ебе за мене? Коли?
   - Недавно, два мiсяцi тому. Як я тебе боялася, не бачивши!
   - Але що ж сказали мо? родичi?
   - Я не знаю. Бачиться, батько твiй був  не  вiд  того,  але  мати  була
противна, i я догадуюсь, що мусила чимось дуже образити мойого батька,  бо
той прийшов вiд вас страшно зрушений i розгнiваний i проклинав твою матiр.
   - Що ти говориш! -  скрикнув  Готлiб.  -  Моя  мати!  I  мала  би  була
противна!.. Але нi, - додав вiн по хвилi, - се  може  бути,  така  вже  ??
вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого
батька ще нинi! - Лице Готлiба горiло дикою рiшучiстю. - Коли  верне  твiй
батько?
   - О п'ятiй.
   - Ну, то прощай! Я йду i пришлю сюда  свою  матiр,  щоб  полагодила  сю
справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!
   I вiн пiшов.
   - Що за сила, що за рiшучiсть, що за гаряче чут?i - шептала  п'яна  вiд
розкошi Фаннi. - Нi, нi, зовсiм не те, що прочi блiдi,  мiзернi  кавалери.
Як я його люблю, як безконечно я його люблю!
   Мiж тим Готлiб поквапно пiшов додому. Вiн уже увiдомлений був о тiм, що
батько зна? про його побут в Дрогобичi. Мати  розказала  йому  все,  коли,
заставивши пота?мно дещо з  сво?х  стро?в,  доручила  йому  жаданi  грошi.
Готлiб нiчого не сказав на  тоту  вiсть;  нова  нам'?тна  любов  до  Фаннi
прогнала його гнiв на батька; вiн тепер далеко  раднiше  був  би  послухав
батькового розказу i вернувся жити додому, коли б тiльки Герман видав  був
такий розказ. Та нi, Герман нiчого не розказував, немов i зовсiм не дбав о
сина, очевидно, ждав, аж той сам пока?ться i поверне до нього. Готлiб знов
сього не хотiв. Кiлька разiв вони стрiчалися  на  улицi,  але  Герман  усе
творився, немов не зна? того молодого вистро?ного панича, а Готлiб знов не
хотiв перший податися. Додому до матерi забiгав Готлiб  рiдко,  i  то  все
тодi, коли батька не було. Але тепер дiло було спiшне, i вiн увiйшов,  хоч
йому служниця сказала, що панi ? в поко?, а пан у  сво?м  кабiнетi.  Нехай
собi, йому до пана нема нiякого дiла.
   Рифка сидiла в поко?, влiпивши очi в повалу. Нещаслива  ру?на  ??  духу
доходила до кiнця, стала тепер на тiй порi, коли по  великiм  роздражненнi
наступа?  омертвiння,  безмисна  отяжiлiсть,  туманiюча  меланхолiя.  Вона
цiлими днями сидiла на  однiм  мiсцi,  говорила  мало  i  якимось  в'ялим,
розбитим голосом. Бачилось, що недавня невловимодика енергiя ?? волi тепер
десь зовсiм пропала, розпирслася на кусники.
   В тiм станi одубiння можна було зробити  з  нею,  що  хто  хотiв.  Одно
тiльки осталося в нiй живе чуття - любов до  сина  i  ненависть  до  мужа.
Герман дуже турбувався тою змiною, в котрiй вiн бачив ознаку яко?сь тяжко?
недуги, але лiкарi впевнили його, що се ознаки надмiрного  роздражнення  i
ослаблення нервiв i що треба тiльки супокою, а все  буде  добре.  I  Рифка
певно досить мала супокою, цiлий день нiхто до не? не творився, окрiм хiба
що слуги закликали ?? до ?ди або до постелi. Але знов певно й те, що такий
спокiй, мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для не? лiком!
   Готлiб, зайнятий сво?ю любвою, зовсiм не вважав на ?? стан,  але  скоро
тiльки ввiйшов до покою, зараз прямо приступив до дiла.
   - Мамо! - сказав вiн, пiдходячи i сiдаючи обiч не?.
   В ?? мутних, погаслих очах засвiтилася живiша iскорка.
   - Чого, синку?
   - Чи Леон Гаммершляг хотiв сватати за мене свою доньку?
   - Леон? Ага, правда, той поганець - хотiв.
   - I що ви сказали йому?
   - Я? Радше умру сама, нiж маю прийняти ?? до себе!
   Готлiб гнiвно, майже люто позирнув на не?.
   - Дурнi ви, мамо!
   - Чому, синку?
   - Бо я iменно Леонову доньку люблю i радше вмру, анiж вона мала б  бути
не моя.
   Рифка зiрвалася на  рiвнi  ноги.  Слова  Готлiба  були  для  не?  немов
сильним, пробуджуючим ударом.
   - Се не може бути! - сказала вона мiцно.
   - Те мусить бути! - сказав Готлiб з притиском.
   - Але як же ти можеш ?? любити?
   - Але як ви можете ?? ненавидiти?
   - О, я ?х усiх ненавиджу, до смертi ненавиджу: i того  Леона,  i  твого
батька, i ??, - усiх,  усiх  тих,  що  для  грошей  вiдрiкаються  життя  i
сумлiння, та ще й других потопляють враз iз собою в тiй проклятiй  золотiй
калюжi!
   - Але що ж вона вам винна? А впрочiм, мамо, ви любите мене, свою  ?дину
дитину?
   - Чи ще можеш питатися?
   - I бажа?те мойого щастя?
   - Бiльше, нiж собi самiй.
   - Ну, то зробiть то, о що вас буду просити.
   - Що зробити, синку?
   Хвилевий вибух давньо? енергi? швидко погас в душi Рифки, i  вона  знов
сiла, безвладна i отяжiла, як була перед хвилею.
   - Пiдiть самi до Леона, поговорiть з ним,  уладьте,  умовтеся,  щоб  ми
якнайшвидше заручилися, уладьте мо? щастя!
   -  Тво?  щастя,  синку?..  Добре,  добре!  -  сказала  Рифка,  небагато
розумiючи його мови.
   - Так, мамо, мо? щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходiть!
   - Куди, синку?
   - Адже ж кажу вам - до Леона.
   - До Леона? Нi, нiколи!
   Готлiб, не понiмаючи недужного стану матерi, почав  лютитись,  грозити,
що собi смерть зробить, - i Рифка тим дуже перелякалася.
   - Але ж добре, синку, добре! Пiду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собi
нiчого!  Прошу  тя,  будь  супокiйний!  Все  зроблю  для  тебе,  лиш  будь
супокiйний.
   I тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але  так  незручно
та нескладно, так довго примiрювала, знiмала й знов прикладала  одежу,  що
Готлiб з нетерплячки мусив покликати служницю, щоб  помогла  ?й  убратися.
Вкiнцi вийшли обо?.
   Леон Гаммершляг в дуже добрiм настро? сидiв в сво?м кабiнетi при бюрку.
Нова фабрика йшла дуже добре,  i  перший  ладунок  церезину  найдальше  за
тиждень буде готовий до посилки за границю. Тодi будуть грошi, буде  можна
i далi вести фабрику i взятися до дальшого будування дому,  зянеханого  на
гарячий час. Щастя всмiхалося Леоновi, - вiн чувся сильним  i  гордим,  як
нiколи. Втiм застукано до дверей, i ввiйшла Рифка,  блiда,  як  нiколи,  з
вигаслими недвижними очима, повiльним, майже сонним ходом. Леон нiколи  ще
не видав ?? такою. Незвичайна ?? поява i дивний вигляд дуже  здивували,  а
потроху й змiшали його.
   - Прошу сiдати, - сказав вiн у вiдповiдь на  ??  привiтання,  висказане
якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка  сiла  i  довгу  хвилю  мовчала.
Мовчав i Леон.
   - Я до вас з одним дiлом, - сказала повiльно Рифка, - хоч i  не  сво?м,
але все-таки...
   - Дуже менi при?мно буде, - вiдповiв Леон.
   - Чи ви гнiва?теся на мене, пане Леон? - спитала вона нараз.
   - Але ж... але ж, ласкава панi... Як панi можуть...
   - Нi, нi, я тiлько так спитала, щоб ви, бува?, в гнiвi  та  не  схотiли
менi вiдмовити в тiм дiлi, смiю сказати, смiю сказати, дуже важнiм, хоч  i
ае для мене... ' - О, прошу, прошу!.. - бовкнув Леон.
   - Дiло таке. Чи ви, пане  Леон,  уже  покинули  свою  колишню  думку  -
злучити до пари нашi дiти?
   - Га, що ж робити, мусив покинутi?, хоч як менi жаль. але  що  ж,  коли
вашого сина десь нема!
   - А якби мiй син був?
   Леон поглядiв на не? пильно i добачив нета?ну тривогу  вижидання  в  ??
лицi.
   "Ага, - погадав вiн собi, - от куди воно йде. У них мусило щось кепсько
пiти, i вони заловляють тепер мо?? ласки. Але постiй, я тобi  вiдплачу  за
колишн?!" - I додав голосно:
   - Дуже менi жаль, що й у такiм разi не мiг бп-м... Маю вже iншi види  з
мо?ю донькою.
   - Ну, як так, то, звiсно... Я тiлько думала... Розумi?ться, не в  сво?м
iнтересi...
   Рифка путалася на словах. Очевидно, вiдказ Леона глибоко вколов ??.
   - Але якби... якби ваша донька любила мойого сина?
   - Моя донька вашого сина? Се не може бути!
   - Ну, ну, я не кажу, що ее так ?, але приймiм, якби так було?
   - Е, байки, фантазi?! Я маю iншi види i прошу  менi  не  забирати  часу
подiбними придабашками!
   Леон вiдвернувся. Вiн рад був, що може вiдплатити Рифцi зуб за  зуб,  i
зовсiм не думав о тiй можливостi, котру вона йому показувала.
   В тiй хвилi дався чути важкий стук крокiв на коритарi, i тут же  влетiв
до  кабiнету  задиханий,  запилений,  спочений  жид  -  касi?р  Леонiв   з
Борислава. Леон, побачивши його, зiрвався на рiвнi ноги.
   - А се що? Ти чого прибiг?
   - Пане, нещастя!
   - Яке?
   - Робiтники змовилися i не хотять робити.
   - Не хотять робити? А то чому?
   - Кажуть, що замало ?м платимо.
   - То не може бути. Ти хiба п'яний!
   - Нi, пане, так ?! Я прийшов до вас за порадою, що дiяти.
   - Чи тiлько при ямах не роблять, чи й при фабрицi?
   - I при фабрицi.
   - Gott ьber die Welt! Оте? нещастя! Що  ту  дiяти?  Робота  на  фабрицi
мусить iти  конечно!  Слухай,  Шльомо,  бiгай  на  мiсто,  накликай  тутка
робiтникiв i веди до Борислава, я сам також ?ду.
   I оба вибiгли, незважаючи зовсiм на  Рифку.  Вона  чула  тоту  вiсть  i
всмiхнулася по ?х виходi.
   - Га, отсе добре, оте? добре! - шептала вона. - Так вам треба!  Коб  ще
не дурнi були, а збунтувалися i всiх до одного повкидали  вас  в  тi  ями!
Адiть, який вiн! Не хоче тепер, вiдмовля?! Мiй бiдний Готлiб! Що вiн на то
скаже? Вiн собi готов що злого зробити. Але так  му  треба,  нехай  би  не
заходив собi з такою, нехай би шукав собi бiдно?, добро?... Але що я  йому
скажу? Вiн такий прудкий, як iскра! Нi, я не скажу йому правди, най  буде,
що буде!
   I вона вийшла на улицю, де Готлiб нетерпеливо дожидав ??.
   - Ну, що? - спитав вiн, глядячи ?й у очi.
   - Добре, синку, добре, все добре.
   - Пристав, приймив?
   - Аякже, аякже! За мiсяць заручини.
   - За мiсяць? Чому так пiзно?
   - Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитись? Адже й так вона  досить
ще скоро затру? тобi твiй вiк молодий!
   I вона почала хлипати, мов дитина.
   - Мамо, не говорiть так, ви ?? не зна?те! - скрикнув гнiвно Готлiб.
   - Не буду, синку, не буду!..
   Але вiсть тота якось не дуже втiшила Готлiба. Чи то задля того,  що  ще
так довго треба було ждати то? щасливо? хвилi,  чи  задля  того,  що  мати
сказала йому тоту вiсть так якось холодно, зловiщо, нерадо, -  досить,  що
Готлiб не почував тако? радостi, як би йому бажалося. Вiн  iшов  мовчки  з
матiр'ю аж iд домовi. Тут вони розiйшлися: Рифка до свого покою, а  Готлiб
до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.
   Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вiсть i о тiм самiм  часi,
як i до Леона, прийшла  й  до  нього,  i  вiн,  схопившися,  сейчас  казав
запрягати i враз iз Мортком, що принiс йому сумну  вiсть  про  робiтницьку
змову, погнав до Борислава. По перебутих зрушеннях Рифка як  була  вбрана,
так i кинулася на фотель i потонула в сво?й безмиснiй меланхолi?. Готлiб в
готелi ходив по сво?й свiтлицi взад i вперед, роздумуючи о сво?м  щастi  i
силуючись бути щасливим. Тiльки бiдна Фаннi, котра з-за дверей  в  боковiй
стiнi чула всю розмову Рифки i Леона, кинувшись на свою софку  i  накривши
лице хусткою, рiрко-гiрко плакала.
   XVI
   Герман Гольдкремер перший раз нинi не знав, на яку  ступити.  Нова,  не
чувана досi в Бориславi подiя робiтницько?  змови  завдала  йому  загадку.
При?хавши вчора вечором до Борислава, вiн  довго  вночi  не  мiг  заснути,
роздумуючи над тим, що чув i бачив. Як же бо змiнився Борислав  вiд  часу,
як  вiн  послiднiй  раз  ви?хав  з  нього!  Немов  яка  чародiйська   сила
перевернула все в нiм догори коренем. Що вперед, бувало, жиди ходять гордо
купками по вулицях i згори позирають на робiтникiв, тепер жида  на  вулицi
не побачиш, а зато купи робiтникiв,  мов  ро?  шершенiв,  ходять  улицями,
гомонять, регочуться, грозять, то спiвають. Що вперед, куди,  було,  глянь
по ямах, усюди корби крутяться, сотнi  рук  рушаються,  робота  кипить,  -
тепер коло ям, по кошарах мертво,  пусто,  корби  бовванiють,  мов  бруднi
костi, з котрих обпало тiло, а млинки зазирають сво?ми темними гирлами  до
ям, немов запитуючи, чи не жада? там хто свiжого воздуха. Зато на  толоцi,
поконець Борислава, там тепер життя, там рух! З  Германового  вiкна  видно
дим, що куриться з огнища пiд величезним кiтлом, в котрiм робiтники варять
собi кашу. З Германового  вiкна  чути  гомiн  нарад,  чути  оклики  варти,
розставлено? по всiх дорогах, по всiх стежках, ведучих до Борислава. "Чорт
би ?х  побрав!  Що  вони  собi  гадають?"  -  думалось  Германовi,  i  вiн
нетерпеливо ждав восьмо? години, о котрiй мали  до  нього  посходитися  на
нараду позапрошуванi властивцi ям.
   - Нi, ее так не може бути!  -  говорив  вiн  сам  до  себе,  ходячи  по
свiтлицi.  -  Ми  мусимо  перела'  мати  ?х  опiр.  Менi  конче   потрiбно
робiтникiв, багато робiтникiв, ще сього тижня. Я конче мушу ще сього тижня
вiддати "Спiлцi визискування" цiлих п'ятдесят тисяч сотнарiв воску i взяти
вiд не? грошi. Чорт би там з ними довше зволiкав!  I  "Спiлка"  леда  день
бевхне, i тi проклятi розбiйники осьде готовi яко? поганi наробити. Або  я
дурень ризикувати! Коби ще двi тисячi сотнарiв видобути, зараз вiддаю  тим
панам вiд "Спiлки" па мiсцi, - а вони най собi  роблять,  що  знають,  лиш
менi най грошi платять. А добра то рiч була, що я подiлив  законтрактовану
масу воску на двi рати, - тепер ще пару день, та й перша рата буде готова.
Чи треба буде ще й другу постачати, се хiба бог святий зна?, але як  треба
буде, то для мене ще тим лiпше.
   От так мiркував собi Герман, ходячи по свiтлицi, i все мiркування  його
виходило на той кiнець, що все було би дуже добре, коби лиш  робiтники  не
бунтувалися, а стали до роботи, - все було би добре!
   - Але вони мусять! То не може бути!.. - говорив вiн дальше. - Хоч  би-м
мав i переплатити, все-таки я тiлько ?м не переплачу,  кiлько  менi  зиску
прийде!
   Аж втiм, вiн пригадав собi, що вчора  пiслав  Мортка,  щоби  збирав  по
Дрогобичi всяку голоту, всiх незайнятих жидiв  i  християн,  робiтникiв  i
неробiв, водоносiв, смiттярiв та глинарiв, щоби пообiцяв ?м добру плату  i
провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з то? голоти не
буде, вiн хотiв тiльки такою перехресною штукою зламати упiр бориславських
робiтникiв. "Се ж i найлiпший лiк на ?х недугу,  -  думав  вiн,  затираючи
руки з радостi. - Як побачать, що я можу без них обiйтися,  що  маю  сво?х
робiтникiв, то тодi самi  прийдуть,  ще  й  напрошуватись  будуть.  Ануко,
побачимо, чия возьме!"
   Дивний якийсь гомiн, що  йшов  вiд  толоки  i  змагався  чимраз  дужче,
притягнув Германа до вiкна. Але доглянути вiн не мiг нiчого,  окрiм  цiло?
купи заляканих жидiв, що спiшили вулицею до його дому.
   - Се що там такого? - спитав ?х Герман через вiкно.
   - Бiйка якась! Б'ються! - вiдповiли хором жиди.
   - Хто з ким б'?ться?
   - Тутешнi робiтники б'ються, але не знати з ким. Якась громада надiйшла
вiд Губич, вошi не хотять ?х  пустити  до  Борислава,  ну,  i  розпочалася
бiйка.
   Гомiн тривав iще хвилю, а вiдтак зачав поволi притихати.
   - Гурра! гурра! - розляглось за тим у воздусi. Всi жиди, не  виключаючи
й самого Германа, чогось поблiдли i  затремтiли,  але  нiхто  не  казав  i
слова. Нiмо i тривожно слухали далi.
   - Гурра! гурра! - роздавалися  далi  радiснi  крики,  але,  окрiм  того
"гурра", не можна було нiчого бiльше розiбрати.
   - Прошу, панове, ходiть  до  покою,  порадимось,  -  сказав  по  довгiй
мовчанцi Герман.
   Ледве ввiйшли жиди, ледве усiвся гомiн привiтання,  аж  тут  створилися
дверi i впав блiдий  i  заляканий  Леон  Гаммершляг.  Одежа  на  нiм  була
запорошена, а декуди й пошарпана, вiн дихав тяжко i,  влетiвши  до  покою,
кинувся на крiсло, i довгий час сапав, нiчого не  кажучи.  Жиди  обступили
його i глядiли на нього з виразом тако? тривоги, немов  се  був  вiщун  ?х
нехибно? погибелi.
   - Що сталося, господи боже, що сталося? -  допитували  вони,  але  Леон
нешвидко спромiгся на слово.
   - Gott soll sie strafen! - крикнув вiн вкiнцi, зриваючися з  крiсла.  -
Вони нас усiх вирiзати хотять, от що! Розбiйники змовилися на нашу душу!
   - Як? Що? Чи правда? Хто казав? Вiдки зна?те? - гомонiли жиди, тремтячи
зо страху.
   - Нiхто ii казати не потребував! - вiдповiв Леон.  -  Сам  бачу  сво?ми
очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде,
що з нами буде!
   - Я то давно казав: пiслати по жандармiв, най  ?х  кольбами  женуть  до
роботи! - крикнув один жид.
   - Що жандармiв? - поправив другий. - Що ту порадять жандарми. Ту  цiло?
кумпанi? вiйська треба, щоб ?х половину перестрiляла!
   - Але що ж сталося? - допитували жиди Леоиа. - Розказуйте, як що було!
   - Погана рiч, та й годi. Ранiсенько вийшов я  на  толоку,  жду  на  тих
робiтникiв, що казав понаймати в Дрогобичi.  На  толоцi  вже  ?х  як  того
гайвороння - снiдання! I вiдки вони тiлько муки та кашi  дiстають?  Та  то
пару тисяч люда, цiлий день варять та й варять, ?дять та й ?дять!  То  вже
не без того, щоби ?м хтось не допомагав!
   Леон замовк на хвилю, щоби додати  тим  бiльшо?  ваги  сво?м  послiднiм
словам, а погляд його, облетiвши всю свiтлицю, упав на Германа,  котрий  в
задумi стояв коло вiкна i пальцями тарабанив по шибi. Многi жиди й собi' ж
туди зирнули, а деякi аж скрикнули, немов просвiченi наглою здогадкою.
   - Невже ж! Не може бути!
   - Або я знаю, - вiдказав нiби рiвнодушно Леон, - здвигаючи  плечима.  -
Знат-и не знаю, але кажу, що гадаю! -  Його  погана  совiсть  казала  йому
бачити в Германi свого заклятого ворога, i вiн вдоволений був тепер, що  в
серця  сво?х  слухачiв  кинув  iскру   пiдозрiння,   буцiмто   весь   бунт
робiтницький - дiло Германа, пiдняте  в  тiй  цiлi,  щоби  всiх  дрiбнiших
предпри?мцiв, а навiть i Леона самого, приперти до стiни.
   - Але слухайте ж, що далi було.  Iду  я  собi  гостинцем,  аж  ту  менi
назустрiч цiла юрба тих голодранцiв. "Куди?"  -  питають.  Я  зiбрався  на
вiдвагу: "А вам що до того?" - кажу. "Нам  до  того!  -  вiдповiли.  -  Не
бачите, що ми ту  варта,  пильнувати  ма?мо,  щоб  нiхто  з  Борислава  не
виходив!" - "Що ви дурницi плетете, - скрикнув я,  -  не  зачiпайте  людей
насеред дороги. Нiчого вам не роблю, дайте менi спокiй!" - "Ну, то дайте ж
i ви нам спокiй, - вiдказують, - вернiться собi подобру  до  Борислава,  а
туди ходити не вiльно!" Та й, не вдаючися зо мною  в  дальшi  розмови,  за
плечi мене та й назад. Я почав шарпатися, кричати, - а вони в смiх. Стисли
мене мов клiщами, вiдпровадили аж  до  входу  Борислава  i  пустили.  "Ов,
бiда", - погадав я собi, а ту сам змучений, ледво дихаю. Став я,  озираюся
назад, аж бачу, йдуть мо? робiтники з Дрогобича.  "Га,  -  гадаю  собi,  -
господи тобi слава, йде помiч! З Борислава не пускають, але до  Борислава,
чей же, пустять". Та й iду напротив них, аж радуюся,  що  ?х  так  богато,
бiльше як сто люда! Але ще я недалеко уйшов, аж ту тота проклята варта  до
них: "Гов! Хто йде?" - крикнули. "Добрi люди, робiтники",  -  вiдповiдають
тамтi. "А куди ту iдете?" - "От iдем на роботу, туйтаки, до Борислава".  -
"Не можна!" - "Як то не можна?" - "Так що не можна. Ви хiба по чули  нашо?
просьби, що ми посилали всюди сво?х людей i просили, щоб нiхто  через  тих
кiлька день не йшов сюди на роботу, поки  ми  для  всiх  лiпшо?  плати  не
доб'?мося?" - "Нi, не чули", - кажуть дрогобицькi. "Ну, то чуйте ж  тепер,
i просимо вас в добрiм способi, вертайте назад, вiдки прийшли!"  Робiтники
почали вагуватися, деякi, очевидно, мали охоту вертатися назад i почали  з
тими розбiйниками перешiптуватися, другi знов, хоч, може, i не вiрили  тiй
бесiдi, але боялися, що ?х тут така многота  зiбралася.  Досить  того,  що
приходяща громада стояла, сама не знаючи, що дiяти i що почати. Се  вивело
мене з терпцю. Я скочив посеред них i крикнув:  "Не  слухайте  ?х  бесiди,
люди! Вони розбiйники, нероби! Кримiнал ?м буде, не бiльша  плата!  Ходiть
до роботи, не зважайте на них! По вiсiм шiсток денно на кождого, - що  вам
бiльше потрiбно!" Тi слова троха немов оголомшили всiх.  Приходящi  зачали
рушатися, щоб попертися наперед. Але тотi стали лавою: "Стiйте! Не пустимо
нiкого!" Я собi знов  кричу:  "Далi  за  мною!"  Гармидер  зробився,  далi
п'ястуки  почали  сипатись,  штурканцi,  а  далi  й   камiння.   На   крик
поназбiгалося ?х багато, зачалася бiйка така, що й свiта не видно стало. Я
й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кiлька кулакiв за?хало менi то в лице,
то поза вуха, то в потилицю, то межи плечi, так що я  й  нестямився,  коли
попав  в  самий  найгустiший  стиск,  а  вiдтам  витручено  мене  знов  на
бориславську  улицю.  Я  озирнувся,  -  бiйка  вже  скiнчилася,  приходящi
розбiгалися врозсип i погнали до Губич. Крик, ревiт:  "Гурра!  гурра!"  Аж
оглушило мене, i я, видячi?, що  нiчого  не  пораджу,  вернувся  сюди.  От
таке-то!
   I Леон, скiнчивши  сво?  оповiдання,  сплюнув  i  закляв  ще  раз  "тим
розбiйникам", котрi нi з сього нi з того  наробили  ?м  тiлько  клопоту  i
готовi ще  й  бiльшо?  бiди  наробити.  Всi  жиди  стихли  на  хвилю,  всi
роздумували над тим, що чули, але нiхто не вмiв  нiчого  придумати,  окрiм
одного: жандармiв i вiйська. Тiльки Герман досi не мiшався в ?х наради,  а
все ще стояв коло вiкна i думав. По його наморщенiм чолi i твердо  в  одну
точку впертих очах видно було, що гадка його працю? з  незвичайною  силою.
Та й справдi, дiло сто?ло  велико?  розваги,  хвиля  приходила  рiшуча,  в
котрiй не можна було нинi ручити за завтра,  в  котрiй  треба  було  добре
натужити увагу, щоб пройти цiло через усi 'закрутини ворожо? долi.
   - I ще, проклятi, смiялися з мене, - викрикував почервонiлий  вiд  жару
Леон, - коли побачили,  як  я  обшарпаний  i  обпорошений.  Але  постiйте,
побачимо ще, хто буде напослiдку смiятися: чи ми, чи ви?
   "Чи ми, чи ви, - думалось i Германоiзi, - а радше сказавши:  чи  я,  чи
ви! Га, що за думка! - i вiн махнув рукою, немов  хотячи  зловити  щасливу
думку, котра в тiй хвилi блиснула в його головi. - Отак, отак, се правдива
дорога, туди треба йтиi Удатися може дуже легко, а коли удасться, ну, тодi
й питання нема, хто з нас буде смiятися, чи я, чи ви!"
   План во?нний в Германовiй  головi  швидко  уложився,  i  вiн  зараз  же
виступив насеред свiтлицi i попросив зiбраних о хвилю уваги.
   - Слухаю ваших рад i дивуюся,  -  зачав  вiн  сво?м  звичайним,  рiзким
тоном. - Жандарми! Чи жандарми заставлять  робiтникiв  лiзти  до  ям?  Нi,
поарештують одних, а решту розгонять, а нам  не  буде  лiпше,  бо  нам  не
порядку треба, а робiтникiв, дешевих робiтникiв! Чи не так?
   - Авжеж, що так! - загомонiли жиди.
   - Вiйсько! - говорив далi Герман. - Се то само, що й  жандарми,  тiлько
що нам на додаток усього прийшлось би кормити його, а пожитку  й  з  нього
нiякого. Я гадаю, що оба тi способи анi до чого не здалi.
   - Але що ж робити, що робити?
   - Отож-то й ? питання, що робити! Я гадаю, що той цiлий бунт - то  така
якась заразлива слабiсть, на котру ще загального рецепту  не  вигадано,  а
може, й зовсiм не може бути. Але раз поможе  се,  другий  раз  те,  як  до
обставин. Треба вважати, з чого слабiсть почалася, як  проявлявся,  ну,  i
пiсля того раду радити. От ту у нас то певна рiч, що плачено ?м  досi,  як
на нинiшнiй голодний рiк, замало.
   - Що? Як? Замало? - загомонiли жиди.
   - Мовчiм, - крикнув насмiшливо Леон, - пан Гольдкремер хоче  забавитися
в адвоката тих розбiйникiв, певно, скаже нам пристати на всi ?х жадання  i
вiддати ?м усе, що ма?мо!
   - Яв нiякого адвоката бавитися не хочу, - вiдказав рiзко, але  спокiйно
Герман, - я навiть не хочу бавитися в лiберала, в якого до  вчора  бавився
пан Гаммершляг, i не буду тим розбiйникам захвалював нiяко?  "самопомочi",
- я буду тiлько говорив яко гешефтсман, als eia praktischer  Geschдftsmann
', та й годi.
   Леон прикусив губи на тi слова, - Германова рiзка вiдправа вколола його
дуже, але вiн чув, що не може на не? нiчого вiдповiсти, i мовчав.
   - Я ще раз кажу, - говорив далi з  притиском  Герман,  -  платилось  ?м
замало! Ми тут прецiнь самi сво?, то ми  можемо  до  того  признатися  мiж
собою, коли нам iде о то, щоби пiзнати причину то? бунтацi?. Адже  ж  воли
не ревуть, як ясла повнi! Розумiвся, iнша рiч -  признатися  до  того  ту,
самi перед сво?ми, а iнша рiч - говорити щось подiбного перед ними! То  би
нас зарiзало!
   - О, певно, певно! - скрикнули жиди, радi з такого  обороту  Германово?
бесiди.
   - Я се для того пiдношу, - говорив далi Герман, - щоби вас  переконати,
що ту нема нiяких постороннiх бунтарiв  i  що  се  рiч  дуже  серйозна  та
поважна, котру треба якнайшвидше втихомирити, щоби з не?  не  виросло  яке
бiльше нещастя.
   - Нащо вже бiльшого, як те, що ось тепер на нас упало!
   - Е, се ще байка, - вiдказав Герман, - не то  ще  може  бути,  коли  не
зумi?мо швидко замовити бурю.
   - Але як, як ?? замовити?
   - Отже ж ту, як бачу, в два способи. Очевидно, що  вони  до  то?  змови
приготовилися, i то добре приготовилися. Бо зважте  все!  Бiльша  половина
опустила Борислав, по селах висланцi ?х попiдмовляли народ не йти сюда  на
роботу, поживи собi наладили, - одним словом, забезпечилися.  Але,  будьте
ласкавi, зважте лишень, що все те потребу? грошей, багато грошей. А  вiдки
у них вони возьмуться? Правда, ми чули щось, що у них  складки  робляться,
але що вони могли наскладати? Певно, що небагато. Значиться, одна моя рада
була би: сидiти нам спокiйно, не туратися до них, не панькати коло них,  а
ждати, поки всi ?х запаси вичерпаються. Тодi вони певно прийдуть  самi  до
нас i стануть на роботу по такiй цiнi, яку ми ?м подикту?мо.
   Герман при тих словах уважно глядiв на лиця окружаючих, щоб вичитати  з
них, яке вражiння зробить його бесiда. Вражiння мусило бути не дуже добре,
бо багато лиць геть поперекривлювалося, мов вiд гiрко? редьки.
   - Та воно б то добре було, - сказав вкiнцi Леон, -  ждати!  Коби-то  ми
знали, що ?м нинiзавтра запасiв не стане. Але що, як вони забезпечилися на
який тиждень або й ще на довше?
   - А вiдки ж би у них тiлько грошей набралося? - спитав Герман.
   - Хто зна?? - вiдказали деякi жиди, ззирнувшися з Леоном.
   - А довго чекати нам не можна, - тягнув далi Леон. - Самi зна?те, у нас
контракти,  термiни  добiгають  до  кiнця,   робота   мусить   якнайшвидше
кiнчитися, куди ту чекати?
   - Га, як так, то оставсь тiлько другий спосiб:
   вдоволити ?х жадання.
   - ?х жадання! - скрикнули жиди майже всi в один голос.  -  Нi,  нiколи!
Радше вiйсько i жандарми!
   - Але ж, панове, -  уцитькував  ?х  Герман,  -  ляка?тесь  тих  жадань,
немовби вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажiть, будьте ласкавi, котрий
зна?те, чого вони жадають?
   Жиди стали, мов теля перед новими воротами. I  справдi,  в  сей  спосiб
вони не завдавали собi досi того питання.  Робiтники  видавались  ?м  досi
тiльки ворогом, котрого будь-що-будь треба побороти, але входити з ними  в
якийсь торг, старатись вирозумiти ?х жадання  -  о  тiм  вони  досi  й  не
думали. Перший Леон здобувся на слово:
   - Як то не зна?мо? Одного жадають: бiльшо? плати!
   - Ну, се ще хто зна?, що за бiльшо? плати,  -  вiдказав  Герман.  -  Чи
хотять, щоби ?м  пiдбiльшено  плату  о  п'ять  центiв,  чи  взадво?  проти
попередньо?. Коли тiлько так взагалi "бiльше", то се ще нiчого  страшного,
видно, що можна й поторгуватися. Але я кажу - насамперед дiзнатись би  нам
докладно, чого вони жадають. Може, вони й зовсiм не того хочуть або, може,
окрiм того, й ще чого iншого хочуть? Адже нiхто ?х о то не питався!
   - Правда ваша, треба спитати  ?х  самих,  почу?мо,  чого  ?м  треба!  -
загомонiли жиди.
   - Але кого ж вишлемо до них в тiм дiлi? - питався Герман.
   - Най iде хто хоче, я не пiду, - сказав Леон. - Се розбiйники, роздерти
готовi чоловiка.
   - Коли ваша воля здати се дiло на мене, - говорив Герман, - то  я  радо
для всiх прийму на себе сей труд.
   - Добре, добре! - роздався гомiн.
   - А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла менi  на  думку  ще
одна рiч, котра, може, зробить ?х податнiшими до згоди. Як бачимо, на  все
вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, -  але  о  хати,
певно, не постаралися. Адже всi вони мешкають в ваших хатах! А що, якби ви
зараз, нинi ще всiм виповiли помешкання. Пора вже досить  холодна,  як  на
то, се? ночi вiтер схопився .стоковий, студений i  ду?,  -  будуть  мусили
зябнути пiд голим небом, то зараз почують, що  недобре  то  з  нами  вiйну
провадити.
   - Воно-то правда, - сказали несмiливо деякi жиди, - але  хто  зна?,  чи
вони схотять уступитися? Чи то ?х ще дужче не роздразнить?
   - Га, побачимо, - сказав Герман, - а стрiбувати, я думаю,  можна!  Адже
що ту великого? Кождий ма? право виповiсти  комiрниковi  хату,  коли  йому
сподоба?ться.
   - Ну, стрiбу?мо, - вiдказали жиди.
   - А коли так, то пiдемо! Пiду там до них, почую, чого  вони  хочуть.  А
пополуднi, так коло третьо?, прошу вас всiх знов до себе,  -  почу?те,  на
чiм сто?мо, i будемо могли урадити напевно, що нам дiяти!
   З тим жиди розiйшлися.
   XVII
   Узявши капелюх на голову i легеньку паличку в руки, пiшов  Герман  долi
Бориславом аж iд толоцi, де було  робiтницьке  зборище.  Вiн  iшов,  немов
нiчого не бачачи i нi о що не дбаючи, аж поки не  дiйшов  до  робiтницько?
варти, що стояла на гостинцi.
   - Гов, - скрикнули на нього вартовi, - куди йдете?
   - Я? До вас iду! - вiдказав Герман.
   - До кого, до нас?
   - Хотiв би-м поговорити з вами по-добру.
   - О чiм? i
   - О тiм, що час би вам на роботу ставати - часу шкода, а ту  стоячи  та
вартуючи, нiчого доброго не висто?те.
   - Ми то самi зна?мо, що не висто?мо, - вiдповiли деякi iз  вартових,  -
але що робити, коли , з вами iнакше годi до ладу дiйти.
   - Ну, ну, хто ще зна?, чи годi. Ви нас не зна?те. Ви гада?те,  як  жид,
то вже не чоловiк. А ми також люди i зна?мо, що кому належиться. Ну, що  з
вами довго говорити, скажу вам попросту, - адже ви зна?те, що я за один?
   - Як же не знати, зна?мо!
   - Ну, то скажу вам попросту, що тутешнi жиди, видячи, що силою  з  вами
не порадити, пiслали мене до вас,  щоби  зробити  згоду,  казали  питатися
попереду усього: чого хочете? чого жада?те?
   - Ну, так, то що iншого, так, то розумi?мо! - радувалися  робiтники.  -
От iдiть лишень до он то? хати, там зараз зiйдеся  наша  рада,  то  будете
могли поговорити.
   Один iз вартових як стiй попровадив Германа до Матi?во? хати, а  другий
побiг скликати побратимiв i прочих  робiтникiв,  щоб  iшли  робити  згоду.
Недовго прийшлось i ждати Германовi. Побратими посходилися, а  за  ними  й
цiла юрба святкуючих робiтникiв, котрi не тiльки наповнили  тiсну  Матi?ву
хатину, але густо обступили ?? довкола, цiкавi, яка то буде згода.
   В хатi посаджено Германа на ослонi,  а  побратими  i  ще  деякi  старшi
робiтники позасiдали коло  столу,  на  тапчанi  i  на  припiчку.  Стасюра,
найстарший вiком,  засiв  у  старшiм  кiнцi  стола,  а  Сень  Басараб,  як
звичайно, сидiв на порозi пiдо дверми.
   - Скажiть же, пане Гольдкремер, усiй громадi,  за  чим  ви  прийшли,  -
сказав поважно Стасюра.
   - Ну, чого я прийшов? - повторив Герман, встав з  ослона  i  глянув  по
робiтниках. - Мене при-~ слали жиди: що ви гада?те?  Чому  не  хочете  анi
самi робити, анi другим не да?те?
   - Не можна при такiй платi, пане Гольдкремер,  -  вiдказав  Стасюра.  -
Замало нам платите. Люди з голоду мруть.
   - Платимо, що можемо! - вiдповiв Герман. - Як ма?мо вам бiльше платити,
коли не мож бiльше? Кепськi гешефти - вiдки взяти грошей? Ми  самi  швидко
скапцанi?мо, з торбами пiдемо.
   - Ну, вже того ви нам не говорiть! А впрочiм, пане Гольдкремер, скажiть
самi по щиростi, що нас то може обходити, що у  вас  кепськi  гешефти,  як
кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не п'ятдесят,  а  тiлько
сорок i дев'ять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кiнцi докупи  не
сходяться при тiм гешефтi, то ви собi його покиньте, - може, на ваше мiсце
прийде другий такий, котрому кiнцi зiйдуться докупи.  А  нi,  то  се  буде
знати, що цiлий той гешефт  у  нас  зовсiм  не  виплачуеся  i  його  треба
покинути, а взятися до iншого. Але се вже ваша рiч! Робiтника се  нiчо  не
обходить. Ви йому кажiть i лiд орати - воля ваша, а  тiлько  платiть  йому
так, щоб вiн мiг жити по-людськи!
   - Добре ви то кажете i мудро ви то кажете, - вiдповiв Герман, -  ну,  i
най буде по-вашому. Не будем о тiм говорити. Жиди й самi  видять,  що  так
далi бути не може, що  треба  кождому  якось  жити,  -  жиди  також  люди!
Скажiть, чого ви собi жада?те, щоби-сте стали знов на роботу.
   - Ми також люди, пане Гольдкремер, - вiдказав Стасюра,  -  а  не  нiякi
розбiйники, як вам, може, зда?ся. Ми не для того робимо бунтацiю, щоби вас
обдерти або що, але для того, що нам так уже  прикро  прийшлося,  що  годi
було видержати далi. Тому-то й жадання нашi невеликi. Отже, вважайте, пане
Гольдкремер, чого ми хочемо. По-перше, щоби робiтникам плата була висша, а
то: тим, що в яму лiзуть, - по дванадцять шiсток, тим, що  наверха,  -  по
ринському, а дiтям - по вiсiм шiсток.
   - Ну, - сказав Герман, - на се можна би згодитися. Що далi?
   - По-друге, щоби касi?рного вiд робiтникiв нiхто нiякого не брав.
   - I се не велика рiч, касi?рам закажеться, та й не будуть брати.
   - По-трет?, щоби в разi,  як  якому  робiтниковi  при  роботi  лучиться
нещастя: смерть, калiцтво  чи  що,  то  щоби  властивець  обов'язаний  був
платити за шпиталь i лiки, а також ратувати осиротiлу  родину  нещасливого
хоч через пiвроку.
   - Гм, i се ще, може би, далося деяк зробити. Ну, i конець?
   - Та нiби конець, а нiби не конець, - сказав Стасюра,  -  властиво,  ще
саме найголовнiше лишилося: щоби ми мали вiд вас поруку, що як раз зробимо
згоду, то ви на другий день не зломите ??.
   - Поруку? - повторив здивований Герман. - А  яку  ж  вам  ма?мо  поруку
дати?
   - I се також не така страшна рiч, як на око видався. Ми хочемо заложити
собi касу, з котро? би був для нас порятунок у всякiй  потребi.  Отже,  ми
жада?мо, щоби тепер, заки ма?мо стати на  роботу,  кождий  властивець  вiд
кождо?  кошари  вплатив  до  то?  каси  десять  ринських,  а  вiдтак   щоб
обов'язався так само вiд кождо? кошари давати тижнево по ринському.  Та  й
на тiм конепь.
   Герман стояв, витрiщивши очi, i не бачив нiчого.  Се  послiдн?  жадання
за?хало йому мов довбнею в тiм'я. Досi, чуючи  скромнi  i  дрiбнi  жадання
робiтницькi, вiн в душi починав уже смiятися з робiтникiв, що задля  тако?
марницi зачинали аж цiлу бунтацiю. Але тепер  почало  йому  прояснюватися.
Вiн вiдразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.
   - Але, що ж вам се за порука? - допитував вiн, чинячися, що не  розумi?
цiло? ваги робiтницького жадання.
   - Се вже наша рiч, - вiдповiв  Стасюра.  -  Впрочiм.  як  самi  бачите,
порука невелика, але що ж дiяти, така вже наша бiдна  доля,  що  й  поруки
лiпшо? матi? не можемо.
   "Ще й кпить, бестiя!" - думав собi Герман i сам не знав, що дiяти з тим
жаданням: чи торгуватися, чи просто вiдтяти. Але одно i  друге  видавалось
йому однако небезпечним. Швидко вiн надумався.
   - Нi, не можна сього, - сказав  вiн  рiшуче,  -  такого  жадання  й  не
ставляйте, бо не дiстанете! Вигадуйте яку iншу для себе поруку!
   - Яку ж вигадувати? Досить нам се? одно?. Коли ви гада?те, що сього  не
можна, то пригадайте ви що iншого, але такого, щоби нам направду ручило.
   - Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.
   - Еге-ге, чесне слово! Зна?мо ми такi чеснi слова! Нi, вже чесне  слово
iншим разом, а  тепер  зробiть  так,  як  ми  жада?мо.  Чесне  слово  хiба
вдодатку, так буде наилiпше.
   - Але, люди добрi, - почав уговорювати Герман, - що ви собi  гада?те  з
такими жаданнями? Ви дума?те, що ви ту  якiсь  царi  чи  самовладники!  Не
виставляйтеся на смiх! Жада?те много, а не  дiстанете  нiчого  -  то  весь
Борислав вас висмi?!
   - Весь Борислав нас висмi?? А хто ж то такий  той  Борислав?  Борислав,
паночку, то ми! I на нас тепер прийшла пора посмiятися  над  вами!  Чи  ми
дiстанемо що, чи не дiстанемо, се вже потому покажеся, але  на  тепер  вiд
сво?х жадань не вiдступимо, будь-що-будь!
   - Як ваша воля, - сказав Герман, - я скажу властивцям о ваших  жаданнях
i принесу вам вiдповiдь! Бувайте здоровi?
   I вiн кивнув ?м гордо головою i вийшов,
   - А що, самi видите, - сказав по його виходi Бенедьо,  -  що  добре  ми
втрафили, жадаючи вiд жидiв вкладок до нашо? каси.  Все  вони  дадуть  нам
тепер, як притиск на них, - але се ?м найтяжше прийдеся. А се повинно  нас
навчити, що iменно на тiм  ми  повиннi  найтвердше  стояти.  Будь-що-будь,
довго вони не можуть опиратися, треба нам тiлько твердо постояти за сво?м!
Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кожно? кошари по  десятцi,  то
ми зараз на другий тиждень зможемо ?м знов таку саму  бунтацiю  пiд  носом
зробити!
   Мiж тим Герман в тяжкiй задумi йшов бориславською улицею. "Чи чорт який
нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Адже  ж  як  ?м  вiдразу  згори
тiлько грошей скинути, то се винесе кiлька тисяч, i вони на  тоту  суму  в
кождiй хвилi зможуть нам зробити ще лiпшу коломийку. А  так  ?х  задурити,
щоби вiдступили вiд того жадання, то також не  вдасться.  Чорт  би  побрав
таку штуку!"
   Прийшовши додому, довго ще думав Герман над тим дiлом  i  нiяк  не  мiг
додуматися до доброго кiнця. Вже й полудн? минуло, надiйшла третя  година.
Юрбою валять жиди до  Германового  дому,  щоб  почути  вiд  нього  жадання
робiтникiв. Але, почувши ?х, i свiту не радi стали.
   - Нi, не можна, не можна! -  крикнули  всi  в  один  голос.  -  Се  нас
зруйну?, се нас з торбами межи хати пустить!
   - Га, то оста?сь нам одно: чекати, поки ?х засоби не вичерпаються.
   - I сього не можна!
   - Та-бо ви як дiти, - скрикнув гнiвно Гермар. - Нi дома мене не  лишай,
нi в поле не бери! То що ж робити? Мiркуйте самi, чи ? який лiпший вихiд.
   Жиди притихли.
   - Може би, можна дещо виторгувати?
   - Нi, не можна. Вже я трiбував, - i не заходь з того боку.
   - Га, то най ?х усi чорти поберуть, коли такi - скрикнули жиди.
   - I я так кажу, - додав Герман, - але з того для нас помiч невелика,
   В тiй хвилi Леон, що мовчав пiд час цiло? то? перепалки, присунувся  до
Германа i шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся  i  напiврадiсно,  а
напiвнасмiшливо позирнув на нього.
   - Тiлько ви знов менi не за?жджайте з мо?м  вчорашнiм  лiбералiзмом,  -
прошептав вiн, усмiхаючись. - Що дiяти? Not bricht Eisen ',  а  лiбералiзм
не залiзо!
   "Такi-то ви всi лiберали, поки таним коштом!" -  подумав  собi  Герман,
але наголос сказав:
   - Що ж, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить:  зламати  наразi  ?х
упiр, а се певно, що ?х троха охолодить. Коби тiлько удалося.
   - Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тiлько взятися порядно.
   - Та що таке, що таке? - допитували жиди. Леон кiльком почав шептати до
уха свiй проект, котрий мигом напошепки рознiсся  по  свiтлицi.  Нiхто  не
важився висказати його голосно, хоч усi знали, що вони тут "самi сво?".
   - Гурра! се раз проект!  -  скрикнули  радiсно  жиди.  -  Тепер  ми  ?м
покажемо, хто з кого насмi?ся, ха-ха-ха! Проведемо! Як кiтку  за  стеблом,
проведемо!..
   - Так, значиться, приста?те?  -  спитав  Герман,  коли  улягся  веселий
гомiн.
   - Приста?мо, приста?мо, - розумiвся, з тою ключкою.
   - Коли так, то збираймося ж всi разом i ходiмо до них. Усi жаданi грошi
треба ?м зложити зараз, згори, i завтра нехай на роботу стають!
   З гомоном вирушили жиди з Германово? свiтлицi. Герман остався на  хвилю
позаду, прикликав Мортка i довгенько щось з ним  балакав.  Лице  Морткове,
рябе i погане, прояснилося при кiнцi якимось злодiйським усмiхом.
   - Добре, пане, зроблю се для вас,  але  прошу  вас  о  помiч  в  тамтiй
справi. Якiсь поганi вiстi доходять мене...
   - Не бiйся, я за все стою; що в мо?й силi, то зроблю для тебе.
   I за сим оба вийшли до жидiвсько?  громади,  що,  гомонячи,  стояла  на
улицi. Але гомiн той не був уже такий безпечно веселий, як  перед  хвилею.
Холодний вiтер улицi охолодив трохи й радiсть жидiв.
   - А хто зна?, чи се вдасться? Ризико,  ризико!  -  неслось  в  громадi,
мов'шелест зiв'ялого листя.
   - Га, що ж дiяти, - сказав Герман, - ризико воно ?, але у нашого  брата
кождий крок - рпзико, то вже ризикуймо й  на  тiм  кроцi.  Удасться  -  то
добре, а не вдасться - то ще таки свiту не конець, i вони  нам  з  рук  не
вирвуться.
   Громада йшла улицею звiльна, мов в процесi?. Герман  пiшов  передом  до
Матi?во? хати, щоб перший принiс робiтникам веселу для них новину. Слух  о
жидiвськiй процесi? рухнув уже по  Бориславi,  -  юрба  робiтникiв  валила
позаду жидiв, а друга юрба ждала вже проти Матi?во?  хати.  Але  нiхто  не
знав ще, що се все значиться.
   - Ну, що? - спитав Герман, коли робiтники в хатинi засiли  по-давньому.
- Нагадались вi??
   - А що ми мали нагадуватися? - вiдповiв Стасюра, - Наша гадка одна.  От
чей вам бог пiслав iнший розум на душу.
   - То зле, що ви такi упертi, - сказав Герман.-  -  Але  що  вже  дiяти?
Таке-то наше, бiдних жидiв. Коли хто з нами по правдi не може порадити, то
вiн береться на нас силою, бо зна?, що ми проти сили не  усто?мо.  Таке  й
наше з вами. Затялись ви на сво?м словi - i нам приходиться  уступити.  Не
прийшла гора до пророка - прийшов пророк до гори.
   - Що, ви приста?те? - спитав Стасюра.
   - Авжеж, що ма?мо робити, приста?мо!  I  то  ма?те  менi  завдячити,  -
чу?те, люди! Були мiж нами такi, що радили спроваджувати на вас  шандарiв,
вiйсько, але я сказав: "Дайте собi з тим спокiй!" I наостатку побачили, що
я маю рехт, i пристали на вашi жадання.
   - На всi?
   - Авжеж, що на всi. Коня без хвоста не купують.  Ось  вони  йдуть  сюда
всi, щоби вам до рук туй, на тiм  мiсцi,  зложити  грошi  до  вашо?  каси.
Тiлько тепер наше питання: коли ми ма?мо до то? каси платити, то  щоби  ми
мали й дозiр над нею.
   - А сего вам нащо?
   - Як то нащо? Адже ж ми платимо. Ану, як хто розкраде грошi?
   - Ну, над тим би ще мусила бути рада, се ще побачимо.
   - Нехай i так, - сказав добродушно Герман, - мусимо на вас  спуститися,
бо... ну, бо мусимо! Але тепер принаймнi одно мусимо знати: кiлько  грошей
нинi вплине до каси i де тота каса буде находитися.
   Стасюра не мiг на те сам нiчого вiдповiсти. Вiн  вилiз  iз-за  стола  i
почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матi?м i Бенедьом. Всi вони не знали,
що й думати, о тiй наглiй  податливостi  жидiв,  а  Сень  Басараб  вiдразу
сказав, що бо?ться, чи за тим не кри?ться який пiдступ. Але Бенедьо, щирий
i добродушний, вибив ?м з  голови  пiдозрiння.  Впрочiм,  i  сама  рiч  ие
виглядала на пiдступ. Коли б жиди хотiли  збувати  ?х  обiцянками,  то  що
iншого, але вони прецiнь хотять давати грошi, а грошi - то  прецiнь  не  ?
нiчого фальшивого: возьми до рук, замкни до скринi - i безпечно. Побратими
подалися на тi докази i рiшили так, що справедливiсть вимага?, щоб i  жиди
знали, кiлько вiд них грошей до каси вплило i де тота каса находиться.
   - Нехай буде по-вашому, - сказав Стасюра. - Виберiть двох з-помiж себе,
котрi би були при складцi: при ?х очах грошi зложаться до скринi  враз  iз
списом, хто що дав, при ?х очах скриня й замкнеться, - i так буде й  далi,
кождого тижня, доки потому лiпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.
   Нета?ний промiнь радостi перелетiв по Германовiм лицi на тi слова.  Ось
уже змагаючийся гомiн коло хатини дав знати про прихiд жидiв. Ось уже вони
почали входити до  хати,  дотикаючи  рукою  капелюха,  вiтаючи  робiтникiв
уриваними "дай бо'". Герман кiлькома словами по-жидiвськи розказав ?м, яка
стала умова, i вони швидко порозумiлися, щоб при  складцi  були  Герман  i
Леон. Почалася складка.  Прийдеволя  записував,  хто  що  да?.  Насамперед
приступили дрiбнi властивцi: тi платили  з  квасним  виразом,  з  оханням,
деякi торгувалися, другi попросту  недодавали  по  ринському  та  по  два.
Бiльшi властивцi платили  з  жартами,  з  притиками,  -  деякi  давали  по
одинадцять i по дванадцять ринських, вкiнцi Леон дав двадцять, а Герман  -
аж п'ятдесят. Робiтники тiльки позирали по  собi,  за  хатою  раз  по  раз
роздавалися радiснi крики, - се  робiтники  вiтали  свою  першу  побiду  в
тяжкiй вiйнi за поправу сво?? долi. Першу - i послiдню наразi!
   Складка скiнчилася. Перечислено грошi, ?х показалося звиш  три  тисячi.
Сень Басараб iз порога прокричав тоту  суму  цiлiй  робiтницькiй  громадi.
Радiсть була без кiнця. Германа i Леона трохи на руках не  несли,  -  вони
тiльки всмiхалися, почервонiлi i споченi вiд задухи, що стояла  в  тiснiй,
людьми набитiй хатинi. Грошi вложено  до  оковано?  скриньки,  котра  мала
стояти в Матi?вiй хатi. Серед загально? шумно? радостi жиди вiддалилися.
   - Гурра! Наша взяла!  Гурра!  -  кричали  довго  ще  робiтники,  ходячи
товпами по Бориславi. Веселi пiснi роздалися вiд одного кiнця до другого.
   - А завтра до роботи, - говорили деякi, зiтхаючи.
   - Ну i що ж! Не вiк  же  нам  святкувати.  Просвяткували  три  днi,  як
великоднi свята, хiба не досить? Се був наш правдивий Великдень!
   - А ви, - говорили деякi на радощах Матi?вi i Сеневi, -  пантруйте  нам
нашо? каси, як ока в головi. Три тисячi срiбла - таж то сума!
   - Ану, панове рiпники, нафтарi, мазярi, чия ласка зараз  до  роботи?  -
голосили по улицях надзорцi. - До вечора пiвшахти! Ану, ану!
   Товпа робiтникiв валила за ними.
   В Леоновiй фабрицi вiд першо? хвилi, як згода стала, вже горiла робота.
Квапно дiялось Леоновi. Вiн хотiв завтра скiнчити цiлий ладунок  церезину,
щоби до кiнця  тижня  упакувати  i  вислати  до  Росi?.  Вiн  аж  горiв  з
нетерпеливостi через тотi днi примусового святкування, а й Шеффелевi  було
якось не до солi. Тепер же вiн ледве мiг дiждатися згоди, а зараз туй-таки
закликав Бенедя i других тих, що вперед робили на його фабрицi,  i  пiслав
?х до роботи.
   Пiзно вночi вернув Бенедьо до хати. В хатi не було нiкого. Матiй  також
був на роботi, - сам Герман конче просив його, щоби робив при його ямi, по
п'ятнадцять шiсток обiцяв, i старий Матiй на  радощах  подався.  Яма  була
глибока, але бiльша ?? часть була забита - нафти не було. Зато  в  глибинi
около двадцяти сажнiв iшов перший поверх штолень,  о  п'ять  сажнiв  нижче
другий поверх, далi третiй, в котрiм тепер робилося.  Яма була  багата  -
штольнi давали денно около десять сотнарiв воску, а таких багатих ям  було
у Германа звиш вiсiмдесят. I Матiй прийшов з роботи пiзно вночi, змучений,
ледве живий, i скоро тiльки до хати,  кинувся  на  постiль  i  заснув,  як
колода. Вiн i не бачив, як оподалiк за ним на пальцях  скрадався  вулицями
Мортко,  як  вiн,  коли  Матiй  увiйшов  до  хати,  не  замкнувши  дверей,
вшмигнувся до сiней i скулився в кутику, як  вкiнцi,  коли  Матiй  замкнув
дверi, розiбрався i заснув, тихесенько вповз до хати, висунув  з-пiд  печi
скриньку з грiшми, взяв ?? пiд паху i  поповз  iз  хати.  Нiхто  не  бачив
сього, хiба блiдолиций мiсяць, що час вiд часу боязко визирав iз-за хмари.
I нiхто не чув, як калатнув дерев'яний замок в сiняних дверях, як  рипнули
дверi, як почупкав Мортко долi улицею, - нiхто не чув сього, хiба холодний
вiтер, що рiзко шумiв з устоку на Борислав, i стогнав, i завивав у  крутих
берегах недалеко? рiчки.
   На другий день крик i  гвалт  зробився  в  Матi?вiй  хатi  -  скринька,
робiтницька каса, пропала без слiду!
   На другий день усi робiтники пiзнали, що вони завчасно  смiялися!  Жиди
стрiнули ?х з насмiшкою, а то й з  наругами  i  погрозами.  Плату  вiдразу
знизили ще нижче попередньо?, а на безсильнi прокляття i погрози обдурених
робiтникiв вiдповiдали тiльки смiхом.
   - А щоб ви знали, дурнi го?, як з нами воювати! А де ваша каса, га?  Ви
гадали, що ми нi з сього тi з того  будемо  вам  касу  складати?  Постiйте
троха, випчихайтеся! Борислав - то ми! I ми тепер смi?мося з вас!
   XVIII
   З дивним якимось прочуттям  вибирався  ВанГехт  з  Вiдня  в  дорогу  до
Галичини. Щось немов говорило йому, що в тiм новiм, незнакомiм  для  нього
свiтi ждуть його чималi  бурi  i  пригоди,  жде  його  читрохи  гризоти  i
прикростi. Але розум i писаний та легалiзований контракт говорили йому, що
в тiм новiм свiтi жде його ма?ток i достаток, i  вiн  не  мав  причини  не
вiрити сьому другому, виразному голосовi.
   Вибираючися в далеку i непевну дорогу, вiн подумав, що придався б  йому
помiчник, i гадка його скинула зараз  на  Шеффеля.  Де  вiн  i  що  з  ним
сталося? Вiн  побiг  до  полiцi?,  -  там  вказали  йому  помешкання  його
колишнього асистента. Але в помешканнi Ван-Гехт асистента свого не застав,
- вiд кiлькох мiсяцiв ви?хав. Куди ви?хав? Сього не знали напевно, - знали
тiльки те, що ви?хав кудись nach Polen '. Хоч Ван-Гехт i не дуже наклiнний
був до пiдозрiнь, але його зостановило, куди-таки nach Polen  мiг  ви?хати
Шеффель. "А шкода, що його нема, - думалось йому, - мiг би  був  при  менi
гарний грiш заробити!"
   Аж ось перед самим ви?здом з Вiдня одержав Ван-Гехт письмо з Росi?  вiд
одного високого достойника, - мабуть, члена св. синоду, чи  що.  Достойник
запитував його, що се такого сталося з його проектом достави  церезину,  i
для чого намiри його розбилися, i чи, може, вiн продав свiй патент "Спiлцi
земного воску", котра давно вже зробила з  св.  синодом  контракт  о  тоту
доставу, зложила 100 000 рублiв  кавцi?  i  швидко  ма?  постачити  перший
ладунок - 50 000 сотнарiв? Грiм з ясного неба  не  був  би  так  перелякав
бiдного Ван-Гехта, як се дружн? письмо. "А се що такого? - скрикнув вiн. -
Се вiдки така кара божа на мене? Хто смiв, хто мiг менi се  зробити?"  Мов
опарений, кидався вiн сюди i  туди,  не  знаючи,  що  дiяти.  Телеграфiчно
запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому,  з  ким  сто?ть  в
контрактах  тота  "Спiлка  земного  воску"  i  вiдки  надi?ться   присипки
церезину, але достойник не вiдповiдав, бо, мабуть, i  сам  не  знав.  Тодi
Ван-Гехт побiг з лиотом достойника i  з  сво?м  патентом  до  прокураторi?
державно?,  звiщаючи  ??  о  намiренiм  на  його   шкоду   ошуканствi.   В
прокураторi? сказали йому:  "Добре,  винайдiть  ошуканця,  а  можете  бути
певнi, що вiн буде укараний". Ба, винайдiть  ошуканця!  Коби-то  вiн  знав
його, коби знав, де вiн ?! Мов лихорадкою битий, побiг Ван-Гехт  до  уряду
цлового i ви?днав розпорядження, щоби по причинi узасадненого пiдозрiння о
ошуканство всi посилки земного воску, йдучi з Галичини до Росi? i  Румунi?
пiдлягали докладнiй ревiзi?, а коли б мiж ними показався церезин,  то  щоб
був притриманий, i  яко  corpus  delicti  1,  вiдiсланий  до  прокураторi?
державно?. Сам сво?м коштом, не  ждучи  бюрократичного  порядку,  Ван-Гехт
розтелеграфував те розпорядження по всiх награничних коморах, додаючи  вiд
себе обiцянку щедро? надгороди для того урядника, котрий викри? ошуканську
посилку. Так упоравшися, Ван-Гехт аж вiдотхнув i, швидко зiбравшися, рушив
в дорогу.
   Але думка його, до  дна  розворушена,  не  переставала  вертiтися  коло
одного питання:  хто  се  мiг  менi  зробити?  Очевидна  рiч,  тiльки  двi
можливостi показувались йому: або хто-небудь случайно, не  знаючи  о  його
патентi, винайшов церезин окремо вiд нього, або Шеффель,  котрому  звiсний
був його секрет, видав його. I коли перша можливiсть,  чим  бiльше  в  не?
вдумувався, тим дальшою йому показувалась, то зате пiдозрiння  на  Шеффеля
щохвилi набирало бiльше сили i правдоподiбностi.  Несподiваною  а  сильною
пiдпорою того пiдозрiння послужило й те, що вiн чув о Шеффелевiм  вiд'?здi
nach Polen.  I  Ван-Гехт  постановив  собi,  скоро  при?де  до  Дрогобича,
розвiдувати боками, чи не дiзнабться дещо про Шеффеля.
   Щастя сприяло  Ван-Гехтовi.  При?хавши  до  Дрогобича,  вiн  не  застав
Германа дома, але застав  тiльки  карточку  вiд  нього,  щоби  був  ласкав
потрудитися до фабрики i оглянути перезиновий вiддiл, уладжений пiсля його
плану. Вiн по?хав до фабрики. Там застав якраз будовничого, котрий  кiнчив
уставлювання  кiтла.  Оглянувши  перезиновий  вiддiл,  Ван-Гехт   висказав
будовничому сво? повне вдоволення, а що будовничий, скiнчивши  сво?  дiло,
мав саме вертати до Дрогобича, то ВанГехт  запросив  його  до  повозу,  на
котрiм вiн сам при?хав.  Посiдали.  Розговорилися  по  дорозi.  Будовничий
розказував Ван-Гехтовi про Борислав i про те, що там учора  вибухли  якiсь
непорядки, о котрих досi нiчого ще  певного  не  знати.  "Певно,  звичайна
хлопська непокiрливiсть, нiчого важного!" - додав  вiн  з  погордою.  Далi
перейшла  бесiда  на  другi  бориславськi  обставини,  на  стан   восково?
продукцi? i воскового ринку. З розмови показалося, що  про  новий  церезин
будовничий нiчого ще не зна?, i Ван-Гехт почав думати, що  годi  буде  вiд
нього  що-небудь  дiзнатися  о  тiм,  чого  йому  треба.  Але   будовничий
розговорився i говорив уже, що йому слина на язик принесла.
   - Я вам кажу, що цiла та штука недовго потрива?, - балакав вiн, -  леда
день, i все  попелом  розвi?ся,  збанкроту?.  Дрiбнi  властивцi  держаться
якимось чудом божим, i треба тiлько якого-небудь случайного припадку,  щоб
усе те пiшло з торбами. А й  мiж  бiльшими  властивцями,  розумi?ся,  крiм
одного Германа Гольдкремера, нема нi  одного  солiдного  гешефтсмана.  Усе
швiндель, усе дурисвiти! От, прошу  вас,  тут  оден  з  найбагатших  буду?
недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику,  i,  хотячи  замаскуватися,
говорить менi, що се ма? бути паровий млин. Да? менi план, - вже й  забув,
чи?? то роботи той план був. Ну, нiчо, зирнув я, виджу, що се нафтарня,  а
не млин, але гадаю собi: "Коли твоя воля, щоби се був млин,  то  най  тобi
буде млин". А  вiн,  дурень,  скоро  при  перших  закладинах  та  й  зараз
проговорився, i ще й мене скомпромiтував!  Ну,  скажiть  же,  чи  можна  з
такими людьми солiдне дiло мати?
   Ван-Гехта не дуже зацiкавило  се  оповiдання.  Але  щоб  не  показатися
нечемним i таки чимось пiддержати розмову, вiн спитав будовничого:
   - То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете менi сказати,  що  в
нiй такого новомодного?
   - Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови то? я не  провадив.
Але коли ви з тим дiлом ближче знакомi, то я вам скажу,  яко?  системи  се
фабрика. Позвольте, позвольте,  тепер  собi  пригадую,  план  фабрики  був
роботи якогось Шеффеля, - певно, будете знати його систему фабрикацi??
   Ван-Гехт  аж  зiрвався  з  сидiння,  мов  пришиблений   наглим   ударом
електрично? батерi?.
   - Шеффеля, кажете!? I що, фабрика тота вже готова?
   - О, давно готова. Кажуть, що робить день i нiч.
   - А властивець то? фабрики зовеся..?
   - Леон Гаммершляг.
   Ван-Гехт записав собi iм'я в нотатцi.
   - А не можете менi сказати, - даруйте, що вам  так  наприкряюся,  -  де
находиться тота фабрика?
   - Поконець Борислава. От сею дорогою як по?дете  вдолину,  понад  рiку,
через он то село, звеся Губичi, i, не до?здячи до Борислава,  налiво,  над
рiчкою.
   - Дякую вам. Мене дуже  iнтересу?  та  нова  система  фабрикацi?,  мушу
по?хати ще нинi звидiти тоту фабрику. Бувайте здоровi?
   Карета  зупинилась  була  власне  перед  домом  будовничого,  котрий  з
укладнiстю старого елеганта стиснув Ван-Гехта за руку, вискочив з карети i
пiшов до свого дому.
   Ван-Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а  вiдтак  казав  везти  до
Германового дому на обiд.
   "Нехай i так, - думав вiн сам собi по дорозi, - тепер маю його в руках,
не втече менi нiяким способом!"
   XIX
   Щасливий, розрадуваний i пристро?ний, мов на празник, увiйшов Готлiб до
свiтлицi, в котрiй сидiла Фаннi. Се перший раз  мав  вiн  бачитися  з  нею
пiсля щасливого уладження ?х дiла мiж його матiр'ю а ?? батьком. Вiн iшов,
землi пiд  собою  не  чуючи:  голова  його  повна  була  образiв  щасливо?
будущини, серце повне  було  несказанно?  нам'?тностi,  невгасимого  жару.
Якою-то вiн застане ??? Як  вона  любо  усмiхнеться  йому  назустрiч,  як,
гiречудово рум'янiючись, впаде в його обняття, похилить прекрасну  головку
на його плече, як вiн буде цiлувати, пестити, голубити  ??!  Все  те,  мов
рожевi, запахущi блискавицi, стрiляло в його уявi, i вiн не йшов, а летiв,
землi пiд собою не чуючи, щоби якнайшвидше побачитись з нею.
   Але що се? Ось вона сто?ть при вiкнi, плечима  до  дверей,  з  головою,
опертою о шибу, i чи не чу? його приходу, чи не хоче  обернутися.  На  нiй
сукня з якогось сiрого шовку, хоч  дорога,  а  все  ж  якось  так  буденно
вигляда?: анi одна скиндячка, анi нiякий блискучий металевий стрiй,  котрi
вона так любить, - нiщо не показу?, що  вона  чогось  надi?ться  хорошого,
радiсного, празничного. Тихенько вiн наблизився до не?, взяв ?? за плече i
нахилився, щоб поцiлувати в лице,  коли  разом  вiдскочив,  мов  опарений,
побачивши, як ряснi сльози  плили  з  ??  очей,  i  почувши  рiвночасно-??
придушенi, хлипанням перериванi слова:
   - Iди геть!
   - Се що такого? Фаннi, що тобi  сталося?  Фаннi,  серце  мо?,  чого  ти
плачеш?
   - Iди геть, не говори до мене!
   - Як то не говорити? Що ж се такого? Чи вже я  тобi  такий  ненависний,
такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фаннi?
   I вiн знов положив сво? руки на ?? плечi, стискаючи ?х легенько.  Фаннi
ще дужче заплакала, але не оберталася.
   - Iди геть! Хiба ж не зна?ш, що нам розлучитися треба, що нам  з  тобою
не бути?
   - Нам? Розлучитися? Се ти що говориш, Фаннi? Ти недужа, чи  що  такого?
Нам не бутiг з тобою? Хто се смi? казати?
   - Мiй батько!
   - Твiй батько? А се коли? Адже недавно, позавчора, вiн дав  сво?  слово
мо?й матерi, - хiба ж вiн мiг взяти назад сво? слово?
   Фаннi мимоволi обернулася, слухаючи його слiв, - вона й сама не  знала,
що се значиться.
   - Але ж противно, Готлiб, iменно тво?й матерi мiй батько казав,  що  не
дасть мене за тебе, що ма? зо мною якiсь iншi види.
   - Але ж мати зовсiм противно казала менi!
   - А я тобi кажу правду, я все чула!
   - То моя мати ошукала мене?
   - Вона, може, так тiлько... щоби ти не турбувався...
   - Господи, то воно й справдi так? Нi, се не може бути! Що я винен твому
батьковi, що ти йому винна, Фаннi, що вiн хоче нас живпх зарити в могилу?
   - Я не знаю, Готлiб!
   - Але нi, нi, нi, - i при тiм вiн з лютостi тупнув ногою, - се не  може
бути! Я не дам з собою грати, мов з котятем. Я не котя, Фаннi, я - вовк, я
вмiю кусати!
   Вiн почервонiв, як буряк, його очi почали  заливатися  кров'ю,  лютiсть
затамувала йому дух. Фаннi дивилася на нього, мов на святого.  Нiколи  вiн
не видався ?й таким хорошим i принадним, як в тiй хвилi дико? лютостi.
   По хвилi передишки Готлiб говорив далi вже трохи лагiднiше:
   - Але скажи ти менi, бога ради, Фаннi, через що  твiй  батько  не  хоче
дати тебе за мене?
   - Не знаю, - вiдповiла Фаннi. - Менi зда?ться, що вiн ма?  якийсь  гнiв
на тво?х родичiв.
   - А ти, Фаннi, ти, - i вiн з диким жаром вдивлювався в ?? очi, -  ти...
чи пiшла би за другого, якби твiй батько казав тобi?
   - Готлiб, як можеш ти так питати мене? Ти ж зна?ш, я виплакала  б  сво?
очi з жалю за тобою, я вмерла би швидко, але проти батьково? волi не пiшла
б.
   - Так ти мене любиш?
   - Готлiб! - I вона  впала  в  його  обняття.  Жаль  i  грозяча  розлука
додавали сили ?х пестощам, сльози доливали жару ?х поцiлункам.
   - Але якi види може твiй батько мати з тобою, Фаннi?
   - Або я знаю! Адже зна?ш, мiй батько богатий,  ма?  зв'язки  з  усякими
купцями та банкiрами, - може, хоче мене вiддати за котрого з них.
   - Прокляте богатство! - воркнув крiзь зуби Готлiб.
   - Я би волiла, щоби мiй батько був бiдний, - сказала сумовито Фаннi,  -
тодi вiн потребував би ласки твого батька i з радiстю вiддав  би  мене  за
тебе.
   Очi Готлiба заiскрилися при тих словах дiвчини. Вiн крiпко  стиснув  ??
руку, так, що вона аж скрикнула.
   - Добре мовиш, Фаннi, - сказав вiн  рiшуче,  -  i  я  так  кажу!  Бувай
здорова!
   - Куди йдеш?
   - Не питай! Я постараюсь усунути всi завади, що стоять в дорозi  нашому
щастю! Ти мусиш бути мо?ю, а хоч би ту...
   Вона не дочула його слiв. Мов громова  хмара,  вибiг  вiн  з  Леонового
дому, i в бiдно? Фаннi тривожно стискалося серце.
   - Що вiн хоче зробити? - прошептала вона. - Вiн такий бистрий i палкий,
вiн так гаряче i безпам'ятно любить мене, що готов  наробити  якого  лиха.
Господи, хорони його!
   А Готлiб, вийшовши на улицю, став на хвилю, немов роздумуючи, куди йти.
Далi стрепенувся i погнав додому.
   - Мамо! - скрикнув вiн, впадаючи до материного покою. - Пощо ви одурили
мене?
   - Як, коли?
   - Пощо ви сказали, що Леон прирiк вiддати свою доньку за мене?
   - Або що, не хоче?
   - Адже ж вiн i вам казав, що не хоче? Чи нi?
   - Та так. Поганець вiн, синку, я тобi давно казала, щоб ти  з  ними  не
заходився! - Все те  говорила  Рифка,  мов  сонна,  мов  iз  яких  неясних
столiтнiх споминок. Але Готлiба  тота  сонливiсть  вивела  з  терпцю.  Вiн
тупнув ногою, аж вiкна забринiли, i крикнув:
   - Мамо! Раз я вам казав, щоб ви говорили зо мною  по-розумному!  Раз  я
вам сказав, що люблю Леонову доньку i що вона мусить  бути  мо?ю,  тож  не
говорiть менi нiчо против не?! Розумi?те чи нi?
   Рифка тремтiла всiм тiлом вiд тих грiзних слiв,  котрих  значення  вона
лиш через половину розумiла, i, мов причарована, не зводила  очей  з  його
лиця.
   - Та добре, синку, добре, але чого ж ти вiд мене хочеш?
   - Я хочу, щоб Фаннi була мо?ю.
   - Та що ж, коли той поганець не хоче дати ?? за тебе.
   - Мусить, мамо!
   - Мусить? А як же ти його всилу?ш?
   - Отож о тiм я хотiв з вами порадитися, мамо.
   - Зо мною? Що ж я тобi в тiм  пораджу?  Ти,  синку,  ма?ш  свiй  розум,
лiпший, нiж мiй, радь собi сам!
   - А так, ви розгнiвали Леона, вiдопхнули його, а тепер "радь собi сам"!
Виджу, виджу, як ви мене любите!
   Рифка захлипала, мов мала дитина:
   - Синку, синку, лиш того менi не кажи! Все, що хочеш, лиш того менi  не
кажи, що я тебе не люблю.
   - Ба, як же маю не казати, коли ви всьому мойому лиху виннi, а тепер  i
порадити не хочете, як з того лиха випутатися.
   Бiдна Рифка билася, мов риба в саку. Вона  так  рада  була  подумати  i
придумати щось дуже, дуже мудрого для свого сина, але ?? недужi, надломанi
i блуднi думки мiшалися i розлазилися без ладу i складу, - вона  прибирала
тисячi рад, одну за другою, i, не висказавши нiчого, вiдкидала ?х, видячи,
що всi тi ради безумнi i зовсiм не ведучi до цiлi.
   - Ти, ти, синку, пiди до нього i проси  його...  або  нi,  лiпше  намов
деяких рiпникiв, щоб його добре вибили... або  ще  нi,  найлiпше  би  було
трутити того поганця де з моста в воду, - або нi, - ох,  що  то  я  хотiла
сказати...
   - Дурнi ви, мамо!
   Рифку врадувало те слово, воно зняло з не? страшний тягар - думання.
   - А видиш, синку, я тобi то казала, що я нiчо путнього не придумаю,  бо
я дурна, синку, дуже дурна, як стовп,  як  туман  вiсiмнадцятий!  Ох,  моя
голово, моя бiдна, дурна, нетямуща голово! - I Рифка тяжко заридала,  сама
не знаючи чого.
   Нараз вона стрепенулася, живiша iскра заблисла в ?? оцi.
   - Слухай, синку, що я придумала!
   - Що таке?
   - Вiн казав, що ма? iншi види з донькою, - певно, за богача якого  хоче
?? дати.
   - А певно.
   - Якби вiн був бiдний, то дав би доньку за тебе.
   - А певно.
   - Ну, а хiба ж то така велика рiч з богача зробити бiдного?
   - Невелика.
   - I я так думаю. Пiди вночi i пiдложи огонь пiд його кляту фабрику, все
його богатство за годину з димом пiде - i донька його буде тво?ю!
   Готлiбовi очi заярiлися рiшучим огнем.
   - Добре кажете, мамо! I я сам так гадаю. Дякую вам!
   I вiн побiг з покою, оставивши Рифку саму  з  ??  думками.  Вона  зразу
сидiла безсильна, втомлена незвичайною працею думок, сидiла i  всмiхалася,
що ось яку то мудру раду дала вона синовi. Лице ?? в тiй хвилi мало  вираз
того iдiота, що регочеться, вiдтявши голову свому  любленому  котовi.  Але
недовго тривав той iдiотичний супокiй. Нi вiдси нi вiдти  налетiла  яснiша
хвиля - Рифцi разом ясно стало, в  яку  бездонну  пропасть  попхнула  вона
свого сина, ?й разом показалося, що  ??  син  пiдкрада?ться  з  засвiченим
вiхтем пiд якийсь високий темний будинок, що пiдпалю? його,  втiка?,  його
ловлять, б'ють, кують в кайдани, вкидають в якусь глибоку-глибоку пiдземну
вогку яму, - i вона в страшеннiй розпуцi вхопилася за голову обома  руками
i, микаючи на собi волосся, скрикнула:
   - Мiй сину! Мiй сину! Вернися! Але Готлiб був уже далеко i не вернувся.
   XX
   I знов побратими зiйшлися на нараду  в  Матi?вiй  хатi.  Мов  з  хреста
знятi, сходилися вони, мов розбитi, засiдали вони на лавах,  з  похиленими
очима, не смiючи зирнути один на одного, немов то  вони  були  виннi  тому
нещастю, котре постигло цiлу робiтницьку громаду. А вже й найдужче подався
Бенедьо. По його впалих, помутнiлих очах, по його  пожовклiм,  аж  зеленiм
лицi, по його надломанiй, похиленiй поставi, по безсильно  обвислих  руках
видно було, що вся сила його жизнi пiдтята, що усмiху не буде вже  на  тих
зiв'ялих  устах,  що  вiн  жв?  вже  немов  чужим,  позиченим  життям,  що
робiтницьке нещастя вбило, роздавило його. Кiлько  вiн  перетерпiв  в  тих
двох днях! З яким болем виривав вiн iз свого серця одну за  другою  золоту
надiю! Перша хвиля, коли вони з Матi?м побачили, що  дверi  незамкнутi,  а
вiдтак, мов якою зловiщою рукою пертi,  переконалися,  що  скриньки  нема,
тота перша хвиля - то була, певно, найтяжча,  найстрашнiша  хвиля  в  його
життi. Всi сили разом опустили його, все тiло так i застило на мiсцi,  вся
пам'ять погасла, вiн стояв, мов паль,  i  не  мiг  поворухнутися.  Звiльна
ажень вернула  його  пам'ять,  щоб  тим  тяжче  мучити  його.  Що  скажуть
робiтники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша ?х думка така, що оба
вони, пiдкупленi жидами, видали ?м касу? Тота страшна думка  огнем  палила
його серце.  "I  воно  зовсiм  легко  може  бути,  -  шептав  йому  якийсь
злорадний, упертий голос, - адже два нас  у  хатi,  вилому  нема  нiякого,
слiду нiякого, очевидна рiч, що взято скриньку при нас на нашiм свiдомi! I
я - зрадник! Я, що цiле сво? життя, цiлу свою душу вложив в тоту справу, я
мав би причинитися до ?? обалення!.." I хоч того ж таки  дня  Мортко  сам,
голосно регочучись, признався перед Матi?м i перед другими робiтниками, що
се вiн викрав касу, що вона  находиться  в  далеко  безпечнiшiм  сховку  у
Германа i що "хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам  пiде  до  дiри  за
недозволен! складки", - то вiд сього  признання  не  полегшало  Бенедьовi.
Думка його винаходила чимраз i чимраз нове терня, котрим могла все  наново
ранити сво? власнi кривавi рани.  Хто  бачив  його  пiд  час  робiтницько?
змови, охочого, невтомимого, радiсного,  все  задуманого  i  все  готового
радити другим i додавати вiдваги, а  хто  бачив  його  тепер,  нужденного,
скуленого, тремтячого, - той був би подумав, що се або не той чоловiк, або
що вiн перебув яку тяжку недугу. I Бенедьо справдi перебував тяжку недугу,
з котро? - сам вiн те бачив - виходу для нього не було.
   Не менше подалися й другi побратими, особливо Матiй i  Стасюра.  Тiльки
брати Басараби не змiнилися i, бачилось, не дуже сумували. Ба, що  бiльше,
на ?х лицях виднiлось щось немов пота?на радiсть, немов оце сповнялось те,
чого вони давно дожидали.
   - Що ж, побратими, - сказав Андрусь по хвилi  важко?  мовчанки,  -  наш
красний сон скiнчився, розбуджено нас!
   Нiхто не вiдзивався на тi слова.
   - Що сумувати, браття, - заговорив знов Андрусь, i голос його  ставався
чимраз м'якший, - сум не поможе. Що впало, то пропало, i воно, вiрте менi,
мусило так прийти! З нашими жидами таким способом  не  порадимо,  я  то  з
самого початку казав. Не  такий  вони  народ,  щоби  можна  з  ними  вдати
подобру! I то велике дiло, що ми такого доказали, як оте?  перед  кiлькома
днями! А се вони би чи тепер, чи в четвер таки зробили. Нiщо нам  тепер  i
думати о тiм, щоби поступати з ними так, як досi!
   - Так що ж дiяти, - не то сказав, не то  зойкнув  Бенедьо,  -  невже  ж
опустити зовсiм руки i здатися на ?х ласку?
   - Нi, i ще раз нi! - живо пiдхопив Андрусь. - Нi, побратими, наша вiйна
з жидами iно що зачалася, але ще зовсiм не скiнчилася. Се досi  -  то  був
тiлько жарт, тепер нас чека? правдива, велика, гаряча битва!
   В словах Андруся було тiлько сили,  тiлько  жару  i  завзяття,  що  всi
мимоволi ззирнулися на нього.
   - Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно смiються з нас,  що
Борислав - то таки ми, робучi люди! Тепер ми побачили, що добрим  способом
з ними воювати годi, стрiбу?мо ж не так!
   - Ми й досi, Андрусю, не... не зовсiм  добрим  способом  воювали.  Вони
вiдплатили нам тiлько зуб за зуб.
   В тих болющих словах був такий острий, глибокий закид, що Сень Басараб,
котрий, пикаючи люльку, сидiв на порозi, зiрвався на рiвнi ноги й поступив
пару крокiв до Бенедя.
   -  Не  випоминай,  не  випоминай  минулого,  Бенедю!  -  сказав  вiн  з
притиском. - Адже сам ти зна?ш, що без тих нечистих грошей  i  твоя  чиста
вiйна не була б могла зачатися.
   - Я не випоминаю нiкому нiчого, - смирно вiдказав  Бенедьо,  -  я  знаю
сам, що так мусило бути, що така  в;ке  наша  нещаслива  доля,  що  тiлько
неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мо?,  вiрте  мому
слову, - чим менше неправди буде на руках наших,  тим  певнiша  буде  наша
дорога, тим борше поборемо ми сво?х ворогiв!
   - Ба, якби-то вороги также  так  само  думали  i  также  чесно  з  нами
поступали, то тодi, певно, й ми мусили б ?м дорiвняти, а то  й  випередити
?х! - сказав Андрусь. - Але тепер, коли правда зв'язана,  а  неправда  ма?
нiж у руках, то я боюсь, що, заким правда по правдi розв'яжеся, неправда й
зовсiм зарiже ??. Але не о тiм ми мали нинi говорити, браття, а о тiм,  що
нам тепер робити? Я гадаю, що нам тiлько одна дорога осталася, - але  поки
скажу сво? слово,  хто  зна?,  може,  з  вас  котрий  вигада?  що  iншого,
кращого... делiкатнiшого, - бо мо? слово страшне буде, браття! Тож,  прошу
вас, хто ма? що сказати, най каже. Ти, Бенедю?..
   - Я нiчого не скажу. Я не знаю, що  нам  тепер  робити!  Хiба  зачинати
наново утрачене.
   - Еге-ге, далека дорога, та й то мости позриванi.  Нi,  вже  що  iншого
придумай!
   Бенедьо мовчав. Що вiн мiг тепер придумати?
   - А ви, друзi, зна?те який спосiб? - спитав Андрусь. - Говорiть!
   Нiхто не говорив. Усi сидiли з понуреними додолу головами, всi чули, що
наближа?ться щось страшне, якесь велике знищення,  але  чули  заразом,  що
вони не в силi його вiдвернути.
   - Ну, коли нiхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога
осталася - пiдпалити се прокляте гнiздо на всi штири роги. Се мо? слово.
   Бенедьо здригнувся.
   - Не бiйтеся, невиннi не потерплять попри винних. Усi вони виннi.
   Мовчанка стояла в хатi. Нiхто не перечив Андрусевi, але  й  притакувати
йому якось нiхто не важився.
   - Ну, чого ж ви сидите, мов порiзанi? Невже ж ви такi вояки,  що  вiйни
бо?теся? Згадайте лишень, в яшй думцi поприступали всi ви до побратимства.
Адже ж у нас ще ? карбованi палицi, - i нема ту й одного жида в Бориславi,
на котроге би  у  нас  карбiв  не  було.  Ви  генто  допоминалися  мене  о
обрахунок. Нинi день обрахунку, тiлько що до давнiх карбiв прийшов ще оден
новий, найбiльший: що вони ошукали й обiкрали цiлу робiтницьку громаду, що
воии показали тим способом виразно, що хотять  нас  повiк-вiку  держати  в
безвихiднiй неволi. Чи треба ж вам ще чого бiльше? Я думаю,  що  сей  оден
карб стачить за всi!
   - Але що ж се буде за обрахунок: запалите кiлька хат, кiлька  магазинiв
- i або вас полапають i посадять до кримiналу,  а  як  нi,  то  жиди  знов
скажуть: трафунок!
   - О нi, не так воно буде. Коли приступати до  тако?  вiйни,  то  вже  з
цiлою громадою, - сказав спокiйно Андрусь.
   - А хiба ж се можна? Нехай оден найдеся серед громади, що вас  видасть,
- i всi ви пропадете.
   - I так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те дiло i обiця? руку до
него приложити, добере собi десять, двадцять таких, котрим може  завiрити,
i, не кажучи ?м нiчого, скаже ?м в означенiм часi зiбратися  на  означенiм
мiсцi. Тодi дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.
   - Але ж робiтники тепер лютi, роздратованi на жидiв, готово статися  ще
яке бiльше нещастя, - говорив Бенедьо далi, заступаючися  всякими,  хоч  i
найслабшими, поводами вiд страшно? певностi.
   - Се тим лiпше, тим лiпше! - аж  скрикнув  Андрусь.  -  Тепер  найлiпше
вдасться моя вiйна, коли твоя роздразнила людей. Ти  приготовив  для  мене
найбiльшу помiч, i за то я сердечно дякую тобi!
   - Ти страшний, Андрiю! - зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.
   - Я такий, яким зробило мене жит? i вони, заклятi вороги  мо?!  Слухай,
Бенедьо, слухайте й ви, побратими, мо?? повiстi, - будете знати, що навело
мене на гадку зав'язувати таке побратимство для пiмсти на жидах. Отець наш
був найбогатший газда на всю Баню. Се було по скасованню панщини, -  отець
наш взяв у пана пропiнацiю, щоб не допустити жида до  села.  Хiсна  з  то?
пропiнацi? великого вiн не мав, але то схiснував, що околичнi жиди страшно
на него завзялися. Отець шинкував чесно, водою горiвки не  розливав,  i  з
усiх селiв народ iшов до него. Жиди за то бий-забий на него. Зразу  зачали
перед паном крутитися, щоби батька пiдкопати, але пан  знав  батька  i  не
вiрив жидам. Видячи, що з того боку нiчого не дiб'ються, жиди  взялися  на
iншi способи. Пiдмовили злодi?в, - а ?х  тодi  багато  було  по  селах,  -
зачали вони шкоду робити батьковi. Раз пару коней  зо  стайнi  вивели,  то
знов куфу горiвки випустили, то до комори пiдкопалися. Але й тим  способом
батька не могли пiдтяти. Крадiж винайшлася, а тi, що куфу випустили,  самi
видалися i мусили заплатити шкоду. Тодi жиди, - що  робити,'  -  пiдпалили
нас. Ледво ми з душе-ю  повихапувалися,  -  все  згорiло.  Отець  наш  був
сильний, твердий чоловiк, - тiлько нещастя не зламало  його.  Вiн  кинувся
сюди-туди - до пана, до сусiдiв, - запомогли його, почав вiн знов  ставати
на ноги. Тодi жиди пiдмовили кiлькох пиякiв, давнiх панських льока?в, щоби
забили батька. Вони напали  на  батька  вночi  серед  дороги,  але  батько
вправився з ними  i  одного,  заголомшеного,  приволiк  додому.  До  всего
признався, хто його намовив i що дав. Батько до суду,  -  пiшли  два  жиди
сидiти. Тодi другi  взяли  i  стро?ли  батька.  Закликали  його  немов  на
перепросини i дали щось, - як прийшов, так зараз i лiг, мов пiдкошений,  а
до тижня i вмер. Пан, що дуже любив  батька,  спровадив  комiсiю,  комiсiя
викрила отруту, - але не було кому настояти,  i  справа  зам'ялася.  Ще  й
матерi жиди пригрозили, щоб i писнути не смiла, бо  iнакше  нещастя  буде.
Мати злякалася i дала спокiй. Але недовго  жиди  дали  нам  спокiй.  Вони,
очевидно, завзялися зовсiм зруйнувати нас.  Мати  наша  вмерла  в  холеру,
лишились ми з Сеньом, сироти-пiдростки. Замiсть нашого батька взяв уже був
пропiнацiю жид, - отже, то вiн тепер  присiкався  до  нас.  Сюди-туди  вiн
вкрутився за опiкуна над нами i взяв  наш  грунт  в  уживання,  а  нас  на
виховок. На Банi й тодi вже жидiв було досить, i се була  не  дивниця,  що
жид опiкувався над християнськими сиротами. Зазнали ж  ми  то?  жидiвсько?
опiки! Зразу було нам добре, мов у бога за пазухою, жид догоджував нам, до
роботи не заставляв, ще й горiвочки додавав. Але чим далi, тим тiснiше,  i
вкiнцi  повернув  нас  зовсiм  собi  в   наймитiв-попихачiв.   Ми   зачали
допоминатися свого грунту, але жид тим часом  умiв  уже  так  покрутити  з
панами i з громадським урядом, що нас зовсiм вiдсудили вiд грунту. Але жид
не чувся ще спокiйним i старався нас  зовсiм  позбутися.  Зачав  намовляти
урльопникiв,  щоби  нас  били;  далi  пiдкупив  вiйта,  щоби  вставився  у
асентерунково? комiсi?, щоби нас заасентерували до  вiйська.  Але  ми  все
перебули i, вислуживши в вiйську, прийшли назад до  села.  Жид  затремтiв;
вiн знав, що мп не подару?мо ему свою кривду, i старався  випередити  нас.
Запросив нас до себе буцiмто на гостину  i  хотiв  потро?ти  нас  так,  як
батька. Але сим разом йому  штука  не  вдалася.  Ми  пiзналися  на  тiм  i
нагодували силомiць самого жида тою стравою,  котру  нам  приладив.  Через
тиждень його не стало. Тодi ми покинули своб  село  i  пiшли  сюда,  а  по
дорозi попрпсягли собi до смертi сво?? мститися на жидах.  Ми  постановили
собi  робити  з  ними  так,  як  вони  з  нами:  пiдмовляти  напротив  них
якнайбiльше людей, шкодити ?м, де мож, i то так зручно, щоби вони  й  самi
не знали, вiдки на них паде лихо. Вiд того часу минуло вже десять лiт.  Як
ми досi сповнювали свою присягу, о тiм не буду  оповiдати.  Але  найбiльша
наша пiмста тепер наближався, i хто хоче бути нашим  братом,  нашим  щирим
приятелем, хто хоче мститися разом з нами за сво? i за громадськi  кривди,
той пiде з нами в тiй потребi!
   Послiднi слова сказав Андрусь пiднесеним, майже благаючим голосом. Його
оповiдання, сухе, уриване, мов знехочу розказане, а прецiнь таке досадне i
вiдповiдаюче понурому настро?вi всiх побратимiв, зробило  на  всiх  велике
вражiння. Перший Прийдеволя зiрвався i подав руку братам Басарабiм:
   - Ось моя рука, - сказав вiн, - я з вами хоч i до могили! Що буде, о то
я не дбаю, а що скажете, то зроблю. Щоби тiлько пiмститися, о нiчо  бiльше
я не дбаю!
   - А старого Деркача чей також не вiдкинете, - дався чути голос з  кута,
i лице Андрусеве прояснилося усмiхом.
   - Нiкого не вiдкинемо, братчику, нiкого! - сказав вiн.
   За Деркачем один за другим  зголосилися  всi  побратими,  окрiм  Матiя,
Стасюри i Бенедя. Андрусь радувався, жартував:
   - Ну, тi два старi, з них нам i так хiсна великого не було  би.  А  ти,
Бенедю? Все ще о сво?х "чистих руках" мрi?ш?
   - О чiм я мрiю, се менша рiч, се тiлько  мене  обходить.  Але  то  одно
бачу, що нашi дороги нинi розходяться. Побратими, позвольте  менi  сказати
вам ще слово, поки зовсiм розiйдемося.
   - Що там ?го слухати! - воркнув, сплювуючи, Сень Басараб.
   - Нi, говори! - сказав Андрусь, котрий тепер чувся по-давньому  головою
i провiдником тих людей, вiдданих йому з душею i з тiлом, i в тiм  почуттi
набрав знов то? певностi i сили поступования, яка його вперед  визначувала
i  котра  потроху  опустила  його  була  пiд  час  недовгого   Бенедьового
провiдництва. - Говори, Бенедю, - ти був добрим побратимом  i  щиро  хотiв
для всiх добра, ми певнi, що ти й тепер того самого хочеш. А  коли  дороги
нашi розходяться, то се не для того,  що  ми  самовiльно  вiдрива?мся  вiд
тво?х рад, але для того, що конечнiсть пха? нас туди, куди ти чи не можеш,
чи не хочеш iти з нами.
   - Дякую тобi, Андрусю, за твою добру  вiру.  Але  то,  що  ти  кажеш  о
конечностi, котра буцiмто пха? вас на зле дiло, -  бо  що  задумане  тобою
дiло не ? добре, се, чень, ти й сам призна?ш, -  сьому  я  не  можу  якось
увiрити. Яка тут конечнiсть? Що жиди ошукали й обiкрали нас,  що  зв'язали
нам руки i заперли нам на тепер дорогу  до  рятунку,  то  чи  з  того  вже
виплива?, щоб ми мусили вiдречися  вiд  свого  чистого  сумлiння,  статися
палiями? Нi, побратими  мо?,  i  ще  раз  кажу,  що  нi.  Перетерпiм  тоту
нещасливу годину. Час заго?ть усi  рани,  втишить  наш  гнiв,  ми  звiльна
найдемо в собi силу  зачати  розбите  дiло,  знов  наново  i  знов  колись
поставимо його на тiм ступнi,  на  якiм  було  недавно.  Тiлько  що  тодi,
навченi раз, будемо осторожнiйшi. А сво?м  пiдпалом  що  ви  вдi?те,  кому
поможете?
   - ?м пошкодимо, i сего нам досить! - скрикнув Сень.
   - Ох, не досить, побратиме Сеню, не досить! Може  бути,  що  тобi,  вам
кiльком, досить, бо ви на то заприсяглися. Але другим? Усiм робiтникам? Чи
вони  вiд  того  будуть  ситi,  що  жиди  покапцанiють?  Нi,  але   будуть
мусили-знов робити по-давньому i вдоволятися ще меншою платою, бо  багатиi
все-таки хоч з мусу може заплатити бiльше, а бiдний  не  може.  А  не  дай
боже, викри?сь ваша змова. то кiлько вас пiде гнити до кримiналу, або  хто
зна?, що ще може статися! Нi, побратими, прошу вас ще раз, послухайте мого
слова, покиньте сво? страшнi замисли: працюймо далi разом так, як  зачали,
а пiмсту оставмо тому, котрий важить правду-неправду i кождому вимiрю?  по
дiлом его.
   - Те-те-те, ти вже щось  спопiвська  затина?ш,  -  вiдказав  насмiшливо
Сень. - Не час нам ждати на той вимiр, о котрiм досi якось  ми  нiчого  не
зна?мо. Моя гадка: у кого мiцнi кулаки, той сам собi  впмiрить  правду.  I
нам так треба робити. Хто сам собi помага?, тому й бог поможе!
   - Так, побратиме Бенедю, - сказав лагiднiше Андрусь,  -  годi  нам  уже
вертатися. Розмахнули сокирою, то треба  вже  врубати,  хоч  би  мала  нам
сокира i в зуби пирснути. Коли ти не хочеш з нами кумпанiю держати, то  ми
тебе не силу?мо. Розумi?ся, що надi?мся по тобi, що не видаш нас.
   - Га, коли iнакше не можна, коли так мусить бути, - сказав  Бенедьо,  -
то нехай i так, останусь з вами до кiнця. Палити з вами не пiду, того  вiд
мене не жадайте, але останусь туй на мiсцi. Може, вам зможу  в  чiм  iншiм
порадити або помогчи, - то грiх би був. коли б я в таку гарячу пору втiкав
з-помiж вас для власного безпеченства.
   - I я так само! I я так само! - сказали  Стасюра  i  Матiй.  -  Всi  ми
стояли досi дружно, в щасливiйшiм часi, то треба нам держатися разом  i  в
тих тяжких хвилях, якi для нас настануть.
   - Так, побратими! Спасибi вам за те, - сказав Андрусь, стискаючи одного
по другiм за руку, - тепер я спокiйний i сильний,  тепер  можуть  тремтiти
нашi вороги, бо хвиля пiмсти надходить. Яке сiм'я доля  да?  нам  у  руки,
таке й сiймо. А що з нього зiйде i хто збере ?го плоди, се рiч не наша.  -
ми, може, й не дожи?м того. А тепер оста?сь нам обговорити докладно,  коли
i як ма? се статися.
   Всi побратими,  окрiм  Бенедя,  Матiя  i  Стасюри,  стовпилися  довкола
Андруся i тихiшим  голосом  розпочали  оживлену  нараду.  Матiй  сидiв  на
припiчку, держачи нетямно в зубах давно вигаслу  люльку,  Стасюра  шпортав
палицею по землi, а Бенедьо сидiв на лавi, звiсивши голову,  а  по  довгiй
хвилi встав, утер рукавом двi пекучi сльози, що туй-туй хотiли бризнути  з
його очей, i вийшов надвiр. Се вiн прощався з сво?ми золотими надiями...
   XXI
   Мортко, Германiв  вiрник,  проспав  нiч  дуже  неспокiйно.  Поганi  сни
торопили його  i  стискали  його  серце  смертельною  тривогою.  Раз  йому
снилося, що падав  стрiмголов  з  яко?сь  височенно?  скали  i  бачив  пiд
с&бою настобурченi обриви i шпилi; то знов  йому  здавалося,  що  хата
горить, а вiн, серед удушливого диму i ослiпляючих огняних язикiв,  лежить
прикований до лiжка, з величезним каменем на грудi, не може анi  рушитись,
анi крикнути, анi навiть подумати свобiдно. А коли  серед  такого  сну,  в
найбiльшiй  тривозi,  весь  тремтячий  i  гарячим   потом   облитий,   вiн
пробудився, то й наявi йому морочилось у головi,  всяка  погань  лiзла  на
думку, i вiн нiяк не мiг позбутися сво?х  власних  привидiв.  Йому  уперто
нагадувавсь чомусь Iван Пiвторак, котрого вiн пiдпо?в, обдер  з  грошей  i
втрутив до глибоко?  ями;  згадка  тота  займала  йому  дух,  немов  хтось
холодною рукою стискав його за горло, колiном давив  його  груди.  Надармо
Мортко сплювував i щипав себе в литку, i шептав якiсь жидiвськi  закляття,
- нiщо не могло розвiяти поганого настрою його духу.  Не  дожидаючи  рана,
вiн схопився з лiжка i, убравшися, побiг  до  ям.  Вiдколи  копання  воску
сталося головним дiлом бориславсьного промислу, а  широкий  розвиток  того
промислу чимраз бiльшi обiпював користi,  вiдтодi,  крiм  денно?,  введено
також нiчну роботу в ямах. Робiтники чередувалися  в  роботi:  одна  часть
робила денну "шахту", то ?сть 12 годин, а друга часть - нiчну.  До  денних
був окремий, дньовий касi?р, а до нiчних  -  нiчний.  Мортко  був  дньовим
касi?ром, i до нього належав найвищий надзiр  над  ямами.  Для  того  вiн,
услужний i вiрний свому пану, вiд котрого брав за те добру плату, приходив
до кошар вчаснiше, нiж зачиналася дньова шахта, щоб кiлько можна наглядати
й за роботою нiчних робiтникiв.
   А особливо нинi догляд його був дуже  потрiбний.  Велика  маса  земного
воску, котру Герман зобов'язався доставити "Спiлцi  визискування",  мусила
нинi рано бути доповнена, бо на полудн? Герман назначив несхибний  термiн,
в котрiм мав увесь вiск вiддати повномочним "Спiлки",  по  чiм  зараз  мав
одержати вiд них за той вiск грошi, - так як до  достави  воску  на  мiсце
переробки,  будь  вона  де-небудь,  Герман  контрактом  не   зобов'язався.
Приходилось за тим Мортковi чимало набiгатись, накричатись  i  налютитись:
то робiтники робили не так, як треба, то поставкували собi там,  де  треба
було квапитись, то млинок зiпсувався, то ключ вiд  магазину  загубився,  -
словом, усе немов iзмовилось нинi робити збитки бiдному  Мортковi,  котрий
аж охрип i впрiв, отiпаючи собою на всi боки i доводячи все до ладу.
   Вкiнцi здавалося, що ось уже все  скiнчено:  послiдня  до  контрактово?
суми недостаюча  брила  воску  була  перетоплена,  уформована,  зважена  i
нацiхована. Три величезнi магазини, найбiльшi на весь Борислав, повнi були
воску. Ось надторохтiли з Дрогобича двi пишнi карети:  в  однiй  Герман  з
Ван-Гехтом, а в другiй два повномочнi вiд  "Спiлки  визискування".  Герман
немов на шпильках сидiв у сво?м повозi на м'якiм сидiннi: так щось перло i
гнало його якнайборше здати на чужi руки тi  величезнi  скарби,  в  котрих
тепер лежала найбiльша часть його ма?тку. Вiдколи почалось  видобування  i
визискування, нiколи ще до то? хвилi Борислав не бачив тако? многоти воску
накупi.  Бориславськi  жиди  частенько  приходили  оглядати  тi  величезнi
магазини i зависними очима глядiли на нагромадженi в  них  скарби.  Тiльки
Германа одного якось не радували тi величезнi пiрамiди воскових брил; нинi
перший раз вiн радiсно глянув на них, коли був певний, що за хвилю всi  тi
маси i брили перемiняться в паку банкнотiв, котра безпечно спочине в  його
залiзнiй вертгеймiвськiй касi.