емо: "Годi, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, волимо сидiти вдома. Доки не буде бiльшо? платнi, доти й пальцем не кинемо". I, сказавши те, всi додому! Рiпники аж роти порознiмали з диву, почувши таку раду. - Ба, та як же се - покинути роботу? - На час, на час, доки жиди плату бiльшу не дадуть. - Але ж се може потривати довго. - Ну, дуже довго воно не потрива?. Адже ж уважайте: жиди поробили з рiжними купцями контракти: на той а той час достачити тiлько воску, тiлько нафти, ну, а як на час не постачать, то ?м втрата буде десять раз бiльше, нiж тота надвишка в нашiй платнi. А .самi до ям не полiзуть, - потримаються, може, кiлька день, та й мусять-таки до нас "прийдiте поклонiмося". - Але ж вони собi наспроваджують iнших робiтникiв! - Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати вiдси людей на всi околичнi села i розпустити такий наказ: щоби на такий а такий час нiхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться. - А як мазурiв спровадять? - То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити. - Гм, та се-то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботицi? - Отож-то, на тото я би гадав зложити таку головну касу. - А жиди змовляться i хлiба не довезуть, схотять нас виголодити. - Ми й куповати вiд них не будемо. Як у нас будуть сво? грошi, то собi спровадимо самi з мiста, ще за таншi грошi! - I гада?ш, що з того буде нам помiч, що пiдвисшать платню? - Я гадаю, що мусять, скоро тiлько ми видержимося твердо. - Але таку громаду народа виживити, то треба величезно? суми грошей! - Можемо на час безроботицi одну часть людей вiдправити на села або де до мiста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару. Та й то, не пориватися до такого великого дiла, поки у нас не буде досить грошей, щоби можна було продержатися хоть тиждень. I заки зачнем, то попереду уладити все порядно, i людей по селах розiслати, i хлiба настарати, i всего. Але то о тiм буде ще час поговорити. Тепер скажiть, чи приста?те на тото, щоби у нас були каси: i частковi, i головна каса? - Приставмо! Приста?мо! - А на тото чи приста?те, щоби двi третини лишалися в часткових касах, а одна третина щоби йшла до головно? каси? - Нi, най двi третини йде до головно? каси! Волимо давати по два центи, а щоби тiлько нам усiм швидше яка полегкiсть вийшла! - А до головно? каси я би гадав вибрати до заряду трьох людей, котрих добре зна?те i котрим можете завiрити. А головна рiч, щоби каса була у такого чоловiка, що ту ма? яку свою посiлiсть. - Ба, а де ж ту такого найти, коли всi ми зайшлi, бiднi? - Я знаю такого чоловiка - старого Матiя, що у него ту своя хатина. Я би гадав, що найлiпше касу у нього помiстити. I то так, щоби кождий частковий касi?р мiг кождого часу прийти i перерахувати, що i вiдки ? в касi, i оповiстити о тiм сво?х людей. Два другi при головнiй касi мали би щотиждень ходити по кошарах i збирати грошi. Таким способом усе було би безпечнiше, що нiхто анi не оци ганить нiкого, анi собi грошей не присво?ть. Чи приста?те на тото? - Приста?мо! Приста?мо! - А де ? той Матiй? Хочемо видiти его! - закричали деякi, котрi не знали Матiя. Матiй вилiз на камiнь i поклонився громадi. - Ти що за оден? - закричали до нього. - Рiпник, люди добрi. - У тебе ? своя хата? - Своя не своя, а так, як би своя. Мо?? невiстки хата, але вона в службi, не сидить тутка. - А приймешся, щоби у тебе була наша каса i щоби ти мав нам за не? давати вiдповiдь? - Як перед богом i сво?м сумлiнням, так i перед вами. Коли ваша воля на то, я готов послужити громадi. А впрочiм, вас ту з половина зна? мене. - Зна?мо! зна?мо! - озвалися многi голоси. - Можна покластися на него! - Ну, а кого ж на других касi?рiв вибирати? - питали рiпники. - Вибирайте кого зна?те, а наймiм таких, щоби могли добре бiгати, - сказав Бенёдьо. - Будь ти! - Нi, я не можу - слабовитий, як бачите, та й занятий надто при роботi, не зможу бiгати. А що зможу, то й без вашого вибору буду робити. За сим Бенёдьо подякував громадi за послухання i злiз iз каменя. Почався шум i гамiр мiж рiпниками. До Бенедя тислися рiпники, щоби стиснути його за руку, глянути йому в лице i голосним, щирим словом подякувати за добру раду. Мiж тим робiтники швидко згодилися вибрати за двох других касi?рiв Прийдеволю i Сеня Басараба. - Дяку?мо за вибiр i за вашу добру вiру! - гукнув Сень до громади. - Постара?мся добре послужити нашiй загальнiй справi! А тепер, хто що може, прошу скинути по центовi, по два, щоби наша каса вiд початку не стояла пусто! - Гурра! По центовi до каси! - закричали робiтники. - Скидайте кождий по центовi, але кождий, - сказав Матiй, - то таким способом, порахувавши, будемо знати, кiлько нас ту ?! Пристали й на то, i коли зiбрано грошi, начислили 35 ринських. - Пiвчверта тисяча нас зiйшлося! - крикнув Сень Басараб. - В касi нашiй тридцять i п'ять ринських! А чи тяжко нам прийшло скинути тiльку суму? - Що то за сила - громада! - говорили мiж собою рiпники. - Добре то якийсь сказав: "Громада плюне по разу та й одного потопить!" Гамiр змiгся, але був се вже не понурий, тривожний гамiр прибито? безрадно? маси; се був веселий гамiр пчiл, що i для них настала весна, i зацвiли цвiти, i ожила надiя щасливiшого життя. XI Дiла йшли дуже добре. Леон Гаммершляг ходив, землi не дотикаючи з гордостi i радостi. Все йому удавалося щасливо, i хоть се був тiльки початок головного дiла, то вже той початок вiщував добре про вдачу цiлостi. I так поперед усього вiд "Восково? спiлки" з Росi? Леон одержав ось яку звiстку: "Постачайте церезин, коли можна, ще й перед контрактовим термiном. Спiлка уладила щасливу штуку. При помочi, зна?те, звiсних тутешнiх способiв нам удалось заключити з св. синодом контракт на доставу церезину до церквiв православних. 100 000 кавцiй зложено. Ждемо вiд вас вiстi, коли буде готов перший ладунок". Прочитавши тоту звiстку, Леон мов на крила пiднявся. Значиться, дiло угрунтоване мiцно i тривко. Вiн зараз же за тим рушив до Борислава, щоб поглянути, як сто?ть будова фабрики. По дорозi вiн дуже бiдкував, що будова ще аж через тиждень ма? бути готова i що не можна так-таки вiд завтра зачати фабрикацi? воску. Що цiла тота фабрикацiя була, властиво, контрафакцi?ю, обманством, - про се Леон анi крихти не думав. Почуття справедливостi було у нього взагалi дуже неясне, а вже ж того почуття, що iснуючi устави i приписи державнi обов'язують в чiм-небудь усякого горожанина, сього почуття у Деона, як i взагалi у наших жидiв, ледве чи був i-слiд який-небудь. За уладжуванням усяких бiжучих дiл в Дрогобичi, особливо за клопотами при аакупуваннi сирого воску земного вiд рiзних дрiбних властивцiв, Леон уже бiльше як тиждень не заглядав до Борислава i не знав, що i як там дi?ться. Вiн у всiм поклався на Бенедя, переконавшися вже попереду, що дiло сво? вiн робить совiсно i добре. Але як же здивувався Леон, коли, при?хавши до Борислава, побачив, що при новiй будовi робiтникiв нема, крiм кiлькох, що докiнчували побивати дах; i коли Бенедьо вийшов супроти нього з заявлениям, що його дiло вже скiнчене, будова вповнi готова i оста?ться тiльки йому оглянути все доочне i вiдпустити його, Леон сам не знав, що й казати на таку радiсну несподiванку, i коли б Бенедьо був "пан" будовничий, а не простий робiтник i недавнiй помiчник мулярський, вiн був би обняв i вицiлував його з велико? радостi. Значиться, щастя незмiнно всмiха?ться йому! Значиться, воно пiдслуху? його та?мнi думки i бажання i, мов коханка, бiжить наперед нього, щоби в миг ока сповнювати ?х! Радiсть широко розлилася по Леоновiм лицi. Вiн почав дякувати Бенедьовi i пiшов з ним оглядати будову. Вона стояла перед ним у всiй сво?й показностi: довга-довга, низька, з невеличкими дверми i вiконцями, позираючими де-де, мов прислiпуватi злодiйськi очка. Два височезнi комини стримiли до неба. Довкола будови був досить обширний плац, обведений височезним парканом, з широкою брамою для в'?зду i вузенькою хвiрточкою обiч для проходу. Плац був гладко втолочений, ями-вапнярки були позасипанi, навiть обширна шопа для робiтникiв i для складу нафабрикованого воску була готова. Стiни, не бiленi, анi тринкованi, червонiлися ясно-червоною краскою. Словом, усе було як треба, аж Леоновi серце радувалося. А досередини вiн i не йшов оглядати. "До сього, - казав, - треба привезти мого майстра-нафтарника, вiн буде найлiпше знати, чи так усе зроблено, як треба". Рури, i кiтли, i всi прилади, замовленi в Вiднi, вже надiйшли були i стояли на плацу в величезних паках. Леон не дав i вiдiтхнути нi собi, нi коням - сейчас же iюгнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робiтникiв, котрi б за проводом Шеффеля нинi ще поуставляли i повмуровували кiтли та машини. При?хав i Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмiрив, що. як i куди, i висказався дуже похвально о будовi. Леон ходив слiдком за ним та тiльки поцмокував i руки засукував. Бенедьо тим часом з нанятими робiтниками порався на подвiр'? коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла на шнури i приладжував дерев'янi вали та гереги, щоби затягнути все те, куди треба, досередини. До пiзнього вечора тривали в новiй фабрицi стукання та брязкоти: се уставлювано i утверджувано машини. Де треба було проробити бiльшу дiрку в мурованiй стiнi для вставлення рури, де треба було пiдмурувати котел до належного становища, - Шеффель примiрював i запоряджував, а Бенедьо заспiв з робiтниками виконував його запорядки. Вкiнцi з настанням сумерку все було готове. Леон i Шеффель ще осталися всерединi фабрики. Свiтло невеличких воскових каганцiв мигкотiло та сарахтiло, вiдбиваючися сотнями iскор в блискучiм череватiм кiтлi з полiровано? мiдi. З кутiв пiднiмалися бовдури пiтьми, звисали з дерев'яно? голо? стелi, немов грозячи привалити собою тих кiлька слабо блимаючих точок. - Так завтра зачнете? - спитав з задуми Леон, поблудивши очима по тих темнiючих просторах, по тiм гнiздi, в котрiм мали вигрiтися i виклюнутися його золотi сни. - Зачнеться, - сказав Шеффель. - А робiтники готовi? - А, правда, робiтники, - сказав Леон. - Ну, будуть i робiтники. Тепер того зiлля в Бориславi досить. - А тiлько, зна?те, - сказав Шеффель, - наше дiло, те?-то, не зовсiм ясне. То треба вам постаратися о кiлькох, принаймнi трьох робiтникiв таких, на котрих би зовсiм можна спуститися. То ?, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих би умiстити треба в головнiм вiддiлi дестилярнi, в хiмiчнiй коморi, де, зна?те, оконечно вироблю?ться церезин. Щоби прочi робiтники думали, що се простий парафiн. О то постарайтеся! - Гм, - мiркував Леон, - трьох робiтникiв, на котрих би можна зовсiм спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тiлько то штука - з-помiж того зброду винайти таких робiтникiв! Тим часом на подвiр'? ново? фабрики зiбралися робiтники довкола Бенедя. Вони ждали на Леона, щоб одержати вiд нього решту плати i подякувати йому за роботу. Мiсяць пiднiмався на погiднiм небi, де-де з-за бiло? напiвпрозiрчасто? мряки проблискували млявим свiтлом золотi зорi. Робiтники посiдали на каменях та урiзках з дилиння i балакали; глухий гомiн ?х розмови йшов на поле i мiшався з срiбним шепотом рiчки, що туй обiч булькотiла по камiннi. Звiсна рiч, бесiда йшла про одно - про недавнiй робiтницький збiр, про складки i будущi надi?. - По правдi кажу вам, - говорив Бенедьо, - диво сталося з тутешнiм народом. Коли я перед мiсяцем прийшов до Борислава i почав допитуватися, чи трiбували вони як-небудь ратуватися, то всi або головами похитували, або смiялися з мене. А нинi, самi видите, як усi, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досi вже ма?мо 150 ринських в однiй тiлько головнiй касi! - Сто п'ятдесят ринських, - повторив з розстановкою один робiтник, - ну i що ж! Для одного була би се пiдпомога, але для тiльких тисячiв - що тото значить? - Правда, що мало значить, - говорив Бенедьо, - але ж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися нашi складки. За мiсяць, чень, назбирався хоть п'ятсот. - Ну, а з п'ятьма стами мож зачинати тото, що ви загадали? - Гм, треба добре обрахуватися з силою i з грiшми. - сказав Бенедьо. - Числячи на прожиток одному чоловiковi лиш пiвтора ринського на тиждень, числячи далi, що безроботиця потягне тиждень i нам прийдеся прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касi мусить бути на те найменше пiвтори тисячi ринських.. Найменше, кажу, бо крiм прожитку, будуть ще iншi видатки. - Пiвтори тисячi ринських! - скрикнули в один голос робiтники, - Господи милосердний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас ту голодом перемре, а з селiв десять тисяч нових прибуде! - Що ж робити, - сказав сумно Бенедьо, - на то вже, бачу, нема ради. Бiльших складок робити не мож, бо й так жиди уривають нам на пождiм поступi, а як дiзнаються о наших складках, то ще бiльше будуть уривати. Треба стояти при сво?м, складати i терпiти ще хоть три мiсяцi! - Три мiсяцi! Хто зна?, що за три мiсяцi може статися! Замовкли робiтники, i сум заляг невеличку гомонячу громадку. Бенедьо важко похилив голову додолу. Вiн i справдi почував, що дiло пекуче, що найбiльша сила сього люду лежить в його хвилевiм розбудженнi i що не покористуватися тим розбудженням - значить випустити з рук головну пружину дiла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоб зараз зачати змову. Приходилось все-таки чекати. - А ту й ще одна рiч, - промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. - Менi прийдесь вертати до Дрогобича. - До Дрогобича? А то пощо? - скрикнули робiтники. - Ну, пощо? Ту моя робота, як видите, скiнчилася. - Шукайте iншо?! - Або ж ту без мене не обiйдеся? Правда, жаль чоловiковi покидати таку справу, над котро? заснованням трудився i думав... - Ну, то й не покидайте! - Се певно, що треба б не покидати, коби тiлько спосiбнiсть була. Робiтники почували се добре, а навiть i в Бенедя прокидалася не раз тота думка, що без нього цiла справа могла би легко зiйти на фальшиву дорогу i через те зовсiм не вдатися. Вiн почував, що в кождiй новозложенiй для нових i непривичних цiлей свiжо зорганiзованiй громадi багато i дуже багато залежить на привiдцi, на його особистiм впливi i порадi. Правда, вiн почував, з другого боку, аж надто добре безсильнiсть i сво?? думки i був переконаний, що не спiткайся вiн в Бориславi з побратимством i з такими тверезо мислячими людьми, як Матiй i Стасюра, вiн сам но був би, певно, дiйшов до того, до чого тепер дiйшов. Вза?мне спiвдiлання всiх часток тут було аж надто сильне i виразне, але iменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того круга вза?мних спiвдiлань значило б - зашкодити кождiй частцi зосiбна i всiм взагалi. Але вп'ять-таки, що тут робити в Бориславi, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому помiч з такого боку. з якого вiн ?? й зовсiм не надiявся. З середини фабрики вийшов Леон в супроводi Шеффеля, оба вони наблизилися до робiтникiв. Робiтники повставали. - Ну, люди, - сказав голосно Леон, - робота ваша скiнчена, i добре скiнчена. Дякую вам за пильнiсть вашу! - I ми дяку?мо пану за роботу! - закричали робiтники. - Та най бог дасть щасливу годину! - Дай боже, дай боже, - сказав радiсно Леон. - А тепер, що ще кому належиться, щоби ми чисто розсталися. Почалася виплата. Бенедьо стояв обiч. Коли виплата скiнчилася, Леон наблизився до нього: - А вам, пане майстер, дуже, дуже дякую i за роботу, i за швидке скiнчення - за все! Дуже би-м не рад з вами розстатися... Але тепер, за те, що ви таку менi нинi зробили радiсть, приймiть вiд мене оте? на пам'ятку! I вiн втиснув в руку Бенедьовi обвинених папiрцем десять ринських самим срiблом. "От зараз буде в нашiй касi 160 ринських", - подумав собi Бенедьо, приймаючи з подякою Леонiв дарунок. - I ще прошу вас, - сказав на закiнчення Леон до Бенедя, - зайдiть зараз тепер до мене на мою кватиру, я маю з вами де о чiм поговорити. За сими словами Леон i Шеффель пiшли, за ними вийшли робiтники. Бенедьо остався, щоб позамикати всi дверi i брами, i вiдтак пошкандибав за Леоном, роздумуючи, що такого вiн ма? йому сказати. По дорозi вiн вступив до хати, застав там Матiя i положив на його руки до робiтницько? каси десять ринських срiблом, котрi дарував йому Леон. - Що би я вам сказав, - заговорив до нього Леон, коли Бенедьо прийшов на його кватиру. - Ви, як бачу, чесний чоловiк i порядний робiтник, i я, як кажу, не хотiв би з вами розстатися. А менi ту до мо?? ново? нафтарнi якраз потрiбно кiлькох чесних i щирих людей до одно?, i то не дуже тяжко?, роботи. Так от що хтiв я вам сказати: чи не схотiли би ви, ели вам у мене робота не сприкрилася, остатися й надалi? - Але яка ж се буде робота? Прецiнь мулярська вся скiнчена? - Е, нi, не до мулярсько?, а так, до нафтарсько?, при воску, - сказав Леон. - Але чи зумiю ж я робити тоту роботу, коли досi при нiй не був i не знаю, як що йде? - спитав Бенедьо. - Е, е, е, що ту умiти! - сказав Леон. - А простий хлоп, робiтник бiльше вмi?? А прецiнь робить. Ту нема що вмiти: пан директор покаже вам усе. Я ж кажу вам: не о вмiлiсть ходить, а о то, щоби чоловiк був щирий i сумлiнний та щоби, розумi?те, щоби... Леон затявся якось на словi, немов вагувався чогось. - Щоби, - кiнчив вiн по хвилi, - не розговорив нiде, що i як робиться в фабрицi. Бо, видите, ту секрет невеличкий... Мiй директор вигадав новий спосiб фабрикацi? воску, то не хотiв би, щоби тото розголошувалося. - Гм, та воно-то так... - проговорив Бенедьо, не знаючи, що лiпшого сказати. - Бо то, видите, - торочив далi Леон, - у нас такi люди поганi, - скоро що, зараз перехоплять, та й що з того: ?м зиск, а менi втрата. То я для того хотiв би... - Але ж бо то тяжко буде. Ну, нехай, що я не скажу нiчо нiкому, але ж бо в фабрицi, крiм мене, чень же, робiтникiв буде богато. - Ну, не всi потребують усе видiти й знати. В цiлiй фабрицi все буде робитися так, як по других фабриках, а тiлько буде одна така комора окрема, i в нiй буде троха iнакше. Там буде директор, ну, i треба буде пару робiтникiв йому до помочi. Що ж, можу на вас надiятися? - Та що, - сказав Бенедьо, ледве можучи скрити свою радiсть, - про мене. Сли лиш потрафлю, то буду робити. Мулярсько? роботи тепер i так трудно напитати, буду трiбував ще й нафтарського ремесла. А за то, щоби через мене ваш секрет не видався, за то будьте певнi. - Ну, ну, - сказав, усмiхаючися, Леон, - я й сам то знаю, що ви не такий чоловiк. Але зна?те, коби то ще кiлькох от хоч би двох-трьох таких, як ви!.. От, ви ту робили, пiзнали дещо робiтникiв, може би, ви лiпше могли дiбрати до себе таких людей, яких менi треба? Я вам того дармо не схочу. А ще одно! Перша рiч, розумiвся, плата. Зна?те самi, то вже не мулярська робота, тако? само? плати, як досi, не можу вам дати. - Ну, то розумiеся! - сказав Бенедьо. - Кравця а шевця не мож одним лiктем мiряти. - Отож-то! А ще видите, як ту тепер у нас. Робiтника напхалося, плату всюди знижують, бо, розумiвся, що менi за iнтерес платити дорожче, коли я можу того самого робiтника мати за дешевшу плату? Але з вами - то iнша рiч, розумi?те мене? Тож я вам i тим другим, що будуть разом з вами робити в окремiй коморi, обiцюю по ринському денно, i то наперед прирiкаю, що зниження нiякого вам не буде, анi касi?рного не ма?те платити. Чи приста?те на таке? Бенедьо стояв i надумувався. - Волiв би я, - сказав вiн'по хвилi, - щоби ви самi вибрали собi й прочих людей до сво?? окремо? комори! А так, виберу я, а потому станеся щонебудь такого... Зна?те, чоловiк на чоловiцi все може помилитися - ну, а на мнi буде вся вiдповiдь! А на роботу i на плату нехай i так, я пристану. - Нi, нi, - наставав Леон, - i товаришiв собi доберiть! До прочо? фабрикацi? вистачуть якi-будь люди, а ту треба вибрати. А ви ?х ту лiпше можете знати, на кого мож спуститися, анiж я або директор. - Га, про мене, - сказав Бенедьо, - нехай буде й так. Постараюся дiбрати трьох людей, котрим мож буде завiрити. А вiдколи зачина?ся робота? - Зараз вiдзавтра. I то, вважайте, треба форсувати як мож найборше. Вiск уже замовлений. В окремiй коморi будете й прасувати, i пакувати його. "Що се за штука така може бути? - думав сам собi Бенедьо, йдучи сумерком бориславською улицею вiд Леона додому. - Вигадав новий спосiб фабрикацi? i бо?ться, щоби робiтники не видали його! Нiбито робiтник на тiм розумi?ся? А впрочiм, побачимо, що то таке буде! А добре сталося! Нi з сего нi з того лучилася робота, та й незлий заробок, - ? при чiм остатися в Бориславi й надалi, та й до каси все-таки i вiд мене щотижня вплине хоть штири ринськi. А Ще три - котрих би ту трьох вибрати?" Бенедьо довго думав над тим, котрих би трьох вибрати, але якось не мiг зважитися. Вiн постановив собi поговорити о тiм з Матi?м. Бенедьо рад був би вибрати всiх трьох iз побратимiв, але Матiй вiдраджував, боячися, щоби в разi чого се не звернуло на них якого пiдозрiння. - I так, - говорив вiн, - жиди тепер перетривоженi нашим збором. Певна рiч, що мiж робiтниками найдуться деякi, котрi доповiдять жидам, що i як ми радили. Ну, а скоро так, то певна рiч, що жиди зачнуть нас шпигувати, - то щоби, як така купа побратимiв робити буде разом, щоби се деяк не навело ?х на який слiд абощо. Бенедьо вiдповiв, що воно-то можлива рiч, що жиди будуть вiдтепер шпигувати ?х, але вiн не впдить, чого б тут боятися, щоб не викрили побратимства, хоть би навiть побратимiв кiлька робило при купi. Адже ж о дiлах сво?х вони не потребують говорити наголос при чужих людях. "Впрочiм, - додав Бенедьо, - не в тiм головна рiч, кого вибрати, але в тiм, щоби взяти тих iз побратимiв, котрi iменно тепер не мають роботи". А таких якраз було два: Деркач i Прийдеволя. Отже, Бенедьо побiг шукати ?х, щоби замовити ?х до фабрики Гаммершляга, а на третього вибрав собi одного чесного рiпника, котрий хоть не належав до побратимства, але дуже живо зайнявся свiжо пiднесеною думкою робiтницьких кас i котрого побратими жартом прозвали Побiгайком за його невтомиму рухливiсть i готовнiсть бiгати вiд ями до ями, чи то для збирання складок, чи й так, для притягування щораз нових людей до робiтницько? спiлки. А Леон Гаммершляг, згодивши Бенедя, накинув на себе легке пальто i вийшов на улицю пройтися та розмовитися з деякими знакомими властивцями, котрi звичайно в ту пору проходжувалися вулицею. Швпдко його окружила громадка жидiв, стискаючi? його руки i желаючи йому щастя з нововибудованою фабрикою. Далi почалися розмови про всякi бiжучi дiла, котрi найбiльше занiмали жидiв-капiталiстiв. Звiсна рiч, поперед усього почали деякi розпитувати Леона, як стоять такi й такi курси, чи не потребу? ще бiльше воску, як багато дума? вироблювати тижнево парафiну в сво?й фабрицi, а коли у всiм тiм цiкавiсть ?х була заспоко?на, зiйшла бесiда на бориславськi новини. - Ох-ох-ох, Gott ьber die Welt! - сказав, важко зiтхаючи, низький а грубезний жид, Iцик Баух, один з дрiбних властивцiв кiлькох ям. - Що ту у нас дi?ться, що ту у нас дi?ться, то аж розказувати страшно! Ви не чули, пане Гаммершляг? Ох-ох-ох, бунтацiя, та й годi! Чи я-то вiддавна не казав: не давати тим поганцям, тим опришкам - фу-у! - не давати ?м тако? високо? платнi, бо як собi розберуть, то будуть гадати - ох-ох-ох, - що ?м ще бiльше належиться! А тепер видите, самi видите, що по-мо?му стало! - Та що таке? Що за бунтацiя? - спитав недовiрливо Леон. - Ох-ох-ох, Gott ьber die Welt! - сопiв далi Iцик Баух. - Прийдеться швидко всiм чесним гешефтсманам утiкати з Борислава, auf mane munes! Бунтуються робiтники, чимраз острiше ставляться до нас, а в недiлю - ох-ох-ох - ми вже гадали, що то буде наш послiднiй день, - фу-у! - що зараз кинуться рiзати! На толоцi тiлько ?х зiйшлося, що тих крукiв на скiтнику. Ми всi з переляку троха не померли. Нiхто, розумi?ться, не поважився приступити, бо були би розiрвали на кусники, - адже ж, зна?те, дикий нарiд! Ох-ох-ох, що вони там говорили мiж собою, того не зна?мо i довiдатися не мож. Я питав сво?х Банюсiв - говорять: "Ми так собi, гагiлки грали!" Брешуть, бестi?! Ми видiли добре э даху, що один вилiз на камiнь i довго щось говорив, а вони слухали-слухали, а далi як загомонять: "Вiват!.." Ох-охо-ох, страшнi рiчi, страшнi рiчi! - Але ж я у всiм тiм не виджу нiчого страшного, - сказав, гордо усмiхаючись, Леов. - Може, й направду гагiлки грали. - Ох, нi, ох, нi, - говорив далi Iцик Баух. - Уже я знаю, що нi! I повертали вiдтам такi веселi, спiваючи, а тепер мiж ними якiсь змови, якiсь складки. Gott ьber die Welt, - буде лихо! - Я все ще не виджу, - зачав було знов Леон, але другi жиди перебили його, потверджуючи вповнi слова Iцика Бауха i додаючи ще вiд себе богато подробиць. Треба сказати в честь бориславським робiтникам, що вони зразу добре порозумiли свою справу i бодай по той час нiкотрий з них не зрадив жидам, яка була цiль ?х сходин i що ураджено на ?х радi. Впрочiм, може бути, що й далеко не бiльша часть робiтникiв чула та розумiла все доразу, що й до чого було ураджено: тi, котрi розумiли, не висказували сього жидам, а тi, що не розумiли, то й не могли ?м багато цiкавого сказати. То тiльки дiзналися жиди, що мiж робiтниками робляться якiсь складки, що вони хотять самi допомагати собi i що до всього того нарадив ?х муляр Бенедьо Синиця! - Бенедьо! Той, що у мене нафтарню мурував? - скрикнув зачудуваний Леон. - Той сам. - Складки? Помагати собi? Гм, я й не гадав, щоби у Бенедя було на тiлько розуму. Мулярський помiчник, родився i вирiс в Дрогобичi, - i вiдки вiн до всього того прийшов? - Е, чорт го там побери, вiдки прийшов, то прийшов! - зафучав Iцик Баух. - Але як вiн смi? нам ту людей бунтувати? Пiслати до Дрогобича по шандарiв, най в ланцюги та шупасом вiдсиi - Але прошу вас, панове, - сказав, зупиняючись, Леон, - я не розумiю, чого се ви так тривожитесь? Що в тiм усiм страшного? Я бував по Нiмеччинi, там робiтники всюди сходяться, радяться, складаються, як ?м захочеться, i нiхто ?м того не боронить, i нiхто того не ляка?ться. Противно, розумнi капiталiсти ще й самi ?х до того заохочу'ють. Там кождий такий капiталiст як говорить до робiтникiв, то раз у раз у нього на язицi Selbsthilfe та й Selbsthilfe . "Помагайте самi собi, всяка постороння помiч для вас на нi на що не здасться!" I гада?те, що зле на тiм виходять? Противно! Як робiтники самi собi помагають, то значить, що вже капiталiст не потребу? ?м помагати. Чи там окалiчi? хто на фабрицi, заслабне, постарi?ться - Selbsthilfe! Най собi роблять складки, най собi помагають самi, аби тiлько ми ?м не потребували помагати? А вже ми будемо старатися, щоби ?м роги не надто високi росли: скоро що троха зачнуть носитися бутно, а ми цап - плату знижимо, i свищи тодi тонко, так, як ми хочемо! Леон виговорив усю тоту бесiду з таким запалом внутрiшнього переконання, що в значнiй частi успоко?в i потiшив сво?х слухачiв. Один тiльки грубий червононосий Iцик Баух недовiрливо хитав головою, i коли Леон скiнчив, вiн, важко вiдсапуючи, сказав: - Ох-ох-ох! Коби-то воно так було, як ви кажете, пане Гаммершляг! Але я боюся, що воно не так буде. Що нашого робiтника, дикаря, бойка, рiвняти до нiмецького! Де нашому робiтниковi до яко? розумно? Selbsthilfe? Ох-ох-ох, Gott ьber die Welt! A якби вiн Selbsthilfe порозумiв так, що треба брати за ножi та рiзати жидiв? Га? Всi слухачi, не виключаючи й самого Леона, стрепенулися на тi зловiщi слова, морозом подернуло у них за плечима. А до того в тiй хвилi коло них перейшла з гомоном юрба рiпникiв, з-помiж котрих, о цiлу голову вищий вiд усiх, вистирчував понурий Сень Басараб. Вiн грiзно позирав на жидiв, а особливо на Бауха, свого принципала. Бауховi вiд його погляду чогось недобре зробилося, i вiн замовк на хвилю, поки юрба не перейшла. - От, дивiть, якi вони, - говорив вiн, коли рiпники пропали в темнiм закаулку, - дичина, та й годi! От той високий серед них - вiн у мене робить - чи не цiлковитий медвiдь? Та ви тому лиш писнiть слово Selbsthilfe, а вiн зараз возьме нiж та й-зарiже вас! Але Леон, а за ним i другi жиди почали перечити Бауховi. Вони тим живiше перечили йому, чим бiльше самим було лячно, i, переконуючи його, що небезпеченства нема нiякого, старалися, властиво, переконати о тiм i себе самих. "Що то воно так зле не ?, - говорили вони. - Люд наш, хоть, може, незугарний i непривiтливий на вид, не в такий злий i кровожадний, як зда?ться Бауховi. I що случа? правдиво?, порядно? спiлки i у нас не рiдкi, i людям тутешнiм зовсiм не чужi. I що коли б мало було прийти до яких "непорядкiв", то було би вже прийшло зараз по першiм зборi. I що Бенедьо - чоловiк слабовитий i характеру лагiдного. I що Леон зараз завтра поговорить з ним i розпита?ться його о все, i що Бенедьо мусить йому все чисто розповiсти, бо пiд певним зглядом Бенедьо зобов'язаний йому, Леоновi, до вдячностi, i що наперед можна впевнитися, що небезпеченство нiяке нiкому не грозить. - Ох-ох-ох, де бiльше язикiв, там бiльше й мови! - говорив невмолимий Баух. - Але я вам раджу: не вiрте тим розбiйникам, розбийте ?х складки, а особливо знижiть ?м плату так, щоби, собака, один з другим не мав за що й продихати, то тодi ?м i складок усяких вiдхочеся! - Еге-ге, будем видiти, чи вiдхочеся! - проворкотiв крiзь зуби Сень Басараб, котрий поза кошари i плоти пiдповз iд тому мiсцю i, розумiючи добре жидiвський жаргон, котрим розмовляли жиди, пiдслухав усю тоту розмову. - Еге-ге, побачимо, небораче, чи вiдхочеся! - воркотiв вiн, здвигаючися на ноги з-за плоту, коли жиди розiйшлися. - Коби лиш тобi борше дечого другого не вiдхотiлося! I, розпустивши ноги, Сень поспiшив до Матi?во? хати, щоби там розповiсти побратимам о тiм, як то жиди говорять о ?х радi i що о нiй знають. На другий день рано перед роботою Леон здибався з Бенедьом уже в фабрицi. Бенедьо представив йому Деркача, Прийдеволю i Побiгайка, яко вибраних до роботи в окремiй коморi. Леон тепер жалував трохи, що вчора поквапився дати Бенедьовi тоту поруку, бо був переконаний, що Бенедьо вибрав до того сво?х одномисникiв! Вiн починав навiть боятися, чи не пiдозрiва? дещо Бенедьо про його нечисту справку з церезином, i для того наказав Шеффелевi, щоб i супротив тих вибраних робiтникiв  був якомога осторожний. Але що ж, назад цофатися з сво?м словом було тепер запiзно, тож Леон, хоч i з замiтною тривогою, рiшив: що ма? торочитись, нехай торочиться. Треба тiльки розпитати Бенедя самого про цiлу тоту рiч. От вiн, сказавши кiлька сл?в заохоти нововибраним робiтникам, закликав Бенедя з собою до окремо? комори i прямо запитав його, що се був за збiр у них i що вiн там говорив робiтникам. Вiн мiркував собi, що коли у Бенедя що злого на думцi, то таке пряме питання оголомшить i змiшав його. Але Бенедьо був уже вiдучора на се приготований i, не показуючи й найменшого змiшання, вiдповiв, що позаяк деякi робiтники пiдняли були думку - запомагати однi других складками, то вiн радив ?м зробити у себе таку касу, яку мають по мiстах цеховi ремiсники для запомоги, i до заряду то? каси запросити по рiвнiй частi вибраних людей з рiпникiв i панiв предпри?мцiв. Леон ще дужче здивувався, почувши тоту мову вiд Бенедя, котрого вiн уважав досi зовсiм простим, нi о чiм не думаючим робiтником. - Вiдки ж ви набралися такого розуму? - спитав Леон. - Та що, прошу пана, - сказав Бенедьо, - у нас, у мiстi, так заведено, то я й тутка так радив. Се не мiй розум, куди менi! Леон похвалив Бенедя за тоту раду i додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого з письменних предпри?мцiв, котрий би умiв вести рахунки, i що треба уложити статути то? каси i подати ?х до затвердження намiсництву. Додав навiть, що вiн сам готов ?м о такi статути постаратися, за що Бенедьо йому наперед подякував. На тiм вони й розiйшлися. Бенедьовi прикро було, що вiн мусив брехати перед Леоном, - але що дiяти, коли годi було iнакше. А Леон вiдiйшов радiсний, почуваючи себе бог зна яким лiбералом, котрий ось, мовляв, заохочу? робiтникiв до дружностi i самопомочi i так безконечно вище сто?ть над усiми тими "халатниками" бориславськими, котрi в робiтницькiй самопомочi видять бунтацiю та небезпеченство i зараз готовi, мов тi курята, ховатися пiд крила жандармiв i полiцi?. Нi, пора i ?м пiзнати, як то йде в свiтi, пора й Бориславовi мати свiй робiтницький рух, - розумi?ться, легальний, смирний i розумно керований робiтницький рух! I за сим лiберальнi думки Леона пiшли гуляти в далеку далечину, йому мрiялося, що ось уже недалеко тото славне "збратання капiталу з працею", що воно почнеться не вiдки, як iмеяно вiд Борислава, i що в iсторi? того збратання, перiрою i найважнiшою, бо вихiдною, точкою буде його розумна Г лiберальна розмова з Бенедьом i заявлена в нiй прихильнiсть до нового робiтницького руху. "Так, так, - заключив вiн, уже колишучись в сво?й легкiй бричцi на ресорах долi бориславською улицею, - дiла мо? йдуть дуже добре!" XII Ех, Готлiбе, Готлiбе! Чи знав ти, чи гадав ти, якого колоту наробить твiй лист i твiй безумний поступок у головi тво?? матерi! Рифка була слаба. Се не була слабiсть тiла, бо тiлом вона була здорова i сильна, - се був якийсь дивовижний розстрiй духу, якесь надмiрне напруження, за котрим слiдували хвилi цiлковито? бездушностi i апатi?. Вона ходила по покоях, мов сонна, не видiла нiчого i не займалася нiчим, окрiм свого сина. Вiн скалiчений, вiн хорий! Може, небезпечно? Може, коло нього нiкого нема? Вiн умира?, мучиться! А вона, мати, котрiй над нього вема нiчого дорожчого, вона не зна? навiть, де вiн ? i що з ним дi?ться? Але ж вiн не казав ?й сього знати! Що вiн гада? з собою робити? Чи довго буде так бурлакувати мiж чужими людьми, мов який сирота, в такiй поганiй, обiдранiй одежi? Вона плакала, лютилася, рвала i дерла, що ?й пiд руки попало, не можучи на всi тi питання найти вiдповiдi. Вона раз готова була- розповiсти все Германовi i бiгти шукати за ним по всiм Дрогобичi, то знов на не? находила якась дика упертiсть, ?? уява рисувала ?й образи страшно? муки i конання Готлiба, з очей ?? лилися сльози, а п'ястуки судорожно затискалися супроти кабiнету мужа, i уста шептали: "Нехай гине, нехай умира?, на злiсть сьому нелюдовi, сьому тирановi! От так! От так!" Вона й забувала, що цей нелюд i тиран не знав i не бачив нiчого того i, бачилось, зовсiм не турбувався про Готлiба. Вираз мертвого, безучасного супокою на його лицi несказанно лютив Рифку, i вона старалась якомога рiдше показуватись йому на очi. Вона найбiльше сидiла замкнена в сво?м поко?, перечитувала по сто разiв Готлiбовi листи, але й вони вже не могли втишити ?? неспокою i тривоги. Все ?й обридло. Вона цiлими годинами визирала через вiкно то в сад, то на гостинець, чи не йде коминарчук з листом. Але коминарчука з листом не було, i Рифка з'?далася сама в собi, згоряла тисячними суперечними чуттями, не можучи на нi на що вiдважитися. Вона за тиждень такого несупокою починала бути й справдi хора. - Що тобi таке, Рифко? - спитав ?? раз Герман при обiдi. - Ти, бачу, хора? - Хора! - вiдказала вона, не дивлячись на нього. - То-то ж бо й ?. Я виджу, що хора. Треба пiслати за лiкарем. - Не треба! - Як то не треба? Чому не треба? - Не поможе менi лiкар! - Не поможе? - дивувався Герман. - А хто ж поможе? - Вiддай менi мого сина! - вiдрiзала Рифка. - Се тiлько менi поможе! Герман стиснув плечима i вiдiйшов геть. За лiкарем, звiсна рiч, не посилав. Аж ось ледво-неледво по десяти днях Рифка дiждалася вiстi вiд сина. Коминарчук доти ходив по улицi, доки вона не вихилилася через вiкно: тодi вiн крiзь вiкно кинув ?й з улицi до хати Готлiбову карточку. Готдiб ось що писав: "Вона мусить бути моя! Кажу вам раз назавсiгди: мусить. Чи хоче, чи не хоче. А впрочiм, як може не хотiти, - адже я багатий, багатшого жениха не найде в цiлiм краю. А я чую, що без не? не можу видержати. В снi i наявi все вона та й вона передо мною. I не знаю навiть, як назива?ться. Але що то значить, коли вона менi сподобалася! I куди вона могла по?хати? Коби-м знав, зараз би-м по?хав за нею. Ага, я забув вам сказати, що я в;ке здоров, принаймнi натiлько здоров, що можу ходити. Лажу весь день по улицi напротив ?? дому, але пе важився ще й питати нiкого, чий се дiм i чия вона донька. Завтра раненько прийде мiй пiсланець: дайте йому дещо грошей для мене". Грошей у Рифки було небагато. На другий день коминарчук справдi прийшов, i то в таку пору, коли Германа не було дома. Вона почала розпитувати його про сина, але коминарчук нiчого не знав, а тiльки сказав, що ма? принести грошi, та й годi. Рифка дала йому десять ринських - послiднiх десять ринських, якi у не? були, - i осталась сама в поко?, проклинаючи коминарчука, що не вдоволив ?? цiкавостi. Звiстка, що Готлiб здоров i може вже ходити, врадувала ??, але його надмiрна i слiпа любов почала ?? тривожити, ?й нараз впало на думку, що ану ж но Готлiбова дiвчина - християнка, то що тодi? Вона прецiнь не схоче йти за жида, - i готов собi Готлiб бог зна? що зробити, скоро не зможе ?? дiстати. I в ?? роздражненiм умi засiла тота догадка, мов влiзлива оса, i знов почала вона мучитись, i тривожитись, i ночi не спати, i проклинати весь свiт, мужа й себе. ?й, не знати чому, бажалося, щоби Готлiб узяв собi яку-небудь бiдненьку, робучу жидiвочку з Лану, таку саму, якою була вона, коли посватав ?? Герман, ?й здавалось, що вона зненавидiла б його враз iз його жiнкою, коли б тота жiнка була з багатого дому. А мiж тим з Готлiбових листiв випливало очевидячки, що дiвчина, котру вiн уподобав, була багата, ?здила повозами, мала багато вбраних слуг, - i вже, вже звiльна починала в Рифчинiй душi зароджуватись против не? якась слiпа i глуха ненависть. Але найгiршо? гризоти наробили Рифцi грошi. По кiлькох днях, знов в Германовiй неприсутностi, прийшов коминарчук з карточкою. В карточцi було коротко i вузловито написано ось що: "Грошей менi треба, багато грошей. Мушу вбратися по-людськи. Вона завтра при?де. Мушу говорити з нею. Вже знаю чия. Передайте зараз хоть сто ринських". Рифка аж затряслася, прочитавши тi слова. Знав чия, а не пише, не скаже ?й! I мав ж вiн серце лишати ?? в непевностi? А ще сто ринських просить, - вiдки вона озьме сто ринських? Герман вiд кiлькох днiв щось дуже куцо держав ??, не давав ?й до рук нiяких грошей, не лишав, як се давнiше часом лучалося, анi цента в сво?й шуфдядi, а все замикав до велико? залiзно? каси на три ключi, а ключi забирав з собою. Рифка й не покмiтила сього аж до се? хвилi. Але тепер, коли син зажадав у не? тако? суми, а вона не найшла у себе й цента, розлютилася страшенно, кидалась з одного покою цо другого, з одно? шуфляди до друго?, але нiде не могла найти нiчого. Вона голосно кляла нехланника-мужа, але прокляття не помагали нiчого, i з кровавим серцем мусила вiдправити коминарчука, кажучи йому, що грошей тепер не мав i що нехай прийде аж завтра. Коминарчук похитав головою i пiшов. По його вiдходi Рифка, мов безумна, бiгала по покоях, трiскала меблями i наповнювала цiлий дiм прокляттями та лайкою. За тою роботою застав ?? Герман. - Жiнко, а тобi що такого? - скрикнув вiн, ставши на порозi. - Ти вдурiла? - Вдурiла! - скрикнула Рифка. - Чого тобi треба? Чого кида?шся? - Грошей треба. - Грошей? Нащо тобi грошей? - Треба, та й годi. - А багато? - Багато. Двiста ринських! Герман усмiхнувся. - Що? - Та що, збира?шся десь за волами йти, чи о? - сказав вiн. - Не питайся, а давай грошi! - А-в-бе-бе, а вiдки такий строгий наказ? У мене нема грошей на роздавки. - Нема грошей! - скрикнула Рифка i визвiрилася на нього. - Кому ти се говориш? Зараз давай, бо бiда буде! - I вона з пiднятими кулаками наближувалася до нього. Герман стиснув плечима i поступився назад. - Вдурiла жiнка! - проворкотiв вiн пiвголосом. - Давай ?й грошi, а не знати нащо. Ти гада?ш, - сказав вiн до не? спокiйним, переконуючим голосом, - що у мене грошi лежать? У мене грошi в дiло йдуть. - Але менi треба, зараз, конче! - сказала Рифка. - Нащо? Як тобi треба що купити, то скажи, - возьму на кредит, бо готових грошей не маю. - Не треба менi твого кредиту, а тiлько готових грошей. Чу?ш! - Говори до гори, - вiдказав Герман i, не вдаючися з нею в дальшу бесiду, пiшов поквапно до свого кабiнету, все озираючись назад себе, чи не бiжить за ним Рифка з пiднятими кулаками. Прийшовши до кабiнету, вiн зразу хотiв замкнути дверi на ключ, але далi надумався, знаючи Рифчину натуру, i з легким, та?мним усмiхом засiв коло свого пульта i почав писати. - Я знав, що воно так буде, - говорив вiн сам до себе, все ще та?мниче всмiхаючись. - Але нехай! Тепер я не подамся i притисну ??. Побачимо, хто з нас дужчий! По хвилi, важко дишучи, увiйшла Рифка. Лице ?? мiнилося: раз наливалося кров'ю, мов буряк, то "знов блiдло, мов полотно. Очi палали гарячковим жаром. Вона сiла. - Скажи ти менi, бога ради, чого ти хочеш вiд мене? - спитав ?? Герман якмога супокiйним голосом, - Грошей, - вiдповiла Рифка з упертiстю божевiльно?. - Нащо? - Для сина, - сказала вона з притиском. - Для якого сина? - Для Готлiба. - Для Готлiба? Але ж Готлiба вже й на свiтi нема, - сказав Герман з уданим зачудуванням. - Волить тебе не бути на свiтi! - Значиться, вiн живий! Ти зна?ш, де вiн е? Де вiн, скажи менi? Чому не йде додому? - Не скажу. - Чому ж не скажеш? Адже я все-таки отець, не з'?м його. - Вiн бо?ться тебе i не хоче бути з тобою. . - А грошей мо?х хоче? - сказав уражений Герман. Рифка на те анi слова. - Зна?ш же що, - сказав рiшуче Герман. - Перекажи йому, коли зна?ш, де вiн, нехай верта?ться додому. Досить уже то? дурно? комедi?. Доки не верне, то анi цента не дiстане анi вiд мене, анi вiд тебе! - Але ж вiн готов собi що зробити! - скрикнула Рифка голосом розпуки. - Не бiйся! Так собi зробить, як у Львовi втопився. Гада?, що мене грозьбами сво?ми переломить. Нi! Раз я подався, - тепер годi. - Але вiн готов утекти в свiт, готов наробити тобi якого лиха. - Хе-хе-хе, - сказав насмiшливо Герман, - в свiт без грошей не втече, а впрочiм... Слухай, Рифко, щоб ти не робила собi нiяко? гризоти за те. що, мов, оте? ти розповiла менi за нього. Я знаю, вiн тобi заказав, i я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю ее, знаю, де вiн жи? i що робить, усе знаю. I щастя його, що я се знаю, а то були б шандарi давно вже всадили його до цюпи i були б шупасом повели його до Львова. Розумi?ш? Щастя його, що той жид, вугляр, з котрим вiн при?хав зо Львова i у котрого мешка?, що вiн зараз, скоро я при?хав, розповiв менi все дочиста. А тепер слухай! Я до нього не буду втикатися, ловити його не пiду, бо вiн, впрочiм, в мо?х руках. Перекажи йому, най верта? додому, то все буде добре. А як не хоче, то - мусить. Шандарi пильнують його, не дадуть му нiкуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дiстане, перекажи му се через того злодiякоминарчука, що тобi доносить пошту вiд нього. Я його давно маю на оцi, най i то зна?. I на тiм конець! Герман встав з крiсла. Рифка зразу сидiла, оглушена тими словами свого мужа. Вона тремтiла всiм тiлом, ?й дух запирало так, що вона ледвеледве дихала, а вкiнцi, коли Герман встав, вона нараз розляглася страшним спазматичним реготом, котрий, мов грохiт грому, залунав по широких, пустих покоях. По хвилi i смiх раптом урвався, i Рифка грепнулась з крiсла i почала в страшних судорогах кидати собою по пiдлозi. - Господи, розв'яжи мене з нею! - проворкотiв Герман i побiг до кухнi, щоб iшли слуги вiдтирати паню. Сам вiн не вертався вже до покою, а, взявши пальто i капелюх, пiшов у мiсто по сво?м дiлам. Не пора йому було тепер занiматися домашнiми гризотами, коли його новi, великi плани чимраз ближче наближалися до свого осущення. Ван-Гехт писав до нього з Вiдня, що прилади для виробу церезину вже готовi i фабрикант жде тiльки вiд нього звiстки, коли й куди ?х вислати. Германовi не хотiлося для фабрикацi? церезину будувати нову фабрику, ёвiн волiв в сво?й старiй обширнiй нафтарнi коло Дрогобича вiдступити одну часть на нову фабрикацiю. Треба було оглянути мiсце i забудовання, котрi би вiдповiдали тому плановi, який списав Ван-Гехт, - треба було випорожнювати, перебудовувати, домуровувати i вичищувати, - i Герман пильно сам надзирав за роботою. Аж ось усе вже було готове, i вiн написав ВанГехтовi, щоб якмога швидше прислав машини i сам при?здив. Так само чимало заходу було i з великою "Спiлкою визискування земного воску", з котрою Герман у Вiднi заключив контракт на достачення величезно? маси сирого земного воску. Правда, "Спiлка визискування" не дала ще на карб того контракту Германовi анi цента i мала заплатити йому все разом аж по достаченнi всього воску, - та все-таки на карб того контракту "Спiлка" випустила вже множество акцiй i старалася при помочi реклами вишрiбовувати ?х курс чимраз вище. Акцi? йшли дуже добре, i тепер, в серединi лiта, "Спiлка" надумалась, що прецiнь треба щось зробити в Бориславi. А надумалась вона зробити ось що: заложити в Дрогобичi велику контору, в котрiй би повномочнi "Спiлки" наглядати за контрактами, докопували виплат i старалися о новi зв'язки i о новi джерела доходу для "Спiлки". Звiсна рiч, заложення контори, плата повномочним i рiзним урядникам - усе те обiйшлось недешево i принаймнi три рази дорожче, анiж би могло було обiйтись при розумнiм веденнi дiл. Але що се значило! "Спiлка визискування" прийнялась живо розтрублювати по свiту про се сво? дiло, величаючи його - як не знати який подвиг, - i знов акцi? "Спiлки" пiдскочили вгору. Герман пильно крутився коло "Спiлки", пильно придивлявся всiм поступкам повномочних i пота?мно дуже похитував головою на всю тоту роботу. "Нi, нi, - говорив вiн сам до себе, - довго вони не видержать з такою роботою! Нехай собi ?х акцi? стоять як хочуть добре, я ?х купувати не буду анi зв'язуватися з ними не хочу! От дурницю зробив, що заключив з ними такий величезний контракт, а задатку нiякого не взяв. Правда, хоч би тота блискуча банька i пукла перед зреалiзованням мойого контракту, то страти для мене не буде, бо вiск все-таки у мене останеться. Але, розумi?ться, коли б вони насамперед менi заплатили, а вiдтак пукли, то се було би лiпше. Та й то треба собi вимовити виразно, щоб виплачували готовими грiшми, а не сво?ми акцiями!" Герман, значиться, уважав згори "Спiлку визискування" предпри?мством "дутим", ошуканським, хоть не можна сказати, щоб iменно вiн загадав ошукати предпри?мство. Його контракт був цiлком чистий i реальний, i вiн вiд самого при?зду з Вiдня сейчас принатужив усi сили свойого капiталу, щоби постачити всю величезну масу воску якнайшвидше, перед контрактовим термiном, боячися, щоб предпри?мство ще до того часу через нерозум та шахрайство сво?х основателiв i повномочних не лопнуло. Вiн наняв майже три рази бiльше робiтникiв до ям, нiж ?х наймав досi, вiдновив роботу в вiсiмдесяти ямах, в котрих досi через кiлька лiт уже не йшла робота задля рiзних недогiдностей грунту, - i справдi, багато з тих вiдновлених ям тепер оправдало всi давнi надi?. Робота йшла пудами i коштувала далеко менше, нiж iнших лiт, бо голод зiгнав тепер далеко бiльше людей на панщину до Борислава, голод же i пiдганяв ?х до роботи немилосердно, а Герман пильно i правильно знижував та знижував робiтницьку плату, не дбаючи на крики, сльози i прокляття. Робота йшла пудами, магазини Германовi наповнювалися великими брилами воску, i Герман тремтiв з нетерплячки, чи скоро буде ?х повне, контрактом означене число. Тодi "Спiлка" буде мусила зараз перейняти вiск на себе, йому вiдразу вповнi виплатити всi грошi, а вiдтак, думав Герман, нехай собi й голову зломить! А мiж тим, поки Герман укладав сво? плани та турбувався про уладження фабрики церезину, поки слуя?ницi в його домi вiдтирали Рифку, що кидалася i розбивалася по пiдлозi в страшних судорогах, - Готлiб, в бруднiй вуглярськiй сорзчцi,- весь обмурзаний, ждав нетерпеливо в маленькiй i бруднiй вуглярськiй пюпi на прихiд коминарчука з грiшми. З тим коминарчуком вiн познакомився по сусiдству i по?днав його, щоб за добру плату переносив йому вiстi до матерi i вiд не?. Ось вiн увiйшов до хати, i Готлiб поквапно обернувся до нього. - А що? - спитав вiн. - Нiчо, - вiдказав коминарчук. - Як то нiчо? Не дали? - Не дали, - казали: завтра буде. - Прокляте завтра! - проворкотiв гнiвно Готлiб. - Менi нинi треба! - Що ж дiяти? Казали: нема. З тим коминарчук вийшов. Готлiб, мов бiснуватий, зачав бiгати по хатi, розмахуючи руками i воркотячи сам до себе уриванi слова: "Я ту завтра маю з нею бачитись i мушу бачитись, а ту ось що! Нема! Як смi? не бути? Хiба вже i мати супротив мене, не хоче дати? О, в такiм разi, в такiм разi..." - i вiн затиснутими кулаками погрозив до дверей. Його нам'?тнiсть, слiпа i бурлива, як цiла його вдача, несподiвано i нагло виросла до надзвичайно? силп, i пiд ?? проводом вiн готов був зробити все, що йому пiдшепнула перша-лiпша хвиля, без розваги i розсудку. "А може, - думав вiн далi, - може, вiн дiзнався? Може, се його справка... навмисне не да? мамi грошей, щоб вона менi не передала?.. О, се може бути, - я знаю, який вiн захланний на тi грошi!.. Але нi, нi, се не може бути! Вiн дума?, що мене нема, вiн якби знав, зараз би старався мене загнати додому, як загублену скотину. Але чекай собi троха! Тодi верну, як менi схочеться, помучся троха!" Бiдний Готлiб! Вiн i справдi гадав собi, що Герман не знати як мучиться його неприсутнiстю! Але дарма було Готлiбовi лютитись i грозити - все те не могло наповнити його кишенi грiшми. Думки його поволi чи по неволi мусили вспоко?тися i перейти на другi предмети, а iменно - на предмет його любовi. Вчора доперва вiн дiзнався вiд слуги ?? батька, котрого прислiдив в недалекiм шинку i з котрим при келишку горiлки зав'язав знакомство, що отець ?? - дуже велика- риба, один з перших багачiв в Бориславi i в Дрогобичi, що перед двома лiтами за?хав сюди з Вiдня, буду? великий i пишний дiм, назива?ться Леон Гаммершляг, удовець, i ма? тiльки одну доньку - Фаннi. Донька тепер по?хала чогось до Львова, але завтра ма? вернутись. Дiвчина дуже добра, лагiдна i ладна, i отець також дуже добрий панище. Оповiдання тото дуже врадувало Готлiба. "Значиться, вона рiвна менi, може бути моя - мусить бути моя!" - се було все, що приходило йому на думку, але й сього було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерплячкою дожидав вiн того завтра, щоби побачити ??. Зразу вiн думав справити собi одiж, вiдповiдну до його стану, щоби показатись ?й в якнайкориснiшiм свiтлi. Але тут нараз прийшла несподiвана перешкода - мати не дала грошей. Приходилось зустрiчати ?? в поганiм вуглярськiм шматтi, котре Готлiбовi нiколи не було так ненависне, як iменно нинi. Скоро свiт Готлiб узяв у кишеню трохи хлiба i побiг за мiсто, аж геть по конець Задвiрного передмiстя, на Стрийський гостинець, котрим мала над'?хати Фаннi. Залiзницi ще тодi не було. Тут, засiвши край дороги в тiнi густо? рябини, вiн встромив очi в запорошений гостинець, що прямою сiрою пасмугою простягся перед його очима далеко-далеко i тонув в невеличкiм лiску на узгiр'?. Гостинцем волоклися, пiднiмаючи невеличкi тумани пороху, жидiвськi будки, накритi рогожею i напакованi пасажирами, мужицькi драбиннi вози, худоба, гнана ва торг до Стрия, - але не видно було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гнiданiв, в котрiм мала над'?хати Фаннi. Готлiб з упертiстю дикого iндiанина на муках сидiв пiд рябиною, встромивши очi в гостинець. Вже Сонце геть-геть пiднялося i почало немилосердно пекти його косим промiнням в лице i в руки, - вiн не чув сього. Люди ?хали i йшли повз нього широким шляхом, гуторили, гейкали, смiялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку, мов безумний. Жандарм, з блискучим багнетом, нап'ятим поверх люфи гвера, з плащем, звиненим в обарiнок на плечах, весь облитий потом i припалий порохом, пройшов також повз нього, женучи перед собою закутого в ланцюги якогось напiвголого, закровавленого чоловiка; вiн пильно позирнув на Готлiба, здвигнув плечима, сплюнув i пiшов далi. Готлiб нiчого сього не бачив. Аж ось нараз iз далекого лiска, мов чорна стрiла, вилетiла бричка i живо котилася до Дрогобича. Чим ближче вона наближувалася, тим бiльше прояснювалося Готлiбове лице. Так, вiн пiзнав ??! Се була вона, Фаннi! Вiн зiрвався на ноги з свого мiсця i скочив на гостинець, щоб спiшити за бричкою до мiста, коли вона з ним порiвня?ться. Коли побачив виразно Фаннi в повозi, лице його цiле облилося кров'ю, i серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в грудi. Але й Фаннi, побачившi? його, мабуть, пiзнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до ?? повозу i такого набавив ?? страху. Безумно вiдважна, слiпа гарячiсть часом - а може, й завсiди, - подоба?ться женщинам, наводить ?х на думку о слiпiм, безграничнiм прив'язаннi i посвяченнi. I коли вперед Фаннi не могла вияснити собi причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що вiн ждав на не? аж за мiстом, на спецi i в поросi, побачивши, як вiн запаленiвся, увидiвши ??, як чемно i тривожно поклонився ?й, мов перепрошував за сво? колишн? безумство, - побачивши все те, вона погадала собi: "А що, може, сей пiвголовок закохався в мнi?" Вона iменно ужила в думцi назви "пiвголовок", бо який же розум для якого-небудь обiдраного вуглярчука - залюбитися в одиначцi-доньцi такого багача, кидатися i калiчитися о ?? бричку, визирати ?? з дороги?.. Але про все те ?й не була непри?мна така безумно-страсна любов, i хоть вона далека була - полюбити його за се, але все-таки почула до нього якусь симпатiю, яку можна мати для пiвголовка, для песика. "Ану, - погадала собi, - зачну з ним говорити, чого вiн хоче. До мiста ще й так далеко, на гостинцi пусто, нiхто не побачить". I вона казала вiзниковi ?хати звiльна. Готлiб, почувши той наказ, - аж увесь затрясся: вiн почув, що се для нього такий згляд, i сейчас порiвнявся з бричкою. Фаннi, побачивши його, вiдсунула вiконце i вихилила голову. - Чого тобi треба? - спитала вона несмiло, видячи, що Готлiб знов зняв шапку i з виразом нiмого подиву наближа?ться до не?. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що се християнин. - Хочу на тебе подивитися! - вiдповiв смiло по-жидiвськи Готлiб. - А хто тобi сказав, що я жидiвка? - спитала Фаннi, всмiхнувшись, також жидiвською мовою. - Я знаю се. - То, може, й зна?ш, що я за одна? - Знаю. - То, певно, зна?ш, що тобi недобре на мене задивлюватися, - сказала вона гордо. - А чому не пита?ш, що я за один? - сказав гордо Готлiб. - Овва, не треба й питати, сама одiж каже. - Нi, не каже! Бреше одiж! А ти спитай! - Ну, хто ж ти такий? - Я такий, що менi не зашкодить задивитися на тебе. - Хтiла би-м вiрити, та якось не можу. - Я тебе переконаю. Де можу тя побачити? - Коли зна?ш, що я за одна, то, певно, й зна?ш. де я мешкаю. Там мене побачиш. I за сим вона знов засунула вiконце, дала знак вiзниковi, конi погнали, затуркотiла горi передмiстям бричка, i туман куряви закрив перед Готлiбовими очима чудну появу. "Смiшний хлопак, - думала собi Фаннi, - але пiвголовок, чистий пiвголовок! Що вiн розумi? пiд тим: "бреше одiж"? Хiба ж вiн не вуглярчук? Ну, але коли нi, то хто ж вiн такий? Пiвголовок, пiвголовок, та й годi!" "Пречудна дiвчина, - думав сам собi Готлiб, - а яка гарна, а яка чемна! I з простим вуглярчуком заговорила! Але що вона розумiла пiд тим: "дома мене побачиш! Чи се значить: приходь? Ех, коби менi убратися в що по-людськи! Ну, але треба старатися!" З такими думками Готлiб поплентався до сво?? вуглярсько? нори. XIII Минуло кiлька недiль. Цiлковита, несподiвана тиша настала в Бориславi. Жиди, котрих недавнi грiзнi рухи робiтникiв чимало-таки були налякали, тепер зовсiм збилися з пантелику, не знали, на яку ступити i що о тiм думати. Правда, були мiж ними такi, котрi смiялися з цiлого наглого руху i наглого втишення, твердили, що вже по всьому, що го? так, як пустий вiтер: пошумлять, пошумлять, а дощу не наженуть, i що тепер, коли вони знов зробилися м'якi та податливi, пора знов надавити на них твердою рукою, пора вигнати у них охоту до всяко? буйностi. "Гой лиш печениii добрий! - говорили вони. - Ти йому дай полегкiсть, а вiн собi подума?, що се йому так i належиться, i буде собi чимраз бiльше розбирати, як той кiт на решетi". Тiльки в ненастаннiм притиску, в ненастаннiй погрозi привчиться вiн до послуху, до покiрностi, до пильностi та точностi, станеться вiн, як любив говорити Леон Гаммершляг, "чоловiком, спосiбним до вищо? культури". I всi бориславськi предпри?мцi згодилися на те, що тепер, коли розбурхана хвиля робiтницького руху раптом притихла, треба з подвiйною силою надавити на непокiрних, - хоть не всi предпри?мцi годилися на той погляд, що хвиля тота пiсля нагло? бурi зовсiм i оконечно утихла, уляглась, успоко?лась. Нi, деякi, а особливо Iцик Баух, уперто обставали при тiм, що се заманлива, поверхня тиша, тиша перед страшною бурею, що iменно то? тишi i то? удано? покiрностi треба ?м найдужче лякатися, бо се знак, що бунт робiтницький, будь вiн який-будь, уложений i сильно зорганiзований, i робiтники, без сумнiву, оружаться до нього, а тiльки та?мнiсть i безшумнiсть ?х починань свiдчать о тiм, що вони щось поганого мають на думцi i що роблять се систематично, порядно i ненастанно. I всюди, де тiльки зiйшлися предпри?мцi: чи то на вулицi случайно, чи то де в свiтлицi на яку нараду, всюди Iцик Баух не переставав остерiгати товаришiв о небезпеченствi, не переставав намовляти ?х до того, щоб удалися до староства в Дрогобичi i просили о зарядження острого слiдства або хоч о прислання сильного постерунку жандармерi? на побут до Борислава. I хоть в основi нiхто нiчого не мав против того, хоть усякий, певно, й рад би був мати в кождiй хвилi на сво? услуги жандармерiю для охорони перед сво?ми власними робiтниками i для затвердження всiх роблених ?м кривд урядовою печаттю, - але на подання соборно? просьби якось не могли зiбратися. Чи то пора така була гаряча та обезсилююча, чи то звичайна у наших людей - будь вони жиди чи християни - недостача iнiцiативи в дiлах громадських, в дiлах, виходячих поза обсяг вдиничних, приватних iнтересiв, чи, може, переконання, голосно висказане Леоном, що прецiнь уряд сам повинен дбати о безпеченство предпри?мцiв в Бориславi, бо на те вiн i ? поставлений, - досить, що бориславськi жиди сим разом якось не здобулися на те, щоб удатися до властi, а навiть щоб донести ?й о тiм, що знали про недавнiй робiтницький рух. А ще ж, безперечно, й нагле втишення того руху вiдняло у них пряму причину до такого кроку. О чiм доносити до властi? Що ма? тота власть слiдити? Що перед кiлькома недiлями показувалися непокоячi об'яви якогось робiтницького руху, котрi швидко щезли? Чому ж не донесено о них впору? Так цiле те дiло й зам'ялося, поки несподiваний i досить та?мничий случай не розбудив жидiв з ?х оспалостi, мов наглий грохiт грому з невеличко? темняво? хмарочки. Не треба, бачиться, й казати, що цiлий той наглий поворот вiд шуму до тишi i покiрностi був дiлом наших побратимiв, пiднятим iменно в тiй цiлi, щоб змилити i ослабити чуйнiсть та пiдозрiння жидiв. Бесiда Iцка Бауха, котру почув був Сень Басараб, переконала побратимiв, що жиди можуть ?м багато зашкодити, ба й розбити при помочi начальства все дiло, коли воно буде вестися так, як досi, явно та шумно. От вони й почали уговорювати всiх - притихнути до пори, податися, придавити в собi бурливi чуття гнiву i радостi, поки не прийде пора. Великого труду сто?ло се побратимiв, поки ?м удалося штучно притишити бурю i держати ?? немовби на припонi, щоб вона де-небудь за першим товчком не вибухла перед часом. Великого труду сто?ло се i держало ?х в ненастаннiй боязнi, що ось-ось може вибухнути щонебудь таке, що жидам не пошкодить, а робiтникiв зрадить i розiб'?. Тiльки один був спосiб гамувати людей, а iменно той, що побратими обiцювали ?м, що таким способом скорше прийде "пора". Але як небезпечнi i двосiчнi були тотi обiцянки, се дуже добре знали побратими. Адже ж такими обiцянками вони прямо готовили невдачу свойому дiяу. Бо вiдки ж вони вiзьмуть средства зачати змову справдi так швидко, як би сього бажалося терплячому народовi? Грошей досi вплило звиш вiсiмсот ринських до головно? каси, - вкладки поки що плили ще правильно, але жиди почали наново i ще тугiше давити, нiж попереду, i треба було надiятися, що вкладок швидко омалi? i що в часткових касах буде мусила лишатися бiльша часть грошей на запомоги для потребуючих, хорих i безробiтних. А в такий спосiб кiльки-то ще мiсяцiв потягне, поки набереться потрiбна сума! А коли так, то й замiрена вiйна не зможе початися швидко, i робiтники почнуть сумнiватися о сво?й силi, i запал ?х остине, i все пропаде. Або коли нi, то роздражнений народ вибухне завчасно, вибухне без ладу i без певно? цiлi, протратить силу дарма, а замiрене дiло все-таки пропаде. А вже сли кого мучили i гризли такi думки, то, певно, найбiльше Бенедя. Адже ж дiло се - то було його кровне дiло, вистрадане тисячними муками i трудами, оповите в блискуче промiння надi?. Адже ж в тiм дiлi - вiн чув се виразно - лежало тепер все його серце, всi його сили, все його життя. Вiн не знав, не бачив нiчого поза ним, i случай невдачi сього дiла йому показувався рiвнозначучим з його власною смертю. Не диво затим, що коли тепер, при виповненнi його замислiв, чимраз новi трудностi почали насуватися, Бенедьо днями i ночами об однiм тiльки й думав: як ?х побороти або обминути, позеленiв i похудiв до решти i не раз довго-довго ночами, мов сновида, ходив по Бориславi, сумний, понурий, мовчазливий, i тiльки час вiд часу важко зiтхав, позираючи в темне, непривiтне небо. А трудностi бовдурилися чимраз вище, i Бенедьо чув, що йому почина? неставати сили, що голова його - мов довбнею прибита, мозок - мов омертвiлий, не здужав вже з давньою сплою працювати, не може напасти на нiякий щасливий слiд. Отак дождався Бенедьо знов того вечора, коли в Матi?вiй хатинi зiйшлися побратими на нараду. Що дiяти? Народ нетерпиться. Чому не дають знаку, чому не зачинають, чому нiчого не роблять? Люди починають опускати руки. Вкладки починають впливати слабше, жиди знов вменшили плату ще й проти давнього. Голод по селах трохи перестав, але жнива такi вбогi, яких ще не тямили люди вiд тiсних рокiв: рiдко кому вистачить свого на прожиток до великого посту, бiльша половина ледве дотягне й до покрови. Народ швидко ще дужче почне пертися до Борислава, нiж досi. Коли б що зачинати, то тепер найлiпше, бо тепер ще найлегше стримати людей по селах, щоб не йшли до Борислава, ба навiть можна би бiльшу половину з Борислава виправити на села на яких два-три тижнi, щоби тут тим легше було держатися без роботи. А тут грошей нема на тiлько - в тiм бiда! Коли побратими договорилися до того "сука", то всi стали i понурили голови, не знаючи, що на то порадити. Мертвецька тиша залягла хатину, тiльки нерiвний, тривожний вiддих тих дванадцяти людей роздавався мiж низькими, покривленими стiнами хатини. Довго тривала мовчанка. - Га, дiйся воля божа, - скрикнув нараз Сень Басараб, - не журiться, я тому зараджу! Той голос, тота нагла рiшучiсть серед загально? тишi i безсильностi вразили всiх побратимiв, мов наглий вистрiл з рушницi. Всi зiрвалися i обернулися до Сеня, що сидiв, як звичайно, на стiльчику коло порога з люлькою в зубах. - Ти зарадиш? - запитали всi в один голос. - Я зараджу. - Але як? - То мо? дiло. Не допитуйте нiчого, тiлько розходiться. А завтра о тiм часi будьте тутка, будете видiти! I бiльше не сказав нiчого, i нiхто його не допитував бiльше, хоть у всiх, а особливо у Бенедя, на серцi залягла якась тривога, якась холодна бiль. Але нiхто не сказав нiчого, i побратими розiйшлися. Сень Басараб, коли вийшли на вулицю, взяв за руку Прийдеволю i шепнув до нього: - Пiдеш зо мною? - Пiду, - сказав парубок, хоть рука його, не знати чого, тремтiла. - Будеш робити, що я скажу? - Буду, - сказав знов парубок, але непевним, мов недобровiльним голосом. - Нi, ти не лякайся, - вважав конечним успоко?ти його Сень, - страшного нiчо нема в тiм, що я задумав. Тiлько смiло i живо, а все буде добре! - Не пендич, а кажи, що робити, - перебив йому Прийдеволя. - Адже зна?ш, що менi все одно! Нiч була вже досить пiзня. Майже у всiх хатах, окрiм шинкiв, свiтло не свiтилося, i вулиця бориславська була зовсiм темна. Нашi оба побратими йшли мовчки горi улицею. Сень пильно глядiв по вiкнах. Дiйшли вже на середину Борислава, де доми були трохи огляднiшi, помальованi то жовтою, то синьою, то зеленою краскою, з заслонами на широких вiкнах i з мосяжними клямками при дубових дверях, з ганочками або й без ганочкiв, а перед кiлькома були навiть малесенькi за штахетами огородцi з нужденними цвiтами. Тут жили бориславськi "головачi" та "тузи" - головнi предпри?мцi. Насерединi, найкращий з усiх, стояв домо?; Германа Гольдкремера, критий бляхою i нинi зовсiм пустий, бо Герман рiдко коли ночував у Бориславi. Побiч нього, трохи вiддалiк вiд решти, стояв другий, не такий гарний i далеко не такий огрядний домок - Iцка Бауха. В однiм його вiкнi було ще свiтло, - очевидно, що Iцик мусив ще не спати, бо вiкно було iменно з його кабiнету. Сень Басараб знав сей домок. Вiн довгий час робив в Iцкових ямах i не раз тут приходив за виплатою. Вiн знав, що, крiм одно? старо? жидiвкислужницi i Iцка самого, не було нiкого в тiм домi i що жидiвка, певно, вже спить в кухнi. Сього тiльки йому й треба було. Вiн шарпнув за собою Прийдеволю, i коло найближчо? ями оба обмастили собi лиця чорною кип'ячкою так, що ?х лиць зовсiм не можна було пiзнати. - Ходи за мною i не кажи анi слова, а роби, що я скажу, - шепнув Сень, i вони пiшли. Осторожно пiдповзли вони до одних, далi до других дверей дому. але дверi були позамиканi. Се зовсiм не знеохотило Сеня, i вiн почав осмотрювати вiкна. Тихе псикнення дало знати Прийдеволi, що вiн найшов, чого шукав. Справдi, одна кватирка в кухоннiм вiкнi була незащеплена i легко далася створити. Сень встромив через не? руку, повiдсував засувки i отворив вiкно. Влiзли до кухнi. Кругом тихо було, як в гробi, тiльки сонне сапання служницi чути було з-за печi. Побратими на пальцях пiшли до дверей. Кухоннi дверi були незапертi, i вони вийшли до сiней. Сень намацав дверi до Iцкового кабiнету i хотiв поглянути в дiрку вiд ключа, але побачив, що в дiрцi був ключ. Потрiбував тихенько покрутити клямку - i переконався, що дверi були замкненi. Але Сень i тут недовго надумувався. Шепнувши кiлька слiв Прийдеволi, вiн голосно потермосив клямкою i запищав хриплим бабським голосом, подiбним до голосу старо? служницi: - Herr, Herr, цffnen Sie! - Wus is? - дався чути внутрi грубий голос Iцка, затим важкий скрип черевикiв, а вкiнцi брязк ключа, що вiдчинив замкову пружину. Дверi тихо вiдчинилися, потiк свiтла линув з кабiнету до темних сiней, i в тiй хвилi два хлопи, зачорненi, як чорти, кинулися на Iцка i заткали йому рот, заким ще встиг крикнути. Впрочiм, хто зна?, чи сього й було треба. Несподiваний напад так налякав Iцка, що той як був з простягнутими руками i запитуючим, глупим виразом лиця, так-таки в тiм положеннi i задеревiв, а тiльки клiпання вибалушених сiрих очей давало знати, що се не бездушна брила м'яса i товщу, але якась живина. - Wie geht's, Herr, wie geht's? - пищав Сень усе ще бабським голосом. - Не бiйся, небоже, ми тобi не хочемо нiчого злого зробити, нi! Ми ще не правдивi чорти, що мають прийти по твою душу, ми тiлько прийшли визичити вiд тебе троха грошей! Iцик не пручався, не кричав, не стогнав, а все ще стояв так, як в першiй хвилi, одубiлий, непритомний, а затканим шматою ротом, важко дишучи нiздрями. Товаришi взяли його за плечi, завели до крiсла i посадили. - Держи ж його добре i не дай кричати! - пропищав Сень до Прийдеволi. - А скоро би що-небудь - задуси! А я тим часом пообзираю его хатину! Але Сенева погроза була даремна. Iцик не рушався i, мов безвладний труп, дав Прийдеволi зв'язати собi хусткою руки на плечах. А Сень мiж тим, все збоку зиркаючи на Iцка, почав озиратися по хатi. Очевидно, Iцик робив обрахунки, бо на бюрку перед ним лежала велика книжка, а побiч бюрка стояла створена невеличка залiзна каса. Сень поквапно сягнув до не? i почав винiмати порядно поскладанi пачки банкнотiв. В тiй хвилi з грудей Iцка перший раз видобувся якийсь глухий, глибокий звук, мов послiднв стогнання пiдрiзаного вола. - Мовчи, бо смерть твоя! - пискнув Сень i порався далi коло каси. Вiн робив се зовсiм спокiйно i шептом числив купки банкнотiв, поперев'язуваних вузькими папiрцями, котрi винiмав з каси i клав собi за пазуху. Банкноти були по ринському, а з грубостi купки Сень догадувався, що в однiй купцi мусило бути сто' штук. Вiн нарахував уже тридцять таких купок. - Досить, пора нам iти! - шепнув вiн до Прийдеволi. Оба зирнули на Iцка. Вiн усе ще дихав нiздрями, але його грубе, одуте лице страшно почервонiло i вибалушенi очi стояли на мiрi з якимось глупим, запитуючим виразом. - Мовчи, бо смерть твоя! - шепнув йому до уха Сень, мiж тим коли Прийдеволя розв'язав його руки. Руки були холоднi i звисли, мов неживi; Прийдеволя пiдняв ?х i опер о бюрко. За тим Сень шепнув до Прийдеволi: - Я пiду наперед, а коли почу?ш свист на улицi, то вийми му з рота шмату i втiкай! По тiм Сень осторожно вийшов. Прийдеволя думав, що Iцик почне пручатися i кричати, i готов був у крайнiм разi задавити його. Вiн стояв над Iцком блiдий, тремтячий, збурений до дна душi, - але Iцик, мов i не знав, i не розумiв нiчого, сидiв на сво?м крiслi з витрiщеними очима та дихав, посвистуючи носовими дiрками. Вже й повiками не клiпав. Аж ось дапся чути легенький свист пiд вiкном. Тремтячою судорожно рукою виняв Прийдеволя Iцковi шмату з рота, певний, що в тiй хвилi розляжеться страшенний крик i розбудить цiлий Борислав, певний, що в тiй хвилi впадуть товпи народа до се? тихо? хати, зловлять його, i зв'яжуть, i поб'ють, i поведуть вулицями, i вкинуть бог зна в яку пiдземну яму, i що се послiдня хвиля його вольного життя. Але нi. Iцик i оком не змигнув. Вiн зачав дихати свобiднiше, але й чимраз повiльнiше, та й тiльки всього. Прийдеволя стояв ще хвилю над ним, не розумiючи, що се такого дi?ться, i коли б не виразне голосне сапання, вiн був би думав, що Iцик неживий. Але коли почув другий свист пiд вiкном, то покинув Iцка i тихо вийшов зо свiтлицi. "Та нi, - подумав собi, - треба погасити свiтло!" I ще раз вернувся, запер касу, з котро? Сень набрав грошей, пiдняв шмату, котрою був затканий Iцкiв рот, погасив свiтло i, виходячи, позапирав дверi, защепив кухонне вiкно, крiзь котре вилiз надвiр, i свиснув стиха на Сеня. - Ну, що? - спитав Сень. - Нiчо, - вiдказав Прийдеволя. - Сидить, не руша?сь. - Може, задусився? - Нi, диха?. - Гм, мусив так дуже перепудитися. Ну, про мене, нехай му завтра вiдливають переполох! А нам пора йти спати! Тридцять пачок ма?мо, - се, чень, вистане! А лице зараз теплою водою i милом - анi знаку не буде. Ну, що то скаже завтра Iцко, як протверезиться! Тепер уже певно, що сам побiгне по шандарiв! Але Iцковi було не до шандарiв. Чорна пiтьма залягла його кабiнет i мертва тиша. Вiн усе ще сидiв на крiслi, з руками, опертими на бiорi, з очима вибалушеними, але давно вже не чути було його важкого сапання. Так застало його й ранiшн? сонце, коли визирнуло з-понад чорних бориславських дахiв i крiзь вiкно заглянуло йому в мертвi, склянi очi. Так застала його й служниця, так застав його й цирулик, i другi знакомi, що на ?? крик позбiгалися, i нiхто не знав, що се таке з ним зробилося. Цирулик говорив, що Iцка "шляк трафив", бо на тiлi його не було нiяких найменших слiдiв насилля, одiж була в порядку i нiщо не свiдчило о якiм-небудь нападi. Служниця, правда, говорила iiро якийсь шелест, про якесь ступання вночi i чула, як пан вiдмикав дверi, але все те говорила вона дуже непевно i неясно, не знаючи, чи се був сон, чи дiйсна ява. Далi прийшов i уряд громадський, зревiзовано весь дiм i все доокола, але нiчого пiдозреного не найдено. Отворено касу: в касi були грошi i цiннi папери. Правда, коли зведено докупи рахунки, над котрими вчора ще сидiв небiжчик, то показалося, що в касi не ста? трьох тисяч ринських. Тiльки ж i тут найшлися "сучки". Рахунки, очевидно, були нескiнченi, послiдня цифра написана була тiльки до половини: може бути, iцо небiжчик сам iще куди-небудь видав тi грошi. А по-друге, коли б тут був рабунок, то рабiвники, певно, забрали б були й решту готiвки - ще звиш двi тисячi. Притiм же годинник i пулярес з дрiбними грiшми - все було в кишенях небiжчика нетикане, так що годi було увiрити в правдоподiбнiсть рабiвннцького забiйства. Тiльки двi чи три плями з кип'ячки на лицi i бiлiй сорочцi небiжчика наводили всiх на якесь неясне пiдозрiння, котрого, однако ж, нiхто не мiг вияснити. Були голоси мiж жидами, що, може, в тiм була рука рiпникiв, котрi дуже ненавидiли Iцка, i голоси тi, безперечно, не одного предпри?мця проймали та?мною дрожею, але наголос усi сьому перечили, тим бiльше, що судова обдукцiя трупа й справдi виказала, що Iцик умер вiд апоплексi?, до котро? здавна мав органiчний наклiн. Похолонуло в серцi у Бенедя i у других побратимiв, коли на другий день почули о Iцковiй наглiй смертi. Вони й хвилi не сумнiвалися о тiм, що тота нагла смерть сто?ть в безпосереднiм зв'язку з учорашньою бесiдою Сеня Басараба. А коли вечером знов зiйшлися до Матi?во? хати, то довгу хвилю всi сидiли мовчки i понуро, мов почуваючись до спiлкно? вини в якiмось поганiм дiлi. Перший перервав мовчанку Сень Басараб. - Ну, що ж ви так посiдали та й сидите, мов води в роти набрали? - сказав вiн, гнiвно сплюнувши. - Отченашi вiдмовля?те за Iцкову душу, чи що? Чи треба менi присягатися перед вами, що я нiчого злого йому не зробив i що коли його шляк трафив, то з власно? волi? А впрочiм, хоч би й нi, то що з того? То, що я зробив, то зробив на власну руку, а ви берiть вiд мене вкладку i робiть сво? дiло. Ось вам три тисячi ринських! Що Iцка шляк трафив, се навiть лiпше для нас, бо не буде впоминатися, а другi не доглупаються, бо я навмисно решту грошей лишив i нiчого, зрештою, не тикав! А впрочiм, що великого, що одною п'явкою на свiтi менше! Де дрова рубають, там трiски летять! Адже ж не викинете тi грошi для того, що вони не дуже чистим способом нам дiсталися! Не бiйтеся, се не Iцкова праця, се наша праця, наша кров, i бог не покара? нас, коли нею покористу?мося. А впрочiм, чи ж то ми для себе ?х потребу?мо? Нi, а для громади! Берiть! Нiхто не вiдповiдав на тоту Сеневу бесiду, тiльки Бенедьо, мов пiд тиском яко?сь важко? руки, простогнав: - Чисте дiло чистих рук потребу?! - Певно, певно, - вiдказав живо Андрусь Басараб, - але будь ту мудрий зробити що-небудь чистими руками, коли, крiм рук, треба ще й пiдойми, мiцно? пiдойми! А по-мойому, коли хочеш трам пiдняти, то бери пiдойму, яка е, - чи чиста, чи нечиста, - щоби тiлько мiцна! - Гнiй же не шовком вимiтують, а гнойовими вилами! - докинув з кута Прийдеволя. I прийшлось Бенедьовi хотя-не-хотя податися. Впрочiм, i виходу другого не було! По тiй важкiй переправi побратимство значно оживилося. Всiм немов полегшало, немов камiнь хто зняв з плечей. Почали нараджуватися над тим, що тепер робити. Звiсна рiч, загального робiтницького збору скликати нiколи - се знов би розбудило увагу жидiв, - вiйна мусить вибухнути раптово, несподiвано, мусить приголомшити, i тiлько в такiм разi можна надiятися побiди. Треба затим передавати загаловi робiтникiв усякi вiстi без шуму, без гвалту, найлiпше через окремих висланцiв та через касi?рiв часткових кас. З ними також нарадитися над спровадженням живностi до Борислава на час вiйни i над тим, котрих робiтникiв на той час треба i можна буде видалити з Борислава. Видалювання, звiсна рiч, мусило бути добровiльне: кождому, хто вiдходив з Борислава, малося дати дещо на дорогу, i виходити мали вони звiльна, день поза день, малими громадками i буцiмто з рiзних поводiв. На склад живностi ураджено винаймати шпихлiри в сусiднiх селах: в Попелях, Банi, Губичах та Тустановичах, де мала також стояти робiтницька варта. Тут же ураджено вислати зараз двадцять хлопа в рiзнi боки, щоби йшли по селах i голосили людям - не йти через пару недiль до Борислава, поки тамошнi робiтники не виборють собi i всiм взагалi лiпшо? плати. Якнайскорше, а коли можна, то й зараз завтра мали вибратися Матiй i Сень Басараб до Дрогобича для закуплення хлiба. Матiй мав там знакомого пекаря i надiявся, що через нього можна буде без шуму i без пiдозрiння замовити таку велику многоту муки i хлiба, а перевезти бодай бiльшу половину замовлених запасiв можна буде ще перед вибухом, в протягу тижня, в бочках та паках, в яких звичайно возять великi ладунки воску i нафти. Таким способом усi приготування могли б зробитися швидко i неспостережено, а iменно в тiм лежала би найбiльша порука вдачi для робiтникiв, бо жиди переконались би о ?х силi i о добрiй органiзацi? цiлого замислу, а й самi робiтники, видячися забезпеченими вiд голоду i нужди, набрали б смiлостi i певностi. Так само мав Андрусь Басараб з Деркачем пiти по сусiднiх селах i у знайомих газдiв (брати Басараби були родом з Банi, в найближчiм сусiдствi Борислава, i знали багато газдiв по дооколичних селах) позамовляти вiдповiднi будинки для сво?х складiв. Прочi побратими мали остатися в Бориславi i надглядати, щоб усе йшло в порядку i щоб жиди завчасно не дiзналися о тiм, що таке загадали зробити робiтники, Позаяк того дня була недiля i нарада скiнчилася досить завчасу, то побратими розбiглися, щоб зараз ще скликати на нараду часткових касi?рiв i обговорити з ними, як сто?ть дiло. Довго в нiч живо було в Матiевiй хатинi; старi й молодi, пожовклi i рум'янi лиця мелькали в слабо освiтлених вiкнах, поки вкiнцi, геть уже по пiвночi, не порозходилися всi по домах. Борислав пiд покриттям темноти спав уже давно глибоким сном, тiльки десь далеко на Новiм Свiтi з одного шинку доносився хриплий спiв яко?сь пiдпито? кумпанi? робiтницько?: Ой не жалуй, моя мила, що я п'ю, Тогди будеш жалувати, як я вмру! XIV Ще тиждень тривала тиша в Бориславi. Ще тиждень безжурно шниряли жиди вулицями, ходили за сво?ми гешефтами, торгували, шахрували, брали i видавали грошi, занятi тiльки бiжучою хвилею i бiжучими рахунками. Робiтники також ходили по-давньому нужденнi, похиленi, обмазанi кип'ячкою; вони по-давньому лазили до ям, крутили корбами, ?ли сухий хлiб i цибулю, рiдко. колi? куштуючи тепло? страви, а зато бiльше вживаючи горiлки. Правда, голосних, гучних, безумних пиятик тепер не видно було, в шинках не засиджувалися громади людей, але шинкарi, котрi звичайно заразом були i властивцями ям, не дуже iiа те бiдкались: пора була жарка, робота дуже поквапна, з усiх бокiв iшли замовлення на вiск, а з тверезим робiтником все-таки бiльше можна було зробити, нiж з п'яним. Життя текло, мов рiчка, плитка i намулиста, i бачилось, що так воно буде плисти довiку. А мiж тим се був послiднiй тиждень! I в Матi?вiй хатi, котра послiднiми часами сталася правдивим осередком робiтницького руху, куди щоночi, чи дощ, чи погода, то вулицею, то околичними стежками пробиралися робiтники з усього Борислава на нараду, для перегляду каси, для вложення вкладок або й так тiльки на розмову i по заохоту, - i тут було тихо. Бенедьо працював по-давньому в новiй фабрицi церезину у Леона, а Матiй, по двох днях вернувши з Сеньом Басарабом з Дрогобича i розказавши побратимам, що i як вони уладилп, ходив далi на роботу до одно? ями, належачо? також до Леона. Старий був тепер мов вiдроджений. Таким охочим, веселим i жартовливим що й не бачив його Бенедьо. Вiн про все турбувався, о всiм вивiдувався, не ходив, а бiгав, i, бачилось, усiх сил докладав, щоби й собi чим-небудь причинитися до якнайлiпшо? вдачi зачатого дiла. Бенедьо, хоч чим iншим занятий, таки мусив се завважити i в душi порадувався тою перемiною. А коли якось зговорився з Матi?м i запитав його жартом о причину, лице Матiя нараз зробилося дуже поважне. - Маю вiсть, маю певну вiсть! - сказав вiн та?мниче. - Яку, о чiм? - спитав Бенедьо. - О мо?м процесi. - Ну, i що ж? - Усе добре. Швидко самбiрський суд видасть наказ арештувати Мортка. - I то не зле, - сказав Бенедьо, але в душi зробилося йому якось невиразно, так, немовби жалiв Матiя, котрий в такiй важнiй для всiх робiтникiв хвилi може ще радуватись таким дрiбним i остаточно так мало корисним фактом. Але швидко думка його, котра у всiм i всюди шукала користi для загалу, для задуманого дiла, вчепилася й за той мiзерний факт. "А що, - подумав вiн, - якби надати тому дiлу великий, якнайбiльший розголос, якби тепер ще заiнтересувати всю робiтницьку громаду тям цiкавим процесом бiдного рiпника з потужним паном (бо що за Мортковими плечима стояв Герман, се видавалось йому зовсiм природно i мусило так само видаватися й кождому другому) i якби вiдтак, може, в самiм розгарi ?х боротьби, прийшли жандарми, закували мого Мортка, на вiз i везуть в парадi через Борислав, - се мусило б бути заохотою для рiпникiв, се мусило б ?м додати ново? сили i надi?, мусило б збудити в них переконання: таки i ми щось можемо! таки й нам хоч часом щось удасться, коли правда по нашiм боцi!" Вiн сказав свою думку Матi?вi, i Матiй радо пристав на се. I справдi, в кiлькох днях, то через Деркача та Побiгайка, то через братiв Басарабiв, то й через самого Бенедя, майже всi робiтники в Бориславi знали о Матiевiм процесi, по всiх кошарах говорили о нiм, висказуючи найрiзнороднiшi здогади о тiм, як то вiн скiнчиться. Загально дивувалися смiлостi Матiя, що вiн поважився ще раз пiднiмати процес на власну руку, коли прокураторiя вiд нього вiступила, i се в великiй мiрi заострювало його цiкавiсть. Правда, швидко новi i далеко важнiшi подi? зайняли увагу робiтникiв, але все-таки i з сього посiву якесь зерно упало i мусило з часом дозрiти. А мiж тим приготування до робiтницько? вiйни швидко кiнчилися. Братп Басараби наглядали над перевозом закупленого в Дрогобичi хлiба, пшона i других живностей до сво?х потайних складiв в Губичах, на Банi i в Тустановпчах, де вже також замовленi були газди, котрi мали щодень довозити певну означену многоту живностi до Борислава. Закуплено три величезнi кiтли, де мала варитися каша для робiтникiв; навiть про полотно на шатра не забули побратими, щоб було де примiстити беззахисних, коли б жиди, змовившися, повикидали ?х з помешкань. Iд суботi все було готове, i по всiх кошарах понiсся радiсний а заразом тривожний шепiт: "Наста? пора! пора! пора! пора!" Так, коли на лан спiлого жита вхопиться легкий лiтнiй вiтерець: тихi, похилi стебла ще дужче похиляться, потому здвигнуться вгору, знов похиляться, мiрно хвилюючи, а повнi надi? колоски шепчуть, зразу тихо. а вiдтак чимраз смiлiше: "Пора! пора! пора!" А вiтер гуля?, далi i далi, чимраз новi хвилi будячи, чимраз ширшим кругом забiгаючи, - а з ним разом чимраз далi, чимраз ширше, чимраз Голоснiше несеться благодатний шепiт: "Пора! пора! пора!" Двадцятьма дорогами з Борислава спiшили висланцi робiтницькi по селах i мiсточках, розносячи вiсть про нову вiйну, ?х видiли на Уровiм i в Пiдбужжi, в Гаях i Добрiвлянах, в Стрию i Мединичах, в Самборi i Турцi, в Старiй Солi i Дзвiняччi, в Доброгостовi i Корчиш. Вiсть ?х стрiчали бiднi з утiхою, багачi з насмiшкою та невiрою; декуди гостили ?х горiлкою та хлiбом, декуди питали о пашпорти i грозили арештуванням, але вони, не лякаючись, iшли чимраз далi, не минали нi одного присiлка, просили i намовляли не йти на роботу до Борислава через кiлька день, доки вони не скiнчать сво?? вiйни з жидами. Тисячнi слухи пiшли по селах о тiй вiйнi, попутанi, страшнi, якi звичайно плодить велика нужда i безвихiдне положення. То говорено, що бориславськi робiтники задумали вирiзати всiх жидiв; то знов, що хотять ?х вигнати з Борислава. Вiстi тi дiйшли й до жандармiв, i вони почали бiгати по селах, грозячи, та зацитькуючi?, та допитуючи, вiдки взялися тi слухи. Двадцять однакових реляцiй вплило до староства в Дрогобичi про якихось та?мничих людей, що голосять по селах комунiстичнi засади. Староство затривожилось i казало ловити ?х, але поки тота переписка в урядовiй формi дiйшла до назначених мiсць, нашi рiпники всi вже були в Бориславi, розворушивши три чи чотири повiти сво?ми вiстями. Довго ще опiсля уганялися жандарми по селах, ловили по селах, ловили проходячих пiд час вакацiй студентiв та вандруючих мiських робiтникiв, - ?м i в голову не приходило, що можуть бути "комунiстичнi емiсари" i в зрiбних зароплених кахтанах i що тi самi емiсари не раз супокiйно, схиленi i згорбленi, переходили попри них. Вкiнцi приготування всi вже були скiнченi, i в недiлю розпочалася вiйна. Перше важне во?нне дiло було те, що бiльша половина робiтникiв, мiж ними всi несмiлi, слабовитi, багато жiнок та недорослих, то?-таки недiлi громадою виступили з Борислава. Деякi побратими бажали, щоб той вихiд, конечний для повно? вдачi змови i для повного притиснення жидiв, вiдбувся потихо, без шуму, малими громадками, щоб жиди не швидко догадалися, що воно таке i до чого йде. I сам Бенедьо зразу так думав, але опiсля, гадаючи i розгадуючи ненастанно, дiйшов до то? мислi, що коли вiйна, то нехай же буде одверта, i що перший ?? крок, зроблений голосно i з належитим натиском, може вiдразу нагнати жидам значного страху i ослабити ?х завзяття. Тож вiн i обстав за тим, щоби "вихiд з неволi ?гипетсько?" вiдбувся середодня, громадно, голосно. Адже й так завтра рано мало розпочатися "святкування", - чому ж не дати жидам вiднинi порозумiти, вiдки вiтер вi?? В недiлю по хвалi божiй почали улип,! Борислава в незвичайний спосiб заповнюватися робiтниками i робiтницями. Гомiн стояв, мов на ярмарку, - робiтникiв сходилося чимраз бiльше. Половина ?х мала через плечi торби, пiд руками звитки, на собi всю свою одiж. - Що се такого? Куди ви збира?теся? - питали жиди то сього, то того з-мiж рiпникiв. - Додому, на села, - була звичайна вiдповiдь. - Чого додому? - А що ж, треба! Ще роботи в полю, а ту й так нiчого не заробимо. - Як не заробите? От же заробля?те. - Е, з таким зарiбком! I прожити нема за що, не то, щоби яку пiдмогу для господарства. Буде з нас! Най другi заробляють! Рiкою поплив народ долiв улицями, супокiйне, сумовито. За Бориславом на толоцi вже стояли новi громади. Почали прощатися. - Бувайте здоровi, товаришi! Дай вам боже щасливо докiнчити, що задумали! Подавайте вiстку, що ту буде чувати! - Ходiть здоровi! Швидко чей в лiпшiй долi знов побачимось! Звiльна на всi боки, на гори i на доли, мiж лiси i поля, розiйшлися громади робiтникiв, час вiд часу озираючись на покинений Борислав, що спокiйно мрiв собi на сопцi, мов безжурний кiт вигрiва?ться, i простяга?ться, i мурлика? близ залiзно? зубато? ступицi, ко гра ось-ось клямсне i вхопить його черезпiв сво?ю залiзною пащею, i подрухоче йому ребра i лапки. Правда, жиди бориславськi не конче були подiбнi до того кота. Вихiд тако? маси робiтникiв затривожив ?х непомалу. Вони не могли порозумiти, що се такого сталося робiтникам i чого вони хотять. Але все-таки вони хоч почасти успоко?лися, мiркуючи собi; "Що ж, половина пiшла, а половина таки осталася, а коли б тих було замало, то швидко надiйде нових бiльше, нiж треба". З тою надi?ю жиди спокiйно переспали нiч. Але надiя ?х, хоч i мала за собою багато правдоподiбностi, сим разом не сповнилася. На другий день рано велика часть кошар стояла зовсiм пусткою. То ?, властиво, не зовсiм: надзорпi поприходили, повiдмикали дверi i чудувалися, що робiтники не приходять. Декотрi лютилися i проклинали го?в, другi, холоднiшо? вдачi, посiдали при входах на сво? лавочки, обiцюючи собi в душi натовкти добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запiзнення. Але i одно, i друге надармо. Вже сонце геть-геть пiдiйшло на небi, а робiтникiв як не було, так не було. Надзорцi були б, wwe, ще довго ждали, i нудились, i нетерпились, коли б гомiн, а далi й крики та лайки з сусiднiх кошар не були ?м звiстили, що й там, хоч робiтники снувалися, мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне i нечуване. А сталася проста рiч. До котрих кошар прийшли робiтники, то вони, ставши лавою при дверях, у мовчанцi дожидали надзорця. Приходить надзорець, вiдмика? дверi, робiтники мовчать i стоять, не йдуть до кошари. - Ну, до роботи! - гука? надзорець. - Е, ма?мо час, - вiдповiда? холодно сей або той рiпник. - Як то ма?те час? - кричить надзорець. - Але я не маю часу! - Ну, то лiзь i роби сам, коли так квапно дi?ся, - кричать робiтники i регочуться. Надзорець синi? зо злостi, стиска? кулаки, готов першому-лiпшому за?хати в зуби. - Не лютуйся, Шльомо, - успокоюють його робiтники. - Ми лиш того прийшли сюди, щоби тобi сказати, що не будемо бiльше робити! - Не будете робити? - лепоче оголомшений надзорець. - А то чому? - Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по-друге, що нам замало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому пану, що як дасть нам лiпшого надзорпя i по дванадцять шiсток денно, то вернемо назад до роботи. I се сталося, разом, рiвночасно, однодушно по всiх кошарах, по всiм Бориславi! Один величезний зойк здивування, гнiву i непорадностi вирвався з уст жидiв i луною понiсся вiд одного краю до другого. Деякi надзорцi поставали, як стовпи, з порознiманими ротами, почувши тоту нечувану, безбожну бесiду. Другi вибухали безмiрним гнiвом, впадали в лютiсть, кидалися на робiтникiв з кулаками, нахваляючися, що вони п'ястуками i стусанами заставлять ?х робити. Iншi знов недовiрливо всмiхалися, брали се за жарт, а коли робiтники й справдi розходилися, вони махали рукою, воркотячи: "Тьфу, що за народ! Ду?ться, мов порося на орчику. Немов то, крiм них, нiкого нема в Бориславi. Найдемо, братчику, найдемо, крiм вас, робiтникiв, i лiпших, i покiрнiших; ще й дешевших!" Знов iншi надзорцi, мов на?вшi?ся дурiйки, бiгали улицями до сво?х нахлiбникiв, розповiдали ?м, що сталося, i просили о дальшi розпорядження, що дiяти в такiм разi. Але й нахлiбникiв сей удар трафив так само неждано-негадано, як ?х вiрних вiрникiв. До самого полудня того понедiлка вони не знали навiть докладно, чи справдi воно так сталося, чи справдi у всiх ямах, i кошарах, i магазинах, i нафтарнях робiтники забастували роботи. Вони довго бiгали по улицях, мов гiнчi пси, хапали кождого стрiчного рiпника за плечi дрижачими руками, i хоч, очевидно, пальцi ?х радi б були, мов залiзнi гаки, нерозривно впитися в робiтницьке тiло, то прецiнь, хоч силуючись, вони питали ласкаво-уривано: - Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи? - Не маю р'оботи. - Як нема? У мене ?. - А много заплатиш? - Ни, не питай, а йди роби. Почому люди, потому й я. - Не гiду. Мало. - Не пiдеш? Як то не пiдеш? А що ж будеш робити? - То вже моя рiч. Не питай! Мов скажеш, бiгали жиди вулицями, полюючи на робiтникiв, але живо переконалися, що дарма ?х робота i що робiтники, очевидно, змовилися. Правда, многим не хотiлось вiрити в можливiсть змови робiтницько? в Бориславi, а другi хоч i вiрили, то так були оголомшенi наразi тою подi?ю, що й самi не знали, що робити i як собi радити. В сво?й безрадностi вони бiгали, розправляли о сво?х можливих стратах, о нечуванiм зухвальствi робiтникiв, о упадку гешефтiв в Бориславi, але нiкому не прийшло й на думку подумати о якiй-небудь помочi, окрiм хiба жандармiв. Навiть того не старалися розвiдати жиди, чого, властиво, хочуть робiтники. Так минув перший день вiйни в супокою. Обi воюючi сторони, зрушенi i затривоженi новою i небувалою досi появою, старались висапатися, успоко?тися, зiбрати сво? мислi докупи, розглянутися в новiм положеннi. Святкуючi робiтники якось несмiло ходили по вулицях, не збиралися в бiльшi купи, а тiльки малими купками громадилися по затиллях та розмовляли о тiм, що далi дiяти. Тiльки за Бориславом, на толоцi, була бiльша купа: там варили кашу i роздiляли мiж потребуючих, в найбiльшiм порядку, пiсля кошар; там також був осередок ради, були всi побратими, був Бенедьо. Бенедьо був на вид спокiйний, говорив рiвним звучним голосом. Тiльки очi, незвичайно блискучi, лице, незвичайно блiде, i свiжi глибокi морщиiiи на чолi свiдчили о тiм, що думка його працювала з великою натугою. Рада йшла над тим, якi поставити жадання жидам на случай угоди. Майже всi радили жадати небагато, щоб се тим певнiше одержати. На те сказав Бенедьо: - Правда ваша. Хто менше жада?, борте дiстане. Але знов в нашiм дiлi гiрша рiч була би жадати замало. Адже ж коли ми пiдняли вiйну, то вже треба, щоб мали з не? якусь познаку. А головна рiч, як я гадаю, - поставити такi жадання, котрi би нам не тiлько влекшили наше щоденне життя, але заразом позволили би нам ще лiпше ввiйти в силу, стати ще мiцнiше на ногах. Бо то, видите, й так може бути, що жиди тепер, пiд натиском, пристануть на все, особливо, як побачать, що ми нi самi не робимо, нi других не допуска?мо до роботи. Але потому, скоро ми пристанемо на ?х обiцянки i покинемо вiйну, а вони бух - i назад прикрутять нас ще гiрше, нiж поперед бувало. Про то я й кажу: треба нам такi жадання поставити, щоб ми забезпечилися в разi недодержання слова, щоб ми мали силу в кождiй хвилi наново розпочати таку саму вiйну, коли того треба буде. Всi признали справедливiсть то? бесiди. Бенедьо говорив дальше: - Досi, чень, усi ми переконалися, що сила наша лежить в громадi, лежить в тiм, коли всi будемо держатися купи. Доки ми жили кождий про себе, не дбаючи о других, доти не могло у нас i мови бути о якiйсь помочi, а тепер, як самi видите, спiльними силами ми дiйшли до того, що могли розпочати таке велике дiло - вiйну з богачами. I менi зда?ся, що доки ми будемо держатися купи, доти богачам не вдасться взяти верх над нами. Отже, треба тепер поперед усього поставити ?м такi жадання, щоби опiсля наша громада не тiлько не розпадалася i не була розбита, але, противно, - змiцнювалась чимраз бiльше. Щоби наша робiтницька каса не випорожнювалась, а все бiльшала. Бо добре то якийсь сказав: де добре громадi, там добре й бабi; як буде наша громадська сила мiцнiти i розвиватися, то при тiм i кождому по?динчому буде лiпше, бо громада зможе його в кождiй бiдi зарятувати, i жиди будуть мусили нас боятися i не посмiють зламати свого слова, не посмiють обходитися з робiтниками, як з худобою, або й ще гiрше. - Так, так! - загомонiли кругом робiтники. - Але чого ж на такий спосiб жадати? - Я би гадав ось чого: по-перше, розумiвся, щоби платню нам пiдвищено: тим, що до ями йдуть, найменше дванадцять шiсток, тим, що наверха, - ринського, а найменше вiсiм шiсток; по-друге, щоби нiхто не смiв побирати нiякого касi?рного; потрет?, щоби до робiтницько? запомогово? каси, крiм робiтникiв, давали вкладки також i пани, кождий найменше по ринському мiсячно; дальше, щоби в разi нещасливого випадку, смертi, калiцтва обов'язанi були платити за шпиталь i лiки, а також рятувати осиротiлу родину робiтницьку хоч через пiвроку. Я гадаю, що се жадання не надто великi, а для нас i з них вийшла би значна пiльга. - Так, так, - крикнули гуртом робiтники. - Того тримаймося! А як у нас буде вiдтак своя каса, то й пiзнiше будемо могли дальших уступок добиватися. Жиди не знали нiчого о тiй нарадi. Чим ближче до ночi, тим бiльший страх огортав ?х перед робiтниками. Хати були позамиканi. На улицю рiдко хто показувався. Тiльки глухий гомiн, i шепiт, i тривожна дрож ходили по Бориславi, мов пошибаюча тисячi людей зараза, мов осiннiй стогнучий вiтер по гаю. XV Фаннi, Леонова одиначка, сидiла самотньо в задумi на м'якiй софi в пишнiм поко?. Вона час вiд часу позирала на годинник, що тикав обiч не? пiд кришталевим дзвоном на мармуровiм столику. - Третя година, - сказала вона знудженим голосом. - Як поволi той час iде! Батько поверне аж по п'ятiй, а ти, Фаннi, сиди сама! Як много годин, як много днiв вона просидiла вже отак сама на тiй м'якiй софцi, побiч мармурового столика з годинником пiд скляним дзвоном! Як много разiв нарiкала вона на той лiнивий хiд часу! Чи у не? в руках була яка робота, про котру знала, що вона нiкому не потрiбна i нiкому нi на що не здасться, чи книжка, котра ?? нiколи не могла заняти, - все тота нестерпима нуда, тота самота давили ??, всисались ?й усiми порами в тiло, немов гризька багнюка, ?? жива, кровиста натура нидiла i сохла в тiй холоднiй, бездiльнiй самотi. В жилах кипiла молода кров, фантазiя ще додавала ?й жару, а мiж тим кругом самота, холод, одностайнiсть. ?й бажалось любовi з чудовими, романтичними пригодами, палячих устискiв якогось героя, догробно? вiрностi, безграничного посвячення. А мiж тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких "панiв еманципованих", глупих а зарозумiлих жидкiв, було для не? тим, чим холодна вода для огню. Вона ненавидiла ?х з ?х вiчними, з книжок вивченими комплiментами, з ?х малпячим надскакуванням, в котрiм виразно виднiлося бiльше ушанування для батькового ма?тку, нiж для ?? прикмет. - Як поволi той час iде! - повторила вона в задумi, тихiше, нiжнiше якось i несмiло визирнула крiзь вiкно на улицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що вiд кiлькох тижнiв, мов яркий метеор, несподiвано, та?мниче появився на ?? небосклон!. I появився зовсiм вiдповiдно до ?? романтичних мрiй: королевич в жебрацькiй одежi! Бiдний вуглярчук, котрого чорнi великi очi так i пожирали ??, котрий так перелякав ??, вчепившися генто за бричку i повалившися на улицю, котрий так рiзко, так нам'?тно визнав ?й свою любов, котрий ^ вiдтак немало здивував ??, появившися справдi в ?? домi в елегантськiй одежi, в перемiненiм, проясненiм видi. Який вiн прямий на словах, який гарячий, енергiйний, не знаючий завад нi перешкод, мов i справдi який всемогучий королевич! I Який вiн зовсiм не подiбний до тих блiдих, мiзер1 них, боязливих i смiшних кавалерiв, яких вона досi бачила! Кiлько сили в його мускулах, кiлько огню в його поглядi, кiлько гарячо? нам'?тностi i в його серцi! I як вiн любить ??! Але хто вiн такий? Що за один? Зоветься Готлiб, - сказав, - але у якого роду? Чи може вiн бути мо?м? Такi думки, мов золото-рожевi пасма, снувалися по головi самотньо? Фаннi, i вона чимраз нетерпли| вiше позирала на годинник. - По третiй вiн обiцяв прийти, - прошептала, - чому ж не приходить? Нинi ма? розкритись цiла та?мниця, - чому ж його нема? Чи, може, все те сон, привид мо?? роздражнено? фантазi?? Але нi, вiн держав мою руку в сво?й, вiн цiлував мо? уста, - ох, як гарячо, як страсно!.. Вiн мусить прийти! - I вiн прийшов уже! - сказав Готлiб, входячи тихо i кланяючись. - Ах, то... ти! - сказала тихо, рум'янiючись, Фаннi. Се було перше "ти", котре вона йому сказала. - Я,власне, думала о тобi. - А я о тобi й не переставав думати, вiдколи тебе побачив. - Чи справдi? Дальша розмова велася без слiв, але для обо?х була дуже добре зрозумiлою. Вкiнцi прошептала Фаннi: - Але ти обiцяв менi нинi вiдкрити свою тайну: хто ти? - I ти не догадалася досi? Не вивiдалася о тiм, що тобi котрий-будь з тво?х слуг мiг сказати? - Нi. Я нi з ким о тобi не говорила. - Я сип Германа Гольдкремера, зна?ш його? - Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене? - Що? Твiй батько сватав т