоснiжною  хусткою  i   говорить,   так   би   мовити,
баритональним басом.
   I  Костюм  Iван  Iванович  носить  не  iз  дешевих,  бо  добре  засво?в
вiдповiдну англiйську мудрiсть.
   - Я,- каже мiй герой,- не такий багатий, щоб купувати дешевi костюми.
   - Розумi?ться,- каже Марфа Галактiонiвна.- Це  тiльки  нашi  дикуни  не
додумуються до цього.
   - Невже ще не додумались? - дивиться на дружину поверх окулярiв товариш
Жан i поправля? жилет на сво?му досить-таки надутому, наче незадоволеному,
черевi.
   Марфа Галактiонiвна не любить вiдповiдати на  такi  запитання  i  тому,
заплющивши очi, ляга? на канапу. Тодi на вiкно сiда? якась птичка  (зовсiм
як канарейка) i каже: "чирик-чирик". Тодi ж куховарка Явдоха щось наспiву?
в кухнi, але наспiву? вона якусь зовсiм незрозумiлу пiсню: з  одного  боку
нiбито мажорну, а з другого - нечебто дражнить ("У народi ходить  звiстка,
що на все ще буде чистка... Ось , тодi моя рука РСI й партейная КаКа").  I
товаришка Галакта дума?: "Як дивно! Як незрозумiле,  що  простий  народ  i
досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор...  Ех,
проклятая спадщина царизму!"
   Але Iван  Iванович  знову  подивився  на  дружину  поверх  окулярiв  i,
зиркнувши на кухоннi дверi, де  пора?ться  Явдоха,  запиту?  ледве  чутним
голосом:
   - Ну, Галакточко... А... що там взагалi говорять про мене?
   - Себто де говорять?
   - Ну... взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах,  i...  взагалi  де
прийдеться.
   Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже:
   - Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робiтник
i зразковий партi?ць.
   Iван Iванович протира? руки, йде до радiорупора i  нiжно  гладить  його
сво?ю долонею: вiн цiлком задоволений з цi?? iнформацi?. Головне,  щоб  не
вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти  на  смерть  за
свою партiю i за будування  соцiалiзму,  скажiм?  Таким  чином,  товаришка
Галакта зовсiм не даремно прислуха?ться до рiзних розмов, що в них так  чи
iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм'я.
   -  Галакточко,-  каже  Iван  Iванович,  виймаючи   з   боково?   кишенi
картку.Зда?ться, завтра вносити на "друга дiтей"?
   - Чого ти так поспiша?ш! -  каже  Марфа  Галактiонiвна.-  Це  вже  буде
зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п'ять мiсяцiв, а ти не  да?ш  i
мiсяцю пройти.
   Iван Iванович задоволене посмiха?ться.
   - I прекрасно! - говорить вiн.- Треба бути зразком для iнших i особливо
для несвiдомо? позапартiйно? маси.
   - Воно, звичайно, так! - говорить Марфа  Галактiонiвна.-  Але  все-таки
образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить  i  не
поставить тобi на плюс.
   Мiй герой рiшуче маха? сво?ю бiлоснiжною рукою.
   - I не треба! - маха? вiн сво?ю  бiлоснiжною  рукою.-  Боже  борони!  Я
зовсiм не хочу, щоб мо? безкорисливi вчинки помiчали плюсами... Саме так i
треба нести знам'я комунiзму!
   Iван Iванович iде до вiкна, розчиня? його i задумливими очима  дивиться
в даль. Вiн дивиться туди, де кiнча?ться город, де починаються тихi поля i
м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тi?ю  легенькою
тривогою, що не запалю?  тебе  бунтом  дрiбнобуржуазного  iмпресiонiзу,  а
зовсiм навпаки: ласка? радiсним споко?м мажорно-монументального реалiзму!
   - Не треба!  -  уже  майже  несвiдомо  маха?  руками  Iван  Iванович  в
прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi,  вбира?  запах  резеди  з  першо?
"робiтничо-селянсько?" (так квалiфiку? вiн першу клумбу) клумби.
   Зворушлива самовiдданiсть мого героя досяга? в  цi  хвилини  апогею.  I
хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi  прапори
i з почуттям задоволення промовити:
   - Iване Iвановичу! Воiстину ви -  зразкова  людина  нашо?  безпримiрно?
епохи, i ваше iм'я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi "Червоних дощок".
   Бо й справдi: хто ще так  акуратно  вносить  членськi  внески,  як  мiй
герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентiв його заробiтку,  але
справа ж не в якостi, а в кiлькостi. А кiлькiсть тут воiстину солiдна: вiн
i член "Друга дiтей", i  член  "Повiтрофлоту"  та  "Доброхiма",  вiн  член
якогось клубу мало не полiткаторжан (ще б  пак:  хiба  це  не  мого  героя
хотiли колись вислати - при старому режимi - iз одно? губернi? в  другу?),
вiн i член профспiлки, вiн... i т. д. i т. п. Словом, в цьому  сенсi  Iван
Iванович, очевидно, не ма? собi рiвних.
   Але мало того: вiн навiть Марфу Галактiонiвну загiтував на таке  широке
членство i, головне,  на  таку  безкорисливiсть,  коли  нiкому  не  вiдомо
маленького геройства серед бурхливих подiй нашого, як дума?  товариш  Жан,
заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, "з голови до  п'ят
революцiйного города".
   - Тек-с!- говорить нарештi, зiдхаючи, Iван Iванович i сiда? на канапу.-
Коли хочеш, я буквально не розумiю!
   - Чого ти, Жане, не розумi?ш? - пита? Марфа Галактiонiвна.
   - Та взагалi...  З  приводу,  зна?ш,  будування  соцiалiзму,  Товаришка
Галакта насторожу?ться. Вона пiдходить до чоловiка i нiжно обiйма? його.
   - Невже i ти вже почав сумнiватися? - говорить вона та?мничим голосом i
попередливо загляда? в другу кiмнату: чи не зайшов хто?
   - Що ти кажеш, голубонько! - нервово маха? рукою мiй герой.- За кого ти
прийма?ш  мене?  Я  просто...  не  розумiю  цих...  як  би  ?х  назвати...
бузотерiв! Ну, словом, наших  супротивникiв.  Чого  ?м  треба?  Чого  вони
хочуть вiд нас? Ну,  скажiмо,  так:  диктатура  пролетарiату  ?сть?  ?сть!
Власть  у  наших  руках?  У  наших!  Фабрики  i  заводи   нацiоналiзовано?
Нацiоналiзовано! Червону Армiю органiзовано? Органiзовано! Комiнтерн ?сть?
?сть! Профiнтерн ?сть? ?сть!..
   Iван Iванович на момент зупиня?ться, вийма? з кишенi бiлоснiжну  хустку
i протира? нею сво? роговi окуляри.
   -  Але  вiзьми  далi!  -  каже  вiн.-  Загальне  навчання  провадиться?
Провадиться! До соцiалiзму посува?мось? Посува?мось! Комсомол ?сть?  ?сть!
Пiонери ?сть? ?сть!.. Чого ж ?м iще треба?.. Буквально нiчого не розумiю!
   Марфа Галактiонiвна хитренько примружу? сво? розумнi очi.
   - Чого ?м треба?.. - каже вона.- Нiчого ?м не треба, а просто  особистi
рахунки!.. Позакулiсна боротьба!
   - Припустiм... припустiм! - раптом ще бiльше почина?  нервувутись  Iван
Iванович, i його баритональний бас дiста?  дискантових  ноток.-  Але  коли
виродження я можу простити рядовим членам партi?, то... вождям (мiй  герой
робить тут знак величезного наголосу!), вождям я цього простити не можу!..
Такий уже менi характер: стань передi мною на колiна, проси мене, що хочеш
роби зi мною, а я все-таки... не можу!
   Iван Iванович бiга? по кiмнатi, розмаху? руками i  уперто  дивиться  на
одну крапку на пiдлозi.  I  зда?ться,  що  ця  крапка  не  хто  iнший,  як
вищеназваний "вождь". I цей "вождь" сто?ть на колiнах i просить милости  в
Iвана Iвановича.
   - Ну, добре,- говорить Марфа Галактiонiвна.- Ти дуже не хвилюйся, Жане,
а то я боюся за тво? серце.
   Але Iван Iванович не вгомоня?ться.  Вiн  iде  до  вiкна,  вбира?  носом
при?сний запах резеди з першо? клумби, ловить слухом блакитний резонанс i,
мало не переходячи в стан трансу, говорить:
   - Серце!.. Що менi серце, коли справа йде про iнтереси пролетарiату?  Я
не люблю похвалятись сво?ю самовiдданiстю, я не вискакую на  партзiбраннях
та в газетках з красивими словами... Але дозволь  менi  хоч  дома  одвести
душу i вилити те, що накипiло... Ти дума?ш, менi мало накипiло?.. Ого!
   Тут Iван Iванович почува?, що йому серце все-таки зрадило: вiн сiда? на
канапу i просить води.
   - Ах, Боже мiй! - кида?  схвильованим  голосом  Марфа  Галактiонiвна  i
бiжить до  графина.-  Ти  знову  розтривожив  себе!..  Чи  не  послати  за
лiкарем?.. Знову проклятi дискусiйщики!
   - Не треба, голубонько! Не треба!.. - i Iван Iванович заплющу? очi.-  Я
вже   сам   не   радий,   що   маю   такий   палкий   характер   i    таку
бiльшовицьковитриману натуру. Але що робити: не можу я спокiйно  реагувати
на партiйне виродження.
   Потiм мiй симпатичний герой iде до свого  кабiнету.  Товаришка  Галакта
пiдходить до вiкна i дивиться на свою змiну: на синка й на  доньку,  що  в
цей мент проходять повз клумби.
   - Vous aimez les fleur, мадмуазель Люсi? - пита? Марфа Галактiонiвна.
   - Соmmtnt donc, madame! - каже мадмуазель Люсi.  Тодi  хтось  стука?  в
дверi, i в кiмнату йде Методiй Кирилович - колега Iвана Iвановича. Методiй
Кирилович, як мишка:  очi  бiгають,  руки  бiгають  i  вся  iстота  бiга?.
Товаришка Галакта каже,  що  ?й  Методiй  Кирилович  подоба?ться  особливо
сво?ми хитренько пiдкинутими бровами та розумною головою.
   -  Тихше,-  говорить  Марфа   Галактiонiвна.-   Жан   зараз   страшенно
розтривожив себе i треба дати йому вiдпочинок. Хай ще полежить в кабiнетi.
   Методiй Кирилович цiлу? руку хазяйцi i iнформу?, що вiн забiг на кiлька
хвилин. Потiм вони сiдають на канапу i ведуть  розмови  на  тему  полового
питання.
   - Нiчого не зробиш! -  заплющивши  очi,  кида?  Марфа  Галактiонiвна  i
зiдха?.- Для народу ми вже, по сутi, так би мовити, в принципi, розв'язали
цю прокляту проблему, i в цьому сенсi буржуазна наука мусить  капiтулювати
перед марксизмом. Але, зна?те, ?сть ще такi виключнi iндивiдуальностi,  що
для них полове питання й досi явля?ться загадкою.
   - Ви,  звичайно,  ма?те  себе  на  увазi?  -  мило  посмiха?ться  сво?ю
хитренькою бровою Методiй Кирилович i зовсiм  не  нарочито,  а  випадково,
майже позасвiдоме, кладе свою руку  на  безумовно  привабливий  таз  сво??
спiвбесiдницi.
   - Я не люблю брехати! - знову зiдха? Марфа Галактiонiвна.-  I  скажу  я
одверто, без всяких мiщанських забобонiв: iнодi менi так хочеться  ласкати
чужого мужчину, що ви й не в'явля?те!
   Методiй Кирилович дивиться на дверi кабiнету i, ближче пiдсунувшись  то
товаришки Галакти, уже гладить ?? безумовно привабливе колiно.
   -  ?й-богу,  не  в'явля?те!  -  шепоче  товаришка  Галакта.-  Це  таке,
зна?те... як би його сказати... бажання, що...
   Методiй Кирилович почина? нервово здригатись, Методiй Кирилович...
   Але автор в цей момент рiшуче йде вiд дверей. Звичайно, сатирик,  як  i
сатира, цiлком заслужено не користуються поспiхом  серед  деяких  поважних
людей нашо? республiки, звичайно, деякi поважнi люди нашо?  республiки  не
без пiдстав вважають, що сатира вiджила свiй вiк i в нашому суспiльствi ?й
нема мiсця, але дозвольте все-таки запевнити: ми нiколи  не  пiдслухову?мо
тодi, коли не можна пiдслуховувати. Ми також i не пiдгляда?мо  тодi,  коли
не можна пiдглядати. Отже, дозвольте зробити ще декiлька цiлком  цензурних
зарисовок.

   II

   Розмова на лiжку. Фiалка робить "па", а також i те,  як  дивиться  Iван
Iванович на соцiалiзм та на комунiзм.
   Квартира,  де  живе  Iван  Iванович  зi   сво?ю   симпатичною   сiм'?ю,
склада?ться тiльки (тiльки!) з  чотирьох  кiмнат  (не  рахуючи,  звичайно,
кухнi, клозету i ванно?), себто: кабiнету, ?дальнi, дитячо?  спальнi  (там
же спить i мадмуазель Люсi)  i  спальнi  мойого  героя  та  його  дружини.
Словом, квартирна криза дала себе знати, i мiй герой самовiддано пiшов  ?й
назустрiч. Iван Iванович, наприклад, нiколи не вимагав окремо? спальнi для
сво?? куховарки, i Явдоха спить на лiжку, на пiдлозi,  в  коридорi.  Бо  й
справдi: яке вiн ма? право  вимагати  ще  одну  кiмнату?  Йому,  звичайно,
при?мно було б почувати, що його власна куховарка ма? свiй закуток, але...
вiн же цiлком свiдомий партi?ць i добре зна?, як  живуть  iншi.  Iншим  ще
гiрше становище: бува? й так, що мають не чотири, а тiльки три  кiмнати...
от, наприклад, Микола Григорович.
   -  Ти,  Галакточко,  як  гада?ш,-  зверта?ться  мiй  герой   до   сво??
дружини.Невже всi мають по чотири кiмнати?
   - Звичайно, не всi! - рiшуче iнформу? Марфа Галактiонiвна.- Коли б  усi
мали по чотири, то тодi, може, не було б i квартирно? кризи. А то бува? по
три i навiть по двi бува?!
   Iван Iванович задоволене посмiха?ться.
   - Нi,- каже вiн,- я нiколи не помиляюсь.  Почуття  пролетарсько?  норми
мене ще нiколи не залишало.
   Мiй герой iде до бюста якогось вiдомого марксиста (в нього кiлька таких
бюстiв) i задумливими очима дивиться на свого, як каже вiн, "ватажка" i на
iншу кабiнетну, ?дальну та спальну меблю. Вiн згаду?  бурхливi  днi,  коли
мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя i на Заходi стояла тривожна  заграва
свiтового пожару, коли ще якось зовсiм  йому  не  вiрилось,  що  вiн  таки
прийде на деякий час до порiвнюючи спокiйного пролетарського  життя  серед
ворожих,  мiщансько-буржуазних  держав.  Тодi  Iван  Iванович  самовiддано
проливав кров во iм'я кращого майбутнього i рiшуче працював  з  товаришкою
Галактою, завiдуючи губернiяльною Наросвiтою. Саме тодi вiн i одержав дещо
з вищезгадано? меблi як сюрприз вiд сво?х спiвробiтникiв. Мебля ця й  досi
була майже новенька i  цiлком  вiдповiдала  новаторським  поглядам  мойого
симпатичного героя.
   - Але що ж це за мебля? - запиту? мене цiкавий читач.
   - Це - шiсть чи то сiм турецьких килимiв, беккеровський  рояль,  дюжина
вiденських  стiльцiв,  наукова  бiблiотека,  дубовий  письмовий   стiл   з
вiдповiдним на ньому приладдям, великий стiл (з чорного  чи  то  червоного
дерева) для ?дальнi, кiлька лiжниць з пружинними матрацами i т. д.
   Правда, що iз цi?? мебелi було прикуплено - я напевно не  знаю.  Але  я
знаю, що Iван Iванович, будучи скромною  людиною,  не  любить  похвалятись
сво?м  сюрпризом.   Правда,   почуття   деяко?   прихильности   до   сво?х
спiвробiтникiв у нього залишилось аж до сьогоднiшнього дня, але не  будемо
критись:  в  часи  комунхозiвсько?  переписки  мiй  герой  ледве-ледве  не
одмовився вiд свого сюрпризу. Тiльки  завдяки  Марфi  Галактiонiвнi  i  не
заплуталась справа.
   - Ну, добре,- сказала вона.- Припустiм, що спiвробiтники, що подарували
тобi цю меблю, реквiзували ?? у якогось помiщика. Але  по-перше:  хiба  це
легко було зробити?  Реквiзувати?  Хiба  ?х  контрреволюцiонери  не  могли
перебити? А по-друге: чого нам церемонитись, коли приблизно таке  ж  майно
прийшлось залишити нам в свiй час бiлогвардiйським бандам?.. I потiм  хiба
зараз згада?ш, що нам було подарено i що ми прикупили?!
   Iван Iванович не зовсiм певний був, що його майно було "приблизно  таке
ж",   але,   будучи   людиною   з   рiшучим   темпераментом,   не    любив
сантиментальничати, i, коли на  фонi  блакитного,  нiжно-прекрасного  неба
появився силует яко?сь  майже  фантастично?  птички  (мабуть,  гави),  вiн
сказав агентовi комхозу:
   - Очевидно, переписуйте все! Я, ?й-богу, зараз не пам'ятаю, де тут i що
тут я купив i де тут i що тут менi подаровано.
   - Дозвольте: як же  я  буду  переписувати,  коли  ви  зовсiм  не  ма?те
казенних речей?
   Iван Iванович почервонiв. Йому  так  непри?мна  була  вся  ця  iсторiя.
Зда?ться, чеснiшо? людини i в свiтi нема, а отже, пiди:  склада?ться  таке
непри?мне враження, що прямо хоч крiзь землю провалюйсь.
   - Нi! Я вас  прошу  переписати!  -  кинув  енергiйно  мiй  самовiдданий
герой.- Бачите, подарунок менi зробили мо? спiвробiтники, i я  не  певний,
що тут нема реквiзованих речей.
   - Дозвольте тодi узнати, де тут речi вами прикупленi?
   -   ?й-богу,   не   пам'ятаю!   -    цiлком    щиро    скрикнув    Iван
Iванович.Переписуйте все!
   - Ну, тодi я зовсiм одмовляюсь вас тривожити! - засоромився вже i агент
i, шаркаючи ногами, вискочив iз кiмнати.
   .Таким чином, Iван Iванович проти свого  бажання  опинився  в  оточеннi
сво?х сюрпризних речей. Таким чином,  i  день  його  почина?ться,  так  би
мовити, на сюрпризнiй лiжницi.
   Це один iз тих днiв, коли вже сто?ть робочий сезон - осiнь,  коли  небо
iнодi нарочито бризка? на рiзних нитикiв нудними дощами i нацькову? ?х  на
Iвана Iвановича, коли вже комосередок мойого  героя  збира?ться  регулярно
кожного тижня i бiльшiсть цього комосередку не хоче манкiровати ячейкою  в
четвер, бо ще зовсiм не вiдомо: буде нова чистка чи нi?
   Iван Iванович прокида?ться з почуттям задоволення i з мажорним,  цiлком
монументально-реалiстичним  настро?м.   Мiй   герой   примружу?   ,   сво?
короткозорi очi i дивиться на Марфу Галактiонiвну. Товаришка  Галакта  iще
спить симпатичним сном, i ?й сняться, очевидно,  м'ятежнi  днi  у  вiддiлi
Наросвiти.
   Iван Iванович ще раз подивився на свою дружину i легенько полоскотав ??
сво?ми пальцями. Марфа Галактiонiвна дригнула ногою й раптом прокинулась.
   - Ну, так що ж ми будемо сьогоднi обiдати?  -  пита?  Iван  Iванович  i
усмiха?ться мажорно-витриманою усмiшкою.
   Товаришка  Галакта  широко  позiха?,  пiдводиться  на  таз  i  пiдбира?
волосся.
   - А що ти дума?ш запропонувати? - пита? вона.
   Iван Iванович знову та?мно усмiха?ться тi?ю ж  таки  мажорно-витриманою
усмiшкою.
   - А як ти гада?ш? Ну?.. от тобi й ребус!
   -  Я  думаю,  що  ти  знов  придума?ш  якесь  мiщанське   меню,-   каже
незадоволено Марфа Галактiонiвна.
   - От i не вгадала! - радiсно скрикнув Iван Iванович.- Нiчого подiбного.
Я вже по сво?й натурi не можу придумати мiщанське меню.
   Марфа Галактiонiвна незадоволено дрига? ногою.
   - Так кажи вже! Буде тобi паяцничати!
   - Генiяльна iдея!-сказав Iван Iванович.-Ти сьогоднi зроби, будь  ласка,
малоросiйський борщ, на друге... нiчого не треба, а на трет? - зроби желе!
   - Що за фантазiя! - каже товаришка Галакта.- Як це  можна  без  другого
блюда?..
   Тодi Iван Iванович просить дружину не хвилюватися i говорить, що  вчора
вiн бачив у церобкопi свiжi капчушки (тiльки-но привезли) i такi прекраснi
капчушки, що аж слинка тече! I от вiн надумав: купимо сьогоднi капчушок  i
пiвпляшки вiрменсько? горiлки. Це йому, ?й-богу, замiнить друге блюдо.
   - Ти як гада?ш, голубонько? -  спитав  Iван  Iванович  i  подивився  на
дружину.
   - Я гадаю,- каже  незадоволено  Марфа  Галактiонiвна,-  що  капчушки  i
вiрменська тобi замiнять  друге  блюдо.  Але  як  же  бути  з  дiтворою  й
мадмуазель Люсi?
   Мiй герой розгнiвано зиркнув на дверi дитячо? спальнi.
   - Мадмуазель Люсi теж може ?сти капчушки,- рiшуче говорить вiн.Скажiть,
будь ласка,  якi  нiжностi!  Обов'язково  давай  друге  блюдо...  Н?,  ти,
Галакточко, все-таки не вмi?ш виховувати  челядь  в  пролетарському  дусi.
Так, зна?ш, легко скотитись i до мiщанства...
   - Але почекай,- перебива? мого героя Марфа Галактiонiвна.- Справа ж iде
не тiльки про мадмуазель Люсi,- я маю на увазi головним чином дiтвору.  Що
?м на друге блюдо? Теж вiрменську i капчушки?
   Iван Iванович надяга? на нiс  роговi  окуляри  й,  безпорадно  розвiвши
руками, каже:
   - От бiда!.. Нiчого не зробиш:  ?м,  очевидно,  прийдеться  приготувати
котлети.
   Таким чином, виясня?ться, що сьогоднi на друге блюдо нiчого не треба, а
треба тiльки - малоросiйський борщ, желе, капчушки, вiрменську горiлку (до
речi, мiй герой завжди п'? в мiру) i котлети. Але котлети не на  друге,  а
для дiтей i для всiх iнших, звичайно,  крiм  Iвана  Iвановича,  коли  Iван
Iванович не захоче ?сти котлет.
   Отже, з iдеологiчно витриманим меню покiнчено. Словом, почався  день  в
сiм'? Iвана Iвановича. За вiкном уже  прогрохотiв  грузовий  автомобiль  i
десь закричала м'ятежна сирена, що так тривожить обивателя сво?м  бадьорим
криком.
   Тодi Iван Iванович iде до тресту, Марфа Галактiонiвна  в  цей  час  да?
розпорядження Явдосi i мадмуазель Люсi.
   - Чого ви,  Явдохо,  так  пiзно  прийшли  сьогоднi?  -  каже  товаришка
Галакта, входячи до кухнi.
   - Я заходила до союзу,- вiдповiда? куховарка.
   Марфа Галактiонiвна незадоволено пiдводить брови.  Вона,  звичайно,  не
проти  союзу,  навiть  за  союз.   Але   все-таки   треба   тримати   себе
органiзацiйний. Хiба не можна було зарання попередити хазяйку.
   - Ви розумi?те мене,- говорить товаришка Галакта.- Ви ж самi зна?те, як
я правильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу  думку  з  приводу
цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнiм комiсаром.
Але я не виношу анархiзму... Ви розумi?те? Так нiколи не  можна  збудувати
соцiалiзму... За такий вчинок я, звичайно, могла б вас розщитати, але хiба
я це зроблю? Хiба я не знаю, що ви зараз нiде не знайдете роботи?
   Марфа Галактiонiвна говорить таким зворушливим i упевненим голосом,  що
Явдоха вiдразу ж вiдчува?;  як  вона  негарно  зробила,  зайшовши  на  три
хвилини до союзу без вiдповiдного дозволу хазяйки, i зрозумiвши, що  таким
чином "не можна збудувати соцiалiзму", просить пробачення.
   Тодi Марфа Галактiонiвна, прочитавши Явдосi лекцiю полiтграмоти, йде до
?дальнi, де п'ють чай мадмуазель Люсi i дiтвора.
   - Ну як там Фiалочка? Гарно ?сть? - пита? вона.
   - А lа bonne heure, madamt! - вiдповiда? мадмуазель Люсi.
   Тодi товаришка Галакта дивиться матернiм поглядом  на  дiтвору  i  каже
нiжним соцвихiвським голосом:
   - Ну, як ви, дiтки, гарно спали? Добре себе почува?те?
   Фiалка нiчого не розумi? i тому байдуже ковиря?  пальчиком  у  носi,  а
Май, що йому вже чотири роки, бадьоро iнформу?:
   - Oui, oui, madame!
   - Ну й прекрасно! - говорить Марфа Галактiонiвна.- Треба, дiтки, завжди
бути  задоволеним,  не  треба  забувати,  що  на  вулицi   бiгають   сотнi
безпритульних. Цим дiтям ще гiрше! Вони не мають кватири i бiгають зовсiм,
як собачатка. Треба, дiтки, не забувати i ?х.
   - Oui, oui, madame! - кричить мажорним голосом майже свiдомий Май.
   Але Марфа Галактiонiвна вже пропону? мадмуазель Люсi повести  дiтей  на
пiвтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати ?х (себто Мая  й
Фiалку) вiд колективного життя. Тiльки в колективi дитина  загартову?ться.
Гувернантка бере за руку Фiалку й Мая, i вони йдуть до коридора.
   Тодi Марфа Галактiонiвна допива? свою склянку  кофе,  допомага?  Явдосi
поставити посуд в буфет i нарештi сiда? проти вiкна. Вона  дивиться  туди,
де кiнча?ться город i починаються тихi поля та осiнн? м'яко-бiрюзове небо,
де прекраснi горизонти тривожать  душу  тi?ю  легенькою  тривогою,  що  не
запалю? тебе бунтом дрiбнобуржуазного  iмпресiонiзму,  а  зовсiм  навпаки:
ласка? радiсним споко?м справжнього мажорного реалiзму.
   Iнодi в цi хвилини випадково заходить Методiй  Кирилович  чи  то  Семен
Якович (головний начальник тресту), i тодi чути iз спальнi розмови на таку
тему: "полова проблема i сучасний побут". Але бува? й  так,  що  нiхто  не
заходить, i тодi на цьому мiсцi заста? Марфу Галактiонiвну з "Жанною  Ней"
Iван Iванович (вiн приходить iнодi о 5-й годинi). Пiсля  обiду  мiй  герой
iде на якесь засiдання. Але  коли  не  йде  на  засiдання  -  ляга?  трохи
вiдпочивати.  Увечерi,  коли  субота,   Iван   Iванович   iде   з   Марфою
Галактiонiвною  i  зi  сво?м  другом   дому,   Методi?м   Кириловичем,   в
кiнематограф i  там  дивиться  на  фiльми  радянського  виробництва.  Iван
Iванович   не   визна?   конструктивного   театру    i    визна?    тiльки
батально-геро?чнi та мажорно-реалiстичнi фiльми: вони  йому  нагадують  тi
днi, коли вiн проливав кров за радянську республiку, коли  по  запорiзьких
степах мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя.  Побутово-сатиричних  картин
мiй герой особливо не любить дивитись.
   - От нещастя! - каже вiн, випадково  попавши  на  такий  фiльм.-  Знову
мiщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такi  геро?чнi  днi,  i
така, можна сказати, песимiстична пустишка!
   - Але чим з'ясувати появу такого фiльма?  -  пита?  Методiй  Кирилович,
беручи пiд руку Марфу Галактiонiвну.- Якi тут причини?
   Iван Iванович знiма? окуляри й протира? ?х бiлоснiжною хусткою.
   - Причини тут яснi,- неохайно  кида?  вiн.-  Марксист  не  може  ?х  не
розумiти.
   - Ти, очевидно, ма?ш на увазi плехановську  формулу?  -  дуже  серйозно
пита? Марфа Галактiонiвна.
   - Безперечно! - вiдповiда? Iван Iванович.- Буття визнача? свiдомiсть. I
потiм треба сказати, що нашi письменники страшенно темний i малорозвинений
народ.
   - Я з вами цiлком погоджуюсь! - говорить Методiй Кирилович i тисне руку
сво?му приятелевi.- До побачення!
   Iван Iванович i Марфа Галактiонiвна звертають на вулицю Томаса Мора.
   Тодi почина? йти дрiбний осiннiй дощик. Дощик дзвонить у ринвах, i тодi
дрiбнобуржуазну душу тривожить печаль - та сама печаль, що штовха? людину,
говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже  невитриманi  вчинки
(наприклад: примушу? не погоджуватись, що в нашому суспiльствi  сатира  не
ма? свого мiсця), та печаль, що до не? з  таким  обуренням  ставиться  мiй
милий, симпатичний i надзвичайно корисний для республiки герой.
   Але в кватирi Iвана Iвановича нiяко? печалi й песимiзму нема.  Тут  так
весело й бадьоро гра? електрика сво?м матовим блиском i так мило  смi?ться
Фiалка i Май, що прямо - мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому
революцiйне  витриманому  закутку),  що  мимоволi  почина?ш  дивуватись  i
дума?ш: "Боже мiй, чого ж нам iще треба!"
   От Iван Iванович пiдходить  до  радiорупора,  робить  найпростiший  рух
сво?ю рукою, i ви раптом чу?те чудовий симфонiчний концерт. I хiба  це  не
елемент соцiалiстичного будiвництва? Саме цей радiорупор? Хiба  не  за  це
проливав  кров  мiй  герой,  щоб  пролетарiат  мiг  "жити   для   власного
задоволення"  i  використовувати  для  власного  ж  таки  задоволення  всi
найновiшi досягнення технiки?
   Правда, частина пролетарiату ще не дiстала собi домашнього радiорупора,
але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий  режим!..
Ну, взяти хоч би  тих  же  безпритульних.  Хто  посмi?  сказати,  що  йому
(iм'ярек) при?мно зустрiчатись з цi?ю публiкою, з цими нещасними  дiтками?
Але що робити! Тут мiщанськiй фiлантропi? нема  мiсця!  Треба  боротися  з
соцiальними хворобами органiзовано. Саме тому Iван Iванович  нiколи  й  не
дiлиться з iндивiдуалiстами-жебраками сво?ю копiйкою.
   Май бере за руку Фiалку i виробля? з нею "па". Вiн бадьорим i  смiливим
поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсi мило посмiха?ться. Посмiхаються
й Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна.
   Явдоха сто?ть на порозi i теж усмiха?ться. Куховарка  усмiха?ться  тi?ю
радiсною усмiшкою, коли напевне можна  сказати,  що  вона  цiлком  свiдомо
ставиться до свого хазя?на i прекрасно зна?, що кожна горняшка мусить бути
народнiм комiсаром.
   - Гоп-гоп! - б'? в долонi Iван Iванович.- Жвавiш, Фiалочко!  Кандидатка
в жовтенятка раптом робить прекрасне "па", так що мало не всi  ахають  вiд
задоволення.
   - Ноiа! - скрикнула мадмуазель Люсi.
   Скрикнув щось i Iван Iванович. Навiть сирена скрикнула десь за  вiкном.
Але цей останнiй крик почула тiльки Марфа Галактiонiвна. Вона пiдiйшла  до
вiкна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенiв той же дрiбний осiннiй  дощик,
але товаришка Галакта його майже не чула. Вона  мажорно  думала  про  нове
лiто, про те, як вони - вся сiм'я - пiсля важко? роботи одержать вiд свого
начальника вiдпустку i мiсце на курортi. Там вони  знову  побачать  чудове
море. Кавказькi чи то Кримськi гори i будуть там згадувати  знову  ж  таки
минулi днi i будуть там так багато смiятись тим  безтурботним  смiхом,  що
так довго дзвенить поетичною луною в не менш художнiх горах.
   ...Нарештi дiти цiлують Iвана Iвановича в  його  високий  лоб  i  йдуть
слухати  соцвихiвських  матерiалiстичних  оповiдань,   себто   зовсiм   не
iдеалiстичних казок. Марфа Галактiонiвна ляга? на  канапу,  Iван  Iванович
сiда? в крiсло,  i  почина?ться  вечiр  спогадiв  чи  то  розмов  на  теми
сучасного полiтичного життя: про комунiзм i соцiалiзм.
   - Хоч як це й дивно,- каже Марфа Галактiонiвна, поправляючи  декольте,а
я й досi не розумiю, чим комунiзм вiдрiзня?ться вiд соцiалiзму.
   - Невже не розумi?ш? - здивовано пита? мiй герой.
   - ?й-богу!.. Ну, от скажiмо так: що ми сьогоднi  буду?мо:  комунiзм  чи
соцiалiзм?
   Iван Iванович знiма? сво? роговi  окуляри  i  протира?  ?х  бiлоснiжною
хусткою.
   - Ну, звичайно, соцiалiзм! - задоволене посмiха?ться вiн.-  Комунiзм  -
це вища форма.
   - Така вiдповiдь мене не задовольня?,- говорить Марфа  Галактiонiвна.Ти
менi скажи конкретно: чим конкретно соцiалiзм вiдрiзня?ться вiд комунiзму?
   Але Iван Iванович не встига? вiдповiсти конкретно. В кабiнетi  дзвонить
телефонний апарат: мiй герой iде до телефону i буде, очевидно,  розмовляти
там з Методi?м Кириловичем. Довго вiн просидить у вищезгаданому кабiнетi -
я не знаю, але я знаю, що читачi приблизно вже уявляють собi  сiм'ю  Iвана
Iвановича, i тому переходжу до дальшого, бiльш динамiчного штриха. На  мiй
погляд, з цього мiсця читачевi вже  не  доведеться  позiхати,  а  можливо,
доведеться тiльки несподiвано погодитись, що самокритику тут  доведено  до
кiнця.

   III

   Мiй герой збира?ться з товаришкою Галактою на зiбрання  комосередку,  а
також i про те, що трапилось пiсля цього.
   - Чи не час уже йти нам на ячейку? -  сказав  Iван  Iванович,  коли  на
сусiднiй дзвiницi вдарило до вечiрнi.
   Марфа Галактiонiвна подивилась на годинника й сказала, що i справдi уже
пора.
   Це був один iз тих четвергiв, коли кожний партi?ць  комосередку  мойого
героя органiзовано бере участь у будiвництвi  першо?  в  свiтi  радянсько?
республiки.
   Iван  Iванович  взяв  портфель  i  пiшов  у  коридор  одягатись.  Марфа
Галактiонiвна теж пiшла одягатись. Вона надiла простеньку червону хустку i
старенький жакет, так що виглядала зовсiм симпатично  i  нагадувала  мо?му
герою робiтницю з тютюново? фабрики. Iван Iванович теж в цi  днi  виглядав
багато скромнiш, як звичайно. Капелюх вiн брав старенький i навiть  виймав
з комоди солдатську  блузку,  що  залишилась  в  нього  з  часiв  во?нного
комунiзму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганнi,  нiби  це
передягання було подiбне до того, що його ми спостерiга?мо у вiвтарi.  Але
в той час, коли пiп надяга? на себе шикарну, цiлком iдеалiстичну ризу, тут
ми  бачимо,  як  краще  вбрання  мiняють  на  скромний,   можна   сказати,
матерiалiстичний одяг i до того ж  у  звичайному  коридорi.  Словом,  Iван
Iванович (товариш Жан) i Марфа Галактiонiвна (товаришка Галакта)  воiстину
зразково i похвально  орi?нтувалися  у  всiх  вимогах  епохи  переходового
перiоду.
   - Зна?ш,-  сказав  мiй  герой,  ступаючи  калошами  i  сво?ю  незмiнною
парасолькою по асфальту вулицi Томаса Мора.- Менi зараз прийшла  генiальна
iдея.
   - Тобi, Жане, вiчно лiзуть у  голову  генiальнi  iде?,-  сказала  Марфа
Галактiонiвна, ступаючи по асфальту тi?? ж вулицi.
   Iван Iванович трохи  покривився  незадоволено,  але  "генiальна  iдея",
очевидно, не давала йому спокою, i тому вiн почав:
   - Що соцiалiзм,- почав вiн,- можна збудувати в однiй кра?нi - це  факт.
Це надзвичайно талановито доказано i Ленiном i  Марксом.  Але,  коли  нашi
дискусiйщики  не  вiрять  в  це,  то,  по-мо?му,  можна  i  одмовитись  од
вищезгадано? теоретично? формули.
   - Що ти мелеш! - оглядаючись, скрикнула  Марфа  Галактiонiвна.-  Ти  ще
гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соцiалiзму
в однiй кра?нi.
   -  А  я  от  все-таки  настоюю  на  свойому!  -  рiшуче   сказав   Iван
Iванович.Чому ти хочеш, щоб я обов'язково думав по шаблону? Ми  зовсiм  не
проти оригiнальних думок. Я тiльки хочу сказати, що з цi?? формули по сутi
можна зробити трохи iншу, яка мусить задовольняти  i  нас  i  не  може  не
задовольняти i ?х.
   Марфа  Галактiонiвна  зупинилась  i  здивовано  подивилась   на   свого
чоловiка.
   - Я тебе не розумiю! - сказала вона.
   - Не розумi?ш?.. Ну, як же це так? - задоволене посмiхнувся мiй герой.-
Собаку зарито ось у чому: хiба ми буду?мо соцiалiзм в однiй кра?нi? Ну?
   Марфа Галактiонiвна знову зупинилась i знову  здивовано  подивилась  на
свого чоловiка.
   - Я тебе все-таки не розумiю! - ще раз сказала вона. Тодi Iван Iванович
побiдно визирнув поверх сво?х окулярiв i сказав тремтячим вiд  задоволення
голосом:
   - А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росiя - раз,  Укра?на  -
два, Грузiя - три, Бiлорусiя - чотири. Хiба це буде одна кра?на?
   - Але ти не подумав про економiку? - кинула товаришка Галакта.
   - Правильно! Я про економiку не подумав, але я подумав, що для маси так
буде яснiш,- сказав Iван Iванович.
   - Тодi твоя генiальна iдея ? не що  iнше,  як  глупота,-  рiзко  кинула
Марфа Галактiонiвна. Товариш Жан образився: мовляв,  навiщо  так  ображати
його?
   - Нiчого подiбного! - сказав вiн.- Це буде не зовсiм поганий полемiчний
прийом.
   - Але цей "прийом" може привести тебе до буржуазно? Укра?ни.
   Мiй герой раптом вдарив себе по колiну: мовляв, це вже, ?й-богу, слушне
зауваження!
   Словом, Iван Iванович певний, що ми "для маси" буду?мо соцiалiзм  не  в
однiй кра?нi, а саме в кiлькох, але,  беручи  на  увагу  той  факт,  що  в
центральнiй пресi ще так не ставилось питання  i  не  дебатувалось  в  цiй
площинi, беручи на увагу також те, що  на  такiй  "формулi"  може  зiграти
хтось, Iван Iванович  одмовля?ться  вiд  цi??  iде?  i  цiлком  сто?ть  на
постулатах останнього пленуму ЦК. '
   В таких  цiкавих  розмовах  мо?  геро?  пройшли  половину  путi,-  тi??
святково? путi, що один раз на тиждень (а саме в четвер)  веде  декого  iз
"iдеологiчно витриманих" партiйцiв саме до залу засiдань Iвана Iвановича.
   Уже вечорiло. То тут, то там - по дорозi  -  фаркали  люкси.  У  церквi
дзвонили  до  вечiрнi,  i  дзвiн  цей  тривожив  душу  кожного  обивателя.
Обиватель, очевидно, думав про воскресiння Христа, але Iван  Iванович  про
це зовсiм не думав i нарочито думав  про  антирелiгiйну  пропаганду.  Iнша
справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О,  тодi  мiй  герой  теж
вiдчув би якусь тривогу на душi (власне, не на  душi  -  пробачте  за  цей
безпардонний iдеалiзм!-а  якось  бiльш  монiстично).  Але  думав  би  Iван
Iванович не про  якусь  там  первiсну  християнську  комуну,  а  саме  про
матерiалiстичну дiалектику. Це зовсiм не значить, що  вiн  хоче  вульгарно
прищепити дарвiнiзм до соцiологi?,- Боже борони! Iнакше  вiн  не  йшов  би
зараз на зiбрання комосередку, так би мовити,  реr  реdes  Apostolorum,  а
найняв би вiзника й по?хав вiзником,- це значить,  що  Iван  Iванович  (iз
слiв  Семена  Яковича)  завжди  був,  ?сть  i  буде  зразковим  будiвничим
радянсько? держави.
   По дорозi до мо?х геро?в  пiдiйшов  Методiй  Кирилович,  i  скоро  вони
входили до залу засiдань комосередку.

   IV

   Зал засiдань комосердку, а також i про те, як проходили збори.
   Це -  досить-таки  симпатично-декорована  кiмната.  Кожний  ??  закуток
нагаду? глядачам, що вiн не просто закуток,  а  головним  чином  "червоний
куточок". Тут висять на стiнi мало не всi вождi революцi?.
   Крiм вождiв, тут багато рiзних революцiйних плакатiв з рiзними текстами
- профсоюзного, комсомольського та  iншого  походження.  Тексти  страшенно
цiкавi, художньо витриманi (художня  простота!)  i  такi  переконуючi,  що
погляд нiколи на них довго не затриму?ться: одразу все ясно  й  зрозумiло.
На  правiй  стiнi  в  ореолi  "монументального  реалiзму"  висить  мiсцева
стiнгазета. Це надзвичайно цiкава газета. Там вам i  оригiнальнi  вiддiли,
як от: "маленькi дефекти велико? машини", тут вам i ?дкi сатири на мiсцеве
начальство,  як-от:  "шашнi  бувшо?  кандидатки  в   комсомол   машинiстки
Попадько".
   ...Iван Iванович сiв на першому стiльцi у першому ряду. Поруч його сiла
Марфа Галактiонiвна, а далi - Методiй Кирилович.
   Було тихо. Тiльки зрiдка прокидалось то тут, то там стримане шепотiння.
Раз у раз рипали дверi, i зал потроху залюднювавсь. За  вiкном  настирливо
дзвонили до вечiрнi, i смiшно було, що десь там,  у  церквi,  люди  стоять
перед лампадками i думають про iдеалiстичнi катакомби перших християнських
мученикiв, а  тут  нiяких  лампад  нема,  свiтить  цiлком  матерiалiстична
електрика i люди думають без всяко? iдеалiстично? белiберди.
   - Ти пам'ята?ш,  яку  поставлено  сьогоднi  доповiдь?  -  спитав  тихим
голосом Iван Iванович i подивився на Марфу Галактiонiвну.
   - Хiба ти забув? - сказала товаришка Галакта.- Та сьогоднi  ж  доповiдь
про останню вилазку проти самокритики.
   - О! - сказав Iван Iванович  i  пiдняв  свiй  нiжно-бiлий  вказательний
палець.
   I вiн мав рацiю саме так пiдняти  палець.  Це  значило,  що  мiй  герой
сьогоднi буде уважно ловити  кожне  слово  i  нi  разу  не  задрiма?  тi?ю
безм'ятежною дрiмотою, коли певний, що можна спокiйно трохи  поспати,  бо,
по-перше,  в  потрiбний  момент   (коли   голосують   одноголосне)   Марфа
Галактiонiвна легенько штовхне його пiд бiк, i,  по-друге,  Iван  Iванович
певний  був,  що   його   комосередок   "нiколи   не   зрадить   iнтересiв
пролетарiату".
   - Iнтересно послухати! -  сказав  мiй  герой  i  подивився  на  Методiя
Кириловича.
   - Надзвичайно iнтересно! - сказав  Методiй  Кирилович  i,  пiдсунувшись
ближче до свого друга, промовив та?мничим голосом: - у нас... теж ?сть!..
   - Що ?сть? - не зрозумiв Iван  Iванович.  Методiй  Кирилович  подивився
бистрими очима  по  сторонах  -  праворуч,  лiворуч,  назад  -  i  нарештi
прошепотiв чiтко i рiшуче:
   - Дискусiйщик! Ви розумi?те? Справжнiй дискусiйщик... От  вгадайте,  де
вiн?
   Iван Iванович вiд тако? несподiванки аж одкинувся назад.
   - Що ви говорите? - сказав вiн схвильовано.- В нашiй  примiрнiй  ячейцi
?сть дискусiйщик?.. Галакточко, ти чу?ш?
   Але Марфа Галактiонiвна вже почула  цю  сенсацiю  i  уважно  розглядала
обличчя присутнiх членiв.
   - Чи не кур'?р? - спитала вона, пронизуючи поглядом дальню  фiгуру,  що
самотньо сидiла в останньому ряду.
   - Н?! - рiшуче одрубав  Методiй  Кирилович.  Тодi  Марфа  Галактiонiвна
знову забiгала очима по стiльцях.
   Комосередок явився вже, так би мовити, iп соrроrе:  прийшли  всi  члени
колегi?, прийшли завiдуючi вiддiлами  i  начальники  та  замiсники  рiзних
канцелярiй, прийшов уже голова мiсцевкому i три рядових службовцi, прийшла
й органiзаторша жiнок i ?? органiзацiя: секретарша  головного  начальника,
секретарша головного зама i жiнка  головного  начальника  (остання,  як  i
Марфа Галактiонiвна, нiде не посiдала посади i, як i Марфа  Галактiонiвна,
доглядала сво?х дiтей). Словом, не прийшли ще тiльки секретар комсомолу  i
сам головний начальник, що мусiв сьогоднi робити доповiдь.
   ...Товаришка Галакта губилась в догадках i нiяк не могла вгадати, хто ж
цей дискусiйщик.
   - Ага! - сказав нарештi Iван Iванович.- Я  тепер  знаю:  це,  очевидно,
уборщиця!
   - Нiчого подiбного! - сказав Методiй Кирилович.- Уборщиця не може  бути
дискусiйщицею, бо вона тiльки кандидатка в партiю.
   - Ну, так хто ж такий? - мало не скрикнула Марфа Галактiонiвна.- Ну, не
мучайте мене!..
   Методiй Кирилович побачив, що далi вiн i справдi не ма?  комунiстичного
права мучити сво?х товаришiв i, скосивши очi, сказав iронiчно:
   - От вiн!.. Товариш Лайтер!
   - Товариш Лайтер? Що ви кажете! - розвiв руками Iван Iванович.-  Нiколи
б не подумав. Такий тихенький i лагiдний - i на тобi! Воiстину:  в  тихому
болотi завжди чорти водяться.
   Марфа Галактiонiвна вп'ялась очима в маленьку фiгурку товариша  Лайтера
(вiн сидiв далеко лiворуч).
   -  Так,-  сказала  вона,  зiдхнувши,-   вiн   може!   Вiн   може   бути
дискусiйщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його  обличчя  -  воно  страшенно
блiде i, я б сказала, майже дегенеративне. Менi чомусь  завжди  здавалось,
що вiн анархiст-iндивiдуалiст.
   - Ви, може, дума?те, що вiн i  справдi  якiсь  iде?  найшов?  -  сказав
Методiй Кирилович, бiгаючи очима по пiдлозi.- Нiчого подiбного! Свiй! Свiй
свого, так би мовити... От в чому сiль!
   - Що ви цим хочете сказати? - спитав недогадливий Iван Iванович.
   - Та то я... так! - байдуже махнув  рукою  Методiй  Кирилович.  Але  це
та?мне "свiй" заiнтригувало Марфу Галактiонiвну, хоч вона  i  розумiла,  в
чому справа.
   - Ви вiчно говорите натяками! - незадоволено сказала  вона.-  При  чому
тут "свiй"?
   - Та то менi просто жалко товариша Лайтера,- сказав Методiй Кирилович.-
Це буде ще одна зачiпка для антисемiтiв: знову, скажуть, ?врей!
   Потiм Методiй Кирилович почав розповiдати, як його  колись  до  глибини
душi обурювало "дiло  Бейлiса"  i  як  вiн  взагалi  страшенно  симпатично
ставиться до ?вре?в. Навiть бiльше того: вiн  вважа?,  що  найгенiяльнiших
людей дала саме ця нацiя.
   - От, примiром, вiзьмемо Христа,- сказав вiн.-  Наш  народ  i  досi  не
зна?, що Христос був ?врей.
   - А де вiн тепер працю?? - спитав Iван Iванович.
   - Христос? - здивовано подививсь Методiй Кирилович.
   - Та який там Христос! Товариш Лайтер!
   Мiй герой вже давно  надiв  другу  пару  окулярiв  i  уважно  розглядав
дискусiйщика. Його зовсiм не обходить, що товариш Лайтер ?врей:  соцiальна
боротьба не зна? нацiональних  рамцiв,  i  вiн,  як  витриманий  партi?ць,
мусить бити всякого, хто так чи iнакше пiде проти самокритики i,  значить,
проти пролетарiату. I, коли Iван Iванович узнав, що в останнiй час товариш
Лайтер завiду? трестiвською бiблiотекою, вiн тут же вирiшив:  "iнтелiгент!
деморалiзований член партi?"!
   Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всi  члени  комосередку.
Марфа Галактiонiвна передала новину сусiдцi,  сусiдка  сусiдовi  i  т.  д.
Погляди були пронизливi i такi  iдеологiчно-витриманi,  що  "дискусiйщик",
зда?ться, ще бiльш зблiд.
   ...Нарештi на дзвiницi покинули дзвонити.  Вечiрня  почалась.  Тодi  до
залу увiйшов головний начальник i секретар  комячейки.  В  залi  ще  тихше
стало, навiть зникло шушукання. Все прича?лось в напруженнi: дисциплiна  в
комгуртку була зразкова, i члени осередку органiзовано  i  по-товариському
поважали свого начальника.
   - Товаришi,- сказав  секретар,  сходячи  на  трибуну.-  Прошу  намiтити
кандидатуру на голову даного зiбрання.
   - Семена Яковича! - скрикнуло одразу кiлька голосiв.
   Головний  начальник  (Семен  Якович)  поправив  свою   краватку,   мило
усмiхнувся й розвiв руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разiв дякую  за
таке зворушливе довiр'я, але - не  можу!  Вiн  зрiдка  показував  на  сво?
горло, i присутнi могли подумати, що справа в задусi  (головний  начальник
теж страждав на зажирiння серця), але цi припущення (правда, ?х i не було)
одразу ж розвiяв секретар.
   - Семен Якович сьогоднi не може головувати,- сказав вiн,-  бо  сьогоднi
Семен Якович робить доповiдь.
   - А... а... це iнша  справа,-  загуло  в  залi,  i  комосередок,  добре
пам'ятаючи вирiшення партi?  про  середпартiйну  демократiю,  запропонував
кандидатуру з низiв.
   - Методiя Кириловича! - знову скрикнуло одразу кiлька голосiв.
   Iвановi Iвановичу якось непри?мно йойкнуло пiд серцем. Рiч  у  тiм,  що
вiн з Методi?м Кириловичем був, так би мовити, на  рiвних  правах:  обидва
були члени колегi? i обидва вважалися "замами". I тому,  коли  комосередок
пiсля головного начальника називав  iм'я  Методiя  Кириловича,  мiй  герой
завжди  почував  себе  не  зовсiм  гарно  i  думав,  що  трапилось  велике
непорозумiння.
   Марфа Галактiонiвна одразу помiтила це.
   - Я гадаю, так i треба! -  сказала  вона,  коли  Методiй  Кирилович  не
тулився вже до не?  i  сiв  на  мiсце  голови  зiбрання  (звичайно,  пiсля
одноголосного голосування).Саме його й треба  було  вибирати  по  останнiй
iнструкцi? з ЦК. Не можна ж весь час вибирати Семена Яковича й тебе. Треба
ж видвигати й бiльш нижчi iнстанцi?.
   Iван Iванович з вдячнiстю подивився на свою дружину i,  можна  сказати,
трохи заспоко?вся.
   - Товаришi! - сказав Методiй Кирилович.- Перше питання  нашого  порядку
дня - це остання вилазка проти самокритики. Слово ма? Семен Якович.
   В залi зовсiм змертвiло. Навiть чути було, як ударив по вiкнах  дрiбний
осiннiй дощик. Частина поглядiв пронизала головного начальника, що  в  цей
момент зiйшов на трибуну i вже  положив  конспект  для  доповiдi  -  номер
"Правди", частина комгуртка дивилась на товариша Лайтера,  що  в  цей  час
нервово ламав вальцi i уперто дивився на пiдлогу. ''
   - Товаришi! - почав головний начальник.-  На  попередньому  зiбраннi  я
робив доповiдь про режим економi?. Що я говорив? Я говорив, що  до  режиму
економi? ми, комунiсти, не можемо ставитись пасивно i потiм я говорив,  що
таке режим економi?. Що ж таке режим економi?? Режим економi?  ?  один  iз
останнiх  бойових  лозунгiв  нашо?  пролетарсько?  партi?,  i  треба  його
розумiти не тiльки... е... так би мовити, в широкому масштабi,  але  треба
найти йому мiсце i в нашому особистому життi. Беремо знову ж таки олiвець.
Без режиму економi? як би ми до нього ставились? Ми до  його  ставились...
е... е... так би мовити, неохайно. Я сам мав  честь  бачити,  як  один  iз
наших шановних товаришiв (тут Семен Якович мило усмiхнувся й подивився  на
управдiла) викинув у кошика олiвець на 1 1/2, приблизно, ще  не  списаного
вершка... Тек-с!.. хе... хе...
   Головний начальник зупинився, налив з графина води й,  запиваючи  водою
початок сво?? цiкаво? промови, батькiвським весело-докiрливим оком дивився
на управдiла, що викинув  у  кошик  олiвець  на  1  1/2  приблизно  ще  не
списаного вершка. Дивилась в цей час  i  вся  авдиторiя  на  вищеназваного
управдiла.
   Але нiхто не дивився на управдiла вовком: всiм грала на  устах  мила  й
симпатична усмiшка, хоч i трохи докiрлива, як i головному начальниковi, бо
всi були певнi, що управдiл  цiлком  свiдома  людина  i  цього  бiльше  не
зробить.
   - Тек-с! - продовжував Семен Якович.- Але що  треба  було  зробити  при
iншiй ситуацi??.. Е... е... Так би мовити, при режимi економi??..  Ну-с?..
Треба було  цього  олiвця  не  викидати  в  кошика,  а  купити  для  нього
наконечника за двi копiйки i списати олiвець до кiнця. Ну-с?.. От  що,  на
мiй погляд, ? режим економi?, так би мовити, в буденному життi.
   Головний начальник ще налив з графiна води i запив дальшу частину сво??
цiкаво? промови.
   - Тек-с!..- продовжував вiн далi.- I коли я тепер пiдходжу до останньо?
вилазки проти самокритики, то що я бачу в нiй? Я в  нiй  бачу  ту  ж  саму
несвiдомiсть!.. Цим я зовсiм не думаю образити нашого шановного  Климентiя
Степановича  i  прирiвняти  його  цiлком  законну  помилку  з  олiвцем  до
беззаконно? вилазки проти самокритики, але елементи  несвiдомости...  е...
е... так би мовити, трохи сходяться!
   - Семене Яковичу! -  скрикнув  управдiл.-  Я  свою  помилку  давно  вже
визнав. Для мене нема самолюбства в партiйних справах.
   - Прекрасно! - сказав головний начальник.- В  партiйних  справах  i  не
може бути самолюбства. Треба завжди  одверто  i  публiчно  визнавати  сво?
помилки... Але позвольте до дiла...  Отже...  е...  е...  остання  вилазка
проти самокритики.
   Тут докладчик зробив вiдповiдно  серйозне  обличчя,  вийняв  з  боково?
кишенi пенсне, розгорнув "Правду" i совiсно, без всяких лiричних рефренiв,
цiлком конкретно розповiв комосередковi те, що було написано  в  газетi  з
приводу самокритики i що читали партiйцi i що вони мусiли  ще  прослухати.
Доповiдь була цiкава й авдиторiя так захопилась нею, як нiколи.
   -   Тепер   дозвольте   зрезюмувати!   -   сказав   нарештi    головний
начальник.Отже, остання вилазка проти самокритики ?, так би мовити, цiлком
несвiдомий i бузотерський акт. Але ми вiримо, що  товаришi  визнають  сво?
помилки i покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут  Семен  Якович
прийняв вiдповiдно суворе обличчя), то... е... е... пролетарiат  примусить
?х це зробити!
   Гучнi оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: "Хай живуть нашi
вождi" i авдиторiя, зробивши Семену Яковичу  овацiю,  мало  не  проспiвала
Iнтернацiонал. Такого ентузiазму  давно  вже  не  було  в  комосередку,  i
вiдчувалось, що загроза з боку Лайтера  мiцно  з'?днала  ввесь,  коли  так
можна висловитись, авангард пролетарiату.
   - Товаришi! - сказав Методiй Кирилович,  коли  авдиторiя  стихла.-  Хто
хоче взяти слово?
   Всi подивились на того ж таки товариша  Лайтера.  Хто  ж,  як  не  вiн,
мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсiм при?мно боротись з такою
витриманою авдиторi?ю, але що ж робити: не лiзь куди не треба!
   - Дайте менi слово! - сказав нарештi товариш Лайтер.
   По авдиторi? пронiсся шум i раптом стих. Так бува? перед  грозою,  коли
замирають дерева i десь далеко синi? грiзний тайфун. Чути було, як у вiкно
б'? дрiбний осiннiй дощик i як Iван Iванович протира? собi роговi  окуляри
бiлоснiжною хусткою.
   - Товаришi! - сказав товариш Лайтер.- Я не тiльки не думаю виступати  з
критикою постанов ЦК, я, навпаки, я...
   Але тайфун уже налетiв: авдиторiя зашумiла. Скажiть,  будь  ласка,  яка
самовпевненiсть! Вiн "не дума? виступати з  критикою  постанов  ЦК"?  Боже
мiй, до чого ми дожили! Який-небудь шпiнгалет i... з  такими  претензiями:
"вiн  не  дума?  виступати  проти  постанов  ЦК"!   Яке   нахабство,   яка
самозакоханiсть.
   - Товаришi! - скрикнув товариш Лайтер i  ще  бiльше  зблiд.-  Дозвольте
менi висловити деякi думки з приводу справжньо? постановки самокритики.
   - Що таке? Що вiн  там  каже?..  "справжньо?  постановки  самокритики"?
Скажiть, будь ласка, який науковий  спiвробiтник!  Яка  самозакоханiсть!..
Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб рiзнi  шпiнгалети  морочили  нам
голову сво?ю демагогi?ю.
   - Товаришi! - ще раз скрикнув  товариш  Лайтер.-  Я  тiльки  хочу  дещо
сказати про членiв нашого комосередку... Я...
   Авдиторiя ще бiльше зашумiла. В кожному прокинувся  бойовий  дух,  коли
так можна висловитись, "бiльшовицького старогвардiйця", i кожному хотiлось
пiдскочити до трибуни i скрикнути: "Досить нам меншовицьких промов"!
   - Товаришi! - востанн? скрикнув товариш Лайтер.- Я... я...  я...  ми...
ми... ми...
   Але даремно: тайфун бушував! Тодi Методiй Кирилович зробив знак  рукою,
i тайфун зник. Методiй Кирилович звернувся до товариша  Лайтера  з  милою,
батькiвською усмiшкою:
   - Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторiя вас  не  хоче  слухати.  Я  тут
зовсiм нi при чому. Очевидно, вашi iде? користуються в масi поспiхом.
   Товариш Лайтер знизив очi (йому, очевидно, було нiяково за сво? ухили i
за провал сво?х iдей в масi), i сiв на сво? попередн? мiсце.
   - Хто ще хоче взяти слово? - сказав Методiй Кирилович.
   Iван Iванович вiдчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер i
вiн мусить виступити  i  показати  свiй  ораторський  хист  в  боротьбi  з
мiсцевою опозицi?ю.
   - Я прошу! - сказав мiй герой i, побiдно ступаючи, зiйшов на. трибуну.
   Мiй рiшучий i симпатичний  герой  положив  свiй  портфель  на  портфель
головного начальника, протер сво? окуляри бiлоснiжною хусткою й почав:
   - Дорогi товаришi! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти  на  себе  роль
мiсiонера i проповiдувати сво? сумнiвнi i, як ви бачили, безгрунтовнi iде?
в тiй кра?нi, яка нiколи не була християнською - ерiscohpus  in  partibus.
Ви розумi?те?..
   Тут Iван Iванович, як i його начальник, налив з графина води i  побiдно
подивився поверх окулярiв на авдиторiю: мовляв, ?хидний початок?
   - Ловко! - пронiсся шум похвали по авдиторi?.
   - Але,- продовжував мiй герой,- ми  таких  мiсiонерiв  не  прийма?мо!..
(Голоси:  "Правильно!  Правильно!").  Попереднiй  оратор,  себто   товариш
Лайтер, багато розпинався з цi?? трибуни, запевняючи нас,  що  самокритика
нам не потрiбна, що самокритика загальму? наш господарчий процес, що i  т.
д. i т. п. А я от говорю - нiчого подiбного!  Вона  не  може  загальмувати
господарчий  процес!  (Голоси:  "Правильно!  Правильно"!).  Хто   повiрить
товаришу Лайтеру? Ну, скажiть менi: хто йому повiрить?
   - Нiхто! - скрикнуло одразу кiлька голосiв.
   - Цiлком справедливо: нiхто! Тисячу  разiв  -  нiхто!  (Мiй  герой  вже
входив в азарт). Ми всi пам'ята?мо, як важко нам було завоювати  диктатуру
пролетарiату, скiльки ми  крови  пролили  на  полях  громадянсько?  вiйни,
скiльки наших дорогих товаришiв  розстрiляно  в  контррозвiдцi,  i  ми  не
можемо мовчати i не сказати товаришу Лайтеру: "уберiть, будь  ласка,  вашi
сумнiвнi руки вiд досягнень пролетарiату i  не  морочте  нам  голови!"  Ви
хочете розколоти партiю, але це  вам  не  вдасться.  Ви  хочете...  але  -
досить! Досить!...
   Тут Iван Iванович раптом взявся за серце  i  сказав,  що  вiн  не  може
скiнчити сво?? промови, бо бо?ться "за розрив  серця".  Авдиторiя  покрила
Iвана Iвановича гучними i  вдячними  оплесками.  Видно  було,  що  товариш
Лайтер i справдi помилився: осередок був цiлком iдеологiчно витриманий.
   Пiсля Iвана Iвановича ще виступали промовцi, але все вже було  ясно,  i
тому Методiй Кирилович закрив зiбрання.
   Комосередок повалив на вулицю. Дощик в  цей  час  ущух  i  над  городом
мовчазно стояли важкi осiннi хмари.
   ...Ну, як я його? Добре? - спитав Iван Iванович.
   - Ти сьогоднi прекрасно говорив,- сказала Марфа  Галактiонiвна.-  Мар'я
Iвановна прямо захоплена тво?ю промовою.
   - Шкода  тiльки,  що  менi  серце  не  да?  розiйтися!  -  зiдхнув  мiй
герой.Тепер я цiлком переконаний, що маю ораторський хист. Цiлком!

   V

   I от мо? симпатичнi геро? увiйшли вже в свою кватиру, також i  про  те,
як може звичайний випадок наробити багато непри?мностей.
   I от мо? симпатичнi геро? увiйшли вже в свою кватиру.  Всюди  зразковий
порядок i все на сво?му мiсць Явдоха  пора?ться  у  кухнi  бiля  помийного
корита, мадмуазель Люсi вишива?  сорочку  сво?му  майбутньому  нареченому.
Дiти уже сплять безм'ятежним сном.
   - Ти не пам'ята?ш,- спитав Iван Iванович,- менi не подавали на зiбраннi
записок?
   - Зда?ться, нi! - сказала Марфа Галактiонiвна. Мiй  цiлком  задоволений
герой одсунув од себе чашку з ча?м i взяв портфель.
   - А все-таки подивимось! - сказав вiн.- Може, я так захопився, що й  не
помiтив, як укинув якось.
   Iван Iванович полiз у теку i почав там ритись. Рився вiн не  довго,  бо
раптом натрапив на якийсь документ. Вiн витяг його.
   - В чому справа? - сказав Iван Iванович i зблiд.
   - Що ти там найшов, Жане? - спитала Марфа Галактiонiвна.
   Iван Iванович подивився на дружину  розгубленими  очима  й  передав  ?й
документ. Марфа Галактiонiвна вихопила iз рук Iвана Iвановича вищезгаданий
та?мний документ i теж зблiдла.
   - Як ти гада?ш,- спитав Iван Iванович.- Що це значить?
   - Не розумiю! - розвела руками Марфа Галактiонiвна.
   - Чи не пiдсунув хтось нарочито... з метою скомпрометувати мене? Як  ти
гада?ш?
   Марфа Галактiонiвна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго
думала i нарештi сказала:
   - Все можливо... - сказала вона.- Я знаю: у тебе багато ворогiв.
   - Що ти кажеш, Галакточко! - скрикнув Iван  Iванович.-  У  мене  багато
ворогiв? Чого ж ти менi ранiш про це не говорила?
   - Я не хотiла тебе турбувати! - зiдхнула Марфа  Галактiонiвна.-  Навiщо
про це говорити, коли в тебе й так погане серце!
   - Хто ж тi вороги? - знову скрикнув Iван Iванович.
   - Я не знаю! - зiдхнула Марфа Галактiонiвна.- Як я ?х можу знати,  коли
вони та?мнi.
   Iван Iванович в розпуцi схопився руками за сво? волосся й похилився  на
стiл.
   Проте вiн мав рацiю: документ, що його хтось пiдсунув у його  портфель,
i справдi був страшний документ. Це була хоч, може, й  легальна,  але,  на
жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму  ЦК.  Це  була,  можливо,
зовсiм не та?мна, а можливо, й цiлком та?мна книжечка, бо мiй герой ??, на
жаль, зовсiм не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) вiн нiяк  не  мiг.
Як нарочито, в цей момент за вiкном знову побiг дрiбний осiннiй  дощик,  i
здавалося уже Iвану Iвановичу, що й справдi в нашому  життi  ?  мiсце  для
мiнору i що не завжди однаково свiтить електрика: iнодi бадьорим  радiсним
свiтлом iдеологiчно витриманого куточка, а iнодi трохи iнакше.
   - Ну, так що ж робити? - спитав Iван Iванович пiдстреленим голосом.
   - Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити - i квит! - сказала Марфа
Галактiонiвна.
   - Спалити? А ти певна, що ??  не  нарочито  пiдложено  менi?  А  що  як
спитають, де я ?? дiв?.. Може, однести ?? Семену Яковичу?
   - I це не дiло! - сказала Марфа Галактiонiвна.- Знову ж таки  спитають,
де ти ?? взяв?
   -  Боже  мiй!  -  простогнав  мiй  герой.-  Що   менi   робити!   Марфа
Галактiонiвна теж не знала, що робити. Чого тiльки вона  не  передумала  в
цей момент. Але проклятий документ загадково маячiв на столi i розгадки не
видно було.
   Але от раптом почало вияснятись, i Марфа Галактiонiвна скрикнула.
   - Я вже знаю! - скрикнула вона.- Це непорозумiння!
   - Що ти хочеш сказати? - з полегшенням зiдхнув Iван Iванович.
   - Я хочу спитати тебе: де лежав твiй портфель?  Зда?ться,  на  портфелi
Семена Яковича?
   Iван Iванович приложив пальця до сво?х уст i задумався.
   - Зда?ться,- сказав вiн,- зда?ться, на портфелi Семена Яковича.
   - Ну й от! Так знай же: цей документ положив у  твiй  портфель  не  хто
iнший, як Семен Якович, i положив зовсiм випадково.
   - Як так випадково? - не зрозумiв Iван Iванович.
   - А так! Я пам'ятаю, вiн щось виймав зi свого  портфеля,  i,  очевидно,
саме цю книжечку. Вiн, мабуть, хотiв нею  iлюструвати  свою  промову,  але
потiм передумав i положив ??... та уже не в свiй портфель, а випадково - в
твiй!
   - Генiальна iдея! - скрикнув Iван Iванович.- Ти, голубко,  ?й-богу,  як
Шерлок Холмс... Тiльки як його спитати?
   - Ну, це просто,- сказала Марфа Галактiонiвна.- Iди зараз до телефону i
поцiкався, чи не загубив вiн чогось iз свого портфеля.
   Мiй герой схопивсь зi свого стiльця й побiг до кабiнету. Чути було,  як
вiн нервово взяв рурку i чiтко сказав:
   - Сорок ноль два... Не вiльно?.. Фу!.. Чорт!..
   Чути було, як вiн знову сказав: "4002", але знову було не вiльно. I так
до трьох разiв. На четвертий  раз  Iвана  Iвановича  сполучили  з  Семеном
Яковичем, а за двi хвилини мiй герой вже вскочив до ?дальнi.
   - Ти не помилилась!  -  скрикнув  вiн  i  схопив  в  сво?  обiйми  свою
симпатичну й догадливу дружину.- Ти не помилилась! Семен Якович  випадково
положив цей документ у мiй портфель!
   Марфа  Галактiонiвна  надзвичайно  радiла  такому  щасливому  кiнцю   i
запропонувала навiть Iвану Iвановичу повечеряти з вiрменською.
   I от Iван Iванович вже лежить  на  сво?й  сюрпризнiй  лiжницi  i  чита?
останнiй номер "Правды". З радiорупора чути оркестр яко?сь оперетки,  а  з
кухнi чути, як Явдоха пора?ться бiля помийного корита.
   Марфа Галактiонiвна зняла спiдницю  й  залишилась  в  панталонах.  Вона
пiдiйшла до дверей в дитячу спальню i сказала:
   - Ессоutez! Передайте менi, будь ласка, ночний горщик.
   - Avec plaisir, madame,сказала мадмуазель Люсi i передала сосуд.
   Потiм  мадмуазель  Люсi  пiшла  до  дитячих  колисок,  де   вже   спали
безм'ятежним сном Май i Фiалка, а Марфа Галактiонiвна полiзла на сюрпризну
лiжницю й посунула Iвана Iвановича до стiни сво?м шикарним торсом.
   ...Ну, а все ж таки,- сказала вона.- Чим же соцiалiзм вiдрiзня?ться вiд
комунiзму... Конкретно?
   - Боже мiй! Я ж тобi вже говорив,- сказав Iван Iванович,- комунiзм - це
вища, так би мовити, iдеальна суспiльна форма.
   Марфа Галактiонiвна . широко позiхнула й погасила  електрику.  Скоро  в
кiмнатi чути було легенький храп. За вiкном мжичив осiннiй дощик мажорного
сезону. Пiсля трагiчно? подi? з вищеназваним  документом  Iвану  Iвановичу
снились поля i м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать  душу
тi?ю легенькою тривогою,  що  не  запалю?  тебе  бунтом  дрiбнобуржуазного
iмпресiонiзму,    а    зовсiм    навпаки:    ласка?    радiсним    споко?м
мажорно-монументального реалiзму.

   VI

   Чим же треба кiнчити, а також i про те, що ж не да?  авторовi  скiнчити
негайно.
   Чим же треба кiнчати?  Кiнчати,  очевидно,  прийдеться  не  сном  Iвана
Iвановича (хай вiн собi спить на здоров'я),  а  описом  такого  трагiчного
фiналу, що все-таки звалився  на  зовсiм  i  нiяк  невинну  голову  мойого
iдеологiчно витриманого героя.
   Правда, славетний винахiд (про нього далi,  це  саме  той  винахiд,  що
зробив iм'я Iвана Iвановича  безсмертним!)  примушу?  автора  написати  ще
невеликий роздiл, але,  по-перше,  цей  передостаннiй  роздiл  ?,  так  би
мовити, роздiл не обов'язковий (нетерплячий читач може його й не  читати),
а, по-друге, великим злочином було б обминути те, чого  обминути  нiяк  не
можна.
   Отже, пiсля осени прийшла, як i треба було чекати, зима.
   Морози були лютi, але мiй герой  самовiддано  томився  в  духотi:  його
будинок, що на вулицi Томаса Мора, викликав  на  "соцiалiстичне  змагання"
(так саме i написано  в  домкомiвських  книжках)  будинок,  що  на  вулицi
Щукина, i тому не можна було "пiдкачати" навiть в сенсi  опалення:  кожний
iз будинкiв доводив, що вiн теплiший за свого супротивника  i  що  вiн  не
тiльки  умi?  боротись  з  буржуазi?ю,  але  й  з  природою   з   поспiхом
спереча?ться. I от колись, сидячи в такiй от духотi, Iван Iванович сказав:
   - Галакточко! - сказав колись Iван Iванович.-  Я  почуваю,  що  я  можу
прислужитись сво?й партi?, по-перше - партiйною та радянською  роботою,  а
по-друге - й сво?ми винаходами.
   - Що ти надумав, Жане? - сказала Марфа Галактiонiвна, кусаючи  державнi
горiхи (вона нiколи принципово не купувала  горiхiв  у  приватника  i  ?ла
тiльки державнi горiхи з державних  лiсiв,  саме  тi,  що,  як  подарунок,
присилав ?й брат - лiсничий). Ну, говори - я послухаю.
   - Бачиш,- промовив Iван Iванович,-  сидiв  я  оце  й  думав  про  лiто.
Прийде, значить, лiто, а з ним прилетять  i  мухи.  Ти  уявля?ш,  як  вони
перешкоджають нашiй роботi? Жах! Так от я й вирiшив: треба вигадати  якусь
мухобойку. I я вигадаю, даю тобi чесне комунiстичне слово. Ти  дума?ш,  що
менi браку? таланту? Ну, не скажи, голубонько!
   - Чому ж браку?? -  промовила  товаришка  Галакта,  пiдкочуючи  очi  до
лоба.- Я зовсiм не сумнiваюсь! Бува? так, що талант проявля?ться навiть  у
простого народу, а ти ж iнтелiгент, з вищою освiтою.
   Такий вiдгук з боку дружини  на  його  бажання  винайти  мухобойку  так
пiдбадьорив мойого героя, що вiн тут же приступив до роботи. По-перше, вiн
написав   заяву   до   свого   комосередку,   щоб   його   звiльнили   вiд
партнавантаження (бюро комосередку вже на другий день звiльнило  його  вiд
партнавантаження  "як  наукового  робiтника,   що   працю?   над   власним
винаходом"), а подавши заяву, взявся за мухобойку.
   Всю  зиму  Iван  Iванович  самовiддано  ламав  собi  голову  i   тiльки
напровеснi прийшов до того висновку, що вiдповiдно найновiшим  досягненням
технiки,  мухобойку  треба  зробити  за  допомогою  електрики.  Тодi  Iван
Iванович почав студiювати деякi дисциплiни i почав робити спроби. На  його
столi  появились  електроскопи  з  листочками,  вiн   утворював,   скажiм,
протилежнi електрики на сполучених електроскопах, вiн  ловив  "електричний
вiтер"  i  гасив  ним  свiчку.  Вiн  звертався  до  лейденсько?  банки  та
франклiнового колеса i, нарештi, пiсля довго? працi, вражений був раптом у
саме серце загадкою про т. зв. спробу Гальванi. Як вiдомо, Гальванi довiв,
що м'язи й нерви у тварини можуть бути за  джерела  електрики,  але  Iвана
Iвановича страшенно зворушило те, що при сполученнi нерва i  м'язiв  жаби,
скажiм, жаб'яча нiжка дрига?. Зворушувало саме те,  що  вона  дрига?.  Мiй
герой iнакше i не уявляв собi смерти мухи  на  електричнiй  мухобойцi,  як
смерть, що ?й, так би мовити, прелiмiнарне вiдповiдало дригання нiжками.
   В скорому часi  Iван  Iванович  зробився  геро?м  дня  нашого,  як  вiн
говорить, заздалегiдь i  з  обуренням  вiдкидаючи  ганебне  мiщанство,  "з
голови  до  п'ят  революцiйного  мiста":  вiн  таки  винайшов   електричну
мухобойку. Про нього заговорили всюди,  а  Марфа  Галактiонiвна  стала  ще
бiльше поважати його. Секрет винаходу не було оголошено, але вiдомо  було,
що мухобойка надзвичайно оригiнальне била мух: коли муха сiдала на  апарат
мойого героя i саме на тому мiсцi, де за проектом бажано  було,  щоб  вона
сiла, електрика обов'язково вбивала ??.
   - От тiльки бiда,- говорив Iван Iванович,- що муха не завжди сiда? там,
де треба... Ну, нiчого,-додавав вiн.- Нiчого!..
   I вiн мав рацiю - так  додавати.  Головне  -  початок,  а  потiм  якось
удосконалиться: коли не вiн удосконалить свiй апарат-мухобойку,  то  синок
його    Май,    пiдрiсши,    завершить    справу    свого     талановитого
батька-винахiдника. Одним словом, Iван Iванович на деякий час заспоко?вся.
Саме на той час, поки його голову знову не пронизала нова генiальна iдея.
   Як уже було сказано, будинок мойого героя був у станi  "соцiалiстичного
змагання". Цей надзвичайно  похвальний  факт  теж  мiг  би  навести  Iвана
Iвановича на ту думку,  що  "соцiалiстичне"  можуть  змагатися  не  тiльки
колективи, але й окремi iндивiдууми, та цього не трапилося, а  навiв  його
на цю думку  (хоч  на  перший  погляд  i  дивно!)  -  навiв  його  власний
радiорупор.
   Вiдпочивав, значить, мiй герой на канапi i чекав чергового  концерту  з
мiсцево? радiостанцi?. Май i Фiалка гралися в спальнi з  мадмуазель  Люсi,
товаришка Галакта сидiла з його другом Методi?м  Кириловичем  у  кабiнетi.
Раптом зашипiло.
   - Гало! Гало! Говорить радiостанцiя на хвилi...- i т. д. Прекрасно! Але
чу? тут Iван Iванович вiд конферанса, що  радiостанцiя  бере  сьогоднi  на
себе роль плацдарму  для  "соцiалiстичного  змагання".  Конкретно  кажучи,
сьогоднi   (конферанс   говорить)   змагаються:   балаба?шник,   скрипник,
бандурист, пiанiстка, домрист, гармонiст та гобойщик.
   - Iнтересно послухати! - подумав мiй герой.- Подивимось, хто кого!
   Першим  виступив  балаба?шник.  Беручи  до  уваги,  що  саме  так,   по
вищезазначеному, змагатися можуть тiльки здоровi мажорнi  елементи  нашого
суспiльства,  балаба?шник  на  цей  раз  найшов  можливим  заграти   якусь
песимiстичну пiсеньку, що ?й досi  не  давали  мiсця  на  радiостанцi?.  В
такому ж дусi грали й iншi  змагальники.  Мiй  герой  спершу  незадоволено
хитав головою, але потiм прийшов до тi?? ж думки, що й балаба?шник  ("саме
так, по вищезазначеному, змагатися можуть тiльки здоровi, мажорнi елементи
нашого суспiльства"), i, прийшовши до цi??  думки,  раптом  прийшов  i  до
друго?.
   -  Методiю  Кириловичу,-  покликав  вiн  схвильованим   голосом   свого
симпатичного колегу.- Я вас викликаю на соцiалiстичне змагання!
   Сказавши це, Iван Iванович протер окуляри сво?ю бiлоснiжною хусткою,  з
вдячнiстю подивився на радiорупор i нарештi  помандрував  до  ?дальнi,  де
його симпатичний друг сидiв з його ж таки милою дружиною.  Момент  був  не
зовсiм вдалий для зустрiчi двох приятелiв (Методiй Кирилович ще  не  встиг
зовсiм очутитись пiсля iнтимно? розмови з товаришкою Галактою), i все-таки
до згоди прийшли негайно.
   - Я ваш виклик приймаю! - обсмикнувшись нарештi, рiшуче заявив  Методiй
Кирилович.Будь ласка!
   I тут же вирiшено було, що  Iван  Iванович  зробить  три  мухобойки,  а
Методiй Кирилович буде  три  днi  агiтувати  серед  службовцiв  тресту  за
утворення фабрики виробництва цих же таки мухобойок.
   В таких цiкавих розмовах i в таких же не менш цiкавих думках  проходили
днi мойого героя.
   Пiсля Рiздва при?хав до Iвана  Iвановича  брат  Марфи  Галактiонiвни  -
товариш Мрачний (псевдонiм). Саме той брат, що лiсничий. Брат при?хав,  як
вияснилось, надовго, бо його, як вияснилося, партiя зняла з  партi?  та  з
лiсництва чи то за шахрайство ("за шахрайство" - говорили злi  язики),  чи
то за  опозицiйнi  ухили  ("за  опозицiйнi  ухили"  -  говорила  товаришка
Галакта). Проти ухилiв Iван Iванович, як вiдомо,  рiшуче  боровся,  але  в
даному разi вiн не мiг боротись,- не тому, що  справа  йшла  про  боротьбу
проти родича, а тому, що мiй герой  був  тактовною,  шляхетною  людиною  i
нешляхетне поводитись iз гостем, можна  сказати,  органiчно  не  мiг,  тим
паче, що  по  городу  почали  ходити  "тривожнi"  чутки  вiдносно  якогось
"переобрання" полiтбюро.
   Товариш Мрачний цiлими днями  громив  "апаратчикiв"  i  запевняв  Iвана
Iвановича, що "це ?м  так  не  пройде".  Iван  Iванович  слухав,  а  Марфа
Галактiонiвна говорила.
   - Я думаю,- говорила Марфа  Галактiонiвна,-  що  Зюзя  ма?  рацiю  бути
незадоволеним з апаратчикiв. Ти як гада?ш, Жане?.. Ти зна?ш, я  вже  давно
точу зуби на Сталiна.
   - Я, Галакточко, нiчого не  маю  проти,-  нарештi  зiдхав  мiй  стiйкий
герой,- але щодо Сталiна, я з тобою (тут Iван Iванович озирався)  згодний.
Згодний, Галакточко.  Цiлком!  На  мiй  погляд,  вiн  теж...  як  би  його
сказати,- дискусiйщик... Себто треба припускати, що вiн буде дискусiйщик.
   - Треба припускати? -  кричав  товариш  Мрачний.-  I  це  говорите  ви,
високоiнтелiгентна людина?
   Тут мiй герой не те щоб дрейфив, а  просто  говорив,  що  його  не  так
зрозумiли, що вiн, звичайно, i в цьому питаннi "органiчно" не може бути не
революцiонером "з голови до п'ят" i що вiн хоче тiльки, щоб все було добре
i щоб перемога була на боцi пролетарiату, себто щоб  можна  було  спокiйно
ходити до ячейки в четвер i жити по-людськи. Досить вже  вiн  настраждався
на фронтах, себто у Наросвiтi, коли була громадянська вiйна.
   - А все-таки,- насiдав товариш Мрачний,- все-таки скажiть менi: невже й
по-вашому потрiбна ця iдiотська самокритика?
   Iван Iванович виймав свою бiлоснiжну  хустку  i  нервово  протирав  нею
окуляри. Вiн, звичайно, знав, як вiн ма? вiдповiсти, але вiн  не  мiг,  на
жаль, вiдповiсти, бо тут якраз втручалася товаришка Галакта.
   Марфа Галактiонiвна причиняла дверi i говорила конспiративним голосом.
   -  Звичайно,  Жане,  це  абсурдГ-  говорила  вона.-  Невже  ти  й  досi
погоджу?шся? Ну, скажи менi! Скажи!
   Iван Iванович нiбито ранiш  погоджувався,  себто  гадав,  що  товаришка
Галакта теж погоджу?ться, але тепер вiн  уже  не  мiг  погоджуватись,  тим
паче,  що,  зi  слiв  товариша  Мрачного,  "апаратчики"  мусiли  "на  днях
полетiти" i "взагалi загубити свою силу".
   - Нi!.. не погоджуюсь! - раптом рiшуче ще раз зiдхав Iван  Iванович  i,
тут же пiдбадьорений вдячним поглядом дружини, додавав: - Я  навiть  скажу
вам по секрету, що я з самого початку мало довiряв цiй iде?. ?й-богу.
   Словом, Iван Iванович говорив  тiльки  те,  що  пiдказувала  йому  його
революцiйна совiсть. Правда, коли товариш Мрачний, дiставши посаду, раптом
змiнив сво? погляди, Iван Iванович не змiнив сво?х  поглядiв,  вiн  просто
знову зупинився на сво?х, що були до при?зду товариша Мрачного,  позицiях,
себто вiн знову почав гаряче захищати "самокритику", але це показу? тiльки
те, що мiй герой, будучи ортодоксальним марксистом,  не  мiг  не  володiти
добре ланцетом матерiалiстично? дiалектики.  От  i  все,  плюс,  звичайно,
революцiйна совiсть.
   I тому не зрозумiло (рiшуче  не  зрозумiло!),  як  могло  трапитись  це
велике горе, це грандiозне нещастя. Ви пита?те,  яке  нещастя,  яке  горе?
Читайте останнiй роздiл - i ви побачите.

   VII

   Трагiчний фiнал, а також i не про те, якi треба зробити висновки.
   Колись Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i  переглядав
"Вiстi". Вiн завжди уважно переглядав цю газету: по-перше,  тому,  що  тут
було багато урядових  розпоряджень,  а  вiн  не  хотiв  бути  не  в  курсi
державного будiвництва, а по-друге - тому, що редакцiя  цi??  газети  його
остаточно  зворушувала  пiдбором  матерiалу.  Тут  було  всього  вмiру:  i
смiшного (Iван Iванович, наприклад, дуже обурювався з поведiнки драматурга
Кулiша, що в сво?й п'?сi "Мина Мазайло" нахабно висмiяв майстра  мажорного
смiху Iону Вочревiсущого. Iону Вочревiсущого Iван Iванович вважав мало  не
за генiальну людину) - тут було трохи i про кооперацiю, трохи про сiльське
господарство, а також трохи i про культурне життя кра?ни.  Особливо  Iвана
Iвановича зворушували передовi статтi i саме тi, що йшли без пiдпису.
   - Не говори, Галакточко! - часто схвильованим голосом кидав вiн  у  бiк
сво?? дружини.- От би в кого повчитись нашим газетам! Яка  краса  вислову!
Скiльки в цих передових споживи для серця й розуму. Як вони хвилюють сво?ю
тематикою! Нi, не говори, Галакточко, все-таки постановка справи -  велике
дiло!
   - Ще б пак! -  зiдхала  Марфа  Галактiонiвна.-  Це  ж  наша  найстарiша
газета. Скоро матиме мало не десятилiтнiй досвiд!
   Iван Iванович дивився у вiкно на молодий снiжок i  на  його  душi  була
радiсть i -гордiсть невимовнi...
   ...Так от, значить, одного разу  Iван  Iванович  лежав  пiсля  смачного
обiду на канапi i переглядав "Вiстi".
   Раптом його очi поширились i вiн, як i тодi, коли натрапив на випадково
положений до його портфеля "страшний документ", як  i  тодi,  дуже  зблiд.
Нiжнi пальцi мойого героя затремтiли. Як на грiх, в  цей  час  в  квартирi
нiкого не було (вся сiм'я по?хала до парку  шпацiрувати),  була  тiльки  в
кухнi Явдоха. Iван Iванович протер очi i ще раз уважно перечитав тi рядки,
якi його так схвилювали. Потiм  мiй  герой  пiдвiвся  з  канапи  i,  можна
сказати, навiть забiгав по кiмнатi. Вiн нiколи так енергiйно не метушився,
як тепер, i тому треба було припускати, що вiн вичитав,  по  меншiй  мiрi,
про оголошення вiйни, навiть  уже  про  вступ  ворожих  сил  на  радянську
республiку чи то оголошення про смерть якогось свого любимого вождя.
   - Загибель революцi?,- шепотiв вiн.-  Явна  загибель!  Коли  газета  не
бреше - а я ?й завжди вiрив! - коли вона не бреше, то... Нi! Нi! Цього  не
може бути. Нi! Нi!
   Iвановi Iвановичу навiть пiт виступив на лобi. Хвилинами здавалося,  що
вiн знепритомнi? i, як  пiдстрелений  за?ць  (правда,  вiн  цього  моменту
скорiше  подiбний  був  до,  коли  так  можна  висловитися,   схвильовано?
породисто? корови) - i, як пiдстрелений за?ць, впаде  на  свiй  сюрпризний
килим.
   Та цього - слава тобi господи - не трапилося. Мiй герой  потроху  почав
вiдходити i нарештi зовсiм одiйшов. Тодi вiн пiдiйшов до вiкна  i  одчинив
вiкно. Запахло весняними пахощами (тодi вже йшла весна). Прямо -  заходило
сонце. Воно заходило так звичайно, нiби в газетi  нiчого  страшного  й  не
було. Навiть образливо було дивитися на цю байдужу огняну кулю.  Але  Iван
Iванович навiть не звертав на це уваги: мовляв, плювать йому на сонце, вiн
давно вже взяв себе в руки. Правда, тi руки, що вiн в них  взяв  себе,  ще
трохи, i навiть бiльше нiж трохи, тремтiли, але при чому ж тут вiн?
   Мiй герой витер з лоба вищезгаданий пiт i, не маючи  з  ким  подiлитися
сво?ми думками, раптом вiдчув у собi приплив  нiжности  й  велике  бажання
поговорити зi сво?ю куховаркою.
   - Посуд ми?те, Явдошко?  -  нiжним,  ласкавим,  мало  не  соцвиховським
голосом сказав Iван Iванович i зупинився на порозi кухнi.- Ну, як  воно  -
не важко вам жити у нас?
   - Чого там важко! - вiдповiла, як i завжди, трохи  холоднувато  ("чорна
невдячнiсть"!) куховарка.- Чого там важко, ми вже звикли, барин!
   Iншого разу мiй, зрiдка трохи глуховатий, герой, можливо, i не  звернув
би уваги на це обурливе "барин". Товаришка Галакта навiть думала, що це  в
порядку речей: мовляв, нiчого тут особливого нема, коли куховарка  назива?
Жана "барином" - по-перше, нiхто того не чу? i, значить, нема  тут  нiяко?
компромiтацi?, а по-друге - товаришка Галакта нiколи не  посмi?  позбавити
Явдоху волi слова (куховарцi так подоба?ться - хай так i  говорить!).  Але
на цей раз Iван Iванович мало не пiдскочив.
   - Який я вам барин, Явдошко! - скрикнув вiн у жахливiй розпуцi! -  Хiба
я вам барин? - Iван Iванович мило усмiхнувся i, розвiвши руками, пояснив:
   - Товариш! Так! Товариш!
   Явдоха здивовано подивилась на хазя?на.
   - Хай буде й по-вашому! - знизала вона  плечима  i,  знизавши  плечима,
взялася за цеберку з помиями.
   Але тут з Iваном Iвановичем трапилось  щось  небуденне.  Пiдскочивши  з
незвичайною для нього легкiстю до куховарки, вiн делiкатно вiдштовхнув  ??
вiд цеберки з помиями.
   - Так, так Явдошко! - промовив Iван Iванович тремтячим голосом.- Я  вам
не барин, я... я вам справжнiй друг i товариш. Я вам - ви ж пам'ята?те?  -
Я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Iван Iванович i сам
уже вiрив, що вiн завжди пропонував Явдосi називати  себе  товаришем,  хоч
цього, можна сказати, й не було - не тому не було,  що  вiн  не  хотiв,  а
тому, що вiн просто забув). Завжди говорив, Явдошко. I тепер говорю! Да!..
   Iван Iванович знову витер пiт зi свого чола й несподiвано скрикнув:
   - Дозвольте,- скрикнув вiн,- я винесу цеберку  з  помиями!  Ця  остання
пропозицiя вискочила з уст хазя?на якось зовсiм без  всяко?  потреби.  Але
вискочивши, вона вже не могла повернутися в тi ж таки  уста  i  саме  так,
наче ?? й не було (воiстину, слово не муха - вилетить не  спiйма?ш  навiть
за допомогою мухобойки). Iван Iванович захвилювався тим хвилюванням,  коли
почува?ш себе геро?м, а здивована Явдоха рiшуче  не  хотiла  йому  вiддати
цеберки. Почалась боротьба. I невiдомо чим би вона скiнчилась,  коли  б  в
цей  момент  не  вiдчинилися  дверi  i  в  дверях  не   зупинилась   Марфа
Галактiонiвна.
   - Жане! В чому справа? - грiзно сказала Марфа Галактiонiвна,  побачивши
боротьбу.Що це значить?
   Товаришка Галакта зрозумiла, звичайно, цю сценку, як  залицяння  мойого
героя до куховарки, i тому, не довго думаючи, вона тут же скрикнула.
   - Геть! - скрикнула вона, звертаючись до Явдохи.- Щоб твоя  нога  бiльш
тут не була. Геть! Геть!
   - Що ти робиш, Галакточко,- в свою чергу скрикнув  Iван  Iванович.-  Не
роби цього, голубонько. Не роби! Просю тебе, не роби!
   Але Марфа Галактiонiвна вже нiчого не чула  i  тiльки  кричала  "геть".
Коли ж куховарка вийшла з кухнi i коли червоний i спiтнiлий Iван  Iванович
пiдвiв свою дружину до канапи, то вона, Марфа  Галактiонiвна,  й  тодi  не
дала промовити слова. Потiм товаришка Галакта  зробила  iстерику.  Нарештi
iстерика скiнчилась, i тодi вияснилося, в чому  справа.  Вияснилося  тодi,
коли мiй герой остаточно переконав свою  стурбовану  дружину,  що  вiн  не
залицятися хотiв до Явдохи, а тiльки  хотiв  показати  ?й,  що  вiн  нiчим
(буквально нiчим!) не вiдрiзня?ться вiд не?, вiд куховарки, i навiть  може
винести цеберку з помиями. Переконав вiн ?? не словами, а, так би  мовити,
дiлом. Це трапилося саме  тодi,  коли  й  товаришка  Галакта  прочитала  в
"Вiстях" тi рядки, якi так схвилювали Iвана Iвановича.
   - Так! Ти мав рацiю!  -  уже  подвiйним  голосом  (спокiйним,  що  Iван
Iваноич не зрадив i неспокiйним, що газета)  сказала  вона,  бризкаючи  на
себе одеколоном.-  Так.  Ти  мав  рацiю.  Але  ти,  Жане,  не  ма?ш  рацi?
хвилюватись. Боже мiй, чого ти,  Жане,  так  хвилю?шся?  Не  роби  панiки!
Пожалiй сво? серце! Чистка ж тiльки  для  низiв!  Члени  колегi?,  на  мiй
погляд, нi в якому разi не будуть чиститись.
   - Ах, Галакточко! - пiдстреленим  голосом  сказав  мiй  герой.-  Ти  не
дочитала.- Iван Iванович подав дружинi номер "Вiстей".-  Ну,  ось  дивись,
голубонько. Тут написано навiть, що будуть чистити навiть  членiв  ЦК.  Ти
розумi?ш? Членiв ЦК!
   -  Цього  не  може  бути!  Я  не  вiрю!   -   рiшуче   одрiзала   Марфа
Галактiонiвна.- Членiв ЦК не можуть чистити... Це просто для народу... для
маси! В противному разi ми загубили б революцiю... Да...
   - Безперечно! Безперечно загибель революцi?! - сказав Iван Iванович i в
розпуцi  схопився  за  голову.-  Ах,  Боже  мiй,  що  вони  роблять!   Н?,
Галакточко, я таки недарма не погоджувався з самокритикою. Що  хочеш  роби
зi  мною,  а  я  апаратчикам  тепер  не  можу  довiряти.  Даю  тобi  чесне
комунiстичне слово. Ти розумi?ш - не можу!
   Схвильований Iван Iванович кинувся до кабiнету й подзвонив  до  Методiя
Кириловича.
   - Чули?..- спитав вiн у рурку.- Нуда! Нуда!.. Ну,  як  ви?..  Я?  Я  ж,
зна?те, менi що? Будь ласка, хоч сьогоднi! Тiльки я думаю,  зна?те...  Ну,
словом, заходьте - поговоримо. Треба улаштувати сiмейну нараду.
   Тут мiй герой закашлявся й положив рурку на ?? руркове мiсце.
   Цiлу нiч Iвана Iвановича i Марфу Галактiонiвну кусали чи то блощицi, чи
то блохи, i вони нiяк не могли заснути. А коли прийшов  новий  ранок,  мiй
герой поспiшив до установи. Вiн  навiть  забув  поцiлувати  Мая  i  Фiалку
батькiвським  поцiлунком.  Але  в   установi   його   чекала   ще   бiльша
непри?мнiсть.  Там  вiн,  по-перше,  остаточно  пересвiдчився,   що   йому
обов'язково прийдеться чиститись (виходить його любима газета й на цей раз
не  збрехала),  по-друге,  вiн  узнав,  що  роботу  його   комосередку   з
сьогоднiшнього дня почина? обслiдувати спецiальна комiсiя з райкому.
   Про це сповiстив Методiй Кирилович.
   - Для чого комiсiя? Для чого обслiдування? -  спитав  зблiдлий  за  нiч
Iван Iванович, безсило сiдаючи в крiсло.- Ну, скажiть менi, для чого?
   - А хiба вам не ясно? Мабуть, хочуть когось вичистити.  I,  мабуть,  не
тiльки з комосередку,- сказав догадлививй  Методiй  Кирилович,-  а  навiть
декого i з бюро.
   - Iз бюро? - в розпуцi промовив мiй герой (вiн був  членом,  хоч  i  не
активним, свого бюро).- Що ви говорите? Нi, ви просто  робите  панiку.  Ви
помиля?тесь, Методiю Кириловичу! Да, помиля?тесь... Я тiльки  не  розумiю,
вiдкiля це все взялося?
   - Це ви вже  спитайте  в  свого  товариша  Лайтера,-  вiдповiв  Методiй
Кирилович, пiдкресливши "свого".- Це, будьте певнi, це його роботка.
   - Мого товариша Лайтера? - до того розгубився Iван Iванович, що  навiть
випустив iз рук окуляри,  якi  протирав  сво?ю  бiлоснiжною  хусткою.-  Ви
серйозно кажете "мого"?
   - Так! - як i завжди,  спокiйно  вiдповiв  Методiй  Кирилович.-  Iменно
вашого. Я не член бюро, а ви, як член бюро, мусiли вже давно знати, що  це
за штучка. Хiба я вам не говорив? Свiй свого, так би мовити!.. Чому  ж  ви
його досi...
   - Ах, боже мiй! Нiчого не розумiю! - скрикнув Iван Iванович тим же таки
пiдстреленим голосом.- Буквально нiчого!
   Мiй герой раптом покинув Методiя Кириловича й побiг до Семена  Яковича,
головного начальника i члена бюро. Про що вони  там  говорили  -  менi  не
вiдомо. Проте, я гадаю, що це й  не  цiкавить  читача.  Давати  в  деталях
трагiчну загибель мойого героя я й не  брався.  Скажу  тiльки,  що  райком
прислав   комiсiю,   так   би   мовити,   необ'?ктивну,   по-перше,   вона
сконстатувала, що товариш Лайтер не опозицiонер i  не  бузотер,  а  просто
собi активний партi?ць, по-друге, комiсiя наказала негайно перебрати  бюро
комосередку, а по-трет? (це  вже  просто  якесь  трагiчне  непорозумiння),
Iвану Iвановичу, Марфi Галактiонiвнi, Методiю Кириловичу i ще багатьом  ще
до чистки судилося "вийти iз партi?", як потiм говорила товаришка Галакта.
   Iван Iванович, прийшовши додому пiсля "вийти iз партi?",  похилився  на
свою мухобойку i раптом  заплакав  дрiбненькими  в  перший  раз  мiнорними
сльозами.
   - Пропав! - скрикнув вiн.- Боже мiй, яке трагiчне  непорозумiння!  Чому
саме менi судилося так страждати за революцiю? Чим я провинився?
   Але  йому  на  його  останн?  запитання  нiхто   не   вiдповiв.   Марфа
Галактiонiвна ще не прийшла пiсля "вийти iз партi?", а Май i  Фiалка  десь
шпацiрували з мадмуазель Люсi. Що ж до куховарки Явдохи, то вона  поки  що
нiчого не знала, i тому й тепер виспiвувала якусь свою зовсiм  незрозумiлу
пiсню, саме ту, що, з одного боку, нiбито веселу, а з  другого  -  начебто
дражнить.
   Так що мажорну новелу, можна сказати, кiнчено. Звичайно, я й зараз бачу
незадоволенi обличчя (мовляв все добре, та от багато публiцистики), але  й
тепер, на жаль, нiчим не можу допомогти.
   Що ж робити, дорогi читачi, коли я хочу, щоб мо?  твори  читали  рiшуче
всi громадяни нашо? республiки, навiть такi дiловi, як от Iван Iванович та
Марфа Галактiонiвна, а дiловi люди,  як  вiдомо,  читають  тiльки  мажорнi
новели з ухилом в публiцистику. Треба, очевидно, йти на компромiс.
   ...А  втiм,  Теккерей,  наприклад,  каже,  що  Свiфт   (ви   пам'ята?те
"Гуллiверову подорож"?) справля? на нього враження величезного  гiганта  i
що загибель його, Свiфта, нагаду? йому,  Теккерею,  загибель  грандiозного
царства.
   Так думав колись не тiльки Iван Iванович, але думаю сьогоднi й я,  коли
зупиняю свiй  зрiдка  вольтерiянський  погляд  на  чiткому  силуетi  злого
англiйського сатирика.
   ...I потiм чому Салтиков-Щедрiн мiг  бути  вiце-губернатором,  а  я  не
можу? Правда?
   Отже, до побачення, золотий мiй читачу! Сподiваюся ще раз зустрiтися  з
вами. В  мо?й  шухлядi  (доводжу  до  вашого  вiдома)  ?сть  цiла  галерея
iдеологiчно    витриманих,    монументально-реалiстичних    типiв    нашо?
нiжно-прекрасно? епохи, а ви (доводжу до свого  вiдома),  очевидно,  ма?те
охоту познайомитися з ними. Ну, i от!



   РЕВIЗОР

   I

   На кватирi Валентина Бродського,  репортера  провiнцiально?  газети,  з
раннього рання готувалися до прийому надзвичайного гостя. Власне, "товариш
iз центру" мусiв обiдати в редактора, але редактор, Iван  Сiрко,  нiяк  не
мiг його прийняти: по-перше, жив Сiрко в надто маленькiй  кiмнатi  (в  нiй
навiть двом тiснувато було), а  по-друге,  його  спартанському  помешканню
замкнутого одиночки нiяк не личило виконувати роль закутка для бенкету хоч
би й з "товаришем iз центру".
   Репортерова дружина - Леся - як тiльки прокинулась, одразу ж  метнулася
по сусiдах. Хотiлось прийняти гостя як слiд, хотiлось навiть купити  вина,
горiлки та консервiв тощо, але, на жаль, не  було  бiльш-менш  пристойного
посуду i, головне, не було  грошей  на  вищепоiменованi  закупки.  Правда,
Сiрко з охотою допомiг  би  Лесi  карбованцями  зi  свого  утримання,  але
Валентин був рiшуче проти  того.  щоб  вона  улаштовувала  обiд  на  кошти
редактора, i навiть проти того, щоб вона робила  позичку  в  того  ж  таки
Сiрка. Бродський  був  не  тiльки  великим  хлiбосолом,  але  й  по-сво?му
шанобливою людиною.
   Грошi Леся з великими труднощами дiстала. Та коли прибiгла додому,  щоб
забрати кошика й коопiвську  книжку,  Валентин  зустрiв  ??  незадоволеним
обличчям i категорично заявив:
   - Я зараз iду. Не можна ж, Лесiчко,  так  довго  бiгати!  Невже  ти  не
розумi?ш, що ревiзор давно, мабуть, в редакцi??
   - Почекай, Валю! - сказала Леся.- На кого ж я дiтей покину? Дай же менi
хоч до коопу збiгати.
   Чотирилiтня Нелiчка заплакала. Зайорзався  й  двохлiтнiй  Мурзик.  Дiти
одразу ж зрозумiли, що ?хня мама знову збира?ться iти з дому.
   - Ну, от бачиш, Валю? Як же я покину дiтей?
   Бродський занервувався. I занервувався вiн саме тому, що "це  -  просто
нетактовно ставити його в таке нiякове становище". Вiн добре  розумi?,  що
дружина не хоче покинути дiтей, але  хай  же  i  вона  збагне,  що  при?зд
ревiзора - дуже небуденна подiя в його газетi i що вiн нiяк не  може  бути
дома в той час, коли "товариш iз центру" сидить у редакцi?. Можна, скажiм,
попрохати сусiдку, щоб доглянула за дiтьми... Нарештi, що це за фокуси? Що
за буржуазнi замашки? Хiба можна так виховати справжню робiтничо-селянську
дiтвору? Отже, Валентин радить взяти на ключа Нелiчку й  Мурзика  i  таким
чином припинити дискусiю. Хай кричать: покричать, покричать i замовкнуть.
   Хоч репортер i не переконав свою дружину, але вона вже не  сперечалася.
Вона поспiшила вiдпустити  чоловiка  i,  залишивши  дiтвору  пiд  доглядом
сусiдки, побiгла до коопу.
   О десятiй  годинi  ранку  на  квартирi  Бродських  шипiв  примус,  а  о
дванадцятiй був готовий уже й обiд. Нарештi, за якийсь час не  треба  було
думати й про стiл: i пляшка горiлки, i пляшка шатоiкему, i коробка сардин,
i картопля - все було на  мiсцi  i  чекало  споживача.  Гiсть  мiг  вiльно
заходити до кiмнати.
   Але гостi, на жаль, публiка дуже капризна. Погодившись зайти до  когось
о першiй годинi, скажiм, вони о першiй нiколи не  приходять,  i  ?х  мають
чекати до четверто?. Але й о четвертiй вони, на жаль, не являються,  i  ?х
чекають до  сьомо?.  Нарештi  годинник  показу?  пiв  на  восьму,  i  тодi
виявля?ться, що гiсть не може прийти.
   Так було i з "товаришем iз центру". Увечорi прибiг  Валентин  i  сказав
Лесi, що ревiзор просить в не? "пробачення за турботи", але сьогоднi вiн у
Бродських нiяк не зможе бути...  певнiше,  не  змiг,  бо  ревiзор  i  вiн,
Валентин, уже "пошамали" в б'?ргальцi.
   - Ти хочеш сказати, що вiн завтра буде в нас обiдати? - сказала Леся.
   - Завтра?..- Валентин зам'явся.- I буде i не буде. Завтра  ж,  Лесiчко,
недiля i, значить... Що значить?
   Репортер з захопленням потер руку об руку i  з  не  меншим  захопленням
почав iнформувати свою дружину про план i перспективи на завтрашнiй  день.
За репортеровим планом виходило так, що  вранцi  вони  (себто  Леся,  вiн,
редактор i ревiзор), забравши з собою всю  закуску  i  всi  напо?,  що  ?х
наготувала Леся, сiдають на пароплав i ?дуть до  Берестечка.  Зiйшовши  на
берег, вони йдуть до виноградаря  Бергмана  i  там  улаштовують  маленький
пiкнiк. Додому вони повернуться вечiрнiм херсонським  пароплавом.  По?здка
(Валентин клянеться чесним комунiстичним словом!) обiця? багато  непоганих
хвилин, i треба тiльки якось улаштувати з дiтьми.
   Репортер все-таки почував себе трохи нiяково перед дружиною.
   (Хiба, мовляв, не можна  було  ранiш  сповiстити  про  таке  вирiшення?
Навiщо ж вiн  мучив  ??  цiлий  день  бiля  примуса?)  Репортер,  нарештi,
побоювався, що ображена дружина не захоче пiдтримати компанi? "на пiкнiк",
саме тому вiн так гаряче й насiдав на Лесю. Але вияснилося, що вiн  зовсiм
даремно робив це, бо, як тiльки вiн змовк, Леся одразу ж  схопила  його  в
обiйми i сказала, що вона да? змогу ?хати до Берестечка  i  що  вона  дуже
задоволена з плану. Бiльше того, вона,  не  довго  думаючи,  навiть  легко
розв'язала справу з дiтьми:
   - З понедiлка,- сказала вона,- до нас мусить прийти  праля.  Але  я  ??
попрохаю, щоб вона прийшла в недiлю. Пiд ?? догляд ми i залишимо дiтей.
   - От i добре! - сказав трохи здивований Валентин (вiн все-таки не чекав
тако? швидко? згоди) i, трохи погравшись iз дiтьми,  лiг  на  сво?  лiжко.
Б'?ргальський обiд, треба гадати, не обiйшовся без пива, i тому в  скорому
часi репортер солодко i безм'ятежно хропiв.
   Тодi Леся приспала  дiтвору,  сходила  до  пралi  (праля,  слава  Богу,
погодилась!) i, повернувшись, сiла бiля вiкна розчiсуватись.  Iншого  разу
(та ще й так набiгавшись) вона поспiшила  б  лягти  на  кровать  i  скорiш
заснути, але зараз вона й не думала про сон.
   Леся зовсiм неспроста так хутко  погодилася  ?хати  до  Берестечка,  нi
скiльки не образившись на Валентина i на гостя за ?хню нетактовнiсть.  Рiч
у тiм, що, по-перше, ревiзорiв при?зд i без перспективи зустрiтись  з  ним
на загородньому "пiкнiку" дуже  схвилював  ??.  Схвилював  якось  при?мно,
нiжно й молодо. Навiть бiльше того - вiн  схвилював  ??,  так  би  мовити,
заборонено: недарма ж вона про це не сказала чоловiковi i навiть не думала
про це щось говорити йому. По-друге, довiдавшись  про  завтрiшню  по?здку,
вона вiдчула тiльки почуття подяки до нетактовного Валентина.
   Власне, нiчого особливого не трапилось, i  все-таки,  розпустивши  сво?
довге волосся i спершись лiктем на пiдвiконня, Леся стала  так  карколомне
мрiяти, як мрiяли якiсь екзальтованi геро?нi давно прочитаних нею романiв.
Леся навiть згадала мадам Боварi, i думка про цю женщину вiддзеркалилась в
?? серцi нiжним, давно незнаним тремтiнням.
   Зi схiдного обрiю раптом виглянув лiтнiй задумливий мiсяць i повис  над
сусiднiм сара?м. Надднiпрянський провiнцiяльний городок  стихав.  Не  чути
було нi грохоту пiдвод комгоспiвських биндюжникiв, нi гулу вантажних  авт.
Вгомонились уже й голоси провiнцiяльних мешканцiв, що весь день метушились
по базарних  вулицях.  Давно  проревiв  вечiрнiй  пароплав,  вирушаючи  на
пiвдень.
   Уже кiлька рокiв живе Леся в цьому  провiнцiяльному  городку.  При?хала
вона сюди з Валентином iз Харкова, де  вона  прожила  всього  один  рiк  i
вiдтiля так не  хотiлося  i  все-таки  треба  було  ?хати,  бо  Бродського
посилали на провiнцiю, а вона свого чоловiка дуже любила i тому  не  могла
його самого вiдпустити, ?хала вона сюди з цiлковитою упертiстю,  що  скоро
знову повернеться до Харкова.  (Хiба  Валентин  не  обiцяв  улаштувати  це
повернення?). А при?хавши, стала  чекати.  Потiм,  коли  виявилося,  що  з
Харковом треба розпрощатися коли не навiки, то принаймнi  на  довгий  час,
Леся покинула чекати, тим паче що Валентин пообiцяв, що вони i на  глухому
березi Днiпра найдуть "повне людське життя". Потiм вияснилося, що iсторiя,
так би мовити,  повторю?ться:  як  i  вищезгаданi  геро?нi,  Леся  замiсть
Харкова i "повного людського життя"  дiстала  одноманiтнi  безперспективнi
днi. Тодi Леся зрiдка стала замислюватись.
   Леся була звичайна собi жiнка-мрiйниця,  яких  так  багато  у  нас,  на
Укра?нi, i про яких, мабуть, нiчого нового i не  скажеш.  Але  й  зав'язка
цього оповiдання, на жаль, теж дуже нескладна.  Схвилював  Лесю  ревiзорiв
при?зд не тому, що ревiзор був, скажiм,  ??  давнiй  знайомий,  в  котрого
вона, припустiм, була закохана, а тiльки тому, що вiн при?хав iз Харкова -
з того города, про який вона так часто мрiяла i який що довше вона його не
бачила, то бiльше приваблював до себе. Як i на всяку провiнцiялку,  Харкiв
на  Лесю  справив  сильне  вражiння.  Автобуси,  трамва?,  опера,   драма,
шестиповерховi будинки, великий рух на вулицях i т. д. i т. п. - все це  й
досi стояло перед ?? очима. I тепер, одiйшовши в даль минулого, це ж  таки
все  набрало  надзвичайно?  привабливости.  Як  i  вся   наша   романтична
республiканська молодь, Леся сприймала  харкiвське  життя,  як  життя,  по
меншiй мiрi, казкове,  i  тому  не  дивно,  що  i  зустрiч  з  харкiвським
ревiзором так схвилювала ??. Хiба  харкiвських  мешканцiв  вона,  принаймi
пiдсвiдоме, не вважала за людей якихсь особливих, небуденних, хiба вона не
сподiвалася  вiд  ревiзора  багато  цiкавого  почути?  Нарештi  (тут   уже
безперечно  пiдсвiдоме),  хiба  вiд  зустрiчi  з  ревiзором  вона,   трохи
екзальтована  i  змучена  розчаруванням  жiнка,  могла  не  чекати  чогось
надзвичайного, чогось такого, що може раптом перевернути все ?? життя?
   Леся подивилась на Валентина. Вiн лежав, розкинувши руки, i  його  ноги
вилiзли з-пiд ковдри. Леся подивилася на, Валентиновi ноги  i,  побачивши,
що Валентиновi ноги бруднi i що на них траурнi,  давно  не  рiзанi  нiгтi,
одвернулась.
   "Ах ти Валю, Валю! - подумала  вона.-  Як  я  буду  чогось  прекрасного
сподiватися вiд тебе, коли ти сам собi навiть нiг не поми?ш?"
   I пригадала Леся солодкi чоловiковi слова, що вiн ?х говорив, коли вони
?хали кiлька рокiв тому до цього провiнцiяльного мiстечка, i,  пригадавши,
ще раз  порiвняла  ?х  з  дiйснiстю.  Хiба  Валентин,  скажiм,  не  обiцяв
допомогти ?й вступити до компартi?? Хiба вiн не запевняв, що  вона  нiколи
не вiдiрветься вiд громадсько? роботи? Хiба вiн не малював ?й ?хн? родинне
життя як життя "нового побуту"? А вийшло  так,  що  вона  замiсть  широко?
громадсько? роботи дiстала пелюшки, горщики тощо. А вийшло так, що замiсть
родинного життя, "нового побуту" вона дiстала безконечнi дрiбненькi сварки
i, можна сказати, цiлковиту родинну кабалу, бо, не маючи служки - а служки
вона не мала не тiльки тому, що ?й бракувало коштiв, а i тому, що Валентин
"був рiшуче проти служки" в "його домi" - бо, не маючи служки i маючи двох
маленьких дiтей, Леся не може збiгати навiть до кiнематографа.
   "Ах ти Валю, Валю!" - знову з болем подумала Леся.  Кохаючи  Валентина,
Леся все ж бачила, що Валентин вдвiчi безпораднiший i навiть нещаснiший за
не?, вона вже бачила, нарештi, що вiн може тiльки стояти ?й на  перешкодi.
Коли в нiй ще живе дух неспокою, то в нiм вiн давно вже  вмер.  Коли  вона
здатна хоч якось виховувати дiтвору, то вiн тепер здiбний тiльки  плодити.
Належачи до тих молодих людей пiсляреволюцiйного часу, яких покликано було
творити новий побут, Леся органiчно не могла стати нi  покiрною  мiщанкою,
нi людиною, що в нiй любов до чоловiка нiяк i нiчим не  корегу?ться.  Свою
любов до Валентина Леся корегувала, i тому не дивно, що в останнi  пiвтора
року вона стала вiдчувати цю любов, як мало  не  нещастя,  як,  у  всякому
разi, добровiльне рабство. Прокинулась Нелiчка i заплакала. Леся  пiдiйшла
до лiжка.
   - Не плач, моя дитинко,- тихо казала вона i пригорнула Нелiчку до сво?х
грудей.
   За кiлька хвилин дiвчинка вже знову спала. Промiнь срiбного мiсяця впав
на каштанове волосся Нелiчки, i Лесi здавалося, що це волосся, цi кучерi -
як хвилi бистролетних днiв. Леся скинула з себе верхнiй одяг i  залишилася
в однiй сорочцi. Щоки ?й горiли i вона раз у раз прикладувала до них  сво?
долонi, ?? мало не дiвочi груди тривожно пiдiймалися, i здавалося, що вона
збира?ться на першi неповторнi зальоти.
   Раптом прокинувся вiтер i понiсся по вулицях.  Прокинувся  i  Валентин.
Побачивши свою дружину, вiн сказав:
   - Ти ще, Лесiчко, не спиш?
   - Як бачиш, Валю! - сказала Леся i додала: - Голова розболiлась.
   - А може, ти...- солодко позiхнувши  й  простягаючи  до  дружини  руки,
почав був Валентин.- Може, ти...
   - Нi, Валю! Будь ласка, звiльни мене на сьогоднi,-  поспiшно  пiдхопила
Леся.
   Але репортер був уже бiля дружини i м'яв ?? в сво?х обiймах.

   II

   Вiтер лютував цiлу нiч. На ранок вiн. зовсiм стих -  залишились  тiльки
маленькi вiтерцi. Коли Леся прокинулась, цi вiтерцi жартували в полотнищах
бiлизни, розвiшано? на мотузку через увесь двiр. Кричали  вранiшнi  пiвнi.
По покрiвлi сарая бiгали сусiдовi голуби i при?мно буркотали.
   Напившись чаю,  Бродський  побiг  до  редактора,  що  в  нього  ночував
ревiзор. Вiдтiля вiн повернувся, коли вже праля прийшла i коли Леся давала
вiдповiднi накази. Залишалося забрати закуски i йти до пароплава, що мусiв
одiйти за якiсь пiвгодини. Так i зробили.
   На  дамбi  зустрiли  Сiрка  i  ревiзора.  Валентин  познайомив  Лесю  з
харкiвцем.
   - Топченко! - сказав ревiзор, дотискаючи Лесину руку.
   Це був високий мужчина  з  досить-таки  сiрим  обличчям  i  некрасивими
очима. I чи тому, що Бродський i Сiрко були низенького росту, чи тому,  що
в них не було тих самовпевнених рухiв, якими мало не  рисувався  Топченко,
чоловiк i редактор все-таки  зразу  здалися  Лесi  до  болю  нiкчемними  i
безпорадними.
   Пiдходячи до пристанi, ревiзор неохайно  положив  свою  руку  на  плече
Валентина i, обережно вiдсторонивши його вiд Лесi,  взяв  Лесю  пiд  руку.
Ревнивому Бродському це, звичайно,  не  сподобалося,  але  вiн  нiчого  не
сказав i тiльки, як ранiш, посмiхнувся до ревiзора  i  тiльки,  як  ранiш,
щеголяв нiкому не зрозумiлими дотепами.
   А втiм, Валентиновi взагалi сьогоднi  не  щастило,  це  Леся  одразу  ж
помiтила. Вiн весь час намагався бути розв'язним,  дотепним  i  зовсiм  не
провiнцiялом, але i його в'юнка чорненька i остаточно не  мужня  фiгура  i
його банальнi дотепи i, нарештi, його  мало  приховане  бажання  "показати
себе"  перед  ревiзором  -  все  це  красномовно  пiдкреслювало,  що   вiн
провiнцiял, що вiн все-таки нiяк не може зрiвнятися  з  Топченком.  Багато
краще виглядав Сiрко. Завжди мовчазний i задумливий, вiн  i  тепер  бiльше
мовчав i тепер бiльше дивився собi  пiд  ноги  сiрими  задумливими  очима.
Тiльки зрiдка, коли ревiзор подавав йому якесь запитання, вiн раптом, нi з
того нi з сього, здригавсь i тим показував,  що  i  вiн  вiдчував  себе  з
ревiзором не зовсiм добре.
   - Невже  вам  досi  не  осточортiв  ваш  городок?  -  сказав  Топченко,
звертаючись до Лесi.
   -  Ще  б  пак!  -  пiдхопив  Бродський,  розмахуючи  руками,  i  додав,
фамiльярно беручи пiд руку ревiзора.- Ке веле ву? нiчого  не  зробиш!  Ви,
щасливцi, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тiльки як висуванцi.
   Топченко насмiшкувато подивився на Валентина i раптом кинув:
   - Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесi.
   - До Лесi? - заметушився Бродський.- Будь ласка!  Лесiчко,  чого  ж  ти
мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!
   - Товаришка Леся, мабуть, i не дума? мовчати! - кинув ревiзор  i  знову
iронiчно подивився на Бродського.- Це ж ви ?й не да?те говорити.
   - Я? Що  ви!  Будь  ласка!..  Лесiчко,  чого  ж  ти  мовчиш?  Валентин,
вiдчуваючи себе  не  зовсiм  добре,  почервонiв.  Вiн  уже  справдi  встиг
приревнувати Лесю до ревiзора i думав, що ревiзор зрозумiв його.
   - Так! - нарештi промовила  Леся.-  Менi  дуже  обридла  провiнцiя.  Ви
вгадали.
   - Чому ж  ви  до  Харкова  не  повернетесь?  -  спитав  Топченко.  Леся
здивовано подивилась на ревiзора: мовляв, вiдкiля вiн зна?,  що  вона  вже
жила в Харковi?
   - Ви, мабуть, диву?тесь мойому запитанню? - сказав  ревiзор  i  тут  же
з'ясував, у чому суть.
   Про Лесiне життя уже розповiв йому в б'?ргальцi Валентин, i вiд нього ж
вiн зна?, що вона вже жила  в  Харковi.  Бiльше  того  -  за  чашкою  пива
Бродський встиг уже познайомити  його  з  найiнтимнiшими  закутками  свого
життя.
   Леся прекрасно знала чоловiка i знала,  який  вiн  ма?  язик,  особливо
напiдпитку,  вона  знала,  що  ревнивий  Валентин  все-таки  любив   трохи
"позадаватись" серед товаришiв сво?ю дружиною i  навiть  поiнформувати  ?х
про сво? "спальнi справи", але вона не чекала, що вiн  i  з  ревiзором,  з
зовсiм випадковою людиною, буде таким одвертим, i  це  ??  дуже  образило.
Правда, вона про це нiчого не сказала нi Валентиновi, нi  Топченковi,  але
почуття незадоволення з Валентиновоi поведiнки не менш години залишилося в
нiй.
   Коли пiдiйшли до пристанi, Топченко, не кидаючи Лесiно?  руки,  сказав,
звертаючись до Сiрка i до Валентина:
   - Ну, ви йдiть, мабуть, до пароплава, а ми станемо  в  чергу  i  купимо
квитки.
   - Що ви! - скрикнув, рушаючи до  каси,  Бродський.-  Ви  -  наш  гiсть!
Квитки я сам куплю.
   - Будь ласка! -  одразу  ж  погодився  ревiзор  i,  пропустивши  вперед
редактора, пiшов з Лесею до портового залу.
   Уже в  другий  раз  проревiв  пароплав,  i  публiка  валом  повалила  з
площадки. На пiвдень ?хали найрiзноманiтнiшi люди. ?хали мовчазнi  селяни,
?хали галасливi перекупки, що, спродавши овочi чи то фрукти, поверталися в
сво? села. ?хали рiзноманiтнi дачники вiд робiтника  до  непмана  включно,
метушились на пароплавi i учнi тощо. Коли пароплав проревiв в третiй  раз,
Леся, ревiзор. Сiрко та Бродський були  вже  на  верхнiй  палубi.  Нарештi
пароплав заклекотав i рушив вiд пристанi.
   Починався  прекрасний  лiтнiй  день.  На  небi  жодно?  хмари.   Днiпро
виблискував срiблом сво?х широких вод i ловив поверхнею промiння  веселого
сонця. Зеленi береги посувалися вiд пароплава назад  i  пропадали  десь  в
синiх димках обрiю, ?хати треба було до четверто? зупинки, так що пароплав
мусiв кiлька разiв пiдходити до берега.
   Валентин купив квитки першого класу. Коли його спитали, чому першого, а
не другого (?хати ж недалеко i користуватися з кают  не  прийдеться),  вiн
неохайно махнув рукою i сказав, що це "все одно". Мовляв,  навiщо  зважати
на дрiбницi? Леся подивилася на чоловiка й подумала: "Якi ж тут  дрiбницi,
Валю, коли б цi дрiбницi дали менi можливiсть прожити з дiтворою  ще  один
день?"
   Сiрко, як тiльки зiйшов на пароплав, одразу ж  одiйшов  убiк  i  мовчки
дивився на поверхню рiки. Вiн, очевидно, не хотiв  заважати  ревiзоровi  в
його розмовах з Лесею. Але Валентин, що далi, то бiльше  ревнуючи  дружину
до Топченка, не вiдходив вiд  ревiзора  нi  на  хвилину  i,  як  i  ранiш,
метушився зi сво?ми дотепами.
   - Подивiться, якi пiкантнi дiвчатка! - сказав вiн, коли  пароплав  став
наближатися до берега i коли на пристань висипав натовп мiсцевих дiвчат.Ви
як? - пiдморгнув вiн оком ревiзоровi.- Охотник до бабочок?
   Топченко прекрасно розумiв репортера,  вiн  розумiв,  що  Валентин  уже
ревну? його i намага?ться вiдтягнути його увагу вiд Лесi,  але  ревiзор  з
невимушеною очевиднiстю вiдчував свою перевагу над  в'юнким  репортером  i
тому, одверто i нахабно притиснувшись плечем до Лесi, так вiдповiв:
   - Ви не помиля?тесь. Я охотник до бабочок.
   Леся вiдчула, як ?й непри?мно стиснуло серце. I вона знала, що Валентин
ревну? ?? до ревiзора, i вона вiдчула, що перед останнiм чоловiк ??  давно
вже  спасував,  але  зараз  ?й,  як  нiколи,  хотiлось,  щоб  Валентин   в
ревiзорових  очах  стояв  багато  вище,  хотiлось  навiть,  щоб  вiн   був
переможцем у тiй внутрiшнiй нерiвнiй боротьбi, яка вже безперечно почалась
мiж ним i Топченком.  Правда,  як  про  це  вже  сказано,  Лесю  давно  не
задовольня?  чоловiк,  але  невже  вiн  в  такiй  мiрi  нiкчемний,  як  це
намага?ться пiдкреслити гiсть? Тодi як же дивиться на не?,  на  Лесю,  яка
кiлька рокiв не тiльки любила, але й до певно?  мiри  поважала  Валентина?
Значить, i вона не бiльше, як смазлива провiнцiяльна дурепонька?
   Леся повернулась до Валентина i, можна  сказати,  рiзко  (так  вона  ще
нiколи з ним не говорила) промовила:
   - Валю! Треба все ж таки поважати свою  дружину  i  не  губити  почуття
людсько? гiдностi.
   - Ти про що, Лесiчко? - не зрозумiв давно вже розгублений Бродський.
   - Я говорю про "бабочок".
   Валентин недоречно захiхiкав i пiдморгнув оком ревiзоровi, але Топченко
зробив серйозне обличчя й сказав:
   - Пробачте,  товаришко  Лесю!  Ми  i  справдi  далеко  зайшли  в  сво?х
розмовах.
   Здавалося б, на цьому iнцидент i треба було б лiквiдувати, але репортер
раптом нi з того нi з сього образився. Власне, не нi з того нi з сього,  а
саме тому, що вже з годину вiдчував потребу на комусь зiрвати свою злобу i
сво? незадоволення з "нахабних" вчинкiв гостя,  але  все-таки  вийшло,  що
наче б то нi з того нi з сього.
   - Що це за фокуси? - сказав вiн грубо.- Скажiть,  яка  невиннiсть:  про
звичайнi природнi потреби при нiй не можна говорити? А ти хiба, Лесю, цими
справами не займа?шся? Як же ти дiстала сво?х двох дiтей? Лелека  принесла
на крилах? Хi-хi!
   Леся спалахнула. Валентинова пошлятина обурила ?? надзвичайно, але вона
нiчого на не? не сказала. Мовчав i ревiзор. Не находив  потрiбним  i  далi
сперечатися i Бродський. Сказавши  свою  недоречнiсть,  вiн  знову  вiдчув
нiяковiсть i, почервонiвши, пiшов до Сiрка, що стояв за кiлька крокiв  вiд
спiвбесiдникiв. Там вiн мовчки сiв на крiсло.
   Таким чином, iнцидент все-таки було лiквiдовано.
   Пароплав, висадивши на берег кiлькох пасажирiв, прийняв на палубу  двох
дачникiв i, прийнявши, рушив далi, на пiвдень. I що далi вiн посувався  на
пiвдень, то бiльше затягувало горизонти масивами сивих  хмар.  Треба  було
припускати, що, можливо, за якийсь час  цi  хмари  насунуться  на  блакить
ясного неба i зроблять грозу. Саме цi?? грози не хотiли  нi  Топченко,  нi
Леся, нi навiть  Валентин.  (Останнiй  вже  заспоко?вся  i  тiльки  зрiдка
ревниво дивився на Топченка,  що  вiв  розмову  з  його  дружиною).  Гроза
безперечно не дала б можливости провести час так, як хотiлося б. Звичайно,
хазя?н виноградникiв, Бергман, що до нього ?хали, улаштував  би  непоганий
пiкнiк i в сво?х кiмнатах, але все-таки цей пiкнiк був би багато гiрший за
той, що його хотiли улаштувати на свiжому повiтрi, i, значить,  залишалося
все-таки благати фортуну, щоб вона не зiпсувала грозою добрий день.
   - Ви як гада?те? - сказав ревiзор, звертаючись до Лесi.- Буде  сьогоднi
дощ чи нi?
   - Я гадаю, що нi,- промовила Леся i усмiхнулася.
   - Чому ж нi? Хiба ж не бачите, якi хмари купчаться на горизонтi?
   - А тому, що я не хочу, щоб вiн був.- Леся повернулася  до  чоловiка  i
сказала: - Валю, чи не дума?ш ти, що хмари купчаться на дощ?
   - Нi,- кинув Валентин, пiдходячи до  дружини.-  Метеорологiчна  станцiя
запевня?, що тижнiв два буде стояти суха година.
   Пiдiйшов i Сiрко. Зав'язалась розмова на тему: наша метеорологiя  i  ??
недосконалiсть. З цi?? теми перейшли на iншi.  Говорили  про  врожай,  про
настро? серед селян, про колективiзацiю сiльського  господарства.  У  всiх
цих питаннях Топченко показував себе остiльки компетентним, що i тут  Леся
не могла не бачити його  перевагу  над  чоловiком  i  редактором.  Нарештi
розмова перейшла на тему: виноградники Бергмана  i  "наше"  вiдношення  до
виноградникiв. Виникла суперечка. Сiрко запевняв, що виноградарi нiчим  не
вiдрiзняються вiд  звичайних  куркулiв  i  що,  значить,  ?х  треба  краще
притиснути i не давати  ?м  "потачки",  як  це  робить,  на  жаль,  центр.
Топченко, що i в цiй справi  добре  обiзнаний  був,  теж  квалiфiкуючи  ?х
куркулями, все-таки не погоджувався  з  Сiрком.  Нарештi,  коли  суперечка
зайшла дуже далеко, ревiзор роздратовано кинув:
   - Зна?те... пробачте мене, але крiзь  вашi  аргументи  я  бачу  обличчя
глибоко? провiнцi?. Ви дивитесь на наше будiвництво не, скажiмо, з птичого
польоту, а зi сво?? мiсцево? дзвiницi.
   Здавалося,  що  пiсля  тако?  фрази  хтось  iз   "провiнцiялiв"   мусiв
використати момент i присоромити  Топченка,  але  i  тепер  нi  Сiрко,  нi
Бродський - нiхто iз них  не  найшовся,  що  сказати  ревiзоровi:  першому
тiльки  незадоволено  пересмикнулося  обличчя,  другий  навiть  льокайськи
посмiхнувся.
   - Звичайно! Звичайно! - пiдхопив Валентин.- Ми дiйсно дивимось на  наше
будiвництво з сво?? мiсцево? дзвiницi,  але...  хiба  нас  в  цьому  можна
обвинувачувати? Хiба ви так не дивилися б, коли б жили на провiнцi??
   - Я й не збираюся вас обвинувачувати,- сказав ревiзор  i  додав  цiлком
резонно: - Але я бачу, що ви вже погодились зi мною?
   -  Як  так  погодився?  -   мило   посмiхаючись,   мало   не   скрикнув
Бродський.Який ви, ?й-богу, пробачте на словi, демагог.
   Суперечка знову обiцяла розгорiтися, але на цей раз ?? припинила  Леся.
Бачачи, що Валентин загубив  здiбнiсть  логiчно  мислити  i  що  далi  вiн
здiбний тiльки  остаточно  себе  скомпромiтувати  в  очах  ревiзора,  Леся
повернулася обличчям до  правого  берега  i,  не  дивлячись  нi  на  кого,
сказала:
   - Ви мене, товаришi, обража?те. Ви забули про мене. Якi ж ви  кавалери,
коли досi нiхто з  вас  не  запропонував  менi  навiть  склянки  квасу?  Я
страшенно хочу пити.
   Топченко галантно розшаркався i, беручи Лесю пiд руку, промовив:
   - Прошу до буфету... Може, ви вже й ?стоньки хочете?
   -_ ?стоньки я не хочу,- сказала Леся.- А квас я хочу  пити  на  чистому
повiтрi.
   Жiнка сподiвалася, що ревiзор залишить ??  на  кiлька  хвилин,  i  вона
дiстане можливiсть перекинутись двома-трьома  словами  з  чоловiком  (вона
хотiла сказати Валентиновi, щоб вiн  не  показував  себе  таким  нiкчемним
перед ревiзором), але вийшло так, що по квас пiшов  Сiрко,  i  вона  знову
примушена була спостерiгати продовження тi?? ж само? непри?мно? ?й сцени.
   До   Берестечка   залишилось   версти   чотири.   Зупинок   бiльше   не
передбачалося. Пароплав йшов так бистро, що за кiлька  хвилин  треба  було
висаджуватись, i тому  пасажири,  якi  мусiли  вилiзати  на  цю  пристань,
засу?тились. Почали збиратися i Сiрко та Валентин. Забравши  кошики,  вони
пiшли до виходу. Бродський, звичайно, хотiв, щоб з ним пiшла i  Леся,  але
цього не трапилося.
   - Ми ще встигнемо,- сказав Топченко, затримуючи Лесю на верхнiй палубi.
   Не турбуватись, на жаль, ревнивий Валентин не мiг, але вiн на  цей  раз
найшов у собi досить такту, щоб не затриматись.
   - Ви горiлку п'?те? -  раптом  спитав  Топченко,  пригадавши  сценку  з
якогось прочитаного роману, спитав, коли бiля Лесi вже нiкого не було:  нi
редактора, нi репортера.
   - А вам для чого це? - сказала Леся.
   - Та ви ж, зда?ться, в сво?х кошиках везете й горiлку?
   - Нi. Не п'ю. А горiлку веземо спецiяльно для виноградарiв. У них, крiм
вина, нiчого нема: нi пива, нi горiлки... Ви, мабуть, теж не п'?те?
   - Нi, п'ю.- Топченко  запалив  папiросу  i  далi  поцiкавився.-  А  ваш
чоловiк теж п'??
   - А це вам для чого?
   - Та... так! Мiж iншим. Хочу знати, для кого ви  везете  горiлку.  Леся
усмiхнулася.
   - Я ж вам сказала, для кого: для виноградарiв.- I раптом додала: - А ви
хочете, щоб мiй чоловiк напився  до  неможливости?  Це  останн?  запитання
вирвалось несподiвано навiть для само? Лесi. Правда, вона  допiру  думала,
що безвiльний Валентин i справдi може напитися до неможливости i тим самим
остаточно скомпромiтувати себе в очах "товариша iз центру",  але  подавати
таке запитання все-таки не слiд було: по-перше, в кращому  разi  вона  цим
вида? себе з головою i да? зрозумiти ревiзоровi, що бо?ться за чоловiка, а
по-друге... нi, "так вiн не може подумати"!
   Але Топченко саме "так" i збагнув ?? запитання.
   - Боже борони! - сказав вiн.- Я на вас зовсiм не претендую  i  особливо
тодi, коли ваш чоловiк п'яний "до неможливости".
   Леся почервонiла. Бесiда принiмала дуже непри?мнiй характер. Ясно було,
що Топченко не залицявся до не?, але залицявся  так  мамуловато,  що  вона
нiяк не могла на нього трохи не образитись.
   - Зна?те... ходiмте до виходу,- сказала вона,  рушаючи  з  палуби.  Але
ревiзор, нiби нiчого не трапилось, взяв ?? пiд руку i спокiйно промовив:
   - Ходiмте! Зараз, мабуть, повернемо до берега. Пароплав i справдi  брав
курс на голу скелю, що бiля не?  метушилися  люди.  Скоро  вiн  заревiв  i
плавко пiдiйшов до пристанi.
   - Хто зупиня?ться в Берестечку? - закричав кондуктор.
   - Берестечко!
   Канати полетiли на берег i пароплав, заклекотавши, зупинився.

   III

   Виноградники Бергмана, що  до  них,  висадившись  на  берег,  прямувала
компанiя, лежали приблизно на пiвтори версти вiд пристанi. Дiйшли  до  них
за дуже короткий час.
   Зустрiв сам Бергман, iнтелiгентний, гладкий нiмець.  З  Бродським  вiн,
очевидно, давно вже був знайомий, бо  звертався  до  нього  "як  до  свого
друга"  ("шкода",  подумала  Леся,  "що  вiн  не  зна?,  як  Валя   допiру
рекомендував  його  ревiзоровi"),  з  редактором   Бергман   теж   мабуть,
зустрiчався, але з останнiм вiн гримав себе багато холоднiш. Що ж до  Лесi
i Топченка, то вiн тут же став рекомендувати ?м сво? Берестечко.  Iз  цi??
рекомендацi? Леся узнала, що  предки  Бергмана  прибули  iз  Швейцарi?  як
фахiвцi  по  виноградарству,  ?х  викликав  руський  уряд  через  вiдомого
французького енциклопедиста Лягарна ще  в  1822  роцi.  Дiставши  землю  в
околицях Акерману, вони заснували в п'яти верстах вiд нього колонiю  Шабо.
Узнавши про iснування надднiпрянських  пiскiв,  цi  предки  в  90-х  роках
переселилися сюди i заснували Берестечко.
   - Ви не можете уявити, як мо?м предкам  важко  було,-  сказав  Бергман,
коли    компанiя    нарештi    розташувалась    в    абрикосовому     саду
виноградаря.Мiсцеве населення вiдносилось до них надзвичайно насторожено i
критично, а з другого  боку  -  переселенцям  прийшлося  витримати  чималу
боротьбу  з  природою.  Досить  вiдмiтити,  що  посадочний  матерiал  вони
привозили на  парусних  катерах  iз  Шабо,  а  воду  для  поливки  посадок
виноградно?  лози  возили  за  кiлька  верст  вiд  Днiпра  при  цiлковитiй
вiдсутностi дорiг.
   Далi Бергман говорив про мармуровий хрущ, що систематично знищував цiлi
площi виноградних насаджень, про пiсок, що,  пересовуючись  силою  схiдних
вiтрiв, завжди був  страшним  бичем  виноградаря,  про  веснянi  й  осiннi
заморозки, про грибнi хвороби, про град та тумани тощо.
   - Не дивно,- сказав нарештi Бергман,- що в  цих  виняткових  обставинах
багато з мо?х предкiв не витримували  iспиту  i  остаточно  збанкротували.
Тiльки надзвичайно стiйкi, я б сказав, фанатики, перебороли всi перешкоди.
   Сiрко раптом пiдвiвся й промовив:
   - Все це правда, та тiльки при чому ж тут ви? Виходить, що  "нашi  гуси
Рим спасли". Так?
   - Зовсiм не так! - сказав Бергман.- 3  тим  же  геро?змом,  що  й  нашi
предки, i ми ведемо виноградарство. А втiм,- тут же чемно додав вiн,-  про
це  ми,  мабуть,  не  встигнемо  поговорити.  Дозвольте  поцiкавитись:  ви
при?хали улаштувати на природi пiкнiк?
   - Ви не  помиля?тесь,-  сказав  ревiзор,  що  вже  почав  позiхати  вiд
оповiдання виноградаря.- Саме пiкнiк.
   За годину на зеленiй оксамитовiй травi  появилась  скатертина  i  рiзнi
напо?. Прийшла дружина Бергмана, поважна  теж  досить  гладенька  нiмкеня.
Вона сiла бiля чоловiка i мовчки частувала гостей. Гостi пили й ?ли, i, не
знаючи, про що говорити, розповiдали один одному про хмари, якi  збиралися
зробити грозу i якi так грози й не зробили.  Нарештi,  всi,  крiм  Лесi  й
Сiрка, були на маленькому пiдпитку. Репортер випив бiльш за всiх,  так  що
Леся примушена була зупинити його й сказати:
   - Валю, чи не досить тобi?
   Але Бродський не вгомонявся й пив далi. Вiн  пiдсiв  до  ревiзора  i  з
захопленням розповiдав йому про сво? таланти.
   - Ви  зна?те  репортера  Скалуського?  -  спитав  вiн,  звертаючись  до
Топченка.- Вiн колись, це ще було при старому режимi, вдарив об заклад, що
вiзьме iнтерв'ю в славетного Мечнiкова... Мечнiков, як вiдомо,  нiкого  не
приймав iз нашо? газетно? братi?. I, зна?те, взяв!.. Ха... Ха...  Вскочив,
а той на... горщику, ну i взяв... Ха-ха!
   - Для чого ви все це говорите? - спитав Топченко.
   -  Як  для  чого?  -   несподiване   запитання   сп'янiлого   репортера
приголомшило.- Ну, зна?те, взагалi...
   - От бачите! - тоном наставника сказав, глузуючи,  ревiзор,"взагалi"...
Невже ви не  зна?те  бiльш  цiкаво?  теми?..  Ви  пробачте  за  рiзкiсть,-
звернувся вiн до Лесi,- я не виношу органiчно порожнiх розмов.
   Лесi  знову  заскемiло  в  грудях.  Цей  "нахабний"  ревiзор  остаточно
знахабнiв, а цей Валентин остаточно став дурнем. Леся  раптом  простягнула
руку за вином i вмить випорожнила чарку.
   - Браво! Браво! -  закричав  Бродський.-  Браво!  Леся  повернулась  до
чоловiка i сказала чiтко:
   - Коли б ти, Валю, знав, чому я так захотiла вина, то напевне не кричав
би "браво"... Ти дозволиш менi,- додала вона,- пiти з товаришем  Топченком
на виноградники?
   - Будь ласка!.. З охотою! Я теж думаю пiти туди.
   Ревiзор усмiхнувся, подивився спiдлоба на Валентина i промовив:
   - Чи не ревну?те ви мене до сво?? дружини?
   - А вiдкiля це ви взяли? - спитав репортер. Знову ж таки смiючись очима
i позираючи на флегматичного Бергмана, Топченко сказав:
   - Вiдтiля, що ви якось без охоти вiдпуска?те зi мною свою дружину.
   Репортер зареготав хоч i не природним, але зате голосним реготом:
   - Ха-ха! Ну й дивак ви! Будь ласка, йдiть самi. Я тепер нi в якому разi
не пiду з вами.
   Бродський  сподiвався,  очевидно,  що  ревiзор  виявить  шляхетнiсть  i
поспiшить попрохати в нього пробачення, та цього, на Валентинiв  жаль,  не
трапилось.
   - I прекрасно! - сказав спокiйно Топченко  i,  взявши  пiд  руку  Лесю,
вийшов з нею за ворота.
   Берестечко дрiмало i нiжилось в промiннях  гарячого  пiвденного  сонця,
коли ревiзор заступав по пiсках поселка. На вулицi - жодно? людини, тiльки
в крайньому дворi якiсь невгамовнi швайцарцi грали в  крокет.  Виноградарi
вiдпочивали.
   - Який все-таки культурний поселок,- сказав ревiзор, зупиняючись в тiнi
спаленого сонцем дерева.- Не можна його рiвняти з нашими селами. Коли  там
хати, то тут будинки, коли там пияцтво, то тут здоровий  вiдпочинок,  коли
там бруд, то тут зразкова чистота й  зразковий  порядок...  Як  ви  на  це
дивитесь?
   Лесi дуже  при?мно  було,  що  Топченко  зверта?ться  до  не?  з  таким
питанням: на такi громадського значення теми Валентин давно вже з  нею  не
говорив. '
   - Вашi порiвняння,- сказала Леся,- безперечно вдалi,  але  радiсного  в
них дуже мало. Я нiколи не припускала, що Берестечко живе таким культурним
життям.
   - Невже ви перший раз тут?
   - В перший.
   -  Ну,  це  вже  не  по-товариському!  -  зi  щирим  обуренням   сказав
ревiзор.Невже ваш чоловiк не мiг жодного разу повести вас сюди?  З  розмов
iз ним я бачу, що вiн не раз тут був...  Нi,  це  не  по-товариському.  Ви
пробачте, вiд такого поводження з дружиною пахне старовинним домостро?м.
   Леся усмiхнулася дитячою усмiшкою.
   - Ви, мабуть, не помиля?тесь,- промовила вона.- Але що зробиш?
   - Як що зробиш? Вiн же, зда?ться, комунiст?
   - Так. Комунiст.
   Топченко ще з бiльшим обуренням поставився до вчинкiв  Бродського.  Вiн
говорив, що "це неможливо", що за це - хай Леся ще раз пробачить йому - за
це навiть з партi? виключають, що i т. д. Iншого  разу  Леся,  мабуть,  не
дiйшла б до тако? одвертости з малознайомою людиною i не дозволила  б  хоч
би тому ж Топченковi говорити з нею на таку тему, але тепер  вона,  чи  то
пiд впливом скандальних, негiдних справжньо? людини Валентинових  вчинкiв,
чи то пiд впливом випитого  нею  вина,-  тепер  вона  слухала  ревiзора  з
великим задоволенням.
   - Ви ще раз пробачте,- сказав Топченко й притиснувся лiктем до  Лесiно?
руки.- Я, зна?те, не мiг би так жити.
   Леся здригнула: подивившись на Топченка i побачивши в його очах ласку i
щире спiвчуття до не?, вона вiдчула в ревiзорi саме ту людину, що про  не?
мрiяла минуло? ночi. Топченко помiтив це. Вiн ще щiльнiш  притиснувся  був
до жiнки, але в цей момент дорогу ?м пересiк Бергман.
   - А я найближчою дорiжкою,- сказав Бергман.- От i обiгнав  вас.  Ви  не
туди йдете. Кращi виноградники на цей бiк.
   I Леся i  ревiзор  незадоволенi  були  появою  Виноградаря,  але  вони,
звичайно, не показали цього Бергмановi i,  подякувавши  йому  за  турботу,
пiшли з ним в тому напрямку, в якому вказував виноградар.
   - Я вам не договорив,- сказав Бергман, повертаючись до розмови,  що  ??
розпочав був до обiду i що iз-за не?  й  вибiг  сюди.-  Товариш  Сiрко  не
вiрить нi менi, нi мо?м колегам, а по сутi, я турбуюся не за себе,  не  за
сво?х колег, а за державу.
   I Бергман знову почав довге оповiдання про те, як виноградарi  коректно
тримали  себе  в  час  громадянсько?  вiйни,  з   якими   вони   зусиллями
органiзовували виноградну кооперацiю i т. д. i т. п., i тому вiн  нiяк  не
розумi?, чому його i його колег позбавили права голосу.
   - Цим позбавленням,- сказав Бергман,- ми зовсiм  розвалили  кооперацiю,
бо позбавлених осiб було виключено iз рядiв кооперацi?.
   - Ви поiнформували б про це центр,- кинув, позiхаючи, Топченко.
   - Як  же!  Iнформували,-  сказав  Бергман,  витираючи  пiт  з  чола.  -
Вiдношення до нас радянського уряду...
   Виноградар став тут перелiчувати всiх вiдповiдальних осiб, що  побували
в Берестечку i що "так симпатично"  ставилися  до  нього.  А  перелiчивши,
пiдiйшов до одного iз головних питань.
   - Ви тiльки подумайте,- сказав вiн.-  За  офiцiйними  даними,  скажiмо.
Дагестансько? республiки робiтник в Кизлярi дiста? 50 копiйок  в  день,  в
Дагестанi середня цiна 1 карбованець. А у нас по сiмнадцятирозряднiй сiтцi
з  спiввiдношенням  1:8  рiчнi  робiтники  по  1   розряду   дiстають   18
карбованцiв. Це нормально? Як ви гада?те?
   - Нiчого я не гадаю,- сказав ревiзор,  ще  раз  нарочито  позiхнувши  i
зиркнувши на Лесю,  що  йшла,  кудись  мрiйливо  поглядаючи  сво?ми  трохи
гарячими вiд вина очима.Ви яснiш кажiть.
   - Будь ласка! Я вас вже поiнформував про  дагестанськi  норми  Слухайте
нашi. Пiдрiзник у нас дiста? 2 карбованцi 48 коп. плюс 27% себто  67  коп.
(начислення на всю  зарплату  складають:  соцстрах  -  16%,  на  утримання
робочкома i ведення культроботи-5 1/2% утримання будинку  вiдпочинку-  1%,
стипендiяльний фонд- 1/2% будiвля нардому- ½%,_ помешкання  робочкому
i утримання столу роботодателiв - 3 1/2% - всього 27%) - отже, 2 карб.  48
коп. плюс 67 коп.- 3.15. Купоросники, сапальники, терпiйники...
   Виноградар не вгомонявся. А коли вiн пiдiйшов  до  довiйськових  цiн  i
сказав, що пiдрiзник дiстав вiд нього "тiльки 1 карб.", Леся по  вернулась
до нього i кинула:
   - До вiйни вiн дiставав 1  карб.,  тепер  2.48  (27%  до  рук  його  не
попада?). Невже ви гада?те, що це вже таке велике збiльшення,  коли  взяти
на увагу, що курс довiйськового карбованця був вищий i ще  революцiю  саме
для робiтникiв та селян i роблено?
   -  Справедливо!  Цiлком  справедливо,-  заметушився  виноградар.-   Але
увiйдiть i у наше становище.
   Але лагiдна Леся  на  цей  раз  не  захотiла  "увiйти  в  становище"  i
подякувавши Бергмановi за iнформацiю, чемно вклонилася i пiшла з Топченком
на дальнiй виноградник.
   Пiвденне гаряче сонце почало вже падати, але ще стояла шалена спека. На
небi жодно? хмари, в повiтрi жодного  хижака,  наче  вимерле  все.  Сипучi
пiски дюнами посувалися праворуч, i в цьому безмежному степу не було ?м нi
кiнця, нi краю. I коли б не винограднi лози, що  участками  витикались  то
тут, то там, здавалося б, що це не надднiпрянський степ, а сама  пустельна
Сахара. Словом, далi йти не можна було, i тому ревiзор i Леся повернули до
Днiпра. I, як  тiльки  вони  ступили  на  високий  берег,  одразу  повiяло
холодком. I одразу ж розмову повернено було  на  вiдношення  Валентина  до
сво?? дружини.
   - Це все-таки, ?й-богу,  домостро?м  вiдгонить,-  продовжував  ревiзор,
сiдаючи бiля Лесi, що вже, найшовши тiнь, вмостилась на береговiй травi.Як
хочете, а я вас все-таки вважаю за iдеальну жiнку. Такi  жiнки  залишились
тiльки на провiнцi?.
   Леся розумiла, що Топченко просто говорить ?й комплiменти, що Топченко,
повернувшись до Харкова, забуде про не? i саме на другий день, i  все-таки
Леся з задоволенням слухала ревiзора, i все таки вона слухала б  його  без
кiнця.
   - Я, зна?те,-  говорив  далi  Топченко,  наче  невзначай  притискуючись
плечем до Лесиного плеча,- я... власне, менi... нiколи не везе з  жiнками!
Ви, очевидно, хочете спитати, для чого це я говорю? Вiдповiдаю одверто:  я
заздрю вашому чоловiковi.
   Леся знала, що ревiзор хоч, може,  й  не  бреше,  але  у  всякому  разi
"трохи" перебiльшу?, i все-таки ?й при?мно було слухати його: хоч як  там,
а його,  самоупевненого  i  нахабного,  не  можна  рiвняти  з  Валентином,
нiкчемним i справдi безпорадним провiнцiалом. Боже мiй, як Лесi  боляче  i
непри?мно дивитись сьогоднi на чоловiка! Так боляче, що вона з  охотою  ще
випила б вина:  вино  ще  бiльше  затуманить  голову  i  серце  ще  скорiш
заб'?ться.
   Леся так i зробила: повертаючись до Бергмана, вона завiтала з ревiзором
до одного iз виноградарiв i там випила ще одну  пляшку  вина.  I  Леся  не
помилилась: свiт тепер постав  перед  нею  уже  в  надзвичайно  прекрасних
фарбах.
   Але Леся помилилась, думаючи (а вона про це таки думала),  що  Валентин
зустрiне ?? розгнiваними очима: ревнивий репортер, розгубившись  остаточно
i не знаючи, як вiн ма? припинити залицяння ревiзора до дружини, "з  горя"
напився i лежав в Бергмановому саду, як то кажуть, без нiг. Друга  новина,
якою зустрiв Лесю i Топченка виноградар,  була  та,  що  мовчазний  Сiрко,
залишившись сам, пiшов на пристань i вiдтiля моторкою по?хав додому.
   - От тобi й ма?ш! - сказав Топченко.- Так багато чекали вiд пiкнiка,  а
вийшло, а вийшло, пробачте на словi, пшик. У вас на провiнцi?  завжди  так
улаштовують пiкнiки?
   Ревiзор говорив це ображеним голосом, але трохи сп'янiла Леся розумiла,
що вiн дуже задоволений з такого фiналу i що кращого вiн i  не  бажав.  Цi
новини прийняла з задоволенням i Леся; i  ?й  при?мно  було  залишитись  з
ревiзором сам на сам на декiлька годин, але i  вона  це  глибоко  заховала
бiля свого схвильованого серця.
   - Ну,  що  ж,-  сказав  ревiзор,-  нам  залиша?ться  тiльки  подякувати
хазя?новi за гостиннiсть i йти на пристань... Коли тут пароплав бува??
   - Може бути за годину, а  може  i  за  три!  -  вiдповiв  Бергман.-  Це
залежить вiд Херсона.
   - Коли так, то давайте помаленьку рушати. Я сьогоднi  обов'язково  мушу
ви?хати до Харкова.

   IV

   З Валентином була велика морока: вiн нiяк не  мiг  пiдвестися.  Лаявся,
щось бурмотiв i нiкого не пiзнавав. I тiльки за  допомогою  Бергмана  його
вдалося довести до пристанi. Там вiн лiг на траву i  захропiв.  За  якийсь
час вiн раптом прокинувся, заложив в рот два пальцi i, зробивши бiля  себе
калюжу, знову заснув.
   - Як це противно! - сказала Леся,  зиркнувши  на  чоловiка,  i  зробила
гримасу незадоволення.
   - Прекрасного малувато,- кинув Топченко i запропонував  женщинi  одiйти
пiд тiнь дальшого дуба.
   Вони вже сидiли бiля пристанi години  пiвтори,  а  пароплава  не  видно
було. Вони просидiли ще з  годину,  але  й  тодi  пароплав  не  появлявся.
Нарештi почало темнiти. Зайшло сонце, спалахнув десь далеко  на  днiпрових
водах маяк, i заблищали  зорi.  З  села  висипали  дiвчата  та  хлопцi  й,
згрупувавшись  бiля  пристанi,  стали  розважатись  пiснями   й   танками.
Пароплав, очевидно, спiзнявся на кiлька годин. Валентин не прокидався.
   - Як химерно зараз бiля цi?? глухо? пристанi,- сказала Леся.- Химернi i
зорi, i небо, i це голубе повiтря, i води Днiпровi - i все. Ви вiдчува?те?
   - Як же! Безперечно! - кинув ревiзор,  наче  невзначай  положивши  свою
руку на руку Лесiну.- Я теж вiдчуваю.
   - I зна?те,- мрiйливо поглядаючи кудись, говорила далi Леся,- я  думаю,
що все нещастя людське тiльки в тому, що серед  них  багато  провiнцiялiв.
Коли б, скажiм, всi вони жили в таких городах, як Харкiв, вони б не  знали
мо?х мук. Провiнцiя звужу? кругозiр.
   - Особливо такi... в  такiй  родинi,-  обережно  додав  Топченко.  Леся
раптом повернулась до ревiзора i сказала:
   - Н?,  ви  говорiть  прямо:  i  особливо  звужують  такi  чоловiки,  як
Валентин. Ви мене цим зовсiм не образите.- Леся зiдхнула й додала: -  Так,
товаришу. Я хочу зараз говорити одверто: менi дуже боляче, що Валя не вмi?
себе так тримати в компанi?, як... ну, от ви, скажiм.
   Топченко замахав руками. Мовляв, вiн  теж  людина  з  чималими  хибами,
брати його за зразок нiяк не можна. Але говорив вiн це  так,  що  в  цьому
самознищеннi можна було бачити тiльки бажання  показати  свою  надзвичайну
скромнiсть. Скромнiсть Леся  бачила,  але  бажання  показати  ??  вона  не
помiчала - i тому, що на не? так сильно вплинуло вино, i тому,  що  в  цей
вечiр все ?й здавалось прекрасним, крiм, звичайно, п'яного Валентина.
   Рушили вони вiд Берестечка тiльки о 10 годинi  вечора:  так  запiзнився
пароплав. З Валентином була нова морока: його ледве-ледве втягли в  каюту,
i то зарання поговоривши з капiтаном i взявши в нього вiдповiдний  дозвiл.
Як тiльки вiн добрiв до свого лiжка (в каютi), знову одразу ж заснув. Леся
i Топченко залишились на палубi.
   На землю зiйшла мiсячна нiч. Днiпровi води взялися блиском  дiаманта  i
клекотали пiд колесами пароплава.
   Було тихо: тiльки легенький вiтерець ласкав обличчя. На верхнiй  палубi
нiкого не було, так що ревiзор i Леся залишилися тет-а-тет.
   - Я вас розумiю! - сказав ревiзор, знову притискаючись до Лесi плечем.-
Розумiю ваше нещастя. З вашим характером i з вашею вдачею - вам жити не  в
цьому болотi, що ви в ньому живете. Вам жити...
   Ревiзор взяв Лесiну руку i нiжно стиснув ??. Вона не бачила  бiля  себе
нiкого, вiдчувала, як ?й спалахнуло обличчя, i  вiдповiла  ревiзоровi  тим
же.
   - Ви така прекрасна женщина,- говорив далi ревiзор.-  Ви...  Починалась
звичайна iсторiя: п'яний чоловiк не мiг  пiдвестися,  а  трохи  пiдпила  i
зневiрена  в  чоловiковi  жiнка  з  охотою  приймала   залицяння   хоч   i
стороннього, але вже до певно? мiри симпатичного ?й мужчини. За деякий час
ревiзор уже обiймав Лесю, а ще за деякий час вiн ризикнув  ??  й  обережно
поцiлувати. Тепер вони вже нiчого не говорили i красномовно мовчали.  Вони
тiльки кидали швидкi погляди то в ту, то в  другу  сторону,  боячись,  щоб
хтось не наскочив на них.
   Але боятись не приходилось. В залi першого класу нiкого не було,  нiхто
не виходив i на палубу. В першому i другому класi ?хало народу малувато, а
тi, що ?хали, вiдпочивали по сво?х каютах. Тiльки на палубi третього класу
чути було  голоси  та  зрiдка  доносилась  вiдтiля  зажурна  пiсня  яко?сь
селянсько? дiвчини, що ?хала на пiвнiч.
   Як так трапилось, що Леся  хутко  пiддалась  на  залицяння  стороннього
мужчини, сама Леся, мабуть, не зумiла б вiдповiсти, але Топченко знав, що,
не випий Леся стiльки, скiльки вона випила, i не поводься з  нею  Валентин
так, як вiн поводився сьогоднi, iз  залицяння,  безперечно,  нiчого  б  не
вийшло, саме тому ревiзор i поспiшав використати момент. Вiн уже не тiльки
цiлував Лесю, але вiн, набравшись нахабства, вже й пропонував ?й  на  вухо
зайти до його каюти i "там трохи полежати".
   - Що ви говорите! - з жахом промовила жiнка i сама вiдчувала,  що  вона
зовсiм не жаха?ться, що вона  таки  зайде  до  каюти  Топченка  i  що  там
трапиться те, чого так боявся  ревнивий  Валентин,  коли  вiдпускав  ??  з
ревiзором до виноградникiв.- Що ви говорите?
   - Лесiчко! - шепотiв Топченко.- Ну, скажи  менi  (вiн  уже  говорив  ?й
"ти"): чому ти не хочеш пiти зi мною? невже ти любиш свого чоловiка?
   - Так. Я люблю його. Не говорiть менi цього. Я не пiду.  Леся  величала
ревiзора на "ви" i пручалася. Але ревiзор  i  сама  вона  -  обидво?  вони
знали, що з цього пручання  нiчого  не  вийде,  що  вони  таки  пiдуть  до
ревiзорово? каюти. Нарештi,  коли  Лесiне  обличчя  мало  не  згорiло  вiд
ревiзорових поцiлункiв, вона раптом тремтячим голосом промовила:
   - Я згодна. Тiльки спершу пiдiть i взнайте, чи не прокинувся Валя.
   Топченко поспiшно рвонувся i пiшов до репортера. Леся залишилася  сама.
Вона пiдiйшла до бильця i сперлась на нього. Нервовий дрiж охопив  всю  ??
iстоту. Якось  так  просто  виходило,  нiби  в  цьому  нiчого  поганого  й
надзвичайного не було, i все-таки вона знала, що робить щось  непоправиме,
жахливе i злочинне.
   Пароплав поспiшно повертався на пiвнiч. Розсiкаючи тихi води  днiпровi,
вiн ритмiчно клекотав сво?ми колесами. Мiсяць уже давно зiйшов i остаточно
задiамантив поверхню рiки. Даль була напiвтемна, зрiдка  вискакував  огник
якогось маяка i булькав сво?м привабливим свiтлом. Берегiв не видно було -
вони посунулись в сторони, i тiльки коли пароплав пiдходив до  якогось  iз
них, на око падали неяснi силуети темних дерев.
   Топченко скоро повернувся i, обiймаючи Лесю, сказав, що Валентин  мiцно
спить.
   - Ви певнi, що вiн мiцно спить? - спитала тремтячим голосом Леся.
   - Так. Ми можемо бути цiлком спокiйними. Залишалося йти до  ревiзорово?
каюти, але жiнка ще вагалася i тому, пiдвiвши Топченка до бильця, сказала:
   - Ви розумi?те, що ми хочемо робити?
   - Розумiю.
   - I вам не страшно? - Леся в цей момент тремтiла в нервовiй зимницi.Вам
не страшно? А я - скажу вам одверто - я дуже боюсь!
   - Ну що ти, Лесiчко! - сказав ревiзор, обiймаючи i пригортаючи до  себе
жiнку.- Це ж, Лесiчко, мiщанство.
   - Ви цiлком переконанi, що це i справдi мiщанство?
   - Цiлком.
   - Ну, а як я себе буду почувати пiсля того, як це трапиться? Ви над цим
подумали?
   Топченковi Лесiна поведiнка не зовсiм  подобалась.  Будучи  нетерплячою
людиною, вiн далi не мiг чекати i тому схитрував:
   - Коли ви бо?тесь чи то не хочете вiддатись менi, то... не треба.
   - Нi,- тихо сказала жiнка,- я хочу i я вже не боюся. Ревiзор обняв Лесю
i, взявши ?? пiд руку, обережно потяг ?? до сво?? каюти...
   Та не пройшли вони i трьох крокiв, як ?м назустрiч  хтось  пiшов.  Вони
зупинились. I Леся, i ревiзор подумали, що iде Валентин,  i,  зупинившись,
ревiзор приготовився щось говорити, а  Леся,  спалахнувши  огнем  чистоти,
вирiшила сказати чоловiковi всю правду i сказати  йому,  що  вона  вже  не
любить його, розповiсти йому, який вiн нiкчемний, i що вона  уже  далi  не
може з ним жити. Вона вирiшила навiть запропонувати йому  не  перешкоджати
?й вiддатись Топченковi. Цi мислi, метнувшись в жiночiй головi з  хуткiстю
блискавицi, навiть заспоко?ли Лесю. Але, коли з ними  порiвнялась  людина,
вони побачили, що це - не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно  було,
але вiн був досить високого зросту i в цьому сенсi нiчого спiльного не мав
з  репортером.  Проте  зустрiч  все  таки  мала  сво?  наслiдки.  Пасажир,
порiвнявшись з Лесею i ревiзором, несподiвано кинув:
   - Це ви, Топченку?
   - Я! - вiдповiв  ревiзор  i  раптом,  кинувши  Лесiну  руку,  побiг  до
пасажира.- Семене Петровичу? От не сподiвався вас бачити!
   - А ви ж це як попали сюди? - суворо сказав той, що його ревiзор назвав
Семеном Петровичем.- Менi зда?ться, ви вже давно мусiли бути в Харковi?
   Ревiзор заюлив. Видно було, що перед ним  сто?ть  його  начальник.  Вiн
став вибрiхуватись. Вибрiхувався вiн якось мамуловато, а юлив саме так, як
в день перед ним юлив репортер i почасти Сiрко. Навiть гiрше за  них.  Вiн
навiть не попрохав у Лесi пробачення i пiшов зi сво?м Семеном  Петровичем,
нiби з ним, з ревiзором, нiколи й не було жiнки.
   - Семене Петровичу! - говорив десь ревiзор,- даю вам чесне слово, що  я
?здив по справах. Я...
   Але Леся уже нiчого не чула. Спершу ?? цей випадок так приголомшив,  що
вона навiть одразу протверезилась, але потiм, не бачачи з собою  Топченка,
вона вiдчула, як ?й знову боляче, надзвичайно боляче, заскемiло в  грудях.
Не тому заскемiло, що не трапилося те, що  могло  трапитись,  а  тому,  що
ревiзор, якого вона взяла за  людину  винятково?  вдачi,  за  людину,  яка
принаймi  нiчого  спiльного  не  ма?  з  Валентином,  був,  як  виявилось,
звичайним чиновником i навiть бiльше: мабуть, гiршим за ?? чоловiка.
   "I це я йому допiру хотiла вiддатися?"  -  зло  усмiхнувшись,  подумала
Леся.
   I побачила вона раптом життя в його звичайних, непiдроблених  фарбах  i
побачила, що люди цього життя всюди, завжди  до  смiшного  однаковi.  Леся
схилилась на бильце i подивилась в даль. Даль була напiвтемна. Тiльки десь
дуже далеко, мало не бiля Кiчкасу, блимав рiчний маяк.  Леся  замислилась.
За п'ять хвилин прибiг ревiзор i, положивши  свою  руку  на  плече  жiнки,
сказав:
   - Пробач мене, Лесiчко.  Я...  зустрiв  свойого  бурбона  i  примушений
був... Ну, словом, я вже вiльний. Ходiм.
   Леся обережно зняла зi свого плеча ревiзорову руку, мовчки подивилась в
обличчя свого кавалера i, схилившись на бильце, тихо заплакала.



   З ЛАБОРАТОРI?

   Письменник вирiшив написати роман. Письменник був не  зовсiм  бездарний
(так  принаймi  авторитетна  критика  заявила)   i   безперечно   близький
пролетарiатовi.
   - Але про що писати? - подумав письменник.- Про старi часи?
   Нi в якому разi! Про буденнi,  непомiтнi  дрiбницi?  Нi  за  що!  Треба
писати про великi подi? наших днiв.
   Хто робить подi? - письменниковi вiдомо: ?х робить  робiтничо-селянська
маса! Вiдомо йому i за чи?м проводом: за проводом комунiстично? партi?.
   Отже,  в  його  романi  головними  дiйовими  особами  будуть  виступати
партiйцi. Це по-перше. По-друге, треба вирiшити, яку подiю вiн  вiзьметься
описувати. Тут письменник замислився.
   - Ага! - раптом сказав вiн.- Я опишу початок реконструктивно? доби.
   Ця iдея (описати початок реконструктивно? доби) йому дуже  сподобалася:
вона давала йому можливiсть показати не тiльки сильних людей нашого  часу,
але й без велико? затрати  енергi?  показати  опозицiонерiв  (головними  ж
героями мусять виступати партiйцi), без велико? затрати енергi?  тому,  що
тодi ж, на початку реконструктивно? доби, опозицiонери виступали зi сво?ми
самовпевненими заявами одверто, нахабно й неприховане.
   Словом, iдея ?сть, i iдея не погана.  Залиша?ться  ще  розв'язати  таке
питання: в якому планi писати -  сатиричному  чи  в  психологiчному?  Була
потрiбна сатира (були ж негативнi типи), але й без  психологi?  письменник
нiяк не мiг обiйтися. Як вiн, скажiм, покаже такого опозицiонера,  який  з
душевними болями й стражданнями находить правильну лiнiю? Тодi  письменник
вирiшив по?днати два плани. I вирiшивши так, вiн став, як то кажуть, роман
"виношувати". "Виношував" вiн  приблизно  рiк.  На  кiнець  року  вiн  мав
цiлковите уявлення про геро?в свого оповiдання, мав зав'язку  й  загальний
план, нарештi мав зошитiв з 5 рiзних замiток для сво?? роботи.
   I от одного  бадьорого  осiннього  ранку,  вiдчувши  в  собi  величезне
надхнення, письменник сiв до столу i розпочав.
   Роздiл перший
   1
   З захiдних провiнцiй республiки на Харкiв насувалась гроза.  Поважно  й
поволi повзла вона чорним драконом i, зрiдка  блимаючи  сво?ми  вогненними
очима, грiзно й незадоволено буркотiла. Коли б в цей час якийсь допитливий
горожании  зiйшов,  скажiм,  на  Холодну  Гору  i,  приставивши  до   очей
цейсiвський бiнокль, подивився на поля й дороги грозово?  магiстралi,  вiн
не тiльки мiг би бачити  розтрiпаних  та  переляканих  подорожникiв  i  не
тiльки дiстав би можливiсть спостерiгати, як панiчно тiкають на схiд якiсь
пiдводи, але i,  можливо,  поспiшав  би  негайно  сигналiзувати  небезпеку
принаймнi в напрямку тих безтурботних тротуарiв сво?? столицi i що по  них
шпацiрували його добрi знайомi.
   В городi i справдi нiчого не знали. Нiкому й на думку не спадало, що за
якiсь двадцять хвилин по вулицях пронесеться страшний ураган. Нiкому й  на
думку не спадало, що скоро все полетить шкереберть i над Харковом  забушу?
шалена злива. Весняне сонце,  що  весело  посмiхалося  з  голубо?  банi  й
кокетливо шпурляло на брук  сво?  золотi  промiння,  остаточно  зачарувало
всiх: святкова публiка весело пливла по асфальтових тротуарах i,  шмигаючи
сво?м  строкатим  вбранням,  безтурботно  шелестiла  симпатичним,  мiським
гомоном,  комхозiвськi  автобуси  цiлком  нормально  курсували  по   сво?х
маршрутних напрямках i на?вно покрикували  сво?ми  англiйськими  сиренами,
навiть журавлiвськi вiзники -  цi  музейнi  експонати,  що  ?м  без  грози
приходиться тримати себе сторожко,-  навiть  вони,  на  подив,  легковажно
шмигали по вулицях, жартiвливо демонструючи пiшоходам  задрипанiсть  сво?х
старозавiтних екiпажiв.
   Але от  гроза  нарештi  доповзла  i  дракон  розкинув  сво?  крила  над
околицею. I тодi якось враз, блискавично, над костьолом повисли темно-синi
шмаття авангардних хмар  i  колись  дальнiй  грiм  уже  забуркотiв  чiтко,
голосно i недвозначно. Якось враз над городом знялась курява й  завертiвся
передгрозовий вихор. Закрапав рiдкий, краплистий дощ.
   I милi до цього часу харкiвськi  вулицi  перетворились:  ласкаве  сонце
зникло з теплого неба i тiльки зрiдка викидало  на  брук  сво?  переляканi
промiння; автобуси тривожно заревли до  цього  часу  спокiйними  сиренами;
вiзники взяли на добрi вiжки сво?х незагнузданих  шкап  i  стали  поспiшно
натягувати  на  голови  брезентовi  капюшони;   жiнки   полетiли   кудись,
безрезультатно притримуючи  кiнцi  сво?х,  пiдхоплених  вiтром,  легеньких
спiдниць; мужчини в панiцi кинулись на  брук,  наганяючи  сво?  жартiвливi
капелюхи; навiть заре?строванi по фiнвiддiлах породистi й слухнянi собаки,
загубивши сво?х хазя?в, з виттям i скавучанням раз у раз почали тикатись у
пiдворiтнi, як справжнi бродячi пси.
   Так уже було пiзно: чорний дракон мiцно й упевнено насiв на свою на?вну
й безтурботну жертву. Над Харковом  метнулась  огняно-бiла  блискавиця  i,
роздерши небо, потрясала город рiзким,  улюлюкаючим  ударом  розлютованого
грому. На землю впала фантастична пiвтемрява й  забушувала  шалена  злива.
Все це трапилось так раптово, що святкова публiка  встигла  тiльки  втекти
пiд випадковi навiси крамниць i вже й не мрiяла про затишнi куточки  сво?х
мiських квартир та домикiв.
   I саме в цей час по порожнiй вулицi Карла Лiбкнехта  крiзь  оскаженiлий
потоп весняного дощу плигала через  калюжi  маленька  жiнка  й  у  тривозi
озиралася навкруги. Блюзка й спiдниця так уже змокли ?й, що вона не найшла
б на собi жодно? сухо? нитки. Пiдбiгаючи  то  до  одного,  то  до  другого
навiсу й не находячи потрiбного ?й затишку, вона якось смiшно  сплескувала
руками й плигала далi. I так вона  метушилася  доти,  аж  поки  погляд  ??
нарештi впав на порожнiй ганок, що на ньому обличчям до стiни стояв якийсь
високий мужчина в таких же високих чоботях. Тодi вона  безпорадно  махнула
рукою й рiшуче залишила тротуар.
   I от вона вже сто?ть пiд поганенькою покрiвлею (недарма  стихiя  тiльки
одного чудасiя занесла сюди)  й  протира?  вогкими  руками  очi.  От  вона
озира?ться навкруги, от поправля? мизинцями свою  розтрiпану  зачiску,  от
погляд ?? на мить зупиня?ться на спинi високого мужчини.  I  чи  то  спина
була ?й така вже сонгородна, чи то й справдi ?й спати хотiлось, але  -  як
би там не було,- вона нi з  того  нi  з  сього  широко  й  з  задоволенням
позiхнула. I позiхнувши з задоволенням, жiнка скинула догори стрiлки сво?х
тоненьких химерних брiв, сперлась на бильце  i  замислилась.  Так  пройшло
кiлька секунд.
   Раптом нiжне  створiння  зiпхнуло  i,  швидко  пiдвiвши  голову,  знову
зиркнуло на свого  сусiду.  I  тодi  одразу  ж  з  жiнкою  трапилось  щось
надзвичайне: спершу вона зблiдла,  потiм  ??  обличчя  зайнялося  червоною
фарбою i, нарештi, вона - i без того тендiтна й  маленька  -  якось  зразу
зробилась ще тендiтнiша, ще мiнiятюрнiша. На одну мить здалося навiть,  що
?? перелякала нерухомiсть мужчини (ураганна злива так мертво  прицвяхувала
цю велетенську фiгуру до дверей, що мужчину й справдi можна було  прийняти
за рiзьблення), але в скорому часi все остаточно вияснилось: жiнка  просто
пiзнала свого знайомого. Вона вже горталась, переступала з ноги на ногу  й
зiдхала. Вона голосно скаржилась на дощ i, нарештi, коли нiщо не допомогло
i коли мужчина, не звертаючи на не? жодно?  уваги  пiд  напором  зливи  ще
бiльше почав вгрузати головою в дверi, вона промовила тремтячим (чи то вiд
хвилювання, чи то вiд холоду) спiвучим i воднораз надiрваним сопрано:
   - Я, зда?ться, не помиляюсь?.. Ви  -  товариш  Марченко?  В  ??  голосi
прозвучало одразу кiлька ноток: була тут i нотка поваги до того,  до  кого
вона зверталася, i нотка ледве помiтного страху,  i  навiть  нотка  яко?сь
тривоги. Але мужчину, мабуть, нiщо не зворушило. Принаймi  вiн  не  найшов
потрiбним навiть на мить пiдставити сво? обличчя пiд удари зливи i вступив
до розмови в тому ж станi мертвого рiзьблення, в якому вiн був i до  цього
часу.
   - Так,- вiдповiв вiн.- Я - Потап Марченко.
   В цей  момент  в  небi  метнулась  огняна  блискавиця  i  над  Харковом
розсипався черговий  удар  грому.  Жiнка  вiд  несподiванки  здригнула  i,
iнстинктивно вiдкинувшись до сусiди, тихо скрикнула.
   - Страшнувато? - тим же спокiйним басом промовив мужчина.
   - Я думаю... Хiба не бачите, як люту??  -  вона  розгублено  подивилась
навкруги себе й сказала: - Але почекайте, товаришу.  Чому  ви  й  досi  не
поцiкавились, з ким ма?те задоволення розмовляти?
   - А хiба я не знаю, з ким я маю задоволення розмовляти?
   Справдi? Вiн зна?, з ким ма?  задоволення  розмовляти?  Так-таки  й  не
жартуючи вiн говорить це? Ну, тодi вона знову скине догори  стрiлки  сво?х
тоненьких химерних брiв i з таким здивованням подивиться на свого  сусiду,
що навiть спина його (а вiн же сто?ть до не? спиною) почне якось реагувати
на ?? розгубленiсть.
   - Невже  ви  так  запам'ятали  мене,  що  навiть  по  голосу  пiзна?те?
Запитання було поставлене прямо i досить голосно. Але  мужчина  чомусь  не
вiдповiдав. I не вiдповiдав вiн, здавалось тому, що  запитанням  зачеплено
було щось дуже лоскотливе, щось таке, що про нього можна  говорити  тiльки
по темних закутках.
   - Чого ж ви мовчите? - дивлячись тим же  здивованим  поглядом,  спитала
жiнка.- Ну, переконайте ж мене, що ви зна?те, хто я?
   - Хто ви? - бас,  мабуть,  добродушно  посмiхнувся.-  Ви  -  настирлива
дiвчина.  Я  бачу,  що  ви  досi  не  переробили  себе...  Ну,  нате  вам,
заспокiйтесь: ви - Лiда Спиридонова.
   - Саме це я й хотiла вiд вас почути. Я i справдi - Лiда  Спиридонова...
Та тiльки чому ви не хочете до мене повернутись? Га?
   - А тому я не хочу повернутись,- цiлком резонно вiдповiв  мужчина,-  що
не хочу пiдставляти сво? обличчя дощевi.
   - Тiльки цьому?.. Я задоволена!
   Жiнка змовкла. Мовчав i мужчина. Буря безумствувала. Що далi, то бiльше
темнiшало, i вулицi остаточно закутало в скло дощевого урагану. Тодi чи то
в мужчинi прокинувся середньовiчний лицар, i вiн  за  всяку  цiну  вирiшив
здобути для сво?? несподiвано? дами хоч поганенький затишний  закуток,  чи
то вiн i сам не мiг далi терпiти,- як би там не було, вiн рiшуче i з силою
застукав у дверi незнайомого йому помешкання.
   Деякий час  нiхто  й  нiяк  не  вiдповiдав.  Але  коли  велетень  знову
розправив сво? плечi i знову гуркнув кулаком у  дверi,  в  коридорi  хтось
поспiшно  зачовгав  пантофлями,  i  за  якiсь  пiвхвилини  вже  чути  було
обережний кашель. Нарештi дзвякнув замок, i дверi з шумом  одлетiли  вбiк.
Перед непроханими гостями стояв якийсь чоловiчок i, одбiгаючи  невеличкими
кроками в глибину коридора,  наперекiр  сподiванням,  гостинно  посмiхався
милою усмiшкою.
   -  Будь  ласка!  -  ввiчливо  запрохав  вiн,  захищаючись  халатом  вiд
оскаженiлого вiтру та раз у раз  показуючи  на  незакутаний  вихiд.-  Будь
ласка! Не чекав сьогоднi такого гостя. Пробачте... це ваша дружина?
   - Нi, це не моя дружина! - обтрушуючись вiд дощу  i  нiбито  зовсiм  не
дивуючись  несподiваному  запитанню,  спокiйно   сказав   той,   що   його
Спиридонова назвала Марченком.
   Гостинний господар знiяковiв. Вiн щось тихо скрикнув, якось  зовсiм  не
до речi похитав головою i, зробивши легкий уклiн дамi, промовив:
   - Пробачте. Пробачте за помилку! Пробачте!
   Чоловiк остаточно увiйшов в  роль  доброго  приятеля,  але  Спиридонова
навiть не пiдвела на нього очей: ще раз  широко  i  енергiйно  позiхнувши,
вона мовчки  одiйшла  вбiк.  Зате  Марченко  нарештi  подивився  на  свого
спiвбесiдника уже трохи здивованими очима.
   - Себто вiдкiля ж ви зна?те мене? - спитав вiн.
   - Вiдкiля я вас знаю? - i собi здивувався господар.- Невже ви забули? Я
- професор Ярута.
   Тепер прийшла черга за високим мужчиною: вiн теж знiяковiв. I знiяковiв
вiн саме тому, що нiяк не мiг пригадати, де вiн бачив Яруту. Очевидно, вiн
так багато зустрiчав професорiв, що всi вони, на жаль, не могли залишитись
у його пам'ятi.
   - Пардон, професоре,- пробасив Марченко,- я... як би вам сказати...
   - Будь ласка, будь ласка! Я розумiю,- i, мило простягаючи  руку,  Ярута
рушив до дверей.
   Ясно було, що професор ма? бажання поручкатись нарештi зi сво?м гостем.
Марченко одразу зрозумiв це, але (мабуть, за сво?ю звичкою) спершу  пiднiс
праву руку догори, як це роблять пiонери, i тiльки потiм,  бачачи  рiшучий
професорiв  намiр  стиснути  йому  долоню,  зробив  рiзкий  рух  уперед  i
попередливо пiдхопив тендiтно-бiлi пальцi свого спiвбесiдника.
   - Пардон, професоре... ("пардон" вiн вимовляв без усякого  французького
акценту). Трапилась, зна?те...
   Марченко многозначно пiдкреслив сво? "зна?те", що ж до "професоре",  то
вiн це слово проковтнув. Видно було, що в Ярутi вiн визнав  позапартiйного
i, по-друге,- що перед професором  сто?ть  один  iз  тих  комунiстiв,  якi
стикаються з позапартiйними тiльки (або принаймi головним чином) на тих чи
iнших офiцiальних побаченнях. До професора треба буде додати або "пан" або
"товариш", але нi того, нi  другого  нiяк  не  можна  було  давати.  "Пан"
професор треба було говорити з iронi?ю (за даного разу зовсiм недоречною),
"товариш професор" теж не зривалося з язика (Марченко, очевидно, не  знав,
з яким професором ма? нагоду розмовляти), саме тому "професор" i вийшло  у
нього, як "псоре" i навiть, як "пс". А втiм,  як  ми  побачимо  далi,  наш
велетень мав цiлковиту рацiю бути таким стриманим в зустрiчi з Ярутою.
   - Будь ласка, будь ласка! -  говорив  професор  i,  увiйшовши  в  свою,
можливо, звичайну роль кокетливо? панянки,  весь  час  присiдав  i  крутив
головою.
   Був вiн тоненький, можна сказати, нiжний i якийсь запашний, як шкiра  з
абрикосу. В правому  куточку  уст  ховалась  йому  при?мна  й  надзвичайно
улеслива усмiшка, з-пiд простеньких  окулярiв  виглядали  його  безперечно
хитренькi очi. Але коли б, скажiм, оголошено було конкурс на кращий зразок
втiлено? ввiчливостi, вiн напевне дiстав би на ньому першу премiю.
   Зате спiвбесiдник його справляв вражiння людини iншого покрою.  Це  був
темний шатен зi спокiйним лицем i такими ж спокiйними темно-синiми  очима.
На перший погляд Марченковi можна було дати рокiв за тридцять,  але  потiм
вияснилося, що це помилка, що це  просто  рання  мудрiсть  десь  невловиме
заплуталась в цьому обличчi й так пристарила  його.  Насправдi  Марченковi
було рокiв 26. Назвати його надто гречним не можна було, i не  можна  було
хоч би тому, що його трохи мамуловатi рухи нiяк  не  в'язалися  з  старими
поняттями про зразкову ввiчливiсть. Але в той же час нiхто б не  ризикував
назвати його дикуном.  Якась  сво?рiдна  культурнiсть  пройняла  всю  його
велетенську фiгуру. Професор довго запрошував Марченка  й  Спиридонову  до
себе i нiяк не мiг погодитись, що "гостi" залюбки обiйдуться  й  без  його
поко?в. Вiн довго не  хотiв  навiть  слухати  заперечень.  I  тiльки  коли
Марченко  щось  рiшуче  i  трохи  незадоволено  буркнув,   Ярута   покинув
сперечатися.  Вiн,  нарештi,  зiбрався  був  шкутильгати  до   себе,   але
зiбравшись, зiдхнув.
   - Ах, яка шкода,- зiдхнув професор на прощання.-  Яка  шкода,  що  нема
Катруськи: кого-кого, а вас, товаришу Марченко, вона  (тут  Ярута  при?мно
посмiхнувся) затягла б до кiмнати.
   - Яко? Катруськи? - вирвалося в здивованого Марченка.
   - Та Катруськи ж Жуково?. Хiба ви не зна?те, що вона живе в мене?  -  i
професор знову при?мно посмiхнувся.
   Несподiванка за несподiванкою налiтали сьогоднi на  сiроокого  велетня.
День суцiльною несподiванкою зустрiчав його. Проте хоч остання професорова
iнформацiя, можна сказати, приголомшила Марченка, але вiн уже стояв  перед
Ярутою в непримушенiй позi людини, що нiчого нового не  почула  вiд  свого
спiвбесiдника i тiльки диву?ться, чому спiвбесiдник так довго  не  залиша?
його.
   - Я знаю, що Жукова живе у вас,- сказав Марченко i повернувся задом  до
настирливого  професора.  Тепер  Ярутi  вже  рiшуче   нiчого   iншого   не
залишилося, як негайно ж покинути сво?х "гостей".
   Вiн так i зробив: за мить його вже не  було  в  коридорi.  Спиридонова,
мабуть, давно вже чекала цього моменту i тому,  як  тiльки  за  професором
зачинилися дверi, вона, скинувши догори стрiлки сво?х  химерних  тоненьких
брiв, сказала:
   - Так, значить, пам'ята?те мене?.. Ну, i що ж ви пам'ята?те?
   - А те пам'ятаю, що й ви пам'ята?те,- рiзко крикнув  Марченко.Покиньте,
Спиридонова, розiгрувати фарса!
   Зустрiч з настирливим професором, настирливiсть  Спиридоново?,  нарештi
розмова про  поки  що  невiдому  читачевi  Катрю  Жукову,  таки  вивели  з
рiвноваги нашого героя i вiн не мiг iнакше вiдповiсти жiнцi, як  вiдповiв.
Проте вiдсутнiсть рiвноваги захопила його на одну мить: Марченко вже знову
встиг прибрати себе до рук.
   - До речi: чому це вас так  давно  не  видно  було?-спитав  вiн,  трохи
помовчавши.
   - Ви навiть i це помiтили? Виходить, що вам  не  на  всiх  така  погана
пам'ять, як на професора?.. Я, бачите, була на Сабурцi... Нервова система,
зна?те, пiдкачала.
   - Ага! - зовсiм спокiйно кинув мужчина, наче й справдi справа  йшла  не
про дiм божевiльних, а про якесь закордонне турне.- Це добре... Ну, i що ж
- покращало?
   Спиридонова не вiдповiла. Нiби згадуючи щось надзвичайно важливе,  вона
мовчки дивилася на землю й  нервово  ламала  собi  пальцi.  Тiльки  багато
пiзнiш  вона  скинула  очi  на  свого  спiвбесiдника  i,   якось   прибито
посмiхнувшись, промовила:
   - Так! Краще. Дякую! Ви навiть не припуска?те, товаришу!  Вона  зробила
декiлька крокiв в глибину коридора  i,  одвернувшись  од  Марченка,  стала
розправляти на сво?х плечах блюзку. I видно  було,  що  вона  вже  не  ма?
жодною бажання продовжувати бесiду.
   Злива не вгавала. Вiтер скаженiв i так рвав покрiвлю, що вона ввесь час
верещала жалiбним вереском. I хоч грiм потроху вiддалявся i блискавицi вже
не так рiзали вiкно,  але  гроза,  розiрвавшись  над  Харковом  величезним
потопом, не мала охоти хутко проскочити далi й залишити город. Про вулицю,
таким чином, поки що й думати не  приходилося.  I  дво?  людей,  випадково
занесених стихi?ю до професорського коридора, очевидно, не тому так  скупо
перекидались словами, що боялись не скiнчити цiкаво? розмови - якiсь  iншi
причини стримували ?х вiд балачок.
   - Я бачу, що вам зимно, товаришко? - i щось пошукавши в  кишенях  свого
пiджака, Марченко скинув його з плечей.- Застужуватись не треба. Прошу!
   - Дякую! - рiшуче вiдмовилась  Спиридонова.-  Я  не  змерзла.  I...  не
застуджусь,тепер же весна.
   - Як хочете. Воля ваша. Мо? дiло запропонувати. Марченко одiйшов убiк i
став ретельно викручувати воду з рукавiв свого верхнього одягу. Зрiдка вiн
скидав очi на Спиридонову, але в  очах  його  було  стiльки  байдужостi  й
спокою, що важко було домiркуватися,  як  треба  розцiнювати  цi  погляди.
Можливо, вiн думав про Спиридонову, можливо, про зустрiч  з  професором  i
про поки  що  та?мничу  Катрю  Жукову,  що  згадкою  про  не?  i  особливо
iнформацi?ю про  ню,  безперечно,  його  трохи  приголомшив  Ярута.  Потiм
Марченко  пiдiйшов  до  того  вiкна,  що  освiтлювало  коридорним  свiтлом
хазяйську кiмнату i, спершись на стiну, став безцеремонне,  хоч  нiбито  й
без усякого iнтересу, розглядати професоровi поко?.
   I так, мовчки, вони простояли в коридорi мало не з пiвгодини, себто  до
того часу, аж поки стих грiм i злива покинула бушувати за вiкном.  Нарештi
Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю.
   - Почекайте, товаришу,- скинулась Спиридонова.- Як же це так?  Ви  самi
йдете? - Жiнка так пильно й з такою тривогою  дивилась  на  мужчину,  нiби
його вiдповiдь вирiшила питання ?? життя й смерти.
   - А з ким же я пiду? - сказав Марченко.
   - Хiба нi з ким?
   - Ви, очевидно, на себе натяка?те? Можу й з вами.
   Спиридонова зиркнула на коридорне вiкно i, нiкого не уздрiвши в  ньому,
на мить затримала руку мужчини i, затримавши, погладила ??.
   - Ви обiця?те зараз зайти до мене? - сказала вона.- Обiця?те?
   Марченко похитав головою, наче й справдi перед ним  стояла  не  доросла
жiнка, а маленька дiвчинка, i промовив:
   - Ах, яка ви невгомонна!  -  промовив  вiн.-  I  коли  ви  вже  нарештi
виправитесь. Га?.. А втiм, де ви зараз живете? Там же?
   Вiн "там же" пiдкреслив так, наче жiнка в якомусь сенсi  жила  ранiш  в
зовсiм безнадiйному мiсцi.
   - Там же,- хутко проказала вона й з запитанням подивилась на  нього.Так
як же, зайдете?
   - Добре! - сказав Марченко.- Ходiмте!
   Жiнка взяла за рукав свого спiвбесiдника, уважно провiрила йому  очi  й
раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулицi.
   2
   Поставивши крапку, письменник з полегшенням зiдхнув, запалив цигарку  й
став перечитувати свiй перший роздiл. Прочитав раз, прочитав  удруге.  Раз
прочитав з захопленням: особливо подобався  йому  лiричний  початок.  Зате
остання читка принесла йому багато непри?мностей.  По-перше,  його  прикро
вразили настовбурченi претензiйнi "магiстралi" i всякi  такi  викрутаси  з
"бродячими псами"; по-друге, вiн незадоволений був з  "велетня":  чому  це
обов'язково нова людина (а  з  Марченка  вiн  i  хотiв  робити  саме  нову
людину),- чому це нова людина мусить ходити  на  котурнах?  Не  подобалась
йому неприродна зустрiч з Ярутою та й  сам  Ярута  не  подобався:  мовляв,
навiщо його робити професором? Дешевою здалася йому i iнтрижка з "поки  що
невiдомою читачевi" Катрею Жуковою.
   - А Лiда Спиридонова? -  подумав  письменник.-  Що  це  таке?  Хiба  це
опозицiонерка (та хоч  би  й  та,  що  ка?ться!)  ?  Та  це  ж  персона  з
бульварного роману.
   Письменник остаточно губив голову й думав уже,  наперекiр  авторитетнiй
критицi, що вiн страшенний бездара й що вiн  нiколи  не  напише  роману  з
сучасного бурхливого й надзвичайно цiкавого життя. Як  вiн  напише  роман,
коли йому браку? вмiння показати людей свого часу, коли оберта?ться в колi
фраз, що на вуха не налазять?
   Покинувши стiл, письменник скинув штани,  натягнув  на  себе  ковдру  й
почав робити собi сон. Але заснути вiн довго не мiг: болiла голова  i  вiд
важких думок, i вiд папiросного чаду: пишучи перший роздiл, вiн спалив три
пачки папiрос, що обiйшлося йому, до речi кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч.  2).
Заснув  нарештi  письменник,  коли  вже  пiдвелося  сонечко,  i  заснув  у
гнiтючому настро?. Сон був тривожний  й  на  подив  фантастичний.  Снилось
йому, що вiн скiнчив свiй роман i що критики за  цей  роман  назвали  його
генiальним поетом. Отже, коли письменник  розплющив  очi,  вiн,  по-перше,
дуже шкодував, що сон не продовжився,  а  по-друге,  вiдчув  прилив  ново?
енергi?. Письменник сказав:
   - Я вчора даремно турбувався. Нiчого подiбного! Роздiл перший -  роздiл
прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати. Сказавши  так,  письменник
знову сiв до столу i написав:
   Роздiл другий
   Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли  над  городом
пролiтали останнi пера розiрваних хмар i коли бiрюзове небо i  пiсляобiдн?
сонце почали вже прориватись на брук i винувато  посмiхатись  до  публiки.
Вулицi шумiли такими величезними потоками весняно? води, що не можна  було
нi пройти, нi про?хати. По всiх кiнцях дзюрчали ринви i пропускали останню
воду з добре обмитих водою покрiвель. Публiка, як  i  треба  було  чекати,
стояла ще пiд навiсами i безпорадно топталася на  мiсцi.  I  тiльки,  коли
трохи зiйшла вода i коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та
робити з них iмпровiзованi мостики, город потроху зашумiв.
   Звичайно, i нашi напiвзагадковi  геро?  дiстали  можливiсть  рушити  по
тротуарах теж  дуже  згодя.  Вони  ще  довгий  час  стояли  бiля  квартири
професора i, як i досi, скупо перекидались словами. Проте з ?хньо? розмови
остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партiйцi,  i  по-друге,  що
Спиридонова колишня опозицiонерка.  Виявилось  також,  що  Марченко  ранiш
зустрiчався з Спиридоновою тiльки на кущових зборах партi? i  що  там  вiн
декiлька разiв виступав проти не? i виступав, до речi, не без успiху. Мало
того: i захворiла Спиридонова, як  виявилось  (принаймi  зi  слiв  тi??  ж
Спиридоново?),  саме  пiсля  однi??  зустрiчi  з  Марченком  на   кущовому
зiбраннi, де вiн ?? публiчно назвав "контрреволюцiонеркою". Про те  ж,  як
вона так близько взяла до серця його рiзкiсть i навiть  скоро  пiсля  того
(цю iнформацiю дала та ж таки Спиридонова) мусiла йти до  Сабурово?  дачi,
вiн, як вияснилось, нiчого не знав до цього часу, бо в домашнiй обстановцi
вiн нiколи з нею не  зустрiчався,  а  поцiкавитись  йому  й  на  думку  не
спадало.
   - Ну i прекрасно! - тихо промовила Спиридонова.- Вам  i  цiкавитись  не
треба.
   - Чому ж не треба? Я не такий вже мiзантроп, як це вам зда?ться.
   Марченко винувато посмiхнувся i навiть трохи почервонiв. Остання  фраза
вирвалась йому, очевидно, зовсiм несподiвано й, у всякому разi, проти його
волi.
   - Не треба, товаришу,-  ще  тихше  сказала  Спиридонова.-  Це  не  ваша
справа... А втiм, про це iншим разом поговоримо. Тепер скажiть менi от що:
ви зна?те, де я зараз працюю?
   - Ну?
   - Ви просто будете реготати... ?й-богу!.. От вгадайте! Вона  засмiялась
тихим, глибинним та  непри?мним  смiхом  i,  переплигнувши  через  калюжу,
раптом зупинилась. Стрiлки ?? химерних брiв знову вп'ялися ?й  в  зачiску.
Марченко цiлком щиро сказав:
   - Де ви зараз працю?те - я не знаю... Але, на жаль, не знаю, й чому  ви
зараз засмiялись.
   - А вас це дуже цiкавить?
   - Як би вам сказати... Не то щоб дуже... Просто рiдко менi  приходиться
сам на сам зустрiчатися з такими людьми...
   - А чому вам прийшла така мисль?  Чи,  може,  у  мене  таке  вже  чудне
обличчя?
   - Як би вам сказати,- Марченко незадоволено подивився на прохожих i  на
Спиридонову.- Чудненьке трохи.
   - В чому ж ви це "чудненьке" добача?те?
   - Як би вам сказати... Очi у вас, скажiм, хоч i незрозумiлi трохи,  але
це все-таки звичайнi безцвiтнi очi.  Нiс  -  рiвний  i...  теж  звичайний.
Брови... От, мабуть, брови!
   Вiн раптом посмiхнувся. Видно було, що таких розмов йому й  справдi  ще
не приходилось вести.
   - Так де ж я зараз працюю? - кинула Спиридонова,  i  здалося,  що  вона
зовсiм не слухала свого супутника i що в той час, коли вiн говорив, вона й
справдi, дивлячись в землю,  про  щось  iнше  думала  i  що  ставила  йому
запитання цiлком механiчно.
   - Не знаю! - трохи незадоволено кинув той.
   - Але, може, ви тодi зна?те, де я ранiше працювала?
   - Знаю.
   - Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите?  -  з  зовсiм  невиправданим
гнiвом сказала жiнка.- Чому ж ви мовчите?
   Мужчина здивовано подивився на свою супутницю i, нiчого не  промовивши,
зробив рiзкий рух у сторону.
   - Ви хочете мене залишити? - перелякано промовила Спиридонова й схопила
Марченка за руку.- Не робiть цього, товаришу! Благаю вас, не  робiть!..  А
то... ?й-богу, закричу на всю вулицю!..
   В ?? очах було стiльки  рiшучости  й  стiльки  упертости,  що  мужчина,
зиркнувши на не?, вже не сумнiвався - вона й справдi може закричати на всю
вулицю. I вiн - кремезна людина  -  вiдчув  себе  зараз  перед  нею  таким
безпорадним, що тiльки приходилось поступитись перед жiночими чудiйствами.
   - Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! - сказав вiн.- Я й не  думаю  залишити
вас.
   - От i добре. Дякую,- промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.
   - Дякую сердешно... А працюю  я,-  несподiвано  додала  вона,-  щоб  ви
знали, в канцелярi?? Правда, смiшно?..
   - По-мо?му нiчого тут смiшного нема,- похмуро заперечив Марченко.
   - Хiба?.. А по-мо?му... смiшно... Ну, яка ж з мене  канцеляристка?  Ну,
скажiть? Хiба я умiю, скажiм, писати якiсь циркуляри!  Нi!  Хiба  я  умiю,
скажiм, стукати на друкарськiй машинцi? Нi! Нарештi, хiба я у входящих  та
сходящих щось розумiю? Буквально нiчого! Так сиджу собi i  пишу,  що  менi
пiдкажуть... Зна?те, як в дитинствi пiдказували нам,  коли  ми  не  хотiли
вчити урокiв... I ви дума?те, менi це легко? Га? - Це ж жах! - раптом мало
не крикнула вона й схопилась руками за голову.- Це - жах! Це бiлий жах!
   - Ну, заспокiйтесь! Заспокiйтесь! -  Марченко  остаточно  розгубився  й
розвiв руками.- Не знаю, що й робити з вами.
   - Що вам зi мною робити?.. Ви не зна?те? Так тодi я вам  пораджу...  От
скажiть менi, я - маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я - маленька?
   - Ну, ладно, маленька.
   - Ну, так от: берiть мене, маленьку, несiть мене до мосту i  вкиньте  в
Лопань... Добре? I побачите ви тодi, як далеко-далеко занесе мене  весняна
каламуть... I не буде тодi Лiди Спиридоново? нiколи!  Ви  мене  розумi?те?
Нiколи!
   Останнi  слова  вона  майже  прошепотiла.  Вона  подивилась  на   свого
супутника очима, повними страждання, i стрiлки ?? химерних брiв на цей раз
не розлетiлися до зачiски. ?? безцвiтнi очi якось миттю погасли. Промовила
вона свою  останню  фразу  з  великим  почуттям,  але  в  тонi  ??  голосу
прозвучало тiльки одне: мовляв, туди ?й i дорога - Лiдi Спиридоновiй!
   - Що значить - не буде Лiди Спиридоново? - сказала вона.- Що значить  -
нiколи, нiколи не буде  Лiди  Спиридоново??..  Про  це  я  вас,  товаришу,
поiнформую колись, а зараз - ходiмте!
   Вона взяла його пiд руку, i вони пiшли. I чи то  Марченко  не  вмiв  як
слiд ходити, чи то вона  не  находила  в  собi  енергi?  й  бажання  мiцно
притиснутись до нього - у всякому разi, вони йшли "пiдруку" приблизно так,
як iде слiпий з проводирем. Спиридонова мовчала.
   Над городом  уже  стояло  чисте  небо  i  сонце  розкидало  сво?  теплi
промiння. Пiслядощове повiтря  пахло  тим  ледве  вловимим  i  надзвичайно
при?мним  запахом,  що  завжди  асоцiю?ться  з  народженням  нового,  досi
невiдомого життя. Всюди шелестiв симпатичний мiський гомiн  i  всюди,  пiд
ногами веселих балакучих  пiшоходiв,  тротуари  фаркали  бризками  дощово?
води. I не тiльки асфальт, але i звичайний сiрий булижник почав блискати й
переливатися в  срiбних  ромбиках  вiдзеркаленого  сонця.  На  темно-синiй
грозовiй полосi пiдвелася, як i завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши
город, урочисто повисла в прозорому етерi. Уже  бiгли  автобуси,  дзвенiли
трамва? й мiж ними метушилися вiзники.
   Спиридонова, що деякий час iшла в задумi й  мовчки  дивилася  в  землю,
раптом сказала:
   - Ну от - i пройшов потоп! I пройшла злива. Все змило!  Рiшуче  все!  I
нема бруду. Правда? I хоч трохи зимно (вона  здригнулася,  бо  одiж  ??  i
справдi ще не зовсiм пiдсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?
   I боячись, що супутник не зовсiм ?? зрозумi?,  вона  тут  же  поспiшила
додати:
   - Я, звичайно,- сказала вона,- говорю не про цю сьогоднiшню  зливу,  що
допомогла нам зустрiтись,- я говорю про iнший потоп... Ви вже... збагнули?
   - На жаль, мабуть, не зовсiм,- сказав Марченко.
   Спиридонова засмiялась. Вона засмiялась тим же непри?мним смiхом.
   - Як же так не зовсiм?  Ну?..-  вона  вмить  вхопила  його  за  руку  й
прошепотiла.- Ах ви Потопчику! Вас не Потапом,  а  Потопом  треба  було  б
назвати.
   Мужчина здивовано подивився на Спиридонову i промовив:
   - Яка ви чудна дiвчина... ?й-богу!
   - От бачите! - пiдхопила Спиридонова.- I ви кажете, що я чудна.  I  всi
кажуть. А я от думаю, що непросто непорозумiння. I  я  вам,  коли  хочете,
доведу... Ну от, скажiм, так: ви зна?те, що вас чека? в  мо?й  квартирi?..
Саме в тiй, куди я вас зараз веду? Не зна?те?..
   - Не знаю!
   - Уявiть собi,- усмiхнулась Спиридонова,- я теж не знаю. Веду...  i  не
знаю. А втiм, досить, давайте ще помовчимо.
   Вона сказала це останн? таким тоном, що  Марченко  вже  не  наважувався
розпочинати нову розмову, i тому дальшу путь вони продовжували мовчки.
   З вулицi Карла Лiбкнехта вони  звернули  й  пiшли  по  глухих  нагiрних
заулках. На пiвдороги до квартири  Спиридоново?  ?х  наздогнав  мужчина  з
важкою текою в руцi. Власне, назвати цього нашого  нового  героя  мужчиною
якось важко було: вiн скорiш  подiбний  був  на  обпатране  курча,  але  у
всякому разi вияснилось, що це  не  хто  iнший,  як  "вiдомий  харкiвський
опозицiонер" (так принаймнi автор про нього  не  раз  чув)  -  Коля  Хрущ.
Держав вiн голову на лiвому плечi i чи то весь час чомусь дивувався, чи то
весь, час збирався комусь розповiсти щось надзвичайно секретне.
   -  Драстуйте!  -  сказав  вiн,  рiвняючись  iз  Марченком  (мiж  iншим,
"драстуйте" вiн вимовляв, як - "драст?").
   - От i Коля,- зрадiвши, кинула Спиридонова.- Це -  до  речi:  ти  менi,
Коля, дуже потрiбний.
   Товарищ Хрущ враз почервонiв, наче потреба, яку вiдчувала  Спиридонова,
носила надзвичайно iнтимний характер.
   - Я знаю, Лiдусю,- поспiшно сказав вiн.- Ти, будь ласка, не турбуйся. Я
знаю!
   Мiж Спиридоновою i новою людиною зав'язалася розмова  i  тому  Марченко
поцiкавився:
   - Може, я вам перешкоджаю?
   - Боже борони! -  поспiшно  заперечила  Спиридонова.-  Ви  мене  мусите
обов'язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!
   Вона i на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, вiн i на
цей раз пiддався ?? проханню.  I,  можливо,  вони  б  решту  путi  пройшли
мовчки, коли б не Коля Хрущ.
   Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокiйно, раптом, нi з  того  нi  з
сього, загортався i, озирнувшись назад, тихо й та?мничо промовив:
   - Ви, безперечно, зна?те про останню секретну постанову Полiтбюра?
   - Себто про яку це секретну постанову? - буркнув Марченко.
   - Ну, та про ту ж, що...- I  товарищ  Хрущ  потягнувся  до  вуха  свого
однопартiйця.
   - Покиньте, будь ласка,  сво?  секрети,-  ухиляючись,  рiшуче  пробасив
Марченко.- Яка там постанова?
   Товариш Хрущ розгублено  подивився  навкруги  себе,  красномовно  кинув
пальцем в бiк Спиридоново? (мовляв, вона про це не мусить знати) i  знову,
притримуючи свого спiвбесiдника, став навшпиньки. Але Марченко  й  на  цей
раз рiшуче ухилився.
   - Я вам кажу, покиньте ви сво? секрети! - уперто сказав вiн.-  Яка  там
постанова?
   Товарищ Хрущ здивовано подивився на "дивака" (так принаймi вiн  подумав
про свого спiвбесiдника) i безпорадно розвiв руками.
   - Я голосно говорити не можу! - сказав вiн.- Постанова дуже секретна.
   - Ну, тодi i не треба,- добродушно посмiхнувся  Марченко.-  Тодi  й  не
говорiть.
   Спиридонова зареготала i, зупинившись, схопила Хруща за теку.
   - Ах ти Колю, мiй Колю,- козлiтоном заспiвала вона,- нещасненький Колю!
Ходиш ти, Колю, по городу й шука?ш вчорашнього дня... I нiяк  ти  його  не
найдеш, Колю!
   Хрущ зупинився. Вiн шука? вчорашнього дня? Ну, це вже занадто.  Це  вже
нетактовно...  i  навiть  образливо.  I,  головним  чином,  мабуть,   тому
образливо, що заспiвала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився  на  свою
товаришку поглядом "i ти Брут" i, подивившись, промовив тихо:
   - Ти, Лiдуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну i глузуй, Господь  з
тобою, я вже звик до цього.
   - Нi, Колю,- сказала Спиридонова, раптом замислившись,- я  й  не  думаю
глузувати з тебе. То тобi просто так здалося.
   То йому "здалося так"? Ну,  тодi  товариш  Хрущ  заспоко?ться.  I  Коля
заспоко?вся. I заспоко?вшись, вiн уже  якось  та?мничо  поглянув  на  свою
теку. Нарештi, вiн знову перелякано озирнувся, взяв  Марченка  за  руку  й
ледве чутно промовив:
   - Невже вам не вiдомо, хто тепер у нас буде  за  голову  раднаркому?  -
ледве чутно промовив вiн.
   - Себто  це  питання  безпосередньо  зв'язано  з  секретною  постановою
Полiтбюра?  -  Марченко  добродушно  посмiхнувся  i,  батькiвським  жестом
положивши свою руку на плече товариша, додав:- Так я вас зрозумiв?
   Товариш Хрущ енергiйно замахав руками.
   - Н?! - тихо скрикнувши, заперечив вiн.- Це до секретно?  постанови  не
ма? нiякого вiдношення.
   - Ну, так хто ж? - спитав Марченко  i,  вiдхиливши  вiд  себе  товариша
Хруща, додав: - I, будь ласка, не  лiзьте  до  мого  вуха:  я  не  глухий.
Говорiть голосно.
   - Нi, я так не можу,- безпорадно розвiв руками товариш  Хрущ,  i  видно
було, що вiн i справдi "не може так".
   Спиридонова зареготала сво?м глибинним, непри?мним смiхом.
   - Ну, скажи менi, Колю, вiд кого ти хова?ш сво?  "секрети"?  Вiд  мене?
Чому ти не говориш голосно? Ти ж  мене  в  цiй  справi  разiв  з  двадцять
iнформував!
   - Я тебе iнформував? - тихо скрикнув товариш Хрущ.- Вiдкiля  ти  взяла,
Лiдусю?
   - Так, ти мене iнформував! I навiть  давно  вже  iнформував.  I  навiть
(Спиридонова схопилась руками за голову) зда?ться менi, що ти мене  кожно?
хвилини якось iнформу?ш.
   - I це ти як?.. Серйозно говориш чи... жарту?ш?
   - Ах, Боже мiй. Боже мiй! Яка в тебе погана  пам'ять,  Колю...  Ну,  то
слухай, що ти менi говорив...
   I Спиридонова почала було розповiдати, що ?й говорив товариш Хрущ,  але
останнiй враз зблiд i замахав руками.
   - Ша! - тихо скрикнув вiн.- Я тобi не дозволю  виголошувати  на  вулицi
партiйних тайн. Чу?ш, Лiдусю?.. не дозволю!
   - Ну, от уже й на вулицi,- сказала Спиридонова.- Як же на вулицi? Яка ж
це вулиця. Колю?
   Яка це вулиця? Вона не розумi?? Ах, яка вона недогадлива! Товариш  Хрущ
вже зовсiм кладе голову на плече i непомiтно кива? ?й пальцем... тепер уже
на Марченка: при ньому цього нiяк не можна говорити!
   - Так, Лiдусю, не можна,-  пiдкреслив  вiн.-  Ну,  ти  сама  зна?ш.  Що
"знала" Спиридонова, залишилося невiдомим. Але, у всякому  разi,  вона  на
цей раз рiшуче змовкла.
   Марченко теж нiчого не говорив, вiн тiльки зрiдка позирав  на  товариша
Хруща, i в його поглядi було стiльки добродушно? iронi?, нiби вiн  дивився
не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажiм, з цiлком
серйозною мiною гра? якусь ролю, яка йому зовсiм не пiд силу  й  яка  його
робить надзвичайно комiчним.
   - Де ви працю?те? - мило посмiхаючись, запитав вiн Хруща.
   - Як де? - iз зовсiм невиправданою похапливiстю промовив той.- Хiба  ви
не зна?те?
   Марченко безпорадно розвiв руками i, з неприхованим бажанням  попрохати
пробачення, сказав:
   - ?й-богу, не знаю.
   - Ну, от! - з великою  образою  промовив  товариш  Хрущ.-  Та  там  же,
звичайно! В архiвi.
   - Що ж ви там робите?
   - Як що? - чомусь настовбурчився Коля.- Що за "вопрос"?
   - Я питаю, яку ви там посаду посiда?те?
   -Коля там,- сказала  Спиридонова,-  за  архiвдiякона,  архiвмандрита  i
архiвпастиря - одночасно.
   - Ти, будь ласка, не плутай, Лiдусю. Я в  таких  питаннях...  не  люблю
жартiв.Товариш  Хрущ  зробив  надзвичайно  серйозне  обличчя  i  кинув  до
Марченка: - Я посiдаю посаду архiварiюса.
   - Цiлком правильно, Колю,- не менш серйозно промовила Спиридонова.-  Це
ти так дума?ш... i я. А от iншi гадають, що ти i справдi  за  архiварiюса,
та зовсiм в iншому мiсцi. Ти зна?ш, саме - в якому? Не зна?ш? Та невже  ти
не зна?ш?..
   Товариш Хрущ зупинився. Вiн раз у раз блимав сво?ми змутнiлими очима, i
видно було, що вiн нiяк не може втямити,  в  чому  рiч.  I,  нiби  чекаючи
вiдповiдi вiд третьо? особи, вiн здивовано дивився на товариша Марченка.
   - I я не знаю! - коротко вiдповiв той його  поглядовi  i,  переступивши
калюжу, сказав: - Все-таки ви, Спиридонова, химерна дiвчина, ?й-богу.
   - Дякую за комплiментi - не повертаючи голови, кинула жiнка.- Тiльки от
що я думаю,- несподiвано перекинулась вона на iншу тему.- Я думаю так,  що
б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти,  скажiм,  з
архiву i посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гада?те?
   - Хто його зна?... У всякому разi,-  Марченко  повернувся  до  товариша
Хруща i зробив легенький уклiн,- у всякому разi... це виднiше самому Колi.
   - Менi нiчого не видно! - мало не iстеричним голосом  скрикнув  товариш
Хрущ.- Ви, будь ласка, не чiпайте мене. I... взагалi я прошу...
   Вiн не скiнчив i рушив кудись убiк. Вiн так енергiйно рушив, що  навiть
бризки полетiли з-пiд коротеньких нiг. Але далеко не забiг.
   - Куди ж ти, Колю? - покликала його Спиридонова.
   - Ти ж менi потрiбний.- Почувши голос  сво??  товаришки,  товариш  Хрущ
зупинився.
   - Я тобi потрiбний?.. Коли так, тодi  я  пiду  з  тобою.  Товариш  Хрущ
порiвнявся з Марченком, i навiть вже не видно було, що вiн допiру з  такою
образою кидався кудись вiд жiнки. За якiсь кiлька хвилин вони пiдходили до
квартири Спиридоново?.
   З
   Письменник знову з полегшенням зiдхнув: вiн скiнчив  i  роздiл  другий.
Увесь стiл був засипаний попелом з цигарок  (сьогоднi  вiн  спалив  три  з
половиною пачки, ч. 2, що, до речi, обiйшлося йому рiвно 2  карбованцi  97
1/2 копiйок). Проте попiл його не тривожив.  Переглянувши  другий  роздiл,
письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому i "бiрюзове небо", i
"пiсляобiдн?  сонце",   подобався   "глибинний   непри?мний   смiх"   Лiди
Спиридоново?.  Особливо  йому  сподобалось  те  мiсце,  де  Лiда  пропону?
Марченковi вкинути ?? в Лопань.
   - Як це вона симпатично сказала,- думав письменник.- "Я  маленька?  Ну,
чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от берiть  мене,  маленьку  i  т.  д.".
Страшенно симпатично.
   Захоплювався письменник i "ледве вловимим запахом", що  "асоцiю?ться  з
народженням нового невiдомого життя". Подобався йому i товариш Хрущ, себто
в тому сенсi подобався, що краще його й подати не  можна.  Письменник  вже
малював фантастичнi палаци: то вiн уявляв себе чистим, як сльоза (в  сенсi
боргiв - себто без боргiв), то думав про гучну славу, яку йому  несе  його
роман, то нарештi, з великим  задоволенням  констатував,  що  вiн  нарештi
робиться корисною людиною i що вiн ма? цiлковиту рацiю i право входити  до
пролетарсько? лiторганiзацi?.
   Письменник випив шклянку мiцного чаю i вдруге почав  перечитувати  свiй
другий роздiл.
   - О жах! - раптом скрикнув не сво?м голосом письменник.- Що я  написав?
Та це ж найсправжнiсiнька халтура.
   I вiн став пiдкреслювати тi мiсця, що його особливо непри?мно  вразили.
От його замiтки на бережках:
   1. Спиридонова раптом попала на Сабурку з то? причини, що  ??  Марченко
назвав контрреволюцiонеркою. Припустiм. Але де ж психологiчна  пiдготовка?
Нiсенiтниця.  Глупота!  Бiлими  нитками  шито.  Автор  з  цим   типом   не
справля?ться (з типом, так би мовити, "кающейся дворянки"). Бiлими нитками
шито. Глупота.
   2. Марченко, винувато посмiхаючись та "червонiючи", говорить, що вiн не
мiзантроп. Припустiм. Але яка ж це нова людина? Хiба новiй  людинi,  фрази
вириваються "проти його волi"? Нiсенiтниця. Глупота! Це не нова людина,  а
якесь сюсюкало.
   3. Боже мiй!  Скiльки  розмов!  Нарештi,  де  ж  художнi  мiсточки,  що
зв'язують цi розмови  одна  з  другою?  Спиридонова  раз  у  раз  смi?ться
"глибинним непри?мним смiхом", а ?? "спутник" то "кида?" без  перерви,  то
говорить нудно: "сказав". Вiдчува?ться цiлковита творча iмпотенцiя.
   4. Нарештi, що це таке: "вона подивилась  очима,  повними  страждання"?
Себто автор симпатизу? Спиридоновiй? Тiй, що,  нiчого  не  вмiючи  робити,
збира?ться топитися в Лопанi? Ну i чорт з нею - хай топиться. Але при чому
ж тут Александр Македонський? Не автор, а суцiльний тобi... потапчик... чи
то пак - потопчик сентиментально? i до того ж шкiдливо? води.
   5. Колю Хруща подано занадто карикатурно. Прощаю. Але не можу  простити
тако? мiшанини психологiзму з сатирою.  Коля  мусить  виступити  в  другiй
оперi. Словом, ще раз бiлими нитками шито. Бездарно.
   Письменник ще довго писав на бережках. На бережки вiн  потратив  багато
бiльше атраменту, як на роздiл! Письменник критикував себе до  смертельно?
втоми. За столом вiн i заснув.
   Що снилося письменниковi - невiдомо. Але i наступного дня вiн (в  сенсi
пописати) знову не дав собi спокою. Ще раз  перечитавши  перший  i  другий
роздiли, письменник демонстративно поляпав себе по заду, засвистiв  якийсь
бравурний марш i, скiнчивши архiбадьору арiю, промовив:
   - Це нiчого. Це буквально нiчого не доводить. Навпаки, саме бездари  до
себе безкритично ставляться. Я бачу сво? хиби,- значить, я росту.  Словом,
вперед, до переможного кiнця!
   I, сказавши так, письменник знову сiв до столу. Письменник написав:
   Роздiл третiй
   Спиридонова жила в глухому закутку однi?? з старих харкiвських вулиць в
одноповерховому будинку на кiлька кiмнат. Будинок стояв якось самотньо вiд
iнших будiвель i одразу ж звертав на себе  увагу:  по-перше,  на  фронтонi
йому архiтектор поставив якихось янголяток, що  збиралися  летiти  кудись,
по-друге, осiдав вiн в симпатичному дворику, що  в  ньому  розкинуто  було
декiлька клумб. До революцi? будинок цей належав якомусь помiщиковi. Потiм
помiщик емiгрував за кордон i в будинку осiла iнтелiгентська  комуна  (вiн
так довгий час i називався "будинок  комуни").  Але  от  i  iнтелiгентська
комуна розпалась  i  став  будинок  просто  собi  комхозiвським  будинком.
Правда, декiлька колишнiх мешканцiв з "комуни" залишились тут, правда, вiн
i за того часу, що про нього йде мова, кипiв якимсь сво?рiдним життям, але
вже тепер вiн нiяк не видiлявся серед багатьох одноповерхових  будинкiв,це
вже був звичайний собi будинок iз глухого закутку.
   На Спиридонову,  очевидно,  вiйнуло  запахом  молодих  клумб,  i  вона,
пiдходячи до дверей, сказала:
   - Правда, не погано пахне?.. Як до  вас,  товаришу  Потапе!  -  вона  в
перший раз назвала Марченка Потапом.
   - Не погано,- вiдповiв Марченко i тут же висловив свою другу  думку.Але
запах якийсь чи то тогорiчний, чи то...
   -  Ви   це   добре   пiдмiтили,-   гаряче   пiдхопила   Спиридонова   й
поiнформувала.- Це, зна?те, запах з могилок... Тут багато чебрецю.
   Вони вже були в галере?. Товариш Хрущ, як тiльки опинився  в  коридорi,
одразу ж зник у якiйсь iз кiмнат, i назустрiч  Марченковi  й  Спиридоновiй
вже йшла нова особа. Нова  особа  йшла  поволi,  роблено  i  з  безперечно
хижацькими намiрами. Це  була  добре  вiдома  Потаповi  товаришка  Люся  -
досить-таки  симпатична  брюнетка  з  прищуленими  очима.  Порiвнявшись  з
товаришем Марченком, вона кинула на нього зневажливий погляд i сказала:
   - Ну-с, мiльонок? Цiкаво вас послухати тут! Не там, ату т! Вона зробила
дуже енергiйнi наголоси на цих та?мничих "тут" i "там", але вони Марченка,
мабуть, зовсiм не зворушили, i вiн спокiйно пробасив:
   - Краще ви мене слухайте "там"!
   - Ага! - скрикнула товаришка Люся.-Здрейфили?! Тут ви не ма?те апарату?
Ну, говорiть,- не ма?те? - вона ще раз зневажливо подивилась на  Потапа  й
кинула: - Апаратчик!!
   Вона кинула це останн? слово з  безперечним  бажанням  сильно  образити
свого спiвбесiдника, але Марченко (будемо говорити правду) навiть оком  не
моргнув.
   - Що й говорити,- спокiйно говорив вiн.- Апарат велика  рiч.  Апаратом,
та ще й з розумом, все можна зробити.
   Це вже був одвертий цинiзм, i вiн не мiг  не  обурити  товаришку  Люсю.
Вона зiрвалась зi спокiйного тону.
   - Ви ще й глузувати збира?тесь? - iстерично закричала вона.-  Ах,  який
ви нахаба! Я, ?й-богу, не в'являла, що ви такий нахаба! Товаришка Люся вiд
несподiванки навiть сiла на стiлець. I, сiвши, вона тут же вирiшила рiшуче
"приперти до стiни" свого супротивника. Та далi сперечатися ?й,  на  жаль,
не дала Спиридонова, що в цей час встигла вже збiгати  до  сво??  кiмнати.
Спиридонова взяла товаришку Люсю за руку й сказала:
   - Я зовсiм не для того  запрохала  сюди  товариша  Потапа.  Про  це  ти
поговориш з ним на якомусь зiбраннi.
   - Там? - вказуючи пальцем в якусь стiну, прищулила око товаришка Люся.-
Там, я знаю, як вiн буде говорити. Хай вiн говорить т у т!!!
   - А я все-таки прошу покинути дискусiю,- скинувши  до  зачiски  стрiлки
сво?х тоненьких брiв, пiдвищила голос товаришка Спиридонова: - Я  товариша
Потапа зовсiм не для того прохала сюди.
   Треба було чекати невеличкого скандалу.  Уже  з  рiзних  кiмнат  почали
виглядати якiсь зацiкавленi обличчя. Вже хтось i десь голосно i викликаюче
зареготав, але товаришка Люся раптом загубила вигляд хижака i зовсiм iншим
тоном промовила:
   - Заспокiйся, Лiдусю! Я вже мовчу. Я в собi маю досить такту  i...  хай
вiн iде.Вона з презирством подивилась на  свого  супротивника  i,  роблячи
галантний жест, додала: - Йдiть! Прошу!
   Марченко зробив товаришцi Люсi легкий, трохи iронiчний уклiн i пiшов за
Спиридоновою.
   - Ну, от i моя кiмната! - сказала Спиридонова, вiдчиняючи дверi.Прошу!
   Кiмната була така ж мiнiятюрна,  як  сама  ??  господарка.  Назвати  ??
шикарною нiхто  б,  очевидно,  не  ризикнув.  На  долiвцi  валялись  якiсь
огризки, на столi, поруч з флаконом одеколону, стояв  примус  i  пляшка  з
нафтою. Видно було, що господарка цi?? кiмнати не тiльки  давно  вже  живе
холостяцьким життям, але й не може похвалитись  великою  охайнiстю.  Вiкно
виходило в якусь кам'яну стiну, так що свiтла тут було дуже мало. Можливо,
тому й пахло вогкiстю. Але й видно було, що не  зовсiм  охайна  господарка
дуже охайно поводилась зi сво?ю головою (тут, до речi,  письменник  зробив
на бережках великий знак запитання): всюди - на долiвцi, на  столах  i  на
канапi,- всюди валялись книжки, книжечки й величезнi монографi?.
   - I от ви, значить, у мене! - сказала Спиридонова, сiдаючи бiля Потапа.
I якось, зна?те, вийшло це зовсiм випадково... Ну, скажiть менi, ви думали
сьогоднi бути в мене? Очевидно, нi. Все в життi якось смiшно виходить.  Не
тому, що як сказав би якийсь  провiнцiал,  на  кожному  кроцi  порушу?ться
принцип кавзальности. А тому, що цi самi причини, що приводять нас  зовсiм
не туди, куди ми сподiвалися,- цi причини проходять перед нами сховано,  i
ми тiльки потiм знаходимо ?х. А втiм, я  зовсiм  не  збираюсь  вам  читати
лекцiю полiтграмоти. Я зараз... просто хочу дивитись на вас...  Ви  нiчого
не ма?те проти?
   - Будь ласка,- посмiхнувся Марченко.- Дивiться.
   Спиридонова  поправила  собi  зачiску  i,  положивши  ноги  на  канапу,
промовила: - Так от скажiть менi, ви знайомi з працею доктора Кречмера?
   - Нi!
   - Як же це так? - щиро здивувалася Спиридонова.- А  менi  переказували,
що ви психiатр! Ви вчилися в Петроградському унiверситетi?
   - Навiть близько бiля нього не був.
   - От тобi й раз! Де ж ви  тодi  вчились?..  Себто  не  те  я  хочу  вас
спитати. Ну, все одно, так де ж ви вчились?
   Видно було, що Спиридонова про  iнше  думала,  але  Марченко  цього  не
помiчав i тому так вiдповiв:
   - Можна сказати, нiде: дуже маленьку ми ма?мо освiту.
   - Дуже  маленьку?  -  чомусь  зареготала  жiнка  i,  зареготавши,  враз
заговорила тихо i серйозно: -  А  я,  зна?те,  училась  дуже  багато.  Так
багато, що ви й не в'явля?те. Я, товаришу Потапе, людина з вищою  освiтою.
Ви розумi?те? - i сказавши це, вона зробила здивованi очi.- От тобi й раз!
Чому ж ви не дивитесь на мене з вiдповiдною повагою?
   - Чи не  дума?те  ви  сьогоднi  зайнятись  самобичуванням?  -  спокiйно
промовив Марченко.- Це не погана справа, коли й справдi  надiйшов  слушний
час.
   Спиридонова зiдхнула й положила свою руку на руку спiвбесiдника.
   - От бачите,- зажурно сказала вона,- ви вже й розгадали мене... Тепер я
вже й не знаю, що менi говорити далi.
   Вона пiдвелась з канапи i мовчки зупинилась бiля вiкна.
   - Ви тiльки-но говорили про якийсь труд доктора Кречмера? - прийшов  ?й
на допомогу мужчина.
   - От! От! - сказала Спиридонова  i  знову  пiдбiгла  до  Марченка.-  Я,
зна?те,  от  що  хотiла  вас  спитати:  ви  бачили   коли-небудь   обличчя
шизофренiкiв? Ну, звичайно, бачили! Так от,  чи  не  зда?ться  вам,  що  я
шизофренiчка? Мене, зна?те, це страшенно мучить. Ви зна?те,  скiльки  менi
рокiв?
   - Не знаю!
   - Ви й не припуска?те, мабуть. Менi, щоб  ви  знали,  уже  на  тридцять
п'ятий перевалило. Себто я, коли й не на десяток, то у всякому разi, рокiв
на вiсiм старiша за вас. Правда?.. Ну i от.  А  тепер  скажiть  менi,  вам
подоба?ться мо? обличчя чи нi?
   - Обличчя то менi ваше подоба?ться,- посмiхнувся Марченко.- Але  от  не
подобаються вашi розмови, бо не добачаю в них нiякого сенсу.
   - Так-таки й нiякого? - цiлком щиро здивувалась товаришка Спиридонова.-
А чому ви не хочете припустити, що я...  ну,  як  би  вам  сказати...  ну,
словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речi,  весна,  солов'?,
запах, зна?те, такий надзвичайний, ну i т. д.
   - Ви пита?те чому? Багато, бачите, перешкод  до  цього  кохання.  Перша
перешкода: я надто величезний. Але третя й найголовнiша та, що,  хто  його
зна?, може, я вже й жонатий.
   - А хiба жонатим не можна кохати?
   - Звичайно, можна, i навiть рекоменду?ться: свою жiнку.
   - Гм! - кинула Спиридонова й замислилась.- Свою жiнку... А хто  ж  ваша
жiнка? Себто я не про це хочу спитати... Про що я думала вас спитати? От я
й забула!
   Спиридонова безпорадно розвела руками i, прямо та  одверто  подивившись
на Марченка, засмiялась тихим, щирим дитячим смiхом. I стiльки в цiм смiху
було  справжньо?  безпосередньо?  на?вности,  що  Потап  знову   здивовано
подивився на жiнку.
   - ?й-богу, не розумiю вас,- сказав вiн.- То ви  говорите  зi  мною,  як
звичайна собi балакуча людина, то...
   - То,- пiдхопила Спиридонова,- говорю, як психiчно ненормальна?  Так?..
Ну i чому ви мовчите? Ну i говорiть так!.. Зна?те,- продовжувала вона.Такi
люди ?сть в життi. I, скажу я вам, страшенна морока з ними: держати ?х  на
волi нiяк не можна, але й на Сабурку ?х теж не приймають.  I  коли  живуть
вони по сво?х глухих закутках - з ними ще можна миритися. Та...
   4
   Тут письменник, не дописавши останньо? фрази, яка йому давалася з таким
страшенним трудом, що вiн навiть запарився,- тут письменник раптом  чхнув,
висякався в носову, хустку i, положивши ручку, несподiвано промовив:
   - Фiнiта! Нарештi  зрозумiв!  Я  тепер  розумiю,  чому  в  таких  муках
народжу?ться мiй роман,- його не треба писати. Я тепер розумiю, чому  люди
мого роману говорять такою надуманою мовою: вони не  iснують.  Я,  так  би
мовити, попав  пальцем  в  небо.  Хруща  нема,  бо  вiн  надто  нiкчемний.
Спиридонова на Сабурц? i ?? нiхто не бачить. Марченко не лiкар i тому  вiн
вийшов такий штучний. Треба, нарештi, взяти iнший типаж, i  саме  той,  що
був би далекий вiд iнтелiгентщини й був би  близький  до  творчого  життя.
Саме тодi я й найду потрiбнi менi слова i образи. Саме тодi i вийде роман.
   I, сказавши це, письменник зiбрав сво? роздiли  (два  скiнченi  i  один
розпочатий) i, заховавши ?х подалi у шухляду  (для  нащадкiв!!!),  сiв  на
по?зд i по?хав на Донбас.  Письменник  вирiшив  писати  новий  роман:  без
сумнiвних  професорiв  (Ярута  мусiв  бути  сумнiвним   професором),   без
iстеричок, без котурнових "нових" людей. Письменник вирiшив написати роман
з живими людьми, себто  з  звичайними  робiтниками,  з  колективiстами,  з
трудовою  iнтелiгенцi?ю,  себто  реалiстичний  роман,   який   би   читали
робiтники, колективiсти, трудова iнтелiгенцiя,- всi тi, хто.  за  проводом
комунiстично? партi? творить нове життя й до якого б з погордою  ставились
нарештi доморощенi, скажiм, Марселi Прусти.
   Мораль: ранiш як братися за роман, треба з'?сти з сучасними героями  ще
один пуд соли i не треба звертати уваги на те, чого нiхто не хоче помiчати
i ма? рацiю.



   ПРИМIТКИ ТА КОМЕНТАРI

   До  першого  в   наш   час   "Вибраного"   М.Хвильового   через   майже
шiстдесятирiчне  провалля  небуття  вiдiбрано   все   найкраще,   написане
письменником у малих та середнiх формах.  Виправдана,  на  наш  погляд,  i
символiчна назва книжки - "Синi  етюди"  (1923)  -  так  звався  первiсток
прози,  вагомий  не  тiльки  для  становлення  Хвильового-проза?ка,  а   й
знаменний для всi?? пожовтнево? укра?нсько? лiтератури.
   Досi не встановлено чiтких текстологiчних  критерi?в  щодо  прiоритетiв
мiж колишнiм написанням i сучасним правописом: чи педантично дотримуватись
нинiшнiх нормативiв,  чи  облишити  пуризм  i  зберiгати  тодiшнiй  мовний
колорит, врятувати аромати епохи. Головною нашою настановою було прагнення
залишати  тексти  первозданними.  Хоча  у  самого   письменника   впродовж
десятилiтнього, вiдтинку публiкацiй прози чiтко спостерiга?ться  тенденцiя
наближення до сучасних  правописних  норм.  Тому  й  обрано  за  канонiчнi
останнi видання, i правити (повiрте, це нелегко) ми намагались  хоча  б  у
цьому напрямi.
   Окремо  необхiдно  наголосити  на  написаннi  власних  назв,  iноземних
прiзвищ, назв творiв,якi ми зводили  до  сучасних  норм  правопису.  Це  ж
стосу?ться також i використання iноземних висловiв,  якi,  можливо,  iз-за
цитування по пам'ятi тощо, не завжди точнi, ?х також  доводилось  подеколи
виправляти, окремi такi випадки  зазначаються  у  примiтках.  Iнколи,  як,
наприклад, вживання скорочення есt замiсть еtс вiд лат. еt саеtега -  тощо
(див.: Хвильовий Микола. Твори: В 3 т.- X.: ДВУ, 1929.- Т. 1 (Етюди).  2-е
вид.С. 78) та iншi подiбнi, свiдчить тiльки  про  недостатн?  коректорське
забезпечення видання.

   * * *

   ВСТУПНА НОВЕЛА_. Цей  твiр  письменник  написав  спецiально  для  свого
першого (й останнього) багатотомного видання: Хвильовий Микола. Твори: В 3
т.- X.: ДВУ, 1927.-Т. 1 (Етюди).-С. 5-12. Том другий  пiд  назвою  "Осiнь"
вийшов у 1928 р., а третiй знову ж iз заголовком "Етюди" у 1930  р.  Першi
два томи без жодних композицiйних змiн перевиданi вдруге - обидва  у  1929
р. Ми користувались насамперед останнiм  прижитт?вим  виданням:  Хвильовий
Микола. Вибранi твори [В 2 т.].- Т. 1.-  X.:  Рух,  1932.  Тексти  творiв,
вiдсутнi у цiй книжцi, брались за другим виданням томiв I i II 1929 р.  та
третiм томом тритомного зiбрання,  за  незначними  винятками  з  технiчних
причин. У всiх конкретних випадках джерела обумовлюються  у  примiтках  до
творiв. Подаються i всi вiдомi нам найголовнiшi перевидання.
   У передмовi до тритомника, названiй письменником не без задерикуватостi
- "Вступна новела" - у властивому для  нього  жартiвливо-iронiчному  стилi
(надто ж для того часу - апогею лiтературно? дискусi?  1925-1928  рр.  про
шляхи розвитку  укра?нсько?  лiтератури)  порiвняно  сприятливого  ще  для
письменника перiоду М.  Хвильовий  окреслив  деякi  моменти  глибоких,  не
тiльки естетичних суперечностей мiж  укра?нськими  митцями,  що  незабаром
переросли у жорстоку  iдеологiчну  конфронтацiю.  До  всього  iншого  вона
пiдiгрiвалась  полiтичною  ситуацi?ю  в   республiцi   курсу   тогочасного
партiйного  керiвника  Л.  Кагановича  i  згодом  постала  вже   у   формi
антагонiстичного неприйняття естетичних позицiй одне одного аж  до  цiлком
нетолерованого протистояння свiтоглядiв. М.  Хвильовий  всiляко  намагався
знайти шляхи до компромiсiв  i  бодай  поверхових  узгоджень,-  так  виник
покаянний лист трьох членiв ВАПЛIТЕ  О.  Досвiтнього,  М.  Хвильового,  М.
Ялового до газети "Вiстi ВУЦВК" в кiнцi 1926 р., такий же лист надiслав М.
Хвильовий до газети ЦК КП(б)У  "Комунiст"  22  лютого  1928  р.,  вимушене
зречення  друго?  частини  роману   "Вальдшнепи",   певнi   конформiстськi
iнтонацi? "Передмови" М. Хвильового  до  останнього  прижитт?вого  видання
сво?х творiв - тому першого (другий - сатиричний  -  так  i  не  з'явився)
Вибраних  творiв  1932  р.  (Ми  пода?мо  ??  у  примiтках  до  новели  "Я
(Романтика)", що вiдкривала том "Вибраних").  Однак  нiщо  вже  не  змогло
вiдвернути Миколу Хвильового вiд фатального кроку  -  вiдчайдушно?  спроби
бодай останньою сво?ю цiннiстю - цiною власного  життя  застерегти  рiдний
народ вiд фiзичного i морального знищення.  Невдовзi  вiдгомоном  пролунав
пострiл лицаря революцi? Миколи Скрипника.
   "Седi"-п'?са  знаменитого   англiйського   драматурга   В.   С.   Моема
(1874-1965), ставилась у сезонi 1927-1928 рр. трупою театру  "Березiль"  i
користувалась неабияким успiхом.
   Ужвiй Н.М._ (1898-1986)_ -укра?нська актриса,  народна  артистка  СРСР,
Герой Соцiалiстично? Працi, на той час у спектаклях "Березолю" з незмiнним
успiхом виконувала головну роль дiвчини Седi в  однойменнiй  драмi  В.  С.
Моема.
   "Березiль"  -  новаторський  укра?нський  театр,  заснований   видатним
режисером-реформатором  укра?нсько?  сцени  Лесем  Курбасом   (1887-1942),
народним артистом СРСР з 1925 р. Створений  у  1922  роцi  i  до  1926  р.
працював у Ки?вi, затим пере?хав у Харкiв. Пiсля  арешту  Леся  Курбаса  у
груднi 1933 р. "Березiль" фактично розпався, згодом певною частиною митцiв
вiдроджений пiд назвою Харкiвський укра?нський драматичний театр iменi  Т.
Г. Шевченка (1935 р.).
   Лопань_ - мала рiчка у Харкiвськiй областi,  яка  протiка?  через  саме
мiсто. Вже й на той час ледь животiла, що дало пiдстави  М.  Хвильовому  в
одному з творiв гiрко зiронiзувати - "столиця на Лопанi".
   Тропiк Козерога_ - пiвденний тропiк або ж паралель з широтою  23°  27',
де сто?ть сонце опiвднi в день  зимового  сонцестояння  21-22  грудня.  М.
Хвильовий вжив цю назву в значеннi звичайних тропiкiв.
   Шпол Юлiан_ (псевдонiм Михайла Ялового, 1891-1934), проза?к, драматург,
поет. Друг i однодумець М. Хвильового. Встиг опублiкувати немалу кiлькiсть
рiзноманiтних  творiв:  поетичну  збiрку  "Верхи"  (1923),  роман  "Золотi
лисенята" (1929), драму "Катiна любов, або Будiвельна  пропаганда"  (1928)
та деякi iншi.  Перший  президент  творчо?  органiзацi?  ВАПЛIТЕ  (Вiльно?
Академi? Пролетарсько? Лiтератури), в якiй чи не найактивнiшу участь  брав
М. Хвильовий. Тривалий час М. Яловий був  також  головним  редактором  ДВУ
(Державне видавництво Укра?ни). Одним з перших лiтераторiв М.  Яловий  був
арештований у  квiтнi  1933  року,  влiтку  наступного  року  загинув.  За
свiдченням друзiв М. Хвильового,  арешт  М.  Ялового  був  нiби  останньою
краплею i сво?рiдним сигналом для зболено?. душi письменника. Перед цим М.
Хвильовий  подорожував   Полтавщиною,   де   надивився   жахливих   картин
всенародного голоду. З поверненням у Харкiв  довiдався  про  арешти  -  О.
Шумського, М. Ялового...
   Професор Канашкiн_ -саркастичне перейменування М.  Хвильовим  активного
на  тi  часи  псевдокритика  i  вченого  вульгарно-соцiологiчного  напряму
Анатолiя Машкiна, який у численних  публiкацiях  висловлював  сво?  рiшуче
неприйняття  iдейно-естетично?  платформи  ваплiтян,  особливо  ж   гостро
засуджував позицi? М. Хвильового.
   Кав'ярня Пока_ - у  двадцятi  роки  улюблене  мiсце  зустрiчей  творчо?
iнтелiгенцi? тодiшньо? столицi Укра?ни Харкова,  знаходилась  на  Сумськiй
вулицi.
   Досвiтнiй Олесь _(псевдонiм Олександра Скрипаля-нар. 8. XI 1891- 23. XI
1934) - укра?нський письменник, автор значно? кiлькостi  творiв:  "Новели"
(1920), "Тюнгуй" (1924), "Американцi" (1925), "Галле"  (1927),  "Нас  було
тро?" (1929), "Кварцит" (1932) та iнших. О. Досвiтнiй був засуджений  1916
р. трибуналом до розстрiлу за антимонархiчну дiяльнiсть у царськiй  армi?,
однак йому вдалося втекти аж у Сан-Францiско (США). На Укра?ну  повернувся
пiсля революцi?. М. Хвильовий разом з О.  Досвiтнiм  i  М.  Кулiшем  пiсля
арешту М. Ялового клопоталися про його звiльнення перед ЦК КП(б)У та ОДПУ.
Невдовзi по смертi М. Хвильового, у червнi 1933 р., арештований був  i  О.
Досвiтнiй, правдоподiбно наприкiнцi 1934 р. загинув.
   Ринальдо Ринальдiнi тощо_ - навмисне абсурдне переплетення М. Хвильовим
рiзноманiтних прiзвищ, назв  творiв  рiзних  народiв  i  вiддалених  епох.
Застосову?ться письменником для жорстокiшого  висмiювання  i  профануючого
викриття  начотницького  верхоглядства,  по  сутi  повно?   безграмотностi
тодiшнiх "стовпiв науки" на  зразок  одного  з  типових  представникiв  А.
Машкiна._
   Слiсаренко Олекса Андрiйович_ (справжн? прiзвище Снiсар; 16. III 18913.
XI 1937) -  укра?нський  письменник.  Видав  поетичнi  збiрки  "На  березi
Кастальському" (1919), потiм "Альманах трьох" i "Поеми" (1923),  позначенi
вiдчутним впливом символiзму i футуризму. У численних прозових книжках  О.
Слiсаренко зображував першу свiтову та громадянську вiйни, класовi бо?  на
Укра?нi 20-х рокiв. Був одним iз членiв лiтературно? органiзацi?  ВАПЛIТЕ,
яка виникла в кiнцi  1925  р.  з  об'?днання  колишнiх  членiв  робiтничо?
лiторганiзацi? "Гарт", деяких членiв Спiлки селянських письменникiв "Плуг"
та "Жовтень". На початку 1928 р.  внаслiдок  внутрiшнiх  суперечностей  та
полемiки  з  ВУСППом  (Всеукра?нська  спiлка  пролетарських  письменникiв)
ВАПЛIТЕ "самолiквiдувалась".
   Семенко Михайль_ (31. XII 1892-24. Х 1937)-укра?нський  поет,  фундатор
укра?нського  футуризму.  Разом   з   поетами   Гео   Шкурупi?м,   Олексою
Слiсаренком,  Яковом  Савченком,  Миколою  Бажаном   та   iншими   митцями
об'?днувались    почергово    в    органiзацi?    "Аспанфут"    (асоцiацiя
панфутуристiв), "Комункульт" i нарештi 1927  р.  у  найтривкiшiй  -  "Нова
генерацiя" з  виданням  однойменного  журналу,  якому  на  противагу  всiм
попереднiм  виданням  укра?нських  футуристiв  -  збiрникiв,   альманахiв,
журналiв, як, наприклад, "Семафор у майбутн?" (1922),  "Жовтневий  збiрник
панфутуристiв" (1923), "Гольфштром" (1925) тощо, вдалося  стати  справжнiм
перiодичним виданням аж до 1930 року i об'?днати групу  митцiв-однодумцiв.
М.  Семенко  рiзко  виступа?  проти  позицi?  ваплiтян  впродовж  дискусi?
1925-1928 рр.,  особливо  ж  непримиренно  ставився  до  iдейно-мистецьких
позицiй М. Хвильового. Заарештований у 1937 р. i загинув за досi невiдомих
обставин.
   "Зустрiч  Трьох"_  -  М.  Хвильовий  ма?  на  увазi  пiд  цi?ю  згадкою
широковiдому на той час книжку "Зустрiч на  перехреснiй  станцi?.  Розмова
трьох" (К.: Бумеранг, 1927), в якiй  умовно-символiчно  зображена  зустрiч
трьох поетiв на пропахлiй  вугiльним  димом  паровозних  топок  станцi?  -
лiдера футуризму Михайля Семенка та двох його найближчих  послiдовникiв  -
Гео  Шкурупiя  i  Миколи   Бажана.   Вони   зустрiлись   на   середохрестi
дорiг-проблем бiля  Семафора  в  Майбутн?,  щоб  посперечатись  про  велич
прийдешнього мистецтва. На той  час  М.  Бажан  уже  не  був  прихильником
укра?нського футуризму.
   Аgrimonia eupatorium (лат.)  -  середньовiчна  назва  коноплi;  репейне
масло_ (рiпакова олiя),  аrctium  Lappa  (лат.)  -  навмисна  зграбна  гра
незрозумiлими словами i латинськими термiнами; М.  Хвильовий  з  iронiчною
метою мав на увазi розповсюджений на Укра?нi вид лопуха великого  (аrctium
Lappa).
   Пилипенко  Сергiй  Володимирович_  (22.  VII  1891-3.   III   1943)   -
укра?нський  байкар  i  публiцист,  автор  збiрки   "Байкiвниця"   (1922),
оповiдань  "Скалки  життя"  (1925)  та  багатьох  iнших.   Органiзатор   i
багаторiчний голова спылки селянських письменникiв "Плуг",  директор  ДВУ,
один  з  основних  опонентiв  М.  Хвильового  у  дискусi?  1925-1928   рр.
Заарештований 1934 р. Роману "Малоросiя" С. Пилипенко нiколи не писав.  М.
Хвильовий ма? на увазi, на його погляд, примiтивну незграбнiсть позицi? С.
Пилипенка в дискусi? про шляхи розвитку укра?нсько? лiтератури.
   Азарх Ра?са_ (30. IV 1898-?) -  письменниця,  впливовий  член  дирекцi?
ДВУ, член КПРС з 1917 р., активна учасниця громадянсько? вiйни,  соратниця
В. Примакова - командира дивiзi? Червоного козацтва. Перебуваючи  у  20-тi
роки  на  керiвнiй  партiйнiй  i  культурно-видавничiй   роботi,   сприяла
укра?нському письменству, зокрема М. Хвильовому та його колу письменникiв.
Пiсля  арешту  i  розстрiлу  1937  р.  В.  Примакова  була  звинувачена  у
троцькiзмi, подальша ?? доля невiдома. Пiсля XX з'?зду КПРС деякi твори Р.
Азарх перевидавалися.
   Пiльнякiвщина_  -  вплив  форми  й  особливостей  поетики   росiйського
письменника  Бориса  Андрiйовича  Пiльняка   (спр.   прiзвище   -   Воrау;
1894-1941), одного з яскравих представникiв пореволюцiйно?  орнаментально?
прози. Головний твiр Б. Пiльняка роман "Голий рiк"  (1921  -  перевиданий:
Пильняк Б., Голый год // Избр. произведения.- М.: Худож. лит., 1976).  Про
характер i особливостi  росiйсько?  та  укра?нсько?  орнаментально?  прози
можна  дiзнатись  зi  статей  херсонсько?  дослiдницi  Г.  М.  Бахматово?:
Росiйська  орнаментальна  проза:  свiтовiдчуття  на  межi  епох  //   Рад.
лiтературознавство.-1988.-N  10.-С.  25-34);  Укра?нський   орнаменталiзм:
загальне  i  сво?рiдне  (До  проблеми  концептуальностi  стилю)  //   Рад.
лiтературознавство.-. 1989.- N 2.- С. 14-23. Цi  працi  вперше  у  нас  на
досить розлогому i  цiкавому  художньому  матерiалi  орнаментально?  прози
(досi розпорошено? серед "символiзму", "футуризму", а то й  "попутництва")
дослiджують поетику непересiчних творiв.
   "Серапiоновi   брати"_   -   петроградське    угрупування    росiйських
письменникiв початку 1921 р. при видавництвi "Свiтова  лiтература".  Назву
товариство прибрало за заголовком книжки нiмецького  письменника-романтика
Е. Т. А. Гофмана (1776-1822). Очолював групу  В.  Шкловський,  котрий,  як
теоретик-формалiст,  убачав   головним   завданням   "оволодiти   технiкою
письменницького ремесла", експерименти  i  пошуки  нових  форм  та  шляхiв
подолання примiтивiзму i спрощеностi в лiтературнiй творчостi. В цю  групу
входили також I. Грузд?в, М. Зощенко, Вс.  Iванов,  В.  Каверiн,  Л.  Лунц
(теоретик та iдеолог групи), М. Тихонов, К. Федiн та iншi.
   Мова _ма?ться на увазi стаття М. Сулими "Фразеологiя Миколи Хвильового"
(Червоний шлях.- 1925.-NN 1-2.-С. 263-290).
   "Вальдшн?пи"_ - (вальдшнепи - темно-рудi лiсовi птахи з родини куликiв,
довгодзьобi, довжиною близько 35 см, на них полюють), роман М. Хвильового,
який вiн саме на той  час  писав.  Творча  iсторiя  роману  значною  мiрою
вплинула на трагiчну розв'язку його долi.  Певний  вiдгомiн  тих  обставин
вчува?ться у "Передмовi" до Вибраних творiв М.  Хвильового,-див.  примiтки
до новели "Я (Романтика)" цього видання. Ще бiльш  однозначно  на  користь
можновладних опонентiв висловився письменник щодо  друго?  частини  роману
(журнал "Ваплiте" N 6 за 1927 р. був повнiстю знищений iз-за цього  роману
та статтi Iвана Сенченка "Де хвилi..."), у покаянному листi вiд 22  лютого
1928 р. з Вiдня, де вiн на той  час  лiкувався:  "...кiнець  свого  роману
"Вальдшнепи" я знищив i, знищивши, думав тiльки про те,  як  би  менi  хоч
частково змити з себе ту пляму, що забруднила мо? партiйне  й  лiтературне
iм'я" (Комунiст.- 1928.-29 лют.). Однак  нiчого  вже  не  могло  врятувати
письменника, оскiльки незадовго перед тим  пролунав  "височайший"  присуд:
"...Вимоги Хвильового про "негайну дерусифiкацiю пролетарiату" на Укра?нi,
його думка про те, що "вiд росiйсько? лiтератури, вiд ?? стилю  укра?нська
поезiя  повинна  тiкати  якнайшвидше",  його  заява  про  те,   що   "iде?
пролетарiату нам вiдомi i без  московського  мистецтва",  його  захоплення
якоюсь месiанською роллю укра?нсько? "молодо?" iнтелiгенцi?, його смiшна i
немарксистська спроба вiдiрвати культуру вiд полiтики,- все  це  й  багато
подiбного в устах  укра?нського  комунiста  звучить  тепер  (не  можна  не
звучати!) бiльш нiж дивно. В той час як захiдно?вропейськi пролетарi те ?х
комунiстичнi  партi?  повнi  симпатiй  до  "Москви",  до   цi??   цитаделi
мiжнародного   революцiйного   руху   i   ленiнiзму,   в   той   час    як
захiдно?вропейськi  пролетарi  з  захопленням  дивляться  на  прапор,   що
майорить у Москвi,  укра?нський  комунiст  Хвильовий  не  ма?  сказати  на
користь "Москви" нiчого  iншого,  крiм  як  закликати  укра?нських  дiячiв
тiкати вiд  "Москви"  "якнайшвидше"...  Шумський  (тодiшнiй  нарком  УРСР,
заарештований i висланий з Укра?ни на початку 1933 р.- П. М.)_ не розумi?,
що оволодiти новим рухом на Укра?нi за  укра?нську  культуру  можна,  лише
борючись з крайностями Хвильового в рядах комунiстiв. Шумський не розумi?,
що тiльки в  боротьбi  з  такими  крайностями  можна  перетворити  ростущу
укра?нську культуру i укра?нську громадськiсть в культуру i  громадськiсть
радянську (Сталiн Й. В. Тов. Кагановичу та iншим членам ПБ ЦК КП(б)У (Лист
вiд 24. IV 1926 р.) // Сталiн Й. В. Твори.-К., 1949.-Т. 8.-С. 152-153).
   Мiй сюжетний любовний роман "Вальдшнепи"_ буде в третьому томi -  намiр
М. Хвильового на час укладання тритомника Творiв у 1927 роцi насправдi  не
здiйснився з пояснених у  попередньому  коментарi  причин.  "Голобельному"
осуду цього твору i врештi-решт  зреченню  М.  Хвильового  роману  сприяли
насамперед гострокритичнi книжки тодiшнiх провiдних партiйних функцiонерiв
i державних дiячiв, зокрема завiдуючого вiддiлом преси ЦК КП(б)У А.  Хвилi
"Вiд ухилу - у прiрву" (X,: ДВУ, 1928), та заступника наркома освiти  УРСР
?. Гiрчака "Хвильовизм" (X.: ДВУ, 1930), (перевидана того ж року в  Москвi
пiд назвою "На два фронта в борьбе с национализмом"). Крiм  "Вальдшнепiв",
обидвi книжки спрямували свiй нищiвний вогонь  на  недруковану  статтю  М.
Хвильового "Укра?на чи Малоросiя", цi "прийоми" знайомi ще й донедавна.
   "Удари Молота  i  серця"_  -  збiрка  поезiй  Василя  Еллана-Блакитного
(справжн? прiзвище  Елланський)  -12.  I  1894-4.  XII  1925,-  визначного
укра?нського поета, публiциста  i  громадсько-полiтичного  дiяча.  Один  з
провiдних членiв Укра?нсько?  партi?  соцiал-революцiонерiв  -  лiвого  ??
крила, так званих "боротьбистiв" (вiд  назви  центрального  органу  газети
"Боротьба"). Пiсля  входження  "боротьбистiв"  (Укра?нсько?  комунiстично?
партi?, лiдерами яко? також були Г. Гринько, П. Любченко, Г. Михайличенко,
О. Шумський) до складу Компартi? Укра?ни - В. Еллан ста? членом ЦК  КП(б)У
i редактором щоденного органу  ВУЦВК  "Вiстi",  одним  з  органiзаторiв  i
керiвником спiлки пролетарських письменникiв "Гарт". Перша  збiрка  поезiй
"Удари молота i  серця"  вийшла  1920  р.  У  роки  культу  посмертно  був
засуджений як буржуазний  нацiоналiст,  а  пам'ятник  навпроти  будинку  в
Харковi, де вiн жив,- знищений. Реабiлiтований пiсля XX з'?зду КПРС.
   ЖИТТЯ._ Оповiдання  вперше  надруковане  у  журналi  "Шляхи  мистецтва"
(1922.- N 2), згодом у першiй книжцi  новел  М.  Хвильового  "Синi  етюди"
(Харкiв: ДВУ, 1923), потiм окремим виданням також у ДВУ 1925 р.,  двiчi  у
т. 1 Творiв (Етюди) 1927 р. i 1929 р. (видання друге). Востанн?: Хвильовий
М. Вибранi твори.-Т. 1.- X.: Рух, 1932. Пода?мо за виданням 1929 р.
   У виданнi 1932 р. до оповiдання була стисла передмова М. Хвильового:
   "Цi?ю поемою розпочина?ться невеличка серiя оповiдань про  життя  людей
кiнця епохи во?нного комунiзму й перших рокiв непу. Оксана - це заплiднене
iдеями комунiзму незаможне селянство. Мишко - липовий комунiст, але й вiн,
користуючись з нашо? фразеологi?  ("тепер  для  бiдних  школа"),  одвернув
неписьменну  Оксану  вiд  "темного  життя",  i  вона  кинулася  до   життя
"свiтлого, молодого, як молодик".
   Я дуже радий, що вже тодi (поему написано 1921 року) бачив на просторах
соцiалiстично?  Укра?ни  "ферми,  електричнi   плуги,   машини,   фабрики,
заводи... i далi... далi...". ;
   КОЛОНI?, ВIЛЛИ_. Оповiдання вперше з'явилось  у  збiрцi  "Синi  етюди",
згодом окремою книжечкою у харкiвському видавництвi "Книгоспiлка"  (1925),
потiм у двох виданнях т. 1. Творiв М. Хвильового (1927 i 1929). Пода?мо за
останнiм виданням.
   СОЦВОСНИЦЯ_ - скорочено з рос. "социальная воспитательница".
   Бебель Август_ (1840-1913) - один iз  засновникiв  соцiал-демократично?
партi? Нiмеччини, автор широковiдомо? у революцiйнi часи  в  Росi?  книжки
"Жiнка i соцiалiзм" (1879), що викликала неабиякий  вибух  емансипацiйного
руху.
   Коллонтай Олександра Михайлiвна_ (1872-1952) - радянський  державний  i
партiйний дiяч, член Компартi? з 1915 р, Багато писала  про  жiночий  рух,
становище жiнки у суспiльствi, обстоювала "вiльну любов", право  жiнок  на
"полiгамне кохання".
   Лiлiна_ (Радомисльська) Злата Iонiвна (1882-1929)  -  дiяч  росiйського
революцiйного руху, член Компартi? з  1902  р.,  соратниця  i  дружина  Г.
Зiнов'?ва  (1883-  1936),  партiйного  дiяча,  розстрiляного   по   справi
"троцькiстсько-зiнов'?вського терористичного центру".
   РЕДАКТОР КАРК_. Вперше оповiдання з'явилось у "Синiх  етюдах".  Пода?мо
за виданням 1929 р.
   Госпуп_ - скорочення з рос. "Государственное политическое  управление",
орган, що у пореволюцiинi роки паралельно  з  Надзвичайною  Комiсi?ю  (ЧК)
займався переважно полiтичною розвiдкою.
   анг?л_ - отаман контрреволюцiйних повстанських об'?днань, що  дiяли  на
Укра?нi в 1919 р.
   Iнсургенти _(лат.) -_ застарiле слово, що  значить  учасник  повстання,
повстанець.
   Павлюк_ (Бут) Павло Михнович (?-1638)-провiдник народного повстання  на
Укра?нi 1637-1638 рр. Страчений у Варшавi.
   Трясило_ (Федорович) Тарас - гетьман, вождь народного повстанння  проти
польсько? шляхти 1630 р. Пiсля поразки вiдступив  з  рештками  вiйська  на
Запорiжжя.
   Трудовий_  конгрес_  -  з'?зд  представникiв  заможного   селянства   i
лiберально? буржуазi? пiд проводом Директорi? 23 сiчня 1919  р.,  _коли  з
Ки?ва було вигнано нiмцiв i повалено гетьмана Скоропадського. З'?зд,  крiм
усього  iншого,   проголосив   об'?днання   Захiдно-Укра?нсько?   народно?
республiки й Укра?нсько? народно? республiки  в  ?дину  "соборну"  Укра?ну
("Четвертий унiверсал").
   Губ_-Трамот_ -  популярне  у  першi  пореволюцiйнi  роки  скорочення  з
росiйсько?, можливо, походить вiд  "губериский  транспортно-моторизованнмй
отдел".
   Бельше_  Вiльгельм_  (18б1-1914)  -  нiмецький  письменник  та  iсторик
лiтератури, один з найпалкiших популяризаторiв теорi? Ч. Дарвiна.
   Волинцi_ та_  iзма?льцi_  -  розташованi  у  Петербурзi  запаснi  полки
Волинський та Iзма?льський, якi одними з перших при?дналися вже у  березнi
1917 р., до повсталих робiтникiв i  ?хня  участь  у  жовтневому  повстаннi
зiграла неабияку роль для перемоги соцiалiстично? революцi?.
   Parvenu_  (фр.)  -  парвеню,  вихiдець  з  низiв,  який  вда?  з   себе
"уродзоного" пана.
   КIТ У  ЧОБОТЯХ._  Вперше  оповiдання  надруковане  у  збiрнику  "Дочери
Октября" (X., 1922), згодом  у  "Синiх  етюдах"  та  двiчi  -1924  i  1925
р.окремими виданнями. Пода?мо  за  т.  1  Творiв.  У  Вибраних  творах  М.
Хвильовий подав такий вступ:
   "Новела "Кiт у чоботях" давно  ввiйшла  в  хрестоматi?  й  не  потребу?
коментарiв". Написано 1921 року.
   Ть?р_ Адольф_ (1797-1877) - президент  Францi?,  уклав  принизливу  для
сво?? кра?ни прелiмiнарну угоду з  Пруссi?ю,  жорстоко  придушив  Паризьку
комуну.
   Подиви_ - скорочення з росiйсько?: политический отдел дивизии.
   Юрко_.  Оповiдання  вперше  надруковане  у  росiйському  журналi  "Зори
грядущого" (1922.-N 5), що видавався у Харковi, згодом у "Синiх етюдах", а
у 1925 р. окремою книжечкою. Входило у т. 1 Творiв,  пода?мо  за  виданням
1929 р.
   Троцький_ Лев_ Давидович_ (псевдонiм  Лейби  Бронштейна,  1879-1940)  -
полiтичний i державний дiяч пролетарсько? революцi? 1917 р., з  1918  року
нарком во?нних i морських справ, а також голова Реввiйськради  республiки.
Пiсля смертi В. I. Ленiна i внаслiдок гостро? внутрiшньопартiйно? боротьби
в 1923-1927 рр., Л. Д. Троцького як лiдера "лiво?" опозицi? було виключено
з партi? i вислано у Казахстан, а  на  початку  1929  р.-  за  межi  СРСР.
Перебуваючи  в  Туреччина,  Францi?,  Норвегi?,  Л.  Троцький  продовжував
активну опозицiйну боротьбу, тому  в  серпнi  1936  р.  йому  було  заочно
винесено смертний вирок на першому ж московському  процесi  над  колишнiми
учасниками лiво? опозицi?. З великими труднощами Л.  Троцький  на  початку
1937 р. знайшов полiтичний захист  у  Мексiцi,  де  через  три  роки  його
дiстали агенти ДПУ (див.: Медведев Р.,  Троцкий:  штрихи  к  политическому
портрету // Иностр. лит.- 1989.-N 3.-С. 167-174; Дойчер  Й.  Адски  темная
ночь. Глава из кн. "Пророк  в  изгнании"  //  Иностр.  лит.-1989.-N  3.-С.
174-230).
   Пуанкаре_ Раймонд_ (1860-1934)-президент Францi? 1913-1920 рр.
   На_ глухiм_  шляху_.  Вперше  з'явилось  у  журналi  "Шляхи  мистецтва"
(1923.- N 5). Згодом надруковане у збiрцi оповiдань М. Хвильового  "Осiнь"
(X., 1924) та окремим виданням у ДВУ 1925 р. Двiчi у т. 1 Творiв 1927-го i
1929 рр. Пода?мо за останнiм виданням.
   Солонський_ ЯР_. Надруковане було вперше у "Синiх етюдах", потiм  разом
з оповiданням "В очеретi" (1924) i окремо у ДВУ в 1926 р. Згодом  у  т.  1
тритомникiв 1927-го i 1929 рр. та у Вибраних творах  1932  р.  Пода?мо  за
виданням 1929 р.
   У Вибраних творах був невеликий вступ.
   "Солонський Яр" став  теж  хрестоматiйним  оповiданням.  Написано  1921
року.
   Холодний_ Яр_  -  лiс  пiд  Чигирином,  де,  за  народними  переказами,
гайдамаки святили ножi перед повстанням проти польсько?  шляхти  у  другiй
половинi XVIII ст. Т. Шевченко опису? тi часи у поемi "Гайдамаки".
   Рiжа_ - клиноподiбна дiлянка поля чи лукiв, що врiза?ться в лiс.
   СИЛУЕТИ._ Надруковане вперше у журналi  "Червоний  шлях"  (1923.-N  1),
потiм у збiрцi "Осiнь", згодом у т. 1  тритомникiв.  Пода?мо  за  останнiм
виданням 1929 р.
   Мене_, факел_, фар?с_ - перефразований вислiв  з  Бiблi?  (кн.  пророка
Дани?ла, гл. 5, 25): "Мене, мене, текел,  упарсин  (перес)",слова-символи,
якi  нiби  написав  Христос  на  стiнi  палацу   царя   Вальтасара,   сина
Навуходоносора. Вони означали: мене - вирок царюванню Вальтасара, текел  -
грiхи його вже виваженi богом, перес - Вавiлонське царство  роздiлять  мiж
собою мiдяни i перси.
   Ad_ litteram_ (лат.) -_ буквально, точно.
   "Золотий_ гомiн_" - поема П. Г. Тичини  iз  збiрки  "Сонячнi  кларнети"
(К.: Сяйво, 1918).
   ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО._ Вперше було надруковане у  "Синiх  етюдах",  потiм  у
збiрцi оповiдань М.  Хвильового  "Злочин"  (X.:  ДВУ,  1926)  та  у  т.  1
тритомникiв. Пода?мо за останнiм виданням 1929 р.
   Жлукто_ - довбанка стовбура деревини, в якiй ранiше золили бiлизну.
   "Нова_ рада_" - ки?вська щоденна газета, видавалась  С.  ?фремовим,  А.
Нiковським та iншими з березня 1917 р.  до  сiчня  1918  р.  Певним  чином
замiщувала заборонену царським урядом 1914 р. ?дину  на  тi  часи  щоденну
газету "Рада" у Ки?вi.
   Cполкомщики_ - простонародне вiд рос. "исполкомщики".
   СИНIЙ_ ЛИСТОПАД_. Надруковане оповiдання вперше у "Синiх етюдах", потiм
окремим виданням у ДВУ 1926 р. та у т. 1 тритомникiв. Пода?мо за останнiм.
   Фiгн?р_ В. М._ (1852-1942)-росiйська революцiонерка-терористка з  групи
"Народна воля", учасниця кiлькох гучних замахiв. З 1883  р.  засуджена  на
довiчне ув'язнення, двадцять рокiв перебувала у Шлiссельбурзi в  одиночнiй
камерi. 1906 р. утекла з архангельського поселення за кордон, де й померла
у цiлковитому зреченнi полiтично? боротьби.
   Колхiда_ - антична назва Кавказького узбережжя Чорного моря.
   Шамiль_ (1799-1871) - третiй i  останнiй  iмам  (релiгiйний  правитель)
Дагестану  i  Чечнi  (1834-1859),  вождь  нацiонально-визвольно?  боротьби
пiвнiчнокавказьких  горцiв  проти  росiйського  колонiалiзму  г  засновник
iмамату. В 1859 р. пiдступно полонений i засланий у Калугу. Тiльки у  1870
р. йому вдалося втекти iз заслання, помер Шамiль поблизу  Медiни  (Аравiя)
по дорозi в Мекку.
   Домбровський_ Я_. (1836-1871), Росс?л_ Л.-Н._.  (1844-1871),  Д?ляклюз_
Л_.-Ч_. (1809-1871) - учасники Паризько? комуни.
   ЧУМАКIВСЬКА  КОМУНА._  Вперше  оповiдання  було  надруковане  у  "Синiх
етюдах", потiм у Творах, т. 1. Пода?мо за виданням 1929 р.
   Чумак_ В_. Г_. (1900-1919) - укра?нський радянський поет,  вiв  активну
пiдпiльну  боротьбу  в  окупованому  петлюрiвцями  та  денiкiнцями  Ки?вi.
Розстрiляний денiкiнською контррозвiдкою.
   Молоння_ - застарiла слов'янська назва блискавки.
   Г?кк?ль_ Ернст_ (1834-1919) - нiмецький бiолог-еволюцiонiст, пропагатор
теорi? Ч. Дарвiна про походження видiв. Намагався створити i  обгрунтувати
соцiальний дарвiнiзм, а також спiлку науки i релiгi?.
   Мах_ Ернст_ (1838-1916) - австрiйський фiзик  i  фiлософ,  мав  значний
вплив на розвиток емпiрiокритицизму та неопозитивiзму, проти  чого  гостро
виступив В. I: Ленiн у 1909 р.
   НА ОЗЕРА._  Надруковано  цей  твiр  було  вперше  у  журналi  "Всесвiт"
(1926.-N 15). Потiм у Творах, т. 1 (1927-й i 1929 рр.) та у т. 1  Вибраних
творiв 1932 р. Пода?мо за останнiм виданням, в якому оповiданню  передував
невеличкий вступ:
   "До етюда "На  озера"  я  вiдношу  й  "Мисливськi  оповiдання  добродiя
Степчука". Цi поетичнi екзерцицi? (свiдомо беру це не  зовсiм  благозвучне
слово) треба розглядати не як оповiдання  пролетарського  мисливця,  а  як
записки переляканого  дрiбного  буржуа.  Хiба  ж  пролетарiат  "тiка?  вiд
людей"? Хiба вiн ширя? над  "мертвими  краями  старосвiтських  помiщикiв",
"шукаючи нових iлюзiй до  нових  невiдомих  берегiв"?  Отже,  нiчого  нема
дивного в тому, що модернiзований Тартарен бо?ться мертво? качки, дiтей i,
нарештi, опудала в останньому оповiданнi того ж таки  добродiя  Степчука".
Написано 1927 року.
   Тартарен_ - герой трилогi? "Незвичайнi пригоди Тартарена iз  Тараскона"
(1872- 1890) французького письменника Альфонса Доде (1840-1897), в якiй  у
гумористичнiй формi зображений тип дрiбного буржуа  -  задаваки,  заядлого
мисливця.
   Cela_ va_ sans_ dire_ (фр.) -_ само собою зрозумiло.
   Дон_ Квiзадо_ - одне з прiзвищ Дон-Кiхота.
   БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ._ Вперше  оповiдання  було  надруковане  у  "Синiх
етюдах", у 1926 р. вийшло у ДВУ окремою книжечкою. Востанн?  публiкувалось
у т. 1 тритомника, за другим виданням якого i пода?мо у цiй книжцi.
   СВИНЯ._ Вийшла першодруком у "Синiх етюдах", потiм у т.  1  Творiв,  за
другим виданням якого ми й передрукову?мо.
   Sus_ domesticus_  (лат.)  -_  свиня  домашня,  i  далi  перераховуються
найпоширенiшi домашнi породи; sus_ scrofa_ (лат.) -_ дика свиня.
   Совнаркомка_   -   розмовне:   спец?дальня   i   спецрозподiльник   для
вiдповiдальних працiвникiв Раднаркому.
   КIМНАТА ч. 2._ Надруковане вперше  оповiдання  було  у  журналi  "Шляхи
мистецтва" (1922.-N 1),_ згодом у збiрцi  "Синi  етюди"  i  т.  1  Творiв.
Пода?мо за другим виданням т. 1 Творiв 1929 р.
   ЛЕГЕНДА._ Надруковано це оповiдання вперше у "Синiх  етюдах",  потiм  у
збiрцi М. Хвильового "Злочин" (X.:  ДВУ,  1926).  Ввiйшло  також  у  т.  1
тритомника i Вибраних творiв 1932  р.,  за  яким  пода?мо  у  це  видання.
Заувага М. Хвильового до оповiдання:
   Див. вступне слово до "Кота в чоботях". Написано 1921 року.
   Приймак  _Примаков  В.  М.  (1897-1937),  радянський  вiйськовий  дiяч,
органiзатор i керiвник Червоного козацтва Укра?ни, бойовий побратим Ю.  М.
Коцюбинського.
   ЗАУЛОК._ Це оповiдання вийшло вперше окремим виданням у  масовiй  серi?
бiблiотеки "Гарт" 1923 р.,  потiм  входило  до  збiрки  оповiдань  "Осiнь"
(1924) та до т. 1 Творiв. Пода?мо за виданням 1929 р.
   Раковський_ Християн_  Георгiйович_  (1873-1941)  -  голова  Раднаркому
Укра?ни з 1919-го по 1924 рiк, згодом, внаслiдок  незгоди  з  нацiональною
полiтикою Сталiна та участi у внутрiпартiйнiй  боротьбi  на  боцi  "лiво?"
опозицi?,   впав   у   немилiсть,-   спочатку   призначений    повноважним
представником   СРСР   у   Францi?   та   Англi?,    потiм    по    справi
"правотроцькiстського блоку" засуджений у березнi 1938 р. Во?нною колегi?ю
Верховного Суду СРСР на двадцять рокiв ув'язнення, проте  розстрiляний  11
вересня 1941 р. в орловськiй в'язницi. Реабiлiтовано X. Г.  Раковського  у
1988 р. (див. листи В. Короленка А.  Луначарському  //  Нов.  мир.-1988.-N
10.-С. 218).
   ЕЛЕГIЯ._  Надруковане  оповiдання  вперше  у   харкiвському   альманасi
"Квартали" (1924.-N 1), незабаром у збiрцi "Осiнь" та в т. 1 тритомникiв.
   Пода?мо за останнiм виданням 1929 р.
   ДОРОГА Й ЛАСТIВКА._ Друкувалося спочатку в збiрцi "Синi етюди", потiм у
т. 1 тритомникiв. Пода?мо за другим виданням.
   АРАБЕСКИ._ Оповiдання друкувалось тiльки у т. 1 Творiв  М.  Хвильового.
Пода?мо за виданням 1929 р.
   Сi?рра_ Мартiнес_  (1881-1947)  -iспанський  поет,  драматург,  режисер
модернiстського театру. Зажив  широко?  популярностi  у  багатьох  кра?нах
постановкою п'?си "Пiсня про колиску" (1911).
   Карейл_ (вiрнiше: Карлейль) Томас (1795-1881)  -  англiйський  iсторик,
публiцист i фiлософ, апологет "культу геро?в", особливо у  головнiй  сво?й
працi "Геро?, шанування геро?в i геро?чне в iсторi?" (1841),  яких  уважав
рушiями iсторi?.
   Кводлiбет_ (quod_ libert_ - лат.) -_ чого хочете.
   Мандрагора_  -  пасльонова  багаторiчна  рослина,  застосову?ться   для
тамування  болю.  Коренi  ??  нагадують  iнодi  людину,  тому  в   давнину
мандрагорi приписували магiчну силу.
   Кайора_ - невеликий плоскодонний човен. Чайма_ (застарiле) - вiтрило.
   Квакери_ (англ._ quakers - тремтячi, самоназва "Товариство  друзiв")  -
члени християнсько? протестантсько? секти, засновано? у серединi XVII  ст.
в Англi? пiд  час  революцi?.  Заперечують  зовнiшнi  форми  релiгiйностi,
сповiдують пацифiзм. Нинi органiзацi?  квакерiв  iснують  у  США,  Англi?,
Схiднiй Африцi. У 1937 р. створена мiжнародна органiзацiя квакерiв.
   Liberum_ arbitrium_ (лат.) -_ вiльний вибiр.
   Капабланка_  Х_.Р_.  (1888-1942),  Ретi_  Р_.  (1889-1929)  -   видатнi
шахiсти.
   ПУДЕЛЬ._  Надруковане  оповiдання  вперше  у  журналi  "Червоний  шлях"
(1923.- N 2), згодом у збiрцi "Осiнь" та  окремо  з  оповiданням  "Лiлюлi"
(1926). Потiм у т. 1 тритомника i Вибраних  творiв.  Пода?мо  за  виданням
1932 р., де М. Хвильовий вмiстив передмову: "Сiль  оповiдання  "Пудель"  в
розмовi Сайгора з Тетяною. Ще точнiше:  в  "фiлософствуваннi"  Тетяни  про
людину. Це - вiдбиток чеховських  настро?в  дрiбнобуржуазно?  iнтелiгенцi?
вiдбудовчого перiоду (оповiдання написано 1923 року).  Мораль:  романтично
намовленим  "матерiалiстам"  Сайгорам  не  рекоменду?ться  вести   iнтимнi
розмови з Тетянами".
   Лассаль_ Ф_. (1825-1864) - дiяч нiмецького робiтничого  руху,  фiлософ,
публiцист, засновник опортунiстично? течi? однi?? з форм дрiбнобуржуазного
соцiалiзму, органiзатор i президент  першо?  робiтничо?  партi?  Нiмеччини
(1863-1875). Убитий на дуелi.
   Рiжа_ - див. примiтку до оповiдання "Солонський Яр".
   "ЛIЛЮЛI"._ Надруковане вперше у журналi "Червоний шлях" (1923.-NN 6-7),
потiм у збiрцi оповiдань М. Хвильового "Осiнь", виходило  також  окремо  з
оповiданням "Пудель" 1926 р. Пода?мо за т. 1 Творiв (1929).
   "ЛIЛЮЛI"_   -   драматична   сатира   Р.   Роллана   гостроантиво?нного
спрямування,  написана  1919  р.  у  стилi  народного   лубка,   у   першi
пореволюцiйнi роки набула значного  поширення  у  нашiй  кра?нi.  Численнi
переробки  на  "новий   лад",   а   то   й   вiдвертi   пародi?   у   дусi
пролеткультiвських iнтерпретацiй, надихнули М. Хвильового  на  саркастичну
реакцiю щодо цих вульгаризацiй в оповiданнi "Лiлюлi". Вiдповiдно i поетика
твору насичена ремiнiсценцiями та алюзiями з  рiзних  творiв,  персонажiв,
епох,  стилiв  для  створення  вiдповiдного   грайливо-саркастичного   тла
розповiдi. За браком мiсця намагатимемось пояснити головнiше,  враховуючи,
що у грi М. Хвильового важливе не номiнативне значення в планi ерудицi?, а
жонглювання смислами слiв задля естетично? розкутостi та творчо?  щедроти.
Визна?мо, що цей твiр М. Хвильового найскладнiший для пояснення,  докладне
його коментування потребувало б значно бiльше  мiсця,  нiж  сам  твiр.  Це
оповiдання можна  вважати  гiдним  традицi?  комiчно?  лiтератури  (Рабле,
Стерн, Гоголь) i так звано? iнтелектуально? прози (Джойс, Бор-хес, Еко).
   Хеопс-Хуфу_ - iронiчна гра слiв.
   Савойя_ - iсторична  область  у  французьких  Альпах,  савойяри_  -  ??
жителi.
   Сiденхем Томас _(1624-1689) -  англiйський  лiкар,  один  з  фундаторiв
клiнiчно?  медицини,  активно   впроваджував   i   вдосконалював   систему
практично? медицини.
   Гаронна_ - рiка у Францi? та Iспанi?.
   О_rdre de bataille_ (фр.) -_ план битви.
   Артемiвцi_  -студенти  Комунiстичного  унiверситету  iм.  Артема,  який
iснував  у  Харковi  в  першiй  половинi   20-х   рокiв   для   пiдвищення
загальноосвiтнiх i полiтичних знань комсомольського та партiйного активу.
   Сведенборг   Емануель_   (1688-1772)    -шведський    фiлософ-iдеалiст,
письменник, теософ-мiстик. Створив  широковiдому  теософську  систему  про
"потойбiчне  життя"  i  поведiнку  духiв.  Мав  значний  вплив  на  теорi?
романтикiв, зокрема, його iде? позначились на творчостi Блейка, Кольрiджа,
Емерсона, Бальзака, Стрiндберга. Вчення Е.  Сведенборга  викликало  значну
зацiкавленiсть росiйських релiгiйних фiлософiв XIX - поч. XX ст.
   Сабурова Дача_ (ще Сабурка) -  тогочаснi  побутовi  назви  лiкарнi  для
психiчно-хворих у Харковi.
   Я(РОМАНТИКА)_.  Вперше  видрукувана  в  альманасi  "Гарт"  (X.,  1924),
невдовзi у збiрцi оповiдань М. Хвильового "Осiнь" (1924),  згодом  у  двох
виданнях  т.  2  тритомника  1928-го  i  1929  рокiв.  Востанн?  цей  твiр
друкувався у т. 1  Вибраних  творiв,  до  якого  письменник  написав  таку
загальну передмову. (З огляду на те, що ця "Передмова", по  сутi,  останн?
звернення М. Хвильового до читача i нiби сво?рiдний заповiт нащадкам, вона
становить також неабиякий iсторико-лiтературний iнтерес, тому  й  наводимо
?? повнiстю).

   Передмова
   На протязi кiлькох останнiх рокiв дехто iз наших не  в  мiру  дбайливих
критикiв рiшуче й безапеляцiйно закреслю? весь  мiй  попереднiй,  мало  не
чотирнадцятилiтнiй творчий шлях пролетарського  письменника.  Робиться  це
дуже просто. Зна?те, хто такий Хвильовий?  Та  це  той,  що  з  "Ваплiте",
основоположник хвильовизму й автор "Вальдшнепiв". Про iншi мо?  твори  анi
слова! Не iсну? нi мо?х кiлькох томiв (?х, до речi, по книгарнях давно вже
нема), не iсну? й висловлювань вiдповiдальних партiйцiв про мою  творчiсть
як про творчiсть, в  якiй  чимало  ?  корисного  для  радянського  читача.
Згаду?ться лише колишня "гостра цiкавiсть" до мо?? особи.
   На "гостру цiкавiсть" я не претендую. Не претендую тому, що  вона  мене
нiколи не приваблювала,  не  претендую  й  тому,  що  не  належу  до  тi??
категорi? письменникiв, якi вмiють швидко й легко  писати;  а  з  великими
труднощами переборюю т. з. "опiр матерiалу".
   Але нiяк я не можу не вимагати вiд наших не в мiру дбайливих  критикiв,
щоб вони, сiдаючи писати статтi про мою перебудову, спершу брали  на  себе
труд хоч як-небудь зазирнути в мо? книжки. Не можна ж, шановне товариство,
робити з людини, що на протязi багатьох рокiв у  силу  свого  розумiння  i
здатностей боролася за пролетарське мистецтво,- не  можна  робити  з  цi??
людини пролетарського початкiвця, який допiру повернувся  з  ваплiтiвсько?
емiграцi? й який, крiм "Вальдшнепiв" та  хвильовизму,  нiчого  не  ма?  за
душею. Ви кажете, що я  колись  був  "рупором  укра?нського  фашизму"?  Не
заперечую! Ви запевня?те, що я поки що перебуваю в станi "ще  недостатньо?
перебудови"? Теж вiрю, бо в  такому  ж  приблизно  станi  чимало  сучасних
пролетарських письменникiв. Але хiба тiльки це й  можна  сказати  про  мою
лiтературну роботу?
   Проте коли для вас у нашiй радянськiй лiтературi не iсну?  авторитетiв,
то давайте звернiмось ще до буржуазно? критики.
   Беру один iз кiлькох прикладiв. В  1931  роцi  вийшла  нiмецькою  мовою
збiрка мо?х "Вибраних оповiдань". Як же вiдгукнулася буржуазна преса на цю
мою збiрку?
   Рекомендую  N  4  за  1932  рiк  "Бюлетеню  експресних  iнформацiй  для
книгарiв,  .бiблiотек  i  друзiв  книги"  (бюлетень  напрямку  католицьких
партiй, видавець д-р Шлiсман, Iнсбрук). В цьому бюлетенi (даю  переклад  з
нiмецько? мови) буржуазна преса вiдгуку?ться так:
   "Десять оповiдань, з яких нi  одне  не  схоже  на  друге.  У  вступному
оповiданнi "Мати" змальову?ться жахлива доля русько?  матерi,  що  жертву?
собою заради старшого сина. Молодший син  ??  хоче  вбити  свого  старшого
брата, i вона прийма? смертельний удар вiд цього молодшого  сина,  рятуючи
свого випещеного  улюбленця.  Пiсля  фривольно?  "Варино?  бiографi?"  iде
розкiшна сатира "Iван Iванович", на якiй  сильно  помiтний  вплив  великих
гумористiв  Англi?.   Iван   Iванович   -   партiйний   урядовець   першо?
комунiстично? епохи, що з сво?ю жiнкою й двома дiтьми користу?ться з  усiх
переваг комунiзму, але сам ще ? цiлком буржуа,  втрача?  всяку  рiвновагу,
коли вiн раптом чу? про майбутню чистку партiйного осередку, отже, й мiсця
сво??  служби.  Далi  нанизуються  iншi  картини  комунiстичного  життя  -
серйознi, фривольнi, страшнi, жахливi подi? часiв революцi? й  божевiльно?
громадянсько? вiйни, що вимагали незчисленних людських жертв.
   Навiть у перекладi, який, коли судити  з  передмови,  значно  послаблю?
досто?нство укра?нського  автора,  кожне  поодиноке  оповiдання  становить
маленький шедевр (Меisterwerk), якому з  письменницького  боку  мало  чого
можна закинути. Але тим бiльше треба дорiкати .друкарському укладачевi.
   Для дозрiлих читачiв,  для  молодi  й  народнiх  бiблiотек  непридатна,
комунiстична! (пiдкреслення мо?.- М. X.).
   Як бачите, мо? оповiдання не тому непридатнi для закордонно?  молодi  й
закордонних народнiх бiблiотек,  що  вони  недосконалi  ("кожне  поодиноке
оповiдання становить маленький шедевр - "Меisterwerk"), а  саме  тому,  що
вони комунiстичнi! Так дума? буржуазний рецензент, i так зовсiм  не  дума?
дехто iз наших радянських критикiв.
   Хто ж iз них помиля?ться?
   Не будемо гадати. Подаю на суд читачiв збiрку вибраних сво?х  творiв  у
двох томах. Перший том iде пiд назвою - "Лiричнi етюди", другий пiд назвою
- "Сатиричнi етюди". Проте, без сатири в першому томi, як i без  лiрики  в
другому, звичайно, не обiйшлося. Лiричнi етюди пiдiбранi в такий  порядок:
оповiдання про громадянську  вiйну,  далi  -  роки  вiдбудовчого  перiоду.
Мотиви мисливських  новел  продовжують  другий  вiддiл.  Кiнча?ться  книга
циклом шахтарських оповiдань. Сатири  другого  тому,  на  мiй  погляд,  не
вимагають класифiкацi?, i тому кожна iз них посiла випадкове мiсце.
   Маючи на увазi, що мо? книжки можуть  попасти  в  руки  малодосвiдчених
читачiв, я до  кожного  твору  написав  невеличке  вступне  слово.  Микола
Хвильовий
   "Сатиричнi етюди"._ Як уже наголошувалось, цей том Вибраних творiв  (до
речi, ледь чи не ?диний у спадщинi М. Хвильового iлюстрований i  сво?рiдно
оформлений Анатолем Петрицьким)  був  першим  i  останнiм  iз  прижитт?вих
видань письменника. Нi "Сатиричним етюдам" (т.  2  Вибраних  .творiв),  нi
будь-якiй iншiй книжцi творiв М.  Хвильового  аж  дотепер  вийти  у  нашiй
кра?нi не судилося.
   У само? новели "Я (Романтика)" у цьому виданнi був такий вступ:  "Герой
новели "Я" - не революцiонер. Це,-  так  би  мовити,  "революцiонiзований"
iндивiдуалiст, себто один iз  тих  дрiбнобуржуазних  iнтелiгентiв,  що  не
позбулися психологiчного вантажу "молодо? людини XIX  сторiччя",-  людини,
про яку зараз, з легко? руки М. Горького, багато пишуть у  нашiй  пресi  й
яка, на жаль (та й на радiсть), i досi живе серед нас: жалкувати треба, що
живе, радiти - що вже в невеликiй кiлькостi.
   Новелою "Я"  автор  рiшуче  повста?  проти  iндивiдуалiзму.  Дегенерата
введено не випадково! Навiть кращий iз тих, що в  них  "розколю?ться  "я",
навiть вiн iде в супроводi "низенького  лоба,  розкуйовдженого  волосся  i
приплюснутого носа". Подвiйнiсть натури послiдовно веде до виродження,  до
дегенерацi?.
   Мiг такий iндивiдуалiст активiзуватися за  часiв  громадянсько?  вiйни?
Принаймнi в уявi - безперечно? В 20-х роках XX сторiччя на  землi  вже  не
iснувало тихих закуткiв шатобрiанiвських Рене.
   Невже i герой новели був колись, як вiн говорить, "главковерхом чорного
трибуналу  комуни"?  Нiчого  подiбного!  Це  просто  марення  зарозумiлого
плутаника. В кращому разi вiн мiг хiба що вiдступати з бiльшовиками! I  то
не командиром якогось червоного загону, а одним iз пасажирiв тих ешелонiв,
що в них евакуювались нашi родини.
   Яку роль зiграла новела свого часу? Автор певний, що вона зiграла  роль
революцiйну.  Таких,  як  "я",  сьогоднi  ми  майже  не  бачимо  на  нашiй
радянськiй землi, на початку ж непу серед Дрiбнобуржуазно? iнтелiгенцi? ?х
було чимало. Поставивши "я" в "красиву", романтичну обстановку й у той  же
час  показавши  його  нiкчемнiсть  ("дрiбненькi   сльози",   iстеричнiсть,
вiдсутнiсть справжньо? стiйкостi i т.  д.),  автор  тим  самим,  очевидно,
сприяв  перевихованню  вищезгадано?  iнтелiгенцi?  в  дусi  комунiстичного
свiтогляду.
   Чи ? сенс друкувати цю новелу зараз? Мабуть, ?! Хiба б ми в  противному
разi випускали житт?писи "молодо? людини XIX сторiччя"?  Останньою  заявою
автор, до речi, не збира?ться порiвнювати себе з великими творцями "зайвих
людей".
   Новелу "Я" написано на початку 1923 року.
   Синедрiон_  (грец.)  -_  збори,  рада  старiйшин  у  давнiй  Iуде?.   У
християнськi часи частiше вжива?ться iронiчно як зборище, неправедний  суд
(напр., над Iсусом).
   Жирандоля _(фр.) -_ багато оздоблений висячий свiчник,  по-сучасному  -
люстра.
   Штаб Духонiна_ -  начальника  штабу  i  головнокомандуючого  росiйсько?
армi?, який не визнав Жовтнево? революцi?, на початку грудня  1917  р.  за
наказом М. Криленка було розстрiляно у м. Могилевi.  Звiдси  й  походження
евфемiзму - "вiдправити у штаб Духонiна", тобто розстрiляти.
   Errare humanum est_ (лат.) -_ людинi властиво помилятись.
   СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ_. Друкувалось це оповiдання тiльки у т. 2 Творiв
1928-го i 1929 рр. Пода?мо за останнiм виданням.
   Кочубей Марiя_ - дочка полтавського полковника Василя Кочубея, в яку ще
юну був закоханий старiючий гетьман Iван Мазепа, згодом одружена  з  сином
нiжинського полковника Степана Забiли. Хоч якою романтичною була ця любов,
однак i вона певним чином  сприяла  появi  доносу  Кочубея  та  Iскри  про
зрадливi замiри гетьмана Мазепи Петровi I.
   "Пiсня  про  Нiбелунгiв"_  -  найдавнiший  нiмецький   геро?чний   епос
(дату?ться приблизно 1200 р.), в якому використанi iсторичнi перекази  про
знищення гуннами держави бургундiв (нiбелунгiв), подвиги i  смерть  лицаря
Зiгфрiда та криваву помсту за вбивство Зiгфрiда дружини Кримхiльди.
   Б'?ргалка _розмовна назва пивнички, походить вiд нiм. Вiег  або  ж  вiд
фр. biеге, де можна було дешево випити i попо?сти.
   Делеклюз Шарль_ (1809-1871)  -активний  учасник  революцi?  1848  р.  у
Францi?, член Паризько? комуни 1871 р., загинув на барикадах.
   Бульйонський Лiс_ (точнiше  -  Булонський)  -  знаменитий  лiсопарк  на
околицi Парижа.
   Узамiтна Нiцца_ - омрiяна (в темрявi) французька  столиця  курортiв  на
березi Середземного моря._
   Атрамент _чорнило.
   Мо_rituri te salutant_ (лат.) -_ приреченi на смерть вiтають вас.
   Моветон_ (з франц.) -_ невихованiсть, розбещенiсть
   Епiкурейцi  _послiдовники  вчення  давньогрецького   фiлософа   Епiкура
(341-270 р. до н. е.), за яким жити  треба  самiтником  з  метою  уникнути
страждань, щоб досягти тiлесного здоров'я i  стану  повно?  безтурботностi
духу (атараксi?); пiзнання за  Епiкуром  природних  законiв  звiльня?  вiд
страху смертi, забобонностi та й релiгiйних марновiрств у цiлому.
   НАРЕЧЕНИЙ._  Надруковане  це  оповiдання  вперше  у  журналi  "Всесвiт"
(1927.-N 35). Згодом у т. З Творiв  i  т.  1  Вибраних  творiв  (звiдки  й
пода?мо) з такою передмовою:
   "Для  контрреволюцi?  нiчого  нема  "святого".  Вона  не  милу?  навiть
маленьку людину з глухо? провiнцi? - людину, що, мабуть, нiкому, нiколи  й
нiчого поганого не зробила. Як же iнакше розумiти це оповiдання?"
   Написано 1927 року.
   БАНДИТИ._  Видане  ?диний  раз  у  т.  З  Творiв  1930  р.,  звiдки   й
передрукову?мо.
   ЗАВ'ЯЗКА_ (Етюд). Iсторiя цього  твору  досить  складна;  спочатку  вiн
друкувався у журналi "Життя i революцiя" (1925.-N 11)  як  початок  роману
"Iра?да" пiд такою ж назвою. Однак подальша доля цього роману невiдома. Як
самостiйний твiр пiд новим  заголовком  "Зав'язка"  видрукуваний  у  т.  З
Творiв (1930),  де  майже  цiлком  переiнакшенi  прiзвища  геро?в  (напр.,
дипломат Баторiй  змiнено  на  Криленка,  iнженер  Ламене  став  Сердюком,
журналiст Пастелян - Шарком,  а  професора  Поло  названо  Полозом)  та  з
кiлькома незначними стилiстичними виправленнями.
   Отож етюд, який пода?мо за т. З Творiв, цiкавий насамперед як  зав'язка
цiкаво? i навiть iнтригуючо? епiчно? форми, вiдмiнно? вiд досить статично?
i локально? недi?востi "Вальдшнепiв". Шкода,  що  не  можна  порiвняти  ?х
уповнi. Певним чином наближа?ться до  цих  творiв  i  "З  лабораторi?"  за
цiлком вiдчутним епiчним розмахом i смiливим експериментом з формою?.. як,
,на жаль, i цiлком вiдчутною незавершенiстю.
   Д'Анунцiо Габрiеле_ (1863-1938) - iталiйський письменник  i  полiтичний
дiяч,  iдеолог  iталiйського  iмперiалiзму.  Перейнятий  декадентськими  i
нiцшеанськими iдеями. Г. Д'Анунцiо пiсля першо?  свiтово?  вiйни  посилено
пропагував фашизм. Свого часу його рiзко критикувала Леся Укра?нка.
   МАТИ._ Надруковане вперше у т. З Творiв, потiм у т. 1 Вибраних  творiв,
за яким пода?мо у це видання, з такою передмовою:
   "Це оповiдання дехто плута? з новелою "Я". Мiж  ними  нiчого  спiльного
нема.   Основна   мисль   оповiдання   "Мати"   така:   подiлення    людей
капiталiстичного суспiльства на класовi табори ? така  ж  неминучiсть,  як
неминуча загибiль свiтогляду "старосвiтських" людей. Проте думку  авторову
почасти видно й з епiграфа". Написано 1927 року.
   IЗ  ВАРИНО?  БIОГРАФI?_.  Вперше  з'явилось  у  журналi   "Лiтературний
ярмарок" (1928.- N 1). Згодом у т. З Творiв та Вибраних творах, звiдки  ми
передрукову?мо. У  цiй  книжцi  М.  Хвильовий  додав  до  твору  розлогiшу
передмову:
   "В перший раз оповiдання "Iз Варино? бiографi?" надруковано 1928 року в
книзi першiй альманаху "Лiтературний Ярмарок". Прочитавши  це  оповiдання,
критики заметушилися: один iз авторитетних  на  той  час  демостенiв  дуже
жалкував, що автор  зробив  з  геро?нi  "робiтничо-селянську  богородицю",
другий скаржився, що  автор  зацiкавився  такою  собi  зовсiм  непотрiбною
Варею. Третiй навiть обвинувачував мене у великiй прихильностi до  грубого
натуралiзму. Подивiмось, чи мали вони рацiю. Коротко.
   В образi Варi, як це видно й без окулярiв, автор пода? читачевi збiрний
тип масовика дрiбно? буржуазi?. Словом, щодо натуралiзму, то це оповiдання
? типовий романтичний етюд ("щодо вина,  то  вiн  пив  воду",  як  говорив
колись, зда?ться, Вiктор Гюго). Гiперболи,  узагальнення  -  це  попутники
романтичного письма, а саме ними й просякнуто мо?  оповiдання.  Чи,  може,
без окулярiв не видно, що Богодухiвська Варя не одна Варя,- що  це  тисячi
Вар, i не лише богодухiвських?
   Другому   критиковi   вiдповiдь   коротенька.   Вiрно:   вульгаризатори
пролетарсько?   лiтератури    нiколи    не    цiкавились    перевихованням
дрiбнобуржуазних мас. Я цим питанням  завжди  цiкавився,  саме  тому  я  й
звернув увагу на таку собi нiкому не потрiбну Варю.
   Але перед третiм демостеном я схиляю сво? непокiрне чоло й  роблю  йому
елегантний кнiксен. Вiн  мав  рацiю  жалкувати,  що  я  зробив  з  геро?нi
"робiтничо-селянську богородицю", бо... з не? я справдi нiчого iншого й не
мiг зробити.
   Яка  основна  iдея  твору?  Життя  дрiбно?  буржуазi?  завжди  йде  пiд
контролем "чужо? волi", себто пiд контролем волi якогось  класу  -  чи  то
буржуазi?, чи то пролетарiату  -  в  залежностi  вiд  обставин.  За  часiв
велико? громадянсько? вiйни пролетарiат,  тягнучи  за  собою  вищезгаданий
соцiальний прошарок, не мiг не заплiднити його сво?ми iдеями, i вiн  його,
як вiдомо, заплiднив. Великi маси дрiбно? буржуазi? побiгли туди,  куди  з
боями  "пiдступили  загони  червоних   полкiв",   бо   заплiднена   iдеями
революцiйного класу дрiбна буржуазiя вiдчула "щось таке, що з його  властi
?й уже нiколи не вирватись". I коли дрiбнобуржуазна Варя з  Монастирсько?,
народивши сина,  не  найшла  свiтлiших  порiвнянь,  як  порiвняти  себе  з
богородицею, то чому автор мусить робити з не? щось iнше?"
   Аттiла_ (приблизно 406-453) - вождь гуннiв з 434 р. Очолив  спустошливi
походи  на  Схiдну  Римську  iмперiю,  Галлiю,  Пiвнiчну  Iталiю,  створив
велетенську державу гуннiв од Волги до Рейну, яка iснувала тiльки впродовж
його життя.
   IВАН IВАНОВИЧ_. Надруковано перший раз у журналi "Лiтературний ярмарок"
(1929.- N 7), згодом у томi 3 Творiв (1930), за яким i пода?ться  у  цьому
виданнi.
   "Хулiо Хуренiто"_ i "Любов Жанни Ней"_ - романи Iллi Еренбурга, який на
той час перебував у емiграцi?. Перший iз названих творiв (повна його назва
"Надзвичайнi пригоди  Хулiо  Хуренiто  та  його  учнiв")  набув  неабияко?
популярностi у першi  пореволюцiйнi  роки  завдяки  позитивному  до  нього
ставленню i схвальнiй рецензi? М. Бухарiна.
   РСI _робiтиичо-селянська iнспекцiя, родоначальник нинiшнього  народного
контролю.
   Кака   _Контрольна    комiсiя    ВКП    (б),    прообраз    теперiшньо?
партiйно-ревiзiйно? комiсi? у структурi КПРС.
   "Друг дiтей_",  "Повiтрофлот",  "Доброхiм"_  -  добровiльнi  громадськi
органiзацi?, в якi входили радянськi службовцi, що об'?днувались для опiки
над безпритульними дiтьми, сприяли розвитковi авiацi? та добривно-хiмiчно?
промисловостi.
   Vouz aimez les fleur_ (фр.) -_ ви любите квiти.
   Со_mment donc, madame_ (фр.) -_ як це так, панi.
   А lа _bonne heure, madame_ (фр.) -_ на все добре вам, панi.
   Oui, oui, madame_ (фр.) -_ так, так, мамо.
   Avec plaisir, madame_ (фр.) -_ дуже при?мно, панi.
   Iона Вочревiсущий_ - псевдонiм широковiдомого для тих  часiв  одiозного
публiциста i фейлетонiста газети ВУЦВК "Вiстi" Миколи Новицького.
   РЕВIЗОР._ Надруковано вперше у журналi "Лiтературний ярмарок"  (1929.-N
9), згодом у т. З Творiв та т. 1 Вибраних творiв з такою передмовою:
   "Оповiдання "Ревiзор" належить до серi? тих же етюдiв, що  й  "Пудель".
"Всi ми виросли iз гоголiвсько? шинелi",- сказав колись Досто?вський. Леся
теж ма? багато спiльного i з Акакi?м Акакi?вичем, i з "Бедннми людьми",  i
з багатьма чеховськими  героями.  Але  вона,  безперечно,  нiчого  не  ма?
спiльного зi збiрним типом сучасно? радянсько? жiнки: Що  й  говорити,  по
глухих закутках такi люди, як ?? чоловiк Бродський, ще iснують, iснують  i
такi, як Топченко (в противному разi Контрольнiй Комiсi? не прихопилось би
працювати  над  перевихованням  "партiйцiв"),  звичайно,  Леся  ма?  рацiю
рватися вiд пелюшок, вiд "добровiльного рабства", i з цього  боку  вона  -
позитивний тип, але бачити, що  "люди  цього  життя  всюди,  завжди  й  до
смiшного однаковi" - так бачити могла все-таки  лише  мiщанка.  Оповiдання
написано 1928 року. Оцiнювати його треба як  вiдбиток  побуту  й  настро?в
тогочасного "партiйного" мiщанства".
   Передрукову?мо за цим виданням.
   Акерман _до 1944 року так називалось м. Бiлгород-Днiстровський.
   З ЛАБОРАТОРI?_. Друкувався цей твiр вперше у  журналi  "Червоний  шлях"
(1931.- NN 7-8.-С. 5-18), наступного року  з'явився  окремою  книжечкою  у
харкiвському видавництвi "Лiтература i мистецтво". Пода?мо за першодруком.
   Холодна Гора_ - район Харкова зi знаменитою в'язницею.
   П.МАЙДАЧЕНКО



   ЗМIСТ

   Вступна новела
   Життя
   Колонi?, вiлли...
   Редактор Карк
   Кiт у чоботях
   Юрко
   На глухiм шляху
   Солонський Яр
   Силуети
   Шляхетне гнiздо
   Синiй листопад
   Чумакiвська комуна
   На озера
   Бараки, що за мiстом
   Свиня
   Кiмната N 2
   Легенда
   Заулок
   Елегiя
   Дорога й ластiвка
   Пудель
   "Лiлюлi"
   Арабески
   Я (Романтика)
   Сентиментальна iсторiя
   Наречений
   Бандити
   Зав'язка
   Мати
   Iз Варино? бiографi?
   Iван Iванович
   Ревiзор
   З лабораторi?
   Примiтки та коментарi

Популярность: 8, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT