у  й  на
колгоспному лану, нема хоралiв  про  партiю  i  комунiзм,  нема,  зрештою,
почуття  iнтернацiоналiзму,  дружби  народiв  i  т.  д.  Зате  ?  втеча  в
патрiархальщину, в  давнину,  в  ущелини,  заснованi  павутинням,  порослi
мохом; ? тут хрести,  могили,  карби  землi,  дзвони,  грiхи,  безпам'ять.
Рецензент назвав мене старим слiпцем, який вимацу? палицею непевну  дорогу
через сумнi простори, через безплiднi пiски, де життя  давно  завмерло.  А
шкода, мовляв, бо ? у хлопця "щось", були б з нього люди, якби....

   Якби що?
   Зрештою, я на нiщо не претендую; я змирився з невдачею: я  погодився  з
критиком, але я не згоден стати "людиною"... людиною, так  як  це  розумi?
рецензент. Моя поезiя, якщо це поезiя, насамперед потрiбна менi, а це  вже
немало, правда? В Японi?, кажуть, люди пишуть i друкують поезiю  переважно
для себе. Я не починався нi вiд Шевченка, нi вiд Франка, нi вiд Сосюри, не
вони були спонукою спробувати сво?  сили  i  взяти  в  руки  перо;  мамине
декламування теж не пiдштовхнуло мене вiршувати,  мамина  любов  до  вiрша
лише  поезiю  менi  вiдкрила.  Спонука  була,  сказати  б,  простiша,   не
лiтературна. Я пам'ятаю той день, восени... я тодi  перейшов  до  десятого
класу. Була недiля. Мама попросили вигнати на отаву корову, нашу Бiланю; я
любив пасти худобу... як iще до колгоспу тато тримали пару коней, то ?здив
з ними в нiчне - в дубовий молодий лiс, який  звався  "Рубча  над  Липою";
тi?? недiлi я теж забрiв iз Бiланею помiж дубчаки на Рубчу. I тут, власне,
сталося. Невидима сила, дотепер притлумлена, схована, зата?на, проломилася
з мо?? душi, немовби  роздерла  навпiл  завiсу,  i  навколишнiй  свiт,  що
хвилину тому iснував самим собою, проник у мо? ?ство,  у  серце,  в  кров;
свiт у менi прорiс: i оцi, немов  вилитi  iз  залiза  дубчаки,  що  лiниво
поморгували збляклим вiд вранiшнiх мряк листям; i  погойдування  вiтру  на
кущах крушини; i безгомiнна кваплива метушня мурах у купинах; i оксамитова
нiжнiсть порудiлих мохiв, що  стелилися  навкруж  старих  дубiв;  i  скрик
сороки в лiщинi; i розпрозорена золотиста повiнь свiтла, що потужно лилося
помiж стовбурами з близьких полiв й заповнила собою  лiс  аж  попiд  першi
комарi, й рiдкий цей лiс був схожий на  велетенський  храм  iз  численними
колонами; i тиша, що спадала з неба, немов роса, й до котро? прислухалися,
нашорошившись,  трави,  корчi  й  кожен  листочок;  i  тисячолiтнi  голоси
вершникiв i мисливцiв, якi цим лiсом колись  про?жджали;  i  душi  п'ятьох
бандерiвцiв, якi, оточенi енкаведистами  в  кри?вцi,  що  була  он  там  у
видолинку, пiдiрвалися на гранатах; i  жорновий  камiнь,  що  його  колись
викопали у високiй прадавнiй могилi  посеред  лiсу;  i  розчахнута  всохла
трепета, яку люди обходять стороною,  бо  на  нiй  вже  за  мо??  юнацько?
пам'ятi повiсився недалекий наш  сусiд  Василь  Кузьмак,  який  за  Польщi
вчився в гiмназi? в Рогачi, по вiйнi водив цiлу сотню  хлопцiв  iз  УПА...
водив, поки енкаведе не пiдiбрало до нього ключика  й  взамiн  на  обiцяне
помилування i свободу Василь Кузьмак вивiв  сво?х  хлопцiв  на  прицiльний
вогонь кулеметiв, i, певно, зрадженi стрiльцi, й по смертi не давали  йому
спокою, бо Кузьмак усукав собi посторонок; i прiлий  грибний  дух  опалого
листя; i бiлизна молодих  берiз,  що  соромливо,  ховаючись  поза  дубами,
слухали  сумовито,  як  капають,  немов  сльози,  золотi  ?хнi  листки;  i
заблу-каний колгоспний кiнь, що вночi, попасаючи, вiдбився вiд подiбних до
себе трудяг, що возять на ферми силос, а iз ферм -  тяженнi  вози  гною...
кiнь тужив за роботою i вчився на старiсть iржати; i мiлiярди зеренець  iз
трав, iз зел, що впали у вологiсть землi; i кожна грудка, пеньок; i  кожен
писк лiсово? мишi...

   Огром мо?? землi розвергся страшно й солодко  передi  мною,  вiд  щастя
можна було зiйти з розуму; вiд щастя або ж кричи, лементуй  на  цiлий  лiс
або ж молися, хлопче, занурившись в густi мохи.
   ...? десь у мене записаний той перший вiрш, власне то була дяка  Боговi
за те, що безконечно щедро збагатив мене; i було подивлянням власно? душi:
безмiр у нiй поселився.

   16
   Цей пiкантний епiзод, дорогий мiй Майстре, можна було б обминути,  якби
вiн так багато не важив у мо?му приватному життi, а головне, що  вiн,  цей
епiзод, ма? продовження до сьогоднiшньо? ночi, дарма, що  вiд  тi??  подi?
минуло цiлих п'ять рокiв, i я чомусь впевнений, що вiн триватиме ще довго,
поки ми з Ольгою не зiстаримося. Епiзод,  зрозумiло,  банальний,  але  вiн
рано чи пiзно мусить зайняти сво? мiсце  в  iсторi?  двох  закоханих;  вiд
нього, як то кажуть, нiкуди не дiнешся, вiн, як весняний  дощ,  що  заста?
тебе в чистому полi й ти, безпомiчний супроти  нього,  вiдда?шся  на  його
ласку.
   Щоправда, я, яко людина розсудлива - ви це, очевидно, Майстре, помiтили
- намагався вiдсунути його  на  майбутн?,  я  хотiв  ближче  пiзнати  свою
кохану, в нашi передвечiрнi мандрiвки полями й луками  понад  Днiстром  я,
новоспечений педагог, пробував вводити ?? у свiт дещо вiдмiнний, нiж  той,
у якому Ольга жила дотепер; я хотiв мати не просто дружину, а й ще вiрного
однодумця, вiд котрого я з нiчим би  не  та?вся.  Мене  дещо  шокувала  ??
стихiйна первiснiсть, ?? подiбнiсть до велико? бiло? риби з Днiстра, яку я
сам вигадав, i котра живе лише плином води,  нерестом  у  теплих  шуварах,
чужа для берегiв i байдужа до того, що там дi?ться.

   Я мрiяв, Майстре, що рибу осiдлаю...
   Тим часом одного паркого  надвечiр'я  ми  пiшли  з  Ольгою  на  Днiстер
купатися; це не була наша перша купiль - ми облюбували тихе  плесо,  берег
якого був густо зарослий лозняком. Студенти з табору дороги сюди не  знали
й ми були цьому радi; Днiстро хлюпався об береги лагiдно, лiниво, хвилi на
бистринi зблискували, пiдпаленi  сонцем,  що  заходило,  кованою  червоною
мiддю, а попри берег вода стру?лася темна й тепла, на  вигляд  начебто  аж
густа. Якби не комарi то наш куточок можна було б  назвати  райським...  i
якби не моя скованiсть, страх переступити межу,  що  може  статися  кожно?
хвилини. Ольга, звiсно, була в купальнику, i я не мiг вiдiрвати  очей  вiд
?? налитого загорiлого тiла, мене хвилювали  ??  стегна,  груди,  особливо
притягали до себе пипки, що по-дiвочому гостро аж нiби  пробивалися  через
купальник, i я ховав... я ховав позад себе руки, щоб не дати  ?м  волi,  i
потупляв очi, лякаючись, що Ольга помiтить у них поклик жадання.
   Сам не можу второпати, чому я почував себе, як  сiмнадцятирiчний  юнак,
який уперше побачив оголене жiноче тiло, яке  i  манить  сво?ю  незвiданою
солодкою тайною i водночас  вiдштовху?,  бо...  сiмнадцятирiчний  юнак  не
зна?, як до жiнки пiдiйти, та й чи дозволено  йому  пiдiйти,  чи  вона  не
образиться, чи не закричить, чи  вона  тебе  не  засмi?,  i  чи  вона,  ця
прекрасна гола жiнка, взагалi для тебе.

   Я, щоправда, був переконаний, що Ольга призначена  Богом  менi;  але  я
боявся необережним рухом чи й  схмелiлим,  замотеличеним  виглядом,  очима
похiтливими, якi здирали з Ольги трусики й лiфчик, сполохати свою любов; я
не знав, скiльки тисячолiть буду витерплювати муки, вода, на  щастя,  мене
остуджувала, я поволi заспокоювався, лежачи горiлиць на хвилях,  i  втiкав
думкою вiд Ольги, що теж лежала поруч на водi; в такi хвилини вона справдi
була схожа на велику бiлу рибу, що запливла в тихе  плесо  пiд  лозами;  я
втiкав подумки вiд Ольги й не мiг  втекти;  я,  зрештою,  соромився  сво??
втечi, менi здавалося, що Ольга,  чи  тодi,  коли  ми  плава?мо,  чи  коли
вiдпочива?мо горiлиць на водi, чи коли лежимо на березi на рушниках, iнодi
скошу? на мене очi i в ?? очах i в кутиках  губ  пробива?ться  тонюсiньке,
приховане полумiнце усмiху. Вi? ?? тремтять, як бабки, що стрекочуть понад
водою.
   - Я тебе люблю, Ольго, - кажу ?й на водi i на березi  теж  повторяю,  i
мо? слова таять у собi закляття од шалу i пояснюють мою цнотливiсть.

   - Я тебе люблю, Ключаре, - вiдповiда? Ольга й  шука?  мо??  руки.  Нашi
руки пiсля купання холоднi, як жаби, але  серце  миттю  посила?  в  пальцi
потоки враз збурено? вогнем кровi i нашi руки - моя права,  а  ??  -  лiва
злютовуються, аж хрустять у суглобах пальцi; щоб не спричинити Ользi болю,
я поступово вивiльнюю руку i... i нiбито вiдмахуюся вiд комарiв; насправдi
ж втiкаю вiд близько? Ольги... втiкаю, смiшний,  у  розмови  про  знайденi
сьогоднi в розкопах характернi черепки, про студентськi вечiрнi спiви  пiд
гiтару, про поезiю... та ще Бог зна? про що.
   -  Ти  мене  бо?шся,  Ключаре,  -  спитала  позавчора  Ольга,  коли  ми
поверталися вже в темрявi з купання. Вона зупинилася, перегородивши стежку
й очiкуючи вiдповiдi. - Бо?шся, неначе сiмнадцятки? Господи, а може, це  й
прекрасно, що живуть на землi такi допотопнi динозаври... - Вона поривисто
обняла мене, поцiлувала. - Ой, Павле, - смiялася,  -  тебе  студенти  теж,
певно, вiдкопали у сво?х розкопах.
   Чи вона глузувала з мене?
   Аж поки...
   Я не сподiвався, що за  нашими  передвечiрнiми  купелями  iз-за  корчiв
пильнують, посмiхаючись лукаво, Купало з Ладою, вiчнi  супутники  кохання,
якi тисячолiттями  живуть  на  Днiстрових  берегах  i  пильнують,  щоб  не
пригасало кохання в хатах, у травах, у лiсах, бо без кохання обезлюднiють,
стихнуть Днiстровi береги. Купало з  Ладою  того  надвечiр'я,  коли  ми  з
Ольгою увiйшли в рiку, напнули на небо хмару й витрусили  з  не?  раптовий
рясний дощ. I дощ, i вода в рiцi були  теплими  i  ясними;  Днiстром,  вiд
глибинного дна до гребенiв хвиль, пливла, котилася радiсть, i омивала  нас
iз Ольгою, ми вiдчули себе дiтьми й плавали наввипередки, немов щупаки,  i
я знав, що ми обо? були прекраснi, як Лада  з  Купалом:  предковiчнi  боги
увiйшли в нашi душi... й коли вони пiдступно,  непомiтно  увiйшли  в  нашi
душi, то ми забули про рiку,  про  дощ,  про  високий  протилежний  берег,
звiдки хтось мiг за нами пiдглядати, ми навiть не помiчали,  що  плава?мо,
що живемо, диха?мо, ми переселилися в iнший свiт, у якому звихрилася жага,
вода навколо нас закипала, а дощовi краплi,  що  падали  на  нашi  голови,
вмить випаровувалися, ставали туманцем, що  розстелювався  понад  водою  i
заслоняв нам очi... так, заслоняв,  i  ми  слiпi,  оглушенi,  ловили  себе
руками  i  ногами,  грудьми  й  спинами,  цiлунками,   обiймами;   ми   то
переплiталися руками й ногами,  то  задихане  пливли  поруч,  обнявшись  i
веслуючи кожен тiльки однi?ю вiльною рукою; ми, не дай  Боже,  могли  б  i
втопитися, якби Днiстер не злякався та не вихлюпнув нас, збожеволiлих  вiд
любовi, на берег. Власне я винiс Ольгу з води, немов перце,  i  поклав  ??
пiд дощ, що не переставав, на нашу мокру одежу; я  не  пам'ятаю,  чи  були
тодi вимовленi якiсь  слова  про  кохання,  усякi  слова  були  зайвими  i
мертвими супроти вогню,  що  спалював  нас  у  нетерплячцi;  Ольга  лежала
навдивовиж тихою, покiрливою i тiльки простягувала до мене руки, мокре  ??
тiло  свiтилося,  немов  його  вирiзьбили  з  алебастру,  пуп'янки  грудей
розквiтали   темно-коричневими   дикими   тюльпанами,   а    очi    зелено
по-вiдьомському  зблискували,  обiцяючи  безмежне  щастя  й   щастя   самi
очiкуючи.
   Я припав цiлунками до ?? колiн, до стегон, до лона, до грудей...  i  ми
обо? скрикнули, мов дикi гуси, падаючи в солодку й шалену нiрвану.

   Ой гуси, гуси...
   I наступного вечора, й сотнi iнших вечорiв i ночей пiсля того, коли  ми
з Ольгою побралися i у нас народилася дiвчинка... та й тепер,  коли  ми  в
розлуцi, все залиша?ться помiж нами по-старому й ми любимося так само,  як
пешого разу пiд дощем.  ?  в  Ользi  бiла  сила,  покiрлива  й  пiддатлива
жiночнiсть, що кожного разу зводить з  розуму,  неначе  менi  вiсiмнадцять
рокiв i я вперше поцiлував  жiноче  колiно;  продовжу?  тривати  тайна  ??
зваби, Ольга й тепер приплива? до мене з ранково? iмли i я, бувало,  серед
ночi прокидаюся вiд звучання ?? iменi.

   Я кличу Ольгу...
   Бо ще тодi, на березi Днiстра, я зрозумiв, що  даремно  хотiв  осiдлати
довгу бiлу рибу й вивести з первiсного ?? свiту  у  свiт  мо?х  iнтересiв,
вона мене слухала, кивала головою, здавалося, переймалась тим, про що я ?й
говорив, навчилася потайком вiд  матерi,  вiд  Хмуро?  Настi,  "Отченаша",
захоплювалася книжкою, яку я ?й пiдсовував i... i пливла далi  в  первiснi
сво? моря. Що й казати, бувало, я лютував, брав ?? за плечi i трусив  нею,
як грушкою, а вона ж, не ображаючись, гладила мо? руки й  обцiловувала  ?х
або ж покушувала пальцi... покушувала й обiцяла пошепки: ну, ну, любий,  я
тобi вночi вiдомщу, побачиш. Немовби ти  ще  не  переконався,  що  я  лише
жiнка: хочу любити, плодити дiтей й тебе  чарувати  до  смертi,  й  ти  до
смертi будеш шукати в менi тайни, так буде. I  не  знайдеш...  ой  нi,  не
знайдеш, - пообiцяла, погрозивши пальцем. I не знайдеш...


   ЧАСТИНА ВОСЬМА
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   1
   Весiлля наше було  скромне  й  тихе  -  обiйшлося  гостиною  найближчих
родичiв i сусiдiв. Хмура Настя  -  Ольжина  мама  прийняла  мене  холодно,
непривiтно, потiм я дiзнався, що вона вiдраджувала Ольгу як могла,  шукала
?й жениха  в  Бистричанах  чи  в  Рогачi.  Ольга  з  тих  маминих  пошукiв
посмiхалася, поки не призналася, що вже два мiсяцi як вагiтна. Зате Ольжин
батько, дарма, що я  його  здавна  недолюблював,  на  весiллi  водно  менi
пiдливав та вихвалював нашу "Ключареву фамiлiю" - небiжчикiв тата й Романа
за те, що мали золотi, придатнi до  теслярства  руки,  а  маму  хвалив  за
терпiння й роботящiсть у полi;  i  ще,  пригадавши,  прихвалював  маму  за
спiванки: "Пам'ята?те, свахо, - казав Чобiт, розчервонiлий вiд горiлки, як
помiдор, - як ви, бувало, у полi з ланкою виспiвували, що на  дубi  ворона
кряче, а пiд дубом дiвчина плаче. Ворону бити та най  не  кряче,  а  дiвча
любити..."
   Мама, у вишневiй хустинi, зав'язанiй по-давньому, у дiвочiй,  також  iз
чорного оксамиту вишиванiй камiзельцi, сидiли за столом обiч свата й майже
не торкалися до страв, лише зрiдка пiд примусом мочили зiв'ялi, як  дубове
листя, губи в кришталеву чарку. Iнколи вони, мама мо?, забувалися й зорили
поверх голiв по просторiй палатi колгоспного голови,  завiшенiй  килимами,
заставленiй  дорогими  меблями,  над  якою  панувала  крислата  кришталева
люстра. I мама мимохiть, чи то враженi цим багатством, зiбраним у хатi, чи
цим багатством засмученi, хилили на стiл голову;  обома  руками,  опершись
лiктями об стiл, вони пiдпирали голову, в долонях ховаючи обличчя, але вiд
мене сховатися не могли: мо? мама журилися. Ще задовго до весiлля вони  не
радили женитися на Чоботовiй доньцi, бо не буде тобi, Павле, життя  у  тiй
родинi, ти завше будеш почуватися чужим птахом у чужому гнiздi, бо  нiбито
не зна?ш, що то за люди - голова з сво?ю Хмурою Настею. "Знаю, - боронився
я, - але я люблю Ольгу... але Ольга вже вагiтна, мамо". "Ото  ж  бо  i  ?,
через те, що вона вагiтна, Голова з Настунею й погодилися на ваше весiлля.
Куди дiватися? Шукали, певно, сво?й доньцi  завiдуючого  базою,  директора
або ж  синка  якогось  впливового  начальника.  Адже  й  першого  чоловiка
надибали Ользi татунцьо з мамунею у Львовi. Люди балакали..." "Але я люблю
Ольгу, мамо. У нас буде дитя. Якось притремося. Ми будемо жити на  другому
поверсi, там два поко?. Старi - собi, а ми - собi", - заспокоював я  маму.
"Дай вам Боже. Тiльки не дуже вiриться... Ольга твоя покiрлива, тиха,  пiд
маминим крилом сидить, а пiд татовою рукою ходить.  Лiпше,  щоб  ви  звили
собi гнiздечко у нас... я можу у кухонцi спати. Було б вам тут  затишно...
сад... Золота Липа, га?" "Якщо стане нестерпно - прийдемо", - пообiцяв  я.
"Ой, - сумнiвалися мама, -  де  Головишина  одиначка  промiня?  палати  на
просту хату. Та й не пустять ??, не дозволять. Ось  згада?ш  мене..."  "Не
вiщуйте злого, - я огнiвався на маму. -  Якось  воно  буде".  "Чи  я  тобi
ворог, сину, чи не зичу тобi щастя? Ольга твоя справдi варта того, щоб  ??
любив один iз  Ключарiв".  Мамине  лице  розпогоджувалося,  очi  свiтилися
м'яким теплим свiтлом. Вони пiдвели голову й випрямили спину; на  зiв'ялих
спечених губах блимнула, як  стокротка  посеред  обпалено?  мурави,  блiда
усмiшка. I в старостi мо?  мама  були  красивi...  краси  ?м  в  усi  часи
додавали горда постава, вiдкритий прямий погляд; вони  в  усi  часи  перед
нiким не гнулися i в нiкого не запобiгали ласки,  хоч  i  бiдували  гiрко,
коли поховали тата. Вони любили менi повторювати: "Пам'ятай, Павле,  ми  -
Ключарi. Твiй тато десять церков на Подiллi побудував, а хат набудував без
лiку".
   Ольга ?й сподобалася; жiночим чуттям упiзнала в  нiй  добру  й  лагiдну
вдачу, вони обидвi вiдразу знайшли спiльну мову, власне,  то  й  слiв  мiж
ними не було багато, вони розмовляли помiж собою  посмiхами  й  поглядами,
мама iще зрiдка доторкалися до Ольги руками... доторкалися до  плечей,  до
рук, гладили ?? по головi, або ж брали Ольжине обличчя в долонi, з хвилину
милувалися нею, потiм палко цiлували. I в обох вiд зворушення, вiд  любовi
зблискували сльози; двi рiзнi натури - мамина горда й Ольжина - податлива,
м'яка зрiднилися вiдразу того ж дня, коли я привiв Ольгу додому. ?м обом i
тому третьому, якого народить менi Ольга, було б направду  добре  в  нашiй
просторiй хатi з дубовою пiдлогою i простими, теж дубовими меблями, що  ?х
змайстрували небiжчик тато,  i  було  б  ?м  розлого,  спокiйно  в  нашому
здичавiлому садку на березi Золото? Липи.

   Не могло бути й мови, щоб Голова з Хмурою Настею вiдпустили  Ольгу  вiд
себе. Та й вона нiкуди вiд родичiв не квапилася;  нашi  два  поко?  нагорi
були обставленi сучасними зручними меблями й вистеленi килимами... то ж як
могла молода жiнка,  яка  звикла  до  розкошiв,  промiняти  ?х  на  дубовi
пiдлоги, якi до того ж треба чи не щодня шурувати. А  ще  треба  варити  й
прати; а ще в курнику ? к^ри, а у стайнi - корова й  пiдсвинок  -  дрiб  i
худiбка теж потребують догляду. Ну, а в  стоматологiчному  кабiнетi  щодня
очiкують на твою допомогу люди. Удома ж на господарцi Чобiт трима?  Мариню
- пiдстаркувату свою сестру, яка так i не вийшла замiж.
   У наш молодий свiт, що панував у верхнiх двох кiмнатах котеджу, Ольжинi
родичi майже не втручалися, з тестем i тещею я хiба перекидався словом  за
вечерею. Хмура Настя зрiдка iнформувала Ольгу про мо? педагогiчнi  успiхи,
що, мовляв, i дiти Ключара вподобали i педагогiчний колектив прийняв  його
за свого. "А що, - гуркотiв надтрiснутим басом старий Чобiт,  -  будуть  з
нього люди... через кiлька рокiв зробимо його директором школи. Якщо  ?  у
головi олiя, то пiде вгору. Наш час такий. Ключаре, що треба  пнутися  все
вгору та вгору. Хапайся, чоловiче, за що можеш i не зважай, що хтось внизу
трима? тебе за ноги. Якщо  сам  лишишся  внизу,  то  всi  по  тобi  будуть
_толочитися, запам'ятай".

   Ольга лише посмiхалася, а Хмура Настя пасла мене очима: було ?й цiкаво,
як я реагую на науку щасливо жити пiд зорею радянсько? влади. Назагал ми з
тещею пiдписали мирне спiвiснування, i лише одного разу вона показала менi
роги. Було це недiльного пополудня, коли нам iз Ольгою надокучив телевiзор
i я, стоячи бiля вiдчиненого вiкна, крiзь яке  до  кiмнати  лилися  потоки
прозорого осiннього духу, настояного на опалому листi, пiзнiх яблуках,  що
червонiли на деревах, як склянi лiхтарики,  й  на  терпких  димах  далеких
польових ватр, що ?х палили пастухи, задивився на панораму Страдчо? долини
iз Святим Духом, що скулився пiд стрiшкуватою, чорною,  дуже  виразною  на
фонi пiдбiленого неба, немовби намальованою на  паперi,  старою  липою,  з
бiлими низенькими хрестиками старого цвинтаря i рiвними рядами стрiлецьких
могил.
   Ударило тодi мене: я давно не ходив на стрiлецькi могили.
   Я  давно,  остерiгаючись  злого  сексотського  ока,  не   приносив   на
стрiлецькi могили гiлочки калини.  Вчили  ж  мене  мама:  квiтку  поклади,
калину, снопик рум'янку, принеси з поля колосок, а iз  саду  -  яблуко,  i
досить цього стрiльчикам, будуть вони контетнi, що про них  не  забувають.
Але стережися, стережися, дитино. Вовки поза плотами, лиси, гi?нни,  тхорi
позалягали й пiдглядають, фотографують, записують кожного,  хто  приходить
поклонитися стрiлецьким могилам. Так, сину, стережися i... i йди до них.
   Про це я написав вiрша:  про  осторогу,  про  попiл  i  забуття  i  про
Великодну нiч, в  яку  у  Страдчiй  долинi  виходять  з  Козацько?  могили
запорожцi й розсiдаються на ?? узбiччi, в травi, а сiчовi  стрiльцi,  цiла
?х сотня в австрiйських мундирах i мазепинках  стоять,  спершись  на  сво?
низенькi, литi з бетону хрестики, на  яких  подекуди  ще  можна  прочитати
прiзвища,  iмена  та  рiк  загибелi  вiд  польсько?  кулi;  стрiль-чики  й
запорожцi очiкують свого часу, вони терпеливi, як усi мученики,  i  тiльки
погляди  ?х  ширяють,  як  ластiвки,   навкруги;   iнколи   ?хнi   погляди
пiднiмаються, як жайвори, аж попiд небо й звiдти придивляються до Черчена,
до районного мiстечка Рогача, виднi ?м Львiв i Ки?в; вони хочуть знати, що
сталося з цi?ю землею, за яку вмерли однi триста п'ятдесят рокiв  тому,  а
другi - лише  п'ятдесят:  чи  стала  вона  багатшою  i  кращою,  чи  стала
мудрiйшою? Бо? сприя? стрiльцям i запорожцям iз Страдчо? долини: Великодна
нiч зiткана iз розсипiв роси, вiдсвiту зiрок, хатнiх вогникiв у вiкнах,  i
в цьому блiдосрiблистому серпанку земля схожа на жiнку, вдягнуту в прозору
сорочку.

   Наста?  очiкуваний  час,  вiдхиля?ться  завiса  серпанку  й  з  глибини
сучасно? ночi, з мiст i сiл виходять на стежку, що почина?ться десь там на
пiщаних горбах i на старих городищах, й бiжить кривульками  через  озимину
до Страдчо? долини, людськi натовпи. Тисячi  й  тисячi  люду  -  старих  i
молодих, дiтей, чоловiкiв уперемiж  iз  жiнками  ступають  поважно,  тихо,
тiльки чутно, як люди дихають,  тiльки  чутно,  як  пiд  ногами  стугонить
земля, тiльки чутно, як пiд ногою храбусьне молоде жито; це на них, на цей
мовчазний похiд очiкують запорожцi й сiчовi стрiльцi...  очiкують  загиблi
за Укра?ну людсько? пам'ятi: писаного  я?чка  на  могилу,  "Отченаша"  вiд
щиро? душi, гарячо?, як крапля  воску  з  свiчi,  сльози,  слова  доброго,
спомину,  зiтхання.  Вони,  загиблi,  мають  право,  щоб  ?х  обдаровувати
пам'яттю бодай у Великодню нiч.
   I людськi гурти, тисячi тисяч, на початку стежки  iще  пам'ятали,  пощо
вони  вирушають  у  Страдчу  долину,  обов'язок  i  поклик  поколiнь   був
закодований у ?хнiй кровi, одначе дорога була надто  довгою,  а  чи  надто
небезпечною, а чи надто зусiбiч облiплена, як коров'яком,  облудою,  а  чи
кожен iз мандрiвникiв проковтнув по зернинi байдужостi, а  чи  темнi  сили
напо?ли ?х страхом, а  чи  тисячi  тисяч  оглухли  й  ослiпли,  бо...  бо,
спускаючись по схилi до Страдчо? долини, тисячi тисяч стали  склеротиками,
вони нiяк не могли пригадати, хто вони, куди йдуть, хто ?х веде, де кiнець
?хнього шляху.
   Дарма очiкують ?х,  дарма  ?х  виглядали  сiчовi  стрiльцi  й  козацьке
товариство, людськi гурти проходили мимо темною сонною масою  без  ?диного
слова, без  ?диного  зацiкавленого  позирку,  очi  натовпу  блукали  помiж
хрестами, нiчого не помiчаючи, на нiчому не зупиняючись; ?хнi погляди були
схожi на ядучий осiннiй туман, котрий,  однi??  ночi  напавши  на  дерева,
роздяга? ?х догола, а вранцi,  злякавшись  сонця,  зника?  помiж  корчами;
людськi гуртища, прокотившись ордою через Страдчу долину,  теж  зникали  в
невiдомостi, у нетрях, у пропастях.  А  були  ж  помiж  тисячами  поети  i
спiваки, були також сурмачi.:.
   Були?

   Чому ж нiхто не заспiва? загиблим "Христос воскрес"?

   Я колись прочитаю вам, Майстре, мiй вiрш:  сьогоднi  ж  переказую  його
лише для того, щоб ви наперед заходжувалися  мене  боронити  перед  Хмурою
Настею.

   Вона зайшла  непомiтно  до  кiмнати,  це  був  ??  стиль  -  появлятися
непомiтно; прилипла до одвiрка й слухала...  слухала  мiй  вiрш  про  орди
байдужих у Великодню нiч. I тiльки коли я  скiнчив,  а  Ольга  не  встигла
вимовити й слова, ми помiтили Хмуру Настю; власне вона першою подала голос
iз порога: "Ну, нарештi, зятьок, - сказала вона, - я почула, якi ти  вiршi
пишеш, уже будучи дорослим. Пам'ятаю тво? шкiльнi вправи... щось там  було
про святого Юрiя". В ?? голосi пульсувала зловтiха; вона аж  зарум'янилася
вiд задоволення, вiд того, що спiймала мене... що спiймала мене на  чомусь
забороненому. "Кропа?ш, мiй милий, антирадянщину, так?" Стояла передi мною
вже зблiдла, з тоненькою синьою ниткою на тому мiсцi, де мають бути  губи.
Я аж вiдсахнувся вiд не?, вiдкриваючи сам для себе, як вона  глибоко  мене
ненавидить, ненавидить щодень, ненавидить, терплячи  мене  в  сво?й  хатi,
ненавидить, коли сiда?мо до столу й вона кра?  хлiб.  Страшно.  "Ти  ж  бо
iсторик, мiй милий, й тобi вiдомо,  що  тво?  сiчовi  стрiльцi  -  махровi
нацiоналiсти, вороги, на ?х легендi, на ?хнiх могилах зiйшла й виросла, як
чортополох, бандерiвщина. Ти про це лiпше зна?ш, нiж я, я лише  математик,
а проте... а проте, тавру?ш народ, який про них, сiчових стрiльцiв, забув,
що ?хнi могили занехаянi, що нiхто за ними не заплаче або ж бодай  доброго
слова не скаже..." Слова  з  синьо?  смужки  губ  капали,  як  розплавленi
шротини. Я згадав про мамину ворожбу, про те, що  Хмура  Настя  з  Головою
нiколи тебе не полюблять, вiддають свою доньку за тебе тiльки тому, що  ти
зробив ?й дитину. Тiльки тому. Вони нутром чують, що ти з iншо? сотнi, але
й ми з тобою зна?мо, що вони просмердженi ворожим духом. То  ж  стережися,
Павле...
   Ось i не встерiгся.
   "Нема там антирадянщини, не клейте менi полiтику, Анастасi?  Степанiвно
(Я не кликав ??, як це належиться, мамою. Та вона цього й не потрiбувала).
Стрiльцi, що впали... що похованi в Страдчiй  долинi,  з  бiльшовиками  не
воювали, вони, певно, й  не  чули,  що  ?  такi  бiльшовики...  ворог  був
ближчий, той, що взяв Львiв, що брав пiд обцас цiлу Галичину. Того  ворога
радянськi iсторики називають бi-лополяками. Певно, читали-сте?  Сам  Ленiн
вiтав утворення Захiдноукра?нсько? Народно? Республiки.  Це  треба  знати,
чорт вiзьми!" Я, вiдбивався наступаючи, i це менi вдалося, бо iм'я  Ленiна
для Хмуро? Настi щось важило, переступити його вона не мала вiдваги.
   Ольга стояла збоку злякана,  покусуючи  губи.  Кiльки  разiв  пробувала
стати в мо?й оборонi, але Хмура Настя  на  нiкого  не  зважала,  так  було
завжди, так дiялося й тепер, i моя Ольга знiчено, покiрливо вiдступила;  я
розумiв, що Ольга й у гiршiй ситуацi?, яка може  скластися,  теж  мене  не
оборонить, вона не мала для цього характеру.
   "Ленiн... Ленiн, якщо й вiтав буржуазну республiку, "зунру", то виходив
з конкретного полiтичного завдання дня. Ти, зятьок, Володимиром Iллiчем не
прикривайся... ти паплюжиш народ, який у тво?му вiршику виходить з  пiтьми
й у пiтьму, як у пропасть вселенну, запропащу?ться, так? - примружила  очi
Хмура Настя. Зморшки попiд ?? очима були,  мов  дрiбно  плетенi  пiвколами
павучачi сiтки. Ольга поглядом благала мене змовчати, i я, врештi-решт, ??
послухав, спало менi на думку, що вже завтра Хмура Настя  донесе  про  мiй
вiрш i про нашу суперечку директору школи; це, звичайно, не означало, що я
злякався,  але  ж  виникнуть  складнощi,  зайвi  балачки,   складеться   в
начальства  певна  негативна  думка  про  мене,  а  я  тiльки-но   починаю
педагогiчну працю. Мушу признатися: подобалося бути учителем iсторi?. Тому
я викручувався,  як  мiг,  i  вiдповiв  тещi,  що  iдея  вiрша  не  лежить
очевидячки на поверхнi, суть ??, iде?, в тому,  що  потрiбно  просвiчувати
народ,  виховувати,  викорiнювати  полiтичну   слiпоту,   iндиферентнiсть;
байдужий чоловiк, скажiмо, в колгоспi й золоте я?чко не пiднiме з-пiд нiг,
а то й розчавить його чоботом. А якже слiпим i глухим  будувати  комунiзм,
Анастасi? Степанiвно?

   Вона глянула запитально й трохи здивовано менi в очi; на ?? язицi,  мов
на пательнi, шкварчало слово, яким готувалася мене впекти,  а  вона  вмiла
обпiкати ненавистю, але на цей раз змовчала, мо?  трактування  iде?  вiрша
дещо, певно, ?? спантеличило. "Ой, Ольго,  Ольго,  -  буркнула  доньцi,  -
набiду?шся  ти,  небого,  зi  сво?м  нещасним  поетом".   Ольга   винувато
посмiхнулася; Ольга була схожа на розгублену школярку.

   2
   Лiниво позiхав похмурий ранок пiзньо? осенi. Небо й земля розчинилися в
сiрiй  мряцi,  мiж  ними  розмилися  кордони.   Дерева   стримiли   чорнi,
роздягненi, немов приреченi  на  смерть;  садами  блукав,  як  забрьоханий
п'яниця, сонний вiтер. Село по вуха потонуло  в  грязюцi,  перемеленiй  на
вулицях тракторами, й мерзлякувато куталося в  дими,  що  клубилися  помiж
хатами. В передчуттi тривоги й непевностi, немов важкий дзвiн на  мотузку,
що ма? ось-ось обiрватися, висiла на високих грушах i  ясенах  занiмiла  й
оглухла тиша. Зрiдка, як пострiли,  несподiвано  й  рiзко  вигулькували  з
туману воронячi крики. Школярики брели вулицями до школи,  мов  старцi  на
ярмарок. У тiснiй учительськiй кiмнатi педагогiчна братiя позiхала, лiниво
перелопачуючи сiльськi новини;  шелестiли  учнiвськi  зошити  з  домашнiми
завданнями, й було таке враження, коли заплющиш очi, що помiж нами лiтають
зеленi мотилi з шелестливими крильцями; котро?сь хвилини я уявив, що й моя
теща, яка сидiла в кутку за  столиком,  теж  обернулася  в  мотиля,  бабку
зеленокрилу з булькатими очима, в яких не  було  чоловiчкiв,  зеленава  ?х
випуклiсть, яблука,  що  начебто  були  вилитi  з  льоду  безпристрасно  й
бездумно поглинали нас, усiх присутнiх у вчительськiй кiмнатi. Я  подумав,
що Хмура Настя не тiльки мене особисто, але й усiх сво?х  колег,  з  якими
попрацювала, мабуть, зо двадцять рокiв, не те, що не любить, нема тут  про
любов нiяко? мови, змушена нас терпiти, з нами розмовляти, iнколи подавати
руку, сидiти з нами на рiзних зборах i нарадах... так, змушена нас терпiти
й воднораз була вiдчуженою, далекою, нiби загубленою в космосi... але й  у
космосi будучи, цiлилася тобi в душу поглядом,  немов  готовим  до  стрiлу
карабiном.
   Ось-ось карабiн той вистрелить, ти будеш скошений ?? зата?ною люттю,  а
вона обмине твiй труп, гейби його й не помiтивши, й пiде  далi...  й  пiде
далi стрiляти.

   I так цiле життя.
   Власне цього похмурого ранку пiзньо? осенi,  коли  я  мимоволi  ковзнув
поглядом по сво?й дорогiй тещi й поранився, немов наступив босою ногою  на
уламок пивно? пляшки, ?? слiпою ворожiстю, чи не вперше ворухнувся в  менi
черв'ячок жалю. Дотепер я намагався Хмуру Настю або ж не помiчати,  або  ж
на ?? зата?ну ворожiсть вiдповiдати сво?ю ворожiстю, або ж сприймав ??  як
стихiйне  лихо,  або  ж...  Я  винаходив  багато   способiв,   щоб   мирно
спiвiснувати, адже ми жили в однiй хатi, але ж я нiколи  не  замислювався,
що вона по сутi глибоко нещасна жiнка, що ?? треба жалiти.  I  тiльки  ось
цього ранку ворухнувся в менi жаль; це було нечекане, несподiване почуття,
схоже, може, на воронячий скрик посеред густо? мряки; я ловив  вороння  за
крила, клав на свiй стiл пiд електричну лампу й розглядав пильно: жаль був
чистий, як перший снiг.
   Справдi  ж,  як  не  пожалiти  жiнку,  яка  не  вмi?  або  ж  не   хоче
посмiхнутися, котра запiдозрю? в тобi ворога i для котро? цiле життя схоже
на сьогоднiшнiй, заснований нудьгою ранок.  Так  велося  ?й  у  дитинствi;
безбарвне проминули студентськi ??  роки;  у  жiночу  зрiлiсть  увiйшовши,
народила Ольгу, певне, не  з  любовi,  а  лише  з  жiночого  обов'язку,  з
фiзiологiчно? потреби продовжувати рiд. Господи! Й так далi день за  днем,
рiк за роком, цiлi десятилiття? За  що  ж  така  кара...  кара  ненавистю?
Питання мо?, Майстре, цiлком  риторичнi,  бо  Черчен  пам'ята?  ??  батька
Степана Чепрагу - статного, красивого газду, який сiяв жито на сво?х п'яти
моргах,  здавав  законопослушно  "контигент"  нiмцям,  а  хлiбопоставку  -
совiтам. У сорок четвертому влiтку совiти взяли його  до  вiйська,  воював
"на Чехах". Вдома по вiйнi не пхався в нiяку "полiтику", жив, як усi в  тi
роки: вночi приходили хлопцi з лiсу - давав ?м  ?сти,  давав  пити,  давав
рублi "на Укра?ну". Вдень же при?жджали  з  Рогача  рiзнi  уповноваженi  в
оточеннi озбро?них до зубiв енкаведистiв, якi будували  "новую  зажiточную
жизнь" i, будуючи ??, звiсно, хотiли ?сти, а ще бiльше пити й пити,  i  ?х
знову припроваджували з сiльради до Степана, бо нiбито на сьогоднi  випала
його черга давати обiдати цiлiй згра?.
   Вiн покiрливо годував перших i других, першим i другим  наливав  сиво?,
як дим, самогонки, першим i другим кивав згiдливо головою, бо хотiв  жити,
бо боявся Сибiру, бо мав жiнку й доньку-одиначку, пестунку Настку.
   Аж поки не спiткнувся Степан Чепрага...
   А може, й не спiткнувся, може, то була обмова, чорна брехня, що  нiбито
вiн, такий святий та божий, зi страху чи з вигоди продався енкаведистам  i
служить ?м та?мно, вивiдуючи  й  доносячи  ?м,  енкаве-де,  про  сiльських
пiдпiльникiв. Хто це мiг перевiрити, щоб виправдати  людину  чи  покарати?
Тодi численнi опери з району й  областi,  суддi  й  прокурори,  трибунали,
"трiйки"  -  страхiтлива  гiльйотина,  що  працювала  вдень  i  вночi,  не
дошукувалася iстини, вона вмiла тiльки карати й карати; "хлопцi  з  лiсу",
есбе теж не мали нi часу, нi охоти, нi умов на довгi слiдства - суд ?х був
коротким, а ще коротша кара - зрадникам смерть. Вони, есбе, якраз котро?сь
ночi й постукали в Чеп-ражине вiкно, а коли газда вiдчинив дверi й завiсив
веретами вiкна, як тодi було заведено, а потiм засвiтив на столi каганець,
що розмив на жовто обличчя Степана Чепраги й тих, що прийшли по його душу,
вони так i сказали коротко, гейби з дерева тесаними словами, що прийшли по
його душу, й вичитали йому вирок, i Степан Чепрага лише розвiв,  онiмiлий,
руками, мовляв, на смерть нема ради, й в однiй спiднiй  бiлизнi  похитався
п'яно до дверей, де уже у сiнях чатував  на  нього  з  мотузкою  Шiнькарiв
Дз?дзьо - напiвiдiот, завжди заслинений та й по-доброму усмiхнений, якого,
як потiм стало вiдомо, себе використовувало в терористичних  акцiях;  тi??
ночi Дз?дзьовi не випало записати на свiй рахунок iще одну  жертву,  бо  з
постелi зiрвалася Олена - Штефанова жiнка, в  миг  ока  вона  вiдштовхнула
одного з нiчних  гостей,  що  той  аж  заточився  до  печi,  обома  руками
вчепилася  за  Штефана,  зрослася  з  ним  намертво,  й   спершу   благала
змилосердитися над ?? газдою, бо вiн нiкому нiчого не  винен,  бо  бо?ться
вiн грiха i Бога, а коли есбiсти почали  ??  вiд  чоловiка  вiдривати,  то
вона, вiдбиваючись, несамовито, дико закричала; есбiстам, певно, нiколи  й
не снилася лавина проклять, що впала на ?хнi голови; розпатлана, задихана,
люта, враз  засмерджена  сечею,  з  оголеними  грудьми,  що  вихопилися  з
роздерто? пазухи, жiнка була страшна в сво?й рiшучостi оборонити чоловiка;
вона до Штефана приросла; вона билася руками й ногами; вона криком злiтала
аж до Бога, одначе Бог мовчав.
   Зате обiзвався автомат.
   I одна черга, i друга, i третя...
   А четвертою есбiсти вдарили по лампi.
   Четверта черга врятувала Настку.
   ?й тодi йшов шiстнадцятий рiк, i тато з невелико? комiрчини, що була по
сусiдству з "великою хатою",  де  спали  старi,  прорiзавши  задн?  вiкно,
обладнав дiвочу свiтличку: Настi було тут зручно i безпечно, не мусили  ??
бачити непрошенi гостi, що часто навiдувалися до велико? хати. Через задн?
вiкно при потребi можна було  вискочити  в  сад,  а  далi  -  в  поля,  що
починалися вiдразу за обiйстям. Настя однак, коли в хатi зчинився  лемент,
про задн? вiкно й не згадала, а вихопилася на порiг й зацiпенiла вiд жаху,
зрозумiвши, що по тата прийшла смерть. У горлi замерз, став грудкою  крик,
страх спутав ноги, вона не мала сили зрушитися з мiсця, зронити  слово.  I
це поки що ?? рятувало, есбiсти при мертвецькому блиманнi каганця та ще  й
занятi борюканням iз Оленою не встигли дiвчину  помiтити.  Щоправда,  пiч,
упритул до дверей, що вели до кiмнатчини, дещо заслонила собою дiвчину.
   Однак Настчина непомiченiсть з кожною хвилиною миналася, скорочувалася,
пiч уже не могла допомогти, оцiпенiння розмерзлося, на мiсце страху хлинув
на дiвчину жаль... жаль ?й було тата, який не пробував нi  вiдпрошуватися,
нi боронитися, i Настка знала свого тата: вiн  завжди  був  безборонний  i
лагiдний, але безбороннiсть i лагiднiсть придатнi в iншi часи, а не в таку
ось страшну нiч; i було ?й жаль маму, яка вiдчайдушне трималася  за  тата,
захищаючи його сво?ми голими грудьми й  при  цьому  вергала  прокльони  на
есбiстiв. Уже дуже мало... уже дуже мало бракувало, щоб Настка,  спонукана
жалем,  не  кинулася  на  помiч  мамi  й  татовi;  яко?сь  тiльки  секунди
бракувало... Аж тут вдарила черга, й друга, й третя, й впали скошенi обо?,
тато з мамою, i ще скреготнула четверта черга, розсiваючи кулi по образах,
по стелi й по каганцю, i якраз у момент четверто? черги Настка  скрикнула,
але пострiли, на ?? щастя, крик притлумили,  й  есбiсти  вибiгли  з  хати.
Дiвча, зрештою, уже цього не бачило, воно, зiмлiвши, впало на порiг.
   Цi?? страшно? ночi вступила в ?? душу похмурiсть i ненависть; вона була
переконана, що батько нiчим перед людьми не  завинив,  вiн  був  ласкавий,
добрий i нiжний... нiжнiший, може, нiж мама. То защо його вбивати? Чи  ?м,
людям iз лiсу, байдуже кого вбивати?  Очевидно,  правду  говорив  у  школi
секретар райкому, який  на?жджав  iз  Рогача  i  агiтував  старшокласникiв
записуватися до комсомолу, що бандерiвцi - це просто бандити,  збожеволiлi
упирi, котрi упиваються людською кров'ю. Iде?ю про самостiйну Укра?ну вони
лише прикриваються, як фартушиною. Ма?мо ж Укра?ну Радянську, яко? нам  ще
Укра?ни треба?
   Ну, яко??
   Ще недавно балаканину комсомольського секретаря Настка,  як  i  всi  ??
ровесники в класi, сприймала як совiцьку пропаганду,  брехню,  як  сак,  у
котрий людолови заманювали молодi  душi;  сьогоднi  ж,  пiсля  усього,  що
пережила, свiт дiвчини нагло перемiнився, вороги ж прийшли не з району пiд
червоним прапором, а вийшли з лiсу, з пота?мних схронiв.
   Вороги?

   А хто ж вони, тi дво?, якi прошили кулями ?? тата й маму?
   Цiлу нiч просидiла дiвчина на пiдлозi коло тата й мами, темрява  ховала
?хнi обличчя i ?хню кров; спершу вона скиглiла, як цуценя,  тремтiла  усiм
тiлом; потiм утомившись, отупiло дрiмала, схиливши голову на груди;  а  ще
потiм, отямившись, надслуховувала, очiкуючи чуда, що з маминих  або  ж  iз
татових грудей  проб'?ться  крiзь  смерть  i  кров  тонесенький  промiнчик
зiтхання,  подиху.  Часом  ?й  здавалося,  що  зiтхання,  немов   росточок
квасолини в теплiй рiллi, пробуравив моторошну  тишу,  шелеснув...  ось...
ось знову. Гаряча хвиля надi?  враз,  як  вранiшн?  сонце,  вдарила  ?й  у
голову, дiвчина квапливо намацувала побiч себе на пiдлозi  татову  руку  й
шукала пульсу.
   Руки вже холодiли.
   Нiч тягнулася безмiрно, не було ?й нi кiнця, нi краю; дiвчина замерзала
посеред чорно? безоднi, на ?? днi, й чорнота безпросвiтна й люта  просякла
в ?? кров, Настка й сама не запiдозрювала, що бездонна, страшна i люта нiч
увiйшла в ?? душу й там розпаношилася назавжди.
   Сусiди знайшли ?? вранцi непритомну поруч iз вбитими.
   Через два днi ховали Степана Чепрагу з жоною Оленою. Район влаштував ?м
пишнi  похорони  з  вiнками,  оркестром,  промовами  i  плачами   за?жджих
казальникiв, яким насправдi були байдужi життя i смерть Степана Чепраги та
його жiнки, вони  просто  користалися  з  нагоди  зайвий  раз  затаврувати
укра?нський  буржуазний  нацiоналiзм...  нiбито  нацiоналiзм  мав  до  цих
смертей якесь вiдношення. I не знати,  чи  районна  газета  "Зоря  Опiлля"
збрехала навмисне, чи  таки  направду  Настка  в  приступi  жалю  i  гнiву
пригрозила на цвинтарi убивцям ?? родичiв, що нiколи ?м свого сирiтства не
подару? i поки буде жити ?м цього не забуде... i не минуться безкарно ?хнi
злочини, здохнуть вони безславно в смердючих сво?х схронах.
   Видруковане, звiсна рiч, потрапило в есбе, вiдразу  знайшлися  "геро?",
якi  мали  намiр  "поговорити  з  дiвчуром":  i  таки  за  нею   полювали,
вiдчуваючи, що в ??  особi,  байдуже  -  погрожувала  вона  комусь-там  на
цвинтарi, чи нi, мають  потенцiйного  ворога.  Настка  щоночi  ночувала  в
iншому мiсцi - в чужих оборогах, закрадалася в стодоли  й  стайнi,  згодом
взагалi зникла з села на довгi роки, про не? встигли в Черченi й забути, а
вона за цей час закiнчила на  Донбасi  педiнститут  i  повернулася  додому
вчителькою математики. I найперше позичила в сусiдiв рискаль i  заходилася
обкладати дерном могилу тата й мами; хоч у Черченi й у навколишнiх лiсах i
полях давно стихли пострiли, а пiдпiльнi хитрi кри?вки позападалися... хоч
пого?лися рани, поржавiли закопанi автомати й гранати... хоч  роки,  немов
морськi хвилi  пiсок  на  березi,  згладжували  людську  пам'ять,  стирали
пережите й переболене, Анастасiя Степанiвна, повертаючись з  кладовища  до
сво?? запущено?, як колгоспна  корiвчина,  хати,  дибала  самою  серединою
вулицi з лопатою на плечi пряма, темна лицем, слiпа поглядом, i кожен, хто
?? тодi здибав на дорозi, зрозумiв, що Чепражина донька нiчого не забула й
нiкого не простила, ?й вважалося - i так трива? донинi  -  що  за  кожними
ворiтьми далi чатував ворог, той, що звiв зi  свiту  тата  й  маму,  а  на
додаток - i це чи не найжорстокiше - виполов iз  ??  життя  буйне  квiття:
радiсть i смiх, замiсть них посiявши отруйне зiлля - пригноблення, смуток,
змiшаний iз тамованою злiстю, недовiр'я до  сво?х  краянiв;  присмерковий,
постiйно насторожений стан душi заважав ?й просто жити, i каторги цi??  не
могла позбутися; борiння само? з собою не давало наслiдкiв, та  й,  правду
кажучи, не могло дати, бо вже таким, а не iнакшим виробився  ??  характер.
Це вже, власне, не мимовiльнi напливи червоного й чорного, а це напостiйно
упокорився спосiб життя,  стан  душi.  Вона  мала  внутрiшн?  задоволення,
наприклад, вiд того, що в кожному, на кого  б  не  глянула,  запiдозрювала
ворога, який сьогоднi прича?вся i вда? невинного, тихого, а насправдi - це
лише хитре  маскування;  люди  мають  пряму  дотичнiсть  до  ??  минулого,
кожен...  кожен...  кожен  iз  них  пам'ята?  воронений  холод  нiмецького
автомата.
   Що, не вiрите?
   Ось це дiвча, що на таблицi креслить кути, хiба не  може  бути  донькою
або ж онукою  того,  котрий  прострелив  iз  автомата  ??,  Настi  Хмуро?,
родичiв? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителi хвалять за вiдмiннi
оцiнки, напевно зна?,  що  i  його  тато  був  у  бандерiвцях?  А  ось  ця
згорблена, з коштуром у руцi жiнка, яка диба? навстрiч,  змивала,  мабуть,
кучеряву голову сво?му синовi, який вночi пiсля довго?  розлуки  закрався,
поки енкаведисти та стрибки дрiмали у сво?х засiдках, до мамино?  хати.  А
ось цей статечний дiдуган Тимко Черешнiвський, який  схилився  на  ворота,
хiба не стрiля? в не? бiлими очима, немов цiлиться з карабiна...  цiлиться
i вбива?. А ось молодичка, яка босонiж чимчику? з поля, навмисне вiта?ться
по-старорежимному,  "Славайсу",  так,  навмисне,  щоб  менi  допекти,  щоб
пiдкреслити:  хоч  влада  нiбито  пану?  совiцька,   а   в   селi,   прошу
панi-професорко, нiчого не змiнилося, те що було зверху й усi його бачили,
пiшло в еподи, в корiння... в корiннi, панi професорко, ми живемо. Майтеся
в обачностi.

   Усе, що оповiдаю вам. Майстре, про свою тещу, я довiдувався вiд  Ольги;
Хмура Настя часом, коли нападала на не? самотнiсть, сповiдалася  доньцi  й
очiкувала, певно,  вiд  не?  розради;  Ольга  маму  заспокоювала,  а  сама
жахалася чорно? пустелi... жахалася  чорних  пiскiв,  якими  пiшкувала  ??
мама.
   I куди вона йшла?
   I чому мама  посiяла  навкруг  море  чорних  пiскiв,  що  стелилися  до
горизонту,  аж  туди,  де  заходить  сонце?  За'  чорними  пiсками,  мамо,
почина?ться голуба й зелена земля.  Треба  лише  перебрести  чорнi  пiски,
треба лише хотiти побачити голубу й зелену землю.
   Донька плакала,  голублячи  маму,  обцiловувала  ?й  руки,  розчiсувала
волосся, зазираючи ?й увiчi. Мати споглядала на доньку незворушно; ?? душа
була замкнута за сiмома замками, кожен  замок  був  заворожений,  а  ключi
втопленi в безоднях.

   Того осiннього ранку перед початком урокiв, коли вигулькували iз мряки,
як пострiли, воронячi крики, коли вiтер чалапав попiд голими деревами,  як
мокра курка, й коли, немов у передчуттi тривоги й  непевностi,  висiла  на
високих грушках i ясенах занiмiла глуха тиша,  й  коли  шелест  учнiвських
зошитiв нагадував шарудiння крил зелених  бабок,  я  поранився,  немов  об
уламок пивно? пляшки, слiпою ненавистю мо?? тещi... поранився i заболiв  у
мене жаль за не?. Мене вразила вiдчужена ??  самотнiсть;  i  менi  баглося
по-синiвському ??  обняти,  посмiхнутися,  поцiкавитися  ??  здоров'ям;  я
навiть пiдступив до ?? столика; я навiть приготував кiлька щирих слiв,  що
не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.
   Весна ще повер...
   Не  посмiв  заговорити.  Анастасiя  Степанiвна,  немовби  вгадуючи  мiй
жалiсливий порив, рiзко пiдвелася з  стiльця,  косо  зиркнула  на  мене...
позирк був, ну... немов ударила навiдмаш, i з пiднятою  головою  пiшла  на
перший урок.

   Зiрвався з шнурка старий ще австрiйський  шкiльний  дзвiнок.  Починався
день.


   Був у  нашому  мирному  спiвiснуваннi  з  Анастасi?ю  Степанiвною  один
пам'ятний момент, який ненадовго,  якщо  не  порiднив  нас,  то  принаймнi
зблизив. Сталося це того дня, коли ми  привезли  з  пологового  будинку  в
Рогачi Ольгу й нашу маленьку  донечку.  На  радощах  ми  з  тестем  випили
коньяку, теща теж пригубила - внучатко,  здавалося,  принесло  з  собою  у
розлогий котедж колгоспного голови незвiдану, чужу у  цих  стiнах  людську
теплоту.  Теща  не  могла  налюбуватися  нашою  первiсткою,  буквально  не
вiдходила вiд колиски, i я подумав, що в ?? душi  розтоплю?ться  лiд,  бо,
виявля?ться, навiть у похмурiй душi ? сили, якi  засвiчують  давно  забутi
сонечка.

   Ми вибирали нашiй донечцi iм'я.
   Ми з Ольгою давно  вирiшили,  що  дiвчинку  назвемо  Соломi?ю,  а  якщо
народиться хлопчик, то буде у нас Северин, цi iмена нам подобалися, ми  до
них звикли... i я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й,
жартуючи, запитував: "Ну, як тобi  там,  Северку?",  або  ж  переiнакшував
Соломiю на Солому, на Солю, i навiть кликав ?? Стебелинкою.

   Але й тодi, коли в тещинiй душi шкварчали, немов iз лою вилитi, пiднятi
з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозумiти, що  наше  дiло
робити дiдовi й бабi внучат, а вже витрушувати ?х iз  пелюшок,  одягати  i
виховувати  -  то  це  бабина  й  дiдова  турбота.  А  остiльки  виховання
почина?ться з iменi, то нашi солом'янi iмена були ущент  розкритикованi  й
викинутi на смiтник як арха?чнi й взагалi -  не  радянськi.  Теща  мала  в
запасi цiлий тузiн iмен: Наташа, Валентина, Лiда, Л?на, Вiка, Тоня;  знову
ж пiдхмеленому тестевi подобалася щироукра?нська  Оксана.  Ольга  моя,  як
звичайно, скапiтулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був
згiдний на Оксану, справдi гарне iм'я, хоч останнiм часом Оксани  навально
увiйшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться  на  якiйсь
I? чи Лiлi.
   - Зна?те що, дiду й бабо, - рятував я свою доньку вiд козячих кличок, -
не треба нам Л?ночок та Св?точок, Оксану нинi на кожному кроцi  зустрiнеш.
Якщо вже не прийма?ться, щоб дитя звалося Соломi?ю, то згадаймо,  що  ?  у
нашо? дiвчинки бабуся,  яка  носить  рiдкiсне  й  милозвучне  iм'я  Настя,
Анастасiя, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи
як кажете? - Очевидно, на радощах я теж випив, i тон мiй був пiднесений  й
пiдхмелений... або й щирий, без хмелю, чому б нi?
   Я прагнув миру й любовi в сво?й хатi.
   ...А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку.


   3
   Цю iсторiю. Майстре, можна порiвняти до  велико?  полотняно?  торби,  з
якою ходили,  бувало,  перекинувши  через  плече,  старосвiтськi  жебраки;
тiльки старосвiтськi жебраки, "дiди"  чи  старцi  виповнювали  сво?  торби
скибками хлiба, картоплею, воречками з просом i кукурудзяним борошном, а я
сво?ю чергою наладував у свою торбу камiння; перший камiнь я поклав у  не?
ще влiтку пiд час косовицi... власне я скидав молоде пахуче сiно в копицi,
а мо? мама принесли менi в "Дубники", де  колгосп  "на  постiйне"  видiляв
мамi дiлянку сiножатi, косарський обiд: вареники з  сиром  i  сметаною  та
рисову кашу на молоцi.  Вода  була  поруч:  з-пiд  корiння  усохлого  дуба
про-жолобилася криничка - пий i насолоджуйся.

   По обiдi я сказав мамi, що Пиндилик - партiйний секретар у нашому  селi
агiту? мене вступили до партi?; я сказав це  начебто  мiж  iншим,  начебто
Пиндиликова агiтацiя стосу?ться когось iншого, чужого, а не мене особисто,
начебто це була така собi дрiбничка... якась агiтацiя...  якась  партiя...
якесь далеке торохкотiння  воза  посеред  ночi:  i  хай  собi  нiчний  вiз
котиться, а нам байдуже, ми будемо спати.

   Мама не робили вигляду, що новина ?х не стурбувала,  запропоновану  гру
вони не прийняли; стовбенiли,  опершись  на  граблi;  на  ?хн?  гостроносе
аскетичне обличчя впала тiнь; менi з дитинства був знайомий  цей  пташиний
вираз обличчя, який появлявся кожного разу, коли мама були чимсь наляканi,
заскоченi зненацька, вся ?хня постать  наготовувалася  немовби  злетiти  -
такi вони були напруженi й легкотiлi; порив до лету однак тривав  недовго,
злякана птаха залишалася на землi: мама,  стиснувши  уста,  готувалися  до
оборони.
   - Це дуже поважна справа, сину, - сказали вони. - I  не  вдавай,  прошу
тебе, що Пиндиликову пропозицiю  ти  в  одне  вухо  впустив,  а  другим  -
випустив. Афоня Пиндилик пустив гадюку... ходиш ти  з  гадюкою  в  пазусi,
щохвилини вiдчуваючи, як вона оперiзу? тво? тiло... оперiзу?  i  чека?  на
тво? рiшення.  А  ти  закаменiв  на  роздорiжжi...  двi  дороги  ведуть  з
роздорiжжя в свiти: направо пiдеш з партiйним квитком i до партiйного  раю
заведе тебе рiвна дорога, устелена килимами...  там  у  раю,  начальницьке
крiсло, файна платня, права усякi й блага писанi й неписанi; у  партiйному
раю ти будеш схожий на пастуха,  який  пасе  овець,  котрi  вибрали  другу
дорогу - лiву. Природн? бажання кожного бути пастухом, якщо,  звичайно,  ?
вибiр.
   - Чи нема... чи нема  третьо?  дороги?  -  запитував  я  маму.  Й  мушу
признатися, що якраз на сiножатi, на цiй круглiй,  як  сковорода,  полянi,
отороченiй зусiбiч лiсом й ущерть залитiй сонцем  i  виповненiй  людськими
голосами, передзвоном кiс (а ще хтось iз косарiв, який теж тут мав дiлянку
"на сiно", принiс радiо, що вигойкувало щось ритмiчно-монотонне, чуже,  як
папуга на вербi) я уперше замислився над третьою  дорогою.  Вона  являлася
менi непомiтною помiж травами й зарослями терену, одначе прямою i  чесною,
без компромiсiв iз самим собою.
   - Чого ж, ? iще третя дорога, - вiдповiли  мама,  неначе  пiдтверджуючи
мою думку. - Тiльки нелегка вона в наш  час...  устократ  вона  важча  для
iнтелiгента, котрий завше у громади на очах. Вона хiба придатна для  того,
хто в полi з сапою або ж -  iз  трактором.  Тому  ато  в  полi,  простiше:
вiдробив свою норму, висапав свою дiлянку - i нiкому нема до тебе дiла,  i
ти нi вiд кого не залежиш. Хай  там  собi  вмирають  Сталiни,  най  Хрущов
обiця? комунiзм, що нiбито ось-ось ма? настати - йому до  всього  байдуже.
Ти ма?ш свою роботу, свiй хлiб, свою хату, свою  худiбку  в  оборi,  свого
Бога на стiнi i свою правду. Та я мiркую, що  навiть  тому,  хто  в  полi,
доводиться iз сво?м Богом та iз  сво?ю  правдою  нелегко,  дарма,  що  вiн
вiдгороджений вiд свiту... свiт його зманю?, вiн зi свiтом так  чи  iнакше
змотужений i вiд нього залежний.

   - Як же бути, мамо, на третiй дорозi  тому,  який  не  в  полi,  як  ви
кажете, а в школi? - запитував я не маму, а самого себе. - Коли  ти  щодня
на виднотi, на людях... i слова тво? ловлять... ти хочеш, щоб  слова  тво?
ловили... ловили й вибудовували з них сво? душi: цеглина до  цеглини  -  й
поста? цiла будова... цiла велетенська будова, виявля?ться,  вибудувана  з
фальшивих слiв, мовлених за фальшивою шкiльною  програмою.  -  Я  мимохiть
стулив повiки, уявляючи  юнацьку  душу,  ангела,  зiтканого  з  фальшивого
матерiалу... ангел був чорний, як комин, наскрiзь завуджений, пота?мний  i
хитрий, облесливий  i  пiдлий;  душа  була  мiлка,  жабi  по  колiно,  але
непрозора, не проглянеш ?? дно. Мене пройняв  жах  i  сором  за  себе:  я,
прецiнь, докладаю зусиль, будуючи душi з олжi,  з  брехливо?  iсторi?,  iз
спотворено? моралi, з iдей, в якi, якщо по правдi,  нiхто  не  вiрить,  iз
щоденного лицемiрства.
   - Я не знаю, як бути тому, який хоче обрати третю дорогу  й  при  цьому
залишитися вчителем iсторi?, - вiдповiли навпростець  мама,  рятуючи  мене
вiд напливу чорноти скалiчених душ. - Якщо рушиш уперед не оглядаючись, то
вже завтра тебе зупинять. На обочинах розставлено багато  полiцi?,  багато
пиндиликiв. Що залишиться вiд чесного учителя iсторi?, того, який  вирушив
уперед, не оглядаючись? Ти над  цим  думав?  -  Мама  покинули  граблi  й,
пiдстеливши пласт сiна, сiли в тiнь копицi навпроти мене. Я  не  впiзнавав
?хнiх думок, мама нiколи не  вчили  мене  боязливо?  обережностi...  вчили
мудростi,  так,  вчили  правдивостi.  Чого   ж   сьогоднi   лякають   мене
пиндиликами? Це так на них не схоже.
   - Я щось не так  сказала?  -  спитали  по  хвилинi  мама,  читаючи  мо?
здивування. - Осуджу?ш мене за те, що боюся за твою долю? Що остерiгаю вiд
пиндиликiв? Я сама себе осуджую, це правда... але правдою ? i те, що  свiт
повний пиндиликiв i ти нiкуди вiд них не дiнешся, бо ма?ш  диплом  учителя
iсторi?, бо ма?ш жiнку, малу Настусю, ма?ш Хмуру Настю з Головою,  i  ма?ш
на додаток мене, стару. I з тим, що ма?ш, мусимо рахуватися.  Мусимо...  -
вона повторила майже зi стогоном. - О, якби менi хотiлося  порадити  тобi,
Павле: плюнь на цiлий свiт, ось ма?ш сiножать, ма?ш сонце i дощ, ма?ш Бога
над собою i совiсть у собi - i жий правдиво сто лiт. Не маю однак права на
таку пораду. Це мене гризе, що не маю... - В тiнi копицi пасмо волосся, що
висмикнулося з-пiд хустини на вухо, немилосердно пекло молочною  бiлизною,
а брови iскрилися кучерявим iнi?м. Очi теж були пiдбiленi  молоком;  крiзь
молоко немовби вiтер продмухав ополонку, пробився на поверхню спогад. -  Я
згадала оце нашого Зiновiя, - сказали мама й посмiхнулися  лагiдно,  немов
живий  Зiновiй  стояв  поруч.  -  Згадала-м,  як  випроваджувала  його   в
укра?нську партизанку. З  ним  було  простiше,  нiж  з  тобою,  дарма,  що
випроваджувала хлопця на погибель. Вибору не було. Хто ще  iнший  мав  йти
воювати за Укра?ну... воювати й вмирати за не?, як  не  мiй  син?  Це  так
зрозумiло...

   Щоправда, тодi свiт дiлився просто: на чорне й на  бiле.  Тепер  же  до
чорного додають бiле, змiшуючи ?х, i виходить щось сiре...  i  кажуть,  що
так ма? бути. Важко порадити, як повернути бiлому його бiлизну. Ти вчений,
сам ма?ш вирiшити.

   Другий камiнь я поклав у свою  полотняну  торбу  на  Свят-вечiр;  рiдко
якого року я не при?жджав додому, особливо пiсля татово? смертi, щоб сiсти
з мамою до свято? вечерi; це стало традицi?ю i потребою  мо?ю  i  маминою;
хоч мама залишилися на господарцi однi, без тата й без мене, бо ж я, як то
кажуть, здобував вищу освiту в Бистричанах, але вони нiколи не  скаржилися
на самотнiсть; вони не вмiли бути самотнiми; вони  вели  розмови  з  нашою
мiнiатюрною корiвчиною, поросятами, курми, а найбiльше любили розмовляти з
Кудла?м, якого взимi у лютi  морози  впускали  нанiч  до  хати.  Я  колись
випадково пiдслухав мамину розмову з Кудла?м. Собака сидiв на хвостi й  не
спускав iз мами очей. Мама оповiдали йому,  що  не  привезли  до  магазину
хлiба, оце три днi сидимо з тобою на пляцках. Але то  ще  не  бiда,  якось
перебудемо, картопля, прецiнь, вродила. Мабуть, через те, що  кожного  дня
ходжу до магазину по хлiб та з нiчим повертаюся,  цi??  ночi  снився  менi
хлiб. Кажуть, Кудлайку, що коли сниться хлiб, то - на щастя i на прибуток.
Дай Боже. Ну, снилося менi, що йду полем та йду й несу в бiлiй хустинi два
хлiби житнi, великi, як жорна.  Колись,  як  ще  не  зав'язали  в  Черченi
колгосп, я сама вмiла такi випiкати, а тепер не знаю, чи втрафила б.  Хлiб
у хустинi пахне на цiле поле, а може, й на цiлий свiт... i я знаю, що несу
цей хлiб Зiновiю на те далеке  поле  в  Братишанах,  на  якому  загубилася
Зеникова могила. Вiн, Зеник наш, нiбито зголоднiв на тому  свiтi,  бо  там
нiбито дають лише бiлi  булки  з  мармелядою,  а  йому  забаглося  чорного
разового хлiба... вiд, чорного разового хлiба прибува? сила.
   Я йду, чу?ш, Кудлайку, чужим полем  i  сушу  собi  голову:  нащо  мо?му
синовi людсько?  сили?  Там  де  вiн,  потрiбна  лише  молитва,  любов  до
Всевишнього.

   I такi розмови "на ружнi теми"  мама  торочать  цiлими  годинами;  вони
вмiють також розмовляти на городi коло картоплi, в саду -  з  деревами,  а
коли пада? дощ - то й з дощем, якщо вi? вiтер - то з вiтром.
   А коли ?м надокучають роботи i розмови, то сiдають за стiл до книжок.

   То хiба може утриматися в нашiй хатi самотнiсть?
   На Свят-вечiр я мамi потрiбний як нащадок i продовжувач роду  Ключарiв;
мама переконанi, що на Свят-вечiр у гостi до живих приходять душi померлих
родичiв - дiдiв i прадiдiв аж до  хто  зна?  якого  колiна,  вони  незримо
присутнi за столом на покутi в хатi, в коморi, де пахне  сухим  зерном,  у
стайнi бiля корови, й навiть чути, як вони походжають стежками на подвiр'?
- снiг рипить пiд ?хнiми постолами; родичi  надслуховують  пильно,  чи  не
скрипить дубова наша хата, чи шашель не точить старi скринi, чи на  горищi
не вгнiздилися  злиднi,  чи  в  хатi  ще  панують,  як  i  в  давнi  часи,
боголюбство, чесноти людськi, добро i праця, чи  святi  образи  висять  на
чоловiй стiнi; а ще запитують предки корiвчину нашу,  чи  не  голодна,  чи
сiно не стухле, чи газди припадкове, впадаючи  в  гнiв,  не  обзивають  ??
чорним словом або й хапаються з iстик.
   I дуже сумують предки,  що  в  бур'янi  за  стайнею  iржав'i?  плуг  iз
поламаною  колiснею,  що  не  чутно  на  обiйстю  кiнського  iржання,   що
потупилися, складенi в коморi в мiшках, бездiяльнi татовi долота й  тесла,
свердла й гиблi, "васерваги"  для  вирiвнювання  i  припасування  та  iнше
теслярське начиння, яке в недавнi часи мандрувало з  татом  по  селах,  де
будувалися церкви, читальнi й простi селянськi будiвлi.
   За все, що ? добре в газдiвствi, i за все, що ?  занехаяне,  призабуте,
вiдповiдати ма?  той,  хто  ?  продовжувачем  та  пам'яттю  роду;  отже  я
при?жджаю на Свят-вечiр гейби на суд або на похвалу, принаймнi так важають
мо? мама.

   Для мене  ж  особисто  Свят-вечiр  у  Черченi  -  це  нiяка  не  данина
патрiархальщинi, це навiть не повернення до рiдних джерел, як  це  люблять
пiдкреслювати поети, на?жджаючи в  село  до  матерi  в  гостi;  я  ?ду  на
Свят-вечiр до Черчена без надзавдань, не маю також,  сказати  б,  "творчих
планiв", я при?жджаю до матерi - i цим усе сказано; хочу з  нею  посидiти,
послухати ?? жалi на здоров'я, подiлитися сво?ми бiдами або  й  порадувати
добрими новинами. А ще я ?ду, щоб наколоти мамi дров, нарiзати  сiчки  для
корови. Яка вже тут патрiархальщина?

   Так було завжди...
   Так було й в останнi два роки, вiдколи  я  оженився  в  Голови;  навiть
Хмура Настя не пробувала мене виховувати в ате?стичному дусi, коли я перед
Свят-вечором вибирався до мами. Ольгу з малою Насткою вона,  щоправда,  не
пускала, мовляв, перестудиш дитину - це раз, а по-друге, тобi,  Ольго,  не
пасу? справляти релiгiйнi всякi обряди, не забувай, чия  ти  донька,  кому
треба - все бачать... та й менi буде непри?мнiсть, а ще бiльша - татовi.
   Дивнi вони, отi Чоботи, люди: нiби заприсяженi ате?сти, нiби в  ?хньому
котеджi анi хрестика нiде, анi святого образка, i нiби  жодних  релiгiйних
свят не святкують, а на Рiздво варять пота?мно кутю, а на Великдень печуть
паски й галунять в цибулиннi яйця.
   - То, сину, такий час настав, що люди навмисне виставляють... гейби  на
воротях вивiшують... гейби таблички чiпляють собi на груди:  ось  якi  ми,
мовляв, безвiрники, чорти ми рогатi, такi, якi дуже подобаються  совiцькiй
владi... - зiтхали мо? мама, коли, бувало, ми з нею на цю тему розмовляли.
- Або дуже хочуть тiй владi сподобатися, - додавали  вони.  -  Колись,  до
вiйни, як ще Польща у  нас  панувала,  то  дiялося  навиворiт:  святих  та
побожних напоказ наплодилося багато. Так тодi  було  вигiдно.  Видно,  час
дикту?   людинi   ??   поведiнку,   вiдповiдно   вона   й   мiня?   шкiру,
пристосовуючись.
   Того далекого Свят-вечора, коли ми сидiли за столом i  вечеряли,  знову
повели розмову про мо? "партiйнi справи"; перед  розмовою,  перед  вечерею
були сповненi, як з року в  рiк,  як  i  сто  рокiв  тому  усi  первовiчнi
рiздвянi, як мама казали, "приписи", а у тих приписах вимага?ться, щоб  ще
перед тим, як внести до хати вiвсяного снопа - "дiдуха" й пласт сiна,  щоб
розстелити його на столi  пiд  обрусом,  треба  покропити  свяченою  водою
ворота й стовпи на хвiртцi; а ще в саду я мав торкнутися  долонею  кожного
дерева, подякувавши за осiннiй урожай плодючий, i вдарити обухом сокири тi
яблунi й грушi, якi стоять яловi, й  пригрозити  ?м,  що  коли  не  будуть
родити, то цього року будуть згладженi зi свiту; а ще  я  не  повинен  був
забути покропити йорданською водою покинутого за стайнею плуга,  по  ручки
чепiг засипаного снiгом, дарма, що той плуг, затуплений, iржавий, мертвий,
давним-давно не ви?жджав у поле веснувати; а ще пiсля молитви в хатi перед
образами за душi мертвих я зарубував сокиру у хатнiй порiг, пам'ятаючи, як
це робили небiжчик мо? тато, при цьому примовляючи: "Топорику мiй,  вiрний
приятелю, у терновому вогнi викований, у свяченiй  водi  гартований,  мо?ю
силою напо?ний, стережи  вiднинi  й  до  прийдешнього  Рiздва  мою  хижку,
пильнуй, щоб цей порiг не переступили нi смерть,  нi  слабiсть,  нi  дикий
звiр, нi нечиста сила, нi чоловiк iз чорними намiрами. Гостре тво? лезо, а
топорище крiпке. То най Бог нам помага?. Амiнь".
   Предки  напевно  були  мною  задоволенi;  я  нiчого   не   забував   iз
старосвiтських приписiв, а  мама  не  могли  натiшитися,  що  на  родовому
подвiр'? Ключарiв порядку? господар - i отже нiчого тут не  змiнилося  вiд
первовiку. По правдi сказати, вiд  слiв  i  дiйств  рiздвяних  я  теж  мав
задоволення, вони, слова i дiйства, може,  у  наш  рацiональний  час  були
на?вними, може,  та?ли  в  собi  магiю  давнини,  яку  сьогоднi  не  можна
пояснити,  бо  що,  наприклад,  сьогоднi  означа?  омивання  рогiв  коровi
свяченою водою... та, очевидно, нiчого пояснювати й не треба,  хiба  тобi,
чоловiче, мало того, що почува?шся по?днаним iз  прадавньою  глибиною,  що
ланцюг, початок якого висоту?ться з мороку вiкiв, не  обiрвався,  ти  його
трима?ш в руцi, ти його ланка, i вiн тобi, як це не дивно,  потрiбний,  бо
дода? тобi впевненостi, сили до життя i... вiдчуття безсмертя.
   Пiсля перших двох-трьох обов'язкових ложок кутi, мама питали  мене  без
передумов, чи "той Афоня" вiдчепився вiд тебе з сво?ю партi?ю. Видно,  вiд
першо?  нашо?  "партiйно?"  розмови  на  "Дубнику"  в  ??  душi   засiлася
тривога... тривога, як колючка терну, болiла ?? i не давала спокою.
   - Не тiльки Афанасiй Пиндилик, але й теща з Головою напосiдають: ступай
до партi?, поки просять, - вiдповiв я, повертаючись iз рiздвяних та?нств у
сьогоднiшнiй день. - Я збирався про це з вами  поговорити.  Або-або:  мушу
вирiшувати.

   - Власне, ти вже вирiшив без мене, -  дорiкнули  мама,  пильно,  гостро
глянувши на мене. - Чого питати? Я не маю права анi  тобi  дозволити,  анi
заборонити. Я тiльки... я тiльки сподiвалася, що  ця  хмара  тебе  обмине.
Сподiвалася, очiкувала, що вона обiйде тебе десятою дорогою i... воднораз,
як це не тяжко признаватися, побоювалася, що хмара не пролл?ться  на  тебе
дощем i ти залишишся посеред пустелi: не буде  тобi  доступу  до  науково?
роботи, до кандидатсько? дисертацi?,  про  яку  ти  мрi?ш...  я  це  добре
розумiю, знаю, що буде заборонена дорога й до поезi?, до видання книжок. В
останньому ти вже ма?ш сумний досвiд. - Свiчка, встромлена в  хлiбину,  що
вiднинi аж до Йордану буде  називатися  "Василем",  потрiскувала,  полум'я
моргало, немовби душi предкiв тiсним колом сидiли  обiч  мене  з  мамою  i
важко дихали, слухаючи нашi проблеми; я подумав, що  це  були  також  ?хнi
проблеми. Мабуть, не будуть байдужими, якою дорогою пiде ?хнiй нащадок.

   - Ми вже про це говорили, мамо, минулого разу. Я справдi вже вирiшив...
я не хочу залишатися на обочинi будь-яко? дороги;  я,  може,  не  збираюся
зривати яблука в партiйному раю, але й не випада? менi  викошувати  гiрчак
на обочинi... гiрчак нiкому непотрiбний. Я хочу по змозi приносити користь
сво?му народовi, як ви  мене  вчили,  -  випалив  я  скоромовкою,  начебто
злякався самого себе, що до кiнця усього не скажу, завагаюся i вiдступлюся
вiд задуманого. Щоправда, рiшення не спало на мене в цю ж хвилину, не один
день я обдумував свiй крок i не один раз уже шматував уже написану  заяву.
Якось Ольга,  смiючись,  склала  шматочки  до  купи,  п'яте  через  десяте
прочитала... прочитала й обняла.
   - То вступай, вступай до тi??  партi?.  Усi  вступають.  Чого  ти  себе
мучиш? Хiба ти гiрший вiд якогось Афонi? - Для не?  не  iснувало  в  життi
складностей, вона направду, як велика бiла риба, пливла собi в рiцi  i  ??
не обходило, що дiялося на берегах.
   - Ти мене не послухав, сину, - сказала мама сумно. - Ти вислухав тiльки
першу частину мо?х мiркувань, вони спiвпали з тво?ми, так, i  ти  поспiшив
потiшити мене, що вступа?ш в Афонину компанiю. Я й не сподiвалася,  що  ти
так легко пiдда?шся... пiдда?шся, зрештою,  перспективi  бiлого  хлiба.  А
красивi слова про служiння... -  i  мама  змовкли  на  пiвсловi.  Я  сидiв
приголомшений-  поворотом  ?хнiх  думок.  Хату  заповнила  нiмотна   тиша.
Котро?сь хвилини моргнула загрозливо свiчка й пригасла, мовби  ?й  у  тишi
забракло повiтря. Ми обо? з  мамою  слухали  гнiтючу  тишу,  похнюпившись,
забувши про вечерю... слухали  ми  однак  тишу  не  тiльки  в  хатi,  а  й
прислухалися до того, що дi?ться за вiкном на  вулицi,  в  селi.  Там  теж
панувала глухота; там нiч придушила хати снiгом; там вулицi  перегородженi
барикадами заметiв; там поснули пси; там замерзли,  стали  грудками  льоду
колядники; там коляди, як ось "Бог предвiчний народився" були  позамиканi,
як в'язнi,  в  чотирьох  стiнах  i  квилили  по-домашньому  коло  вiвсяних
дiдухiв, накрадених у жнива з колгоспного поля.

   - Я подумала... - обiзвалися мама стиха,  -  що  цей  вечiр  схожий  на
цвинтар. А колись... який би вiн не був бiдний, а у вiйну  -  тривожний  i
небезпечний, але завжди радiсний, веселий. Бог предвiчний  народився.  Бог
народився... Бога бояться тво? афонi, сину. Усiх парт?йних розставили нинi
на вулицях... i вчителiв, i трактористiв, i ланкових, та ще ?м на допомогу
з району при?хали... всi залягли в засiдках i ловлять  колядникiв.  Молодi
заборонено, бо  комсомольцi,  учням  заборонено,  -  усiм  нам  заборонено
колядувати й славити народження Христа, бо так наказували афонi вiд Москви
до Рогача. Вони мудрi, завтра й тебе примусять, як тiльки-но запишешся  до
?хньо? партi?, ловити хлопчакiв, котрi ходять iз  звiздою,  колядуючи.  Та
коби лише тiльки це. Може, приб'ють тобi печатку  на  чоло  i  вже  ??  не
вiдми?ш до скону вiку...
   - Очевидно, - сказав я, зiтхнувши, -  не  обiйдеться  без  компромiсiв:
буду Боговi ставити свiчку, а чортовi - огарок.
   - Ти б ще порадився з мудрими людьми. Наприклад, iз  Данилом  Вербенем.
Люди балакають про нього, що вiн немовби дивак, бо всiм старим цiкавиться,
давнiм, запису? перекази, щось там замальову?  у  сво?  зошити,  на  полях
збира? черепки. Це, думаю, повиннi робити професори з Ки?ва або зi Львова,
а не якийсь простий столяр iз мебльово? фабрики в Рогачi. А вiн сво? зна?:
не одним плугом чи гиблем повинна жити людина. Земля наша - це  непiзнанi,
ще не вiдкритi острови. Ти був у нього, у Вербеня? - Мама поклали менi  на
тарiлку вареникiв iз грибами, якi  вони  варили,  як  i  кутю,  тiльки  на
Святвечiр. - ?ж, сину, - припрошували. - А з Вербенем порадься.  Вiдкрийся
йому, я тобi кажу вiдверто: страшно менi. Боюся, що  перекопилять  тебе  в
Пиндиликовiй партi? обiцянками, ласками, вигодами, посадами. Будеш спiвати
де треба й де не треба, як тотi поети, котрi писали про сизокрилого  орла,
батька рiдного, товариша Сталiна, що вилiта? iз-за високих гiр.
   - Я був у Вербеня. I не один раз. Беру в нього  книжки  й  консультуюся
стосовно мо?? майбутньо? дисертацi?.  Заздрю  наповненостi  його  життя...
життя, як повний житнiй колос. I якраз, мамо, у розмовах iз ним я у запалi
полемiчнiм перекреслював поетiв, що спiвають пеани  партi?  та  сизокрилим
орлам   i   якi   нiбито   не   знали,   що   орли   були   i   залишилися
грифонами-стерв'ятниками,  котрi  виморили  голодом  Укра?ну  в   тридцять
третьому роцi, котрi ?? розстрiлювали в тридцять сьомому й сорок  першому,
й котрi  переполовинили  наш  край  по  вiйнi:  одних,  повстанцiв  тобто,
повибивали в нерiвних боях, у засiдках, половили зрадою; других - замучили
в тюрмах; третiх...  сотнi  тисяч  вивезли  в  сибiрськi  снiги.  Аякже...
"Квiтуй, Радянська Укра?но!" Теперiшнi поети нiби цього не  вiдаючи,  далi
кукурiкають: "Нас партiя веде". Куди веде? Куди йдемо?
   I зна?те, що вiдповiв  менi  мудрий  Вербень?  Вiн  оповiв  притчу  про
коваля, який умiв кувати мечi, що ними  во?  боронили  край.  Одного  разу
коваля полонили вороги й навмисне, для того, щоб вiн забув, як  куються  i
гартуються  мечi,  звелiли  йому  день  за  днем  кувати  кайдани.  Коваль
скорився. Мiсяцi й роки  кував  вiн  у  сво?й  кузнi  ланцюги  ворогам  на
радiсть, а чесним людям на рабство. Коваля вороги вихваляли попiд  небеса,
надiлили його ма?тками й кликали забавлятись в сво?  палаци.  А  люд  його
прокляв. Кузню дзвiнку обходили  як  закляте  мiсце.  Спалили  його  хату.
Готувалася змова, щоб його вбити. Аж тут на старiсть пильнi очi  донощикiв
виявили й куди треба донесли,  що  старий  коваль  водночас  iз  кайданами
викову? пота?мно мечi, котрi щоночi виносять з його кузнi  юнаки.  I  була
битва. Перемогли юнаки. I  згадали  вони  про  старого  майстра,  який  ?х
озброював. Пiшли до нього  поклонитися.  Але  старий  уже  вмер,  i  юнаки
заледве розшукали на кладовищi забуту могилу.  Вони  поставили  в  головах
хрест, а на хрестi золдтом написали: "Вiн  був  великий,  бо  вмiв  кувати
мечi". Хтось опiсля,  прочитавши  золотий  напис,  люто  його  перекреслив
квачем i розмашисте розтопленою смолою вивiв: "Вiн  був  ницим,  бо  кував
кайдани". Згодом ще хтось третiй викарбував на хрестi  долотом:  "Вiн  був
людиною i час його ловив. Вiн великий у сво?й величi й ниций - у ницостi".
   - Гарна оповiстка, нема що казати, - зiтхнули мама. - Хтось ??  вигадав
собi на виправдання. Хтось... в усi часи, давнi  й  теперiшнi  були  люди,
яких ловив час. Тiльки менi зда?ться. Данило Вербень не живе за  приписами
проповiдувано? ним фiлософi?. А тебе навча?...  -  Мама  сердилися  не  на
Вербеня, не на мене навiть, а на саму себе, бо  не  могли  сказати  твердо
"так" або ж "нi".

   - Вербень - вiльний птах. Вiн обрав собi просте життя: на фабрицi паку?
меблi, голова його нiчим не забита, нi вiд кого не залежний, бо  нiхто  на
його посаду не зазiха?. Директору фабрики, чи, скажiмо, секретарю  райкому
абсолютно байдуже, що якийсь  там  столяр  -  пакувальник  Данило  Вербень
замальову? до сво?х блокнотiв дерев'янi мости,  одежу  стару  жiноцьку  чи
придорожний хрест. Хоч, можливо, i до Вербеня колись придивляться.
   I зовсiм iнша рiч - я, вчитель iсторi?,  який  ма?  за  мету  займатися
наукою i поезi?ю... який на виднотi увесь. - Я подумав, що  нашi  з  мамою
розмови про "Пиндиликову партiю" - це сво?рiдне риття окопiс для  оборони;
ми наперед  виправдовували  себе,  знаходили  причини  i  пояснення  сво?х
вчинкiв; мама теж вiдчували  потребу  в  оборонi  через  свою  нерiшучiсть
сказати синовi "нi".

   Того Свят-вечора ми або не виходили з окопiв i розмовляли з  мамою  про
?? здоров'я, про мо? шкiльнi справи, про Настку й про Ольгу, про  сiльськi
подi?, про люту цьогорiчну зиму, або ж,  вiдступаючи  далеко  вiд  окопiв,
згадували, як зовсiм  недавно,  "до  совiтiв"  ходили  по  хатах  газди  -
братчики з церковного сiльського братства й колядували про те, що  в  полi
плужок оре, а за тим плужком сам Господь ходить,  Пречиста  Дiва  ?сти  ?м
носить: у газдiвських  колядах,  простих,  i,  здавалось  би,  монотонних,
потужно бринiв басовою струною чар ста-ровiку; слова в колядi  карбувалися
виразно, кожне слово оживало... i вже зникли слова, була  довга  нивка  iз
кiлькома зораними "у  склад"  скибами,  був  Iсус  Христос,  сiльський  iз
вигляду чоловiк, тiльки iз золотим нiмбом навколо  голови,  були  неквапнi
воли в ярмах, були граки на скибах, що вишукували хробакiв, були  невидимi
жайворони в безмежно високому небi, iще стояла край  поля  Божа  Матiр  iз
клунком у руцi, яка  принесла  Синовi  снiдати.  I  ще  чомусь  ця  молода
вродлива жiнка, яка теж, як ?? малювали на  образах,  мала  золотий  нiмб,
була схожа на мою маму.

   Я до  смертi,  мабуть,  до  найменшо?  деталi  буду  пам'ятати  образи,
видiння, що виникали в мо?й  головi,  коли,  сидячи  в  запiчку,  малий  i
принишклий, як миша, слухав газдiвську  коляду;  пiзнiше  я  зрозумiв,  що
мелодi? газдiвських, парубоцьких ("на читальню"), жiноцьких та школярських
коляд, безлiч спiванок i коломийок вливалися нестримними  потоками  у  мою
душу, додавали до кровi живлющого рiдного  ферменту,  робили  мене  таким,
яким я ?, несприйнятливим до усього нелюдського, ворожого, чужого; i хоч я
буду носити партiйний квиток й нiби  стану  членом  партi?,  але  це  буде
тiльки зовнiшня форма, маска; квиток  -  це  тiльки  обкладинка,  а  ядро,
глибоко сховане, справжнiсть, зостанеться здорове й чисте.

   I чисте, мамо...
   - Зна?ш, Павле, чого ми товчемося й товчемося навколо твого  вступу  до
партi?? - Мама знову повернулися до наболiлого,  до  чиряка.  Обидвi  руки
поклали на бiлий обрус. - Я давно розгадала причину,  тiльки  не  зважуюсь
уголос признатися. - Вони, мама мо?, нiколи не бавили  нас,  сво?х  дiтей,
зайвими пестощами й цiлунками, та й самi, видно, не  потрiбували  показно?
вiддячно?  ласки,  я  змалку  запам'ятав  ?х  статечною  i  сильною...   i
запам'ятав, що ?х очi завжди горiли сухим i суворим  вогнем;  та  й  тепер
очi, дарма, що вицвiлi, бiлi, теж вдивляються у мене пильно  й  суворо,  а
руки однак, оте висхле корiння, шукали мо?х  рук...  шукали,  знаходили  й
гладили ?х, пестили, i я зрозумiв, що мама наперед мене заспокоювали. -  Я
з самого початку, коли ти лише розповiв про свою розмову з Афонею,  знала,
що ми... нi, ти найперше будеш мати справу з братом, iз Зiновi?м. Кiсточки
його лежать на полi в Братишанах (Пам'ята?ш золоту стерню, обiч не? стояли
обчухранi вiтровiями дуби?), а душа його стривожено  нипа?  помiж  нами...
ходить, тупцю?, б'?ться об грати, котрими огороджений нинiшнiй  час,  який
Зiновiй не може збагнути, бо в його часi iснувало  тiльки  бiле  й  чорне;
хотiв би вiн бути тобi суддею, а менi  готовий  докоряти  за  потакування,
через це не може мене впiзнати... не може  укластися  йому  в  головi,  що
рiдний брат, якого  залишив  малим,  коли  йшов  у  повстанцi,  ма?  стати
комунiстом, ма? стати ворогом, одним iз тi?? незлiчено? тьми,  проти  яко?
вiн воював i вiд кулi яко? загинув; вiн, певно, теж готовий пустити в тебе
чергу з автомата, вбити, та тiльки автомат його заржавiв. Ти собi  уявля?ш
його муку? Ти собi, Павле, уявля?ш, як  вiн  низько  хилить  голову  перед
друзями, якi загинули разом iз ним в  лiсах,  i  всi  вони  були  прямi  й
безкомпромiснi...  й  вони,  напевне,  тицяють  у  нього  пальцями:  "Ма?ш
брата-юду, запроданця. А хвалена твоя мама, Зенику,  виявилася  пересiчною
сiльською бабою. Де ж подiлися тая заповзята  Ключариха,  яка  без  сльози
випроваджувала тебе в  повстанцi,  примовляючи:  "Йди,  сину,  воювати  за
Укра?ну"? Чому ж молодший вчений ?? син не викопа? автомата та не знiме  з
нього iржу та не наладу? рiжок набоями?
   Чи ти вважа?ш, Павле, що я фантазую?  Чи  справдi  пиндилики  вимурують
стiну помiж  братами,  й  ти  завжди  будеш  почувати  себе  винним  перед
Зеником... будеш вiдчувати, що на тебе нацiлений його автомат. А  ти...  а
ти теж озбро?шся i, оглядаючись на мене, будеш цiлитися в нього?
   Я не вiдповiв мамi нi пiвслова; я ходив  по  хатi,  смалив  цигарку  за
цигаркою i думав, що в маминих словах ? рацiя, останнiм часом я теж  думав
про Зiновiя й про стiну, що нас роздiлить, i з ним власне я один говорив i
говорив, то виправдовуючись, то доводячи йому, що в теперiшнiй час  старим
"шмайсером", який зручний для близького бою, багато не навою?ш. Пам'ятаючи
про автомат, треба освоювати iншу зброю -  плуг.  Так,  мiй  брате,  плуг.
Бiльшовики давно перемiнили тактику фронтального наступу: вони  пiдступно,
поволi розкладають молодi душi, розтопчують нацiональнi  традицi?;  трива?
проповiдь "?дiного сов?тського народа", бо  нiбито  наступила  ера  злиття
народiв; укра?нська мова приречена  на  загибель,  зречення  рiдно?  мови,
прилучення до росiйщини вихваля?ться i пiдноситься у ранг  прогресивностi,
а  для  тих,  хто  сумнiва?ться,  розроблена  теорiя  "двох  рiдних  мов";
фальсифiку?ться iсторiя... в кожнiй iсторичнiй  епосi  що  не  дiяч  -  то
зрадник; власне i укра?нсько? iсторi? майже  нема?,  залишилися  в  курсах
iсторi?  в  школi  та  вузах  обкра?нi   абзаци   про   Галицьке-Волинське
князiвство,  Хмельниччину  та  Колi?вщину,  а  все  iнше  -  Росiя,  царi,
декабристи, народники, робiтничi гуртки, Ленiн, революцiя, з'?зди  партi?.
Тарас  Шевченко  пiдмальований  пiд  ате?стичного  бунтаря,  революцiйного
демократа, глашатая дружби народiв; Iван Франко цiле життя тiльки й  мрiяв
про соцiалiстичний лад у Галичинi, заповзято пропагував Маркса й дописував
кавальчики до  ленiнсько?  "Искри";  Центральна  Рада,  Захiдно-Укра?нська
Народна Республiка - зборища буржу?в, якi мрiяли, кому б  дорожче  продати
неньку-Укра?ну; в Ки?вi палять укра?нськi стародруки; в Галичинi  то  тут,
то там спалахують церкви  й  каплицi;  корчують  хрести  на  полях  та  на
роздорiжжях; iз музе?в вилучають твори митцiв, iмена яких поскребованi, бо
вони, Зенику, малювали укра?нських князiв, гетьманiв,  сiчових  стрiльцiв,
Петлюру й Грушевського, i твори тi знищують або ж, як то ведеться  у  нас,
розкрадають;  по  селах,  по   зачинених   церквах   нишпорять   облесливi
колекцiонери, якi видурюють за безцiнь iкони, речi  ужиткового  мистецтва,
навiть дзвони знiмають з дзвiниць й пiдпiльними стежками пачкують  в  чужi
кра?; археологи з  Москви  та  Ленiнграда,  коштовностi,  здобутi  ними  в
розкопах на нашiй землi,  явно  вивозять  до  сво?х  музе?в;  письменникам
звелено писати про  "прекрасну  радянську  дiйснiсть",  а  котрий  iз  них
зважу?ться втекти в iсторiю, той запiдозрю?ться в  усiх  смертних  грiхах;
тих же хоробрих, якi пробують говорити бодай про елементарнi права  людини
чи про русифiкацiю, вихоплюють з  людського  гурту  й  за  давньою  доброю
сталiнською звичкою везуть у тюрми й  табори.  Чи  ти  уявля?ш,  Зенику  -
брате, який вал потопту  котиться  по  Укра?нi...  хвиля  за  хвилею,  яка
пустеля духовна дедалi ста? ширшою i  глибшою.  Сiють  та  сiють  товаришi
бiльшовики пiсок, на якому ростуть  хiба  що  бур'яни,  отруйна  хопта.  З
Укра?ни зосталася ватерка, кволе полум'я ледве  блима?,  а  студенi  вiтри
готовi до решти засипати ?? пiском,  залити  водою  з  калюж,  розтоптати,
спалити, а попiл розвiяти... i я  ще  дивуюся,  брате,  що  ватра  iще  не
погасне, мабуть, глибоко вкорiнений наш народ, вiн, як трава пiд ногами  -
топчи ??, викошуй до стебельця, виполюй, а вона  навеснi  таки  зазеленi?.
Одначе, брате мiй Зiновiю, мусить хтось до тi?? ватри пiд-кидувати дровець
й стерегти кволий вогонь.  Заняття  це  непомiтне,  на  полонинах  вiвчарi
називають тих, якi стережуть, щоб вогонь у ватрi не погас, спузарями,  ти,
певно, чув про них; я хочу бути спузарем; я  буду  щасливий,  коли  афонi,
самi того не вiдаючи, допустять мене, перевiреного й довiреного, з  ?хньою
перепусткою до ватри i я, скiльки зможу  й  скiльки  вдасться,  стерегтиму
вогонь.
   Це так красиво говориться: стерегти  вогонь.  В  буднях  я  стою  перед
дiтьми, перед ?хнiми допитливими очима й вишукую спосiб, як  би  непомiтно
засiяти в ?хнi душi зеренце з того поля, на якому загубилася твоя могилка,
мiй брате. Очевидно, це дуже складно, це дуже небезпечно, це  дуже  пинява
робота, але iншо? ради нема. Автоматом потопт не зупиниш, по  потопту,  по
облозi треба знову й знову ходити з плугом... i я хочу ходити з плугом,  i
байдуже менi, що напишуть на мо?му хрестi.

   Мамi навкучила мовчанка, вони  тоненько,  впiвголосу,  немов  повiсняну
нитку прядучи, заколядували, що Бог предвiчний народився прийшов днесь  iз
небес; коляда пливла одним руслом, а другим руслом  перекочувалися  маминi
думки; мама не спускали з мене пильного  погляду,  i  знову  ?хн?  обличчя
набрало пташиного виразу, а менi здавалося, що вони слово в слово  читають
мою розмову iз Зеником.

   - Поставте свiчку в церквi за упомин його душi, - попросив  я  маму.  -
Вiд себе й вiд мене. Ми з ним у згодi... ми з ним в однiй сотнi,  мамо.  Я
навiть думаю - це, певно, ?ретична думка, - що коли б  не  було  Зеника  i
його друзiв, коли б не було ?хнiх смертей та ?хнього терпiння, то такi, як
я, були б iнакшими, гiршими. Ми часом лише вда?мо, що ?х, лiсових хлопцiв,
забуто, що нiхто не пам'ята? ?хнiх могил, дехто, може, ма?  на  повстанцiв
жаль або й гнiв, бо вiйна-вiйною i рiзне отже траплялося, ?хнiй  чин  живе
помiж нас... чин - це стремлiння, ядро, а що зверху... а який значок...  а
яка книжечка червона в тво?й кишенi... а яка  печатка  -  це  лише  маска,
маска вкрай потрiбна, iнакше  не  виживеш,  нiчого  путнього  без  не?  не
зробиш. Тисячi тисяч ходять нинi в масках. Уявля?те плугатарiв,  що  орють
потоптане поле, в масках... жахливе, щоправда, видовище,  прокляття  цiле.
Та iншо? ради нема.
   Свiчка встромлена в хлiб, який до Йордану буде  називатися  Василем,  а
хлiбина пiд ним - Меланкою, майже догоряла;  в  хатi  пахло  сiном,  духом
прив'ялого вiвсяного снопа, свiжим хлiбом i ярим воском.
   Ой у полi-полi там плужок оре,
   А за тим плугом сам Господь ходить... - знову ми  з  мамою  колядували.
Котро?сь митi я заплющив повiки i мимохiть побачив поле... i побачив  себе
у полi за плугом.

   Боже, поможи.

   Висить моя полотняна торба на клинку, наповнена не  покаянним  камiнням
чи жебрацьким напрошенням, милостинею, а повна вона мо?х роздумiв, розмов,
сумнiвiв, i хоч iсторiя з "Пиндиликовою партi?ю" минулася, набуте в торбi,
як кажуть, придасться на кожен день.

   4
   Iсторiя з "Пиндиликовою партi?ю"  почала  минатися  з  того  дня,  коли
партiйний секретар Афанасiй Пиндилик перестрiв  мене,  коли  я  повертався
додому пiсля урокiв, навпроти колгоспно? контори  й  запросив  до  себе  в
кабiнет. На диво, не був пiд хмелем, як це звичайно  траплялося.  Вибiлена
сонцем гiмнастьорка на ньому була чисто випрана, бiлий комiрець  пiдшитий,
а пряжка офiцерського паска старого зразка  iз  зiркою  була  надра?на  до
слiпучого  блиску.  Туго  пiдперезаний,  з  цiлим  iконостасом  орденських
планок, у чоботях, що поскрипували, Пиндилик виглядав так, немов  зiбрався
на чергове здибання з однополчанами сво??  дивiзi?.  Я  рiдко  його  бачив
зiбраним; вiн  гасав  по  селу  й  по  полях  на  сво?му  "газику"  завжди
розчервонiлий, добре напiдпитку, безпардонний, не знаючи стриму в лайцi...
i, щоправда, не знаючи стриму в роботi. Вiн був добрим помiчником  Чобота,
бо,  власне,  офiцiйно  називався  його  першим  заступником,  i  дорученi
завдання сповняв ретельно, "аби там кров iз носа", як любив повторяти. Мiй
тесть хвалив його як мiг i казав, що Пиндилик ма? "добрий"  характер,  але
надто вже запальний, нетерплячий, часом навiть готовий до бiйки.  I  надто
iдейний, такий, що  його  в  районi  бояться  секретарi;  голомозий,  "пiд
Котовського", з кiнським  обличчям,  iз  випуклим  "адамовим  яблуком"  на
довгiй ши? вiн справдi не викликав симпатi?. Коли ж упадав у гнiв,  бiлiв,
як полотно, а руки в нього тряслися, i слиною бризкав - тодi  виглядав  на
людину, яка себе не контролю?, на шизофренiка.

   Переповiдали, що Пиндилик на фронтi був контужений i на  всяк  випадок,
"якщо вийде з себе", носив у гiмнастьорцi посвiдку, що сто?ть на облiку  в
обласному психодиспансер!. Чи так воно було насправдi - не можу  твердити,
зате мушу визнати, що за рiк, поки я вiдбував у партi? кандидатський стаж,
не мав iз ним нiяких суперечок, ставився вiн до мене коректно, а  я  сво?ю
чергою  ретельно  сповнював  простi   кандидатськi   обов'язки:   випускав
загальношкiльну стiнну газету, один раз на тиждень проводив  у  "червоному
кутку" на фермi полiтiнформацiю з доярками i телятницями.
   Афоня припросив мене сiдати у  крiсло  за  полiрованим  столом,  а  сам
розмашисте,  порипуючи   чобiтьми,   походжав   по   кабiнетi,   обкурюючи
"бiломорканалом" членiв полiтбюро на чоловiй стiнi. Я теж запалив цигарку,
зацiкавлений: а про що власне збира?ться зi  мною  нинi  говорити  товариш
Пиндилик.
   - В мене сьогоднi празник, ти й не помiча?ш, - сказав  вiн  дружелюбно,
зупинившись перед столом, i тицьнув пальцем у новiсiнький орден на грудях.
- Сьогоднi у вiйськкоматi, понiма?ш,  вручили  орден  Отечественной  войни
третьо? ступенi. Не забувають старого вояку, - засмiявся сам  до  себе.  -
Ну, кон?шно, орден небольшой, але обмить полагается. А я замiсть того, щоб
скоромним д?лом заняться, мушу з тобою отут...
   - Хiба щось сталося? - спитав я.
   - Нiчого не сталося, - вiдповiв Пиндилик. - Просто настала пора всерйоз
побалакати з тобою. Ти вже  збира?ш  рекомендацi?...  невдовзi,  понiма?ш,
переведемо тебе з кандидатiв у члени партi?. Ото ж, хотiв би я почути:  чи
ти вже почува?ш себе комунiстом.
   - Як усi, - вiдповiв я надто бадьоро. - Статут знаю. Партвнески сплачую
справно. Партiйнi доручення виконую. Що  бiльше?  -  Я  розмовляв  iз  ним
вiльно, навiть весело; в менi  не  закралося  й  здогаду,  що  стою  перед
нелегкими випробуваннями.
   - Я питаю, чи почува?ш себе комунiстом?  -  повторив  парторг.  У  його
пальцях  хруснула  цигарка  й  вiн  запалив  другу.  -  Дуже  легко  тобi,
понiма?ш... статут... бабам _на фермi газетку чита?ш. Партiя  розпростерла
тобi навстречу руки... по блату,  завдяки  тестю,  розпростерла:  вступай,
мол, у мо? ряди, товаришу Ключар.  Чи  не  так?  -  Афоня  був  спокiйним,
принаймнi стримував себе.

   - Ну, допустимо, що так, - вiдповiв  я  безпечно.  -  Я  до  партi?  не
просився. Ви запропонували торiк,  я,  подумавши  i  все  зваживши,  подав
заяву. Хiба я недостойний цi?? честi?
   - Легка тобi дорiжка в партiю простелилася, понiма?ш. Надто легка,  да.
- Стояв навпроти стола, попасав мене  очима,  а  пальцями  вибивав  якийсь
марш. - Я у партiю на фронтi вступив  напровеснi  сорок  четвертого  года,
коли пiдбив третього фашистського танка. Тодi аж змилосердилися надi мною,
а до того дверi для мене були замкненi наглухо. Ти понiма?ш? Я не один раз
стукав, а менi вiд ворот - поворот: поповских синков не принiма?мо. Ти про
цей рядок iз  мо??  бiографi?  зна?ш,  нi?  А  ще  iсторик.  Я,  брат,  iз
Днiпропетровщини, откуда всi лучшi?  люди,  як  от  товариш  Щербицький  i
другi? ?сть iще кадри у Ки?вi та у Львовi  -  люди  надiйнi.  Тiльки  вони
робочого проiсхожденiя, а я - попiвського  роду.  ?м  було  легше.  Щоб  у
комсомол мене прийняли ще в тридцять шостому  я  зрiкся  свого  старого  й
водночас усi?? родини - матерi й двох сестер. Я ?х, понiма?ш,  зненавидiв,
отродь? буржуазне, i дотепер не знаю: живi вони чи видохли. Папаня, чув я,
вiдкинув копита аж у Перемишлi у сорок четвертому. Втiкав iз  фашистами  й
усяким збродом перед сов?цькою властю, бо за окупацi? молився, мать  його,
щоб згинув товариш Сталiн i все наше во?нство. Тому партiя i  посматрiвала
на меня кривим оком, що, до речi, було цiлком справедливо.  Я  на  фронтi,
понiма?ш, кров'ю доказав, що назавжди вiдчахнувся вiд  попiвського  пня  й
iскупiл грiхи... я дивлюся партi? в очi, як младенец непорочний. Як сказав
поет: нема зерна неправди за мною.
   - У мене теж нема, - сказав я не заради принципу, не  задля  того,  щоб
себе iз ним зрiвняти, я й не думав iз ним рiвнятись, а лише для того,  щоб
швидше спрямувати його вогонь на себе;  я  здогадувався,  що  вiн  кружля?
навколо, як лис навколо курника, не випадково, бо й не випадково перестрiв
бiля контори; вiн уже тримав мене на прицiлi; Пиндилик  не  мiг  жити  без
вичитування  моралi,  без  запiдозри  в  шкiдництвi,  копирсання  пiд  час
перевiрки рiзних скарг, заяв i особливо - "сигналiв", це була його стихiя.
Вiн не мав вiд сво??, сказати б, громадсько?  дiяльностi  нiяко?  побiчно?
вигоди, у Черченi переконалися у його непiдкупностi, навiть горiлкою, якою
вiн заливався, не  можна  було  його  купити;  горiлку  товариш  пив,  але
партiйно? совiстi, як сам любив говорити, не пропивав.  Його  iдейностi  й
партiйностi не могли  витерпiти  нi  перша,  нi  друга,  нi  навiть  третя
дружина. Так принаймнi говорили всезнаючi сiльськi куми.
   У  Черченi  вiн  появився  десь  наприкiнцi  п'ятдесятих  рокiв   пiсля
закiнчення  у   Бистричанах   дворiчно?   школи   голiв   колгоспiв,   але
господарювання на полi й на фермах давалося йому, як цигановi  мулярка,  i
"район" переорi?нтував свою "кадру" на партiйну роботу.
   Зрiдка на?жджали до нього дорослi дiти вiд усiх трьох жiнок, якi  однак
довго в батька не гостювали: давалися  взнаки,  певно,  постiйне  батькове
полiтикування, запущенiсть житла (вiн жив у спорожнiлiй  хатi,  господарiв
яко?  вислали  в  Сибiр),  а  найбiльше   Пиндиликових   нащадкiв   мучила
вiдчуженiсть, а то  й  ворожiсть  цiлого  села  до  ?хнього  непогамовного
батечка.
   - Що в тебе нема? - перепитав Пиндилик, не зрозумiвши мо??  реплiки.  -
Зерна неправди, так? - засмiявся.  Вiн  смiявся  зубами,  зуби  мав  бiлi,
рiвнi, красивi - нiкотин ?х не  брав.  -  Та  ви  всi  тут,  понiма?ш,  на
Западной одним миром мазанi i одним духом, бандерiвщиною диха?те. Теж менi
ангел-херувим знайшовся.

   - До ангелiв себе не причисляю, Афанасiю Тимофiйовичу, але й до ворогiв
радянсько? влади прошу мене не зараховувати: у бiлих армiях не  служив,  в
iнших партiях не перебував, за кордоном не був i родичiв  там  не  маю,  -
вiдбився я анкетними даними. - Старший брат загинув на фронтi за радянську
владу. Батько теж був поранений  на  Дуклi.  Про  який  бандерiвський  дух
говорите... та й чому раптом про це говорите?

   - Бо я, понiма?ш, зобов'язаний... бо я парт?йний секретар, бо надходить
термiн приймати тебе в члени партi?. А ?сть, так, ?сть сигнали, що тебе до
партi? на гарматний вистрiл не можна пiдпускати. Понял? -  сказав  вiн  iз
притиском.
   - Сигнали можуть бути й фальшивими, - вiдповiв я  i  мислено  озирнувся
назад на  сво?  можливi  й  неможливi  грiхи..  Хтось-щось  довiдався  про
Зiновiя? Боротьба його i його смерть були тайною мо?ю i маминою та ще тi??
жiнки з Братишан, яка поховала його в нiмецькому шанцi. Став йому  вiдомий
змiст  рецензi?  на  рукопис  мо??  поетично?  збiрки?   Трапилися   якiсь
iдеологiчнi "проколи"  в  школi?  Чи  Хмура  Настя  вдома  пiдслухала  мо?
необережнi реплiки?
   - Ми сiчас перевiримо сигнальчики,  понiма?ш...  якби  на  слiдствi.  Й
побачимо, який ти чистий перед партi?ю. - Вiн сiв до стола навпроти мене i
з папки, що лежала на столi, висмикнув кiлька папiрцiв.  -  Ну  от  перший
вопрос, товаришу Ключар. Стало в районi вiдомо, що ти хрестив свою  доньку
в греко-католицькому обрядi. - Афоня поглядав на мене холодно, презирливо.
В продовжних глибоких зморщках його  довгобразного  обличчя  чорно  сидiла
злiсть. Великi руки лежали на паперах, як двi розпластанi жаби, що  готовi
до стрибка. Ленiн за його  плечима  на  стiнi,  наставивши  вухо  на  нашу
розмову, косо позирав на iконостас, сво?х послiдовникiв.
   Грiх мiй був справдi великий; хрещення Настусi теж належало  до  тайни,
яку знали мама, я i Ольга. Однорiчна дитина, очевидно, не могла вилепетати
тайну бабi  Настунi.  Хтось...  Зрештою,  що  було  дивуватися?  За  отцем
Назаруком, який не прийняв православ'я, й пiсля таборiв продовжував та?мно
вiдправляти по хатах i в лiсах Службу Божу, хрестити дiтей й  вiдспiвувати
ночами померлих, напевно стежили явнi i  тайнi  гебiсти,  котрийсь  з  них
вислiдив, що священик вiдвiдав мою матiр,  не  було  великих  труднощiв  й
вичислити хрещення нашо? мало?.
   - Що правда, то правда, - не став я вiдпиратися. - Це сталося без  мого
й Ольжиного дозволу. Я прецiнь знаю, чим хрестини для мене пахнуть. Чого б
я ризикував? Але  мо?  мама,  скориставшись,  що  Анастасiя  Степанiвна  з
Головою по?хали на курорт, а  нам  з  Ольгою  забаглося  послухати  капелу
бандуристiв iз Струсова, що давала концерт у Рогачi, i _ми залишили дитину
на не?, перехрестила онуку. Якийсь мандрiвний пiп, як на зло, прибився  до
хати... - В мо?му поясненнi майже все було  правдиве,  майже...  бо  ми  з
Ольгою  навмисне  вибралися  на  концерт.  -  Самi   розумi?те,   Афанасiю
Тимофiйовичу, Ольга, моя дружина, яка вихована  в  ате?стичному  дусi,  не
дозволила б, щоб на ?? родину впала пляма. Вона в мене ма? свiй погляд  на
релiгiю взагалi  й  на  католицизм  зокрема.  Та  що  зробиш  тепер...  не
повернеш... сталося. Не буду ж битися з старою матiр'ю. Чи не так?
   - Твоя мама тоже штучка. Менi доносили: дуже  нацiональне  свiдома.  До
вiйни, за Польщi,  в  читальнi  крутилася:  вистави,  понiма?ш,  концерти,
фестивалi. Дивно, що вона не замазала руки в бандерiвському пiдпiллi.  Або
й замазала, Та тiльки не доказано. Нi, не  дурно  якраз  до  не?  заблукав
унiатський пiп.
   - До не? смерть добира?ться, товаришу Пиндилик, - спалахнув я. -  Стара
вона... не бо?ться нiяких погроз.
   - Но-но, - цвиркнув Пиндилик зневажливо крiзь  зуби.  -  Ти,  понiма?ш,
только не кип'ятися. Твоя теща правильно тебе зхарактеризувала: яблуко вiд
яблунi далеко не вiдкотилося.
   - Моя теща, шановна наша Анастасiя  Степанiвна,  любить  висловлюватися
афоризмами.

   - А ти- - зубатий... ти тихий, непомiтний, сiрий зубатик, так? -  Афоня
начебто вперше мене побачив. - Хто б подумав, що ? у тебе зуби... дуже вже
ти з вигляду благий та божий. - Вiн добув з  кишенi  гiмнастьорки  дротянi
окуляри, якими рiдко користувався, протер скло й  крiзь  них  поглянув  на
мене... поглянув на мене якось по-новому, iнакше, нiж дотепер; я зрозумiв:
дотепер я був для  нього  лише  зятем  товариша  Голови  й  Хмуро?  Настi,
приймаком, ласим на красиву молодицю й придбанi Головою статки, а вiд цi??
хвилини вiн немовби вiдсiк мене вiд Голови, вiд Хмуро? Настi й навiть  вiд
Ольги, я побачив ув його очах злорадiсний блиск; Афоня  наперед  святкував
якщо не перемогу, то принаймнi був готовий битися й перемагати. - А  якщо,
Павлушо, - мовив вiн фамiльярно, весело, - ми виб'?мо тi зубки?
   Я рiзко скочив з стiльця.
   - Менi вiдомо й усi люди в Черченi знають, що  ви,  товаришу  Пиндилик,
любите iнколи грубiянити. Я просив би не розмовляти зi мною таким тоном. -
Ольга потiм мене сповiдала, що не  треба  було  викликати  вовка  з  лiсу.
Одначе, коли б я i промовчав, нiчого не допомогло б: вовк уже був тут.
   - О, - Афоня картинно розвiв руками, - iзвiнiт?, я зовсiм забув, що маю
справу з всраною iнтелiгенцi?ю. Пардон.

   Я був готовий хряснути дверима. Вiн ухопив мене за рамено.
   - Сiдай i слухай, парт?йний секретар з  тобою,  понiма?ш,  говорить!  -
крикнув i вдарив кулаком об стiл. - Я до тебе по-пролетарському - понiмать
нада. Кирпу не гни, бо обiсраний ти увесь... i я хочу знати,  чи  дуже  ти
смердиш ворожим духом.

   - Якби смердiв, то на те ? кадебе, - вiдповiв я коротко.
   - Кадебе шука? вчинкiв, дiй, а не запаху... бо нiбито за душок у  нашiй
кра?нi не судять. Шкода. Мене ж якраз  цiкавить  цей  душок,  понiма?ш.  -
Афоня вiдкинувся на крiслi  й  простягнув  пiд  столом  ноги.  -  Ну  ось,
наприклад, донесено менi й напевне ще декому, хто повинен про це знати, що
ти, випросивши в тестя автобуса, повiз  восьмикласникiв  на  екскурсiю  до
Скита Манявського...

   - Що ж у тому було  ворожого?  -  перепитав  я.  -  Екскурсiя  школярiв
запахла антирадянським димком? Скит Манявський - вiдома мiсцина в  iсторi?
Укра?ни i я, як учитель  iсторi?,  почувався  до  обов'язку  повезти  туди
дiтей. I вам би порадив по?хати туди котро?сь недiлi. Це недалеко...  Дуже
мальовниче  мiсце:  лiс,  смереки,  гори,  чистий,  як  сльоза,  потiк.  I
повiтря...
   - Не за повiтрям ти возив туди дiтей, що нi? Нашпигову?ш  ?х  iсторi?ю,
заража?ш, понiма?ш, нацiональною романтикою.
   - Я педагог, це мiй обов'язок, - я намагався тримати себе в руках.

   - В обов'язки вчителя iсторi? не  входить  органiзацiя  екскурсiй...  i
шкiльною програмою, понiма?ш, це не передбачено. Ти ?здив також  у  Галич,
де була столиця Галицького князiвства, товкмачив школярам про князiв,  про
бояр, про могутнiсть Галицько? держави.
   - Це написано, до вашого вiдома, в пiдручнику, - стиснув я плечима.

   Парторг хитнув головою.
   - Справдi, там написано, я перевiряв. Бачиш, як я ретельно готувався до
розмови з тобою. Мусив, понiма?ш,  пiдкуватися.  Образованi?,  сам  зна?ш,
сельськохозяйственно? та й  то  скороспiле.  -  До  речi,  Пиндилик  любив
пiдкреслювати  свою  неосвiченiсть,  вiн  начебто  цим  гордився.  Мовляв,
дивiться, я, що скiнчив два класи й один коридор, маю над  вами  владу.  -
Тiльки, дорогий мiй Павлушо, у  пiдручнику  не  написано,  що  суздальськi
князi випрошували в Галичi  майстрiв,  котрi  будували  ?м  храми.  Нiбито
Суздаль, счiтай современная Росiя, не спроможна була без Галича  й  путящу
церкву збудувати, так? Це зна?ш чим пахне? - Афоня лiг грудьми на стiл  й,
перехиливши  голову,  знизу  уверх  свердлив  мене  усмiхненим  переможним
поглядом.
   - Не знаю, чим по-вашому пахне, - я й собi засмiявся, хоч, мабуть, було
менi не до смiху. Парторг справдi готувався до розмови зi мною, хтось його
консультував, бо звiдки  йому,  бiдному,  було  знати  що  галицькi  зодчi
будували в Суздалi храми. Але й хтось  з  мо?х  школярiв  намотав  на  вус
сказане мною на Крилоськiй горi пiд Галичем... намотав i донiс. Чи,  може,
випадково  в  розмовi  зi  старшими,  з  учителями,   з   родичами   хтось
попiдкреслював цi iсторичi деталi. Чи таки  хтось  з  учнiв  був  навмисне
нацiлений: слухай-но Ключара, зважуй  кожне  його  слово,  а  котре  слово
пiдозрiле, то...
   Менi не хотiлося вiрити у передчасну  зiпсутiсть  котрогось  юнака  або
дiвчини з мого восьмого "а"; я ?х любив, i менi здавалося, що ?хнi очi теж
променяться, коли я заходив до класу. Мiж ними i мною напиналися  невидимi
струни, що ?днали нас; я був упевнений, що нi одне мо? слово  не  пропада?
марно, не пада? на камiнь пiд ноги, а запада? ?м у серця, це  я  бачив  по
?хнiх  очах,  вдячних,  свiтлих  i  захоплених.  Я,  очевидно,  був  надто
самовпевнений.
   Я згадав, як ми стояли цiлим класом на Крилоськiй горi на  тому  мiсцi,
де археолог  Ярослав  Пастернак  iще  в  тридцять  сьомому  роцi  розкопав
фундаменти столичного храму Успення Богородицi... стояли  i  слухали...  i
слухали, як гудуть давно розколенi дзвони, як  у  храмi  Успення  спiвають
пiвчi хвалу землi Галицькiй i князевi... як грають бойовi сурми...  як  на
велелюдному торжищi вихваляють сво?  товари  вiрменськi,  арабськi  купцi,
гостi з Вiзантi?, iз Угрiв, iз Ляхiв.

   Ми слухали на Крилоськiй горi iсторiю; я чарував учнiв iсторi?ю й  вони
були пiдвладнi мо?м чарам; я почувався чарiвником, щедрим i добрим, i тодi
я навiть не подумав, що котрийсь з мо?х учнiв, хитро посмiхаючись,  збирав
мо? слова в кишеню.
   Плакала моя душа...
   Я мiг вiдповiсти  Пиндиликовi,  що  й  поза  шкiльними  пiдручниками  в
росiйських таки авторiв можна прочитати про впливи галицького зодчества на
зодчество Суздальсько?  Русi,  й  крамольного,  отже,  тут  нiчого  нема?,
Суздаль тодi тiльки розбудовувався i заселявся. А Галич уже славився сво?м
многолюддям, майстрами-зодчими, котрi  сво?ю  чергою  вчилися  в  майстрiв
сусiднiх кра?в. Це так природно...
   Проте я промовчав; я, мабуть, був приголомшений  пiдозрою  про  те,  що
помiж мо?ми учнями засiявся, як стоколос посеред чистого жита, донощик; я,
безперечно, журився i сво?ю долею, не випадково ж Афоня допиту?  мене,  як
слiдчий, але й болiла мене доля того юнака чи тi?? дiвчини, котрi  вчаться
на догоду парторговi зраджувати свого вчителя.

   - Ну, що? - Афоня загнав мене у глухий кут. - Не ма?ш чим прикрити свiй
прихований нацiоналiзм? То-то, браток. У мене тут заре?строванi  всi  тво?
вивихи... я все знаю про  тебе,  кожний  твiй  крок,  навiть  слово  кожне
записане, - i вiн твердим жовтим нiгтем ударив по паперi.

   Настав  для  мене   час   боронитися.   Звинувачення   у   "прихованому
нацiоналiзмi" навiть в устах галайкуватого Афонi, якому вибачалися  гострi
вислови, означало посвист кулi бiля вуха. Я  думаю,  Майстре,  що  ви  теж
зна?те, як бренькають кулi попри вухо: одне тiльки слово - i ти вже ворог.
   - Ви розумна людина, Афанасiю Тимофiйовичу,  -  я  намагався  розрядити
напруження, -  i  не  можете  на  основi...  на  обривках...  на  кавалках
висмикнутих iз контексту фактикiв, випадкових мо?х... та й чи  мо?х  слiв,
очевидно, помилково кимсь тлумачених, робити узагальнення.
   - Я роблю, Павлушо, не узагальнення,  -  перебив  мене  Пиндилик,  -  а
висновки. У райкомi  проаналiзували:  тво?  випадковостi  стали  системою.
Сигнал поступив не тiльки про Галич. Ось тут, у мо?й бумажцi записано,  що
в Скитi Манявському, з якого ми почали розмову, ти вихваляв  перед  дiтьми
гетьмана Iвана Виговського, який нiбито давав грошi на цей монастир... i в
ньому, в Скитi похований. Ну, звiсно, нiяко? гетьмансько? могили там нема,
але, ти, понiма?ш, Виговського навмисне витяг на бiлий свiт,  щоб  реб'ята
запам'ятали це iм'я... iм'я  гетьмана,  який  воював  з  Росi?ю  i  навiть
перемiг ?? у якомусь там бою. То що, Павлушо, Виговський теж випадковiсть?
   Та i  це  не  все.  Того  писателя,  Iвана  Вишенського,  який  був  за
пра-вославi? проти унi?  i  котрий  побував  у  Скитi,  ти  розмалював  як
обмеженого ченчика, який не бажав сприймати просвiтницьких вiтрiв, що дули
з ?вропи. Ти так казав?
   Я був обеззбро?ний; я справдi так говорив,  донощик  начебто  записував
мою бесiду в Скитi слово в слово.
   - Допустимо, я маю про Вишенського свою думку... я маю право...

   - Власну думку можеш тримати при собi, - вiдрiзав Афоня. - На людях  ти
повинен мати сужденiя точно такi, як в учебнiку. Понял?

   - Тодi я винен, Афанасiю Тимофiйовичу, - почав я каятися.
   - Ти винен, понiма?ш, i в iнших прогрiшеннях, як сказав би мiй  папаша.
Ти, например, комусь там бздiв, що  нiбито  сiльрада  разом  iз  партiйною
органiзацi?ю дурницю були замислили обернути недiючу церкву Святого Духа в
музей ате?зму. Всi, виявля?ться, дурнi, а ти _адiн - мудрий. Людей надо от
релiгi? вiдривати, а ти, кандидат партi?, виступа?ш фактично  проти  лiнi?
партi? у вихованнi трудящихся.

   ? тут й iншi сигнальчики... менi  доручено  розiбратися,  перевiрити...
розкусити, що ти ?сть за людина.  -  На  цей  раз  Афоня  глянув  на  мене
привiтливо. Борозни на його лицi потеплiли.

   - I що далi? - спитав я. - Маю