й лиця нема?, як iз воску вилiплене. В сiни Гнида вийшов, i народ хлинув iз хати. В хижi ще шукали - нема? нiчого. - Ну, полiзь iще на горище,- сказав хмуро Матюха до Пiвненка. Той полiз по драбинi, й за ним Якiв услiд. У сiнях мовчали всi. Чути, як глухо гупали по горищi чобiтьми над хатою, потiм над хижею. На порозi - так хата й сто?ть навстiж - до одвiрка Марiя прихилилась, аж млi?. Тихiн ?й: - Чого ти злякалась? Нехай шукають! Матюха знiчев'я грався наганом: крутне барабан,- а воно задеренчить. Раптом Гнида з горища зрадiло: - О, хлопцi, ?! Всi так i занiмiли в сiнях. А Якiв над дiркою в горищi розв'язав клунок i, придержуючи за один край, кинув униз шмат ситцю. Довгою стьожкою розкрутився i впав вiн аж до дверей. На сiрому полi квiточки рожевi з зелененькими листочками. Тихiн мов остовпiв. Зблiд. Дивився тупо, не клiпаючи вiями, на стьожку ситцю. Кинув до дверей хатнiх поглядом,- на порозi вже Марi? не було,- у глибинi хати до стовпа, що пiд сволоком, прихилилась i головою, й постаттю всею. Очима сюди - широко розкритими, немов у божевiльно?. Тихiн все зрозумiв. А ще, як глянув на отой ситець,- чому те згадалося, як не забулося? - таке було на кофточцi в не?, ще як була дiвкою, а вiн теслював на хуторах. Матюха глухо сказав: - В'яжiть його! Тихiн сам одкинув руки назад i схрестив ?х за спиною. Да, тепер хай в'яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не вiн то, чи що. Хоч би сво?м: i Пiвненко, i Гордiй тут же. Нi слова. Мов не було його зараз у ньому. А так - просто на ногах - його тулуб, голова ще, а в нiй усе переплутане. I нi жалю, нi гнiву. Навiть не чув, як скручували руки вiрьовками туго, чи болiло. Дивився, не клiпаючи очима, в розчиненi дверi сiнешнi, i що бачив вiн? Кому вслiд хитав тихо з журою головою? Якiв злiз з горища й зiбрав матерiю. Тодi перекинув iз смiхом, з глумом Тихоновi через плече, як рушником старостiв на весiллi. Довгий iще край,- через друге плече перекинув, навколо ши? обмотав, i ще край по спинi спускався, аж до п'ят. Одхилився i зареготався, а тодi вдарив у лице. - Оце, громадяни, такi ви? Душити вас, сволочiв! - Ведiть!- сказав Матюха. Всi повалили з дверей за Тихоном. Один Якiв забiг у хату й Марi? кинув з порога: - Все харашо! Вспокойся! - i грюкнув дверима, Нi, ще вернувся-таки й защепнув хатнi дверi з сiней: так вiрнiш буде. XXVIII Бiля сiльради вся вулиця запруджена народом. Як ярмарок. Шум, крики. Голосила жiнка, а старий Книш з ганку до народу промову виголошував. Та хiба за таким шумом що розбереш? Кричав щось: - Знистожити таких треба! Це - не мене, не тебе ограбив, а весь народ! Народне ж то, кооперацiя. На словах партiйнi, а на дiлi - бач... Може, то й конi вони водили?! З юрби аж ревли: - А хто б же? - За якi то грошi хоч i Мотузка коня вже собi купив?! - Знистожити таких! Але в юрбi це - окремi крики. А вся вона шумувала, глухо гула: "Не вiриться менi, щоб Давид або Яким..." - "Своя полiтика, хiба не видно?.." - "Та що ж народ дивиться!" -О, ще одного ведуть! - крикнув Книш iз ганку. Юрба з Тихоном уже звертала з вулицi. Був приснув регiт, але недружно: звiдти, од ганку. Юрба лиш колихнулась i пропустила Тихона, обмотаного в ситець, Матюху й Гниду за ним. Знов од ганку крик i регiт: - Бач, перев'язався, як на весiллi! - Рота йому ситцем набити! - Ах ти ж!..- хтось лайнувся, i через голови людей з натовпу цеглина важко гупнула Тихона в плечi. Чумак тодi руки звiв: - Та ви ж таки люди! Ну що ж таки ви робите?! - Замовкни! - Чи ви повiрили, що справдi злодi? перед вами?! Та голову на одруб даю, що це чиста провокацiя! Чи Тихiн? Та вiн як-як на свiт дивиться. За що ж знуща?тесь?! Хiба не знати, чия це робота? Тодi ж не добили,- i досi харка? кров'ю, так отепер уже!..- i не доказав Гордiй, бо в ухо з усього маху Матюха вдарив наганом, аж Чумак похитнувся i глухо охнув. Гнида кулаком ще вдарив, i дужi руки схватили й поволокли по сходах за Тихоном у сiльраду. Ззаду ще крикнув хтось одиноке: - Та за що ж Гордiя?! - Хто? - гнiвно й гостро глянув з ганку Матюха на гурт од огради, звiдки те чулося. А потiм поривний збiг по сходах униз до отих чоловiкiв i став бити Пiвненка. Згрiб i поволiк за собою в сiльраду. Натовп затих, але на мить. Знов загув, зашумував. Ще чийсь жiночий крик шарпнув сiрий ранок, i хтось заголосив. На ганок вийшов знов Матюха й за ним рудий мiлiцiонер у червоному кашкетi з наганом у руцi. Мовчки оглянув оком юрбу голова, немов когось вишукуючи. Натовп аж завмер пiд його поглядом страшним. Матюха, знати, вдоволений - затягся, кинув цигарку недбало на ганок i знов пiрнув у дверi. Складали протокол. ...I було сонце пiд обiд уже, а народ не розходився. Хтось одхлинув, хтось надiйшов. Селяни никли головами й гомонiли стиха. ?х закликали в сiльраду,- котрi в понятих, допитували й iнших. Жiнки божкали, хитали головами журно й тiшили стару Карпенчиху, Чумачиху та пiвнiвських жiнок. Стара Карпенчиха невтiшна. Уже з клуночком у руцi - зараз же в район гнатимуть. А ?? не допускали в сiльраду зайти, не прийняли й передати хлiбину синовi. Тут же сновигали дiти поза оградою, по подвiр'ю, а якийсь навiть на тин iзлiз i звiдти пильно дивився у вiкно в сiльраду, час од часу дiлячись з товаришами сво?ми спостереженнями. - О, б'? Андрiя Пiвненка! - Невже б'?? - Ой, ?й же бо! Ой, б'? ж! Прямо по головi наганом! Шуму? натовп. Заглушенi з сiльради крики й стогони рвуться, та за шумом не чути надворi. В юрбi в декого в очах i блиск погас. Хтось розповiдав, як десь теж отак обiбрали кооператив.... Про при?зд попа на недiлю автокефального... Багато курили й нетерпляче, а хто й з тривогою, поглядали на вулицю до церкви. Книш, палко довiвши сво?м бесiдникам, що всякi оцi новi попи - "розпуста, та й усе", бо тiльки вiру пiдривають,- позiхнув у жменю й теж глянув на вулицю. - Довго нема?. Не видно ще там? - Та так що не видати! Мiж жiнками тужила Чумачиха. А стара Карпенчиха пiдiйшла до ганку з клуночком маленьким, пiдвелася по сходах важко, мов ?х було не сiм, а сiмдесят. Згори ?й Якiв: - Одiйди, нiззя, кажу! З сiльради гукнули iмення якесь йому, Гнида позвав голосно. I знов на юрбу пильно з-пiд. нахмурених брiв: стереже, ловить кожне слово, кожен рух i дума?: "Ану, ще хто?" I пiд його поглядом, як хто ловив на собi, одразу вiдводив сво? очi й замовкав. Нагло хтось од огради з гурту: - Ведуть! Юрба так i линула на вулицю. Нi, ще не видко, але ведуть, знати, бо вiд церкви летiла згра?ю дiтвора з криком. З-за школи раптом вилетiв верхи на вороному - нi, то гнiдий, та тiльки мокрий весь i в милi - Филька. Сплигнув бiля ганку, комусь поводи кинув i швидко захеканий збiг по сходах у сiльраду. Юрба зата?ла подих. I нагло знов, немов iз одних грудей, як зiтхання, вирвалось: - Ведуть! З-за школи вулицею повернули два вершники, i помiж них, усерединi й трохи спереду,- пiший. Тихо посувалися по вулицi. У натовпi тиша така, аж чути було, як бiля огради хрупнули заломленi руки чи?сь i тихе: "Ой горенько!" Ближче, уже проти Книшевих ворiт,- натовп аж хлипнув, мов то однi груди: вели, а чи Давида - пiзнати не можна. Без шапки, обличчя все заюшене кров'ю, i чорне волосся кучеряве злиплось у кровi. Шинель порвана на ньому й теж у кровi i в землюцi. Ззаду руки зв'язанi, i од руки - налигач на шию вороному Матюшиному коневi накинуто. Знати - й тягли по рiллi, i гнали скочки по рiллях мерзлих, бо чоботи розбитi, а з них не ноги, а шматки м'яса червоного. - Стiй! - смикнув за налигач Тягнирядно. Став i стояв поникло. В сiльраду його й не вели, а Тягнирядно навiть i з коня не злазив. Книшенко сплигнув i до ганку пiдбiг, але назустрiч уже вивалили всi з сiльради: Матюха, два мiлiцiонери, Гнида й ще чоловiки. - А, ти вже тут! Що ж - не вдалось утекти? - вищирився до нього з невимовною злiстю хмiльний од перемоги Матюха.- А ти гарячий: мабуть, аж за Ганiвською економi?ю нагнали? - Да, зараз же за економi?ю,- сказав Тягнирядно. - Обшукали ж його? - Обшукали, знайшли ось,- Филька витяг iз кишенi й подав якiсь папери. Матюха передав рудому мiлiцiонеровi. - Та й ведiть, там влада розбере! Щоб тут народ не каламутили, а ти, Давиде, щоб партi? не марав. Давид не втерпiв,- звiв скривавлене, збите обличчя, очима блиснув: - Ух ти ж, падлюко! Матюха спалахнув i дуже вдарив Давида в лице. Зойкнула жiнка якась. - Да, тепер бий - я ж зв'язаний! - сказав з утомою. А в ухах дзенькнуло йому iм'я - жiнка якась сказала: "То ж Зiнька!" Поникнув Давид головою. З сiльради вивели й тих заарештованих: Якима, Тихона, пов'язаних i теж побитих, дядька Гордiя, старого Мотузку i ще чоловiка з п'ять. Давид назустрiч ?м дивився без здивування, бо ще дорогою з балачок вiн усе зрозумiв i знав уже що тут ко?лось. Тiльки болiсно скривились губи в нього. Старого Мотузку вiдпустили зразу ж. А решту всiх вивели на вулицю, вишикували по два. ?х одразу ж оточили мiлiцiонери, Тягнирядно й Гнида Якiв. Усi з наганами в руках. I рушили вулицею. I тодi знявся плач, i туга велика впала в серце побитим селянам. Десь, мов далеко, кричав Матюха: "Розiйдись!" I навiть стрельнув угору, i гул голосiв десь далеко. А в серце лиш плач та жiночий стогiн падали гострими ножами. Так - аж за село. I ще степом трохи. Рудий мiлiцiонер крутнув конем i наганом замахнув: - Та роззiйдись! стрiлятиму! - i пальнув двiчi. Потiм - далi, далi i плач, i тужiння... I тихо. А в тишi просторiв степових така туга Давида обвила. I всiх, може, бо йшли понуро й не розмовляючи - мовчки. Вже в шелюгах тiльки Яким перший - iшов у парi з Давидом. - Уб'ють, падлюки. Отам, як iз Щербанiвки виведуть, та в шелюгах. Хiба це ?м первина! Давид сказав: - Да!- i йшов шелюгами, i мовчав. Потiм, схвильований, чомусь зиркнув на верхового збоку i, не зводячи з нього очей, до Якима стиха: - Ну, то дурне! Хiба не разом вестимуть або пов'язаних... Я - рудого. Тихiн - отого, а ти - хто буде там третiй. Бiльш ?х не буде як три. I як тiльки - "лягай!" - так i... Я крикну тодi. Передай Тихоновi. Тодi ж за дорогу Давидовi вдалось i Чумаковi передати, що лист отой i ще дещо вiн устиг викинути, пiд грудки на рiллi заховав. Якби то знайти ?х! Може, Зiнька? Зараз там, за хутором, од звороту, на першiй нивi в борознi. ...У Щербанiвку привели - вечорiло вже, а ще сонце не зайшло. На вигонi махали крилами вiтряки, у вiтряках люди з дверей на них дивляться. I так усе звичайно, мов нiде нiчого не сталося. Видко, палять цигарки - димок пихка?, i спльовують. I цiкаво ?м: що воно? А хтось, може, скаже: "Кооператив в Обухiвцi обiкрадено" - i сплюне. А ?х же вночi, а може, завтра - отам, у шелюгах... Тягнирядно прямо ж, як гнали отам ще самого, хотiв убити, та Филька одбив: "Нехай, ще потрiбний. Недовго вже - до шелюгiв тiльки". В мiлiцiю, в зруйнований ма?ток на околицi, пройшли не вулицею й через базар, а повз гамазе?. На одному, крайньому вiд базару, ще впала Давидовi в очi афiша. Сьогоднi буде виставлена "Хмара". I як звернули вже в двiр, просто в очi помiж ру?н на заходi сонце червоно сiдало, а вдалинi, через долину далеко-далеко на тлi червоного неба,- економiя Ганiвська тiльки мрi?, i обiч землi. як перст,- димар цегельнi. Давидовi спогади з буйних житiв зелених, iз зоряних лiтнiх ночей. Як отодi вели до цегельнi, вже до глинищ доводили. А втiк тодi. Як вони десь у житi: так пахло ж - i зеленню, i землею. Давид аж втяг нiздрями жадiбно повiтря: пахло й тепер листом пожовклим i старою цеглою ру?н. Ех, що на них - на ру?нах - думалось!.. Ну що ж - i без нього... - Стiй! Iз флiгеля вийшов начмiлiцi? i пильно оглянув заарештованих. Позлазили з коней. Рудий - пiд козирок руку й щось говорив начальниковi. А потiм розмiстили ?х: в арештантську всiх,- лише Давида взяв рудий за руку й повiв до флiгеля. А там обiч пiд садом льох цегляний. Вiн одчинив важкi дверi, обшитi бляхою, i з само? гори зв'язаного турнув по сходах униз - у чорну яму. XXIX З то? ж ночi почались допити. З льоху чув Давид: сидiв на верхнiм схiдцi бiля дверей, жадiбно прислухаючись, що там надворi. Вже, знати,- нiч. Бо тиша. I в далечi вечiрнiй - глухий гул села. Такий гул, коли вечiр осiннiй зоряний, а по хатах починають свiтити свiтло. На подвiр'? тихо. I чув, як грюкнув засув бiля арештантсько?, вели по двору, бiля флiгеля сякались, тупали ногами на пiддашшi. Потiм зачинилися з рипом дверi, i знов стало тихо. Вдарило на дзвiницi в дзвiн - до вечернi, мабуть. I може, було довго, а може, нi. Хiба знати, як швидко пливе нiч, коли отак у льоху побитий i весь у кровi, коли тiло ни?, а ноги - шматки м'яса червоного - з землею, з пiском у ранах, горять, як в огнi. Коли десь глухо -бо-у, бо-у... як iз глибини рокiв, i спiвають пiснi десь удалинi тихо дiвчата... А в спогадах - три осенi в економi? одпоганяв... А потiм дзвони в кузнi, зеленi жита й зорянi ночi - скiльки вiн ?х перебрiв iз юнацьким запалом, по пояс у зелених житах! I десь, отодi ж, на межi... А! Пiдiйшла i тихо руки клала на побиту голову Давидовi - бiль у головi поволi, поволi й затих. I дивилися очi з темряви, великi й яснi, а крiзь них - на далеких гонах неяснi обриси барвистих плям... Хiба отодi в хатi сутiнями - було то вперше? А в лiсi, в зеленiй лiщинi, а в буйних степах, як лiтав iз Будьонним... А! - I вже лежав побитий, заюшений кров'ю в льоху, один. Яка ж це далина: од хлопчика-погонича в економi? до льоху в раймiлiцi?! А ще ж дiвчата й пiснi не доспiвали - тихо тужили ?хнi молодi голоси на селi. I глухо десь - бо-у, бо-у... А хiба знати, як швидко пливе отак нiч! Може, бредуть це гуртом до сельбуду з пiснею. Огнi. Людей уже повно. Дзвiночок голосненько продзеленчав, а за завiсою молодь у гримi, хапаються, метушаться. А в коридорi курять цигарки селяни, спльовують i, може, говорять про них, що привели оце в район тих, що в Обухiвцi кооператив обiбрали. Хтось, може, скаже: "Убив би отакого на мiсцi" - i сплюне. Дверi ще рипнули. На ганку затупали чобiтьми, стогнав хтось. Потiм засув у арештантськiй грюкнув, i знов усе затихло. Чув кроки до льоху. Забряжчав ключем, i по сопiнню пiзнав - рудий. - Виходь! Ах, яке ж син? й зоряне небо! I запах цегли - ру?н, жовтого листу - аж у голову хмелем. Пiдвiвся Давид, жадiбно хлипнув раз, удруге на повнi груди. А рудий узяв ззаду за зв'язанi руки i повiв у флiгель. В канцелярi? вже горiло свiтло. За письмовим столом, застеленим вишневим сукном, сидiв начмiлiцi?, простоволосий i в самому френчi розстебненому. На столi лежав наган, стояв письмовий прибор, аркушi паперу розкидано по столу. Обiч, пiд грубою, в крiслi сидiв Тягнирядно в шапцi й у чумарцi: курив цигарку й крiзь сивий димок пильно дивився на Давида. - Розв'яжiть руки! - сказав начмiлiцi?. Рудий довго возився бiля рук - не мiг нiяк розв'язати, бо руки набрякли й вiрьовки глибоко врiзалися в тiло. Тягнирядно мовчки з-за халяви витяг фiнку й перерiзав вiрьовки. Давид аж зiтхнув i здвигнувся - так знов заболiли руки й плечi, за день занiмiлi. Начмiлiцi? запросив сiсти на стiльцi навпроти нього й курити - пiдсунув навiть пачку цигарок. Давид сiв, а курити не взяв, хоч дуже хотiлось. Начмiлiцi? трохи пiдсунув до себе наган i мовчки довго дивився на арештованого... Потiв узяв ручку, мокнув у чорнильницю й почав питати й записувати: iм'я, лiта, соцстан, партiйну належнiсть. Давид сухо вiдповiдав. А як сказав, що партiйний, начмiлiцi? ледве помiтно усмiхнувся i сказав, що з документiв цього не видно. - Де ваш партквиток? Давид сказав де. - А я ж при чiм тут? - ворухнув вiн бровами, начебто з жалем. I бачив Давид - написав у графi - "нi". Потiм iще щось писав недовго. I раптом поклав ручку й затягся цигаркою. - От що,- по паузi казав,громадянин Мотузко. Ми з вами не дiти, чоловiк ви - не дурак, а люди це всi сво?. В хованки гратись нам нема? чого. Це пише вiн акт дiзнання з приводу крадiжки з кооперативу. Ну, вiн не буде з ним, як з Карпенком та Кожушним, волинити. То од тих треба йому, щоб "призналися". На цьому словi вiн одверто зробив наголос i цинiчно всмiхнувся. Бо ?м у дорогу треба в далеку, а дiло слiдчому передати треба. А його, Мотузчине, дiло днiв через кiлька все 'дно буде припинене. Вiн знов всмiхнувся, але якось криво. - Так що пiдпишiть, товаришу, оцього акта - i на тому точка. А в нас ? iнша тема для балачок, цiкавiша за цю. Вiн з цим подав аркуша Давидовi i ручку кинув по столу до нього. Давид прочитав - пiд усiма тими вiдомостями про нього стояло стисло нерiвним почерком написане: "В справi пограбування кооперативу зiзнання дати вiдмовляюсь". Дописав Давид: "Нiчого не знаю" - й пiдпис. Начмiлiцi? те прочитав. - Даремно це. Чи "вiдмовляюсь", чи "нiчого не знаю" - рiзницi нема! А як тi два скажуть, що всi втрьох були, то вже кому ж повiрять? I вiн недбало одкинув аркуш на стiл. От про що вони будуть балакати. Тiльки нехай не дивиться на нього Мотузка отак, мов перед ним гад який сидить. Навпаки: у нього ще настрiй якийсь чудний сьогоднi. I буде одвертий до дрiбниць. Що ж ?м - уперше бачаться i востанн?. То все, i кооператив - звичайно, темне дiло, щоб вiдвести очi. Але про це ж умовились вони, що - точка. Мова про iнше: по-перше, хай буде вiдомо Мотузцi, що всi його дописи до "Голосу працi", за винятком першого, у нього в кишенi. - Да, да,- не вiрите? У першiм писав про Матюшин мордобiй та про наймичку, що то в клунi хотiв... А в другiм - про Кушнiренкового листа. Вгадав? Давид аж одкинувся на стiльцi й пильно глянув на начмiлiцi?. А той зробив паузу й знову заговорив: - Так от про цей лист. Де вiн? Оддай! Вiн раптом аж перехилився на стiл i заговорив нащось пошепки: - Все одно, i я скажу в очi та й ти сам зна?ш, що тебе ми хоч так, хоч так, а вб'?мо. Бо питання сто?ть: або ти, або я. Очi загорiлись i стали великi та круглi, тонкi нiздрi нервово тремтiли, i верхня губа засмикалась, а з-пiд не? - зуби бiлим разком. - А оддаси - в цю нiч i розстрiляю. Сам, куди. скажеш. За одним пострiлом, не дам i трiпнутися. Вiн, схвильований, закурив i одкинувся в крiслi. Давид сказав: - Листа я не оддам. Мене ж обшукували. Нема? в мене. - Ти комусь дав його. Скажи! - Нi. - Брешеш! У дверi постукав хтось тричi. На голос Сахновського - "зайди" - увiйшов чорнявий мiлiцiонер i поклав на стiл два червоненьких квитки. Начмiлiпi? спитав, чи не почина?ться ще. - Нi, ще тiльки гримiруються. Не було ще й дзвiнкiв,- сказав мiлiцiонер i вийшов. Сахновський повагом поклав у гаманець квитки i, ховаючи в кишеню, дивився довго на Мотузку, - Хороший ти парняга, як подивлюсь я на тебе! I комунiст, по тобi бачу, з тебе не як нашi оцi сволочi: Матюха тощо. Але нащо було тобi?.. Проти життя не попреш, як не попливеш проти води. I от - уже захлина?шся ж.- Знов очi блиснули: - Де лист? Давид не дивився на нього. Сказав: - Нема? листа. Тодi начмiлiцi? хитнув головою, i вмить Тягнирядно та рудий мiлiцiонер зiрвалися з мiсць i швидко знов скрутили Мотузцi руки за спиною i зв'язали. Сахновський, застiбаючи френч, холодно пускав слова: - Сю пiч ти й спробу?ш першу порцiю. I так усi два днi буде. Дорого це: не варт цiни тако? два днi життя, та ще й у темному льоху. Ведiть його! У льох знов пхнули - аж упав i посунувся головою вниз по сходах. Але дверi хоч за ним i зачинили, та й вони були тут. Спустились до Давида. В рудого шахтьорка блимала - тьмяно освiтила цегляне вогке склепiння, сиве од цвiлi вгорi i мокре внизу по кутках. Ногою зiпхнув Тягнирядно Давида на холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав: - Тiльки ти ж, Оверку, дивись. Хоч i в земвiддiл йому дорога, а лiкар все 'дно буде оглядати: щоб не дуже синякiв було. - Повчи, повчи! Тягнирядно докурив цигарку, кинув i поплював у руки. Тодi одною ногою став на спину Давидовi, потiм i другою й гуцнув, немов спробував, чи витрима?. - О, цей ще витрима?! Геройський парняга,- немов аж iз жалем подiлився вiн з рудим. За цим вiн узяв руки зв'язанi Давидовi й потяг догори, надавивши одною ногою на плечi. Стиха, дужче. Давид ахнув i застогнав. Попустив Тягнирядно. - Ну що ж, Давиде, оце ж так до свiту будемо. Доки не пропадеш. I рудий озвався: - Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, i хвилини не мучитимемо! В кого письмо? Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю i нiяк не пiдвести. Почули лише: "Гади!" - А, так ти ще й так? Д?йствуй, Оверку! Тягнирядно знов поволi, мов боявся зробити йому боляче, насправдi ж пильнуючи, щоб якнайболячiш було, то тяг поволi, то смикав стиха, то дужче руки, Давидовi. А! це був такий невитерпний бiль: руки немов викручували в плечах, i груди наче ламались. Вiн стогнав, вигинаючись пiд важким Оверком, об мокру землю бився до кровi й чув - примiшався ще запах ?? до запаху гнило? картоплi й мокро? землi. В голову прилила кров i чути, як дзвенiла в жилах у головi. Ось-ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебо?м пульс - i од тиснення кровi лусне череп. А, хоч би швидше! ...Блиснули ще перед очима пiдковами копита. По мерзлiй голiй землi вiтер - сипнув у лице снiгом колючим iз землею. Це ще вiн пам'ятав, а далi - нi. Як у провалля. I перше, що вiдчув,- у плечi заболiло, мов шмат залiза червоного хто приклав, а голос жiночий стиха: - Товаришу, обережнiш. У нього ж плече. Одкрив очi - в автомобiлi ранений вiн, сестра бiла й строга поправила на ньому будьонiвку. Шофер хрокнув рiжком, i з дороги шарахнулись убiк червоноармiйцi - пiхота, колона за колоною. - На Перекоп?-хтось iз ранених з автомобiля крикнув. - Дайош Перекоп! В кудлатiй шапцi червоноармi?ць, iз забинтованою головою, витяг кисет, червоний, шовковий, i закурив. Давид хитнув головою. Той скрутив цигарку й подав йому. - Першого кiнного? Хитнув головою Давид. I став розповiдати червоноармi?ць, як же й рубались вони. Довго розповiдав, iз запалом. Говорили iншi раненi. Сестра бiла тихо, немов, iз журою, хиталась постаттю в автомобiлi. А Давидовi в плечi такий бiль! Заплющив очi. ...I вже десь у госпiталi. Бiло й так тихо. Хiба застогне хто. Але то бiльш уночi - i гарячкове белькотiння, i стогiн. А Давид тодi довго не спить, згаду? про далеке село, вгаду?-дума?, що зараз там, як живуть. Потiм згадаються зорянi лiтнi ночi та буйнi жита... аж поки прийде нечутно бiла сестра з тонким профiлем i покладе руки на гаряче чоло. - Спiть уже! Склепить Давид очi, а не спить. Дума? - як вона схожа, як отак боком, у профiль... I попливуть спогади. Потiм - тьмянiшi, потiм - мла. Давид кинувся, розплющив очi й ворухнув посмаглими губами. I в ротi сухо, i горить. Втяг повiтря вогке жадiбно ротом, а в темряву з болем обличчя й тихо покликав: - Сестро! Тихо. Шурхнув, видно, пацюк десь у кутку. Дихнув, а в нiздрi - запах гнило? картоплi й сиро? землi. Ворухнувся - зв'язано руки. Усе згадав. I в плечi так болiло невитерпно. I хоч би води ковтнути. Згадав, що бляха на дверях холодна ж уночi. З стогнанням ледве зрушився з мiсця й довго по сходах лiз. Дверi холоднi - припав устами гарячими й лизав язиком, як шматок залiза, розпеченого дочервона. А за дверима тиха нiч i, мабуть, зоряна. Десь здаля глухо бовкнуло - раз, два. Двi години. I шум десь голосiв здаля, мов звiдки виливався. Пiсню завели - далi, далi. А голоси ближче, i жiночий дзвiнкий смiх. Ось зовсiм близько в саду, з-за льоху. Повз самi дверi пройшли шумливою юрбою. Бряжчали шпори. Жiнка писнула i, мабуть, вирвалась од когось, бо засмiялась дзвiнко й хвилююче. На ганку вже тупали ногами, ще смiх. Потiм дверi грюкнули - i все стихло. Нiч. I десь iще далi, як-як чути, видно, аж на Подолi, двiчi, як вiдгук: - Бо-у... Бо-у... XXX Зiнька знала все. Ще того ж дня, як заарештованих погнали в Щербанiвку, увечерi пiдслухала - Матюха жiнку заспокоював: - Цить, Лiзо, все буде гаразд. Льонька - той чисто обработа?. Цих тiльки нажаха?, а завтра й випустить. Тих двох у тюрму спровадить - без Давида вони не страшнi. Ну, а Давидовi... Далi, як за шелюги, не поведуть: "тiкати буде". Сю нiч ще нi, допит буде. Ну, а на ту нiч напевне. Цить, Лiзо! Того ж вечора й пiшла од Матюхи. Спала нiч... Хiба спала? У Мотузки в хатi й свiтла в той вечiр не свiтили. Сидiв старий i ще якiсь чоловiки в темрявi на лавi, похнюпившись, i говорили стиха й в'яло. Мати вже не тужила, сидiла пiд комином, упавши головою на руки, i тiльки час од часу зводила голову й дивилась тупо перед собою великими од жаху та болю очима. Похита тихо головою: "Ой горе, горе!" I знов упаде на заломленi руки. Дiти на полу й не шерхнуть. Бiля матерi Докiйка притулилась маленьким тiльцем до ?? колiн. Христя бiля припiчка стояла похилена. Коли Зiнька зайшла в хату, нiхто, хоч поночi, а й не спитав, хто це. I мовчки Зiнька в темрявi пiдiйшла до Христi й стала - журна. Потiм головою до ?? голови притулилась i гiрко удвох затужили. Так минула й нiч. Не стелившись, полягали спати, але чи склепив хто очi на часинку? Може, дiти. А всi дивились у темряву, чи, може, хто й закрив повiки, i слухали, як тихо дзвенiла жура в хатi, як хтось зiтхне, а хтось у тишi хрупне заломленими руками. ...А вранцi йшли в Щербанiвку жiнки до чоловiкiв. I Зiнька пiшла з ними. Усi з клуночками маленькими; хлiбину та бiлу сорочку й Христя несла. Не було тiльки Марi? з ними. Пiвнiвська й забiгала, либонь, та лежить хвора, i Лукiя в не? - не вста? Марiя. Журились: "I таки ж можна жiнцi отаке - вернулась i помирилися, а на ранок забрали чоловiка". Пiвнiвська такнула була якось значливе. I довго йшли мовчки. Вже й шелюги пройшли. Аж у хуторах зайшли до колодязя напитись та вже там розбалакались iз михайлiвськими жiнками. Потiм i самi вже йшли - балакали. У Щербанiвку прибули - ще тiльки базар почав розходитись. У раймiлiцiю просто пiшли, але рудий мiлiцiонер i в двiр не впустив - прогнав. Другий, чорнявий, саме гнiй викидав з конюшнi,- хоч гукнув: - Пiзнiш заходьте! Начальник iще спить! А рудий тодi: - Все одно: свiданiй нiкоторих! Ще допиту не було. Жiнки пiшли. I вгледiла якась - на ру?нах бiля водокачки люди ходили, гурт. Один щось оглядав i записував. Може, комiсiя якась. По бур'яну пiдiйшли вони ближче й стали несмiливо. Все незнайомi люди. Дво? селян-таки, а то мiськi. В одного на кашкетi два молоточки, i з папкою вiн. На жiнок не звертали уваги, а пильно обдивлялись водокачку i в якусь трубку на тринiжку - на не? дивилися. Перша Химка й ступила до них. - Товаришу начальник! -звернулась вона до того, що з молоточками. - До вас ми! - хором усi сказали й теж пiдступилися. I заговорили всi одразу, то перебиваючи одна одну, то сплiтаючи в благаннi сво? голоси, як у пiснi хоровiй тужливiй. Отой мiський зняв пенсне i, витягши хустку, протирав скельця. Мружив очi на жiнок. Потiм надiв пенсне i знов пильно дивився. - Що ви хочете? Знов хор. А чоловiк огрядний, у синiй суконнiй чумарцi, в чорнiй шапцi, сказав тодi мiському: - Це вчора пiймали злодi?в, кооператив обiбрали. Так, мабуть, до них оце.- До жiнок повернувся: - Вам не сюди. Вам до начмiлiцi? треба, он у флiгелi,- показав вiн рукою. Нiчого чоловiк, хороший. Ще й услiд гукнув жiнкам: - Та не туди ж ви. Махнула тiльки якась рукою, а Чумачиха оглянулася i сказала: - Та ми вже були в нього,- не пускають. У райвиконком зайшли. Товпились селяни на ганку i в коридорi. Шкрябали перами писарi за столами, i друкарка вицокувала тонкими бiлими пальцями на старенькiй розхлябанiй машинцi. Знати, стомилася, бо спустила руки з клавiшiв i закурила. Потiм голосно другiй, що сидiла за iншим столом, розповiдати стала, як весело вчора було пiсля вистави; до ранку майже гуляла в Льонi цiла компанiя. З жiнок Зiнька пiдiйшла до не? й питала щось. Та невдоволено спинила мову й нервно хитнула головою на дверi. На них i напис був: "Голова РВК". Але зайти туди довго нi одна не наважувалась. Врештi пiшли Зiнька з пiвнiвською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що вiн у комiсi? зараз по огляду будiвель, i радив iти туди до нього, як дiло важне. Але потiм сам, вислухавши ?х, теж руками розвiв - нiчого не поробиш, мовляв: справа це начмiлiцi?. Жiнки сумнi й зовсiм безнадiйнi вийшли в коридор. Чоловiки до них жартували: "Чи не делегацiя, бува, яка бабська звiдки при?хала, що з клунками". А якийсь догадався: - Може, не делегацiя, а кооперацiя! -сказав iз притиском на останньому словi. Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомонiли всi одразу в коридорi про Обухiвку. Без серця, iз глумливим смiшком: кооперацiя - це не коня з конюшнi, не з комори хлiб. Тодi наливаються кров'ю очi мужичi. А кооператив десь... все 'дно - не хтось обiкрав, самi заправили проп'ють та розтягнуть. Хiба не один чорт! Хiба й отам... - Либонь, i партiйний один попався,хтось у кутку не дуже голосно. - Та не один, а всi, можна сказати, з отих розумних, балакунiв. Кажуть, самосуд хотiли над ними селяни чинити, та голова й стрiляв нiбито, не дав. - I дурний! - Не можна! Вiдповiдатиме: як же,влада на те! - Та повбивав би ?х на мiсцi! - аж скинув шапку один i змахнув руками.- Сьогоднi кооператив, а завтра останню здохляку з конюшнi виведе. А в тюрму що ж - як амнiстi? щомiсяця. А вбив - чорта з два!.. Так i оцих! З порога Карпенчиха стара: - Не зна?те нiчого, то й не ляпали б язиками. Зiнька з жiнками не вийшла надвiр. Ще як тiльки через порiг ступила в коридор, упало, в очi на дверях: "Партком КП(б)У". У головi думки, мов рiй: чи зайти? Як i тут нi, тодi вже нiкуди. Це ж партiя. Саме хтось вийшов звiдти, а в дверi побачила: просто на стiнi Ленiн i пiд ним за столом чоловiк сидить. Вона рiшуче взялась за дверну ручку i ступила в хату. - Що тобi, дiвчино? - спинив ?? голос, а очi той чоловiк iз-за стола звiв од аркуша, нетерпляче чекаючи на вiдповiдь. Зiнька не знала - що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована i чула, як стукало серце. Той чоловiк ворухнув бровами, пiдтяг ?х на лоб i тiльки хотiв сказати щось, як дiвчина поривне пiдступила до стола, стала й розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слiв: - Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю нiч! У шелюгах. Ви ж -комунiст! Хiба ж ви не зна?те? Та весь народ обурений - пiдкинули ?м! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю нiч! Ну, поможiть! - це палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в довгих рукавах свити тисла в одча? до грудей. Секретар одкинувся на стiльцi й дивився на не? оторопiлий. Що вона каже? Кого вб'ють у шелюгах? - ?х, ?х! Сидять вони зараз! Та звiдки вона зна?? Що за дурницю меле? I подивився на не? холодно. Дiвчина змовкла i зiщулилась. Але - ну хто ж тодi? Ще крок - подалась уся постаттю, обличчям блiдим i гарячими очима. Була, мабуть, страшна, бо з стiльця раптом, мов крадучись, сковзнув i тихо боком вилiз iз-за стола, не зводячи з не? очей i насторожений. Швидко вийшов. А за мить iз чоловiком вернувся. - ...Оцю дiвчину. Скажеш, нехай огляне,- i хитнув чоловiковi на Зiньку. Потiм щось коротенько написав i теж йому дав. Зiнька нiмо дивилась великими очима на них обох. Чоловiк пiдiйшов i взяв ?? за руку. А дiвчина як онiмiла, мов сама не своя - хоч би слово. Хлипнула тiльки грудьми i як не сво?ми ногами пiшла за чоловiком iз кiмнати. Тiльки на вулицi вже, як побачила, що чоловiк веде ?? до лiкарнi, зрозумiла все, мовчки вирвала руку i, не глянувши на нього, пiшла собi. I було так потiм: сонце сiдало червоно на заходi; а по вигонi, як привид, блукала поза садом, сюди до гамазе?в доходила. Тодi ж iшли жiнки смутнi з клунками в руках - не допустили ?х. Але Зiнька до них не пiдходила. Хай iдуть. А ?й тут треба. I очi, позападалi на блiдому, змарнiлому, як пiсля тяжко? хвороби, обличчi, зiрко дивились на ру?ни, на загратоване вiкно з причiлка в арештантськiй. А коли сутенiло, од вигону пiдкрадалась вона до крайнього гамазею й прилипала спиною до сiро? стiни - в сiрiй хустцi суконнiй домотканiй, у сiрiй юпцi. Тут не побачать. А ?й усе видно - свiтло вже горить у канцелярi?, видно буде, чи хоч чути вночi, як ?х виводитимуть з арештантсько?, може, на допит. I вже отут не пропустить вона, як, може, вестимуть уночi в шелюги. Власне, вона ще й сама не знала гаразд, як воно буде. Знала одне тiльки: що б там не було, а треба не дати ?м. А як? Голова гаряча в дiвчини, i в головi такi божевiльнi складалися плани. Ще добре хоч Iлько дома,- покинув служити в Огиря,- а що б же вона та сама вдiяла?! Iз-за гамазе?в, у темрявi, тихо шерхнуло. Дiвчина кинулась i насторожилась - Iлько пiдiйшов. I вiн, як вона, мовчки став, сiрий, спиною до сiро? стiни й мовчав. Аж не скоро сказав Зiньцi - хай уже додому до них iде, а вiн вартуватиме. Зiнька хитнула головою - нi. Але ж така була втома: другу ж нiч не спить, за цi два днi в ротi й росинки не було. А йти страшно: немов Iлько або прогавить абощо. I ноги в колiнах ламаються вiд утоми. Вона тихо опустилась на землю й головою Iльковi до колiн притулилася. А нiч осiння - де ?й край! XXXI На ранок з двору два вершники мiлiцiонери - чорнявий i ще один, а рудого не було - вивели двох: Якима й Тихона - i погнали по дорозi, куди стовпи потягли дроти. На Мачухи, видно, а там - нiч, а завтра в мiсто. Давида не було з ними. I нiяк спитати було: йшли обидва посеред дороги похнюпленi, а по боках - вершники. Зiнька й дивилась - як-як не крикне. Iшла поруч iз ними по дорозi, а вони й не глянули. Вниз у долину повилась дорога пiщана. Верст за двi далi - червонiють кущi шелюгiв смугою широкою на бiлому пiску. По дорозi з базару ?хали i йшли люди. - Нi, з цими нiчого не робитимуть. Того ж дня надвечiр випустили iнших обухiвських. Саме пiд вiтряком стояла Зiнька, як iшли додому. Перестрiла - побитi всi, у синяках, i хоч втомнi, а й не спинились, хтось тiльки оглянувся неспокiйно на ру?ни за гамазеями. Дядько Гордiй одстав. Пiд вiтряком стали з Зiнькою, i почав вiн розповiдати ?й про все: Давида зразу ж у льох закинули, а ?х укупi. Потiм уже й Тихона та Якима в другу камеру перевели; що з Давидом, вiн не зна?. В ту нiч у вiкно бачив Яким, як .водили його на допит. А потiм у льох аж два повело його з лiхтарем. I щось довго там були. Мучили, падлюки, мабуть. Зiнька як вирiзьблена з сiрого мармуру, холодна й строга. Дядько Гордiй про лист згадав, що казав ото Давид по дорозi, але Зiнька цього вже не чула. З Гордi?вого обличчя очi ?? впали туди, на ру?ну пiд садом. I як пiшов уже - не зна. А тiльки тодi вперше кинулась, як у канцелярi? вогнi зайнялись - рано сьогоднi. I вперше тодi вiдчула невимовний жах. Пройшла до гамазею найкрайнього й стала, як i в ту нiч. Але сьогоднi ?й усе в дворi тому якесь незвичайне, мов весь вiн налитий тривогою. I у вiкнах чомусь так рано сьогоднi свiтло, i пробiг хтось од конюшнi мовчки, i грюкнули дверi, не як учора грюкали. Дивилась на льох, що тьмяно обiч флiгеля виступав у темрявi, i iнодi вiд утоми очей заливало темрявою льох. Дiвчина одривалась тодi вiд стiни i, витягши шию, до болю напружувала зiр, поки знов не вловить тьмяно? плями. Вiн там. Не пропустить його - не трiпне й вiями. Але що ж iз ним? Чи хоч живий? Згадувалось (це як уже Гордiй сказав), що й сама бачила, як учора ходили в льох. Тодi ж не знала - чого. I навiть сьогоднi бачила - з цеберкою чогось ходив рудий. Може, одливати. А може, й нема вже?.. Витягла шию жадiбно в нiч, i груди самi хватали повiтря хвильно - хотiли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну нiч, а вiн щоб тихо озвався: "Я!". Але був глузд. Але ж i так хотiлось хоч знати, що з ним, хоч одне слово стиха почути. Не владна над собою, вона одiрвалась од стiни й довго насторожено слухала. Нiч. На селi гвалтували собаки. На ру?нах тиша. Зiнька ступила крок у сухому бур'янi, ще прислухалась. А тодi, крадучись поза розваленими коморами, пройшла в сад. У саду листя шарудiло пiд ногами i так гостро запахло осiнню, аж голова дiвчинi захмелiлася. Згадалося - тодi ж отак у саду, як за телям бiгала, а бiля цегляного муру стояв у будьонiвцi. I не впiзнали одне одного. Хтось свиснув стиха од гамазе?в, мов чайка кигикнула. Догадалась: Iлько ??, мабуть, шука?. Але не вернулась. Помiж дерев у зарослi тихо, щоб же й прутик не хруснув, побрела вона аж на край саду до подвiр'я. Льох - ось-ось, тiльки ще трошки двором Бур'ян високий i жалива од саду. Дiвчина спустилась на землю й порачкувала тихо й усе прислухаючись. На ганок хтось вийшов i постояв трохи, потiм пiшов за флiгель кудись. Зiнька ждала довго-довго, чи ж вiн вернеться. Нi, видно, так хтось приходив, а це пiшов. Знов пригнулась до землi й полiзла жаливою. Стиха - тук, тук, тук - тричi в дверi, оббитi бляхою, виткнувшись iз бур'яну, i прислухалась. У льоху тихо. Ще - тук, тук, тук - ухом припала до дверей, дихання спинила й почула тепер: десь глибоко глухо застогнав хтось. Потiм ближче - знати, тихо лiз по сходах, бо довго стогнав i наближався поволi, мов за стогоном кожним хiба на вершок. Врештi, бiля самих дверей уже й тихо - Зiнька не впiзнала голосу - глухий i замогильний: - Хто? Припала Зiнька обличчям до дверей. - Я, Давидку! Живий ти! - радiсно i з розпачем вирвалось у не? з грудей. Потiм оглянулась, прислухалась i говорила: - Провели тих, а тебе нi. Давиде, що вони з тобою надумали? Давиде, ти не бiйсь! З-за дверей сказав: - Сю нiч! Бо обмивали кров оце перед вечором. Зiнька аж уся до дверей прилипла. - Давидку, ми не дамо. Ми слiдимо з хлопцями. Ми за вами йтимемо - i в шелюгах, аж поки день буде. О, хоч би щiлиночка! - i мацала дверi руками.- Хоч би я на тебе, мiй любий, глянула! - I мацав хтось дверi з льоху - чи, може, як руки зв'язанi - не руками, а обличчям. Ззаду хтось - хап! Кинулась Зiнька, аж крикнула, ще й чула: у льоху Давид крикнув глухо й застогнав. А ззаду - пiд руки i, обхвативши попiд грудьми, до болю хтось тиснув i хрипло: - Ах ти ж, падлюко! Дiвчина билась, як пiйманий птах. Зубами руки хотiла - та нiяк ?й за свитою. Чула - одiрвалась од нiг земля й так у руках понiс. Бiля ганку вкусила-таки - кинув, але руки не пустив, схватив з усi?? сили й так поволiк по сходах у темний коридор. Як у канцелярiю увiв, iз-за стола пiдвiв обличчя начмiлiцi?, i Тягнирядно глянув iз крiсла з-пiд грубки - сидiв iз гвинтiвкою в руках. З-за спини в дiвчини, не випускаючи ??, виткнувся рудий i сказав: - Пiймав бiля льоху. Вийшов iз-за стола Сахновський i, пiдступившись до дiвчини, довго дивився на не?. Сказав, не зводячи очей: - Це ж Матюшина наймичка. Тепер i рудий глянув - вона. Розповiв, що бiля льоху була, щось iз Мотузкою перебалакувалась. Знати - його полюбовниця. Начмiлiцi? пильно ще глянув на блiде, змарнiле, але таке ж гарне i в розпачi, i в скорботi дiвоче обличчя, i тонкi нiздрi в нього трiпнули. - Обшукай! Рудий обмацував ??, а повернувши пику до Тягнирядна, вищиривсь i моргнув тому. Сахновський уловив його рух i нахмурився. - Кинь! Наказав потiм одвести ?? в арештантську й замкнути. А ключ щоб йому принiс. Та нехай не здума? дурницi - зараз хай i вернеться. За одну мить щоб тут був. Рудий незадоволено ворухнув бровами й повiв Зiньку. Ще чула, як iз ганку звiв ??,- у льоху гуркнуло в дверi. Зiнька крикнула щось i пручнулася з рук. Та не вирватись ?й, бо руки, як залiзнi наручники, ?? руки здавили. Ще од гамазе?в чула - свист, мов чайка кигикнула. Але це було й останн?, що чула. Потiм упхнув ?? рудий в арештантську, трохи, вагаючись, постояв ще на порозi, хряпнув дверима й замкнув. Хвилину дiвчина стояла у темрявi, тупо дивлячись на зачиненi дверi. Мов упустила кiнцi й не тямила, що це з нею. Знадвору долетiло до вух ?й - гуркнув у дверi в льох i хрипло: "Ти, ти, гляди менi, я тебе погрюкаю!" Не рудий це. I дзенькнуло. З-за дверей, з льоху глухо - не чути що. А дiвчина кинулась до вiкна - вгорi загратоване, маленьке,- руками до нього не дiстане. У хатi поночi i самi голi стiни. Зiнька обмацала всi ?х навкруг, у дверi била. А враз насторожилась. Нi, то ?й не вчулося - кроки, й дзвенiло тихенько надворi. Ще гуркнув у дверi в льоху. Потiм у сiнях - дзiнь, дзiнь... Тодi ж почулися ще кроки в сiнях, i чула - хтось сказав: - Товаришу начальник, ну, ми ж повели. - Да, да. Та глядiть там! Через сад ведiть. Руки ж розв'яжете перед тим.- Вiн клацнув ключем у дверях. А Зiнька так i припала до дверей, дихання забило ?й. Мацала дверi й уся постаттю влипла в них, мов думала, що наскрiзь виступить крiзь них на тiм боцi. Врештi до щiлинки припала й зойкнула: - Начальнику! Вже од надвiрнiх дверей оглянувся Сахновський i вернувся: - Що тобi? Зiнька, захлинаючись, заговорила, як у гарячцi: - Я дурна! Яка ж я дурна! Я вже не буду,- i мацала руками дверi, й благала в щiлину.- Пустiть мене! Ну, йдiть сюди швидко! Пауза. Сахновський трохи подумав i сказав крiзь дверi, повернувши ключем: - Гляди ж менi. Вiзьму в кiмнату, а будеш iще дурiти - в льох закину. - Не буду, не буду!..- хапаючись i схвильовано казала дiвчина. Сахновський одiмкнув дверi й мiцно взяв ?? об руку. Так i повiв. Iз темряви кинулось в очi - зiяла чорна дiрка льоху: вже повели. Була трiпнулась, та стиснув дуже й глянув з погрозою. Подумала: нi, так не можна, ?м двi версти до шелюгiв - ще встигне. Летiтиме, а дожене!.. I Зiнька прискорила ходу. Вже на ганку була, а вночi од гамазе?в - свист чула, як чайка кигикнула. Серце тукнуло й наче спинилось. У сво?й кiмнатi, просторiй i розкiшнiй, Сахновський пустив Зiньку й зачинив дверi в канцелярiю. Горiла лампа ясно на столi пiд зеленим абажуром, i в хатi вiд того все було зеленаве. Посеред хати Зiнька, як привид,- в розстебненiй юпцi, простоволоса: хустку велику десь загубила. Стояла нiма i мов скам'янiла. I як сказав Сахновський, щоб скинула чоботи та свитку,- мов i нечула, чи мов так довго до не? летiв голос через хату: лише за хвильку здвигнулась i скинула чоботи й свитку. З бильця на лiжку взяв Сахновський хустку велику жовтогарячу з квiтками i звелiв ?й накинути на плечi. Зiнька й це зробила тремтячими руками i все стояла нерухома з нiмим i тупим поглядом в одну точку. Сахновський сiв на канапi близько стола й закурив. Крiзь дим дививсь на не? й глибоко затягався цигаркою. Потiм покликав: - Пiдiйди сюди! Зiнька стрiпнулась. Впали очi на нього, з нього впали - просто проти не? велике, на всю стiну, стояло трюмо, а в ньому... аж уся здригнулась, а очей вiдiрвати не може. Дивилася з жахом великими округленими очима, й на не? звiдти дивилась - нi, i то ж вона - Зiнька. I жовтогаряча хустка на плечах, а обличчя зеленаве й очi глибоко, як двi ями чорнi, i темною ямою провалений нiс. - Ну, йди ж! Враз у вiконницю знадвору - трах! - видно, цеглиною. Трах! - десь у дверi на тiм кiнцi будинку. Дiвчина так i зiрвалася з колiн. I вiн уже не до не? - з кобури вихватив наган i побiг у дверi через темну канцелярiю в коридор. Зiнька оторопiла на мить. За серцем, що в грудях закалатало чи на сполох, чи радiстю, не чула нiчого. Нараз отямилась, i перше, що в голову ?й,- лампу - дмух. Темно в хатi. Зiнька, як кiшка, нечутне, боса, навшпиньках вибiгла з хати, через канцелярiю i вже в коридорчик, а на дверях - вiн. На ганок не виходив, стояв на порозi - видно, боявся. I з порога кричав у нiч: - Буду стрiляти! Знадвору нiчого не чути. А на ганок не йде, простяг руку до дверей уже, щоб зачинити, як раптом Зiнька ззаду з усi?? сили кинулась i з криком нестямним у спину руками вдарила,- аж упав на ганок. I вона з ганку впала звисока,- аж в очах ?й зiрки, але за мить, як пiдрiзала косою перепiлка, зiрвалася й нерiвне зигзагом побiгла через подвiр'я та бур'ян... Хтось - чула - гнався, кричав хтось. Уже й на вигонi вона, а ззаду тупiт чобiт i крик. Зiнька бiгла, що було сили, аж у вухах вiтер свистiв. А далi сили не стало. До вiтряка до першого саме добiгла. Дихання ?й забило i вона не впала - обiперлась об вiтряк. Iззаду ще тупiт у темрявi, мов бiгло дво?. Враз стихло, потiм свист тихий. Зiнька тодi скрикнула й знов зiрвалася. Але вже бiгла й оглядалась, i кричала в одча? назад: - Ой швидше! Хлопцi догнали ?? вже за вiтряками. Не спинялись нi на хвилинку. На бiгу хлопцям сказала, що повели. Думала - хоч вони побiгли. А хлопцi не бачили, ?? все ждали та вже з Савкою одчаялись та цеглинням стали... Що вiн робив з нею? Зiнька нiчого. Тiльки ще швидше бiгла й трошки шкандибала. I все ж до шелюгiв ?х не догнали. У шелюгах ще дужче бiгли - уже захеканi й гарячi як огонь. Враз Зiньку за руку Iлько схватив i сам спинився, i Савка. Дiвчина прита?ла подих i стала - слух i зiр. Та по дорозi нiчого в темрявi не чути й не видно. Раптом обiч, уже в шелюгах, блиснуло, мов хтось кинув цигарку, i голос глухо в темрявi: - Стiй отут! Скрикнула Зiнька, Iлько згарячу пальнув iз обрiза - сам не знав, чи туди, чи вгору. А з шелюгiв у ту мить, _мов_ дуплетом, iз двох гвинтiвок - бах! бах! Чорна нiч. Ще перед самим обличчям у Зiньки вже на бiгу - пихнуло полум'я обрiза й оглушило ??. Бiгла, падаючи, прориваючи кущi, i кричала щось у нестямi. Не чула - чи бiгли за нею хлопцi. Чула ще пострiли - два, десь далi - бах! бах! Спiткнулась i бiгла знов, очима розпанаханими у темрявi жадiбно шукаючи, помiж кущами. I за одним кущем враз,аж одкинулась, потiм зойкнула й шарпнулась до нього. На сiрому пiску мiж шелюгами, розкинувши руки, лежав нерухомий, чорний, хрестом. Перед ним i впала на колiна як пiдрiзана. Руками сплеснула й зойкнула в нiч. А враз похитнулась i з стогоном непритомна впала до нього на пiсок. Нiч одгукнулась ще двома пострiлами, але далеко десь у березi,- бах! бах! Потiм уронила зорю - велику пекучу сльозу - i занiмiла в печалi... XXXII ...I прийшла зима, й минула - аж напровеснi Давид Мотузка вертався з мiста в Обухiвку. По?зд прибув на станцiю заранi - опiвднi, але по розгаслiй дорозi йти було важко; версту по верстi мiсив ногами Давид, на кожному кроцi провалюючись у талому снiгу; iшов; iшов - уже й сонце сiдало, а вiн ще тiльки доходив до колишньо? Ганiвсько? економi?. До слободи ще лишалося верст iз десять. Проте хоч пiзно, а був би таки дома сьогоднi - ще донесли б ноги, та, отже, лише виткнулась iз-за саду ковалева халупка, така радiсть пройняла парубка - одразу вiдчув, що далi вже не пiде. Далебi, нема? чого поспiшати. Та ще поночi по такiй дорозi. Та ще... це ж i вона, що вже скучила, мабуть. Згадав, як писала в останньому листi: либонь, вiдколи довiдалась, що незабаром вийде з лiкарнi, та вiдтодi щодня як очей не видивить. Увечерi аж за греблю, бува?, вийде - чи не бовванi? по дорозi з станцi?. "Стою, стою пiд вербами бува?, а тебе, любий, нема та й нема",- писала. Аж прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навiть уже чути бруньковий дух од верб понад ставом. Гiн яких дво? залишилось, а тодi звернути з шляху, перейти греблю i в хату отак - рип: "А здрастуйте лишень вам, люди добрi". Вiн навiть руку звiв до голови i нiби хотiв зняти шапку, та тiльки збив на потилицю i зiтхнув глибоко на всi груди. Да, хороша-таки штука життя. Отак iти по грузькiй веснянiй дорозi - обвiяний молодим духом нестерпним талого снiгу, та землi, та вербових бруньок. Хороше! А що плута? ноги втома та чавка? в драних чоботях - дарма: ось i вiдпочине, i онучi просушить. О, ба! Спередi у темрявi блиснув вогник (видно, в халупцi свiтло засвiтилося). Хороше! I враз нiби спiткнувся на якiйсь думцi. Аж нахмурив брови й щелепи зцiпив. Та й то всилу-силу переступив. I як лишилась уже позаду, не мiг iще й тодi, щоб не оглянутись на не?. А так, отодi в шелюгах, якби не наспiли були... Аж не вiриться, що це було. Та й усе життя отодi в Обухiвцi - не вiриться, що це була дiйснiсть, а не привидiлось у важкому маячному снi. I то в ньому, в химерному свiтi примар - вiн, Давид, тiпався, як у лихоманцi, белькотав посмаглими губами й бився, зi стогоном, щоб прокинутися - прорватися в дiйснiсть. А його... назад на арканi. Це ж саме отут наздогнали були отодi. Ой гади ж, били як. А потiм, як худобину, взяли на налигач, а другий край Тягнирядно кинув петлю коневi на шию i - гайда. Оце згадав Давид - аж загорiлися роз'ятренi спогадом ноги, розбитi, в кровi: тягли ж на арканi по мерзлому груддi. Ще дякувати коневi, що не рознiс кiсток: як не поганяв його Тягнирядно, а вiн що зiрветься, та й стане, очi косить назад, хропе й цапу?. Поки-то вершник зiрве його знов, а Давид i одсапне тим часом. Проте як в село вже дiстались, всилу-силу волочив ноги. Та й не ноги були то: в цiлих чоботях виходив з дому, а то вже самi халяви телiпалися на ногах, а ступнi голi - саме шмаття м'яса. I отак просто до сiльради. А потiм - льох у раймiлiцi?, допити й шелюги... Якби не наспiли були отодi, уже б нiколи з отого сну й не прокинувся. I як-то вони нагодилися саме тодi. Теплими пальцями торкнулася до повiк i одкрила ?х. I на зоряному тлi побачив Давид ??, Зiньчине, змучене й зрадiле обличчя. Оце i усе, чим спалахнув йому новий свiт пiсля довгого забуття i знову погас. Потiм отямився аж у ковалевiй халупцi. I вона, Зiнька, таки бiля нього. Розповiла, як одбили його; на руках пронесли хлопцi до хутiрця, а там Савка пiдводу в тiтки дiстав i оце в двiр уже свiтанком привезли нишком. "Тут не страшно вже",- потiшала. А сама i в хатi не сидiла. Уже потiм призналася, що сама боялася дуже i вартувала надворi весь день - чи не принесе ?х i сюди лиха година, щоб же хоч побачити здалеку та щоб чи в льох, чи на горищi Давида заховати. Але ?х не було. А вночi при?хали кiньми Гордiй Чумак iз Пiвненком (Iлько загадав). Розповiдали, що на селi такий переполох - i начмiлiцi? при?хав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались. Мерщiй ухопили Давида на пiдводу й на станцiю. (По?зд опiвночi). Е-ех, i не згадувати. Точка. Оце йде, а попереду - нове життя... Iменно, Давиде: нове життя! Аж скинув шапку i йшов отак простоволосий. Отак i в хату порiг переступив - шапка в руках, та й - "здоровi були". Що вже радi були йому всi - не знали, де посадити, з чого почати розпитувати та з чого про сво? новини розповiдати. Степан був дома. (Ще в лiкарню Зiнька писала, повернувся вiн з Червоно? Армi?). Був дома й дядько Клим,- уся "ганiвська громада" була в зборi, хоч i засiдання робити. "Який там перший пункт у нас?" - веселий старий коваль. "Та який - он хоч i з того почати (дядько Клим) - дерево ж возимо". Писав Яким i в лiкарню про це. Ну, i так взагалi - не те життя тепер - радянське життя. Вибори ж оце щойно закiнчились: Гордiй Чумак головою, i в члени сiльради провели все сво?х людей. Ось i Степан у членах тепер. Цi життя налагодять. Та й у районi ж - i голова райвику другий, i секретар райпарткому iнший, а Миронова i з партi? викинули. Ну, i дома у старих усе гаразд - Зiнька оце була якось на слободi. "Христю просватали",- прохопилася Зiнька та й зчервонiла враз: "Кому що, а тобi сватання". I вiд продподатку звiльнили, нiбито накладено неправильно було. Тато вже знати, яка була правильнiсть. I спитав дядько Клим, що за них чути. Давид розповiв, що перед вiд'?здом заходив до прокурора - розслiдування закiнчено вже, а це на недiлю через тиждень - саме в Щербанiвцi ярмарок - i суд ?м буде: ви?де сесiя губ-суду в Щербанiвку. Он-бо як! Оце так новина. Задиркали чоловiки цигарковим папером, закадили. "Ну, та й цур ?м, не проти ночi ?х згадувати,сплюнув коваль,- ?, й окрiм них, об чiм поговорити". I таки було об чiм. I за вечерею, i повечерявши,обсiвшись бiля припiчка, щоб курити в пiч, гомонiли допiзна чоловiки про се, про те. Уже й ковалиха та Климова жiнка з дiтьми полягали на полу. Сама Зiнька не вкладалася спати: усе сподiвалась, що, може ж таки, влучить часинку, щоб крадькома хоч торкнутись до нього. Та й втратила надiю. Аж засмутилася й губенята трошки надула. Ще хоч таки трохи зiгнала злiсть на всiх: прогнала вiд припiчка (чи ?м мiсця в хатi кращого нема??) - соломи ?й треба. Постелила потiм чоловiкам долi всiм покотом, головами до лави, тодi й собi кинула ряднину та подущину на лаву й лягла. Але не спала, ждала все. I вже пiзно за пiвнiч (проспiвав пiвень), як погасили свiтло та полягали чоловiки i саме скраю Давид,довго трималась, та й нi-таки,- тихо-тихо крадучись у темрявi, щоб не шерхнути, опустила руку з лави й - наткнулась на його простягнуту руку. Хап - i вплелися пальцями одна в одну. Потiм i поснули обо? отак - рук не розмикаючи. А на ранок Давид пiдвiвся, ледве розвиднiлось, i зразу ж зiбрався йти. Не пускали. Ковалиха нiби щось почула матернiм серцем, припадала до нього, як до сина: "Та й поснiдав би, чим натщесерце йти, а чи, мо, бо?ться об'?сти?" - "А, таке! - лише рукою махнув Давид, посмiхаючись.- Не об тiм рiч: доки пiдмерзло оце, йти буде легше". Та й попрощався. Зiнька й собi накинула свитку на плечi - провела за порiг, а потiм, непомiтно отак, i через двiр аж за сад. Може б, i далi, та Давид сам винуватий. Пригорнув ?? до себе, заглянув щасливий у вiчi ?й та й не то в жарт, не то насправдi: "А може б, ти, Зiню, й не верталася?" Дiвчина зашарiлась та так i прикипiла до нього. А враз одкинулась i розвела руки: "Отак, боса, в опорках?" Давид занепоко?вся: "Та чи ти, дiвчино, з розумом? Бiжи, бiжи, прямо на пiч". I сам геть рушив. Потiм, оглянувшись, побачив, що й вона сто?ть,- крикнув, iще й насварився на не? рукою. В Обухiвку Давид прийшов заранi - саме школярi сходились до школи. Село вже жило. Дружно курились димарi хат, рипiли журавлi бiля криниць, ревла худоба по дворах, i в морозному повiтрi лунко, чулися людськi голоси. А крiзь усе, як удари здорового рiвного пульсу, паровий млин у березi. Мелемо,- значить. Повз Матюшин двiр як проходив - глянув з цiкавiстю. Порожньо на подвiр'?, понуро стоять будiвлi, а хата навiть iз забитими вiконницями. (Хвалилась Зiнька, що пере?хала Матюшиха до батька на хутiр). Перевiв очi Давид на ворота узорнi й не мiг, щоб не всмiхнутися: "А що - чирва масть? Еге ж, не завжди i чирва - козир!" Поминув Пiвненкiв двiр. У Марi? в хатi топилося.! I враз стиснулося серце - Тихона згадав. Не витримав, сердега, помер у тюрмi. Який жаль. Оце б iшов, а вiн би бiля загороди: "Здоров, Тихоне!" - "Здрастуй", i пiдiйшов би до тину - друзяка. Iз'?ли, падлюки! I так уже до самого дому не розвiявся тихий смуток. Уже в хатi забулося трохи в радiснiй зустрiчi. Самi жiнки були дома - мати та Христя з Докiйкою. "А чоловiки,- весело розповiдала Христя,- один у школу пiшов, а батько - до млинам. - Вiд каведе ж приставлений,- додала мати поважно,- тепер же й ми, сину, люди.- Та й не втрималась стара: повiки затремтiли в не?, i сльози виступили в очах. Проте й крiзь сльози не затьмарилась ?хня небачено прозора синь. От нiби вперше в життi сво?му побачив Давид, що в матерi очi синi. Змахнула рукою сльози з вiй мати i вже веселенько до сина з ласкою: мабуть же, зморився i голодний. Давид сказав, що пiдночував у хуторi, але лягли пiзно, то голова каламутна трохи - поснiдавши, хоч i задрiма? на часинку. Проте не довелося: тiльки-но снiдати сiв - Яким прибiг (почув, що вернувся). - Го-го! - Здоровкались, смiялись, як тi малi дiти. Далi Яким: "Ну, що та як, та снiдай швиденько". Не дав i по?сти хлопцевi гаразд. Аж розсердилась Мотузчиха, а Якимовi смiх: - Не хлiбом ?диним жив буде чоловiк, тiтко Марино. Та пiсля лiкарнi багацько i ?сти нiззя. Гайда! - I подалися з хати. Отак i вкрутило в себе Давида життя обухiвське, з першого ж дня. Iще першого дня був нiби за гостя - роздивлявся (коли ж куди оком не кине, та й нова новина). Iз сiльради у КНС, у млин, у "Якимову канцелярiю" (Яким i завiдувач хатою-читальнею, й секретар колективу "Перемога"). Всiх обiйшов, з усiма побачився, набалакався. А вже другого дня возив лiс з iншими на виселок, порався по господарству, на громадськiй роботi (саме до землевпорядження готувались, з дня на день ждали в село землемiрiв). Нiколи гаразд i оглянутися. То й не диво, що незчувся Давид, як i пiдiйшло число отаке: прийшла з РВК до сiльради оповiстка, що в недiлю отакого числа в селi Щербанiвцi ви?зна сесiя губсуду буде розглядати справу "Матюшино? банди" i щоб про це якнайширше оповiстити люднiсть. Разом iз цим i повiстки були одержанi на Давида й ще на багатьох обухiвцiв: з'явитися за свiдкiв у суд на тодi ж таки. Сьогоднi одержано це, а завтра й недiля. I саме ж у Щербанiвцi ярмарок. Чи коли й був отакий на?зд у Щербанiвцi, як пiд оцей ярмарок. Весь вигiн - ярмарковище - був запруджений возами, аж ген туди за вiтряки. Обухiвцi як при?хали, то вже гаразд нiде було й стати. Насилу пробилися на цей край. Але й сюди аж пiд самi тини розлився ярмарок i навiть у вулицю вихлюпнулися вози. Далебi, хоч i собi у вулицi ставати. Та Яким заперечив: мовляв, чи ж кращих мiсць не заслужили, що будемо в проходi тулитись. Вiн сплигнув з воза i зник у натовпi, а невдовзi повернувся "з розвiдки" удвох iз Степаном ковалевим. Знайшов мiсце. Бiля пошти звернули на ру?ни колишнього ма?тку й помiж пеньками та купами цегли добралися до гамазею. Отут за гамазе?м у затишку й отаборилися. Повипрягали конi, пов'язали до возiв. З возiв позлазили жiнки, заметляли спiдницями, обтрушуючись,- як гуси на березi з води. Всi по-святковому повбиранi ради такого дня, рум'янi на морозi. Од воза неподалеку дядько Клим упiзнав обухiвцiв - пiдiйшов iз хуторянами сюди. I Зiнька де не взялася - вже з дiвчатами, до чоловiкiв тiльки "здрастуйте!" кинула, а Давида черкнула гострим поглядом. Тим часом Степан розповiдав, що вчора ще прибув у Щербанiвку, i суд весь сповна, i заарештованих пригнали. А оце щойно з сельбуду,- не починалося ще: на вiсiм годин призначено. - Пiдождемо,- казав дядько Гордiй,бiльше ждали. У затишку вiд вiтру пiд гамазе?м посiдали, стали закурювати. Жiнки зiбрались на ярмарок пiти поки що, уже й знялися були, та раптом пiвнiвська молодиця скрикнула здивовано - i до дiвчат: -Дiвчата, он диви! Всi оглянулися i так стояли здивовано очима на натовп. Щось, видко, трапилось. Люди, що досi гуртами стояли собi бiля возiв, заметушились; дехто вилiз на вiз, i всi дивилися ген у той бiк на будинок раймiлiцi?. Пiдвелись i обухiвцi. А моторна Христя Мотузчина аж на вiз зiп'ялась i враз гукнула схвильовано: - Та гляньте ж бо. Ведуть! Всi так i кинулися. Хто на пеньок, на купу цегли, на колесо чи на полудрабок вилiз - i всi туди очима через голови натовпу. Справдi - повели. З двору раймiлiцi? через подвiр'я помiж рядами возiв тихо посувалась оточена сторожею юрба в'язнiв. Таки не дуже близько, гаразд i не розпiзнати кожного. Дво? в шинелях - видно, Сахновський та рудий мiлiцiонер. Тягнирядна знати - од усiх на цiлу голову вищий; i, либонь, по кудлатiй шапцi Матюху пiзнати, а iнших i нiяк. Але, видко, всi там до одного. Он скiльки ?х. Як на звiрiв, товпиться народ обабiч дороги, зразу ж услiд за юрбою микаючись у похiд. I так валом валили з нею до сельбуду. Цiлий день тривав суд. I весь день бiля сельбуду товкотнеча, а на ганку i в дверях - пробка. Так увесь день надвiрнi дверi в залу й не зачинялись. А на ганку як рiй повис шапкою,- люди, кому не вдалося пробратись усередину. Хоч слово, може, якесь упаде-таки й сюди через порiг. Iнодi зсередини на свiже повiтря вилазив упрiлий, в розстебнутiм кожусi, котрийсь iз слабогрудих, що вже не? мiг сидiти бiльш у духотi. Тiльки зi схiдцiв, як уже обступлять його, розпитуючи, i вже хоч би й хотiв вирватися - дарма. Аж поки новий хтось вилiзе ще. Тодi самi покинуть, як перечитану газету, i хапають свiже, дальше число. Отак бiля сельбуду. Але й на ярмарку сьогоднi весь день тiльки й балачок було, що про суд. Потiм, коли й день уже стемнiв, засвiтилося по хатах свiтло, поскладали ятки,- уже й роз'?здитися б (дехто таки й вiд'?здив, але бiльшiсть i не рушали), там-там помiж возами на ярмарковищi стали займатися вогнища (гаразд, що кладовище поблизу з хрестами). Видко, поклали собi дiждати кiнця хоч би й усю нiч. А суд таки й затягся: лише опiвночi закiнчився розгляд справи, потiм цiлих п'ять годин тривала судова нарада. I всю нiч не спала Щербанiвка, не гасили свiтла, на майданi палахкотiли вогнища i тихим гомоном бродив табiр, як запущена дрiжджами опара. I ось нагло вже на свiтанку знову знявся гамiр бiля сельбуду. Кидались люди з хат, од огнищ на майданi, але до сельбуду не протовпитись - натовп отакий. I в клекотi голосiв годi щось уторопати. До розстрiлу трьох, а кого ж саме? А iнших же як? I чого ще ждуть, не розходяться? У боковi дверi, що хiд за сцену, раптом вихватились дво? охоронникiв - розступись, i пробили в натовпi прохiд на вулицю до пiдвiд, що стояли напоготовi. Потiм слiдом за ними вивели трьох. Найпереднiший Сахновський - дуже блiдий, з темними плямами очей i нiби безротий (отак зцiпленi губи), але йшов незвичайно рiвно, нiби нiчого не помiчаючи навколо. Услiд за ним iшов Матюха - пониклий i згорблений у сво?й кудлатiй шапцi; вiн непевно якось ступав ногами, наче не просто собi йшов, а намагаючись обов'язково попадати ногами в протоптанi слiди Сахновського. Iззаду Тягнирядно - незграбний i якийсь потворний: iдучи в проходi, вiн то пiдморгував дурнувато не знати кому в натовпi, то роблено байдуже спльовував крiзь зуби, а врештi спинився, уперся, як вiл, i мусили вести до пiдводи силою, а вiн бився в руках i хрипло рикав огидну лайку. Порозсаджували на пiдводах ?х, на кожну сiло по дво? вартових, i рушили. Невдовзi вивели й iнших засуджених: Огир Данило, Кушнiренко, Гниденки обидва - Якiв та Пилип, рудий мiлiцiонер, Книшенко, Губар Хома та Векла-самогонщиця. Одну тiльки Марiю Кожушну присудили на три роки умовно i з-пiд варти звiльнили. Цих провели в двiр раймiлiцi? - пiшки етапом, потiм одпровадять у мiсто - в тюрму. Тепер i народ повалив од сельбуду гомiнкими юрбами, i за кiлька хвилин весь майдан став як розритий мурашник. Бiля гамазею обухiвцi запрягали конi, весело перегукуючись од возiв. А Гордiй пiдганяв сво?х: ну-ну, хлоп'ята. Мовляв, отакий ранок не згаяти б: пiдмерзло гарно, можна б i за деревом на хутiр змотатися. - ?сть, дядьку Гордiю,- гукнув Яким, сплигнувши на воза. У Пiвненка молодицi нiяк не всядуться. А хтось уже рушив. Давид i собi пiдiбрав вiжки й сiдати, а бiля воза Зiнька нiяк не добалака? з дiвчатами; уже й Степан гука?, щоб iти. - Сiдай, Зiнько,- Давид до не?. - Не по дорозi ж,- ясно, на?вно глянула дiвчина на нього. - Ой, по дорозi,- примружив очi Давид i всмiхнувся! тепло, любовно. Зiнька схвильовано задихала, обличчя в не? загорiлося враз, i очi стали яснi та синi. Тiльки й промовила розгублено: - Та хоч би ж я була дома попередила! А Давид пiд лiкоть ??, дiвчата з смiхом за руки - стриб, i на возi вже дiвчина. Рушили. Доки на шлях ви?хали, довелося i припиняти, i злазити та гуртом стягати з дороги вози,- попохмуривсь Гордiй на возi: коли б це дома вже бути об оцiй порi. Нарештi вибились-таки на дорогу. Спершу ?хали тихо, але от не стерпiв Давид - гукнув Якимовi: гей, гей, а нехай лиш торкають! Крикнув i Яким щось - луною покотився гук уперед по дорозi. Спершу далеко десь спереду загримiло, потiм ближче, ближче. Ударив вiжками по конях Давид. I зараз з усiх восьми копит рвонули конi й гаркнули колеса. Холоднi скалочки мерзло? дороги, як дробом, ударили в лице, обсипали всього. I дядько Гордiй - аж затулив очi рукою, всмiха?ться в бороду. I ззаду дiвчата залилися смiхом. Оглянувся й Давид - обсипало й ?х. Упала кожна лицем у долонi, щось кричить Зiнька - не чути нiчого. Тiльки бачить Давид - з-пiд долонi в не? смiються до нього ?? очi, радiснi, синi. Щось крикнув до не? Давид, сам не чуючи свого голосу, i ще вдарив по конях. I вже не оглядався, не чув, не бачив нiчого. А тiльки й чув, як пiд колесами - i спереду, i ззаду, пiд безлiччю копит i колiс, наче туго нап'ята струна, бринiла дорога в ранкову далечiнь. 1926