сам  себе  Захар,  роздумуючи  над  сво?м
сном.- Щастя чи нещастя? радiсть чи горе? - Але  вiн  сам  не  мiг  знайти
вiдповiдi на те  питання,  тiльки  сон  сей  лишив  по  собi  якесь  важке
прочуття, якусь хмару суму на Захаровiм чолi.
   Швидко  справдилось  це  прочуття!  Саме  пополуднi  настигли  страшнi,
несподiванi вiстi до Тухлi. Пастухи з сусiдньо? полонини прибiгли без духу
до села, голосячи, що бачили  якусь  бiйку  коло  боярського  дому,  якусь
громаду незвiсних чорних людей i чули незрозумiлi, роздираючi крики. Майже
вся тухольська молодiж, уоружившись у що хто мiг, побiгла  на  мiсце  бою,
але зупинилась оподалiк, побачивши кроваве i трупами вкрите  побо?вище,  а
боярський дiм окружений хмарою монголiв. Не  було  сумнiву,  всi  молодцi,
висланi для збурення боярського дому, погибли в нерiвнiй боротьбi  з  тими
на?зниками. Не знаючи, що  дiяти,  тухольська  молодiж  вернула  до  села,
розносячи всюди страшну вiсть. Почувши ??, затремтiв старий Захар, i гiрка
сльоза покотилася по його старiм лицi.
   - От i сповнився мiй сон! - прошептав вiн. - В оборонi свого села поляг
мiй Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати - се
не кождому луча?ться. Не сумувати менi за ним, але радуватись його долею.
   Так потiшав себе старий Захар, але серце його  скимiдо  глибоко:  надто
сильно, всею силою сво?? душi  вiн  любив  свого  наймолодшого  сина.  Але
швидко вiн скрiпився духом. Громада кликала його, потребувала  його  ради.
Купами тислися люди, старi й молодi, за село, до тухольсько?  тiснини,  за
котрою так близько стояв страшний ?х ворог.  Перший  раз,  вiдколи  засiла
Тухля, рада громадська зiбралася нинi без звичайних обрядiв, без  знамена,
серед брязку  топорiв  та  кiс,  серед  напiвтривожного,  напiввойовничого
гамору. Без порядку мiшалися старцi з молодцями, оружнi з безоружними,  ба
навiть жiнки снували сюди й туди помiж громадою,  допитуючись  вiстей  про
ворога або голосно оплакуючи сво?х погиблих синiв.
   - Що дiяти? що починати?  як  боронитися?-гуло  в  народi.  Одна  думка
переважала всi  iншi:  вийти  громадою  перед  тiснину  i  боронитися  вiд
монголiв до остатньо? краплi кровi. Особливо молодiж наставала на те.
   - Ми хочемо згинути, як нашi брати погинули в  оборонi  свого  краю!  -
кричали вони.- Тiлько по наших трупах увiйдуть вороги в тухольську долину!
   - В тiснинi поробити засiки i з них разити монголiв! - радили старшi.
   Далi, коли гамiр трохи втишився, заговорив Захар Беркут.
   - Хоч то во?нне дiло - не мо? дiло i не менi, старому, радити  про  те,
до чого не можу приложити сво?х рук,- але  все-таки  я  думав  би,  що  не
велика наша заслуга буде, коли вiдiб'?мо монголiв, особливо  зваживши,  що
се нам не так-то й трудно зробити. Сини нашi погибли з  ?х  рук,  кров  ?х
обагрила нашу землю i кличе нас до пiмсти. Чи  пiмстимось  ми  на  ворогах
наших, на нищителях нашого краю, коли вiдiб'?мо ?х вiд свого села?  Нi,  а
тiлько, вiдбитi вiд нашого села, вони з подвiйною лютiстю кинуться на iншi
села. Не вiдбити, але розбити ?х - се повинна бути наша мета!
   Громада з увагою слухала слiв свого бесiдника, i молодiж, податлива  на
все нове та несподiване, готова вже була пристати на ту  раду,  хоч  i  не
знала, як можна ?? виконати. Але многi голоси  старцiв  обiзвалися  против
не?.
   - Не в  гнiв  тобi  будь  сказано,  батьку  Захаре,  -  заговорив  один
громадянин,-але твоя рада хоч мудра i велику обiця?  славу,  та  неможлива
для нас. Слабi нашi сили, а монгольська сила велика. Ще не  наспiла  помiч
вiд iнших верховинських i загiрських громад, а хоч i наспi?, то таки  наша
сила не вистарчить навiть на те, щоб окружити  монголiв,  не  то  вже  щоб
.побороти ?х в одвертiй битвi. А без того як  ми  розiб'?мо  ?х?  Нi,  нi!
Замала наша сила! Щастя наше, коли здужа?мо вiдбити ?х вiд  свого  села  i
вiдвернути вiд шляху; розбити ?х ми не маймо й надi?!
   Бачучи всю основнiсть тих закидiв, Захар Беркут,  хоч  з  болем  серця,
готов був покинути свою молодечо-гарячу думку, коли втiм  двi  несподiванi
подi? значно пiднесли  настрiй  тухольсько?  громади  i  змiнили  цiлу  ??
постанову.
   Долi селом вулицею  надiйшли,  одна  за  другою,  при  звуках  труб  та
дерев'яних трембiт аж три громади уоружено? молодiжi. Кожда громада  несла
наперед себе бо?ву хоругов; охочi, смiлi ?х пiснi лунали далеко по  горах.
Се йшла приобiцяна тухольцям помiч верховинських i загiрних громад. Хлоп в
хлопа, мов рослi  явори,  стали  всi  три  вiддiли  довгими  рядами  перед
зiбраною громадою i склонили хоругви на знак привiтання. Любо було глядiти
на тi здоровi, рум'янi лиця, розiгрiтi мужньою вiдвагою i гордим  почуттям
того, що ?м прийдеться заступати сво?ми грудьми все, що найдорожче  у  них
на свiтi, що на ?х оружжя вложено велике  дiло.  Радiсний,  громовий  крик
усiх тухольцiв стрiтив ?х прихiд; тiльки матерi, що саме сьогоднi стратили
сво?х синiв, заридали на  вид  того  найкращого  цвiту  народного,  котрий
завтра, може, так само поляже, скошений i потоптаний, як полягли  нинi  ?х
яснi соколи. Заскимiло серце i в старого Захара Беркута, коли поглянув  на
тих молодцiв i подумав собi, як то пишно визначувався би  серед  них  його
Максим. Та нi, годi! мертвого не вернеш, а живий живе гада?...
   Ще не стихла радiсть iз приходу тих пожаданих помiчникiв, ще громада не
мала часу приступити до дальшо? наради, коли втiм  з  противного  боку,  з
лiсово? прогалини, що була над тухольською  тiсниною,  показався  новий  i
зовсiм уже несподiваний гiсть. На спiненiм  конi,  пообдиранiм  гiллям  та
колючками, припавши до його ши?, щоб швидше й безпечнiше ?хати по лiсi, не
зачiпаючись о галуззя, ?хала, що кiнь  доскочить,  якась  людина.  Хто  се
такий був - здалека годi було вгадати.  На  нiй  був  овечий  монгольський
кожух, обернений пелехами наверх, а  на  головi  гарний  бобровий  ковпак.
Молодцi приняли при?жджу людину  за  монгольського  висланця  i  виступили
проти не? з луками. Але, ви?хавши з  лiса  та  наблизившись  над  стрiмкий
обрив, по котрiм треба було злазити в  тухольську  долину,  мнимий  монгол
злiз iз коня, скинув iз себе кожух, i, всiм на диво, показалася женщина, в
бiлiм полотнянiм, шовком  перетиканiм  плащi,  з  луком  за  плечима  i  з
блискучим топiрцем за поясом.
   - Мирослава, дочка нашого боярина! - закричали тухольськi  молодцi,  не
можучи вiдвести очей вiд прегарно?, смiло? дiвчини. Та вона, очевидячки, й
не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього  злiзла,  живо
почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину. Швидко  ??
бистрi очi вiдкрили таку  стежку,  майже  зовсiм  укриту  серед  широкого,
чепiргатого листя папоротi та колючих ожин. Певним кроком, мов вiдроду  до
того привикла, зiйшла стежкою в долину i наблизилася до громади.
   - Здоровi були, чесна громадо, - сказала  вона,  злегка  паленiючи.-  Я
спiшила звiстити вас, що монголи надходять, перед вечером будуть  тут,  то
щоб ви приготовилися, як ?х приняти.
   - Ми знали се,- загули голоси з громади,- се нам не новина.
   Голоси були рiзкi, неприязнi  дочцi  поганого  боярина,  через  котрого
стiлько молодцiв погибло.  Але  вона  не  образилася  тою  рiзкiстю,  хоч,
очевидно, почула ??.
   - Тим лiпше для мене, що ви вже приготованi,- сказала  вона.-  А  тепер
прошу вказати менi, де тут Захар Беркут.
   - Ось я, дiвчино,- сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава  довго,
з увагою i пошаною глядiла на нього.
   - Позволь, чесний  батьку,-заговорила  вона  тремтячим  з  внутрiшнього
зворушення голосом,сказати поперед усього, що син твiй живий i здоров.
   - Мiй син! - скрикнув Захар.- Здоров i живий! О боже! Де ж  вiн?  Що  з
ним дi?ться?
   - Не  лякайся,  батьку,  то?  вiсти,  котру  скажу  тобi.  Твiй  син  у
монгольськiй неволi.
   - В неволi? - скрикнув мов громом прошиблений Захар.- Нi,  то  не  може
бути! Мiй син радше дасть на куснi порубати себе, анiж узяти себе вневолю.
Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дiвчино!
   - Нi, батьку, я не лякаю тебе, воно справдi так. Я  ж  тепер  просто  з
монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою i пiдступом узяли
його, закували в залiзнi пута. Хоч без рани, а  весь  облитий  був  кров'ю
ворогiв. Нi, батьку, твiй син не подав iм'я тво? в неславу.
   - I що ж вiн говорив тобi?
   - Казав менi йти до тебе, батьку, потiшити тебе в тво?й самотi й  тузi,
стати тобi за дочку, за дитину, бо  я,  батьку  (тут  голос  ??  ще  дужче
затремтiв), я... сирота, я не маю вiтця!
   - Не ма?ш вiтця? Невже ж Тугар Вовк погиб?
   - Нi, Тугар Вовк живий, але Тугар  Вовк  перестав  бути  мо?м  батьком,
вiдколи... зрадив... свiй край i пристав... у службу монголiв.
   - Сього можна було й надiятись,- вiдповiв понуро Захар.
   - Тепер я не можу вважати його батьком, бо  не  хочу  зраджувати  свого
краю. Батьку, будь ти мо?м вiтцем! прийми мене  за  дитину!  Нещасний  син
твiй просить у тебе сього мо?ми устами.
   - Мiй син! мiй нещасний син! - стогнав Захар Беркут, не пiдводячи  очей
на Мирославу.- Хто мене потiшить по його стратi?
   - Не бiйся, батьку,- може, вiн iще не  страчений,  може,  нам  удасться
видобути його на волю. Слухай лише, що наказував менi Максим!
   - Говори, говори! - сказав Захар, поглядаючи знов на не?.
   - Вiн радив тухольськiй громадi не спиняти монголiв перед тiсниною, але
впустити ?х у кiтловину. Тут можна ?х обступити i вирубати до  остатнього,
а коли нi, то виморити голодом. Треба тiлько поробити засiки в вивозi  при
водопадi i повиносити з села все добро громадське, все збiжжя, весь  хлiб,
усю худобу, а потiм замкнути ?х тут зо всiх  бокiв.  "Тут,-казав  Максим,-
побiдите ?х, або нiде iнде!" Так радив Максим.
   Уся громада з напруженою увагою слухала  Мирославино?  бесiди.  Глибока
мовчанка залягла над усiми, коли стихли ?? слова.  Тiльки  Захар  гордо  й
радiсно  випростувався,  а  далi  з  простертими  раменами  наблизився  до
Мирослави.
   - Доню моя! - сказав вiн.- Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара
Беркута! Се правдивi слова мойого сина,- з них вi? його смiлий  дух!  Тими
словами ти здобула мо? батькiвське серце! Тепер  я  легше  вiджалую  сина,
коли небо пiслало менi замiсть нього таку доньку!
   Ридаючи, кинулася Мирослава в його обiйми.
   - Нi,  батьку,  не  говори  так,-  сказала  вона.-  Син  твiй  не  буде
страчений,- вiн повернеться тобi назад. Вiн iще нинi вечiр буде тут  разом
з ордою, i коли бог поможе нам розбити ??, то чей ми й його освободимо.
   В тiй хвилi в тiснинi дався чути крик тухольських  вартових:  "Монголи!
Монголи!" - i вслiд за  тим  прибiгли  вартовi,  голосячи,  що  монголи  в
незлiченнiй силi показалися в долинi над Опором. Тут приходилось  рiшатися
живо, що дiяти, як боронитися? Захар Беркут ще  раз  обстав  за  тим,  аби
впустити монголiв в тухольську кiтловину i тут,  обскочивши  ?х,  вирiзати
або виморити всiх до ноги.
   Тепер уже не пiднiмалися голоси, противнi тiй радi - i  швидко  громада
рiшилася. Всi кинулися до сво?х хат,  аби  хоронити  сво?  добро  в  лiси.
Сторонськi молодцi щодуху рушили на горiшнiй бiк долини, до водопаду,  щоб
поробити засiки в вивозi i не дати туди монголам пройти.  Страшний  розрух
зробився в селi. Крик, розкази й запитання, рик волiв i  скрип  дерев'яних
двоколiсних телiг лунали з усiх усюдiв, глушили слух i котилися по  горах.
Сумно прощали тухольцi сво? хати й подвiр'я й  огороди  та  засiянi  ниви,
котрi нинi ще мала зруйнувати  i  столочити  страшна  монгольська  повiнь.
Матерi несли сво?х заплаканих дiтей, батьки гнали худобу, везли  на  возах
домашнiй спряток, мiшки з хлiбом i одежею. Курява стояла над селом; тiльки
потiк срiблистою водою шумiв собi, як звичайно, i старий величезний Сторож
при входi в тухольську тiснину стояв понуро,  опущений,  сумовитий,  немов
жалiючи сво?х дiтей, що покидали оцю гарну  долину,  немов  нахиляючись  у
сторону тiснини, щоб сво?м величезним, кам'яним тiлом заставити ?м дорогу.
Засумувалась i стара липа на копнiм майданi за селом, а  ревучий  водопад,
переливаючись  у  кармазинових  променях  заходового  сонця,   непорушним,
кровавим стовпом стояв над опустiлою тухольською кiтловиною.
   Вже зовсiм опустiло село. Хати потонули  в  вечiрньому  туманi;  курява
уляглась по дорозi,  замовкли  голоси  i  крики,  немов  вiдвiчна  пустиня
пожерла все життя се? долини. Сiдало сонце за тухольськi  гори,  тонучи  в
легеньких червоних хмарах; темнi  смерековi  лiси  довкола  Тухлi  шептали
тихо, та?мничо, немов передавали собi якусь зловiщу новину. Тiльки  земля,
не знати чому, глухо стугонiла i стогнала: повiтря, хоч  ясне  й  погiдне,
тремтiло якимось дивним, змiшаним гомоном, вiд  котрого  дрож  проймала  й
найсмiлiшого. А далеко-далеко  по  лiсах,  у  глибоких  темних  ярах,  мiж
недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним  голосом  лиси,  бегетiли
оленi, ричали тури. А в селi так тихо, так мертво! А на небi так ясно, так
погiдно! Але нi. Ось нараз щезло сонце за чорною, живою хмарою, що  стiною
тягне з заходу,  наповняючи  повiтря  диким  вереском  i  спускаючись  над
Тухлею. Се вiщуни i невiдступнi товаришi орди, гайворони та круки, тягнуть
незлiченними стадами, чуючи поживу. Зловiще  птаство  б'?ться  в  повiтрi,
розрива?ться плахтами i кида?ться в рiзнi боки,  мов  хмари,  битi  бурею.
Тухольськi сумирнi стрiхи вiдразу вкрилися чорними  гiстьми,  а  гамiр  ?х
клекотiв, мов кип'яток у  величезнiм  кiтлi.  Нiмо,  нерухомо  стоячи  над
стрiмкими берегами сво?? кiтловини, глядiли тухольцi на погане птаство i в
дусi проклинали тих вiщунiв смертi й ру?ни.
   Але живо вид змiнився. Мов через прорву в тамi валиться осiння  повiнь,
так почали в кiтловину валитися чорнi почвари з  страшенним  криком.  Ряди
тислися за рядами, без кiнця i впину; мов вода  пiд  водопадом,  так  вони
зупинялися,  вийшовши  з  тiсного  гирла,  формувалися  в  довжезнi  ряди,
посувалися звiльна, без опору заливаючи пусту рiвнину.  Передом,  дорогою,
?хав на бiлiм  конi  страшний  велетень,  Бурунда-бегадир,  а  обiк  нього
другий, менший ?здець - Тугар Вовк.
   Звiльна ?хали вони наперед, немов щохвилi  ждали  нападу  з  села.  Але
нападу не було, село лежало мов пiсля чуми.  З  страшним  криком  кинулися
першi ряди монголiв на хати, щоб, по свойому звичаю,  рiзати,  грабувати,-
але рiзати не було кого, хати були пустi. З лютим криком кидались  монголи
вiд хати до хати, вивалюючи дверi, руйнуючи  плоти  й  ворота,  розбиваючи
дiжки i плетiнки, розвалюючи печi. Але вся ?х  лютiсть  була  даремна,-  в
селi нiхто не показувався.
   - Проклятi пси!  -  говорив  Бурунда  до  Тугара  Вовка.-  Зачули  нас,
поховалися!
   - Чи заночу?мо тут, бегадире? - спитав Тугар Вовк, не  вiдповiдаючи  на
замiтку бегадира.
   - Поки не зустрiнемось з тими псами, поти не можемо ночувати,- вiдмовив
Бурунда.- Веди нас до виходу з се? ями! Треба забезпечити собi вихiд!
   - Вихiд безпечний, - успокоював Тугар Вовк, хоч i самому якось  нiяково
було бачити, що всi тухольцi так чисто винеслися з села. I хоч  успокоював
бегадира, то все-таки просив його крикнути на вiйсько, щоб покинуло шукати
добичi i спiшило до виходу. Неохiтно пiшли першi ряди  монгольсько?  орди,
коли тимчасом заднi все ще тислися через тiснину, чимраз густiше заливаючи
кiтловину.
   Ось уже чiльний вiдряд вийшов iз села i спiшив до вивозу, викуваного  в
скалi. З долини нiчого не видно було в вивозi, i безпечно пiдiйшли монголи
аж пiд стрiмку кам'яну стiну, в котрiй прокований  був  вивiз.  Коли  втiм
разом зверха стiни посипалось величезне камiння на монголiв,  калiчачи  та
розбиваючи ?х. Зойк напасникiв, ранених i повалених на землю,  вдарив  пiд
небо. Закрякала хижа птиця  над  сво?ми  жертвами.  Вже  напасники  почали
подаватися взад i вбоки, коли втiм Бурунда i Тугар Вовк  з  голими  мечами
кинулись ?м навперейми.
   - Куди ви, безумнi? - ричав ярим туром Бурунда.- Ось перед вами вхiд до
вивозу, туди за мною!
   I, пхаючи перед собою цiлу юрбу, вiн кинувся в темне гирло вивозу.  Але
тут чекала напасникiв  добра  стрiча.  Градом  посипалось  камiння  на  ?х
голови, i не одному з воякiв Чiнгiсхана кров залила очi, мозок бризнув  на
кам'янi стiни з розбитого черепа. Мов з пекла, ревнули крики i стогнання з
темного вивозу, але понад ними все голоснiше гримiв голос Бурунди:
   "Далi, заячi серця, далi за мною!" - i новi купи, невважаючи  на  новий
град камiння, поперлися в вивiз.
   -  Далi  горi  вивозом!  -  кричав  Бурунда,  щитом  заслонюючись   вiд
спадаючого згори камiння.
   Тимчасом Тугар Вовк, побачивши на версi берега громадку молодцiв, велiв
стоячим перед вивозом монголам сипнути на них стрiлами.  Зойки  розляглися
на горi - i голосно завили з радостi монголи. Але за сво?х  трьох  ранених
тухольськi молодцi з подвiйною лютiстю почали кидати  величезними  плитами
на напасникiв. Тiльки ж се все не було би стримало завзятого Бурунду, коли
б усерединi, на скрутi вивозу, не  показалася  несподiвана  завада:  вивiз
завалений був аж до верха величезним камiнням.  А  тут  тухольцi  нападали
чимраз лютiше, камiння сипалось, мов град, монголи падали один за другим,-
i Бурунда побачив вкiнцi, що даремна його завзятiсть, бо пройти туди годi,
поки не вдасться зiпхнути тухольцiв з верха.
   - Назад! - крикнув Бурунда, i невеличка решта монголiв, що лишилася  зi
штурмуючо? купи, без духу, мов камiнь з пращi, вилетiла з вивозу.
   -  Вивiз  завалений!  -  сказав,  важко  дишучи,  Бурунда  до  боярина,
обтираючи собi пiт i кров з лиця.
   - Покиньмо ?х на тепер, нехай тiшаться! - сказав Тугар Вовк.
   -  Нi,скрикнув  Бурунда,  з  погордою  поглядаючи  на  боярина,-  вояки
великого Чiнгiсхана не вмiють вiдкладати дiла на завтра, коли  можна  його
зробити сьогоднi.
   - Але що ж тут сьогоднi зробимо? -  спитав  Тугар  Вовк,  поглядаючи  з
дрожжю в темне гирло вивозу, з котрого ще видобувалися  страшнi  стогнання
смертельно ранених, недобитих монголiв.
   - Зiгнати тих псiв вiдтам з гори! -  крикнув  люто  Бурунда,  показуючи
рукою на хребет скалистого берега.- Драбин сюди!  Переднi  на  драбини,  а
заднi вiдганяй ?х стрiлами! Побачимо, чия вiзьме!
   З поблизьких хат назношено драбин i, за радою Тугара  Вовка,  позбивано
?х  пiвперечними  жердками  немов  у  широку  стiну.   Тухольцi   з   гори
придивлялися тiй роботi спокiйно. Ось уже монголи з  криком  пiдняли  свою
збiрну драбину i поперли  ??  до  камiнно?  стiни.  Камiнням,  стрiлами  i
рогатинами стрiтили ?х тухольцi, але не вдiяли нiчого  монголам,  бо  коли
один та другий упав поражений, то iншi двигали велику драбину дальше, а на
мiсце зраненого прискакували  свiжi.  А  рiвночасно  заднi  ряди  монголiв
пускали вгору сво? стрiли i присилували тухольцiв податися  взад.  Страшна
драбина живо наближалася до стiни. Тривога почала опановувати тухольцiв...
   Недалеко вiд побо?вища, захищений кам'яною брилою вiд стрiл,  сидiв  на
соломi Захар Беркут, занятий при ранених. Вiн повиймав ?м iз  ран  стрiли,
повимивав  рани  при  помочi  Мирослави  i  заходився  перев'язувати   ?х,
поприкладавши яко?сь скусно приладжено? живицi, коли втiм  деякi  заляканi
вояки прибiгли до нього, сповiщаючи про небезпеку.
   - Що ж  я  вам,  дiточки,  пораджу?  -  сказав  старий,  але  Мирослава
схопилася з мiсця i побiгла оглянути небезпеку.
   - Не бiйтеся,- сказала вона тухольцям,- живо ми  поворожимо  ?м!  Нехай
собi стрiляють, а ви ратища в руки,  i  плазом  додолу!  Аж  коли  переднi
покажуться до половини на горi, тодi разом на них! Самi вони заслонять вас
вiд стрiл, а обаливши переднiх, ви обалите й заднiх. Сумерки сприяють нам,
i, вiдбивши ?х сим разом, будемо мати спокiй на всю нiч.
   Без слова опору попадали тухольцi ниць додолу, похапавши ратища в руки.
Стрiли ще сипались якийсь час, а вiдтак перестали - знак, що переднiй  ряд
почав спинатися горi драбиною. Дух у собi  запираючи,  лежали  тухольцi  й
дожидали ворогiв. Ось чути вже скрип щаблiв,  сапання  мужiв,  брязкiт  ?х
оружжя - i звiльна, несмiло виринають перед очима лежачих мохнатi кучми, а
пiд ними чорнi, страшнi голови з  маленькими,  блискучими  очима.  Очi  тi
тривожно, несхибно, мов заклятi, глядять на лежачих тухольцiв, але  голови
пiднiмаються вище, чимраз вище; вже пiд  ними  виднiються  рамена,  плечi,
окритi мохнатими кожухами, широкi груди,- в тiй хвилi  з  страшним  криком
зриваються тухольцi, i ратища ?х разом глибоко тонуть у грудях напасникiв.
Крик, ревiт, замiшання, тут i  там  судорожнi  рухи,  тут  i  там  коротка
боротьба, прокляття, стогнання,- i, мов тяжка лавина, валиться ворог  долi
драбиною додолу, обалюючи за собою слiдуючi ряди,- а на ту  купу  живих  i
мертвих, без ладу змiшаних, кровавих, трепечучих i  ревучих  тiл  людських
валяться  згори  величезнi  брили  камiння  -  i  понад  усiм  тим  пеклом
напiвзакритим заслоною ночi, вирива?ться вгору радiсний  оклик  тухольцiв,
жалiбне виття монголiв i страшнi прокляття Бурунди-бегадира. Той скакав по
майданi мов скажений, рвучи собi волосся з голови, а вкiнцi, не  тямлячись
з лютостi, з голою шаблею прискочив до Тугара Вовка.
   - Псе блiдолиций! - кричав вiн, скрегочучи зубами.- Подвiйний  зраднику
- се твоя вина! Ти запровадив нас  у  сесю  западню,  вiдки  ми  вийти  не
можемо!
   Тугар Вовк полум'ям спалахнув на таку мову, яко? вiн ще не чув вiдроду.
Рука його мимоволi вхопила за меча, але в тiй хвилi щось так глибоко,  так
важко заболiло його в серцi, що рука ослабла, впала, мов глиняна,  i  вiн,
похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:
   -  Великий  бегадире,  несправедливий  твiй  гнiв  на   вiрного   слугу
Чiнгiсхана. Я не винен тому, що тi смерди опираються нам. Вели розложитися
вiйську на нiч i вiдпочити, а завтра рано сам побачиш,  що  вони  пирснуть
перед нашими стрiлами, як сухе осiнн? листя перед подувом вiтру.
   - Ага, так! - крикнув Бурунда.- Щоб вони поночi напали на нас у хатах i
порiзали наше вiйсько!
   - То вели спалити хати i ночувати вiйську пiд голим небом!
   - Усе ти хитро говориш, щоб вiдвернути мiй гнiв,  аби  скинути  з  себе
вину! Але нi! Ти запровадив нас сюди, ти мусиш i вивести нас, i  то  зараз
завтра, без страти часу й людей! Чу?ш, що мовлю? Так мусить  статись,  або
горе тобi!
   Дармо Тугар Вовк запевняв дикого бегадира, що вiн не всьому  винен,  що
вiн  радив,  як  по  його  думцi  було  найлiпше,  що   рада   начальникiв
монгольських пристала на його слова, що нiякий провiдник не може ручити за
несподiванi пригоди, якi лучаються по дорозi,-  все  те  вiдскакувало  вiд
переконання Бурунди, мов горох вiд стiни.
   - Добре, боярине,- сказав вiн вкiнцi,- я зроблю по-твойому, але  завтра
все-таки мусиш створити нам дорогу з се? западнi, а нi, то горе  тобi!  Се
мо? останн? слово. Жду дiл, а не слiв вiд тебе!
   I вiн з погордою вiдвернувся вiд боярина i  пiшов  до  сво?х  монголiв,
могутнiм голосом розказуючи ?м зараз  зi  всiх  кiнцiв  пiдпалити  село  i
очистити рiвнину з усього, що могло  би  служити  вороговi  покривкою  для
нiчного нападу. Радiсно закричали монголи -  вони  давно  вижидали  такого
наказу. Разом зi всiх бокiв запалала Тухля, прориваючи  огненними  язиками
грубу пiтьму, що залягла над нею. Дим бовдурами покотився  низом  i  вкрив
долину. Стрiхи трiщали, злизуванi кровавим полум'ям. Iз стрiх бухав  огонь
угору, немов то присiдав, то пiдскакував, хотячи досягнути до неба.  Часом
знов вiд  пориву  вiтру  полум'я  стелилося  плазом,  золотилося  iскрами,
меркотiло, хвилювало, мов огняне озеро. Хрускiт упадаючих кроквiв  i  стiн
котився  глухо  по  долинi;  стiжки  збiжжя  й  сiна  виглядали  мов  купи
розжареного вугля, а з  ?х  середини  де-де  пролизувалися  бiлявi  огневi
пасма; дерева горiли, мов свiчки,  високо  в  повiтря  викидуючи  огнисте,
горюче листя, мов ро? золотих мотилiв. Цiла  тухольська  долина  виглядала
тепер мов пекло, залите огнем; з диким  вереском  гуляли  й  бiгали  серед
пожежi монголи, вкидаючи в огонь усе, що тiльки попадалось ?м пiд руки.  З
жалiбним стогнанням гепнула додолу пiдтята монгольськими сокирами прастара
липа, свiдок громадських копних зборiв. Повiтря  в  тухольськiй  кiтловинi
розiгрiлося, мов справдi в кiтлi, i живо схопився з гiр страшний вiтер, що
курбелив iскрами, рвав горючу солому i головнi та кидав ними, мов огняними
стрiлами. Потiк тухольський перший раз вiдроду побачив такий блиск; перший
раз розiгрiвся в сво?м холоднiм кам'янiм ложi. Може, зо двi години тривала
пожежа,  якiй  з  високих  берегiв  нiмо,  з  виразом  безсильних  жалощiв
придивлялися тухольцi. Тодi монголи почали гасити недогарки, вкидуючи ?х у
потiк, i заходилися обкопувати свiй табiр широким ровом. Посеред табору  в
однiй хвилi виставлено шатри для старшин,- решта вiйська мала ночувати пiд
голим небом, на розiгрiтiй пожежею землi.
   I знову  стемнiлося  в  тухольськiй  кiтловинi.  Монголи  радо  були  б
порозкладали огнi в таборi, але сього годi було  зробити:  аж  тепер  вони
нагадали собi, що пожежею опустошили цiлу рiвнину, i все, що тiльки  могло
згорiти, згорiло або поплило  долi  потоком.  Прийшлось  спати  вiйську  i
стояти вартi напотемки,- рови навiть не викопано так глибокi, як треба, бо
вже зовсiм було стемнiлося. Гнiвний, невдоволений, мов чорна хмара,  ходив
Бурунда  по  таборi,  оглядаючи  окопи  й  варти,  поставленi  коло   них,
перекликаючись з начальниками i видаючи накази,  як  пильнуватися  нiчного
нападу. Вже пiвнiч була близька, коли  в  таборi  потроха  втихло:  тiльки
крики вартових i рев водопаду переривали загальну тишу.
   Тiльки  в  однiм  мiсцi  монгольського  табору  блищалося  свiтло:   се
горiв-палахкотiв смоляний свiтич  у  шатрi  Тугара  Вовка.  Бiлявий  огник
мигкотiв, i шкварчав,  i  димив,  пожираючи  розтоплену  смолу  i  кидаючи
непевне, понуре свiтло на нутро боярського намета. Пусто i непривiтно було
в наметi, так само, як тепер у душi Тугара Вовка.  Вiн  ходив  по  наметi,
занятий важкими думами. Згiрднi слова Бурунди пекли його горду душу.  Вони
були мов удар в лице,- разом блисло в очах у боярина i разом побачив  вiн,
на яку ховзьку дорогу попався.
   - Пета обiцяв менi ласку Чiнгiсхана,- воркотiв  вiн,-  а  сей  поганець
тракту? мене, як пса. Невже ж таки я слуга ?х,  найнижчий  iз  слуг  сього
невольника? Пета обiцяв  менi  всi  гори  в  дiдицтво,  велике  карпатське
князiвство, а Бурунда грозить менi не знати чим. I вiн  мiг  би  додержати
слова, проклятий! Що ж, чи пiдлягати  йому?  Авжеж!  я  в  його  руках!  я
невольник, як сказав той поганець Максим! Та от нагадав я про Максима,- де
вiн? Чи не можна з ним зробити те, чого хоче Бурунда? Чи не  можна  б,  от
напримiр, його самого промiняти за вiльний вихiд iз се? западнi? Се  думка
добра!
   I вiн покликав двох монголiв, що лежали недалеко його шатра, i велiв ?м
знайти i припровадити до себе невольника Максима. Нерадо, воркотячи  щось,
пiшли монголи,здавалось, що повiтря тухольсько? долини  не  сприяло  якось
острiй монгольськiй дисциплiнi...
   Але де ж був Максим? Як жилось йому в неволi?
   Максим сидiв насеред тухольсько? вулицi,  закований  у  тяжкi  ланцюги,
якраз проти сво?? батькiвсько? хати, лицем обернений до того подвiр'я,  на
котрiм вiн гуляв хлопчиною i ходив  ще  вчора  вiльний,  занятий  щоденною
працею, а по котрiм нинi снувалися купи  гидких  монголiв.  Його  привезли
сюди на конi, а коли прийшов наказ тут зупинитися  i  спалити  село,  його
скинули з коня на вулицю. Нiхто до нього не турався,  не  пильнував  його,
але про втечу не було й  мови,  бо  купи  монголiв  раз  у  раз  снувалися
довкола, кричачи, руйнуючи, шукаючи за добичею. Максим не знав, що дi?ться
довкола нього, i сидiв непорушне на дорозi, мов кам'яний милевий  знак.  У
головi його було пусто, думки  не  кле?лися  докупи,  навiть  вражiння  не
хотiли в'язатися в  один  суцiльний  образ,  тiлько  миготiли  та  перхали
поперед його очима,  мов  сполошенi  чорнi  птахи.  Вiн  одно  тiльки  чув
виразно, що ланцюги тиснуть його, мов залiзнi, холоднi гадюки, i  що  вони
висисають усю силу з його тiла, всi думки з його мiзку.
   Нараз зажеврiлось довкола, дим бовдурами  повалив  по  дорозi  i  вкрив
Максима, жручи його очi, запираючи дух у грудях. Се горiла  Тухля.  Максим
сидiв серед пожарища i не поворухнувся. Вiтер  закрутив  димом,  сипав  на
нього iскрами, бухав гарячим повiтрям,- Максим немов не чув  усього  того.
Вiн рад би був разом згинути, полетiти в повiтрi отакою золотою  iскрою  i
згаснути там, у яснiм, холоднiм блакитi, близько золотих зiрок. Але  пута,
пута! Як вони тепер страшно тисли його!..  Ось  i  його  батькiвська  хата
занялася, полум'я бухнуло попiд  дах,  обвилось  огняною  гадюкою  поперед
вiкна, зазирнуло дверима до хати i вигнало вiдтам величезний бовдур  диму,
щоб вiдтак самому поселитися  в  Беркутовiм  житлi.  Мов  мертвий,  глядiв
Максим на пожежу: йому здавалось, що в його грудях щось обрива?ться,  щось
палахкоче й ни?; а коли грянуло пожарище, повалилася  покрiвля,  розсiлися
угла його рiдно? хати i бухнуло з розжеврiло? огняно? маси цiле море iскор
пiд небо,- Максим скрикнув болiзно i зiрвався на  рiвнi  ноги,  щоб  бiгти
кудись, рятувати щось,- але, поступившись усього  один  крок,  безсильний,
мов пiдкошений, упав на землю й зомлiв.
   Уже погасла пожежа, повiяло гарячим, гiрким димом по долинi, вже  затих
бойовий крик монголiв, що пiд проводом Бурунди i Тугара Вовка  рiзалися  з
тухольцями при вивозi, вже  прояснилось  i  визвiздилось  нiчне  небо  над
Тухольщиною i спокiйно зробилося в монгольськiм таборi, а  Максим  усе  ще
лежав, мов мертвий, насеред дороги, проти згарищ сво?? рiдно?  хати.  Зорi
жалiбно глядiли на його блiде, кровавими пасмугами вкрите лице; груди його
ледво-ледво пiднiмалися - ?диний знак, що се лежав  живий  чоловiк,  а  не
труп. В такiм положенню знайшли  його  монголи  i  зразу  дуже  злякалися,
думаючи, що вже неживий, що задушився в пожежi. Аж коли бризнули на  нього
водою, обмили його лице i дали йому напитися, вiн глипнув очима i позирнув
довкола себе.
   - Живий! живий! -  завили  радiсно  монголи  i  нетямного,  ослабленого
пiдхопили попiд руки i помчали до шатра боярина.
   Аж злякався Тугар Вовк, побачивши  ненависного  собi  парубка  в  такiм
страшнiм i оплаканiм  станi.  Свiжо  промите  лице  було  блiде-блiде,  аж
зелене, губи потрiскались iз жари й спраги, очi були червонi  вiд  диму  i
тусклi, мов склянi, вiд утоми й душевно? муки, ноги дрожали пiд  ним,  мов
пiд столiтнiм дiдом,  а  постоявши  на  них  хвилину,  вiн  не  мiг  довше
вдержатися i сiв на землю. Монголи  вiддалилися;  боярин  довго,  нiмо,  в
задумi глядiв на Максима.  За  що  вiн  ненавидiв  того  чоловiка?  За  що
накликав на його молоду голову таке страшне горе? Чому  не  велiв  вiдразу
вбити його, але видав його на повiльну, а все ж таки несхибну смерть -  бо
се ж прецiнь певна рiч, що монголи не випустять його з сво?х  рук  живого,
але скоро ?м навкучиться тягати його з собою,  зарiжуть,  як  худобину,  i
покинуть серед шляху. I за що вiн так зненавидiв сього бiдного хлопця?  Чи
за те, що вiн урятував життя  його  доньцi?  Чи,  може,  за  те,  що  вона
полюбила його? Чи за його правдиво рицарську смiлiсть  i  одвертiсть?  Чи,
може, за те, що вiн хотiв зрiвнятися з ним? Отже ж тепер  зрiвнялися:  оба
вони невольники i - оба нещасливi. Тугар Вовк чув, що гнiв його до Максима
якось пригаса?, мов пожежа, якiй не стало вже  дров.  Вiн  i  вперед  уже,
зараз по взяттю Максима до неволi, старався пiддобритись до нього,  не  iз
спiвчуття, а з хитростi, але Максим не хотiв анi слова говорити до  нього.
Правда, боярин давав йому такi ради, котрих Максим не мiг  послухати.  Вiн
радив йому перейти на службу до монголiв, вести ?х через гори, i  обiцював
за те велику надгороду, а в противнiм  разi  грозив,  що  монголи  заб'ють
його. "Нехай б'ють!" - се було ?дине слово, яке чув боярин  iз  Максимових
уст. Тiльки ж диво, що  й  тодi  вже  те  горде  слово,  що  свiдчило  про
твердiсть Максимово? вдачi i його велику любов до свободи,  не  тiльки  не
розгнiвало боярина, але дуже сподобалось йому. Тепер же вiн  чув  виразно,
що щось мов крига та? в його серцi; тепер, на згарищах вiльно? Тухлi,  вiн
зачинав розумiти, що тухольцi поступали зовсiм розумно i  право,  а  серце
його, хоч заслiплене жадобою властi, все-таки не було ще  настiлько  глухе
на голос сумлiння, щоб не признати сього. Все те передумав боярин сьогоднi
i вже зовсiм iншими очима i з iншим серцем глядiв на  сидячого  в  наметi,
напiвмертвого, нужденного Максима. Вiн приступив до нього,  взяв  його  за
руку i хотiв пiдвести та посадити його на стiльцi.
   - Максиме? - сказав вiн лагiдно.- Що се сталося з тобою?
   - Пусти мене! - простогнав слабим голосом Максим.- Дай  менi  вмерти  в
спокою!
   - Максиме, хлопче, вiдки тобi думки про смерть? Я мiркую, як би то його
зробити вiльним, а вiн  про  смерть!  Устань,  сядь  ось  тут  на  лавицi,
покрiпись, я маю з тобою поговорити де про що.
   Хоча Максим наполовину не розумiв,  а  наполовину  не  вiрив  словам  i
добротi боярина, то все ж  таки  ослаблення  його,  голод  i  втома  надто
голосно домагалися для  його  тiла  покрiплення,  щоб  вiн  мiг  вiдкинути
боярську гостиннiсть. Кубок огнистого вина  вiдразу  освiжив  його,  немов
розбудив його живу силу до нового життя; кусень печеного м'яса втишив його
голод. Поки вiн ?в, боярин  сидiв  проти  нього,  додаючи  йому  ласкавими
словами вiдваги й охоти до життя.
   - Дурний хлопче,- говорив вiн,- таким, як ти,  треба  жити,  а  не  про
смерть думати. Життя - дорога рiч, i за нiякi скарби його не купиш.
   - Життя в неволi нiчого не варте,- вiдказав Максим,- краща смерть!
   - Ну... так... розумi?ться,- мовив боярин,- але ж я кажу тобi, що можеш
бути вiльний.
   - Зраджуючи свiй нарiд, ведучи монголiв через гори... Нi, краще вмерти,
нiж так заробляти на вiльнiсть!
   - Не про те тепер рiч,- сказав з усмiхом боярин,- а про те,  що  й  без
то?, як ти кажеш, зради ти можеш бути вiльний,- ще сьогоднi.
   - Як? - спитав Максим.
   - Я знав, що ти зацiкавишся,- знов усмiхнувся боярин.- Отже ж,  небоже,
дiло таке. Тво? тухольцi обскочили  нас  у  тiй  долинi,  завалили  вихiд.
Розумi?ться, ?х опiр тiлько смiху варт, бо прецiнь же вони не спинять нас.
Але нам шкода часу. О те тiлько ходить.
   Очi Максимовi розгорiлися радiстю на сю вiсть.
   - Обскочили вас тухольцi, кажеш? - кликнув вiн радiсно.- I вийти  вiдси
не можете? Ну, то богу дякувати! Надiюсь, що й не  вийдете  вже!  Тухольцi
цiпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.
   - Те-те-те! - перервав його боярин.- Не радуйся  завчасно,  хлопче.  Не
така наша сила, щоб могла горстка тво?х тухольцiв зловити ?? в руки!  Кажу
тобi, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожду хвилю часу!
Нам квапно дi?ться.
   - I що ж я можу вам у тiм порадити?
   - А от що. Я думаю нинi ще йти до тво?х тухольцiв для переговорiв: хочу
обiцяти ?м тебе взамiн за вiльний прохiд. Так, отже, надiюсь, що ти скажеш
менi те слово, як трафити до серця тво?х  громадян  i  твого  батька,  щоб
пристали на наше предложення.
   - Дарма твоя робота, боярине! Тухольцi не пристануть на таку замiну.
   - Не пристануть? - скрикнув боярин.- Чому ж не пристануть?
   - Тухольцi будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через  гори.
Чи, може, мали б за таку нужденну замiну, як я, допуститися зради на сво?х
верховинських i загiрних братах, котрих села мусили б тодi бути зруйнованi
отак, як наша Тухля?
   - I вони будуть зруйнованi, дурний хлопче! -  сказав  боярин.-  Адже  ж
замала сила тво?х тухольцiв, щоб спинити нас.
   - Не хвали, боярине, дня перед вечером! Нащо тут велико? сили, де  сама
природа сво?ми стiнами i скалами спиня? вас?
   - А все-таки ти скажи менi, як говорити до твого батька i до тухольцiв,
щоб трафити до ?х серця.
   - Говори щиро, по правдi,- се ?дине чародiйське слово.
   - Ой, не так воно, хлопче,  не  так!  -  сказав  невдоволений  боярин.-
Неспроста то йде у вас. Твiй батько старий чарiвник, вiн зна? таке  слово,
що кождому до серця трафля?,вiн тебе мусив його навчити. Адже ж без такого
слова ти не мiг наклонити на свiй бiк мо?х лучникiв, котрi так скажено  за
нiщо билися з монголами, як би, певно, не билися ва найлiпшу плату.
   Максим усмiхнувся.
   - Дивний ти чоловiк, боярине! - сказав вiн.- Я нiякого такого слова  не
знаю, але скажу тобi виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобi,  щоб
ти не мiг намовити тухольцiв на таку замiну.
   Гнiвом спалахнув гордий боярин.
   - Хлопче! уважай, хто ти i де  ти!  -  скрикнув  вiн.-  Уважай,  що  ти
невольник, що життя тво? залежить вiд волi якого-небудь монгола.
   - Що мо? життя!..- сказав спокiйно Максим.- Я не стою о життя! Хто  хоч
хвилю зазнав неволi, той зазнав гiршого, нiж смерть.
   В тiй хвилi вiдхилилася запона намета,  i  швидким  кроком  ввiйшла  до
намета Мирослава. Вона бистро зиркнула довкола i, не  звертаючи  уваги  на
батька, кинулася до Максима.
   - Ах, ось вiн, ось вiн! - скрикнула вона.- Мене мов  тягло  щось  сюди!
Соколе мiй, Максиме! Що з тобою дi?ться?
   Максим сидiв, мов остовпiлий, не зводячи очей iз Мирослави.  Його  руку
держала вона в сво?й, ?? слова були мов великоднiй дзвiн  для  нього,  мов
оживляюча роса для зiв'яло? квiтки. А вона,  мов  ясочка,  припадала  край
нього, слiзьми обливала його тяжкi пута, змивала з рук його засохлу  кров.
Як радiсно, як тепло зробилося в серцi у Максима  при  ??  наближенню,  за
дотиком ?? м'яко? руки! Як гаряче забилася кров у його грудях!  Як  сильно
розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно,  нагадують
йому,  що  вiн  невольник,  що  над  його  головою  висить  кровавий   нiж
монгольський! I та згадка в тiй щасливiй  хвилi  гадюкою  вповзла  в  його
серце, i з очей його бризнули сльози.
   - Мирославе,- сказав вiн вiдвертаючись,-  чого  ти  прийшла  сюди,  щоб
дужчо? муки завдати менi? Я вже готов був на смерть,- ти  знов  збудила  в
менi любов до життя!
   - Милий мiй! - сказала Мирослава.- Не трать надi?. Я  задля  того  йшла
сюди, в ворожий табiр, через усякi небезпеки, щоб сказати тобi:  не  трать
надi?!
   - Нащо менi надi?? Надiя не розiб'? тих ланцюгiв.
   - Але мiй батько розiб'?.
   - О, твiй батько! Так, вiн говорить, що готов се зробити, але жада? вiд
мене тако? услуги, яко? я йому не можу зробити.
   - Яко? услуги?
   - Вiн хоче йти до тухольцiв i робити з ними таку угоду, щоб в замiну за
мене випустили монголiв iз се? долини, i жада?  вiд  мене  того  чарiвного
слова, котре би прихилило до нього серця тухольцiв.
   Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а  подив  сей
чим далi, тим бiльше перемiнявся на радiсть.
   - Тату,сказала вона,- правда се?
   - Правда! - сказав Тугар Вовк.
   - I ти дума?ш, що Максим зна? таке слово?
   - Мусить знати. Адже й тебе вiн за першим разом як  прикував  до  себе.
Без чарiв се не могло статися.
   Мирослава з усмiхом, повним безмежно? любовi, поглянула на  Максима,  а
потiм, обертаючись до свого батька, сказала:
   - Ти вже ма?ш дозвiл начальника на переговори?
   - Нi ще,але се стояти буде хвилю. Його намет поуз мойого.
   - То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобi се слово.
   - Ти наклониш?
   - Побачиш! Iди лишень!
   - Причарована дiвчина,- воркотiв сам собi боярин, виходячи  з  намета.-
Причарована, не iнакше! Сама йому на шию кида?ться!
   - Серце мо?, Максиме! -  сказала  по  його  виходi  Мирослава,  обвивши
руками шию Максимову i цiлуючи  його  блiдi,  спеченi  уста.-  Не  журися!
Монголи вiд си не вийдуть - тут ?м усiм погибати!
   - Ох, Мирославе, зоре моя! - сумовито сказав Максим.- Рад  би  я  сьому
вiрити, але надто велика ?х сила, заслабi нашi тухольцi.
   - Нам прийшли в помiч загiряни i верховинцi.
   - Збро? добро? не мають.
   - I про се не бiйся. Слухай лишень: сотнi сокир цюкають у лiсi -  хвиля
ще, а сотнi огнищ запалають довкола долини, а  при  кождiм  огнищу  робити
будуть вашi майстри машини,  котрими  можна  буде  кидати  камiння  аж  до
середини монгольського табору.
   - I хто ж се таке вигадав? хто навчив наших майстрiв?
   - Я, серце мо?. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах
Галича. Заким iще сонiчко вийде з-за Зелеменя, п'ятдесят таких машин  буде
кидати камiння на голови монголiв.
   Максим радiсно обняв Мирославу i крiпко притиснув ?? до серця.
   - Життя мо?! - сказав вiн.- Ти будеш спасителькою нашо? Тухольщини!
   - Нi, Максиме! - сказала Мирослава.- Я не буду спасителькою Тухольщини,
але твiй батько. Що мо? мiзернi машини  проти  тако?  ворожо?  сили?  Твiй
батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котро?  нiяке  вiйсько
не всто?ть.
   - Яку силу? - спитав Максим.
   -  Слухай!  -  сказала  Мирослава.  Тихо  стало  довкола,  тiлько  десь
далеко-далеко в горах покотився глухий гуркiт грому.
   - Гримить,сказав Максим,- ну, i що ж з того?
   - Що з того? - живо сказала Мирослава,- се смерть монголiв! Се  бiльший
нищитель, нiж вони, i такий нищитель,  що  буде  з  нами  держати  руку...
Слухай лишень!
   I вона озирнулася по наметi, хоч там було зовсiм пусто, а потiм, мов не
довiряючи тiй тишi й пустотi, нахилилася до  Максимового  лиця  i  шепнула
йому в вухо кiлька слiв. Мов могучою рукою шарпнений, зiрвався Максим,  аж
забряжчали на нiм ланцюги.
   - Дiвчино! чародiйська появо! - скрикнув вiн, вдивляючись у не? напiв з
тривогою, а напiв з глибоким поважанням.- Хто ти, i хто прислав тебе  сюди
з такими вiстями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш  бути  Мирослава,  дочка
Тугара Вовка. Нi, ти, певно, дух  того  Сторожа,  котрого  звуть  опiкуном
Тухлi.
   - Нi, Максиме, нi, милий мiй,- сказала дивна дiвчина.- Се  я  сама,  та
сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо вiддала б життя сво?, щоб
зробити тебе щасливим!
   - Немовби я мiг бути щасливим без тебе!..
   - Нi, Максиме, слухай ще одного, що  я  тобi  скажу:  утiкай  iз  сього
табору, зараз!
   - Як утiкати? Адже варта не спить.
   - Варта перепустить тебе. Бачиш прецiнь, що  мене  перепустила!  Тiлько
ось що зроби: переберись у мою одiж i вiзьми сей  золотий  перстiнь:  його
дав менi ?х начальник на знак свободи i безпечного проходу.  Покажеш  його
сторожам, i вони пропустять тебе.
   - А ти?
   - За мене не бiйся. Я тут з батьком лишуся.
   - Але ж монголи дiзнаються, що ти випустила мене, а  тодi  не  пощадять
тебе. О, нi, не хочу сього.
   - Але ж не бiйся за мене, я зумiю собi дати раду.
   - Я також! - сказав уперто Максим.
   В  тiй  хвилi  ввiйшов  боярин,  понурий  i  червоний.  Хмара  гнiву  й
невдоволення висiла на його чолi. Бурунда  показався  ще  неласкавiшим  до
нього, стрiтив  його  раду  про  вимiну  Максима  докорами  i  ледве-ледве
згодився на не?. Боярин чимраз виразнiше зачинав почувати  якусь  тiсноту,
немов ось-ось довкола нього  стояли  i  чимраз  тiснiше  зступалися  штаби
залiзно? клiтки.
   - А що? - сказав вiн рiзко, не дивлячись нi на доньку, нi на Максима.
   Щаслива думка блиснула в головi у Мирослави.
   - Все добре, тату,- сказала вона,- тiлько...
   - Тiлько що?
   - Максимове слово таке, що воно не ма? сили в устах iншого;  тiлько  як
вiн сам може сказати його, воно ма? силу.
   - Ну, то чорт його бери! - вiдворкнув гнiвно боярин.
   - Нi, тату, постiй, що я тобi скажу. Вели розкувати його з  ланцюгiв  i
йди з ним до тухольцiв. Ось перстiнь  вiд  Пети:  з  тим  перстенем  варта
пропустить його.
   - О, дякую тобi, донечко, за добру раду! "Заведи його до тухольцiв",  а
то значить  -  сам  собi  вирви  з  рук  останню  поруку  вдачi.  Тухольцi
полоняника вiзьмуть, а мене проженуть! Нi, сього не буде. Я йду сам i  без
його слова.
   Засумувалася Мирослава, ?? яснi очi покрилися сльозами.
   - Соколе мiй! - сказала вона, знов припадаючи до Максима.-  Зроби  так,
як я тобi раджу: вiзьми сей перстiнь!
   - Нi, Мирославе, не бiйся за мене! - сказав Максим.- Я вже придумав, що
маю робити. Iди й помагай нашим, i нехай наш Сторож помага? вам.
   Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала  його  майже
на певну загибiль, хоч i як  силкувалася  не  показувати  сього  по  собi.
Украдком поцiлувавши його i гаряче стиснувши його  руку,  вона  вибiгла  з
намета за сво?м батьком. А  Максим  лишився  сам  у  боярськiм  наметi,  з
серцем, що трiпалося вiд яко?сь неясно? мiшанини  радостi,  i  тривоги,  i
надi?. VII
   - Що се за стук такий у лiсi? - спитав боярин  у  сво??  доньки,  йдучи
поруч iз нею через монгольський табiр.
   - Дрова рубають,- вiдповiла коротко Мирослава.
   - Та тепер? уночi?
   - Зараз буде день.
   I справдi, ледве сказала се Мирослава, коли втiм  на  високих  кам'яних
обривах, що стiною окружали тухольську кiтловину,  тут  i  там  замиготiли
iскри: се тухольцi кресали  огонь  i  розкладали  огнища.  Невелика  хвиля
минула, а вже довкола цiло? долини запалали  огнища  довгим  рядом,  немов
заблискотiли серед пiтьми очi величезних вовкiв, що готовилися  скочити  в
долину i пожерти монгольську силу.  Коло  кождого  огнища  купами  снували
якiсь темнi постатi. Цюкання сокир залунало з подвiйною силою.
   - Що вони роблять? - спитав боярин доньки.
   - Дерево обтiсують.
   - Нащо?
   - Прийдеш, то й побачиш.
   Вони йшли далi через табiр. Де-не-де варта зупиняла  ?х  -  приходилось
показувати начальницькi знаки, щоб пропустила. Вартовi дивилися з тривогою
на огнища, будили сво?х начальникiв, але тi, видячи, що тухольцi держаться
спокiйно, велiли ?м не робити крику,  а  тiльки  матися  на  осторозi.  Що
позапалювали так много огнiв, се ще й лiпше для  монголiв  -  не  зроблять
скритого нападу. Можна спати спокiйно, доки  тi  огнi  горять,  бо  й  так
завтра чека? вiйсько велика праця.
   А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табiр i, перейшовши не дуже  широкий
кусень поля, дiйшли до стрiмко? кам'яно? стiни. Довго ходили вони, шукаючи
стежки пiд гору, поки вкiнцi мiж корчами та  папоротями  не  вiдшукала  ??
Мирослава. З трудом почали обо? дертися вгору.
   - Хто йде? - крикнули вгорi голоси вiд огнища.
   - Сво?! - сказала Мирослава.
   - Що за сво?? - скрикнули тухольцi,  заступивши  стежку.  Живо  пiзнали
Мирославу, що йшла передом.
   - А за тобою хто.
   - Мiй батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорiв з
нашими старцями.
   - До якого бiса нам переговорiв? Коби борзо сонiчко на небо, не так  ми
з ними переговоримося.
   - От якi ви смiлi! - сказав усмiхаючись Тугар Вовк.- Ну, ну,  до  тако?
радости не довго ждати. Та тiлько не знати, чи вашим матерям се буде  така
радiсть - видiти вашi голови на монгольських списах!
   - Цур твойому слову, вороне! - скрикнули тухольцi, обступаючи боярина.
   - Ну, ну,задобрював ?х Тугар Вовк,- я ж не бажаю  вам  того,  а  тiлько
кажу, що се не було би добре. I власне, щоб вас охоронити вiд тако?  долi,
я й хотiв би переговорити з вашими старими.  Бо  жаль  менi  вас,  молодi,
нерозважнi дiти! Ви готовi йти слiпо на смерть, не питаючи, чи буде з того
кому який хосен, чи нi. Але старi повиннi розважити.
   Так  гуторячи,  боярин  наблизився  до  огнища,  при   котрiм   майстри
обтiсували дерево, iншi  в  обтесаних  уже  стовпках  довбали  дiри,  iншi
бортили борти та притiсували чопи.
   - Що се ви робите? - спитав боярин майстрiв.
   -  Згадай,  коли  мудрий!  -  вiдповiли  тi   з   насмiшкою,   збиваючи
пообтiсуване дерево докупи  в  видi  ворiт  iз  сильними  поперечниками  i
зв'язуючи пару таких ворiт горою й сподом подовжнiми  платвами  з  грубого
дилиння. Боярин зирнув i аж руками об поли вдарився.
   - Метавка,скрикнув вiн.- Хлопи, а вас хто навчив робити таку посуду?
   - Були такi, що нас навчили,- вiдказали майстри i принялися з  сильного
букового пня витiсувати щось на подобу величезно?  ложки,  котра  держаком
мала бути встромлена в грубу, сильно скручену линву, нап'яту мiж стовпками
переднiх воротець i скручувану  чимраз  сильнiше  при  помочi  двох  корб,
прироблених до  стовпкiв.  А  в  широку  жолобину  на  другiм  кiнцi  мало
вкладатися камiння; пружнiсть скручено? ужви  мала  кидати  те  камiння  з
ложки далеко на монголiв.
   Тугар Вовк  озирнувся  кругом:  коло  кождого  огнища  майстри  -  а  в
Тухольщинi кождий селянин був майстер  -  ладили  таку  саму  посудину,  а
молодцi, жiнки й дiти крутили ужви.
   "Ну, горячо прийдеться нашим монголам пiд такими  посудинами  здобувати
собi вихiд iз се? ями!" - подумав Тугар Вовк, iдучи з донькою дальше в лiс
убитою дорiжкою, до поляни, серед яко? горiло  велике  огнище,  а  довкола
нього сидiла згромаджена рада тухольських старцiв.
   - Мирославе,- сказав по хвилевiй мовчанцi Тугар Вовк,- чи се ти навчила
?х робити метавки?
   - Я,вiдповiла Мирослава i пильно поглядiла на батька, надiючись  вибуху
його гнiву. Але нi! По лицi боярина перемигнув вираз якогось задоволення.
   - Добре, доню! - сказав вiн коротко.
   Мирослава здивувалась, не знаючи, що значить ота змiна  в  успособленню
?? батька, не знаючи, що його вiра в щасливу вдачу монгольського походу, а
тим бiльше в додержання монгольських обiцянок, дуже вже  похиталася  i  що
боярин у такiм разi з конечностi мусив чiпатися громади, i поступок доньки
був йому в тiм пожаданою опорою.
   Наблизилися вже до поляни, на  якiй  усю  нiч  сидiли  безсоннi,  радою
занятi старцi тухольськi. Була  се  простора  поляна,  похилена  трохи  на
полудень, а вiд пiвночi  замкнена  стрiмкою  скалою  м'якого  карпатського
лупаку. Величезнi смереки окружали поляну впiвокруг вiд сходу,  полудня  й
заходу, так що сонце тiльки на найвищiм вершку полудневого  стояння  могло
зазирнути до не?. Поляна була давно колись уся вимощена кам'яними плитами,
котрi тепер поросли м'яким руном  моху  та  корчами  чепiргато?  папоротi.
Тiльки одна стежка  через  середину  поляни  була  протоптана  i  вела  до
глибоко?, в скалi викуто? яскинi  в  видi  склепу,  зовсiм  вiдкритого  на
полудне. Стiни склепу стояли сiрi, без нiяко? оздоби, сподом були в каменi
викутi лави й заглибини;  тут  камiнь  був  червоний,  перепалений,  а  на
паленищах  виднi  ще  були  слiди  огню;  тiльки  стеля   мала   на   собi
одну-однiсiньку оздобу - виковану з каменя випуклясту пiвкулю,  завбiльшки
з добрий хлiб, обведену блискучим золотим обручем, мов короною.
   Се була  давня  тухольська  контина,  де  дiди  теперiшнього  поколiння
засилали сво? молитви найвищому творцевi життя,  Дажбоговi-Сонцю,  котрого
образ означала на стелi викута золотовiнчана  пiвкуля.  Хоча  християнськi
монахи давненько вже охрестили тухольський нарiд, то все-таки вiн довгi ще
часи, молячись у корчинськiй церквi  християнському  богу,  не  покидав  i
сво?х прадiдiвських богiв, i дорога до "Ясно? поляни" нiколи не заростала,
вiчний огонь серед поляни нiколи не  вгасав  -  вiдти  й  назва  ??  "Ясна
поляна",- а й перед невеличкими боковими вiвтарями Лади й  Дiда  частенько
курився пахучий яловець i трiпоталися рiзанi ?м  у  жертву  голуби  -  дар
тухольських дiвчат i парубкiв. Але звiльна нарiд забував про давнiх богiв.
Священики надзирали острiше за тим,  аби  люди  не  молились  по-давньому;
молодiж перестала приносити дари Ладi й Дiдовi; дiти виростали,  не  чувши
нiчого про давнiх богiв i  давнi  звича?;  тiльки  мiж  старцями  де-не-де
хоронились iще останки давньо?, вiльно?, чисто громадсько? релiгi?,  котра
дозволяла кождiй громадi мати свого окремого бога  (як  Тухля  мала  свого
Сторожа), котра не лякала людей карами й муками по смертi, але  найбiльшою
карою  вважала  iменно  саму  смерть,  смерть  тiла  й  душi   для   людей
неправедних. Нова релiгiя, зроджена далеко на Сходi, запанувала  на  нашiй
землi, а радше змiшалася з нашою давньою релiгi?ю,  i  тiльки  та  сумiшка
дала ?й можнiсть сумирно зжитися  з  поглядами  народу.  Вимирали  звiльна
старцi, тямущi давньо? вiри, а хоч деякi  й  жили  ще,  то  вже  не  смiли
визнавати ?? одверто, не смiли навчати ?? молоде поколiння, але жили  собi
самiтно, ховаючи свою вiру в серцi, з тим сумним переконанням, що разом iз
ними й вона зiйде до гробу.
   Одним iз остатнiх явних прихильникiв старо?  вiри  на  нашiй  Русi  був
Захар Беркут. I диво дивне!  прихильнiсть  оту  вiн  винiс  iз  Скитського
монастиря, вiд старого монаха Акинтiя. Чи старий дивовижний лiкар случайно
тiльки розповiдав свойому учениковi про давню вiру, так близьку до природи
й ??  сил,  чи,  може,  й  його  серце  бiльше  потягало  до  то?  вiри  в
противенствi до строгого вiзантiйського християнства,досить, що  з  побуту
при старiм монасi  Захар  винiс  велику  прихильнiсть  до  старо?  вiри  i
поклявся бути ?й до смертi вiрним.  У  сво?й  Тухлi  знав  вiн  про  "Ясну
поляну", на якiй давно вже погас вiчний огонь i не курився пахущий яловець
i котру корчинськi священики окричали мiсцем заклятим i нечистим.  Та  хоч
як опущена була Ясна поляна, то все-таки досi нiхто не  посмiв  дiткнутися
образу Сонця, т. ?. золото? бляхи, котрою вiн був окований, i той  золотий
образ усе ще яснiв серед стелi  контини,  дожидаючи  промiння  полудневого
сонця, щоб у ньому розжеврiтися тисячами iскор. По добрiй волi  приняв  на
себе Захар Беркут догляд старо?  святинi;  стежка,  що  виднiлася  поперек
поляни до печери, протоптана була  його  ногами;  кождо?  весни,  протягом
бiльше вже як  п'ятдесятьох  лiт,  Захар,  виходячи  за  лiками,  пробував
самiтно, в молитвах i думах, на Яснiй полянi тиждень  i  по  кождiм  такiм
пробутку вертав до села скрiплений духом, з яснiшими i чистiшими  мислями.
Не раз тодi тухольцi з сво?? долини бачили, як понад вершками  смерек,  що
окружали Ясну поляну, вився синявими клубочками дим запахущого  ялiвцю,  i
говорили до себе: "Се старий старим богам молиться".  I  говорили  се  без
насмiху, без ненавистi, бо Захар, хоч i не навчав нiкого старо?  вiри,  та
зате тим пильнiше навчав усiх шанувати чуже переконання i чужу вiру.
   Отут-то, на Ясну поляну, зiйшлись се? страшно? ночi тухольськi  старцi.
Великий огонь палав серед  поляни;  та?мничо  шумiли  стародавнi  смереки,
немов нагадуючи давнi часи; у вiдблиску огнища яснiв золотий образ сонця в
яскинi кровавим блиском; у задумi сидiли старцi, слухаючи цюкання сокир по
лiсi та оповiдань старого Захара про  давню  давнину.  Дивний  якийсь  дух
уступив нинi в старого. Вiн, що нiколи не любив говорити про  стару  вiру,
нинi розговорився, i то з таким сердечним жалем, з яким говорив  хiба  про
найближчi й найдорожчi серцю дiла. Вiн  оповiдав  про  дiла  Дажбога,  про
побiди Свiтовида, про те, як три святi голуби, Дажбог, Свiтовид  i  Перун,
сотворили землю з пiскового зерна, як Дажбог три днi шукав на днi безоднi,
поки знайшов три зеренця: одно зерно пшеницi, друге жита, а трет?  ячменю,
i дарував ?х першому чоловiковi  Дiдовi  та  його  жiнцi  Ладi;  як  Перун
дарував  ?м  iскру  огню,  а  Свiтовид  волосинку,  з   котро?   за   його
благословенством зробилася корова й пастух, що  його  назвали  Волосом.  I
далi розповiдав Захар про життя перших людей, про великий потоп, вiд якого
люди  ховалися  в  горах  i  печерах,  про  старих  велетнiв  i  ?х  царя,
тухольського Сторожа, що розгатив  тухольське  озеро.  Слухали  тухольськi
старцi тих оповiдань, мов вiстей про якийсь новий, незнаний  свiт;  багато
такого, що вони говорили i спiвали в пiснях не  розумiючи,  тепер  ставало
ясно i в суцiльнiм зв'язку перед ?х очима, Захар  Беркут  сам  видався  ?м
останнiм iз тих добрих велетнiв-сторожiв тухольських, про яких добрi  дiла
так само оповiдати собi будуть пiзнi поколiння.
   Аж ось захрустiло сухе гiлля на  стежцi  i  разом  виринули  з  лiсово?
пiтьми Мирослава й Тугар Вовк. Мирослава  просто  наблизилася  до  старого
Захара, а боярин зупинився близ огнища.
   - Батьку,сказала Мирослава до Захара,- я бачила твого сина!
   - Мого сина? - сказав Захар спокiйно, мов про помершого.
   - Так! При помочi отсього  перстеня  я  пройшла  монгольський  табiр  i
бачила його. Маймо надiю, батько, що вiн швидко буде знов на волi.
   - Трудно, доню, трудно! Але хто се прийшов iще з тобою?
   - Се я, старче,-  сказав,  виступаючи  перед  нього,  Тугар  Вовк,-  чи
пiзна?ш мене?
   - Лице тво? пiзнаю,- ти був боярин Тугар Вовк. Що привело тебе до нас?
   - Я прийшов до  вас,  старцi  тухольськi,  в  посольствi  вiд  великого
Бурунди-бегадира, начальника монгольсько? сили.
   - Чого ж хоче вiд нас Бурунда-бегадир? - спитав Захар.
   - Бурунда-бегадир велить сказати вам, що сила його велика i  непоборна,
що дармо ви робите засiки в ваших вивозах, дармо буду?те машини до кидання
камiння,- нiчим ви не врадите проти його сили.
   - Видно, що твiй Бурунда почина? нас боятися, коли задумав нас  лякати.
Се добрий знак. Говори дальше.
   - Нi, старче, не слiд тобi легковажити слiв  начальника  монгольського.
Його погроза - то половина кари, а його кара страшна, як кара божа! Слухай
же, що велить далi сказати вам Бурунда-бегадир  мо?ми  устами.  Цiль  його
походу -  край  угорський,  дiдицтво  Арпада,  що  був  пiдданим  великого
Чiнгiсхана,  а  тепер  не  хоче  признати  його  зверхностi.  Щоб  укарати
непокiрного, вислав великий Чiнгiсхан свою силу на захiд сонця. Чи ж  ваша
рiч спиняти ту силу в ?? походi? Бурунда-бегадир,  начальник  одно?  частi
то? сили, бажа? по добру розстатися з вами. В його руках ваш полоняник,  а
твiй син, старче. От що каже вiн звiстити вам:  розвалiть  сво?  засiки  i
пустiть монгольську силу з вашо? долини,  а  в  замiну  за  те  вiн  готов
вiддати вам вашого полоняника  живого  i  здорового.  Розважте  добре,  як
корисна для вас ласка Бурунди! Опiр ваш  даремний,-  чи  сяк,  чи  так,  а
монголи розвалять вашi засiки i пiдуть сво?ю дорогою. Але вони  не  хотять
тратити часу в вашiй долинi, не хотять  проливати  вашо?  крови  i  готовi
вiддати вам полоняника за пропуск. У противнiм разi, розумi?ться, його жде
несхибна смерть, i то серед страшних мук, а вас жде  кровава  рiзанина,  в
якiй, помимо всяких способiв, ви мусите бути побитi. Вибирайте ж, що лiпше
для вас!
   З увагою слухали тухольськi старцi тих слiв Тугара Вовка, i  на  деяких
вони справдi зробили вражiння. Побачив се Захар i сказав:
   - Чеснi браття,  чи  хочете  порадитись  по  щиростi  над  предложенням
Бурунди, чи, може, однозгiдно подасте про нього свiй голос?
   - Порадимось, порадимось!- сказали старцi. Тодi Захар  попросив  Тугара
Вовка вiддалитися на хвилю. Боярин  гордо  вiддалився  в  супроводi  сво??
доньки.
   - Захаре,сказав один iз громадян,- тут дiло йде про  життя  або  смерть
твого сина. Чи не лiпше б нам вiдступити вiд непевного  бою  i  вирятувати
хлопця?
   - Тут дiло не йде про мойого сина,- сказав Захар твердо.-  Коли  б  про
нього справдi йшло дiло, то я сказав би вам: "Я не маю сина, мiй син погиб
у бою". Але тут дiло йде про наших сусiдiв, верховинцiв i  загiрян,  котрi
спустилися на нашу оборону i тепер мусили б усi,  неприготованi,  погинути
вiд монголiв. Для того я говорю вам: не дбайте про мого  сина,  а  рiшайте
так, як би вiн був уже в гробi!
   - Але все-таки, Захаре, боротьба з такою силою монголiв непевна.
   - Ну, то погинемо всi до остатнього в бою, а тодi по наших трупах нехай
собi монголи йдуть, куди хочуть. Тодi бодай ми сповнимо свiй обов'язок.  А
тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: мiняти одного хлопця за  ру?ну
наших сусiдiв, се була б ганьба, була б зрада. Але  се  ще  хто  зна?,  чи
боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи  запертi
в кам'янiй клiтцi. З малими стратами ми можемо вiдбивати й найзавзятiшi ?х
напади. Але що,- i сього не треба буде. Се? ночi  ще  ми  пустимо  на  них
свого союзника, що проти нього нiяка людська сила не всто?ться, будь  вона
й десять раз сильнiша вiд монгольсько?.
   - Так ти радиш нам вiдкинути предложення Бурунди?
   - Зовсiм конечно.
   - I видати твого сина на певну загибiль?
   - Не згадуйте про мого сина! - скрикнув болiзно Захар.-  Хто  менi  при
такiм дiлi нагада? про нього, той ста? в союзi з батькiвським серцем проти
мого розуму. Розум каже: вiдкинути згоду! А що каже мо? серце, се вже  моя
рiч, i що кому до того!
   - То нехай буде по-твойому! - сказали  старцi.-  Коли  бог  судив  йому
згинути, то ми проти того нiчого не врадимо; коли  ж  нi,  то  й  так  вiн
виряту?ться з пащi лютого ворога.
   Прикликано  боярина,  i  Захар  устав,  щоб  оголосити  йому  вiдповiдь
громади. З смертельною тривогою в серцi глядiла на нього Мирослава:  вона,
бiдна, все ще надiялася, що тухольцi схотять викупити ?? Максима.
   - Розумно,звiсна рiч: по-свойому розумно- захвалював ти  нам,  боярине,
згоду зi сво?м начальником. Ми й не диву?мось тобi: твiй обов'язок був так
говорити, у всiм сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що
на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б дiло йшло  тiлько  мiж
мною а тво?м бегадиром, то я радо вiддав би йому все, що маю, навiть  свою
власну стару голову, за увiльнення сина. Але ти радиш нам нерiвну  замiну,
при якiй скористати можу тiлько я сам i мiй рiд, але  стратити  мусить  не
тiлько одна громада, а всi тi громади, через якi мусить iти ваш похiд.  Чи
можна ж так мiнятися? Яка користь верховинським  i  загiрним  громадам  iз
мого сина? А випустивши вас iз  се?  долини,  ми  випустимо  згубу  на  тi
сусiднi, з нами сполученi громади. Ми зобов'язалися боронити ?х вiд вашого
нападу, i на таке наше слово  вони  прислали  нам  свою  помiч  -  п'ятсот
добiрних молодцiв. Обов'язок наш витривати на сво?м становищi до остатньо?
хвилини,- i так ми зробимо. Може бути, що бог судив вам побiду над нами, i
в такiм разi ми не  спинимо  вас;  тiлько  ж  знайте,  що  лише  по  трупi
остатнього тухольця ви зможете вийти з се?  долини.  Та  хто  зна?,  може,
побiда судилася нам, а тодi знайте й ви, що, ввiйшовши в нашу  долину,  ви
всi  ввiйшли  в  могилу,  що  навiть  трупи  вашi  з  не?  нiколи  вже  не
видобудуться. Або ми всi погинемо, або ви всi -  iншого  вибору  нема.  Се
наша вiдповiдь.
   Лице Захара палало дивним огнем при тих грiзних словах,- так що боярин,
задивившись на того високого старця з простягнутою наперед рукою,  не  мiг
здобутися на нiяку вiдповiдь. Вiн  бачив,  що  тут  даремна  всяка  дальша
балаканка,- тож мовчки вiдвернувся  i  пiшов  назад  у  свiй  бiк.  Мертва
мовчанка стояла в зборi,- тiльки огонь трiщав та лунало  невпинне  цюкання
сокир, що майстрували вбiйчi прилади на монголiв.
   - Тату! - скрикнула нараз болющим голосом Мирослава,- тату, вернися!  -
I вона побiгла за ним  i  вхопила  його  за  руку:  дитяча  любов  ще  раз
заговорила в ?? серцi могучим, незаглушеним  голосом.-  Вернися,  таточку!
Лишися тут, мiж сво?ми людьми! Стань мiж ними до бою з на?зниками, як брат
обiк братiв,- а вони простять тобi все минувше! А там  -  чого  там  можеш
надiятися? Вони зрадять тебе, упоять обiцянками i  зарiжуть!  Таточку,  не
йди бiльше мiж монголiв,- там смерть тебе чека?!
   Боярин, очевидно, завагувався, але лиш на хвилю. Потiм притис Мирославу
до грудi i сказав стиха, напiвстрого, а напiвласкаво:
   - Дурна дiвчино, не пора ще менi! Ще не  вся  надiя  монголiв  пропала.
Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося...
   - Нi, таточку,- прошептала крiзь сльози Мирослава,- покинь такi  думки!
Хто зна?, може, тодi буде запiзно!
   - Не бiйся, не буде запiзно.  Лишайся  тут  i  братайся,  про  мене,  з
тухольцями,- а я мушу йти туди. Не забувай, дiвчино, що там... той... твiй
Максим, i хто зна?, може, ми один другому ще пригодимось. Бувай здорова!
   Тугар Вовк щез у перелiску, спiшачи стежкою до огнища над обривом,  щоб
по його склонi зiйти до монгольського табору. При огнищу  вiн  ще  оглянув
майже готову вже метавку, попробував ужву i,  похитавши  головою,  сказав:
"слаба",  а  потiм,  проводжений  тухольською  вартою,  спустився  вузькою
скiсною стежкою в долину.
   Тимчасом на Яснiй полянi було тихо, важко,  сумно,  немов  оце  посеред
збору лежав дорогий  усiм  мертвець.  Тiльки  Мирослава  хлипала  голосно,
втираючи ряснi сльози, що котились по ?? лицi. Нарештi вона зблизилася  до
Захара i сказала:
   - Батьку, що ви зробили?
   - Те, що мусив зробити. Iнакше було б нечесно,- вiдповiв Захар.
   - Але ваш син, ваш син! що з ним буде?
   - Що бог дасть, доню. Та годi, не плач! Пора нам думати  про  дiла.  От
уже  Вiз  по  заходу  клониться  i  готури  голосять  у   гущавi,-   ранок
зближа?ться. Ану, громадяни, ходiмо братися до оборони, нi, до нападу,  до
остатньо? боротьби з на?зниками! Тямте, яку я вiдповiдь передав ?м! Ходiм,
най нiхто не лиша?ться! I старi й малi,  кожде  придасться.  Покажiмо  тим
дикунам, що може громада!
   З гомоном повстали старi тухольцi i повалили з Ясно? поляни над  обриви
оглядати дiло майстрiв, машини-метавки.  Машини  майже  всюди  вже  стояли
готовi, грубо збитi з сирого, грубого  дерева,  позверчуванi  i  позбиванi
кiлками, але ж i робленi не навмiць, а  про  хвилеву  потребу.  Та  не  до
оглядання закликав громадян Захар. На хвилю  тiльки  вони  спинилися  коло
машин, а потiм купками йшли чимраз далi понад кручею, долi долиною, аж  до
того мiсця, де тухольський потiк тiсниною випливав iз  долини  i  де  край
нього стояв величезний кам'яний стовп, чотирогранний, грубий  i  нахилений
над потоком, званий тухольським  Сторожем.  Туди,  за  проводом  Захара  й
Мирослави, спiшила вся тухольська громада: молодцi несли на плечах  довгi,
грубi ялицi й драбини, дiвчата  величезнi  вiнцi  з  листя  i  смерекового
галуззя, старшi несли довгi звитки шнурiв i линвiв.  Огнi  в  тiй  сторонi
погашено, щоб ворог перед часом не доглянув,  що  тут  робиться.  Звiльна,
обережно, без шуму, мов тиха вода, почала громада крутими стежками вниз по
обривах спускатися в долину. Попереду сильний вiдряд  узбро?но?  молодежi,
котрий лавою в три ряди став у долинi, лицем  звернений  до  монгольського
табору, може, на яких тисячу крокiв вiддаленого вiдси. Далi пiшли  молодцi
з драбинами, шнурами й ялицями: драбини приставлено до обривiв  i  по  них
легенько зсунено ялицi в долину. Дiвчата передали сво? вiнцi молодцям - ?м
не слiд було  сходити  в  долину,  де  кождо?  хвилi  мiг  напасти  ворог.
Напослiдку посходили до долу i  старi  з  Захаром  Беркутом  i,  оглянувши
становище узбро?них i всi прилади, поспiшили до тiснини, крiзь яку з шумом
котив до долу сво? чистi хвилi тухольський потiк.
   Захар зупинився перед Сторожем i пильно почав дивитися на нього.
   Тихо було довкола. Захар молився:
   - Великий наш Сторожу! Ти, котрого дiди нашi  вважали  сво?м  опiкуном,
котрого i ми шанували досi щорiчними празниками! Три рази вже ти,  нiч  по
ночi, являвся менi в снах, немов то ти падеш i  привалю?ш  собою  мене.  Я
вiрю, що ти добрий i ласкавий, i коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь
твойому зазиву i радо пiду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнутися зi
свойого вiдвiчного стояння, то розбий, господине,  сво?м  тягарем  отсього
поганого ворога, дiтей Морани, що  знов  нинi  вкрили  благословенне  тво?
дiдицтво, тухольську долину! Зломи другий раз погану силу так,  як  зломив
?? перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам'яну стiну i дав  водам
протоку, i дарував людям отсю прекрасну долину!  Загати  ??  тепер  назад,
нехай згине горда ворожа сила, що тепер знуща?ться над нами!
   В тiй хвилi огниста блискавка з полудня до пiвночi роздерла темне небо,
i далеко в горах загуркотiв грiм.
   - Так, се твiй могутнiй голос! -  сказав  радiсно  Захар.-  Ану,  дiти!
Останнiй раз увiнчайте сей святий камiнь!
   Чотири молодцi по драбинi  вилiзли  на  камiнь  i  обвили  його  вершок
зеленими вiнцями. Знов загримiло в полудневiй сторонi.
   - Воля його, дiти! - сказав Захар.- Обвивайте його шнурами! А ви, iншi,
живо до рискалiв! Пiдкопуйте його здолу, пiдкладайте пiдойми! Живо,  дiти,
живо!
   Тихо,  без  стуку  працювали  десятки  рук  коло  Сторожа.  Згори  його
обкручувано линвами i шнурами, здолу пiдкопувано його насаду, i  в  шпару,
що показалася недалеко пiд землею, вкладано скосом ялицi, що мали  служити
за пiдойми для обалення каменя поперек  тiснини.  Швидко  справнi  молодцi
зробили всi потрiбнi приготовання, повiднiмали драбини, попiдкладали грубе
камiння пiд пiдойми.
   - Берiться за линви, всi, хто може досягнути!  За  пiдойми,  хлопцi!  -
розказував Захар, i вiдразу сотнi рук приймилися за дiло.
   - Далi, дружною силою! - крикнув Захар.- Тягнiть, тиснiть!
   Ухнув народ  з  натуги,  затрiщали  грубi  пiдойми,  але  камiнь  i  не
похитнувся.
   - Ще раз! дужче натискайте!-кричав  Захар  i  сам  принявся  за  линву.
Захитався величезний камiнь.
   - Руша?ться! руша?ться! пода?ться! - закричав радiсно народ.
   - Ще раз напирайте, з усi?? сили!
   Ще раз ухнув народ - i разом звiльнiло  напруження  шнурiв,  величезний
камiнь  рушився  зi  сво??  посади  i,  хвилю  захитавшися  в  повiтрi,  з
страшенним глухим ломотом повалився  додолу,  поперек  потока  й  тiснини.
Застогнала i затряслася тухольська  долина  вiд  страшного  удару,  далеко
перловими краплями бризнула  вода  потока,  i  радiсним,  голосним  криком
наповнили повiтря тухольцi. Ворухнулася в сво?м таборi  сонна  монгольська
сила, заверещали вартовi, загомонiли начальники, забряжчала зброя, але  за
хвилю все втихло. Монголи надiялись нападу i стояли готовi до оборони, але
тухольцi й не думали нападати на них. Вони зовсiм iнший напад виконували.
   Захар живо, мов молодець, оглянув положення обваленого  каменя.  Камiнь
упав так добре, немов вiд вiку сюди був припасований. Острими кiнцями  вiн
позапинався за вистаючi роги обривiв, що творили тiснину,  а  цiлою  сво?ю
масою мостом ляг поперек потоку. Правда, води потока вiн собою не загатив,
бо вода плила глибшим коритом,- але ось уже тухольськi молодцi двигали  на
руках великi плити, а iншi вичищували дно потока  вiд  намулу  i  круглого
камiння, щоб зовсiм щiльно замурувати водi прохiд. А iншi знов мурували  з
другого  боку,  поза  каменем,  у  тiснинi,  виводячи  таким  способом   з
найгрубшого камiння стiну на якi три  сажнi  завгрубшки  вiд  одно?  стiни
тiснини до друго?. Та стiна, а ще з величезним Сторожем  у  сво?й  основi,
могла безпечно опертися хоч би й найсильнiшому напоровi води.
   -  Живо,  дiти,  живо!  -  заохочував  Захар,  стоячи  над  потоком   i
допомагаючи то сво?ю радою, то руками до роботи.-  Затикайте,  замуровуйте
потiк, поки ще вода не прибула. В горах, мабуть, дощi впали  великi,  живо
прибуде повiнь, а тодi трудне було би наше дiло.  А  стiну  вивести  треба
рiвно з отсими обривами заввишки,- побачимо, що вдi? сила Чiнгiсхана проти
сили води.
   Робота йшла прудко. Незабаром  потiк  був  зовсiм  замурований.  Гнiвно
закрутилася виром на  мiсцi  спинена  вода,  мов  не  розумiючи,  пощо  се
спиняють ?? в бiгу. Люто плюснула хвиля за  хвилею  о  величезний  камiнь,
кинулась було пiдгризати спiднi, на днi покладенi плити, шукати  мiж  ними
проходу, але все було даремно, всюди камiнь та й камiнь, щiльно  стиснений
i збитий в одну незломну стiну. Заклекотiла вода. Порушилася в усiм  сво?м
ложищу - i  стала,  зачудувана,  спокiйна  на  вид,  але  з  гнiвом  у  ??
кришталевiй глибинi. Мов тур, готуючись до нападу,  стане  i  голову  вниз
похилить, i роги до землi згина?, i стишиться, щоб опiсля разом  вирватись
iз того приниженого положення i кинутися з цiлою силою на противника,  так
i непривична до пут вода тухольського потока на хвилю  притишилася,  немов
злiнивiла, задрiмала в плоских сво?х берегах, а тимчасом набирала  сили  i
смiлостi до нового рiшучого нападу, i тiльки стиха перла  собою  о  стiну,
немов пробуючи сво?х плечей, чи не зможе  ними  вiдсунути  кинену  ?й  так
несподiвано запору. Але нi; запора стояла на мiсцi, зимна, гладка, горда в
сво?й непорушностi, непереможна. Пильнi руки тухольцiв раз у раз скрiпляли
??, навалюючи камiння на камiння,  плити  на  плити,  споюючи  ?х  липкою,
непромокальною глиною. Мов нова, всемогучою  волею  здвигнена  скеля,  так
пiднiмалася кам'яна гать усе вище й вище пiд  руками  тухольцiв.  Узбро?нi
молодцi давно вже покинули сво? становище в долинi, лицем до монгольського
табору, i промiняли луки та  топори  на  друччя  й  молотки  до  оббивання
камiння. Радiсно глядiв Захар на ?х роботу i  на  ?х  дiло,  в  його  очах
свiтилася певнiсть побiди.
   А  втiм,  на  сходi,  над  монгольським  табором,   кровавою   загравою
розжеврiлися хмари. Свiтало. Рожеве свiтло облило високий шпиль Зелеменя i
сипалося iскрами чимраз нижче. Далi хмари  проступилися,  i  звiльна,  мов
боязко, викотилося сонце на небо  i  глипнуло  на  занятих  сво?ю  роботою
тухольцiв. Повен щиро? радостi, глянув Захар на схiд  i,  простягши  руки,
проговорив пiднесеним голосом:
   - Сонце, великий преясний володарю свiта! вiдвiчний опiкуне всiх добрих
i чистих душею! Зглянься на  нас!  Бач,  ми  нападенi  диким  ворогом,  що
понищив нашi хати, зруйнував наш край, порiзав  тисячi  нашого  народу.  В
тво?м iменi стали ми з ним до смертельного бою i тво?м свiтлом  кленемось,
що не уступимо до остатньо? хвилi, до послiднього вiддиху  нашого.  Поможи
нам у тiм страшнiм бою! Дай нам твердiсть, i вмiлiсть, i згоду! Дай нам не
злякатися ?х многоти i вiрити в свою силу! Дай нам дружнiстю, i згодою,  i
розумом побiдити нищителiв! Сонце, я поклоняюсь тобi, як  дiди  нашi  тобi
поклонялися, i молюсь до тебе всiм серцем: дай нам побiдити!
   Вiн замовк. Слова  його,  горячi,  могучi,  тремтiли  у  свiжiм  раннiм
повiтрi. Слухали ?х не тiльки тухольцi. Слухали ?х гори i подавали собi ?х
вiдгомiн вiд  плаю  до  плаю.  Слухала  ?х  сперта  хвиля  потока  i,  мов
надумавшись, покинула бити собою в кам'яну гать, а повернулася взад. VIII
   Поки боярин вернувся зi свойого невдатного посольства, Максим  сидiв  у
його шатрi i прислухувався та думав, що  йому  робити.  Коротка  стрiча  з
Мирославою була свiтлою хвилею серед пiтьми його невольництва.  ??  слова,
?? погляд, дотик ?? рук i ?? вiстi - все те немов вирвало його  з  темного
гробу, повернуло йому життя. Вiн чув, як вертала  його  давня  смiлiсть  i
надiя. Спокiйно, але з ясними думками дожидався вiн боярина.
   - Так ти тут? - скрикнув боярин, вступаючи  в  намет.-  Бiдний  хлопче,
даремно я старався о тво? увiльнення. Завзятий твiй старий! Хоч  сивий,  а
дитина.
   - А хiба ж я не казав  тобi,  боярине,  що  даремне  тво?  старання?  -
вiдповiв Максим.- Ну, але що ж таке сказав мiй батько?
   - Казав, що будуть битися до остатнього  духу  та  й  годi!  "Або  ми,-
каже,- всi поляжемо, або ви".
   - Мiй батько не на вiтер говорить, боярине. Вiн звик добре  передумати,
заким що говорить.
   - Вже я то бачу, що вiн хоч потроха, а  правду  каже,-  мовив  неохiтно
боярин.- Але що дiяти? Все-таки боротьба тухольцiв  з  монголами  нерiвна.
Сила солому зломить, що кажи, те й кажи!
   - Ей, боярине! ? способи на силу! - вiдмовив Максим.
   - Ну, ну, бачив я ?х способи! Моя дочка, запалена голова,- ви вчарували
??, то певна рiч,навчила ?х робити метавки. Будемо тут мати градок камiння
завтра, але не дуже шкiдливий градок, бо не вмiли добре виплести  шнурових
пружин.
   - А крiм метавок, дума?ш, не мають iншого способу?
   - Не знаю. Бачиться, нема. А втiм, не довго й  чекати,  рано  побачимо.
Тiлько лихо мо? з Бурундою; конче наляга?: шукай та й шукай  способу,  щоб
завтра рано вивести нас вiдси без бою i без страти часу.  А  тут  тухольцi
вперлися, мов цапи рогами. Ну, та що менi зробить?  Як  не  можна,  то  не
можна!
   - Нi, боярине, так не кажи! Поки що ти все-таки в  монгольських  руках,
так само, як я. Мусиш волити ?х волю.
   - Але що ж я ?м удiю?
   - Я, може, мiг би тобi стати в пригодi, боярине. Я вдячний тобi за тво?
нинiшн? милосердя надi мною. Коли хочеш, то я послужу тобi сьогоднi.
   - Ти? Менi? - скрикнув здивований боярин.- Що ж ти  можеш  зробити  для
мене?
   - Я знаю стежку з се? кiтловини, безпечну, а скриту, про  яку  не  зна?
нiхто в Тухлi, окрiм мойого батька й мене. Стежки то? не  пильнують.  Туди
можна вивести вiддiл монголiв наверх i обсадити ними вивiз, а  тодi  легка
рiч буде розвалити засiки i вийти з се? долини.
   Боярин стояв, мов остовпiлий, перед Максимом, ушам сво?м вiри  не  няв.
"Невже ж се може бути?" - блиснуло в його головi, i знов потемнiло, i щось
защемiло в його серцi. Хоч i як донедавна вiн  ворогував  на  Максима,  то
все-таки йому подобалася  його  рицарська  твердiсть  i  незломнiсть;  тож
тепер, коли почув такi Максимовi слова, йому здавалося, що  в  його  серцi
рветься щось глибоке i святе, рветься остатн?  пасмо  вiри  в  чеснiсть  i
постiйнiсть людей.
   -Хлопче,-скрикнув вiн,-що се ти говориш? Ти мав би хотiти зробити  щось
подiбного?
   - А що ж, боярине,- сказав напiвсумно, а напiвнасмiшливо  Максим,-  сам
же ти сказав, що сила солому ломить.
   - Але ти, ти, що недавно ще присягався, що "волю, мовляв,  умерти,  нiж
податися на зраду"?
   - Що дiяти,сказав знов так само Максим,- як не можна додержати присяги,
то не можна!
   - I ти, з такою податливою натурою, смi?ш думати,  що  моя  дочка  буде
любити тебе? - скрикнув гнiвно боярин.
   - Боярине,вiдказав терпко Максим,- не згадуй про не?!
   - А видиш, як тебе се вкололо! - сказав боярин.-  Видно,  що  я  правду
кажу.
   - Хто зна?, боярине, хто зна?! У нас во?нний час,  вiйна  вчить  усяко?
штуки. А що, якби..?
   - Якби що? Чому не договорю?ш? - скрикнув Тугар Вовк.
   -  Нiчого,  нiчого!  Я  тiлько  ще  раз  питаю  тебе:  чи  приймеш  мо?
предложення?
   - Але чи направду ти дума?ш вести монголiв проти сво?х тухольцiв?
   - Направду, коли тiлько буде можна...
   - Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?
   - Нi, я за те ручу, що стежка не буде пильнована i що пройдемо в  бiлий
день незамiченi, коли тiлько не буде яко? iншо? перешкоди.
   - А яка ж би могла бути?
   - Я... не знаю...
   - Коли так, то нiчого й баритися довго. Ходiмо до Бурунди!
   - Iди сам, боярине, i скажи йому те, що я отсе тобi сказав. Про можливу
перешкоду не потребу?ш згадувати, бо я ще раз ручу тобi, що анi  тухольцi,
анi нiякi iншi збройнi люди нам не перешкодять, а iншi  перешкоди  чей  не
злякають ваших смiльчакiв.
   - Нехай i так,- сказав Тугар Вовк.
   - I проси його, щоб велiв розкувати мене, бо в тих ланцюгах  годi  менi
буде.
   - Се розумi?ться само собою,- сказав боярин i пiшов, усяко мiркуючи  по
дорозi.
   Якi тривожнi, якi страшнi, пекельнi хвилi перебував Максим за той  час,
поки боярин пiшов звiщати Бурунду про його намiр! Схопивши голову в  руки,
сидiв вiн у страшнiй непевностi,  ловив  вухом  усякий  найлегший  шелест,
немов ждав приходу когось найдорожчого  його  серцю.  Вiн  тремтiв  увесь,
немов у лихорадцi, i сiк зубами, мов на морозi. Але хвилi плили так  тихо,
спокiйно, лiниво, i кожда з них мов острими медвежими кiгтями впивалася  в
його серце. А коли так не станеться, як казала Мирослава, i  боярин  почне
налягати, щоб вiн сповняв свою обiцянку? Ну, звiсна рiч,  смертi  йому  не
минути, на смерть вiн готов вiддавна,- але вмирати,  не  додержавши  слова
чоловiковi, який на те слово поклався, якого будучнiсть,  може,  й  життя,
лежить на тiм словi,- вмирати зрадником хоч би тiльки в очах зрадника,- се
страшно, се мука, се гiрше само? смертi.  Але  й  сама  смерть  була  йому
тепер, пiсля побачення з Мирославою, далеко страшнiша, нiж перед  годиною,
нiж тодi, коли вiн сидiв серед вулицi i непорушне глядiв на пожежу  рiдно?
хати, душачися димом то? пожежi... Але що се таке? В тiй  хвилi  задрожала
земля, i страшенний лускiт потряс повiтрям. Гамiр знявся в  таборi,  крик,
брязкiт оружжя - що се таке сталося?  Максим  зiрвався  на  рiвнi  ноги  i
сплеснув у долонi, аж забряжчали його пута. Радiсть, радiсть! Се  тухольцi
працюють! Се вони будують оту заваду, що спинить монголiв i не дасть  йому
бути зрадником! Тепер йому можна й умерти спокiйно, бо вiн навiть вороговi
не зломить свого слова. Серце  його  билося  живо,  голосно-  вiн  не  мiг
висидiти на мiсцi, але почав  ходити  по  наметi.  Гамiр  у  таборi  почав
стихати, i в тiй хвилi вбiг боярин до намету. Лице його яснiло  радiстю  i
вдоволенням.
   - Хлопче,сказав вiн живо,- дуже впору прийшло  тво?  предложення.  Воно
вирятувало мене з велико? бiди. Ти  чув  той  гук?  Хитрi  тво?  тухольцi:
роблять засiки i позаду нас. Живо  ходи  до  начальника,  вiн  уже  збира?
вiддiл, що ма? йти з тобою.  Нам  треба  швидко  видобутися  вiдси  -  тут
небезпечно!
   Мов острi ножi, вразили в серце Максима тi слова. Будь-що-будь, а  йому
треба  було  припiзнити  похiд  аж  до  то?  хвилi,  коли  вiн   станеться
неможливим.
   - А се вiдколи, боярине, ви почали лякатися  хлопських  засiкiв?  Я  не
думаю, щоб так нагло яка небезпека грозила монголам. Нехай  собi  тухольцi
бавляться засiками,живо ми зженемо ?х iз них. А квапитись нам нiчого, бо й
так, бачиш, ще не розвиднiлося. А поки  не  стане  зовсiм  видно,  поти  й
виходу, про який кажу, не знайдемо.
   - Але що ж се за вихiд такий, що тiлько вдень можна його знайти?
   - Слухай, боярине, що за вихiд. У нашiм  огородi,  в  однiм  мiсцi  пiд
верствою землi, лежить велика плита. Треба винайти се мiсце,  вiдкопати  i
вiдвалити  плиту,  а  тодi  ввiйдемо  до  тiсного,  помiж  пiдземнi  скали
проробленого хiдника, який виведе нас аж на гору, просто на  Ясну  поляну,
там, де ти недавно бачив мойого батька.
   - Ну, чого ж тут чекати? Ходiмо зараз i шукаймо! - скрикнув боярин.
   - Добре тобi мовити, боярине, тiлько одно забув, що село згорiло, плоти
i будинки нашi погорiли, знак, по якому можна було пiзнати те мiсце, також
згорiв, так що напотемки я нiяким свiтом не знайду його. Та й ще раз кажу:
чого квапитися, коли хiд наш безпечний i серед бiлого дня?
   - Га, нехай буде по-твойому,- сказав вкiнцi боярин.- Iду  звiстити  про
се Бурунду i зараз пришлю таких, що  розкують  тебе.  Тiлько,  небоже,  ти
все-таки лишишся пiд вартою, бо скажу тобi правду, анi Бурунда, анi  я  не
довiря?мо тобi, i скоро би показалося, що ти зводиш нас, то  будь  певний,
що смерти не минеш.
   - Я се давно знаю, боярине! - сказав безжурно Максим.
   Знов вийшов боярин, i швидко  потiм  ввiйшли  два  монгольськi  ковалi,
розкували Максима i зняли з нього тяжкi ланцюги. Мов  на  свiт  народився,
таким легким почув  себе  Максим,  позбувшися  тих  залiзних  тягарiв,  що
близько добу втискалися йому не лише в тiло, але  немовби  аж  у  душу.  З
легким серцем i повний надi?, вiн пiшов пiд проводом монголiв перед  намет
Бурунди. Бурунда змiрив його вiд нiг до  голови  сво?ми  грiзними,  дикими
очима i сказав через товмача - сю послугу сим разом сповняв для обох Тугар
Вовк.
   - Рабе,мовив Бурунда.- Я чув, що ти зна?ш вихiд iз се? долини?
   - Знаю,вiдказав Максим.
   - I готов показати його нам?
   - Готов.
   - Яко? плати надi?шся за те?
   - Нiяко?.
   - Для чого ж се робиш?
   - З добро? волi.
   - Де сей вихiд?
   - В огородi мойого батька.
   - Можеш зараз знайти його?
   - Не можу. Все там погорiло, а  вихiд  грубо  прикопаний  землею.  Коли
розвидниться, знайду.
   - Отсе ж розвидню?ться. Йди й шукай! I  слухай,  що  тобi  скажу.  Коли
говориш правду, коли знайдеш вихiд, то будеш свобiдний, ще й дари одержиш.
Коли ж дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках.
   -  Покладаюсь  на  тво?  слово,  великий  бегадире,-  сказав   Максим,-
покладайсь i ти на мо? слово!
   - Iди ж шукай виходу. Ось тобi помiч! Я сам iду з тобою.
   Як повiльно, оглядно йшов Максим! Як старанно обзирав  кождий  куточок,
кождий камiнчик,  немов  стараючись  прикликати  собi  в  тямку  положення
мiсцевостi, змiнене вчорашньою пожежею! Хоч до огорода його батька було ще
далеко, то вiн кiлька разiв зупинявся, прилягав до землi, стукав, шпортав,
а все позирав наперед себе, до потока, вiдки мала прийти для нього  помiч.
Слимаковим ходом поступав вiддiл наперед, уже Бурунда почав нетерпитися.
   - Не гнiвайся,  великий  бегадире,-  сказав  Максим.-  Учорашня  пожежа
загладила всi слiди людського життя  на  тiй  долинi.  Годi  менi  вiдразу
розпiзнатися. От зараз i будемо на обiйстю мойого батька.
   Цiкавим оком зиркнув Максим на потiк. Господи, тобi слава!  Береги  вже
повнiсiнькi - ще хвиля, а вода розiлл?ться по долинi!  Ба,  понижче  села,
при тiснинi, вже виднiлися широкi рiчки i ставки, червонi,  як  кров,  вiд
червоностi сходового сонця. Тепер,  значиться,  можна.  Швидко  попровадив
Максим монголiв на батькiв огород, швидко винайшов мiсце, де  земля  глухо
стугонiла, а Бурунда, дрожачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали.
Аж тепер вiн глипнув кругом i побачив розлиту по рiвнинi воду.
   - Га, а се що? - скрикнув вiн, знятий якоюсь невиясненною тривогою.
   Тугар  Вовк  i  собi  ж  затремтiв.  Тiльки  Максим  стояв   спокiйний,
безжурний.
   - Нiчого, бегадире! Се? ночi впали дощi в горах, а по кождiй зливi  наш
потiк вилива?. Але се нiчого, сюди не доходить вода нiколи.
   - А, так,сказав Бурунда, перемагаючи в собi тривогу.- Ну, коли так,  то
копайте далi!
   Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рiвнинi,  i
тiльки несвiдущi та заляканi монголи не могли порозумiти, що се не повiнь,
що вода в потоцi зовсiм чиста, що  не  тече  наперед,  не  шумить,  тiльки
ду?ться вгору i розлива?ться з берегiв.
   Тимчасом копання йшло поволi, хоч монголи трудилися з усе? сили. Аж ось
i справдi рискалi задуднiли о щось тверде.  Плита!  Але  плита  показалася
широка, ширша, нiж викопана монголами  яма.  Приходилось  розкопувати  яму
ширше, щоб виняти ??, або розбивати плиту. Максим тривожними очима  слiдив
зрiст води. Цiла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася
вода горi долиною, якраз у  противнiм  напрямi  вiд  того,  в  якiм  плила
вiдвiку. Аж  ось  у  монгольськiм  таборi  залунали  страшнi  крики.  Вода
виступила з берегiв i тисячними потоками розливалася по таборi.
   - Рабе, що се значить? - скрикнув на Максима Бурунда.
   - Що ж, бегадире,- вiдмовив Максим,- видно, велика туча впала в  горах,
наш потiчок дужче вилива?, нiж звичайно. Але невже ж вам боятися води,  що
сяга? по кiстки? Розбивайте плиту! -  скрикнув  вiн  до  монголiв,-  нехай
побачить великий бегадир, що я не обдурював його!
   Загримали монгольськi топори о плиту, але плита  була  груба  i  мiцна,
годi було ?? розбити.
   - Гримайте лiпше! - кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати сво??
тривоги на вид то? води,  що  заливала  одностайним  озером  велику  часть
тухольсько? долини  i  валом  котилася  просто  до  них.  Але  плита  була
тухольсько? вдачi i опиралася до остатньо? змоги. Та ось вона луснула;  ще
один дружний удар, i вона, розбита на куснi, впала додолу, а разом  з  нею
впали й тi монголи, що стояли  на  нiй.  Темне  гирло  пiдземного  хiдника
показалося очам згромаджених.
   - Видиш, бегадире! - сказав Максим.- Скажи сам, чи обдурював я тебе?
   Але Бурунда якось не радувався вiдкритим хiдником. Валом набiгла вода i
заплюскотiла при ногах монголiв. Ще хвиля, i з веселим плюскотом  полилася
вода в нововiдкриту яму.
   - Спинiть воду, спинiть воду! -  кричав  Бурунда,  i  кинулись  монголи
гатити воду довкола ями. Але й се вже було запiзно.  Вода  покрила  землю,
глина розм'якла i розпливалася болотом у руках монголiв  -  така  гать  не
могла спинити води, яка чимраз сильнiше, з  усiх  бокiв  валилася  в  яму,
довго плюскотiла i щезала в нiй, поки вкiнцi не наповнила ??  зовсiм.  Мов
остовпiлi стояли монголи над ямою i дивилися, як вода заливала остатнiй ?х
вихiд iз долини!
   - Рабе! - сказав Бурунда до Максима.- Чи се твiй вихiд?
   - Бегадире, чи можу ж я розказувати водам? - вiдповiв Максим.
   Бурунда нiчого не вiдповiв, а лише дивився кругом на  воду,  що  чимраз
грубшою верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом iскрилася вода по
цiлiй долинi, тiльки де-де визирали, мов невеличкi острови, кусники  сухо?
землi. В монгольськiм таборi був  крик  i  замiшання,  хоч  вода  доходила
монголам ледве до кiсток.
   - Бегадире,сказав Максим до Бурунди, бачучи, що той забира?ться вертати
до свойого намету,пригадую тобi тво? слово. Ти сказав, що як  покажу  тобi
вихiд, буду вiльний. Я показав тобi вихiд.
   - I вихiд одурив мене. Тодi будеш вiльний, як усi вийдемо з се? долини,
не борше!
   I Бурунда пiшов робити порядок у сво?м змiшанiм вiйську, а за ним пiшла
i його дружина.
   Монгольське вiйсько стояло довгими рядами, по  кiстки  в  водi,  сумне,
безрадне. Хоч i як мiлка була вода, але тота ?? маса, що  вкрила  вже  всю
долину, гладка, прозiрчаста, мов блискуче розтоплене скло, i той  водопад,
що, мов свiтляний стовп, стояв над водяною площею i раз у раз  доливав  до
не? ново? води,- от  що  лякало  монголiв.  Але  годi  було  стояти!  Сама
тривога, сам вид грiзно? небезпеки побуджували тих людей до якогось  дiла,
хоч би й безплодного, до руху. Конечно треба було щось зробити, стрiбувати
щастя, бо iнакше,- Бурунда чув се  добре  -  вся  та  маса  монголiв  пiде
врозтiч,  розбiгнеться,  гнана  власною  тривогою.  Бурунда  велiв  цiлому
вiйську зiбратися докупи, збитися в тiсну масу.
   - Що ви, мужi чи коти, що так бо?теся тих кiлькох крапель води? Чи такi
ж то рiки перебували ми? Що сей потiк проти  Я?ка,  i  Волги,  i  Дону,  i
Днiпра? Не бiйтеся, вода по кiстки не здужа? затопити вас! Далi до вивозу!
Нападемо всi збитою масою! Не дбаймо на страти! Побiда мусить бути наша!
   Так кричав Бурунда i пiшов передом. Двигнулась за ним монгольська сила,
бродячи в водi з голосним плюскотом, вiд  якого  лунали  гори  i  стогнали
лiси. Але на сто крокiв  вiд  вивозу  стрiнув  ?х  убiйчий  град  камiння,
киданого метавками. Великi кам'янi  кругляки,  щербате  камiння  i  рiчний
пiщаник - усе  те  валило  в  збиту  громаду  монголiв,  друхотало  костi,
розбивало голови. Кров'ю зачервонiлася вода пiд ?х ногами.  Незважаючи  на
крик Бурунди, вiйсько розскочилося, найбiльша частина подалася взад,  там,
де не могло досягнути ?? камiння. Вкiнцi й  сам  Бурунда  з  рештою  сво?х
найсмiливiших туркоманiв мусив вiдступити, бо град камiння чимдалi  ставав
дужчий, а монгольськi стрiли не робили тухольцям нiяко? шкоди. Тугар  Вовк
зирнув пильно на ворожi становища i побачив, що  при  найбiльшiй  метавцi,
яка ненастанно кидала то тяжкi брили, то цiлi кiрцi  дрiбного  камiння  на
монголiв, стояла його донька Мирослава серед кiлькох вiкових уже тухольцiв
i кермувала всiми рухами страшно? машини. Максим давно вже побачив ?? й не
зводив iз не? очей. Як рад би був вiн тепер стояти коло не? i  слухати  ??
смiлих, розумних розказiв i поражати ворога по ?? показу! Та  ба,  не  так
йому судилося! Ось вiн сто?ть сам серед тих ворогiв, правда, без кайданiв,
та все-таки безоружний, невольник, i бажа?, щоб хоть  камiнь,  кинений  ??
рукою, закiнчив його життя i його муку.
   Тугар Вовк сiпнув його за рукав.
   - Годi там вдивлятися, хлопче,- сказав вiн. - Здурiла моя донька, та он
що виробля?! Але нам усе-таки круто приходиться.  Чи  у  вас  такi  повенi
часто бувають?
   - Такi? Нiколи.
   - Як то? Нiколи?
   - А так, бо се не повiнь. Адже ж бачиш, що вода чиста.
   - Не повiнь? А що ж?
   - Хiба ж ти ще не догадався,  боярине?  Тухольцi  загатили  потiк,  щоб
залити водою долину.
   - Загатили! - скрикнув боярин.- Значиться...
   - Значиться, вода буде раз у раз бiльшати поки...
   - Поки що?
   - Поки всiх нас не затопить. От що!
   Боярин кулаком ударив себе в голову.
   - I ти се знав наперед?
   - Знав, вiд тво?? доньки. Се, боярине, мiй батько таке придумав.
   - О, прокляття! I чому ж ти не казав менi сього борше?
   - Нащо?
   - Ми були б хоч оба спаслися.
   - На се ще ма?мо час,- сказав спокiйно Максим.- Тiлько держiмся  разом,
i коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного скривдити.
   - Се розумi?ться,- сказав боярин,-тiлько що ж нам робити?
   - Поки що нема ще  страху,-вiдказав  Максим.-  Потiк  малий,  а  долина
широка, вода прибува? дуже поволi. Але  се  недовго  так  буде.  Може,  за
пiвгодини прибуде з гiр правдива повiнь i живо наповнить цiлу  долину.  До
вечора вже буде по цiлiй долинi води вище, нiж найвищий муж. А  нам  конче
треба продержатися до того часу. Бо  поки  ще  монголи  будуть  живi,  то,
певно, не випустять нас живих iз сво?х рук.
   - Але до того часу вони можуть розсiкти нас.
   - Не бiйся, боярине. Чоловiк у небезпецi дуже смирний, дба? про себе, а
не про смерть iншого. Стараймось тiлько винайти для себе  безпечне  мiсце,
де би нас вода не затопила, як прибуде повiнь.
   За  час  то?  розмови  мiж  боярином  i  Максимом  монголи  зовсiм  уже
вiдступили вiд берега i стояли серед  води,  не  знаючи,  що  дiяти.  Вода
сягала вже до колiн. Бурунда люто глядiв на того несподiваного ворога,  що
не лякався його гнiвного голосу, анi його  богатирсько?  руки.  Вiн  копав
його ногами, плював на нього, ганьбив  його  найзгiрднiшими  словами,  але
ворог тихо, спокiйно хлюпотiв по долинi, хвилював легенько, i рiс,  i  рiс
чимраз вище. Вже сягав монголам до  колiн,  утруднював  ?м  хiд,  вiдбирав
охоту до бою, ослаблював вiйськову карнiсть. Що се все мало значити? Невже
ж вода довго буде ще змагатися? Коли дiйде до пояса, то  тодi  всякий  рух
буде утруднений, i тухольцi сво?м камiнням повистрiлюють  ?х,  мов  качок!
Але вода ще була чиста, ясна;  тiльки  там,  куди  брели  монголи,  стояли
широкi болотянi калюжi.
   Тугар Вовк приблизився до Бурунди.
   - Великий бегадире,- сказав вiн,- ми в великiй небезпецi.
   - Чому? - спитав грiзно Бурунда.
   - Сеся вода не  буде  опадати,  бо  нашi  вороги  загатили  потiк,  щоб
затопити в тiй долинi всю монгольську силу.
   - Га! - скрикнув Бурунда.- I ти, рабе поганий, смi?ш менi говорити  се,
коли сам запровадив нас у сесю западню?
   - Зважай, великий бегадире, що я не мiг для зради запровадити вас сюди,
бо що вам грозить, те грозить i менi.
   - О, я знаю тебе! Ти ж i се? ночi ходив до  них  торгуватися  за  згубу
монголiв.
   - Коли б я в тiй цiлi ходив, то чи дума?ш, бегадире, що,  знаючи  згубу
монголiв, я був би вертався гинути разом з ними?
   Бурунда вспоко?вся троха.
   - Що ж нам дiяти? - спитав вiн.-Невже ж таки так гинути?
   - Нi, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а  тодi  прийде  з  гiр
правдива повiнь, i вона швидко наповнить сесю долину. Проти не? передовсiм
треба боротися нам.
   - Але як?
   - Вели свойому вiйську, поки вода прозiрчаста, збирати з дна камiння  i
класти на купи, високо, понад поверхнiсть води. Стоячи на них, ми  зможемо
оборонитися й вiд слабшого ворога - тухольцiв.
   Не роздумуючи довго, видав Бурунда  вiйську  наказ  збирати  камiння  i
класти на купи, кождий вiддiл для себе. Той наказ,  що  не  грозив  нiякою
небезпекою, подобався монголам, а надiя стояти на сухiм i не лазити  повиш
колiн у водi додала ?м духа. З радiсним криком вони кинулися  врозбрiд  по
долинi, збираючи камiння i стягаючи його на купи. Тухольцi стояли на сво?х
стiнах довкола озера i реготалися, дивлячись на ?х роботу.
   - Сюди, сюди! - кликали вони монголiв.- У нас камiння досить, усiх  вас
обдiлимо!
   Але коли деякi монголи надто наближалися до ?х становищ, зараз скрипiла
машина i жужмом летiло камiння на нещасних, що, бродячи в  глибокiй  водi,
ховалися, мордувалися, а  втiкати  не  могли.  Хотя-не-хотя  мусили  тепер
монголи держатися на серединi долини,  здалека  вiд  тухольських  метавок.
Бурунда трохи не сказився в сво?й немочi, видячи гордiсть,  чуючи  насмiхи
тухольцiв.
   - Нi, се не може бути!  -  скрикнув  вiн.-  Гей,  до  мене,  мо?  вiрнi
туркомани!
   Найсмiлiший  вiддiл  монгольського  вiйська  зiбрався  довкола  нього,-
хлопи, як дуб'я, як степовi тигри, з яких шкiри мали понапинанi  на  собi.
Вiн попровадив ?х проти одного тухольського становища, висуненого наперед,
самiтного, на острiм, щербатiм обривi. Невеличка  купка  тухольцiв  стояла
там коло ново? метавки.
   - Затро?ними стрiлами на  них!  -  крикнув  Бурунда,  i,  мов  шершенi,
засвистiли стрiли в повiтрi. Зойкнули пораненi тухольцi  i  замiшалися,  а
монголи з радiсним криком поступили наперед.
   - Не давайте ?м громадитися! - крикнув Бурунда.- Не давайте  ?м  кидати
на нас камiння. Тут можемо вкрiпитися.
   I вiн подiлив  свiй  вiдряд  на  двi  половини:  одна  мала  ненастанно
стрiляти на вороже становище, а друга -  громадити  на  купу  камiння  для
охорони вiд води. Тугар Вовк i Максим, котрих Бурунда невiдлучно  провадив
iз собою, також прикладали рук до роботи, зносили камiння i  скидали  його
на купу. Але ся робота ставала чимраз  труднiшою.  Вода  доходила  вже  до
пояса. Почало неставати камiння, а купа ще не досягала до  поверхнi  води.
Бурунда командував над стрiльцями. Вже десять тухольцiв було ранених; вони
конали вiд страшно? гадючо? отрути, що дiсталась ?м у кров -  на  тi  рани
даремнi були всi лiки Захара Беркута.
   - Покиньте, дiти, се становище! - сказав Захар.- Нехай вiн сто?ть  собi
тут перед стрiмкою стiною! Вирятуватись туди не зможе, а ще до того  маючи
воду пiд ногами!
   Тухольцi покинули становище. Втiшно бродили монголи  по  водi,  зносячи
камiння на купу. Вкiнцi камiння зовсiм нестало.
   - Годi вам, хлопцi, тягати камiння,- сказав до сво?х  воякiв  Бурунда.-
Стрiльцi з луками, ставайте на купу i стрiляйте на тих  хлопiв!  Решта  за
мною! Мусимо здобути се становище, видряпатися горi сею стiною, хоч  нехай
тут i небо валиться! Ви, раби, також зi мною! Показуйте дорогу!
   - Бегадире,сказав Максим через  уста  Тугара  Вовка,-  туди  дарма  нам
дертися, туди нема стежки вгору.
   - Мусить бути! - скрикнув Бурунда i кинувся  в  воду,  а  за  ним  його
туркомани. Грунт у тiм мiсцi був  нерiвний.  Монголи  ховзалися,  падали,-
вода, рушана легким вiтром, билась сильними  хвилями  о  стрiмкi  скали  i
утруднювала ?м дорогу. Хоч вiд монгольського становища до берега  було  не
дальше, як двiстi крокiв, усе ж таки вони майже пiвгодини потребували, щоб
дiйти туди. Тiльки ж пiд самою скалою вода була ще глибша, майже по  пахи,
а стежки горi скалою не було нiяко?. Зате з сусiднiх тухольських  становищ
летiло камiння на смiльчакiв, i хоч бiльша його частина даремно гримала  о
скалу або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тiм мiсцi було  дуже
невигiдне й некорисне.
   - Може, тво? молодцi вмiють добре лазити,- кепкував собi Максим,-  туди
горi сею стiною можна видряпатися наверх.
   Але нiкотрий iз туркоманiв-степовикiв не вмiв дряпатися горi  стрiмкими
кам'яними стiнами.
   - Коли так,сказав Максим,- то позволь, бегадире, менi першому вилiзти i
показати вам дорогу!
   Але Бурунда вже й не слухав тих слiв, що  iншого  надумуючи.  Вiн  знов
роздiлив свою дружину надво?: одну часть лишив на здобутiм  становищi,  за
захистом вистаючого скального ребра, а  з  другою  часткою,  пiд  проводом
Максима й Тугара Вовка, пiшов дальше, шукати кориснiшого мiсця. Але  скоро
тiльки купа ?х,  по  пояс  бродячи  в  водi,  вихилилася  з-за  захищеного
приберiжка, коли разом iз гори, з тухольських  машин,  посипалося  на  них
камiння. Майже половина цiло? громадки вiдразу  полягла  головами,-  решта
мусила вертатися.
   - Ходiмо на сво? безпечне становище, бегадире,- сказав Тугар Вовк.-  Чи
чу?ш, який шум i крик по долинi,- мабуть, повiнь зближа?тьсяi
   Боярин сказав правду. Страшний  шум  водопаду,  вiд  котрого  аж  земля
дриготiла, звiщав, що вода прибула велика. Каламутним валом  котилися  вiд
водопаду величезнi  хвилi;  цiла  поверхня  широкого  озера  збентежилася,
покрилася пiною. Замiсть чистого, спокiйного дзеркала бушували тепер  лютi
води, крутилися з шипотом вири, гойдалося  i  билося  в  кам'яних  берегах
розбурхане море. Страшно було глянути тепер по  долинi!  Тут  i  там,  мов
чорнi острови, виднiлися  з  води  купи  монголiв.  Анi  слiду  якого-будь
вiйськового порядку не було вже мiж ними.  Мов  полова,  розсiяна  з  купи
буйним вiтром, так розсiялась ?х сила  по  долинi,  борючись  iз  хвилями,
десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи  i  проклинаючи.  Нiхто  нiкого  не
слухав, нi про кого не дбав. Однi стояли на нагромаджених  купах  камiння,
щасливi, що хоч на хвилю були забезпеченi вiд напору води. Iншi  тонули  в
водi по пахи, по шию, пiдпираючись на сво? списи або махаючи вгору  сво?ми
луками. Але бiльша часть покидала луки, котрi,  мов  солома,  крутилися  в
вирах. Деякi скидали з себе кожухи i пускали ?х з водою,  хоч  самi  сiкли
зубами з зимна, бажаючи тiльки влегшити себе як-небудь. Котрi були нижчого
росту, чiпалися високих i валили ?х  iз  нiг,  разом  з  ними  ще  в  водi
шемечучись та борикаючись. Деякi пускалися вплав, хоч самi не знали,  куди
й за чим плисти, бо опори не було  нiде  нiяко?.  Купи  камiння,  накиданi
серед поля в остатнiй хвилi, могли  помiстити  на  собi  тiльки  невеличке
число щасливцiв, i тi були метою смертельно? завистi, безтямних проклять з
боку тих, що потопали. Довкола кождо? купи тиснулись ?х тисячi,  скажених,
ревучи, домагаючись i собi стояти  на  безпечнiм  мiсцi.  Даремно  тi,  що
стояли на камiнню, толкували ?м, що купа не може помiстити всiх, що комусь
же треба гинути - нiхто не хотiв гинути, всi дерлися на  камiння.  Тi,  що
стояли на купах, мусили боронитися вiд того напору, не хотячи самi гинути.
Загримали молоти i топори монгольськi о руки й черепи самих  же  монголiв.
Брат не знав брата в тiй страшнiй хвилi близько? смертi; товариш  мордував
товариша з бiльшою лютiстю, нiж мордував би ворога. Тi  з  потопаючих,  що
стояли ззаду, ближче несхибно? водяно? смертi,  тислися  наперед;  тi,  що
стояли при самих купах, виставленi на  удари  сво?х  товаришiв,  з  зойком
перлися взад; середнi ревiли з болю й  тривоги,  стисненi  з  усiх  бокiв,
вдавлюванi й заднiми й переднiми в воду. Деякi, вже  тонучи,  хапалися  ще
пiд водою за навалене в купи камiння i сво?ми судорожними рухами  виривали
його з мiсця. П'ять куп завалилося, i всi, що стояли на  них,  попадали  в
воду, зрiвнялися з тими, вiд кого боронилися. А тi знов, нещаснi,  безумнi
з смертельно? тривоги, за кождим разом пiднiмали радiсний окрик, коли нова
купа розвалювалась i новi жертви падали в пащеку  страшного,  безжалiсного
ворога. Деякi попадали в правдиву манiю вбивання  та  нищення.  Ось  один,
ростом велетень, з посинiлим лицем, з затисненими зубами i  покусаними  до
кровi губами, наослiп валить сво?м топором по головах сво?х товаришiв, хто
тiлько пiдпадеться йому пiд руки, а коли нiхто не пiдпада?ться, валить  по
кровавих, клекочучих i запiнених  хвилях.  Другий,  регочучись  iстерично,
спиха? в воду тих, кому вдалось стати на якiм пiдвищенню,  на  каменi,  на
трупi товариша. Третiй ричить, мов вiл, i грима? ззаду потопаючих у плечi,
мов рогами. Iнший, закленувши руки над головою, рида?,  скиглить,  пищить,
мов дитина. Деякi, нiчого не бачучи, крiм неминучо? смертi, вдираються  на
голови сво?м товаришам, чiпаються  ?х  волосся,  пригинають  ?х  додолу  i
тонуть разом з  ними.  Мов  риби  на  терлi,  спершися  в  тiснiм  шипотi,
тиснуться,  плюскочуть,  виставляють  голови  з  води,  то  знов   тонуть,
каламутять воду i хапають рознятими ротами  повiтря,-  так  i  тут,  серед
великого, каламутного, розбурханого озера, кишiли, мордували себе, тонули,
то знов на хвилю вихапувались iз води, махали руками та  головами  i  знов
тонули й гибли сотки, тисячi  монголiв.  Нiмо,  непорушно,  мов  дерев'янi
стовпи, стояли на берегах  тухольцi;  навiть  найзавзятiшi  не  могли  без
дрожi, без зойку, без слiз глядiти на ту громадну загибiль людей.
   Мов остовпiлий, глядiв на сю страшну картину Бурунда-бегадир. Хоч  йому
самому грозила не менша небезпека, хоч вода у його  людей  сягала  вже  по
пахи, а бистрi течi?, що потворилися в водi, валили ?х iз нiг i нагадували
?м наглу потребу повороту на сво? безпе