його грудi, але як сильно, як страшно! Все то, що мельком перелетiло через думку Гриневi, коли стояв над ямою, все 'ю переходило i через думку Германа, але як ярко, як живо, як важко! В його уявi рисувався не один сбраз нужди, розпуки, недостатку, - не один, а тисячi, i всi вони зливалися в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолi, в котрiй гримiли i стугонiли якiсь змiшанi, глибокi голоси. Тих голосiв вiн не мiг поняти, хоть знав, що воно щось страшне. Вiн стояв в кутi кошари, нерухомий, холодний, i силувався позбутися страшних привидiв. Вiн широко отворив очi, щоби вид дiгаЮстi прогнав марева. Але i дiйснiсть не могла його потiшити анi успоко?ти. Бо чи ж його марева не були тота сама дiйснiсть, тiльки бiльше оживлена, пiднесена фантазi?ю на вищу ступiнь? - Glьck auf! Glьck auf! - повторяв вiн безмисно. - Щасти бiг вам, бо ми не зазнали щастя! Щасти бiг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вiк! Щасти бiг вам!.. - Кому? Ну, кому ж, як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрi можемо спокiйно стояти, дивитися на обороти корби, сховзан? i хитане линви, котрi можемо спокiйно наганяти тих людей до пильностi, спокiйно слухати ?х страшного, прошибаючого: Glьck auf!.. Герман вийшов з кошари, не сказавши i слова бiльше рiпникам. Сонячна яснiсть надворi успоко?ла його трохи, притишила розбурханi думки. Вiн пiшов далi оглядати i старався по дорозi набрати як мож найбiльше супокою i твердостi. Вiн говорив сам собi, що "властиво, що ж се за велика рiч? "Лiзе хлоп до ями, ну, i бере за то заплату - цiлого гульдена! Якби не хотiв, то би не лiз, силувати его нiхто не силу?. А як там що... того... ну, то за то прецiнь я не можу вiдповiдати. Я що можу, то роблю для ?х безпеченства. Кiлько-то мене коштуют кошари, млинки, лампи ново? конструкцi?! Що ж менi мож закинути? А що я за сво? грошi хочу совiсно? роботи, то се зовсiм природна рiч. Значит, я не маю нiчо на сво?й совiстi, немаючого тим гризтися! навiть думати о тiм нема що! ..." Так мiркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нинi збудилася в нiм i валила-перевертала всi його рахунки, бентежила весь його супокiй. I справдi, вона, мов на Германiв розказ, затихла. Герман став спокiйний, навiть якийсь жвавий i радий, мов чоловiк по слабостi. Тiльки час вiд часу легенька дрож його мускулiв давала йому знати, iцо страшна, ворожа сила в його нутрi не замерла i що найменший сильнiший дотик, найменше потрясiння може наново ?? розбудити. Вiн пiдiйшов к другiй ямi в веселiм настро?. Йому хотiлося забiчи рiпникiв несподiвано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Вiн знав, що тепер його вiрника нема коло се? ями, i для того легко йому буде доконатися, чи вартi тотi люди i тих грошей, що беруть. Вiн пiдiйшов злегка к дощаним стiнам кошари, ступаючи без шелесту на м'якiй глинi, i заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосiб надзирання був у нього не новина, i всi майже робiтники знали о тiм, бо звичайно при виплатi Герман уривав ?м зо чверть зарiбку, говорячи: "А, то ти через тиждень дарму?ш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по грошi приходиш!" А коли бiдолаха-рiпник починав суперечатися та божитися, Герман цiлий наливався кров'ю, як iндик, грозив рiпниковi жандармами i казав вiрниковi як стiй викидати його за дверi. Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхiд, через котрий входило досередини трохи свiтла, вiдбитого вiд сусiдньо? кошари, - проте Германовi легко було розглянути все, що дiялося всерединi. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, - видко було, що iно що спустили одного вспiд i ждали дзвiнка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тiльки третiй при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов i сам став машиною. А коло входу сидiв малий заталапаний хлопчина - лип'яр, котрий звичайно вибирав з-помiж глини дрiбнi грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, вiн дрiмав, опертися плечима о стiну; його худi бруднi руки висiли безвладно долi боками, а долонi лежали в глинi. Дзвiнка не чути, - робiтники балакають. - Слухай, чого так нинi нашого пана хлопець летiв задиханий до вiтця? Так, мовби хто гнав за ним!.. - А що, - певно, грошей потребу?! Ей, то тобi, брате, урвитель, най бог сохранит. Я видiв не раз в Дрогобичi, як ся тото над людьми збитку?, господи! А грiшми то так розмiту?, - де що видит, зараз бiжит, купу?, полама?, попсу? та й знов бiжит далi, знов купу?! - Добре ему дурiти, коли ? за що. Розмiту? людською працею, розвергло би ему костi! - А зна?те, - докинув той, що при млинку, - я як ся дивлю на него, то все си гадаю, що вiн не згине сво?ю смертею. Протренька? вiтцевi тисячi та й пiде людей розбивати. - Ой, певно, що це що ?го чека?, а шибениця! То лишень ему ся в тотi жаб'ячi очi подивити, то аж чоловiка морозом перейме! - То бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь казав: людська кривда i на третiм поколiню вiдомстится! - Бийте плiшки, бийте плiшки! - крикнув спросоння здрiманий лип'яр i прокинувся. Германiв погляд упав якраз на його нужденне лице, перед часом зiв'яле i вихудж?не, - i йому перемигнуло в думцi повне, червоне лице сина. Вiн сам не знав, що таке вразило його при тiй згадцi, але холод здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже правду того, що пророчили його синовi робiтники. - Що такого, що Мирон не звонит? - спитав той вiд млинка. - Ану, закричiт там до него, що з ним? Один з тих, що стояли при корбi, нахилився, прикляк над яму i крикнув щосили: - Мироне, Мироне! Вiдповiдi не було. Робiтники поглянули на себе в нiмiм ожиданнi, колесо млинка закрутилося з подвiйною живiстю, малий лип'яр непевним, хитким поступом пiдiйшов к ямi, випуливши очi i не зовсiм понiмаючи, що се таке робиться. Герман глядiв i слухав. - Мироне, Мироне, чи живий ти? Обiзвись! Знов хвиля мовчанки, - з ями голосу не чути нiякого. Холодний мороз пробiга? по жилах робiтникiв, ?х лиця блiднуть, вони в тривозi позирають по собi. - Тягнiм догори, швидко, - може, не дай боже чого, - нещаст?!.. - Тягнiм, тягнiм!.. Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою... Дзень-дзень-дзень! - розда?ться рiзко i остро голос дзвiнка. Всi вiдотхнули, ожили, мов гора звалилася з ?х грудей. - Слава тобi господи, що живий! Ох, а ми вже гадали... - Або ту далеко до бiди! Знов дзвiнок - знак, щоб тягли кибель догори. Корба закрутилась, балаканка урвалась, i довгу хвилю Герман не бачив нiчого, окрiм одностайних розмахiв корби. Вiн вiдступив вiд стiни i озирнувся, не знаючи, чи iти до кошари, чи нi. Але думка про лiнивство робiтникiв пропала з його голови. Вiн ще дрижав вiд того тривожного ожидания, заким роздався голос дзвiнка, - в його головi, правда, не було бурi, котра там перед хвилею лютувала, але всi враження мiнилися, перелiтали, затиралися, мов тiнi в хмарний день. Навiть тi слова, котрi рiпники говорили про його сина, щезли якось з його пам'ятi, - що бiльше, вони якось немов злегшили його душу, зняли з не? час-iину гнiву на "непотрiбного лямпарта", як звичайно звав дома Готлiба. "А все ж таки вiн мiй син, i, як прийде до ма?тку, буде вмiв ?го шанувати", - сказав вiн сам до себе твердо i рiшучо, немов силувався сам себе переконати. Тота твердiсть утiшила його, вiн з уподобанням повторював по кiлька разiв: "А таки вiн шй,син!" Мiж i им якось без свiдома пiшов далi, до третьо? ями. Вона була трошки вiдсторонь вiд тамтих. Високий, до половини дерном покритий горбок круг не? вказував, що вона вже давно викопана. Кошари над нею не було, вона i будована була ще по-давньому. Се була перша яма, з котро? плило головне джерело Германового ма?тку. Але вiд кiлькох лiт вона стояла пусто, вiдколи джерело кип'ячки в нiй вичерпалося. Аж тепер, коли замiсть кип'ячки поплачував найлiпше вiск, Герман казав ?? вiдновити i копати глибше, бо вона давнiше тримала тiльки тридцять сажень вглиб. Коли вiдбито дошки, котрими була прикрита, показалося, що усподу вода, i треба було наперед вичерпати воду. Вже три днi черпано, а власне нинi мав перший раз спускатися в не? старий рiпник Матiй, щоб оглянути, де що треба направити i де копати штольнi. Коли Герман пiдiйшов к ямi, побачив, що рiпники саме витягали кибель з ями, в котрiй сидiв уже вiд добро? години старий Матiй. - А що? - спитав Герман, пiдiйшовши к робiтникам. - Та нiчо, - вiдповiли вони. - От Матiй задзвонив чогось, та й тягнемо. - Ну, що там такого може бути? - спитав зачудуваний Герман. - Тяжке? - Нi, недуже. Щось старий мусив надибати. Герман, зацiкавлений, став над яму, опершись на стовпцi, i пильно дивився в темну глибiнь. Сонце косо пересiкало отвiр ями, але вглиб не було видно нiчого. Одно тiльки вдарило Германа - дивно-непри?мний гнилий сопух, але цiкавiсть не давала йому вiдвернутися. Вiн пильно, немов помiшаний, дивився в темну глибiнь, мiж тим коли линва поволi навивалася залiзними перстенями на вал корби. Вiн глянув на тотi перстенi i пригадав собi страшнi скрутелi величезно? гадюки на образi. Його забобонна, роздразнена думка зв'язала як стiй прочуття якогось лиха з тим привидом. Втiм, плохо насмарована корба скрипнула проразливо, - Герман глипнув в глибiнь i задеревiв на мiсцi. З темно? пропастi виринала-виходила вгору на свiтло страшна, почорнiла труп'яча голова. Герман стояв мов мертвий i не мiг вiдорвати очей вiд того виду i в тривозi сво?й бачив виразно нелюдський злобний усмiх на тих щербатих щоках, у тих огромних глиняних очах. Вiн стояв, дивився i дрижав, мов у лихорадцi, - дрижав з забобонного переляку i обридження. I рiпники при корбi, побачивши такий дивний i страшний груз, скрикнули з один голос i трохи зовсiм не випустили корби з рук. Подiбнi случа?, хоть давнiшими часами зовсiм не рiдкi в бориславських ямах, тепер стали далеко рiдшi, а особливо ?м, молодим ще рiпникам, не лучалося бачити нiчого подiбного. Але ось здолини шарпнено сильно за дзвiнок, i се продрухало ?х з переполоху. Швидко вони пiдтягли кибель вгору i висипали костi на землю. Дивно застукали тi костi, голова покотилася долi горбком i опинилася аж коло самих нiг Германа. - Чорт тебе! - крикнув Герман, вiдскакуючи набiк. - Як сиплеш?.. Але вiн не мiг бiльше нiчого сказати, - тривога здавлювала йому горло. Знов дзвiнок здолу. Рiпники шепчуть: "Господи, господи!" i забираються швидко опускати кибель вдолину. Герман, мов опарений, утiка? вiд ями. Вiн чу? холод в тiлi, чу? дрож, немiч, а в його головi крутиться, мов фуркотяче веретено, одна тiльки фраза: "Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir!". Вiн i сам не зна?, як i про що склалася тота фраза в його головi, i повторю? ?? без мислi, без застанови, бiжачи стежкою помiж ями. Йому бачиться, що цiла нога його мов в огнi, що щось пече його в не?, щось давить i що вiдтам якесь дивне чуття розходиться по всiм його тiлi. Аж ось вилiз з ями старий Матiй i показу? всiм приржавiлий мiдяний перстень з червоним скляним камiнцем. - Ти, Митре, не тямиш того перстеня? - кричить вiн. Митро придивлю?ться, хоть трохи здалека, а далi скрику?: - Господи, таж то самий мiй перстiнь, що-м три роки тому дав був Пiвтораковi на заручини! Всi ахнули, пiзнали, що небiжчик - не хто другий, лиш Iван Пiвторак, котрий два роки тому не знати де подiвся, лишивши молоду жiнку з дитиною. - Адiт, де бiдний пропав, дай му, боже, душеньцi легко! - Господи, як то не раз чоловiковi смерть зайде, нiхто i не зна?, де та що! - Гей, то-то була поцтива душа - небiжченько! - Вже хто, а ми оба жили, як рiднi браття! - говорить Митро i замурзаним рукавом утира? сльози. Герман вiдсторонь чу? тоту бесiду. Його обступило кiлька жидiв i говорять також живо - але вiн не слуха? ?х. Його збурена кров била, мов молот в грудi. Лиш поволi серед людського гамору вiн успокою?ться, силу?ться бути супокiйним, говорить навiть з жидами, але говорить без зв'язi, без застанови, сам не знаючи що. Але жидам та рiпникам нiколи довго пеняти. Наговорившись, назiтхавши за покiйником, вони розiйшлися, - костi зложено на купу i присипано землею: "пай не лежат на сонiчку божiм" - i давня робота зачина?ться знов одностайно, мовчки, важко, мов i перерви нiяко? не бувало. Часом тiльки робiтники при корбi забалакають до себе о нинiшнiй новинi. Герман тим часом побiг далi. Його переляк потрохи усиоко?вся. Вiн став покрикати на рiпникiв, як котрi лiниво робили, кричачи, добирав чимраз бiльше смiлостi та сили, - заглушував в собi зрушення. Аж вкiнцi неспокiй немов зовсiм улягся, думка звернулася доразу на щоденнi, практичнi питання, Герман видобув нотатку i зачав записувати iмена робiтникiв, котрi нинi при виплатi могли надiятися не одержати повно? зарiбнини. Однако все-таки щось немов тiснило його. Не оглянувши всiх ям, вiн побiг до магазинiв, вiдтам до дестилярнi, всюди крутився, заглядав, кричав, - одним словом, силувався бути тим, чим був донедавна - невгомонним, практичним Geschiftsmann-ом. - Herr Principal, Herr Principall - почув нараз за собою голос вiрника, що занiмався набиранням робiтникiв, годженням ?х на роботу i надзирав над ними через тиждень. Герман обернувся. Вiрник, маленький, обшарпаний жидок, бiг за ним, задиханий, почервонiлий, махав руками i головою, немов цiлий був на пружинах. - Nu, was ist geschehen? - спитав Герман, не можучи дочекатися вiд нього слова. - Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вiрник i не переставав розмахувати цiлим тiлом на всi сторони. Герман поступив пару крокiв к ньому i силувався угадати, що так зрушило вiрника, звичайно чоловiка тихого i повiльного. - Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вiн. - Im Schacht Nro 27 hat man a Matki gefunden, a soi a Matki, - Gott gerechter! При тiм вiрник брався долонею за голову, махав руками, немов показуючи тягар найдено? матки, i робив рiзнi, на вид безумнi та дивогляднi рухи. - А-ах! - вирвалося мимовiльно з уст Германа. Так ось чого бiг за ним вiрник, ось що так розрадувало його! Герман, хоть вiддавна привик слухати подiбних вiстей, став тим разом як вритий. Вiн думав, що щастя зовсiм уже вiдверта?ться вiд нього, а воно нi. Щастя все ще служить йому, вiн сильний по-давньому, вiн нiчого не бо?ться, нiчим не потребу? журитись! Що йому тепер пусте балакання глупих рiпникiв, що псоти сина, що грижа з жiнкою! Щастя служить йому, а вони всi мiзернi хробаки супротив нього, - вони мали б мати таку силу, щоб затро?ти йому життя? Нi, нiколи! Не то життя, - i одно? хвилi вiн не дасть собi замутити всiми тими мiзерiями! Се нове, несподiване щастя жбухнуло, мов хвиля води, в душу Германа. Його гордiсть, тiлько разiв сьогодня понижувана рiзними споминками, так сильно пiдкопана невмолимою рефлексi?ю, ожила, одужала наново, почала надуватися, пiдносити голову вгору. Йому почало здаватися, що воно прецiнь нiчо такого важного - се нове щастя. Щастя природа була винна йому, - хiба ж вона не зна?, якi контракти вiн поробив, кiлько б вiн шкоди утерпiв, якби вона не ставилася на час зi сво?м скарбом? Вона зна? се - i ста? на час. Вона покiрна його волi, служить йому так, як служить всякiй силi. I вiн сила, вiн не потребу? навiть розказувати, потребу? тiльки хотiти, його воля - закон природи, ?? сповнення конечне, як конечне сповнення всякого закону! Гордим, смiлим поступом зблизився Герман к щасливiй ямi, коло котро? лежала величезна, свiжо видобута груда воску - перша з надибано? матки. Вiн радiсним оком оглянув той скарб, мiж тим коли невсипуща корба витягала догори вже другу подiбну груду. З якою величною повагою Герман казав занести вiск до магазину, з якою царською великодушнiстю обiцяв робiтникам, працюючим коло се? ями, додати до ?х тижневого зарiбку по гульденовi! З якою щедротою вiн в поривi радостi дав ущасливленому вiрниковi сейчас на мiсцi 5 з[олотих] р[инських] надзвичайного "трiнгельту". Вiн справдi в ту хвилю був в сво?х очах паном, царем многовладним, котрого слуха?, перед котрим кориться не тiльки весь сей народ, але i сама природа! Сонце вже хилилося на захiд над Попелiвську гору. На небi не було i хмарки, в природi залягла тиша, переривана тiльки гамором робучого люду, котрий розповiдав собi про нинiшню новину, т. ?. про видобутi з ями костi Iвана Пiвторака. Жiнка Пiвторакова, котра робила в Германовiй хатi в дестилярнi, не знала ще нiчо о тiм i журилася тiльки дитиною, котру лишила саму в хатi. Але нинi не був звичайний вечiр, - нинi день виплати! Потомленi, виблiдлi та посинiлi лиця рiпникiв нинi оживлювалися надi?ю на той гiрко запрацьований грiш: люди, що не раз по цiлому дневi пс сказали й слова до других, нинi ставали говiркi, жартували та запрошували товаришiв на горiвку. Мертвий Борислав чим ближче ночi, тим бiльше оживав. Побалакавши дещо з вiрником та послухавши, що говорили урадуванi рiпники, Герман пiшов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова повна була груд воску, контрактiв, векселiв, в вухах пробрязкувало срiбло та золото, свiт цiлий бачився йому огромним ринком, на котрiм вiн ?диний праводавець, вiн сам бере весь зиск. Всi прикрi, важкi враження нинiшнього дня щезли, мов нiколи i не бували, бо тепер, - думав Герман, - коли його щастя вернуло, коли дiла iдуть добре, тепер вся тота невчасна грижа не ма? нiяко? пiдстави, не ма? розумно? причини. Вона можлива тiльки в нещастi i непевностi, - але не тепер. Так думав Герман i сильно в то вiрив i був би непомалу зачудувався, якби хто був посмiв йому сказати, що нема пана над совiсть, нема сили, котра б могла ?й розказати. Вiн прецiнь сам був такий пан, - вiн розказав, i совiсть з усiма сво?ми рефлексiями замовкла, щезла, пропала! Прийшовши домiв, вiн сейчас запитав, що робить Готлiб. - Спит еще, - вiдповiла служниця. - А не вставав за той час? - Нi, не вставав. - Ну, то добре, - проворкотав Герман i пiшов до свiтлицi, в котрiй находилася каса i де мала вiдбуватися виплата. Була то не обширна, попросту уладжена i майже зовсiм не пристро?на свiтлиця. Насерединi стояв сильний дубовий стiл, попри стiни лавки, коло стола пара крiсел, а в кутi залiзна, вертгеймiвська каса. Герман казав собi сюди знести сво? рахунковi книжки i поволi перебирав в них, виписував якiсь цифри на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж i повперек свiтлицi, вор котячи та рахуючи пiд носом, i знов брався до книжок та до пера. Смерклося. Надiйшов вiрник, i за ним лавою привалили робiтники. Всi нинi говорили багато, шум i гамiр хвилею линув до тихо? хати. Вiрник почав з Германом розмову про тижневу роботу. Вiн нинi також був розмовний i веселий. Се був чоловiк вiдмолоду вихований на чужiй ласцi, вiдмолоду прибиваний i давлений, котрий весь свiй вiк прожив чужою волею i в котрого не було нi сво?? думки, нi навiть (бодай на вид) сво?? втiхи та сво?? жури. Щастя його пана тiшило його, як власне, хоть сеся утiха не випливала з якогось там прив'язання або з яко?сь любовi до Германа. Герман не був йому нi свояком, нi добродi?м, нi нiчим, вiн платив йому за надзорування так само скупо, як другим за роботу, а вiрник чув се дуже добре i при нагодi не мiг здержатися, щоб часом не потягнути до сво?? нори деякого кусничка з багато? трапези свого пана. Але при всiм тiм вiн тiшився його нинiшнiм щастям, не роздумуючи, чому i за що. Се вже сталося йому другою натурою. - Матiю, Матiю, - кликнув вiрник, вiдхиливши дверi, ведучi до сiней, - Матiю, ходи-но сюди, пан кличут, а швидко! Матiй, старий рiпник, був нинi важна особа мiж рiпниками. Цiла ?х товпа, стоячи в сiнях i ждучи, поки закличуть за чергою до виплати, обступила його i Митра, слухаючи ?х оповiдання про небiжчика Пiвторака, котрого костi нинi видобуто. - Говорiт собi що хочете, - кiнчив вiн свою бесiду i, сидячи на порозi, пикав файчину на короткiм цибусi, - говорiт що хочете, а я кажу все, що бiдному Iвановi хтось прислужився!.. Як мя ту видите! - Як то може бути? - заганули довкола рiпники. - Я вже знаю, що говорю, - вiдповiв Матiй, сплюнувши. - Ба, але хто ж би то такий? - спитали рiпники. - Хiба небiжчик що завинив кому? - Ей, де там завинив, - вiдiзвався Митро, що стояв побiч Матiя, опертий о одвiрок, - але хоть би чоловiк i святий був, а вороги найдутся. Чи то нинi за ворога тяжко?.. - Коби так за що друге, як за лихого чоловiка, - вiдi звалося кiлька голосiв. - Матiю, ходiт сюди! - закликав вiрник, пiдхиливши дверi. Але Матiй сидiв недвижно, пикаючи люльку, i не чув клику. Вiн мовчав. Його чоло морщилось, брови стяглись, немов якiсь важкi споминки пересувалися по його головi, а вiн силувався зiбрати ?х докупи i витиснути з них щось дуже важного, дуже страшного. - Матiю, чи ти оглух, чи що такого? - пищав вiрник в дверях. - Кiлько разiв маю кликати? Матiй за гамором i задумою i сей раз не дочув жидового крику, аж Митро трунув його в плече i сказав: - А встаньте-но, от вас Мошко кличе до пана. - А трiс би-с, жидiвська пуго! - проворкотiв Матiй, встаючи, дуже злий, що поклик перервав йому думання. Коли встав, то його висока, хоть згорблена стать виднiлася понад всiх других рiпникiв. Товпа проступилася, i Матiй супокiйним i важким поступом увiйшов до Германово? свiтлицi. - Мусит щось старий знати, - сказав Митро, коли вiрник запер за ним дверi. - Щось дуже брови морщит, видно, що то не абищо такого. - Господь там зна?! Може, i ?сть що... А то чути, що вiн ту вiддавна вже, надивився на тутошнi порядки. - Та що то з того всего вийде, - вiдiзвався якийсь немолодий вже рiпник з .кута, - цi? ту хто допiмнесь за бiдним робiтником? От, був, жив, мучився, а вiдтак пропав десь, як собака, та й бувай здоров! - Вже ви так не говорiт, - вiдповiв Митро, - а от як Митерчуки впали були до ями, що ся була пiд ними линва урвала, то не з'?здила комiсiя? Гет випитували всiх, як то могло бути, чому ся линва могла урвати, ну, i не посадили жида до криминалу? - Ба-а-а! - вiдповiв рiпник з кута. - То було що iнше, а се що iнше. Чень же Матiй сам на сво? очi не видiв, хто небiжчика пхнув в яму. Бо якби був видiв, то чому не сказав давно? А тепер хоть би гадав-перегадав, то що з того вийде? На судi того доказати не здужа?, i з цiло? хмари буде пшик замiсть дощу! А Матi й тим часом стояв в свiтлицi близько порога i розглядався довкола, немов хотячи доконатися, чи все ще на сво?м мiсцi. Вiрник не знав, пощо Герман казав насамперед закликати Матiя i о чiм хоче з ним бесiдувати. - Ist schon gekommen, Herr Principal, ist schon gekommen der alte Matij! - Gut, gut, - вiдворкнув Герман, кiнчачи рахунки, по чiм обернувся до Матiя. - То ти був в ямi нинi, як тотi костi найдено? - спитав Герман, вiдразу приступаючи до речi. - Я, - вiдповiв коротко Матiй, немов вiддавна вже надiявся такого питання. - Я чув... що ти там... того... говорив другим, що нiби... нiби зна?ш, хто то був такий?.. Голос Германа був якийсь непевний, вiн чув, що в його нутрi щось буриться. - А знаю. То був робiтник Iван Пiвторак, що два роки тому десь подiвся, лишивши жiнку з дитиною. Виговоривши твердим i рiзким голосом сi слова, Матiй озирнувся на вiрника. На вiрнику лиця не було, стояв блiдий як крейда, колiна замiтно дилькотали пiд ним, - здавалося, що туй-туй упаде. - А ти почiм то зна?ш? - питав далi Герман, поволi i досить супокiйне. - Я пiзнав небiжчика по перстенi, що був у него на пальцi. - То ти зна?ш напевно, що то той Iван, можеш присягнути на то? - Можу сто раз, не раз. Герман задумався. Матi?ва твердiсть почала його мiшати. "Прийдеся тягатися на судах, - подумав вiн собi. - Яким способом чоловiк в яму упав? Певно, неосторожнiсть! Лихо, треба кару платити, клопiт!" Роздумуючи ее, Герман дивився на Матiя i замiтив на лицi його щось таке, немов старий рiпник не досказав всього. - Що? Може, ма?ш ?ще що сказати? - спитав Герман, зачудуваний та?мничим виразом Матi?вого лиця. - Та я... - почав непевним голосом Матiй, - я... би пану сказав ще пару слiв... нi, я хотiв би дещо розпитати, але... - Питай, що там такого, чому не говориш... Матiй не вiдповiдав, тiльки дивився на вiрника. Герман порозумiв, що Матiй хоче з ним говорити в чотири очi. - Geh nur a bissei weg, - сказав вiн до Мошка, не дивлячись на нього. Мошко затрясся. Бачилося, що в нього нема й на тiлько сили - кроку зробити вiйненим голосом вiн промимрив: - Warrrum kann er... auch so... nicht? Герман напруго озирнувся, зачувши той здавлений, уриваний голос. Що сталося з Мошком? Що значить тота його смертельна блiдiсть, тота дрож, тото помiшання? Герман сидiв як вритий i чудувався. - Ja, aber was ist dir? Bist du krank? - О ja... ja... ja... hab mich erkдl... tet, - npoлепотiв вiрник, забуваючи о нинiшнiй спецi. - Erkдltet? - замiтив спроволока Герман. - No, nо, geh und schlaf dich ausi - Abe... be... ber bitte, ich ka... ka... kann noch... vielleicht... wozu bra... brauch ich gehen?.. - Ich sag' dir du sollst gehen! - скрикнув гнiвно Герман, котрому ставало чимраз прикрiше i моторошнiше слухати того гробового, тремтячого голосу. Вiрник, тривожно обзираючись, вийшов. Матiй пильно слухав цiло? розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий поступ вiрника. Лице його ставало чимраз сумнiше, чимраз бiльше понуре. - Ну, що ма?ш питати? Говори! - сказав Герман по його вiдходi. Матiй пiдiйшов ближче i сказав притишеним голосом: - Коби-но пан подивилися до сво?? книжки, як там записано, до якого часу робив Iван Пiвторак у пана? - А нащо ж тобi тото? - спитав зачудуваний Герман. - А так, я прошу. Герман заглянув до головного журналу i до робiтницького каталога. - До осенi, десь так... тиждень по покровi. - Як, як? - спитав Матiй. - Тиждень, кажете, по покровi? - А так, покрови було в суботу, - ось туй записано, - а вiн ще другу суботу виплату взяв за цiлий квартал, 75 ринських. - Виплату взяв? - скрикнув Матiй, але сейчас успоко?вся i тихiше сказав: - Гм, тиждень по покровi. А я?го на само? покрови послiдний раз видiв. - Де? - В трахтарнi, у Кирницького, як ся напивав з одним чоловiком. - З ким? - Я вже i забув... Але що то значит, - пропало! Мене тогди були троха потовкли п'янi рiпники, i я двi недiлi пролежав без пам'ятi, - вiдтак чую, вже Iвана нема, пiшов десь, кажут, свiтами. - Ну, але що ж з того всего, до чого ти мене питав? - Та так, але я гадав... - Що, що? - Та нiчо, нiчо. Щб я, дурний хлоп, можу гадати? Перепрашаю пана! Матiй, сказавши се, скулився, згорбився i вiдiйшов к пороговi, а цiле його лице виражало один великий жаль, одне велике розчарування. Герман не допитував його далi, бо знав, що не доб'?ться нiчого бiльше вiд старого, i, не тратячи часу, розпочав виплату... - Щось-то з нашим паном немалого мусило статися, що забув менi урвати зо ш у с к у! - Певно, ся зажурив, що тотi костi видобуто, бо то зараз комiсiя. Може, ще деякий клопiт, та й вже ему ся всего вiдхотiло. Так балакали рiпники, розходячися на сво? помешкання або по шинках. Такого щасливого вечора вони вiддавна не затямили, i для того пiшли мiж ними рiзнi догади про тоту незвичайну доброту пана. Навiть тотi рiпники, котрим Герман нинi обiцяв обривок i котрi за то вже немало його наклялися, вийшли зачудуванi i вдоволенi вiд нього - о обривку не було i згадки. Деякi рiпники, вийшовши вiд виплати, почали обзиратися за Матi?м, почали допитуватися за ним, але його не було, нiхто навiть серед загально? сутолочi не завважив, куди вiн подiвся. I про вiрника Мошка було немало бесiди: всi видiли, як вiн вийшов з Герма'ново? "канцелярi?" блiдий, дрижачий, змiнений i як, обзираючись та поставкуючи щохвилi, поволiкся долi улицею. "Що ее все значит? Що сталося?" - допитували самi себе рiпники i ламали собi голову над тим дивом, але нiхто не мiг вияснити всього надокладь. I дiйсно, на вид могло бачитися, що Герман подобрiв, хоть, кажу, тiльки на вид. Хто би був пильно придивився його рухам, виразовi лиця i цiлому захованню пiд час виплати, той би був замiтив багато дечого, але найменше доброти. Нi, се не була доброта! Тото отупiння i отуманення, тотi непевнi рухи, тотi частi переливи виразу лиця, тота задума i видима боротьба з собою, тота дрож його рук, тусклiсть очей, натуга цiлого тiла, з якою вiн держався просто, той прибитий, якби уриваний голос, - все то значило щось зовсiм iншого, нiж доброту. Якiсь темнi чуття будилися в Германовiй душi, клубилися i перли на свiт, пiдмулювали його силу i гордiсть, - а Герман з крайньою натугою давив ?х, здержував, не давав ?м запанувати над собою. Вiн сам не знав ще ясно, чого йому хочеться, але чув якусь непевну тривогу перед всiм i перед кождим. Особливо страшила його наступаюча нiч, якийсь голос шептав йому, що вона не мине для нього добре. - Тьфу, лихо якесь! - прошептав сам до себе Герман, коли виплата скiнчилася i робiтники розiйшлися. - Я якийсь слабий, - то, певно, щось ми недобре? Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту, в тiй проклятiй ямi, годi видержати. Десь на кождiм кроцi тобi дiдьча мати пха? всяку погань перед очi! Але що все мене нинi так дразнит, так допiка?? Я, певно, дуже хори й! Треба буде зараз завтра пiти до доктора, - то ?дина рада! В тiй хвилi прийшла служниця i покликала його на вечерю. Герман звiдався, що робить Готлiб. - Спит, ще вiд обiду нi на хвилю не будився. - Може би, ?го збудити до вечерi? - спитав Герман. - Та нащо? Вiн i так утомився, нехай вiдпочине. А якби збудився вночi i захотiв ?сти, то я ему лишу вечерю! - Нехай i так буде! - сказав Герман i пiшов вечеряти, все ще роздумуючи над тим, що таке з ним сталося i що би йому робити. IV Нiч. Звiзди горять та мнгкотять над сонним Бориславом. Холодно. Воздух прочистився, прояснився, ген на далеких тустанiвських пастiвниках залягала мряка. Гори дрiмають в тiнi, крiзь величну тишу, не переривану гамором людсько? недолi, чути тiльки глухi, неяснi прориви якогось глибокого, та?много шуму, мов дихання сплячо? природи. Герман спав твердим сном, уколисаний не так супоко?м думок або утомою по дневнiй працi, як радше ситою вечерею, котру залляв порядною порцi?ю рiзних упоюючих напиткiв. Герман не любив упиватися, але нинi прецiнь треба було покрiпити свою силу, треба запити щасливу нахiдку ново? матки, треба, впрочiм, "заморити черв'яка", що без перерви вився в його нутрi, без перерви шпiв i прожирав його супокiй. Сiдаючи до вечерi, вiн почув якусь таку спрагу, що тяжко йому навiть було дiждатися, поки служниця не поприносила наладженi з Дрогобича бутельки з вином та рiзними лiкерами. Чим бiльше Герман пив, чим швидше грала в нiм кров, чим скорше шибали рiзнi думки, - тим бiльше чув потребу нового жару, забуття, розплинення в нiщо, щоб тiльки те розплинення було любе, лагiдне, легепьке... Його лице палилося кров'ю, очi блищали, руки мимоволi пiдмiтувалися на столi, язик починав лепотiти щось без зв'язi i мислi, - служниця ледве-ледве завела його до його кабiнету, де вперед ще приладила i постелила була лiжко. Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертався, лепотiв, силувався навiть думати, але в його головi все помiшалося, все гнало i перло кудись, мов вода через лотоки, коли одним разом повiднiмати всi слюзи i всi затвори. По хвилi вiн утих i заснув мертвим сном. Але нiхто се казав, що Герман спить, що Герман п'янийi Нi, вiн зовсiм не п'яний, вiн не спитьi Може бути, що колись... Вiн нагаду? навiть, що був такий вечiр, вiн пив багато, напивався жару i отяжiв. Але тепер вiн легкий, такий легкий, що летiв би десь вдаль, в той синiй, усмiхнений безмiр, що над ним так любовно мрi?! Вiн тепер щасливий, зовсiм щасливий, яким ще нiколи не бував! Довкола нього зелень, цвiти, криштальнi води, вдалi фантастичними контурами рисуються рожево-червонi скали, - ох, се не Борислав, се не та западня проклята, що душила його затхлим воздухом i заморокою! Тут чисто, ясно, весело, - ох, як веселоI Герман вiддиха? повними грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжу?ться по цвiтистих лугах, топче запашнi цвiти, котрi, настоптанi, ще краще пахнуть i звучать, так любо, солодко звучать, що його хвата? за серце. Де вiн... де вiн чув тотi звуки? Не може нагадати... - Щаст?, се тво? звуки, твiй запах, твiй погляд в тiй зеленi, в тiм чистiм лазурi, в тих чудних_ горах, потоках, дубровах! Щаст? - ти мо?! Ти вiддалося менi, як любка свому милому, ти вiдкрило менi сво? лице, подало менi свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пiзнаю тебе, чую вiддих твiй глибоко в серцi, чую, як тепло розгрiва? мою кров, i она, звенячи, мов срiбло, бiжит ясними стругами по мо?х жилах! Щаст?, ходи в мо? обняття, вiддайся менi зовсiм, навiки! Я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкошi, супокою, запаху, утiхи! Ходи до мене, я твiй навiки! Який легкий, який свобiдний Герман! Яким солодким, чарiвним а сильним голосом прокликав вiн свою сю пiсню, се закляття! Га?, дуброви, рiки, i гори, i небо синг, i цвiти пахучi - все, цiла природа звенить, гомонить вiдголосом його пiснi? Кiлько солодощiв лл?ться з кождого слова, з кождого тону! Як розкiшно диха?ться тутка, - нi, розкiш хвилями лл?ться в його грудь, розширю? ?? до безмiру... Вiн простер руки широко-широко над околицею. Вiн улетiв над нею, мов огромний орел, а навстрiчу йому з всi?? природи гомонить: - Щаст?, я твiй, я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкошi, утiхи! Щаст?, ходи в мо? обняття! Щаст?, вiддайся, вiддайся менi! Безмiрну, велетну силу чу? в собi Герман! Вiн обняв раменами цiлу околицю вiд краю до краю. Грудьми приляг дэ ?? розкiшно? грудi i лиш диву?ться, як вiн вперед не знав сього. Вiн п'яний з розкошi, притиска? любку до грудi, пестить ??, налива?ться ?? теплом, ?? силою, любу?ться нею, як забавкою, молиться до не?, як до бога! Вона для нього все, вiн нiчого не бажа?, посiвши ??, - бо тепер нiщо не може розiрвати його з нею. А вона з божеським усмiхом на лицi глядить йому в очi, та? в його огнистих обняттях, слабне, в'яне, тае... Се пароксизм любовно? розкошi, се зенiт щастя навiть для щастя самого!.. - Любко, ти богиня!.. Ти вiчна, безсмертна, правда? Що за усмiх, що за голос, тихий, розкiшний: - Так, я богиня, я вiчна, безсмертна, - я твоя. З яким жаром Герман притис до себе безсмертну любку! З якою силою, з якою жадобою п'? вiн ?? огнистi поцiлу?! Бiльше жару! Бiльше огню! Бiльше розкошi! Хвиля така - то вiчнiсть! Ще, ще!.. Вiн тратить пам'ять, жар перемага? його, котиться потоками лави по його жилах, не да? думати. Вiн весь тiльки одно чу? - i очi зажмурив, щоб тiльки повнiше, безконечнiше вливати в себе розкiш всiми порами тiла. А вона та?, слабне, в'яне в його обняттях... Пахущi цвiти зiв'яли, потоки повсихали, мов вiд спеки. Але вiн сього не бачить, не чу?, а чу? тiльки одно, як жар, сила, живiсть у нього чимраз бiльша?, росте, змага?ться, немов переходить вiд не? до нього. I чим сильнiшi стають його мускули, чим швидше котиться кров в його пульсах, тим i обняття та поцiлу? його стають сильнiшi, тим бiльше жар обнiма? всю його iстоту. - Ти вiчна, безсмертна, ти моя! - шепче вiн. А вона та?, слабне, в'яне в його обняттях. Не ма? сили, щоб промовити слово, не ма? сили, щоб усмiхнутися. Вона тiльки слабо, солодко дише в його обняттях, чимраз слабше, чимраз повiльнiше. Рожевi гори почорнiли, мов уголь, небо ясне, лазурне померкло, поблiдло, почорнiло, кра?на щастя щезла, мов хмара, мов привид. Поволi, поволi сива мряка, удушлива, густа, почала залягати довкола. Повiнуло холодом, i послiднi слiди щастя забрав з собою той перший холодний повiв. Герман ще лежав в безпам'ятi, ще був велетом... - Любко, любко, ти моя, правда? - шептав вiн. Але в тiй хвилi знов повiнуло холодом, острим, пекучим, i вiн стрепенувся, - замiсть вiчно молодо? богинi побачив чорного, страшного трупа! Вiн чув, що жар страшний горить в його кровi, розсаджу? його груди, але довкола все було холодно, гидко, мертво... - Щаст?, щаст?, де ти? - кликав вiн в страшнiй тривозi та розпуцi. Нiхто не вiдповiдав. - Га, ти покинуло мене, ти вiдвернулося вiд мене, - скрикнув вiн. - Та годi, ти менi не уйдеш! Я сильний, у мене в кровi цiлi вулкани огню, я здужаю дiгнати, зловити тебе! Ти не уйдеш менi, нi, нiяким способом! I вiн пуска?ться скаженим бiгом кудись в темну далечину, не бачачи, куди i за чим. Його сила росте , але вiн чу?, що нема вже у нього тако? легкостi, як вперед. Вiн не може свобiдно знестися вгору, мов орел, не може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де окрилося щастя. Його гарячий, важкий вiддих уноситься перед ним, мов хмара, i затемню? його погляд. Залiзнi, сильнi його мускули м'якнуть, стають звичайним людським тiлом, хоть утоми ще в них не чу?. Вiн летить без упину. Околицi мигають перед ним, мов образки, рiки блискають, мов перловi шнури, що прикрашують землю, але не спиняють його в тiй скаженiй погонi. - Щаст?, де ти? Куди ти сховалося? Ти прецiнь вiддалося менi, ти мо?!.. - але вiдповiдi нема. Мряка - вiн кида?ться в мряку, мов блискавка. Холод - вiн розжарю? сво?м огнем усе довкола, мов розпечене залiзо. Дерева хиляться, куди вiн пройде, трави в'януть, цвiти перегоряють на уголь. Але вiн не пита?, вiн летить далi, вiн зна?, що мусить дiгнати щастя! - Стiйте, пречуднi привиди! - кричить вiн, знемагаючи. Жар його почав остивати, в тiлi чутна утома, в кровi холод. - Стiй, щаст?, ти прецiнь мо??. I воно стало. З густо? памороки вирина? кра?на - хороша, блискуча, зелена. Де вiн бачив таку кра?ну? Се не тота, де вперед заблисло його щастя. Се не тота лагiдна, люба яснiсть, не тото син? небо, не тотi рожевi гори, не тотi цвiти пахучi. Тут небо цiле горюче, червоне, мов луна безмiрного пожару. Тут гiр нема, тiльки море зеленi, темно?, твердо?, остро?, а береги того моря - то густа паморока, що хмарою зноситься над лiсом високого гiнкого бадилля. Тут дубров нема, лиш одинокi групи високих стрiмких пальм з вiнцями огромного листя, котре маха?ться в воздусi власною силою, мов крила вiтряка. I потокiв срiблистих тут нема, тiльки далеко десь чути шум водопаду, i в гущавинi бадилля скомлять тигри та ричать носороги. Де вiн бачив, де вiн бачив сю околицю? Чому вона вида?ться йому такою знайомою? Чому сум якийсь збира? його, коли ступа? по тiй горючiй землi, по тих острих, тернистих листях? I запаху любого не чути, тiльки вогкi повiви гнилизни. Де вiн? Куди занесла його погоня за щастям?.. Тривожними, дрижачими ногами ступив кiлька крокiв наперед. Чу? - шорох мiж високою травоюi Се переполошена його приходом газель зiрвалася зi сну i зручними скоками погнала далi i щезла. Але Герман уже не дума?, де вiн. Якась дивна сила здавлю? його мислi. Жар якийсь палить його, мов хто огнем обложив, а прецiнь на чолi виступа? холодний пiт. Вiн спiшить наперед. Он група пальм запрошу? його до себе сво?ю тiнню, сво?м товстим зеленим листям, що без вiтру раз в раз шевелиться, мов огромнi вахлярi порушанi невидимою рукою. Вiн так спiшить до тiнi, такими любощами наповня? його думка про спочинок, так заманчиво манить його листя!.. Ось вiн пiд пальмою, в холодi, коло живого, журчачого джерела. Але нараз - крiзь темну зелень мигнула рiзнобарвна блискавка, - Герман почув тiльки, що вона мигом повалила його на землю. Вiн обезумiв вiд страху i болю. Одну хвилю не знав, що з ним сталося. Але коли оглянувся, то побачив, що страшенний вуж, той сам Boa constrictor, що у нього був намальований i котрим вiн не раз так любувався, - обкручував його сво?ми дужими залiзними скрутелями. Ах, що се вiн зробнвi Пощо iшов в прокляту тiнь!.. Герман чув, що його смерть близька. Скорими рухами вуж обвивався круг нього i придавлював його заразом до пня пальми. Холод вiд тiла гадюки доходив йому до костi, морозив смiлiсть i силу, - вiн не мiг нi крикнути, нi утiкати, пi боропптпся. Його ноги вже були обпутанi i здавленi, мов клiщами. Скрутелi доходили вже до грудей, до ши?. Германовi спира? дух в грудi, - вiн чу?, що вуж обмотав його доразу, вiн бачить його голову, його страшеннi, демонiчним блеском, злорадною утiхою граючi очi якраз протав свого лиця, погляди ?х стрiтались, i Герман помертвiв. Мов ледовими ножами запоров його в груди той гадючий поглядi Ось паща змi? рознiма?ться широко-широко, мов кровава пропасть, i Герман бачить, як пiд блискучою лускою корчаться залiзнi мускули гадюки, щоб послiднiй раз здавити свою жертву, щоб подрухотати ?й костi. Вiн чу? страшенний тиск, лютий бiль... Його очi рвуться наверх, створенi уста харчать, тiло холоне i мертвi?... "О розпуко! Чи так суджено менi гинути, марно гинути? Щаст? мо?, чи ти ж мене сюди завело?.." Ся думка промигнула йому через голову в тiй страшнiй, послiднiй хвилi. Червонi колеса закрутилися перед його очима, заливаючимися кров'ю... Ще хвиля, ще один стиск... Але нi! Герман зiбрав дослiднi остатки сили... нi, не зiбрав, бо свiдомiсть вiдбiгла вiд нього серед страшного стиску. Сам його органiзм пруднувся в послiднiй натузi так сильно, так нагло наперед, що скрутелi пустили, звiльнiли, обсунулись, i Герман, доразу пробуджений, зiрвався на рiвнi ноги, держачи, в судорожно затиснених руках... що? кого?.. - Прокляте на тебе, - не вдалось!.. - прохрипiв над ним лютий глухий голос. Але Герман в сво?м нелюдськiм зрушеннi, не можучи прийти до повно? свiдомостi зi сну, страху i болю, зiбрав всю свою силу i з найбiльшим зогидженням кинув до пiдлоги тото холодне, звиваючеся, цiпке тiло, ,котре держав в руцi. Грохнуло, мов огромний тягар, зойкнуло, мов конаючий. Сесi два рiвночаснi i рiвно страшнi голоси протверезили Германа. Вiн скочив в однiй хвилi з лiжка, черкнув сiрником по стiнi i засвiтив свiчку. Що эа вид показався йому! На пiдлозi лежав його Готлiб з окровавленою головою... Вiн вився i харчав в страшнiм болю, але з очей його ще не сходила тота затекла злоба, тота iдiотична ненависть, котра блискотiла в них ще в полудн?, скоро прийшов до батька. Герман став над ним, мов оглушений. Вiн мимоволi глянув в дзеркало i, побачивши себе, залякся. Його лице цiле посинiло вiд страшного здавлення, бiлки очей залитi були кров'ю. - Ти що робиш, вироде? - спитав Герман по довгiй мовчанцi, пiд час котро? Готлiб все ще лежав на землi з затисненими зубами i часом тiльки кидався судорожно з болю. - Ти що робиш? - питав далi Герман глухим дрижачим голосом. - Чого хочеш? - Прокляте на тебе, - прохрипiв iдiот. - Грошей хочу, давай сюди! - Грошей хочеш? А за що? Нащо? Ти чим заробив на грошi? Ти, може, томився на них цiле жит? так, як я? А тепер ще батька берешся мордувати, вироде! - Давай грошi, то ти дарую жит?, давай! - Най прокляте ?гови спаде на твою руку, котра пiднялася на батька, i най она всхне, як суха тернина! Готлiб страшно захарчав, хотiв зiрватися на ноги, але не мав сили i покотився аж до нiг Германа. Лице його було страшно блiде, вiн почав кричати з болю. Германа прошиб той крик до глибини, вiн кинувся до сина, щоб зав'язати йому рану, але Готлiб почав битися о пiдлогу, кидатися i кричати, щоб батько не дотулювався до нього. - Пусти мене, не хочу тво?? помочi! Надбiгла служниця, збуджена гамором, i остовпiла з ляку. По довгiм шамотаннi Готлiбовi зв'язали хустками руки i ноги, вiдтак обмили i перев'язали рану i поклали, втомленого, охриплого, ледве живого, на лiжко. Вiн ще хвилю кричав, але, ослаблий до крайностi, заснув швидко, мов дерево. Служниця пiшла, дрижачи зi страху i зачудування i не знаючи, що се все значить, що сталося з Германом i його сином. А Герман лишився сам в сво?м кабiнетi. Все, що сталося пiсля страшно? хвилi його пробудження, тривало так коротко, минуло так нагло, було таке незвичайне, несподiване, неприродне, що Герман довгу хвилю стояв серед кабiнету, важко дишучи, без руху, без ясно? думки. Вiн силувався пригадати i роз'яснити собi все, що сталося з ним через тих кiлька хвиль, але яснiсть i споминки приходили так поволi, що довгий час, видячи його стоячого, можна було думати, що се камiнна статуя, а не живий чоловiк. Поволi-поволi Германовi прояснювалося все дiло i ставало перед ним в цiлiй страшнiй правдi. "Мiй син перший бажа? мо?? смертi. Ненавидит мене люто, завзято, як найгiршого ворога! За що? Чи на то ж я працював весь вiк, мучився, ссав, дер, щоб тепер не ^бути безпечним свого житя навiть перед власною дитиною? А мо? щаст?, котрим я так славився, - де оно? Коли в житю я зазнав ?го? Хiба тогди, як ще малим хлопчиною ?здив на онучкарськiм вiзку?.. Боже, боже! За що ти покарав мене багатством? За що, за якi грiхи затро?в мою кров горющою жадобою грошей?.." I Герман в скаженiм болю грозив небу, зайнявся з всього, мов дитина, зайнявся перед послiднiм зерном людсько? натури, котре ще остало в нiм, неперепалене забiйчою золотою гарячкою. Але чим бiльше зайнявся, чим бiльше кляв, тим тяжче ставало йому. Вiн не мiг зразу переглянути всi?? незмiримо? пропастi недолi, пониження i одичiння, в котрiй тепер нараз побачився. Аж тепер звиняючись з всього сам перед собою, вiн розрив всю погань, яка нагромадилася здавен-давна в його життi, аж тепер побачив ясно причину всього того, що мучило його i гризло. Якими огнистими палящими буквами виринали записанi глибоко в його серцi вiчнi закони братолюбства, чесноти та рiвностi з всiми людьми! Яким безмiрним докором гримiли тепер до нього всi суспiльнi рани, всi пута та тягарi життя людського, котрих вiн досi так мало чув, про котрi навiть не думав нiколи! "I ти причинився до збiльшеня тих ран i доложив свою часть до сего тягаря, що давит братiв тво?х!" Суспiльна борба, про котру однi балакають з нуди, другi для зиску, третi з ненавистi до всього, що людське, чесне, природне, - стала лицем к лицю перед Германом перший раз тепер, в страшнiй хвилi найбiльшого збурення духового, найбiльшо? тривоги, найтяжчого сердечного болю. Тепер аж поняв вiн ясно все, що досi морочилося йому, мов соннi привиди. Тепер поняв, чому його серце щемiло не раз в часi найбiльших спекуляцiйних удач, чому грижа якась, якесь невдоволення лягало на його серцi за кождий раз, коли по обрахунку з робiтниками зрахував докупи тотi надвишки, котрi поуривав ?м iз то? нужденно? заплати, за яку вони ставали у нього на роботу. Тепер аж поняв Герман, який страшний вiн переступник, вiн, котрий довгi лiта добивався слави твердого, холодного Geschдftsmann-a, котрий гордився нею, мов найбiльшою чеснотою, гордився безсердечнiстю та нелюдськiстю! Але, пiзнавши i понявши се, яким же нужденним, слабим, нещасливим почувся Герман! Хiба ж вiн сам, з власно? зло? волi став недолюдком? Нi, вiн мусив ним стати, ступивши раз на прокляту стежку, мусив зайти до то? цiлi, до котро? зайшов! Мусив! Вiн прецiнь був зразу бiдним л и б а к о м, вiн бажав вибитися з нужди, бажав щастя, а щастя - весь свiт каже - в багатствi. I того щастя бажав вiн i бажа? донинi, за тим щастям гнав найпростiшою дорогою. Ба, вiн не мiг спинитися, не мiг вернути назад, його перли наперед другi, цiла товпа подiбних до нього? Що ж вiн тому винен, що дорога кiнець кiнцiв завела в пропасть?.. Але хто ж винен? Герман не мiг на се вiдповiсти, йому мiшалося в головi. "Хто винен мо?й нуждi, мо?й грижi?.. Хто немилостивою рукою пер мене чимраз далi, чимраз швидше, хто заслiпив мо? очi, щоби-м не бачив нiчого, а поки не буду на днi безвихiдно? пропастi? Хто се такий? Хто се такий?.." Герман боровся з думками, напружався, але не мiг найти вiдповiдi. Його очi почали без цiлi i виразу блукати довкола по кабiнетi, перебiгати з предмета на предмет. Нараз зупинилися i впилися в одно мiсце - в образ на стiнi, в той сам образ, що нинi рано визвав цiлий ряд споминок в думцi Германа, а вночi оживився в такий страшний спосiб. Герман замер на мiсцi. Вся тривога, весь забобонний страх, що нинi потрясав його душею, вiджив тепер в однiй хвилi i витиснув смертельний пiт на Германовiм чолi. Яким лютим поглядом дивився на нього вуж! Се той сам погляд, котрий в снi заморозив всю кров в його серцi! Як блищала до свiтла рiзнобарвна луска на тiлi гадюки! Се тота сама луска, те саме тiло, що дотикалося його в снi, котрого страшний стиск передавлював його тiло до костi, запирав йому дух в грудi, висаджував очi з голови! О, так, се той сам вуж! Його сон трива? далi! При меркотячiм блискотi свiчки Герман бачить виразно, як вуж росте, руша?ться, гiросту?ться, пiдносить голову догори, закручу? хвостом широчезнi колеса, все ближче, все ближче до нього!.. Га! Що за думка блисла нараз у Германовiй головi! Се не вуж, се безмiрно довга, зросла докупи i оживлена чарiвною силою зв'язка грошей, срiбла, золота блискучого! О, так, се певно так! Хiба ж весь блеск, що б'? в очi вiд вужево? луски, - хiба ж ее не блеск золота та срiбла? А сесi рiзнобарвнi латки на нiм, хiба се не рiзнi векслi, контракти, банкноти?.. О, се певно, се не вуж його обводив сво?ми велетними звоями, а його власне багатство! А як злобно, як люто глядить на нього зачарована потвора? Вона певна сво?? добичi, вона зна?, що ?? металевим перстеням, ?? горючому блесковi нiхто не уйде? Вона зна?, що найпевнiше не уйде ?й Герман, бо вiн на днi пропастi, вiн жертва розпуки, - й вона, вона завела його сюдиi Герман все то порозумiв в однiй хвилинi безмiрно? тривоги. Вiн заревiв, мов ранений звiр, аж вiкна задзвенiли вiд його реву. Вiн чув, що сеся одна думка валить в порох, в нiщо його цiлого враз з його життям, надiями та планами, - його прошибло таке саме чуття, якого мусив дiзнавати чоловiк, котрого заживо четвертують. Зажмуривши очi, вiн в скаженiй безпам'ятi кинувся наперед, горi стiною, вхопив проклятий образ i гримнув ним до землi щосили. Золоченi рами розпирслися на боки з лускотом, - але Герман не отямився. Вiн скочив на полотно, i, мов безумний, почав топтати його, плювати на малюнок, здряпувати фарбу нiгтями, а далi, приступивши один кiнець ногою, хопив за другий i роздер на два куснi, зiм'яв ?х в клубки i кинув геть, через вiкно. Вiн був немов в пароксизмi, - груди пiдносилися i опадали швидко, кров стукала о пульси, i перед очима все крутилося, мiшалося, щезало. Вiн убрався i, мов гонений, вилетiв на улицю. Була пiвнiч. Прозiрчастi клубки хмар надтягали поволi зi сходу i густою чередою залягли вже бiльшу половину неба. Крiзь невеличкi вiдступи мiж ними виднiлося темне, глибоке дно неба з блискотячими звiздами. Холодний вiтер потягав вiд Губицького лiсу. Нiмi кошари бовванiли в сумерку сво?ми кiнчастими, острими контурами, мов огромнi, остро завершенi стоги сiна. А нижче, над землею, все тонуло в глибокiй пiтьмi помiж чорними сугорбами. Тiльки улиця ширшала перед Германовими очима, мов розбурханий i разом замерзлий потiк болота. Покрай не?, над ровом, iшла вузенька, утоптана стежка для пiшоходiв. Герман поквапно спiшив нею наперед, спiшив, не думаючи куди i за чим. Його гнало щось з дому, йому важко було добути ночi в тiй заклятiй хатi, i вiн iшов наперед долi Бориславом, немов утiкаючи перед чимось, немов кваплячись до якогось важного дiла. - Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir! - воркотав вiн, нагадуючи кроваве, нам'етнiстю, iдiотичним бiшенством викривлене лице Готлiба, i мимоволi приспiшував ходу. Сонний Борислав розкинувся круг нього, мов озеро болота, глини, брудних хат, магазинiв, фабрик, недолi i муки. Вiн знав добре, що вся тота рiзнородна маса тепер лежить мертва, понята глибоким сном, - а прецiнь холодний вiтер, що вiяв йому просто в лице, так сильно i так болiсно разив його нерви, що перед ним немов все довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось. Той мертвий Борислав, котрого всевладним паном, царем вiн був перед кiлькома годинами, тепер, бачилось, повставав проти нього. Доми заступали йому дорогу, ями, мов створенi смочi пащi, показувалися перед його ногами, а з тих ям, iз страшенно? глибiнi, чути було роздираючi зойки, прокляття i крики смертельно? розпачi та муки конаючих. А заким Герман мiг отямитися, привиди щезали, лишаючи тiльки в серцi його ледоватий холод тривоги, мов застромленi стрiли. - Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir! - проворкотав вiн, i поперед його очi з переражаючою живiстю перемигнув i цiлий кiстяк Iвана Пiвторака, - ба, йому здалося, що Iван стояв ось тут перед ним, насеред дороги, i грозив йому сво?ю костяною рукою. Тут його думка, що серед усi?? то? тривоги шибалася та мiшалася, мов птах в самотрiску, опинилася на однiм предметi, чепилася його, мов потопаючий слабо? стеблини. Що сталося з вiрником, що так раптово поблiд i послаб, почувши оповiдання старого Матiя? Чи дiйсно ся слабiсть прийшла так, сама з себе? Чи, може, вiрник почува?ться до чого злого? Пощо Матiй питався, коли Iван вiдiйшов вiд роботи? Чому не хотiв говорити нiчо бiльше?.. Сесi мислi насувалися тепер Германовi до голови з далеко бiльшою силою, нiж при виплатi. Вiн силувався занятися виключно тим дiлом, не тикаючим просто його самого, щоб хоть трохи забути все то, що давило i палило його мозок. Вiн з гарячкою якоюсь почав думати о смертi Iвана Пiвторака, розбирати i розважати всi обставини. Iван мав думку - заробити тiлько, щоб мiг в Тустановичах купити собi хату i кусень поля, i для того не брав щотижнево? виплати, але, жиючи враз з жiнкою, обходився дуже скупо ?? власним зарiбком, а свiй щадив. Нараз Iван пропав десь, а коли його жiнка прийшла до Германа допоминатися грошей, що зароби з ?? чоловiк, то Герман увидiв, що в книжцi видаткiв стояло виразно записано його власною рукою: "Взяв дня того i того всi грошi". Але Герман дармо напружу? свою пам'ять, щэб пригадати собi, чи вiн платив коли сi грошi Iвановi на руку. Можа бути, що Iван взяв ?х через руки вiрника, як се не газ рiпники роблять. Але що ж виходить iз цього всього? Нiчого, поки не возьмем на увагу блiдостi та слабостi вiрника при оповiданнi Матiя. Так се значить тодi, що Германiв вiрник або сам пхнув Iвана п'яного до ями, або знав о тiм i, може, подiлився грiшми з забiйцею?.. То певна рiч, що при трупi не було нiякого слiду грошей. Ах, а Матiй же казав, що па покрови бачив, як якийсь чоловiк пив з Iваном. Хто був той чоловiк? Чому Матiй не хотiв сього сказати?.. В тiм щось мусить бути!.. Такими невеселими думками занятий, iшов Герман далi, щораз далi, аж опинився геть на самiм краю Борислава, де при купцi стояло кiлька нужденних, старих, гнилою соломою критих хаток, в котрих жили рiпники. В однiй з тих хаток, що стояла коло само? дороги, ще свiтилося. Се свiтло серед загально? пiтьми звернуло на себе Германову увагу. Вiн тихенько пiдiйшов к хатинi i заглянув крiзь тiсне вiконце досередини. Вiн не знав, хто жи? в тiй хатинi, i йому зовсiм не йшло о то - дiзнатися сього. Щось перло його придивитися, як жиють тотi рiпники дома, поза роботою, що говорять, чим занiмаються. Та й того не був Герман так дуже цiкавий, бо кiлько ж то разiв заходив вiн в такi хатки, кiлько разiв обзирав холодним, згiрдним поглядом всю мiзероту, котро? повнi вони були вiд гори до споду! Але нинi дивним якимось способом все, на що поглянув, виглядало для нього не так, як звичайно, - все, чого дiткнувся, змiнювалося в що iнше, мов зачароване. Всякi найщоденнiшi i найзвичайнiшi речi показувалися йому нинi з нових, невиданих досi бокiв, - i ось що потягло Германа пiд вiконце нужденно? рiпницько? хати. Та тут ждало його ще одно, зовсiм несподiване зрушення, котре мусило довершити морального перевороту в його душi, перевороту глибокого, страшного, болiсного, котрий нинi в нiм звершався силою всiх вражень життя, наслiдком всiх добрих i злих сил, котрi вiн в собi виробив. В хатi, до котро? заглянув Герман крiзь вiкно, все свiдчило о страшнiй нуждi i занедбаннi. Тiсна хатина з голими, давно не бiленими, закоптiлими стiнами подобала радше на грiб, нiж на людське помешкання. Бiльшу половину вiльного мiсця в нiй забирала глиняна пiч з припiчком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою i накритий грубою веретою. Ог i тiлько всi?? постелi! Нi стола, нi стiльця не було. На жердцi над тапчаном висiло кiлька лахiв жiночих, а над тапчаном, на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тiлько всi?? посуди побачив Герман всерединi. На тапчанi сидiла молода ще, хоть нуждою i невсипущою важкою працею страшно пiдточена жiнка. На нiй була брудна, зрiбного полотна сорочка i ще бруднiша мальованка, а на головi старий чепець i поверх нього надвержена дiрява хустина непевно? барви, з-пiд котро? спадало довге волосся. Вона одною рукою злегка погойдувала колиску, а другою час вiд часу втирала сльози, що, видно, насилу перлися ?й до очей. Герман знав добре тоту жiнку - то була вдова по Iванi Пiвтораку. Перед нею, обернений до вiкна боком, сидiв на припiчку старий Матiй з невiдступною файчиною в зубах. - Ей, Марисе, Марисе! - говорив старий Матiй м'яким, тремтячим голосом. - Не такого я житя надiявся для тебе та й для Iвана! Та що! Не знати, чи бог не судив, чи лихi люде не дали! Марися замiсть вiдповiдi заридала вголос, захлипала, мов дитина. - Цит же бо, - уговорював Матiй, - не час тепер плакати, нiчо не поможе, лиш здоров'я шкода! Тогди було плакати та кричати, коли пропав зо свiту, - тогди би то було ся бодай на щось здало, а тепер!.. - Ох, господоньку мiй, - зойкнула бiдна жiнка, - або ж я, нещаслива, знала, де вiн ся подiв? Говорив ми, що пiде до Дрогобича, а вiдтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий грунт, потому ще десь мав пiти. Що небiжчиковi не кажу: "От, може би, лiпше було туй де ближче купити яку пустку, - i до роботи близько, i всьо". А вiн до мене: "Най мене, - каже, - бог боронит вiд то? роботи, не хочу ?? на очi видiти! Волю з голоду гинути межи добрими людьми, косити, молотити, на жорнах молоти, що-будь робити за кусник хлiба, нiж маю ту день бути, в тiй западнi!" Та й як пiшов - i на нинiшнiй день! Матiй порушився на сво?м мiсцi, почувши сю мову. - А коли то було, не зна?ш? - спитав вiн. - Коли Iван пiшов? - Та вiн вибрався якось вечором на само? покрови. Не знаю, казали другi, що го ще видiли у Кирницького. - А потому чи вернув назад з мiста? - Та щось говорили, що вернув, i грошi, кажут, взяв вiд пана. - А ти го видiла потому? - Нi, не видiла. - А зна?ш допевно, що грошi вiдобрав? - Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цiлий тиждень - нема. Iвана. Я iду до пана, щоби бодай грошi вiддав. "Що, - каже, - то ти приходиш по грошi, а твiй чоловiк iно що вчора ту був i грошi вiдобрав!" Ще ся розтрiскотав па мене! Та й тiлько всього! Матiй слухав то? бесiди з напруженою увагою i, бачилось, укладав щось в головi. Довгу хвилю мовчали обо?. - Пропало! - сказав вкiнцi Матiй, важко зiтхаючи. - Нема що i згадуватиi Як му ся який лихий чоловiк прислужив, то най му бог вiдплатит за все! Добранiч, небого? Не плач, не журися, чень-то колись бог дасть добро! - Ой, уже! - вiдказала жiнка, заходячися з плачу. - Буде менi добро, але аж на тамтiм свiтi, не ту? Бувайте здоровi, най вам бог стокротне вiдплатит, що прийшли мене, бiдну, потiшити. Матiй, не кажучи i слова бiльше, вийшов з хатини. Герман сховався за угол i видiв ще кiлька крокiв, як старий рiпник iшов, розкладаючи руками та воркотячи щось пiд носом, немов нараджуючись з самим собою. Але швидко старий щез в пiтьмi, а Герман, ввесь дрижачи з холоду i вiд навалу нових думок та догадок, став знов пiд вiкно. Його тверде серце таяло на вид то? нещасливо? жiнки, вiн виразно чув, що, коли вона говорила - сльози тислися до його очей, - важкi, горющi, давно не виданi сльози! Вiн чув i бачив аж тепер, що з нинiшнiм днем кiнчиться для нього старе життя, а завтра настане нове. Вiн знав добре, що завтрашнiй день застане його вже зовсiм не тим чоловiком, яким застав його вчора. Переворот вершився бистро в його душi, переворот глибокий i сильний. Що мало бути змiстом нового життя, який мав бути його напрям, того Герман не знав, над тим не мiг застановитися. Та й що йому до того? Коли старий будинок звалиться, коли ру?ни згорять i спопелiють, то i новий будинок поставити не тяжко. Який будинок? Пощо? З чого? - покаже час, покаже потреба, покаже совiсть! По виходi Матiя Iваниха, замкнувши дверi, стояла довгу хвилю насеред хати, мов остовпiла. Сльози не текли з пiдпухлих, почервонiлих очей, зойку, заводу, плачу не чути було вiд не?. Вона стояла нерухома i глядiла нiмо на свою дитину, що спала в колисцi. Тiльки лице ?? показувало, який бiль лютився в ?? серцi, як вона терпiла. Але хвиля розпуки минула, рвучою рiкою вибухло зата?не горе. - Дитино моя, дитино моя! - ридала вона, припадаючи до колиски. - Нема твого тата, не прийде вже нiколи. Л ти, бiднятко, вже так красно кличеш: та-та-та! Не докличешся тата нiколи, мiй ангелику милий, не докличеш! На кого ж нам тепер надiятися? Хто нам допоможе в слабостi, в недолi? Хто догляне, поряту?? Господи, чому лишив мене на таку тяженьку недолю!.. Хлипання перервало ?? завiд. Дитина в колисцi пробудилася вiд ?? голосу i пiдняла головку вгору, витягла рученята до мами. - Та-та-та! - пролепетала дитина. - Та-та-та! Бiдна вдова заридала ще дужче. Невинний, любий голос дитини рiзав ??, мов нiж, у серце глибоко. Вона цiлувала ручки дитини, обливаючи ?х гарячими сльозами. Герман стояв пiд вiкном, мов громом прибитий. Сесь образ нужди, розбитих надiй, розпуки, побiч дитинячо? несвiдомостi, довершив того, що не довершили всi рiзнороднi а такi сильнi враження нинiшнього дня. Гарячi сльози жбухнули з його очей. Його рука судорожно здавила в кишенi цiлу купу срiбнякiв. Вiн розмахнувся i з цiло? сили кинув ними крiзь шибу до середини хати. Брязнуло розбите скло, дзенькнуло срiбло, розсипаючись по хатинi. Той брязк i дзенькiт проразив Германа не менше, як саму Iваниху. В його ухах вiн звучав як зойк нарiкання, розпуки та жалю. Якась дика, незнана сила повергла його, i вiн пустився щосили утiкати горi улицею, аж земля пiд ним задуднiла. - Господи, що се таке? - скрикнула перелякана Iваниха, почувши брязк вибито? шиби. Вона озирнулася i зачудуваним оком дивилася на срiбло, що котилося в рiзнi сторони по хатi. Що се? Вiдки тот несподiваний дар? Хто змилосердився над ?? нуждою i таким чудним способом посила? ?й помiч?.. Вона з диву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини потверезив ??. Вона вибiгла надвiр, - але пiд хатиною не було нiкого, тiльки швидкий стук людських крокiв по улицi показував, куди утiкав Герман. I що дальше? Ех, милi читателi, дальше життя пiшло сво?м звичайним ладом, - Герман в доброго чоловiка не перемiнився. Його милосердний порив пiд вiкном бiдно? вдовино? хати був хвилевий; хвиля минула, i вiн мусив знов статися тим, чим зробило його цiле життя - холодним, безсердечним спекулянтом, не зважаючим на стоп нужди i сльози вдовинi. I Мошко став у Германа дальше за наставника, а хоть Iваниха i Матiй удались до суду, щоб перепровадив слiдство над винайденим трупом, то хто докаже Мошкову вину, коли його власна совiсть мовчить? Кого доля засудила на потолочення, той буде потолочений, нiякий суд не видвигне його, хiба вiн сам видвигнеться. Але се далека-далека iсторiя.