Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ВСТУПНА НОВЕЛА

   Вчора  в  "Седi"  безумствувала  Ужвiй,  i  "Березiль"   давав   iлюзiю
екзотично? зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар
i йде справжнiй тропiчний дощ - густий,  запашний  i  надзвичайно  теплий.
Горожани зовсiм збожеволiли з тако? несподiванки й висипали на вулицi. Про
тропiк Козерога вони знали тiльки з географi?, а тут трапилось  чудо  -  i
тропiк Козерога завiтав на  Лопань.  Натовпи  су?тяться,  ловлять  язиками
солодкi краплi тихо? тропiчно?  зливи  й  нiяк  не  думають  ховатись  пiд
навiсами домикiв.
   - Чудесно,- говорю я й  булькаю  в  теплi  калюжi.  Юлiян  Шпол,  автор
комедi? "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки за мною: я завжди
забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i - дивно!  -  з  його  капелюшка
тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:
   - Сьогоднi мо? любиме  число  -  13.  Отже,  сьогоднiшнiй  день  мусить
принести нам якусь при?мну несподiванку. Як ти гада?ш, що це ма? бути?
   - Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна,-  серйозно  вiдповiда?  мiй
приятель.
   I дiйсно: в  кав'ярнi  Пока  до  нас  пiдходить  названий  професор,  i
пiдходить з такою, зна?те, усмiшкою, нiби вiн допiру на?вся карамелi.  Вiн
нас вiта?, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiда? щось  про
критичну оглоблю й тут же чита? нам свiй науковий труд пiд  такою  назвою:
"Що таке липа, як так трапля?ться, що  професорська  кафедра  раптом  ста?
липова, що таке, нарештi, липовий професор,  його  роль  в  марксистському
суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв  серед  наших
iспанських письменникiв".
   - Чудесно! - говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й  узявшись  двома
пальцями за його пiджачну петельку.- Чудесно! Ти пода?ш великi надi?, i  я
певний,  що  суспiльство  на  слiдуючий  рiк  обере  тебе   членом   свого
парламенту.
   - Ну що ви! - червонi? мiй професор.- Я зовсiм не  припускаю,  щоб  моя
робота мала такi несподiванi наслiдки.
   Але ми - я й Юлiя Шпол - сто?мо на свойому: мовляв, без  бляхи  тут  не
обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати,
мовляв, вiн же зна?, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох сво?х
кандидатiв.
   - Дякую, дуже дякую! - говорить  професор,  i  ми  виходимо  з  ним  на
вулицю.
   Нас зустрiча? та сама тропiчна злива. Я запевняю,  що  "Три  мушкетери"
написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевня?,  що
цей твiр не належить перу "письменника  Ринальдо  Ринальдiнi,  а  належить
перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд  псевдонiмом
Дюма (батько)". Тодi до нас пiдходить Олесь  Досвiтнiй  (переступа?  через
калюжу) i каже:
   - Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!
   - Драстуй! - говоримо ми  й  ловимо  язиками  краплi  тепло?  тропiчно?
зливи.
   Олесь Досвiтнiй iнформу?, що вiн допiру скiнчив  свiй  новий  твiр  пiд
такою назвою: "Собор Паризько? Богоматерi". Вищеназваний  професор  вийма?
олiвець i запису?: "Олесь Слiсаренко написав удосвiта  новий  твiр  "Собор
Паризько? Богоматерi". Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист  Семенко
й одразу ж почина? ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази,  що
я ?х вживав у сво?х памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з
ним погоджуюсь, i таким чином виявля?ться, що я творив свiдоме _французьке
парикмахерство. Тодi беру "Зустрiч трьох" i питаю:
   - А що значить NР, що сто?ть над кожним тво?м вiршем у цьому збiрнику?
   - Як що? - каже Семенко.- Це значить - кiнська сила!
   - Боже мiй! - скрикнув я.- Таж кiнська сила ма? зовсiм iнше позначення.
   Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн  творив
несвiдоме_ латинське парикмахерство.
   Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до  Красно?  гостиницi.  Ми
його не затримували, як i професора Канашкiна.
   Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й  зустрiли
ще кiлькох творцiв читанок ("папа р?ж?т, мама кл?iт"). До Держвидаву мусив
зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в  однiй  кiмнатi  пахло  репейним
маслом - саме тим, що не з agrimonia eupatorium,  а  з  lарра.  В  кiмнатi
Аркадiя Любченка, автора "Буремно? путi", кiлькох талановитих оповiдань  i
не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор "Байкiвницi"  й
закiнченого роману "Малоросiя", i каже до мене:
   - А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.
   - Пiд рубрикою "iсторичнi подi?"? - питаю я.
   - I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!
   - Та невже? - кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I  я  плачу
гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко,  Юлiян  Шпол  i  Олесь  Досвiтнiй  (як  i
Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я  говорю  крiзь
сльози:
   - За що? За що? - I, вийнявши  з  кишенi  жменю  пiдсмаженого  насiння,
вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв,  "за
що? за що?").
   Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв  i  рябу
шкапу, ми йдемо до нашого мецената - Ра?си Азарх. Вона зустрiча? нас милою
усмiшкою.
   - А...- говорить Ра?са Азарх.- Дуже рада вас бачити! А  тебе,  Nicolas,
особливо!
   Вона  менi  пропону?  перевидати  мо?  твори  пiд  назвою  "Твори".  Я,
звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона - за. Я  проти!  Вона  -  за!
Виявля?ться також, що за i мо? приятелi, як от Аркадiй  Любченко.  Тодi  я
погоджуюсь, i ми склада?мо умову.
   ...I от умову складено. Я знову перечитую  сво?  оповiдання  (до  речi,
страшенно нудно перечитувати) i сiдаю  писати  "вступну  новелу".  Але  що
писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу
вiдповiдальнiсть за себе.
   ...I от я вiдповiдаю. По-перше - "твори". Це зовсiм не "полное собрание
сочинений", це не претензiя - це непереможне бажання мо?х меценатiв: Ра?си
Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими  оправками  з
приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв.  I  далi
(щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю  речi,
ще нiде не друкованi.
   А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку  тридцятих
рокiв нашого столiття (в  1921-1922).  В  кiмнатi,  де  я  працював,  було
страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг  сiдати  за  стiл  лише
вночi. Саме тому, мабуть, у мо?х творах i мжичка.
   Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настро? тридцятих рокiв.
   Тепер про форму. Я, зна?те, належу до того  художнього  напрямку,  який
сьогоднi не в модi. Я, пробачте за  вольтер'янство,  я...  романтик!  Саме
вiдси й iде  розхристанiсть  i  зворушливе  шукання  самого  себе  до  ста
двадцятьох рокiв ( я думаю прожити сто п'ятдесят).
   Впливи._ Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать  у
мо?х творах нiчого оригiнального. Вони  мають  рацiю:  весь  я  в  лабетах
пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.
   Мова._ Мова мо?х творiв надзвичайно кострубата. Окремi  вирази  бувають
буквально безграмотнi. От приклад: "Балачки його нiчого собою не уявляли".
Про мову мо?х творiв можна прочитати у професора Сулими.
   От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки  одного  твору,
який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно,  через
етюди, то це вже буде рiшуче все!
   Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi
осiннi  ранки,  коли  десь  летять  огняноперi  вальдшнепи  (мiй  сюжетний
любовний роман "Вальдшнепи" буде в третьому томi) - все те, чим там  пахне
сумновеселий край нашого строкатого життя. Я  до  безумства  люблю  нiжних
женщин з добрими, розумними очима,  i  я  страшенно  шкодую,  що  менi  не
судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я  до  безумства
нашi укра?нськi степи, де  промчалась  синя  буря  громадянсько?  баталi?,
люблю вишневi садки ("садок  вишневий  коло  хати")  i  знаю,  як  пахнуть
майбутнi городи нашо? миргородсько? кра?ни. Я вiрю в  "загiрну  комуну"  i
вiрю так божевiльно, що можна  вмерти.  Я  -  мрiйник  i  з  висоти  свого
незрiвнянного нахабства плюю  на  слинявий  "скепсис"  нашого  скептичного
вiку. Ну, i так далi.
   А тепер - поки що до побачення!  Зараз  iду  в  робiтничий  квартал  до
радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як залива?ться  гармошка
бродячого музики.
   Вона залива?ться якось сумно, i я думаю: тут  я  все-таки  не  зустрiну
професора Канашкiна, i я пригадую,  що  попереду  мене  стелиться  великий
життьовий шлях. Вiн почина?ться десь у минулих вiках i шкутильга? осiнньою
елегi?ю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i  далi,  аж  до
Гофмансько?  фантастики  (мiж  iншим,  можна  сказати   не   тiльки   "Три
мушкетери", але й "три мушке-тонери"._  Мушкет,  аркебуза  -  це  одно,  а
мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять
у кiлька сторiн).
   ...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна
злива - густа, запашна й надзвичайно тепла. Я - вiрю!
   ...Юлiян Шпол, автор комедi?, "Катiна любов або будiвельна пропаганда",
мовчки ступа? за мною. Весь вiн як мокре  курча,  i  -  дивно!  -  з  його
капелюшка тече чомусь синя вода.
   Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну  вам  руку!  Завтра
пiду на могилу комунара, автора "Ударiв молота i серпнi".  Я  понесу  йому
пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою  загадкову  смерть.  Драстуй,
Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вiрю! ЖИТТЯ

   I

   Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою,  цвiт
стелиться, а вiн зав'яне - в оселях сутенi?, розливаються цебра  синяви  -
тихо?, блiдо?, i вмирають  каганцi.  Тiчки  тодi  бiгають,  трiщать  тини,
скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,- дужi пси  мовчазно  шкутильгають  за
переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться.  Спорзно  тодi  в
повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою,  а  наша  кров  -
прадiдiвська, червона i теж горить.
   А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленi? кохання.
I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто  зна?,  як  у  цi
ночi клунi риплять? Солома зiтха?, так  вона  зiтхала  вiки,  навiть  коли
татарськi загони блукали по степах на Укра?нi.
   I от: на однiм боцi Ворскли - Дама?вка, на другiм  -  хутiр  Комарiвка.
Недалеко гетьманський лiс, а далi  -  Диканька  (диканьське  пиво  й  меди
опiшнянськi  -  недалеко  бiля  Полтави).  Дивишся  на  гетьманський  лiс,
згаду?ться: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т.  iн.  Тодi  могили
жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок - все одно... Над степами  гойда?ться
шулiка...
   Iз Дама?вки при?здили дво?: Павло й Мишко-комунiст. При?здили на  човнi
до Степанового городу. Степанова дiвка - Гандзя,  казали  -  повна  пазуха
грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от  що:  ?й  17  лiт,
батько ??, Рубан, сюсюка?, а мати теж сюсюка?. Оксана ходить  "корольком",
груди що яблука твердi, й несе ?х уперед, от i спокушала парубкiв.
   Казали:
   - Оксано, пора на вечорницi!
   А батько не пускав.  Парубки  обмазали  ворота  дьогтем,  а  на  ворога
солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;
   - Сарас iди носювати в клуню! Оксана:
   - Що ви, тату?
   - Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.
   I виштовхав iз хати, а сам пiшов  у  комнезам  скаржитись.  А  було  це
вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi.  Та  ж  спить  з  парубками  уже
шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а
Оксана поки що сама. На другий день Павло при?хав з Мишком,  i  Мишко  лiг
бiля Оксани.
   Було й так: Павло забариться, а Гандзя чека?. Тодi  виходили  з  клунi,
щоб парубки не почули, i через город до дощок - прали удень  бiлизну  там.
Сюди приставав Павлiв човен.
   Комарiвка була на узгiр'?, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки
йшов дух - може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй,  може,  з  баговиння,  i
рiчка була далека в сво?й глибинi, вона  з  Днiпра  в  Чорне  море  бiгла,
думалось, що й вона морськими синiми бурями диха?, казали - Комарiвка  над
баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi - сiрi, тихi  -  i
далi - далi... I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами,  спiдницю
закочувала й спiвала:
   Маруся оiру?лась,
   В больничной дом везуть.
   I груди ??  високо  пiдiймались,  нiби  хотiли  полинути  в  темно-синi
простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно  лунали  за  рiкою.  А  потiм
зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала
про очерети, про комунiста,  про  комунiстiв,  про  продподаток  -  батько
лаявся - а вони полинуть восени -  качки,  про  качок  думала,  а  куди  -
невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось...
   Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не
почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в  душогубцi  з  очима
заплющеними - боязко. I  Гандзя  завмирала,  i  Оксана  завмирала,  i  всi
завмирали. Ах! Павло... Павло... поспiша? - мiцний, бадьорий i злий.
   Збентежено ховалась в очеретах вона - нiч. Зорi горiли  хоробливо  й  у
солодкiй тузi падали на поверхню.
   ...Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо
реготала - i солодко було. Трiщав вiз - i було тьмяно.  На  вулицi,  i  по
городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:
   - I-го-го! I-го-го!
   I чути було ще тоскний заспiв:

   Не за Ленiна, не за Троцького...
   А в другiм кiнцi спiвали:
   Чий я козак, звуся Воля,
   Укра?нець з Гуляй-Поля.
   Гей шумуй, мо? вино,
   Йде за правдою Махно!

   Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував ?й  волосся,  а  вона  мовчала.
Мишко брав ?? руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.
   - Господи, не треба, у мене руки бруднi.
   Мишко важко дихав i уперто не пускав ?? руки.  Було  тремтiння.  I  так
цiлу нiч: вiн ?? руки цiлував, а вона пручалась.  Iнодi  вiн  ??  брав  за
груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони
розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана  козою  бiгла  додому,  i
цiлий день туманiло в головi.
   ...А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.

   II

   Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це:  десь  бiля  Диканьки  ?
село i хутiр - а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр - i
далi-далi... А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.
   Моя люба соцiалiстична Укра?но! Степи, шулiка, i лiтн? сонце  вiдходить
за обрiй, а за ним молочна стежка спiва? бiлих,  а  може,  й  червiнькових
пiсень, мукають  корови,  з  пасовиська  бредуть  -  i  далi-далi.  Ферми,
електричнi  плуги...  машини,  фабрики,  заводи...  Ах!..  I  далi-далi...
Молочна стежка спiва? - яких пiсень?..
   Iшло  лiто,  курiли  сiновали,  думали  пiдстриженi   луки.   Проходили
громовицi, вiдходили блискавицi - далеко-далеко, тiльки на  обрi?  блимало
золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.
   Мишко казав Оксанi:
   - Я скоро по?ду до мiста. I ти по?деш. Я докiнчу науку  -  тепер  тихо.
Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.
   Оксана не любила комунiстiв, усе село не  любило,  а  в  Мишчиних  очах
стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.
   ...У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило - неясно,  iз  невiдомих
химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:
   - Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста.  Як  менi  хочеться  до
мiста. У Ки?в по?ду я...
   Думала про життя, думала про Ки?в, думала, що в Ки?вi  невiдоме  життя,
думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до
життя.
   I ще проходили  днi,  i  в  спогадах  поринали  ночi.  I  знову  курiли
сiновали. Але стало неспокiйно.
   В Дама?вцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.
   Iз повiту при?хав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в
Комарiвку ?здив рiдко, бо боязко було. Коли  при?здив  -  був  несмiливий,
прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.
   I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч - Гандзя.
   Гандзя:
   - Чула... ви?здить твiй?
   Захмарилось обличчя:
   - Не знаю.
   Оксанi й гарно було, i погано було - чи вiзьме й ?? з собою?
   Каже Гандзя:
   - Не випускай: комунiст гарний - може, ожениться... Та тiльки  чорт  ?х
розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував,  як  колись  такi  ж  паничi  теж
установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й  так,  що
дурили тiльки.
   Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась  i  прислухалась,  як  за
суховi?м вечiр тече. Згадувала, що комунiст ?й казав.
   Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.
   ...На свiтанку пiсля однi??  солодко?  ночi  Мишко  вiддався  Оксанi  й
Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не  спали.  Тодi  в
клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi...
   Ах, яка тодi була чудова нiч!
   У не? такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i  величезнi  очi,  де
цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання... Хто бував  на  соломi?..  Тодi
було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а  серця  не  чути  було.
Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину
жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю  мить  (читав  десь)  цвiтуть  на
серцi чайнi троянди. А  Оксана  не  призналася  Гандзi  -  ?й  гарно  було
хоронити в собi велику та?мницю зачаття. Тiльки в ?? кривих японських очах
вiдбився передосiннiй зажурений шелест  тополi  i  серпневе  виглядали  ??
груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.
   Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона  знала,
що скоро при?де Мишко, забере ?? з собою i вони по?дуть у далеке, невiдоме
мiсто. Туди -  далi  -  далi,  де  курить  i  дзвонить  життя,  найбiльше,
наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi  Мишка  не  вбили:  вони  частiш
чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншо? губернi?.
   Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало  на
рiчцi. В Дама?вцi майже кожного дня  ховали  когось,  i  похороннi  дзвони
заповнювали рiчку -  голу,  сиротливу,  осiнню,  заповнювали  ??  глибiнь.
Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась  на  хмурий  гетьманський  лiс,  на
змарнiлi степи.
   Потiм iще пiшли дощi.

   III

   Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу  ви?хати
до мiста й уже майже не ?здив у Комарiвку. Партизани  вже  не  ховались  у
лiсах i приходили з повинною.  Лiси  були  нуднi  й  жорстокi,  чорнi,  як
смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона
лапала свiй живiт, ?й здавалося, що вiн росте й вона це почува?.
   Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до  станцi?  (за  сорок
верст Кочубе?вка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i  було
тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала,  i
комунiю лаяли, i ще раз ?? лаяли.
   Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не  хотiлось
на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив  з  не?  цигарки,  а
Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Ки?в, про мiсто.  А
батько ще приносив газеnи - у волостi ?х багато, й нiхто ?х не читав, вони
лежали в шафi в писаря i ?х крали з нього курi?, а на базарi говорили  про
Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянсько? влади.
   За цiлий мiсяць Мишко при?здив один раз - i  вже  не  говорив,  а  коли
говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще  про  щось  -  Оксана  не
пам'ята?. А вона брала його бiленьку руку  й  гладила  нею  свiй  живiт  i
усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею,  але  й  на  цей  раз
хоронила тайну народження. А  в  хуторi  почали  ходити  темнi  чутки,  що
повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi  ночi.  У  вiкна
бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер,  i  снились  далекi,  бруднi
дороги без кiнця, без  краю.  Верстви,  гони,  стовпи  i  шляхи,  i  знову
шляхи...
   ...I знову зими не було, i було мокро i осiнньо... I припадала осiнь до
Оксаниного серця i стискала його.
   Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу  важку  тiнь
на ?? прекрасну молодiсть, i тому,  коли  ?й  було  переказано,  що  Мишко
ви?хав з Дама?вки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? ?й  сказали,
що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як ?й заболiло - так
пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той  бiк,  на
Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм  сiла  на
зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi -  чiткий,
колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi  й  зорi  в  синiм
маревi. Але треба було щось думати. I надумала:
   - Пiду.
   I пiшла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але  вона
була неписьменна. Вона чула тiльки про Ки?в,  а  що  Мишко  -  ах,  Мишко!
Мишко!..
   Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота.  Сiрiло,  й
дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди,  сунулись  далеко-далеко  -  у
далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще  мрiяла
про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi  мiста
i ще про щось незнайоме, та?мне. Зрiдка назустрiч ?й тягнулися пiдводи, iз
станцi? ?хали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози.
Люди пiдозрiло оглядали  ??,  оглядалися  i  ще  раз  оглядали.  Проходили
верстви, проходили й гони, а  кривi  очi  виразно,  з  сумом  дивилися  на
мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами.  На  обличчi  застигла
скорботна, ледве  помiтна  посмiшка.  Гетьманський  лiс  залишився  далеко
збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт  на
соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води.  Повернулася  -
Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала  газети,  батьковi
цигарки й подумала: це темне життя,  а  хотiлося  свiтлого,  молодого,  як
молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася  бiля  верстового  стовпа
вiдпочити.
   ...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв
по?зд i зник в далинi.
   Оксана пiдходила до семафора.



   КОЛОНI?, ВIЛЛИ...

   Так от: ?сть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до  них
гадючиться. ?сть вiлли, ?сть i колонi? - дитячi. Вiлли: специ, ?хнi  жiнки
вiдповiдальнi, взагалi - квалiфiкацiя, цвiт. Ну...
   - Ну, я цю гладку корову й близько  не  допустила  б.  Ганьба!  Году?мо
паразитiв.
   - Да, непорядки.
   А вдруге вже друга на першу:
   - Подумайте: ?й одно мiсце на вiллi, а вона .цiлу сем'ю притягла, ще  й
"друга дома" притягла... Безобразi?...
   ...Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то  хмари,  то  небо  за
голубе поле... Ну...
   I третя на другу:
   - Сволоч! В городi одержу? тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
   ?дять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть.
   Синi? вечiр - пiд'?жджають автомобiлi. Тодi гостi ?дять i всi ?дять.
   ...Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять  бандити  по
лiсах. На вiллах тихо тому.  Купражили  гультя?  колись,  лiтали  по  шосе
мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький
ходив по корчах... Тепер тихо, тепер ?дять...
   ...Колонi? пiшли далеко в лiси.  От  колонiя,  скажемо.  Цвiтуть  дiти,
ростуть з молодняком дубовим, бронзовi ши?, очi блищать,  як  спiлi  вишнi
пiсля дощу. В колонi? виховательки - тьотя Бася, соцвосниця... да...
   Господарською частиною завiду? Гiль. Гiль ходить i спiва?: "Ми см?ло  в
бой пайдьом за власть сов?тов"... Цiлий день спiва?. Соловей. Очi йому теж
цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн -  бородатий,  мамулуватий?
Хто його зна? - революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий  -  у
революцiю. Не зна? нiчого, крiм цi?? пiснi,- i не треба.
   - Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна,  гладка,  охайна  -
нiмецько? породи.
   Гiль зника?.
   ? ще стара дiва - Павлина Анфисiвна,- так кажуть,  так  звуть,-  це  не
так.
   Ну, i так далi...
   Тьотя Бася - фанатичка. Зустрiча? незнайому жiнку:
   - Що ви читали з жiночо? справи? Що? Бебеля "Женщина  i  соцiалiзм"  не
читали? Та невже?
   Витяга? "Женщину i соцiалiзм". Чита?, слухачi тiкають. Вона молиться на
Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказу? анекдоти:
   - Я вам по секрету. Цiлий скандал був... Коллонтай кричить:
   "Стерво! Тебе в публiчний дом". А Лiлiна як схопиться: "Ах ти розпусто!
Тобi жалко, що я з Зiнов'?вим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара.
   Павлина Анфисiвна, як заходить  сонце,  iде  до  ставка,  до  купальнi,
роздяга?ться, огляда? тiло й  зiтха?.  Спiва?  з  натхненням:  "Мiсяченьку
блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь".
   У ставку купа?ться сонце - на нiч. Десь далеко  залiзниця,  десь  потяг
далеко.
   Б'ють корову в кошарi. Корова  замукала  й  рогами  -  в  землю.  Пахне
кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка (це вiлла):
   - Када ви, након?ц, убйот? ?йо?
   - Та зараз.
   - ...Та сiчас,-  кричить  економка  i  бiжить  -  ??  покликано.  Сидiр
чуха?ться:
   - От стерво! Жалко ?й народного добра.
   Микита не чуха?ться:
   - Нехай. Все одно вже сховав.
   Здивований Сидiр:
   - Що?
   - Мнясо!
   - Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
   Микита закурив цигарку.
   Пахне зеленню, пахне кiзяками.
   Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:
   - Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як  ми
власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тiльки.
   Потiм вiн рiже, але не мовчить.
   - Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не  печериця  печена.  Це  значить
воля й свобода. Як ти набива?ш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!
   Микита хита? головою:
   - Правильно! ...Вони рiжуть корову.
   В колонi? сiдають обiдати. Виховательки, дiти.
   Анфиса Павлiвна  подивилась  на  Павлину  Анфисiвну  та  й  подавилась.
Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що  Анфиса  Павлiвна
дитячу котлету ?ла.
   Анфиса Павлiвна запивала водою:
   - Хотiла попробувати... Павлина Анфисiвна:
   - Так, так...
   ...При?здить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються.
   - Ваша дитина пр?л?сть, прямо удiвiт?льно.
   Мама млi?...
   ...Набiга? хмара  лiтня,  пахне  дощем.  Кричать  галки,  над  деревами
лiтаючи - перед громовицею...
   ...Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших ?. У корзинах - варення,
котлети, бiлий хлiб та iнше...
   ...Навiщо?..
   ... До тьотi Басi при?хав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком.
Мiсце гарне, помiщицьке: нагаду? помiщикiв. Знайомий сказав:
   - Уся Укра?на повстанська, запорiзька. Куди не глянь -  усюди  бандити.
Мабуть, i за цими березами  сидять,  щоб  вискочити,  щоб  перерiзати  всю
колонiю.
   Павлина Анфисiвна скрикнула:
   - Ах!
   Це  вона  кокету?.  Всi  це  знають,  не  звертають   уваги.   Знайомий
серйознича?:
   - Чудний укра?нець - то вiн флегматик не знать який, то  вiн  злодiй  з
великого шляху... то вiн революцiонер... Тьотя Бася захвилювалась:
   - Що то ? укра?нець? Пролетар-революцiонер.
   Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала  його  "соглашателем",  ла?ться
ще; iде на терасу.
   Анфиса Павлiвна глибоко зiтха? (?й спати хочеться) i теж iде в  кiмнату
- корова.
   Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в
садок однi?? вiлли.
   Вiдтiля ?х вигнано. Знайомий обурився.
   - Як ви смi?те! Ми ж тiльки гуля?мо!
   - Iдi, iдi! Не разговарiвай!..
   Знайомий пообiцяв поскаржитись  головi  Вуцвику.  А  Павлина  Анфисiвна
спитала:
   - Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?
   Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.
   ...Громовиця не прийшла - пройшла. В лiсi було тихо,  мiж  дерев  ходив
мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.
   Хтось ламав гiлки в лiсi - не людина, трiскало  в  лiсi.  Вилуплювались
солов'ята, i соловей уже не спiвав, i солов'? мовчали.
   -...Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Году?
дитину, а сама бiльш за дитину з'?сть: дитячу порцiю.
   ...На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до  тераси,  а  за  терасою
тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.
   ...Тьотя Бася не обiдала: ?? обiд з'?в хтось.
   Коли  поодцвiтали  вишнi  (позривали  ягоди),  поналивались  яблука.  В
яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький - смачно...
   Летiли трутнi по шосе.
   ...У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а  то  й  цiле  лiто.  Однi
ви?здять, iншi при?здять.
   Хто при?здить, каже:
   - По вулицях голод, а тут...
   Через тиждень каже:
   - Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?
   ...Пахне кiзяками й парним молоком.
   Ледве свiта?, Сидiр запряга? конi й везе м'ясо до мiста.
   Насiли: де - хто.
   - Захватiть оцього лантуха з яблуками.
   - Що за лантух?
   - Та оцей.
   - Та це ж яблука казеннi.
   Його просять, вiн згоджу?ться за  двiстi  п'ятдесят  вiд  пуда.  Накрив
лантух свiжим м'ясом i  закаляв  у  кров.  (Кров  i  яблука,  революцiя  i
кров...) Сидiр покликав Микиту, й по?хали. Як ви?хали з села  -  на  мiсто
селяни ?дуть. Сидiр кричить:
   - Гей ти, шкапо селянська, не заступай  дороги.  Роздавлю!  Кричать  iз
воза:
   - Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись... Но-о!..
   Почухав Сидiр потилицю й згодився:
   - Та воно й правда.
   Сiпнув за вiжку - лiворуч...
   ...Пiдводилося сонце - червоне, заспане, невмите...
   На  вiлли  (мабуть,  i  в  колонi?)  залiтають  амури:  людське.  Бува?
випадково, бува? свiдомо, пiд кущами, коли дума? лiс,  коли  мовчить  лiс,
тiльки трiщить у глибинах - дрiбний звiр ходить, бува? в садках... А через
дев'ять мiсяцiв вилуплю?ться дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.
   Залiтають сюди й поганi баси  -  невдачники  з  мiста  й  дебютантки  -
балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольня?. Усiх задовольня?.
   ? i лiтнiй театр.
   У суботу висiла афiша:
   Грандiозний в?ч?р. Участвують... еtс.
   ...У недiлю тьотя Бася кричала:
   - Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!
   ?? не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли  очi,  як  спiлi
вишнi пiсля дощу. Кричало  голубе  небо,  i  були  оплески  гучнi  i  смiх
дитячий.
   Дiти задоволенi, артисти "в ударi", небо кричить.
   Кiнчався вечiр, заспiвали "Iнтернацiонал", i скрипник заграв.  Трiснула
струна в скрипника, й "Iнтернацiонал" увiрвався.
   I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом  вискочила  з  лiсу  тьотя
Бася, блiда, схвильована.
   - Як ви смi?те! Як ви смi?те глузувати?
   Стояла бiля артистiв i махала кулаками. ?? заспоко?ли, вона - на  сцену
i плакала. Дiти дивились на не?, витрiщивши оченята, деякi теж плакали.
   Ще з тьотею Басею була iстерика, i ?? повели в  колонiю:  скрипник  (що
увiрвалась струна) i балерина.
   Зодiяковий блиск видно весною,  як  заходить  сонце,  зодiяковий  блиск
видно i восени, коли сонце сходить.
   Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли
чебрецi.
   Ходили з вiлли в колонiю, з колонi? на вiллу. Вiлли, колонi?...
   Легенький золотий сум.
   ...Чебрецi, чебрецi...
   Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились.
   - До друго? чистки не доживете,  все  одно  викинуть!  Анфиса  Павлiвна
обурилась:
   - Безпарт?йна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили.
   При?здив ще знайомий: дитячi порцi? ?в.  Вiн  був  сумний  -  осiнь.  У
городi взимку холодно й голодно.
   ...Колонi?, вiлли.
   Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась  i  дивилась
на сво? тiло. Але не купалась.
   ...Ставок думав золоту пiсню:
   "Ой пряду, пряду"...-Леонтович.
   I минуло лiто.
   Глибокого часу-зажури колонi?  перевозили  в  мiсто.  Засмутнiли  дiти,
засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули  з  партi?,  i  вона  ви?хала
кудись. Iз кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель.
   Павлина Анфисiвна плакала - йшов тридцять п'ятий листопад.
   Коли ?хали по шосе, iз корзинки випала "Женщина i соцiалiзм" - пом'ята,
некрасива книжка.
   Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад  усiх  iшов
Гiль i спiвав:
   - Ми см?ло в бой пайдьом...
   Гудiв лiс, падало листя - iшов  листопад,  прийшов  листопад.  ...А  на
вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком.
   ...Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск.
   Iз першо? вiлли Сидiр кричав:
   - Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий!
   Микита не озивався.



   РЕДАКТОР КАРК

   I Б?лий, i Блок, i ?сенiн, i Клю?в -
   Росiя, Росiя, Росiя моя.
   Сто?ть сторозтерзаний Ки?в
   I двiстiрозiп'ятий я.
   П.ТИЧИНА

   Связан я узловыми дорогами,
   На которых повесилась Русь,
   На которых трактиры с острогами
   Хоронили народную грусть.
   В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ

   I

   На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно - редактор  Карк.
Згадав: холодний ранок - 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це  було
вчора: учитель, а потiм учень, а потiм ?х ховали в той ранок, у  холодний,
i днi йшли сiрi, сiрi - мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква  й  пiп
iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото,  гуси,  хмари  й  цвинтар  на
горi.
   Кожний бравнiнг ма? свою iсторiю криваву i темну - у нас,  на  Укра?нi,
сьогоднi: 3 березня року нашого п'ятого... а взагалi - 1922. Як  довго  як
курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в  невiдомiсть
- i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання  -
листя, а бiля вокзалу метушаться сiм'? комунiстiв, а ?х не беруть.
   Дехто не встиг сiсти, i ?х  ловили  по  селах...  Мого  товариша  жiнку
зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.
   Кожний бравнiнг ма? свою  iсторiю:  темну,  як  духовне  нутро  окремо?
особи...
   Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева,
i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди  i  згорають-згорають...
Пострiл... Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали,  а
потiм у нас одбирали, i ми не плакали  -  не  iронiя!  -  а  може,  хто  й
плакав... Чого одну людину шкода, а до  тисячi  мертвих  байдуже?  Почуття
колективiзму нема - це не з "азбуки комунiзму", провiрте!
   Проте це не щоденник - це справжня сучасна новела.
   Редактор Карк пiдвiвся,  ще  раз  тривожно  подивився  на  бравнiнга  i
вийшов.

   II

   Iз тихо? вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли  води
- дощ. На заходi сонце  в  зелених  усмiшках:  за  мiськими  левадами  вже
зеленiло - теж  iшло,  i  мрiялось  сонцем,  за  сонцем  на  Американський
материк, тому - там океан, там велично й синьо.
   Так: телеграфiчнi дроти узгiр'ям i проходили на бруднi квартали  мiста,
там вони вище над будинки.
   Так: пiсля тепло? зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали,  а
котрi налiтали - вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.
   Чудово: смердюче, промислове мiсто велике,  але  не  величне  -  забуло
слобожанське  народження,   забуло   слобожанськi   полки,   не   утворило
американсько? казки: не йшли будинки в хмари - чудово, воно хова? сьогоднi
в сво?х завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.
   Зiйшов на тротуар.  Побiгли  трамва?  з  задумливим  свiтлом:  на  фонi
вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не  хотiлось  знати,
що трамва? бiжать на край мiста, що трамва?  повертаються,  що  нема  далi
трамва?в, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней.  А  проте  чудовi
легенди революцi? теж виростають тут.
   Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi - тут  тепер  мiщани  проходять,
провозять свинi з околицi - гурток матросiв умирав у нерiвнiй  боротьбi  з
ворогами, умирали на автомобiлi, коли  барикади  посувались  на  пiвнiч  -
iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера.
   Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч
i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне  повiтря  -  коридори
довгi, темнi - установ. А в мiщанських домах  тукали,  мабуть,  годинники.
Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних  вiках,  згадували
революцi?, не  знали  революцiй  -  народнi  бунти,  селянськi  повстання,
Хмельниччина, Павлюк, Трясило...
   I дивився Карк на небо: там голуба безодня,  там  кiнча?ться  життя,  а
степи Укра?ни теж голубi - асоцiацiя з небом. Думав:
   - Чого так вабить-гуди - там же смерть? Може, тому, що голуба?
   Потiм повертав додому.  Бiля  цього  магазина  -  тут  тепер  державний
шоколад продають - одного зимового ранку вiн зустрiв нову  владу.  Згадав,
як шумувала Укра?на,хохол упертий  чоловiк,  а  може,  тут  десь  проходив
Сковорода Григорiй Савич, великий укра?нський фiлософ,  а  тепер,  кажуть,
могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi
пролетить, i шумують революцi?, повстання на Укра?нi знову.
   Григорiй Савич Сковорода - так росiйська iнтелiгенцiя любить:
   Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Iллiч, Тарас Григорович.  I
?сть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i  калузькi  нетри,  i
Iван Калита,- i  московська  сила  -  велика  велетенська,  фатальна,  вiд
варязьких гостей iде. I нема тут вишневих садкiв  -  на  вишнях  у  червнi
проростають зорi - i нема тут лунких дiвочих пiсень - далеких, край  села,
а то в заводському посьолку, або коли  з  сапками  йдуть,  а  навкруги  ?х
зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить  у  лiтнi,  яснi  ночi
дим.
   Дим... Подумав, що над Укра?ною завжди був дим, i вся вона задимилась у
повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки  на  Дiнцi
спокiйно думали й упирались у небо димарi. I був огонь,  i  теж  -  велика
велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла.
   Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили.
   - Пачiстiм!
   Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська  -  очi  благають.  Поставив
ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. I згадав, як  багато
тепер дiтей на вулицi - з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в
Бакеу, в Румунi? - там багато кафешантанiв, добрi  скрипники,  а  в  горах
?дять мамалигу,  живуть  iз  свиньми,  там  же  носяться  вiтри,  а  збоку
Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв'я... Коли в Румунi? буде
революцiя?
   З Лопанi дмухнуло вогкiстю.
   Лопань теж ма? свою iсторiю: на березi багато  калу  й  дохлi  конi,  а
вчителi гiмназi? i досi ловлять удочками рибу й думають - про минулi  днi,
коли фунт бiлого хлiба  коштував  три  копiйки,  а  пiвпляшки  -  двадцять
чотири.
   Лопань теж ма? свою iсторiю - вона не знала революцi?, вона  не  бачила
революцi?,  бiля  не?  проходять  червонi  крамарi,  на  нiй  теж   зрiдка
появляються кайори. Розмова:
   - Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору.  Чека.  Госпуп.  Ех
ти, життя прокляте! Другий голос:
   - Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель  -  хвиля,  дев'ятий
вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть.  Ми
теж дещо зна?мо. Налетiв обиватель - i човен поринув. Обиватель регулятор.
   З Лопанi дмухнуло вогкiстю.

   III

   Мо? любi читачi! - простий i зрозумiлий  лист.-  Я  боюсь,  що  ви  мою
новелу не дочита?те до кiнця. Ви в лабетах просвiтянсько? лiтератури. I  я
поважаю. Та кожному свiй час. Творити то ? творити. Да. Соловей  -  от  як
дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлi?, а бiля дерева заряснiло - солов'?
не однаково  спiвають,  прислухайтесь.  Сво?  Моцарти,  Бетховени,  чув  i
Лисенка - солов'я. Переспiвувати  -  не  творити,  а  мавпувати.  I  читач
творець, не тiльки я, не тiльки ми - письменники. Я шукаю, i  ви  шукайте.
Спершу вiд новаторiв - i я теж - це нiчого: вiд них,  щоб  далi  можна.  А
твiр мiй буде цiлком художнiй - треба продумати, треба знати... Ах, зеленi
мо? сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть - на фабричних  посьолках
тебе  залишив,  заблукалась  ти  нiччю  в  шахтарських  огнях,  на  степах
запорiзьких безмежних.

   IV

   Револьвер системи  "бравнiнг"  не  виходив  iз  голови.  Про  бравнiнг:
Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв'язка  i  зав'язка,  фабула,
сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його  куплено
в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить  у  столi,  а  в  кiмнатi
тихо,  домовинне,  тим,  що  ?  "сьогоднi"  i  нема  "вчора"  -  далекого,
несподiваного, великого, особливо на фонi "позавчора".
   Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.
   - Товаришу!
   Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапа?.
   I ще раз:
   - Товаришу!
   Вiдкiля цей голос?
   Так, вiн зна? цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року,
голос молодо?, бадьоро?, червiнково? революцi?, тривожно? радости  -  може
глибоко?, може синьо?, може це  не  голос,  а  сон  з  оточеного  ворогами
геро?чного Луганська.
   I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi - голодний, i радий, i свiтлий, як
усi пiсля хвороби. Вiн пiсля  тифу.  I  на  нього  дмухало  бузково,  ачей
ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.
   Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман,  провiв  слiпого
на тротуар - i тiльки.
   Той пiшов.
   - Товаришу,- i руками повiтря ловить. Думав  про  радiсть  сiмнадцятого
року.  Пiшов  тривожний:  стояли  в  очах  сiчневi  снiги,   iржали   десь
повстанськi конi - думав.

   V

   Живе редактор Карк близько  мiського  парку,  на  тiм  краю,  де  сонце
сходить i блима? в  скалках  смiття,-  там  вигiн,  там  собаки,  а  вночi
пострiли на сполох  -  вартовi.  Мiж  iншим,  вiдповiдальности  за  газету
жодно?, вiдповiдальний iнший.
   На кватиру прийшов випусковий.
   - Еntrez!
   Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий  товариш  Шкiц  i  суворий,  i
булий член ЦК есерiв. Був на судi - виправдали, тепер  щось  зна?.  Поклав
останню коректу до пiдпису.
   Редактор Карк:
   - Сiдайте, прошу.
   Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi
не знають, що ? ЦК, а другi - що вiн булий. Дивився поверх Карково? голови
й стояв: Карковi з ним при?мно,  а  коли  згадував  -  непри?мно:  вiд  ЦК
дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство.  I  прийшло  чомусь  в
голову про величнiсть. Хтось скаржився - ?хати далеко: триста верстов.  Не
мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба  заплатив  сто  тисяч  карбованцiв.  За
маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. I Шкiц.
   Потiм Шкiц запохмурнiв.
   - Укра?на... Да... Прогавили - i пiшла вiд нас. Укра?на  пiшла.  А  все
тому, що ми поети, що ми не комерцiйно? вдачi. I ще суворiш:
   - Ми не полiтики. Ми поети. Нема в  нас  i  пiвнiчно?  жорстокости.  Ми
романтики.
   Редактор Карк:
   - Велику французьку революцiю поети робили.
   Iз злiстю:
   - Французи - нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музла?, роззявивши  рота
ходимо, а в установах революцiя  i  на  селi  революцiя.  А  втiм,  ми  не
французько? вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може,  вам  дивно,  а  я  кажу  не
дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi  культурники  до
Нiмеччини ?здять. А нiмецько? комерцiйностi в нас i нема.  I  в  цiм  наше
лихо. Ми i короткозорi... А що наш народ? Був по лiсах, а  тепер  в  оселi
поверта?ться i плю? на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.
   Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той  стiл,  де
лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:
   - Центральна рада. Трудовий конгрес.
   Випусковий взяв пiдписану коректу i в'яло промовив:
   - До збачення.
   Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку - бюст якогось  римського
полководця. I Карк  дивився  на  статуетку.  Вiн  принiс  ??  з  редакцi?:
старовиною  вiяло.  В  його  редакцi?  виходила   колись   велика   газета
сiмнадцятого року. Розповсюджувалось ??  по  всiй  Укра?нi...  Ну,  i  вiд
статуетки вiяло.
   Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:
   - Римський полководець... Дивно.
   А за дверима зiдхнув.
   Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчино?  кiмнати  видно
дорогу й зоологiчний сад.  Дорога  хова?ться  на  краю  мiста,  i  на  нiй
пасуться по-провiнцiяльному  гуси.  Хазяйка  пiдфарбову?  щоки,  дарма  що
стара. Унизу ?? спiдницi - шмаття, а все-таки вона лермонтiвська  панi,  з
гусарiв. У не? квартиру? декiлька чоловiка.  Вона  завжди  незадоволена  з
будинкового податку. Говорить:
   - З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або
можна прожити не торгуючи?
   I ще каже:
   - У мене дочка хора, а ?й не  дають  пайки.  А  тепер  усi  хорi  мають
одержувати пайки, бо тепер комунiзм.
   Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'? в не?  чай.  За  ча?м  вона
оповiда? йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй -  вони  лежали  у
вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.
   Потiм вона згадувала минуле. Iз станцi? бiгли степовi гудки, i  хазяйка
ще говорила:
   - Колись ?здила в Крим... Вiлла була. Горняшки були - багато. Пiд'?демо
фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо - гу! - i по?хали. Так гарно  в  купе
колиса?. ?дем, ?дем - i так без кiнця. На  вiллу  в  Крим.  Все  за  тобою
бiжить, як у кiнематографi. А тебе колиса?...
   Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за ?гипетськi  сфiнкси  -  для
чого? А теж гарно.
   Потiм вiн пiдвiвся - iти треба. Похитала головою:
   - Ах, редакторе! Працю?те ви багато. Матвiй Самiйлович...
   I  замислилась.  Матвiй   Самiйлович   ??   чоловiк.   Розстрiляли   за
контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над ?? лiжком, а
в рядок - Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не
з комунiстами.
   Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся.  На  качалцi:  не
ходить, ревматизм. Качалка  iз  старими  вiзерунками.  Придивишся  -  щось
подiбне до вiзантiйських малюнкiв,  а  то  взагалi  по  фарбопису  якогось
минуло столiття. Столiття - вiки. А то нагаду? чомусь якогось гетьмана.
   Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.
   - Драстуйте! - i подала руку.
   Рука тепла й м'яка, як його маленька  подушка  з  лебединого  пуху,  що
подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.
   Налетiла на вiкно  сiра  хмара,  i  стало  волохато.  Замрiялось.  Нюся
казала:
   - Чому це в головi два днi одбива?:  губ-трамот!  губ-трамот!  Чому  це
слово? Ну, я не знаю. Чому це слово?  Навiть  уночi  тривожить:  зна?те  -
гупа? й утрамбову?. I боляче. Навiщо?
   Вечорiло.
   Слухав, як десь прокричав пiвень.
   Нюся:
   - А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго  думала.
I думала, що махновщина - то ? трагедiя iнтелiгенцi? Лiвобережно? Укра?ни.
Як ви гада?те?
   Подумав.
   - Може.
   Потiм сiв бiля не?, а вона не говорила. Вона говорила краще,  як  Шкiц:
тепло, по-жiночому. I хотiлось погладити ?? руку. За вiкном гудiло  мiсто.
Десь ще прокричав пiвень.

   VI

   Зауважте, як пишуть молодi укра?нськi письменники. Ви  ?х,  мабуть,  не
зна?те, а ?х треба знати, це ще в Шевченка написано. ?  повiр'я,  що  нашi
дiди всi грали на сопiлках, тим-то й мова така  музична.  Нашi  дiди  були
чабани i виганяли товар на вигiн по синiй росi,  а  бiля  пiдбитого  бурею
дуба грали на сопiлках. А от Рабiндранат Тагор теж народився в нетрях.
   Так от, зауважте: вони родились в нетрях i  заблукалися  в  нетрях.  Це
погано. Я виходжу на новий шлях, i менi радiсно. Поперед мене горить зоря,
як i колись горiла. Я ?? кладу в сво? волосся - i  вона  горить  iнакше...
Да...

   VII

   На подальшiм роздiлi  мiй  читач  зупиниться  й  продума?  те,  що  вiн
прочитав. Ах, як радiсно блукати невiдомими чебрецевими шляхами.

   VIII

   Для живо? мислi читачево?.

   IX

   Менi хочеться говорити  не  на  тему,  i  я  говорю.  Я  хочу  написати
агiтацiйного листка. Iсторична справка: великiй  соцiалiстичнiй  революцi?
завжди бракувало на талановитих поетiв-агiтаторiв,  а  халтурили  всi,  за
гонорар. Як менi тяжко  писати  про  халтуру,  я  дивлюсь  у  майбутн?,  я
звертаюсь до нащадкiв: заплюйте темну тiнь мо?х сучасникiв вiд халтури.
   Це - риторика утилiтарного походження. Ну i що ж. З Карком спiльного  -
нiчого, а з новелою - багато, з життям - теж багато.
   Так от, революцiя творить новий  побут,  i  треба  писати  революцiйний
побут. ? ще пролетарська поезiя, в  укра?нськiй  лiтературi  вона  утворю?
добу, а може, епоху...
   У мене, як на сеансi на користь голодних, в антрактах -  "на  користь".
Мiж iншим - читайте оповiдання на тему "голод" - це корисно.
   ...Про  вiчнiсть  твору:  де  тенденцiя  -  межа  ??,   де   рафiнована
художнiсть. Я хочу, щоб твiр мiй був  вiчний  i  величний...  Пролетарська
поезiя - не  метелик...  Яка  загальна  композицiя  мо??  новели?..  Важко
торувати... твердий грунт, реп'яхи... Коли я вийду з лiтератури минулого?
   Вiдчува?те змагання мого класу! Мiй клас - пролетарiат  -  по  кровi  в
бур'янах i на шляхах боротьби за волю, рiвнiсть i братерство.

   X

   У редактора Карка очi як у Гаршина, а очi Гаршина писав Р?пiн, а  Р?пiн
оголошував себе за укра?нця, i Нюсi здавалось, що в очах  Карка  -  степи.
Крiм того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.
   Стояли яснi днi, i  йшли  яснi  днi.  За  мiськими  левадами  сторожили
простори, i було просторо, а на душах темно. I на  тих,  i  на  других,  i
переможцi, i переможенi - а хто перемiг? Це редактор Карк дума?. Усi  були
похмурi, того й театри  так  повно  заповнювала  публiка...  республiка...
ха!..- це редактор Карк дума?.
   На заняття ходив уже пiзнiш вiдповiдального. Вчора зiйшлись у кабiнетi.
   Вiдповiдальний каже:
   - Читали "Росiю в iмлi" Уельса? Хай тепер радi?: на  вулицях  весело  -
магазини всi одчинено.
   Занозуватий чоловiк - це  видно,  i  нервовий  -  це  теж  видно.  Йому
повсякчас зда?ться, що з нього глузують. Вiн ла? iнтелiгенцiю, але любить,
коли йому кажуть:
   - Та ви ж самi iнтелiгент!
   Правда, замаха? руками:
   - Iзбави бог, iзбави бог!
   Карковi вiн говорить:
   - Про присутнiх iсторiя замовчу?.
   Карк iнтелiгент. Карк червонi?. Вiдповiдальний iде.
   В редакцi? не по собi. В конторi теж.  Контора  мiститься  в  однiй  iз
кiмнат другого поверху.
   А там, де була контора, губпечать розда? газети.
   I там нудно. Згаду?, яке життя кипiло тут.
   У конторi сидить машинiстка, дочка бувшого  власника  цi??  друкарнi...
(бувшого... тепер усi бувшi  i  все  бувше,  i  в  цiм  глибiнь  вечiрньо?
мислi...). Карковi шкода ??, i вiн також ставиться до не?, як i до  стату?
римського полководця,- з повагою, i йому  сумно,  коли  дивиться  на  не?.
Зда?ться, що вона, як i Нюся, вмi? говорити, що i в не? такi  м'якi  руки,
як у Нюсi. Проте вiн до не? нiколи не говорить.
   Редактор Карк любить сидiти в кiмнатi коректорiв, а в конторi  нi.  Тут
так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами,  Напруження.
Навiть небо працьовито загляда? сюди: свiтлi-свiтлi  плями  на  розiсланий
папiр. Дума?: i за триста лiт така ж напруженiсть i байдужiсть до  всього,
що дi?ться там.
   ...Шумить машина внизу.
   Пiшов знову в кабiнет. Йому треба писати передмову.  Не  хочеться.  Але
вiн сiда? й пише - треба. Потiм згадав про губ-трамот, i в  головi  почало
одбивати:
   - Губ-трамот!
   Потiм вiн пiшов додому.
   I завтра вiн ходив додому, i багато  днiв  ходив  додому.  Дивився:  по
верхiв'ях парку з паровозобудiвельного в задумi заходив десь дим, iшов  за
димом i думав про дим знову. По дорозi стрiчав знайомих. Як от: у чумарцi,
iз стьожкою, вiн завжди все зна?, улесливий, лагiдний.
   Вiн каже:
   -  Хi!  хочете  побачити  радянський  шлюб?  Це  iнтересно.   Справжнiй
робiтник, з тютюново? фабрики. I його батько робiтник.
   Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказу? на двох, що бiля вiвтаря
стоять,- шлюб. Запевня?, що це робiтник, що батько його робiтник.  А  Карк
дума?, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.
   Курить ладан-дим. Церква завжди  збирала  нацiю  -  Кирило-Методi?вськi
братчики, лаври - фортецi. Та от прийшла революцiя, i закурiло, i не стало
церкви, i воскресла церква.
   - Христос воскрес iз мертвих!..
   Пiшов дощ.
   До  великоднiх  свят  було  сiро,  холодно,  першого  (паски   святили)
заяснiло, весело, тепло. I другого. Потiм знову дощi. Вiруючi  думали,  що
це знамення, i Карк сьогоднi трiшки збентежений:  бачив  колись  комету  з
хвостом,  чогось  тепер  зелена,  бiля  Орiону...  Нащо  комета?  А  земля
одiрветься-таки вiд сонця й полетить у  провалля.  I  тодi  будуть  смiшнi
революцi? й автокефалi?. Буде тiльки дим. Дим заповнить  повiтря,  i  буде
первотвiр.
   - Христос воскрес iз мертвих!..
   У церквi спiвали мелодi? з Леонтовича -  кажуть,  вiн  загинув  химерно
однi?? зелено? ночi, а це було взимку, а його композицi?  французькi  дiти
спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.
   Виходило свiтло, виходило  темно,  i  йшла  за  обрiй,  щоб  бiльше  не
повернутися. Шумiли трамва?, часом давили людей, а назавтра об'ява:
   Комендант мiста наказу?..
   Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.
   Що думав велосипедист? I уявив: Сиваш, тривожна нiч,  море  i  10  000.
Махновщина по  Сивашу  на  тачанках.  Трагедiя  iнтелiгенцi?  Лiвобережно?
Укра?ни...
   ...Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.
   Було сумно.
   Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого  укра?нського  дiяча  -  з
боротьбiстiв - з рудою борiдкою.
   Слухав його плани за те, як утворити нову партiю,- викинути "Р" з  РКП,
викинути "У" з КП (б) У, утворити ?дину КП. Це фантазiя, це романтика.
   Укра?нський дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати
- самоокупа?мiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.
   I була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м'яке тiло.
   Фантазi? розцвiтали пiд блакитним небом.
   Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.

   XI

   Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя
з вокзалу - невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть.  I  хотiлось  кохати  i  не
хотiлось кохати.
   Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму,
що туманiв мiж дерев.
   Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх.
У редакцi? вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним.  Про  що
говорити?
   Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: раrvеnu,  а  вiдповiдальний
рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi
розкиданих по Укра?нi невiдомих i близьких. А  вiдповiдальний  рiс,  знову
лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його  неправду,  за
його лицемiр'я.  Годинами  стояв  бiля  букiнiста,  а  недалеко  бандурист
набринькував про славу Укра?ни.
   Пiшов  до  Нюсi.  Нюся  розказувала   про   козаччину,   про   боротьбу
укра?нського народу за сво? визволення.
   Тодi вiн говорив - суворий, нiби з борами говорив:
   - Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто  вони?
Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах  -  однi
продаються,  однi   вискакують   -   темнi,   невiдомi,   раrvеnu.   Бувшi
соцiал-демократи метрополi?  беруть.  Соцiал-демократи!..  Розумi?те  -  в
митрах соцiал-демократи. Це - жах. Я не можу. Це - жах.
   Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила  про  козаччину,
про Хмельниччину.
   Редактор Карк:
   - Менi сняться зеленi сни - навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки.
Я ?х б'ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.
   Нюся:
   - Покладiть на мо? колiна голову.
   Вiн клав, i вона пестила йому м'яке волосся.
   Вона усмiхалась:
   - Губ-трамот! Губ-трамот!
   I вiн усмiхався хоро:
   - Губ-трамот! Губ-трамот!
   А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось  жити,
руда борiдка теж хоче  жити  -  одiрваний  вiд  життя  iз  сво?м  журналом
радянський автомат.
   I було його шкода. А от варязька сила - велика,  велетенська,  напира?,
ще напира?. I мовить руда борiдка з сумом:
   - Не придавiть зовсiм!
   ...Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком.  У  голову
лiзли соцiал-демократи в митрах... Простогнав:
   - Нюсю!
   Вона одкинула руку, подивилась на його  обличчя  -  воно  було  мертве.
Сказала схвильовано:
   - Iдiть випийте води!
   Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.

   XII

   Вогкий грунт притягу?: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив  у  ярок  i
вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум,  у  ярках  блукало
сонце. Зна?те, сонце вмi? жити: ранком воно веселе,  вдень  -  працьовите,
увечерi - задумливе, коли за  обрiй  вiдходить,  а  бiля  нього  купчаться
хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.
   Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi  в  шумнiм
мiстi: у них такi ноги бронзовi й м'язкi. Зна?те: грунт,  рiлля  -  пухко;
тiльки  що  важко  пройшов  плуг,  а  недалеко  панський  ма?ток,  а  десь
збираються води, i зелина буйно  б'?ться  вгору.  Зна?те:  майбутн?  не  в
обмашиненнi життя, а в притягненнi  природи  до  машини.  Ах,  як  природа
дивиться на машину! Зна?те: колись я  вийшов  iз  цеху  на  повiтря  пiсля
нiчно? змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини - i все задумливо.  А  вгорi
одне небо з зорями - i тiльки. За заводським парканом тиша - нiч.  Тодi  в
головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова  пiдпира?
темно-синю височiнь.
   Редактор Карк заговорив до дiвчат:
   - Вiдкiля ви?
   - Хi! хi! хi!
   Але одна смiливо сказала:
   - Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi.  Хiба  тобi  до
дiвчат? Здригнув.
   - Вiдкiля це ти зна?ш?
   - Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi зна?мо. I заспiвала:

   Ципльонок жареной,
   ципльонок вареной,
   Ципльонок тоже хочiть жить.
   Я не совецькой, я не кадецькой,
   А я народной комiсар.

   I говорила:
   - Бач, i той лiзе в комiсари - ципльонок.
   - Да...- сказав i одiйшов. Думав...
   ...Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть  надто.  I
комунiсти одягаються краще, може, й не всi - неп.
   Шкiц органiзову? трест i вже не  говорить  про  Укра?ну,  тiльки  iнодi
мало.
   Але вiн каже:
   - Практика - рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть.
Треба жити. Так пiсля пожежi: сто?ш на ру?нах - важко, бо смердить  трiшки
й нагаду?... та треба жити.
   Карк нервово кинув:
   - Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:
   - Пiсля пожежi маленький дим i... смердить.
   I розiйшлись.
   Знову наростала злiсть. I на Шкiца. Був  самотнiй,  сунула  непереможна
стихiя: степова пожежа... А потiм буде дим. Крiзь дим вирисову?ться  дiрка
на чолi...
   ...Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари  товару,  ревли,  i  душно  було  в
повiтрi...
   Так снилося.

   XIII

   Справа посува?ться до розв'язки. Як ви гада?те, чим закiнчиться новела?
Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов'яни навпаки  -  така
вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я_ сам не знаю, чим  закiнчиться
вона.
   Проте над новелою я працював чимало.  Я  нарочито  не  знаю,  чим  вона
закiнчиться.
   Я не хочу бути зв'язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою
дочитайте - iнтересно, до чого я прийду?

   XIV

   Уривок iз мого щоденника._ Мiркую про сучасну укра?нську  белетристику.
Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього  не  розумi?,  багато  втратить.
Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм  -  коли  конче
запаскудимо життя.

   XV

   В новелi два головнi типи: Карк i Шкiц.  Я  хотiв,  щоб  Нюся  покохала
Карка, а Шкiц Нюсю. Вони не покохали, i не треба. Проте не можна в  кожнiй
новелi про кохання - як ви гада?те?

   XVI

   Навiщо стiльки роздiлiв?
   Така психологiя творчого iнтелекту: дати  якомога  бiльш  навiть  тодi,
коли не можна.

   XVII

   Ранком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.
   Спокiйно:
   - Добре.
   Чуття казало:
   - Тепер багато знайдеться.
   Стрiчав руду борiдку - це не вiдповiдальний.  Хазяйка  стала  суворiша.
Шкiц у трестi заправило. Каже:
   - Практика - велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.
   Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.
   Не знав, що буде  далi,  i  не  цiкавився.  Без  посади?  Добре.  Далi.
Однаковiсiнько.
   Iшов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах,  а  брук  -
тихше.
   Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину - дивно.
   З вiкна видно третину мiста  -  з  другого  поверху.  Мiсто  загадкове,
надмiрне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарськi часи  в  Нiмеччинi,
потiм бараки з тифозними - тифознi залишились, а вороги прийшли. Тифознi в
гарячцi, а палати сумнi. I думають палати велику народну думу: де правда?
   ...Iшов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а  брук  -
тихше...
   - А я вам хочу ще сказати.
   Це Нюся.
   Карк:
   - Говорiть.
   - Не дума?те ви, що на Волинi  й  сьогоднi  лiс  шумить?  Я  гадаю,  що
шумить. Я в цей момент на Волинi.
   ...Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за  обрiй  дим  -  над
вечором, над мiстом.
   Редактор Карк:
   - А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати?  Я  щоденно  читаю
голоднi iнформацi? з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця.
   На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.
   Карк згадав: укра?нський мужик нiколи  не  бачив  фарфорових  чашок,  а
потiм вiн пiшов у повстанцi - i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок  -
йому нiколи. Укра?нський мужик i на заводi - вiн усюди укра?нський.  Бува?
вiн пролетар - таких багато. Вiн бiльшовик i вмi? умирати.
   Це було в листопадi.  Укра?нський  мужик  бiг  обiдраний  i  темний,  з
гарячими очима, з порожнiми руками на багнети  -  чимало  ?х  бiгло.  Вони
умiли умирати. Тодi вiтер носився з  листям.  Було  й  так:  при?здили  до
нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:
   - Простiть, господа... чи то пак, як вас...
   Було ще й у ярках - ярки багато знають...
   Я: на те революцiя, на те боротьба.
   Вiн, редактор Карк:
   - А все-таки вклоняюсь тобi, мiй  геро?чний  народе!  Тво?ю  кров'ю  ми
окропили три чверти пройдено? нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв
та iзма?льцiв у Петроградi; продовжу?ться в посьолках Донеччини, в  шахтах
i на тихих чебрецевих ланах.
   Так от. Карк казав:
   - Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Укра?ну?
   Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
   - Я так ??, я так люблю мою Укра?ну убогу, що прокляну Святого Бога, за
не? душу погублю.
   ...Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: - Нас не
зрозумiють: як погубити?
   ...Було тихо.
   Нюся заговорила ледве чутно:
   - Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не  рада.  Свiдомiстю  мо??  мами
життя керу?, а мо?ю нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i  менi
зда?ться, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди,
тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею!  У  нас  у
ма?тку був байрак, i там реп'яхи. Коли пiдходила до них,  вiдтiля  пурхали
горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни,  лаяли  нас,  i  ми
по?хали в мiсто.
   Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до  вiкна.  Вбирав  у
груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось  стародавн?,
далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:
   - Ала-верди! Ала-верди!
   I ще:
   - Губ-трамот! Ала-верди!
   Нюся покликала:
   - Вам боляче? Скажiть правду!
   Вiн:
   - Не знаю, я дивлюся вгору - там синьо i нiчого  не  видно,  а  я  щось
знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвi? його  -  я
про дим - i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю  йде
дух. Тодi бува? тоскно.
   Нюся:
   - Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для  молодi,  про
козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi -  величний  малюнок.
Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають  бурi.  Пiд  ними
морська безодня. Це символ безумства хоробрих. I от  пiд  малюнком  напис:
"Козаки випливають грабувати турецькi мiста". I текст вiдповiдний... Може,
й козаччина через сто лiт буде дим...
   Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив  тому,  що  хотiлось.  I
було тоскно.
   Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.
   Так просидiв до трьох годин ночi.
   ...Близько вiкна  пролетiла  пташина,  гасли  зорi.  На  мiськiй  баштi
загорiвся циферблат.

   XVIII

   Новелу скiнчено... Що? Так, скiнчено...
   ...Велике промислове мiсто, велике, але не величне: забуло слобожанське
народження, забуло слобожанськi полки...
   ...А проте чудовi легенди революцi? теж виростають тут.
   Нарештi коментарiй i дi?вi особи:
   1. Автор.
   2. Читач.
   Читач. Послухай, шановний авторе, де ж тво? авторське обличчя?
   Автор. Любий мiй читачу, це  ж  Каркiв  щоденник  (для  того:  розкрити
природу типа), i тiльки зрiдка проривався я.
   Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?
   Автор. Милий мiй читачу, редактор Карк дума?, що я - раrvenu.
   Читач став бiля вiкна i замислився.
   Автор. По-мойому, я виконав сво? завдання. Га?
   Читач мовчав.
   У кiмнату влетiв запашний вiтер.
   У далекiй кузнi спiвали молотки.
   За вiкном стояв город у вечоровiй задумi.
   А на горизонтi вiдходило шосе в степову бур'янову безвiсть.



   КIТ У ЧОБОТЯХ

   I

   Отже, про глухе слово: Гапка - глухо, ми ?? не Гапка, а товариш  Жучок.
Це так, а то - глухо.
   А от гаптувати  -  це  яскраво,  бо  гаптувати:  вишивати  золотом  або
срiблом.
   ...А то бува? гаптований захiд, бува? схiд,  це  коли  пiдводиться  або
ляга? заграва.
   Гаптований - запашне  слово,  як  бува?  лан  у  вереснi  або  трави  в
сiновалах - трави, коли йде з них дух бiляплавнево? осоки.
   Гапка - це глухо. Ми ??: товариш Жучок.
   I личить.
   ...От вона:
   Це тип: "кiт у чоботях"? Зна?те малюнки за дитинства: "кiт у  чоботях"?
Вiн дуже комiчний. Але вiн теплий i близький, як неньчина  рука  з  синьою
жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.
   "Кiт у чоботях" - це товариш Жучок. От.
   А тепер я питаю:
   - Вiдкiля вони вийшли - товаришi Жучки? Скiльки ?х вийшло? Га?
   А пройшли вони з  краю  в  край  нашу  запашну  червiнькову  революцiю.
Пройшли товаришi Жучки, "кiт у чоботях".
   ...Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Вiдкiля вони  вийшли  -  це  Жовтнева
тайна.
   ! ...Сьогоднi в степах кiнноти не чути, не бачу й "кота в  чоботях".  !
Вiдкiля прийшов, туди й зник.
   ...Зникли, розiйшлись  по  шляхах,  по  кварталах,  по  глухих  дорогах
республiки.
   "Кiт у чоботях" - це муралi революцi?.
   I сьогоднi, коли голубине небо, коли вiтер стиха лоскоче мою скроню,  в
мо?й душi васильковий сум.
   ?
   Так! Я хочу проспiвати степову бур'янову пiсню цим сiреньким муралям. Я
дуже хочу, але -
   - Я не можу: треба, щоб була пiсня пiсень, треба, щоб був -
   - Гiмн.
   Тому й васильковий сум: хiба  я  створю  гiмн  "коту  в  чоботях",  щоб
понести цей гiмн у глухi нетрi республiки? Хiба я створю гiмн?
   От ?? одiж:
   - Блюза, спiдничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колiр
"хакi", без гудзикiв, колiр "хакi" - це ж зелений, а вся революцiя стука?,
дзвенить, плужить, утрамбову? по ярках, по бур'янах, бiля шахти - де колiр
"хакi".
   Вся революцiя без гудзикiв, щоб було просторо, щоб можна  розправитись,
зiтхнути вiльно на всi легенi, на всi степи, на всi оселi...
   - На ввесь свiт!
   Спiдничка теж "хакi", а коли й не так, то все  одно  так,  бо  колiр  з
бур'янiв давно вже одбився в нiй. Так, i спiдничка теж "хакi". Вона трiшки
подерта спереду, трiшки ззаду, трiшки по боках.
   Але спiдньо? сорочки не видно, бо революцiя зна?  одну  гармонiю  фарб:
червiньковий з кольором "хакi", тому  й  сорочка  була  зелена  -  тiнi  з
бур'янiв упали на сорочку.
   От.
   - Капелюшок... а на нiм п'ятикутна зоря. Цього досить?  А  то  ще:  пiд
капелюшком голена голова - не для моди, а для походу, для простору.
   I нарештi -
   - чоботи.
   Ну, тут ясно:
   подивiться на малюнок, той, що за дитинства.
   Досить?
   А тепер про ?? зовнiшнiсть, а потiм -
   про не?...
   ...Зовнiшнiсть.
   Русява? Чорнява?
   Ясно - жучок.
   А втiм, це не важно...
   ...Очi... ах, цi очi... Я зовсiм  не  роман  пишу,  а  тiльки  маленьку
пiсню.
   Але треба й про очi.
   Очi -
   - теж жучок.
   Iще дивiться на ?? очi: коли на бузину впаде серпневий промiнь - то теж
?? очi.
   А  от  нiс  (для  баришень  скандал!)...  нiс  -  головка  вiд  цвяшка:
кирпатенький ("Кирпик!" - казали й так, поза очi тiльки).
   Ну, ще зрiст.
   Ясно: "кiт у чоботях".
   А втiм, я зовсiм не хочу iдеалiзувати товариша Жучка, я  хочу  написати
правду про не? - уривок правди, бо вся правда
   - то цiла революцiя.
   Тепер мiй читач чека?  вiд  мене,  мабуть,  цiкаво?  зав'язки,  цiкаво?
розв'язки, а вiд "кота в чоботях" -  загальновизнаних  подвигiв,  красивих
рухiв -
   - iще багато чого.
   Це даремно.
   Ми з товаришем Жучком не мiщани, красивих рухiв у нас не буде:
   у товариша Жучка не буде.
   За цим звертайтесь до гiтарних геро?в гiтарних поем.
   Товариш Жучок -  це  тiльки  "кiт  у  чоботях"  iз  жвавими  рухами,  з
бузинковим поглядом, що ходить по бур'янах революцi? i, як  мураль,  тягне
соняшну вагу, щоб висушити болото...
   А яке - ви самi зна?те.
   I тiльки.
   А зав'язки - розв'язки так вiд мене й не дочека?тесь.
   Бо зав'язка - Жовтень, а розв'язка - соняшний вiк, i до нього йдемо.
   Розв'язка в гiтарних поетiв... От: "Вони поцiлувались, кiнець", або  "О
моя Дульсiне?! Всаджу собi оцей чингал... Умира?..."
   Ми з товаришем Жучком цього не зна?мо. Правда, подвиги ?, але  вони  не
нашi...
   - А чи??
   - Ви подумайте!
   Так от. Це не роман - це тiльки маленька пiсня, i я ?? скоро скiнчу.

   II

   В цьому роздiлi я оповiдаю про невеликий подвиг..._
   - А чий? Ви подумайте!.._
   ...Зима, фуга, буруни, iще буруни...
   Потяг, залiзниця, й рейки, рейки в степ.
   На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борса?ться в депо: i тут
- у депо, i там - у депо...
   I тихо в мовчанцi стоять снiговi станцi?: може, знову ми будемо  бiгати
сюди розгубленi, з запаленими очима, а за холодними станцiйними  будинками
завиють вовки на журний холодний семафор.
   Але сьогоднi ми ?демо на Кубань, бо вiримо в сво? запаленi очi.
   - Товаришу Жучок!
   Так, i товариш Жучок!
   ...А чому вона в цьому полку, ви,  звичайно,  не  зна?те  й  нiколи  не
взна?те, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда
- то цiла революцiя.
   ...На кожнiй станцi? тiльки й чути:
   - Козаки! Козаки!
   Всюди козаки, всюди бандити.
   Тягнеться потяг, як ледачi воли в поле, як ледачi воли з поля.
   Степ. Раптом:
   - Стоп!
   - Що таке?
   - Нема палива.
   Товаришi! Всеросiйская кочегарка в опасностi!
   Д'ех, яблучко, куда котiшся,
   Попадьош до Краснова - не воротiшся.
   I раптом:
   Ой на горi та женцi жнуть.
   - ...Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити - i так сумно.
   ...Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.
   - ...?фто пятой вагон - антiрнацiональной. I скажу я тоб?, братця,  про
народи. Латиш - ?фто тiш, смiрной народ, мудрай; оврей - тож нiчяво.  Ходя
- катаяць аль тутарiн - суварай i  в?рнай  народ.  А  вот  ?фтот  хахол  -
паняхiда: как завоя про поля аль про д?вчину - тякай!
   ...Степ. Фуга. I рейки - рейки.
   - Козаки!
   - Козаки!
   - Де? Що? Як?
   - Хто панiку робить? Сволочi!
   Вискакують сотнi "наганiв", "бравнiнгiв", "гвинтiвок".
   Дехто дивиться з тугою, дехто  готу?  набо?,  дехто  сiв  на  тендер  i
полетiв: паровик одчепився й летить по паливо.
   Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!
   Усмiха?ться: в ?хнiм селi були козаки. О, вона  добре  зна?,  що  то  -
козаки. I чогось засмутнiла, замислилась.
   ...Довго  бiлi  широкi  поля.  Довго  паровик  не  приходить.   Нарештi
приходить. Тодi знову вiдходить у дикий i нiмий степ.
   ...Вiд станцi? до станцi?, вiд холодно? ночi до холодно? ночi.
   Палива нема. Коли нiч, тодi трiщать  станцiйнi  паркани,  i  трiщать  i
дивляться з тугою обiдранi вагони:
   ..."По?зд генерала (iм'ярек)".
   ...Вiд дико? станцi? до холодно?  ночi,  вiд  дико?  ночi  до  холодно?
станцi?.
   ...Товариш Жучок дiстала палива. А дiста? так:
   - Тьотю, дайте оцю паличку.
   - Що?
   - Дайте оцю паличку.
   - Бери.
   Взяла.
   - А може, ще дасте?
   Подивиться "тьотя":
   ...Жучок: "кiт у чоботях".
   Iще да?.
   ...Товариш Жучок залива?ться:
   - Ха! Ха! Обдурила тьотю!
   А вона зовсiм не обдурила, вона просто - жучок!
   Ах, цi жучки в чоботях, вони конче не дають менi  покою!  Коли  я  буду
вiдомий  письменник,  тодi  я  напишу  велику  драматичну  поему:  "Кiт  у
чоботях".
   ...Трiщить чавунна пiчка - паливо. За вагоном летить, ви? дика фуга.
   ?демо на Кубань.
   -...Отак... не так. (Це товариш Жучок).
   Отак... не так...
   Бiля пiчки одиниця вагону - може, я, може, хто iнший, може, всi ми.
   Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.
   Але вона каже:
   - Дурня нiчого валяти. Дума?ш, як при?деш додому, то я з тобою  буду  i
тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!
   Вона нам обiд варить, вона наша куховарка - i тiльки. Вона безпартiйна,
але вже ма? в  торбинцi  товстеньку  книжку  "Что  такое  коммунизм"  (без
автора)... Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.
   ...Iнодi ми ?й кажемо:
   - Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?
   Тодi ми чу?мо:
   - Дзуськи!
   Ми регочемось, бо зна?мо, що не всiм  "дзуськи"!  -  у  нас  ?  молодий
"пареньок" - так зветься, так звемо: "пареньок". Вiн теж  кирпатенький,  i
ми вже бачили, як вiн обiймав ??, i вона мовчала.
   ...Ну, то ?хн? дiло.
   ...Але вона нас конче дивувала, вона iнодi  вживала  таких  слiв,  вела
такi промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тiльки
про ворога, вона ще про щось думала.
   - Чи не скiнчила ти, бува, гiмназiю? - смiявся дехто.
   Вона комiчно сплескувала руками:
   - Гiмназiю? Гiмназiя для панiв. А для нас - дзуськи!
   Тодi один незграбний хохол авторитетно заявив:
   - Це паходной Ленiн...
   - Да руки порепанi.
   ...А за вiкном стояла туга, i звисала туга з дроту, що  йшов,  вiдходив
за стовпами невiдомо куди.
   ...Хуртовина, морози, станцi? з заметеними  дзвонами,  зрiдка  туга  на
дрiт, а завжди:
   - Д'ех! Революцiя - так революцiя!
   А потiм знову холоднi вагони, довгi потяги, потяг, як воли, i раптом:
   - Стоп!
   - Що таке?
   - Нема палива.
   Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику  фугу,  у  дикий  нiмий
степ.
   Тiльки забув я ще сказати:
   Частенько, коли потяг зупинявся на станцi? "на неопред?льонно?  вр?мя",
товариш Жучок, упоравшись бiля походно? кухнi, виходила з вагона  невiдомо
куди, i довго ?? не було. А вiдтiля вона приходила завжди в зажурi.
   Чого в зажурi?
   Це буде видно далi.
   Плакати! Плакати! Плакати!
   Гу-у! Гу-у!
   Бах! Бах!
   Плакати! Плакати! Плакати!
   Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень.
   Росiя. Укра?на. Сибiр. Польща.
   Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя.
   Азербайджан. Крим. Хiва. Бухара.
   Плакати! Плакати! Плакати!
   Нiмцi, поляки, петлюрiвцi - ще, ще, ще...
   Колчак. Юденiч. Денiкiн - ще, ще, ще...
   Плакати! Плакати! Плакати!
   Мiсяць, два, три, шiсть, двадцять... ще, ще, ще...
   Гу-у! Гу-у!
   Бах! Бах!
   Мчались мiсяцi...
   Минуло... я не  знаю,  скiльки  минуло:  може,  це  було  вчора,  може,
позавчора, а може, промайнуло двiстi лiт?
   Коли це було?.. А може, це васильковий сон?
   - Не знаю!
   I от - лiто, степове лiто. Це степи бiля Днiпра - недалеко Днiпро.
   ...Тепер ночi в лiтнiх степах.
   Це так чудово, так каламутно?
   Зна?те? Сидиш у степу й дума?ш про тирсу. Це  так  чудово:  думати  про
тирсу, коли вона та?мно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!
   Це так чудово!
   Ах, який мене жаль бере, що мо? попередники змалювали вже степ уночi. А
то б я його так замалював - ?й-право!
   ...Я при?хав.
   На третiй день одержую записку:
   "Товарiщ, ви, кажется, прi?халi ?що  в  пятнiцу.  Предлагаю  н?м?дл?нно
зарегiстрiроваться в яч?йк?".
   Кажу:
   - Секретар, мабуть, жоха, iз старих партiйцiв.
   Товариш усмiхнувся:
   - Тебе диву? записка? "Это чепуха".  От  ти  ще  понюха?ш  дискусiю.  В
печiнках менi сидить оця дискусiя.
   Я зацiкавився.
   - Що за дискусiя?
   - Почекай, сам узна?ш.
   I не сказав.
   ...Я пiшов.
   - Де кiмната ком'ячейки?
   - Он!
   Входжу.
   Дивлюсь - щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж "кiт у
чоботях".
   Ото штука!
   - Ви секретар ком'ячейки?
   - Я...
   - Вас, зда?ться, товариш Жучок?
   - Так.
   - Ну, так ми з вами знайомi. Пам'ята?те?..
   Вона, звичайно, все пам'ята?, але вперше заре?струвала мiй  партквиток,
а потiм уже говорила.
   ...Ясно: минуло стiльки часу. Товариш Жучок дочитала -  прочитала  "Что
такое  коммунизм"   (без   автора)...   Издание   N-го   боевого   участка
рабоче-крестьянской Красной Армии. I тiльки.
   А iнше так просто: ходить "кiт у  чоботях"  по  бур'янах  революцi?  i,
може, й сам не зна?, що вiн секретар ком'ячейки, а потiм узна? й пише:
   "Предлагаю н?м?дл?нно зарегiстрiроваться..."
   Одне слово, я, мабуть, i не здивувався, тим паче що минуло  так  багато
часу, а "кiт у чоботях" i тодi вже був -
   - "паходной Ленiн..."
   I, треба щиро сказати, друге видання Ленiна - "Паходной Ленiн" - таке ж
iнодi було суворе й жахне.
   От малюнок:
   Я завинив.
   Товариш Жучок очi драконом:
   - Товаришу! I вам не соромно?
   - Дозвольте... я ж... ?й-право... я ж...
   Товариш Жучок очi драконом:
   - Ваш партквиток!.. Давайте!
   Вiддаю.
   Пише:
   "Товарiщ такой-то в  таком-то  м?сяц?  пропустiл  столько-то  собранiй.
Получiл виговор от секретаря  ком'ячейкi  с  предупр?жд?нi?м  вин?стi  ?го
недiсцiплiнiрованность  на   обсужд?нi?   обществен-ного   мн?нiя   партi?
посредством  партiйного  суда  на  предмет  перевода   в   кандiдати   iлi
окончательного iсключ?нiя iз нашiх коммунiстiч?скiх рядов.
   Подпiсь".
   Точка.
   Коротко.
   Ясно.
   I трiшки того... нiяково.
   ...Звичайно, як i тодi (тодi - в дикiм степу), на нiй колiр "хакi",  бо
революцiя зна? одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором  "хакi".  Як  i
тодi: величезнi чоботи не на ногу. Як i тодi.
   - Дзуськи!
   Як i тодi, бузиновий погляд, бузиновий  смiх  i  носик  -  голiвка  вiд
цвяшка: кирпатенький.
   ...Як i тодi, були ночi, але вже не холоднi, а теплi, замрiянi -  лiтнi
степовi ночi.
   Тiльки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лiсовики тривожили  наш
тил. А з пiвдня  насiдав  розлютований,  поранений  (добивали)  ведмiдь  з
бiлого кубла велико? Росiйсько? iмперi?.
   А от дискусiя (в печiнках сидить!).
   ? ходяча фраза: треба бути начеку i не забувати про чеку.
   Зробили перефразовку.
   - Дискусiя - це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.
   Товариш Жучок каже:
   - Сьогоднi вечiр дискусi?!
   Ми:
   - О-ох! У печiнках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос).
   - Товаришу! Дайте менi на хвилину "Азбуку комунiзма".
   - Ах, н? м?шайт?, товарiщ. От я i забил: как  ето?  Фу,  чорт.  Значiт,
капiталiзм iм??т трi прiзнака: найомний труд... найомний труд...  найомний
труд...
   Хтось пiдказу?:
   - Монополiзацiя стредств проiзводства. I...
   - I iдiте ви к чорту, сам прекрасно знаю.
   ...А от на другiм краю:
   - Комедiя! Как  все  заволновалiсь.  Товарiщ  Ларiков,  неужелi  ви  н?
волну?тесь? Н? в?рю. Н? пов?рю, чтоб ви всьо зналi. Це до одного з тих, що
все знають:
   - Ну от, ?слi ви  всьо  зна?те,  скажiте:  когда  Ть?р  разбiл  велiкую
французскую комуну - в 71 iлi в 48 году. А? От скажiте.
   - А ви, товарiщ Молодочков, не хiтрiт?, н? випитивайт?, скажiте просто,
что ви не зна?те. I тогда я вам скажу.
   Молодчiков червонi?,  i  я  червонiю,  i  багато  з  нас  червонi?,  бо
бiльшiсть iз нас - це тi, що нiчого не знають, але цього нi в якiм разi не
скажуть.
   - Це ж дурницi - цi дискусi?, наче ми шкiльники.
   - I правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода  освiти.  Не  доста?  ще
екзамена з iнспектором. Iще чути:
   - Да, након?ц, дайте мн? на мiнуту "Азбуку комунiзма").
   - Фу, чорт, снова забил. Капiталiзм iм??т трi  прiзнака:  монополiзацiя
проiзводства... монополiзацiя проiзводства...
   - От бачите, все ж одно не зна?те.
   - Ах, оставьт? м?ня, товарiщ...
   Нарештi вечiр.
   Так: за вiкном, як i в iнших мо?х оповiданнях (не всiх),- громи гармат,
а десь у травах, а потiм на дорозi - кавалерiя. Наша? Кажуть, не  наша.  А
чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерiя, може, рейд.
   I хтось тихенько за травами - "може, завтра тут, де ми  сидимо,  будуть
папiрцi, ганчiрки й дух порожнечi, дух побiгу, дух крови".
   Але те забува?ться.
   ...Доповiдач скiнчив.
   Товариш Жучок:
   - Ну, товаришу Бойко, все-таки я нiчого  не  зрозумiла.  При  чому  тут
дiалектика, коли сказано iсторичний матерiялiзм? Ви як дума?те?
   - Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.
   Товариш Жучок очi драконом:
   - Як голова нiчого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.
   Ми говорили, ми плутались (з нами iнодi бувало навiть дурно). А все  це
називалось дискусiя. Товариш Жучок казала:
   - Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчiков?
   Вона рiшуче входила в роль педагога.
   А ми бiсились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу  бувшу
кухарку, на сьогоднiшнього секретаря ком'ячейки - на "кота в чоботях".
   ...Потiм вона бiгала, метушилась, збирала  жiнок,  улаштовувала  жiночi
зiбрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки  (Ленiн
сказав).
   Кричали:
   - Геть сем'ю!
   - Хай живе холоста женщина!
   А для плодючо? женщини казали:
   - Хай буде iнтернат, хай будуть спiльнi прачешнi й т. д., й т. iнш.
   - ...Товаришу Жучок, можна двох любити?
   - Це залежить вiд того, як ви зна?те  iсторичний  матерiалiзм.  Я  його
погано знаю, а тому й "воздержуюсь".
   Так от -
   - багато я написав би ще  про  товариша  Жучка,  i  це  заняття  вельми
цiкаве. Та, бачите, зараз пiв на  п'яту,  i  менi  треба  вже  спiшити  на
партзiбрання, бо там -
   - товариш Жучок N 2, а це значить... проте коли  ви  партiйний,  то  ви
самi зна?те, що це значить.
   Вона написала так:
   "Товаришу  Миколо  (це  до  мене,  Микола  Хвильовий).  Ви,   зда?ться,
пiслязавтра будете вже в Таращанськiм полку, а я зараз  буду  в  резервнiй
кiннотi:  там  щось  махновщина,  треба  поагiтувати.  Може,   нiколи   не
побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнiвайтесь на мене за дискусiю. Я
знаю, у вас - самолюбство, але в нас  -  темнота.  А  поскiльки  диктатура
наша... Словом, ви мене розумi?те: нам треба за рiк-два-три вирости не  на
вершок, а на весь сажень. З комунiстичним привiтом. Жучок".
   Але вона сьогоднi не по?хала, i ми ще побачимось.
   Побачились от де.
   Уявiть - порожня школа, полiтвiддiл. По кутках, на  столах  сплять.  Це
муралi революцi?. Частина з них по?де в полки,  подиви,  частина  ще  буде
тут, а потiм теж по?де в полки, в подиви.
   Це бурса революцi?.
   ...Було зоряно, а потiм стало темно - пройшли хмари.
   ...Побiгла мжичка.
   Мжичило, мжичило, i чогось було сумно тодi. Хотiв скорiш заснути.
   Але в кутку часто пiдшморгували носом i не давали спати.
   - Товаришу, не мiшайте спати!
   ...Мовчанка.
   Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було  мжички  й
не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву - iти на Москву,
на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.
   - Товаришу, не мiшайте спати.
   Мовчанка.
   ...Ви, мабуть, уже зна?те, що то товариш Жучок пiдшморгувала.
   Вона пiдiйшла до мене.
   - Ходiмте!
   Я здивовано подивився на не?.
   ...Вийшли на ганок.
   Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.
   - Ви плакали?
   - Так!..
   I засмiялась:
   - Менi трiшки соромно... зна?те... бува?.
   I розказала.
   Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i "кiт у чоботях",  але  i
?й бува? сумно й бува? не бува?:
   - Дзуськи!
   Тодi менi кирпатенький носик розказав, що ?й не 19,  як  ми  думали,  а
цiлих 25 лiт, що в не? вже було байстря i це невеличке байстря -
   - повiсив на лiхтарi козак.
   Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер  тяжко.  Це  було  на  Далекiм
Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.
   ...Я згадав снiговий степ.
   ...Iшла мжичка.
   ...Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.
   А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.
   Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
   А от маленький подвиг - це без сумнiву. А чий? -
   - Ви подумайте.
   ...Товариш Жучок N 2,
   N З,
   N 4,
   i не знаю, ще скiльки ?.
   Товариш Жучок N 1 нема.
   Зник "кiт у чоботях" у глухих нетрях республiки.
   Зник товариш Жучок.
   ...Ходить "кiт у чоботях" по бур'янах революцi?, носить  соняшну  вагу,
щоб висушити болото, а яке - ви зна?те.
   Так:
   - пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати  -  вишивати  золотом
або срiблом - це яскраво).
   Ми назвали -
   - товариш Жучок.
   А iсторiя назве -
   - "кiт у чоботях".
   Кiт у чоботях - тип. Точка. Коротко. Ясно.
   Все.



   ЮРКО

   На Донеччинi - завод.
   Уночi над заводом темно й недосяжно дума? небо.  Пролива?ться  на  небо
золото золотого шлаку - тодi в посьолку сниться...
   На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за
юртою тайга - холодна, в снiгах: бори, бори, i нема ?м краю.
   Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:
   - Або в завод, або за кордон революцiю робити.
   Послали в завод.
   Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi -  вiдходять
до моря, коли зi сходу - на запорiзький степ.
   ...Цех. Вийшли. Пiзно.
   Мовчазно  шумiли  машини  в  та?мнiм  напруженнi.  Зникали  постатi  за
машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводсько? ночi - глибоко?,  як
море бiля японського берега.
   Iшли: Юрко, Остап - люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi - холоднi
й теплi, близькi, далекi... люди однаковi, люди рiзнi).
   Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що дума? нiч?
   Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав.  Дивився  на  саженну  постать
Остапову...
   - ...Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i  залiзеш  у  кривду.  А
чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить  до  вас,  я
нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я ?х: по-свинячому  шукають
правди, богородиць наробляють - один розбрат.
   ...Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд  не?.
У не? ноги трiшки колесом i, як у молоденько? дiвчини, зiтхання.
   -...Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а  що  до  чого  й  досi  не
добрав. Така  вже  вдача:  як  вип'ю  пляшку,  то  й  за  власть  совiтiв.
Бiльшовикiв подавай - i квит.
   Юрковi було образливо, а Остап говорив:
   - Мо? яке дiло; хтось добере - нас  чимало.  А  Наталка  хай  у  ячейку
ходить, я нiчого не iмiю.
   Болото закумкало нiч. Де болото? То - жаби.
   Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:
   - Товаришу  Юрко!  Що  це  таке  -  емiсiя?  А  потiм:  що  це  таке  -
девальвацiя?
   - Ти краще постiль постели,- сказав Остап. А Наталка постiль стелила  й
уже з сумом:
   -  Мабуть,  довго  вчитися  нам:  революцiя  наша,  а  слова  не  нашi.
...Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в  Юркову  кiмнату,  бiлою
плямою стала край столу.
   - Я забула зачинити вiкно.
   - Зачинiть.
   Вона мовчки вийшла. Юрко думав про не?. Болiли плечi,  болiла  спина  -
цiлий день носив рейки.
   Без революцi?, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або,
або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей.  Багато
з них творять, багато - так.
   Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок.  Один,  два,  три.
Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко - потiм. (Потiм):
кида?ться до дверей. Наталка зупиня?.
   -...Що?
   - Пiдождiть, я вам снiданок загорну,  все  одно  запiзнились.  ...А  то
пiдставля? пiд його обличчя дзеркало.
   - Гарний?
   Вiн зна?, що все обличчя в сажi. Йому  нiяково:  чотири  днi  лягав  не
роздягаючись. Не вмивався.
   - Ех, Наталю!
   Вiн зiтхнув, але зачепити  ??  не  вiдважився.  Поспiша?  через  сонний
посьолок. Повз Торця пару?, а далi пару? в степу: тоскно дивитись на степ,
де мрi? далина. Наталка дивиться синьо, так бува? не часто, так  дивляться
не всi.
   I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це  не  Америка,
але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод - важко, а коли  приходив
додому, уперто думав про Наталку.
   Тече житт?ва рiка одноманiтно, глухо перекликаючись  в  осоках  (зелене
баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно).
   ?сть  заводський  клуб.  Улаштовували  вистави   -   заводська   молодь
(заводська молодь у футбол i лявн-тенiс гра?). Сьогоднi улаштували таку  -
на диво. Сам робiтник написав: i рай був,  i  пекло  було.  Виступали  (як
треба) промовцi: один доповiдач, а решта - так, сво?, заводськi.
   Одному кричали:
   - Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашо? фiрми. Юхим не  слухав
i все-таки договорив. I все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив "урою".
   Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:
   - Хоч свiйський, та хитрий... Щоб тебе дощем намочило!..
   Остап, Юрко, Наталка - теж на виставi. Остап теж сказав:
   - От тобi й революцiя: i не видно ??, i видно ??. Як  ота  благодать  з
неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.
   Наталка сидiла поруч Юрка. ?? тiло торкалось його  тiла,  i  йому  було
гарно. I спитала Наталка:
   - А що це таке, що й капiтал Маркса, i "Нива" Маркса: директорша колись
виписувала?
   Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:
   - А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржу?в був  Маркс,  i  в
нас Маркс. Невже одурили Ленiна?
   Прийшов... антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.
   Заводський паркан перстенi? мармурове: сiверко, димно, похмуро.  Вийдеш
за ворота - жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.
   Ах, давно це було, за молодости молодо?, коли юнi дзвони юнiсть  молоду
дзвонили...
   ...Кричали, кричали "кукушки", стукали, стукали молотки  за  брамою,  а
назад нема вороття.
   ...Посьолок забайрачився у вiтах.
   До заводу ходять через залiзницю - дорiжка така, вторована, повз  Торця
- рiка така: фабрично-заводська, хова?ться в степах.
   Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали,  що  не
так лекцi? чита?, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на
сподi сво?? душi запитував, а ви  звiдки  зна?те?  Фамiльярно  похлопували
його по спинi, а йому  було  чогось  непри?мно.  Таранкуватi,  мамулуватi,
"типiчнi сурйози",  але  вони  вважали  себе  за  справжнiх  представникiв
пролетарiату.
   ...I сказав Остап iз кутка:
   - Все це гарно, а ще б краще було, коли  б  хто  з  вас  хоч  пiвпляшки
дiстав.
   Голова фабзавкому примружив око:
   - I справдi, хлопцi, чи не випити?
   Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.
   - Пий, та не пропивай розуму,- сказав секретар.
   I Наталка пiдiйшла:
   - Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький
не п'??
   Вiн хотiв сказати, що не п'?, але подумав, що  йому  однаковiсiнько  не
повiрять: "вiн же з ним не живе".
   ...Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.
   ...Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили.
   -...От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й
у саму ком'ячейку записуй.
   Наталка сiла бiля Остапа.
   - Що в п'яного на язицi,  то  у  тверезого  на  думцi.  Товаришу  Юрко,
запишiть його в ячейку.
   Наталка говорила щиро, i обличчя  ??  було  свiтле,  як  винне  повiтря
восени - ранньо?.
   ...Над заводом знову думало небо - темно, недосяжно.
   Секретар сказав:
   - Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!
   Його спитали:
   - А я?
   - I твоя.
   - А я?
   - I твоя.
   Наталка взяла за руку Юрка:
   - I ?хня?
   Всi подивились i подумали, а секретар кинув:
   - Це гiсть.
   А Остап п'яно й нахабно засмiявся:
   - Це той, як його... як ото мiтинг був...- попутчик. Ха... ха...
   Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:
   - Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий,- i похлопав Юрка по спинi.
   ...Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.
   Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
   ...Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали  молотки.  В  гострих  лезах
тонкого упаду Юрковi тихi спогади.
   "...Попутчик... так..."
   Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам'яне - ми. Ми - король землi.  Ми
той, що в скажено-рухомому танцi машини керу? огняною електричною вагою  -
непереможною, всесильною.
   "Отче наш, електрично? системи вiку, да буде твоя непохитна воля там  -
на землi, як тут - у заводi".
   ...У вальцювальному цеху кипiло штавбування  нагартованих  шматкiв.  По
пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб'язким смiхом.
   "Попутчик... так..."
   Юрко вiдпочивав, Остап  стояв  бiля  розпалено?  печi.  В  руках  важка
крицева жердина... Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла
курява нагартованого кубла. Стогнала - на зовнiшн? повiтря.
   Остаповi м'язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:
   - Е-ех!
   Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:
   - Подавай! Подавай!
   Пiдкотилась одноколеска до  печi,  щiльно  притулилась,  як  дитина  до
материно? спiдницi. Остап iз силою  одкинув  дверцята  й  зашилив  у  пащу
жердину.
   I була бiла курява, а в нiй казковий велетень - Остап.  Вiн  боровся  з
огнем i знову крикнув:
   - Держи!
   Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.
   - Гата!
   "Попутчик... так..."
   Юрко дивився на це не вперше.
   Нудить пiд серцем - так завжди.
   Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.
   - Закуримо?
   - Давайте!
   Помовчали. Говорив Остап:
   - Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?
   Здвигнув плечима Юрко.
   Мовчали...
   Вони були люди рiзнi, люди однаковi.
   ...Залiзо спiвало...
   Люди жили не тiльки в заводi - i за заводом. Люди  -  не  воли.  Ходила
Наталка, ходив i Остап: "гуляти"; Юрко майже не ходив.
   (Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi - про це в другий раз).
   ...Блимали червневi зоряницi - це зорi. Палав  кра?вид  -  за  вечором.
Було душно. Заводська молодь у?дливо домагалась, щоб Юрко читав ?м лекцi?.
Вiн говорив, що не ма? часу, а вони знову приходили й знову домагались.
   Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли  о  шостiй  ранку  з
заводу.
   У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка - червона, горiли  очi.  Пiдвела  очi
вiд книги.
   ...Гарно...
   - Вам подоба?ться книга?
   - Менi подоба?ться книга.
   - Вiн подумав i взяв ?? за руку.
   - Гарно?
   - Гарно.
   Вiн сiв бiля не?:
   - Гарно?
   ...Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.
   Зацвiла метелиця - лiтнi курделi.
   Держав ?? руку, вона знизила вi?.
   Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.
   ...Проходила  лiтня  метелиця,  а  в  кiнематографi?  грала  музика   -
мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцi?.
   Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу - синi ночi, далекi
зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.
   I прийшла недiля. Наталка сказала:
   - Ходiмте на берег Торця.
   (Остап пiшов до фабзавкому).
   Юрко:
   - Ходiмте!
   Сказав просто, було не просто.
   Пiшли левадою. Наталка сьогоднi  надто  весела,  смiялась,  i  стан  ?й
манливо колихався. Була, як i завжди,  босонiж,  а  тому,  проходячи  повз
колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли
на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:
   - Я далi не пiду.
   Юрко сказав:
   - Ходiмте, товаришко.
   Наталка сказала:
   - Не пiду! Не пiду!
   Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:
   - Я не Остап, у мене бичачо? сили нема.
   Тодi вона пiдхопилась:
   - Остап! Остап! Остап!
   Поперед них промайнула стьожка срiбно-лусково? рiки. Пiдбiгли до верби,
що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
   Коли  сiли  в  тiнi  лапасто?  гiлки  на  пiску,  Наталка   з   реготом
розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не
встигла роздягтися, як бiля не? вирiс директорiв син.
   - Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною  купатися,  а  я  на
нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
   Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала  кущ
осоки.
   ...Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша,  густiша.
За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото  на  рiку.  Полями  йде
легкий смуток.
   Юрко сiв бiля  Наталки,  обняв  ??  однi?ю  рукою.  Вона  не  говорила,
дивилась униз. Вiн узяв ?? за талiю - вона не говорила. Вiн  поцiлував  ?й
шию - вона не говорила.
   Юрко подивився назад - було широке поле, i все було видно. Вони  сидiли
цiлу годину - так.
   Вона не говорила.
   Юрко думав ?? схилити на землю.
   Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь - iшла нiч.
   I сказала Наталка зажурено:
   - От я вже й забула. Нiяк не запам'ятаю емiсiю  й  девальвацiю.  Оце  з
пiвгодини думаю - де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.
   Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась  на  нього  здивовано.
Юрко сказав:
   - Пора додому.
   ...Вона ледве навздогнала його.
   Юрко писав до товариша (завтра): "...досi почуваю  гармати,  досi  бачу
барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цi??  тишi.  Припустiм,  я  не
пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти  розумi?ш  -  райрибою!  А
може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити  замах
на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв... А на заводi я теж не  можу  -
тут треба марудно?  працi,  а  я  не  можу.  Я  досi  почуваю  гармати,  а
завiдувати райрибою я теж не можу. Я..."
   Вiн (Юрко) писав довго, надхненно
   Ще була вночi тривога i гули гудки - на заводi пожежа.
   Остап прийшов пiзно - тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:
   - Пожар!
   - Де?
   - На заводi.
   Юрко сказав:
   - Я захворiв, я не пiду.
   Остап одягався, скаржився:
   - Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.
   Юрко не стерпiв:
   - А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже:
   - Це наше дiло, заводське.
   I вийшов.
   "Попутчик... так..."
   Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.
   За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.
   Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцi?.
   У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.
   Юрко пiдiйшов до Наталки:
   - Наталю! - i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.
   - Що таке? - i сiла на лiжко.
   I вiн сiв.
   - Я вам, як товариш, як...
   Вона подивилась на Юрка - йому горiли очi, i ?й спалахнули очi.
   Вiн узяв ?? голову й мiцно обняв.
   Вона тихо говорила:
   - У мене не було дiтей... Що ви кажете?.. Я не  хочу...  ...На  розi  в
меду горiла липа - пройшов солодкий дух.
   - Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу...
   (Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви дума?те, чи не час
менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останн? зусилля!)
   ...Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.
   - Якесь нещастя.
   Заводськi жiнки чують нещастя - серцем. Вискочила... ...На розi в  меду
горiла липа...
   А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана  зiрвалась
стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу. НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ
   Глибокi борозни лiт... I це - тоска... Куди сховаюсь вiд могил тво?х?
   ...А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети.  А
постать ?? прибила чвиря. Зна?те - чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло,
мережить скло.
   Школа, клас...
   До повiту - 60, до станцi? - 80.
   Навкруги: глуш,
   глуш,
   глуш...
   Це глибокий чатинник мо?? несибiрсько? тайги.
   ...Зна?те, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз  забуто?,  розвiяно?
поеми "Азiя".
   "...В п'ятому вiцi - дикiм i далекiм  -  вiд  Уральських  хребтiв,  вiд
Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни,  сармати,  германцi...  I
вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.
   ...Проходили  вiки.  I  прийшов  глухий  вiк  -  XIV.  I  на  невiдомих
азiятських верхiв'ях пiдвелась грiзна постать Темерлана..."
   Це nota bene до мо?? вiри: велика iстина землi:  сонце  пiдводиться  на
сходi.
   ...Сосни гудуть-гудуть...
   - Чого так сосни гудуть?
   - Хуртовина. Вiтри.
   Ох ви, сосни мо? - азiятський край!
   ...Школа, клас.
   Дiтвора спiва?:
   - Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет... ...Наталя
Микола?вна стурбована. Наталя Микола?вна бiжить:
   - Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це  ж  пiсня  державна!  Наталя
Микола?вна скiнчила прогiмназiю - то так далеко! - Нестiр - сторож:
   - ...Микола?вно! А хiба вже, мать, нема!
   - Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбу?тесь?.. Я  як-небудь...  Вона...
"як-небудь". Нестiр:
   - Ох, Микола?вно! Святий ви  чоловiк.  Потому,  як  менi  уздрiва?ться:
забули про нас буржуази... Пожалуйте, махорочки...
   Закурюють.
   ...Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги  на  великiй  рiвнинi.  На
холоднiй печi, в ганчiрках - фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе
бiля порога: Нестiр.
   Тодi сни... А може, та?мна ява?
   -...у другому двадцятого столiття, двадцять  рокiв  тому  вiн  при?хав,
бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.
   Стояв вересень.  Стояли  блакитнi  далекi  простори.  Тодi  обрiй  цвiв
гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.
   На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у не?  пишнi  молодi
перса, у не? золотi кучерi...
   ...(Ляжу на тво? тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..)
   ...Над архiпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пiсня.
   ...I курiв далекий обрiй, i  пахли  в  мрiях  мальтiйськi  мандарини  й
африканський мигдаль.
   -...Наталочко! Мо? миле котятко! Я  ввесь  дзвеню  цукровим  троском...
Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко!  Моя  зелена
наядо!
   Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила,  що  йде  тридцята
весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою туго? перси ревли вiд солодких  мук
отари самцiв.
   Вона:
   -...Олексо! Мiй божевiльний!  Я  п'янiю...  Налий  усю  мене  столiтнiм
медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!
   ...Мчався багряний олень по  горах,  по  долинах  часу.  Над  байраками
летiли журавлi! Курли! курли!
   I прокинулась рiка до порогiв.
   (Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацi??)
   ...Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах
i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся.
   (-Ляжу на тво? тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!)
   -...Микола?вно! Чи чу?те?
   - Чую, Несторе.
   - Мабуть, прийшов кiнець. З'?ли сукинi сини революцiю.
   - Бог його зна?, Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде.  Отже,  на
тому тижнi при?здили з наробразу, казали: все гарно буде.
   ...А сосни гудуть-гудуть...
   - Чого так сосни гудуть?
   - Хуртовина. Вiтри.
   Ох, ви, сосни мо? - азiятський край!
   ....Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:
   - Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших...  Треба,
каже (чита? по записцi)... двадцять п'ять архiво?нських комунiзмiв... Щоб,
значить, була правда... Що ви на це скажете?
   ...Пф! - свiчка погасла.
   - Бог його зна?, Несторе!
   . ...Перший осадчий прийшов з Правобережжя  через  Сагайдак  -  великий
чумацький шлях. Перша хата була на березi.  Але  рiку  випивало  сонце,  а
троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi  будiвлi  стояли
на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.
   ...Спiвала:
   - А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка...
   -...Наталочко! Мо? миле котятко!
   ...Вiн при?хав до бунту, коли в глибинах осель рiс  бунт.  Говорив  про
бунт - такий гострий, як бритва  на  горлi,  такий  грiзний,  як  смерч  в
океанi... шумують, шумують води: вал  за  валом.  На  сходi  -  маяк.  Рев
сирени.
   ...А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Микола?вна - це недосяжнi
кургани зiр.
   ...З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.
   ...А бунт вирiс i положив бритву на горло.
   Вiн:
   - Наталочко! Я йду туди, до них!
   - Iди, милий.
   Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються - хто  в  бунт.  ...У  Сибiр  на
золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.
   ...I знову сни... а може, та?мна яв?.. Хiба знала, що в  не?  закоханий
цей незграбний бородатий Нестiр?
   ...Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси.  I  нiколи
не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
   У п'ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал друго? молодостi.
I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзано? стеблини)  на  Нестора.
Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв ??.
   Але не зрозумiв,  ?  одiйшла  друга  молодiсть...  А  третя  нiколи  не
приходить.
   ...Брели роки. Пролiтали  журавлi,  горiли  свiтанки,  горiли  зорi.  А
вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.
   -...Чи  скоро  земля  воскресне?  I  бiжить  глибокий   чатинник   мо??
несибiрсько? тайги назустрiч свiжому вiтровi...
   День за днем, рiк за роком - у вiчнiсть... (- Гей, ти, Днiпре! Гей, ти,
сивий! Чи довго ще до навiгацi??)
   ...Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив  вiдтiля
пошту й тютюн "Бурас" за  дев'ятнадцять  копiйок,  у  синiй  обгортцi.  До
глибоко? ночi вони курили й грали у хвильки.
   ...Азiя - не Азiя. Провiнцiя - далi, провiнцiя - глибше.
   Далекий орiй димиться.  Темний  вiтер,  сiверко.  Бiлий  вiтер.  Замело
дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди.  Повстали  замети,  набi?.  За  сара?м
iржала, вила i рожала замети нiч.
   ...А сосни гудуть - гудуть...
   -Чого так сосни гудуть.
   - Хуртовина. Вiтри.
   Ох, ви, сосни мо? - азiятський край!
   ...Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник,  як
бабусина казка. Стояв по груди в  снiгу.  На  вiтах  горiли  червiнцi.  Це
остання згадка друго? молодости.
   ...Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск  холодного  сонця.
Розбив диск холодного сонця.
   I знову фуга.
   ...А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.
   У школi бiженець Стасик.
   Наталя Микола?вна чита? iсторiю: - Поляки гнiтили укра?нський народ.
   Дiтвора до хлопчиська:
   - Стасику! А ти ж полячок!
   - Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.
   I скаржилась Наталя Микола?вна. А Наталi Микола?внi кажуть:
   - Навiщо ж ви так говорите?
   - Боже мiй, нас так учили в прогiмназi?.
   А то ще бува? з Богом. Дiти:
   - Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й  Наталя  Микола?вна
вдома вiрить: ми самi бачили.
   I ще:
   - Наталю Микола?вно! А навiщо ви iкону зняли?
   - Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволя?.
   ...Давно це: до Наталi Микола?вни з'?жджались iз сусiднiх сiл  учителi,
учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
   А село темне й гни? в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi
умiють лiкувати бешиху.
   Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:
   - Ну, вже завтра об'язательно  продамо  двi  пляшки,  а  тодi  й  хлiба
купимо.
   - Купiть, Несторе!
   ...Налили по рюмцi. Випили... Темнi?... I знову надворi фуга.
   ...А сосни гудуть - гудуть...
   - Чого так сосни гудуть?
   ...Хуртовина. Вiтри.
   Ох, ви, сосни мо? - азiятський край!



   СОЛОНСЬКИЙ ЯР

   I

   До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi  лiси  Полтавщини  i  за  три
верстви зупинилися.
   Стоять стiною, хмуряться.
   В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.
   Солонський Яр: як i село.
   В селi пахтить дубовим молодняком, сто?ть над яром - селом, а  нижче  в
провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки  за  десять  верстов
виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.
   Удень над селом сковза?ться клапоть перламутрових хмар, а  вночi  хмари
зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями  -  i  лiс,  i
село, i небо.
   Тодi горить, чару? папороть.
   Солонський Яр - природна фортеця.
   -Солонськi острожники казали:
   - ? Холодний Яр, це - Солонський Яр... Атож...
   А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:
   - I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш ?х вiдтiля.
   Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.
   - Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав...
   ...Коли приходить  нiч,  Млинки  напружено  дивляться  на  темну  стiну
полтавського  лiсу  й  чекають.  Але  невiдомо,  в  яку  кошару  забредуть
солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.
   Вранцi дiзнаються, кого обiбрано "до цурки".
   ...Сто?ть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрi? ранковий
шлях, од вiтрякiвперехиля?ться на дiлянку молодняку.
   ...У немите вiкно волосно? Ради дороги майже не видно.
   Савко Гордi?нко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й
пiдiйшов до натовпу.
   - Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?
   - Аякже: Матвiя Юхименка.
   Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:
   - Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.
   У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.
   Савко вдарив себе по чолi:
   - От напасть... Прийдеться воювати.
   Згодились.
   - Дивiться, вам виднiше... А що напасть - то правда.
   Але Савчин сусiда попередив:
   - Ти гляди, Савко, п'ять предсiдателiв  ухекали,  то...  може,  й  тебе
отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.
   ...А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й  зникали  за  тинами.
Iще чути було там про Савка:
   - Така йому фортуна: плохий буде -  хай  голову?,  а  зачепить  -  лихо
буде...
   Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi  почало  темнiти.
Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.
   ...Пахло дубовим молодняком.

   II

   "...Наказую негайно  виловити  банду,  що  в  Солонському  Яру.  Отряда
прислати не можу, бо майже всi люди в роз'?здах".
   Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.
   Савко подумав: "Дiйсно пора".
   Зiбрав мiлiцiонерiв:
   - Гайда!
   Мiлiцiонери - старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
   Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:
   - А що, того... можна буде в Солонiвцi самогону... Чу?ш, Савко?
   Голова не чу?, задумався.  Дума?  вiн,  що  йому  робити:  острожникiв,
звичайно, на селi не застанеш, а солончани сво?х не видадуть.
   ...Скоро в'?хали в лiс.
   Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо  йде  в  гущавину
вiд ударiв копит.
   Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i  чогось  тут  журливо.  Насторожились
кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на  ввесь
лiс.
   Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з
Савчиним.
   - Слухай, друже, може, не будемо тривожити ?х, уладна?мо?
   - Це кого? Солончан?
   - Авжеж!
   Савко сказав:
   - Наказ ?сть з у?зду. Нiззя.
   - Ага... Ну, то iнше дiло.
   А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
   - Слиш, Савко! Кажуть по газетах - румунський  король  селянам  слабоду
проголосив?
   - А тобi що з того?
   - Та як же: все таки слабода...
   Савко скрушно похитав головою:
   - Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?
   - Звiсно, що нi.
   - Отож-бо й ?. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.
   Останнi  четверо  мiлiцiонерiв  пахтiли  цигарками  i  мовчки  оглядали
гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а  потiм  струмками
розходився за вiтами, за зеленню.
   ...Пiд'?жджали до Солонського Яру.
   Дорiжка веде прямо в село, а треба за?хати з iншого боку.
   Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.
   Загiнчани потикали обличчя в арчики,  а  конi  легко  хропли  й  уперто
продирались до рiжi.
   Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.
   Ту? нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.
   ...Порiшили: коли ви?дуть на рiжу,  гайда  на  Голохватський  край  (це
квартал у Солонськiм Яру).
   Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.
   Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.
   Нарештi загiн вискочив на рiжу.
   ...Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.
   - Стiй! Куди бiжиш? Стiй!
   Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.
   Савко скрикнув:
   - Стрiляй у повiтря!
   Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.
   Пiд'?хали до голохватських будiвель.
   - Дома хазя??
   Виходили  баби,  перелякано  дивились  на  загiнчан,   але,   впiзнавши
млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.
   - А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А  ми  подумали  -i
справдi комунiя наскочила.
   Савко суворо подивився i спитав:
   - Де ваш предсiдатель?
   - Та староста ж!
   - Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову.
   Незабаром прийшов голова. До нього:
   - Де тво? голохвастiвцi? З у?зду прийшов наказ заарештувати ?х.
   Усмiха?ться:
   - Де ж я ?х  вiзьму...  Господи!  Лiси  ж  такi,  слава  тобi,  Микола?
угоднику, не маленькi - ? де сховатися.
   А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:
   - Пожди, Савко, я, мабуть,  пiду  дiстану  чогось.  Як  же  так:  гостi
при?хали, треба ж таки пiдправитись.
   Савко рiшуче одрiзав:
   - Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
   Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:
   - Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, ?й-богу!
   Але  млинкiвський  голова  нiчого  не  слухав.  Наказав  сво?м  хлопцям
вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а  "старостi"  наказав  негайно
подати пiдводу.
   Зарепетували, заскиглили баби; заметушився "староста".
   Зашумiв Солонський Яр.
   У кожнiй хатi розчинено скриню й повибирано з не? одiж  на  пiдводу.  А
вiд'?жджаючи, Савко пообiцяв ще й спалити все голохвас-тiвське кубло, коли
острожники не з'являться доброхiтно в Млинки.
   Скоро загiн iз пiдводою зник у лiсi, i  до  хатiв  посунулись  чоловiчi
постатi. I довго чути було грiзний гомiн у Солонськiм Яру.

   III

   У Млинках гомонiв базар. Декiлька осiлих тутешнiх циганчат сiпали коней
за хвости й вигукували, як двiстi лiт тому.
   Бiгали, лопотiли перекупки.
   А бiля блискучих гiр горшкiв стояли поважнi гончарi Полтавщини.
   Савко й  рудий  мiлiцiонер  носили  по  базару  шмаття,  що  забрали  в
Солонськiм Яру, i викрикували:
   - Люди добрi, пiзнавайте сво? добро!
   Пiдходили, лапали одiж, хитали головами, але нiхто не ризикував пiзнати
сво?.
   В натовп падало бiле сонце,  й  пахло  сливами  й  яблуками.  Пахло  ще
кiнським потом, i мукали покiрнi корови.
   ...До Савка пiдiйшов низенький чоловiк  в  обiдранiй  свитинi.  Обличчя
йому стягнуло зморшками, i здавалося, що вiн плаче.
   Полапав зелену хустку, погладив ?? нiжно й ледве чутно промовив:
   - Конешно, Дуньчина... Дуньки мо??... Але раптом зник кудись: впiрнув у
натовп. Тiльки бiля "потребiлки" вiн пiдiйшов знову до Савка  й  тоненько,
нiби горох розсипав, запитав:
   - А що, Савко, чи не чути, довго ще вiйна буде?
   А потiм ще полапав зелену хустку й зiдхнув про себе:
   - Конешно, Дуньчина...
   ...Мекають вiвцi. Через базар пройшла отара, i пил сховав  сонце.  Десь
викрикують щiтники й  бiжить  гул  за  вигiн,  де  стоять  забитi  панськi
будiвлi.
   - Люди добрi, пiзнавайте сво? добро.
   ...Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани;  злосливо,  лукаво
дивляться на нього. А коли поверта?ться до них, вони показують йому спину,
а по спинi бiсового батька пiзна?ш.
   Рудий мiлiцiонер виблиску? червоним носом, i вiд нього далеко  несеться
дух самогону.
   Iще з годину походили - нiхто не призна?...
   - Що за напасть!
   Пiшли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття бiля шафи.
   ...В Радi повно народу.
   Зайшло декiлька чоловiка в кiмнату голови:
   - Не так ви робите, Савка, не слiд його виносити на базар.
   - Чому це?
   Пiдiйшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
   - Тут вони.
   - Хто це?
   - Та солончани ж, голохвастiвцi.
   Вдарив себе Савко по потилицi:
   - Так он воно чого нiхто не визна?!
   Покликав рудого мiлiцiонера:
   - Зараз збери хлопцiв, треба оточити, голохвастiвцi тут.
   Похитав головою рудий:
   - Де там ?х тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох.
   Нiколи  Савковi  базiкати,  схопив  гвинтiвку  й  побiг.  Ходить   повз
гончарiв, нiби горщики уважно розгляда?, а сам оком уп'явся в натовп.
   Гра? сонце в горщиках, i весело виблискують тори гончарського добра.
   А голохвастiвцi, мабуть, запримiтили щось недобре - до коней пiшли.
   Нарештi Савко побачив ?х. Кинувся у натовп.
   Але вже було пiзно: тiльки пил закурив до вiтрякiв, що  на  полтавський
лiс.
   - Гай, держи!
   Савко нацiлився й вистрiлив.
   Галас! Галас! Галас!
   Але голохвастiвськi конi зникли вже за вiтряками.
   Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого мiлiцiонера
- й гайда за солончанами.
   ...Затривожився базар, гончарi заходились  складати  горщики  на  вози,
циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворiв.
   Тiльки щiтники уважно розглядали свiй крам у скриньках i  ще  закликали
до себе наляканий нарiд.
   Десь кричала перекупка:
   - Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрi, держiть злодiя!

   IV

   ...Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах  чорнозему  й
зойка? росою на обнiжках сво?х золотих ланiв. Блука? вона за  вiтряками  й
нiяк не найде веселого шляху.
   ...Болить наше мiльйонове серце,  i  хочемо  запалити  ?й  груди  сво?м
комунiстичним сяйвом... Темна наша батькiвщина...
   ...Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:
   - Втекли!
   В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.
   Втирав хусткою пiт.
   - Повернемо, мабуть, додому, чи що?
   - Нi! Гайда на Солонський Яр.
   - Та чого ж ми по?демо?
   - А того, що треба видивитись, осточортiли вже.
   Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був
упертий.
   По?хали. За пiвверстви зупинились,  позлазили  з  коней  i  з  гущавини
оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але
по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село  -  усе  ховалося  в
зеленiй тишi.
   Так перебули, мабуть, з  пiвгодини.  Потiм  Савко  казав  пере?хати  на
другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
   Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр,  i  знову  гостро  пахло
молодняком. Зiрвався за?ць i залопотiв по листях.
   (...Темна наша батькiвщина, i темнi  в  нiй  лiси.  Тягнуться  вони  на
Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).
   ...Казав мiлiцiонер:
   - А може б, помирилися... Слиш, Савко?
   - Нiззя...
   - А то, ?й-богу, могорич запили б...
   Савко гостро дивився в гущавину.
   Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.
   Коли знову з'?хали на стежку, що веде на Млинки,  Савко  раптом  схопив
рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал,  i  далеко  пiшла  грiзна
луна.
   Конi рвонулись i кинулися з лiсу.
   Засвистiв вiтер.
   Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту  копит:  за  млинчанами
летiла погоня з голохвастiвцiв.
   Рудий мiлiцiонер зупинив коня:
   - Братцi, не бийте!
   Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як  божевiльний,  гнав  вiн
свою кобилу на Млинки.
   - Цок! Цок! Цок!
   Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв,  поки
острожники не вискочать iз лiсу.
   - Цок! Цок! Цок!
   Свистить вiтер у  вухах.  Гнiда  кобила  запiзнилась,  важко  диха?  на
дерева... (Невже навздоженуть?)
   ...Свистить вiтер.
   ...Нарештi Савко вискочив у поле.
   На  заходi  жеврiло  (конало)  небо.  Десь  горiли  бур'яни  пiд  огнем
польового повiтря. Поле горiло бур'янами.
   Знову гримнув випал - то вискочила на узлiсся ватага солончан.
   Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.
   Захропла.
   Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.
   Ватага зупинилася.
   Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.
   Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.
   Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першо? хати.
   Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору...
   ...Скоро в дворi були й солончани.
   ...Млинки наче  вимерли,  тiльки  собаки  завзято  гавкали  по  дворах.
Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили.
   Голохвастiвцi витягли з хати хазя?на:
   - Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? '
   - Та я ж... ?й-богу... Свиснув чмiлем у повiтря нагай.
   Хазя?н заплакав i вказав на комору.
   Заревли солончани, оточили будiвлю.
   Гей, ти! Чого перелякався - вилазь!
   I наставили пiд комору одрiзи.
   ...Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.
   Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.
   Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.
   Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.
   ...Млинки мовчали.
   ...За вiтряками голохвастiвцi зупинились;
   - Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!
   ...А потiм дво? одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й  пустили  два  червонi
пiвнi.
   ...На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни.
   Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони.  Загаласували
вулицi.
   - Рятуйте! Рятуйте!
   ...А глибоко? ночi iз злизаного пожаром краю посунулись  натовпи  людей
до голохвастiвцiв.
   ...Тi?? ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.
   I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни, i
гостро пахло дубовим молодняком.



   СИЛУЕТИ

   Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека  (там  був
знайомий, теж далекий, але вiн робив  посадку  поза  чергою)  й  чекав  на
потяг. На станцi? було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в  постолах,
i було прокисло.  В  залi  першо?-друго?  класи  буфет:  двi-три  сосиски,
три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека  шипiв  блiдо-зелений  самовар,  з
нього й подавали чай випадковим подорожникам,  що  випадково  застряли  на
закинутiй станцi?. I от станцiю так далеко закинуло, що  тiльки  скажеш  -
"дивно!".  Навiть   повiтовий   город   (маячить   вiдци).   прокида?ться,
насторожився, а тут i досi в "мужськiй уборнiй" лежить огризок  сосиски  й
ручка вiд кулемета "Махim".  Але  саме  ця-то  станцiя  й  ворушила  сво?ю
приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було  тихо,  радiсно,
лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй  перону  рiзкими  дзвонами  на
повiстку. Потiм удари одлунають - i знову тихо. Дядя Варфоломiй  вийняв  з
кишенi телеграму й перечитав ?? ще раз. Стефан писав так: "? д ь т е. З  г
о д н и й". Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I  слiд:  на  то
вiн i брат. Не можна ж ?? залишити  в  такiм  становищi.  I  тут  же  дядя
Варфоломiй подумав: "Чудово! Божественно! При?де  -  курочок  розведе!"  А
потiм ще подумав (по традицi?: "хто не був молодий, той не  був  дурень"):
"А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Су?та житт?йська".
   Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з  далеким
знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу  (вшиву,  коли  вiтер  рветься  в
щiлини, а пiчки ще нема;  коли  придавлять  так,  що  тiльки  охнеш;  коли
одноманiтний стук  колiс  заколиса?  й  присниться  все,  що  пройшло,  що
вiдходить - i жах, i грюк, i чорт  зна?  що),  за  таку  дорогу  остаточно
розболиться  тiло.  Потяг  летить  за  гори,  за  лiси,  на  пiвнiч.  Дядя
Варфоломiй дрiма?. I сниться йому це:
   ...Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в  кучеряшках  (в
каштанових, як каштан) i так нагаду? строкатий плакат, нiби вiн висить  на
перших громах повстання.
   "...Ну добре! Коли тобi так плакатне, що  ти  забула,  не  хочеш  знати
родину, то..."
   ...Дядя Варфоломiй хвилю?ться:
   -...Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш.  Дай  i  менi
сказати.
   Замовкла.
   -...А тепер я тобi скажу. При?жджа? в наш  город,  провiнцiальний,  так
сказать... Ми ж  люди  темнi,  провiнцiальнi,  так  сказать  (iронiя)  ...
При?жджа?, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i  кричить  на
всю горлянку:
   "Што тут розв?шалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!" I що ти йому  на  це
скажеш? Ну?
   Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський - син Михайла - живе у  Вiднi  й
бiльшовик, i, як резонно замiча? Стефан, Веронiка нiчого не доказу?.
   Дядя Варфоломiй трiумфу?.
   I розказу? ще про другого, "онi, так сказать" -
   - Про?хал дв?стi вьорст по Укра?н? i не нашол мови,  но  зато,  правда,
нашол укра?нскi? настро?нiя.
   - Ага! Ага!
   Дядя Варфоломiй ще трiумфу?. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння
й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збира?  книги:
чверть  години  на  лекцiю.  Дема  надхненно  дивиться  на  небо,  вiдкiля
прорвалось сонце.
   Стефан сказав:
   - I все-таки я за Веронiку.
   Дядя Варфоломiй розмаху? руками. Пода?ться корпусом:
   - О, безумовно! Як же: рука руку ми?. Тодi Стефан ще каже:
   - Ви, дядю, вчитель гiмназi?, i я уявляю, що  ?  вашi  учнi  -  мабуть,
безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати  в  фабричнiй
авдиторi?. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на  речi?  Хоч  би
посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви зна?те:  який  обсяг  мiж  вашим
полiтиканством i автором "Вiн iде"?
   Дядя Варфоломiй хвилю?ться:
   - Софiстика! Софiстика!
   А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:
   - А ти б чого хотiв?
   - Як чого?
   - Якого хвiстика?
   Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумi?.
   Тодi, звичайно, трiумфу? Веронiка. Дядя Варфоломiй розмаху? руками i -
   - бац!
   - побiг на вокзал, не попрощавшись,  на  дачний  потяг,  щоб  знову  на
закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а  потiм
уже додому, на заняття.
   ...I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi  снiги.  I
от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це
Дема. Дема сто?ть бiля мольберта i з мукою дивиться на  лiнi?.  Вiн  каже:
"Коли я нарештi напишу картину?.." А далi йде мiська  нiч,  десь  тривожно
б'?ться калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла.  Iде  свiтанок
анемiчний, матовий, зажурний. Дема сто?ть бiля вiкна, здавивши голову, пiд
очима лежать  синицi,  i  погляд  його  блука?.  Дядя  Варфоломiй  спитав:
"Стефане, чи не збожеволiв вiн?" А Дема пiдiйшов i написав:
   "Мане, факел, фарес..."
   Десь закричала Веронiка.
   Дядя Варфоломiй прокинувся.
   Чорт зна? що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя
Варфоломiй каже тихо, ледве чути: "I слава Богу!.. Потяг  мчить".  У  дядi
Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже хова? теплу  надiю,  що
змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить  хтось  сво?м  смiхом  у  цiм
домi, що на  Тарасовiй  вулицi,  вище  вiд  гiмназi?,  в  тихiм  повiтовiм
мiстi... Чудово! Божественно: в кiмнатi музика - це спiва? тиша сво?  тихi
мелодi?,  за  дверима  садок  i  пищить  птичка   "чик-чирик!   чик-чирик!
чик-чирик!". А хтось каже: - Дя-адя! - нарозпiв, i тьохка? солов'?м серце.
Дядя Варфоломiй ще раз згадав  телеграму.  Ще  раз  вийняв  ??  з  кишенi,
полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.
   ...Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса.  Знову  дрiмалось.
Тра-та-та-та... Тра-та-та-та... I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався  в
щiлини.
   ...I сниться все, що пройшло, вiдходить - i жах, i грюк,  i  чорт  зна?
що.
   ...Потяг мчав на пiвнiч.
   Дядя Варфоломiй при?хав. На порозi стрiча? Стефан. Дема спить, хропить.
Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:
   - Нарештi. От дорiжка!
   Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя,  очима
й мовчки розв'язу? клунок. Дядя Варфоломiй спитав:
   - Ну, як дiла?
   - Нiчого.
   - Добре. I ми нiчого, живемо - хлiб жу?мо. "Красную Ниву" виписую. ?сть
i вiршики, i "технiка" - все  як  полага?ться.  А  то  iнодi  пiсля  обiду
полiтичний огляд прослуха?ш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.
   ...Вузлик  розв'язаний.  Пахне  свiжим  хлiбом,  ще   чимось   смачним,
солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе
з Демою на сухарях.
   -...Як же Веронiка? Часто бува? в тебе?
   - Два тижнi не бачились.
   - Два тижнi?
   - Так, i не знаю де, бо жила  ранiш  за  раднаргоспом,  а  тепер  треба
шукати...
   Дядя Варфоломiй перебива?:
   - Так ти з нею досi не говорив???
   - Нi.
   - Нехороше. А виклика?ш телеграмою.
   - Я написав тiльки про згоду...
   - Нехорошо.
   Дядя Варфоломiй  ма?  вигляд  остаточно  ображеного,  i  це  для  того:
завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi  спiвають
зараз олесiвськi  солов'?,  i  пахнуть  там  укра?нськi  троянди,  зна?те,
пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.
   ...В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш.  Наприклад,  на  столi:
"Капiтал", тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело  i  -  чого  тут
тiльки нема!
   В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики  мешканцiв,
чути - кричить, грима? брук. Город пiдвiвся, i  летять  мотори,  i  бiжать
тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок.  Над  городом  нависли
велетнi пiвденно-захiдних хмар.
   Дядя Варфоломiй при?хав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном
i сiв на кровать. Тодi вiдхиля? ковдру й лоскоче п'ятку Демово? ноги. Дема
мука?. Дядя регоче. До Стефана:
   - В драмi був?
   - Нi, на концертi молодо? фiлгармонi?. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:
   - Ах ти, ячейко!
   -...i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi  масиви
весняних хмар туди далi - звичайно його не  видно,  а  вiн  ?  на  пiвднi:
маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:
   "Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину". А
Дема казав з патосом - "Ой ти, краю мiй тривожний - виконкоми й сум!.."
   ...I, значить, у цьому  городку  жила-була  сiм'я:  папа,  мама,  брат,
сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так  (iз  драми  батьки  й
дiти): папа прокляв дiтей - Стефана й  Веронiку,  тому  що  вони  пiшли...
Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а по?хали в Болгарiю.  Дядя
Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема  iншо?  фамiлi?,  просто
товариш... I от городок (крiзь  сивi  масиви  весняних  хмар  на  пiвднi),
закинута станцiя, спогади,  революцiя.  I  кричить  революцiя  над  вухом:
Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i  Досто?вський,
i Рафаель, i глибина глибин.
   А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця,  бабуся).
Веронiка перейшла на другу квартиру - i бабуся  перейшла.  Тепер  Христина
каже:
   - Що з мо?ю Веронiкою зробили? Не зна?ш, Стефане?
   Стефан мовчить...
   ...Дядя Варфоломiй ще полоскотав:
   - Ах ти, ячейко!
   Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:
   - Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чу?ш?
   Тодi йшла весна.
   Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно - пожарами. З  далеких  курганiв
республiки на лонi сизо? безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i
по вулицях проходив сторожкий, запашний  шум.  Ночi  клекотiли,  кипiли  й
зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На  прозорiй,
чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.
   ...I от сидить  Веронiка  й  робiтниця  Христина.  А  от  з  книги  дум
народнiх:
   прийде,  гряде  час:  забармашать  посьолки,  машини,  заводи,   оселi.
Забармашить земля. I як музика польових просторiв, лл?ться ця  надзвичайна
агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають  вечiрню  молитву,  коли
жеврi? свiча загiрного сонця.
   -...Слава в верхiв'ях революцi? i на землi радiсть.
   ...Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбира? сво? сиве волосся. I каже
Христина:
   -...Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум,  що  в  тебе
нема нiкоторо? правди? Буржуй ти - i больш нiчого. А що я безпарт?йна,  то
я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацько?  собрання.
Должон за правду стоять.
   ...Веронiка сидить, нахиливши голову.
   На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт  iз  слобожанських
степiв, що оточили город. Весна.
   I лише сторожкий клекiт по  туманних  шляхах.  I  спiва?  боян  вечiрню
молитву, i каже слово "о  полку"  людяности:  за  морями,  за  лiсами,  за
широкими тривожними ланами лежать  золотi  пiски,  i  блукають  там  отари
здiйснених бажань, i чути вже шум - то зграями линуть на захiд. I кажуть з
тоскою:
   - Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах,  далеко,
за невiдомiсть. Боян змовк. ...Веронiка сказала:
   - Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,
   Христина сказала:
   - Товаришочок! Чого ти така сумна  стала,  змарнiла  зовсiм?  Парубчину
тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка  сiла  бiля
Христини й перебирала ?? сиве волосся.
   -...Зна?те, колись у дитинствi в мо?? мами були обмороки. I от я бiгала
за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, зна?те, дуже кохала маму.
I менi хотiлось ?? закохати, зовсiм, щоб мене не було.  Ляжеш  бiля  мами,
притулишся до не?, i так щiльно, що хочеться влiзти в ?? тiло, злитись  як
одно тiло... I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як  смерть,  i
?? одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала  свою
лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб  болiло.
I тодi, зна?те, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!
   Змовкла й ще сказала:
   - Це радiсть терпiння, бабусю.
   ...На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка  прокинеться
брук. В кiмнатi вогко, жеврi? каганець.
   ...I в цей час на другому  кiнцi  города  за  рiкою  Дема  сто?ть  бiля
мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою  дивиться  в  глуху  весняну
iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями.  Навпроти
в кабачку "Дайош" раз у раз одчиняються дверi i випускають,  i  випускають
(як це в Горького?) "безпокойних i iних".
   Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться  в  глуху  весняну
iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: "Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю
завтра пiти". Стефан сказав: "Не знаю. Я,  дядю,  в  полiтичних  дiлах  не
фахiвець".- "А хто ж ти?" Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг
спати. Спить.
   ...Стефан, як i завжди пiсля  роботи,  спокiйно  чита?  газети  й  щось
заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi  очi,  як  в  оленя,  уважно
дивляться крiзь окуляри.
   -...Демо, покинь! Лягай спати.
   - Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от  -
мо? пензлi лежать.
   Стефан усмiхнувся:
   - Знову за сво?. Чудний ти, Демо.
   Тодi Дема кида?ться до столу й жагуче говорить:
   - Образливо оце; от ти такий собi Стефан, ма?ш такий же свiтогляд, як i
я. I чого ж тво? життя так тихо, лагiдно йде? Чому мо? не так? Ти не  хам,
ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл...
   - Дякую за комплiмент!
   - Дякуй - не дякуй, а це  правда.  I  от  виходиш  ранком  спокiйно  на
роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм чита?ш газети. Що це?
   Стефан ще усмiха?ться, пiдводиться й дивиться на гори важких  хмар,  що
мовчазно стоять над покрiвлями.
   -...Я,  Демо,  бувший  математик,  фiзик,  i  я  знаю,  скажемо,   цiну
Декартовiй системi координатiв... Лягай спати. Я теж утомився.
   ...Проходили шумно по вулицi натовпи  з  опери  й  зникали  поодинцi  у
вогких масивах весняно? ночi.
   -...Слава в верхiв'ях революцi? i
   на землi радiсть.
   ...Гряде  весна.  I  повiнь  так  шумить,  що  на  серцi   надзвичайний
божевiльний пожар.
   Дядя Варфоломiй пiшов у город.
   ...Було свято. Були  вдвох:  грали  в  шахи.  Дема  розказував  щось  з
iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю  мат!
про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя  чудову  казку:
"Рiкi-Тiкi-Тавi".  Дема  пiшов.  За   стiною   хтось   у?дливо-одноманiтно
повторював:
   - Суб'?кт в об'?ктi.
   Стефан подумав, чогось згадав старого  ?врея-ортодокса  з  Полiсся.  Аd
litteram.
   ...А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль  i  Ко.
Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамва?, собор, брук.
   -...Веронiка не приходила?
   - Нi! - це Дема.
   - Варфоломiй казав, що бачив ??.
   ...Дема  сто?ть  бiля  мольберта,  й  знову  пада?  тоскний  погляд  на
мольберт. "Тiльки лiнi?". Бiльш нiчого. "Тiльки лiнi?".
   ...Трамвай, собор, брук.
   А дядя Варфоломiй  дiйсно  бачив  Веронiку.  Бачив,  як  вигляда?,  але
Стефановi про  це  не  сказав.  Обiцяла  завтра  зайти.  Веронiка  йшла  з
парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню.
Радiсть так лоскотала, що прямо - чорт! Веронiка розказала, що живе  тепер
на Поярних Посьолках. Перебралася з  квартири,  що  за  раднаргосом.  Дядя
Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала...
   "Ну, не кажи". I  тут  же  згадав  телеграму.  Дядя  Варфоломiй  навiть
ужалив: "Чого ж ти така неплакатна?" Веронiка сказала:  "Не  вiк  дивитись
плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше.  Виросла  досить  з  того
часу. Не мала дiвчина".
   Дядя Варфоломiй глянув на не? й раптом зрозумiв:
   "Веронiка жона". I згадав якийсь портрет з Третьяковсько? галере?...
   ...Це було вчора...
   ...А зараз пахло свiжим хлiбом,  а  з  вулицi  пахло  бензолом.  Стефан
подивився у вiкно.
   - Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь  арха?чного  покрою
пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема  по  пустельнiй  дорiжцi
саду. Покликав:
   - Веронiко!
   - Я.
   Коли увiйшла, обняв, довго держав  в  обiймах,  i  довго  не  говорили.
Гладив ?? каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.
   Синiй весняний вечiр танув.
   -...Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?
   Сказала, хоробливо усмiхнувшись:
   - По тво?й проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
   Стефан спитав про по?здку:
   - Ну, як, говорила з ним?
   - Знаю.
   - Що ж ти?
   - Нiчого!
   Стефан сказав:
   - Ну, ми ще з тобою поговоримо.
   Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.
   - Надягай.
   Вона одхилила його руку.
   Стефан незадоволено подивився:
   - В ролi страдницi?
   - Так.
   Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:
   - Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одрива?шся вiд не?.
До кого в робiтникiв антагонiзм - до iнтелiгенцi??  Помилка.  До  тих,  що
ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть  пiдробитися  пiд
них. Скажи щиро: "Я - iнтелiгент", працюй щиро, i маса буде поважати тебе.
   Веронiка зiтхнула i сказала:
   - Стефане! Це риторика, фразерство.- I тут же скинулась: - Проте я кажу
неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi  дорiжки.  Я  йду  по
цiй, ти по тiй - десь зiйдуться.
   - Веронiко...
   - Нi, Стефане, ти мене не перекона?ш... У тебе ?сть чай?
   ...Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на  портрет  Мiкель-Анджело.
Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.
   ...А вiтер на арфi грав, як у книзi "Золотий гомiн". За городом  шумiли
слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i  щастя  ?м,  як  вагiтнiй
матерi, що рожа? в перший раз.
   Дема сказав:
   - Коли я намалюю цю велику рiч, у якiй вiдчуваю  "сьогоднi"?  Як  легко
було писати картину на тему "повстання".
   Стефан сказав:
   - Ясно. Геро?чнi буднi важче написати, нiж геро?чне свято.
   Веронiка сказала:
   - Демо! Ти митець революцi?, а от "сьогоднi" ти й не напишеш,  тому  що
"сьогоднi" ? зовсiм не те, що каже Стефан. Не геро?чнi буднi,  а  геро?чне
терпiння. Зрозумi?ш - напишеш.
   Стефан сказав:
   - Це патетика. Це тво? босi ноги в калошах, Веронiко!
   - Може.
   ...Розмову кинули - увiйшов дядя Варфоломiй. Вiн прийшов  з  Донецького
вокзалу, з синього шуму. Вiн остаточно був радий, що  нарештi  й  Веронiка
тут, бо завтра якраз iде потяг на закинуту станцiю.  Дядя  Варфоломiй  був
певний, що Стефан умовить Веронiку, i вiн жартував.
   ...Дядя Варфоломiй говорив:
   -  Послухайте  старого.  Треба  ?хати.  Боятись  нiчого:  у   нас   все
"благонадьожно". Бiльше. Скажу по щиростi - матерiялiзм.  Як  у  свiй  час
носили винниченкiвськi сорочки, так тепер  наше  глухе  мiсто  поринуло  в
матерiялiзмi. Якась пошесть. Пiдеш  у  гiмназiю  -  матерiялiзм.  Пiдеш  у
просвiту - матерiялiзм. Навiть в автокефалi? про матерiялiзм чу?ш, словом,
цiлком "благонадьожно"... А наша, так сказать, генерацiя старих зубрiв, що
ведуть свою родословну вiд Грушевських, Петлюр та  iнших  -  цих,  зна?те,
елегантних панiв та паничок з орi?нтацi?ю  на  першу  паризьку  моду,  цих
скоро не буде. Де дiнуться - Бог його зна?. Напевне тiльки  це:  незабаром
станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв... ?демо, Веронiко - цiлком
"благонадьожно".
   I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: "Гарно б завести!.. I вся
ця су?та житейська... Охо-хо! Позiхнув i ретельно перехрестив уста.
   Тодi Веронiка сказала:
   - Демо, сюди не заходила Христина?
   - Нi.
   - Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.
   Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.
   Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як  же  так?
Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.
   ...Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль.  Зорi  творили  нечувану
загiрну симфонiю. Пiшли до  рiки.  Дядя  Варфоломiй  проводив  до  берега,
останнi  -  з  Веронiкою  на  спектакль.  Коли  виходили  за  город,  дядя
Варфоломiй, що йшов позаду  всiх,  покликав  Стефана.  Розмахував  руками,
хвилювався.
   ...З города сунулись вози. Перекликались у  вогкiй  веснянiй  iмлi.  На
сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав)  цедрою  з  лимона.  В  далинi
густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:
   - Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на  мотив:  "гей,
долиною, гей, широкою козаки йдуть". I це тому, що  я  чую  далекий  тупiт
фантастичних коней. Тому, що положила  на  мо?  серце  головку  малюсенька
дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.
   ...Веронiка мовчала.
   Тодi промовив Стефан:
   - Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.
   Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:
   - Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.
   Стефан подумав i кинув:
   - Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?
   Веронiка сказала:
   - Чула.
   ...Пiдiйшов Дема.
   - Про що ви говорите?
   Стефан:
   - Про цiнностi: Евклiдову  на  площинi  i  Лобачевського  на  сферичнiй
поверхнi.
   - Ну, це не про мене писано.
   ...Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник -  у
веснянiй ночi стояли два цигарковi огники.  Далеко  на  Поярних  Посьолках
спiвали дiвчата.
   По?дуть туди, до Христини.  Це  з  книги  дум  народнiх:  ходять  бояни
невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли  жеврi?  свiча  загiрного
сонця:
   - Слава в верхiв'ях революцi? i на землi радiсть!  I  чути  ще  боянову
молитву пiд тихий акомпаньямент земного  хору  -  весняного  шуму.  Сто?ть
чiтка вiфле?мська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: "... тво? життя,
ти, тво? руки, твiй кожний день - це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони
хочуть вiд мене? Невже  я  вирву  сво?  чингальне  серце,  невже  я  зможу
погасити цей надзвичайний ранковий пожар?" I пише дiва -
   жiночий ватажок - наказ. I, звичайно, вона добре зна?,  що  Христина  й
без не? це зна?, i, мабуть, у не? теж горить серце, коли бачить  Христину,
i вона не може погасити пожар сво?? творчости.
   - Слава в верхiв'ях революцi? i на землi радiсть! Боян  сказав:  "Можна
згорiти, як свiчка перед образом мо?? мадонни Христини".  Але  не  втихала
боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму.
   ...Сказав дядя Варфоломiй:
   - Стефане, йди сюди.
   Пiдiйшов.
   - Ну, говори по правдi: вламав?
   Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.
   ...Сплеснули весла.
   ...Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i  брiв  зелений
запах iз слобожанських безкра?х степiв.
   ...Сплеснули весла.
   Дядя Варфоломiй подумав не то з iронi?ю, не то так:
   - Ячейка!
   Потiм подумав про потяг, про закинуту станцiю, ортечека i про  далекого
знайомого з ортечека.
   Потiм дядя Варфоломiй уважно дивився в синяву запашно? ночi.  Туди,  де
стояли полярськi огнi, де маячiла кайора й силуети цих  чудних,  невiдомих
людей.



   ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО

   I

   Найзвичайнiсiнька баба, але ?? звуть бабушкою, дiда - д?душкою. Бабушцi
- шiстдесят шiсть, вона жлукто з жаром, вiд не? вогка бiлизна  з  попелом.
Батько д?душчин чумакував у Крим по сiль, тому й у д?душки  широкi  суворi
брови нависли, чорнi - йому сiмдесят,  а  волосся  на  головi,  як  пух  з
трусика для касторового капелюшка - сивий-сивий.
   Д?душка - патрiярх i тепер: правнучата,  внучата,  дiти  -  всi  вкупi,
шiстдесят десятин не подiленi, тридцять одiбрав ревко - це так  ревком,  а
потiм прийшов виконком, а землi все-таки не повернули...
   У д?душки був i син - його Бубирець-незаможник "згрiб", а потiм Бубирця
"зiребли", i загинули обидва.
   Д?душка - патрiярх, i син був би патрiярх, коли б не чотирнадцятий рiк:
втягли в споживче товариство за скарбника i ходив уже в збiрню.  А  синовi
сини вже не те: викинули хату на степ - бiля шведських могил, i вже хотiли
не шiстдесят, а двiстi шiстдесят. У Харкiв до банку ?здили, щоб д?душка не
знав.
   От-от щось у Папуцячiм ма?тку - Папуцi прiзвище - от-от...
   Кожного тижня правили службу в недiлю  -  у  недiлю  вмирав  тиждень  i
народжувався другий. Тижнi вмирали, i тижнi йшли. Комусь ближче до смерти,
а комусь - до народження. I так вiки, коли ще й  Слобожанщини  не  було  -
довго-довго.
   Тижнi були галасливi, кривавi, буйнi.
   Андрiя - синового сина - звабив вовчий Шкуровський загiн,  а  Василь  i
досi живе вдома. ?сть такi в нас, i досi нiкому не служили: нi  вашим,  нi
нашим. I не хитрi - фортуна, кажуть. От i Василь.
   Уночi  розсипаються  зорi  i  зникають  у  Папуцячiм   лiсi   -   тепер
громадський. Д?душка нiяк не мiг звикнути: як громадський? А йому наказали
ще й хмизу не збирати без дозволу. Тодi вiн зовсiм не розумiв:  як  це?  з
мого лiсу?
   Потiм узнав, що це - закон такий, а коли закон, то це ? закон.
   Ранком д?душка каже бабушцi:
   - Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, пiду.
   I йде в свiй не свiй лiс. Вiн теж доглядати.  Проте  д?душка  -  мiцний
дiд: i тепер як вiзьме косу,  то  чорта  з  два  вженешся  за  ним.  Старе
поколiння, iз тих, що до двадцятьох лiт без штанiв у цурки грали.
   Догляда? д?душка добре: колись застав члена виконкому - лiс рубав не по
закону - було дiло!
   Бiля  Велико?  Шведсько?  Могили  -  д?душчин  хутiр  (хутори,  одруби,
Столипiн). Бiля хутора Горбанькове Озеро.  Добра  земля.  Ввечерi  д?душка
запряга? воли i - через лiс - невеличкий, кострубатий, недотепний, i сосни
на пiвнiч хиляться. Рипить вiз до Велико? Шведсько? Могили. Пiсок,  пiсок,
а далi степи, чорноземля важка, плодюча, мiцна, оранжерiйна: культура...
   (...I ввижа?ться iнодi, що вся Укра?на оранжерея -  там  десь,  близько
моря тулиться. I пiдпливають до не? кораблi - багато кораблiв пiд червоний
стяг...)
   Рипить вiз: ри-ип!
   Тягнуться воли до Велико? Шведсько? Могили.
   Д?душка при?де на хутiр i дивиться на ярину. I тут ярина, i далi ярина.
Друга ярина - своя не своя. I серце радi? - тiльки з сумом - i за свою,  i
за свою не свою... Пишно дметься вгору ярина...
   (...I Укра?на дметься вгору... I люблю я ?? -  бiльшовицьку  Укра?ну  -
ясно i буйно...)
   ...Ходить д?душка по кварталах, сторожу? д?душка, а  сонце  лл?ться  на
його патрiяршу голову, i смi?ться сонце: скоро-скоро  вмреш  ти,  д?душко,
одiйдеш у вiчнiсть  i  на  землi  тебе,  д?душко,  не  буде.  Тепер  земля
бiльшовицька.
   Увечерi правнучка Манька приганя? корови з д?душчиного свого  не  свого
вигону. Бабушка становиться проти iкони й молиться:
   - Отче наш, iже ?си на небесi...
   I дивиться у вiкно: правнучка Манька  заганя?  не  в  ту  кошару  дiйну
Маньку. Бабушка кричить у вiкно:
   - Ах ти, капосна дiвчино! Куди ж ти дивишся? I знову до iкони:
   - Отче наш, iже ?си на небесi...
   Але Манька не слуха?, i бабушка кричить i знову до iкони.
   У бабушки всi ключi вiд усiх скринь. Бабушка - хазяйка, а  молодицям  i
жiнцi синовiй - слухнянiсть i робота. Робота довга, вiчна, до само? смерти
- як конi, як воли, як завжди осiнь. Це те, що виспiвують у сумних  пiснях
дiвчата на буряках. Простяглася ця пiсня на великi степовi гони. Не  можна
не слухати цi?? пiснi: ?? нашi матерi спiвають, нашi сестри, нашi жiнки. I
темно в цiй пiснi, бо сумно в нiй, це народна пiсня, це  жiноча  пiсня,  i
всюди i завжди треба казати про не?. Слухав i я цих пiсень бiля  шведських
могил, i нагорнули вони в мо?х грудях велику могилу народного горя...
   ...У недiлю при?здить до д?душки батюшка. Д?душка - церковний староста,
двi медалi на грудях.  Палажка  приносить  самогон  вiд  Онуфрiя,  i  вони
сiдають за стiл. Батюшка каже:
   - Ох, времена, времена, i ти, смутне? врем'я.
   А д?душка каже:
   - Не розумiю, отче Полiкарпе, в чiм тут рiч. Одiбрали  в  мене  лiс,  i
луки, i землю. А хiба це ? закон?
   Батюшка випива? стаканчик i голосно, щоб за вiкном чули, щоб усi чули:
   - Закон, д?душко. Бiльшовицький закон.
   А потiм нахиля?ться до д?душчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:
   - Столпотворенi? вавiлонське. Смутне?  врем'я  на  Русi.  Он  воно  що!
Розумi?те? От воно що!
   Але  д?душка  не  розумi?:  столипiнськi  одруби,   вiйна,   революцiя,
бiльшовики,  повстанцi,  бiлi,  червонi,   комунiсти,   зеленi,   бандити,
партизани - д?душка не розумi?. Д?душка патрiярх.
   Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки  по  селах  -
д?душка не розумi?.
   У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник  -  так  каже
д?душка.
   Випива? i вчитель iз стаканчика.
   - За ваше здоров'я! А все-таки ви, д?душка, пожертвуйте щось на книжки,
?й-богу, нiчим учити дiтей.
   Д?душка колись був попечителем, а тепер - нi. Каже:
   - Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.
   Учитель:
   - Тодi й без вас було... Бувайте здоровенькi (п'?)... Ви й тодi  нiчого
не давали.
   Старий хвилю?ться:
   - Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?
   - Батюшка зна?, що вчитель у Червонiй Армi? був, i вiн обережний.
   - Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику...  Бувайте  здоровенькi  (теж
п'?).
   Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий  Василь.  Щасливий  -  не  вбили,
нещасливий - живий.
   За повiткою сто?ть кузня: було велике  господарство,  i  була  потрiбна
кузня. Вона й тепер потрiбна.
   Василь бiля ковадла.
   З лукiв iде дух свiжого сiна,  iде  дух  свiжого  вугiлля  -  з  кузнi,
сплiтаються i йдуть до кошари, до загону, до волiв. Воли ремигають  похилi
й думають про ранки, коли ?х виженуть на роботу, коли за  ?хнiми  ратицями
зарипить вiз, а вони будуть тягти на захiд сонця, а вони будуть  тягти  до
Велико? Шведсько? Могили.
   Василь каже про себе:
   - За що вбито батька? За що вбито брата?
   А потiм знову мовчить i одбива? молотком по ковадлi. Вiн  дума?:  старе
не  вернеться.  I  шкода  йому:  не  батька  й  брата,  не  д?душчиного  й
бабушчиного добра, а шкода йому газети "Ново? ради", що  виписував  колись
батько, шкода йому  харкiвського  банку  й  думок  непокiйних  про  двiстi
шiстдесят.
   Василь зна?, що старе не вернеться. Смi?ться  життя:  заходили  люди  в
Сибiр шукати золота i щастя, думав викупити в них надiли.  А  люди  думали
про та?мну тайгу, про "священний" Байкал, про невiдомий Сибiр - золотий  i
арештантський. I прийшли знову люди - голi й голоднi, i  одiбрали  проданi
надiли.
   А в розправi той же ?пифан, той же Кирилович,  а  в  розправi  Василевi
все-таки мiсце,- одрiзаний шматок, одрiзанi шматки, i сила  ?х,  силенська
сила. Вiн уже не ? вiн. Треба життя перевернути - i сво?, сiм'?, i  всього
Папуцячого гнiзда.
   ...Бiля кузнi пролетiв кажан, завив Сiрко на  цепу.  I  було  в  головi
далеке, i село було не село.
   ...Так пiсля вибухiв. А в  маленькiй  хатi  -  ?  ще  й  мала  -  жiнки
незадоволенi.
   - Глядiть, i завтра щось сполкомщики загадають везти.
   Друга:
   - На заможних завжди вiдбутки бiльш було.
   Третя:
   - I чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину - i бiльш нiчого.
Пiду краще наймусь десь.
   I каже Параска, жiнка д?душчиного сина, того, що загинув:
   - Господи, що ти кажеш, Дунько!
   I йде Параска в кошару, утира? запаскою сльози й почува?, що  вже  щось
не вернеться - не тiльки чоловiк; що вже  чогось  нема?,  хоч  i  ?  ще  в
бабушки ключi, а в скринях пiд замком солодощi, цукерки для гостей. Та  не
буде вже тепер гостей тих.
   Над селом мiсяць, над селом голубi голуби. Не свiтло  на  душi  -  щось
мина?, щось не вернеться.
   Бабушка прокида?ться, ледве засiрi?. В ??  кiмнатi  горить  бiля  iкони
лампадка - Божа Матiр iз Сином. В  другiй  кiмнатi  хтось  важко  кахика?.
Бабушка молиться:
   - Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту бiльшовицьку силу?
   Та нема злоби в ?? словах, ?? злоба в минулому i  крихкотiла,  як  сама
бабушка.
   В кiмнатi розвидня?ться. Бабушка молиться:
   - Богородице Дiво, радуйся.
   Але згаду?, що вже пора корови виганяти, i кличе:
   - Ану-бо, хлопцi, вставайте! Вже нерано.
   I знову:
   - Богородице Дiво, радуйся...
   ...Д?душка вчора не по?хав на хутiр, вiн сьогоднi ?де. Василь  запряга?
воли. Василь завжди з невеселою думою.
   ...Рипить вiз: ри-ип!  Тягнуться  воли  до  Велико?  Шведсько?  Могили.
Свiжий вiтрець дмуха? на д?душчине  сиве  волосся.  Його  широкi  чумацькi
брови похмуро нависли, його брови задумались.
   Д?душка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться вiз,  обiймають  його  сосни
кострубатi, на пiвнiч похилились. Ходить по соснах ранковий вiтер, вибiга?
iз сосен ранковий вiтер i летить на поле до гречки.
   ...Мовчить д?душка...
   Скоро-скоро одiйде у вiчнiсть i не буде д?душки на землi.
   Тепер земля бiльшовицька...
   ...Про?хали лiс, ви?хали в степ.
   У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I
   З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспi?.
   ...Пiвнiчний Кавказ...
   Над  станицею  мовчали  недосяжнi  голубi  верхiв'я.  Дрижали  зорi   й
сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.
   Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах,
заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий
i мовчазний.
   Ще огнище не погасло - догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах
тiней.
   Будинок вилюднявся, розходились: дво?-тро? залишилось.
   В стiну глухо входили цвяхи.
   Прибивали, мабуть, гiрлянди.
   Скоро пiдуть i цi.
   Пiзно.
   Нiч.
   Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:
   - А все-таки й тобi журно?
   Вадим сказав:
   - Звичайно, журно. Але... ти мене розумi?ш...
   Вадим сухо й гостро дивився на  вугiль.  Зрiдка  налiтав  вiтер,  з-пiд
папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
   Марiя здавила руками голову й глухо говорила:
   - Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки -
тоска. Це те, коли покида?ш позицi? й непевний, що скоро повернешся.
   Мовчав.
   Марiя знiтилась на колодцi - крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в  ??
зiницях. Теж у шинелi.
   Кажуть: "останнiй з могiкан". Правда: женщини революцi?  пiшли  плодити
дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.
   Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.
   Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.
   Вадим - комiсар бригади, Марiя - крапка, вночi: вона надто знiтилась, i
полiтком.
   Марiя ще говорила глухо:
   - Ну да - певний, i ну да - непевний, бо iнакше шукала б iншо?  правди.
Тут тоска.
   Вадим:
   - Ти нагаду?ш менi жабу з  геологiчно?  революцi?,  що  мала  голову  з
аршин.
   ...По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I  знову  по  станичних
заулках джигiтував солоний вiтер.
   Прямо - широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
   Бiля Марi? лежав стос запашно? сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави:
Зиммель привiз.
   Невiдомо, чий  запах  -  сосни,  гiрських  трав  чи  то  пахтить  синiй
листопад.
   Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
   ...Боляче вдарило: "жаба"!
   Але Марiя раптом згадала -  полковий  лiкар  казав,  що  Вадим  дожива?
останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля  серця
- запекло.
   ...Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:
   - Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марi?.
   Здригнула.
   - Твоя?
   - А чому ж не моя? Моя товаришка... так: я буду говорити тихо,  щоб  не
почули. Це моя найбiльша тайна... от...
   (...Бува?, в синю  нiч  зарипить  далеко  журавель  -  витягають  воду.
Зарипiв.)
   -...Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не
можна казати нiкому, як  про  перше  кохання.  Тiльки  тобi.  Це  ж  роки,
мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марi?,  все  треба,  як  ?.  I
всефедеративне  мiщанство,  i  трагедi?  в  душах   окремих   одиниць,   i
бюрократизм. Нарештi  потрiбно  зупинитися...  Так.  Але  подумай:  сто?ть
непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч
нього сто?мо ми з сво?ю нудьгою, з сво?м незадоволенням. Хiба це природно?
   Знову бiля серця запекло:
   - Ти теж менi нагаду?ш жабу з геологiчного руху.
   Вадим:
   - Не хвилюйся, Марi?...
   Марiя грубо й чiтко:
   - Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
   ...Марiя - крапка. Збiглась у грудку, й не  видно.  А  зiницi  й  бiлки
зеленiють. Сама говорила: песик революцi? - тяв, тяв! Але не приблудились:
знала Фiгнер i ще багато.
   Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й  думала
з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала - i Вадим хоче кохати.
   Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.
   Ще глухо входили в стiну цвяхи.
   Гiрськi  трави  й  сосну  привезли  на  гiрлянди,  для  свята   сьомого
листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя  згадають  буйний
день.   Червоноармiйцi   заквiтчають,   причепурять    штаб,    де    буде
мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм'?ю.
   ...На  заходi  було  море.  Звичайно,  його  сюди  не  чути,  але  воно
почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагаду? мiльйони рокiв.
   Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр'?в.
   А вдень бачили сивi верхiв'я Ельбрусу. Iнодi верхiв'я бiгли в тумани.
   Огнище вмирало. Мовчали.
   Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
   - Так, Марi?, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть  з
ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в не? й надто закоханий. Ти
он не чу?ш, а я чую,  як  по  нашiй  республiцi  ходить  комуна.  Урочисто
переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки
запишуть, я вiрю. I що нашi трагедi? в цiй величнiй симфонi? в майбутн??
   Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель  сухий,  як  степовий
пожар.
   Марiя пiдвелась i похмуро кинула:
   - Ходiм!
   Марiя погасила останню головню - i огнище вмерло.
   Коли проходили бiля вiкна, постукали.
   - Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.
   Гiрськi трави й сосну забрали з  собою  в  кiмнату.  Знову  важко  було
розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
   ...А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
   Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспi? й зникли в невiдомих пiсках.
   ...Мабуть, сосна, бо тiльки сосна ма? забутий запах.
   Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому  про  кохання
вона не думала: ?? дратувала Вадимова впертiсть.
   Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима...
   ?й було боляче.
   ...Ще думала, що кохання таке зелене, як  травневий  цвiт.  Але  раптом
вдарило: "Вадим дожива? останнi днi".
   В штабi стояла нiч.

   II

   По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла ру?на вiкових  пiдвалин
темряви. Це було так вiдважно, так широко й  безмежно,  неначе  океан,  бо
горiло бажання на тисячi гiн.
   З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.
   Марiя пiшла в школу.
   ...Сотня. Напруженiсть.
   ...А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспi??
   - Ми не ра-би!
   Клас гудiв грубо, незграбно.
   Пахло рiллею, грунтом.
   Це було найвище та?нство, бо люди темнi, неяснi,  як  туман,  вiдходили
вiдцiля з радiстю кринично? прозоро? води.
   В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.
   ...В обiд прийшов до  Марi?  Гофман  -  гладкий,  ласкавий,  суворий  -
паровик на парах, тиха мудрiсть.
   Обiдав з Марi?ю, ?в, як i завжди, мало.
   Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрсько? породи, а в бiлках  стояла
зелена вода.
   Вона (Марiя) дочка пiвденно? Кубанi.
   Сказав Гофман:
   - А Зиммель знову накапостив. Марiя:
   - Що там таке?
   - Як же: послав червоноармiйця по  карти  (зна?те,  женщини,  карти  та
iнше), а ?х бiля Шкурiвсько?  станцi?  в  колодязь  укинуто.  Сьогоднi  на
пiдводах привезено.
   - Ну й радiйте. Ви ж самi кажете - не можна без  цього.  Гофман  уперто
одрубав:
   - Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довба? камiнь.
   Ще говорив.
   Тодi Марiя спитала:
   -  Скажiть   менi:   де   кiнча?ться   ваша   дурiсть   i   почина?ться
контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiва?: урочисто ходить по оселях комуна.
Де ви ?? бачите? Просто - тоска. Просто - харя непереможеного хама.
   - Ви так дума?те?
   - Я цього певна.
   Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:
   - Тодi виходьте з партi?.
   - А чому вам не вийти?
   Марiя пiдвелась.
   Гофман сказав спокiйно:
   - Тому, що нам все ясно.
   - Гм... логiка!
   ...А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.
   Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.
   Марiя усмiхнулась:
   - Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а  тепер  будуть
викручувати руки.
   Зиммель:
   - Почекайте, товаришко.
   Ще усмiхнулась:
   - Ну, що ви... то я так... жартую...
   З вiкна бачили гори й сивi верхiв'я Ельбрусу. Верхiв'я  знову  бiгли  в
тумани.
   Десь спiвали червоноармiйцi  кавказьких  пiсень  i  радянських  пiсень.
Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспi?, бо й  пiснi  були  солонi  й
забутi, мов мiльйони лiт.
   Пiснi були веселi й сумнi - радянськi.
   Сосна, що привiз ?й Зиммель, лежала  на  книгах,  а  одну  вiтку  Марiя
держала в руцi.
   Зиммель говорив про сво?х козакiв,  що  ?х  знайдено  бiля  Шкурiвсько?
станцi? в колодязi.
   Гофман суворо вiдрубав:
   - Ви б мовчали краще.
   Знизав плечима Зиммель:
   - Я думаю, що я можу розпоряджатися сво?ми людьми?
   Вмiшалася  Марiя  й  лукаво  наводила  балачку  на  питання  про  норми
комунiстично? етики.
   Зиммель розiйшовся й уперто доводив:
   1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;
   2) норми полово? моралi й Коллонтай не найти;
   3) поняття про мораль дуже "односительне".
   Нарештi вiн сказав:
   - Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть,  будь
ласка, яка в купця мораль? Не одуриш - не продаси, от його мораль i етика.
Дурнем буде той комунiст,  що  ма?,  припустiм,  грошi  й  не  да?  ?х  на
проценти.
   Марiя:
   - Вiдци?
   - Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
   Гофман почервонiв:
   - Е... ви за?хали дуже далеко. Так можна й того... з партi?.
   I раптом закричав на Зиммелля:
   - Геть вiдци... мальчишка!..
   Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.
   - Чого це ви... Бог з вами! Хiба не моя  думка?  Я  в  центрi  чув.  Це
вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.
   Гофман одразу ж одiйшов:
   - Ну, от... вiдповiдальна  балда  сказала,  а  ви  повторю?те.  Мабуть,
бувший комiвояжер говорив, комерсантик.
   I сiв на лiжко.
   Марiя усмiхалась.
   Зиммель свиснув демонстративно.
   - Робоча опозицiя.
   Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
   Марiя дивилась у вiкно  й  думала  про  всефедеративне  мiщанство,  про
Вадима i м'яла в  руках  вiтку  сосни.  Вона  думала,  що  мiщанство  йде,
проходить, коли засiрiло, але ще  не  зiйшов  схiдний  огонь.  Було  надто
боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли  з  кожного  нерва
било джерело непохитно?  завзятости  й  певности  в  казковiсть  майбутнiх
годин.
   У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:
   - Ми не раби!
   А другий голос дзвiнко одкликався:
   - Рабами не будемо!
   Ще думала Марiя про дитячу на?внiсть мiльйоново? маси,  що  на  протязi
довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики  середньовiччя,  що  пiд  стягом
вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.
   Гофман заспоко?вся й дивився на сосну:
   - От куди б нашому Вадимовi. В бiр.
   Марiя раптом згадала й сказала з сумом:
   - Це ж жорстоко...
   - Ви про Вадима?
   - Ну да... Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

   За вiкном знову посувався синiй листопад.
   Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.
   Iшов сiрий i та?мний i вiдходив за вiтрами в Закаспi?.
   Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись,  бiгла  й
зникала за обрi?м.

   III

   Марiя пiшла в свою роту.
   Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.
   Пiдiйшла до лампи:
   - Що пишете?
   Червоноармi?ць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:
   - Клята буква. Нiяк не пишеться. "Чи". Буква  -  "чи".  Виходить  буква
"ги", бо схожа... Хочу оце письмо додому.
   Марiя сiла допомагати.
   Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву "чи".
   Писали довго вдвох.
   ...А в сво?й  кiмнатi  згадувала  червоне  обличчя  бородатого  солдата
республiки i його лiтеру "чи".
   Лiтера "чи" довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.
   Потiм Марiя пiшла до Вадима.
   Було пiзно, але вiн працював.
   Голубом положила руку йому на плече:
   - Слухай, Вадиме!
   Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.
   Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо  до  його
грудей.
   - Слухай, Вадиме.
   - Так... слухаю...
   Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою  нiздер  запах
мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:
   - Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.
   Вадим уважно подивився на Марiю:
   - I... я тебе теж кохаю!
   Вона:
   - Але...
   Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась  запаленими
очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля  ясена  й  тихо,  ледве  помiтно
перебирав похиле листя.
   Вадим сказав напiвсерйозно:
   - Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.
   Марiя:
   - Так, ти мiй ворог.
   I тихо розсипала хорий смiх.

   IV

   На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.
   Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.
   Дерева порожнiли - голо. А листя спiшили, падали.
   Падали. Падали.
   Стоси.
   Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.
   По станицi пройшла мiдна тиша.
   Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель - витягали воду.
   Гофман з червоноармiйцями вже  заквiтчав  зал.  Завтра  мiтинг-концерт.
Незграбний Гофман:
   - Паф! Паф!
   А червоноармiйцi хвилювались:
   - Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
   Гофман летючий мiтинг:
   - Паф! Паф!
   Заспоко?лись.
   Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто
пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину  книгу  вiчно?  поезi?  -
свiтово?, синьо?.
   Це - революцiя.
   Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Порина?мо в
синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять -
   на пiвнiч,
   на пiвдень,
   на захiд,
   на схiд.
   I ширя?мо над землею замрiянi, далекi.
   ...Хiба це не поезiя?
   Завтра розгорнемо голубину книгу вiчно? поезi? - свiтово?, синьо?.
   ...Марiя читала ?вропейськi новинки, про радiо-плуг.
   Сказала лукаво Гофмановi:
   - От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi  ?  вже  орудiя,  що
б'ють на п'ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?
   Гофман:
   - Нiчого... От прочитайте в "Правдi"  про  наш  винахiд  у  виробництвi
фарб. Теж свiтова справа.
   ...Марiя на  свiтанку  слухала,  як  кашляв  Вадим  за  стiною.  Це  ??
турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:
   - Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.
   Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:
   - Що ти так часто до мене?
   - А як же: я ж тебе кохаю.
   - Так?
   ...Марiя порадила про?хатись на пошту.
   Згодився.
   Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
   ...Ви?хали в степ пiсля обiду.
   На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.
   Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ.  Праворуч  летiли  гори.  Марiя
задумалась. I Вадим задумався.  Збоку  гарцював  у  бурцi  Зиммель.  Марiя
дивилась на гори.
   А потiм сказала:
   - Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
   - I я не люблю.
   Вона:
   - Це символ всефедеративного мiщанства.
   - Так.
   Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.
   Бiгли дороги - чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.
   ...Пiд'?хав Зиммель i несподiвано заговорив:
   - Ех, товаришi! Все-таки люблю  вiльну  волю.  Я,  зна?те,  родився  на
Кавказi - може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в  нас
тут усе вiльне. От слухайте:  лезгiн,  грузин,  калмик,  туркмен,  осетин.
Чу?те, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйно? Колхiди.  А
Шамiль? Яке буйство в цiм словi!
   Вадим сухо сказав:
   - Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що  вiн
царський пайок одержував. А взагалi  -  скучно.  Ви  трiшки  вiдстали  вiд
життя.
   Зиммель, ображений, вiд'?хав.
   Марiя - iронiя. Кинула:
   - Ну от тобi.  Теж  жертва  романтики.  Вiн  же  комерсант,  п'яниця  й
картьожник.
   Вадим:
   - Просто - не та романтика.
   Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
   - А що ж оспiвувати? Всяку  сволоч...  тiльки  тому,  що  вона  зветься
комунiстами?
   - Не знаю, а на це хворi?ш i ти - на романтику.
   - Не думаю!
   ...А потiм знову мислi про роки - такi довгi гони.  I  нило  серце,  як
хорий зуб.
   Вадим був надто чорний.
   I дороги бiгли - чорнi, степовi.
   Туманiв Ельбрус.
   Було холодно й прозоро.
   На сходi летiла  фортеця.  Колись  завоювали  древню  буйну  Колхiду  -
поставили фортецю.
   Про?хали ще двi верстви.
   ...I було так:
   ...Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.
   Марiя тривожно:
   - Що тобi?
   Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.
   Марiя зупинила конi. Пiд'?хав Зиммель.
   Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:
   - Що з тобою, Вадиме?
   Серед степу стояли конi й куделили вухами.
   Зиммель злiз iз свого жеребця й прив'язав його до тачанки.
   Схвильовано сказала Зиммелевi:
   - Повертайте додому... скорiше.
   Тепер побiгли дороги на схiд.
   Чорнi, степовi.
   Марiя згадала: "дожива? останнi днi". Гiрський  чингал  знову  впав  на
серце лезом.
   Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.
   В зелених бiлках Марi? промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi  голову  й
тривожно дивилась на захiд, де була станиця.
   Тачанка вiдходила на захiд.
   - Вадиме, що з тобою?
   Вадим сказав ледве чутно:
   - Нiчого... менi легше...
   Марiя приложила уста до Вадимового волосся:
   - Милий мiй...
   Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де  стрiнуть
голi дерева й стоси листя.
   Мiцнiшав вiтер.
   ...Марiя тривожно дивилась на захiд.

   V

   Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.
   Вiтри джигiтували й зникали в Закаспi?.
   Приходив лiкар - широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав,  а
Марi?, коли вийшли, говорив:
   - Сьогоднi вночi....
   Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.
   А потiм на душi було порожньо.
   Був Гофман.
   Надходив вечiр.
   У стiну глухо входили цвяхи.
   Це - останнi цвяхи: завтра свято.
   Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.
   За вiкном брiв синiй листопад.
   На Вадимовiй головi лежав компрес.
   Упали вi?. Дихати важко.
   Машинально перебирала книжки, дивилась  пильно  на  чорнi  лiтери,  але
мислi ?? були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.
   Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу
з ним.
   I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила - мчаться  кудись  дороги.  Це
нашi федеративнi. Не зупиняються... А то дороги б'ються в  муках  i  знову
мчаться. Вадим каже - "поезiя". Припустiм... Але, може, дороги не мчаться?
Марiя думала про глухi завулки нашо? республiки, де увечерi молодь  спiва?
"Iнтернацiонал",  а  вранцi  йде  робити  на  глитая.  Розбiглись  дороги,
розбiглись стовпи.
   На однiм стовпi написано:
   Пiдеш направо - загризе вовк.
   Пiдеш налiво - уб'?шся в ярку.
   Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для не?.
   ...А от знову глухi заулки нашо? республiки. I сто?ть Вадим. I Вадимове
небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?
   Але мчаться дороги. По дорогах  мчаться  невгамовнi,  а  з  боку  дорiг
плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.
   I туманiють глухi заулки нашо? республiки.
   ...Раптом вiтер стих...
   На вулицi стояла порожнеча. На  баню  церкви  злiтались  галки,  тисячi
галок. Кричали, падали, злiтались.
   Здавалось, що тут недавно про?хав Чичиков.
   - Чи-чи!
   - Кра! Кра!
   У станицю заглядали хмари.
   З Зара?вського хутора йшли.
   Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився
словами:
   -...Це - перед смертю... Останн? мо?? мелодрами.  Круг  пройшов...  Але
дивись,  Марi?,  на  нашу   сучаснiсть...   з   ХХV   вiку...   Пам'ята?ш:
Домбровський, Россел, Делеклюз...
   ...Пауза.
   Потiм додав ще:
   - Християни мають сво? ?вангелi?. I ми... Так, Марi?...  Я  знаю...чого
ти не була... моя.
   I знову впали вi?.
   Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.
   ...А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:
   - Чи-чи!
   - Кра! Кра!
   Бiля етажерки лежала сосна - порудiла, а гiрськi трави зiв'яли. Все так
пахло сосною.
   Коли стемнiло, запалила свiчку.
   Розтаборилась пiвтемрява.
   Теж зiв'яла.
   Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
   Постукав тихенько Гофман.
   Спитав пошепки:
   - Ну що, як?
   Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.
   А за вiкном по станцi? урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав  у
невiдомих пiсках у Закаспi?.
   Вадим лежав, розкинувши руки, волосся  йому  спадало  на  тьмяний  лоб.
Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на  груди.
Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.
   Стiни дивились сiро  й  похмуро.  Вадим  догоряв.  Кiмнату  наповнювали
хрипи.
   Здавалось, десь булька? вода.
   Було болотно.
   Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
   ...Уночi Вадим почав ловити руками повiтря.
   Марiя пiдiйшла до лiжка.
   I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим
на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову.
   Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати - i не може.
   Далеке, замрiяне промайнуло  в  головi.  Марiя  голосно  й  схвильовано
сказала:
   - По оселях урочисто ходить комуна.
   На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою.
   Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила...
   ...Те, що вона промовила, здавила тиша.
   ...I тиша запахла сосною.
   Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла.
   Пiдiйшла до свiчки,  погасила  ??  й  вийшла  на  повiтря.  Побрела  по
станицi, в степ на схiд.
   Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри.
   В синiй ночi не було видно, як летiли гори.
   Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч.
   Марiя йшла на схiд.
   Кавказ мовчав у гiрськiй задумi.
   На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну:
   - Гу-у!



   ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА

   I

   Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось.
   Осiло.
   Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе  нутром:  не
вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п'?  чай  з
блискучого самовара.
   Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар:
   - Ш-ш!
   I зимою: - Ш-ш!
   I лiтом: - Ш-ш!
   I восени: - Ш-ш!
   Це  тиха  надмрiйна  пiсня  обивательського  щастя.  А  апогей  його  -
канарейка в клiтцi.
   ...Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала  декiлька  вiкон,
зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi.
   ...Все йде, все мина? й вiдходить, не  верта?ться,  а  обиватель  знову
намага?ться  впiрнути  в  бакалiйний  сон  старосвiтського  галантерейного
життя.
   Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чу?  обиватель  -  блука?
мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський.
   I каже вiн, зiдхаючи:
   - Да, шерочко.
   ...Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти
до манастиря - Чумакiвська  комуна.  Таки  справжня  комуна  iменi  Василя
Чумака.
   Мрiйник загинув в iмлисту ки?вську нiч, а маленька комуна й досi живе в
повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем.

   II

   Бiля ворiт написано: "В с?м дом? прожiва?т дворянiн Гара?м".
   ...А коли на бруку дiтвора здiйма? гамiр, молодий поет  Андрiй  (Андре)
декляму? з Чумака:
   Безнадiйно. ? надiя: ось, на цьому бруку.
   Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку.
   Бiля комуни проходять i тiнi минулого -  черницi  чорнi  (тепер  живуть
невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок).
   Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося.
   Iнодi  сонце  заверещить  золотом,  тодi  на  мозок  спада?  гаптований
серпанок.
   ...До Андрiя пiдходить Варвара й оповiда? про яму - недалеко яма,  куди
черницi  скидали  колись  "незаконних"  немовлят:  опороситься  черниця  й
запричаститься тайни вбивства.
   Пiдходить товаришка Валентина  -  високолоба  (чудовий  високий  лоб...
люблю високолобих. М. X.).
   Валентина за?ка?ться до Варвари:
   - Ви пппрро це вже ка-а-зали.
   А Варвара буркотить:
   - Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить.
   Андрiй наставля? вухо й уважно слуха?. Варвара почина? знову.
   Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов,  2/  Же,  З/  Мура
(останнi двi - Бобчинський i Добчинський: зрiст),  4/  Йосип  Гордi?нко  -
безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Зда?ться, всi.
   Проте забув: коли теплiнь, а в  манастирськiм  саду  пахтить  медом,  у
комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так:  бувають  товаришi  з
сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало.
   А сьогоднi весна.  Розумi?те?  Буйна,  арештантська  весна.  У-ух,  щоб
тобi...  Сьогоднi  весна,  мов  голуба  тягучка:  ?в  би  й  дивився   без
кiнця...Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в сво?  залiзнi  обiйми:  тво?
волосся пахне, мов виноградне вино.
   ...Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна - правильно!
   ...А в ?дальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано:
   "Товаришка Же за буйство".
   На червонiй написано:
   "Товариш Андре за"... (далi розвезено пальцем).
   ...Же - надто неспокiйна. Же - циганочка, а Iванову спiва?:
   - Мiй симпампончик i вкра?нофiльчик.
   Тодi Мура каже:
   - Ах, моншерамi, це ж моветон.
   Розшифровую:
   Iванов - пiтерський слюсар, а укра?нську мову зна? краще за  укра?нцiв.
(Бува?). Так мiрку?: нацсправа, мов уюн (це, зда?ться, в Кавтського), а на
мову - плювать. "За якою наказу?те? За китайською? - Будь ласка!"
   Але Iванов каже:
   - У нас, у Пiтерi, так. Ми, пiтерськi, так.- Словом,  авторитет  Пiтера
непорушний. А Пiтер - це Iванов. Це, звичайно, щодо публiцистики.
   ...Ну-с.
   Же - циганочка. Очi iнституткою i гадючкою до Iванова:
   - Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почува?те тут буржуазного
духу? А то хочемо ще купити.
   Iванов зна? жарти, але досить серйозно наказу?:
   - Щоб оселедцiв бiльш не купувати. Досить. Можна жити скромнiш.
   ... У манастирськiм саду гримнув  традицiйний  соловей.  За  манастирем
заграло сонце в рожевi сурми.
   Мура каже (промова в нiс):
   - Ан-дре.
   Це так поважно, нiби в сальонi графинi X.  Але  -  це  не  так:  тiльки
погляд маман, а взагалi - йолки зеленi. I все.
   ...Нарештi комуна розiйшлась на роботу. Залишились: Варвара i Андрiй.
   Тут i кiнець другому роздiловi.

   III

   Варвара варить борщ на  примусi,  а  Андрiй  чистить  картоплю.  Рожевi
ранковi сурми бiлiють. Iде день i бiла  музика  дня.  Традицiйний  соловей
замовк. Над манастирем сонце.
   Звичайно, Варвара буркотить:
   - Ну от: була у панiв - робила. Тепер у комунi? - i знову роби.
   Андрiй каже:
   - Так ви не робiть, Варварушко. Ми й самi справимось.
   - Не робiть! А хто ж обiд зварить?! Га?!
   - Ну, то робiть, Варварушко.
   Хвилю?ться:
   - Варварушко... Варварушко... Нi в якiм разi й баста. Ну-с...
   Андрiй раптом зрива?ться з мiсця й мчиться до столу.
   Навздогiн йому смiх:
   - Ага. Приспiчило!
   Андрiй хапа? папiрець i олiвець i нервово накида? нерiвнi лiтери. Це  -
поезiя. Вiн увiйшов  у  творчу  екстазу.  Су?титься  по  кiмнатi,  спiшить
полетiти й бурмоче незрозумiлi фрази.
   А Варвара? О, Варвара спокiйна, як курка на сiдалi. Картоплю покинув? I
бiс iз нею, з картоплею. Приспiчило - значить будуть грошi. О, Варвара  це
вже зна?.
   Коли до Варвари заходить сусiдка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки
каже ?й, вказуючи на Андрiя:
   - Ви не думайте, що вiн абищо. Вiн не абищо, а ось...
   I вийма? з кишенi Шевченкiв портрет.
   - Зна?те хто?  Це  Кобзар,  значить.  Товариш  Шевченко,  отой,  що  на
сполкомi висить. А вiн (жест на Андрiя), значить, пiд Шевченка пише  рiзнi
пiснi, скажемо, та iншi прозвiд?нiя.
   ...Андрiй по кiмнатi  носиться.  Варвара  картоплю  чистить.  Борщ  над
примусом булька?.  А  за  вiкном  повiтове  мiсто,  де  пахне  Гоголем,  i
вiдходить за обрiй слобожанська степова далечiнь.
   ..Да, ще про Гордi?нка не казав.
   Добре, скажу.

   IV

   Йосип Гордi?нко - хороший хлопець. Але -  "педантична  пунктуальнiсть":
слова Бобчинського чи Добчинського - не пам'ятаю. Йосип, спец з Упродкому,
завжди виголений i свiжий, мов хлоп'яча ковзалка.
   ...Це з його записно? книжки:
   ..."Пiдвiддiл голiння" (пiдсумок за п'ять рокiв) 113 р.  голився  сво?ю
бритвою, з них: 14 -  на  дворi  (кiмнату  зайняли  бiльшовики),  99  -  у
кiмнатi; з цих 993 - порiзався: 1 раз сам не знаю чому,  а  2  рази  забув
помантачити бритву. 118р. голився в мiсцевого цилюрника, що  квартиру?  за
Паланкою; з них 5 - в отрядi: цилюрник одступав з Червоною Армi?ю. I т. д.
А це з вiддiлу самоосвiти:  18  вересня  прочитав  З  сторiнки  (тако?-то)
книги, звичайно, з  марксизму,  тодi  ж  одна  година  пiшла  на  вивчення
англiйсько? мови для ознайомлення з тред-юнiонами в оригiналах,  звичайно,
з марксистського погляду" й т. д.
   ...З друго? кiмнати чути:
   - Товаришу Гордi?нко.
   Вiн пiдводиться й резонно пiдкреслю?:
   - У нас прiзвище одкида?ться. Кажiть просто: товаришу Йосипе.
   А Варвара пiдслухала:
   - Варваро. Йдiть-но сюди.
   Варвара незадоволено:
   - Можете виражаться: товариш Варвара.
   ...Комуна гигоче, пес у сiнях (перелякався) гавка?, а  Варвара  сердито
спльову?:
   - А ще комунiя... Тьху!
   А  над  мiстом  мчиться,  як  революцiя,  молода   весна.   Зазира?   в
обивательськi вiкна, показу? язика й летить далi.
   ...Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе  в  сво?  залiзнi  обiйми.  Тво?
волосся пахне, мов виноградне вино.

   V

   П'ятий роздiл пишу, заплющивши очi:
   ...Жила-була велика iмперiя - дроти, лiси,  тракти.  Сходились  тракти,
були станцi?, були допотопнi наглядачi: гужевих трактiв, гужевих  станцiй.
Iдуть лiси, а там, десь у гущавинi, дзвоники - це дрижула,  поштовi  конi.
Раптом дзвоники стихають -  це  злодi?...  А  потiм  посунули  стовпи,  за
стовпами - шинки... А от iде до  царя  хохол  iз  скаргою  (це,  зда?ться,
анекдот); узяв квач, уквачив... А далi ще станцiя, а за нею  корчма...  за
лiсами оселi, за оселями туман... I знову чути дзвоники...
   ...Це ж до чого? - Так собi.
   ...А з повiтового мiста,  де  пахне  Гоголем,  передають,  що  дехто  з
комунiстiв хазяйствечком обзавiвся й будиночок збудував.
   ..."Е-е-ех, мамочко, замiж хочеться".
   ...Поле, поле й оберемки з сонця.
   Пролiта? весна, iде лiто.
   Комуна живе так: о 4 годинi вдень, як курчата пiд квочку, в будинок, до
себе.
   А втiм, високолоба Валентина рiдко бува? вдома:  на  коростивих  клячах
через бандитськi лiси тягнеться вона по волоснiй  периферi?  -  агiтувати,
органiзовувати, iнспектувати, iнструктувати й ще "вати" й "вати".
   Високолоба Валентина - завжiнвiддiлом повпаркому.
   Iванов каже:
   - I в Пiтерi б згодилась.
   А Мура каже з апломбом:
   - Пiтер - цитаделя революцi?, й форт його - Кронштадт.
   ...А Же ще  не  прийшла,  замiсть  чорно?  дошки  (за  буйство)  комуна
ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.
   Мура зазнача?:
   - Так i треба. Буде знати, сволочишка. В комунi  "сволочишка"  -  слово
ласкательне, i буржуа тепер  сволочами  не  називають,  а  називають  так:
"челов?цi в благовол?нi?".
   ...Коли всi сходяться - гармидер.
   Мура кричить:
   - Ан-дре!
   ...А от про телефон так i забув сказати: в комунi ?  телефонний  апарат
без дроту.
   Андрiй пiдскаку? до телефону, бере трубку i -
   - Агов!
   Мура з апломбом:
   - Не агов, а альо!
   Всi:
   - Ша!
   - Ша!
   ...Тиша.
   Андрiй голосно:
   - Агов!
   Комуна:
   - Агов!
   Потiм вiд телефону урочисто-надхненна промова:
   -  Ша.  Перекличка  йде  по  соцiалiстичнiй   федеративнiй   радянськiй
республiцi... Вiдкiля? Ага, чую. Передавайте далi  по  лiнi?.  Чумакiвська
комуна в бурю непiвського  лихолiття  почува?  себе  твердо  й  непохитно.
Комуна певна, що вона ? шматок мудрого серця республiки.  Капiтан  комуни,
Iванов, салюту? в усi кiнцi, в гнiзда братерських комун федерацi?. Румпель
в наших руках.  Ганьба  нудьгуючим.  Смерть  неврастенi?.  Комуна  ще  раз
салюту? сво?м буйним переконанням: шлях важкий,  але  шлях  до  комунiзму.
Гряде час свiтово? революцi?. Слава комунам федерацi?! Слава  Чумакiвськiй
комунi!
   В комунi крик:
   - Слава!
   - Слава!
   Екзальтований Андрiй скочив на стiл, прийма? позу диригента й заводить:
   - Чу?ш, сурми заграли.
   - Слава! Слава!
   ...А потiм сiдають пити чай.
   ...Манастирський годинник.
   - Бов! Бов!
   Iз сходу надходить синя гроза. Пiвнеба обхопила важка  хмара.  Завмерли
дерева. Нi шелесне. Далеко грима?, а блискавицi рiжуть безкра? степи.
   Ой буде горобина нiч! Буде!
   ...Мура похилила голову на Андрi?ве плече, а Андрiй  у  задумi.  Бiдний
хлопчисько: гiгантськi образи рiжуть його мозок - вiн поет. Завтра почу?мо
вiд нього чудову поезiю "громовиця".
   ...Iз сходу надходить синя гроза. Iванов сидить  за  ломберним  столом,
але  там  не  карти,  а  звичайнiсiнькi  iнструкцi?:  треба  переробити  й
розiслати завтра по волостях.
   Же:
   - Iване! Подивись - гроза.
   - Не мiшай, Же.
   Мура надхненно:
   - Нещасна гроза. Коли б вона знала Iвана, не  одну  б  молонню  послала
сюди.
   ...А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом  усi,  крiм
Валентини: Валентина в Дубiвськiй волостi на роботi.
   Же язвить:
   -  Товаришу  Йосипе.  Вiдкiля   це:   "гонителi   земства   й   анiбали
лiбералiзму"?
   Гордi?нко спокiйно вiдповiда?:
   - Зда?ться, записано... (вийма? записну книжку)... Це з  книги  "за  12
лет" Вл. Iль?на (Н. Ленiна), видання Петроградсько?  ради  депутатiв  1919
року, сторiнка 157.
   Iще говорить спокiйно:
   - Можна взнати й це, наприклад: "Ернст Геккель i Ернст Мах" - ?  роздiл
теж iз книги Ленiна "Матерiялiзм i емпiрiокритицизм", Держ. видав. 1920 р.
Або, скажiмо, передмова  до  третього  видання  "Анти-Дюрiнг"  написано...
зараз скажу... Лондон, 23 травня 1894 року,  цебто  за  три  роки,  три  з
половиною мiсяцi й один день пiзнiш мого народження.
   Кiмната не витримала - регiт.
   Гордi?нко спокiйно п'? чай.
   ...Гроза йде.

   VI

   Валентина... ах, який у не? високий лоб, як  башта  (люблю  високолобих
М.Х.). Валентина несе обов'язки й начальника города, що одвели  комунi  за
Зубiвською левадою. А Iванов-начальник кампанiй. Мiсяць ма? чотири  тижнi,
а  два  з  них  признача?ться  для  кампанiй.  Наприклад,  тиждень  уборки
червоноармiйських казарм (iде вся комуна), тиждень марксистського знання й
т. д.
   Бiгли днi (в комунi завжди  бiжать  днi).  Вибивалась  городина.  Пiсля
обiду всi виходили на роботу до Зубiвсько? левади. Андрiй декламував  сво?
експромти, Iванов пiдганяв комуну, а комуна кричала:
   - Нещасний прикажчику... Геть комбурiв!
   А коли сонце розсипалось  на  далеких  зелених  гонах,  а  в  манастирi
звонили до Вечiрнi, комуна становилась у два ряди й з пiснями йшла  мiстом
додому.
   Iванов iшов попереду й командував зводом, вiн же  починав  пiсню.  Одна
рука в Iванова (забув сказати) висить: його ранило калединським  снарядом,
а другою рукою вiн розмаху? в такт:
   - Ать! Тва! Ать! Тва!
   Iнодi Же каже:
   - А може, пiсень не треба?
   Комуна в регiт:
   - Браво! Же соромиться обивателiв.
   Тодi Же почина? перша, i так дзвiнко, що на тротуарах зупиняються.
   Але от при?здить iз волости Валентина. До Iванова:
   - Iди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.
   Iванов:
   - Кажи тут.
   Валентина мнеться.
   Звичайно, Андрiй схоплю?ться й кричить несамовито:
   - Це свинство. Чого тут не кажеш? Хова?ш од мене? Я цього не допущу!  Я
вимагаю, щоб од мене  не  було  партiйних  тайн.  Я  все  мушу  знати.  Це
свинство.
   (...Андрiй безпартiйний).
   Потiм вiн ще кричить i доказу?, що йому треба все знати, iнакше вiн  не
може орi?нтуватися.
   Пiдхоплю?ться Же:
   - Як це орi?нтуватися? Ану?
   Вмiшу?ться й Мура.
   - Ан-дре!
   Же:
   - Ага, знаю як: шпигуни теж орi?нтуються.
   - Що?
   Крик! Крик! Крик!
   ...А увечерi на чорнiй дошцi сто?ть:
   "Тов. Же за буйство".
   ... А Варвара нiяк не добере, з ким живе Андрiй: чи з Же, чи з Мурою.
   - Мама ?х розбере.
   ...I знову бiжать днi.  Яснi  днi  вiдходять,  приходять  дощi.  Комуна
забива? чотири кiмнати, а в двох ставить пiчки-комбiдки.
   ...Повiтове мiсто погрузло в болото й iз злiстю дивиться на комуну.
   Один  раз  на  мiсяць  пiдводяться  пiдсумки  роботи.  Виникають  жвавi
дискусi?. Теоретичнi  висновки  робить  безпартiйний  Гордi?нко,  спец  за
Марксом, а практичнi дiагнози  ставить  Iванов.  Хороби  партi?  -  коники
вечорiв.  У  комунi  розв'язують  питання,  а  потiм  у  повiтi  проводять
кампанi?.
   В дебатах прийма? участь i Варвара. Вона сiда? бiля Iванова:  авторитет
безсумнiвний - i да? такi поради:
   - А я так скажу оце: недостойнi мужики, щоб  над  ними  голови  стiльки
ламали. Не розумi? свого iнтересу - цур йому пек. А то можна  ще  й  панiв
присогласити: хай ще провчать.
   Мура становиться в позу артиста:
   - О Цiцероне. Тво?ми устами тiльки мед пити.
   Буркотить Варвара:
   - Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни.
   Тодi Мура до Андрiя:
   - О мiй Андрi?! Який пасаж!
   I хилить свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.
   ...В манастирi знову дзвонять:
   - Бов! Бов!

   VII

   Ну-с. I живе, значить, комуна бiля манастиря, а в манастирi:
   - Бов! Бов!
   Бiля вiкон проходять черницi чорнi - тiнi минулого.
   ...Пройшла буйна, арештантська весна  -  арештантська  юнiсть.  Пройшло
мiцне лiто - мiцна мужнiсть.
   Прийшла старiсть - болото.
   В  тихих  затишках  мiського  добробуту  шипить  самовар,   i   сняться
обивателевi бакалейнi сни старосвiтського галантерiйного життя.
   ...Восени в повiтовiм мiстi, як нiколи, пахне Гоголем.
   Пiсля службових годин Гордi?нко зудить  Маркса,  а  Iванов  носиться  з
новими планами.
   ...А навкруги комуни сiро, тiльки зрiдка апельсиновою шкуркою  промайне
сонце.
   Коли обиватель проходить бiля комуни й чу? вiдтiля бадьорий  смiх,  вiн
на момент зупиня?ться, ?хидно усмiха?ться й раптом зника? в темнiм заулку.
   А в комунi чути:
   -  Ей,  ви,  ребятоньки!  Не  забувайте,  завтра  почина?ться   тиждень
заготовки палива!
   Саме тодi Iванов прийшов додому надто пiзно i зараз же лiг на кровать i
одвернувся до стiнки.
   Пiдiйшла Валентина:
   - Що з тобою?
   Пiдлетiла й Же:
   - Товаришу капiтане, що це ви так довгенько?
   Iванов мовчав, потiм повернув лице. I почула комуна загробний голос:
   - Друзi мо?... винний... ?й-богу, винний...  Погода  проклята...  осiнь
проклята...
   Же закричала:
   - Хлопцi, сюди! Скорiш! От так капiтан!
   Бiжить комуна:
   - Що там таке?
   А вийшло, бачите, так (Iванов сам розповiв): прийшов до одного спеца, а
той випива?  самий  справжнiй  спирт.  Така  взяла  досада,  а  тут  ще  в
"Комунiстi" оголосили кампанiю боротьби "з п'янством". Хотiв  був  розбити
пляшку на головi спецовiй, а потiм подумав...  а  тут,  як  нарочито,  дощ
дрiбний... та нудний.
   ...На другий день, перший раз за все iснування комуни, на чорнiй  дошцi
стояло: "Тов. Iванов, капiтан комуни, за..." (далi розвезено пальцем).
   А втiм, комуна цiлком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу
всi вже зазнали солодкiсть чорно? дошки.
   На другий день Андрiй стояв бiля телефону й викрикував:
   - Агов!
   Звичайно, Мура виправляла:
   - Не агов, а альо.
   - ...Агов! Слухайте, комуни всея  федерацi?:  капiтан  Iванов  потерпiв
аварiю...
   Же перебива?:
   - Ах, який ти! Хiба людина може потерпiти аварiю?
   За вiкном дощ, а в манастирi:
   - Бов! Бов!

   VIII

   Комуна пережила й осiнь.
   Прийшла зима.
   ...Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.
   ...Уночi пiшов перший снiг - посивiли вулицi.
   ...Здрастуйте, мо? веселi снiжинки!
   ...Здрастуй, моя юнiсть-метелице!
   Пружисте тiло, пружиста думка.
   Мороз.
   Хо-ро-ше.
   А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало.
   Вiкна злегка помережало лiдяшками.
   За  вiкном  летять  снiжинки,  i  ковзять  першi  сани.  Весело  бiжить
селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi.
   - Ей, братва, гайда розчищати снiг.
   Шум. Гам. Крик.
   I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв.
   ...Але -
   - другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина  завагiтнiла,
а Валентину вiдкликають у центр на дуже  вiдповiдальну  роботу.  Валентина
телеграфувала: "при?ду через тиждень".
   I рiшила робити операцiю.
   Але це так  противно.  Валентина  згадувала  яму,  що  бiля  комуни,  i
черниць. Iще було так противно.
   Пiдходила Варвара й питала:
   - Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя?
   Валентина:
   - Ах, як вам не со-о-оромно!
   А Же прийшла й сказала:
   - Нiчого,  Валько,  то  не  вбивство,  коли  цього  вимагають  iнтереси
суспiльства.
   Валентина:
   - Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того...
   ...Ну-с... Iще два тижнi:
   Туп! Туп!
   ...Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.
   ...На сани сiли  всi,  вся  комуна.  Сiв  i  Гордi?нко  -  "пунктуальна
педантичнiсть".
   Мороз кричав:
   - Ан-дре.
   I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.
   А Андрiй розсипав у степ:
   - Передавайте по лiнi?: Чумакiвська комуна салюту? в  мороз:  хай  живе
свiтова революцiя.
   I одкликався мороз:
   - Слава. Слава. Слава.
   ...А втiм, Варвара так i не по?хала (одвозили Валентину). Одяг усi мали
дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До  саней  ??  не  пустила
сама Валентина.
   ...Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi.
   Одступа? манастир усе далi й далi - назад, ?демо в снiгову даль.
   Ця комуна й зараз iсну? - вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА
   ...Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв  пiд  парасолями  старо?
лапасто? верби (верба самотньо маячить  серед  глухо?  дичавини  комишiв),
тодi ти помiча?ш раптом, що небо нiколи не бува?  таке  хрустально-голубе,
як у серпнi. I саме в цей момент життя  запахне  вранiшнiм  запахом  i  ти
дума?ш: чи не поверта?ться буря тво?? молодости?
   Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi яко?сь
романтизовано? дiвчини, i ти йшов  у  бiлий  сад,  iшов  похитуючись,  мов
п'яний,- така  солодка  путь  була  перед  тобою.  Ти  падав  на  землю  й
безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.
   Але хiба ти думав, що все це нiколи не  повернеться,  i  тiльки  раптом
(пiд парасолями  лапасто?  верби)  перед  очима  тво?ми  вiтром  помчаться
спогади? Хiба ти думав?
   Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в тво?й
душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки тво?? юности.
   А втiм, життя таке барвисте,  що  кожному  своя  путь.  Один  сидить  у
б'?ргальцi й нюха? тютюновий дим за чашкою пива,  другий  флiрту?  десь  з
радянськими "мадам", третiй млi? бiля самовара  й  радiо-рупора  останньо?
конструкцi?.
   Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних  свiтiв  менi  також
вiдома, як i всякому флямарiону.
   В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через  плече  ремнi,  патронташi,
ягдташi й рушницi i кличу свою  суку  Нелi.  Собака  добре  зна?,  в  чому
справа, i почина? хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi
руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi  й  дивлюсь  на  свого  iрландського
сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й  кокету?  тоненьким
вереском.
   - Що з вами? - запитую я.- На якiй мовi ви говорите? На мовi  паризьких
кокоток? Дуже при?мно! Ви пита?те, чи я розумiю вас? О,  безперечно!  Сеlа
vа sаns dirе!
   Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi  я  рiшуче  кiнчаю  з  цi?ю
церемонi?ю i йду з дому.
   На вулицi ми беремо вiзника, i  за  пiвгодини  я  вже  за  городом,  на
товарнiй станцi?. Сюди подадуть дачний потяг на степовi  пiвстанки,  i  за
кiлька хвилин ми розпроща?мось iз шумом мiських вулиць.
   I вже тут, на дальньому перонi, я починаю  перероджуватись.  Я  забуваю
сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi
так легко на душi, нiбито я нiколи не знав  тоски  й  терзанiй.  Дух  мо?х
прадiдiв ожива? в менi, i я,  безтурботний,  дивлюся  на  землю  з  висоти
птичого польоту. Я ?ду туди, де мене чека? вiльний  степ,  тихi  задумливi
озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок.
   Коли ми з Нелi при?жджа?мо на станцiю, там  уже  давно  бродять  ватаги
мисливцiв, i давно вже  верещать  родичi  мого  сетера.  Iз  степу  летить
бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилю? менi нiздрi. Нарештi подають потяг,
i я лiзу в мисливський вагон.  Нелi  маха?  хвостом  i  дивиться  на  мене
ласкавими очима. Я розумiю, в  чому  справа:  вона  просить  допомогти  ?й
зiбратись на верхню полку.
   - Добре! - кажу я й пiдiймаю ??.
   У вагонi сто?ть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних
козацьких пiсень, в другому - якийсь мисливець розповiда?  анекдоти.  Тодi
менi прокида?ться вовчий апетит, i я розгортаю пакунок.
   - Ей, держи! Держи ?? - кричать мисливцi:  то  пробiгла  вагоном  якась
дiвчина.
   Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками  (у
вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiта? в степ.
   Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й  перегортаю
сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй  цiлком  вiдповiда?  вiршам  римського
поета. Iнодi я беру з собою турген?вськi "Нотатки мисливця", але перечитую
в них тiльки тi абзаци, де  автор  малю?  природу.  Дiалоги  я  обминаю  й
обминаю все те, що не вiдповiда? мо?му настро?вi. Навiть на полюваннi я не
прислухаюсь до так званих "серйозних" розмов, i все, що я спостерiгаю там,
все воно свiтиться крiзь рожевий  димок  мо??  безтурботно?  епiкурейсько?
уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей.
   - Пробачте менi, дорогi друзi,- думаю я.- Але дозвольте забути про вас.
   Потяг розрива? простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна
звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в
степ. Сонце пливе кудись за ярки,  i  спокiйнi  кургани  стережуть  спокiй
безмежности.
   Тодi  надходить  задума,  i  передi   мною   вироста?   наш   посьолок,
батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз по?хав з  ним
на полювання. Пам'ятаю, ми при?хали на луки вночi. Я думав, що  це  "Б?жин
луг". Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили
на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго
мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий  i  тривожний.  А
розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах  i  зустрiчав  вранiшнiй
перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам'ятаю, я хотiв  тодi
умерти - так прекрасно було й так билось мо? молоде серце.
   Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у  могилi,  посьолок
навiки зник з мого горизонту, i менi залиша?ться тiльки згадувати ?х. Та й
згадувати менi треба обережно, щоб хтось не  помiтив.  Моя  путь  уже  теж
заламу?ться до могили.
   Нарештi потяг затриму? ходу: попереду нас перша вiлла  й  пiвстанок.  Я
одриваюсь од скла й сiдаю на сво? мiсце. Нелi положила лапу на свою голову
й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливцi й бiжать до  дверей.  Потяг
зупинився.
   - Вiлла Стаховського! - кричить кондуктор.
   Вилiтають постатi - люди, собаки, вилiтають клунки,  i  знову  свисток.
Потяг рушив, i знову бiжать поля, луки й обрi?.
   На кожному пiвстанку лиша?ться кiлька мисливцiв.  Що  далi,  то  бiльше
порожнi? вагон. Я ?ду на дальнiй пiвстанок, на лиманськi озера.
   Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять i  стороннi
люди). Тодi я звертаюсь до них, i ми перекида?мось словами. Вони дивляться
суворо й похмуро, i я почуваю себе нiяково, бо менi вже зда?ться, що  я  в
?хнiх очах зайва людина, яка зовсiм непотрiбна суспiльству i т.  д.  i  т.
iнш. Але я поспiшаю одiгнати вiд себе цi думки й  переконую  себе,  що  це
зовсiм не так.
   I от наближа?ться лиман. Нелi хвилю?ться, i я  здiймаю  ??  з  верхньо?
полки. Сонце ще сто?ть на два метри вiд горизонту, i на  вечiрнiй  перелiт
ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрiнемо його десь  у  дорозi,  на  степових
озерах.
   - Ви де будете? - пита? мене якийсь мисливець.
   - На Троватому! - вiдповiдаю я.
   Дiалоги коротенькi,  бо  тепер  уже  не  до  розмов.  Тiльки  маленький
робiтник iз старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон i з  захопленням
розповiда?, як  вiн  сварився  iз  жiнкою  перед  ви?здом.  Вона,  мовляв,
страшенно репету? й завжди не пуска?  його.  Бiля  робiтника  сто?ть  його
синок i усмiха?ться. Ця парочка мене  завжди  зворушу?.  Але,  коли  потяг
прогримить залiзничним мостом, я вже збираюсь i спiшу на ганок.
   Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi  й  зупинився.  Ми
висипа?мо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять  пiдводи,  i  тихо
iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiда?  на  вози  й
?де на лиман.
   Мене завжди зустрiча? бабуся iз мисливсько? хати.
   - Ах ти, мо? соколятко! - говорить вона й влаштову? на возi сiно.
   Я тисну бабусi руку, розпитую, що, як i сiдаю на воза. Туди ж плига?  й
Нелi. Ми руша?мо в степ. Рушають i  iншi  пiдводи  -  з  криком,  гамом  i
пiснями. Потяг заревiв в останнiй раз. Потiм майнув чорним хвостом i  зник
за поворотом. Станцiя осиротiла. Але я ще поглядаю на не?. Iншi  мисливцi,
очевидно, не цiкавляться цим  забутим  степовим  пiвстанком.  Мене  ж  вiн
завжди тривожить i виклика? багато спогадiв. Я взагалi  не  можу  спокiйно
дивитись на станцiю, бо по станцiях пройшла вся буря  горожансько?  вiйни.
На станцiях так недавно люди вмiли вмирати, i вони вмiли  так  надзвичайно
жити.
   - Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi,- каже бабуся й тут же, не
дочекавшись мого  оповiдання,  почина?  виливати  сво?  селянськi  болi  й
радостi.
   - Ну, а як же дiд Зiдул? - питаю я про ?? чоловiка.
   Що ж  Зiдул?  Зiдул,  мовляв,  шкандиба?  потроху.  Вчора  був  там-то,
сьогоднi ?здив по сiно. Приходила сваха, трохи випили.  I  бабуся  регоче.
Вона теж любить випити, i особливо в компанi?.
   Тодi передi мною виростають милi й далекi постатi Пульхерi? Iванiвни  й
Афанасiя Iвановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що цi постатi
безсмертнi й що Зiдул i бабуся - це тiльки варiацi? одного i того ж  типу.
Навколо нас фантастичний степ.  Гостро  пахнуть  бур'яни.  Бабуся  поганя?
коника.
   Тодi я бачу мертвi  кра?,  "старосвiтських  помiщикiв"  i  гоголiвських
старичкiв. Я бачу Пульхерiю Iванiвну, Афанасiя Iвановича  i  ?хнiй  домик.
Вiн сто?ть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна рiка, далi  пiски,  як
нова Сахара. Збоку стоять Сорочинцi - тi кра?, де блукала колись  "червона
свитка".  Лiворуч  -  сам  славетний  Миргород.  Коли  ясна   погода,   за
кучугурами, крiзь марево, гоголiвський край як на долонi.
   Менi зда?ться, що я теж бував у Афанасiя Iвановича. Тут живе тепер його
якась троюрiдна правнучка. Вона глуха, столiтня  й  тихо  дожива?  вiк,  i
домик теж похилився пiд вагою  вiкiв  -  от-от  завалиться.  Правнучку  не
зачепили нашi осiннi мятежi. Тiльки  там,  у  старiй  халупцi  з  химерною
вивiскою "Сiльська Рада" та в бур'янах на майданi метушиться чуже життя  -
то пiонери i якiсь ще комсомольцi тривожать старосвiтську мертвоту. I чути
- ще повелись комiсари. Але не з тих часiв, коли в  нiч  пiд  Рiздво  чорт
сховав мiсяць у кишеню, а зовсiм iншi,  незнанi.  До  Афанасiя  Iвановича,
власне до його глухо?  праправнучки  (старичка  давно-давно  нема,  тiльки
чебрець на могилi пахне), приходить зрiдка десятник. Проте й  вiн  зветься
тепер сiльським виконавцем. Бiжить коник. Бабуся  раптом  заспiвала.  Вона
заспiвала сво?м старечим голосом:

   Ой на горi та женцi жнуть,
   А попiд горою, попiд зеленою козаки йдуть...

   Тодi передi мною знову виростають  забутi  постатi  й  деталi.  Я  бачу
древнi етажерки, що на них пiд густим  серпанком  пилу  лежать  старовиннi
пожовклi книги, чую, як хрипить годинник сво?ю старовинною зозулею. Чи  не
Пульхерiя Iванiвна так тепло глянула на  мене?  Чи  не  Афанасiй  Iванович
кива? менi з вогкого кутка?..
   - Чи? це динi так запахли менi? - думаю я.
   Ми ?хали повз баштан. Загавкав собака, i я прокинувся вiд  задуми.  Моя
бабуся аж залива?ться сво?ю пiснею. Попереду нас маячать пiдводи.
   Ми вже про?хали верстви три, i  я  прошу  бабусю  зупинити  коня.  Вона
зупиня?, i ми з Нелi йдемо вбiк. Ми  наказали  нашiй  бабусi  зробити  нам
вечерю й зустрiти нас на порозi сво?? хатки. Вiдци до лиману двi  верстви,
i ми з Нелi дiйдемо пiшки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що  праворуч,
i там посто?мо на вечiрньому перельотi. Ми йдемо на надплесне, що його вже
тепер нема.  Як  i  багато  степових  озер,  воно  навiки  зникло  з  мого
мисливського горизонту. Щороку я гублю радiснi води, а  за  ними  всихають
рештки струнких комишiв та пишних осок. I на мою  вразливу  душу  злiтають
метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було.
   Я любив зустрiчати вечiрнi прельоти на цьому озерi. Коли на дальню рiку
спадали липкi тумани i води тихо парували  на  захiд,  тодi  вогняна  куля
прекрасного сонця пливла за лiси - туди, за Атлантiку, за океан.  Надходив
вечiр. Моя старосвiтська бабуся годувала мене кавунами. Я брав  рушницю  i
йшов у степ. Дорога бiгла повз табiр вiтрякiв, минала цвинтар i пересiкала
даль бiля багаття, що раптом спалахувало  серед  степу.  Тодi  на  глухому
пiвстанку кричав паровик, i пролiтала  стьожка  огнiв.  Нарештi  надходило
надплесне. Я стягував на ботфортах  ременi  й  брiв  у  болото.  Сторожова
стоянка була на сходi, так що передi мною стояло все озеро, i було воно  в
багрянцях вечорово? зорi. Над озером пливла м'яка й тендiтна тиша. I  тодi
в селi дзвонили до Вечiрнi. На небi вже булькали зорi,  i  iз  степу  йшов
легкий димок пожарища. Починався перелiт. Та?мними кажанами  носились  над
водою чирята. Моя  "бельгiйка"  раз  у  раз  розривала  пострiлом  матовий
присмерк...
   Це були чудовi вечори, i я ?х нiколи не забуду. Але надплесне вже давно
висохло. Вже давно там, де пахли осоки й сво?м запахом  викликали  химернi
асоцiацi?, вже давно там рiже  землю  проза?чний  i  могутнiй  трактор.  I
тiльки я, як невгамовний дон Квiзадо, все  шукаю  нових  iлюзiй  до  нових
невiдомих берегiв.
   ...Нелi захвилювалась i раптом  зробила  стiйку.  Зiрвався  перепел.  Я
вистрiлив i промазав. Нелi повернула  голову  й  докiрливо  подивилась  на
мене. Вона так докiрливо дивиться на мене, що я мимоволi  перевожу  очi  в
iнший  бiк:  менi  соромно.  О,  Нелi  вмi?  присоромити  свого  двоногого
товариша!.. Тодi ми йдемо до озера мовчки. Я нiяк  не  наважусь  поласкати
свою суку, а вона теж почува? себе нiяково. I тiльки другий вдалий пострiл
остаточно помирить нас.
   Сонце  вже  лежить  на  горизонтi  грандiозною  червоною   трояндою   i
збира?ться на ночiвлю. По степу метушаться маленькi  вiтерцi.  З  далекого
села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки.
   - Бац! Бац! - чую навкруги.
   Потiм сонце хова?ться, i тiльки ледве помiтний слiд його залиша?ться на
заходi. Я ще кiлька разiв "промазав", але я вже не бачу очей мо?? Нелi,  i
до того ж на ягдташi менi висить дво? чирят. I потiм я давно вже не  стежу
за перельотом - я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i  нарештi  ?х  не  чути.
Перельот скiнчився. Надi мною сто?ть зоряне небо, i десь блимають  степовi
огнi.
   - Нелi! - кличу я суку, i ми поволi йдемо до  лиману  -  туди,  де  нар
зустрiне бабуся i ?? пахуча вечеря.
   Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою
вулицею.  Гавкають  собаки,  по  хатах  жеврiють  каганцi.  Ми   обмина?мо
старовинну  козацьку  церкву.  Десь  кахикають  парубки  й  верещать   пiд
повiтками дiвчата.
   Нарештi  ми  бачимо  хату  старосвiтських  друзiв.  Бiля  хвiртки   нас
зустрiча? дiдусь Зiдул.
   - Здрастуйте! - каже вiн.- 3 качками вас... Чи, може, не пощастило? .
   Я передаю йому двох чирят. Але вiн хита? головою i  скаржиться:  ранiш,
бувало, як зробиш один пострiл - то й десять качок, а тепер  тiльки  порох
переводиш. Це - традицiйна зустрiч, i я на не?, як завжди, "пiдтакую".
   Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiча? бабуся. В  хатi  пахне
смачним борщем. Я виймаю  з  ягдташу  пляшку  з  горiлкою,  i  ми  сiда?мо
вечеряти. Зiдул iнформу? мене, як сто?ть  справа  з  лиманськими  озерами.
Завжди бува? так, що "вчора" було  страшенно  багато  дичини,  а  сьогоднi
"щось" мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул  "вчора  взяв".  Дiд  зiтха?  й
каже:
   - Та одного поганенького куличка.
   - В чому ж справа? - питаю я.
   А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити.  З  такими
очима,  мовляв,  багато  не  вб'?ш.  Потiм  вiн  розповiда?  менi   кiлька
мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я ?х вислухав  i
тепер з охотою. Зiдул завжди розповiда? ?х як правду, i менi хочеться йому
вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю.
   - Це ж така на?вна брехня, i стiльки в нiй на?вно? дитячо? правди,думаю
я парадоксами.
   Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я  ?й  кидаю  два
шматочки м'яса. Вона з подякою дивиться на мене й ляга? бiля мо?х нiг.
   На дзвiницi дзвонар б'?  одинадцять.  Тодi  бабуся  вносить  у  кiмнату
солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрi?, Зiдул пiдiйде до  мене  й
скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандру?мо на озера. А сьогоднi я
лежу на соломi, i мо? мислi пливуть по хатцi мо?х старосвiтських друзiв.
   - У чому справа? - думаю я.- Чому я з такою свiтлою радiстю ?ду сюди?
   Але вiдповiдi я не найду. В кутку  вистуку?  цвiркун,  десь  на  вулицi
спiвають дiвчата - i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в'ялiють,  i
я починаю засипати. I тодi приходить  менi  мисль,  що  мо?  старосвiтськi
друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що  це  тiльки
тiнi справжньо? людини.
   - Цебто? - знову запитую себе.- Виходить, що мiй вiдпочинок - це не  що
iнше як порожн? й мертве мiсце в мо?му коротенькому життi?
   Але й тепер я не найду вiдповiдi.  Мислi  менi  зовсiм  зiв'яли.  Збоку
шарудить солома - очевидно, кошеня  блука?  по  хатi.  Крiзь  сон  я  бачу
клаптик зоряного неба й лежачi силуети мо?х старосвiтських друзiв...
   ...Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з  надi?ю  дивлюся
на бабусю й Зiдула.
   - Ну, Нелi, сьогоднi пополю?мо на славу,- кажу я iрландцi, i  ми  йдемо
за дiдом. Нас випроваджа?, як i завжди, наша  мила  бабуся.  Тодi  кричать
пiвнi й стихають парубочi вигуки.
   Зiдха? пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул  пахтить  люлькою  й
мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де  знову  жеврiють  каганцi.
Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове  срiбло  озер.
Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин  я  буду  з  Нелi  рiзати  човном  тиху
поверхню комишуватих вод.
   - А ранок добрий! - каже Зiдул.-  Качки  пiдуть  iз  сходу.  Тодi  десь
розрива?ться пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорю?мо крок.  Свiжий
вiтерець  ласка?  нашi  обличчя.  Нарештi  пiд  ногами   забулькало.   Мiй
старосвiтський друг переда? менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину
я на водi.
   Десь просвистiли чирята. Десь закричав  кулик.  Нелi  тихо  заверещала.
Тодi я глибоко, на всi легенi,  зiдхаю  й  починаю  свою  напiвфантастичну
путь.



   БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ

   I

   Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:

   Товаришi!
   Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!
   Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.
   Хто не з нами, той проти нас. Пiдпiльний ревком

   Д'ех! Мать твою бог любив!
   I тут же Юхим подумав про Мазiя:
   - Так... Розумiю... Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою  ухватку.  Потiм
заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.

   II

   Розсипа?ться небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в
переливах легкого дзвону.
   Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий  птах
вилетiти на пiвдень.
   Над бараками лiхтар примружив сво? старече око,  засльозився,  з  сумом
дивиться на  провалля.  Бiля  города  присiли  бараки,  а  далi  ховаються
провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.
   А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси  жовтого  листя,  i  по  колiна
загрузли могильнi верби...
   Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути  було  -_  шарудять  у
листях мишенята дощовито? осенi.
   То падають дрiбненькi горошинки, щоб напо?ти землю невеселим сумом.
   Холодно.
   Вiтер iде широкою вулицею, добiга? до баракiв i  тодi  з  важким  духом
трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.
   До баракiв, у двiр,  крiзь  ворота  просунулись  рейки,  що  провели  в
п'ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
   Але зараз не видно рейок - темно, як сажа.
   ...Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганя?м у ворота чотири-п'ять
вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.
   Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на  батькiвщину  -  i
приходять потяги до баракiв.
   ...I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:
   - Ну, ?сть плакат!
   - Що кажеш, Юхиме?
   Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.
   - Кажу - прояви себе!
   I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.
   Мазiй дума? не довго i вже гудить голосом польово? порожнечi:
   - Це можна... Чого ж не можна?
   Юхим дивиться непевним поглядом:
   - А не брешеш?
   - Навiщо брехати?
   - Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба.
Це ясно. А як зробити - подивимось. Згодний?
   - Згодний.
   - Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат  i  нiкоторо?  зм?ни  вiд
тiб? не було.
   ...Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов'язково приштокати,  а  далi
буде видно.
   Окупацiя - слово не наше, i прийшло воно з темних кра?в, щоб  захмарити
наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.
   Не голубiють днi.
   Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунту? завод.
   I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.
   Мочить  дощ  i  шлики  з  червоними  китицями  й  червоними  поверхами.
Звичайно, з наших.
   Але чорно на душi.
   I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.
   ...Окупацiя - слово не наше.
   Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки.  Були  у  не?  iншi  санiтари,  так  би
мовити, товаришi Юхимовi.
   "Разговори розговарювали".
   Говорили про доктора - старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли -  всiх
лаяли. Навiть мерцiв i хорих.
   Сказав один:
   - А не помiча?те, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?
   Це не спроста.
   Юхим наставив вухо.
   - Невже i вiн прочитав плакат?
   Гм!
   I чогось образився:
   - Понiма?ш, "хвостом круте". Дума?ш, тiб? спужався?
   Регочеться санiтар:
   - Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазi?м побував? Здригнув Юхим: "В  акурат
влучив":
   - Перехрестись. Який мiн? антирес?
   - Та хто його зна?! Мазiй чоловiк темний...
   А другий розповiв:
   - Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь - щось  блука?  там.
Перелякався я,  бо  темно  було.  А  потiм  кричу:  "Хто  там  такий?"  Не
вiдклика?ться. Взяв я тодi на бугайця: "Хто там такий? Стрiляти буду".  Не
вiдклика?ться i йде до мене.  Конче  перелякався  я,  але  стою.  Коли  це
пiдходить. Дивлюсь - Мазiй. "Чого ти тут шля?шся"? - "Могилу,- каже,рив".-
"Це уночi?" - "А не все одно: завтра ж  знову  штук  двадцять  закопа?мо".
Отакий!
   - Та то його, мабуть, мерцi збили  з  пантелику.  Уже  нiчого  йому  не
страшно.
   - Воно так. Та його вже страшно становиться.
   Юхим заспоко?вся й покликав у сiни Оришку.
   Така й така iсторiя. Дума?мо одного приштокати. Сам бачив плакат.
   Оришка:
   - Ну ?х до чортово? матерi! Не зв'язуйся. Коли б чого не  вийшло.  Юхим
поважно взявся в боки:
   - Сайдьоть! Лиш би тiб? турботи не було.
   А потiм пожартував:
   - Мiн? що - як треба, то й жистi рiшусь.  Пайдьош  на  похорон,  музика
загра? марша...
   Отже, говорили ще й  про  iншу  справу,  бо  помiтив  Юхим,  що  Оришка
пiдморгувала комусь.
   -Ти гляди, щоб нiкотро? зм?ни. Нащот зм?ни я чолов?к пронзит?льной.
   Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.
   ...А за дверима ринви спiвали одноманiтну  пiсню  в  переливах  легкого
дзвону.

   III

   Чи не зда?ться вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
   Га?
   Су?та. Су?та. Су?та.
   Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довго? дороги без станцiй?
   ...Потiм рили величезнi ями й кидали туди  необмитi,  чорнi,  виснаженi
цурпалки живого м'яса.
   Не чекали й смерти - валили на пiдводи й везли  на  цвинтар.  Везли  на
цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.
   Отже, праця на двi змiни.
   Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.
   Носi?. Носi?. Носi?.
   ...Мазiй i Юхим теж.
   I через край перелива?ться в палатах  стогiн  -  чорний,  смердючий.  I
вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що  попали  в  раковину  з
рiдким калом.
   Душить труповий дух.
   Не чути смiху в палатах.
   Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря  й  з  жагою
ссуть його, як телята материнi груди.
   ...Пройшла Оришка. До Юхима каже:
   - Це не завод пахне.
   А Юхим вуглем сто?ть, дума?:
   - Без сумл?ння.
   I Мазiя очима шука?.
   ...Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ,  так  би  мовити,
пiд знаком запитання.
   Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та  смачнi,  недарма  на
"хорих" порцiях одгодовуються.
   Котлети, а не баби!
   От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгу? не одно бабське око.
   ...Ну, а  Оришка  у?длива,  шоколадна  баба.  Одразу  до  сво??  палати
принадлива ("Карi глазки, де ви скрились? Мiн? заставили страждать") .
   Оришка в аптецi крутиться. "Дохтурь!"
   Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:
   - Що вам требу?ться? Олiум рiцiнi?
   I регочеться.
   - Ги! Ги!
   Хоч окуляри на носа натягай.
   - ...У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала ?хати, чи що?
   Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.
   ...Набачив Юхим Мазiя - покликав, убiк одвiв.
   - Ну, що? Може, передумав?
   Мазiй  на  цибатих  ногах  до  сонця  тягнеться,  баньками  з  безодень
виблиску?.
   Що вiн дума?, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина
конфету ссе.
   Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.
   - Згарба?мо - не писне!
   Юхим хвилю?ться:
   -  Завела  сорока  про  Якова.  Ти  дiлом  говори.  Що  за  манера?  От
падазрiт?льной!
   Одрубав Мазiй:
   - Не вiриш, то йди!
   Заблимали очi:
   - Мiн? усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання... А  ти
вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогоднi?
   ...Увечорi зiйшлись бiля Оришчино? кiмнати.
   - Все готове?
   - Все.
   Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.
   Пiшли до Оришки: поки стемнi?.
   Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.
   Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi - бiлiй з голубим блиском.
   В Оришки не очi - поросята кувiкають.
   Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфу?:
   - Нащо цього привiв? Погратися не да?. Ги! Ги!
   Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
   - Мовчи! Хай сидить. Поспi?мо.
   Вiд борюкання кiмната повна  спеки.  Оришка  мов  сонце,  що  за  обрiй
перевалю?.
   П'ють воду, прицмокують.
   Потiм вiдпочивали.
   Каже Оришка:
   - Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?
   Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять - хорих переносять.
   Мовчить. Як пугач.
   - Скоро год у нас, а все однаковой!
   Це Оришка, i проглинула:
   - Кажуть, з мерцями приятелю?ш. Ги! Ги!
   Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.
   ...Ще пожартували.
   I от вечiр провалився в темряву.
   Юхим загортався:
   - Мабуть, ходiм!
   Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгу?, щоб спати приходив.
   "Тяжоло? положенi?: мужчин война перевела".
   От...
   Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.
   Наставили вуха.
   Оришка:
   - Кличуть... Неначе як хворих привезли.
   I крикнуло за вiкном:
   - Виходь!
   Юхим досадливе махнув рукою:
   - Подаждьош, не пужар!..
   ...Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.
   Полiз у кашкет Юхим:
   - Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.
   Пiшли за натовпом до рейок.
   ...А пiд навiсом, де вагони,- лампи та свiчки бiгають.
   Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.
   Метушився вартовий лiкар:
   - Ану, хлопцi, дружнiш!
   А хлопцi й так ледве ходять.
   Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м'яса.
   В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.
   - Отже, "дружнiш". Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
   ...У палатах крик:
   - Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.
   - Там уже наставили.
   - Ну, в десяту.
   - А... йди вiд грiха... мать твою так! Чого так язиком ляскати?
   ...Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.
   - ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
   Мазiй наставив сво? глибокi ярки.
   - Багато вас... Все одно завтра в яму.
   Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив.
   Пiдбiг Юхим:
   - Сматри!
   I послав кудись у повiтря "в бога i богородицю".
   Пахло трупами.

   IV

   Цвинтар - невеселе мiсце в нашiй республiцi.
   В'януть трави бiля могил.
   Зализу? на могилах сво? рани осiнн?  сонце,  потiм  крутить  хвостом  i
хова?ться за небесним тином.
   Уранцi копали братерську могилу.
   Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося  на
не? з сумом.
   ...Мазiй сто?ть з мотикою в ямi, а Юхим - з лопатою на горi.
   Iншi пiшли обiдати.
   - От дух, аж сюди чути,- сказав Мазiй.
   Сказав незадоволено Юхим:
   - Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати.
   I дивиться на Мазiя:
   - Розумi?ш: треба завод одкривати.  Надо?ло  мiн?.  Хiба  це  робота  з
мерцями? Так, недоразум?ння.
   Потiм говорили  про  сьогоднiшнiй  нальот.  Так  би  мовити,  про  дiло
плакатне.
   ...Летить пiд кирки земля, бризками розсипа?ться.
   Росте сопка бiля ями.
   Сонце востанн? крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть.
   Пiшли й грабарi. Яма була готова.
   Глибоко? ночi пiде сюди важкий труповий дух.
   Смерка?.
   Смеркло.
   Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнi? в кварталах  -  лiхтарiв
нема, а будинки сиротливi, непривiтливi.
   ...Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi - копали.
   Повечеряли й пiшли.
   Мазiй ступа? вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб
не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою.
   Юхим каже в долоню:
   - Ша!
   А сам спотика?ться, як монополька.
   ...За десять кварталiв -  свисток.  Пiшов  по  кварталах  i  тiльки  за
проваллям стих.
   Зупинилися. Прилипли до паркану.
   Мазiй дивиться двома безоднями - очi  глибоко  пiшли  пiд  лоб,  тiльки
блиск майорить.
   Борода чорна, як нiч.
   У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем.
   - Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до  пекарнi,  то  й  абсуди
свайой головой.
   Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав.
   А Юхим кулеметив.
   Витяг з багна ногу - багно крюкнуло.
   - Здаровий ти мужик i в арманську був.  А  тут  ради  салiдарности.  Я,
брате мiй, кат?льщиком був. Салiдарность - перво? дiло.
   Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло.
   ...Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах.
   Уже видно. I видно ще на чатах каску.
   По дошках провалю?ться гул крокiв - розмiрене, мов маятник.
   Через плече гвинтiвка.
   - Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти ?хню манеру зучив.
   Вiдповiв спокiйно, як дощ:
   - Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця - i не писне.
   Юхим потер руки.
   ...Iз заводу зрiдка спотикаються молотки... А може, то кузня,  що  край
села сто?ть?
   Завод iще жеврi?, тiльки готу?ться вмирати, коли замовкне останнiй цех.
   Юхим з погордою сказав:
   - Кат?льщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд  бiк  i  спи.  Тут  не
засньош!
   ...Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба  ж  i
дiло робити.
   Д'ех, мать твою бог любив!
   Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось.
   - Ну?
   Сказав суворо й уперто:
   - Отож тепер мене слухай.
   - Ну?
   - От тобi й "ну".
   Юхим затривожився:
   - Що ти такий падазрiт?льной... От манера!
   Каже Мазiй спокiйно:
   - Цього чоловiка ти менi даси.
   - Це того?
   - Та його ж.
   Повеселiшав..
   - Бери без сумл?ння.
   - В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.
   Треба хоч одного живого зарити.
   Юхим витрiщив очi.
   Юхим не розумi?.
   А Мазiй рiшуче одрiзав:
   - Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти.
   Замжичило дрiбно й холодно.
   От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть.
   Випалив:
   - Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А  пiду.  Потом,
як я чуствую, подд?ржку треба.
   Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв.
   ...Мазiй полiз.
   А за ним полiз i Юхим.
   Раптом бiля заводу стихло.
   Тротуар замовк.
   Ну, i що ж? Як же далi?
   Далi зв'язали вiжками, забили хусткою  рота  й  потягли  живе  тiло  по
вулицi, а потiм по завулках.
   Звичайно, притягли на цвинтар до тi?? ями, що рили вдень.
   А яму вже зарили, свiжа могила сто?ть.
   Чули - од'?хала фура.
   Колеса вiдходили по бруку.
   Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн.
   То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть.
   ...Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв'язану голубу  людину  й
штовхнув ??.
   Гупнуло.
   Застогнало.
   Ну i дiла!.. Мать твою в боженят пiднебесних! '
   Сказав Юхим:
   - Сволоч ти, i квит!
   ...Повернулись захмаренi заулки.
   Крюкало болото.
   Пiдступали бараки й важкий труповий дух.
   В палатах бiгали огники.
   Але то - не весело. Що тут казати - не весело.
   Десь далеко за городом стогнало тiло. Мабуть, умирало на чорних ланах.
   ...Д'ех! Не голубi? на душi!
   I праворуч Днiпро, i лiворуч Днiпро.
   I похилила в розпуцi свою голову моя  мила  Слобожанщина,  щоб  слухати
свою зажурну осiнь.
   ...Рипнули перелякано ворота у барачний двiр.
   ...А далеко гудiло радiо  на  тисячi  гiн  про  журбу  нашо?  невесело?
кра?ни.

   V

   Дощ ущух.
   Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день,  зазираючи
в калюжi.
   Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним кра?м
захiднi квартали мiста.
   ...З города тягнулись клячi з калом.
   Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей.
   Попереду  бiг  гладкий  собака  з  обiрваними  вухами.   Iнодi   собака
зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди.
   Але це на момент.
   Iшли далi.
   I от - Юхим ускочив до Мазiя.
   - Шукають... з собакою...
   Мазiй спокiйно сказав:
   - Хай шукають.
   - Ну, а як найдуть?
   - Не найдуть.
   ...Юхим побiг до Оришки.
   Баба в обiйми його:
   - Ходiм, Юхиме, погра?мось.
   Оришка вартувала всю нiч. Недавно з  лiжка  пiдвелась.  Пахне  вiд  не?
лiками й ядерним бабським тiлом - пухким та солодким, як медяник.
   Одштовхнув Оришку:
   - Куди там гратися... З собакою.
   I заметушився по кiмнатi.
   Оришка розiпрiла - сон солодкий. Очi поросятами кувiкають.
   - Та що таке?
   Розповiв Юхим: так-то й так-то - бiда.
   Перелякалася баба. Спiдницю схопила. Одяга?ться. Дивиться у вiкно.
   Видно -
   бiга? собака на цвинтарi, а потiм бiля свiжо? могили гавка?.
   Гавка?, не вiдходить.
   I розривають уже голубi люди свiжу сопку.
   Скрикнула Оришка:
   - Боже милосердний! Червонi шлики вже бараки оточили.
   Ну i спека!
   Зовсiм збожеволiла - до старшого лiкаря посила?. Впросити, значиться.
   - Тьху! От хранзоля дурна.
   Ще побiг до Мазiя, а той, як папуга, завiв:
   - Не найдуть!
   Що тут робити? Вилаявся в "бога й у богородицю" та й  пiшов  у  палати.
От.
   ...А на цвинтарi вже вирили чоловiка голубого,  i  барачний  лiкар  так
визнав: умер вiд задухи, отож живим закопали.
   I рветься вже собака до баракiв, нюхом чу?, де злодi?.
   Пустили собаку. I самi пiшли.
   Iз старшим-голубим барачний лiкар iде.
   I вже виганяють з палат.
   - Ста-нов-и-ись!
   Отже, по-солдатському: становись.
   Збились у купу санiтари й санiтарки.
   Не так. У шеренги треба.
   Гомонiли. Гомонiли.
   Гомiн стих.
   Держали стих.
   Держали собаку за нашийника, а потiм пустили.
   Знову пiшов дощ, у калюжах булька?.
   Обнюху? собака кожного - мовчить.
   А добiгла до Мазiя - загавкала.
   Вивели Мазiя з шеренги.
   ...Ех, Юхиме, Юхиме!
   Загавкала й бiля Юхима.
   - Виходь!
   Потiм повели до старшого лiкаря допит чинити.
   Юхим каже:- Нiчого не знаю.
   А Мазiй ярками подивився й байдуже кинув:
   - Ну да, живого закопали.
   ...Вивели ?х у двiр i повели в мiсто.
   Дощ знову вщух.
   Було це тодi, коли мiськi вулицi  сонно  прислухалися  до  тишi.  Город
спав.
   Тiльки тротуари де-не-де глухо одмiрювали кроки вартових.
   ...Втрет? розривали свiжу могилу, що на цвинтарi бiля баракiв.
   Струпiшали цурупалки людського тiла.
   Сморiд.
   Не чути було, як спiвали ринви одноманiтну пiсню  в  переливах  легкого
дзвону.
   А збоку шарудiли в листях мишенята дощово? осенi.
   Крiзь туман баракiв майже не видно. Видно постатi край ями.
   Верби йдуть за мiсто до провалля, де вмира? тiло.
   I от бiля ями iз зав'язаними руками стоять - Юхим i Мазiй.
   Ясно? Скiльки шликiв? - Хова? туман.
   До Юхима:
   - Ну, кажи: жидам продався?
   Мовчанка.
   - Ух, ти, жидовська пико!
   Важкий кулак гупнув в обличчя.
   Одскочив убiк, став бiля верби. Це - Юхим.
   ...Коли могилу розрили, бiля ями поставили Мазiя.
   - Лiзь!
   Усяка бува? смерть, це зрозумiло, i бува? смерть, коли вiд не? смердить
трупами.
   Промайнула мисль.
   Юхим зиркнув на яму i кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
   ...Бац!
   I затрiпотiло живе серце, а потiм луснуло.
   Кров поточилась у листя. Iще чути було:
   - Ух, ти, жидовська пико!
   ...Над цвинтарем проходив туман важкий - осiннiй.
   ...Всяка бува? смерть, i бува?, коли вiд не? смердить трупами.
   - Лiзь!
   Мазiй подивився безоднями в туман i  полiз  у  яму,  в  гору  людського
м'яса.
   ...Це було тодi, коли мiськi  вулицi  сонно  прислухалися  до  осiнньо?
брудно? тишi.
   ...Дощ знову вщух...



   СВИНЯ

   I

   Це каже зоологiя:
   "...ма? сорок  чотири  зуби.  Sus  domesticus:  йоркширська,  темворст,
суфолькська, ессекська i ще багато. I ще: sus scrofa: дик,  вепер  -  ?  в
Азi?, залишився i в ?вропi".
   Iще треба розповiсти про Карла Iвановича i про Хаю - мiж iншим,  а  про
свиню буду говорити потiм.
   А тепер iще про будинок, а може, ще про кого-небудь.
   Будинок...
   Будинок  ма?  чотири  виходи,  входи.  Вихiд  вiсiм  квартир,  квартира
чотири-п'ять кiмнат, а кiмнати (назад!) - дають ще квартири. У кiмнатах, у
квартирi, де Хая, не де Карло Iванович, нижче поверхом,- чотири  квартири:
Хая, сiм'я товаришки Зо? з Зо?ю i два товаришi: один товариш з товаришкою,
тепер жiнка  (чи  як  там?):  Райський  i  вона,  Яблучкiна.  Четвертий  -
П?тушков.
   От.
   А от припустiм.
   Два балкони: один вище, другий нижче.
   ...Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця...  (?  такi  ярки  -
цвiркунячi, повно точiння, коли вечiр, коли в степу блука? та?мно червоний
огонь: мабуть, багаття, а  мабуть...  не  знаю).  Двадцять  крокiв  грима?
духовна музика -  це  сад  "Гастроль".  А  коли  стиха?,  тодi  симфонiчна
оркестра.
   Дивлюсь -
   лiхтарi, лiхтарi, лiхтарi, як золотий горох: це над будинками, видно  з
будинку, що над будинками.
   ...А десь збираються ?хати кудись. Пiд'?дуть до  семафора,  а  там  iще
семафор, iще семафор...
   Так от -
   пiд балконом гризуться собаки, зрiдка плачуть коти, мов тi дiти.
   Вечiр. А потiм -
   нiч.
   - Мяу-у-у!
   Садок. Iз садка арiя з "Iвана Сусанiна".  I  тому,  що  Глинка  великий
композитор, i мiсто не мiсто, i огнi не огнi, сумно, тоскно, радiсно...  I
знову сумно...
   Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильцями...
   А коли вистукував цвiркун (тодi прийшов вечiр), Хая пiшла на  балкон  i
через бильця перехилилась, щоб покликати:
   - Ка-арль! Ка-арль!
   Це так: язик до пiднебiння. От повторiть голосно:
   - Ка-арль! Ка-арль!
   Чоловiк живе i вiн не зна?, що вiн мавпу?. Один зробить "гав" -  другий
зробить "гав!", бо в природi теж: весна заплаче дощами, а  потiм  i  осiнь
заплаче дощами. Мiж iншим, чом ми бабники. Ви  як  гада?те?  А  от  Латвiя
нiбито рiка i тихенько струмку?, це тому, що  Латвiя  нагаду?  латаття,  а
бiля латаття вода якось завжди струмку?.
   Хая покликала й пiшла в кiмнату.
   А тодi на схiдцях шум, тупiт, i влiта? канарейкою Карло Iванович.
   - Шьо, д?тошька?
   Карло Iванович "шьо" - прибалтiйський акцент:  "шьо".  Христосик  Карло
Iванович, во благообразi?: русява борiдка, а в сiрих очах  смирення  (вода
бiля латаття тихо струмку?).
   Хая показала пальцем:
   - Там я напiсяла, вiзьми винеси.
   Карло Iванович заметушився, спотикнувся, схопив "генерала" i вискочив.
   ...А тепер -
   - а тепер Хая лежить на канапi. Карло  Iванович,  коли  розсердиться  -
"Ах, цi жiрнi шеншiнi..."  (зда?ться:  жiрнi  женшини  всюди,  навiть,  де
цвiркун точить крильця, навiть сняться - всюди... жiрнi шеншiнi...).
   Карло Iванович увiйшов з порожнiм "генералом" i поставив його  обережно
пiд кровать.
   I сiв... i не сiв...
   Хая сказала суворо:
   - Iди. Можеш iти. Можеш сьогоднi не приходити.
   ...Коли  б'ються  пiвнi,  а  потiм  один   тiка?,   тодi   одному   чуб
настовбурчений. Так i Карло Iванович.
   Карло Iванович пiшов, вiн не розсердився, стримав  себе,  тому  що  вiн
пiвнiчний чоловiк, а на пiвночi довго холодно.
   А прийшов сюди через пiвгодини (на п'ять хвилин)  Райський  -  живе  за
стiною. Райський прийшов сказати:
   - ?рунда!
   ?рунда: пишуться  тези,  тезове  царство.  У  Райського  тезовий  стiл,
спецiально, стоси.- Я здихаю! -  ?рунда.  З  жахом:  -  Що  ви  робите?  -
?рунда!.. Не дума?те ви цього: коли тези  згорiли,  тодi  вилетiла  з  них
лiтера "з", поширяла над землею й сiла на  сво?  одвiчне  мiсце.  I  пiшло
звучати в другiм таборi:
   - З-з-з-з-з-з-з!
   - З-з-з-з-з-з-з!
   Звучить холодно, у?дливо, одноманiтно...
   Райський мовчить. Бiльше мовчить. Коли висловиться -
   -доклад по питанню... Докладач т. Райський.
   ...Хая взяла, за руку, а потiм на вухо, а потiм лукаво:
   - Правда?
   Похмуро:
   - Так...
   Тодi Хая розвела руками:
   - А-я-я... Такий розумний, а теж попались на гачок... Ну й Яблучкiна!
   I ще про Яблучкiну, жiнку (чи як там?) Райського. А потiм грала очима:
   - О темпора, о морес! Де нравственiсть? От  вiзьмiть  Тему  Касальську.
Зна?те? Вона каже: менi що? сьогоднi один, а завтра другий: не все одно, з
яко? чашки однакове вино пити?
   I брала його руку й трошки томилась:
   - Я не можу! Я так не можу!
   ...А Карло Iванович не засне, поки в Ха? не темно.  Довго  не  темно  -
прислуха?ться,  хвилю?ться,  а   коли   говiрку   чути,   Карло   Iванович
сальтоморталить по-цирковому: залежить ноги в залiзнi перекладини балкона,
а тулуб i голову кине вниз. Дивитись вниз  не  можна:  в  головi  кружля?,
упасти - розбитись на смерть. Зате так видно, що  робить  Хая  (??  балкон
нижче): чи не прийшов хто, а як прийшов - що таке?
   ...Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця, а потiм  симфонiя  в
саду "Гастроль".
   ...А хтось по?де кудись: пiд'?де до семафора, а  далi  ще  семафор,  ще
семафор...

   II

   Далеко на пiвднi замислилось море. Далеко далека Ялта -  порт.  Морськi
купання, i море пахне, i виноград пахне, а грона з винограду на  взгiр'ях.
Виноград в листях, i тiльки зрiдка соковито на сонцi блищить.
   Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило ?? з нальоту промiння.
   ...Тут Лiвадiя, Орiянда, Алупка, тут  у  старовину  генуйська  оселя  з
далеко? Iталi?... Пахне тютюном, дурманить тютюном...
   Тут нащадки лихо? татарви, тепер: "шурум-бурум" -  спокiйнi,  задумливi
татари... I гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах...
   Вiдпустки дають у травнi, в червнi i коли вже стиглий виноград.
   Хая чекала на свiжий виноград i була ввiчлива до Карла Iвановича, рiдко
тривожила його з "генералом".
   А виноград "скоро поспi?"...
   ...Ранок, ще рано: пiв на одинадцяту. Вiкна на захiд, сонце  на  сходi.
Сонце зiйшло, але не видно: на тiм боцi.
   ...Нарештi прокидаються, прокинулись. Нарештi - стук: це шофер.
   До Зо? увiйшов шофер. Каже:
   - Дозвольте посидiти. Ще не пiдвiвся... совбарин.
   Це про Райського - за ним при?хав.
   ...Минуло ще пiвгодини. Не прокинувся. Шофер хвилю?ться:
   - Мабуть, пiду... постукаю.
   Iде й каже незадоволено.
   - Атв?тств?нной... гiпо-по-по-там.
   ...?сть воли волов'яча шия - Райський. Шофер не  за?ка?ться;  гiпопотам
не скаже, скаже зайве "по"; гiпо-по-по-там.
   Нарештi прокинувся, умився. По?хали.
   Тодi до Ха? постукав Карло Iванович:
   - Д?тошька, тi не пайдьош на шлюжбу?
   I чути незадоволений голос:
   - А ти сам не догада?шся? Не зна?ш, що в мене женська хвороба?
   I тихо (про себе):
   - Остолоп!
   Навшпиньках од дверей Карло Iванович. Але Хая кричить:
   - А молока, мабуть, не принiс?
   Дiйсно, молока не принiс Карло Iванович. I кида?ться вiд  дверей  Карло
Iванович.
   ...З усiх нiг! З усiх нiг!..
   Але напроти П?тушков: теж на службу.
   - А-а-а...
   В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На  дощi
лелека вбира? в шию голову i нижче. Так П?тушков).
   Конфетно, карамельне посмiха?ться i руку плавко й обережно:
   - А-а-а...
   Карло Iванович ухилився:
   - Ах! Залиште!
   Бiжить, побiг по молоко. П?тушков конфектно, карамельне посмiха?ться  i
чимчику? на службу.
   В дорозi:
   - А-а-а...
   I сюди, i туди безцвiтний капелюшок. Згина?ться, туманно розплива?ться.
I от -
   - служба.
   А потiм (нарештi) -
   - столовка.
   Хита? беззубим ротом (вiн не старий), каже:
   - Ми з Григорiй Федоровичем...
   "Ми пахали"... Це з наркомом. I так думають: тут - вiдповiдальний  там,
там - вiдповiдальний тут.
   Тому:
   - служба, i служба "а-прима".
   ...Коли П?тушков побiг, прокинулась Яблучкiна.
   Стiна. За  стiною  Хая.  Хая  демонстративно  вистуку?  закаблучками  -
ходить. I Яблучкiна теж. Це так: два двори, паркан, бiля паркану  колючки.
В колючках - i там собака, i тут собака:
   - Грр! Гав! Гав!
   - Грр! Гав! Гав!
   Але паркан.
   На Микола?вськiй церквi годинник ударив дванадцять.  На  бруку  кричать
грузовози.
   В квартиру увiйшла уборщиця. Уборщиця становиться так: мiж двох  дверей
- Ха?но? й Яблучкiно?.
   - Баришня!
   Тодi вискакують разом.
   Яблучкiна:
   -  Можете  убирати...  Котiк  уже  сiв   на   автомобiль;   (Автомобiль
пiдкреслю?ться).
   Мiж iншим: за Карлом Iвановичем автомобiль не при?жджа?.
   Хая:
   - Да, да!.. Будь ласка, скорiш, а то до нас,  мабуть,  при?де  народний
комiсар.
   (Народний комiсар пiдкреслю?ться).
   Яблучкiна зневажливо подивилась на  Хаю.  ??  очi  кажуть:  -  Народний
комiсар?.. Гм.. Не вiриться.
   А потiм дверi: хлоп! хлоп!
   За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона  непрактична  дiвчина.  Але
вона розумi?. Вона згадала село, вигiн,  дiвчат  i  крем'яшки.  Згадала  -
пiшла на кухню. Заплющила очi,  розставила  руки  й  покрутила  в  повiтрi
пальцями: коли зiйдуться, тодi спершу до Ха? прибирати, коли нi  -  спершу
до Яблучкiно? прибирати. Не зiйшлись,  треба  в  Яблучкiно?,  але  вона  з
тривогою дума?, що й народний комiсар - це не абищо. Убирала в Яблучкiно?,
а Хая демонстративно закаблучками вистукувала.
   Потiм уборщиця прийшла до Ха?, а Хая на кроватi розкинулась.
   - Ах, Боже мiй! Чого ви так довго? Я ж просила вас скорiше, бо до  нас,
мабуть, при?де народний комiсар.
   А потiм закричала глухо:
   - Ох! Ох!
   Уборщиця:
   - Що з вами, баришня?
   Тодi Хая сказала з тугою:
   - Ах, яка ви дура... простiть мене, Прiсю. Невже ви не розумi? - те, що
в мене хвороба матки?
   ...Маленька справка: Карло Iванович приходив до Зо? й казав:
   - Ах Зою! Вi такой корошiй товаришь. Нiфшелi Хая мiня не люпiт? А я  не
маху, мi, с?в?рнi людi надолько люпiм...
   Зоя:
   - Я, Карло Iванович, не знаю...
   I до матерi:
   - Мамо, вгомонiть Соню, чого вона розкричалась? Поколишiть...

   III

   Зоя, сiм'я Зо?на. Зоя дивиться перелякано. У не? чоловiка нема (був), у
не? солдатський пайок i мiльйон (п'ять коп.  зол.  валютою)  жаловання  на
мiсяць.
   Зоя дивиться перелякано: ?сть вулиця, ?сть вiтрина  напроти.  Колись  у
вiтринi було порожньо, а потiм появились дамськi капелюшки, i  Зоя  трiшки
забула Маркса.
   Хая сказала:
   - Бачиш, i живеш, дурочка. А то б жила в конурцi. Що  значить  протеже?
Це менi дякуй.
   Зоя дякувати не зна?, а мати каже, що хлiба нема на сьогоднi i (о жах!)
не варили кулiшу в ескадронi: Зоя працю? в ескадронi.
   I сказала Хая:
   - Ну, слава Богу, скоро вже по?ду в Ялту. А потiм додала з докукою:
   - Тiльки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже i так, i сяк,  але  не  можна
покинути... Ну, як я буду жити без совнаркомки?
   Це про Карла Iвановича...
   А на покрiвлi латають покрiвлю. З'?ли лiта покрiвлю, бо йдуть лiта,  не
вертаютьси.
   А на кра?видi акварелi силуети церков, силуети будiвель, димарiв...
   Iще маленька справка:
   Хая ?де з Карлом Iвановичем  у  Ялту  через  пiвтижня,  а  Яблучкiна  з
Райським на Кавказ за два днi.
   Хая пiшла в свою кiмнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе.
   На покрiвлi латали покрiвлю: стук! стук! З'?ли лiта покрiвлю...
   ...Пахло розтопленим салом...
   Хая дивиться в трюмо й чу?: Яблучкiна знову вистуку? закаблучками. Тодi
Хая знову пiшла до Зо? й сказала з обуренням!
   - Це ж хамка!
   Це про Яблучкiну. I розповiла:
   - Хiба я ранiш так жила? Тепер що? За iде?. А перший  мiй  чоловiк  був
директором у заводi... Да...
   Хая задумливо подивилась  на  Зо?ну  маму,  а  Зоя  уважно,  перелякано
слухала.
   - А що вона, ця Яблучкiна? Потаскушка! Ну вiзьми: я ж  Райського  добре
знаю... Ти його ранiш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! вiн неглiже, а
вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потiм розфуфирилась... Розумi?ш?
Амури.
   I вiдзначила з докукою:
   - А вiн - дурень. Радий за всяку цiну одкараскатись вiд не? i  не  зна?
як. Бо?ться скандалу. Ех ти, теоретик!
   ...Виходив полудень до Зо?ного вiкна.  Закричали  в  коридорi  Зо?нi  й
маминi дiти. В саду "Гастроль" iшла репетицiя, кiнчалась репетицiя,  а  за
силуетами димарiв курiв шлях.
   Подзвонили. Це Карло Iванович принiс обiд. Зоя перелякано  дивиться  на
маму, пiдморгу? мамi, щоб не прохала в  Ха?  лишкiв  Ха?ного  обiду.  Мама
похитала головою й пiшла одчинити дверi. А Хая пiшла до себе.
   ...Обiд почина?ться, почався звичайно з того, що Хая  не  задоволена  з
обiду. Диву?ться: чому не видають шоколаду? А вiд  борщу  смердить  старим
салом.
   Карло Iванович:
   - Це ж, д?тошька, боршь, боршь всiгда з старiм салом.
   Хая не витримала:
   - Дурень!
   Ляга? на кровать i суворить брови, Карло Iванович винувато дивиться  на
борщ.
   ...За вiкном "катеринка" гра? "Розлуку". Це прийшов нiмий i закричав за
вiкном по-дикунськи:
   - Е-е-е!
   Полетiли, мабуть, засмальцьованi грошзнаки. I знову чути: стук! стук! -
латають покрiвлю. Стихли бунти, громи, революцiя - латають покрiвлю.
   Коли Хая не ?сть - не ?сть i Карло Iванович. Тодi Хая спитала:
   -  А  узнав,  на  якiй  пiдставi  цей  оболтус  П?тушков  столу?ться  в
совнаркомцi?
   Карло Iванович розгублено подивився:
   - Ах, д?тошька! Я забуфь.
   Скрикнула Хая:
   - Забуфь! Забуфь! Нiчого сказать  -  громадянин:  забуфь!  Хiба  ти  не
бачиш, що ця бездара хитра,  як  лисиця.  А  вiч  -  забуфь!  Ну  й  годуй
П?тушкових совнаркомкою.
   Карло Iванович ще винувато  подивився  на  борщ,  а  потiм  несподiвано
образивси.
   - Шьорт зна? шьо! Шьорт!
   I пiдвiвся й пiдсмикнув брюки.
   Тодi Хая раптом заласкавiла:
   - Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти  нервовий.  От  як
по?деш у Ялту...
   Карло Iванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борiдка,
почервонiв, як стрючковий перець. Ще раз  пiдсмикнув  брюки  й  кинувся  з
кiмнати.
   - Шьорт!.. Прибiг до Зо?:
   - Тафольно... Вi, Зоя, карошiй товарiшь.  Каварiт?:  долько  она  будiт
мушiть мiня? Нiфшелi она мiня не люпiт? Шьорт!

   IV

   Поспiвав виноград - там, на березi моря,  де  Алупка,  Яйла,  Чатирдаг,
Карабах, де задумливi татари: "шурум-бурум" - нащадки лихо? татарви.
   Останнi днi перед од'?здом.
   Ранком уборщиця Прiся заплющу? очi: чи зiйдуться пальцi?  I  в  останнi
днi  демонстративно  вистукують  закаблучки:  Яблучкiна  й  Хая.   Пройшов
П?тушков на службу, конфектно, карамельне усмiха?ться. Iнодi й Хая йде  на
службу.
   "...Дано сие в  том,  что  он  командируется  на  Кавказ  по  служебним
обязанностям. Предлагается гражданским..." i т. д.
   Завтра Райський з Яблучкiною ?дуть на Кавказ.
   А перед од'?здом розiгрався-таки скандал. Яблучкiна вилила  в  раковину
поми?, а це побачила Хая.
   I сказала Хая:
   - Боже мiй, яка некультурнiсть! Яблучкiна фиркнула:
   - Будь ласка, не вчiть. Сама знаю.
   - Зна?те, та, мабуть, не все... Ах, яка некультурнiсть!..
   Тодi Яблучкiна скрикнула:
   - Iдiотка!
   Хая зблiдла:
   -_ Що ви сказали?
   - Iдiотка!
   Хая в знемозi похилилась на стiну:
   - Ох, менi дурно...
   Але раптом побiгла до дверей i крикнула:
   -Ти дума?ш, що тебе Райський любить? Дулю пiд нiс... Сучка!
   Вийшов П?тушков, конфектно, карамельне посмiхався:
   - А-а-а!..
   Хая скипiла:
   - Чого вам треба?
   - А-а-а!..
   - Дурень! - i вскочила в свою кiмнату.
   Хая конче  хвилювалась  i  покликала  Зою.  Лаяла  Яблучкiну,  а  потiм
говорила про П?тушкова:
   - От. Живий ескiз для комедi?. Сидить у  совнаркомцi  й  пiдслуху?,  що
говорять. Вислухав засiдання, а потiм до якогось наркома:
   "Ви ж не забивайте, Серг?й  Петрович,  сегодня  у  нас  в  шесть  часов
зас?данi?".- "Да, да... я помню". А вiн же на бугайця  взяв.  От  ескiз!..
Ну, брешеш, я таки доб'юсь, яким ти махером у совнаркомку попав.
   Зоя уважно перелякано слухала й вертiла в руках газету за 26.
   Iще казала Хая:
   - Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.
   I додала надто серйозно:
   - Хiба ти не зна?ш, що тут тiльки члени колегi? будуть жити? Я за тебе,
дурочка, дуже рада. Тепер ти б нiяк не вселилась. Подякуй менi.
   (Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
   То б'? в лiтаври мо? надхнення.
   (Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
   27. Яблучкiна й Райський ?дуть на Кавказ.
   Метушилась Прiся:
   - Баришня!
   А шофер перевозив корзини на вокзал.
   - Атв?тственной... Гiпо-по-по-там.
   Райський увiйшов до Ха?:
   - Прощайте!
   I сказала Хая:
   - Менi рiшуче вас шкода... Опрiдiльонно...
   Шофер покликав:
   - Пожалуйте, машина готова.
   Райський пiдвiвся.
   ...А за стiною Яблучкiна вже демонстративно вистукувала закаблучками.
   Райський пiшов.
   27, 28, 29.
   ?хати. I цим ?хати.
   ...Це, зда?ться, в Iбсена, а може,  в  Пшибишевського  -  сильна  любов
перемага? нелюбов, i нелюбов любить.
   Так Хая комусь:
   - Я знаю, вiн мене любить до божевiлля. Хай же переможе мою нелюбов.
   А йому:
   - Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова.
   Комусь:
   - Вiн i справдi став неврастенiк. Йому треба женшини. Але я не можу! не
можу!
   Йому:
   - Дорогий мiй Карль, не забудь захватити в  Ялту  оце  шмаття:  це  для
менструацi?.
   Сьогоднi Карло Iванович ходить самоваром вичищеним.
   - Ка-арль! Ка-арль!
   I канарейкою летить Карло Iванович...
   ...А все-таки сьогоднi, в останнiй день зчинилась драма.
   Карло Iванович прийшов спати до Ха? i не принiс подушки.
   Хая довго мовчала.
   ...В саду "Гастроль" не було симфонiчно? оркестри - спiвав  московський
Пiрогов.
   Кричали:
   - Блоху! Блоху!
   Але не схотiв спiвати блоху: гонор знаменитости.
   Раптом вдарив духовий оркестр.
   Хая спитала:
   - Чого ти не принiс подушки? Карло Iванович:
   - Я, д?тошька, забуфь!
   - Забуфь! Забуфь!
   I... почала розпiкати, i... почала.
   - Забуфь! Забуфь!
   Як  i  треба  було  чекати,  Карло  Iванович  довго  слухав,  а   потiм
пополотнiв. Але на цей раз так пополотнiв, як нiколи.
   Спершу вiн пiдсмикнув брюки, потiм забiгав по кiмнатi i раптом закричав
мов не сво?м голосом:
   - Рабiня! Рабiня! Шьо тi муша?шь меня? Рабiня.
   Трусилась борiдка, ще пiдсмикував брюки й кричав не сво?м голосом.
   Хая перелякалась:
   - Зою, Зо?чко! Йди сюди. Вiн уб'? мене.
   Прийшла Зоя, але Карло Iванович конче розiйшовся:
   - Рабiня!.. Рабiня! Два хота муша?шь!
   Хая теж пополотнiла:
   - Карль! Що ти кажеш? Боже мiй! Ти попира?ш усе святе: ми так жили  два
роки... Ах, Боже мiй! Зою, менi темнi? в очах. Ох! Ох!
   Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у  Зо?ну  кiмнату.  I
чути було на всю квартиру гiстеричне: - Рабiня! Рабiня!
   Хая обняла Зою:
   - Що менi робити, скажи, що менi робити... Пропала Ялта!..  Що  я  буду
робити без совнаркомки?
   Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом:
   - Вiн, ?й-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже  спокiйно  чекаю  на
його смерть... Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!..
   I плачем заплакала... В саду  стихло:  публiка  розiйшлась.  За  вiкном
жеврiли зорi. Зоя вийшла з Ха?но? кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович,
блiдий, схвильований, сидiв край вiкна.
   - Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзт?фалась ана два  хота,
а тепер канець. Тафольно.
   I пiдвiвся:
   - До сфiтання! Пойду к сiп?. Тафольно!.. Мi с?фернi людi долько терпiм,
но - тафольно!..
   I рiшуче пiшов до себе на другий поверх.
   Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях.
   Пробiг (конфектно, карамельне) П?тушков.
   А 30 увечерi кур'?рським потягом Карло Iванович з Ха?ю  ?хали  в  Ялту.
Карло Iванович говорив:
   - Шьо, д?тошька?
   Хая дивилась убiк...
   А про свиню я так нiчого й не сказав.  I  не  скажу.  Свиня  для  того:
"пiдложити свиню", не сказати про свиню - це прийом.



   КIМНАТА N 2

   Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав  надто  пiзнiш  од  Вiвдi.
Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi.  Коли  там
нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав  iз  ними  до
кiмнати. Так було щодня, а тому й  палива  в  кiмнатi  ч.  2  було  завжди
досить.
   Вiвдя прокидалась не ранiш дев'ято?.  Надумавши  встати,  вона  похмуро
казала:
   - Срулю!
   Макс покривлював обличчя i  з  благанням  дивився  на  не?  крiзь  синi
окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:
   - Срулю!
   Макс хвилювався:
   - Як тобi не соромно ображати мене?
   Вiвдя мовчала, тiльки  брови  ?й  збiгалися  докупи.  Макс  навшпиньках
виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.
   Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за  дверима  й  чекав.
Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:
   - Чого ти на мене, Максе, сердишся?
   Макс мовчав.
   - Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?
   Макс мовчав.
   А ввечерi вони слухали, як  за  стiною,  в  сусiднiй  кiмнатi,  кричала
дитина.
   - У-а! У-а!
   Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:
   - Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який  логiчний  зв'язок  мiж
життям i цi?ю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн
там проповiду??
   I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.
   - Я знаю! Я все знаю... Ша!
   Макс з благанням, як прибите цуценя:
   - Дюнiчко!
   Грiзно:
   - Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.
   I серйозно:
   - Ти кого зараз студiю?ш, Гегеля?
   - Нi, Дюнiчко, Канта.
   Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була  субота,  увечерi  йшли
через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.
   Вiвдя - укра?нка, Макс - ?врей.
   Макс казав:
   - Уй, яке гарне небо!
   Питала:
   - Ти вiриш у небо?
   - Гм! Навiщо вiрити... споглядаю.
   - Тобi хочеться молиться?
   - Так. Я хочу споглядати.
   ...Вони йшли в синагогу.
   А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:
   - Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi тво? фанатики.
   Макс жахався.
   - Дюнiчко! Якi ж вони мо??
   I знову за стiною кричала дитина:
   - У-а! У-а!
   А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.
   В коридорах гостиницi  -  "загального  помешкання"  робiтникiв  Н-сько?
вiйськово? установи - вештались люди, а по  вулицях  шумiли  автомобiлi  й
фаетони.
   Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.
   Макс брав книгу й читав уголос.
   О десятiй годинi Вiвдя казала:
   - Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б  не  вiйна  й  не
революцiя?
   Макс:
   - Не знаю.
   - А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав.  Тебе  б
жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi  ти  б
видержав iспит i був би дантистом. Ха! Зна?ш, як шансонетки...
   Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:
   Пошла я раз к дантiсту,
   К большому спецiалiсту,
   Чтоб он мн? вставiл в дирку
   Зуб! Зуб
   Макс нервово перекосив обличчя.
   - Дюнiчко!
   - Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно... А потiм...
   Потiм вона замислилась i додала:
   - А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.
   Макс уважно дивився на не? крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi,
як кiшка.
   Несподiвано:
   - Срулiку! Мiй Срулiку!
   Втягував шию в плечi й нахиляв голову.
   А за стiною знову кричала дитина:
   - У-а! У-а!
   До Вiвдi прийшла подружка по гiмназi?  -  Христя.  Така  задумлива,  як
вечiрн? небо. Як  i  завжди,  довго  мовчала,  а  Вiвдя  стримано  чекала.
Хвилювалась, що з партi? викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась.
   Вiвдя сказала:
   - Яка ти жалкенька.
   Усмiхнулась:
   - Я тобi, як друговi...
   ...Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго  дивився  на  Христю
з-пiд лоба.
   Каже:
   - Чого турбу?тесь! Хай викидають.
   Христя:
   - Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партi?.
   Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - ?хидно.
   - Тодi не будеш совнаркомовсько? пайки одержувати. Христя  пiдiйшла  до
столу, взяла в руки книжку, подивилась на не?, погладила ?? нiжно долонею.
   - Я не одержую!
   А Макс хвилювався:
   - Я от вийшов з партi?... i нiчого...
   - Ну, ви ж анархiст.
   Максовi при?мно було, коли його називали так.
   Вiн надхненно сказав:
   - Так, анархiст... Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.
   Але Вiвдя обрiзала:
   - Який ти анархiст? Досить похвалятися.
   - Дюнiчко...
   Не хотiла говорити.
   Христя пiдвелась i заломила руки.
   Христя така маленька дiвчинка, хоч ?й i двадцять шiсть лiт.
   Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка.
Там сидiла оддалiк  -  безпартiйна  -  i  слухала.  Вона  завжди  була  на
партiйних зiбраннях.
   У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю  чистила.
Був у не? чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на  фронтi  працi
одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм  як  похвалятися.
Горпина була товста баба й ?вангелистка.
   Коли хто спотикався, вона казала:
   - Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
   А комендантовi гостиницi вона радила:
   - Заглянь, мо? чадо, в ?вангелi? от Матвiя.
   Комендант "гнув" матюком i т. iнш.
   ...Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I  сьогоднi
вона чекала. Так, вона чекала.
   Цю нiч ?й снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.
   ...Такий золотий, такий золотий!
   Думала - це добрий сон, i згадала  серпневi  колосся  бiля  сусiдського
тину... Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.
   З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.
   - Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро
вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до не?. Так  думала.
Вiвдя теж сама прийшла.
   Каже:
   - Ви, бабусю, ?вангелiстка?
   Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.
   Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
   - Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на  мене,  а  я  на  вас...
Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
   Колись один робiтник постукав у  цю  мить  до  кiмнати.  Ой,  як  Вiвдя
скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:
   - Господн? серце!
   I вони знову дивились одна на одну.
   ...Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла ?вангелi? й читала.  Подумала:
навiщо друкують рiзнi книжки,  коли  не  доста?  священних  книг.  Недавно
ходила на базар - скiльки тих людей при?жджа? з села, щоб купити ?вангелi?
чи то бiблiю. А ?х i нема.
   Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно.  Вiкно  виходило  в  двiр.
Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса.  Увечорi  чоловiк  ??
пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.
   Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.
   I на цей раз дивились в очi.
   Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:
   - Максе! А зна?ш, що я бачила сьогоднi?
   Макс нашорошився.
   Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi  i,  пiдiйшовши
до виключателя, погасила електрику.
   В кiмнатi стало зовсiм темно.
   Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий.
   Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.
   Вiвдя казала:
   - Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я  сьогоднi  тротуаром.  Коли  це
зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що  вона  звичайна,  а
вона божевiльна.
   Зареготала:
   - Божевiльна... Ха! Тобi не страшно?
   Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.
   - Ти не бiйся, мiй  Срулiку!  Я  хочу  просто  оповiдати...  Ну...  от!
Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице  ??  було  таке,  як  оцей
вiдблиск.
   Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует
?? руки.
   Макс важко дихав.
   - Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч
мене й говорила з повiтрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула  з  собою
мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумi?ш, клуночок. I все  це
було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди  сидить  бiля
вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А
потiм я подумала. Ти зна?ш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.
   Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв  окуляри
й протирав очi.
   Казав:
   - Патологiя, Дюнiчко. Не сво?часно.
   Розсердилась.
   - Дурне! А все життя - що таке?
   Заговорив уперто:
   - Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
   I засоромився:
   - Може, не так, я не  знаю.  Менi  iнодi  бува?  жалко,  що  я  покинув
партiю... А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi
днi... важко...
   Вiвдя закричала:
   - Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна... Срулiку!
   Хтось проходив бiля ?хнiх дверей i зупинився.
   Тодi Вiвдя ще раз закричала:
   - Мовчи! Мовчи!
   Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з  грохотом
пробiгла пожежна команда.
   Не спали майже до ранку.
   Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у не? болiла голова.
   Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало  на  рожевих
плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.
   Баба Горпина казала:
   - А там у нас, на селi, поле.
   Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.
   - Ну i що ж, що поле?
   Баба Горпина:
   - Цiле поле, як ризи Христовi.
   На не? теж, безумовно, впливала весна. Крiм того,  вона  не  звикла  до
мiста. Думала залишити гостиницю i -  додому.  А  чоловiк  хай  тут.  Вона
навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона  во  Христi,
що ?й? З Вiвдею Горпина  майже  не  стрiчалась  останнiй  час.  А  коли  й
стрiчалась, то розминались мовчки.
   А до Вiвдi почав  ходити  комiсар  Вольський.  Такий:  самий  звичайний
комiсар iз батальйону.
   Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:
   - Слухайте, що з мо?ю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну  от  Вольський  -
вiн ?? любить... А менi що робити?
   Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона спогляда?.
   Макс:
   - I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в  нас  ночувати.  А  я  не
знаю, як менi бути.
   Христя спитала:
   - Ви з Вiвдею живете?
   На?вно:
   - Так, живу!
   Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що ?й треба спiшити на
зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн  став  бiля  дверей  i
цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.
   Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:
   - Чого ти в кiмнату не йдеш?
   Тихо.
   - Дюнiчко!
   Вона засмiялась.
   Вiн просив ??, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i
сказала, щоб не ночував Макс. Вона не бо?ться Вольського i  буде  спати  з
ним в однiй кiмнатi.
   Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з  годину,  а  ночував  усе-таки
дома.
   ...Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс  змарнiв,
але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд не? Вольський.
   А по всiй гостиницi спiвали-басували.
   Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.
   Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:
   - Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра ви?жджаю додому. Зна?те  -
там у нас поле.
   Перед од'?здом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та  подивилась  на  не?  й
тихо сказала:
   - Iдiть, бабусю... Ви не вiрите... а може, я не вiрю...
   Гапка:
   - Що з тобою, дитятко?
   Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
   Вечiрнiм потягом вона по?хала на село.
   Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю.  Вона  пiшла  кудись  iз
Вольським. На  площi  Карла  Лiбкнехта  вiн  зустрiвся  з  червоноармiйцем
Кiптя?вим. (Був такий у батальйонi Вольського).
   Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним.
   Повертав розмову на Вольського.
   Кiптя?в  увесь  час  нервово  пiдморгував  очима  -  його  контузило  в
iмперiалiстичну вiйну.
   Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший  чоловiк,
i головне - витриманий.
   Макс образився й пiшов до парку.
   На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.
   Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева  нашорошились  на
сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.
   Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих".  Пильно
дивився на фотографi? дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.
   На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з  пiрожними,
i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв.
   Так зробив незадоволений Макс.
   ...Пiзно вiн пiдходив до сво?? кiмнати.
   Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був.
Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.
   - Чого ви так пiзно?
   Христя:
   - Я... так...
   Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.
   Макс просто:
   - Вас, мабуть, турбу? щось?
   Христя сказала:
   - Так, турбу?.
   Потiм скаржилась:
   ...У не? не органiзуються думки, а тому все, що вона чита?,  нiколи  не
може привести до системи. Це для не? велика хиба. Вона не  може  бути  анi
агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.
   Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi  було
вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось  проходив  коридором,  i  кроки  його
глухо звучали, нiби це було порожн?, нежиле помешкання.
   Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона
вбиралась i йшла. Бiля пасажу ?? чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.
   У недiлю вони пiшли теж за мiсто.
   Вольський казав:
   - Чудово сьогоднi...
   Вона:
   - А завтра?
   - Що завтра?
   - Завтра теж буде чудово?
   - I завтра.
   - I пiслязавтра?
   Вольський  подивився  гостро.  Вiн  завжди  дивиться  гостро  й  чiтко.
Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.
   Розсмiялась:
   - Ця цинiчнiсть менi не подоба?ться.
   Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.
   - Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто  почуваю
себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А  коли  я  комiсар,  то  я,
значить, такий.
   - Агiтацiя! - i скривила обличчя.
   Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.
   Вона:
   - От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо.
   Вiн:
   - Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя.
   Вона:
   - Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам
i невiдомо.
   Вiн:
   - На то ? семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо.
   Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я.
   Вiвдя казала:
   - Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар  на  схiд  дивиться.  Вольський
узяв ?? за руку й фамiльярно посiпав.
   - Не всi й вiвтарi дивляться на схiд... Так-с. Проте I я люблю дивитись
на схiд.
   Вiвдя замахала руками.
   - Годi вам! Годi вам!
   Коли  вони  вийшли  за  будку  323,  Вiвдя  кокетувала.  А  вона  вмiла
кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила  Вольському
взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.
   ...Зайшли далеко й мусiли повернути.
   Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi  -  до
мiста.
   Вiвдя махнула рукою:
   - Прощай, поле!
   Десь несподiвано одкликнулось луною.
   Припинилась. Задумалась.
   - Це баба Горпина!
   - Яка баба? - спитав Вольський.
   - Та то так! - засмiялась вона.- Була така... баба... чудесна...
   Вирвала руку й крикнула:
   - Бiжiм!
   Христя посiдала  невеличку  посаду.  Перепищиця.  Але  й  тут  вона  не
встигала все зробити сво?часно. Цiлий день вертiлось у головi - чого  вона
не прочитала, чого вона не зна?. З не? пiдсмiхувались. Думали, що вона ма?
коханого, а тому й така розгублена.
   Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i  нiчого  не
хотiла.
   В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". ?й нiхто
не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем,  що  ?й  не
можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:
   - Завжди читати не можна, на легенi погано.
   А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й
сухо.
   Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.
   Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм -  так  собi.  Спати  не
хотiлось.
   Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
   Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.
   Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.
   Вона нiколи не плакала, а  в  цей  час  хотiлося.  Пiдвелась.  Зняла  з
етажерки "Економiчне учення"  i  придивлялась.  "Да,  воно!"  Положила  на
стiл...
   I от вона почува?, що ?й хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.
   ...Десь гавкав собака.
   Стала. Простягла руки в просторiнь, i ?й стало солодко.
   "Невже я молюсь?"
   Пiдхопилась:
   "Кому?"
   А в голову: "Економiчне учення К.  Маркса  -  К.  Кавтського...  Завтра
прийдете, одержите... Сьогоднi нема!"
   Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора.
Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.
   Скоро прийшов i Макс.
   - Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.
   Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так,
або iнакше. Вiн далi так жити не ма? сили.
   Христя сказала холодно:
   - Я не пiду!
   Макс захвилювався.
   Христя ще раз сказала холодно:
   - Я не пiду.
   В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi
знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива,
а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i  то  кiнець).
Вiвдя задмухала на свiтло.
   - Дивiться, як пару?!.. Хiба ви не змерзли?
   - Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.
   - Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш.
   Сiв.
   Сказала:
   - Щiльнiш. А то положiть руку на плече.
   Вольський:
   - Нi, мабуть, не треба.
   - Чому?
   - Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.
   З iронi?ю:
   - А ви бо?тесь?
   Просто:
   - Нi!
   Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
   Вiвдя сказала:
   - Чого менi сiро?
   Подивився на не?. Вона дiйсно була блiда й сiра.
   - А ви вiзьмiть себе в руки.
   - Ха!.. В руки...
   Спитав:
   - Не можна?
   - Нi, не можна. А проте  противно,  все  противно...  Ходимо...  багато
нас... як приголомшенi. Щось треба зробити  велике,  геро?чне,  а  воно  й
маленьке несила.
   - А ви ще раз спробуйте.
   Сказав серйозно.
   Вiвдя нервово перекосила обличчя:
   - Що там пробувати! Як не пробуй, а  все  по-старому  виходить...  Так!
По-старому.
   Вольський:
   - Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.
   - Так, краще не треба!
   Вона засмiялась.
   - Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.
   - Це та сама Горпина?..- спитав Вольський.
   - Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась.
   Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.
   Ще хтось гупав праворуч.
   А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса -  де
вiн?
   А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi  вiн
спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому  й
вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.
   Вiвдя не знала, що Макс сто?ть за_ дверима, але була майже  упевнена  в
цiм. Це ?? дратувало.
   Вона знову почала кокетувати.
   Вольський:
   - Я так не люблю!
   - А як ви любите? - i примружила очi.
   Сказав:
   - Ви мене не перший день драту?те... Що ви вiд мене хочете?
   Вiвдя здивовано:
   - Я од вас хочу?
   - Так, ви.
   Сказав уперто й рiшуче.
   Вона:
   - Це менi подоба?ться.
   Вольський:
   - А менi зовсiм не подоба?ться. Як ви хочете вiддатися менi, то  робiть
це й не мучте Макса, мене й себе.
   У Вiвдi загорiлися очi.
   - Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви зна?те, що за дверима Макс?
   Вольський мовчав.
   - З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?
   Вольський мовчав.
   Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.
   Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною  до  Вiвдi.  А  вона
шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було  тихо,  а  тому  й  чути
було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.
   Нарештi вона сказала:
   - Ну, йдiть, я готова.
   - Готовi? - не повертаючись, спитав Вольський.
   Вiвдя не вiдповiла.
   Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелю?й i вийшов.
   Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i,  як
ранений звiр, завила в повiтря:
   - Сво-лоч!
   Iще пiдскочила до стiнки й билась об не? головою, зцiпивши зуби.
   Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.
   Макс теж не дивився на не? i,  узявши  якийсь  клуночок,  що  наготував
зранку, теж вийшов.
   Вiвдя мовчала.
   Праворуч i лiворуч уже не гупало.
   В гостиницi було тихо.
   ...А в вiкно знову бились снiжинки.
   Снiжинки...



   ЛЕГЕНДА

   I

   Влетiла буря, крикнула - дзвiнко, просто:
   - Повстання!
   Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка,  подумала
свiтанком та й розлилась - широко-широко на великi  блакитнi  гони.  Та  й
побрели по колiна у водi тумани - зажуренi, похилi.
   ...Iшла повiнь... Летiла буря...
   I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти - як у народi чув.
   Таку: край села жила,  де  незаможницька  осада,  де  верби  на  ставок
схилилися й слухають пiсень гнiдих, що  на  зорi  застигли  й  кожну  мить
сивiють.
   Звуть Стенькою (то,  мабуть,  Степанида),  нiхто  не  брав,  а  вже  за
двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь,  баска,  гаряча
кобилиця. А взяв ?? Володька, одружився, та не прожив i  рокiв  зо  три  -
пiшов у повстанцi.
   Отож   i   залишилась   Стенька   з   хлопчиськом   невеличким   та   з
бабою-свекрухою.
   Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однi?? кикнула.
   ...Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.
   Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня,  а
кiнь здох.
   ...А батько закатував матiр.
   ...Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов...
   ...Ех ти, сибiрська каторго!
   ...Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.
   - Хто там такий? Одчепись!
   Зареготав:
   - Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!
   ...Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д'ех, будуть дiла,  матерi
?х ковiнька!
   Кричали:
   - Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржу? живуть?
   Баба-свекруха сплеснула руками:
   - Ой, лишенько! Якi ж тут буржу?, самi селяни проживають.
   Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.
   - А Гордiй Пронь ??
   - Та ?.
   - А Остап Забийворота ??
   - Та ?.
   Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi
жили, як коти в сметанi.
   ...А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли... Ой, було  ж  молока
та ковбас - хоч собак годуй!
   - Вари вареники! Печи пирiжки!
   Варила, пекла Стенька...
   ...Мовчала, прислухалася,  розглядала...  А  у  вiкно  зазирав  молодик
червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi ?ли, дивились на Стеньку, а  вона  вже
цвiла, як мак... Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi ?й,
як у кози дико?, тiльки хитренькi трошки.
   ...Отже, горiла, цвiла Стенька... а баба спитала:
   - Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?
   - Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржу?в бити.
   - Ой, лишенько! - та й утерла рукавом сльози.
   Запитало товариство:
   - Невже жалко?
   - Та де там... щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський  -  як
що, то й плакати.
   А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..
   - Ух ти, кралечко! - цебто обняв один.
   ...А другий заiржав та й полапав трошки.
   Мовчала молодиця,  думала,  мабуть...  потiм  спалахнула  раптом,  наче
промiнь пробивсь крiзь хмари:
   - За волю... йдете?
   I крикнули хлопцi:
   - За волю! - ще й шаблюки забрязкотiли.
   Зашумували очi в слив'янцi (пiд вiями нiби слив'янка кипiла), вискочила
Стенька до порога:
   - Цi?? ночi п'ять чоловiк присплю...  Хто  перший?  Виходь!  Задзвенiли
шаблюки, з грюком розпанахало дверi...
   ...А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли  з  села.
Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли  гладкi
забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i  бiлий  кiнь  з  чорною
ногою, з тавром на стегнi.
   З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про не?.
   ...Гримали повстання...

   II

   Не одна молодиця спiвала:  "Ой,  зажурюся,  запечалюся,  пiду  в  садок
зелений - розвеселюся..." То не  хмари  нависли  над  головою,  то  очiпок
придавив вороне волосся.
   ...Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла  вже  слава  про
юнака-молодця.
   ...Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.
   Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде - тисячi, тисячi,  тисячi...
Похилилася на тин кропива й дума? про бурю. Заспiвають, запишуть  нащадки:
був Приймак i Буденний, i були - тисячi, тисячi, тисячi...
   ...Палали панськi  ма?тки,  тiкали  пани.  Iшли  червоногвардiйцi  -  з
заводiв, з шахт, з Донеччини,  з  Криворiжжя.  А  далi  йшли  повстанцi  -
чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби  похилилися)  .
Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки...
   Гримали повстання. Лютували повстанцi.
   А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала
велику тривогу. А де були пани, де  були  хуторяни  (блискучi  трактори  й
череп'янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука.
   Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi,  сюди,  в  лiси,  помститися.
Казали: тiльки краяни радiють (де  верби  на  ставок  похилилися),  тiльки
чабани й байстрюки радiють, а iншим - смерть.
   Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли  чули
про Стеньку-юнака.
   Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвенiли  повстання:  виходили
чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони - догори зубами - в  травi
й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже
замало.
   Казали: ватажок Стенька - стрункий юнак i ясний,  мов  голубе  небо,  i
буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов  за
ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний  ранок.  Вiн
горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в  темрявi.  I  як  великий
пророк, вiн вiщував - так переказували по селах, по заводах:
   - Збираймося до  гурту!  Насува?ться  чорною  хмарою  час  помсти,  час
розплати. Гей, виходьте на шляхи - чига? воля. Берiть ножi, одрiзи, несiть
смерть. Через смерть запану? нам життя. Виходьте  з  лiсiв,  з  нетрiв,  з
темряви. Летiть, як метелики, на свiтло... Послухайте!  Послухайте!  Невже
ви не чу?те,  як  вiки  б'ють  на  сполох!  Невже  ви  не  бачите,  що  ми
видира?мося з провалля? Один крок - i ми в голубiй кра?нi, не буде кроку -
знову безодня, темна,  слизька,  як  жаба...  Послухайте!  Послухайте!  Ми
кличемо вас огняним повстанським словом: берiть ножi! точiть ножi!..
   I брали ножi, i точили  ножi,  а  Стеньчине  слово  лунало  по  оселях,
виходило з лiсiв, вiдходило далеко-далеко. I знову палали панськi ма?тки й
череп'янi покрiвлi. Ходила кривава помста, а лiси знову гудiли буйну славу
юнаковi.
   ...I пiднялися тодi вороги, вночi  загони  пустили  на  Стеньку,  а  за
юнакову голову пообiцяли пригоршню червiнцiв. А тодi  почали  вибухати  ще
частiш повстання. Як вiтер, лiтав юнак по селах та пiдiймав  пригноблених,
i пригнобленi тягнулися з усiх усюд до  нього,  i  лилася  цебрами  ворожа
кров.
   Так чергувалися зорi: була вечiрня, була  вранiшня.  Iще  були  днi,  i
вiдходили нерозгаданi днi, за лiсом зникали.
   Вже майже рiк люту? юнак, i нездiбнi вороги зловити його.
   ...I от про?здив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться
на нього. А вiн сидить на конi й посмiха?ться до людей, наче вечiрня  зоря
до рiчки.
   Був тодi присмерк, стояли  жнива,  i  на  майданi  пахло  полем.  Та  й
пiд'?хав загiн до журавля, i позлазили з коней повстанцi. I юнак  злiз.  I
що ж? Юнак як юнак, але справжнiй  Стенька:  очi  йому,  як  неви?ждженому
кониковi, грають...
   ...Любили люди того юнака, мов буревiсник бурю, неначе чайка син? море.
Але ховали люди мiж себе ще й погану думку про нього. Не казали, а  тiльки
ховали. А була  ота  думка  оця:  iшла  чутка,  що  Стенька  з  лiсовиками
валанда?ться, тому й куля його мина?. Дехто думав, що це вороги такi чутки
пустили, а дехто й iнакше мислив. Що куля мина?, то ще й нiчого: ?сть такi
дiди,  на  Чорномор'?  були,  вiд  кулi   теж   заговорюють,   по   книгах
чорноморських вичитали. А от як iз нечистою силою що - то анцихрист.
   ...Отож злiз юнак, з цеберки воду п'?. I пiдiйди до нього на  той  грiх
бабуся старенька; ?й сина вороги закатували  -  червоний  повстанець  був.
Пiдiйшла ото  ззаду  до  юнака  та  й  сунула  йому  в  кишеню  карбованця
паперового й ще й пирiжок маленький. Обернувся юнак: помiтив  це.  А  баба
схопила його руку - та до уст сво?х, та тужити.
   - Голубе ти мiй рiдненький! Синочку ти мiй гарненький!  Плаче  баба,  а
юнак, як стовп, сто?ть, а громада дивиться  на  нього.  ..Отут-то  й  було
несподiване: як кинеться юнак перед бабою навколiшки, зблiд, як  лист  той
осiннiй, i змолився юнак:
   - Бабусю велика! Молюся тобi за тво? страждання, за тво? муки.  Ти  мiй
?диний бог, а iншого не знаю. Молюся всiм людським мукам, молюся  помстою,
що наводжу ?? на катiв жорстоких, на силу не нашу. Молюся й  тобi,  людино
вiльна, що взяв нiж i запалив серце грозами.
   Сказав це юнак, скочив на коня, i пропав загiн у степу. А люди стояли й
думали. I порiшили тодi люди,  що  Стенька  дiйсно  зв'язався  з  нечистою
силою.
   I пiшла з того  часу  погана  слава  про  юнака.  Тiльки  байстрюки  та
голодранцi пiдтримували його, а iншi люди вiдсахнулися вiд нього. I  важко
тодi стало юнаковi жити з сво?м загоном у лiсi: вовчi  загони  стежили  за
кожним його кроком, а люди вже майже не пiдтримували його.
   Та й сунулися хмари над тим лiсом, де жив юнак.  Сунулися,  посувалися,
лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. I були  тодi  неяснi  думи  й
неяснi мрi?, i журба була за далеким, неясним, невимовним...
   ...Жив у тiм лiсi й дiд Чорноморець  сивий.  Приходили  до  нього  люди
взнавати: куди корова подiлась,  хто  коня  вкрав.  Розгортав  Чорноморець
чорноморськi книги й узнавав по них, куди корова подiлася, хто коня вкрав.
   Iще знав дiд Чорноморець, де хова?ться юнак, i розповiв вiн  людям,  що
наступа? кiнець юнаковi,  що  лютою  смертю  помре  вiн.  Але  ще  гримали
повстання i горiли панськi ма?тки.
   Але вже надходив кiнець.
   Тихо, крадькома, мов кiшка,  насувалася  юнакова  загибель.  Як  осiння
журба мiж дерев, м'яко ступала загибель. I прийшла загибель.
   ...Була темна нiч. Тодi була темна нiч. Зойкали сичi,  тривожно  гудiли
сосни. З трьох кiнцiв палахкотiли заграви. То горiли  панськi  ма?тки,  то
було дiло юнакове - ясного, мов  голубе  небо,  буйного,  неначе  буря,  i
гордого, як сокiл. Тодi  загiн  його  отаборився  в  Зеленому  Ярку.  Бiля
багаття лежали стрункi постатi, а з боку лежав повстанський пес - здоровий
вухатий собака.
   I раптом пiдвiвся й завив пес - тихенько  й  тривожно.  I  сказав  тодi
юнак:
   - Iде зима. Пiдемо глибше в лiси... Ще помстi не кiнець!
   I одгукнулося здалека та?мно:
   - Ще помстi не кiнець!
   I заспiвав один повстанець тихенько, зажурно,  наче  вода  виходить  iз
заводi в Днiпро:
   - Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче...
   I одгукнулось:
   - Ой, Морозе-Морозенку...
   Та не чули тодi повстанцi, що насува?ться на них неминуче лихо.
   (Тодi байдуже трiщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).
   ...А  Зелений  Ярок  оточили  вовчi  загони.  Скрадалися  вовки.   Тихо
насувалося лихо...
   Гей, гей! Була тодi темна нiч, як далеке-далеке  минуле!..  ...А  потiм
раптово вибухнули пострiли. Зататакали кулемети -  то  оточили  повстанцiв
вороги. Рзiйшлися тодi двi сили: одна сила юнакова, а друга - вовча...
   Довго-довго не здавалися повстанцi.
   Та тiльки  перемогла  вовча  сила:  перебили  повстанцiв,  тiльки  тро?
лишилося, а мiж ними Стенька-юнак.
   Ой, гудiв та й тривожно лiс...
   Не розповiда? горлиця про свою дитину милу, що ??  шулiка  забив.  Отож
важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.
   ...Привели Стеньку на майдан i судили на майданi. I  нiхто  не  прийшов
сюди, люди не прийшли сюди.
   ...Тодi сумнiло на шляху. I сказав юнак:
   - Одпустiть мо?х товаришiв, i я сам знайду собi найлютiшу смерть.
   Найлютiшу смерть? Гей, гей, цього панам i треба.  Погомонiли  вороги  й
згодилися; вони хотiли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютiшу  смерть!
А тодi й товаришi його приймуть найлютiшу смерть!
   I виблискували ворожi багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали
вороги, що ?х перехитрував юнак. Говорив вiн:
   - Я вигадав собi смерть, як в старовину було: садовили козакiв на палi,
i вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти  на  гострiй  палi  -  це
найлютiша смерть!
   Посмiхнулися вороги - це найлютiша смерть! Тодi загострили палю й вбили
?? в землю.
   Подивився юнак на товариство й теж посмiхнувся, i закипiли йому  очi  в
слив'янцi (пiд вiями наче слив'янка кипiла), i сказав вiн:
   - Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей  до
палi й дiвчат молодих приводили. Коли яка дiвчина захотiла  одружитися  iз
злодi?м, що на палю сiдав, то його й одпускали на всi чотири сторони. Менi
не треба прощати,  але  зробiть,  як  було  в  старовину,-  покличте  сюди
громаду.
   Ще посмiхнулися вороги - хай подивиться громада, як злодi?в катують.  I
вдарили на сполох. I зiйшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетiв ще
бiльш було.
   ...Тодi вже вмирала й вечiрня зоря, i  тихо  було  на  майданi,  тiльки
шаблюки iнодi цокотiли та здалека гудiв лiс.
   I сказав тодi юнак:
   - Тепер я буду сiдати на палю... Але слухайте! Слухайте!
   I раптом розiрвав юнак свiй одяг повстанський, i побачили люди  замiсть
юнака буйного голу жiнку - красуню, що погордо дивилася  поперед  себе.  I
дзвiнко сказала вона:
   - Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я  знову  закликаю  вас  до
помсти: гострiть ножi! Дивiться на заграви: вже пала? наше визволення, вже
йде нова невiдома зоря... Слухайте! Слухайте!..
   Але не дали ?й говорити вороги, як лютi шакали,  накинулися  на  не?  й
зав'язали ?й рота.
   ...А народ уже гудiв...
   Тодi вовки накинулися  на  народ  i  розiгнали  його.  А  Стеньку-юнака
закатували: одрiзали носа, одрiзали вуха й наштрикнули на палю.
   ...Гей, гей! Та й була ж то найлютiша смерть...
   Але пройшла тодi про юнака Стеньку, про жiнку молоду, красуню  -  ясну,
мов голубе небо, буйну, неначе буря, i горду, як сокiл, ще бучнiша  слава.
Ще й досi гудуть ?й лiси невмирущу славу.
   I от бiля ставка, де  верби  похилилися,  сто?ть  могила.  Це  юнакова.
Приходять до могили люди й слухають, як шумить вiтер над нею...
   ...Гей, гей! Гримали повстання...
   ...I були - тисячi, тисячi, тисячi.



   ЗАУЛОК

   З сiверких левад бреде осiнь. На заулок насiда? сивий присмерк. Але  на
сходi почина?ться день. На баштi вдарив дзвiн - глухо й вогко.
   Леонiд Гамбарський допива? вранiшнiй чай. Передчуття неможливо? радости
остаточно затопило його. Iще була легенька й срiбляста  тривога.  Сьогоднi
буде -
   - рецензiя
   на ту книгу, де вмiщено його першу статтю. Уявно вiн давно  вже  вважав
себе за червоного професора i навiть бiльше:
   будучи в Криму, в санаторi?, вiн прочитав декiлька лекцiй i  на  афiшах
стояло:
   - професор Гамбарський.
   А потiм вiн пригадав  фiялково  Мар'яну.  Ця  чванлива  дiвчина  завжди
стояла перед його очима.
   - Тепер...
   Але це було трохи на?вно, i вiн це розумiв.
   Леонiд Гамбарський замкнув портфель i поспiшно пiшов у город.
   Iшла жура осiнньо?  чвирi.  Над  мiськими  болотами  шкульгали  дощi  -
холоднi й нуднi.
   Аркадiй  Андрiйович  прокида?ться  рано  й  виходить  у   сiни.   Потiм
прокида?ться  Степанида  Львiвна.  Мар'яна  вдома  не  ночувала.-  Мжичить
холодний  дощ.-  Повз  двiр  про?хав  вiзник  на  "стiйку".  Конi   ледаче
перебирають багно. Про?хала сусiдка в рибний ряд.
   Напроти кричить пiвень на весь заулок.
   Аркадiй Андрiйович п'? чай i йде на службу.  Степанида  Львiвна  варить
обiд. Через тi ж сiни проходить i Гамбарський.
   ...Конi нарештi вивезли
   вiзника на Глухайську вулицю i потюпали жвавiш.
   Тротуар прокида?ться.
   ...А життя сiм'? таке:
   на баштi дзвiн б'? дев'ять,
   i Аркадiй Андрiйович iде на роботу. Ранiш Аркадiй Андрiйович думав,  що
вiн закоханий в столоначальника, а потiм думав, що в комiсара.
   Але було просто: вiн закоханий у  канцелярiю  -  безвихiдно,  фатально.
Майже кожного року сниться  йому  напередоднi  Рiздва  (коли  ялина,  коли
юнiсть): якась чудова казкова королiвна, що вся в бiлому, а бiля не?, наче
живi, в бiлих рукавичках - галантнi, елегантнi - журнали, пакети,  сургучi
i т. iн.
   ...Степанида Львiвна - нiжна жiнка й хороша хазяйка.
   ...На Глухайськiй вулицi
   кричить сирена - довго, рiзко, зарiзано: мчить автомобiль...
   ...А в кiмнатi, де висiв ранiш Олександр II, Николай II, а також  бiлий
генерал на бiлому конi,- висять:
   Ленiн,
   Троцький,
   Раковський
   i малесенький портрет Карла Маркса.
   Степанидi Львiвнi сказали, що Маркс - жид, i вона образилася,  тому  що
вона цього ранiш не знала й казала всiм, що Маркс -
   з Петербурга!
   З того часу - не великий, а маленький.
   Про Троцького Степанида Львiвна каже:
   - Ну, i що ж,  що  жид?  Вiн  же  не  хоче  розiгнати  всi  установи  й
служащих?.. А жида я знала й у Полтавi, бакалiйника,  зовсiм  не  поганий,
навiть навпаки: i в борг давав.
   Зiнов'?ва Степанида Львiвна не повiсила, бо дуже кучерявий i молодий.
   ...А Мар'яна, ?хня дочка.
   Про Мар'яну говорять!
   - Господи! Як може вiд
   таких маленьких родителiв вирости така пишна женщина.
   Року 1917, покинувши ("к чорту"!) середню школу, Мар'яна пiшла в чека.
   I сказав тодi Аркадiй Андрiйович.
   - Мар'янко! Що ти робиш?
   I сказала тодi Степанида Львiвна:
   - Мар'янко! Що ти робиш??
   А потiм погодились:
   "така Божа воля".
   ...Леонiд Гамбарський живе в цiм же домi.
   Мар'яна прийшла з роботи й пройшла прямо  в  свою  кiмнату.  Сiла  бiля
вiкна й задумалась. Безсонна нiч  положила  на  ??  тьмяну  щоку  холодний
хоробливий червiнь. З огидою згадувала вакханалiю в "гранд-Отелi"...
   (...У вiкно бились краплi мжички...)
   ...Згадувала спорзне, звiряче обличчя гладкого типа i гнiйнi нарости на
його животi.
   Тодi в ?? очах загорiлися порожнi фосфорити. Порожнеча гамарила  кожний
нерв ?? iстоти.
   Але раптом вона вiдчула бiля серця бiль i прилив енергi?.
   Мар'яна вийняла з чулка пачку кредиток i з силою  кинула  ?х  у  куток.
Тодi у вiкнi, напроти, зашарiв огонь. Чути було тринькання на балалайцi  i
веселi вигуки. Долiтало:
   Ми ковалi, ми ковалi,
   Ку?м ми щастя на землi.
   ...За стiною жили комсомольцi
   й завжди тривожили заулок сво?ю агiтацiйною бадьорiстю.
   Мар'яна написала:
   "Милий друже! Туди, в твiй  далекий  край,  на  пiвнiч.  Менi  хочеться
сказати iнакше: "на с?в?р". Твiй народ ма?  два  чудових  слова,  вони  не
перекладаються - "с?в?р" i "грусть". Але найкраще слово на землi:
   - "че-ка".
   Пам'ята?ш? - стоять ешелони, а паровик так  задумано  шипить.  ?демо  в
дикi замрiянi степи, де чека? тривога, невiдомiсть, де цiле провалля  жури
й радости. Станцiя, ще станцiя,  i  семафори,  i  степи...  Тодi  не  було
порожнечi...
   А зараз у менi осiнь. Iдуть дощi, бредуть похилi отари хмар. Нема  вже:
"Секiм-башка!" З партi? мене вигнано, не  пам'ятаю  за  що,  зда?ться,  не
вносила три мiсяцi членських. Проте це ?рунда:  мене  й  так  би  вигнали.
Тепер член парткому каже:
   - Нашi женщини з папiросками бiгають!
   ...Словом, я безпартiйна комунiстка. Мiй папа,
   Аркадiй Андрiйович каже:
   - Мар'янко, як записуються в партiю?
   ...Я  йому  розказала,  хоче  кандидатом,  витримувати  стаж.   Правда,
зворушливо?... Але це не те. Ти пита?ш, що я роблю? Звичайно, працюю,  але
хочу. залити себе  дурманом,  до  солодко?  нестями.  Iнодi  слухаю  вченi
промови  липового  професора  Гамбарського,   який,   очевидно,   в   мене
закоханий... Але й це не те. Я тобi писала, що хочу покiнчити з життям.  I
от  я  рiшила.  А  щоб  не  було  повороту,   сьогоднi   вночi   вiддалась
сифiлiтиковi. Це найкращий спосiб проявити силу сво?? волi. Правда? Вже не
буде вагань. Так роблять чекiсти минулого... Надворi дощ. Сонця не бачимо.
"С?в?р". "Грусть"... Але найкраще слово - "че-ка!" Милий друже, я  в  твiй
народ закохана.  Я  вiрю,  що  воскресне  велике  слово  -  "че-ка!"  Тодi
воскресне бiрюзовий потiк людського надхнення й степова тривога.
   ...А зараз дощ i болить серце. "С?в?р". "Грусть".
   Р. S. Через годину повiшусь. Прощай.
   Але тут же Мар'яна з жахом подумала:
   - Прощай?
   ...Брели  години.  Мар'яна  ходила  з  кiмнати  в  кiмнату  й   нервово
перебирала складки на спiдницi.
   ...Брели години.
   Аркадiй Андрiйович одинадцять  мiсяцiв  не  одержував  грошей  i  тепер
одержав за мiсяць (40 мiльйонiв) i був сам не свiй.
   Кричав:
   - Мар'янко! Со-о-о-рок мiльйонiв! I  переможно  трусив  кредитками  над
головою. Степанида Львiвна готовила самовар i теж була  сама  не  своя,  i
навiть блiдi щоки порожевiли ?й. Руки дрижали, i нiяк не могла  роздмухати
огонь.
   - От кажуть: Ленiн i Троцький... А що ж вони учрежд?нiя прикривають, чи
що?
   Аркадiй Андрiйович сказав:
   - Ох, Степушко! Якби ти знала, яка  в  нас  катавасiя.  З  П'ятигорська
при?хав товариш Аральський, а на його мiсцi вже  другий  начальник.  I  от
тепер: той собi, а цей собi. Бiда. Ну, я  думаю,  що  все-таки  Аральський
переможе!
   - А хто з них симпатичний? - спитала Степанида Львiвна.
   - Ну, звичайно, Аральський...- I  додав  серйозно:  -  У  нього  великi
зв'язки. Це, зна?ш, мужчина во-о!
   - Так ти ж держи його руку!..- сказала Степанида Львiвна й пiдвела  очi
догори:Аркашо! У нього портрета ще нема?
   - Га?
   - Та повiсила б... Може, коли зайде. Хто ?х зна? -
   вони люди не гордi...
   I зiдхнула:
   - Боже мiй! Що то наробила революцiя. Такi хорошi  люди,  симпатичнi...
прелiсть...
   Вiтер вдирався в сiни, крутив дим i виносив його у вогку осiнь. У вiкно
зазирало меланхолiйне небо. Падало листя  за  вiкном.  Скоро  при?де  бiла
зима...
   Знову дзвонять на панахиду.
   ...У сiни раптом ускочив
   Леонiд Гамбарський i схвильований побiг до  дверей.  Степанида  Львiвна
спитала:
   - Пане професоре!  Може,  вам  водички  гаряченько??  У  нас  сьогоднi,
зна?те, Аркаша жаловань? одержав... А Аркадiй Андрiйович скаржився:-
   - Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!
   А роботи й нема: нi входящого, нi сходящого. Тiльки  й  знають,  що  по
коридору.
   ...Слухала тодi Мар'яна
   й вiдчула, як до серця пiдкотилась злiсть, i сказала з друго? кiмнати:
   - Це, тату, зветься стадiя органiзацi?. Чули про таке слово? Я чую його
тисячу лiт, тисячу лiт!
   Червiнь хоробливо горiв ?й на щоцi, але  цього  Аркадiй  Андрiйович  не
бачив, i вiн образився.
   - Ну, ти, Мар'янко, хоч i була в чека, а  в  дiлах  государственних  нi
бельмеса.
   А Степанида Львiвна сказала:
   - Боже мiй, Мар'янко! Яке тво? дiло до дiлов гoсударственних?  Я  знаю,
чого ти хочеш: тобi б якби Ленiн i Грецький i товариш Раковський  прикрили
всi учрежд?нiя, а папашенька без шматка хлiба  зостався...  Ну,  нi,  вони
люди розумнi й симпатичнi, цього сурйозно не зроблять.
   Мар'яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спiдницi.
   Гамбарський положив на стiл газету й  у  розпуцi  похилився  на  вiкно.
Рецензент писав, що в його статтi багато  претензiйности  на  вченiсть,  i
Гамбарський йому нагаду? -
   чехiвського телеграфiста Ять.
   Це було так нахабно, так, нарештi,
   нетактовно...
   Леонiд Гамбарський з тривогою думав, що тепер вiн не зможе пiдняти сво?
реноме, i його професорська кар'?ра розлетiлася в пух. Потiм зняв пенсне й
лiг на кровать.
   ...З пiвночi летiв сiверковий вiтер. Передають: за мiстом випав  вогкий
снiг i запорошило дороги. Над мiстом струмкують хмарнi потоки.
   З тоскою згадував:
   - Ага, телеграфiст Ять!..
   I здавив руками голову.
   - Ага, тереграфiст Ять!..
   Здавалось, б'ють обухом - цi?ю важкою, безглуздою фразою... I майнуло в
головi:
   - Пропав!
   I вiдчув тодi Гамбарський, що нема вже  повороту,  i  був  один  якийсь
безвихiдний тупик.
   ...А з пiвночi знову летiв сiверковий вiтер, i сунулись  сiрi  й  нуднi
хмари. I знову з тоскою згадував:
   - Ага, телеграфiст Ять...
   - ...Можна зайти?
   Пiдвiвся:Зайдiть!
   Увiйшла Мар'яна й мовчки сiла бiля кроватi.  Кiлька  годин  внутрiшньо?
боротьби положили вiдбиток на ?? обличчя.
   Гамбарський дивився прибито, перелякано,  бо  Мар'яна  рiдко  до  нього
заходила,
   а зараз зайшла.
   - Чого?
   I ще дивиться прибито й перелякано.
   А Мар'яна в цей момент знала:
   "Далi не можна. Треба кiнчати!" Сказала схвильовано:
   - Прийшла до вас спитати: що таке безпораднiсть? Що  -  сила  волi?  Не
зна?те?
   А потiм пiдвелася i жагуче промовила:
   - Так... Я прийшла спитати вас... прохати вас...  Мар'яна  кинулась  до
столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на не? й наливав  воду
в стакан.
   - Випийте!.. Що з вами?
   Вогкi дзвони загубились в осенi.
   Вогка луна зарилась у болотнiй чвирi заулка...
   Мар'яна випила води й  дивилась  сухими  фосфоритами  на  Гамбарського.
Потiм стиснула руками голову й сказала:
   - Треба повiситися... Негайно... зараз...
   - Що ви, Мар'яно?
   Гамбарський, блiдий i розгублений, ходив по кiмнатi.
   А у вiкно знову бив дрiбний дощ. I тягуче проходили хвилини  напружено?
мовчанки.
   Думала: "Так! Треба кiнчати... Так!.. Скорiше!.. I знала,  що  вона  не
може кiнчити, що ?й браку? сили".
   Подумала: "?рунда, треба кiнчати!"
   Мар'яна сухо подивилась на Гамбарського, а потiм сказала:
   - Пробачте! - i хутко пiшла до дверей.
   Аркадiй Андрiйович надiв окуляри й написав:
   "Прошу м?ня зачислiть в кандiдати  Вашей  государственной  партi?.  Мо?
лiчни? уб?жд?нiя в правот? комунiстическiх iдей..."
   В ?дальню увiйшла Мар'яна. Аркадiй Андрiйович:
   - Мар'янко! Ану йди сюди! Чи так я?..
   Степанида Львiвна продовжувала:
   - ...Вiн дуже симпатичний... кажуть уже повишення получив...
   ...Короткий осiннiй день сконав. Мар'яна вийшла на ганок.
   Дощ прибив жовтi листя, i вони лежали  холоднi,  мертвi.  Через  вулицю
блимав огонь i млявим свiтлом освiтлював пустельний заулок.
   Високо текли потоки сумних хмар. Iз стрiхи одноманiтно падала крапля на
камiнь. Iшла глибока сiра осiнь по сiрих заулках республiки.
   Коли Мар'яна виходила за  ворота,  з  комсомольсько?  кiмнати  вискочив
натовп юнакiв i з реготом кинувся в туман.
   Через дорогу, до Глухайсько? вулицi - сарай,
   за сара?м - вiжки.
   ...А далi, коли вийти з пустельного заулка, на  мiдi  висiчено:  Доктор
Фальк.
   - Куди?



   ЕЛЕГIЯ

   "Минають днi, минають ночi..."
   У груднi згнила зима,  i  тихий  степовий  городок  знiтився  в  облозi
мовчазних нерухомих хмар:
   - нагнав вiтер iз далеких Альпiйських гiр,
   через Карпатськi верхiв'я, через Дунай.
   Прийшло Рiздво.
   Зiдхали дзвiницi, i промерзло  жеврiла  жура:  сум  неспокiйно?  землi.
Цього року старожили не бачили рiздвяних  зiр,  бо  небо  стояло  в  сiрiй
сорочцi будня.
   I була мряка.
   I старий газетяр теж не бачив рiздвяних зiр. Був  вiн  сивий,  древнiй,
майже босонiж. Стояв бiля ратушi на бульварi й казав мимохiдцям:
   - Може, купите газету?
   Iнодi мимохiдцi купували газету,  iнодi  заклопотано  проходили,  iнодi
зупинялись i дивились на старого газетяра.
   ...А прийшов вiн восени, коли було прозоро, коли  за  кварталами  пахли
гречки...
   ...Але це було так  неможливо  давно!!!  Це  було  за  народження  його
прекрасно?  юности,  коли  тихий  степовий   городок   стояв   перед   ним
надзвичайною примарою. I вiн подумав тодi про радiсть.
   I врочисто залунало по кварталах:
   - Радiсть!
   I тодi було як мигдальнi потоки пiд  ударом  весняного  весла.  Це  був
голубиний заспiв до тi?? синьо? пiснi, iм'я якiй - життя.
   Це був новий заповiт, що ми, волхви, бачимо на сходi  в  темну  нiч  iз
хрустального Вiфлi?му...
   - Але це було так неможливо давно! I це майже забулось, бо ж -  неяснi,
туманнi, мов перший сон за  першого  м'ятежного  кохання,  цi  уривки,  що
виринають iз тьми перед мо?ми старечими очима. "Що це?" - подумав з тоскою
старий газетяр.
   I чув тодi: нiби раптом прокидалась природа,
   нiби дзвенiли, пливли й пропадали неяснi вiдголоски з дальнiх лiт.
   ...Але це була iлюзiя:
   натовп таких мiських кварталiв
   стояв у суворiй мовчанцi.
   ...Газети продавали й жвавi пацани, i не любили вони старого  газетяра,
бо був невiдомий, невiдомо звiдкiль i похмурий. I ще не любили:
   -  зiйшов  на  великий  шлях,  по  якому  йдуть,   дико,   по-звiрячому
озираючись.
   i був ще з ним, iз старим газетярем,
   древнiй пес, що покiрно шкульгав за  ним  i  нiс  пiдслiпуватi  очi  на
асфальт...
   - пес: вовна прилипла попелом i лiзла, падала  на  землю,  щоб  угно?ти
землю. Пес не гавкав, а тiльки  тихо  й  нудно  вив:  на  свiтанках  шумiв
скляний мороз, а пес був голодний. Iнодi  пес  кидав  старого  газетяра  й
блукав на базарi, бiля рундукiв, де били його закаблуками, де гризли  його
молодi бадьорi пси.
   ...Вранцi тихий степовий городок  оживав.  Виходили  заспанi  горожани,
плентались по мостовiй вiзники, вилiтав iз гаража  ?диний  на  всю  округу
виконкомiвський  автомобiль  i  з  вереском  мчав  у   туман,   розганяючи
обивательських курей i згра? голодних собак.
   Тодi бiля редакцi? - теж ?дино? газети з великими  пiдзаголовками  i  з
нудними традицiйними гаслами - грубим шрифтом - су?тились газетярi.
   Кожний знав:
   - треба скорiш!
   Треба схопити стос паперу з промовами,
   статтями про всесвiтнiй пожар:
   "Ми на горе всем буржуям
   мировой пожар розду?м;
   мировой пожар в крови...
   Господи, благослови!"
   - треба схопити й бiгти, захопити всi переулки, всiх обивателiв,
   щоб -
   - жити один день.
   I старий газетяр нiколи не встигав за пацанами, i завжди йому з веселим
смiхом, що звучав, як "колокольчик", пацани пiдставляли нiжку, щоб  старий
газетяр упав у грязь!
   I старий газетяр падав у  грязь,  розкидав  сьогоднiшнi  газети;  потiм
поспiшно збирав ?х, обтрушувався i, покiрний, з кiнським  калом  на  лобi,
спiшив, спотикаючись, до бульвару.
   На бульварi проходив день.
   Але й увечерi старий газетяр був там же, де праворуч вiд каланчi стояли
стiльцi. Увечорi старий газетяр тупо дивився на мимохiдцiв.
   ...А бульваром проходило багато:
   - однi бiгли, другi шкульгали, третi
   раптом зупинялись i потiм стурбовано вiдходили кудись.
   ...Тодi над головою колихались гiлки акацiй - була алея
   акацiй. Акацi? розцвiтали, коли в тихiм степовiм городку потоки  мрiяли
про голубi пiснi, про голубу журу  i  схвильовано  бiгли  до  срiбних  вод
забуто? рiки Лiвобережжя...
   Iнодi пацани, побачивши старого газетяра, ховались за  рiг  i  шпурляли
вiдтiля в свого колегу грудки землi.
   Тодi пiдводився, вiдходив до каланчi, за каланчу, до Зеленого Озера, де
стояла самотня будка, а нижче лежало  небо  на  поверхнi  брудно?  стоячо?
води...
   Тиша. Далеко клекоче брук.
   Пес лежить i облизу? попiл - на хвiст.
   (Мовчиш? - Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.
   Пес лежить i облизу? попiл - на хвiст.
   ...Уночi старого газетяра не бачили на бульварi. I нiхто  не  знав,  як
вiн жив, як вiн живе. Бо кому це потрiбно?
   - бо йдуть молодi днi з юнацьким запалом
   грiзними колонами по безмежних ланах часу. I вiдступають -
   мiсяцi,
   роки,
   тисячолiття
   В глуху невiдому безвiсть минулого.
   Тихий степовий городок
   знав i сум, i Великдень цi??
   боротьби.
   ...Коли на древнiй дзвiницi
   годинник протеленька?  чверть  на  восьму,  коли  повстане  заокеанське
сонце,-
   - вулицi знову прокидаються, i тодi бреде
   бульваром похила постать старого газетяра.
   ...Так почина?ться день.
   ... А зима зовсiм згнила, i шкульга? рiздво
   в мряку чвирi. Старожили не бачили в цi днi  рiздвяних  зiр,  i  стояло
небо в сiрiй сорочцi будня.
   Газетяр теж шукав сузiр'я  Орiону;  але  були  самi  мутнi  далi.  Десь
дзюрчала вода, i тому, що вона промжичила мозок, болiла голова.
   Так
   рiс
   час:
   - у грандiознiй боротьбi падали переможнi днi,
   на них падали ще днi, i росла гора, вiд Гавризанкару вища,  глибша  вiд
океанських глибин. Тодi питали:
   - Що це? Тоска чи радiсть?
   ...Але на далеких обрiях знову гримiли, знову  наступали  молодi  буйнi
днi грiзними колонами. Так
   рiс
   час!
   ...О, я знаю:
   багато думав старий газетяр. Думав про юнiсть, думав про те,  що  було,
чого не було, чого хотiлось. Все одiйшло великим шляхом часу... О, я знаю:
i мо? кволе, старе тiло прокинеться колись i спита?:
   - Невже кiнець?
   Але не прокинеться свiтанок.
   О, я знаю!..
   ...Iнодi старий газетяр iшов у заозерний край. Шкульгав вище й вище  на
кучугуру по кварталу кавалерiйського полку. За ним шкульгав пес.
   Тодi в одинадцятiй сотнi  був  пожар:  городок  подiлився  на  сотнi  -
полковий городок степового краю.
   Шумiли на каланчi, над ратушею.
   Палахкотiли смолоскипи; пiд навiсом тривожно дзвенiли й саркали конi.
   ...Старий газетяр виходив за квартали й брiв
   бездорiжжям, на пiвнiчно-захiднi межi -  туди,  де  стояв,  як  лелека,
пiдбитий бурею дуб.
   Дуб наближався. В далекiм степу горiли огнi.
   I стояло древн? небо, а позаду туманiли мiськi оселi. I  здавалось,  що
оселi не iснують, що вони вiдiйшли в далину, за гору переможених днiв.
   ...Старий газетяр приходив до дуба, сiдав
   пiд дубом i озирався. Висiло небо у чвирi, за дубом прича?лась тиша.  I
промерзла чужа земля. I все було чуже - i земля, i .межi,  i  квартали,  i
кучугури, i дальнi степовi огнi. Тодi пiдходив пес i тихенько  вив.  Потiм
iз сходу прилiтав колючий вiтер. I вiдчував старий газетяр:
   - десь тлi? торiшнiй гнiй.
   Пiдводився.
   За старим газетярем пiдводились кучугури, i сунулись у небо,  зливались
iз небом, вiдходили, пропадали, i була одна сторожка пустота.
   Ще городка не видно. Тiльки за Балясним Бором маячить невiдомий  нiчний
огонь. I був вiн не близький, тiльки далекий, тiльки чужий, як чужа земля,
де тлi? торiшнiй гнiй.
   ...Огонь стояв на шпилi ратушi i був надто червоний.
   ...А iнодi бачили:
   - брiв старий газетяр по дорозi на цвинтар.
   I думав старий газетяр:
   - Цвинтар?
   Тодi пахли могили - глибоко й тихо. Це був запах незносного  чебрецю  -
вiн iшов з-пiд бiлого снiгу.
   Старий газетяр прийшов у городок восени.
   ...I згнила зима.
   З Чорного моря, з Iндiйського океану, через Малу Азiю, прилетiв  перший
тепловiй.
   I вже на бульварi снили акацi?.
   I знову бачили старого газетяра бiля  мудро?  ратушi.  Пацани  ще  били
старого газетяра грудками, i вiн iшов до Зеленого Озера,  до  каланчi,  за
каланчу, до самотньо?, нiкому непотрiбно? будки; за  ним  -  древнiй  пес.
Тодi були невеселi голубi дзвони: то йшов пiст, i каланча перекликалася  з
iншими церквами.
   ...А з пiвденного бiгуна, з Австралi?, грiзними колонами ще  насувались
молодi днi, i вiдступали - мiсяцi,  роки,  тисячолiття  в  глуху  безвiсть
минулого.
   Старий газетяр це знав. Тiльки не хотiв знати!..
   (О, я знаю: старий газетяр не хотiв цього знати!)
   ...А потiм розлилась рiка. По вулицях тихого
   степового городка летiли вже мiльйони тепловi?в. Рiка затопила мiст,  i
не було дороги до кучугури, до дуба.
   Старий газетяр зажурився.
   I от в одну тривожно-радiсну нiч, коли веснянi
   вечоровi сутiнки пливли над Зеленим Озером, пацани пiдстерегли  старого
газетяра й побили.
   I таки добре побили: тiльки через два тижнi вiн вийшов iз лiкарнi.
   ...А потiм прийшла знову тривожно-радiсна нiч: рiка нарештi  увiйшла  в
береги. Ранком до мосту прийшли плотники, i  зацюкали  сокири.  Скоро  над
рiкою повис мiст.
   ...Старий газетяр вийшов iз лiкарнi, але вiн не  пiшов  до  редакцi?  -
пiшов на пiвнiчно-захiднi межi.
   Одступали днi й тягли за собою. I вiдчув старий газетяр:
   - десь тлi? торiшнiй гнiй.
   I падали сили.
   Старий газетяр покiрно брiв у навiщоване:
   iшов туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.
   I прийшов старий газетяр, i лiг пiд дубом. I, коли у дзвiнкiй  степовiй
тишi задзвенiв перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на  всi  старечi
легенi зiдхнув i вмер.
   Тодi знову тихо й нудно завив  древнiй  пес,  подивився  пiдслiпуватими
очима на старого газетяра й побрiв  туди,  до  рундукiв,  де  гризли  його
молодi, бадьорi пси.
   ...Завтра бiля дуба найшли мертвого  старого  газетяра  й  завтра  його
одвезли на цвинтар. За два днi за старого газетяра забули. Тiльки там,  де
вiн лежав, залишився ледве помiтний слiд.
   ...Але бiля дуба зацвiв уже молодий запах юного невiдомого дня.
   Тихого ясного ранку над древнiм  степовим  городком  урочисто  потопали
голубi дзвони.



   ДОРОГА Й ЛАСТIВКА

   I

   У перспективi - дорога.
   Праворуч, лiворуч - акварелi. Далеко - лiс. Дорога  до  лiсу,  а  може,
вбiк.
   Дорога спокiйно вiдходить, i на нiй порожньо.
   Мабуть, скоро зажовтi? листя, i в небо засуму? старий дуб.  Старий  дуб
був колись бiля нашо? хати, в дитинствi.
   Я дивлюсь на дорогу, i вона веде мене за далекi гони.
   Покiрно йду за нею.
   ...Колись  була  береза,  зiрвав  листок  i  положив  у  книгу;  книзi,
зда?ться, бiльш як сто лiт, пожовкли навiть рядки. А в цiй книзi  лист  iз
берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема...  А  де  згадка  про  автора
столiтньо? книги з пожовклими рядками?)
   ...Дивлюсь на дорогу. На дорозi порожньо, i я думаю про  небуття:  коли
дорога вiдходить, тодi щось вiдходить, кудись вiдходить.
   ...Потiм згадую сливи.
   Саме по цiй дорозi везли колись сливи. Я був маленький i прохав у тiтки
слив.
   Тодi вона дала менi жменю.
   Та не були то сливи. Було дитинство.
   ...На кра?видi купчаться хмари, збираються на вечiр.
   Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тодi забуя? рослина.
   А в потопi (пам'ята?те?) були голуби.
   Бiля вiкна пролетiли голуби, фиркнули i зникли за величезним будинком.
   I каже голубка: - Дорога? - Каже голуб: - Дорога!
   Потiм полетiли на площу Володарського i там сiли бiля ратушi.
   ...Дивлюсь знов на дорогу.
   За нею, куди вона йде, iде суворiсть,  може,  жорстокiсть,  може,  сама
смерть.
   Ну, i що ж? Хай iдуть: так треба.
   Але все-таки що з дорогою?
   I сказав голуб: - Дорога? - Сказала голубка: - Дорога!
   По далекiй дорозi пiшла  широка  тiнь.  Проходили  розпатланi  хмари  i
погасили сонце.
   Коли пройшла тiнь i сховала дорогу - дороги не було. Я впав на  обнiжок
сво?? мудрости й подумав з тоскою:
   - Дорога?
   Але голуби не озивались.
   Город шумiв, кричали мотори, летiли будинки.
   Мiй далекий сон (лебедине крило) розтанув над мiстом.
   ...Я надiв кашкета й вийшов на вулицю.

   II

   Було тихо i темно. Раптом повiяв вiтер.
   I закрутило,
   зашумiло
   в деревах.
   Був грiм - то прийшла лiтня пахуча громовиця.
   Зiрвало ??, i помчалась вона на темну просторiнь.
   ...А потiм зашумiв дощ.
   Вона шукала свiтло -
   - шукала,
   найшла,
   полетiла.
   Влетiла.
   Було чудове блискуче свiтло i тихо, без дощу.
   То була кiмната.
   Сiла на шафi - спокiйно, сухо, тепло.
   Але хвилювалась.
   ?? хвилювало звичайне свiтло - електрика.
   Тодi вона зiрвалась i знову полетiла.
   I от - чотири оксамитових стiни.
   Ясно: вдарилась в оксамитову стiну i впала в фарфорову чашу.
   Назад!
   Назад!
   I - в клавiшi!
   Пронiсся мелодiйний звук.
   А що вона?
   ...Ще раз у стелю розписану, а там
   в знемозi
   впала.
   Сидiла. Важко дихала.
   А ?? нiжки обгортав килим - то схiдний оксамитовий килим iз Турцi?.
   Певно, кiмната була незвичайна - то була кiмната в мо?й уявi.
   ...А за вiкном носився вiтер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
   Тiльки нiч смiялась тихо, темно i лукаво.
   ..Так! Вона шукала вiкна - вилетiти у вiкно, у дощ, у нiч.
   Але вiкна не було.
   А потiм ще довго носилась по кiмнатi. Знову падала в фарфорову  чашу  й
билась у розписну стелю.
   Була в розпуцi - ?? надто тривожило звичайне свiтло - електрика.
   ...Тодi в дощ заскиглили дерева, потiм у дощ засмiялись дерева.
   Чи чула вона, як смiялись дерева?
   Нiчого не чула вона.
   Нiчого!
   Нарештi -
   - вдарилась вона в срiбну жирандолю i впала  на  оксамитовий  турецький
килим.
   зiдхаючи востанн? (вона розбилась на смерть), хилила голiвку вiд свiтла
й шукала очима -
   - вiкно.
   Вiкна не було. I вона вмерла.
   ...А за вiкном стояла нiч i тихо, темно i лукаво усмiхалась.
   За десять хвилин свiтало.
   За годину я увiйшов у кiмнату.
   Вже ночi не було.
   Пройшла громовиця, пройшов дощ.
   Пiдводилось сонце.
   Пахло сонцем, пахло життям.
   Я зiдхав глибоко й високо пiдвiв голову.
   ...Потiм узяв ?? за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув ??
в помийну яму, де рились бродячi мiськi пси.
   То була ластiвка.



   ПУДЕЛЬ

   I

   Виходили на iскрясте шосе, в перламутр полудня. Утомно дрижали  наливнi
поля, i перелiтав димний легiт. Небо брякло; нечутно й зiв'яло  скрадалися
полинялi соняшнi дороги до  незнайомих  горизонтiв,  до  туманово-бузково?
маси.
   На поворотi почули останню мiську пiсню: трамвайна путь  розлетiлася  в
яри й раптом плавко спланувала пiвколом назад. На  перепуттi  пiд  зеленою
мжичкою дерев дрiмав парк: бюст Ляссаля, стежки, але?. Потiм i вiн одiйшов
убiк.- Тодi знову iскрясте шосе й даль молодих лiсiв.
   На двадцять крокiв уперед iшли - мадмуазель Арйон (опереточна  спiвачка
з "Не ридай") i двi баришнi з редвидату: Тоня  (так  говорив  студент)  i,
може, Дуня, може, Катя - невiдомо: з нею нiхто не говорив. З ними:  якийсь
тип i студент - органiзатор вечора.
   Вечiр (музикально-вокально-танцювальний  каламбур)  на  вiллi  "Зелений
Гай", сьогоднi, "на  користь".  Ще  аlma  mater  прохала  Сайгора  сказати
вступне слово на тему: бiжучий мент.
   Арйон iшла пiд рожевою парасолькою, яку нiс  тип.  Тоню  вiв  пiд  руку
студент.
   Тераси iподрому й павутиння далекого радiо поволi й рiшуче зливалися  з
будiвлями. I коли входили в сутiнь придорожнiх верб, повернулись i  бачили
один одномасний узамiт мiста.
   Сайгор узяв сигаретку й передав портсигара. Григорiй  переложив  ремiнь
рушницi на праве плече й закурив. I говорив -  потiм  -  про  Богомольськi
Болота, про крижнiв, про вечiрнiй перелiт. Його  руде  обличчя  наливалося
кров'ю, i творчо, по-дитячому свiтилися зiницi. I знову згадував  очерети,
село, нирцiв, заячi стежки, полювання, ще полювання.
   Тодi Сайгор примружив сiрий погляд i зняв кашкета.
   - Добре!
   I сказав прозу: одкомандиру? в райком, а вiдтiля Григорiй  по?де  далi,
на сельроботу, на село.
   Пiдхопив:
   - На село?
   Григорiй довго путався в незв'язних фразах i  нарештi  рiшив,  що  йому
все-таки тут кур'?ром веселiш, нiж десь "на задрипанках".
   - Полювання - гарна рiч, та бачте...
   Сайгор бачив.- Сонце стояло над головою. Город вiдходив по шосе,  а  за
ним плентались яри, iподром, радiо. Сизою ртуттю коливались далi.
   I в цей момент, як звичайно, Сайгор думав про тi ж засiдання  й  згадав
термiновi пакети.
   - ...Глядiть же, не забудьте однести.
   - Не турбуйтесь,- сказав Григорiй.
   Марчик - дворняжка: лiтом - лягаш, зимою -  гончак,  дома  -  сторож  -
зiрвав гаву й помчав за нею по тирсi. Тодi ж  вiдстав  пудель  мадмуазель.
Арйон вiд компанi? i з кошиком в зубах  пiшов  поруч  Сайгора.  I  тодi  ж
повернула голову баришня з редвидату - не Тоня - i  чогось  подивилась  на
Сайгора й посмiхнулась тихою звичайною усмiшкою. Потiм кожного разу,  коли
пудель залишав Арйон, баришня - не Тоня - поверталась i  усмiхалась  тихою
звичайною усмiшкою.
   Сайгор погладив пуделя по кучерявiй левинiй гривi й сказав:
   - Гарний пес. Чудова порода для дресировки.
   Григорiй, мабуть,  образився  за  свого  Марчика  й  подав  бандитський
посвист у тирсу. А коли дворняжка пiдлетiла, помахуючи хвостом, i показала
зуби, вiн тут же, на шосе, примусив ?? служити на заднiх лапах.
   - Все-таки я скажу,- промовив Григорiй,- не люблю я цих  пуделiв.  Так:
нi те нi се. Користи мало.  Ну,  тяга?  у  зубах  кошика,  а  що  з  того?
Подума?ш, штука!
   Потiм iз любов'ю посiпав Марчика за вуха й рiшуче заявив:
   - Молодчик!
   Певно, Григорiй був патрiотом  сво??  батькiвщини.-  А  породистий  пес
труснув левиною гривою й помчав до мадмуазель Арйон.
   Входили в лiс. На узлiссi рожева парасолька  прикрила  траву:  компанiя
сiла вiдпочивати. Коли пiдходили до них, iз глибини зеленi постав раптовий
вiтер i з шумом помчав на шосе. Сайгор i Григорiй сiли праворуч.
   - Сеньйоре,- сказала Арйон, граючи до  Сагора  льонними  дзвониками  на
скронях.- Ви цiлком певнi, що наш  вечiр  пройде  щасливо?  В  мене  якесь
передчуття. Зна?те?
   Сайгор сказав, що вiн нiчого не зна?, що його попрохали сказати вступне
слово - i тiльки. Все ж iнше його не торка?ться.
   - Ах, сеньйоре, як ви iндиферентнi... Тодi Сайгор пiдвiв нервово  брови
й подивився кудись убiк. I тодi ж мадмуазель  Арйон  скинулась,  показуючи
рядок прекрасних зубiв.
   - До жорстокости, зна?те,- до жорстокости.
   - О, божественна медхен,- вмiшався довгоногий-довговолосий  тип,шпрехен
зi?
   - Ну?
   Тип закинув волосся i взяв виточену руку мадмуазель Арйон.
   - Я чув! це велике! слово! товариш!..- i  продекламував  якусь  чергову
банальнiсть надто театральним голосом.
   Сайгор одвернувся й невимушене лiг на  траву.  Григорiй  сидiв  далi  й
уважно розглядав свою рушницю. Потiм розложив ладунку й переглядав набо?.
   Студент тихо розмовляв iз Тонею й зрiдка,  тьмяно  поглядаючи  на  не?,
обережно клав свою руку  на  ??  бiлоснiжне  мереживо,  що  виглядало  вiд
сорочки до матово? ши?, вiд тугоперсого молодого взгiр'я.  Тоня  розширяла
жвавi нiздрi, шелестiла  вiями  й  бавилась  руками  в  травi.  Баришня  з
редвидату - не Тоня - самотньо сидiла збоку й дмухала на  "божу  коровку",
що застигла в не? на долонi.
   З iподрому зiрвався аероплан i,  розрiзаючи  повiтря  клекотом  мотора,
закружляв над узлiссям.
   Тодi  ж  на  кра?видi  вiд  города  показалась   крапка.   Наближалась,
збiльшувалась, i  бачили  фаетон  iз  парою  вороних  коней.  Коли  фаетон
порiвнявся з компанi?ю, Марчик зiрвався й полетiв у куриво. Iще чути  було
буйний бандитський посвист.
   Пудель одмахнувся вiд мух левиною гривою й розумно дивився на кошик, що
стояв бiля Сайгора бiля нiг.- Спека перевалювала  за  гарячий  полудень  -
непевно й млосно. Але дихати стало  трохи  легше.  За  дорогу  нагартованi
простори стомили, i через деякий час Григорi?ва фляжка була порожня.
   Знову пiдвелися продовжити путь. Тодi Сайгор  пiшов  до  Григорiя,  сiв
бiля нього i, вийнявши з боково? кишенi блокнот, повертiв  його  в  руках.
Тiльки коли компанiя з шумом улетiла в лiс i гулко залунала  луна,  Сайгор
сказав:
   - Ходiм.
   Пiшли. З листяника чули чергову банальнiсть.
   Кричав тип:
   - Майне кляйне лiбе медхен, iх лiбе дiх зер гут.
   Мадмуазель Арйон, очевидно, не знала жодно? мови й плутала  нiмецьку  з
французькою.
   - Парле ву франсе?
   - Уй! Уй! - кричав тип на ввесь лiс.
   Iшли. На пiвдорозi до вiлли бачили хлоп'якiв-чабанiв, бачили корiв,  що
трiщали мiж дерев,  продираючись  на  узлiсся.  Томилася  вiльха,  безсило
опустивши крила. А ввесь лiс жив  якимсь  невiдомим  життям.  В'ялi  лiтнi
мислi  хмарою  купчилися  над  головою,  i  було  нерозгадане,  та?мно   i
прекрасно.
   Григорiй насвистував пiсню, i вiд не? линула жура: i пiсня,  бандитськi
буйнi посвисти були також надзвичайнi.
   Сайгор уперше за все лiто вибрався за город  iз  стосiв  вiдношень,  iз
димних кiмнат засiдань, з мiтингових, ячейкових -  ових  промов,  дебатiв,
пренiй, дискусiй. Перший раз за все лiто дихав вiльним чистим повiтрям. I,
мабуть, перший раз за довгi роки  вiдчував  якийсь  радiсний  бiль,  якусь
неясну тривогу. Бiль тягнув кудись на невiдомi  шляхи,  i  вiд  болю  були
невiдомi шляхи. А навкруги  гримав  день  i  чути  було  -  на  сопiлцi  -
тоскно-радiсний гiмн життю.
   Виходили до сосново? посадки, зрiдка  бачили  на  взгiр'ях  бiлi  крила
забутих вiлл. I був далекий гомiн.
   Десь iзбоку Марчик зiрвав звiрину i гулко, завмираючи, помчав за нею  в
гущавину.

   II

   Григорiй - не встиг пiдiйти до вiлли - захвилювався  й  покликав  свого
собаку. Поспiшно зiбрав у Сайгора декiлька сигареток. Потiм збiльшив  крок
i забiг уперед. Сайгор думав був пiти з Григорi?м, але потягнуло до ставка
- освiжитись вiд спеки нагартованого дня.
   - Подивимось, що наполю?те!
   Вiдповiв:
   - Якби ви знали, що то за Богомольськi Болота  -  птицi  сила!  I  знов
надхненно говорив про полювання, про крижнiв, про вечiрнi перельоти.
   Нарештi, поправивши ладунку,  Григорiй  кинув  декiлька  слiв  i  хутко
попрямував убiк. Сайгор не злився з  компанi?ю  й  сам  пiшов  до  ставка.
Пудель, очевидно, передав кошика мадмуазель Арйон i доганяв його.
   - Сеньйоре! Бережiть мого Дружка. На вашiй вiдповiдальностi. Чу?те?
   - Чую,- голосно  вiдповiв  спiвачцi  й  звернув  iз  дорiжки  в  шелест
торiшнього листя.
   До купальнi не пiшов - вiдчув раптом сором'язливiсть. Трохи  здивувався
сво?й нелюдимостi й зупинився. Дивився на бiлi статнi фiгури голих  людей,
що вовтузилися у водi, слухав бадьорi побiднi  крики  мужчин  i  лемент  -
рiзкий, як розбите скло,- женщин. Ще раз попрямував був до  купальнi,  але
на пiвдорозi знову повернув.
   Пiшов пiвколом. За ним, помахуючи левиною гривою,- породистий пудель.
   Сайгор гадав купатися на тiм березi, де лементували пiдлiтки. Але, коли
прийшов туди, побачив, вiдчув: це постiйна резиденцiя юнакiв, тут  кипить,
горить, скаженi? кров, тут колива?ться голова й повно запашного  туману  в
нiй...
   Сайгор хутко пiшов далi й доти брiв сутiнковим верболозом, поки нарештi
не найшов спокiйного мiсця.
   Над ставком клекотiв побiдний крик  сотнi  баритонових  голосiв.  Сонце
мчало з тепло-блакитного неба i з розльоту вдаряло у води.  Тодi  дзвенiла
поверхня мiрiядами бризок, i в дiямантовiй млостi стогнали береги. Це було
життя: i побiдний крик, i воронi островки на жiночих тiлах,  i  резиденцiя
пiдлiткiв, i запашнi перса, i надзвичайний полiт божевiльного сонця.
   Коли Сайгор вилiз iз  води,  чув  на  тiм  березi,  як  горошив  вереск
мадмуазель Арйон.
   - Сеньйори! Сеньйори!
   Мабуть, пiдлiтки залiзли в купальню.
   Вiд вiлли "Зелений Гай" розходились дорiжки, стежки  в  лiс,  далi,  де
поринали в океанi зеленi iншi вiлли, iншi дорiжки, iншi стежки. По  дорозi
виростали сади, парки, бiлi крила будiвель.
   I тут, де сонце злилося з зеленим океаном  в  одну  тремтячу  симфонiю,
Сайгор знову пiзнав надзвичайний солодкий бiль. I тодi ж свiт, вся земля -
буйна й радiсна - поринули  в  цiм  болю.  Лiс  рожав  загадковi  звуки  в
безмежнiсть. Фаркали крила лебединих вiлл.
   В гущавинi на схiд ударив дзвiн на першу вечерю... Звук розрiсся, потiм
знiтився, потiм пiшов стежками, сторожко ступаючи оксамитною лапкою. Потiм
тихо зiдхнув i навiки поринув у глибинi дерев.
   Пудель обережно брiв по торiшнiх листях i нi на крок не  вiдставав  вiд
Сайгора. Подумав: чому так несподiвано прив'язався до нього цей пес? I тут
же згадав, що, виходячи з городу, з  пропозицi?  мадмуазель  Арйон,  кинув
пуделевi з ?? кошика декiлька конфетних плиток.
   - Ах, ти! - i потрiпав левину гриву. Ще потрiпав. Собака  подивився  на
нього холодними розумними очима. Здалося: погляд здивований.
   - Ах, ти!
   Пудель холодно й мовчазно приймав ласку. Сайгор  згадав  Марчика  -  цю
унiверсальну дворняжку. Звичайно, Марчик на ласку показав би  сво?  гострi
зуби, лизнув би руку,  а  то  потерся  б  об  колiна  й  помахав  облiзлим
хвостом.- Пудель мовчазно й холодно приймав ласку. Виходив пiд бiле  крило
далеко? вiлли.
   Раптом iз ворiт вискочила ватага.
   - А ви як сюди?
   Студенти, мадмуазель  Арйон  i  баришнi  з  редвидату  зупинилися  бiля
Сайгора.
   - Шпацiрую.
   - Шпацiрен! Шпацiрен! - кричав довгоногий-довговолосий  тип,  прогримiв
на ввесь лiс для чогось "вiват" i нi з того нi з сього гаркнув:
   - Iст шон цайт цу шляфен!
   Як i треба було чекати, спiвачка серйозно спитала:
   - Парле ву франсе?
   Потiм скаржились, що вже обiйшли майже  всi  вiлли,  а  продали  всього
чотири квитки.
   - Я ж казала вам! Мене ще нiколи не одурило передчуття. Але це не  все:
обов'язково скандал буде.
   Про який  скандал  говорила  мадмуазель  Арйон,  Сайгор  не  розумiв  i
машинально дивився на ?? льоннi дзвоники на скронях. I було нудно.
   Компанiя далеко вiдiйшла вiд вiлли, i мадмуазель Арйон побiгла доганяти
??. Тодi ж Сайгор повернувся й побачив бiля себе баришню з редвидату -  не
Тоню. Очевидно, вона вже давно стояла тут. Бачив: як i  ранiш,  усмiхалась
сво?ю тихою усмiшкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, i сказав:
   - I ви тут?
   - I я тут,- i ще всмiхнулась.
   З  лiсу  кричала  спiвачка:  "Дружок!  Дружок!"  Але  пудель,   мабуть,
остаточно рiшив не покидати Сайгора i, залишивши компанiю,  знову  виходив
на рiжу.
   Баришня з редвидату - не  Тоня  -  мовчала.  Тодi,  червонiючи,  спитав
Сайгор:
   - Прошу пробачення... я не знаю, як...
   - Татьяна,- пiдхопила баришня й теж почервонiла.
   Баришню Татьяну Сайгор - згаду? - десь бачив, i, звичайно, вiн саме ??,
мабуть, не бачив, а бачив ?х у сво?й установi, в iнших установах -  сотнi.
Машинiстки, ремiнгтонiстки, стенографiстки, журналiстки,-  iстки,  сiрi  -
може, красивi, може, поганi, просто манекени,  просто  автомати,  на  яких
можна прикрикнути, коли треба,  бо  це  ж  вони,  радянськi  баришнi,  якi
бояться скорочення штату бiльш,  як  гармат,  революцi?,  вибухiв,  Махна,
бандитiв. I тут же згадав якусь сiру  стенографiстку,  котра  згоджувалася
працювати пiдряд сiмдесят двi години, лиш би ?й довелося записати  промову
тов. Ра-ковського.
   Вiдчув себе  нiяково,  бо  стрiв  баришню  в  iнших  умовах,  про  якi,
зда?ться, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно  було,  наче  попав  у
полон, у ворожий табiр.
   Баришня Татьяна мовчала. Потiм iще всмiхнулась i йшла поруч iз Сайгором
по зеленому океанi.
   На вiллi на пiвнiч жагучо виводив хтось у гущавину жагучий мотив яко?сь
примiтивно? забуто? пiснi. За лiсом у степу ревiв автомобiль.  Раз  у  раз
пiдлiтали бiлi крила будiвель. Зрiдка по дорозi виступали лапастi  дуби  й
розкидали буйне шатро. Тодi хотiлося зiрвати дубовий листок, положити його
на чоло i вбирати п'яний мiцний дубовий запах.
   Знову розбiгались дорiжки, i ступила по них, як тиха луна дзвону, пляма
блiдо-голубого неба й теж - оксамитною  лапкою  повз  вiлли  далi,  щоб  у
млостi поринути десь. Зiрвалася птиця й дико, побiдно закричала над лiсом.
Тодi ж закричала друга птиця - кволо й тоскно. Тодi ж полетiли на  дорiжку
бiлi й сiрi пелюстки: то хижак рвав тiло сво?? жертви. Потiм  iще  крик  -
дикий i побiдний.
   - Хороша погода.
   - Погода гарна.
   I подивився на баришню. Вона  говорила  про  погоду.  Мабуть,  серйозно
тягнула цю одвiчну нудну тему. Сайгор спробував був перевести  говiрку  на
iнше,  але  зрозумiв  так:  Татьяна  воiстину  недалека  дiвчина,  типiчна
мiщаночка з обмеженим свiтоглядом.
   I все-таки вiн мав себе з нею нiяково. I  не  вiдсутнiсть  теми  робила
нiяковiсть - було щось iнше, чого вiн нiколи не вiдчував там, в  установi,
на мiтингах, на засiданнях, на лекцiях. I зараз порiвняв це з тим, що було
колись у юнацтвi, коли батько сказав у перший раз "закуримо", i вiн  хотiв
закурити, i боявся закурити, i боявся загубити батькову  повагу.  Це  були
почуття: i злочинця, i юнака, i ними вiдчував себе.
   - Закуримо?
   Сайгор здригнув.
   - Закуримо,- i вийняв портсигара. Татьяна, очевидно, хотiла, щоб Сайгор
взяв ?? пiд руку. Очевидно.
   Виходили на узлiсся. Пудель сiв на траву й лизав лапу.

   III

   Зiйшлися випадково: тип, звичайно,  ранiш  не  знав  мадмуазель  Арйон,
студент тiльки сьогоднi познайомився з Тонею - з баришнею з редвидату -  а
Сайгорiв знайомий був тiльки один: Григорiй, кур'?р з його установи, який,
як вiдомо, пiшов на полювання. I тому спершу, коли зiбрались,  вiдчувалась
натягнутiсть.
   Але, як завше бува? на вiллах, природа взяла сво?, тим бiльш що прибуло
ще  декiлька  студентiв-органiзаторiв  вечора  "на  користь".  Правда,  цi
студенти держались окремо. Все ж вiллою повис гомiн.
   Лiтнiй театр студенти зайняли звечора з усiм ужитком:  сцену,  будку  з
розбитим роялем, поламанi стiльцi. Студенти ремонтували  кiн,  утрамбували
грунт залу з голубою покрiвлею - небом. Поставили бiля входу стiл на трьох
нiжках (без четверто?) i посадили колегу продавати квитки.
   Зiбралися з будiвель,  з  лiсу,  вiд  купальнi  хлоп'ята,  заглядали  в
щiлини, дивилися на мадмуазель Арйон, на довгоногого-довговолосого типа  й
подавали пiкантнi реплiки.
   Зрiдка проходили гранд-дами з  усi?ю  фамiлi?ю  й  заглядали  в  театр,
iронiчно посмiхаючись. Все-таки пiдходили до афiшi й "неглiже"  розглядали
??.
   - Ах! Мадмуазель Арйон теж тут? Обов'язково прийдемо. Касир  пропонував
купити квитки, гранд-дами ухилялись: купимо, мовляв, купимо, почекайте.
   - Мадам! Це на користь студентiв. Будь  ласка,  квиток.  Тодi  говорила
гранд-дама:
   - Ах, Боже мiй, знову  на  користь!..  Мар'я  Петрiвно!  Ви  не  можете
уявити, як обридла ця "на користь".
   - Так... Так... i на голодних, i  на  голодаючих,  i  на  дiтей,  i  на
iнвалiдiв, i на чахоточних. Прямо ужасть!
   - А ви, господин студент, ма?те мандат? - пiдпливла до столика третя  й
змахнула з чола батистовою хусткою сало.- А то, зна?те, разнi? бувають...
   Студент вийняв мандата. Тодi спитала друга:
   - Мар'я Петрiвно!.. Ваш Коля ще не при?хав з ком'ячейки? А мiй, зна?те,
Iван  Дем'янович  учора  обкушався  яблуков  i  таке,  зна?те,   засоренi?
желудка...
   - Ужасть!  -  зiдхнула  Мар'я  Петрiвна  й  порадила:  -  Вiзьмiть  же,
душенька, вiд доктора записку. Що ж  поробиш  -  комунiческая  дисциплiна.
Порядок.
   Гранд-дама кивнула головою й  докiрливо  дивилася  на  студента.  Потiм
обидва виводки плавко почали вiддалятись.
   Вiддалялось i сонце: все нижче й нижче сiдало за вiллою. Криве промiння
стояло в задумi, потiм гладило оксамитом мигдальний  колiр  лiсу.  Запахло
вечiрнiм цвiтом - таким незносно млосним,  мов  фаркнули  десь  кропив'янi
пожежi. Летiли на ночiвлю птахи.  Десь  прокричав  одуд  свою  одноманiтну
пiсню. Проходили до купальнi з рушниками -  одиночки,  маси,  фамiлi?.  За
ставком на луках iржав кiнь.
   Тихо, крадькома ступав надзвичайний голубиний вечiр.
   Треба було починати музикально-вокально-танцювальний каламбур (так  усi
учасники казали, тому що вечiр був iмпровiзований, тому  що  не  з'?хались
усi учасники й не при?хав гармонiст).
   Зiйшлись усi - вiд купальнi, з вiлл, з лiсу. Але авдиторi? не  було,  i
навiть на десять-дванадцять квиткiв, якi продали на вiллах удень, нiхто не
приходив. Органiзатори хвилювались, тому що були учасники з  гонором,  для
яких треба було дiстати авдиторiю.
   Але порожньо виглядали дорiжки, i тiльки хлоп'ята осiли дерева навкруги
лiтнього театру й заглядали на сцену, знову подаючи пiкантнi реплiки.
   Сайгор давно вже прийшов iз лiсу й ходив тепер iз будки  вiд  розбитого
рояля до сцени, на повiтря. Звичайно, бiльш за всiх хвилювалися  студенти,
що утрамбовували iмпровiзований зал, i бiльш за всiх -  мадмуазель  Арйон,
яка бачила в цiм якийсь скандал.
   Все-таки розклали вогнище бiля театру пiд деревами i зварили один кулiш
i варили ще другий  кулiш.  Баришнi  з  редвидату  дiстали  десь  ложки  й
запрошували до вечерi.
   - ...Чого ж ви нiчого не ?сте, товаришу?
   До Сайгора пiдiйшла Татьяна й рiшуче потягла його. I  тому,  що  сходив
вечiр, сходились межi свiтла: соняшного, що вмирало, iз  багаття,  що  чим
далi, то бiльш розгорялось. Сайгор у Татьянинiм звичайнiм обличчi  побачив
хорошi теплi лiнi?, до яких потягнуло. Вiн узяв ?? пiд руку, i вони пiшли.
   - Я сама не люблю цi?? публiки. Обивательщина.
   Татьяна сказала безумовно серйозно й щиро, i, мабуть, тому, що серйозно
й щиро, Сайгор за не?, чи не за не?, а за  себе,  почервонiв,  вiдчув,  як
прилила до щiк хвиля крови. I  раптом  подумав,  що  стрiне,  можливо,  цю
баришню в  городi,  що  вона  й  там  фамiльярно  заговорить  iз  ним  про
обивательщину, i було непри?мно.
   Пiсля кулешу сидiли  за  театром  на  заходi.  Бачили,  як,  обнявшись,
промайнули в глибокий присмерк двi фiгури:
   Тоня й студент.
   - Ви - комiсар? - спитала Татьяна.
   - Так.
   - Я вас бачила. Ви приходили  в  наш  редвидат  у  тiм  мiсяцi.  Я  там
машинiсткою.
   - Мабуть, приходив...- I згадка про редвидат  iще  далi  вiдкинула  вiд
нього Татьяну. Вiн сухо сказав:
   - Пора б починати! - i  пiдвiвся.  I  в  цей  момент  прозвучав  перший
дзвоник. Смеркло.
   Авдиторiя була з трьох фiгур. Тодi рiшили пустити хлоп'ят, якi  сидiли,
чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити  вступне  слово:
для кого? Потiм сказав  студентовi,  що  даремно  турбували  його  i  всiх
учасникiв. Студент прохав вибачення й дивувався некультурностi  публiки  з
вiлл.
   - Дружок! Дружок! - закричала з лiсу мадмуазель Арйон.
   Сайгор iнстинктивно повернувся й побачив у  напiвтемрявi  два  холодних
розумних ока пуделя. I тодi ж його раптом знервувало.
   Вiн iз злiстю кинув:
   - П'шов! - i вдарив собаку ногою.
   А на сценi стояв уже тип. Вiн узяв на себе ролю й конферансь?.
   -  Вiдомий  балаба?чник  Букетов-Розiн   зiгра?   зараз   iмiтацiю   на
знаменитого санкт-петербурзького Андр??ва: "Св?тiт м?сяц ясний".
   Тип оголосив, як конферансь?, i взяв балабайку,  як  артист.  Звичайно,
ребята  гучно  вiтали  його.  Тодi  вiн  iще  зiграв.  Потiм  виступали  з
декламацi?ю революцiйних  вiршiв  "робочого"  поета  Бальмонта  баришня  з
редвидату Тоня i ще якiсь баришнi з iншою декламацi?ю.
   Сайгор пiшов у будку, де стояв рояль, i лiг на сiно.
   Через пiвгодини, коли розтанули на заходi  останнi  вiдблиски  й  вiлли
поринули в темрявi, з лiсу побрели парочки i купували квитки "на користь".
Через годину зал був  повен  й  не  було  квиткiв,  але  вже  нiкому  було
виступати. Студенти викидали хлоп'ят: дати мiсця дорослим, i  тут  узнали,
що спектаклевi finis, i побiгли на сцену. Авдиторiя захвилювалась.
   Мадмуазель Арйон пiдiйшла до учасникiв:
   - Я ж казала - скандал буде!
   Учасники дивувались, чому вона радi?, а вона  радiла  тому,  що  ??  не
одурило передчуття.
   Iще один скандал: контролер не впускав фiгуру. Фiгура кричала:
   - Як смi?те! Непманiв понаводили, комунiсти на задвiрках!
   Авдиторiя ще бiльше захвилювалась. Хтось закричав з авдиторi?:
   - Спитайте в нього партiйного квитка. Студент-розпорядник  пiдiйшов  до
ворiт.
   - Товаришу, ваш партiйний квиток!
   Фiгура раптом знизила тон i ласкаво сказала:
   - Зна?те, товариш студент, у мене партiйного квитка нема, у мене  дядя,
i папаша, i сестра - комунiсти i брат страдал на фронтi.
   Тодi хтось закричав:
   - Геть комунiстiв! - I тихо додав: - Таких!
   Фiгура змовкла. Нарештi договорились i з авдиторi?ю. Договорились  так:
виступить мадмуазель Арйон i тип  Букетов-Розiн.  Тип  на  цей  раз  хотiв
здивувати публiку ?врейськими анекдотами, але авди-торiя  його  освистала.
Тодi вiн заграв на балабайку iмiтацiю. Його ще раз освистали.  Тип  скочив
на лаву й закричав:
   - Н?в?жди!
   Тодi його зняли iз сцени й виштовхали пiд оплески з театру.
   Мадмуазель Арйон казала:
   - От. Вийшло по-мо?му. Хiба не скандал?
   Спектакль  скiнчився  все-таки  нiчого:  мадмуазель  Арйон   проспiвала
"душещипательний"  романс,  який  подобався  авдиторi?.   Навiть   бiльше:
Букетов-Розiн зiйшов на кiн i попросив  у  присутнiх  пробачення  за  свою
нервовiсть. Йому "пробачили" - i вiн зiграв свою iмiтацiю.
   Потiм виходили з натовпу одиницi й нарештi  цiлi  групи  iмпровiзувати:
декламували, спiвали, а наприкiнцi  хтось  ударив  по  клавiшах  розбитого
рояля, i явились танцори.
   Iще хтось крикнув:
   - "Iнтернацiонал"!
   Але голос його не найшов вiдгуку й поринув в аматорськiм шумi.
   Розходились. I тодi повернувся Григорiй iз повною торбинкою качок.
   Витягав важких крижнiв i побiдно  держав  ?х  над  головою.  Бiля  його
вертiвся й показував зуби Марчик.
   Небо поринуло  в  зеленiй  перебiжцi  зiр.  Зорi  казково  жеврiли  над
вiллами, над лiсом: бавились, перелiтали, сковзались над ставком.
   Дерева та?мно вiдступали в  темряву  i,  як  велетнi  невiдомих  кра?н,
тяглися до синiх верховин, до синьо? прекрасно? безоднi. З села  на  вiллу
залiтали неяснi звуки й танули на темних рiжах.

   IV

   Глуха нiч. На  вiллi,  на  вiллах,  за  вiллами  -  темно-зелена  тиша.
Прича?лась, слуха?. Тiльки де-не-де  прошелестить  торiшн?  листя,  трiсне
гiлка: то закоханi юнаки  й  коханки  пiзнали  в  урочистiй  задумi  дерев
радiсть великого та?нства.
   Пiсля шумного вечора не спалось. Лежали на свiжiм  запашнiм  сiнi  бiля
театру й дивилися в надмрiйну безодню неба. Тип - iз  мадмуазель  Арйон  в
кутку. Студент iз Тонею за стiжком. Тiльки  окремо;  до  Сайрона  фатально
тулився пес. Хотiв його потихеньку вiдштовхнути, але  пудель  не  рухався.
Нарештi Сайгор не витерпiв i спитав:
   - У вас вiн завше такий нав'язливий?
   - Ви до мене?
   - Так.
   - Уявiть собi, сеньйоре: Дружок нiколи не забува? сво?х друзiв. Ви йому
дали тiльки три конфети, а вiн i досi охороня? вас... Поки образите.
   - Да, цiкавий пес.
   Мадмуазель Арйон це подобалось - i вона ще розказувала про талановитого
пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку вiн не рiшався, бо  це  б  значило
викликати ще один "скандал".
   Хотiв заснути й не мiг: комарi дзижчали  над  вухом  i  палили  руки  й
обличчя. Стихло. За стiжками важко дихала Тоня i щось незв'язно  говорила.
Студент мовчав. Зрiдка верещала мадмуазель Арйон, i тодi незв'язно говорив
тип.
   - ...Ви не спите?
   Сайгор повернувся. Сказала баришня Татьяна. Iще раз:
   - Вам не холодно?
   - Нi.
   - Я думаю,- i засмiялась.
   - Що дума?те?
   - Думаю - не холодно.
   Несподiвано фаркнуло:  "iдiотка".  Потiм  рахував  до  сотнi:  заснути.
Хотiв, щоб було байдуже, але дратувала баришня Татьяна, i iншi баришнi, що
безцеремонними рухами в сiнi чимсь щось тривожили.  Просковзнула  мисль  -
мабуть, вiд нуди - як клапоть туману: пiдлiзти до  Татьяни  й  навалитись,
облапати ?? - один чорт, натяка? ж смiхом!
   Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала.
   Тодi Сайгор не витримав: пiдвiвся й пiшов повз стiжки. Але не пройшов i
десяти-п'ятнадцяти крокiв -  почув  голоси.  Потiм  знайомий  мотив:  тихо
спiвав Григорiй. Зупинився.
   Будьонновець на конi,
   Комiсар в каретi,
   А бiдненькi партизани
   Сидять в очеретi,-
   вивiв Григорiй i стих. Сказав жiночий голос:
   - Бач, i сам спiва?ш! Чого ж ти так за комiсарiв?
   - Дурна! - вiдповiв Григорiй,- сам я i комiсар, i камунiст.
   - I камунiст?
   - I камунiст,- роздратовано сказав Григорiй i враз iще випалив: -  Хiба
агiтнуть тебе? Га? Ну от говори: ти зна?ш, що таке "чон"? Не зна?ш?  Ну  й
мовчи!.. Вiдкiля ти? З вiлли? Видно, що вiд  бариньки...  Ех!  Щоб  бариня
вгар?ла... много сахара по?ла... Держись! Ще раз агiтну!
   - Хi! Хi! Куди полiз? Ач, який! Спершу полапай як слiд!
   - Що там лапать? Не кадетка ж? Нi?
   Далi Сайгор не чув. Прийшов i лiг на сво? мiсце.
   Зареготала мадмуазель Арйон i голосно сказала:
   - Сеньйоре, не спите?
   Вiдповiли: студент, Тоня, Татьяна - не спали. Сказав тип:
   - Майне кляйне медхен, у нас чудова фантазiя. Сеньоре, айда  на  ставок
купатися. Це ж прелiсть: купатись уночi.
   Тiльки Сайгор мовчав. Тодi пiдiйшла до нього баришня Татьяна:
   - Хiба ви не пiдете?
   ..Не думав, пiдвiвся i взяв ?? пiд  руку,  потiм  iнстинктивно  нахабно
прижав ?й лiкоть. Татьяна тягнула його: бiгом! Побiгли.
   Зайшли всi в одну, зда?ться, жiночу купальню.  Тип  роздягався  поволi.
Тоня  прикривалася  спiдницею.  Сайгор  не   купався.   Мадмуазель   Арйон
звернулася до типа:
   - Вам подоба?ться мо? тiло? Ви бачите?
   Тип iще сказав якусь банальнiсть, а мадмуазель Арйон спитала:
   - Парле ву франсе? - i з розльоту полетiла у воду.
   Говорив тип:
   - У вас, Татьяно, чудове тiло!
   Студент захiхiкав. Татьяна мовчала. Сайгор уп'явся очима в  темряву,  в
тiло. I в ту ж хвилину вiдвернувся, мов спiймав себе на  якомусь  злочинi.
Потiм i Татьяна з розльоту полетiла у воду. Купались: i студент, i Тоня, i
тип.
   Через пiвгодини вийшли з купальнi. Сайгор взяв знову пiд руку  Татьяну.
Вiд не? пахло свiжим тiлом, тому ще бiльше дурманило голову.  Всi  побiгли
вперед. Татьяна й Сайгор пiшли через кручу.
   Простори  закутав  темний  серпанок  ночi.  Далеко  за  ставком  лунало
перепелине поле. Поверхня срiблясте сковзалася до верболозiв.
   Коли звернули з  дорiжки,  шелестiло  листя.  Обходили  столiтнi  дуби.
Пролетiв кажан, i обiзвалась птиця над ставком.  Проходила  глуха,  густа,
пiсляпетропавлiвська темрява.
   Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що  кажуть  у  цей  момент?  I
iнстинктивно давив Татьянину руку - пухку, вище лiктя. Iшли до стiжкiв.
   I тодi несподiвано сказала Татьяна - i несподiвано,  нiби  не  вона,  з
легким вiдтiнком болю:
   - Думаю от про що: жила-була дiвчина -  це  казка-бувальщина  -  росла,
пiдросла, ходила в гiмназiю, училась, училась i ще училась. Нарештi вийшла
з гiмназi? з золотою медаллю. I нарештi - стала машинiсткою. Щаслива доля?
Як ви гада?те?
   - Це ви про себе? - здивовано спитав, нiби  машинiстка  не  могла  мати
такого доступного минулого.
   - Так. Ну, як ви гада?те: щаслива доля? - I поспiшно сказала:  -  Проте
не треба. Це важке запитання - важко вiдповiсти.
   I тут же iнстинктивно, як притискав, залишив ?? руку. Помовчали.
   Заверещала мадмуазель Арйон.
   Проходив тихий тепловiй. I вiн, як  дзвiн,  легко  ступаючи  оксамитною
лапкою. Невiдомо росла нiч, росли нiчнi звуки,  i  невiдомо  рiс  запашний
дуб. Збiгалися зорi на тайну вечерю, i нечутно  зiдхав  зелений  Орiон  на
голубиних гонах.
   Росла нiч.
   Хотiлось упасти на землю, крикнути збентежений  крик,  потiм  надхнеyно
молитися в тайну вечерю зiр. I рiс невiдомо запашний дуб. I хотiлося взяти
запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радiсним зойком
i положити в дуб шматок живого серця й струмок - вiд нього - диму, i знову
впасти на землю, i крикнути збентежений крик.
   За пiвверстви кричали сичi.
   Од ставка запахло осокою.
   Баришня Татьяна говорила просто,  не  так,  як  баришнi  з  кавалерами,
спецiально пiдготовляючи розмову про кохання.
   I Сайгор не мiг не вiдчути це.
   - От, скажiмо, небо,- i Татьяна зiдхнула.- Це ж  дивне  явище  в  життi
людини. Але ми його нiколи не  бачимо.  Правда?  Думаю  зараз:  загубилися
сотнi, тисячi, мiльйони в темрявi, i загубились сотнi, тисячi, мiльйони  в
стосах паперу, i думаю: хiба вони помiчають це надзвичайне, дивне явище  в
життi людини - небо?
   Татьяна "дивне" вимовляла надто тепло й чiтко.
   А густа темрява вже непевно брела мiж дерев: незабаром iз загiрних  гiн
фаркне перламутровий ранок. Задума?ться за ставком -  рожевий  чуйний,  як
сентиментальний юнак, i здивовано подивиться на свiт повноросими очима.
   - I от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто -  людина,Татьяна
зупинилась.- Як ви гада?те: банальне це слово? Я думаю, нi.  I  думаю,  що
мислi на тему "людина", поки iсну? земля, завжди будуть свiжi, як  наливне
яблуко на яблунi... Так от: загубилась людина в стосах паперу, i нiхто  не
бачить ??, бо видно тiльки машинiстку. Це  я,  звичайно,  не  про  себе  -
взагалi.
   Потiм Татьяна скинулась.
   - Проте, може, вам не цiкаво? Воно й так:  i  справдi,  все  це  тiльки
iнтелiгентщина. Може. Не знаю. Зна?те, всього не пiзна?ш: життя коротке, а
Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: нiколи й дуже нудно.
   Сайгор був здивований.  I  бiльше  за  все  дивував  цей  тон  -  надто
впевнений. I тут же вiдчув себе - не перед Татьяною, перед кимсь -  не  то
винним за те, що досi не давив на  сiнi  цю  баришню,  як  тип  мадмуазель
Арйон, не то винним за щось iнше.
   I знову пiзнав той надзвичайний бiль, коли радiсть i жура сплiтаються в
?дину гармонiю.
   - Що ж ви мовчите?
   Пiдходили до стiжка.
   - Зна?те, по правдi, ви мене трохи здивували,- просто  несподiвано  для
себе сказав Сайгор.
   - Я цього не хотiла,- засмiялась баришня Татьяна i, хутко  лягаючи,  не
то жартома, не то серйозно сказала:
   - Ну, iдiть до мене.
   Потiм розкидала бiля себе сiно, очевидно готуючи для нього мiсце.
   Мовчала.
   Сайгор стояв i дивився на Татьяну.
   Мовчала.
   Тодi, не думаючи, лiг на сво? попередн? мiсце.
   Компанiя рiшила, мабуть, не спати всю нiч. Мадмуазель Арйон верещала, i
по черзi запитували:
   - Ви самотня? Ха! Ха!
   - Я - самотня,- напiвжартуючи, зiдхала Татьяна.  Тодi  ж  Сайгор  знову
примiтив пуделя, який i тепер  лежав  бiля  його  нiг.  I  тодi  ж  раптом
рознервувався.
   Вiд компанi? кричали:
   - Ви самотня?
   - Я - самотня! - зiдхала Татьяна.
   Iще кричали сичi. Десь загавкав Марчик - дзвiнко, як дзвоник.  Зiрвався
метеор, помчав i в розпуцi розбив собi голову об  дерево.  Сайгор  даремно
гадав заснути - не мiг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.
   - Чорт!
   Сайгор якось похапцем пiдвiвся й пiшов скорим кроком вiд  стiжкiв  далi
на дорогу.
   Хто чорт - невiдомо. I iнстинктивно  оглянувся.  Побачив:  за  ним,  як
примара, брiв пес.
   - П'шов!
   Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.
   Цей iдiотський випадок iз собакою пiдносив матерiалiста Сайгора тут, на
порожнiй дорозi, в темну даль, на верхiв'я фаталiзму.
   I це, звичайно, дратувало, i дратували згадки про сьогоднiшнiй день;  i
резиденцiя юнакiв, i порнографiчнi малюнки з купальнi, i тип, i мадмуазель
Айрон, i Татьяна, i запах жiночого тiла.
   - П'шов!
   Але пудель не вiдставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню -  нiчого
не було. Згадав - щось забув дома, в городi.
   На сходi  невiдомо  рiс  день.  Починався  свiтлими  стежками.  Запахло
ранком.
   Рiс невiдомо ранок. I впали на обрiй  блiдi  червiнцi.  Кричали  з  сiл
пiвнi, i тремтiла,  горiла  буйна  земля.  Скоро  зiйде  сонце,  зазгучить
промiння, i хтось  упаде  на  землю,  i  хтось  крикне  збентежений  крик.
Назустрiч пливли буйнi трави й зелений океан дерев.
   На другiй верствi пудель нарештi вiдстав i повернувся на вiллу.  Сайгор
подивився йому вслiд: до болю хотiлось розмозжити собачу голову.
   I тiльки на шостiй верствi, коли раптом брякнуло вогняне сонце,  згадав
день, нiч - там - i почервонiв.
   Перша вiлла на узгiр'? майнула бiлим крилом i пропала за обрi?м.
   Сайгор, суворий i блiдий, поспiшав до города.



   "ЛIЛЮЛI"

   Павловi Тичинi

   I

   Вилiта? експрес i курить.
   Тодi в калейдоскопi:
   - жита, степи, гони й пiвнiчний туман iз
   осiнньо? магiстралi.  Провалюються  темнi  горизонти,  оселi,  байраки,
глухi нетрi. Виростають фабричнi поселки,  содовi  заводи,  шахти,  домни.
Експрес  перелiта?  яри,  могили,  похмурi  перевали,   i   чути   далекий
надзвичайний гул.
   ...А за Тайгайським мостом,
   де почина?ться робiтничий поселок:
   - реальнi результати капебеу.
   То заводський квартал, що вже не мовчить - вийшов  iз  нiмого  мертвого
кола й шпурля? в блакитнi межi крицевий i грiзний клекiт.
   Це зна? город.
   ...А вранцi, ввечорi, вночi в завданий час довго  й  спроволока  гудить
заводський гудок.- В центрi города гудка не чути.
   - ...А що пiд Тайгайським мостом?
   Там теж гудки: то паровики - i в степ, i на станцiю.  То  за  кар'?рами
пронизливо "кукушка" - кар'?ри далi, за кiлька гiн.
   Товариш Огре живе за мостом:
   справа,  недалеко,  коли  з  города.   Вiн   татарського,   казанського
походження. Татарського мало: смуглявiсть, матовiсть, тьмянiсть, от. З ним
живе дво?. Так що газетна сучаснiсть.  Прекрасна  газетна  сучаснiсть,  як
запах на клумбi: тютюн. Тодi ранкова зоря надiне  новi  сап'янцi  й  тихо,
нечутно рипить по травi. Тодi каже горбун Альоша:
   - Iзмайле, ти чудак.
   Товариш Орге мило всмiха?ться:
   - Чому чудак?
   I справдi, чому чудак?.. А у вiкно  лл?ться  блакить,  а  десь  кричать
паровики.Горбун теж усмiха?ться.
   ...I прийшла ще Маруся, i тому,  що  вона  якась  екзальтована  дiвчина
(горить i тече п'яною вишнiвкою), думайте: каесему.
   Так. Верещить:
   - Бачила барахло минулого: академтеатр.
   Точка... Айда, хлопцi, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного
часу... Чу?те?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?
   I  розказу?:  полiтперевiрка,  готовляться.  Ха-ха!   -   Горбун   узяв
партквиток.
   ...А Льоля подивилась на Марусю й подумала: "Боже мiй,  хоч  би  скорiш
вечiр, хоч би не провалити пародi? на "Лiлюлi".
   Так що  сьогоднi  дебют:  пародiя  на  "Лiлюлi".  I  Льоля  надзвичайно
наелектризована.
   ...А це в даль майбутнiх вiкiв:
   - Зима в п'ятiм роцi ново? ери була хора, бо довго  не  було  снiгу,  а
була чвиря. Потiм  випав  срiблястий  снiжок,  але  задмухав  пiвденний  з
Озiвського моря вiтер, i  снiжок  -  срiблястий  -  розтанув.  Зимою  були
калюжi,  i  туберкульозний  город  (90%  сухотних)  занидiв  у  журi.  Це,
безперечно, було боляче.
   Капебеу формально забiгло вперед на тринадцять  день  -  по  календарю,
мiсяцеслову, Юлiянському, i Укра?на стала жити по  Григорiянському  новому
стилю, "в стилi" уесесер.
   Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогоднi Новий рiк був  ранiш
рiздва приблизно (хто зна??) на тиждень. I це були не  диканськi  фантазi?
генiального Гоголя, а просто - факт.
   Пiд Новий рiк снiгу не було, i, зда?ться, за Тайгайським мостом не  гув
гудок. Тiльки гули паровики - i в степ, i на станцiю.  Але  про  цi  гудки
потiм.
   ...З товаришем Огре в тiм же домi живе
   й француженка Фур'?. Коли Фур'? брала  вiолончель  (а  в  степу  кричав
гудок), вона, Фур'?, думала i про вiолончель, i про Бордо.
   I ще сказати: дiм iз фасаду - в дим, а заднi вiкна  виходять  туди,  де
рейки спiшать од станцi? й пропадають у лiсах, в перельотах далi.
   ...Так що сидить горбун Альоша
   (некрасивий карлик) бiля вiкна, що в степ, i перепису?  геро?чнi  п'?си
для Льолi. Льоля з волоссям рiздвяних ляльок i  з  тендiтним  бiло-рожевим
обличчям. Обличчя нагаду? серпанкову фату -  пiд  вiнець.  Вона  працю?  в
мiсцевiм пролет -
   - культi, в театральнiй студi?,
   де керують (в пролеткультi) один бувший  половий  тульського  трактиру,
один бувший-небувший швайцар (вiдкiля - в анкетi не записано) i  вiсiм  чи
дев'ять iнтелiгентiв. Iнтелiгенти  щиро  вiддаються  працi,  деякi  навiть
члени капебеу.
   ...Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародiю  на
"Лiлюлi"?
   ...I ще сказати: напередоднi Нового року  над  городом  паслись  зорянi
отари, а мiсяць, може, був, а може, i не був, бо кожному  багато  справ  i
кожний кудись спiшив.
   ...Зда?ться, не був: були зорянi отари й майже весняна теплiнь.
   От.
   ...Вечiр. О дванадцятiй ночi буде Новий Рiк. Це  веселечнiсть.  Це  всi
знають.
   Бо тодi ж згадують молодiсть, коли хочеться рости вперед,  мов  дерево,
мов рослина, щоб потiм умерти, але про останн? не знати - про смерть. Так.
Люди завше хочуть жити - i це велика правда, яка на землi, без  яко?  буде
порожнеча.- Про iншi правди дехто любить говорити й гадати, як  пiд  Новий
Рiк або водохрещу: на водi, з воском i як:  "Свiтлана".  Це  так;  сказано
так, бо митець пiзна? свiт.
   ...А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах - тоску?  або  рипить  i
ви?. До цього звикли, цi?? жури не знають. Митець зна?...- Маруся улетiла.
   I знову до товаришiв Огре пiдходить горбун. I  знову  у  вiкно  лл?ться
блакить.
   ...Ти будеш на пародi??
   - Буду, Альошо.
   Так що пародiю на "Лiлюлi" будуть ставити пiд Новий  Рiк,  сьогоднi,  в
пролеткультi.
   ...Товариш Огре - в капебеу, в  експедицi?,  в  редвидатi  i  ще  десь.
Любить бiльш за все вiддiл хронiки. Колись був членом капебеу,  але  потiм
механiчно вийшов. Каже: фiлософськi непорозумiння з капебеу. Товариша Огре
можна бачити всюди й нiде.Льоля в партi? не була.
   ..Льоля?
   - Ну да, жiнка товариша Огре.
   ...Вечiр.
   З площi Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту.  Побувати  треба
дома, щоб потiм до пiвночi збирати хронiку в новорiчний випуск.
   При?хав давно.
   Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льолин). Горбун i зараз
перепису? геро?чнi п'?си для Льолi - для пролеткульту, для  iнших  клубiв,
де працю? тендiтна Льоля.
   Горбун каже:
   - Iзмайле, подивись у вiкно.
   Товариш Огре пiдiйшов i  подивився  у  вiкно...  (Горбун  -  некрасивий
карлик, ?внух, без рослини й пом'ятий, але  його  очi  нагадують  Голгофу,
коли йшов легендарний Христос на Голгофу).
   Горбун задумливо дивиться в присмерк i каже:
   - Бачиш? Завше  так:  паровики  чогось  су?тяться,  шиплять,  свистять,
гудуть. А навкруги - бруд, грязь... Що  це?  Не  зна?ш?  А  коли  паровик,
минувши депо, вилiта? в степ, вiн кричить не то радiсно,  не  то  журливо:
"Гу-гу-у!... "I от недалеко  спускають  пари:  "Чох-чох!...  "А  я  чомусь
думаю, що паровик гудить спроволока так: "Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!"
   I Альоша провiв "капебеу", мов голодний вовк у голоднiм i дикiм степу.
   Льоля сказала:
   - Ти, Альошо, фантазер. От i все.
   Товариш Огре сказав:
   - Так, вiн фантазьор. Але вiн художник.  Це  правда:  паровик  у  степу
кричить "капебеу". Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо,
художник. Тодi некрасивий карлик iще сказав:
   - А пар по насипу стелеться - ви зна?те чому?..  Коли  потяг  мчить  до
семафору - ви зна?те чому?
   I засмiявся тихо й щиро.
   Товариш Огре спитав:
   - А чому?
   ...Альоша не говорив i ще смiявся тихо й щиро й дивився Голгофою,  коли
вели легендарного Христа на Голгофу.
   ...Сказала й Льоля:
   - Ну, говори...
   ...Вже зовсiм присмерк.
   I далеко, за паровиками, що шиплять,  свистять,  за  брудом  вугiлля  й
пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафора. I був такий нетутешнiй, нiби
химерний вартовий забутих заулкiв города... А  далi  степи  прича?лись  на
глухих неосяжних гонах. Iз станцi? вилетiв потяг й кричав на ввесь степ:
   - Гу-у!..
   ...Альоша не сказав чому i знову
   переписував геро?чну п'?су для Льолi... А Льоля бiля вiкна  й  поспiшно
пришивала до панталонiв (бiлих як снiг) мереживо. Бо  Льоля,  хоч  i  сама
прала панталони, але без бiлих, як снiг, панталонiв ходити не могла, i без
мережива на панталонах.
   ...Запалили електрику.
   Посерединi - залiзна пiчка, а збоку - рояль. А ще збоку  бiля  стiни  -
туалетний столик. ?дять мало. Iнодi Льоля радить, жартуючи,  в  помкомгол.
Але це буквально. А втiм, без  одеколону  нiхто  не  може:  нi  Льоля,  нi
Iзмайло, нi навiть Альоша.
   На туалетнiм столику й художнi фiгурки. Льоля ще з першого курсу (курси
покинула - революцiя) купувала й любила туалетнi прибори,  щоб  пахло  вiд
не? молодiстю, радiстю,  гiмназi?ю,  закоханими  вечорами,  коли  хочеться
кохати й без кiнця когось невiдомого, де малинник, де крижовник, де, може,
ходять серпанковi тiнi забутих дiвчат iз забутого теремка, де  цiлий  свiт
минулого.
   ...Товариш Огре похапцем рiзав  на  маленькi  шматки  маленький  шматок
бiлого хлiба й дивився у вiкно, де стояв зелений вогонь семафора... I знов
у вечорових сутiнках степу шипiли, свистiли й вовтузились паровики.
   Альоша теж зрiдка поглядав туди, i невiдомо було,  чого  поглядав  туди
некрасивий карлик Альоша.

   II

   Дивно: пiд Новий Рiк весна. Це так  генiально,  мов  замрiянi  фантазi?
генiального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно...
   ...Товариш Огре вийшов i поспiшно пiшов у задуму зимово?  весни.  Льоля
пiде потiм-  ще  рано,  вона  ще  встигне  зробити  репетицiю  пародi?  на
"Лiлюлi".
   ...До трамвайно? постоянки - сорок крокiв, iде. Калюжi тихо замислились
на вечiрн? небо. Бiжить собака, понюхав калюжу й побiг далi. Ще  вийшли  з
двору, що напроти, меланхолiйнi гуси. Потiм iз геготом кинулися  знову  до
двору, бо собака раптом звернув i рiшуче помчав до ворiт.
   ...Але не калюжi думають про небо. То зорi подумали в калюжi  й  одразу
сховались... Так бува? часто, коли почина? темнiти  i  в  порожнiй  вулицi
бiжить тротуаром похилий пес.
   ...Товариш Огре, звичайно, буде збирати хронiку до одинадцято?, а потiм
пiде в клуб пролеткульту, що на Садовiй, 30. Це ж там Льоля буде  стрiчати
Новий Рiк по новому стилю в "стилi" уесесер. Це ж там  вона  буде  ставити
пародiю не на Ромена Роллана, а на  постановку  "Лi-лю-лi",  п'?си  Ромена
Роллана. так що на постановку  мiльярди,  а  колiзей  без  плебе?в.  I  от
ставили пародiю на "Лiлюлi". Товаришка Льоля Огре.
   На постоянцi була й Маруся. Прилетiла,  влетiла,  ковта?  слова  й  так
розказу?  газетну  сучаснiсть,  так  од  не?  пахне  життям,  що  хочеться
заверещати на всю землю, як Глаголiн у "Собацi садовника".
   I летять уривки:
   - Тодi духмяний сум не  бува?  п'яною  радiстю,  коли  вмирають  дзвони
кармазинового сонця за тихими гаями сiльсько? iдилi?. I як  Миклуха-Маклай
на островi Ново? Гвiне? вивча? побут папуасiв, так...
   так...
   ...Маруся верещить:
   - Я питаю. Я питаю: що за журнал? А вiн менi:  "Купiть,  бариш-ня:  тут
запрещонно? про Ленiна". I це так серйозно, так  пiдпiльно...  Ха-ха-ха!..
Максимiлiяна Гардена з "De profundis".
   Присмерк. На тротуарах лежить присмерк.  Iще  заплутався  в  заулках  i
бiжить до "Дико? Кiшки", до  "Дитячого  "Спартака"...  а  десь  "ундервуд"
шаленi?, а десь стихiйна композицiя.
   I знову Маруся ковта? слова, i знову розказу? анекдоти, правду, про це:
   - На верандi сидить стара дiва й плаче.- "Чого плачете?"  -  Тодi  вона
скаржиться, що вона, мовляв, до сорока лiт була чиста, мов сльоза, а тепер
?? спокусив курортний лiкар (на верандi) i погубив навiки. Це  ж  жах!  Ви
чу?те: навiки! Тепер вона хоче ?хати в столицю й ознайомитись iз програмою
капебеу, бо тепер хто ?? вiзьме... Га?.. Кому вона потрiбна?
   - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
   I Маруся так залива?ться, що прямо - чорт!.. А потiм знову про веранду,
про скелi, про  море,  про  морський  вiтер,  що  голубий,  мов  запах,  i
запашний, мов смак.
   Все переплуталось. Стихiя.
   ...А трамвай пiдiйшов i одiйшов у задуму зимово? весни  -  з  товаришем
Огре, з Марусею, через Тайгайський мiст, до центру  го-рода,  повз  мiськi
будiвлi, заквiтчанi червоними стягами. У стягах  ходив  химерний  вiтер  i
перебирав полотнища.
   По всiй вулицi на всiм протязi стояли ватажки свiтово? революцi?,  наче
вулиця й справдi хотiла, щоб бiльш було ватажкiв свiтово? революцi?.
   Але була жура: ватажки розтаборились,  загатили  всю  вулицю  з  наказу
виконкому, i були тiльки рисунки:
   - Так?
   - Так?
   Звичайно, справа зовсiм не в  рисунках.  Безперечно,  iлюзiя  прекрасна
рiч, але -
   - на жаль, не завше.
   ...Чу?те, потенцiальнi пiдсвинки з "прекрасно? синьо? свинi"?
   - Так?
   - Так!
   ...I шумiв трамвай.
   ...Гражданiн, ваш бiлет?
   Товариш Огре подав грошi.
   Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i  дивився  гарячими
очима. Такими ж очима дивилась i Маруся - вперед, назад, навкруги. I знову
верещала:
   - Це ж прелiсть, Огре! Чу?ш?
   Тодi товариш Огре розказав  про  фантазiю  некрасивого  карлика  -  про
гудки, про капебеу. Маруся залива?ться: це ж чудовий матерiал  для  поеми.
Але...
   - Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет  iз
сво?ю поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими  окулярами
на носi. Поет дивиться на окуляри, на золотi  дротики,  i  вони  нагадують
йому золотi австралiйськi розсипи, i, може, далекий Iндiйський  океан,  i,
можливо,- нарештi! - невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не зна?, чому
не приймають його поему. I тодi виходить поет iз  редакцi?  з  безпорадною
тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему "Лi-лю-лi".
   ...Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:
   - Що ж тут смiшного?
   - Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцi?. Це ж прелiсть, Огре!
   Потiм вискочила з трамвая й крикнула:
   - До побачення, Огре! До вечора!  Буду  i  я  на  пародi?...  Хай  живе
Пупишкiн - голова  пролеткульту  i  його  заступник  -  Мамочка!  О-о,  як
стрiнемо Новий Рiк!.. До побачення, Огре!
   ...Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!
   ...I знову була в цьому  така  химерна  фантастика,  що  провалитись  у
безодню, захлинутись, умерти. Воiстину в  той  день  город  жив  невiдомим
загоризонтним життям.
   I здавалось, що тротуаром бредуть надхненнi мiнестрелi. Здавалось...
   ...I раптом - здалось:
   - в шумi трамвая хтось розплющив сентиментальнi очi й скрикнув  нечутно
- в розпуцi, в божевiллi - невiдомо:
   ...о мiй прекрасний загоризонтний
   краю!
   Вiрю! Вiрю так глибоко, так незносно, як пахнуть на  зубатих  кварталах
степовi бур'яни. Вiрю!.. Бо бачу - i Дафнiса, i Хлою, i молоде кохання,  а
далi Боккаччо "Аmeto", а далi iдилiя на обнiжках  духмяних  степiв.  Отари
золоторунних i зелена пiсня, мов хмiль, тиха, мов пух на скроню...
   ...I дрижить пiдо мною земля, мов полонянка з диких озер! I  пливе  мiй
радiсний бiль у столiтнi  далi,  i  мiй  бiль,  мов  перша  пастораль  про
золоторунну Хлою...


   ПУПИШКIН I МАМОЧКА (Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

   ...Товариш Огре,зиркнув у вiкно.
   - Хто це?
   ...Ну, да, товариш Пупишкiн.  Вiн  поспiша?  до  Тагайського  мосту  до
товариша Огре в такiй справi, у справi сьогоднiшньо? пародi? на "Лiлюлi".
   ...I справдi: хiба такий поганий товариш Пупишкiн?
   Безперечно, хороший! Живе вiн, значить, на  такiй-то  вулицi,  такий-то
N...
   - Живе?
   - Живе!
   - Ну i Бог з ним!
   Але хтось не вгомоня?ться.
   Тодi це:
   -  Товариш  Пупишкiн,  голова  пролеткульту  -  не  просто  голова:   i
письменник. Оповiдання його почина?ться фатально так: "Галя внесла самовар
i розставила чашки. Петро допiру прийшов  iз  заводу  й  принiс  iз  собою
декiлька прокламацiй еtс". Пише товариш Пупишкiн сво? оповiдання за чашкою
чаю; говорить: "Я вам кажу понятним руским язиком. Як же  так,  що  ви  не
розумi?те?" I дiйсно: як не розумiти? Навiть тульський акцент чути!
   ...Це який? Це той, що йде!
   - Ну да, той, що йде: товариш Пупишкiн. Вiн  же  ще  не  прийшов  -  не
пiдiйшов до Тайгайського мосту. Вiн розминувся з товаришем Огре.
   ...товариш Пупишкiн
   ма? "чотирьох ребятьонков" i щиро сто?ть на посту. Вiн дуже задоволений
iз балетно? студi?. Там такi еластичнi дiвчата (учаться), що "антiк маре з
шоколадом". Правда, хтось каже, що це мiськi мiщаночки...- Ну, то вiльному
воля! Зна?мо цих архiнитикiв! Все ?м не так!
   ...А як же так?
   - А так, значить, "вопче".
   I от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.
   ...Товариш Пупишкiн любить говорити,  як  вiн  захищав  Петроград:  "Ми
захищали Петроград... А коли приходить товариш  Мамочка,  заступник  його,
товариш Пупишкiн пита?:
   - Так як по-тво?му: битi? не опред?ля?т сознанi??
   - Н?!
   - Дурак! Битi? завше опред?ля?т сознанi?. От тобi приклад i  доказ:  що
таке битi??
   - Сознанi?!
   - Дурак!.. А що таке сознанi??
   Товариш Мамочка хилиться на канапу:
   - Душенька! Яке може бути сознанi?, коли сплошна безсознательнiсть.
   Тодi товариш Пупишкiн розгорта? книгу й рiшуче париру? удар:
   - От тобi й Бухарiн сказав... нарештi й я тобi кажу!
   -Н?!
   - Дурак... ти, мабуть, i сьогоднi пiдпив?
   Тодi Мамочка в обiйми:
   - А ти не дурак, а  дура.  Ти,  голубок,  так  би  мовити,  пiд  пресом
авторитарности. А я от кажу: "Геть усяку авторитарнiсть  i  да  здраству?т
колективне? творчество?". Понiма?ш? От де собака зарита: пролеткульт!
   Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу:  дух  нехороший.  Правда,  i
товариш Пупишкiн трохи того...
   - Ну-ну, не кричи. Лягай спати.
   Мамочка:
   - Я?  Спати?  Потомствений  пролетарiй?  Нi  за  якi  коврижки!  Будемо
бодрствовать. До посл?дн?й каплi кровi... Понiма?ш?
   I т.д. i т.п., ets.
   ...Зда?ться, товариш Пупишкiн пiдходить до будинку?
   - Ну да!
   ...Тайгайський мiст залишився позаду. Знову в  порожнiй  вулицi  бiжить
тротуаром похилий пес. Тихо вмира? блакить. А з  заходу  насуваються  синi
тачанки.
   ...I знову на далеких пустирях тоску? трамвай.

   III

   Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель.  Це
француженка Фур'?.
   Мадам Фур'? вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля  себе
барахло, що залишилось пiсля революцi?: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що
?х нiхто не купував, а вона  думала  -  куплять.  Удень  давала  уроки,  а
ввечерi грала на вiолончелi, ?? вважали за "iскопа?мо?", бо грошi за уроки
вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе,  а  майже
за всiх квартирантiв. Сама ж жила "бож'?м духом" i  вiолончелею,  музикою,
що сама творила.
   Француженка - породиста жiнка, i коли вона сто?ть в охотнiм  ряду  бiля
барахла, вона iмпону? сво?ю постаттю й сво?м обличчям. До не? пiдходять  i
дивляться на не?. А барахло лежить, i його не купують.
   Фур'? каже:
   - Колего, товар хороший. Може, купите?
   "Колега" усмiха?ться й  нахабно  дивиться  на  ??  обличчя.  Це  бiльше
випадковi завiтальники ринку: з  кокардами  на  капелюхах.  Спекулянти  на
Фур'? вже не дивляться, i вона вже ?м не каже:
   - Колего, товар хороший.
   Фур'? вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi  для  не?
друзi: i нарком, i провокатор - це логiка ?? любови.
   ...А Льоля пiдвелась i зiдхнула.
   Тодi в кiмнату входить горбун.
   Вiн розказу? про одну  комунiстку,  що  ма?  золотий  перстень:  колись
одбирали в паркасу на голодних, а  вона  "забула"  вiддати  й  тепер  хоче
комусь продати.
   ...Як по-тво?му: треба говорити про це чи нi?
   - Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.
   - А я от знаю...- I горбун засмiявся тихо й щиро  i  дивився  Голгофою,
коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм сiв  i  теж  слухав  мадам
Фур'?: вiолончелю.
   ...А музика така:
   - на мiльонних шляхах, на  закинутих  дорогах  брякнула,  кинула  шпагу
зоря. Там же плентаються багрянi конi.
   ...I раптом шум: то за вiкном проходять  табуни,  мабуть,  каравани  на
пiвнiч...
   - Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
   Але вiолончель бурю  -  тодi  степовий  вiтер,  i  летять  в  чебрецеву
далечiнь дороги. Тодi конi вдарять на гони й скаженiв... I  знову  гримiла
зоря на далеких шляхах....- Хеопс-Хуфу!..
   ...Льольо!
   - Я.
   - Ти слуха?ш?
   - Слухаю.
   Француженка не стихала.
   ...I тодi ж, коли чу?ш вiолончель, мадам Фур'? хочеться сказати,  що  в
життi не бува? такого болю, коли проходять вiтри тривожнi.
   I сiда? поет, i хоче творити не безпорадний реквi?м, а  гiмн  весняному
шумовi. Вiн не хоче творити реквi?м, бо редактор iз золотими окулярами  на
носi скаже написати iншу поему. Тодi поет виходить на вулицю й  дума?  про
життя, що воно обов'язково прекрасне, i дума? про тайфун, якого нiколи  не
бачив; i тодi золотi рiки течуть бiля його серця. Поет каже:
   - Савойя!
   I дума?, що савояри - убогi люди,  що  уходять  з  гiр  на  чужину,  на
заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя -
   безмежна кармазинова рiка, i протiка? вона по вiках невiдомо вiдкiля  i
невiдомо куди.
   ...Альоша сидить, задумався над геро?чною п'?сою,  а  потяг  кричить  у
степу:
   - Гу-гу!..- довго, спроволока.
   I дума? горбун тодi про Мафiю, i дума?, що вiн  нiколи  не  належав  до
та?мно? Мафi? - вiн тiльки врiза?ться клинком у нальоти плутократi?,  його
бiль у Сiденгемi життя,
   ...I знову зажурно сказав Альоша.
   - Савойя! МАДАМ ФУР'?
   ..Льоля пiшла й сказала:
   - Драстуйте, мадам Фур'?!
   - А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сiдайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю:  у  вас
Новий Рiк. Це радiсно... А я сюди вже давно при?хала й звикла  по-старому.
Але це нiчого: Новий рiк - це радiсно... Я буду святкувати i ваш.
   Льоля сказала:
   - Ви хорошая, мадам Фур'?, i я вас люблю за вашу щирiсть.  Мадам  Фур'?
збентежилась, заметушилась, а потiм не знала куди положити руки.
   - Ви, Льольо, мене так схвилювали - i менi соромно,  бо  я  забула  про
ласку.
   Потiм француженка заспоко?лась i грала Льолi  якусь  маленьку  пiсню  з
Бордо, зда?ться, з департаменту Жiронди. Пiсня була тепла й запашна, але й
туманна, як винний город далеко? Францi?,  як  закинутий  берег  замрiяно?
Гаронни.
   Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:
   ще не зiбралась студiя, щоб готовитись -  генеральне  -  до  постановки
пародi? на "Лiлюлi". Льоля слухала пiсню й згадувала гiмназiю  й  товариша
Огре, коли вiн кiнчав унiверситета i коли вони стрiлись на концертi Карузе
на гальорцi. Це перший раз. Огре сказав:
   - Я люблю Карузе за теплоту в його голосi.
   I Льоля тодi подумала, що вiн сказав:
   - Я люблю тебе, моя кохана.
   Потiм вiн провiв ?? до само?  квартири,  i  вона  цiлу  нiч  не  спала:
боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулiгани.
   ...Мадам Фур'? два рази зiграла малесеньку пiсню з Бордо  i  ще  грала.
Француженка  прекрасно  володiла  вiолончелею,  бо  вона  була  колись   у
консерваторi?.
   ...Проходив трамвай повз будинок - це було чути.  Ще  було  чути:  бiля
Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: iде зимою весна.
   ...У мадам Фур'? була порожня кiмната, i тiльки стояла бiла кровать,  а
над кроваттю на стiнi бiлий килим iз бiлим лебедем, який хотiв улетiти.
   Француженцi на лiвiй щоцi родимка й три волосики на нiй. ...Тодi  Льоля
подумала: мадам Фур'? i "Лiлюлi". А потiм подумала про Бордо, про  далекий
город Францi?. Коли вiолончель стихла, Льоля сказала:
   - Я слухаю вiолончель i думаю, що все-таки мо?й душi чогось браку?.
   Мадам Фур'? сказала:
   - Я, Льольо, не скiнчила консерваторi? - i я не передам тонких  нюансiв
мо?? симфонi?.
   Льоля сказала:
   - Ах, мадам  Фур'?,  ви  мене  не  зрозумiли.  Ви  так  надхненно,  так
талановито переда?те маленьку пiсню з Бордо!.. Я думаю, що ваша вiолончель
- жива iстота, i в нiй жодного дисонансу... А от у мо?й душi не те.
   Француженка обняла Льолю й сказала:
   - Ви Льолю, тендiтна дiвчинка, яка  лiта?,  як  метелик.  А  щоб  жити,
треба... як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.
   Льоля тихо дивилась на мадам Фур'? й мовчала. Тодi француженка говорила
далi:
   - Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.
   Iнакше й ви, Льольо, будете "iскопа?мо?". Я знаю, це мене так... Але  я
вже iнакше не можу. Вам треба iнакше, по-новому. Iнший дух. Бiльшовизм.  А
я, Льольо, труп.
   Мадам Фур'? схилила  голову  на  вiолончель  й  задумалась.  Льоля  теж
задумалась. А потiм раптом француженка скинулась:
   - Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогоднi стрiча?те Новий Рiк.  I  я  буду
стрiчати Новий Рiк - гарно: все дума?ш - "а чи не прийде щось iнше..."
   Ще шумiв трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'?  пiде  стрiчати  Новий
Рiк, i ?й було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам  Фур'?
стрiчати Новий Рiк у пролеткультi, що на Садовiй, 30.
   Льоля попрощалась i пiшла в свою кiмнату,  бо  вже  час  було  ?хати  в
город. Льоля згадала  скриньку  з  дрiбницями  бiля  охотного  ряду  i  на
тумбочцi пiдручники й французький роман, зда?ться, Гюго, i  Анна  Каренiна
французькою мовою з порнографiчним малюнком на обкладинцi.
   ...Сидiв некрасивий карлик Альоша, i Льоля йому сказала:
   - Ти, Альошо, дiйсно художник. Ти гарно придумав: саме  так  i  кричить
паровик, коли вилiта? в степ.

   IV

   Товариш Огре був на тютюновiй фабрицi - по  хронiку.  Там  його  стрiла
жiночий органiзатор - товаришка Шмiдт, яку вiн  часто  бачив  у  парткомi.
Товаришка Шмiдт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
   ...От подивiться, як ми будемо святкувати. От подивiться.
   ...Був зал, в -залi - буфет, а в буфетi - конфети, яблука та iнше. Ще в
залi  було  багато  дiвчат-робiтниць  iз  фабрики,  якi  вибiгали  в  зал,
пiдбiгали до вiкна, дивились у свiчадо, i вiд них пахло  дешевими  духами.
Потiм дiвчата товпились бiля дверей i питали схвильовано.
   - Ще?.. Та де ж вони. Господи...
   Вони чекали оркестрантiв.
   Ще було: пiрамiди (стояли  для  краси)  з  рекламою  -  "Папiроси  тов.
Петровскiй" i з рекламою - "Осiннi скрипки".
   ...Товарищка Шмiдт схвильовано говорила:
   - Ну, скажiть щиро: де це в свiтi?.. А може б, хто iнший зробив?
   Товариш Огре сказав:
   - Ясно. Тiльки - ми!
   Товаришка Шмiдт була безмежно рада i рожево-схвильована.  Вона  побiгла
до  пiрамiди  "тов.  Петровскiй"  i  до  дiвчат,  що   нетерпляче   чекали
оркестрантiв, i не знала, що ?й iще зробити, бо все вже було зроблено.
   ...А коли товариш Огре зiбрав хронiку, товаришка Шмiдт спитала:
   - Ну, а як у вашiм районi? Ви, зда?ться, в Замалайськiм?  Тодi  товариш
Огре почервонiв i збентежено сказав:
   - Я - безпартiйний!
   - ?.. Ви безпартiйний?
   ...I побiгла чорна кiшка.
   ...Товаришка Шмiдт холодно сказала:
   - А я думала, ви в парткомi... Товариш Огре гадав, що  вiн  згорить,  i
думав несподiвано про Тайгайський мiст i - пiд ним паровики.
   Товариш Огре сказав:
   - До побачення!
   Товариш Шмiдт сказала:
   - До побачення!
   Але це було так холодно, нiби зима, i непривiтливо, нiби глибока осiнь.
   ...В головi блукали уривки. "Ясно. Тiльки - ми!"
   ...На Байкальськiй вулицi товариш  Огре  бачив  великий  прожектор,  що
освiтлював усю вулицю й комольську  новорiчну  процесiю.  Це,  безперечно,
було грандiозне видовисько. Пливло голубе небо, з рiки  пахло  баговинням,
нiби й справдi баговиння було зимою. За рiку в  темряву  вiдходила  мiська
жура.
   ...А комольцi сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники  й  освiщали  вулицю
сотнями чарiвних смолоскипiв. За комольцями гудiли натовпи.
   ...На  розi  товариш  Огре  побачив  заступника  Пупишкiна  -  товариша
Мамочку. Мамочка бiг у трактир до вiрмена.
   ...Сотнi ватажкiв свiтово? революцi? дивились  iз  будiвель  iз  наказу
виконкому... Але знову була розпроклята тоска.
   ...Гражданiн, будь ласка, пропустiть!
   ...Полюбуйтесь, гражданiн, на кощунство...
   Сссволочi!
   ...Iшла бабка напроти комольцiв, напроти  попiв-комольцiв,  i  побачила
кадила в комольцiв... Скрикнула! i - впала!
   За бабкою карета допомоги не при?хала, бабку пiдвели громадяни.
   ...З пiвденних кварталiв  города  пiшов  теплий  вiтер;  тодi  комольцi
смолоскипи пускали, вогнянi язики на тротуари.  Бiля  собору,  що  напроти
виконкому, комольцi справляли комольське свято Нового Року.
   ...Гражданiн, подивiться, яке кошунство!..
   ...А висока каланча собору мовчки вiдходила в  синю  безодню  неба.  Ще
пролетiв вiтер iз пiвденних кварталiв города...
   ..Новий Рiк. Щастя.
   Думаю: чи не прийде щось iнше? - Товариш Огре почув у чоботях воду,  бо
чоботи були дiрявi - i туди набралась вода... А пiд Новий Рiк i  Водохрища
старого стилю, не "в стилi" уесесер, гадають про майбутн? на водi з воском
i як "Свiтлана".
   Товариш Огре згадав (бачив у друкарнi), що  на  Рiздво  комольцi  мають
колядки й щедрiвки, але не цi:
   - Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кiльце ковбаски...
   ...Нi!.. Не цi...- ...А життя йде  рiк  за  роком,  i  кожного  року  -
стрiча?мо Новий Рiк: "чи не прийде щось iнше?.."
   ...Товаришка Шмiдт сказала: "Ви безпартiйний?" - i  стало  холодно,  як
зима, i непривiтливо, мов осiнь.
   ...А  збоку  хтось  регоче  й  розказу?  про  "артемiвцiв";   про   дiм
пролетарського студента, про жiнвiддiл, про каесему. Тодi блакитнить весна
дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога  -  сива
зима iз шкульгальною лицею в зимальну пiвнiч.
   ...О...О...О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, вiриш у  сво?
призначення пророка!..
   ...I тодi дзвональна звена веснально? дзвими  блакитнить  на  душальнiй
душi поета. I припустiм, вiн пита?:
   - Марусино, скiльки рокiв до наших великоднiх дзвонiв?
   Тодi Маруся скаже:
   - Я - радiсть. Я - тема твого життя. Летять журавлi по далеких полинних
дорогах. Кричать одуди в гаях: "Уту-тут! уту-тут!" I ти  зна?ш,  як  бува?
бiля рiчки, коли ловимо коропiв, коли в  прозору  воду  пада?  небо!..  О,
дзвональна звена веснально? дзвими!..
   ...А коли комольська  процесiя  зникла  за  собором,  прожектор  погас.
Тiльки син? небо пливло в тротуари Байкальсько? вулицi:
   606
   Браво! Браво! Браво!
   Гучнi оплески стрiли Льолю, коли вона вийшла пiсля  постановки  пародi?
на "Пiлюлi". Льоля горiла. Льолi згорiли вуха; потiм  зробила  реверанс  i
побiгла за лаштунки.
   Вже все. Бiльше нiчого не буде. Там, на Садовiй, 30, у пролеткультi.
   Тодi iз зала вийшла публiка. Була публiка i публiка.
   Одна публiка розходилась, друга публiка залишилась стрiчати Новий Рiк.
   ...Геро?ня вечора - Льоля.
   Але герой вечора - бувший i т. д.  -  товариш  Пупишкiн.  У  фой?  його
качали на руках за труди по органiзацi? пролеткульту й  пролеткультiвських
iдей. I за постановку - теж - пародi? на "Лiлюлi", п'?си  Ромена  Роллана:
качали.
   Товаришевi Пупишкiну хотiли зробити при?мнiсть i пiднести  вiд  публiки
сюрприз. Пiшли за сюрпризом.
   ...Але  в  цей  момент  хтось  уже  пiднiс  несподiваний  сюрприз  (це,
безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кiхота.
   Товариш Пупишкiн трохи збентежився, але раптом кинувся на  пiдносителя.
I, обiйнявши його, три рази - по руському звичаю - поцiлував.
   Тодi публiка (машинiстка пролеткульту i писар  пролеткульту)  вийшли  з
сусiдньо? кiмнати й пiднесли вже справжнiй сюрприз Пупишкiну. Саме -
   ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР._
   Товариш Пупишкiн до того був зворушений, що заплакав радiсними сльозами
й поцiлував по три рази - по руському звичаю - публiку, що пiдносила  йому
самовар: машинiстку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потiм  публiка  ще
щиро вiтала товариша Пупишкiна й качала його на руках.
   ...А потiм одна публiка  зовсiм  розiйшлась,  а  друга  публiка  зовсiм
залишилась.
   ...В театральнiй студi? дзвенiли тарiлки.
   ...Новий  Рiк.  Щастя.  На  вулицi  було  ясно,  бо  людське  щастя   i
найсправжнiше це: бачити глибоке небоё чути веснянi подихи,  бачити  зиму,
лiто, осiнь, вересень... Це найсправжнiше щастя,  i  не  треба  для  цього
гадати на водi, з воском i як "Свiтлана".
   ...В пролеткультi був некрасивий карлик  Альоша  -  з  Льолею  при?хав.
Прийшов уже й товариш Огре.
   Але знову дивився горбун Голгофою, коли  вели  легендарного  Христа  на
Голгофу. Потiм раптом iз тоскою i спорзно дивився на красивих дiвчат.
   ..Летiла Маруся з товаришем Мамочкою й пiдморгувала товаришевi Огре. За
стiл не сiдали до пiв на дванадцяту й никали з кiмнати в кiмнату.
   Бiгав пролеткультiвський поет i всiм декламував:
   - "О, красний прекрасний цв?т! Рабочiй, рабства  больше  н?т!  Вперьод,
вперьод! Время не ждьот. Так, i вздихая, i вздихая, на  панелi  iзмизганих
улiц струiтся Перво? мая".
   Пролеткультiвський поет нiяких  авторитетiв  теж  не  визнавав,-  як  i
Мамочка. Вiн був, так би мовити,  зовнi  всяко?  "авторитарносте".  Маруся
каже: "Ранiш досить поряднi вiршi писав. А тепер лаври iмажинiзму не дають
покою... Пороть треба".
   I ще Маруся каже: "Бува?, люди течуть бiля серця... Правда?"  -  i  вiд
не? так пахне сонцем, наче вона  перепливла  сонце,  коли  ярами  проходив
туман, а луки спiвали на "достойно" в юне небо...  а  хлоп'ята  розкладали
вогнище й пасли коней. Конi пiдводять голови, прядуть  вухами  й  тривожно
дивляться в нiч.
   ...Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дiвчат, але дiвчата не
звертали на нього уваги.
   Тодi пiдiйшла до Альошi дiвчинка, i некрасивий карлик  погладив  ??  по
голiвцi.
   Вiддалiк сидiла (теж) некрасива жiнка. Вiд тi?? жiнки й пiшла дiвчинка.
То була ?? мама... I мама сказала дiвчинцi:
   - Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти  не  кажи,  що  я
твоя мама, а скажи, що я твоя сестра.
   Некрасива жiнка, мабуть, хотiла кохати й тому не хотiла, щоб знали,  що
в не? ?сть уже така велика дiвчинка.
   ...Некрасивий карлик iще  раз  погладив  по  голiвцi  дiвчинку,  по  ??
м'яких, як пух, волоссях. Вiн спитав, показуючи на некрасиву жiнку:
   - Дiвчинко! Ото твоя мама?
   Тодi дiвчинка сказала:
   - Я сестра мамина, у мене мами нема!
   ...Прийшов товариш Огре з Льолею й  з  товаришем  Пупишкiним.  Дзвенiли
тарiлки. В однiй кiмнатi спiвали "малоросiйських" пiсень - трохи зажурних,
не таких, як пiд Новий Рiк.
   ...А Новий Рiк - щастя.- У Льолi згорiли вуха,  Льоля  горiла  й  досi.
Товариш Огре розгублено вiдповiдав на запитання...
   ...Товаришка Шмiдт сказала:
   "Ви безпартiйний?"
   ...О, красний, прекрасний цв?т! Рабочiй, рабства больше н?т!..
   А в фой? й досi говорили про те, як товаришi Пупишкiну пiднесли самовар
- сюрприз од публiки, i досi кричав Мамочка.
   ...Нарештi покликав за стiл. Дзвенiли тарiлки. Було  пиво.  В  сусiднiй
кiмнатi була й "микола?вська". "Микола?вську" пили тi, кого викликав -  по
секрету - пролеткультiвський поет. Були тости.
   ...Маруся верещала:
   - Слухайте про начотчикiв. Скоро почнеться полiтпровiрка. Наша  публiка
майже збожеволiла: зудить-зудить, як приготовiшка. Скоро на Сабурову  дачу
пачками... Словом - Гопсаса!
   Але Марусi нiхто не слухав, i вона втекла з вечора.
   ...Товариш Огре захмелiв.
   Захмелiв i горбун. Тодi сказав товариш  Огре  товаришевi  Пупишкiну:  -
Так, я п'яний.
   Але що в п'яного на язицi, те в тверезого на думцi... Зна?те?.. I скажу
правду: боляче! Бо нi сюди нi туди: бiла ворона.
   Товариш Пупишкiн сказав:
   - Совершенно правiльно: нi сюди Микита, нi  туди  Микита...  Це  участь
iнтелiгенцi?... Ну, а як менi правду сказати, то  i  я  трохи  iнтелiгент.
Правда, не той, так би мовити...
   ...А пролеткультiвський поет знову кричав над Льолiним вухом:
   - Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!
   Льоля думала про постановку пародi? на "Лiлюлi",  потiм  подивилась  на
товариша Огре й задумалась.
   ...Дванадцята година.
   Новий рiк. Щастя. Новий рiк по новому стилю, "в стилi" уесесер.
   ...Товариш Огре говорив:
   - Так, я трохи п'яний i скажу: сiра осiнь  на  мо?й  душi...  А  два  з
половиною роки я був членом капебеу, i на всiх фронтах... а тепер  боляче:
зна?те - бiла ворона...
   Товариш Пупишкiн говорив:
   - Совершенно правiльно! Це  закон  матерiалiстично?  дiалектики.  Битi?
опред?ля?т сознанi?. Iде на змiну пролетарiат.
   Потiм товариш Пупишкiн пiдiйшов  до  самовара,  до  свого  сюрприза,  i
сказав:
   - Хороший самовар. Справжнiй тульський... Так що молодцi, хлопцi!
   ...Некрасивий карлик Альоша раптом зiрвався й  пiшов  у  куток.  Теплий
хмiль iз голови перейшов йому в нутро, i вiдчував горбун,  що  нароста?  в
грудях, накипа? щось, i дивився на красивих дiвчат уже злiсно  й  спорзно.
Але раптом усе туманилось  -  тодi  виростали  перед  очима  дикi  поля  й
розстрiляний горизонт,- i от загорiвся захiд. Вечiр.  Перепелиний  бiй,  i
так незносно пахне трава.
   ...Чого ви замислились?
   До Альошi пiдiйшла  некрасива  жiнка,  яка  залишила  свою  дiвчинку  в
сусiднiй кiмнатi. Некрасива жiнка, граючи очима, сiла бiля горбуна.
   ...Сiла?
   - Сiла!
   ...Тодi некрасивий карлик спитав злiсно й яро:
   - Чого я задумався?
   I плюнув в обличчя некрасиво? жiнки. Цього нiхто не бачив, i  некрасива
жiнка мовчки вiдiйшла, знизивши голову: покiрно, як на Голгофу.
   ...Iшла друга година. Дехто пiшов уже в сусiдню кiмнату й  там  заснув.
Але бiльшiсть сидiла за столом.
   Льоля ще випила трохи, й була вже весела,  i  говорила  про  постановку
пародi? на "Лiлюлi". Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкiна.
   ...Тодi пiдiйшов до столу Альоша й сiв  бiля  Льолi.  Дехто  дивився  у
вiкно, де мрiяло небо..._
   ФIНАЛ_
   ...Некрасивий карлик сказав голосно - i всi стихли:
   - От що: хочу новину сказати... Зна?те, як гудить паровик, коли вилiта?
в далекий степ?..
   Ви дума?те так: гу-у-у?..
   Льоля сказала:
   - Ну, да... Вiн чудово придумав. Скажи, Альошо!..
   Всi  прича?лись,  слухали.  ...Тодi   некрасивий   карлик   голосно   й
схвильовано сказав:
   - Коли паровик вилiта? в  далекий  степ,  коли  вiн  пролетить  зелений
семафор, тодi вiн назад кричить так: в п...- у-у!
   Альоша так  чiтко  протягнув  на  "у"  площадне  слово,  що  майже  всi
пiдскочили.
   Льоля фаркнула.
   Всi фаркнули.
   Товариш Пупишкiн закричав:
   - Скорiш ведiть його... вiн п'яний!..
   Товариш Огре пiдвiвся:
   - Альошо, ходiм додому...
   Льоля збентежено пiдiбрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.
   ...Некрасивий карлик мовчав.


   ЕПIЛОГ

   До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так зденервував Альошин вчинок,
що вона не могла йти з ним поруч. I Льоля побiгла вперед.
   В центрi города о другiй годинi зимою в  п'ятiм  роцi  ново?  ери,  пiд
Новий Рiк по новому стилю, "в стилi" уесесер - шумували вулицi...
   ...I думалось, що савояри - убогi люди, якi уходять iз гiр на чужину на
заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя -
   безмежна кармазинова рiка i протiка? вона по вiках невiдомо  вiдкiля  й
невiдомо куди.
   ...Далi шум стихав.
   I нарештi зовсiм стих, коли наблизились до робiтничого поселку.
   З пiвдня на город насiдав туман
   ...Товариш Огре й горбун йшли поруч. Альоша iронiчно подивився у  вогку
заквартальну даль i зiдхнув. Потiм спитав:
   - Iзмайле, ти на мене сердишся?
   Товариш Огре сказав:
   - Нi.
   - А коли нi, то скажу тобi: нудно менi, Iзмайле, i скоро я умру.
   Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика i не бачив: жарту? вiн? I в
сiрих потоках мряки, що йшла на город, знову пiзнавав Голгофу,  коли  вели
легендарного Христа на Голгофу.
   I спитав - трохи патетично - товариш Огре:
   - Скажи, Альошо: ти не зна?ш, в чому поляга?  краса  й  радiсть  земно?
муки?
   -_ Не знаю.
   - А я гадав, що ти зна?ш, бо ти, Альошо, художник.
   ...Пiдходили до Тайгайського мосту.
   Вночi пiд Тайгайським мостом стихають паровики, тiльки бiля  депа  чути
задумане шипiння.
   ...Над Тайгайським мостом - далекi -  зорянi  верхiв'я,  i  ?х  прикрив
туман.
   ...Iшов Новий Рiк.
   Почався не зовсiм весело, i,  коли  гадати  на  водi,  з  воском  i  як
"Свiтлана",- не весело на цiлi довгi - короткi мiсяцi.
   ...Крiзь мряку, туди в степ, маячiв зелений огонь семафора.
   ...Льоля пройшла вже Тайгайський мiст i стукала в дверi.
   Раптом iз станцi? вилетiв потяг.
   ...А коли увiйшли в кiмнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:
   - Гу-у!..
   ...Сказав товариш Огре:
   - Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.
   Сказала Льоля:
   - Води в графинi нема. Хай набере з крана. Горбун пiдiйшов до  столика,
де лежали геро?чнi п'?си, i взяв склянку. Потiм некрасивий  карлик  Альоша
подумав, що завтра йому треба йти в райком.
   ...А за стiною мадам Фур'?, очевидно взяла вiолончель.
   I  знову  чути  було  зажурну  пiсню  з  Бордо  -  з  далекого   города
загоризонтно? Францi?.
   Мадам Фур'?, мабуть, стрiчала Новий Рiк.



   АРАБЕСКИ

   IX Слово.

   Г о р о д.
   Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечерi iз сво??  кiмнати,  iти
на шумнi бульвари, випивати шум,  нюхати  запах  бензолу  й  тодi  йти  на
закинутi квартали, щоб побачити японськi лiхтарики -  так,  зда?ться  -  в
трикутниках цифр: будинок на розi, N: горить.  Я  люблю,  коли  далеко  на
дальнiх мiських левадах рипить трамвай: щось неможливе  нагаду?  цей  рип,
щоб  постали  передi  мною  теплi  образи,  як   хрустальнi   дороги,   як
прозоро-фантастичнi леденцi (коники), що я ?х уже нiколи, нiколи не побачу
на базарi. Тодi я люблю Еспанiю, тому що вона далеко, тому що  я  фантаст,
тому що я пiзнаю й кохаю город не  так,  як  iншi,  тому  що  город  -  це
Сервантес Сааведра-Мiгуель, тому що в битвi при Лепанто, тому що  в  полон
до алжiрських пiратiв. Тому пiдходить до мене Марiя i каже:
   - Nicolas! Я читала сьогоднi еспанськi  новели,  i  я  скажу:  Мартiнес
Сi?рра - моя радiсть, бо в його новелах маленька музика, мелодiя слiв,  як
оркестр мо?? душi, коли у вишневих садках мо?? чумацько?  кра?ни  жеврiють
зорi: падають на ягоди крiзь  темну  темряву  лiтньо?  син?блюзо?  ночi  й
падають на ставки, щоб прозвучати.  Мартiнес  Сi?рра  -  маленька  флейта,
веснянка дум про далеку Еспанiю.
   Ми зупинилися на мосту. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi  хмари.
Тодi Марiя дивиться на далекий огонь, що горить  на  костьолi,  i  творить
поему. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   О Мартiнесе Сi?рра! Тобi,  музичному  музикантовi,  тво?м  новелам,  де
звучить така широка й радiсна весна, де мiрiяди мiрiядiв голубих метеликiв
над гармонi?ю мо?? душi,- тобi шлю iз сво??  чумацько?  кра?ни  привiт.  О
Мартiнесе Сi?рра! Не тiльки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова -  я
теж естет. Я вiрю, що на душi зiйдуться десь у мiрiядах  мiрiядiв  голубих
метеликiв, у цiй голубiй хуртовинi, коли серце так енергiйно стисне,  наче
та?мна мавка розказу? океанну казку, коли в  океанах  горять  жемчуги,  як
горить сонце на шляхах мо?? чумацько?  надзвичайно?  кра?ни.  О  Мартiнесе
Сi?рра! Про що розповiм тобi? Чи розкажу тобi, як  спiвають  нашi  дiвчата
бiля шведських могил, коли пiсня з бурякiв, як сiроока жура, як генiальний
Леонтович у бур'янах мойого степового краю? Чи розкажу тобi, як  повiльною
ходою бредуть круторогi воли з молочно? ферми? Чи  сплету  тобi  вiнок  iз
польових дзвоникiв -  з  подiй:  як  була,  як  пройшла,  як  гримiла,  як
народжувалася молода епоха? Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i
нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу -
сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах мо?? голубо? Савой? стояв  гул.  Через
перевали, з азiятського степу, з глухо? тайги, летiли: депеша за депешею.
   О Мартiнесе Сi?рра!..
   Нiч. Весна. Гримить повiнь. На дальньому костьолi горить  огонь  i  теж
творить поему. Я мовчу. Марiя мовчить. На мосту тихо, i тiльки мутнi  води
клекочуть i тiкають у невiдому даль. Тодi я знову  пiзнаю,  як  я  безумно
люблю город. Уранцi, в городi, де незнайомi вулицi,  а  по  них  проходиш,
якось  невiдомо  й  задумано:  проходять  i  зникають  давно  забутi  тiнi
iхтiозаврiв, i розчиня?ться рожеве вiкно  в  майбуття.  Гарно  при?хати  в
город iз села, коли в  кварталах  дрiма?  тиша,  дрiмають  вiзники,  а  по
вулицях  метуть  двiрники,  коли  в  городi  прокида?ться  ранок  i  гулко
процокотить фаетон, а потiм -
   - змовкне.
   Слухай, Nicolas! Коли я думаю про мiськi квартали, я думаю, що  я  чула
юнка з голубими прозорими  вiями,  що  я  амазонянка  й  джигiтую  десь  у
заозерних краях... Слухай, Nicolas!
   Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   Але так можна збожеволiти, коли ранок почне рундуки: за м'якою  зеленню
дерев стоять рундуки. I плентаються сюди люди - бiлi,  незнайомi,  забутi,
як далека Еспанiя, як троглодитний вiк, коли люди ловили за хвiст леопарда
й тут же роздирали його надво?, щоб ?сти. I почина? ще ранок - битий шлях,
а за ним плентаються фургони селянсько? городини.
   - Марi?! Я безумно люблю город! Я люблю робiтничi квартали  й  квартали
?врейсько? голоти, коли дивишся вiдтiля на костьол,  коли  на  костьолi  в
дiадемi  ночi  горить  казковим  огнем  циферблат.  Тодi  я  похиляюсь  на
телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не  розкажу,  що  робиться  в  мо?й
душi, якi виникають образи, якi, як потоки,  як  жемчуг,  протiкають  бiля
мого романтичного  серця:  жемчуг  хрумтить  i  японськi  лiхтарики  (коли
гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я ?х
уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком
мо?? неможливо? муки i молюся, щоб  "Боженька"  зробив  мене  генi?м:  щоб
розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок на  розi,
N: горить.
   Я безумно люблю город.


   _Деталь iз мо?? бiографi?_

   Народився я (Сойрейль, припустiм, бо для мене просвiтянський реалiзм  -
"к чорту" ...навiть у прiзвищах,  бо  я  його  органiчно  "органонами"  не
виношу), народився я, Сойрейль, которого  не  треба  плутати  з  Карейлем,
автором "Французько? республiки", оскiльки  в  Англi?  нема  просвiтянства
такого, як у нас, але, може, ? й  покраще:  я  маю  на  увазi  Iрландiю  й
англiйський бокс, пiсля якого й пiсля  лiтургi?  (пiдсмаленi  очi  д'горi)
навiть соitus за "розписанням",народився я в одному з тих городкiв, саме в
степовому краю,  саме  в  полковiй  залозi,  де  колись  -  так  давно!  -
слобожанськi полки, а потiм  недалеко  Диканька  з  Мазепою  на  шведських
могилах перед полтавським побо?щем. Я був сином  якогось  чиновника,  який
вiд мене одмовився. Звичайна iсторiя:  чиновник  спокусив  гоняшку  однi??
прекрасно? травнево? ночi, коли зацвiли яблунi, пiд  яблунями.  А  коли  я
народився, чиновник, котрий мене народив, щоб не годувати  Сойрейля,  утiк
iз провiнцiального городка. Таким чином  у  кра?нi  покриток  стало  одною
покриткою  бiльше.  Але  моя  мати  не  пiшла  дорогою  -  на  Сагайдак  -
шевченкiвсько? Катерини й мо?? Оксани iз "Життя" - з тi?? книги, що  "Синi
етюди", яких, етюдiв, я вже нiколи, нiколи не буду писати, бо я пишу -
   - роман.
   Моя мати не пiшла цi?ю дорогою, бо на другий день умерла.  Тодi  другий
чиновник, гадаючи, що його жiнка безплiдна й нездiбна родити, взяв мене за
сина. Чиновник помилився. Прийшла друга травнева нiч,  коли  небо  було  в
яблуневiй завiрюсi й пахло горизонтом  (а  небо  може  пахнути  горизонтом
наперекiр усякiй мiщанськiй логiцi),  коли  степовий  городок  Дрiмав  пiд
голубим  крилом  весняно?  ночi,  безплiдна   чиновникова   жiнка   родила
майбутнього колезького ре?стратора.
   Чиновник цикнув i сказав:
   - Помилка-с!
   А мене не можна було викинути, бо формальностi  щодо  закрiплення  було
пророблено. Таким чином, не глядячи на те, що чиновникова  жiнка  була  не
безплiдна, що в  травневу  нiч,  коли  стояла  яблунева  завiрюха,  родила
колезького ре?стратора,- не зважаючи на все це, я лишився в  чиновника  на
його хлiбах.
   Я не буду описувати те iнше, що, може, когось  i  цiкавить,  але  мене,
навпаки, i нiскiльки; не буду описувати так, як  писали  нашi  корифе?;  я
буду писати так, щоб зрiдка почути кармазиновi дзвони з  глухого  зарiччя,
коли серце так стисне, нiби погляд струнко? юнки, коли вона на  мо?  буйне
бажання каже крiзь яблуневу завiрюху, здригнувши:
   - Да!
   ...Але  як  же  хрумтить  жемчуг  бiля   японських   лiхтарикiв,   бiля
прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я  ?х  уже  нiколи,  нiколи  не
побачу на базарi!
   - Слухай, Nicolas! А що ж далi? Як же з тво?м чиновником?
   - Марi?! Ти на?внича?ш. Нiчого подiбного не було. Я тiльки принiс  тобi
запах слова.
   Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   ...А сьогоднi вiтри насiдають iз пiвночi. Цiлий день шаленi? хуртовина,
i ростуть на дорозi замети. Iде грудень року вiд  народження  легендарного
Христа  тисяча  дев'ятсот  двадцять   третього,   вiд   народження   епохи
громадянських вiйн - шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на мо?й  душi
- бiль. Бо ж подумай, Марi?:
   - Я читаю кожного дня книжки, але я  анi  разу  не  зустрiв  справжньо?
книжки (поеми) про нашу - у вiки - революцiю. Тодi  я  знову  молюся,  щоб
"Боженька" зробив мене генi?м, щоб розказати,  як  iшла,  як  пройшла,  як
гримiла молода епоха.
   Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили  в  борах
тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу, сторожкi й тривожнi.  I
тодi в аулах мо?? голубо? Савой? стояв гул. Ще деталь
   Менi пророкують велике майбуття: однi  кажуть,  що  я  буду  командором
ново? художньо? школи; на погляд других, я "прорублю вiкно в ?вропу", куди
й буде (бiс!) виглядати мiй чумацький надзвичайний край; третi  запевняють
мене, що я в потенцi?... ...Менi навiть неловко писати...
   ?, правда,  i  четвертi,  якi  вважають  мене  графоманом,  дилетантом,
парвеню i т. д. Але, на радiсть, я цим не  хочу  вiрити:  я  гадаю,  що  я
все-таки напишу гарний твiр, бо ж яблунi тiльки-но зацвiтають у садах мо??
духмяно? фантазi?, бо ж передi мною й за мною гори поетичного матерiалу.
   Словом, коли б я хотiв загубити свою iндивiдуальнiсть,  я  б  давно  ??
загубив. А коли  б  я  був  через  мiру  шанобливою  людиною  (зовсiм  без
шанолюбства - нi риба нi м'ясо), я мiг би використати сво? становище.
   Але я дуже тиха, лагiдна людина. I тому, коли менi, як лiтераторовi, що
пода? надi?, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда,
видавництва, я навiть з охотою взяв ??.
   Отже, там, де я працюю, де все так iмпозантно,  там  ви  найдете  всiх,
кого вам треба. Тут i Пульхерiя Iванiвна Жоха,  тут  i  тов.  Крутик  (мiй
заступник, прекрасний "зам"), тут i цiла академiя рiзнобарвно? професури.
   Але бiльш за все менi подобаються тi веснянi днi, коли потоки ласкавого
сонця заливають усi  кiмнати  мо??  установи,  коли  з  мого  iмпозантного
будинку пада? весняна "капель", коли за мо?м кабiнетом шум дiлового будня.
   Я розвалююсь у крiслi, закурюю гаванську  сигару  (недавно  прислав  iз
Германi? дипломатичний кур'?р) i кричу:
   - Антошка!
   Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за
мо?ми дверима й тиче - автоматично - пальцем у напис:
   - "Без докладу не входити".
   - Що прикажете, товаришу?
   Що ж я йому прикажу?  Власне,  менi  нiчого  приказувати,  бо  за  мене
приказали мо? пiдручнi, мо? прекраснi  пiдручнi,  якi  зараз  шумлять,  як
музика, за дверима мого кабiнету.
   Тодi я кажу:
   - Антошка! - i потираю руки.- Альянс?
   Антошка:
   - Альянс!
   - Ах ти, моя карапуля,-  млiю  я  вiд  гарного  настрою.-  Ах  ти,  моя
дурашка!
   - Так точно! - каже Антошка  й  пiдходить  до  мого  столу.-  Дозвольте
прикурити?
   Ця фамiльярнiсть мене зовсiм не нерву?:  по-перше,  в  кабiнетi  нiкого
нема; по-друге,  я  радий  ще  раз  доказати  свою  демократичнiсть,  свiй
комунальний лiбералiзм.
   - Прикурюй, каналья!  Прикурюй!  -  i  я  галантно  пiдношу  йому  свою
гаванську сигару.
   За мо?м вiкном гра? голубе небо. Десь,-очевидно,  гомонять  жайворонки;
десь, очевидно, такий простiр, така легкокрила  даль,  що  я  не  можу  не
мрiяти. З мого iмпозантного будинку летить весняна "капель",  ??  не  може
заглушити навiть шум шумного мiста.
   - Антошка! - i я потираю руки.- Альянс?
   Антошка:
   - Альянс!
   ...А Пульхерiя Iванiвна завiду? в мене редвидатом. Це славетна  людина.
Коли я приймав посаду, менi стiльки про не? наговорили,  що  я  й  справдi
думав ?? викинути з установи. Але тепер я бачу, що  це  була  робота  злих
язикiв. I справдi - Пульхерiя Iванiвна така прекрасна женщина: у не?  таке
прекрасне волосся - золотом,  що  я  прямо  дивуюсь.  I  потiм  вона  така
енергiйна, така розбитна.
   - Пульхерi? Iванiвно! - питаю я.- Ви заключили  договiр  iз  професором
Чам?
   - Як же! Давно заключила. Вiн такий  хороший  чоловiк;  у  нього  таке,
зна?те, велике горе: вчора фокстер'?р здох, i  потiм  вiн  такi  прекраснi
роботи пише... Я гадаю, що йому треба дати найвищу ставку.
   О, Пульхерiя Iванiвна не проморгне. Це я добре знаю.  Вона  не  пiдiрве
авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки
науково? мислi.
   - Обов'язково! Обов'язково! - кажу я.- Найвищу ставку.  I,  щоб  завжди
бути в курсi справ, виймаю  з  боково?  кишенi  порожнiй  блокнот  i  беру
олiвець.
   - Дозвольте, Пульхерi? Iванiвно,  записати  цi  прекраснi  роботи,  якi
незабаром випустить наше видавництво.
   Вона:
   - Ах, Миколо Григоровичу, я й забула... От пам'ять... Я  зараз  принесу
?х.
   - Що ви! Що ви, Пульхерi? Iванiвно! Не турбуйтесь. Дозвольте тодi  менi
просто написати: в якому це буде вiддiлi?
   Вона:
   - Вiддiлi?.. Ах, боже мiй... от пам'ять... Це ж вiдомий професор Чам...
по... по... неврогеологi?, зда?ться. Професор Чам. Професор Чам.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому дадь.
   - Nicolas! Про що ти дума?ш? Милий мiй!.. Ти дума?ш про осiнь? Невже ти
дума?ш про осiнь? Милий мiй! Похили свою голову на мо? плече, розкажи менi
голубу поему.
   - Марi?! - i я чую, як гримить повiнь, як бiжать мутнi води в  невiдому
даль, i моя радiсна Марiя кладе на  мо?  чоло  сво?  духмянi  кучеряшки  й
пахне, як юнiсть, як безмежнi дороги в прекрасний невiдомий край.
   ...Уранцi прийшла весна.
   I цiлий день тануть снiги. Бiжать  по  дорогах  потоки,  i  чути:  десь
хропуть  конi.  Сто?ть  таке  неможливе  небо,   нiбито   воно   тiльки-но
народилось.
   Учора опiвночi, коли за городом урочисто скликав гудок нiчну змiну, над
костьолом iз  захiдного  боку  повис  теплий  туман.  Учора  я  думав  про
Турген?ва й про вальдшнепiв, тому що це в кровi, тому що  мiй  батько  був
стрiльцем, думав про заводi на Ворсклi, про свiй степовий край,  про  його
одинокi озера, що стоять там, де пересiкаються  чумацькi  шляхи.  Сьогоднi
мо? мислi про iнше. Це зна? й Марiя. Я думаю зараз про женщину революцi?.
   - Nicolas! - i Марiя вийма? хустку,  що  пахне  конвалi?ю,  i  пiдбира?
волосинки пiд капелюшок, що ?х розкида? весняний вiтер.- Nicolas! Ти скажи
менi:  невже  женщина  так  мiцно  зв'язана  з  революцi?ю,  що  без   не?
новелiстовi не можна обiйтись?
   - Да, Марi?! Без женщини не можна обiйтись. Бо женщина - це круг  наших
емоцiй.
   - А я от тобi не вiрю! - говорить Марiя й пiдставля? весняному  вiтровi
сво? обличчя.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   Гримить весняна повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль. Ми сто?мо
на мосту. Перед нами й за нами - город. Ми чу?мо, як глухо б'?ться  крига.
Над костьолом горить огонь.
   - Nicolas! Я тобi не вiрю, тому що ти  й  досi  не  показав  женщини  в
революцi?.
   - Да, Марi?! Я ще не показав, але я покажу.
   - Нi, ти ?? не покажеш, бо в тво?м уявленнi вона не бiльше, як самичка.
   - Марi?!
   - Да, Nicolas! Так.
   Гримить повiнь.
   I тiкають мутнi води в невiдому даль.


   _Кводлiбет_

   У Дiккенса, зда?ться, в "Записках Пiквiкського клубу" герой скрикнув: -
   - ?хать - так ?хать, як говорив папуга,  коли  кiшка  потягла  його  за
хвiст. У Дiккенса, зда?ться, з тих же "Записок Пiквiкського  клубу",  ?  й
такий радiсний вираз:
   - А от i я! - як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.
   Студент жив у пiдвалi, в кiмнатi з одним тусклим вiкном, що виходило на
глуху брудну вулицю. Але й тут вiн жив милостю  яко?сь  грузно?  баби,  що
знiмала весь пiдвал i одводила йому цю кiмнату виключно за його  прекраснi
очi: кожно? суботи баба тягла студента до себе на  кухню,  напоювала  його
там жовтим (якась примiсь) самогоном, i, коли студент часто починав хилити
голову на бiк, коли повз вiкна проходив iз калатушкою сторож, грузна  баба
брала енергiйним жестом свою жертву за плече, роздягала ?? догола i  клала
на сво? лiжко. Пiсля так звано? суботньо? ночi студент  завжди  почував  у
ротi якийсь непри?мний запах i потiм цiлий день спльовував. Це теж деталь,
i, "позаяк" вона з життя, я й ?? пишу.
   - Марi?! Не будь на?вна. Я даю тобi запах слова.
   ...I знову передi мною легко-синя даль надзвичайного минулого. I  знову
я чую далекий загiрний голос: "Пройдуть вiки,  найдуть  свою  змужнiлiсть,
пiзнають радiсть i журу  тво??  прекрасно?  землi,  вiдiйдуть  по  древнiй
дорозi в небуття, але нiколи не  повториться  народження  тво??  м'ятежно?
наречено?".
   - Тiльки один раз!
   - Тiльки один раз!
   Так б'? годинник  над  ратушею  глибоко?  ночi,  коли  тривожно  горить
циферблат.
   ...I я, романтик, закоханий у свою наречену,  знову  бачу  ??  сiроокою
гарячою юнкою з багряною полоскою на прострiленiй  скронi.  Вона  затулила
рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя.
   - Чи наздожену ?? - свою сiрооку м'ятежну наречену? Гримить  повiнь.  I
тiкають мутнi води в невiдому даль.
   Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що
я нiколи не розкажу, шо робиться в мо?й душi, якi виникають  образи,  якi,
як потоки, як жемчуг, протiкають  бiля  мого  романтичного  серця:  жемчуг
хрумтить  i  японськi   лiхтарики   (коли   гоголiвський   ярмарок)   бiля
прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я  ?х  уже  нiколи,  нiколи  не
побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком мо?? неможливо?  муки
й молюся, щоб "Боженька" зробив мене генi?м: щоб  розказати,  як  хрумтить
жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок, на розi, N: горить. Я безумовно
люблю город! Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   - Марi?! Ти пам'ята?ш той день, коли. я перший раз побачив тебе? ,
   - Да, Nicolas! Ходiм! - i вона  енергiйно  переступа?  калюжi  весняно?
води.- Да, Nicolas, пам'ятаю.
   - Марi?! - i я зупинився.
   Вона - теж.
   Тодi я беру кiнчик ?? солдатсько? блузки й кладу на нього  сво?  гарячi
уста. Марiя мовчить. Я мовчу. Пахне конвалi?ю. Весняний вiтерець б'?ться в
кучеряшки мо?? наречено?.
   - Nicolas! Милий мiй! Не треба думати про осiнь.
   - Марi?! - i я тисну ?й руку.
   Вона мовчить. Я мовчу. На костьолi горить циферблат, i  далеко  гримить
повiнь. Марiя оправля? блузку й раптом зника? в темряву, в глухий  мiський
заулок.
   Р.S. Я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про  адамову  голову:
про метелика, що з черепом на головi. Менi навiть сни якiсь химернi. З-пiд
канапи вискочив звичайний пацюк з перебитим задом. Менi кажуть, щоб я його
добив. Тодi я беру чималий молоток, i, коли пацюк iде  на  переднiх  лапах
повз мене, я з гидливiстю опускаю з силою  молоток  на  його  голову.  Але
диво: пiсля мого удару пацюк раптом вирiс,  став  розмiром  iз  болонку  й
пiшов на заднiх лапах, а на його головi я бачу  череп:  я  говорю  не  про
чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика.  Тодi  менi
зупиняються мислi, i сто?ть передi мною якась настирлива  пляма,  що  може
довести до божевiлля. Я знову пiдводжу  чималий  молоток  i  з  гидливiстю
опускаю з силою на пацюкову голову. Але диво: пацюк  знову  вирiс  i  став
розмiром з фокстер'?ра. Пацюк з перебитим задом iде на  заднiх  лапках.  В
кiмнатi тихо, за вiкном тихо, i тiльки на  костьолi  горить  циферблат.  Я
мовчу.


   XIV слово

   ...Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi  починають  мовчазний
концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блима?, булька?,  погаса?
на мить, i знову за косою в порту неможливо привабливий огник. Тодi далеко
серед морсько? мертвоти реве пароплав i несе людей, ?хнi муки й сподiвання
в iншi кра?, у виноградну даль.
   - I от поет з  тi??  божественно-незрiвнянно?  кра?ни,  що,  як  золота
осiнь, димить на тво?й патетичнiй душi, пiзнав сiрого чортика й тiсно  жив
з ним, i не в сенсi банально-сантиментально? нудьги, а так, як  може  жити
художник. Вiн був страшенний нахаба, але вiн мiг тiльки жеврiти,  i  то  в
тайзi, i то для утилiзацiй обмеженого кола  часто  обмежених  людей.  Поет
зна?, як далеко одiйшов запах тобiлевичо-старицьких бур'янiв, що прекрасно
пахли пiсля "Гайдамакiв" i "Катерини", як далеко i "Тiнi забутих предкiв",
i все, що хвилювало юнiсть, а тепер залишило тiльки сiрого  чортика.  Поет
знав, що в iсторi? народiв його божественно-незрiвняннiй  кра?нi,  що,  як
золота осiнь, димить на тво?й патетичнiй душi, принаймнi на першу пiвсотню
лiт одведено силою рабсько? психiки тiльки два рядки, i то петитом;  i  на
цi два рядки нiхто й нiколи (аж  поки  пройде  пiвсотнi  лiт!)  не  зверне
уваги. I поет, що крiзь огонь сво?? iнту?цi? побачить новi береги, загине,
як Катерина на глухiй дорозi невi-домости.
   ...Тодi бiжить коник мо?? фантазi? по першiй снiговiй дорозi, i  летять
од його копит дiаманти  снiжинок.  У  далекому  бору,  що  ледве  маячить,
дiд-мороз трусить бiлою  бородою,  i  якась  фантасмагорiя  навкруги.  Пiд
столом сидить кiшечка i муркотить про радiсть морозного  дня.  Над  оселею
здiймаються димки й пливуть у тихе голубе небо. I нiхто не  розкаже  менi:
що це?
   Степова .оселя й  дальнi  виноградники  -  все  потопало  в  мовчазному
концертi цвiркунiв. Стояли похмурi хмари, i десь традицiйно глухо билось i
грало з берегами сiре туманне море. Природа,  цей  незрiвнянний  художник,
шукала цi?? ночi химерного жанру. В кожнiм шелестi й тремтiннi приморсько?
сиротливо? флори я вiдчував напружену боротьбу за майбутнього  прекрасного
Рафаеля. Вмирала стара форма,  як  лицарство,  як  запорожцi.  По  та?мних
лабiринтах мистецтва мчав вiтер iз незнаного краю.
   ...I жили в тiй оселi,  що  ??  звали  по  циркулярах  курортом,  люди,
собаки, коти та iншi тварини. Чим годували котiв чи то собак, я напевне не
знаю. Але людей годували дохлою гнилою рибою, трохи не  кращими  яйцями  й
такими ж сосисками. Все це привозили з нудного провiнцiяльного мiста.
   За тих днiв, коли до столу подавали (висловлюючись канцелярською мовою)
вищезазначене, за тих днiв зчинявся бунт. Бунтували пролетарi, службовцi й
навiть комунари. Тодi комунарiв збирали й говорили:
   - Вам бунтувати не можна, бо ви - комунари, будiвничi ново? держави,  а
курорт, як вам вiдомо, державний.
   Комунари хвилювались, але вони знали, що ?м бунтувати не можна, а можна
говорити iншим "халатникам" (хорi), що курорт  дуже  гарний  i  коли  риба
гнила, то це - помилка, бо вона зовсiм не гнила.
   I комунари розпинались i доказували, бо вони знали, що таке  дисциплiна
i що таке для всесвiтньо? революцi? ця непри?мна деталь,  коли  ми  сто?мо
напередоднi. Тiльки один написав щось у центральну пресу, пiсля чого стало
багато краще, бо вже не подавали гнило? риби, а подавали гнилi сосиски.
   Проте не зайвим буде зупинитись i на цiй  деталi:  нудне  провiнцiальне
мiсто, на жаль,  лежало  далеко  вiд  степово?  оселi,  що  по  циркулярах
називалась курортом. Отже, пiдтримуючи iнтереси свого населення,  курортна
адмiнiстрацiя  органiзувала  на  сво?й  територi?  непоганий  буфет.  Коли
халатники були незадоволенi обiдом, вони  мали  цiлковите  право  пiти  до
буфету й узяти там те, що ?м було потрiбно. Дешевка тут була  надзвичайна:
коли, припустiм, десь пачка цигарок коштувала сiмнадцять копiйок,  то  тут
брали всього (за таку ж таки пачку) тридцять п'ять. Те  саме  i  з  iншими
продуктами.
   Тодi в мовчазнiм концертi цвiркунiв я бачив жiнку, ?? звали панна... не
пам'ятаю добре - хай буде за Винниченком: панна Мара. Вона виходила,  коли
йшли  з  вечерi  халатники,  до  виноградникiв,  де  кiнча?ться   степ   i
почина?ться  море,  i  думала.  Панна  Мара  думала  про  те,  що  вона  -
жiнка-лiкар, прийшла сюди за три червiнцi на вiсiмнадцять годин працi, але
вона нiколи не почула ласкавого слова вiд сво?х пацi?нтiв,  бо  вона  була
трохи крива i з звичайним сiрим  обличчям,  що  нiколи  не  зупиня?.  Вона
дивувалась, чому хорi незадоволенi гнилою рибою, бо ж гнилу  рибу  подають
не кожного дня, а вона добре зна?, як важко вiдбудувати курорт, що  зазнав
великих  пертурбацiй  за  часiв  громадянсько?  вiйни.  Правда,  ?  багато
непри?мних явищ i ?х легко усунути, висловлюючись газетною мовою, але  для
цього бунтувати не треба, особливо комунарам (вона зовсiм  позапартiйна!),
бо про це напишуть письменники в рiзних газетах та журналах.
   Але панна Мара думала й про те, як би  гарно  йти  в  цей  вечiр,  коли
цвiркуни починають свiй химерний концерт,  а  недалеко  рокотить  море,  з
гарною людиною, що буде ?? нареченим. Вона була  за  цих  хвилин  безмежно
сентиментальною й вона трошки плакала.
   Море традицiйно  глухо  билось  у  береги,  i  тодi  за  виноградниками
зливалися в ?дину гармонiю i море, i нiчний степ, i  одинока  оселя  серед
пустелi.
   Панна Мара йшла до курзалi, сiдала там бiля шахматистiв, дивилася.  Але
нiхто на не? не звертав уваги й нiхто не хотiв  покохати  панну  Мару,  бо
такий уже жорстокий закон природи.
   ..."Мила мамусю! Яке хороше життя,  який  божественний  запах  навкруги
мене. Тут море таке надзвичайне i тут такi  мислi,  наче  я  не  звичайний
рядовий лiкар, якого нiхто не зна?  i  який  нiкому,  за  винятком  хорих,
непотрiбний, а якийсь Персi-Бiш Шеллi, що про  нього  я  мрiяла  колись  у
сво?й студентськiй кiмнатцi. Увечерi я йду до моря, дивлюся в синi кра?  й
думаю: вiдтiля буря принесла  уламки  кайори  й  тiло  Шеллi,  а  тут,  на
пiщаному березi, його наречена вихопила з огню його прекрасне  серце.  Ти,
мамусю, будь ласка, не читай нiкому мого листа,  бо  цим  ти  зробиш  менi
багато непри?много. Прошу я тебе також нiколи, нiколи не згадувати в сво?х
листах Стефана, бо я й досi не можу прийти в себе. Ах,  як  вiн  насмiявся
надi мною! Але я йому простила, я йому все простила. Ти, як жiнка, повiриш
менi, бо зна?ш, що нема меж тiй любовi, що ??  носимо  ми.  Я  пiзнала  цю
любов, i я щаслива. Нехай фiгляри й скептики "возводять в канон" бездушний
американiзм, але людини вони все одно  не  перероблять.  Ах,  мамусю!  Яке
прекрасне життя, який божественний запах навкруги мене,  як  чудово  пахне
одвiчне море, яка даль за темними виноградниками,  що  так  тривожать  мою
душу цi?? химерно? пiвденно? ночi".
   Коли цвiркуни на  далекому  зруйнованому  курортi  починають  мовчазний
концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блима?, булька?,  погаса?
на мить, i знову за косою в порту неможливий морський вогник. Тодi  далеко
серед морсько? мертвоти реве пароплав i несе людей, ?хнi муки й сподiвання
в iншi кра?, у виноградну даль.
   - ...Товаришко Маро, ще раз i ще раз: воiстину прекрасне життя. I, коли
я умру i на мо?й могилi ви положите пучок чебрецю - знайте: я воскрес.
   I знайте: бiля тi?? криницi, що в нiй, як у верцадлi, ввесь свiт, давно
вже стою я, i на мо?й душi таке тихе, таке свiтле й прозоре озерце,  що  я
вiдчуваю себе Господом-Богом. Товаришко Маро, схилiть свою голову  на  мо?
груди i знайте: я ваш друг.
   ...Маяк блима?, булька?, погаса? на мить, i знову  в  порту  неможливий
морський вогник. Праворуч - море,  далi  -  виноградники  й  моя  мука  за
пароплавом - у виноградну даль.
   Тихо. Тiльки одвiчнi цвiркуни плетуть легенду iз далi первiсних  вiкiв,
i нема ?й нi кiнця нi краю. Тодi зникають i  дороги  в  диких  половецьких
краях.
   Лiто тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року. - Головний лiкар  читав
сьогоднi лекцiю про душу. Це характерно: про  душу.  Народу  було  досить,
майже всi халатники.
   Цiкавились усi й особливо комунари. Справдi, що може сказати  спец  про
душу?
   I от, коли головний лiкар скiнчив, один несмiливий голос запитав:
   - А дозвольте, товаришу професоре, спитати  вас,  що  появилось  ранiш:
мисль чи слово?
   Лiкар, що мусiв сказати не те, що хотiв сказати, крутнувся:
   - А ви як дума?те?
   - Скажiть, як ви дума?те,- уперто сказав комунар.
   - Я думаю,- головний лiкар проковтнув слово й кинув: - Я думаю - мисль.
   - Тодi дозвольте й менi слово,- i комунар полiз на трибуну.
   Вiн говорив довго,  уперто.  Вiн  говорив  так  весело,  що  майже  всi
поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився вiн у партшколi й не  мiг
не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов.
   I, коли б спец не прийшов у  себе  пiсля  першо?  й  не  зовсiм  вдало?
вилазки i, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, i
досi розмахував би руками.
   Спец:
   - Зупинiться, будь ласка. Ми з  вами  нiколи  не  договоримося,  бо  це
аналогiчно цьому: що ранiш появилось - курка чи яйце.
   - Звичайно, курка,- вирвалось з мовчазно? авдиторi? (жiночий голос), бо
курка...
   - Ну, ну, що ж таке курка,- ?хидно запитав спец,- слово чи мисль?
   - Ви, товаришу професоре, застали нас зовсiм не пiдготовленими,скрикнув
жiночий голос.- Треба було попередити комгурток.
   Тодi головний лiкар зняв окуляри й сказав,  що  лекцiю  скiнчено  i  що
халатники можуть розходитись. Що ж до того, що ранiш появилось - мисль  чи
слово, даному зiбранню нема нiякого дiла, бо хорим заборонено хвилюватись,
i потiм останнi науковi данi недвозначно натякають: ранiш появилась мисль.
   Отже, мораль: ранiш появилось не слово i не мисль,  а  гнила  риба,  бо
лекцiю про душу було розраховано спецiально  на  заспоко?ння  нервiв,  якi
розтривожено було вищезазначеною морською твариною.
   Повз одиноко? оселi, що бiля моря, iде залiзниця - тупик. I на  тупику,
коли вийдеш увечерi слухати, як прилива? море,  бачиш  зруйнованi  вагони,
розiрванi снаряди, бачиш ру?ну.
   То пройшла махновщина i зникла в степовiй тирсi,  як  згадка  про  дику
татарву. Увечерi, коли на малому лиманi кричать чайки й десь важко сiдають
баклани, над морем  сто?ть  чiткий  мiсяць  i  гра?  срiбними  веслами  на
поверхнi синьо? води. На  березi,  як  хрусталь,  медуза.  Кажуть;  медуза
горить, коли йде зграями. I це - як древн? сказання.  Тодi  в  пустельному
кутку приморсько? полоси рибалки пiдводять чайму над кайорою, беруть невiд
i йдуть у море.
   Мiцнiша? вiтер. Вiтер iз моря. У  порту  проревiв  пароплав,  але  враз
змовк: вiн сьогоднi не вийде за хвилерiз, бо збира?ться  на  нiч  неабияка
буря.  Кайора  метнулася  на  обрi?  й  раптом  зникла.  Тодi  з  одиноко?
рибальсько? хати вийшла мати й дивилася на море.  I  пiдiйшла  до  не?  ще
молода жiнка, i вони довго стояли на березi.
   I  сьогоднi  море  казиться,  i  казяться  пiщанi  береги  в  хуртовинi
камiнцiв, але це останнiй шквал. Даль жене  табуни:  вал,  вали  i  гребнi
хвиль розкидають бiсер.  Сходить  сонце.  I  одинокий  рибацький  посьолок
зустрiча? його золотих вершникiв тишею.
   На якорi кайора. Вона плавко колиса?ться. Але вже скоро  вщухне  вiтер,
над морем стане мертвий зиб. Тодi вщухнуть  i  береги.  На  камiнцях  буде
муркотiти море. Чайки полинуть на болота, i стане велика морська пустеля.


   I от вранцi Бригiта була на узлiссi й там рвала пролiски. Бригiтi  було
щось бiля шiстнадцятьох. Вона рвала пролiски й дивилась на них. Потiм вона
пiшла до батька. Це було в тому лiсi, де ?? батько був лiсником.
   У цей час бiля хати з шумом зупинилась кавалькада. То  при?хав  молодий
граф. Вiн був як казковий лицар, i одяг йому було всипано  дiамантами.  На
кашкетi, збоку, бiля фазанового пера, стояв великий  рубiн.  Молодий  граф
грав тростинкою. Кiнь його раз у раз хропiв i переступав з ноги  на  ногу.
Це був породистий англiйський жеребець з агатом на лобi.  Бригiта  винесла
кухоль кринично? води й подала молодому графовi.  Той  подивився  на  не?,
сильно вдарив коня, так що кiнь знявся на диби, i сказав,  що  Бригiта  як
мавка. Всi зареготали, Бригiта почервонiла. Кавалькада поскакала далi.
   Був весняний вечiр; за лiсом, в оселi,  скликали  до  вечiрнi.  Бригiта
вийшла з хати, взяла пойнтера Мiлорда й пiшла в глуш.
   Там вона знову зустрiла графа. Вiн злiз iз коня,  погладив  пойнтера  й
пiдiйшов до Бригiти.
   Вiн притиснув ?? до сво?х грудей i скрикнув. Бригiта не перелякалась  i
тiльки зiдхнула глибоко. Молодий граф схопив ?? й положив на  свого  коня.
Потiм вони поскакали по лiсових дорiжках.
   За годину граф був у сво?му ма?тку. Вiн узяв Бригiту за руку й повiв ??
до себе. Там вiн сказав ?й, що вона вiдци вже нiколи не пiде.
   Бригiта вирвала руку й стала серед кiмнати.
   - Графе,- сказала вона,- я виросла в лiсi. Пустiть мене.
   Граф став ?? умовляти, але вона його не слухала. Тодi вiн пообiцяв  ?й,
що примусить ?? силою. Бригiта пiдскочила до вiкна й вискочила на веранду.
Граф свиснув; зграя борзякiв кинулась за Бригiтою, але ?? вже не було.
   Вона прибiгла до сво?? лiсово? хатки й нiчого не сказала батьковi. Цiлу
нiч вона думала про графа. А вранцi по слiдах копит  вона  сама  пiшла  до
графського ма?тку.- От!
   I от мо?м арабескам несподiваний finis.  Навколо  тиша.  Тiльки  зрiдка
пострiли вартових, тiльки зрiдка прошелестять  пiдошви  незнайомих  людей.
Люди йдуть i  зникають,  мов  безшумнi  шуми  мо?х  строкатих  аналогiй  i
асоцiяцiй. Город спить. Над  ратушею  даль  божевiльне  далекого  неба.  I
нерозгаданий  зоряний  Вiфлi?м  сто?ть  у  квадрильйонах   вiкiв   та?мною
загадкою. Мовчки бавляться люкси сво?м свiтлом - бiлим до рiзi в  очах;  i
ховаються по темних кутках луни трамвайних ударiв. Мовчазно сто?ть  нiчний
город, стоять заулки, пiд'?зди, й усе, що тут на землi, загубилося в хаосi
планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.  I  зда?ться:
це химерний Сатурн бiжить у телескопi,  i  бiжать  його  кiльця  й  десять
дальнiх супутникiв.
   Мо?м арабескам - finis. I геро?, i подi?, i пригоди, що  ?х  зовсiм  не
було, зда?ться, iдуть i вже нiколи-нiколи  не  прийдуть.  I  нiколи  я  не
повернусь до сво?х арабесок, щоб мучити себе над  кожною  крапкою.  I  вже
нiколи не промчать фой?рверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини,  i  не
спалахне огнецвiт мо?? фантазi?: на рiк бува? тiльки одна нiч -  на  Iвана
Купала - коли в зачарованому колi жеврi? жемчуг химерно? папоротi.
   Мо?м арабескам -  finis.  Але  я  не  тоскую.  Я  ще  раз  пiзнав  силу
безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I  з  океану  варiацiй  я
випливаю, м'ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв.
   - О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу
я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв.
   Мо?м арабескам - finis. Тодi  Стерн,  Гоголь,  Дiккенс,  Гофман,  Свiфт
iдуть теж вiд мене, i вже  маячать  ?хнi  романтичнi  постатi,  як  голубi
дилiжанси на шляхах мо?? безумно? подорожi.
   Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же  химерний,
як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я - щасливий,  о  Марiям!
Який орган так божественно звучить у кожному нервi мо?? iстоти? Кому  так.
спiвають славу?
   Це тобi, мо? син?, вечiрн? мiсто з легенд Шехерезади. Це ж  з  тобою  я
розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово.
   - О Марiям! Ти - жiнка, й ти  пiзна?ш  радiсть  мо??  пiснi  про  синiй
вечiрнiй город.
   ...Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не  бачу:  нi
проституток, нi чорно? бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть  квакери
- не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливо? кра?ни. I я
вiрю, я безумно вiрю: це - не квадратура кола, це -  iстина,  що  буде  на
мо?му сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi  я  дивлюся,  як
мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де склика?  муедзин  до
загiрно? Мекки.
   Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у
телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторi?ю,  менi  радiсно
сказати, що тут увесь я: iз сво?ю мукою, iз сво?м "знаю", iз сво?ми трьома
кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя.
   - Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд  Шехерезади.  Liberum
arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде  тихий  азiятський
город  -  без  проституток,  без  чорно?  бiржi,  без  бруду.  I   душевна
дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли  човен  без
весел  несе  не  несе,  а  комишi  стоять  на  кордонi  зелених  лукiв   i
прислухаються.
   Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й  плебе?в
Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м'ятежно? комуни,  а  потiм
пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б'? менi в вiчi,  мов
чiтка червона пляма, що вiд слова "ярмарок".
   - О Марiям,  я  безмежно  щасливий.  Тiльки  тепер  не  забрудню  тво??
родинки, що впала на тво? слонове рамено.
   Так сказав Теодор.
   Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли  горожани
не в академiчнi колiзе?, де йшла нудота  декадансу,  де  тисячi  анемiчних
надломлених людей дивилися на бутафорiю минуло? епохи, а пiшли  до  цирку,
на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще  клуби  дiлового  будня  i
клуби наук.
   - ...Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi  я  вийду
переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не  мiг  перемогти  модернiста
Ретi.
   ...Мо?м арабескам - finis. I тобi, син? вечiрн? мiсто, надхненно спiваю
славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамва? й густий присмерк.
   Сторожкий дзвiн. Бiгають огники - такi  химернi,  мов  фiолетово-рожевi
лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над  площею  м'ятежно?  комуни
сто?ть прожектор i уперто розгляда? строкатi вiтрини  державних  крамниць.
Iду. Раптом пада? пiд ноги рiзнокольорова реклама,  i  я  згадую  чарiвний
лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на  стiнi  картини.
Це - не кiно, це - примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо  тодi
була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство.
   Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'? годинник. Iду.
   ...А за мною прожектор, трамвайнi лiхтарики, тротуарнi свiтловi плакати
й мiльйон iнших дрiбниць. I все це мчиться в химерному  колi  асоцiацiй  i
пливе,  мов  Сатурн  у  телескопi,  коли  темна  зоряна  нiч  нависла  над
обсерваторi?ю i все, що тут, на землi,  загубилось  у  хаосi  планетарного
руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.
   ...Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'? годинник. Iду.



   Я (РОМАНТИКА)

   I

   "Цвiтовi яблунi"
   З далекого туману, з тихих озер загiрно? комуни  шелестить  шелест:  то
йде Марiя. Я виходжу на  безграннi  поля,  проходжу  перевали  i  там,  де
жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.-
Тодi дума за думою, як  амазонянки,  джигiтують  навколо  мене.  Тодi  все
пропада?... Та?мнi вершники летять, ритмiчно похитуючись,  до  отрогiв,  i
гасне день; бiжить у могилах дорога,  а  за  нею  -  мовчазний  степ...  Я
одкидаю вi? i  згадую...  воiстину  моя  мати  -  втiлений  прообраз  тi??
надзвичайно? Марi?, що сто?ть  на  гранях  невiдомих  вiкiв.  Моя  мати  -
на?внiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре  пам'ятаю!).  I  мiй
неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у  лампадi  фанатизму  перед
цим прекрасним печальним образом.
   Мати каже, що я (?? м'ятежний син) зовсiм замучив себе... Тодi  я  беру
?? милу голову з нальотом срiблясто? сивини i тихо кладу на сво?  груди...
За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi  днi.
В далi з  темного  лiсу  брели  подорожники  й  бiля  синьо?  криницi,  де
розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То - молоде загiр'я.
   - Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь,  тополi  вiдходять  у
шосейну безвiсть, а за ними - лiта, роки i  моя  буйна  юнiсть.  Тодi  днi
перед грозою. Там,  за  отрогами  сизого  боку,  спалахують  блискавицi  i
накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндi?,
зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А  втiм,  за  хмарним  накипом
чути й iнший гул - ...глуха канонада. Насуваються двi грози.
   - Тривога! - Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмира? в
тузi. Мати каже: "Надходить гроза!"  I  я  бачу:  в  ??  очах  стоять  двi
хрустальнi росинки. I
   Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша  кавалерiя  з
флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а  гроза  росте,  i  мо?
мислi - до неможливости натягнутий дрiт.
   День i нiч я пропадаю в "чека".
   Помешкання  наше  -  фантастичний  палац:  це   будинок   розстрiляного
шляхтича. Химернi порть?ри, древнi вiзерунки, портрети княжо? фамiлi?. Все
це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.
   Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну  мелодiю,
що нагаду? дальнiй вокзальний рiжок.
   На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озбро?ний  татарин
i монотонне наспiву? азiятське: "ала-ла-ла".
   Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага,
княжата - в темрявi столiтнiх дубiв.
   I в цiй надзвичайнiй  суворостi  я  вiдчуваю  весь  древнiй  свiт,  всю
безсилу грандiознiсть i красу третьо? молодости минулих шляхетних лiт.
   Це чiткий перламутр на бенкетi дико? голодно? кра?ни.
   I я, зовсiм чужа людина, бандит - за одною термiнологi?ю,  iнсургент  -
за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в мо?й душi нема й  не
буде гнiву. I це зрозумiло:
   - я - чекiст, але i людина.
   Темно? ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (ма?ток  злетiв  на
гору й царить над мiстом), коли синi димки  здiймаються  над  цегельнею  й
обивателi, як мишi,- за пiдворiття, у канаре?чний  замок,  темно?  ночi  в
мойому надзвичайному кабiнетi збираються мо? товаришi. Це новий синедрiон,
це чорний трибунал комуни.
   Тодi з кожного закутка  дивиться  справжня  й  воiстину  жахна  смерть.
Обиватель:
   - Тут засiда? садизм!
   Я:
   - ...(мовчу).
   На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'?  годинник.
З темного степу доноситься глуха канонада.
   Мо? товаришi сидять за широким  столом,  що  з  чорного  дерева.  Тиша.
Тiльки дальнiй  вокзальний  рiжок  телефонного  апарату  знов  тягне  свою
печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.
   Мо?х товаришiв легко пiзнати:
   доктор Тагабат,
   Андрюша,
   третiй - дегенерат (вiрний вартовий на чатах).
   Чорний трибунал у повному складi.
   Я:
   - Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!
   З  давнiх  поко?в  виходять  льока?  i  також,  як  i  перед   князями,
схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i  ставлять  на  стiл  чай.
Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.
   Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу  не  сила  досягти  навiть
чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi -  тьма.  I
тут - тьма: електричну  станцiю  зiрвано.  Доктор  Тагабат  розвалився  на
широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину  й  надто
високий лоб. За ним iще далi в тьму - вiрний  вартовий  iз  дегенеративною
будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:
   - у дегенерата - низенький лоб, чорна копа  розкуйовдженого  волосся  й
приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагаду? каторжника, i я думаю, що вiн не
раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнально? хронiки.
   Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i  зрiдка  тривожно
погляда? на доктора. Я знаю, в чому справа.
   Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди,  в
"чека", проти його кволо? волi. I Андрюша,  цей  невеселий  комунар,  коли
треба енергiйно розписатись пiд темною постановою -
   - "розстрiлять",
   завше мнеться, завше розпису?ться так:
   не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить,  а  зовсiм
незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський i?роглiф, хвостик.
   Я:
   - Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гада?те?
   Доктор (динамiчно):
   - Розстрiлять!
   Андрюша трохи перелякано  дивиться  на  Тагабата  й  мнеться.  Нарештi,
тремтячи i непевним голосом, каже:
   - Я з вами, докторе, не згодний.
   - Ви зi мною не згоднi? - i грохот хриплого реготу  покотився  в  темнi
княжi поко?.
   Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi
зда?ться, що я йду в холодну  трясовину.  Прудкiсть  мо??  мислi  доходить
кульмiнацiй.
   I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ мо?? матерi...
   - ..."Розстрiлять"???
   I мати тихо, зажурено дивиться на мене.
   ...Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить  мiдь:  то  б'?
годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха  канонада.
Передають у телефон: нашi пiшли  в  контратаку.  За  порть?рою  в  скляних
дверях сто?ть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи
й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть.  В  городi  тиша  й
мовчазний передзвiн серць.
   ....Доктор Тагабат нажав кнопку.
   Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть
його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.
   Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi  скрада?ться  туди,  де
сидить доктор Тагабат i вартовий. В ?хнiх руках пляшки  з  вином,  i  вони
його п'ють пожадливо, хижо.
   Я думаю "так треба".
   Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все порива?ться щось
сказати. Я знаю, що вiн дума?: вiн хоче сказати, що так  нечесно,  що  так
комунари не роблять, що це - бакханалiя i.т. д. i т. п.
   Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!
   Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим  порожню  пляшку  й
чiтко написав сво? прiзвище пiд постановою -
   - "розстрiлять",-
   мене раптово взяла  розпука.  Цей  доктор  iз  широким  лобом  i  бiлою
лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,- це  ж  вiн  i  мiй
безвихiдний хазя?н, мiй .звiрячий iнстинкт.  I  я,  главковерх  ,  чорного
трибуналу комуни,- нiкчема в його  руках,  яка  вiддалася  на  волю  хижо?
стихi?.
   "Але який вихiд?"
   - Який вихiд?? - I я не бачив виходу.
   Тодi проноситься передi  мною  темна  iсторiя  цивiлiзацi?,  i  бредуть
народи, i вiки, i сам час...
   - Але я не бачив виходуi
   Воiстину правда була за доктором Тагабатом.
   ...Андрюша поспiшно робив свiй хвостик  пiд  постановою,  а  дегенерат,
смакуючи, вдивлявся в лiтери.
   Я подумав: "коли доктор - злий генiй, зла моя воля,  тодi  дегенерат  ?
палач iз гiльйотини".
   Але я подумав:
   - Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн  палач?  Це  ж  йому,  цьому  вартовому
чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.
   I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загiрно? Марi?,
i застигала, у тьмi чекаючи.
   ...Свiчi танули.
   Суворi постатi князя й княгинi пропадали  в  синiм  туманi  цигаркового
диму.
   ...До розстрiлу присуджено,
   - шiсть!
   Досить! На цю нiч досить!
   Татарин знову тягне сво? азiятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на порть?ру,
на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат i  вартовий  п'ють
старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду
по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.
   Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не  буде,  що
даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в  далекий  сiверкий
край. Город прича?вся. Тьма.
   Темним волохатим силуетом сто?ть на сходi княжий ма?ток, тепер - чорний
трибунал комуни.
   Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую,  що  шiсть  на  мо?й
совiстi.
   ...Шiсть на мо?й совiстi?
   Нi, це неправда. Шiсть сотень,
   шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв -
   тьма на мо?й совiстi!!!
   - Тьма?
   I я здавлюю голову.
   ...Але знову передi  мною  проноситься  темна  iсторiя  цивiлiзацi?,  i
бредуть народи, i вiки, i сам час...
   Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й  жагуче
благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i  вартовим
iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на
схiдний волохатий силует.
   ...Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до  самотнього  домика,  де
живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сара?м  палахкотять  блискавицi  й
чути гуркiт задушеного грому.
   Тьма!
   Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.
   ...Ти спиш?
   Але мати не спала.
   Вона пiдходить до мене, бере мо? стомлене обличчя в сво?  сухi  старечi
долонi й схиля? свою голову на мо?  груди.  Вона  знову  каже,  що  я,  ??
м'ятежний син, зовсiм замучив себе.
   I я чую на сво?х руках ?? хрустальнi росинки.
   Я:
   - Ах, як я втомився, мамо!
   Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на мо? зморене  обличчя.  Потiм
становиться бiля тускло? лампади й зажурено дивиться на  образ  Марi?.-  Я
знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: ?й незноснi нашi тривоги  й  хиже
навколо.
   Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:
   -  Хиже  навколо?  Хiба  мати  смi?  думати  так?  Так  думають  тiльки
версальцi!
   I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда,  що  нiяко?  матерi
нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.
   - Фантом? - знову здригнув я.
   Нi, саме це - неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя  мати  не  фантом,  а
частина мого власного злочинного "я", якому я даю  волю.  Тут,  у  глухому
закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець сво?? душi.
   I тодi в твариннiй екстазi я заплющую  очi  i,  як  самець  напровеснi,
захлинаюсь i шепочу.
   - Кому потрiбно знати деталi мо?х переживань? Я справжнiй комунар.  Хто
посмi? сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?
   Тускло  горить  лампада  перед  образом  Марi?.  Перед   лампадою,   як
рiзьблення, сто?ть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову
гладить тихий голубий сон.

   II

   ...Нашi назад: з позицi? на позицiю: на  фронтi  -  панiка,  в  тилу  -
панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам  кинусь  у  гарматний
гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.
   Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд
стiнами города. Цi  мутнi  чутки  ширяться  з  кожним  днем  i,  як  змi?,
розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.
   Менi доносять:
   - Iдуть глухi нарiкання.
   - Може спалахнути бунт.
   Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i мо? вiрнi агенти  ширяють  по
заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже  невинний  обивательський
хлам.
   ...А канонада все ближче й  ближче.  Частiш  гонцi  з  фронту.  Хмарами
збира?ться пил i сто?ть  над  городом,  покриваючи  мутне  вогняне  сонце.
Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики,
проносяться кавалеристи.
   Тiльки бiля чорного трибуналу комуни сто?ть гнiтюча мовчазнiсть.
   Так:
   будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!
   Так:
   вже чують версальцi, як у гулкiй i  мертвiй  тишi  княжого  ма?тку  над
городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:
   -_ Штаб Духонiна!
   ...А  ранки  цвiтуть  перламутром  i  падають  вранiшнi  зорi  в  туман
дальнього бору.
   ...А глуха канонада росте.
   Росте передгроззя: скоро буде гроза.
   ...Я входжу в княжий ма?ток.
   Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у  кутку.
Потiм Андрюша пiдходить до мене й на?вно печально каже:
   - Слухай, друже! Одпусти мене!
   Я:
   - Куди?
   Андрюша:
   - На фронт. Я бiльше не можу тут.
   Ага! Вiн бiльше не може! I в менi  раптом  спалахнула  злiсть.  Нарештi
прорвалось. Я довго стримував себе.- Вiн хоче на фронт?  Вiн  хоче  подалi
вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як
голуб? Вiн менi вiдда? "сво? право" купатися в калюжах крови?
   Тодi я кричу:
   - Ви забува?тесь! Чу?те?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно
розстрiляю.
   Доктор Тагабат динамiчно:
   - Так його! так його! - i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих
кiмнат.- Так його! так його!
   Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.
   Доктор сказав:
   - Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!
   Я:
   - Хто на черзi?
   - Дiло N 282.
   Я:
   - Ведiть.
   Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.
   (Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша - i ми грiшили:  я
й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей  дегенерат,
завше був солдатом революцi?, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки
й закопували розстрiляних).
   ...Порть?ра роздвинулась, i в  мiй  кабiнет  увiйшло  дво?:  женщина  в
траурi й мужчина в  пенсне.  Вони  були  остаточно  наляканi  обстановкою:
аристократична розкiш, княжi  портрети  й  розгардiяш  -  порожнi  пляшки,
револьвери й синiй цигарковий дим.
   Я:
   - Ваша фамiлiя?
   Зет!
   - Ваша фамiлiя?
   - Iгрек!
   Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у  безпардонно-плаксивий  тон:
вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.
   Я:
   - Де вас забрали?
   - Там-то!
   - За що вас забрали?
   - За те-то!
   Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання  в  такий  тривожний
час уночi на приватнiй квартирi?
   Ага, ви теософи! Шука?те правди!..  Ново??  Так!  Так!..  Хто  ж  це?..
Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель  свiту?..  Так!  Вас  не  задовольня?  нi
Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам  чорт!..  Ага,  розумiю:
треба заповнити порожн? мiсце...
   Я:
   - Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месi??
   Мужчина й женщина:
   - Так!
   Я:
   - Ви гада?те, що  цей  психологiчний  кризис  треба  спостерiгати  i  в
?вропi, i в Азi?, i по всiх частинах свiту?
   Мужчина й женщина:
   - Так!
   Я:
   - Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не  зробите  цього  Месiю  з
"чека"?
   Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд.  Суворi  портрети  князя  й
княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi  гудки  з
вокзалу. Ворожий панцерник насiда? на нашi станцi? - передають у  телефон.
З города долiта? гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.
   ...Мужчина впав на колiна й просив милости. Я  з  силою  штовхнув  його
ногою - i вiн розкинувся горiлиць.
   Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.
   Женщина сказала глухо й мертво:
   - Слухайте, я мати трьох дiтей!..
   Я:
   - Розстрiлять!
   Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.
   Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом  випив.  Потiм
положив на холодне чоло руку й сказав:
   - Далi!
   Увiйшов  дегенерат.  Вiн  радить  менi  одложити   дiла   й   розiбрати
позачергову справу:
   - Тiльки-но привели з  города  нову  групу  версальцiв,  зда?ться,  всi
черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.
   Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був  у  тiм  станi,  який
можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.
   Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.
   Я пiдiйшов до вiкна й сказав:
   - Ведiть!
   ...В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я  це
вiдчував. Я дивився  на  город.  Вечорiло  -  Я  довго  не  повертався,  я
смакував: всiх  ?х  через  двi  години  не  буде!  -  Вечорiло.-  I  знову
передгрозовi блискавицi рiзали кра?вид. На  дальному  обрi?  за  цегельнею
пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро - це передають у телефон.
На пустельних трактах зрiдка виростають обози й  поспiшно  вiдступають  на
пiвнiч. В  степу  стоять,  як  дальнi  богатирi,  кавалерiйськi  сторожовi
загони.
   Тривога.
   В городi крамницi забитi. Город мертвий  i  йде  в  дику  середньовiчну
даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло.
Потiм гаснуть, пропадають.
   Але менi треба спiшити! За мо?ю спиною група черниць! Ну да, менi треба
спiшити: в пiдвалi битком набито.  Я  рiшуче  повертаюсь  i  хочу  сказати
безвихiдне:
   - Роз-стрi-лять!
   але я повертаюсь i бачу -  прямо  передi  мною  сто?ть  моя  мати,  моя
печальна мати з очима Марi?.
   Я в тривозi метнувся вбiк: що це - галюцинацiя? Я  в  тривозi  метнувся
вбiк i скрикнув:
   - Ти?
   I чую з натовпу женщин зажурне:
   - Сину! мiй м'ятежний сину!
   Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився  рукою  за  крiсло  й
похилився.
   Але в той же момент регiт  грохотом  покотився,  бухнувся  об  стелю  й
пропав. То доктор Тагабат:
   - "Мамо"?! Ах ти,  чортова  кукло!  Сiсi  захотiв?  "Мамо"?!!  Я  вмить
опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
   - Чорт! - i кинувся на доктора.
   Але той холодно подивився на мене й сказав:
   - Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з  "мамою"  (вiн
пiдкреслив "з мамою"), як умiв розправлятися з iншими.
   I мовчки одiйшов.
   ...Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв  перед  мовчазним  натовпом
черниць iз  розгубленими  очима,  як  зацькований  вовк  (Це  ,я  бачив  у
гiгантське трюмо, що висiло напроти).
   Так! - схопили нарештi й другий кiнець мо?? душi! Вже не пiду я на край
города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:
   - нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось мо? власне "я".
   I я голови не загубив.
   Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже  я,  солдат  революцi?,
схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й  ганебно  зраджу
комуну?
   ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:
   - Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.
   Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.
   Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:
   - Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким ма?те дiло? Чи не хочете
й ви в штаб Духонiна... з цi?ю сволоччю! - я махнув рукою в бiк, де стояла
моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.
   ...Я за собою нiчого не почув.
   ...Вiд ма?тку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках  передгрозового
душного вечора. Канонада  росла.  Знову  спалахували  димки  над  дальньою
цегельнею. За курганом грохотали  панцерники:  то  йшла  мiж  ними  рiшуча
дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.
   Я йшов у нiкуди. Повз  мене  проходили  обози,  пролiтали  кавалеристи,
грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у  пилу,  i  вечiр  не  розрядив
заряду передгроззя. i
   Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою  на  сво?х
погорблених плечах.
   Я йшов у нiкуди.

   III

   ...Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як  я
зроблю.
   Я знав i тодi, коли покинув ма?ток. Iнакше я не вийшов би так швидко  з
кабiнету.
   ...Ну да, я мушу бути послiдовним!
   ...I цiлу нiч я розбирав дiла.
   Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували  короткi  й
чiткi пострiли:
   - я, главковерх чорного  трибуналу  комуни,  виконував  сво?  обов'язки
перед революцi?ю.
   ...I хiба то моя вина, що образ мо?? матерi не покидав мене в цю нiч нi
на хвилину?
   Хiба то моя вина?
   ...В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:
   - Слухай! Дозволь ?? випустити!
   Я:
   - Кого?
   - Твою матiр!
   Я:
   (мовчу).
   Потiм почуваю, що менi до болю  хочеться  смiятись.  Я  не  витримую  й
регочу на всi кiмнати.
   Андрюша суворо дивиться на мене.
   Його рiшуче не можна пiзнати.
   - Слухай. Навiщо ця мелодрама?
   Мiй на?вний  Андрюша  хотiв  бути  на  цей  раз  проникливим.  Але  вiн
помилився.
   Я (грубо):
   - Провалiвай!
   Андрюша й на цей раз зблiд.
   Ах, цей на?вний комунар остаточно нiчого не розумi?. Вiн  буквально  не
зна?, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн  нiчого  не  бачить  за
мо?м холодним дерев'яним обличчям.
   Я:
   - Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
   Андрюша:
   - Слухай!..
   Я:
   -_ Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
   В цей  момент  над  ма?тком  пронiсся  з  шипiнням  снаряд  i  недалеко
розiрвався. Забряжчали вiкна, i  луна  пiшла  по  гулких  порожнiх  княжих
кiмнатах.
   В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за  три  верстви.
Козачi роз'?зди показались бiля станцi?: iнсургенти вiдступають.-  Кричить
дальнiй вокзальний рiжок.
   ...Андрюша вискочив. За ним я.
   ...Курiли далi. Знову  спалахували  димки  на  горизонтi.  Над  городом
хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна  курява
мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги  фантастичнi  хуртовини,
бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi  й  знову  мчали  i
мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
   ...А тут бухкали  гармати.  Летiли  кавалеристи.  Вiдходили  на  пiвнiч
тачанки, обози.
   ...Я забув про все. Я нiчого не чув i - сам не пам'ятаю, як я попав  до
пiдвалу.
   Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало  порожньо.  Я
пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв  зиркнути  в  невеличке  вiконце,  де
сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -
   - дегенерат.
   - От так стража! Всi повтiкали!.. хi... хi...
   Я:
   - Ви?
   Вiн:
   - Я? О, я! - i постукав пальцем по дверях.
   Так, це був вiрний пес революцi?. Вiн стоятиме на чатах i не пiд  таким
огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi:
   - "це сторож мо?? душi" - i без мислi побрiв на мiськi пустирi.
   ...А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено.  Мусiли  йти  на
пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi,
i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних
закутках пiдворiть.
   ...Але що ж я?
   ...Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка,
   i я остаточно збився з нiг!
   Палили   документи.   Одправляли   партi?   заложникiв.   Брали   решту
контрибуцiй...
   ...Я остаточно збився з нiг!
   ...Але раптом виринало обличчя мо?? матерi, i я знову  чув  зажурний  i
впертий голос.
   Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту.  I  знову
вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.
   ...Чорний трибунал комуни збира?ться до побiгу.  Навантажують  пiдводи,
бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник
завмира? в глибинi бору й затриму? з правого флангу ворожi полки.
   ...Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi  й  п'?
вино. Вiн мовчки стежить за мо?ми наказами й зрiдка iронiчно  погляда?  на
портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нерву? й
непоко?ть.
   ...Сонце  зайшло.  Кона?  вечiр.  Надходить   нiч.   На   валах   iдуть
перебiжники, i  одноманiтно  вiдбива?  кулемет.  Пустельнi  княжi  кiмнати
завмерли в чеканнi.
   Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.
   Я рiзко кажу:
   - Докторе Тагабат! через  годину  я  мушу  лiквiдувати  останню  партiю
засуджених. Я мушу прийняти отряд.
   Тодi вiн iронiчно й байдуже:
   - Ну, i що ж? Добре!
   Я хвилююсь, але доктор ?хидно дивиться на мене й усмiха?ться.- О,  вiн,
безперечно, розумi?, в чому справа! Це ж у цiй партi? засуджених моя мати.
   Я:
   - Будь ласка, покиньте кiмнату!
   Доктор:
   - Ну, i що ж? Добре!
   Тодi я не. витримую й шаленiю.
   - Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!
   Але голос мiй зрива?ться, i менi булька? в горлi. Я  пориваюся  схопити
мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе  жалким,
нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й
жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
   ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
   Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний  портрет
княгинi.
   Тьма.
   ...Конвой!
   Вартовий увiйшов i доложив:
   - Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.
   ...Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив  по  тихих  голубих
потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над
безоднею.
   ....В городi стояла енергiйна перестрiлка.
   ...Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.
   Я нiколи не  забуду  цi??  мовчазно?  процесi?  -  темного  натовпу  на
розстрiл.
   Позаду рипiли тачанки.
   Авангардом - конвойнi комунари, далi - натовп черниць, в авангардi - я,
ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.
   ...Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу  жодна  черниця
не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.
   Я йшов по дорозi, як тодi - в нiкуди, а збоку мене брели  сторожi  мо??
душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.
   Зате я вiдчував:
   - там iшла моя мати
   з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою.
   Я гладив ?? милу голову з нальотом срiблясто? сивини.
   Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до  болю
хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного
трибуналу комуни.
   ...Я здавив голову й пiшов по мертвiй  дорозi,  а  позаду  мене  рипiли
тачанки.
   Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос мо?? матерi?
   I знову я пiзнаю себе нiкчемною  людиною  й  пiзнаю:  десь  пiд  серцем
нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi -  так,
як у дитинствi, на теплих грудях.
   I спалахнуло:
   -_ невже я веду ?? на розстрiл?
   Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?
   Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть - хижа  й  жорстока,
як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як  сама
смерть.
   ...Але, може, це помилка? '
   Може, треба iнакше зробити?
   -Ах, це ж боюнство,  легкодухiсть.  ?сть  же  певне  життьове  правило:
еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся  саме  так,  а  не
так!.. I якi можуть бути помилки?
   Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але  це  була  й
?дина дорога до загiрних озер невiдомо? прекрасно? комуни.
   ...I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй
дорозi.
   ...Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю,  як  розставляли
черниць, я пам'ятаю:
   до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:
   - Ваша мати там! Робiть, що хочете!
   Я подивився:
   - з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.
   ...Мiсяць стояв у  зенiтi  й  висiв  над  безоднею.  Далi  вiдходила  в
зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч  маячiв  сторожовий  загiн
мойого батальону. I в цей  момент  над  городом  знявся  рясний  вогонь  -
перестрiлка знову била  тривогу.  То  вiдходили  iнсургенти,-  то  помiтив
ворог.- Збоку розiрвався снаряд.
   ...Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньо? постатi.  I
тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.
   I тодi ж, пам'ятаю -
   з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудiв лiс.
   Метнувся вогонь - раз,
   два-
   i ще - удар! удар!
   ...Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!
   Але я йду i йду, а одинока постать мо?? матерi все там же. Вона сто?ть,
звiвши руки, i зажурно дивиться на  мене.  Я  поспiшаю  на  це  зачароване
неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.
   Навкруги - пусто. Тiльки мiсяць лл? зелений свiт з пронизаного  зенiту.
Я  держу  в  руцi  мавзера,  але  моя  рука  слабi?,  i  я  от-от  заплачу
дрiбненькими сльозами, як  у  дитинствi  на  теплих  грудях.  Я  пориваюся
крикнути:
   - Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе.  I  рiже  мiй  мозок
невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я  (??  м'ятежний  син)
зовсiм замучив себе.
   ...Що це? невже знову галюцинацiя?
   Я вiдкидаю голову.
   Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти
сво?? матерi й дивився на не?.
   Вона мовчала.
   ...Панцерник заревiв у бору.
   Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.
   ...Тодi я  у  млостi,  охоплений  пожаром  яко?сь  неможливо?  радости,
закинув руку за шию сво?? матерi й притиснув ?? голову  до  сво?х  грудей.
Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.
   Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.
   Я положив ?? на землю  й  дико  озирнувся.--  Навкруги  було  порожньо.
Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.- Недалеко грохотiли орудiя.
   ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях  я  щось
забув.
   "От дурень!" - подумав я.
   ...Потiм скинувся:
   - Де ж люди?
   Ну да, менi треба спiшити до свойого  батальйону!  -  I  я  кинувся  на
дорогу.
   Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.
   Я здригнув i побiг до трупа матерi.
   Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно  було
мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
   Тодi я звiв цю безвихiдну голову й  пожадливо  впився  устами  в  бiлий
лоб.Тьма.
   I раптом чую:
   - Ну, комунаре, пiдводься!
   Пора до батальйону!
   Я зиркнув i побачив:
   - передi мною знову стояв дегенерат.
   Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! - Тодi я  поправив  ремiнь
свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
   ...В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти.  Я  бiг  туди,
здавивши голову.
   ...Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо  вмирав  мiсяць  у
пронизаному  зенiтi.  З  заходу  насувалися  хмари.  Iшла   чiтка,   рясна
перестрiлка.
   ...Я зупинився серед мертвого степу:
   - там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрно? комуни.



   СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ

   I

   ...Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже  брiв  тихий
провiнцiальний свiтанок.
   "Ну, пора",- подумала я й вийшла з кiмнати.
   Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав  кiнь.  Мама  плакала  й
казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо,  мовляв,  ?хати
кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама  прожила  свiй  вiк  у  чотирьох
стiнах нашого бiленького домика, i для  не?  все,  що  простяга?ться  далi
Загадайського мосту, все було темною й  страшною  загадкою.  Я  поцiлувала
маму й сказала ?й, що я все-таки не можу зостатися  дома.  Невже  вона  не
уявля? собi, як мене тягне в даль?  Невже  вона  бачить  тут  самодурство.
Пам'ятаю, я схопила ?? в обiйми й майже простогнала:
   - Моя ти милуська! Милу-усько!
   Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз
поцiлувала ??. Потiм узяла букет квiтiв iз  нашо?  маленько?  оранжере?  й
сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер  i  голосно  закукурiкав.
Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я  сказала
?хати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: "Навiки".
Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по  щоцi.  Але
хiба можна було вiдмовитися вiд цi?? по?здки?
   Пам'ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу.  Коли  менi  було
щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму  до  церкви,  щоб  стати  десь  у
темному закутку й прислухатися до та?много шамотiння.
   Бабуся розповiдала менi  про  катакомби,  i  здавалось,  що  я  стою  в
катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море
трав, що хлюпотiло  за  рiкою,  я  безумно  любила  вечоровi  кучугури,  i
червiнькову шелюгу, i димки над  нашою  оселею.  Але  я  ненавидiла  наших
провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини,  i
завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь  у  далеких  краях.
Колись небiжчик-брат  (вiн  був  страшенний  мрiйник,  i  вiн  загинув  на
барикадах), колись вiн патетично декламував менi.
   - Б'янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато  нас,  очевидно,
не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чека? нас не смерть,  а
якесь надзвичайне безсмертя.
   Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про  невiдомий  фантастичний
край. Я довго слухала його, i перед мо?ми очима виростало химерне коло,  i
я вже бачила  внутрiшнiми  очима  нових  людей  яко?сь  iдеально?  кра?ни.
Пам'ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була
ще дитиною) i сказала надхненно:
   - Клянусь тобi, брате!
   Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба  говорити,  i  вiн
зрозумiв мене.
   Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не  було),  що  прийшла
якась нова дичавина, i над нашою провiнцi?ю зашумiла  модернiзована  тайга
азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити,
що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.
   Очевидно, i це змiцнювало мо? бажання полетiти  кудись,  до  того  ж  i
журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже  не
могла спокiйно слухати ?хнього крику. Ця весна так затривожила мене,  нiби
я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.
   Я не оглядалася назад i вже не бачила (це  вiзниця  менi  говорив),  як
мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив
менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i  здивовано  подивився  на
мене.
   - Кукурiку,- стояло менi в ушах, але коник бiг жваво,  i  жваво  курiла
дорога.
   Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм  ми  залишили  за
собою й комсомольський клуб.  "Ах  ти,  клуб,  ти  мiй  клуб,  зелененький
клубе",- подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашо? оселi я обминала  з  якоюсь
полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче  вiдмовилася
вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А  я
стояла осторонь от чому. Я пам'ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло
в часи горожансько? вiйни, i частенько  десь  у  закутку  прославляла  цих
незнаних геро?в. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть,
i дiвчата, що  йшли  туди,  вже  з  п'ятнадцяти  рокiв  робились  "чесними
давалками"- так у нас називали ?х. Я прилюдно  говорила  про  це,  i  мене
називали реакцiонеркою. Пам'ятаю, тiльки один комунар, що раптово  при?хав
у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись:
   - В чому справа, хлоп'ята,- сказав вiн,- хiба вона неправду говорить?
   ...На нас почала наступати синя  полоска  далекого  лiсу.  З  боку  вже
розправляло сво? малиновi крила золоте, як i завжди,  невiдоме  сонце.  Ми
раптом по?хали поволi: попереду нас iшла отара  овець,  i  йшов  пастушок.
Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось  сумне,
i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала ?хати скорiш - i коник  знову
побiг. За ним побiг i ранковий вiтрець.
   - Гоп! Гоп! Гоп! - кричала я.
   Потiм пiдставляла вiтровi сво? молодi груди, i  вiтер  ?х  лоскотав.  Я
реготала й реготала всю дорогу до само? станцi?.  Але  вiзницi  так  i  не
сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр'ю, а вiтер
мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд  нього.
Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе  небо,  що  вже
мiльйони вiкiв хоронить у собi та?мницю  найпрекраснiшого  й  найчистiшого
зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу  дорогу  тривожила
мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала  Марiю
Кочубей.
   На станцiю ми при?хали, коли вже  зовсiм  стемнiло.  Я  купила  квиток,
поцiлувала вiзницю (вiн  страшенно  здивувався)  i  взяла  з  возика  свiй
маленький пакунок.
   "Саме тепер навiки" - прийшла менi  мисль,  бо  вiзниця  був  останньою
близькою людиною.
   Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що
цей бiль був сильний  i  справжнiй,  саме  тому  пiзнала  себе  найщирiшою
людиною.
   "Очевидно, теличка нездiбна пережити цього" - промайнуло менi в головi,
i я почала фiлософствувати.
   Це, звичайно, була страшенно на?вна фiлософiя, бо я тодi  знайома  була
(i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона  менi  зовсiм  не  шкодила  i
навiть бiльше того: тiльки через не? я дiставала собi заспоко?ння.
   ...Вiзниця давно вже зник зi сво?м  возиком  за  кучугурами,  а  я  все
стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за  пiвгодини  опам'яталась.  Треба
було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й  пiшла  на  темний  станцiйний
силует.
   Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь  чужi
люди. Трохи пахло  прiсним  запахом,  бо  вiдцiля,  зда?ться,  за  дев'ять
верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь,  нашi  дiвчата
пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мо?
спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за  комольську  леваду.  I  менi
здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто зна? вишневооку Укра?ну - цей
химерний край диких i темних дорiг до романтично? комуни. Я знову  згадала
Марiю Кочубей.
   Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi  й
вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцi?)  i
уважно подивився менi в очi.  Потiм  iз  степу  прилетiв  потяг,  заревiв,
зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в  степ  -  туди,  де  сто?ть  наш
бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi
провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у
вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I  тiльки,
коли потяг заревiв i  рушив,  я  в  останнiй  раз  уклонилась  напiвтемнiй
степовiй станцi?. Силуети будiвель промайнули перед мо?ми очима й  зникли.
Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк
мiй такий коротенький, як носик горобчика.
   - Тра-та-та! - одбивали колеса.
   Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався,  але  я
не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене  вже  не
цiкавили. Пам'ятаю, я  всю  дорогу  безумствувала:  мислi  шалено  летiли,
наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли  не  вiдбитися  на  мо?м
обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.
   На третiй день я була в Z.

   II

   Коли йшла з вокзалу, менi було страшенно весело.  Я  оглядала  вiтрини,
автобуси, трамва?, а менi казали збоку:
   - Подивiться, яка пейзаночка!
   Iшла по великiй вулицi й раптом  попала  на  ринок.  Стояли  селянки  з
клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти.  Потiм  довго
блукала по городу й зовсiм незчулась,  як  прийшов  синiй  мiський  вечiр.
Пам'ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) i взяла ??
на губи. Я взяла ?? необережно, бо рожевий сiк  потiк  i  зробив  менi  на
блузцi рожеву пляму. Це було непри?мно, i я посiпала себе за вухо.
   Коли вечiр заглибився, тодi по вулицi пiшли проститутки. Вони страшенно
лаялися, так що менi кiлька разiв почервонiли ушi. I я нiколи б не знайшла
в цьому городi свою Лiзбет, коли б не випадок.
   Стояв лiтнiй сад, а бiля нього рекламний плакат. Тодi вискочив  хлопчик
i  закричав  менi  в  обличчя:  "Бути-тути!   трап-трап!"   Потiм   почали
пiд'?жджати фаетони,  спалахнув  люкс,  i  вечiрн?  небо  зробилось  таким
синiм-синiм, я пiшла в лiтнiй сад, з'?ла там на п'ять копiйок  морозива  й
звернула на алею "Синього кабачка". Там я й  зустрiла  Лiзбет.  По  дорозi
товаришка потрiпала мене по тазовi й сказала:
   - Як гарно, як гарно, що ти при?хала!
   З Лiзбет я товаришувала ще з шкiльного часу й нiколи не  губила  з  нею
зв'язкiв.  Вона  мене  страшенно  любила.  Лiзбет  працювала  в   установi
машинiсткою й обiцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристро?ти й мене.
   Але як вона зробить це, коли я  в  цьому  нiчого  не.  розумiю?  Лiзбет
зареготала й запевнила, що за мiсяць або за пiвтора з мене буде  робiтниця
"на ять". I дiйсно: за 'мiсяць я вже була машинiсткою "на ять".  Я  навiть
сама здивувалась, як скоро це вийшло, i  ми  з'ясували  такий  успiх  мо?м
неабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й  сказала,  що  я
мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти.
   - Для чого це? - спитала я.
   Вона ще раз зареготала й назвала  мене  на?вною.  Невже  я  й  досi  не
домiркувалась,  що  мо?м  обличчям  i  мо?ю  фiгурою  можна   цiлий   свiт
перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала  подивитися  на
себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить  менi  продати  сво?  тiло?
Лiзбет почала запевняти, що нiякого  тут  продажу  нема:  на  мене  будуть
дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет
по?хала до тьотi й залишила менi свою квартиру.
   - Ну, прощай,- сказала вона.- Може, ще колись  побачимось.  Вiкно  мо??
кiмнати виходило з пiдвалу в невеличкий дворик,  де  стояла  стара  зелена
альтанка. Я любила сидiти бiля нього й дивитися на клаптик голубого  неба:
воно  було  тут  таке  надзвичайне,  нiби   всю   його   радiсть   природа
сконцентрувала в цьому закутку.  Тут,  бiля  цього  вiкна,  я  так  багато
передумала, скiльки, очевидно, менi вже не прийдеться думати. Я думала про
химерну даль, що потягла мене з рiдного краю, i думала, що до не? - ах, як
далеко! Власне, в Z я не сподiвалась найти  ??,  але  вiрила,  що  в  Z  я
зустрiнусь з якимсь великим чоловiком, i тодi станеться чудо.
   Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди  очi  дивляться.  Тодi
городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на
край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила
нiч. Я зупинялась на якомусь курганi  й  згадувала  "Пiсню  Нiбелунгiв"  i
юнака Зiгфрiда й думала, що для  нашо?  кра?ни  примiтивний  "Кобзар",  як
Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго  споглядала,  i  менi  здавалось,  що
якась невiдома сила насува?ться на мене. За кiлька годин  я  йшла  додому,
лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй  баштi  бив
годинник:
   - Бов! Бов!
   ...Отже, в сво?й установi  я,  очевидно,  була  одинокою.  Коли  правду
говорити, то тiльки в машинцi я находила  свого  друга.  Один  час  я  так
полюбила ??, що вона навiть снилася менi. I снилось менi  так,  нiби  вона
зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мо?  запитання  вiдповiда?  таким
теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на ?? лiтери, i  валок
щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери  й  вистукували
так зажурено, начеб потяг  летiв  у  невiдомий  край.  Тодi  знову  бачила
дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки.
   - Ах ти,  дружечок  мiй,-  говорила  я  iнодi,  виймаючи  з  не?  якусь
iнструкцiю для дiловода Кука.
   Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене  на  посаду.  Вiн  був  дуже
спокiйною  людиною,  носив  чистенький  костюм  i  завжди  мав  на  головi
прилизаний продiл. Вiн  мало  чим  вiдрiзнявся  вiд  гоголiвських  геро?в.
Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого  "к"  (Кук)  робив  униз  розчерк,
подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку  на  той
чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й  робив  язиком  незрозумiлий
звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i  в  усякому  разi  не
вiдповiдав дрiбному обличчю.
   Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк,  i  саме
цим я й хочу  з'ясувати  його  шалену  любов  до  молоденьких  машинiсток.
Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав  сво?ми  маленькими  олив'яними
очима. Ця "гра" робила з нього майже мавпу,  але  вiн  цього  не  помiчав.
Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив  такою  мовою,  нiби
шаржував когось.
   - Яка краса,- говорив вiн менi,- iти з красунею в парку, припустiм (Кук
натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе.
   Менi було дуже непри?мно вислухувати цю парикмахерську пошлятину,  i  я
поспiшала вiд нього вiдiйти.
   Але  тодi  в  коридорi   я   обов'язково   зустрiчалась   iз   сiроокою
журналiсткою. Це була досить-таки при?мна жiнка, але вона нiколи не давала
спокою мо?м рукам. Проходячи повз мене,  сiроока  журналiстка  обов'язково
зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: "Чи не  дозволю  я
?й iще раз "ущипнути" Б'яночку". Я ?й, звичайно не дозволяла,  i  все-таки
на мо?й руцi було кiлька синцiв, i  навiть  був  один  синець  на  правому
грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька  мiсяцiв  у
цьому остаточно переконалась.
   - Я примушена буду,- говорила я ?й колись,- звернутися до мiсцевкому.
   Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно
знаю, що ти "ябеда" (вона так i сказала - "ябеда")... Але що я могла ?й на
це вiдповiсти?
   Отже, залишалась тiльки ?дина жiнка, що з нею я  почувала  себе  досить
спокiйною. Я говорю про  товаришку  Уляну,  комунiстку,  жiнку  колишнього
комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в  одному  будинку,  i,  коли  я
приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й  прохала  дозволу
зайти. Я казала "прошу" - i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти
мене, що в не? страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому
завжди заспокоювала ??: мовляв, нiчого подiбного нема, вона  не  така  вже
некрасива, як це ?й зда?ться. Я говорила, що в не?, наприклад,  i  волосся
прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi  мною  й  дуже
сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене.
   Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не ??, а себе, i нiби
некрасива не вона, а я.
   Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона  була
досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну сво?му обличчю й сво?й
фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою  й  до  того  з  перебитим
носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я  ?й  з  охотою  допомагала  в
цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна  дуже  погано  живе  iз  сво?м
чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила.
   - Бiдний, бiдний товариш Бе,- тiльки зрiдка проривалось ?й, i тодi вона
глибоко зiдхала.
   Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло мо?х знайомих. Всi цi люди
були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними  до  мене,
i, очевидно, не могли допомогти  менi  вийти  з  того  зачарованого  круга
дичавини, що загородив менi якусь та?мну даль.
   Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб
я пiшла з ним  обiдати.  Вiн  говорив:  "Позаяк"  (вiн  так  i  говорив  -
"позаяк") йому видавали аванс й "позаяк" сьогоднi  день  його  народження,
вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку
пива. Я погодилась - i ми пiшли. Ми пiшли в б'?ргалку, сiли  за  столик  i
замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i  стояв  дим.  Пахло  п'яним
запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п'янив голову.  Оркестра
грала щось похабне з яко?сь похабно? оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук
почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще  чотири  пляшки.  Тодi  дiловод
почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про сво? нещасне життя. Його
нещастя було в тому, що на нього  мало  уваги  звертало  начальство  й  не
давало йому вищо? посади, а "позаяк" вiн хотiв бути управдiлом,  то  "така
затримка кар'?ри" не могла не тривожити його. Вiн навiть трошки  заплакав,
i менi його стало шкода.
   - Ах, Б'янко! - говорив вiн менi.- Яке чудове життя,  коли,  наприклад,
перед тобою сто?ть широка кар'?ра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому.
   Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами,  i  я  ще
бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв,  що  тiльки
одну мене коха?. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання,  наче  я  й
справдi була зацiкавлена в цьому.
   Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела  додому.
При всiй сво?й малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й
знав, що пиво його добре сп'янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку  ж
зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась - i ми пiшли.
   По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець.
   Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi
i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як  рiзьблення,  i  дивився
кудись у небо.
   Раптом Кук пiдвiвся,  посiпав  iз  бокiв  свiй  пiджак,  наче  збирався
вiдрекомендуватись  якомусь  начальниковi,  i  звернувся  до   незнайомого
мужчини:
   - Так що, дозвольте вас запитати: ви, зда?ться, художник Чаргар?
   - Так, я - художник Чаргар,- сказав мужчина, i таким м'яким i  при?мним
баритоном, який я чула тiльки в любовних романах.- Чим маю  честь  служити
вам?
   Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти  поруч  iз
славетним малярем нашо? кра?ни. Присутнiсть художника так схвилювала мене,
що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi.
   Чаргар повернув  голову  й  уважно  подивився  на  мене.  Можливо,  вiн
подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду  й
знизила вi?.
   Кук говорив, що  вiн  давно  вже  зна?  художника  й  давно  вже  хотiв
познайомитись iз суб'?ктом (вiн так  i  сказав  "суб'?ктом")  незрiвнянних
чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: "Ви,  очевидно,  хотiли
сказати творцем?" Дiловод розв'язне сказав, що пiд суб'?ктом вiн саме це й
мав на увазi.
   Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском  (трамвай
летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав  засинати.
Тодi художник сказав:
   - Я маю честь говорити з дружиною дiловода?
   - Ви ма?те честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода,- сказала  я  й
зареготала.
   Кiлька  хвилин  надзвичайного  внутрiшнього  напруження  розiрвались  у
напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм  не  до  речi  (очевидно,
хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене  вважати
за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав:
   - Я, зна?те, i не припускаю, щоб у нашому городi  були  такi  прекраснi
женщини.
   - Хiба? - спитала я i знову спалахнула,  бо  це  була  найвища  похвала
мо?му тiлу.
   Потiм я нiчого iншого не придумала, як  сказати  той  же  комплiмент  i
Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що  йому  страшенно  подоба?ться  моя
простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика  рiдкiсть
i, коли хочете, навiть моветон.  Був  вiн  стрункий,  iз  добре  виголеним
смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких  претензiй  на  якусь
оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився.
   Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила
вечiрня газета.  Небо  посинiло.  Дiловод  хропiв.  Я  покликала  вiзницю,
записала його номер,  номер  квартири  Кука,-  i  вiзниця  повiз  дiловода
додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так  хутко  билось,
що я певна була - художник сто?ть десь iззаду й чека? мене.
   Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до  нього  (так  пiдiйшла  до
нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла,
i ми пiшли по але?. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли  з
садка й пiшли по вулицi Повстання.  Дiйшли  Раднаркому  й  зупинились.  На
чатах  бiля  дверей  стояв  червоноармi?ць  у  буденiвцi.  Вiн  стояв,  як
рiзьблення, i Чаргар сказав:
   - Вам вiн нiчого не нагаду??
   Я сказала, що нагаду?. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала "чому",
вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в
одну сторону, вiн - у протилежну.
   Додому я прийшла з таким почуттям, що  з  ним  я  йшла  в  дитинствi  з
великодньо? "заутренi". Свiт менi став таким милим i рожевим, що я  готова
була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного.
   - Мiй милий, хороший! - кричала вся моя iстота.- Саме тебе й  бракувало
менi.
   Заснула я тодi тiльки перед свiтанком: цiлу нiч думала про те, де знову
зустрiну Чаргара.

   III

   Зустрiч i знайомство наше було зовсiм випадковим, i менi вже  спало  на
думку, що бiльше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме  тому,  що
художник уже, мабуть, i забув про мене. Хiба  мало,  думала  я,  зустрiчав
Чаргар на сво?му шляху подiбних менi жiнок?
   Колись я вийшла з установи й кiлька годин блукала  по  городу.  Блукала
якось без цiлi, а пiдiйшла все ж таки до того мiсця, де ми розлучились  iз
Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будiвля синагоги, i над
нею прорiзав  розiрванi  хмари  рiжок  молодика.  Пiд  ногами  менi  грали
фiолетовi тротуарнi реклами. Раптом мене  хтось  узяв  ззаду  за  руку.  Я
повернулась i побачила сiрооку журналiстку.
   - Добрий вечiр,- сказала вона.- Нарештi я побачила тебе  на  вулицi.  Я
гадала, що ти взагалi нiкуди не ходиш.
   - Даремно,- сказала я.- Я майже кожного вечора буваю в мiських садах.
   - Скажiть, будь ласка! А я й не знала!
   Потiм вона говорила менi, що "в тихому болотi чорти водяться", що...  i
т. д.
   Я сказала, що "чорти" тут зовсiм нi при чому, бо ходжу сама й навiть не
маю знайомих  мужчин.  Сiроока  журналiстка  поправила  свiй  капелюшок  i
кинула:
   -  Що  ж  це  -  свiтова  скорбота  з'?да?  тво?  серце?..   Чи,   може
iнтелiгентська самотнiсть спокою не да??
   Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення - я
й досi не знаю. У всякому разi це цвiркання крiзь зуби нiяк не йшло до  ??
худенько? фiгури. Я ?й, звичайно, про це нiчого не сказала й тiльки  трохи
покривила обличчя.
   Але вона не вгомонялась i фанфаронствувала далi. Вона розказувала  менi
про бiлi петербурзькi ночi, про страсть, яка кипить у цi  ночi,  i  т.  д.
Особливо ?? iнтригують цi ночi, коли на Невському проспектi блукають юнаки
з задуманими очима й продають сво? тiло.
   Я здивувалась: невже й юнаки продають сво?  тiло?  Сiроока  журналiстка
зареготала й зацiпила зуби. Потiм вона казала менi, що це звичайна рiч,  i
?? дуже диву?, що ?х нема в нашому городi. Вони б  добре  заробляли:  хiба
вона, припустiм, не купувала б ?х?
   -_ Але до такого розпутства,-  сказала  я,-  може  дiйти  тiльки  гнила
людина.
   - Покинь наливати (вона  так  i  сказала  -  "наливати"),  зна?мо  вас,
тихонь: на словах одно, а на дiлi - зовсiм iнше: все одно в  комячейку  не
вiзьмуть!
   - При чому тут ком'ячейка? - усмiхнулась я.
   Вона вiдповiла якось неясно. Потiм повернулась до колишньо?  розмови  й
знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацiю продавати сво? тiло.
Коли б ?? фортуна зробила панянкою, вона б обов'язково  держала  при  собi
козачкiв для розпутства.
   Журналiстка з таким цинiзмом розмовляла зi мною, що мене  взяв  сумнiв:
чи не з божевiльною я маю справу. На  цю  тему  вона  говорила  менi  дуже
багато, але, коли я рiшуче хотiла вклонитись ?й i  сказала,  що  поспiшаю,
вона раптом зiдхнула й вже зовсiм iншим тоном кинула менi:
   - Яка ти, Б'янко, на?вна! ?й-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно  вже
летить у безодню й що ми напередоднi свiтово? катастрофи. Ну?
   Я подивилась на не?. Вона мрiйливо дивилась у небо  й  нiби  розмовляла
сама з собою.
   - Ах, як мало нам жити залишилось! Хiба ти не вiдчува?ш,  що  на  землi
холоднiш становиться?
   Вона здригнула, наче й справдi  ?й  зимно  було.  Я  не  знала,  що  ?й
сказати, i мовчала.
   - Можливо, iде льодовиковий перiод. Можливо, щось iнше... От  якби  нам
богами зробитись?.. Правда?..
   Потiм раптом запропонувала менi пiти  з  нею  в  бардачок,  i,  коли  я
вiдмовилась, журналiстка не попрощавшись, пiшла вiд мене.
   Повз мене пролетiв трамвай, далi пролетiв автобус,  i  я  почула  крик:
автобус роздавив дитину. Iшла мати, перелякалась i випустила дитину.  Тодi
наскочила машина - i  вiд  дитини  залишилось  одно  м'ясо.  Мати  тут  же
збожеволiла, i ?? повезли в лiкарню. Далi над  ратушею  заблимала  вечiрня
зоря, i побiгли квадрати  будинкiв  у  присмеркову  даль.  Стояла  струнка
вулиця, починалась вiд клубу товариства радянських асенiзаторiв.
   Я пiшла  далi  й  чомусь  зупинилась  бiля  японського  кабачка:  висiв
химерний лiхтар, i закликала автоматична японочка.
   Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лiкоть.  Я  повернулась  i
побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблiдла, бо вiн  подивився  на  мене
сво?ми прекрасними очима й промовив:
   - Що з вами? Чого вам таке блiде обличчя?
   Я сказала, що це йому просто зда?ться, бо почуваю  себе  цiлком  добре.
Вiн говорив, що вiн давно вже хоче бачити мене, але не знав мо?? адреси.
   - Хiба? - спитала я.
   Вiн  почав  гаряче  наступати  на  мене:  мовляв,  я  не  маю  пiдстави
сумнiватись. Вiн запевня? мене, що в останнi днi вiн тiльки  й  думав  про
те, як би зустрiтися зi мною. Хiба це не його так зворушила  "свята"  (вiн
так i казав - "свята") простота?
   Чаргар iще щось говорив менi, але й цього було досить.  Я  з  безмежною
вдячнiстю подивилась на художника.
   Ми пiшли в пiдвал. Коли йшли по схiдцях, Чаргар узяв мене за руку.  Нас
зустрiв вiрмен. Я зареготала  й  спитала,  чому  ж  назива?ться  японський
кабачок? Вiрмен нiчого не вiдповiв i запросив нас до окремого кабiнету.
   Поки нам готували вечерю, ми  стояли  в  загальнiй  залi,  де  грав  на
скрипку циган  i  танцювала  проститутка.  Чаргар  кинув  цигановi  кiлька
срiбних монет, i той заграв щось iз "Корсара".
   Я тодi цiлий вечiр смiялась i пила коньяк. В кабiнетi ми сидiли  години
двi. Чаргар гладив мо? пальцi й говорив, що йому подоба?ться моя  рука,  i
особливо йому подоба?ться те, що мо? нiгтi обрiзанi й вони зовсiм не такi,
як у сучасних жiнок.
   - Щось хижацьке й розпусне,- говорив вiн,- символiзують цi довгi нiгтi.
   Потiм умочив хустку в склянку вина  i,  усмiхаючись,  попрохав  дозволу
"провiрити мо? обличчя". Я  дозволила,  i  вiн  переконався,  що  я  й  не
пiдмальовуюсь. Вiн розповiдав щось про полову невиннiсть i нарештi звернув
на мою.
   - Я не помиляюсь? - спитав вiн.
   - Ви не помиля?тесь,- сказала я, одразу зрозумiвши, про  що  йде  мова.
Тодi вiн говорив, як його хвилю? невиннiсть i зовсiм не в тому сенсi, що в
нiм прокида?ться самець, а в тому, що в нiм прокида?ться художник.
   Ми випили на брудершафт. Вiн замовив iще пляшку шампанського,  i,  коли
ми виходили з кабачка, я похитувалась.  Чаргар  держав  однi?ю  рукою  мою
талiю, а я уважно дивилась йому в очi. Очi йому блищали, i я бачила в  них
таку безмежну даль, що можна було збожеволiти.
   - Чаргаре,- сказала  я.-  Ми  зовсiм  випадково  зiйшлися.  Але  чи  не
почува?ш ти в цьому...
   Я не пiдiбрала слова й замовкла. Тодi вiн сказав: "Судьба",- i  я  його
зрозумiла.
   - Тебе нiколи не мучила даль? - раптом спитала я. Вiн помовчав. Я  його
знову спитала. Вiн забрав свою руку з мо?? талi? й сказав якось неохоче:
   - Я тебе не розумiю!
   - Ти мене не розумi?ш? - здивовано спитала я, бо менi  i  в  голову  не
могло прийти, що Чаргар мiг мене не зрозумiти.
   Тодi плутано почала виясняти свою мисль.
   Вiд абстракцi? раптом перебiгла до конкретних засад. З одного боку, мою
даль було обумовлено певними соцiальними вза?мовiдносинами,  з  другого  -
вона менi стояла якось самiтно, одiрвано  вiд  життя,  вiд  його  буденних
iнтересiв. Менi перший раз довелося  вiдповiдати  на  пряме  запитання,  i
тiльки тодi я зрозумiла, яка без  кiнця  складна  проблема  сто?ть  передi
мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з бiльшою силою  спалахнуло  в
менi бажання пiзнати цю та?мну даль.
   - Я, очевидно, плутано говорю,- сказала я.- Але ти не можеш не розумiти
мене. От що: вiддайся, будь ласка, на волю iнту?цi?  -  i  тобi  все  буде
ясно.
   - Менi вже ясно! - раптом сказав Чаргар.
   - Значить, i тебе мучила?
   Вiн щось хотiв вiдповiсти,  але  потiм  якось  нервово  вiдкинув  назад
волосся й перевiв розмову на iншу тему.  Вiд  нього  повiяло  холодком.  Я
спитала, чому вiн ухиля?ться вiд вiдповiдi. Чаргар став  iще  суворiший  i
вже всю дорогу мовчав. Менi прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась
iз Чаргаром. Це ж була тiльки друга наша зустрiч, i я, по  сутi,  не  мала
.права бути такою в'?дливою. Я хотiла попрохати пробачення, але так  i  не
попрохала й  тiльки  щiльно  притиснулась  до  художника.  Вiн,  очевидно,
зрозумiв мене i взяв мою руку. Вiн мовчки гладив ?? цiлу дорогу.
   Коли ми пiдходили до мо?? вулицi, в авiацiйному городку забiгали  вогнi
й раптово пiднялись до неба. То були люкси, i небо  стало  агатовим.  Десь
кричав перепел. В саду Паризьких Комунарiв  пускали  ракети.  Вони  рiзали
небо червоними хвостами й розсипались на мiльйони зiр.
   Нарештi ми стояли бiля мого будинку. Чаргар стиснув менi руку й  сказав
трохи холоднувато:
   - До побачення!
   Ну, що ж, "до побачення". Тодi я на цей холодок не звернула уваги. Але,
коли залишилась сама, я довго думала, чому вiн  сказав  холоднувато.  Менi
прийшла мисль, що Чаргар хотiв у менi бачити тiльки на?вну дiвчину, i тому
його знервували мо? запитання. Потiм прийшла  мисль,  що  художник  чомусь
ревниво береже пiдступи до свого внутрiшнього свiту. Це припущення здалося
цiлком правдивим, коли я пригадала нашу розмову.
   "Ну, i добре,- подумала я,- бережи! Але ти ?х не вбережеш,  бо  ти  вже
дав менi право фамiльярничати з тобою".
   Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована,
i пiд очима  ?й  були  темно-синi  синцi.  Ми  сiли  на  канапi  й  почали
розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам'ятаю  добре),  потiм
товаришка Уляна раптом сказала менi:
   - Я вам, Б'янко, страшенно заздрю й зовсiм не тому, що ви  красуня.  От
догадайтесь, чому?
   Про театр я говорила якось механiчно, ввесь час пiдтакувала  (я  думала
про нову зустрiч iз художником) i тому сказала коротко:
   - Не знаю.
   Товаришка Уляна пiдiйшла до дзеркала й почала поправляти  волосся.  Був
сiрий день, i над городом iшли сiрi хмари, так що  в  мо?й  кiмнатi  майже
стемнiло. Навпроти в кравця-?врея спалахнув навiть каганець.
   Я подивилася на товаришку Уляну: ?й було блiде чоло, i вона всмiхалась.
Вона так непри?мно всмiхалась, що на мо?му  обличчi  вiдбилось,  очевидно,
почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась.
   - Менi здалось,- сказала я,- що ви дивитесь на  мене  надзвичайно  злим
обличчям.
   - Нiчого подiбного! - рiзко сказала товаришка Уляна, нервово  хапаючись
за перебитий нiс.- Я на вас дивилася звичайнiсiнькими очима.  Але  скажiть
менi, чому ви не хочете мене слухати?
   Я згадала, що товаришка Уляна  подала  якесь  запитання,  i  я  справдi
неуважно поставилась до нього. Тодi я попрохала пробачення й сказала, що в
останнi днi почуваю себе якось розгублено.
   - Я вам заздрю от чому,- сказала вона.- Я вам заздрю тому, що ви людина
нового поколiння, i для вас нашi терзання - порожнiй звук.
   - Ви зовсiм даремно так дума?те! - сказала я.
   - Не говорiть! - замахала вона руками.- Справа в тому, що ви нiколи  не
були в ролi ?ви i ви нiколи не можете затоскувати за ра?м, як я  й  тисячi
нас, надломлених людей громадянсько? вiйни.
   - Ви зовсiм даремно так дума?те! - уперто повторила я.
   - Не говорiть! Ви нiколи не були на тому березi, i ви нiчого не зна?те.
Тiльки ми, i тiльки нас вигнали вiдтiля. I .от ми ходимо  з  тоскою.  Боже
мiй, ви й не уявля?те, яка це прекрасна кра?на. Пiд ??  сонцем  не  тiльки
внутрiшнiй свiт кожного з нас перетворювався й робив нас iдеальними,  мало
того, ми фiзично перероджувались. Клянусь  вам!  Навiть  фiзично  це  були
зразковi люди.
   Товаришка Уляна глибоко зiдхнула. В кiмнатi вже зовсiм посiрiло, але  я
бачила, що ?? обличчя свiтилося в сяйвi яко?сь надзвичайно? радости.
   - Ви, звичайно, не вiрите менi, що я кiлька рокiв тому була красунею  -
це я знаю! Але повiрте менi, що товариш Бе любив мене.  Клянусь  вам!  Вiн
так любив мене... так любив мене...
   Товаришка Уляна раптом похилилася на спинку канапи й тихо  заридала.  В
квартирах було  тихо  (тiльки  в  зубного  лiкаря  якось  жалiбно  тявкала
болонка), i ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повiтрi,  нiби
вона лежала в домовинi.
   Я почала ?? заспокоювати. Вона довго не могла заспоко?тись, i тiльки за
пiвгодини я почула,  як  товаришка  Уляна  крiзь  сльози  проха?  мене  не
звертати на не? уваги, бо пiсля плачу ?й завжди легше бува?.  Вона  навiть
усмiхнулась, i ця усмiшка була такою дитячою, що  я  стала  перед  нею  на
колiна й цiлком серйозно сказала:
   - Товаришко Уляно, клянусь вам, що я вас нiколи  не  бачила  такою!  Ви
свiтитесь сьогоднi неземною красою й нагаду?те менi Рафаелеву мадонну.
   Але вона мовчала. Тодi я схилила свою голову до ?? подертих черевикiв i
завмерла. Потiм обняла ?? ноги й жагуче ?х поцiлувала. Мене обхопило майже
релiгiйне почуття любови до цього маленького людського страждання. I  коли
б товаришка Уляна в цей момент захотiла мене повести на смерть, я б  пiшла
не здригнувши.
   Тодi почав виступати цвiркун, i десь довго й протяжно кричала  зарiзана
сирена. За вiкном плакав кравцiв  хлопчик,  i  щось  глухо  кричав  ?врей.
Товаришка Уляна пiдвелась. Вона взяла в сво? руки мою голову й  поцiлувала
??. Вона так поцiлувала, що менi й зараз ходить дрiж по спинi. Потiм  вона
пiшла вiд мене.
   Я раптом заплакала. Це були мо? першi сльози в цьому великому городi.

   IV

   З Чаргаром я зустрiчалася дуже часто, але на квартиру до  нього  попала
через три мiсяцi пiсля нашого знайомства. Я зовсiм  не  уявляла  собi,  як
бiдно живе наш славетний художник. Кiмната його, як i моя, була в пiдвалi.
Iз стiн завжди несло льохом, а iз  стелi  нiколи  не  сходила  вогка  руда
пляма. Над його кiмнатою був клуб радслужбовцiв, i тому його стеля  завжди
дрижала вiд тупотiння й крику. Чаргар менi сказав, що вiн уже кiлька разiв
звертався до комхозу, але... словом, вiн, очевидно, нiколи  не  вибереться
вiдцiля.  Я  сказала,  що  треба  поговорити  з  головою  виконкому,  але,
сказавши, махнула рукою. Вiн теж махнув рукою. Ми зареготали.
   Пам'ятаю, я скинула жакетку,  поправила  волосся  й  стала  переглядати
важкi томи, що ?х у безпорядку розкидано було по кiмнатi. У вiкно  зазирав
промiнь сонця й зайчиком грав на стiнi. Чаргар сидiв напроти  мольберта  й
уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче вiн намалювати мо? тiло -
я з охотою буду йому позувати. Вiн сказав, що не ма? в цьому  потреби,  бо
це не його фах.
   - Я жiнок iще нiколи не  малював  i,  очевидно,  не  буду  малювати.  Я
спитала чому. Вiн не вiдповiв. I тодi ж мене зацiкавила  важка  книга:  це
була розвiдка про шведськi кургани. Художник це помiтив i сказав,  що  вiн
уже кiлька рокiв мучиться над iде?ю  дати  широке  полотно,  що  по  ньому
будуть мчати Карло XII i Мазепа пiсля поразки. Вiн дума? написати  картину
унiверсального значення.
   Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались  якось  несподiвано,
нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз  цiлим
оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно  плутано  й  незрозумiле,  але
менi й цього  було  досить:  я  могла  вже  доводити  нашу  iнтимнiсть  до
останньо? межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав  мою  руку  в
сво?й руцi й цiлував мо? пальцi. Але  поцiлунки  цi  були  якiсь  холоднi,
нiмi.
   - От ти  менi  цiлу?ш  руки,-  сказала  я,-  але  скажи  менi:  якi  це
поцiлунки?
   - Що ти хочеш сказати? - спитав Чаргар.
   - Я питаю: це тi поцiлунки, що ти ?х можеш уживати (я нарочито  сказала
"уживати") при зустрiчi з любою жiнкою?
   Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано:  мовляв,  вiн  рiшуче
вiдмовля?ться розумiти мене.
   - Раrdon!.. Але менi зда?ться, що я говорю  ясно,-  i  я  посунула  вiд
нього мольберт.
   Чаргар  нервово  здригнув  i  якось  жалкенько  вiдповiв  менi  дрiбним
смiшком:
   - Зна?ш... давай покиньмо цi розмови!
   Мене це раптом зiрвало - i я сказала досить-таки рiзко:
   - Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б  ти  те  ж  саме
сказав менi?
   Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:
   - Я не вмiю кохати.
   Його м'який при?мний баритон  якось  загубився,  i  говорив  вiн  майже
дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось  подiбне
до огиди.
   - Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав,  я  й  мрiяти
про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.
   Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:
   - Чи не час нам покинути цю розмову?
   - Ти так гада?ш? - кинула я.-  Ну,  а  коли  б...  я  хотiла  вiддатись
тобi... ти взяв би мене?
   Ця остання фраза вирвалась менi якось  зовсiм  несподiвано.  До  такого
цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного,
що  раптом  iз  страшною  силою  затривожило  мене,  це  передчуття  могло
штовхнути й далi.
   - Може, про це сьогоднi не будемо говорити? - холодно сказав Чаргар.
   Вiн, як менi здалося, зробив наголос на "сьогоднi", i тому я спитала:
   - Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?
   Чаргар нiчого не вiдповiв i  заплющив  очi.  Обличчя  йому  було  майже
мертве - i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi  весь  жах  мого
становища. Я ж  таки  випадкова  постать  на  житт?вiй  дорозi  славетного
художника. Варто йому сказати "досить" - i я вже його  нiколи  не  побачу.
"Ах, Боже мiй,- думала про себе,- яке нахабство. Хто менi  дав  право  так
поводитись iз ним? Хiба вiн не розумi?, що мо? цинiчнi пропозицi? -  це  ?
тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло".
   Але "ахи" ("Ах! Ах!") якось тихо прозвучали в мо?й душi.  Другий  голос
диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на житт?вiй дорозi
художника я зовсiм  не  випадкова  постать.  Хiба  в  мене  не  всi  данi?
Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають  красунею,
на мо?м боцi i  молодiсть,  i  полова  невиннiсть.  I  потiм,  що  значить
"випадкова"? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом  узнала
собi цiну.
   - Словом, ти менi рекоменду?ш не чiпати  цього  питання  i  мовчати?  Я
мовчу.
   - Це краще! - сказав вiн i раптом спитав: - Ти зi мною пiдеш обiдати?
   - Обiдати? Який рiзкий перехiд!..- Але  я  все-таки  погодилась,  i  ми
вийшли на вулицю.
   За пiвгодини ми вже були в ?дальнi Каракадзе. Там ми зустрiли  молодого
композитора. Я познайомилась  (прiзвище  зараз  не  пам'ятаю).  Композитор
запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв,  що  ми
не пошкоду?мо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.
   - Мене трохи диву?,- сказала я,- що композитор цiкавиться зоологi?ю.
   - Це й справдi трохи химерно, але в  наш  вiк  без  природознавства  не
обiйдешся.
   Вiн це сказав iз iронi?ю. Але я ?? не зрозумiла.
   - От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цi?ю наукою.
   -  Правда?  -  спитала  я,  звертаючись  до  художника.  Чаргар  суворо
подивився на мене.  Композитор,  що,  мабуть,  вважав  мене  за  Чаргарову
любовницю, раптом пiдвiвся й  уклонився  нам:  мовляв,  вiн  забира?  свою
пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейно? драми.
   Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара:
   - Чу?ш,- сказала  я,-  вiн  зовсiм  не  сумнiва?ться,  що  я  вже  твоя
любовниця.
   - А хiба тебе це дуже цiкавить? - тим  же  рiвним  i  холодним  голосом
сказав Чаргар.
   - Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла,  що  мiж
нами вже почалась якась внутрiшня боротьба.
   Я пiдвелась i пiдiйшла до  дзеркала.  Я  знала  собi  цiну,  але  такою
прекрасною я ще себе не бачила. Тодi  менi  ще  яснiше  стало,  що  Чаргар
сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовху? мене вiд себе. Для  мене  ясно
стало, що вiн запобiга? бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь  (це
вже для мене ясно було) боявся ?х.
   Але менi вони були потрiбнi, як  повiтря,  бо  тiльки  такi  вiдношення
приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людсько? душi, що  в
ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадково? далi.
   Я  сказала,  що  йду  додому;  вiн  запропонував   провести   мене.   Я
вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог:
   - Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь  нагадати,
що я подобалась тобi за одвертiсть... правда, за одвертiсть?
   - Ну, да! - сказав Чаргар.
   - Так от, одвертiсть. Мiщанська  умовнiсть  не  дозволя?  жiнцi  першiй
заговорити про кохання. Я вiд цi?? умовности далеко стою й тому кажу тобi:
я безумно кохаю тебе.
   - Я це знаю,- холодно сказав Чаргар.
   - I ти, очевидно, зна?ш, що я досi не знала мужчини?
   - I це знаю.
   - Так от, я хочу, щоб ти був мо?м першим  мужчиною.  Я  хочу  вiддатись
тобi.
   - I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар.
   - Значить, фiзично я противна тобi?
   - Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби.
   Це була  страшенно  зворушлива  картина.  Серед  шумно?  вулицi  стояла
красива жiнка й пропонувала сво?  тiло.  Повз  нас  пробiгали  городяни  i
здивовано оглядали i мене, i  Чаргара.  В  менi  палало  те  почуття,  яке
переживають спортсмени в часи  гри.  Я  сказала,  що  менi  треба  пiти  в
книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене.  Я  не  вiдмовилась.  Але,
коли ми пiдiйшли до дверей, ?х було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi  день
вiдпочинку бiблiотекарiв.
   - Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? - сказала я й  подивилась  на
Чаргара.
   - Я тобi вже казав!
   - Ти менi сказав, що цього не хочеш?
   - Так!
   Тодi я  стиснула  йому  руку  й  пiшла  додому.  Я  йшла  i  ввесь  час
здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись:  в  перший
раз менi  довелося  так  одверто  й  так  цинiчно  говорити.  "Як  сiроока
журналiстка",- подумала я.
   Пам'ятаю, тодi в перший раз я розгорнула  бiблiю  й  почала  ??  уважно
читати. Читала мало не всю нiч. Коли я  одривалась  од  не?,  передi  мною
поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до  нашо?
глухо? степово? провiнцi?. "Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо
мучити себе й другого?" Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi:
   - Вiн зна? все, ти мусиш його побороти й взяти в  нього  те,  без  чого
тебе нема, без чого ти не iсну?ш!
   Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але  я  його  й  зараз  поважаю.
Поважаю за непохитну волю,  за  прояви  справжнього  людського  безумства.
Справа  в  тому,  що  я,  як  це  потiм  вияснилось,  вiдважно  намагалася
протиставити себе сво?му вiковi, а вiн, вiк, глузував iз  мене.  Я  хотiла
прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм сво?? натури до  заголено?
й брудно? правди життя але це  мо?  бажання  розбивалось  об  глуху  стiну
наманiкюреного вiку. Уже з останньо? зустрiчi з Чаргаром щось  ворухнулось
менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй  нерiвнiй  боротьбi  мене
буде деморалiзовано - i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула,  але
не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi  так  довго  серед  бурного
моря сiро?, нудно? й частiш за все паскудно? буденщини.
   - Ах, ти, мiй нещасненький  дон-Квiзадо!  -  думала  я  про  себе.  Вся
трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною  свого  часу.  Були
такi хвилини, коли я й сама глузувала  з  себе.  Тодi  всесильний  скепсис
з'?дав мою гарячу вiру - i вiд мого романтизму залишалося розбите  корито.
Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i
навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так  звана  гнила  ?вропа.
Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий
Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами.
   - Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - знову думала я про себе.
   Повз мо? вiкно йшла  синя  мiська  нiч,  i  десь  торохтiли  традицiйнi
пiдводи. Тодi я нарештi покинула  бiблiю  й  пiдiйшла  до  вмивальника.  Я
почистила зуби, витерла холодною водою сво? тугi  груднi  яблука  й  лягла
спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути.
   Уночi  пiшов  дощик.  Була  гроза,  i  блискавицi  рiзали   скло   мого
пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго  дивилася  на  зелену  альтанку.  Я
згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала турген?вських  женщин  -
таких чистих i хороших - i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде  й
що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно  вже  загубила
свою чистоту й свою невиннiсть.
   Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа,  i  запахло
чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тi?? ночi не спала.

   V

   Коли  я  тепер  мисленно  перегортаю  сторiнку  того  часу,  тодi  менi
зда?ться, що з мо?? iсторi? вийшов би не зовсiм поганий людський документ.
I як я  шкодую,  що  менi  браку?  тi??  елементарно?  майстерностi,  якою
обточують слова.
   Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром  бачилась,  зда?ться,
тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.
   Чаргар пiсля тi?? розмови, коли я  пропонувала  йому  вiддатись,  якось
замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу
не ходила, бо тут уже голосно говорило мо? самолюбство. Але  я  ввесь  час
чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.
   Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною  загравати.
Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк.
   - Так що,- сказав вiн,- менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею
по парку... бiля бюсту Карла Маркса, припустiм.
   Я сказала, що взагалi рiдко виходжу  з  дому,  i,  щоб  якомога  швидше
вiдв'язатися вiд нього, подала йому для  пiдпису  папiрець.  Але  дiловод,
очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови.
   - А що ж ви робите пiсля  роботи?  -  спитав  вiн.-  Книжечки  чита?те?
Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав "романси")
читати.  Зна?те,чомусь  захоплено  продовжував  вiн,-  ляжеш   на   лiжко,
розгорнеш книжечку й чита?ш! Про любов та про всякi пригоди.
   Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю,  бо  в
мене лежить строчна праця.  Тодi  вiн  знову  почав  запрошувати  мене  до
парку...
   - Н?,- говорив вiн.- ?й-богу,  прийдiть!  Там,  наприклад,  увесь  цвiт
нашого города збира?ться. Це ? прямо таки Бульйонський  лiс!  (вiн  так  i
сказав "Бульйонський"). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар,
з другого - iдуть  сливки  художества.  Недавно  бачив,  наприклад,  отого
художника... Пам'ята?те?
   Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв  я  навiть  спецiально
блукала по городу з надi?ю зустрiти Чаргара. I тому, коли  дiловод  сказав
менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила по?хати туди.
   Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусно? стоянки. Там сiла на
шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк.
   Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли  парочки.  В  глибинах
га?в падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику,  менi  здалося,
що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо - воно було криштально чисте,
i його тиха бiрюза ласкала мо? очi. За парком,  десь  на  польових  гонах,
спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi  могили.
З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром
пiсля довго? розлуки примушувало мо? серце то  стискатись,  то  прискорено
битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей  вечiр  буде  судним  днем
мого неспокiйного життя. Коли я  тепер  оглядаю  пройдену  путь,  то  менi
цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi
навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу  вiддатись  художниковi.  Я
хочу взяти його голову на сво? колiна й ласкати ??.
   - Яка безумна радiсть,- навiть раз  прошепотiла  я,-  бути  рабою  цi?ю
людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою  маленькою  й
нiкчемною.
   Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього.  Менi  вже
не потрiбнi були його тайники - так принаймнi здалося менi того вечора.  Я
просто чекала Чаргара.
   Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й
свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i  вивернутим  надiла
його. Я пiшла й сiла на стiлець.  До  мене  летiла  тоска  вiолончелi:  на
обсерваторi? стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель
тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй  терпець  луснув  -
так я хотiла бачити Чаргара.
   Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i  зупинилась
бiля мене.
   - Добрий вечiр! - сказав вiн.
   Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiру? по
алеях i зовсiм не припускав, що й  я  тут.  Потiм  вiн  зробив  менi  руку
калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись,  але
згадала нашу вранiшню  розмову  й  пiшла:  я  боялась,  щоб  вiн  мене  не
запiдозрив що до Чаргара.
   - Ви, наприклад, не дума?те виходити замiж? - раптом спитав  дiловод  i
подивився менi в очi.
   - Це менi подоба?ться,- iронiчно сказала я.
   - Що вам подоба?ться? - не зрозумiв мене Кук.
   - А от те, що ви з мiсця в кар'?р приступили до дiла.
   - З мiсця в кар'?р? Гм... Цю справу, як той казав, треба розжувати.
   Кук грав олив'яними очима й так пiжонськи  помахував  хлистиком,  що  я
ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi  втiлення
шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до  нашого  часу
така архiвна фiгура, та ще й у великому городi.
   Але довго тiшитись iз  дiловодом  я,  звичайно,  не  мала  охоти,  i  в
слiдуючий момент вiн почав уже  нервувати  мене.  Щохвилини  озиралась  по
сторонах, приглядалась до городян i шукала  серед  них  художника.  Я  вже
проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього.
   - Ервика! - раптом крикнув Кук.
   - Еврика! - поправила я його.
   Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк.
Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до "ервики",  його
страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його:
   - Ви, зда?ться, хотiли менi щось сказати?
   - Так, я вам хотiв щось сказати,- ледве чутно промовив Кук.
   - От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались?
   - Коли це я на вас розгнiвалась? - здивовано спитала я.
   - Тодi ж ото, як з "мiсця в кар'?р". Ви, може, подумали, що я вас  хочу
по компрометувати (вiн так i сказав  "покомпреметувати")?  Так  це  зовсiм
напрасно: Боже спаси,- i в думках не було!
   - В чому справа? - занервувалась я.
   - Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмiшки строю над  вами  (вiн
так i сказав "насмiшки строю"): мовляв, не беруть ?? - от  i  не  виходить
замiж!
   Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не  тiльки  була
високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось  там  спiвчувати
менi!
   - А може, ви мене вiзьмете за дружину? - iронiчно запитала  я.  Дiловод
зам'явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне,  цей  уже  не
хотiв мене брати за дружину.
   - Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не  думаю
виходити замiж.
   Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто  бути
його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я  хочу,  щоб
вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв,
завжди була проти мiщансько? сiм'? з геранню на етажерцi. Навiщо,  мовляв,
це? Можна й так прожити.
   Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд  головного  виходу,  i
городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою але?ю парочка  й
раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i
протяжне. Падало листя, як тихий дощ.
   Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був  блiдий.  З  рота  йому
(можливо, це менi здалося) текла слина.
   - Так що ви це правду говорите? - сказав вiн тремтячим голосом i змовк.
   - Iстинну правду! - сказала я.
   Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я  спитала  для
чого - вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в
нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi при?хала  мати.  Тодi  ж  я
спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула:
   - А може, зараз пiдемо в кущi?
   Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше  притиснувся  до
мене й взявся правою рукою за мо? лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила
йому руку. Потiм дiловод зупинився.
   - От тiльки я думаю,- сказав вiн,- скiльки тепер аборт кошту??
   - А вам це для чого? - спитала я.
   Кук знову зам'явся... Тодi я зрозумiла його й кинула:
   - Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати.
   Дiловод знову  прояснiв.  Вiн  iз  вдячнiстю  подивився  й  ще  щiльнiш
притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв.  Небо  було
таке прекрасне, а на душi  менi  лежав  камiнь.  Я  тодi  вже  забула  про
Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук - цей дiловод iз  мавпячою
фiзiономi?ю.
   Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським  дубом  i
байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч  дiловода,
але тепер я не найду епiтета тiй бурi,  що  кипiла  тодi  в  мо?х  грудях.
Раптом я зупинилась:
   - А зна?те що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити!
   - Як так? - зупинився й Кук.
   - Дуже просто: я хочу народити дитину.
   Дiловод зам'явся. Я зрозумiла його й сказала, що  перед  coitusom  йому
прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати,
чим це пахне.
   - Ви, мабуть, говорите про алiменти? - хутко зрозумiв вiн.
   - Так, я говорю про алiменти.
   Тодi Кук свиснув i сказав розв'язне, що на таке дiло вiн не  хоче  йти,
бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками.  Та
не встиг вiн договорити останньо? фрази, як я  з  усього  розмаху  вдарила
його по фiзiономi?. Кук зблiд i стояв з опущеними очима.
   Але я вже погасла. "За вiщо я його вдарила?" - метнулося менi в головi,
i мо? серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних,
i справа в тому, що й себе я завжди вважала  за  добру  наволоч.  Кук  був
такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до  болю  шкода  його  стало.
Тодi ледве чутно промовила:
   - Пробачте менi, товаришу  Кук.  Що  хочете  робiть  зi  мною,  але  не
гнiвайтесь на мене!
   - Нiчого! Нiчого! - говорив вiн.- Це залишиться мiж нами... Я не  думаю
вiднiмати у вас посади.
   Вiн так i сказав "я не думаю вiднiмати  у  вас  посади".  Я  тiльки  це
почула. Ця фраза, як ножем рiзонула  менi  в  грудях,  бо  Кук  так  i  не
зрозумiв мене.
   ...Дiловод давно вже  зник  за  деревами,  а  я  стояла  бiля  дуба  на
пустельнiй але? й тупо дивилась у голубе небо.

   VI

   З Чаргаром менi так i не вдалося  побачитись,  аж  поки  прийшла  зима.
Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi - i  тiльки
нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його.  Але  менi  ввесь  час
було таке почуття, яке бува? людинi, коли  вона  ще  щось  не  скiнчила  й
мусить скiнчити. I те, що вона мусить  скiнчити,  прийде  обов'язково,  бо
воно таке ж неминуче, як i природна смерть.
   Я ходила з порожнечею в  душi,  але  розглядала  такий  свiй  стан,  як
тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап  на  темнiй  дорозi
мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи,  працювала  там  вiсiм
годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин.
   Зима була вогка, брудна. На  вулицях  завжди  тонули  в  туманi  мiськi
лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари.
   Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла  з  нею.
Iнодi я писала листи до мами  -  i  тодi  менi  знову  прокидалися  далекi
спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi  провiнцiальнi  садки.
Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло - я вже знала, що туди  менi  нема
повороту.
   Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна  й  була,
коли так можна висловитись, початком  мого  кiнця.  Вже  в  перших  числах
березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко  вiдлетiв.  Я
знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива,  що  мене  й
справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З  тоскою  знову  прийшло  буйство,
веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на
себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi:  то  були  мо?
очi.
   Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав
мене по?хати з ним у пригородний молодняк. "Моя хороша Б'янко (писав вiн),
сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в  даль  (вiн  так  i
написав "в даль"), сьогоднi летiли з вирiю  гуси,  i  ми  мусимо  побачити
захiд сонця. Ти згодна?"
   Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi  до  мiсця  зустрiчi  я
купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи.
   Я iнодi працювала по п'ятнадцять годин на добу, я жила так, як  хотiла,
i за це, до речi, мене в установi називали князiвною.  Я  любила  шоколад,
голубе небо й прекраснi очi художника.
   Чаргара я застала на призначеному  мiсцi  зустрiчi,  бiля  площi  Трьох
комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим  же.  Коли  я
сiдала в  фаетон,  Чаргар  невзначай  зачепив  менi  груди.  Це  так  мене
схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi.
   Коли ми ви?хали з останнього мiського кварталу й перед  нами  спалахнув
безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала:
   - Чому ти на протязi цiло? зими був такий холодний до мене?
   - Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усмiхнувся вiн.
   - Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города.
   - Рiшуче всi? - спитала я.- I комунiсти, i  радслужбовцi,  словом,  усi
тi, хто не може помиритись iз сво?м оточенням?
   - Рiшуче всi! - знову усмiхнувся вiн.
   - Значить, i ти належиш до категорi? хмурих людей? Менi раптом  прийшла
мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болi? мо?ми дрiбненькими
болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала
не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в сво?х терзаннях:  ?х,  мовляв,
не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на  душi,
бо ж мiй кумир мусiв при  такому  припущеннi  негайно  полетiти  iз  свого
п'?десталу.
   - А що значить хмурi люди? - спитала я.- Як менi розумiти тебе?
   - Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт,- ухилився вiн  од
вiдповiдi.
   - А от я й не пам'ятаю, де я чула його.
   Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi  вiн  прикусив  нижню  губу.  Так
завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати  його,
i далi ми по?хали мовчки.
   З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi
чекати нас  i  пiшли  на  услiсся.  Якраз  заходило  коротке  сонце.  Була
хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно
ступала з пiвдня. То  там,  то  тут  проривалась  зелена  трава,  i  всюди
гомонiло птаство.
   Ми пiшли по якомусь лiсовому  кварталi.  Iшли  довго  й  мовчки.  Потiм
перекидались фразами (я  зараз  забула  ?х).  Раптом  Чаргар  зупинився  й
сказав:
   - Я хочу тебе залишити на якiсь п'ять хвилин. Ти нiчого не ма?ш проти?
   - Прошу,- спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба... Ну, словом,
ясно.
   Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я  знову  подивилась
на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з  пiвдня  наступала
якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко  зiдхнула
й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось
придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й  маленькою.  Всi  мо?
болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як
смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять  уже  тисячi
рокiв мiльйонам людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв  i  новим
мiльйонам людей.  Тодi  зачарований  тупик  постав  передi  мною  з  такою
яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям.
   Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це  мене  затривожило.
Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в  тому  напрямку,
куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз  у  раз  били  мене  по
головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не  було.  В  лiсi
стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що  далi,  то  бiльше  сутенiло.
Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись - i менi стало сумно. Я
зупинилась i скрикнула:
   - Агов!
   Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.
   "Наче лiс життя",- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я  вийшла
на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм,  iнакше  й
не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах  обличчям
до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене  так
здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.
   На дальньому деревi жеврiла полоска  конаючого  сонця,  i  вiдблиск  ??
падав  на  пiвденний  край  чорного  лiсу.  Був  прекрасний   момент   для
споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни "Рамаяни". "Чи  не  найшли
вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?"
   Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого  не
трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене,  i  я  зустрiла  його
мовчанкою.
   - Ходiм! - спокiйно сказав вiн.
   Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п'яний.  Пам'ятаю,
зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою  руку  й  притиснув  ??  до
свого серця. Почуття радости обхопило мене,  бо  менi  прийшла  мисль,  що
тiльки сьогоднi Чаргар  став  близькою  менi  людиною.  Я  вже  не  хотiла
тривожити його сво?ми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала.  Але
на цей раз вiн сам почав розмову.
   - Я гадаю, Б'янко,- сказав  вiн,-  ти  розумi?ш  мiй  душевний  стан  i
простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.
   - Я тебе розумiю, - сказала я.
   Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий  стан,  який  був  Мойсеевi,
коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але  потiм  вiн  чомусь  усмiхнувся,
наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над сво?ю останньою  фразою  про
Мойсея.
   - Я тебе розумiю,- ще раз сказала я.
   - Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз  думав  про  спорiднення
наших душ.
   - Спорiдненiсть наших душ? - якось хутко спитала я.
   - Спорiдненiсть наших душ! - ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза
знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим
не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала  цього  Чаргаровi.  Я
тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже  добре  знала
його - i знала, що найменша моя цiкавiсть  одразу  викличе  небажану  менi
реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.
   - Ти зна?ш,- раптом  зупинився  вiн,-  менi  на  полянi  блиснула  така
генiальна мисль, яко? iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.-  говорив
вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб...як його...
   - Радслужбовцiв.
   - Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн.
   - Чому ти хвилю?шся? - спитала я.
   - А  тому,-  рiзко  скрикнув  вiн  (i  менi  знову  здалося  -  дитячим
дискантом), що я не  виношу  цi??  самовпевнености  нашого  вiку.  Всi  цi
ячейки, комiсари, комунiсти - все це така дешева демагогiя. Така...
   Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм  зупинив  мене,  подивився
уважно менi в очi й сказав тихо:
   - Тобi можна довiрятись?..
   - Що з тобою? - здивовано кинула я.
   - Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову.
   - Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну  навiщо  цi
комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже  мiй,
ну навiщо? Я задихаюсь! Я ?х зовсiм не хочу чiпати - Боже, спаси! Хай вони
завойовують цiлий свiт. Але при чому  ж  тут  я?  Чому  я  повинен  кожно?
хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я  хотiв  би,
щоб вони зовсiм не знали про мо? iснування!
   Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк.  Я  подивилась  на
нього. Вiн плакав. Далебi, вiн  плакав:  я  бачила,  як  кiлька  сльозинок
покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливо? огиди  -
i я рiзко й чiтко сказала:
   - Сер Чаргаре. Що з вами?
   Вiн стояв спиною до  мене,  похилившись  на  дерево.  Вiн  так  постояв
хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я  вже  знову  бачила  колишнього
неприступного художника.
   - В життi все бува?,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.
   Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив,
як вiн далеко забрiв  у  розмовах  зi  мною,  i  поспiшив  замести  слiди.
Спецiально для цього  й  було  розiграно  жалкеньку  мелодраму.  Ця  мисль
здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть  забула  про  цей
епiзод. "Ну н?,- подумала я.- Тепер ти в мо?х руках -  i  я  примушу  тебе
сказати недоговорене".
   ...Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв  темний  лiс,  i
бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в  нього  й
повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались  ми  також
мовчки. Пам'ятаю,  я  стиснула  йому  руку  й  трохи  ??  придержала.  Вiн
здригнув, але я руки його все-таки не  випустила.  Тодi  Чаргар  мусiв  ??
вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i
пiшов од мене прискореним кроком.

   VII

   За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава - i
я ?? обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi
Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку.  Вона  попрохала  в  мене  п'ять
карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що ?де до сво??  матерi,  що  "живе  на
пiвнiчному краю города". Вона хоче повезти ?й подарунок. Я  ?й,  звичайно,
не повiрила, бо знала, що вона  просто  ?де  до  свого  любовника  -  вiн,
зда?ться, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась,  але  потiм  зупинила
мене бiля вечiрньо? вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала по?хати з  нею.
Вони - ?? любовник i вона - хочуть улаштувати нiч п'янки й любовно? оргi?.
   - Ну, Б'янко, по?демо на п'янку,- зробила вона гру слiв i всмiхнулась.
   Я сказала, що я, можливо, i по?хала б, коли б загубила свою невиннiсть.
   - Себто яку невиннiсть? - здивовано спитала вона. Я  сказала  й  хотiла
йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала.
   - Так ти ще...- i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла  мене  в
куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi:
   - Так ти не брешеш, що не знала мужчини?
   Я побожилась i раптом вiдчула, як мене обхопило пожаром  бажання.  Тодi
сiроока журналiстка здавила менi руку вище лiктя й так сильно, що я мусiла
?? вiдштовхнути. Вона казала менi, що я красуня, що за мо? тiло дадуть двi
тисячi карбованцiв, що такi жiнки живуть  в  Одесi  й  Москвi,  де  багато
буржуа з капiталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею - i  я  найду  такий
чудовий закуток, який менi й не снився.
   Вона менi малювала напрочуд привабливi  й  цинiчнi  картини.  Але  вона
такими божевiльними очима  дивилась  на  мене,  що  я  мусiла  ??  ще  раз
одштовхнути.
   - Ти не по?деш зi мною? - нарештi в розпуцi скрикнула вона.
   - Не по?ду!
   Я сказала рiшуче.  Тодi  вона  замахнулась  i  хотiла  вдарити  мене  в
обличчя. Але я вчасно схопила ?? за руку й одвела вдар.  Я  ??  так  мiцно
схопила, що вона мусiла стати на колiна. Я й сама  не  знала,  що  я  така
сильна жiнка. Журналiстка раптом заплакала. Тодi я поцiлувала ?? в  голову
(пахло поганенькою пудрою) i посадила ?? в  трамвай.  Вона  по?хала,  а  я
пiшла додому.
   Додому я йшла переулками, не поспiшаючи. Легенька  тривога  раз  у  раз
примушувала  мене  здригатись.  На  площi  Повстання  я  зупинилася   бiля
шоколадного кiоска й купила плитку мiньйону.
   Я прийшла за пiвтори години й сiла за стiл.  Пам'ятаю,  до  мого  вiкна
пiдiйшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидiти в альтанцi. Менi
не хотiлось виходити з кiмнати - i я сказала:
   - Чи не холоднувато надворi?
   - Що ви? - сказала товаришка.
   Я не знала, що ?й говорити, й мусiла вийти  до  альтанки.  Ми  сiли  на
стiлець  i  почали  розмовляти.  З  пiвгодини  ми   перекидалися   якимись
незначними фразами, а потiм мiж нами виникла така розмова:
   - Ви вiрите в судьбу? - спитала товаришка Уляна.
   - Як би сказати вам... очевидно, не вiрю.
   - Зна?те,- сказала вона,- теоретично, коли так можна висловитись, я теж
не вiрю. Власне, я i не маю права  вiрити  (вона,  очевидно,  натякала  на
приналежнiсть свою до партi?), але от на практицi якось iнакше виходить.
   - Чи не дума?те ви,- сказала я,- що  iдеалiстичнi  теорi?  мають  рацiю
iснувати?
   Товаришка Уляна замахала руками.
   - Що ви! Як може прийти менi така мисль,- перелякано сказала  вона.-  Я
думаю тiльки, що в  свiтi  завжди  варiюються  два  свiтогляди.  Але  коли
iдеалiзм ма? багато недоговоренности, то я думаю, що й матерiалiзм не  без
слабих бокiв.
   - Iншими словами - вас не задовольня? ваша партiя?
   Товаришка Уляна знову замахала руками.
   -  Нiчого  подiбного!  Менi  хочеться  внести  деякi  ясностi  в   свiй
свiтогляд. Я, зна?те,- казала вона далi,- ранiш нiколи не задумувалась над
цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.
   - Без причини нiчого не бува?,- резонерствувала я.- Очевидно, i в вашiй
тривозi ?сть якась причина.
   - От! -  раптом  пiдхопила  товаришка  Уляна.-  Ви  цiлком  справедливо
кажете. Я, зна?те, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною  трапиться
якесь нещастя.
   Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги
й стала ?? заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не  могла
заспоко?тись.
   -  Саме  якесь  нещастя,-  говорила  товаришка  Уляна.-  Я  нiколи   не
помиляюсь. Колись  на  фронтi  менi  прийшла  мисль,  що  вночi  трапиться
несподiванка. Я сказала,  менi  не  повiрили.  Один  комiсар  запропонував
навiть викинути мене за пророцтво з партi?... А вийшло все-таки  по-мо?му:
наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась.
   - Ну, це - випадок! - сказала я.
   Тодi  товаришка  Уляна  знову  запротестувала,  i  я  вже  з   нею   не
сперечалась. Я тiльки думала,  що  товаришка  Уляна,  може,  й  ма?  рацiю
настоювати на сво?му, i  думала,  що  вона  одна  з  тих  невдачникiв,  що
приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись.
   Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то  ревiв  лев  за
гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi  приснились
далекi простори його вiтчизни, можливо - щось iнше.
   - От!-з великим наголосом на "от" сказала товаришка Уляна.-  Реве  лев!
Iнодi й людям хочеться так ревти.
   Потiм вона зiдхнула.  А  потiм  вона  багато  говорила  менi  про  часи
громадянсько? вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий  i
тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й  богами.
Вона так тепло говорила про свою епо