илите? Мусiв слабий бити. - Койча на Лазах штоси три вепри гчера забив. - Ге-ге! сприсьний, добре си карбу?! - В заправду, може-бисме з тим мостом даяк врадили, - плiв сво? старуган. - Та ж ялиц ? дост г лiсi! - гримнув злiсно хтось iз громади. - О-го-го-го! - протягнувся з насолодою ще одни iз порадникiв та позiхнув широко. - Пiти б до хиж... Вже ся випогоджат! Ринули з ослонiв гей один: через декiлька хвиль стало пусто й тихо, нiби маком сiяв. Аж добре згодом хтось рипнув дверми з прибоку i зачувся приязний голос Жмура з Добротова: - Давно ви оттак ставите цей мiст на Котанi? Тивун пригадував хвилю, тодi й вiдповiв безпечно: - Та з того часу, господине наш, коли Сянiк горiв. Жмур стояв знать, як вкопаний в землю, бо уловiв не зараз: - Набилю?те будь що! Це ж десять рокiв як один день! Про покiйного князя й чутки ще тодi в Галичi не було! - Та якраз... якраз... десять рокiв, господиночку, й буду?мо. У прибоцi згомонiв тепер сутий Жмурiв регiт i можна було знати навгад, як вiн аж поклада?ться, вперши жменi у боки. Тут же розлягся лопiт ходакiв i обиджене тивунове слово: - Кому весело, господине, а кому то й нi! I потрясся на двiр, бо стеля задрожала. Тодi пан Перемисльний почав упiвголоса, повагом: - Царю небесний, оутiшителю. Душе iстини... вездi сий i вся исполняяй... З дзеленькотом спряжок вiн скидав опанчу i меч свiй на жовтiй ременинi. Аж тепер нiч сипнула сном на всi голови. Дерева шумлять, дожджик рясно крапле... Вснули безпечно, вiд Сянока дiлив ?х день дороги. XIII. ХИЖАКИ ЗДАЛЕКУ "...Не раз, не два я вiконцем тiкала, Попiд стрiху горобчики лякала, Попiд стрiху горобчики сверготять, З чорних очей дрiбнi слези капотять..." (з нар. пiсень) На сянiцькiм майданi, залитiм поранковим сонцем, правив службу Богу архиепископ Венедикт, основник монастиря Пре-монстрантiв у Лелесовi. Вiн видний був понад всiх у тих червоних ризах ради крови, пролито? великим мучеником, якому належав цей день. Майдан, як довгий i широкий, рябiв вiд ратнього угорського народу, що стояв навколiшках промiж шнури наметiв, промiж вози i всяке тягло. Кругом майдану розсипалися полотнянки, сiменастi хусти, плахти тороканi... Курнява народу шелевiла як лан у наглiм вiтрi, у сонцi... Архиепископ, високий, хилий в раменах мужчина лiт п'ятдесяти, з важкими нiби камiнь чорними очима чужинця, вже хвилю перегортав пергаменовi карти свято? книги i пiдносив руки над головами вiйська, короля, що стояв обiч палятина Гейзи, бана Уроша i других угорських достойникiв, коли над'?хала княгиня зi сво?м почотом, сiдельце наряджене коверцями, стремена закосиченi, биндами зубела вбранi... Стягнула коника, зсiла. Коли вiдправа добiгла кiнця, з останним словом Венедикта, зверненим до народу, король Андрiй а з ним i вся його рада спрямувалися i'д княгинi. - Ми вiдстояли примiрно службу божу за успiх наших приязних мiркувань... - сказав Андрiй i засмiявся, як тиха вода, полегки. Вiн був чоловiк навалистий, очi липкi, кругластi, вус аж по груди. Королiвська загорнина висiла на нiм от як на деревi, що химерно настобурчило гiлля. Вiн повiв княгиню за руку у передове шатро, двiчi розлоге, з чолкою на крiвлi та з коврами й медвежими шкiрами, розкиненими по травi й ослонах за столом... Заграли лiтаври привiт i ехо понесло його далеко по бiлих, поранкових iмлах долини. - Хочемо найти пiльгу великому горю, яке навiстило вашу державу, мила серцю ятрiвко... - уловiв Андрiй по хвилi, коли весь гурт припочив, а служка, боснiйське хлопча, - Андрi?в любимець став наливати iз шкiряного бурдюка вино як топаз, як сонце. Слова короля перевiв квапно з угорсько? мови молодий, зi заломленим носом i бородою, як галка, духовник Арпад iз Хуст. - З вдоволенням бачу, - правив Андрiй далi, - що нi журба, нi утяжлива дорога не зв'ялили вас, люба княгине. Процвита?те однаково. Помовчав хвилю, вказав рукою наповненi пугари. Але нiхто не сягав. Попiдпирали бороди на руках у строгiй застановi, нiби рiзьби святцiв край високих престолiв. - Не можна вам було, княгине, вчинити нiчого кращого, як звернутися за помiччю до мене, чоловiчого побрата. В нас одно горе. Вiн помовчав знову, поки переводили його слова, а тодi глотнув сикеру й верг легкопливно: - З помiччю в оружних людях, яких я ось привiв для вашо? забезпеки, в'яжуться, ясна рiч, деякi необхiдности: жменя клиру для духовних потреб вiйська й пару десяткiв урядникiв, свiдомих угорських законiв, для кермування рiжноманiтними справами, що виринуть на чужинi. Всi вони, оцi ж мо? люди, довiр'я стоять готовi, - ждуть на ваш знак до дороги. М'ягкости погляду й усмiху Андрiя противорiчили рухи наглi як у шуляка. Видно було, що хитрив, то Iлля зi Соболти не втерпiв королiвським вихилясам: - Хочете, ваша милосте, призвича?ти населення до чужоземно? управи? - Що це вiн? - поривчасто допитувався порфироносець i аж припiднявся з ослона. - Про буцiмто чужоземну управу, величносте... - м'явся з кислим видом архиепископ. - Нiчого подiбного! - вiдмахнувся король обома руками. - Вигаду?те! - Куди пiп - туди дяк! - i собi глаго?в варке мiсце бан Урош, гладкий як склиця, червонощокий смолюх. - А ви просто, не обходом, господине королю, - пiдчеркнув тяжкий настрiй з-поза плiч Iллi гостроязикий Жмур iз Добротова, та заклiпав пiдсмiшкуватими очима з-пiд лiсу брiв. Загомонiло, як в улию, в час рою: - Ну, i сиро?дець же! - От, чоловiк неукий! - Який вид, такий стид! Палятин Гейза аж порскав слиною з негодовання, вогняноокий, гей рись на деревi. А ?пископи обурено двигали посвяченi чола в приплеснутих островерхах з парчi, та керегорiли один i'д одному з висот сво?? поваги: - I треба ж тако? осуди на нас, велике небо! Над загальну сутолоку вибився докраю нетерпеливий оклик короля; - Що вiн говорить? Цого цей хоче? То княгиня поспiшила на ратунок: вона здвигнула з нехiттю гордi брови, понад всiх: - Це оборонець кожно? добро? справи, - заспокiйтеся, знатна радо! I Андрiй став плести знову невiд, у який впала Жмурова каменюка. Заскакував по добру, по миру: - Рiцi, перше чим загра? водами, виливом, будують гать у всю шир русла. На ворогiв добра рiч забороло, на?жене лiсом копiй, зубами шереширiв. Я радо стану вашою гаттю, вашим заборолом, як приязний свояк i добрий сусiд. Але для того треба менi допомогти. Тут Гейза глипнув на короля з-пiд ока: таким краснорiчивим вiн не бував у будень, i пустий смiх пронiсся унутрi палятина. - Цебто чим, як помогти? - кинула княгиня i розвела в нерозумiнню малi руки у нараквицях iз мережива. Король привстав, перехилився над столом з неторканими пуга-рами i сказав сяйливо, - Дуже небагато, княгине! Треба тiлько признати за мною право виступати перед всiми державами як пiстун Романово? спадщини, як король Галича й Володимира. Стало тихо. Нi звуку, мов серед ночi й сну. Перша очуняла княгиня, - вона встала на весь свiй рiст, малу голову вiдкинула всп'ять, будьте пiд вагою уплiток витих утро?, i поспитала тими тяжкими з дива вiями, жолобиною мiж очима: - Це цiна вашо? допомоги, Андрiю? Нiколи вона не звала його, свояка, по iмени, то вiн почув втiшно ?? упадок з висоти духа i зрозумiв у цю мить, що дiло завершене. Тому й вiдповiв з приязним осмiхом, без мiсця на пересправки: - Так, - моя цiна, а ваша плата! Пан Перемисльний вдягав незручно свою кирею й не потрапляв у прорiзи, пас очима королiвське завальне обличчя, аж не втерпiв: - А як ця цiна - непригожа? - Або... як вона... лихва? - чiтко поправив Жмур. - То полчний ряд верта? зi мною до останного смерда, водоношi - так само, - чiтко вiдповiв король. Вiн звернувся вже до сво?х, до бана Уроша, i правив: - Над вашим вином, бане, гуля? ласа чмелина... Чого доброго, проглотите ?? враз iз трiйлом, як ось я перед хвилею? Бан Урош замiв зеленим рукавом повiтря поверх пугара, аж iз бренькотом шугнула у простiр смугнаста цятка, свiтлокрила, а тодi вихилив питво в один глоток i встав високо, готов до дороги. Венедикт та Гейза також припiднялися з ослонiв. Вони ждали, поки княгиня скiнчить неголосний спiр з Бiзною та паном Перемисльним i залюбки глядiли, як вона зразу метка, як полум'я, клонить згашене обличча над стуленими пальцями... - Що ж оборудовали, княгине? - пронiсся верх прикро? нудьги голос Андрiя. - Забира?те мою тисячу в Галич? Чи порiшили без мене обiйтися? Теплий вiтер заколихав лопотливо укривою шатра, немов помагав королю фудулитися у всю ширину грудей, роззолочених грубим енколпiоном та купою амулетiв. То княгиня пiдвела на нього скорбнi, суворi очi та вiдповiла не зараз: (слова мов слотиця. збила...) - Де вже... без вас? До бояр: - Мемо ?хати, пора! До себе: - Отож рись нiжитиме бiлку, коли приблизиться на вiддаль скоку! - Добра дорога! - скричали в один голос приплеснут! островерхи та вибиванi таламани з байорами в золотi. - Перун на вашi голови! - хрипло зворкотiв Жмур i перший штрикнув iз шатра. XIV. СЕРЕД СВО?Х "Шура-буря гуде, Там розбiйник iде, Там розбiйник iде, Дев'ять коней веде.." (з нар. пiсень) Вечiр жеврiв безлiччю зiр, - йшло пiд Паликопа. Золотий кур мерехтiв опiвнеба над чорнявою садiв, над стропами збiжжя по д полях. Чи?сь гусевки зронили останний акорд, гей смiх з червоних губ, стихло. Держко стояв на порозi сво?? домiвки покрай ковано? замково? брами. Вiн обiйшов саме щоденну свою дорогу, клав око на кожне вiкно теремiв, допевнювався, чи у пекарнi виметенi челюсти, чи почорнiли свiтичi, простелили мiсяцевi дорогу. Тепер вiн ладився пустити в рух систему спiралiв, якi двигали безшумно дубовий, зводжений мiст, та, як все в таку пору, вийшов на пологий шлях глянути. Що, як треба кому ще в замок перед нiччю? Стояв так добру хвилю, похилий в раменах, як деревина над глибиною, сива борода з перечесом, таламан, стиснений ременем, у руках костур з карбами. Вiн згадував сина i з пiльгою думав, З що небо те ж саме над ним, що над могилою Олюшi, - батькiвським плачем без слiз молив орачiв, щоби не заорювали. Вичаровував iз свiта старечих мрiй чи?сь побожнi руки, якi напевно, закосичать барвiнком незнану могилку покрай ратного шляху. Просив тi руки, найближчi на свiтi, щоби обвели ?? живоплотом, сторожею вiрною. Вона ж здержить бурю промiж гiллячко, проч сi? пометиння... Наслухував, хтось спiшив верхи, ляск копит котився круглим ритмом у низ узгiр'я, у тьму. ?здець iз чорнолюддя, у полотнянцi, пiдбитiй кожухом, кiнь селюх, проте нiжки гей у серни, - крилатi. Впер коня Держковiз у груди, штрикнув долi, аж мiст загудiв. - Ви Держко? I не дожидаючи, заговорив хриплою скороговiркою, знать, виснажений з дороги дотла: - Олюша, син ваш - шле мене з поклоном! Тивун розправив руки вiд вражiння i спохитнувся мов поцiлений в серце. - Великий Боже! - хотiв закликати, та голос застряг радiсним стогоном у горлi. А гiсть обмотував уже повiддя довкруги залiзного кiльця, вбитого в стовп побiля брами, а тодi йшов за розтрясеним тивуном у його клiти. На порозi озирнувся: брама остала цяточку вiдхилена, а мiст не пiднятий. Ось i тивунова клiть, бiла як снiг, заквiтчана сухим зiллям. На ослонi кiт-бiлюх з чорним мазком на бородi, - привстав, поводить ушками. I ще цвiркун стрекоче на всю глотку iз вдовiлля. Гiсть повернув до тивуна сво? люто стомлене, аж дремливе обличчя i згомонiв почерез широку осмiшку: - Ваш син живий, - зализу? рани... Ще двi недiлi тому сокотив одрини, тепер уже на призьбi пiд хатою кожну любу днинку у сонцевi сидить... - Друже! Де вiн? Життя старому дарову?те! Я ж його оплакав як мерця, я ж його... За рядом бесiда йому не йшла, то змовк i тiлько пив слова з уст гостя, як росу, руки не потрапляли налити меду в череп'яний кубок, не давали ради ножевi, коли краяли хлiб. Всi зорi неба гойдалися у тивуновому серцi. - Де вiн, пита?те? Днину дороги вiдсiля, в добрiй кмiтськiй хатi, в яблуневiм садку, в таланi всiлякiм сидить... Гiсть смiявся, пив мiд, рубав очима одвiрки. - Плужило йому, що й казати! Пригорнули чужi утлого, пiклуються, варянку всяку доносюють, ба це б, ба те б... Проте збанував за вами люто, чолобиття посила?, а через недiлю й сам доскочить! - Мiд вашими устами пити! - лебедiв тивун i живо розгортав постiль на сво?м лiгвi, дiлив мiж себе й гостя пiр'я з гуски в тонкiй наволоцi, хоч знав, що цю нiч не зажмурить ока з утiхи. Але... що це? Пiсля одного кубка меду ноги вростають у землю? Голова клониться на сон? Тiло паде, як скошене? А в снi отвором - безодня? Гiсть у полотнянцi придивлявся сплячому остро насупленим зором, тодi ж якусь хвилю слухав... Нiде нiчого, цвiркун стрекоче на всю глотку, та кiт-бiлюх ушками поводить. То гiсть засунув тивуна вглиб лiгва, укрив, запер дверi, а сам будьто ненаглою ходою близився i'д теремам, переводив вiддих у грудях, мов пiсля бiгу в негоду. В тiй хвилi дво? бiлих рук як два свiтла доторкнули його рамен i жiночий шепiт здержаний щасливим смiхом злебедiв бiля уха недавнього благовiсника: - Як рибка в водi, так я, мiй Дедьку... Нарештi Вiзантi?ю запахло, подихом дiйсно? краси! Обняло мене рiдним вiтром у тво?м дикiм краю! О, як смiливо, як прегарно, коли на устах мiд, у рукавi ж - кинжал! Коли у кораблi подвiйне дно, а в пугарi ?дь, - грiм... Кожна хвилина стрiмголов: сьогодня я служебка, а ти... ти боярин у семрязi з овечо? шерсти, завтра ж ми обо? царi в горностаях, а перед нами фазани на золотих тарелях! - Цить, Зо?, цить! Вона задихалася сво?м чужинецьким виговором, не находила слiв: - Держи слово, Дедьку! Княжя Маренi, а престол нам, - як у Вiзантi?, як у давнинi... - Цить, Зо?, цить, не повержу тебе! Щебетала, пошпотуючися на виголосах, з втiхою небезпеки, така струнка гладуля, як от фiгурка з хризоел?фанитни... - Торкнеш вiкно, отвориться вглиб, без скрипу, тихцем! Мариця й князьки приспанi твердосном, як кукли iз череп'я. Тям, Дедьку, сьогодня, або - нiколи! Довге бiле личко грецько? служки засiяло серед руху гострою рiзьбою профiлю i зникло як звид. Тiлько жовтий гiматiон мелькав ще хвилину промiж дерева... Дедько засмiявся згiрдливо: все було якслiд. Там, де темнолиста шовкiвниця торкала рясним вiттям горiшн? вiкно одрини, як пчiльний пласт залiплене склом в окiвках iз олова, надплив знiчев'я мiсяць, вибiлив посвiтом пiвдеревини, стежку з молочi?м покрай вiкна i дунув срiблом у кожний ромб шибки. Iз нутра одрини глянули тепер на Дедька дивнi iстоти, - вони будьто ждали його появи i вперли в свiтло сво? витрiщатi очi краснолюдкiв. Це забавки князенькiв iз череп'я: дрiбоцькi хлопчуки з лиснючими щоками, з високо пiднятими брiвми над перконосим обличчям, чередарi, що пасуть овечки до мiсяця, тодi, як один у зарукавнику та капчурах на сопiлцi пальцями дрiбоче. Хозари, горбоносi, з закруцьками бiля вух, i лучники, i дракони, червонi, як кати, з широко роззявленими челюстями пащек... Он скляний пугач пiдняв ладiнку пiр'я верх очей у бiлих кiльцях, настовбурчив ?? навиворiт, мов у ярiй лютi, красавий ямелюх стрiпнув кiноваром цiпких крил, а сокiл-винозор у беретi. з кичкою пас пильно Дедькове обличчя, нiби дожидав, коли стрiлець з цини за його плечима прицiлиться нарештi до зайдея, вишвирне стрiлу з туга лученька... Дедько й справдi зупинився: вiн будьто й сам став iще раз хлопчиком з гущею волосся над очима i в свiтлiй сукнi ради постригiв, - перед ним вергли насипом всяку дарованину, а мати, тиха погода, кута? хату, ясниться коло не?... Як варом його облетiло, - пригадав цiну: Таняву i Чертеж. Зачулася йому весiльна пiсня тепер, ломiт пралiса пiд ударом росохiв у .перлистих перстенях, звидiвся олень-червонюх у бiлiй iмлi, як вп'ялив очi в бiр, трава повисла з непорушних губ... Як огнем його обiгнало.: бачив себе у поворотi з ловiв, з лiсових дорiг... Не там вiн клав весною молодих готурiв серед хижо? насолоди? Не там чурила кров диких вепрiв вiд обуха його сокири? Не там вiн випускав перед себе ловнi котюги, як вiрли без крил? Стару коломийську солотину навернув ще на ум, мрiю серця, величну шану родовi, клейнод життю, довiчну втiху... Понаглив себе якстiй: пiдняв вiкно, пробував його. Обi половини, розкрашенi низом у мрачнi вiзерунки, пiшли пливко на боки, як крила iконостаса. Тодi вiн грянув куною уверх, став навколiшках на пiдвiконнику i пружив сустави на легкий скок у нутр, коли майнуло мохнатим, ?дким теплом бестi?, щось дивовижне, ростом в людину, навалилося вперед, - i в щоку Дедька вцiлилися з трiскотом жахливi iкли пса. Нелюдський бiль залунав у всiх костях злочинця, зорi стали сонцями, - вiн здер голову взад i випав на той бiк, а котюга грянув за ним з кривавим м'ясом у зубах. Ще раз пiднявся Дедько на ноги i ще раз звiрюка впилася з хрипотом у його розпанаханi груди та тут же й прокричав ратунок - розгублений голос Зо?: - До ноги, Борвiй, до ноги! Пес пустив жертву, присiв як пард перед вiкном з островерхою аркою, а тодi на?жений несамовито став глушити на весь свiт, у всю ширину грудей. - Що сталося, пробiг! - лебедiла Ясиня спросоння i вихилилася з горiшно? одрини, бiла, як бiль, вiд несподiванки. - Ти не лягала, Зо?? Гориш у сво?м гiматiонi промiж дерева, як салямандра. Хто там чеше на вулицю, тiка? кривавий? Зо? не вiдповiла, - вона допала хоромiв, уперлася в глухий кут i ломлючи пальцi, мнялася там iз нудьги, перегинала в'?дно, як натоптане гаддя, а плач без слiз, невгамовний, мов буря, потрясав ?? марною iстотою: - О, горе... горе менi! Доки свiту й сонця - не ?стиму... фазанiв iз золотих тарiлок! XV. СРIБНА ШАПОЧКА ...Сокiл, ненько, сокiл, ненько, По саду лiта? - Насип пшонця по колiнця, Нехай привика?". (з нар. пiсень) Малий Чешко, дякiв син, пiдтягнув свойого брата близнюка на плiт княжого саду, заохочував не боятися. Поздирали голови за "отчичем", бо хотiли дати йому дивно писаного мотиля й пращу, що цiляла дуже далеко. - Он-он, срiбна шапочка! - зрадiв Чешко й замахав рукавом до когось там, що бiг у пiдскоках верх обмикано? гiлки, ще й пiдбиркував кiнцем озуття червоне яблуко перед собою. То Сила стягнув твердi щiчки осмiхом щонайяркiшим, аж засвiтили два рум'янi мазки пiд зiркатими очима й в розпалi сподiвань скрикнув от далеки: - Срiбна шапочко, зверж нам яблочко! Княжа глянуло бистро за голосом, прихилилося, й метнуло яблуком зi щирих сил верх тину, оповитого винною лозою. Одначе дарунок не долетiв, та опiвдороги застряг промiж хабуз. Тiлько й всього, бо зараз же згомонiв строгий голос, нiби вiд престола за торжественним молебним каноном: - Аз-чяда - реку вама... Монах Варлаам, темний та чахлий як кенобiт, загорнений в шерстяну рясу, аж зимний вiд рiзвого паху, вiд раннього миття, починав щоденну науку грамоти з дiтьми княжо? прислуги. Вiн стояв у крузi розлогих груш серед площi кругло?, нiби соняшне око, й писав цiпком на пiсковi гладкi, як живi кривульки: палички, змi?вики, круцьки, закруцьки... Бува, монах зачеркав те саме ще й цiпком у повiтрю, наугад, i дiти що сил у грудях викрикували у блакить кожний вивчений звук, нiби оповiщували пестрим деревам свою побiду. Коли ж у якийсь там мент iшло пиняво, старець твердив те саме ще раз i ще раз, доброохотно та многотерпеливо: - Аз, буки, вiди, глагол, добро, ?сть... То Сила й Чешко з втiхою доскочили туди, (не до яблука ?м вже було!) i з пустоти кричали, як синицi до сходу сонця, аж другi школярi яли ?х корити, хто стусаном, хто словом. Дрiботiли так довкруги сiдоголового учителя: Олелько, бирючiв син, да сопiлцi гудець знаменитий, Цвiтана, сирота по спiвцi святоонуфрi?вського собора, в'юнкий, як бiлка, Прокша Гурич, стрiльчук iз пращi над всякий опис, Сава Вовкодав, одинець. двiрського пасiчника, - Святогор, iзгой, попенко, вдумчивий та тихий, гей нiч, осiяна мiсяцем, i ще смiшний Коза Токсобич, полонений "господичич" iз Половцiв, якого наймення веселило до упаду дiтвору цiлого Галича... Такi безжурнi заклики фуркотiли у леготi дерев, що незагодя на стежцi явилася княгиня з церковним шитянком, з ?пiтрахилем. Вона усiла пiд деревиною, мальованою осiннiм небом, i тiльки потягнула за темну нитку срiбла, коли якiсь там скрипливi ворiтечки пiшли на боки i упишнений лицар з чубом на праве ухо, в колпацi з бiлою кичкою та з твердим лопотом кире? вирiс промiж гущу саду. Дарославич. Вiн повернувся у пiвруховi й загукав у сутiнь обiйстя: - Нурла, сюди! Вiд колодязя, де рукою пив воду, вiдскочив дивоглядний, як iскра, вороський хлопчук. На ньому була зшита удво? плахта чорного сукна, з прорiзами, з тороками, як гаддя, й рум'яним, мов жар, басаманом. Штрикнув на зазив iз гомiнким ляском босих п'ят, а разом з ним то пiдводив крила, то опускав ?х могутний, пругастий птах, що сидiв насуплено на його раменi, з очима, прислоненими твердим шеломком-беретою, i час до часу клював iзлегка руку свойого носiя, одiту в грубу шкiряну рукавицю. Чорна, коротка голова птаха з пiднесеним чолом була закутана в кругласте пiр'я, пiд яким ховалася нерухливо звернена навпрямець свiтло-брунатна дуга очей. Голубий налет мро?в на темних опругах летiвок, що ?х полегки щибав вiтер. Птах поводив iнодi допитливо головою, а тодi стрижка пер довкола ух бiлiла чiтко, як коли вуса, - луками. Може мрiяв про рiднi скелi в димах диких потокiв, рожевих вiд вересу? Згадував необнятi шуми ялиць, мову вiчности? Це був скельний сокiл iз-за тридев'яти земель, iз даху свiта, з кра?ни Обезiв. Боярин купив його у Суздалi, де сидiв гостем рудого князя Ростка, коли на хрестини його першо? доньки Евфросинi? Iзмарагд з'?халися чужестороннi купцi з усяким добром сво?х кра?в. Й обезьке пахоля привiз, птицi пiстуна вiдповiдного... Княгиня пiдводила саме нитку й очi верх шитва: чудувалася без мiри пестрому явищу, казочному хороводовi. Коли ж боярин пiдiйшов i'д нiй чолом i рукою, вона поспитала промiж два стiбки голкою: - Що вас приводить, Дарославичу? Вiн осмiхнувся в пошанi, але ще мовчав змiстовно, а далi. рознiмилося бояринове серце й уста: - Сокола в дарi у нiг ваших складаю, княгине... Пес, кiнь i сокiл - трiйця, без яко? ловцевi не бути, а ви ж радо герцювали колись за звiровою. А ще не зараз такий сокiл народиться, як оцей! Собаки йому не треба, сам добичу вiдносить! Не на фазанiв, - на рися його пускати не сором, а лис йому гра щонайвеселiша! I людей травить уодно, як дич! Помовчав, непевний в собi: - Оборона вам буде в невеселу пору, коли другiв, як я, поблизу не видно... Тут Дарославич облетiв обличчя княгинi мрiйно - палким зором осiяним iз глибин сподiвання, сам низько поклонився удруге, ще й загукав на служку, птичого пiстуна: - Гей чолом, Нурла, проси милости! Обезьке пахоля стукнуло кучерами об стежку, аж тороки забiгали дрiбно по землi, нiби золотi ящiрки, i глухо задзвонило стальне повiддя, яким заковано пiрнатi ноги сокола, колюмни сили. Але княгиня глядiла вже подальше обох за отчичем, срiбною шапочкою: вiн застiбав якраз розснованi ходачатка, прихилений посеред стежки. Доки не покiнчить якслiд, не кине нiзащо... I помогти не вiльно, сам, сам! Про що думали строгi, промiннi очi пiд чiльцем вдовицi? Гнiв, образа, чи почуття небезпеки двигнули сторожко молодi брови? А Дарославич, сам не свiй, говорив iз веселим видом та свiдомiстю ошибки одно? за другою: - Двацять чотири соколи у мене, ватага лягавих котюг, ко? щонайворонiшi, та нiхто не давав стiлько радости мо?м ловнi дням, як оцей красунь дербентських борiв... Я зрубав собi хатi серед пiль i лiса та жив у нiй всю торiшну осiнь: сокiл, пес i я. (Вiд крилатих згадок обличча Дарославича теж будьте дiста. крила:) - Бува?, держу на руцi розбишаку, то серце у висках iз втiхи лопоче, - зiрву шапку з кичкою з-перед очей сокола, кину його на солукву чи перепела i он... хижак кружля? в пiднебессю, я й вiн зв'язанi невидними нитками одного на свiтi хотiння... Понад усi слова чар такого зв'язку з душевним життям ловця! Я стаю тодi гордий, що заволодiв чудовою iстотою. Розкажу, лиса спiйме , живим, захочу, вовковi виклю? очi в борнi, пустить у свiт слiпця... Цей сокiл, - це друге Я, це неспокiйне серце мо?... вам... В той раз княгиня встала з шумом рясненьких шат: перед нею i майнув оце ще раз настирливий блиск в оцi боярина, та упокорення залило ?? душу вiд прочуто? вже гри, вiд рахунку, в який входила ?? особа. - Не може цього бути, Дарославичу, - (черти стали як криця) щоби я приняла вiд вас дар, такий небуденний. Шукаю думками рiвновартного для вдячно? вiдплати вам i не находжу. Задержiть цього пiрнатого красуня i далi для себе, з черги я прошу вас о ласку! З лиця Дарославича втекла миттю вся кров. I всупереч правилам ясного ума, приворожений величною цiллю, що вiдсувалася в недосяжне, вiн глупо наставав: - Квiтко Трояново? землi! Хiба погорджу?те мо?ми вiрними службами, виявом мо?? вiдданости повiк? На Бога й Перуна, не вiдiйду, аж вблагаю вас схилити до мо?? проiьби сонце вашого обличчя! Вiн погинався у вертких рухах свiтово? людини: вродливий скоморох у парчi, вуличний крикливець, що захвалю? чужинецьку невидальщину й себе. Та сяйво жiночих очей стало вже грозовите: - З хижаком ви набулися, Дарославичу, й переняли обича?. Залишiть оцi лови, - мене! Голова княгинi в пливких тiнях серпанка подалася з гнiвом успять, руки дбайливо згорнули вишивку й оставили боярина пестрим стовбуром посеред саду. XVI. ВЕСIЛЬНI ПРИМАРИ "Ще сонiчко не сходило, як до мене щось приходило. Приходила моя матiнка, приходила моя рiдная - Не снiдала и не обiдала, тiльки мене тай вiдвiдала"... (з нар. пiсень) Того року осiнь квапилася як нiколи, судьба щадила княжого житла, зачiпленого над Галичем, нiби вiрлине гнiздо, - в такiй порi вороговi набiгати годi! Проте завзятцi Ольговичi двигнулися навмання, пiдiйшли з доброю силою чималий пай дороги, та пiд Микулином зачули щось недобре: бояри не пустили краски, нiхто назустрiч ?м не зронив слова, надi? на помiч iз нутра галицько? землi завели. А коли стали доскакувати всякi видцi та послухи з новиною, що Угрiв у Галичi що хво?, що листу, - вернулися похило... Йно загуло за ляском, за гамором, iржанням коней, поблиском шеломiв, ще й димом верх пiль... А дощi стали вже переганятися, бува, всеньку днину по толоках, зарiнках, коли ж трапилося сонце над головою й розвеселило душу рiк, борiв, звiрови, людини, то на рiвнi з мандрiвною пташнею стали текти у сво? далекi прихилища коробкарi з пестрими лишками непродано? марфи, мiняйли з голками, пряшками, бовтиками, басаманом, куклами, гребiнцями й другим веселим крамом, - припочивали мало! Ой, скоро пряла стужа сиву склицю верх ставiв, ще скорiше затягала срiблом темненький лужок, чорний гай, - витрiщувала нерухливi очi промiж гiлля, про смерть нашiптувала, про смерть... Глуха нiч була, коли пiд Ломнею крiзь камiння i кущi пробирався якийсь ?здець на сiльськiм конику, - шукав стежини, а там погнав навправець, долi потоком. Незагодя наблизилося село й вiнок рум'яних огникiв замаяв промiж черемху. У хатi дуки Самбора горiли посвiти, гостей Бог пiслав. ?здець взяв лiворуч, зiсунувся по хилiй закутинi дороги, а та уличкою вниз. Пiд'?хав i задержався, - обличчям майнула неохота, двигненi брови зраджували наругу над самим собою. Озiнувся понад рам'я i роздумував глухо. Хвиля, - i нiч проглотив ла ?здця: аж коло кладовища став знову видний вiд чуба до п'ят. Перед ним стояла хата з чорних бервен, вкрита корою i будьто рада вiд бiдности провалитися в землю. Мiсяць виплив на часинку, задрожав на обiйстю, освiтив клiть доокола. Ворiтця з хворосту були широко вiдчиненi, так само й дверi в хороми. Хтось вмер тут? Виступив iз хижi на все? Нi! На стежцi перед хижею, де пирiй та романець, видно було свiжу смугу попелу, а на нiй легкi, як дим, слiди двох босих п'ят, невеличких... ?здець похилився над ухами коника i нараз у хижинi, отвертiй на простiр нiби хатка на курячiй лапцi, доглянув чоловiка задовгим волоссям i молодою, жовтою бородою. Вiн стояв у сорочцi, до кiсток оперiзаний ременем, а перед ним на столi писаний глек, горi дном. З-пiд посуди бив лопiт крил, жалiбне птиче пискотiння... У той раз на обiйстю скричав пiвень свою першу пiсню i в цю мить чоловiк вдарив жменею у дно горшка, що розсипався в куски. З-пiд черепкiв кинулася до втiки жменя курят, вони покотилися по столi грудками, а чоловiк ловив одно за одним та клав за пазуху, аж захвилювала вiд ударiв маленьких крил. - Мiй побрат удовий... - здивувався мандрiвник. - Покiйна гостю? нiччю, кормить немовля, от що! Варко йому, сiромасi, дошкулило визирати перелету з того свiту, слухати, як вона над колискою землею дише... Тепер вже не ме ходити, небезпечно! Мiсяць стояв рiвно над хатою, визорював ?? з нутра аж по той кут, де у сволока висiла колиска, розгойдана легко, немов хтось, що наляг на не? груддю, встав саме та пiшов геть. Незнайомий вернув i'д фiртцi - вона була тепер заперта з силою i втиснена глибоко. Нiчна гостя вибiгла в ярiм гнiвi та заперла ?? наглухо, без надi? повороту. Гiсть подумав ще, чи не зайти б йому до вдового побрата, але якраз вдарив у нiч дикий смiх гусевок, а за ними несамовита музична ворошня сколотила нiччю до дна. Це покрикували з глубини сво?х простеньких iнструментiв весiльнi гудаки, рiзаки, забували цiлий свiт. ?х здогоняла iнодi дiвоча пiсня i вкривала габою з промiння. Серце його вдарив iзнагла грiм насолоди: вiн пригадав, як десь там за ворiтьми, високими гей у крiпости, з вiконницями у вирiзах, нiби в бойницi, з пiдмурованням у каменi, висотою в чоловiка, зника? зоря-дiвчина. Осмiхнувся: такiй красоньцi й справдi ялося царити у крiпостях, високо... - Тоя! - скричав ?здець та поскакав горi селом, за вiтром, за романцевим, сягав клобу?пком ясен мiсяця плiч-о-плiч з облаками. А там хата пiшла ходором вiд брязкоту струн, вiд фуркоту уплiток, дзвiнких слiв i ще дзвiнкiших згард... Спiвали барвiнково?. - Благослови, батеньку, з барвiнку вiнок звити, - Ой, а батенько мовить: най Господь благословить... - Дуж! - зрадiла нараз весiльна юрба. - На скотього Бога, Дуж! Чи кочерга, чи весла, яка сила принесла? Кинулися саджати його пiд покутним вiконцем, здули мiсце на лавi по сам край, щоби яко? гостi з. того свiта не придавити, а тодi чествували. Ставили дзбан з медом, калиною вбраний, червоною стрiчкою оперiзаний, - сир, коржi та сало. Проти отцього почесного мiсця свiтив як сонце красен коровай з зелененьким вильцем, а на ньому калина з хмелем, житний колос з цмином, барвiнок з рутою, васильок з ласкавцем... По старiй поведiнцi явилися зараз i'д гостю печоглади i Дуж перепив до них повною, повненькою, доброю доленькою... Нехай буде тривка та приязна ця хатна пiч, у якiй молода пектиме свiй хлiб! Вилили решту iз кубкiв у челюсти, - запахло липою i стиглим квiтом гречки. Сваха поправила дбайливо дрова, покладенi там на нiч, аби душам роду було чим мостити мости у переходi на другий бiк рiчки. Гамiр крiпшав iз хвилi на хвилю. - Мудро у вас тутечки... - уповiв Дуж та глянув кругом з-пiд ока. - На чоловiках пояси з калитками, на жiнках уставки в качельцях, гусевки бренять, до упаду... А завтра? Завтра б'?те цiпами на чужiм тоцi, году?те сво?м зерном боярський дрiб, трудитеся крiвавими ногами по чужiм лiсi, прядете не сво? мiстки... Хтось там розсмiявся, на болончанiм вiкнi щосил жузжала муха. Гiсть упер руки за черес, грiмко окликав юрбу: - Слухайте! Йдуть вiсти, що княгиня ме правити замiсто сирiт, а вона схильна до нас, чорнолюддя... Печатника шле свойого мужицькi кривди списувати, прийде вiн, не окривайте нйчого! За це ж постояти б нам, як стукне час, за нею, вдовою! Тодi вiльнi не стануть зазичуватися з нужди у володiльця, вимруть раби, будуть щасливi люде... Надпив глоток iз глиняного кубка i змовк: веснянкуватiй Судол, газдiвський пасинок, обняв за шию свойого побрата i реготався, аж ним пiдривало: - Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! Свiт би йому короткий! Глядiть, який. благий! Хлопський талан журить його велико! Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! За селом збанував, бiдненький... Хтось з юрби воркнув: - Правда вiд неправди лиш за долоню недалеко. А другий: - Де ми, там панiв не треба, а де вони, там нас не конче! Дуж глянув на нього як стро?ний i двигнувся з ослона пiд тягарем мерзкого прочуття, коли чорнюха, сивоока, нiби нiчне небо, доторкнула його рукава промiж людей, манила у танок високими бровами. - Тоя! - пробормотiв - i змовк доразу. Що вона йому? Радiсть очей, окраса життя? А що ж буде з тими з хиж; травленими до смерти? Оставить ?х ради скринь та мисок i прикований до смердючого ланцюга, задавлений даремщиною до одуру, затулить вуха на вiчний стогiн села? Нi, - вiн не мав ?й нiчого сказати. У нього дiло тiлько до тих, що попiдпирали голови в кучмах порепаними руками, край нужденно? ?жi, та прядуть безпросвiтну свою тугу. Йому дiло до цих утлих дiтей, що повисли на вiкнах, як гайвороння, до це? там розхристано? жiнки, що силку?ться увiйти в хату, а ?? стримують i пiдiймають на смiх, коли вона горла? до свойого красуня-чоловiка: - Так? Я заскакую, а ти... гульками? Я при колисцi, а ти от як павич, що си паву вибiра?? Княгиню буцiм засватав? Нехай же бiда травить тебе гульками, а я не буду, не буду! Що йому та ?й, То?? Тепер, коли на рiдну землю суне хижа навала i в його, Дужа, глядять в упiр очi прича?ного села? Коли пiд пучками пальцiв чу? вiн розсипанi рiзки народно? сили, з яких учинить залiзну замiтавку на зайде?в? Нехай Судол обкручу? цю квiтку села нахабним сво?м раменем, нехай товпа прилипа? до стiн, як мухи у стужу з очаровання i втiхи над танком старовiцьким, прекрасним, нехай гусевки брязчать з новою силою i все в хатi крутиться пестрою крутiжжю шитих рукавiв, чорних вiй, мургавистих, черчатих плахоток, лискавок на шиях, згард, - вiн остане сам, як сокiл на островерсi. - Кучерi мо?, киньтеся д' горi. А я за вами - догори ногами! Де вже було молодому карбувати, як там музика пальцями дрiбоче! Вiн пiдлiтав нiби на крилах у парi з оголомшеною молодою, нама?ною дрiбонько, а кучерi штрикали за ним гей гаддя, i розстiбнулися, розпанахалися з вiтром червонi полiтички, аж на свiтичi гасли яловi скипи. То огудливi свашки, Хивра i Духна, шепотiли обзираючися, для безпеки: - Дука кудрiй... все, що ма?, то схова? в рукавицю на полицю. - ?? ж талан: два рубочки, один головку завити, другий на рiк дитинку вповити. - Пiшла за бiдненького, гi-гi... - Багатий був спороватий, мала слухати, звiдки кашля?? - А де ж дiвся наш ратайний, а де ж Вовчий хвiст? Чийсь чорний звид скакав саме мiж придорожнi верби у житло Самбора, освiчене гей вiнок на Купайла. На обiйстю димували смолоскипи, боярська челядь суятилася там з закоченими рукавами згрiбних сорочок, люди горiли вiд оспiхiв, як у пеклi. Трапився онодi гiдний купець iз далеко? Праги, купив рибу за цину й скло, то Самбор велiв спустити один iз ставiв, де риба велася дрiбнiша. Купець хотiв захопити погоду для повороту з товаром i квапив. То слуги, кiлько ?х там було, однi патрали щуку тонким залiзом, аж мигтiло в повiтрю от як розлите молоко, другi общибували сивi головатнi соли, що розсипалися iз вогкости по розстелених веретах, третi клали посолену рибу верствами в десяток дубових бочок, заввишки чоловiка. Два хатнi коти, п'янi вiд насолоди, пильно стерегли корит. Хилий чоловiк впав у хороми, а там у челядну клiть, глянув у боярську одрину з розкиненим i зiм'ятим ложем, а тодi вiдхилив дверi в широку гостинну гридню з ослонами в коврах край стiн, з довгими скринями пiд замком i полицями з посудо? iскрах та квiтах... Над тисовим столом бiля питва та ?жi хилялися дивогля гостi. Вони гаразд пiдмогоричилися, з чубiв iшов кур. Один них з свiтлою гривою над опукими очима, червоний був вiд меду, як мак, а рука з пугарем тремтiла, аж мiд слезив на криву скатертину, що одним кра?м сягала його чобота. На цьому гостевi була брунатна, рiшена опанча, а з-пiд не? блимав срiбний ланцюг з вiдзнакою iнфлянтських Мечових Братiв: мечем, якого рукоять уявляла похиле знам'я хреста. Вiн пив тепер на здоровля борiв, що закосичують цей чудовий край, як радiсть закосичу? людське серце, оспiвував простими словами величну силу конарiв, якими пливе сонце. Славив зелену темiнь тисiв, оперту об туркусову чашу неба. Вона, ця зелена шумлива краса, звиджу?ться у снi мешканцям пiвночi, де скелi нагi повiк, бо вiтер не вдержить на них нiчого, - вона, неодолима примана, жене ?х кочувати по галицькiй землi в розшуцi за всiм тим, що перечислене на грошi, да? мiць чужинцевi. Тисове дерево на луки, сосновi плахи на смолу й поташ найвищо? проби, дуб-невмирака на кораблi, ось радiсть купця-волокити, ось його тричi веселе живло! Тодi жидiвський Араб, що сидiв поруч його в бiлiй хустi, настромленiй на голову от як вежа, згомонiв рiзко, що пора спати, - тиждень саме, як товчеться вiн з Чорногори, паде з нiг вiд поневiрки й нудьги. Поки вибрав все пригоже для кораблiв, ладжених у Вiзантiю, жив у горах одним овечим будзом та жентицею. Треба ж було власними очима глянути, як Гуцули рубають i сплавлюють корабельний лiс та як гладкi гей свiчi дерева женуть ризами аж на води Прута, де ?х спiйяе в рамена Чорне море! У нього самого мало що не сплила разом з оцим деревом остання сила... Ще й досi дзвонять йому в ухах колокiльцi полонинських стад, попри танок всяких чисел з недавно? токми i передзвiн гривен, солiдiв, драхм, вiзантинiв... На це торговець рибою i невiльниками, довгобразий Чех Братислав прицiлився озлоблено до Самбора, що куняв у насолодi над власною тiнню, край десятого з черги пугара: - А мо? ж невiльники де? Третий день сиджу сидьком у тебе, старий крутiю! За чим, скажи, товктися менi коли-небудь удруге в такий свiт-далину по чужих лiгвах, незнаних дорогах? За рибкою-миршавкою, як я сам? Ти невiльникiв давай, не обманюй, держи слово! - Вiдстань, чого в'язнеш? - лепетав сердито Самбiр, струшуючи щось там iз колiн. - Це я, отчику мiй, Вовчийхвiст... Пiстун твiй, слуга найвiрнiший... Щось скажу... не сердься... сонечко! Чорний звид аж задихався вiд приливу безмежно? утiхи. - А, пропав би ти пропадом! - зворкотiв охлялий дука. - Реп'ях тай годi! Тодi цей кинув, як з пращi: - Дуж у селi, от що! - Де? Як? Ловiть!.. - схопився Самбiр, але зараз поквапився сiсти, настовбурчений, гей околот соломи. - Шнурiв, людей, - вiн наш! Тiлько тодi я вже не холоп, не раб! Добре так, отчику, а? Холiтався з вражiння, як лист на трепетi: - Нагородiть старанника вiрного... В цiй хвилi високий крик роздер тишину до самого дна, а тодi на нього звалилася миттю мовчанка. Це грянув вiтер iз пiвночi, пiрвав голоси на клоччя i кидав ними де попало, людськi й собачi. - Бий втiкача! Колом по ногах, щоби не бiгав! У став його, благенького, комiть головою! А... це тобi за боярськi розшуки, це... за кари, за страх! Не вспiли поблiдлi купцi посхоплюватися з мiсць, коли на обiйстя налетiла диковинна юрба: чоловiки в одному шкаматтю, хто кiл у руках, хто кований цiпок, жiнки простоволосi з кочергами як опирицi, а серед них Дуж, обштовхуваний з боку на бiк i мало не нагий серед борнi... З розбитих уст текла кров, - весiльнi гостi, не хто другий, перемогли Дужа i поволiкли, а неряха, та сама, погостила стрiчним каменем. - У-га! - красен коровай! - реготався Судол червоний, як сукно. Дудка, калiка, що бив кривими ногами позаду всiх, почухав потилицю i приостав: - Чоловiк крiвавий, а вiн смi?ться! Юрба вила. Тi, що чистили рибу, заклякли: хто пiднiс нiж угору, хто над ночвами схилився, так i остали. Як у казцi. А Судол, витязь, перся опередь всiх: - Я веду, я... пустiть братцi! Надавили ще раз iз усiх бокiв, вдарили Дужом у гридню, Самборовi в лице. Всi очi, кiлько ?х було, забiгали тепер по внутрах мис, дзбанах з переливом, по восковi-янтарi, що димував на продувi в срiбних ставниках. Дарма один з розкушеною щокою перся розхристаний дико i блимаючи ошалiлими очима лепетав уодно: - На суд! До владики його! Зубояжа! А Самбiр витягав себе з сiдалища як iз безоднi: його по?дав особливий внутрiшний жах, вiддих рвався, то вiн рухом п'яного озлоблення шарпнув застiжкою вишневого таламана, аж вiд горла до колiн посипалися з одежi мосяжнi бобрики... Вiн хитався тяжко й летiв на стiл проти Братислава з тихим лепетом: - Ось тобi... невiльник... Держи... злодiя! I впав горiлиць. Мечовий Брат повагом пiдiйшов до дверей, простер рамена перед товпою i обезпечив кованi дверi засувом. Тодi глянув iз цiкавiстю на Дужа, що облитий кров'ю i одичiлий з люти пробував зубами сили вузлiв, намотаних на ньому в оспiху боротьби. Не давалися i Дуж осунувся на долiвку стишити розгульний ломiт у висках i серцю. З черги зiр Мечового Брата упав на дуку, що розтягся лежма, з очима, вбитими вглиб черепа, жовтий гей шафран i прихилений дивно... - Мрець! - блиснуло в його думках i весь хмiль вилетiв миттю iз голови. - Пропав з перепою! - судорожно засвiдчив Братислав i тут же загортався в свiй плащ без рукавiв, - готов вiдректися купна i лiгва. Його товариш кричав тимчасом у сутолоку подвiр'я понад банi й медушi, понад гумна i хлiви, обору i житницi, битком повнi хлiбiв: - Гей, бороди! Боярин умер! Йдiть, умивайте! Жид Араб вийшов хильцем в одрину господаря, позiхнув з усiх щирих сил та чкурнув в одiнню у пухи i шкiри... ...Як олень, що зачув у спецi зимний шум потока, так Дуж... Вiн грянув iз свiтлицi у якусь вузьку клiть, мабуть прибiк для хатнього знаряддя, через часок заблудив знову в хороми, а там настромився на якiсь дверi i ними скочив у сад. У живоплотi свiтили облатанi ворiтця, торкнув, пiшли на боки. У непевнiм блиску мiсяця видно було у полi озерце, переткане очеретом. Мачкував туди скоками, як бусол, i серед того шарпнув вервою щосил, - одно зловiще око розплелося, зубами довершив решти. Був вiльний. Ще розбирав, в який бiк вдарити собою, томлений спогадом свойого бистрого коня, аж у цей раз вiтер наднiс до його уха веселе iржання, довiрливе, як задихана з утiхи мова людини... Не стямився ще вiд вражiння, коли зачеркуючи жартливi пiвкру-ги налетiв i'д ньому чорнюх-стрибунець... О милий, ти належиш менi, а я тобi, - ми ж оба рiднiй землi! Чийсь плач там на розпуттю, зойк iз грудей То?? Гей, як пахли перелоги, як спiвала воля! XVII. НЕОДНАКОВI МРI? "У Волиночки коса з золотого волоса Щирий бiр освiтила - Зелену дiброву i биту дорогу"... (з нар. пiсень) Поникли у зябних росах, в iмлi, живо зафарбленi рожi, небесна краса василькiв. Свербиус нарядився коралями, як сива зозуля, промайнуло садом сухозолото, осiннi чари впали на смутливий деньок, на стихлий свiт... Ясиня сидiла на вирвi старинного замкового муру, як у сiдлi кам'яного коня, звисока бачила нiби саме верхiв'я рiчей, нове обличчя кра?виду i серце ?? палало втiхою вiд ?зди у мрiю нарiвнi з облаками. Як несамовито кругом! Поля в червоних тiнях, наче i бо?вище, де тiлько що погасли шеломи, стих бiй, а вона не Ясиня, нi, а нагорода геро?в, нетлiнна молодiсть i краса, слава в серпанках примари... Вона схиля?ться над усiми, що лягли за свiй край, а тодi пiдносить на руках найсмiливiшу з голов, архиголову героя, пiснею квiтча? вибраного над всiх... Кроки Юри збудили ?? з задуми, засмiялася, скочила вниз. Вона була одiта в просту сiру сукню з рясним придолом, молоду шию сколював бiлий, пологий ковнiр, прошитий гладдю. Одинокою прикрасою одежi були срiбнi гузики в пiсковий горiх завбiльшки, - ажурна, ювелiрська робота фiлiграном. Ноги Ясинi були озутi в бiлi капчурi, плетенi з лиснючо? нитки, - поверх капчурiв зеленiли тiсношнурованi чижми зi сафiяну. Носики обуви, кожний як клюв весело? птахи, були задертi уверх. Юра правив: - Мiй батько, як там вiн iз тво?м не в злагодi,- Польща мiж ними як провал виросла, - ради того, щоби нас видiти вкупцi, через людей постарав iз ним на купецьку спiлку стати, захопити ще верем'я та вислати в Ярослав, на ляцькi хитарi декiлька возiв iз таланом... Чимало всячини напрятали оба бодри! Осмiхнувся, про себе: - Мати ж моя, сердечне прихилля, харчику гiдного на вче-рашну зустрiч ?м зготовила, доносю?, а я слухаю от далеки: глаго?ть стару зарву по-жiноцьки, де вже може, тво?й неньцi й тобi похвалу вiдмiтить, що ?? на умi, як iз прозоро? води видно... А батько твiй, - нi слова зайвого, - про вiск та про дорогу, кого ставити ватажком, хто годен з крамарями пiд лад бесiдувати, хто найкраще оборуду? замiну... Тут Юра журливо прочiсав рукою чуба з виблиском, важив: - Видно, що в обох боярiв сво? рахунки, хоч вони тепер i спiльники... Помовчав, а тодi став слiдкувати за стрикуном верх ногоро?жено? билинки: - Не до вподоби мо?м батькам, що знову про вiйну забалакали скрiзь. Досить, - говорять, що з-над Висли з цiлою головою ?х одинець прийшов. Тiльки весна стукне, виправлять мене з торговим дiлом у свiт. До ткалень у Тессальонiцi за парчею по?ду. Усмiхнувся до звиду мандрiвки: - Батько ходить по житницях та пасiках сам не свiй... - Кому, - каже, - оставимо двори, ниви та стада? Хочуть, поки перелетить громовиця з огнем i кров'ю, сокотити мене оподалiк... Глянув на Ясиню, але вона дивилася пильно на п'ять копул святого Спаса, звiдки плила луна Бог зна? де, в дiйсности чи мрi? розколиханих дзвонiв. Та Юра правив iще: - Ось вернув iз Iтилю, вiд Хозарiв, навдиврвижу меткий Коснячко: перськi й арабськi коври з свiтових торговищ попритягав, як на прощу люде на розглядини ходять! Дiргем у нього, сам я видiв, мiх срiбла. Оповiда?, не неслухатися... Вiн тобi слово, - а перед тобою каравани, як змiй степом повзуть, ярами кругло погинаються, а там, на бурунах Каспiйського моря мають корабельнi вiтрила iз райдугою усяких, де не ?, мандрiвних знамен: сонць, черепах, драконiв... Як шитi рукави проколису? ?х голубий вiтер над глибинами. Мрiяв уголос: - Ось Коснячка шлях лiтком, ось де мiй у веснi! Вiн виждав, рад почути дiвоче слово, але не було нiякого. Зате юнак вiдчув гостру студiнь у серцi, нiби там вдарив град. Це, певно, тому, що саме тепер Ясининi очi повернули до нього дуже здалека. То Юра в нерозумiнню нахилився, хотiв розсiяно зняти в'янь з рамена дiвчини, та в сiй хвилi Борвiй злетiв на нього сво? камiнними лапами, а з очей пса бризнули свiтла, як трава. I Юра ще глибше, тепер вже зовсiм очевидно вiдчув прiрву в тiм мiсцi, де нiжки з задертими носиками поринали промiж плетиво винограду й цим соняшним острiвцем стежини, де стов сам, мов згашений доразу. Дочка Словита опустила тепер м'якi кiнчики уст i заговорила в простiр до себе: - Значить, добре глядiти з безпеки, як другим серед огню крови тебе потрiбно? Значить, весело верстати лiси, степи i морд як стогне о помiч земля твойого роду? Ми не для себе, Юро... Менi iнодi зда?ться, що мене жде окреме призначення, важнiше за тво? й мо? щастя. Як дума?ш? Може принесу за когось каяття? Жертву за мiй рiд, за край? Я так хотiла б вчинити щось смiле, високе, не для того, щоби гомiнко пройти, а просто тому, щоби не жити даром... Слова ?? плили, розгойданi власною силою, як джерело на поворотах: - Вiдтепер, коли спохмарнiло над головами, жах перед завтром облетiв серця, не ма? менi спокою вiд душевно? спраги: хочеться до болю оцими руками видерти жало чи?йсь грубiй перемозi, якийсь роззолочений стяг подержати, хоча б хвилину у стиску випрямлених рук, свiтлоносицею бiлою походити промiж бовдури будня... - А от, мача?ш губи в соняшнiм повiтрю, як у медi, й веселить тво? мале серце те, що я бiля тебе. Велике сирiтство народу, громи, що прича?лися вдалинi, хвилюють тебе понад дiйсну потребу. Остань мо?м свiтельцем тiльки, старанницею для мене й себе, я заздрий про решту! Не було вiдповiдi: Ясиня глядiла в застановi на стiни мiста, сповитого у хвалу. Звiдтам йшли до не? слова тихше шепоту, запевнення твердiще крицi. XVIII. НА КРИЛАХ СЛОВА "Заграй же нам, музиченьку, Бiлими пальцями"... (з нар. пiсень) Тереми, зверненi п'ятьма заснiженими вiкнами проти карпатських борiв, обрубаних Чечвою та Днiстром, осотували вечiрнi тiнi. Мариця колихала менше княжа, - на ослонах край високих свiч тулився зi шиткою гурток жiнок, у колiн Ясинi п'ятилiток Данило. Мариця розказувала: - Ще зачiм князь-отець поклав лiтком ногу в стремена у бiй з Лестьком, на смерть, зустрiв мене в зiльнику, як брала я ласкавець на купiль князькам. Каже менi з осмiхом, свiтле сонечко наше: - Марице, говорять, ти будьте гадуха на весь дворецький бабинець! Вгадай мiй сон! I править: - Менi звидiлося на зорi, що я двигнув рать на Польщу, став проти Висли. Гляджу, на зарiнок упали птицi, сiрi та багруни, щигли й горобцi. Стiлько, що бров'ю звести: сiрих нi слiду, по?ли ?х червонi! Що за примiта, Марице? Менi студiнь пiшла по плечу: - Господине, - кажу, - сон цей зрадливу засiдку сповiщу?, сокотiться! Вiн схопився iти, зi шкиблею бабою якi там розговори! Потряс чубом, як вiтер бором, рукою по мечевi, - засмiявся: - Поки в мене оцей друзяка щирий, не убоюся я, старухо, нiкого на свiтi! Поколихала хлопчика, банувала опiвголоса: - Пiшов вiд мене геть в шкарлатах тих, як дуб у лiсовi, що на нього сонце попалом паде... - 0-ох! - зiтхнули жiнки й з гореччю захитали головами в прозорих завоях та гостроверхих чiльцях, старовiцьких, аж забринiли змi?вики й жемчужнi низки, жовтi й бiлi. - Вiдлетiв ти навiки, покинув нас, господареньку, господиноньку! Вдова сянiцького посадника Шварна перестала на хвилю пряс ти кужiль, тягнути нитку як промiнь i круглими словами немо? у золотий кубок подзвонила: - Не охайте, подруги, проти ночi - прошу я вас! Це домовиi кам не до вподоби! А вiщування смерти у княж-дворi ще вiд! тогiдно? кутi появлялися... Маркiтний був Корочюн! Пригадайте, не впала ж ложка князю з рук, як зачернув на коляду з першоi страви? Тямиш, Ясине, як торiк на Русалчиному тижнi пiд вiкч ном князево? одрини виросла щириця? Не говорила я тобi, що вона когось то на могилки заклика?? - Ми вирвали щирицю з корiнням, та через недiлю друга зазеленiла, - вповiла Ясиня i вдумчиво пiдвела очi з-над силянки, що ?? вишивала в квiтки та пави. В цю мить Шварна пiдвела очi та злопотiла рукавами з чорною заполоччю, ластiвчаними крильми: - Боян! Боян правцю? в тереми! Пан Перемисльний з ним, глядiть! Облягли грудьми пiдвiконники в мрачних нiшах i ви?мок шиби, крiзь який в ошаделинi бiлiла модрина, чорнохрещата. Темiнь згасила крайн? вiкно... Це мандрiвник у борсучiй кире? перемигнув свiтлом i бiллю, - у впадинах сукна жеврiли тiнi, нiби руда на вогнi, червоно. За ним iшов черевань у беберянах, брови як повсть, очi iскрами, нiс гей вежа, з чолом водно. На грудях бовтався золотий посадницький ланцюг Перемишля: рись серед скоку. Низькi хороми вiдбили луну голосiв, один хриплий, надточений хмельом, другий перевитий стужею сумеркiв, закурений снiгами лютневих дорiг. Вiн пригадував прибiй великих хвиль, aбо музику дзвонiв у скловiм повiтрю. Гостi увiйшли в широку вiтальню зi скринями, ослонами, кiотом, - проти них, у свiтельцi, сиченiм маслом, змерехтiла iкона, надихана та?мним теплом рiчей, передуховлених мольбами... Боян похилився у поклонi чорному обличчу, а тодi занява сво?ю гуслею, закутаною в лудиння, як жива iстота. З пошанов помогли знатному скитальцевi роздягнутися й вiдiбрали вiд нього iнструмент, що сiяв зимном i склицею дорогого дерева. Ясиня присунула i'д столовi одно й друге високе крiсло пiд медвежою шкiрою, клала хлiб i сiль на точеному тарелевi бiлого явора. Вмивальну чашу поставила осторонь на ослонi, iз веренькою шитою в дубовi листки праворуч... ... Не орлинi крила пiд небом лопочуть: це пiсня гойда?ться верх струн, як бiлi овечки липнуть до себе круглi жiночi рамена i грядка голов в уплiтках, покрасах хиля?ться вiд насолоди в такт акордiв, у продзвiн пiснi. Струнко у крiслi усiла княгиня, як горорiзьба на срiблi, пальцi цупко стуленi на колiнах, лице чисте, далеке. Пан Перемисльний придержав старшого княжича промiж колiн, але вiн i там тупцю?, мов у танку, мов серед iгри. А пiсня гремить iз повноти Боянових грудей: рванули у бiй велетнi, дзвонять списи об кольчуги, лящуть мечi об щити зi знаменами пардiв та змiй. Боги й геро? зцiпилися в дужаннях за безсмертну славу. О, як жв'якають мечi об щити, виiскренi сонцем, як високо кричить перемога! А там пiд хмарами ширя? суп, зорить причаровано за дорогим лахмiттям, що лягло розхристане промiж смереки... Упав герой, та ждiть! Ось местник жене назирцем, - зiбрався в собi як стрiла пiд вказуючим пальцем, дрожить земля, кучеряво димують шпицi... Горе богам, коли людська месть приходить до слова! У всю висоту вста? оце Гаральд Гарфагар i нiби янтарне питво з рога, кованого срiблом, кане пiсня про вiсiм його перемог над осьми королями дронтгаймського краю. Широко стеляться чорно-сiрi пустарi у кровi, у свистi завiрюхи... Але ось мiж камiння прозябають квiтки, тони вирiвнюються, грають росами й сонцем, це розцвита? вiдпочинок серцю: зелена долина над озером Тiнгваля. Слухайте, крiзь вiддаль столiть норвежський принц, Гаральд Гарфагар жалу?ться на байдужнiсть доньки Ярослава: - "Я родився там, де Упляндцi напинають луки, тепер я правлю вояцькi кораблi серед скал, ненависнi гречкосiям, вiдколи пустилися ми в свiт, в рiжних мiсцях розбивали ми човном хвилi, але руська дiвчина в золотiй гривнi мною помiту?..." Стряхнув Боян кучерями з виблиском, милу? гуслю, як живу, вiщий патос пливе з-пiд пальцiв, медовi води з-промiж скель. Хана Обезiв згадав. Залiзних Ворiт досяг. ?вшан-зiлля пахне, зове рiд... Ходять струни як з барвiнку, одна другу кличе! Двобiй Метислава з Редедею оспiву? тепер старий соловейко. Повзуть nor небом касожськi полки, а Мстислав, брови кам'яним градом, булатним на Редедю упав... О, яка сила в зойку борнi, свист ударiв на життя i смерть! Що ? в героях вiковiчного, виросло оце в пiснi понад ?хнi могили. Але де ж то маленький Данило? Майнув промiж жiночими квiтник, пропав леготом, як дим. У владичiй одринi герцю?: топче застелений шкiрами одр бать-' ка i рум'яний вiд пiд'?му, добро, що з очей блакить бризками не трисне, стяга? долiв фряжський меч, зачiплений на лосячому ременi, високо... Меч, про який спiва? пiсня, носителька безсмертних вiнкiв. То Ясиня виручила княжича, смiючися хистко, нiби жайворонок пiд перший пах весни. - Не пора вам ще до батькiвського залiза, господине отчичуi Ждiть часок, поки здiймете вiстря поверх юнацького чуба! - Остав мене, Ясине, остав! Не бути ж князевi без меча i лука на стiнах? Взяла його пiд руки, вела. Боян кiнчив широким славословi?м красi Бористена, коли явилася Ясиня з чорночубим княжим пахолятком оперед себе. Вона вклонилася спiваковi бiлим, вдумчивим чолом, рум'яними як суницi устами i просила скласти яку там колядку господину-отчичу, - таку, щоби була йому до притоки i пiшла з роду в рiд, доки свiта й сонця. Усмiхнувся величний скиталець, торкнув струни переливом: - Ей в полi, в полi, в чистенькiм полi, Гей воли, гей сивенькi, гей воли! Там же ми сто?ть загородойка, В тiй загородойцi новая свiтлонька. При ним ми сидить пан Перемисльний, Перед ним пляше молоде паня, На тiм паняти рудая сукня, На ножейках мат шнурованi бiтки, На бочейках мат кований пояс. На тiм поясi жовтi ретязки, На тих ретязках золотi ключi, На головi мат пав'яний вiнок, На ручейцi мат золотий перстень! А наш панонько з вiйни при?хав, З вiйни, вiйноньки, з Вгорсько? сторононьки. Поз'?зжалися к'нему панове, К' нему панове, його братове, Сталися його вiдвiдувати, Що там доброго в Уграх слихати? Добрi слишано, бо поорано, Бо поорано, злотом сiяно. Пав'яним перцем заволочено, Золотим мечем загороджено! - I справдi колядка непроста й подоба? на те, що трiватиме доки свiта й сонця! - крiпко засвiдчила княгиня. - Наш малий отчич розписаний, гей веселка над потоком. Спiва? i свiтить Боянiв колядковий малюнок. I про пана Перемисльного саме вiдповiдне слово! А тепер прошу гостей богоданних повечеряти! I перша увiйшла у збiчну свiтлоньку щонайсвiтлiшу, де якраз зажегли тотi вечiрнi посвiти й клали на ильчастiй скатертi писану мису з обжареним сернюком та рубаним тiстом у гiднiй пiдливi, покрай сочива й городовини. Ще й дзбан-крашеняк iз старим яблучним питвом ставили обiч, аж запахло спiлим садом, як коли пiд Спаса... Заговорили тепер чергою, важно й учтиво, як ялося в день свята. XIX. ПIСНЯ ГIРСЬКОГО ГНIЗДА "Доки ж тебе, молодця, ждати? Росла коса до пояса, Нi розплести, нi розчесати". (з нар. пiсень) Був перший день нову пiсля Русалчиного тижня. Це свято молодо? утiхи, музики й спiванок. Дiвчата розбiгаються тодi по горах, долинах з шумом стяжок, лопотом шитих рукавiв i благають Ладу, пiстунку родинного щастя, щоби судьбу милих звела з ?хньою. А тi, що поклали вже на волосся подружий серпанок, споминають. Жiнка Словита надiла ранком сукню з парчево? ширинки i накрила вчасно посивiлу голову найтоншим сво?м рантухом. Стан обвила золотою стрiчкою i так загорнена сiла в свiтлицi проти вiкна над отвертою на колiнах книгою з Хiляндару. Ясиня глянула з зачудованням на святочний одяг матерi, - вона ж у вiдповiдь пiдняла в пальцях рубець дорого? тканини. - Рiчи мають свою укриту силу, - мо? дитя! Чи дума?ш, що я могла б пiднести зiр понад "сьогодня", коли б мо? плечi замiсть паволоки вкривала нитяна кисiя наймички? Чи дума?ш, що жрець, закутаний в кольчугу войовника, зумiв би вiщувати з внутренностей ягнят, димуючих на святому каменi, а без вiнка омели розмовляти з висотами? Помовчала, а тодi правила м'яко: - Сьогодня уперше за весь вiк сон явив передi мною одно дороге обличча, яке давно вже розсипалося в порох. Це велике свято мо?? душi й тому я в паволоцi. Перегортала в задумi сторiнки, клала очi на стрiчках, нанизаних на промiнь вiчно-тривко? думки. Вони були для не?, неграмотно? за гнетом подружого життя, за муравлиним трудом днiв, одними iдеограмами, що духовою сво?ю мовою, безкра?м змiстом простеляли понад верхiв'ям доземного свiт, якому не було рiвнi. I тепер вона нахилилася побожно над пергаменом, - чорнi стяжки брiв теплилися як шовк. - Скажiть, матiнко, що прочиту?те там так пильно, коли ви не книжнi? - поспитало дiвча крихiтку лукаво. - Три краски бачу тут, дитино, - чорну, червону й золоту. Або ж цього не досить? Я читаю в них так само, як ти у буквах, з яких кожна назива?ться окремо... - Червонi знаки пригадують менi рожi мойого веснування, музику гiрських жереловищ, твiй перший смiх... - Чорнi знаки, це шнури слiз, спомини образ, сумнiвiв i темно? шарпанини, якою томиться душа зведена й обманута. - Золотi ж букви, нiби день на вiдлетi, кидають у далекi шляхи чудовi свiтла сво?. Це корона побiдникiв, трiюмф пригнiченого, визвольний спiв раба. Усмiхалася, тiнню снiжного рантуха, прислонюючи стрiчки щонайгустiшi: шнури теплих слiз. - А чому он тi сторiнки намiченi у вас заставкою? Я ?? не клала там i виджу уперше. - Це стара iсторiя про доньку дружинника Iгельда, мо? дитя. Ясиня приглянулася сторiнцi i стала читати нескоро: - Князь... нiкий... пелепонисiйський... купи... отрока... скиф'янина родом... - Нiчого тут про Iгельда нема, - сказала здивовано. Аж тепер веселий блиск зрозумiння заграв в ?? очах, сплеснула в малi руки: - Краще ви вже читайте, а я слухатиму. Небо нахилилося за вiкнами так низько, що здавалося, досить витягнути руку, щоби черкнула блакитi. - Iгельд був дружинником Осьмомисла, - розпочала свою повiсть бояриня. - У нього була донька, дитя пещене, не грожене, зiниця ока. Коли з пустощiв завела танок замiсть ранно? молитви, розсипавши по плечу волосся, нiби плащ княгинь, сiроока, з порфiрними устами й купкою веснянок верх стрункого носа, здавалася веселою iстотою, яка заселю? молодi жита. Iгельд погиб у далеких землях серед походу. З це? пори все промовчане й неподiлене дiвчинка висловлювала пiснею, хоча ? чуття, я'ких не годнi зобразити нi тон, нi слово. Трапилося, що незнаний боярин з каплями рося й чатинням у довгому волоссю гуляв на ловах у борах Бескиду. На якомусь збiччу, прихилене кришею до квiтяно? косовицi, стояло людське житло. Був пiдвечiр, - перед хатою кружляла серед танку Iгельдова сирота. Рамена в уставках простелила високо, як дво? крил джо?... А пiсня? Вони були напевно пiдслуханi птахами, цi стрiмкi нiби урвища оклики i смiх пiднебний! Через декiлька день щасливий ловець гнав з дiвчиною бiлими плаями в сонцi, туди, де шлях на Галич. Оклики переможця лунали стома голосами по росистих ярах тодi, коли його добич вiдгортаючи в перелетi гiлля смерек, думала з неспокiйною жагою: - Як то там за соняшними обочами Лiмницi i ще далi, де кличе туга? Якими весiльними казками звитають ?? зеленi гей рута потоки долин? Якi, нiде не чуванi, пiснi почу? в садах ново? оселi, куди увiйде з цим на краю заво? срiбним грошем, ладкаль-ницям у дарунку? О, мрi? дiтвака, о стиде! Як липке бодяччя за придолом сукнi довелося волiкти життя, у якому було все, крiм щастя i крiм пiснi. ... У теплий пiдвечiр один жiнка ловця вийшла у гай назбирати зiлля для лiкiв. Далина розгорталася золотом, на обрiю мрiло, як сон, смугасте горбовиння i в три стрiчки збiгалося роздорiжжя, де на шпилю ставника чорнiв глек iз попелами давно усопших. Рвала зiркатий оделян, пiльну гвоздику, маруну та обмiрковувала, кiлько гребцiв ще й розкидальникiв вислати завтра на грудик, коли це чийсь голос обiч: - Мацути, бортника, хутiр де? О, як святочно зжахнулася цього голосу, проймаючого немов музика сопiлки! Зiлля сховзнулося з ?? рук, незв'язаний серпанок сплив продовж молодих плiч. - Мацути хутiр? А он де в яру, в орiшинi, як кубельце! Добавила не до речi: - Кметi там вiльнi споконвiку... З високих трав виринув ?здець, кiнь, як галка, юнак у зелених лудах нiби в молодий лiс вгорнувся, мiж згортки риз сизий сутiнок. Колпак з егреток топазiв косився над чолом без порока. Подумала полохливо: - Поява старих часiв, паж з почоту Гаральда Смiливого. А юнак стихлий миттю, нi то заслуханий в настирливий дзеркiт плисок, нi то здивований моментом, вихилився з коня: - Я Ольстин з Нара?ва, - а ви? Хто зове вас сво?ю донькою, дружиною? Вiдповiла не зараз: - Чоловiк мiй княжий осьмник, - хiба його зна?те? А сама я з далеку, витязю... Вказала рукою фiялковi профiлi гiр на овидi, очермленi свiтлом заходу, як одна грань. Незнайомий заслонив рукою очi, помовчав хвилю, а тодi повернув бахмата й глибоко склонився дружинi осьмника. На устах у нього дрожав усмiх насолоди й жалю, як сльоза, що у сонцi повисла верх вiй. Заколихав гордовито чудовою головою, свиснув у простiр та пропав як сон. Прийшла осiнь, розсипалися ловцi лiсами, хижий гомiн сколихнув задумою гiр. Княжий достойник з сокодом-винозором, випханим пугачем й чередою собак сам один верстав лiси на бойкiй гульбi. Нiччю раз зчинилася пекольна хуртовина, - туга опиром звалилася на груди й серце мнялося з нудьги, нiби трепета бiллю листя проти неба. Пiд стелею пiшла гонитьба й голосiння, шум дощу - тисяч чорних крил. - О, горе! - завивно гудiла стеля, скавулiли челюсти, скрипiли засуви дубових дверей. - О, горе! - Досить, Стрибоже, досить! - шепотiла поблiдла донька Iгельда. В цю мить причувся ?? тупiт кiнських копит не вiд шляху, тiльки вiд пiль. Минула хвиля i проти ?? лiжка стояв княжий осьмник весь у дощi й болотi. - Зодягайся, ходи! - цвяхнув словом, як ремiнним бичем. - Що з тобою, пробiг, окаяний! Куди ж пiду у таку нiч-завивницю? Вiн хвилювався дико: - Ходи ж, кажу, - не гайся! Гiсть з дороги, пiд кленом край поточини жде. Вдивилася в нього ошалiлими очима, та у тьмi не було видно нiчого, крiм бiлого п'ятна бояриного черепа. Нiби приослаб, усiв iз хриплим стогоном утоми: - Це я... в блудницькiм лiсi оленя собi сполював... Допав його у хащах, - стрiла у ши? не моя. А з-поза дерев скаче Бiзна, руку пiдняв: - Мiй! Згадав я стару зарву з-перед лiт, гей зуб вiд вiтру защемiло пiд серцем... I не зчувся я, як грянула моя стрiла промiж смереки. Звалився, нiби вбитий небесним громом. Погнав я туди, хиляюся срiбло вiдняти, з колпака егрету дорогу, а вiн дише кривавою пiною, очi в одну мiру... Це не був Бiзна! Аж тепер збився я з тямки дотла: нi оставити живим, щоби свiдчив, нi штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз... Доволiк я його на обiч, де ждав мiй кiнь, - перекинув перед себе, погнав! Провiв рукою по очах пiд навислою хмарою брiв: - Омрачило мене, привiз собi мерця пiд порiг. Жупанець на ньому як день, парча в золоте волокно... Похопився, чисто вогонь: - Садiвникове залiззя де? Виберем яму в ярi, поки ще досвiт. i час... Дiли ж зi мною радощi й смутки, дружинонько, розрадо! Не ховай сво?? величности за квiтки й занавiси... Виходь, виходь на герць з життям, укуси того, що я! Волiк ?? у виноградник, у пiврозвалену повiтку мiж травами, де садiвник клав на нiч сво? знаряддя, а ненависнi слова пашiли на ?? плечах, як подих пекла: - Жупанець на ньому, гей день... парча в золоте волокно... Випрати б iз крови, а? - Остав! - боронилася дико у смiховi наруги: - Ось боярин... Княжий осьмник, га-га! Оподалiк поточини, пiд кленом, обитим з листя, горiлиць простягнувся юнак. Дощ стукотiв об чоло без порюка, слезив повз брiв, здвигнених острим здивуванням, мив криваву пiну з уст, на яких застигло слово, промовчане навiки: сльоза, що вже нiколи не збiжить iз вiй. Спохитнулася об стрижку сво?? хусти: - Ольстин! - Еге ж! - засвiдчив нерадо, - вiн... Дими досвiтку займалися над полем, як руки обо?х, гнанi жахом, неоднаковим, обрiвняли вирву промiж горбовиння i боярин заговорив опiвголоса: - Ходи... Йому вiдповiло мовчання. Ждав ще майже весело, коли вона у жалiбному поривi заплакала навзрид, б'ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя: - А будь же ти проклят вiд Бога й вiд Перуна! I нехай нi мо? сльози живi, нi тамтi умерлi не падуть на оцю хусту, або на землю, - тiлько на тебе, на тебе, на тебе! Рожевий кабатик двигався на грудях Ясинi стомленим вiддихом. - Несамовита картина, - сказала з дрiбною дрожжю плiч. - Я волiла б почути пiсню гiрського гнiзда. Жiнка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осмiхнулася до сво?х та?мних думок i несподiвано постелила голосом, нiби сонцем по верхах гiр. Ще змовкла на хвилю, проникаючи Давнину сiрими очима, а тодi... солодка й неждана пiсня пронеслася нiби полонинський вихор над гребенем Чорногори, розсипала слiпучi квiтки незнаного вирiю, заграла ледом-стужею шафiрових висот... Це була пiсня, пiдслухана напевно птахами Бескиду, та сама, яко? ритм вiдмiчували стрiмкi, мов урвища, оклики й смiх пiд саме небо... Давно тому, в зараннi лiт, вона ж не хто, спiвала ?? у гiрському гнiздi Iгельда. XX. НАВОЙКОВА СIМ'Я "У новую свiтленьку заховалася, Та в новее платтечко убиралася, В золоте? зеркальце удивлялася, Сама сво?й красоньцi дивувалася..." (з нар. пiсень) Богна, Навойкова бояриня чужениця, стояла перед овальним мiдяним зеркалом i поправляла прим'ятi згортки заво?. Тут висуне повiсмо жовтого, мов шафран, волосся, там опустить на плече рубець з лиснючим забором, розгляда? себе... Сiро-голуба сукня з передом розшитим пацьорками аж по самий рясний придiл, що ляг вiялом на землi, пiдчеркала ?? хитру вроду, гнучкий стан, бiлину зрум'янених щок... Два недолiтки з високо пiдголеним довкола голови волоссям дерли саме один одному чуба, гралися в морських розбишак.. Попружки поскочувалися з розхристаного одiння, з ходачат по-розснувалися по долiвцi рябi плетiнки. У глибинi вiкна видно було швачку, як куня?, шелестить тугим шитвом, в'яне. - Цитьте! - скрикнула нагло бояриня, прижмурила й так узькi очi й наслухувала. - Живе Господь у слугах сво?х... - роздався з порога чийсь вкрадчивий привiт. - У добрий час, патре Рафаiле! Сплеснувши радiсно в долонi, як дiвчинка, бояриня вела свойого хилого гостя у свiтлу свiтлоньку, пусту. Стояли там здовж стiн ослони вкритi налавниками, двi-три. скринi iз смугнастого бересту, пiд коверцями, а в кутi кiот з оливним свiтильном. - Миром коло вас, боярине? Богна залилася рум'янцем захоплення: - Живемо, як в обiтованiм краю, любий патре! Ви з Кракова? - Передвчора. Втомився я дорогою серед рiдних злиднiв, убожества й тьми. На замку - грубо, просто... Наша вiтчина задиха?ться пiсками, чахлою сосною, багном... А, забув: вiд ?пископа Фулькона благословення. - Спасибiг! Сiдоглавий брат мо?? матери не забува? мене в чужинi. Чи все няньчить вiн собак та годинники мудру?? Ви були там? Бачили його збiрку старинних теодолiтiв та гномонiв? Вавiлонськi хронометри з трикутними вказiвками, як носи? Цифрованi по-арабському пугари, жiночi уперiзки зi складаних у слоневiй кости пластинок з рисунком зодiяка в емалi?? - Оглядав. Вигрiбущий ум громадив тi дива. Але важнiше всього: Лестько, князь наш, надi?ться, що коли на це прийде пора, пособите однiй важнiй справi. - Я готова тiлом i душею! - згомонiла Богна i поблiдла вiд побожного схвилювання. - Кажiть, про що йде рiч? - Треба вговорити на днях княгиню, щоби приняла мене на довiрочнiй розмовi. - Вас? Це неймовiрне! - Просьба Лестькова до вас, повторюю. - Спробую, патре, очевидно. Всiх хитрощiв ужию, будьте певнi. Засмiялася бадьоро й говорила далi: - А тепер питайте з черги про успiхи нашо? мiсi? за час вашо? вiдсутности у Галичi! Наша "колиска" перенеслася онодi до власно? хати, сховано? у глибоку зелень перед непотрiбними очима. Вiд самого досвiтку матерi з дiтьми текуть. У запопадливо? Агнi?, ви ж зна?те? пекара Кукши пасербиця... сходяться на забаву дiти цiлого пiдгороддя, кожне одiте нами, пригрiте, хлiбець д'хатi несе... Отак ми схиля?мо до себе непомiтно цих найчисленнiших, що колись приготовлять тут нашим нащадкам розкiшне крiсло... - Труду не жалi?те, боярине. Ляховка з вас без догани. Богна заколихала головою: - Труду, патре, не ма? нiякого! Вони простi, добрi. Приносить мати дитя: возмiть, каже, задавка пiшла, в хатi не збережу! Четверо було, якби хто руками зарiзав i пiшов. Ось вам послiдне. Засмiялася тихо: - Очевидно взяли ми, нашi молитви твердить уже як сорока. Повернулася в'юнким нахилом д'зеркалу, звiдки просiяв ярко блиск ?? уплiток пiд заво?ю, й правила солодко: - А ще одною добиччю хочу похвалитися, мiй же це подвиг, не чий! Живе ось недалеко золотар, Байдук... - Знаю, знаю! Напрестольний хрест його роботи хочу завезти княгинi до Кракова. - Цей Байдук, - продовжала Богна, - подружився торiк, весною, - молодесеньке дiвча взяв. Чайку... Нi гривни за нею, i нi звертка полотна... Тiлько всього, що очi й коси понад всi. Сам вiн дука, тому iмення... А тут вдова одна, Оршуля, теж зi Сандомира, в клопотах i опинилася: трьох синiв недолiткiв году?, нiкому майном правити, воно ж у не? кораблями по морях плава?! Давай я його гостити, уговорювати, на вдовине подвiр'ячко хилити... Роздумав, та в один день кинув дружину - всiм навдивовижу. Засмiялася стиха: - Ця до матерi, та мати лютiша вогню! Аж коли вона з хати, тiлько тодi вiзьме дитя та погоду?. За це нашiй купчисi, - як iз роси! Вiдколи Байдук бiля не?, набуток сторицею береться, - зарадний золотар! До якогось часу вдовинi дiти помовчують, а там пiдростуть та ногою покажуть непотрiбу дорогу. - Наш грiш, наша сила! - твердо уловiв Рафаiл i будьте вирiс вiд власних слiв: - А там жменя круп вдовицi, сорочка на хребет в'язня, одно, друге подружжя. Знатне дiло наладжу?ться! - Проповiди вашi вище всього! - з палом засвiдчила Богна. - Вони тiлько загрiтi витревалою думкою, нiчого бiльше. Коли ж, як не у святий день недiлi, можна пiдiйти близько соток мягких як вiск у сяйвi i благоуханню людей? Слово - це меч, це пастка, що хочете! - Правду кажете, патре! Воно також сила слабих. Але хтось до нас, увiйдiть! Се був Глiб Словит, травлений вiчним неспоко?м, руда борода клином мигтiла, як бiлчин хвiст, очi бiгали наскоси, кривавi, нiби й не хотiли свiту бачити iнакше як промiж кров. - Вiд Лестька, з Кракова! - обрадувався невгамовно i тер iзхитра веснянкуватi, велетенськi ручища. - Добро, що в пору! Доручення до мене мабуть? Монах з ореолом глянув на нього в повазi й мовчанню попри ледве замiтний рух погорди: - Роз'?днуйте! - сказав тiлько. - Ай, чоловiк мiй на перехiд недобрий! - схопилася нараз бояриня. - Прощайте, он вiн iде. Вийшли, але другими дверми, на сад, а звiдтам фiрткою над пiльний струмок увесь у весняних квiтках, у лотачах. Тодi звiялися мов дим, кожний про себе. Навойко, високий. Широкоплечий, з м'якими карими очима, скинув iз себе лицарський пояс i претяжку опанчу зi зеленим пiдбо?м. Вiн сiв подратовано бiля дiтей, що причикнули над мискою зi свiжим сиром. - Днина як мiд, а служебки довкола колодязя обхлюпуються водою, як коли у празник на Розлавах... I так з усiм, так всюди! Лоском йде старе, а нового не видно! - Щось ти, Васку, сьогодня нi сiло, нi пало вереду?ш... Це менi нiтрохи недовподоби!- - зачулося вiд сiней. - А чого ж це на нашiм обiйстю повно лiнтя?в, а при жорнiвцi нi душi? - корив Навойко наряджену жiнку. - Ще мало надриваюся з досвiту до ночi? Ще тобi недогода? - на?жилася Богна i стала доразу багрова. - Ой, ти в мене господиня, свинi в вiкна скачуть! - махнув рукою Навойко й взяв на колiна свойого любимця саме по постригах, що i звався: Любко. А старший пристав до матери, от як бодяк: - Коли ви озмете нас, мамко, поглядiти на Вислу? Обiця?те, а не чините! Богна кинула ?дкий погляд на свойого Навойку i мило вiдповiла: - Жди, вскорi я возьму тебе туди, до вуйка ?пископа. Гарно так у Сандомирi, Господи! А по хатах яка обстановка, одяги, ?дiння, до чого вже тонкi обича?! Бува, вийду у Краковi ранком у княжi тереми, одiта в гатлас, як небо, i намисто з маргеритiв, то князь, Лестько нiби у проходi зупиниться, квiтку у мене попросить... Любу?ться один раз квiткою, а другий раз мною. - Зовсiм, як у дожи Дандольо... - рiк Навойко i глумливо закашляв у долоню. - А потому йде вуйко ?пископ i пода? менi... - Вавилонський хронометр! - втiшно скричав догадливий старшенький, аж мати справила його сердито: - Руку до поцiловання, моя дитино. - А коли це, мамо, кракiвський князь сяде вже у Галичi? - Не знаю, ластiв'ята, не знаю... Йому покищо гарно дома, то й сидить. - Перекажiть, мамко, нехай при?зжа?. Я йому тодi коника вороного подержу... - простодушно готовився Любко. - А я йому мечик вигострю, як шибку... - нахвалявся щодуху другий, Доброгост, i очi, блiдо-зеленi очi матерi засвiтили очаруванням. - Геть менi вiдси, геть, до одного! - несамовито скричав Навойко i схопився з ослона, готов сам бiгти у голий свiт. Ослiн загойдався та звалився iз грюкотом на долiвку i в бояриновi немов теж щось провалилося в досмертну темiнь. Вiн розгубив себе так, що на вiдходi вдарив головою у сволоки одрини та ляг як камiнь зi сво?м нестерпним стидом на тверде лiгво, - був сам. - Спасибiг бояринi, казкою погодувала! - зворкотiла голодна швачка i стала за шитвом ще менша, як була. А Богна з принадною посмiшкою стояла знову перед дзеркалом, чубатила жовтi кучерi над висками i радiла собою, нiби павочка на сiножатцi, на росi. XXI. ЛИС У ТЕРЕМАХ "Нехай загородять, де вороги ходять, Нехай стежка буде, куди ходять люде". (з нар. пiсень) Сутенiло. Якийсь хилий, чужинецький чернець прив'язував нав'юченого ослика до модрини край замкового рундука, а тодi склав сухi руки на грудях, як до отченашу, i закричав проймаюче, аж у всiх вiкнах, отвертих ради вечiрного вiтру, появилися жiночi голдви пiд чiльцями з райдуги: - Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича! Жертвуйте одiж! В однiм iз вiкон майнула голова бiляво? служебки Звiздицi, молочно? Богнино? сестри. Кивком руки вона звала монаха спiшитися, сама ж зараз спряталася в тiнь. - Iдiть в он тi дверi... першi лiворуч! Княгиня сама!... - зашепотiла назустрiч йому у мрачних хоромах, дрiбна й гладка, гей равлик, пахуча розмайраном, що ним саме змила волосся. - Тiлько не знаю, чи що вдi?те з вашою ходою туди? Як на те, княгиня сьогодня нiкому не рада, господин отчич недужий... - Тим лiпше, ластiвко, тим лiпше! - тихо засмiявся монах. - Кращого моменту зi свiчею пiднайти годi. Обтягнув волосiнницю пiд бiлим, чернечим шнуром,. - направився iти. Низькi дверi вилискувалися здалеку п'ятнами мiдяних окiвок, закоцкотiв, увiйшов. Лiкар Негемiя сидiв вже довгу хвилину край постелi старшого князенка й мовчав. Вiн був i так малоговiркий. Сновигав вечiрний сутiнок та обiч на крiслi стояла вже свiча в глинянiй обгортцi, полум'я торкав нечутний продув, свiтла i тiни рiзьбили мов у каменю сухий профiль Хозара. Вони пiдчеркали працю чола у зморшках, як стрiли, у блиску опуко? лисини, пiдсичували мiць ока, покладеного на простерте горiлиць дитя. А жара брала сво?: ярко горiли малi вилицi й крiзь щiлку вiдхилених, з темним налетом повiк, синявiли зверненi кудись у глиб, сторожко приспанi очi. Лiкар Негемiя приходив двiчi на днину, сiдав проти лiжка, чорнiм, шовковiм уборi з прошвами по боках, зiсував у зад лисини свiй теж шовковий наголовник i скупими словами, що ?х перепускав через цiдило перелетно? величi, давав хатним доручення. Iнодi, добував iз-за пазухи вузьку стяжку пергамену та i зачiпав очi, як кiгтi, об кострубатi хальдейськi фiгури, що вияснювали вза?мини небесних констеляцiй та рисунком, заслоненим от як тайна, мiтили крилатi дороги зiр. Що мiг вiн найти спiльного мiж тими знаками й долею дитяти? Нiхто не розумiв, хоч знали глухо, що в нього доступ до якихось дивоглядних, герметичних книг i що вiн будьте ланцюгом мудрости скований з ученими Греками та Хозарами свойого часу... Пошiптували, що з чарiвних зеркал берилю чита? будуче, вiщу? судьбу... Коли бита непоко?м княгиня вперла очi в Негемiю, вiн встав, доповнено пiдпер бедра жидiвським обича?м i заговорив про погiдну весну, пригожу, про те, що скрiзь оранка, аж мило, - а тодi верг на себе обшиту куною довгополу хозарську мятлю i побажав княгинi добро? ночi. - Що ви? - окликнула його вражено. - Вiдходите? За всю вiдповiдь Негемiя поклав руку княгинi на чолi дитини: було вогке, на висках перлився цiлющий пiт. - Спить, як по купелi! - засмiявся. Через хвилю його кроки залунали по кам'яних сходах i всякли в радiсний шум дощу. Аж тепер княгиня будьте знемоглася вiд чергового вражiння, - вона заплакала, цим разом над собою. Упала в низьке крiсло, вкрите коверцем, i роздумувала над завтром. Мiркувала у сотний хиба раз, що жити у Галичi стало не пiд силу. У якiй дикiй крутiжи тривог поверталися ?? днi i ночi? Яким джерелом мук ставала кожна, перша з краю подiя! От захворiло дитя - i ?? серце розгойдалося як гилька на глибинi! Визвала лiкаря i не вiрила йому нi хвилини. Хиба ж це не була нагода до розбогатiння? До токми зi скритовбийниками, якi перекуплюють поко?вок? Ось на днях Марицю, яка вертала з вечiрнi, у мiстi задержав гойний якийсь боярин, питав ??, чи не хотiла б мати такий хутiр, як ось цей, Шумавинського, на власнiсть? А от нещодавно в хилiй вулицi старого мiста перестрiла вона, княгиня, попенка Кормильчича... Вiн учинився оперед не? без всяко? шани, виминув княжу колiсницю сво?м бойким запрягом в мiдяних окiвках та ременях строчених годоваблем i всю довгу дорогу аж до Воскресенського монастиря збивав ?? нарошно в очi тумани вулично? курняви. А Дарославич, - або ж не важив на решту ?? спокою, коли обриджував ?? життя сплетнями, будьте вона легка на вагу людина? Його очайдушна правдомовнiсть тодi, коли чув себе поза справедливiстю, запевнювала вiру клеветам, якi протiкали аж до не? i давали вiдчути уперше в життю злобу знехтованого поклонника. Схилила на руки тепле, з впадинками лице, голову в дрiбно зрiшенiй намiтцi, корила думками Мстиславичiв, якi недолюблювали Володимира, та доборолися до того, що дiвчина з пiснi: "Уповала та на камку, на кирею, Думала бути попадею, - Вона то? кире? не зносила, Ще й батькiвську свиту загубила..." Роздумувала: - Рафа?л, хоч який здержливий на слово, проговорився в присутности Навойки, що Лiсконогий скочить на Володимир, - доки лiтко стукне, - казав, - зрине на Волинi. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка у Буду, з великим зовом, нехай Андрiй верне Мстишине гнiздо Данилу... Мiсяць як посол дома, голiруч, з чемними висловами тiльки... А подi? розвиваються з днини на днину! I до старого князя Юрiя слала на Литву, в Турово... Тепер, йдуть чутки, Лiсконогий топче вже кiньми вiтчину геро?в, списами оре чорнозем, мечами скородить займанщину... Паломники й мiняйли, що з весною повиринали промiж села, сповiщують гибiль Володимиру, останнiй суд свiтовi... Зiщибнула залiзцем нагорiлу плетiнку свiчi й слухала весняного шуму за бервенами теремiв. Уха ?? були повнi жалiв iздалека: зачувала у них голосiння матерей за синами, що гинуть ось на стiйках вiд стрiл свойого таки насильника, старого як грiх Чорноризця... Чи здержуть його грудьми Галичане? Загородять списами дорогу, вiдштовхнуть злодi?в Суздальцiв за Серет? У той раз хтось iз силою пiднiс дерев'яний засув у дверях, але нерiшуче зупинився... Вiдколи зрадницю Зое заперли у монастирi грецьких калагурок у Карпицi на покаяннi, не було кому з шумом риз i дзвоном слiв справляти гостей в свiтлицi. - Увiйдiть! На порозi явився Рафа?л. Вiн хвилю призвичаював око до нахлинувших красок. Перед ним, на тлi гаряче-жовтих шиб, з правою рукою, покладеною на грудях, нiби iкона на позолоченiй блясi стояла Романова княгиня. Монах схилився у глибокiм чолобиттю, а тодi якусь хвилю глядiв з вагою на молоде обличчя. - Милостива княгине, - злебедiв, - приходжу в тайнi. Моя ряса, хоча вона й латинянського крою, повинна бути запорукою правди мо?х слiв. Коли вам миле життя ваших дiтей, слухайте. Патер Рафа?л переймив у поглядi княгинi лискавку негодовання, тож сказав рiзко, як той, що важить все: на галицький i володимирський стiл сунуть Iгоревичi. Коли нiхто вам на грозу моменту не отвира? очей, то це найлiпший доказ, що в крузi ваших другiв... ча?ться зрада! Утiкайте! Темний рум'янець вкрив щоки княгинi i зараз же нагла блiдiсть облила ?х бiллю. Гордий смiх сховзнув по бойких устах, згас. - Або ж присто?ть втiкати - княгинi? - Матерi присто?ть. - Куди ж то, патре? - До Лестька! - викинув iз силою. - Руським княгиням над Вислою радi. Оце ж i доказ вам... З поспiхом вимотав iз рукава волосяницi старинний псалтир i рiк з шаною: - Лестькова мати, - ки?вська княгиня Олена шле вам цю книгу, рiч божу, з тим, щоби вона вела вас миром туди, де серця створенi i нема? зради. За цим прощайте хiба, милостива княгине! Хвилю наслухував, насторожений, хилий, з пальцем на вузьких губах i добавив шепотом: - Цю нiч... на пiвнiчнiм шляху стоятиме кований вiз, критий, дво? сiльських коней. Везтиме людина певна: я сам. Вiн переломився у низькому поклонi, мов виструганий з дерева невмiлою рукою i тодi на його головi майнув великий, бритий ореол з вiнком чахлого волосся. - Сараценiв я воював, у хрестоноснiм походi за Христа кров лив, - додав iще з осмiхом, - будьте безпечнi! Дверi закрилися за гостем, як вода, i зараз залунало ще раз у сутiнки обiйстя: - Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича! А через хвилину: - Простибiг, дорогi, простибiг! У богоугоднiй покорi монах постояв ще трохи пiд модриною, непомiтний, убогий, а тодi вiдв'язав ослика з обильним набором i щез. XXII. ЛIСОВА КАЗКА "Нехай мо? чорнi коси буйний вiтер - Нехай мене молодо? нiхто не займа?"! (з нар. пiсень) Старий Скиба зняв хутко водоноса свойого з плiч, витягнув журавлем повний i воркнув i'д сторонському хлопчуковi, що пас зором панськi дверi: - Боярська дочка, де? Ось вона на конику герцю?, переймай! - Чого це вiн? Ясиня пiд'?хала рисцем, весна життя сiяла а кожного ?? руху, зелена ляма рiзьбила ?? як куклу. Заво?ю шелестiв поранний вiтер. Повернула лице просто, - його оваль брав за серце м'якими обрисами черт, - вiдхилила чоло вбiк, профiль рiшучий i строгий здержував осторонь. Двi душi цього обличчя сiяли окремим i наявним чаром несподiванки. - З Глухого Кута бiжу! - заговорив пiдросток. - Посила? мене до вас Зезиля, занемогла! Хоче вам щось потрiбне розповiсти. Вiдай на вмираннi старуха! Пастушок у коноплянiй дранцi до кiсток пролепетав все це одним вiддихом, багровий вiд вражiння, вiд казочного виду... Зезиля вмира?! Ясиня була поражена несподiваним ударом. Словит поселив Ясинину няньку разом з ?? чоловiком, пасiчником Дорошем у Глухiм Кутi, недалеко Галича. Боярин мав там рибне озеро та добру пасiку. Старi жили без вибаг у хижi, вкритiй корою, з ними коза - годовальниця... У довгих сорочках, гребiнних, ходили обо? кожного ранка над озеро кормити довговiчних коропiв, оброслих водяною слиззю й сивим мохом. Вечером знову удво? йшли у щоденний обхiд по пасiцi. У баби в руках сорокатий дзбан з вечiрньою водицею, окропити кожний улик на сон, у дiда пiд пахою грабельки перегорнути сiно мiж улиями, аби рiвно сохло. Всю просту красу це? картини повторила пам'ять Ясинi в цю хвилю, коли слухала босоногого вiстуна. Дiвчина захопила на оспiхах жмут дивоглядного корiння, що росте повикручуване дико в провалах Чорногори. Воно нагадувало клубок гаддя, яке вцiлилося в себе серед борнi i дивно, що не чути зловiщого шипоту десятка пащек... Загорнула свiй лiк у хустину, скочила на коника й справила його на Чешибiси. За нею поплентався незвiсний чередар, простоволосий. День був червоний вiд пiльно? гвоздики, вогникiв пiд росою i голубий вiд розтулених дзвiнкiв. Повз дороги струмок, узький, як стрiчка, бiг i спiвав. Над головою Ясинi колихався яструб. Його хижi обриси золотив пливкий луч сонця. Воно лежало насипом по дорогах, свiтило верх дремливо? води, що жеврiла промiж незабудьки й рожевий гризiвник. Житло дорожника з соняшниковим полем обiч зажовтiло, зникло й Ясиня побачила як схилений над вирвою, роздертою колiссям, дорожник направляв пильно небезпечне мiсце. Сам осьмник мав провiрювати путь iз Галича й мости на Луквi та притоках, багато ж треба до зарви з бiдаком! Велика дорога роздiлювалася у якимось мiсцi на двi, - бiчна, вузенька, бiгла в лiс. Ясиня справила коня туди i зелень з шумом вдарила об ляму сукнi, теж зелену. Було вогко, глухо. Тiлько каня, що зазрiла, видно, дешевий облак удалинi, покрикувала на деревi наче крiзь сон, - високо й впротяж. Глушею бродять темнi сили, то Ясинине серце томилося злегка. Ще тiлько цей лiс, а там ужитне поле i у вiнку старих лип безпечний Глухий Кут. Ставало тепло, дурман лiсових пахощiв снувся тяжко промiж дерева. Кiнь дiвчини настолочував круглими копитами цiлi острови суниць i вже мала зiскочити назбирати жменю, коли навперейми ?? виринув iз темряви ?здець, кирея з полетом застiбнена на лiвiм раменi, колпак косом, чуб аж на брови. - Доброго вам дня, боярiвно! - окликнув свою втiху. Злякалася i подала убiк вiд вражiння. - Це тiльки ви, Славно! - сказала подратовано i придержала рукою роздзвонене серце. - Тiлько я, Ясине... - розсмiявся криво, миттю закинув гладку поведiнку, будьте одяг не на нього шитий, скочив iз коня, ухопив руку дiвчини, обмотану червоним повiддям, а тодi шугнув як вихор на ?? карого бахмата. З силою притиснув дiвчину себе й з п'яним свистом трiюмфу - пiгнав. Глухий Кут торчав ще хвилю на блакитi темним обрисо? садiв, як вiнком з розмайрану, а там пропав з очей. - А, злодiю! - дико пручалася Ясиня, але дужi руки хижака держали ?? на мiсцi. - Цить, боярiвно, цить! Могорич давним-давно з вашим батеньком запитий! Не вiрите? А ще в мене перстенець ваш, що на зав'язинах уронили... Блиснув сердечним пальцем, де сяяло кiльце з дорогим каменем, залюбки глядiв у темнi очi, що сипали iскри погорди. Смiявся, як iз доброго жарту, i регiт вiдбивався глухо у глибинi дебри з голосистим потоком на днi. - Ви затiяли торг мною, ви посмiли? Ясиня перестала нараз розшукувати слово болюче, мов удар у лице, i з вiдвагою розпуки зiбралася в собi вся, до скоку... А там, у кучерявих водоворотах, гнав наглий бистрець через тiсняву зубчастих берегiв. Сiра вода у сiрiй кам'янiй колисцi, кидалася несамовито. Свiтлий кур горiв купками над кожним лютiшим бризком. Розчапiрена, в'юнка плиска то поринала у ньому очаровано, то кружляла мов опалена вогнем довкола жовтого вару... З усiх сил сво?х молодих м'язiв Ясиня перегнулася взад i пружна як сталь вiдбилася з рук насильника, - тодi ж сталося щось несподiване. Хмiльний вiд чаду перемоги Кормильчич захитався, але застряг ще крiпше в сiдлi, з люттю стягнув зубела i гострими залiзцями здавив черево рисака. Вкрите рясним потом звiря стало дуба i цiяим масивом свойого великого тiла сховзнулося по однiй з ялиць, кинених верх потока та стрiмголов злетiло з ?здцем углиб. Викиненiй з сiдла на збiче провалля Ясинi здавалося, немов вона снить... Доперва стогiн звiряти й здавленi шипотом болю проклони Кормильчича отверезили ??. Вихор не бiжить так отвертим шляхом, як вона побiгла тепер верх ховзьких цiлякiв на опiкунчiй кладцi i пропала мiж деревами у сво?й зеленiй сукнi, чимраз менша й непомiтнiша, подiбна згодом до зеленого вогника мiж вересом i пiсками лiсових стежок... - Мiй коник... мiй, понад всiх! - плакало Ясинине серце. Сонце стояло добре високо, коли пiвжива, з жаром у горлi, з придолом сукнi, обдертим об бодяччя, оглянулася кругом себе: лiворуч свiтили голубi мазанки, у садах знову, на пригорi, кучерявився усатий виноград. Якась пастушка правила насмiшливо i'д другiй, обi невиднi помiж горбовинням: - Що ти, Маруно, свою Пацьорку язиком лижеш, що така гладка? Он i дорога помiж сливи та вишнi i двiр, гей крiсло, газдовитий... Ставище! Останком сил Ясиня вдумалася в це, де сто?ть; i з зiтхненням повно? байдужности упала на чийсь липовий порiг. Дверi пiшли на боки, змисли дiвчини торкнув запах свiжо зi сонця принесених суво?в, меду на вишнях, гiрко? м'яти... Хтось схопив ?? мало не в цю ж мить, волiк пiд рамена у хату з усiх сил i високий голос гомонiв упротяж: - Води! Алло, Фроне, - гей! Була це хрестна Ясинина мати, бояриня Гуровичка, паня Василиса. XXIII. ПЕРЕД БУРЕЮ "Стоять намети як бiль бiленькi - А в тих наметах сидить, господар, Стрiлочки струже i в лучок кладе"... (з нар. пiсень) У Галич звалилися новi полки угорського вiйська. Загуло, загомонiло по всiх дорогах вiд крикливих чужинцiв, що сидiлий на сво?х малих кониках без упряжi, без поводiв, одним тiлькай мотузком оперiзавши десницю. Пестрi таламани, червонi й зелени стрiчки при вимащенiм i заплетенiм у дрiбушки волоссю воякiв давали незвичайний колорит улицям Галича. Тонкими як стрiли вусами, що ?х закладали далеко за уха, вони лякали дiвчат i дiтей, вели себе дерзко i не просили за прожитком, - самi брали. Особливо увихалися на захiднiм пердмiстю, де побiч Сурожцiв товпилися Жиди. Впрочiм життя в Галичi пiшло по-давньому: на торговицi день у день переливалася пестра юрба, так само, хоч i з острахом, з виносили свiй крам золотарi, верескливо запрошували до купiвлi загорiлi, довгоносi вiрмени, розстеляли рантухи, мастикс i циновi блискальця проворнi Греки. На сво?й вулицi чинбарювали кожем'яки, покрикували щiтники та котельники. Дiти змiтали березовими вiниками дорiжки попiд вiкна хат i ладкали як перепелицi. Однак у повiтрю неслося щось вороже... Супроти нових геро?в дня мало хто цiкавився вже чужинцем пройдисвiтом на Сiльнiй площi, що стояв там у таламанi - панцирi з твердого сукна й широкополiм капелюсi з заморськими перами та встромляв ситi руки за уперiзку з ширинки на животi, нликав нарiд зупинятися. Хiба однi вуличники, що валялися по, зарiнках, слухали ще барабанщика, як бив у барабан i об'ясняв, що вельмидостойний чужинець, посол нiмецького владики, шука? на?много лицарства до хрестоносного походу. Тим, що вступають у дружину, трийцять гривен срiбла на руку й зброю, кожному ж чурi п'ять битих гривен... Мiщанство, зацiкавлене ходом подiй, живо обмiнювалося думками. Старий, мудрий Олов'янець, голова цехiв, вернув хворий з-пiд Збаража, куди вибрався стрiчати сво?х слуг з набором дорогого футра, але вже припiднявся настiлько, що брав участь в нарадах старшин. Дiм Олов'янця напроти монастиря св. Онуфрiя був мiсцем, звiдки йшли всякi тихi доручення, де була станиця добровiльно? сторожi i куди текли та вiдпливали пiдростки-звiдуни, що слухали як трава росте. Саме тодi явився у Олов'янця Держко, тивун. Вiд дня обману, через який будьте ще раз вмер його син, вiн подався, от як хата, що зрубом осува?ться в землю. Олов'янець у постелi, з лицем закутаним у завiйки, налякав його. - Вас хто так обезвiчив? - скрикнув iз порога. - Закутанi, .як Лазар у домовинi... Вмирати ладитеся? - Вiдки менi знати про це, коли я ще нi раз не вмирав? - смiявся Олов'янець з-пiд бiлих хуст. - Пита?те про оцю язву вiд меча? Вiн показав широко розщiплену рану пiд листям арнiки. - Пригiстне привiз з дороги! Тепер це нiяка новина... - Варко! - загукав через стiну до пекарнi, де чи?сь меткi руки перемивали посуду, немов дзвонили в дзвiнки. Явилася господиня з бiлим личком як сонечко, у тугiм очiпку й малиновiм саянi, шитiм гладко по лiнi? стану. Поклала хлiб i сир на тарелях з квiтками, поставила дзбан пива та з осмiхом саджала гостей пiд покутним вiконечком, там, де боги у три ряди, в лелiтках, синь-зiллю... Вiдсунула ще бiлi заслони з вiкон, аж зачервонiло астрами от як заграва пiд вiтер, а тодi вийшла, сама гей астра повна й величава. - Доле ж моя гiдна! - хитав головою Олов'янець. - Кiлько я по свiтовi понагибався, тако? пригоди собi не стрiчав! Ось ?ду в Збараж слугам назустрiч: тiлько минув Микулин, над'?хала челядь, до гурту пристало двох крамарiв, таких утлих, покiрних, дрожали б вони, як клоччя на веретенi! Йшло пiд нiч, ми вснули на возах, шумлять край шляху суходольськi лiси, коли гульк! - Стiй! Конi пiшли з копита, та гляжу, ватага грабiжникiв здержала всi вози, далi з лайкою до нас! Чую, хтось iз них кричить: - Соболi везуть, урра! Кинулися грабити, мо? мiняйлй й собi. Мiсяць виплив з-пiд хмар, бачу, на обочi сто?ть ватажок у кире? гiднiй, у шапцi з парчевим верхом, вус скубле, будьте все те весела iгра, випрямився проти мене, як свiча. Я зцiпив зуби i пiднiс серце в небо: - Богородице синевiдська, заступи! Камiнь, викинений з пращi так тяжко не паде, як я скочив на нього, згрiб в оберемок i вбив у гортанку нiж по саму рукоять. Клекiт зчинився, немов в озеро звалився доразу пiдмулений обрив. Убили нам одного, поранили других, вiзниковi поторощили ребра, ледве чи вiдiйде, а мене ось як прикрасили... Ще тепер iнодi кров слезить. Весь набiр розтрясли по шляху i перемiсили з болотом i кров'ю... Зiтхнув з глибини душi: - Скiлько горя, скiлько дошкульних, вiд безладдя, утрат! Доки князь жив, шумовини держалися дна, а тепер? Кого ?м боятися? Княгинi? Своякiв за горами? Стiй кожний та наслухуй, звiдки мечi вдарять! Олов'янець глянув посоловiлий вглиб зелено? улицi, звiдки крiзь шум лип одноманiтно гудiли бджоли. - Куди не поступити, Словитовi пальцi слiдно... - вiдозвався Держко по хвилi мовчанки. - Той як вовк тече всюди, де б пiдiйти, обманути, заграбити, не здержиться й перед рiдною кров'ю, якщо вона йому на перешкодi. - Чули ви, може, що його дочка-одиниця пропала? Хотiла вiддаватися проти батьково? волi. Говорить про це весь Галич. - Не знаю нiчого, як хом'як загрiбся я в оцю хижу, язв ради... - правив Олов'янець. - Говорять, Словит пiдступом вiддав ?? Кормильчичу iз-за сво?х обрахункiв. Зависоко вже Славно пiдлiтав, то зв'язав його з собою. - При тiй нагодi усi Словитовi прихвостнi погладшали! - мiркував Коснячко. - Срiблом у чересах поцоркують! Один iз них, путник на Афон, розчерепив торiк голову старому Iса?, що торгував медом, а другий, досить сказати, Словитiв чура з ляцького вирiю, Жмиволос... - А, щоб тебе Обида поняла! - скрикнув нараз Держко i лопотливо пiднявся з ослона, аж чорний кiт господинi скочив стрiмголов iз високо? постелi, майнув промiж гостей, щез. Вулицею йшов боярин червоний, як кат. Вiн зупинився перед старинною капличкою край монастиря, нишпорив хвилю у калитцi, зачiпленiй об черес грубим, срiбним кiльцем, виймив звiд-там милостиню i поклав на череп'янiй жертвеннiй мисочцi бiля нiг нагого святця, Онуфрiя. - Дешево вiдмолю? грiхи! - зареготався Олов'янець, аж Словит, бо це вiн був, оглянувся здалеку i обвiв пусту дорогу витрiщатими очима. - Христолюбець, возить попа i церков з собою, але чорта у першiй почести держить! - глузував Олов'янець. - Та хочби ти й розсiвся, нашi сторожi розставленi, у замку певнi люде, по боярських житлах нишпорять нашi босоногi звiдуни... Всюди ?м доступ, ремесла ради! Уся волость обнята чуйною сiттю, що дрожить вiд найменшого леготу. Закороткi тво? кiгтi, старий лисе! - Хтось у хату! - замiтив Держко й похопився пращати, але гостинний господар не дозволив. Тимчасом пси пiдняли лютий лай. Хтось живо йшов у хороми. - Здоров, брате Ганусе! - загукав Олов'янець i припiднявся радiсно назустрiч людинi в сивiй опанчi ремiсника. - Чей миром ще коло тебе, старий друзяко? Гiсть крiпкий, як гарбуз, з одишкою, заговорив пiвголосом: - Нашi стежi переловили на ?ли?нському урочищи висланцiв Словита i'д Рюрику, у Ки?в. Мали хартiю писану, а в нiй вказанi мiсця, де сидять табором Угри, де мiсто береже зброю, а де приладдя ради пожежi. - подане число залоги, намiчена кожна стежечка у Галич, кожний колодязь, ставник на розпуттi... - Глядiть! - хрипко скричав Олов'янець. - Проти династi?, ще й проти громади! А христопродавцi, Iскарiоти! - Хартiя у нас, - а висланцi? - продовжав Ганус, - не топтати ?м вже трави-мурави! Виспiвали все: у Словита ? полку оружникiв, тихцем розмiщений по його селах, i з цим вiн пiде проти власних братiв, одесную князя чорноризця... Так само Путята з Корелич, Дедько, Филип Шумавинський... -Що ж далi? Про це ворони плещуть по дорогах! - Ми вислали людей в Красний Двiр, де Словит, як лис у дебринцi, прича?вся i ждав. Найшли там многоту збро?, харчiв, всякого во?нного придбання i забрали все до стебелинки разом з господарем. Вiдвiдали i других, примкнули Кормильчича до якогось часу... - Що ви! Словит попри нашу хату ходить! Гiсть вдарив об поли руками: - Правду казав соцький Момот! Вiн менi клав очi в голову, а я не порозумiв! О, триклятий, не заяць його перейшов! Та нехай i тiлько ухо з лiгва покаже, вже я його закутаю! Не буде нiхто знати, йно Бог та я, ще й свята земля! Занiмiв... Трепетливий, високий свист пронизав повiтря i над самою головою Олов'янця вбилося у стiну смертельне залiзце... - Все одно, що в хатi, що в лiсi... - спокiйно покмiтив Держко. - Аль Словитова стрiла, братцi? Палкiший Ганус кричав: - А скритовбивцi, Перун на вашi голови! Оперiзався миттю i вибiг. Улиця була пустiсiнька. Тiлько у сусiдськiм садку безжурно i виспiвували дiти: - Гей, воротарю, отвори воротонька! Тоненький чийсь голосок питав: - Хто там ворiт кличе? Йому вiдповiли юрбою: - Ярi? бджолоньки, як дрiбнi? сльозоньки... I знову: - Що нам за дар везете? Сонце сiдало надвечiр у жовтих туманах, наближалася буря. XXIV. РОЗПУТТЯ "Нi про?хать, нi пройти, Нi через сад перейти..." (з нар. пi