Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I. ХАТА БЕЗ ДАХУ "Заграно, забубняно, А в княжiм дому рано..." (з нар. пiсень) Давно вже не було над Галичем тако? негоди, як в одну з липневих ночей р. 1205. Бовдури тьми нiби високо сповененя рiка перевалювалися з краю в край неба i з силою стихi? гнали в безвiсти. Несамовита нiч жеврiла прита?ним свiтлом, що лежав на всiх рiчках, як сум на серцi людини. Чорнi обриси княжого замку та подвiйного перстеня грiзних фос i валiв, на?жених частоколом, то пропадали в тьмi, то виринали з не?, як остров iз моря. Здалеку видно було ?х дубовi масиви, приспанi сторожким сном. Вони здавалися також грою хмар, бiльше фантастичною, як ця, що на небi. Свист бурi гонив довкола княжих гридниць, заплiтався довкола пнiв дуба i тиса та згинав додолу чорнохрещате гiлля модрини. Нi одна зоря не пригадувала Бога, - золота стрiла хреста замкового собору погасла на висотах, у заметiлi темних сил. У такий час на вежi, бiля зводного моста, нудьгував бородатий служка, Тиско. Вiн струшував iз себе втому, як посоловiлий птах струшу? з пiр'я студiнь нiчно? години. Кричали другi когути й Тиско в дожиданню обмiни спряг крiпше пояс на сво?й сивiй служебнiй опанчi, перевiсив через плече торбу з останками хлiба й, опертий об вiконну варцабу на вежi, наслухував. Думки пiшли круговоротом, змисли клонилися спочити. На мить вiн, було, задрiмав, повiки упали на очi, от як залзо. А буря колисала свiт на сво?й дикiй гойдалцi, без впину, без стриму. Тиско почав саме снити, що здiйма? бiля хатно? печi сво? промоклi яловичнi ходаки, - на свiтичi горить саме липова скипка, пiд свiтло ши? одiж найстарша донька. Росиця. Он кинула угарок у вiдро з водою й вiн з шипотом згоря?, зажегла другий, намисто з лиснючих оленкiв гра? зеленими цятками на смаглiй ши?. - Цок - цок... Тук - тук... Наковтач товче нiччю в дерево, наковту? смерть? Прокинувся з чолом у потi, цiлим тiлом послонився вперед i так остав, зляканий дивно... Особливий згук не вмовкав. Через декiлька хвиль Тимко скакав униз, простелився хрестом на землi й слухав пильно мови глибини. Вiдтак зiрвався з колiн i метнув собою в напрямi дитинця, де сторожив сьогоднi тивун Держикрай. Дошкулював холод - привiтнiше б тивуновi посидiти таку нiч край пугара за партi?ю астрагалiв iз ключником Скорою, або Святошою, спiвцем замкового собору! Та хиба ж можна забагати прикрас життя, коли вся мужва, аж до отрока, який напував княжi конi, по?хала раттю на Польщу з господином отцем, а в теремах остала тiлько жменя жiнок бiля княгинi й дiтей? То Держко роздумував з почуттям велико? поваги, що вiн ? у сiй хвилi нiби Око в трикутнику з кармiну та сепi?, що його розписав над дверми сво?? келi? духовник Варлаам. Тивун глянув мимохiть на вежу, звiдки сипалося жовте свiтло крiзь осьмигранi грубого скла, споюванi оловом. На сволоках та одвiрку заломлювалася чорна тiнь самiтника. Що не давало йому спокою у цю глибоку нiчну пору? Сьогоднi ж не мiг вiн читати нiчого в дорогах небесних свiтил. Великий Вiз пагас... Хиба, що снить на явi про пiсковi пустари, приспаний довiчною нудьгою мочар у верболозах, чужi, голоднi розлоги, де чорнiють шатра княжо? дружини? Видить вертепи й гуляйполя, де крадуться крицевi оружники з долонею на рукоятi смертоносного меча? Може доглянув вiщою зiницею край одра володара тивунового одинака Олюшу? Хвиля i свiтло у келi? загасло. Разом iз цим буря злопотiла якимись лихо запертими вiконницями, розгойдала наново чорний шнур модрини i на церквi св. Параскевi? схитнула знiчев'я срiбне серце дзвона. Глухий тон, подiбний до крику в жахливiм снi, бовтнув над Галичем i змовк. Шелести, плачi, нiби намогильнi, розсипалися чимраз ширше й здавалося, що земля стогне пiд чорним небом, мов голосiльниця. - Хто йде? - гучно скричав Держко. За углами прибудiвель залунав гомiн метко? ходи. - Це я, побрате, Тиско... Гу, вихор який прудить! Вiн з трудом схоплював повiтря. - А ти йди спати. Криця на вежi. - Ви про сон, тивуне? Не чу?те, як ляцькою дорогою котиться похiд? Земля дрожить пiд копитами, труби кричать понад поля! Справдi, з бурунiв далечини летiли дивнi голоси. Вони то крiпшали, то тихли серед жовтого свiтанку й хмар, що плили над ним, каламутнi, як жертва Ка?на. Поки слухали, на замковiй обочi залунав упротяж високий голос рога. Тивун i вартiвник схопилися з мiсць i бiгли на вежу, звiдки переймав ?х Криця, простоволосий. Вiстовий на спiненiм конi принiс новину: - Вiддiл княжих навипередцiв появився на пути у Галич. Господин князь верта?! - Так! - голоси з просторiв летiли чимраз виразнiше, разом з куривом вогко? мряки з-над Днiстра й свистом лютого Стрибога. II. НА ЩИТАХ, НА ЧЕРЛЕНИХ "Не дуже його порубано, пострiляно, Головочка на четверо, А нiжечки на шестеро, А серденько на восьмеро..." (з нар. пiсень) На небi зорiло. Галич раньше чим коли прокидався вiд сну: здовж зелених липових вулиць з грюкотом пiдносилися в три низки грубих шиб i жiночi голови, тiлько що пiдведенi з постелi у сiтках з плетива, глядiли допитливо з-помiж розмайранiв та крокiза. Торгова площа, битком заповнена крамницями, мовчала, нiби нiхто не потребував нiчого для життя вiд цього дивного дня. Майнуло, правда, iнодi дитя, чи старуха з кiзкою, годувальницею, або рiщечком пiд ранну ватру, поплентався з водоносом наймит розхристаний та босий, але городяни гаялися чогось, нiби в день свята. Складницi чужих купцiв, що йшли на Володимир аж з-над Балтику, з рухливого Кульма, були запертi наглухо i не було видно нiкого бiля них, тiлько один торговець вiзантiйськими покрасами Грек Никанор сидiв посоловiлий як сич край сво?х скринь, а його птичий профiль витягнувся пiсно вiд безсонницi... Шапочник Чорнонiс, який сво?м мозолем прогодовував ватагу дрiбно? дiтвори, сидiв напроти Грека, у дверях отвертих на хороми сво?? хати, широкi от як бо?ще, та натягав мокру ще шкiру з барана на круглий, тесаний ковбок. I ще старий швець Якун, горбатий гей павук сидько, посипав приском телячу шкiру на кам'янiм порозi сво?? робiтнi та обережно здiймав шипучу шерсть топорищем. З-пiд пальцiв Якуна плив кур, як ?дь. Iз-за обрiю викочувалося пишне лiтн? сонце. Птичi пiснi сколихнули нараз дерева вiд приземка до верховiття, здавалося, тисяч сопiлок, притулених до уст невидимих гудцiв, щебече насипом, щебече... I тодi, у якусь хвилю повз церков св. Пантелеймона перемигнув на свойому чорному коневi високий, як конопля, мовчан, намiсник Молибожич. Тi, що мешкали близько сурожських ворiт, могли видiти, як ?здець задержався перед домом пiв-лiкаря, пiв-волхва. Жида Негемi?: намiсник доручив остовпiлому приказ, як грiм. Не вспiв Негемiя оговтатися вiд вражiння, коли вельможа скакав уже чвалом по битiй дорозi. Гнав назустрiч княжiй дружинi. Саме в той час у замкових гридницях йшов гомiн, княгиня одягалася. Ясиня, дочка Глiба Словита розклала на ослонi край вiкна празничнi ризи, заплiтала в тяжкий узол волосся княгинi й клала на ньому дороге чiльце. Це були нанизанi на дротики золотi таблички з емалi з обликом ангелiв i Христа на водах Йордану. Дiти не спали: старшого Данила взяла Ясиня пiд свою опiку, одягла його у руду свитку, жовтi, мосяжним дротом зшитi чобiтки, клобушок, тичений павою, а тодi подала княжому первенцю мечик iз срiбла, дар батька. Хлопчик суятився, нiби той зяблик на зорi, й гомонiв щораз: - А роги грають, Ясине? Рiшуче личко з владними губками й жмутом чорного волосся, опущеним на чоло, як у батька, вражало бистротою. Карi ж очi смiялися купками iскор, як зорi. Так, роги грали. Iржання коней, дикi оклики Караколпакiв, що йшли з князем у похiд за грошi, зливалися в гамiр, нестерпний для уха. Сухий нiби стружина, колишний Днiстровий печерак, старий духовник Романiв зiйшов iз сво?? вежi. Бiлоголовий, з розп'яттям у тремкiй руцi, закутаний в брунатну волосяницю, вiн станув осторонь замкових поселян i, опертий на високий посох, ждав. Тiльки слабий рум'янець на щоках старця зраджував душевне зусилля. Якраз з брязкотом тяжких ланцюгiв осунувся зводжений мiст i завальнi дубовi ворота, кованi мiддю, як щити велетнiв, вiдкрилися настяж. Стало видно далеко униз на пологий шлях, де нiби лiс, столочений наглою бурею, товпилися ватаги людей. Вони волiклися на виснажених конях, на возах, закинених лахмiттям стягiв, шатрiв, дружинного статку... Обривками висiла з плiч парча дорогих кирей, криваво блимав золотий басаман. Верх колiсниць, навантажених високо, валялися мiдянi кольчуги, повигинанi вiд ударiв копiя, критi лускою нагрудники, щити, обтягненi червоним лосячим ременем... В кiнцi, серед чорно? купи пiхотинцiв, ?хали вози з тяжко раненими, що повертали до гнiзд. Перед самими ворiтьми замку товпа розпалася надво? й дала дорогу саням, запряженим у сивi воли. Замерехтiло деревище, заслонене паполомою, блиск як нiж пронизав серця. Почерез смертну ткань кинено княжу шубу з горностаю, а поверх шуби могутний меч Романiв з рум'яним свiтлом на смертоноснiм заломi вiстря, з тим опуким кривавником на рукоятi, що жеврiв, як душа збро?... Мiст загудiв глухо пiд жалiбною отсею колiсницею i тодi з уст видцiв вирвався зойк, якому рiвного не чула галицька земля. А княгиня розсипувала у поривi розпуки сво? сяйливi покраси та обнявши голову руками бiгла з лопотом тяжких зелених риз... Преподобний Варлаам не бачив нiкого, тiльки одно зловiще видиво останно? домiвки, намiчено? чорним, трираменним хрестом. О, люта правдо! Пiд паполомою, в убогiм деревищi зi слiдами дощiв i придорожного пилу, лежав Роман, однодержець земель вiд Днiпра й Дунаю, до Карпат. На його високе чоло, протяте ворожим залiзом, спадали по-давньому струйки чорного волосся й на свитi, крашенiй ясним золотом, зцiпенiла кров. Де ж слова, що двигнули б зi сну стократ ласкаве сонце народу? Невже ж нiколи бiльше не замерехтять свiтла панагiй на груди витязя й нiколи з сих мiцно запертих уст не вилетить крилатий оклик: - На прю! Нiмi були уста й велике серце не билося. Захожi дружинники поза смертю княжого четара Гiльдебранда не мали нiяких других витрат i тепер ?хали збитою лавою, в повазi жалiбно? години, з величавим Одiльоном i ?юльфом на чолi, обома пiд мiру, як брати. За ними тьмою чури й ватага одичiлих собак, нiби це був поворот iз повно? гульби, не зi смертного поля... За походом недобиткiв з пiснею торжества гнало гайвороння. Воно маяло чорною плахтою крил над замком без даху, без князя. А ще далi, далi, у рудих тiнях поранку, в червонiм попалi, що вiщував суховiй, чалапав на довгохвостiй конинi латинський монах: може Цистерсiянин, бо в чорнiм навершнику аж до брiв, а може Темплярi?ць - волокита, бо за бiлою вервою крученою в узли на обох кiнцях висiв короткий меч. Та лице у нього - з Польщi, помiтне доразу. Сiрий чоловiк, гранчастий, перконосий, пас ошалiлими з хижого вiтхнення очима гладкий як шиба чорнозем, зелений вiд борiв, пахучий медом та запишаний хлiбами - ростом в людину... Чужинець хмелiв iз насолоди i видно було, як втiха несла вперед монаха й його вороного. Захожий скермувався у бiчну вулицю Галича, найближчу до ляцьких ворiт: у Богни зi Сандомира, Навойково? бояринi зупинився... - Савиця? - А, боярине? Рудий наймит пiдбiг i взяв гнуздечку з рук молодого юнака. На юнаковi була кирея, лямована беберяном, шапка з дорогою кичкою косилася на пiдголенiй, з чорним чубом, головi. Сухе, смагле обличчя з дуже зоркими, нiби львиними, очима носило слiди лицарських трудiв, - воно було тепер огiрчене болем. Юнак йшов живо навперейми отцю Варлааму. - Юра Коливанович! - пронiс старець блiдими губами. - Той сам, ледве живий! Останний з княжого почоту, очевидець... Вказав деревище, поставлене перед вiкнами гридниць, - його накрила раменами непритомна з розпуки княгиня. Вона плакала проти неба пiв-спiвом, пiв-мовою, голосiнням вдовиць, старим, як вихор i зорi. - А моя ж ти дружинойко, а мiй же ж ти сивий голубойку! Хто нас тепер на дорогу виведе? Пораднику мiй солодкий та любий! На кого ти нас вiдказав? Била чолом у смертну скриню i довгi пальцi розпинала на нiй - як на струнах гуслi. Скиглiла чайкою: - Впадьте на мене, закутайте мене ви, лiси темнi, дiброви, Бескиде... Монах справив ходу в напрямi сво?? келi? на вежi, за ним молодець, темний, гей смерека вiд дорiг у сонцi. Дверi заперлися глухо за ними та за ?х розмовою. Змiст ?? був короткий: один, однiський раз князь слухав пiд нiч спiву перебендь, мiсто в мовчанню продумати завтра, коли обходив чати, одну упустив iз ока, - та один раз поклав меч у ногах, мiсто покласти його в узголов'я... Передзвонили запiзнену заутренню, але старець за гiрким оповiданням гостя не чув нiчого. Олюшi, Держкового одинака не було. III. "ПОЧИТАНI?" "? у мене воркун дома На мою головоньку..." (з нар. пiсень) Постро?ний у вишнях i горiшинi двiр Ясининого батька Глiба Словита лежав на окра?нах запустiлого пiдгороддя. Побудований був iз чорного дуба, з могутних цiлякiв, укритий соломою й укрiплений огорожею з кам'яних гранiв, як коли монастир. Верх старого муру срiблився полин та шевелiла з вiтром висока жалива. Спiзненi прохожi минали Глiбове житло прискореною ходою: мiсце було непривiтне, а господар пiд княжим гнiвом. Навiть у водохрещi, коли ходили зi щедрiвками церковнi люди, а задушники переодягалися волхвами, розсипанi по Галичi за милостинею, дiм Словита був замкнений довкруги, як темниця. Даремно вигукували на дорозi: осподар з хати, а ми до хати, ?дем газдиньку розпитувати - Чого у тебе чорнi оченька? То вiд ноченьки, колядниченьку... Там нiхто не спiвав про милосердного Спаса, що окутаний у бiлi ризи, жалi? при кутi грiшний свiт i про те, як Мати Божа просить його словами - музикою: - Сину мiй, сину, устань на нiжки, Ой озми ключi тай бо пекольнi, Вiдчини дверi душам скорбящим... Три роки минуло якраз: з гiр - погiр'я полилися веснянi води, сповенилися рiки рiвно з берегами i жайворонки падали по скибах услiд плугатарям, коли Словит ви?хав нiччю зi свойого двора з одним тiльки чурою - i пропав як дим. За смертельне побиття конюха князь велiв покарати боярина-гординю дошкульними карами, прилюдною ганьбою i Словит лютий, як рись, що попав у пастку i рве криваве тiло на волю, в одних рубах вискочив iз княжих рук. Говорили голосно, що у кракiвського владики в почестях великих сiв... Це був час, коли Роман двигнув похiд у допомогу вiзантiйському царю Олексiю Ангелу в його боротьбi з Болгарами. На розпучливий зазив друга вiн злетiв туди як грiм верх розгойдано? далини, а вслiд за ним погнали лави полкiв, чорних вiд залiза, закосичених омелою, твердих як турiй рiг i брали кривавим кiнцем копiя все, що можна добути веселим людським хотiнням. А далi, вслiд оцьому грiзному здвиговi, що димував на обрiю як очерет гнаний вiтром, текли на дерзких конях, на бiлих лискавках колесниць найлiпшi спiвцi, що ?х видало лоно епохи, сiль землi i народу, свiдки поривiв, яким не було рiвнi, учасники хвиль найзухвалiших пiд сонцем. Вони то серед розхристаного крику стрикусiв та хитрого плачу шереширiв передавали вiчним струнам гуслi хвалу руського меча, ?диного на свiтi. Гомонiла цими пiснями золотобанна Вiзантiя, здвигали з дива плечима сивi фiорди пiвночi, Гаральдова колиска, кивали головами нiмецькi герцюки i ходором ходила земля ракоушська, штирська... Ясиня умiла тодi стати необходимою княгинi. Нiхто не умiв шити так чисто дробницею, в'язати в щораз то новi уплiтки довгого волосся молодо? жiнки, голубити князькiв. Сама ж вона нiби напротязi одно? росяно? ночi зацвiла в цю пору ясною квiткою, що повертала до себе всi серця. У страшну нiч, коли притекли недобитки, снилося Глiбовiй дружинi, що ?? чоловiк стуче у ворота, не годен добудитися слуг. Сонна мрiя пурхнула вмить. Добронiга стрепенулася, сiла на постелi, прихилила вниз ще гладке обличчя й наслухувала. Серце ?? билося високо пiд узористим одiялом... У свiтлицi хтось ходив: чути було шум одежi, промочено? дощем, опiсля дзвiнкий шепiт меду, що його чиясь рука лила нерiвно у срiбний рiг Словитiв. Добронiга скочила босонiж до дверей. Крiзь шкалубину, залиту смугою свiтла, вона доглянула грозовитого мужчину, широкоплечого, у колпацi засуненiм аж по брови над жорстокими очима. Боярин дома! Так, це був вiн, що пiсля обiду скидав миси з останками страв на долiвку, устелену пестрими дорiжками хатно? роботи, i переодягаючи обуву, зi смiхом насильника розстеляв бiлi онучi, по столiтньому яворовому столi. Вiн, для якого передовсiм вставало сонце, трисвiтлим буртом грали води i молитовна тишина плила увечерi понад лоно нив. Вибранець судьби, який нiчого не давав, брав тiлько, навiть те, що йому було на вiки непотрiбне: добро, що палало у прозорiм поглядi його жiнки, красу, що блукала у дитиннiм пiв-смiховi ?? уст, у понсовiй квiтцi, вплетенiй у ?? волосся... Його не привiтали з дороги, помертвiлi вiд несподiванки. Вже третя днина з дня повороту, як вештався вiн iз кута в кут, нiби ждав когось. Було доволi пiзно, коли Ясиня, стомлена оборудованням поминок, прийшла вiдпочити у хату родичiв. ?? привiв раб iз Половцiв, Аклан. Добронiга з чуттям обняла доньку - вона любила ?? молодiсть та багатiла нею, як звидом власно? весни. А дiвча й справдi неволило очi: бiлохрущата камка ?? одежi мило вiдбивала вiд темно? соболино? шапочки з малиновим верхом та свiжости молодого обличчя. Дев'ять анфраксiв венедицько? оправи, повислих нiби сльози з узько? оксамитно? стрiчки на чолi, рожевою тiнню нiжило чистi черти, - очi з брiвми сильними, як стрiли, носик з купкою веснянок, вогкi уста з опущеними кiнчиками, повнi чуття... Тепла нiч схилилася над свiтом. Обi жiнки лягли в одринi спочити. Розмовляли про жахливi подi? в княжiй сiм'?, про сподiванi змiни та наслухували у собi самих, як холод пливе повз рамена вiд несподiванки. Сон вiдлетiв, тишина вiддихала рутою та чорнобривцем. За темним вiкном колихалася молода деревина. Скричав половко, застрекотiв цвiркун. Дiвчина усiла на постелi й пiдняла з ослона край лiжка скриньку, оббиту сафiяном. Вiдкрила верх i з побожнiстю, як скарб, хати й роду, добула книгу в оправi зi слонево? кости, виложену на углах росохами коралю й срiблом. Добронiга не була грамотна, однак купила ?? за велику цiну вiд болгарського мандрiвного крамаря та. держала в пошанi, як лiк проти темних сил, що заселюють хати так само, нiби водянi духи всяку течву, а полiсуни суходольний теребiж i урочища. З втiшною самопевнiстю Ясиня взяла книгу на колiна й вiдчитала умiло: - И - 3 - Б - О - Р - Н - И - К. Букви були великi, гострi, писанi уставом, деякi виведенi подвiйними лiнiями. Тлом для них був прозорий, схiдний орнамент. "Зачала" роздiлiв творили овальнi медальйони, у яких незвiсний артист зобразив Мойсея з Господнiми скрижалями, Йосифа, як да? себе пiзнати братам, Рут з оберемком пшеницi на багачевiй стернi... Ясиня любувалася хлилю рисунком поодиноких букв, опiсля ж доволi гладко прочитала: - О чте - нiй... книг. Поволеньки, з працьовитою надумою, як бджiлка, що збира? скарб меду з квiток, вона лучила знак зi знаком; на ?? щоки виступили теплi рум'янцi, грудь хвилювала. А там, у нутрi першо? велико? букви, у надписi, свята Анна у двокольоровiй грецькiй шатi держала в обiймах молодесеньку Богородицю i повагом водила пальцем по сувою письма, навчаючи ??: - Добро ?сть, брати?, почитанi? книжно?, паче всякому христiяну... Стрiчки святих глаголiв, нанизанi густо бiля себе, пахли далекими часами, нiби в'янь лiсового зiлля: - ?гда чтеши книги, не тшти ся брьзо иштишти до другия главизни, поразоумiй, што глаголють книги, трижди обраштая ся о ?диной главизнi... Кожнiське слово, працьовито пiдчеркуване пальцем, Ясиня здобувала з радiсним трепетом серця, нiби герой, що бере копi?м озбро?не мiсто. Але пiсля трето? стрiчки письма всi сустави стали у не? лiниво болiти i вона обезсилiла, як нав'ючений тягарем мандрiвник, що довго волiк ноги крiзь сухi пiски. - Красота воiну оружi? i кораблю вiтрила, тако i праведнику почитанi? книжное... Ще хвилю кiновар, сепiя й золото мерехтiли перед Ясинею мов усмiх чи?хось повних, побожних уст, мов мудре свiтло зiниць незнаного аскета, те саме, що хижо й солодко жеврi? в шлiфованому агатi. Вiдтак сторiнки лопотливо упали на себе й кутом приспаних очей Ясиня доглянула ще фiнал почитанiя, витязьке алилуя мистця: - "Радует ся кормчiй в отишье пристав, и странник в отечество сзое пришед, такоже радует ся й книжний списатель, дошед конца книгам..." Полискливi окiвки навколо скринь, божник в сухозолотицi й барвiнковi, грубi рiзьби полиць пропали у тьмi доразу. Тiнi дерев застигли в мiсячнiй тишинi, як казки. Анi листочок не шевельнув, ¾ анi листочок... Ясиня спала. IV. СОВИ, ЛИЛИКИ, КЕРТИЦI "Допоможи, Боже, куну вбити, Аби свашеньцi шубку вшити, Щоб була шубонька тепленька..." (з нар. пiсень) Був це чуйний пiвсон, яким звичайно спиться у дуже яснi ночi. Молоде серце било рiвно, волосся, звите в легкий узол, червонаве золотив блиск оливно? лямпки i сховзувався на схилу лiнiю сплячого рамени. Кричали першi пiвнi. I тодi у пекарнi, просто вiкон одрини, блимнуло свiтло та роздався вередливий голос ключницi, що ?? на глум прозвали Шепiткою. Хтось поплiвся крiзь хороми, поволi, з роздзвоненим тяжким пiдносом. Далеко за хатою, пiд виноградником залаяв пудний дворовий пес. Ясиня слухала. За стiною переливалося вiд голосiв, знайомих до одного. Помiж стукiт нiг i грубе бряжчання посуди пiдлiтали оклики, плигав iскрами смiх: - Що це ви кукiльвану пона?далися, гей! I менi попри вас голова круговоротом пiшла, далебi! Мемо рiшати, ще раз, i ще раз, як п'янi? По-мойому, над Iгоревича нема: довiрчивий, непослiдовний, поривчастий, не володi? собою, роздарову? направо й лiво, щоб тiльки труди з плiч... Не так, як за покiйника Романа, коли зi страхом ходиш, iз трепетом ляга?ш... Де вам другого такого пiднайти, що весь вiк лельом-полельом ходить? Ясиня уявила собi миттю суте пiдборiддя Путяти з Корелич, що славився далеко повними котюгами. Одного з них, про якого оповiдали дива, привiз йому купець Фрелав iз землi фiордiв, iз Норвегi?. Путята витратив на невдячних купецьких виправах пiв майна та ганявся тепер за наживою. - Правду каже, - на скотього бога! - хвалив Самбiр, розклекотаний вiчним п'яництвом. - Медку нам, вишневого! А я проте ставлю руку за Рюриком, за чорноризцем. Вiн стiльки бiд за Романом приняв, що треба нашому брату бути пам'ятливим... Хлипав п'яними слiзьми: - Пiд Торческом вiд смерти я його зратував, побратами себе нарекли, зброю помiняли, еге ж... Тво? здоровля, старий лисе! (пив, мабуть, до Словита). - Ковта?те, гей наковтачi об трухлий пень! - приводив уми в порядок подратований господар. - Говорiть чергою! Тобi слово, Влас! В цей раз чийсь голос збоку згомонiв наввипередки: - Ольговичiв сюди! Вони з Половцями ходять, лад вчинять промiж нас доразу! Це галасував Славно Кормильчич, Словитiв любимець, веселий силач iз лицем Варяга-завойовника. Вiн зичив грошi не тiльки боярам навколо, але й тевтонським князькам на ?х зарви зi сусiдами, та нiкого у свiтi не потребував. - Жди! - Мо? право! - скричав як гусевка Влас Боговiтин. - Ставлю князем Андрiя! Мемо тодi правити самi, а якогось угорського палятина, що торчатиме тут намiсником, обвиватимем як бзиновий листок вкруг пальця! - Лестко ж як? Чим гiрший вiд других? - як полум'я по чатинi заскакував Васко Сиганич. - Його мати з ки?вського роду i вiн, коли не заплаче, то бодай скривиться! Правда, Триюда, не додержу? обiтiв, але нехай тiльки боярство доручить йому Галич... Трабант чорноризця Вукол Дарославич викотився озлоблено iз-за стола, аж задзвенiла цина i скло, справляв уперiзку, йшов. Хотiв у ярiм гнiвi сказати щось там Сиганичу, який вимантив у нього бобровi озера за пiдтримку Рюрика, але махнув рукою i тiльки з виразом сплюнув. Хтось там злопотiв ослоном, кимось пiдiрвало iз мiсця, мабуть Васком, - вiн зачiпив у сутолоцi об тяжкий пугар, цей покотився по долiвцi, а тодi глухо лiг у калюжу. - Цiкаво, скiльки взяв отце Боговiтин? - без встиду вже поспитав Коснячко, але нiхто йому не вiдповiв. Кожний рахував судорожно свою калитку. - Тiльки побите корiння пахне! - закричав нараз Домамирич. - Не так навчав нас, караючи по темницях за конюхiв, покiйний Мстиславич? Моя думка - викоренити плем'я Романове, а там - буде видно! Досить нам Мстихiв, геть петлю з каркiв! - А, щоб його Обида поняла! Цей цiлить! - хвалили збоку. Дедькiв голос, гей змi?не жало, зашипiв отдалеку: - Я готов на все, тямуйте, я корiння поб'ю! Добавив улесливо у палi наглих сподiвань: - Таняву з Чертеж закрiпите за мною, а? Роздумав, сягнув вище: - Тисяцьким не жаль поставити! Кроки Дарославича жвякали тепер по скрипливих сходах, вiн правцював униз, цвенькнуло колiсце у стовпа на обiйстю, стукнув коник у копиточка, вдарив у голий свiт! Аж тепер Глiб Словит дав себе обережно пiзнати: (по полетiнку птицю слiдно...). - Правда ваша, други! Кожний з нас, як сто?мо, радий дати кров i майно за рiдну землицю, ге... ге... Та чим вбивати князенькiв, хто зна, може нам самим на погубу, чи не краще оставити ?х живими? У кого будуть дiти, у того буде власть... А власть... понад право! Тож ми, як волхвiв у вертеп, i, будемо перекидати всякими Ольговичами, Iгоровичами, Ляхами, Уграми, висовуючи одних проти других, ге... ге... Спотикнувся вiд поспiху i кiнчив на радощах: - Лякати будемо всяких зайдiв княжими недолiтками, от що! - Нехай у ката, щоб тiльки плата! - кричали весело, радi медовi як сонце й жаренiй дичинi зi старомiзунських борiв. За ними гомонiла решта. - Згода, згода! Слава Словиту, честь! - Отврати лице Тво? от грiхiв. Господи! - прошепотiла Яси-ня поблiдлими губами i розсiяно ломила руки, зривалася бiгти i кам'янiла з тривоги. А там говорили наче греблю прорвало, всi враз, - обчисляли кiлько хто людей дасть для оружно? потреби, який пай грiшми, харчами, спорили, роздавали уряди. Господар смiявся згуста, радехонький... Дiтей збереже в добрiм мiсцi Богна, Навойчина бояриня, - за це ж ?? Красний Двiр, а йому нехай вже коломийська сiль... Поки Ясиня отямилася з вражiння, бояри пiдняли спiр за сите во?вiдство галицько? тисячi. Шумiли й клекотiли тепер, от як гнiздо лютих пардiв над живою добиччю. * * * Самотою чвалував Дарославич, полохав тiни з-пiд монастирських дзвiниць, облiплених соймищем половкiв та лiсом хрестiв, простягнених у зоряне небо. Пiд тонким вусом ?здця блимав i гас хитрий посмiх, а радiсть бушувала серцем, як буря верховiттям. Як близько всiх рук була корона спромог, а нiхто, нiхто не зачепив за не? липкою думкою! Рука удово? княгинi це найкоротший шлях до влади, а вiн, Дарославич, та?мний власник iде?, скарбу на ру?нах. - Витревалому смертному станьте в допомогу, добрi й лихi сили! - з трiумфом окликав тьму перед собою. ?хав, а голова кружляла вiд втiхи, як коли вiд сикеру з корiнням. V. СКИПЕТР I ЯБЛУКО "?стоньки не смачно, На личеньку значно..." (з нар. пiсень) Того ж дня перед вечором дорадник i друг покiйника монах Варлаам мiряв у печальнiй застановi свою келiю на вежi. Вiн бачив невiдрадне положення, у якому найшлася велика вiдумерщина, - предвиджував удари, придумував оборону, падав духом i двигався, призиваючи на помiч Господа Сил, що держить трьома перстами твердь землi... У якiйсь хвилi духовник накинув на рамена гостроволосу мантiю i вийшов на крученi сходи, а тодi в зелену темiнь саду. Прислухався: промiж корчi маслин гомонiла ласкава, стара мова, якiй перечив тонкий голос пахоляти, близький слiз. Монах глянув промiж гiлля, - це бабуся Мариця говорила щось там старшому княжичевi, а вiн не погоджувався. Обiч них стояла колиска з меншеньким княжим немовлятком. Дитя спало, затуливши очi ручками, з м'якими впадинками над кожним пальчиком. Колиска була низька, яворова, крашена зелено, з бiлими вирiзами. Якийсь хитрець з помiччю ножика зобразив у головах лося в утечi, - перед ним i поза ним буяла иля, проста як свiча, з симетрично простертими гилочками, нiби на веселiй карпатськiй писанцi. Старуха, що з теплих мiткiв виплiтала чижми княжому немовлятi, держала в обiймах "господина отчича". Поки вiн з цiкавiстю водив пальцем по борознах край ?? уст, iз зеленi виринула Ясиня. Вона приглянулася дивовижному горбовинню, учиненому з пiску, маленьким садкам iз наломаного галуззя, дворам та церквам з череп'я та трiсок, а тодi з дзвiнким смiхом пiдняла високо на простертих руках княжого первенця, Данила: - Ти будiвничий мiст, ктитор церков, трисвiтле сонечко народу! Дитя трiпоталося в ?? обiймах, як рибка у яснiй водi, аж Борвiй, смугастий гей гаддя вовчур, зiрвався зi свойого лiгва на сонцi та став доскакувати до лиця сво?? любимицi. Вiн задихав з поспiху i ходив танком, в'юнкий, янтарноокий... Монах постояв хвилю непомiтно, - обличчя в нього оболiклося теплою смагою, усмiх майнув у синявi старих очей назустрiч Ясинi. А вона, - що зiрветься бiгти, то стане, що зупиниться, пiдбiжить. Заговорив, торкнений у серце: - До мене, дитинко, дiло? То вона зiбрала з силами i рваною мовою, обходом, жалiбними тiнями очей натякала на це, чим нiччю каралося серце та непоко?ла совiсть. Насилу розважив ??, - оцi новини нiкому не новi! Сам все-таки згорбився унутрi вiд непомiрного тягару... Справив кроки на круглi сходи теремiв, а там у княжi клiти. - Благословення Бога з вами, княгине! I з дiтьми вашими, недорослими! Засунена в сутiнь високого крiсла, - схрещенi руки спертi на поруччя, а чоло в серпанку на руках, - сидiла Романова вдовиця... Вона повернула i'д гостю потемнiле з болю обличчя, брови смутливо двигненi вгору й сльозу-перлу з глибин. Монах похилився на посох та згомонiв iзтиха, нiби джерело в спеку: - Двигнiться до життя, милостива княгине! - Прикличте на помiч спомини повнi краси i слави, якими доля обагатила ваше подружжя... Крiпiть ними себе i других! i Стало так тихо, що чути було жузжання пiску, який мiрив час, витiкаючи з любастрово? посудини. У свiтлi лямпки, налито? маслом, грала вогнями велична зброя над ложем володаря в рiзах суворих, як сама сила. Княгиня заговорила з гiркотою опiвголоса: - Споминами не будеш сит, проти грядучого ворога вони не оружжа. - А ще iмате вiру, аки зерно горушно... - бадьоро уловiв монах та брав знову посох за опору похилим раменам: - Я у вас з дорученням, княгине! Через годину вiдбудеться рада старшин i вас я зову туди. Вдова глянула на гостя уважнiше: - Приймiть дяку за серце! Що-небудь станеться, джерело мо??i сили у вас! - У синах ваших... - поправив духовник. Вiн схилився з трудом у поклонi перед iконою на покуттю i промiж стукiт посоха повернув до дверий. Княгиня вела з пошаною суворого гостя, струнка, на вид дiвоча, в голубiй заво?, опущенiй понад брови... - Ясине? Дiвчина скочила з ослона, закрутилася на сво?х гостроносих сафiанових ходачатках, боками й на пiдошвах зшитих бронзовим дротом, засунула звинене шитво за пазуху i побiгла у гридню обiч. - Пiди, прошу, - велiла вже спокiйнiше княгиня, - доглянь Евпраксiю з поминальним приносом для церков. На коливо пшениця бiлояра, а соти меду самi липовi. Видай з клади десятеро кружлякiв воску та вели сукати свiчi, великi й малi. Для комашнi триста перевар меду. Завваж, коли мiситимуть хлiби для городян: пшеничного борошна нехай сиплють з житним пополовинi. Коли дверi за Ясинею зачинилися, княгиня приклонила колiна перед кiотом. Придiл ?? сукнi блiдо золотив мiсяць. Закрила лице руками i стала молитися мовчки пiд шепiт догоряючого свiтильна. Сумерк був тихий, теплом надиханий, i старий монах, поки вернув у свою келiю, ходив хвилю вкруг княжо? садиби та вiдмовляв вечiрнi молитви: - Возведох очи мо? вгору, отнюду же прiйдет помощ моя... Не дажд в смятенiе ноги Тво?я, Господи, - ниже воздремлет, ниже уснет, храняй Iзраиля... Вiн переходив саме повз пекарню, залиту свiтлом i гамором многих голосiв. Дзвонили ключi на ретязках за ситим станом Евпраксi?, цоркотiла перемивана посуда, чи?сь сильнi руки, облитi лискавкою вогню, швирляли в палениско цiлi бервена. З вiкон пекарнi свiтло било як на пожежу, iскрилися сорокатi глеки на полицях i жовтiв, нiби шафран, помiст, виложений цеглою. В отвертих дверях, димних вiд пари, заворушився часом i пропадав серед глоти майже дiточий силует Ясинi. Молоденькiй боярiвнi ввижувався раз у раз покiйник, як живий, - то вона, бува, з жахом склавши ручки на грудях, поглядала для оборони в пiч, або в дiжу. Мимо сутолоки все iшло ладом: тут зачиняли муку теплою водою i квасом, там варили сочиво й городовину в великих кiтлах, пекли поросята i барани, патрали дрiб, а ще далi виробляли на довгих дошках хитрi якiсь тiста, ще й безлiч задушних коржiв з медом i з маком. Великi, купчистi, у коралях з пестро? глини служебки увихалися по щирости, але з нiчи?х уст не злопотiв смiх, докiр, зачiпка. Лагодилася бо тризна на господареву могилу. ' Далеко внизу у темних садах якийсь музика пробував сопiлку i вона плакала у нього в руках, як живе людське серце. VI. ТIНI НОЧI "У мого коня золота грива, Золота грива, листовi вушка, Листовi вушка, склянi? очка, Склянi? очка, шовковий хвостик..." (з нар. пiсень) Пiв доби перед похоронами, в сумерках, з бiчних ворiт монастиря св. Рiздва Господнього у Галичi ви?хало дво? мужчин на баских конях. М'ятлi ?здцiв були в поясi туго стягненi ременем, почерез плече кирея, на головi, пiдстриженiй високо, подорожний колпак з пiдвiсами. Промигнули край мниських стiн, зарослих жаливою, повз тяжких вiд овочу цвинтарних черешень i стрiлою минули селища рибалок на самiм далекiм пiдгороддю, де в уличнiм поросi дiти гралися у тин i кiлки та ладкали як перепелицi. Доперва перед митною лавкою ?здцi перекинулися зоркими поглядами. Старший здержав свойого бiлокопитого, випорпав новеньку четвертину ногати з опуким погруддям, кинув ?? митниковi у придiл пiдставлено? опанчi, тодi ж уважно глянув на митний майдан. Пiд розлогим деревом, обвiшаним китицями зеленi, окружений простолюддям, торчав якийсь темнолиций, обгорiлий незнаними жарами чоловiк у бурих, зовсiм обнищiлих лудах паломника. Вiн маяв у повiтрю пальчатою гилькою фiнiково? пальми, зiрвано? може з дерева далеко? Сирi?, Кипру, Пропонтиди, чи островiв архипелагу, доказом свойого паломництва на окра?ни десь свiта i радiсним голосом, що здавався лiтати нiби у пiсеннiм поривi, кричав: - I ще видiв я, миряни божi, моря повнi китiв i риб з крилами соколiв, де сонце стократ яснiше, як це, що над нами, освiчувало пучину наскрiзь, а на ?? днi безконечнi лiси iз коралю. Разом з Беду?нами бродив я по жовтих пiсках пустинi i пропадав серед снiгових скель незнано? пiвночi, вовкам брат, медведям товариш... - Далеч же то. Велесе! - очаровано пiднесла руки якась рум'яна бабуся i сплакала вiд насолоди. - Цей походив по бiлiм свiтi! Цей з'увидiв! - хиталася вiд дива юрба, у простодушнiм милосердю над днями i ночами паломника серед курних дорiг, наглих дощiв i всiх вiтрiв далини. У цiй хвилi екстатичнi, нiби склицею затягненi очi промовця вп'ялися в старшого ?здця, - дуже ясно. Цей вiдчув ?х в сю мить, став згадувати щось далеке, але його товариш рванув iз мiсця, погнали! Тiльки сивий туман знявся попiд темiнь вiльх при битiй дорозi... Аж за дороговказом, бiля кам'яно? баби на першiм роздорiжжу перекинулися скупими словами. - Це Жмиволос, права рука у Словита, його око в головi, - подратовано сказав перший ?здець. - Тямите вбивство Iса?, що торгував медом? Його товариш потакнув, але вiд збентеження не сказав нi слова. Без путних бояр, без нiякого почоту во?вода Добриня Андрiйкович i його молодий друг Скобейко з Васютина вискочили потайки з Галича як посли княгинi до короля Андрiя. Везли достовiрну грамоту та просьбу вдови заопiкуватися князеньками пiсля обiтниць, закрiплених хрестним цiлуванням. З огляду на особисту безпеку послiв i на зиск iз часу, такий саме ви?зд був необхiдний. А конi йшли як на крилах, листовi вушка тремтiли рiвно пiд ритм гордих сердець i весело бiлiли п'ятна рвучких кiнських нiг. З-пiд повiк обох бахматiв, нiби з рiсниць драконiв, сипалося, срiбло, iмла. Тимчасом темiнь стала зiряна i з краю в край блакитна. Над дiбровою, поперетиканою очеретом, над поточиною, що чурила бистро кудись з пiль, горiли безконечнi боте? небесних свiтил. Галич, з його жалiбним унесенням, з його спiвами чорноризцiв вкруг велико? утрати вiдсунувся далеко в минуле. ?хали так пару годин, небо темнiло нiби шафiр i'д пiвночi, - стихла скляна музика стрибунцiв i гомiнкi вигуки жаб. З обох бокiв дороги двигався тепер чорний лiс, непрониклива стiна ялиць i дубiв, розгойданих вiтром. Далеко десь, на лисих зрубах, старих згарах i нетiчи, на полискливих гниловодах i придорожних корчах запалювався iнодi якийсь хитрий огоньок, нiби око зеленобородого полiсуна, волокити... Огоньок моргав то тут, то там, нiби грався у жмурки з чарiвною нiччю i соснами. - Цей лiс - Лиходiй? - хрипло скричав Добриня i майже рiвночасно сягнув пiд м'ятлю, звiдки задзвонила сорочка з мiдяних спiраль та блимнув рожево короткий меч фряжсько? роботи. - Вiн i ?, куди б йому дiтися? - якось не зараз вiдповiв Скобейко. - А он, Лиха рiчка чурить, чурила б вона горi руслом! Тiлько вiн цi слова з уст, як помiж папороти i п'ялун, мiж лiщину i тою з ?? витрiщатими квiтами, побiгли шепоти, лагiдний, тихий плач, а тодi слабо i майже нематерiяльно, неначе згублений в дебрах i трясовиною, заграв мисливський рiг. Захвилювалися мiж галуззям чорнiшi вiд сосон тiни i кожна травка подала тепер голос, - свiй власний, пахучий як пiд косою... I сама дорога стала кругло двигатися, нiби хвилями оплинена, i через момент вже текла сивими пiнами помiж копита коней Лиха рiчка, бистряночка... Чари, чари! Знявся на переднi ноги молодий бахмат Добринi i в цю хвилю Скобейко ляг на свойого цiлим тягарем грудей та зiбрав узду в петлю навколо десницi. Але срiбна бiль мiсяця залила саме лiс i дорогу, стало тихесенько... Тiльки з глибин гомонiв ще глухо лоскiт невидимих топорiв. Полiсуни виходили до мiсяця рубати дрова, полохати людей... Коли оба подорожнi ви?хали врештi по предовгiй блуканинi на отвертий свiт, конi застрекотiли з утiхи вухами i пiшли складним бiгом. Нiч стала знов свiтла наскрiзь та з краю в край блакитна. I майже весело дивилася на ?здцiв самiтна коршомка, свiтлами розсипаними на болончатих вiкнах, як зажженi голодом очi вовка. - Костобобри, а? - кинув Добриня i отряс з себе нiчний холод. - Селище далi, це йно що Лиха коршма пiд Перуновим га?м. Молода Гiда кип'ятить зiлля до свiжих перевар меду. У синевiдських медушах лiпшого не п'ють. - Воно нiби не студiнь, але якось так - зябно... - заговорив Добриня. - Випити б кубок з порога на раннiй зорi? Скобейко передав гнуздечку во?водi i вдарив просто на тi круглi свiтла, що торчали недвижно з чорно? зеленi. Вiн хотiв, було, увiйти в сiни, але в цю мить зупинився. Унутрi коршемно? клiти, край довгого стола, закиненого посудою з напитками, при посвiтi липових скип забавлялося грою в астрагали кiлькох кремезним мужчин. На них була груба суконна одiж, яловична обува, при боцi меч, за чересом ножака як серп. Вони смiялися i спорили з неспокiйним запалом, у якiм були слiднi озлоблення й нетерплячка. Хтось засвистав iз нудьги соловейком та зараз змовк. Мабуть нагадав, що нетрудно у таку пору i насвистати на себе щось iз темряви... Ждали когось? Нагло Скобейко дрогнув вiд несподiваного вражiння: вiдвернений досi чоловiк зi сивим волосом, спущеним кичкою на лiве ухо, як той тур широкоплечий, метнув собою у хороми... - О, Перуне, владико! Слова завмерли на устах Скобейка. Це був Глiб Словит, Юда предатель, який тут, на тухольськiй дорозi, зачiпив одно око сiти, на дуклянськiй, очевидно, друге... Його сповiстили впору й вiн вдарив полями наскоси. Пильнував звiдси мiсця, де в першу' чергу мiг сподiватися послiв княгинi, допасти ?х з нiчно? засiдки. та слiди за ними звiяти - на все. - А що там, гей! - скричав з дороги во?вода. Скобейко не вiдповiв: вихром скочив на коня, рвонув ременями, похилився вперед i здавив благородне звiр'я залiзцями. Погнали по мiсячному шляховi, злитi зi сво?ми тiнями водно, як велети з пiсень, що ?х спiвають пряхи пiд танок веретена. В ухах ?здцiв завивав вiтер i лопотливо шумiли на раменах крилатi кире?. Серця розколихалися i били в грудях як метал, як дзвiн. Саме в цю хвилю з обох бокiв шляху звалилася на них i заперла доразу браму, рясно насторошену мечами, - стежа. Пiшли ходором булатнi, роздалося смертне хропiння i прокльони, як коли виття хижакiв. Удар, - мов грiм i нагла тишина. Нi згуку. Це Добриня зi Скобейком просiкли собi шкалубину в смертельнiй запорi i випали з клекоту, - зарум'яненi мечi стелили ?м дорогу. Порiвнялися миттю i як стрiла випущена з лука пiд високий зойк тетиви, так вони грянули з вiтром у синяву нiчно? години. Тiльки на далекiм перехрестю Скобейко оглянувся понад рам'я, прихапцем. Костобобрiвська коршма видна була на острому сугорбi, опертому одним боком об Перуновий гай. У вiкнах, затягнених мiхуром, блимали свiтла рудим промiнням. Якiсь розчепiренi привиди злiтали на дорогу. Праворуч, лiворуч та?мно гойдалися сосни. Тiнями тряс вiтер i вони гнали нарозтiч. Аж тут Добриня не витерпiв, розсмiявся: - Жмиволосовi пальцi, з митного майдану... А, пройдисвiти, на всi чотири кованi! Тупiт погонi вмовкав, губився по рудавинах i очеретах, а далi стало тихо за ?здцями та ?х пригодою, тiльки дерева оповiдали щось визоренiй ночi, оповiдали... VII. "АКИ ЦВIТ ОУВЯДАЕТ" "Закропляйте дорiженьку, Щоб-ся не курила... Розважайте родиноньку, Щоб-ся не журила..." (з нар. пiсень) У величавiй церквi св. Богородицi клали на вiчний сон тлiннi князевi останки. Здвиг народа залив Галич. Як повiнь, що зрива? гiрську гать, так людськi хвилi. Вiд Блюдник, Вихторова, Перевозiв, вiд Пiтрича, Болшова, Чесибiсiв, вiд долини Бистрицi, здовж обох берегiв Днiстра скакали на баских конях бояри, осадчi дружинники, знатнi огнищани, текли кметi у сивих жупанах, повстяних клобуках i сафiянових чоботах, празничних. Помiж них попадалися густо рата? у гребiнних сорочках, бiлесеньких, у чересах, як панцирi, у шкiряних ходаках, застiбнених зеленим плетивом... Побiч чоловiкiв бiгли жiнки в домашних димках, мальованках, у рантухах, перетягнених поверх голови й пiд бородою, туго, по-старовiцьки. Кра?м дорiг просили милостинi охриплi вiд мольб слiпцi, хромцi, сироти бездольнi... Пилом несло понад шляхи. Княжий замок видний був здалеку. Вiн стояв на високому узгiр'ю, що немов урвище висувалося понад Галич. Засипаний прибудiвлями, з церквою на чолi, вiн робив вражiння окремого мiста. Як далеко побiгти звiдтам поглядом, у поранному сяйвi нiби низка сонць горiли пiвкулi копул усiх соборiв, простягнених понад зелену лiнiю Лiмницi. З самого розсвiту гомонiли упротяж доохрестнi дзвони, - з Дуброви, з зелено? Карпицi, вiд монастиря в Гудковiй Дебрi, з городища грецьких калагурiв у Пiтричу. Пiд ясну музику он тих, що плакали мов голосiльницi оксамитними голосами, пiд срiбний, хлоп'ячий дискант других, стелився хмарою могутний зов велета-вiстника з вежi церкви св. Пантелеймона. Церков сiрiла на вiдкритiм просторi залуквянських пiль неправильним п'ятибоком крiпосних окопiв i бойниць, навiваючи грозу сво?ю понурою силою. Похорони зачалися ще вночi: в супроводi архи?рея i глоти священства, у курнiм фiол?тi фимiяну, пiд текст святих роздумувань парастаса, плили у небо пристраснi жалi велико? вiдумерщини. Коли ж поблагословилося на день i озвався передзвiн заутренi, один великий плач потряс груддю Галича. Особливо на окра?нах, де жила бiднота, побивалися за покiйником тяжкою скорб'ю, без ?ди, без напитку, без роботи... Жалiбнi плачi жiнок живловою мiццю роздмухували цю скорб i прохожому путникови могло здаватися, що в кожнiй вбогiй хатi поко?ться господар. - На кого ж та нас, сiромах, покинув, милий кагане наш? - На кого оставив жену, ластiвку бiлогруду, маленьких дiток у не? на колiнах? - Хто боронитиме нас перед боярами, вирниками, биричами перекупними? - Хто велике недокончая тво? - доконча? - Аль не жалко тобi одiял соболевих, наволочних узголовiй, медвенних сотiв на злотнiй посудi? - Уви ни!.. - О, уви ни... - нудьгував вихор i вiдносив жiночi сльози у далеч, - а там, поза межi доземного, в бесмертнiсть. Двигнений на мiцi, на славу, на боротьбу з стихi?ю i часом, собор св. Богородицi приймав у сво? лоно княжу тлiнь. Мiддю кованi дверi отвертi були широко, - печальна товпа плила i вiдпливала круглими сходами, попiд портал, заквiтчаний акантом, де Христос у горорiзьбi, з книгою життя на розсунених колiнах благословив свiт у сво?х нiг. Древний мистець увiковiчнив i князя, ктитора храма, як навколiшках, пiсля схiдного обичаю, ледве пiдводив i'д ньому чоло, отiнене кам'яною шапкою Мономахiв. Вiд чорних тесових балькiв монументально? будiвлi гостро вiдбивала прозора, як вода, орнаментика, що вкривала архитрави i заплiтувала бестiярiй. Нутро собора отвертого широко, сяло гордою мiццю хрестообразних склепiнь, пишнотою стiнних малюнкiв, олександринами моза?к, iконостасом, сповитим у роззолочену тугу, мов оклик релiгiйного захвату. Стрункi, на склi мальованi вiкна чинили церков ще просторiшою, чим була в дiйсности, а головна нава давала через корисну полiхромiю двiчi скрiплене вражiння висоти. На теплий блиск мармурового престола простелювалася велична перспектива, нiби дорога в сонце. (Одна тiльки хиба виявилася пiсля викiнчення собора: акустика не вдоволила знатокiв i треба було великим коштом попри череп'янi горнцi-голосники перетягати в округ банi резонансовi дроти, романським обича?м...) У саме полудн?, коли владика став iз хрестом край нiг мерця пiд останн? цiлування, над Галичем зчинився лютий вихор, хмари вдарили на себе чорними полками, об щити церков жв'якнув град. Св. Пантелеймон, оперiзаний в силу концентричних крiпосних валiв, сповився омраком, як панцирем зi срiбла. Успенська церков-твердиня з монастирем у густiй зеленi курила димом, мов жертвенний принос. Здалеку, мов маяки серед моря градово? iмли, мрiли крiпости, поверненi у всi боки свiта: Пiтрич, Викторiв, Сокiл. Садиби в тiнистих садах i гаях на високiм березi Лiмницi пропали зовсiм з очей, - нiби й не було блудницько? дороги, спаського шляху. Сухий трiскiт леду об гранiтнi блоки, мiдь i скло, грохiт грому, шум нiби сповенених потокiв особливо пiдчеркували намогильнi спiви. До того пiсенний роззвук впровадив нагло замiшання на хорах i всi очi збентежено глянули уверх... Але тони вирiвнялися якстiй i поплили стрiлою, мов човен по стихлiй водi. Один тiльки старший княжич не хвилювався. Вiн обпер плече об колiна Ясинi i зорiв за жалiбними свiтлами, золотим деiсусом в iконостасi та могутним Архангелом-Вiстником, розмальованим над його головою. Розглядав вiзантiйськi стiннi малюнки, голови Херувимiв у спiральних мотивах, з чашами квiток, як язики вогню. Мов лiс йшли на нього з площин мурiв постатi пустинникiв iз Теваiди та Ливану, тих, що жили в розритих могилах, пили росу небесну та ?ли зiлля, що виростало вкруг них, на висотi простягнено? руки. Суворiсть тiней лагодили пестрi блиски, якi промiж пнi свiч злiтали з горiшних шиб на царськi ворота i квiтчасте застiлля аналоя. Врештi вся увага хлопчика обернулася на боярiв, що окружили вiнцем домовину й торкали себе серед нiмо?, купно? молитви. - Отряси сон, нiси бо умерл, но спиши... - ридав архи?рей Косьма над отвертою челюстю гробницi. Малий Данило був сонний i оглядався за нянею, але ?? не було тут. Перед хлопчиком мелькали в пiвснi поморщенi руки i бренiв спiв старо? колихалки: - А ти, кицю весела, йди борзенько до села. По плюшечки, по подушечки... Вiн впросився на руки до Ясинi i став надобре дрiмати. Колюмни святинi, узiрчата долiвка, полив'яна, - лиснючий, як зеркало, квадрат з мiдi, де стояли мари, пропали нараз у живичнiм куривi. Якусь хвилю ще трiпоталося полум'я свiчi, встромлено? в коливо, посеред погрiбавно? миси, що стояла на домовинi... Княжич снив дiточi ра? пiд останок заупокiйно? лiтургi? i владика, який саме приняв за богослуження дорогий рушник з голови княгинi, з чуттям перехрестив дитя, приспане глибоко. * * * Пiсля похоронiв заставлено тризну для городян на розлогiм замковiм подвiр'ю. Нищих зiйшлася тьма тьменна: вони сидiли на спохиллю гори й обiч на "Бабинiм торжку". В проруб, мiж темничникiв, повезено боклаг квасу, хлiби, вепра i жмут бiлих сорочок. У кожний знову монастир один чюм зелен-вина, дванадцять бурнастих лисячих шкiрок i п'ять гривень за упокой. Опiсля двiрський тивун з громадою прислуги метав помiж присутних останнi дарунки Романовi: обрiзки паволоки, шкiрки бiлок та куниць, склянi коралi, кольоровi кам'янi хрестики, срiбло... У супроводi Богородичних дзвонiв, що грали вечiрню, йшов шум одноманiтний i жалiбний, як цього листя, що кане у смерть: - Бог да простить! - Бог да простить царю Роману! - Бог да простить рiдному! Курнi смолоскипи освiчували широко всю охреснiсть, запнуту синявою ночi, нiби безмежним шатром над розколиханими головами. Помiж глiтнi острови людей, осторонь вiд даровальних скринь ходив похило, без слова, високий старуган у згрiбнiй сорочцi до кiсток, як коли покаянник. Лице зi згаром, велике, сiдина жмутами на пiдборiддю. - На скотього бога, Йона печерак! - обрадувався хтось стрiчний, кого в товпi звали Байдуком. - Трафив поминки, ?дж солодкий хлiб! Нищий тряс гостро бiлою куделею волосся, жагуче блискав очима без брiв: - Остав говорити пусте, Байдуче! Спомин цього солодкого хлiба скоро в тво?м ротi у полин обернеться... Поминки, говориш? Цi будуть довгi... Чев змiнить iм'я, ру?ни цих церков проглотить земля, вони ж трiватимуть!.. Пiднiс уверх владну голову, з хмарою над ясновидними очима, увесь мов вихор тремтючи у собi вiд жалiбного пориву, з тою рукою пiднятою ген понад курняву людських голов. - Бог да простить! - загуло отдалеку i сповенена людська хвиля пiрвала Йону як трiску верх води аж на протилежний, розгойданий тiнями край узгiр'я. Було глiтно, нiби на великому храмi в день Паликопа. Всi немов одна сiм'я: купцi, ремiсники, крамарi, чорнороби й церковнi люди, привиклi прогодовуватися чиром та лободою. IX. ВАТРА ПРОТИ ВIКОН "Калино моя, калино, То ж ти бiляво зацвила, То ж та червоно зродила..." (з нар. пiсень) Там, проти цього ось вiкна, де на обiйстю горить скирта чатиння старим похоронним обича?м, нещодавно до землi кланялася князевi покорена Литва у бiлих семрягах, лосячих сагайдаках, писаних кожушанках, простоволоса... А на порозi, де тепер прийма? жалiбних гостей сiдий Захар Рогата, (чуб поза вуха, сухi, бо?вi черти, тверда думка очей) - рiк тому товпилися вiзантiйськi посли в наволочних ризах, з жемчужними "базiл?ос" на раменах, - били чолом перед хвалою Мстишиного сина... А ще он там, на полив'янiм квадратi долiвки перед престольним крiслом стояв торiк поблiдлий вiд вражiння папський нунцiй i слова, якими льстив князю, оспiвуючи латинськi розкошi, завмерли доразу на його губах вiд виду найлютiшо? з погорд: лискавки меча над головою. О, як вражало це перше мiсце при поминальнiм столi, мiсце покiйного князя! Над високим мозайкованим опертям свiтив темно круг iз золото? бляхи, протятий трираменним хрестом. Вид цього крiсла, пустого, пронизував серця спомином втрати над всякий опис... Продовж холодного льняного застiлля з лiсом пугарiв, жбанiв та курних мис, бiгла синя стрiчка, заплетена барвiнком, як знам'я жалоби. Стiл, бiля якого сидiло вiсьмох високих духовникiв побiч знатнiших .огнищан, був осяяний повагою, належною галицькому архи?рею Косьмi i його гостю, владицi Перемишля. Тiнь дерева над отвертим вiкном давала духовним головам гiдне тло, - вечiрню заграву, як старе золото. Вони виглядали у попалi заходу нiби низка медальйонiв на дверях iконостаса. Говорено про недавну пожежу багатого Воскресенського монастиря в Рогатинi, про незвичайного спiвака - соловiя, якого викохав для Господа спiволюбивий перемишльський владика, згадали й бунтаря - закупа, якогось то Дужа, що як шуляк скаче по всiй волости, невловимий... Сiдоголовий Косьма заговорив, було, про неймовiрно тяжку хвилю для держави, але перемишльський архи?рей наче й не чув нiчого. Вiн звернувся до сусiда лiворуч, Твердяти Остримирича, а лихо зарубленим шрамом вiд копiя почерез вилицi: цей пiд Мозгавою обiч покiйного князя боровся, польському Вiдновителю в допомогу - криваве пригiстне привiз. - Оцi пiвнiчнi вiтри i частi дощi - сказав проворно, - коли муть держатися далi, зiб'ють зерно iз збiжжя та оставлять хлiборобовi гнилу солому. Костко Бибельський, звiсний дерун i хитрiй, що тiльки пазив, яким духом вi?, похопився вiдповiсти, хоч не до нього вели рiч: - У хлiбороба тогiднього ще хлiба напрятано вдовiль... Тiльки тодi, як ?деш селами з путним боярством, стрiльцями, сокольничкнами, осочниками, то навiть такий, що ма? землi на двацять косарiв у днину, стулиться, як мушка, будьте вiн зроду-вiку на сирiм коренi сидить... Штрикнув пальцями з хижого вдовiлля: - А я його на допити, рiзками, вогнем... Присутнi минули цю балачку згiрдним мовчанням. Один Абрузович, вельможа на Плiсниську, не витерпiв: - Справу Войславового Торопа ви вже оборудували? Той найсторожився ображено: - Велике дiло, - пробурмотiв у бороду. - Я його велiв замучити, я його й заплачу! - У Костки по селах бiднiсть вельми велика... - пiвголосом передавав архи?рею намiсник Молибожич. - Десятьох його смердiв спомага?ться ледве на двi сохи... Тут замовк, бо отрок стояв вже над його раменем з димною мисою печенi. За товстим куском поросятини зi сочивом боярин забув з мiсця про чоловiколюбнi мiркування, натомiсть пояс свiй, закроплюваний срiблом, вчинив дещо свобiднiшим. - Плещуть, що Словит вернув, - говорив i'д сусiду Абрузович, з кучерями до рамен, як Авессалом. - Цiкаве, що вiн там за пазухою вiд Лестька привiз? Спокою б тепер побiльше, а цей... Славно Кормильчич слухав сторожко обiч, але вiд себе не добавляв нi слова. Його крилатi брови зiйшлися в одну i кинули тiнь на хижу лискавку очей, що освiтила на мить зеленi верхiв'я i грозовитi провалля його душi. Вiд часу, як покiйний князь прогнав одного з Кормильчичiв, що на ловах у Плiсниську зухвало славив Iгоровичiв, чимало лихо? крови поплило через Славнове серце... Його увагу з черги заняла княгиня: вона явилася саме, дякувати гостям за пошану, обiйти столи з привiтом. Напроти Твердяти сидiв чужинець, останний iз знатних Грекiв, що пару лiт тому попали в Галич з почотом царя-скитальця, Олексiя Комнена. Вiн заступав на тризнi свойого владира. Знуджений Вiзантi?ць слухав пiв-ухом свойого сусiда, балакучого Саву Апостола: - Кажуть, що наш старенький Косьма одарений духом прозрiння... Коли сто?ть при дверях церкви, видить, з якою думкою хто входить туди. Бачить, як за розпутниками йде ангел, плачучий вельми... Грек позiхав крадьки, пив мiд i мрiяв дремливо про легкокрилi хiйськi вина. Тимчасом гомiн розмов не уймався, як журчання потока пiд листям пiдбiлу, i час до часу вибухав з новою силою. Iнодi у хвилях перелетно? тишини, перед iконою Спасителя на покутi трiскала золота iскра кадила, - тодi кожний хрестився живо й вiдмовляв молитву за душi, що сьогодня вiдлiтають на лоно Бога. Всi ждали на першу похвалу покiйному князевi з уст галицького владики. У якiйсь хвилi знявся шепiт, хтось плеснув у руки i довгi гриднi з кругластими пiдвiконниками облетiла тишина. У нiй розсипалося срiбним горохом лящання соловейка. Всi очi звернулися туди, де архи?рей Косьма випростувався над столом у сво?й могутнiй висотi, сивий, з кучерями на схилих раменах книголюбця i пiд чорною хустою, киненою верх мниського клобука. Голос владики пронiсся вiтром по обледенiлих серцях, рванув всiми корiннями чуття, лискавкою грому освiтив велику втрату, аж по ?? глибiнь, остаточну. - О, хто б дав у голову мою воду й очам мо?м джерело слiз! Я б плакав день i нiч над мо?м Народом... (почав словами ?ремi?...) - Бо там, де било серце на мiру велику, сьогодня смертна порожнеча. Не заповнить ?? уже тисячоголосий лемент Галицько? землi. Не стало з смiливих найсмiливiшого, защитника прадiдних хитарiв, витязя на займанщинах широких, пiстуна золотоверхо? Осьмомислово? слави. Складенi навхрест руки переможця, що гуляв орлом по пiднебессю, - на стружинах спочила горда голова i вихровиннi думки сплять повiк. - Яку ж вимовнiшу хвалу пронести тобi, мирро милости, Мстиславичу? Яким жалiбним голосiнням оспiвати тебе, носителю правди, весняний громе, б'ючий у трухлi закони? Слухай, як безутiшно ридають пристановища понижених i сирiт! - О ти, преобильна сило, що у користь свою забира?ш нашу, вiддих у грудях спираючу надiю! Долiта? ж тебе наш голос на зелених левадах вирiю, де ходиш з Ольгою i Володимиром, свiтилами лiтописи? Де огляда?ш вiч у вiч божих юнакiв, Бориса i Глiба? - Хочемо аж там донести тобi обiт, що вiдумерщину твою. збережемо з любов'ю, -обiт, який печатаемо вiрою i честю. Не буде того, щоби дозволили ми твойому княжому колпаку покотитися з рук малих сирiт пiд ноги прохожих. - Помагай же вам Бог, достойна громадо, обстояти слушне, iменем великого батька повiк закрiплене право! Трьома пальцями руки, з пiд'?мом у старечiм усмiху, владика благословив боярство. Тiльки що опустився на сво? мiсце, роздрожаний ще пережитим моментом, забрав слово рябощокий Филип Шумавинський. Йому вправдi передавали нетерпеливi знаки, що черга на Молибожича, но вiн не захотiв нiчого того видiти, перечесав пальцями чуб чорний, з виблиском, i начав голосну рiч. Сипнув, правда, жмiнку ладану до нiг покiйника, але зараз перейшов на бояр, давлених ним на кожнiм кроцi, на ролю ?хню славну i почесну в подвигах цього зокрема князя удальця. Пiдчеркнув з запишаним вдовiллям, що боярство було i буде початком i кiнцем княжо?, - хто б це не був! - судьби, мiрилом поваги й сили, само ж воно прята? у тiнь сво? заслуги в державнiм строю, вдоволене, як це першим у народi пристало, - старими нерушимими привiлеями. Вiн дума?, що буде речником всiх, коли пiдчеркне щиру готовiсть боярсько? братi? пiти на руку - правлiнню. Безсумнiвно, бояри схочуть пiддержати деякi чiльнi думки покiйника... - Але не династiю! - пронеслося хриплим визовом наприкiнцi стола. Знявся шум, сутолока окликiв, хтось, дишучи важко, двигнув руку як молот i з дзвоном опустив ?? на трапезу. Когось насильно кинено на ослiн i на руках винесено геть... Стало прикро, обличчя палали зi сорому, замовкло слово. Княгиня схилила голову у синiй, як ви?мок неба, заво?, зрiшенiй в спосiб перемiточний, i вийшла живо, за нею владики. - Хаiрете! Цю мить пiдвiвся й Грек Iринарх. З-помiж м'яких складок скарлатного сарiкiона вiн стелив руки у прощальнiм уклонi, та черкав повiтря кiнцями пальцiв, причiм жмурив стрiчкою очi, якi натомив копоть свiч. Не переносив чвари на прилюдному мiсцi. - Зовсiм як волхв, або жiнка! - озлоблено смiявся Кмита, скуб вус, замiтавкою. Свiчi димували, - ?х забули вже й рiвняти. Поки стихло, пристрастi потахли, нахилилося i'д пiвночi. Аж тодi посипалися вокруг столiв слова справжнiх похвал з уст сво?х та захожих. Всi вони виславлювали велич Романову, - "он же не в невiдомiй земли владичствоваше, но в роускiй, яже вiдома i слишима ?сть всiми конци земля"... Красилися споминами його геройства, як червоною калиною, а вiтер зривав ?х з уст i вiдносив мiж простолюддя, щоб цвили вiковiчним переказом. X. ЗАДУШНИК "В'язали руки та сирицею Залили очi та живицею, Скували нiжки та скрипицею" (з нар. пiсень) "Що кинеш за себе, найдеш перед собою"... Цi слова Йони печерака, що у скитаннi без кiнця й краю зачiпив об його дворище, спонукали до призадуми Самбора, боярина на Купновичах та Ломнi. Вiн рiшив дати одного зi сво?х непокiрних рабiв, як задушника до монастиря св. Богородицi в Синевiдську, до нiг чудотворно? iкони. За вбивства, пiдпали, сирiтську кривду Самбор поставив оце не марну свiчу, але людину, цiною трьох гривен. Iз-за не?, мабуть, церков згадуватиме його як ктитора i молитвами монахiв загородить шлях дiяволу, злосмрадному Ефiопу... Аж тодi задушник Дуж виявив свою вартiсть. Вiн був сiткар i ловець без соперникiв. Нiхто так як вiн не умiв дути в тонкi гусi кiсточки у приманку орябкам i нiхто не плiв так тонко й рiвно перевiсiв для цих птиць. Вiн розставляв сильця промiж гiлля кедрини й ожиновi корчi, та причiпав проти кожного очка по ягодi калини пiрнатим смакунам на принаду. Вони злiтали живою хмарою i повисали у петлях, сколихуючи лiсову глушу смертним лопотом крил... Дуж пiзнав скоро всi оленячi пiйла, проходи лосiв, стежки диких вепрiв, гнiзда вiрлiв над урвищами. Ходив з дубовою рогатиною на медведя, не побоявся у розпалi навiть звiрового свята, "розiгрiв", коли живина всевладне царить над чоловiком. Бува, - пiдходив цiле стадо оленiв: одягнувши на голову оленячi роги та листя лопуха, вiн чiхався об луб'я ялиць у чорному десь урочищi, чимраз ближчий стада, що вийшло до вечiрнього водопою... чимраз ближчий... а коли оленi привикли до його виду, вбивав зубчатою стрiлою щонайгладшу звiрову. Вiн пропадав, бува, на цiлi навiть тижнi, особливо в порi осiнного риковища, i сходив вiдтак з карпатських островерхiв вбраний в пера готура, хвости бiлок, крила джо?, та зiсував униз на великих зелених гiляках свою ласу добичу, обвiшаний птаством, як бог добрих ловiв. Зате зимою, коли вихор гуляв по бiлих просторах i збивав хмари над монастирем, Самборiв задушник стукав у дверi келi? отця Теогноста, де молодий, як бджола трудолюбивий монах переписував на бавовнянiм паперi ?вангелi?-апракос для мнисько? книгiвнi. Тут Дуж слухав iнодi, вгребаний у кут храмини, як монахи рiшають катехетичнi питання, як воюють могутним оружжям: словом. В гiрських глухих западнях, у пралiсах, мигтючих срiблом прудких жереловищ, пiд стукiт наковтачiв, дзеркiт плисок i величний шум зеленого собора, вбогий задушник пробував того самого: говорив з птаством i соснами. Вiн мрiяв, що перекону? та веде за собою людей. I не було для нього втiхи понад цю, коли одним ударом палицi промощував дорогу стрiчним озерцям, замкненим мiж камiнь i дике корiння, як нарiд рабiв у жменi насильника. * * * Через рiк-два, став вiн спадати на старi дороги, мiж поселян та осадчих Самбора i все, передумане в лiсах, довiрене ялицям i вiрлам, повторював чорним вiд злиднiв, закурiлим вiд димiв чадних хиж керворобникам до смерти. I сталася рiч нечувана: вони обжалували свойого боярина перед покiйним князем, - закинули свойому власнику грабiж, лихву, убивство пiд рiзками закупа i запроторення в раби за довг безлiчi вiльних оселян. Виграли справу! Нiнащо не придалася спроба очищення себе з закиду сiмома вижами й послухами сво?? добро? слави: Самбор мусiв повернути шкоду сiм'? убитого, заплатити "за голову" i втратив право виконувати суд над сво?ми пiдданими. Справа стала голосна з краю у край волости й потягнула за собою довгий ланцюг других жалоб до княжих нiг. Надер вiтер дожджу, а дождж - навальниця! Хтось донiс невдачниковi, Самбору, хто ? винуватцем його сорому i втрати. Вiн скипiв ярою люттю, а першим вiдрухом мести було вислати довiрених людей зi стальними оковами та дорученням iгумену Самину: видати ворохобника в замiн за найвартнiшого з Самборових рабiв. Iгумен вiдповiв лисячим хвостом: - Дуж вернеться, як скiнчить лови. А треба вам скорше, то йдiть пiд угорськi ворота i возьмiть собi його! I Дуж пiдглядав далi оленячi пiйла, травив лисiв та бив з маленько? пращi лiсовi кури, що падали з висот на лiсову в'янь як живi пригорщi землi. Х. СИНЕВIДСЬКИЙ МОНАСТИР "Ой пив би я та водицю. Водиця не чиста: Нападало у кирничку Яворово листя". (з нар. пiсень) - Заганяй Кумчик! Лови Бровку! За ухо ??, волоцюгу! Мала чередарка з веретеном у руках, у довгiй, червонiй плахотцi, гей краснолюдок, здоганяла свою неслухняну овечку, а пси у помiч ?? лаяли з усiх сил. Ляск бив об горбовиння, як коли вiд пожежi. Це було полудн?, коли отара вишуку? тiнь, а пастухи кидають довбати всякi забавки з дерева, розкладають огнi, ?дять хлiб, сир та п'ють джерельну воду. З-поза верб вихилилися ?здцi: Скобейко й Добриня та повагом, радi погодi, минали чистi сiльськi мазанки з квiтниками проти вiкон. На першiм стрiчнiм обiйстю якась старуха увихалася бiля зернотерки, молола кукурудзку i золотий пил сiдав на ?? пальцях. Дiд, рум'яний, як яблуко на Спаса, ходив по садковi обiч, помiж ули?, витягненi довгими шнурами, й вискубував щебрець, вiд якого бджоли слiпнуть та не потрапляють в улий. Вiн рвав лихе зiлля з корiнням, кидав у гребiнну тайстру, а за ним втiшно пiдтанцьовувала мала, з жовтими кiсками онука i спiвала нiби комар увечерi, тоненько: - Днинка лiсом iде, Пчiлок спати веде, Пчiлки мо? - Дрiбнi, маленькi, Тут вам улий, Тут вам одринка... - Далеко до Синевiдська? - загримiв iз коня Скобейко. - В лад ли ?демо? - У смерки поспi?те! - згомонiли в один голос. - А може спочинете у нас, а вдосвiта далi? Нi, у них не було нi часу, нi охоти пiсля недавно пережитого роститися дорогою. Розпитали, куди шлях гладший, напилися погожо? водицi, напо?ли коней i за хвилю втратили з виду кмiтське дворище охайне та багате, як добре загосподарована держава. У якiйсь хвилi Скобейко прихилився над головою вороного й глядiв: оружна ватага назустрiч? Купцi з возами на шляху, чи грабiжники в збро?? Порох срiблив сосни, сонце розгорювало iскри в зеленiй iмлi, а промiж все те чорнiла фантастичним звидом людська сутолока... Аж коли навперейми боярам майнув многолюдний хоровiд, виявилося, що це гуркiт кмiтських родин з хатним знаряддям, з тяжко хворими мандрував до цiлющих болот в оселях боярина Рогати. Йшли з гомоном розмов, дехто з побожною пiснею на устах: спереду кожного запрягу йшов один кiнь, iззаду другий, а на дрюках усерединi зачiплено ношi, де хорими кидало з краю в край... Так само на ношах торчала барвиста постiль, скринi й посуда. Незагодя туман вкрив гомiнку ватагу в дорозi, а перед ?здцями простерлися шафiровi обриси далини. Ще трохи i скiльськi гори вгорнули ?здцiв у сутiнь i росу. Тут вказав ?м дорогу прохожий богомолець, там мiняйло з гребенями iз мамутово? кости, або пастух, майже нагий, що заганяв i'д кошарi свою худiбку, - раз перестрiв ?х навiть монах на маленькiй латастiй конинi, що ?хав до Галича з письмами iгумена галицькому митрополиту. Той розповiв, що в монастирi все гаразд, а Дуж, про якого питають, саме зiйшов з гiр з убитою здобиччю. Кажуть, жубра поклав на диких помiрках, на Кривiм полi... Рушили з мiсця, - весело, бо на вирубi край дороги заперлилися, як бiсер, хто зна? з яких джерел, самi зеленi промiж папороть гiрськi водотоки. Де вода, там життя, монастир мабуть близько! I справдi, у прозорiм вечiрнiм повiтр'ю рисувалася чiтко сильвета масивно? будiвлi, пiдперта широкими виступнями проти часу i стихi?, огорожена глибокими ровами й валом, як ялося крiпости. Сутенiло, коли пiд'?хали пiд зводженi мниськi ворота. На голос дзвона глянуло з бiчного вiконця гладке лице послушника з волоссям до рамен, у свiтлих дрiбушках. Жв'якнули ключi за поясом у брата воротара, що принiс зi собою пах шавлi? та оделяну, - вiн присушував зiлля для потреб монастиря. Вскорi явився iгумен, отець Самон, ще молодий монах з глибоко впалими очима аскета. Вiн знав Добриню з його ловецьких набiгiв на доохрестнi бори i на свiй здержаний лад зрадiв гостям iз столицi. Новини мандрували в той час пиняво крiзь дебри та гуляйполя... Iгумен вiв гостей мниською оселею, немного лiпшою вiд селянських осель, критою соломою, з кошарами, гумном та житницею. Одна церков вражала око, нiби заклята в камiнь думка про рiчи вiчнi. Дверi з мiдi горiли здалеку невгасимим черленим посвiтом, от як щит, справлений проти ворога. Вiчне свiтло сяло перед ликом святих, мiж якими царила Вона в смугнастiй заво? та багрянiй хустi на бiлiм рубаттю, з дитинкою, легко притуленою до обличчя, Синевiдська Богородиця. Iгумен повiв гостей у мниське житло, з соняшним годинником зовнi, промiж пнучi рожi, а там у розлогi клiти, повнi бiлини й зiлля, де стояв стiл продовж низьких стiн i висiли грубо рiзанi полицi на посуду. Брат трапезник подав незагодя вечерю: рибу, вино з яблук, коржi з кменом, лiсковi горiхи. Сiра братiя, наполовину гаптярi церковних риз та iнтарсiятори, разом дванадцятеро людей, засiла край столiв i вдоволялася молочною кашею, - по чотирьох на одну мису. Тiльки один з монахiв, рвучкий як огонь, Агатангел сидiв оподалiк i мрачно ?в свiй утлий вечiрний пай: це був iконописець пiд епiтимi?ю. Вiн забаг красити одноманiтний лик святих грою душевних зворушень, терпiнням i усмiхами, як хоче сикiененська школа. Йому хотiлося вийти геть, на простiр, поза догму довгих прижмурених очей i вузьких рук у вiчнiй мертвотi, послужитися перспективою, пейзажем, чуттям, а може навiть пiти на таку грiшну смiливiсть, щоби цей пейзаж брати просто з природи? Мiсяць минав саме, як за цю ?ресь сидiв ось тут на покаяннi. Став накрапати дробен дощ i гостi вiдчули з вдоволенням дах над головою i свiжу страву у простодушному гуртовi. Чтець Арсенiй, кучерявий як вихор, з очима, отiненими чорною, недiленою на перенiссю бровою, глянув звисока на мниську братiю, (стояв на ступенях промiж вiкна), переждав хвилю, аж стихло, а тодi постелив голосом, сповитим у свiтло, як мова арфи: - Юноша нiкий... живий блудно, iмi великое оусердiе ко пречистiй Дiвi Богородицi. Тому нiкогда путешествующу i гладну сущу, явися Пресвятая Богородиця, сладку йому пищу приносяща, одначе на блюдi нечистом: и рече ему, яждь. Он же отвiща: пища всячески приятна ?сть, но блюдо скверно, и того ради не могу ясти. Рече же Дiва: сице i молитви твоя, имиже оублажа?ши мя, прiятнi суть, но серце нечисто, того ради не благоволю в них. I от сего видiння юноша начат каятися i приятна бисть молитва его... Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка. Кожний мимохiть глянув вглиб сво?? iстоти, - монахи сягали мовчки до мис i ломили хлiб. Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули нiби анфракс липовi скипи на свiтичi. Приглухий брат келейник згорблений дремливо, як Семен Стилiт, жбурляв прикороткi угарки в посуд з водою, поки в один раз iгумен не двигнувся понад всiх та не оповiстив грiмким зовом: - Любов Божiя i боязнь суда Його будет со всiми нами! Знялася мовчалива суятня, тихий ляск ходакiв i братiя виходила у хороми, вузькi, нiби переддвер'я раю, сама, як сонмище святих зi старогрецько? iкони. ; А Добриня вiд втоми, чи пiд вражiнням прочитаного вставав без поспiху, - туга людини, перед якою розгорта?ться звид далеких дорiг, наводила йому на ум обиди давно розсипанi в порох, манила оплакувати якiсь калиновi мости життя, банувати за годинами, у яких серце билося найвище, за мiсцями, де ярився лицарський гнiв i шумiла над шеломами в сонцi золотопера слава. Йому хотiлося кликнути великим зовом, дарма, що посеред святих стiн монастиря: - Гуслю, а живо! У той раз зринув з-поза плiч хороводу могутнiй обрис ще одного мниського гостя, що куняв досi осiбняком: Добриня захопив оком пругастий арабський виссон, який закутував когось то так цупко, що цей здавався, бути вiд чуба до п'ят у повiйках, як маг. Тiнь дивогляда облетiла в ломаних лiнiях стелину i вкрила собою мовчазний хоровiд, що ступав одинцем повз кованi дверi. Добриня поспiшив ласим зором за отсим раменем, простертим верх голов, пробо?м, i вiтер споминiв розгойдав думки во?води. Вiн з'ясував неймовiрну рiч, що великан, прилiплений у сутолоцi до кедрово? дошки одвiрка, йому не чужий, а рух, яким вiн стрибнув iз свiтла у тьму, - "той сам". I Добриня подався вперед вiд нагло? постанови, - ще мить i вiн викине з себе оце важке слово, нарештi! Але вже iгумен брав його пiд руку, вiв на привiтне, плетивом дрiбних рож заснуте пiдсiння, звiдки видно було сад iз завiшеним в блакитi нароженьком, говорив: - Хочете? Поведу вас до келi? захожих, де зупинився оден знатний свiтовий проходимець... Може придасться вам знати, що вiн всi недуги магiчною формулою в трикутнику лiку?, альхiмiю в мене розводить... - Чи не цей з головою в полосатих веретах, як коптiйський жрець над курильницею, або зебра, що ?? я бачив у молодости мо?й над Сал?фом? - Вiн лiкар, фiльозоф i астрольог - строго пронiс iгумен. - З воздушних явищ судьбу пророчить, з вiдносин чисел до себе долю вiщу?, демонiв на поводах держить... З сiмома найвищими духами у царинi духа раз у рiк пробува?... - Звiдки ж виводиться рiд його? - ввiчливо поцiкавився Добриня й позiхнув у наставлену долоню. - Вiн натяка?, що з Iталi? перед костром втiк, довгi роки промiж всякi, де не ?, монастирi, високого ума ради кочу?.. Вивчив мову Мефодiя i Кирила, та все-таки помiтно, що чужинець. - А може вiн просто мантiй? - розсiяно зворкотiв витязь, рад витягнути кости на запашнiй мниськiй соломi. З вагою, думками далеко, iгумен вiдповiв: - Вiн хтось безконечно бiльше, во?водо. - Значить, горлорiз? Монах замахав обома руками як в обличчi богохульства i став ще блiдiший вiд чару власних слiв, вiд шепоту просто в ухо Добринi: - Вiн - вiчний скиталець, от що! - Чудасiя! У Синевiдсько забрiв? I тут Добриня вп'ялив в iгумена сво? полинялi очi з iскрою в глибинi, хитав чубатою головою, як з доброго жарту. - Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував, - з його фудульним говором, ворожбами з пiску та когутячих пер вiн здавався не при свому умi. Та згодом один, другий вислiв спонукав мене до уваги. Це було так, во?водо, наче я напився вина з амфори, що збереглася ще з часу Скифiв. Завважте, що скажу: цей чоловiк не знати кiлько лiт прожив, земель промiряв, горя й радости винiс. Все розсипом у нього, коли йде про час i подi?, - i це ? так, нiби з гiрського шпилю в снiгах вiн глядить на марний свiт унизу, байдуже йому рiчи i люди з ?х малими нудьгами... I мова у нього з висот, нiяково вiд не?... Проте в науцi вiн олицетворений лад i простота. Помовчав i глядiв, як пiсля тихого дощу кра?вид прояснiв ще раз перед нiччю пiд блiдорожевий посвiт перших зiр. - У пустинi, - продовжав з насолодою, - збирав мiд до улия душi i самоту лiсiв пив з молоком серни... Задля це? мудрости, якому нашому брату за протяг одного життя не доводиться бути ситим, ми його в пошанi й держимо... Добриня простодушно кивав головою, хоч втомився був мiркуванням бiльше крилатим, чим у тяжкости сво?й був рад переносити. Оглядався за помiччю собi, за Скобейком, та цей стояв ще у вiкнi трапезно? клiти на спочутливiй розмовi з виклятим iконописцем. Час до часу долiтали Добриню слова лютих, як ?дь, скарг, Агатангелових: - У Вiзантi? навiть кисть художника куди свобiднiша! На власнi очi бачив я там Менольогiон, мальований для кесарiя Василiя II, чотириста трицять мiнiятур, самi кипучi живою кров'ю студi? з природи, - подумайте! Я б махнув з розпуки на небо i святцiв з ?хнiми канонами краси, малював би залюбки от хоч би дику свиню з золотою щеттю, як на нiй жене Фре?р, вiчне сонце, на зустрiч Фре?... Розваг Скобейка не було чути i годi було второпати, що вiн там думав про Агатангелове горе, чи може й не думав нiчого. Впрочiм iгумен мов нарошно понищив голос i так палкий: - I смак же в нього, в чужинця, особливий! Велить собi у свята варити страву зi самих нiжних городовин у сумiш з раками, сморжами i я?шним тiстом на маслянiй пiдливi. А в будень просить щораз брескву в пластинках до меду, закроплювану вином... Аскет зiтхнув непомiтно для себе самого i дивувався без краю: - Над свiтом як бусьол перелiтав, це видно... Заговорить про стару Родну, де полочуть золото Темплярiйцi, i бачиш, як вiн там на вечiрнiх чатах в степовiй тирсi Половчина, жовтопику пiдгляда?... Дарма, що схiдний виссон на ньому, його лице кричить, що воно: пiвнiч, що вiн iз вiкiнгiв, i мабуть не розкрашу? нiчого, коли каже, що з Акселем, ?пископом Люнду приятелював, пiд престольне мiсто основний камiнь клав... Тiльки тодi як мiг вiн рiвночасно в монастирi святого Галя бути цим, якого звали там колись Еккегардт IV? Одно слово: маг... Iгумен потер чоло у хвилястих борознах вiд вражiння i шепотiв спроквола, нiби це вiн сам став у думках бузьком, що знявся понад хмари: - Гельфт... Сi?на... Кордова... - золотi льви Фрибурга... В цiй хвилi пронизав сумерк зов iзвисока, нiби свист коса, заскоченого бурею, яка рве птиче пiр'я з вiтром i б'? наляканим спiваком об гущу листя, в круговоротi лискавок i тьми. Свист тремтiв, рвався i падав додолу, дарма, що сутiнки розсрiблив погiдний мiсяць i гiлля стелилося без руху, як у казцi... Це було так, нiби чужинцева душа не находила .собi мiсця вiд дикого неспокою. - Iбн-Гор кiнчить день, по-свойому... Дивний вiн, справдi, а найдивнiший, коли наслiду? спiв птиць. Iгумен вiв тепер гостя на збiчнi, високi сходи, промiж поруччя теж оплетене п'ялуном в квiтках, рясних, як наглий дощ. Плеснув двiчi долонею в дверi: вони нiби нерадо подалися всп'ять i ось заяснiло димне нутро клiти, розсвiчено? широким угарком зi скапами воскових слiз. Рiвночасно з якогось мiсця на стiнi, промiж порозвiшуванi химерно фетишi чи трофе?, запалало назустрiч обом око в чорних i бiлих красках, з зiницею, як меч. Впрочiм кiмната закинена була всяким несамовитим приладдям, яке годилося хiба на це, щоби його жбурнути мiж побите череп'я, в обрив. Та обрiзки пергамену з незбагненими математичними формулами, рiжновиде камiння й течi з металiчним виблиском у струнких склах засвiдчували тiльки що покиненi, незрозумiлi чи?сь зусилля... Чужинець стояв без руху край стола, на якому валялися карти до тарока, з обличчями святих у круглих сяйвах, - зi знаменами ?х побiд для Бога. На вид гостей Iбн-Гор похилив голову i склав руки на грудях, без слова. Його лице з насуненою на брови плахтою кутали грубi тiни. А Добриня косо розглядав хлам мага i була хвилина, коли рубiн, шлiфований ромбо?дом, з теплою, як мiд, iскрою на верхiвлi фiгури чимось зацiкавив його. Хотiв звернути до чужинця свiй запит просторiки, коли зайвим рухом звернув з-пiд рук скриньчину, писану в кола i зорi, пiд хитрим засовом... Вона вдарила з силою об долiвку i розскочилася настяж: змiст ??, кiлька десяткiв пергаменових листiв майнув пiвкругом у повiтрi, як кабалiстичне вiяло. Iбн-Гор звився лисицею понад долiвку, та Добриня випередив його на пiвскоку i захопив обiруч жмут писаного листя. Промiж рамена мага вiн закинув туди зором як удкою, а тодi скричав щосили: - Шпиг! Це ж пляни мниських твердинь, це ж ваша! Утиск рамен Iбн-Гора ослаб, непорiвняним способом вiн зверг вiд одного маху смугнастий одяг кочовника, аж простелився мiж ним а Добринею як нагла перепона, i в чорних лудах, чернечих, скочив як вихор у дверi. Свiча вiд продуву загасла, та iгумен бачив ще блиск добутого меча i во?воду, як випав за втiкачем з лютим, не подiбним до себе окликом: - Мозгава! Так, це був той сам гульвiса, що у переддень мозгавського бою являвся всюди при боцi короля-сусiда, а пiсля цього; як спрятали з побо?вища мерцiв, потягнув з п'яними побiдниками на другу, веселiшу виправу... Нiби у свiтлi грому, що освiчу? в лiсi життя кожний листочок, кожне лице, Добриня побачив бiлий хутiр на окра?нах пiль i струнку жiнку в са?тах, з ши? яко? котилися зiрванi грабiжником перли... Луна жiночого ридання... Твердята з Добринею в саму пору... Ломiт мечiв, Остромирич залитий кров'ю... - А це що, ти дiяволове кодло?! Втiкач настромився на Скобейка, стусаном збив його з нiг i рванув у сад як стрiла. З усiх сторiн засуятилися миттю церковнi люди, i в один раз, як вiд пильно дожиданого слова, знялася гонитьба, нiби за давно намiченою диччю. Зашумiли потолоченi скоками мага корчi винничок та малин, захрустiла стежка пiд дрiбною рiнню, то тут, то там вистрiлив з-промiж тiней чорний силует, - ще трохи, вирине з-пiд дерев, на чисте поле... Та замiсть цього на очах всiх як у землю впав, доразу. Сумерк закутав сад i людей в глибоку синяву. На розв'язку загадки не було вже спромог. Першою думкою злочинця пiсля цього, як зачiпив ногою об цямрину висохло? кирницi на опустiлiм кiнцi саду, було ще бiгти, ще ключити, поки не вдарить нiч. Та зараз же роздумав i опустився обережно з бервена на бервено, униз. Кирниця була обросла грибом i мохом, а шкалубини настiлько обчимханi з землi, що досягнути дна, з вибо?нами, як коли виораними сохою, не було тяжко. Проте втiкач був блiдий, його вiддих рвався, з чола стiкав пiт. З почуттям хвилево? безпеки вiн опер плече об угол бервен i наслухував. Глуша, - над нею зорi. Схилився, щоби усiсти, руками доторкнув землi i в цiй хвилинi веселий, живий легiт облизав його пальцi. Простягнув руку i стрiнув порожнечу. Перед ним роззявилася яма, видерта водою, чи вибита топором. З не? оце прилiтав легiт як вiстун чарiвно? новини... Невже ж вихiд? Куди? Спробував посуватися вперед, - руки натрапляли опуклi стiни, а ноги рiвний терен, злегка пологий. Збiчних ходiв не було нiяких i це ободрювало втiкача, дарма, що плечi у нього горiли ярим огнем вiд довгого нахилу вперед, а серце лопотiло до болю: - Програна ставка! Хитрощi намарне! Димом i труд i нагорода! Йшов так доволi довго, легiт став вiтром, тишина затяглася стужею. Вiд гомону ходи обсипувалося iнодi дрiбне, звiтрiле камiння. Окликнув тьму: не було вiдгомону, замiтного для замкнено? пустки. Iнодi нiчний птах вдарив широко крилами, з криком поплив верх стiн i щез. Тут ухо втiкача вловило шум десь з глибин, нiби лiсу в негоду. Спотикнувся вiд вражiння i в цю мить перед ним тисяччю iскор запалали зорi. Вийшов на гiрське узбiччя, засiяне квiтками, i протер очi обiруч, як цей, що встав iз домовини: - Опiр! Перед ним колихалася промiж береги зрум'янена нiччю рiка. Тiлько досвiт кинув першу золоту стрiлу на Розп'яття з чорного дерева, Добриня побачив iгумена в саду, на ранних молитвах. Вiн не спав видно з розчарування й образи... Аж тепер, хвиля перед ви?здом, во?вода передав iгумену зловiщу новину про поворот княжо? дружини - без князя, натякнув про цiль сво?? по?здки i просив провiдника до угорських ворiт. Загуло в монастирi, як в улию... Нiч захопила ?х на Плiсцi, недалеко угорських хитарiв. Унизу. остали лiсовi проходи, вiдомi задушниковi, як п'ять пальцiв його десницi, зелена темiнь проглотила давно старовiцькi лiсовi ру?ни, святi Дуби, почерканi та?мними рiзами, оброслi п'ядуном жертвенники з каменю, подiбнi до висохлих кирниць, ставники Свiтовида в тисячних подобах моху i кладовища обiч... Стало зябно. Затопили ватру, лягли, Дуж на сторожi. Вiд несамовитого шуму листя й трiскоту сухого ломаччя сон дивно не брався повiк во?води. Вiн встав, верг свiй зарукавник на стихлого Скобейка, вдарив об рамена заков'язлими руками, поклав око на Дужа. - Господине? - заговорив задушник i зам'явся. - А? - скрикнув Добриня i вiдслонив з-пiд навислих пальцiв нерозгаданi зiницi. - Господине... - повторив Дуж нескоро, - чоловiк я препростий, невигласок, лiсовий сиро?д... Ви - дiло друге, зна?те багато такого, до чого менi не сила пiдiйти... Зупинився, проковтнув скупу слину, i зразу ж, iз зухвалим визовом кинув у тьму слово наболiле й нецiкаве: - Бо то тепер - волость без князя, хата без даху... Досi свобiдного поселянина, безземельного чи з землею за довг закрiпляли в неволю, закупа, як ось я, продавали за втiкачку у третi руки, довiчним слугою. Про рабiв i казати нiчого! А тепер княгиня ме правити... Йдуть вiсти, що вона схильна до нас, простолюддя... Кажiть, правда це, що писцi новi закони пишуть, полекшi много? В поглядi задушника була спрага, чоло вкрив пiт. - Теж вигадав? - гучно прокричав вельможа. - Про державу рiч, щоби ?? гайвороння не порозтягало по незахiдних мiсцях, а той... закони! - Ось воно як... - уповiв Дуне про себе. - Волi не буде, полекшi не потрiбнi? А для чого ж оця воля свiтить в менi нiби сонце, гра? в усi, як сопiлка, цвiте в оцi, гей барвiнок? Смiявся вiтхненно, опертий об рогатину обiруч, i во?воду вкусив у серце страх. Вiн ущух вiд нез'ясованого ще звиду горя... Тодi ж будьте знемiгся, задрiмав i вснув твердосном, - та це тiлько тому, щоби промовчати визов. XI. ЗАВ'ЯЗИНИ "Ой заплачеш моя матнi, В недiлю раненько Як не буде кому встати Хатоньку замести"... " (з нар. пiсень) Глiб Словит ставляв нову хату на спохиллях виноградника, лицем до полудня. Трапився Йона печерак: зайшов колись там случайно на обiйстя мабуть у невгасимiй жаждi картати промахи, злобу i грiх. Вiн прожогом доглянув боярина, як роздiлював ласки промiж тiчню кровожадних собак. Поли опанчi i сипкий чупер Словита лопотiли червоно з поранним вiтром... Вельможа повернув на Йону студене око i вчинив рух, вiд якого пси пiдняли сторожко островухi голови, - ждали ще, - а тодi рванули вперед. Йона замахав руками вiд грози i кричав щосили: - Нехай буде твiй двiр пустий, а в хатi тво?й нiкого живого! Тут допав вiн ворiт i з дзвоном залiззя вдарив засовами позад себе. З це? пори думки Словита не мали спокою: вони повторювали оклик скитальця, як пустка повторю? ехо. Проклонiв Словит люто боявся, - рiшив перехитрити Йону. Стару хату слiд було обернути на стебник, медушу, а самому ставити осторонь i в другому напрямi нову хату, до яко? зловiще побажання не мало б приступу... Стукнув оце й день зав'язин, юрба людей з всяким робiтницьким знаряддям трудилася з самого ранку вокруг пiдвалин з гiрського вапняка, глибоко впертого у землю. Он - де газда - боярин, у сiрiм таламанi, в кiсках на розшиттю, простоволосий, ремiнь на три спряжки, звенигородський... Вечерiло, - вiн стояв саме проти утла пiдвалин, духовi землi вклонявся, а тесля, грубов'язий велетень у згрiбних лудах з домашного прядива подавав господарю когута зi золотим перстенем на ши?. Понад виноградник привiялася хмарка, когут запiяв з усiх радiсних сил i в цю мить нiж теслi прорiзав йому горло доразу. Пiд ошалiлий трепет крил стала чурiти кров на кожний гран каменю, нарiжний, - струя темно багрила камiнь пiд принос землi, споконвiчнiй даровальницi. Тепер боярин поклав на кожний угол розрiзаний на четверо срiбний грiш, чорне овече руно й барвiнок, а далi пiдняв бурдюк, що стояв обiч хворосту пiд ватру, i лив вино на камiнь, на кров. А там ватра спалахкотiла високо, й жертвенна птиця обдерта з пiр'я та чиста унутрi, перкотiла вбита на залiзний дрючок у власному товщi, у курнiй смазi. Поплила пiсня пiд саме небо, - люди рубали протеси, затесували кiлля, лупали камiнь, як сир. Саме Кормильчич минав новосiлля на конi, як змiй, - хотiв цiльнути попри хату полегки, та Словит плескав у руки звисока назустрiч свойому любимцю, та божився хриплими окликами, що нiякого про?здного не пустить у таку хвилю... Вiн пiдходив всп'ять до ?здця, - берiг свою тiнь, щоби хто-небудь iз робiтникiв у розгарi працi не замурував ?? на пiдвалинах, як нову, зловiщу примiту... Поки розмовляли про втрати у вiвцях вiд медведя, про ловецькi трофе? за протяг останного року, медвежi шкiри, вiнець лося, вовчi лоби i дичi, та вiяла тетеревiв, якими окрасили сво? хати, - когут пiшов по руках, димний, кривавий ще внутрi... Хвиля i з пiрнатого красуня остала купка кiсток, якi покладено на угол, на збiчний камiнь. I золотий перстень попав туди на пам'ятку подi?. Тесля залив все те мiшаниною вапна й пiску, у якiй був розпущений пшеничний клей, i замурував принос навiки. А в свiтлицях гудiло вiд смiху й широких розмов, - служба доносювала раз у раз жбани з питвом, миси з ?дою, хтось кричав: - Скоморохiв нам, - гудакiв! Iнший вередував на весь свiт: - Вино без гуслий не солодке! Путята з Корелич гомонiв про сво? ходи з покiйним князем на канiвське пограниччя, на половецькi степи, рябi вiд стад, вiд покрикiв сопiлки, Шумавинський знова ж розповiдав у сотий раз про свою нестерпну журу, - сини в нього мруть, задавка пiде, стисне, нема! Такi дiти, такi грубi! Найстарший овечку вовковi з пащеки вихопив, дрюком вбив злодiя доразу... Вiдай кум невiдповiдний, треба других, здалiших пiдшукувати! Вже й почерез вiкно "продавали" дитину, не помогло... Вiн просив iзп'яна когось там стрiчного повернути в його хату на рiк, виручувати кума-недотепу, одиноке дитя при постригах пошанувати... Кормильчич перетиснувся зараз же на порiг сумiжно? свiтлицi, звiдки долiтав дзеркiт молодих голосiв, - вiн схрестив руки грудях i пас нерухливими очима. Збiчна гридня ходила ходором: боярська молодь на свiй одушевлений спосiб вiддавала шану старим обичаям прадiдiв. Смiх кружляв довкола храмини, всячнi iгри з ?х жартливою маскою, з веселiстю, iнодi дошкульною як жалива, розбурхували серця. Усмiх побiг по губах Славна: найшов. Край отвертого вiкна, у бiлiй сукнi з лиснючою перiзкою сидiла Ясиня. Русе ?? волосся звабливо одягало дiвоцьке чiльце, обшите маргерiтом. Вона вiдкинула голову взад, червонi уста пашiли солодко, темна синява очей свiтила, мов емаль. Якраз по гладкiм масивi тисового стола побiгла золотими стрiлами курнява малих сонць, що зачеркали змiнчивi перехрестя, нiби дороги людських судьб. Се покотили "перстенець", десяток ?х з рiжних рук, навгад. Метнулися юнаки здоганяти кружальця посеред лету, роздумувати, чи?? Осторонь Ясинi стояв Юра Коливанович, дуже блiдий. Криваве "вчера" заслонив вiд нього чудовий дурман хвилi. Жива пантомiна гри, золотi огнi, що жеврiли з рук до рук у пiдскоках та перевертах, здавалися йому казкою, в якiй спiва? вiчна радiсть. То Юра, що прийшов недавно з-пiд самих брам смерти, хотiв не раз питати в Ясинi, стихло? нагло, як небо пiд прихiд Ярила: - Ти ж це, направду, словечко мо? вiрне?? Жалiбнотемна блакить дiвочих очей зверталася i'д ньому з тiни вiй: - Хто ж би, Юро, хрещатий барвiнку? Тут зажузжав, прикотився здалеку до Юри перстенець з iзмарагдом, ходив хвилю райдугою, скочив стрiмголов. Юнак накрив його жменею, а тодi пiдняв проти свiчi на висоту полумiни. Блискальце палало тихим свiтом, нiби теплом руки, що його носила. То Юра всмiхнувся про себе й обережно понiс його Ясинi, нiби витязь у дожиданню вiнка. Кому ж iншому могла належати ця вiтхнена чiчка, кому? А ?? уста спiвали вже хвалу його догадливости i простягнулася настрiчу перстеневi матово-бiла рука, з м'яко вiдхиленим сердечним пальцем. У цiй хвилi хтось оперся вкрадчиво об плече Юри, - вiн бистро оглянувся i колечко сплило як промiнь помiж його пальцi. Немов давно ждала на це, накрила чiчку в сутiнках важко обута стопа. Схрестивши руки на грудях, приглядався тепер Юрi поблiдлий трохи, ?дко всмiхнений крiзь вузькi щiлки очей торговець циною i рабом, - Славно Кормильчич. XII. МIСТ НА КОТАНI "Перепеличко, не лiтай так по ночi, Повиколю?ш на стерниночку очi. Ой рада ж би я по ночi не лiтати, Маленькi дiтки, треба ?х годувати" (з нар. пiсень) У перше осiнн? свято, на Iллi, Добриня зi Скобейком вернули домiв. Послiв приняли на чужинi з великою повагою, а король Андрiй рад ?х по-лицарськи почествувати, закликав у престольне мiсто Буду турнiй, у якому взяв участь цвiт боярського юнацтва Угорщини. Король дав послам у пригiстне конi чарiвно? краси з повним нарядом, а зброя з дамаскинсько? сталi й дорогоцiннi амул?ти давали мiру сердечности короля для гостей з того боку Карпат. У вiдручнiй грамотi княгинi Андрiй передавав запевнення свойого повiк прихилля, чого доказом тисяча, покищо. Угрiв, яких висила? незагодя у Галич для безпеки княгинi, хоч осенi та веснi не воювати, одно лiто варке, та й те гибне... Крiм цього просив король, щоби княжа вдова зустрiлася з ним у Сяноцi, в день св. Панталеймона для особистого вирiшення деяких важних питань, моменту. Княгиня лагодилася бистро в дорогу, щоби зустрiчi не опiзнити. Призначила для супроводу собi невеликий почот, у ньому Глiбка Бiзну, Васка Жмура та Iллю зi Соболти, - забрала й жменю прислуги, а з жiнок вдову Звенигородського посадника, Шварну, яка гостювала у не? з весни. Дорога була прямо?здна, дбайливо удержана, погода тиха. Княгиня береглася посто?в у тих боярiв, де не чула за собою безпеки, зате ставала iнодi у кмiтських дворах, у вiльних оселян, де жила у всiй величi пам'ять князя "трiзно? мови", - та нерадо, тiлько на впертi представлення декого з боярiв, подратованих нехтуванням старих привiле?в, погоджувалася на дорожну данину сiл птицею, медом, хлiбами. Дарма пригадували ??, що десяти волок треба брати ялiвку й барана, а вiд кожно? волок дрiб, набiл i вiз сiна... Спiшили. Обiч колiсницi, з яко? ради добро? погоди пiднесено згрiбну укриву, йшов кiнь княгинi пiд верх щонайворонiший. Покрай дороги басував на лиснючих бахматах райдужний княгинин почот. Над жнивом у повнiм розгарi повисло чудове небо. По скибах, бокатих, розсiлися копицi i, здавалося, торкали чубами спохилля кра?виду. Далина розгорталася, нiби писана верета, що ?? незрима рука котила зi суво?в опередь коней. Iнодi ж на пологих обкрутах дороги, сотня скиб простягнених у небо прилiпала зiбгана рубцями до рвучких колiс воза, звiдки у сiрiм дорожнiм лудинню й жалiбнiй заво? пiд шапочкою з беберяном цiкаво вихилювалася княгиня, а з-поза ?? плеча Шварна, вдова. Ставали iнодi на майданах край сiл, самим покрiпитися i коням дати перепочивок. У цю мить, мов iз-пiд землi являлася вiдкись тiчба дiтей, з меншими в обiймах та бiля колiн, хлiб намазаний олi?ю в забрудненiй ручцi. З усiх сiльських переходiв гомонiло задихано: - Гай, бiжiм! А тодi шепотом, великими очима: - Бояри... I жiнки, що над рiчкою бiлили вузьке бiленце, пiдносили долонi до очей, глядiли на веселчану курняву, причарованi смутливо... Все, що годне, розглядало невидальщину. Тимчасом подорожнi минули на оспiхах дзвiнкий Звенигород. Об'?хали згодом i Городок зелений вiд лiсiв та непорушних озер, перевитих очеретом. Шлях наближався i'д Перемишлю. Вже у половинi дороги туди працювали скрiзь на полях i сiножатях церковнi люди, слуги перемишльського владики, - увихалися косарi, гребцi, розкидальники. В'?дно дзвонили коси об клевень, об бабку, а пахощi стелилися, як мирра у свiтлiм повiтрю. Десь там орав вже стерню старий кметь, суворий, гей сама сила: його соха вiдкидала пиняво розплуги, тягнена велетнями - волами, один вiл чорний, а другий багрун. Що обходили орача майбутнi бурi, свист стрiл, грохiт мечiв i крик у пiднебесся, що ось надлетить? Вiн йшов крок за кроком, старий жрець Яра, i, надавлюючи скиби яловичними ходаками, повагом готовив землю пiд нове зерно. В один раз iз далечi, що золотилася вже п'ятьма копулам святого Iвана в Перемишлi, винирнув особливий чоловiк: лице зi згаром, велике, беззубi уста, очi ж половка, в глубоких свiтляни кругах. Дранкаве рубатт? зiсувалося з його рамени, повикривлн ванi, як кiгтi, пальцi босих нiг говорили про вогкiсть i стуж нiчлiгiв, про поневiрку денних мандрiвок... - Заспiваю Тобi, Господи, нову пiсню на псалтирi дев'ятi струннiй... - лепетав волоцюга iз трудом пiдтягаючи старечи голос i нiяко? пiснi не було чути, тiльки одно скиглiння. Княгиня добула чимскорше срiбний грiш iз зачiплено? за уперiзку калитки та з внутрiшним трепетом подала його нищому на рубцевi голубо? заво?. - Нехай буде наперiд мо?? душi! - сказала д'ньому впiвголоса, з глубин милосердя. Однак мандрiвник не захотiв милостинi, - вiн закрив вiтхненне лице долонями та немов оголомшений непосильним горем, колихав проти сонця несамовитою головою: - О глупi, стократь глупi ви, що правите i ви, що радите! Куди ж то женете купою, збиваючи пил по дорогах? За помiччю до чужих, за любов'ю хижакiв? Ото ж стане вовк милувати овечку, дорогорунну красуню! Ото ж рись нiжитиме бiлку, коли приблизиться на вiддаль скоку! Вiн кричав нiби з амвонного каменю, очi, як зорi, голос, як грiм. - З дороги його, та батогом! - отямився скорше всiх простодушний Костко з Чертежа. - Що ви!! - заглушили його доразу, - це ж Йона печерак! - Божий вiдун!... - злякано уповiла Шварна i вчинила на грудях тричi знак хреста. Васко Жмур не витерпiв, упiк: - Ми чули лихий слух про тебе, дiду, - говорять бо, що лицемiрству?ш i ненавислив, до того ж. i блудник ?си? Йона вiдповiв тихо, мов не той сам: - Справдi, такий я, i не ма? в свiтi гiршого... Засоромилися, погнали, тiльки кур знявся за ними i вкрив придорожнi верби по саме верховiття. Але княгиня стала зовсiм неговiрка i бояри озлоблено мовчали. У Перемишлi доскочив до гурту намiсник, лопотливий пан "Перемисльний" - зi сво?ми чурами, - стало глiтно i шумно, як у храмове свято. Заночували в той день у старенького Клима Молибожича, батька галицького намiсника, та новим ранком, на розсвiтi загуркотiли колеса по битому шляховi i далеко край левад розстелився копiт коней... Дзвони монастирських церков продовж лiнi? Сяну накрили собою все. Тимчасом хмари розсипали сивi пера по блакитi, тишину скаламутила негода, завивниця. Дощ держався покищо от далеку й подорожнi квапилися допасти даху над головою. На добавок на дикiй розтоцi, на Котанi, не було перекладання, насилу двигнули iз вирви колiсницю на той бiк дороги, на прикрий горб... Йно вони звiдтам, як не вдарить град! Увезлися наскорi у якесь там стрiчне обiйстя. Житло як храм, верх терненького плоту калина понадвисала. Стара тивуниха (хмура, у ряденцi) випряла ось куделину, навила повiсмо, аж тут - гостей повен двiр. Течуть вони, мигтить нiби стадо iволги понад гай, краю нема. Увiйшла княгиня у хату, за нею Шварна, вдова. В хатi покутано, чисто. Стiни не бiленi, митi, щоби дереву не трухлiти вiд червотоки, пiч накрита череп'ям, вимащена глиною, як коли жертiвник. Писана скатертина верх стола й скринi в узори, - грабельками. - Чую, - рика? коровка, - з осмiхом сказала княгиня. - Дайте нам молока, а хлiб ? з нами. Усiла на ослонi, стрiпувала дощ iз шитих рукавiв. Тивуниха засуятилася, запора?ла що треба, дала похарчувати. Не шкодувала лiжничка жiнкам постелити, вергла й верету бiло випрану. Княгиня була трудна, задрiмала, коли iз сумiжно? хижi залунав гамiр: дiд-тивун, заскочений нежданими гiстьми та ?х гiрким переходом, почерез розтоку закликав газдiв, отвирав раду: - Радьте-но, газдове, цибисме якоси того моста на Котанi не поставили. Бо ся трафит хоч коли, што i з другого села дехто приде, а то не барз гардi. Но-ле радьте, може бися дешто зробиво. - Га, моста треба! - гукнув хтось iз лави. - Ба, й як треба! - прокричало кiлька твердих голосiв i тиша. Чути тiлько, як тивун у призадумi цика? крiзь зуби. - А зна?те? - перебив хтось тишину через нiс, - нона баба в Святковiй, што бiля церкви хижа, тамто? ночi гмерла. - Гмерла? Iще не барз стара бива. - Почкайте-ле, як-?мся женив, то буде вiсем i трицять рокiв, а вонася вiддавала гтот самий рiк. - Тивуне! ного бука, што за Решiвков при берiжку cтояв котро? си ночi вiтер звалив. - Звалив? В