рин.- Вiн да? ?м мудрi права i мудрих суддiв, посила? ?м сво?х вiрних слуг, аби боронили ?х вiд ворога. - Не по правдi сказав ти се, боярине,- замiтив строго Захар.- Бач, сонце на небi закрило сво? ясне лице, щоб не слухати тво?х кривих слiв! Мудрi права нашi походять не вiд твого князя, а вiд дiдiв i батькiв наших. Мудрих суддiв княжих ми не видали досi i жили тихо, в згодi й ладi, судячись самi громадським розумом. Батьки нашi здавна вчили нас: один чоловiк - дурень, а громадський суд - справедливий суд. Без княжих во?вод жили нашi батьки, жили й ми досi, i, як бачиш, хати нашi не попустошенi i дiти нашi не забранi до ворожо? неволi. - Так було досi, але вiдтепер не так буде. - Як буде вiдтепер, сього ми не зна?мо i ти, боярине, не зна?ш. Одно ще тiлько скажи нам: твiй князь чи справедливий чоловiк? - Весь свiт зна? i подивля? його справедливiсть. - То вiн, певно, i тебе вислав, щоб ти в наших горах насаджував справедливiсть? Боярин змiшався сим простим питанням, але по хвилевiм вагованню сказав: - Так. - А як дума?ш, боярине, чи справедливий може несправедливо кривдити сво?х пiдвладних? Боярин мовчав. - Чи може вiн несправедливими поступками насадити в ?х серцях справедливiсть i, кривдячи ?х, з'?днати для себе ?х любов i повагу? Боярин мовчав, граючись вiстрям свойого топора. - Гляди ж, боярине,- закiнчив Захар.- Уста тво? мовчать, але сумлiння тво? каже, що се не може бути. А прецiнь же твiй справедливий князь зробив се з нами, з нами, котрих вiн не бачив i не зна?, котрих добром i щастям вiн не турбу?ться, котрi йому не вчинили нiчого злого, але, навпаки, щороку складають йому богату данину. Як вiн мiг се зробити, боярине? Тугар Вовк блиснув гнiвно очима на Захара i сказав: - Плетеш дурницi, старий. Князь нiкого не може скривдити! - А прецiнь нас скривдив, отою самою грамотою, котрою ти так хвалишся! Бо зважай лишень: чи не скривдив би я тебе, якби без тво?? волi зняв iз тебе отой блискучий панцир i дав його мойому синовi? А таке саме дiло зробив твiй князь iз нами. Що для тебе панцир, то для нас земля й лiс. Вiд вiкiв ми вживали ?х i берегли, як ока в головi,- а тут нараз приходиш ти в iменi свого князя i кажеш: "Се мо?! Мiй князь дав менi се в надгороду за мо? великi заслуги!" I проганя?ш наших пастухiв, убива?ш нашого лiсничого на нашiй власнiй землi! Скажи ж, чи можемо ми уважати твого князя справедливим чоловiком? - Ти помилився, старче! - сказав Тугар Вовк.- Усi ми - власнiсть князя, зi всiм, що ма?мо, з худобою й землею. Князь один вiльний, а ми його невiльники. Його ласка - то наша воля. Вiн може зробити з нами, що хоче. Мов удар обуха в тiм'я, так оглушили тi слова Захара Беркута. Вiн похилив свою сиву голову додолу i довгу хвилю мовчав, не знаючи, що й казати. Мертвецьки понуро мовчала й уся громада. Вкiнцi Захар устав. Лице його яснiло. Вiн пiднiс руки догори, до сонця. - Сонце преясне! - сказав вiн.- Ти, благотворне, вольне свiтило, не слухай тих огидних слiв, якi осмiлився сей чоловiк сказати перед тво?м лицем! Не слухай ?х, забудь, що вони сказанi були на нашiй, досi й помислом таким не оскверненiй землi! I не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш ?х, то знаю. I коли там, у тiм Галичi, довкола князя наплодилось богато таких людей, то ти зiтри ?х iз лиця землi, але за кару не погуби разом iз ними всього нашого народа! I по тiм Захар успоко?вся, сiв i знову звернувся до боярина. - Ми чули, боярине, твое переконання,- сказав вiн.- Не повторяй його другий раз перед нами, нехай воно при тобi лиша?ться. Послухай же тепер, яка наша думка про твого князя. Послухай i не прогнiвайся! Сам бачиш i зна?ш, що вiтця й опiкуна ми в нiм бачити не можемо. Отець зна? свою дитину, ?? потреби й бажання, а вiн не зна? нас i не хоче знати. Опiкун береже свого пiдручного вiд ворога i вiд усяко? шкоди,- князь не береже нас нi вiд сльоти, нi вiд тучi, нi вiд граду, нi вiд медведя,- а се нашi найгiршi вороги. Вiн, щоправда, голосить, що береже нас вiд нападiв угорських воякiв. Але як береже нас? Насилаючи на нас iще гiрших ворогiв, нiж угри - сво?х неситих бояр з ?х дружинами. Угри нападуть, заберуть, що можна, i пiдуть; боярин як нападе, то вже й осяде i не вдоволиться нiякими добичами, а рад би нас усiх навiки поробити рабами. Не вiтцем i опiкуном ми вважа?мо твого князя, але карою божою, зiсланою на нас за грiхи нашi, вiд яко? мусимо вiдкупуватися щорiчними данинами. Чим менше ми про нього зна?мо, а вiн про нас, тим лiпше для нас. I коби вся наша Русь могла позбутися сьогоднi його з усiма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива i велика!* З дивним чуттям у серцi слухав Тугар Вовк тих гарячих слiв старого бесiдника. Хоч вихований при княжiм дворi i зiпсований гниллю та пiдлотою, вiн усе-таки був рицар, вояк, чоловiк i мусив вiдчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А притiм же вiн далеко не по щирiй совiстi виповiдав уперед сво? слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалися проти то? властi, а тут вiн тiльки хотiв заслонити показом на княжу власть сво? власнi забаги тако? ж властi. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, нiж вiн сам того бажав. Вiн перший раз зi щирим подивом глянув на нього, але заразом i жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думцi, був близький i неминучий. - Старче, старче,- сказав вiн,- жаль менi твого сивого волоса i твого молодечого серця. Довгий час прожив ти на свiтi, зда?ться навiть, що занадто довгий! Живучи серцем у давнинi i в горячих думах молодости, перестав ти розумiти новi, теперiшнi часи, ?х погляди та потреби. Те, що було давно, не мусить бути й тепер, анi вiчно. Все, що живе,- пережива?ться. Пережилися й тво? молодечi думи про свободу. Важкi тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного, сильного володаря в нашiм краю, котрий би в однiм осередку згромадив i в свою руку уняв усю силу цiлого народа для оборони його перед ворогом, що надтяга? зi сходу сонця. Ти, старче, не зна?ш усього того, i тобi зда?ться, що давнi часи ще тривають. - I тут ти помилився, боярине,- сказав Захар Беркут.- Не подоба старому вдаватися в молодi мрi?, а на сучаснiсть жмурити очi. Але ж тричi не подоба йому помiтуватися добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того, що воно нове. Се звичай молодикiв, i то зле вихованих молодикiв. Ти закида?ш менi, що я не знаю того, що дi?ться довкола нас. А тимчасом не знати ще, хто з нас двох бiльше i докладнiше се зна?. Ти натякнув менi на страшного ворога, що грозить нам зi сходу сонця, i висловив думку, що наближення того ворога вимага? згромадження все? народно? сили в одних руках. Тепер я скажу тобi, що я знаю про того ворога. Правда, боярине, до тебе вчора прибiг княжий пiсланець, який оповiстив тебе про новий напад страшних монголiв на нашу кра?ну, про те, що вони по довгiм опорi заняли Ки?в i зруйнували його дотла i тепер величезною хмарою тягнуть на нашi червоноруськi землi. Ми, боярине, знали се ще перед тижнем i знали про княжого пiсланця, виправленого в отсi сторони, та про його вiсти. Княжий пiсланець прибув пiзненько - нашi пiсланцi далеко скорiше ходять. Монголи давно вже заповенили нашу Червону Русь, понищили богато городiв i сiл i роздiлилися на двi рiки. Одна пiшла на захiд, мабуть, пiд Судомир, у польську кра?ну, а друга йде горi долиною Стрия в нашi сторони. Правда, боярине, що ти ще не знав сього? Тугар Вовк з подивом, майже зо страхом, глядiв на старого Захара. - А вiдки ти се зна?ш, старче? - запитав вiн. - Я й се скажу тобi, щоб ти знав, яка сила в громадах i в ?х вольнiм союзi. Зi всiми пiдгiрськими громадами ми сто?мо в зв'язку: вони обов'язанi нам, а ми ?м доносити якнайшвидше всякi вiсти, важнi для громадського життя. Пiдгiрськi ж громади стоять у зв'язках з дальшими, покутськими та подiльськими, тож про все, сяк чи так важне для нас, що дi?ться на нашiй Червонiй Русi, йде блискавкою вiсть вiд громади до громади. - Що вам з вiстей, коли помогти собi не можете! - згiрдно буркнув боярин. - Правду сказав ти, боярине,- сумно вiдповiв Захар.- Подiльськi та покутськi громади не можуть допомогти собi, бо вони обдертi та обезсиленi князями та боярами, якi не позволяють ?м мати сво? оружжя, анi вправлятися в робленню ним. От i бачиш, боярине, що се значить: ?динити силу народа в одних руках! Щоби з'?динити в одних руках силу народа, треба ослабити силу народа. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кожнiй громадi вiдiбрати ?? свободу, треба розбити громадськi зв'язки, обезоружити громадськi руки. А тодi всяким монголам одверта дорога в нашу кра?ну. Бо поглянь тепер на нашу Русь! Твiй владник, твiй могучий князь Данило пропав десь безвiсти. Замiсть обернутися до свого народа, вiддати йому його свободу i зробити з нього живу, непоборну запору проти монгольського на?зду, вiн, поки монголи руйнують його край, побiг до угорського короля, у нього благаючи помочi. Але угри не поквапнi помагати нам хоч i ?м самим грозить та сама навала. Тепер твiй Данило щез десь, i, хто зна?, може, незадовго його побачите в таборi монгольського хана яко його вiрного пiдданця, щоб цiною неволi й пониження перед сильнiшим купити собi власть над слабшими. Боярин слухав того оповiдання, i вже голова його почала укладати плани: що дiяти? як використати таку пору? - Так, кажеш, монголи грозять нападом i отсим горам? Захар якось значучо всмiхнувся на те запитання. - Грозять, боярине. - I що ж ви дума?те робити? Пiддаватися чи боронитися? - Пiддаватися ?м не можна, бо всiх, хто ?м пiдда?ться, женуть вони на службу, i то в першi ряди, в найтяжчi бо?. - Значить, ви хочете боронитись? - Що сила наша, спробу?мо зробити. - Коли так, то приймiть мене за свого во?воду. Я вас поведу до бою проти монголiв! - Постiй, боярине, ми ще не дiйшли до вибору во?води. Ти ще не витолкувався зi сво?х поступкiв у нашiй громадi. Твою щиру волю до служби громадi ми приймемо, але батьки нашi казали нам, що до чистого дiла треба й чистих рук. А чи будуть тво? руки чистi до такого дiла, боярине? Тугар Вовк змiшався троха таким наглим зворотом, а далi сказав: - Старче, громадо,- покиньмо давнi угрози! Ворог зближа?ться, з'?днаймо сво? сили проти нього! Доправдуючись сво?? урази, ви можете лише пошкодити дiлу, а хiсна нiякого собi не добудете. - Нi, боярине, не говори сього! Не сво?? урази ми доправду?мось, але само? правди. Неправдою прийшов ти до нас, боярине, не по правдi поступав з нами,- i як же ми можемо повiрити тобi начальство над собою в вiйнi з монголами? - Старче, ти, бачу, завзявся роздратувати мене? - Боярине, уважай, що тут суд громадський, а не забава! Скажи менi: осiдаючи на тухольськiй землi, чи хотiв ти бути членом громади, чи нi? - Я присланий сюди князем як во?вода. - Ми сказали тобi, що не призна?мо права твого над нами, а особливо права на нашу землю. Не тикай, боярине, наших земель i наших людей, а тодi, може, ми приймемо тебе до сво?? громади як рiвного мiж рiвних. - От як! - скрикнув гнiвно Тугар Вовк.- Отака ваша справедливiсть! То я мав би нехтувати княжу ласку, а допрошуватися ласки вiд смердiв? - Що ж, боярине, iнакше ти не можеш бути нашим громадянином, а неналежного до громади громада й терпiти у себе не схоче! - Не схоче терпiти? - насмiшливо скрикнув Тугар Вовк. - Батьки нашi казали нам: шкiдного i непотрiбного члена громади, розбiйника, конокрада або постороннього, що без волi громади забирав би громадськi землi, з родиною такого прогнати з границь громадських, а дiм його розвалити i зрiвняти з землею. - Ха, ха, ха! - зареготався силуваним смiхом боярин.- То ви смiли б мене, княжого боярина, надiленого княжою ласкою за мо? заслуги, рiвняти з розбiйниками i конокрадами? - Що ж, боярине,- а скажи сам по совiсти, чи лiпше ти поступа?ш з нами, як розбiйник? Адже ж землю нашу забира?ш - наше найбiльше i ?дине добро. Людей наших гониш i вбива?ш на смерть, худобу нашу стрiля?ш! Чи так роблять чеснi громадяни? - Старче, покинь таку мову, я ?? не можу слухати, вона нарушу? мою честь. - Постiй, боярине, я ще не скiнчив,- сказав спокiйно Захар Беркут.- Отсе ти згадав про свою честь i раз у раз говориш про сво? великi заслуги. Будь ласкав, скажи нам, якi се тво? заслуги, щоб i ми могли вшанувати ?х! - У двадцятьох битвах я проливав свою кров! - Кров свою проливати, боярине, се ще не заслуга. I розбiйник не раз пролива? свою кров, а його ж за те вiшають. Скажи нам, проти кого i за ким ти воював? - Проти князя ки?вського, проти князiв волинських i польських, i мазовецьких... - Досить, боярине! Тi вiйни - се ганьба, не заслуга, i для тебе, i для князiв. Се чисто розбiйницькi вiйни. - Я воював i проти монголiв над Калкою. - I як же ти воював проти них? - Як то як? Так, як повинен був воювати, не вступаючись iз мiсця, поки, ранений, не дiстався до неволi. - Отсе ти добре сказав,- не зна?мо тiлько, чи се правда. - Як не зна?те, то й не мiшайтеся в те, чого не зна?те. - Постiй, боярине, не насмiхайся над нашим незнанням. Постара?мось переконатися. I за тим словом Захар устав i, звертаючися до громади, сказав: - Чесна громадо, ви чули признання боярина Тугар Вовка? - Чули. - Чи може хто свiдчить за ним або против нього? - Я можу! - озвався голос iз народа. Мов стрiлою поражений, стрепенувся боярин на той голос i перший раз уважно, з якоюсь тривогою поглянув на громаду. - Хто може свiдчити, нехай вийде перед громаду i свiдчить,- сказав Захар. Перед громаду вийшов нестарий ще чоловiк, калiка, без руки i ноги, навхрест перекалiчений. Лице його було порите глибокими шрамами. Се був Митько Вояк, як звала його громада. Перед кiлькома лiтами зайшов вiн до громади на кулi, розповiдаючи страшнi вiстi про монголiв, про битву над Калкою, про погром руських князiв i про смерть тих, що дiсталися до неволi, а потiм пiд час обiду монгольських полководцiв були удушенi пiд дошками, на яких монголи засiли до учти. Вiн, Митько, також був у тiй битвi в дружинi одного боярина i разом з ним дiстався до неволi, з яко? потiм якимсь чудом уйшов. Довго блукав вiн по селах i мiстах свято? Русi, поки вкiнцi не зайшов i до Тухлi. Тут йому сподобалося жити, а що сво?ю одною рукою вмiв плести скуснi кошi i знав багато пiсень та оповiдань про далекi кра?, то громада приняла його в сво? члени, живила його i зодягала за чергою, загально люблячи i поважаючи його за рани, понесенi в вiйнi з на?зником, i за його чесний, веселий характер. Отой-то Митько тепер вийшов свiдчити проти боярина. - Скажи нам, Вояче Митьку,- почав питати його Захар,- ти зна?ш сього боярина, проти котрого хочеш свiдчити? - Знаю,вiдповiв твердим голосом Митько.- В його дружинi я служив i був у битвi над Калкою. - Яке ж свiдоцтво хочеш ти зложити проти нього? - Мовчи, пiдлий рабе! - скрикнув, поблiднiвши, боярин.- Мовчи, а то тут буде й конець твойому нужденному життю! - Боярине, я тепер не раб твiй, але вiльний громадянин, i тiлько моя громада може велiти менi мовчати. Я досi мовчав, але тепер менi велять говорити. Чесна громадо! Свiдоцтво мо? проти боярина Тугара Вовка велике i страшне: вiн зра... - Мовчав досi, то мовчи i далi! - ревнув боярин, блиснув топiр, i Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу. Охнула громада i зiрвалася на ноги. Страшний крик залунав довкола. - Смерть йому! Смерть! Вiн зганьбив святiсть суду! На радi забив мужа нашого! - Смерди поганi! - скрикнув до них боярин.- Не боюсь вас! От так буде кождому, хто поважиться торкнути мене чи рукою, чи словом. Гей, мо? вiрнi слуги, сюди, до мене! Лучники i топiрники, хоч самi блiдi й тремтючi, обступили боярина. Грiзний, червоний з лютостi, стояв вiн посеред них з кровавим топором у руцi. На знак Захара громада втихла. - Боярине,сказав Захар,- ти смертельно провинивсь проти бога i громади. Ти на судi забив свiдка, нашого громадянина. Що вiн хотiв проти тебе свiдчити, ми не дiзналися i не хочемо знати,- нехай твоя совiсть судить тебе. Але сво?м убiйством ти признався до вини i поповнив нову вину. Громада не може тебе терпiти на сво?й землi. Вiддалися з-мiж нас! За три днi вiднинi прийдуть нашi люди, щоб розвалити твiй дiм i загладити навiть слiд твого буття у нас. - Нехай приходять! - крикнув люто боярин.- Побачимо, хто чий слiд загладить. Я плюю на ваш суд! Рад побачити того, хто приступить до мого дому! Ану, мо? слуги, ходiмо з сього поганого збору! Боярин вiддалився зi сво?ми слугами. Довгий час стояла мовчанка в зборi. Молодцi винесли кроваве тiло Митька Вояка. - Чесна громадо,- сказав Захар,- чи воля ваша поступити з боярином Тугаром Вовком так, як батьки нашi велiли поступати з такими людьми? - Так, так! - загула громада. - Кого ж вибира?те до сповнення громадсько? волi? Вибрано десять молодцiв, мiж ними й Максима Беркута. Важко було Максимовi приймати сей вибiр. Хоч i як ненависний був йому боярин, але все-таки вiн був вiтцем то?, котра мов чаром опанувала його серце i його мислi, за котру вiн вiддав би був життя. А тепер, о горе, i вона була засуджена, безвинно, за батькову провину. Але проте Максим не вiдпирався вiд вибору. Хоч i як тяжке для нього було завдання сповнити громадський засуд, усе-таки вiн у глибинi свого серця радувався ним: адже ж при тiй нагодi вiн побачить ??! А може, йому удасться як-небудь потiшити ??, злагодити хоть сво?ю щирiстю острий засуд громади!.. А тимчасом рада громадська йшла далi сво?ю чергою. Прикликано пiсланцiв вiд сторонських громад, щоб i з ними нарадитись над тим, як боронитися проти нападу монголiв. - Зруйнованi ми,- говорив пiсланець пiдгiрських громад.- Села нашi попаленi, худоби зрабованi, молодiж вигибла. Широкою рiкою розлилися пожежi i знищення по Пiдгiр'ю. Князь не дав нам нiяко? оборони, а бояри, що тисли нас в часи спокою, зрадили нас у потребi. Пiсланцi з Корчина й Тустаня говорили: - Нам грозить залива. Понижче Синевiдська на рiвнинi бiлiються вже шатри монголiв. Iде ?х сила незлiчима, i ми й думати не можемо про боротьбу й опiр, але забира?мо все i втiка?мо в лiси та в гори. Бояри нашi зачали були робити засiки на шляху, але якось вагуються. Шепчуть люди, що хотять запродати шляхи нашi монголам. Пiсланцi з iнших верховинських громад говорили: - У нас урожа? лихi, а тепер з долiв набiгло до нас богато народа. Передновинок тяжкий. Рятуйте нас i наших гостей, поможiть перебути чорну годину! Пiсланцi з угро-руських громад сказали: - Чули ми, що монгольська залива йде у угорську кра?ну. На бога i богiв батькiв наших взива?мо вас, сусiди i браття, спинiть тоту страшну хмару, не допустiть ?? звалитися в нашу кра?ну! Вашi села - твердинi; кожда скала, кожда дебра ваша стане за тисячу воякiв. А скоро раз вони переваляться через гори, то вже там нiяка сила не спинить ?х, i всi ми погибнемо марно. Ми готовi дати вам помiч, яко? зажада?те, i хлiбом, i людьми, тiлько не опускайте рук, не тратьте надi?, ставайте до бою з поганим на?зником! Тодi Захар Беркут сказав: - Чесна громадо i ви, чеснi посли сусiдськi! Всi мя тут чули, яка страшна хмара йде на нашу кра?ну. Во?ннi сили виступали проти них i погибли. Сила ?х велика, а нещаснi порядки на наших долах дозволили ?м зайти аж у серце нашого краю, перед порiг нашо? хати. Князi й бояри потратили голови або зраджують край свiй очевидячки. Що нам тут зробити? Як нам боронитися? Я думав би, що нам поза границi нашо? Тухольщини удаватися не можна. Шлях наш при вашiй помочi, чеснi загiрнi громадяни, ми чень оборонимо. Але iнших шляхiв ми оборонити не можемо. Се буде ваше дiло, чеснi тустанськi громадяни, а коли б нам удалося наше дiло, то ми й вам радо пiдемо допомагати. На те сказали тустанськi пiсланцi: - Зна?мо ми, батьку Захаре, що вам нiяк iти нас боронити i що в тiй тяжкiй годинi треба, щоб кождий поперед усього за себе стояв. Але зважте лише, що нашi громади не такi щасливi, як ваша, що бояри забрали нас у руки i вони держать сторожу над засiками й проходами. А як вони схотять видати ?х монголам, то що ж ми порадимо? Лиш одного ми надi?мось, i се може ще спасти нас: що монголи не пiдуть на ваш шлях i що в такiм разi ви, забезпечивши свiй шлях вартою, будете могли рушити нам на помiч. - Ей, громадяни, громадяни,- сумовито, але i з докором сказав Захар,- i сила, бачиться, у вас у руках, i розум у головах, як у мужiв, а бесiда ваша дитиняча! Поклада?те надiю на "може" та на "хто зна?". Адже ж сього будьте певнi, що скоро нам не грозитиме небезпека, то ми всею громадою прийдемо вам на помiч. Але поперед усього вам належалось би забезпечити себе проти ваших власних ворогiв - бояр. Доки в ?х руках засiки i проходи, доти ви й дихнути безпечно не можете. Кождо? хвилi сей прехитрий рiд може продати вас. Пора вам не дрiмати, але вдарити в дзвони i громадами поскидати з себе тi пута, в якi обпутала вас боярська неситiсть i княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам. Сумно похилили голови тустанськi пiсланцi на тi Захаровi слова. - Ей, батьку Захаре,- сказали вони,- зна?ш ти наших громадян, а говориш, немовби зовсiм не знав ?х. Зломана у них давня вiдвага, притоптана ?х воля. За твою раду дяку?мо тобi i передамо ?? нашим громадам, але чи пiдуть вони за нею?.. Ей, коби ти був мiж ними i сказав ?м сво? слово! - Невже ж таки, чеснi сусiди, мо? слово у ваших громадян може мати бiльшу вагу, нiж ?х власна потреба, нiж ?х власний розум? Нi! Коли б так було, то нiчого вже й мо? слово вам не поможе, то вже пропали нашi громади, пропала наша Русь! Сонце геть-геть уже схилилося з полудня, коли тухольська громада по скiнченiй радi вертала до села. Без радiсних спiвiв i викрикiв, сумно, повагом iшли старi й молодi, повнi важких дум. Що то принесуть ?м будущi днi? Пiсланцi сторонських громад, пiднесенi на дусi й заохоченi, порозходилися. Тiльки копне знамено, знак сили i згоди громадсько?, повiвало високо i весело в повiтрi, i весняне небо яснiло пречистим блакитом, немов не бачучи земно? журби та тривоги. IV Широкою рiкою плили по Русi пожежi, ру?ни та смерть. Страшенна монгольська орда з далеко? степово? Азi? налетiла на нашу кра?ну, щоб на довгi вiки в самiм коренi пiдтяти ?? силу, розбити ?? народне життя. Найпершi мiста: Ки?в, Канiв, Переяслав упали i були зруйнованi до основи; ?х слiдом пiшли тисячi сiл i менших городiв. Страшний начальник монгольський Бату-хан, прозваний Бати?м, iшов на чолi сво?? стотисячно? орди, женучи перед собою вчетверо стiльки всяких полоняникiв, що мусили битися за нього в перших рядах,- iшов поздовж русько? землi, розпускаючи широко сво? загони i бродячи по колiна в кровi. Про який-будь опiр на рiвнiм полi нiщо було й думати, тим бiльше що Русь була роз'?днана i роздерта внутрiшнiми межиусобицями. Декуди ставали опором мiщани в сво?х мурах, i непривичнi до ведення правильно? облоги монголи мусили не раз тратити багато часу, добуваючи брам i мурiв топорами. Але слабi твердинi падали, бiльше через зраду i пiдкупство, нiж силою поборенi. Цiль походу страшно? орди були Угри, багата кра?на, заселена племенем, спорiдненим з монголами, вiд котрого великий Чiнгiсхан монгольський домагався, щоб йому пiддалося. Угри не хотiли пiддатися, i страшенний похiд монгольсько? орди мав ?м показати месть великого Чiнгiсхана. З трьох бокiв разом, пiсля плану Батия, мала впасти орда до Угорщини: зi сходу в землю Семигородську, з заходу з землi Моравсько? i з пiвночi через Карпати. В тiй цiлi орда подiлилася на три частi: одна, пiд проводом Кайдана, пiшла бессарабськими степами в Волощину, друга, пiд проводом Пети, вiддiлилася вiд головно? орди в землi волинськiй i поперек Червоно? Русi, через Плiснесько, змагала до верхiв'я рiки Днiстра, щоб перейти ?? вбрiд, а далi розлилася по Пiдгiр'ю, шукаючи проходiв через Карпати. Взятi до неволi мiсцевi люди, а також деякi бояри-зрадники, провадили монголiв горi рiкою Стри?м на тухольський шлях, i вже, як говорили корчинськi пiсланцi, ?х шатри бiлiлися на рiвнинi понижче Синевiдська. Вечорiло. Густi сумерки лягали на Пiдгiр'я. Лiсистi тухольськi гори задимилися, мов незлiчимi вулкани, готовлячись вибухати. Стрий шумiв по кам'яних бродах i пiнився по закрутинах. Небо покривалось зорями. Але й на землi, на широкiй надстрийськiй рiвнинi, почали розблискуватись якiсь свiтила, зразу де-де, рiдко, мов несмiло, далi чимраз густiше, сильнiше,- поки врештi цiла рiвнина, як далеко око засягне, не покрилася ними, не розжеврiлася кровавим облиском. Мов море, порушене легким вiтром, так меркотiв той облиск над долиною, то живiше палахкотячи, то мов розпливаючись у темнiючiм просторi. Се палали нiчнi огнища в таборi монголiв. Але ген-ген у вiддалi, де кiнчилось те меркотяче море, палали iншi свiтила, страшнi, широкi, бухаючи огняною загравою: се горiли околичнi села i слободи, окружаючи широкою огненною пасмугою монгольський табiр. Там бушували загони монголiв, рабуючи та мордуючи людей, забираючи в неволю та нищачи до основи все, чого не можна було забрати. Смерком уже ?хало вузьким пла?м поверх синевiдських гiр дво? люда на невеличких, та крепких гiрських кониках. Один iз ?здцiв, мужчина вже в лiтах, був у рицарськiм строю, в збро?, з мечем i топором, з шоломом на головi i з списом, прип'ятим до кiнського сiдла. З-пiд шолома спливало довге i густе, сивiюче вже волосся на його плечi. Навiть густi сумороки, що хмарою лежали на горах i величезними клубами котилися з ярiв i дебрiв чимраз вище на верхи, не могли на його лицi закрити виразу глибокого невдоволення, гнiву i яко?сь слiпо? завзятостi, що щохвиля розливався по ньому то ?дким, прикрим смiхом, то понурою хмарою,- немов щось шарпало його сустави несподiваними, судорожними рухами i давалося взнаки його гарному коневi. Другий ?здець - то була молода, гарна дiвчина, одiта в полотняну, шовковими нитками перетикану одежу, з невеличким бобровим ковпаком на головi, що не мiг вмiстити в собi ?? багатого, буйного, золотисто-жовтого волосся. Через плечi у не? перевiшений був лук з турового рога i сагайдак зо стрiлами, ?? чорнi, палкi очi ластiвками лiтали довкола, любуючись рiвними, хвилястими контурами верховини i темно-зеленими, ситими барвами лiсiв та полонин. - Що за гарна кра?на, таточку! - скрикнула вона дзвiнким, срiбним голосом, коли конi ?х на хвильку зупинилися на крутiм пригiрку, через який вони з трудом пробиралися, щоб перед цiлковитим смерком до?хати до цiлi.- Що за чудово гарна кра?на! - повторила вона вже тихiшим, нiжнiшим голосом, озираючись позад себе i тонучи поглядом у незглибимо темних зворах. - А що за поганий народ живе в тiй кра?нi! - гнiвно вiдрiзав ?здець. - Нi, таточку, сього не кажи! - сказала вона смiло, але зараз же якось змiшалась i, значно понизивши голос, додала по хвилi: - Я не знаю, але народ тутешнiй менi сподобався... - О, я знаю, що вiн тобi сподобався! - скрикнув з докором ?здець.- А радше, що сподобався тобi один iз того народа, той проклятий Беркут! О, я знаю, що ти готова батька свого покинути для нього, що ти перестала вже любити батька для нього! Та що дiяти - така вже дiвоча вдача! А тiлько я кажу тобi, дiвчино: не вiр тому поверховому блисковi! Не вiр гадюцi, хоч коралевими барвами мiниться! - Але ж, таточку, що за думки шибають по тво?й головi! I якими прикрими словами ти докоря?ш менi! Я призналася тобi, що люблю Максима, i присягла перед сонцем, що буду його. Але я ще не його, я ще твоя. А хоч i його буду, то не перестану любити тебе, таточку, нiколи, нiколи! - Але ж, дурна дiвчино, ти не будеш його, про се нiщо й думати! Хiба ти забула, що ти боярська дочка, а вiн смерд, вiвчар?.. - Нi, таточку, не говори сього! Вiн такий рицар, як i iншi рицарi,- нi, вiн лiпший, смiлiший i чеснiший вiд усiх тих боярчукiв, яких я бачила досi. Впрочiм, таточку, дарма вже вiдмовляти - я присягла! - Що значить присяга дурно?, ослiплено? дiвчини? - Нi, таточку, я не дурна i не ослiплена! Не в поривi дико? пристрасти, не без ваговання i думання я зробила се. Навiть не без вищо? волi, таточку! Остатнi слова сказала вона якимсь приглушеним, та?мничим голосом. Боярин цiкаво обернувся до не?. - Ну, а се що знов? Яка вища воля спонукала тебе до такого безумства? - Слухай, таточку,- говорила дiвчина, обертаючись до нього та звiльняючи в ?здi.- Вночi перед тим днем, коли ми мали рушати на медведiв, показалась менi в снi моя мати. Така була, якою ти описував менi ??: в бiлiй одежi, з розпущеним волоссям, але з лицем рум'яним i ясним, мов сонце, з радiстю на устах i з усмiхом та безмiрною любов'ю в ясних очах. Вона приступила до мене з розпростертими руками i обняла мене, сильно притискаючи до груди. "Мамо!" - сказала я i бiльше не могла нiчого сказати з радости та розкошi, що наповняла цiлу мою iстоту. "Мирославе, дитя мо? ?дине,- говорила вона лагiдним, м'яким голосом, що й досi тремтить менi в серцi,- слухай, що я тобi скажу. Велика для тебе хвиля зближа?ться, доню! Серце тво? пробудиться i заговорить. Слухай свого серця, доню, i йди за його голосом!" "Так, мамо!" - сказала я, тремтячи з яко?сь несказанно? радостi. "Благословлю ж тво? серце!" - I, сказавши се, вона розвiялася запахущим леготом, а я прокинулась. I серце мо? справдi заговорило, таточку, i я пiшла за його голосом. На менi благословенство мами! - Але ж, дурна дiвчино, се був сон! Про що ти вдень думала, те вночi й приснилось тобi! А втiм,- додав боярин по недовгiй хвилi,-а втiм, ти вже й не побачиш його нiколи! - Не побачу? - скрикнула живо Мирослава.- Чому не побачу? Хiба вiн умер? - Хоч би й сто лiт жив, то таки не побачиш його, бо ми... ми не вернемось уже бiльше в тi проклятi сторони. - Не вернемось? А се для чого? - Для того,сказав боярин з силуваним супоко?м,- що тi тво? добрi люди, а поперед усiх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, ухвалили на сво?й радi вигнати нас iз свого села, розвалити наш дiм i зрiвняти його з землею! Але постiйте ви, хамове плем'я, пiзна?те ви, з ким ма?те дiло! Тугар Вовк - се не тухольський вовк, вiн i тухольським медведям зумi? показати зуби! Болюче тьохнуло в серцi Мирослави, коли почула тi слова. - Вигнали нас, таточку? I за що ж нас вигнали? Певно, за того лiсничого, що ти казав так немилосердно бити, хоч я з слiзьми благала тебе пустити його на волю? - Як ти все те тямиш! - пiдхопив злiсно Тугар, хоч у серцi глибоко вкололо його те скарження з уст доньки.- О, я знаю, що коли б ти була на тiй радi, то й ти була б стала за ними против свого батька! Що ж дiяти,- батько старий, понурий, не вмi? блискати очима, анi зiтхати, а тобi хочеться не такого товариша! I що з того, що батько отсе перед часом посивiв, стараючись забезпечити твою долю, а той новий, милiший, молодший товариш, може, десь тепер зi сво?ми тухольцями руйну? нашу хату, остатн? й одиноке наше пристановище на свiтi! Мирослава не витерпiла тих ?дких докорiв,- гарячi сльози бризнули з ?? очей. - Нi, се ти, ти не любиш мене,- сказала вона, заливаючись слiзьми,- i я не знаю, що вiдвернуло тво? серце вiд мене? Я ж не дала тобi нiяко? причини! Сам ти вчив i наказував мене жити по правдi i говорити правду! Невже ж тепер нараз правда так дуже опротивiла тобi? Боярин мовчав, похиливши голову. Вони зближалися вже до верха гори i ?хали вузькою дорогою помiж високими буками, що зовсiм заслонювали перед ними небо. Конi, зданi на власну волю, самi шукали собi стежки серед сутiнкiв i, зчаста форкаючи, тюпали звiльна по похилiй каменистiй дорозi пiд гору. - Куди ж ми ?демо, коли нас вигнано з Тухольщини? - спитала нараз Мирослава, стираючи рукавом сльози i пiдводячи догори голову. - В свiт за очi,- вiдказав батько. - Ти ж казав, що ?демо до одного боярина в гостину. - Правда опротивiла менi: я сказав неправду. - То куди ж ?демо? - Куди сама хочеш. Менi все одно. Може, ?хати до Галича, до князя, котрому я наприкрився i котрий рад був мене позбутися? О, хитра се штука, той князь! Використати силу чоловiка, виссати його, мов спiлу вишню, а кiстку кинути геть - на те вiн якраз. I який рад був вiн, коли я попросив у нього даровизни землi в Тухольщинi! "Iди,сказав менi,- нехай лишень тут не бачу тебе! Йди i угризайся з тими смердами за нужденну межу, лиш сюди не вертай!" Ну, що, може, ?хати нам до нього, жалуватися на тухольцiв, просити напроти них княжо? помочi?.. - Нi, таточку!-говорила Мирослава.-Княжа помiч злого не направить, а тiлько ще дужче прогрiшить. - А видиш,сказав боярин, небагато зважаючи на остатнi слова доньки.- Ну, а може, вертати нам до Тухлi, до тих проклятих хлопiв, до того чорта Беркута, i просити у них ласки, пiддатися ?х карi, зректися свого боярства i благати ?х, щоб нас приняли до сво?? громади, як рiвнi рiвних, i жити з ними так, як вони, з вiвцями вкупi, мiж вiвсом i гно?м? Постава Мирослави незамiтно, мимоволi простувалася, лице ?? прояснювалось при тих словах. - А як гада?ш, таточку, чи вони приймили б нас? - спитала вона живо. - Хто зна?! - сказав гризько боярин.- Се ще якби ласкавi були ?х хамськi величества й ?х надвеличество Захар Беркут! - Таточку, а чому ж нам не спробувати сього? Тухольцi не люблять неправди; вони хоч i засудили нас, то, може, по свойому праву. А може... може й ти, таточку, дечим... сво?м острим поступуванням причинився до того? А коли б лагiдно, по-людськи з ними... - Ах, боже, се що таке? - скрикнула нараз Мирослава, перериваючи сво? попереднi мiркування. Вони станули саме на вершку гори, i перед ними, мов силою чарiв, розкинулася широка стрийська долина, залита морем пожеж i огнищ. Небо жеврiло кровавим вiдблиском. Немов з пекла, неслися з долини дивнi голоси, iржання коней, брязкiт збро?, переклики вартових, гомiн сидячих при огнищах чорних, косматих людей, а геть-геть далеко роздираючi серце зойки мордованих старцiв, жiнок i дiтей, в'язаних i ведених у неволю мужчин, рик скотини i хрускiт будинкiв, що, перепаленi, валилися додолу, а по тiм величезнi водопади iскор, мов ро? золотистих комах, збивалися пiд небо. В кровавiм розблиску огнiв виднiлися тут же в долинi над рiкою довгi, безконечно довгi ряди чотиригранних шатрiв, передiленi вiд себе широкими вiдступами. Люди, мов мурашки, снували помiж шатрами i громадилися коло огнищ. Мирослава стала на той вид, мов остовпiла, не можучи вiдiрвати вiд нього очей. Навiть старий, понурий боярин не мiг рушитися з мiсця, потопаючи очима в тiм лячнiм, кровавiм морi, ловлячи носом запах гiркого диму i кровi, вслухуючись у змiшаний гамiр, у зойки, стогнання та радiснi окрики побiди. Навiть конi пiд нашими ?здцями почали тремтiти всiм тiлом, стригти вухами i форкати нiздрями, немов лякалися йти дальше. - Тату, про бога святого, се що таке? - скрикнула Мирослава. - Нашi союзники,- сказав понуро Тугар Вовк. - Ах, се мусять бути монголи, про котрих прихiд говорив народ з такою тривогою? - Так, се вони! - Нищителi русько? землi! - Нашi союзники проти тих проклятих смердiв i ?х громадiвства. - Тату, се загибель наша! Як не стане хлопiв, то хто буде кормити бояр? - Не бiйся, не вродилась iще та буря, що здужала б до кореня знищити те пiдле насiння! - Але ж, таточку, монголи не щадять нi хати, нi двора, нi князiвсько? палати! Сам же ти не раз оповiдав, як вони подушили князiв пiд дошками. - I се добре! Нехай ?х душать, тих хитрих крукiв! Але боярина не задушили нiякого. Ще раз кажу тобi: се нашi союзники! - Але ж, таточку, ти хотiв би входити в союз iз тими дикунами, обагреними кров'ю нашого народа? - Що мене се обходить, хто вони i якi вони? Крiм них ми не ма?мо виходу. А нехай вони собi будуть i самi злi духи, щоб тiльки помогли менi! Мирослава, вся блiда, тривожними очима глядiла на свого батька. Кровавий вiдблиск огнiв, що освiчував околицю, робив його лице страшним i диким i меркотiв на його шоломi, немов обвивав те лице кровавим вiнцем. Вони обо? позлiзали з коней i, стоячи на острiм гребенi гори, глядiли одно на одно. - Який ти страшний, таточку,- прошептала Мирослава.- Я не пiзнаю тебе! - Говори смiло, говори, донечко! - сказав з якимсь диким насмiхом батько.- Я знаю, що ти хотiла сказати! Ти хотiла сказати: "Я не можу дальше йти з тобою, я покину тебе, зрадника вiтчини, а вернуся до свого милого, до свого вiрного Беркута!" Скажи, скажи се одверто - i покинь мене. Я пiду, куди веде мене доля, i буду до кiнця життя свого дбати про тво? добро! ?довитий голос боярина стався при кiнцi якимсь м'яким, тремтючим, зрушуючим, так що Мирослава вибухла голосним плачем i кинулась батьковi на шию, гiрко ридаючи. - Ох, таточку,- хлипала вона,- як ти рвеш мо? серце! Чим я так тяжко провинилася перед тобою? Я ж знаю, що ти любиш мене! Я... я не покину тебе нiколи! Я буду тво?ю служницею, тво?ю невiльницею до остатнього вiддиху, лиш не йди туди, не подавай свого чесного iм'я на вiчну ганьбу! Ридаючи, вона впала батьковi до нiг i обнiмала руками його колiна, обливала слiзьми його руки. Не видержав Тугар Вовк, капнули сльози з його старих очей. Вiн пiдняв Мирославу i мiцно притиснув ?? до грудей. - Доню моя,сказав вiн лагiдно,- не жалуйся на мене! Горе наповнило гiркiстю мо? серце, гнiвом налило мо? думи. Але я знаю, що тво? серце - щире золото, що ти не покинеш мене в днях тривоги й боротьби. Адже ж ми самi тепер на свiтi, нi до кого нам прихилитися, нi вiд кого ждати помочi, а тiлько вiд себе самих. Вибору не ма?мо. Берiмо помiч, де ?? знайдемо! - Таточку, таточку! - говорила з слiзьми Мирослава.- Гнiв проти тухольцiв заслiпив тебе i пха? тебе до загибелi. Нехай i так, що ми нещасливi - а чи для того мусимо бути зрадниками свого краю? Нi, радше згинути нам iз голоду пiд плотом! - Молода ти ще, доню, горяча, палка, i не зна?ш, як смаку? голод, як смаку? нужда. Я зазнав ?х i хочу оберегти тебе вiд них. Не переч же менi! Ходи, ?дьмо до цiлi! Що буде, те буде, долi сво?? не об'?демо! I вiн скочив на свого коня i шпигнув його острогами. Даремно Мирослава хотiла спинити його - вiн погнав униз горою. Ридаючи, подалась за ним i вона. В сво?й непохитнiй, дитячiй вiрi вона все ще думала, що зможе охоронити батька вiд загибелi, вiд вiковисто? ганьби - вiд зради свого краю. Вона, бiдна, й не знала, як глибоко ?? батько був уже застряг у тiм огиднiм багнi, як безповоротно вiн уже впав у безодню, так, що для нього справдi не було iншого виходу, як падати глибше, аж до дна. Чим дальше з'?здили в долину, тим густiша пiтьма обхапувала ?х, тим менше могли що-будь бачити, крiм блимання огнищ i жеврiння вiддалених пожеж. Зате гомiн i рик величезно? юрби ставався чимраз голоснiшим, оглушаючим. Дим ви?дав ?м очi, захапував вiддих у грудях. Боярин простував до першого огнища, що палало серед поля. Се була монгольська сторожа. Наближаючись, вони бачили п'ять люда в кожухах, обернених волоссям догори, в таких самих пелехатих, острокiнчастих ковпаках, з луками на плечах i з топорами в руках. Аж недалеко варти Мирослава дiгнала батька й сiпнула його за рукав. - Таточку, богом святим молю тебе, вертаймо вiдси. - Куди? - Ходiмо до Тухлi! - Нi, пропало вже! Пiдемо, але не з униженою просьбою. Пiдемо в гостi - i рад я побачити, чи тво? Беркути посмiють тепер виганяти нас! В тiй хвилi монголи почули прихiд чужих людей i з диким криком похапали за луки та окружили ?х. - Хто ?де? - закричали рiзними голосами, то по-нашому, то по-свому. - Поклонник великого Чiнгiсхана! - сказав по-монгольськи Тугар Вовк. Монголи стали, витрiщивши очi на нього. - Ти вiдки, що за один, за чим приходиш? - спитав один, очевидно, начальник сторожi. - Не тво? дiло,- вiдповiв остро на монгольськiй мовi боярин.- Хто веде вашу силу? - Внуки великого Чiнгiсхана: Пета-бегадир i Бурунда-бегадир. - Iди ж i скажи ?м, що "Калка-рiка по болотi тече i в Дон упада?". А ми на твiй поворот пождемо коло огнища. З рабським ушанованням розступилися монголи перед незнайомим при?жджим, що говорив ?х мовою та ще й таким певним тоном, до якого вони привикли вiд сво?х ханiв та бегадирiв. В однiй хвилi начальник варти здав сво? мiсце на другого, а сам, допавши коня, погнав до табору, яко?, може, чверть милi вiддаленого вiд вартового огнища. Тугар Вовк i Мирослава позлазили з коней, яких дехто з вартових зараз узяли, обчистили, напо?ли й прип'яли на мужицькiй, житом засiянiй нивi. При?жджi гостi приступили до огнища, грiючи над ним руки, в якi щипав ?х весняний нiчний холод. Мирослава тремтiла цiлим тiлом, мов у лихорадцi, вона була блiда i не смiла пiднести очей на батька. Аж тепер, почувши з батькових уст монгольську мову i побачивши, з якою пошаною монголи сповняли його волю, вона догадалася, що батько ?? не вiднинi зна?ться з тими страшними нищителями рiдно? землi i що правдивою мусить бути та вiсть, яка глухо шепталась при дворi князя Данила, немов то Тугар Вовк у битвi пiд Калкою зрадив Русь монголам, виявивши ?м наперед цiлий план битви, уложений руськими князями. Правда,- говорили вiстi,- доказу на те певного нема, а то б бояриновi прийшлось понести голову на колоду; боярин стояв у битвi в першiм рядi i при першiм замiшанню взятий був до неволi. Але дивним видавалось декому його швидке увiльнення без окупу, хоч боярин божився, що монголи випустили його, шануючи його хоробрiсть. Дiло було темне, а тiльки те було певне, що при княжiм дворi всi почали якось сторонити вiд Тугара, i сам князь не довiряв йому так, як довiряв давнiше. Боярин вкiнцi почув тоту змiну i попросив у князя даровизни землi в Тухольщинi. Не допитуючись, для чого задумав боярин покидати Галич i для чого хоче закопатися в такiй лiсистiй пустинi, та й ще з молодою дочкою, князь Данило дав йому даровизну - очевидно, рад був його позбутися. I при вiд'?здi з Галича якось холодно прощалися всi з боярином, довголiтнiм товаришем оружжя. Все те згадала тепер в однiй хвилi Мирослава, i все те, що тодi дивувало й гнiвало ??, стало тепер ясне й зрозумiле перед ?? очима. Так, значиться, вiстi й шепти говорили правду! Так, значиться, батько ?? вiддавна, вiд десятьох лiт був у порозумiнню з монголами, був зрадником! Мов придавлена, мов пiдкошена тою гадкою, похилила Мирослава свою прегарну голову додолу. Серце ?? болiло дуже; вона чула, як у ньому одна за другою рвалися найсильнiшi й найсвятiшi нитки - нитки дитячо? любовi й поважання. Якою самiтною, якою круглою сиротою чула себе вона тепер на свiтi, хоч тут же коло не? сидiв ?? батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевнював ??, що все робить для ?? щастя! Але й боярин сидiв тепер якийсь невеселий: його рiшуче серце тисли, очевидно, якiсь важкi думи. Не знати, про що думав вiн, але його очi глядiли не змигаючи в полум'я огнища, слiдили уважно за тим, як догорали червонi, мов розжарене залiзо, полiна, як трiскали в огнi, злизуванi полум'ям. Чи се було спокiйне думання чоловiка, що дiйшов до сво?? мети, чи, може, яке тривожне прочуття будущини холодною рукою вхопило його за серце i печать мовчання положило на його устах? Тiльки ж вiн, старий, розважний чоловiк, уникав погляду Мирослави, лиш глядiв i глядiв у огнище, на миготячi iскри та попелiючi полiна. - Доню! - сказав вiн вкiнцi стиха, не пiдводячи на не? очей. - Чому ти вчора не вбив мене, тату? - прошептала Мирослава, насилу здержуючи сльози в очах. Голос ??, хоч тихий, дунув на боярина ледовим холодом. Вiн не знайшов на те питання вiдповiдi, i мовчав, i вдивлювався в огнище, поки не прибiг вартiвник з табору. - Внуки великого Чiнгiсхана шлють свiй привiт новому друговi i просять його до свого шатра на во?нну раду. - Ходiмо! - сказав коротко боярин i пiднявся з мiсця. Мирослава встала також, але ноги ?? вiдмовляли послуху. Та не час було тепер вертатися. В однiй хвилi монголи привели ?х коней, висадили Мирославу i, окруживши ?х обо?, повели до табору. Монгольський табор був розложений у величезнiм чотирокутнику i обкопаний глибоким ровом. В кождiм боцi чотирокутника було по дванадцять входiв, окружених оружною вартою. Хоч неприятель нiякий не грозив таборовi, то все-таки його стережено чуйно - таке вже було во?нне правило монголiв, зовсiм у суперечнiсть iз християнським рицарством, яке не дорiвнювало монголам анi в вiйськовiй карностi, анi в умiлостi тактики та кермовання великими масами. Вартовi при входi табору дикими голосами перекликалися з вартовими, що вели боярина з донькою, а потiм переняли незвичайних гостей i повели ?х до шатра сво?х начальникiв. Хоч i як придавлена була Мирослава сво?м болем i стидом, що випалював гарячi рум'янцi на ?? дiвочiм лицi, то все ж вона була надто смiло? вдачi, надто свобiдно i по-рицарськи вихована, щоб не зацiкавитися розкладом табора i всiм новим та невиданим окруженням. Бистрим оком окинула вона проводжаючих ?? вартових. Низькi, пiдсадкуватi ?х постави, повбиранi в овечi кожухи, через якi перевiшений був у кождого лук i сагайдак зi стрiлами, виглядали мов медведi або якi iншi дикi звiрi. Лице без заросту, з вистаючими вилицями i пiдочними кiстьми, з маленькими i глибоко впалими очима, що, ледве блищалися з вузьких, скiсно прорiзаних повiк, з невеликими, приплесканими носами, виглядали якось гидко, вiдразливе, а жовтава ?х барва, що в вiдблиску огнищ переливалася в якийсь зеленкуватий вiдтiнок, робила ?х iще страшнiшими та вiдразливiшими. З похнюпленими додолу головами i з горляною, спiвучою мовою, вони подобали на вовкiв, що шукають, кого б пожерти. Шатри ?х, як Мирослава зблизька приглянулася, зробленi були з войлоку, розп'ятого на чотирьох жердках, зв'язаних угорi докупи, i накритi були вверху для забезпеки вiд дощу великими шапками з кiнсько? шкiри. Перед шатрами стояли на жердках понастромлюванi людськi голови, кровавi, з застиглим виразом болю i розпуки на блiдих, посинiлих, свiтлом огнищ дивовижно освiчених лицях. Холодний пiт виступив на чоло Мирослави на сей вид; ??, геройську, смiлу дiвчину, не мучила думка, що швидко й ?? голова так само стримiтиме де-будь перед шатром якого монгольського бегадира. Та нi, вона волiла б тепер тлiти в пожежi i стримiти як кровавий трофей перед шатром побiдителя, анiж сво?ми живими очима оглядати тi трофе?, з яких кождий недавно ще був живим чоловiком, думав, працював i любив,- анiж iти здовж оцього страшного табору на безчесне, зрадницьке дiло! "Нi, нi,думалось ?й,- не буде того. Я не пiду дальше. Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу вiдвести його вiд його проклятого намiру". Тимчасом вони станули перед шатром начальника Пети, любимця Бати?вого. Шатро не вiдзначувалося вiд iнших шатрiв зверха нiчим, окрiм прип'ято? на його вершку жердки з трьома бунчуками: зате всерединi було далеко пишнiше, по-азiатськи уладжене. Тiльки ж анi боярин, анi Мирослава до середини шатра не входили, бо начальникiв монгольських застали перед шатром, коло огнища, на котрiм невiльники пекли двох баранiв. Побачивши гостей, начальники схопилися всi враз на рiвнi ноги i похапали до рук свою зброю, хоч, впрочiм, не поступилися з мiсця, щоби стрiчати ?х. Знаючи монгольський звичай, боярин кивнув доньцi, щоб лишилась позаду, а сам, знявши з голови шолом, а з плечей лук, приступив до них з поклоном i став мовчки, з похиленими до землi очима, на три кроки перед головним начальником Петою. - Вiд якого царя приносиш нам вiсти? - спитав його Пета. - Я не знаю нiякого царя, крiм великого Чiнгiсхана, пана всього свiта! - сказав боярин. Се була звичайна формула пiддання. Пета тодi поважно, але радо, простяг бояриновi руку. - Впору приходиш,- сказав Пета,- ми дожидали свойого союзника. - Я знаю свiй обов'язок,- сказав Тугар Вовк.- В однiм лишень я переступив ваш звичай: я привiв доньку свою до табору. - Доньку? - сказав зачудований Пета.- Хiба ж ти не зна?ш, що звичай наш забороня? женщинам вступати в збiр воякiв? - Знаю. Але що ж я мав зробити з нею? У мене нема дому, нi родини, нi дружини! Крiм мене i великого Чiнгiсхана, вона не ма? нiяко? опiки! Мiй князь рад був позбутися мене зi свого мiста, а тi проклятi смерди, мо? невольники, збунтувалися против мене. - Але все ж таки тут вона не може лишитися. - Я прошу внукiв великого Чiнгiсхана позволити ?й лишитися нинiшню нiч i завтрашнiй день, поки не винайду для не? безпечного пристановища. - Для другiв наших ми гостиннi,- сказав Пета i потiм, обертаючись до Мирослави, вiн сказав ломаною руською мовою: - Зблизись, дивчина! Мирослава аж затремтiла, почувши тi зверненi до себе слова страшного монгольського начальника. Повними ненавистi й погорди очима глядiла вона на того нищителя Русi, зовсiм не слухаючи його слiв. - Зблизись, Мирославе! - сказав ?? батько.- Великий начальник монгольського вiйська ласкавий до нас. - Не хочу його ласки! - вiдказала Мирослава. - Зблизись, розказую тобi! - сказав грiзно боярин. Мирослава неохiтно зблизилася. Пета сво?ми малими, блискучими очима поглянув на не?. - Гарни дивчина! Жаль, що не остатись. Гляди, дивчина, на свiй тат. Будь вiрна велики Чiнгiсхан. Велика ласка буде! На тобi, дивчина, оте? коко, з вашого князь Мстислав. Знак безпеки. Покажи монгольськи вояк - усi пропустить, нiчого злого не зробить. А тепер до шатра! З тими словами Пета подав Мирославi зi свого пальця великий золотий перстiнь, здобутий ним у битвi над Калкою з князя Мстислава. На перстенi був великий золотисто-зелений берил iз вирiзаними на нiм фiгурами. Мирослава вагувалася, чи приняти дар вiд ворога,- може, навiть, заплату за батькову зраду. - Вiзьми, доню, сей знак вiд великого внука Чiнгiсхана,- сказав боярин.- Се знак його велико? ласки для тебе, да? тобi безпечний прохiд у монгольськiм таборi. Нам бо прийдеться розстатися, доню. ?х во?нний звичай забороня? женщинам бути в таборi. Але з тим перстенем ти можеш безпечно приходити i виходити, коли тобi запотребиться. Мирослава ще вагувалась. Але, втiм, нова якась дума шибнула ?й у голову - вона взяла перстiнь i, вiдвертаючись, урваним голосом сказала: - Дякую! Потiм Пета велiв вiдвести ?? до окремого шатра, котре наборзi приготовано для ?? батька, а Тугар Вовк лишився сам з монгольськими бегадирами, щоб радити во?нну раду. Перший забрав голос Пета, головний начальник сього вiддiлу, чоловiчок лiт коло сорока, тип монгола: невеличкий, повертливий, з хитро мигаючими, малими, мов мишачими, очима. - Сiдай, гостю,- сказав вiн до боярина.- Коли скажем тобi, що ми дожидали тебе, то нехай се буде найвища похвала тво?? вiрностi для великого Чiнгiсхана. Але все-таки ти троха запiзно прийшов. Вiйсько наше жде вже третiй день, а великий Чiнгiсхан, виправляючи нас на захiд, до краю рабiв сво?х Арпадiв, наказував нам довше трьох день без потреби нiде не задержуватись. Брат наш, Кайдан-бегадир, що пiшов через край волохiв, буде перед нами в домi Арпадiв, здобуде ?х столичне мiсто, а яку ж славу ми принесемо з того походу? На те сказав боярин: - Я порозумiв слова тво?, великий бегадире, i ось що вiдповiм на них. Вiрний слуга великого Чiнгiсхана не мiг швидше прибути до вашого табору, бо аж учора дiзнався про ваш похiд, а дiзнавшися, прибув зараз. Про задержку не журися. Шляхи нашi хоч неширокi, але безпечнi. Брама в царство Арпадiв стане вам отвором, лиш тiлько застукайте. - Якi шляхи i в чи?х руках? - спитав коротко Пета. - Один шлях дуклянський, горi Сяном-рiкою, а потiм через низький гiрський провал. Шлях широкий i вигiдний, топтаний уже не раз руськими й угорськими во?нними силами. - Далеко вiдси? - Вiдси до Перемишля два днi ходу, а з Перемишля до гiр iще два днi. - Хто стереже? - Стережуть його нашого князя бояри, що на нiм поробили засiки. Але бояри нерадо служать князевi Даниловi Романовичу, нерадо стережуть засiкiв. Мала обiцянка склонить ?х на сторону великого Чiнгiсхана. - Але чому ж досi ми нiкого з них не бачили в нашiм таборi? - спитав Пета. - Годi ?м, великий бегадире. Народ, серед якого вони живуть i який мусить поставляти оружних людей для оборони засiкiв, нерадо зносить ?х власть над собою. Дух бунту i непокори живе в народi. Серце його тужить за давнiми порядками, де не було нi князiв, нi власти, де кожда громада жила для себе, а против спiльного ворога всi дружилися по добрiй волi i вибирали та скидали свою старшину. В отсих горах живе один дiд, що його прозвали бесiдником, i той роздува? полум'я непокори в iм'я тих старих порядкiв. Народ глядить на бояр, мов пастухи на вовка, i скоро би тiлько побачив, що бояри тягнуть у сторону великого Чiнгiсхана одверто, то побив би ?х камiнням. Коли ж за приближенням вашо? сили бояри пiддадуться вам i вiддадуть вам засiки, народ пирсне, як полова вiд вiтру. Пета слухав уважно бесiди боярина. Насмiх i погорда заблискотiли на його тонких губах. - Дивнi ж у вас порядки! - сказав вiн.- Князь бунту? против сво?х слуг, слуги против князя, князь i слуги против народа, а народ против усяко? властi! Дивнi порядки! У нас, коли дрiбнi ватажки хотiли бунтувати проти великого Чiнгiсхана, то той згромадив ?х до свого аула i, окруживши аул сво?ми вiрними синами, велiв настановити вiсiмдесят великих кiтлiв на гранi i налити ?х водою, а коли вода закипiла, то, не розбираючи нiчи?? вини, велiв у кождий котел вкинути по два бунтiвники i варити ?х так довго, поки тiло зовсiм не вiдкипiло вiд кости. Тодi велiв повиймати голi кiстяки з кiтлiв, посадити ?х на коней i повiдвозити до пiдвладних ?м племен, щоб тi на примiрi сво?х ватажкiв училися послуху й покори великому Чiнгiсхановi. От так би й вас ?? вчити. I ми навчимо вас ??. Дякуйте богам, що зiслали нас до сього краю, бо коли б не ми, то ви, певно, мов тi голоднi вовки, пожерли б однi других. Кров постила бояриновi в тiлi при тiм оповiданню монгола, але вiн нi словечка не вiдказав на се. - Ну, а який же ваш другий шлях? - спитав дальше Пета. - Другий шлях тухольський,- вiдповiв боярин,- хоч вужчий i не так рiвний, але зате ближчий i рiвно безпечний. На тiм шляху засiкiв нема, анi княжих бояр нема. Самi хлопи пильнують його. - Хлопiв ваших ми не бо?мося! - сказав з погордою Пета. - I нiщо ?х боятися,- пiдхопив боярин.- Вони ж без оружжя i без умiлости во?нно?. Тим шляхом я сам можу вам бути провiдником. - Але, може, на арпадськiй сторонi тi шляхи сильно замкненi? - Тухольський не замкнений зовсiм. Дуклянський замкнений, але не дуже сильно. - А довга дорога тухольським шляхом до краю Арпадiв? - Для оружних мужiв до Тухлi день ходу. В Тухлi переночувати, а разом зо свiтом у дорогу, i на вечiр будете вже на рiвнинi. - А дуклянським? - Вчисляючи, кiлько часу треба на понищення засiкiв, три днi ходу. - Ну, то веди нас тухольським! - сказав Пета. - Дозволь менi слово сказати, великий бегадире,- сказав один iз начальникiв монгольських, мужчина величезного росту й геркулесово? будови тiла, з лицем темно-оливково? барви, одiтий у шкiру степового тигра, що все разом аж надто свiдчило про його походження з туркоманського племенi. Се був страшний, безтямно-смiлий i кровожадний войовник, Бурунда-бегадир, супiрник у славi з Кайданом. Монгольськi загони, якi вiн провадив, лишали по собi найстрашнiшу ру?ну, найбiльше число трупiв, найширшу рiку пожеж. Вiн безмiрно перевищав Пету сво?ю вiдвагою; перед його шатром кождого вечора було два рази бiльше свiжих голов, нiж перед шатром усякого iншого вояка. Але Пета не завидiв йому то? смiлостi, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундою в штуцi ведення великих мас i кермовання великими битвами та походами. Вiн радо пускав Бурунду на найнебезпечнiшi мiсця, держав його в запасi на найтяжчу, рiшучу хвилю, немов непоборний залiзний таран,- а тодi пускав його з вiддiлом "кровавих туркоманiв" довершувати побiди. - Говори, брате Бурундо! - сказав Пета. - Дозволь менi з десятитисячним вiддiлом iти тухольським шляхом, а ти сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бiк, я вдарю зразу на тих, що стережуть дуклянського шляху, i прорiвняю тобi дорогу. Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший раз вирвалось тому рубацi з уст таке розумне слово. I справдi, план Бурунди був хоч i смiлий, та зате дуже розумний, i Бурунда був ?диний смiльчак до виконання сього плану. - Добре,сказав Пета,- нехай буде по-твойому! Вибирай собi воякiв i рушай з ними зараз завтра. - Позвольте ще й менi слово сказати, великi бегадири,- сказав Тугар Вовк. - Говори! - сказав Пета. - Коли воля ваша слати часть сво?? сили тухольським шляхом,- а все? задля тiсноти шляху й я не радив би слати,- то позвольте менi пiти наперед з невеличким вiддiлом i заняти вхiд того шляху, заким iще тухольськi смерди дiзнаються про ваш прихiд i завалять його засiками. - Добре, йди! - сказав Пета.- Коли хочеш вирушити? - Зараз, щоб iще завтра на пiвдень сповнити сво? дiло. - Коли так, то нехай буде конець нашiй радi i нехай боги щастять нашiй збро?! - сказав Пета, встаючи з мiсця. Встали й iншi начальники. Тугар Вовк просив Пету, щоб визначив для нього вiддiл смiлих мужiв, а сам пiшов до шатра покрiпитися i попрощатися з донькою. В темнiм шатрi на лiжку, покритiм м'якими, зра-бованими перинами, сидiла Мирослава i гiрко плакала. По всiх страшних i несподiваних вражiннях сього вечора вона аж тепер мала час зiбрати сво? думки, розглянути добре сво? теперiшн? положення, в яке втягнув ?? батько. Положення те було справдi страшне, бачилось навiть - безвихiдне. Батько ?? - зрадник, монгольський слуга; вона - в монгольськiм таборi, напiвгiсть, напiвбранка, а на всякий спосiб кругла сирота. Бо навiть остання ?? пiдпора - непохитна вiра в свiй пророчий сон, у благословенство матерi i в сво? любовне щастя з Максимом,- i тота вiра тепер, при холоднiй розвазi, зачала похитуватись, кровавлячи ?? серце. Бо яким лицем стане вона тепер перед Максимом? Якими словами розповiсть йому про свiй - добровiльний чи недобровiльний? - побут у монгольськiм таборi? Мов гадюки, вертiли ?? серце тi питання, i вона дала сльозам волю i плакала, мов з життям сво?м прощалася. Батько тихими, тривожними кроками приступив до не?, положив руку на ?? плече,- вона не пiдводила голови, не рушалась, не переставала плакати. - Доню Мирославе,- сказав вiн,- не плач! Дасть бог, усе ще добре буде! Мирослава мов не чула нiчого, сидiла недвижно, холодна, безучасна. - Забудь того смерда! Гарна будучнiсть чека? тебе, а вiн... Що вiн! Завтра в полудне вiн упаде трупом вiд мойого меча. - Хто? - скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом. Боярин злякався того голосу i вiдступився вiд дочки, що зiрвалась на рiвнi ноги. - Хто впаде трупом? - повторила вона.- Вiн, Максим? Ти ведеш напад на Тухлю? - Та нi, нi! - вiдпекувався боярин.- Хто се сказав тобi? - Сам ти сказав! -наставала на нього Мирослава.-Тату, скажи менi правду, що задуму?ш? Не бiйся за мене! Я тепер i сама вже добре бачу, що не можу бути Максимова, через тебе не можу бути! О, ти розумний, ти хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того я не можу бути Максимова, що вища вiд нього родом,- о, нi! Я нижча вiд нього, я чую себе безмiрно нижчою вiд нього, бо вiн чиста, чесна душа, а я дочка зрадника, може й сама зрадниця! Так, тату! Ти дуже хитрий, такий хитрий, що аж себе самого перехитрив! Ти кажеш, що мого щастя бажа?ш, а ти вбив мо? щастя. Але нехай i так! Що з мене за хосен? Тiлько скажи менi, що ти задуму?ш напротив нього? - Але ж нiчого, зовсiм нiчого! Вiн тепер, може, вже десь далеко в горах. - Нi, нi, нi, не вiрю тобi! Скажи менi, що ви урадили з монголами? - Говорили про те, куди ?хати на Угри. - I ти ?м хочеш видати тухольський шлях, щоби помститися на тухольцях! - Дурна дiвчино, що менi мститися на них! Задрiбнi вони для мо?? мести. Я хочу перепровадити монголiв на Угри, бо, чим скорше пiдуть iз нашого краю, тим менше тут ру?ни нароблять. - О, певно, певно! - скрикнула Мирослава.- Але з поворотом доруйнують, що тепер лишать цiле! I ти ведеш ?х на Тухлю, тепер, зараз? - Нi, не на Тухлю. Я веду тiльки один малий вiддiл, щоб осадити вхiд до Тухлi. - Хто ма? браму, той ма? й хату! Але розумiю тепер! Ти ж сам сказав недавно, он там, на горi, що завтра Максим ма? з тухольськими молодцями валити наш дiм. А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його... Боярин видивився на не? зачудуваними очима; вiн почав боятися, чи не вiдьма вона, що так страшно бистро вгадувала, в чiм дiло. - Доню, забудь за нього! - сказав вiн.- Яка доля йому судилася, така й буде. - Нi, тату, тим ти не зведеш мене! Я ?ду, ?ду до Тухлi, я остережу його, спасу його вiд тво?? засiдки! А коли в не? попадеться, то я стану обiк нього i буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, i тво?х поганих союзникiв! - Дiвчино, ти божевiльна! - скрикнув боярин.- Уважай, не доводи мене до гнiву! Се хвиля рiшуча. - Що мене обходить твiй гнiв! - вiдказала холодно Мирослава.- I що ти менi можеш iще бiльше злого зробити пiсля того, що зробив досi? Коли уб'?ш мене, то се буде тiлько добродiйство, бо й так менi не жити. Пусти мене! - Нi, лишись тут, нерозумна! - Так, лишись тут, поки ти спокiйно не заморду?ш того, хто дорожчий менi над життя мо?! О, нi, я не лишусь! - Лишись! Богом клянусь тобi, що не пiдiйму руки сво?? на нього! - О, знаю, знаю, що се значить! - скрикнула Мирослава.- Ну, розумi?ться, ти боярин, де ж би ти пiднiмав руку на смерда. Але сво?м диким товаришам велиш усi затро?нi стрiли нацiлити на його груди! - Нi! Коли вже таке тво? над ним милосердя, то ще раз кленусь тобi, що анi я, анi нiхто з мо?? дружини не ткне його, хоч би вiн не знати як нападав на нас! Досить тобi сього! Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, i не могла нiчого бiльше сказати. Хiба ж вона знала, чи досить сього, чи нi! О, як радо була б вона пташкою злетiла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годi було. Батько ?? взяв свою зброю i, виходячи з шатра, сказав: - Доню, ще раз кажу тобi i заклинаю тебе: лишись у таборi, поки я не вернусь, а тодi роби собi, що твоя воля буде. А тепер прощай. Вiн вийшов, i заслона з войлока, що служила замiсть дверей, неспокiйно захиталася за ним. З заломаними руками, образ найтяжчого горя i найстрашнiшо? тривоги, стояла Мирослава насеред шатра, нiма, перехилена наперед, з створеними устами, ухом ловлячи остатнiй стук кiнських копит, що глухли й нiмiли по мiрi того, як вiддалявся на полудне вiддiл монголiв, ведений ?? батьком на загибiль Тухольщини. V З важким серцем iшов Максим Беркут посеред невеличко? ватаги тухольських молодцiв на сповнення громадсько? волi. Вiдмалку вирiс вiн у глибокiм почуванню сво?? ?дностi з громадою i святостi громадсько? волi, тож i тепер, коли зовсiм не впору для його серця на нього впав почесний вибiр громади - прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольцi в бояринi,- i тепер вiн не смiв вiдмовитись вiд того поручення, хоч серце його рвалося i краялось на саму думку, що буде мусив стрiтися з Мирославою, з ?? батьком як з ворогами, що буде, може, мусив боротися з боярськими лучниками або i з самим боярином, проливати кров людську в очах то?, за котру вiн сам готов був свою кров пролити. Правда, вiн твердо рiшився зробити сво? дiло як можна найспокiйнiше i не доводити його аж до проливання кровi, але хто ж мiг йому поручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати зачiпки? Се легше могло бути, як що. "Але нi,думав собi Максим,- коли схоче мо?? крови, я не буду боронитися, я надставлю йому сво? груди добровiльно, нехай б'?! Життя вiн не хоче менi дати, то нехай да? смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай, батьку мiй, соколе сизий! Прощайте, браття i товаришi мо?! Не побачите вже Максима, а почувши про мою смерть посуму?те i скажете: "згинув для добра громади"! Але ви не будете знати, що я сам бажав i шукав смерти!" Так думав Максим, наближаючись до будинкiв боярських на горбку над Опором. Дiм боярина збудований був iз грубих, у чотири гранки гладко обтесаних i гиблем на спо?ннях вигладжених ялиць, будованих в угла, так, як тепер ще будують нашi сiльськi хати. Покритий був грубими драницями, обмазаними зверха грубою верствою червоно? у водi нерозмокаючо? глини. Вiкна, як i у всiх хатах, оберненi були на полудне; замiсть шибок понапинанi були на рами воловi мiхури, що пропускали слабе, жовтаве свiтло досередини. Входовi дверi спереду i ззаду вели до просторих сiней, яких стiни обвiшанi були всiляким оружжям, оленевими та жубровими рогами, шкiрами з дикiв, вовкiв i медведiв. З сiней на оба боки вели дверi до кiмнат, просторих, високих, з глиняними печами без коминiв i з дерев'яними, гарно вирiзуваними полицями на всяку посуду. Одна свiтлиця бояринова, а друга, по другiм боцi сiней,- його доньки. Ззаду були двi широкi комори: в однiй кухня, в другiй - служебна. В свiтлицi боярина стiни були обвiшанi шкiрами медведiв, тiльки над постiллю висiв дорогий заморський килим, здобутий боярином у якiмсь походi. Там же висiли його луки, мечi й iнша пiдручна зброя. Свiтлиця ж Мирослави була, крiм м'яких шкiр по стiнах i помостi, пристро?на в цвiти, а на стiнi, напроти вiкон, над ?? лiжком, висiло дороге металеве дзеркало i обiк нього дерев'яний, срiблом окований, чотирострунний теорбан, любий повiрник Мирославиних мрiй i дiвочих дум. Вiддалiк вiд дому, на невеличкiй долинi, стояли стайнi, стодоли й iншi господарськi будинки; там також була невеличка хата для скотарiв. Але пусто i глухо було сьогоднi в просторiм боярськiм домi. Боярина i Мирослави нема дома, слуг боярин повiдправляв, худобу велiв перегнати до череди сусiднього, корчинського осадника; тiльки лучники й топiрники лишилися, та й тi якiсь невеселi, не гомонять, не жартують, анi пiсень не спiвають. Мабуть, важнiше якесь жде ?х дiло, бо беруть луки i стрiли, топори й списи, а все те мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що се такого? Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожi, дав знак трубою, i в повнiй збро? всi дружинники стали в ряд перед боярським домом, пiднявши списи, нап'явши луки, мов до битви. По шляху надiйшла тухольська ватага i, побачивши оружних людей перед боярським домом, почала й собi готовитися до бою. Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема мiж ними боярина. Але, на щастя, боярина не було. Вiдiтхнув Максим, немов гора з грудей його звалилася, i смiлiше почав порядкувати свою ватагу. Се й недовго часу забрало, i мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами i списами тухольцi зближалися в рядi до боярських дружинникiв. Не дальше, як на п'ятдесят крокiв однi вiд других, зупинилися. - Боярине Тугаре Вовче! - кликнув Максим. - Нема боярина Тугара Вовка! - вiдповiли дружинники. - Так ви, вiрнi його, слухайте, що я скажу вам вiд iменi тухольсько? громади! Пiслала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Пита?мо вас, чи вступитесь по волi, чи нi? Дружинники мовчали. - Пита?мо другий раз! - сказав Максим. Дружинники мовчали, не спускаючи лукiв. - Пита?мо третiй раз! - сказав, пiдносячи голос, Максим. Дружинники мовчали, але стояли недвижно в сво?й ворожiй поставi. Дивно було Максимовi, що се ма? значити, але, не зупиняючись довше, вiн велiв сво?м молодцям випустити стрiли на дружинникiв. Стрiли засвистiли, мов змi?, i, перелетiвши понад головами дружинникiв, повбивалися в стiну. В тiй хвилi дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю i з простягненими руками ступили напроти тухольських молодцiв. - Товаришi, браття! - сказали вони.- Не прогнiвайтесь на нас за нашу мовчанку. Ми дали слово бояриновi, що стрiтимо вас ворожо, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, i проливати ?? за неправду. Ми були при судi громадськiм i зна?мо, що боярин скривдив громаду i що громадський суд справедливий. Робiть, що вам повелено, i, коли буде ласка батькiв ваших, ми будемо просити ?х, щоб приняли нас до сво?? громади. Не хочемо бiльше служити бояриновi! Радiсть тухольцiв, а особливо Максима, коли почули тi слова, була безмежна. Зараз усi поскидали оружжя на купу перед боярським домом i серед голосних веселих крикiв обiймали й цiлували сво?х нових i несподiваних товаришiв, з якими перед хвилею думали вступити в смертельний бiй. Максим найдужче рад був тому, що його побоювання не справдилося, що йому не довелось перед очима Мирослави поборювати ?? батька i прогонювати на незвiснi шляхи ту, з якою рад би був нiколи не розстатися. Радiсть сумирного закiнчення се? немило? справи на хвилю заглушила в нiм усякi iншi непевностi. В товариствi веселих боярських дружинникiв увiйшли тухольцi до боярського дому, все з зацiкавленням оглядаючи, хоч нiчого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до свiтлицi Мирослави, надiючись тут стрiтити ?? в сльозах або в гнiвi, бажаючи щирим словом потiшити, заспоко?ти ??. Але Мирослави не було в свiтлицi, i се затурбувало Максима. "Де вона?" - подумав вiн i зараз надумав спитати про се дружинникiв, що тимчасом вешталися, приготовуючи на радощах для сво?х тухольських гостей братерську гостину. Але вiдповiдь дружинникiв на його питання зовсiм не вдоволила й не заспоко?ла Максима. Боярин учора рано ви?хав з донькою, але куди, за чим, коли верне,- не знати. Велiв ?м виступити ворожо проти тухольцiв, але, чи то побачивши ?х понурi, неохочi лиця, чи то, може, повзявши яку iншу думку, урвав бесiду й вiд'?хав. От i все, що дiзнався Максим вiд нових союзникiв. Очевидна рiч, що такi вiстi мусили вiдразу закаламутити його чисту радiсть, ба, навiть кинути тiнь якогось пiдозрiння на дружинникiв. Що се таке? Чи не кри?ться в тiм яка зрада? Чи не хоче боярин зловити ?х у яку засiдку? Але, не хотячи всiм уголос виявляти свого пiдозрiння, Максим шепнув тiльки деяким iз сво?х товаришiв, щоб малися на бачностi, а сам почав пильно i уважно переглядати весь дiм вiдгори аж додолу, не минаючи нi одно? скритки, нi одного закамарка. Нiде не було нiчого пiдозреного. - Гарна будова! - сказав Максим до дружинникiв, що заставляли столи,- але що ж, ми мусимо ?? розiбрати. Звiсна рiч, ми не будемо ?? нi валити, нi палити, але зложимо все порядно на купу, щоб боярин, коли запотребуе, мiг собi все те забрати. I все добро його мусить бути йому схоронене в цiлостi. Тимчасом дружинники повиносили до сiней великi дубовi столи iз свiтлицi, прикрили ?х бiлою скатертю i заставили всiлякою стравою й медом. Серед радiсних окликiв i спiвiв почалася гостина. Тiльки ж чим довше сидiли молодцi за столами, чим бiльше ?ли й пили, тим бiльше щезала якось ?х радiсть i веселiсть. I хоч мiд пiнився в точених дерев'яних кубках, хоч м'ясо, печене на рожнах, димилось на дерев'яних тарiлках, хоч щирi, товариськi слова гомонiли вiд одного кiнця стола до другого, то все-таки та?мно тремтiли чогось усi серця, немов дожидали яко?сь страшно? вiстi. Дивна, недослiдна, а всiм чутна тривога висiла в повiтрi. Чи стiни боярського дому давили вiльних гро-мадян?.. Ось устав один iз боярських дружинникiв i, пiднiмаючи вгору кубок, повен пiнистого меду, почав говорити : - Браття! Радiсний сей день для нас, i щоб нiяка лиха пригода... Але не скiнчив. Разом поблiд i затремтiв цiлим тiлом. Усi бенкетарi напруго посхапувались, вискакуючи хто куди мiг, перевернули стiл з усiма кубками й стравами. - Що се? Що се? - крикнули всi нараз i поперлися до дверей. Хоч i як дрiбний на око i мало значучий був знак - глухий стук кiнських копит,- а прецiнь якого безмiрного переполоху наробив вiн у боярськiм домi! Одну хвилю дiйсне пекло було в сiнях: сей бiг туди, той сюди, сей шукав того, той сього, а всi мiшалися i товпилися без ладу, топчучи по кубках i стравах, по бiлiй скатертi i по дубовiм переверненiм столi. Максим перший вирвався надвiр iз то? замiшанини i, раз тiльки кинувши оком довкола, пiзнав усю велич небезпеки. - До збро?, браття, до збро?! Монголи! Монголи! Той крик був мов наглий удар грому. Всi стали, мов мертвi, безладна сумiшка перемiнилася на безладне остовпiння. Але й се тривало тiльки хвилю. Стукiт кiнських копит розлягався все ближче i ближче, а неминуча небезпека разом обудила всiх iз мертвоти! Адже ж усi були смiлi, сильнi, молодi! Адже ж кождий iз них не раз у сво?х дитячих i молодечих снах бачив себе в битвi, в небезпецi, в кровавiй боротьбi з ворогом, i бажав, i молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в оборонi свого краю. I ось хвиля надiйшла - i вони ж мали б ?? перелякатися? Тiльки на хвилю оглушила ?х страшна вiсть, страшна назва "монголи",- в найближчiй хвилi вони вже були тим, чим були звичайно,- вже кождий держав у руках свою зброю, стояв у рядi поруч з iншими, готовий до кровавого бою. - Головне дiло наше, товаришi, держатися сих стiн. Поки ворог не випре нас вiд сього дому i не окружить на вiльнiм полi, поти не ма?мо чого боятися. Дiм сей - то буде наша твердиня! I вiн розставляв лучникiв коло вiкон, коло дверей по два i по три, як до важностi й доступностi мiсця. Деякi мали бути внутрi дому, щоб доносити з боярського складу лучникам стрiл i рогатин, головна ж сила мала стояти при входових дверях, щоб, у разi потреби, проломити ряди напасникiв i вiдбити ?х вiд дому. А тимчасом монголи на рiнi над Опором зупинилися, позлазили з коней i, роздiлившися на три вiддiли, рушили пiд горбок трьома стежками. Очевидно, провадив ?х хтось добре знайомий зi стежками й ходами, бо цiлий той маневр вiдбувся швидко, без вагання, без довшо? запинки. Маневр той показував ясно, що монголи хотiли зi всiх бокiв обiйти й окружити дiм вiдразу. Але хто се йде так завзято на чолi середнього, головного вiддiлу монголiв? Глядять товаришi, i очам сво?м вiри не ймуть. Се не хто другий, як сам властитель сього дому, гордий боярин Тугар Вовк. - Наш боярин, наш боярин! - скрикнули деякi дружинники, яких Максим, не довiряючи ?х щиростi, поставив у ряди всумiш iз тухольцями. - Так, ваш боярин - монгольський слуга, зрадник сво?? батькiвщини! Невже ж ви й тепер iще схочете додержувати йому вiрности? - Нi, нi! - скрикнули дружинники однодушно.- Смерть зрадниковi! Розiб'?мо вражу ватагу або самi погинемо в оборонi свого краю. Урадуваний тою заявою, сказав Максим: - Простiть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас, думаючи, що ви в змозi зi сво?м боярином. Але тепер бачу, що кривду робив я вам. Держiмося разом, близько стiн, так, аби не могли нас окружити, i стараймося завдати ?м якнайбiльше страти. Монголи, як я чув, недобре вмiють вести облогу, а ще в такiй невеличкiй силi. Чей нам удасться вiдбити ?х напад. Бiдний Максим! Вiн старався в iнших вмовити надiю, яка у нього самого почала щезати вiд першо? хвилi, коли тiльки побачив монголiв, а то тим бiльше тепер, коли переважна ?х сила вповнi розвернулася перед очима обляжених. Але все-таки його слова мали велику вагу в його товаришiв, що не раз уже мали нагоду переконатися про його притомнiсть духа й огляднiсть в часi найбiльшо? небезпеки. Слiпо полягаючи на його словах i розказах, кождий дбав лише про те, щоб пильнувати свого мiсця до крайньо? можностi, знаючи добре, що й сусiдн? мiсце буде так само пильноване. Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дiм боярський i кам'янi стрiли на сво?х луках держали вже намiренi на смiлих обляжених молодцiв. Тiльки що начальник не дав iще знаку до бою. Начальник, бачиться, хоче попереду пробувати ще намови, бо ось вiн виступив з-помiж рядiв наперед против головного вiддiлу обляжених i каже: - Раби невiрнi! Поганi смерди! Невже ж зухвалiсть ваша така безмежна, як i ваша дурнота, що ви хотiли би пiднiмати оружжя на вiйсько великого Чiнгiсхана, нинi безперечного пана все? Русi? Пiддайтеся йому без бою, то вiн помилу? вас. Але тi, що захотять опиратися його силi, будуть нещадно роздавленi, як хробаки пiд колесами воза. На таку мову голосно i смiло вiдповiв Максим Беркут: - Боярине! Дуже не впору назвав ти нас, синiв вольно? громади, рабами! Ти поглянь на себе! Може, до тебе така назва борше пристане, нiж до нас. Адже до вчора ще був ти раб княжий, а нинi ти вже раб великого Чiнгiсхана i, певно, полизав молоко, розлите по хребтi коня якогось його бегадира. Коли воно тобi смакувало, то ще з того не виходить, щоб i ми були ласi на нього. Велико? сили великого Чiнгiсхана ми не ляка?мось. Вона може нас зробити трупами, але не зробить нас рабами. А тебе, боярине, вся сила великого Чiнгiсхана не зробить уже анi вольним, анi чесним чоловiком! Остра i рiзка була бесiда Максимова. Iншим часом вiн уважав би на те, що перед ним батько Мирослави, але тепер вiн бачив тiльки ворога,- нi, зрадника, чоловiка, що потоптав сам свою честь, котрому проте нiяка честь не належиться. Голосно радувались товаришi, почувши таку Максимову мову. А боярин аж пiнився зо злостi. - Хлопе поганий! - кричав вiн.- Жди лишень, я тобi покажу, що завчасно ти похвалявся сво?ю вiльнiстю! Нинi ще кайдани забряжчать на тво?х руках i ногах! Нинi ще ти будеш валятися в поросi перед начальником монгольсько? сили! - Швидше згинути! - вiдповiв Максим. - Отже не згинеш! - крикнув боярин.- Гей, дiти,- озвався вiн до монголiв ?хньою мовою,далi на них! Тiльки сього обминайте, сього мусимо мати живого в руках! I вiн дав знак до бою. Залунав по горах i лiсах роговий вереск i урвався. Стишилось довкола боярсього дому, але се була страшна тиша. Мов гадюки, свистiли монгольськi стрiли, градом сиплючись на боярську оселю. Правда, напасники були занадто далеко вiддаленi, щоб ?х стрiли могли трафляти оборонцiв або, трафивши, небезпечно ранити ?х. Для того Максим крикнув до сво?х товаришiв, щоб тепер iще не стрiляли i щоб узагалi щадили стрiл i збро?, а вживали ?х аж тодi, коли можна добре влучити ворога i одним ударом нанести йому значну страту. А щоб не вiдразу припустити напасникiв до стiн дому, вiн зi сво?ми вибраними товаришами уставився на подвiр'ю, о яких двадцять крокiв перед входом, за мiцним дощаним остiнком - куснем недобудованого паркана. Паркан був якраз у хлопа зависокий, i стрiли монгольськi не досягали молодцiв. Зате ?х цiльнi, хоч i рiдкi, стрiли смертельно разили монголiв i стримували ?х вiд наближення. Страшно розлютився Тугар Вовк, побачивши се. - Приступом до них! - крикнув вiн, i збита громада монголiв пiд його проводом кинулася бiгцем iз голосним криком до остiнка. За остiнком було тихо, немов усе там вимерло. Ось-ось уже монголи добiгають, ось-ось сво?м напором обалять остiнок, - коли втiм понад остiнком вирвався, мов iз землi вирiс, ряд голiв i могутнiх рамен - i свиснула громада сталених стрiл,- i ревнули з болю пораженi монголи страшними голосами. Половина ?х упала, мов пiдкошена, а друга половина перла назад, не дбаючи на крики i прокляття боярина. - Гурра, молодцi! Гурра, Максим! Гурра, Тухольщина! - закричали оборонцi i дух вступив у них. Але боярин, не тямлячись зо злостi, збирав уже другу громаду до нападу. Вiн поучав монголiв, як треба нападати i не розсипатися за першим ударом противника, але бiгти по трупах дальше. Тимчасом i Максим поучав сво?х молодцiв, що дiяти, i з пiднесеним оружжям ждали вони нападу монголiв. - Далi на них! - крикнув боярин, i поперед усього цiлими хмарами пустили монголи град стрiл на противникiв, а потiм знов пустилася громада приступом на остiнок. Знов перед наближенням стрiтили ?х молодцi цiльними стрiлами, i знов частина напасникiв iз страшним криком упала на землю. Але решта вже не метнулася назад, лише з оглушаючим криком летiла далi й досягла остiнка. Страшна була хвиля. Тонкий дощаний остiнок дiлив вiд себе смертельних ворогiв, що, хоч як близько себе були, не могли досягнути однi одних. Хвилю мовчали однi й другi, тiльки швидкий, гарячий вiддих чути було по обох боках остiнка. Раптом, мов на даний знак, загримали монгольськi топори о остiнок, але в тiй самiй хвилi тухольськi молодцi сильними пiдоймами пiдважили вгору остiнок, поперли його плечима i обалили на монголiв. А разом з тою хвилею, коли впав остiнок, обаляючи сво?м тягарем переднi ряди монголiв, скочили наперед молодцi, узбро?нi в топори на довгих топорищах, лупаючи ними черепи монгольськi. Забризкала кров, залунали крики i стогнання ворогiв,- i знов розскочилася юрба напасникiв, лишаючи на мiсцi бою трупiв i ранених. I знов радiсний крик оборонцiв повiтав побiду товаришiв, i знов вiдповiли на той крик монголи градом стрiл, а боярин - лютими прокляттями. Але молодцям прийшлось тепер покидати сво? висунене становище - iз жалем прощали вони те мiсце, з якого так щасливо вiдразили першi напади монголiв. Без нiяко? страти, без ран, в повнiй збро? i найкращiм порядку, лицем до ворога, молодцi вiдступили пiд стiни боярського дому. Коли на полуденнiм боцi двора молодцi так щасливо вiдбивали напади монголiв, iшла завзята i не так щаслива боротьба на пiвнiчнiм подвiр'ю. I тут монгольськi стрiли просвистiли без шкоди для обляжених. Тiльки ж тут монголи вiдразу пiшли на приступ, i обляженим прийшлось дуже гаряче. Вони кинулись купою проти монголiв, але стрiченi були стрiлами i мусили вертатися, стративши трьох ранених, яких монголи зараз порубали на куснi. Першим дiлом Максима було тепер - обiйти всi становища i оглянути добре сво? положення. Живим ланцюгом обступили монголи хату i ненастанно сипали на не? градом стрiл. Обляженi також стрiляли, хоч i не так густо. Максим вiдразу побачив, що напасники намагають до того, щоб вперти ?х до середини хати, вiдки б вони не так густо могли стрiляти, а потiм легка мусила б бути над ними побiда. Значить, головна рiч для оборонцiв була - вдержатися перед стiнами дому. Але тут вони виставленi були на густi монгольськi стрiли. Щоб хоч троха захиститися вiд них, Максим велiв повiдривати дверi, познiмати верхняки iз столiв i поуставляти ?х перед кождим становищем, як великi щити. Iз-за тих щитiв безпечно i вигiдно стрiляли молодцi на монголiв, кепкуючи собi з ?х стрiл. А Максим ходив вiд становища до становища, обдумував новi способи оборони i заохочував товаришiв сво?м словом i прикладом. -_ Держiмся, товаришi! - говорив вiн.- Швидко в Тухлi почують крики або хто-будь побачить, що тут дi?ться, i нам прибуде помiч! Пiвгодини вже тривала облога. Монголи стрiляли i кляли страшно "руських псiв", що не то що не пiддавалися ?м, але ще смiли так уперто i щасливо боронитися. Тугар Вовк скликав знатнiших ?х ватажкiв на нараду, щоб обдумати який одностайний рiшучий удар. - Приступом iти! - говорив один. - Нi, приступом трудно, а стрiляти, поки всiх не пострiля?мо,- говорив другий. - Постiйте,сказав Тугар Вовк,- на все буде час. Тепер тiлько в тiм рiч, щоб позганяти ?х iз менших становищ. Згромадьте найбiльшi нашi сили нiби до приступу, щоб вiдвести ?х увагу, а тим часом малi вiдряди нехай рушать з обох бокiв до причiлкових, нестережених стiн. Стiни тi, правда, без вiкон, але все-таки, коли нашi люди стануть пiд ними, то будуть ?м могли богато шкодити. Ватажки пристали на тоту раду, бо вони, несвiдущi в подiбних маневрах, не вмiли б i тако? придумати. Заворушилася монгольська сила, забряжчала зброя, заблискотiли до сонця мечi та топори, i смiло стискали в руках сво? оружжя тухольськi молодцi, готуючись до тяжкого бою. Але поки монголи радились i ладились до уданого приступу, Максим також не дрiмав. Щаслива думка прийшла йому до голови. В дощанiй кришi боярського дому були на всi чотири боки проробленi невеличкi вiкна, i от в тих-то вiкнах Максим поставив у кождiм по двох слабших з сво?х людей, аби пильнували вiдтам усяких рухiв ворога, а також старалися зi сво?х безпечних становищ шкодити йому чи то стрiлами, чи камiнням. Поки один стояв при вiкнi, другий завше готов був достачати йому, чого треба, а один мав доносити вiд них вiстi товаришам надолину. Заграли труби, i завили дикими голосами монголи, кидаючись на противникiв. Та тiльки ж вони не мали на думцi дiйти аж зустрiту з ними, але, прибiгши до пiввiддалення, разом зупинились i випустили стрiли на обляжених. Коли ж i обляженi, що готовилися на останню, рiшучу боротьбу, повiтали ?х градом стрiл i причинили ?м багато ран i страт, то вся монгольська лiнiя разом подалася назад. Голосними насмiхами повiтали молодцi той вiдступ. - А що, боярине,- крикнув Максим,- сила великого Чiнгiсхана, бачиться, заяче серце ма?: розженеться i вiдступить. Хiба ж не стидно тобi, старому рицаревi, ватажкувати над такими бездухами, що тiлько в юрбi смiлi, мов барани, а по?динчо нiкотрий i за пiвмужа не сто?ть? Боярин нiчого не вiдповiдав на той насмiх, вiн добре бачив, що Максим завчасно смiявсь. I сам Максим швидко побачив се. Радiсний крик монголiв залунав ось-ось за причiлковими стiнами дому, направо i налiво вiдразу. Пiд час уданого монгольського приступу вони рушили проти тих стiн: се були стiни без вiкон i дверей, тож товаришi не так дуже пильнували ?х. Правда, поставленi на подрi молодцi побачили надходячих iз тих бокiв монголiв, i кiлька цiльних стрiл упало з дахових вiкон на них, але не спинило ?х, тим бiльше, що, стоячи при самiй стiнi, вони дощаним окапом заслоненi були вiд усяко? небезпеки згори. Максим поблiд, чуючи тут же бiля себе зловiщi крики i дiзнавшися вiд вартового з подрi, що вони значать. "Пропали ми,- подумав вiн.- Про рятунок i мови нема. Тепер приходиться вже боротись не на життя, а на смерть". Та й Тугар Вовк, побачивши вдачу свойого задуму, голосно порадувавсь ?й. - А що, хлопи! - крикнув вiн. - Побачимо, чи надовго ще стане вашо? гордости. Глядiть, мо? вояки вже пiд вашими стiнами. Огню пiд стiни! Живо ми викуримо ?х iз того гнiзда, а на чистiм полi вони проти нас, мов миш проти кота. Бачить Максим, що непереливки, склика? сво?х товаришiв докупи, бо нiщо вже тепер боронитись на по?динчих становищах, коли пiд причiлковими стiнами монголи огонь кладуть. - Браття,говорив вiн,- мабуть, прийдеться нам погибати, бо на рятунок слаба надiя, а монголи, се знайте наперед, не пощадять нiкого, хто дiстанеться в ?х руки, так, як не пощадили наших ранених товаришiв. А коли гинути, то гиньмо як мужi, з оружжям у руках. Як гада?те: чи будемо стояти тут i боронитися до остатнього духу, заслоненi хоч вчасти стiнами, чи волимо всi разом ударити на монголiв, може б нам таки удалося проломити ?х ряди? - Так, так, ударимо на монголiв!-закричали всi товаришi.- Ми ж не лиси, що ?х стрiлець викурю? з ями. - Добре, коли така ваша воля,-сказав Максим.- Ставайте ж у три ряди, луки й стрiли кидайте геть, а топори й ножi до рук - i за мною! Мов один величезний камiнь, випущений iз велико? метавки напроти мурiв твердинi, так ударили нашi молодцi на монгольськi ряди. Правда, заким iще добiгли до монголiв, стрiченi були градом стрiл,- тiльки ж тi стрiли нiчого не зробили ?м, бо перший ряд нiс перед собою замiсть щита верхняк iз стола, вбитий на двi списи, i в той верхняк повпивалися монгольськi стрiли. Аж наближуючись до монголiв, перший ряд кинув свiй дерев'яний щит - i цiлий вiдряд кинувся на ворога з безтямною завзятiстю. Вiдразу змiшалися монголи i почали подаватися в боки, але Тугар Вовк був уже тут зi сво?м вiддiлом i окружив молодцiв цiлою громадою монголiв, мов стрiльцi цiлою ватагою псiв окружають розжертого дика. Розпочалась страшна рiзанина. Цiлими десятками валили хоробрi молодцi монголiв, але Тугар Вовк слав щораз новi роти напротив них. Кров бризкала далеко iз скажено? сутолоки людей, трупiв, ран та кровавого оружжя. Стогнання ранених, зойки конаючих, скаженi крики убiйцiв,- усе те мiшалося в якусь пекельну гармонiю, що рiзала вухо i серце, лунаючи пiд отим усмiхнутим ясним сонцем, на тлi сито? зеленi смерекових лiсiв та пiд лад ненастанного шуму холодних потокiв. - Направо, товаришi! Разом i дружно напрiм на них! - кричав Максим, вiдбиваючися вiд трьох монголiв, що старались вибити йому оружжя з руки. Зi страшною натугою наперли товаришi направо, де лiнiя монголiв була найслабша i мiсце для оборони найдогiднiше. По короткiм опорi монголи подалися. - Далi, далi, женiть ?х наперед себе! - кричав Максим, кидаючися зi сво?м кровавим топором на уступаючих монголiв. Товаришi поперли за ним, i вiдворот монголiв швидко перемiнився на пополох i безладну втiканину. А товаришi гнали слiдом за ними, валячи одного за другим iззаду на землю. Перед ними було чисте поле, а недалечке темний, запахущий лiс. Коли б ?м у далось добiгти до нього, то були б спасенi; нiяка монгольська сила не здужала б ?м тут нiчого зробити. - Далi, товаришi, далi, до лiса! - кричав Максим, i без вiддиху, мовчки, кровавi й страшнi, мов справдi дикi звiрi, гнали товаришi наперед себе втiкаючих монголiв у напрямi до лiса. Тугар Вовк одним позирком переглянув положення обох сторiн - i зареготався : - Щаслива дорога! - крикнув вiн услiд за молодцями.- На тiй дорозi ми ще здиблемося! I живо вiн вiддiлив часть монголiв i пiслав ?х горою на тухольський шлях, щоб зайшли молодцiв iспереду, вiд лiса. Вiн знав добре, що його монголи впору поспiють. А сам з рештою монголiв пустився навздогiн за тухольцями. Три тумани куряви стояли на полю над Опором; три громадки людей гнали за собою тим полем. Перша бiгла громадка переляканих, розбитих монголiв; за ними, здоганяючи ?х, нашi молодцi пiд проводом Максима, а за ними головна сила монголiв пiд проводом Тугара Вовка. Третiй вiддiл монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь заховався i щез, незавважений роз'яреними в сво?й погонi молодцями. Нараз утiкаючi монголи спинилися, стали. Перед ними показалася несподiвана завада: глибокий, у скалi викутий вивiз - початок тухольського шляху. Вивiз був у тiм мiсцi майже на два сажнi глибокий; стiни його стрiмкi й гладкi, так що злiзти вдолину зовсiм не можна, а скакати дуже небезпечно, особливо першому рядовi втiкачiв, якi могли надiятися, що тут же за ними i на них скочить другий ряд. У смертельнiй тривозi, яка й найбоязливiшому не раз у остатнiй хвилi дода? вiдваги, зупинилися монголи i обернулися лицем до сво?х противникiв. В тiй хвилi блиснула ?м несподiвана надiя: за слiдом противникiв побачили настигаючих сво?х одновiрцiв - i руки ?х мимоволi вхопили за оружжя. Але сей наглий вибух вiдваги не був в силi спасти ?х. Мов розгукана буря, впали на них тухольськi молодцi, ломлячи й друхочучи всi завади - i попхнули ?х до пропастi. З зойком повалились тi, що стояли ззаду, на дно вивозу, коли тимчасом переднi конали вiд мечiв i топорiв тухольських. Тепер молодцi самi опинилися над стрiмкою стiною вивозу i затремтiли. Тут iззаду настига? Тугар Вовк з монголами, а спереду оця страшна пропасть! Що дiяти? Хвилi розваги досить було для Максима. Вид лежачих на днi вивозу потовчених монголiв навiв його на добру думку. - Заднiй ряд нехай обернеться лицем до монголiв i стриму? на хвилю ?х нагiн, а переднiй кидай монгольськi трупи в вивiз i скачи на них! - крикнув вiн. - Гурра! - закричали радiсно молодцi, сповняючи його розказ. Застугонiли теплi ще монгольськi трупи, падучи додолу,- заяснiла для наших молодцiв надiя рятунку. А втiм надлетiла монгольська погоня, Тугар Вовк попереду. - Нi вже,кричав вiн,- сим разом не уйдете мо?? руки! - I сво?м важким топором повалив першого стрiчного противника, що вчора ще був його найвiрнiшим лучником. Зойкнув смертельно ранений i впав пiд ноги боярина. Товариш його замахнувсь топором на Тугара, щоб помститись смертi товариша, але в тiй хвилi його з двох бокiв пiднято на монгольськi списи. Цiлий перший ряд молодцiв упав по короткiм опорi. Се ж були самi найслабшi, пораненi в попереднiй битвi, що в погонi бiгли з самого заду. Але все-таки монголiв на хвилю вони спинили, а ?х щасливiшi товаришi були вже безпечнi на днi вивозу. - Стiйте! - кричав до сво?х Максим. - В ряди i пiд стiну вивозу! Коли схотять гнатися за нами, то тут ?м справимо кроваву купiль. - Перший ряд скачи за ними! - командував у нерозважнiм запалi Тугар Вовк,- i скочив перший ряд монголiв, але не встав уже живий, ба, многi й до землi не долетiли живi, стрiченi в повiтрi топорами молодцiв. - Гурра! - закричали тi, радуючись.- Ану, другий ряд, скачи також! Але другий ряд стояв над вивозом i не квапився скакати. Тугар Вовк побачив свою помилку i швидко вислав сильний вiддiл нижче, щоб iздолини замкнути вихiд вивозу. - Тепер не йдуть нам пташки,- радувався вiн.- От уже мо? ловцi надходять! Ану, дiти, далi на них! Скажений крик монголiв залунав у вивозi, тут же пiд ногами Тугара Вовка. Се був вiддiл, висланий горою навперейми; вниз вивозом вiн ударив тепер на тухольцiв. - Вниз вивозом утiкаймо! - скрикнули молодцi, але один позирк переконав ?х, що вся надiя на рятунок пропала. При входi внизу чорнiлася вже друга купа монголiв, що йшла напроти них, щоб ?х зовсiм замкнути в тiй кам'янiй клiтцi. - Аж тепер смерть наша! - сказав Максим, обтираючи о кожух забитого, при його ногах лежачого монгола свiй кровавий топiр.- Товаришi, смiло до остатнього бою! Та й смiло ж виступили вони! Добуваючи остатнiх сил, ударили на монголiв i, невважаючи на некорисну, згористу мiсцевiсть, що сприяла монголам, ще раз змiшали ?х, ще раз завдали ?м велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли ?х удолину i розбили ?х ряди. В геройськiй оборонi падали молодцi один за другим, тiльки Максим, хоч бився як лев, прецiнь не мав iще рани на сво?м тiлi. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тiльки в надi? витрутити йому оружжя з руки i взяти його живого. Такий був виразний наказ Тугара Вовка. Ось наступив i другий вiддiл монгольський здолини; молодцiв стиснено в тiй безвихiднiй кам'янiй клiтi, приперто ?х до стiни, i лиш тiлько вiльного мiсця було перед ними, кiлько могли його зробити сво?ми мечами та топорами. Але руки ?х зачали ослабати, а монголи пруться i пруться на них, мов хвилi повенi. Вже деякi, стративши всяку надiю i бачучи неможливiсть дальшо? боротьби, наослiп кинулися в найгустiшi ряди монголiв, i в однiй хвилi погибали, розсiканi топорами. Iншi, шепчучи молитви, тулилися ще до стiни, мов вона могла дати ?м яку-небудь помiч: третi хоть i нiби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, i смертельнi удари монголiв заставали ?х уже трупами, нечутливими й бездушними. Тiльки невеличка горстка найсильнiших - п'ять ?х було,- окруживши Максима, держалася ще просто, мов шпиль скали серед розгукано? заливи. Три приступи монголiв вiдбила вже та горстка, стоячи на купi трупiв, мов на баштi; вже мечi й топори в руках геро?в затупилися, одiж ?х, руки й лиця скрiзь заплили кров'ю,але все ще рiзко i виразно вiдзивався голос Максима, що загрiвав товаришiв до оборони. Тугар Вовк напiвгнiвно, напiв з подивом глядiв на молодця згори. - ?й-богу, славний молодець! - сказав вiн сам до себе.- Не дивуюсь, що вiн очарував мою доньку. I мене самого вiн мiг би очарувати сво?ю рицарською вдачею! А потiм, обертаючися до сво?х монголiв, що стояли над берегом яру, вiн крикнув: - Далi, скачiть на них! Нехай скiнчиться та рiзанина. Лиш сього (показав Максима) не тикайте! I разом, мов важка скала, скочили монголи згори на непобiджену ще купку геро?в i повалили ?х на землю. Ще раз залунали скаженi крики, ще борикалися напiдсили монголи з тухольцями, але недовго. На кождого з геро?в навалилася цiла юрба монголiв- i всi полягли головами. Тiльки Максим сам один стояв iще, мов дуб серед поля. Вiн розсiк голову тому монголовi, що скочив був на нього, i саме замахнувся на другого, коли втiм якась сильна рука залiзним стиском ухопила його ззаду за горло i кинула ним до землi. Упав, пiдступно повалений, Максим, i над ним, почервонiле вiд гнiву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка. - А що, смерде! - насмiшливо кричав боярин. - Бачиш тепер, що я вмiю додержати слова? Ану, дiти, закуйте його в залiзнi пута! - Хоч i в путах, я все буду вольний чоловiк. У мене пута на руках, а в тебе на душi! - сказав Максим. Боярин зареготався i вiдiйшов вiд нього давати порядок монгольському вiйську, якого число сильно змалiло в тiй кровавiй рiзанинi. З головною частиною оставших iще монголiв Тугар Вовк пiшов до сво?? хати; рештi велiв обсадити нещасний, тепер трупами завалений, вивiз. Видiливши всiх здорових до стереження вивоза, сам вiн з невеличкою рештою i взятим до неволi Максимом мав вернутися до табору. - Проклятi хлопи! - буркотiв боярин, переглядаючи сво? страти.- Скiлько народу понiвечили! Ну, але чорт бери монголiв- ?х не шкода! Коб тiлько менi по тих трупах дiйти до власти й сили,- обернувся б i я лицем проти них. Але сей поганець, сей Максим,то менi борець! А хто зна?, може й вiн мiг би послужити до мо?? цiлi? Треба використати його, коли його маю в руках. Вiн мусить служити нам за провiдника в горах, бо чорт ?х там зна?, який се той ?х шлях i чи нема де на нiм яких манiвцiв. Тепер, коли вiн у мо?х руках, треба при?днати, вкоськати його троха,хто зна?, на що ще може вiн пригодитися. А тимчасом монголи готовили вже коней до вiд'?зду. Максим, скований за руки i за ноги в тяжкi ланцюги, кровавий, простоволосий, iз пошарпаною на шматки одежею, сидiв на каменi над рiчкою, нiмий, з затисненими зубами i з розпукою в серцi. Перед ним на полi i в вивозi купами лежали незастиглi ще, пошматованi i кров'ю оббризканi трупи його товаришiв i ворогiв. Якi щасливi були тi трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на сво?й кровавiй постелi, без гнiву, без муки, без вороговання. Вони смiялись тепер зi всяких пут, iз цiло? сили великого Чiнгiсхана, а його кусень залiза зробив бездушним знарядом у руках дико? самоволi, жертвою кроваво? пiмсти! Якi щасливi були трупи! Вони, хоч покалiченi, носили на собi образ i подобу людську,- а його оцi пута в однiй хвилi зробили скотиною, невольником! - Сонце праведне! - кликнув у сво?й душевнiй муцi Максим.- Невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах? Невже ж ти так часто сво?м ясним усмiхом вiтало днi мо?? радости на те лише, щоб сьогоднi повiтати мо? бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опiкуном тих лютих дикунiв? А сонце смiялося! Ясним, гарячим промiнням воно блискотiло в калюжах кровi, цiлувало посинiлi уста i глибокi рани трупiв, крiзь якi витiкав мозок, вистирчували теплi ще людськi тельбухи. I таким самим ясним, гарячим промiнням воно обливало зелений лiс, i чудовi запахущi цвiти, i високi полонини, що купалися в чистiм лазуровiм ефiрi. Сонце смiялося i сво?м божеським, безучасним усмiхом ще дужче ранило роздерту Максимову душу. VI Дивний сон снився Захаровi Беркутовi. Здавалось йому, немов нинi ?х дорiчне свято "Сторожа", i вся громада зiбрана довкола каменя при входi тухольсько? тiснини: дiвчата з вiнками, молодцi з музикою, всi в празничних чистих строях. Оце вiн, найстарший вiком у громадi, перший наближа?ться до святого каменя i почина? молитися до нього. Якiсь та?мничi, тривожнi, болючi чуття опановують його серце пiд час молитви; щось щемить у нього в глибинi душi - i сам вiн не зна?, що такого. Вiн молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайно? молитви вiн вiдступа? вiд стародавнiх, звича?м усталених зворотiв; якась нова, гарячiша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, i сам вiн робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорнi хмари покривають небо, громи починають бити, блискавицi палахкотять i облiтають увесь небозвiд ослiпляючим огнем, земля здрига?ться - i разом, звiльна перехиляючись, святий камiнь руша?ться з мiсця i з страшенним лускотом валиться на нього. - Що се може значити? - питав