пальчика зостався.
Це мене потрясло, я дотепер бачу цю дитину в бiлiй коноплянiй  льолi,  яка
блука? берегом Днiстра. - Хто зна?, може треба було  розповiсти  про  себе
якось простiше, заземленiше, але я слiв не вибирав  й  не  примiряв,  вони
самi прилiтали до мене, немов  синицi  на  простягнуту  долоню,  що  пахне
коноплею.

   - Ти гарно говориш, - зiтхнула Ольга,  -  i  романтично  вимощу?ш  свою
дорогу в професiю. Я так не вмiю... я вдалася в свого тата. Вiн  каже:  що
не робити, але треба робити роботу по-людському. Ось i  роблю...  лiкую  й
висмикую у людей зуби в нашому  рiдному  колгоспi.  Це  так  проза?чно.  -
Котро?сь хвилини менi здалося, що вона жалi?ться, що жаль ?й само? себе, й
Ольга, певно, сама вiдчула, що ненароком забринiли в нiй жалiсливi струни,
бо вiдразу поправилася: - Та я запримiтила: менi iншого життя не  треба...
простi люди, проста потрiбна людям робота. Ну, крiм того...  бiля  тата  й
мами, в теплi й у достатку. Я тому й повернулася, зi Львова... я не  могла
у Львовi. - Вона таки жалiла себе, й менi баглося ?? пригорнути й погасити
?? жаль. I водночас розкрилася менi ?? душа: молода жiнка, яка сидiла бiля
мене, жила без усяких претензiй,  без  романтичних  уподобань,  по-земному
реалiстична. Про таких кажуть, що вони - простi, але це неправда, простота
ця оманлива, такi люди точно  знають  сво?  призначення  на  землi  i  цим
знанням багатi ?хнi душi... багатi й складнi.
   - Нi, Ольго, ворожба не минеться нi завтра, нi пiслязавтра, -  навернув
я розмову в попередн? русло. - То лише плiт чи то  пак  катамаран,  поплив
униз рiкою до Молдови чи аж до Чорного моря i  зник...  i  ми  забули  про
нього, як забува?мо про лiнiю на небi, що ?? креслить полiт  птаха.  Ти  ж
залишилася тут, лишилася отже й ворожба.
   Я закохався в Ольгу з тi??  першо?  митi,  коли  катамаран  iз  голубим
прапорцем на щоглi причалив до берега,  на  якому  розкинула  намети  наша
експедицiя. Був ранок,  спеленаний  молочним  туманом,  рясно  покроплений
росою й тому трохи мерзлякуватий; був ранок iз  нашими  шатрами,  з  нашою
похiдною кухнею, що  лiниво  пряла  тонку  цiвку  диму,  iз  Днiстром,  що
вигравав потужними мускулами хвиль, iз  цiлою  вервечкою  верб,  чорних  i
дуплавих, що немов старi жiнки посхилялися горбато, дивлячись цiле життя в
дзеркало води, й оцi кукурудзянi поля, що починалися в кiлькох метрах  вiд
наших розкопiв i на горизонтi зливалися в одне суцiльне зелене  марево,  i
кучугури горiхiв, що, немов вибухи первiсно? земно?  сили,  пiднялися  над
Рашковим...  пiднялися  й  прикрили  село,  пiдiм'яли   будинки,   церкву,
оригiнальнi кам'янi огорожi дворiв,  що  робили  ?х  схожими  на  маленькi
фортецi; цiлий ранковий свiт разом  iз  професором  Бара-нiвським,  котрий
сидiв на розкладному, гейби  шевському  стiльчику  й  посмоктував  люльку,
разом iз студентами, якi, лiниво потягуючись, виповзали  заспанi  з  сво?х
полотняних леговищ... цiлий отже свiт  простягував  мерзлякувато  руки  до
сонця, що викотилося на горби протилежного подiльського берега й розсiлося
там, бризкаючи навсiбiч червоним радiсним теплом, i все навколо купалося в
його  променях,  обiгрiвалося  поступово,  й  оживало,   й   виповнювалися
Днiстровi береги молодими голосами, пошумом зел i листя...  i  ще  десь  у
наметi бринiла, мов бджола, гiтара.

   I ще тривожно скрикували над водою меви...
   I ще гуркiт трактора перекликався iз iржанням коней.
   Усе це було, жило, дiялося...
   I тiльки я у цьому ранковому дiйствi був  вiдсутнiм,  мене  не  обходив
цiлий свiт, я стояв на березi Днiстра поруч  iз  трапом  -  двома  збитими
дошками, що ?х висунули з катамарана, й не мiг вiдвести очей  вiд  молодо?
жiнки, яка з наплечником у руцi, похитуючись на палубi пiд ударами  хвиль,
вбирала в себе свiт, що ?й вiдкрився; я ?? в першу мить не  впiзнав;  я  у
першу мить не мiг би й сказати: красива  вона,  чи  так  собi,  бiлява  чи
шатенка, висока чи струнка?  Це  не  мало  для  мене  нiякого  значення...
значення мало тiльки те, що вона припливла до мене, що вона увiйшла в  мою
душу.
   Так починалося мо? кохання.
   Тi?? недiлi катамаран так i не зрушив  з  мiсця;  Ольга  з  товаришками
варила вареники, ми з професором Баранiвським  пригощали  ?хнiх  чоловiкiв
буковинською цуйкою  та  розмовами  про  археологiчнi  знахiдки;  iнженери
чомусь були  переконанi,  що  ми  шука?мо  золота,  й  вельми  розчаровано
позирали на викопнi нашi черепки; ?х навiть не схвилював уламок глечика  з
вiдбитком дитячого пальчика; втiм, iнженери львiвськi  не  були  винятком,
бiльшiсть людей пов'язу? археологiю iз золотошуканням. Менi зда?ться, що й
чи не кожен археолог мрi? колись натрапити замiсть на череп'я трипiльсько?
чи ще яко?сь культури на золотi скарби скiфського царя.
   - Я тут буду недовго... до кiнця, може, мiсяця, - сказала Ольга. - Тато
з професором Баранiвським - старi приятелi, власне,  тато  почав  будувати
колгоспними силами хату для родичiв  професора  десь  в  околицях  Галича,
звiдти й знаються. Я ?хн? знайомство використала, як бачиш. Мама,  правда,
вiдговорювала: ?дь вiдпочивати на .пiвдень, до моря. Людей побачиш i  себе
покажеш. А менi нецiкаво... менi осоружно  лежати  посеред  сонмища  голих
людей та смажитися на сонцi. Менi досить для вiдпочинку навiть нашого поля
i нашого лiсу на пiщаних горбах, i нашо? Золото? Липи, що немов рибка плюс
ка?ться у вузьких берегах. Тут, на Днiстрi, взагалi  розкiш.  Ма?ш  рацiю:
ворожба тут пану?... ворожба, як павутиння невидиме, заснувала тут  дерева
й трави... ворожба пливе рiкою. Тут мiсцина особлива, правда?
   -  Кожне  мiсце,  навiть  голi  скелi   чи   пiщана   пустеля   стануть
ворожбитними, якщо його освятить  сво?ю  присутнiстю  жiнка...  якщо  його
освятиш ти. - Все ж таки я зважився натякнути на пробудження мого кохання.
   - То я ворожбитка? - спитала Ольга й покрутила заперечливо головою. Але
я думав, що вона таки чаклунка, що вона таки направ-ду вiдкрила мою  душу,
увiйшла до не?, як до сво?? хати - й запанувала тут.
   - Ти, - вiдповiв я ледве чутно.
   - Чому я? Так багато дiвчат навколо, - кивнула на студентську  громаду,
що галасувала на волейбольному майданчику. -  Вибирай,  котру  хочеш...  -
Вона не вiдривала вiд мене очей, i я вiдчув, що зелень  ??  очей  голубить
мене, як оксамит (потiм вона оповiдала,  що  грiм  ??  теж  поцiлив  у  ту
хвилину, коли сходила по трапу на  берег...  i  тодi  зобачи-ла  мене);  я
купався в рiцi, що пливла крiзь мене й навколо мене; я знав, що це прялося
й ткалося звичайне, як льняне полотно, людське щастя,  i  я  боявся  слово
вимовити, поворухнутися,  щоб,  не  дай  Бог,  його  не  сполошити.  Ольга
опам'яталася першою, взяла мою руку й без нiяких комплексiв  поцiлувала  в
долоню; вона, очевидно, була готова обцiлувати мене цiлого,  полум'я  било
од не?, аж вона зблiдла й закусила губу.
   - Бог таки iсну?, - прошептала хрипло. -  Бог  послав  тобi  мене,  Бог
послав менi тебе. Я у це та?нство повiрила з першо? хвилини. Так просто, -
вона усмiхнулася до себе й у  себе  задивилася,  й  була  тепер  схожа  на
первiсну християнку, якiй явився у катакомбах Iсус Христос.  -  Як  просто
можна полюбити й навернутися до Бога, - повторила вона. Звелася на ноги  й
не спiшно, не оглядаючись, рушила берегом вгору уверх рiки, де  до  заходу
хилилося сонце. Я чомусь злякався,  що  вона  пiде  й  зникне  в  захiднiй
золотавiй iмлi, може,  й  згорить  там,  може,  розтане  в  туманi,  може,
заблука? у травах i серед трав  теж  проросте  зелом,  i  лишиться  тiльки
спогад.
   - Ольго! - крикнув я i кинувся ?й услiд.

   Хмiль ударив менi в голову, й нiяк той хмiль не мина?ться.
   Я люблю Ольгу так само, як i в те далеке надвечiр'я, коли на мiй  оклик
вона озирнулася й, зупинившись, очiкувала на  мене...  очiкувала  така  до
болю рiдна у синьому спортивному костюмi, що облягав ?? струнку фiгуру,  у
бiлих кедах. Я обняв ?? i припав до губ; на нас споглядав цiлий свiт, а  в
тому свiтi були  Днiстер,  його  береги,  верби  над  водою,  кущi,  зела,
студентськi намети i кухня, що курила синiм димом, купол  молочного  неба,
сонце, що зачепилося за крони дерев i нiяк не могло  скотитися  за  обрiй,
катамаран на Днiстрi iз стоматологами й iнженерами, студенськi  гурти,  що
враз забули про всi сво? молодечi забави.

   Ми цiлувалися прилюдно.
   Й нiхто анi не свиснув по-хулiганському,  й  нiхто  не  викрикнув  щось
соромiцьке, й нiхто не ворухнувся  навiть;  свiт  завмер  цнотливо,  немов
розумiючи, що нарештi зiйшлися дво?, котрi так довго на себе очiкували.
   Ольго...

   I тепер, через роки все зосталося помiж  нами  незмiнним,  таким,  яким
воно починалося на березi Днiстра; i тепер ночами повторюю ?? iм'я,  майже
фiзично вiдчуваючи його магiю, його жiночу округлiсть  i  звабу;  в  iменi
цьому мовби вчарувалася вся Ольга - округлi ?? груди, ще такi  по-дiвочому
тугi й пахучi, як грушi в нашому садку, округлi щоки, крутий стан...
   Ольго, Ольго,  мiж  нами  нема  просторових  вiдстаней,  ти  близько  й
водночас далеко, зате мiж нами безлiч ворогiв.
   Ольго, я тужу за тобою.
   Котро?сь ночi докочу?ться до тебе моя  туга  й  ти,  оминаючи  ворогiв,
крадькома прибiга?ш до мене й просиш:
   - Ану, любий, повтори iще мо? iм'я. I я шепчу:
   - Ольго...
   Хотiв  би  я  знати,  що  в  цьому   iменi   закодовано:   чи   молитва
ново-навернено? християнки, чи поклик любовi, чи в ньому розлите щастя, як
мед у сотах, чи у  ньому,  як  у  вiнчику  квiтки,  чистота  й  зваба,  чи
замислена мудрiсть, чи страждання, оцет i жовч?
   Ольго, моя Ольго...

   3
   Я знову повертаюся на береги Днiстра, беру Ольгу за руку або ж  обiймаю
за стан, i ми кожного надвечiр'я, пiсля  археологiчних  турбот,  розмов  i
суперечок, йдемо геть iз табору; кожного разу  обира?мо  iншi  напрямки  й
стежки, або й зовсiм нiчого не вибираючи, навмання блука?мо  берегом  рiки
вгору або ж униз, зверта?мо  в  поля,  в  розгойданий  пошум  кукурудзяних
пралiсiв i знову нипа?мо оболоннями й балками;  ми  часом  натрапля?мо  на
хутори, села, прошку?мо вулицями, що напо?нi терпким димом осель, i хтось,
певне, ма? нас за дивакiв, а хтось лагiдно посмiха?ться, розумiючи наш  iз
Ольгою стан; i навiть собаки, сушачи язики на воротях,  позирають  на  нас
мовчки й з острахом.
   Ми впали з неба, правда, Ольго?

   Якось на некошенiй левадi, де трави сягали  нам  до  пояса,  де  квiття
тисячами очей ловило кожен наш крок, i тисячi дзвiночкiв  кожен  наш  крок
обдзвонювали, й де ми направду  були  зачарованi...  нi,  ми  просто  таки
остовпiли вiд краси, що нам вiдкрилася: хтось, той, певне, що володi? цими
берегами й рiкою постелив на пологому схилi величезний килим, й  вiд  того
килима не можна  було  вiдiрвати  очей;  сонце  що  заходило,  зазирало  в
мiльйони розквiтлого цвiту, озолочувало кожне зело,  i  кожне  зело  цвiло
зелено й синьо, бiло й червоно, барви то зливалися пастельно  в  поперечнi
лави, що пiд легким подувом вiтру котилися униз  до  Днiстра,  то  раптом,
коли вщухав вiтер, кожна билинка з  сво?ю  барвою  стримiла  окремiшньо  й
окремiш-ньо цвiла й горiла сво?ми вогниками; вогники тисячi й  тисячi  зел
туманили менi голову густими запахами, i я не зчувся, коли,  сп'янiлий  до
решти, залишивши Ольгу на вершинi схилу, побрiв лукою униз до рiки.  Трава
подекуди сягала грудей, я розгортав ?? руками, щоб  не  потолочити  жодно?
квiтки, менi чомусь розходилось, щоб пiд ногою не бризнув зелений сiк;  ще
нiколи я не був так близько iз землею,  з  кожною  бадилиною;  я  теж  був
травою, був квiттям, був вiтром, що плавав у  травах,  був  рiкою,  i  був
самим собою, пам'ятаючи, що нiхто iнший,  а  тiльки  Ольга  вiдкрила  менi
тайну зрощення iз землею; я просто був закоханий; я тiльки тепер  осягнув,
що не можна довершено спiзнати земну красу, якщо серед  тi??  краси  нема?
жiнки, вона, жiнка, i ? окрасою усього земного.

   Вихопив мене iз зеленого  хмелiння  Ольжин  зойк.  Я  озирнувся.  Ольга
спохопилася сполошено з мiсця й, розпростерши руки, як крила, побiгла вниз
до мене. Дивно, що вона не падала, не спотикалася в травах,  вона  немовби
летiла понад землею i, прилетiвши  до  мене,  вхопила  за  обидвi  руки  й
несподiвано, припавши до грудей, схлипнула.

   - Боже мiй, - лепетала, - як я злякалася... я раптом злякалася,  що  ти
потонеш у травах або ж пiрнеш у Днiстер i зникнеш. I я залишуся сама...  -
Вона зазирала менi увiчi заплакано, сльози котилися по ?? личку, як краплi
дощу.

   Пам'ятаю: ми стояли посеред трав онiмiлi.
   Пам'ятаю: ми навiть не обнiмалися й не цiлувалися.
   Пам'ятаю: ми стояли серед трав приголомшенi  чудом  кохання,  п'янi.  В
кожному вiнчику квiтки, немов бджола, золотилася наша любов.
   I так тривало вiчнiсть.

   4
   Чи зна?те. Майстре,  чому  я  повiв  вас  сво?ю  розповiддю  на  береги
Днiстра... i ви, може, дума?те, що я повiв вас на  береги  Днiстра  тiльки
для того, щоб ви дiзналися, як починалося наше з Ольгою  кохання?  Кохання
наше трива? дотепер... любов наша крадена, заборонена,  дарма,  що  у  нас
росте Настуся, яка не  кличе  мене  татком;  любов  наша  трагiчна,  бо  в
трагiчний страшний час живемо, на нашу любов час  припечатав  сво?  тавро,
знак сатанинський. I я безсилий його змити.

   А ще, може, на берегах Днiстра разом iз коханням починався  ключар  при
Святому Духовi. I це вже для вас. Майстре, ма? бути особливо  цiкавим,  бо
не хто iнший, а тiльи я, вiдчиняю вам церковнi дверi, проводжу до стiни  з
стародавнiм малюванням i стережу вас, поки ви працю?те  на  риштуваннi,  i
стережу  кожну  латочку  малювання,  що  явля?ться  свiтовi  з-пiд  вашого
скальпеля, i стережу цiлий храм Святого Духа.
   I стережу душу свою.
   Бо ключар ?сьм.

   5
   Я знову про Ольгу...
   Якось на цих Днiстрових схилах серед трав вона цiлком серйозно спитала:

   - Чи то правда, Павле, що iсну? тайна... що ти володi?ш тайною  поезi??
Не кожному дано творити? Я слухаю тво? вiршi й думаю: звiдки береш  слова,
що, мов ластiвки на дротi, сiдають поруч... сiдають, щебечуть, i вже думка
об'?дну?, ?х, i вже вирина? образ.
   Я вiдповiв ?й, що не знаю, як пишуться  вiршi,  може  й  справдi  iсну?
якась тайна, я гадаю, що поезiя так само, як i музика,  розчинена  навколо
нас, ?? треба бачити й чути. А може, поезiя живе в людинi з першо? хвилини
?? народження? Поезiя,  як  зеренце  в  скибi,  очiку?  сво??  весни,  щоб
скiльчитися, вигнати стебло, розростися в корiннi - i заколоситися.
   - Хiба так не трапля?ться, що людина вмира? в старостi, а  ??  зеренце,
як ти кажеш, не скiльчилося? Людина, можливо, й не пiдозрiвала, що живе  в
не? те зеренце? - допитувалася Ольга. -  Певно,  так  i  повинно  бути,  -
додала вона згодом  задумливо.  -  Якби  в  кожному  кiльчилася  поезiя...
тисячi, мiльйони поетiв заселили б землю. Хто б сiяв  жито  й  лiкував  би
людям  зуби?  -  засмiялася.  I,  враз  ставши  поважною,  спитала:  -  Шо
важливiше: косити оцi трави, щоб перезимувала худiбка на сiнi,  чи  писати
вiршi?
   Питання було дитиняче, смiшне, вона, очевидно, хотiла,  жартуючи,  мене
злегка подратувати.
   - Як на мене, то i в косовицi ? своя  поезiя,  -  вiдповiв  я  ухильно.
Ольга кивала погрозливо пальцем.
   - Ти, мой, хитрий, не хочеш  вiдповiдати  навпростець.  У  мо?й  родинi
живуть люди практичнi. Тато мiй каже: найсвятiша робота - це робити  хлiб.
Ну, й iнша робота ним цiну?ться. Про поезiю у нас вдома не говорять i  про
книжки теж. Чи нема часу, чи нема потреби, - на  хвилинку  замислилась.  -
Мама взагалi вважа?, що лiтература - це порожня балаканина.  Ти  ж  бо  ??
зна?ш... для не?, вчительки математики - математика понад усе. Все iнше...
все гуманiтарне - мен-шевартiсне, другого сорту, чи що.  Зрештою,  ти  сам
чув, на сво?х уроках вона про це говорила учням дуже часто. Пам'ята?ш?
   Я, мабуть, не забуду урокiв математики, що ?х проводила Ольжи-на мама -
Анастасiя Степанiвна, яку поза очi в нашiй школi називали  Хмурою  Настею.
Нiколи  менi  не  доводилось  бачити,  щоб   вона   колись   посмiхнулася,
пожартувала, лагiдно на людину подивилася; завжди  насуплена,  пiдкреслено
холодна й неприступна з стиснутими губами й неживими, немовби iз  зеленого
скла  вставленими  очима,  Анастасiя  Степанiвна  постiйно  перебувала   в
магiчному колi самотностi, через  крису  якого  не  могли  переступити  нi
директор школи, нi колеги-вчителi, нi тим бiльше - учнi. Балакали в  селi,
що у ?? сiм'? теж нiхто не мав права  ?й  перечити,  навiть  "сам"  Олекса
Петрович Чобiт, ?? чоловiк, довголiтнiй  i  передовий  колгоспний  голова,
який скрiзь i всюди залюбки матюкався, наводячи  порядок,  i  взагалi  вiн
славився як чоловiк iз крутим характером, не  смiв  сказати  дружинi  щось
проти; щоправда, вона не була крикливою, нi навiть  бурчливою,  навпаки  -
розмовляла упiвголоса, з притиском, крiзь зуби.
   ?? боялися...
   Пам'ятаю, якось пiд час перерви вона зайшла  непомiтно  у  наш  десятий
клас, коли я, оточений гуртом ровесникiв, читав свiй вiрш про ключi, якими
вiдчиня?ться  напровеснi  земля.  Хмура  Настя  стояла  позаду  нiким   не
помiчена, аж  поки  котрась  з  дiвчат,  iнстинктивно  вiдчуваючи,  певно,
студений повiв, що струмився вiд не?,  як  вiд  нечисто?  пекельно?  сили,
озирнулася й скрикнула, за нею мимохiть озирнулися iншi й, побачивши Хмуру
Настю, розступилися, дали дорогу й вона рушила просто на мене. Були  серед
нас i боягузи, якi спохопилися втiкати, вона ж бо крижаним сво?м  поглядом
усiх заморозила.
   - Ти й далi попису?ш вiршики? - спитала ненависно, немовби зловила мене
на чомусь недозволеному. Втiм, ненависть у ?? голосi може й не бринiла, це
був ?? звичний стиль. - Туманиш, небоже, голову собi та  iншим.  Поетiв  у
нас i без тебе вистача?. Крiм того, смердить  у  тво?му  вiршi  релiгiйний
душок... отой святий Юрiй, котрий гарцю? на бiлому конi по долах i  горах,
списом сво?м торка?ться землi й  будить  ??  вiд  зимового  сну,  вигляда?
смiшним у наш рацiональний час. Менi зда?ться, що твiй Юрiй на бiлому конi
недоречно  заблукав  до  радянсько?  школи.  Ти   розумi?ш,   як   це   не
по-сучасному?
   Я був готовий оборонятися,  заперечувати  або  й  навпростець  виказати
вчительцi, що вона розумi?ться на поезi? "як вовк  на  звiздах",  що  вона
зроду не тримала в руках поетично? книжки, що душа ?? для краси  замкнена,
i нiчого нема дивного в тому, що бiлий кiнь святого Юрiя обминув ??, глуху
й  нiму.  Хмура  Настя,  вочевидь,  вичитала  з  мого  зблiдлого   обличчя
готовнiсть протестувати й, поки я роздумував, першою вдарила навiдлiг:
   - Ти не згiдний... ти не згiдний,  що  торба  поезi?  не  варту?  торби
сiчки?

   Ох, шляк би тебе трафив.
   Вона й не чекала вiдповiдi, пiшла до свого стола й, начебто  нiчого  не
сталося, розпочала урок.
   Мене душили сльози.
   Я був тодi на?вний дiтвак, який  не  уявляв,  що  пiсля  цього  першого
лiтературного биття, почнеться биття друге  й  трет?  i  постiйне,  тiльки
биття бiльш витончене, квалiфiковане; неправда, що до болю можна звикнути,
що душа вiд побиття оброста? мозолями i ста? невразливою, я лише  навчився
бiль приховувати; я ходжу у свiтi усмiхнений, тихий i лагiдний, i нiхто не
здогаду?ться, що це маска, що прикрива? зсинцьовану душу.
   Як то страшно, коли поети блукають у масках...
   Тобi, Павле, непри?мна та згадка... та давня, я знаю, про мою  маму?  -
Ольга повернула мене в сьогоднiшнiй день.  Я  мимоволi  порiвняв  у  думцi
матiр  i  доньку,  вони  були  зовнiшньо  схожi:  круглолицi,   зеленоокi,
бровастi, стрункi станом i... i водночас Ольга вiдрiзнялася вiд матерi, як
сонце вiд мiсяця, сво?ю лагiднiстю i вiдкритiстю. Здавалося, матiр вiддала
доньцi всю свою  доброту  й  радiсть,  вiдпущену  ?й  при  народженнi,  не
подiлившись, на щастя, похмурiстю. Ольга стояла перед свiтом, як деревце у
чистому полi, яке кожен мiг зламати, одначе нiхто  не  зважувався  його  й
пригнути; поле без деревця стало б  одноманiтним,  плоским;  Ольга  неначе
була свiдома сво?? безборонно? лагiдно? сили й тому нiчого ?? у  свiтi  не
лякало, не затьмарювало життя, вiд свiту  вона  теж  нiчого  не  вимагала,
сприймала його таким, який вiн ?, i вiд нього не оборонялася.

   Вона просто жила,  дихала,  любувалася  днем,  ловила  вiтер  руками  й
пiдставляла личко, щоб цiлувало ?? сонце; нiчого в нiй не було навмисного,
штучного, вона направду жила як дерево в лiсi, як за?ць пiд межею, як риба
у водi.

   Припливла риба з первосвiту.
   Я  вiдкрив  ??  первiснiсть  з  самого  зародку  нашого  кохання  i  не
переставав дивуватися, що у  нинiшнiй  час  трапляються  такi  оригiнальнi
особи; я переконаний, що навiть смерть у старостi Ольга сприйме  спокiйно,
без страху, вона тiльки засне, а завтра прокинеться птахою чи сарною.
   - До речi, - вiдповiв я, - давно тво?? мами не  бачив.  Вона  все  така
ж... непримиренна? - пiдшукував м'якшого слова.
   - Ти ?? вибач, - сказала Ольга. - Вона сама собi не рада. Дитинство  та
юнiсть були у не? важкi, карбованi; карби над нею  запанували,  нiчого  не
вдi?ш. Нi, поезi?ю ?? серце не пом'якшиш, - зiтхнула Ольга. - Дума?ш,  нам
iз татом легко з нею... водить вона нас на мотузi, - засмiялася, уявляючи,
певно, як мама веде тата на мотузку попасати в полi. - Твоя  мама,  Павле,
iнакша? - глянула на мене допитливо.
   - Моя мама звичайна, як усi селяни. Старiсть, на бiду, ??  гне,  а  тут
кури, гуси, город несапаний. А я у Бистричанах гриз науку. Тепер ось шукаю
тут пращурiв. Очевидно, я винен перед нею, що мало бував  удома.  Якби  ти
побачила, як вона втiшилася, коли дiзналась, що я  дiстав  призначення  до
Черченсько? школи, тепер буде мати помiчника на газдiвствi. Ну, й  буде  з
ким заспiвати, наслухатися вiршiв... i не тiльки мо?х, - похвалився я.
   Ольга  сплеснула  в  долонi;  була  у  ??  поривi  радiсть,  змiшана  з
недовiр'ям.

   - Жiнка стара... вiд сапки жiнка... жiнка з дiйницею в руках, жiнка, що
пасе козу, любить вiршi? Ти не жарту?ш? - Вона таки  сумнiвалася;  було  в
мо?й похвальбi щось вiд соцреалiзму.
   - Якi можуть бути жарти, коли мо? мама знають напам'ять копу  вiршiв...
Шевченкових, Франкових, iнших  поетiв.  Додай  до  вiршiв  безлiч  пiсень,
принесених нею з молодостi. Тепер таких на  нiяких  концертах  не  почу?ш.
Замолоду, в тридцятих роках, без  не?  не  обходилися  жодна  вистава  або
концерт у читальнi, яка тодi дуже точно називалася  -  "Просвiтою".  Та  й
поза читальнею село, змордоване  роботою,  спiвало  вечорами  на  вулицях,
вигравали музики на толiчках. Яко?сь недiлi старе i  молоде  квапилося  на
фестин, тобто на сiльський фестиваль у Ксьондзовому лузi.
   - Чи тво? мама  молодiсть  свою  дещо  не  пiдмальовують,  старшi  люди
люблять iдеалiзувати час, коли вони були молодими:  "Колись,  чу?те,  було
все краще, навiть глина "за Польщi" була лiпшою", - сказала Ольга. - I  це
природно. Коли ми доживемо до старостi, то сьогоднiшня днина теж буде,  як
веселка.

   - Ми  й  направду  втрапили  у  веселку,  Ольго...  втрапили  в  буяння
кольорiв, музики, чогось такого невимовне щемливого  на  гранi  радостi  й
слiз, - шепнув я гаряче пригортаючи ?? до грудей. Вона  тулилася  до  мене
довiрливо як дитина; беззахисна ?? довiрливiсть  аж  струсунула  мною,  аж
запаморочилося в головi, я вхопив ?? обличчя в долонi й осипав  цiлунками;
а поки я ?? цiлував, до мене пiдкрадався запiзнiлий страх: щоб я робив  на
бiлому свiтi, якби недiльного ранку не виплив би iз-за пелени туманцю,  що
стелився над Днiстром, катамаран львiвських iнженерiв.
   - Бог менi прислав тебе, - шептав я сухими губами. - Бог...
   - Ти вiру?ш у Бога? -  спитала  потiм  Ольга,  коли  вогонь  поцiлункiв
пригас i ми, взявшись за руки, попрошкували понад Днiстром.
   - Вiрую, - вiдповiв я без надуми.  Нiхто  ж  мене  не  мiг  пiдслухати;
навколо стелилися сизi трави, вiльхи й верби кронами, як антенами, слухали
небо. Хiба  що  могла  нас  почути  якась  студентська  парочка,  що  десь
принишкла пiд кущем. - Мене мама навчили вiрувати.
   - Але ж ти не афiшу?ш сво?? вiри, правда? Ти, прецiнь,  комсомолець,  а
комсомольцевi не позволено вiрити в Бога, правда?  -  допитувалась  Ольга,
нiбито не знаючи, що комсомольцям "не велено" вiрити в Бога.
   - Коли ми розмовляли про поезiю, пам'ята?ш, то я подумав: страшно  бути
поетом i ходити в масцi, не виявляючи  свого  справжнього  обличчя.  Та  в
масках ходять  не  тiльки  поети...  це  вiдомо...  ходять  комсомольцi  й
комунiсти, безпартiйнi також, в принципi  нормальнi  начебто  люди.  Фальш
пану? на нашiй землi. Уяви собi, що я в iнститутi при розподiлi на  роботу
признався, що належу до  релiгiйних  людей.  Чи  не  сказали  б  менi,  що
вчителевi, який вiру? у Бога, партiя i народ не можуть довiрити  виховання
пiдростаючого поколiння? - вiдповiв я Ользi  щиро...  сказав  те,  про  що
нiколи не роз-мовлялося з найближчими приятелями. Я ?? не боявся, я не мiг
боятися сво?? долi, яку послав менi Бог. - Зрештою, вiра - це не  прилюдне
афiшування, не биття поклонiв, нi. Бог присутнiй у тво?му серцi.  Це  твiй
пота?мний храм. А ти, Ольго, у щось вiриш? - Днiстер плив помiж  берегами,
як величезна срiбна риба, плавники яко? то тут то там зблискували червiнню
сонця; Днiстер плив ув Ольжиних очах, i  в  зелених  озерах  ??  очей  теж
догоряло сонце; глибинна зеле-нiсть ?? очей потопляла в собi ненаситно все
навколо: Днiстровi береги, скелi, дерева й трави, небо з караванами бiлих,
а по краях - пурпурових хмар, молодi голоси в таборi, що лишився  десь  за
закрутом рiки, немов вимиту прозорiнь полiв i навiть чорний  крик  ворони,
що пролiтала над нами. Цiлий свiт утопився в зелених Ольжиних  очах,  i  я
теж, i всiх нас Ольга любила й голубила. Я подумав, що Бог  не  може  бути
неприсутнiм у первiсному ?? ?ствi.

   - Я не знаю, чи я вiрю... я нiчого не знаю, - стиснула плечима. - У нас
вдома не прийнято говорити  про  Бога  i  вiру.  Мене  не  навчили  жодно?
молитви. Я собi живу, як билина, - скаржилася  вона.  -  Тiльки  не  знаю:
добре це чи погано.

   - Колись я навчу тебе "Отченаша", - пообiцяв я зворушено.  -  Вiд  мо??
мами переймеш iншi молитви й старi забутi спiванки, а найперше - колисковi
для наших дiтей. Гаразд?
   Вона згiдливе хитнула головою; вона  погоджувалася  на  "Отче-наш",  на
старi пiснi, на колисковi, на дiтей; я подумав, що Ольга схожа  на  зорану
рiллю, яка без спротиву радо прийма? у себе усяку насiнину, да? йому тепло
i силу. Але ж  у  чорноземi  пророста?  поруч  iз  житом  також  кукiль  i
стоколос, будяк i пирiй.
   I я спитав Ольгу:
   - Ти так легко погоджу?шся зi мною... i так  само  легко  згоджу?шся  з
сво?ю мамою, з приятельками, з цiлим свiтом. Я це встиг  помiтити...  лише
не знаю, як ти просiва?ш зерно й вибира?ш  для  себе  те,  що  вважа?ш  за
пожиточне?

   Ольга менi заперечила:
   - Я нiчого  не  вибираю,  це  само  собою  робиться.  Я  така  собi,  -
замислилась, брови  зсунулися  на  очi.  -  Зна?ш,  про  що  я  хочу  тебе
попросити: не сотворюй з мене ангела з бiлими крильцями. Я собi - жiнка...
я земна  жiнка,  до  того  ж  -  донька  колгоспного  голови,  тому  трохи
розпаношена. А ще якась я... ну, не вмiю дуже часто вiдрiзнити  добро  вiд
зла, через те обпiкаюся, плачу, i каюся... i вчуся. I  так  безлiч  разiв.
Мама каже, що я недотепна дивачка.
   Я слухав Ольгу i думав, що вона також схожа на рiку, яка вбира? в  себе
справа й злiва не тiльки гiрськi чистi потоки, а й смердючi стоки  гноярок
i мiських каналiв... рiка аж розбуха?,  пухне  вiд  каламутi  й  хвилi  ??
обертаються важко, як жорна; так  трива?  не  один  кiлометр,  потiм  рiка
очища?ться: намул осiда? на  дно,  смiття  хвилi  випльовують  гидливо  на
пологi береги, ядучу бiлу пiну рiка заганя? в печери, у нори, виплеску? на
сухе корiння, що стирчить понад водою, на корчi - i вже рiка пливе чистою,
бiлою, як жiнка пiсля купелi.
   Така моя Ольга.
   Ми всi, очевидно, трохи схожi на рiки, що самоочищаються.

   6
   Було у це хмарне надвечiр'я на душi тривожно;  тиша,  здавалось,  сiрим
пiском присипала береги й поля;  Днiстер  плив  крадучись,  як  злодiй,  i
тiльки зрiдка, забувшись, на стременi пiднiмав гриву й тодi хвиля металеве
зударялась об хвилю.

   Ми з Ольгою прислухалися до тишi, немов сполошенi оленi; вона трималася
за мою руку цупко, гейби остерiгалась небезпеки, що чату? на нас за кожним
кущем.

   - Шось сталося в природi? - блiдла вона, надслуховуючи.
   - Шо могло статися? - байдуже вiдповiдав я. - Година  така.  Ось  вечiр
вмира?.

   - Е, нi, - не згоджувалася Ольга. - Чу?ш, ворона кряче.
   I справдi, серед пустельно? тишi звiдкись де  не  вiзьмись  ворона;  ??
начебто вродила сама тривога; птаха лiтала над нами  низько,  перехрещуючи
сталеве небо чорним хрестом; ?? крячання падало на нашi голови розпеченими
краплинами смоли.

   - Я б ?? застрелив, дiтьчого птаха, -  сердився  я.  -  Чим  ми  ?й  не
сподобалися? Десь ?? гнiздо поблизу.
   - Вороння влiтi гнiзд не лашту?, - сказала Ольга, ловлячи зором  птаху.
- Ти б ?? убив, Павле, коли б мав рушницю?
   - Коли б мав... - вiдповiв я невпевнено.
   - Не вбивай, коханий, - раптом попросила Ольга, схопивши мене за  руку,
нiби я таки цiлився у птаху з рушницi.
   Стрельнула менi думка: то не ворона над нами кряче, то Ольжина  мама  -
Хмура Настя наворожу? нам розлуку.
   I хто зна?, чи подiбне не подумала Ольга.
   Мiстика якась.
   А чи передчуття?

   Я мисленно прошу ворону:
   - Вiдлети, птахо, прiч... вiдлети, хто ти не ?.
   I таки в не? цiлюся.
   Ех, чому в мене нема рушницi.

   7
   Блукали ми недiльною порою дорогами, засiяними теплом м'яким, як макове
пелюстя, i скошеним зелом. Дороги котилися полями у бiлi сни  й  у  колюче
стерня побронзовiле, що пахло хлiбом i мастилом розгойданих комбайнiв.

   А дзвони анiтелень, мовчали храми, волаючи мовчазно вiдчиненими навстiж
дверми, й кличучи людей до Бога на розмову хiба що зблисками  хрестiв,  що
виростали понад горiхами й селами розмитими, розсохлими, крiзь щiлини яких
минулося минуле.

   Днiстро вмивав Недiлю, як дiвчину, що необачно увiйшла в його стременнi
води трепетливо, розчiсував ?й коси  струями  тугими,  що  мчали  стругами
смоленими униз до моря, i пестив ?й груди, що квiтли серед прозоростi води
червоними пуп'янками надi?. До бiлих ?? нiг припливали соми й вицiловували
лоскiтно нiжну наготу.

   Недiля, пiддавшись пестощам Днiстра, готова була хоч день цiлий  стояти
серед вод - так було ?й мило й любо. Могла й зрадити себе й лягти  в  рiки
обiйми, попливти до моря й там згубитись. I  разом  iз  нею  згубилась  би
прадавня повiсть про дзвони, що закопанi в криницi понад Днiстром.
   Недiле!

   Ми кликнули ??,  й,  опам'ятавшись,  вона,  прикривши  соромливо  лоно,
вийшла на берег, вдяглася в сорочку бiлу-бiлизнину й прозору, й прозорiсть
не скривала дiвочих  ваб  Недiлi.  Червена  ж  крайка  з  гуцульських  гiр
нагадувала про полумiнь зата?ну. Чоло високе,  мудре,  обрамлене  волоссям
золотим. Недiля хмурила. I мука забуття карбами краяла лице, а  очi  синi,
як стрижi, лiтали понад  берегами  й  попiд  небесами  й  шукали  забутого
давним-давно, того, що в травах поросло за  сотнi  лiт,  що  перелилося  в
корiння груш i верб, що мохом поросло.
   "Чи винна я?" - Недiля взяла нас за руки, як, бувало, матерi водили нас
малими до сповiдi й у поля, де храми височiли понад розколиханими  ланами.
- Минуло безлiч лiт,  що  безперервно  в  прiрву  скочувались,  як  колене
камiння, i тонули у чорних безвiстях глибоких.
   Подi?, що нагромадившись i здибившись, мов  верхи  гiр,  котрогось  дня
розсипались пiском, а  на  пiску,  вiдомо,  не  пророста?  анi  жито,  анi
доблесть, анi любов, а тiльки пророста? забуття, мов  терен,  що  скнi?  i
часом народжу? плач. Мужi, що на берегах  цих  мечi  кували  в  давнину  й
мечами землю отчу стерегли, поконанi колись, захлинувшись у кровi власнiй,
чужинцями потоптанi уже не пiднялись i жили на колiнах, як раби. Нiхто  iз
них не пам'ятав, як мечi куються i як гартують ?х  у  сечi  бичачiй  та  в
узварi iз зел, накошених в Купальну нiч. Такi мечi нiколи не щербились.
   Лиш лемехи кували ковалi й орали степ мужi, схилившись на чепiги й геть
забувши про мечi. Чужинцям це було на  руку,  пекли  вони  хлiб  iз  нашо?
пшеницi у наших печах, i пили мед iз наших бортей, i наших жон брали  собi
в постелi. Чи дивно, що на берегах правiчних  родилися  покiрливi  бранцi,
котрi, немов воли, ходили у ярмi.

   I тiльки матерi, гойдаючи малят у лозових колисках, казки оповiдали або
ж спiвали спiванки про дзвони... про дзвони, що потопленi в криницях тут i
там по всiй землi, й що нiбито за грiх якийсь прадавнiй вiднято у  дзвонiв
тих людських язики, й стали вони нiмi.
   Це лише вiдгомiн подiй. Насправдi дiялось iнакше в часи  сумерк-лi,  як
Галич впав, i Львiв, i  Теребовль  стара,  i  Бужеськ,  i  Белз  скорилися
пришельцевi з-над Вiсли, а княжий Володимир пiддавсь литвi.  Тодi  дружини
галицькi, униз вiдступаючи Днiстром, до моря, у  степи,  де  бродники  iще
блукали вiльнi, везли з собою в саквах державнi? знамена, берло  владарче,
знак лева на щитi, бо ж лев всю землю вiд Посяння до Моря  Руського  собою
позначив як символ ?? могутi.
   Везла також дружина на возах мудрi книги й дзвiн, що дотепер на Злотому
Току у Галичi висiв справiку й скликував у  потребу  люту  во?в  i  просто
рата?в, щоб брали в  оборонь  поля  й  городи.  У  дзвонi  тому  вчарована
предками була душа землi й душi усiх людей тутешнiх, тих, що ? сьогоднi, i
тих, що були, й тих, що ще прийдуть.

   Про душу в дзвонi знали  во?води  чужих  полкiв,  що  галицькi  дружини
обступали. ?м не про лева розходилось золотого, не про берло  навiть,  нi,
не про них турбота, бо  символи  цi  перехiднi,  завтра  знамена  iншi  на
древках заговорять, не вони ? небезпечнi для тих, що землю беруть у  бран.
Лиш вiщий дзвiн надiбно полонити й знищити його на друзки,  на  кавальчики
дрiбнi 'го поколоти, щоб нiхто колись не спробував злiпити iз них  цiлiсть
й ударити мечем об крису.
   Такий наказ був короля; король бо пам'ятав звiдунiв сво?х доноси, котрi
у Галичi пiд личинами купецькими  жили:  не  розколеш,  кралю,  дзвiн,  не
упокориш землю до кiнця. Марнi будуть тво? потуги, якщо ти спалиш города i
весi, якщо обернеш у рабiв бояр i смердiв, якщо потопчеш жито кiньми, лiси
зруба?ш впень, якщо ж дiвчат бiлоголових вiзьмеш за  пiдстилки  й  почнуть
вони плодити безрiдних байстрюкiв. Навiть якщо столочеш на  пустелю  цiлий
край, якщо й iмення в нього ти вiднiмеш, i хоч  спливуть  вiки  й  нащадки
королiвськi збудують храми й палаци на мiсцях, де галицькi князi  молились
Боговi сво?му, якщо ти  й  книги,  котрi  полониш,  жбурнеш  у  вогонь,  у
полумiнь, i в попiл обернеться людська  пам'ять,  однако  ж  ти  не  будеш
переможцем. Нi ти, нi правнуки тво? прийдешнi. Нiхто.
   Настане час i вдарить хтось iз юнакiв у вiщий дзвiн мечем, чи било  вiн
розгойда? могутн? всерединi у дзвонi i озветься вiщий дзвiн на цiлу  землю
вiд краю i до краю, й прокинуться мертвi? полки, давно посiченi, й нинiшнi
покiрнi орачi, покинувши чепiги, за зброю вхопляться хоробро, постануть iз
колiн, матерi поспiл почнуть родити отрокiв, охочих до меча, поети цього ж
краю, мiй.. королю, вмочивши пера в кров, пiснями про корiння незогниле  й
вiчне скресатимуть заснулу людську пам'ять. I сонце  знов  зiйде  червено,
ясно, пiдняте тисячами рук, що вгору здiймуться, i сонце  стане  ?м  щитом
вiд пiтьми,  i  сонце  стане  ?м  свiтити  щедро.  Обози  правнукiв  тво?х
покотяться на захiд, втiкаючи вiд зглади. Так буде, мiй королю.
   I тому, майбутн? знаючи, король велiв за всяку цiну той дзвiн  узяти  у
полон. Полки ворожi облягли дружини галицькi, немов вороння,  що  обступа?
голубiв, з усiх бокiв. Днiстро кервавиться вiд кровi, мечi  щербляться  об
мечi, спiвають тужно стрiли, один за одним падають мертвi,  як  обмолоченi
снопи,  ворожi  конi  топчуть  ?х  нещадно.  Маленька  горстка   зосталась
оборонцiв. Вже полоненi й спаленi прадавнi мудрi книги; уже ворогом добутi
державнi корогви й з них онучi поробили; уже бирло княже й вiнець у  руках
займанських, хижих, перляться перлами, як слiзьми. Уже  близько  десь  тут
дзвiн, уже ворожi стрiли черкають об нього залiзним пiр'ям, а вiн мовчить,
принишк вiн пiд рядном...

   А тут упала нiч густа з небес, i поки  ворог  спав,  захмелений  удачею
близькою, й безпечний, що iз кiльця щитами загородженого, не вирветься  нi
птах, нi звiр, тим паче дзвiн не утече з-пiд рук, чота  вiдважних  галичан
спустила дзвiн у криницю прибережну й глибоку,  туди  ж  спустила  й  лева
галицького зi злота, щоб лев стерiг i боронив народну  душу,  аж  поки  не
настане день скресiння.

   Криницю вщерть засипали землею, до ранку там трава зазеленiла й  навiть
зацвiли дзвiночки синьо-жовтi; а вранцi галицька чота пробо?м  проривалася
з кiльця ворожого, й упали хлопцi всi до одного порубанi,  а  рать  ворожа
дарма шукала дзвона пильно,  нi  слiду,  нi  згуку,  порожнiй  вiз,  рядно
лишилось, що прикривало дзвiн, i бiльш нiчого.  Мертвi  мовчали  як  один,
дзвiночки синьо-жовтi похилились, нiмотна тиша залягла.  Днiстер  понiс  в
свiти печаль i сльози, а з кровi виростали маки. Цiлi поля червоних макiв.
   Так дiлося. I так було.
   Роки й вiки, як листя iз верби, що по колiна забрела у воду, стiкали  у
вiчнiсть. Серед людей той вiщий дзвiн державний проте не умирав, про нього
пам'ятали рата? й рибарi, повiдаючи перекази про нього сво?м онукам, а  тi
- сво?м, i так з колiна i в колiно, iз душi в душу. Занурений, утоплений у
криницi, землею втоптаний i наче без'язикий  дзвiн  не  нiмував,  iз  недр
глибоких голос подавав тобi й менi, ми чу?м крик його пiдземний,  що  душу
нам тривожить, нагаду? про щось  забуте,  втрачене,  яке  однак  ще  можна
вiднайти.
   Нiхто не зна? до нинiшнього дня, де дзвiн  той  вiщий  во?  закопали...
десь тут... десь там..., а може, ще десь -  степи  широкi,  лiси  глибокi,
хiба безмiр переореш, хiба  лiси  обстежиш  до  куща?  На  дзвонi,  певно,
цвинтарi-могили, або церкви, або мiста, або колгоспна ферма,  або  дороги,
або школа, або самiтнiй хрест посеред поля. Або дiвча лежить з  коханим  у
муравi...
   Ходiмо й ми, кохана,  в  чисте  поле;  згубiмся  в  пралiсах  гiрських;
перекопаймо береги Днiстровi, приладьмо вухом до землi.
   Ти чу?ш дзвiн, кохана? Ти чу?ш зойк, що заячав у наших душах?


   8
   Сьогоднi я привiв сюди Ольгу...

   Урочище було менi знайоме, я був тут двiчi чи й тричi, i  знав,  що  це
мiсце  на  землi  назива?ться  Дмитровою  Покутою;   тутешнi   колгоспники
розповiдали менi iсторiю Дмитрово? Покути; жаль, але  нiхто  не  мiг  менi
оповiсти про спонуку покути, причину, чому власне сiльський  газда  Дмитро
Гараздюк наклав на себе обов'язок сповняти покуту не день, не мiсяць i  не
рiк, а цiле життя повинен був пам'ятати про свiй грiх; нiхто,  зрештою,  з
його краян нi колись, нi тепер не мiг бодай приблизно його  грiх  зважити:
чи було це душегубство? Чи була це  зрада?  Чи  вiн  полакомився  на  чуже
добро? Чи ошукав Дмитро Гараздюк сироту? Чи когось обезчестив тяжко? Нi на
одне питання нема вiдповiдi. Та?мниця його грiха зiйшла з ним у могилу.
   А покута лишилася...
   Ми з Ольгою, вибрiвши з полiв на курну дорогу, роззулися, й босонiж  як
i в дитинствi, бiгали навперейми, одне одного ловлячи й пiднiмаючи куряву;
теплий пил пружинив пiд ногами й  нам  здавалося,  що  досить  розбiгтися,
розпростерти руки й котро?сь митi ти злетиш  над  дорогою,  над  полями  -
серце солодко щемiло вiд висоти.
   Може, й справдi в те надвечiр'я ми з Ольгою лiтали; може й справдi ?  у
днi, ввечерi чи серед ночi така хвилина, коли людина спроможна злетiти пiд
небо, нам тiльки не дано знати, коли така хвилина наступа?.
   Польова дорога вперлася в роздорiжжя i тут, сказати  б,  скiнчився  наш
лет. Я узяв Ольгу за руку,  вона  враз  стихла,  принишкла  безтурботнiсть
зникла з ?? обличчя, а смiх погас... власне смiх застиг на ??  губах  i  я
мусив цю застиглiсть  розiгрiвати  цiлунками.  Ольга  не  вiдповiла,  вона
оглянулась тривожно, допитливо й без слiв, очима, немовби боячись порушити
високу й голосну порожнечу,  що  висiла  над  полями,  спитала:  "Це  тут,
коханий?"
   Це тут?
   Перед нами за роздорiжжям тереном зусiбiч,  немов  вiнком  страдницьким
оторочена, лежала "толiчка"  -  невелика  левада,  посеред  яко?  стримiла
поруйнована церковця, власне, з церковцi  лишилися  тiльки  двi  стiни  iз
склепiнчастим  вiкном,  закованим  у  густi  грати.  Церковцю  будували  з
днiстровського червоного плитняка, купи якого, немов рани,  криваво  ярiли
серед кропиви й лопухiв. Пахло  тут  металевим  духом  нагрiтого  камiння,
прив'ялим гiрким зелом  й  задавненим  погарищем;  обгорiлi  бервена,  що,
певно, служили колись за платви, на яких спирався купольний дах, лежали на
камiннi, немов почорнiлi на спецi мерцi. Оддалiк на краю левади  горбилася
конвульсiйне потовчена й поржавiла купа залiзно? покрiвлi.

   У сво?х мандрах навколо археологiчного нашого табору я мiг би випадково
обминути перехрестя польових дорiг  i  не  запримiтити  леваду  з  ру?нами
церковцi, але сталося так, що в те надвечiр'я я надто  далеко  заблукав  у
польовi нетрi й повертався у табiр майже в темрявi.
   I тодi я побачив свiчку.
   Було щось iррацiональне, мiстичне у цiй з'явi:  кволий  вогник  блимнув
посеред ще сiрого й рiдкого вечора несмiливо й був схожий на око полiв, що
покотом полягали спати поза тернами й уздовж дороги; польове  око  немовби
стерегло тишу, що лилася з неба як дощ; а ще полумiнце свiчки  було  схоже
на щiлину, крiзь яку можна зазирнути в iншi свiти.
   Я пiдiйшов ближче; свiчка була встромлена  помiж  камiнням  i  камiнням
захищена вiд вiтру, що мiг надлетiти i ?? погасити; безсумнiвно хтось  тут
недавно побував, запалив свiчку й зник.  Я  спробував  того  невiдомого  й
небаченого окликнути, щоб вiд нього довiдатися, що означа?  ця  свiчка  на
ру?нах? Нагадування людям  i  полям,  що  тут  стояла  будiвля,  офiрована
Боговi? Чи  в  полумiннi  свiчки  сканувалася  чиясь  молитва...  по  кому
молитва? Чи полумiнь свiчки пробуджував, обпiкав призабуту пам'ять?
   Я хотiв вiдразу багато знати.
   Лише третього надвечiр'я я здибав  на  роздорiжжi  цiлу  ватагу  жiнок,
молодих i старих, котрi поверталися з поля додому, вони менi й оповiли, що
це мiсце назива?ться "Дмитровою покутою", що ?хнiй краянин Дмитро Гараздюк
цiле життя будував на сво?му  полi  оцю  церковцю:  возив  фiрою  камiння,
мурував грубi стiни, кував дверi й  грати.  ?дину  баню  увiнчав  хрестом.
Пiдлогу виклав шлiфованими плитами. Знайшов було маляра, який повинен  був
церковцю усерединi позолотити й посрiблити святi образи...  i  вже  перший
образ святого Николая повiсив старий Гараздюк на стiну... повiсив  i  упав
перед тим образом i довго молився... i довго вiдмолював якiсь сво?  грiхи.
Вiн  не  та?вся  з  сво?ми  молитвами  й  покутою,  нiхто,   зрештою,   не
допитувався, який то вiн грiх ско?в, аж стали допитуватися "першi совiти":
й вивезли старого кудись в Казахстан. I  нi  слiду  за  його  родиною,  нi
слуху, нi духу. Лише церква серед полiв нагадувала про грiхи людськi,  про
покаяння, i про Дмитра Гараздюка,  який  колись  жив  серед  нас,  орав  i
засiвав поле. I хоч у церквi не було дверей, та нiхто не осквернив ??  анi
гно?м, анi не користався нею як коморою для польово? бригади. Навiть образ
святого Николая висiв на тому самому мiсцi, де його повiсив Гараздюк.
   Аж  однi??  ночi  на?хали  з  району  комсомольцi:   лупали   стiни   й
викорчовували з долiвки кам'янi плити. Шо не  здолали  ломами,  кирками  й
сокирами - те вiддали вогневi: церковця корчилася в полум'? цiлий досвiток
i цiлий день. Нiхто не мав права бiгти гасити; та що там бiгти... нiхто не
мав права створити рот, щоб спитати:  чим  вам,  нехристи,  завинила  Божа
обитель?  Щоправда,  колгоспне  начальство,  а  також  люди  з   села   не
полакомилися, як  це  бува?,  на  кам'яне  плиття  -  готовий  будiвельний
матерiал. Начебто панувала негласна  заборона;  а  може,  стримував  людей
пострах перед Божою карою; а може, палив  людей  пота?мний  сором,  що  не
оборонили маленько? святинi; а може, люди таки направду вiрили, що  святий
Николай зiйшов з образа, що висiв колись  у  церковцi,  й  блука?  навколо
ру?н, ?х стережучи.

   - Але ж хтось таки вечорами запалю? тут свiчки... й навiщо  запалю??  -
допитувався я у двох пiдтоптаних молодиць,  що  розповiдали  менi  iсторiю
Дмитрово? покути. - Хтось упокорю? святого Николая,  бо  кажуть,  що  вiн,
назагал будучи добрим i лагiдним, впада? iнколи в гнiв?
   Жiнки стискали плечима й зiтхали.
   - Чи святий Николай не видить, який то  нинi  нелюдський  свiт  настав?
Чого б йому на нас сердитися? ? район, ? область,  начальники  там  сидять
ружнi. Ми й так проклятi коло бурякiв. А свiчки ...  а  свiчки  горять,  я
думаю, як пам'ять: був чоловiк Гараздюк... Друга жiнка додала:
   - Ой, чи святий Николай тут  ходить,  а  Дмитро  Гараздюк,  бiгме,  тут
присутнiй... i щоб душа його не блукала по  вертепах  -  засвiчена  свiчка
кличе його сюди, на вистраждане й покутне мiсце.

   Я чомусь вiрив цим жiнкам, дарма, що ?хня бесiда була  простодушною;  я
вiрив ?м через те, що не побоялися поговорити з незнайомим на тему, за яку
нинi не гладять по  голiвцi.  Зрештою,  що  вони  могли  втратити?  Сапки?
Каторжнi дiлянки цукрових бурякiв? Хоч... колгоспний голова ой який  бува?
винахiдливий: не випише соломи худiбцi на зиму, не дасть вкосити трави  на
спiлку: двi третини - колгосповi - третю собi, не  дочека?шся  коней,  щоб
виорати навеснi присадибу, або ж, чого доброго, обрiже  тую  присадибу  по
самий причiлок. А хто привезе хворосту на зиму? Та й коли вмреш  -  чотири
дошки не випросиш на деревище.

   Жiнки вже потюпали додому, а я далi сидiв на ровi  навпроти  Дмит-рово?
покути й  жахався  .незахищеностi,  безправностi  наших  сiльських  людей;
ранiше якось не спадало на думку... дотепер i свою маму  я  не  бачив  так
зримо в колгоспному хомутi; я не мiг ??, горду й  пряму,  уявити  боязливо
скулену, занурену в крiпацьку працю. Тепер же вона несподiвано подибала  в
мо?й уявi поруч з жiнками, ?? сапка на плечi зблискувала червоно.

   I певно,  мо?  мама  щось  шепнули  високiй  i  худiй  жiнцi,  бо  вона
призупинилася й поманила мене пальцем.
   - Не сиди тут, - сказала суворо. - Не сиди, сину. Тут  небезпечно.  Тут
парт?йнi та комсомольцi засiдки роблять,  щоб  злапати  того,  хто  свiчки
свiтить на Дмитровiй покутi. Ше будеш мати бiду.
   Я поцiлував жiнку в руку.
   Я того вечора поцiлував жiнку в руку, а нинi привiв сюди,  на  Дмитрову
покуту, Ольгу. Вона слухала розповiдь  мовчки,  тулячись  до  мого  плеча.
Вечiр на наших очах погасив сонце й  заходився  ткати  сво?  сiрi  верети.
Кукурудзяний лан на тому боцi дороги почорнiв  i  виглядав,  як  вiйськова
налаштована лава, а понад лавою стримiли на фонi свiтлого  полотнища  неба
гострi пiки.

   - Нащо ти мене сюди привiв, Павле? - спитала майже пошепки Ольга.

   - Сам не знаю, - вiдповiв я щиро. - Мою уяву вразила свiчка  на  каменi
... горiння  ??  як  пам'ять  по  людинi.  Розумi?ш:  казахстанськi  степи
проковтнули того Дмитра Гараздюка, а вiн,  дивись  видобувся  з  пекельно?
прiрви i свiтиться отут, удома.

   - Слухай, - шептала менi на вухо Ольга, - може, рiч не в пам'ятi  лише?
Може, при свiтлi свiчки душа його  приходить  сюди,  щоб  знову  класти  у
зруйнованi стiни церковцi камiнь на камiнь. Вiн, певно, ще не скiнчив свою
роботу.

   Я тулив ?? до себе, враз обпалений ?? припущенням; це  так  з  ??  боку
було несподiвано. Ольга була практичою жiнкою: недовершена робота  повинна
бути закiнченою.
   Я дiстав з кишенi свiчку й устромив ?? помiж камiнням,  Ольга  черкнула
сiрником. Долонями обтулювала вогник, поки вiн не набрався  сили.  Навколо
ворожо, чорно, мов хижий звiр, лежала нiч.
   Я обдурював самого себе, вiдповiдаючи Ользi, що начебто не  знаю,  чому
привiв ?? до ру?н Дмитрово? покути; i, мабуть, правда не в тому тiльки, що
мою уяву розкраяла самiтня  свiчка  на  каменi  як  незгасима  пам'ять  по
людинi, яка колись жила, хоч... чому б не могли  по?днатися  двi  мелодi?,
два руча?, що попливли поруч або й зливаючись в одному руслi: мо? поранене
враження вiд вечiрньо? свiчки i проза?чне бажання подiлитися побаченим  iз
коханою. Iнтуiцiя сiльська пiдказувала менi, що маю це  робити  непомiтно,
тактовно, день за днем, щоб Ольга не образилася,  вона  бо  не  якась  там
духовна жебрачка. Я зовсiм не збирався ?? виховувати,  Боже  борони,  менi
лише баглося ?? збагатити, засiвати ?? душу зерном, з якого  ми  споживемо
чесний хлiб... ми, цебто - я, Ольга i нашi  дiти;  я  уже  обдумував  наше
спiльне життя, i вже виколисував дiтей; лежу, бувало, в  сво?му  наметi  й
малюю в головi образки родинного нашого щастя...  iдилiя  гойдала  мене  у
сво?й колисцi: ой, люлi, щастя, ой, люлi.

   9
   Одного дощового дня, ще не розкраявши нашого з Ольгою спiльного  хлiба,
я зрозумiв, що вiн буде гiрким... що  той  хлiб  буде  лежати  помiж  нами
каменем; сталося це на самому початку нашого кохання, коли ще  й  цiлунок,
як пелюстка, цвiв на наших губах, i добре, що це  сталося  на  початку.  В
мо?му розпорядженнi було багато часу. Так я собi думав.
   Дощ сiявся густо з самого ранку й студенти, звiсно, в розкопи не пiшли;
професор Баранiвський називав  дощовi  днi  "празниками  святого  нероби",
старому було шкода кожно?, буквально кожно? згаяно? години й кожного штиха
лопати, з-пiд яко? очiкував ново? знахiдки; вiн був  ненаситним  у  сво?му
прагненнi  розкрити  ще  одну  тайну,  хай  маленьку,  мацюпiсiньку,   яку
приховувала земля; тайна ця могла явитися свiтовi у виглядi черепка або  ж
купки вугiлля, обкладеного камiнням, пташино? кiсточки  або  ж  пшеничного
зеренця, якому вiд роду пiвтори тисячi лiт. Студенти ж дощовi днi  любили:
хлопцi спали у наметах або ж бренькали на гiтарах, дехто читав або ж писав
додому листи; дiвчата теж  знаходили  домашню  роботу;  i  тiльки  я  один
нудьгував у сво?му  наметi,  дощi  мене  пригноблювали  не  лише  тут,  на
розкопках, але й удома.
   Коли ж нудьга почала зеленiти i я був готовий  взути  гумаки,  накинути
плащ й рушити крiзь дощ у сво? щоденнi мандрiвки  Днiстровим  берегом,  на
порозi намету, вiдкинувши його полу, стала моя Ольга. У  бiлому  светрi  й
лещетарськiй шапочцi виглядала на дiвчура з першого курсу.
   - Професор тебе кличе, - сказала, сяйнувши очиськами, якi зводили  мене
з розуму й жбурляли в сво? зеленi ковбури. Я зiрвався з  розкладайки,  щоб
Ольгу обняти, щоб розвiялася моя нудьга, але  Ольга,  враз  споважнiвши  й
ловлячи нiздрями, немов олениця, якийсь запах, спитала:
   - Пахне щось у тебе гарно... i ти пахнеш увесь...  i  твiй  намет...  i
цiлий свiт пахне сухим подихом лiта. Шо  воно  таке?  -  I,  помiтивши  на
стовпцi, що пiдпирав  шатро,  прив'язаний  снопик  зiлля,  розсмiялася.  -
Бур'янець цей так пахтить? Нiколи й не подумала б.
   - То  не  бур'янець,  -  образився  я,  -  то  рум'янок,  по-сiльському
"марунька". До речi, менi дали його  мама.  Я  скрiзь  його  вожу...  i  в
гуртожитку вiн був зi мною. Пахне менi Черченем,  рiдною  землею...  густо
рум'янок пахне  перед  дощем  i  в  дощ.  Мама  кажуть:  то,  Павле,  наше
ворожбитне зiлля, що проганя? чорну силу.  В  нашiй  родинi  його  люблять
здавна, в мами вiн за образами, пiд подушкою навiть. Коли вмерли тато,  то
мама поклали рум'янку ?м у деревище. На тому свiтi теж не треба  забувати,
що ? десь на землi Черчен, ? польовi дороги, на обочинах яких росте, часто
запилений i притоптаний худобою, скромний рум'янок.
   - Ворожбитство якесь... - Ольга зневажливо скорчила  гримасу,  -  якесь
?вшан-зiлля, якийсь рум'янок, бур'ян з-пiд коров'ячо? ратицi.  Боже,  який
ти, Павле, дивак. - Я мiг би образитись, i мене таки вкололи ?? слова  про
бур'ян з-пiд коров'ячо? ратицi, але я вчасно подумав: що  з  не?  вiзьмеш,
коли  вона  нiчого  не  знала,  нiчого  не  чула,  нiчого  не  читала  про
?вшан-зiлля. Коли була малою, то нi батько, нi мати  не  оповiдали  доньцi
казок про рум'янок, дух якого вiдганя? вiд худоби ласок, а  вiд  людини  -
хвороби й забуття про мiсце, де закопаний твiй пупець; ?? не вчили молитов
i напевне, у Великодну нiч не  водили  в  Страдчу  долину  до  стрiлецьких
могил... вона напевно не ма? зеленого поняття  про  сiчових  стрiльцiв,  а
може,  ??  вчили:  сiчовi  стрiльцi  це   вороги,   укра?нськi   буржуазнi
нацiоналiсти. Ольга з мого обличчя вичитала, що я стримано серджуся,  вона
щось бовкнула недоладне, бо прилинула до мене, обняла, поцiлувала палко. -
Ну, не дуйся, - просила. - Це я так, з дурного розуму. Якщо  направду,  то
не можу второпати: навiщо все це тобi, дорослому чоловiковi? Я теж не можу
зрозумiти: навiщо тратити державi  грошi  й  мучити  отут  студентiв,  щоб
вiдкопати вiнчик вiд горщика? Ну, був горщик, ну, жили тут  люди.  I  нема
?х. Завтра нас не буде.  Зате  ?  сьогоднi  день,  ?  сьогоднi  робота,  ?
сьогоднi любов, ? хлiб насущний. Шо бiльше треба, мiй любий?
   Ольга начебто запитувала пристрасно, але вiдчувалося, що вiдповiдi  вiд
мене не очiку?, вона таки була переконана, що бiльше нiчого людинi в життi
не потрiбно. I,  можливо,  вона  ма?  слушнiсть;  очевидно,  це  слушнiсть
людини, яка сво?м iснуванням схожа на оленицю або ж на рибу в Днiстрi, або
на птаха в пiднебессi, або на вербу придорожну, або на зело, що призначено
для того, щоб його спасла вiвця; всi вони, зела  i  вiвцi,  риба  й  птаха
iснують, первiсне вегетатують, не мають грiхiв, не пам'ятають  учорашнього
дня i не очiкують дня завтрашнього; вони щасливi й вiльнi, запах  рум'янку
не поверта? ?х у дитинство й ще далi - в глибини столiть.
   То, виходить, я осуджую свою кохану? То значить, я сьогоднi дивлюся  на
не? iнакшими очима, нiж у той перший день, коли вона випливла  з  Днiстра,
немов русалка? То значить: надщербилася моя любов? Але  ж  якраз  Ольжиною
первiснiстю я так захоплювався... я пускав ??, немов рибину, у  Днiстер...
i злiтала вона в мене з долонi у пiднебесся, як птаха. То чого ж нинi  про
це забуваю й виймаю рибу з рiки, птаху пiдстрiлюю  у  пiднебессi,  а  зело
розтоптую обцасом?

   Хочу вилiпити ?? до себе подiбну?
   Буду заворожувати ?? рум'янковим духом?

   Буду водити ?? левадами,  де  помiж  квiтами  збираю  слова  для  сво?х
вiршiв.

   Буду шукати з нею карбiв на землi, знакiв, якi  земля  посила?  нам  iз
минувшини.

   Будемо обо? прикладати вуха до землi й слухати,  як  стогнуть  закопанi
дзвони.

   - Чим ти зажурився?  -  Ольга  повернула  мене  з  майбутнiх  дорiг  на
теперiшню стежку. - Професор чека?, а ти...
   - А я гризуся, як маю тебе заворожити, - вiдповiв я.
   - То ворожи, милий, якщо ма?ш силу, - згодилась вона без вагання, немов
наперед була впевнена, що нiяка ворожба до не? не пристане.
   ...Пливе собi риба в рiцi, ой пливе.

   Снилося менi, що я виловив рибу у Днiстрi;  бiла,  довга,  прекрасна  у
сво?му стрiлоподiбному стремлiннi пронизувати товщу води, риба  на  березi
хлипала зябрами й молотила хвостом, гинучи без води, що була ?? стихi?ю, а
я однак не квапився пускати ?? назад у Днiстровi струменi; я спершу  хотiв
?? осiдлати й приручити; сiдло карикатурно виглядало на бiлiй ?? спинi.
   Так менi снилося.

   10
   Ти мене слуха?ш, Ольго?
   Був собi, жив собi корчмар на iм'я Жельман Штудер.
   Хоч зачин у мо?й притчi про  корчмаря  традицiйно  казковий,  хоч  iм'я
корчмареве тисячi разiв повторювалось бiля галицьких церков, коли  дiвчата
на Великдень беруться за руки, виплiтаючи коло, i виспiвують  у  гагiлках,
що "?де, ?де Жельман, ?де, ?де Жельманова, його  брат  i  братова..."  (Ти
нiколи не чула, Ольго, як спiвають гагiлки? Коли ж  спiвають  гагiлки,  то
пiд дiвочими чобiтками в молодiй муравi то тут,  то  там  вистромлю?  сво?
голiвки первоцвiт...  i  слуха?  первоцвiт...  i  радi?...  i  цвiте...  i
нiжно-зелена трава ста?  схожа  на  небеса,  засiянi  малюсiнькими  бiлими
зiрками), iм'я Жельманове для тебе начебто несподiване, але  я  достеменно
знаю, що Жельман  Штудер  -  особа  цiлком  реальна,  вiн  жив  наприкiнцi
минулого столiття на околицi села Поточки, недалеко вiд Днiстра, там  люди
дотепер показують його дворище; показали це  дворище  й  менi:  я  увiйшов
крiзь похилену дубову, залiзними штабами ковану браму, котра  за  столiття
почорнiла й закостенiла намертво, на розлоге подвiр'я; до довго? муровано?
з  цегли  будiвлi,  що  була  колись   корчмою,   з   невеликими   чорними
дiрами-вiкнами, якi нагадували перестрашенi очi, вела вистелена  кам'яними
плитами, вщерть пощербленими, по?жджена колесами  досить  широка  дорiжка.
Очевидно, поточани покинуту Жельманову садибу обминають, бо нiхто  тут  не
викошу? трави, не лупа? зi стiн добротну австрiйську  цеглу,  i  нiхто  не
лакомиться на дахiвку, що поросла  рудим  мохом  i  вагою  сво?ю  увiгнула
посерединi й  проламала  дах;  i  нiхто  з  дiтлахiв,  котрi  не  гребують
об'?дати, немов жадiбнi деркачi, цвинтарнi черешнi, в Жельманову ж  садибу
посеред лiта не забiжить та не вихопиться  на  старезну  грушу,  що  пану?
розлого мало не над цiлим дворищем, щоб обтрусити з не? солодкi "дзбанки".
Навiть у п'ятдесятому  роцi,  коли  в  Потоках  створювали  в  страхах  та
погрозах колгосп i ламали людськi стодоли, щоб iз них побудувати колгоспнi
ферми, нiхто не зважився використати, скажiмо, бодай стовпи iз Жельманово?
брами. Негласна заборона, табу, прокляття, були написанi на брамi й  нiхто
?? не переступав; якщо  не  страх,  то  острах,  пересторога,  темна  сила
стерегли це обiйстя, i менi теж не радили пхати сюди носа, але  менi  було
цiкаво зазирнути на острiвець, де  панувало  дев'ятнадцяте  столiття;  тут
жили, всихали i знову вистрiлювали  пагiллям  купи  бузинових  кущiв;  тут
столiтнi бур'яни розколювали плиття дороги, клубищами корiння  виснажували
землю, що сiро здичавiла пiд ними, потрiскавшись, й хижими пазурями  цупко
чiплялися за стiни, повзучи гаддям догори, на дах.

   А все ж таки я переступив браму, не послухався  людського  попередження
i... I нiчого не сталося. Тiльки з корчми,  з  низького  отвору,  де  були
колись дверi, вийшов менi назустрiч старий ?врей у довгому, майже до  п'ят
лапсердаку, щоправда, охайному, у високому  теж  чорному  капелюсi;  ?врей
зняв, вiтаючи мене, капелюха, злегка вклонився i показав  рукою  на  купку
цегли пiд стiною; сам сiв поруч, поклавши  на  колiна  стиснутi  в  кулаки
руки, худорляве лице було обрамлене  сивою  бородою,  пейси  кучер'явились
буйно, як iнiй на хмелю, а збляклi старечi  очi  обмацували  мене  уважно,
проте - дружелюбно. Був день; науковий ате?зм в iнститутi розтер на  порох
мiстику; заборонили на Великдень водити пiд  церквою  хороводи  й  спiвати
гагiлки; ось ти, Ольго, навiть не чула про того Жельмана з  гагiлки,  який
тримав ключi вiд церкви, а Жельман... а  Жельман,  усупереч  усьому  сидiв
поруч зi мною теж на цегляному стовпчику й грiв на  сонцi  сухi  й  темнi,
немов витесанi з вишневого корiння руки. Мене не проймав  страх,  я  й  не
згадав, що  на  всяк  випадок  треба  себе  поберегти  вiд  нечисто?  сили
"Отченашем". (Ти вмi?ш, Ольго, "Отченаш"? "Отче наш, iже ?си на  небесi  й
на землi..." Нiколи нi ?диного слова з "Отченаша"  не  пролунало  у  вашiй
хатi? Нiколи? Як вам там живеться на  двох  поверхах  пiд  бiлим  залiзом?
Хочеш, я тебе навчу молитов... яка то насолода впасти  перед  образами  на
колiна, заплющити очi, вiдгородитися вiд свiту  й  наблизитися  до  самого
себе й до Бога. Молитва - це передовсiм наближення до  себе,  усвiдомлення
самого себе. I це, що я тобi говорю, Ольго, не вичитане з книжок i  навiть
не почуте вiд матерi, це мiй духовний досвiд).

   "Ви зна?те, молодий паничу, до кого втрапили в гостi? Чи  вам  хлопи  з
цiло? околицi не оповiдали про Жельмана Штудера, який вмер сто рокiв  тому
й похований в  Городенцi  на  жидiвському  цвинтарi?"  -  спитав  Жельман,
скосивши на мене погляд; очi його в ямах були цiлком гейби залитi  молоком
- такi бiлi й невидющi. "Я чув щось... мене попереджували,  -  вiдповiв  я
безтурботно, - що мiсце оце закляте. А я ось не повiрив". - "Ну й  даремно
не вiрите, - зiтхнув старий ?врей. - Все правда: i мiсце закляте, i я  тут
перебуваю пiсля смертi сто рокiв". Я засмiявся: "Нiхто нинi в нечисту силу
не вiрить. Колгоспи навколо. Комунiсти.  Дружба  народiв.  Нашi  в  космос
полетiли. Бога нема. Чорта нема. Москва - столиця  свiту.  Ленiн  -  вождь
свiтового пролетарiату. Ви собi  уявля?те,  товаришу  Жельман,  який  свiт
пану? за вашою брамою?" Я таки не повiрив жодному його слову...  як  можна
повiрити людинi, яка начебто померла сто рокiв тому, а сьогоднi  розмовля?
зi мною жива й здорова. Щоправда, я одне йому казав... говорив  немовби  з
чужо? пiдказки, силувано немовби писав на кумачi  стертi  лозунги,  а  пiд
кумачем кiльчилося, як житн? зерно, щось... щось, яке я не знав,  як  його
назвати. Чи я самого себе обдурював й таки насправдi повiрив у  Жельманову
сторiчну смерть, чи була це звичайна цiкавiсть, чи я повертався у  дитячий
свiт маминих казок, чи страх, страшок, немов чорна кiшка, таки пiдкрадався
до мене плазом? Адже не марно люди обминали Жельманову корчму. "Менi  теж,
вибачайте, не вмiщу?ться в головi... так не вмiщу?ться пiд  капелюхом,  що
за мо?ю брамою у бiлому свiтi нема анi Бога, анi чорта, - сказав  Жельман.
Вiн устромив погляд у вiдчинену навстiж браму, начебто  лише  через  браму
можна  надивитися  на  свiт...  свiт  неогороджено  пiдступав  зусiбiч  до
Жельманового обiйстя. - Але... але, невже то правда,  що  свiт  за  брамою
порожнiй, як бочка з-пiд оселедцiв? Чи то можливе? Я готовий вам повiрити,
молодий паничу, коли б не ви самi... ваша присутнiсть тут свiдчить, що ? у
свiтi за брамою люди, Господь Бог, ? добро i зло. Бог послав менi вас. Бог
iуде?в змилосердився врештi надi мною, бо терпiння мо? уже перелилося,  як
згiркле вино, через крису чашi... вiд мого терпiння дичавi? навколо земля,
а груша посеред подвiр'я родить терпкi плоди". Жельман,  з  усього  видно,
покладав на мене якiсь надi?;  бесiда  його  текла  солодом,  а  бiлi  очi
ласкаво мене  обiймали.  "Ви  так  впевненi,  що  я,  власне,  i  ?  вашим
iзбавителем, посланим Богом? Якраз я?" - спитав  я.  Вiн  кивнув  бородою.
"Якраз ви, паничу. Ви ма?те право й силу  позбавити  мене  терпiння.  Iншi
тут, хоч зрiдка, але приходили... i були готовi за плату пiдписати  папiр,
що ?сьм, прошу пана, вiльний, що всi мо? грiхи прощенi й що  можу  нарештi
воз'?днатися з предками. Тiльки вони, тi, що приходили, не мали  права  на
пiдпис, i терпiння мо? не пригасало".  "Велике  терпiння  -  вiд  великого
грiха, певно? - випитував я у Жельмана. -  У  вашiй  корчмi  люд  пропивав
грошi, грунт, волiв... i пропивали люди душi. Ви ж на  людськiй  кервавицi
багатiли".  Я  собi  пригадував  орендарськi  та  корчмарськi  визиски   й
лиходiйства, вичитанi з книжок: лихварство та  ошукування  простого  люду,
зневаги до "го?в" i запопадливе слугування тим, якi над людьми панували, i
корчма на корчмi, по двi, по  три  в  кожному  селi,  множення  пияцтва...
навiть ключi вiд Божого храму висiли у  Жельмана  на  кiлку.  "То  невиннi
грiхи, мiй пане, - заперечив Жельман. - То так собi...  маленькi  гешефти.
Кожен заробля? грошi, як умi?. До того ж суворий Бог iуде?в не судить  нас
за негречне поводження з гоями. Навпаки:  ще  й  пiдтаку?  нам.  Ми  Богом
обранi... i треба нам якось жити, нам, острiвцям серед чужого моря. Це так
зрозумiло, мiй паничу". У Жельмановому голосi  бринiли  нотки  зверхностi,
голову, що досi була схилена на груди, вiдкинув  назад,  очi...  отi  бiлi
вицвiли очi ожили, бiлизну здуло з них хвилею, а  з-пiд  бiлизни  блиснуло
чорним  вогнем.  Сухi  пальцi  сцiпилися  судомне  в  кулаки.  Вiн   увесь
перемiнився... йому, певно, пригадалися  роки,  коли  вiд  нього  залежали
люди, земля й навiть - небеса. В мене мелькнула думка:  пiдведуся  й  пiду
геть. Столiття нiчого  його  не  навчило.  Старий,  однак,  опам'ятавшись,
поклав руку на мо? колiно. Холодний опiк ударив мене, як струмом.  "Ну-ну,
- промовив примирливо, - не в наших з вами iнтересах сваритися. Я пропоную
вам вигiдний гешефт: пiдпишете одну  цидулу  й  забезпечите  собi  панське
панування  до  кiнця  життя,  ще  й  дiтям-онукам  залишиться.   Матимете,
добродзею, славу, бо слава теж купу?ться  за  грошi.  Що  ж  бiльше  треба
бiдному молодому поетовi?"  Я  вiдсахнувся  вiд  нього.  "Нi,  я  душу  не
продаю". Жельман покрутив головою. "Чи я виглядаю на вар'ята, щоб купувати
чужi душi? Я хочу, пан?дз?ю, викупити власну  душу.  Я  давно  вмер,  я  -
тлiнь, а душа моя не ма? виходу з цього подвiр'я...  я  в  iржавiй  клiтцi
мечуся, як пес у гицлевiй будi". Вiн тяжко дихав, на  чолi  виступив  пiт.
Руки впали з колiн i  повисли,  як  неживi.  Цiла  його  кiстлява  постать
зiв'яла,  згорбилась.  I  я  мимоволi  його  пожалiв...  пожалiв   старого
чоловiка, котрий не мав спокою i пiсля смертi. "Видно, велика ваша  вина",
- сказав я, але про вину не думав, зате уявив душу  померлого  ?врея,  оцю
душу, що сидить поруч зi мною,  коли  вона  напролом  б'?ться  грудьми  об
грати, або ж злiта? понад хмари, шукаючи вiльного  простору  для  втечi  й
пада? звiдти, з високостi, додолу, бо й небо для не? замкнено,  тодi  вона
повза? в бур'янах i вимацу? щiлину. Але й тут ?й не вда?ться. Iсну? стiна.
Напевно прозора, невидима для iнших i тому я не можу уявити ?? реально,  i
я дотепер не знаю, хто ?? збудував. Бог? Якась iнша  сила?  "Вас,  паничу,
хiба не вчили у високих школах мудростi наших  пророкiв?  Був  собi  такий
Йов, вiн казав, що стежку туди не  зна?  хижий  птах,  ??  око  орлине  не
бачило, не ступала по нiй молода звiрина, не ходив по нiй лев. Це сказано,
мiй паничу, про мудрiсть. А ще сказано, що тiльки Бог розумi?  дорогу  ??,
мудростi, i тiльки вiн зна? мiсце ??. Добре бути мудрим на старiсть,  коли
ти полiчив на дорозi каменi й уже не общибу?ш об  них  пальцi.  Це  я  про
глибину вини, паничу. Коли я був молодим,  хлоп  на  iм'я  Захарко  одного
вечора принiс до корчми й поклав на ляду передi мною статуетку голо? жiнки
з обвислими грудьми й випуклим животом, i похвалився, що подобу цю залiзну
знайшов на сво?му полi, ?? зачепив плугом, i вона так голосно  задзвенiла,
що аж конина зупинилася в борознi. Подивися, мовляв,  Жельмане,  може,  ця
черевата баба щось варта... якщо варта - дай за не? пiвкварти, чи  й  цiлу
кварту. Баба, якщо по-правдi, вартувала цiле газдiвство,  це  я  вирахував
одразу, гнула вона долоню  вагою,  а  колупнувши  ??  непомiтно  нiгтем  -
сахнувся i ослiп вiд блиску золота. Ну, звичайно, я сказав хлоповi на iм'я
Захарко, що то мiдь, але бабу беру,  тепер  стародавнiми  забавками  всякi
панки цiкавляться, може, щось на бабi зароблю.
   З того дня й почалося; газда Захарко навiв мене на  думку,  що  тутешня
земля уздовж Днiстра повна золота, срiбла, дрiб'язку ружного, що  походить
з правiку... з первовiку бо, прецiнь, на цих масних грунтах сидiли людове,
якi сiяли пшеницю, воювали, багатiли, вмирали поколiння  за  поколiнням  i
забирали з собою в гроби те, що любили  за  життя.  А  ще  до  того,  поки
Захарко спокусив мене череватою бабою, я наслухався про розсiянi на  полях
мiднi стрiли, уламки мечiв i списiв, черепки, про людськi кiстки, що часто
трапляються  в  борознах.   При?жджий   пан   iз   Кракова,   такий   собi
Цибух-Цибульський, попиваючи в мене коломийське пиво,  нашептав  менi,  що
сьогоднi у свiтi... десь там у Краковi, у Вiднi чи в Берлiнi,  прошу  вас,
висока цiна на викопне... ну, не лише на викопне злото, на всi  стародавнi
речi, що з могил та з ру?н. Якийсь там, чу?те,  задимлений  горнець  музей
купу? за грубi грошi.
   Ну-ну, чи моя була вина, що я пiддався спокусi,  найняв  Захарка,  який
тепер у мене мало не  щодня  попивав  оковиту,  та  ще  кiлькох  хлопiв  i
розпочав де тайно, де явно, де за ринський, де за келiшок  горiлки,  а  на
панському  грунтi  -  за  майбутню  виручену  пайку  розкопувати   могили,
гробовиська, городища,  мiсця  людьми  знанi  й  незнанi;  ми  розкопували
ретельно, урочище за урочищем, щоб  не  дай  Бог  чогось  не  обминути;  з
хлопами я був кожний день, передавши шинкування жiнцi сво?й Сарi з дiтьми;
я,  прошу  вас,  пантрував  кожний  рискаль...   щоб   чогось   недобачив.
Гробовиська розкривали сво? тайни  неохоче,  вони  западалися  в  глибини,
прикривалися кам'яними плитами, але хлопи, заохочуванi горiлкою, не жалiли
поту, рискалi як вовки, вгризалися в бiлi кiстки, а бiля кiсток вилущували
з тисячолiтньо? глини золотi дiадеми  й  чашi,  срiбнi  пугарi  й  глинянi
статуетки, схожi на ту першу, золоту, що менi принiс газда Захарко;  а  ще
брали ми з могил цiле й  надщерблене  череп'я...  а  ще  збирали  пригорщi
стрiл, а ще були кiстянi гребенi  й  бронзовi  свiчада...  а  брали  ми  у
мертвих миски iз скаменiлою кутею, плящини зi шкла, що  були  величиною  з
палець... а ще мечi траплялися  й  наконечники  списiв,  кованi  цв'яхи  й
сокири з бронзи, що сплавилася, мов грудка старого  почорнiлого  воску,  в
прадавнiх пожежах. Одного дня  ми  викопали  статую  кам'яного  божка,  що
споглядав на свiт на всi чотири боки.
   "I хлопцем був Бог", - говориться в Книзi Буття; зi мною  теж  був  мiй
Бог, кожна рiч, бiльша й менша, мала свою цiну й свого покупця; при?жджали
до мене панове в цвiкерах з  бозна-звiдки,  тисли  запопадливо  Жельмановi
руки... йо, руки часом були у глинi... цмокали панове  язиками  й  платили
грубi грошi. Я хiба винен, паничу, що  зi  мною,  як  iз  тим  хлопцем  iз
Писання, був Бог? Ну, певно, я заразився... то ? хвороба робити грошi, все
тобi ?х мало й мало, все тобi снилися та снилися нерозкопанi  гробовиська;
ну так, вночi вони менi снилися, а вдень я сiдлав коня  i  тюпав  у  поле,
самостiйно вишукуючи найменшi пiдозрiлi гробики або ж за злотий  випитував
у дурних го?в, у хлопiв, де ще ? в окрузi гробовиська. Так тривало  аж  до
мо?? смертi. Дурна рiч, прошу вас, вмирати, коли чоловiк став  нарештi  на
ноги, а сусiдськi дiдичi, пся крев, гонорова шляхта, знiмають перед  тобою
капелюхи... дурна рiч вмирати, коли розкопанi поля, грунти стали  належати
менi, а вздовж Днiстра я наказав вкопати таблицi, що хлопам  рибу  у  рiцi
ловити заборонено, бо й рiка, чу?те, належить Жельмановi Штудеру.

   Але хiба смерть розумi?ться, що чоловiковi  якраз  треба  пожити  серед
набутого ма?тку i покаятися в грiхах. Йо, i покаятися... А смерть  махнула
косою - i фертик.

   Тепер, коли я вмер, коли мене поховали й  оплакали,  настала  для  мене
найтяжча пора: душа моя, як належиться, стремiла  до  Авраама  i  до  всiх
праотцiв, якi мене очiкували з простягнутими руками, бо  я  нiколи  нашого
Бога не огнiвив  й  сповняв  всi  обов'язки  супроти  нього,  але  сталося
непередбачуване й нечуване: тисячi  отих...  отих  го?в,  що  поко?лися  в
могилах, кiстки яких я порозкидував, а скарби ?хнi позабирав й  перепродав
музеям чи  просто  багачам,  котрi  кохалися  в  старожитностях,  оточили,
облягли, обступили мо? дворище ордами, вибудували мури  й  частоколи  такi
високi, що не можу ?х  нi  перескочити,  нi  перелетiти,  простiр  навколо
засипали закляттями, до яких не можу навiть наблизитися, бо опалюють  мене
вогнем; i дарма я, паничу, волаю про милосердя, i дарма молюся...  молитви
мо?, як мотилi, згорають в ненавистi тих, що встали з могил. У головi мо?й
не вкладу?ться, навiщо мертвим срiбло й злото, всi отi мечi  й  потрiсканi
горшки, мертвим нiчого не може належати, я всi сво? статки,  прецiнь,  теж
заповiв дiтям. Вони ж  бо,  тi,  що  встали  з  могил,  кажуть:  "Ти  нас,
Жельмане, порабував... хто ? пiдлiйший iз  злодi?в,  нiж  той,  що  грабу?
покiйникiв? Крiм того, Жельмане, невже тобi не  вiдомий  правiчний  закон,
освячений усiма народами, що все заховане в землi, чи то буде горнець,  чи
меч, з'?джений iржею, чи корона царiв, якi сидiли на престолi тисячу рокiв
тому, належать цiй же землi й насiнню, котре з цi?? землi вироста?,  тобто
- людовi?" Я боронюся, як можу: "Ну-ну, - кажу,  -  ви,  тi  що  встали  з
могил, геть чисто мiшiгiнi. Бо нiби гоям, котрi орють  землю  i  випасають
худобу, потрiбнi якiсь там черепки,  якiсь  там  -  корони?  Злото  й  так
принесуть до мо?? корчми,  а  череп'ям  вистелять  дороги.  Нащо  ?м  того
скарбу, що в землi... нащо ?м пам'ятi, свiдкiв, корiння, все це, добродзе?
мо?, зайве для гоя, який оре землю, це не  для  його  дурно?  голови,  для
нього призначенi робота, вiл i горiвка - i досить йому.  З  пам'яттю,  про
яку ви говорите, йому важче буде ходити за плугом, а вночi  не  прийде  до
нього сон... при пам'ятi  будучи,  свiт  йому  стане  немилим".  "Навпаки,
Жельмане, - вiдштовхують мене тi, якi встали з  могил,  -  пам'ять  робить
орача, котрий вийшов у поле з плугом та волом,  господарем...  щедрiше  бо
жито кiльчиться i колоситься, що впало в рiллю з долонi господаря, нiж  iз
жменi раба; нема ж бо рiзницi мiж рабом i волом. Ми це  добре  зна?мо,  бо
сидимо на цiй землi зправiку... I закон уставлений  iз  правiку:  створене
предками - належить нащадкам. I ти закон цей не обiйдеш, не  обминеш  його
нi нинi, нi завтра, нiколи, ти вже сто рокiв скнi?ш у клiтцi, посеред яко?
росте столiтня груша, i ще призначено тобi тисячу лiт скнiти, ми,  тi,  що
повставали з могил, не поступимося нi кроку, поки не повернеш землi те, що
в не? порабував". "Ну-ну, - вiдмолююся я вiд тих упертих, якi повставали з
могил, мною розкопаних, - як можу повернути продане в  музе?,  в  графськi
палаци... розповзлася ваша пам'ять, добродз??, по свiту, i Жельман не  ма?
сили ?? зiбрати докупи. Я можу хiба  що  вiдкупитися...  маю  трохи  злота
прихованого й срiбла: цiлий баняк  закопаний.  Вiзьмiть  його,  добродзе?,
посипте гоям на дорозi, будуть клубочитися в пилу, битися за кожний грiш".
Але тi, котрi встали з могил, чути не хочуть про вiдкуп, пам'ять нiбито не
прода?ться, так вони собi думають, йо... вони у  цьому  переконанi.  Я  ?м
якось запропонував:
   "Слухайте-но, добродзе?, а якщо я знайду котрогось з тих, який ? на цiй
землi господарем, i вiн згодиться взяти мо? злото взамiн речей,  що  я  ?х
розкопав у гробовиськах, i пiдпишеться вiдповiдно пiд  контрактом,  то  чи
буде нарештi моя душа вiльною? Чекають на мене Авраам iз Саррою, чека? мiй
тато з мамою, жона моя, дiти, всi вони вкупi, лише я тут товчуся".

   I зна?те, паничу, вони, тi, котрi встали з могил, погодилися; може,  ?м
набридло тримати мою душу в облозi... i може, час навчив ?х  мудростi,  що
все на свiтi прода?ться i купу?ться, i нема в цьому нiчого  злого.  Тiльки
нiхто не поверта? до  мого  дворища,  нема  кому  пiдписати  контракт.  Ви
перший, паничу". I вiн простягнув менi цупкий й зжовтiлий,  як  пергамент,
згорнутий  у  трубку  папiр.   "Треба   тiльки   пiдписати...   нiхто   не
довiда?ться... тихоша... а я вже вас, паничу, винагороджу по-цiсарському",
- солодко щебетав Жельман. Йому хотiлося  обняти  мене,  вiн  був  готовий
почистити мо? черевики; кiстлява його постать гнулася догiдливе; з уст,  з
бороди, з очей стiкав мед; вiн хапав мо? руки й тицяв у пальцi  перо...  i
цiлував при цьому мо? руки, слинив ?х бридко. "Але чому на мене випало, що
маю папiр пiдписати?" - Я вiдбивався вiд нього, вiдхрещувався, а вiн,  мов
змiй, уповзав менi в душу. "Бо ви вiдважний, мiй паничу, - лебедiв солодко
Жельман. - Бо ви перший переступили браму мого обiйстя.  Бо  ви,  нарештi,
?стесьте нiбито поет, пишете вершики, а мудрi люди  кажуть,  десь  я  таке
вичитав, що поети говорять вiд iменi народу. Чи не так? Якщо,  прошу  вас,
вони мають право говорити, то й мають право пiдписувати".
   Я схопився з мiсця.
   Жельман повзав передi мною i блиском золота заслiплював менi  очi...  i
лив у душу золотий звабний передзвiн; я задкував од нього спершу поволi, а
далi обернувся i кинувся втiкати; я певно втiкав не тiльки  вiд  Жельмана,
вiд золото? спокуси, а й вiд себе самого; я  не  впевнений,  що  за  iнших
обставин я втiк би вiд себе... та й чи взагалi втiкав би, чи не ослiп  би,
чи не злегковажив би свiй пiдпис, якби не уявляв,  що  в  цю  хвилину  всi
пращури, душi яких зiбралися навколо Жельманово? корчми, не пильнують,  не
стежать за мною, за ослiпленням мо?м, за ваганням,  за  жадобою,  за  мо?ю
ницiстю. Та чим далi я втiкав  вiд  себе,  тим  спокiйнiшими  ставали  мо?
кроки;  саме  тут,  на  жельмановому  дворищi,  я  сповна   вiдчув   тягар
вiдповiдальностi за право бути поетом; вага ця однак не пригинала  додолу,
навпаки - додавала сили.
   Я зупинився на брамi. Жельман лежав на кам'яному  плиттi  й  крючкуватi
його пальцi чи з лютi несамовито?, чи з розпуки впивалися в камiнь,  немов
у вiск; у його бороду вповзали iржавi мурахи, а в загублених патинках  оси
лiпили гнiзда. Тиша  дихала  менi  в  лице  полудневою  спекою  i  запахом
прив'ялого сiна; сiном,  очевидно,  годували  прапредки  сво?х  коней,  бо
облога Жельмана не скiнчилася.


   11
   Ольга вiрила й не вiрила в Жельманову iсторiю; мiж нами пробiгла  тiнь;
мiж нами засiвались пилинки отруйно? папоротi; Ольга несмiливо  й  невмiло
вiдхрещувалася вiд мене, неначе за мо?ми плечима стояв Жельман Штудер.
   - То правда, про що ти оповiв? - шептала. - Нащо мене ляка?ш?

   - Правдою ?  те,  що  жив  такий  Жельман,  який  розкопував  могили  й
розпродував  знахiдки  богзна-куди.  I  правда,  моя  кохана,  що  дотепер
дотлiва? Жельманова корчма, - брав я Ольгу за руки й пригортав до себе.  -
Якщо хочеш, то пiдемо туди в недiлю... я уже там був, я бачив стару  грушу
посеред подвiр'я.

   Ольга злякано заперечувала:
   -  Я  не  пiду.  Менi  страшно.  Ляка?ш  мене   навмисне,   правда?   -
допитувалася. - Як злий ворожбит, чи, може, добрий, не знаю... але  навiщо
населя?ш поля, яри, береги Днiстра чимсь... навiть не  знаю  чим:  духами,
подiями старих часiв, страхом, пам'яттю, га? Донедавна кукурудзяне поле  з
горбом по серединi було лише полем, де росте кукурудза, що ??  скосять  на
силос худобi. А тепер це поле з могилою...  розкопаною,  пограбованою,  чи
повною та?мниць; а тепер, якщо тобi повiрити, на кожному  кроцi  поранишся
об якийсь карб... i болить тебе рана. Хiба то нормально жити  з  пораненою
душею? Дотепер  менi  було  так  легко,  свiт  оточував  мене  зрозумiлий,
сьогоднiшнiй, а ти... - Ольга не договорила, схлипнула. Я  вицiловував  ??
сльози; мене ?? сльози тiшили, вони, на мою гадку, свiдчили, що  душа  ??,
дотепер безтурботна, бездумна, як велика риба в Днiстрових хвилях, почина?
замислюватись: а що там, на берегах, а  що  там,  у  глибинах,  а  чия  то
кiстка, виорана плугом; i я розумiю: душа Ольжина, що звикла  до  супокою,
повставала проти невiдомих ?й чужих понять, вони ??  кервавили,  мучили  й
лякали; душа жiноча не сприймала  новизни  й  вона,  новизна,  плавала  на
поверхнi, як вербова дошка.

   12
   Якось Ольга менi докоряла:
   - Ось  ти,  Павле,  все  навча?ш  та  навча?ш  то  вiршами  сво?ми,  то
оповiдями, то водиш мене полями... i вже це не звичайнi колгоспнi лани,  а
цiла iсторiя, вкарбована в скиби, так? Ну, стосовно мене, то ще пiвбiди, я
нiбито iнтелiгент, лiкар, я повинна розумiти... хоч я теж не впевнена,  що
воно менi конче потрiбне. До цього часу я жила без тво?х молитов про поле,
вибачай, що я так кажу; дотепер тато мене вчив, що поле - це цех, в  якому
виробляють хлiб, м'ясо, молоко, олiю. Вiн колись прочитав одне оповiдання,
не пам'ятаю в якому воно було журналi, зате пам'ятаю, що  називалося  воно
"Грудка змлi". Письменник описував  випадок,  коли  укра?нський  емiгрант,
чоловiк iз наших кра?в,  ви?хав,  зда?ться,  до  Парагваю  ще  на  початку
тридцятих рокiв, i цiлих сорок рокiв, якщо не бiльше,  возив  з  собою  по
свiту грудку рiдно? землi...  галицько?,  розумi?ться,  землi  в  бляшанцi
з-пiд чаю. Тато посмiювався з письменника та з його героя, бо, мовляв,  це
дурнi сентименти, грудка землi скрiзь однакова, скрiзь, i в Укра?нi,  i  в
тому ж Парагва?, i, скажiмо, у Францi?. Ти,  звичайно,  з  цим  незгiдний,
правда?

   Наша грудка iнакше пахне? Вона бiльш родюча? Я  не  можу  бути  суддею,
мене ця проблема не хвилювала, грудка ? скрiзь  грудкою,  але  я  мимохiть
стаю на татовiм боцi. Хто-хто, а вiн зна?, що то значить земля i робота на
нiй. Вiн голову? в колгоспi з п'ятдесят другого року. Як пишуть в районнiй
газетi: "Йому було нелегко". Люди спочатку колгоспу боялися, як  дiдька...
поприростали до сво?х нивок пупцями. А  колгосп  лише  но-но  зводився  на
ноги: бiдота страшна. На трудоднi "палички" й "грами".  Корови  в  стайнях
висiли на пасках, на провеснi розшивали снiпки з  дахiв  i  рiзали  з  них
сiчку худобi. Хтось плюнув би на таку господарку, а тато -  нi...  а  тато
мiй згаду?, як колись у Черченi гончарi горшки випалювали,  деякi  майстри
ще тодi жили. Вiн ?х зiбрав у гурт: робiть горшки, люди добрi, бо  в  касi
нi копiйки, жити нам усiм треба. Гончарi горшки робили, а тато  мiй  ?здив
по сусiдських селах i ?х продавав. Потiм  цегельню  заклав.  А  ще  згодом
купив пилораму. Копiйка до  копiйки...  Тепер  не  скажеш,  що  колгосп  у
Черченi сякий-такий. I люди вже не бiдують чорно. Що, нi? Тому  й  шанують
мого тата, ну, може, хтось i не любить, усiм не догодиш. Та менi бiльш  до
вподоби  його  газдiвське,  рацiональне  ставлення  до  землi,  нiж   тво?
iсторико-археологiчно-поетичне ?? обожнювання.  Нащо  ускладнювати  простi
речi? - Ольга  помовчала,  мабуть,  осмислюючи  сво?  слова;  ?й,  мабуть,
дотепер не доводилося вести розмову на тему, як i за що треба любити рiдну
землю; вона любила ?? так, як навчив ?? тато.
   - Ти на мене обража?шся, що не пiддаюся тво?й науцi?  -  спитала  Ольга
пiсля довго? мовчанки. - Що зробиш, я татова доня i татова  учениця.  Якщо
любиш, то мусиш приймати мене такою, якою я ?.
   Я ?? любив...
   Я ?? люблю.

   13
   Настав найвищий час, щоб бодай коротко намалювати  портрет  колгоспного
голови Олекси Iвановича Чобота, знаного в областi передовика,  орденоносця
i назагал, якщо бути  об'?ктивним,  доброго  господаря,  який  у  багатьох
починах, що ?х потiм розхвалювали газети, був першим: першим  почав  сiяти
льон, що давав колгосповi добрi  прибутки;  першим  запровадив  у  Черченi
замiсть трудоднiв грошову оплату; першим, щоб  збагатити  колгоспну  касу,
заходився закладати рiзнi допомiжнi промисли - побудував  цегельню,  купив
пилораму, а бiля пилорами виросла довга шопа - столярний цех, ще в  другiй
шопi формували цеметнi плити для мiських тротуарiв i "рури"  для  криниць.
Очевидно, господарка почала давати несогiршi прибутки,  бо  в  селi  вирiс
Будинок  культури  i  навiть  Будинок  побуту.  Поговорювали,   що   Чобiт
збира?ться вибудувати нову  школу,  а  в  старiй,  ще  австрiяцькiй  мають
обладнати аж картинну галерею.
   Одне слово, Олекса Iванович Чобiт може стати цiлком  позитивним  геро?м
колгоспно-селянського роману,  який  сьогоднi  в  модi.  Не  беруся  однак
стверджувати, що письменник, який буде писати роман,  в  якому  прототипом
стане Олекса Iванович, розповiсть про свого героя усю  правду,  а  якщо  й
розповiсть, то редактор iз цензурою ?? викреслять як таку,  що  паплюжить,
свят-свят, прекрасну радянську дiйснiсть. Як можна,  наприклад,  паплюжити
позитивного героя з орденом Ленiна на грудях, сказавши, що  його.  Чобота,
нiхто в селi не любить, опрiч пiдлабузникiв та парторга Афонi?  Бояться  -
так, бояться, як вогню; шанують - так. ?здить вiн по селу, по бригадах, по
полях на сво?му "газику", порядку?, газду? - нiхто не смi? повстати  проти
його "мата", проти його диктату. Я не раз спостерiгав, як вiн покрику?  на
людей, i вони гнуться перед ним, як перед дiдичем; а вiн ще й замаху?ться,
маючи охоту вдарити... i таки були випадки, коли давав  рукам  волю.  Хiба
Катерина Ковальчукова не збиралася  подати  на  нього  в  суд  за  те,  що
збиткувався над нею, коли  вона  вночi  прийшла  до  скирти  взяти  в'язку
соломи? Чобiт i вночi не спав, снуючи з рушницею полями i  пантруючи,  щоб
хтось не вимикнув буряка, чи  щоб  хтось  не  вкосив  конюшини  або  ж  не
полакомився на в'язку соломи. Уявля?те: зима, мороз,  нiч...  бiдна  жiнка
притюпала з села до скирти, щоб насмикати худобинi на сiчку. З добра  вона
не прийшла красти... не з добра нашi люди  навчилися  красти.  А  тут,  як
яструб, голова з рушницею... i кольбою ??,  стару,  i  кольбою  зсинцював.
Аякже, "наше"  пробувала  вкрасти.  Стара  збиралася  вранцi  податися  до
лiкарнi, щоб "зняли побо?", щоб "записали всi синцi" та ?? плач,  суд  без
медично? довiдки не хоче судити, але ?? вiдрадили, мовляв, з  ким  хочете,
кумо, судитися, з головою, з Чоботом, та вiн усiх у  районi  й  в  областi
купив, бо тому дошки на дачу привiз, тому на iменини  килим  подарував,  а
прокурору, коли той сина женив, бичка в колгоспi купив за дешевi грошi, бо
нiбито той бик на переднi ноги заслаб. Хто вас, Катерино, буде боронити...
ну, а крiм того, ви таки солому крали, злодiйство отже було, й  вас  треба
судити. От сидiть, кумо, тихо й дихайте в двi дiрки.
   Щоправд, мав Чобiт клопiт, коли за Хрущова мало  не  всi  поля  засiяли
кукурудзою.  Щоб  нiкому  не  баглося  ламати  качани,  понад  кукурудзами
вибудували "вишки", схожi на козацькi сигнальнi фiгури,  на  яких  сторожа
при бочцi смоли пильнувала, чи не  появляться  в  степу  татари;  козацькi
"фiгури" стерегли край вiд орди, а  Чоботовi  "вишки",  на  яких  денно  й
нощно, як кажуть, та ще й  з  рушницями  вилежувалися  комсомольцi  або  й
комунiсти - на кого черга випала - стерегли кукурудзу  вiд  тих,  хто  тую
кукурудзу сiяв i висапував; сам голова любив проводити ночi на котрiйсь iз
"вишок", казав, що вартування нагаду? йому молодiсть,  коли  ще  ходив  iз
автоматом  в  стрибках  i,  бувало,  лежав   у   засiдках,   пiдстерiгаючи
бендерiвцiв. Котро?сь ночi вiн та ще один борець за збереження колгоспного
майна - Мацюпiнькою той  зветься,  який  був  у  Чобота  за  шофера  й  за
"порученця", тобто був таким слугою, який усi Чоботовi накази, забаганки i
та?мнi доручення виконував, зловили в кукурудзi молодицю -  Ксеню  Прийму,
яка встигла наламати цiлий подолок качанiв; на цей раз голова молодицю  не
катував, а  тiльки  задерли  ?й  спiдницю  й  сорочку  на  голову,  зверху
зав'язали, як ото мотузять мiшок iз картоплею, i пустили дорогою  в  село.
Не знати, як бiдна Ксеня намацала наослiп дорогу додому, кажуть, хтось  ??
побачив удосвiта оголену, усю в грязюцi, бо не один раз падала  в  рови  й
калюжi, й визволив iз мiшка... а коли визволив, то з "мiшка"  попадали  на
землю кукурудзянi качани; i хоч  осоромлена  Ксеня  нiкому  нi  словом  не
обмовилась, хто над нею позбиткувався, село здогадалось: то  Чобота  пiдла
робота.

   Дарма, що в Ксенi Прийми не було чоловiка - десь  запропастився  аж  на
Сахалiнi,  переповiдали,  що  втопився,  напившись,  не  мала  вона  також
старшого брата, тато ?? давно спочив у Бозi, усе ж  таки  знайшлася  душа,
смiливець, який котро?сь ночi припильнував, котрою стежкою правцю? товариш
голова... припильнував i стрiлив у нього з карабiна. Нi,  не  поранив,  i,
певно, не хотiв анi поранити, анi вбити - стрiлив,  щоб  попередити.  Куля
бренькнула бiля вуха й полетiла собi в нiч, а Чобiт заволав  о  помiч,  що
його вбивають. Збiглися сусiди, а вiн, Чобiт, тремтить i смердить страхом,
як пес. Нi, нiхто пострiлу не чув, нi, борони Боже, ну, нiби щось луснуло,
якби патиком трiснуло, ну, само собою нiхто нiчого  не  бачив.  I  зводили
перед слiдчим плечима: а може, головi з переляку щось там причулося? Хто б
то стрiлив у нашого газду... ну й  для  того,  щоб  стрiлити,  треба  мати
карабiн.

   Слiдчi з мiлiцi? й гебiсти товклися з мiсяць, i даремно. Глухо. Зате  в
районнiй  газетi  Гриць  Федака  -  поет,  повiстяр,  байкар  i  драматург
районного масштабу написав, що в Черченi пiдвела голову куркульська гiдра:
було вчинено замах на голову  колгоспу  Олексу  Iвановича  Чобота.  Ворог,
мовляв, не спить. Люди, будьте пильнi...

   "Ольго...

   Ольго, ти нiколи зблизька  не  приглядалася  до  свого  тата?  Тобi  не
зда?ться, що вiн дотепер ходить в стрибках iз автоматом  i  вою?  з  усiма
нами; вiн усiх тут ненавидить..."
   "Хiба вiн, Павле, не газду? в Черченi по-людському, щоб  у  черченських
людей був хлiб на столi й до хлiба?  Село  почина?  будуватися,  солом'янi
стрiхи й для  фотографi?  не  знайдеш.  Газифiкацiя  плану?ться.  Все  для
простого хлiбороба. Ось хоч би стоматологiчний кабiнет, де я  працюю.  Що,
нi? А хiба не тато гла?в район та область, коли розпалився скандал навколо
Святого Духа? То парторг Пннди-лик затiяв тодi зняти хрест iз банi..."
   "Тато мусив гла?ти. Доярки, свинарки  i  трактористи  -  народ  начебто
тихий, сумирний,  в  мазутi  й  у  гною,  а  проте  твердо  стали:  будете
збещечувати Святий Дух - не вийдемо на роботу. Нечуваний випадок. Скандал.
Розголос на весь Союз. А що значить один лише раз не видо?ти корови.  Твiй
тато власний iнтерес боронив".

   "Ти таки несправедливий до нього, Павле".
   "Вiн далi лишився стрибком, далi утверджу? "соцiалiстичнi перетворення"
силою, лайкою, брутальнiстю. Вiднiми у нього автомат, Ольго".

   14
   Очевидно, я даремно устряв у розмову  про  поезiю  й,  так  би  мовити,
розтеревенився  "про  власну  творчiсть"  тодi,  коли  Ольга   навпростець
спитала: "Як ти пишеш вiршi... як ти починався, Павле, як поет?" Я повинен
був ?й вiдповiсти, що нiякий ще не поет, я навiть не знаю, чи мо?  писання
бодай трохи схоже на поезiю, це так собi... це нiби душа розмовля? з Богом
i з цiлим свiтом. Я  не  один  раз  бачив,  як  весною  виспiвують  шпаки:
трiпочуть у самозабуттi крильцями,  дзьоби  широко  вiдкритi  -  солов'?нi
трелi, витьохкування, посвисти сип-ляться  як  перли,  тобi  на  голову...
сипляться i чаруюють: тобi зда?ться, що птах спiва? виключно для тебе,  що
його спiв призначений  для  того,  щоб  прогнати,  розвiяти  ранiшню  iмлу
з-помiж дерев у нашому садку на березi Золото? Липи, щоб ранок визолотився
i став голосним, як скрипка. А насправдi ж птаха виспiву?, сказати б, свою
душу. Так ?й Бог дав. Я теж схожий на того шпака, який не зна?, чому  йому
спiва?ться.

   Одначе я цього Ользi не сказав; я не мiг себе побороти, сидить у  менi,
такому  начебто  самокритичному  та  iронiчному,  як  хробак   у   яблуцi,
замаскувавшись  робленою  байдужiстю  до   власно?   особи,   такий   собi
самозакоханий тип, який "ще себе покаже", "талант якого iще не вiдкритий",
"який не схожий на iнших iз пишучо? братi?", i який "ма? збагачувати  нашу
лiтературу". Що правда, то правда, я  нiколи  високим  думкам  про  власну
особу не давав волi, притоптував ?х на самiсiнький спiд сво?? душi  та  ще
й, немов камiнням, глiтом,  щоб  не  спливали  на  поверхню,  притлумлював
самоiронi?ю. Але я також завжди пам'ятав, що вони, солодкi думки про себе,
нишкнуть у норах, як раки, досить забутися, втратити над ними  контроль  й
вони  спливуть  на  поверхню.  Найчастiше  це  траплялося  тодi,  коли   в
iнститутi, в  лiтературнiй  студi?  наш  керiвник  i  знаний  поет  Микола
Верховинець просив мене прочитати "щось новенького"; я читав, а братiя моя
лiтгурткiвська стискувала в кулаки заздрiсть, а у дiвчат очi свiтилися, як
незаслоненi ввечерi вiкна, а Верховинець - високий  красень  з  козацькими
вусами, обидвома долонями брав мо? обличчя  i  цiлував  розчулено  в  лоб.
"Господи, як гарно, Павле. Висока тобi дорога простелиться".

   Вiн був добрий i щедрий, цей Верховинець, вiн не шкодував  для  нас  нi
слави, нi гонорарiв, нi дiвочо? ласки, вiн усе це мав, багатi й талановитi
люди, думаю, не бувають скупими, нi заздрiсними, а я, захмелiлий, виростав
у власних очах, начебто справдi злiтав на високий щабель... а насправдi  я
сидiв на щаблi на першому знизу, на  початковому,  на  сухому,  трухлявому
сучку, i спiвав, немов той шпак, трiпочучи крильцями.
   Тепер також, замiсть того, щоб вiдбитися вiд Ольжиного запитання жартом
або ж повести розмову в  iншу  борозну,  я  цiлком  поважно  почав  уголос
розмiрковувати, як я "починався як поет". I прошу мене зрозумiти:  я  iшов
поруч з красивою молодою жiнкою; я обiймав ?? за  стан;  я  час  вiд  часу
утикався обличчям у ?? важку розплетену косу; я  ловив  ??  позирки,  коли
вона повертала до мене голову, i  в  Ольжи-них  очах  я  вичитував...  ну,
захоплення десятикласницi молодим учителем iсторi?. То ж я мимоволi  мусив
ставати "талановитим", навiть "генiальним", а всi талановитi  й  генiальнi
повиннi мати свiй поетичний родовiд, початок, чи не так?

   Я бував, коли вчився в iнститутi, на лiтературних вечорах, чув  подiбнi
зпитання, якi задавали поетам, котрi вже мали по двi-три збiрки поезiй,  i
пам'ятаю ?х, поетiв, вiдповiдi: один почав писати пiд впливом Шевченкового
"Кобзаря", другий вважав себе мало не "Франковим учнем", третiй "починався
вiд Сосюри", а я, Ольго,  починався...  я  починався...  я  вихлюпнувся  з
"маминих вiршiв". "Невже тво? мама ще й писали вiршi?", - аж призупинилася
Ольга. "Нi, мама не писали... мама  просто  любили  вiршi.  Вони  замолоду
декламували в читальнi на концертах...  декламували,  i  уяви  собi,  нам,
малим, удома". "Дивно, - мабуть, не повiрила Ольга. - Коли бiднiй  селянцi
було до вiршiв, якщо вона бiгла з  серпом  чи  мотикою  в  поле.  Вдома  -
худоба, свинi, кури, ну й дiтлахи. I все це на ?? голову i на ??  руки.  А
ще чоловiк iз сво?ми кулачищами. Нинi колгоспницi теж не легше,  а  колись
одноосiбникам i поготiв". "А все ж, Ольго, дiялося так, як  розповiдаю.  У
тридцятi роки, дарма, що Галичина була пiд  Польщею,  читальнi  "Просвiти"
вмiли просвiчувати й тих темних, затурканих злиднями й роботизною селян, в
тому числi й жiноцтво. Ти, певно, не зна?ш, що у  нашому  Чер-ченi  -  так
оповiдали менi в сiльськiй бiблiотецi - ?  бiльше  десятка  старих  жiнок,
яким додому школярi регулярно носять з бiблiотеки  книжки;  уяви:  читають
старi порхавки "Вiйну i мир" Льва Толстого".  "Моя  мама  пояснила  б  цей
феномен iнакше: не якась там буржуазна "Просвiта" з  тридцятих  рокiв  iще
посила? сво? iмпульси в теперiшнiй час,  а  ?  це  результатом  культурно?
революцi? в захiдних областях Укра?ни, ?  це  досягненням  соцiалiстичного
будiвництва", - сказала Ольга. I вже не можна було прочитати з ?? обличчя:
жарту? вона, глузу? з порожнiх слiв сво?? мами, а чи таки  сама  вiрить  у
подiбне твердження? "Соцiалiстичне будiвництво нi при чому, якщо мо?  мама
люблять книжки... якщо вони залюбленi  в  поезiю.  Навпаки.  Соцiалiстичне
будiвництво не витерплю? ось хоч би такий вiрш, який я почув вiд мами ще в
дитинствi. Вона зчаста його  повторю?,  як  "Отченаш".  Можна  сказати,  я
виростав пiд цим вiршем, як пiд дощем. Послуха?ш?" - Я  торкнув  Ольгу  за
лiкоть. Одначе згоди не чекав. - "Зiйшлись обо? на багнетах: Старий-старий
i молодий. В одного: - Сину! -  з-пiд  кашкета...  В  другого:  -  Батьку,
одiйди!... Зiйшлись i стали на хвилину. Схрестили погляди на мить.  Кашкет
мовчить i жде на сина, а син осикою тремтить. На перекошенi обличчя. -  Не
бiль, не втома - дикий сказ: Хоч би вже швидше... Хоч би швидше! Хоч би за
раз!.. I довго ждали б два багнети (В очах  кривавий  перелив).  Та  хтось
iззаду з кулемета Обох скосив..."

   Ольга зупинилася, задивившись на захiд сонця;  я  подумав,  що  на  тлi
криваво? заграви Ольга  уявила  побо?вище,  на  якому  в  багнетнiй  атацi
зустрiлися батько з сином, котрi воювали пiд  рiзними  прапорами.  I  поки
вона осмислювала, осягала аж пiднебесний трагiзм ситуацi?, хтось третiй...
хтось  пiдступний  ударив  по  батьковi  й  синовi  з  кулемета.  Щоб   не
сумнiвалися! Щоб отямилися! I в дитинствi, i тепер цей  вiрш  я  переживав
особливо глибоко, неначе я був одним iз тих, що зустрiлися в бою; я уявляв
того третього, який зата?вся позаду чи збоку, вiн лежав i ?дко посмiхався,
а "максим" його  був  нацiлений  на  мо?  груди;  мама,  декламуючи  вiрш,
дивилися кудись поперед себе,  нiби  вони  теж  бачили  перед  собою  того
окритого ворога, i сво? бачення передавали менi.
   Завжди, коли пригадую цього вiрша, коли  душа  прагне  його  вишептати,
чую, як десь поруч, зовсiм близько вистуку? кулемет... вистуку? i всi його
кулi цiляться у мене; а за кулями, якi мене  розстрiлюють,  чую  глузливий
регiт того "третього".

   "Вiрш  як  вiрш",  -  майже  байдуже  сказала  Ольга.  I  одним   махом
перекреслила мо? сподiвання про те, що вона нiбито щось там собi уявила на
тлi палаючого неба; менi стало ?? жаль; вдарила мене думка: повернутися  й
пiти геть вiд Ольги. Нащо вона менi така ...  така  глуха  гуска  з  рудою
косою? - "Хоч... - нi, вона не  помiтила  митi,  коли  я  був  готовий  ??
покинути, - хоч, - повторила, - якщо задуматися, то опiсля, власне  в  оцю
хвилину, той вiрш засiяв у душу смуток. Тужно менi стало. I ще: питаюся  у
само? себе, хто був той третiй з кулеметом?"  Вона  певно  очiкувала  мо??
вiдповiдi, бо довго мовчала, час вiд часу кидала на мене  позирки.  "Ворог
то був", - вiдповiв я врештi невиразно; я не мiг навпростець назвати iменi
цього ворога; я остерiгався Ольги,  здогадуючись,  що  в  не?  вдома  того
ворога, якого б я назвав, мають за рiдного брата:  в  ??  родичiв  ?  iншi
вороги. Хоч моя Ольга "первiсна", хоч живе  собi  в  Днiстрi  велика  бiла
риба, яка вихльосту? хвостом,  вигулькуючи  на  поверхню  води,  й  однi?ю
водою, плином ??,  теплим  сонячним  променем  радiючи,  я  однак  не  був
упевнений, i це мене мучило, i це мене болiло, що завтра або ж пiслязавтра
на?вно, може, й без задньо? думки, передасть  мо?  слова  Настунi  Хмурiй.
Менi  ж  iз  Хмурою  працювати,  вона  ма?  у  школi  вагу.  Чи  будуть  у
Черчен-ськiй школi тримати вчителя iсторi?  Павла  Ключаря,  який  назива?
ворогами тих, якi принесли на сво?х штиках "золотий вересень 1939 року".
   П-сс-с-с...

   Я аж оглянувся навколо пiдозрiло, немовби злякавшись, що  хтось  прилiг
помiж вiльшиною... прилiг i пiдслухову?  мо?  думки;  i  дивно,  що  Ольга
вловила мiй мимовiльний  рух.  "Ти  бо?шся  когось...  чогось,  Павле?"  -
спитала нахмурившись. "З чого ти взяла? - вiдповiв я. - Кого й  чого  менi
боятися? Я згадав автора цього  вiрша  Дмитра  Фалькiвського.  Добрий  був
поет. Ходив iз наганом, розстрiлював людей i при нагодi писав вiршi.  Доля
людська... Поки його самого не розстрiляли". - "Вiн був бандерiвцем...  iз
банди?" - Ользi напевне здалося, що вона зрозумiла, чому я перед  хвилиною
стривожено  оглянувся.  -  "Нi,  уяви  собi,  вiн  був  енкаведистом...  i
енкаведисти його розстрiляли ще в  тридцятих  роках".  "Защо?  -  пошепки,
блiднучи, спитала Ольга. - Продався американцям?" Вона,  вочевидь,  шукала
виправдання для енкаведистiв, якi  розстрiляли  свого  колегу;  вона  була
вихована вдома, в школi й в iнститутi, що всi чекiсти - геро?, i всi  вони
чистi, як скло. I справедливi... Подiбне вдовбували й менi, усiм  нам,  та
тiльки в мене були мама, якi менi ще малому назвали ворога, котрий у вiршi
Фалькiвського скосив батька i сина, якi здибалися в рукопашному бою; потiм
вiд куль цих ворогiв загинув наш Зенко. - "Нiкому вiн не продався,  Ольго,
- вiдповiв я з серцем. - Просто вiн знав  того  кулеметника,  який  поклав
трупом  батька  й  сина;  був  йому,  може,  той  кулеметник,  однодумцем,
приятелем... а може, сам Фалькiвський був цим  кулеметником,  га?  А  коли
отямився... зате й розстрiляли, що поет отямився". Це було з мого боку вже
надто смiливо. "Хiба то гуманно... ? чи були такi закони, в яких записано,
що за якийсь вiрш можна розстрiляти поета. За слово - розстрiляти? Хочеш -
читай собi його вiршi, сприймай ?х, плач  над  ними,  або  вiдкинь  ?х,  -
роздумувала Ольга, - а хочеш - прочитай i забудь. Це твоя справа, чи  нi?"
"А якщо люди не хочуть нiчого з прочитаного забути?  I  сумнiваються...  i
терзаються. Тi, що розстрiлюють, про людськi терзання добре поiнформованi.
?м болить, болить... вони не можуть... вони не можуть пережити, що хтось у
чомусь сумнiва?ться", -  сказав  я.  Наша  розмова,  спочатку  безневинна,
западалася в забороненi пропастi. - "Сьогоднi,  зда?ться,  поетiв  уже  не
розстрiлюють? Правда?" Ольга безпомiчно стояла перед забороненою пропастю,
i з незвичностi, певно, крутилася ?й голова.

   Я мовчав; я помiтив:  Ольга  злякалася  за  мене.  Вона  не  була  рада
незвичнiй для себе розмовi й прагла чимдуж  утекти  вiд  не?...  втекти  й
заспоко?тися. "Ну, чо' ти мовчиш, Павле? - узяла мене за руку. - Правда ж,
не розстрiлюють?"

   Господи, з якого неба вона впала?
   "Нi, не розстрiлюють, - заспоко?в ??. - Одначе при нагодi  замкнуть  за
грати. Або ж показують на дверi: Ану ж, пi?те, забирайся  з  рiдно?  землi
пiд три чорти". "Хоч би платили добре за вiршi, якщо аж  такий  ризик.  То
хоч  платять  добре?"  -  допитувалася  Ольга,   i   ??   запитання   було
безпосередн?, щире, я не мав права навiть дивуватися. Дотепер вона жила  в
раю, де Адамом був ?? батько - колгоспний голова,  мама  -  ?вою,  а  Змiй
стерiг ?хнi ворота, щоб на них не сiв  птах  iз  мого,  Ключаревого  саду.
Калину в раю вирубали, а Бога з раю вигнали.  "Я  чомусь  боюся  за  тебе,
Ключарику, - припала до мене Ольга, обняла. Вона  викрадалася  з  раю,  що
його пильнував Змiй, i я в душi хвалив ??  за  смiливiсть  i  вибачав,  що
клала поезiю на колгоспну вагу. - Я  люблю  тебе,  Ключарику",  -  шептала
водно й обiймала; обiймами наче  боронила  мене  вiд  лиха,  що  зата?лося
поруч.

   15
   Того вечора, коли ми з Ольгою розмовляли про  поезiю,  менi  так  i  не
вдалося вiдповiсти ?й виразно, як я  "починався  як  поет",  як  наважився
стати на перший щабель поетично? творчостi... на  перший  щабель  драбини.
Наша розмова тодi потекла iншим руслом, опiсля Ольга до цi??  теми  бiльше
не поверталася, наша тема закотилася  в  бур'яни,  помiж  кропиву,  й  там
усохла, а шкода, бо для мене вона ма? принципове значення.  Хай  для  мене
тiльки одного. Хiба  це  мало?  Важливо  з'ясувати  для  себе  спонуку  до
творчостi, потребу й мету... так, велику мету: що прагнеш вiдкрити  людям?
Та_ й чи обов'язково вiдкривати? Кажуть: поезiя  -  це  кардiограма  душi.
Якщо це правда, то чому так  багато  фальшивих  кардiограм?  Запитую...  i
стверджую:  поети  навчилися  пiдробляти  сво?  кардiограми.  А  може,  ?х
пiдробляють редактори? Я купую поетичнi збiрки, великi й малi,  автори  ?х
знанi й прославленi, або ж - навпаки: нiкому невiдомi  пi?ти,  як  я  ось.
Читаю ?хнi вiршi i теж шукаю у них  спонуки:  що,  хто  примушу?  ?х  отак
вiршувати?  Жадання  слави?  Потреба  прислужувати  й  сповняти  вказiвки,
приклавши по-вояцькому руку до дашка? Гонорар?
   Я, певно, несправедливий до тих, хто друку?ться; у ?хнiх збiрках тут  i
там помiж високими берегами  нагребленого  смiття  прожолоб-лю?ться  часом
лише  щира  сльоза,  часом  чистий  ручай,  а  часом,  покриваючи  смiття,
прокочу?ться валом рiка, у  плесах  яко?  омиваються  душi;  я,  очевидно,
заздрю братчикам-пi?там, яким дозволено вивозити свiй крам на  багатолюднi
ярмарки, менi ж - заборонено. Забiжу трохи наперед i признаюся, що першого
ж року свого  вчителювання  в  Черченi  я  скомпонував  невелику  поетичну
збiрочку,  яку  назвав  "Карби  отчо?  землi"  й  вислав  до   Львова   до
видавництва.  Звiдти  надiйшла   рецензiя.   Мою   збiрку   обскубли,   як
пiдстреленого катапулькою горобця, й викинули на смiтник. Рецензент писав,
що в рукописi нема прискореного  ритму  соцiалiстичних  перетворень,  нема
сучасного подиху життя, не чутно  крокiв  людини-господаря  в  цех