сень) Степовий досвiт, стулений росами, голубiв понад тирсу, нiчний шепiт трав западався в туман. Конi стояли без руху, чорну рiзьбу ?х грудей срiблив мiсяць на вiдлетi. За кiньми торчав дремливо чотиробiк возiв, отаборених нанiч, закутаних у ковиль. На возах спали покотом: з-пiд дорожних шерстяниць темнiли голови в бородах i рамена, як дверi. Хтось там з купцiв снив саме вузьку вуличку в Царгородi, якою в пiтьмах скрада?ться злочинець, радий вирвати повний солiдiв та вiзантинiв гаманець чужинця... Вже, вже йме купця за горло, придавить об стiну, втече... Хотiв скрикнути, та голос не дався, купець прочумав, було, зiтхнув iз полекшею, ляг горiлиць. А другий лежав з блаженним видом, як дитина заколихана в теплi або п'яниця над медом з корiнням. Цьому снилася господа бiля церкви св. Мами, де заходили грубокiстнi, силою в дуба, глубокозорi старшини русько-варяжських полкiв, якi служили добровольцями у цiй новiй Нiнiвi. Купець снив, як вони, розпертi тяжко над чорню столiв, програвають в астрагали сво? десятиденнi заробiтки, щоби вiдтак переторгувати рукоятки сво?х мечiв, рiзанi в золотi й кривавниках, за марний харч одно? днини. Царгородськi могоричi смакував ось Вовк Сiрославич, а певно й його товаришi: дев'ять купцiв-бояр, самих дерзких, самих хижакiв. А Юра не спав: глуха нехiть до себе, стид, до якого признатися ста? понад силу, пекли його, i це мiсце душi було, мов тiло одерте зi скiри, на яке нiхто не кладе скубанки в оливi. Вiн лихословив момент, коли легкою стопою скочив на об'юченого коня, а ворота батькiвського двора зi скрипом зле та?но? наруги подали всiм вiсть неправдоподiбну, що в саму годину скрути, у переддень дужань з на?здником Юра кинув свiй край, готов кочувати легким серцем по дорогах, витертих ласими стопами всяких ловцiв щастя, шукачiв пригод. Правда, i тут ждали його несподiванки, загрожувала небезпека вiд лука i барди косоокого волокити. Половчина, та все це могла бути фантастичне лихо, тодi коли це в краю - було жорстокий? певником. Нехай, що вiн мав тiнь оправдання для вчинку, який його, одинця знатно? сiм'?, вiдносив далеко поза безпосередну грозу хвилини, щоби зберегти рiд з високими традицiями чести, порядку i матерiяльно? сили. Його серце у найглибшiй сво?й iстотi з таким обрахунком глухо не погоджувалося i Юра чув в устах смак зради. Так, вiдколи опустив мiсто i хату, все що стрiчав по дорозi, будь воно людина, звiрова, чи дерево покрай курганiв, все глядiло на нього насуплено i зловiще. Навiть вiтер, i той повернувся неждано i гнав всп'ять обох, ?здця i коня, аж грива заплiталася i кучерi буянiли з хмарами водно. I тодi з гiркотою спiзнено? застанови Юра зрозумiв, що побут Ясинi в Ставищах, ?? мовчанка, мимохiть пiрванi зв'язи пособили його рiшенню - дуже не в пору. З наглим роздертям серця вiн з'ясував собi аж тепер, що мiж ним а Ясинею нема вже нiчого спiльного на свiтi. Тiлько одно могло б йому привернути шану в ?? очах, зв'язати наново, тiльки одно... Мiж тим це "одно" було немислиме, - не тiлько тепер, у час гибелi права, промiж клекiт мiжусобиць, але й давнiше, за життя покiйного владара, торговельна виправа степом без вiддiлу правильного вiйська а то, бува, i княжого проводу належала до смiливих предпринять. Самому ж, тiльки з гуртком слуг верстати степ у дорозi домiв, де другу купецьку валку у поворотi з набором у такiй порi зустрiти зовсiм трудно, - являлося легкодушне й небезпечне. Впрочiм у Юри було важне батькове доручення: провiдати, нехай, що за високу цiну, тайну нового гематiнону, власности славного грецького золотаря, який вироблював непрозору, скляну масу у величавiй, доси не бувалiй червонiй красцi, та примiнював ?? до моза?ки i розкiшно? посуди. Оцi ж вази зi скiфами та фенiкiйсько-грецькими взорами родом з чорноморських факторiй, продаванi у Галичi на вагу золота, не давали спокою Коливановичам... I ще треба було у ткальнях Тессальонiки роздобути i проворно привезти домiв сувiй злотоглаву найвищого сорта, який вироблювали тiлько для понтифiкальних iмператорських риз: на темно-багрянiй основi золотi вiзантiйськi вiрли з вiнками у дзьобах. Обiйти чуйнiсть цiсарського монополю i перекинути дорогоцiнности через межу держави було завданням, якого романтичний бiк додавав принади далеким дорогам i снам у росах, з обличчям проти неба. Юра згрiб пiдборiддя з русим пухом над губами, пожалiв себе: - Життя, гомiнкий будень, в Ясинi ж воно вiчне свято. Кожна згортка ?? струнко? сукнi ся? здалеку культом рiчей неледви релiгiйним. В хатi у Словита разом з червоними гвоздиками на вiкнах цвите пахливий спокiй, вiд якого, глянеш, каламутна вода хрусталем взялась, а сонце з бiлих стiн не квапиться за дiброву. Прислуги нiде будьте не видно, але кожна робiтна пора схоплена завчасу, бо дiм як повна чаша, а чижми Добронiги ходять лиш по гладкому. Невжеж такий спокiй годен родити грошi, так само як ?х згрiба? в скирти сутолока? Як гонитьба, далекозорiсть, увесь хист старого Йова Коливановича? Ледве. Ось треба було виправити Юру в дорогу, - попри нього слуг, дорогий набiр обiйти, предвидiти все, запора?ти вiд харчiв до лiкiв, вiд постелi пiд кожну голову до подвiйного одiння i взуття. Правда, дiм гудiв, як улий, але як все продумано, як завершено без догани! А прийде осiнь, з сiл, де батько позаводив не сади, - лiси яблуней та слив, тягнуть валки з податтю, з овочем i треба його якстiй на всякий лад переробляти для дому i для свiта, а все те обраховано, доцiльно i скоро. Чи виручила б коли Юрину матiр-дбаху вдумчива Ясиня? Чи стала б з бойким розказом над ватагою слуг, над казанами, де диму? голуба арома, - як треба невiстцi купцiв? Нi! Вона мрiйниця, озеро в глибинах гiр, де у полудн? бачиш зорi ночi... Ще думав, як звiдкись нахлинуло питання: - Чого це у Галичi, вiч-у-вiч з Ясинею цей бiк рiчей нiколи не зарисовувався так остро i чiтко, як тепер? Може тому, що Юра належав уже далинi? Довгенько вже пахне риба над степом, величнi води близько... Днiпровi пороги звиджуються у снах, веселий гамiв купецьких жертвоприносин на Хортицi причува?ться уховi у звучнiй глушi степу... Повз берегiв Понтiйського моря до Царгороду як рукою подати! Сон якраз торкнув злегка повiки юнака, як у тишину впав нагло високий оклик вартового: - Каравана! Що жило, схопилося з мiсць, - мiг же вартовий навiть iз сво?м яструбиним зором помилятися у сутiнках цих хмар, цих трав... Кожний допевнився у свойому оружжi, у мечевi, копi? та стрiлах, - уся ватага заняла оборонне становище внутрi чотиробока. I тодi над голови коней викотився слiпучий диск сонця. А там шлях зарудiв вiд здвигу возiв, що повзли одинцем, круглими поворотами, як здоровий вуж, що вiд ситости перевалю?ться з боку на бiк, - плахти вощанки верх скирт набору слiпо вiдбивали свiт дня, багр сонця i мана була повна. Аж через хвилю вiд цих високо навантажених возiв вiддiлили ся фiгури людей на конях, з сагайдаками верх плiч, у вiстрях списiв iскра, як блиск грому. То Юра одушевлено скочив мiж сво?х i скричав: - Позiр! Вози всп'ять! Переглянулися, хтось спитав глупо: - ?хати далi? Не вiдповiв, але його серце спiвало: - Вертати... вертати... Тiлько тепер вiн прислухався ще раз до голосу парубка бiля возiв i лице залила жага, гей вогким рядном. Жмиволос! Оба вони, один скритовбивець, другий втiкач iз загрожено? батькiвщини найшлися як на ?дкий глум поруч себе... Так, Юра заслужив товариша, такого, як сам! Яке болюче зрiвняння вартостей! А керманич каравани у згрiбнiй кожушанцi, розпанаханiй на грудях пiд дротяною сорочкою, перекидався веселими окликами з Сiрославичем, вони чествувалися на скору руку осетриною й сикером, рух знявся широкий, гомiн на весь степ. Белзького це Олександра талан, - персидськi коври, стиракс, годовабль i корiння! Довелося зимувати на далекому Сходi, вождя каравани пропасниця била... А тепер щосил вертають домiв, - лихi вiсти женуть, нi дня, нi ночi караванi за поспiхом нема! Юра стояв осторонь сутолоки i слухав чогось промiж запити й вiдповiди, важив. Лице стемнiло вiд вражiння, вiн згубився сам а собi, як у лiсi. Двi душi вели у ньому боротьбу, дужалися великим бо?м. Сумнiви, гей буря з покрай свiта, темнiли навкруги. О ваго рiшення, о горе! I вiтхнення i стид в цю мiнуту оболiклися в дивнi, неледви видимi форми, про якi доси чув iз казок. Оце пригнали за ним, за зрадником, всемстивi Гарпi? у постати хижих птиць, з обличчям повноустих красунь i пазурами рисiв, що як мечi рвуть серце. Через кiлька хвиль, довгих, як вiчнiсть, знявся новий гамiр побажань, - каравани пращались, минаючи себе на путi. Юра прокинувся мов вiд сну i схопився з мiсця у свiдомости безповоротно? утрати. Одно, одиноке слово проходимцям i вiн знову той сам, що вчера, що все... I справдi м'язи вiдмовили послуху? Дух стомився розпуттям, охляв? Слово це одиноке не впало з уст Юри. Обi валки майже рiвночасно рушили в дброгу. I тут, i там колiсся гнало промiж соняшнi огнi до сво?? далеко? мети. XXV. НА ХИЛIЙ ДОРОЗI "Прихилюся я до липоньки, А липонька не матiнка - Прихилюся я до явiрка, А явiрко - не батенько..." (з нар. пiсень) Одиноке свiтло у клiти духовника блимнуло ще раз i згасло. Жовта полоса подвiр'я з лиснючим углом старо? крислато? кирницi накрилася глубокою тiнню, - з нею пропала з виду й липа, приспана в рум'янiй iмлi, як казка чи пiсня про зачаровану дiвчину. В проймаючiй мовчанцi пiвнiчно? години гомiнко сплакав пугач, а тодi вже стало тихо аж до дна ночi. - Аклане? З темряви виринув хилий силует Половчина, з трикутником, випаленим на щоцi, довiчним тавром. З грубою чулiстю Аклан пригортав до грудей накутаний одежею клунок. Маленька дiточа нiжка, гола, маяла безпомiчно з-пiд хусти. - Ось я... - прошепотiв послушно. - Натомилося пахоля, анi щеберне. Струнку тiнь жiнки, укрито? з головою, з кованою скринькою для цiнностей у видi п'ятибанно? церковцi на руцi, зiйшла бистро з кам'яних сходiв. Жiнка вела бiля колiн хлопчика, а цей вередував. Не хотiв нi раз iз нагрiтого лiгва, з безпеки. - Ай, коник мiй, я хочу йти з коником, - заплакав пристрасно, впер п'ятки у пiсок стежки й приостав. - Не личить князевi говорити пустого, - шепотом стримував Аклан. - Ваш коник у мене в тайстрi, попо?в травицi i спить. Пiшли. Фiртка, що вела в сад, подалася з протяжним скрипом, який нiби розiрвав чи?сь життя надво?. Листя маслини засвiтило здовж стежок власним свiтлом, сивим i рясним, як наглий дощ. Яблунi зiтхали: шелесне суха гилька, птах спищить журливо, iз шкалубини тевкне об землю жук до безпам'яти упитий сном. Скиба мокра вiд вечiрного дощу пахла з усiх сил. Вона нiби оксамит всякала шепiт ходи, шум риз. Княгиня пошпотувалася. В один раз корч терносливу зачiпив бойко рубець ?? заво?, немов останним зусиллям на землi задержував... Поражена вражiнням сплакала внутрiшними слiзьми. Аклан йшов тепер опередь не?, вiв. У цей раз небо поблiдло злегка вiд пливучого за хмарами мiсяця й занавiса тьми розхилилася нiби тихi дверi. Бiлий посвiт упав на верховiття. Старi ули?, витягненi в три шнури попiд галуззя, замаяли хилими острiшками, помiж них побiг мiсячний промiнь, от як стрiчка пущена мiж пальцi. - Тут... - заговорив пiстун. Вiн з силою вiдпер якусь ржаву засуву, - вузькi, однокрилi ворiтця в залiзi з вагою подалися вперiд. Потрiйний перстень валiв, на?жених високими, грiзними смугами, зарисувався, як хребет дракона серед скоку. Нiчний запах далечини вдарив у Аклана, як наглий дурман, той самий, що пiд плавбу кочуючих хмар гойдав колись його дике серце на степах Поросся. Оп'янiв доразу, затужив, будьте пiд лемент сопiлки: - О зорi бiлi, черленобокi! Стада гойнi, окрасо мандрiвок! Роде, розмаю, лiсе сонних веж! О ночi, якою дише Чолпан, зоря поранна! Душа бродника окликалася ще на далекий плач споминiв, тугу по доньцi-красунi, коли тихий призов iзгори, шорох осиписка й дво? дiточих рук простертих до нього з владним довiр'ям, вернули його дiйсности. Провергся раб. Тимчасом вал вкритий колючими травами й свербивусом двигнувся перед ними ще раз i ще раз. Важкими стопами, проте чулими до болю на кожну вижолобину, заслуханi у тишу ще виразнiшу крiзь дзвiнкий крик серць, збiгцi сходили по вiдшибi наскоси. Настирливе плетиво бур'яну, нiби широкий невiд, колихався пiд ними, - засiдки накопиченого камiння будували химерний лябiринт, пастки нор, де як котячi очi ча?лася жовта грузь, навiвали байдужнiсть на все в свiтi. В однiй з хвиль княгиня пригадала, що ретязки вiд клади з воском, вiд скринь з полотнами лежать у кошику з шитвом у дiточiй одринi, - не зараз вiднайде ?х там, кому треба... Непокiй, як мрачний вихор, облетiв ?? серце ще завивнiше, коли згадала старуху Нонну, напiвслiпу гладильницю церковних стихарiв, устами яко? вона молилася, коли у само? серце було порожн?. Треба було оставити ?й жменю срiбла, дати сувiй рядна на рубаття, шубку хоч яку проти зими... З глибини болю, неледве матерiяльного, виринув iще перед княгинею величний лоб пса, смугнастий от як лик тигра, строгi очi в янтарних блисках, у сяйвi вiдданости до смерти... Кого з черги обдару? вiн сво?м очарованням людиною, цей i вiтхненний друг покiйника, радiсна тiнь дiтей? Кого? Здавалося, йшли так всю нiч i було дивно, що рання зоря ще не сходила. Самота розкинулася тепер на всю ширину ночi. Хижа проскурницi Чайки, наряджена мiсяцем, спала пiд крилами рясних груш. Об ворiтця оперлася, аж лягла на нiй грудьми, мов серед глухого ридання дiвчина у чiльцi, - косонька розтрiпалася... Нi, - це тiлько купка огняних мальв, збитих онодi бурею, клонилася на тин пiд вогкий легiт ночi, колихала корони в срiблi... Обiйшли хату здалека, прямували в дремливi тiни вуличок, углиб старого мiста. Крислатi житла купцiв, оглухлi пiд зеленню, спали найкрiпшим сном, - без снiв. Недавно здвигнений, бiлий як облак Iлi?нський собор виплив проти них прекрасними свiтлими сходами, нiби дорога в небо. Мiдяна брама сяяла сонним плесом, на кольоровiй стяжцi шиби сивий кiнь рвав iз копита в казочний свiт, а ?здець, вигнутий в скоку, як ялиця за вихром, пер його боки срiбними залiзцями. По склi блукав самiтний промiнь, - освiтить, бува, на хвилю шовковий жмут гриви, в уплiтках, - руку в залiзi з копi?м, гранчасту бороду воя й спочине... Знову майне уверх, запалить кичку бiлих пер на шеломi, зрум'янить тепло вiстр? копiя й згасне... Пробiгли мимо, видовженi тiнями аж ген, на Воскресенську нивку, за старомниський сад... А там Птичий торг виметений охайно, от як тiк пiд недiлю, торчав iздалеку туманними видивами спертих у козли столiв та ослонiв, щей вивернених горi дном великих кошiв iз верболоза. Станичка мiйського провiрника мiр i ваг заперта наглухо, присiла насерединi, нiби хатка на курячiй нiжцi, що от-от закрутиться довкола себе. Мелькнув круглий, як вежа, захист стольного правника, що пильнував висоти цiн, ходив iз княжою хартi?ю, клав око на всi мiри й ваги, ще й контрибуцiями карав чужоземного купця, який торгував без дозволу... Як привиди, увеличен! нiччю, чорнiли спуди, звiси, ставила... Ще двi-три улички призадуманi над собою останком полохливо? мрi? i стiна градна, як чорний хитар мiж затишною безпекою життя i невгомонними вiтрами далини, винирнула перед збiгцями, спинила доразу. З лисячою бистротою Половчин посунувся здовж муру, зашарудiв долонею по камiнню, а тодi схилився i полiз зi сво?м тягарем у дiру градну, пiдмиту дощами, вишарпану кигтями купи вiтрiв i нiби оставлену ру?нi. Тепер кинув кудись перед себе дошку, добуту з могилки хворосту обiч, важко дишучи, десь там краями закрiпив ?? та опинився по тiм боцi рова, на прикрiй горбовинi, лицем у лице з розгойданою пусткою ночi. Вийшли на биту дорогу, як у похмiллю. Прямували на пiвнiч. Два велетенськi ясенi стояли серед пiль пiдгороддя, намiчували шлях у голубiй тьмi. - Хтось креше вогонь, - заговорив Аклан. Iскра одна i друга зачеркнула коротку лiнiю, згасла. Перед княгинею стояв патер Рафа?л, спертий об кований вiз. На ременi вкруг пояса чорнiв здалий меч. Конi порскотiли. - Крайний час, пробiг! - вистогнав монах розтрясений, гей трепета. - Дiждемо так свiтанку. Але княгиня з рiзьбленою церковцею на руцi i сонним хлопчиком бiля колiн, смертельно блiда, готова була вертати. Стопи ?? горiли, зiр засувався райдужним куривом нiби вiд отрути. Куди це вона вибира?ться проти ноченьки сумненько?? Слiдом крови? Вклонитися порогам, звiдки грянула тисяча булатних у груди князя - грiзно? мови? Прибитися до чужого стола й не знати собi там мiсця? Замiсть кiлькох десяткiв сильних ворогiв мати ?х круг себе без числа? - Стiй! - крикнула гостро до Половчина, який хотiв покласти спляче хлоп'я на м'яких шкiрах унутрi воза. - Не кортить мене на цей хлiб, Аклане! - вибухнула сердито у пристраснiм знеохоченню i болю. - Вертаймо! Певнiсть, що через яку годину могла б покласти дiти у тихiй одринi з тим кущем бiло? кашки перед вiкнами, а ранком видати пряжу служебкам i сiсти за золотою гладдю ?питрахиля для Iлi?нського собора, видалася ?й чарiвно простим виходом iз фантастичного пережиття. - Що ж? - глупо пробормотiв посiрiлий монах, не годен одолiти жаху. Вiн зовсiм охляв вiд це? несподiванки, хоч кожна жила палала у ньому, як огонь пiд суховiй. Хижа утома затискувала i розправляла його тремкi пальцi в суках, як дерево. У горлi застряг високий спазм, серце сурмило тривогу. Ще трохи й лакома щока стане лiтати, як у дикого кота на вид розгойдано? на гильцi тетери. - Ось i край виправi, - сказав iз ненавистю. - Зда?ться, алярм у городищи. I справдi: з вежi удруге вже вилетiв протяжний свист, окружив приспане старе мiсто i як камiнь з пращi впав збiгцям до нiг. - Ось як вигляда? день, побитий зловiсним дожиданням! Ось як сон, затро?ний муками непокою зi скритовбiйцею за дверми! - подумала останком сил. - Друга обмiна! - крикнув, нюхаючи повiтря Аклан. Поривчастим рухом княгиня увiйшла на ступiнь, скочила пiд полотняну укриву воза й заняла мiсце. ?й квапно подали дiти..: Поцiлувала ?х з чуттям, - для них, для них вона готова на герць з долею! Сталося... Аклан усiв миттю на передi побiч монаха i дрожучи у собi вiд солодко? знемоги витав далеч одноманiтною пiснею чужо? душi: - Роде, розмаю, лiсе сонних веж! О ночi, якою дише Чолгiан, зоря поранна! Конi пiшли як змi?, учвал. XXVI. ЧАЙКА "Чого стала моя доненька? Чи попалась у неволеньку? Чи хмiль, дочко, чи хмелиночка, Маленькая та дитиночка?" (з нар. пiсень) Похилена над дiжею, жовтою, як вiск, у бiлiй платинцi завузленiй над карком. Чайка сiяла муку на розчину i роздумувала, як то там матерi тепер на нових мiсцях? Вiстовський пекар, з яким вона зв'язала нещодавно свою судьбу, заробляв добре, а лiто - жниво для крамарiв. От вони ?здять певно удво? промiж села з повним вiзком печеного, солодкого i солоного краму, - коржiв, завиванцiв, медяних серць, ще й рiжкатих баранчикiв iз овечого сиру, а за ними юрба дiтей, дiвчат... Який пiдвечiр у росах! Над деревами попал неправдоподiбний... Хтось нiби окликнув ?? iмя промiж сад? У далекому голосi яка спрага! Серце Чайки усе напоготовi дзбаночок води подати, та пробiг! Спомин у кучерах i богацьких оксамитах, Байдук? Нi, - тишина. Як дивно! Життя здавалося вовчим долом, а ось розгорнулася в один раз стежка на простiр, дорога бита, як стрiла! Новенька дiжа на трох нiжках, накрита ряденцем, де трiскають пахливi дувки, це той хiд у свiт, це будуче з веселими бровами! Всi церкви й монастирi братимуть просфору вiд не?, як брали довгi роки вiд ?? матери... Придбала величавий кiш, скатертину з пiтрицького полотна, - до того здумала новi коржi, дивнi смаком, за якими питають уже скрiзь... Гладко зачесанiй, з косами високо над чолом, у цьому доброму уборi, - з давнини, хiба ж ?? доведеться стрiчати що друге мiж людьми, як усмiх i прихилля? Коли б тiлько не ця пустка довкола, де, зда?ться, шепоче одно дрiбнесеньке серце, хоч дзвонить тiлько ?? власне! Як радiсно була б дiлила свiй хлiб з найближчою iстотою, що ?? дев'ять день тому винесено на рушниках, - геть! Для чого ж не ждало обновлено? долi, та обсипалося з рожаним квiтом ураз? Цить... Шелеснуло... Блука?... Душка ходить по стебелечках, що розкиненi бiля рiвно вимащених челюстий, хова?ться у сирий вiник, скрипить промiж рiзки... Торкнула на ослонi черепок - тарахкальце, - вже пiд стелею, аж легiт вдарив об Чайчинi вi?. Промiж зiлля на покутi блимнула як бiль: на головцi шапочка вишита коциком та роз мальована сухозолотом... Або ж мама забула дати грошик у пазушку, якщо трафиться скрута, - там? Не встромила ж голки в рукавець, а крашанки хiба не поклала край правого ушка? Чого шука?, - чого? Розвела малi руки й наслухувала, коли у вiдповiдь залунав тихий плач десь iз вершка дерева, що нахилило одну вiтку у саме вiкно. Через хвилину бiла кулька сховзнулася промiж листя вниз i сiла, отрясаючи дрож... Це було котя, як дiвчинка у бiлiй сорочечцi з чорними закруцьками побiля вушок, нiби тими малими кiсками, звиненими цупко в кружальця. То Чайка здавила рукою роздзвонене серце, пiдiйшла навшпиньках, обходом, i закинула рам'яна тепле тiльце, на бiлу шубку, що з муркотом присiла на пiдвiконнику. Укрила в обiймах живину, наткнулася на вутлi реберця, доглянула язву на однiй лапцi... - А ти ж маленьке, а ти ж... нiчи?... потручуване людськими ногами! Ти... ти мо? дитя... в котячiй шубцi! О, приблукана утiхо! Дев'ять день сьогодня, як вснуло маленьке навiк i завтра вже не мало б права до хати i до колиски, а ось душка не забажала у вирiй, i глянь! У котиковi муркотить, у безбатьченку... - А ти ж маленьке, а ти ж... нiчи?! Мо? дитятко в котячiй шубцi! I побiгла, як бiль поблiдла вiд вражiння шукати мисочку з квiткою, загрiти молоко, коли висока тiнь майнула на стiнi промiж сумерк, червоний пiд новий вiтер, молодий. А стежкою, садом, хтось то ставав, то йшов... Квапився без оспiху, винуватець... Згодом поклав руку на засувi дверей i довго припочивав, нiбиi на ньому оперлися не пальцi, а чи?сь знеможене серце. Мабуть пошпотнувся об розбитий "за всi голови" похоронний глек бiля порога, що лежатиме там ще до сього днiшно? ночi? Доглянув у вiкнах жалiбний, дев'ятиденний перевiс, взiрчату крайку з-над колиски? - Чайко, забудь! - Я забула. - I прости. - Не прощу. Мужчина в оксамитах не переступав порога, опирав чоло об одвiрок i дихав важко... Оповiдав, як ?? звид з ямочками на щоках, довгими брiвми i жмутом волосся, що сипко гойдалося понад тi брови, не да? душi його спокою... Й рам'я, оперте об його плече, поклало б знову дiйсну цiну стремлiнню, а так, нiкому не ма? дiла до Байдукових невдач i насолод, до самоти, як ?дь, понад все... Iз пiтьми брiв очi золотаря жеврiли, як згар, боялися поразки: - Ненавидиш мене? Мовчання. - Подумай хоча б про себе... На чи? руки останешся, скажи? Повернула погляд там, звiдки йшов теплий шепiт тiста пiд ряденцем, i пiднесла проти Байдукового обличчя вузькi руки, долонями уверх. - Але - з ким? Велика, як блиск сльоза розтопилася у наглiй повазi уст: - Ось... I на радощах вказала котя, що лягло продовж ?? раменi, як дiвчинка у бiлiй сорочечцi, з тими кiсками побiля ушок, звиненими там цупко з кружальця. - Чайко, свiте мiй! Все ще у пiвсмiховi, вiд якого теплився гордо оксамит ?? очей, вона доторкнула засува дверей, - i дуже полегки, звисока, опустила перед влiзливцем цей засув - на все. Йшов солодкий пах, мука була сухесенька. XXVII. СВIТЛО У ТЬМI "Пустiте нас, пустiте, бо нас слотонька б'? Бо нас слотонька б'?, сукенка на нас гни?... " (з нар. пiсень) Стало зимно як на досвiтi, сiк дощ. Конi йшли в такiй чорнявi, що раз у раз зачiпали укривою воза об лiс край шляху, настовбурчений вогкими, лапастими гиляками, як раменами лiсових примар. Вони простягалися, щоби налякати, заставити серце битися високо i пустити його з-помiж пальцiв без шкоди. Княгиня не зажмурила ока, - вона молилася. Аклан щораз падав у снi на монахове плече, тодi ж нагло вiдскакував i хропiв далi. О, як дошкулювала вага рiшення, як томили сумнiви! Княгиня почувала себе так в'яло, що коли б не тьма, серед яко? конi йшли без поспiху, вона була б задержалася де-небудь пiд дахом, у спокою, щоби ще раз провiрити стiйнiсть сво?? постанови. Та нiде не мро?ло житло, дощ сiк, буковинка насмiшливо била об укриву, тьма ви?дала очi. А колеса гомонiли упротяж, понагляли щораз: - Вперед, вперед! ?хали так довгi години, аж у якийсь раз промiж двi голови оперед не?, що вагувалися з втомою, розгорiвся червоний облак з неоднаковим насиченням: вiн не вiдпливав нiкуди i тривав на однiй висотi промiж двох фiгур, - утло? ченця i розлого? Половчина. Пожежа? Полум'я не гнало вгору, проте облак став згодом iще червонiший. Вiдбилися будьте набiк, грань сховалася за горбовинням, зате на сходi блимнула бiла стрiчка, - досвiт. Шлях пiшов лiворуч i було дивно глядiти, як десь там посеред приспаних нив жеврi? свiтло, рум'яне й безпечне, так недалеке, аж палають вiд ньогоз настороженi уха коней. Княгиня торкнула плече Аклана, - спав. А конi прали дорогу з веселим стукотом колiс, - так донго, поки не принеслися перед кмiтську хатку на черездорожжi, хатку з отвертими сiньми, вимащеними глиною, звiдки видно було, як там кметиха у синiй димцi, дробинками, саджала хлiб у челюсти та безпечила його затулою, для склицi. На купках гранi обiч перкотiла варянка у сивих глеках, струнких, як чутри. Княгиня вдруге поклала пальцi на Акланове плече й сама з пiльгою встала на весь рiст. А Половчин якраз прокинувся вiд безруху, вiд наглого постою i рiзко скочив на мурiг. Пiд листатою липкою чийсь коник, як гавран, бойко дробив нiжками... Аклан розглядав хижу, бiлу, з голубим придолом. Тепер, коли вже вибрано грань, посаджено хлiби, стало сiро, а хата в зеленi ледве помiтна. Старший князько пустився i'д хатi побiч Аклана, сама ж княгиня кутала немовля в рубець сво?? лудини, це вiд стужi, а скриньку свою з дорогоцiнностями, у згортках, - це вiд людських очей. Монах, що воював Сараценiв, плiвся осторонь з облесним осмiхом, нiтрохи не радий посто?вi, хоча сам тремтiв унутрi вiд сирого лiсового паху, вiд дощу... Поки напоювали дiтей теплим молоком, чернець придбав вигiдне мiсце проти печi, пару разiв iще стрiпнув iз себе нiчну дрож, боровся хвилину з мусом не в пору, а далi склонив обличчя з перконосим профiлем на обi руки, простертi верх стола, i вснув, гей ботюк, доразу. Молода кметиха слухала слiв княгинi, оправдувалася: одна клiть, гостинна i то якийсь чужинецький духовник кочу? в нiй звечора, i'д Галичу, править, тече... Он його коник, смолюх, як вiн сам! Розвела руками, пiшла. - Гляну я, у якiм порядку нашi гнiдi, випряжу, досиплю сiнця сердешним, - турбувався Аклан, що жив кiньми вiд колиски, коли колискою можна назвати плетений ворох, щось у родi сiти на рибку, в якiм носила його на плечах його косоока мама, пелеханя. - Заспокiйтеся, Аклане! - зупинила його княгиня. - Конi мають що треба, припочиньте самi! В цей момент дверi обiч створилися: молодий ще духовник з переломленим хребтом носа, зоркими очима й бородою, як галка, в пояс, станув на порозi. На його грудях жеврiв роззолочений хрест, - перiзка, вiдшита шовковою гладдю, виноградом, високо опоясувала бедра. Стояв i слухав. Де це вiн чув уже цей голос, такий самий м'який та владний? Коли прошибла його насталений слух та сама висока нотка жiночого слова? - Заспокiйтеся... - повторив мимохiть оклик незвiсно? мандрiвницi, у розшуцi за згубленим епiзодом. - Знатна радо!... - прошепотiла вiрна пам'ять. З'?зд у Сяноцi, так! I вiн на зборах, язиковiд! Чужинець переслонив очi вiд несподiванки та глядiв промiж пальцi на монаха у чужинецькiй рясi, Цистерсiянина чи Темплярiйця, побитого сном, як стебелинка градовим куривом, - на дiтей гладких, гiдно вдягнених, одно в раменах косоокого пiстуна, - врештi на молоду маму в голубiй вдовичiй заво? пiд бур настим окрилом, дорожним... - Одрина свобiдна... - сказав вiчливо. - Хiснуйте! Не витерпiв: - Можна вам стати чим-небудь у допомогу? Скажiть, пробiг... Впрочiм, я майже певен, - ви Романова княгиня? Голова в заво? похилилася легко, засвiдчила правду, уста були здержанiшi, не виронила слова. - А в мене, великий Боже! - грамота до вас вiд мойого короля, боголюбивого Андрiя. Я супроводив його, бачите, у квапнiй дорозi на Барду?в i Телич, верхiв'ями Теплi, Вислокою й Вислоком, а там ми й розлучилися, вiн на Волинь, а я з оцею грамотою у Галич, до вас. Полiз за пазуху шукати, але рам'я чогось зупинилося опiвдороги: - У вас, милостива княгине, нема? нiчого, - (вiн очевидячки мнявся) - чим закрiпили б ви сво? право на оцю високоважну грамоту? Вiдповiдаю сво?ю особою. У рум'янцi несподiванки, у якiй прочула радiснi дверi з круговороту тривог, княгиня сягнула по п'ятибанну кедрову церковцю з клейнотами i добула дiядем княгинь: це були нанизанi на дротики золотi гранчастi таблички з обликом ангелiв i Христа у водах Йордану. О, як солодко лелiв червоний камiнь у срiблi! Як достойно горiли краски у жженiй емалi? вкруг чiльця! Язиковiд iз Хуст сказав у побожнiм схвилюванню: - Йду, як бачите, на блиск анфраксу i находжу його! Свiт рубiнiв внi риз сiя?... Чернець iз Польщi згомонiв щось там крiзь сон, проте захропiв знову. - Хто цей? - поспитав цiкаво посол Андрiя. - Яка мамрота! Що вiн там плеще? - Лестькiв вiрник, Рафа?л, у Кракiв нас проводить. - I треба ж случаю! - сплеснув у руки духовник. - Зустрiч i справдi дарована небом!. Тепер вiн, не гаючися, доручив княгинi грамоту, що ?? берiг у нутрi теплого зарукавника пiд рясою, зашиту в паволоку. Це був прямокутний зверток пергамену з десятком рiжно-кольорових печаток iз живицi, закрiплених на узлах iз шовку продовж ширини тексту. Як поганськi бiжницi на розпуттi, кожна про себе, з островерхами, - так на?вно й простолiнiйно торчали букви королiвсько? грамоти, змальовано? пiд блакить основи пергамену. Текст звучав: - "Йду на Володимир, iзсiчу Лiсконогого, озму град тобi. Течи i'д Волинi со чадом". Слiдував пiдпис Андрiя, не пiдпис впрочiм, тiлько його скорочення, найбiльше iстотний змiст королiвського iменi. Вiн був замотаний в гущавину фантастичних кругiв i майже незрозумiлий для ока профана. - Правду кажете, - засвiдчила княгиня, - стрiча дарована небом. Свiтло у тьмi! Вона взяла весело пергамен, збирала прожогом дорожнi статки. Аклановi доручила вдягати дiтей: поспiх i тишина! Новий уклад подiй виявив одно безсумнiвне: - Андрiй йде на Володимир з власною метою на оцi, стара зарва з Лiсконогим не да? йому спокою. Коли ж Андрi?ва мета для не? - поворот до Мстишиного гнiзда, коли вона - передача батькiвщини ?? дiтям, не час на вагування! В погоню за моментом! Чула, як крiпне в поривi завзяття, як гарту?ться воля для перемоги, i уперше в життю вона зрозумiла другий змисл Романових стремлiнь, вiдчула всю власну силу, прита?ну й невидобуту. Нею вона пробиватиме наново шлях досягненню покiйника, що лягло в ру?ну сполуцi земель, об'?днанню народу. - Що вдi?те, княгине? - заговорив з шанобою язиковiд. - ?ду на Волинь, - вiдповiла просто. - Ви ж як? - Повертаю на той бiк гiр, мене ждуть. У Лелесовi тепер сиджу, мниських реформ ради. Вiн вказав чернця, прихиленого в знемозi над столом, i засмiявся без голосу, одною бiллю чудових зубiв. Княгиня осмiхнулася й собi та поклала золотий грiш пiд пальцi Рафа?ла, витрат ради... Дощ стих, блимнуло сонце. Прояснилося через хвилю, нiби в день свята. Як далеко вслухатися в гомiн поранку, щебетали чечiтки, синицi. На болотечках, на бовтах тепло курилася вода, вона свiтила пасмугами промiння промiж незабудьки. Втiкачi повмiщувалися у глибинi воза, - на кедровiй скриньчинi, перевитiй парчею, княгиня оперла малi ноги. Аж тепер Аклан вiднайшов себе знову, - вiн з насолодою ухопив вiжки. Вдарили з черездорожжя не на глiтний Звенигород, тiлько на Бужськ, куди потйхiше. XXVIII. ДУЖЕВА ЧЕЛЯДЬ "Видно того легiника Кiнець полонинки, Як розчесав жовту косу Аж до ременинки". (з нар. пiсень) Буря вимила листя, вичесала трави. Зелень забiлiла пiдбо?м уверх, нiби стружинами свiтла проти неба, глубокого як iндиго. Дуж вiдiтхнув з пiльгою й наслухував, тодi розхилив кущi понад дебру, завалену трухлою тлiнню ялиць. Тiчня супiв скричала упротяж над тiлом мертво? ланi, вiдтак упала знову на свою ласу добичу i роздирала ?? з диким лопотом крил. Над ними кружляв орел короткопазур з груддю, сплямленою соком афин, мов живою кров'ю. Вiн вимарав пiр'я, мабуть, тодi, коли падав на ящiрки й вужi в гущавинi, або коли шарпав тетерю, ситу афинами, як хлiбом. Мутний зiр стервникiв осунувся у жорстокiй радости глубоко пiд повiки, з носових ям стру?лася слизь. Червона суконка ланi лежала пiд ударами клювiв от як лахмiття. У цей раз нутро землi згомонiло стоголосом, горами стряс грiм. Праворуч Дужа покотився в дебру цикльопiчний бльок каменю i вкрив собою i супiв, i ланю. Тiлько ярко-червона пляма на обривi скелi засвiчувала лiсову трагедiю. Аж тепер Дуж вiдчув, як невимовне сумно й суворо вкруг нього. Вiн пустився уверх ходом легким як танок. Гори, на яких чорнi смереки виборювали собi з розпукою мiсце для життя, двигались оперiдь юнака, як скам'янiлий похiд градових хмар. Ще далi дерева зникли з овиду: один тiлько червоний бук лiз невсипуще вгору й сiк мечами корiння сiро-жовтi зiрвиска скель. Висоту слiдно було по чудово легкiм повiтрю, по дивних лiнiях цвiток... Ховзькi стежки обсновував жереп. Де-не-де перехрещувалися слiди вепрiв, медведiв та рисiв, як лiсове письмо, доступне вибранцям. Дуж розумiв його, i коли глядiв на змiст знакiв промiж корiння, розгорювалося його серце: вiн бачив гибкi ноги звiровi, iкли з хижим виблиском на кругловинi, очi п'янi з жаху й ненависти, живий карнiоль посеред тьми. Ще смакував насолоду повних споминiв, коли знiчев'я дрогнув i став, - на вiдшибi торчало фантастичне марево, нi, вежа з костей, вишлiфованих до бiло? iскри, як дзеркало. Хтось двигнув ?? в чолобиття кровожадному iдолу старовини? Ставив як забороло щезниковi у жертву, нiкому не зрозумiлу? Дуж глядiв: крiзь ребра й щелепи мерехтiв лазур i свiтло. Плутаниця перлистих росохiв завершувала цей несамовитий ставник нiби варварська тiяра. Йому бракувало тiлько крил, для того, щоби уявити з себе кам'яних грифiв, якi стають дуба на церковному архитравi. Дуж пiдбiг великими скоками, - перед ним бiлiв дивогляд уже без тайни. Глубоко трагiчний, завмерлий рух образу вчинив юнака будьте очевидцем давно минуло? подi?: два велетнi-оленi вдарили на себе гиллям рогiв, закарлючками старих корон i заплентали ?х в бою без ратунку. Мiсто йти вперед, для того, щоби увiльнити себе зi злощасних пут, звiрi шарпалися все на бiк, чи всп'ять i так погибли з голоду, опертi об себе грудьми в останнiм зусиллю утечi. А небо пекло: страховинна гiрська тишина царила на висотах i Дужеве серце, змалку годоване самотою, помертвiло вiд вражiння. Вiн не йшов вже, тiлько бiг до сво?? та?мно? мети, а за його п'ятами сипалися кудись у бердо трiски камiння й чорний, вулканiчний пiсок. Задума-полудниця з блiдими вiд спраги губами зачiпала руки у срiбних серпанках об юнакове плече, осотувала добичу, осотувала... Дуж окликнув далеч зриваним голосом i незагодя з глибини просторiв прибiг такий самий оклик, веселий до дна душi. Вiн влив у довгих перегуках понад пустиню, як вiтхненно простий привiт. То юнак чорнобривець скочив униз гей козел i бiг йому назустрiч одними пучками пальцiв, увесь замiнений в ухо. Кра?вид, мов обернений лист книги, виявляв тепер зовсiм нове обличчя: глибоко унизу слiпуче зеленiла полонина, одним боком сперта об химернi чотирогранй скель, яких площини вкритi були фiгуральною орнаментикою, нiби намогильне камiння, або чоловi стiни розваленого чертога олiгархiв. Може це було колись гнiздо заточенця в горностаях, вождя рабiвницьких чет, голови многолюдно? задруги, звiдки напротязi столiть вийшов рiд князiв-пастухiв? I вони пасли тепер маргу на спохиллях свойого родового гнiзда? Може тут були кри?вки втiкачiв, що попалили сво? хати, готових дружитися з чорною землею, з зеленою муравою? I мабуть вони в розшуцi за дорогами до слави й смерти чеканили слiд сво?х дужань з судьбою в камiнню i стародревi? Тепер ватаг, коли штрикав край потокiв на доли, до челядини, каменю й дереву доручував сторожу над пастушим таланом. Он вiн, пiзний нащадок дикого витязя, сто?ть промiж чорних смерек, бiля першо? з черги колиби, звiдки по цвiтах пливе лай пса. Засмолений, як крук, жовтокосий, у широкiй мазанцi, зi закоченими уверх рукавами, з пiднятою над чолом долонею, з яко? ще капотить жентиця. Будз виплескав, бiлий, як мiсяць, кругленький... - Здоров, брате Ждане! - Гаразд, Дуже, як ти? Обнялися, Ждан вiв гостя в колибу, стелив манту поверх чатиння, клав на миску пражуху й сметану, жовту, гей перстенець. Дуж смiявся: - Будеш самий не ?вши, - ти також не ма?ш поля, й не садиш, як i я... - Звiр коли ходить, то ?сть по лiсовi, що назначене, i ми так само. За шатром весело розмовляли. Дуж глядiв, як на царинцi плиска миче слухнянiй овечцi смушок iз голiвки, слухав промiж ?жу: - З медведями, як iз людьми, - однаковiсiнько... ? тут такий, у Прокши на Iгрецi сидить... Наметав раз цей медвiдь колоддя на зимiвлю, ляг. Навеснi, ще зарано, пiшли вiвцi скубти порохня, то пастухи найшли медведя, а вiн зi сну такий слабий, з вiтром валиться. Взяли його за пiдбоки, вбрали в холошнi, в петак, ведуть. Привели пiд колибу, вiн зачув воду, замугикав, а ватаг у крик: - Не давайте води, бо силу дiстане, овець душитиме! Подумав, змилосердився: - Будеш, мiсю, вiвцi красти? Цей крутить головою: нi! Вiдтодi йдуть вiвцi з кошари, вiн за турмою, - вертають i вiн гей пес верта?, - вже до то? кошари сiм лiт нi iнший медвiдь, нi вовк не приступив... У той раз iз утла колиби принiсся стогiн, забiлiла рука повiйках: - Води! - Молодик якийсь нездужа?? - Цi, йно лiсна приходить нiччю, зове... Дiвчину оставив на долах, збанував, думав тiльки за не?, але чим далi вiдчинилася йому гадка. Ця до ворожки, - знову його ймило. Хотiв себе забути, - ходiм, каже, у верхи, - де лячно... А вийшов, млiв, так було страшно! Над головою хмари женуть, а внизу вода люта, аж синя... Нiччю приходить лiсна, в любу дiвчину перекинулася, зове... Руку в огонь кинув, збоявся iти, обпiк. От вчера чую, всю нiч говорять зi собою, - з ким говориш? - мовчить. Пiльнув я з пращi до нявки... Дуж з кривим осмiхом хитав головою: - От на що пропада? людська сила, тодi, коли кожне дерево в Карпатах повинно славитися тим, що за ним ратiвник рiднiй кра?нi! Ждан зам'явся: - Сталося що? - З Ки?ва на?здник суне, пожарами дорогу мiтить! Декiлька день стало мiж ним i Галичем, здержують над Серетом, опiвшляху... Вас треба менi, як хлiба! Пiхотинне чорнолюддя ?, та кiннотцiв дасть Бiг... Запорайте по горах, щоби в той дух йшли... А то колись мете говорити: була ватра, грiла, тай потахла, нумо у попелi буком гребти, iскри шукати! - Гаразд! - весело уловiв Ждан. - Нехай легiнi трохи по долах бескидують! Вiн з охоти затягнув пiсню, яко? метр, ритм та напiв пригадували журчання потока. Йому через хвилю вiдповiли чiтко з другого, третого, четвертого верха... Пiсня дзвонила, гей скок водопаду. Видно було, як спiвцi кладуть сiно в пластинки, вершать, а тодi стоять чорними сильветами проти неба, нiби велетнi, що ждуть чогось... А Ждан не гаявся, зiбрав хворост у три могили, осторонь одна одно?, виняв iз-за череса, зашпинькуваного мiддю, невiдступне кресало й векелию, пiджог. Кур повз по травах, сивiв, а тодi стрiлив пiд теплий сумерк, як трираменний огневий сигнал. - Пiд Галичем ? урочище, Вiдун, туди текти на конях з луками, з бардою, корж у тайстру, буката будза, годi. Проче у мене на руках. Подумав: - На Купайла вiдай поспi?те у свояси. Ще говорив, як праворуч, там, де шафiр розчолин розв'язувався в лагiдних спохиллях, заграла огнями потрiйна ватра, червоний пал облетiв царини, став. Ждан осмiхнувся суворо: - Улас. В цю мить зачервонiло далеко лiворуч, iскри жузжали там, як чмелi. Ждан уловiв удруге: - Скакун. Ватри горiли одна по однiй, широким вiнцем вкруг гiр, а Ждан вичислював чимраз скорiше: - Чудин. - Мовчан. - Забор. - Поглод. - Стривiгор. Повернув i'д Дужовi смажне лице, мiдь: - Завтра, поки сонце здiйметься он там, над Бiлою Кобилою, прийдуть по мо? слово. Не токмо що в тво? Бiдунове урочище, - до самого Пекуна в гостi вiдповiднi... Хлопцi до набутку! Дуж облеплено приляг, пiдпер голову на розчепiренiй долонi i сказав з ?ддю вглиб колиби: - А того там.. заберiть зi собою! В тiй хвилi з купки ялиць вкруг овечо? кошари сховзнулася хмарка, випрямила перед себе обрис рамен, плила. На грудях, зрожевiлих наскрiзь, палiла низка свiтлушок, семикрапчаток, скрипакiв, приспаних блекотом i пряним пахом вовчих черешень. У якийсь раз звид обiгнувся бедрами, як п'ядун верх вориння, заморгав смарагдовими вiями, мов промiж теплих слiз, i щось крилате, шурпате вшелеснулося в ялiвець з головою, нiби в кубельце. ... В глубоку нiч Дужем кинуло з лiгва, вiн провергся в радiснiй чуйности душi, вiд вражiння сили, нацiлено? до мети. Чув себе на верхах гiр i на верхах життя. Тоя? Розумiв, що ?? не потребу?. Один раз, коли сумнiвався, там бiля хати вдiвця, у прочуттю майбутньо? обиди шукав опори ?? плечей. А вона, з посвiтом втiхи й печалi в очах, заквiтчана, мов лiтна дiброва, слухала, як мече в юрбу слова нечуванi й цвяха? ними, гей вогнем. Тепер Тоя не. належала бiльше до круга його судеб. З цим допевненням сум сплив на Дужа як блиск. Щось унутрi закупа перезрiвало, ждало на час, щоби скотитися з висот униз, або пiдняти знизу уверх. Сила його шукала шляхiв до ново? перемiни. Ось шумить ущерть безголоса глуша полонини, будьто сотнi лiт йдуть, минають i вiн, не вiн, а хтось величний, в чаплиних егретах, з пiрначем, нi, ще не той, а хтось битий на паль промiж шальнi вогнi ру?н, - пробiг, iнший знову, в'язнений в казематах, зацитьканий в снiгах... Простягнувся полегки горiлиць, впер очi в тьму. А тодi - ясноока павутина сперла груди об одвiрок i пiшла вперед легко, мов по склi. До руки в завiйках косами схилилася, цяткастою згардою блимнула самоцвiтне, зiницями нiжила, вела... Писана краля, нявочка! Рявкнув свист понад кутн? лiгво, зимарка загула, Дуж встромив нiж свiй у нявчине серце, - i лютий, впав в iмлу, як снiп. XXIX. КНЯЗЬ ЧОРНОРИЗЕЦЬ "Ой жнiте, женчики, обжинайтеся, I на чорну хмару озирайтеся..." (з нар. пiсень) Пiд Купальну нiч, як вiдьми летять на кочергах у Ки?в на грище, стежi Рюрика були вже недалеко Днiстра, один скок вiд Галича. Сам на?здник гнав обiч чернiгiвських i смоленських князiв на чолi купи полкiв у шкiрах та залiзi. Сипалися нiби наглий град грузовиною й пiсками, полями як рута, левадами в росах, пiд хмiльний спiв перебендь, приповiдки смiшак, лицарську пiсню боянiв. Спiвець чернiгiвсько? дружини Ходина ?хав поруч княжя, - велич у невидимiй коронi, окрил на ньому з багру розшитий пiд злотоглав, япанчиця з фiялкового шовку з узороччям, - колпак iз полумiни, з чорногр соболя. Спiвцеву гуслю, як ковчег Господен, везли за ним у колiсницi заплетенiй дубовим листям... Пiд Микулином поталанило Рюриков!. Галицькi полки подалися та йшли у вiдворотi на Галич, де була крiпка точка опертя. За ними весело поспiвав Рюрик, з червоним, як лисиця, сво?м сином Ростиславом. Вiн згадував iз самохвалою стару зарву з Романом о Торческ, Канiв, Трипiлля... Клекотiло у ньому, гей буря, вiд спомину жахливого примусу, пiд яким вiн, Рюрик, коротав сво? днi й ночi у мниськiм скельнiм затворi, скований без ланцюгiв одним непохитним словом Мстишиного сина. Приборканий стопою переможця, коли рука пашiла до мести, як мiд, вiн бува, читав з розпуки й нудьги у сутiнках старовiцького крилоса Видубицького монастиря. Розбирав Поучення Василя Великого, Пандекти Никона Чорногорця й засипляв над Златостру?м, - пард промiж овечок бiлорунних... Ликував. Блiде i темне, немов згашене, обличчя смiялося беззвучним смiхом, вiд якого серце забувало iти сво?ю дорогою. I коли похилений на гриву бахмата, всю в стрiчках i брязкальцях, гнав в'юнко через галицькi землi, здавалося, що се змiя, готова вжертися у п'яту босоногого. А хижа чадь, як на весiлля, текла вслiд йому: буйно гомонiли дудельники на постоях, бiля кострiв iз кiтлами спiвали розгульних пiсень мандрiвнi шибайголови i кричали хвалу вiйнi захожi Варяги, пiднiсши уверх оковане залiзом пiдборiддя, як вовки, що виють проти зоряних висот. Коще?, обозна служба й собi безжурно та глупо пирували. Купальна нiч була. Десь там по селах бiгли дiвчата понад воду топити Купайла, вiльхову тичку зi жмутом волошкiв та м'ятки, з горючою свiчечкою промiж зелень, та спiвали веселу пiсню старих часiв: - Iде Купайло топиться, А за ним дiвки - дивиться... Хмуроока свекруха оминала колиску з червоним яблуком верх перевiса, розповитеньке онуча, що пручалося там у крику без слiз, i глумливо подавала з порога вiстку мiсячнiй ночi, людському поговору: - Ой, люлi-люлi, дитя, спати! Не на роботi твоя мати! Ой, твоя мати на вулицi, Розводить дiвкам Купалицi... З глибини садiв, з висоти сiльських перелазiв вiдповiдала ?й пiсня невiстки, закрiпощено? до суду-вiку у свекри осудливо? та неприязно?, у мужа розтратника та п'яницi: - Ой, як я маю виходити, Вам Купалицю розводити? В мене свекруха не матiнка, Дитини менi не вколише, Мою утiху тяжко ла?... В Купальну нiч, як вiдкриваються сокровища, цвите папороть, а сивобородi старцi сiл вбивають на черездорожах осиковi кiлки проти вовкулакiв. Галич зловiще насупив старi брови i дожидав гостей, - не з хлiбом сiллю. Надднiстрянська долина-звабниця простерлася сивими пiсками, емальовими островами лiсiв, байдужа на все, що не було нею. А чорноризець гуляв, - його гнучка тiнь здавалася падати на цiле мiсто, обведене потрiйним валом, палiсадом з могутних цiлякiв, рiвною зверху, як улиця. Воно щораз горiло наново вiд пожежi мiдяних кольчуг, списiв зi сталi, крилатих шеломiв, високих... Крiзь вирiзи у срiбнiй блясi, що опускалися з його шелома на обличчя й шию, аж по груди, Рюрик глядiв дремливим поблиском очей, як сонце, що викотилося, - криваве. Його кiстлява рука мстила i перед очима джури, який не вспiвав подавати йому стрiли, лiтали багровi рiзки. Полудневих ворiт боронив Милонiг iз Бобрики, одноокий Кмита i оба Хиличi, Лазар i Марко, ?х сили скрiпляв десяток чорночубих Радивоевих синiв, кушнiрський i кравецький цехи, сотка угорських лучникiв. Сам Радивой обгорiлий i чорний, як Огарянин, вiд пороху та поту, стежив пильно за летом камiння, - де справив розреготану пащеку смертоносних порокiв, дубовi зуби шереширiв та стрикусiв, там зараз же позiхала зловiща прогалина, немов обсмалена громом. I Радивой рум'янiв доброю местю, трiумфом героя. Жара чимдалi розсипалася бiлим пилом слiпучим, i сонце, завiшене над головами, з ?дкою силою розпiкало тяжкi скрижалi щитiв, слiпучу луску нагрудникiв, червонi вiстря мечiв. Андрiй з Болохова держав у лiвiй жменi стяг, розшитий тризубом, гордий скарб держави, золотий i голубий, як зоря серед неба, - у правiй стискав копi?, зрум'янене кров'ю i сонцем. У тисячеголосому роззвуцi смертного хропiння, безумно? лайки, окликiв трiумфу та голосних чи?хось молитов сторож знамени п'янiв як на розгульному пирi. Бiля Андрiя так близько, так вiрно, як власна тiнь, боролася за честь Галича, за право народу, струнка гей смерячок поява у панцирi з прозорих мiдяних спiраль, крiзь якi мелькала соняшна зелень опанчi. Борець-дiтвак орудував списом чи не вперше? Вiн чигав скупчено, весь замiнений в око, поки чорнi, жовтi й червонi туловища зайде?в виринуть купою верх бервен частоколу, а тодi бив вiстрям списа у саме серце пекла. Пiдскок, бойкий гей вiтер, яким вiн падав аж на край стiни, щоби вирвати з ворожих рук опору й вiдштовхнути ?х, навiки нiкому непотрiбнi, пригадував наглий фуркiт птаха над ватагою хрущiв, що жузжать серед листя, - а пал рухiв, дуже молодий, заставляв декого обiч, тiлько не хорунжого, повертати на борця захоплений блиск очей, короткий, як ви?мок хвилини. Хто був борець? Нiхто не знав його. ... Полудн? повернуло i'д заходу, блакит посiрiв. З укрiплень церкви св. Богородицi, де скупчилася головна сила угорсько? залоги, гнало камiння, мов зливний дощ. Люди вмлiвали зi спраги, очi переставали видiти. Як на те, вискочила з глоти босонiжка, вуличний смiльчак, з двома жовтими кiсками на раменах, - зняла з плiч повного дерев'яного водоноса i заткнувши в оспiхах крапчату спiдничку за стан, пiдбiгла з цинiвкою до першого на стiнi. То Андрiй зiрвав iз голови свiй шелом з вiзерунком парда над очима i верг у чи?сь стрiчнi руки за глотком води. Не зрозумiв нiчого, коли филя тепло? крови поплила йому зi ши? на груди, а свiт пiшов широким перевертом. Вiн упав на колiна, аж дзвоном жвякнула мiдь наколiнникiв, затрiпотав пустими руками, як на глибинi, а тодi повернувся лагiдно убiк i миттю простяг горiлиць. Прискочили до нього Лазар i Марко Хиличi, заплели раменами i волiкли аж там, на край стiни, де на Андрi?ве тiло ждала многота корчавих рук. У цю ж мить грянув кругом крик пiд небеса, але вони не чули його: - Стяг! Д'горi стяг! - Ай! - замахав руками чепурний хоч у панцирi лицар iз Франкiв, Одiльон i спалахнув унутрi як ялова скипка вiд сердитого розчарування, - ось знову слабке мiсце! Глядiть, друже ?юльфе, яка нестiйна метода боротьби! Удар змiстом чудовий, та по ударi - порожнеча... Видержати б до кiнця, м'язи в зусиллю, дух напоготовi й побiда ?х, а вони... Як дiти легковажать ворога! Очевидно, цей б'?, аж трiски летять! ?юльф, високий, ставний парень у пiвнiчнiй збро?, блиснув оком, як рись, i закляв: стрiла Рюрика зiрвала якраз кичку з його шелома. Кинув борзо крiзь спеченi губи: - Зi Сельджуками було гiрше... I весь замiнений в око, потонув наново у боротьбi. Не задля цього вiн прибився туди, щоби у розслiдах над во?нною тактикою Руси лягти головою! А Рюрик, стоокий, звалився туди, як грiм, - i пер... Заклекотiло на стiнах, безлiч рамен витягнулося наобум по уронену святiсть народу, але дарма! Сутолока, нiби безпросвiтна метiль, накрила собою все. Внизу ж Рюрик плигав рисем промiж сво?х i кричав хрипло, аж кров трискала з посiчених губ: - На прю! На прю! Хто це? Нiби небесна ява у промiнню прозорих спiраль нагрудника, нiби той смеряк, що загравою оплив як золотом, двигнувся над столочений лан людських тiл незнаний герой: вiн станув навшпиньках одно? ноги. Друга ж будьте пiдлетiла всп'ять на невидних крилах... Одну, однiську хвилю вiн хитався пiд сво?м сяйливим тягаром, тодi, як зi стiни падав попри нього чийсь молодий, розхристаний труп i зараз же випрямився у почуттю величного моменту, та високо в лазур пiднiс клейнод без цiни, - стяг подiбний сонцю. - До нас! До нас! - кричали з перших рядiв, де виднiла прогалина, нiби видерта зубом собаки. Борець зачув цей зов iз нутра тисячi серць i як ластiвка на свiжу оранку, так вiн упав грудьми на те мiсце, де стiна щитiв розсунулася нагло, немов дараба на крутiжи Черемоша, i широко роззявилася загуба. Порожний трикутник, димуючий хмарою дрiбного залiззя промiж два скосi бльоки оборони, виповнила тепер грiзна народня орiфляма, як змiст чину понад всякий опис. У крилатому пiвруховi борцевих колiн, у дiвочiм пiд'?мi рамен блиснула довкруг дика краса борнi, вiд яко? скосий бльок щитiв зiйшовся верхiв'ям i стопив водно. Навiть стрiла, що шугнула з зойком край стягу i зарилася не в зелене узгiр'я, нi, - в йно що розтулену грудь, зеленню перевиту, - не змiнила нiчого в суворiй силi моменту. Стяг стояв ще одну мить нiби закрiплений останнiм в життю хотiнням людини, а тодi закрутився довкола сво?? точки опору, ще став... Поки обi русi коси, що виповзли з-пiд панцира в прозорих спiралях, - в лицарськiй хвалi замiтали стiну, i повiк молоде Ясинине тiло з раною, врубаною в серце, перемайнуло в товпi, повернене щасливим обличчям проти вечiрньо? блакитi, понурий, запечений в боях первенець Радиво?в ухопив прапор обiруч i скакав похило туди, де ще кричали щосил: - До нас, до нас! Навала стрiл зашипiла, заревла, стало мрачно, як на досвiтi. У сей жахливий сумерк, що вже через хвилю став чогось то прозорiший, у зловiще вiдхилення в один бiк грудей, рамен i плiч, впала нагло як гураган непроглядна, здавалося, галич, - не галич, а розколихана ярим гнiвом буря чорнолюддя. Ринула на конях без шеломiв, без щитiв, страшна, як праведний суд. Жв'якнули ?дко коси, червоним блиском вдарили сiльськi бардини i глухо озвалися цiпи на смертельному току. Хто вiв ?х? З ким прийшли? Ось вiн, пружний, гей рись, що паде на цiлу стаю собак, Ждан... О, як горить це темне чоло пiд зiсуненою взад кропивною шапкою з пiдвiсами! Як скачуть по раменах жмути волосся, нiби снопи вогню у розгар пожежi! Як женуть опередь нього потоки народу, воюють колiньми й зубами кожну криваву п'ядь землi, - кричать перемогу! Слiпне сонце вiд багру капчурiв, гясне небо вiд шафiру хусток, вiд крисань у перах джой! Ще раз! Ще раз! Рвуть списи, щити з остовпiлих рук, побiда ?х! Андрiй з Болохова дужався з вiчною тьмою, - то падав стрiмголов з чорними бурунами в отверту пучину моря, то знову вiднаходив себе на одну мить, на филях свiтла, в дорозi пiд самi зорi. В один мент свiтло винесло його ще раз туди, та не вернуло назад. Як роса чистi, як мова непорочних заколоколили колокiльцi на вечiрнi мниськi молитви: - Радуйся, огненний столпе, наставляяй сущия в тьмi... У горенцi на вежi замку стояв духовник Романiв, Варлаам, та глядiв на ворожу навалу, - хмарою зсунулися брови на тяжкi повiки, старець розмовляв з Богом сво?м словами Письма: Правив: - Господи, яко вогонь, що палить дiброви, пожени ?х бурею Тво?ю! Нехай щезнуть, як вода розлита! Нехай отвориться преiсподня i проглотить спомин ?х! Небо затяглеся сепi?ю, майже без сумеркiв схилилася нiч. Червоно-золота пiджога, що на кiлька хвилин розгорiлася край овиду, згасла - на поля упали вогкi тiни. Обриси галицького побо?вища очеркали аж понад днiстрянськi очерети кривавi щупальця смолоскипiв. Вони розглядали землю, шукали побитих i намiчали просторонь, на якiй лютував бiй. За ними рокотiв грiм i тяжко вдарили першi каплi дощу. Наближалася буря. В ?? несамовитiм шумi пропали без слiду згуки кiнського тупоту та скрип колiсся пiд раненими й во?нним статком чорноризця. Що жило, йшло нарозтiч. На раннiй зорi, по-молодому сизою хмаркою переснутiй, роздер, правда, мовчанку пекельний ломiт мiйських таранiв, але на зачiпку не було кому вiдповiсти. З повно? груди задзвонили тепер дзвони всiх галицьких соборiв. Нарiд плив товпами, от як у Великдень серед окликiв, гомону, лент, спiвiв, мальованок... Плили i з сiл, йшов безпечний гомiн, повiльний: - Страшнi ж вони, отсi Караколпаки, Господи, воля Твоя! Вечером так бо?мося, аж пов'янем! А приймемося вечеряти, напотемках тарахка?м ложками. - I наше село весь день бiльше на воротах, чим у полi... Як котрий суне, то ми в крик, нiби за свиньми, а жiнки, - котра на пiд, а котра крiзь вiкно, на городи. Радiсть розпирала серця, починалися жарти. Хтось гамував: - Гей, а з котрого там села такi розумнi? Промiж жiнок шугав на оспiгах ?юльфiв чура, простоволосий, кутав лице в обi долонi, гей вiд лютого болю, та якась бистроока з пiдгороддя налетiла бурею, за рукав його, зрадiла аж тепер вiчним лазуном: - Курей тобi, нiмото, а? Селами красти сновига?ш? Ще одна в мене плента?ться на твiй недiлешний обiд, харцизяко! Перiщила його зi смаком, - хто навперейми, - й собi. В цю хвилю закрутилося як вiтром по рiвньому: з ревом, смiхом, проклонами товпа гнала опередь себе жiнку, простоволосу, в парчевiй ширинцi й жовтих Звенигородських чобiтках: - Ти, зраднице! Ти вража причепо! Шовком плечi наряджу?ш за людський плач? - Така, - з втiхою мiркувала Ситничка з Чешибiсiв, - спiдницi пiдтикала за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася! Вона б рада, щоби вiйна була сто лiт! А наша газдинi мала хату й маржинку i всяку розкiш, то ?? шовки не в диво, нi... Ох, то-сми колись добирала, ба це б, ба те б, а сегонне зблiдла-сми, путерi нема! Угри нас безпечили, безпечили, а вражий син як увалився, до маржинки, до возiв доступити було гляба, всю працу-смо полишали... - Твiй талан, любко, довiчний, бо на сво?й землi сидиш! - правив хтось повагом, як схимник. - Зате зайдеям гей тiй пiнi на водi: забулькотiли й нема. Так, - битий соромом, жалений ранами, по слiдах недобиткiв, що не дбали бiльше про нього, обсмiяного повiк, князь чорноризець втiкав, куди ноги несуть, з жаху, щоби Андрi?в меч не запер йому дороги, коли не на Ки?в вже, то бодай на Овруч. Вiн пер, нiби ослiплий зi стиду, грузовиною й пiсками, нетiччю та суходолом, крiзь столоченi хлiби, знiвеченi соняшниковi га?, метав проклони на власний слiд. За ним волiкся вмирати його порубаний джура Домавiй, вiрний до смерти. XXX. ШОЛОМИ В СОНЦI "Зберемо женцiв, сiмсот молодцiв, Зберемо возiв, сiмсот обозiв". (з нар. пiсень) Заходовi облаки, як сувiй золотоглаву промiж соболi, понад чорнобiр. То тут, то там хатка зчервонена попалом у туманi верб. Осторонь кривулькою потiк, при берегах посвiт несамовитий, - течiйка крови з чийогось серця. Он вражий лучник розтягйувся горiлиць, руки долонями уверх. Повз пальцiв бiгають муравлi, червонi й чорнi. Лучник трiва? посеред зелени, нiби наслуху? згару, ще й доси з куривом. Або мрi? з усiх сил, приспаний терпким дурманом материнки, вiд якого хмелiють також муравлi. На устах осмiх, трохи нiяковий, нiби ухо чу? ще доси твердий глум села: - Гей, як баби заберуть кочерги, то мете i штани лишати! Нi чечiтки, нi синиць, глухе гилля над бовдурами придимлених стрiх. Нiде бiльця дорiжкою, нiде... Це П'ятиднi, над селом двiр Товстого. У далечi обриси стольного мiста Волинi, золотий посвiт Володимира. Княгиня сидить пiвлежма у крiслi в коверцях, високий копiт пiдков, що йшов з нею крiзь битi шляхи, не вгава?, - кожна думка це блиск i ритм колiсся в лету. Малi ноги у чижмах задертих, як червонi човенця, - над головою низький пiвкруг стелини, дiлений вчетверо, уся ж гридня пiд трьома аркадами в дванацять лукiв, як кам'янi брови. Промiж поля трикутних глибин письмо: мiсяцi в лицях. Кметь у кучмi, що грi? руки побiля ватри, дiвчина, що несе квiтки, винозбори... Все пiд старовiць-кою склицею, яко? тайни не зна? нiхто. Яке ж це добро стежити ось так без руху за крутiжжю тiней верх полив'яно? долiвки, скринь зi свастикою, добрим амулетом, ослонiв пiд налавниками у жовтих огнях! Прогули страхiття роз-пучливого подвигу, лiгва в незнаних житлах, сни, насупленi недовiр'ям... Ще й ранки, коли в трепетi душi стрiчала Аклана бiля воза, як ладив його до дальшо? дороги! Мiг же, хоч з тавром, цiльнути нiччю зi скарбом Мстихiв у степ, у вирiй... О, добро мрiяти! Вiд пiль ген бренькiт серпiв, гострених об бабку, якась гребеночка ма? рукавами над головою, нiби ладиться злетiти над свiжим курганом, над розбитими межами... Спiва?... Будьто й не слiдно ру?н та згару вiд пiмсти Лiсконогого i сонцем осяянi всi дороги, де гнала в крику i кровi громова сiч Андрiя. Княгиня слуха?, - крiзь недопертi дверi два голоси, музикою один матери, а другий дитини: - Що гляну, донечко, черешень у кошiлях хоч жмутком та поменше. Вечiр iде, нiкому рвати знову. Чийсь пальчик на устах, голосок iз сопiлки родом, раз смiх, раз сльози: - Богиньки з черешнями всумiш, матусю... Пiдтягне кожна зелену нiжку пiд себе, нiтрохи ?? не видно. А тiлько ви за дверi, щонайчервонiшi навтiки, котра на пiч промiж сушеницю, а котра в комору, у глечик iз молоком... Хтось там жваво пора?ться бiля челюстий, хтось вигуку? упротяж: - Богиночки, обманнички, а гетьте на гилля! Стук-стук! Увiйде Товстий, просторiчний: - Княгине, я тiлько що з Володимира, запора?в в'?зд у замок на завтра, як бажа?те. Мiсто кричить пiд небо з утiхи i з усiх сторiн текуть люди зi свiчами в дарi церквам, а рада мiста i вислала в замковий собор шату зi шкарлатного оксамиту i коня, цiлого в шкарлатi. Викочують бочки зi смолою для вечiрних огнiв, грища висипують пiском, а силачi мiста заздалегiдь обвивають п'ястуки шовковими хустками для завтрiшних дужань об меч, дар столицi... Обернувся, слово молотом, газдiвське: - Дiвко, гей! Вiн дав дорогу чорнокосiй служебцi з вечiрним сонцем в очах: - З княжих це скарбiв, - шати вашо? свекри, храмовi... Служебка стелила верх скринь наруччя уборiв, твердих i шумливих, як наруччя листя. А скринi яснодубовi, а ткань золотом процвита?, на шовку птахи i гилля, квiтки i звiрi. Сукнi ж як дзвони, - з узькими станами, смугнасте сяйво у згортках, нiби вiд хвилi високих грудей, вiд тайни минулих красот... Верх уборiв рантухи бiло випранi, з мереживом так чiтким, як день. - Колiсниця мабудь i'д нам жене, - покмiтив боярин. Справдi, загуло брендяком, - стало. Княгиня перепрошувала Товстого: вiд втоми i насолоди спочивком сидить оце самотою, осторонь всiх. Прижмурила очi до пiвдитинного смiху: - Скажiть, боярине, чи ? ще край ки?вських ворiт у Володимирi така вузька вуличка, що коли ?де вiз, запряжений волами, треба тiкати у сiни домiв, щоби не настромитися на роги? - Де ж ?й дiватися, княгине? - i собi осмiхнувся Товстий та перечесав рукою чуба над чолом смiливця, у загарi бо?вих днiв. - Вуличка ця сьогоднi одна з найбiльше вiдомих iз-за ситих складниць i веселих купчих. - А коли так, боярине, то чи ? ще над домами старих Товтивiлiв поперечка з мальованого дерева, що торчить над дорогою, як дуга над потоком, бо оба доми ?, як рукою подати, напроти себе? I чи доси цею дугою бiжить хвостатий лисок iз дерева, а за лиском дерев'яна стая собак? Хотiла ще питати, але нагло припiднялася в крiслi, вергла думку понад поля: - Трох ?здцiв на окрутi бору, трох ?здцiв пiд штрих, як один! Поводи червоними струнами, а кички шоломiв в адамантi, в росi. Триглав, Триглав з чорного каменю, що кинув святий остров i здоганя? життя! Ох, як там конi в'ються, що рвучкi, що грiзнi! Товстий не ворухнувся, запевнений понад всякий сумнiв: вiн знав, хто це. - Так ?здять трiйцею Мончук, Никифор i Мстибог. Романовiй кровi волость настяж, от що жене ворогiв з ?х нагрiтих нор; Ще оклик Товстого гримiв пiд стелиною, коли його накрило глухе ридання, хтось там упав у стрiчнi обiйми i кричав iз дна душi: - Горе менi, посестро, повiк! Мстибог з братами стид приняв, у голий свiт утечу задумав... Ратуй мойого дружину, всiх! Жадаю милости, тригубе прошения приношу... - Мстибог? - повторив голос ясний, як скло вiд нагло? стужi. - Або ж вiн чого дожида? вже тепер для себе? Глянь, як несе свою гординю верх голови! Куди ти? Пiд копита? Проснись! Тишина гей пух глаго?ть упадок з висоти надiй. Як любо вiд заграви, у якiй вже цоркотять красi крильця вiщиць! Чути на обiйстю тверду мову Товстого i ще двоголос, жiноцький, тодi змовка? все. Свiт, як вода, промiння по береги. Далечi малими ногами не побороти, мрiям - це iгра. I ось княгиня хилить важке чоло пiд уплiтками, очi видять, хоч вi? упали вниз. Галич мро?ться, Рафа?л з бичем над звидом коний, слiпа старчиха Нонна... Спить. Яка шумлива пустiль перед нiччю, як много край шляху могил! Святi га? народу, свiдоцтво Чину, нетлiнно записане в майбутнiм. Червонi човенця пливуть промiж шелест барвiнку, блудять... Найшли, дорога як блиск, простiсiнька. Самiтна йде княгиня, двига? молодiсть свою, до смерти одна. Або ж це молодiсть так важить нестерпимо? Це Мстихiв пай, прадiдний, що його вона двига? лакомо крiзi бiль всiх жил, корiнням врослих у серце. I дивнi ж бо дворища кругом! Вкоротився талан, погибла широчiнь, газдовита... Люди, доземки, як за димним склом, нiби тiльки нагадують самих себе... Мова у них змаргана, байдужна, - засвiтить парча, як огонь i вiтер, то бiля не? лата з чужого плеча... Краса i мiць, - о, як далеко! Невже ж уся кра?на, божий рай, прогнана в старцi? Розгорта?ться сувiй-далина: шлях на Болшiв, Чев? Хiба ж i справдi Галич це, що лежить купою нужди у глухiй долинi на просторонi залукв'янських пiль? Невже ж це Галич у диких корчах, з його сороком соборiв? Княгиня томиться непоко?м й озира?, де б припочити. Перед нею поле в бур'янi, без стебелинки хлiба, а сидить вона на поторощенiй колюмнi. На овидi якийсь корчавий Дуж у сорочцi до кiсток наляг собою на соху пiд залiззям. Сив-зозуленька ку?... Нога у червоному човенцi, сперта об камiнь, замiчу? там вимовнi нерiвности, скупчення сво?рiдних скульптурних лiнiй, - i чинить рух назад. Це викопаний iз землi капiтель, на якому бiлi? людська маска iз суворо вип'яленими очима. З ?? отвертих уст повисло буйне ростинне плетиво. Вiд глухого удару в серце мандрiвниця слониться, шука? думкам опори. Хiба ж це... храм святого Пантелеймона? Он двi знайомi колюмни порталю, зв'язанi в безсмертнiсть снопом рiзьблених архивольт. Мiра, спокiй i велич: мармур, оникс i стобарвне камiння. Та який це вбогий лахман над клейнотами вiтхненного орнаменту? Який глум завершив могутню наву насильством безглуздого склепiння? Хто забаг? Хто смiв? Та пробiг! - На рiднiм сходi, ген, вiд Днiпра, зойк копит в огню й золотi? Вiтри з-над моря, орли степiв? В iскрах шеломiв цiпкi, як свiдома воля, ряди бо?вих чет? Опередь вождь-вибранець, з сивим бахматом водно? Гей, як там лiтаври грають, як у курявi рокотить табор, ще й спiв гойда? дерева! А вiн, юнак-гординя, цвiт душi поколiнь, Ждан мiлiонiв серць, мов башта утверджена верх всiх... I високо пала? свiт меча витязя, якого мати ще в лонi сво?м назвала генi?м народу. То княгиня повисла очима на слiпучiй картинi й боговiйний трепет поплив крiзь ?? серце: - Витай, велична сило, що вста?ш iз лона вiтчини! Ти непоборна, що була, ? й будеш! Хиталася як лист пiд легiт тепло? туги: - Шеломи, мрi?, о, шеломи в сонцi! Сяйний звал обкрутив ?? мов у танку, мiниться день, лопочуть стяги, полум'я мiди кричить у простори: - Слава цiлинi, Романовiй! I зелен-бiр мете землю, шумить: - Владiйте веселi, ви, що зберете все в ?дино! Iще грають веснянi води пiд дарабами, шуга? живина верх тисячi потокiв: - Вам, споконвiчнi газдове, все до дна, скляче й срiбнолуске! Земля ж, глянь! Розсiка?ться рудою й мармором, б'? цiлющими джерелами, у пристраснiй жаждi, - вiддати все сво?. Княгиня спить. Котиться сувiй-далина: над Сяном ватри горять... Молодi груди, опертi об зброю, стережуть вiчних меж. Он дуб сканду? в повазi повiсть про красу борнi. Кожда п'ядь землi тут - свята. А там, - обриси могутних мiст шпилями здержують хмари. Княгинi звиджу?ться, що це селища самих святинь. Шум життя, як луна казочних розговорiв навдивовижу уховi б'? в землю з птичих висот. У крутiжи блискiв роздира? повiтря стрiмкий лет колiс пiд звидами вiтрогонних ковчегiв. Чиясь рука встромлю? тугiйше трясучку калини за синь-обшивку шапки. Гилька смi?ться всiми ягодами вiд руху завзято? голови. Щораз перекликаються стiйки. У лунi стежних огнiв пiсня черка? воду, ластiвка... Стук! - стук! Дверi настяж... Увiйде Товстий, просторiчний: - Ви мабудi спали, княгине? Насилу находила себе: - Так, я снила хвилину i ще гойдаюся промiж мрiй. - Моя сiм'я б'? чолом, просить вечiрний хлiб iз нею подiлити. Княжичi? Не проснулися ще з дороги. У свiтлицi ваше ложе готове, якраз там спалили кадило. Встала у призадумi: богомогутне сонце горiло й досi, як ватра над чорною смугою борiв, вказувало болючий шлях, промiряний у снi. Вона зiйшла поволi зi сходiв у каменю, на яблуневий сад пiд росою, - нiби слухала боярових слiв, якими намiчував приваби новосiлля, та хиляла бiле чоло на той бiк сво?? туги. - Там... Днiстер... - засвiдчила у якiйсь хвилi бойким движком брiв. Випрямлена, хиталася полегки у сво?х довгочубих чижмах iз ширинки, милувала очима смугу овиду верх пiль, де товпилися роззолоченi хмари зi щитами та з копi?м. Тодi ж стала торжественна аж до дна карих зiниць i з силою окликнула сво? серце: - Так, чи iнакше. Галич... буде наш!