е╖ теми i в поемi "Давня казка" змалювала нам артиста-спiвака, але вже зовсiм iншими фарбами i на зовсiм iншому, широкому, суспiльному тлi. Бiльшина поезiй у збiрцi "На крилах пiсень" не ма╓ дат, отим-то ми не можемо зовсiм напевно сказати, коли творчiсть авторки пiднiмалася вище, а коли вона опускала крила. Та нам досить сказати, що мiж 1888 i 1893 роками у не╖ йшло вагання, поставали п'╓си такi слабi, як "Мiсячна легенда", "Зоряне небо", "Зоря", "До мого фортеп'яна", "В магазинi квiток", "Сон лiтньо╖ ночi", "На давнiй мотив", а обiк них такi сконцентрованi, сильнi i характернi, як "Пiсня" Brioso"*, "Rondeau"*, "Contra Spem Spero"*, "Сльози - перли". Ми коротко схарактеризу╓мо перший гурток названих тут вiршiв. Про ╖х змiст можна би з невеличкою змiною сказати те, що говорить Кальхас у "Прекраснiй ╢ленi"6: "Trop des fleurs! Trop des fleurs!"*. Цвiти i зорi, зорi i цвiти - оце й весь змiст тих поезiй. А коли додати до того досить монотонну форму, многословнiсть i брак пластичних картин та брак виразного, сильного чуття, то не здиву╓мо, що тi вiршi не будять у нас нiякого настрою i читаються без смаку, як ремiсницька робота, не раз добра i старанна, але все-таки без душi. Обiк них знаходимо декiлька талановито задуманих, але слабо виконаних п'╓с, як ось "В'язень", "Коли втомлюся я життям щоденним", "Досвiтнi огнi". ╢ в тiй останнiй п'╓сi деякi дуже гарнi строфи, як ось: Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для працi настала. Не бiйся досвiтньо╖ мли, Досвiтнiй огонь запали, Коли ще зоря не заграла. У поемцi "В'язень" трохи загусто наложено чорних красок: муж сидить у тюрмi, жiнка з дитинкою терпить голод. ╢врей за довг продав останню корову,- але контраст запертого в тюрмi батька i дитини, що знадвору кличе до нього: "Куку! Куку! А де ти? Тут, татусю?" справдi хапа╓ за серце, так само як i та рисочка, що Татусь, цiлуючи свою дитину, Невольничого хлiба дав скоринку. Розволiкла також i декуди солодкувато-сентиментальна п'╓ска "Спiвець", але ╓ в нiй прекраснi строфи: Чом я не маю огнистого слова, Палкого, чому? Може б та щира, гарячая мова Зломила зиму! Загалом треба сказати, що серед того вагання в творчостi нашо╖ авторки чимраз частiше прориваються свiтлi ноти, охота до життя i до боротьби, а разом з тим розширя╓ться ╖╖ свiтогляд, поглибля╓ться розумiння життя i його глибоких антагонiзмiв. Мов чудовий заспiв, пiд музику народно╖ пiснi, озива╓ться й пiсня нашо╖ авторки: Реве-гуде негодонька, Негодоньки не боюся. Хоч на мене пригодонька, То я нею не журюся. Гей ви, грiзнi, чорнi хмари, Я на вас збираю чари, Чарiвну добуду зброю I пiснi сво╖ узброю. Дощi вашi дрiбненькi╖ Обернуться в перли дрiбнi, Поломляться ясненькi╖ Блискавицi вашi срiбнi. Я ж пущу свою пригоду Геть на тую бистру воду, Я розвiю свою тугу Вiльним спiвом в темнiм лугу. Той самий мужнiй бадьорий настрiй видно i в прекраснiм вiршi "Contra Spem Spero": Нi, я хочу крiзь сльози смiятись, Серед лиха спiвати пiснi, Без надi╖ таки сподiватись, Хочу жити. Геть, думи сумнi! Та ба, не так зложилося життя нашо╖ авторки, щоб вона могла зовсiм вiдiгнати сумнi думи. Навпаки, чим глибше входять тi думи в життя, тим сумнiшi робляться вони, але серце авторки вiд них уже не вiдверта╓ться i не м'якне, не пiдда╓ться песимiзмовi. Вона помалу доходить до того, що може виспiвувати найтяжчi, розпучливi ридання i тим спiвом не будити в серцях розпуки та зневiри, бо у само╖ в душi горить могуче полум'я любовi до людей, до рiдного краю i широких людських iдеалiв, яснi╓ сильна вiра в кращу будущину. Соловейковi пiснi, веснянi квiти тепер тратять для не╖ свою принаду. Вiльнi спiви гучнi, голоснi В рiднiм краю я чути бажаю,- Чую скрiзь голосiння сумнi. Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю, Тiльки й чуються вiльнi пiснi У снi? ("Rondeau"). Авторка не встида╓ться плакати, особливо з такими, що плачуть, але коли почу╓ вiльну пiсню, то одгукнеться й на не╖: Сховаю я тодi журбу свою I пiснi вольно╖ жалем не отрую. ("Мiй шлях"). I в прекраснiм циклi "Сльози - перли" вона пiднiма╓ важке голосiння - вже не над сво╓ю долею, не над долею якогось героя або примховатого артиста, але над цiлим рiдним кра╓м, над тим народом, забитим у кайдани. Подiбних голосiнь було багато в нашiй поезi╖, особливо пiсля Шевченка. Леся Укра╖нка перша i одинока вмi╓ опанувати тут широку скалю почувань вiд тихого суму до скажено╖ розпуки i мужнього, гордого прокляття, що явля╓ться природною реакцi╓ю проти холодно╖ зневiри. Коли ж се минеться? Чи згинем без долi? Прокляття рукам, що спадають без сили! Навiщо родитись i жити в могилi? Як ма╓мо жити в ганебнiй неволi, Хай смертна темнота нам очi застеле! Авторка запиту╓ себе, пощо тi сльози, що палять душу, а не мають сили допомогти рiдному краю, i вiдповiда╓ чудовим вiршем: Всi нашi сльози тугою палкою Спадуть на серце, серце запала╓... Нехай пала╓, не да╓ спокою, Поки душа терпiти силу ма╓. Коли ж не стане сили, коли туга Вразить украй те серденько замлiле, Тодi душа повстане недолуга, ╥╖ розбудить серденько зболiле. Як же повстане - ╖й не буде впину, Заснути знов, як перш, вона не зможе, Вона боротись буде до загину: Або загине, або переможе. Вiд часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвiте" Укра╖на не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як iз уст се╖ слабосило╖, хворо╖ дiвчини. Правда, укра╖нськi епiгони Шевченка не раз "рвали кайдани", вiщували "волю", але се звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотiв i образiв великого кобзаря. Леся Укра╖нка не силку╓ться на Шевченкiв пафос, не пережову╓ його термiнологi╖; у не╖ ╓ свiй пафос, сво╓ власне слово. Коли в "Русалцi" вона сто╖ть пiд впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася вiд нього, не потребу╓ зичити нi вiд кого поетичного апарату, бо сама ма╓ що сказати читачам, у само╖ наболiло на душi чимало, у само╖ поетичне слово доспiло i сиплеться, мов золота пшениця. В 1890 i 1891 р. зложений цикл "Кримських спогадiв", у котрих майстерство Лесi Укра╖нки ся╓ повним блиском. Вельми характерний для свiтогляду нашо╖ авторки "Заспiв", зложений очевидно пiзнiше, як бiльша частина вiршiв сього циклу. Вона радо згаду╓ гарну кримську кра╖ну. Де прожила я не одную днину, А не була щаслива й на годину. Та я за те докiрливого слова Тобi не кину, стороно прекрасна! Не винна ти, що я не маю долi, Не винна ти, що я така нещасна! Се знак, що талант нашо╖ писательки доходить до повно╖ дозрiлостi, при всiй сво╖й лiричнiй експансивностi пiдноситься до того об'╓ктивiзму, що вмi╓ вiдрiзнити власне горе вiд загального порядку фактiв i iдей, не попада╓ в чорний песимiзм пiд впливом власного страждання. Брак того об'╓ктивiзму у деяких генiальних поетiв наробив багато лиха в сферi думок i настрою цiлих поколiнь; пригадаю тiльки iтальянця Леопардi7, у котрого незлiчима фiзична хвороба породила песимiстичний свiтогляд, що закрасив собою всi його твори; пригадаю цiлий ряд французьких поетiв сатанiстiв, неокатоликiв та декадентiв-неврастенiкiв, у котрих поезiя була виразом ╖х власних нервових та психiчних хвороб, але при тiм генералiзацi╓ю тих хворобливих явищ. Наша авторка безпечна вiд тако╖ генералiзацi╖. У не╖ тiло хворе, але душа здорова i думка ясна. Власне страждання не заслоню╓ перед нею анi краси природи i тих розкiшних мрiй, якi навiва╓ та краса (див. "Тиша морська", "На човнi", "Байдари", "Бахчисарай"), анi краси, спокою i щастя iнших людей (див. "Татарочка"); воно не заглушу╓ у не╖ бажання волi i добра для всiх людей, навпаки, скрiпля╓ те бажання, хоч разом i прислоню╓ його легким туманом суму та резигнацi╖. Серед мороку, бурi-негоди Цiлу нiч буде човен блукати; Як зiйде сонце правди та згоди, Я тодi вiчним сном буду спати. Буде шарпати буря вiтрила, Пожене геть по темному морю... Ох, коли б менi доля судила Хоч побачити раннюю зорю! По 1893 р. Леся Укра╖нка не опублiкувала нiяко╖ бiльшо╖ збiрки сво╖х творiв, але з того, що вона публiкувала вiдтодi в наших перiодичних виданнях, ми бачимо, що талант ╖╖ все мiцнi╓, ставить собi все труднiшi i ширшi завдання. З тих ╖╖ пiзнiших творiв ми роздивимось тут лише поему "Роберт Брюс", опублiкованому в "Хлiборобi"8 1894 р., поему "Давня казка" ("Жит╓ i слово", V, 1896 р.), i вiршi, друкованi в "Життю i словi" 1897 р. та в Л. Н. вiснику9 1898 року. "Шотландська легенда" про Роберта Брюса написана 1893 р. Композицiя сього твору не блискуча, епiчний тон авторцi не да╓ться ще, описи битв досить блiдi i конвенцiональнi, державнi справи в ╖╖ вiршах малюються досить на╖вно i сухо, без поетично╖ пластики. Загалом "Роберт Брюс" ╓ немов pendant* до Самсона, хоча видно тут значний поступ у епiчному стилю. Нема вже тут то╖ балакучостi i розволiклостi, що в "Самсонi", авторка говорить просто, ясно, декуди пiдноситься до правдивого запалу, як ось у промовi Брюса до шотландських селян: Нема в нас лицарства, нема в нас панiв, Вони вже англiйськi пiдданi; Та ╓ ще в кра╖нi шотландський народ, Не звик вiн носити кайдани. Повстаньмо ж тепера усi, як один, За дiло братерське спiльне! Розкуймо на зброю плуги! Що орать, Коли наше поле не вiльне. У поемi "Давня казка" авторка пiдiйма╓ наново тему, порушену в "Мiсячнiй легендi", але пiдiйма╓ далеко вдатнiше, ставить ╖╖ широко i обробля╓ по-майстерськи. Ся тема - вiдносини поета до суспiльностi, а властиво значення поезi╖ в iндивiдуальному i громадському життi. Авторка показу╓ нам се на iсторi╖ двох людей - безiменного поета i гордого лицаря Бертольда. Занятий сво╖ми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на поета, глузу╓ з нього, вважа╓ його жебраком, а в найлiпшiм разi диваком чи навiть божевiльним. Але, закохавшися, сей лицар почува╓ потребу поезi╖, щоби збудити любов у серцi любо╖ дiвчини, i тут поет ста╓ йому в пригодi. Та ось лицар вируша╓ на вiйну, вiйсько втомлене важкими походами i невигодами, бунту╓ться, лицаревi прийшлось би пропасти, та знов поетовi пiснi виручають його, додають воякам духу i ведуть ╖х до побiди. Через се лицар робиться великим паном i по якiмсь часi почина╓ утискати та кривдити сво╖х пiдданих. Тодi поетовi пiснi пiдiймаються против нього, говорять народовi про волю i рiвнiсть, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче пiдкупити поета, далi грозить йому - все надармо. Тодi вiн закида╓ його в тюрму, де поет i вмира╓. Але його слово не вмерло. Народ зрива╓ться до бунту i вбива╓ кривдника-пана. Та його ма╓ток i його пиху переймають його нащадки, так само як по смертi одного поета постають новi, перейнятi тими самими думками. Мiж нащадками знялася Боротьба тяжка, завзята, Та вона ведеться й досi, Та вiйна страшна, затята. I тепер нащадки графськi Тюрми мiцнi╖ будують, А поетовi нащадки Слово гостре╓ гартують. Проти дiла соромного, Виступа╓ слово праве. Ох, страшне оте змагання, Хоч воно i не криваве! А коли вiйна скiнчиться Того дiла й того слова, То скiнчиться давня казка, А настане правда нова. На сьому кiнчиться Лесина поема, без сумнiву одна з найкращих i найхарактернiших окрас нашо╖ ново╖ лiтератури. У наших часах, в часах загального рознервовання i екстраваганцi╖, у часах, коли скрiзь луна╓ аж лящить поклик "штука для штуки", аж чудно якось iз уст поета почути такi тверезi та здоровi погляди на задачу i вагу поезi╖, якi висказу╓ тут наша авторка. По ╖╖ думцi, поезiя для маси робучого народу - потiха в горю, спочивок по працi, для кожного чоловiка - природний вираз розбудженого чуття i вищих змагань, для все╖ громади - заохота в боротьбi i докiр усякiй нiкчемностi; для пригноблених вона - гарячий поклик до бою за волю i людськi права, а для кривдникiв - грiзний месник. Все i всюди поезiя - слуга житт╓вих потреб, слуга того вищого й iдейного порядку, що веде людей до поступу, до поправи ╖х долi. I коли зразу вона служить iнколи розривкою i забавою вищих верстов, то до найвищо╖ сили i гiдностi доходить тiльки тодi, коли робиться виразом життя i боротьби найширших народних мас i заразом бойовим окликом за найвищi людськi i громадськi iдеали - свободу, рiвнiсть i братерство всiх людей. Коли поминути деякi розволiклостi, деякi млявi i латанi строфи (напр., перша з тих, якi ми навели вище) i деякi недошлiфованi вiршi, то цiлу поему мусимо признати дуже гарною. Композицiя проста i ясна, без зайвих епiзодiв, конфлiкти мiж обома героями зазначенi виразно, глибокими рисами, хоч i не пiдведенi крикливими фарбами, характери змальованi живо i вiрно, i хоча цiла поема властиво ма╓ символiчне значення, то проте ╖╖ геро╖ нiде i нiчим не подiбнi до мертвих абстрактiв i символiв, а жиють повним, iндивiдуальним життям. Се великий трiумф таланту Лесi Укра╖нки; ╖╖ твiр ╓ наскрiзь iдейний, а проте не ╓ тенденцiйний. Ще одну важну прикмету свого таланту виявила наша авторка в тiй поемi - гумор. Справедливо сказано, що гумор - невiдлучна прикмета кожного правдивого таланту. У Лесi Укра╖нки досi ми майже не завважували гумору; тiльки часом в ╖╖ поезi╖ проблискувало щось легесеньке, наче ледве замiтний усмiх на заплаканiм лицi. "Давня казка" вся, вiд початку до кiнця, держана в легкiм, гумористичнiм тонi. Се гумор наскрiзь добродушний, щирий, що пливе не з гамовано╖ злостi, не з завистi, а з глибоко╖ любовi, з ясного, спокiйного погляду на життя i його боротьбу. Навiть там, де сама течiя оповiдання набира╓ кривавого кольору, напр., в бунтiвницькiй пiснi поетовiй, авторка вмi╓ сво╖м гумором озолотити ту криваву течiю, надати ╖й подобу на╖вного жарту. Я не сумнiваюся, що сей гумористичний тон ╓ головна основа високо╖ стiйностi се╖ поеми, що тiльки через нього авторка устереглася вiд того фальшивого пафосу, що так псу╓ "Мiсячну легенду", i здужала надати сво╓му оповiданню живiсть i принаду. Та коли зважити той важкий настрiй, який уже тодi гнiтив душу Лесi Укра╖нки i який виливався майже рiвночасно в iнших ╖╖ вiршах, то ми мусимо подякувати якiйсь та╓мничiй щасливiй хвилинi, що могла викликати з-пiд ╖╖ пера оцю поему, наскрiзь здорову, погiдну i повну житт╓во╖ радостi. У вiршах, помiщених у "Житю i словi" за 1897 р., особливим артизмом i незвичайною силою визначуються тi, де авторка малю╓ сумний i невiдрадний полiтичний стан сво╓╖ рiдно╖ кра╖ни i ту безнадiйну боротьбу, яку веде жменька смiлих, гарячих душ з темним колосом. Особливо в вiршах "Fiat nox"* та "Грiшниця" змальована ся боротьба яркими кольорами. Авторка бажала б i сама встати до то╖ боротьби, але чу╓ свою безсильнiсть i бажа╓, щоб хоч ╖╖ слово було твердою крицею i ранило ворога. Слово авторки справдi робиться грiмке i гостре, як сталь, але воно луна╓ страшною розпукою. О горе тим, що вродженi в темницi, Що глянули на свiт в тюремне╓ вiкно. Тюрма, се коло зло╖ чарiвницi, Нiколи не розiб'╓ться воно. I авторка кiнчить словами, повними безмежного горя: О горе нам усiм! Хай гине честь, сумлiння, Аби упала ся тюремная стiна! Нехай вона впаде, i зрушене камiння Покри╓ нас i нашi iмена! Перед нами вирина╓ фiгура Самсона, обрисована колись невправною ще рукою нашо╖ авторки. Як же без порiвняння могутнiше i правдивiше ╖╖ слово тут, де вона сама разом з сучасним сво╖м поколiнням чу╓ себе в ролi Самсона, але без нiяких романтичних прикрас, без квiток i вiнкiв, з одною перспективою страшно╖ смертi, безславно╖ i ганебно╖, смертi, що нiвечить не тiльки тiло, але навiть сумлiння i добру пам'ять у людей. Сучаснi росiйськi вiдносини не раз викликали таку розпучливу думку в поетiв; пригада╓мо хоч би вiрш Некрасова на смерть Писар╓ва, де вiн вiд правдивого новочасного героя жадав резигнацi╖ навiть з особисто╖ честi: Тот герой, кто и честь свою губит, Когда жертва спасает людей. На лихо, ся думка дуже небезпечна i двосiчна: жертва з особисто╖ честi i з сумлiння звичайно нiколи не ряту╓ нiкого, i супроти сього Некрасовського поклику i його практичного переводження на користь свободолюбного руху в 70-х роках пiднявся тверезий та непоборно ясний голос Драгоманова з покликом: "Чиста справа потребу╓ чистих рук". От тим-то ми, вiддаючи всяку можливу похвалу вiршам Лесi Укра╖нки "Хвилина розпачу" за ╖х силу, красоту i поетичнiсть, мусимо застерегтися проти ╖х практично╖ фiлософi╖. Сама авторка, очевидно, також добре розумi╓ ╖х практичну неможливiсть, коли дала ╖м власне такий титул, що наперед характеризу╓ ╖х, як хвилевий вибух важкого болю i зневiри. Iз поезiй Лесi, помiщених у "Вiснику", найкраща i найбiльш характерна - "Мрiя", чудове сповiдання, напiвспомин, а напiвпоклик до важкого бою з рiзким, мужнiм прокляттям на кiнцi: Будь проклята кров ледача, Не за чесний стяг пролита! Ще раз повторяю: читаючи м'якi та рознервованi або холодно резонерськi писання сучасних молодих укра╖нцiв мужчин i порiвнюючи ╖х з тими бадьорими, сильними та смiлими, а притiм такими простими, такими щирими словами Лесi Укра╖нки, мимоволi дума╓ш, що ся хвора, слабосила дiвчина - трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Укра╖ну. Але проте вона дiвчина, у не╖ м'яке жiноче серце, i ми пiзна╓мо уперве його несмiлi пориви з двох вiршiв, помiщених у "Вiснику". Оба тi вiршi мають орi╓нтальну закраску: "Схiдна мелодiя" i "Жидiвська мелодiя", та в обох видно за туманом туги i резигнацi╖ безмiрно нiжне, щире чуття i притiм таке багатство колориту, якого не повстидався б i справдi орi╓нтальний поет. Ми перебрали всi важнiщi поетичнi твори Лесi Укра╖нки. Ми не покривали хиб ╖╖ першкх проб, судили ╖х гостро, мiркуючи, що авторка тако╖ мiри, як вона, не потребу╓ поблажливостi. Для пiзнiших творiв ми ма╓мо найповнiше признання i подив. Укра╖на, на наш погляд, нинi не ма╓ поета, що мiг би силою i рiзностороннiстю свого таланту зрiвнятися з Лесею Укра╖нкою. Ми навмисно лишили набоцi ╖╖ прозовi проби "Така ╖╖ доля", "Бiда навчить", "Жаль" i ╖╖ переклади з Гейне i Вiктора Гюго. Не в новелах ╖╖ сила, а переклади, хоч деякi й дуже вдатнi, не додадуть свiжих листкiв до ╖╖ лаврового вiнка. ╥╖ талант - лiричний, але не вузько суб'╓ктивний; ╖й удаються й епiчнi i драматичнi форми, але тiльки тодi, коли вони являються тiльки формами ╖╖ могутньо╖ лiрики. Чиста епiка i чиста драма не входять, як нам зда╓ться, у обсяг ╖╖ таланту. III_ Я бажав би закiнчити свою критичну студiйку кiлькома загальними увагами. Я не сумнiваюся, що у нас знайдуться людцi, котрi, прочитавши мо╖ уваги i прочитавши тi вiршi, якi я ставлю найвище в поетичнiм скарбi Лесi Укра╖нки, скажуть: "Е, зна╓мо! Йому подоба╓ться все тенденцiйне та публiцистичне, але се ще зовсiм не промовля╓ за поетичною вартiстю тих творiв". Розумi╓ться, сфера думок i естетичних уподобань ╓ республiка без жандармiв i без диктатора. Я також не жандарм i не диктатор i накидати нiкому думок i уподобань не хочу, але проте вважаю себе в правi i в обов'язку висловлювати сво╖ власнi думки i уподобання i боронити ╖х з таким запалом i з таким розумiнням, на яке мене стане. Я вже сказав i повторяю ще раз: найкращi писання Лесi Укра╖нки iдейнi, але зовсiм не тенденцiйнi. Яка тут рiзниця? Така, як мiж iндукцi╓ю i дедукцi╓ю в логiцi, мiж синтезом i аналiзом в хiмi╖. Поетичний твiр я називаю iдейним тодi, коли в його основi лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазi╓ю в той образ, автор обрисову╓, освiтлю╓ його з рiзних бокiв i силку╓ться способами, якi да╓ йому поетична технiка, викликати його по змозi в такiй формi, в такiй самiй силi, в такiм самiм колоритi в душi читача. Вглибляючися фантазi╓ю в той образ, автор силку╓ться сконцентрувати його, вiднайти, вiдчути його суть, його значення, його зв'язок з цiлiстю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а пiднести те, що в нiм ╓ типове, iдейне. Розумi╓ться, що й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачевi сей глибший, iдейний пiдклад даного живого образу. Поетична технiка, оперта на законах психологiчно╖ перцепцi╖ i асоцiацi╖, говорить нам, що се найкраще осяга╓ться найпростiшими способами, комбiнацiями конкретних образiв, але так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайнiшi струни нашо╖ душi, щоб вiдкривали нам широкi горизонти чуття i житт╓вих вiдносин. Без то╖, що так скажу, долiшньо╖ гармонi╖ поет може змалювати дуже гарнi i пластичнi образки, але вони в нашiй душi не лишать глибшого слiду, прогомонять, мов припадкове зачутi, хоч не раз i дотепно скомпонованi анекдоти. Про такi твори ми кажемо: вони лишають нас холодними. Тiльки той поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи нам конкретнi i яркi образи, рiвночасно вмi╓ торкати тi та╓мнi струни нашо╖ душi, що озиваються тiльки в хвилi нашого власного, безпосереднього щастя або горя. Вiн ма╓ ключ до скарбницi наших найглибших зворушень, вiн розбуджу╓ в нашiй душi такi сили i такi пориви, що без нього, може, й довiку дрiмали би на днi або пiднялись би тiльки в якихсь надзвичайних хвилях. Вiн збагачу╓ нашу душу зворушеннями могутнiми, а притiм чистими вiд примiтки буденщини, припадковостi i его╖зму, робить нас горожанами вищого, iдейного свiту. Се й ╓ iдейнiсть його творiв. Вона не ╓ нiякою штучною примiшкою, ╖╖ не можна "вложити до твору", вона ╓ те, що нiмцi називають "immanent"*, ╓ випливом такого, а не iншого способу думання, бачення i почування автора, випливом i манiфестацi╓ю його душi, образом його iндивiдуальностi. Розумi╓ться в такiм разi, що коли iндивiдуальнiсть поета невироблена, невисока, безхарактерна i негармонiйна, то й його поезiя навiть при великiм талантi не пiдiйметься високо, не порушить нашо╖ душi. Тенденцiйна поезiя виходить з iншо╖ основи i доходить до iншо╖ цiлi. Тенденцiйний поет виходить вiд яко╖сь чи то соцiально╖, чи полiтично╖, чи загалом теоретично╖ тези, котру йому хочеться висловити, розширити мiж людьми. Замiсть розумових аргументiв, вiн пiдбира╓ для не╖ якiсь поетичнi образи, немов iлюстрацi╖ до друкованого тексту. Iлюстрацi╖ можуть собi бути дуже гарнi, але вони ╓ в книжцi не самi для себе, а тiльки для пояснення тексту. Тенденцiйний поет може бути знаменитим вiртуозом поетично╖ технiки, та проте його твiр блищить, а не грi╓, значить, не осяга╓ того, що повинна осягати правдива поезiя. Та вiн звичайно не осяга╓ й того, що хотiв автор, бо для пропаганди його тези треба було доказiв, вияснень, а поетична форма не може заступити ╖х. Чим бiльше таланту потрачено на такий твiр, тим гiрше, бо читачеве серце лишилося холодне, а його розум у найлiпшiм разi збаламучено замiсть дiйсного прояснення. Може, се декому видасться парадоксом, коли скажу, що многi з новочасних поетiв, котрi силкуються бути безiдейними, щоби, мовляв, служити штуцi для само╖ штуки, красотi для красоти, без вiдома попадають у тенденцiйнiсть. Не маючи або не хотячи мати нiяких живих людських iнтересiв, бажаючи буцiмто стояти поза буденною боротьбою верстов, змагань i iдеалiв, на вершинах чисто╖ краси, вони закривають тим перед очима публiки або сво╓ нерозумiння життя, або свiй цинiчний iндиферентизм. I що ж дають ╖й за те? В найлiпшiм разi безцiльну гру слiв i форм, кольористичнi контрасти, барвистi декорацi╖, за котрими нема нiчого живого i реального. А се також тенденцiя, що мина╓ться з метою поезi╖. Поетична красота, се не ╓ сама красота поетично╖ форми, анi нагромадження якихсь нiбито естетичних i гарних образiв, анi комбiнацiя гучних слiв. Усi тi складники тiльки тодi творять дiйсну красоту, коли являються частями вищо╖ цiлостi - духовно╖ красоти, iдейно╖ гармонi╖. А тут, як i на кожнiм полi людсько╖ творчостi, головним, рiшучим моментом ╓ власне та душа, iндивiдуальнiсть, чуття поета. Недаром кличе Гете до всiх оцих поетiв, чи радше вiртуозiв поетично╖ форми: Wenn ihr's nicht fühlt, ihr werdet's nicht erjagen.* ПРИМIТКИ ЛIТЕРАТУРА, ╥╥ ЗАВДАННЯ I НАЙВАЖНIШI ЦIХИ ("Правда",_ часть_ лiтературно-наукова. Книжка друга. "Сьогочасне лiтературне прямування")._ Стаття вперше була надрукована в прогресивному журналi "Молот", Львiв, 1878 р, с. 209-215. Пiдп. I. Ф. Пода╓ться за творами Iвана Франка в двадцяти томах, том XVI, Лiтературно-критичнi статтi. К., 1955, с. 5-13. У названiй статтi I. Франко показав боротьбу передових революцiйно-демократичних письменникiв проти буржуазного нацiоналiзму, носi╖ якого скупчилися навколо львiвського журналу "Правда" i з його сторiнок вели нацiоналiстичну пропаганду. Натхненники цього реакцiйного журналу - В. Барвiнський, О. Кониський, О. Огоновський та iншi виступали проти налагодження вза╓мозв'язкiв Укра╖ни з Росi╓ю. А в статтi "Сьогочасне лiтературне прямування", написанiй Нечуем-Левицьким за настановами редакцi╖ журналу ("Правда" 1878 р., N 11, т. 2-й), обстоювалась iдея вiдокремлення одного народу вiд другого. Франко гостро виступив проти таких настанов "Правди" i не тiльки викрив носi╖в укра╖нського буржуазного нацiоналiзму, а й став на захист iде╖ дружби i ╓днання передово╖ демократично╖ укра╖нсько╖ i росiйсько╖ лiтератури. Вперше в укра╖нськiй лiтературi були так ясно i чiтко викладенi Франком естетичнi принципи критичного реалiзму, боротьби за iнтереси трудящих, ╓днання з братнiм росiйським народом i його передовою лiтературою. Естетичне кредо I. Франка, теоретично обгрунтоване в його статтi "Лiтература, ╖╖ завдання i найважнiшi цiхи", стало пiдвалиною творчостi укра╖нських письменникiв революцiйно-демократичного напрямку. 1). "Правда, не один, знаючий дiло..." - Цi слова Франка звучать як iронiя, а дальшi його докази вщент розбивають це тенденцiйне твердження журналу "Правда". ПРИСВЯТА написана з нагоди столiття з дня народження Т. Г. Шевченка нiмецькою мовою 12 травня 1914 року i того ж року надрукована у N 3-4 вiденського журналу "Ukrainische Rundschau", що був присвячений пам'ятi Шевченка. Текст цi╓╖ присвяти в перекладi на укра╖нську мову надрукувала газета "Нове слово" (Львiв, 1914, N 523, с. 6) пiд заголовком "Присвята Iвана Франка Тарасовi Шевченковi". Друку╓ться за творами Iвана Франка в двадцяти томах, т. 17, К., 1955, с. 7. ТЕМНЕ ЦАРСТВО Так називалася стаття, яку I. Франко написав у 1881 роцi як другий роздiл його ж працi "Причинки до оцiнення поезi╖ Тараса Шевченка". Перший роздiл названо╖ працi пiд оглавою "Гайдамаки" був опублiкований в ж. "Свiт" N.N 8-12 за 1881 р., а "Темне царство" в N 13 за 1882 р. З цього приводу у "Передньому словi" до окремого видання статтi "Темне царство" у 1914 роцi (серiя "Мiжнародна бiблiотека", .N 14) I. Франко писав: "Оця студiя була написана восени 1881 р. в мо╖м рiднiм селi Нагу╓вичах, як друга часть "Причинкiв до оцiнення поезiй Тараса Шевченка", яких перша часть була присвячена розборовi поеми "Гайдамаки". Обi частi були друкованi в часописi "Свiт, iлюстрована лiтературно-наукова часопись" видаванiм у Львовi в р. 1881, чч. 8-9, с. 158-161, ч. 10, с. 171-2, ч. 11-12, с. 195-199 i ч. 13, с. 221-4. Тiльки другу з тих студiй уважаю потрiбним передрукувати тепер як рiч, на мою думку, досить заокруглену та непередавнену, i випускаю ╖╖ в свiт для вшанування пам'ятi великого укра╖нського поета в день сотих його народин. Непередавненою вважаю свою студiю тому, що "темне царство", змальоване в нiй, у сво╖й сутi не змiнилося й досi, незважаючи на немногi свiтлiшi роки, i якраз тепер iще раз виявило свою силу та снагу забороною врочистого святкування пам'ятi великого укра╖нського поета в головнiм мiстi Укра╖ни. Передруковуючи сю студiю по 33 роках, я поробив деякi, не дуже значнi, язиковi, стилiстичнi та речовi поправи та пододавав нотки. В основi вона лишилася незмiнною". На останнiй сторiнцi цi╓╖ книжечки помiтка: "писано в Нагу╓вичах у днях 10-25 жовтня 1881". Стаття друку╓ться за 20-ти томним виданням творiв I. Франка, т. 17, с. 9-29. 1. "...до змiни поглядiв усi╓╖ iнтелiгентно╖ росiйсько╖ громади, чимало причинилися й вiльнодумнi та радикальнi дiячi - письменники_ Герцен_ i Бакунiн..."_ Тут I. Франко безпiдставно ставить в одну площину О. I. Герцена - письменника-революцiонера, "наследника декабристов" (В. И. Ленин) з М. О. Бакунiним - iдеологом народництва i анархiзму. 2. Ляменне, Фелiсiте Робер (1782-1854) -_ французький письменник, представник християнських соцiалiстiв. 3. Ауербах Бертольд (1812-1882)_ - нiмецький письменник. 4. "...вузький укра╖нський нацiоналiзм..."_ У цьому висловi I. Франка, що повторю╓ться декiлька разiв, мова йде не про свiтогляднi переконання Т. Шевченка, а про певну обмеженiсть тематики його раннiх творiв, про так званий "формальний патрiотизм". З часом, як доводить автор статтi "Темне царство", свiтогляд та iдейно-художнi принципи поета набирають революцiйно-демократичного забарвлення i стають провiдними в його творчому методi. Про це свiдчить вся дальша творчiсть Т. Шевченка. 5. "...поет виразно вказу╓ тут, що йому противнi всi тi вiйни та рiзанини, в яких вiн колись бачив славу Укра╖ни, що всi тi кривавi подi╖ уважа╓ великою помилкою предкiв..."_ - оцi слова, як i частина статтi, присвяченi аналiзовi поеми "Гайдамаки", викликанi полемiкою з Омельяном Огоновським, який тлумачив поеми Шевченка з нацiоналiстичних позицiй. В запалi полемiки Франко дещо недооцiнив революцiйний змiст i художн╓ значення "Гайдамакiв". Пiзнiше вiн вiдкинув ранню статтю про "Гайдамакiв", хоч деякi неправильнi твердження з не╖ залишилися ще в статтi "Темне царство". Протягом всього творчого життя Шевченко закликав до вiйни з крiпосництвом i самодержавством, обстоюючи одночасно iде╖ дружби слов'янських народiв. 6. "Читачам,_ знакомим_ iз росiйською лiтературою, вiдома буде стаття_ Добролюбова..."_ Франко ма╓ на увазi статтю Добролюбова "Темне царство", яка була надрукована в ж. "Современник", 1859, кн., VII, вiддiл III, с. 17-18, кн. IX, вiд. III, с. 53-128. 7._ "..._"_Сон"_ - один з слабших творiв Шевченка"_ - таке твердження стосу╓ться, як видно з контексту, композицi╖ твору. В цiлому ж критик дав високу оцiнку поемi: "Верх його поетичного творчества ми бачемо в його поемах полiтичних "Кавказ", "Сон", в "Неофiтах", "Марi╖" особливо в "Думках" ("Свiт", 1881, с. 172). 8. "...i досi великоруська лiтература не ма╓ того, що назива╓ться полiтичною поезi╓ю..."_ - таке твердження Франка помилкове, викликане необiзнанiстю критика iз росiйською полiтичною поезi╓ю кiнця 70 i початку 80-х рокiв. На той час Франко не знав ще поезi╖ декабристiв, пушкiнського "Послання в Сибiр" та iнших творiв. 9. "Iз мо╓╖ недруковано╖ поеми "Снiгова казка"_ - уривок з поеми Франка "Снiгова казка" вперше опублiкований в ж. "Радянський Львiв", у 1947 роцi, N 5, с. 55 з автографа, що зберiга╓ться у вiддiлi рукописiв Iнституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка АН Укра╖нсько╖ РСР, ФЗ, N 473. 10. Тредьяковський_ - слова "чудище, обло, огромно, озорно, стозевно, и лаяй" з поеми Тредьяковського "Телемахида" - вiршовано╖ переробки роману Фенелона "Пригоди Телемаха". Можливо, Франко мiг взяти цей вiрш i з твору О. С. Радiщева "Путешествие из Петербурга в Москву", де названий вiрш був епiграфом. За цi слова Тредьяковський був катований, але не був "засiчений на смерть" рiзками. 11. Де-Бальмен Я. П. (1813-1845) -_ приятель Т. Шевченка, художник, iлюстрував "Кобзаря" в рукопису, офiцер царсько╖ армi╖, загинув пiд час походу царського вiйська на Кавказ. Укра╖нський поет присвятив Якову де-Бальмену свою поему "Кавказ". Оскiльки кавказьким народам загрожувало поневолення iноземними загарбниками, то при╓днання Кавказу до Росi╖ - факт iсторично прогресивний. 12. "До москалiв"_ - тут москалi у розумiннi - "солдати". МАРIЯ МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК). Посмертна згадка._ Надрукована вперше в "Лiтературно-науковому вiснику", 1907 року, т. XXXIX, кн. 8-9, с. 381-384. Пода╓мо за текстом творiв I. Франка в двадцяти томах, т. 17, с. 444-447. 1._ У статтi помилково зазначено: "д. 2 липня". 2. Марко Вовчок (1833-1907)_ - лiтературний псевдонiм Вiлiнсько╖ Марi╖ Олександрiвни, по чоловiку Маркович. За походженням росiянка, народилася 22 (10 ст. ст.) грудня в ма╓тку помiщикiв Данилових - ╢катерининське, ╢лецького повiту, Орловсько╖ губернi╖. Навчалася у Харкiвському пансiонi. Видатна письменниця укра╖нського i росiйського народiв. 3. "..."Укра╖нських народних оповiдань"_ - перше видання збiрки мало назву: "Народнi оповiдання" (1857) виданi в Петербурзi. 4. "Народнi оповiдання" "...Iв._ Турен╓в_ переклав ╖х на росiйську мову i видав зi сво╓ю передмовою"_ - пiд назвою "Украинские народные рассказы" (1859). 5._ "...Добролюбов_ присвятив сим оповiданням_ простору _статтю" -_ Тут мова йде про статтю Добролюбова "Черты для характеристики русского простонародия", що була надрукована в ж. "Современник", 1860, кн. IX, вiд. III, с. 27-88. 6. "Побувши якийсь час у Петербурзi, ви╖хала за границю"_ - у квiтнi 1859 року Марко Вовчок ви╖хала за кордон, де перебувала понад сiм рокiв. 7. "...написала два листи по-укра╖нськи до одного з галицьких часописiв"_ - зазначенi листи з Парижа були надiсланi до львiвського ж. "Мета" i там же надрукованi в 1863 роцi пiд заголовком "Життя в Парижi", кн. 7; "Дiвчина отруйниця", кн. 10. 8. "...в половинi 60-х рокiв осiла на довший час у Петербурзi"_ - Марко Вовчок повернулася iз закордону до Петербурга в лютому мiсяцi 1867 року i жила тут аж до 1878 року. 9. "1892_ р."_ дата помилкова. 10. "Росiйський критик Венгеров пише"_ - Франко мав на увазi статтю Семена Афанасiиовича Венгерова (1855-1920) - росiйського iсторика лiтератури й бiблiографа. 11. Кохановська_ - псевдонiм росiйсько╖ письменницi Надi╖ Степанiвни Сахансько╖ (1825-1884). ОСИП-ЮРIЙ ФЕДЬКОВИЧ (Кiлька слiв по поводу 25-лiтнього ювiлею його лiтературно╖ дiяльностi) Стаття вперше була надрукована в журналi "Зоря" за 1886 рiк, N 13-14; с. 236-237. Пода╓ться за текстом творiв I. Франка у двадцяти томах, т. 17, К., 1955, с. 201-203. 1. "Руська хата"_ - укра╖нський альманах "народовцiв", який вийшов у 1877 р. у Львовi - Чернiвцях. 2. "...до першого видання його поезiй"_ - це була збiрка "Поезi╖ Iосифа Федьковича", видана Б. Дiдицьким у 1862 роцi у Львовi з передмовою упорядника. 3. "...до ки╖вського видання повiстей Федьковича"_ - мова йде тут про повiстi Федьковича, якi були виданi в Ки╓вi у 1876 роцi М. П. Драгомановим з його вступною статею "Про галицько-руське письменство". ЛЕСЯ УКРА╥НКА Вперше була надрукована в "Лiтературно-науковому вiснику", за 1898 рiк, т. III, кн. 7, с. 6-27. Пода╓ться за творами I. Франка в двадцяти томах, том XVII, К., 1955, с. 237-256. 1. "...вiд часу киргизьких думок Шевченкових"_ - мова йде про лiричнi поезi╖, пройнятi тугою, якi були написанi Тарасом Шевченком пiд час заслання. 2. "...конвенцiональнi"_ - лат. звичайнi, буденнi, прийнятi до вжитку. 3. "Перший вiнок"_ - жiночий лiтературний альманах, виданий укра╖нською прогресивною письменницею Наталi╓ю Кобринською у 1887 роцi у Львовi за редакцi╓ю Iвана Франка. 4. "...Змальований у книзi Судi╖в"_ - Книга судi╖в - це частина Бiблi╖. 5. напевне, але зда╓ться, що не помилюся, коли мiж тими впливами на першому мiсцi поставлю вплив ╖╖ дядька". I._ Франко перебiльшив вплив М. Драгоманова на Лесю Укра╖нку, хоч зовсiм вiдкидати його вплив на загальний розвиток поетеси також не можна. Дослiдниками доведено, що фiлософськi, суспiльно-полiтичнi та естетичнi погляди Лесi Укра╖нки формувалися пiд значним впливом революцiйно╖ демократi╖ - Герцена, Шевченка, Чернишевського, Франка та класикiв марксизму. 6. "...сказати те, що говорить Кальхас у "Прекраснiй_ ╢ленi"_ - тут йдеться про героя з опери "Прекрасна ╢лена" французького композитора Жака Офенбаха (1819-1880). 7. Леопардi Джакомо (1798-1837)_ - iталiйський поет-романтик. 8. "Хлiбороб"_ - лiтературно-полiтичний журнал прогресивного напрямку, виходив у 1891-1895 рр. у Львовi та Коломи╖ два рази на мiсяць як орган радикально╖ партi╖ Галичини. 9._ "Л._ Н. вiсник"_ -"Лiтературно-науковий вiсник" - лiтературно-полiтичний та науковий журнал, виходив з 1898 до кiнця 1919 року спочатку у Львовi, а згодом (з 1907 р.) у Ки╓вi. Журнал у першому десятирiччi мав демократичний характер, а потiм став виразником лiберально настро╓но╖ укра╖нсько╖ нацiоналiстично╖ буржуазi╖. У журналi подеколи, особливо в першому перiодi, друкували сво╖ працi та художнi твори М. Вовчок, I. Франко, М. Коцюбинський, Леся Укра╖нка тому, що прогресивних друкованих органiв у той час на Укра╖нi майже не було. * Щудли - диби. * Тут в розумiннi iнтернацiоналiзм. * Консеквенцiя - послiдовнiсть. * Дефiнiцiя - визначення, встановлення змiсту певного поняття. * Парцiальний - частковий. * Нам'╓тнiсть - пристрасть. * "Сiльськi iсторi╖". * "Нiмеччина, зимова казка". * Завважу мимоходом, що на творах Бальзака i Дiккенса Б╓лiнський зразу зовсiм не пiзнався i ставив ╖х нижче творiв, прим., Ежена Сю. * Мiж такими росiйськими вiльнодумцями, що при кiнцi XVIII i в першiй половинi XIX в. на Сибiрi та в каторжних роботах покутували за сво╓ вiльнодумство, годиться згадати Радiщева, автора "Путешествия (из Петербурга) в Москву", далi 120 головних т. зв. декабристiв, iз яких 5 найголовнiших повiшено в Петербурзi в р. 1826, а решту заслано на Сибiр. Майже рiвночасно з ки╖вським Кирило-Мефодi╓вим кружком потерпiв у Петербурзi тяжку кару кружок Петрашевського, до якого мiж iншими належав також найгенiальнiший росiйський письменник Федiр Досто╓вський. * Iз мо╓╖ недруковано╖ поеми "Снiгова казка"9. * Це початковий вiрш поеми про Кербера, гекзаметрами написано╖ росiйським поетом i професором унiверситету Тредьяковським10, який мав нещасливий дотеп виголосити ту поему при торжественнiй нагодi перед царицею ╢лизаветою, i за це не тiльки "удостоился высочайшей пощечины", але зараз же був ув'язнений i у в'язницi, невважаючи на високе становище, засiчений на смерть. * Варто завважити, що тi рядки Шевченково╖ поеми "Кавказ" вiдносяться до iзра╖льського царя Давида, який, як вiдомо, велiв убити вояка Урiю, аби пошлюбити його жiнку Батсебу. Тi рядки можна вважати зародом пiзнiшо╖ поеми Шевченково╖ "Царi", в якiй на основi бiблiйних оповiдань описано драстичнi пригоди з життя iзра╖льських царiв Саула й Давида, а до них додано також оповiдання про пригоду руського князя Володимира з Рогнiдою та ╖╖ вiтцем Рогволодом. * Згадки сi i деякi дальшi автор висловлю╓,розумi╓ться, вповнi гiпотетичне. * По-укра╖нськи вийшла недавно, в III т. оповiдань Марка Вовчка, виданих львiвською "Видавничою спiлкою". * Жваво, весело (музичний термiн). * Рондо - форма невеликого (восьми- тринадцяти i п'ятнадцятирядкового) вiрша. * "Без надi╖ сподiваюсь". * "Надто квiтiв! Надто квiтiв!" * Додаток. * "Хай буде тьма"/ * Властивiсть. * Коли ви нiчого не вiдчува╓те, ви нiчого не осягнете.