СМЕРТЬ ОЛЕГА (p.912) Князь Олег по боях тяжких вiдпочив, В задумi по пишнiй палатi ходив I нетерпеливо в вiкно поглядав; Князь Олег, як видно, когось дожидав. Втворилися дверi, в кiмнату йде Старець i князевi поклiн кладе. Князь бистро поглянув йому в лице: "Здоров був, вiщуне! - йому рече. - Скажи менi правду по свому дару: Чи скоро й якою я смертю умру?" Покiрно склонився вiщун князю: "Покинь вiдслоняти будучнiсть свою! Не знайде потiхи, хто перед порою ?? вiдкрива? зухвало рукою". Князю мовби жару насипав у кров, Вiн глянув на дiда, наморщивши бров. "Чи дума?ш, що я дитина така, Що слово марне? мене вже й зляка? Як зна?ш будучнiсть, то всю й вiдкрий! Як нi, я скажу: "Ти дурисвiт старий". "Мiй княже, дурити не думаю я. Сумна, невесела будучнiсть твоя. Твiй кiнь, що найбiльше його любиш ти, Той ма? загибель тобi принести". "Як так, на Перуна кленуся я, Що бiльше не сяду та того коня". * Летiли лiта, мов Днiпра бистрота. Князь Олег з вiйни знов додому верта; В далекий похiд вiн iз вiйськом ходив, Хозар, степових хижакiв, побiдив. Народ веселиться: настав уже мир! Князь Олег дружину ззива? на пир, Весело три днi i три ночi пройшли, - Вони погуляти на лови пiшли. Днiпра узбережжям бiлi? пiсок, А поза пiском тим сосновий лiсок; На краю лiска, на тiм бiлiм пiску Бiлiший кiстяк - кому вiн по знаку? "Любимець твiй, княже, - конюх вiдповiв, - Той кiнь, що прогнать його в степ ти велiв. Що ми його гнали, не хтiв вiн до тих Свобiдних вертать табунiв степових; I все лиш маячив пiсками вiн сам, Аж раз ми здохлого знайшли його там". "Мiй бiдний приятель! - князь Олег сказав, На бiлi? костi з жалем поглядав. - Я смерть йому вдiяв, прогнав його сам, Повiрив дурисвiта дiда словам". Князь Олег коня в лоб ногою торкнув, В тiй хвилi в нозi бiль страшенний почув, Бо в лобi тiм краса сидiла змiя I лобом отруйним шпигнула князя. Князь Олег хитнувся i весь задрожав. "Проклятий вiщуне, ти правду сказав!" Князь Олег посинiв, зiр в небо здiйма, - Дружина до нього, - в нiм духу нема. Писано при кiнцi 1875 р., передруковано зi збiрки "Iз лiт мо?? молодостi", ст. 68-71. Джерелом сього поетичного оповiдання треба вважати оповiдання найстаршого ки?вського лiтопису, помiщене пiд р. 912 (наведене видання, ст. 27-8), яке в реконструкцi? на вiршову форму вигляда? ось як: И живяше Олегъ миръ имhя Къ всhмъ странамъ, княжа въ Ки?вh. И приспh осень, и помяну Олегъ Конь свои, иже бh поставилъ кормити. (И) не всhдати на нь. Бh, бо преже въпрошалъ волъхвовъ[1]: "От чего ми ?сть оумьрети?" И рече ему одинъ кудесникъ: "Княже, конь, его же любиши И hздиши на нем, от того та оумрети". Олегъ же приимъ въ оумh си рече: "Николи же всяду на конь, ни вижю его боле того!" И повhлh кормити и и не водити его к нему. И пребывъ нhколко лhтъ не дhя его, Дондеже и на Грhкы иде. И пришедшю ему къ Киеву пребысть 4 лhта. На 5 лhто помяну конь свои, От него же бяху рекъли волъстви оумрети Ольгови. И призва старhишину конюхомъ рекя: "Кде есть конь мои, ?го же бhхъ поставилъ кормити и блюсти его?" Онъ же рече: "Оумерлъ есть". Олегъ же помhя ся и оукори кудесника рекя: "Тоть неправо молвять волъсвi, но все то лъжа есть. Конь оумерлъ, а яз живъ". И повелh осhдлати конь: "Да-ть вижю кости его!" И привха на мhсто, идеже бяху лежаще кости его голы И лобъ голъ. И слhзъ с коня посмhя ся рекя: "От сего ли лъба смрть мнh взяти?" И въступи ногою на лобъ и выникнучи змhя, И оуклюну и в ногу, и с того разболhв ся оумьре. И плакаша ся по немъ вси людие плачемъ великом, И несоша и и погребоша и на горh, иже глть ся Щековица. ?сть же могила его до сего дни, словеть могила Олгова. И бысть всhхъ лhтъ его княжения 33. Писано д[ня] 14 цвiтня 1914 Оте? лiтописне оповiдання, якого iсторичностi не потребу?мо вiдкидати, невважаючи на його трохи легендовий характер, добре дострою?ться до характеристики рицарсько? фiгури Олега, змальовано? в нашiм лiтописi. Подробицi того малюнка, хоч потрохи легендовi та для тверезого скептично настро?ного ума неправдоподiбнi, вже тому не зовсiм легендовi, що близьких або навiть тотожних паралель до них у багатiй легендовiй та традицiйнiй лiтературi не знаходимо. Натомiсть про сповненi пророцтва ма?мо в iсторичних пам'ятках не мало свiдоцтв. У сво?й студi? про лiтописне оповiдання про смерть Олега, помiщенiй у "Науковiм додатку" до "Учителя", Львiв, 1913, ч. 1, я навiв як аналогi? до теми "фатального коня", що спричиню? наглу смерть чоловiка, який ?здив на нiм, староiсландську сагу про Графнкеля Фрайсготi та ?? мiфiчну основу в однiм оповiданнi молодшо? Едди. До тих оповiдань можна би ще додати одно старо?гипетське оповiдання про чудесного коня, що помага? свому ?здцевi доконати неможливого дiла, i паралелi до то? казки в казках iнших, пiзнiших народiв, але [то] вже дуже далека аналогiя до Олегового коня. Писано д[ня] 3 мая 1914. Варто зазначити, що в першiм новгородськiм лiтопис ма?мо про смерть Олега коротше, але ледве чи правдивiше оповiдання: "Йде Олегъ къ Новугороду, и оттуда в Ладогу. Друзiи же сказають, яко идущю ему за море, и уклюну змiя в ногу, и с того умре. ?сть могила его в Ладозi" (Новгородская летопись по Синодальному харатейному списку. Издание Археографической комиссии. Санктпетербург, 1888, ст. 7). Се оповiдання пiдозрено? вартостi вже хоч би тим, що покладене пiд р. 922, десять лiт по фактичнiй смертi Олега. В ньому згадано про два безцiльнi походи Олега до Новгорода й на Ладогу або за море. Закiнчення вказу? на неясну ладозьку традицiю, не поперту нiяким iншим свiдоцтвом. Варто зазначити, що початкова часть того лiтопису аж до р. 995 (року смертi Iгоря) досить баламутна, бо, прим(iром), панування Iгоря протяга? вiд р. 854 до 955, а похiд Олега на грекiв iз р. 907 припису? Iгоревi i кладе на р. 920, по чiм у р. 922 наступа? буцiмто другий похiд, уже самого Олега. Дописано д[ня] 8 червня 1914. [1] Тут до тексту додано ще дублет: кудесникъ. ЗАСНУВАННЯ ПЕРЕЯСЛАВА (p. 993) Пiшов Володимир у нашi Карпати, Пiшов вiн карпатських хорват воювати. Не довго, мабуть, вiн вiйну ту тягнув I вчасно до Ки?ва з вiйськом вернув. Тривожнi? вiстi зi сходу прийшли: Iдуть печенiги по той бiк Сули. Пiшов Владимир проти них у походi, Зустрiв ?х над Трубежем на самiм бродi. I став Володимир по сей бiк рiки, По той печенiги стоять, як дрюки. Не смiють нi тi на тамтой бiк iти, Нi сi на сiм боцi шукати мети. Ось князь печенiзький при?хав к рiцi, До Володимира слова рiк отсi: "Пусти свого мужа, сильнiшого в вас, А я пущу свого, хай борються враз. Як твiй муж мойого на землю звалить, Три роки не будем мечем вас цвiлить, А будемо вашу побiду хвалить. А як наш муж вашим об землю ударить, То будем три роки вас парить i жарить". По?хав у табiр князь Володимир, По табору шле кликуна не на пир, А з окликом: "Хай тут зголоситься муж, Щоб був з печенiгом боротися дуж!" По таборi кликав кликун сiм годин, Та муж на той клик не озвавсь нi один. А другого дня князь на брiд погляда: Сто?ть на тiм боцi ворожа орда, Се свойого мужа вони привели, Та нашi охочого ще не знайшли. Вельми зажурився князь Володимир: "Невже не знайдеться й у нас богатир, Що мiг би в борню з печенiжином стать, I нам доведеться тут кров проливать?" Та ось старий вояк приходить один I мовить: "Та, княже, у мене там син При домi найменший, а я з чотирма Тут в вiйську, а шостого в мене нема. А в того найменшого дивна снага: З ким стане бороться, всiх перемага. Iз старших, бач, кождого вiн перемiг, Його ж побороти нiхто з них не мiг. Раз якось на нього за щось я пеняв, А вiн в руках шкiру воловую мняв, - Розсердився вiн - тямлю се й дотепер! - I шкiру волову руками роздер". Дуже втiшився князь, вчувши диво таке, I по парубка шле вiн посольство прудке. Зараз там три кiннi iз братьм[и] почвалали, Молодого борця на другий день примчали. I сказав йому князь, яке лихо напало. Вiдповiв молодий: "Коб на тiм лише стало!" Та хто зна, може, сила ще в мене мала... Чи нема тут мiцного, буйного вола? Може, я перед вами ще пробу зроблю: Чи вiн кине мене, чи я йго переб'ю?" Знайшли вола, що був найдужчий зi всiх, I вiн роздразнив його як тiльки мiг, Ще й гарячим гвоздем велiв ззаду впекти, I погнався на нього вiл, мов до мети. Та вiн близько до себе вола допустив I одною рукою за рiг учепив, А другою за шкiру понижче карку, I вмить силу свою показав вiн таку, Що одною рукою в вола рiг вiдiрвав, А другою шмат шкiри iз м'ясом зiдрав. I сказав Володимир, здивований тим: "Ну, ти, певно, потрафиш боротися з ним". Другий день печенiги прийшли над рiку I гукать почали: "Що, нема нам знаку? Ще нема в вас борця? Наш уже тут наспiв". Та Владимир в ту нiч всiм збро?ться велiв. На сей бiк печенiги свойого борця Привели - превеликого, страх, молодця. А ось вийшов i Володимирiв борець - "От ще хлистик! -сказав печенiг-молодець. - В одну руку тебе я вiзьму й задам хлосту!" Й засмiявся, бо рус був середнього росту. I розмiряли пляц мiж обома полками, I зiйшлися тi два й обнялися руками; I не встиг печенiг нi зирнуть, нi дихнуть, Затрiщали у нього всi ребра i грудь, I роззявився рот, очi кров'ю зайшли, I мертвого його рус поклав на земли. Закричали вiд радостi руськi полки, Печенiги метнулися вбрiд до рiки, Але руськi полки брiд тельмом прочвалали, Печенiгiв рубали, топтали й прогнали. Володимир борця в радощах обiймав, Над тим бродом i город мiцний заснував, А на пам'ять, що рус славу тут перейняв В печенiга, назвав мiсто Переяслав. I великим старшим зробив того борця, Щедро надгородив i братiв i вiтця. Писано д[ня] 26 цвiтня 1914. Лiтописний текст сього оповiдання вигляда? ось як (ст. 89-90): Иде Володгмиръ на Хорваты. Пришедшю же ему с воины хорватской, И се Печенhзh придоша по оной сторонh от Сулы, Володимеръ же (иде) противу имъ. И оустрhтh на Трубеши на[1] броду, Кдh нынh Переяславль, И ста Володимеръ на сеи странh, Печеньзh на онои. И не смhяху си на ону сторону[2], И они на сю сторону. И приhха князь печенhскыи к рhцh, И возва Володимира и рече ему: "Пусти ты свои мужь, а я[3] свои, да ся борета. Да аще твои мужь оударить моимъ, Да не вою?мь ся за три лhта и разидемь[4] ся разно, - Аще ли нашь мужь ударить вашимъ, Да вою?мь за три лhта". Володимеръ де пришедъ в товары, Посла по товаромъ бирича гля: "Нhту тh ли такаго мужа, Иже бы ся ялъ с Печенhжаниномъ брата ся?" И не обрhте ся (никто) никдhже. И заоутра приhхаша Печенhзh, А свои мужь приведоша, А наших не бысть. И поча тужити Володимhръ, Посылая[5] по всимъ воемъ своим; И приде единъ мужь старъ к нему, И рече ему: "Княже, ?сть оу мене единъ снъ дома меншии, А сь четырми есмь вышелъ (на воину), А онъ дома от дhтьства си своего, - Нhсть кто имъ оударилъ. ?диною бо ми сварящю, Оному же мнущю оусми?[6], И разгнhва(въ) ся на мя Преторже черевии руками". Князь же слышавъ и радъ бысть, И посла по нь борзо. И приведоша и ко князю, И князь повhда ему вся. Сьи же рече: "Княже, не вЪмь, Могу ли сн(ести) его? Да искусите мя (перво?)! Нhтуть ли вола велика и силна?" И налhзоша волъ силенъ, И повелh раздражити вола, И возложи (на)нь желhзо горяче, И пустиша вола, и побhже волъ мимо нь. И похвати вола рукою за бокъ, И выня кожю с мясы, ?лико ?му рука я. И рече ему ВолодимЪръ: "Можеши ся с нимь борити". И на завьтрh? придоша Печенhзh, И почаша звати: "Вhльможе се нашь доспhлъ?" Володимеръ же повелh той ночи (Во?мъ своимь) облhщи ся въ оружь?. И выпустиша Печенhзh мужь свои, И бh превеликъ зhло и страшенъ; И выступи мужь Володимhрь, И възрhвъ Печенhжинъ и посмhя ся, - Бh бо средний тhломъ. И размhривше межи обhима полкома, И пустиша я к собh, и яста ся крhпко, И оудави Печенhжинина в руку до смрти, И оудари имь о землю. И вьскликоша Русь, а Печенhзh, побhгоша, А Русь погнаша по нихъ сhкуще h, и прогнаша их. Володимhръ же рад бывъ и заложи городъ на броду томъ, И нарче Переяславль, зане перея славу[7] отрокъ. Володимеръ же великомь мужемь Створи того и отца его. Володимиръ же възврати ся вь Ки?вь С побhдою и славою великою. Найближчу схожiсть iз отсим прегарно обробленим оповiданням нашого лiтопису знаходимо в бiблiйнiм оповiданнi про двобiй фiлiстинського велетня Голiафа з "отроком", молодим гебрейським пастухом Давидом. Подаю тут те оповiдання також у поетичнiй формi: У тi часи, коли Саул володарем Iзрайля був, Вiн з фiлiстинами рiк у рiк завзятую вiйну тягнув, Напали фiлiстини раз Шоко, юдейськую кра?ну; ?м в зустрiч обсадив Саул Теребiнтовую долину. З одного боку на горi полки фiлiстимлян стояли, З другого iзра?льськi?, долину ж мiж собою мали. Iз табору фiлiстимлян войовник вийшов Голiат, Високий був на шiсть локот, а родом був iз мiста Гат. На головi вiн шолом мав спижевий, а на тiлi в нього Спижевий панцир був, ваги бiльш сотнара цiлого. Мав наголiнники спижевi на негах, а на плечах Наплiчник був завiшений спижевий ворогам на страх. А списа держално його вгрубшки було, як грубий паль, А вiстря списа важило дванадцять фунтiв - сама сталь. Йшов щитоносець перед ним. Перед iзра?льтянами Вiн зупинився й викликать такими ?х почав словами: "Чого ж ви вийшли i ось тут, немов до битви, поставали? Ось я вам, фiлiстин! А ви Саула слугами всi стали. Знайдiть такого мiж собою, що проти мене вийти годен! А як вiн вийде й ми оба поборемось оден-на-оден. Як пер[ем]оже вiн мене i вб'?, ми будем вам служити, А як я вб'ю його, то ви в неволi нашiй мете жити". А як нiхто з iзра?льтян на те нiчого не вiдрiк, Вiн кликнув знов: "Габру, агов! Нехай знайдеться чоловiк Мiж вами, щоб зо мною став вiдважно до двобою, То ми сьогодня й завтра вас усiх полишимо в спокою". Чув се Саул i вся його дружина, до вiйни готова, Та всiх обняв ?х страх, нiхто не вiдповiв одного слова. Жив у той час у краю Юди Iшаiя Ефратiт, Тодi вже чоловiк старий, пiдiйшлих лiт, Вiн вiсiм мав синiв, з яких найстаршi три В Саула вiйську теж сво? поставили шатри. Найстарший Елiаб звавсь, а другий Абiнадаб, А третiй Шамма, - кождий там голодував i зяб. Найменший Давид. Коли найстаршi воювали, Вiн пас вiтцiвськi череди, що в горах кочували. I мовив Iшаiй одного дня Давиду, сину свому: "Вiзьми сю мiру сочевиць варених з мого дому. I десять ось хлiбiв, i сира десять плесканок, I занеси братам аж там, де теребiнтовий горбок. Вiддай се зверхнику для них i розпитай самих, Як ?м поводиться, i знак щоб ти принiс вiд них". Покинув череду Давид на iнших сторожiв, А вранцi вирушив на мiсце бою до братiв. А як на мiсце те з хлiбами й живнiстю прибув, Четвертий день уже вiд того дня минув, Коли уперве виступив могутнiй Голiат, I не вгавав щодня противника до бою визивать. Стояло вiйсько iзра?льське вже у бойових рядах, Коли Давид iз живнiстю до табору надтяг. Вiддавши завiдателю все те, що для братiв сво?х Привiз, вiн мiж ряди вiдвiдать ?х побiг. I поки з ними розмовляв та про здоров'я ?х питав, Знов Голiаф фiлiстянин перед рядами сво?х став. Звича?м сво?м найсмiлiшого на двобiй кликав вiн, - Та що втiкав вiд нього кождий, слав ?м лайку наздогiн. Чув се Давид i бачив се i став у землякiв питать: "Що се за муж, чого кричить, i чом усi вони мовчать?" I вiдповiв йому один з iзра?льтян. "Та от, сей муж Звесь Голiаф, вiн фiлiстин, а так кричить, бо вельми дуж. Вже п'ятий день одного з нас на двобiй визива? вiн, Та гонить страх кождого з нас, а вiн шле лайку наздогiн. Володар наш уже велiв по краю всiм оголосить: Хто вб'? його у двобою, той всього матиме досить: Достатком збагатить його або надасть високу власть, А як захоче, то й дочку свою за нього дасть". Се чуючи, до зiбраних промовив голосно Давид: "Та хто ж той необрiзаний, що Iзра?ля ганьбить? Невже нiхто з ?гови слуг супроти нього стать не мiг? Коли не стало духу в вас, готов один я стать за всiх". На се промовив Елiаб, найстарший брат його, нерадо: "Чого тебе тут принесло? I на кого лишив ти стадо? Легкодух ти i вiтрогiн! Все щось тобi пусте? сниться! Того, мабуть, сюди лиш бiг, аби на битву подивиться". Давид сказав: "Отець прислав мене для вашо? потреби, А те, що я до сих сказав, сказав до них, а не до тебе". Не мовлячи нiчого бiльш, Давид у руку бук узяв, П'ять камiнцiв гладких знайшов в потоцi i в торбину вклав, I пращу держачи в руцi, пiшов напроти фiлiстина. Сей, бачачи його, спитав у чури: "Що се за дитина?" А як наблизився Давид, рiк Голiаф: "Куди грядеш? А що то, чи я пес тобi, що з бучком ти на мене йдеш?" На те Давид сказав: "Iду з тобою стати до двобою, Щоб доказать тобi, що анi раз нема страху в менi перед тобою". "Та кроть же мать твою! Малий, чи ти здурiв? - Сердито велетень та грiзно вiдповiв. - Та я ж тебе сей час на штуки посiчу, А м'ясо й кiсточки на жир воронам розмечу". На те йому Давид нi слова не сказав, Лиш миттю камiнець один iз торби взяв, На пращу положив i свиснув, замахнув, Гостинця велетню в саме чоло дмухнув. I камiнь проламав чоло i в головi застряг умить, - I ось препишний Голiаф, мов дуб повалений, лежить. Давид прибiг тодi i з пiхви в нього витяг меч, I для безпеки голову йому вiдсiк вiд плеч. Тодi вiдкинув меч до велетневих нiг, Ухопив голову i з нею до сво?х побiг. Дивився здалека Саул на все те дiло, Як пастушок малий iшов до Голiафа смiло. А як вiд камiнця враз велетень на землю впав, У во?води свого Абнера Саул, дивуючись, спитав: "Се що таке? Чи ти його туди пiслав?" Вiдмовив Абнер: "Свiдок бог, мiй пане, - Не знаю, хто вiн. Та вiн зараз тут ось стане". I як лише Давид мiж вiйськом опинився, То Абнер назустрiч до нього поспiшився. Перед володарем Давид негайно став, - I дивувавсь Саул i хлопця запитав: "Хто ти i вiдки ти?" Давид на се одвiтив: "Я син твого слуги Iша? Бетлегемiти". Писано д[ня] 11 мая 1914. I тут, як при оповiданнi ч. XXI, не ма?мо потреби допускати лiтературну запозику пiзнiшого оповiдання вiд давнiшого анi подавати в сумнiв iсторичнiсть одного й другого. Нi в однiм, нi в другiм нема нiчого такого, що не було би можливе в дiйсностi. При всiй схожостi многих подробиць та само? основи обох оповiдань бачимо також деякi досить важнi рiзницi, а головно ту, що молодий, малосилий пастух старогебрейського оповiдання в староруськiм замiнений молодим, але незвичайним силачем. Щоправда, гебрейська традицiя пiзнiших часiв надала Давидовi надзвичайну силу, бо заставила його в розмовi з Саулом перед стрiчею з Голiафом хвалитися, що коли на його стадо нападе лев або тигр, вiн зараз бiжить i палицею вбива? хижого звiра. Сю подробицю, як i деякi iншi в тiм бiблiйнiм оповiданнi, я пропустив у сво?й пе[ре]робцi, вважаючи ?х пiзнiшими додатками, що затемняють основу старого оповiдання. Писано д[ня] 25 мая 1914. [1] Р[укопис]: над. [2] Р[укопис]: стосторону. [3] Над сим словом у р[укопису] дописано: из. [4] Р[укопис]: разииодоша. [5] Р[укопис]: у рядку перечеркне[не] сля. [6] Р[укопис]: се слово в текстi замазано, а збоку коло хрестика дописано: кожу. [7] Р(укопис): славь. * * * Чого явля?шся менi У снi? Чого зверта?ш ти до мене Чудовi очi тi яснi, Сумнi, Немов криницi дно студене? Чому уста тво? нiмi? Який докiр, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займа?ться i знову тоне У тьмi? Чого явля?шся менi Уснi? В життi ти мною згордувала, Мо? ти серце надiрвала, Iз нього визвала однi Отi ридання голоснi - Пiснi. В життi мене ти й знать не зна?ш, Iдеш по вулицi - мина?ш, Вклонюся - навiть не зирнеш I головою не кивнеш, Хоч зна?ш, зна?ш, добре зна?ш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами I як лiта вже за лiтами Свiй бiль, свiй жаль, сво? пiснi У серцi здавлюю на днi. О, нi! Являйся, зiронько, менi Хоч в снi! В життi менi весь вiк тужити - Не жити. Так най те серце, що в турботi, Неначе перла у болотi, Марнi?, в'яне, засиха,- Хоч в снi на вид твiй ожива?, Хоч в жалощах живiше гра?. По-людськи вiльно вiддиха, I того дива золотого Зазна?, щастя молодого, Бажаного, страшного того Грiха! ДЕКАДЕНТ (В.Щуратовi) Я декадент? Се новина для мене! Ти взяв один з мого життя момент, I слово темне пiдшукав та вчене, I Русi возвiстив: "Ось декадент!" Що в мо?й гiiснi бiль, i жаль, i туга - Се лиш тому, що склалось так життя. Та ? в нiй, брате мiй, ще нута друга: Надiя, воля, радiсне чуття. Я не люблю безпредметно тужити Нi шуму в власних слухати вухах; Поки живий, я хочу справдi жити, А боротьби життя менi не страх. Хоч часто я гiрке й квасне ковтаю, Не раз i прiв, i мерз я, i охрип, Та ще ж оскомини хронiчно? не маю, Катар кишок до мене не прилип. Який я декадент? Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох. Мiй поклик: праця, щастя i свобода, Я ? мужик, пролог, не епiлог. Я з п'ющими за плiт не виливаю, З ?дцями ?м, для бiйки маю бук, На празнику життя не позiваю, Та в бiдностi не опускаю рук. Не паразит я, що дурi? з жиру, Що в буднi тiльки й дума про процент, А для пiсень на "шрррум" настро?ть лiру. Який же я у бiса декадент? * * * Дивувалась зима: Чом се тають снiги, Чом льоди присли1 всi На широкiй рiцi? Дивувалась зима: Чом так слабне вона, Де той легiт 2 бересь, Що теплом пронима? Дивувалась зима: Як се скрiпла земля Налива?сь теплом, Оживав щодня? Дивувалась зима: Як посмiли над снiг Проклюнутись квiтки Запахущi, дрiбнi? I дунула на них Вiтром з уст льодяних, I пластом почала Снiг метати на них. Похилились квiтки, Посумнiли, замклись 3. Шуря-буря пройшла - Вони знов пiднялись. I найдужче над тим Дивувалась зима, Що на цвiт той дрiбний В не? сили нема. ______________________ 1 Приснути - розламатися. 2 Легiт - легкий вiтерець. 3 Замклитись - закритись. * * * Червона калино, чого в лузi гнешся? Чого в лузi гнешся? Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся? До сонця не пнешся? Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту? На радощi свiту? Чи бурi бо?шся, чи грому з блакиту? Чи грому з блакиту? Не жаль менi цвiту, не страшно i грому, Не страшно i грому, I свiтло люблю я, купаюся в ньому Купаюся в ньому. Та вгору не пнуся, бо сили не маю, Бо сили не маю. Червонi ягiдки додолу схиляю, Додолу схиляю. Я вгору не пнуся, я дубам не пара, Я дубам не пара; Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара, Отiнив, як хмара. ГАДКИ НА МЕЖI 1 Ся нитка зелена, що, мов тота гадина, Оте? здовж загону сну?, - Се Terminus наш, се межа, перекладина, Знак, поки "мо?" i "тво?". По сей бiк чотири загони Трохимовi, По той бiк Михайловi три: Жий кождий на сво?м, уплачуй дачки новi, Чужого ж i п'ядь не бери? I що кому в тiм, що Михайло й Трохим На сво?х загонах криваво бiдують, Хоч рук собi й нiг вiд роботи не чують, Прийде передновок-занестись нiчим? I що кому в тiм, що худiбчиня ?х "Чомусь" не держиться, чахлi?, марнi?, Що поле ?х рiк в рiк гiршi?, пустi?, Хоч орють i полють не гiрше вiд всiх? I нию кому в тiм, що вже руки у них В розпуцi безпомiчнiй вниз опускаються? "Замало землицi! В часах тих трудних Довги вже дверима i вiкнами пхаються. Прийдеться пропасти... Мов риба в саку, Так б'?мся, i годi що вдати!" Аж слухати важко тих слiв, та яку Пораду ?м дати - не знати. А станеш у полi отак на межi - В обох сiм загонiв, i вдовж ? куди дивить! Ну, нивка незгiрша, що хоч, тс й кажи,- При добрiй роботi i вiсiм душ виживить... А в них обох шiсть душ! I що б за завада Зложитися полем докупи обом, Зложитись хатами, знаряддям, тяглом? I, може, для них се ?диная рада. Та ба, ось межа! Ся попруга вузька Несильну ?х силу роздерла на части, I де в спiльнiй працi жили б довiка, Там вроздрiб прийдесь ?м лиш спiльно пропасти. 2 Малим ще, тямую, всi межi я знав: За мамою лiтом щодень тупцював, Коли для дiйно? корови вона Трави узбирати надвечiр iшла. То межi й па ступiнь широкi були, 3 одно? нажнеш двi веретi трави. А я немiцними ногами межею Безпечно ступаю м'якою стернею. А нинi погляну на межi: невже ж? Нема стародавнiх, широких тих меж! Всi нинi тоненькi, як нитка,отак, Чужий ледве б здужав намацати знак, Сей з того, той з того ?х боку пiдтяв, Рад кождий, що лишнюю скибу дiстав. I чом кождий так то? скиби бажить? Чом тiсно так в свiтi, нелюдяно жить? Чи люду замного наплодилось нам, Чи бiльш до життя потребу? вiн сам? Нi люду за много на нашiй рiлли, Нi в нього самого потреби зросли, А бiльш його дома стiснили чужi?, На рук його працю, мов трутнi, падкi?. I дарма то дехто незрячий не раз Говорить: "Вiйна би здалася у нас, Замного людей, свiт тiсний всiм, мов сак,- Просiкли б, вiльнiше би стало вiдтак". Вiльнiше, ее так! Та, крiм знищення й мук, Не стало б до працi щонайкращих рук, А джерело нужди як било, так било б, Лиш що до старого нове причинило б. А люд через межi, котрi го тiснять, Не може добачити тих всiх завад, Добачить всiх сплетених коренiв лиха. Що сили його пiдлоточу? стиха, Ей, межi, ви, межi, вузенькi, куцi! В якi бездорiжжя, в якi манiвцi Ви втисли незрiлий ще погляд суспiльний! Хто шлях нам покаже широкий i вiльний? З Приходить до мене один чоловiк: "Порадьте, що маю робити? Ось тут, на тiм полi, мiй дiд прожив вiк, Хоч, правду сказавши, нема чим i жити. Три прути! Та ну, якось, певно, тодi Не так було тiсно, як нинi,- Досить, що отак нi в добрi, нi в бiдi Пройшов цiлий вiк старовинi. Мав дiд два сини, поженив ?х, i враз Жили в однiй хатi з дiтками. Все дiд, було, каже: "Дiлив би я вас Тим полем, та й б'юся з гадками. Тепер воно ледве живить нас, а iго ж Тодi, як ту дрiбку надво? роздерти? Нi, я вас не буду дiлити! Як мож, Так жийте прикупi, а схочете тож Дiлитись-дiлiться по мо?й аж смерти". Та сталося, бачте, що дiд i сини Померли на тифус одно? весни, Лишивши по дво? дiтей малолiтнiх. Я найстарший був, мав три роки з весни, Стрикiв хлопець - пiвтора; в мами й стрийни При грудях дiвчатка-були. По бездiтних Багатших сусiдах мами роздали Нас, хлопчикiв,- бач, не було з чого жити. Дiстодьто, годуйте, допоки малий, А виросте, мусить за се вiдслужити. I ми наслужились, назнались бiди! Мами повмирали. Менi вже тогди Було двадцять лiт, я покинув служити, До хати пiшов, оженивсь i, як слiд, Обняв усе поле, що нам лишив дiд, I став на нiм в бiдностi жити. Гадав я: сплачу малолiтнiм тамтим, I поле по дiдовiй волi Останесь цiле, то хоч я на тiм полi Вдержусь, а то впадесь у руки чужим. Дiвчат повiную, а старший братiй Пристане де-будь до вдово?... То так, як би двом у сорочцi тiснiй: Волить хоч один, та ходити в цiлiй, Нiж дерти сорочку надво?, Бо жаден тодi не буде мав що вбрать. Отак я, бувало, частенько Говорю тамтому. Та ба, любий брат Лиш вислухав все те чистенько Та й зараз до суду. Списать зажадав, Що там на всi дiти лишилось, I щоб все напiв помiж них подiлилось Так, як би ?х тато окремо вмирав. Я вчув се, i сумно зробилося. Шлю До нього людей, щоб згодились на сплату; Сам ходжу за ним i благаю-цвiлю: "Вважай, передiлимо поле i хату, То що ж на тих кусниках будем робить? Вважай, дiд-небiжчик не хтiли дiлить, А ти хочеш дiдову волю ламати?" Дарма, вiн про сплату не хоче i знати! Минуло два роки, i з суду ми нинi Декрети дiстали: усе, що дiд мав, Мiж нас подiлити по рiвнiй частинi, А кождий щоб з того сестру звiнував. I що тут робити, порадьте, сли ласка! Зруйнують дочиста, як вкроять отак Пiвгрунту! Моя вже задбвжена частка. Сестри не звiную, i сам я жебрак. Я думаю свiдкiв до суду вести, Що дiд не хотiв дiлить поля, - То, чень, йому скажуть на сплату пiти, А нi, га! - то дiйсь божа воля!" 4 Я думав про людське братерство нове, I думав, чи в свiт воно швидко прийде? I бачив я в думцi безмежнi поля: Управлена спiльним трудом, та рiлля Народ годувала щасливий, свобiдний. Чи се ж Укра?на, чи се край мiй рiдний, Обдертий чужими i свiтом забутий? Так, се Укра?на, свобiдна, нова! I в мойому серцi бiль втишувавсь лютий. Щез привид. Я глянув довкола. Он там За зорану межу б'?сь з Грицем Степан; Там дiд оре поле, старенький, як гриб, I плаче за сином, що в Боснi? згиб; Там батько за сином з дрюком уганя?сь; Там мачухи лютий проклiн розляга?сь... О краю мiй рiдний, недолею гнутий, Пропасти би радше тобi, нiж коли б Така твоя доля повiк мала бути! 1881 ГIМН Вiчний революцйонер - Дух, що тiло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, Вiн живе, вiн ще не вмер. Нi попiвськi? тортури, Нi тюремнi царськi мури, Анi вiйська муштрованi, Нi гармати лаштованi, Нi шпiонське ремесло В грiб його ще не звело. Вiн не вмер, вiн ще живе! Хоч вiд тисяч лiт родився, Та аж вчора розповився I о власнiй силi йде. I просту?ться, мiцнi?, I спiшить туди, де днi?; Словом сильним, мов трубою Мiлiони зве з собою,- Мiлiони радо йдуть, Бо се голос духа чуть. Голос духа чути скрiзь: По курних хатах мужицьких, По верстатах ремiсницьких, По мiсцях недолi й слiз. I де тiльки вiн роздасться, Щезнуть сльози, сум, нещастя. Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувать, Хоч синам, як не собi, Кращу долю в боротьбi. Вiчний революцйонер - Дух, наука, думка, воля - Не уступить пiтьмi поля. Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла ру?на, Покотилася лавина, I де в свiтi тая сила, Щоб в бiгу ?? спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день? ГРИМИТЬ Гримить! Благодатна пора наступа?, Природу розкiшная дрож пронима?, Жде спрагла земля плодотворно? зливи, I вiтер над нею гуля? бурхливий, I з заходу темная хмара летить - Гримить! Гримить! Тайна дрож пронима? народи,- Мабуть, благодатная хвиля надходить... Мiльйони чекають щасливо? змiни, Тi хмари - плiдно? будущини тiни, Що людськiсть, мов красна весна, обновить... Гримить! 1880 КАМЕНЯРI Я бачив дивний сон. Немов передо мною Безмiрна, та пуста, i дика площина I я, прикований ланцем залiзним, стою Пiд височенною гранiтною скалою, А далi тисячi таких самих, як я. У кожного чоло життя i жаль порили, I в оцi кожного горить любовi жар, I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили, I плечi кожного додолу ся схилили, Бо давить всiх один страшний якийсь тягар. У кожного в руках тяжкий залiзний молот, I голос сильний нам згори, як грiм, гримить: "Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод Не спинить вас! Зносiть i труд, i спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить". I всi ми, як один, пiдняли вгору руки, I тисяч молотiв о камiнь загуло, I в тисячнi боки розприскалися штуки Та вiдривки скали; ми з силою розпуки Раз по раз гримали о кам'яне чоло. Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, Так нашi молоти гримiли раз у раз; I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували; Хоч не одного там калiчили тi скали, Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас. I кожний з нас те знав, що слави нам не буде, Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд, Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди, Як ми проб'?м ?? та вирiвня?м всюди, Як нашi костi тут пiд нею зогниють. Та слави людсько? зовсiм ми не бажали, Бо не геро? ми i не богатирi. Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли На себе пута. Ми рабами волi стали: На шляху поступу ми лиш каменярi. I всi ми вiрили, що сво?ми руками Розiб'?мо скалу, роздробимо гранiт, Що кров'ю власною i власними кiстками Твердий змуру?мо гостинець i за нами Прийде нове життя, добро нове у свiт. I знали ми, що там далеко десь у свiтi, Який ми кинули для працi, поту й пут, За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти, Що други й недруги, гнiвнi? та сердитi, I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть. Ми знали се, i в нас не раз душа болiла, I серце рвалося, i груди жаль стискав; Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла, Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла, I молота нiхто iз рук не випускав. Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi Святою думкою, а молоти в руках. Нехай проклятi ми i свiтом позабутi! Ми ломимо скалу, рiвня?м правдi путi, I щастя всiх прийде по наших аж кiстках. * * * Мiсяцю-князю! Нiчкою темною Тихо пливеш ти Стежков та?мною... Нiжно хлюпочеться Вбздушне море, Так в нiм i хочеться Змить з серця горе. Мiсяцю-князю, Ти,чарiвниченьку! Смуток на твбйому Ясному личеньку. Iз небозвiдно? Стежки погiдно? Важко глядiть тобi В море бездонне, В людськостi бiдно? Горе безсонне. Мiсяцю-князю! В пiтьмi будущего, Знать, ти шука?ш Зiлля цiлющого, Зiлля, що лиш цвiте З-за райських меж... Ох, i коли ж ти те Зiлля найдеш?.. 16 iюля 1883 МОЯ ЛЮБОВ Вона так гарна, ся? так Святою, чистою красою, I на лицi ярi? знак Любовi, щиростi, спокою. Вона так гарна, а проте Так нещаслива, стiльки лиха Знесла, що квилить лихо те В ?? кождiськiй пiснi стиха. ?? пiзнавши, чи ж я мiг Не полюбить ?? сердечно, Не вiдректися власних втiх, Щоб ?й вiддатись доконечно? А полюбивши, чи ж би мiг Я божую ?? подобу Згубити з серця, мимо всiх Терпiнь i горя аж до гробу? I чи ж перечить ся любов Тiй другiй а святiй любовi До всiх, що ллють свiй пiт i кров, До всiх, котрих гнетуть окови? Нi, хто не любить всiх братiв, Як сонце боже, всiх зарiвно, Той щиро полюбить не вмiв Тебе, коханая Вкра?но! 27 iюня 1880 * * * Не покидай мене, пекучий болю, Не покидай, важкая думо-муко Над людським горем, людською журбою! Рви серце в мнi, блiда журо-марюко, Не дай заснуть в постелi безучастя - Не покидай мене, гриже-гадюко? Не дай живому в домовину класться, Не дай подумать анi на хвилину Про власну радiсть i про власне щастя, Докiль круг мене мiлiони гинуть, Мов та трава схне лiтом пiд косою, I вiд колиски аж по домовину Жиють з бiдою, наче брат з сестрою, - Докiль життя тяжким нас давить валом, На пнi лама? силою страшною, Докiль ще недосяглим iдеалом Для мiлiонiв ситiсть, тепла хата, - Докiль на лицях сльози, нiби ралом, Борозди риють, доки зимна крата Тюремна руки пута? робучi, Мруть з голоду бездомнi сиротята, Пишаються пiд небом тi блискучi Гнiзда розпусти, зопсуття й обмани I свiт заражують, докiль могучi "Стовпи" отруту ллють в народнi рашi, Думки кують, для прихотi сво?? Люд трупом стелють лютi тамерлани! * * * Не високо мудруй, Але твердо держись, А хто правду лама, З тим ти смiло борись! Не бажай ти умом Понад свiтом кружить; А скорiш завiзьмись В свiтi праведно жить. * * * Oй ти, дiвчино, з горiха зерня, Чом тво? серденько - колюче терня? Чом тво? устонька - тиха молитва, А тво? слово остре, як бритва? Чом тво? очi сяють тим чаром, Що то запалю? серце пожаром? Ох, тi? очi темнiшi ночi, Хто в них задивиться, й сонця не хоче! I чом твiй усмiх -для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта? Ой ти, дiвчино, ясная зоре! Ти мо? радощi, ти мо? горе! Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу. СIДОГЛАВОМУ Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патрiот, А я собi собака. Ти, брате, любиш Русь, Як хлiб i кусень сала, - Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. Ти, брате, любиш Русь, Як любиш добре пиво, - Я ж не люблю, як жнець Не любить спеки в жниво. Ти, брате, любиш Русь, За те, що гарно вбрана,- Я ж не люблю, як раб Не любить свого пана. Бо твiй патрiотизм - Празнична одежина, А мiй - то труд важкий, Гарячка невдержима. Ти любиш в нiй князiв, Гетьмання, панування, - Мене ж болить ?? Вiдвiчне? страждання. Ти любиш Русь, за те Тобi i честь, i шана, У мене ж тая Русь - Кривава в серцi рана. Ти, брате, любиш Русь, Як дiм,воли,корови,- Я ж не люблю ?? З надмiрно? любови. ТОВАРИШАМ IЗ ТЮРМИ Обриваються звiльна всi пута, Що в'язали нас з давнiм життем; З давнiх брудiв i думка розкута - Ожи?мо, брати, ожи?м! Ожи?мо новим ми, повнiшим I любов'ю огрiтим житт?м; Через хвилi мутнi та бурливi До щасливих кра?в попливем. Через хвилi нещасть i неволi, Мимо бур, пересудiв, обмов, Попливем до кра?ни свято?, Де братерство, i згода, й любов. Ми ступа?м до бою нового Не за царство тиранiв, царiв, Не за церков, попiв, анi бога, Нi за панство неситих панiв. Наша цiль - людське щастя i воля, Розум владний без вiри основ, I братерство велике, всесвiтн?, Вiльна праця i вiльна любов! Треба твердо нам в бою стояти, Не лякаться, що впав перший ряд, Хоч по трупах наперед ступати, Нi на крок не вертатися взад. Се ж остатня вiйна! Се до бою Чоловiцтво зi звiрством ста?, Се поборю? воля неволю, "Царство боже" на землю зiйде. Не молiться вже бiльше до бога: "Най явиться нам царство тво?!" Бо молитва - слаба там пiдмога, Де лиш розум i труд у пригодi ста?. Не вiд бога те царство нам спаде, Не святi його з неба знесуть, Але власний наш розум посяде, Сильна воля i спiльний наш труд. ВЕСНЯНКИ Розвивайся, лозо, борзо [швидко], Зелена дiброво! Ожива? помертвiла Природа наново. Ожива?, розрива? Пута зимовi?, Обновля?сь в свiжi сили Й свiжi? надi?. Зеленiйся, рiдне поле Укра?нська ниво! Пiдiймися, колосися, Достигай щасливо! I щоб всяке добре сiм'я Ти повiк плекала, I щоб свiту добра служба З твого плоду стала! * * * Грi? сонечко! Усмiха?ться небо ясне?, Дзвонить пiсеньку жайвороночок, Затонувши десь в безднi-глубiнi Кришталевого океану... Встань, Встань, орачу! Вже прогули вiтри, Проскрипiв мороз, вже пройшла зима! Любо диха? воздух леготом; Мов у дiвчини, що з сну будиться, В грудi радiсно б'?сь здоровая Молодая кров, Так i грудь землi диха-двига?сь Силов дивною, оживущою. Встань, орачу, встань! Сiй в щасливий час золоте зерно! З трепетом любвi мати щирая Обiйме його, Кров'ю теплою накормить його, Обережливо виростить його. Гей, брати! В кого серце чисте?, Руки сильнi?, думка чесная,- Прокидайтеся! Встаньте, слухайте всемогущого Поклику весни! Сiйте в головах думи вольнi?, В серцях жадобу братолюбiя, В грудях смiливiсть до великого Бою за добро, щастя й волю всiх! Сiйте! На пухку, на живу рiллю Впадуть сiмена думки вашо?! * * * Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в тво?й живе глибинi, Краплю, щоб в бою сильнiше стояти, Дай i менi! Дай теплоти, що розширю? груди, Чистить чуття i вiдновлю? кров, Що до людей безграничную будить Чисту любов! Дай i огню, щоб ним слово налити, Душi стрясать громовую дай власть, Правдi служити, неправду палити Вiчну дай страгть! Силу рукам дай, щоб пута ламати, Яснiсть думкам - в серце кривди влучать, Дай працювать, працювать, працювати, В працi сконать! 1880