каятися i виправлятися? - Понiма?ш, - Пиндилик гладив долонею блискучу лисину. - Тут каяття не поможе. Тобi не мiсце в партi? й ми, брат, ошiблiсь, що пiшли на поводку твого тестя i декого з району й прийняли тебе кандидатом. Тепер я бачу... тепер я переконуюся, що ти мав намiр пролiзти в партiю з ворожими намiрами. Збори вiдберуть у тебе кандидатську карточку, це як пiть дать. Я похолов; я був необережним, безпечним, i тепер усi мо? плани, пов'язанi з членством у партi?, були загроженi. Лiпше було взагалi не заходитися з партi?ю, з самого початку треба було вiдпекатися, зiслатися на молодiсть, непiдготовленiсть, оборонитися вiд Афонi знаменитою фразою, що я, мовляв, до партi? не дорiс. А я скiльки намучився з сво?ми сумнiвами, ваганнями, як довго зважував "за" й "проти", як боявся компромiсiв, якi я надi? покладав на правило: "Боговi - свiчка, чортовi - огарок". Вiдомо, що суб'?кт, який зупинений з iдеологiчних мiркувань на дорозi до партi?, виклика? недовiр'я й пiдозрiння; начальство його дискредиту? на роботi,... та й роботу доручають йому третьорядну, чорнову, в колективi ж такого невдаху обходять десятою дорогою, ти ста?ш для людей небезпечним. Ти... нi, ти не скажений пес, ти пес острупiлий, увесь у пархах. Вигляд у мене був напевне жалюгiдний; я не належу до панiкерiв, не браку? менi оптимiзму й сподiвань на Божу помiч, але тут я упав духом... упав i лежав знищений, потовчений. - То що, Тимофiйовичу, нема нiякого порятунку? Доведеться таки покласти кандидатську карточку? - питав я парторга по-синiвському тремтливо, благальне. У цю хвилину я бачив себе збоку... бачив такого покiрливого, приниженого, який, здавалося, був готовий плазувати перед Пиндиликом. Гидота! Я себе ненавидiв. Мало бракувало, щоб Ключар такий, яким вiн ?, не плюнув на Ключара, скрученого у вужевку товаришем Афонею. - Менi, понiма?ш, теж тебе жаль, - цiлком начебто щиро промовив Афанасiй Пиндилик. - Ти мене зна?ш... я - шалапут, нервус, але зла в серцi не ношу. Правда? Нiби я не знаю, що означа? для тебе ос?чка з партi?ю. Два днi, считай, сушу собi голову. Тесть твiй, якого я ввiв у курс д?ла, i теща, да, Анастасiя Степанiвна, теж журяться. - Афоня помовчав, жуючи цигарку. За вiкном парткому, очевидно, тривало життя: перевальцем посувався по дорозi трактор; пробiгла, як лисиця, легковичка; двi жiнки, на хвiртцi стоячи, вимахували руками, вза?мно щось собi доводячи; хиталися пiд вiтром тополi, що росли за вiкном; червоно горiло на заходi сонце. Одначе життю за вiкном парткому враз вiдняло мову, свiт був заснований нiмотою, як прозорим склом. Я тiльки-но чув, як гупало в грудях серце. - ? тут, понiма?ш, один вихiд... ну да, можна тво? грiхи полатати... вiд тебе буде залежати. Тiльки я повинен мати гарантiю, що не проведеш, що я можу бути впевненим за тебе й можу ручатися перед партi?ю сво?ю репутацi?ю. Ответственное д?ло, скажу тобi... - Афоня не спускав з мене очей, в яких (я помiтив) поблимували бiсики; це був веселий погляд кота, що тримав пiд лапою притлумлену мишу. - Буду старатися не пiдвести вас, Тимофiйовичу, - промовив я i наперед угадував, мучився, чим то я маю латати сво? грiхи. - Слово даю. - Слова замало, - рiшуче вiдповiв парторг. - Я тобi, понiма?ш, казав, що сво? членство в партi? я заробив кров'ю... ми парт?йцi-фронтовики були пов'язанi, як би сказати, однi?ю верьовкою. Така верьовка й тобi знадобилась би, щоб ти не мiг, як теля, вибрикувати вправо-влiво. Коротше: даю тобi партiйне доручення, i коли викона?ш його, то мене перекона?ш, що до смертi пов'язу?ш свою долю з комунiстами. Усе iнше забудеться, панял? Чи ти готовий до цього iспитанiя? - Я слухаю, Тимофiйовичу, - промовив я, вiдчуваючи, як чомусь затерпли мо? губи. - Цi?? ночi вiзьми лопату й розгреби одну могилку на цвинтарi сiчових стрiльцiв. Понял? П'ятнадцять хвилин роботи, - реготнув Афоня. - Ти, бачу, злякався, начебто я посилаю тебе когось убити. Я спохопився iз-за стола. Мене прошило громом; темна кров залила менi душу... не кров то була - сором i ганьба... i гнiв; я ухопив Афоню за петельки, аж трiснула на грудях гiмнастьорка. Я i сам не пам'ятаю, як це умить сталося... як умить вибухнув криком застиглий дотепер свiт. А сонце розкололося на скалки. Усякого... усякого можна було очiкувати вiд бiснуватого Пиндилика, але такого пiдленького... Чи ? велика рiзниця у тому, що послати вбити людину, чи запропонувати: вбий людину в собi? Менi стрельнуло до голови, що всi вони - Афоня, Хмура Настя, Чобiт усi, отi пiдглядачi й пiдслуховувачi, котрi "сигналiзували" до району, давно змовилися супроти мене, навмисне нанизували на волосiнь кожне мо? слово, щоб обкласти мене "грiхом", компроматом, як вовка обкладають червоним шматтям, ?м, очевидно з самого початку не сподобалися мо? уроки в школi й членством у партi? замислили мене приручити. А я, дурний, ковтнув приманку разом iз гачком... Чи я один? Я згадував, що на стрiлецькому цвинтарi в Страдчiй долинi я бачив... Господи, я бачив три зруйнованi могилки, три бетоннi хрестики, потрощенi, бiлiли, як кiстки, в бур'янi. То отже, не мене першого Афоня посилав на злочин... i хтось таки повис, як вiшальник, у парторговiй петлi. Хто б то мiг бути: котрийсь з учителiв, агроном, зоотехнiчка, завiдуючий колгоспним гаражем? Хто з них убив самого себе? А чи... А чи убив? А чи той, що розкидав могилки, мав у собi самого себе? - Слухайте ви, мерзотнику! - кричав я, захлинаючись гнiвом i жалем за самого себе - до чого я докотився. - Як ви наважились подумати, що я здатний заради... - нi, я не крикнув "заради тво?? гiмняно? партi?", я просто проковтнув кiлька лютих слiв... проковтнув розпечене камiння - i удавився ним. Боже, яка лавина збурених слiв клекотала в менi, камiння трiскалось у менi, вибухало - не одного Пиндилика можна було ним окаменувати. Афоня, позеленiлий, ураз спотiлий, нiби на його лису голову хтось вилив баняк окропу, вiдскочив вiд мене. В руцi блимнув чорним оком револьвер. - Не руш, падло! - тулився вiн до стiни, цiлячись у мене з револьвера. - Бач, ручки до мене простяг, до фронтовика, до парторга. Не понравiвся мiй жарт. Да, це була шутка, падло, - шипiв вiн, i я здогадався, що Пиндилик готував собi виправдання, коли б у районi чи в областi хтось там про людське око поцiкавився б дивним "партiйним дорученням", яке вiн давав молодому комунiстовi. - Як же я тебе, сука, iнакше мiг вивести на чисту воду? Заболiло серденько за могилками бандитiв, якi продали Укра?ну бiлополякам. Я зiрвав з тебе маску... Я, немов слiпий, рушив навмання до дверей; Коржевi, певно, здалося, що я невидющо рушив на нього, бо стрiлив у стелю. 5 Увечерi в котеджi Голови вiдбувалася друга дiя трагiкомедi?, в якiй головним персонажем знову був я, тiльки на цей раз я вiдмовчувався; безнадiйно було щось пояснювати Хмурiй Настi й Чоботовi; та вони, зрештою, менi й слова не давали, у них теж було припасене на мене дось? i сво? претензi?, я був скрiзь винен - вдома, в школi, помiж людьми. На думку Хмуро? Настi, я скомпроментував чесну родину сiльських трударiв сво?ми нацiоналiстичними поглядами, пiдвiв "пiд монастир" заслуженого комунiста - Ольжиного батька, який поклав життя на пiднесення сiльського господарства i торiк використав у районi свiй авторитет, щоб мене, непутящого, проштовхнуту до партi?. Та й сама вона, Хмура Настя, почувалася ображеною: в ?? радянську родину проник, немов змiй-полоз, залюбивши в себе бiдну Ольгу, якiй пiдступно зробив дитину, прихований бандерiвець, один iз тих, якi колись замордували ?? тата. Бачите, люди добрi, вiн мало не задушив товариша Пиндилика, фронтовика, рахуйте, iнвалiда, секретаря парткому, який, жартуючи, щоб панича випробувати, запропонував йому зрiвняти з землею могилку одного з тих, що були попередниками бандерiвцiв. Що ж тут такого страшного, питаюся вас? Та тi могилки всi до однi?? треба зрiвняти, як це зробили у Львовi - пустили бульдозер i фертик. На радянськiй землi навiть слiду ворожого не може бути. Ну, ще добре, що парторг мав при собi револьвер i стрiлив угору, щоб бандита вiдстрашити. А якби не мав, питаюся вас, щоб то було? Ще й воно, Ключаришине насiння, в партiю пха?ться! Та мiтлою залiзною не те що з партi?, а й також зi школи треба вимести. Ми не можемо довiрити виховувати радянську дiтвору людинi з ворожим свiтоглядом. Це стосу?ться також виховання власно? дитини, мо?? внучки. Що виросте з Настки при такому батьковi? Я не можу стояти осторонь, коли калiчать дитячу душу. Досить, що вже знеславили дитину отим хрещенням. Тому, Ольго, ми з батьком вирiшили: хай Ключар забира?ться з нашо? хати до дiтьчо? мами. Негайно. Так буде краще для усiх нас. Ось такий приблизно монолог виспiвала моя теща - i це був вирок, який не пiдлягав оскарженню; у цiй родинi, як уже було сказано, жодне Настунине слово не пiдлягало сумнiву, i я, зрозумiла рiч, зiбрав сво? манатки. Мене тiльки заболiло, що Ольга й не пробувала заперечити мамi, адже стара одним махом руйнувала ?? родину, вiднiмала вiд дитини батька, вiд Ольги - чоловiка. Я особисто не уявляв, як буду жити у сво?? матерi без Ольги й без мало? Настусi. - Якщо мене проганяють... та я i так пiшов би звiдси геть... але й ти теж збирайся з дитиною. Жити ма?мо де. Не можемо ми одне без одного, - тiльки й сказав я того вечора Ользi. Вона сидiла на стiльцi пiд стiною як чужа, закаменiла, поклавши в подiл руки; ?? немовби не стосувалося судилище, яке вчинили ?? родичi надi мною; ?? мовби не цiкавила власна доля. У короткому квiтчастому халатику, з-пiд якого виглядали колiна, боса, у бiленькiй простiй хустинцi, якою перев'язала волосся, Ольга була схожа на беззахисну дiвчинку, яку хотiлося приголубити й пожалiти; кожного вечора, повернувшись iз стоматологiчного кабiнету, вона переодягалася в простеньку одежину i ставала, як я казав, "пастушкою". Теща, бувало, дорiкала, що Ольга вдома одяга?ться по-простацькому, адже, слава Богу, не треба прибiднюватися. Але Ольга знала, що я люблю ?? якраз у такiй одежинi, й з маминих дорiкань злегка посмiхалася. Того вечора вона теж одяглася "для мене", я це помiтив, як лише-но переступив порiг, але вечiр наступав на мене вороже. Ольга автоматичо пiдвелася зi стiльця, мовби й справдi наготувалася рушити зi мною на край свiту, але теща пiдскочила до не?, обома руками штовхнула назад на стiлець. - Сиди, дiвко, й не рипайся! - крикнула й побуряковiла. - А якщо пiдеш... то пiдеш без дитини. Ти мене зна?ш. Ольга схлипнула... Я обiруч понiс ?? схлип до сво?? мами... лише ?? схлип i бiльше нiчого. Чи мав ?? за це осуджувати? Вона в усiх ситуацiях залишалася великою бiлою рибою, котра пливла собi у звичнiй для себе рiцi, i було ?й у цiй рiцi добре, нi води, нi сонця, нi поживи ?й не бракувало, то ж нащо рибi журитися журою, що десь там скиглить на берегах? 6 Ольго... Я ?? чекаю кожного вечора. Не кожного вечора вона викрада?ться з дому, пантрована Хмурою Настею, але таки викрада?ться, в темрявi знаходить знайому стежку поза городами, поза вербами, що бiжить до мого обiйстя над Золотою Липою. Влiтi я сплю в оборозi на сiнi, драбина завжди тут прислонена; бiла верета, пахуче сiно, жеботiння рiки, шелест дощу й жагуче бiле тiло Ольги, що свiтиться пiд оборогом, як мiсяць. Солодка й гiрка наша любов... недозволена з полiтичних мiркувань любов. Я чекаю на тебе, Ольго, сьогоднi, завтра й завжди. Колись бо ти таки випливеш iз сво?? рiки, вихлюпнешся на берег помiж журу... подiлиш зi мною мою журу, бо якось, пам'ята?ш, пiд час випадково? зустрiчi наша мала Настуся спитала: - Тату, а чому баба Настя казала, що ти поганий, i я через те мушу викинути тебе з голови? А ти сидиш у мо?й головi... i в маминiй головi теж. Правда, матусю? 7 Аж настала остання дiя... Остання дiя мо?? драми почалася наступного ранку, вiдразу пiсля передвечiрньо? розмови з товаришем Пиндиликом та вечiрнього мого вигнання з родинного раю Чоботiв. Я саме збирався на уроки до школи, коли перед ворiтьми зупинилася чорна "Волга" i, хряснувши лунко дверцятами, з не? вийшло дво? осiб; високого в капелюсi я впiзнав вiдразу - був це районний начальник кадебе майор Василенко, якого я уже кiлька разiв бачив на рiзних районних зiбраннях; побiч нього дрiботiв малий на зрiст, вертлявий, як горобець, чоловiчок в окулярах та з папкою пiд пахвою - якийсь Сергеев, людина теж з органiв. Мама, побачивши двох незнайомих на подвiр'? i, певно, зметикувавши, звiдки вони при?хали, зблiдли, як полотно, i вхопилися, щоб не впасти, за одвiрок. "Може при?хали й арештувати, все може бути, - сказали вони хрипло. - Але ти, Павле, тримайся... i будь чоловiком. Нiчого вони тобi не зроблять". Я був вдячний мамi за пiдтримку в скрутну хвилину, бо, по правдi кажучи, коли побачив на воротях Василенка, то душа зойкнула й впала в п'яти, хоч iнту?тивно я очiкував саме такого продовження учорашнiх подiй. Пострiл у кабiнетi у парткомi мусив за нiч докотитися до райцентру й там вiдповiдно вiдлупитися. Але одна рiч до непри?мностей готуватися, передбачувати ?х, а друга - вочевидь бачити, як зло пiдступило до тебе впритул, стиску? зашморгом горло, давить i кавалку? серце. Мама, узявши себе в руки, вийшли непрошеним гостям назустрiч, вiдчинивши широко дверi. Василенко спершу цiкаво озирнувся по хатi, на портрети Шевченка й Франка пiд рушниками, на два десятки бiлих тарелей, розписаних то квiттям, то церквами, то сюжетними сценками, що висiли рядком на стiнi над лiжком i походили з маминих молодицьких лiт, потiм скинув капелюх i плащ. Усмiхнувся. Мав випещене iнтелiгентне обличчя, сиве волосся обрамляло крутий лоб. Зовсiм не був схожий на енкаведистiв - горластих, п'яних i лютих, яких я запам'ятав iз свого дитинства. "Що не чекали, Ключар?" - спитав мене Василенко. Цупкi, каштанового вогню очi бiгали по менi прискiпливо з нiг до голови; вiн начебто вiдфотографовував у собi кожен мiй гудзик, мiй страх i розгубленiсть. Очевидно, я не мав геройського вигляду чи бодай напускно? байдужостi. Душа моя, начувана лихою славою кадебе, далi сидiла затерпло в пятах; це вже згодом я призвича?вся i до викликiв у районне кадебе, i до розмов iз Серге?вим удома - з того дня вони недремно мали мене на оцi, начебто я справдi робив пiдкоп пiд фундаментом держави. "Чого ж, - вiдповiв я, стримуючи тремтiння в голосi (стримував тремтiння й виганяв душу iз п'ят, примушував ?? "стати чоловiком", як вчили мене мама, i було це ой, як нелегко). - Якщо... якщо мислити логiчно, то пiсля того, що сталося, вашого при?зду можна було сподiватися". "Ми, як лiкарi, - майор Василенко сiв на стiлець, закинув ногу на ногу. - Ми, як швидка допомога, - додав. - Десь у когось щось там заболить, а ми вже тут як тут. Така робота", - вiн зiтхнув i попросив дозволу закурити. "О, якщо вже порiвнювати вас, пане-товаришу, до дохторiв, то ви напевне подiбнi до тих, якi лiкують зуби" - обiзвалися з порога мама. Вони, очевидно, боялися залишити мене одного в хатi з кадебешниками. Мiй страх сидiв у мене на плечi - мама це видiли. "Ма?те рацiю, Докi? Михайлiвно, - начальник районного кадебе назвав маму по iменi й по-батьковi (вони все знають про нас, дiди i прадiди записанi у ?хнiх ре?страх, а ?х, дiдiв, могили, заштрихованi на мапi), - часом треба не тiльки лiкувати, а й видерти зiпсованого зуба, щоб iншi поруч не псувалися. Розумi?те? Та це не стосу?ться вашого сина. Ви можете залишити нас самих... ми тут ма?мо суто чоловiчу розмову". Сергеев поспiшив вiдчинити дверi й випровадив маму до сiней. "Спершу, нiж приступити до розмови, Ключар, - сказав сухо Василенко, - я хочу пред'явити вам ордер на обшук... ось прошу, - кивнув Сергееву, той клацнув замком папки i тицьнув менi пiд нiс папiрець. - I маю ще про запас... так, про запас, ордер на арешт. Тому прошу нашi вiдвiдини вважати офiцiйними". Цей iнтелiгентний з вигляду чоловiк iз сво?м ордером на арешт заганяв мене в глухий кут; i вiн зробив помилку: з кута я не мав виходу i душа iз п'ят мусила пiднятися вгору. "Прошу, я у вашому розпорядженнi, - сказав я. - Шкода, що мене будуть чекати в школi". "О, не бiйтеся Ключар, сьогоднi там вас чекати не будуть, - вiдразу зреагував Василенко й знову привiтно посмiхнувся. Очевидно, вiн знав, що усмiх робить його обличчя при?мним i добрим, це був, як я зрозумiв, один iз його прийомiв здобути прихильнiсть того, що сидить навпроти нього. - Там будуть знати..." Я уявив сво?х колег, коли вони дiзнаються, що в iсторика Ключара кадебе робило трус: хтось зляка?ться... хтось зрадить... хтось байдуже здвигне плечима, мовляв, цього треба було чекати, той Ключар надто багато брав на себе. "Зрештою, тепер уже не ма? значення..." - махнув я рукою. "Що, власне, не ма? значення" - насторожився Василенко. "Не ма? значення, що подумають про мене в школi", - вiдповiв я. Душа моя повернулася на мiсце. Свiт менi розвиднiвся; так, посеред цього свiту сидiв на стiльцi й покурював цигарку майор Василенко, а збоку, немовби зача?вся в засiдцi, стрiляв у мене окулярами Сергеев, та я ?х уже не боявся, я тiльки був наструнений, як тятива, i готовий вiдбиватися вiд пiдступного удару. "Ну, ви даремно. Ключар, так про школу. Вам там працювати, - казав Василенко, розглядаючи маминi полумиски. - Чи ви вважа?те, що пiсля вчорашньо? розмови з Пиндиликом вам не мiсце в школi?" - "Я вважаю, що якраз Пиндиликовi не пасу? керувати партiйною органiзацi?ю колгоспу. Можна по-рiзному оцiнювати мо? вчинки чи слова... я молодий педагог i молодий, якщо хочете, комунiст, але пропонувати менi щось протилюдське, щось таке... Адже живемо в цивiлiзованому суспiльствi". Я пробував пiти в атаку, хоч i пам'ятав, з ким маю справу. "Але ж це був жарт i тiльки жарт, Ключар". "Очевидно, що револьвер... i пострiл - це теж невинний жарт партiйного секретаря?" - "Що ж мав робити бiдний iнвалiд, якщо такий здоровило, як ви, ухопив його за горло. Мусив боронитися, - вiдповiв сердито майор. Йому не сподобалася моя усмiшка; вiн пiдвiвся з стiльця i, заклавши руки за спину, ходив нервово по хатi, - Ви ще ма?те щастя, що..." - вiн зупинився навпроти мене й поплескав по плечу. "Що, маю щастя, що парторг мене не вбив? - я пiдхопив його думку. - Очевидно, ма?те рацiю, товариш майор. Я повинен радiти, що партiйний колгоспний секретар ходить з пуцiкою по селу, нiбито його навколо обсiли вороги... i справдi, мало бракувало, щоб вiн, навiжений, не пустив у мене кулю. Я також маю щастя, що ви принаймнi менi не припису?те той пострiл... так легко приписати. А ще маю щастя, що завдяки жартам товариша Пиндилика мо?ю особою зацiкавилося кадебе. Сам начальник прибули з ордером на обшук, а може, й з ордером на арешт. Не встиг хтось похвалитися про свiй жарт, як ви вже тут... машина ваша чорна пiд ворiтьми, у школi директор й увесь педколектив поiнформованi, що кадебе трусить Ключара. Я думав, що кадебе сповню? сво? обов'язки бiльш та?мно..." - "Багато говорите, Ключар, - сказав Василенко, змахнувши з продовгуватого обличчя роблену батькiвську посмiшку. - Про кадебе ви складете собi думку пiзнiше, коли наберетеся досвiду. Сьогоднi - це лише перше знайомство. А прийоми... способи... методи, молодий чоловiче, у нас рiзноманiтнi, бо ми не тiльки кара?мо, але й вихову?мо, попереджу?мо злочини. Ми могли б викликати вас у район... я мiг послати когось до вас на обшук вночi. Одначе при?хали вдень, як то кажуть, славно-явно... а це вже кара... це вже люди будуть знати, що Ключар десь схибив, якщо органи до нього з обшуком. Парторг нi при чому. Вiн, маючи на руках певнi сигнали про вашу нацiоналiстичну пропаганду, тiльки приспiшив розвиток подiй. Ми - навпаки - не квапилися, хоч i давно до вас пригляда?мося. Вiдтодi, як у руки митникiв у московському аеропорту Шереметь?во-2 потрапив рукопис вашо? поетично? збiрочки, який везла на предмет видання ?? за кордоном американська журналiстка, яка насправдi не ? нiякою журналiсткою... просто так - емiсар укра?нських нацiоналiстiв". Це вже було щось нове. Майор пильно стежив за мною; збоку далi стрiляв окулярами Сергеев. А менi було смiшно. Я хотiв заперечити, обуритися, бо добре знав, що нiчого з мо?х писань, навiть окремi вiршi в чужi руки не потрапляли, нiхто отже не мiг зняти з них копi?. Майор iз кадебе просто брав мене на мушку. Менi раптом вiдкрилося, що i його, майорiв вiзит посеред бiлого дня на очах цiлого села, i ордер на обшук, i вчорашня Афонина провокацiя - це ланки продумано? кимсь акцi?, направлено? на те, щоб мене скомпрометувати, щоб я не був "таким мудрим". Очевидно, не одному парторгу не сподобалися мо? несмiливi спроби "укра?нiзувати iсторiю", як якось на педрадi висловився наш надобережний директор Якимак, який завжди ду? на холодне, дарма, що нiколи не обпiкався. Маленький цей чоловiчок з випнутим черевцем, добродушний з вигляду, з вузенькими щiлинками замiсть очей на круглому рожевому лицi, годинами, бувало, висиджував на мо?х уроках, а потiм кликав мене до свого кабiнету й, зiтхаючи, запитував: "Чи вам, Павле Дмитровичу, того... того треба! Ма?те програму... ма?те пiдручники - живiть собi спокiйно. Наша школа, прецiнь, на доброму рахунку в районi... думайте, прошу вас, про честь школи". - "Я думаю про учнiв, про ?х знання, про те, ким вони виростуть", - вiдповiдав я запальне. "I даремно... i даремно сушите собi голову, колего. Вони шмаркачi, того не вартi. Повiрте старому педагоговi. Ви дума?те, що вони вас люблять, ви задля них зi шкiри пнетеся, а вони... - директор запнувся, вагаючись, чи договорити йому до кiнця, - а вони, ну, не всi, звичайно, окремi зi старших класiв сигналiзують батькам чи ще комусь..." - "Про що сигналiзують?" - остовпiв я. "Ну... вашi бесiди... ваша iнiцiатива, щоб кожен учень спробував дослiдити свiй родовiд: хто був, як називався, що робили дiди й прадiди, де вони похованi. Комусь, може, не хочеться згадувати про дiда, котрий був, скажiмо, в бандерiвцях, а хтось iз юнакiв навпаки - тими бандерiвцями зацiкавиться й буде дiдом-бандерiвцем гордитися. Розумi?те? А вашi мандри по полях, отi черепки предковiчнi, що ?х збира?те. З одного боку черепок - це iсторiя, а з другого - романтизацiя минулого, занурення в корiння, а стебло, прошу вас, сучасне... i в сучасного стебла учень повинен зiбрати плоди. Чи не так? А читання власних вiршiв... Анастасiя Степанiвна скаржиться, що математику у сво?х розмовах принижу?те, затуманю?те юнацтву голови чимсь iдилiчним, патрiархальним, а отже й ворожим, бо вiдрива?те молодь вiд реально? радянсько? дiйсностi". - "Ворожого, антирадянського у мо?х вiршах нема нi краплi", - боронився я перед директором. "Так, - зiтхав Якимак, - але Анастасiя Степанiвна каже, що й радянського у них нiчого нема". "То вiдколи Анастасiя Степанiвна виступа? в нашiй школi знавцем красного письменства, зокрема поезi?? - спитав я директора. - Та вона в життi жодно? книжки не прочитала". Директор замахав руками: "Ну-ну, перестаньте лити поми? на свою тещу. Книжок вона, може, й не чита?... нема в жiнки часу на книжки... зате рецензiю на рукопис вашо? збiрки, прислану з видавництва, вона зна? напам'ять. Я раджу вам жити з тещею в мирi... мирно спiвiснуйте. Це у ваших iнтересах". "Уявiть, що вдома ми нiколи не сваримось" - я щиро дивувався, що Хмура Настя веде у школi якiсь розмови про мене; ми вдома начебто й не помiчали одне одного. "Я роблю висновок, молодий колего, що рiч не в однiй тещi, - туркотiв у нiс директор. - Мiж нами: вами цiкавляться в райкомi, кiлька разiв розпитували про вас у районо. Зрештою, еамi бачите, iнспектори районе надто вчащають на вашi уроки. Це щось та значить..." - i директор перестерiгаючи пiдняв палець. Я згадував про цi "попереджувальнi" розмови з директором школи тепер, коли майор Василенко читав неквапно сторiнка за сторiнкою мо? вiршi, виписуючи щось для себе. Велика ?х папка, як й iншi папери, лежала на столi. Сергеев нипав по хатi, слинив пальцi й гортав мо? студентськi конспекти й пiдручники, що лишилися з iнституту. "Нам вiдомо, - пискляво обiзвався Сергеев, - що у вашiй особистiй бiблiотецi ? заборонена "Iсторiя Укра?ни-Руси" Михайла Грушевського". Вiн часто клiпав бiлими вiями, немов лякався, що хтось у цю хвилину вдарить його по очах. "?", - вiдповiв я. Одне вiдповiдав, яро друге думав... думав, що цей кадебiстський молодик ма? зморшкувате, поросле мохом маленьке, як кулачок, лице. Я зловив себе на вiдстороненiй думцi i... i похвалив себе: я таки "стаю чоловiком", як кажуть мама. Хай собi товаришi в кадебе шукають, нипають, пiдозрюють, вигадують якусь американську журналiстку - це ?хня робота, за це ?м держава грошi платить. Але ?хн? кружляння навколо мене означа?, що вони мене бояться, що я для _них небезпечний. Вони замислили взяти мене на короткий повiдок i запропонували збезчестити себе руйнуванням стрiлецько? могили. Нiякий це не жарт парторга, все було продумано. Я тодi був би чемний, боязливий, дисциплiнований член партi?... iншого ж Ключаря, свавiльного i такого, який сумнiва?ться, ?м у партi? не треба. I не потрiбний я буду в школi. Вони вже постараються. "Так, ? у мене Грушевський, - повторив я. - Щоправда, неповний. Вiсiм томiв, купив при нагодi. Тiльки хто вам сказав, що Грушевський заборонений?.. та i як можна заборонити Грушевського. З ним можна полемiзувати, не сприймати навiть, але не забороняти. В Росi? були буржуазнi iсторики, як от Соловйов i Ключевський, вони висвiтлювали iсторiю Росi? з свого буржуазно-монархiчного боку, а вже наша справа, що ми, радянськi вчителi, вченi, просто освiченi люди, можемо у них почерпнути". Обидва кадебiсти слухали мене уважно. Сергеев записував мо? слова, як я зрозумiв, до протоколу. Врештi вiн знову заклiпав сво?ми поросячими бiлими вiями. "Я щось не бачу тут нi Грушевського, нi взагалi вашо? бiблiотеки?" - спитав вiн i пустив сво? окуляри по хатi. Вiн, певно, запiдозрив, що я за нiч устиг свою бiблiотеку переховати. "Я пiзно вночi лише з валiзкою перебрався сюди, до мами. Ви уже зна?те... ну, звичайно, зна?те, що товариш Чобiт i товаришка Чоботова вигнали мене з хати. Я узяв лише необхiдне й папку з вiршами. Бiблiотека й усе iнше залишилося покищо у них. По?дьте туди. Потрусiть", - i я мимохiть розсмiявся, уявляючи кисло-гнiвну мiну Хмуро? Настi. Оце був би удар: кадебе ревiзу? помешкання безсмертного колгоспного голови. "Чого б то я радiв, - утрутився в розмову Василенко. - Ми не ма?мо права турбувати цю сiм'ю. Це було б протизаконне. Ви й без нас завдали Чоботам немало прикрощiв". - "Зате "дуже законнi" вашi дi? супроти мене, - я не став приховувати гнiву. - Вигадали якусь американську журналiстку, якусь мою поетичну збiрку, передану для закордонного видання. До речi, я хотiв би побачити ту збiрку... Я буду, зна?те, скаржитись", - я несмiливо вирушив у наступ. "У нас все можна побачити, - навiть не нахмурився Василенко. - I у нас дозволено скаржитися, чому б нi. Лише не розумiю, як можна хворiй людинi скаржитися на лiкарiв". "Це я хворий? Що ж, я чув, що iснують спецiальнi психiатричнi заклади, куди й мене можна запроторити. Я здаю собi справу, що кадебе - всемогутня органiзацiя". - "Ви мене не зрозумiли... нiхто психушкою вам не погрожу?, - поправився Василенко. - Я мав на увазi нашi вiдвiдини, якi можна означити медичним термiном - профiлактика. Ми хочемо вам допомогти. Звичайно... ситуацiя з парторгом не дуже при?мна. Але, гадаю, якось уладна?мо. З вас ще буде заповзятий комунiст. I славний талановитий поет. Я ось читав вашi вiршi, Ключар... ну, розумi?ться, я не знавець поезi?, але вони промовляють до серця й розуму. ?х можна видати... ми допоможемо видати. А що?" Майор, здавалося, говорив захоплено й щиро, навiть спробував щось там iз мого вiрша процитувати. На якусь мить я втратив пильнiсть... я на мить розгубився... я розгубився вiд щиростi, вiд його зволоженого голосу, вiд солодких його слiв. I може, я повiрив би, на?вний чоловiк, у його доброзичливiсть, забувши, що вiн майор iз кадебе, якби не запримiтив, що Сергеев збоку стрiля? в мене насмiшкуватим поглядом i губи його кривляться в iронi?, й увесь вiн схожий на мисливця, який призача?вся у засiдцi збоку й тому не потрiбу? грати iншу роль, нiж ту, яку йому визначено: вiн розумi?, що майор Василенко уподобню?ться котовi, що трима? пiд лапою мишу... трима? i, забавляючись, муркотить. "Так, ми ?х видамо, принаймнi будемо ?х рекомендувати до друку, а нашi рекомендацi?, як ви, молодий чоловiче, здогаду?тесь, щось та вартують у лiтературному свiтi, - провадив сво? далi Василенко. - Ось тiльки допишiть два-три вiршики... щось там про партiю, про Леонiда Iллiча, чи, скажiмо, про Геро?ню Соцiалiстично? працi Параску Василiвну Чмир. Зрештою, не менi пiдказувати вам теми. Але ж треба чимсь iдейним, радянським вiдкрити вашу збiрочку. Так роблять всi... Й усе буде окей, мiстер Ключар". Василенко весело поклепав мене по плечу. "А як я не напишу... не тому не напишу, що маю щось проти Параски Чмир, - вiдповiв я спроквола, обережно вибираючи слова, - а тому, що для того, щоб поезiя на задану тему вилилась на папiр, теж потрiбне натхнення". Василенко пiдморгнув сивою бровою. "Хiба поетичне натхнення не подiбне на сп'янiння вiд горiлки... чи на любовний хмiль? Я так розумiю: натхнення не вiд Бога, його можна викликати, сказати б, штучним способом для полiтично? потреби". "Те про що ви говорите, назива?ться не натхненням, а анонiзмом", - вiдповiв я надто хоробро. Пан або пропав. "Тепер я розумiю, - спалахнув Василенко, - чому Пиндилик ухопився за револьвер". На цьому наша мирна бесiда скiнчилася, почалося нудне випитування, коли, як, за яких обставин я таки передав Дарцi Галинськiй свiй рукопис; сукався довгий курмей про те, хто мене з нею познайомив, скiльки доларiв Галинська дала завдатку. I ще чим вона цiкавилася, про що розпитувала. На всi майоровi питання я зводив плечима. Сергеев мовчки вiв протокол. Це була гра, нiкому той протокол не був потрiбний, вигадана iсторiя з передачею якiйсь Галинськiй мого рукопису була маскувальною сiткою, пiд якою сховали звичайну компрометацiю. ?м, кадебе, було вигiдно, щоб на вчителя iсторi? Павла Ключаря впала тiнь пiдозри; хай того вчителя всi сахаються; хай у районо подумають, чи йому, тому пiдозрiлому типовi, взагалi мiсце у школi; хай у редакцiях дiзнаються, що Ключарем i його вiршами цiкавиться кадебе; хай сам Ключар, викинутий на обочину, подума?, що таки... ну, якщо й не руйнувати стрiлецьку могилку, то бодай варто написати патрiотичний вiршик про свинарку Парасю; хай не буде дуже мудрий, ми й мудрих скручу?мо у вужевку. "Ну, то пiдпишiть протокол... пiдпишiть i розiйдемося по-доброму", - сказав напослiдок майор Василенко й подав менi шкiльний зошит, списаний Серге?вим. У протоколi майже точно була зафiксована наша з Василенком розмова i я наготовився вже було його пiдписати... наготовився i вiдклав ручку. Наприкiнцi Сергеев калiграфiчне вивiв пересторогу, що наша розмова з майором Василенком, а також учорашня моя бесiда з секретарем парткому колгоспу Пиндиликом Афанасi?м Тимофiйовичем не буде нiде розголошуватися i дебатуватися. "Слухайте, а причiм тут Пиндилик? - спитав я кадебiстiв. - Те, що вiдбулося мiж мною i парторгом - моя особиста справа i я добровiльно не збираюся вiшати на губу колодку". "Нi, Ключар, то партiйна справа. Йдеться про авторитет партi?, - вiдповiв сухо Василенко. - Ми, кадебе, солдати партi?, i це ви, Ключар, сподiваюся, розумi?те?" "Але лихо ваше i мо?, як кандидата в члени партi?, якщо авторитет партi? таким способом обома руками пiдтриму? Пиндилик", - вiдповiв я майже глузливо. Я зовсiм не думав, що станеться зi мною завтра чи й через годину, цiлком можливо, що я уже не переступлю порiг школи, вони, всi оцi василенки, серге?ви могли що хоч менi приписати, могли б навiть довести, що це я стрiляв у Пиндилика, одначе запанувала в менi затята впертiсть... бiльше було впертостi, нiж смiливостi: годi вити з мене курмей. "То не пiдпишете? - востанн? спитав мене Василенко. Уже не посмiхався. - Ми ще здиба?мося, Ключар. I глядiть, щоб не пожалiли. Я тут з вами по-батькiвському..." Коли чорна "Волга" пофуркотiла вiд ворiт i я проводив ?? поглядом, до мене пiдiйшла мама. "Ти смi?шся? - спитали здивовано. В мене, мабуть, застигла на лицi маска саркастичного смiху. - Як я розумiю, люди, якi сюди при?жджали, не з весело? кумпанi?. Чого тут тiшитися?" Мама були не на жарт стурбованi; я знав, що вони вмiли тримати себе в руках, i вмiли мене пiдбадьорити, але поки кадебiсти мене допитували, поки вони, мама мо?, нипали по садку, не можучи знайти собi мiсця, тривога за сина краяла серце, i мама стояли тепер передi мною похиленi, зiв'ялi й дуже старi; були вони неначе аж потойбiчнi, зiтканi з бiло? прозоростi, лише руки, що мене обiймали, були зчорнiлi вiд працi й вiд землi. "Я тiшуся вiд того, мамо, що виявля?ться, Афоня - мiй рiдний тато, майор Василенко з кадебе доводиться менi нанашком. Про любу тещу й говорити нiчого. Всi дуже мене люблять, всi мене стережуть... Як тут не засмi?шся на кутнi", - вiдповiв я сердито. Накрапав дощ, i мо? гарячi слова, здавалося, пирскали пiд дощем i парували, як вийнятi з горнила кавалки залiза. Сiрий день закрадався в село, як голодний звiр. 8 Пiзно ввечерi прийшла до мене Ольга. Вечiр був дощовий, холодний - на дворi минався жовтень. З Ольжиного плаща стiкали дощовi краплi й на пiдлозi довкола не? чорнiло мокре коло. Простоволоса, iз зарошеним, посинiлим вiд студенi обличчям, в гумаках, вона топталася бiля порога... топталася й не мала смiливостi пiдняти на мене вид. Мама зняли з не?, мов iз сонно?, плащ, визули з гумакiв i на канапi обтулили, як дитину, кожухом; мама хукали ?й у долонi, розтирали ?х i приговорювали: "Ти що, дiвко, застудитися хочеш? У тебе ж дитя". А щоб "середину розiгрiти", як вони казали, дали Ользi напитися настояно? на горiлцi калини. I хоч Ольга розчервонiлася, хоч минуло, може, з пiвгодини пiсля того, коли вона цоркнула несмiливо клямкою, до цього часу не вимовила й слова; лише пасла мене сво?ми очиськами благальне й сумно, й час вiд часу зiтхала. Аж поки я, перестрашений, що сталося щось з малою Насткою, не вхопив за плечi. "Ну, кажи, - тормосив ??. - Щось з малою..?" Вона крутила головою й ворушила беззвучно губами, аж поки зважилася сказати, що ?? прислала мама. "Прислала мене мама й просила, щоб ти був мудрим i упокорився... щоб покаявся i все зостанеться по-старому й по-доброму". Кожне ?? слово падало на мене, вдаряло з лету, як гострий камiнь. Ольга каменувала мене; Ольга зусiбiч обмуровувала мене камiнням i я задихався; вона бачила мою муку, одначе це ?? чомусь не обходило; вона бачила, що я був готовий затулити ?й рот долонею або i вдарити ??... або й вдарити люто, а все ж таки далi споглядала благальне, i цим поглядом обеззброювала мене; i цим поглядом нагадувала, що вона лише велика бiла риба в рiцi... й пливе собi риба, куди течiя ?? несе. "А як ти... як ти дума?ш, Ольго? Чим я завинив? Перед ким маю каятися, що я такий, а не iнакший!" - кричав я i тормосив ?? за плечi. Мама стали мiж мною i нею. "Дай собi, чоловiче, спокiй", - гамували мiй гнiв i мiй бiль. "Я тебе люблю, Павле, ти це зна?ш", - вiдповiла Ольга й бiльше нiчого не сказала. - "То забирайся... iди до сво?? мами!" - кричав я. Вона покiрливо зсунулася з канапи, взулася i накинула на плечi плащ. Я поспiшив вiдчияити ?й дверi... я себе стримував, щоб ?? не облаяти, щоб не промовити якесь ласкаве слово, щоб i моя любов жалiбно не кричала в темрявi; я виправдовував себе тим, що ? на свiтi щось бiльше, нiж любов, я тiльки того вечора не знав, як воно те "бiльше" назива?ться. Честь? Принципи? Самоповага? Я випровадив Ольгу аж на дорогу. "То що я маю вiдповiсти мамi?" - скиглiла вона в густiй мокрiй пiтьмi. "Iди геть, Ольго", - штовхнув ?? в плече, й вона послушно почалапала по грязюцi, схлипуючи. Я стояв на хвiртцi пiд дощем i слухав, як вона мiсила грязюку, аж поки кроки ?? не згасли серед ночi... аж поки - це буде точнiше - не згасла в менi надiя, що вона повернеться... повернеться i скаже: "Я люблю тебе, Павле". Я стояв i в думцi роздирав пiтьму криком: "Я люблю тебе, Ольго!" А серце мо? краялося... _ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 9 Рiка змiлiла, висохла й лiто, уткнувшись носом човна в порудiлi ситняки, даремно хлюпало веслами на мiлководдi - човен не пропхнувся вперед нi на крок. Попереду починався твердий берег, i лiто, звiвшись в човнi на ноги, з цiкавiстю його розглядало; спершу здавалось, що цей твердий чужий берег нiчим не вiдрiзнявся вiд його, лiта, берегiв, бо так само густо й темно зеленiли полчища дерев, i так само плавало в небi й щедро розсiвало тепло сонце, i так само в хмарах, немов у перинах, клубочилися i зрiдка, як собаки спросоння, погаркували громи; i так само ранками срiблилися росою отави; i так само польовi дороги яро, запаморочливо пахли соломою i коров'ячими кiзяками. А проте... а проте, лiто уже сумувало; уже на придорожних липах та в гущавинах кукурудзяних полiв кваплива осiнь, ще, правда, несмiливо, крадькома ночами, коли лiто, як розкохана жiнка, безпечно спало в скирдах соломи, розвiшувала сво? невидимi дзвiночки, якi тоненько, мов писклята в гнiздах, розсiвали над землею щемливу мелодiю; iще мелодiя була ледве чутна й схожа на срiблясте павутиння; iще ??, може, почули тiльки лелеки; iще стернями розлого, навальне й жарко котився лiтнiй по?зд, i били в по?здi золотi литаври й iржали весiльнi конi й хмiльний дух молодого вина й молодого хлiба розливався навколо i п'янив свiт, а безжурнi спiви летiли попереду по?зда й устеляли собою дороги, й цiлому свiтовi ще здавалося, що цього року не буде нi осенi, нi тим бiльше - зими; надвечiр'ями однак, коли улягався хмiльний вiтер i пригасало в рожевому попелi сонце, а довгi тiнi накривали собою денну метушню, лiто чуло в собi, як чу? у собi музику скрипка, до яко? ще не доторкнувся смичок, ще несмiливе, далеке, але вже сумовите ячання осiннiх дзвiночкiв. I лiто, стоячи на рiвних ногах у сво?му човнi й приклавши до чола долоню, вдивлялося в чужу землю панi-осенi, що починалася десь там на горбах пiд буковим лiсом; десь там осiнь уже ?здила бiлими пiщаними дорогами: скрипiв у тишi дерев'яний ?? вiз, осiнь погейкувала на волiв... а воли проте не поспiшали. Кожна пора в роцi ма? свiй час, свою музику й свiй ритм. Того пiзнього ранку, коли ми з Павлом Ключарем прямували до Святого Духа, я, мабуть, уперше за цiле життя вiдчув, що оце мiж Ключаревим обiйстям та Страдчою долиною ми переступили невидиму межу мiж лiтом та осiнню; власне в Страдчiй долинi нiчого не змiнилося, все так було, як учора, й позавчора, але мо? вухо... а може, й не вухо, нi, це душа моя вiдчула, як на старезнiй липi подзвонюють осiннi сумнi колокольцi, а котрийсь з колокольцiв зiрвався з гiлки й упав менi на плече. Був це жовтий листок... - Цими днями приступимо до облич, - сказав я Ключаревi, маючи на увазi розчистку фрески у Святому Дусi. - Треба завершувати... i треба вирiшувати долю Святого Духа. Церкву не можна залишати отак без опiки. Тим бiльше - фреску. Дивуюся, що нема вiдповiдi на мо? листи зi Львова та iз Бистричан. - Вiдповiдей, Майстре, може, й не бути, - зiтхнув Ключар. - I най би вiдповiдi на вашi пропозицi? десь би по дорозi загубилися, най би фреска i Святий Дух увесь залишилися пiд опiкою Черчена. Наша вранiшня розмова була продовженням учорашньо? вечiрньо? i позавчорашньо?; зрештою, вiдколи розчищення фрески в Святому Дусi наближалося до завершення i нам, тобто менi, Ключаревi й Вер-беню, стала зрозумiла ?? композицiя, мистецька ?? вартiсть, ?? значення в iсторi? краю, а може, й цiло? Укра?ни, ми майже кожно? днини сушили собi голови ?? майбутньою долею: я мрiяв зацiкавити фрескою увесь наш мистецький свiт, а може, й партiйно-державний свiтець, що дало б змогу обернути Святий Дух у Музей однi?? фрески; я сподiвався розворушити затхле, збайдужiле кодло ?фрейторiв, приписуючи ?м певнi заслуги у ??, фрески, вiдкриттi... заслуги й славу. Павло ж Ключар був рiшучим противником мо?? iде?, вважаючи, що ?фрейтори про людське око можуть погодитися на вiдкриття Музею, будуть навiть промови, статтi в газетах i журналах, буде тутешнiй Голова, а з ним i партiйний секретар Пиндилик битися в груди, що не пошкодують трудiв i коштiв для того, щоб Святий Дух iз сво?ю славнозвiсною фрескою засяяв на цiлу Укра?ну або й на увесь Союз, бо ж, прецiнь, намальованi на фресцi не якiсь святi, не Iсус Христос, не князi i не гетьмани; вони, ?фрейтори тутешнi, рогачiвськi, бистричан-ськi та львiвськi будуть робити вигляд, що Святий Дух i для них щось та значить, фреска у ньому - велика й трагiчна сторiнка в iсторi? Укра?ни ("Ми iнтернацiоналiсти, це правда, але не безбатченки"), але ж... але ж, заледве заволодiвши Святим Духом, вони почнуть змовлятися проти фрески, проти Святого Духа, проти Страдчо? долини, змова мовчазна, зата?на, може тривати рiк i два або й бiльше, поки ми всi не повiримо, що ?фрейтори теж патрiоти, не безбатченки, поки Цека в Ки?вi або ж у Москвi змайстру? нову постанову на шкоду фресцi, поки якийсь пильний iдiот не напише в "Правдi", в "Радянськiй Укра?нi" чи й у районнiй газетцi, що нашi музе? захаращенi релiгiйним живописом, що ате?сти втратили пильнiсть, що буржуазнi нацiоналiсти в особi професора Василя Васильовича Бережана завищили мистецьку та iсторичну цiннiсть фрески, це антихудожн? ма-льовидло сiльського богомаза, буржуазнi нацiоналiсти не ликом шитi, ?м не так розходиться про фреску, Бог iз нею, ?м розходиться, щоб у Страдчу долину звабити якомога бiльше народу, особливо молодi, i щоб молодь собi нагадала: ось Святий Дух - незламна фортеця нашого нацiонального корiння, ось лiворуч - Козацька могила, ось праворуч - цвинтар Укра?нських Сiчових Стрiльцiв. "Думайте, думайте, д?ткi". I хтось iз "думаючих д?ток" у районi, в областi чи в стольному Ки?вi дасть вказiвку i... Я не знаю, Майстре, що можуть учинити ?фрейтори iз Святим Духом та ?? фрескою, зате добре знаю, що у них нема нi слова, нi честi, нi пошани, вони схожi на посудини, що повнi гадюччя, павукiв, смороду, трутизни, пiдшептiв, облуди, жорстокостi, знаю це по собi, Майстре... та й ви зна?те, що у них нема? нiчого святого, особливо нема поваги до святощiв укра?нських, яничари найбiльш ненавидять сво?, хiба ж не яничарська рука пiдпалила бiблiотеки в Ки?вi, хiба не вони вилучили з Львiвських музе?в тисячi картин, книжок, рукописiв i... i спалили усi цi скарби на попiл, а що не обернули в попiл - те розiкрали; хiба в Бистричанах люди забули, як iз обласного музею вивезли цiлу вантажiвку свiтло?, як сонце, гуцульсько? керамiки минулого столiття та сотнi рiзьблених по дереву шедеврiв... керамiку потрощили молотками на березi Бистрицi (й утопили черепки на днi, щоб слiдiв не залишилося), а рiзьбу по дереву спалили й склали про це акт: "Знищено з метою впорядкування музейних фондiв вiд предметiв, що не мають художньо? вартостi"; хiба в мiстечку Долинi не розтягли танками прадавнiй храм святого Миколи, бо вiн, бачите, стояв посеред мiста й псував зовнiшнiй його, мiста, вигляд; хiба в селах не горять церкви, горять то тут, то там; хiба з багатьох храмiв, якi "зачиняються на побажання трудящих", не збирають високомистецькi образи старих майстрiв, стародруки також, хрести рiзьбленi, фелони та iнше церковне начиння в шпихлiр непристосований, нiбито для збереження в одне мiсце, а тим часом той шпихлiр однi?? ночi спалаху? ярим вогнем; хiба цим же ярим вогнем не спалахують пам'ятки архiтектури в скансенi у тому ж Львовi... а недавно, ви, певно, чули, згорiла музейна гуцульська гражда над водоспадом у Косовi?.. Очевидно, ми усього й не зна?мо, нема правдиво? iнформацi?, про нищення укра?нсько? культурно? спадщини газети не пишуть. Письменники мовчать. Один Олесь Гончар спробував у сво?му "Соборi" вдарити на сполох, що гинуть козацькi собори, що через нищення архiтектурних пам'яток ницiють людськi душi. I що з того? Гончара - того спелененого багаторазовими рiзними премiями, шанованого депутата Верховно? Ради Радянського Союзу, живого, вважайте, класика укра?нсько? радянсько? лiтератури, прославленого автора "Прапороносцiв", вiдомого у цiлому свiтi письменника, звинувачують в усiх смертних грiхах. Система, Майстре, нiкому не дозволя? виступити в оборонi укра?нсько? душi. Маю враження, що Система де тiльки може - вiд столицi до найглухiшого гiрського села - тайно i явно тче змови проти культури... проти вас, Майстре. То невже можна ?й вiрити, вiддавши пiд фальшиву ?? опiку Святого Духа? Вiддати на знищення, на загладу? В душi я, звiсно, був iз Ключарем згiдний, вiн говорив правду, хто-хто, а я - реставратор старовинного живопису - чи не найчастiше стикався iз небажанням ?фрейторiв поцiнувати й берегти нашi старi мистецькi пам'ятки. Скiльки, пам'ятаю, я мав мороки з органiзацi?ю виставки нових знахiдок науково-художнiх експедицiй в Карпатах, на Волинi й на Подiллi. Менi вiдмовляли, мовляв, це культовий мотлох, котрий не ма? нiчого спiльного з народним мистецтвом... мотлох, смiття - це тiльки декорування храмiв для того, щоб заслiпити блиском вiруючих, затуманити ?х. А коли я таки наполягав, покли-каючись на росiян, якi останнiм часом багато роблять для популяризацi? у себе вдома й у свiтi росiйського iконописання, й мiсцевi ?фрейтори таки дали згоду на виставку, яка, скажiмо, мала завтра вiдкриватися, раптом iз Ки?ва з Цека прилетiла команда: "Заборонити. Не iдеалiзувати, не популяризувати патрiархальщину". Ключар мав рацiю: ?фрейтори бояться Святого Духа, козацько? та стрiлецьких могил... вони бояться фрески, яку я вiдкрив, i ? отже великий ризик вкладати в ?хнi долонi ключ вiд нацiональних святощiв. Але ж... Але ж, дорогий мiй ключнику Святого Духа, навiщо ти разом iз Вербенем привiз мене зi Львова, замкнув в церквi й попросив: розкрий нам тайну цi?? стiни? Я хiба вiдкрив фреску лише для себе й для вас двох? Невже замкнути ??, кинути назад в небуття, вдати, що вона не iсну?, а якщо й iсну?, то нiкому не потрiбна? Зрештою, це залежить не вiд мене й не вiд вас, друзi мо?. Я тут, прецiнь, перебуваю офiцiйно, про мою роботу в Черченi знають у музейних закладах, у Товариствi охорони пам'яток, вiд них же маю фiрман на право входу до Святого Духа. Я чомусь переконаний... хочу у це вiрити, що чим бiльше людей будуть про Святий Дух i нашу фреску поiнформованi, чим бiльше розголосу буде про не? - тим безпечнiше вона себе почуватиме. Не одне село, як ви пропону?те, Ключаре, буде стояти в ?? оборонi... буде стояти Укра?на, ЮНЕСКО, цiлий свiт врештi. Не посмiють... не посмiють торкнутися фрески ру?нницькою рукою. На цю тему ми з Павлом Ключарем сперечалися не один день, вiн таки не мав до ?фрейторiв довiр'я, з вигляду лагiдний, податливий, восковий гейби, а насправдi ж у глибинах сво?х, у ядрi був горiхом твердим; i отже кожен з нас залишався на сво?х позицiях. Павло ходив колами по хатi до опiвночi, хмурився, курив, а iнколи ми клали на стiл пiвлiтрiвку, краяли солонину й хлiб - й тодi не ятрилася помiж нами суперечка, нi, ми обидва, розм'якшенi чаркою, залишали "свою" фреску спокiйно ночувати в церквi, приглядалися зблизька до самих себе: хто ми, звiдки прийшли до Святого Духа. Це були оповiдi, схожi на новели; це були Павловi вiршi; це було братання душ, якщо говорити високим штилем, а простiше... а простiше - зiйшлися на Кам'яному полi дво? краянiв i журяться, як те? поле виорати й засiяти, як iз того поля камiння повизбирати. Й що на тому полi, на Кам'яному, вродить? Випадали вечори, коли ми з Павлом приходили на годину до Данила Вербеня; до наших розмов прислухалася Данилова спаралiзована Олена... прислуховувалася й одразу ставала на Ключарiв бiк, жалкуючи, що ноги ?й не служать, вона день i нiч вартувала б Святого Духа й те козацьке мальовидло, котре, пане-товаришу профеcope, явля?те свiтовi. Так примовляла Олена. А сам Данило Вербень сопiв i помовчував, на нього це не було схоже, я однак вiдчував, що вiн мiй союзник, останнiми днями Вербень нi на годину не залишав мене в церквi самого; я робив свою роботу, вiн - свою: безлiч разiв фотографував фреску у рiзних ракурсах панорамно, загалом i кожну деталь окремо, потiм, вiдклавши фотоапарат, брав свiй альбом i звичайну кулькову ручку - його рисунок, менi так здавалося, був точнiшим, нiж фотографiя, око й ручка бачили кожен карб, риску чи пляму (на фотографi? вони виходили невиразними, розмитими i темними). Як Ключар не стояв на сво?му, я таки послав до Львова у Товариство охорони пам'яток, у Картинну галерею та в Музей укра?нського мистецтва листи з проханням надiслати до Черчена авторитетну комiсiю, яка не тiльки дала б мистецьку оцiнку фресцi, але й по-державному подумала б про створення в Святому Дусi Музею. Подiбнi листи я надiслав також у вiдповiднi заклади Бистричан. Вiдповiдi чомусь не приходили... - Чому власне, Павле, ви гада?те, що вiдповiдей зi Львова та з Бистричан на мо? пропозицi? може й не бути? - питав я Ключара скорiше з цiкавостi, нiж стривожено. - Там напевне знайдуться люди, якi гiдно оцiнять наше вiдкриття. I знайдуться там при потребi оборонцi фрески не гiршi, нiж ми з вами. Ключар дибуляв поруч зi мною похнюплено, мовчки; здавалося, вiн пильнував тiльки того, щоб його розтоптанi сандалi? сорок четвертого розмiру не пiднiмали на дорозi куряви - ноги пiднiмав високо, як бузьок. Вранiшня вулиця рiзко пахтiла потертою соломою, пилом i соляркою; подекуди з обiйсть зелено повiвав запах м'яти; дими над дахами - де шиферними, а де - черепичними - всвердлювалися в ясну прозорiсть неба й були схожi на сизi прямi колони, що ?днали землю i небо; в садах з-помiж ще зеленого листя визирали яблука, що свiтилися червоно й жовто, як лiхтарики на новорiчнiй ялинцi; зi Страдчо? долини, з-помiж бiлих похилених хрестiв старого кладовища, вiд присадкуватого Святого Духа через шуроку хвiртку, на перекладинi яко? колись висiв дзвiн, навальним потоком лилося на вулицю й розтiкалося помiж хатами лiтепло погiдного дня; лiтепло, тиша, знайомi запахи заколисували мене i я необачно ?м, зрадливим, пiддався. Ключар при входi до Страдчо? долини вийняв мене з колиски... на хвiртцi над головою зателенькав дзвiн, начебто вiн, вкрадений, повернувся на сво? мiсце. - Не хотiв я вам псувати настрою, Майстре, - сказав Ключар, притулившись плечима до стовпа. - Але рано чи пiзно... - Вiн вийняв з кишенi учетверо складену газету - львiвську "Вiльну Укра?ну" й подав менi. - Вчора Вербенiв син, Iгор, при?жджав зi Львова до тата. Цiлий "пiдвал" на другiй сторiнцi редакцiя присвятила мо?й картинi "Роздум про Турецький мiст", яка недавно експонувалася на обласнiй виставцi в Картиннiй галере?. Стаття називалася "Куди дивляться мертвi очницi?", автором ?? був вiдомий у Львовi мистецтвознавець Клим Вихрест-Горишко - приземкуватий круглий чоловiчок, який при зустрiчi всiм посмiхався, чемно, по-львiвському вiтаючись, знiмав капелюх, i котрий - це ми у Львовi усi серед художницько? братi? знали - був готовий заради куцого гонорару сповнити будь-яке "соцiальне замовлення", облаявши кожного, на якого вкажуть йому пальцем; ми також пам'ятали, що Вихрест-Горишко й без гонорарiв вишукував на наших полотнах "викривлення життя" i шкрябав доноси то у Ки?в, то в обком партi?, то ще кудись, пiдписуючи однак доноси сво?м iменем; вiн навiть гордився доносами, називаючи себе сторожовим псом соцiалiстичного реалiзму. Що це було? Iдейне переконання? Шизофренiя? Прагнення вислужитися? Найгiрше, що ми, завдаючи собi цi питання про Клима Вихреста-Горишка, не гидилися ним, не обходили десятою дорогою, навпаки - подавали йому руку й запобiгливо, якщо вiн втрапляв у нашi майстернi, частували горiлкою. Як не тяжко признатися, але серед цих малодушних перебував i я, грiшний. Очевидно, очiкуючи вiд нього пiдступу, зла, я iнстинктивно, самому собi не признаючись, його боявся: я навiть тiшив себе, що дотепер моя особа i моя творчiсть не правернули увагу критикана, i пота?мно зараховував Вихреста-Горишка до сво?х приятелiв. I на тобi... Вiн досить фахово розмiрковував у газетi про мою роботу, про кольори, свiтло й тiнi, про композицiю, загалом злегка подекуди пiдхвалював мене i я мав враження, що Вихрест-Гавришко поплiску? мене поблажливо i зверхньо по плечу. Але мистецтвознавчий аналiз полотна служив тiльки заспiвом i приводом до запитання: Навiщо художник В. Бережан витратив на сумнiвний за iдейним звучанням твiр, який мiг i повинен був використати свiй талант у кращих цiлях?" Далi iшов iдеологiчний розбiр, власне, це був полiтичний донос, що складався з багатьох риторичних запитань, на якi повинен вiдповiсти художник, тобто я, i якi повиннi (обов'язково повиннi!) взяти до уваги вiдповiднi iнстанцi?. Що автор хотiв сказати сво?м "Роздумом про Турецький мiст"? Нагадати про безталанного сина Богдана Хмельницького - Юрася, якого турки зашили в мiшок i кинули з Турецького моста в Кам'янцi-Подiльському у Смотрич... нагадати, що подiбна доля очiку? кожного зрадника свого народу? Що означа? величезний людський череп, треба думати, що це череп Юрася Хмельницького, на тлi якого митець перекиду? Турецький мiст вiд сучасного мiста до стародавньо? фортецi? Вiн ма? нам нагадувати, що предки незримо присутнi в кожному нашому днi? Що предки судять нашi вчинки? Це мiстика, залякування, вибрик хворо? фантазi?? Чому в порожнiх очницях черепа автор малю? укра?нську хату, дуже схожу на Шевченкову в Кирилiвцi, з-пiд стрiхи яко? вибухнув снiп вогню i диму? Який змiст ви заклали у цi символи, професоре Бережане? Мали на увазi сплюндровану Укра?ну? Знищену ?? культуру? I не говорiть менi, професоре, що ви мали на увазi протест проти атомно? вiйни, так, принаймнi, ви пояснювали жюрi виставки, яке, на жаль, вам повiрило. А я вам скажу, що ви мали на увазi Укра?ну... ви в символах замаскували свiй наклеп на Радянську Укра?ну. I цiлком закономiрним було рiшення жюрi зняти картину "Роздум про Турецький мiст" з експозицi? виставки. А таки дзвонив i дзвонив над мо?ю головою невидимий дзвiн, що колись висiв отут на перекладинi хвiртки. - I що ви на це скажете, Майстре? - обiзвався Ключар, киваючи на газету, що тремтiла в мо?й руцi. - Свинство з боку мого "приятеля" Вихреста-Горишка й не бiльше, - вiдповiв я, вдаючи спокiйного. - Коли б то, - засумнiвався Ключар. - Я боюся, що тут... - I замовк. Не хотiв, видно, ятрити мою рану. Ой, таки заболiла мене рана... - Договорюйте, - попросив я. Направду, спершу, стоячи пiд дзвоном на хвiртцi Страдчо? долини, я не придавав статтi Вихреста-Горишка якогось пiдступного, зловiсного значення; думалося, що це лише чергова приватна iнiцiатива автора. - Дай, Боже, щоб я помилився, - зiтхнув Ключар. - Напевне, я став надто пiдозрiлим, вбачаю зло й там, де ним i не пахне. Що зробиш, таке життя. - Вiн помовчав, втопивши зiр у землю, немов би бачив пiд ногами прiрву, в якiй клекотiло, мов розтоплена смола, зло. - Ото ж життя, Майстре, пiдказу? менi, що стаття появилася в газетi не випадково. Чому раптом проявлена така увага до вашо? картини? Адже виставка давно закрита... iнцидент забувся, так? Ну, вилучили полотно з експозицi?, поговорили трохи про цю подiю, в обкомi вас покартали, ви ж самi про це розповiдали. В обкомi, як я зрозумiв, не мають вас за бунтаря, неблагонадiйного, такого, що випорску?ться, як лозина, з-пiд владно? руки. Ну, ма?те якiсь там сво? забагання, викрутаси, свою думку, часом не спiвзвучну з начальницьким "мн?-нi?м", але ?фрейтори з цим миряться... ви таки авторитетний чоловiк, науковець, вiдомий митець. Вас так легко не перекреслиш, так? Тому питаюся: що сталося? Чому на ваш авторитет, на вашу майстернiсть нацькували й спустили з ланцюга песика, який облаяв вас, бризкаючи слиною. Ви над цим не задумувались, Майстре? - Ключар, завжди делiкатний, м'який, на цей раз кидав слова гостро, не вельми журячись, що вони завдають менi болю. Вiн, певно, цього й прагнув; розгойдував над мо?ю головою дзвiн перестороги. - Вам не зда?ться, Майстре, що розгром вашого полотна ма? прямий зв'язок iз викликом вас до сiльради, з кадебiстськими погрозами... Я думаю, що ?фрейтори у Львовi, як ви ?х назива?те, продовжують у газетi сiльрадiвську розмову, тiльки вже iншими засобами. Це знак, що ?фрейтори вами незадоволенi. Вони вас залякують i пропонують вiдступити. Я нiчого Ключаревi не вiдповiв, але в думцi визнавав його рацiю... визнавав, хоч робити цього не хотiлося. Бо що значить вiдступити? Вiдступити вiд самого себе? Зректися Святого Духа? А з другого боку... Нi, не хотiлося думати про "другий бiк"; я мав надiю на здоровий глузд, на громадську опiнiю: я покладав надiю на саму фреску, на Тi вплив на людську душу; я був переконаний, що кожен, хто переступить порiг Святого Духа, буде стояти перед фрескою глибоко вражений, потрясений. Потрясений? Схвильований? Душа у того "кожного" зiрветься iз звично? тепло? i спокiйно? орбiти... зiрветься й почне шукати орбiт дальших i глибших? Та чи не цього якраз бояться ?фрейтори? Працювалося менi того дня пиняво. Ключар теж не пiднявся на риштування, щоб менi, як бувало, допомогти; вiн сидiв на широкому порозi, опершись плечима об кованi дверi й, схиливши голову, дрiмав... принаймнi, менi так здавалось, насправдi ж вiн надслуховував, ловив шерехи, кроки, сопiння ?фрейторiв, котрi, мов гаддя, пiдповзали до Святого Духа; Ключар по запаху чув, що ворог близько. 10 По обiдi, прихопивши мольберт, я вирушив у поля, власне, уже кiлька днiв мене вабили не просто поля, а таки конкретна улоговина над Золотою Липою, де були розпалькованi присадибнi дiлянки; засадженi переважно кукурудзою дiлянки так i просилися на полотно сво?м золотистим пошумом; я вибрав одну з них, уже зжату: кукурудзянi кiпки, високi, шоломоподiбнi, на вершечках, щоб вiтер не розкидав снопи, перев'язанi перевеслами, "гуськом", одна за одною, ледь пригнувшись, немов солдати, пнулися з улоговини вгору - ?м, видно, баглося вирватися на простори пшеничних стернищ; я призупинив ?х хiд iще на початку тижня, коли за ?хнiми шоломами на березi Золото? Липи явилася менi головата стара верба; це була готова композицiя, нiчого до не? не треба було анi додавати, анi вiднiмати; кiпки, цi во? в побронзовiлих шоломах, узяли, як писали в лiтописах, вербу "в боронь"; хоч дерево було дупласте, обчухране вiтрами, мабуть, жалюгiднiшого дерева в околицi не знайдеш, во? в шоломах ?? любили й стерегли, переймаючи вiтер на сво? груди. Вони пам'ятали, що весною i влiтку, коли вони ще були блiдозеленими стебельцями, верба крислатилася над нивою та оберiгала ?? вiд пекучого сонця, вiд поривiв вiтру, i ловила сво?м верховiттям хмари iз градом... i сипався град на не?. I я тут же розклав свiй мольберт; я поспiшив ловити колiр: зеленаву мiдь стебел, туго сповитих перевеслами з лободи, золотисте, на краях посрiблене, збiлiле листя; я поспiшив ловити червонясту прозорiсть повiтря, що витiкало, здавалося, з сонця, яке схилилося за посудне... червоняста чиста його прозорiсть була голосна, i мо? во? в шоломах прислуховувалися, як воно, повiтря, гра?, видзвоню?, бринить; я спiшив уловити тепло пiзнього лiта, що припадало до землi, заполонивши собою кожну борозенку; я боявся втратити настрiй: трохи мiнорностi (бо ж лiто вмира?), трохи суму за минулим, трохи щемливого болю i водночас лагiдного спокою... так, спокою, адже нiчого не сталося нi iз землею, нi iз зчорнiлою вербою - стоять ж бо на сторожi всi в гостроконечних шоломах; я квапився врештi вiдбити у сво?й душi, як лiнорит на верстатi, побачену на кукурудзянiй нивцi красу. Не пам'ятаю, скiльки днiв тривала на пленерi робота, та це зрештою, не ма? значення, бо можна мучитися над картиною не один рiк, а можна сотворити ??, як Бог, за один день; так, це мала бути картина, а не якийсь пейзажний етюдик, i чим бiльше я переймався роботою, чим довше роздумував над нею (навiть на риштуваннi у Святому Дусi), тим глибшим змислом моя картина виповнювалася: котрогось надвечiр'я на кукурудзяному полi на мiсцi кiпок стояли добрi, свiтлi духи землi, а верба означала готову до пожертви землю. Тепер я каюся: земля родить не тiльки пшеницi, але й також кукiль; поруч iз добрими й свiтлими духами живуть духи чорнi, жорстокi, а я про них, про чорних i жорстоких, забув, стоячи за мольбертом посеред полiв. I сьогоднi також, коли над мо?ю головою теленькнув дзвiн, сповiщаючи про навислу небезпеку, я про нiякi злi сили не думав... я думав про постатi на фресцi в Святому Дусi, про iзографа, людину напевно смiливу, яка триста рокiв тому силою свого таланту, не лякаючись заборон та усталених iконописних взiрцiв, увела до церкви трьох мученикiв, якi в нiяких церковних святцях не числились, возвела ?х на стiну й, намалювавши навколо голiв золотi нiмби, нiби промовляла до людей: "Молiтеся за них, братове мо? i сестри, смерть ?х була страшна... вмерли вони за друзiв сво?х, за землю отчу й за вiру". Я думав, що цьогорiчне лiто в Черченi стало етапом у мо?му життi; етап цей, певно, незримий для людського ока, його не можна унаочнити художницькими мо?ми успiхами, не про картини тут рiч, рiч тут про мою душу: дарма, що минула менi п'ятдесятка, що iм'я мо? не ? порожнiм звуком у мистецькому свiтi, що вивiв у люди сина й доньку, й тому маю право сказати, що увiйшов у зрiлий житт?вий i творчий вiк, а проте, цього лiта в Черченi свiт i люди в ньому явилися менi в новому вимiрi, не в четвертому, не в п'ятому навiть вимiрi, а в чародiйному; менi здавалося, що можу увiйти в людськi душi, осягнути ?х, зрозумiти, натiшитися ?хньою радiстю або ж - страждати ?хнiми болями; менi навiть здавалося, що, дивлячись людинi у вiчi, знаю, коли вона вмре... i це нелюдське, ворожбитне знання мучило мене, я вiдкидав його, не хотiв у нього вiрити. Дотепер, бувало, на пленерi у Космачi, понад Днiстром чи в Криму ловив себе на замилуваннi красою... я не стiльки малював, бiльше любувався пейзажами. В Черченi ж, у полях i лiсах, я вiдкрив, що для сво?х пейзажiв не вишукую красивих мiсць, усе, що траплялося менi на дорозi, викликала в менi... я не буду називати це почуття любов'ю, захопленням чи милуванням, бо з естетично? точки зору не можна, очевидно, любити трухлявий пень на узлiссi, почорнiлу, залишену ще з минуло? косовицi копичку шувару над рiчкою чи пiдперту дрючками облуплену, слiпу вiд бруду, з розчухраною солом'яною стрiхою хатину старо? Максимчихи, що доживала сво? днi разом iз газдинею. А проте, i копичка, i хата Максимчишина, i вежа з випаленим дуплом, i камiння пiд ногами, i шпориш на Ключаревому подвiр'?, i ходiння вiтру по вершечках дерев, i писк мишi в саду, i хлiбний дух пшениць, i високi груди черченських молодиць, що зустрiчалися на дорозi, i запах силосних ям, що котився з-поза городiв, де були колгоспнi ферми, i радiсний дiвочий смiх, що спалахував у вечiрнiй пiтьмi, i пилiкання коникiв у муравi, i зблиск коси помiж зiллям, i маленьке бiле око стокротки - цiла земля, люди на нiй, не були для мене байдужими, кожне стебельце, птаха, камiнь, голос, зiтхання були менi дорогими й рiдними, увесь цей земний огром вмiщувався в менi i в менi розчинявся. Хтось би скептично посмiхнувся, скрививши губи, що, мовляв, напало на чоловiка розчулення; хтось би покрутив бiля скронi пальцем; хтось назвав би це дивацтвом; хтось би взагалi не повiрив, що мене здатна схвилювати квiтка невеличкого багаття, розкладеного пастухами, дим, що стелиться низько на стернища, зломаний вiтром дубчак на узлiссi або ж кований заденок старого воза, що тлiв у бур'янах обiч стежки, якою я правцював в поле... Усiм невiрним хомам я вiдповiв би: наслано на мене ворожбу. Я напився цього лiта чарiв, якi зробили мене... нi, не зробили мене iншим, не таким, як був учора, вони зробили мене зачарованим i щасливим; зрештою, я повинен був таким стати, зачарованим i щасливим, бо хiба збайдужiлий, прiсний чоловiк мав би право день при днi йти до церкви Святого Духа й вiдкривати тайну, якiй триста рокiв? Я готував себе не просто споглядати фреску, яка поступово росла знизу вгору, звiльнюючись вiд тиньку й розкриваючи задум старого iзографа; я готував себе сприймати муку святих мученикiв, якi явилися менi на стiнi, як муку власну. То що менi пiсля цього якiсь ?фрейтори? Хiба вони здатнi потоптати мо? щастя? Чи вони мають для цього силу? Що менi якийсь укус Вихреста-Горишка... 11 Я думаю: Сила мистця в свободi... Але мистець у сво?й творчостi ста? вiльним, розкованим не тодi, коли перестають його стерегти, направляти, поправляти, критикувати чи й вихваляти товаришi-?фрейтори; творча свобода - це передусiм свобода духу; дух сво?ю чергою розкову?, пiдносить до висот талант. Я думаю: Свобода приходить до мистця не лише з початком отверезiння вiд страху, що, звичайно, ? теж важливим, свобода - це тодi, коли ти настiльки почува?ш себе сильним i мудрим, що можеш вiддатися на суд натовповi: нате, каменуйте мене! Я думаю: Свобода в творчостi приходить тодi, коли ти одного ранку прокинешся й вiдчу?ш себе птахом, в якого нiякий стрiлець не вцiлить кулею; i коли ти однi?? ночi почнеш розмовляти з деревами; i коли ти будеш здатний стати каменем, об який конi оббивають копита; i коли одного надвечiр'я зупинишся здивований посеред осiннього поля, побачивши кущик полину, обсотаний павутинням... Я думаю: Свобода - це розумiння, що ти ?сть ланцюг, привiд, мiст мiж теперiшнiм, минулим i завтрiшнiм... власне, бiля церковно? стiни на риштуваннi я вiдчув оцю пов'язанiсть. Господи, а хiба плин часу не ? ниткою, яку починають прясти у правiках i, не перериваючись сьогоднi, вона зника? у майбутньому? Вчорашн? - це теж сьогоднiшн?, бо воно було, жило й живе в кожному з нас; земля i людська душа - вмiстилища пам'ятi. То лише небо без пам'ятi. I ще, може, без пам'ятi вода? I ще, може, вiтер? 12 Хтось, можливо, посмiхнеться скептично й недовiрливо, коли дiзна?ться, що над сво?ми кукурудзяними кiпками i головатою вербою я товкся не один день, бо нiбито нiяких складностей у цiй композицi? нема; i не браку? менi свiтла - погода стояла дзвiнка i тиха; земля свiтилася... земля дивилася на мене звабливими очима дозрiло? жiнки... я вчора й позавчора ходив навколо ?? погляду з невмiлим сво?м пензлем; я добивався, щоб i на картонi земля свiтилася обiцянкою, тайною i невичерпаним за день теплом; щоправда, в мою картину щодня вривалося сонце, що заходило й кидало в мо?х лицарiв у шоломах черленi списи, i це трохи псувало елегiю миру й спокою, вкраплювало тривогу й порушувало мiй задум. Я замальовував списи голубим i зеленим... Одно слово, тривала творча робота, змагання з пензлем, з фарбами, з свiтлом та ще з мо?ю, вочевидь, недосконалiстю; сьогоднi змагання теж тривало; я був незадоволений собою, я мисленно прагнув глибини, я пробивався до глибин, а пензель, як менi здавалося, ковзав по поверхнi; огнiваний i втомлений, я облишив пензель i похiдний свiй мольберт iз незавершеною картиною, хай вони побудуть без мене, а я тим часом поблукаю полями просто так, задля вiдпочинку. Стернища, ще не зоранi пiд озимину, були схожi на розстеленi без рам полотна сюрреалiстiв: золотавiсть перемiшана з молодою зеленню, подекуди густо з-помiж не? виринало чорне груддя голо? землi; а ще, немов забутi свiчечки, цвiли пiзнi ромашки. Пiсляобiдн? сонце заливало стернища рiвним фiолетовим свiтлом; тепло струмилося вiд нагрiто? землi легким молочним туманом... пливли начебто меви у фiолетових хвилях. У теплi, у свiтлi, в молоцi плавало безлiч корiв - паслася тут череда нижнього кутка села; стернища - це рай для пастухiв, адже не треба стерегти худiбку вiд шкоди, i хлопцi - пiдлiтки, дiвчури, якi через кiлька днiв пiдуть у школу, розкошували нагодою побувати в гуртi; я йду стернями, заклавши руки за спину, й бачу, як однi гуртки лежать на фуфайках i торочать щось веселе, бо регiт вибуха? нагальне - аж корови оглядаються i слухають, що сталося такого веселого помiж ?хнiми пастухами; а iншi гуртки рiжуться в карти, тут однi хлопцi, вони для статечностi смалять цигарки, кашляють i теж для дорослостi матюкаються солоно; ще он там дво? схилилося над шахами; а ще на низеньких розкладних стiльчиках тут i там хлопцi сидять i дiвчата, занурившись в читання; а ще якась одиначка лежить в обнiмку з транзистором, слуха? африканськi ритми й подригу? ногами; а ще хтось спить... Рай... Я проходжу мимо них, як тiнь; вони вже звикли до мене й не звертають уваги, навiть не вiтаються; в ?хньому розумiннi я трохи дивак, котрий цiле лiто просидiв у церквi, а оце блука? стернями або ж малю? якiсь там примiтивнi кукурудзянi кiпки й дуплаву вербу. Мене трохи гнiтить, що нiхто з них не спита? про стародавн? мальовидло на церковнiй стiнi; менi навiть вида?ться, що вони позирають на мене неприязно, i я маю пiдозру, що вчителi в школi, отi анастасi? хмурi, отi примусовi й фальшивi борцi-ате?сти пiдмовляють дiтлахiв проти мене... а якщо й не проти мене особисто, то проти Святого Духа, проти явлення свiтовi фрески й проти тих, що на стiнi намальованi. I я журюся: невже ма? рацiю Павло Ключар, який у сво?му вiршi осудив безлику байдужiсть людей, натовп глухих i слiпих, котрi протупотiли крiзь Страдчу долину й не помiтивши Святого Духа, i лише тупiт ?хнiх дебелих нiг, лише сморiд немито? отари лишився у витолоченiй травi - ?х поглинула порожнеча, до яко? власне вони й простували. Очевидно, я помиляюся... Я хочу помилитися, бо навiщо тодi глухим i слiпим страждання трьох мученикiв у Святому Дусi? А якщо не помиляюся, то котрийсь iз цього безликого стада, що покiрливо, по-волячому просту? в порожню порожнечу, хай би припадком, iз недовiр'ям, iз заржавiлим скепсисом приблукав колись до Святого Духа... я хочу, щоб бодай один iз вас приблукав... i той, що приблудить, став перед стiною, перед фрескою i, якщо залишиться у ньому бодай краплина чоловiцького почуття, то мусить до нього долетiти з давнини крик, що сповнений болю... i мусять йому. створитися очi... так, отворяться йому очi й вiн зобачить спотворенi стражданнями обличчя трьох мученикiв... i мусить його обпалити, накрити з головою пожежа, що криваво розлилася по цiлiй стiнi... i вiрую я, що той блудний син, який припадкове опинився перед фрескою у Святому Дусi, вийде з церкви iншою людиною, принаймнi розпочне вiн спроквола обертати в головi жорна думок, сумнiватися й дивуватися, побачене у Святому Дусi вiн уже не зможе забути навiть, якби й хотiв; отой крик на цiлу Укра?ну, отой жах, прокляття, страждання на розтерзаних мукою обличчях, оте криваве полум'я уже до кiнця життя не будуть давати йому спокою, буде вдiлено i йому, випадковому подорожньому, частка болю, а вiн уже сво?ю чергою подiлиться болем iз дiтьми, онуками, з братами й сестрами, з приятелями та сусiдами i започатку?ться ланцюгова реакцiя, яку не спинити нiяким ?фрейторам. Тодi станеться вибух! Тому я перестаю хмуритися на пастухiв, вони майбутнi мо? спiльники або й теперiшнi, тiльки не показують виду, життя вчить бути скритними. Я знову повертаюся до свого мольберта; недомальований пейзаж очiку? мене терпеливо, але я уже не можу поринути в його елегiйну музику, менi заважають розтривоженi, кусючi, як шершнi, думки; я ловлю на пензель косе промiння сонця i жбурляю його люто, похапцем на картон. Виходить, я даремно боровся з багряними списами, з тривогою, тут тривога потрiбна, тут хай заболять рани вiд списiв. Iще мазок червоний... iще мазок, поспiшай, квапся чоловiче, поки сонце не зайшло. Я повертався у село вже в сутiнках; знайома, десятки разiв ходже-на стежка бiгла з полiв попри скирти соломи, потiм перестрибувала потiк i виходила на сколесований тракторами й возами майданчик, праворуч якого горбилися бетоннi блоки двох силосних ям, праворуч пахтiло колгоспне гно?вище. Далi стежка... Тут стежка для мене скiнчилася. Iз-за бетонних блокiв силосно? ями вихопилося дво?; я не запримiтив, у що вони були вбранi, якi на зрiст, запам'яталося тiльки, що обидва мали на обличчях маски... жiночi чорнi панчохи. Я не встиг бодай злякатися, скрикнути чи й просто вимовити слово. Котрийсь з напасникiв блискавично й натреновано, як я розумiю, збив мене з нiг, а другий копав черевиком по головi, пiд ребра, цiлився водно в очi... в очi. Тривали побо? недовго, може кiлька хвилин... а може, тривало цiлий вечiр, хто зна?. Я отямився посеред вечора як посеред моря. Лежав у рiвчаку, мокрий увесь, збитий на винне яблуко. Мiсяць свiтив... Мiсяць, на жаль, не свiдок. 13 Ох, як болить мо? зсинцьоване тiло. Болить, корчиться в судомах, захлина?ться гно?вкою, потопа? в багнi моя душа; i не лiто уткнулося носом човна ув осiннi береги, а я сам дотюпав дорогою до самого кiнця, i тут дорога раптово обривалася, не iснувало нiякого роздорiжжя, а був тiльки кiнець, був височенний мур, i я не мав поняття, що за тим муром менi призначено: нова iнакша дорога, стежка помiж терням, борозенка на пiснiй рiллi, безплiдна гола рiнь чи мурава, що усипана росою i стокротками? Зрештою, я новою дорогою поза муром не журюся, спершу ще той мур треба проламати головою, а якщо по правдi, то я давно, iще навiть до при?зду в Черчен, iще менi не вiдкривала свою тайну стiна в Святому Дусi. iще край, названий Опiллям, був замкнений для мене сiмома замками, а я уже, чи то крадькома, чи то iнту?тивно, чи то з потреби душi й з мистецького спонукання думав, що ось-ось настане пора, вона дозрiва?, як пшеничний колос, коли я вiдкрито i явно стану насупроти ?фрейторiв, знехтую ?хнiми порадами i настановами, не полакомлюсь на солодкi обiцянки й не злякаюся ?хнiх погроз; я кiлькома сво?ми полотнами, зокрема "Роздумом про Турецький мiст" спробував кришити цеглу в стiнi... пробував, вiдчував приплив сили... сила, як вода в пустелi, зникала в сипучому пiску... навколо ж було насипано кучугури, цiлi безкра? плеса пiску. Як його переплисти? Дорога, якою я дотепер iшов, що не кажiть, стелилася гладко: i водилися грошi, i була професорська солiднiсть в iнститутi, були учнi й послiдовники, i були виставки, i була слава. I ще було задоволення самим собою. I ще панував мир i достаток у хатi. I любила мене Дарка... Що бiльше треба митцевi на цьому свiтi? Потрiбна iще надiя, сподiвання, що разом iз тобою не вмре тво? iм'я, що тво? полотна не згниють у музейних звалищах? Та чи це залежало вiд мене? А чи таки залежало? А таки, мабуть, залежало. Не треба себе обдурювати. Прийдешнi поколiння не схочуть й чути про ?фрейторiв, про якiсь тво? житт?вi потреби, марнослiв'я, вони покладуть перед собою лише тво? твори, ти у сво?х творах повнiстю вiддзеркалений i тонко намальований, i по них будуть судити тебе... i засудять на життя довготривале або ж на забуття. А щоб не засудили на довiчне забуття, я, окрiм пейзажiв колгоспного добробуту, портретiв людей iз золотими зiрками на лацканах, окрiм геро?чних пожежникiв, генералiв, свинарiв, окрiм сюжетних мальовил на теми вiйни, боротьби з бандерiвцями, творення колгоспiв - цих обов'язкових тем, де так було мало правди, глибини, таланту, свого бачення, а бiльше накидано лоску, лаку, облуди, запобiгання перед ?фрейторами, перестрахування, я усе ж таки малював те, чого прагла моя душа: пейзажi, з яких дивилася на мене Укра?на, портрети людей, якi хвилювали мене сво?ю глибиною, сюжетнi композицi? з iсторi?: Хмельницький пiд Львовом, громадяни стольного Галича, легiнi-побратими несуть пораненого Довбуша на топiрцях у вiчнiсть. Дещо з цього "власного", "пiдозрiлого", хоч би "Роздум про Турецький мiст" пробував виставляти, i тiшився, коли на виставках стояли бiля мо?х полотен люди й розмислювали, i, розмислюючи, заглядали собi в душi й запитували себе: що зi мною дi?ться, чому душа моя зледащiла, чому обкрадено мене, чому не пророста? в менi бодай зеренце протесту, бунту... бодай зеренце. Я розумiв, що це тiльки маленька дещиця iз того, що я мiг би зробити, коли б не стояли надi мною ?фрейтори, коли б я був смiливiшим i на них, на ?фрейторiв, не зважав, коли б не iшов на компромiси, коли б не потiшав себе думкою, що належу до тих спузарiв, якi не дають остаточно згаснути на лютих вiтрах, у хурделицях, у безрадiснiй мжичцi, ув iржавих потоках тiй ватрi, котра обiгрiва? нашу землю i людей на нiй; менi iнколи здавалося, що мо? слугування бiля ватри чогось таки варту?, що воно колись менi зачислиться на судi нащадкiв i вага добра на терезах хитнеться униз, на мою користь; i було менi до сього часу добре й, порiвнюючи, спокiйно жити пiд девiзом: "Боговi - свiчку, чортовi - огарок". А чорти... А чорти перестрiли мене бiля силосних ям, змiсили мене ногами до безпам'ятi, мовчки вимагаючи: "Всi свiчки нам теж вiддай. Ти або з нами, або проти нас..." Я проти вас! Я проти... До того передвечiр'я, до болючих синцiв я не був, товаришi ?фрейтори, з вами, але й не був активно проти вас, я йшов посерединi, ви ж бо, перестрiвши мене бiля силосних ям, вiдкрилися менi, показали роги й копита, й навчили мене: компромiси, огарки, напiвслужiння вас не задовольня?, ви жада?те мо?? повно? покори, поклонiння вам, вiдречення вiд того, що для мене святе... вiдречення вiд самого себе; ви, ?фрейтори, до цього часу видавалися менi хитрими й такими, що начебто теж готовi йти на компромiс, насправдi ж ваша поступливiсть - це тiльки маневр, виграш у часi для того, щоб розмахнутися й у точно розраховане мiсце вдарити; за усмiхненою хитрiстю приховувалася жорстокiсть. Ех, шкода, що я дещо запiзнiло осягнув ?фрейторську тактику; iнакше склалося б мо? життя i творчiсть, коли б ?фрейтори ще тридцять рокiв тому потолочили б мене i я, потолочений, побитий, зблизька розпiзнав ?хн? справжн? обличчя. Ох, запiзно болить моя зсинцьована душа. 14 Нi Павло Ключар, нi Данило Вербень не признавалися, що це вони викликали зi Львова мою Дарку, але вже на третiй день пiсля того, коли мене побили, стривожена моя дружина разом iз Петром Степановичем Грица?м примчалися до Черчена; привезли вони й лiкаря - старого Луку Луканюка, який обмацав кожну мою кiсточку й реберце; найбiльше його турбувало не те, що я увесь опух, особливо обличчя, це, мовляв, минеться, а те, що пальцi на обох руках посинiли й дуже мене болiли. Вiн годинами вимочував ?х у лiтеплi, змазував i тiшився, що я ними рухаю... i, оглядаючись на Дарку, пошепки проклинав "мудрагеликiв", якi знали, по чому били, митцевi бо, реставраторовi, як i музикантовi, пальцi найбiльше потрiбнi. "Дякуйте Боговi, - звертався старий лiкар до мене, - що вони вам пальцi не поламали". Обтовчений, опухлий й таки направду зболений, я лежав на постелi, мов лялечка, а дружина моя сокотила навколо лiжка й казала, що нам негайно треба з Черчена вибиратися, перестрiвання коло силосно? ями - це лише знак, попередження, завтра "вони" можуть тебе вбити, а в тебе, Василику, ще дiти не прилаштованi, ще ти внукiв не дочекався, та i я ще молода. Облиш той Черчен, церкву Святого Духа i злощасну тую фреску, яка тобi особисто користь вiд того, що укра?нське мистецтво збагатиться ще однi?ю пам'яткою стародавнього стiнопису, однi?ю пам'яткою менше або ж бiльше - нема, чоловiче, рiзницi... важливо, чоловiче, щоб ти був менi живий i здоровий, щоб "вони", отi "тво? ?фрейтори" з гно?сховищ не зробили тебе калiкою. Вони на зло здатнi... на зле... Я слухав Дарчине примовляння i бачив, що мо? синцi ?? не так болять, як лякають i думав... i згадував про тi сьогорiчнi днi пiзньо? весни, коли оголена Дарка менi позувала, а я, малюючи ??, роздумував над сутнiстю жiнки, пензлем i фарбами прагнучи проникнути в тайну тайн, принаймнi тодi мене хвилювала ця проблема; я, змальовуючи лiнi? жiночого тiла, його нiжбу звабу i красу, i, роздумуючи над жiночою тайною, геть чисто забув, що жiноча краса, кожна риска, трикутник, лiнiя, випуклiсть, осяйнiсть i бiлизна тiла призначенi не лише для споглядання, для самодостатнього любування красою... вони призначенi для любовi, для продовження людського роду на землi; вiдкриття це - таке просте й очевидне прийшло до мене тi?? хвилини, коли я слухав Дарчине примовляння; Дарка забула, що вона скрипачка, викладач консерваторi?, що вона - палкий патрiот, що ?й зовсiм не байдужа доля нашо? культури, що вона, зрештою, донька професора й внучка одного iз львiвських "ще старих i справедливих" суддiв, а отже iнтелiгент не першого колiна, як я примiром; усе це, виявля?ться, лише зовнiшня оболонка, личина, ядро - жiнка лише дума? про любов, про свiй рiд i його продовження. Я не збирався з Даркою сперечатися, не мав для цього сили та й охоти теж не було, замiсть мене зробив це Петро Степанович, вiн узяв ?? за плечi, казав сiдати поруч себе на лавi й слухати... й слухати не перебиваючи. По-перше, Даро, ти не ма?ш нiяко? рацi?, що митцевi ма? бути байдужа доля культурно? спадщини, тим бiльше укра?нському мистцевi; якщо вiн байдужий, Даро, то вiн не мистець... як може бути байдужою дитина до матерi, яка ?? породила. Так i тут: мистцi не падають з неба разом iз росою чи iз дощем i не приносять ?х бузьки з Африки, вони, мистцi, народжуються з лона набутого, осмисленого, вистражданого й досягнутого ?хнiми попередниками; народжу?ться мистець iз столiть та тисячолiть, так, iз тисячолiть, i кожна столiтня пам'ятка мистецтва, яку наново вiдкрива?мо, збагачу? мистця; i в багатьох випадках вiдбува?ться се поза його волею, адже сонце нiкого не запиту?: свiтити йому, чи згаснути, зайти за хмару, сонце ?, воно свiтить i грi?, дарма, що ми його часом не помiча?мо. Тим бiльше, я на цьому наголошую, Даро, ма? значення старожитна пам'ятка для того мистця, який тую пам'ятку власноручно вiдкрива?, як ось, примiром, для твого Василя фреска iз Святого Духа. Iще до вiдкриття, iще до того, поки його шкребок розчистив першi сантиметри малювання, воно проникло в його душу, вiн думав про нього, уявляв його, готувався до зустрiчi з ним, i це Василя певною мiрою переiнакшувало, поглиблювало, а вже потiм, коли з-пiд тиньку зиркнуло на нього величезне страдницьке око, що запливло кров'ю i кричало криком, твiй Василь вiдчув кревний зв'язок iз намальованим на стiнi, з кожним його мазком i... певно, вiдчував духовне сво? спорiднення з тим прадавнiм iзограформ, котрий триста рокiв тому трудився над цi?ю фрескою. I твiй Василь, Дарусю, став дорослiшим i мудрiшим на триста рокiв, це я знаю з власного досвiду... знаю, яка то велика радiсть являти свiтовi з-пiд нашарувань фаби, тиньку, оливи чи й звичайного бруду лик iз минулих вiкiв. Ти воскреса?ш разом з iконою чи iз фрескою, разом iз святими, котрi намальованi на стiнi чи на липовiй дошцi. "Ви фанатики, ви безумцi з сво?ми прадавнiми ликами... ви заслiпленi й не видите, що ?фрейтори роблять на вас засiдки, вони готовi вас убити, ?м не до вподоби воскресiння стародавнiх, а чи теперiшнiх людей", - вихлипувала з серцем моя Дарка. Вона направду була переполошена. "Вони таки готовi вбити твого Василя, - прямолiнiйно i страшно погоджувався з нею Петро Степанович. - Вони ненавидять його не вiднинi... ненавидять з принципу, вiн ?хнiй потенцiйний ворог. Я про це Василевi не один раз говорив i попереджував його, бо... я старий, конав на Колимi... нас, тисячi мистцiв, письменникiв, акторiв, композиторiв запроторили за колючi дроти таборiв не тому, що ми були активними ворогами радянсько? влади, нiхто з нас i в тому числi я, не виступав вiдкрито проти "батька усiх народiв" i його деспотично? влади, а тому запроторили, що вони, ?фрейтори зi сво?м Сталiним, принциповi противники культури, духовностi, а тим бiльше духовностi, культури укра?нського народу. Це треба зарубати собi на носi, закарбувати в душi. Мо? слова, Даро, йдуть вiд досвiду нашого... i мене, дивувало й гнiвило, що Василь одним вухом мо? перестороги слухав, а другим - ?х випускав, ?фрейтори обставили його лаштунками, на яких намальованi автомобiль "Волга", будинки творчостi над морем, високi гонорари за купленi музеями картини, виставки, схвальнi рецензi?. Я додам, Дарцю, що на лаштунках наяву намальованi також рамцi - колючий дрiт, табiрна зона, за якi мистець не ма? права переступити... i власне за непереступлення цих рамцiв обiцянi тобi й дарованi бiльшi й меншi блага: так, чоловiче, матимеш добро, будеш прославлений, будеш найкращий, будеш в орденах i в зiрках, будеш сидiти депутатом у Кремлi, лише не виходь за рамцi. ?фрейторiв не обходить, що мистець, обсотаний у сво?х задумах колючим дротом, не спроможний створити щось справдi мистецьке. Чи я тобi цього не говорив, друже мiй Василю? Чи я тебе не попереджував: наважишся переступити дрiт i вдарять тебе? I таки добре... таки добре, Василю, що тебе побито", - сказав Петро Степанович, рiзко рубнувши рукою повiтря. Високий, висхлий на трiску, вiн стояв над мо?м лiжком блiдий, увесь перейнятий гнiвом. Гнiвався вiн на мене, на мо? пiзн? прозрiння? Лютував вiн на ?фрейторiв? Я не зважувався його розпитувати; та й тяжко було менi проштовхнути слово крiзь пощербленi зуби й опухлi, як постоли, губи. 15 Коли б мене не побито бiля силосних ям, то, мабуть, я так би й по?хав додому до Львова, не розгледiвши зблизька душу опiльського села; звичайно, я знав, чи, принаймнi, здогадувався, що в Черченi пiсля спроби зняти хрест iз Святого Духа iсну? змова проти влади; це було мовчазне коло поруки, нiким напевне не органiзоване, стихiйне, як зцементована морозом крига, i моя особа потрапила в це коло цiлком випадково: я був робiтником бiля стiни в церквi Святого Духа й тiльки; я так себе вважав; виявилося однак, що люди в Черченi мали з цього приводу свою думку: Святий Дух, що стримiв завмерло посеред старого цвинтаря, пiд мо?ю рукою оживав, я повертав йому живе життя, i не випадково хтось ("А ми, мой, зна?мо, здогаду?мось, хто хова?ться пiд маскою "хтося", хто тих молодикiв у панчохах на лицi на вас, професоре, наслав") замахнувся на мо? здоров'я, а може й на життя. Щоднини, майже з самого ранку приходили до мене люди; однi приходили голiруч, мовчки зiтхаючи i мовчки похитуючи головами; другi приходили з пекучо? жiночо? цiкавостi, з нещирого спiвчуття; третi навiдувались з плесканкою сиру та горнятком сметани; хтось приносив обпатраного когутика на юшку; iнший дарував склянку сухих грибiв; хто вигрiбав на стiл ружне зiлля, корiнцi, котрi начебто мали в собi цiлющу властивiсть полiкувати мо? болi; а ще iншi вишiптували молитви; дiти приносили квiти. Однi приходили славно-явно, на нiкого не зважаючи й нi вiд кого не криючись; другi просковзували, як тiнi, непомiтно, боязко озираючись, чи випадково десь за тином не прича?вся сексот: були такi що закрадалися городами, а ще iншi, найбiльш обережнi, очiкували ночi. Скажу по правдi; паломництво сiльське не було для мене при?мним, я не хотiв у людських очах виглядати мучеником у терновому вiнку, i Павло Ключар iз сво?ю мамою як могли оберiгали мене, як це не дивно, вiд людсько? вдячностi, чи то похвали, чи то й запiзнiлого каяття. "Так, може, i каяття, - говорив Павло Ключар, - бо ми повиннi були пильнiше вас стерегти, професоре. Але й ви сво? грошi вартi, забули-сьте, що крiм ангелiв ясних, iснують дияволи, що вас пiдстерiгали". Старий мiй учитель, iронiчний i завжди колючий Петро Степанович Грицай начебто й кепкував iз незвично? мо?? сiльсько? популярностi й водночас посмикував свого короткого рудуватого вуса вiд хвилювання... вiн завжди смикав вус, коли хвилювався. В очах його блистiли сльози, а голос тремтiв деренчливе. - То я так посмiхаюся...iз заздростi, - казав, беручи в сво? долонi мо? забинтованi руки. - Мабуть, на всiй Укра?нi не знайдеться сьогоднi щасливiшого вiд тебе мистця. Хто нинi може похвалитися аж такою любов'ю, чи шаною, чи дякою вiд тих людей, якi працюють у полi, окрiм тебе. Я собi думаю, що в плесканцi сира, в я?чку, в горнятковi сметани чи й лише в зiтханнi людей, що приходять тебе вiдвiдати, ? правди, щиростi й слави мистецько? бiльше, нiж часом у рецензiях-похвалах. Ти зi мною згiдний, Василю? 16 Аж за днiв три пiсля нападу навiдався до мене голова сiльради Митро Цимусь з дiльничним Яциною; мiлiцейський лейтенант розклав на дубовому столi сво? манускрипти й заходжувався списувати протокол; вiн так i сказав: "Будемо з вас списувати протокол". - То пишiть. Чого тiльки так пiзно? - поцiкавився я з-пiд суво?в бинтiв, - Невже влада ранiше... ще два днi тому не знала, що на мене напали бандити? - Воно то... звичайно... чули-сьмо... баби переказували се?-те?, але... - крехтав i за?кався Митро Цимусь, - але того... офiцiйно? заяви, як належиться, вiд вас не надходило. Так, не було заяви, - врештi голова вiдбрехався. I при цьому сивий потайний голова сiльради червонiв. - Ви, товаришу лейтенант теж, очевидно, очiкували на мою заяву? - спитав я дiльничого. - А я завжди був упевнений: моя мiлiцiя мене береже. I мiркую: не з любовi лише береже, Бог iз нею, з любов'ю. Зобов'язана по службi це робити. - Багато вас, - буркнув, як iз дiжки, Яцина. Обличчя мав червоне, набубнявiле, очi визирали з-пiд волохатих брiв, як слимаки: певно, й на цей раз дiльничний перехилив не одну чарку. - Нас справдi багато й усi ми платимо податки, в тому числi на утримання мiлiцi?. - Я навiщось вступив у суперечку. Мене дратував мiлiцiонер i сiльський голова, я хотiв взагалi ?х здихатись, бо навiщо менi ?хнi прохмеленi протоколи. Та вони були влада, що сповняла службовий обов'язок. - Вам у Рогач потрiбно, щоб зняти в лiкарнi синяки на випадок суду, - сказав Яцина. - З ким маю судитися? - обiрвав я лейтенанта. - Нападникiв, напевне, не знайдуть. - Ма?те рацiю, - радо пiдтакнув Яцина. - Шукай пана в чорному капелюсi. Дiло, видать, тьомно?... - Так i запишiть у протоколi: дiло, мовляв, темне, - я зловив його на словi. - Хто зна, може ми його таки просвiтлимо, га? I виявиться, що напад на вас ма? побутовий характер... скажiмо, змовився чоловiк iз сусiдом вас провчити за те, що ходили до його жiнки. - Мiлiцiонер примружив око. На масних губах висiла посмiшка. Тепер менi стало зрозумiло, чому мiсцева влада зацiкавилася мо?ю пригодою: комусь було потрiбно перевести випадок зi мною на побутову площину, мовляв, професорська пригода не ма? нiчого спiльного з його роботою в церквi Святого Духа (якби хтось щось запiдозрив); професор зi Львова сам винен, що моргав на чужих молодиць ("ай-я-яй, как не стидно. А ещьо iнтелiгент, художнiк"). I я подумав; темнi сили, дияволи уже сьогоднi мають у запасi кiлькох молодичок, якi готовi посвiдчити про що завгодно, навiть про згвалтування. Першим мо?м бажанням було показати мiлiцiонеровi на дверi, я був готовий згарячу викривати "товарiщей" з кадебе, з партi?, чи ще звiдкись, що це вони змовилися супроти мене... нi, супроти мо?? роботи в Святому Дусi; я кипiв у гнiву саркастичного смiху, брутально? елементарно? лайки, але не вимовив нi слова; я зненацька вiдчув себе кволим, слабим, ще бiльш побитим, нiж три днi тому: проти мене стояли не пiдхмелений лейтенант з масними губами й хитруватий сiльрадiвський голова, якi були в грi примiтивними пiшаками, за ?хнiми плечима прича?вся молох вiкопомно? руйнацi? нашо? культури; я уявляв молоха, тую ненависну злу силу в образi кам'яного колеса, тупого й безжалiсного, що котиться Укра?ною, залишаючи за собою безплiдний потопт; лежачи в бинтах, мимоволi заплющив очi, холодiючи, що ось-ось колесо накотиться на мене i я тiльки хрусну пiд його трибами, як травневий хрущ. Ой, колесо котиться... Щоб колесо мене не зачiпило бодай сьогоднi-завтра, потрiбна була витримка, спокiй... i я, зiщулений, змалiлий, але таки не розчавлений, хвалив себе, що наука Петра Степановича не пiшла в лiси, на цей раз ?фрейтори голими руками мене не вiзьмуть; я буду обачний, я буду мудрий, я матиму четверо очей та безлiч вух, я буду носити в собi вагу, на якiй буду зважувати... Господи, знову за рибу грошi. Що я буду зважувати? Пересторогу, мабуть? Добро i зло? Друзiв i ворогiв? Боже мiй, хiба легко жити й творити, ходячи повсякчас iз наготованою вагою? Мистець - це ж iмпульс, це вiтер i сонце, це простiр i свобода, любов i ненависть; мистець - це багатоголосся життя. Що ж станеться з мо?ю творчiстю та з мо?м життям, якщо буду змушений зважувати, як крамар, слово i думку, краплину дощу й закличний погляд зустрiчно? жiнки та ще многе й многе... та ще тую судомну муку, що я вiдкрив для себе на стiнi в Святому Дусi. To... To потрощити на кавалки хитромудру мою вагу i кинути ?? у мiжпланетний простiр, у космос, щоб там собi плавала, поки не згорить на космiчний пил. - Зна?те, лейтенанте, - повернувся я з космосу на землю, - лежу я отут спеленений, слухаю, як болить мене... слухаю i думаю, що, може, й справдi пияки надi мною пожартували. Або ж не за того прийняли? Або й направду комусь приснилося, що я обiймав його дружину. Це так легко: заснув i приснилося... Правда? Лейтенант не помiчав мо?? iронi?, вiн був прямодушний... до того ж йому хотiлося, щоб я проковтнув приманку, отой грубо? ковальсько? роботи гачок iз районного Рогача. - Мабуть, що так воно i ?, - лейтенант поспiшив погодитися з мо?ю версi?ю. - Дурнiв на свiтi багато... ми ?х однак спробу?мо вивести на чисту воду, - пообiцяв. - Дурнi мене не цiкавлять, - вiдповiв я. - Шкода зусиль. - Ну да, та тiльки надалi будьте обережнi, бо що зуби... голову можна втратити. Раз-два... - не то попередив, не то загрозив. Мiлiцiонер iз Цимусем забралися з хати, сповнивши службовий обов'язок. Я лежав охоплений тривогою: ?фрейтори цiляться у мене, навели мушку пiд серце; вони стрiлять у мене, щоб убити Святий Дух i фреску. Десь далеко билися, вдаряючись лобами, припiзнiлi серпневi громи й велика Ключарева хата постогнувала глухо, мовби громи поцiляли в не?. Та й чи то були громи? Та чи не котилося кам'яне колесо? Та й чи вiднинi воно котиться? 17 То неправда, що я про не? забув... Виявля?ться, у мо?й душi, десь у далекому куточку, десь немовби у забутому, зарослому ромашками й дикими крапчастими тюльпанами, помiж лататтям i соковитим стеблом чорно? м'яти, немов "божа корiвка" або й тiльки краплина роси, жила пам'ять про Наталену, про молодесеньке дiвча з першого курсу укра?нсько? фiлологi?, про iснування якого, про ?? перебування на землi забув цiлий свiт, бо ж, прецiнь, забува?ться про вiдцвiлу квiтку або ж про листок, що зiрвався з гiллi пiд кiнськi копита. Наталена жила, поки жили ?? тато й мама, поки не постарiли й не пiшли з життя ?? професори; подруги теж ?? не пам'ятали, бо провчилися з нею лише один рiк; тiльки я один володiв та?мницею ?? перебування на землi. Щоправда, траплялося, що я про не? не згадував i рiк, i два, i бiльше, i вона не жалiлася, нiяк менi не докоряла, вона ж бо добре знала, що в мене ? Дарка - законна моя дружина, i ? дiти, й iнколи появляються i зникають "чужi" жiнки, якi шепчуть менi на вухо, що люблять безтямно, але я знаю, що це неправда, це шепоче любовний шал, який на них накочу?ться; що ? у мене робота, що обсiдають мене ?фрейтори, що врештi-решт, я просто живу, пливу у житейськiй рiцi й нема часу, щоб брати з пелюстки на долоню "сонечко", або зазирати помiж латаття й... очiкувати чуда, коли стане перед тобою тендiтне бiляве дiвча, як воно, взявши тво? обличчя в сво? долоньки, промовить жалiбно: "Ти про мене забув, Василику?" Вона зрiдка сама нагаду? про себе. Вона приходить до мене в снах, так, принаймнi, менi зда?ться, хоч, правду кажучи, я сумнiваюся, що це був сон, я часом не можу розпiзнати межу помiж сном i дiйснiстю, вiдбува?ться начебто щось фантастичне: я знову повертаюся у свою молодiсть i реально там, у молодостi, живу... живу до того часу, поки цього бажа? собi Наталена. Але найфантастичнiшим у цiй iсторi? ? те, що сни, в якi приходила Наталена, були менi конечно потрiбнi, вранцi я почував себе знову молодим, сильним i радiсним, таким, що не бо?ться труднощiв, лиха всякого й навiть смертi; я не помiчав сво?? сивини, не боявся нiяких страхiв, не було в мене жодних хворiб, душа моя розпогоджувалася, небо пiднiмалося високо, а земля стелилася передi мною рiвнинне, м'яко, i увесь я перебував у поривi дiйти до виднокола, до свого ?русалиму, що свiтився золотисто, як iкона, на далеких горах; менi всмiхалися всi зустрiчнi жiнки на вулицi, я ?х любив i мав силу переспати з ними не одну нiч, i мав силу, хоробрiсть i талант, що найголовнiше, почати i сповнити найдерзновiший задум. Траплялося, що я сам розшукував свою Наталену, i кликав ??, i просив з'явитися iз пралiсiв мого буття, iз свiчкою, здавалося, блукав помiж бiлим пелюстям квiтiв - i скрiзь було глухо, тихо, нiде й не пахло конвалiями, якi так любила Наталена; низом помiж квiттям, помiж повзучими батогами ожини, рудiли слiди старо? пожежi. Я не сподiвався, що вона прийде до мене цi?? ночi. Нi, я не сподiвався... Цiлу нiч над Черченем летiли й кричали дикi гуси; iз пiднебесних високостей падали на землю, як оскiлля битого скла, ?хнi прощальнi крики... а може, тi крики були звичайним переляком, журбою перед далекою дорогою у вирiй; я слухав гусей, лежачи в постелi, й дивувався, яким чудом-дивом цей гусячий переляк чи жалоба долiта? з пiднебесся так виразно до мене, неначе гуси сидiли, перепочиваючи, в Ключаревому садку; i я для того, щоб свiй непевний здогад перевiрити, звiвся з лiжка й присiв на лаву пiд вiкном. Нiч стояла мiсячна, i подвiр'я Ключареве - криниця з журавлем, повiтка й ста?нка, а також оборiг iз високо пiднятим брилем, а за ними - хмаровиння дерев свiтилися старим чорним срiблом; панувала глибока тиша, яка вагою сво?ю, глибиною чи непомiрною висотою розлилася навкруг, лишивши тiльки вузькi вiконця для гусячого жалю. Iще iнколи потрiскувала в тишi Ключарева свiтлиця, в якiй, окрiм лавицi й ослона, довгого дубового стола, старосвiтського мисника й також старосвiтського мого лiжка, нiчого не було. Усе тi?? ночi було навмисне зiслано на землю: глибоку, як океан, тишу, скрики диких гусей i срiблисту iмлу, в якiй обгалунювалося усе довкола - це була музика для душi, соната настрою, серед яко? я несподiвано почув Наталенин голос - повний, округлий, начебто й усмiхнений; я не знаю, чи десь взагалi iсну? усмiхнений голос, можливо його й нема, але я завжди чув у ?? голосi пригашений усмiх, навiть про речi буденнi й банальнi, бувало, Наталена оповiдала якось... нi, я не знайду iншого слова, крiм усмiхнення, хоч на ?? губах усмiшка й не появлялася; я любив слухати ?? мову i нераз годинами, заплющивши повiки, вслухувався в ?? слова, кожне слово, бодай найпростiше обдаровувало мене радiстю; це була магiя, ворожба, та?нство, яке я не пробував розгадувати; я пiддався ворожбi i був щасливим. - Ну, досить, Васильку, слабувати, - казала вона менi сьогоднi. - Належався й нажалувався. Набрався гнiву. А тепер... - Наталени я не бачив, ?? начебто й не було в свiтлицi, але я знав, що вона тут, поруч; я чув запах конвалi? - так завжди пахло ?? бiле, як лляне повiсмо, волосся. - А тепер що? - допитувався я, бажаючи почути вiд не? пораду. - Ти ж бо бачиш, як надi мною позбиткувалися. - Бачу, - зiтхнула. - Та досить жалiтися. Тепер робота тебе чека?. Ходiм, - сказала вона. Слова були округлi й легкi. Вона взяла мене за руку й вивела з хати;