ю? Що вiн скаже ?й? Йому вже  наперед  чулися  ??  страшнi  крики  та
прокляття. Вiн переждав ще тиждень - нiчого не чувати.  Тодi  вiн  рiшився
?хати домiв, тим бiльше що дiла кликали його до  Борислава.  I,  ?дучи  до
Дрогобича битою  пiдгiрською  дорогою,  вiн  так  само  бився  з  гадками,
переходячи вiд чуття ситого,  самовдоволеного  супокою  до  тихо?  радостi
фабриканта-гешефтсмана на вид безмiрно? бiдностi та  розпуки  пiдгiрського
народу, на вид бiльшаючого числа "дешевих i покiрних робiтникiв". Але  чим
ближче вiн наближався до Дрогобича, тим частiше  i  грiзнiше  перемигувала
перед його уявою розлючена i заплакана жiнка, тим густiшою хмарою  налягав
на його душу неспокiй.
   Але яке ж було зачудування Германа, коли, при?хавши додому, застав свою
жiнку в такiм незвичайнiм для себе настро?, що й сам не  знав,  що  з  нею
сталося. Замiсть сподiваних слiз та проклять i  вибухiв  скаженого  гнiву,
його стрiтила якась злорадна насмiшливiсть. Рифка, мов  сорока  в  кiстку,
зазирала йому в лице, пильно добачувала всi змiни, всi новi  борозди,  якi
повиорювала на нiм грижа i непевнiсть. Правда, Рифка випитувала  його  про
Готлiба, ахала, коли Герман говорив, що, мимо всяких трудiв, не  мiг  його
вiдпитати, але у всiм тiм виднiлась радше ?? охота  подразнити  мужа,  нiж
дiзнатися справдi щось вiд нього. А притiм же ?? лице, рум'яне, здорове, i
оживлене, ?? сiрi очi, палаючi якоюсь незакритою радiстю, ?? живi рухи  та
жести i навiть хiд ?? легкий та голос дзвiнкий - все те дуже не надавалося
до смуткування та охання, все казало догадуватись, що час ?х розлуки,  так
важкий для Германа, зовсiм не був важким анi сумним для його жiнки. Герман
зразу стовпiв, дивуючись.
   - Гм, - сказав вiн до жiнки, коли вони по обiдi (Рифка ?ла обiд разом з
ним i ?ла багато i з великим апетитом, чого Герман давно не видав)  засiли
поруч на м'якiй  софi  i  Рифка,  насилу  кривлячи  лице,  ще  раз  почала
розпитувати його про Готлiба, - гм, - сказав Герман, - а ти, як  бачу,  за
той час анi ду-ду собi. Та й весела стала, мов доньку замiж вiддала!
   - Я? Господи боже! Я очi сво? проплакала, ну, але тепер, як ти при?хав,
по тiлькiм часi...
   - Так-то воно так, - говорив недовiрчиво Герман, -  але  менi  щось  не
здався, щоби то для мене така радiсть та й така нагла  змiна.  Ану,  скажи
правду, що тому за причина?
   Вiн усмiхався, глядячи ?й в лице. Вона розсмiялась також:
   - Причина? Чи ти одурiв? Яка ж би мала бути причина?
   - Готлiб прибув?
   - I-i-i, а тобi що? Готлiб?.. Мiй бiдний Готлiб! - I вона знов плаксиво
скривила лице. - Коби вiн прибув, не така б я була!
   - Ну, то що ж тобi такого? Радiсть свiтиться в  тво?х  очах,  слiз  анi
слiду на лицi не знати. Говори, шо хочеш, а в тiм мусить щось бути.
   - Iди, дурний, iди, так тобi зда?ться! - I Рифка вдарила його  вахлярем
по плечi i, всмiхнувшися, вийшла до сво??  спальнi  i  замкнула  дверi  за
собою. Герман сидiв-сидiв, дивувався,  догадувався,  а  вкiнцi,  плюнувши,
пробуркотiв: "Що  то  бабська  манерiя!"  Далi  встав,  походив  трохи  по
свiтлицi i взявся до сво?х бориславських дiл.
   I Рифка, скоро до спальнi, також пройшлася кiлька разiв  там  i  назад,
отворила вiкно i вiддихнула глибоко, мов по тяжкiй утомi, ?? серце  билося
жпво. на лице виступив ще живiший рум'янець, коли  з-пiд  корсета  витягла
невеличкий,  недбало  зложений  i  запечатаний  лист.  Саме  нинi,   перед
Германовим  при?здом,  вона  одержала  його  через   пiсланця   -   малого
коминарчука, що приходив буцiмто питатися, чи не треба вимiтати комини,  i
пепостережено всунув ?й в руку зачорнений сажею лист. Вона ще  й  досi  не
мала часу прочитати його,  але  одно  те,  що  лист  був  вiд  Готлiба,  -
комiiнарчук був його звичайним пiсланцем, -  радувало  ??,  а  нетерплячка
довiдатись,  що  пише  Готлiб,  так  i  пiдкидувала  нею,  коли  сидiла  i
розмовляла з Германом.
   - Фу, добре, що-м розв'язалася з ним! А бiда моя, що нiчого не скрию на
лицi, така натура погана. Зараз старий бiс  догадався.  Але  чекай,  чорта
з'?ш, поки вiд мене правди  дiзна?шся!..  -  Вона  сiла  вiдтак  на  софу,
отворила лист i почала читати, звiльна слебiзуючи грубi, недбало  намазанi
букви.
   Вiд ви?зду Германа до Львова справдi нове  життя  зачалось  для  Рифки.
Несподiваний  поворот  сина,  та  й  ще  в   такiм   незвичайнiм   способi
подiйствував на не?, як набiй електрично? батерi?. Мов безумна з  радостi,
вона  по  вiдходi  Готлiба  бiгала  по  покоях,  без  думки  i  без   цiлi
переставляла крiсла та столи, цiлувала Готлiбiв портрет, мальований в його
шкiльних часах, i ледве-ледве утихомирилась. Але  хоть  i  вспоко?лась  на
вид, то все-таки в нутрi ?? кипiло та клекотiло,  кров  плила  живiше,  ??
розбуджена  фантазiя  блудила  та  носилася  летом  ластiвки,   стараючись
розгадати, де то тепер ?? син, що робить, коли  i  як  побачиться  з  ним.
Ожиданка день поза день держала ?? в напруженнi. Вона  турбувалась,  вiдки
добути для Готлiба грошей, радувалась, коли вiн часом в сво?м  вуглярськiм
уборi прибiгав до не?, розпитувала його, як вiн жи? i що дi?,  але  Готлiб
такi питання збував усе двоматрьома словами, загрожуючи  зато  матiр,  щоб
мовчала о нiм перед вiтцем i перед усiми та  щоб  старалася  для  нього  о
грошi. I в тiм ненастаннiм напруженнi та  роздразненнi  найшла  Рифка  те,
чого не ставало ?й досi, - найшла заняття, найшла невичерпаний предмет  до
працi думок - i ожила, похорошiла.
   Частенько Готлiб, замiсть щоб мав прийти сам, присилав листи. Тi листи,
хоть короткi i нескладнi, були новим предметом заняття i роздумування  для
Рифки. Вони тим були цiннiшi для не?, бо слово,  написане,  оставалось  на
паперi,  було  раз  у  раз  мов  живе  перед  нею,  вона  могла  читати  i
перечитувати Готлiбовi листи по тисяч разiв  i  все  находила  в  них  чим
любуватися. Тi листи вона вiдбирала i  читала  з  такою  дрожжю,  з  таким
зрушенням, як молодi дiвчата вiдбирають i читають любовнi  листи.  Потреба
любовi i сильних зрушiнь, невдоволена в молодих  лiтах  а  розвита  аж  до
нервово? гарячки пiзнiшим життям в достатку а без дiла, виливалася  тепер,
мов довго здержуваний потiк, котрий вкiнцi здужав розiрвати греблю.
   - Що то вiн тепер пише, голубчик мiй? - шептала Рифка, отворивши лист i
напуваючись  ще  перед  читанням  розкiшною  ожиданкою,  I  вiдтак  зачала
пiвголосом читати, зупиняючись та з труднiстю розбираючи слова:
   "Мамцю! Грошей маю ще досить, - треба ми буде аж на другий тиждень. Але
не о тiм хотiв би я нинi вам написати. Чув-?м,  що  тато  мають  при?хати.
Пам'ятайте, не виговорiться, бо я готов наробити велико? бiди. Але й не  о
тiм хотiв би я вам нинi написати. Розповiм вам щось цiкавого.  Часу  тепер
маю досить, ходжу собi куда хочу улицямп, полями. Зна?те, оногди побачив я
на проходi дiвчину, - вiдколи жию, не видав тако?. I ще не знаю, чия вона.
Куди йшла, я слiдком за нею, а тремтiв цiлий, як у  горячцi.  I  нараз  на
скрутi щезла, - кiлька домiв великих та пишних обiч,  не  знаю,  в  котрий
увiйшла. I вiд того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу,  мов  сам
не свiй, все вона менi привиджу?ться i в снi,  i  наявi.  Я  вже  рiшився,
скоро ?? другий раз побачу, приступити просто до  не?  i  питати  ??,  чия
вона, але досi ще не удалось менi бачити ??  другий  раз.  Все  ходжу  тою
вулицею, на котрiй менi щезла з виду, гляджу у всi вiкна, але дарма, -  не
показу?ся. Коби-м хоть знав, у котрiм домi вона жи?, то би-м питав сторожа
або кого. Але я не попущуся, мушу вивiдатись, хто  вона,  бо  вiд  першого
разу, коли-м ?? побачив, почув я, що без не? жити  не  можу.  Так,  мамцю,
вона мусить бути моя, най вона собi буде  хто  хоче!  Скоро  що  дiзнаюся,
нараз напишу вам".
   Яке дiйство зробив той лист на Рифку, сього нi словом сказати, нi пером
списати. Вона цiла задрижала, мов вiд пропасницi. Перший раз в життi  вона
держала лист, справдi тикаючий чуття,  любовi,  i  хоть  у  грубiй  формi,
все-таки ясно  висказуючий  любов  глибоку  i  живу,  трохи,  може,  надто
неплатонiчну, грубу, але зато сильну i слiпу, -  а  така  любов  найбiльше
мусила подобатись Рифцi, малообразованiй,  нервовiй  i  кровистiй,  Рифцi,
котра в сво?м життi нiяко? любовi не зазнала. Як рада б  вона  була  тепер
бачити свого Готлiба, мiцно-мiцно притиснути його до  ёрерця,  слiдити  за
кождим його кроком, жити  його  думками,  палати  його  чуттям.  Адже  вiн
любить! I з нею першою подiлився тайною свого серця! I вiдколи вона  знала
те, вона два рази сильнiше полюбила Готлiба, iменно за те, що вiн  любить.
Правда, коли б тут коло не? була i жила тота  дiвчина,  котру  вiн  любив,
коли б  тота  дiвчина  i  з  свого  боку  любила  його,  Рифка  непремiнно
зненавидiла б ??, стро?ла б ?? життя - за ?? любов!..
   Минав день за днем  гарячково?  ожиданки.  Рифка  з  превеликим  трудом
удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучо? тайни. На ?? щастя, по
трьох днях Герман ви?хав до Борислава, де мав побути пару день.  Оставшись
сама дома, Рифка почула в домi якусь тiсноту, якусь душнiсть,  -  кров  ??
гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий  лiтнiй
день. Просторний сад за домом так  i  манив  до  себе  розкiшним  холодом,
темною зеленню, живим запахом та  легесеньким,  та?мничим  шепотом  листя.
Вона мимоволi пiшла туди. Садiвники якраз обривали вишнi та великi, вчасно
достигшi веприни. Два  хлопаки  з  кошичками  в  руках  стояли  на  тонких
вишневих гiлках, одною рукою придержуючися за  щаблi,  а  другою  зриваючи
спiлi вишнi. А старий садiвник в бiльший кiш збирав  веприни,  причякнувши
перед розлогим вепринником i пiдiймаючи гiлку за гiлкою. Хлопцi на  деревi
смiялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пiсню.
Коли побачив паню, пiдiйшов до не? з уклоном, пожалувався, що вишнi  сього
року зродили слабо, зато веприни гарнi i дуже добре платяться. Вiн  вибрав
кiлька пригорщiв самих достиглих веприн, великих, як терносливи, i  просив
Рифку перекусити. Вона взяла ?х у хусточку. За той час позлазили хлопцi  з
вишнi з повними кошиками. Спiлi, повнi ягоди блищали  на  сонцi,  мов  яке
дороге камiння, крiзь ?х тоненьку прозiрчасту шкiрку сонце прокрадалося  в
?х нутро, мiнилось i переливалось в червонавiм виннiм плинi,  немов  вишнi
були налитi кров'ю. Хлопцi нарвали також темно-зеленого  вишневого  листя,
вистелили ним  дно  невеличкого  прикадка  i  обережливо  почали  в  нього
складати вишнi. Рифка стояла i глядiла, втягаючи в себе всiма порами  тiла
милий  холод,  розкiшну  вогкiсть  та  свiжiсть  саду  i  упоюючий   запах
свiжонарваних вишень, ?й було любо i при?мно, як нiколи. Вона мовчала.
   Коли  втiм  тихесенько,  немов  украдком,  рипнула  хвiртка,  ведуча  з
подвiр'я до саду, Рифка озирнулася. Малий обмурзаний  коминарчук  стояв  у
хвiртцi; поглядом звав'?? до себе. Вона полетiла радше, нiж пiшла.
   - Панi, ту для вас листок! - шепнув коминарчук.
   Рифка з бiльшою, нiж звичайно, дрожжю прийняла  пом'ятий  незапечатаний
листок. Коминарчук пустився, було бiгти геть.
   - Постiй, постiй, - сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому
в шапку одержанi вiд садiвника  веприни.  Коминарчук,  урадуваний,  побiг,
кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пiшла до сво?? спальнi, дрижачи всiм
тiлом, з голосно б'ючим серцем,  замкнулася,  сiла  на  софцi,  вiдiтхнула
глибоко, щоб успоко?тися, i зачала читати:
   "Я видiв ??! Господи, що за краса, що за лице, що за очi! Мене тягло до
не?, я не мiг опертися. ?хала в бричцi кудись на Задвiрне передмiстя, -  я
стрiтився з нею несподiвано. I  я  вiдразу  мов  одурiв,  так,  одурiв.  Я
кинувся перед конi - пощо,  нащо,  i  сам  не  знаю.  Я,  бачиться,  хотiв
зупинити бричку, щоб розпитати ??, хто вона. Але конi перепудились мене  i
шарпнули вбiк.  Вона  скрикнула,  поглядiла  на  мене  i  поблiдла.  А  я,
учепившися за васаг брички, волiкся по дорозi по камiнню. Я не чув болю  в
ногах, а тiлько дивився на ню. "Я люблю тебе! Хто ти?" - сказав я ?й.  Але
втiм обернувся вiзник i вдарив мене пужiвном по головi так сильно, що я  з
болю пустив бричку i упав насеред дороги. Бричка  поторохтiла  далi.  Вона
знов скрикнула, озирнулася, - бiльше не тямлю. Я, правда, схопився  ще  на
ноги, щоб бiгти за нею, але забiг тiлько два кроки i знов упав.  Мо?  ноги
порозбивались о камiння, з них текла кров, голова болiла i  напухла,  -  я
трохи не зомлiв. Надiйшла баба, дала менi  води,  перев'язала  ноги,  i  я
поволiкся до хати. Лежу  i  пишу  до  тебе.  Зладь  на  завтра  i  передай
коминарчуком троха грошей, десять ринських, - чу?ш? Тепер коло  мене  чужi
люди ходять, - могли б домiркуватися..."
   Рифка, не дочитавши до кiнця, впала зомлiла на софку.
   VII
   Було то вечором. Матiй i Бенедьо повертали з роботи i сидiли мовчачи  в
хатi при млавiм свiтлi невеличкого каганця, в  котрiм  горiв,  шкварчав  i
порскав  нечищений  бориславський  вiск.   Бенедьо   вдивлявся   в   план,
розпростертий перед ним, а Матiй, сидячи на сво?м малiм  стiльчику,  латав
сво? ходаки. Матiй вiд того вечора, коли Мортко сказав йому, що "?х справа
скiнчена", був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо хоч i не знав  докладно,
що се за справа, все-таки дуже жалiв Матiя i рад був допомогти йому,  але,
з другого  боку,  не  смiв  зачiпати  його,  щоби  не  розворушати  в  нiм
наболiлого. Скрипнули дверi, i до хати ввiйшов Андрусь Басараб.
   - Дай боже час добрий! - сказав вiн.
   - Дай боже здоров'я!  -  вiдповiв  Матiй,  не  пiдводячися  з  мiсця  i
витягаючи дратов.
   Андрусь сiв  на  лавi  пiд  вiкном  i  мовчав,  роззираючися  по  хатi.
Очевидно, вiн не знав, вiд чого би то зачати  бесiду.  Далi  звернувся  до
Бенедя:
   - А що у тебе, побратиме, чувати?
   - От, увiйде, - вiдповiв Бенедьо.
   - Щаститься тобi якось  в  нашiм  Бориславi,  -  сказав  трохи  гризько
Андрусь. - Чув я, чув. Та ти тепер великi  грошi  береш  денно  при  сво?й
фабрицi!
   - По три ринськi денно. Не надто то багато як на  майстра,  але  як  на
бiдного помiчника, то певно, що досить. Тре  буде  дещо  пiслати  мамi,  а
решту, - ну, та вже о рештi поговоримо пiзнiйше, як усi зiйдемся. Я  думав
дещо троха над нашою долею...
   - Ну, i що ж ви видумали? - спитав Андрусь.
   - Будемо говорити о тiм на зборi. Але от тепер стараймося деяк потiшити
побратима Матiй, - адiть, який ходить! Я вже й сам  хотiв  дещо  балакати,
але що, бачите, замало ще його знаю...
   - Та я, власне, для того прийшов, - сказав Андрусь. - Побратиме  Матiю,
пора би тобi розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком i чому вона
тебе так обходить?
   - Е, та що вам розповiдати? - знехотя вiдказав Матiй.  -  Що  говорити,
коли справа скiнчена? Тепер дарма говорити, - не повернеш!
   - Та хто зна?, хто зна?, чи скiнчена, - сказав Бенедьо.  -  Розповiджте
лишень, все три голови потрафлять бiльше дещо вигадати,  нiж  одна.  Може,
найдеся ще яка рада. А якби вже i справдi все пропало, то бодай  вам  буде
легше, коли з нами подiлитеся сво?ю грижею.
   - Ая, ая, i я так кажу, - потвердив Андрусь. - Все-то сам-один  чоловiк
- дурень напротив громади.
   - Ой так, так, побратиме Андрусю, - вiдповiв сумовито  Матiй,  вiдложив
набiк скiнчену роботу i закурив люльку, -  може,  то  й  але,  що  чоловiк
дурень: прив'яжеся до другого, i вiдтак гризися вже не  йно  самим  собою,
але й другим, i третiм! Та й ще, правду  тобi  скажу,  за  другим  чоловiк
дужче гризеся, нiж за собою. Таке й мо?. Нехай i так, розкажу вам, яка  зi
мною гiсторiя була i яка у мене справа з Мортком.
   Буде вже тому щось зо штирнайцять лiт. Саме п'ять лiт по  мо?м  приходi
до того  заклятого  Борислава.  Ще  тодi  ту  не  так  було.  Ями  йно  що
починалися, - все ще якось подобало на  село,  хоть  i  тодi  вже  жидiвнi
назлазилося було сюда, як хробiв до стерва. То тодi ти, небоже,  ту  пекло
було, аж сумно погадати. Жидiвня крутилася та гомонiла коло  кождо?  хати,
пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або  й
таки в хатах по?ла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд закони.  Що  я
тодi навидiвся, аж серце нукало! А скоро, собачi дiти, обдурили  чоловiка,
виссали з него все, що мож було виссати, - тодi гей же на него! Тодi вiн i
пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують,  i  з  власно?
хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!
   От раз iду я рано на роботу, дивлюся: повна  вулиця  людей,  збилися  в
купу, гомонять щось, серед купи крик i плач, а збоку в невеличкiй, соломою
критiй хатi жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимiтують  iзсередини
все: миски, горшки, полицi, скриню... "Що такого"? - питаю  я.  "А  що,  -
вiдповiда? оден чоловiк, - довели нехристи бiдного Максима до  послiдиого.
Статний був газда, нiщо й казати, а людяний, чемний..." - "Ну, та й  що  з
ним сталося?" - "А не видиш, - каже чоловiк,  -  видурили  у  него  грунт,
худоба розтратилася, а нинi ось прийшли та й з хати го  вивергли,  кажуть,
що то ?х, що вони собi купили. Той в крик - жиди не питають. Той  дiрвався
до бiйки, а ?х злетiлося в однiй хвилi, як тих гавронiв, та й  давай  бити
бiдного Максима! Зробився крик, зачали  збiгатися  й  нашi  люди  i  ледво
вирвали Максима з жидiвських рук. А той обкервавленiiй, аж страшний, та  й
кричить: "Люди добрi, ви видите, що ту дi?ся? Чого сто?те? Ви гада?те,  що
то лиш зо мною так сталося? I з вами буде так само! Ходiть, берiть, що хто
ма?, в руки - сокири, цiпи, коси, - берiть i виженiть  тото  паршивство  з
села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!" Люди видивилися на
него, стоять, гомонять... А ту оден жид, - он той, що он визирав з  вiкна,
- пiрвав камiнь та й луп Максима в голову. Той на мiсцi перевернувся,  лиш
захарчав: "Люди добрi, не дайте мо?й дитинi загибати! Я вмираю!.."
   Я не дослухав того оповiдання а почав протискатися до середини  здвигу.
Насеред улипi лежав чоловiк, може, де  сорока  лiт,  в  подертiй  сорочцi,
окровавлений, посинiлий. З голови ще капала кров. Коло нього  припадала  i
лебедiла мала дiвчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а
люди обступили доокола, стоять стiною  та  гомонять,  але  й  з  мiсця  не
рушаються. А Максимову хату обступила жидiвня, аж зачорнiлося  довкола,  -
вайкiт та гаркiт такий, що й слова власного не чути.
   Я стою, як остовпiлий, дивлюся сюди-туди, не  знаю,  що  дiяти.  Аж  ту
виджу, з вiкна виставився той сам жид, що забив  Максима;  вже  геть-геть,
видно, осмiлився i кричить, поганець: "Так му треба, пиякови  одному!  Так
му треба! А ви чого ту поставали, свинi? Марш додому оден з другим!"
   В менi кров закипiла.
   "Люди, - заревiв я не сво?м голосом, - чи ви постовпiли,  чи  поцапiли?
Та не видите, що чоловiка забили перед вашими очима i ще  смiються?  А  ви
сто?те та й нiчо? А грiм же би вас божий побив! Бий злодi?в жидiв!"
   "Бий! - заревiло в тiй хвилi з усiх бокiв, аж земля здилькотiла. -  Бий
злодi?в, п'явок!"
   То так, як би iскра в солому впала. В однiй хвилi весь мир став  як  не
той. Я ще й не озирнувся, а ту вже цiла хмара камiння  дрррень  на  жидiв.
Лиш тiлько ще я видiв, що той жид, що забив Максима, як стримiв  у  вiкнi,
так в однiй хвилi пiдскочив, хопився за голову руками,  скрутився,  спищав
та й бовть на землю. Бiльше  я  не  видiв,  не  чув  нiчого.  Крик,  гвалт
пiднявся такий, як на  судний  день.  Люди  ревiли  без  пам'ятi,  тислися
наперед, рвали, що кому впало пiд руки: кiлля з плотiв,  хворост,  жердки,
полiна, камiння - i валили на жидiв. Зчинився такий писк та вайкiт,  немов
цiла бориславська кiтловина запада?ся пiд землю. Часть жидiв  пирсла,  мов
порох. Але кiлькох заперлося в Максимовiй хатi. Крiзь вiкно видно було, що
у них в руках сокири, мотики, вила - похапали, що могли.  Але  видячи,  що
мир обступа? хату довкола, мов ревуча повiнь, вони перестали кричати, нiби
закаменiлi? зо страху. Народ попер до дверей, до вiкон, до стiн. Затрiщали
дошки, дилиння, задзеленькотiли вiкна, - грюкання, гвалт,  писк,  а  нараз
страшенний грохiт, хмара пороху... Люди по кусневi розiрвали стiни, - зруб
i повала грохнули на жидiв, порохи вкрили все те страшне позорище...
   Але в мене за той час що iншого було на гадцi. Видячи,  як  народ,  мов
звiр, пре на жидiв, я хопив малу дiвчину,  Максимову  сироту,  на  руки  i
нирпинирци почав продиратися крiзь здвиг. Ледво вирвався  з  товпи  в  тiй
хвилi, коли там бевхнула хата. Я погнав  загородами,  пiвперечною  стежкою
додому, бо боявся, щоби де розлютованi жиди не перехопили  мя  на  дорозi.
Допавши хати, я запер дверi i положив  зомлiлу  дитину  на  тапчан,  зачав
вiдтирати. Але довго я не мiг ?? добудитися, вже-м собi гадав, що, може, й
?? заголомшив який камiнь. Але, бог дав, - прийшла до себе, i  я  так  тим
утiшився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.
   Матiй замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, i на лице, оживлене
i палаюче пiд час оповiдання, почала звiльна  набiгати  давня  сумовита  i
безнадiйна хмара. По хвилi вiн почав говорити далi:
   - За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я  й  зовсiм  забув  про
бiйку i аж пiзнiше дiзнався,  що  вона  скiнчилася  на  нiчiм.  Розваливши
Максимову хату, люди немов самi себе злякалися i розлетiлися кождий в свiй
бiк. Жиди, також переполошенi, не показувалися зо сво?х нор, - аж десь над
вечором деякi смiлiшi повилазили, почали роззиратися... До Максимово? хати
- а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживi, а  п'ять
покалiчених. Пропало. З'?здила, правда, комiсiя, позабирали  були  кiлькох
до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.
   А Марта лишилася у мене. Чеснi бориславцi мали, видко ся, багато  свого
дiла i не втручалися до бiдно? сироти. Лиш часом деякi жiнки приносили  ?й
се та те ?сти, випрали рубатку, облатали, та й тiлько всего, ?й було  тодi
дванадцять лiт. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира  така,
як своя душа. Зразу плакала за вiтцем, ну,  але  вiдтак  сама  видить,  що
робити? Привикла. I так вам привязалася до мене, як до рiдного вiтця.
   А я також, нема що казати, пантрував ??, як ока в головi, така ми стала
дорога та люба. Другi рiпники не рлз, бувало, смiються  з  мене,  питають,
коли буде весiлля або, може, хрестини вперед будуть, але я на то  байдуже.
Говорiть собi, говорiть!
   Росла тота дiвочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то  я  щб  -
рiпник, давнiй пастух громадський, але, зна?те,  зазнав  чоловiк  лиха  на
сво?м вiцi. А лихо - велика школа. То й гадаю собi:
   "Чень-то хоть ?й бог деяк лiпше пощастить". Шанував я ??  -  нi  роботи
тяжко?, нi слова поганого... Шити навчилася,  не  знаю,  де  i  коли,  так
ладно, що чудо. Усе, бувало, баби несуть до не?, - ну цiлими днями  сидить
у хатi,  робить.  Та  й  що  то,  до  всего  вона,  до  всяко?  роботи.  I
побесiдувати, i пожартувати, i порадити розумно - до всего...
   Пiзнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота
нещасливий, як i вона. Рiпник, зарiбник, Iван Пiвторак звався,  -  та  ти,
Андрусю, знав його добре... Зачав ходити. Виджу я,  що  дiвчина  до  нього
липне, розпитую, розвiдую про Йвана, говорять:  "Що  ж,  бiдний,  ну,  але
хлопець чесний, робучий, розумний". Якось раз так при недiлi  прийшов  вiн
до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче вiн  геть
iти, а я кличу, що-дi постiй, Iване, щось ти маю казати. Став вiн, запалiв
троха, далi сiв на лаву.
   - Ну, що там такого? Кажiть! - повiда?. Я  посидiв  троха,  -  мовчу  i
позираюся на него. Не зна? чоловiк, як би то зачати, щоби нiбито i  просто
з моста, i щоби дечим не вразити хлопця.
   - А як ти, - кажу, - Iване, гада?ш? Марта от наша - нiчого дiвчина?
   - А вам що до того, як я гадаю? - вiдрiзав вiн, а сам ще дужче палi?.
   "Ов, - гадаю собi я, - з тобою  треба  остро  держатися,  коли  ти  так
рiжеш".
   - Ну, - кажу, - багато менi до того не ?, але виджу, що  тобi  щось  до
не?, га? А ти, чень, зна?ш, що у не? вiтця  нема,  а  я  тепер  для'не?  i
отець, i опiкун, i сват, i брат. Розумi?ш? Як скоро  би-м  iгобачив  щось,
зна?ш, не те?... то вважай, що я за чоловiк! Зо мною ж.арту нема.
   Iван аж затремтiв на тоту бесiду.
   - А най же вас, - каже, - бог ма?! Десь також  щось  -  грозити,  а  не
знати, пощо i за що. А вам  хто  набрехав,  що  я  щось  злого  гадаю?  Не
бiйтеся, Матiю, - каже вiдтак поважливо, - я хоть молодий, а знаю потроха,
як що повинно бути. Ми нинi з Мартою мали умовитися, як  i  що  робити,  а
тодi вже й до вас, як до опiкуна, удатися по пораду i благословенство.
   - Ну, вважай же ми! - промовив я, але сам iючув, що  щось  ми  так  гий
запаморочилося в головi, i сльози бризнули з очей... Ет,  дурень  чоловiк,
та й по всьому!..
   Ну, нiчо. Зробили ми умову  -  пiбралися  вони.  У  Iвана  по  батьковi
якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що  вiн  таки  то?
весни виставив, - уже то нiби ми оба, - тоту ось хату,  та  й  ту  й  обо?
зачали жити. Правда, господарства ту нiякого не мож було заводити  на  тiй
голотечi, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а
далi, як того почало не ставати, то мусила й вона, бiдна, йти на роботу до
воску. Що було дiяти?.. Я вiддiлився вiд них, жив осiбно, а коли тiлько що
мiг, то доносив ?м, - звичайне, чоловiк уже привик, зжився...
   Аж от якось так в пару мiсяцiв здиба? мене I?ван та й каже:
   - А зна?те, - каже, - Матiю, яка у нас з Мартою рада стала? Я  цiкавий,
що ви на то скажете?
   - Ну, яка рада? - кажу. - Говори, яка?
   - А така. Ми хочемо вiдтепер зачати дещо складати набiк  iз  зароблених
грошей. Зна?те, лiто йде, чень троха  лiпше  будуть  платити.  То  ми  так
урадили, що коби дещо троха прискладати грошей,  уже  хоть  би  чоловiк  i
тiснiше за той час жив, гий той  каже,  хоть  би  ремiнь  на  великопiстну
пряжку пiдтягнув, але чень би то мож було... А знаете, в Тустановичах оден
там продав би кусень грунту з хатою, - я вже говорив з  ним.  "Продам",  -
каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на  200.
А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землi продав,  -  може  би,  було
хоть 50 ринських. Чи як ви гада?те?
   - Та що, - кажу я, - як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не
зле би було вам вирватися з то? проклято? ями.
   - Ба, - каже Iван, - не на тiм копець. Менi зда?ся,  що  нам  дво?м  до
осенi тяжко буде наскладати двiста ринських, - на то би тро зо два роки. А
якби тро?, як гада?те, може би, борше?
   Я видивився на него.
   - Ну, - каже вiн, - що ж ви  так  дивитеся  на  мене?  Ту  проста  рiч:
пристаньте  й  ви  до  нас.  Перейдiть  до  нашо?  хати  жити,  не  будете
потребувати платити окремо комiрне, та й  ?да  нас  менше  винесе.  Будемо
робити разом, чень зложимо хоть що-то.
   Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловiка й самого  знесла
охота видобутися а то? западнi, а ще бiльше  -  ?м  допомогти,  чим  сила.
Пристав я на тоту раду.
   Зачали ми робити. Добре нам iде, тiшимося, що ось-ось перейдемо жити на
сво?. Iван звивався так, як той пискiр, сюди  й  туди,  -  рад  би  птахом
вилетiти з Борислава.  Робота  того  року  була  добра,  -  у  нас  грошей
призбиралося ладних: i на грунт  би  стало,  i  ще  дещо  лишилося  би  на
розгосподарювання. "Господи! - говорить, бувало, Iван вечерами. -  Коби-то
вже раз!" Але не знати, чи бог не судив му, бiдному, дiждатися виходу,  чи
лихi люди не дали!..
   Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом i не брали  грошей  вiд  жида.
"Йай, - кажемо, - у нього лежать, в ?го касi  безпечнiше,  нiж  у  нас  за
пазухов, а в книжцi якраз записано  на  нас,  то  й  сам  чорт  вiдтам  не
викусить". Так ми й зробили - брали  лиш  часом  по  кiлька  шусток,  щоби
яко-тако продихати.
   Минуло так лiто, ба й осiнь, ба й зима, - настали свята. По святах мали
ми забиратися геть з Борислава. В цвiтну недiлю пiшов Iван до  Тустанович,
щоби довершити згоду, - таки на другий день мав  дати  тамтому  чоловiковi
завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му  решту  грошей.
Пiшов мiй Iван. Змерка?ся - нема Iвана. "Ну, нiчо, - гада?мо собi, - може,
там де на могоричi абощо". Але Марта якась неспокiйна  весь  день  ходить,
нудить, сама не зна? чого. Нiч минула - нема Iвана. На роботу приходимо  -
вiн не приходить. Наставник Мортко питався мене, де  вiн.  Я  му  розповiв
усе, а той ще крикнув:
   - От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!
   Гадкую я сюди й туди, - де би Iван був? Вечором по роботi  приходжу  до
хати - нема. Гадаю собi:
   "Пiду по шинках, пошукаю, порозпитую". Заходжу до  головного  шинку,  -
там повно рiпникiв, - заздрiв я межи ними й Мортка, але  котрi  саме  були
знаком! рiпники, того не тямлю. Якiсь штири  незнакомi,  вже  нiби  п'янi,
стоять насеред хати  i  спiвають:  оден  святовечiрньо?,  другий  страстi,
третiй пiдскоцько?, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасу?
разом?
   - Iдiть собi до чорта!  -  крикнув  я  на  них.  -  Там  будете  акурат
пасувати!
   Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той  за  полу,  кличуть  горiвки.
Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регiт, другу кличуть. Анi суди
боже вiд них вiдпекатися. А ту бачу,  що  Мортко  усе  пiдморгу?  на  них,
дiстодiто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашумiло в головi,
хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що  ввiйшли  якiсь  два  знакомi
рiпники, що-м з ними вiтався i частувався, - але кiлько вже  намучив  свою
дурну стару голову, а не можу пригадати собi й досi, хто то такий був.
   - А що ж тобi тото так доконечно треба знати? - перебив його оповiдання
Андрусь.
   - Ах, чи доконечно! Менi так, дурному, зда?ся, що я через тото й справу
програв!
   - Що? Через тото? А то яким свiтом?
   - Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по  невчасi,  як  зачав  пригадувати
собi все до крихiточки, що i як тодi було, аж тепер нагадав собi, що  були
якiсь два знакомi, лиш не знати  котрi.  Коби  дiзнатися,  були  би  зараз
свiдки.
   - Свiдки? Нащо? До чого?
   - Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамiр, а  ту  в  ванкирi  обiч  хтось
злупотiв склянкою, - мiй Мортко тiлько миг, побiг  до  ванкира.  Чую:  там
говорять - Мортко потихо, а хтось другий голосно.  Що  за  неволя!  Якийсь
зна?мий голос, так як Iванiв! Знати, що п'яний, язиком  пута?,  але  голос
?го. Я пруднувся до дверей ванкира i нехотячи потрутив одного  з  тих,  що
мене частували. Той гримнув собою до землi. Другi прискочили до мене.
   - Гов, свату, гов! - ревуть, - Що бо ти людей труча?ш та розмiту?ш? Га?
   - Та я нехотячи!
   - Еге, нехотячи! - рипить один, - Зна?мо ми таких!
   В тiй хвилi створилися дверi ванкира i в  дверях  показався,  -  присяг
би-м нинi, що показався мiй Iван,  держачися  за  одвiрок.  За  ним  стояв
Мортко i держав го за плечi. Я знов пруднувся до него.
   Але в тiй хвилi вiн щез, дверi заперлися, а один рiпник пiрвав мене  за
груди.
   - Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очi  за?ду,  -  крикнув  вiн  i  як
зацiдить мене межи очi, аж менi сто тисяч свiчок в очах заярiлося i все  в
головi перемiшалося. Тямлю ще тiлько, що-м одному вчепився в волосся i  що
другi обскочили мене, мов кати, i збили пiд ноги. Очевидна  рiч,  що  вони
були пiдмовленi, бо я ?х анi не знав, не видав, анi не зробив  ?м  нiчого.
Що сталося далi зо мною, де дiвся Iван, де дiлися тотi два знакомi рiпники
- не тямлю нiчого. Все затьмарилося в мо?й головi.
   Я прокинувся в хатi, на постелi. Марта коло мене сидить i плаче.
   - А що, де Йван? - се було мо? перше питання.
   - Нема.
   - Але чень же був дома?
   - Не був.
   Дивлюся я, вона така змарнiла, стурбована, що тiлько снасть ??.  Що  за
нещастя?
   - Але ж я, - кажу, - вчора вечiр  видiв  его.  Вона  всмiхнулася  крiзь
сльози i похитала головою.
   - Нi, - каже, - ви вчора вечiр нiяк не  могли  його  видiтп.  Ви  вчора
вечiр лежали ось ту без пам'ятi.
   - А що ж, то нинi не вiвторок? - спитав я.
   - .Нi, нинi вже  п'ятниця.  Ви  вiд  понедiлка  ночi  лежите  осьде  як
мьртвий, у горячцi та манколi?.
   - А Iвана не було вiдтодi?
   - Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, - нiхто не  зна?,
де вiн i що з ним.
   - Але ж я го в понедiлок видiв  у  шинку.  Марта  нiчо  па  то,  тiлько
здвигнула плечима i заплакала. Певно, бiдна, подумала собi, що се менi
   так з перепою привидiлося.
   - Але ж аби-м так свiт божий видiв, як-?м його я видiв достотку  сво?ми
очима!
   - Ба, та-бо якби вiн був тодi в Бориславi, то був би прийшов додому,  -
сказала Марта.
   - От тож-то й менi дивно. А в Тустановичах був, не зна?ш?
   - Був. Я ту розпитувала тустанiвських  парубкiв.  Був,  кажуть,  згодив
поле з хатою i вечором забавився на могоричi геть поза пiвнiч. Там-таки  й
ночував, а в понедiлок пiшов перед полуднем, щоби в  Бориславi  взяти  вiд
жида грошi. Тiлько всего я могла дiзнатися.
   Менi немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений i збитий на
всiм тiлi, треба було вставати, рушатися, розвiдувати. Але що з того?..
   - А як, - питаю  Марти,  -  не  зна?ш,  чи  дав  завдаток  на  грунт  в
Тустановичах?
   - Не знаю.
   - Га, то треба пiти до жида, спитатися, чи вiдобрав вiн вiдтам грошi. I
так нинi виплата. Коли вiн узяв грошi, то, може, пiшов  з  ними  назад  до
Тустанович або до Дрогобича.
   Пiшли ми обо? до канцелярi? Германа Гольдкремера, - ми в  него  робили.
Пита?мося. Той до книжки... "Взяв ваш Iван Пiвторак грошi". - "Коли?" - "В
понедiлок вечором". От тобi и на! Полiз я до Тустанович,  питаю:  завдатку
не дав, вiд понедiлка не був, хоть обiцяв, що прийде найдалi в вiвторок  з
полудня. Дивуюся, що такого? Чи згода зiрвана, чи  що?  Я  розповiдаю,  що
грошi вiд жида взятi i що нема нi грошей, нi Iвана.  Нiхто  нi  о  чiм  не
зна?.
   Iду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих:
   нiхто 'не видав Iвана. Пропав неборак. Анi слiду нема. Питаю Мортка, де
вiн подiвся з шинку i що там робив. "Нi, - каже, - неправда тому, я  й  на
очi не видав Iвана. Ти, - каже, -  п'яний  був,  серед  бiйки  тобi  рiдна
бабуня  привидiлася,  а  тобi  здавалося,  що  то   був   Iван".   Починаю
розвiдувати, хто тодi ще був в шинку, що то за якiсь були, що мене биля, -
ага, немов чорт злизав усякий слiд! На тiм i стало.
   Ну, вже вам того не iре й казати, який у  нас  великдень  був.  Що  там
бiдна Марта наплакалася, -  господи!  Вся  надiя  пропала.  Минув  мiсяць,
другий, - про Iвана анi вiстки, анi чутки.  Далi  чу?мо,  декотрi  рiпники
посмiшковуються, жартують: "Розумний хлопець, той Пiвторак: грошi  забрав,
бабу лишив, а сам в свiт за очi!" Зразу говорили  тото  на  жарт,  а  далi
декотрi почали й напевне говорити Знов я розпитую: хто чув? хто видiв?  Не
знати. Той каже: "Никола видiв"; Никола  каже:  "Проць  ни  казав";  Проць
каже: "Семен вiдкись чув"; Семен не пригаду? собi, вiдки чув, але зда?  му
ся, що вiд Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить  i  кождому  в  очi
плю?.
   Аж десь по двох роках, он торiк весною, - видобуто з одно?  старо?  ями
костi. Пiзнали ми по перстенi на пальцi та по  ременi,  що  то  був  Iван.
Ремiнь був порожнiй, очевидно, ножом  розрiзаний.  Застрягла  мп  тогди  в
голову гадка, - i досi мя не помiту?.  Погана  гадка,  дуже  грiшна,  коли
несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собi: "То нiхто, як тiлько оден
Мортко наперед пiдпо?в  Iвана,  пiдмовив  якихось,  щоби  мене  довели  до
безпам'ятi i набили, а вiдтак обрабував його, бiдного, i  вкинув  в  яму".
Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два днi з'?хала комiсiя
обзирати  костi,  пiшов  я  i  почав  казати  все,  як  на  сповiдi.  Пани
слухали-слухали, записали все в протокул, кликали  сего  й  того;  Мортка,
Iваниху,  шинкаря,  знов  списували  протокули,  а   далi   взяли   та   й
арештували... мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, пощо мене тягнуть
до Дрогобича, але гадаю собi: "Що ж, може, так i треба".  Тiшуся,  дурний,
сво?ю бiдою. Потримали мене щось з мiсяць, прикликали  щось  два  рази  на
протокул, а далi випустили. Вертаю сюди: що чувати? Нiчо. Кликали
   ще раз Мортка, Iваниху, тустанiвськнх щось тро?. Кажуть, що вiддали все
до Самбора, до висiлого суду. Ну, i вже той суд тягнеся бiльше року, а  ще
му кiнця нема. Що я за той час натовк собою по всiляких панах!  У  Самборi
був щось два рази, а в Дрогобичi кiлько!.. Адвокатовi щось зо  п'ятнайцять
ринських дав. "Та що, - каже, - небоже, можлива рiч, що той злодiй  Мортко
спрятав Iвана, а грошi сам узяв. Але в судi  треба  доказати  докладно,  а
всего того, що ти ту кажеш, iще не  досить.  Ну,  але,  -  каже,  -  треба
трiбувати. Як там який розумний суддя возьме тоту справу в руки, то, може,
ще дечого бiльше дошукався, нiж ти зна?ш". Ну, видно, не дошукався! Якийсь
той самборський суддя видався менi такий непотрiбний та непорадний, що  а!
Пита? щось п'яте через десяте, - видно, що не зна?, з якого кiнця до  того
взятися, а втiм, хто го там зна?, може, й умiв, та не хоче!..
   А ту в Бориславi притихло  все,  мов  горшком  прикрив.  Мортко  зразу,
очевидно, був страшно перепуджений, ходив блiдий як смерть, а до мене й не
турався. Аж опiсля вже осмiлився, почав смiятися i до?дати менi так, що  я
далi  мусив  покинути  Гольдкремеровi  ями  i  перенестися   от   ту,   до
Гаммершляга. Хоть то, розумi?ся, оба вовчi горла!..  Та  й  так  Мортко  й
вийшов чисто. За ним,  бачите,  сто?ть  i  Гольдкремер  сам,  а  то  багач
несосвiтенний, - де бiдному рiпниковi супроти него право найти... А ми що!
Iваниха, бiдна, з дитиною на службi, а я ту товчуся по тiм  пеклi  i  вже,
видно, й довiку з него не вирвуся. Та й не того менi жаль! Що там  я!  Але
то мене коле, що от - погиб чоловiк, пропав нi  за  цапову  душу,  i  тому
злодi?вi нiчо - ходить собi i  смi?ся!  То  мене  гризе,  що  для  бiдного
робiтника нема правди на свiтi!
   Матiй замовк i, важко зiтхнувши,  похилив  голову.  Андрусь  i  Бенедьо
також мовчали, придавленi тем простим, а так безмiрно важким оповiданням.
   - А зна?ш ти, побратиме Матiм, що  я  тобi  скажу?  -  сказав  перегодя
Андрусь якимось, немов гнiвним, зрушеним голосом.
   - Та що такого?
   - Що ти дурень великий, от що! Матiй i Бенедьо видивилися на нього.
   - Чому ж ти сего досi менi не говорив?
   - Чому не говорив? - повторив неохiтно Матiй. - А пощо було говорити?
   - Тьфу, до  сто  чортiв  на  такий  розум!  -  розгнiвався  Андрусь.  -
Провадить процес з жидом, - процес той, якби був виграний, мiг  би  подати
велику заохоту для бiдних рiпникiв, мiг би ?м показати, що не мож робучого
чоловiка безкарно кривдити, - до виграння того процесу потребу? свiдкiв, а
вiн мовчить тихо, не голоситься, а тiлько  тишком  собi  в  кутi  в  кулак
трубить, - ну, скажи менi, добрий се розум?..
   Матiй задумався i засумував.
   - Гай-гай, двох свiдкiв! - сказав вiн. - Я ж тобi, Андрусю, кажу, що аж
тепер нагадав собi за тих двох свiдкiв, аж тепер, по невчасi.  Бо  раз,  -
хто тепер винайде тих свiдкiв...
   - Я винайду! - перервав гнiвно Андрусь.
   - Ти? - скрикнули Матiй i Бенедьо.
   - Так, я! Бо я ж то сам iз старим Стасюрою бачив тебе тодi в шинку.
   - Ти? I Стасюра? То ви були? - скрикнув Матiй.
   - Так, ми були.
   - I бачили Iвана?
   - Як же ж би не бачили - бачили.
   - I п'яного?
   - П'яного.
   - З Мортко.м?
   - З Мортком. Як зачалася з тобою  бiйка,  ми  оба  кинулись  було  тебе
боронити, але старого Стасюру оден гримнув так, що 'той умлiв. Нiколи менi
було тебе боронити - я взяв старого i занiс до ванкира, де  був  Мортко  з
Iваном. Вiдтер я старого, а за той час Мортко все коло Iвана танцював, усе
пiдсував йому то горiлки, то пива, заговорював його, щоби  не  балакав  зо
мною, а далi потяг його кудись з собою. Вiдтодi вже я не  бачив  Iвана.  А
коли ми оба з Стасюрою вийшли до шинку, ти лежав  уже  закровавлений,  без
пам'ятi на помостi. Я не мiг помагати нести тебе додому, а  тiлько  просив
якихось двох рiпникiв, розповiв ?м, де жи?ш, а сам попровадив  Стасюру  до
?го хати. Оте? все, що я знаю. Але чи мiг же я сам духом божим  знати,  що
се може бути важне для тво?? справи?
   - Господи боже! - аж скрикнув Матiй, - так се ж значить,  що  тепер  би
мож виграти процес?
   - Хто зна?, - вiдповiв Андрусь, - але все-таки надiя бiльша. От що було
би добре - винайти тих, що тодi билися  з  тобою!  Ти,  кажеш,  видiв,  що
Мортко ?х пiдохочував?
   - На се присягнути можу!
   - От була би й запинка. Зараз би мож потягнути ?х на слова,  чи  Мортко
пiдмовляв ?х. А як пiдмовляв, то, значиться, в якiй цiлi?
   Лице Матiя при тих виводах  чимраз  бiльше  прояснювалося.  Втiм,  нова
думка знов засмутила його.
   - Е, але як же ж ?х вiднайти, тих, що тодi почали зо мною бiйку?  Я  ?х
зовсiм не знаю i не мiг опiсля нiколи пiзнати.
   - I я ?х не знаю, та й  не  звертав  на  них  тодi  уваги.  Але,  може,
Стасюра? Менi зда?ся, що з одним вiн щось говорив тодi.
   - Господи боже, - знов би було огниво бiльше! Знов близше до доказу. Та
й ще хто зна?, що визнали би тi рiпники! Ходiм, Андрусю, ходiм до Стасюри!
   Швидко зiбрався i обувся Матiй,  живо  повертався  пiд  впливом  нового
проблиску надi?, немов разом десять  лiт  скотилося  з  його  плечей.  Так
глибоко в серцi того старого, горем з давнiх лiт битого чоловiка вкорiнена
була любов до ?диного близького йому чоловiка, так гаряче бажав вiн,  щоби
правда про його та?мну погибель вийшла на свiтло денне!
   Бенедьо сам остався в хатi по  виходi  обох  побратимiв.  Вiн  сидiв  i
думав. Не процес займав його в цiлiм тiм  дiлi,  -  хоть,  розумi?ться,  i
процесовi вiн бажав доброго виходу.  Його  найбiльше  занимало  оповiдання
Матiя про бiйку людей з жидами i про  крик  небiжчика  Максима:  "Виженiть
жидiв з Борислава!" "А що, - думалось йому, -  чи  й  справдi  се  було  б
добре, якби вигнати жидiв? Поперед усего: куди ?х вигнати? Пiдуть на другi
села, i там почнеся то само, що ту дi?ся. А подруге: самi не пiдуть, а  що
ту надерли грошей, заберуть з собою i в  других  мiсцях  повернуть  на  то
само, на що ту повертали. Нi, се не врату? робучих людей!"
   Пiзненько вночi вернув  Матiй  додому.  Вiн  був  дуже  змiнений  проти
попереднього: веселий, говiркий. ?х надi? на Стасюру оправдалися. Одного з
тих, що завели були в шинку бiйку з Матi?м, Стасюра  справдi  знав,  прочi
були з того самого села, що й тот один, - але всi вони вже вiд  трьох  лiт
не робили в Бориславi i сидiли на господарствi. Андрусь Басараб i  Стасюра
готовi були свiдчити в судi.  Тож  i  рiшився  Матiй  завтра-таки  йти  до
Дрогобича до адвоката i зарадитися його, як i що дiяти.
   - Ну, тепер не уйде, чень, той злодюга Мортко! - приговорював Матiй.  -
Тепер ми його за руки й за ноги такими доказами обкрутимо,  що  й  сам  не
отямиться! Хоть то нiби пан бiг не каже бажати другому  лиха,  але  такому
злодi?вi, бачу, не грiх бажати не то лиха, а й усякого безголов'я! З таким
побожним бажанням Матiй i заснув.
   VIII
   Звiльна, важкою ходою повзли одностайнi робучi днi в Бориславi. Бенедьо
працював  цiлими  днями  при  сво?й  фабрицi,  витичував  плани  будинкiв,
заправляв робiтниками, наглядав за вчасним довозом цегли, камiння, вапна i
всього  потрiбного,  -  а  при  всiм  тiм  обходився  з  робiтниками   так
побратерськи, так щиро та приязно, немов хотiв на  кождiм  кроцi  показати
?м, що вiн ?м рiвний, ?х брат i такий же бiдний  робiтник,  як  усi  вони,
немов хотiв перепрашати ?х за те, що оце не по сво?й волi  став  над  ними
наставником. А вечорами, по роботi, вiн не раз до  пiзньо?  ночi  ходив  у
важкiй задумi по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних  шинкiв,
до тiсних хат та комiрок, де жили робiтники, заходив в бесiду з старими  й
ма-лими i розпитував ?х про ?х життя й бiдування. Тяжко ставало йому, коли
слухав ?х оповiстей, коли дивився зблизька на нужду i погань ?х життя, але
ще тяжче ставало йому, коли бачив, що коштом то? нужди i поганi  збагаченi
жиди гордо ?здять в пишних повозах, строяться в дорогi  шати  i  бризкають
болотом на темну похилену товпу.
   Звiльна, важкою ходою повзли днi за днями,  i  життя  в  Бориславi  для
робучих людей ставало чимраз тяжче i тяжче. Здалека i зблизька, з гiр i  з
долiв, з сiл i з мiсточок день у  день  сотнi  людей  пливли-напливали  до
Борислава, як пчоли до улiя. Роботи! Роботи! Яко?-небудь роботи! Хоть би й
найтяжчо?! Хоть би й найдешевшо?! Щоб тiльки з голоду не згинути! - се був
загальний оклик, загальний стогiн, що хмарою носився  понад  головами  тих
тисячiв висохлих, посинiлих, виголоджених людей. Небо i землю запер бог на
залiзнi ключi, - вся надiя мужикiв-хлiборобiв вигорiла разом з ?х житом та
вiвсом на порудiлих вiд спраги загонах. Худоба гибла за  недостачею  пашi.
Не осталося нiчого, як iти на заробiтки, а заробiткiв-то якраз i  не  було
тодi нiяких в нашiм Пiдгiр'? - крiм Борислава. От i поперлися  туди  бiднi
люди з  усiх  сторiн,  хапаючися  за  послiдн?,  так,  як  той  потопаючий
хапа?ться за стебелинку. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, а  бiднi
люди думали,  що  борi?славськi  багачi  будуть  милостивiшi  вiд  бога  i
отворять ?м брами сво?х багатств!..
   А бориславськi багачi тiльки того й бажали!  Вони  вiддавна  потiшалися
надi?ю, що аж порядний голод причиниться до великого зросту ?х "гешефтiв".
I ось вони не помилилися! Дешевi i покiрнi робiтники  рiкою  напливали  до
них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву цiну, - i
цiпа справдi пiшла чимраз дешевша. А мiж тим хлiб ставав чимраз  дорожчий,
- до Борислава його довозили дуже мало i дуже неправильно, i робiтникам не
раз i з яким-таким грошем за пазухою приходилось млiти голодом.  А  вже  ж
певно те, що новоприходячим полiпшення було дуже мале, а тим, що жили  раз
у раз в Бориславi, погiршало дуже значно. Щотижня  жиди-властивцi  вривали
?м плату, а супротивних зацитькували згiрдннми, насмiшливими словами:  "Не
хочеш тiлько брати, то йди собi та здихай з голоду, - тут  на  тво?  мiсце
десять аж напрошу?ться, та й ще за меншу цiну!"
   Оце все передумував Бенедьо не раз i не два рази на сво?х  проходах  по
Бориславi. "А що, - думалось йому, - якби всi тi тисячi людей та змовилися
разом: не будем робити, поки нам плату не прибiльшать? Адже, чей, жиди  hЯ
витерпiли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслi,  що  не
будуть сплаченi без продажi нафти й воску, - мусили  би  податися!"  Думка
його, роздразнена всiма безконечними образами бориславсько?  нужди,  цiпко
вхопилася за сесю стебелинку i не попускалася ??. Але чим  докладнiше  вiн
розбирав сей спосiб рятунку,  тим  бiльше  трудностей,  ба  й  непоборимих
перепон вiн добачав в нiм. Як .довести до тако? змови i ?дностi  всю  тоту
величезну громаду, в котрiй кождий дба? тiльки за  себе,  журиться  тiльки
тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна рiч i
те, що багачi вiдразу не подадуться, що треба би не тiльки грозити, але  й
сповнити грiзьбу, - покинути всяку роботу. А чи тодi багачi не  спровадять
собi з других сiл других робiтникiв i таким способом  не  знiвечать  цiлий
труд? А хоть би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити тi
тисячi  безхлiбних  та  незарiбних  людей  тут,  в   Бориславi,   за   час
безроботицi? Нi, нiкуди нема виходу! Нiвiдки не сходить зоря рятунку! -  I
Бенедьо,  доходячи  до  таких  безнадiйних  виводiв,   стискав   п'ястуки,
притискав ?х до чола i бiгав улипями, мов несамовитий.
   При всiм тiм  вiн  нетерпеливо  ждав  найближчих  сходин  побратимства,
надiючися при тiй спосiбностi дiйти до яко?сь бiльшо? ясностi  в  тiм,  що
треба робити в теперiшнiй хвилi. Вiн часом в сво?х проходах  по  Бориславi
стрiчався з одним або другим iз побратимiв i  бачив,  що  всi  вони  якiсь
придавленi, мов прибитi до землi, що  всiх  гризе  якась  важка  i  неясна
ожиданка, - i те додавало йому надi?, що чей же й з-помiж них  хто  прийде
на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матiй  надто  занятий  був
сво?м процесом, щовечiр стиха шептав то з Андрусем, то з  Стасюрою,  то  з
другими якимись рiпниками. Далi всi  вони  забралися  до  Дрогобича  i  не
вертали кiлька день, i самота  ще  тяжчим  каменем  налягла  на  Бенедьову
голову. Важка i незвична для нього праця думок кинула його мов у  гарячку,
висисала прудко його сили. Вiн похудiв i поблiд,  тiльки  довгобразе  його
лице  ще  дужче  протяглося,  тiльки  очi,  мов  два   розжаренi   углики,
неспокiйно, гарячкове палали глибоко в ямках. Але  при  всiм  тiм  вiн  не
покидав сво?х думок, не тратив вiри i прихильностi до тих бiдних людей, що
безучасно, холодно i безнадiйно з кождого закамарка позирали на неприязний
свiт i тихо, без опору, готовилися вмирати. Бачачи ?х, Бенедьо  нiчого  не
мiг думати, а тiльки глибоко, всiм серцем i всiми нервами сво?ми  почував:
треба ?х рятувати! Але як рятувати? О  те  як,  мов  о  остру  неприступну
скалу, ламалася його думка, розбивалися його духовi i  тiлеснi  сили,  але
вiн не тратив надi?, що тоту труднiсть мож буде побороти.
   Одного вечора Бенедьо пiзнiше, нiж звичайно, вернув з роботи  додому  i
застав пiд хатою Сеня Басараба, Андрусевого  брата.  З  звичайним  виразом
ненарушимого спокою на червонiм, трохи обрезклiм лицi сидiв вiн на призьбi
пiд вiкном i пикав люльку. Привiталися.
   - А що, нема Матiя?
   - Нема. А Андрусь?
   - Також ще не прийшов. Анi Стасюра.
   - Видно, щось неабияке розпочали там, у Дрогобичi.
   - Будем видiти, - бовкнув Сень i замовк. - Ти чув, що сталося? - спитав
вiн по хвилi, входячи з Бенедьом до хати.
   - Нi, або що такого?
   - Причта.
   - Яка?
   - Ба, яка! Не стало одного жидка. Зна?ш, того, що то на  него  так  наш
Прийдеволя жалувався, того касi?ра, - тямиш?..
   - Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?
   - А що ж би таке! Вiд кiлькох день десь подiвся, а нинi видобули  го  з
ями. Вже й комiсiя при?хала, -  будуть  бiдне  тiло  краяти,  нiбито  воно
скаже, яким свiтом до ями дiсталося, ще й за ребро на паль зачепилося!
   Бенедя мороз пройшов за сим оповiданням.
   - Якраз так, як з Матi?вим приятелем, Iваном  Пiвтораком!  -  прошептав
вiн.
   - Еге, якраз, та й не якраз, - вiдказав Сень. - Тамтого жид  трутив,  а
сего...
   Не доказав, але Бенедьо не допитувався далi - вiн ясно  розумiв  Сеневi
слова.
   - Ну, i що ж? - спитав вiн по хвилi важко? мовчанки.
   - Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кiнцi в водi.
   - А що люди на то?
   - Якi люди? Комiсiя? Комiсiя на?сть, нап'?, тiло покра?, пошкамату?  та
й по?де собi.
   - Нi, я не про комiсiю, а так, рiпники що кажуть?
   - Рiпники? А що ж мають  казати?  Постояли,  подивилися  на  небiжчика,
головами похитали, дехто стиха шепнув: "Злодiй був  небiжчик,  бог  би  го
побив!" - та й далi до роботи.
   - Значиться, дiло страчене,  i  працi  шкода!  -  процiдив  крiзь  зуби
Бенедьо.
   - Як? Страчене? Шкода? - зачудуваний, допитував Сень.
   - Другим вiд того не легше буде.
   - Але одним злодiякою менше на свiтi.
   - Ну, не бiйся, на ?го мiсце завтра вже новий настане.
   - Але буде бодай боятися.
   - Овва, не знати чого! Як не вiдкриють, хто се зробив, то оголосять, що
припадком  поховзся  абощо.  А  вiдкриють,  ну,  то  возьмуть  чоловiка  i
запакують, i кого буде злодiй боятися?
   Сень аачудуваний слухав то?  бесiди.  Вiн  надiявся,  що  Бенедьо  буде
тiшитися, а натомiсть стрiтив закиди.
   - Ба, то чого ж би ти жадав?
   - Я би хотiв, щоби як що робиться, а ще й такий великий  грiх  на  душу
береся, то щоби вже робота була до чогось пригiдна, щоби  принесла  якийсь
хосен не для одного, а для всiх. А iнакше, то я не знаю, пощо й зачинати.
   - Еге-ге! - покрутив головою Сень, попрощався i пiшов.  Ще  тяжчi  думи
насiли на Бенедя по виходi побратима. "Що ж, - думалось йому, - може, воно
й так... може, й лiпше, що одним лихим чоловiком менше на свiтi?.. Але  чи
вiд того лiпше добрим людям? Зовсiм нi! Чи вiд того легше  стане  хоть  би
тим самим рiпникам, що тiшаться його загибеллю? I  то  нi.  Прийде  другий
касi?р на ?го мiсце i буде так само або й ще дужче кривдити  ?х.  От  якби
так за одним разом та всiх злих людей не стало... Але нi,  се  де-де-де!..
Що й думати о тiм! Радше о тiм думати, що у нас перед носом, що ми  можемо
зробити!"
   Побратимство рiпникiв, до  котрого  так  несподiвано  зiстав  прийнятий
Бенедьо зараз на вступi в бориславське життя,  живо  заняло  вiдразу  його
мислi i надавало ?м певний, хоть зразу не дуже ясно витичений напрям.  Вже
в першiй сходинi, коли так глибоко поразили його уяву оповiдання  рiпникiв
i ?х домагання виступити вже раз з якимось видним  дiлом,  -  тодi  вже  в
мислi його промелькнув образ такого  побратимства,  великого  i  сильного,
котре би могло злучити докупи дрiбнi сили робiтникiв, могло би здвигнутися
тою  сполученою  силою  i  охоронити  кождого  кривдженого  i  страждущего
робiтника далеко лiпше,  нiж  се  може  зробити  одинокий  чоловiк.  Серед
ненастанно? працi думок, пiдсичувано? щораз новими, страшними, поганими та
хапаючими за  серце  подiями,  образ  такого  побратимства  чимраз  бiльше
вияснювався i змiцнювався в Бенедьовiй головi. Йому здавалося,  що  тiльки
таким сполученням сво?х власних сил до спiльно? помочi i оборони робiтники
зможуть  на  тепер  добитися  бодай  яко?тако?  пiльги  для  себе.  I  вiн
постановив  собi  будьщо-будь  виступити  з  сво?ю  гадкою  на  найближчiм
зiбраннi побратимiв i впертися  цiлою  силою,  щоби  побратимство  Андруся
Басараба спровадити з небезпечно? стежки - ненавистi i  пiмсти,  котра  на
тепер, при ?х малосильностi, могла тiльки кождому пошкодити,  а  не  могла
нiкому помогти, - а повернути увагу i силу побратимства на  таку  ширшу  i
спокiйнiшу, та, як бачилось Бенедьовi, разом з тим i кориснiшу роботу.
   Схiд побратимiв назначений був на недiлю вечiр. В  полудн?  то?  недiлi
повернули з Дрогобича Матiй, Андрусь, Стасюра i ще  деякi  рiпники.  Матiй
був дуже веселий, говiркий i щирий, але  коли  Бенедьо  питався  його,  що
чувати i що робили так довго в  Дрогобичi,  -  вiн  тiльки  поцмоктував  i
вiдповiдав:
   - Усе добре, небоже, все добре!
   Ще не стемнiлося гаразд, i Матiй iно що засвiтив на припiчку  каганець,
наповнений земним воском, коли до хати ввiйшли гурмою побратими.  Попереду
всiх вшмигнувся, мов ящiрка, Деркач, мовчки звiтався з Матi?м i Бенедьом i
почав по-свому нипати з кута до кута, засукувати руки та  зиркати  на  всi
боки. Далi повходили  другi:  брати  Басараби,  понурi  i  мовчазливi,  як
звичайно; Стасюра дуже щиро  стиснув  Бенедя  за  руку,  всi  прочi  також
обходилися з ним, як з рiвним, як зi "сво?м чоловiком". На самiм  послiдку
ввiйшов Прийдеволя Його молоде лице було якесь блiде i мов зiссане,  косим
поглядом вiн позирав довкола i все мимоволi держався в  темнiм  кутi  близ
порога. В цiлiм товариствi  якось  менше  було  руху,  менше  гамору,  нiж
звичайно. Всiх немов щось давило, хоть нiхто й не признавався до того. Всi
чули, що, хотя чи нехотя, вони наближаються  до  яко?сь  важно?  подi?,  в
котрiй прийдеться  ?м  виступити  одверто  i  сильно.  Недавнiй  случай  з
убiйством жидка-касiера був -  усi  почували  се  -  передвiсником  нового
звороту в дiях Борислава. Але який се мав бути зворот, що  за  новi  подi?
наближалися i як ?м стати супроти них - сього  нашi  побратими  не  знали,
хоть кождий надiявся, що  чей  же  на  спiльнiй  нарадi  подекуди  все  те
проясниться. Не диво, отже, що нинiшнi сходини зачалися  понурою,  важкою,
ожидаючою мовчанкою, що побратими зiйшлися всi в повнiм числi i ще  навiть
перед звичайним часом: кождий знав, що  супроти  чимраз  тяжчого  життя  в
Бориславi, супроти день у день  бiльшiючо?  нужди  та  напливу  незанятих,
шукаючих працi рук мусить щось зробитися, - але що i якими  силами,  сього
нiхто не вмiв собi сам вияснити, i сього iменно вияснення кождий ждав  вiд
спiльно? ради.
   Один тiльки Андрусь Басараб немов не почував нiчого надзвичайного.  Вiн
засiв на сво?м мiсцi коло стола пiд вiкном i окинув оком товариство.
   - Ну, всi зiбранi, - сказав  вiн,  -  можемо  зачати  сво?  дiло.  Ану,
Деркачу, за палицями!
   Деркач, послушний i звинний, уже протискався крiзь стоячих насеред хати
побратимiв, коли втiм старий Стасюра встав i просив о голос.
   - Ну, що там такого, - сказав неохiтно  Андрусь,  -  говори,  побратиме
Стасюро, хоть, я думаю, все-таки лiпше би, щоби  у  Деркача  палички  тотi
були пiд руками. Не завадить закарбувати, скоро що пiкавiйшого.
   - Нi, - сказав твердим голосом Стасюра,  -  я  не  буду  нiчого  такого
говорив, що би здалося до карбовання.
   - Ну, а що ж такого? - спитав Андрусь i знов зирнув по всiх побратимах.
Вiн побачив, що тi сидiли або стояли з похнюпленими лицями i  не  дивилися
на Стасюру,  а  тiльки  немов  готовились  слухати  його  бесiди.  Андрусь
покмiтив, що вони змовилися.
   - Тото, побратиме Андрусю, - говорив смiливо старий рiпник, -  що  пора
би нам найти собi яку iншу, лiпшу роботу, анiж тото карбовання. Що ж то ми
дiти, чи що? У побратима Деркача цiлi в'язанки покарбованих палиць, а який
з них хосен? Кому що тото карбовання помогло?
   Андрусь зачудуваними очима дивився на старого. Справдi, в такий  спосiб
нiхто ще тут не говорив, i йому самому в головi повернулося питання:
   "Та й справдi, до чого здалося карбовання?" Але позаяк на таке  питання
вiн зразу не находив достаточно вiдповiдi, то й  рiшився  стояти  далi  на
сво?м, щоби викликати ближчi об'яснення.
   - Кому помогло? - сказав вiн звiльна. - Ну, але чи для яко?  помочi  ми
се робимо? Чи ти забув, що ми се робимо для пiмсти?
   - Для пiмсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш  мститися?  Як
мститися, то я гадаю, що треба iншого способу, а не тратити дармо  час  на
дитинячiй забавцi. Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобi, певно,
сили не приросте.
   - Так, - вiдповiв Андрусь, - але ж ми хотiли, як прийде  пора,  зробити
суд правдивий над сво?ми кривдниками, щоби мати чисту совiсть.
   - Пуста наша робота, - сказав на те Стасюра. - Чисту совiсть ми й тепер
можемо мати, бо кождий чу? аж надто добре, кiлько, i що, i як  терпить.  А
що ми пiмститися, щоби зарадити лиху, треба, крiм  чисто?  совiстi,  ще  й
сили, а у нас що за сила?
   - Га, а вiдки ж нам сили взяти? - спитав Анарусь.
   - Треба припускати бiльше людей до свого побратимства, треба  громадити
всiх докупи, вказати всiм одну цiль, - вiдiзвався Бенедьо.
   Всi зирнули на нього якось недовiрливо i боязко,  тiльки  один  Стасюра
притакнув радiсно:
   - I я так кажу, i я так кажу!
   - Але ж бiйтеся бога, побратими, чи  ви  подумали,  що  з  того  вийде?
Перший-лiпший заволока видасть  нас,  прискаржить  в  мiстi,  i  нас  усiх
пов'яжуть i засадять до Самбора, як розбiйникiв! - сказав Андрусь.
   Морозом перейняли тi слова побратимiв, i всi вони неспокiйно  i  цiкаво
позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що вiн на те скаже.
   - Може, то й правда, - сказав Бенедьо,  -  але  як  правда,  то  що  се
значить? Значить, що з такими цiлями, з якими ви  досi  носилися,  не  мож
показуватися межи  людей.  Що,  хотячи  згромадити  ?х  докупи,  треба  ?м
показати не саму пiмсту, бо пiмстою нiхто ситий  не  буде,  але  треба  ?м
показати якусь користь, якусь помiч, якесь полiпшення!
   - Еге-ге, все вiн свою помiч тиче! - вiдiзвався вiд дверей грубий голос
Сеня Басараба за той час, коли Бенедьовi з великого зрушення не стало духу
в грудях i вiн замовк на хвилю. Вiн чув, що кров його зачала розгрiватися,
що мислi, котрi досi так уперто йому не давалися, тепер мов чудом  якимось
плi?лi? i розвивалися в його головi.  Слова  Сеня  Басараба,  напiвгнiвнi,
напiвзгiрднi, були для нього тим, чим острога для бiжучого коня.
   - Так, я все про помiч говорю i не перестану говорити, бо менi  зда?ся,
що тiлько ми самi можемо собi помочи, а бiльше нiхто нас не порату?.  Адже
ж анi нашим жидам, анi панам не йде о то, щоби робiтниковi  лiпше  жилося.
Вони ще якби могли, то би погiршили его жите, бо  ?м  аж  тодi  добре,  як
робiтник до послiднього доведений, не ма? чого хопитися i  мусить  здатися
на ?х ласку й неласку. Тодi  вони  присилують  його  до  всяко?  роботи  i
заплатять, що самi схочуть, бо для него, голодного та голого, нема вибору!
Нi, тiлько ми самi мусимо помагати  собi,  як  не  хочемо  довiку  от  так
пропадати. А мститися - вважайте самi,  до  чого  то  доведе.  Вiд  нiяко?
пiмсти нам лiпше не буде, хiба би-сьмо схотiли  яку  вiйну  в  цiлiм  краю
зробити абощо! А так: покара?те сего або того  кровопiйцю,  на  его  мiсце
другий уже давно наострився. Та й навiть  постраху  не  буде  на  них,  бо
прецiнь будете все мусили робити пота?мно, то й нiхто не буде  знати,  хто
се i за що зробив. А як дiзнаються, ну, то ще гiрше, бо беруть чоловiка  i
кинуть, i гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися i шукати  iншого
виходу.
   Знов  замовк  Бенедьо,  мовчали  i  всi  побратими.   Бенедьовi   слова
невдержимою силою втискалися до  ?х  переконань,  але,  на  нещастя,  вони
валили то, що там досi стояло: надiю на пiмсту, але натомiсть  не  ставили
нiчого нового. Один тiльки Сень Басараб, сидячи  на  порозi  з  люлькою  в
зубах, похитував недовiрливо головою,  але  не  говорив  уже  нiчого.  Сам
Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий оборот в думках  деяких  побратимiв
був, бачилося, для нього дуже непри?мний i непожаданий, - а й вiн  склонив
сво? потужнi плечi i опустив голову:  Бенедьовi  слова  заставили  i  його
задуматися.
   - Добре би то було, то певно, - сказав вiн вкiнцi, - але як се зробити,
як помагати собi самим, коли у нас. сили нема й натiлько, аби  кождий  сам
собi помiг.
   - Отож-то й е, що у одинокого нема сили, а як ?х збереся багато,  то  й
сила буде. Ти оден сотнарового каменя не пiдоймеш, а кiлька нас пiдоймо го
як нiчо. Велика рiч для рiпника при якiм-такiм  зарiбку  дати  на  тиждень
шiстку складки, а най збереся сто таких,  то  вже  ма?мо  десять  ринських
тижнево i можемо бодай в наглiй потребi запомочи  кiлькох  нещасливих!  Чи
правду я кажу, побратими?
   - Гм, та воно-то правда, розумiвся,  так,  так!  -  почулося  з  рiзних
бокiв,  лиш  там,  в  кутi,  коло  дварей,  понуро  мовчав  Прийдеволя   i
невдоволено воркотiв Сень Басараб.
   - Добре йому, мiському чоловiковi, говорити о складках! Ану,  трiбуйте,
чи на весь Борислав  найдете  десять  таких,  що  вам  схотять  давати  тi
складки!
   - Ну, - вiдказав на те живо Бенедьо, - се вже ти. побратиме, так  собi,
на вiтер говориш. Ось нас ту в дванадцять, i я думаю, що кождий з нас радо
до того пристане.
   - Пристанемо, пристанемо! - загули деякi побратими.
   - Тiлько треба добре над тим обрадитися, на що складався тi грошi i  що
з ними робити! - сказав з повагом Андрусь.
   - Ну, розумiвся, так-таки зараз i обрадьмо! - пiдхопив Стасюра.
   - Ба нi, - сказав Бенедьо, - поперед  усего  треба  знати,  чи  взагалi
маемо складати складки, чи нi. Ту, бачу, деякi  побратими  не  радi  тому,
хотiли би, щоби все осталося так, як досi...
   - Ти-бо також крутиш, - перервав його мову напiвгнiвний  Матiй,  котрий
досi мовчки сидiв коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось  постороннiх
речах, але чим далi, тим цiкавiше i уважнiше прислухувався до  всього,  що
говорилося в хатi, - ти  не  питай,  чи  то  кому  при?мно,  чи  непри?мно
слухати. Зна?ш щось доброго, i  розумного,  i  для  всiх  хосенного  -  то
ви?жджай з тим на пляц, говори просто з моста. Як побачимо, що  твоя  рада
лiпша вiд других, то приймемо, а як твоя буде гiрша, то аж тодi можеш  нас
перепрашати, що дурницями час нам забира?ш!
   По такiй досаднiй заохотi Бенедьо зачав говорити "просто з моста".
   - Бо то, - зачав вiн, - зна?те, як ма?мо  пiти  на  складки  для  сво??
помочi, то вже треба зовсiм усе змiнити, не так, як досi було.  Карбовання
всяке набiк, головництво набiк  (при  тих  словах  Бенедьовi  здалося,  що
гарячково палаючi очi  Прпйдеволi  з  темного  кута  зирнули  на  нього  i
пропалюють йому лице сво?м ?дким, палким  поглядом,  i  вiн  сполонiвся  i
похилив лице додолу), - зовсiм iнакше треба говорити до людей.  Не  пiмсту
?м показувати, а ратунок. Розумi?ся, кривди i злодiйства не закривати, але
наводити людей на то, щоби в'язалися докупи, бо против богачiв та  силачiв
оден одинокий робiтник не всто?ть, а всi як зберуться докупи,  то,  певно,
борше зможуть устояти.
   - Зможуть устояти? - вiдозвався знов невiрний Сень. - Рад би  я  знати,
як зможуть устояти? Чи всилують жидiв, щоби бiльше за роботу  платили,  чи
що?
   - А що ж, не могли би всилувати? - пiдхопив живо Бенедьо. -  Ану,  якби
так усi змовилися i сказали: не пiдемо робити, поки  нам  плата  висша  не
буде? Що би тодi жиди зробили?
   - А! А й справдi! От гадка добра! - скрикнули побратими в  один  голос.
Навiть Андрусеве лице трохи роз'яснилося.
   - А що би зробили, - вiдповiв Сень, -  напровадили  би  з  усiх  свiтiв
нових робiтникiв, а нас би нагнали.
   - А якби ми стали лавою, i не пустили тих нових,  i  просили  ?х,  щоби
заждали хоть доти, доки наша  справа  не  вигра??  Мож  би  в  такiм  разi
повисипати сво?х людей i по околичних селах, щоби там оголосили: до такого
а такого часу не йдiть нiхто до Борислава, поки наша вiйна не скiнчиться!
   - Гурра! - закричали побратими. - То ми рада! Вiйна, вiйна з  жидами  i
здирцями!
   - Ну, i я гадаю, що така вiйна лiпша, нiж усяка друга, -  говорив  далi
Бенедьо, - раз тому, що то вiйна супокiйна, безкровна, а по-друге, й тому,
що можемо пiдняти ?? зовсiм одверто i смiло, i нiхто нам за ню  нiчого  не
може зробити. Кождий, скоро що до того, може сказати: не йду на роботу, бо
замало платять. Заплатять тiлько й тiлько, то пiду, та й годi.
   Радiсть побратимiв була дуже велика, коли почули тоту  раду,  а  й  сам
Бенедьо тiшився не менше вiд других, бо тота рада прийшла йому  до  голови
зовсiм несподiвано, в жарi суперечки з Сенем Басарабом.
   - Ба, добре ти кажеш: вiйна,  перестати  робити!  Але  хоть  би  й  усi
пристали на тото, то скажи ти менi. будь ласкав, з чого вони  будуть  жити
за той час безроботицi? Адже тяжко й погадати, щоби богачi  зараз  першого
дня та пом'якли i згодилися добровiльно давати  нам  бiльшу  плату.  Може,
прийдеся сидiти без роботи й тиждень або й ще довше, ну, то  з  чого  тодi
виживити тiлько народа?
   Закид  був  справдi  важкий,  i  лиця  робiтникiв  знов  посумнiли,  ?х
свiжорозбуджена надiя на таку новiтню вiйну i побiду над багачами була  ще
дуже слаба i непевна i зараз за першим закидом почала блiднути.
   - Отже ж то на те треба зробити складки,  щоби  забезпечитися  на  таку
пригоду. Аж якби з тих складок набралася  вже  сума  порядна,  така,  щоби
вистачила, возьмiм, на тиждень або на  двi  недiлi,  то  тодi  мож  робити
змову. Розумiвся, тих, котрi би не хотiли належати до змови i йшли  вiдтак
на роботу, тих зараз, чи по волi, чи  по  неволi,  за  карк  та  й  фуч  з
Борислава, най не псують нам дiла. Так само пiд час безроботицi  могли  би
нашi-таки люди найматися де на iншу роботу - до лiсу, до тесельки, або де,
тiлько щоби не до нафтових робiт. Таким способом ми швидко зламали би тоту
жидiвську пиху i добилися певно лiпшо? плати.
   - Добре говорить! Так треба робити! Добра рада! - вiдзивалися  рiпники.
Почався живий гамiр в хатi, всi нахвалялися, що  прикрутять  жидiв-дерунiв
нога попри ногу,  кождий  давав  сво?  ради  i  не  слухав  чужих,  кождий
доповнював i лицював Бенедьову думку, прикроюючи ?? до сво?? вподоби. Один
тiльки Сень Басараб сидiв мовчки на сво?м мiсцi i з жалем дивився на  тоту
рухливу громаду.
   - Що з ними зробиш, - воркотiв вiн, - коли вони готовi бiгчи за кождим,
хто ?м два-три краснi слова покаже!  Ну,  про  мене,  най  бiжать  за  тим
медiвником, будемо видiти, як ?м посмаку?. Але я сво?? стежки не покину! А
ти, побратиме? - обернувся вiн до Прийдеволi, що все  ще  стояв  в  темнiм
кутi i непевно позирав то на Бенедя, то на гамiрливих, оживлених рiпникiв.
   Вiн стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а вiдтак швидко сказав:
   - I я, i я з вами!
   - З котрими вами? - спитав гризько Сень, - Бо ту ми  тепер,  як  бачиш,
двоякi. Чи з ними-от, чи зо мною i братом?
   - Так, з тобою i братом! Ти чув, що сей про  головництво  говорив?  Мов
розпеченим ножем мене в серце шпигнув.
   - Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! - уговорював його Сень тихим
голосом. - Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на
те. Ти забув про свою...?
   - Нi, нi, нi, не забув! -  перервав  Прийдеволя.  -  Певно,  певно,  що
заслужив! Сто раз заслужив!..
   - Ну, так чого ж ту гризтися?  Хiба  суду  бо?шся?  Не  бiйся,  комiсiя
по?хала в тiй добрiй вiрi, що вiн  сам  упав  до  ями;  ще  жида  на  кару
засудять, чому яiiу не заткав!
   - Нi, нi, нi, - знов якось гарячково-болiсно перехопив Прийдеволя, - не
боюся комiсi?! Що комiсiя? Менi зда?ся навiть, що якби  комiсiя...  те?...
впкршiа, то менi би лекше було!
   - Тьфу, най бог боронить, ти що таке торочиш?
   - Послухай лишень, Сеню, - шептав Прийдеволя, нахилившися  до  нього  i
судорожно стискаючi? сво?ю крепкою рукою його плече,  -  менi  зда?ся,  що
той... жидок, зна?ш... той, що в ямi погиб, що вiн не  був  винен,  що  то
котрийсь другий усе зробив, абощо!
   - Як? Як? От також щось! Хiба ж вiн не був при тiм?
   - Так, так, був i смiявся  навiть,  але  чи  вже  за  тото  смерть,  що
смiявся? А може, вiн не робив нiчого, а тiлько тамтотi?
   - Але вiдки тобi такi думки до голови приходять,  хлопче?  -  запитався
зачудуваний Сень. - Впав батько згори, дiдько го бери!  Погиб  той,  ну  i
добре!
   - Але як вiн не винен? Зна?ш, як я здибав його, i вхопив у руки, i  вiн
почув, до чого се воно йде, то так спищав: "Даруй життя, даруй!" А як я  в
тiй же хвилi пхнув його... зна?ш... то вiн тiлько зойкнув: "Не  винен,  не
винен!" Вiдтак задуднiло, затрiщало, - я полетiв геть. Але той  голос  ?го
все за мною, все в менi, так i чую його! Господи боже, що я зробив!  Що  я
зробив!
   Бiдний парубок заламував руки. Сень дарма старався потiшити його.  Йому
все здавалося, що вкинений в яму касi?р був не винний.
   -  Ну,  як  той  був  не  винний,  то  ти  поправся,  -  сказав  вкiнцi
роззлоблений Сень, - i пiшли й винних тою самою  дорогою!  Най  не  винний
дармо не покуту?!
   Тi слова були мов  удар  обуха  для  Прийдеволi.  Оглушений  ними,  вiн
похилив голову i знов затисся в свiй кут, не говорячи й слова.
   А мiж тим побратими кiнчили нараду.
   - Головна рiч тепер, - говорив Бенедьо,  -  вербувати  людей  до  нашо?
кумпанi?. Хто з ким на роботi сто?ть, або в шинку здиблеся, або на  вулицi
розбалака?ся, зараз i  нав'язувати  о  тiм!  Все  розказувати:  яка  плата
нужденна i який ратунок можливий. I складки збирати. Я гадаю, щоби  кождий
збирав мiж сво?ми  знакомими,  а  назбиране  щовечора  вiддавав  головному
касi?ровi, котрого ту нинi треба вибрати.
   - Добре, добре, треба вибрати касi?ра! - гукали всi. - Ану, кого би  ту
на касi?ра?
   Радили то сього, то того, вкiнцi стало на тiм, що нема лiпшого касi?ра,
як Сень Басараб.
   - Що, - сказав неприязно Сень, почувши  се,  -  я  мав  би  бути  вашим
касi?ром? Нiколи! Я вiднинi й зовсiм не хочу належати до вас! Анi  я,  анi
мiй брат.
   - Не хочеш належати? А то чому? - скрикнули всi.
   - Бо ви зступа?те з  то?  дороги,  на  котру  раз  стали  при  здоровiй
застановi. Я сво?? дороги не попущуся!
   - Але хто ж яку дорогу змiня?? - сказав Андрусь. - Ту зовсiм нiчого  не
змiня?ся!
   - Що? I ти з ними? - вiдповiв понуро Сень.
   - Такi з ними!
   - А присягу забув?
   - Нi, не забув.
   - А ногами топчеш, хоч i не забув.
   - Не топчу! Послухай лишень i не фурiячся! I Андрусь приступив до нього
i почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало
йому до смаку. Але чим далi, тим бiльше  випогоджувалося  Сеневе  лице,  i
вкiнцi майже радiсно скрикнув вiн:
   - А, коли так,  то  добре!  А  я,  дурний,  i  не  догадався!  Здоровi,
побратими, буду вашим касi?ром i надiюсь, що не пожалу?теся на мене!
   - А тепер ще одно, - сказав сильним, радiсним голосом  Бенедьо,  котрий
нинi раптом з звичайного побратима став немов головою i провiдником  усiх.
- Побратими-товаришi! Ви зна?те, я простий робiтник, як усi  ви,  вирiс  в
бiдi i нуждi, - бiдний мулярський помiчник, i бiльше нiчого. Несподiвано й
непрошено впала на  мене  жидiвська  ласка,  i  мене  Гаммершляг  поставив
майстром, а далi й будовничим коло ново? нафтарнi. Дякувати му не  маю  за
що, бо я го не просив о ласку, а тiлько йому  ж  з  того  користь,  що  не
потребу? окремо будовничого платити. А менi да? по три ринськi денно, - як
на мене, бiдного робiтника, то се сума дуже велика.  У  мене  в  Дрогобичi
бiдна стара мати, - ?й мушу пiслати  щотижня  часточку  з  свого  зарiбку,
нехай два ринськi, другi два ринськi спотребую через тиждень для  себе,  -
значиться, лиша?ся за кождий тиждень ще штирнадцять  ринських.  Усе  те  я
обiцяюсь давати до нашо? каси!
   - Гурра! - закричали побратими. - Най жи? побратим Бенедьо!
   - Я також обiцяю по ринському на тиждень!
   - Я по п'ять шiсток!
   - Я по п'ять шiсток!
   - Ось мо? три шiстки!
   - Ось мо?!
   - Ось мо?!
   Бенедьова бесiда, а ще бiльше його приклад розбудили  у  всiх  запал  i
охоту. Сень Басараб туй-таки зiбрав на початок дещо грошей, а  Прийдеволя,
котрий знав крихiтку письма i котрого  Сень  упросив  собi  за  помiчника,
попризначував столярським оловцем на куснику бiбули з тютюну, що хто дав.
   Весело розiйшлись побратими, радiснi надi? виринали в ?х головах з-поза
темних теперiшнiх суморокiв i  пестили  ?х  щирi  серця,  мов  схiд  сонця
рожевим блиском красить пустi, каменистi i сумовитi вершини Бескиду.
   IX
   Восени, коли цвiти вже повiдцвiтали, спадь  не  паде  i  жниво  пчоляче
скiнчилося, почина?ться на якийсь час голосне, гамiрливе  життя  в  улiях.
Пчоли, так як i хрещений народ, скiнчивши  свою  нелегку  роботу,  люблять
погуторити, зiбратися купками перед очками та коло затворiв, погомонiти та
потрiпати крильцями. Зразу зовсiм ще не можна порозумiти, що воно  таке  i
до чого йде. Ще в улiю не  сталося  нiчого  нового.  Ще  кiлька  пильнiших
робiтниць уперто вилiтають щодень на  поле,  щоби  по  цiлоденнiм  шуканнi
вернути вечором домiв з невеличким здобутком  на  лапках.  Ще  ситi  трути
гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi  медовi  комори  та
виходячи що день божий в  полудн?  на  верх  улiя  погрiтися  на  сонечку,
подихати свiжим воздухом, розправити i  розмахати  неробучi  крилечка.  Ще
бачиться цiлковитий супокiй, примiрна згода в улiю. А мiж тим уже  в  улiю
iншим духом повiяло. Пчоли-робiтницi якось та?мничо шепочуть помiж  собою,
якось  пiдозренно  похитують  головками,  якось  зловiщо  стрижуть  сво?ми
щипчиками та пручають сво?ми лапками. Хто його зна?, до чого се все  i  що
таке готовиться в  пчолячiм  царствi?  Трути,  певно,  того  не  знають  i
по-давньому, ситенько на?вшися,  гордо  побренькують  собi,  проходжуючися
помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полудн? на  верх
улiя  погрiтися  на  сонечку,  подихати  свiжим  воздухом,  розправити   i
розмахати неробучi крилечка...
   От таке саме почало дiятися i в Бориславi в  кiлька  день  по  описанiй
вище нарадi. Хто його зна?, вiдки  й  як,  досить  того,  що  новим  духом
повiяло в Бориславi. I коли звичайно нова хвиля свiжого воздуху найперше i
найсильнiше замiтна в горiшнiх верствах, то тут сталося  зовсiм  противно.
Спiднi густi i сiрi верстви першi почули новий повiв,  першi  стрепенулися
вiд нього. I хто його зна?, вiдки й як воно почалося! Нi з сього нi з того
при корбах, при млинках, при магазинах воскових, по шинках при  горiлцi  -
усюди почалися мiж рiпниками розмови о тiм, як то  всiм  тяжко  жити,  яка
тяжка робота в Бориславi i як жиди без суду,  без  права,  по  сво?й  волi
уривають чимраз бiльше з платнi, кривдять, i туманять, i поштуркують, i ще
й висмiюють обдурених робiтникiв. I нiхто не був би мiг сказати, вiд  кого
почалися тi бесiди, бо у кождого  всi  тi  важкi  iсторi?  здавна  глибоко
закарбованi були на власнiй  шкiрi  i  ствердженi  власним  досвiдом.  Раз
почавшися, розмови тi вже не втихали,  а  ширилися  чимраз  далi,  ставали
чимраз дужчi i голоснiшi. Всi люди немовби аж нинi  побачили  сво?  сумне,
безвихiдне положення, не хотiли и говорити о  нiчим  другiм,  i  кожда  ?х
розмова кiнчилася болючим, важким питанням: "Господи, чи  вже  ж  так  нам
вiчно мучитися? Невже ж нема для нас виходу? Невже ж не можна  тому  лiiху
порадити?" Але поради не було  нiвiдки.  А  розмови,  проте,  не  втихали,
противно - ставали чимраз голоснiшi i рiзчi. Люди, котрi зразу говорили  о
свой бiдi рiвнодушно, мов о неминучiм засудi божiм, дри ближчiй розвазi  i
по довших розмовах з знакомими, щирими приятелями  та  старшими  рiпниками
або взагалi бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не  е,  що
лиху можна би помогти, але, не видячи i не знаючи, як  би  можна  помогти,
почали нетерпитися, ставали роздразненi, ходили i говорили, мов в гарячцi,
хапали пильно кожде  слово,  котре  могло  ?м  прояснити  ?х  безпросвiтне
положення. Аж до найдальших хаток, до найтемнiших закамаркiв  доходили  тi
розмови, розбiгалися  на  всi  боки,  мов  огонь  по  сухiй  соломi.  Малi
хлоп'ята-лип'ярi, дiвчата та молодицi, що в кошарах вибирали вiск з глини,
- i тi заговорили о бiдностi свого положення, о тiм,  що  конче  треба  ?м
деяк радитися з собою i шукати для себе рятунку.
   - I ти то? само? спiва?ш? - говорили не раз старшi рiпники, всмiхаючися
та слухаючи нарiкання молодих хлопакiв.
   - От так, нiбито нам не така сама бiда, як i вам? - вiдповiдали молодi.
- Та-бо нам ще гiрше, нiж вам! Вас i не так борзо вiдправлять вiд  роботи,
вам i не так живо з платнi урвуть, а хоть  i  вривають,  то  все-таки  вам
бiльша плата, нiж нам. А ?сти ми потребу?мо так само, як i ви!
   - Але хто ж вас навiв на  такий  розум,  що  треба  собi  який  ратунок
давати?
   - А хто нас мав наводити? Нiбито чоловiк i сам не зна?, що як пече,  то
треба прикладати зимного? Та й ще якби-то не так дуже пекло! А то  видите,
дома голод, не зародило нiчого, тато й мама там десь пухнуть  та  мруть  з
голоду, гадали чей хоть ми ту дещо заробимо, що самi прожи?мо  i  ?м  хоть
щото поможемо, а ту от що! I на тiлько  не  можемо  заробити,  щоби  самим
прожити в тiй проклятiй ямi! Народу натислося, за роботу тяжко плата  мала
i чимраз ще менша?, а ту ще злодi?жиди хлiба не довозять, дорожню  от  яку
зробили:
   до хлiбця докупитися тяжко!
   Ну, кажiть самi, чи можна  так  жити?  Радше  вже  або  зовсiм  вiдразу
згинути, або деяк поратуватися!
   В  таких  словах  велися  звичайно  розмови  мiж  рiпниками,   i   такi
пiдносилися жалоби з усiх бокiв. Слова такi мусили трафляти до переконання
кождому, хто мав i на сво?х плечах двигати  чималий  тягар  власно?  сво??
нужди.  Особиста  кривда,  особиста  нужда  i  грижа   кождого   робiтника
переказувалася  другим,  ставалася  часткою  загально?  кривди  i   нужди,
доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. I  все  те,  з
одного боку, давило i путало людей, непривичних до важко? працi  мислення,
але, з другого боку, дразнило  i  лютило  ?х,  розрушувало  нерухливих  та
рiвнодушних, розбуджувало ожидания i надi?,  а  чим  вище  настро?нi  були
ожидания i надi?, тим бiльше уваги звертали люди  на  сво?  положення,  на
кожду, хоть i як маловажну, подiю, тим бiльше ставали  вразливi  на  кожду
нову несправедливiсть i кривду. Сварки мiж робiтниками а жидами-надзiрцями
ставали тепер чимраз частiшi.  Жиди  тi  привикли  були  вiддавна  вважати
робiтника за худобину, за рiч, котру можна втурити, де  хочеться,  копнути
ногою, викинути,  коли  не  сподоба?ться,  супроти  котро?  смiшно  навiть
говорити о якiмсь  людськiм  обходженнi.  А  й  робiтники  самi,  звичайно
вибiрки з найбiднiших, вiдмаленьку прибитих та в нуждi занидiлих людей  iз
околичних сiл, зносили терпеливо тоту наругу,  до  яко?  призвичаювало  ?х
тяжкими товчками вiд дитинства ?х убоге життя. Правда,  часом  лучалися  i
мiж ними дивним способом уцiлiвшi, мiцнi, неполаманi натури, як от  братi?
Басараби, але ?х було мало, i бориславськi жиди дуже ?х не  любили  за  ?х
непокiрливiсть i острий язик. Але  тепер  нараз  почало  все  змiнюватися.
Найсмирнiшi робiтники, хлопцi  й  дiвчата,  котрих  досi  можна  було  без
найменшо? унiмностi кривдити i ганьбити, - i тi, замiсть  давнiх  жалiбних
мiн, просьб i слiз, ставилися  тепер  до  жидiв  остро  та  грiзно.  А  що
найдивнiше, то те, що в  кошарах,  де  попереду  кождий  терпiв,  робив  i
журився сам про себе, якимось чудом вродилася дружнiсть i спiвучастя  всiх
за одним, одного за всiми. Ненастанна, жива обмiна думок, почуття  власно?
недолi,  змiцнене  i  пiднесене  почуттям  недолi  других,  виродило  тоту
дружнiсть. Скоро тiльки жид причепився несправедливо до  робiтника,  почав
нi з сього нi з того лаяти та ганьбити його, - вся кошара обрушувалася  на
жида, притишувала його то лайкою, то насмiхами, то погрозами. При тижневих
виплатах почалися тепер чимраз  бурливiшi  та  грiзнiшi  крики.  За  одним
покривдженим вступалося десять товаришiв, до них не раз  прилучувалося  ще
других десять з других кошар, i всi вони юрбою ввалювалися до  канцелярi?,
обступали  касi?ра,  кричали,  допоминалися  повно?  виплати,  грозили  i,
звичайно, ставили на сво?м. Жиди зразу кидалися, кричали, грозили  й  собi
ж, але, видячи, що рiпники не уступають i не  пуджаються,  але,  противно,
чимраз бiльше роз'ятрюються, уступали. Вони наразi ще не признавалися самi
собi, що положення стало вже не те i може статися грiзне,  -  вони  ще,  а
особливо дрiбнi i великi властивцi, походжали  собi  гордо  по  Бориславу,
спишна позирали на робiтникiв i радiсно  затирали  собi  руки,  чуючи,  що
голод по селах змага?ться, видячи, що людей з кождим днем бiльше  прибува?
до Борислава. Ще вони й  не  подумували  нi  о  чiм,  як  тiлько  о  сво?х
спекуляцiях, ще й не снилося ?м, що робiтники можуть яким-небудь  способом
перебуркати ?м ?х плани i допiмнутися серед то? погонi за золотом також  i
свого кусника. Ще вони спали спокiйно i не чули чимраз голоснiшого  гомону
внизу, не чули понуро? духоти в  воздусi,  котра  звичайно  заляга?  перед
бурею.
   I  ско?лася  тота  важна  перемiна   серед   бориславських   робiтникiв
несподiвано швидко. Аж самi нашi  знакомi  побратими,  котрi  дали  перший
товчок до то? перемiни, аж самi вони здивувалися,  видячи,  яким  голосним
вiдголосом лунають по Бориславу ?х слова. Навiть самi недовiрливi  з-помiж
них, котрi нерадо глядiли на  перемiну  в  цiлях  i  роботi  побратимства,
навiть брати Басараби, видячи, як пильно хапають рiпники  ?х  слова  i  як
живо розвивають ?х далi по-свому, почали щирiше приставати до нового руху.
Вони видiли, що Бенедьо i Стасюра праду говорили, кажучи, що треба вийти з
дотеперiшнього тiсно-кружкового побратимства i понести сво? слово  i  свою
думку мiж широку громаду, а тепер переконалися, що серед то? громади грунт
добре приготований пiд засiв такого слова i що слово тото через розширення
в громадi не то що не стратить нiчого, але, противно, набере велико? сили.
Впрочiм, брати Басараби, а за ними й деякi другi завзятiшi  побратими,  не
ставали оконечно на тiм, що радив Бенедьо, а думали  так,  що  коли  б  не
вдалася Бенедьова рада (а в ?? удачу вони й тепер ще мало вiрили), то тодi
можна буде повернути цiлу величезну силу збентежено? робiтницько?  громади
на iнше дiло - на те дiло, для котрого вони  в  першiм  початку  зав'язали
сво? побратимство. Тому-то вони по довшiй розвазi не тiльки не банували на
Бенедя за те, що сво?ми радами вiдвiв  побратимство  вiд  його  первiсного
напряму i попровадив його за собою по iншiй стежцi,  -  а  противно,  вони
були йому вдячнi за те, що, мимо сво?? вiдомостi, вiн прийнявся ?днати для
?х цiлей бiльшу силу i прийняв на себе провiдництво туди, куди  вони  досi
не  осмiлювалися  ступити.  Вони,  прото,  взялися  щиро   працювати   для
Бенедьових думок, знаючи, що коли б удалося тi думки вповнi перевести,  то
по дорозi зробилось би  й  те,  чого  вони  бажали;  а  коли  не  вдасться
Бенедьова думка, то сповнення ?х первiсно?  цiлi  буде  тодi  ще  певнiше.
Значиться, сяк чи так, а Бенедьо, працюючи для всiх робiтникiв, працював i
для них.
   Зато яке життя, який рух пiшов тепер у невеличкiй хатi край  Борислава,
де жили Матiй i Бенедьо. Щодень вечорами приходили побратими, по  два,  по
три,  розповiдали,  як  iде  дiло,  як  приймають  рiпники  ?х  слова,  як
домагаються ради, як виступають проти жидiв. Наради тривали не раз  досить
довго, i перед очима наших знакомих чимраз яснiше виднiлася дорога, котрою
далi треба ступати.  Ще  в  самiм  початку,  коли  нашi  побратими  рiшили
вербувати до свого побратимства  широку  громаду  бориславських  рiпникiв,
вони цiлi два вечори нараджувалися над тим, як се почати, щоби й  найлегше
доказати свого, i не звернути передчасно на себе увагу. Тодi  ще  в  живiй
пам'ятi були переслiдування i арештування полякiв  -  учасникiв  повстання
1863 p. , i деякi побратими виразили свiй  страх,  щоби  в  разi  викриття
полiцiя не насiла на них i не обвинила ?х о який бунт, - а в такiм разi  i
вся робота пропала би за нi за що. Вкiнцi Бенедьо порадив  так:  в  першiм
початку пiддавати робiтникам сво? думки немов збоку, случайно, повiльно, а
уперто, в кождiй розмовi, будити у всiх почуття свого бiдного,  нужденного
положення i заразом показувати всiм в дальшiй далечинi  можнiсть  поправи.
Таким способом, - говорив Бенедьо,  -  мiж  людьми  прокинеться  неспокiй,
роздразнення, бажання поправи, -  одним  словом,  витвориться  серед  маси
рiпникiв напруження, котре, зручно пiддержане i  побiльшуване,  дасться  у
вiдповiднiй хвилi повернути раптом i з великою силою  в  дiло.  Тота  рада
дуже вподобалася всiм побратимам, i вони прирекли  за  нею  поступати.  Не
пройшло й двох недiль, а цiль тота була майже вповнi  осягнена.  Робiтники
по роботi юрбами ходили по  Бориславi,  гомонячи  та  нараджуючись;  шинки
пустiли чимраз бiльше, а роздразненяя i несупокiй  мiж  народом  чим  далi
змагалися, i нетерпеливi побратими чимраз голоснiше  домагалися,  щоб  уже
раз  виступити  ?м  одверто  i  взяти  на  себе  провiдництво  в   широкiм
робiтницькiм руху. Але Бенедьо, а за ним i брати Басараби стояли  на  тiм,
що треба ще трохи пiдождати, поки  вище  i  бурливiше  не  битимуть  хвилi
робiтницького роздразнення.
   А хвилi тi, двиганi правдивою  нуждою  i  притиском,  пiддуванi  зручно
пекучо-правдивими  словами  побратимiв,  били  чимраз  вище  i  бурливiше.
Простий чоловiк - ворог усякого довгого думкування та мiркування.  Правда,
власним розумом не швидко вiн доходить до ясно? оконечно? думки,  томиться
довго засiвшою  йому  в  голову  гадкою,  -  але  коли  вона  усядеться  i
проясниться у нього, зложиться в оконечний, твердий i ясний образ, -  тодi
вже йому не до забавки, не до мiркування,  тодi  вiн  усею  силою  свойого
?ства преться зробити думку свою дiлом, тодi конечна боротьба  мiж  ним  а
противниками його мислi. От так само було й тут. Бачилось би,  i  невелика
рiч чоловiковi, терплячому щоденну нужду та кривду, прийти до почуття  то?
нужди i кривди, - а прецiнь як пiзно прийшли до того почуття  бориславськi
робiтники! I  бачилось  би,  що  такого  великого  в  тiм  почуттi,  самiм
безвiдраднiм та сумнiм! А мiж  тим  якого  несупокою  наробило,  яку  бурю
пiдняло воно в головах  усiх  робiтникiв!  I  швидко  з  безвiдрадного  та
сумного  чуття  виродилося  грiзне  завзяття,   мимовiльна   дружнiсть   i
непокiрливiсть сво?м кривдникам. Вiд  слiв  почало  доходити  до  дiл.  От
одного  дня  пронеслася  по  Бориславi  вiсть,  що  там  а  там  робiтники
потурбували в якiмось  завулку  касi?ра,  котрий  замiсть  звичайних  двох
центiв положив собi був брати у робiтникiв по  чотири  центи  "касi?рного"
вiд одно? шахти, то ?сть вiд одного 12-годинного робучого дня. Тота  вiсть
була немов знаком, за котрим швидко  по  собi  слiдувало  бiльше  подiбних
случа?в. За кождою вiсткою о подiбнiм  случа?  росло  завзяття  i  вiдвага
рiпникiв. Вони вже прямо в очi всяким касi?рам, надзiрцям  та  контролерам
почали нахвалятися, що не будуть довше терпiти  над  собою  кривди.  Страх
почав падати на всякi п'явки людськi. А  коли  одного  дня  пронеслася  по
Бориславi чутка, що коли  один  надзiрець  несправедливо  зарахував  якусь
високу кару рiпниковi, а касi?р при виплатi хотiв йому потрутити тоту кару
з платнi, то рiпники пiдняли при касi великий крик i гамiр, почали  жадати
перед себе надзiрця, щоби витолкувався, за що се таку кару наложив  на  ?х
товариша. Надзiрець сховався  десь,  касi?р  жартом,  щоби  ?х  позбутися,
сказав ?м: "Iдiть i шукайте його, а як знайдете, то приведiть його сюда за
вухо!" Рiпники з оглушаючим криком кинулися на всi боки i по хвилi  найшли
надзiрця, почали з ним шарпатися i таки силою, справдi за  вуха,  притягли
його  до  касi?ра,  розумi?ться,  привели  потовченого,  подряпаного  i  з
понадриваними вухами. I хоть кiлькох рiпникiв за те арештовано i заперто в
громадськiм арештi, то прецiнь мiж рiпниками вiсть тота наробила  великого
голосу i шуму, а на жидiв кинула чималий пострах. Рiпники того самого-таки
вечора  величезною  юрбою,  пiд  проводом  братiв  Басарабiв,   пiшли   до
бориславського вiйта i випросили у нього на волю  всiх  арештованих,  -  i
величезний смiх радостi пiшов помiж робiтниками. Пiснi i погрози загули по
вулицях Борислава, увiльнених спроваджували вiд шинку до шинку i по?ли,  i
по тисячу разiв допитували ?х, як то вони провадили надзiрця  за  вуха  до
каси.
   Поки гула п'яна радiсть по вулицях Борислава, в убогiй Матi?вiй  хатинi
сидiли побратими i радилися, що дiяти. Всi годилися на те, що тепер  пора,
що треба взятися до дiла.
   - Скликати збiр! Скликати збiр! - говорили всi.
   I урадили, не видаючи свого побратимства, скликати збiр  усiх  рiпникiв
за Бориславом на толоцi. В недiлю по хвалi божiй мали там усi  зiйтися  на
нараду.
   Мов громова iскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, вiд  ями
до ями, вiд кошари до кошари, вiд нафтарнi  до  нафтарнi  не  чуване  досi
слово:
   - В недiлю по хвалi божiй! На толоку коло  Борислава!  Нарада!  нарада!
нарада!
   Нiхто не знав, що се  буде  за  нарада,  над  чим  будуть  радити,  хто
склика?? Та й нiхто й не питався о то. Але всi почували, що се буде велика
хвиля, що вiд не? много буде залежати, - i всi  покладали  великi,  хоч  i
неяснi, ожидания на тоту хвилю. Нарада! Нарада!  Нарада!  Се  слово,  мов'
чари якi, прояснювало вив'ялi  збiдованi  лиця,  крiпило  мозолистi  руки,
напростовувало здавна похиленi плечi. "Нарада! Наша нарада!" - неслося  то
голосно, то шепотом по  всiх  закутках,  i  тисячi  серць  з  нетерплячкою
билися, дожидаючи недiлi i наради.
   З нетерплячкою ожидали ??  й  нашi  побратими,  а  особливо  Бенедьо  i
Андрусь Басараб.
   Х
   Буря збиралася над Бориславом - не з неба до землi, але з  землi  проти
неба.
   На широкiм болонню,  на  бориславськiй  i  банськiй  толоцi,  збиралися
грiзнi хмари: се рiпники сходилися на велику робiтницьку раду. Всi  цiкавi
на нову, досi не чувану появу; всi повнi надi? i якогось та?много  страху;
всi згiднi в роз'яреннi i ненавистi на сво?х  гнобителiв.  З  гамором  або
шепотом, бiльшими або меншими купками, з горiшнього i долiшнього кiнця або
iз середини Борислава  плили-нвпливали  вони.  Чорнi,  заропленi  кахтани,
лейбики, сiряки та гунi, такi ж  сорочки,  переперезанi  то  ременями,  то
шнурками, то ликом, блiдi,  пожовклi  та  позеленiлi  лиця,  пошарпанi  та
заропленi шапки, капелюхи,  жовнярськi  "гольцмини",  бойкiвськi  повстянi
крисанi та пiдгiрськi солом'яники - все те густою, брудною,  сiрою  хмарою
вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомонiло, мов прибуваюча повiнь.
   - Що ту довго радити? - гомонiли в однiй купi. -  Ту  рада  одна:  жиди
свiт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарiд!
   - Треба нам узятися докупи,  не  пiддаватися  жидам!  -  викрикували  в
другiй купi.
   - Добре вам казати: не пiддаватися. А як голод притисне, зарiбку жид не
дасть, тодi й ви опустите хвiст i пiддастеся сухiй вербi, ие то жидовi.
   Голод - велике слово. Мов грiзна змора, стояв вiн у кождого за плечима,
i на згадку про голод притихли голоснi, смiлi крики.
   - До ями кождого, хто над нами збитку?ся! - гомонiли в другiм кiнцi.
   - Та що то з того, - угомонював старий Стасюра. -  Раз,  що  хто  верже
другого до ями, той пiде гнити до кримiналу...
   - Овва, ще хто зна?, чи пiде, - сказав сумовито Матiй. -  А  от  злодiй
Мортко верг мого Iванчика, ще й грошi його  забрав,  i  донинi  ходить  по
свiтi та насмiва?ся з хрещених людей!
   - Е, то жид, то жид! - закричали деякi. - Жидовi все ввiйде. А  най  би
хрещений чоловiк зробив щось подiбного, - ну-ну!
   - А по-друге, - говорив далi Стасюра,  -  сто  збитку?ся  над  нами,  а
тисяча обдира? нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався;
   i чемно, i ладно з вами: на тобi, що тобi належиться, - а  прецiнь  при
тiм чув чоловiк, що з него шкiру мiхом друть. В тiм наша бiда!
   - Правда, правда! - гомонiли рiпники.
   - Та що то, - говорили другi, - на то вже, вiдай, нема ради.
   - Як то нема ради, - сказав Стасюра, - на кожду слабiсть зiлля ?, треба
тiлько пошукати. А що ж, хiба ж би  на  наше  горе  не  було  лiку?  Треба
пошукати. На то нас нинi, богу дякувати, зiйшлася тiлька громада,  щоби  о
тiм поговорити. Адже ж зна?те: громада - великий чоловiк;  де  один  сво?м
розумом нiчого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дiйде.
   - Дав би то бог, щоби ми нинi до якого ладу дiйшли, - говорили рiпники.
- А час уже великий, бiда до костi догриза?!
   Такi i подiбнi  розмови  велися  по  всiх  кiнцях  i  по  всiх  купках.
Побратими роздiлилися i пiдготовували всюди народ до сво?х думок, додавали
?м вiри в можнiсть полiпшення i поправи ?х нужденного життя, змiцнювали ?х
надiю на громадський розум i громадську  силу.  А  поки  що  все  ще  новi
громади напливали i напливали. Сонечко  стояло  вже  серед  неба  i  пекло
немилосердно, пiднiмаючи  хмарою  густу,  вонючу  замороку  нафтову  понад
Бориславом. Понад синiючим високою стiною Дiлом мерещали хвилi розiгрiтого
воздуху. Вiд рiчки вiяло лагодячим холодом.
   - Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду -  вже  всi  зiйшлися!  -
загомонiли робiтники з усiх бокiв.
   - Хто ма? що говорити, нехай виходить всередину,  на  отсей  камiнь!  -
сказав сво?м потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.
   - Ставайте довкола, зробiть мiсце довкола каменя, -  гомонiли  рiпники,
обступаючи.
   На камiнь виступив Бенедьо. Вiн не привик говорити перед такою  великою
громадою i був трохи змiшаний: в руцi обертав свою шапку  i  позирався  на
всi сторони.
   - Се що за оден? - закричали з усiх бокiв рiпники.
   - От робучий чоловiк, муляр, - сказав Бенедьо.
   - Ну, то говори, що ма?ш говорити!
   - Я й небагато що маю говорити, - сказав Бенедьо, потроха  осмiляючись.
- Я тiлько то хотiв наразi сказати, що кождий i без мене зна?.  Бiда  нам,
робучим людям. Працю?мо тяжко: ночi недосипля?мо, вдень  i  вiдiтхнути  не
ма?мо коли, мозолi на руках набива?мо: старi ще  не  злiзли,  а  вже  новi
наросли, - i що нам з того? Кажуть: гiрко заробиш, солодко з'?ш; а  ми  чи
багато солодко в'?мося? Гiрко заробля?мо - то правда, але  ще  гiршi  нашi
вжитки. Та й то бiльше млi?мо голодом, нiж ситостi зазна?мо. Та й ще  коби
хоть не збиткувалися над нами, не кривдили, не  зневажали  нас  на  кождiм
кроцi! А то самi видите, яка нам  повага.  Робучий  чоловiк  у  них  i  за
худобину не варту?!
   - Правду говорить,  правду  говорить!  За  худобиною,  за  псом  бiльше
стоять, як за бiдним чоловiком! Гей-гей, чи то бог дивиться на тото?
   - Та й ще розважте, - говорив далi Бенедьо, - на кого ми працю?мо,  хто
з нашо? роботи користь ма??  Жиди!  Властивцi!  Бiдний  рiпник  сидить  по
шiсть, по вiсiм, по  дванадцять  годин  у  ямi,  в  замороцi  та  смродах,
мучиться, гепа? та копле штольнi попiд землю, другi робiтники  стоять  при
корбi, при млинку i крутять, аж ?м мозок у  головi  крутиться  i  послiднi
цомоги з них тягне, а властивцi продають воскп й нафти, i збирають тисячнi
суми, i панують, будують доми мурованi, вбираються та ?здять в каритах  та
бризькають болотом на бiдного чоловiка! I слова доброго вiд них вiн нiколи
не почу?. От на кого ми робимо i яку подяку ма?мо за тото!
   - Най ?х бог покара? за нашу працю i нашу нужду! -  гукнули  рiпники  з
усiх бокiв.
   - Так-то воно так, - говорив далi Бенедьо по короткiм  передиху,  -  що
най ?х бог покара?. Але то ще хто зна?, чи бог схоче ?х покарати, чи нi, а
по-друге, хто зна?, чи нам вiд того буде легше, як ?х бог  покара?.  А  ту
видимо, що бог якось бiльше любить нас карати, нiж ?х! От i тепер  покарав
бог нашi села голодом, а ту, в Бориславi, жиди  принялися  й  собi  ж  нас
карати: плату вменшують щотиждень, i ще як хто поважиться допоминатися, то
ганьблять у очi: "Iди собi, - кажуть, - коли тобi кривда, я  десять  найду
на тво? мiсце за таку саму плату". То погадайте ж собi  самi,  що  ту  нам
поможе - здаватися на кару божу! Я гадаю, що лiпше так робити, як говорять
нашi люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа - каров  божов,  а  нам
треба собi братися докупи i радитися, як би  ту  власним  заходом  з  бiди
вигарматися.
   - Ба, в тiм-то й штука! Як вигарматися, коли ми бiднi i помочi  нiвiдки
не ма?мо? - крикнули робiтники.
   - Ну, я на тото наказу не можу дати нiякого, - сказав  Бенедьо,  -  але
коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тiм моя гадка.
   - Говори, говори! Слуха?мо! - загули рiпники.
   - Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочi  нам
нiвiдки не надiятися, бо хто ж нинi хоче помагати бiдному  робiтниковi,  а
впрочiм, хоть би й схотiв помочи одному, то не зможе  помочи  всiм,  такiй
величезнiй громадi. Ту тiлько ми самi, дружною силою, можемо собi помочи.
   - Ми самi? А то як? - далися чути недовiрливi голоси.
   - Правда то ?, - сказав Бенедьо, - що на тепер не змтажемо собi  цiлком
помочи.  Бо  яка  помiч  можлива,  коли  чоловiк  працю?   не   на   себе,
робитьробить, а другий ?го працею користу?ся? Поки вся наша праця не  буде
йти на наш хосен, поти нам добра цiлковитого не буде. Але  дрiбку,  що  то
пiдратуватися чень зможемо. От а дивiть, кiлько разiв трафиться чоловiковi
остатися без роботи? Ходить чоловiк, як загорiлий, мечеся, мов у  гарячцi,
сюди й туди, а роботи годi дiстати. Млi? чоловiк з голоду, iде до  жида  i
напрошу?ся на яку-будь, хоть би й на найпоганiшу  роботу,  щоби  тiлько  з
голоду  не  згинути.  Ну,  видите,  а  якби  так  ми,  кiлько  нас  ту  ?,
обов'язалися щотиждень по виплатi складати нехай по центовi, нехай по два,
то почислiть самi, яка би сума з того  вийшла.  Якби  нас  найшлося  таких
тисяча, то нiкому би той цент не впався так  тяжко  i  не  затяжiв  би  на
кишенi, а  з  того  щотижня  зiбралась  би  така  сума,  що  можна  би  на
несподiваний случай запомочи десять людей.
   - Правда ?, правда в! - загомонiли робiтники.
   - Невелика то пiдмога, правда, - говорив далi Бенедьо, -  але  вважайте
лишень, що се знов не буде й така мала помiч. Бо вже як так на якийсь  час
зарату?ся чоловiка чи ринським, чи пiвтора, то вiн не буде потребував  iти
до жида, i кланятися ему, i  набиватися  до  роботи  на  яку-будь  мiзерну
платню, не буде мусив знижувати платню другим робiтникам.  А  те,  що  ?му
дасться, вiн може поволеньки та потрошка  виплатити  назад,  скоро  тiлько
дiстане лiпшу роботу. Таким способом наша робiтницька каса не тiлько що не
вменшувалася би, але, противно, все би бiльшiла.
   Рiпники стояли мовчки i розумували.  Зразу  дiло  видалось  ?м  справдi
немов i хороше, i всi готовi були вiдразу приступити до нього. Але  швидко
далися чутп закиди.
   - Е, що з того, - говорили деякi рiпники. - Ну,  нехай  би  й  так:  ми
будемо складати, а хто з того буде користати? Буде так, як по селах, де  ?
каси громадськi. Богачi повизичують грошi,  користають  з  них,  а  бiдний
тiлько складати мусить, а хiсна з них нiякого  не  ма?.  Або  й  ще  одно:
виберемо касi?ра, розумiвся, також рiпника, як i всi  ми,  -  то  хто  нам
заручить, що вiн грошики не возьме i не втече?
   Бенедьо слухав тих закидiв супокiйно.
   - Думав я над тим також i от що видумав. Насамперед страху  нема,  щоби
користали з наших грошей самi богачi, бо мiж нами  богачiв  нема,  усi  ми
бiднi. А по-друге, ми не жиди, грошi на процент зичити не будемо, а будемо
видавати тiлько в разi  правдиво?  нужди,  слабостi,  безроботицi,  -  то,
значиться, будемо помагати там, де вже для  кождого  очевидно,  що  помочi
треба. Хто опiсля зможе, той вiддасть нам i надоложить видаток, а  хто  не
зможе, ну то го також не повiсимо.. А з касi?ром, я гадаю,  найлiпше  буде
ось як зробити. Якби нас найшлося багато таких, що би  приступили  до  то?
каси, то при кождiй кошарi або при кiлькох сусiднiх кошарах ви  собi  самi
вибирайте свого касi?ра, такого, що вже ту, в Бориславi, робить раз у  раз
i котрого добре зна?те. Такий касi?р мiг би збирати  грошi  тiлько  з  тих
кошар, котрi його вибрали. А знаючи, кiлько в них людей робить,  а  кiлько
обов'язалися платити, дуже легко кождий буде мiг знати, кiлько касi?р  ма?
грошей у себе. Скоро би оден в чiм не сподобався, можна  вибрати  другого.
Тi  самi  кошари,  що  мають  одного  свого  касi?ра,  мали  би  обов'язок
пiдпомагати потребуючих з-помiж себе: о тих вони й найлiпше будуть  знати,
чи хто i кiлько потребу?.
   - Так, то й але, - загомонiли робiтники. - Так, то все  буде  касi?р  у
нас пiд оком, а як ?х буде багато, то у кождого сума буде невелика,  то  й
менша покуса до циганства, i навiть якби вся тота сума пропала, то й се би
страта була невелика. На то можна згодитися.
   - Позвольте, ще не конець на тiм, - говорив Бенедьо. - Хто зна?,  може,
часом трафиться потреба тако? пiдпомоги, на котру не вистачать средства  з
одно? кошари. Може, трафиться зробити дещо такого, що би було придале  для
добра всiх бориславськпх робiтникiв, - а на то  треба  би  бiльше  грошей,
бiльшо? каси. То я гадаю зробити ось як. В кождiй такiй частковiй касi, що
би була при однiй або кiлькох сусiднiх  кошарах,  усi  грошi,  якi  будуть
впливати, подiлити на три частi. Двi такi третини лишали би ся при  кошарi
на частковi запомоги, а одну третину давалось би до одно?, головно?  каси.
З то? каси вже не мiг би видавати анi касi?р, анi одна  кошара,  а  тiлько
цiлий збiр борпславських робiтникiв, розумiвся, тих, що платять до каси. З
не? видавати якнайменше, а громадити грошi для бiльшо? спiльно? потреби.
   - А яка ж би то могла бути така потреба? - питали рiпники.
   - От як я собi о тiм думаю, - сказав Бенедьо. - Як бачите,  тепер  жиди
так дуже впевнилися, що нас  багато,  що  голод  зжене  робiтникiв  чимраз
бiльше до Борислава, що не питають, чи  можна  нам  продихати,  чи  нi,  а
знижують нам плату раз у раз. I не перестануть ще далi знижувати, доки  не
впiмнемся за собою.
   - Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе!
   - Ба, постiйте, най я вам скажу, як би то  впоминатися!  То  певно,  що
говорити ?м, чи добром, чи й погрозою, на нi  на  що  не  здасться,  -  не
послухають. Ту треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися,
вiдки се на них упало. От що треба зробити. Всi, кiлько нас ту  ?,  i  тi,
котрих ту нема, - одним словом, усi, разом,  одного  поранку,  кождий  при
сво?й роботi, приходимо i каж