------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЛIТЕРАТУРА, ?? ЗАВДАННЯ I НАЙВАЖНIШI ЦIХИ

    ("Правда",  часть  лiтературно-наукова.  Книжка   друга.   "Сьогочасне
лiтературне прямування")

   Тямлю ще дуже добре тотi  блаженнi  часи,  коли  бувало  зiйдеться  нас
кiлькох  гарячих  патрiотiв-iдеалiстiв  i  почнемо   широку   бесiду   про
лiтературу, ?? високi завдання i напрями, високi iдеали,  котрi  вона  ма?
вказувати чоловiковi, про досконалiсть артистично? форми i про вплив, який
ма? лiтература на саму "передову" часть суспiльностi. Ми балакали  голосно
i гаряче, спорили про питання побiчнi та дальшi, але на  головне  зо  всiм
годилися, iменно на те, що вплив той огромний i  благотворний,  що  iдеали
тотi високi i завдання також високi.  Правда,  говорячи  про  такi  високi
матерi?, ми, крiм Шевченка, не здибали  нiкого,  кого  б  могли  узяти  за
примiр (та й Шевченко - кожний чув у сво?й совiстi  -  якось  не  пiдходив
сюди, якось не "пасував", мов гранчасте до круглого),- i для того звичайно
ставили за примiр писателiв чужих - Гомера, Данте,  Шекспiра,  Гете,т.  ?.
таких писателiв, про котрих знали, що вони "великi", "генi?", але не знали
докладно,  в  чiм  лежить  ?х  великiсть,  в  чiм  проявився   ?х   генiй.
Пiдпираючися тими великими iменами, мов щудлами*,  ми  плели  несосвiтенну
тарабарщину про лiтературу (так я думаю нинi про тi бесiди),-  установляли
i валили "вiчнi, незмiннi естетичнi  правила",-  а  котрий  гарячiший,  то
спiшив i на примiрах власно? композицi? доказувати  правду  i  незмiннiсть
свiжоухвалених  регул.  Ах,  се  були  часи  свято?  благонамiреностi   та
патрiотичних поривiв, часи молодi, коли  все  блискуче  було  золото,  все
римоване - поезiя, все надуте - велич i повага. То що ж,- блаженнi тi часи
минули, пропали! Погляди  змiнилися,  незмiннi  i  вiчнi  закони  естетики
розслизлися, мов снiг на сонцi, лiтература  вказалася  мо?му  оку  вже  не
здалека, на висотi, як во днi онi, а зблизька, в  домашнiм,  так  сказати,
уборi, за кулiсами,  а  ??  всякi  iдеали,  величнi  завдання,  артистичнi
форми,- все то - та що й говорити!.. Та й давнi приятелi (бодай деякi,  що
мiж нами лишилися) зовсiм уже не потягають балакати про  "височину",-  ба,
коли часом зайде бесiда про лiтературу, то сейчас ставлять проти не?,  мов
таран-стiнолом, проклятуще "Пощо?" i починають спорити  про  те  хiба,  чи
потрiбна лiтература взагалi, чи нi? Правда, як страшно часи змiнилися, хоч
i в якiм короткiм часi!
   Я б i не згадував тепер про тi часи, коли б не одно. От я  прочитав  на
початку друго? сьогорiчно? книжки "Лiтературно?  правди"  статтю,  мабуть,
статтю програмову редакцi? (без  пiдпису  автора),  i  -  чи  повiрите?  -
побачив у нiй майже око в  око  все  те,  що  ми  колись-то  балакали  про
лiтературнi "принципи" i "iдеали". Я  не  стану  вам  говорити,  якi  милi
споминки викликала в мо?й головi тота стаття (вона  притiм  написана  дуже
гарно, видно, вийшла з-пiд пера деякого з  наших  поважнiших  лiтератiв  i
чита?ться дуже любо), але розповiм вам коротенько ?? змiст.  Автор  статтi
(так, як i ми колись у сво?х бесiдах) ставить на вступi перше  незмiнне  i
вiчне правило,- чи нi, догму, а iменно, що Укра?на i Московщина не  можуть
мати спiльно? лiтератури.  Сеся  думка  (попри  другi,  до  котрих  швидко
дiйдемо) тягнеться i доказу?ться через цiлу статтю, доказу?ться множеством
доказiв, i треба признати правду, що авторовi уда?ться  вповнi  переконати
кожного, що воно справдi так, що лiтература московська для нас - зовсiм до
нi до чого, а наша для москалiв також зовсiм до нi  до  чого.  Правда,  не
один, знаючий дiло (а тiльки для таких, думаю, i писана стаття), зна?  вже
давно, що воно так ?, i зна? навiть, чому воно так ?  i  так  бути  мусить
(сього автор статтi забув, видно,  сказати),  ну,  але  що  ж  зробиш;  не
шкодить воно нiчого й лишнiй раз правду сказати1. Свою думку проводить  ч.
автор    насамперед    через    iсторiю    нашо?    давньо?     лiтератури
церковно-схоластично? i бачить, що вона могла бути  спiльна  обом  народам
iменно тому, що була церковно-схоластична, т. е.  чужа  одному  й  другому
народовi. Але тут же й  обрушу?ться  ч.  автор  на  московських  iсторикiв
лiтератури, яким  правом  вони  смiють  стариннi  пам'ятники  старорусько?
ки?всько? лiтератури пхати в сво? iсторi?, i замiча?, що се  вони  роблять
"без сорому". По-мо?му - нi за що б ч. авторовi за те гнiватись. Бо що ж,-
одно, що чи сяк чи так, а тота лiтература  була  чужа  народовi,  значить,
бери ?? собi всякий, хто хоче, i  обробляй,  а  коли  й  нам  з  не?  дещо
пригодиться, то й ми зачерпнем,- а друге i ще важнiше  то,  що  -  говорим
проти вовка, скажiмо й за вовка - все-таки московськi вченi i  попрацювали
над виданням та науковим поясненням тих пам'ятникiв коли не бiльше  наших,
то бодай стiльки, що нашi,- значить, i  право  яке-небудь  мають  до  не?.
Надмiрне вiдхрещування вiд росiйсько? лiтератури доводить ч. автора  ще  й
до другого цiкавого висказу.  Вiн  каже  (i  справедливо),  що  укра?нська
лiтература пiд московським урядом не могла i не  може  добре  розвиватися,
дiзнаючи всякого гнiту, а в противенствi до  того  згаду?  про  лiтературу
галицьку, котра дi "розвивалася самостiйнiше i нормальнiше, бо тут не було
великорусько? лiтератури" (стор. 10). Ч. автор мусить бути  укра?нець,  не
галичанин, i певно зна? галицьку лiтературу тiльки з оповiдання, коли може
говорити про ?? самостiйний i нормальний розвиток. Впрочiм, воно i  в  тiм
питання, що хто розумi?  пiд  самостiйним  розвитком.  Коли  розумiти  пiд
самостiйним розвитком пусте балакання про самостiйнiсть, а пiд  нормальним
розвитком - не обтяжування голови нi знанням, нi власною думкою,ну,  то  я
готов признати, що наша галицька лiтература в такiм розвитку  зайшла  дуже
далеко. Очевидно - ч. авторовi так важко дався взнаки гнiт московський (чи
урядовий, чи лiтературний?), що навiв його на думку зовсiм односторонню  i
неправдиву, що де нема московського гнiту, там нема  нiякого  гнiту,  там,
значить, iно жий, та будь, та розвивайся! Коли б ч. автор був у Галичинi i
бачив у нас сво? гнiти i гнiтики, то порозумiв би  швидко,  що  так  надто
самостiйно i нормально й нам  нiкуди  розвиватися.  Розумi?ться,  редакцiя
"Правди", другими разами така скора до примiток, не сказала тут  вiд  себе
нiчого i не спростувала помилки  автора,  бо  тота  помилка,-  се  прецiнь
комплiмент ?? власнiй, захваленiй i окричанiй "самостiйностi!".
   - Але що ж се ви б'?те на самостiйнiсть? Що  вам  винна  самостiйнiсть?
Хiба ви перечите ??, хiба й ви хочете "?диного лiтературного язика"? - так
запита? нас, може, дехто. Се питання в грунтi речi дуже на?вне, дитинне  i
нiчо не значуще,- але воно серед наших обставин могло б  дати  притоку  до
крикiв, нарiкань, пiдозрiнь i т. д. -  тому-то  й  хочемо  сказати  в  тiм
зглядi свою думку.
   Зачнiм вiд лiтератури. Ч. автор статтi в "Правдi" мучиться  i  доказу?,
що лiтература  укра?нська  ма?  бути  зовсiм  самостiйна  i  вiдрубна  вiд
московсько?. Для кого ма?  бути  ся  вiдрубна  лiтература?  Чи  для  само?
iнтелiгенцi?? Очевидячки  -  нi,  бо  iнтелiгенцiя,  вже  коли  хоче  бути
iнтелiгенцi?ю, не може замкнутися в тiснiм кружку  одно?  лiтератури,  але
мусить студiювати,  читати  i  порiвнювати  й  твори  других  лiтератур  :
московсько?, нiмецько?, французько? i проч. Значить - тут  вiдрубностi  не
зведеш, бо тут головна цiль - iменно якнайбiльший космополiтизм*  думки  i
научно? працi. Значить - така вiдрубна лiтература  може  бути  тiльки  для
народу, для маси, не знаючо? друго? бесiди. Але iменно тому, що маса  тота
не зна? нiяко? друго? бесiди, то й  нiяка  друга  лiтература  для  не?  не
можлива, бо маса ?? попросту  не  зрозумi?.  Значить,  нiщо  й  доказувати
самостiйнiсть i потребу самостiйностi, бо вона доказана самим тим  фактом,
що так ? i iнакше бути не може. Таке доказування або  дуже  на?вне,  немов
доказування того, що вдень дiйсно сонце свiтить,- або показу?,  що  самому
доказуючому се питання неясне, що сам вiн не вiрить в  нього  i  силу?ться
вмовити в себе, що воно так, а не iнакше - звiсна-бо  рiч,  що  тiльки  то
доказу?ться, що може бути так, а може бути й не так.
   Iдiм далi. Ч. автор, очевидно, в сво?й статтi декуди змiшав  лiтературу
з державою, т. ?. урядом та жандармами, а iменно там, де говорить про гнiт
Московщини на Укра?нщину. Що тут винна  московська  лiтература  (розумi?мо
пiд лiтературою ?? найпередовiшу, найчеснiшу часть,  про  котру  тiльки  й
може  у  нас  бути  бесiда;  доноси  рiзних   Каткових   та   глагольствiя
слов'янофiлiв ми сюди не вчислю?мо i наслiдувати ?х нiкому не  радимо)?  А
коли московська лiтература на  вас,  укра?нську  iнтелiгенцiю,  мала  який
вплив, коли вона вас куди-небудь повела,- га, то самi на  себе  нарiкайте,
що не виробили сво?х власних, сильнiших  течiй  мислi,  i  розбирайте,  чи
вплив чужого був добрий, чи лихий. А такого розбору в ч. автора нема,  хоч
вплив московсько? лiтератури на укра?нську iнтелiгенцiю  вiн,  очевидячки,
призна?. Розумi?ться, держава московська, ?? жандарми та  чиновники  i  ?х
гнiт на всяку свобiдну  думку  -  одно  дiло,  а  лiтература  росiйська  з
Гоголями, Белiнськими, Турген?вими, Добролюбовими,  Писар?вими,  Щаповими,
Решетниковими та Некрасовими - зовсiм друге дiло. I що ще  дивнiше!  У  ч.
автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понiмання: ставаймо  не
супроти московсько? держави, чиновникiв та жандармiв, а проти  московсько?
бесiди та московських писателiв, котрi-дi i по духу  i  по  думках  нам  -
чужина. Се так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас
б'?, а термосити того, хто, хоть i сам слабий, силу?ться нас боронити. Ось
до яко? логiки доводить язикова та  лiтературна  самостiйнiсть.  Чому?  Бо
нема в не? глибшо? пiдстави,  котра  одна  могла  би  надати  ?й  значення
серйозне,- а тота пiдстава - се самостiйнiсть полiтична.
   Нам дуже дивно, що нашi й укра?нськi народовцi так давно вже  балакають
про самостiйнiсть, а й досi чи не  вмiли,  чи  не  смiли  договоритися  до
ясного i одвертого заявлення свого права на самостiйнiсть  полiтичну,  яко
свобiдна, сполучена громада людей-робiтникiв  укра?нсько?  породи  супроти
других слов'янських i неслов'янських пород. Коли  вони  думають,  що  така
самостiйнiсть неможлива, то тодi  i  цiла  ?х  балаканка  про  всяку  iншу
самостiйнiсть не варта й  торби  сiчки,  бо  досить  буде  росiйському  чи
якому-небудь другому чужому урядовi указом заборонити лiтературу,- i  цiла
самостiйнiсть пропала. Але, може, вони тiльки надто совiснi, надто бояться
незаконностi i не смiють навiть тим стати в опозицiю властi, щоб одверто i
явно, як другi слов'яни, висказати сво? право до полiтично? самостiйностi?
Га, коли так, то на страх i лiку нема -  тiльки  диво,  пощо  б  тодi  так
завзято  геройствувати  в  питаннях  язикових  i  лiтературних,  де   таке
геройство, правда, дешеве, але й на нi на що не пригiдне. По-нашому,  коли
говорите  про  самостiйнiсть,  то  договорюйтеся  вже  до  самих   крайнiх
консеквенцiй*, а не уривайте на пiвсловi; а нi,  то  волите  й  зовсiм  не
говорити, а взятися до реальнiшо?, бiльш науково? i  бiльше  корисно?  для
народу працi. Всяка самостiйнiсть не там,  де  бiльше  крику,  а  там,  де
бiльше самостiйно?, розумно? працi, а де ма? бути бесiда про таку працю  в
повнiм  значеннi  слова,  там  треба  вперед  добути  собi  повну  свободу
полiтичну i суспiльну, без котро? й праця свобiдна та широка -  зовсiм  не
можлива.
   Але попри се питання ч.  автор  порушив  у  сво?й  статтi  ще  й  друге
питання, а iменно: яка  ма?  бути  нова  лiтература  кожного  самостiйного
народу? Яка ма? бути нова укра?нська  лiтература?  Ах,  тото  любе,  чисто
рутенське питання, як живо нагаду?  воно  менi  давнi  балакання  з  мо?ми
приятелями про той самий предмет! Правда,- вiдповiдi в нас на  те  питання
не однакi. Ми звичайно  вiдповiдали,  що  ма?  бути  "висока",  "поважна",
"iдеально-потягаюча", а ч. автор "Сьогочасного  лiтературного  прямування"
вiдповiда?, що ма? бути "реальна, нацiональна i народна". Не в  тiм  дiло,
по чи?м боцi бiльше правди, а в тiм, що ч. автор  сто?ть  на  такiм  самiм
становищi, як i ми  колись,  т.  ?.  не  пита?:  "Для  кого  ма?  робитися
лiтература? Чи ма? вона приносити яку-небудь користь, заступати якi-небудь
iнтереси, чи нi?" Йому до сього дiла мало,- йому щоби лиш знати,  яка  ма?
бути лiтература, яка форма  найкраща,  якi  стихи  найлiпше  надаються  до
лiрично?, а якi до епiчно? поезi?. Правда, що при такiм способi i  давнiшi
нашi i ч. автора виводи виходять якiсь припадковi, нi з чим не зв'язанi, а
в грунтi речi пустi i чисто формальнi. Перегляньмо ?х за чергою.
   Лiтература повинна  бути  реальна.  Тому  не  перечимо,  але  погляньмо
тiльки, що розумi? ч. автор пiд  реалiзмом.  "Реальна  лiтература  повинна
бути одкидом  правдиво?,  реально?  жизнi...  повинна  бути  дзеркалом,  в
котрому б одсвiчувалась правдива жизнь...". Щира правда! Але  гов,-  автор
розрiзню? таку  реальну  лiтературу  вiд  друго?  "ультрареально?",  котра
творить-дi тiльки простi копi? натури, простi фотографi?,  та  й  годi.  А
хiба дзеркало не вказу? просто? копi?? Хiба "одкид  берега  в  водi"  щось
бiльше, нiж фотографiя? I чим копi? та фотографi? простi_, а  "одкиди"  та
"дзеркала" не простi_? Чому  "ультрареальнi"  фотографi?  дуже  однобiчнi,
дуже проза?чнi, буденнi по смаку ч. автора? А ось черствi й твердi? Чого ж
?м не ста?, щоб стати "одкидами"  та  "дзеркалами",  чого:  "пишного  духу
iдеалiзму, фантазi?, серця, пишного духу щиро? поезi?". Ось  ма?мо  вiз  i
перевiз. Реалiзм ч. автора куди круть, туди й верть, та й за?хав назад  до
старого iдеалiзму i старо? фантастики та  сентиментальностi.  Що  ж,  сесi
"пишнi духи", вони й  справдi  "витають"  у  нашiй  галицькiй  лiтературi,
тiльки ж не треба ?х уважати якимись "новими прямуваннями". Вони - старе i
зужите смiття, i нiкого тепер не заведуть наперед. Сказати одним словом, -
реалiзм яко принцип лiтературний  -  неясний  ч.  авторовi,  котрий  дармо
силу?ться сховати тоту неяснiсть за грiмкими фразами. З того, що вiн  каже
про реалiзм,- кожний може вивести, що йому злюбиться, для того ми  покинем
його i перейдем до других великих лiтературних принципiв,  виставлених  ч.
автором наперед.
   Лiтература повинна бути нацiональна_; се раз. Лiтература  повинна  бути
народна_; се два.  Принцип  нацiональностi  склада?ться  з  двох  прикмет:
"народного язика i глибокого нацiонального психiчного  характеру  народу".
Принцип народностi склада?ться також з кiлькох елементiв, з котрих  перший
-  народний  язик,  а  другий,  бачиться,  також  "глибокий   нацiональний
психiчний характер народу", з котрого, конечно,  виплива?  форма  народно?
поезi? i ?? дух. Гадав би хто, що се ми жарту?мо з  автора,  виписуючи  тi
однаковi дефiнiцi?* двох (по його думцi) рiзних принципiв. Але нi,  се  не
жарт, а правда. Ч. авторовi зовсiм не яснi в головi i тi  "принципи"  -  i
таким способом виходить, що вся його робота була дуже плохо обдумана. Воно
й не могло вийти iнакше, коли хто береться судити про яке дiло  i  поперед
усього ставить його догори ногами i почина?  вiд  найпустiших,  формальних
питань. Розумi?ться, що тодi до питань основних вiн не  дiйде,  а  й  самi
формальнi переплута?. А вже тi  мiсця,  де  ч.  автор  силу?ться  виказати
вiдмiнний характер народних пiсень великоруських вiд малоруських  (про  що
нiхто нiколи не сумнiвався i не спорив),- викликають попросту тiльки  смiх
i до науково? аргументацi? годi ?х пришпилити. Ми вискажем свiй погляд  на
тi принципи лiтературнi, бо й вони  послiднiми  часами  становлять  у  нас
кiсть незгоди мiж деякими людьми, впрочiм чесними i трудящими.
   Але передовсiм обернiм навиворiт  метод  ч.  автора  i  замiсть  питати
вiдразу: яка ма? бути лiтература? - запитаймо: що  таке  лiтература  i  до
чого вона ма? служити?
   Замiсть ставити згори дефiнiцiю, мов яку догму,-  погляньмо  вперед  на
факти, на примiри всiх лiтератур образованих народiв i спитаймо себе:  чим
ми вважа?мо тi лiтератури? Що ми цiнимо в  них?  Уважа?мо  ?х  бiльше  або
менше докладними i живими вiдбитками сучасного життя народного; цiнимо  ?х
тим вище, чим  яснiше  i  свiдомiше  вони  вказують  тото  життя.  Тисячнi
естетичнi правила поставали i щезали в протягу  столiть  -  для  нас  вони
зовсiм пропали i стали пустою  формою;  головне  дiло  -  життя.  Значить,
лiтература i життя мусять стояти в якiйсь тiснiй зв'язi. Се  за  всi  вiки
виказу? фiзiологiя i психологiя, котрi кажуть, що кожний  чоловiк  лиш  то
може робити, говорити, думати, що вперед у формi вражень  дiйшло  до  його
свiдомостi,- i вiдтак тотi елементи може комбiнувати, складати,  дiлити  i
переформовувати; але щось зовсiм нового_,  зовсiм  вiдiрваного  вiд  свiту
його вражень чоловiк нiколи не  мiг  i  не  може  сотворити.  Се  був  той
мимовiльний, несвiдомий реалiзм, конечний у всiх лiтературах,  конечний  в
кожнiй стрiчцi кожного писателя. Друга рiч - новiший реалiзм лiтературний,
зведений в певну науку, оброблений i уформований зовсiм  свiдомо.  Головна
його пiдстава, то  iменно  питання  -  до  чого  ма?  служити  лiтература?
Найпершу вiдповiдь пода? iсторiя всiх лiтератур: лiтература  певного  часу
повинна бути образом життя, працi, бесiди i думок того часу. Сесю  формулу
в  найчистiшiй  формi  бачимо  переведену  у  росiйських  реалiстiв  школи
Писар?ва, у Решетникова, Островського, М. Успенського  (не  "Чепенського",
як прочитала редакцiя "Правди", так само, як торiк з  Добролюбова  зробили
Достолюбова). Се той, нелюбий ч. авторовi "ультрареалiзм", котрий, однако,
при всiй сво?й однобiчностi зробив великий поворот у лiтературi росiйськiй
i навiяв у не? бiльше демократичного  духу,  бiльше  охоти  до  пiзнавання
народу,  нiж  деiнде  цiлi  довгi  перiоди  iдеальних  та  сентиментальних
лiтератур. Але лiтература ма? безперечно ще другi,  важнiшi  завдання  для
свого часу i для того народу, серед котрого поста?. Вона повинна при  всiм
реалiзмi в описуваннi також аналiзувати  описуванi  факти,  виказувати  ?х
причини i ?х конечнi наслiдки, ?х  повiльний  зрiст  i  упадок.  До  тако?
роботи не досить уже вправного ока,  котре  пiдглядить  i  опише  найменшу
дрiбницю,- тут вже треба знання i науки, щоб  умiти  доглянути  саму  суть
факту, щоб умiти порядкувати i складати дрiбницi в цiлiсть не так, як кому
злюбиться, але по яснiм i  твердiм  науковiм  методi.  Така  робота  цiху?
найкраще всю нову реальну  лiтературну  школу,  втягаючи  в  лiтературу  i
психологiю, i медицину та патологiю, i  педагогiю,  i  другi  науки.  Тота
наукова пiдкладка i аналiз становить iменно найбiльшу вартiсть  се?  ново?
лiтератури проти усiх давнiшнiх, вона заповню? довговiчну стiйнiсть творам
таких  писателiв,  як  Дiккенс,  Бальзак,  Флобер,  Золя,  Доде,  Турен?в,
Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаг, Шпiльгаген i др. А яка цiль тако?  роботи?
Цiль ??, очевидячки, така: вказувати в  самiм  коренi  добрi  i  злi  боки
iснуючого  порядку  i  витворювати  з-помiж  iнтелiгенцi?  людей,  готових
служити всею силою для пiддержання добрих i усунення  злих  бокiв  життя,-
значить, зближувати iнтелiгенцiю з народом i загрiвати ?? до  служби  його
добру. Без то? культурно? i поступово? цiлi, без то? научно?  пiдкладки  i
методу (про них у ч. автора "Нових прямувань" нема  й  згадки)  лiтература
стане пустою забавкою  iнтелiгенцi?,  нiкому  нi  до  чого  не  потрiбною,
нiчийому добру не служачою, а  пригiдною  хiба  для  розривки  багачам  по
добрiм обiдi. Се завдання зрозумiли всi  реалiсти,  i  тому-то  письма  ?х
попри всiй реальностi i правдi усе виходять - глибоко тенденцiйнi,  т.  ?.
вони подають факти i образи з життя не отак собi, для того, що  се  факти,
але для того, що з них логiчно i конечно виходить такий i такий вивiд,-  i
стараються тi факти без перекручування i  натягання  так  угрупувати,  щоб
вивiд сам складався в головi читателя, виходив природно i ясно i  будив  у
нiм самiм певнi чуття, певнi сили до дiлання в жаданiм напрямi.
   - Га, то на такий спосiб лiтература ма? бути тенденцiйна,  парцiальна*!
Вона, котра повинна стояти понад партiями i пiдлягати одним тiльки  чистим
i високим законам естетики! - Такi крики чую вже наперед  з-посеред  наших
"естетикiв-писальникiв". Але я "не устрашаюсь".
   - Стiйте, добродi?, - вiдповiдаю рiвнодушно. - Лiтература, стояча понад
партiями,- се тiльки  ваш  сон,  се  ваша  фантазiя,  але  на  дiлi  тако?
лiтератури не було нiколи. А вашi вiчнi закони естетики, се, шануючи  день
святий i вас яко гречних,-  старе  смiття,  котре  супокiйне  догнива?  на
смiтнику iсторi? i котре перегризають тiльки деякi платнi осли,  лiтерати,
що пишуть на лiктi повiстi та фейлетони до нiмецьких та французьких газет.
У нас ?диний кодекс  естетичний  -  життя.  Що  воно  зв'яже,  те  й  буде
зв'язане, а що розв'яже,- те й буде розв'язане.
   А тепер зберiм докупи все сказане про лiтературу, щоб закiнчити тоту  i
так уже подовгу бесiду про статейку: "Сьогочасне лiтературне прямування".
   Лiтература, так як i наука сьогочасна, повинна бути робiтницею на  полi
людського поступу,  ??  тенденцiя  i  метод  повиннi  бути  науковi.  Вона
громадить i опису? факти щоденного життя, вважаючи тiльки на правду, не на
естетичнi правила,- а заразом аналiзу? ?х i робить з них  виводи,-  се  ??
нау_кови_й реалiзм_; вона через те вказу? хиби суспiльного устрою там,  де
не все може добратися наука (в життi щоденнiм,  в  розвитку  психологiчнiм
страстей та нам'?тностей* людських), i стара?ться будити охоту  i  силу  в
читателях до усунення тих хиб - се ?? поступова  тенденцiя_.  Розумi?ться,
се послiдн? вона може робити рiзними способами:  то  влiяючи  на  розум  i
переконання (реалiсти французькi), то на чуття (Дiккенс, Дженкiнс i бiльша
часть реалiстiв росiйських, так само i з наших Марко Вовчок i  Федькович).
Розумi?ться також, що вже само поняття "правди" вимага?, щоби в лiтературi
змальованi були i всi нацiональнi окремiшностi даного народу,- а сама цiль
лiтератури  -  служити  народовi  -  вимага?,  щоб  вона  була  для  нього
зрозумiлою. Таким способом, оба  прославленi  ч.  "автором"  "принципи"  -
народнiсть i нацiональнiсть, се те саме, що й його  самостiйнiсть  -  речi
конечнi i  природнi,  але  зовсiм  не  жоднi  провiднi  принципи,  так  як
принципом не можна назвати спання, ?дiння, дихання i т. п., хоч  се  також
речi правдивi, природнi i для чоловiка конечнi.
   _
   _ ПРИСВЯТА
   Вiн був сином мужика - i став володарем в царствi духа.
   Вiн був крiпаком - i став велетнем у царствi людсько? культури.
   Вiн був самоуком - i вказав новi, свiтлi i вiльнi  шляхи  професорам  i
книжним ученим.
   Десять лiт вiн томився пiд вагою росiйсько? солдатсько? муштри,  а  для
волi Росi? зробив бiльше, нiж десять переможних армiй.
   Доля переслiдувала його в життi, скiльки лиш могла, та вона  не  зумiла
перетворити золота його душi у ржу, анi його любовi до людей в ненависть i
погорду...
   Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожалiла втiх,  що  били  iз
здорового джерела життя.
   Найкращий i найцiннiший скарб доля дала йому лише по смертi - невмирущу
славу i всерозквiтаючу радiсть,  яку  в  мiльйонiв  людських  сердець  все
наново збуджуватимуть його твори.
   Отакий був i ? для нас, укра?нцiв, Тарас Шевченко.
   _
   _ ТЕМНЕ ЦАРСТВО
   I небо невмите, i заспанi хвилi,
   I понад берегом геть-геть,
   Неначе п'яний очерет
   Без вiтру гнеться... Боже милий!
   Чи довго буде ще менi
   В оцiй незамкнутiй тюрмi,
   Понад оцим нiкчемним морем
   Нудити свiтом?.. Не говорить,
   Мовчить i гнеться, мов жива,
   В степу пожовклая трава,
   Не хоче правдоньки сказать,-
   А бiльше нi в кого спитать.
   Т. Шевченко. 1_
   Початок сорокових рокiв був дуже важною добою для  поетично?  творчостi
Шевченка,-  добою  великого  перелому  в  його  думках.  Уже   в   розборi
"Гайдамакiв" я старався зазначити той перелом, що хоч не  корисно  вплинув
на цiлiсть i стiйнiсть то? поеми, зате був безмiрно важний  як  для  поета
самого особисто, так i для стiйностi його пiзнiших творiв.
   Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що  Шевченко
жив тодi в Петербурзi, обертався серед високоосвiчених кружкiв,  свобiдний
i люблений сво?ми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була  в
росiйськiй лiтературi в початку сорокових рокiв i якi думки носилися  тодi
в головах передових росiйських людей i висловлялися в передовiй росiйськiй
печатi. Три великi росiйськi письменники, Пушкiн, Грибо?дов  i  Лермонтов,
усi передчасно посходили вже в могилу, але твори ?х, особливо тi, що могли
вважатися останнiм  словом  кожного  з  них  ("Горе  от  ума"  Грибо?дова,
"Евгений Онегин" Пушкiна, "Герой нашего времени" Лермонтова),  жили  серед
читаючо? громади i робили великий  вплив  на  думки  та  переконання,  тим
бiльше, що смiле, гаряче слово Б?лiнського додавало ?м ясностi  i  ширини.
Четвертий великий поет i генiальний письменник  росiйський,  Гоголь,  саме
тодi стояв у найкращiм  розцвiтi  сво??  поетично?  творчостi,  писав  або
задумував писати тодi сво? найкращi твори - "Ревизор" i "Мертвые души".  I
сам Б?лiнський у невтомимiй  роботi  над  розвитком  сво?х  думок  почина?
покидати  становище  естетично?  критики,  почина?  добачати  цiль   усi??
культурно? працi людськостi в тiм, аби ущасливити всiх  людей,  дати  всiм
можнiсть всестороннього розвитку всiх вроджених  сил,  а  спецiально  цiль
штуки в тiм, аби показувати правдиво дiйснiсть iз ?? хибами  та  задатками
лiпшо? будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб i вiру в можнiсть
поправи. До довершення того переходу в Б?лiнськiм, ба й до змiни  поглядiв
усi?? iнтелiгентно? росiйсько? громади, чимало причинилися  й  вiльнодумнi
та радикальнi дiячi-письменники Герцен  i  Бакунiн,  що  за  границею1,  в
Нiмеччинi та Францi?, пильно слiдили за духовним розвитком рiдного краю  i
вдержували живi зносини з передовими людьми в Росi?. Та й узагалi в  цiлiй
Захiднiй ?вропi йшов тодi великий поступовий  рух.  Французька  романтична
школа  вiд  радикалiзму  чисто  естетичного  переходила   до   радикалiзму
полiтичного (Вiктор Гюго) та релiгiйного (Ляменне2); побiч романтикiв, хоч
i пiд ?х впливом, поставали новi напрями. Жорж Занд уже розпочала  гарячим
словом проповiдь рiвностi та свободи жiноцтва; вона ж i много читаний Ежен
Сю  (Eugene  Sue)  були  найвиднiшими   представниками   сен-сiмонiзму   у
французькiй лiтературi. А рiвночасно вже Бальзак, i ще перед ним Стендаль,
клали пiдвалини ново?, реалiстично? школи. Такий самий поворот до реалiзму
та до порушування суспiльних  питань  у  лiтературi  доконували  в  Англi?
Дiккенс  ("Рiздвянi   повiстi")   i   Теккерей,   у   Нiмеччинi   Ауербах3
("Dorfgeschichten"*), не згадуючи вже про Генрiха Гейне, який рiвночасно з
Шевченковим   "Сном"   (1844   р.)   сво?ю   поемою   "Deutschland,    ein
Wintermärchen"*, формою та напрямом  багато  де  в  чiм  подiбною  до
Шевченкового "Сну", сильно та дотепно вдарив на  передрухнiлий  полiтичний
лад Нiмеччини.
   Твори тих ?вропейських письменникiв, а особливо Жорж  Занда,  Бальзака,
Сю, Дiккенса, перекладалися та читалися многими в Росi? i мусили  показати
також немалий вплив*.
   Та не тiльки в надобнiй лiтературi, але  також  у  фiлософi?  та  iнших
науках  iз  початком  сорокових  рокiв  завважу?мо  загальне  змагання  до
реалiзму, до опирання  загальних  висновкiв  на  фактах,  на  досвiдi,  на
статистицi. Рiвнобiжне зi зростом реалiзму  в  штуцi  й  науцi  iде  зрiст
демократизму,  республiканiзму  та  соцiалiзму  в  питаннях  полiтичних  i
суспiльних. Ся велика хвиля ?вропейського  духовного  руху  захапу?  також
чiльних людей у Росi?, будить ?х до нового життя. Перед тим уже  Пушкiн  у
"Он?гiнi" та Лермонтов у "Геро? нашого часу"  в  ярких  картинах  показали
були цiлу духовну та моральну нiкчемнiсть пануючо?  верстви  в  Росi?.  Тi
твори враз iз Гоголевими сатирами розбили слiпе самозадоволення росiйсько?
iнтелiгентно? громади, збудили глибшу застанову над собою i  над  iснуючим
ладом. Усе те вкупi мусило викликати новий поворот  у  лiтературi.  Швидко
появляться на свiт  "Мертвi  душi"  Гоголя,  а  за  ними  пiдуть  "Записки
охотника" Турген?ва - перший  прилюдний  удар  на  велику,  наболiлу  рану
росiйсько? суспiльностi, на крiпацтво.
   Неможлива рiч, аби Шевченко, живучи пiд той час у  Петербурзi,  не  мав
також захопитися тою великою хвилею поступового  руху,  аби  його  гаряча,
молода душа не повернулася також у новiм напрямi, тим бiльше, що й  власнi
його мужицькi симпатi? вiддавна тягли його в той бiк. Тому  не  дивно,  що
супроти напливу тих нових iдей давнiшi його старокозацькi iдеали блiднуть,
що його вузький укра?нський  нацiоналiзм4  звiльна  перетворю?ться  сам  у
собi, перероджу?ться в любов до всiх слов'ян, тиснених чужими,  а  далi  в
любов до всiх людей, тиснених  путами  суспiльно?  нерiвнотi,  неправди  й
неволi. Вiд початку сорокових рокiв Шевченко чимраз виразнiше  та  смiлiше
вступа? на нову дорогу. Майже кожний новий його твiр, се крок  наперед  по
тiй дорозi. Велике нещастя, що мов грiм ударило в нього в хвилi найкращого
розцвiту його поетично? сили (його арештування та засудження до смертi  на
службу в солдатах 1847 р.), не тiльки не могло змiнити того напряму,  але,
навпаки, утвердило в нiм поета; по  увiльненню  з  десятилiтньо?  страшно?
неволi вiн творить сво? безсмертнi поеми "Царi", "Неофiти" та  "Марiю",  в
яких, покинувши рамки укра?нського нацiоналiзму, на загальнолюдськiй канвi
рису? картини тиранства та боротьби за правду, рису? високий, аж до  наших
днiв ледве достижимий iдеал жiнки-матерi.
   Дуже цiкава рiч - слiдити крок за кроком розвиток нашого поета  в  тiй,
другiй добi  його  поетично?  творчостi.  Задумавши  зробити  се  в  сво?х
"Причинках", я певний, що тiльки таким способом, роздивляючи уважно кожний
крок, не закриваючи хиб i не прибiльшуючи  заслуг  (такого  прибiльшування
Шевченко зовсiм не  потребу?),  ми  матимемо  змогу  вiдповiдно  зрозумiти
значення творiв нашого генiального Кобзаря, а також зрозумiти  той  напрям
думок, що завiв його в неволю, розширити та прояснити тi iде?, за якi  вiн
терпiв, i причинитися до осущення тих iдеалiв, якi йому, хоч, може, ще i в
невиразних нарисах, показувалися в хвилях вiтхнення.
   В "Гайдамаках", написаних у р. 1841, я показав перший, несмiлий i майже
несвiдомий крок нашого  поета  на  тiй  новiй  дорозi.  Правда,  козацький
патрiотизм переважа? ще, але з невиразного закiнчення,  з  частих  вибухiв
чисто людського, нацiонального рамками незатiсненого чуття, з непевностi i
несмiлостi в рисуваннi страшних картин рiзнi та вiйни, якi поет то сяк, то
так старався залагодити, немов прозiрчастим серпанком закинути,  з  усього
того видно було, що  вузький  нацiоналiзм,  шукання  iдеалу  в  минувщинi,
доспiву? тут останню свою пiсню i що вiдтепер пiдуть у поета  iншi  пiснi.
Воно так i сталося. Вже в передмовi, писанiй по скiнченню поеми ("По  мовi
передмова"),   поет    зовсiм    недвозначно    проща?ться    з    давнiм,
козацько-патрiотичним напрямом, з давнiми героями-войовниками.
   "Весело послухать слiпого кобзаря, як вiн  заспiву?  думу  про  те,  що
давно дiялось, як боролися ляхи з козаками.  Весело,  а  все-таки  скажеш:
"слава богу, що минуло!" - а надто як згада?ш, що ми одно? матерi дiти, що
ми всi слов'яни. Серце болить, а розказувать треба. Нехай  бачать  сини  i
внуки,  що  батьки  ?х  помилялись_,  нехай  братаються  знову  зi  сво?ми
ворогами,  нехай  житом-пшеницею,  як  золотом   покрита,   нерозмежованою
останеться навiк од моря i до моря слов'янськая земля".  Як  бачимо,  поет
виразно вказу? тут, що йому противнi всi тi вiйни та рiзанини, в яких  вiн
колись бачив славу Укра?ни, що всi тi кривавi  подi?  вiн  уважа?  великою
помилкою предкiв5, а не боротьбою за правду. I хоч iще пiзнiше (1845 р.) в
поемi  "Холодний  Яр"  вiн  боронить  гайдамаччину  вiд  закиду,   буцiмто
"Гайдамаки - не во?ни,- розбiйники, вори",- то все-таки, поминувши те,  що
такий закид iз iсторичного становища зовсiм пустий та неважний, Шевченкова
оборона дуже слаба та безосновна.  "За  святую  правду-волю  розбiйник  не
стане",- каже вiн, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою. "Не зарiже
(розбiйник) лукавого сина, не розiб'? живе серце  за  свою  Вкра?ну".  Тут
поперед усього Шевченко боронить гайдамаччину не iсторичну, а ту, яку  вiн
списав у сво?й поемi, а його доказ про те, що Гонта  вбив  власних  синiв,
iсторично нестiйний, бо нiяких сво?х синiв Гонта направду  не  зарiзав,  а
вбивство синiв за те тiльки, що вони без сво?? вини  були  католиками,  не
можна назвати дiлом патрiотичним.  Такi  вчинки  родить  тiльки  фанатичне
заслiплення. I не треба бути геро?м на те, аби  "розбити  живе  серце".  В
часах великого фанатичного заслiплення людей бачимо багато таких випадкiв,
вiд котрих здрига?ться серце потомних поколiнь, а котрi, проте,  нiхто  не
дума? зачислювати до дiл геройських. Геро?змом можна назвати  тiльки  таке
дiло, де мука i терпiння одиницi здобува? або окупляе добро цiлого народу,
цiло? людськостi.
   "Гайдамаки" показуються нам, немов широкий ставок  на  скрутi  степово?
рiки. Вода, бачиться, та сама, що вплила до нього, та й  виплива?:  тiльки
по смаку чу?ш, по ?? свiжостi мiрку?ш, що  вона  не  зовсiм  та  сама,  що
змiнилася, освiжилася невидимими пiдземними норами. Та й виплива? вона вже
в iншiм напрямi, нiж  вплила,  виплива?  бистрiшими,  дужчими  хвилями.  З
"Гайдамакiв" виплили двi  такi  стру?,  що  породили  найкращi  Шевченковi
твори. Зда?ться,  немов  складники,  змiшанi  ще  в  "Гайдамаках",  дедалi
розкладаються,  дiляться  та  очищаються.  З  одного   боку,   укра?нський
нацiоналiзм,   позбувшися   старокозацько?   закраски,   розширя?ться   та
поглиблю?ться в правдивий укра?нський патрiотизм, у правдиву  "гражданську
скорбь" над теперiшньою сумною  долею  Укра?ни,  в  могутнiй  гнiв  на  ??
гнобителiв. Але се вже не той формальний  патрiотизм,  який  ми  бачили  в
першiй добi Шевченково? творчостi. Сей новий патрiотизм  нашого  поета  не
поляга? вже на споминах "славно? бувальщини", гетьманських булав,  жупанiв
та вiйн. Вiн основу?ться свiдомо та твердо на любовi  до  всiх  людей,  на
бажаннi загальнолюдського братерства, на прихильностi до всiх пригноблених
i покривджених, мiж котрими перша  i  найближча  серцю  поета  його  рiдна
Укра?на. Той високий патрiотизм вилився огненним  словом  у  поемах  "Сон"
(1844) i "Кавказ" (1845), котрих розборовi я й  присвячую  оцю  статтю.  А
друга струя, що вилилася з того спiльного збiрника  i  йшла  рiвнобiжне  з
першою, а також рiзнобiжно з загальним у ?вропi зворотом до  реалiзму,  се
було змагання вказати в правдивих картинах життя укра?нського люду та його
кривди. Ся  струя  породила  такi  прегарнi  перли  нашо?  лiтератури,  як
"Катерину", "Наймичку", "Вiдьму", "Марину", "Петруся" та "Княжну".  Але  в
обох тих  струях  течiя  спiльна  i  дно  спiльне:  протест  проти  поганi
сучасного ладу, опертий на сильнiм та незаслiпленiм почуттi гуманностi.
   Статтi, присвяченiй розборовi  "Сну"  та  "Кавказу",  я  дав  наголовок
"Темне царство". Сей наголовок виплива? з само? сутi дiла. Бо й справдi  в
тих двох поемах списав поет картину великого царства -  росiйського,  того
царства тьми_, що давить Укра?ну, що абсолютизмом i самоволею  царства  та
чиновникiв давить i пута? не тiльки дiла, але  навiть  думки  та  змагання
кожно? вiльно?  одиницi.  Читачам,  знакомим  iз  росiйською  лiтературою,
вiдома буде стаття Добролюбова6 пiд  таким  самим  наголовком,  присвячена
розборовi побутових драм Островського. Приймаючи такий самий наголовок для
се? статтi, я зовсiм не хочу йти в супiр з  найкращою  працею  найбiльшого
росiйського критика. Така думка, поминаючи нерiвнiсть сил, тим дальша  вiд
мене, що й предмет обох статей принципiально рiзний.  Бо  коли  Добролюбов
пiд назвою темного царства змалював на основi побутових драм  Островського
велику неправду й погань не цiлого суспiльного ладу, а  головно  родинного
життя одно? верстви великоруського народу, купецтва,-  я  хочу  на  основi
Шевченкових поем вiдмалювати погань i  неправду,  що  лежить  переважно  в
полiтичнiм устро? росiйсько? держави, розумi?ться, не без екскурсiй  i  на
суспiльне поле.
   Але чи склада?ться з  тих  двох  поем  така  цiлiсть,  аби  можна  було
розглядати ?х разом, не мiшаючи з собою рiзнорiдного? Адже писанi вони  не
в один час, то чи ж нема мiж ними рiзниць щодо настро?в i поглядiв  поета?
Розумi?ться,  рiзницi  видно,  але,  на  мою  думку,  рiзницi  тi   досить
поверховi, не тикають самого основного погляду поета на  представлене  ним
"темне царство". Ось чим, на мою думку, вiдрiзня?ться "Сон" вiд "Кавказу".
В "Снi" Шевченко сто?ть  ще  бiльше  на  нацiональнiм  укра?нськiм  грунтi
(поема писана вчаснiше). Укра?на нагаду?ться йому все i  всюди;  ??  горем
наболiла вся його душа; тих, хто кату? i катував ??, вiн проклина? з цiлим
жаром болючого серця. "Сон" - се велике оскарження  "темного  царства"  за
всi теперiшнi й минувшi кривди Укра?ни, оскарження, пiднесене збiльше, хоч
не виключно партикулярного  становища  -  укра?нства.  Натомiсть  "Кавказ"
побудований уже на ширшiй, можна сказати, загальнолюдськiй  основi.  Всяка
боротьба  за  волю,  всяке  змагання  проти  "темного  царства"  знаходить
прихильника в нашiм поетi; "Кавказ" - се огниста iнвектива проти  "темного
царства" зi становища  загальнолюдського,  се,  може,  найкраще  свiдоцтво
могутнього, всеобiймаючого  щиролюдського  почуття  нашого  поета.  Кожний
побачить пiсля сього, що вказана тут рiзниця мiж обома поемами не то що не
спиня? нас складати ?х у одну цiлiсть, але,  навпаки,  спонука?  до  того.
Адже власне задля того вiдмiнного становища в освiтленню  одно?  речi  обi
поеми вза?мно доповняють себе_.
   Ще  менше  важна  рiзниця,  яка  заходить  мiж   обома   поемами   щодо
артистичного оброблення. З того погляду "Сон"  -  один  з  слабших  творiв
Шевченка7. Сама основа поеми,- поет у  снi  перелiта?  Росiю,  а  особливо
Петербург, i спису? картину за картиною так, як вони насуваються  йому  на
вид,- грiшить недостачею внутрiшнього логiчного зв'язку,  так  як  узагалi
кожний опис подорожi, де картини припадково чергуються та мiняються, нiчим
або мало чим в'яжучися з собою. Певна рiч, у Шевченка, так  само  як  i  в
аналогiчнiй поемi Генрiха Гейне, де описана дiйсна подорож поета з  Парижа
до Гамбурга, пiд  тим  припадковим  чергуванням  картин  лежить  у  основi
глибший iдейний  зв'язок,  i  се  вповнi  вирiвню?  недостачу  композицi?.
Натомiсть "Кавказ", що явля?ться немов один величезний вибух чуття,  також
щодо форми мусимо вважати одним iз найкращих творiв Шевченка. Та, як кажу,
рiзниця у виконаннi тут мало важна.  Одну  й  другу  поему  треба  вважати
творами переважно лiричними та оцiнювати ?х значення не  мiрою  бiльш  або
менше реального змiсту, але мiрою вилитого в них високогуманного чуття. Те
могутн? чуття поета, мов  блискавка,  розсвiчу?  густий,  вiковий  суморок
"темного царства", пише огняним  пальцем  та?мнi  слова  над  розкошуючими
тиранами, а дiло критики - обняти в цiлостi й  показати  ясно  той  образ,
вiдчитати та витолкувати тi слова. 2_
   Од молдаванина до фiнна
   На всiх язиках все мовчить!
   Т. Шевченко.
   Полiтикою в Росi? займатися не  вiльно,  коли  пiд  словами  "займатися
полiтикою" схочемо розумiти свобiдний обсуд дiлань i  розпоряджень  уряду,
свобiдну критику державного  устрою  та  публiчного  життя.  В  абсолютнiй
державi, де воля царя - закон, i де тим самим  закон  угрунтований  не  на
якихось, для кожного ясних i зрозумiлих  принципах,  але  на  волi  одно?,
всевладно? одиницi,  нема  нiяко?  пiдстави  анi  можностi  -  критикувати
закони, критикувати будову та хiд державно? машини.  Коли  правда  те,  що
сказав Щедрiн про росiйську свободу  слова  взагалi,  що  в  Росi?  вiльно
тiльки "молоть пустяки", то подвiйно правдивий буде такий суд про  критику
полiтичного устрою та дiлань властi, а особливо ?дино?, всемогущо?  властi
- царя. А де нема  свободи  слова,  там  нiщо  й  говорити  про  полiтичну
поезiю_, нiщо й говорити про свобiдний вислов  почувань,  якi  будяться  в
серцi вiльного та мислячого чоловiка пiд тиском полiтично? самоволi. Тож i
досi великоруська  лiтература  не  ма?  того,  що  назива?ться  полiтичною
поезi?ю8, окрiм хiба двох-трьох невеличких нiби iсторичних  поем  Рил??ва:
хiба би хто хотiв назвати тим  iменем  шумнi,  в  основi  царофiльськi  та
панславiстичнi вигуки поетичнi слов'янофiлiв вродi Хомякова... З усiх  тих
росiйських нiби  полiтичних  поезiй,  крiм  Рил??вих,  так  i  вi?  глухим
петербурзько-московським централiзмом, котрий не зна? нiяких прав  вiльно?
людини, крiм права фiзично?  сили,  котрий  i  чути  нiчого  не  хоче  про
природне право кожно? народностi до  свобiдного  розвою  i  вважа?  братнi
слов'янськi землi не бiльш як теперiшнiми або будущими провiнцiями  Росi?,
обов'язаними якнайшвидше  позбутися  сво??  народно?  iндивiдуальностi  та
розплистися цiлком у "руськiм морi". Перший Шевченко, син  одно?  з  таких
провiнцiй - Укра?ни, в сво?х поемах  "Сон"  i  "Кавказ"  показав  у  Росi?
образцi полiтично? поезi?, показав також для всiх будущих поетiв полiтичну
дорогу, якою слiд ступати на тiм полi, та основу, з яко? треба виходити.
   Знав наш поет,  що,  виливаючи  на  папiр  сво?  наболiле  чуття,  сво?
полiтичнi погляди та бажання, вiн не тiльки не верне тим волi Укра?ни -
   Не жди сподiвано? волi!
   Вона заснула, цар Микола
   ?? приспав -
   але навiть не зможе сказати того свого слова прилюдно, в печатi,  i  що
його поеми в найлiпшiм разi можуть дiйти до громади  тiльки  в  рукописних
вiдписах. Ба вiн знав i те, що за само написання подiбних поезiй,  за  сам
прояв подiбних "неблагонамеренных" почувань жде його така  сама  доля,  як
майже всiх передових поетiв та письменникiв Росi?,  як  того  вiльнодумця,
котрого вiн такими гарячими та страшними словами описав у сво?м "Снi":
   Отде злодiй штемпований
   Кайдани волочить,
   От розбiйник катований
   Зубами скрегоче,
   Недобитка товариша
   Зарiзати хоче.
   А мiж ними, запеклими,
   В кайдани убраний
   Цар, всесвiтнiй цар, волi цар
   Штемпом увiнчаний.
   В муцi, в каторзi - не просить,
   Не плаче, не стогне...
   Раз добром налите серце
   Ввiк не прохолоне.
   Бачив ясно поет, яка доля жде його,вона його й справдi  не  минула,-  а
таки не захотiв мовчати i  "присипляти  в  собi"  сво?  думи,  не  захотiв
коритися перед самоволею, пiдлягати "темному царству",  i  не  тiльки  сам
кидав на нього громами сво? дум ("Лети ж, моя думо, моя люта муко!"),  але
й iнших завзивав до боротьби з ним. "А де ж тво? думи,  рожевi?  квiти?",-
говорить вiн до катованого вiльнодумця. "Ой не ховай, брате,-  розсип  ?х,
розкидай!"
   Погляньмо  ж  тепер,  що  повернуло  думку  поетову  до  написання  тих
полiтичних поем? Який внутрiшнiй процес - окрiм побiчних впливiв - виробив
у нiм той гарячий протест проти "темного царства"?.. Се й змалку вщеплений
i в довгих лiтах неволi  скрiплюваний  дух  опозицiйний  да?  нам  заразом
вказiвку, для чого протест вилився у  Шевченка  з  такою,  безпримiрною  в
Росi?,  силою.  А  з  другого  боку,  його  прихильнiсть  до  мужикiв,  до
покривджених  i  обiдраних  велiла   йому   поставити   дiло   просто   на
загальнолюдське становище, пiднiмати протест не  зi  становища  виключного
укра?нства, а зi становища покривджено? людськостi. А тодiшнi обставини  в
Росi? ще й дужче перли поета на таке становище. "Од молдаванина  до  фiнна
на всiх язиках все мовчить!" -  говорить  досадно  поет,  висказуючи  тими
словами, що не тiльки Укра?на в Росi? пригнетена i що вiн  бажа?  волi  та
вiльного слова не тiльки для Укра?ни, але також для всiх народiв, глушених
слiпою царською самоволею. Ся глуха, мертва мовчанка - не з  благоденства,
як iронiчно дода? поет, а з мусу - се перша i  головна  признака  "темного
царства". Аби з усiх людей поробити "холопiв" та  "лаке?в"  або  бездушнi,
робучi та покiрнi машини,- бо тiльки тi два роди творiв земних мають мiсце
в "темнiм царствi",- треба поперед усього не дати людям думати  по-людськи
та обмiнюватися тими думками, треба не дати ?м  висловлятися  свобiдно,  а
радше-треба заставити ?х "молоть пустяки". А особливо треба  не  допустити
до голосу людей, що кличуть iншим: "Схаменiться, будьте люди!"
   А серед то? мовчанки, серед того загального отупiння людського чуття  -
що ж дiяти чоловiковi, в якого чуття гаряче й серце повне любовi? Що дiяти
поетовi, живому серед  мерцiв?  Нудьга  i  розпука  бере  його.  Сидячи  в
Петербурзi, в самiм осередку полiтичного гнiту i полiтично? темноти, око в
око з тою  величезною  машиною,  що  давить  Укра?ну  i  всю  Росiю,  поет
силку?ться, як каже сам про себе, заглушити в собi бiль, забути про сво? i
людське горе. "Я гуляю, бенкетую в недiлю i в будень", звiсно, аби не чути
людського стогону.  "А  вам  нудно,  жалу?тесь?  ?й-богу,  не  чую.  I  не
кричiть!" Вiн зна?, що таким робом не втишить болю  в  серцi,  а  навпаки,
такою силуваною мовчанкою, таким самооглушенням сам у собi з'?да?ться, сам
п'? свою кров. Але нехай i так! вiн гордиться хоч тим, що "я свою  п'ю,  а
не кров людськую", коли про бiльшiсть окружаючих його людей  та  про  цiле
"темне царство" треба би сказати якраз навпаки.
   Страшно ста?, коли вдуматися в значення тих  немногих  слiв  у  заспiвi
"Сну", де поет, кинувши загальний погляд на змагання та  порядки  "темного
царства", виткнувши коротко й досадно головнi його  болячки,  показу?  нам
сво? власне нутро, розкрива? психологiчнi причини, для яких  вiн  береться
спiвати пiсню про  "темне  царство".  "Кругом  неправда  i  неволя,  народ
катований мовчить". Немногi  чеснi  та  смiлi  борцi  вiльного  слова  або
страждають мiж злодiями з клеймом на чолi, або п'ють свою кров, нидiючи та
гризучися в силуванiй мовчанцi. Вернули та  вiджили  в  повнiй  силi  часи
Нерона, про котрi писав Тацiт: "Часи, котрi ми пережива?м,  такi  нiкчемно
жорстокi, що нашi потомки не схотять повiрити, аби жили  колись  люди,  що
могли пережити ?х". Але дарма, що  "щодень  Нерони  розпинають,  морозять,
шкварять на огнi"; дарма, що Промете?вi-людськостi орел-тиранство  "щодень
божий довбе ребра, серце розбива?". "Розбива?, та не вип'? живущо?  кровi,
не ску? душi живо? i слова живого_". Воно мусить вирватися на волю, мусить
хоч у снi висказати себе, проламати кригу силувано? мовчанки.
   В такiм настро? душi наш поет ляга? спати пiдпилий, ледве доплентавшися
до сво?? хатини. А в хатинi, звiсно, "божа благодать" - се значить  пусто,
тихо, мертво. Нема нi жiнки, нi дiток, нема кому  розважити  i  розрадити,
нема друга щирого, i нi з ким подiлити накипiле в серцi горе.
   Та скоро заснув поет, скоро дух його увiльнився з пут гнiтучого суму  й
забуття, вiн зараз рветься летiти геть, рветься з землi  i,  прощаючися  з
нею, кида? ?й у очi всiми муками,  якими  вона  кормила  його.  Жаль  йому
тiльки рiдно? неньки - Укра?ни, вдови безталанно?, котру лиша? без  потiхи
i поради. Але ж i вiн не може помогти ?й, а може тiльки з нею сумувати  та
додавати ?й надi?, що настане колись i для не? день  правди,  що  ??  малi
дiти доростуть i стануть на ворога, аби вибороти ?й  волю  та  самостiйний
розвиток.
   Ось вихiдна точка  Шевченково?  полiтично?  поезi?,  i  нею  вiн  рiзко
визначу?ться з-помiж iнших росiйських поетiв, що виступали  на  тiм  полi.
Праведний гнiв проти "темного царства", якого погань вiдома йому  в  цiлiй
повнотi, довго здержуване чуття, що насильно рветься  на  волю,  хоч  поет
ясно зна?, що жде його за се,- з  того  становища  i  в  таких  обставинах
виспiвана полiтична пiсня ста?ться вже не естетичною або  якою-будь  iншою
забавкою, але поважним  горожанським  дiлом,  смiлим  манiфестом  вiльного
слова  проти  "темного  царства".  Я  не  знаю  нi  в  однiй  ?вропейськiй
лiтературi  подiбно?  поезi?,  написано?  в  подiбних   обставинах.   Адже
"Нiмеччина"  Гейне  писана  в   Парижi,   1844,   та   "Бичування"   ("Les
chàtiments") Вiктора Гюго писанi в Брюсселi, 1853,  постали  -  перша
пiд впливом свобiдного паризького повiтря, а другi на вигнаннi, у  вiльнiм
краю, коли поетам самим не грозило нiчого з боку тих властей, на якi  вони
кидали сво? громи. 3_
   Ось глянь...
   Латану свитину з калiки знiмають,
   З шкурою знiмають, бо нiчим обуть
   Княжат недорослих. А он розпинають
   Вдову за подушне, а сина кують,
   ?диного сина, ?дину дитину,
   ?дину надiю в вiйсько оддають,
   Бо його, бач, трохи!.. А онде пiд тином
   Опухла дитина голодная мре,
   А мати пшеницю на панщинi жне.
   А он... покритка попiдтинню
   З байстрям шкандиба?;
   Батько й мати одцурались,
   Й чужi не приймають,-
   Старцi навiть цураються,
   А панич не зна?,
   З двадцятою, недолюдок,
   Душi пропива?.
   Т. Шевченко.
   I сниться поетовi його рiдна Укра?на, уквiтчана садами,  обмита  росою,
сяючи  непорочною  красою.  Жаль  йому  покидати  неньку,  але  тут   йому
насуваються на вид страшеннi картини  життя  укра?нського  народу.  "Темне
царство" - се паразит, що живе соками й кров'ю народу. Аби пiддержати сво?
iснування, мусить воно здирати останн? з  бiдного  робочого  люду,  мусить
розпинати за подушне, мусить для сво?? оборони  кувати  дiтей  людських  i
навчати ?х убивати людей, проливати кров. "Нагодованi, обутi  i  кайданами
окутi", вони "муштруються" - привчаються до слiпого послуху, аби тим легше
могли статися бездушним i могутнiм знарядом гнiту i  притиску,  аби  могли
статися  величезною  шрубою,  що   по   волi   царя-самодержця   та   його
пiдручникiв-блюдолизiв давить i чужих i сво?х.
   Але на тiм не кiнчиться тиск. Рука  темного  царства  простяга?ться  ще
далi над народом. Воно, приспавши кров'ю здобуту волю укра?нського народу,
вiддало його з  землею  на  власнiсть  нiкчемним  панам-недолюдкам,  котрi
знущаються над ним,  "землею  всiм  даною  i  сердешним  людом"  торгують,
"продають або у карти програють людей - не негрiв, а таких, таки хрещених,
но  простих",  котрi  висисають  його  працю,  затоптують  у  болото  його
найсвятiшi чуття. Дитина мре пiд плотом iз голоду, а  мати,  сердешна,  не
смi? й поглянути на не?, бо жне пшеницю на панщинi. Не тiльки земля, "всiм
дана", не тiльки праця й зароблене добро, але також особа i  честь  людини
вiдданi в безмежну власть навiжених панiв. Вони програють людей  у  карти,
без сорому беруть найкращих дiвчат у сво?  поко?,  для  задоволення  сво?х
звiрячих жадоб, а потiм насмiхаються  над  обезчещеними.  Все  вiддано  на
самоволю панiв! Воно й зовсiм природно, бо самоволя найвищо?  голови  того
"темного царства", царя, що ж iнше може  породити,  як  не  самоволю  його
пiдвладних, його блюдолизiв, "княжат недорослих", котрi, по  слову  поета,
"з калiки останню свитину з шкурою знiмають", аби мати в що обутися.
   Уступ Шевченково? поеми наведений у епiграфi  сього  роздiлу,  а  також
пiзнiшi поеми, де поет ширше розвива? ту саму  тему  ("Вiдьма",  "Марина",
"Княжна"), се безперечно перший у Росi? смiлий i прямий удар  на  гниль  i
неправду крiпацтва. В полiтичних, а також у названих тут  епiчних  поемах,
виступаючи проти крiпацтва,  поет  старався  досадним  словом  показати  i
досадними, хоч,  може,  подекуди  й  ви?мковими,  а  не  типовими  фактами
ствердити, що всяка неволя робить шкiдний, деморалiзуючий i вбiйчий  вплив
не тiльки на пригнетених, але також, i то навiть у далеко бiльшiй мiрi, на
гнобителiв. Росiйськi  пани-крiпосники  змальованi  в  поемах  Шевченка  в
найогиднiшiй постатi, як нелюди, тирани та п'яницi, i коли порiвня?мо його
описи з дiйснiстю, наскiльки  вона  вiдома  нам  iз  iнших,  не  поетичних
джерел, то перекона?мося, що поет справдi небагато пересадив,  малюючи  ?х
такими  барвами,  а  схибив  хiба  тим,  що  малював   випадки   ви?мковi,
збиткування поодиноких недолюдкiв, а  не  щоденний,  пересiчний,  та  зате
ненастанний нагнiт, для маси народу далеко  тяжчий  i  згубнiший  вiд  тих
одиничних, надзвичайних вибрикiв звiрства та самоволi. Правда, в тiм часi,
коли Шевченко писав сво? поеми, поняття реалiзму в поезi? не було  ще  так
утвердилося, аби поет мiг узятися представляти  вiршами  щоденне  життя  з
його на вид дрiбними та малозначущими пригодами, якi не поодиноко,  але  в
загальнiй сумi складаються на ту  невдержиму  ваготу,  пiд  котрою  стогне
робучий люд. Таке представлення бачимо аж  геть  пiзнiше,  в  майстерських
картинах Марка Вовчка ("Iнститутка", "Ледащиця").
   Тi страшнi картини народно? недолi та полiтичного тиску  знов  доводять
поета до розпуки. Вiн рад би  "упитися  отрутою",  заснути  в  кризi,  аби
позбутися тих страшних дум. Тому летить далi, летить у пустиню, в снiги та
гори, аби заховатися вiд людей. Та дарма!  Серед  снiгiв  i  болот  загули
кайдани, i в нутрi поета знов будиться люта дума, знов перед ним око в око
ста? нова погань "темного царства". "Забитi в кайдани люди виносять iз нор
золото,  аби  залити  пельку  неситому..."  Се  каторжнi!  Се  злодi?   та
розбiйники, котрих суспiльнiсть гнiтом сво?? нерiвностi, сво?х  внутрiшнiх
суперечностей  витрутила  з  просто?,  чесно?  дороги;  котрих  вона  сама
поставила проти себе,  а  потiм  сама  ж  за  те  супротивлення  страшенно
покарала. Се каторжнi! Мiж злодiями й  розбiйниками  в  кайданах  i  муках
також  смiлi  борцi  за  свободу,  невтомнi  сiячi  широких,  ясних   дум,
найзавзятiшi,  природнi  вороги  "темного   царства"*.   Жертви   неправди
суспiльно? i  неправди  полiтично?  поруч  себе,  скованi  одним  залiзом,
втоптанi в безодню -недолi одною важкою ногою самоволi та тиранства.
   Хто вони? Як жили? Що кохали?
   I яка лиха доля нараз
   Тут ?х пхнула в снiжнi? завали?
   Годi знать! Пута всiх порiвняли,
   Порiвняв "височайший указ".*
   А коли поет долiта? до великого города московського (Петербурга), то  й
тут його очам поперед усього показуються картини гнiту  й  неправди.  "Мов
журавлi", муштруються солдати  перед  городом.  Рано,  коли  поет  огляда?
город, йому  найперш  усього  показуються  "вбогi,  поспiшаючi  на  труд",
показуються "заспанi дiвчата, що йдуть додому, а не з дому; бач,  посилала
мати на цiлу нiч працювати, на хлiб заробляти". Шiстнадцять лiт пiзнiше, в
падолистi 1860 р., поет так само  ходив  по  Петербурзi  вночi,  кашляючи,
надламаний довголiтньою неволею,  визнавши  на  собi  весь  страшний  тиск
"темного царства", i знов йому показався той самий образ:
   Дивлюсь: неначе тi ягнята,
   Iдуть задрипанi дiвчата,
   А дiд, сердешний iнвалiд,
   За ними гнеться, шкандиба?,
   Мов у кошару заганя?
   Чужу худобу.
   Всi  головнi  неправди  "темного  царства":  опутання  думок  i  слова,
висисання робучого люду податками,  солдатчиною,  самовiльними  судами  та
каторгою, крiпацтво, бiднiсть i проституцiя,- все те  безконечною,  важкою
хмарою переходить перед душею поета, збiльшуючи його бiль i душевну  муку.
А в  додатку  до  всього  того  треба  ж  iще,  аби  поет,  лiтаючи  понад
Петербургом, зупинився перед величезною стату?ю Петра Великого, де  все  -
сама мосяжова статуя, i твердиня та церква (Петропавловська) насупроти  на
островi, i гранiтом мощенi береги Неви, все нагаду?  поетовi:  скiльки  то
горя людського, скiльки мук i кровi коштували всi тi цяцьки та  блискучки,
скiльки то кiсток укра?нських лягло тут у тiм болотi, поки на ?х пiдвалинi
не здвигнулися тi церкви та палати.  I  пригаду?ться  йому,  як  то  Петро
Великий слав тисячi укра?нських козакiв - копати тi канали  та  сушити  тi
болота, як вiн замучив голодом у тюрмi  останнього  укра?нського  гетьмана
Павла Полуботка; пригаду?ться йому, як то i "Вторая"  (Катерина)  доконала
свободу Укра?ни, зруйнувавши Сiч Запорозьку та  закрiпостивши  укра?нський
люд - i в iм'я то? сумно? минувшини, в iм'я  тих  тисячiв  вiльних  людей,
закатованих тиранами, в iм'я всiх нужд i терпiнь укра?нського  народу  вiн
кида?  страшне  прокляття   на   тих   розпинателiв   народних,   на   тих
катiв-людо?дiв, на тих чистокровних представникiв, а в значнiй  частинi  й
творцiв "темного царства". 4_
   Храми, каплицi i iкони,
   I ставники, i мiрри дим,
   I перед образом тво?м
   Неутомленнi? поклони
   За кражу, за вiйну, за кров...
   Щоб братню кров пролити, просять,
   А потiм в дар тобi приносять
   З пожару вкрадений покров.
   Т. Шевченко.
   Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомiльйонну масу
народу такий страшенний гнiт? Певна рiч, та  маса  безвладна,  оглушена  й
опутана, не свiдома сво?? сили, безоружна та роз'?днана, значиться, давити
?? невелика штука. Та все ж таки цiкаво  побачити,  як  змалював  Шевченко
того сторукого полiпа, що кормиться соками, кров'ю й потом  то?  маси,  як
змалював те "чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй"*,-  пiдпори  i
дiячiв "темного царства"? Хто вони? Якi ?х бажання? Яка ?х сила? А  знаючи
те, ми чей же зможемо хоч у приближенню вiдповiсти на питання:  "Чи  довго
ще на сiм свiтi катам панувати?"
   Зачнiмо вiд найменших колiсцiв то? велико? машини i пробираймося чимраз
далi догори, до найвищо? та всевладно? пружини. Тi найменшi колiсця  -  то
"братiя", дрiбнi чиновники та писарi, що "киснуть у  чорнилi",  не  знаючи
нiчого крiм московсько? мови, та  проклинають  батькiв,  що  ?х  не  вчили
замолоду "цвенькати по-нiмецьки". Вони давно  забули  про  те,  що  "може,
батько останню  корову  жидам  продав,  поки  вивчив  московсько?  мови",-
забули, чи? вони дiти i чий хлiб ?х годував i году?, забули,  що  вони  не
бiльше, як дрiбнi колiсця в машинi, що вони "рабiв  раби".  Все  забулося,
скоро ?м вiльнi руки - драти останн? добро з бiдного народу. Перед  вищими
вони звикли гнутися аж до землi, малiти в порошиночку, зате супроти нижчих
вони  всевладнi  пани,  вони   надуваються   вище   слона.   "Мы,   браты,
просвещенны",- тичуть вони гордо в очi  всякому  нижчому  сво?  зарозумiле
неуцтво, i розумi?ться, на конто того, що ми  просвiщенi,-  "не  поскупись
полтинкою!" Се тi дрiбнi п'явки, з котрих кожна,  бачиться,  й  не  багато
кровi людсько? потребу?, аби наповнитися, але яких тисячi живо виссуть усю
кров навiть iз велетня.
   Поет з обридженням згаду? про них, як вони вранцi йдуть "у сенат писати
та пiдписувать, та драти iз батька та брата". Але вiн не забува?, що й  тi
нужденнi  п'явки  -  такi  ж  невiльники   "темного   царства"   та   його
недобровiльнi витвори. Вiн не  проклина?  ?х,  але  оплаку?.  Сльози  жалю
стають в його гнiвнiм оцi, особливо тодi,  коли  мiж  тою  чередою  бачить
землякiв-укра?нцiв. "Плач, Вкра?но, бездiтна вдовице!",зiтха? вiн.-  "Тво?
дiти, квiти молодi?, чорнилом политi, московською блекотою!" Не  будь  то?
"блекоти", того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були би  тим,
чим стали, не були би п'явками, а вийшли би на чесних, трудящих i корисних
для громади людей. Високе, чисте гуманне чуття Шевченка i  тут  ясно,  мов
зiрка, виблиску? серед пiтьми "темного царства".
   Над тою верствою дрiбних  п'явок  i  хробаччя  тяготить  друга  верства
великих п'явок, "превосходительних" та "високоблагородних". "У  срiблi  та
златi, мов кабани годованi, пикатi, пузатi", вони стоять довкола царя, "аж
потiють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих_". Те  саме  явище,
що й усподi: лакейство та самоуниження перед вищими,- високомiрна гордiсть
супроти нижчих; фальш i облуда супроти рiвних. "Отечество" у кожного раз у
раз на язицi,- та тiльки ж пiд отечеством вони розумiють "новi петлицi  та
муштри ще новiшi", а з люду сердешного точать  кров,  як  воду.  А  дрiбна
"братiя", розумi?ться, не хоче й не смi? навiть забороняти ?м се, "мовчить
собi, витрiщивши очi, як ягнята... Нехай,- каже,- може так i треба!"  Воно
й конечно. "Змея,- як каже Некрасов,родит змеенышей",- неволя  й  самоволя
родить до себе подiбнi дiти.  Де  найвища  власть,  найвищий  законодавець
топче пiд ноги всяке право, а властиво становить права тiльки для iнших, а
не для себе, там i iншi, меншi панки, "княжата недорослi", зумiють  кожний
в сво?м ширшiм чи тiснiшiм окрузi поставити й  себе  вище  закону.  Вiдоме
схiдне оповiдання, зда?ться, про перського царя  Хозроя  Новшiрвана,  який
самовiльно велiв у бiдного взяти яйце, а слуги похапали всi кури,  а  коли
велiв зiрвати одно яблуко, слуги зрубали й яблуньку.
   Та щоби наглядно  показати  слiпу  самоволю  найвищо?  голови  "темного
царства", Шевченко  веде  нас  на  "парад"  у  царську  палату.  Окружений
блюдолизами, облитими золотом, цар походжа? та цвенька?, розумi?ться,  "об
отечествi", а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потiють.  Вони
знають, який буде кiнець то? паради, а царську  пощочину,  царську  "дулю"
(штовшок у нiс) уважають найбiльшою ласкою для себе.  "Може,  вдарять  або
дулю дати благоволять, хоч маленьку, хоч  пiвдулi,  аби  тльки  пiд  самую
пику!" Досаднiше не можна було схарактеризувати та осмiяти  те,  "правдиво
московське" холопство, якого прадiди навчилися в татар, i якого не  забули
i внуки, невважаючи на  Петрову  реформу  та  прорубане  буцiмто  вiкно  в
?вропу. I ось "цар пiдходить до найстаршого, та в пику його  як  затопить!
Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собi  меншого  туза
межи плечi. Той меншого, а  менший  малого,  а  той  дрiбних"...  На  всiх
розлилася царська благодать! "Гуля, наш батюшка, гуля!",- кричать  радiсно
крiзь сльози "недобитки православнi". Гуля? батюшка, i  щасливий  той,  на
чи?х вилицях опинилася "височайшая" рука. Тiльки "найстарший" доступив то?
честi,  яко?  колись  "удосто?вся"  Тредьяковський.  Меншi,  а  тим   паче
"дрiбнота",  мусять   приймати   стусани   та   позавушники   вiд   "своих
безпосредственных настоятелей", i безперечна рiч,  що  чим  нижче  по  тiй
драбинi, чим далi вiд "самих", а ближче до "недобиткiв православних",  тим
i удари та стусани дужчi, болючiшi. Адже й камiнь, спадаючи  з  гори,  чим
нижче паде, тим швидше i з бiльшою силою летить.
   У  такiй  наполовину  тiльки  фантастичнiй  картинi  змалював  Шевченко
безграничну самоволю  царя,  не  в'язану  нiякими  правилами,  а  найменше
правилами здорового розуму. Тою картиною генерального мордобитiя  Шевченко
дуже вдачно заклеймив пануючу за царя Николая систему,  при  якiй  царська
воля та брутальна сила  були  всiм,  а  людське  чуття  та  справедливiсть
уважалися нiчим.
   Оце та машина, що давить Росiю, давить i Укра?ну. Духовна  нiкчемнiсть,
моральна погань попри брутальну силу -  се  вся  суть  то?  машини,  се  й
одинокi умови ?? iснування. Не будь хоч одно? з тих  умов,  i  вся  машина
заскрипить i  розпадеться.  Тому-то  зрiст  просвiти,  розширення  почуття
справедливостi й гуманностi  i  вменшення  панування  брутально?  сили  та
темноти, се основнi вороги ??. Хто ?й служить, мусить служити ?й властивим
?й  способом,  а  нi,  то  замiсть  услуги  принесе  ?й  шкоду.  Адже  вся
лiтература, хоч, може, й  не  мала  на  думцi  валити  "темного  царства",
все-таки раз у раз наносила йому удари вже самим сво?м iснуванням i  сво?м
вiльним словом. За те ж вона й мусила визнати вiд нього немало,- за  те  ж
то й уся вона - великий ряд мученикiв за  волю  слова  й  думки.  Навпаки,
церков, хоч i призна?ться iнодi до  свобiдних  думок,  тут  стала  вся  на
услуги "темного царства", зробилася розсадником темноти  й  пiдпорою  все?
поганi iснуючих у Росi? порядкiв.
   У нас
   Святую бiблiю чита?
   Святий чернець, i науча?,
   Що цар якийсь-то свинi пас,
   Та дружню жiнку взяв за себе,
   А друга вбив,- тепер на небi,
   От бачите, якi у нас
   Сидять на небi!*
   Виходило  би  з  того,  що  й  небо  сприя?  розпинателям  народним  та
кривдникам, що й на небi - так навча? "святий чернець" у  службi  "темного
царства" - сидять убiйцi. Небо вислуху?  молитов  тиранiв  "за  кражу,  за
вiйну, за кров", прийма? вiд них дари,  "з  пожару  крадений  покров".  От
таких-то вчителiв посила? "темне царство",  аби  "просвiчали"  народ,  аби
вчили його, що "дери та дай, та прямо в рай, хоч i рiдню  всю  забери!"  А
поруч iз тими "духовними" вчителями  iдуть  i  iншi  вчителi-цивiлiзатори,
iдуть "ташкентцi" всяких розрядiв. Тi вже навчать темний народ, "як  тюрми
мурувати, кайдани кувати, як ?х носить, i як  плести  кнути  узловатi".  А
бiльше чого ж треба для мирного "цивiлiзованого" життя в "темнiм царствi"?
   Отак скрiплене i змiцнене само в собi "темне царство"  сто?ть  на  краю
?вропи, як пiдпора полiтичного гнiту та  темноти.  Кров'ю  тисячiв  людей,
кров'ю всiх, що бажають свободи i щастя, воно пiддержу? гнiт i неволю,  ?х
кров'ю злива? воно широкi поля, аби загарбати пiд себе пограничнi,  вiльнi
чи невiльнi, землi. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячi  воякiв  на
Кавказ, аби загарбати  тi  вiльнi  гори,  останн?  пристановище  черкесiв,
чеченцiв, грузин i iнших гiрських, напiвдиких, а то й  високоосвiчених  та
свобiдних народiв. Туди погнали й  приятеля  Шевченкового,  офiцера  Якова
де-Бальмена11, що погиб у битвi з черкесами. Смерть того чоловiка  зробила
на поета велике враження i спонукала його написати поему "Кавказ". Бальмен
погиб, як жертва московсько? захланностi та неситостi,  випив  до  дна  "з
московсько? чашi московську отруту", а проте  смерть  його  не  збудила  в
Шевченка ненавистi до його вбивцiв - черкесiв. Навпаки, вiн бачить  добре,
що вони вбили його друга з конечностi, в оправданiй оборонi сво?? свободи.
Вiн ста? навiть у один ряд iз ними: адже ненависть до спiльного  ворога  -
"темного царства" - в'яже його з ними сильним, дружнiм вузлом. Вiн назива?
тих убiйцiв свого друга "лицарями великими, богом незабутими", заохочу? ?х
до дальшо? боротьби i прирiка? ?м остаточну побiду. Не вони виннi в смертi
його друга, а "темне царство", що силою погнало  його  до  несправедливого
бою. В тiм явнiм  i  гарячiм  виступi  на  сторону  напастованих  черкесiв
Шевченко зложив найкращий доказ  свого  високого  гуманного  чуття,  сво??
любовi до свободи й справедливостi, тим бiльше, що  смерть  щирого  друга,
який погиб iз рук черкесiв, i природний iз то? причини  жаль  не  звернули
його проти них, але змiцнили його ненависть до "темного царства"... 5__
   Заворушилася пустиня!
   Мов iз тiсно? домовини
   На той останнiй страшний суд
   Мерцi за правдою встають_.
   Т. Шевченко.
   Ми бачили склад то? машини, що верховодить темним царством,  бачили  ??
дiлання: назверх - розбо?, грабування та  пiдпирання  дикого  автократизму
внутрi - неволя, темнота, бiднiсть та деморалiзацiя. Нема  в  тiм  царствi
мiсця для вiльного, чесного i розумного чоловiка. Йому приходиться мовчати
i каменiти, та хiба надiятися_. Але чого i по кiм надiятися,  коли  "темне
царство", мов те море, землю кри?, ба, зда?ться,  вже  й  небо  зуймило  i
"бога в шкатулку сховало"? Чого надiятися,  коли,  бачиться,  свiт  навiки
дошками забитий? Та нi! "Не вмира? воля!" Коли не стане живих, то й  мерцi
встануть за правдою. Але сього чуда  зовсiм  навiть  не  потрiбно.  Машина
"темного царства", на  щастя  людськостi,  так  збудована,  що  швидше  чи
пiзнiше мусить сама в собi зiпсуватися, сама власною силою розпастися.  На
той важкий, але неминучий процес iсторичного самовбiйства вся надiя чесних
i розумних людей. Аби  прискорити  його,  вони  посвячують  сво?  особисте
щастя, свою кров i сво? життя, бо знають, що се не марна жертва, що  кожна
крапелька ?х кровi заважить на вазi, поки не наповниться  чарка  добра,  а
неправда й неволя не полетить догори.
   Машина "темного царства" так i збудована, що мусить швидше  чи  пiзнiше
сама розпастися. Адже головнi ?? пружини: несправедливiсть, деморалiзацiя,
облуда та самоволя,се не жоднi закони  природи,  вiчнi  та  незмiннi,-  се
тiльки часовi недуги людськостi, по яких мусить наступити й виздоровлення.
При тiм вони, хоч i творять огнива одного ланцюга, хоч усi скованi з собою
путами причин i наслiдкiв, проте стоять ворожо проти себе й  самi  в  собi
з'?даються. Самоволя, посунена до тако? крайностi, як у "темнiм  царствi",
не терпить обiк себе нiчого i змiта? все, що могло би стати на  завадi  ??
необмеженому летовi. Тим самим вона iзолю?  себе  i  позбавля?  сама  себе
сво?? пiдстави, пiдрубу? сво? власне корiння. Деморалiзацiя  також  нищить
сво? власнi сили. Облуда й несправедливiсть не здужають пiддержати машини,
позбавлено? головних  сво?х  пружин,  i  настане  день  по  ночi  "темного
царства". Розумi?ться, не без тяжких забурень, не без великих жертв!
   Те саморуйнування й показав  нам  Шевченко  в  кiнцевiм  уступi  "Сну".
Пани-блюдолизи знов стоять смирно перед дверима царсько? спальнi. "Аж  ось
i с_ам_, неначе з берлога ведмiдь вилiз, ледве-ледве переносить  ноги.  Та
одутий, аж посинiв: похмiлля прокляте його  мучило!  Як  крикне  на  самих
пузатих,- всi пузатi до одного в землю провалились. Вiн вилупив  баньки  з
лоба, i всi затрусились, що остались. Мов скажений, на менших гука?,- i тi
в землю! Вiн до дрiбних,- i тi пропадають.  Вiн  до  челядi  сунеться,-  i
челядь пропала. До  москалiв12,  i  москалi  тiльки  застогнали,  пiшли  в
землю". Катастрофа наступила. ??  причини,  крiм  царського  безпричинного
крику, ми й не бачимо, але власне той безпричинний крик да? нам поруку, що
причиною катастрофи була та сама безмежна царська самоволя. Всi пропадають
вiд  царя,  щезають  iзперед  нього,  покидають  його.  Вiн,   необмежений
самодержець, сто?ть тепер справдi сам серед необмеженого простору. Але тут
i в нiм  самiм  мусить  наступити  рiшучий  переворот.  Тепер  вiн  мусить
добачити,  що  сам,  без  тих  сво?х  рабiв-блюдолизiв,  скованих  iз  ним
кайданами неволi i прокляття,що сам вiн без них нiщо, що разом iз ними,  з
тими гидкими знарядами його  самоволi,  щезла  його  сила.  "Сто?ть  собi,
голову понурив, сiромаха! Де ж дiлася ведмежа натура?  Мов  кошеня,  такий
чудний!.." I поет не може здержати  себе,  аби  не  зареготатися  над  тою
перемiною. Цар вiдзива?ться окриком на  той  регiт,  i  на  тiм  кiнчиться
поема.
   Але який же кiнець "темного царства"? Що сталося з царем-медведем?
   Про кiнець "темного царства" не може вже бути й сумнiву,  коли  поет  у
останнiм уступi "Сну" розкусив найбiльшу його загадку - всевладнiсть царя.
Вiдки пливе та всевладнiсть? Чи з правдiшньо? сили самодержця? Зовсiм  нi.
Його сила власне в тих, котрi в нiм бачать  свою  силу,  в  його  рабах  i
знарядах! Без них вiн безсильний; без нього вони  безсильнi.  Отже,  де  ж
лежить ?х спiльна сила? Власне  в  тих  путах,  що  сковують  ?х  одних  з
другими! Вони сильнi тим, що вони невiльники й нелюди_. А  скоро  i  в  ?х
серцях защемить людське почуття, збудиться бажання волi, тодi й страшна ?х
сила розвi?ться, тодi настане  кiнець  "темного  царства",  не  стане  "нi
властi, нi  кари",  розпочнеться  нове  царство,  царство  братолюбiя  мiж
людьми.
   _
   _ МАРIЯ МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК) Посмертна згадка
   Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства.  Умерла
Марiя Маркович, по другому мужу  Лобач.  Дехто  здивувався  на  сю  вiсть.
Як-то, "Марко Вовчок" ще й досi була жива? Здавна ми привикли  вважати  ??
якоюсь кометою, що з великим блиском явилася на нашiм духовнiм обрi?,  щоб
швидко вiдвернутися вiд нас i тiльки десь-колись, мов iз-за  хмари,  iз-за
туману кинути на нас промiнчик свого свiтла. А тепер приходить  вiсть,  що
вона, жива людина, вiд многих лiт  жiнка  укра?нського  помiщика  Жученка,
жила й досi, i тiльки в останнiй хвилi д. 10 серпня (28)1  липня  (с.  с.)
невблаганна смерть скосила сю велику силу.
   Чи треба пригадувати деталi ?? житт?пису?
   Вони не скрiзь такi яснi й повнi, щоб ми могли гаразд розумiти ?? життя
й лiтературну появу. З дому Вiлiнська, вона  походила  з  укра?нсько?  чи,
може, в польсько-укра?нсько? сiм'?,  про  яку  не  зна?мо  нiчого  ближче.
Правдоподiбно, й знання укра?нсько? мови вона  винесла  з  рiдного  дому*.
Вчилася в пансiонi в Москвi2, жила потiм у якихось своякiв у  Орлi,  де  з
нею познайомився засланий сюди член укр. братства Кирила й Мефодiя,  Панас
Маркович, за якого вона й вийшла замуж. В р. 1857 вона посила?  П.  Кулiшу
два сво? твори для  надрукування  ?х  у  його  "Записках  о  Южной  Руси";
прочитавши ?х, Кулiш наповнився захвату i просив ?? не покидати  й  надалi
пера й укра?нсько? мови. В р. 1858 вийшов накладом Кулiша  перший  том  ??
"Укра?нських  народних  оповiдань"3,  яким  зараз  же  припала  незвичайна
почесть, що  один  iз  першорядних  майстрiв  росiйсько?  лiтератури,  Iв.
Турен?в, переклав ?х на росiйську  мову  i  видав  зi  сво?ю  передмовою4.
Славний росiйський критик Добролюбов присвятив  сим  оповiданням  простору
статтю5, i iм'я "Марко Вовчок" - бо такий  був  псевдонiм  нашо?  авторки,
сталося голосним на всю Росiю.
   Шевченко ще на вигнаннi в киргизьких степах познайомився з ?? творами i
також був у захватi вiд ?? творiв, а особливо вiд ?? поетично? мови. "Вона
одна зна? укра?нську мову,- писав вiн у однiм листi, - зна? так, як  нiхто
з нас не зна?". Подiбно висловлявся й Кулiш, що "Марко Вовчок  випив  весь
сок i запах iз цвiтiв укра?нсько? мови". Та Шевченко вiдчув  надто  високу
суспiльну вартiсть ?? оповiдань i у вiршi "Марку Вовчку" з 1859  р.  писав
до не?:
   Господь послав
   Тебе нам, кроткого пророка
   I обличителя жестоких
   Людей неситих.
   Вiн жде вiд не? оживлення й сво?? музи i готов свою вiльну думу назвати
також ?? думою. Соцiально-полiтичний бiк ?? оповiдань, ?? глибока i чиста,
мов сльоза, любов до всiх покривджених i  гноблених,  особливо  до  жiнок,
заiмпонували i Турен?ву.
   В р. 1859, коли Шевченко прибув до Петербурга,  Марiя  Марковичка  була
вже одною iз звiзд петербурзьких салонiв, покинувши чоловiка, до якого  не
верталася бiльше. Побувши якийсь час у Петербурзi,  ви?хала  за  границю6,
жила декiлька лiт у Парижi, звiдки написала  два  листи  по-укра?нськи  до
одного з галицьких часописiв7 та прегарне iсторичне  оповiдання  "Маруся",
видане зразу по-французьки, а потiм по-росiйськи*, а в половинi 60-х рокiв
осiла на довший  час  у  Петербурзi8.  Тут  вiддалася  живiй  лiтературнiй
дiяльностi на росiйськiй мовi.
   Вона друкувала в "Отечественных записках" свiй роман "Живая душа" в  р.
1868, "Записки причетника", 1869, "Теплое гнездо", 1873, "В глуши",  1875,
а крiм того  написала  цiлий  ряд  коротеньких  оповiдань  iз  крiпацького
побуту, зовсiм схожих i духом, i тенденцi?ю, i стилем з тими, що  помiщенi
в  укра?нських  "Нар.  оповiданнях",  тут  вона,  мiж  iншим,  малю?  дуже
iнтересний тип дiвчини Катерини,  укра?нки,  завезено?  в  Московщину,  де
звiльна лама?ться улюблений нею образ Укра?ни з ?? звичаями й мовою, i  се
ламання доводить ?? до тяжко? хвороби, пiсля яко? вона робиться знахаркою.
?? романи  загалом  слабi  i  вкучнi,  з  ви?мком  першо?  частi  "Записок
причетника",  де  живо  хоч  i  без  бiльшого  артизму  змальовано   побут
духовенства  в  такiй  околицi,  де  великоруський  елемент  мiша?ться   з
укра?нським, де спiвають укр. пiсень, уживають укр. приказок,  де  попiвна
назива?ться Настя, а симпатичний дяк Софронiй - гарний тип укра?нця. Потiм
вона кинулася перекладати з французько? на росiйську мову i переклала, мiж
iншим, бiльшiсть фантастичних романiв Жюля Верна, казки Андерсена i т. i.
   У досить уже пiзнiм вiцi вона вдруге вийшла замуж за  помiщика  Лобача.
Останнiй ?? твiр, виданий по-укра?нськи,  появився  в  "Киевской  старине"
1902 р.9 п. з. "Чортова пригода". Сей твiр, писаний гарною мовою, хоч i не
такою   поетично   блискучою,   як   давнiшi   оповiдання,   гра?   одначе
щироукра?нським дотепом i гумором i творить зовсiм доладне  закiнчення  ??
укра?нського писання.
   Найкраще в ?? писаннях, то без сумнiву ?? мова. При всiй сво?й простотi
й популярностi  вона  дуже  багата  лексиконом  i  незрiвнянно  мелодiйна.
Росiйський критик Венгеров пише10 навiть, що се "мова" нереальна, взята не
з уст справжнього народу,  а  бiльше  спiвуча,  черпана  з  укр.  народних
пiсень". Осуд парадоксальний, тим бiльше, що й змiст ?? укр. оповiдань той
сам   критик   уважа?   так   само   нереальним.   Певно,    ?сть    деяка
конвенцiональнiсть у ?? способi малювання панiв i  пань  крiпосникiв,  але
малюнки жiнок i дiвчат крiпачок,  як  укра?нськi,  так  i  московськi,  се
стараннi i глибоко правдивi психологiчнi й  соцiальнi  студi?.  З  простою
красою й нiжнiстю ?? мови й стилю в'яжеться нерозривно ?? нiжна  любов  до
всiх нещасних i страждущих, а особливо  до  найбiднiших  мiж  бiдними,  до
жiнок. Вона вмi? не лише сама вiдчути ?х горе,  але  також  вiднайти  його
основу i дати ?й простий i ясний вислiв, що сильно хапа? за серце читача.
   Та в тiм чисто лiтературнiм впливi, що сяга? широко поза межi Укра?ни й
Росi? i  вiдбився,  прим.,  у  ентузiастичнiй  передмовi  до  англiйського
перекладу ?? "Марусi", лежить менша половина ?? вартостi  як  письменницi.
Друга, бiльша половина, що ставить iм'я Марка Вовчка в рядi борцiв за волю
й людськi права поневолених народних мас, се те  iсторичне  значення,  яке
мали ?? оповiдання, особливо ж ?? укра?нськi оповiдання в Росi?. Росiйська
критика  згiдно  ставить  тi  оповiдання  обiк  найкращих   творiв   таких
росiйських пропагаторiв  еманципацiйно?  полiтики,  як  Турен?в  ("Записки
охотника"), Григорович ("Антон Горемыка", "Деревня") та  ?х  наступники  в
50-х роках. I можна сказати, що в рядi тих творiв оповiдання Марка  Вовчка
найяснiше  i  найпростiше  зазначують   еманципацiйну   тенденцiю   -   не
абстрактними мудруваннями, не зворушливими покликами, а простим,  скромним
та сердечним змалюванням щоденних фактiв життя, вiд якого тiльки по довшiм
вчитуванню морозиться кров у жилах.
   Ще одна рiзниця заходить мiж ?? укра?нськими i росiйськими творами. Хто
читав укра?нського Марка  Вовчка,  той  хоч  би  який  запеклий  теоретик,
напевно стоятиме пiд впливом чару  й  розкiшностi  його  чудово?  мови.  В
московських творах Марка Вовчка,  на  дивне  диво,  зовсiм  навпаки:  мова
ординарна, безбарвна, неорганiчна мiшанина людово? великорусько?  з  мовою
канцелярi?  та   школи,   густо   пiдсипана   укра?нiзмами,   укра?нськими
поговiрками та пiснями. Так i чу?ш, читаючи тi оповiдання, що вони  неначе
переклади з яко?сь iншо? мови, рiдно? i натурально? мови  авторки.  Тут  у
не? i горренднi партиципiальнi конструкцi?, яких нiколи не побачите  в  ??
укра?нських писаннях, i безбарвнi та шаблоновi  розмови  панiв,  а  навiть
розмови  властивих  ??  геро?нь,  крiпачок,  не  мають   того   блиску   i
колоритностi, що в укра?нських оповiданнях. Московський  стиль  ??  сто?ть
значно ближче до стилю розмазано? письменницi Кохановсько?11, нiж,  прим.,
до стилю Турен?ва.  Значить,  ??  росiйськi  оповiдання  дають  доказ,  що
по-московськи вона вмiла гiрше, нiж по-укра?нськи. Се пiдтверджують  i  тi
немногi свiдки, якi досi сказали сво? слово про не?. Появившися 1902 р.  в
редакцi? "Киевской старины", вона просто  здивувала  спiвробiтникiв  сього
журналу красою й чистотою сво?? укра?нсько? мови.
   _
   _ ОСИП-ЮРIЙ ФЕДЬКОВИЧ
   (Кiлька  слiв  по   поводу   25-лiтнього   ювiлею   його   лiтературно?
дiяльностi)_
   Осип-Юрiй  Федькович  -  се   безперечно   одна   з   найоригiнальнiших
лiтературних фiзiономiй в нашiй лiтературi. Так  i  зда?ться,  що  природа
гуцульсько?  землi  i  гуцульсько?  породи  зложила  в   ньому   що   мала
найнiжнiшого i найсердечнiшого: чаруючу  простоту  й  мелодiйнiсть  слова,
теплоту чуття i той погiдний, сердечний та неколючий гумор, котрий  так  i
липне  до  серця  кожного  слухача,  а  особливо  того,  хто   привик   до
меланхолiйно? вдачi i ?дкого сарказму наших  пiдгiрських  та  долинянських
селян.  Типовий  гуцул,  Федькович  i  в  лiтературнiй  сво?й   дiяльностi
вiдзначу?ться всiма добрими й слабими  прикметами  гуцульсько?  вдачi.  До
слабих сторiн його таланту мусимо зачислити поперед усього його  невеликий
обшир. Федькович бiльше, нiж усякий iнший з наших писателiв,  поет  одного
закутка - розкiшного та принадного, але  все-таки  тiсного.  В  тiм  сво?м
закутку вiн вповнi у себе дома, але де лише сягне поза  його  границi,  де
дiткнеться    сюжетiв    ширших,    загальнолюдських,    iсторичних     та
загальнонародних, впада? в манеру,  в  наслiдування,  тратить  те  почуття
естетично? й поетично? правди, без котрого  нема  й  поезi?.  Друга  слаба
сторона його поезi?, се властивий  трохи  чи  не  всiм  гуцулам  нахил  до
мiстики. Нахил той найвиразнiше проявився в першiм опрацюваннi його  драми
"Довбуш", в котру вiн вплiв багато мiфологiчних осiб i  дiйшов  навiть  до
того, що й образи, висячi на стiнi, почали було говорити. Драма "Довбуш" у
другiй переробцi (в "Рускiй хатi"1) най-нагляднiше явля? нам iменно  слабi
сторони таланту Федьковича помимо многих безперечно гарних  i  з  талантом
написаних уступiв. Вкiнцi, третя його слаба  сторона,  се  iменно  те,  що
робить його в iншiм мiсцi таким симпатичним - його м'якiсть  та  переважно
лiрична, суб'?ктивна вдача. Вдача та не дозволила йому сконцентрувати сво?
сили до якого бiльшого  дiла,  котре  б  спосiбне  потрясти,  розбудити  й
повести за собою нашу суспiльнiсть,  тривко  вплинути  на  склад,  силу  й
яснiсть суспiльних iдеалiв, народних симпатiй i антипатiй, як се зробив на
Укра?нi Шевченко; вона ж не дозволила  йому  й  практично,  в  зносинах  з
живими людьми, використати для добра загалу те високе становище, яке зараз
першi його твори одразу здобули йому були серед галицько? молодiжi.
   Та, пiдносячи тут слабi сторони нашого  буковинського  Кобзаря,  ми  не
хочемо кидати темно? тiнi в свiтлий празник його  25-лiтньо?  лiтературно?
дiяльностi. Нам зда?ться, що вказання слабих сторiн для  всякого  писателя
не менше, коли й не бiльше важне, як  вказання  добрих,-  а  по-друге,  що
слабi сторони у Федьковича далеко не переважають  його  добрих  сторiн,  а
противно, не раз i самi стаються добрими сторонами, дають  осiбний  якийсь
блиск його творам. Як музика, владаючий  по-майстерськи  хоч  i  невеликим
засобом звукiв, та все-таки звукiв чистих i глибоких, Федькович  займа?  в
нашiй лiтературi важне мiсце. Особливо болi, тугу,  надi?  й  розчарування
рекрутського та вояцького життя оспiвував вiн так, як нiхто  другий.  Менi
зда?ться, що вiршовi й прозовi твори, котрi  вiдносяться  до  сього  круга
сюжетiв (а в вiршових i прозових Федькович  тут  однаково  великий  поет),
зiбранi докупи, дали б нашiй лiтературi правдиву перлу  й  вказали  б  нам
творчiсть Федьковича в ?? найкращiм  моментi.  Сюди  увiйшла  б  найбiльша
часть його повiстей, увiйшли б найкращi його поезi?.
   Федькович -  се  талант  переважно  лiричний;  всi  його  повiстi,  всi
найкращi його поезi? навiянi теплим, iндивiдуальним чуттям самого автора,-
всi похожi на частки його автобiографi? - так i зда?ться, що автор  спiва?
i розказу? всюди про те,  що  сам  бачив,  сам  найглибшими  нервами  душi
прочув. I в тiм iменно й лежить чаруюча сила його  поезi?,  в  тiм  лежить
порука ?? живучостi, доки живе наша мова. Федькович вложив в  свою  поезiю
найкращу частину сво?? душi, а така поезiя не вмира?, не пропада?,  як  се
перед кiлькома роками здавалось одному критиковi, котрий,  не  можучи  сам
вложити в свою поезiю  анi  крихiтки  сво??  душi,  не  вмiв  i  в  поезi?
Федьковича  найти  нiчого,  крiм  неправильних  ритмiв  та  синтакси,   не
вiдповiдаючо? шкiльним правилам. Нi, поезiя  буковинського  Кобзаря  жива,
правдива поезiя; вона буде порушувати серця людськi й тодi, коли про стихи
його критика свiт давно забуде.
   Про життя Федьковича не багато що можемо сказати: головнi  дати  знають
нашi  читателi  з  власно?  автобiографi?  поета,  помiщено?  в  передмовi
Дiдицького до першого видання його поезiй2, а також i з  переднього  слова
п. Драгоманова до ки?вського видання повiстей Федьковича3.


   ЛЕСЯ УКРА?НКА

   Роздивляючися лiтературну фiзiономiю Лесi Укра?нки, ми бачимо, що  вона
тiльки що закiнчила першу добу свого розвою, ?? талант тiльки що отрясся з
повивачiв то? несамостiйностi, що пута?  кожного  поета  при  перших  його
кроках. Вiн тiльки що уперше широко i смiло розмахнув крилами до  власного
лету, тiльки що показав себе в повнiй силi i показав нам, чого  ми  можемо
ждати в будущинi вiд се? писательки.  Зда?ться,  в  такiм  разi  критиковi
найлiпше б було пiдождати, поки той талант  пройде  бiльший  шмат  дороги,
зазначить себе яркiше, зачеркне, що так  скажемо,  свою  власну  лiнiю  на
нашiй лiтературнiй нивi. Певна рiч, ми дуже  радо  пiдождали  б  зi  сво?ю
студi?ю, якби знали, що доля позволить сьому талантовi  промiрити  все  те
поле, яке вiн зазначив собi. Та, на лихо, умови нашо?  лiтературно?  працi
такi важкi, а особистi вiдносини авторки зложилися так сумно, що ми  ледве
чи дiждемося вiд Лесi Укра?нки всього того, що вона могла  б  дати  нашому
письменству. Розумi?ться, ми гаряче бажа?мо, щоб  вона  дала  якнайбiльше;
кожний новий твiр, який в останнiх часах виходить з-пiд ?? пера,  збагачу?
наше письменство новою перлиною. Та, на горе, останнi ?? твори,  се  такий
голосний та страшний стогiн примучено? душi, якого не чулося у нас ще  вiд
часу киргизьких думок Шевченкових1. Сей стогiн тим страшнiший, що  вiн  не
пливе з якогось песимiстичного свiтогляду, не  ?  доктриною,  а  тiльки  ?
виразом безмiрно болючих обставин, серед яких живе авторка  i  серед  яких
знаходиться укра?нське слово та всяка вiльна, гуманна думка в Росi?. Такий
стан для iсторика  -  одна  хвилина,  переходова  доба,  але  для  людини,
обдаровано? гарячим чуттям i палкою фантазi?ю, вiн страшенно  небезпечний.
В такiм подвiйно безрадiснiм станi не раз дуже  сильнi,  навiть  генiальнi
натури ламаються i падуть. Критика може тут не  раз  зробити  добре  дiло:
пiддержати писателя, загрiти його, впевняючи, що  його  важких  ридань  не
зрозумiли хибно i що його слово збудило в серцях власне  таку  луну,  яко?
вiн бажав собi. Ми бажали б, щоб i наша студiйка про дотеперiшню  поетичну
дiяльнiсть Лесi Укра?нки була не  тiльки  iнтерпретацi?ю  ??  таланту  для
ширшо? громади, але також словом щирого признання i заохоти  для  авторки,
пiддержкою на ?? важкому шляху. I_
   Нема нiчого цiкавiшого для критика, як слiдити крок  за  кроком  розвiй
автора, прислухуючися, як в  його  словi  звiльна  мiцнiють,  доходять  до
переваги, а далi до повного, гармонiйного панування  тони,  властивi  його
талантовi. Бувають автори, у котрих такий дослiд неможливий;  вони  почали
писати вже дозрiлими людьми i  вiдразу  виявили  вповнi  свою  лiтературну
фiзiономiю. Бувають iншi, також талановитi люди, у котрих  розвiй  не  йде
мов по ступнях угору, а якимись зигзагами: раз, два рази  такому  авторовi
удасться написати щось добре i гарне, а перед тим i по тiм тягнуться довгi
облоги, вкритi пустоцвiтом. Бувають, вкiнцi, й такi таланти,  що  спочатку
сво?? кар'?ри блиснуть,  мов  метеор,  а  вся  дальша  ?х  дiяльнiсть,  то
повiльне догасання, не раз повне диму i чаду. Леся  Укра?нка  належить  до
тих талантiв, що  виробляються  звiльна,  що  важкою,  iнтенсивною  працею
доходять  до  панування  над  формою  i  змiстом,  над  мовою  й   iдеями.
Десятилiття, що пройшло вiд опублiкування ?? перших творiв,  позволяе  нам
слiдити той розвiй  вiд  перших,  майже  дитячих  поривiв  аж  до  повного
майстерства,  вiд  дитинячо-примiтивних  форм  до   блискучих   i   вповнi
гармонiйних,  вiд  дитинячо?  iмпресiонiстики  до  широко?   iдейностi   i
могутнього пристрасного огню. I коли ми рiвночасно будемо тямити про важкi
обставини, серед яких вiдбувався той розвiй i  до  крайностi  сумний  стан
того суспiльного i духовного грунту, на якiм вироста? наша писателька,  то
сам факт ?? постiйного розвою i то власне такого_  розвою  будемо  вважати
доказом незвичайно? сили ?? таланту i при тiм одною  з  найцiкавiших  появ
нашо? ново? лiтератури. Скiльки ж то молодих писательських сил на  Укра?нi
в тих 10 лiтах заблисло i пропало, скiльки ?х зламалося або зiйшло на такi
стежки, що не приносять велико? честi Укра?нi!
   Видана в 1893 роцi збiрка вiршiв Лесi Укра?нки п. з. "На крилах пiсень"
мiстить у собi все те, що до того часу понаписувала наша авторка. Вона  не
лишила на боцi тих перших проб свого пера, що були написанi ще перед  1887
роком i виглядають мов примiтивно звiршованi дитячi враження:
   На зеленому горбочку,
   У вишневому садочку,
   Притулилася хатинка,
   Мов маленькая дитинка
   Стиха вийшла виглядати
   Чи не вийде ?? мати.
   I до бiло? хатинки,
   Немов мати до дитинки,
   Вийшло сонце, засвiтило,
   I хатинку звеселило.
   В тiм самiм  дитинячо-на?внiм  тонi  держаться  вiршики  "Лiто  красне?
минуло", "Мамо, iде вже зима", "Тiшся, дитино, поки ще маленька".  ?  тут,
звичайно, одна якась, хоч не нова та  досить  поетична  обсервацiйка,  але
визискання ??, писательська  технiка,  мова  -  ще  зовсiм  примiтивнi  та
конвенцiональнi2. Гострий критик, що призна? тiльки  викiнченим  i  вповнi
характерним  творам  право  iснування,   мусив   би   протестувати   проти
помiшування тих паперових квiток у букетi; iсторик лiтератури  вдячний  за
се авторцi, бо вони позволяють йому бачити той скромний початок,  з  якого
вийшла вона.
   Наскрiзь конвенцiональна, не в народному стилi, як сказано в титулi,  а
в старому  романтичному  шаблонi  зложена  ?  поемка  "Русалка",  що  була
первiсне надрукована в жiночому альманаху "Перший  вiнок"3.  Козак  любить
дiвчину Ксеню i хоче з нею одружитися, але пiд осiнь  забува?  про  не?  i
жениться з iншою. Молода просить Ксеню за дружку, але  Ксеня,  замiсть  на
весiлля, iде до рiчки i топиться. Вона зробилася русалкою, але i в водi не
втопила свого горя. Ночами вона  приманю?  до  себе  козака;  сей  зачина?
тужити  i  сохнути,  аж  коли  раз  хотiв  зблизитися  до  любо?  русалки,
вискакують iншi русалки i залоскотують його  на  смерть.  Поема  кiнчиться
плачем  русалки  над  трупом  бувшого  ??  коханця.  Слабенький   вiдгомiн
Шевченкiвських балад без ?х широко? мелодi?, без  того  твердого  пiдкладу
житт?во? обсервацi? i соцiальних  контрастiв,  що  нада?  тим  романтичним
баладам вагу i принаду вiчно живих творiв. У Лесинiй  "Русалцi"  подi?  не
мотивованi,  соцiальних  контрастiв  нема,  психологiчнi  конфлiкти  ледве
натякненi невмiлою, ще дитячою рукою. Та ? в тiй  поемцi  один  уступ,  де
чути якiсь новi, нешаблоновi, хоч дуже ще несмiлi тони; се  пiсня  русалки
(стор. 100-101), котрою вона приваблю? до себе козака:
   Любий козаче, чого ти ходиш
   Смутний по темному гаю?
   Слухай, козаче, пiсню русалки!
   Тож я для тебе спiваю.
   Вона пригаду? йому себе, що його щиро кохала.
   Як не забув ти, ходи до мене,
   Я твоя першая мила!
   Зраду забуду, любити буду
   Тебе, як перше любила.
   В мене палати кращi од царських
   Iз дорогого кришталю,
   В мене вiночок з чистого злота,
   З перлiв дрiбних i коралю.
   Хоч i тут ще нема нiякого особливого майстерства, та все ж таки  в  тiй
пiсеньцi видно перший розмах крил свiжого лiричного таланту.
   Наскрiзь конвенцiональна i несамостiйна ? й друга поемка, помiчена 1888
роком - "Самсон". В половинi 80-х рокiв у росiйському  письменствi  зайшла
була мода на переспiвування бiблiйних тем. Вiдгуком  то?  моди  був  також
дуже слабий вiрш Олени Пчiлки "Дебора", написаний 1887 р. i надрукований в
"Першому вiнку". За прикладом матерi взялася  й  Леся  вiршувати  бiблiйне
оповiдання  про  Самсона.  Порiвняння  тих  двох  творiв  мiж  собою  i  з
бiблiйними первовзорами було би дуже цiкаве. Обi нашi авторки поводяться з
бiблiйним текстом дуже вiльно, а властиво мовби й зовсiм не  дивляться  на
нього, а беруть тiльки деякi мотиви, обскубанi з тих мiцних паросткiв,  що
в'яжуть ?х iз старожидiвським життям i дають ?м безсмертну силу.  Пчiлчина
Дебора - се якась тiнь, а не жива людина; Лесин  Самсон  -  се  шаблоновий
вояка i патрiот з чудесною силою, а зовсiм не  той  напiвгумористичний,  а
напiвтрагiчний герой, змальований у книзi  Судi?в4.  I  в  оповiданнi  про
Дебору, i в оповiданнi про Самсона бiблiйнi первовзори безмiрно поетичнiшi
i живiшi вiд того, що з них зробили нашi авторки. Леся,  нпр.,  силку?ться
поглибити бiблiйне оповiдання, аналiзуючи психологiю Самсона i Далiли, але
сей аналiз вiдбира? оповiданню його геро?чний характер.  Самсон  верта?  з
бою, в котрiм вiн поборов фiлiстимлян; його вiтають "квiтками та вiнками",
мов римського трiумфатора; серед iнших жiнок йому  назустрiч  iде  й  його
жiнка Далiла, котру вiн силою взяв iз краю фiлiстимлян. Вона хвалить ?гову
за побiду свого мужа, а на його питання, чи ?й не жаль рiдного люду,  вона
вiдповiда?:
   Чужа для мене мого люду доля,
   Тво? для мене стали рiднi люде,
   Твоя, Самсоне, лиш ?дина воля
   Для мене завжди наймилiша буде,
   Для тебе вiдцуралась я родини.
   Самсон хоче ?й вiддячити за таке безмежне кохання, i вона випиту? його,
вiдки у нього така сила, що мiг  колись  роздерти  льва  i  побити  багато
ворогiв ослячими щелепами. Самсон не  хоче  сказати  ?й  се?  тайни,  вона
блага?, далi плаче, i ось Самсон виявля? ?й усю правду: вiн назорей,  його
волос ма? велику силу, а якби хтось обтяв його, вiн був би слабий, як мала
дитина. Далiла в снi обтина? йому волосся i кличе фiлiстимлян. Тi  в'яжуть
його - а Далiла кличе:
   Прощай, Самсоне! - крикнула зрадлива:
   - Ти думав, що для тебе я забуду
   Родину? Нi. Ти гинеш,- дяка се правдива
   Вiд мене за погибель мого люду.
   Значить, Далiла не  менша,  а  навiть  бiльша  патрiотка  вiд  Самсона.
Оригiнал нiчого про се не зна?. Там Самсон зовсiм не  во?вода  ?врейський,
вiн б'?ться з фiлiстимлянами одинцем, щось таке, як у староруських билинах
"поляница удалая". На честь його нiхто не справля? трiумфу.  Далiла  не  ?
його жiнка,  а  припадкова  коханка,  правдоподiбно  не  фiлiстимлянка,  а
?врейка. Знаючи, що Самсон бува? у не?, фiлiстимськi  во?води  пiдкуплюють
?? великою сумою грошей, щоб випитала, в чiм лежить його сила. Самсон  три
рази дурить ??, а тiльки четвертий раз говорить ?й правду. Як бачимо,  анi
герой, анi обставини, виведенi в бiблiйному оповiданнi, не  надавалися  до
патрiотично? поеми в нашiм сучаснiм стилi; замiсть  поглибляти  тi  факти,
якi да? первовзiр, авторка мусила обкроювати, перемiнювати, ослаблювати ?х
i  замiсть  живого  змiсту  наповнювати  сво?   вiршi   досить   рiденькою
фразеологi?ю. Конець поемки ще слабший. Сцена смертi  Самсоново?  в  книзi
Судi?в описана ось як: "Та ось князi фiлiстимськi зiбралися, щоби принести
велику жертву сво?му богу Дагоновi, серед забав, мовлячи: "Наш бог дав нам
у руки нашого ворога Самсона". А коли се побачили люди з ?х  народу,  вони
величали свого бога, мовлячи:
   Наш бог дав нам у руки
   Нашого ворога,
   Що нiвечив наш край
   I вбив так много люду.
   А коли були навеселi, мовили: "Покличте Самсона, нехай забавля? нас!" I
покликано Самсона з тюрми, i вiн мусив танцювати  перед  ними.  Отож  його
поставили мiж стовпами, а Самсон мовив до хлопця, що держав його за  руку:
"Постав мене так, щоб я мiг доторкатися до стовпiв, на  котрих  опира?ться
дiм, i щоб я оперся об них". А дiм був повний чоловiкiв i жiнок, тут  були
й усi князi фiлiстимлян, а на плоскому  дасi  було  коло  3000  чоловiк  i
жiнок, що дивилися, як танцював Самсон. А Самсон покликав Ягве i  мовив  :
"Господи Ягве! Згадай про мене i дай менi силу лиш сей раз, о боже, щоб  я
помстився на фiлiстимлянах хоч за одне сво? око"! Тодi  Самсон  обняв  два
середнi стовпи, на котрих держався будинок, один правою  рукою,  а  другий
лiвою, i  оперся  на  них.  I  скрикнув  Самсон:  "Нехай  згину  я  сам  з
фiлiстимлянами!" I силою вiн похилив тi стовпи, i дiм завалився на  князiв
i на всю купу народу, що була там, i, вмираючи, вiн побив  бiльше  народу,
нiж побив у сво?му життю.
   Нема сумнiву, що се безмiрно трудно -  перероблювати  стару  поезiю  на
нову; переробка дуже легко виходить водяниста i замазу? характернi  деталi
оригiналу. Так сталось i тут. Авторка без потреби перенесла сей празник на
во?нний час - буцiмто фiлiстимляни знов  напали  на  Палестiну;  в  бiблi?
катастрофа дi?ться в Газi, однiм  iз  головних  фiлiстимських  мiст.  Далi
ослабила авторка сцену наруги над Самсоном; у поемi вiн  тiльки  сто?ть  i
сво?м понурим видом тiшить ворогiв. Власнiстю нашо? авторки ? також наруга
Далiли, наруга млява, так як i всi фiлiстимськi промови, зверненi в  поемi
до Самсона.
   Хоч i як невисоко ми ставимо  сього  Самсона,  то  все  ж  таки  мусимо
сказати, що, порiвнюючи  його  з  Деборою  Олени  Пчiлки,  видно  вже  тут
перевагу таланту дочки над талантом матерi. Дiя в  "Самсонi"  розвива?ться
досить драматично, а лiричнi мiсця (Самсон у тюрмi) декуди виявляють  силу
i пластику виразу.
   У тiм самiм 1888 роцi написаний також цикл лiричних i  описових  вiршiв
п. з. "Подорiж до моря". Талант авторки очевидячки  дужча?,  пiднiма?ться,
вона попада? в свiй природний тон, менше в'яжеться чужими взiрцями,  i  ми
стрiча?мо в тiм циклi  першi  проблиски  сильного,  самостiйного  таланту,
першi такi картини i поетичнi звороти, що виявляють  руку  майстра.  Зразу
йдуть легесенько начеркненi кра?види, ще трохи конвенцiональнi i блiдi (I,
III, IV), та мiж ними прориваються новi, незвичайнi риси.
   Далi, все далi! Он латанi ниви,
   Наче плахти навкруги розляглись,
   Потiм укрили все хмари тi сивi
   Густого диму, з очей скрився лiс,
   Гори веселi й зеленi долини
   Згинули раптом як любi? сни.
   Ще за годину i ще за хвилину
   Будуть далеко, далеко вони!
   Зовсiм так, як хвилi колишнього щастя! - озива?ться щось у душi авторки
при тiм видi. Рефлексiя, ще несмiла,  буде  вертати  дедалi  все  частiше,
мiцнiше, поки сво?м вогнем  не  перетопить  усiх  вражень,  усiх  почувань
авторки, поки фiзичне око i фiзичне вухо не зробиться  вповнi  органом  ??
поетично? душi.
   Ось вона в великiм мiстi над морем - у Одесi.
   I все чужина! Ох, бiда самотному
   У мiстi широкiм
   Себе почувать одиноким!
   I добре, хто ма? к багаттю чийому
   Склонитися слухом i оком.
   Авторка знаходить собi тут приятельку; обi вони вечорами  дивляться  на
море, думками шукають щастя. Та де воно? Чи в небi, чи в морi?
   Нi, думко! даремне в свiтовiм просторi
   Притулку шукати,
   В безодню дарма поринати;
   Любов i надiя не в зорях, не в морi!
   Мiж людьми поради питати!
   Се перший раз у поезi? Лесi Укра?нки вiдзива?ться соцiальна нота.  Досi
вона любувалася природою,  витала  в  сферi  якихсь  абстрактних  людських
вiдносин  i  абстрактного  патрiотизму;  вiдтепер  вона   почне   пильнiше
придивлятися  дiйсному  життю   i   тим   реальним   вiдносинам   людсько?
суспiльностi, на яких вироста? i щоденне горе i великi  iдеальнi  змагання
до свободи i рiвностi. Правда, обставини, серед яких жила авторка, не були
прихильнi такому зворотовi ?? музи. Забезпечене  економiчне  та  соцiальне
становище не змушувало ?? поринати в бурхливе море соцiальних  контрастiв,
а, з другого боку, слабе здоров'я потребувало лiчення  в  теплiм  клiматi,
серед гарно? природи Криму. I ось вона пливе з Одеси в Крим.
   Далi, далi вiд душного мiста!
   Серце прагне буять на просторi.
   Бачу здалека - хвиля iскриста
   Гра? вiльно по синьому морi.
   Цiла та п'?ска (VI, стор. 52-53)- то правдива перлина. Майстерна  форма
якнайкраще гармонiю? зi змiстом,- опис морського  плавання  при  погiднiм,
радiснiм настрою. Авторка щосили гонить вiд себе всякi прикрi спомини.
   Я жадаю на час, на годину,
   Щоб не бачить нiчого на свiтi,
   Тiлько бачить осяйну долину
   I губитись в прозорiй блакитi.
   Тут  нема  анi  одного  зайвого  слова,  анi  одного   шаблонового   та
маневрованого звороту,- все тут просте, ясне та сильне, перший раз блиска?
талант авторки в повнiй красi. Дальша п'?са (VII) в  цiлому  слабша:  вона
занадто многословна, опис Акерманських веж  замало  пластичний,  рефлексi?
про козацьку славу занадто вже пережованi, та ? й тут деякi рядки,  киненi
рукою великого майстра. Особливо гарна оця строфа:
   Виросла там квiтка у темницi, в ямi.
   Ми ?? зiрвали, нехай буде з нами.
   Квiтка тая, може, виросла з якого
   Козацького серця щирого, палкого.
   Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
   Що вернеться з його серця квiтка на Вкра?ну?
   Як бачимо, розвiй нашо? авторки йшов дуже швидко. Ми не зна?мо часу,  з
якого походять ?? першi вiршованi проби, але в 1888 роцi вона вже в деяких
п'?сах доходить до повного майстерства. Нема сумнiву, що се було здобутком
дуже iнтенсивно? духовно? працi над власною освiтою, над опануванням  мови
i вiршово? технiки, та певна рiч, що й  само  життя  i  постороннi  впливи
сильно гнали ?? наперед. Не знаю напевно, але зда?ться,  що  не  помилюся,
коли мiж тими  впливами  на  першому  мiсцi  поставлю  вплив  ??  дядька5,
незабутнього сiвача живих i широких iдей серед нашо? суспiльностi, Михайла
Драгоманова. Леся вела з ним оживлену переписку, i  покiйник  уже  тодi  з
великою надi?ю дивився на ?? талант i, певно,  не  залишив  нiяко?  нагоди
прояснювати i наводити його на кращу дорогу, до щораз вищих мет. II_
   Життя Лесi Укра?нки складалося так, що про безпереривний, так  сказати,
простолiнiйний розвiй не можна у не? говорити. По хвилях мiцного  розмаху,
гармонiйного настрою,  самостiйного  лету  наступа?  ослаблення,  занепад,
перемага? знов шаблон i манера. На се були, зда?ться  менi,  двi  причини:
дух авторки не був ще вповнi вироблений i загартований, а в станi здоров'я
набiгали важкi кризи. Так виясняю я собi той факт,  що  по  1888  р.  вона
продуку? чимало творiв досить слабих i зманерованих. На першiм  мiсцi  мiж
тими творами я поклав би "Мiсячну легенду", найдовшу i - найслабшу з п'?с,
помiщених у збiрцi "На крилах пiсень". Авторка присвятила ??  сво?й  мамi,
може, знехотя даючи свiдоцтво, пiд чи?м впливом постала  ся  поема.  ?  се
iсторiя артиста, не то спiвака, не то поета. Ще  дитиною  вiн  чув  у  снi
ангельськi спiви i вирiс на спiвака.  Та  швидко  слава  вiдвернулася  вiд
нього; не зна?мо, чи вiн стратив голос, чи що сталося з  ним,  досить,  що
вiн живе самотнiй у рiднiй хатi i нарiка? на долю i на людей. Аж ось  раз,
проходжуючися селом, вiн почув пiснi лiрника про панщину, про  сирiтку  та
про правду i побачив, як люди плакали вiд тих пiсень.  Вiн  iде  до  лiсу;
йому хочеться ще раз заспiвати "на цiлу кра?ну" i "домовити  гiрку  тугу".
Мiсячне свiтло запада? в його серце, i йому  верта?ться  голос,  вiн  знов
спiва? чудово i верта?ться в свiт. Кiнчиться  поема  описом  концерту,  на
котрiм наш спiвак спiва? не так гарну, як довгу пiсню власного укладу. Яке
враження зробила вона на  слухачiв  -  авторка  не  говорить.  Як  бачимо,
композицiя зовсiм не особлива, поодинокi роздiли порозриванi,  мотивування
?х слабе або зовсiм нiяке, оброблення многословне, вiршова форма  млява  i
монотонна. Леся Укра?нка, мабуть, i сама не була  вдоволена  сею  поемкою,
коли пiзнiше вернулася до се? теми i в поемi "Давня казка"  змалювала  нам
артиста-спiвака, але  вже  зовсiм  iншими  фарбами  i  на  зовсiм  iншому,
широкому, суспiльному тлi.
   Бiльшина поезiй у збiрцi "На крилах пiсень" не ма? дат, отим-то  ми  не
можемо зовсiм напевно сказати, коли творчiсть авторки пiднiмалася вище,  а
коли вона опускала крила. Та нам досить сказати, що мiж 1888 i 1893 роками
у не? йшло вагання, поставали п'?си  такi  слабi,  як  "Мiсячна  легенда",
"Зоряне небо", "Зоря", "До мого фортеп'яна",  "В  магазинi  квiток",  "Сон
лiтньо? ночi", "На давнiй мотив", а обiк них такi сконцентрованi, сильнi i
характернi, як "Пiсня" Brioso"*, "Rondeau"*, "Contra Spem Spero"*, "Сльози
- перли". Ми коротко схарактеризу?мо перший гурток  названих  тут  вiршiв.
Про ?х змiст можна би з невеличкою змiною сказати те, що говорить  Кальхас
у "Прекраснiй ?ленi"6: "Trop des fleurs! Trop des fleurs!"*. Цвiти i зорi,
зорi i цвiти - оце й весь змiст тих поезiй. А коли додати до  того  досить
монотонну  форму,  многословнiсть  i  брак  пластичних  картин   та   брак
виразного, сильного чуття, то не здиву?мо, що тi вiршi  не  будять  у  нас
нiякого настрою i читаються без смаку, як ремiсницька робота, не раз добра
i старанна, але все-таки без душi. Обiк них знаходимо декiлька  талановито
задуманих, але слабо виконаних п'?с, як ось "В'язень",  "Коли  втомлюся  я
життям щоденним", "Досвiтнi огнi". ? в тiй останнiй п'?сi деякi дуже гарнi
строфи, як ось:
   Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
   Година для працi настала.
   Не бiйся досвiтньо? мли,
   Досвiтнiй огонь запали,
   Коли ще зоря не заграла.
   У поемцi "В'язень" трохи загусто наложено чорних красок: муж  сидить  у
тюрмi, жiнка з дитинкою  терпить  голод.  ?врей  за  довг  продав  останню
корову,- але контраст запертого в тюрмi батька i дитини, що знадвору кличе
до нього: "Куку! Куку! А де ти? Тут, татусю?" справдi хапа? за серце,  так
само як i та рисочка, що
   Татусь, цiлуючи свою дитину,
   Невольничого хлiба дав скоринку.
   Розволiкла також i декуди солодкувато-сентиментальна п'?ска  "Спiвець",
але ? в нiй прекраснi строфи:
   Чом я не маю огнистого слова,
   Палкого, чому?
   Може б та щира, гарячая мова
   Зломила зиму!
   Загалом треба сказати, що серед того вагання в творчостi нашо?  авторки
чимраз частiше прориваються свiтлi ноти, охота до життя i до  боротьби,  а
разом з тим розширя?ться ?? свiтогляд,  поглибля?ться  розумiння  життя  i
його глибоких антагонiзмiв. Мов чудовий заспiв, пiд музику народно? пiснi,
озива?ться й пiсня нашо? авторки:
   Реве-гуде негодонька,
   Негодоньки не боюся.
   Хоч на мене пригодонька,
   То я нею не журюся.
   Гей ви, грiзнi, чорнi хмари,
   Я на вас збираю чари,
   Чарiвну добуду зброю
   I пiснi сво? узброю.
   Дощi вашi дрiбненькi?
   Обернуться в перли дрiбнi,
   Поломляться ясненькi?
   Блискавицi вашi срiбнi.
   Я ж пущу свою пригоду
   Геть на тую бистру воду,
   Я розвiю свою тугу
   Вiльним спiвом в темнiм лугу.
   Той самий мужнiй бадьорий настрiй видно i в  прекраснiм  вiршi  "Contra
Spem Spero":
   Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
   Серед лиха спiвати пiснi,
   Без надi? таки сподiватись,
   Хочу жити. Геть, думи сумнi!
   Та ба, не так зложилося життя нашо?  авторки,  щоб  вона  могла  зовсiм
вiдiгнати сумнi думи. Навпаки, чим глибше входять тi  думи  в  життя,  тим
сумнiшi робляться вони, але серце авторки вiд них уже не  вiдверта?ться  i
не м'якне, не пiдда?ться песимiзмовi. Вона помалу  доходить  до  того,  що
може виспiвувати найтяжчi, розпучливi ридання i тим  спiвом  не  будити  в
серцях розпуки та зневiри, бо у само? в душi горить могуче полум'я  любовi
до людей, до рiдного краю i широких людських iдеалiв, яснi? сильна вiра  в
кращу будущину. Соловейковi пiснi, веснянi квiти  тепер  тратять  для  не?
свою принаду.
   Вiльнi спiви гучнi, голоснi
   В рiднiм краю я чути бажаю,-
   Чую скрiзь голосiння сумнi.
   Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,
   Тiльки й чуються вiльнi пiснi
   У снi?
   ("Rondeau").
   Авторка не встида?ться плакати, особливо з такими, що плачуть, але коли
почу? вiльну пiсню, то одгукнеться й на не?:
   Сховаю я тодi журбу свою
   I пiснi вольно? жалем не отрую.
   ("Мiй шлях").
   I в прекраснiм циклi "Сльози - перли" вона пiднiма? важке  голосiння  -
вже не над сво?ю долею,  не  над  долею  якогось  героя  або  примховатого
артиста, але над цiлим рiдним кра?м, над тим народом, забитим  у  кайдани.
Подiбних голосiнь було багато в нашiй  поезi?,  особливо  пiсля  Шевченка.
Леся Укра?нка перша i одинока вмi? опанувати тут широку скалю почувань вiд
тихого  суму  до  скажено?  розпуки  i  мужнього,  гордого  прокляття,  що
явля?ться природною реакцi?ю проти холодно? зневiри.
   Коли ж се минеться?
   Чи згинем без долi?
   Прокляття рукам, що спадають без сили!
   Навiщо родитись i жити в могилi?
   Як ма?мо жити в ганебнiй неволi,
   Хай смертна темнота нам очi застеле!
   Авторка запиту? себе, пощо тi сльози, що палять душу, а не  мають  сили
допомогти рiдному краю, i вiдповiда? чудовим вiршем:
   Всi нашi сльози тугою палкою
   Спадуть на серце, серце запала?...
   Нехай пала?, не да? спокою,
   Поки душа терпiти силу ма?.
   Коли ж не стане сили, коли туга
   Вразить украй те серденько замлiле,
   Тодi душа повстане недолуга,
   ?? розбудить серденько зболiле.
   Як же повстане - ?й не буде впину,
   Заснути знов, як перш, вона не зможе,
   Вона боротись буде до загину:
   Або загине, або переможе.
   Вiд часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвiте" Укра?на
не чула такого сильного, гарячого та  поетичного  слова,  як  iз  уст  се?
слабосило?, хворо? дiвчини. Правда, укра?нськi  епiгони  Шевченка  не  раз
"рвали кайдани",  вiщували  "волю",  але  се  звичайно  були  фрази,  було
пережовування не так думок,  як  поетичних  зворотiв  i  образiв  великого
кобзаря. Леся Укра?нка не силку?ться на Шевченкiв пафос, не пережову? його
термiнологi?; у не? ? свiй пафос, сво? власне слово. Коли в "Русалцi" вона
сто?ть пiд впливом Шевченкового романтизму, то тут  вона  давно  отряслася
вiд нього, не потребу? зичити нi вiд кого поетичного апарату, бо сама  ма?
що сказати читачам, у само? наболiло на  душi  чимало,  у  само?  поетичне
слово доспiло i сиплеться, мов золота пшениця.
   В  1890  i  1891  р.  зложений  цикл  "Кримських  спогадiв",  у  котрих
майстерство Лесi Укра?нки  ся?  повним  блиском.  Вельми  характерний  для
свiтогляду нашо? авторки "Заспiв", зложений очевидно  пiзнiше,  як  бiльша
частина вiршiв сього циклу. Вона радо згаду? гарну кримську кра?ну.
   Де прожила я не одную днину,
   А не була щаслива й на годину.
   Та я за те докiрливого слова
   Тобi не кину, стороно прекрасна!
   Не винна ти, що я не маю долi,
   Не винна ти, що я така нещасна!
   Се знак, що талант нашо? писательки доходить до повно? дозрiлостi,  при
всiй сво?й лiричнiй експансивностi пiдноситься до  того  об'?ктивiзму,  що
вмi? вiдрiзнити власне горе вiд  загального  порядку  фактiв  i  iдей,  не
попада? в чорний песимiзм  пiд  впливом  власного  страждання.  Брак  того
об'?ктивiзму у деяких генiальних поетiв наробив багато лиха в сферi  думок
i настрою цiлих поколiнь; пригадаю тiльки iтальянця Леопардi7,  у  котрого
незлiчима фiзична хвороба породила песимiстичний  свiтогляд,  що  закрасив
собою всi його твори; пригадаю цiлий ряд  французьких  поетiв  сатанiстiв,
неокатоликiв та декадентiв-неврастенiкiв, у котрих поезiя була виразом  ?х
власних нервових та психiчних  хвороб,  але  при  тiм  генералiзацi?ю  тих
хворобливих явищ. Наша авторка безпечна вiд  тако?  генералiзацi?.  У  не?
тiло хворе, але душа здорова i думка ясна. Власне страждання  не  заслоню?
перед нею анi краси природи i тих розкiшних мрiй,  якi  навiва?  та  краса
(див. "Тиша морська", "На човнi",  "Байдари",  "Бахчисарай"),  анi  краси,
спокою i щастя iнших людей (див. "Татарочка");  воно  не  заглушу?  у  не?
бажання волi i добра для всiх людей, навпаки,  скрiпля?  те  бажання,  хоч
разом i прислоню? його легким туманом суму та резигнацi?.
   Серед мороку, бурi-негоди
   Цiлу нiч буде човен блукати;
   Як зiйде сонце правди та згоди,
   Я тодi вiчним сном буду спати.
   Буде шарпати буря вiтрила,
   Пожене геть по темному морю...
   Ох, коли б менi доля судила
   Хоч побачити раннюю зорю!
   По 1893 р. Леся Укра?нка не опублiкувала нiяко?  бiльшо?  збiрки  сво?х
творiв, але з того,  що  вона  публiкувала  вiдтодi  в  наших  перiодичних
виданнях, ми бачимо, що талант ?? все мiцнi?, ставить собi все труднiшi  i
ширшi завдання. З тих ?? пiзнiших творiв ми  роздивимось  тут  лише  поему
"Роберт Брюс", опублiкованому в "Хлiборобi"8 1894 р., поему "Давня  казка"
("Жит? i слово", V, 1896 р.), i вiршi, друкованi в "Життю i словi" 1897 р.
та в Л. Н. вiснику9 1898 року.
   "Шотландська легенда" про Роберта Брюса  написана  1893  р.  Композицiя
сього твору не блискуча, епiчний тон авторцi не  да?ться  ще,  описи  битв
досить блiдi i конвенцiональнi, державнi  справи  в  ??  вiршах  малюються
досить на?вно i сухо, без поетично?  пластики.  Загалом  "Роберт  Брюс"  ?
немов pendant* до Самсона, хоча видно тут значний поступ у епiчному стилю.
Нема вже тут то? балакучостi i  розволiклостi,  що  в  "Самсонi",  авторка
говорить просто, ясно, декуди пiдноситься до правдивого запалу, як  ось  у
промовi Брюса до шотландських селян:
   Нема в нас лицарства, нема в нас панiв,
   Вони вже англiйськi пiдданi;
   Та ? ще в кра?нi шотландський народ,
   Не звик вiн носити кайдани.
   Повстаньмо ж тепера усi, як один,
   За дiло братерське спiльне!
   Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
   Коли наше поле не вiльне.
   У  поемi  "Давня  казка"  авторка  пiдiйма?  наново  тему,  порушену  в
"Мiсячнiй легендi", але пiдiйма? далеко  вдатнiше,  ставить  ??  широко  i
обробля? по-майстерськи. Ся тема -  вiдносини  поета  до  суспiльностi,  а
властиво значення поезi? в iндивiдуальному i громадському  життi.  Авторка
показу? нам се на iсторi? двох людей - безiменного поета i гордого  лицаря
Бертольда. Занятий сво?ми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться  на
поета, глузу? з нього, вважа? його жебраком, а в найлiпшiм разi диваком чи
навiть божевiльним. Але, закохавшися, сей лицар  почува?  потребу  поезi?,
щоби збудити любов у серцi любо? дiвчини, i тут поет ста? йому в  пригодi.
Та ось лицар  вируша?  на  вiйну,  вiйсько  втомлене  важкими  походами  i
невигодами, бунту?ться, лицаревi прийшлось би пропасти,  та  знов  поетовi
пiснi виручають його, додають воякам духу i ведуть ?х до побiди. Через  се
лицар робиться великим паном i по якiмсь часi почина? утискати та кривдити
сво?х пiдданих. Тодi поетовi пiснi  пiдiймаються  против  нього,  говорять
народовi про волю i рiвнiсть, кличуть його  до  бунту.  Лицар  зразу  хоче
пiдкупити поета, далi грозить йому - все надармо. Тодi вiн закида? його  в
тюрму, де поет i вмира?. Але його слово не  вмерло.  Народ  зрива?ться  до
бунту i вбива? кривдника-пана. Та його ма?ток i його пиху переймають  його
нащадки, так само як по смертi одного поета постають новi, перейнятi  тими
самими думками.
   Мiж нащадками знялася
   Боротьба тяжка, завзята,
   Та вона ведеться й досi,
   Та вiйна страшна, затята.
   I тепер нащадки графськi
   Тюрми мiцнi? будують,
   А поетовi нащадки
   Слово гостре? гартують.
   Проти дiла соромного,
   Виступа? слово праве.
   Ох, страшне оте змагання,
   Хоч воно i не криваве!
   А коли вiйна скiнчиться
   Того дiла й того слова,
   То скiнчиться давня казка,
   А настане правда нова.
   На сьому кiнчиться  Лесина  поема,  без  сумнiву  одна  з  найкращих  i
найхарактернiших окрас нашо? ново? лiтератури.  У  наших  часах,  в  часах
загального рознервовання i екстраваганцi?, у часах, коли скрiзь  луна?  аж
лящить поклик "штука для штуки", аж чудно якось iз уст поета  почути  такi
тверезi та здоровi погляди на задачу i вагу поезi?, якi висказу? тут  наша
авторка. По ?? думцi, поезiя для маси робучого народу  -  потiха  в  горю,
спочивок по працi, для кожного чоловiка  -  природний  вираз  розбудженого
чуття i вищих змагань, для все? громади  -  заохота  в  боротьбi  i  докiр
усякiй нiкчемностi; для пригноблених вона - гарячий поклик до бою за  волю
i людськi права, а для кривдникiв - грiзний месник. Все i всюди  поезiя  -
слуга житт?вих потреб, слуга того вищого й iдейного порядку, що веде людей
до поступу, до поправи ?х долi. I коли зразу вона служить iнколи розривкою
i забавою вищих верстов, то до найвищо? сили i  гiдностi  доходить  тiльки
тодi, коли робиться виразом життя i  боротьби  найширших  народних  мас  i
заразом бойовим окликом за найвищi людськi i громадськi iдеали -  свободу,
рiвнiсть i братерство всiх людей.
   Коли поминути деякi розволiклостi, деякi млявi i латанi строфи  (напр.,
перша з тих, якi ми навели вище) i  деякi  недошлiфованi  вiршi,  то  цiлу
поему мусимо признати дуже гарною. Композицiя проста i  ясна,  без  зайвих
епiзодiв, конфлiкти мiж обома героями зазначенi виразно, глибокими рисами,
хоч i не пiдведенi крикливими фарбами, характери змальованi живо i  вiрно,
i хоча цiла поема властиво ма? символiчне значення, то проте ?? геро? нiде
i нiчим не подiбнi до мертвих  абстрактiв  i  символiв,  а  жиють  повним,
iндивiдуальним життям. Се великий трiумф таланту Лесi Укра?нки; ?? твiр  ?
наскрiзь iдейний, а проте не ? тенденцiйний.
   Ще одну важну прикмету свого таланту виявила наша авторка в тiй поемi -
гумор.  Справедливо  сказано,  що  гумор  -  невiдлучна  прикмета  кожного
правдивого таланту. У Лесi Укра?нки досi ми майже не  завважували  гумору;
тiльки часом  в  ??  поезi?  проблискувало  щось  легесеньке,  наче  ледве
замiтний усмiх на заплаканiм лицi.  "Давня  казка"  вся,  вiд  початку  до
кiнця,  держана  в  легкiм,  гумористичнiм   тонi.   Се   гумор   наскрiзь
добродушний, щирий, що пливе не з гамовано? злостi,  не  з  завистi,  а  з
глибоко? любовi, з ясного, спокiйного погляду на життя  i  його  боротьбу.
Навiть там, де сама течiя оповiдання набира? кривавого кольору,  напр.,  в
бунтiвницькiй пiснi поетовiй, авторка  вмi?  сво?м  гумором  озолотити  ту
криваву течiю, надати ?й подобу на?вного жарту. Я не  сумнiваюся,  що  сей
гумористичний тон ? головна основа високо? стiйностi се? поеми, що  тiльки
через нього авторка устереглася вiд того фальшивого пафосу,  що  так  псу?
"Мiсячну легенду", i здужала надати сво?му оповiданню живiсть  i  принаду.
Та коли зважити той  важкий  настрiй,  який  уже  тодi  гнiтив  душу  Лесi
Укра?нки i який виливався майже рiвночасно в iнших ?? вiршах, то ми мусимо
подякувати якiйсь та?мничiй щасливiй хвилинi, що могла викликати з-пiд  ??
пера оцю поему, наскрiзь здорову, погiдну i повну житт?во? радостi.
   У вiршах, помiщених у "Житю i словi" за 1897 р., особливим  артизмом  i
незвичайною силою визначуються тi, де авторка малю? сумний  i  невiдрадний
полiтичний стан сво?? рiдно? кра?ни i ту  безнадiйну  боротьбу,  яку  веде
жменька смiлих, гарячих душ з темним  колосом.  Особливо  в  вiршах  "Fiat
nox"* та "Грiшниця"  змальована  ся  боротьба  яркими  кольорами.  Авторка
бажала б i сама встати до то? боротьби, але чу? свою безсильнiсть i бажа?,
щоб хоч ?? слово було  твердою  крицею  i  ранило  ворога.  Слово  авторки
справдi робиться грiмке i  гостре,  як  сталь,  але  воно  луна?  страшною
розпукою.
   О горе тим, що вродженi в темницi,
   Що глянули на свiт в тюремне? вiкно.
   Тюрма, се коло зло? чарiвницi,
   Нiколи не розiб'?ться воно.
   I авторка кiнчить словами, повними безмежного горя:
   О горе нам усiм!
   Хай гине честь, сумлiння,
   Аби упала ся тюремная стiна!
   Нехай вона впаде, i зрушене камiння
   Покри? нас i нашi iмена!
   Перед нами вирина? фiгура  Самсона,  обрисована  колись  невправною  ще
рукою нашо? авторки. Як же без порiвняння могутнiше i правдивiше ??  слово
тут, де вона сама разом з  сучасним  сво?м  поколiнням  чу?  себе  в  ролi
Самсона, але без нiяких романтичних прикрас, без квiток i вiнкiв, з  одною
перспективою страшно? смертi, безславно? i ганебно?, смертi,  що  нiвечить
не тiльки тiло, але навiть сумлiння  i  добру  пам'ять  у  людей.  Сучаснi
росiйськi вiдносини не раз  викликали  таку  розпучливу  думку  в  поетiв;
пригада?мо хоч би вiрш Некрасова на смерть Писар?ва, де вiн вiд правдивого
новочасного героя жадав резигнацi? навiть з особисто? честi:
   Тот герой, кто и честь свою губит,
   Когда жертва спасает людей.
   На лихо, ся думка дуже небезпечна i двосiчна: жертва з особисто?  честi
i  з  сумлiння  звичайно  нiколи  не  ряту?  нiкого,   i   супроти   сього
Некрасовського  поклику  i  його  практичного  переводження   на   користь
свободолюбного руху в 70-х роках  пiднявся  тверезий  та  непоборно  ясний
голос Драгоманова з покликом:  "Чиста  справа  потребу?  чистих  рук".  От
тим-то ми, вiддаючи всяку можливу похвалу вiршам  Лесi  Укра?нки  "Хвилина
розпачу" за ?х силу, красоту i поетичнiсть, мусимо застерегтися  проти  ?х
практично? фiлософi?. Сама  авторка,  очевидно,  також  добре  розумi?  ?х
практичну неможливiсть, коли  дала  ?м  власне  такий  титул,  що  наперед
характеризу? ?х, як хвилевий вибух важкого болю i зневiри.
   Iз поезiй Лесi, помiщених у "Вiснику", найкраща i найбiльш характерна -
"Мрiя", чудове сповiдання, напiвспомин, а напiвпоклик  до  важкого  бою  з
рiзким, мужнiм прокляттям на кiнцi:
   Будь проклята кров ледача,
   Не за чесний стяг пролита!
   Ще раз повторяю: читаючи м'якi та рознервованi або холодно  резонерськi
писання  сучасних  молодих  укра?нцiв  мужчин  i  порiвнюючи  ?х  з   тими
бадьорими, сильними та смiлими, а притiм такими  простими,  такими  щирими
словами Лесi Укра?нки, мимоволi дума?ш, що ся хвора, слабосила  дiвчина  -
трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Укра?ну.
   Але проте вона дiвчина, у не? м'яке жiноче серце, i ми пiзна?мо  уперве
його несмiлi пориви з двох вiршiв, помiщених у  "Вiснику".  Оба  тi  вiршi
мають орi?нтальну закраску: "Схiдна мелодiя" i "Жидiвська мелодiя",  та  в
обох видно за туманом туги i  резигнацi?  безмiрно  нiжне,  щире  чуття  i
притiм  таке  багатство  колориту,  якого  не  повстидався  б  i   справдi
орi?нтальний поет.
   Ми перебрали всi важнiщi поетичнi твори Лесi Укра?нки. Ми не  покривали
хиб ?? першкх проб, судили ?х гостро, мiркуючи, що авторка тако? мiри,  як
вона, не потребу? поблажливостi. Для пiзнiших творiв ми  ма?мо  найповнiше
признання i подив. Укра?на, на наш погляд, нинi не ма? поета,  що  мiг  би
силою i рiзностороннiстю свого таланту зрiвнятися з Лесею Укра?нкою.
   Ми навмисно лишили набоцi  ??  прозовi  проби  "Така  ??  доля",  "Бiда
навчить", "Жаль" i ?? переклади з Гейне i Вiктора Гюго. Не  в  новелах  ??
сила, а переклади, хоч деякi й дуже вдатнi, не додадуть свiжих листкiв  до
?? лаврового вiнка. ?? талант - лiричний, але не вузько  суб'?ктивний;  ?й
удаються й епiчнi i драматичнi форми, але тiльки тодi, коли вони являються
тiльки формами ?? могутньо? лiрики. Чиста епiка i чиста драма не  входять,
як нам зда?ться, у обсяг ?? таланту. III_
   Я  бажав  би  закiнчити  свою  критичну  студiйку  кiлькома  загальними
увагами. Я не сумнiваюся, що у нас знайдуться людцi, котрi, прочитавши мо?
уваги i прочитавши тi вiршi, якi я ставлю найвище в поетичнiм скарбi  Лесi
Укра?нки,  скажуть:  "Е,  зна?мо!  Йому  подоба?ться  все  тенденцiйне  та
публiцистичне, але се ще зовсiм не промовля?  за  поетичною  вартiстю  тих
творiв". Розумi?ться, сфера думок i естетичних уподобань ? республiка  без
жандармiв i без диктатора. Я також не жандарм i  не  диктатор  i  накидати
нiкому думок i уподобань не хочу, але  проте  вважаю  себе  в  правi  i  в
обов'язку висловлювати сво? власнi думки i  уподобання  i  боронити  ?х  з
таким запалом i з таким розумiнням, на яке мене стане.
   Я вже сказав i повторяю ще раз: найкращi писання Лесi Укра?нки  iдейнi,
але зовсiм не тенденцiйнi. Яка тут  рiзниця?  Така,  як  мiж  iндукцi?ю  i
дедукцi?ю в логiцi, мiж синтезом i аналiзом  в  хiмi?.  Поетичний  твiр  я
називаю iдейним тодi, коли в його основi лежить якийсь живий образ,  факт,
враження,  чуття  автора.  Вглибляючися  фантазi?ю  в  той  образ,   автор
обрисову?, освiтлю? його з рiзних бокiв i силку?ться  способами,  якi  да?
йому поетична технiка, викликати його по змозi  в  такiй  формi,  в  такiй
самiй силi, в такiм самiм колоритi в душi читача. Вглибляючися фантазi?ю в
той образ, автор силку?ться сконцентрувати його,  вiднайти,  вiдчути  його
суть, його значення, його зв'язок з цiлiстю життя, тобто виключити з нього
все припадкове, а пiднести те, що в нiм ? типове, iдейне. Розумi?ться,  що
й його поетичний малюнок буде мати метою передати  читачевi  сей  глибший,
iдейний пiдклад даного живого образу. Поетична технiка, оперта на  законах
психологiчно?  перцепцi?  i  асоцiацi?,  говорить  нам,  що  се   найкраще
осяга?ться найпростiшими способами, комбiнацiями конкретних  образiв,  але
так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайнiшi струни нашо?
душi, щоб вiдкривали нам широкi горизонти чуття i житт?вих  вiдносин.  Без
то?, що так скажу, долiшньо? гармонi? поет може  змалювати  дуже  гарнi  i
пластичнi образки, але  вони  в  нашiй  душi  не  лишать  глибшого  слiду,
прогомонять, мов припадкове зачутi, хоч  не  раз  i  дотепно  скомпонованi
анекдоти. Про такi твори ми кажемо: вони лишають нас холодними. Тiльки той
поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи  нам  конкретнi  i  яркi
образи, рiвночасно вмi? торкати тi та?мнi струни нашо? душi, що озиваються
тiльки в хвилi нашого власного, безпосереднього щастя або  горя.  Вiн  ма?
ключ до скарбницi наших найглибших зворушень, вiн розбуджу? в  нашiй  душi
такi сили i такi пориви, що без нього, може, й довiку дрiмали  би  на  днi
або пiднялись би тiльки в якихсь надзвичайних хвилях.  Вiн  збагачу?  нашу
душу зворушеннями могутнiми, а  притiм  чистими  вiд  примiтки  буденщини,
припадковостi i его?зму, робить нас горожанами вищого, iдейного свiту.  Се
й ? iдейнiсть його творiв. Вона не ? нiякою штучною примiшкою, ?? не можна
"вложити до твору", вона ? те, що нiмцi називають "immanent"*, ?  випливом
такого, а не iншого способу думання, бачення i почування автора,  випливом
i манiфестацi?ю його душi, образом його  iндивiдуальностi.  Розумi?ться  в
такiм  разi,  що  коли  iндивiдуальнiсть  поета   невироблена,   невисока,
безхарактерна i негармонiйна, то й його поезiя навiть при великiм  талантi
не пiдiйметься високо, не порушить нашо? душi.
   Тенденцiйна поезiя виходить з iншо? основи i доходить  до  iншо?  цiлi.
Тенденцiйний поет виходить вiд яко?сь чи то соцiально?, чи полiтично?,  чи
загалом теоретично? тези, котру йому  хочеться  висловити,  розширити  мiж
людьми. Замiсть розумових аргументiв, вiн пiдбира? для не? якiсь  поетичнi
образи, немов iлюстрацi? до друкованого  тексту.  Iлюстрацi?  можуть  собi
бути дуже гарнi, але вони ? в книжцi  не  самi  для  себе,  а  тiльки  для
пояснення  тексту.  Тенденцiйний  поет  може  бути  знаменитим   вiртуозом
поетично? технiки, та проте його твiр блищить,  а  не  грi?,  значить,  не
осяга? того, що повинна осягати правдива поезiя. Та вiн звичайно не осяга?
й того, що хотiв автор, бо для пропаганди його тези  треба  було  доказiв,
вияснень, а поетична форма  не  може  заступити  ?х.  Чим  бiльше  таланту
потрачено на такий твiр, тим гiрше, бо читачеве серце лишилося холодне,  а
його розум у найлiпшiм разi збаламучено замiсть дiйсного прояснення.
   Може, се декому видасться парадоксом, коли скажу, що многi з новочасних
поетiв, котрi силкуються бути безiдейними, щоби, мовляв, служити штуцi для
само? штуки, красотi для красоти, без вiдома попадають  у  тенденцiйнiсть.
Не маючи або не хотячи  мати  нiяких  живих  людських  iнтересiв,  бажаючи
буцiмто стояти поза буденною боротьбою  верстов,  змагань  i  iдеалiв,  на
вершинах чисто? краси, вони закривають тим перед очима  публiки  або  сво?
нерозумiння життя, або свiй цинiчний iндиферентизм. I що ж дають ?й за те?
В найлiпшiм разi безцiльну  гру  слiв  i  форм,  кольористичнi  контрасти,
барвистi декорацi?, за котрими нема нiчого живого i реального. А се  також
тенденцiя, що мина?ться з метою поезi?. Поетична красота,  се  не  ?  сама
красота поетично? форми, анi  нагромадження  якихсь  нiбито  естетичних  i
гарних образiв, анi комбiнацiя гучних слiв. Усi тi складники  тiльки  тодi
творять дiйсну красоту, коли являються частями вищо?  цiлостi  -  духовно?
красоти, iдейно? гармонi?. А тут, як i на кожнiм полi людсько?  творчостi,
головним, рiшучим моментом  ?  власне  та  душа,  iндивiдуальнiсть,  чуття
поета. Недаром  кличе  Гете  до  всiх  оцих  поетiв,  чи  радше  вiртуозiв
поетично? форми: Wenn ihr's nicht fühlt, ihr werdet's nicht erjagen.*
ПРИМIТКИ ЛIТЕРАТУРА, ?? ЗАВДАННЯ I НАЙВАЖНIШI ЦIХИ
   ("Правда",_  часть_  лiтературно-наукова.  Книжка  друга.   "Сьогочасне
лiтературне прямування")._
   Стаття вперше була надрукована в прогресивному журналi "Молот",  Львiв,
1878 р, с. 209-215. Пiдп. I.  Ф.  Пода?ться  за  творами  Iвана  Франка  в
двадцяти томах, том XVI, Лiтературно-критичнi статтi. К., 1955, с. 5-13.
   У   названiй   статтi   I.   Франко    показав    боротьбу    передових
революцiйно-демократичних  письменникiв  проти  буржуазного  нацiоналiзму,
носi? якого скупчилися навколо  львiвського  журналу  "Правда"  i  з  його
сторiнок вели нацiоналiстичну пропаганду.  Натхненники  цього  реакцiйного
журналу - В. Барвiнський, О. Кониський, О. Огоновський та  iншi  виступали
проти налагодження вза?мозв'язкiв Укра?ни з Росi?ю. А в статтi "Сьогочасне
лiтературне  прямування",  написанiй   Нечуем-Левицьким   за   настановами
редакцi? журналу ("Правда" 1878 р.,  N  11,  т.  2-й),  обстоювалась  iдея
вiдокремлення одного народу вiд другого.
   Франко гостро виступив проти таких настанов "Правди" i не тiльки викрив
носi?в укра?нського буржуазного нацiоналiзму, а  й  став  на  захист  iде?
дружби  i  ?днання  передово?  демократично?  укра?нсько?   i   росiйсько?
лiтератури.
   Вперше в укра?нськiй лiтературi були так ясно i чiтко викладенi Франком
естетичнi принципи критичного реалiзму,  боротьби  за  iнтереси  трудящих,
?днання  з  братнiм  росiйським  народом  i  його  передовою  лiтературою.
Естетичне  кредо  I.  Франка,  теоретично  обгрунтоване  в   його   статтi
"Лiтература, ?? завдання i найважнiшi цiхи",  стало  пiдвалиною  творчостi
укра?нських письменникiв революцiйно-демократичного напрямку.
   1). "Правда, не один, знаючий дiло..." - Цi  слова  Франка  звучать  як
iронiя, а дальшi його докази вщент розбивають  це  тенденцiйне  твердження
журналу "Правда". ПРИСВЯТА
   написана з нагоди столiття з дня народження Т.  Г.  Шевченка  нiмецькою
мовою 12 травня 1914 року i того ж року надрукована у  N  3-4  вiденського
журналу "Ukrainische Rundschau",  що  був  присвячений  пам'ятi  Шевченка.
Текст цi?? присвяти в перекладi  на  укра?нську  мову  надрукувала  газета
"Нове слово" (Львiв, 1914, N 523, с. 6)  пiд  заголовком  "Присвята  Iвана
Франка Тарасовi Шевченковi".
   Друку?ться за творами Iвана Франка в двадцяти томах, т. 17,  К.,  1955,
с. 7. ТЕМНЕ ЦАРСТВО
   Так називалася стаття, яку I. Франко написав  у  1881  роцi  як  другий
роздiл його ж працi "Причинки до оцiнення поезi? Тараса Шевченка".  Перший
роздiл названо? працi пiд  оглавою  "Гайдамаки"  був  опублiкований  в  ж.
"Свiт" N.N 8-12 за 1881 р., а "Темне царство" в N 13 за 1882 р.
   З цього приводу у "Передньому словi" до окремого видання статтi  "Темне
царство" у 1914 роцi (серiя "Мiжнародна  бiблiотека",  .N  14)  I.  Франко
писав:
   "Оця студiя була написана восени 1881 р. в мо?м рiднiм селi Нагу?вичах,
як друга часть "Причинкiв до оцiнення поезiй Тараса Шевченка", яких  перша
часть  була  присвячена  розборовi  поеми  "Гайдамаки".  Обi  частi   були
друкованi в  часописi  "Свiт,  iлюстрована  лiтературно-наукова  часопись"
видаванiм у Львовi в р. 1881, чч. 8-9, с. 158-161, ч.  10,  с.  171-2,  ч.
11-12, с. 195-199 i ч. 13, с. 221-4. Тiльки  другу  з  тих  студiй  уважаю
потрiбним передрукувати тепер як рiч, на мою думку, досить заокруглену  та
непередавнену, i випускаю  ??  в  свiт  для  вшанування  пам'ятi  великого
укра?нського поета в день сотих його народин. Непередавненою  вважаю  свою
студiю тому, що "темне  царство",  змальоване  в  нiй,  у  сво?й  сутi  не
змiнилося й досi, незважаючи на немногi свiтлiшi роки, i якраз  тепер  iще
раз виявило свою силу та снагу забороною  врочистого  святкування  пам'ятi
великого укра?нського поета в головнiм мiстi Укра?ни.
   Передруковуючи сю студiю по 33 роках, я поробив деякi, не дуже  значнi,
язиковi, стилiстичнi та речовi поправи та пододавав нотки. В  основi  вона
лишилася незмiнною".
   На останнiй сторiнцi цi?? книжечки помiтка: "писано в Нагу?вичах у днях
10-25 жовтня 1881". Стаття друку?ться за 20-ти томним виданням  творiв  I.
Франка, т. 17, с. 9-29.
   1. "...до змiни поглядiв усi?? iнтелiгентно? росiйсько? громади, чимало
причинилися й вiльнодумнi та радикальнi дiячi  -  письменники_  Герцен_  i
Бакунiн..."_ Тут I. Франко безпiдставно  ставить  в  одну  площину  О.  I.
Герцена  -  письменника-революцiонера,  "наследника  декабристов"  (В.  И.
Ленин) з М. О. Бакунiним - iдеологом народництва i анархiзму.
   2. Ляменне,  Фелiсiте  Робер  (1782-1854)  -_  французький  письменник,
представник християнських соцiалiстiв.
   3. Ауербах Бертольд (1812-1882)_ - нiмецький письменник.
   4. "...вузький укра?нський нацiоналiзм..."_ У цьому висловi I.  Франка,
що повторю?ться декiлька разiв, мова йде не про свiтогляднi переконання Т.
Шевченка, а про певну обмеженiсть тематики його  раннiх  творiв,  про  так
званий "формальний патрiотизм". З часом, як доводить автор  статтi  "Темне
царство",   свiтогляд   та   iдейно-художнi   принципи   поета   набирають
революцiйно-демократичного забарвлення i стають провiдними в його творчому
методi. Про це свiдчить вся дальша творчiсть Т. Шевченка.
   5. "...поет виразно вказу? тут,  що  йому  противнi  всi  тi  вiйни  та
рiзанини, в яких вiн колись бачив славу Укра?ни, що всi тi  кривавi  подi?
уважа? великою помилкою предкiв..."_ - оцi слова,  як  i  частина  статтi,
присвяченi аналiзовi поеми "Гайдамаки", викликанi  полемiкою  з  Омельяном
Огоновським, який тлумачив поеми Шевченка з  нацiоналiстичних  позицiй.  В
запалi полемiки  Франко  дещо  недооцiнив  революцiйний  змiст  i  художн?
значення "Гайдамакiв". Пiзнiше вiн вiдкинув ранню статтю про "Гайдамакiв",
хоч деякi неправильнi твердження з  не?  залишилися  ще  в  статтi  "Темне
царство". Протягом всього творчого життя  Шевченко  закликав  до  вiйни  з
крiпосництвом  i  самодержавством,   обстоюючи   одночасно   iде?   дружби
слов'янських народiв.
   6. "Читачам,_ знакомим_ iз росiйською лiтературою, вiдома буде  стаття_
Добролюбова..."_ Франко ма? на увазi статтю Добролюбова  "Темне  царство",
яка була надрукована в ж. "Современник", 1859, кн., VII,  вiддiл  III,  с.
17-18, кн. IX, вiд. III, с. 53-128.
   7._ "..._"_Сон"_ - один з слабших творiв Шевченка"_ -  таке  твердження
стосу?ться, як видно з контексту, композицi? твору. В цiлому ж критик  дав
високу оцiнку поемi: "Верх його поетичного творчества  ми  бачемо  в  його
поемах полiтичних  "Кавказ",  "Сон",  в  "Неофiтах",  "Марi?"  особливо  в
"Думках" ("Свiт", 1881, с. 172).
   8. "...i досi великоруська  лiтература  не  ма?  того,  що  назива?ться
полiтичною поезi?ю..."_ -  таке  твердження  Франка  помилкове,  викликане
необiзнанiстю критика iз росiйською полiтичною поезi?ю кiнця 70 i  початку
80-х рокiв. На той час Франко не знав ще поезi? декабристiв,  пушкiнського
"Послання в Сибiр" та iнших творiв.
   9. "Iз мо?? недруковано? поеми "Снiгова казка"_ - уривок з поеми Франка
"Снiгова казка" вперше опублiкований в ж. "Радянський Львiв", у 1947 роцi,
N 5, с. 55 з автографа, що  зберiга?ться  у  вiддiлi  рукописiв  Iнституту
лiтератури iм. Т. Г. Шевченка АН Укра?нсько? РСР, ФЗ, N 473.
   10. Тредьяковський_ - слова "чудище, обло, огромно, озорно, стозевно, и
лаяй" з поеми Тредьяковського "Телемахида" - вiршовано?  переробки  роману
Фенелона "Пригоди Телемаха". Можливо, Франко мiг взяти цей вiрш i з  твору
О. С. Радiщева "Путешествие из Петербурга в Москву", де названий вiрш  був
епiграфом. За цi слова Тредьяковський був катований, але не був "засiчений
на смерть" рiзками.
   11. Де-Бальмен Я. П. (1813-1845) -_  приятель  Т.  Шевченка,  художник,
iлюстрував "Кобзаря" в рукопису, офiцер царсько? армi?,  загинув  пiд  час
походу царського вiйська  на  Кавказ.  Укра?нський  поет  присвятив  Якову
де-Бальмену свою поему "Кавказ". Оскiльки кавказьким  народам  загрожувало
поневолення iноземними загарбниками, то при?днання Кавказу до Росi? - факт
iсторично прогресивний.
   12. "До москалiв"_  -  тут  москалi  у  розумiннi  -  "солдати".  МАРIЯ
МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК).
   Посмертна згадка._
   Надрукована вперше в "Лiтературно-науковому  вiснику",  1907  року,  т.
XXXIX, кн. 8-9, с. 381-384. Пода?мо за текстом творiв I. Франка в двадцяти
томах, т. 17, с. 444-447.
   1._ У статтi помилково зазначено: "д. 2 липня".
   2. Марко Вовчок (1833-1907)_ - лiтературний псевдонiм Вiлiнсько?  Марi?
Олександрiвни, по чоловiку Маркович. За походженням  росiянка,  народилася
22 (10 ст. ст.) грудня в  ма?тку  помiщикiв  Данилових  -  ?катерининське,
?лецького повiту, Орловсько? губернi?. Навчалася у Харкiвському  пансiонi.
Видатна письменниця укра?нського i росiйського народiв.
   3. "..."Укра?нських народних оповiдань"_ - перше  видання  збiрки  мало
назву: "Народнi оповiдання" (1857) виданi в Петербурзi.
   4. "Народнi оповiдання" "...Iв._ Турен?в_ переклав ?х на росiйську мову
i видав зi сво?ю передмовою"_ - пiд назвою "Украинские народные  рассказы"
(1859).
   5._ "...Добролюбов_ присвятив сим оповiданням_ простору _статтю" -_ Тут
мова  йде  про  статтю  Добролюбова  "Черты  для  характеристики  русского
простонародия", що була надрукована в ж. "Современник", 1860, кн. IX, вiд.
III, с. 27-88.
   6. "Побувши якийсь час у Петербурзi, ви?хала за границю"_  -  у  квiтнi
1859 року Марко Вовчок ви?хала за кордон, де перебувала понад сiм рокiв.
   7.  "...написала  два  листи  по-укра?нськи  до  одного   з   галицьких
часописiв"_ - зазначенi листи з Парижа були надiсланi  до  львiвського  ж.
"Мета" i там же надрукованi в 1863 роцi пiд заголовком "Життя  в  Парижi",
кн. 7; "Дiвчина отруйниця", кн. 10.
   8. "...в половинi 60-х рокiв осiла на довший час у Петербурзi"_ - Марко
Вовчок повернулася iз закордону до Петербурга в лютому мiсяцi 1867 року  i
жила тут аж до 1878 року.
   9. "1892_ р."_ дата помилкова.
   10. "Росiйський критик Венгеров пише"_ - Франко  мав  на  увазi  статтю
Семена  Афанасiиовича  Венгерова  (1855-1920)   -   росiйського   iсторика
лiтератури й бiблiографа.
   11. Кохановська_ - псевдонiм росiйсько?  письменницi  Надi?  Степанiвни
Сахансько? (1825-1884). ОСИП-ЮРIЙ ФЕДЬКОВИЧ
   (Кiлька слiв по поводу 25-лiтнього ювiлею його лiтературно? дiяльностi)
   Стаття вперше була надрукована в журналi "Зоря" за 1886 рiк,  N  13-14;
с. 236-237. Пода?ться за текстом творiв I. Франка у двадцяти томах, т. 17,
К., 1955, с. 201-203.
   1. "Руська хата"_ - укра?нський альманах "народовцiв",  який  вийшов  у
1877 р. у Львовi - Чернiвцях.
   2. "...до першого видання його поезiй"_ - це була збiрка "Поезi? Iосифа
Федьковича", видана Б.  Дiдицьким  у  1862  роцi  у  Львовi  з  передмовою
упорядника.
   3. "...до ки?вського видання повiстей Федьковича"_ - мова йде  тут  про
повiстi Федьковича, якi були виданi в Ки?вi у 1876 роцi М. П. Драгомановим
з його вступною статею "Про галицько-руське письменство".
   ЛЕСЯ УКРА?НКА
   Вперше була надрукована в "Лiтературно-науковому вiснику", за 1898 рiк,
т. III, кн. 7, с. 6-27. Пода?ться за творами I. Франка в  двадцяти  томах,
том XVII, К., 1955, с. 237-256.
   1. "...вiд часу киргизьких думок Шевченкових"_ - мова йде  про  лiричнi
поезi?, пройнятi тугою,  якi  були  написанi  Тарасом  Шевченком  пiд  час
заслання.
   2. "...конвенцiональнi"_ - лат. звичайнi, буденнi, прийнятi до вжитку.
   3. "Перший вiнок"_ - жiночий лiтературний альманах, виданий укра?нською
прогресивною письменницею Наталi?ю Кобринською у 1887  роцi  у  Львовi  за
редакцi?ю Iвана Франка.
   4. "...Змальований у книзi Судi?в"_ - Книга судi?в - це частина Бiблi?.
   5. напевне, але зда?ться, що не помилюся, коли  мiж  тими  впливами  на
першому мiсцi поставлю вплив ?? дядька". I._ Франко перебiльшив  вплив  М.
Драгоманова на Лесю Укра?нку, хоч зовсiм вiдкидати його вплив на загальний
розвиток поетеси також не можна. Дослiдниками  доведено,  що  фiлософськi,
суспiльно-полiтичнi та естетичнi погляди  Лесi  Укра?нки  формувалися  пiд
значним   впливом   революцiйно?   демократi?   -    Герцена,    Шевченка,
Чернишевського, Франка та класикiв марксизму.
   6. "...сказати те, що говорить Кальхас у  "Прекраснiй_  ?ленi"_  -  тут
йдеться про героя з опери "Прекрасна ?лена" французького композитора  Жака
Офенбаха (1819-1880).
   7. Леопардi Джакомо (1798-1837)_ - iталiйський поет-романтик.
   8. "Хлiбороб"_ - лiтературно-полiтичний журнал прогресивного  напрямку,
виходив у 1891-1895 рр. у Львовi та Коломи? два рази на  мiсяць  як  орган
радикально? партi? Галичини.
   9._    "Л._    Н.    вiсник"_    -"Лiтературно-науковий    вiсник"    -
лiтературно-полiтичний та науковий журнал, виходив з 1898  до  кiнця  1919
року спочатку у Львовi, а згодом (з 1907 р.) у  Ки?вi.  Журнал  у  першому
десятирiччi мав демократичний характер, а потiм став виразником лiберально
настро?но? укра?нсько? нацiоналiстично?  буржуазi?.  У  журналi  подеколи,
особливо в першому перiодi, друкували  сво?  працi  та  художнi  твори  М.
Вовчок, I. Франко, М. Коцюбинський, Леся Укра?нка  тому,  що  прогресивних
друкованих органiв у той час на Укра?нi майже не було.




   * Щудли - диби.

   * Тут в розумiннi iнтернацiоналiзм.

   * Консеквенцiя - послiдовнiсть.

   * Дефiнiцiя - визначення, встановлення змiсту певного поняття.

   * Парцiальний - частковий.

   * Нам'?тнiсть - пристрасть.

   * "Сiльськi iсторi?".

   * "Нiмеччина, зимова казка".

   * Завважу мимоходом, що на творах Бальзака i Дiккенса Б?лiнський  зразу
зовсiм не пiзнався i ставив ?х нижче творiв, прим., Ежена Сю.

   * Мiж такими росiйськими вiльнодумцями, що при кiнцi XVIII i  в  першiй
половинi XIX в. на Сибiрi  та  в  каторжних  роботах  покутували  за  сво?
вiльнодумство,  годиться  згадати  Радiщева,   автора   "Путешествия   (из
Петербурга) в Москву", далi 120 головних т. зв.  декабристiв,  iз  яких  5
найголовнiших повiшено в Петербурзi в р. 1826, а решту заслано  на  Сибiр.
Майже  рiвночасно  з  ки?вським  Кирило-Мефодi?вим  кружком   потерпiв   у
Петербурзi тяжку кару кружок Петрашевського, до якого мiж  iншими  належав
також найгенiальнiший росiйський письменник Федiр Досто?вський.

   * Iз мо?? недруковано? поеми "Снiгова казка"9.

   *  Це  початковий  вiрш  поеми  про  Кербера,  гекзаметрами   написано?
росiйським поетом i професором  унiверситету  Тредьяковським10,  який  мав
нещасливий дотеп  виголосити  ту  поему  при  торжественнiй  нагодi  перед
царицею ?лизаветою, i за це не тiльки  "удостоился  высочайшей  пощечины",
але зараз же був ув'язнений i у в'язницi, невважаючи на високе  становище,
засiчений на смерть.

   * Варто завважити, що тi рядки Шевченково? поеми  "Кавказ"  вiдносяться
до iзра?льського царя Давида, який, як вiдомо, велiв убити вояка Урiю, аби
пошлюбити його жiнку Батсебу. Тi  рядки  можна  вважати  зародом  пiзнiшо?
поеми Шевченково? "Царi", в якiй на  основi  бiблiйних  оповiдань  описано
драстичнi пригоди з життя iзра?льських царiв Саула  й  Давида,  а  до  них
додано також оповiдання про пригоду руського князя Володимира  з  Рогнiдою
та ?? вiтцем Рогволодом.

   *  Згадки  сi  i  деякi  дальшi  автор  висловлю?,розумi?ться,   вповнi
гiпотетичне.

   * По-укра?нськи вийшла  недавно,  в  III  т.  оповiдань  Марка  Вовчка,
виданих львiвською "Видавничою спiлкою".

   * Жваво, весело (музичний термiн).

   * Рондо - форма невеликого (восьми- тринадцяти i  п'ятнадцятирядкового)
вiрша.

   * "Без надi? сподiваюсь".

   * "Надто квiтiв! Надто квiтiв!"

   * Додаток.

   * "Хай буде тьма"/

   * Властивiсть.

   * Коли ви нiчого не вiдчува?те, ви нiчого не осягнете.

Популярность: 21, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT