я не боронився й не допитувався куди; десь пiдсвiдоме я начебто точно вгадував мiсце, куди Наталена мене приведе, я начебто бував на цьому мiсцi багато разiв, i багато разiв приводила мене сюди Наталена. Наталена приводила мене у львiвський лiсопарк, названий Погулянкою; Наталена приводила мене в мою молодiсть, у наше знайомство i в наше кохання. Я знову був студентом першого курсу Художнього iнституту, був високим i худим, у полотняних бiлих штанях i в теж полотняних зубним порошком вибiлених мештах, довгов'язий, ще по-сiльському сором'язливий i небагатослiвний юнак, котрий червонiв, коли розмовляв iз дiвчатами; i була недiля, червнева, золота вiд бджiл, що бринiли на схилах погулянських сербiв; тих бджiл, якщо по правдi, я й не бачив, але менi хотiлося, щоб божi мухи золотили ранок. - i так воно дiялося; iще менi хотiлося, щоб дiтлахи, якi бавилися на стежках i на полянах пiд наглядом мамiв i татiв, пiдставляли долонi пiд сонячнi струменi й умивалися ними; iще менi хотiлося, щоб людськi гурти, що проходжувалися стежками й дорiжками, що ?ли й пили на розстелених обрусах, що поодинцi й парами спали на муравi, заслонившись од сонця газетами, залишилися там, де вони перебували, на тiй територi?, яку вже гамiрливе осво?ли, щоб нiхто з них не ступив на стежку, що бiгла вихилясом помiж кущами, й не зупинявся на галявинi перед занедбаною давньою каплицею, де я розклав свiй саморобний мольбертик - трикутник, пiдпертий нiжкою, i пробував перенести на картон мереживо, зiткане з букового листя i сонячних бризкiв, що вiдбивалося на полупленiй стiнi каплицi; а ще я хотiв до цього мережива вплести власний настрiй - i це було ой, яке нелегке завдання для першокурсника. Наперед скажу, що завдання менi не вдалося, про якийсь "власний настрiй" не могло бути й мови, а гра свiтла, мерехтiння листя на стiнi випорхували з-пiд мого пензля, як мотилi, i на картонi лишилася тiльки каплична стiна - брунатна, з трiщинами, знизу поросла мохом; а ще в стiнi були дверi - важкi, кованi грубими штабами залiза, замок висiв великий, але вже теперiшнiй. - Слухай, а ти не можеш... а ти спробуй бодай на сво?му малюнку тi капличнi дверi вiдчинити. Спробуй, га? - За мо?ми плечима стримiло дiвча в легенькiй сукенцi в червоний горошок. На вигляд можна було ?й дати не бiльше шiстнадцяти, потiм я дiзнався, що вона на два роки старша i взагалi "стара як свiт". У руках тримала за ремiнцi моднi на той час танкетки на корку - босонiж, вочевидь, було ?й зручнiше; на зап'ястi блиснув мiнiатюрний годинник. З цього я зробив висновок, що бiляве створiння iз тугим хвостом довгого, перев'язаного червоною стрiчкою волосся не походило з бiдно? родини. Менi треба було на не? розсердитися, вiдiгнати львiвську панянку вiд себе, i я таки мав намiр це зробити, але... але створiння з довгою льняною косою дивилося на мене такими величезними i такими синiми очиськами, i в поглядi цьому було стiльки приязнi, цiкавостi й дитячо? безпосередностi, що мусив змiнити гнiв на ласку. - Ти хто? - спитав. - Розумi?шся, бачу, на живописi, як вовк на звiздах. - Нi, я не вовк, - заперечливо, серйозно сказала. - Я Наталена, на прiзвище - Шутько. Поки що не одружена. Хлопця теж не маю. Вчуся на першому курсi укра?нсько? фiлологi? в унiверситетi. Родом... я не знаю звiдки, - зiтхнула цiлком щиро. - Мiй тато - офiцер. Носив його мiнiстр по всiй "стране шiрокой" та поза границями. Десь там у пралiсах сибiрських я починалася. Тепер тато служить в Iзма?лi... чув про таке мiсто на Дуна?? "Город суворовской слави", - засмiялася про себе. - А я ось тут у Львовi, - виповiла жужмом усi паспортнi данi. I вже тодi, коли вона цi "данi" висипала, я мимохiть замилувався не тiльки ?? очима, бiлим продовгуватим личком, косою, малими груденятами, а й також ?? милозвучним голосом; я подумав, що кожне слово на ?? губах схоже на яблуко. - Мова твоя така... слова, мов яблука i водночас - цвiт на губах, - промовив я, пiдкорений ?? безпосереднiстю. Я iще був селюк, iще не вмiв крутити дiвчатам голови, моя похвала була наче мальована. - В офiцерських доньок укра?нська мова сьогоднi не в пошанiвку, - додав я, - а ти... - А я що... я мамина дитина. То мама мене навчила. I мама вибрала унiверситет у Львовi. Каже; там iще тлi? укра?нський дух. - О, то ти ще й патрiотка, - чомусь забаглося поiронiзувати. Власне, я робив це навмисне, й може, бiльш навмисне самому собi: це бiляве дiвчинисько впало менi в око й нахабно входило в мо? серце, немов я знався з ним кiлька рокiв... входило й там запановувало. Менi було з цi?ю незнайомою дiвчиною напрочуд легко, добре, я почувався щасливим; i певно, виглядав ув ?? очах трохи смiшним. - Хiба то грiх бути патрiоткою, - насупила сво? пшеничнi брови Наталена. - Усiм дозволя?ться бути патрiотом, усiм... росiянам, грузинам, полякам, так? А нам нi... ми вiдразу ста?мо нацiоналiстами, як тiльки-но почина?ться розмова про патрiотизм. Чи не так? Я не був готовий до "таких" розмов, та й, правду кажучи, боявся ?х. Львiв iще пам'ятав, як з iнститутiв та з унiверситету пiсля вбивства Ярослава Галана виключали студентiв якраз за патрiотизм. - Ти як тут опинилася? - змiнив я тему. - Певно, пишеш вiршi, як усi фiлологи i як усi дiвчата, й шука?ш у самотинному блуканнi настрою, натхнення? - Нi, - заперечила, мотнувши головою. - Не вгадав! Не пищу я вiршiв, в поети йти не збираюся. Буду скромним учителем укрмови та лiтератури десь у Кiпчакських степах. А тут, - кивнула на каплицю, - шукаю та?мниць. - Якi тут та?мницi, - стиснув я плечима. - Стара каплиця... у нiй, напевно, якийсь склад. - I ти пiсля цих слiв збира?шся стати художником, - змiряла мене зневажливим поглядом. Синi очi аж потемнiли. - Мазило ти нещасний, ось ти хто. Хiба не вiдчува?ш, що тут навколо пахне старовиною? - Нi, не вiдчуваю, - оглянувся я байдуже. - Пахне сухим сонячним днем раннього лiта. - Бо ти не зна?ш, що каплиця була двiрською молiльнею одного старого шляхтича. Вiн мав доньку, Зосю, яка влюбилася в простого хлопця, який служив у шляхтича конюхом, - наступала на мене Наталена. - Банальна iсторiя, - вiдмахнувся я недбало. - Розрахована на лiричних панночок. Як ось на тебе. Я можу навiть розповiсти, чим закiнчилося кохання шляхтянки й конюха: старий панисько вiдiслав хлопця у чужi кра?, а доньку вiддав за родовитого шляхтича. Таке колись траплялося. - А ось i не так, - сказала Наталена, жбурнувши пiд кущ сво? танкетки. - Старий шляхтич пiсля довгих умовлянь, розсердившись, замкнув доньку та ?? коханого у цiй каплицi: кохайтеся, молiться i кайтеся. "Якщо пока?шся, Зосю, i вiд хлопа вiдречешся, то прощу... А лотра твого помилую, хай йде у свiти. Тiльки спершу зречися його". Так переповiда? легенда. Ти не чув? - Нi, - признався я щиро. - Казками не цiкавлюся. - Може, це й справдi виглядало б на казку, якби одного разу, уже в наш радянський час, не вiдкрили б каплицю й не побачили на кам'яних плитах два скелети, що лежали обнявшись. Очевидно, в каплицi давно не правилось. Нiхто й тепер не посмiв зробити з не? склад, як це у наш просвiчений час прийнято. Хоч... розповiдають, що начебто один заповзятий ате?ст таки наважився загосподарювати примiщення. Навiть придбав на дверi новий замок. Але нiчого з того не вийшло. - Завадила нечиста сила? - пожартував я. - Якраз сила була чиста й ясна, - сказала Наталена. - Якось у недiлю, отак серед бiло? днини, проходячи мимо цi?? каплицi, той ате?ст та ще з ним товаришi почули, що в каплицi спiвають... спiвали хлопець й дiвчина... спiвали щось дуже щемливе й солодке. Слiв нiхто не розiбрав, але мелодiя була прониклива, особливо нiжно вилунювався iз цих старих стiн дiвочий голос. - Той ате?ст, певно, i його приятелi були напiдпитку, - я глузував далi. - Може й були напiдпитку, - вiдповiла Наталена. - Та тiльки опiсля нiхто каплицю не руха?. Повiсили новий замок, а ключ жбурнули в кущi. - А ти, небого, приходиш сюди шукати ключа, щоб вiдчинити дверi? - Я приходжу, щоб почути, як вони... ота шляхтянка й конюх спiвають. - Ти вiриш, що так воно дiялося насправдi? - дивувався я. - Якщо й не дiялося... - замислилося дiвча. - Якщо й не дiялося, але менi однаково цiкаво. Я буду вчителем, розумi?ш. А вчитель мусить знати безлiч тайн, щоб зачарувати учнiв. А крiм того... а крiм того, менi самiй не зашкодить збагатитися тайнами. Ти не зауважив, хлопче, що я вся зiткана з тайн? - зазирнула менi у вiчi. - Якi тайни, - зiтхнув я роблено. - Господи, якi тайни: сукенка просвiчу?ться, а там лiфчик i трусики... i уже цiлий свiт. - Багато ти розумi?ш, - помахала на мене пальцем, - якби лише лiфчик i трусики, то, очевидно, ваш брат-художник не малював жiнок вiд сотворения свiту. Таки сидить у нас тайна тайн. - I хай собi сидить, - я несподiвано почервонiв. - Менi то що? - Ет, не говори так, - вона присiла бiля мене й обiйняла руками голi колiна. - Я ось знаю, що тобi хочеться мене поцiлувати. Я спалахнув; у мене справдi блиснула грiшна думка поцiлувати ?? пiдпухлi, свiжi, як вишнi, губи; спокуслива думка бозна-звiдки надлетiла або й зродилася сi?? ж таки хвилини, коли я зненацька... раптом... раптом вiдкрив, що на свiтi нема до бiса кращо? дiвчини вiд цi?? Наталени, що я ?? люблю, i менi стало страшно, що вона зараз пiднiметься i зникне помiж кущами. - Усi хлопцi готовi цiлувати всiх дiвчат. I я в тому числi, - виправдовувався як мiг. - Ну, то цiлуй, - промовила вона просто. Вона не оглядалася, чи випадково хтось нас не пiдслухову? та не пiдгляда?, не понизила голос, слова ?? далi були округлi, голоснi й цвiли вони на ?? губах вишневим цвiтом. - Так... зразу? - повернувся я до не? i ненароком ногою звалив свiй мольберт. - Ти ж мене не зна?ш. - Не знаю, це правда, як тебе звуть, але... - Я Василь, Василь Бережан з Художнього iнституту, - перебив ??. - Ото ж, Василику, - продовжувала Наталена, - признаюся, що давно тебе знаю... здавна шукала... здавна менi снишся. Ти й нiхто iнший. Це теж належить до жiночих тайн, я так думаю. Оце сьогоднi побачила тебе з-помiж кущiв i обiмлiла: ти. Я не знав, що вiдповiсти. Дивачка якась? Ненормальна? Та хiба я теж не зробився ненормальним, iз першого погляду закохавшись у не?? Може, я теж марив нею, шукав ??, очiкував пота?мно, що колись менi явиться? Та це були якiсь цурупалки, обривки врештi й обривки думок позникали чи зблiдли на сонцi, чи пiдхопив ?х вiтер i понiс у бозна-якi кра?, на мене напливав гiгантський вал нiжностi, пробуджено? любовi, я несмiливо обняв Наталену i припав палко (де й смiливiсть взялася) до ?? губ; ми цiлувалися сидячи й лежачи, ми геть чисто подурiли, ми ходили навкруж каплицi, обнявшись немов отi панянка з конюхом, чи? душi начебто замкненi в каплицi, й не могли цiлунками насититися. Над нами панував чистий недiльний день, що був схожий на синьо-зелене озеро, в якому плавало сонце, плавали дерева й кущi, стара каплиця з ?? тайною; а ще плавали якiсь люди, якi випадково на нас iз Наталеною натрапляли, заблукавши в нетрях Погулянки; а ще плавали слова - людськi й транзисторнi, й собаче гавкання. Зрештою, у синьому озерi купався цiлий Львiв i цiла земля, а в самому цетрi землi були ми з Наталеною. - Хiба ти не зна?ш, Василику, - казала менi Наталена, облизуючи, як кицька, припухлi губи, - що цiлунки - це лише ключi до жiночих тайн. - I смiялася. I зовсiм не боронилася, коли я, захмелiлий дорешти, знiмав iз не? сукенку у червоний горошок, потiм лiфчик i трусики; очевидно, я робив це невмiло, це була "така" моя перша робота в життi, i Наталена менi помагала, важко дихаючи. I коли вона лежала, як бiлий лист на голiй травi, очiкуючи, поки я здеру з себе одежину, я раптом немов би отверезiв, помiтивши, що бiле ?? тiло - таке струнке й округле, таке налите молодiстю, таке мною жадане, аж свiтиться чистотою, цнотою, i шибнуло менi в голову, що не маю права свiтлiсть цю пригашувати; досить буде, що я вицiлую ?? колiна i стегна, ?? живiт i груденята, досить менi буде надихатися конвалiйним запахом ?? волосся, i досить... i досить на перший раз. Наталена, очевидно, помiтила мо? вагання, певно вагання сiло хмариною менi на чоло, бо враз пригорнула мене до себе. - Ти бо?шся? - запитувала й видзвонювала зубами й тремтiла уся вiд гарячого морозу. - Я теж боюся, коханий, - обiймала, тулилася до мене. - Я теж уперше, але ж ми любимося, правда? I ми мусимо колись пiзнати цю тайну кохання. Люби мене, Василику, - схлипнула й заплакала. Опiсля ми сидiли поруч i обо? плакали, я i вона; це був солодкий плач за дитинством i ще за чимсь утраченим; це був також плач радостi пiзнання: ми обо? дивувалися, що життя та?ть у собi безмежжя пристрастi й меду; ми були, власне вперше потрясенi повнотою життя. Точно уже не пам'ятаю, про що ми того дня з Наталеною розмовляли, зате пам'ятаю, що ми любилися не один раз i не два, поки не зайшло сонце; а коли сонце зайшло, Наталена сказала: - Якби мо? мама знала... от при?ду додому й розповiм... i привезу тебе. Коли ж того вечора ми прощалися з каплицею, Наталена нашептала менi на вухо: - Ти вiриш, що шляхетська донька, Зося, спiва? з конюхом про кохання, хоч вони давно померли? Я не вiдповiв, але Наталена знала, що я був готовий повiрити. Чим довше того далекого червня тривала наша любов, тим Наталена глибше посвячувала мене в чари тайн, що iснували на свiтi. Я був розгублений, що жодно? iз тайн не мiг пiзнати до кiнця, що навiть Наталениних очей, отi?? ворожбитно? синi, що кидала мене в дрож, не мiг зрозумiти й спити до дна. Кожного разу, коли ми любилися, вона мала очi широко вiдкритi, здивованi, i я думав, що то зорить на мене ?? душа; не тiльки нашi тiла зливалися во?дино, душi нашi переливалися вза?мно, як двi вза?мопо?днанi посудини. Дивовижно, але Наталена, як справжня ворожбитка, вмiла викликати тайни... викликати й залишати ?х нерозгаданими. Ми ?здили з нею на Бубнiвськi скелi в Карпатах, у яких, у скелях тобто, викованi комори, сходи й криниця; ми обмацували теплий камiнь, i Наталена, тулячись до каменю, оповiдала, що нiхто точно не зна?, хто цi комори в каменi викував: нема нiяких iсторичних документiв, ? лише здогади, мiркування. Однi кажуть, що це був прадавнiй поганський храм, другi твердять, що це пам'ятка римських часiв, третi здогадуються, що це певно скельний замок iз старогалицького первовiку. на скелi вирiзьблена рука, що показу? кудись... Куди? У якi глибини? А ще були ми у Кременцi неподалiк вiд Поча?ва, цiлий Божий день блукали помiж рядами кам'яних хрестiв на Вознесенському горбi; тут теж панувала та?мниця: називали це кладовище Козацькими могилами, але жодний автор, котрий писав про Кременець, не зважився впевнено ствердити, коли й хто тут похований. Переказ припису? могили козакам-кривоносiвцям, якi полягли, штурмуючи Кременецький замок королеви Бони. Чи правда це? Чи i тут ? тайна? А ще ми ?здили до Кам'янця-Подiльського, стояла на Турецькому мостi й дивилися вниз на лiниву течiю Смотрича... i в дзеркалi лiниво? рiки моя Наталена побачила на днi козака, що лежав, пiдклавши пiд голову камiнь. Вона його "побачила" i нiчого не вдi?ш. "То Василику, - шептала менi, - Юрасько Хмельниченко лежить... той Юрась-ко, що його турки, кинувши з цього моста, втопили". Нiхто, до речi, теж достеменно не посвiдчить, як воно насправдi дiялося з Юрасем Хмельницьким, iсну? така легенда... iсну? тайна i тiльки. "Хiба тобi цього мало?" - запитувала Наталена й синi ?? очi ще бiльше синiли. Я знав ??, мою Наталену, нецiлих два мiсяцi, але й за цей короткий час вона встигла менi передати талант зачаровуватися мiсцем, подi?ю, людиною, це був ?? дар: передавати зачарування, заражувати тайною, шукати ?? навiть там, де ?? нiколи не було... Пiсля iспитiв вона по?хала у свiй Iзма?л до тата й мами на канiкули й бiльше не поверталася. Обiцяла писати - й не обiзвалася жодним листом. Чекали ?? у вереснi в унiверситетi - не дочекалися. Я не мав ?? адреси, але якось, уже восени, зтужений до краю, по?хав шукати ?? в Iзма?лi. Даремна була робота: в довiдковому дали бiльше десяти адрес тутешнiх Шутькiв, але в нiякiй квартирi Наталени не було, нiхто про не? нiчого не знав. Що я мiг думати? Ви?хала кудись цiла родина? Вимерла? Щезла? Чи насправдi нiяко? Наталени й не було, наша з нею любов менi приснилася? I нiкуди... нiкуди в тi мiсця, де зача?лися та?мницi, ми з нею не ?здили, усе це я вичитав iз книжок? Отак несподiвано й загадково закiнчилося мо? перше кохання; я тяжко переживав розлуку й ще не один рiк сподiвався, що ось-ось отримаю вiд не? листа, що завтра зустрiну ?? на львiвськiй вулицi... зустрiну й дорiкну: "Де ж ти, люба, так довго барилася?" Iнколи цiлi днi я блукав або вулицями Львова, або ж плентався на Погулянку до каплички й там чекав не не?, на Наталену, поки не заходило сонце. Потiм роки потекли навально й згладили Наталенинi слiди, зрештою, це так тiльки здавалося, що згладили, я чомусь упевнений, що якраз вiд не?, вiд Наталени, я перейнявся любов'ю до старовини, до iкон, що, чорнi й та?мничi, чекають на мене, щоб я ?х визволив iз-пiд забуття i явив свiтовi ?хнi обличчя. Наша з Наталеною подорож до Кам'янця-Подiльського, що вiдбувалася в юностi, спалахнула в пам'ятi наново... i наново я по?хав у це мiсто, оперезане Смотричем, наново стояв на Турецькому мостi й шукав на днi рiки козака, що лежав, пiдклавши пiд голову камiнь. Не ма? значення, що свою картину "Роздуми про Турецький мiст" я вирiшив по-сучасному, вклавши в не? трагедiю мо?? землi, що, зрештою, Турецький мiст у Кам'янцi-Подiльському, стара фортеця, охоплена пожежою хатина проглядаються через порожнечу очниць черепа... черепа, може, Юрася Хмельницького. Ма? значення то, що зеренце iде?, задуму, засiяла колись моя Наталена. Ох, Наталено-о-о-о... I ще. Були в мене iншi жiнки, яких я любив, i люблю я свою Даруню, але... не буду нарiкати чи осуджувати, але нема в мо?? Дарки такого прямого, такого вiдкритого погляду, таких синiх очей, що обiцяють вiдкрити тобi тайну життя. Даруня моя смi?ться: "Що вiдкривати, чоловiче. Усе вiдоме". А якщо вiдоме, то чому тисячi художникiв i я в тому числi кладу загрунтоване полотно на мольберт i малюю оголену жiнку, ту ж таки мою Дарку, i пробую дошукатися iстини: в чому суть жiнки? Може й справдi мала рацiю Наталена: даремно шука?те тайни до дверей, вона замкнена на безлiч замкiв. На жаль чи на добро, Василику, я й сама себе не знаю, кожного разу я iнакша хiба ти не бачиш? 18 Досвiток, несмiливий, заспаний, спеленений молочним туманом, в клоччi якого зблискували iскринки вiд сонячного багаття, котре ли-шень-но починало розгортатися на сходi, ступав поважно, як апостол, полями й лiсами, вулицями Черчена, i кожнiй хатi, кожнiй деревинi, усякому зелу й першiй бджолi, що виповзла з вулика на вологе вiчко, нашiптував на вухо: "На-та-ле-на"; Золота Липа - вузенька, як плотичка, рiчка бiгла попри Ключарiв сад i видзвонювала об сво? береги: "На-та-ле-на"; ластiвка, що звила гнiздо пiд череп'яним дахом на причiлковiй стiнi, висунула дзьобик з гнiзда й вищебечувала: "На-та-ле-на"; зiтхала, потягуючись спросоння аж потрiскували платви, Ключарева хата: "На-та-ле-на"... Я розкошував у цьому словi, немов у цiлющiй купелi; воно насправдi не було тiльки словом, було ключем, яким я вiдмикав самого себе... вiдмикав i не впiзнавав, бо я був iнакшим, нiж учора й позавчора, я знову був молодим, таким, що прагне любовi й прагне вiдкривати тайни; я цього досвiтку мав крила, як янгол, i мав нiмб навколо голови, я умiв лiтати i вмiв переходити моря, не замочивши нiг; тiло мо? було легке й пружинисте, й навiть пальцi, по яких толочилися вороги побiля силосних ям, уже не болiли, знову стали гнучкими й цупкими, готовими до роботи. Мене могутньо i владно кликав до себе Святий Дух. За мною, вочевидь, стежив Павло Ключар, бо хоча я не вимовив нi слова, а тiльки мовчки вийшов за ворота, вiн рушив слiдом за мною; вiн нiчого не знав про Наталену, та й не потрiбно було йому знати, а проте зрозумiв, що я виздоровiв тiлом i душею, i що сьогоднi вдосвiта виросли в мене крила, й що я спроможний ходити по поверхнi морiв, й тому настав найвищий час поглянути в обличчя страдникiв, що намальованi на стiнi Святого Духа. Павло вiдiмкнув церкву, винiс на риштування вiдерце з водою, сунув менi в руки жмут ганчiр'я, яким я, як звичайно, зволожував тиньк, потiм присiв на старе перевернуте вiдро посеред церкви навпроти стiни, готуючись, видно, не спускати з мене очей та очiкувати, поки з-пiд шару вапна не виглянуть обличчя страдникiв. Я не мiг йому цього заборонити, бо, зрештою, звик до його безпосередньо? помочi на риштуваннi чи до мовчазного стеження за кожним рухом мо?? руки, коли вiн чипiв посеред церкви на перевернутому вiдрi. Але сьогоднi... сьогоднi я волiв залишитися сам на сам iз стiною, менi заважав Ключарiв погляд, я боявся, що пiд його поглядом буду поспiшати, нетерпеливитися й через те стану неуважним; крiм того, я остерiгався, що Ключарева присутнiсть не дасть менi змоги мисленно спiлкуватися з людьми, якi пiсля трьох столiть заточення виходили з пiтьми на свiтло; я збирався далi вести з ними мовчазну нашу розмову i свою душу перед ними розкрити; я був схожий на черця, який замурувався у печерi для розмови з Господом Богом та з самим собою. I, очевидно, Павло Ключар уловив у мо?х позирках чи в нетерплячому якомусь русi мiй настрiй, бо покiрливо пiдвiвся, сказавши, "я все розумiю, Майстре", i вийшов iз церкви, замкнувши дверi на ключ. Внутрiшнiм зором, третiм оком я бачив, як вiн присiв на високi церковнi сходи, де вже сидiв Данило Вербень iз трьома тутешнiми газдами, а ще далi, в селi, поза ворiтьми, за вуглами хат пильнували за Святим Духом десятки пар очей. Це була моя сторожа, мо? друзi, хоч я знав також, що десь чипiють мо? вороги. Одначе я вiдразу забув про друзiв та ворогiв, як тiльки-но узявся за долото i як тiльки-но вiдчув пiд пальцями твердiсть стiни Святого Духа, навдивовиж гарячу; стiна не могла бути не гарячою, це я зрозумiв, коли, коли з кожним днем протягом лiта все вище й ширше з-пiд ново? фарби й вапна проявлялася стародавня фреска; на кривавому тлi iзограф закопав напоспiх збитi з грубих бервен три височеннi хрести й розп'яв на них трьох мученикiв. Нi, не була це вiдома здавна композицiя Голгофи з Iсусом Христом посерединi й двома розбiйниками обабiч; не висiли також святi великомученики, що вмерли за вiру Христову десь на пагорбах Рима. Це були мученики таки тутешньо? землi; всi тро? були босi й в кожного руки й ноги прибитi до хреста кованими цвяхами. Той, що висiв посерединi, був убраний у довгу, майже до самих стiп рясу з хрестом на грудях; справа од нього розп'ято людину в козацькому синьому жупанi й темно-фiолетових шароварах; злiва - витягнувся на хрестi довгий i худий чоловiк у домотканих сiрих ногавицях i в такiй же розхристанiй на грудях сорочцi. Мертвi ?х тiла були напруженi, немовби аж прирослi до хрестiв. Художника, який сотворив свою Голгофу, не турбувало, що тiла розп'ятих повиннi були повиснути на хрестах, як лантухи, бо так пiдказу? натура, наслiдуванню натури не входило в його задум, вiн не малював анатомiю тiл, вiн малював символи. Адже недаремно на пожухлiй рудiй травi пiд хрестами зобразив три зломанi козацькi шаблi, що означали поразку, ворожу перемогу, безнадiю... нема бо надi? вiдвоювати волю, якщо твою шаблю переломлено навпiл. Червоне тло, полум'я, що спалахнуло на обрi?, розрослося до неба й заполонило собою усю площину стiни, теж було символом спустошення землi. Признаюсь: я не сподiвався, що iзограф тонко передасть на обличчях розп'ятих ?хнi передсмертнi страждання, гнiв i бiль, хоча те ?дине око, яке я вилущив з-пiд тиньку в перший день роботи у Святому Дусi, засвiдчило, що мистець не дотримувався усталених при малюваннi Голгофи взiрцiв, якi панували в тодiшньому часi; думав про вплив свого твору на того, що сто?ть перед стiною. Це було, мабуть, його творчим завданням. Дерзновенна спроба реалiзувати релiгiйний мотив Голгофи в народному, сказати б, дусi, переконувала мене, що маю справу з неординарним мистцем, не якимсь там богомазом, байдужим до народного горя, його Голгофа - це власне безпосереднiй вiдгук сучасника, його плач i возвеличування трагедi?, що вiдбувалася на його очах. Я починав думати, що його Голгофа безпосередньо пов'язана з подiями, котрi за переказами вiдбувалися навколо Святого Духа, коли вiйська Хмельницького й повстанчi загони покутського полковника Семена Височана вiдступали на схiд... вони вiдступали, а шляхта потоптом, вогнем i мечем нищила землю. Я сподiвався, що якусь вiдповiдь на сво? роздуми й здогади дiстану тодi, коли остаточно розчищу обличчя мученикiв, якi дотепер ще були пiд вапном. Не знаю, чому я насамкiнець залишив якраз обличчя, власне голови. Лякало мене страшне закривавлене око? Набирався я поступово досвiду, розчищаючи спершу фреску там, де нiбито було менше ризику? Це була, однак, неправда, я по всiй стiнi, працюючи де долотом, де - шкрябачкою, скальпелем, намагався бути уважним i терпеливим, щоб не вiдколовся нi один сантиметр малювання. Не скрiзь це вдавалося, разом iз вапном подекуди вiдлущувалися i шматки фрески. Одначе не лише страх пошкодити обличчя розп'ятих спонукало залишити ?х на пiзнiше, нi, я, вочевидь, цiле лiто внутрiшньо готувався до зустрiчi з розп'ятими, до розмови з ними; я хотiв бути урiвнi з ними; я хотiв порiвну взяти на себе ?хнi муки; я готувався ?м казати, що вони недаремно померли, i хоч ворог вирубав упень нашi лiси й, витесавши з дерев хрести, розп'яв народ - ми таки живемо, засiва?мо спалену пожежами землю пшеницею i плодимо дiтей; я протягом цiлого лiта щоденно мисленно розповiдав мученикам про трагедiю старого директора школи з мого рiдного села, про дiвчат-гiмназисток iз Рогачiвсько? гiмназi?, над якими збиткувалися енкаведисти наприкiнцi червня сорок першого року, про життя i страждання Павла Ключара, про служiння рiднiй землi Данила Вер-'беня, про безталання колгоспно? ланково?, яка прода?ться за фальшиву славу партiйним функцiонерам, про свiчечку посеред стернi на полi пiд Братишанами, де загубилася могилка молодого повстанця, про страшну кару, призначену предками, корчмаревi Жельману, про ру?ни церковцi в полях над Днiстром, про енкаведиста з Велико? Укра?ни Сашка Козаченка, який грав на гармошцi й умер посеред вулицi за сво? грiхи та за грiхи оперуповноваженого Ступи, про самого Ступу ученики теж повиннi були знати, й про тих також, яких вивезли на Сибiр, i про письменника, який звеличував понищення власного народу i через те, каючись, наклав на себе руки. Не мiг я забути про життя i смерть Михаська Затички, та цiлу його родину, про Юстину Монашку, Софiю Корчувату, матiр повстанську, про чорне життя Настi Хмуро?... Та найбiльше я розповiдав про себе, про сво? грiхи, сумнiви, терзання, просвiтлення i каяття; я розповiв про перше сво? кохання, про Наталену та про ?фрейторiв, якi "точно" знають, як писати книжки, як малювати картини, як грати на сценi, хоч i у життi вони, ?фрейтори, були "туманами вiсiмнадцятими", анальфабетами. Вони, мученики на хрестах, повиннi були знати, що страждання на нашiй землi не скiнчилося; я скаржився мученикам, що Бог обрав мене переймати в свою душу людськi болi... переймати, але не плакати, навпаки - мужнiти, очищатися й дивуватися цiлiй землi, народовi й самому собi посеред народу, що ми здатнi перетерплювати найлютiшi трагедi?, вмирати й воскрешати. Спершу я узявся розчищати голову страдника, який висiв на середньому хрестi. Про його чернечу одежу я згадував, бороду вiн теж мав чернечу, але недовгу, гостру, шпичасту. Вiн один був зображений iзографом iще живим, голову мав задерту конвульсiйне вгору, борода нацiлилась в небо, рот був широко роздертий, спотворений криком... i кричали також ?дине закривавлене око, й страшна рана - на мiсцi ока другого. Стародавнiй майстер не завдав собi за мету передати переживання черця цiлою гамою фарб, стан болю, терпiння виражали тiльки ?дине ще живе око й розкритий рот, але й цього вистачало, щоб зрозумiти, який бiль витерплю? на стiнi чернець i яку ненависть вiн випльову? з сво?х уст на ворогiв i, може бути, на Господа Бога, що покинув його, свого слугу, на ворожу поталу. Навколо голови черця iзограф написав: "Се iгумен Данило". Iгумен Данило?! Очевидно, я повинен був здивуватися, може, навiть вигукнути й, кинувшись з риштування, загрюкати в дверi, за якими сидiли на порозi Павло Ключар i Данило Вербень, та потiшити ?х новиною, що iгумен Данило, який обороняв перед шляхтою Святого Духа, постать реально-iсторична, дарма, що пам'ять про нього жила дотепер лише в переказах i легендах, а не в достовiрних хронiках i дiарушах. Проте, я не збiг iз риштування, я лише полегшено зiтхнув i запалив цигарку, бо, скажу щиро, пота?мно сподiвався на таке вiдкриття... менi власне, баглося саме такого, а не iншого вiдкриття, бо ж немарне iще замолоду Наталена вчила мене, заохочувала вiдчиняти дверi до тайн. Чернець на стiнi скосив на мене ?дине око; погляд його був, як удар ножа - кривавим, червоним; iзограф не скупився, малюючи постать черця, червоного, чорного i сiрого; чорною була його одежа, сiрими - обличчя, руки й ноги... кров навколо очей... кривава яма замiсть лiвого ока... цiвка кровi з рота. Козак, який висiв на хрестi праворуч, був круглолицим, вусатим, але уже без промiнчика життя: очi заплющенi, лице бiле, продовжнi зморшки на ньому покраянi, як шаблею, червоними мазками. Навколо голови замiсть нiмба було написано "Се полковник Дубовий" - особа теж нам знайома з переказiв. Лiворуч висiв молодий посполитий чоловiк iз довгим бiлявим волоссям, рiвним великим носом i густими пшеничними бровами; обличчя його виражало спокiй, лагiднiсть, i навiть смерть не спотворила тихо? задуми на чолi, усмiху на губах; навкруж голови мистець написав трохи дивно: "А се, братi?, ми з вами". Ми?! Я не мiг вiдразу збагнути, кого мав на увазi художник кажучи "А се, братi?, ми з вами". Тих посполитих, що теж загинули, обороняючи Святий Дух? Себе? Нас? Усi прийдешнi поколiння? Господи, але ж цю людину, що на хрестi, я десь уже бачив... бачив i розмовляв з нею вчора! Людина на хрестi була схожа на Павла Ключара, немовби якраз Павло, а не хтось iнший позував художниковi триста рокiв тому. - Що це ма? означати? - шепнув я сам до себе, до трьох мученикiв на хрестах, до полум'я за ?хнiми плечима й до велико? тишi, що немов стародавн? вино в амфорi, гусла в стiнах Святого Духа. Та ученики на хрестах не вiдповiли. - Що ти власне волi?ш од них дiзнатися? - звiдкись... з-пiд банi, з-пiд плаского камiння на долiвцi, iз-за царських врат докотилося до мо?х вух запитання. Менi здавалося, що я побачив людину в бiлiй довгiй одежi, яка сидiла на приступцях перед престолом. Царськi врата були вiдчиненi навстiж. Крiзь чотири округлi вiконця пiд куполом лилися до храму потоки теплого сонячного дня. У храмi пахло сухим вапном, старим камiнням i прадавнiм ароматом ладану й людського поту, що просяк ув камiнь навiки. - Хочу дiзнатися, чи чують вони, як мене болять ?хнi болi... неначе мене катують, - вiдповiв я i поволi спустився з риштування. Сiв пiд стiною на перевернуте вiдро, на якому збирався сидiти Ключар, i заплющив очi. - Значить, я володiв сво?м мистецтвом, якщо ти чу?ш крик зi стiни, - вiдповiв чоловiк у бiлiй одежi. - Ти хто? - спитав я. - Василiй ?сьм... iзограф. Творець цi?? Голгофи. - Ти жив у ?хнi часи... жив у нижнiх свiтах i бачив ?хн? життя i ?хню смерть. Чи вона була такою, якою ти ?? змалював, майстре? - Я лежав серед трупiв, коли шляхта увiрвалася всередину огради Святого Духа, i бачив, як iгумена Данила й побратимiв iз ним, що були пораненi й немiчнi, порубали шаблями. Всi вони лежать у великiй Козацькiй могилi... отут поруч. Хiба ти не пам'ята?ш? Запитання не впало зненацька, колись, перейнявшись переказом про оборону Святого Духа, душа моя заворожена, уже начебто й побувала у нижнiх минулих свiтах. - Чому дума?ш, брате, що то була ворожба? - здивувався iзограф. - Чому не допуска?ш, що в тобi живе зеренце, яке посiяне тисячу рокiв тому? Поколiння за поколiнням лягають у землю, а зерно живе й переходить у новi наступнi поколiння... i так буде тривати безконечно, поки життя цi?? гiрко? землi. - Чому ж, брате мiй, - я й собi назвав його братом, - якщо так легко, як ти кажеш, переда?ться пам'ять вiд поколiння до поколiння, на нашiй землi безмiр... Господи, безмiр безпам'ятi? Залила землю липуча смола й люди блукають по нiй iз залiпленими душами. - Я, певно, аж застогнав, уявляючи людей, що блукали з слiпими й глухими душами. - Чи Бог цього хоче? Чи панують над нами сатанинськi лютi сили? Iзограф у бiлiй сутанi, поплямленiй фарбами, пiдвiвся з приступок бiля вiвтаря й пiдступив до мене; стояв навпроти високий, безбородий, схожий... схожий на мене. Я заплющив повiки. Вiн поклав долоню на мою голову. - Не бiйся, брате, - сказав лагiдно. - Так воно i ?: я - це ти, ти - це я з минулих свiтiв. Ми не повторилися, брате, ми продовжилися. Я не розплющував повiк; я боявся побачити перед собою сво? обличчя, сво? очi, сво?, врештi, думки. Iзограф теж мовчав, давши менi час, щоб оговтався, щоб не збожеволiв вiд думки, що той хтось другий - теж я. - Я думаю... я жахаюсь од твого лементу про безмiр безпам'ятi, забуття, - обiзвався врештi iзограф. - Ма?ш рацiю: тут не обходиться без пiдступу сатани. Та тiльки нiякий диявол, брате мiй, не здолав би нас, коли б нашi душi не були лiнивими. Ти нiколи цим не журився? Я чомусь у цьому переконаний. Гада?ш, я випадково взявся малювати отут апокрифичну Голгофу... гада?ш, не було в цьому нагально? спонуки й потреби? - Iзограф присiв на камiння бiля мене й продовжив: - Коли пiсля потопту шляхтою Святого Духа, пiсля рабунку й знущань над бранцями люди Януша Черченського покинули побо?ще й навколо церкви запанувала тиша, я виповз з-пiд мерцiв i заходився копати велику яму, щоб поховати убi?нних. Знайшлося iще декiлька посполитих, якi врятувалися, i ми спiльно сповнили свiй останнiй обов'язок перед полеглими - вiддали ?х землi. Не було плачу, але й не було казань про високий подвиг людей, що полягли в оборонi Святого Духа; не знаю, як у кого, а в мене замiсть возвеличення дiяння iгумена Данила зародився сумнiв: А чи мав рацiю отець Данило, проповiдуючи: "Здобудь волю або ж умри за не?". Ну, ось вiн лежить обезглавлений, голова окремо вiд тулуба, лежать пострiлянi i порубанi його во?, а ворог переможно покотився далi. А ми... а ми чи переможемо його колись? Та й чи варто знову й знову ставати з ним на змаг? Чи не лiпше, браття, просто жити? Мислi мо? були, певно, навiянi страхiттями пережитого; мертвi тiла мужiв i отрокiв немовби переконували, що смерть завжди перемага? життя... що треба упокоритися, що треба розчинитися в буднях i жити тихо, поки життя. - Ти мене чу?ш, брате? - iзограф обiрвав свою бесiду, поклав руку менi на колiно й тяжко зiтхнув... i тяжко застогнав. Стогiн вiдлунився голосно пiд банею. - Я тебе чую, брате, - вiдповiв я на його клич. - Коли ж чу?ш, то й бачиш очима... тими очима, що в душi ма?ш, як я рушив помiж людей, пригадавши, що навчився колись малярського ремесла, що Бог обдарував мене талантом. У Рогачi, у Львовi, Вишнi, Потиличi, нехтуючи приписи цехiв, я крадькома малював пар-суни мiщан, дрiбно? шляхти, поки мене не взяв до свого двору Януш Черченський, пан на Черченi, який, якщо пам'ята?ш, здобув i понищив iз сво?ю надвiрною корогвою Святого Духа. Я мав у нього досить хлiба й до хлiба, пан на Черченi не вiдмовляв менi в питвi, мав я чисту сорочку i чревi? на зиму, спав на бiлiй веретi й не знав узимку студенi; час вiд часу присилали менi ключницю Яну, солодку молодицю, з якою бавився не одну нiч. Так тривало, брате, не до старостi, а до того часу, поки я не перемалював усiх родакiв Януша на Черченi - паню Ванду, доньок його i зятiв, онукiв i невiсток; потiм я малював надвiрних панських слуг; потiм ясновельможний забаг, щоб я малював йому коней, яких вiн любив, а ще згодом - псiв. За сите й безтурботне життя я платив приниженням свого таланту. Я це усвiдомлював, мiй брате, находило на мене каяття, збирав я, бувало, по стебелинi, як у полi солому, свою розвiяну гордiсть, ночами часто не спав, молився, викликаючи в себе потребу бунту. Так тривало, мiй брате, поки одного разу Януш на Черченi, будучи захмелений тяжко, не скинув ногавицi й не звелiв малювати його голу задницю. Ти, певно, сподiва?шся почути, що я одразу збунтувався i плюнув у панську задницю, зламав свого пензля, щоб бiльше до нього не торкатися? Але цього не сталося... нi, цього не сталося. Я таки малював його задницю, i намальоване ясновельможний наказав пiдписати мо?м iменем, регочучи, що буде цю "голу парсуну" показувати всiм, хто цiкавиться малярством. I будуть "голу парсуну", хе-хе, розглядати мо? нащадки в п'ятому чи й у десятому колiнi, i в тому десятому колiнi буде жити тво? iм'я. Вiн кпив iз мене; я розумiв, що впав у багно так низько, що вже нiколи не матиму сили звестися на ноги; я бачив сво? безчестя, що було немовби пришпилене на придорожнiй фiгурi, повз яку проходили столiття i тисячнi людськi натовпи; ми з паном на Черченi цiлу нiч пиячили Як рiвний iз рiвним... нерiвнi були тiльки в тому, що вiн, захмелений, як чiп, слинив мене цiлунками, вихваляючи мiй талант, а я, теж очманiлий, ниций, поганьблений, цiлував, сповнюючи наказ, таки мною намальовану задницю. Коли ж ясновельможний захропiв, я, щоб ницiсть свою не множити, почав шукати шнурка й гака. Не знайшовши ?х однак i вiдклавши самогубство на завтра, я заснув... я заснув i приснився менi iгумен Данило, який схилився надi мною. "Тобi, сучий сину, - гримiв його бас, - не вiшатися треба, а каятися... а каятися й спокутувати грiхи, якi вчинив-?с супроти землi, котрiй повинен був служити сво?м талантом, i супроти таки свого таланту". Вiн навiдмаш ударив мене плазом шаблi. - Як здогадуюся, - промовив я до iзографа, - ти малював оцих мученикiв на хрестах iз покути, з покаяння? - Нiчого спершу в менi не було, - глухо вiдповiв iзограф, - нi покаяння, нi прагнення покути. Моя душа була переповнена харкотинням, блювотою, смородом срамного мiсця любаски мо?? Яни. Де б у нiй, у душi мо?й, знайшлося б мiсце для чогось хосенного й чистого. Я блукав, як сновида, полями й лiсами, уникаючи людей, якi не могли не знати про мо? посоромлення. Та я даремно... даремно людей цих остерiгався, вони, якщо й не вихваляли мо? витвори, що висiли на стiнах у замку у Черченi, то принаймнi не осуджували ?х. Мовляв, що той бiдний iзограф мiг удiяти, якщо на це була панська воля. Всi ми пiд Богом i пiд ясновельможним ходимо. Лише окремi з них, iз людей, чистi й бiлi, як отой, котрий висить на хрестi злiва, сторонилися мене, немов би я був прокажений. - Дуже схожий на того бiлого й свiтлого лицем, якого розп'ято на лiвому хрестi, мiй молодий приятель Павло Ключар. Вiн сидить на сходах за дверима церкви й стереже ??. Ти начебто з нього малював свого мученика, - казав я iзографовi. - Ма?ш рацiю, брате, - вiдповiв iзограф. - Малював я його прадiда Ключара, що був в Черченi ковалем, кував вiн плуги i серпи... i робив ключi й замки, тому - Ключар. Чи я тобi не говорив, що ми продовжу?мося в часi: вмира?мо й знову народжу?мося, i так трива? тисячолiттями. Тiло вмира?, а душа шука? нового пристанища. Глiтно було б у раю, у вирi? вiд безлiчi праведникiв, а ще бiльше завiзно було б у пеклi вiд грiшникiв. Тому Господь поверта? ?х, праведникiв i грiшникiв, на землю. Але це, певно, ?ретичнi думки, - осмикнув себе iзограф. - Хоч, брате мiй, що ми зна?мо про самих себе, про життя i про смерть... особливо про смерть. - Вiн пiдвiвся, опираючись рукою об стiну, обтрусив вiд пилу бiлу одежу й, заклавши руки за спину й похиливши голову, походжував туди-сюди по церквi. Хода його була легка. В церковнiй тишi його кроки були схожi на шерех крил. - Але ж, врештi-решт, найшла на тебе, брате, потреба, - насмiлився я перепинити його ходьбу. Мо? слова не вiдразу дiйшли до нього, очевидно, ходiння по церквi помагало в думаннi. Потiм вiн зупинився посеред церкви, саме на тому мiсцi, де схрещуються та розливаються навсiбiч сонячнi потоки з усiх чотирьох високих оконець. - Я звик на цьому мiсцi вiдiгрiватися на сонцi, коли, бувало, душа й тiло коченiли в церковнiй студенi, - пояснив iзограф, помiтивши, що не спускаю з нього очей. - Може бути, що таким способом я черпаю од сонця силу. Мистцевi постiйно потрiбна якась криниця, джерело, звiдки мiг би черпати наснагу. Адже пензель висмокту? у тебе силу й ти виснажу?шся, ста?ш порожнiм, як порхавка. Хiба не так, брате мiй? - спитав iзограф. I я подумав, що вiн повторю? колись мною сказанi слова: часом мистцевi для того, щоб знову спалахнув вогонь, який почина? тлiти й пригасати, досить усмiху красиво? жiнки, яка йде тобi назустрiч. Так часом мало мистцевi треба... мало й багато. - Та коли я нудив свiтом, покинувши Черчен, iз запльованою душею, ниций духом, то замало було для скресiння лише сонця й усмiху жiнки, - iзограф якимось чином уловив мою думку. - Замало було навiть того сну, у якому iгумен Данило ударив мене плазом шаблею. Потрiбне було, брате мiй, велике потрясiння душi. Й воно настало... Якось пiсля довгих мандрiв я повернувся у Страдчу долину пiд стiни Святого Духа; власне нiякого Духа не було: скнiла ру?на. Дверi до храму розламанi, долiвка засмiчена соломою, кiнським та людським смородом; тут i там сизiли слiди вогнищ; пiд ногами потрiскували кiстки вiд минулих трапез; у кутках тлiло вошиве жебрацьке лахмiття. Царськi врата й бiчнi вiвтарi лежали ниць на камiннi. Баня, що була колись покрита гонтою, у багатьох мiсцях продiрявилася й крiзь не? просiвалося небо. I тiльки iконостас, на щастя, уцiлiв; i коли я мимохiть пробiгся очима по обох рядах образiв, почорнiлих, подекуди полущених, то помiтив, що усi святi поглянули на мене, i в ?хнiх очах я уздрiв сльози. Найбiльше мене вразила навiть не ру?на, не запустiння, не сльози намальованих святих, а те вразило, що, пiд церквою хлопчаки... було ?х, мабуть, з десяток безштанькiв у довгих сорочках... бавлячись й регочучись, засвiчували в людських черепах скiпки й крiзь порожнi очницi висотувалися полум'я i дим. Ще iншi отроки, настромивши черепи на палицi, бiгали й викрикували, немов татари, "аллах" i "аллах"; так вони себе вза?мно лякали. Найстрашнiшим, брате мiй, було те, що стежкою повз дитячi грища проходили косарi з косами й женцi з серпами... проходили й не помiчали, що ?хнi виплодки, Господи прости, випорпували з Козацько? могили черепи загиблих i глумилися над ними... Дiти не знали, що чинили? Дiти не знали, а вiтцi ?хнi, й матерi, i дiди, i цiлий край теж не знав, що увiйшли вони у глибоке рабство, у якому куються кайдани не тiльки для рук i нiг, а й також для душi?.. Я стояв на порозi зганьбленого Святого Духа i не мiг анi крикнути, анi простогнати, нi бодай тупнути ногою; я був потрясений побаченим; нi, я був приголомшений; я по колiна, по шию западався в землю вiд сорому й безсилля; я, певно, виглядав страшним, бо дiтлахи, уздрiвши мене на порозi, знiтилися, занiмiли, а далi, мов горобцi, залопотiли в корчi; лишився тiльки зганьблений Святий Дух i людськi черепи, у яких дотлiвали головешки. Мене огорнув сум, вiд якого легко збожеволiти; i, рятуючись вiд немiчно? самотностi, я упав хрестом на землю i шукав забуття в молитвi... шукав також у молитвi виправдання. На мене найшло, впало на мене, що то я винен у поганьбленнi храму, i в нелюдських грищах дiтвори, i в тому, що за оградою поспiшали в поля косарi й женцi, зовсiм не звертаючи уваги на поруйнований Святий Дух, на розриту Козацьку могилу, на сво?х галасливих пуцьвiрикiв i на мене, грiшного, що лежав хрестом... Що я мiг учинити, брате мiй? Плакати? Косарi й женцi - ревнi пiдданi ясновельможного та пияки з Гершково? корчми збирали мо? сльози в долонi й залюбки, регочучись, спродували ?х. замiсть перлiв, тому ж таки Гершковi. Мав я каятися прилюдно, що завинив малюючи шляхтичевi на догоду псiв, дворакiв i навiть його задницю, замiсть того, щоб малювати, скажiмо, Наливайка, батька Хмеля, полковникiв Нечая i Богуна? Парсуни Богдана i його полковникiв нагадували б, що iржавiють у пiхвах нашi шаблi... i що ми мали колись волю... i що кайдани вгризлися в нашi душi... i що болять нашi рани? Гей, а таки каюся!!! Чу?те, мене? Покаяннi мо? слова косарi й женцi розвiшували, немов мокрi ногавицi, на вориннi на посмiх i на глум; вони, пiдданцi вiрнi, давно забули про Хмеля i його полковникiв, про шаблю i про шаблею добуту волю; вони менi погрожували, що донесуть кому слiд про те, що каламучу у кра? мир i спокiй... ?м, пiдданцям, виявля?ться, було солодко й затишно у сво?й неволi, вони немовби плавали у лiтеплi каламутно? рiки, яка нiкуди не текла i нових берегiв не обiцяла. Я махнув на них рукою, на косарiв, на женцiв, на бранцiв панських, вони зневажали мене, але я зневажав також ?х, ми нiчого iншого вза?мно не вартували. I вже, не дбаючи про поспiльство, я почав у трудах, у молитвах, у думках жити лише для себе. Поселившись у Святому Дусi в тiй самiй келi?, в якiй колись перебував iгумен Данило, я самотужки збирав камiння й мурував пощербленi стiни; дiри в куполi Святого Духа зашив соломою; долiвку чисто вигрiб й вимив, а царськi врата й бiчнi вiвтарi як мiг полагодив. Котрогось дня осiнила мене думка зобразити на стiнi Голгофу нашого краю: я ж бо пам'ятав оборону Святого Духа i пам'ятав смерть iгумена Данила, полковника Дубини й багатьох iнших; я подумав, що малюванням сво?м воздвигну пам'ятник полеглим... i сплачу задавнений свiй борг; iще спало на думку, що, може, завтра пришкультига? до Святого Духа старець й, дивлячись на муки iгумена Данила, згада?, що й сам колись тримав у руцi шаблю; а пiслязавтра прийде сюди отрок, який пасе в левадi волiв ясновельможного, й задума?ться: за що ж вони, мученики, вмерли, розп'ятi на хрестах, за кого? За мене? За нас? За Святого Духа? За край цiлий? Невже вони вмерли за те, щоб я випасав волiв пана на Черченi? Вдома вiн спита? вiтця й матiр: чому ж ви, родичi мо? дорогi, нi словом, нiколи не обмовилися про оборонцiв Святого Духа? I я взявся до роботи. Iзограф зупинився навпроти сво?? фрески й пильно вдивлявся в обличчя розп'ятих. - Я давно ?х не бачив... не бачив свого ж таки творiння, - пояснив вибачливо. - Триста рокiв минуло, - додав, - а вони зовсiм не постарiли. Правда? - перепитав мене i я згадав, що теж побував у нижнiх минулих свiтах. - Вони й не могли змiнитися, - вiдповiв я. - Бо й нинi трива? передсмертна мука iгумена Данила. Його крик тут луна?... чу?ш? - Чую, - вiдповiв iзограф пошепки. Ми обидва завмерли, прислухаючись до крику, що вилунювався зi стiн; ми чули цей крик обидва, i в цьому було чудо мистецтва. - Невже, брате, - рiзко повернувся до мене iзограф, - i в тво?х верхнiх свiтах нинi потрiбен зойк iгумена Данила... потрiбен, щоб будити, щоб серця вилущити iз збайдужiлих шкаралущ? Невже й нинi косарi й женцi проходять мимо, не помiчаючи Святого Духа? Невже все повторю?ться? - Вiн присiв навпроти мене навпочiпки, узяв мо? руки у сво? й вперто очiкував вiдповiдi. - Наказано минати Святий Дух... наказано, - не мiг я приховати правди. - Господи? - скрикнув iзограф. - Хто повелiв? - ?фрейтори. Хiба ти ?х не зна?ш? - вiдповiв я. - Очевидно, що в часи, коли я малював Голгофу, вони називалися iнакше. Пам'ятаю, коли мо? малювання було готове... коли по одному, спочатку рiдко й боязливо, а далi з кожним днем, iз кожним мiсяцем i роком почали до Святого Духа навертатися на лише косарi та женцi, а й спуде? також, мiщани, Божi мандрiвники, попи й ченцi, злодi? теж - цiле поспiльство стало приходити сюди й стоячи нiмо слухали, як у ?хнiх таки грудях вiдлунювався передсмертний крик iгумена Данила... крик, а чи, може, поклик до шаблi? Не дивно, що покликано мене перед очi ясновельможного пана на Черченi. - Ти бунту?ш мо?х людей, поспiльство тривожиш криком якогось черця! - сердився вiн. Постарiлий, згорблений, вiн виглядав жалюгiдно... i було менi тяжко й встидно, що, запобiгаючи у нього ласки, я колись малював його задницю. Шляхцюра споглядав на мене не тiльки гнiвно й владно, але й здивовано; вiн мене не впiзнавав; я не стояв перед ним, сточений червами; я не розсипався перед ним тлiнню; не тхнуло вiд мене поко?-вим гно?м; вiн бачив мене сильним i розквiтлим, немов би я тiльки те й робив, що качався у росах, споживав пшеничнi паляницi, запиваючи медом; вiн тюпав горбато й кривоного навколо, обнюхуючи мене й обмацуючи збiлiлими бiльмаками, угадуючи первопричину мого скресiння людського й малярського; вiн розумом куцим не доглупувався, що сто?ть перед ним мистець, який талантом сво?м повернув людям зганьблену й приспану пам'ять... i в поверненiй же пам'ятi, як у святiй купелi, сам очистився й сцiлився. Розмова з паном на Черченi не тривала довго; вiн вигадав кару: жеби мальовидло в церквi не навертало схизматiв на думання, то наказую iзографу самому знищити його, щоб по мальовидлу й слiду не зосталося. Таке, брате мiй, було велiння суворе; ще тi?? таки ночi я з кiлькома вiрними приятелями покрили вапном малювання на стiнi, наперед змастивши його оливою; ми хотiли вiрити, що настане час i Голгофа знову знадобиться косарям i женцям, мистцям i торговим людям, священикам i мужам збройним - цiлiй землi. - Що ж сталося з тобою, брате? - спитав я, вражений його оповiддю. Голгофа на стiнi постала передi мною не якоюсь сторiнкою з iсторi? забутого храму, а якби символом терпiння цiлого народу. I тодi вперше по-справжньому пройняв мене страх за не?; я мимоволi зазирнув у безодню ненавистi до не?, до Голгофи, котру вже копали товаришi ?фрейтори. Господи, порятуй!!! - Що сталося зi мною, - лагiдно перепитав i посмiхнувся iзограф. - Кинуто мене у катуш, у пiдземелля, у нiч, у безвiсть. Вiки надi мною текли й текли... Ти себе послухай... собi заглянь в душу... я триваю в тобi... але й Голгофа трива? на цiй землi. _ ПАВЛО КЛЮЧАР_ 19 "Лише мiсяць минув, Майстре, вiдтодi, як Ви вiд'?хали до Львова, а менi вида?ться, що я Вас не бачив цiлу копу рокiв; лiто прожите з Вами схоже на розлоге поле, на якому Ви ходили за плугом, а я, як мiг, топтав за Вами борозну. У Черченi покищо все по-старому. У церквi Святого Духа буваю майже щодня, жене мене туди не тiльки потреба надивитися на фреску, щоб перелити бiль розп'ятих мученикiв у сво? серце... начебто у мо?му серцi того болю браку?; жене мене туди пiдсвiдома пересторога, страх, що за нiч, поки я спав, чорнi сили закралися до храму й знищили старе малювання; воно, малювання, дарма, що давн?, але вельми актуальне й у сьогоднiшньому днi. Вiчно трива? наша Голгофа. Розумi?мо це ми з вами, Василю Васильовичу, але й розумiють це щезники з пекла. Хочу похвалитися, що Голгофою у Святому Дусi зацiкавилися не тiльки люди в Черченi. Ваша стаття у "Бистричанськiй правдi", iнтерв'ю на Львiвському радiо придали нашiй фресцi мало не всеукра?нську популярнiсть. Майже щонедiлi напливають до Черченя людськi гурти: хто автобусом, хто сво?м транспортом, а сторонськi з сусiднiх сiл - "другим нумером", тобто пiшки, i я мушу вiдчиняти церкву й брати на себе роль екскурсовода. Зрозумiло, не тiльки фреска кличе сюди при?жджих... не знаю, як ?х маю називати: туристiв?, мадрiвникiв?, людей знудьгованих?, шанувальникiв мистецтва та iсторi?? Наша Страдча долина з Козацькою могилою та стрiлецьким цвинтарем не залиша? байдужим нiкого, i це мене тiшить, Майстре; вони, при?жджi, усе мене розпитують та розпитують i я, пам'ятаючи, звiсно, про всюдисущих стукачiв, розповiдаю, як можу. Здогадуюся, що це не дуже безпечно, але ж люди запитують, то мушу ?м вiдповiдати. Чи не зашкодить це Святому Духовi й фресцi? Нi, не буду накликати бiди, що вистромила в кутi, де вiник, вуха... Були в Черченi високi гостi з Бистричан та з Рогача: секретар обкому, який керму? пропагандою, Омелян Демидович Чорнiй, районний Перший, а з ними ще двi "Волги" меншо? iдеологiчно? тюльки, в тому числi й директор обласного кра?знавчого музею Галина Левкiвна Журавель - жiнка, на мiй погляд, закохана у свою справу, а головне, що музейну справу вона таки зна?; при?мно було з нею розмовляти. Начальство дуже уважно, я сказав би, через "льорнету" розглядало фреску, товариш Чорнiй спробував навiть ?? похвалити, казав, що в культове мистецтво укра?нського середньовiччя проникли iде? соцiально? i нацiонально? боротьби... хоч мистець напевне помилився, зображаючи на фресцi ?днiсть, однакову долю усього тогочасного суспiльства, розп'явши на хрестах козацького старшину, представника духовенства та вбогого ратая. Нам про це треба пам'ятати, особливо тому, хто тлумачить змiст цього мальовила. Отак фреску було оцiнено з висоти партiйно? дзвiницi. Перший з Рогача у розумнi розмови не втручався, туман-туманом, вiн тiльки ворушив бровищами, що зрослися на перенiссi, й нипав згiдливо важкою, як iз колоди витесаною, головою. Журавель з Чорнi?м обiцяли, що в Святому Дусi облашту?мо музей Голгофи, це, мовляв, щось буде дуже цiкаве й нове. Голова наш Чобiт iз парторгом пропозицiю начальства пiдтримали, аякже, така мистецька пам'ятка, яка рознесе славу про Черчен i наш колгосп по цiлому свiтi, варту? того, щоб ?? належно зберiгати й популяризувати, не пошкоду?мо, мовляв, коштiв. "У чьом дiло, - сказав Пиндилик, - за нами не стане". Я з свого боку застерiг, що музей повинен бути лише Голгофи, нiяко? етнографi?, iсторi? й зрозумiло, стендiв про новiтнiй розвiй села (нi, я не сказав "соцiалiстичний розвиток", боявся сполохати начальство). Громада на це не погодиться. Це точно. Адже конфлiкт на цьому грунтi уже вiдбувся свого часу, всi пам'ята?мо. Партiйному начальству, звiсно, як кiстка в горлi - стрiлецьке кладовище. "М-да, - заклопотано шкрябав потилицю товариш Чорнiй, - сусiдство не дуже зручне. Отi надгробки, хрестики, м-да... Люди будуть розпитувати: хто там лежить, за що загинули? А то ж нацiоналiсти полягли, нiбито за Укра?ну. Треба цiлу лекцiю прочитати, щоб... Одно слово, складно. Лiпше, щоб тих хрестикiв взагалi не було". Так розмiрковував товариш Чорнiй й з-пiд величезних окулярiв метав на мене зирки, видно, йому доповiли, хто я такий, i всю оту ганебну iсторiю з мо?м вступом до партi?. Я йому зважився тлумачити, як iсторику, вiн, прецiнь, кандидат iсторичних наук, що так i так, стрiльцi Укра?нсько? Галицько? Армi? нiчого спiльного з нацiоналiзмом, як його, нацiоналiзм тобто, у нашому суспiльствi розумiють, не мають, були це вояки, якi боронили рiдну землю вiд ворога i впали в бою. Вони нiчим не завинили перед укра?нською землею i перед людьми. Даймо ?м спокiй. Я по сутi повторив уже колись сказане Афонi; так я, до речi, оповiдаю про стрiльцiв i тим, якi на?жджають до Черченя. Секретар нiчого не вiдповiв, лише похитав головою. Я тепер стою на роздорiжжi: з одного боку ой як потрiбно показувати нашу Голгофу людям, а найбiльше - молодi, хай би ?м зеренця западали в душi... так, западали й там проростали, колись бо корiнчик вижене стебло i колос. А з другого боку... а з другого боку... Чобiт, передовий колгоспний голова, вночi прижене на стрiлецький цвинтар бульдозер i зрiвня? його з землею, як це зробили вашi ?фрейтори у Львовi на Янiвському кладовищi. I гризе тепер мене жура..." "...Розумiю, Василю Васильовичу, що у Вас нема часу на довгi листовнi розмови зi мною, але я не вимагаю дiалогу, менi вистача? i того, що Ви мене слуха?те - чита?те мо? i?роглiфи. Для мене це нiби вiкно, квартирка у свiт..." "Тiшуся, що у Львовi i в Ки?вi ? люди, спецiалiсти й просто небайдужi до мистецтва й до iсторi? люди, якi вже встигли побачити нашу Голгофу й високо цiнують хоробрiсть (так, хоробрiсть, бо iнше слово було б легким, як пожовклий листок липи) мистця з сiмнадцятого столiття, який сво?м апокрифiчним, а насправдi - патрiотичним твором нагадав парафiянам церкви Святого Духа, а через них - цiлiй Укра?нi заповiт, який через двiста рокiв опiсля поет перелив у слово: "Молися, сину, за Укра?ну його замучили колись". Я оце написав Вам останн? речення i жахнувся, осмислюючи його: Господи, в усi часи в нашiй iсторi? тривають i тривають Голгофи. I в наш час вона продовжу?ться. По осенi, як викопаю картоплю, хочу на декiлька днiв при?хати до Львова. Приймете? Поблукаю по музеях. Наговорюся досхочу з Вами..." 20 "Найшло певно на мене, бо замiсть того, щоб, поки сухо надворi, прикопати в ямi картоплю, я нi з того нi з сього, покинувши всi роботи, вихопився мимохiть з ворiт i без нiяко? певно? потреби подибав собi сiльськими вулицями; я давно зблизька, очi в очi, не придивлявся до Черчена, до його хат, до садiв. День удався сонячний i тихий, усмiхненим i лагiдним постало передi мною село; не було баюр на вулицях, не було заплiснявiлих, рудих, зарослих гiрчаком придорожних ровiв, не було смердючо? слизi гно?вки, що масно стiкала з-пiд ста?нь та куп гною бiля них; не було засмальцьованих фуфайок, кирзакiв i гумакiв - селянсько? вберi та взуття на осiннiй сезон. Зате були бiлi стiни хат, блискучi, живi, як дiвочi очi, вiкна, синi дими, що росли стовбурами з димарiв i високо в небi розсiвалися, як кульбабки на вiтрах; i був винний дух зiпрiлого листя, пiзнiх яблук, спорожнiлих картоплищ; i був лiнивий вiтерко, що пахнув зайцем; i були попiд ворiтьми громадки дiтей, а на левадах - хмари гусей, що бiлiли, як острiвки молодого снiгу на зеленому тлi. Зустрiчнi мо? близькi й далекi сусiди мовчки, вiтаючись, кивали головами, а хто й подавав руку, а хто казав "славайсу", а хто "добридень", хто й надовше зупинився i ми собi балакали про погоду, про здоров'я, про те, "що пишуть газети". Всi людськi обличчя видавалися менi якщо не усмiхненими, то напевне були вiдкритими й добрими. Помiж ними й сiльський голова Митро Цимусь виглядав нормальною людиною i при зустрiчi клепав мене приязно по плечах. Вони всi любили мене, я прагнув ?хньо? любовi, менi i в голову не закрадалася думка, що ? помiж ними мо? недоброзичливцi або й вороги... Господи Боже мiй, якi можуть бути вороги, якщо цi люди вiд землi, вiд хлiба, вiд тяжко? i свято? роботи? Я ?х iдеалiзую, правда, Майстре? Але най буде... най так усе залишиться незмiнним у мо?й душi, так легше жити... легше людинi жити в усмiхненому доброму свiтi. А мо? мама стривожено чекали на мене на воротях; я ухопив маму в оберемок, пiдняв, як снiпок, закружляв iз ними; я був молодий й i напевне трохи сп'янiлий вiд осiннього терпкого вина..." 21 "...Ольга до мене не приходить, а я за нею стужився, i душа моя висохла на трiску. Коли туга, немов смертельна хвороба, не да? менi жити, я вечорами, мов той злодiй, пiдкрадаюся до обiйстя Чоботiв, нишкну пiд парканом i очiкую, надiючись, що вона припадком вийде з хати, i тодi ?? побачу... я тодi ?? схоплю, обнiму, обцiлую. Даремнi, однак, мо? очiкування, Ольгу стережуть у хатi... Якось одного вечора натрапив на мене на вулицi коло сво?х ворiт сам товариш Чобiт. "Ти чого тут крутишся? - буркнув. - Що тут згубив? Пiдпалити, може, хочеш? Убити мене?" - проскрипiв смiшком. Вiн не вмi? смiятися, його смiх схожий на скрип немащених колiс. Я признався, що виглядаю Ольгу. "Пуста робота, - казав Чобiт, зiтхнувши, немовби перейнявшись мо?ю турботою. - Заборонено ?й. Ти зна?ш, яка у нас мама... мама ?й заткала писок, щоб i словом про тебе не згадувала. Ну i я, звичайно, теж," - додав вiн, схаменувшись. "Але ж не ма?те права", - простогнав я. Вiкна в Чоботовiй вiлi? свiтилися на всiх двох поверхах... у котромусь вiкнi за фiранкою майнула тiнь, може, Ольжина. Може, мала Настуся розплющу? носик об скло, вдивляючись в темряву, визираючи тата? "Ов, а ти хто такий, що ма?ш на Ольгу право?" "Чоловiк", - кажу. "Ольга вже дала на розвiд. Який ти ?й чоловiк, небоже. Ти ж бо не схотiв бути нормальним, як усi". I Чобiт похитався, навiть не озираючись додому. Дзв'якнув ланцюгом на хвiртцi, звiдти пригрозив: "От йди звiдси по-доброму. Бо пса спущу". На мене й так спущенi лютi пси й розтерзали вони мене. Вiдiбрано в мене жiнку й дитину лише за те, що не схотiв бути такими, як Чоботи, як..." "...Нинi зранку розгулявся вiтер. Осiнь найняла його, роботягу й записала трудодень, паличку в табель, за те, що вiн пiдмiтав подвiр'я i сади, здуваючи пiдсохле листя попiд паркани, у виярки, а найбiльше - в рiчку, в Золоту Липу, яка, немов ескалатор, бере на сво? дрiбнi хвилi нагнане вiтром бадилля й листя й несе у Чорне море; несе, певно, рiчка листячко у вирiй, куди й птахи вiдлетiли. Один листок, пiдхоплений вiтром з-пiд корча, прилетiв до мене, як метелик, i прилiпився до щоки. Був вологий i холодний. Я однак не поспiшав його змахнути, вiн уявлявся менi цiлунком. Осiнь цiлувала мене на прощання. I я цiлую Вас, Майстре". 22 "...Не можу не подiлитися радiстю, коли прибiгають до мене колишнi мо? учнi й просять вiдiмкнути церкву, щоб i вони могли надивитися на "оте укра?нське малювання на стiнi, де на хрестi розiп'яли козака". Вони, уже нажаханi, уже настороженi, уже обережнi й потайнi, прибiгають до мене, оглядаючись, щоб нiхто не бачив, бо нiбито Хмура Настя посмiю?ться в школi з фрески та з "колишнього педагога" Ключара, який, тепер бачимо наяву, таки звихнувся, розумом, вiдрiкся вiд сво?? сiм'?, дню? i ночу? в церквi, начебто там справдi вiдкрили бозна-який шедевр. А це ж аляпувате мальовидло сiльського богомаза, який ще до того поглузував з Святого Письма. Так або ж приблизно так переказували мо? учнi шкiльнi новини. Менi було це гiрко слухати, та я тiльки посмiхався, себе й не пробував боронити, бо оборони не потрiбую, але Голгофу обстоював. Дiтей до церкви я таки водив. Хлопцi хмурилися, дивлячись на розп'ятих, а котрась з дiвчат схлипнула. Се схлипнула розбуджена душа..." "Нi, не пишуться вiршi. Камiнь на серцi. Осiнь ослiпла й оглухла вiд затяжного дощу. Мряка прибила мене до землi, як бадилину. Чи зазеленiла навеснi? Студено менi. Самiтно менi, як у небi. Мама зiтхають i журяться, на кого мене запишуть, коли помруть, такого... такого - i не знають, яким мене назвати: безталанним i нерозумним, добрим i чесним? Яким? Мама збираються вмирати. Кожного дня на наших воротях сiда? крук. Схиливши додолу голову з великим дзьобом, мокрий, стрипiхатий, вiн довго отак куня? без поруху i без крику. Аж поки я його не прожену". "...Таки хочу написати Вам, Майстре, про старого Iлька Данилишина та його жiнку Уляну; хочу, щоб ви уявили собi двох високих, прямих i гордих людей з простими селянськими обличчями, що промiнилися споко?м i задумою. Вiн - у фуфайцi й кирзових чоботях, у зимовiй порудiлiй шапцi-вушанцi вiйськового крою, вона, жона його Уляна, у грубому саморобному светрi фiолетового кольору й ватянiй безрукавцi, на ногах - теплi ганчiрянi "бурки" з калошами. (I сам не знаю, навiщо описую одежу цих старих людей, може, пота?мно сподiваюся, що цi постатi й Вам, Майстре, колись пригодяться, як станете за мольберт). Данилишини не були нашими сусiдами, обiйстя ?хн? на Горiшньому кiнцi Черчена, де й тепер сто?ть ?хня лiплянка, яку збудували на мiсцi весело?, на двi свiтлицi, з ганком хати. Колись вони вважалися середнiми газдами, мали з десять моргiв поля, сiножать, пару куцих, витривалих у роботi коней i двi корови. Вивели вони в люди двох синiв - Михайла i Юрка, обидва пiшли в повстанцi; Михайла вбили енкаведисти в Чорному лiсi, а Юрка витягли зi "схрону", засудили, а старих, звiсно, вивезли на Сибiр. Хату, стодолу i стайню розiбрали - з цього матерiалу будували в колгоспi ферму. Подвiр'я заросло бур'яном. Старий iз старою повернулися з Сибiру за Хрущова; син ?хнiй Юрко десь запропастився на Колимi. ?хн? подвiр'я, щоправда, ожило: зацвiли мальви пiд вiкном, журавель тицяв довгим дзьобом у цементну трубу колодязя й сьорбав воду; кури пiяли; верещали свинки, коли ?х кололи на Рiздво. Життя нiбито текло рiвно... таке рiвне життя бачили ми збоку, чи сказати б, поверхово. Ото ж, обо? Данилишиних, коли вже вечорiло, загостили до мене й попросили, щоб я показав ?м Голгофу. Я вiдпрошувався, що, мовляв, прийде недiля, збереться бiльший гурт людей, або принаймнi почека?мо до завтра. Старий одначе благав, що це займе мало часу, вони хочуть... вони обо? лише хочуть пересвiдчитися, бо хтось, чу?те, пустив по селу чутку, що один iз розп'ятих на стiнi у церквi нiбито схожий лицем на Юрка, який згинув у таборах. Чи мiг я вiдмовити? Вже зовсiм стемнiло, коли я вiдiмкнув церкву. Добре, що ми взяли з собою свiчки... полумiнця трьох свiчок, здавалося, були безсилi супроти чорно? пiтьми, вони лише ?? пропалювали; старий iз старою пiдняли руки з свiчками як тiльки могли високо, немов волаючи до мученикiв на стiнi, щоб нагнулися й наблизилися до них. Обо? довго придивлялися до облич, i я ?м не заважав i не вiдговорював, що не може такого бути, щоб котрийсь iз розп'ятих на хрестi, був схожий на ?хнього сина, який потонув у колимськiй безоднi, бо намальованi цi люди жили триста рокiв тому; та мо? слова, очевидно, й так старих не переконали б... Нi, вони помiж розп'ятими свого сина не знайшли, одначе старий Данилишин, опустившись перед фрескою на колiна, вицiловував мученикам ноги, що пробитi кованими цвяхами, вицiловував i казав: "Господи, чи ти зна?ш, що ?х усiх, розп'ятих, замерзлих, потоптаних, я бачив у сибiрських снiгах? Я ?х упiзнав..." А Данилишиха гладила босi ноги мученикiв, пестила ?х i тихо схлипувала. Падали ?х сльози на зламанi шаблi, що пiд хрестами". "Чи за?жджав до Вас, Василю Васильовичу, професор Логин iз Ки?ва? Вiн два днi ворожив коло нашо? Голгофи, фотографував, цмокав сухими губами, хвилювався - аж хапало його серце, i казав, що наша фреска ще раз засвiдчу? високий рiвень нацiонально? свiдомостi, пробуджено? революцi?ю Богдана Хмельницького. Меткий, веселий i всезнаючий дiдок. Розпитував також про могили сiчових стрiльцiв, записував у блокнотi iмена полеглих iз тих хрестикiв, на яких iще можна було прочитати написане. I мовчав..." "Маю непри?мностi. Районна газета "Зоря Опiлля" видрукувала колективний лист кiлькох педагогiв нашо? школи, серед яких, зрозумiло, було iм'я мо?? любо? тещi, а також чотирьох "передовикiв" iз колгоспу, в якому писалось, що так i так, Павло Ключар, якого, пам'ята?те, викинули зi школи за "антирадянськi погляди" i якого пригрiв обласний кра?знавчий музей, прилаштувавши його начебто хранителем церкви Святого Духа, використову? фреску "Голгофа" для пропаганди релiгiйного та й не тiльки релiгiйного дурману; трапля?ться, що Голгофою Ключар заманю? до церкви школярiв, проти чого батьки й педагоги категорично протестують. Село, мовляв, також зна?, що Ключар ма? порушення психiки, заразився мiстикою, водить ночами до церкви Святого Духа колишнiх бандерiвських пiдспiвувачiв, якi повернулися з Сибiру, щоб вони начебто впiзнавали намальованих на фресцi сво?х синiв, якi були в бандерiвських бо?вках. Вiдомо також, що Ключар, якщо трапляються екскурсанти, не забува? про могили так званих сiчових стрiльцiв, якi, за його словами "воювали за Укра?ну", а насправдi були ландскнехтами в австрiйського цiсаря Франца-Иосифа, йому вони й присягали. Дехто з екскурсантiв, задурманених i несвiдомих, кладе на могили квiти. Отже ма?мо факт вiдкрито? i цiлеспрямовано? ворожо? дiяльностi Ключара, який напевно потрiбу? спецiального лiкування. Зверта?мося з цим листом до громадськостi для того, щоб кожний знав, хто маску?ться пiд охоронця нацiонально? iсторi? та мистецтва. Що ви на це скажете, Майстре?" "...Щойно повернувся з Рогача. Викликали "куди слiд". Виховували. Вчили. Попереджували. Лякали. Пропонували лiкуватися, бо, мовляв, не ? нормальною людина, яка здобула вищу освiту й на перших порах позитивно зарекомендувала себе на роботi в школi, збилася на манiвцi, покинула сiм'ю й по-любительському бавиться у по-цiнювача мистецтв. "Ми вам бажа?мо добра, товаришу Ключар. Покищо "товаришу". Ви мене розумi?те, правда? Ми ж люди iнтелiгентнi. До речi, можемо запропонувати вам несогiршу посаду в Рогачi. Змiна обстановки пiде вам на користь. Га?" Я вiдмовився. Я не можу покинути Святого Духа й нашу Голгофу. А втiм, може й спрадвi в мо?й психiцi ? вiдхилення вiд норми? Вiд яко? "норми", Василю Васильовичу?". "Певно надокучаю Вам сво?ми листами? Але тяжко менi на душi, тому й пишу, шукаючи розради. Ще шастя, що ? на свiтi Данило Вербень. Поговоримо з ним. Позiтха?мо. I чека?мо з надi?ю весни. Чого власне весни? Недавно вiдповiла менi директорка з музею... пише, що з офiцiйним визначенням статусу церкви Святого Духа як окремого вiддiлу кра?знавчого музею вiдклада?ться на пiзнiше, на весну може... Яка причина - не пояснила, але здогадатися не важко. Спробуйте, Василю Васильовичу, через сво? канали натиснути де треба. Я тепер згадую нашi лiтнi суперечки й бачу: не мав я рацi?. Офiцiйне надання Святому Духовi статусу музею однi?? фрески зняло б багато проблем. Журавель, щоправда, обiцяла й далi платити менi невелику зарплату, як було досi, тимчасового хранителя. Та справа, як ви розумi?те, не в зарплатi. Я боюся за нашу фреску..." "Була в мене Ольга. Вночi прибiгла. Крадькома. Калошi на босу ногу. Халатик i татова куртка. Закоценiла, аж синя. Надворi пролiта? снiг, хоча листопадовi баюри ще не затягнутi льодом. Вiтер... Обняла мене. - Кинь свою церкву, свою фреску, ?дь кудись з села, втiкай у свiт за очi, бо... бо чую: недобре спроквола готують, - цокотiла зубами. - Хто? - питаю. Нiби не знаю? Тато ??? Хмура Настя? Афоня? Iнтелiгентнi сучаснi опери в Рогачi? Просвiчений секретар обкому? Всi разом? Ольга мовчить. I ковта? сльози. Тремтить, як осика. I цiлу? руки мо?й мамi. - Спам'ятайте його, - просить. - Ну чого ви вперлися? Хiба не видите: нiкому не потрiбна ваша Голгофа. Не-потрiбна! Розумi?те? Замкни ?? на ключ, Павле... а ключ викинь у глибоку криницю до кращих часiв. Я запитую Вас, Майстре, чи настануть тi кращi часи? Чи дiйдемо до ?русалиму на горах - возродимося, дарма, що дороги нашi були тернистi, що на кожному кроцi пiдочiкував нас грiх?" _ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 23 Телеграма впала коротка... Телеграма впала чорно, як крук пiдстрелений. Телеграма була, як пострiл: "При?жджайте знищено Голгофу загинув Ключар. Не барiться Вербень". Ще того таки дня ми з Даркою та Петром Степановичем Грица?м заквапилися до Черчена; тлiла маленька iскринка надi?, що надiслана телеграма - дурний i жахливий жарт, бо, думалося, не може такого бути, щоб на клаптику паперу в кiлькох словах, немов навмисне... немов для того, щоб мене морально вбити, збiглися докупи двi страшнi звiстки; я не хотiв вiрити нi в Павлову смерть, нi тим бiльше у знищення Голгофи. Що могло статися? Господи, що могло статися?' Грицай, на вiдмiну вiд мене, не сумнiвався у жодному телеграфному словi. - Ти, Василику, ?фрейторiв не зна?ш. Вони до тебе зуби сушать, ?х хоч до рани прикладай... а прикладеш ненароком - обпечешся, отру?шся, жахнешся й загинеш. Вони десять рокiв вчили мене за дротами сво?? науки жорстокостi. Вони такi... I, немов на пiдтвердження його слiв, задеренчав телефон: дзвонив Подолюк з обкому партi?. - Ви не могли б, Василю Васильовичу, забiгти до мене на п'ять - десять хвилин? - проворокотiв вiн, як звичайно, ?лейним голосом; я уявив собi його прикле?ну до тонких губ службову усмiшку. - Може, вiдкладемо нашу зустрiч на два - три днi, - попросився я. - Оце налагодився ?хати до Черчена. Ви зна?те: я там цiле лiто розчищав фреску... - Знаю, - перебив вiн сухо. - Знаю також, що фреску знищено... знищив ?? якийсь псих. Власне з цього приводу i хочу з вами побалакати: ми не радимо вам, Василю Васильовичу, ?хати до Черчена... у ваших же iнтересах. Ми дба?мо про ваше добре iм'я... i, наскiльки менi вiдомо, ви були в дружнiх стосунках iз тим психом, iз Ключарем, що повiсився пiсля ско?ного злочину... тобто пiсля знищення фрески. - Але ж це неможливе, - я заледве ворухнув умить задерев'янiлим язиком. Менi забило вiддих. - Нiяким психом Павло Ключар не був, я працював iз ним протягом лiта. Це якесь непорозумiння! - врештi скрикнув я... крикнув не для Подолюка, а для того, щоб себе самого спам'ятати. - Перепрошую, але чи можна назвати нормальною людину, яка сокирою стесу? малювання, що мало велику iсторико-мистецьку цiннiсть? - iз слухавки тру?нним медом лився Подолюкiв голос. - Самi помiркуйте. Там зараз iде слiдство. - Тим паче моя присутнiсть потрiбна. Мо? свiдчення... - Не гарячiться, Василю Васильовичу, заспокiйтеся, - голубив мене Подолюк. - Не в Ключарi лише рiч. Вашi зiзнання, якщо наполяга?те, запишуть i пiсля похоронiв. А зараз... - Подолюк зам'явся, засопiв. - Ви мене слуха?те? Ото ж, пригадайте, що кiлька рокiв тому Черчен уже прогримiв на всю республiку, коли хтось необачно розпорядився зняти хрести з церкви Святого Духа, i село... жiноцтво несвiдоме, закидало мiлiцiю камiнням. Була нечувана спроба страйку доярок, свинарок i трактористiв. - Не бачу зв'язку... не розумiю, вiд чого збира?теся оборонити мо?, так сказати, чесне iм'я? - спитав я. - Нам стало вiдомо, що певнi елементи зi Львова, Бистричан... з цiлого краю можуть використати похорони Ключара для антигромадських проявiв. Уже сьогоднi в Рогачi хтось розповсюдив листiвку, в якiй ваш Ключар названий мало не мучеником, що його смерть i знищення фрески - справа рук кадебе. Розумi?те, наскiльки це серйозна провокацiя? Тому... Я рiшуче перебив його: - Уявiть, Володимире Iвановичу, що я зрозумiв: смерть - завжди справа серйозна, - вiдповiв я навдивовиж спокiйно, хоч, мабуть, лише тепер, пiд час розмови з Подолюком, починав усвiдомлювати по-справжньому: нi Ключарева смерть, нi знищення Голгофи не були випадковими... можливо, вони були кимсь замисленi. Кимсь? Ким? Кадебе? Очевидно, той, що видрукував у Рогачi на машинцi листiвку, не шукав винних, вiн мав досить iсторичних i теперiшнiх фактiв причетностi чекiстiв до нищення укра?нсько? культури. ?фрейторiв злякала можлива людська проща до Святого Духа, фреска ?м стала кiсткою поперек горла, а бiля фрески на сторожi був Ключар... Ще недавно, ще поки почалося опiльське лiто, при однiй згадцi про кадебе мене морозило, давнi Ступинi уроки в сiльськiй читальнi назавше засiяли в менi страх перед цi?ю законспiрованою тайною органiзацi?ю, яка денно й нощно вишуку? в тобi ворога; опiльське лiто випекло в менi страх остаточно, i лишився по ньому тiльки слiд, осторога, пам'ять про те, що в мiсцях, де клубочиться гадюччя, потрiбно взувати чоботи й намагатися не наступити гадинi на хвiст. - То що ви менi скажете, Василю Васильовичу? Я до вас подружньому, - у телефоннiй трубцi нагадав про себе Подолюкiв голос. - Скажу, що таки мушу до Черчена ?хати, - вiдповiв я без надуми. - Ну, дивiться, - пригрозив Подолюк. Голос його охолов, утратив медовий тембр. - Я вас попереджав, - i вiн кинув слухавку. Новина про трагiчну смерть Павла Ключара та про знищення фрески XVII столiття миттю рознеслася по мiсту; ще вчора iм'я скромного хранителя Святого Духа мало хто знав, хiба що чуло про нього вузьке коло мистецтвознавцiв, нинi воно несподiвано стало загальновiдомим... хтось, очевидно, згадав мою статтю в обласнiй газетi про Голгофу iз Черчена, в якiй я писав, що один iз мученикiв, розп'ятих на хрестi, схожий лицем i всi?ю постаттю на Павла Ключара, i ця обставина, трохи дивна, незвична, а може й неправдоподiбна обростала не лише цiкавiстю, загадковiстю, а й також будила думку: Голгофа наша трива?. Мiй телефон не змовкав до самого вечора, поки я з Даркою та Петром Степановичем не сiв в автомобiль й не рушили в дорогу; Iрина сама вела машину, зважаючи на мiй стан. Пiзнього вечора на роздорiжжi, де височiли два горби, котрi на початку лiта, як я вперше сюди ?хав iз Вербенем, прирiвняв до брами, крiзь яку прослизала бiла пiщана черченськ'а дорога, наш автомобiль зупинив мiлiцейський шляховий патруль. - Ми вас чека?мо, професоре, з самiсiнького присмерку, - пояснив мiлiцейський офiцер, нахилившись до дверцят автомобiля. - Прошу вас... тут з вами хочуть побалакати, - додав. - Хто власне хоче? - обiзвалася перелякана Дарка. - Люди з кадебе, - не став та?тися мiлiцейський офiцер. Правда, розмовляв вiн упiвголосу. При свiтлi фар я зауважив, що на обочинi дороги притулилися аж двi мiлiцейськi патрульнi машини, а оддалiк у пiднiжжi пiщаного горба стояв ще один автомобiль. Мiлiцiонер пiдвiв мене до нього. - Нарештi ми дочекалися... - сказав вiн комусь у темряву. Трохи оговтавшись, я помiтив трьох чоловiкiв. Один iз них ступив менi назустрiч i простягнув руку. - Майор Василенко, - вiдрекомендувався. - Так, як ви й здогадалися, з кадебе, - засмiявся вiн по-дружньому. - Ви вже вибачайте, що отак iз вами заприязню?мося... серед ночi й серед дороги. Як розбiйники. Не похвалюся, що я почував себе у цiй ситуацi? затишно, навпаки - був напружений i... Що? Знову наляканий? Нi, очевидно, страху-таки не було... було ось iнше... було вiдчуття, що тримаю в руцi гранату, "лимонку", з яко? уже вирвав чеку, i вiд мене, лише вiд мене залежить - жбурнути ?? у темряву, а чи тримати ?? в кулацi, знаючи, що кожно? миттi, якщо послабне кулак, наражаюся на смерть. Це було випробування духу. - Справдi, - врештi вiдповiв я. - Для цього ? день. - Але ж ще за дня, Василю Васильовичу, вас попереджали з обкому, щоб ви не ?хали в Черчен, так? Ви однак не зважили на пораду, - вкрадливо промовив Василенко. - Уявiть, що зовсiм не дивуюся вашiй поiнформованостi, - сказав я i потягнувся до сво?? люльки. При зблиску запальнички окуляри майора Василенка спалахнули, як двi чорнi дiрки... дiрки в ночi... дiрки в черепi. - Але ж чи аж так варто було нас перепиняти? ? Черчен, куди ми ?демо, ? там сiльрада. I буде день. - Що вдi?ш, - зiтхнув Василенко, також закуривши. - Наша робота не завжди очiку? дня. Ми не хотiли, щоб вас хтось бачив зi мною. - Влiтку в Черченi ваш спiвробiтник однак не робив тайни, викликавши мене в сiльраду. - Якби професоре, ви тодi нас послухали, то сьогоднi не було б цi?? ночi, цi?? розмови i смертi в Черченi. - Хочете сказати, що сьогоднiшня смерть у Черченi починалася ще з тi?? розмови зi мною в сiльрадi... i потiм, коли невiдомi молодцi порахували менi ребра? - Я, правду кажучи, був приголомшений його цинiчною одвертiстю. Василенко обняв мене за плечi. - Ви невiрно мене зрозумiли, Василю Васильовичу. Я хочу сказати, що все ма? свiй початок i свою причину. Не вiдкрийте ви тi?? злощасно? фрески - не було б i смертi Павла Ключара, i в цьому ? ваша нiби опосередкована вина як вiдкривача й пропагандиста Голгофи. Я читав вашi статтi. Небiжчик Ключар так цим малюванням перейнявся, що втратив розум i в приступi безумства сокирою стесав усю фреску, особливо старався на тих мiсцях, де були обличчя розп'ятих на хрестах, а потiм наклав на себе руки. Кажуть, що на фресцi... ви самi про це писали... був намальований мученик, схожий на нього. Живий Ключар нищив свою смерть, боровся зi смертю, що була на стiнi й сам себе смертю покарав, жахнувшись вчиненого. В кримiналiстицi вiдомi такi випадки. Що? Що? В мо?й головi нiяк не вкладалася картина: Павло Ключар, який протягом лiта тремтiв, щоб не дай Бог не зачепити долiтцем, скальпелем чи шкробачкою фреску й, щоб не злущилася фарба, вiн тут же ?? я?чним бiлком закрiпляв, нi з сього хапа? сокиру й стесу? усю Голгофу... усю, щоб i слiду по нiй не залишилося, щоб люди про не? забули? Потiм, отямившись, полiз самотужки в петлю? Нi, не хотiлося вiрити у "вiдомi випадки в кримiналiстицi", тим бiльше, що Ключар мав розсудливий, спокiйний характер. - Ви мовчите, професоре... мовчите, бо не вiрите, - вкрався у мо? сумнiви Василенко. - Я вас розумiю... i я особисто теж хочу зрозумiти вчинок Павла Ключара. Експертиза встановила, що на тiлi повiшеного нема нiяких слiдiв насильства... зате ? багато слiдiв, вiдбиткiв його пальцiв на топорищi сокири, якою порубав вашу фреску, i слiдiв на драбинi... вiн приставляв драбину до стiни, щоб дiстати аж до облич, що були намальованi. - Якесь запаморочення... якесь нашестя зло? чорно? сили напало на нього, - мимоволi вирвалося в мене гнiвно й розпачливо. У цю хвилину я справдi ненавидiв Ключара за його злочин, у мене навiть мелькнула думка сiсти в автомобiль i повернутися до Львова... повернутися, бо вiшальник не заслугову?, щоб я був присутнiм на його похоронах. - Де це вiн наклав на себе руки? Вдома? - спитав я Василенка. - Там же, у церквi Святого Духа. За престолом, ви зна?те, ? маленька келiя... вiн знайшов там гак, - вiдповiв майор. I зiтхнув сумовито. - Не знайшов iншого мiсця... осквернив храм святий. Вiн передав кутi меду, i слава Богу, що передав; навiть будучи пригнiченим, морально вбитим, я в останнiх його словах вiдчув фальш: йому не було дiла нi до Павла, нi до Голгофи, нi до осквернення Святого Духа. В мокрiй Темрявi я не мiг побачити усмiшки на його лицi, але я уже не сумнiвався, що вона була крива, зловтiшна. Блудний неправдивий вогник тлiв на його губах. - Я тiльки не можу второпати, звiдки так негадане, раптово найшла на Ключара чорна пiдступна сила, - я повернувся до сво?? попередньо? думки, але гнiву в менi на Павла вже не було; я не мав права в чомусь його звинувачувати; я нiчого не знав про його смерть i про його передсмертнi страждання, про дику спонуку знищити Голгофу. - Тому маю намiр офiцiйно заявити слiдству, що протягом лiта я жодного разу не спостерiгав в Ключара якихось вiдхилень... - Це ваше право, Василю Васильовичу, i ваш обов'язок, - вiдповiв з готовнiстю Василенко. - Слiдство, наскiльки менi вiдомо, якраз виясня? мотиви злочину й самогубства, психiчний стан Ключара за останнiй мiсяць-два. ? цiлий ряд свiдчень... ? свiдки, якi стверджують: Ключар потрiбував лiкування. Слiдство ма? у сво?му розпорядженнi факти... заяви; слiдство, психiатри також приходять до висновку, що "чорнi сили", про якi ви говорите, акумулювалися в ньому поступово, день за днем. Тонка поетична натура, вразливiсть, розрив iз сiм'?ю, невдачi на лiтературному поприщi, емоцiйне сприймання фрески... в тому числi й зображення свого начебто двiйника, призвели до вибуху. Вiдчувалося, що майор ретельно готувався до розмови зi мною; було тiльки дивно, що для розмови обрано мокру й темну нiч, роздорiжжя i безлюддя. - Слiдство, може, й ма? рацiю... Тiльки не можу зрозумiти: чому така увага з боку кадебе до мо?? особи? Очевидно, ви перестрiли отут мою машину зовсiм не для того, щоб повiдомити мене про версiю районних слiдчих? - Менi було цiкаво дiзнатися, що вiдповiсть на це Василенко. - I чому, власне, кадебе нада? такого значення смертi Павла Ключара? ? для цього мiлiцiя, прокуратура. - Останн? мо? запитання стало водночас для мене... вiдповiддю: на злодiю шапка горить. Так подумалося. Нi, майоре, не так усе просто сталося. - Я перестрiв вас спецiально, щоб ви, професоре, були в курсi справ. Ваше iм'я, репутацiя вам дорогi. Ми б не хотiли, щоб ваша особа, ваше iм'я фiгурувало у цiй непривабливiй iсторi?, - промовив сухо Василенко. I, подумавши, додав: - Так, кадебе не випадково прида? цьому випадку немалого значення. Вас поiнформували товаришi з обкому, що у нашому районному центрi Рогачi хтось розповсюдив листiвку... розпустив ворожий поголос, що нiбито у смертi Ключара завинили органи державно? безпеки. Я мовчав; я подумав, що треба пiдiйти до сво?? машини й заспоко?ти Дарку, яка, певно, вмира? вiд перестраху. Добре бодай, що з нею Петро Степанович. Але Василенко, немовби вiдчувши мiй внутрiшнiй порух, ухопив мене за руку. - Почекайте, Василю Васильовичу. Маю враження... маю враження, що й ви, грiшнi, подумали щось подiбне. Принаймнi ваша мовчанка... - Вiн засмiявся, але смiх був робленим, злим. - Справдi можна смiятися з того, що кадебе мало в особi Ключара запеклого й небезпечного ворога радянсько? влади. Бо хто вiн такий? Поетик? Хлюпик? Невдаха? Чи вiн вартий того, щоб бруднити об нього руки? Я продовжував мовчати; я думав, що нiколи, мабуть, не дiзна?мося про тайну смертi Павла Ключара, який справдi, на перший погляд, не представляв небезпеки для влади, але... але небезпеку представляли фреска, увесь Святий Дух, Страдча долина, i, звичайно, разом iз ними - Павло Ключар. Iще подумав, що я вчинив надто смiливо, вирушивши вночi зi Львова: асфальт мокрий, дощ, темрява, зустрiчнi вантажiвки... - Що можу порадити в даному випадку... маю обороняти органи вiд ворожих наклепiв? - зiронiзував я одначе, ще будучи пiд враженням того уявленого можливого випадку, що мiг статися з нами в дорозi. - Маю iнформацiю, - сказав майор, не звернувши уваги на мою iронiю, - що завтра, пiддавшись провокацiйнiй чутцi, з'?дуться на похорони Ключара всi незадоволенi, ображенi, невдахи... i зроблять вони з Ключара мученика, а його похорон обернуть в полiтичну демонстрацiю. Як ви розумi?те, я вiдповiдаю за спокiй у районi. Маю вiдповiднi вказiвки i повноваження. Ситуацiя складна ще й тим, що подi? розвиваються в Черченi. - Що ж я маю порадити? - Майор справдi намалював нелегкий для нього завтрашнiй день. Для нього? А для мене? Для нас? - Зате, Василю Васильовичу, я маю для вас добру пораду: повернiться негайно до Львова. Ваша присутнiсть на похоронi, по-перше, не додасть до вашого iменi слави й честi, це буде, якби сказати м'якше, визначальним: з ким ви й проти кого. По-друге, похорон за вашою участю набере певно? ваги. Ви зна?те, що захiднi засоби масово? iнформацi? надто пильнi до найменшо? нелояльностi творчо? iнтелiгенцi? до нашо? влади i партi?. Одне дiло якийсь починаючий поетик, а зовсiм iнше - вiдомий художник, професор, член партi?. Тому я тут. - Виходить отже, що вам розходиться не так про спокiй у районi i в Черченi зокрема, як про мою позицiю... про мою участь в похоронi. - Я розумiв: ситуацiя надто складна, серйозна. Вiд мо?? сьогоднiшньо? позицi? певною мiрою залежатиме мо? майбутн?, творчiсть, виставки, може, й праця в iнститутi. Безперечно, нiхто вже завтра не покаже менi на дверi, якщо не пiддамся намовi Василенковi, не виключать також алярмове з партi?, не викреслять мо? iм'я з каталогiв виставок, але... але я вже буду мiчений, в мо?х дось? буде поставлений знак запитання, хрестик, знак "мiнус"... Знак запитання, хрестик, знак "мiнус" означа?... колись вони означали б арешт, вирок, заслання, кулю. Колись? А сьогоднi? Хiба щось змiнилося? Чи не тому вмер Ключар, що нiчого не змiнилося? Змiнилися лише способи й методи? Признаюся: не було в мене вагання, сум'яття, пiдленького бажання розвернути машину й втекти до Львова; нi, я не боявся, що хтось би мене осудив, що хтось би, як наприклад, Петро Степанович Гри-цай, моя Дарка, i ще тисячi й тисячi вiд мене одцуралися б, нi, я про це навiть не думав; просто - я уже перерiс сумнiви; я уже вiдбув сво? на роздорiжжях; я стояв перед трьома хрестами i споглядав на свiт ?диним страшним оком iгумена Данила; крик, мука i гнiв iгумена Данила рятували мене вiд страху, вiд зради, вiд ницостi повсякчасно?. Я без слова сiв у сво? "Жигулi", запустив мотор i покотився бiлою дорогою до Черчена. 24 Данило Вербень нас виглядав; це вже був зовсiм iнший Вербень: змалiлий, зiщулений, горбатий, вiд горя вiн постарiв на добрих десять рокiв, i лише очi шпилили по-давньому. - Як то сталося? - спитав я, маючи на увазi Ключареве самогубство. - Хто його зна?... Ключариха вдарила тривогу аж наступного ранку. Павло пiшов iз дому в полудн?, казав, що швидко повернеться. Аякже, вернувся, вперед ногами. Святий Дух був вiдчинений. Павло висiв на гаку в келi? отця Данила. Я сам обрiзав мотузку. Така смерть... така смерть... - Старий не мiг стримати ридання. - Я любив його як сина. Може й бiльше, - стогнав. Стискав кулаки й бив ними по столi. - Невже справдi затьмарився у нього розум... адже ? така_ думка? Ви з ним спiлкувалися останнiм часом? - допитувався я. - Господи, та в недiлю його бачив, розмовляв. Нiчого такого... все було нормально. Ви що. Майстре, - раптово розгнiвався Вербень. Зблiд. - Справдi вiрите в Павлове самогубство? То вони, то ?фрейтори постаралися... то чорнi сили, арiдники, люцифери, сатани, дiдьки, чорти нечистi, щезники, вiдьмаки, опирi й опери, наляканi Голгофою, прощею до не?, зненавидiли й саму Голгофу i ?? хранителя... то вони зсукали курмей, розрахували все логiчно, подбали про "слiди". Вони вмiють... вони страшнi... - Старий не мiг знайти собi мiсця i моя Дарка як могла його заспокоювала. - Але ж слiдство начебто пiдтверджу? психiчний злам, - зважився я на дальшi розпити. - Зiбранi якiсь заяви, свiдчення. - Якi свiдчення! - Вербень визвiрився на мене, начебто менi належала iнiцiатива з'ясування психiчного здоров'я Павла Ключара. - Хмуро? Настi? Ото? сучки ланково?, Рибки, нiбито Павло ?? напастував... та вона, курва, на кого хочеш набреше. Кажуть, що ? iще декiлька подiбних заяв, якi повиннi пiдтвердити духовну кризу Павла Ключара. Начебто сама Ольга, дружина Павлова, щось там свiдчила... А втiм, - Вербень прискалив хитрувато око, - вам не зда?ться, Майстре, дивним, якщо не пiдозрiлим той факт, що слiдство аж так конче напустилося чимсь "пояснити", обставити Павлову смерть? Чого б то? Старий стояв бiля вiкна, вдивлявся у нiч i, здавалося, надслухо-вував, очiкував вiд ночi вiдповiдi на сво? запитання. Цiлу нiч вивiвкувала студена шарга; вiтер, як звiр у клiтцi, витанцьовував помiж деревами в Ключаревому саду й не мiг, заблуканий, очманiлий знайти посеред дощу й темряви, виходу у широкий свiт; iнколи вiтер, зобачивши у вiкнах свiтло, налiтав на хату, видзвонював шибками, i хата, здавалось, як човен, похитувалась й потрiскувала. Великi грубi свiчки в чотирьох пiдсвiчниках обабiч спорядженого на столi тiла, сполохано поблимували, а люди, що сидiли коло мертвого, "щоб йому не було скучно напослiдок у рiднiй хатi", переривали сво? буденнi розмови й хрестилися, надслуховуючи. Десь по опiвночi разом iз поривом вiтру, що трiснув дверима, зайшла до хати Ольга; я мав враження, що й Ключариха, i Вербень, i сусiди, i люди сторонськi, чужi, давно очiкували приходу цi?? молодо? жiнки; нiхто про це очiкування не обмовився словом, не згадував бодай, але в кожного в душi, мабуть, жеврiла надiя, що вона таки прийде з Павлом попрощатися; ми всi знали, що вiн ?? любив, i _було б з ?? боку жорстоко не вiдвiдати його в останнiй раз. Ольга появилася в плащi i в гумаках, але простоволоса; дощ змив ?? голову, волосся свiтилося чистою мiддю, по обличчю стiкали пацьорки води. Чи, може, були це сльози? Хоч ми знали, що старi Чоботи настояли, щоб вона з Павлом розлучилася, нам по-людському хотiлося, щоб Ольга розридалась, пожалувала за кiлькома роками щастя, якого зазнала з Павлом. Вона однак не плакала. Ольга витерла обличчя рукавом i ми всi побачили, що очi ?? були сухi, i горiли вони синiм вогнем, зовсiм не сумним, не покаянним, не винним; губи ?? були вперто стиснутi, цiле ?? обличчя виражало якусь готовнiсть... Готовнiсть до чого? Ми всi мовчали, боячись сполохати ?? душу, i радiли за не?, що таки серед ночi вирвалася з-пiд зло? опiки й прибiгла побути з Павлом; хтось навiть шепнув, щоб ми вийшли з хати, най вона побуде з Павлом наодинцi, бо, певно, напослiдок ма? багато дечого йому сказати, й дехто вже почав висотуватися в сiни. Марнi були нашi мiркування: Ольга, окрiм покiйника, що лежав iз заслоненим обличчям (бо смерть його спотворила), вочевидь нiкого не бачила й не чула наших пошептiв, а може бути, що й не пам'ятала про саму себе, бо, постоявши якусь часину заклякло бiля порога, враз упала на колiна i, перехрестившись, почала голосно молитися: "Отче наш, iже ?си на небесi й на землi, хлiб наш насущний..." Нiхто iз присутнiх, окрiм матерi Павлово? та мене, не знав, що Ольга Чобiт тайкома вiд сво?х родичiв навчилась вiд Павла "Отченаша", бо до зустрiчi з Ключарем на Днiстрi, вона не вмiла молитися... не вмiла й не хотiла, так ?? вдома настановили. Бог для не? був не тiльки заборонений, але й непотрiбний. То що ж означала оця раптова прилюдна молитва... молитва, може, й не за душу Павлову... молитва за душу власну? Був це спонтанний протест, що тлiв у нiй мiсяцями, проти батька-матерi? Було це каяття? Було це скресiння душi? Хто мiг вiдповiсти на цi запитання? Стара Ключариха приклякла поруч невiстки, обняла ??: "Отче наш, iже ?си на небесi й на землi..." Вранцi несподiвано виникла проблема: де ма?мо поховати Павла Ключара? Данило Вербень запропонував викопати яму пiд липою на старому цвинтарi навпроти дверей Святого Духа. - Небiжчик, прецiнь, був хранителем Святого Духа, - казав Вербень. - Най i пiсля смертi його стереже. Тепер тим бiльше потрiбна церквi охорона... потрiбна, хоч i нема в нiй фрески. Проти цi?? пропозицi? рiшуче й злякано поставився Яцина, дiльничний мiлiцiонер. - Забороняю. Я, сказати б, влада чи якийсь постiл? - почав за?кано кричати. - Що, н-не зна?те, де вiшальникiв закопують? Там ?м мiсце, де призначено для самогубцiв. На старому цвинтарi сто рокiв уже не ховають або й бiльше. - А ми Павла таки похова?мо, - вперся на сво?му Вербень, - там, де вiн заслужив собi лежати. I фертик. То ще не знати, як Павло помер, чи вiн справдi сам собi заподiяв смерть, чи... Зрозумiв, Iване? I не переч громадi. Ти ж бо зна?ш, що люди в Черченi злютованi. I старий перший, закинувши лопату на плече, попрошкував у Страдчу долину; за ним рушив я; за нами з рискалями й без них посунуло зо два десятки чоловiкiв. Що мiг удiяти Яцина. Тут, зрештою, не помiг би й цiлий мiлiцейський батальйон, бо поки ми копали Павловi яму, в Страдчу долину напливали люди; Вербень казав, що це переважно люди сторонськi, бо, бачите, он вулицi запрудженi автомобiлями, мотоциклами, двома автобусами з Бистричан, прийшли на Павлiв похорон також iз сусiднiх сiл... Не бракувало й мiлiцi?, i не тiльки, як казали в Черченi, "мундировано?", але й "людей у цивiлю"; правда, "мундирована мiлiцiя" до Страдчо? долини не пiдступала, мiлiцiонери стояли коло сво?х синiх автобусикiв, покурювали, нудьгуючи, ждали когось... чогось... i тiльки пiдозрiлi "кореспонденти" нипали помiж людськими гуртами i блимали сво?ми блiцами: "кореспонденти" й не пробували маскувати сво? фотографування, снуванням сво?м та блиманням блiцiв мовби попереджали й погрожували, мовляв, моцуйтеся, будемо мати вас на оцi; погрози ?х сили не мали - Страдча долина стояла похмуро й вперто. I я, прихилившись до старо? липи, думав, що нiхто з нас у Страдчiй долинi й поза нею не вiрив у Ключареве самогубство: пошанувати повiшеника людськi гурти не приходять i менi чомусь здавалося, що цi люди вже достеменно знали, хто заподiяв йому смерть. Наплив сотень людей у Страдчiй долинi, бiльшiсть яких до вчорашнього дня, мабуть, й не чула Ключаревого iменi та й сьогоднi, мабуть, до пуття не знала, що такого незвичайного, геро?чного, може, вчинив Павло Ключар (це я вiдкрив для себе) був тим же "Отченашем" Ольги; вони прийшли сюди з "Отченашем" протесту, незгоди не тiльки з тим, що бачили навколо себе, а й протестували проти свого учорашнього збайдужiння. ?м зазолотився на видноколi, вирiс на горах далекий, але такий жаданий ?русалим... Мiлiцiя, кадебе - "люди в цивiлю" очiкували, може, явного бунту, пiдбурювальних промов на цвинтарi, погроз на адресу влади або й розповсюдження нових листiвок, як це сталося вчора в Рогачi, але похорон вiдбувся спокiйно, окрiм християнського прощального казання священика нiхто нiчого не виголошував, та нiяких слiв не було й потрiбно, тут для всiх i для кожного зокрема тривав свiй мовчазний покаяльний i рiшучий "Отченаш", i лише Данило Вербень сказав, щоб не зарослала стежка до Павлово? могили, до Святого Духа, до Страдчо? долини. - То чу?те мене, добрi люди? - запитував у тишi старий Вербень, окинувши гострим оком цiлий цвинтар... i, може, бачили його око цiлий Черчен й поза Черчен... цiлий край. Що пiсля цього можна було бiльше i краще сказати? Стомлений до краю, я сидiв на церковному порозi, злившись iз Святим Духом i вiдчуваючи себе цеглиною у його стiнах, думав про його вiчну незнищиму крiпость. Прадавня липа, облiплена мокрим снiгом, важко схлипувала, зрiдка похитуючи гiллям; стрiлецькi могили, притрушенi снiгом, виразно окресленi бiлизною, були, кожна зокрема, схожi на продовгуватi сторiнки яко?сь розстелено? книжки; низенькi кам'янi хрестики з снiговими чубчиками розбiглися по старому цвинтарi, як наполоханi зайцi, й поступово один за одним, немов пiдстреленi, падали в сiру iмлу, що насувалася на Страдчу долину з полiв; тайнi стражi з блiцами i "мундирована мiлiцiя", як справжнi нечистi з пекла, позникали, знявши облогу, i на дорозi за цвинтарем зачахкали як сiчкарнi, ?хнi автобуси. Невеликий уже людський гурт, теж вибiлений мокрим снiгом, не розходився вiд Павлово? могили, а нiби тiснiше злютувався в обруч... а посеред обруча засвiтилися, зацвiли, як квiти, свiчки. Хтось тихо заспiвав про журавлiв, що летять i летять у сiру iмлу, а за журавлями спiвали про коника, що над сво?м загиблим паном по колiна у землю вбився; i ще струмилася жалем пiсня, яку я чув у дитинствi, про повстанця, який учора ще жив i був здоров, снував золотi мрi?, а нинi лежить у сирiй землi. Нiч заливала Страдчу долину густою пiтьмою, на днi яко? свiтився бiло бiль. Тiльки ввечерi, коли Страдча долина спорожнiла, я попросив Данила Вербеня вiдiмкнути менi церкву. Дверi тяжко зiтхнули. Старий тицьнув менi в руки засвiчену свiчку й перехрестив. - Будьте мужнi, Майстре, - промовив Вербень i злегка пiдштовхнув мене до середини, а сам однак залишився на порозi. Стiна, де була фреска, постала передi мною покраяна карбами; подекуди ще пробивалася неотесана фарба, на мiсцi, де були намальованi обличчя розп'ятих, ярiла суцiльна рана: штукатурка була стесана до самiсiнького каменя. " Я притулився до стiни й безголосо заплакав... я вперше нинi плакав; був це плач i за Павлом, i за фрескою, i за сво?ю цiлолiтньою роботою, i був це плач за тими людьми, якi жили на стiнi, над ?хньою мукою, смертею i ?хнiм криком. I не знаю, чи я забувся серед плачу, серед суму, серед розпачу, чи я потонув у ньому, чи знову подiяв на мене чар Святого Духа, але досить того, що я вiдчув присутнiсть... нi, я знову зримо побачив уже знайомого старця у бiлiй одежi, того iзографа з нижнiх свiтiв, який сидiв на приступцi коло пристолу. "Ну, чого ж ти побива?шся, брате? - промовив вiн лагiдно до мене. - Хiба нам з тобою звикати до смертей, ру?н i до наруги? Але ж бачиш: косять нас, розстрiлюють, топлять, розпинають, вiшають... а ми сутнi на цiй землi... ми вiчнi на цiй землi. I шлях до ?русалиму, що на горах, до висот i до волi, до духовного розкрiпачення, iще не ма? кнщя. Iще треба до нього дiйти, брате. А ти ма?ш перед собою чисту стiну, ма?ш пензель, ма?ш талант, а мученикiв у тво?му верхньому свiтi на нашiй землi для ново? Голгофи вистача?. Ти чу?ш ?х бiль i крик? Тво? призначення - ?х чути. Амiнь". 1988-1992