------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   МОЙСЕЙ

   Народе мiй, замучений, розбитий,
   Мов паралiтик той на роздорожжу,
   Людським презирством, нiби струпом, вкритий!

   Тво?м будущим душу я тривожу,
   Вiд сорому, який нащадкiв пiзниу
   Палитиме, заснути я не можу.

   Невже тобi на таблицях залiзних
   Записано в сусiдiв бути гно?м,
   Тяглом у по?здах ?х бистрб?зних?

   Невже повiк удiлом буде тво?м
   Укрита злiсть, облудлива покiрнiсть
   Усякому, хто зрадою й розбо?м

   Тебе скував i заприсяг на вiрнiсть?
   Невже тобi лиш не судилось дiло,
   Що б виявило тво?х сил безмiрнiсть?

   Невже задарма стiльки серць горiло
   До тебе найсвятiшою любов'ю,
   Тобi офiруючи душу й тiло?

   Задарма край твiй весь политий кров'ю
   Тво?х борцiв? йому вже не пишаться
   У красотi, свободi i здоров'ю?

   Задарма в словi твойому iскряться
   I сила й м'якiсть, дотеп i потуга
   I все, чим може вгору дух пiдняться?

   Задарма в пiснi тво?й лл?ться туга,
   I смiх дзвiнкий, i жалощi кохання,
   Надiй i втiхи свiтляная смуга?

   О нi! Не самi сльози i зiтхання
   Тобi судились! Вiрю в силу духа
   I в день воскресний твойого повстання.

   О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
   I слово вдать, що в хвилю ту блаженну
   Вздоровлю? й огнем живущим буха!

   О, якби пiсню вдать палку, вiтхненну,
   Що мiлiони порива з собою,
   Окрилю?, веде на путь спасенну!

   Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
   Роздертим сумнiвами, битим стидом, -
   Не нам тебе провадити до бою!

   Та прийде час, i ти огнистим видом
   Зася?ш у народiв вольних колi,
   Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

   Покотиш Чорним морем гомiн волi
   I глянеш, як хазя?н домовитий,
   По сво?й хатi i по сво?м полi.

   Прийми ж сей спiв, хоч тугою повитий,
   Та повний вiри; хоч гiркий, та вiльний,
   Тво?й будущинi задаток, слiзьми злитий,

   Твойому генiю мiй скромний дар весiльний.

   Дня 20 липня I905.

   I
   Сорок лiт проблукавши, Мойсей,
   По арабськiй пустинi,
   Наблизився з народом сво?м
   О межу к Палестинi.

   Тут ще пiски й червонi, як рзй?,
   Голi скелi Моава,
   Та за ними синi? Йордан,
   I дiброви, й мурава.

   По моавських долинах марних
   Ось Iзра?ль кочу?:
   За тi голi верхи перейти
   Вiн охоти не чу?.

   Пiд подертими шатрами спить
   Кочовисько ледаче,
   А воли та осли ?х гризуть
   Осети та будячч?.

   Що чудовий обiцяний край,
   Що смарагди й сапфiри
   Вже ось-ось за горою блистять. -
   З них нiхто не йме вiри.

   Сорок лiт говорив ?м пророк
   Так велично та гарно
   Про обiцяну ту вiтчину,
   I все пусто та марно.

   Сорок лiт сапфiровий Йордан
   I долина пречудна
   ?х манили й гонили, немов
   Фата-моргана злудна.

   I зневiрився люд i сказав:
   "Набрехали пророки!
   У пустинi нам жить i вмирать!
   Чого ще ждать? I доки?"

   I покинули ждать, i бажать,
   I десь рваться в простори,
   Слать гiнцiв i самим визирать
   Поза ржавi? гори.

   День за днем по моавських ярах,
   Поки спека дiйма?,
   У дрантивих наметах сво?х '-' '_
   Весь Iзра?ль дрiма?.

   Лиш жiнки ?х прядуть та печуть
   В гранi м'ясо козяче,
   А воли та осли ?х гризуть
   Осети та будяччя.

   Та дрiбна дiтвора по степу
   Дивнi iграшки зводить:
   То вою?, муру? мiста,
   То городи городить.

   I не раз напiвсоннi батьки
   Головами хитають.
   "Де набрались вони тих забав? -
   Самi в себе питають. -

   Адже в нас не видали того,
   Не чували в пустинi!
   Чи пророцькi слова перейшли
   В кров i душу дитинi?"

   II

   Лиш один з-помiж се? юрби
   У шатрi не дрiма?
   I на крилах думок i журби
   Поза гори лiта?.

   Се Мойсей, позабутий пророк,
   Се дiдусь слабосилий,
   Що без роду, без стад i жiнок
   Сам сто?ть край могили.

   Все, що мав у життi, вiн вiддав
   Для одно? iде?,
   I горiв, i яснiв, i страждав,
   I трудився для не?.

   Iз неволi в Мiцра?м свiй люд
   Вирвав вiн, наче буря,
   I на волю спровадив рабiв
   Iз тiснин передмур'я.

   Як душа ?х душi, пiдiймавсь
   Вiн тодi многi рази
   До найвищих пiднебних висот
   I вiтхнення, й екстази.

   I на хвилях бурхливих ?х душ
   У днi проби i мiри
   Попадав вiн iз ними не раз
   У безодню зневiри.

   Та тепер його голос зомлiв
   I погасло вiтхнiння,
   I не слуха? вже його слiв
   Молоде поколiння.

   Тi слова про обiцяний край
   Для ?х слуху - се казка;
   М'ясо стад ?х, i масло, i сир -
   Се найвищая ласка.

   Що з Мiцра?м батьки i дiди
   Пiднялись до походу,
   На ?х погляд, се дурiсть, i грiх,
   I ру?на народу.

   Серед них Авiрон i Датан
   Верховодять сьогоднi;
   На пророцькi слова ?х одвiт:
   "Нашi кози голоднi?"

   I на поклик його у похiд:
   "Нашi конi не кутi".
   На обiцянки слави й побiд:
   "Там войовники лютi".

   На принади ново? землi:
   "Нам i тут непогано".
   А на згадку про божий наказ:
   "Замовчи ти, помано!"

   Та коли загрозив ?м пророк_
   Новим гнiвом ?гови,
   То йому заказав Авiрон
   Богохульнi промови.

   А на зборi Iзрайля синiв,
   Честь вiддавши Ваалу,
   Голосистий Датан перепер
   Ось якую ухвалу:

   "Хто пророка iз себе вда?,
   I говорить без зв'язку,
   I обiцюе темнiй юрбi
   Божий гнiв або ласку, -

   Хто до бупту посмi? народ
   Накликати, до змiни.
   I манити за гори, настрiть
   Кiнцево? ру?ни, -

   Той на пострах безумцям усiм
   Мiж отсим поколiнням
   Най опльований буде всiма
   I побитий камiнням",

   Вечорiло. Поменшала вже
   Цiлоденная спека,
   Над горою край неба палав,
   Мов пожежа далека.

   Наче дощ золотий iз небес,
   Полила прохолода;
   Почина?ться рух у шатрах
   Кочового народа.

   Звiльна, плавно ступаючи, йдуть
   Кам'яними стежками
   Чорноокi гебрейки бичем
   З глиняними збанками -

   Iз збанками на головах, ген
   Пiд скалу до криницi,
   А в руках ?х мiшки шкiрянi,
   Щоб до?ти ягницi.

   Старшi дiти по голiм степу,
   Наче зайчики,грають,
   В перегони бiжать i кричать
   Або з лукiв стрiляють.

   Де-де чути квилiння з шатра
   Або регiт дiвочий;
   Там хтось пiсню заводить сумну,
   Наче степ у тьмi ночий.

   Та ось старшi батьки та дiди
   Iз наметiв виходять
   I по горах, по голiм степу
   Скрiзь очима поводять:

   Чи не видно ворожих ?здцiв
   Де за жовтим туманом?
   Чи не котить де пiвденний бiс
   Пiсковим гураганом?

   Нi, спокiй! I розмови пiшли
   Тi звичайнi, сусiдськi:
   Щораз менше в ягниць молока,
   I ягнята ось тiцькi!

   Навiть що для ослиць не ста?
   Будяково? пашi!
   Доведеться кудись кочувать
   На пасовиська кращi.

   Авiрон радить край Мадiам,
   А Датан iще далi.
   А Мойсей? Той замовкне, мабуть,
   По вчорашнiй ухвалi.

   А втiм, в таборi гомiн i рух,
   Бiганина i крики;
   Iз шатрiв вибiга? народ
   I малий, i великий.

   Що таке? Чи деворог iде?
   Чи впав звiр у тенета? _
   Нi, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа
   Iз свойого намета.

   Хоч лiта його гнуть у каблук
   Iз турботами в парi,
   То в очах його все щось горить,
   Мов двi блискавки в хмарi.

   Хоч волосся все бiле як снiг,
   У старечiй оздобi,
   То стоять ще тi гордi жмутки,
   Як два роги на лобi.

   Вiн iде на широкий майдан,
   Де намет заповiту
   Простяга сво? штири роги
   В штири сторони свiту.

   В тiм наметi ? скриня важка,
   Вся укована з мiди
   В нiй ?гови накази лежать,
   Знаки волi й побiди.

   Та давно вже не входить нiхто
   До намету святого,
   Його жах стереже день i нiч,
   Мов собака порога.

   Але камiнь великий лежить
   Край намету до сходу:
   З того каменя звичай велить

   Промовлять до народу.
   На тон камiнь зiходить Моисей -
   I жахнулися люде.

   Та невже ж волi всiх на докiр
   Вiн пророчити буде?
   I прийдеться розбить, розтоптать,
   Як гнилую колоду,

   Кого нашi батьки i дiди
   Звали батьком народу?
   Ось мiж чiльними вже Авiрон
   Червонi? з досади,
   А середнiм щось шепче Датан,
   Лихий демон громади.

   IV

   "Вчора ви, небожата мо?,
   Раду радили глупу;
   Се хотiв я сказать вам тепер
   Замiсть першого вступу.

   Ухвалили печать наложить
   На язик мiй, на душу, -
   Тож тепер вам усiм вперекiр
   Говорити я мушу.

   Зрозумiйте й затямте собi,
   Ви, слiпцiв поколiння,
   Що, як зглушите душу живу,
   Заговорить камiння.

   Вчора ви сприсяглися свiй слух
   Затикать на промови,
   Не мо?, не тих глиняних уст,
   А самого ?гови.

   Бережiться, а то вiн до вас
   Заговорить по-свому,
   Заговорить страшнiше сто раз.
   Як в пустинi рик грому.

   А вiд слiв його гори дрижать
   I земля пода?ться,
   Ваше серце, як листя в огнi,
   Зашкрумить i зiв'?ться.

   Вчора ви прокляли всякий бунт -
   I кляли його всу?,
   Бо напроти тих глупих проклять
   Ваше серце бунту?.

   Бо в те серце ?гова вложив,
   Наче квас в прiсне тiсто,
   Творчi сили, - тi гнатимуть вас
   У призначене мiсто.

   Вчора ви уважали спокiй .
   Найблаженнiшим станом;
   Та чи радився ум ваш при тiм
   З вашим богом i паном?

   Чи то вiн для спокою призвав
   З мiста Ур та з Гаррана
   Авраама i плем'я його
   На луги Канаана?

   Для спокою ?х потiм водив
   По йорданськiм подiллю?
   Семилiтнiм ?х голодом гнав
   Аж над береги Нiлю?

   Якби хтiв вас в спокою держать,
   Наче трупа у криптi,
   То ви й досi, як сiрi воли,
   Гнули б ши? в ?гиптi.

   Тим-то буду до вас говорить
   Не вiд себе, а владно,
   Щоб ви знали, що з богом на прк
   Виступать непорадно.

   Бо ?гови натягнений лук,
   I тятива нап'ята,
   I наложена стрiлка на нiй -
   I то ви ? стрiла та.

   Як стрiла вже намiрена в цiль,
   Наострена до бою,
   Чи подоба стрiлi говорить:
   "Я бажаю спокою?"

   А що вчора ви тут присягли,
   На подобу жiноцтва,
   Бiльш не слухать обiтниць мо?х,
   Нi погроз, нi пророцтва, -

   То навмисно про все те до вас
   Побалакати хочу:
   I обiтницю дам, що прийде,
   Погрожу й попророчу.

   I ви мусите слухать, хоч злiсть
   Вб'? вам жало студене.
   Рад я знать, чия перша рука
   Пiдiйметься на мене!..

   V

   Зареклися ви слухати слiв
   Про ?говину ласку,
   Тож, мов дiтям безумним, я вам
   Розповiм одну казку.

   Як зiйшлися колись дерева
   На широкiм роздоллi.
   "Оберiмо собi короля
   По сво?й вольнiй волi.

   Щоб i захист нам з нього, i честь,
   I надiя, й пiдмога,
   Щоб i пан наш вiн був, i слуга,
   I мета, i дорога".

   I сказали однi: "Вибирать -
   На одно всi ми званi.
   Най царю? над нами вовiк
   Отой кедр на Лiванi".

   I згодилися всi дерева,
   Стали кедра благати:
   "Ти зiйди з сво?х гордих висот,
   Йди до нас царювати".

   I вiдмовив ?м кедр i сказав:
   "Ви чого забажали?
   Щоб покинув я сам ради вас
   Сво? гори i скали?

   Щоб покинув я сам ради вас. ,
   Блиски сонця й свободу,
   Бувши вольним - пустився служить
   Збиранинi народу?

   Ви корону менi принесли?
   Що менi се за шана!
   Я й без не? окраса землi
   I корона Лiвана".

   I вернулися всi дерева,
   Стали пальму благати:
   "Ти мiж нами ростеш, нам рiдня,
   Йди до нас царювати".

   I сказала ?м пальма: "Брати,
   Що се вас закортiло?
   Царювати й порядки робить -
   Се мо? хiба дiло?

   Щоб мiж вами порядки робить,
   Чи ж я кинути в силi
   Сво? цвiти пахучi та свiй
   Плiд - солодкi дактилi?

   Мало б сонце даремно мiй сiк
   Вигрiвати щоднини?
   Мого плоду даремно шукать
   Око звiра й людини?

   Хай царю? хто хоче у вас,
   Я на тронi не сяду,
   Я волю всiм давать свою тiнь,
   I поживу, й розраду".

   I погнулися всi дерева
   Пiд думками важкими,
   Що не хоче нi пальма, нi кедр
   Царювати над ними.

   Нумо рожу благать! Та вона
   Всьому свiтовi гожа,
   Без корони - цариця ростин,
   Преподобниця божа.

   Нумо дуба благати! Та дуб,
   Мов хазя?н багатий,
   Сво?м гiллям, корiнням i пнем,
   Жолудьми все зайнятий.

   Нум березу благать! Та вона,
   Панна в бiлому шовку,
   Розпуска сво? коси буйнi,
   Тужно хилить головку.

   I сказав хтось, неначе на жарт,
   Оте слово дiточе:
   "Ще хiба би терна нам просить,
   Може, терен захоче".

   I пiдхопили всi дерева
   Се устами одними,
   I взялися просити терна,
   Щоб царем був над ними.

   Мовив терен: "Се добре вам хтось
   Пiдповiв таку раду.
   Я на вашiм престолi як стiй
   Без вагання засяду.

   Я нi станом високий, як кедр,
   Нi, як пальма,вродливий,
   I не буду, як дуб, самолюб,
   Як береза, тужливий.

   Здобуватиму поле для вас,
   Хоч самому не треба,
   I стелитися буду внизу,
   Ви ж буяйте до неба.

   Боронитиму вступу до вас
   Спижевими шпичками
   I скрашатиму всi пустирi
   Молочними квiтками.

   I служитиму зайцю гнiздом,
   Пристановищем птаху,
   Щоб росли ви все краще, а я^ ,
   Буду гинуть на шляху".

   VI

   У глибокiм мовчаннi сю рiч
   Вухом ловлять гебре?...
   "Се вам казка, - промовив Моисей, -
   Ось вам виклад до не?.

   Дерева - се народи землi,
   А король у ?х колi -
   Божий вибранець, син, слуга
   Господево? волi.

   Як народи ?гова создав,
   Мов лiторослi в полю,
   Заглядав всiм у душу й чiiтав
   З не? кождого долю.

   Заглядав ?м у душу, яка
   ?х удача й причина,
   I шукав, кого з них би собi
   Обiбрати за сина.

   I не взяв отих гордих, грiмких.
   Що б'ють в небо думками
   I пiдносять могутню п'яту
   Над людськими карками.

   I не взяв багачiв-дукачiв,
   Що всю землю плюндрують,
   Людським злотом i потом собi
   Домовини мурують.

   I не взяв красунiв-джигунiв,
   Що на лiрах брязкочуть
   I свiй хист у мармурi, в пiснях
   Вiковiчнити хочуть.

   Згордував усю славу, весь блиск
   I земне панування,
   I всi пахощi штук, i усе
   Книжкове мудрування.

   I, як терен посеред дерев,
   Непоказний на вроду,
   I не ма? вiн слави собi
   Анi з цвiту, нi з плоду, -

   Так i вибраний богом народ
   Мiж народами вбогий;
   Де пишнота i честь, там йому
   Зависокi пороги.

   Мiж премудрими вiн не мудрець,
   У вiйнi не войовник,
   У батькiвщинi сво?й вiн гiсть
   I всесвiтнiй кочовник.

   Та поклав йому в душу свiй скарб
   Серцевiдець ?гова,
   Щоб вiн був мов свiтило у тьмi,
   Мов скарбник його слова.

   На безмежну мандрiвку життя
   Дав йому запомогу,
   Заповiти й обiти сво?,
   Наче хлiб на дорогу.

   Але заздрий ?гова, наш бог,
   I грiзний, i сердитий:
   Те, що вiн полюбив, най нiхто
   Не посмi? любити!

   Тож на вибранця свого надiв
   Плащ сво?? любовi,
   Недоступний, колючий, немов
   Колючки тi терновi.

   I зробив його острим, гризьким,
   Мов кропива-жеруха, *
   Аби мiг лише сам вiн вдихать
   Аромат його духа.

   I посольство йому дав страшне'
   Пiд сiмома печатьми,
   Щоб в далеку будущину нiс,
   Ненавиджений братьми.

   Горе тому нездарi-послу,
   Що в ходi задрiма?
   Або, божу зневаживши рiч,
   I печать розлама?!

   Вийме iнший посольство страшне
   Лiнюховi з долонi,
   Побiжить, I осягне мету,
   I зася? в коронi.

   Та щасливий посол, що свiй лист
   Понесе скоро й вiрно?
   Дасть вiнець йому царський господь
   I прославить безмiрно.

   О Iзра?лю, ти той посол,
   I будущий цар свiту!
   Чом не тямиш посольстда свого
   I його заповiту?

   Тво? царство не з се? землi,
   Не мирська твоя слава?
   Але горе, як звабить тебе
   Свiтовая забава.

   Замiсть статися сiллю землi,
   Станеш попелом пiдлим;
   Замiсть всiм з'?днать ласку, ти сам
   Станеш ласки не гiдним.

   Замiсть свiт елобонити вiд мук,
   I роздору,i жаху,
   Будеш ти мов розчавлений черв,
   Що здиха? на шляху".

   VII

   I з'?дливо сказав Авiрон:
   "Мосцiпане Мойсею,
   Страх загрiв i напудив ти нас
   Приповiсткою сеюi ^

   Мiж народами бути терном!
   За сю ласку велику
   Справдi варто в ?говi тво?м
   Признавати владику.

   I послом його бути - се честьi
   I в незнане будуще
   Запечатанi письма носить -
   Се манить нас найдужче.

   Се якраз доля того осла,
   Що зав'язанi мiхи
   З хлiбом носить, сам голод терпить
   Для чужо? потiхи.

   Ще гебре? з ума не зiйшли,
   Долi лiпшо? вартi
   I осягнуть, як честь вiддадуть
   I Ваалу, й Астартi.

   Най ?гова собi там гримить
   На скалистiм Сiна?, -
   Нам Ваал дасть багатства i власть
   У великому кра?.

   Най ?говi колючi терни
   Будуть любi та гожi, -
   Нас Астарти рука поведе
   Помiж мiрти i рожi.

   Наш удiл - Сенаар та Гарран,
   А наш шлях до востоку,
   А на захiд, у твiй Канаан,
   Не поступимо й кроку.

   Все те ясне, не варто про се
   I балакати далi
   Та от що нам з тобою зробить
   По вчорашнiй ухвалi?

   Бить камiнням ру?ну стару?
   Шкода заходу й труду.
   Дечим може ще вiн послужить
   Iзра?льському люду.

   Майстер вiн говорити казки,
   Миляну пускать баньку,
   Тож приставмо його до дiтей
   За громадськую няньку".

   Так сказав вiн, i регiт пiднявсь,
   А з тим реготом в парi
   По народi йшов клекiт глухий,
   Мов у градовiй хмарi.

   Та спокiйно вiдмовив Мойсей:
   "Так i буть, Авiроне?
   Що повиснути ма? колись,
   Те i в морi не втоне.

   Канаана тобi не видать
   I не йти до востоку;
   З сього мiсця нi вперед, нi взад
   Ти не зробиш i кроку".

   I мертвецька тиша залягла
   На устах всього люда,
   I жахнувсь Авiрон, i поблiд,
   Сподiваючись чуда.

   Але чуда нема! Авiрон
   В смiх! А з смiхом тим в парi
   По народi йшов клекiт глухий,
   Як у градовiй хмарi.

   VIII

   I пiднявся завзятий Датан:
   "Дарма грозиш, пророчиш!
   Ось як я тобi правду скажу,
   Може, й слухать не схочеш.

   Признавайсь: не на те? ти вчивсь
   У ?гипетськiй школi,
   Щоб, дорiсши, кайдани кувать
   Нашiй честi i волi?

   Признавайсь: не на те ти ходив
   У ?гипетську раду,
   Щоб з мудрцями й жерцями кувать
   На Iзра?ля зраду?

   Признавайся: було там у них
   Вiщування старинне,
   Що вiд дуба й дванадцяти гiль
   Власть ?гипту загине?

   Знали всi, фараон i жерцi,
   Що той дуб i тi гiлi -
   Се Iзрайля дванадцять колiн,
   Розбуялих на Нiлi.

   I жахались, що мимо всiх праць,
   I знущань, i катовань,
   Той Iзра?ль росте та росте,
   Як та Нiлова повiнь.

   Знали всi: як в гебрейськiй сiм'?
   Родить первенця мати,
   То в ?гипетськiй мусить в той день
   Первородне вмирати.

   Та не знав нiхто ради на се,
   Не придумав пiдмоги,
   Тiльки ти, перекиньчик, упав
   Фараону пiд ноги.

   I сказав: "Ти позволь ?х менi
   Повести у пустиню,
   Я знесилю, i висушу ?х,
   I покiрними вчиню".

   I додержав ти слова, повiв
   Нас, мов глупу отару,
   Фараону на втiху в пiски,
   Нам на горе i кару.

   Скiльки люду в пустинi лягло!
   Тi пiски i тi скали
   Сотням тисяч Iзрайля синiв
   Домовиною стали!

   А тепер, коли з наших ватаг
   Тiльки жмiнька лишилась
   I Iзра?ля сила грiзна
   По пiсках розгубилась,

   Коли дух наш хоробрий упав,
   Мов нелiтня дитина,
   I завзяття пом'якло в душi.
   Наче мокрая глина, -

   Ти ведеш нас у сей Канаан,
   Мов до вовчо? ями.
   Адже зверхником тут фараон
   Над усiми князями!

   Се ж безумство - тиснутися нам
   Самохiтно до пастки!
   Чи нам тут воювать ?гиптян,
   Чи просити ?х ласки?"

   "О Датане, - промовив Мойсей, -
   Не журися, мiй сину!
   Канаана тобi не видать,
   Не гнуть гордую спину.

   Ще одне повiдаю тобi,
   Небораче Датане:
   При смертi тобi й п'ядi землi
   Пiд ногами не стане".

   "Гей, гебре?! - Датан закричав. -
   Ви ж клялися Ваалу?
   Чи ж забули так скоро свою
   Учорашню ухвалу?

   За камiння! Вiн кпить собi з нас,
   Так, як кпив разiв много.
   Най загине вiн краще один,
   Як ми всi через нього!"

   "Най загине! - кругом загуло. -
   I ось тут йому й амiнь!"
   Тiльки диво, нi одна рука
   Не сягнула по камiнь.

   I Датан змiркувався як стiй:
   "Забирайся в тiй хвили!
   Щоб ми кров'ю тво?ю пiд пiч
   Сво?х рук не сквернили!"

   I юрба, мов шалена, ревла:
   "Забирайся ще нинi!" .
   I луна ?? рев, мов крутi?
   Гураган по долинi.

   IХ

   Але ось пiдняв голос Мойсей
   У розпалi гнiвному,
   Покотились слова по степу,
   Наче розкоти грому.

   "Горе,вам.вiртi|му раби
   На гардинi, кумори
   Бо ведуть вас, неначе слiпих,
   Ошуканцi i дурнi.

   Горе вам, бунтiвничi уми!
   Вiд ?гипту почавши,
   Проти власного свого добра
   Ви бунтуетесь завше.

   Горе вам, непокiрнi, палкi,
   Загорiлi й упертi,
   Тим упором, мов клином, самi
   Унутрi ви роздертi.

   Як кропива, ви руку жжете,
   Що, мов цвiт, вас плека?;
   Як бугай, бодете пастуха,
   Що вам пашi шука?.

   Горе вам, що зробив вас господь
   Всього людства багаттямi
   Бо найвищий сей дар, буде ще
   Вам. найтяжчим прокляттям!

   Бо коли вас ося? господь
   Ласки сво? промiнням,
   Ви послiв i пророкiв його
   Поб'?те все камiнням.

   Кожду ж крапельку кровi тих слуг
   I чад сво?х найкращих
   Буде мстити ?гова на вас
   I на правнуках ваших.

   Буде бити i мучити вас,
   Аж заплачете з болю
   I присягнете в горю чинить
   Його праведну волю.

   Та як кара жорстока мине,
   Знову карк ваш затвердне,
   Черга злочинiв, кар i жалю
   Знов свiй закрут оберне.

   Горе вам, бо столiття цiлi
   Житимете в тiй школi,
   Поки навчитесь плавно читать
   Книгу божо? волi!

   Бачу образ ваш: в лiсi пастух,
   З бука чиру надерши,
   У водi мочить, сушить, потiм
   Б'?, й толочить найперше.

   Поки губка та зм'якне, як пух,
   I вiзьметься в нiй сила,
   З-пiд удару пiдхопити вмить
   Яру iскру з кресила. '^ '

   Ти, Iзра?лю, чир той! Тебе
   Так товктиме ?гова,
   Поки зм'якнеш на губку й спiймеш
   Iскру божого слова.

   Ти пiдеш до сво?? мети,
   Як бидля в плуг нераде...
   Горе тим, що ?гови кулак
   На карки ?х упаде?

   Ти далеко в минуле глядиш
   I в будущi дороги,
   Та на близькi терни та пеньки
   Все збиватимеш ноги.

   Наче кiнь той здичiлий, летиш
   У безодню з розгону
   I колись за ярмо ще свою
   Промiня?ш корону.

   Стережись, щоб обiтниць сво?х
   Не вiдкликав ?гова,
   Щоб за впертiсть на тобi однiм
   Не зламав свого слова?

   I щоб вiн не покинув тебе
   Всiм народам для страху,
   Як розтоптану красу змiю,
   Що здиха? на шляху!"

   Похилившися, слухали всi,
   Мовчазливi, понурi,
   Лиш у грудях сопло щось глухе,
   Наче подихи бурi.

   х

   Добiгало вже сонце до гiр,
   Величезне, червоне,
   I було мов герой i пливак,
   Що знесилений тоне.
   По безхмарому небi плила

   Меланхолiя тьмяна,
   I тремтiло шакалiв виття,
   Мов болючая рана.
   Затремтiло щось людське, м'яке

   В старiм серцi пророка,
   I понизила лет свiй на мить
   Його дума висока.
   Чи ж все буть йому кар вiстуном

   I погрозою в людях?
   I, мов хоре, голодне дитя^
   Щось захлипало в грудях.
   "О Iзра?лю! Якби ти знав,

   Чого в серцi тiм повно!
   Якби знав, як люблю я тебе?
   Як люблю невимовно?
   Ти мiй рiд, ти дитина моя,

   Ти вся честь моя й слава.
   В тобi дух мiй, будуще мо?,
   I краса, i держава.
   Я ж весь вiк свiй, весь труд -тобi дав

   У незламнiм завзяттю, -
   Пiдеш ти у мандрiвку столiть
   З мого духу печаттю.
   Але нi, не самого себе

   Я у тобi кохаю;
   Все найкраще, найвище, що знав,
   Я у тебе вкладаю.
   О Iзрайлю, не тям ти сього

   Богохульного слова:
   Я люблю тебе дужче, повнiш,
   Нiж сам бог наш ?гова.
   Мiлiони у нього дiтей,

   Всiх вiн грi? i росить, -
   А у мене ти сам лиш, один,,,
   I тебе менi досить, i
   I коли з мiлiонiв тебе

   Вибрав вiн собi в слуги,
   Я без вибору став твiй слуга,
   Лиш з любовi i туги.
   I коли вiн для себе бере

   Твою силу робочу,
   Я, Iзрайлю, вiд тебе собi
   Нiчогiсько не хочу.
   I коли вiн жада? кадил,

   I похвали, й пошани,
   Я вiд тебе невдячнiсть прийму,
   I наруги, i рани.
   Бо люблю я тебе не лише

   За твою добру вдачу,
   А й за хиби та злоби тво?,
   Хоч над ними i плачу.
   За ту впертiсть слiпую твою,

   За тi гордощi духа,
   Що, зiйшовши на глупий свiй шлях,
   Навiть бога не слуха.
   За брехливiсть твого язика,

   За широке сумлiння,
   Що держиться земного добра.
   Мов цiпке? корiння.
   За безсоромнiсть тво?х дочок,
   _
   За_ палке ?х кохання,
   I за мову й звича? тво?,
   За твiй смiх i дихання.
   О Iзра?лю, чадо мо??

   Жалься богу Шаддаю!
   Як люблю я безмiрно тебе,
   А проте покидаю.
   Бо вже близька година моя,

   Та остатня, незнана,,
   А я мушу, я мушу дiйти
   До межi Канаана.
   Так бажалось там з вами входить

   Серед трубного грому!,
   Та смирив мене бог, i ввiйти
   Доведеться самому.
   Та хоч би край Иордана менi

   Зараз трупом упасти,
   Щоб в обiцянiм краю лише
   Старi костi покласти.
   Там я буду лежать i до гiр

   Сих моавських глядiти,
   Аж за мною прийдете ви всi,
   Як за мамою дiти.
   I пошлю свою тугу до вас,

   Хай за поли вас миче,
   Як той пес, що на лови у степ
   Пана свойого кличе.
   I я знаю, ви рушите всi,

   Наче повiнь весною,
   Та у славнiм походi сво?м
   Не питайте за мною!
   Най наперед iде ваш похiд,

   Наче бистрi? рiки!
   О Iзра?лю, чадо мо?,
   Будь здоровий навiки!"

   XI

   А як з табору вийшов у степ,
   То ще гори горiли
   I манив пурпуровий ?х шлях
   До далеко? цiли.

   А ярами вже пiтьма лягла
   I котилася в доли;
   В серцi вигнанця плакало щось:
   "Вже не верну нiколи!"

   Ось гебрейська бiжить дiтвора,
   Що по полю гуляла,
   Окружила Моисея, за плащ
   I за руки чiпляла.

   "Ах, дiдусь! Ти куди йдеш пiд нiч?
   Будь, дiдусеньку, з нами!
   Глянь, який збудували ми мур,
   Якi башти i брами!"

   "Гарно, дiти, будуйте свiй мур!
   Та не час менi ждати;
   Пограничний мур смертi й життя
   Я iду оглядати".

   "Ой дiдусю! Поглянь, у яру
   Скорпiона ми вбилиi
   А в тернинi аж тро? малих
   Зайченяток зловили".

   "Добре дiтки! Вбивайте усiх
   Скорпiонiв ви смiло!
   Хоч неправедне, але проте
   Пожиточне се дiло.

   А неправедне, бо й скорпiон
   Жить у свiтi бажа?.
   А чи ж винен вiн тому, що ?дь
   У хвостi сво?м ма??

   Але зайчикiв ви вiднесiть
   Там назад, де спiймали.
   Адже ж мама ?х плаче! Про се
   Ви хiба не гадали?

   Милосердними треба вам буть
   Задля всього живого!
   Бо життя - се клейнод, хiба ж ?
   Що дорожче над нього?"

   "Зачекай ще, дiдусю, не йди!
   Сядь у нашiй громадi.
   Оповiдж нам пригоди сво?!
   Ми так слухати радi.

   Оповiдж, як ти був молодим,
   Скiльки бачив ти дива,
   Як стада свого тестя ти пас
   На верхiв'ях Хорива.

   Як ти корч той терновий уздрiв,
   Що горить, не згора?,
   I як голос почув ти з корча,
   Що аж жах пробира?".

   "Не пора менi, дiти, про се
   Говорити широко.
   Бачте, нiч вже тумани несе,
   Гасне денне? око.

   Та прийде колись час i для вас
   В житт?вому поривi,
   Появиться вам кущ огняний,
   Як менi на Хоривi.

   Стане свято в вас, мов у храму,
   В той момент незабутнiй,
   I озветься до вас iз огню
   Отой голос могутнiй:

   "Здiйми обув буденних турбот,
   Приступи сюди смiло,
   Бо я хочу послати тебе
   На велике? дiло".

   Не гасiте ж святого огню,
   Щоб, як поклик настане,
   Ви могли щиросердно сказать:
   "Я готовий, о пане!".

   Довго ще мiркували дiтки *
   Над пророцькою рiччю,
   Коли сам вiн нечутно пiшов
   Ночi й пiтьмi настрiчу. .^

   Довго висiв i смуток, i жаль
   Над мовчущими дiтьми,
   Поки темний його силует
   Щез зовсiм серед пiтьми.

   XII

   "Обгорнула мене самота,
   Як те море безкра?,
   I мiй дух, мов вiтрило, ??
   Подих в себе вбира?.

   О, давно я знайомий, давно
   З опiкункою тою!
   Увесь вiк, чи в степах, чи з людьми,
   Я ходив самотою.

   Мов планета блудна, я лечу
   В та?мничу безодню
   I один чую дотик iще -
   Дивну руку господню.

   Тихо скрiзь, i замовкли уста,
   Запечатано слово,
   Тiльки ти на днi серця мого
   Промовля?ш, ?гово.

   Лиш тебе мо? серце шука
   У тужливiм поривi:
   Обiзвися до мене ще раз,
   Як колись на Хоривi?

   Ось я шлях довершив, що тодi
   Ти вказав менi, батьку,
   I знов сам перед тебе стаю,
   Як був сам на початку.

   Сорок лiт я трудився, навчав,
   Весь заглиблений в тобi,
   Щоб з рабiв тих зробили народ
   По тво?й уподобi.

   Сорок лiт, мов коваль, я клепав
   ?х серця i сумлiння
   I до того дiйшов, що уйшов
   Вiд ?х кпин i камiння.

   Саме в пору, як нам би в землi
   Обiтованiй стати!..
   О всезнавче, чи знав ти вперед
   Про такi результати?

   I ворушиться в серцi грижа:
   Може, я тому винен?
   Може, я заповiти тво?
   Не справляв, як повинен?

   О ?гово, я слiзно моливсь:
   Я слабий, я немова!
   Кому iншому дай сей страшний
   Ма?стат свого слова I

   I ось сумнiв у душу менi
   Тисне жало студене...
   О всесильний, озвися, чи ти
   Задоволений з мене?"

   Так, iдучи молився Мойсей
   У сердечному горi, -
   Та мовчала пустиня нiма,
   Тихо моргали зорi.

   XIII

   Аж почувся притишений смiх
   Край самiського боку,
   Наче хтось бiля нього iшов,
   Хоч не чуть було кроку.

   I почулися тихi слова,
   Мов сичання гадюки:
   "Цвiт безтямностi плодить усе
   Колючки лиш i муки.

   А як вийде самому той плiй '
   Донести не спромога, -
   То найкраще увесь свiй тягар
   Положити на бога".

   Мойсей_

   Хтось говорить! Чи в мо?м нутрi
   Власне горе шалене,
   Чи отут, може, демон який
   Насмiха?ться з мене?

   Голос_

   Аж тепер усумнився в сво?
   Реформаторське дiло?
   Сорок лiт ти був певний i вiв
   Хоч наслiпо, та смiло.

   Мойсей_

   Хтось говорить! Чом чоло мо?
   Покрива?ться потом?
   Страшно? Нi! Та по серцi се йде,
   Мов розпаленим дротом.

   Голос_

   У гординi безмежнiй свiй люд
   Ти зiпхнув з його шляху,
   Щоб зробить, яким сам його хтiв,
   Чи не пiзно для страху?

   Мойсей_

   Хто ти, дивний? Не бачу тебе,
   Та вiд себе не струшу!
   Тiльки чую, як зiр твiй менi
   Все вгриза?ться в душу.

   Голос_

   Чи так важно, хто я? Хто зумiв
   Наказать колись морю,
   Тому важно не хто, але що
   I чи правду говорю!
   _
   Мойсей_

   Нi, не правда, що з гордощiв я
   Розпочав сво? дiло!
   Тiльки бачачи люд у ярмi,
   Мо? серце болiло.

   Голос_

   Бо ти чув себе братом рабiв,
   I се стидом палило,
   I захтiв ?х робити таким,
   Щоб тобi було мило.

   Мойсей_

   Так, з низин тих, мрячних i лячних,
   Я хотiв ?х пiдвести
   Там, де сам став, до свiтлих висот,
   I свободи,i чести.

   Голос_

   Та творця, що послав ?х там вниз,
   Ти не радивсь в ту пору;
   Аж тепер, як упав ти, його
   Кличеш в свойому горю.

   Мойсей_

   Нi, на се ж мене пхнуло його
   Всемогуче велiння,
   В темну душу хоривський огонь
   Надихнув просвiтлiння.

   Голос_

   Гей, а може, хоривський огонь
   Не горiв на Хоривi,
   Лиш у серцi завзятiм тво?м,
   У шаленiм поривi?

   Може, голос, що вивiв тебе
   На похiд той нещасний,
   Був не з жадних горючих купин, "
   А твiй внутрiшнiй, власний?

   Адже пристрасть заслiплю? зiр,
   А бажання - се ж чари, _
   Плодить оку i свiт, i богiв,
   Як пустиннi? мари.

   Те бажання, що, наче шакал,
   У душi тво?й вило, -
   Лиш воно тебе ?х ватажком
   I пророком зробило.

   Мойсей_

   Ах, вiд слiв тих я чую себе
   Сто раз бiльш в самотинi!
   Хто ти, вороже?

   Голос

   Я Азазель,
   Темний демон пустинi.

   XIV

   Було темно. Лиш зорi яркi
   Миготiли з простору.
   Простував при ?х блиску Мойсей
   Усе вгору та вгору.

   Без стежок. Серед пiтьми вели
   Його дивнi? звуки:
   То квилiння гi?ни в- яру,
   То знов шелест гадюки.

   Вiн iшов, не. ставав, мов герой
   До остатнього бою,
   Та у серцi важка боротьба
   Iшла з самим собою.

   "Те бажання, - кричало там щось, -
   Виплiд сорому й болю,
   Се був кущ огняний, що велiв
   Вирвать люд мiй на волю?..

   Те бажання - се був той огонь
   I була тота сила,
   Що для мене ?гови наказ
   I ?гову створила?

   Те бажання - братам помогти
   I ?х сльози обтерти -
   Се той грiх, що за нього я варт
   I прогнання, i смерти?

   "Нi, не те| Бережись i не крив
   Сам душею сво?ю!
   Се бажання святе? Та чи грiх
   Не пiдповз там змi?ю?

   Чи не був же ти ?х ватажком,
   Паном душ ?х i тiла?
   I чи власть та бажання святi
   В тво?м серцi не з'?ла?

   Чи новим фараоном для них
   I ще тяжчим не був ти,
   Бо в ?х душу контролем сво?м,
   В ?х сумлiння сягнув ти?..

   Небезпечно ставати всупiр
   Дiл природних бiгови!
   Легко власний свiй забаг подать
   За велiння ?гови.

   Що, як ти сорок лiт отсих був
   Шалом божеським хорий,
   Замiсть божого, ?м накидав
   Власний план тiснозорий?

   Адже ж, може, в ?гиптi вони,
   Множачись серед муки,
   Могли вирости в силу й забрать
   Увесь край в сво? руки?

   Вiдiрвавши вiд грунту ?х там
   I завiвши в пустиню,
   Чи подумав ти: може, отсим
   Злочин лютий я чиню?

   Що значить безгрунтовiй юрбi
   Обiцяти свободу?
   Чи не те ж, що з землi вйрваяъ дуб
   I пустити на воду?

   Чи не правду говорить Датан:
   Старi гнiзда лишили,
   А новi? здобути нема
   Нi охоти, нi сили?

   О ?гово, озвися, скажи:
   Я чинив твою волю,
   Чи був iграшка власних скорбот,
   I заслiплення, й болю?

   О ?гово, озвися I Чи й ти
   Здобува?ш дар мови
   Лиш у пристрастi нашiй, у снах,
   У розбурханiй крови?

   Та ?гова мовчав, лише, чуть
   Лиховiснi? звуки:
   То квилiння гi?ни в яру,
   То знов шелест гадюки.

   XV

   Пiдiймалося сонце над степ,
   Мов багрове? коло,
   I промiнням, мов стрiлами, тьму
   Прошибало й кололо.

   У промiннi тiм Небо-гора,
   Мов цариця в пурпурi,
   Над всi гори найвище здiйма
   Сво? ребра понурi.

   На найвищому шпилi гори,
   Вище зломiв i кантiв
   Хтось недвижно сто?ть, мов один
   З предковiчних гiгантiв.

   Там високо над чвари землi,
   Над всi шуми i згуки
   Вiн сто?ть i до неба простиг
   Розпростертi? руки.

   У сходовому сяйвi небес,
   В пурпуровiм промiнню
   Колосальний його силует
   Видно геть у пустиню.

   I летять iз гебрейських шатрiв
   Затурбованi зори,
   Мов гонцi, до гiганта того
   На осяянi гори.

   "Се Мойсей!" - однi одним уста
   Промовляють насмiло,
   Та не вимовлять того, що там
   У серцях защемiло.

   Се Мойсей на молитвi сто?ть,
   Розмовляючи з богом,
   I молитва та небо боде,
   Мов поломiнним рогом.

   Хоч зацiпленi мiцно уста
   I не чуть його мови,
   Але серце його розмовля
   I кричить до ?гови.

   Пiдiйма?ться сонце, пала
   Вся небесная стеля,
   I сто?ть на молитвi Мойсей
   Нерухомий, як скеля.

   Вже полуденний демон степом
   Шле знесилля i змору,
   Та Мойсея мов руки чи?сь
   Пiдiймають все вгору.

   I схиля?ться сонце униз
   Вже над Фазга вершини,
   I ляга величезная тiнь
   Вiд вершин на рiвнини.

   I паде величезная тiнь
   Вiд Мойсея востанн?
   Аж униз на гебрейськi шатри,
   Мов батькiвське прощанн?.

   А по таборi пострах iшов:
   Боже, щоб у сю хвилю
   Не закляв нас пророк, бо клятьба
   Мала б дивную силу!

   Вiд тако? молитви тремтять
   Землянi? основи,
   Тають скелi, як вiск, i дрижить
   Трон предвiчний ?гови.

   I як вiн заклене нас тепер.
   I як сонечко сяде,
   То весь люд i весь край сей вночi
   Без полики пропаде".

   XVI

   А Мойсей борикався, горiв,
   Добивався до цiли,
   А як нiч залягла на горi,
   Впав на землю зомлiлий.

   Захиталася скеля пiд ним
   Iз усiми шпилями,
   I безтямний лежав вiн, немов
   У колисцi у мами.

   Якась пiсня тужлива над ним
   Сумовито бринiла,
   I рука колихала його
   Пухова, снiжно-бiла.

   I почулися тихi слова:
   "Бiдний, бiдний мiй сину?
   Ось що з тебе зробило життя
   За маленьку часину!

   Чи давно ж я плекала тебе
   I водила за руку?
   Чи на те ж я дала тебе в свiт,
   Щоб терпiв таку муку?

   Скiльки зморшкiв на тво?м чолi?
   I зв'ялене все тiло!
   I волосся, що гладила я,
   Наче снiг, побiлiло?

   А колись ти вiд мене притьмом
   Рвавсь на бо? та герцi!
   Бач, до чого дiйшов! А скажи,
   Кiлько ран в тво?м серцi!

   Бiдна, бiдна дитино моя!
   Потерпiв ?си много?
   Ше й сьогоднi... на сонцi весь день!
   I пощо було того?

   На молитвi! В народу свого
   I минуле, й будуще
   Ти молитвою вникнути рад, -
   Ох, дитя невидюще!

   Ось я камiнь iз кручi зiпхну,
   I пiде вiн валиться
   Вiд скали до скали, з яру в яр,
   I скакати, i биться.

   Тут покине шматок, там другий,
   I летить, i гуркоче, -
   I чи зна хто, де кождий шматок
   Заспоко?ться хоче?

   Я тверджу: i ?гова не зна!
   I молись хоч i клiнно,
   А де мусить упасти шматок,
   Там впаде неодмiнно.

   В нiм самiм його керма i власть,
   В нiм самiм ота сила,
   Що назначу? мiсце йовду,
   Що його сотворила.

   I хоч як твiй ?гова мiцний,
   Вiн ту силу не змiнить
   I одного сьогокамiнця
   У лету вiн не спинить.

   Ось пилок: ледве зiр твiй його
   Добача? тремтiння,
   А ?гова не може його
   Повернуть в неiснiння.

   I не може звелiти йому
   Йти по шляху не тому,
   Як яким його гонить повiк
   Ота сила, що в ньому.

   Се ж пилок! Що ж казать про народ,
   Многодушну iстоту,
   Де в рух мас вносить кожда душа
   Частку свойого льоту?

   Про Орiона пiсню ти чув,
   Про гiганта слiпого,
   Що, щоб зiр вiдзискать, мандрував
   Аж до сонця самого?

   А на-плечах поводиря нiс,
   Смiхованця-хлопчину,
   Що показував шлях йому - все
   Iнший в кожду годину.

   "Ти до сонця веди мене, хло?"
   Той вiв рано до сходу,
   А на пiвдень в полудн?, пiд нiч, -
   До захiдного броду.

   А Орiон iде все та йде,
   Повний вiри в те сонце,
   Повний спраги за свiтлом, що ось
   Йому блисне вже конче.

   Через гори i море свiй хiд
   Велетенський просту?,
   А не зна, що на плечах його
   Хлопчик з нього жарту?.

   Сей Орiон - то людськiсть уся,
   Повна вiри i сили,
   Що в страшному зусиллi спiшить
   До незримо? цiли.

   Неосяжне? любить вона,
   Вiрить в недовiдоме;
   Фантастичне? щоб осягнуть,
   Топче рiдне й знайоме.

   Стро?ть плани не в мiру до сил,
   Цiль не в мiру до актiв,
   I жарту? з тих планiв ??
   Хлопчик - логiка фактiв.

   I, як той дивовижний слiпець,
   Що чужим очам вiрить,
   Все доходить не там, куди йшла,
   В те трафля, в що не мiрить.

   А ти молишсяi Бiдне дитяi
   Де твiй розум, де сила!
   Ти ж хапа?шся пiну благать,
   Щоб рiку зупинила!"

   XVII

   Щось було спочатку в тих словах,
   Наче чистi? води;
   Вiяв свiжiстю, добрiстю з них
   Якийсь дух охолоди.

   Та помалу душне щось .тягло,
   Наче самум пустинi,
   I робилося лячно, немов
   В нiч без свiтла дитинi.

   I жахнувся Мойсей, i з землi
   Пiдволiкся насилу,
   I сказав: "Пощо мучиш мене,
   Поки ляжу в могилу?

   Ти не мати мояi 3 тво?х слiв
   Не любов помiчаю._
   Ти не мати! О ти Азазель,
   Темний демон одчаю.

   Вiдступись! Заклинаю тебе
   Тим iм'ям штирочертним!
   Я не вiрю тобi! Ти брехун,
   Хоч ти будь i безсмертним".

   I почулися тихi слова:
   "Нерозумна дитина!
   Ти кленеш мене ним, а я ж сам
   Його сили частика.

   Що менi твоя вбога клятьба!
   Ти б умер iз одчаю,
   Якби сотую частку лишень
   Знав того, що я знаю.

   Ти кленеш, як твою слiпоту
   Ткнув промiнчик пожежi,
   В якiй я живу й вiн - понад всi
   Часу й простору межi.

   Ось розсуну ще крихту тобi
   Тiснозоростi таму:
   Глянь на край той, що вiн обiцяв
   Праотцю Аврааму!"

   I заблис увесь захiд огнем,
   I уся Палестина
   Стала видна Мойсею з гори,
   Мов широка картина.

   А незримий товариш його,
   Знай, потихо говоре:
   "Бачиш зеркало чорне внизу?
   Се е Мертве? море.

   А по той бiк високi шпилi
   До небесно? стелi
   Простягаються круто рядом, -
   Се там Кармелю скелi.

   Глянь на пiвнiч, де гори Сiон -
   ?вусе? кочують,
   А як крикнути добре з гори,
   Аморе? почують.

   Отся срiбная стрiчка - Йордан
   В Мертве море впада?;
   Близько устя його ?рихон
   Бродового жада?.

   Одинока долина над ним,
   Та тiсняться до не?
   Амонiти по сей бiк рiки,
   По той бiк ханане?.

   А на заходi гори, верхи,
   Полонини широкi,
   А на пiвнiч мале озерце
   I знов гори високi.

   Ось тобi й Палестина уся,
   Край овець i ячменю,
   Вiд Кадеса до Кармеля всю
   Мов затулиш у жменю,

   Нi шляхiв тут широких нема,
   Нi до моря проходу!
   Де ж тут жить, розвиваться, рости
   I множиться народу?"

   Та вiдмовив понуро Мойсей;
   Хто дав з каменя воду,
   Той сей край перемiнить,, на рай
   Для свойого народу!"

   XVIII

   Знов почувся притишений смiх.
   "Вiра гори ворушить!
   Та поглянь сей новий ряд картин:
   Те, що статися мусить!

   Бач, як сунеться плем'я тво?,
   Як Йордан переходить,
   ?рихон добува? i скрiзь
   У рiчках кровi бродить.

   Ось столiттями йде боротьба
   За той шмат Палестини:
   Аморе?, гебре?, хетта,
   Амалик, фiлiстини.

   Ось гебрейське? царство! Що слiз
   Коштуватиме й кровi!
   А заважить у судьбах землi,
   Як та муха воловi.

   I не вспi? воно розцвiсти,
   И розлетиться на части,
   Щоб у пащу могутнiх сусiд
   Часть за частю упасти.

   Ось поглянь, якi хмари летять
   Вiд Дамаска и Галаду!
   Се йде Ассур, гебреям несе
   I ру?ну, й загладу.

   Ось поглянь, червонiють поля,
   Труп на трупi усюди:
   Се пiднявся страшний Вавiлон
   На загладу Iюди.

   Храм ?гови в огнi... А сей тлум...
   Мов комахи по полю,
   Йдуть по тисячу скованi враз
   Недобитки в неволю.

   Чу?ш плач? На ру?нах рида
   Одинокий розумний,
   Що коритися радив врагам,
   Щоб не впасти до трумни.

   Як же пустка смердить I але ось
   Мов по пiтьмi свiта?...
   З тих, що тлумом пiшли, подивись,
   Як же мало верта?!

   Щось дрiбненьке ворушиться там,
   Коло мурiв Салима:
   Новий люд, новий бог, новий храм,
   Нова сила незрима.

   I росте воно, б'?ться в бiдi
   I чiпля?ться грунту,
   " Пророк ?ремiя.
   Мов будяк той низький i цiпкий,
   Все готовий до бунту.

   Понад голови люду того
   Йдуть всесвiтнi? бурi,
   Панства, царства встають i падуть,
   Мов фантоми понурi.

   Вiн же в сво?м куточку хова
   Непохитне завзяття
   I ненависть лиш ма? для всiх,
   I незмiнне прокляття.

   Та ненависть, найтяжча з усiх,
   "Задля iншого бога"
   Бач, як кублиться бiля того
   Храмового порога!

   Вона плодить ненависть. Ось глянь:
   За тиранським велiнням
   Iдуть сили, щоб плем'я тво?
   Ще раз вирвать з корiнням;

   Чу?ш стук? Се залiзна стопа
   Тих страшних легiонiв,
   Що толочить юдейськi поля,
   Робить пустку з загонiв.

   Чу?ш плюск? Се ворожi мечi
   Кров юдейськую точать.
   Чу?ш крик? Се юдейських дiвчат
   Дикi конi волочать.

   Онде мати голодная ?сть
   Тiло свойого плоду!
   Онде тисячi мруть на хрестах -
   Цвiт твойого народу.

   Iще раз храм ?гови горить,
   I сей раз уостанн?:
   Бо що тая рука розвалить,
   Те вже бiльше не встане.

   I ще раз недобитки пливуть
   У неволю, як рiки -
   Та нема? вже ?м вiтчини,
   I не вернуть навiки.

   I загасне Iзрайля звiзда,
   Щоб вже бiльше не сяти;
   Лиш ненависть, що в храмi зросла,
   Пiде свiтом гуляти.

   Сумнiва?шся? Вiри не ймеш?
   О, ймеш вiру, я знаю!
   Се той рай, що жде плем'я тво?
   У обiцянiм краю!

   Ти для нього трудився! Скажи,
   Було за що трудиться?
   Щоб наблизився вiн, може, ще
   Схочеш палко молиться?"

   I поник головою Мойсей.
   "Горе мо?й недолi?
   Чи ж довiку не вирваться вже
   Люду мому з неволi?"

   I упав вiн лицем до землi:
   "Одурив нас ?гова!"
   I почувся тут демонський смiх,
   Як луна його слова.

   XIX

   Гуркнув грiм. Задрижали нараз
   Гiр найглибшi основи;
   I один за одним понеслись
   Передтечi ?гови.

   Пiднялася до стропу небес
   Чорна хмара стiною,
   Мов Нiч-мати насупила вид
   Ненавистю грiзною.

   I заморгала бистро у тьмi
   Огняними очима,
   Забурчала, як мати, що, знай,
   На лиху доню грима.

   Iз тривогою слухав Мойсей
   Пiтьми й блискавок мови,
   Нi, не чути ще серцю його ,
   У них гласу ?гови.

   I ревнув понад горами грiм,
   З жаху ?житься волос,
   Завмира серце в грудi... та нi,
   Не ?гови се голос.

   Помiж скелi завили вiтри,
   ?х сердитi? нути
   Клiщать душу, мов стогiн, та в них
   Ще ?гови не чути.

   Ось iз градом i дощ злопотiв,
   I зацiпила стужа,
   I в безсиллi свойому душа
   Пода?ться недужа.

   Та ось стихло, лиш води дзюрчать,
   Мов хтось хлипа? з жалю,
   З теплим леготом запах потяг
   З теребiнт i мигдалю.

   I в тiм леготi теплiм була
   Та?мничая мова,
   I вiдчув ?? серцем Мойсей:
   Се говорить ?гова.

   "Одурив вас ?гова? А ти ж
   Був зо мною на згодi?
   I контракт пiдписав, i запив
   Могорич при народi?

   Бачив плани мо? i читав
   В мо?й книзi судьбовiй?
   Бачив кiнцi i зна?ш, що я
   Не устоявся в словi?

   "Маловiре, ще ти не почавсь
   В материнськiй утробi,
   А я кождий твiй вiддих злiчив,
   Кождий волос на тобi.

   Ще не йшов Авраам з землi Уp
   На гарранськi рiвнини,
   А я знав всiх потомкiв його
   До остатньо? днини.

   Вбогий край ваш, вузький i тiсний
   I багатством не блиска?
   А забув,що тiсна i вузька
   I найбiльших колиска.

   Прийде час, з не? виведу вас
   На пiдбо? та труди,
   Так, як мати дитину в свiй час
   Вiдлуча? вiд груди.

   Тут на полi скупiм i худiм,
   Наче терен на рiпи,
   Виростайте цiпкi i твердi
   До велико? змiни.

   О, я знаю ту вашу цiпку,
   Ненаситную вдачу!
   Ви б на жизнiй землi розповзлись
   На подобу будячу.

   Ви б i тiлом, i духом сво?м
   Присмоктались до скиби,
   I зловив би вас Маммон у сак,
   Як товстючi? риби.

   Таж в ?гиптi ви гнулись в ярмi,
   На?давшися ласо...
   Вiдригаться вам буде повiк
   Те ?гипетське м'ясо.

   I, зiрвавшися з се? землi
   Та розбивши всi карби,
   Ви розвi?тесь ст?т здобувать,
   Його соки i скарби.

   Та зарiк я положу твердий
   На всi вашi здобутки,
   Мов гадюку на скарбi, дам вам
   З них турботи i смутки.

   Хто здобуде всi скарби землi
   I над все ?х полюбить,
   Той i сам стане ?хнiм рабом,
   Скарби духу загубить.

   Сво?х скарбiв невольник i пан,
   За цiну слiз i крови,
   Щоб збiльшити ?х, мусить вiн сам
   Руйнувать ?х основи.

   I як п'явка, що кров чужу ссе, -
   Йому лiк, сама гине, -
   Так i вас золотий океан
   На мiлизнi покине.

   В золотiм океанi вас все
   Буде спрага томити,
   I не зможе вас хлiб золотий
   Анi раз накормити.

   I будете ви свiдки менi
   З краю свiту до краю,
   Що лиш духу кормильцiв з усiх
   Я собi вибираю.

   Хто вас хлiбом накормить, той враз
   З хлiбом пiде до гною;
   Та хто духа накормить у вас,
   Той зiлл?ться зо мною,

   Ось де ваш обiтований край,
   Безграничний, блистячий,
   I до нього ти людям мо?м
   Був проводир незрящiй.

   Ось де вам вiтчина осяйна,
   З всiх найкраща частина?
   Лиш дрiбненький задаток ??
   Вам отся Палестина.

   Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
   Невгасаюча туга,
   Щоб, шукавши ??, став мiй люд
   Паном земного круга.

   А що ти усумнивсь на момент
   Щодо волi мо??,
   То, побачивши сю вiтчину,
   Сам не вступиш до не?.

   Тут i костi зотлiють тво?
   На взiрець i для страху
   Всiм, що рвуться весь вiк до мети
   I вмирають на шляху!"

   XX

   Ходить туга по голiй горi,
   Мов туман по пустинi,
   Сi? думи й бажання сво?
   По широкiй кра?нi.

   Сипле квiти й листки, що давно
   Вже зiв'яли й пожовкли,
   Пiдiйма? в душi голоси,
   Що давно вже замовкли.

   Що ще вчора байдужне було,
   Нинi любе й шановне;
   Що ще вчора топтав, оплював,
   Нинi святостi повне.

   У гебрейському таборi нiч
   Проминула в тривозi;
   Скоро свiт, всi глядять: вiн ще там,
   На скалистiй вiднозi?

   Нi, нема! I було те "нема",
   Мов жах смертi холодячи,
   Чули всi: щезло, те, без чого
   Жить нiхто з них не годний.

   Те незриме, несхопне, що все
   Помiж ними горiло,
   Що давало ?м смисл житт?вий,
   Просвiтляло i грiло.

   I безмежна скорбота лягла
   На затвердле сумлiння,
   I весь табiр мов чаром попав
   В отупiння й зомлiння.

   Однi одним у лиця блiдi
   Поглядали без впину,
   Мов убiйцi, що вбили у снi
   Найдорожчу людину.

   Чути тупiт. Чи вихор в степу?
   Чи збува?сь пророцтво?
   Се ?гошуа, князь конюхiв,
   I за ним парубоцтво.

   Гонять стада, кудись-то спiшать...
   Чи де напад ворожий?
   Всiх ?х гонить безiменний страх,
   Невiдомий перст божий,

   Голод духу i жах самоти
   I безоднi старо?...
   А ?гошуа зично кричить:
   "До походу! До збро?!"

   I зiрвався той крик, мов орел,
   Над нiмою юрбою,
   Покотився луною до гiр:
   "До походу! До бою!"

   Ще момент - i прокинуться всi
   З остовпiння тупого,
   I не знатиме жаден, що вмить
   Приступило до нього.

   Ще момент - i ?гошу? крик
   Гiрл сто тисяч повторить;
   Iз номадiв лiнивих ся мить
   Люд геро?в сотворить.

   Задуднять - i пустинi пiсок
   На болото замiсять,
   Авiрона камiнням поб'ють
   I Датана повiсять.

   Через гори полинуть, як птах,
   Йордан в бризки розкроплять,
   ?рихонськi? мури, мов лiд,
   Звуком трубним розтоплять.

   I пiдуть вони в безвiсть вiкiв,
   Повнi туги i жаху,
   Простувать в ходi духовi шлях
   I вмирати на шляху...

   Львiв, сiчень до липня I905.



   ПО СЕЛАХ

   I

   На Пiдгiр'? села невеселi
   Простяглися долом-долинами,
   Мов край шляху на твердiй постелi
   Сплять старцi, обвiшанi торбами.

   Понад рiчку верби головатi
   Довгi вiти в воду похиляють;
   Журавель поскрипу? при хатi,
   Босi дiти по двору гуляють.

   З-помiж верб, та груш, та яворини
   Чорнi стрiхи глипають, нагнувшись,
   Мохом вкритi, корчами калини,
   Мов на вiтер тi сичi, надувшись.

   Похилились смерековi стiни,
   Там i сям стемпльованi дрючками,
   Мов калiки, ждуть собi замiни,
   Щоб спочить розбитими кiстками.

   Слiповатi та тiснi вiконця
   В старосвiтських засувах ще ходять.
   Чи лякаються ясного сонця
   Тi, що вiк свiй в тих хатах проводять?

   Не видати комина на хатi;
   Вранцi дим всю хату заповня?,
   З стрiхи буха, в'?ться по загатi,
   Хапле очi, сльози витиска?.

   В хатi пiч трохи не в пiвкiмнати
   З запiчком i припiчком iз глини,
   Вiчно тепла - то жолудок хати,
   Величезний, як живiт дитини.

   Хлiб i страва - тут найстарша справа,
   Цiль всiх змагань, замислiв, турботи,
   Мов родивсь сей люд лиш для роботи,
   А на хлiб вся праця йде кровава.

   Лiжко газди - п'ять дощок незбитих,
   Снiп соломи i верета зрiбна;
   Тепла пiч ? для дiтей невкритих,
   А для старших постiль непотрiбна.

   Слуги в стайнi сплять - ?х конi грiють,
   А дiвки на лавi, на запiчку;
   Про вигоду й думати не смiють,
   Щоб лиш крижi випрямить за нiчку.

   I про одiж мало дбають нинi:
   Як кожух ? й чоботи пасовi,
   Для газдинi шнур коралiв в скринi,
   Для дiвчат хустята шалiновi,

   Капелюхи хлопцям повстянi?,-
   То й весь празник ? на довгi лiта;
   Буднiшня одежа в хатi шита
   З полотна, що вироблять хатнi?.

   На стiнi розвiшанi довкола
   Дерев'янi давнi богомази:
   Страшний суд, Варвара i Микола,
   Чорнi вже вiд диму, мов вiд мази.

   Тiльки й всього християнства в хатi,-
   Але ? й письменства в нiй познаки.:
   Там пiд сволоком, завитий в шматi,
   Лист небесний - писаний бог зна ким,

   Йосифiнський наказ панщизняний,
   Прадiдiвський квит на тридцять букiв,
   Дiда скарга за грунтець забраний,
   Батькiв акт лiцитацiйний драний,-

   Ось весь спадок, що лишивсь для внукiв.

   II

   В шинку шумить, в шинку гуде,
   Аж гомiн геть селом iде.
   I не питайте, що се ?:
   Старий Пазюк горiлку п'?.
   Вже третю нiч вiн п'? ось так,
   Та не гадай, що вiн пияк.
   Вiн буде ще три ночi пить
   I анi цента не платить.
   О, бо Пазюк розумний дiд,
   З кропиви вiн збира? мiд:
   Вiн у селi над всiх моцар,
   Бо вiн собi багач-лихвар.

   I не гадай, що за процент
   Вiн п'? й не заплатить i центi
   Ось глянь у коршму. За столом
   Сидить Пазюк, спiва псалом,
   Бо вiн письменний - знай i се!
   I бога в серцi ма? все.
   Вiн бороду на руку спер
   I сивi очi в дверi впер,
   Волосся сиве i густе
   Лице вкрива його товсте,
   А голос дзвiнко, мов iз блях,
   Гука?: "Господи воззвах!"

   А обiк нього кум сидить
   I Пазюку в лице глядить,
   В очах його читати б рад,
   Чи все тут ? старому в лад,
   Чи все зробив вiн так як слiд,
   Щоб ласкав був брикливий дiд.
   А як старий скiнчив свiй спiв,
   То кум несмiло рiч повiв:
   "Спасибi, кумцю, вам за гласi
   Та щиро я благаю вас,
   Вдiлiть ту позичку менi,-
   Я все вiддам уосенi".

   Пазюк о стiл б'? кулаком.
   "Чи дармо в тебе я дяком?
   Не штука то мiй глас хвалить!
   Кажи горiвки ще долить!"
   Скрутився кум, неначе в'юн,
   Горiвку в жида i тютюн
   Наборг бере, на стiл кладе,
   Знов Пазюка просить iде:
   "Вже ж, кумцю, вас я третю нiч
   Частую за пустую рiч,
   Щоб сотку в позичку дiстать,-
   Ви ж обiцяли нинi дать".

   Розгнiвався на се Пазюк
   I повну чарку кинув з рук.
   "От ще голяк! От ще жебрак!
   До мене промовля? так!
   Сто срiбла - се великий грiш!
   Узять вiзьмеш, вiддать- хоч рiж!" -
   "Я ж, кумцю, позичав у вас
   I, тямите, вiддав на час".-
   "Вiддав! Вiддав! А може, й нi.
   А кiлько то було гризнi!
   Та що вже там! Хай страчу сам!
   Як обiцяв, то певно дам".

   I мовить кум:"То дайте ж тут!
   Ось свiдки ?, горiвку п'ють".
   Пазюк на те: "Нехай же п'ють,
   У мене грошi ? ось тут!"
   I вийняв з череса платок,
   А в нiм завитих сiм соток,
   I перед свiдками цiлi
   ?х розклада? на столi.
   "Оте? мiй плуг, оте? мiй стiг,
   Моя рiлля, мiй оборiг,
   Мо? воли, мо? Гумно,
   Моя рiдня, мо? майно".

   I поскладав, поцiлував
   I в черес всi сотки сховав.
   А кум сто?ть, гне в собi злiсть,
   Очима тi? грошi ?сть.
   "Та, кумцю, змилуйтесь-бо раз,
   Пай дармо не благаю вас!" -
   "Нi, синку, пiзня вже пора,
   Додому час! Заснути тра!
   Ще кварту став, людей вiдправ,
   А завтра рано, щоб ти знав -
   Коли дiждати дасть господь,
   За грiшми з свiдками приходь".

   Село шумить, село гуде,
   Пазюк з шинку додому йде,
   При ньому кум, мов в'юн той, в'?сь,
   А свiдки йдуть то вскiсь, то всклесь.
   Боками йдуть, пiсень ревуть.
   Аж ось Пазюк промовив: "Тут!
   На розi хрест, з тернами тин...
   Тут в хатi мiй драбуга син.
   Го-го, то злодiй, зна бiду!
   До хати спати я не йду.
   Гей, куме? куме! Де ти втiк?
   Ти спать мене веди на тiк!"

   III

   Вранцi-рано по селi
   То не пчоли, не чмелi
   Глухо зажурчали,
   Не шумiв розбитий спуст,
   А йшло слово з уст до уст:
   "Вкрали! Вкрали! Вкрали!"

   Що? Хто? Вiдки? Вiсть така:
   Вкрали грошi в Пазюка!
   Як вернув iз шинку,
   П'яний у стодолi спав,
   Злодiй черес з нього зняв
   I потяг шматинку.

   Хто був злодiй? Вiдки знать?
   Сам Пазюк не зна сказать,
   Хоч щось твердо дума.
   Далi скрикнув: "От на глум!
   Вiв мене в стодолу кум!
   Се нiхто, крiм кума!"

   Кум почув се, весь дрижить,
   Мов опечений бiжить:
   "Змилуйтеся, дiду!
   Я вас до хреста довiв
   Та й пiшов вiсьта домiв!
   Присягати пiду!"

   "Не бреши! Де грошi дiв?
   Ти мене вигоном вiв -
   Тямлю весь iнтерес:
   У стодолi дрюк вiдпер,
   Сiна з зруба на тiк зверг,-
   Зняв iз мене черес!"

   "Тут мене гадюка ?дж,
   Як я з вами був сю нiч
   На гумнi, в стодолi!" -
   "Не бреши! - кричить Пазюк.-
   Грошi тут менi до рук,
   Бо дiждеш недолi!"

   IV

   Зразу сварилися,
   Далi побилися
   Кум з Пазюком.
   Батьковi син помага?,
   Син держить, батько шмага?
   Кума цiпком.

   Гамору! Галасу!
   Баб назбiгалося
   Повний вигiн.
   Тi Пазюка проклинають,
   Iншi про кума вже знають:
   "Певно, се вiн!"

   Свiдкiв, хоч гать гати!
   Сей вже мав спать iти,
   Вийшов надвiр,
   Чув, як Пазюк до стодоли
   З кумом чалапав поволи
   Попри шпихлiр.

   Другий виразно чув:
   Кума Пазюк гукнув:
   "Куме, ходи!
   Пiзно вже лiзти до хати,
   Я на тоцi буду спати,-
   Ну, заведи!"

   Здогади, замiти...
   Тут шукать! Там iти...
   Властей чекать...
   Справдi ж нiкому не жалко.
   "Так тобi треба, ти, п'явко!
   Хоч ти пропадь!"

   V

   Того рана з криком, шумом
   Серед тлуму дiд iз кумом
   На попiвство враз iшли.
   Чи шукать поради, може?
   Нi, за злодiя на боже
   По коронi понесли.

   У обох напухлi пики,
   А у серцi гнiв великий,
   В кума весь кривавий нiс.
   "Правте, отче, два молебнi?.
   Щоб злодюга той ганебний
   Без пощади нагло трiс!"

   Вийшли. Кум домiв кленучи,
   А Пазюк новi онучi
   В постоли, до торби хлiб,
   П'ятку в черес, палку в руки
   Та й для лiпшо? поруки
   До ворожки до Дулiб.

   VI

   Ворожка мовить:

   "Ти, чоловiче, не бiйся нiчого!
   Грошi повернуться, ждати не довго.

   Злодiй вiд тебе сидить за три межi,
   Зна?ш його по вiдмiннiй одежi.

   Вус ма? чорний i сiрi? очi,
   Пiдстерiгав тебе три днi й три ночi.

   Господу дякуй, що грошi забрав вiн,
   Що не збудився ти в хвилi, як крав вiн.

   Мав вiн ножаку i хтiв тобi, батьку,
   Якби збудивсь ти, всадить пiд лопатку.

   ? в тебе грушка по кiнець причiлка,
   ? в нiй маленька дуплавая щiлка...

   Там ти дивися щодня, щогодини,
   Там тобi злодiй тi грошi пiдкине".

   VII

   Iде Пазюк вiд ворожки
   Та йдучи мiрку?:
   "Виразнiсiнько 'на кума
   Ворожка вiщу?.

   За три межi! Кум вiд мене
   За чотири межi!
   По якiй я його знаю
   Вiдмiннiй одежi?

   Не в постоли, а в личаки
   Обува? ноги
   I на гунi не зеленi,
   А чорнi вилоги.

   Чорний вус. - Рудий у кума.
   Гм! Не вiр рудому!
   Сiрi очi - дiйсна правда!
   Коб швидше додомуi

   А божився, дав на боже!..
   Плакав наостатку!
   А сам нiж мав i мене хтiв
   Пхнути пiд лопатку!

   Почекай же!.. Де та в бiса
   Грушка при причiлку?
   В мене ? верба. Все одно,
   Заглянемо в щiлку".

   VIII

   Ой-ой! Метушня i тривога в селi,
   Iз вулицi дiти тiкають малi,
   Старi покидають у полi роботу,
   Додому дралюють, немов на пожар!
   На лицях побачиш i страх, i турботу:
   В селi ? шандар!

   Сей сiтi рибацькi пiд стрiху хова?,
   Той в сiно рушницю стару обвива?
   I пха? в шувар,
   Сей крадену пряче дубову колоду,
   Той в бочку пожарну щодуху лл? воду:
   В селi ? шандар!

   Шандар i начальник рушають на слiдство.
   Соток Пазюкових шукати,
   Трясли вже у кума, трясуть ще сусiдство,
   Стайнi, i стодоли, i хати.
   I свiдкiв питають, мов в пiтьмi блукають.
   А грошей нема та й нема.
   "Ну, куме коханий, дай руки в кайдани!
   Тут слiдство, для тебе тюрма".

   IХ

   Три недiлi вже кум у арештi сидiв,
   А селом якийсь шум, наче рiй той, гудiв.

   Ось Пазюк молодий у попа, неборак,
   Кладе п'ятку на стiл i говорить ось так:

   "?гомостику, горе на мене найшло!
   "Ти вкрав тата сотки! - так гуде все село.-

   Бiдний кум через тебе в арештi терлить".
   ?гомостику, радьте, що маю робить?"

   Пiп плечима стиснув: "То, небоже, бiда!"
   А Пазюк молодий хитро так повiда:

   "У недiлю на хрест i на слово святе
   Перед всiми людьми я присягну на те,

   Що татуньових грошей не маю".
   "Добре, сину! Присягу тобi проведу.

   Та гляди, щоб не впав ти в велику бiду!
   Бо присяга страшна! Лиш одну менi рiч

   Вiдповiдж: чи ти взяв тi? грошi в ту нiч?
   Як на сповiдi, правди жадаю".

   "Як на сповiдi! Отче... Та взяв чи не взяв,
   А бiгме, що нерушанi вчора вiддав.
   I присягну, най встиду мiж хлопством не маю".

   Х

   НА ПАСТIВНИКУ

   Сховалось сонце за Дiлом могучим,
   Пожар вечiрнiй запалав на небi
   I згас. Стемнiло. Оповите млою
   Дрiма Пiдгiр'я. Лиш де-де в хатах
   Ще свiтло блима. Лiтня нiч коротка,
   То вчасно спати йдуть робучi люди,
   Щоб завтра, скоро свiт, вже бути в полi.

   Ген за селом, пiд лiсом на долинi,
   З густо? мли, мов цвяшок золотий,
   Вирiзу?сь миготання кроваве:
   Се хлопцi-конюхи огонь кладуть,
   ?х на всю нiч пiслали конi пасти.
   Попутавшi? скотину, розложили
   Огонь, бо майка тне.
   Ось при огнi
   Сидять гуртом: хто в гуньцi, в подiгачцi,
   Хто в кожушанцi, хто лиш грубий мiх
   Нап'яв на плечi.
   - Побратиме Сеню,
   Дай тютюну!
   - Чи бач, який прудкий!
   Чи я тютюн саджу?
   - Та не жартуй-бо!
   Тобi господар нинi скрутець дав,
   То удiли! Проклята майка тне,
   А тютюновий дим - найлiпший спосiб
   На не?.
   Сень видобува тютюн,
   I кра? ножиком, i дiлить всiм,
   В кого нема?. Вже така натура
   У того Сеня: зразу воркне гризько,
   А потiм хоч сорочку з себе дасть.
   Недаром придурковатим зовуть
   ! пiдiймають всiм селом на смiх.
   Куди ж пак! Парубiка вже старий,
   Вже поза тридцять лiт, i до роботи
   Нема над нього, i не п'?, не тратить,
   А ходить мов жебрак. Не раз йому
   Графлялося пристайство - не хотiв.
   Волить тинятись в наймах, на чужих
   Робити i чужiй коритись волi.
   "То вже у них так в родi,- говорили
   В селi.Отець його мав поле й хату,
   Та все пустив, роботу занедбав,
   Лише по вiдпустах, святих мiсцях,
   Мов старець, волочився. А прийшла
   Недуга, старiсть, далi слiпота,
   То не було де голови приткнути, -
   Взяв лiру та й пiшов просити хлiба.
   I сина на таке саме навчав:
   Все лиш набожних спiванок спiва?,
   Все лиш балака?, що свiт зiпсутий
   I страшний суд надходить - що твiй пiп!"
   Отак в селi балакали про Сеня,
   Смiялись з нього, хоч усi й любили,
   Бо щирий був, для всякого ввiчливий.
   Та вiн байдуже, мов се й не про нього,
   Всi насмiхи пуска? мимо вуха,
   Прихильностi немов недобача?.
   Хоч тридцять лiт вiд роду, вiн найрадше
   З дiтьми малими приста?, готов
   I порохом пересипатись з ними.
   Та й дiти ж то над все любили слухать
   Його пiсень i оповiдань! Дiти
   Однi над ним не насмiхались.
   Ось
   I нинi купка ?х зiбралась - хлопцi
   Все пiдростки. На Сеня поглядають,
   Як на старшого; деякi й самi
   Просились з кiньми на нiч, знаючи,
   Що й Сень тут буде.
   Закурили. Тихо
   Десь обiк в трощах дерка? деркач.
   Сова у лiсi заскиглила - цур ?й!
   I бiльш не чуть нiчого, тiльки мiрно
   Дзеленькають залiзним путом конi
   Та хрупають траву росисту.
   - Ну-ко,
   Скажiть хто байки! - обiзвавсь несмiло
   Один i скоса позирнув на Сеня.
   - Е, кат там з нею! - другий вiдiзвавсь. -
   Я за весь день охляв, не чую костей,
   I очi вже злипаються до сну.
   - Ну, що ж, то ти йди спати! Годi ж всiм
   Поснути. Зна?те, пора непевна.
   Говорять, що з Сiдого приятелi
   Волочаться по толоках. То треба
   Вважати!
   - Мiй господар, за грибами
   Ходивши вчора, каже: бачив вовка.
   То й остро наказав менi з лошат
   I ока не спускать. Та де вони?
   - Не бiйсь, дурний! Якби, хрань боже, вовк,
   То конi би самi дали нам знати:
   Зафоркали б i збились би докупи.
   Ось слухай, рже твоя каштановата,
   А он лоша ?й обзива?сь!
   Справдi,
   По всiй долинi розляглось iржання,
   Мов тремоло важке, могучим смиком
   Потягнене по струнi металевiй.
   - Ну, байки! Сеню, ти на черзi нинi!
   - Яко? ж я вам байки розповiм?
   Тут, браття, йде таке на нашi села,
   Що швидко нам вiдхочеться байок.
   - Що, що таке?
   - Вiйна! Хiба не чули?
   - Вiйна? Та з ким?
   - Ну, звiсно, з москалем.
   - Що, з москалем? О, то нещастя наше!
   Москаль твердий, не встоять нашi хлопцi
   Супроти нього.
   - То-то, браття, й ?.
   Наш конче хоче з москалем побитись,
   Та видить сам, що сил замало ма?.
   От вiн казав усюди голосити,
   Що вiдтепер не буде так, як досi
   До вiйська брати та перебирати,
   А всiх загорне загалом: малих,
   Що вiд землi лиш вiдросли, й дiдiв,
   Що до землi вже хиляться, слiпих,
   Кривих, безногих i горбатих, навiть
   Дiвок.
   - Ха, ха! То, може, й нашу Феську
   Вiзьмуть?
   - Го-го, тота на гранатира
   Придасться.
   - То не смiх, я то вiддавна
   Гадаю вже: чому беруть до вiйська
   Лиш парубкiв? Чи то дiвок нема
   Таких здорових, рослих i вiдважних?
   Чи дiвка не такий же чоловiк,
   Як парубок?
   - Та слухайте лишень,
   Що сталося в Урожi! Тиждень тому
   Там вiйт пiд церквою цiлiй громадi
   Читав той наказ, що почнуть усiх
   До вiйська брати. Слуха? народ,
   Об поли б'?сь руками. Аж нараз
   Одна вдова як не заломить руки
   Над головою, як не заголосить:
   "Я-яй! Я-яй!" Так протяжно, так страшно,
   Мов за покiйником. Усi до не?,
   Гадали, може, зуб. Та де тобi!
   Посинiла, у лобi очi кров'ю
   ?й заплили, i руки все держить
   Над головою закленутi, й стогне,
   Голосить, що аж серце розрива?сь.
   Що мир до не?, примовляють, тiшать,
   Води дають, хрестять i шепчуть - де там!
   Не чу?, анi бачить, не говорить,
   Не ?сть, не п'?, нiщо не розумi?,
   Лиш яйка? вiд того дня i досi.
   Вже з цвинтару не трафила й до хати,
   Пiшла долiв селом: "Я-яй! Я-яй!"
   А мир за нею,-мов на похоронi.
   Три рази довкiль обiйшла село.
   Пiд нiч насилу завели ??
   До хати, силою й нагодували.
   Та не могла вона сидiти дома.
   Вночi и пропала. I вiд того дня
   По селах ходить. Вже ?? в Лужку,
   I в Ступницi, i в Мокрянах видали,
   Була аж в Страшевичах i на Спринi.
   Розхристана, - говорять, - чорна-чорна,
   Лиш очi свiтяться. I день, i нiч
   Блука? по полю, до хат не йде
   I все кричить, голосить, плаче й стогне.
   - От покаянi?! Най бог боронитьi
   - Я б, бачиться, на мiсцi вмер з страху,
   Якби ?? голосiння почув.
   - Iди, дурний! Вона ж се не вiд злого!
   Се найдобрiша жiнка у селi
   Була. ?й бог так дав, щоб вiщувала
   Народовi якесь велике горе.
   - Ой-ой! I що ж то за таке? горе
   Вона вiщу??
   - Чу?ш, що вiйну?
   Вже то як наш iз москалем задреся,
   То тут не жди добра!
   - А я гадаю,
   Що то не те! Велика рiч - вiйна!
   Всiх не порiжуть. Москалi ж також
   Не ? вовки, а люди, як i ми,
   Небiжчик дiд не раз про них, бувало,
   Розказують, не можуть нахвалитись.
   - I я гадаю, браття, що москаль би
   Нам кривди не зробив. Господар мiй -
   На що розумний чоловiк, а часто
   Говорить: "Господи! коли б вже раз
   Москаль прийшов! Таке вже всюди здирство
   Пiшло: москаль би все те скасував,
   Зробив порядок, полекшу якусь
   На бiдний люд".
   - Ой, певно що би треба
   Твердо? тут, московсько? руки!
   Чи чули ви, пани ото заводять
   Якiсь там шарварки новi. То нiби
   Говорять хлопам: "Штири днi до року
   Повинен кождий нумер вiдробити
   Коло гостинця". А то все брехня.
   ?м не гостинець в головi. Плювати
   ?м на гостинець! Як лиш люди вийдуть
   На тi гостинцi, то пани пошлють
   Свою двiрню з палками, нагайками,
   I всiх на панський лан переженуть,
   I панщину навернуть: штири днi
   Щотижня кождий мусить вiдробляти.
   - Не може бути! Хто тобi казав?
   - Плети, дурний, не може бути! Вже то
   Я чув про се вiд розумнiших трохи,
   Нiж я та й ти. Пани дiстодь-то навiть
   Вже й цiсаря пiдпали, й цiсар ?м
   Усе те затвердив i пiдписав.
   - Ой лишенько! Тепер-то ми пропали!
   - Воно-то бач: пропали або нi.
   Пани ще досi криються з тим дуже,
   Не признаються, щоб народ вiдразу
   Не роздразнити, а найголовнiше:
   Бояться москаля.
   Тут Сень вмiшався
   В розмову. Досi вiн сидiв понурий
   I звiльна пакав люльку, похилившись.
   Мов слухав голосiв якихсь далеких.
   I враз промовив: - Е, яка там рiч
   За нами впоминатись москалевi?
   Що ми йому, чи сват, чи брат який?
   А мислите, що в нього мало й сво?х
   Панiв i бiдних?
   - А про що ж би мала
   Вiйна вестися?
   - Нi про що! й вiйни
   Нiяко? не буде!
   - А пощо ж
   До вiйська пруть старого i малого?
   - Е, прутьi Нiхто ще того не видав.
   От ми якi вже парубки, а хто нас
   До вiйська кликав? Може, ще коли
   I будуть брати, та хтозна, се, може,
   Аж в той час буде, як народ на свiтi
   Здрiбнi? так, що в нашiй печi буде
   Сiм хлопа молотити.
   - Мудрий ти
   На бештефранти! А чому ж ота
   Урiзька ходить та голосить? Чень же
   Се не добро вiщу??
   - То-то й ?,
   Що народ темний чу? плач ??
   I бачить сам, що се якийсь знак божий,
   Та не дошуку?, що вiн значить,
   А сам собi сплiта химери всякi:
   Вiйна, i панщина, й бог зна ще що.
   Гада?те, що бог про те? дба?,
   Чи там сто люда заб'ють або двiстi,
   Чи хлоп о три днi бiльш робити буде?
   Якраз господь перед таким би дiлом
   Знаки такi нам посилав! Та й що то
   Вiйна? Вiйни й заповiдать не треба,
   Вона вже ?, ми родимось, живем,
   Мремо в вiйнi. Хiба ж не чули пiсню:
   "Нема добра та й не буде,
   Була вiйна та й ще буде,
   Брат на брата ворогу?,
   Сестра сестрi смерть готу?,
   Син на батька нiж пiдносить,
   Донька мамi смертi просить".
   От де вiйна правдива, найстрашнiша,
   Щоденна, люта! Що там против не?
   Всi вiйни з турком, нiмцем, москалем!
   Замовкли всi й понурились. Так нагло
   Звернув розмову Сень на другий бiк.
   I хоч не раз подiбнi вже слова
   Вони вiд нього чули, то, проте,
   Тим дужче ?х ударили вони.
   I не до смiху ?м було, бо кождий
   На собi сам ?х правди досвiдив.
   - Се правда! Як вовки голоднi в лiсi,
   Так мир хрещений сам з собою ?сться.
   Однi хапають з-перед других, рвуть,
   I друть, i кривдять. От i мiй господар,
   Хоч i який багач, а злакомився
   На мо?х п'ять кровавих ринських: взяв
   I вiдтягнув менi з заслуженини,
   За те, що скочило теля в полонку
   I затонуло.
   - А що букiв я
   Прийняв за лiс! Господар сам пiслав
   Мене украсти з лiсу копаницi,
   А як зловив лiсничий i подав
   На штроф, прийшлось платити - вiн тодi
   Давай мене перiщити!
   й пiшли
   Нагадувать та розводити, що
   У кождого вiддавна наболiло.
   Лиш Сень мовчав, не жалувавсь нiколи.
   А як скiнчили другi, знов почав:
   - Так бачите, яка се в нас вiйна
   Ведесь! I що нам вiщувать вiйну?
   Таж ся вiйна сама та щось вiщу?.
   - А що таке вiщу??
   - Страшний суд! -
   Слова тi Сень сказав глухим, та?мним
   Полушептом, аж другi мимоволi
   Склонили голови. В тiй хвилi в лiсi
   Сова плачливо застогнала. Тихо
   На хвилю стало, i нараз, немов
   Десь з-пiд землi, протяжний i рiзкий,
   Проймаючий роздався стогiн людський:
   - Я-яй! Я-яй! Я-яй!..
   - Дух божий з нами! - скрикнули вiдразу
   Всi конюхи i почали хреститись.
   - Я-яй! Я-яй! Я-яй! -лунало в дебрях
   Так жалiбно, так важко, що аж серце
   Мороз проймав. Сконало. Тихо стало.
   Недвижнi всi сидiли круг огню,
   Тремтячи. Дух захопило у всiх,
   Так що нiхто i слова не промовив,
   Ба, навiть конi наострили вуха
   I стали мовчки.
   Тiльки Сень сидiв
   Спокiйний, шепчучи молитву. Врештi
   Промовив:
   - От ви й чули вiщування.
   Не бiйтесь, се не ? нечистий дух,
   Се та урiзька жiнка, що пiшла
   По божiй волi. Бог ?й так казав
   Плачем i криком грiшному народу
   Оголосити близький суд страшний.
   - Ну, що се ти говориш, бiйся бога,
   Пiд нiч таке страхiття? Суд страшний!
   Хiба ж не чув, що перед страшним судом
   Повинен ще на свiт прийти антихрист?
   Ну, а про нього, клятого, ще якось
   Не чути досi.
   - Не впевняйся дуже! -
   Сказав поважно, строго якось Сень. -
   Глухий не чу? навiть, як гримить!
   А я ось що скажу вам, що я чув,
   Та нi, не я, мо? татуньо чули.
   Вони ось на Кальварi? недавно
   Були, там ? чернець один старенький,
   Що зна? ?х вже бiльш як тридцять лiт.
   Так от вони у нього й ночували,
   I вiн ?м много повiдав з книжок.
   "Молiться, - каже, - люди! Близький часi
   П'ять гiр трави вже вiл великий спас.
   Як шосту буде допасати - ждiть,
   Тодi антихрист родиться на свiт.
   А як на сьому в пiвтори дiйде,
   Тодi на землю Iлiя прийде".
   - Дух божий з нами! - скрикнули а тривозi
   Всi конюхи.П'ять гiр вже, кажеш, спас,
   Що ж се за гори, що за вiл такий?
   - Хiба ж не зна?те, що в книгах пишуть?
   Далеко десь, на самiм краю свiту,
   ? вiл такий: родився вiн в той день,
   Коли Христа розп'ято. Ма? вiн
   Сiм гiр. Коли прийде на свiт антихрист,
   Щоб всiх людей вiд бога вiдвернути,
   То против нього появиться з неба
   Святий Iлля i буде бунтувати
   Народ, щоби антихриста цурався.
   А той антихрист буде цар всесильний.
   Пiшле сво?х воякiв i шандарiв
   Против пророка. Бог йому допустить
   Iллю зловити, вiн його на смерть
   Засудить. Але зна? вiн, проклятий,
   Що як з Iллi одна краплина кровi
   На землю впаде - вся земля займеться
   Й згорить. От вiн на хитрощi вiзьметься:
   Пiшле сво?х воякiв i шандарiв
   На край землi, на тих сiм гiр, i скаже
   Вола отого взяти, i зарiзать,
   I з нього шкуру зняти. Розпрiструть
   Вони ту шкуру i на нiй почнуть
   Пророка мучити i катувати.
   Та поразить господь нечисту силу.
   ? десь такий комарик, що напився
   Христово? кровi, як капала
   З хреста. Отой комарик саме в хвилi,
   Як будуть мали рiзати вола,
   Його в хребет укусить i в тiм мiсцi
   Маленьку дiрочку проколе в шкурi,
   Таку, що оком i доглянуть годi.
   Крiзь ту то дiрочку з кровi пророка
   Малесенька на землю крапля впаде,
   I загориться вся земля вiд не?.
   Спалить антихриста и його все царство,
   Спалить усi грiхи людськi й терпiння,
   Очистить землю, як вiд ржi залiзо.
   Тодi господь прийде на суд страшний.
   Вже геть було за пiвнiч. Вiз звернув
   Додолу дишлем, Косарi стояли
   Посеред неба. Холодно. Огонь
   Погас. Зiтхаючи глибоко, мовчки
   Ще раз обходять коней конюхи.
   Спокiйно скрiзь. Глибоке, темне небо
   Горить над ними тисячами звiзд.
   Дрiма? лiс в туманi. Наче мрiя,
   У сизiй пiтьмi клаптем чорним там
   Лежить село.
   I хлопцi полягали -
   Хто на соломi, що принiс з собою,
   А хто й попросту на травi росистiй,
   Лиш мiх товстий пiд себе простеливши.
   Лиш Сень не лiг. При вигаслiм огнищi
   Сидить вiн, скулившись вiд холоду,
   Недвижний, у якiйсь глибокiй думi.
   - О господи! - зiтхне часом. - Не дай
   Слiпому i глухому в свiтi жити,
   Щоб не заскочив неготових нас
   Великий день, страшний день суду твого!
   I вiн здригнувся.
   - Господи помилуй!
   Се смерть у очi загляда?! - шепнув
   I знов почав молитись, ще щирiше,
   Ще гарячiше. Тихо сяють зорi,
   Немов манять до себе. Дух якийсь
   Могучий i та?мний пролiта?
   Понад землею. Чу? лет його
   Усяке серце добре та чутливе
   И трiпочесь тужно, наче пташка в клiтi.
   Чого? Куди? Пошто? Дарма питати.



   IВАН ВИШЕНСЬКИЙ


   Присвячую А. Кримському_


   I

   Мов зелена пiрамiда
   на хвилястiм синiм полi,
   на рiвнинi лазуровiй
   велетенський iзмарагд,-

   так облита дивним морем,
   пiд безхмарим, теплим небом
   зноситься, шумить, пиша?сь,
   спить Афонськая гора.

   Спить? Та нi! Природа-мати
   ненастанно тут працю?,
   ненастанно стро?ть, башiть
   ту пестiечку свою.

   Унизу, де з хвиль кипучих
   гранiтовi сiрi скали
   гордо, просто вгору пнуться -
   стiни, колоси,стовпи,-

   там внизу музика дика
   не вгава? на хвилину,
   б'ються хвилi о камiння,
   бризка пiни срiбний вал.

   А вверху хребти гiрськi?,
   вiковим покритi лiсом,
   вiчну, тиху пiсню грають
   у задумi без кiнця,

   Та, проте, гора дрiма?;
   день i пiч пливе над нею
   мов рожева легка хмара,
   крику,гомону ?? о чуть.

   Хоч повзуть тут скрiзь по горах
   стежечки, немов гадюки,
   то, проте, не оживля?
   ?х розмова, спiв, нi смiх.

   Хоч розсипанi по горах,
   по лiсах, ярах i скелях,
   по полянах пречудових
   i оселi, i хатки,-

   то, проте, тиша глибока
   заляга на тих оселях
   i лежить печать мовчання
   на сотках старечих уст.

   Скрiзь тиша, i скрiзь мовчання,
   сiрий одяг, хiд повiльний,
   i худi, попурi лиця,
   непритомний, сонний вид.

   Тричi лиш на день по горах
   пролупа? голос дзвонiв,
   мов проквилить над горою
   стадо дивних лебедят.

   Плачуть жалiбно тi дзвони,
   мов нарiкання, докори
   на людей, що замсртвили
   пречудовий сей куток.

   Що гнiздо думок високих,
   школу поривiв геройських,
   пристань для орлiв змiнили
   на сумну тюрму для душ.

   II

   На Афонi дзвони дзвонять
   у недiлю по вечiрнi;
   починав Прот великий,
   окликавсь Ватопед.

   Далi зойкнув Есфiгмену,
   загудiв Ксеропотаму,
   там Зографу, далi Павлю,
   розгудiвся Iверон.

   Покотилися по горах
   тi ридання металевi,
   оклика?сь кожда скеля,
   кождий яр i кождий скит.

   I вторують ?м зiтхання,
   i рудi хрестяться руки,
   i несеться тихий шепiт:
   "Cо святими упокой!"

   Тi ридання металевi -
   знак, що хтось розстався з свiтом,-
   тут нiкого не тривожать:
   се щоденна новина.

   Чи то скитник вмер у скитi
   так, як жив,- самотнiй, тихий,-
   i про смерть його дiзнались
   аж у кiлька день пiзнiш -

   тим дiзнались, що покiйник
   не явився в монастир свiй,
   не принiс свою роботу,
   бобу пригорщi не взяв?

   Чи то вмер чернець у кель?,
   пишучи святую книгу,
   мiнею, та кiноваром
   в'язнi титли красячи?

   Чи то вмер послушник смирний -
   пан колись, чи князь, чи вояк,
   але тут вiддавна в кухнi
   монастирськiй послугач?

   Чи то вмер якийсь достойник,
   еромонах чи iгумен -
   тут усiм однака шана:
   "Cо святими упокой!"

   Чи то, врештi, хтось живий ще
   сходить на "останнiй ступiнь",
   покидав свiт i волю,
   щоб в печерi смертi ждать?

   Глянь, у скелях височенних,
   у стрiмких, гранiтних стiнах,
   що вад морським валом висять,-
   чи там гнiзда ластiвок?

   Нi, се нори жолобленi,
   недоступнi, темнi ями,
   сiченi в скалi печери,
   схованки для мев хiба.

   Нi, се нори для аскетiв,
   се "остатнiй ступiнь", подвиг
   крайнiй i безповоротний,
   брама вiчностi вузька.

   Хто пройшов новипьку службу,
   монастирське строге право
   i важкую, мовчазливу
   працю в тихому скиту,

   хто бажа? довершити
   аскетичний, острий подвиг,
   в постi, самотi, мовчаннi
   слухать голосу душi,

   хто порвав зо свiтом зв'язки,
   поборов бажання тiла,
   чу? силу i охоту
   в очi вiчностi глядiть,

   той за дозволом найстарших
   вибира собi печеру,
   вибира собi могилу,
   вiдки вороття нема.

   I тодi ридають дзвони,
   i тодi по всiм Афонi
   тихий шепт iде'старечий:
   "Cо святими упокой!"

   III

   На Афонi дзвони дзвонять
   у недiлю по вечернi:
   почина? Прот великий,
   окликаесь Ватопед.

   Далi зойкнув Есфiгмену,
   загудiв Ксеропотаму,
   там Зографу, далi Павлю,
   розгудiвся Iверон.

   Покотилися по горах
   тi ридання металевi,
   оклика?сь кожда скеля,
   кождий яр i кождий скит.

   Стихли дзвони, у повiтрi
   довго ще тремтiв ?х голос,
   i в монастирi Зографу
   заскрипiли ретязi.

   Вiдчинилась темна брама;
   з монастирського подвiр'я
   виступа? хiд церковний,
   монотонний чути спiв.

   Вiють хоругви червонi,
   наче проблиски пожежi;
   дерев'яний хрест з розп'ятим
   передом помалу йде.

   Йдуть монахи бородатi
   у фелонах-багряницях,
   знов монахи бородатi
   босi, в простих сiряках.

   Серед них дiдусь похилий,
   зморщений, сивобородий,
   в сiряцi на голiм тiлi,
   хрест березовий несе.

   Простий хрест, в корi береза,
   а вiд моря вiтер вi?,
   бiлу бороду старечу
   по березi розвiва.

   I пливе старечий голос
   iз тим спiвом монотонним,
   що виводить сумовито:
   "Со святими упокой!"

   Стежкою, що круто в'?ться,
   тягнеться той хiд церковний
   зразу лугом, далi лiсом,
   там, де чути моря рев.

   Серед розкошiв природи_
   похоронний спiв луна?,
   серед пахощiв вечiрнiх
   куриться кадила дим.

   Ось спинився хiд церковний
   на обiрвищi крутому,
   над безоднею страшною,-
   глянеш вниз - аж жах бере.

   Мов гiгантський мур гранiтний,
   прямовисне голi скелi
   пнуться iз безоднi моря
   в лазурову височiнь.

   Глянь з гори - на морi човен,
   що покрай скали гойдавсь,
   видасться, мов бiлий лебiдь,
   що гойда?сь на водi.

   Глянь з долини - всi тi люди,
   що стоять над тим обривом,
   видадуться, мов ягнята,
   що пасуться на скалi.

   В тiй скалi з долини видно
   штиригранну чорну пляму,
   мов печатку величезну,
   в половинi висоти.

   Се в вхiд в живу могилу,
   у печеру пустельницьку,
   висiчену там бог зна ким
   i бог зна кому й нащо.

   Не дiйти туди ногами,
   нi драбиною не улiзти,
   лиш на шпурi у повiтрi
   долетiти, наче птах.

   У окрайчику скальному
   рiвчачок протертий шнуром -
   знак нехибний того мiсця,
   де внизу печери вхiд.

   Тут спинився хiд церковний,
   стали править панахиду...
   Де ж той мрець, кого ховають?
   Де блаженний той аскет?

   IV

   От скiнчилися вiдправи
   i останнюю молитву
   на колiнах прошептали
   всi пустинники й черцi.

   I вста? iгумен перший,
   i всi встали за чергою,
   i довкола тихо стало,
   море лиш реве внизу.

   I пiднiс iгумен голос,
   i зверта?ться до дiда,
   що стояв серед монахiв
   iз березовим хрестом.

   Iгумен_
   Старче Йване, перед богом,
   перед алотосяйним сонцем
   i перед хрестом спасенним
   заклинаю тут тебе.

   Щиро нам скажи, по правдi:
   чи по добрiй сво?й волi,
   чи по зрiлiй постановi
   йдеш у сю печеру?

   Старець_
   Так._

   Iгумен_
   Чи нема? в тво?м серпi
   ще прихильностi до свiту
   i прив'язання до рiдних,
   дум i бажань свiтових?

   Чи навiки ти вiдрiкся
   всього, що вiдводить духа
   вiд ?диного бажання
   вiчного спокою?

   Старець_
   Так._

   Iгумен_
   Чи обдумав ти всю важкiсть
   самоти, безповоротнiсть
   отого життя в печерi,
   всi страховини спокус?

   Чи обдумав ти всю гiркiсть
   жалю, що явиться може,
   каяття, що затро?ти
   може тут твiй подвиг?
   _
   Старець__
   Так.

   Iгумен_
   Будь же бог благословенний,
   що вiтхнув тобi сю думку!
   Най же вiн тобi поможе
   до кiнця пройти сей шлях!

   Дотепер ти мiж живими
   був наш брат Iван Вишенський;
   вiдтепер в життi земному
   змазане iм'я тво?.

   Так iди в свою дорогу!
   Хрест, що ма?ш у долонях,
   се тобi наш дар ?диний,
   iнших i не тра тобi.

   Що потрiбно для поживи
   твому тiлу, раз на тиждень
   брат ключар на посторонку
   спустить вiдсiля тобi.

   Прощавай! Прийми вiд мене
   сей остатнiй поцiлунок,
   i дай бог нам пострiчаться
   швидко в ясностi його!"

   Цiлував iгумен старця,
   iншi монахи нотихо
   цiлували його руки,
   поли сiряка його.

   Потiм два щонаймолодшi
   шнуром старця обв'язали
   попiд пахи, кiнцi шнура
   в руки мiцно приняли.

   I перехрестився старець,
   над безодню вийшов смiло,
   сiв i звiльна став спускаться
   у страшенную глибiнь.

   Вiтер буйно дув вiд моря,
   бороду його й волосся
   розвiвав, i вiн, притисши
   хрест до себе, швидко щез.
   _
   V_

   "О, вiтай, моя домiвко,
   тиха пристане по бурях,
   до яко? ненастанно
   здавна-здавна я тужив!

   Камiнь тут довкола мене -
   се тверда, незламна вiра,
   се мiй дiм i мiй притулок,
   подушка i накриття.

   Хрест отсей - то мiй товариш,
   мiй повiрпиi; у дпi смутку,
   оборона вiд спокуси
   i пiдпора в скону час.

   Небо син?, що крiзь отвiр
   загляда в мою печеру,-
   се надiя, що полине
   у той шлях душа моя.

   Сонце ясне, що при сходi
   на часок в мою домiвку
   сипле золото й порфiру,-
   се великий божий дух,

   що в блаженнi? хвилини
   грiшну, скорбну людську вдачу
   ущасливлю? безмiрних
   райських розкошiв чуттям.

   А те море лазурове,
   що там грi?ться на сонцi,
   а внизу тут б'?сь о скали,
   i хлюпочеться, й реве,-

   се життя земного образ
   ясний, тихий та принадний,
   коли здалека дивиться,
   а гiркий, страшний вблизу.

   Се мiй свiт. Усе змiнчиве
   щезло геть. Затихли крики,
   гомiн бою життьового
   тут мене не долетить.

   Щезло все дрiбне, болюще,
   що чуття в душi ворушить
   i увагу вiдвертав
   вiд найвищого ?ства.

   Полишилось лиш постiйне,
   супокiйне i величне.
   Про постiйне i величне
   думай тут, душе моя".

   Так балакав сам до себе
   у яскинi сво?й старець,
   що ще вчора звавсь Вишенський,
   а сьогоднi вмер для всiх.

   Так балакав не устами -
   вiн устами вже давненько
   вiдовчився промовляти,
   тiльки голос духа чув.

   I в яскинi у куточку
   сiв на каменi, плечима
   сперся о стiну холодну,
   голову схилив униз.

   Голова його могутня
   на худiй, жилястiй ши?
   гнулася сама вдолину,
   мов на тичцi той гарбуз.

   Сперши бороду на груди,
   впер вiн зiр у одну точку
   i сидiв отак недвижно
   довго-довго, наче спав.

   Зразу все немов померкло
   перед ним, i дрож пробiгла
   по худiм, старечiм тiлi,
   i зомлiли змисли всi.

   Потiм мов теплом дихнуло,
   i по тiлi розлилося
   щось солодке, м'яко-м'яко
   попiд ши?ю пройшло.

   I в душi мелькнула мати,
   як його малим хлоп'ятком
   попiд шийку лоскотала,
   ах, а вiн смiявсь, смiявсь!

   Потiм слух його прочнувся;
   мов дiамантова нитка,
   тон якийсь потягся довгий -
   любий, радiсний такий!

   I душа, мов той метелик,
   десь летить за любим тоном;
   та чимдалi тонiв бiльше
   i все дужчають вони.

   Вже гармонiя могутня
   лл?ться синьою рiкою,
   i розкiшнi тони, бачся,
   небо й землю обняли.

   I пливе душа аскета
   на гармонi? величнiй,
   мов на морських хвилях лебiдь,
   вверх гойда?ться, то вниз.

   Помiж небом i землею
   вверх, то вниз душа аскета
   розколисана несеться
   швидше, швидше, розкiшнiшi

   I гармонiя велична
   робиться фiолетова,
   далi синьо-лазурова,
   далi пурпуром ярким.

   Ось iз хвиль тих пурпурових
   стрiлив промiнь золотистий,
   вибухнув вулкан огнистий,
   рiки свiтла иотенли.

   Розлилось безмежне море
   свiтла ясно-золотого,
   i зелено-золотого,
   й бiлого, неначе снiг.

   Грають свiтлянi каскади,
   величезнi? колеса
   у всiх кольорах веселки
   котяться по небесах.

   I рука якась незрима
   розпуски барвистi пасма,
   розпуска могутнi тони
   з краю свiту аж на край.

   Розпуска?, порядку?,
   i збира?, i мiша? -
   мов калейдоскоп гiгантський,
   гра? свiт весь перед ним.

   Мов дитя, душа аскета
   потонула в тому морi
   тонiв, фарб, у тiм розкiшнiм
   захватi - i вiн заснув.
   _
   VI_

   День за днем минав рiвно,
   як на морi безбережнiм
   хвиля хвилю рiвно гонить,
   хмара хмару в небесах.

   У сво?й печерi старець
   знов на каменi недвижно
   спочива?, вперши очi
   в лазуровий неба звiд.

   Втiм - о диво! Щось живе?
   ворухнулось! На незримiй
   нитцi понад вхiд печери
   зi скали спускавсь павук.

   Старець пильно, дух заперши,
   придивлявся павуковi,
   мов його не бачив зроду,
   мов се з того свiту гiсть.

   А павук собi швиденько
   вiд верха до споду входу
   нитку натягав, по нитцi
   зараз догори полiз.

   I почав як стiй снувати,
   протягати, заплiтати
   ниточки, i швидко сiтка
   вхiд яскинi заплела.

   Старець думав: "Висилав
   ще, мабуть, сво?х шпiонiв
   земне? життя за мною,
   хиче вислiдить, мабуть,

   чи ще де хоч павутинка
   духу мойого не в'яже
   з тим життям, аби за не?
   потягти думки мо?.

   Сей павук, се, може, ворог,
   що свою зрадливу сiтку
   заставля на мо? мрi?,
   на думки мо? й на зiр".

   I вже ось пiдняв вiн руку,
   щоб зiрвати павутину,
   та нова шибнула думка
   у старечiй головi.

   "Сiм братiв колись, тiкавши
   вiд погансько? погонi,
   схоронились у яскиню
   i заснули твердо в нiй.

   А павук отак самiсько
   заснував весь хiд яскинi,
   врятував ?х вiд погонi,
   спас для божо? хвали.

   Тою сiткою закритi
   спали тi брати в яскинi
   триста лiт, аж поки бог ?х
   на свiдоцтво не позвав.

   Збудженi господнiм словом,
   стали свiдками безсмертя,
   свiдками того, що в бога
   три столiття - се момент.

   Може, з божого наказу
   сей павук тут сiть мотав,
   може, бог мене на свiдка
   теж для себе зберiга?"

   Втiм тихенько забринiла
   павутина; чорна муха
   замоталася в ту сiтку,
   стала сiпатись, пищать.

   I павук прибiг щодуху
   i давай мотати живо
   павутину i в'язати
   мусi крила i лапки.

   То прискочить, муху вкусить,
   то вiдскочить, знов мотав;
   муха сiпавсь щосили,
   i трiпочесь, i пищить.

   "Га, поганий кровопiйце,-
   мовив старець,- чи на те ти
   аж мою найшов яскиню,
   щоб i тут життя вбивать?"

   I вже руку пiднiмав,
   щоб розшарпать павутину,
   увiльнити бiдну муху,-
   та знов думка зупини.

   "Без господнього хотiння
   навiть мушка ся не згине;
   бог i сьому павуковi
   дав отсей його талан.

   I яке ж я маю право
   вiдбирать йому сю страву,
   на котру вiн сво?м робом
   таки тяжко працював?"

   I вiн став поклони класти,
   гаряче почав молиться,
   та весь час вiн, молячися,
   чув, як муха, мов дитя,

   сiпалась у павутиннi,
   i пищала, i квилила.
   Серце в старця трiпоталось,
   та рука не пiднеслась.

   VII

   "Цiлу нiч гуляв тут вiтер,
   скиглив по щербатих скелях,
   вило море й кам'янi?
   стiни гризло i товкло.

   Цiлу нiч страшенний холод
   проникав мене до костi,
   i немов на божiм судi
   я тремтiв, зубами сiк.

   Я тремтiв, у кут яскинi
   заховавшись, i тривога
   проняла мене, й молитва
   не ворушилась в душi.

   I я чув себе безсильним,
   бiдним, хорим, одиноким,
   мов дитя, сирiтка кругла
   без матусi, без вiтця.

   Бачилось, земля завмерла,
   вимерли всi люди в свiтi,
   я один лишивсь остатнiй
   у страховищах отих.

   Бачилось, i бог у небi
   вмер, один лиш чорний демон
   тепер паном у вселеннiй
   i гуля?, i реве.

   I я був, мов та пилина,
   згублена з порядку свiту,
   що про не? всiм байдуже -
   богу, й людям, i чортам.

   А тепер заблисло сонце,
   щезли демони пiвночi,
   уляглись вiтри скаженi,
   теплотою подиха.

   Теплота огрiла тiло,
   i душа воскресла в тiлi,
   вiднайшла свойого бога
   i молитву вiднайшла.

   Що ж се за крутi? дебрi,
   у якi мiй ум заходить?
   Се? теплоти крихiтка
   в тiлi душу виклика!

   Так удар кресала iскру
   виклика? iз кремiня,
   а ся iскра - се пожежа,
   жар i блиск, тепло й життя.

   Жар, життя, тепло i свiтло,
   разом з тим i смерть, ру?на,
   i нове життя, й безсмертя -
   се душа всесвiтня - бог.

   Крихта теплоти i свiтла -
   iскра в тiлi у мертвому
   душу будить, без тi??
   теплоти душi нема.

   А в душi розводить яснiсть,
   порив, вiру - без тi??
   теплоти нема? вiри, .
   анi ясностi в душi.

   А та вiра творить чуда,
   творить i найвище чудо
   над всi чуда - творить бога,
   вiдкрива його для нас.

   Бог вiдкрився нам - от дивно!
   Все вiн вiдкривався в днину,
   у гарячiм, теплiм кра?,
   в свiтлi, в блискавцi, в огнi.

   В ревi вихру, в пiтьмi ночi,
   у ледах, снiгах цiпущих
   вiя не вiдкривавсь нiкому.
   Бог - се свiтло i тепло?

   Але ж бог - творець усього,
   вiн творець тепла i свiтла...
   Чи творець морозу й леду?
   Нi, про се мовчить письмо.

   Се тепло - воно за хвилю
   в мертвiм тiлi творить душу,
   у душi тiй родить вiру,
   вицвiт вiри то? - бог...

   Чом не можна би подумать,
   що душа, i ?? вiра,
   i сам бог - то тiльки витвiр
   то? дрiбки теплоти?

   Боже, може, грiх так думать?
   Але ти ж велiв шукати
   правди!.. Без тво?? волi
   думка не прийде на уи".

   Так з думками бився старець,
   i молився, i томився,
   але давне просвiтлiння
   не хотiло вже вернуть.

   I вiн плакав: "Чи на те ж я
   тиху келiю покинув,
   скит вiдлюдний, щоб аж тута
   в путах сумнiву скiнчить?"

   VIII

   "Що за незвичайнi гостi
   в мою яму заблудили?
   Що се за посли i вiдки
   вiтер ось менi принiс?

   Тi платочки снiжно-бiлi -
   чи це снiг? Але ж не тають!..
   Дивний запах з них несеться...
   Боже мiй, вишневий цвiтi

   Цвiт вишневий - тут - в тих скелях!
   Де тут вишнi на Афонi?
   О, скажiть, та?мнi гостi,
   повiдайте, вiдки ви?

   Запах ваш такий чудовий,
   аж до серця вiн доходить,
   в душу сипле насолоду,
   чимось рiдним вавiва.

   О, скажiть,- ви з Укра?ни,
   iз далеких рiдних селищ,
   що тепер вишневим цвiтом
   скрiзь обсипанi стоять?

   Чую, чую рiдний запах,
   i мое старее еерце
   гра? в грудях? Боже милий,
   та невже ж я не забув?

   Та невже ж та Укра?на -
   сей квiтчастий рай веселий,
   се важке, кроваве пекло -
   ще для мене не чужа?

   Що менi до не?? Важко
   ?й, небозi, там бороться
   з ?зу?тами й ляхами,
   та не легко ж i менi.

   ? своя борба у мене,
   та борба, що кождий мусить
   сам перевести з собою,
   поки iншим помагать.

   А чи ж я сво? найкращi
   думи, i чуття, й змагання
   не вiддав ?й на услугу
   в тiй великiй боротьбi?

   Чи ж не був я ?й порадник
   на непевнiм роздорожжi?
   Чи не додавав вiдваги
   ?? втомлений борцям?

   Ах, i чи то не ранила
   мою душу ?х невдяка,
   непокiрнiсть i зневага,
   нетямучiсть ?х тупа?

   Чи ж мене не вiдiпхнуло
   ?х горде? недовiрство?
   Чи я не отряс назавше
   пил ?х iз сво?х чобiт?

   Так чого ж ви, бiлi гостi,
   сиротята веснянi?,
   тут iз вихром заблукали
   i свiй запах принесли?

   Не для меяе вже ваш запах!
   Не для мене тi далекi
   спомини про Укра?ну -
   я давно для не? вмерi

   Вмер! А гом же серце скаче,
   чом же кров живiше б'?ться,
   думка чайкою лiта?
   над садками рiдних сел?

   Пiгi! Пiгi! Квiти, трави-
   Вишнi, молоком облитi...
   Верби, мов зеленi копи...
   Дим зо стрiх угору в'?сь...

   Соловейко на калинi
   так лящить, аж серцю любо...
   Дiти бiгають... Дiвчата
   десь спiвають у садку...

   Геть, о геть, далекi гостi?
   Ви внесли менi тривогу
   в пристань тихого спокою,
   вир життя в мою труну".

   IX

   Вечорi?. Тiнь довжезна
   вiд скали лягла на море,
   а там ген легенькi хвилi
   злотом, пурпуром горять.

   Iз гнiзда скального старець
   тихо дивиться на море,
   з хвиль тих злото-пурпурових
   десь мостить далеко шлях.

   Шлях мостить у край далекий,
   через гори i долини,
   аж на рiдную Вкра?ну,
   а тим шляхом думи шле.

   Шле сердечне привiтання,
   i любов свою, i тугу,
   що, здавалося, давно вже
   похороненi були.

   Аж ось, глянь, тим ясним шляхом
   звiльна барка надпливав,
   бризка золото й пурпура
   з-пiд весел i з-пiд руля.

   Теплий вiтерець вечiрнiй
   роздував бiлий парус,
   i пливе, мов лебiдь, барка
   до Афонсько? гори.

   Чи то братчики вертають,
   що ходили в край далекий
   на монастирi просити?
   Чи то простi гендлярi?
   _
   Чи побожнi пiлiгрими,
   паломники правовiрнi,
   прибувають на поклони?
   Чи то Прота се посли?

   Старець прослiдив очима
   барку, поки за скалою
   не сховалась аж у пристань,
   як сховалась - вiн зiтхнув.

   Знать, привидiлись старому
   в барцi кунтушi козацькi
   i шапки червоноверхi -
   нi, се, певно, привид був!..
   _
   Х_

   Знову нiч, i знову ранок,
   i поклони, i молитва,
   i в старiй душi тривога,
   сумнiви i неспокiй.

   Аж нараз почувся стукiт -
   на горi хтось, по закону,
   каменем о скали стукав,
   старець стуком вiдповiв.

   I спускавться на шнурi
   кiш з поживою для нього,
   а на днi коша бiлiв
   запечатане письмо.

   Затряслись у старця руки:
   на письмi слова знайомi,
   укра?нський той скоропис
   i знайомая печать.

   "Старцю чесному Iвану,
   що в Афонськiй самотинi
   шлях важкий, тiсний верста?,
   шлях, показаний Христом,

   православнi з Укра?ни,
   зiбранi у мiстi Луцьку
   iiа братерськую пораду,
   шлють благанкя i привiт.

   Богу дяку?м святому,
   вiн про нас не забува?
   i важкi? нам спокуси
   шле для нашого добра.

   Що важкi його удари
   нас кують, мов те залiзо,
   з жужелицi, очищають
   i гартують, наче сталь.

   Богу дяку?м святому
   й молитвам тих богомольцiв,
   що тягар хреста на плечi
   за братiв сво?х беруть.

   Ласкою його святою
   й молитвами богомольцiв
   сто?мо ще твердо в вiрi
   i не тратимо надiй.

   Б'ють на нас i явно, й тайно
   вороги непримиримi,
   напастi, i брехвi, й зрада
   нас пiдкопують i рвуть.

   Вiдреклись нас сильнi свiту -
   i князi, i во?води,-
   кинули Христова стадо,
   [за мамоною бiжать.

   Нашi пастирi духовнi
   поробилися вовками,
   шарпають Христове стаде]
   i отруту в душi ллють.

   Мов голодний лев пус?ииi,
   так ричить у нашiй горi
   голос люто? наруги:
   "Де ваш бог? Де ваша мiць?"

   Тим-то ми, маленький човпик
   серед хвиль отих бурхливих,
   з молитвами i сльозами
   раду радити зiйшлись.

   Тямлячи сдова Христовi:
   царство боже -_ труд великий,
   i трудiвники одпi лиш
   завойовують його,-
   _
   тямлячи твою науку,
   що, як пастирi нас зрадять,
   треба нам, самому стаду,
   про свое спасiння дбать,-

   обмiрковували разом,
   як би нам вiд се? бурi
   хоч малесевьким оплотом
   церков божу захистить.

   I прирадили азбрати
   в "даю огяшие всi сиди,
   щоб велике, спiльне дiло
   поспiвало i росло.

   I оте? шдемо до тебе,
   чесднй батьку наш Iване,
   сво?х братчикiв з благанням i
   будь ти вашим стерником.

   Поверни ти на Вкра?ну,
   зiгрiвай вас сво?м словом,
   будь мiж нами, мов та аатра
   у кошарi пастухiв.

   Ватра, що холодних грi?,
   да? свiтло серед ночi
   i ляка? злу звiрюку,
   душi раду? живi.

   Будь ти вам духовим батьком,
   будь нам прикладом високим,
   будь молитвою душ наших,
   нашим гаслом бойовим.

   Помiркуй: тяжку негоди
   насаждають в душах злобу,
   ненастаннi? наруги,
   замуровують уста.

   Помiркуй: неправда й кривда,
   як та хижая вовчиця
   у сво?м гнiздi смердючiм,
   родить хижих вовченят.

   Помiркуй: лукавство й зради
   убивають правдомовнiсть,
   а в кого затруте серце,
   той отрутою й плю?.

   Батьку, батьку! Люте горе
   вже калiчить нашi душi;
   вовченята, хоч беззубi,
   вже повзають серед нас!

   Батьку, батьку! Вiд ударiв
   гнуться нашi чола й спини,
   i отрутою страшною
   накипа? нам душа!

   Покажися тут мiж нами,
   як старий борець незламний!
   Один вид твiй нас, похилих,
   напростув, покрiпить.

   Слухай, рiдна Укра?на,
   стара мати-жалiбниця,
   голосом плачливим кличе
   свое любе? дитя.

   Время йде на не? люте,
   перехресная дорога
   перед нею - хто покаже,
   яким шляхом ?й iти?

   Не згордуй же сим благанням!
   Поспiшай спасати матiр!
   Може, голос твiй i ум твiй
   все поверне на добро".
   _
   А на верхнiм боцi карти
   припис був: "Пiсланцi руськi
   ждуть на вiдповiдь до завтра,
   завтра будуть на скалi".

   XI

   По печерi ходить старець,
   хрест до грудi притиска?,
   молитви тихенько шепче
   i не дума? про лист.

   "Хрест - мо? добро ?дине,
   хрест - одна моя надiя,
   хрест - одно мо? страждання,
   одинока вiтчина.

   Все, що понад ним,- омана
   i чортячая спокуса;
   лиш один тут шлях правдивий
   i спасенний - шлях хреста.

   Що сей лист i що сей голос?
   До кого? До старця Йвана.
   Старця Йвана вже нема?,
   вiн умер, умер для всiх.

   Що менi до Укра?ни?
   Хай ряту?ться, як зна?, -
   а менi коли б самому
   дотиснуться до Христа.

   Адже я слабий i грiшний!
   Я не свiточ, не месiя,
   ?х вiд згуби не вiдкуплю,
   сам iз ними пропаду.

   Нi, не зраджу свого бога,
   не зламаю заповiту
   i ярмо хреста отсього
   до могили донесу.

   Близько вже. Мабуть, для того
   б'? на мене вял остатнiй
   i остатня часть дороги
   так болюща i важка.

   Вже недовго. Боже! Боже!
   Облегши менi тягар мiй!
   Просвiти остатню стежку,
   що мов губиться у млi!"

   Усю нiч молився старець,
   обливав лице сльозами,
   до хреста старечi груди,
   мов до матерi, тулив.

   Вiв ридав, шептав i кликав,
   та було довкола темно,
   i в душi страшенно темно,
   i просвiтлення не йшло.

   А коли воскресло сонце,
   вiн сидiв i ждав тривожно,
   поки камiнь загуркоче,
   голос iзтори озвесь.

   Ось гуркоче глухо камiнь,
   старець разом стрепенувся,
   та рука не простяглася,
   вiн на знак не вiдiзвавсь.

   "Старче Йване! Старче Йване!" -
   кличе голос, i зда?ться,
   що се крик тривоги, болю,
   що рятунку просить вiн.

   "Старче Йване! Старче Йване!
   Се посланцi з Укра?ни,
   се тво? убогi дiти.
   Старче Йване, вiдiзвись!"

   Старець слухав, дух заперши,
   його ухо жадно ссало
   укра?нський любий голос,
   але вiн не вiдiзвавсь.
   _
   "Старче Йване! Старче Иване!" -
   довго кликали посланцi,
   а внизу лиш море вило,
   та не вiдiзвавсь Iван.

   XII

   Вечорi?. Наче сизий
   килим, тiнь лягла на море,
   а з-поза гори промiння
   скiсно в морi порила.

   Золотистий шлях простягся
   вiд тих морських хвиль рухливих
   до верха гори Афона,
   пiд скалою море гра.

   У печерi в самiм входi
   згорблений сидить пустинник
   i письмо раз в раз читав
   i сльозами полива.

   "Слухай, рiдна Укра?на,
   стара мати-жалiбниця,
   голосом плачливим кличе
   сво? любе? дитя".

   "Любе?, нема що мовить!
   Що в найтяжчую годину,
   в непрозору, люту скруту
   свою матiр покида?

   Що в заслiпленнi безумнiм
   сам лише спастися хоче,
   а братiв тривожних, бiдних
   без поради покида!

   I яке ж ти ма?ш право,
   черепино недобита,
   про свое спасения дбати
   там, де гине мiлiон?

   Чи забув слова Христовi:
   "Добрий пастир власну душу
   вiдда? за сво? стадо"?
   Ти хiба не пастир ?х?

   Чи забув слова Христовi:
   "Хто рече: кохаю бога,
   а не поряту? брата,-
   той брехню на душу взяв"?

   Адже ж за всi душi тi?,
   що там впадуть у зневiрi,
   а ти б пiддержав ?х, в тебе
   бог рахунку зажада.

   Адже ж тi тво? чернечi
   гордi мрi? про спасения
   тут, далеко вiд спокуси,-
   се ж спокуса, грiх тяжкий.

   Се не божий шлях верста?ш,
   а дияволовi служиш,
   майстру гордощiв, що богу
   рiвним бути забажав.

   Се не божий шлях! Таж навiть
   якби в рай ти так дiстався,
   а твiй рiдний край i люд твiй
   на загибель би пiшов -

   адже ж рай тодi для тебе
   пеклом стане! Сама думка:
   "Я мiг ?х порятувати!" -
   тобi з неба зробить ад!"

   I смертельная тривога
   зцiпила старече серце
   i заперла дух у грудi,
   зимний пiт лице покрив.

   Вiн зирнув на сине море,
   де рубцем золототканим
   зарисовувався обрис
   вiд Афонсько? гори.

   Глянь, з Афонсько? затоки
   звiльна барка виплива?,
   iз отiненого плаю
   ген на сонячний бiжить.

   Турчин баркою керму?,
   в барцi кунтушi козацькi
   i шапки червоноверхi,
   бризка золото з весел.

   Ах, посланцi з Укра?ни!
   В старця серце стрепенулось,
   i в тривозi, i в нестямi
   худi руки вiн простяг.

   "Стiйте! Стiйте! Завернiться!
   Я живу ще! По-старому
   ще кохаю Укра?ну,
   решту ?й життя вiддам!

   Стiйте! Стiйте! Завернiться!"
   Та дарма! Не чують крику.
   I по хвилях золотистих
   барка геть пливе й пливе.

   I лама? руки старець,
   i болюче серце тисне,
   i перед хрестом на камiнь
   вiн кида?ться лицем.

   "О_ розп'ятий! Ти ж лишив нам
   заповiт отой найвищий:
   свого ближнього любити,
   за рiдню життя вiддать!

   О розп'ятий! Глянь на мене!
   О, не дай менi пропасти
   у безоднi мук, розпуки,
   у зневiр'я глибинi!

   Дай менi братiв любити
   i для них життя вiддати!
   Дай менi ще раз поглянуть
   на свiй любий, рiдний край!

   Глянь, оте? остатня нитка,
   що мене тягла до працi!
   О, не дай же ?й порваться!
   Заверни ?? сюди!

   О, зiшли противний вiтер!
   Пiдiйми грiзную хвилто!
   Або дай менi злетiти,
   мов пташипi, зi скали!

   Ти ж благий i всемогущий!
   О, коли моя молитва,
   i мов мовчання, й труди,
   i всi подвиги, й весь пiст

   мали хоч зерно заслуги,
   хоч пилиночку значiння,
   то я радо, о розп'ятий,
   все без жалощiв вiддам.

   Все вiддам, готов, як грiшник,
   вiчно у смолi кипiти -
   лиш тепер зроби для мене
   чудо: барку заверни!

   Або дай менi до не?
   вiдси птахом долетiти,
   або збiгти, мов по кладцi,
   по промiнню золотiм.

   Ох, таж ти, малим ще бувши,
   бiгав з храму по промiнню,
   i по морю серед бурi,
   мов по сушi, ти ходив.

   Дай, о дай менi се чудо!
   Лиш одно, на сю хвилину!
   Не лишай мене в розпуцi,
   мов стривожене дитя!"

   Так моливсь Iван Вишенський,
   хрест щосили тис до грудi -
   i нараз почув, як дивна
   пiльга бiль його втиша.

   Легко-легко так зробилось,
   щезла дикая тривога,
   ясна певнiсть розлилася
   у обновленiй душi.

   Ясна певнiсть, що послухав
   бог отес його блага?шя,
   що настала хвиля чуда -
   просвiтлiння надiйшло.

   Те, чого вiн ждав так довго,
   обдало його, мов легiт,
   мов гармонiя безмежна,
   райськi пахощi святi.

   I вiн радiсно пiднявся,
   i перехрестився тричi,
   i благословив промiнний
   шлях, що скiсно в море йшов.

   Вiн нiчого вже не бачив,
   тiльки шлях той золотистий
   i ту барку ген на морi -
   i ступив i тихо щез.

   А в печерi иустельнццькш
   тiльки бiлий хрест лишився,
   мов скелет всiх мрiй, iлюзiй,
   i невпинний моря шум.



   СМЕРТЬ ОЛЕГА (p.912)

   Князь Олег по боях тяжких вiдпочив,
   В задумi по пишнiй палатi ходив
   I нетерпеливо в вiкно поглядав;
   Князь Олег, як видно, когось дожидав.

   Втворилися дверi, в кiмнату йде
   Старець i князевi поклiн кладе.

   Князь бистро поглянув йому в лице:
   "Здоров був, вiщуне! - йому рече. -

   Скажи менi правду по свому дару:
   Чи скоро й якою я смертю умру?"

   Покiрно склонився вiщун князю:
   "Покинь вiдслоняти будучнiсть свою!
   Не знайде потiхи, хто перед порою
   ?? вiдкрива? зухвало рукою".

   Князю мовби жару насипав у кров,
   Вiн глянув на дiда, наморщивши бров.

   "Чи дума?ш, що я дитина така,
   Що слово марне? мене вже й зляка?
   Як зна?ш будучнiсть, то всю й вiдкрий!
   Як нi, я скажу: "Ти дурисвiт старий".

   "Мiй княже, дурити не думаю я.
   Сумна, невесела будучнiсть твоя.
   Твiй кiнь, що найбiльше його любиш ти,
   Той ма? загибель тобi принести".

   "Як так, на Перуна кленуся я,
   Що бiльше не сяду та того коня".

   *

   Летiли лiта, мов Днiпра бистрота.
   Князь Олег з вiйни знов додому верта;
   В далекий похiд вiн iз вiйськом ходив,
   Хозар, степових хижакiв, побiдив.

   Народ веселиться: настав уже мир!
   Князь Олег дружину ззива? на пир,
   Весело три днi i три ночi пройшли, -
   Вони погуляти на лови пiшли.

   Днiпра узбережжям бiлi? пiсок,
   А поза пiском тим сосновий лiсок;
   На краю лiска, на тiм бiлiм пiску
   Бiлiший кiстяк - кому вiн по знаку?

   "Любимець твiй, княже, - конюх вiдповiв, -
   Той кiнь, що прогнать його в степ ти велiв.
   Що ми його гнали, не хтiв вiн до тих
   Свобiдних вертать табунiв степових;
   I все лиш маячив пiсками вiн сам,
   Аж раз ми здохлого знайшли його там".

   "Мiй бiдний приятель! - князь Олег сказав,
   На бiлi? костi з жалем поглядав. -
   Я смерть йому вдiяв, прогнав його сам,
   Повiрив дурисвiта дiда словам".

   Князь Олег коня в лоб ногою торкнув,
   В тiй хвилi в нозi бiль страшенний почув,
   Бо в лобi тiм краса сидiла змiя
   I лобом отруйним шпигнула князя.

   Князь Олег хитнувся i весь задрожав.
   "Проклятий вiщуне, ти правду сказав!"
   Князь Олег посинiв, зiр в небо здiйма, -
   Дружина до нього, - в нiм духу нема.

   Писано при кiнцi 1875 р., передруковано зi збiрки "Iз лiт
   мо?? молодостi", ст. 68-71.

   Джерелом  сього  поетичного   оповiдання   треба   вважати   оповiдання
найстаршого ки?вського лiтопису, помiщене пiд р.  912  (наведене  видання,
ст. 27-8), яке в реконструкцi? на вiршову форму вигляда? ось як:

   И живяше Олегъ миръ имhя
   Къ всhмъ странамъ, княжа въ Ки?вh.
   И приспh осень, и помяну Олегъ
   Конь свои, иже бh поставилъ кормити.
   (И) не всhдати на нь.
   Бh, бо преже въпрошалъ волъхвовъ[1]:
   "От чего ми ?сть оумьрети?"
   И рече ему одинъ кудесникъ:
   "Княже, конь, его же любиши
   И hздиши на нем, от того та оумрети".

   Олегъ же приимъ въ оумh си рече:
   "Николи же всяду на конь, ни вижю его боле того!"
   И повhлh кормити и и не водити его к нему.
   И пребывъ нhколко лhтъ не дhя его,
   Дондеже и на Грhкы иде.
   И пришедшю ему къ Киеву пребысть 4 лhта.
   На 5 лhто помяну конь свои,
   От него же бяху рекъли волъстви оумрети Ольгови.
   И призва старhишину конюхомъ рекя: "Кде есть конь мои,
   ?го же бhхъ поставилъ кормити и блюсти его?"
   Онъ же рече: "Оумерлъ есть".
   Олегъ же помhя ся и оукори кудесника рекя:
   "Тоть неправо молвять волъсвi, но все то лъжа есть.
   Конь оумерлъ, а яз живъ".
   И повелh осhдлати конь: "Да-ть вижю кости его!"
   И привха на мhсто, идеже бяху лежаще кости его голы
   И лобъ голъ. И слhзъ с коня посмhя ся рекя:

   "От сего ли лъба смрть мнh взяти?"
   И въступи ногою на лобъ и выникнучи змhя,
   И оуклюну и в ногу, и с того разболhв ся оумьре.
   И плакаша ся по немъ вси людие плачемъ великом,

   И несоша и и погребоша и на горh, иже глть ся Щековица.
   ?сть же могила его до сего дни, словеть могила Олгова.
   И бысть всhхъ лhтъ его княжения 33.

   Писано д[ня] 14 цвiтня 1914

   Оте? лiтописне оповiдання, якого iсторичностi не потребу?мо  вiдкидати,
невважаючи на  його  трохи  легендовий  характер,  добре  дострою?ться  до
характеристики рицарсько? фiгури  Олега,  змальовано?  в  нашiм  лiтописi.
Подробицi того малюнка, хоч потрохи легендовi та для  тверезого  скептично
настро?ного ума неправдоподiбнi, вже тому не зовсiм легендовi, що близьких
або навiть тотожних паралель до них у багатiй  легендовiй  та  традицiйнiй
лiтературi  не  знаходимо.  Натомiсть  про  сповненi  пророцтва  ма?мо   в
iсторичних пам'ятках не  мало  свiдоцтв.  У  сво?й  студi?  про  лiтописне
оповiдання про смерть Олега, помiщенiй у "Науковiм додатку" до  "Учителя",
Львiв, 1913, ч. 1, я навiв як  аналогi?  до  теми  "фатального  коня",  що
спричиню? наглу смерть чоловiка, який ?здив на нiм,  староiсландську  сагу
про Графнкеля Фрайсготi та ?? мiфiчну основу в однiм  оповiданнi  молодшо?
Едди. До тих оповiдань можна би ще додати одно старо?гипетське  оповiдання
про чудесного коня, що помага? свому ?здцевi доконати неможливого дiла,  i
паралелi до то? казки в казках iнших, пiзнiших народiв, але [то] вже  дуже
далека аналогiя до Олегового коня.

   Писано д[ня] 3 мая 1914.

   Варто зазначити, що в першiм новгородськiм  лiтопис  ма?мо  про  смерть
Олега  коротше,  але  ледве  чи  правдивiше  оповiдання:  "Йде  Олегъ   къ
Новугороду, и оттуда в Ладогу. Друзiи же сказають, яко идущю ему за  море,
и уклюну  змiя  в  ногу,  и  с  того  умре.  ?сть  могила  его  в  Ладозi"
(Новгородская  летопись  по  Синодальному  харатейному   списку.   Издание
Археографической комиссии. Санктпетербург, 1888,  ст.  7).  Се  оповiдання
пiдозрено? вартостi вже хоч би тим, що покладене пiд р. 922, десять лiт по
фактичнiй смертi Олега. В ньому згадано про два безцiльнi походи Олега  до
Новгорода й на Ладогу або за море. Закiнчення вказу?  на  неясну  ладозьку
традицiю,  не  поперту  нiяким  iншим  свiдоцтвом.  Варто  зазначити,   що
початкова часть того лiтопису аж до р.  995  (року  смертi  Iгоря)  досить
баламутна, бо, прим(iром),
   панування Iгоря протяга? вiд р. 854 до 955, а похiд Олега на грекiв  iз
р. 907 припису? Iгоревi i кладе на р.  920,  по  чiм  у  р.  922  наступа?
буцiмто другий похiд, уже самого Олега.

   Дописано д[ня] 8 червня 1914.

   [1] Тут до тексту додано ще дублет: кудесникъ.



   ЗАСНУВАННЯ ПЕРЕЯСЛАВА (p. 993)

   Пiшов Володимир у нашi Карпати,
   Пiшов вiн карпатських хорват воювати.

   Не довго, мабуть, вiн вiйну ту тягнув
   I вчасно до Ки?ва з вiйськом вернув.

   Тривожнi? вiстi зi сходу прийшли:
   Iдуть печенiги по той бiк Сули.

   Пiшов Владимир проти них у походi,
   Зустрiв ?х над Трубежем на самiм бродi.

   I став Володимир по сей бiк рiки,
   По той печенiги стоять, як дрюки.

   Не смiють нi тi на тамтой бiк iти,
   Нi сi на сiм боцi шукати мети.

   Ось князь печенiзький при?хав к рiцi,
   До Володимира слова рiк отсi:

   "Пусти свого мужа, сильнiшого в вас,
   А я пущу свого, хай борються враз.

   Як твiй муж мойого на землю звалить,
   Три роки не будем мечем вас цвiлить,
   А будемо вашу побiду хвалить.

   А як наш муж вашим об землю ударить,
   То будем три роки вас парить i жарить".

   По?хав у табiр князь Володимир,
   По табору шле кликуна не на пир,

   А з окликом: "Хай тут зголоситься муж,
   Щоб був з печенiгом боротися дуж!"

   По таборi кликав кликун сiм годин,
   Та муж на той клик не озвавсь нi один.

   А другого дня князь на брiд погляда:
   Сто?ть на тiм боцi ворожа орда,

   Се свойого мужа вони привели,
   Та нашi охочого ще не знайшли.

   Вельми зажурився князь Володимир:
   "Невже не знайдеться й у нас богатир,

   Що мiг би в борню з печенiжином стать,
   I нам доведеться тут кров проливать?"

   Та ось старий вояк приходить один
   I мовить: "Та, княже, у мене там син

   При домi найменший, а я з чотирма
   Тут в вiйську, а шостого в мене нема.

   А в того найменшого дивна снага:
   З ким стане бороться, всiх перемага.

   Iз старших, бач, кождого вiн перемiг,
   Його ж побороти нiхто з них не мiг.

   Раз якось на нього за щось я пеняв,
   А вiн в руках шкiру воловую мняв, -

   Розсердився вiн - тямлю се й дотепер! -
   I шкiру волову руками роздер".

   Дуже втiшився князь, вчувши диво таке,
   I по парубка шле вiн посольство прудке.

   Зараз там три кiннi iз братьм[и] почвалали,
   Молодого борця на другий день примчали.

   I сказав йому князь, яке лихо напало.
   Вiдповiв молодий: "Коб на тiм лише стало!"

   Та хто зна, може, сила ще в мене мала...
   Чи нема тут мiцного, буйного вола?

   Може, я перед вами ще пробу зроблю:
   Чи вiн кине мене, чи я йго переб'ю?"

   Знайшли вола, що був найдужчий зi всiх,
   I вiн роздразнив його як тiльки мiг,

   Ще й гарячим гвоздем велiв ззаду впекти,
   I погнався на нього вiл, мов до мети.

   Та вiн близько до себе вола допустив
   I одною рукою за рiг учепив,

   А другою за шкiру понижче карку,
   I вмить силу свою показав вiн таку,

   Що одною рукою в вола рiг вiдiрвав,
   А другою шмат шкiри iз м'ясом зiдрав.

   I сказав Володимир, здивований тим:
   "Ну, ти, певно, потрафиш боротися з ним".

   Другий день печенiги прийшли над рiку
   I гукать почали: "Що, нема нам знаку?

   Ще нема в вас борця? Наш уже тут наспiв".
   Та Владимир в ту нiч всiм збро?ться велiв.

   На сей бiк печенiги свойого борця
   Привели - превеликого, страх, молодця.

   А ось вийшов i Володимирiв борець -
   "От ще хлистик! -сказав печенiг-молодець. -

   В одну руку тебе я вiзьму й задам хлосту!"
   Й засмiявся, бо рус був середнього росту.

   I розмiряли пляц мiж обома полками,
   I зiйшлися тi два й обнялися руками;

   I не встиг печенiг нi зирнуть, нi дихнуть,
   Затрiщали у нього всi ребра i грудь,

   I роззявився рот, очi кров'ю зайшли,
   I мертвого його рус поклав на земли.

   Закричали вiд радостi руськi полки,
   Печенiги метнулися вбрiд до рiки,

   Але руськi полки брiд тельмом прочвалали,
   Печенiгiв рубали, топтали й прогнали.

   Володимир борця в радощах обiймав,
   Над тим бродом i город мiцний заснував,

   А на пам'ять, що рус славу тут перейняв
   В печенiга, назвав мiсто Переяслав.

   I великим старшим зробив того борця,
   Щедро надгородив i братiв i вiтця.

   Писано д[ня] 26 цвiтня 1914.

   Лiтописний текст сього оповiдання вигляда? ось як (ст. 89-90):

   Иде Володгмиръ на Хорваты.
   Пришедшю же ему с воины хорватской,
   И се Печенhзh придоша по оной сторонh от Сулы,
   Володимеръ же (иде) противу имъ.

   И оустрhтh на Трубеши на[1] броду,
   Кдh нынh Переяславль,
   И ста Володимеръ на сеи странh,
   Печеньзh на онои.

   И не смhяху си на ону сторону[2],
   И они на сю сторону.
   И приhха князь печенhскыи к рhцh,
   И возва Володимира и рече ему:

   "Пусти ты свои мужь, а я[3] свои, да ся борета.
   Да аще твои мужь оударить моимъ,
   Да не вою?мь ся за три лhта и разидемь[4] ся разно, -
   Аще ли нашь мужь ударить вашимъ,
   Да вою?мь за три лhта".

   Володимеръ де пришедъ в товары,
   Посла по товаромъ бирича гля:
   "Нhту тh ли такаго мужа,
   Иже бы ся ялъ с Печенhжаниномъ брата ся?"

   И не обрhте ся (никто) никдhже.
   И заоутра приhхаша Печенhзh,
   А свои мужь приведоша,
   А наших не бысть.

   И поча тужити Володимhръ,
   Посылая[5] по всимъ воемъ своим;
   И приде единъ мужь старъ к нему,
   И рече ему: "Княже,

   ?сть оу мене единъ снъ дома меншии,
   А сь четырми есмь вышелъ (на воину),
   А онъ дома от дhтьства си своего, -
   Нhсть кто имъ оударилъ.

   ?диною бо ми сварящю,
   Оному же мнущю оусми?[6],
   И разгнhва(въ) ся на мя
   Преторже черевии руками".

   Князь же слышавъ и радъ бысть,
   И посла по нь борзо.
   И приведоша и ко князю,
   И князь повhда ему вся.

   Сьи же рече: "Княже, не вЪмь,
   Могу ли сн(ести) его?
   Да искусите мя (перво?)!
   Нhтуть ли вола велика и силна?"

   И налhзоша волъ силенъ,
   И повелh раздражити вола,
   И возложи (на)нь желhзо горяче,
   И пустиша вола, и побhже волъ мимо нь.

   И похвати вола рукою за бокъ,
   И выня кожю с мясы, ?лико ?му рука я.
   И рече ему ВолодимЪръ:
   "Можеши ся с нимь борити".

   И на завьтрh? придоша Печенhзh,
   И почаша звати: "Вhльможе се нашь доспhлъ?"
   Володимеръ же повелh той ночи
   (Во?мъ своимь) облhщи ся въ оружь?.

   И выпустиша Печенhзh мужь свои,
   И бh превеликъ зhло и страшенъ;
   И выступи мужь Володимhрь,
   И възрhвъ Печенhжинъ и посмhя ся, -
   Бh бо средний тhломъ.

   И размhривше межи обhима полкома,
   И пустиша я к собh, и яста ся крhпко,
   И оудави Печенhжинина в руку до смрти,
   И оудари имь о землю.

   И вьскликоша Русь, а Печенhзh, побhгоша,
   А Русь погнаша по нихъ сhкуще h, и прогнаша их.
   Володимhръ же рад бывъ и заложи городъ на броду томъ,
   И нарче Переяславль, зане перея славу[7] отрокъ.

   Володимеръ же великомь мужемь
   Створи того и отца его.
   Володимиръ же възврати ся вь Ки?вь
   С побhдою и славою великою.

   Найближчу схожiсть iз  отсим  прегарно  обробленим  оповiданням  нашого
лiтопису  знаходимо  в  бiблiйнiм  оповiданнi  про  двобiй  фiлiстинського
велетня Голiафа з "отроком", молодим гебрейським пастухом  Давидом.  Подаю
тут те оповiдання також у поетичнiй формi:

   У тi часи, коли Саул володарем Iзрайля був,
   Вiн з фiлiстинами рiк у рiк завзятую вiйну тягнув,

   Напали фiлiстини раз Шоко, юдейськую кра?ну;
   ?м в зустрiч обсадив Саул Теребiнтовую долину.

   З одного боку на горi полки фiлiстимлян стояли,
   З другого iзра?льськi?, долину ж мiж собою мали.

   Iз табору фiлiстимлян войовник вийшов Голiат,
   Високий був на шiсть локот, а родом був iз мiста Гат.

   На головi вiн шолом мав спижевий, а на тiлi в нього
   Спижевий панцир був, ваги бiльш сотнара цiлого.

   Мав наголiнники спижевi на негах, а на плечах
   Наплiчник був завiшений спижевий ворогам на страх.

   А списа держално його вгрубшки було, як грубий паль,
   А вiстря списа важило дванадцять фунтiв - сама сталь.

   Йшов щитоносець перед ним. Перед iзра?льтянами
   Вiн зупинився й викликать такими ?х почав словами:

   "Чого ж ви вийшли i ось тут, немов до битви, поставали?
   Ось я вам, фiлiстин! А ви Саула слугами всi стали.

   Знайдiть такого мiж собою, що проти мене вийти годен!
   А як вiн вийде й ми оба поборемось оден-на-оден.

   Як пер[ем]оже вiн мене i вб'?, ми будем вам служити,
   А як я вб'ю його, то ви в неволi нашiй мете жити".

   А як нiхто з iзра?льтян на те нiчого не вiдрiк,
   Вiн кликнув знов: "Габру, агов! Нехай знайдеться чоловiк

   Мiж вами, щоб зо мною став вiдважно до двобою,
   То ми сьогодня й завтра вас усiх полишимо в спокою".

   Чув се Саул i вся його дружина, до вiйни готова,
   Та всiх обняв ?х страх, нiхто не вiдповiв одного слова.

   Жив у той час у краю Юди Iшаiя Ефратiт,
   Тодi вже чоловiк старий, пiдiйшлих лiт,

   Вiн вiсiм мав синiв, з яких найстаршi три
   В Саула вiйську теж сво? поставили шатри.
   Найстарший Елiаб звавсь, а другий Абiнадаб,
   А третiй Шамма, - кождий там голодував i зяб.

   Найменший Давид. Коли найстаршi воювали,
   Вiн пас вiтцiвськi череди, що в горах кочували.

   I мовив Iшаiй одного дня Давиду, сину свому:
   "Вiзьми сю мiру сочевиць варених з мого дому.

   I десять ось хлiбiв, i сира десять плесканок,
   I занеси братам аж там, де теребiнтовий горбок.

   Вiддай се зверхнику для них i розпитай самих,
   Як ?м поводиться, i знак щоб ти принiс вiд них".

   Покинув череду Давид на iнших сторожiв,
   А вранцi вирушив на мiсце бою до братiв.

   А як на мiсце те з хлiбами й живнiстю прибув,
   Четвертий день уже вiд того дня минув,

   Коли уперве виступив могутнiй Голiат,
   I не вгавав щодня противника до бою визивать.

   Стояло вiйсько iзра?льське вже у бойових рядах,
   Коли Давид iз живнiстю до табору надтяг.

   Вiддавши завiдателю все те, що для братiв сво?х
   Привiз, вiн мiж ряди вiдвiдать ?х побiг.

   I поки з ними розмовляв та про здоров'я ?х питав,
   Знов Голiаф фiлiстянин перед рядами сво?х став.

   Звича?м сво?м найсмiлiшого на двобiй кликав вiн, -
   Та що втiкав вiд нього кождий, слав ?м лайку наздогiн.

   Чув се Давид i бачив се i став у землякiв питать:
   "Що се за муж, чого кричить, i чом усi вони мовчать?"

   I вiдповiв йому один з iзра?льтян. "Та от, сей муж
   Звесь Голiаф, вiн фiлiстин, а так кричить, бо вельми дуж.

   Вже п'ятий день одного з нас на двобiй визива? вiн,
   Та гонить страх кождого з нас, а вiн шле лайку наздогiн.

   Володар наш уже велiв по краю всiм оголосить:
   Хто вб'? його у двобою, той всього матиме досить:

   Достатком збагатить його або надасть високу власть,
   А як захоче, то й дочку свою за нього дасть".

   Се чуючи, до зiбраних промовив голосно Давид:
   "Та хто ж той необрiзаний, що Iзра?ля ганьбить?

   Невже нiхто з ?гови слуг супроти нього стать не мiг?
   Коли не стало духу в вас, готов один я стать за всiх".

   На се промовив Елiаб, найстарший брат його, нерадо:
   "Чого тебе тут принесло? I на кого лишив ти стадо?

   Легкодух ти i вiтрогiн! Все щось тобi пусте? сниться!
   Того, мабуть, сюди лиш бiг, аби на битву подивиться".

   Давид сказав: "Отець прислав мене для вашо? потреби,
   А те, що я до сих сказав, сказав до них, а не до тебе".

   Не мовлячи нiчого бiльш, Давид у руку бук узяв,
   П'ять камiнцiв гладких знайшов в потоцi i в торбину вклав,

   I пращу держачи в руцi, пiшов напроти фiлiстина.
   Сей, бачачи його, спитав у чури: "Що се за дитина?"

   А як наблизився Давид, рiк Голiаф: "Куди грядеш?
   А що то, чи я пес тобi, що з бучком ти на мене йдеш?"

   На те Давид сказав: "Iду з тобою стати до двобою,
   Щоб доказать тобi, що анi раз нема страху в менi перед тобою".

   "Та кроть же мать твою! Малий, чи ти здурiв? -
   Сердито велетень та грiзно вiдповiв. -

   Та я ж тебе сей час на штуки посiчу,
   А м'ясо й кiсточки на жир воронам розмечу".

   На те йому Давид нi слова не сказав,
   Лиш миттю камiнець один iз торби взяв,

   На пращу положив i свиснув, замахнув,
   Гостинця велетню в саме чоло дмухнув.

   I камiнь проламав чоло i в головi застряг умить, -
   I ось препишний Голiаф, мов дуб повалений, лежить.

   Давид прибiг тодi i з пiхви в нього витяг меч,
   I для безпеки голову йому вiдсiк вiд плеч.

   Тодi вiдкинув меч до велетневих нiг,
   Ухопив голову i з нею до сво?х побiг.

   Дивився здалека Саул на все те дiло,
   Як пастушок малий iшов до Голiафа смiло.

   А як вiд камiнця враз велетень на землю впав,
   У во?води свого Абнера Саул, дивуючись, спитав:
   "Се що таке? Чи ти його туди пiслав?"

   Вiдмовив Абнер: "Свiдок бог, мiй пане, -
   Не знаю, хто вiн. Та вiн зараз тут ось стане".

   I як лише Давид мiж вiйськом опинився,
   То Абнер назустрiч до нього поспiшився.

   Перед володарем Давид негайно став, -
   I дивувавсь Саул i хлопця запитав:

   "Хто ти i вiдки ти?" Давид на се одвiтив:
   "Я син твого слуги Iша? Бетлегемiти".

   Писано д[ня] 11 мая 1914.


   I тут, як при оповiданнi ч. XXI, не ма?мо потреби допускати лiтературну
запозику  пiзнiшого  оповiдання  вiд  давнiшого  анi  подавати  в   сумнiв
iсторичнiсть одного й другого. Нi в однiм, нi в другiм нема нiчого такого,
що не було би можливе в дiйсностi. При всiй схожостi многих  подробиць  та
само? основи обох оповiдань бачимо також деякi  досить  важнi  рiзницi,  а
головно ту, що молодий, малосилий пастух  старогебрейського  оповiдання  в
староруськiм  замiнений  молодим,  але  незвичайним   силачем.   Щоправда,
гебрейська традицiя пiзнiших часiв надала Давидовi  надзвичайну  силу,  бо
заставила його в розмовi з Саулом перед стрiчею з Голiафом  хвалитися,  що
коли на його стадо нападе лев або тигр, вiн зараз бiжить i палицею  вбива?
хижого звiра. Сю подробицю, як i деякi iншi в тiм бiблiйнiм оповiданнi,  я
пропустив  у  сво?й  пе[ре]робцi,  вважаючи  ?х  пiзнiшими  додатками,  що
затемняють основу старого оповiдання.

   Писано д[ня] 25 мая 1914.

   [1] Р[укопис]: над.
   [2] Р[укопис]: стосторону.
   [3] Над сим словом у р[укопису] дописано: из.
   [4] Р[укопис]: разииодоша.
   [5] Р[укопис]: у рядку перечеркне[не] сля.
   [6] Р[укопис]: се слово  в  текстi  замазано,  а  збоку  коло  хрестика
дописано: кожу.
   [7] Р(укопис): славь.



   * * *

   Чого явля?шся менi
   У снi?
   Чого зверта?ш ти до мене
   Чудовi очi тi яснi,
   Сумнi,
   Немов криницi дно студене?
   Чому уста тво? нiмi?
   Який докiр, яке страждання,
   Яке несповнене бажання
   На них, мов зарево червоне,
   Займа?ться i знову тоне
   У тьмi?

   Чого явля?шся менi
   Уснi?
   В життi ти мною згордувала,
   Мо? ти серце надiрвала,
   Iз нього визвала однi
   Отi ридання голоснi -
   Пiснi.
   В життi мене ти й знать не зна?ш,
   Iдеш по вулицi - мина?ш,
   Вклонюся - навiть не зирнеш
   I головою не кивнеш,
   Хоч зна?ш, зна?ш, добре зна?ш,
   Як я люблю тебе без тями,
   Як мучусь довгими ночами
   I як лiта вже за лiтами
   Свiй бiль, свiй жаль, сво? пiснi
   У серцi здавлюю на днi.

   О, нi!
   Являйся, зiронько, менi
   Хоч в снi!
   В життi менi весь вiк тужити -
   Не жити.
   Так най те серце, що в турботi,
   Неначе перла у болотi,
   Марнi?, в'яне, засиха,-
   Хоч в снi на вид твiй ожива?,
   Хоч в жалощах живiше гра?.
   По-людськи вiльно вiддиха,
   I того дива золотого
   Зазна?, щастя молодого,
   Бажаного, страшного того
   Грiха!



   ДЕКАДЕНТ (В.Щуратовi)

   Я декадент? Се новина для мене!
   Ти взяв один з мого життя момент,
   I слово темне пiдшукав та вчене,
   I Русi возвiстив: "Ось декадент!"

   Що в мо?й гiiснi бiль, i жаль, i туга -
   Се лиш тому, що склалось так життя.
   Та ? в нiй, брате мiй, ще нута друга:
   Надiя, воля, радiсне чуття.

   Я не люблю безпредметно тужити
   Нi шуму в власних слухати вухах;
   Поки живий, я хочу справдi жити,
   А боротьби життя менi не страх.

   Хоч часто я гiрке й квасне ковтаю,
   Не раз i прiв, i мерз я, i охрип,
   Та ще ж оскомини хронiчно? не маю,
   Катар кишок до мене не прилип.

   Який я декадент? Я син народа,
   Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
   Мiй поклик: праця, щастя i свобода,
   Я ? мужик, пролог, не епiлог.

   Я з п'ющими за плiт не виливаю,
   З ?дцями ?м, для бiйки маю бук,
   На празнику життя не позiваю,
   Та в бiдностi не опускаю рук.

   Не паразит я, що дурi? з жиру,
   Що в буднi тiльки й дума про процент,
   А для пiсень на "шрррум" настро?ть лiру.
   Який же я у бiса декадент?



   * * *

   Дивувалась зима:
   Чом се тають снiги,
   Чом льоди присли1 всi
   На широкiй рiцi?
   Дивувалась зима:
   Чом так слабне вона,
   Де той легiт 2 бересь,
   Що теплом пронима?
   Дивувалась зима:
   Як се скрiпла земля
   Налива?сь теплом,
   Оживав щодня?
   Дивувалась зима:
   Як посмiли над снiг
   Проклюнутись квiтки
   Запахущi, дрiбнi?
   I дунула на них
   Вiтром з уст льодяних,
   I пластом почала
   Снiг метати на них.
   Похилились квiтки,
   Посумнiли, замклись 3.
   Шуря-буря пройшла -
   Вони знов пiднялись.
   I найдужче над тим
   Дивувалась зима,
   Що на цвiт той дрiбний
   В не? сили нема.
   ______________________
   1 Приснути - розламатися.
   2 Легiт - легкий вiтерець.
   3 Замклитись - закритись.



   * * *

   Червона калино, чого в лузi гнешся?
   Чого в лузi гнешся?
   Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?
   До сонця не пнешся?
   Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?
   На радощi свiту?
   Чи бурi бо?шся, чи грому з блакиту?
   Чи грому з блакиту?
   Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,
   Не страшно i грому,
   I свiтло люблю я, купаюся в ньому
   Купаюся в ньому.
   Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
   Бо сили не маю.
   Червонi ягiдки додолу схиляю,
   Додолу схиляю.
   Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
   Я дубам не пара;
   Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,
   Отiнив, як хмара.



   ГАДКИ НА МЕЖI

   1

   Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,
   Оте? здовж загону сну?, -
   Се Terminus наш, се межа, перекладина,
   Знак, поки "мо?" i "тво?".
   По сей бiк чотири загони Трохимовi,
   По той бiк Михайловi три:
   Жий кождий на сво?м, уплачуй дачки новi,
   Чужого ж i п'ядь не бери?
   I що кому в тiм, що Михайло й Трохим
   На сво?х загонах криваво бiдують,
   Хоч рук собi й нiг вiд роботи не чують,
   Прийде передновок-занестись нiчим?
   I що кому в тiм, що худiбчиня ?х
   "Чомусь" не держиться, чахлi?, марнi?,
   Що поле ?х рiк в рiк гiршi?, пустi?,
   Хоч орють i полють не гiрше вiд всiх?
   I нию кому в тiм, що вже руки у них
   В розпуцi безпомiчнiй вниз опускаються?
   "Замало землицi! В часах тих трудних
   Довги вже дверима i вiкнами пхаються.
   Прийдеться пропасти... Мов риба в саку,
   Так б'?мся, i годi що вдати!"
   Аж слухати важко тих слiв, та яку
   Пораду ?м дати - не знати.
   А станеш у полi отак на межi -
   В обох сiм загонiв, i вдовж ? куди дивить!
   Ну, нивка незгiрша, що хоч, тс й кажи,-
   При добрiй роботi i вiсiм душ виживить...
   А в них обох шiсть душ! I що б за завада
   Зложитися полем докупи обом,
   Зложитись хатами, знаряддям, тяглом?
   I, може, для них се ?диная рада.
   Та ба, ось межа! Ся попруга вузька
   Несильну ?х силу роздерла на части,
   I де в спiльнiй працi жили б довiка,
   Там вроздрiб прийдесь ?м лиш спiльно пропасти.

   2

   Малим ще, тямую, всi межi я знав:
   За мамою лiтом щодень тупцював,
   Коли для дiйно? корови вона
   Трави узбирати надвечiр iшла.
   То межi й па ступiнь широкi були,
   3 одно? нажнеш двi веретi трави.
   А я немiцними ногами межею
   Безпечно ступаю м'якою стернею.
   А нинi погляну на межi: невже ж?
   Нема стародавнiх, широких тих меж!
   Всi нинi тоненькi, як нитка,отак,
   Чужий ледве б здужав намацати знак,
   Сей з того, той з того ?х боку пiдтяв,
   Рад кождий, що лишнюю скибу дiстав.
   I чом кождий так то? скиби бажить?
   Чом тiсно так в свiтi, нелюдяно жить?
   Чи люду замного наплодилось нам,
   Чи бiльш до життя потребу? вiн сам?
   Нi люду за много на нашiй рiлли,
   Нi в нього самого потреби зросли,
   А бiльш його дома стiснили чужi?,
   На рук його працю, мов трутнi, падкi?.
   I дарма то дехто незрячий не раз
   Говорить: "Вiйна би здалася у нас,
   Замного людей, свiт тiсний всiм, мов сак,-
   Просiкли б, вiльнiше би стало вiдтак".
   Вiльнiше, ее так! Та, крiм знищення й мук,
   Не стало б до працi щонайкращих рук,
   А джерело нужди як било, так било б,
   Лиш що до старого нове причинило б.
   А люд через межi, котрi го тiснять,
   Не може добачити тих всiх завад,
   Добачить всiх сплетених коренiв лиха.
   Що сили його пiдлоточу? стиха,
   Ей, межi, ви, межi, вузенькi, куцi!
   В якi бездорiжжя, в якi манiвцi
   Ви втисли незрiлий ще погляд суспiльний!
   Хто шлях нам покаже широкий i вiльний?

   З

   Приходить до мене один чоловiк:
   "Порадьте, що маю робити?
   Ось тут, на тiм полi, мiй дiд прожив вiк,
   Хоч, правду сказавши, нема чим i жити.
   Три прути! Та ну, якось, певно, тодi
   Не так було тiсно, як нинi,-
   Досить, що отак нi в добрi, нi в бiдi
   Пройшов цiлий вiк старовинi.
   Мав дiд два сини, поженив ?х, i враз
   Жили в однiй хатi з дiтками.
   Все дiд, було, каже: "Дiлив би я вас
   Тим полем, та й б'юся з гадками.
   Тепер воно ледве живить нас, а iго ж
   Тодi, як ту дрiбку надво? роздерти?
   Нi, я вас не буду дiлити! Як мож,
   Так жийте прикупi, а схочете тож
   Дiлитись-дiлiться по мо?й аж смерти".
   Та сталося, бачте, що дiд i сини
   Померли на тифус одно? весни,
   Лишивши по дво? дiтей малолiтнiх.
   Я найстарший був, мав три роки з весни,
   Стрикiв хлопець - пiвтора; в мами й стрийни
   При грудях дiвчатка-були. По бездiтних
   Багатших сусiдах мами роздали
   Нас, хлопчикiв,- бач, не було з чого жити.
   Дiстодьто, годуйте, допоки малий,
   А виросте, мусить за се вiдслужити.
   I ми наслужились, назнались бiди!
   Мами повмирали. Менi вже тогди
   Було двадцять лiт, я покинув служити,
   До хати пiшов, оженивсь i, як слiд,
   Обняв усе поле, що нам лишив дiд,
   I став на нiм в бiдностi жити.
   Гадав я: сплачу малолiтнiм тамтим,
   I поле по дiдовiй волi
   Останесь цiле, то хоч я на тiм полi
   Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.
   Дiвчат повiную, а старший братiй
   Пристане де-будь до вдово?...
   То так, як би двом у сорочцi тiснiй:
   Волить хоч один, та ходити в цiлiй,
   Нiж дерти сорочку надво?,
   Бо жаден тодi не буде мав що вбрать.
   Отак я, бувало, частенько
   Говорю тамтому. Та ба, любий брат
   Лиш вислухав все те чистенько
   Та й зараз до суду. Списать зажадав,
   Що там на всi дiти лишилось,
   I щоб все напiв помiж них подiлилось
   Так, як би ?х тато окремо вмирав.
   Я вчув се, i сумно зробилося. Шлю
   До нього людей, щоб згодились на сплату;
   Сам ходжу за ним i благаю-цвiлю:
   "Вважай, передiлимо поле i хату,
   То що ж на тих кусниках будем робить?
   Вважай, дiд-небiжчик не хтiли дiлить,
   А ти хочеш дiдову волю ламати?"
   Дарма, вiн про сплату не хоче i знати!
   Минуло два роки, i з суду ми нинi
   Декрети дiстали: усе, що дiд мав,
   Мiж нас подiлити по рiвнiй частинi,
   А кождий щоб з того сестру звiнував.
   I що тут робити, порадьте, сли ласка!
   Зруйнують дочиста, як вкроять отак
   Пiвгрунту! Моя вже задбвжена частка.
   Сестри не звiную, i сам я жебрак.
   Я думаю свiдкiв до суду вести,
   Що дiд не хотiв дiлить поля, -
   То, чень, йому скажуть на сплату пiти,
   А нi, га! - то дiйсь божа воля!"

   4

   Я думав про людське братерство нове,
   I думав, чи в свiт воно швидко прийде?
   I бачив я в думцi безмежнi поля:
   Управлена спiльним трудом, та рiлля
   Народ годувала щасливий, свобiдний.
   Чи се ж Укра?на, чи се край мiй рiдний,
   Обдертий чужими i свiтом забутий?
   Так, се Укра?на, свобiдна, нова!
   I в мойому серцi бiль втишувавсь лютий.
   Щез привид. Я глянув довкола. Он там
   За зорану межу б'?сь з Грицем Степан;
   Там дiд оре поле, старенький, як гриб,
   I плаче за сином, що в Боснi? згиб;
   Там батько за сином з дрюком уганя?сь;
   Там мачухи лютий проклiн розляга?сь...
   О краю мiй рiдний, недолею гнутий,
   Пропасти би радше тобi, нiж коли б
   Така твоя доля повiк мала бути!

   1881



   ГIМН

   Вiчний революцйонер -
   Дух, що тiло рве до бою,
   Рве за поступ, щастя й волю,
   Вiн живе, вiн ще не вмер.
   Нi попiвськi? тортури,
   Нi тюремнi царськi мури,
   Анi вiйська муштрованi,
   Нi гармати лаштованi,
   Нi шпiонське ремесло
   В грiб його ще не звело.
   Вiн не вмер, вiн ще живе!
   Хоч вiд тисяч лiт родився,
   Та аж вчора розповився
   I о власнiй силi йде.
   I просту?ться, мiцнi?,
   I спiшить туди, де днi?;
   Словом сильним, мов трубою
   Мiлiони зве з собою,-
   Мiлiони радо йдуть,
   Бо се голос духа чуть.
   Голос духа чути скрiзь:
   По курних хатах мужицьких,
   По верстатах ремiсницьких,
   По мiсцях недолi й слiз.
   I де тiльки вiн роздасться,
   Щезнуть сльози, сум, нещастя.
   Сила родиться й завзяття
   Не ридать, а добувать,
   Хоч синам, як не собi,
   Кращу долю в боротьбi.
   Вiчний революцйонер -
   Дух, наука, думка, воля -
   Не уступить пiтьмi поля.
   Не дасть спутатись тепер.
   Розвалилась зла ру?на,
   Покотилася лавина,
   I де в свiтi тая сила,
   Щоб в бiгу ?? спинила,
   Щоб згасила, мов огень,
   Розвидняющийся день?



   ГРИМИТЬ

   Гримить! Благодатна пора наступа?,
   Природу розкiшная дрож пронима?,
   Жде спрагла земля плодотворно? зливи,
   I вiтер над нею гуля? бурхливий,
   I з заходу темная хмара летить -
   Гримить!
   Гримить! Тайна дрож пронима? народи,-
   Мабуть, благодатная хвиля надходить...
   Мiльйони чекають щасливо? змiни,
   Тi хмари - плiдно? будущини тiни,
   Що людськiсть, мов красна весна, обновить...
   Гримить!

   1880



   КАМЕНЯРI

   Я бачив дивний сон.
   Немов передо мною
   Безмiрна, та пуста, i дика площина
   I я, прикований ланцем залiзним, стою
   Пiд височенною гранiтною скалою,
   А далi тисячi таких самих, як я.
   У кожного чоло життя i жаль порили,
   I в оцi кожного горить любовi жар,
   I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
   I плечi кожного додолу ся схилили,
   Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.
   У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
   I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
   "Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
   Не спинить вас!
   Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
   Бо вам призначено скалу сесю розбить".
   I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
   I тисяч молотiв о камiнь загуло,
   I в тисячнi боки розприскалися штуки
   Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
   Раз по раз гримали о кам'яне чоло.
   Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
   Так нашi молоти гримiли раз у раз;
   I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували;
   Хоч не одного там калiчили тi скали,
   Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.
   I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
   Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд,
   Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
   Як ми проб'?м ?? та вирiвня?м всюди,
   Як нашi костi тут пiд нею зогниють.
   Та слави людсько? зовсiм ми не бажали,
   Бо не геро? ми i не богатирi.
   Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
   На себе пута. Ми рабами волi стали:
   На шляху поступу ми лиш каменярi.
   I всi ми вiрили, що сво?ми руками
   Розiб'?мо скалу, роздробимо гранiт,
   Що кров'ю власною i власними кiстками
   Твердий змуру?мо гостинець i за нами
   Прийде нове життя, добро нове у свiт.
   I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
   Який ми кинули для працi, поту й пут,
   За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
   Що други й недруги, гнiвнi? та сердитi,
   I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.
   Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
   I серце рвалося, i груди жаль стискав;
   Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
   Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
   I молота нiхто iз рук не випускав.
   Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
   Святою думкою, а молоти в руках.
   Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
   Ми ломимо скалу, рiвня?м правдi путi,
   I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.



   * * *

   Мiсяцю-князю!
   Нiчкою темною
   Тихо пливеш ти
   Стежков та?мною...
   Нiжно хлюпочеться
   Вбздушне море,
   Так в нiм i хочеться
   Змить з серця горе.
   Мiсяцю-князю,
   Ти,чарiвниченьку!
   Смуток на твбйому
   Ясному личеньку.
   Iз небозвiдно?
   Стежки погiдно?
   Важко глядiть тобi
   В море бездонне,
   В людськостi бiдно?
   Горе безсонне.
   Мiсяцю-князю!
   В пiтьмi будущего,
   Знать, ти шука?ш
   Зiлля цiлющого,
   Зiлля, що лиш цвiте
   З-за райських меж...
   Ох, i коли ж ти те
   Зiлля найдеш?..

   16 iюля 1883



   МОЯ ЛЮБОВ

   Вона так гарна, ся? так
   Святою, чистою красою,
   I на лицi ярi? знак
   Любовi, щиростi, спокою.

   Вона так гарна, а проте
   Так нещаслива, стiльки лиха
   Знесла, що квилить лихо те
   В ?? кождiськiй пiснi стиха.

   ?? пiзнавши, чи ж я мiг
   Не полюбить ?? сердечно,
   Не вiдректися власних втiх,
   Щоб ?й вiддатись доконечно?

   А полюбивши, чи ж би мiг
   Я божую ?? подобу
   Згубити з серця, мимо всiх
   Терпiнь i горя аж до гробу?

   I чи ж перечить ся любов
   Тiй другiй а святiй любовi
   До всiх, що ллють свiй пiт i кров,
   До всiх, котрих гнетуть окови?

   Нi, хто не любить всiх братiв,
   Як сонце боже, всiх зарiвно,
   Той щиро полюбить не вмiв
   Тебе, коханая Вкра?но!

   27 iюня 1880



   * * *

   Не покидай мене, пекучий болю,
   Не покидай, важкая думо-муко
   Над людським горем, людською журбою!
   Рви серце в мнi, блiда журо-марюко,
   Не дай заснуть в постелi безучастя -
   Не покидай мене, гриже-гадюко?
   Не дай живому в домовину класться,
   Не дай подумать анi на хвилину
   Про власну радiсть i про власне щастя,
   Докiль круг мене мiлiони гинуть,
   Мов та трава схне лiтом пiд косою,
   I вiд колиски аж по домовину
   Жиють з бiдою, наче брат з сестрою, -
   Докiль життя тяжким нас давить валом,
   На пнi лама? силою страшною,
   Докiль ще недосяглим iдеалом
   Для мiлiонiв ситiсть, тепла хата, -
   Докiль на лицях сльози, нiби ралом,
   Борозди риють, доки зимна крата
   Тюремна руки пута? робучi,
   Мруть з голоду бездомнi сиротята,
   Пишаються пiд небом тi блискучi
   Гнiзда розпусти, зопсуття й обмани
   I свiт заражують, докiль могучi
   "Стовпи" отруту ллють в народнi рашi,
   Думки кують, для прихотi сво??
   Люд трупом стелють лютi тамерлани!



   * * *

   Не високо мудруй,
   Але твердо держись,
   А хто правду лама,
   З тим ти смiло борись!

   Не бажай ти умом
   Понад свiтом кружить;
   А скорiш завiзьмись
   В свiтi праведно жить.



   * * *

   Oй ти, дiвчино, з горiха зерня,
   Чом тво? серденько - колюче терня?

   Чом тво? устонька - тиха молитва,
   А тво? слово остре, як бритва?

   Чом тво? очi сяють тим чаром,
   Що то запалю? серце пожаром?

   Ох, тi? очi темнiшi ночi,
   Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

   I чом твiй усмiх -для мене скрута,
   Серце бентежить, як буря люта?

   Ой ти, дiвчино, ясная зоре!
   Ти мо? радощi, ти мо? горе!

   Тебе видаючи, любити мушу,
   Тебе кохаючи, загублю душу.



   СIДОГЛАВОМУ

   Ти, брате, любиш Русь,
   Я ж не люблю, сарака!
   Ти, брате, патрiот,
   А я собi собака.
   Ти, брате, любиш Русь,
   Як хлiб i кусень сала, -
   Я ж гавкаю раз в раз,
   Щоби вона не спала.
   Ти, брате, любиш Русь,
   Як любиш добре пиво, -
   Я ж не люблю, як жнець
   Не любить спеки в жниво.
   Ти, брате, любиш Русь,
   За те, що гарно вбрана,-
   Я ж не люблю, як раб
   Не любить свого пана.
   Бо твiй патрiотизм -
   Празнична одежина,
   А мiй - то труд важкий,
   Гарячка невдержима.
   Ти любиш в нiй князiв,
   Гетьмання, панування, -
   Мене ж болить ??
   Вiдвiчне? страждання.
   Ти любиш Русь, за те
   Тобi i честь, i шана,
   У мене ж тая Русь -
   Кривава в серцi рана.
   Ти, брате, любиш Русь,
   Як дiм,воли,корови,-
   Я ж не люблю ??
   З надмiрно? любови.



   ТОВАРИШАМ IЗ ТЮРМИ

   Обриваються звiльна всi пута,
   Що в'язали нас з давнiм життем;
   З давнiх брудiв i думка розкута -
   Ожи?мо, брати, ожи?м!

   Ожи?мо новим ми, повнiшим
   I любов'ю огрiтим житт?м;
   Через хвилi мутнi та бурливi
   До щасливих кра?в попливем.

   Через хвилi нещасть i неволi,
   Мимо бур, пересудiв, обмов,
   Попливем до кра?ни свято?,
   Де братерство, i згода, й любов.

   Ми ступа?м до бою нового
   Не за царство тиранiв, царiв,
   Не за церков, попiв, анi бога,
   Нi за панство неситих панiв.

   Наша цiль - людське щастя i воля,
   Розум владний без вiри основ,
   I братерство велике, всесвiтн?,
   Вiльна праця i вiльна любов!

   Треба твердо нам в бою стояти,
   Не лякаться, що впав перший ряд,
   Хоч по трупах наперед ступати,
   Нi на крок не вертатися взад.

   Се ж остатня вiйна! Се до бою
   Чоловiцтво зi звiрством ста?,
   Се поборю? воля неволю,
   "Царство боже" на землю зiйде.

   Не молiться вже бiльше до бога:
   "Най явиться нам царство тво?!"
   Бо молитва - слаба там пiдмога,
   Де лиш розум i труд у пригодi ста?.

   Не вiд бога те царство нам спаде,
   Не святi його з неба знесуть,
   Але власний наш розум посяде,
   Сильна воля i спiльний наш труд.



   ВЕСНЯНКИ

   Розвивайся, лозо, борзо [швидко],
   Зелена дiброво!
   Ожива? помертвiла
   Природа наново.
   Ожива?, розрива?
   Пута зимовi?,
   Обновля?сь в свiжi сили
   Й свiжi? надi?.
   Зеленiйся, рiдне поле
   Укра?нська ниво!
   Пiдiймися, колосися,
   Достигай щасливо!
   I щоб всяке добре сiм'я
   Ти повiк плекала,
   I щоб свiту добра служба
   З твого плоду стала!



   * * *

   Грi? сонечко!
   Усмiха?ться небо ясне?,
   Дзвонить пiсеньку жайвороночок,
   Затонувши десь в безднi-глубiнi
   Кришталевого океану...
   Встань,
   Встань, орачу! Вже прогули вiтри,
   Проскрипiв мороз, вже пройшла зима!
   Любо диха? воздух леготом;
   Мов у дiвчини, що з сну будиться,
   В грудi радiсно б'?сь здоровая
   Молодая кров,
   Так i грудь землi диха-двига?сь
   Силов дивною, оживущою.
   Встань, орачу, встань!
   Сiй в щасливий час золоте зерно!
   З трепетом любвi мати щирая
   Обiйме його,
   Кров'ю теплою накормить його,
   Обережливо виростить його.
   Гей, брати! В кого серце чисте?,
   Руки сильнi?, думка чесная,-
   Прокидайтеся!
   Встаньте, слухайте всемогущого
   Поклику весни!
   Сiйте в головах думи вольнi?,
   В серцях жадобу братолюбiя,
   В грудях смiливiсть до великого
   Бою за добро, щастя й волю всiх!
   Сiйте! На пухку, на живу рiллю
   Впадуть сiмена думки вашо?!



   * * *

   Земле, моя всеплодющая мати,
   Сили, що в тво?й живе глибинi,
   Краплю, щоб в бою сильнiше стояти,
   Дай i менi!
   Дай теплоти, що розширю? груди,
   Чистить чуття i вiдновлю? кров,
   Що до людей безграничную будить
   Чисту любов!
   Дай i огню, щоб ним слово налити,
   Душi стрясать громовую дай власть,
   Правдi служити, неправду палити
   Вiчну дай страгть!
   Силу рукам дай, щоб пута ламати,
   Яснiсть думкам - в серце кривди влучать,
   Дай працювать, працювать, працювати,
   В працi сконать!

   1880

Популярность: 30, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT