ковiчнi велети,
билися мiж собою, вергаючи один в одного*каменi завбiльшки  в  колгоспного
бика, й був од цього гук на  цiлий  свiт;  каменi,  зударю-ючись,  кресали
блискавки й при ?хньому свiтлi у мо?му  вiкнi  на  мить  спалахували  банi
горопахiвсько? церкви.

   Потiм полив дощ.
   Серед бу?стi громiв, серед шуму й плюскоту зливи, серед  розтанцьованих
вихрiв, що брали струменi дощу в  жменi  й  вигравали  на  них,  немов  на
струнах, в мо? причiлкове вiкно, що виходить у сад,  хтось  постукав  раз,
удруге й утрет?. Я не боюся  нiякого  нiчного  гостя,  тому  без  запитань
вийшов на ганок. На схiдцях стояв  чоловiк  у  плащi  й  капелюсi,  увесь,
зрозумiло, мокрий.
   - Можна у вас переночувати, пане професоре? -  спитав  чоловiк  i  зняв
навiщось капелюха. Мене вразило оте староселянське "професоре"; одначе, нi
поставою, нi голосом вiн не був менi знайомий, принаймнi менi так  здалося
не лише на ганку в темрявi, але й тодi,  коли  переступив  порiг  кiмнати.
Невисокого зросту, худе  й  вузьке  обличчя,  глибокозапалi  очi,  пильний
погляд.  Стояв  посеред  кiмнати  з  капелюхом  у  правiй  руцi,  а  лiвою
пригладжував коротке стрижене волосся. Мав рокiв понад сорок, але  сивизна
й не торкнулася чорняво? його шевелюри. Коли я узяв у нього плащ й повiсив
на клинок, щоб стекла вода, незнайомий простягнув руку.
   - Дякую, професоре, за гостиннiсть, - сказав. - Хоч... - вiн  зам'явся,
- не варто бути таким довiрливим. Свiт не ? певним i безпечним.
   - Не маю чого втрачати... нi  багатства,  нi  навiть  життя.  Роки  мо?
дiйшли до пруга, - вiдповiв я, дiстаючи з креденсу  карафку  з  сивою,  як
дим, самогонкою. Налив йому й собi по келiшку. Вiн  випив  одним  духом  i
тiльки тепер признався, що душа йому застигла пiд дощем, як  драглi,  поки
причалапав сюди зi станцi?, з нiчного по?зда.
   Незнайомий поводився вiльно, розкуто;  незважаючи  на  роки,  сухорлява
його постать виглядала так, начебто була вилiплена з  цупкого  й  водночас
еластичного матерiалу. Я сушив собi голову; де мiг його  бачити?  Тепер  я
думав, що нiби були менi знайомi i цей мелодiйний чистий, наче з  кларнета
добутий голос, i пронизливий погляд, що  вмiв  проникати  вам  у  душу,  i
тонкi, в ниточку зсуканi губи, зрештою - уся його зграбна постать, в  якiй
сидiла, здавалося, готова до стрибка рись, когось менi нагадувала.
   Кого?

   - Ви мене не впiзна?те? - Гiсть,  очевидно,  помiтив,  що  я  до  нього
приглядаюся. - Втiм, що тут дивного. Та  й  бачилися  ми  лише  один  раз,
увечерi. I був я тодi молодим.
   - Хiба всiх запам'ята?ш? Якби-то  чоловiк  завiв  був  метрику,  в  яку
записував кожного, кого знав. Тисячi iмен... тисячi  живих  i  мертвих,  -
вiдповiв я.

   - Я давно належу до мертвих, - сказав гiсть i припав обличчям до вiкна.
За фiранкою гудiла, немов млин, лiтня злива. - I  як  усякий  мертвий,  що
воскрес, - додав вiн, - я не хотiв би, щоб хтось припадком,  бачучи  серед
ночi вашi освiтленi вiкна, помiтив мо? воскресiння. Тому я просив би,  щоб
ви вимкнули електрику.
   Я не рушився з мiсця; я не любив, щоб у  мо?й  хатi  хтось  командував.
Гiсть рвучко вдарив долонею по вимикачу. Тепер, очевидно, менi треба  було
злякатися, мало чого може витворити якийсь  чолов'яга,  якого  ти  впустив
серед ночi до сво?? хати. Але я промовчав; ми деякий час сидiли без слова,
аж поки нашi очi не позвикали до темряви. Вiн перший не витримав.
   -  Чого  ж  ви  не  запита?те,  пощо  менi  це  свiтломаскування,  пане
професоре? Хтось... невiдомий, чужий урива?ться до вашо?  хати  й  зачина?
порядкувати. Може, божевiльний... може, злодiй, або ж пiдiсланий кадебе? А
ви нiяк не реагу?те.

   - Я сиджу й думаю... i гортаю злежанi сторiнки грубо? метрично?  книжки
з безлiччю iмен, - вiдповiв я, - i нiяк не можу натрапити на ваше iм'я.  -
Менi направду цiкаво було дiзнатися, хто приблукав сьогоднi до мого житла.

   - Це даремна робота, пане професоре, - сказав гiсть. В темрявi не  було
видно його усмiшки, але я вiдчув, що вона бринить  у  його  голосi.  -  Ви
нiколи мого прiзвища... того давнього й справжнього не чули  й  не  знали,
зрештою, я сам почав його забувати. Ви гада?те, професоре, це легко  жити,
поступово забуваючи самого себе? Ти ? - i тебе нема,  -  скаржився  нiчний
гiсть, i я вiрив у його щирiсть. -  Тепер  я  нiбито  особа  з  паспортом,
пишуся Iваном Джусом, народжений у Бистричанах на  вулицi  Бельведерськiй,
"нумер  76".  Стояв  там  помiж  ?врейськими   склепиками   та   шевськими
майстернями - "верстатами", може  пам'ята?те,  старий,  мiщанського  типу,
будиночок iз двома смiшними  колонами...  будинок  разом  iз  колонами  по
колiна  запався  в  землю.  За  нiмцiв  його   остаточно   розвалили.   На
Бельведерськiй було ?врейське гетто.
   - Нащо менi все це оповiда?те? - перебив я його насмiшкувату розповiдь.
- Нема й не було серед мо?х знайомих людей на прiзвище Джус.
   - Оповiдаю на всякий випадок. Раптом хтось  спита?...  а  раптом  хтось
бачив, як я закрадався нинi на ваше подвiр'я. Нiч  стоока,  все  бачить  i
чу?.  Додам  iще  до  вашого  вiдома,  що  я  самотнiй  чоловiк,  живу   в
Бистричанах,    там    прописаний,    працюю    в    котельнi     третього
будинко-управлiння. До того ж я далекий родич вашо? покiйно? дружини.  Оце
й уся легенда, пане професоре. А взагалi то...  -  вiн  запнувся,  начебто
завагавшись, чи розкритися йому до кiнця. - А взагалi то нiякий я не Джус,
я "Опришко" iз тих прадавнiх сорокових рокiв. Тепер пригадали?
   Громи й далi бiснувалися по цiлому небi й блискавки краяли нiч слiпучою
електрозваркою; дощ  виплескував  землю,  як  виплескують  жiнки  долонями
тiсто, щоб спекти з нього хлiб. Я слухав канонаду  громiв,  плюскiт  дощу,
але вони були вiдсунутi на другий план, на першому планi сидiв бiля  стола
Опришко. Господи, невже той самий страшний  Опришко  з  пiдпiльно?  Служби
Безпеки,  есбе,  якого  навiть  лiсовi  хлопцi  обходили  великим   колом?
Запитання до Бога було риторичним, бо я вже напевне знав, що мiй  гiсть  -
то таки  Опришко,  я  його  уже  пригадав,  i  його  гострий  позiр,  сухе
довгобразе обличчя i зата?ну силу лiсового кота.

   - Але ж менi переказували, коли  я  повернувся  з  Сибiру,  що  начебто
Опришко загинув, власне згорiв на горищi однi??  хати  в  сусiдньому  селi
Чорнiвi. Вiдбивався, поки  мiг,  поки  були  набо?.  Зосталася  вiд  нього
обгорiла культя... нi обличчя, нi рук, нi нiг. Шо  ви  на  це  скажете?  -
Очевидно, я не повинен був про щось розпитувати, мене це не  повинно  було
обходити, але я не хотiв, щоб мiж нами залишилось щось недоговорене.
   - Ма?те рацiю, професоре, - вiдповiв Опришко. - Загинув... тiльки хтось
iнший загинув пiд мо?м псевдо. I таким чином енкаведисти згубили мiй слiд.
Я воскрес, коли наша боротьба скiнчилася... коли вже встояти не було сили,
пiд iншим iменем у Кривому Розi, в рудниках. Увесь час там перебував,  оце
кiлька рокiв, як повернувся пiд Карпати.
   - Знову про рибу грошi... навiщо менi вашi тайни? Я людина стара, така,
що всякого натерпiлася. Живу тепер  тихо  й  непомiтно...  вегетатую,  мов
трава. Маю козу й п'ять курок. Приносять менi пенсiю. - Я справдi  не  мав
охоти вислуховувати чужi  секрети,  тим  бiльше  секрети  людини  з  есбе.
Водночас мене насторожив його вiзит: чого це вiн нi  з  того  нi  з  сього
постукав у мо? вiкно? Шо власне привело його до  мене?  Я  нiчим  йому  не
заборгував, нiчим не був зобов'язаний i нiколи не мав нiяких стосункiв  iз
есбе. - Шо може бiльше собi жадати чоловiк мо?х рокiв i на мо?му мiсцi?
   - Колись ви трохи iнакше дивилися на свiт, пане  професоре.  Пам'ятаючи
оце "колись", я тому й завiтав до вас, до того колишнього директора школи,
який скрiзь пхав свого носа, дбаючи про добро й  справедливiсть.  Ви  тодi
вважали, що ма?те дiло до всього... а тепер ма?те  лише  козу.  -  Опришко
немовби кожне слово виковував поодинцi з мiдi, бо в тишi вони здалися менi
надто дзвiнкими. - Ви пам'ята?те нашу першу зустрiч?
   Так, я пам'ятав той лiтнiй вечiр, коли два бо?вкарi, озбро?нi до зубiв,
неговiркi й суворi, прийшли до цi?? ж таки кiмнати й  наказали  збиратися:
"Вас виклика? друг Опришко", - пояснили коротко.
   Бiдна Iрина  спробувала  було  заступити  дорогу,  бо?вкарi  не  вельми
делiкатно  вiдштовхнули  ??  за  порiг.  Жiнка  схилилася  на  одвiрок,  i
заплакала. Друг Опришко мав у Горопахах i в усiх навколишнiх  селах  славу
грiзного неусмiхненого провiдника Служби Безпеки й здибання отже з ним  не
обiцяло бути при?мним. Його бо?вки боялися не лише енкаведисти i  стрибки,
котрi полювали за ним роками й не могли вполювати, Опришко  де  хитрощами,
де вiдвагою пробивався крiзь ланцюги ворожих облав, але боявся кожен,  хто
жив у наших околицях. Не буду казати, що це був страх  перед  жорстокiстю,
нi, це був страх нiби перед законом: Опришко  сво?ми  рейдами  по  району,
екзекуцiями над сексотами, стрибками  та  особливо  запеклими  активiстами
радянсько? влади, постiйно нагадував, що кара за злочин, за зраду впаде на
тебе неминуче.

   Але й траплялися смертi несправедливi...
   Вечiр був густий i  глухий,  темрява,  здавалося,  впиралася  в  груди,
немовби ?? виплели з грубо? волосiнi. Бо?вкарi йшли один справа, другий  -
злiва, не промовивши за дорогу нi слова. Коли припадкове я  спотикався  об
камiнь, котрийсь пiдхоплював мене пiд руку.  Мали,  очевидно,  наказ  мене
берегти. Село, дарма, що ще не настала пiзня година,  нишкло  в  тривожних
снах, i лише де-не-де блимав у вiкнi каганець.

   Мене привели до хати на околицi села, вiд яко? до лiсу  махнути  рукою.
Вiкна були заслоненi веретами, на столi чадiла з високо пiдкрученим гнотом
гасова лампа, й цiла невелика халупчина з старосвiтською лавою пiд стiною,
побiленим комином, рядком образiв на чоловiй стiнi й  порозвiшуваними  над
постiллю мальованими тарелями, виглядала  немов  розквiтла  яскрава  ружа;
посеред хати, осяяний лампою, сидiв за столом, схиливши  голову  на  руки,
молодик у совiцькiй вiйськовiй гiмнастьорцi й у вишиваному  киптарi,  туго
пiдперезаний паском iз портупе?ю.

   - Сiдайте, пане професоре, - промовив  спiвучим  тонким  голосом,  i  я
подумав, що вiн гарно читав би у церквi  "Апостола".  Навiть  посмiхнувся,
уявивши його на криласi.

   Я сiв на табуретку навпроти нього i ждав; вiн дивився  на  мене  довго,
колючими очима стрiляв менi то в обличчя, то в груди; мене його  зирки  не
лякали.

   - Ви хотiли мене бачити? - спитав, усмiхнувшись до себе. - I, очевидно,
зна?те, з ким ма?те справу? - додав i знову пiсно усмiхнувся. Чи усмiх цей
означав погрозу, чи навпаки Опришко таким способом вибачався, що його iм'я
котилося околицею, як туге колесо колючого дроту?
   - Хотiв, - кивнув я головою. - Я  давно  хочу  з  вами...  з  кимсь  iз
зверхникiв у пiдпiллi поговорити, щоб з'ясувати дещо  для  себе  й,  може,
дещо вам порадити. Тому й просив, щоб ви вибрали час.
   - То я вас слухаю, - кивнув нетерпляче Опришко, i я зрозумiв, що вiн не
дуже любить прислухатися до чужо? думки. У пiдпiллi вiн був цар i Бог, вiн
мав пiд обцасом провiдникiв, станичних, рiзних iдеологiчних  референтiв...
вони для нього гейби й не iснували, адже вiн уособляв собою  караючу  руку
пiдпiлля i саму Божу кару.
   - Мене турбу?, пане Опришко, одна обставина... турбу? i болить. Маю  на
увазi той факт, що пiдпiлля дедалi частiше вда?ться до терору: там  когось
повiсили, там - розстрiляли, а того взяли вночi  й  слiд  за  ним  пропав.
Кожно? ночi якась кривава акцiя...
   - Ви, професоре, не забувайтесь! - Опришко нервово схопився iз-за стола
й так задерев'янiв стоячи. На сухорляве його обличчя хтось начебто  наклав
гiпсову маску. Руки заклав за спину.
   - Я й не забуваюся, знаю, з ким розмовляю, i прошу мене не  лякати,  я,
прецiнь, стрiляний горобець, - вiдповiв йому зухвало. Очевидно, даремно  я
роздмухував вогонь, але  такий  уже  мiй  характер.  -  Менi,  може,  пане
Опришко, справа Укра?ни не менш дорога, нiж вам, i ви це,  напевно,  добре
зна?те.
   - Я знаю також, - вiдповiв вiн, не мiняючи  пози,  -  що  ваш  син  був
комунiстом.

   У мене заболiло серце: я довго мовчав, сховавши обличчя в долонi.

   - Я був про вас, друже провiдник, кращо? думки, - вiдповiв йому, поволi
добираючи слова... слова ж бо розлетiлися,  немовби  посеред  них  вибухла
граната. - Мiй син - моя трагедiя, але, повiтре, й вiн жадав добра  сво?му
народовi. Одначе його нема й про нього не будемо говорити. ? я... а вам не
може бути невiдомо, що я при потребi людськiй i шкiльнiй буваю в районi та
в областi, стукаю до канцелярiй рiзних начальникiв i навiть  до  районного
енкаведе. При?здять i вони до мене... ось Ступа приходить на уроки.  Отже,
якщо продовжити вашу думку, що, коли в батька  син  вирiс  комунiстом,  то
батько, тим паче чоловiк мого  характеру,  який  усюди  пха?  свого  носа,
мусить бути тричi комунiстом, а простiше - запроданцем... i  вам  простiше
простого кликнути когось iз сво?х, що десь тут  зата?лися  за  дверима,  й
наказати повiсити мене на сухiй вербi. Я у вашому розпорядженнi. Нема  про
що розмовляти. - Я був, власне, вражений не так  зневажливою  згадкою  про
мого Романа, як пронизаний жалем: дотепер сподiвався, що в  пiдпiллi  були
про мене добро? думки; ?хня думка, очевидно, для мене  щось  та  важила...
тим бiльше для мене, який високо себе цiнував... надто високо.

   Опришко вийшов з-за столу й, заклавши руки за  спину,  задумливо  мiряв
кроками хату - вiд образiв до порога. Час од часу зупинявся посеред  хати,
пiдвiвши  голову  й  устромивши  погляд  у  слiпi  заслоненi   вiкна.   Чи
надслуховував, що дi?ться на теренах ночi, чи прислухався до самого  себе?
Лише тепер менi вiдкрилося, що вiн ще  дуже  молодий;  ходив  вiн  пружно,
легко, i, дивлячись на нього: менi  здавалося,  що  вiн  кожно?  митi  був
готовий до стрибка, до бiгу... вiн кожно? митi був готовий до бою.
   - Вибачайте, професоре,  -  промовив  Опришко  примирливо,  зупиняючись
передi мною. - Не будемо торкатися вашо? батькiвсько? рани. Це ваш бiль, я
хочу це зрозумiти. Одначе, я рiшуче  не  сприймаю  вашого  звинувачення  у
слiпому тероризмi: ? жертви, бо фактично трива?  вiйна,  i,  якщо  хочете,
вiйна братовбивча. Та чи ми ?? розв'язали? Бiльшовики кують нам кайдани, а
ми надлюдським зусиллям тi кайдани лущимо по скалцi. Проти  нас  енкаведе,
партiя, вiйсько, уряд, преса, грошi.  Це  страшна  й  дика  сила,  яка  не
вибира? засобiв: куля, бомба,  виселення,  наклепи,  знищення  цiлих  сiл.
Особливо, на мiй погляд, небезпечним ? плекання совiтами зрадництва  помiж
нами.  Вони  вмiють  це  робити...  вони  майстри,   це   треба   визнати,
виплоджувати гадюччя, яке пiдступно впускають в нашi мiста й села, в  нашi
лiси i поля, i в нашi душi теж... гадюччя бризка? трутизною й  нема  iншо?
ради, мiй шановний пане професоре, як топтати його чобiтьми.  Наш  змаг  -
великий i святий - боремося за Укра?ну... хтось гине в боях, хтось вою?  в
пiдпiллi, хтось нидi? в пота?мних кри?вках вiд голоду й  задухи,  а  хтось
мусить чавити чобiтьми гадюччя. Цей льос  випав  на  мене.  Дума?те,  пане
професоре, це легко?

   Опришко не очiкував  на  мою  вiдповiдь,  йому  не  потрiбне  було  Мо?
ствердження, очевидно також, що його монолог для мене не  призначався,  це
скорiше була сповiдь самому собi, вiн себе переконував, що нема в пiдпiллi
важливiшо? роботи, нiж чавити чобiтьми гадюччя.
   - Мабуть, ма?те рацiю: тяжкий повстанський змаг... треба мати вiру,  що
боротьба буде недаремною, й треба мати вiдвагу, щоб повстати  проти  орди,
котрiй несть  числа  й  котра  не  вибира?  засобiв...  -  почав  було  я,
зворушений Опришковим вогнем; вогонь обпалив мою душу.
   - Я вiрую, професоре, що змаг наш святий, - сказав Опришко, перебиваючи
мене. - Якщо навiть усi ми до одного ляжемо кiстьми,  якщо  орда  потоптом
покотиться по нашiй землi й зрiвня? нашi могили... якщо  нас,  оббрiханих,
облитих брудом, помиями,  якесь  поколiння  або  ж  забуде,  або  вiд  нас
вiдцура?ться,  заслiплене  брехнею,  ми  _однаково  знову  воскреснемо   в
котромусь лiтi й у котромусь новому поколiннi. I так буде, поки не настане
Укра?на. Господи, - чомусь стишив  голос...  голос  його  тремтiв,  -  яке
солодке слово "Укра?на". Як слово "любов". -  Закiнчення  його  було  дещо
екзальтоване, урапатрiо-тичне, вiн мовби випадково натрапив у  сво?й  душi
на оте просте округле слово "любов". Вiн  стояв  передi  мною  усмiхнений,
притихлий, немовби скупався у чистiй водi,  i  зовсiм  не  був  схожий  на
всесильного у пiдпiллi есбiста, якому дано право судити й карати.
   - Оте ж бо i ?, пане Опришко, - сказав я, а хотiв сказати ти "мiй сину"
- як це важливо навiть для майбутнiх поколiнь, щоб на Укра?ну,  на  любов,
як ви висловилися, не впало нi краплi невинно? кровi. Я  власне  на  цьому
хочу наголосити... для цього й хотiв вас бачити. Не  можна  Добро  творити
через Зло.

   - Мене iнформували перед тим, як ми мали зустрiтися... зрештою, я давно
чув про вашу заповiдь: "Творити Добро". I все, що ви робите в школi, чи  в
селi... що вам вдавалося в оборонi людей... справи цi, я знаю,  не  мусили
бути аж якiсь великi, часом - побутовi, дрiбнi, сусiдськi,  а  ви,  проте,
вклада?те ?х у скарбонку, на якiй написано: "Добро". Правда ж?
   Я переконувався, що есбе недаремно ?сть свiй пiдпiльний хлiб:

   Опришко вивiдав також про мою скарбонку з написом "Добро". I я зрозумiв
iз тону його розмови, що моя "скарбонка" йому чимсь не сподобалася. "
   - Ви ма?те на увазi "скарбонку" як самоцiль? - спитав я. -  То  отже  й
творення добра - теж самоцiль? Шо маю на це вiдповiсти?  Що  повинен  бути
природний потяг робити добро? Очевидно, що так? Але, коли людина, в даному
випадку я - народний учитель, силою обставин  i  в  силу  свого  становища
свiдомо  стаю  в  оборонi  людськiй,  i  це,  так  би  мовити,  ста?  мо?ю
громадянською потребою i мо?м громадянським обов'язком, то що  ?  у  цьому
непорядного? Думаю, що якраз наша бiда...  наша  укра?нська  бiда,  що  ми
романтично ставимося до громадських сво?х обов'язкiв... ма? бути,  мовляв,
якийсь внутрiшнiй iмпульс, пiдсвiдоме  навiювання,  нашiптування,  велiння
душi. Я сповiдую прагматичний пiдхiд: не варто очiкувати iмпульсу, а треба
дiяти... дiяти щодня й щогодини, робити  все,  що  в  тво?х  силах,  можеш
зробити сьогоднi. Зроблене, не соромлячись, записуй на сво? конто.  I  чим
довший твiй рахунок, чим грубша книжка  тво?х  доброчинств  -  тим  бiльше
будеш поважати себе й будеш поважаний серед людей. Це i ? моя "скарбонка",
друже провiдник.
   Опришко слухав уважно;  вiн  знову  походжав  по  хатi  й  чоботи  його
поскрипували голосно, але нi одне мо? слово пiд чобiт не потрапляло.
   - Це,  зна?те,  цiкаво...  така  прагматична  релiгiя  доброчинства,  -
промовив вiн. - Комусь вона може не  сподобатися  сво?ю  рацiональнiстю...
менi вона теж не припала до  серця,  я  не  звик  записувати  кожну  добру
справу,  зроблену  того  чи  iншого  дня...  це  пахне,  на  мiй   погляд,
егоцентричною бухгалтерi?ю.

   - Мене, вибачайте, вашi хлопцi не привели сюди для того, щоб я навертав
вас на свою  релiгiю,  -  спалахнув  я.  -  Мене  привели,  щоб  ви,  якщо
забажа?те, мене вислухали. Ми  вже  цi??  теми...  теми  кровi  й  Укра?ни
торкалися. I хоч вам не сподобався мiй прагматизм, я,  усе  ж  прагматично
мiркуючи, прийшов до вас просити, нагадувати чи й вимагати - чом би й  нi:
боротьба  за  Укра?ну  свята  справа  i  корогви  укра?нськi  мають   бути
незаплямованi.

   Порiг  у  хатчинi  був  високим,  i  Опришко,  чи  то  втомившись   вiд
безперервного ходiння по хатi, чи просто було йому  зручнiше  приглядатися
до мене, яскраво освiтленого лампою, що на столi, з певно?  вiдстанi,  але
вiн присiв на порiг, обхопив руками  колiна  й  далi  сторожко  ловив,  як
плотиць у сачок, мо? слова; я це ловлення вiдчував майже фiзично. Зрештою,
ловлення слова - це вже була професiйна звичка слiдчого:  нi  одне  слово,
мовлене спiвбесiдником,  не  повинно  загубитися  бо,  може,  воно  колись
знадобиться.
   - Цiлком погоджуюся, пане професоре,  що  корогва  наша  свята,  та  як
нелегко нести ?? незаплямленою в умовах пiдпiлля й бiльшовицького  терору.
Прошу прийняти до вiдома: наша Служба Безпеки якраз створена для береження
чистоти корогви... i ми безпощаднi до тих, що  кидають  ??  пiд  ноги,  що
витирають об не? маснi руки, й ви це, професоре, добре зна?те. Одначе,  ви
не уявля?те, що значать для бо?вок безперервнi рейди з  села  до  села,  з
лiсу до лiсу, з району до району або й на далекi терени, щоб тiльки  ворог
не оточив облавою, щоб не змiг за нами устежити, щоб спалахував  бiй  там,
де ми його нав'яжемо, а ноги нашi, як кажуть, не купленi... i снiг, i дощ,
i невiдомiсть, i голод, i рани, i смертi, i зради. Це  влiтi.  А  взимi  в
кри?вках, у бункерах сидиш тижнями, мов кертина, задихаючись не лише через
нестачу кисню, але й вiд пiтьми... вiд  пiтьми,  в  яку  ти  пада?ш,  коли
погасиш  лiхтар  або  ж  свiчку.  Й  вошi,  вошi,  як  горобцi.  I   тупiт
енкаведистських  чобiт  над  тво?ю  головою.  Уявля?те,  як  важко   нести
знамено...  а  ще  важче  остерегти  його  вiд  бризкiв  кровi,  часом   i
невинно?... трапля?ться. Виповза?ш, бувало, з бункра, слiпнеш вiд сонця...
i ще слiпнеш вiд злостi, часом нерозсудливо?.
   - I заслiплений злiстю, друже  Опришко,  беретеся  карати  газду,  який
пожалiв для пiдпiлля свинi або ж бичка? Кара?те також хлопцiв i дiвчат, що
стали комсомольцями, бо мрiють  учитися  у  вищих  школах?  Кара?те  також
безневинну жiнку, яка десь на вулицi пащекувала що, мовляв: "тотi з  лiсу"
- рабiвники, а в тi?? жiнки лишилося дво?-тро? малих  дiтей.  А  як  легко
очорнити у ваших очах будь-кого, нашептати на вухо, що цей чи той продався
совiтам. Я  не  можу,  наприклад,  простити  вам  смертi  Юстини  Семенюк,
Монашки, як ?? називали в селi. Якщо по правдi,  то  тiльки  про  Юстинину
смерть... i тiльки про не? я збирався з вами  говорити...  а  наша  бесiда
потекла ширше.. бесiда тече, а Юстина  сто?ть  за  вашими  плечима,  друже
провiдник.
   Опришко й не озирнувся.
   - Смерть Юстини вiд рук есбе, - продовжував я уперто, - не принесла вам
слави... люди хрестяться й зiтхають. Нi, нiхто вголос i не пискне,  всi  -
тихше води й нижче трави... а лише одними  очима  запитують:  чи  потрiбна
була Укра?нi ця жертва? I ще запитують: чом так легко вмерти  зганьбленим?
Трутизна пiдозрiння, непевностi, страху, а ще -  розчарування...  ох,  яке
багно розчарування розлилося, затопило нас...
   Я  мiг  сподiватися,  що  Опришко  не  стерпить  мо?х  докорiв,   якось
принагiдне менi розповiдали, що вiн ма? гарячу  натуру  й  до  того  ж  не
сприйма? заперечень. А тут вiн сидiв на високому порозi  каменем,  обнявши
колiна, й усе нижче хилив голову.

   -  Не  буду  виправдовуватися...не  буду,  -  промовив  глухо.   -   Ми
помилилися... це страшно, на це нема виправдання. Можна б нашу  помилку  -
Юстинину смерть списати на  вiйну,  оборонятись  тим,  що,  мовляв,  дрова
рубають - трiски летять. Та не буду до  цього  вдаватися.  Ворог  виявився
хитрiшим... ворог розраховував на трутизну, на трупний сморiд,  що  поповз
над землею, що заповз у душi. I на цей раз вiн перемiг.
   Я сумнiвався, чи зверхник iз Служби Безпеки достатньо повно уявляв собi
ворога, котрий його обхитрував; вiн бачив ворога  переважно  крiзь  прорiз
прицiлу й при спалахах пострiлiв; вiн бачив переважно ворогiв  мертвих,  а
якщо енкаведисти потрапляли до його рук  живими,  то  були  це  або  людцi
жалюгiднi, що всикалися в штани, або ж рудi запеклi  фанатики;  вiн  бачив
переважно ворога з числа наших  краянiв,  що  ?х  завербувало  енкаведе  -
рiзних  голiв  та  секретарiв  сiльрад,  мельникiв  на  млинах,   колишнiх
повстанцiв, що здалися i зрадою заробляли собi  на  довiр'я,  людей  часом
зовсiм випадкових, цi останнi викликали в нього презирство й  на  них  вiн
жалiв навiть кулi.

   Ворог же справжнiй сидiв у глибокому запiллi - в партiйних кабiнетах, в
управлiннях енкаведе, у вiйськових штабах;  сидiли  там  люди  з  холодним
розумом та з великим досвiдом - генерали, мiнiстри, секретарi, полковники,
радники й дорадники. А над ними -  Сталiн,  Москва.  I  всi  ?хнi  помисли
нацiленi, чу?ш, друже мiй  Опришку,  на  тебе,  на  твою  бо?вку,  на  тих
хлопцiв,  що  нипають  у  лiсах  i   яких   гризуть   вошi,   i   на   тих
дiвчат-зв'язкових, якi,  беззбройнi,  темними  ночами  обминаючи  численнi
чекiстськi  засади,  несуть  "грипси"  -  тонюсiнькi  трубочки  паперу   з
пiдпiльними наказами, попередженнями, iнформацi?ю;  коли  б  цi  "штафети"
котро?сь ночi враз засвiтилися, як свiчки, то ми побачили б, що цiла  наша
земля вiд Карпат аж до Волинi й поза Збруч засiяна вогнями.
   Генерали,  партiйнi  секретарi,  мiнiстри  i   челядь   менша   аж   до
опер-уповноваженого Ступи сушать голови й вигадують пастки, лаштують вовчi
ями, годують псiв i солдатiв,  дресируюють  зрадникiв  з  однi?ю  метою  -
проникнути в пiдпiльну сiтку, зiткану з вогнiв, що ?х носять дiвчата,  щоб
потоптати цi вогнi кирзаками,  стирлувати  танками,  пiдiрвати  бомбами  й
мiнами, облити помиями.
   Очевидно, опер  Ступа  з  сво?м  начальством  i  розробив  нескладну  й
пiдступну операцiю, що закiнчилася смертю Юстини Монашки.  Тiльки  людина,
яка добре знала, що дiвчина-монашка, яка ходила по селу, що назива?ться, з
нiмбом навколо голови й з лагiдною посмiшкою на довгобразому блiдому лицi,
могла холоднокровно вирахувати свiй хосен вiд ?? смертi.
   Юстина була колись мо?ю ученицею, щоправда, не довго, пiсля  четвертого
класу Марко Семенюк - ?? тато, газда середнього достатку, вiддав доньку до
укра?нсько? жiночо? гiмназi?, що ?? утримували сестри-василiанки. Гiмназiя
на вулицi Петра Скарги, що мiстилася в однiй  розлогiй  будiвлi  разом  iз
монастирем, мала  в  кра?  добру  репутацiю:  там  дiвчат  гарно  вчили  й
по-християнському виховували. ?диний ?? недолiк - це  те,  що  в  гiмназi?
було багато монастирського свiту, релiгiйного духу: чимало вихованок пiсля
матури, замiсть того, щоб поповнити, як кажуть,  ряди  свiтських  жiнок  -
iнтелiгентiв, котрi запряглися б у народну роботу, залишалися в монастирi,
приймали постриг. Слiв нема: сестри-василiанки робили  чимало  пожиточного
на  народнiй  нивi  -  гiмназiя,  бурса,   органiзацiя   дитячих   садкiв,
мiсiонерство й просвiтництво. Але...
   Одначе Марко  Семенюк  не  був  задоволений,  що  донька  пiсля  матури
записалася,  як  вiн  казав,  у  монахинi.  Та  переконати  ??  не   змiг,
монастирськi стiни на довгi роки вiдгородили ?? вiд батька.
   Вона повернулася додому у сорок шостому роцi в чорнiй,  але  вже  не  в
чернечiй  одежi  -  василiанський  монастир  совiти   розiгнали;   черницi
розбрелися хто куди, кiлькох  енкаведе  арештувало.  Гiмназiю  обернули  в
педагогiчне училище, сам монастир став гуртожитком, а монастирську  церкву
обладнали пiд спортивний зал. Про це менi розповiдала сама  Юстина.  Вона,
до речi, часто до нас iз Iриною приходила,  брала  книжки  до  читання,  з
Iриною ткали довгi розмови про безмежжя людського терпiння; я не  сприймав
?? фiлософi? терпiння i покiрливостi, нерiдко встрявав з нею в  суперечку:
як можна мовчки терпiти, провiдувати  терпiння,  коли  в  Горопахах  пану?
навiжений Ступа, а лiсовi хлопцi згоряють на вiвтарi  Укра?ни,  як  политi
бензином пшеничнi снопи.
   Вона слухала мене усмiхнене, лагiдно дивлячись менi увiчi; вона казала:
Бог наш терпеливий i нам велiв терпiти... i тiльки терпiння  поряту?  нашу
землю вiд бiльшовицько? заглади. Бог з нами!  Ми  втоптанi  в  камiнь,  ми
обвугленi, крик наш пливе у кровi, але ми не згинули, ми знову встанемо  й
випросту?мося, як лiс пiсля фа?. О так, у лiсi пiсля бурi  лежать  покотом
потрощенi дерева... вони лежать, а помiж ?хнiм зiв'ялим пагiллям принишкли
полки дубчакiв. "Це ми, пане директоре, нишкнем пiд буреломом, - казала, -
нам лише треба вмiти витерпiти... й ми витерпимо. Бог з нами".
   Юстина не замикалася за ворiтьми татового подвiр'я; не  звертала  уваги
нi на чекiстiв iз Ступою на чолi, нi на лiсових хлопцiв,  що  навiдувалися
ночами за провiантом. Мала роботу: несла людям науку терпiння. То в  цьому
кутку села, то в - тому, то таки до не? додому приходили  жiнки  з  сво?ми
жалями... сидiли жiнки на призьбi пiд хатою й сповiдалися,  i  плакали,  i
скаржилися, i молилися, i розкривавлювали сво? рани, i  викрикували  перед
нею свою злiсть, i скидали сво? одежi, показуючи синцi й рани.
   Юстина нiколи жiнок не перебивала, лиш хитала головою. Пов'язана чорною
хустиною, блiда, з непогашеною доброю усмiшкою на устах, вона виглядала на
мученицю, яка перебирала на себе чужi болi, гла?ла ?х i лiкувала. Жiнки на
призьбах стихали, як малi дiти, заколисанi плином ?? бесiди...  а  в  тому
плинi нiчого ворожбитного не було, окрiм лагiдностi, усмiху, вiри й  науки
терпiння; а в тому плинi свiтило сонце, наливалися соком яблука, а дiвчата
наливалися красою i любов'ю, а в полi ходив розгойдано пшеничний вiтер, що
хмелiв  вiд  духу  скошено?  трави.  "Треба   жити,   дорогi   сестри,   й
перетерплювати. Бо що, власне,  ?  життя,  як  не  терпiння?  Витерплюйте,
повiрте в терпеливiсть не за грiхи, а  за  те,  що  Панбiг  вас  любить  i
випробу?. Не зрiкайтеся царства небесного, але й не зрiкайтеся,  кинувшись
у чорну безодню розпачу, ластiвочого спiву. Час котиться на  нас...  через
нас перекочу?ться, немов велетенськi - аж попiд хмари - тракторнi  колеса,
а ми шукаймо порятунку й розради в  Боговi...  шукаймо  й  переживемо  всi
лиха. Ось побачите".
   Котрась жiнка котрогось дня спитала сестру Юстину:
   - Чи мой, переживемо того Ступу?
   - Усiх переживемо, - вiдповiла Юстина  вголос  i  цiлком  по-сiльському
щиро засмiялася. - I Ступу, i товариша Сталiна теж. Ми ж бо вiчнi  на  цiй
землi.

   Ми вiчнi...
   Очевидно, до опера докотилися якщо не цi сказанi нею  слова,  то  якiсь
iншi пiдшепти, наклепи... а втiм, i без наговорiв  товариш  Ступа  щоденно
сам переконувався, який великий  вплив  ма?  на  село  ота  молода  жiнка,
Юстина, в чорнiй хустинi. Довго не вiдкладаючи,  сам  явився  на  подвiр'я
Марка Семенюка; Юстина вийшла з хати йому назустрiч.
   - Прошу, будьте гостем, - показала на високу призьбу пiд вiкнами. - Тут
зручно сидiти й спостерiгати свiт.
   Опер iз сво?м  нерозлучним  "дехтярем"  на  грудях  хвилину  повагався,
врештi таки присiв. Сонце свiтило йому ввiчi й  вiн  лискучий  свiй  дашок
насунув низько на лоба. Два його енкаведисти пасли небезпеку на хвiртцi.
   - З вашо? призьби свiт справдi вигляда? iдилiчним,  -  промовив  Ступа,
погладжуючи долонею зброю. - Нiби й нема бандитiв i нема оперативникiв.  ?
тiльки один Бог, - кинув на Юстину насмiшкуватий погляд.

   - Бог справдi ? завжди i всюди, - вiдповiла Монашка.
   - Юринда ваш Бог, опiум... - Оперуповноважений Ступа мав намiр сплюнути
зневажливо, але в останню хвилину передумав i  ковтнув  слину.  Вiд  нього
пахло цибулею, самогонним перегаром i ваксою начищених до блиску чобiт.  -
Я маю надiю на свого бога, на  "дехтяра".  -  Ступа  показав  у  холодному
зблиску усмiшки бiлi й дрiбнi зуби, i Юстина аж  здивувалася,  що  вони  в
нього такi бiлi й такi дрiбнi, ?й чомусь уявлялося, що Ступа повинен  бути
iкластий, як вовк. Вона, певна рiч, бачила Ступу десятки разiв,  здибалася
з ним та з його згра?ю на  вулицi,  але  вони  ??  не  зачiпали,  обходили
забобонне боком, лякаючись, певно, ?? чорно? хустини й чорно? одежi. Нiхто
не зважувався, в  тому  числi  й  веселун  Сашко  Козаченко  з  гармонi?ю,
зареготатися ?й услiд або ж приставати з соромiцькими натяками, як це вони
залюбки робили з сiльськими  дiвчатами  й  молодицями.  Юстина,  щоправда,
уступала ?м дорогу, сходила на обочину й дибуляла далi, звично тулячи  зiр
у землю.
   - Хiба не бо?тесь, що одного разу ваш скорострiл заткнеться i  ви...  -
сказала Юстина уявивши ситуацiю, коли заткнеться Ступин кулемет.
   - На цiлому свiтi будете тiльки ви, безпорадний,  iз  сво?м  зiпсованим
скорострiлом... навпроти вас буде стояти смерть. Тодi й ви почнете кликати
Бога.

   - Звiдки ви зна?те, що так колись може статися? - спитав Ступа й пiдвiв
голову. Задер угору дашок i поглянув, жмурячись, на сонце,  -  Я  перейшов
фронт, Крим i Рим... доля i зброя мене берегли. Так буде  й  надалi.  -  I
нагальне мелькнула йому в головi якась думка, бо протер ослiплi вiд  сонця
очi й устромив ?х в Юстину. - Ви що, виворожу?те  менi  смерть...  жада?те
менi смертi? - Ступi починала надокучати "культурна", як  йому  здавалось,
бесiда, й вiн чвиркнув слиною крiзь зуби, немовби  "культурнiсть"  з  себе
випльовуючи. - Ти пота?мно годинами б'?ш перед iконами поклони й випрошу?ш
у Бога смертi для нас, так? Нiби я не знаю? Гада?ш, менi не доповiдають?
   - Я у Бога нашого випрошую тiльки милостi...  тiльки  милосердя  й  ще,
може, спецiально милосердя для вас, - вiдповiла Юстина.

   - Ну-ну, це цiкаво: монахиня,  католичка  якась  молиться  за  перемогу
радянсько? влади у цьому заклятому кра?... це щось нове, - i  вiн  стиснув
плечима. - Якби про це дiзналися бандери в лiсi... - реготнув.
   - Я молюся за душi людськi... за тих молюся, що он на хвiртцi пантрують
у синiх кашкетах... i за тих молюся, що в лiсi. - Юстина знала,  що  Ступа
наганя? в селi страх на старого й малого, й було ?й дивно, що почувалася з
ним вiльно й розкуто.
   - За це  можна  й  арештувати...  за  моральну  пiдтримку  бандитiв,  -
пригрозив Ступа.

   - То в чому ж справа, - вiдповiла Юстина байдуже. Вона  направду  Ступи
не боялася;  не  боялася  нi  Ступи,  нi  когось  iншого,  нi  Сибiру,  нi
Бистричансько? тюрми. - Тата  я  поховала,  газдiвство  наше  розвалилося,
якась курка лишилася й коза. Поле ось-ось заберете до колгоспу. А  Бога  в
мене ви не вiдберете. Бог буде зi мною i в казематах.
   Ступа не сумнiвався, що вона говорить правду;  слова  ??  були  твердi,
впевненi; обличчя ?? зблiдло;  дивилась  просто  поперед  себе  смiливо  й
рiшуче. Зрештою, Ступа наперед, ще до того, як повернути на  ??  подвiр'я,
здогадувався, що монашка його не бо?ться, i ця обставина якраз  не  давала
йому спокою; свою спокiйну хоробрiсть, думав  вiн,  монашка  розносить  по
селу... розносить, i потолоченi ним, Ступою, стебла оживають  знову.  Йому
було любо почувати себе в Горопахах таким, що навiва?  страх  i  покору...
так, жах i  покору,  бо  тiльки  примус,  терор  спроможнi  утвердити  тут
радянську владу.
   - О, я знаю, ти, дiвко, готова йти на муки, - Ступа уже не рахувався  з
словами. - Тобi сниться терновий вiнець?  -  зло  засмiявся.  Схопився  на
рiвнi ноги й мало не вдарив  ??  чоботом  у  груди.  Юстина  помiтила  цей
стриманий рух, але з мiсця не рушилася: "Ну, чом не  б'?ш?"  -  О,  я  вже
постараюся, чу?ш, постараюся, - крикнув Ступа, враз повеселiвши, - щоб  iз
тебе терновий вiнець зняли. Ауфвiдер-зен! - I вiн, i не глянувши  на  не?,
рушив, посвистуючи, до ворiт; Ступа свистав собi й  насвистував  план,  що
прийшов йому щойно до голови.
   Опiсля, роздумуючи над долею Юстини, я запитував  мисленно  Бога,  чому
допустив до того, що сталося з нею, адже була вона його. Божою невiстою, i
бачив вiн iз небесних висот, що монахиня не мала за собою вини, то чому ж,
Боже, дав волю Ступi, пальцем це кивнувши, щоб оборонити свою невiсту  вiд
злого намiру.

   Юстину Семенюк арештували вiдразу пiсля того, коли хтось виказав Ступi,
що секретар сiльради Iлько Гладун, фронтовик iз тутешнiх  молодих  газдiв,
який носив на гiмнастьорцi медаль "За  вiдвагу",  насправдi  ж  сповню?  в
пiдпiллi ще одну  роботу:  був  вiн  у  Горопахах  станичним,  мав  псевдо
"Мирон". Звiсна рiч, Ступа лютував, що Iлько дурив його як хлопчака,  коли
вони, бувало, разом пиячили й обговорювали, як би то  швидше  покiнчити  з
бандитизмом - одних треба винищити до лаби, других - запакувати до Сибiру,
третiх - залякати, щоб боялися власно? тiнi, ще четвертим пообiцяти рай, а
п'ятi самi змиряться.
   Iлько потакував Ступi; Ступа йому  вiрив;  на  Iльковi  виблискувала  й
видзвонювала фронтова медалька.

   I на тобi: Iлько - не Iлько, а "Мирон".
   Коли брали Мирона в його ж таки хатi, то вiн скочив у причiлкове вiкно,
i був би втiк, якби котрийсь  з  солдат  навмання  в  темрявi  не  черкнув
автоматом: куля зачепила ногу.

   Отож вiдразу пiсля цi?? подi? й арештували  Юстину  Семенюк.  По-перьах
нiхто цi два арешти не зав'язував в один гудз, про нiщо не здогадувалася й
сама Юстина. ?? звинувачували у  зв'язках  з  бандерiвськими  бо?вками,  у
проповiдi католицизму й взагалi у ворожiй дiяльностi. Кiлька ночей молодий
в'?дливий слiдчий на прiзвище Климов вибивав у  не?  криком,  погрозами  й
лагiдною  пiдступнiстю  зiзнання  про  сво?  нiбито  зв'язки  з  станичним
Мироном; вона про нiякого Мирона не знала,  Iлько  Гладун  був  секретарем
сiльради, фронтовик, ма? заслуги, пив горiлку з оперуповноваженим.  Всi  в
селi про це знають.
   ?? несподiвано випустили, ще й посадили люб'язно у вагон на  вокзалi  в
Бистричанах; слiдом за нею нiбито через  лiкаря  з  тюремно?  лiкарнi,  де
Iльковi го?ли рану, ?лько Гладун передав додому жiнцi  "грипе",  на  якому
було вимережано  дрiбним  Iльковим  почерком  попередження,  що  вiн  став
жертвою енкаведистського агента по кличцi "Монахиня"; начебто  свого  часу
вiн довiряв ?й певнi пiдпiльнi обов'язки, бо хто ж мiг запiдозрити, що  за
маскою милосердно? черницi сховалася завербована Ступою сука. Стало вiдомо
також, що вона видала кри?вку, в якiй перечiкували енкаведистську операцiю
хлопцi з бо?вки сотенного "Буреверхи"... перечiкували, нещаснi, а Монахиня
тим часом запродала ?х на смерть й вони у схронi пострiлялися.
   Так начебто писав Iлько Гладун.
   Горопахи вiд цi?? хижо? новини завмерли.
   Хтось вiрив у написане на цигарковому паперi, а хтось - не вiрив, хтось
взагалi нiчого не хотiв знати й западався якомога глибше у вириту нору,  а
Гладуниха розгладжувала цигарковий папiрець з округлими, дрiбними, як мак,
буквами, вицiловувала ?х сухими губами й навiть винюхувала й приговорювала
до них, до букв, гейби до живих пташок, що мають повернутися в  Бистричани
й сiсти в тюрмi Iльковi на плече.
   I тяжко кляла Юстину.
   Клятьба докотилася й до  мене,  я  повинен  був  негайно  поспiшити  до
черницi, вона б менi розповiла... вона або менi зiзналася  б  в  тому,  що
таки видала Мирона, або ж заприсяглася б, що чиста перед  людьми  й  перед
Богом; вона менi не збрехала б, я був ?? учителем, вона не вмiла  брехати,
це я знав давно.

   Я винен...
   Я не пiшов одразу того ж таки дня до Юстини; я чомусь не стулив до купи
"грипе" iз тюремно? лiкарнi з несподiваним звiльненням Юстини; я не спитав
самого себе: "чому ?? звiльнили? "Хiба був у Горопахах такий випадок,  щоб
хтось, потрапивши до рук енкаведе, повертався додому? Широкi дверi туди, а
назад - вузенькi?"

   Я не поспiшив дiвчинi на помiч.
   Тим часом "грипе" того ж таки вечора принесли Опришковi;  для  певностi
вiн  особисто  звiрив  письмо  на  "грипсi"   з   Iльковим   почерком   на
сiльрадiвських паперах - усе сходилося.

   6
   ...?? привели на узлiсся.
   -  Суд  був  коротким.  Того  ж  вечора   моя   бо?вка   повинна   була
перебазуватися на iнший терен, дорога чекала нас далека й ми поспiшали,  -
оповiдав Опришко, далi нерухомо сидячи на порозi. Тепер однак його зiр, як
куля... куля свиснула бiля мого правого вуха, лише обсмаливши  волосся,  й
втопилася у просторi бiло? стiни - пiд образами; стiна  розступилася  i  я
здогадувався, що Опришко у сю хвилину перебував у "тому вечорi", на  "тому
узлiссi", куди есбiсти  привели  Юстину.  -  Так,  вона  стверджувала,  що
слiдчий в Бистричанах випитував ?? кiлька ночей  про  Iлька  Гладуна,  але
вона не могла нiчого про нього сказати, крiм  того,  що  вiн  писарював  у
сiльрадi; так, слiдчого чомусь дуже цiкавило, як загинули у схронi  хлопцi
сотенного Буреверхи, але ж вона нi про сотенного, нi про його хлопцiв  теж
нiчого не знала, тiльки й бачила, як везли ?х, мертвих, на фiрi  попри  ??
ворота.
   Я ?й сказав, що  ми,  есбе,  iнформацiю  уточнили,  все,  що  вона  тут
говорить, - чисто? води брехня. Ма?мо  докази:  пише  людина  з  тюрми,  з
пекла, що ти продала Iлька Гладуна, а перед тим  продала  Ступi  бункер  з
бойовиками Буреверхи. А ще перед Буреверхою  i  його  хлопцями  були  iншi
смертi й зради.  I  все  це  на  тво?й  совiстi.  За  маскою  святошi,  що
проповiдувала терпiння, покору зача?лася спритна агентка,  яка,  може,  ще
перед тим, як розiгнали василiанський монастир, була завербована енкаведе.
   Я так ?й сказав.
   Вона не рятувала сво? життя, як iншi, не виправдовувалася, не  плакала,
не  повзала,  професоре,  на  колiнах,  а  тiльки  зiтхнула,   промовивши:
"Господи, чому чужi прогрiшення переклада?ш на мене? Ти ж бо зна?ш:  я  не
винна".

   - Я не винна, - повторила вона менi. Я  пам'ятаю...  я  ще  глузував  з
не?... всi з ким есбе мало справу, казали, що вони не виннi.
   За пiвгодини було по всьому й ми вирушили в рейд. Ну, а далi ви зна?те,
- зiтхнув Опришко й звiвся на  ноги.  Зупинився  бiля  заслоненого  вiкна,
привiдкрив кра?чок верети й  припав  лицем  до  шибки.  Рука  конвульсiйне
намацувала кобуру пiстоля й м'яла  тверду  шкiру;  рука,  здавалося,  була
готова роздерти кобуру на  кавалки,  вихопити  револьвер  i  вистрелити...
вистрелити в нiч, у себе, в мене; власне, конвульсiйна метушня пальцiв  на
кобурi лише видавала стан Опришково? душi; ззовнi вiн виглядав спокiйним.

   - Ну, а далi, пане професоре, зна?те, -  повторив  вiн,  повернувши  до
мене обличчя.

   Далi справдi я вже знав i без  нього.  Поки  його  бо?вка  рейдувала  в
далеких селах i лiсах,  збиваючи  з  пантелики  винищувальнi  бiльшовицькi
загони, iз Лисиничiв, тобто з районного нашого мiстечка, придибала  далека
родичка жiнки Iлька Гладуна  й  принесла  вишивану  задубiлу  сорочку,  на
подолi яко? кров'ю було  виведено:  "Гладун,  Горопахи,  Гину".  Гладунова
Параска вiдразу впiзнала сорочку свого чоловiка; не  було  також  особливо
складно дiзнатися, як сорочка потрапила до родички  Гладунихи.  Детективна
iсторiя виявилася простою i страшною: у районному енкаведе служив  конюхом
якийсь Горох - дебелий хлопище,  який  чи  зроду  придуркуватий,  чи  його
контузило на фронтi - нiхто цього не знав, бо Горох був  маломовний,  люди
обходили його боком. Казали: вiд нього смердить трупом. А  ще  казали,  що
йому залюбки давали в  пивницях  мучити  в'язнiв  -  мав  вiд  тяжких  мук
задоволення. Коли  Горох  напивався,  то  починав  хвалитися,  пускаючи  з
губатого писка зелену пiну, що дуже любить  толочити  кирзаками  дiтороднi
органи... любить трощити на друзки, щоб мiсиво було криваве.
   Офiцiйно Горох возив фiрою вдень дрова, сiно, або картоплю для кухнi, а
вночi  складав  у  драбини  ще  теплi  трупи  замордованих  тут   таки   в
лисичанськiй "попереднiй" тюрмi й  невпiзнанi  тiла  пострiляних  у  лiсах
повстанцiв, яких звозили з цiлого району,  й  торохкотiв  сво?м  возом  на
околицю мiстечка, поза шкiрзавод, де були  фронтовi  нiмецькi  окопи.  Там
мерцiв i закопував.
   Кожно? ночi  мiстечко  тривожно  прислухалося  до  того,  як  торохтiла
тюремна пiдвода i як часом п'яний вiзник, iдучи поруч iз возом, добував iз
темних  сво?х  нутрощiв  нутряну  мелодiю,  мертвецький  спiв.   Очевидно,
начальство знало про той жах, який посеред  ночi  огортав  Лисичани,  коли
Горохiв  вiз  скреготав  колесами  об  камiння,  гуркотiв,  а  сам  вiзник
управлявся в спiвi; нiчний жах був начальству на руку - хай усi  знають  i
тремтять: кожного,  хто  бодай  слово  вимовить  проти  радянсько?  влади,
чекають драбини Горохового воза.
   З труповозiння цього нiчного  Горох  мав  свiй  хосен:  перед  тим,  як
укласти мерцiв в окопи, вiн здирав iз них що було краще: чоботи,  сорочку,
штани або ж маринарку й ще  затемна  вiдносив  здобутi  трофе?  до  старо?
польки панi Казi, яка ?х  прала,  цирувала,  якщо  були  дiрки  вiд  куль,
старанно випрасовувала та ще й до того збризкувала "кольонською  водою"  i
спродувала в Бистричанах на  товчку.  Вирученими  грiшми  дiлилися;  Горох
називав ?х, по-дурному регочучись, "бандерiвським податком", який одразу ж
пропивав. Таким шляхом потрапила до  панi  Казi  Гладунова  сорочка,  його
стоптанi, нiмецького зразка чоботи й синi  дiагонелевi  штани.  Панi  Казя
цiлком випадково перед тим, як сорочку намочити, звернула увагу на кривавi
лiтери на подолi.
   Звернула увагу i прочитала: "Гладун, Горопахи. Гину".
   Господи ж, по-сусiдству з нею мешка? така собi  Дарка  Гладун.  Може  й
вона з Горопах?

   Те, що було зав'язане десь у кабiнетах енкаведе, двi старi жiнки не без
допомоги Гороха й пiвлiтрiвки з червоною голiвкою розв'язали без особливих
труднощiв. Еге, хвалився придуркуватий Горох, пускаючи з рота зелену пiну,
я вiдвiз до Авраама мужика в германських кованих  сапогах  й  у  вишиванiй
сорочцi, в чьом д?ло? Чекiсти, видно, добре йому дали й мужик у  вишиванцi
iспустив дух. Вiн лежить лише в калiсонах... Ха-ха, стане бандера  на  суд
перед Господом Богом у калiсонах... вiн лежить, мать його, разом з усiма в
окопi голий. Холодно йому?
   Так стало вiдомо, що Iлька Гладуна в  тюремнiй  лiкарнi  у  Бистричанах
нiколи й не було, вiн туди просто не до?хав, його замучили на другий чи на
третiй день пiсля арешту тут таки в Лисичанах.
   Даремно тiльки Гладуниха вистоювала  з  передачами  пiд  бистричанською
тюрмою. Не вельми хитра гра  з  "грипсом"  була  задумана  для  того,  щоб
очорнити Юстину; одним пострiлом,  як  говориться,  було  застрелено  двох
зайцiв: кинули пiдозрiння на бiдну жiнку, яку есбе поквапилося знищити  як
агента енкаведе, й водночас заплямували в людських очах пiдпiлля.  Мовляв,
думайте та зважуйте, добрi люди: ось що виробляють вашi  хлопцi  в  лiсах.
Звичайнi вони вбивцi.
   - Ви  надто  поспiшили,  пане  Опришко,  знищити  Юстину,  -  сказав  я
навпростець.  -  Тепер  збира?мо  врожа?.  Товариш  Ступа  на  першiй   же
"полiтбесiдi" в читальнi порипував чобiтьми на сценi перед  спантеличеними
селянами й не мiг приховати радостi...  вiн  аж  променився,  коли  ?лейно
бiдкався, що баядери не пожалiли  бiдно?  черницi,  яка  служила  людям  i
сво?му Боговi. Та що ж можуть очiкувати вiд зарi-зяк люди простi... можуть
очiкувати кулi й удавки.

   Я теж був тодi в  читальнi;  я  бачив,  як  нашi  люди  хилили  голови;
хилилися голови вiд болю,  вiд  сорому  й  вiд  страху  певно.  Вам,  пане
Опришко, може, й не дуже при?мно чути про це, але я повинен був сказати.
   - Ну, доволi, - Опришко рiшуче зупинив мене  змахом  руки.  -  Найлегше
звинувачувати. Так, ми виннi, я винен, до дiдька, - вiн  аж  пiдскочив  до
мене, блiдий аж синiй, i скрипнув зубами. - I я спокутую...  спокутую  цей
грiх. Ви можете повторити, професоре,  що  ми  поквапливi  й  жорстокi.  Я
визнаю, ми поквапились, бо  ворог  скрiзь  i  всюди  наступа?  на  пальцi,
обляга? облавами i сво?ми гарнiзонами в селах. I множить, як я уже  казав,
сексотiв. Знищуючи Монахиню, я  був  переконаний...  я  мав  докази...  що
попереджую нову зраду. Хто мiг гарантувати, що вона не вивiдала  про  iншi
кри?вки... вивiдала i продасть?
   Так, ми лютi, жорстокi, як вовки, але ми не першi вдалися до терору. Це
вони нав'язали нам правила гри, а ми лише цим  правилам  пiдкоря?мося.  Це
вони, професоре, посiяли помiж нами лють i пiдозру. Якщо хочете, то  вони,
бiльшовики, навчили мене особисто... навчили ненавистi i навчили  вбивати.
Ось ви судите мене, я вiдчуваю, знаю: судите в душi глибше й суворiше, нiж
на словах. I я вас розумiю,  принаймнi  хочу  зрозумiти.  Але  й  мене  ви
зрозумiйте, мене, не Опришка з есбе, а звичайну  молоду  людину;  менi  ще
тридцятки нема, я ще рахуйте, не жив, а  вже  за  мною  -  цiлий  цвинтар.
Страшно, правда? Одначе мушу сповняти свою роботу, це мiй  обов'язок...  я
заприсягнувся нищити ворога на кожному кроцi  вогнем  i  мечем,  як  писав
колись поляк Сенкевич... нема в мене  милосердя  нi  краплi.  Я  суцiльна,
монолiтна ненависть i, певно, заслiплений  ненавистю,  допускаю,  якби  то
легше сказати, промахи.
   Нi,  Опришко  не  кричав,  як  почав  було  попервах.  Мова  його  була
уривчастою, слова вiдкушував поволi й, здавалось, брав кожне окреме  слово
на долоню i пригладявся до нього, потiм струшував на долiвку; словами  вiн
вистелив долiвку навкруг себе - так я собi уявив - i вони,  слова,  лежали
на долiвцi хоч на вигляд тихi, не розжаренi до червоного, одначе  я  знав,
що на дотик вони гарячi. Й поправдi кажучи, я уже не був радий,  що  надто
заглибився в трагедiю  Юстини  Семенюк;  кiнець  для  мене  теж  мiг  бути
трагiчним. Шо йому, розлюченому есбiстовi, перешкоджало  вихопити  пiстоль
i...
   Вiн цього не зробив би, я вiдразу себе заспопок?в; я не маю  права  про
нього ницо думати. Справдi ж, не вбивця вiн якийсь...
   - Зна?те, пане професоре, ким я хотiв бути в життi? - спитав Опришко  й
рiзко повернувся до мене... i я його не впiзнав: замiсть  скалок  в  очах,
замiсть стиснутих губ, замiсть блiдого гнiву на худому обличчi  я  побачив
страждання; я злякався, що вiн зараз заплаче або  ж  застогне;  вiн  обняв
мене за плечi й довго, цiлу вiчнiсть отак стояв зацiпенiвши; вiн  цiпенiв,
склепивши повiки, а я, грiшний, думав, що вiн мене не обнiма?, вiн на мене
оперся, йому було  потрiбне  опертя,  пiдтримка,  без  опертя  обезсилений
Опришко впаде; я вiдчував на сво?х плечах  вагу  його  тiла...  вагу  його
страждання i менi по-людському стало його жаль. - Була в мене мрiя - стати
священиком...  я  шевський  син  iз  покутського  мiстечка   хотiв   стати
священиком, щоб голосити слово Боже,  проповiдувати  любов  до  ближнього.
Тато з мамою були побожними людьми i мо?м вибором тiшилися. Я готував себе
в думках до цi?? мiсi?... я був на першому курсi духовно? семiнарi?,  коли
в тридцять дев'ятому прийшли совiти. Потiм вибухнула вiйна, Львiв  зайняли
нiмцi й по мiсту розкотилася жахлива звiстка,  що  енкаведисти,  втiкаючи,
вимордували тисячi в'язнiв.
   Я пiшов туди, до в'язниць, не з просто? цiкавостi.
   Я в душi  був  готовий  сприймати  як  справжнiй  божий  слуга  людськi
страждання i смерть; я був готовий гла?ти лагiдним словом розпуку матерiв,
якi знаходили там розтерзаних катами сво?х синiв i доньок.
   Мене занесло на подвiр'я тюрми "На Лонцького" - так вона називалася  ще
з польських часiв, разом iз сотнями людей,  якi  прийшли  сюди  впiзнавати
сво?х. Сонце. Спека. Густий,  як  драглi,  трупний  сморiд.  Годованi,  як
ворони, мухи. Гурти жидiв, що виносили трупи iз казематiв, iз пiдземель, й
укладали ?х рядами на подвiр'?... жидiв, як  я  потiм  дiзнався,  пригнали
сюди на спокуту за грiхи жидiв-енкаведистiв. Плачi - аж попiд саме небо. I
я там зрозумiв, що мо? намiри гасити лагiдним словом чийсь бiль  виглядали
б святотатством. Матерi мусили виплакатися. Я навiть пiдозрiвав... я  тодi
запiдозрив, що криками сво?ми  матерi  прагли  докричатися  до  Бога,  щоб
повоскресшав ?хнiх синiв; сини, доньки, батьки, сотнi ?х i сотнi лежало на
подвiр'?, а ще сотнi в пiдземеллях лежали покладенi в штабелi, як дрова...
а ще в камерах лежали розкиданi,  як  скошене  важке  колосся.  Скатованi,
оголенi дiвчата.  Сокирами  розкраянi  черепи.  В  однiй  камерi  я  бачив
розп'ятого на стiнi, прибитого цвяхами священика в чорнiй реверендi, живiт
у нього був розпорений навпiл i в мiсиво кишок устромили голе немовля.

   Повiрте, я теж тодi завив разом iз матерями, це  була  остання  крапля,
мене начебто теж розп'яли й ошельмували, i я мусив  завити,  як  _вовк.  Я
ступив тодi на край, де  починалося  божевiлля;  я  тодi,  саме  тодi,  на
пекельному днi, засумнiвався в iснуваннi Бога, бо як вiн мiг допустити  до
страшно? масакри, вiн, котрий начебто пам'ята? про слимачка на днi океану,
а про в'язнiв львiвських забув.  Нi,  не  зi  словом  треба  менi  йти  до
людей... я так тодi постановив, це  зроблять  за  мене  iншi,  не  мiй  це
талант... мiй талант платити вороговi люто. I хай менi Бог поможе.
   Я тодi перед розiп'ятим священиком перехрестився й понуро, вже не чуючи
людських плачiв, видибав на львiвську вулицю, що  також  смердiла  трупом.
Цiла Галичина, Укра?на цiла смердiла трупом.  У  менi  молився  розiп'ятий
священик,  у  менi  плакало  задушене  немовля  i   ревом   ревли   тисячi
розстрiляних; я йшов львiвськими тротуарами, слухав самого себе, чомусь до
себе посмiхався i, певно, виглядав  страшним  з  цi?ю  кривою  усмiшкою...
виглядав, певно, на божевiльного, бо стрiчнi люди вiд мене сахалися.
   Дотепер iду та йду львiвськими вичовганими тротуарами й  дослухуюсь  до
себе... i такий я ? й нiчого не можу з собою вдiяти.
   - Вибачте, пане Опришко, -  я  схопив  його  за  руку,  жахаючись  його
страждань. Я стояв над безоднею, над  пеклом,  що  розверзлося  -  полум'я
опалювало менi душу; було менi лячно вiд безоднi цi?? людини, i було  менi
жаль, що на його молодi й не вельми кремезнi плечi доля завдала непомiрний
тягар.
   Я знаю: любити легше, нiж ненавидiти...
   - Ну, то я пiду, - промовив я перегодом. - Одне прошу: хай вашi  хлопцi
якось покажуть менi мiсце на узлiссi, де... - Я не встиг доказати, Опришко
випередив мене:
   - Покажуть.  I  перепоховайте  ??  по-християнському.  Поставте  хрест.
Колись, у сотому лiтi, у вiльнiй Укра?нi  розкажiть  людям  про  Юстину  й
може,  згада?те  незлим  словом  Опришка.  -  Його  обличчя  знову   стало
спокiйним, замкнутим, очi зорили допитливо, гостро; я вичитав ув його очах
вiру, що доживу до вiльно? Укра?ни... доживу й розповiм про нього.
   Я вийшов iз  хати;  вартовi  есбiсти  проводили  мене  мовчки,  немовби
онiмiлi, додому. Нiч прояснiла,  зорi  блимали,  як  свiчки  у  церквi  на
всеношнiй. Тиша гойдалася на деревах у садах i зрiдка струшувала на  землю
яблука.
   Бiльше я Опришка не бачив.

   7
   I ось сьогоднi вiдчинилися дверi й iз минувшини, iз-за грубезно? стiни,
муровано? з довгих рокiв. Опришко знову повернувся до мене.
   - Так, - погодився я з ним. - Я iнший, мене люди перекували, та й  люди
iншими стали. Прийшли новi часи, добрi чи злi, але новi,  i  я  нiкому  не
потрiбний.

   - Зате вам люди потрiбнi, професоре, - промовив упевнено Опришко. -  Не
хочу вiрити,  що  живете  тiльки  самотиною,  козою  та  пенсi?ю?  Ви?  Ви
образилися, що вашi заслуги Горопахами забутi. Ви направду сподiвалися, що
ващi заслуги будуть колись оплаченi. А якщо й  сподiвалися,  будучи  надто
его?стичними, то давно настала пора цi?? хвороби позбутися. Це так  просто
?? позбутися: вийти лише на вулицю з розкритою душею, з  добрим  серцем  i
сiсти в човен, що зветься життям... лише пливти, лише в  човнi,  а  не  на
березi... лише в плавбi вiдчува?те, що життя трива? i  що  люди  вас  далi
потрiбують. Гординю свою, вибачайте, стиснiсть в кулак... стиснiть аж  так
крiпко, щоб iз не? скапалося каяття. Кажуть, що навiть з каменя, коли ?  в
тебе на це бажання, можна видушити воду. Спробуйте, пане професоре.
   Я слухав Опришка й чомусь згадував його давню розповiдь про  те,  як  у
львiвськiй тюрмi "На Лонцького"  вiн  заразився  ненавистю.  З  того  часу
минула купа рокiв,  юнак,  котрий  хотiв  стати  священиком,  увiйшов,  як
кажуть, у зрiлi роки... увiйшов i живе пiд чужим iменем, сповню?  не  свою
роботу, не ма? вiн, очевидно, нi дружини, нi дiтей... нiчого не здобув для
себе й не вимага? нiяко? дяки; i так само не мають дяки тисячi полеглих за
Укра?ну... нема Укра?ни... нема ?хнiх могил  на  Укра?нi...  нема  по  них
пам'ятi.
   Я думав про себе: "Чи воно правда, що я усамiтнився через гординю?  Чи,
може, пану? надi мною жаль? Чи, може, я розчарувався у людях? Чи, може,  в
ту прокляту хвилину, коли "стрибки" вмощували мене в драбини з соломою,  а
кiнь нетерпеливився повезти мене з Iриною в Сибiр, налетiв на мене  чорний
вiтер збайдужiння, що висушив мою душу, i вже давно нема,  друже  Опришко,
на свiтi сiльського апостола Северина Гайдаша, душа його вмерла, по  свiту
нипа? тiльки тiлесна шубатурка.
   Одначе я не поспiшив остаточно  розвiяти  в  очах  Опришка  образ  того
давнього сiльського апостола, який колись наважився судити його,  есбiста,
за невинно страчену Юстину Семенюк; хай буде, що я часом свiдомо вишукував
привiд для  "творення  добра",  вважаючи  це  творення  громадським  сво?м
обов'язком; хай буде, що я умовно, так би мовити, записував у скриптур для
пам'ятi  доброчиннi  сво?  дiяння.  За  це  можна  мене  осуджувати,   але
погодьтеся, добрi люди, що  треба  було  мати  громадянську  вiдвагу,  щоб
когось  iз   наших   Горопах   оборонити   вiд   нiмецького   нагая,   вiд
оперуповноваженого Ступи, чи й вiд есбiста Опришка.
   - Може, таки варто спробувати стиснути камiнь,  щоб  iз  нього  потекла
вода, - сказав я невпевнено. - Може, сьогоднi ви для того явилися, впали з
дощем iз неба, щоб той камiнь вкласти менi в долонi?
   - Зна?те, я теж ходжу й... й видушую з  каменя  воду,  -  пiдхопив  мою
думку Опришко. - Не маю вiд вас тайн...  повинен  вам  признатися,  що  не
тiльки гайцую в Бистричанах печi, а й  намагаюся  щось  робити,  щоб  море
байдужостi, смердюча його хвиля нас  не  затопила;  ходжу  понад  берегом,
понад пропастю i десь там посеред ночi повiшу синьо-жовтий прапор,  або  ж
до Шевченкового свята, яке щороку комунiсти забороняють,  напишу  декiлька
листiвок та розклею ?х по мiсту, щоб люди читали; доста однi?? листiвки  з
тризубцем - вже свiжi стру? попливли мiстом... попливли низинно,  глибоко,
невидимо, i хоч на поверхнi нiбито пану? тиша -  мiсто  слуха?,  пригаду?,
зiтха?, а хтось й стиска? кулаки  й  пригаду?,  де  вiн  закопав  дбайливо
змащений автомат.
   Або ж, наприклад, вирiжу з газет слова, складаю i  наклеюю  в  потрiбне
речення, в якому закликаю учителiв, щоб не забували навчати дiтей, що ? на
свiтi Бог i Укра?на. Приколю таке звернення до шкiльних  дверей...  тут  i
там пришпилю, шкiл багато в мiстi, i його читають педагоги й  дiтвора,  аж
поки переляканий директор не зiрве його та не понесе  в  кадебе.  Скажете:
бавлюся? Скажете: дрiбне усе це, саморобне, надто поверхове,  щоб  збурити
замерзле плесо? Ну так, це не автоматна черга, не вибух гранати, це тiльки
пригадування, що лежать в землi нашi змащенi автомати, що боротьба  ще  не
скiнчилася, в попелi ще жеврi? iскра. Вогонь спалахне. Хочби й  через  сто
рокiв. Тим часом... я уявляю,  що  блукаю  у  пiтьмi  й  засвiчую  скiпки,
полум'я ?х кволе, жовте, але серед ночi  воно  видне  здалека  -  i  надiя
ожива?. Думаю, що я не один такий вогнепоклонник, бо iнакше навiщо державi
годувати без-численнi орди кадебiстiв? Значить, невпевненi  вони  у  сво?й
перемозi  i  бояться  нас...  бояться  кволого  полумiнця.   Бо   сьогоднi
полумiнце, завтра - ватра, пiслязавтра вогонь  спалить  байдужiсть,  вiтер
зжене пiну з байдужого моря i в живiй чистiй водi уми?мося.  Цим  i  живу,
пане професоре.

   Вiн сiв стомлено на стiлець у простiнку помiж вiкнами; опершись плечима
об стiну, вiдкинув голову назад i, заплющивши очi, довго мовчав. Очевидно,
Опришко вистраждав кожне слово... кожне мовлене ним слово  важило  немалий
вирок у таборах, адже за кожним  словом  стояло  дiло;  вiн  мiг  менi  не
сповiдатися, це надто небезпечно, а проте - висповiдався, це було потрiбне
йому  самому,  хотiв,  очевидно,  вирватися  з  глухого  кола   самоти   й
конспiрацi?, адже у цьому колi не було нiкого, кому мiг би звiритися,  хто
б мiг його пiдтримати, кому мiг би передати пережитi небезпеки; ще  бiльше
його сповiдь була потрiбна менi, я розумiв, що вiн навмисне сьогоднi вночi
приблудив  до  мо??  хати,  щоб...  Шоб  мене  "перевиховати"?  Шоб   мене
розбудити? Щоб я знову взув апостольськi сандалi? й ступив на  дорогу,  по
якiй ходять люди? Шоб устромити й у мою долоню запалену скипку?
   Скипку я таки узяв; нi, я не призначив ?? для  чогось  протидержавного,
менi досить було вiдчути, що вона ? й що обпiка? мо? долонi, якi я  стулив
жолобком, щоб полумiнце не погасло; при кволому  свiтлi  раптом,  немов  у
кiно, я зобачив один ранок передминулого року, коли Горопахи  сколихнулися
(й душi напевне втiшилися): на цвинтарi бiля каплицi  на  високiй  черешнi
майорiв на  вiтрi  синьо-жовтий  прапор.  Першими  помiтили  його  тi,  що
поспiшали  на  вранiшнiй  по?зд  до  Бистричан.  За  ними  прибiгла   цiла
стривожена вулиця, що впира?ться у цвинтар. Покликали голову,  сiльради  й
голову колгоспу. Дiльничного мiлiцiонера  в  селi  не  було,  а  вся  iнша
"сельская власть" "остерiгалася", як було сказано, пошкодити  слiдству,  й
тому прапор висiв добрих двi години, поки з району не примчали кадебiсти.
   Прапор, щоправда, був непоказний, кольори на ньому гейби  вицвiли,  але
вiн дивним чином запанував над Горопахами; його, зрештою,  бачило  не  так
уже й багато людей, а здавалося, що до нього торкався кожен; кожен ув очах
кадебiстiв винен, що синьо-жовтий прапор  з'явився,  як  Iсус  Христос,  у
нашому селi; цiла зграя кадебiстiв нипала хата вiд хати, випитуючи, "хто б
то  мiг  нацiоналiстичну  ганчiрку  повiсити?";  в  пiдозрiлих  хатах,  на
газдiвствах "учорашнiх бандитiв" i "бандпiдсiбникiв", що вiдбули сво? кари
в таборах i на поселеннях,  вчинили  брутальнi  обшуки,  п'ять  осiб  були
арештованi, одного тяжко побили, вимагаючи, щоб "признався".
   Нiчого у них не вийшло, нiхто нiчого не бачив, не чув, "ми  собi  мирнi
люди i дайте нам спокiй".
   Так тривало цiле лiто аж до глибоко?  осенi.  Потiм  чекiсти  забралися
геть, село занурилося  в  сво?  газдiвськi  клопоти,  синьо-жовтий  прапор
полетiв iз черешнi, як кольорова птаха, що жила в дитинствi  в  кожному  з
нас, у вирiй, i про нього почали забувати. А коли люди навеснi зовсiм  про
нього забули, вiн одного ранку знову появився, як Iсус Христос, на цей раз
на грушцi посеред поля, що зветься "Городищем"; груша  якраз  цвiла  бiлим
цвiтом, а поверх бiлоцвiття, як корона - синьо-жовтий прапор.

   I знову почалося...
   Авжеж, Опришко мав рацiю: скiпки таки  палахкотiли  посеред  колгоспно?
ночi i ?х таки боялися... боялися, щоб не пiдпалили байдуже море.
   - Тiльки ж бо ви, професоре, чомусь тодi не розтулили долонi, щоб бодай
уявно уберегти полумiнець вiд злого вiтру,  що  дув  студено  й  чорно,  -
дорiкнув менi Опришко.
   Я не мав йому що вiдповiсти.
   Було менi гiрко...
   Насамкiнець Опришко пригадав:
   - Чи не забули-сьте, професоре, де похована Юстина?
   Не малюй мене, художнику, грiшником, який ка?ться,  колiнкуючи  посеред
бiло? i голо? пустелi; не малюй мене, художнику, слiпцем, який прозрiва? в
муках, роздираючи пiтьму;  не  малюй  мене,  молодий  сусiде,  подорожнiм,
котрий нарештi втрапив на правдиву дорогу.
   Намалюй мене сухим i прямим, як  горiхова  палиця,  дiдком,  котрий  не
голився зо три днi, а тому сизий на обличчi, який пасе за  селом  на  ровi
попри дорогу свою козу, що зветься Парася; коза моя  пощипу?  траву,  а  я
сиджу на гребенi рову, i добре менi отак сидiти, i тепло, i сонце  свiтить
лагiдно, i жайвори сиплять срiбло понад пшеницями, i хочеться менi жити ще
тисячу лiт разом з жайворонами та мо?ю козою.

   Аж тут коза, моя Парася, пiдвела  голову,  задерши  бороду,  й  голосно
замекала, як колгоспний мотоцикл. Дорогою з  села  йшло  в  поле  дiвча  -
голiнасте, з двома  косами  у  червоних  биндах...  бинди,  немов  червонi
мотилi, то злiтали, то знову  осiдали  на  плечi;  дiвчинi  було  десь  зо
чотирнадцять рокiв. В однiй руцi несла клунок - певно снiданок татовi,  що
десь косив на далеких луках, у лiвiй - бiдончик з  водою.  Я  очiкував  ??
наближення, чомусь менi баглося дiвча зупинити  й  спитати,  скiльки  воно
збира?ться жити, я збирався ?й наворожити тисячу рокiв.

   Але дiвча, таке бiлоголове, таке струнке, таке юне  з  двома  кулачками
грудей, помiтивши мене з козою,  спершу  потупило  вид,  а  потiм  взагалi
вдало, що мене й не помiтило, що мене нема, що мене нiколи на свiтi  й  не
було, й подрiботiло мимо, вiйнувши спiдничкою й не сказавши нi "славайсу",
нi "добридень", нi "помагайбiг"...
   Як то сталося, холера ясна,  що  мене  начебто  нема  на  свiтi,  що  я
невпiзнаний,чужий сиджу в полях горопаських?
   Гей, та де ж мо? апостольськi сандалi??
   ...Я лише не знаю, художнику, як ти все це намалю?ш? Але на  те  i  дав
тобi Бог талант.

   _
   _
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   8
   Мене покликали...
   Вранцi на воротях, коли ми з Павлом Ключарем зiбралися  йти  до  церкви
Святого Духа, нас перестрiла задихана молодичка - "дiжурна" з  сiльради  й
чомусь упiвголоса сказала, що кличуть мене начальники  до  "канцелярi?"...
кличуть та ще й попереджають, щоб я не барився i явився  перед  ?хнi  яснi
очi туй як туй.

   - Хто ж то у  сiльському  нашому  урядi  засiда?  зрання?  -  перепитав
молодичку Ключар. Був назовнi спокiйним, принаймнi  вдавав  спокiйного,  в
очах однак пробивалася стурбованiсть.
   Молодичка  назвала   голову   сiльради   Дмитра   Цимуся,   дiльничного
мiлiцiонера Яцину й партiйного секретаря  з  колгоспу  "отого  голомозого"
Афоню Пиндилика. А ще щойно з району примчався на мотоциклi молодий  панок
з вусиками.
   Ключар тужно дивився на вулицю, про себе щось розмiрковуючи: брови його
бiлявi, кудлатi, як волоття, то супилися хмарно, то повзли вгору на  чоло,
а вуста крiпко тримали слова за зубами. Вулиця, що починалася з Ключаревих
ворiт, пiщаною бiлою крайкою стелилася й бiгла неквапом уздовж  фарбованих
на синьо парканiв i ворiт, на котрих несподiвано для  себе  я  зобачив  де
чоловiкiв, де - жiноцтво, а де й дво? - тро? дiтлахiв, що осiдлали  ворота
як коней; оця вулиця бiла, отi дiди на воротях, оте  жiноцтво  й  дiтлашня
споглядали на нас  iз  Ключарем  i  на  молодичку  з  сiльради  допитливо,
очiкуючи; я зрозумiв, що лютувалася змова мiж Ключарем i вулицею... змова,
мабуть, як вогонь в осiннiх  сухих  травах,  нишком  покотилася  по  iнших
вулицях, по цiлому селу. Але не чути  було  скрипу,  нагально?  тривоги  -
газди вдавано байдуже покурювали цигарки, посхилявшись  на  ворота,  жiнки
вишiптували вранiшнi молитви, а дiтлахи i'хали на воротях у свiти, якi  ?м
снилися. Дими над череп'яними, над шиферними й подекуди солом'яними дахами
пнулися у високостi голубими колонами  -  на  тлi  чистого  неба  поставав
колонадний храм, у якому панувала тиша й гармонiя.
   Ключар посмiхнувся.
   - Це ти, Меланко, людей розтривожила й повикликала з хат  до  ворiт?  -
спитав вiн молодичку з сiльради,  пiдморгнувши  iй  по-змовницькому.  Вона
звела плечима. Боса,  в  старiй  камiзельцi,  що  колись  була  чорною  та
вишиваною, у бiлiй домотканiй сорочцi, що виглядала  з-пiд  рясно?  чорно?
спiдницi, молодиця була схожа на ластiвку.
   - Боже борони, - перехрестилася, немовби мух вiдганяла вiд  обличчя.  -
Нiкого я не страшила. Шо я  дурна?  При  урядi  нинi  прецiнь.  -  В  очах
стрибали бiсики. - Ну, по дорозi, хто був цiкавий,  розповiла-м,  що  нинi
менi снилося вороння понад Святим Духом... сон,  мабуть,  сповня?ться,  бо
ось кличуть до канцелярi? того професора зi Львова, котрий шука? в  стiнах
Святого Духа замурованих скарбiв. - I молодичка оглянувшись, засмiялася  з
сво?? маленько? хитростi.
   - Ну й добре, - похвалив ?? Ключар. - Ше по дорозi забiжи  до  Вербена,
розкажи старому  що  й  до  чого.  А  в  урядi  сiльському  замельдуй,  що
львiвський професор зараз буде. Бiжи, Меланко, - i вiн злегка  пiдштовхнув
молодицю за лiкоть. - Цiлий трибунал зiбрали в сiльрадi, - сказав, - але й
нас немало, правда, Меланко?
   Вона нiчого не вiдповiла; нiяких роз'яснень не дав менi також Ключар, я
сам чейже  не  вiднинi  знаю,  що  в  Черченi  iсну?  мовчазна,  нiким  не
органiзована, стихiйна змова супроти тутешньо?  влади  в  оборонi  Святого
Духа; я не один раз спостерiгав,  удаючи,  що  це  мене  не  обходить,  як
кожного ранку, коли погода, як золото, i коли дощ,  поблизу  Святого  Духа
кружляв хтось iз сiльських людей - добровiльних вартових, котрi пильнували
тi?? хвилини, коли ми з Ключарем вiдчиняли церковнi  дверi...  пильнували,
щоб ворожа сила не спробувала заволодiти ключем; очевидно, протистояння  з
владою не було безпечним, це люди в Черченi знали з  власного  досвiду,  а
все ж Святого Духа вони не вiдцуралися.  Сидячи  або  ж  колiнкуючи  перед
стiною й визволяючи з-пiд  тиньку  по  сантиметру  творiння  стародавнього
майстра, я думкою блукав навколо церкви помiж хрестами або ж занурювався в
гущаки кукурудзи, тичено? квасолi й у пралiси  соняшникiв  на  довколишнiх
городах i пробував розмовляти з вартовими, цiкавився, чому  вони  дорожать
сво?м Святим Духом, i чи ?м не страшно, що котрогось  судного  дня  ворожа
сила з Рогача або й з  самих  обласних  Бистричан  обступлять  Святий  Дух
танками, обсотають його линвами й розтрощать церковцю  на  чотири  сторони
свiту... розтрощать, рознесуть, потоптом пройдуть, а  ви  й  не  встигнете
церковцю оборонити, це станеться вночi або  ж  коли  запiють  кури  й  сни
запанують глибокi; вони iз силою ру?нною набули практики,  досвiду,  таким
же способом, чув я, розвалили церкви у Бойкiвських горах, у Яворi, у мiстi
Долинi, i ще десь... i ще... i ще... А там церкву пiдпалили... i там...  i
там.
   Горять свiчi аж попiд небеса...
   Мо? уявнi вартовi лише зiтхали, ?х не обходило,  що  в  iнших  околицях
сатанинська сила взяла верх, у Черченi, будьте певнi, професоре, цього  не
станеться, ми не допустимо, ми вже один раз перемогли владу,  отого  Афоню
Пиндилика  з  медальками  на  гiмнастьорцi,  тепер  теж  не  дамося.  I  я
повертався  з  уявно?  мандрiвки  на  сво?  риштування  в  церквi  духовно
наснаженим; я почувався злютованим з невидимими  вартовими  Святого  Духа,
вони, дарма, що були помiж ними кволi старцi або й пiдлiтки, додавали менi
сили й вiдваги: за нами муром стояло село.

   Проте, вiдвага таки конче була потрiбна: я здавав собi справу,  з  яким
монстром затiяв небезпечну гру; покищо ворог  зача?вся  чи  вражений  мо?ю
хоробрiстю, чи розгублений сiльською згуртованiстю, чи навчений попереднiм
досвiдом,  що  черченцiв  солими  руками  не  вiзьмеш,  але   треба   було
сподiватися: рано чи пiзно, а вiн покаже сво? зуби; я думав про його зуби,
про кiгтi, про копита, про його жорна, на  яких  вiн  зжорновував  людськi
долi,  мистецькi  таланти  перемелював  у  лантухи  розжованого   дешевого
плазування, i думки цi остерiгаючi чомусь закрадалися в мо? сни...  i  сни
розлiталися навсiбiч, залишаючи  мене  самого  на  постелi,  охопленого  й
окропленого тривогою;  удень,  щоправда,  тривога  пiд  сонцем  присихала,
залишаючи в душi жовтий сморiд, зате вночi пiдповзала до мене  на  черевi,
немов знесилений голодний вовк; вовк клацав зубами.

   - До чогось хочуть причепитися... знайшли якусь причину, -  промовив  в
унiсон мо?м думкам Павло Ключар. - Щось ?м стрiлило до голови. Видно, ваша
робота у Святому Дусi не припала до вподоби. Ви ж  самi  кажете.  Майстре:
?фрейтори не сплять

   Щоб ?фрейторам не  "стрiляло  до  голови",  ще  до  того,  поки  почати
дослiдження стiни в Святому Дусi, ми з  Ключарем,  якого  люди  в  Черченi
назвали помiж собою Хранителем  Святого  Духа  (офiцiйно  вiн  числився  в
обласному кра?знавчому музе? молодшиим науковим працiвником),  побували  в
сiльрадi, де я вiдрекомендувався,  що  я,  такий-то  й  такий,  маю  право
дослiджувати, вивчати, реставрувати пам'ятки iсторi? та культури, й власне
прибув у Черчен  до  Святого  Духа  на  прохання  обласного  музею...  ось
офiцiйний лист iз пiдписом директора музею товаришки Журавель... до  речi,
вона три днi  тому  побувала  з  компетентною  комiсi?ю  у  Святому  Дусi:
мистецтвознавцi очiкують, що Святий Дух здиву? свiт.
   Дмитро Цимусь,  сiльрадiвський  голова,  високий  i,  хоч  iще  молодий
роками, зовсiм сивий, уважно  вивчав  мо?  папери...  так  уважно,  що  аж
ворушив губами, немовби вивчав написане в паперах напам'ять;  але  це,  як
менi здалося, робилось для "людського ока", назагал Цимусь  був  чоловiком
добродушним, усмiхненим, але мусив удавати з себе запопадливого  урядника,
тим бiльше, що справа стосувалася Святого Духа, хоч "уряду  над  церквою",
як вiн  казав,  сiльрада  не  мала.  Пiсля  вiдомих  подiй,  коли  районнi
керiвники вiд культури, агiтацi? та пропаганди  вирiшили  збити  з  церкви
хрест та обладнати в нiй примiтивний, зрозумiла  рiч,  ате?стичний  музей,
(встигли уже поруйнувати бiчнi вiвтарi), Черчен - тихе, покiрливе  начебто
село  не  то  що  проiгнорувало  районне  рiшення,  а  й   таки   вiдкрито
збунтувалося, не порахувалось навiть з мiлiцi?ю, що примчалася "на  алярм"
iз Рогача; вчинилася сутичка, були крики, полетiло камiння, стався скандал
на цiлу область, бо ж вибухнув стихiйний колгоспний  страйк.  Пiсля  цього
ключ вiд церкви Святого Духа не зберiга?ться в сейфi сiльско?  канцелярi?,
вiн узагалi пропав, щез, загубився, упав у криницю...

   Шукай вiтра в полi...
   Цимусевi самому вистачило глузду й стримував iнших запопадливих "борцiв
iз релiгi?ю",  а  найперше  колгоспного  парторга  Афоню,  тобто  Афанасiя
Пиндилика, того ключа не шукати, не ятрити заруб-цьованi рани, до  того  ж
Святий Дух передали у вiдання Бистричанського музею. Про поряднiсть Дмитра
Цимуся свiдчило й те, що якраз вiн рекомендував  хранителем  Святого  Духа
Павла Ключара. Котрогось дня, коли я уже працював над розчищенням  фрески,
Цимусь "службове", як вiн висловився, навiдавсь до  Святого  Духа;  деякий
час тупцював коло стiни, тулив до не?  долонi,  немов  би  долонями  хотiв
просвiтити й наперед дiзнатися, що власне пiд нашаруванням фарби  й  вапна
приховано; потiм обома долонями торкнувся мо?х плечей, i я подумав, що цей
усмiхнений потайний чоловiк теж напевне числиться серед тих, кому  дорогий
Святий Дух.

   I тому нежданий виклик до  сiльради  руйнував  у  мо?й  свiдомостi  уже
усталений образ потайного доброзичливця... хоч, щоправда,  випало  менi  з
пам'ятi, що окрiм Цимуся  чека?  на  мене  Афанасiй  Пиндилик,  дiльничний
мiлiцiонер Яцина та ще примчався з Рогача  на  мотоциклi  якийсь  молодик.
Можна було тiльки здогадуватись, що не для добра зiбрався цей трибунал.
   - Вигадали якусь заковику товаришi ?фрейтори. Чого дивуватися. Вони  на
те ?, - далi пiдбадьорував мене Ключар, уже стоячи на хвiртцi.  -  Але  ви
тримайтесь... Документи вашi законнi, все оформлено як належиться.  Ну,  а
крiм того, ви не однi. Розумi?те? - За цих  кiлька  хвилин  Павла  Ключара
гейби  пiдмiнили:  не  було  на  свiтi  лагiдно  усмiхненого  поета,  дещо
повiльного, м'якого, якого я звик бачити кожного  дня;  стояв  на  хвiртцi
високий, зiбраний у кулак вартовий Святого Духа, його ключар.
   Заледве переступивши порiг сiльсько? канцелярi?, я  вiдчув  якби  запах
небезпеки; небезпека, потужнi струми ворожостi вилунювалися насамперед вiд
молодика, що був низькорослий, щуплий, як горобець, дрiбоньке його обличчя
з метеликом смiшних вусикiв було стерте, розмазане, невиразне; молодик був
сiрий на колiр: вбрання, сорочка, краватка,  волосся  зачесане  на  правий
бiк, вусики пiд носом, що вирiс завбiльшки в жолудь - увесь вiн був  гейби
притрушений попелом, i я, окинувши його поглядом, оцiнив його вмiння  бути
сiрим, непомiтним, розчиненим у масi: на таких в гуртi переважно нiхто  не
зверта? уваги, вiн нiбито ? i його нема.

   Сiрий молодик не вдався до гри  в  "цюцi-бабцi",  а  "просто  з  моста"
сказав, що при?хав iз районного кадебе з дорученням вiд  керiвництва,  щоб
зустрiтися з вами, Василю Васильовичу, не в чотири ока,  а  в  присутностi
радянсько? влади й громадськостi Черчена, тому, як бачите,  й  сидить  тут
голова сiльради, секретар парткому колгоспу, а також, так би  мовити,  для
порядку, лейтенант Яцина.

   Потреба  цi??  розмови,  Василю   Васильовичу,   визрiла   виключно   з
громадсько? необхiдностi, а не вiд забаганки органiв чи райкому партi?, це
прошу мати на увазi. Ми розумi?мо вагу, значення мистецько? пам'ятки,  яку
ви, так  би  мовити,  вiдкрива?те  для  свiту.  Свiдченням  доброзичливого
ставлення районного та й обласного керiвництва до церкви  Святого  Духа  ?
згода передати ?? пiд юрисдикцiю обласного музею... та навiть  призначення
вiдомого вам Ключара, який у минулому допускався  полiтичних  помилок,  на
посаду хранителя  Святого  Духа,  мають  переконати  вас,  професоре,  що,
по-перше: ми цiну?мо i шану?мо iсторичний спадок свого народу, бо ж  не  ?
якимись безбатченками. Два: ми, навченi гiрким досвiдом, не  ма?мо  намiру
конфлiктувати з Черченем, з селом,  де  ?  передовий  колгосп,  де  багато
маякiв  працi,  в  якому  переважна  бiльшiсть  жителiв  -   люди   чеснi,
працьовитi, одне слово - трударi... i от цi  трударi,  серед  них  ?  люди
заслуженi, як от, наприклад, Марiя Рибка, доярки Гафiя  Тулумбас,  Параска
Семенiв та iншi, звернулися до нас, до органiв, iз попереджувальним,  якби
сказати,  проханням:  не  дати  повторитися  тому,  що  п'ять  рокiв  тому
вiдбувалося навколо церкви Святого Духа.
   Молодик у сiрому костюмi говорив рiвно, спокiйно, немов читав  передову
статтю з районно? газети, але чим довше, монотоннiше вiн нанизував  слова,
тим  виразнiше,  сильнiше  я  вiдчував  небезпеку,  що  липким  павутинням
обсотувала мене, лякала непередбаченим  рiшенням,  яке  мiг  прийняти  цей
нiбито на поспiх, а напевно таки продумано  скликаний  трибунал;  зрештою,
небезпека снувалася не так довкола мо?? особи, як  навколо  Святого  Духа,
навколо фрески,  i  я  був  готовий  ??  обороняти...  i  був  я  водночас
розчарований, морально подавлений тим, що в Черченi знайшлися люди,  серед
них Марiя Рибка, iсторiя життя яко? мене потрясла, я раз по раз повертався
думкою до трагедi? цi??  вродливо?  жiнки,  яка  заради  фальшиво?  слави,
орденiв, сидiння в президiях, премiй, солодкого життя, пустилася берега...
я, бувало, то винив ??, то виправдовував "такими" порядками в суспiльствi,
або й звалював вину на  ??  чоловiка,  сво?рiдного  сутинера,  якому  було
вигiдно i зручно мати жiнку-передовичку, що приносило матерiальнi  вигоди;
я не знаю, чому я так перейнявся долею Марi? Рибки... може, тому, що  вона
розумiла свiй грiх i сво? падiння, одначе не збиралася  нiчого  змiнювати,
було ?й добре отак жити, i в цьому був увесь ?? трагiзм; я збирався колись
намалювати  портрет  цi??  трагiчно?  душi;   сьогоднi   додався   до   ??
психологiчного портрета iще один штрих.

   Я думав,  що  Святий  Дух  потрiбно  обороняти  не  лише  вiд  районних
?фрейторiв,  а  й  також  вiд  тутешнiх  "трударiв",  якi  сво?м   гострим
суперрадянським нюхом нiбито уловили загрозу, що вiяла вiд  Святого  Духа.
Ох, краяни ви мо?, краяни... А втiм,  "тутешнi"  -  це  тiльки  ширма,  за
ширмою  ось  цей  сiрий  молодик,  приблуда  Пиндилик,  районнi,  обласнi,
московськi ?фрейтори.
   Хотiв би я тiльки знати, краяни ви мо?,  в  чому  поляга?  загроза  вiд
Святого Духа, попереджувати яку ви  поквапилися?  Мене  розбирала  злiсть;
менi надокучило вiдчувати себе в ролi пiдсудного й дивитися,  слухати,  як
до Страдчо? долини скрадливо пiдкочують клубища павутиння  чи  й  колючого
дроту, щоб обгородити  його,  обсотати  зусiбiч,  щоб  не  було  до  нього
доступу, щоб заiржавiла по ньому пам'ять. Не можу тiльки собi пояснити  (а
може, пояснення давно живе в мо?й душi?), чому власне  Святий  Дух  iзнову
привернув до себе увагу ?фрейторiв? Чи рiч у фресцi, над розчищенням  яко?
я працюю,  чи...  Але  ж  iще  нiхто  точно  не  зна?,  що  на  тiй  стiнi
намальовано, iще попереду багато роботи.
   Я так i спитав ?х, кожного зокрема, по черзi; спершу спитав молодика  з
кадебе, потiм мiлiцiонера - вродливого парубiйка  з  великими,  як  сливи,
очима, а наостанку - Афанасiя Пиндилика, який притулився на стiльцi  збоку
(гейби зача?вся у засiдцi) й смалив цигарку за  цигаркою.  Про  Пиндилика,
тобто про Афоню, як його називали  по-вуличному,  котилася  слава  як  про
чоловiка  "нервного",  але  сьогоднi  вiн  сидiв  сумирно.   Голена   "пiд
Котовського" продовгувата голова, видовжене обличчя  -  огiрок  на  довгiй
ши?. Був одягнутий у вiйськову,  чисто  випрану  гiмнастьорку,  на  грудях
висiла планка колодок орденiв i медалей, що мали свiдчити про його  бойове
во?нне минуле; окремо коло колодок Пиндилик пришпилив медаль "За вiдвагу";
очевидно, ця деталь мала говорити про риси його характеру.

   Мо? запитання стосувалися усiх i кожного  зокрема,  але  вiдповiв  менi
тiльки молодик у сiрому; дрiбненьке, мале, як кулачок,  його  обличчя  при
цьому незадоволено морщилося, мовляв, нам зрозумiло,  Василю  Васильовичу,
ваше прагнення вiдкрити, подарувати  укра?нськiй  радянськiй  культурi  ще
одну цiкаву пам'ятку, якщо вам вiрити, з  XVII  столiття...  нам  потрiбнi
такi вiдкриття, скарбниця стародавнього укра?нського живопису не так уже й
багата внаслiдок во?н, лихолiття, нацiональних утискiв, часом  невиважених
дiй  уже  в  наш  час...  ми  це  визна?мо...  ми,  прецiнь,  теж  кiнчали
унiверситети й дещо розумi?мо. Ми з вами, Василю Васильовичу,  ми  вiримо,
що... завтра-пiслязавтра, я  маю  на  увазi  близьке  майбутн?,  фреска  у
Святому Дусi буде  на  часi...  явиться  вона  людям  в  усiй  красi.  Але
повторяю:  завтра!  (Молодик  при  цьому  пiдняв  палець).  I   прошу   не
дивуватися, що це станеться, кажучи образно, лише пiслязавтра. Ви,  Василю
Васильовичу, дивитеся  на  речi  з  точки  зору  художника,  реставратора,
мистецтвознавця, але не з точки зору полiтика,  члена  партi?,  який  зна?
тутешнi умови, настро? людей. Ваша фреска iще до кiнця  не  вiдкрита,  про
не? тiльки й чули, що  на  стiнi  намальоване  страшне,  повне  крику  око
якогось мученика, а вже сьогоднi фрескою  зацiкавилися...  пiшов  поголос,
ажiотаж.  А  що  буде  завтра?  Завтра  сюди  посунуть  орди   не   просто
шанувальникiв стародавнього  живопису...  посунуть  орди,  якби  то  легше
означити, нацiональних романтикiв, любителiв патрiархальщини,  десидентiв,
усяко?, вибачайте,  наволочi.  Вам  напевно  розповiдали,  що  в  дово?ннi
польськi часи до Страдчо? долини, до Святого  Духа,  до  цвинтаря  Сiчових
стрiльцiв i Козацько? могили на Зеленi свята й також у кожну  рiчницю  так
званого   Листопадового   зриву   1918   року,   коли    постала    ЗУНРа,
прителеплювалися сюди не сотнi, а цiлi тисячi...; тут  туманiли:  молитви,
спiви, прапори, промови, просто розмови... нацiоналiстичний чад. Тому нинi
мусимо визнати, що Страд-ча долина  стала  якби  колискою  бандерiвщини...
навколишнi лiси кишiли бандерiвськими бандами.  Дума?те,  випадково  п'ять
рокiв тому спричинився скандал,  коли  спробували  зняти  з  Святого  Духа
хрести? Збiглося несвiдоме жiноцтво,  так...  але  ми  переконанi,  що  за
жiнками стояли  тi,  якi  повернулися  з  Сибiру,  з  таборiв...  вони  не
перекувалися, вони - прита?лися.
   Тепер уявiть собi... адже ви - художник мислите образами, вам не  тяжко
уявити картину, коли фреску розкри?те повнiстю  i  про  не?  заговорять...
коли Страдча долина  знову  стане  мiсцем  для  прощi  не  так  до  вашого
стародавнього  мальовидла,  як  до  стрiлецьких   могил.   Ото   ж,   цi?ю
перспективою, професоре, й стривоженi простi трудiвники, якi шукають у нас
допомоги.
   Тому  я  тут...  я  тут  у  порядку,  так  би   мовити,   профiлактики,
попередження, для добро? поради: нам не  хотiлось  би,  щоб  вервечка  вiд
бандерiвсько? колиски опинилася у ваших  руках.  Наше  завдання:  оберегти
вас... ваше добре iм'я.

   Я мовчав; я давно був готовий до подiбно? розмови, мене до не? готували
не гiльки Вербень з Ключарем; iще  в  зеленiй  молодостi,  коли  я  вперше
розчистив маленьке вiконце в стародавнiй iконi,  крiзь  яке  поглянула  на
мене Богородиця, небiжка-мама, спостерiгаючи за мо?ю роботою, обняла  мене
за плечi й спитали: чи тво? маленьке  вiдкриття,  оце  вiконце  на  iконi,
сподоба?ться в iнститутi, чи це тобi, сину, не зашкодить? Одначе сьогоднi,
навiть будучи готовим до подiбно? розмови, я був приголомшений неприкритим
шантажем: у  мо?й  руцi,  бачите,  виявилась  вервечка  вiд  бандерiвсько?
колиски. Не бiльше й не менше.
   - То що ж ви порадите? -  спитав  я  молодика.  Очевидно,  я  таки  мав
розгублений вигляд, бо вiн задоволене посмiхався.

   - Рада наша проста, - промовив серйозно. - I я це говорю  не  лише  вiд
себе, маю доручення вiд керiвництва: залишiть на певний час Святий  Дух  i
?дьте в Карпати на пленер. Свiт прекрасний... сучасний  свiт  кращий,  нiж
збляклi барви на церковному мальовидлi. - Молодик був упевнений,  що  свою
мiсiю, покладену на нього, виконав; вiн, очевидно, не уявляв, щоб хтось та
не  порахувався  з  рекомендацi?ю  "органiв";  вiн  уявив,   що   я   лежу
розпростертий  на  лопатках.  I,  мабуть,  якусь  хвилину  я  таки   лежав
безпомiчний, шукаючи виходу з пастки, що ?? обтикали ловецькими  червоними
прапорцями. Я мiг простягнути руку  й  сiрий  молодик  вивiв  би  мене  на
безпечне мiсце, й за це нiхто б мене не осудив, принаймнi  вголос,  кожний
на мо?му мiсцi учинив  би  так  само,  або  майже  кожний,  з  "органами",
прецiнь, не жартують. Лише я знаю,... я переконаний, що  у  Львовi  кожний
другий мiй знайомий спитав би мене: "Слухай-но, невже ти не поцiкавився  в
"органiв", чого вони пхають носа до фресок сiмнадцятого столiття, яке ?хн?
дiло,  хай  шукають  шпигунiв,  дисидентiв,  учорашнiх   банд-пiдсiбникiв,
бандерiвцiв, хай за ними йдуть слiдом, як пси, це  ?хня  робота,  але  хай
залишають у споко? безiменного митця, страдника, твiр якого,  вочевидь,  у
сiмнадцятому  столiттi  тодiшнi  "органи"  теж  визнали   небезпечними   й
замурували його вапном... замурували й "ослiпили".
   Паралель мiж сiмнадцятим столiттям i сьогоднiшнiм днем,  що  скресла  в
мо?му мозку, була схожа на електричний удар... було таке  враження,  що  я
торкнувся оголеного електричного дроту; удар, труснувши,  привiв  мене  до
тями: важливе не те, що завтра скажуть мо? колеги у Львовi  -  осудять  за
вiдступ, чи згодяться, що iншо? ради не було... важливо,  як  я  сам  собi
подивлюся ув вiчi, чи буду опiсля  сам  себе  поважати  як  мистець  i  як
науковець. Я у цi хвилини якось призабув, що тут таки, у Черченi, маю двох
друзiв - суддiв, якi вiдразу вiдцураються вiд мене  як  вiд  зрадника;  та
навiть ?хн? презирство, я думаю, можна пережити, у стократ важче  пережити
презирство до самого себе - блукання  по  всiх  колах  свого  внутрiшнього
пекла.
   Й напевне провiдником по всiх мо?х пекельних  колах  був  би  невiдомий
мистець з сiмнадцятого столiття; цей натхненний чернець удень i  вночi  не
давав би менi спокою: сьогоднi вiдiбрав би в мене пензель, завтра - змiшав
би в купу всi мо? фарби, пiслязавтра - кинув би у вогонь мою палiтру, а ще
котро?сь ночi вийняв би з мене талант,  мовивши  при  цьому:  "Нащо  тобi,
чоловiче, цього Божого дару, якщо ти скорився ?фрейторам".
   I покотиться мiй талант у безодню.
   - Менi зда?ться, що до кожно? людини  приходять  такi  днi...  настають
такi днi, коли  треба  вибирати:  ?  важлива  робота,  яку  мусиш  зробити
сьогоднi, це твiй святий обов'язок, справа тво?? честi, i  ?  робота,  яку
можна вiдкласти назавтра, - промовив я,  вiдчуваючи  незрозумiлий  приплив
утiхи, що потекла мо?ми  жилами.  -  На  завтра,  гадаю,  можна  вiдкласти
по?здку в Карпати на пленер.

   - Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, - зiтхнув  молодик.  Був
схожий на великого щура, що присiв на хвiст... сидiв молодик на  хвостi  й
нервово бiгав олiвцем у сво?му блокнотi. - Ви  -  член  партi?  i  повиннi
знати, чим це пахне. Зна?те? - оскалив хижо гострi бiлi зуби.

   Це була вiдкрита погроза; iншо? збро? ?фрейтори уже не мали.  Щоправда,
вони могли заборонити далi працювати над розчищенням фрески, могли  знайти
якийсь формальний привiд. Та ?м баглося, щоб  я  особисто  вiдмовився  вiд
Святого Духа, а вже потiм буде видно.
   - Та що ви з ним панька?тесь!  -  таки  не  втерпiв,  скочив  iз  свого
стiльця   гарячий   Афоня   Пиндилик.    -    Зд?сь    по-нашому    треба,
по-пролетарському...

   Нi, вiн не докiнчив, його шарпнув iззаду за хвiст  гiмнастьорки  Дмитро
Цимусь.

   - Подивiться-но, товаришi, у вiкна, - сказав вiн стиха.
   Всi припали до вiкон. А я вдарив ногою у дверi й вийшов на вулицю...  я
вийшов на вулицю й остовпiв: у скверику перед  сiльрадою,  на  дорозi,  на
греблях придорожнiх ровiв сидiли й стояли чоловiки й жiнки  -  заледве  не
цiле село зiбралося тут купно; я зрозумiв, що зiбралися вони тут для  мо??
пiдтримки або й оборони. Нiде помiж  людьми  я  не  бачив  Ключара  або  ж
Вербеня, хоч i здогадувався, що цей сiльський схiд  -  ?хня  робота.  Зате
ген-ген на стежцi, що бiгла навпростець городами  до  Страдчо?  долини,  я
побачив високу постать у чернечiй сутанi, щоправда, чомусь у сутанi  бiлiй
та ще пiдперезану червоним поясом. Чернець був простоволосий,  довге  сиве
волосся розвiвалося  на  вiтру  й  свiтилося,  вибухаючи  iскрами,  чистим
срiблом; я знав, що на стежцi, власне, нiякого  черця  нема,  я  його  сам
вигадав, я його хотiв там бачити,
   А може, це був я сам?
   Це я iшов до Святого Духа й сотнi пар очей  провожали  мене  поглядами;
погляди мене любили й оберiгали.

   ЧАСТИНА СЬОМА
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   1
   Нiхто з нас, чоловiкiв, не зна?,  звiдки  появляються  у  нашому  життi
жiнки; i нiхто з нас, чоловiкiв, не збагнув iще жiночо? сутi. Й не  дивно,
що цим питанням сушать собi голови мудрецi,  й  що  мистцi,  вiдколи  свiт
сто?ть, залюбки пробують оживити на сво?х полотнах чи в мармурi або каменi
небесне  сяйво  жiночого  тiла,  що  поети  усiх  часiв  i  всiх  народiв,
починаючи, мабуть, вiд царя Давида, не можуть  розгадати  чар,  глибину  й
водночас вiчну тайну жiночих очей;  нiхто  з  нас,  смертних,  не  може  в
жiночих очах iз певнiстю прочитати: чи це кохання, чи це кокетство, чи  це
обiцянка  насолоди,  чи  це  маска  холодно?  байдужостi,  чи  це  почуття
переваги, а то й зневаги, чи це погляд iз минулих правiкiв, чи це знову  ж
таки обiцянка, але вже обiцянка вiчностi,  чи  й  навпаки  -  пророкування
забуття? Жiнки схожi на сфiнксiв у чоловiчiй пустелi, ми блука?мо  навколо
них поодинцi й отарами, зазира?мо ?м ув  вiчi,  виспiву?мо  ?х  у  пiснях,
вимрiю?мо у снах, засипа?мо дарунками, буду?мо для них гнiзда,  а  вони  з
висот сво?? самотностi й розумiння свого призначення минають нас на тiсних
вiд  натовпiв  мiських  вулицях,  на  розквашених  тракторами  й   худобою
колгоспних путiвцях чи десь на вузьких стежках помiж житами, i зникають  у
людських гуртах або ж у пшеничних нетрях,  i  пiсля  них  нам  залиша?ться
тiльки ?хнiй вабливий запах, i тiльки сяйво ?хнього волосся, що спалахнуло
на сонцi або ж повiсняною бiлизною, або вороненою чорнотою, або  ж  вогнем
яро? мiдi... i тiльки ?хнi погляди залишаються нам у душах як знаки чогось
незрозумiлого i та?мничого; i ще  залишаються  нам  ?хнi  усмiшки;  жiночi
усмiшки (ви помiтили?) схожi (я починаю грiшити пишнослiв'ям, так? Але  не
каюся,  нi.)  на  пелюстки  весняного  первоцвiту  -  такi   ж   нiжнi   в
на-пiврозтулених устах;  тандiтнi,  по  яких  можна  хiба  торкатися  лише
цiлунками. Але ви помиля?теся, якщо дума?те, що ?хнi  посмiшки  призначенi
виключно для вас, жiнки - потайнi iстоти й вони посмiхаються переважно для
себе: то вони згадують про вчорашню при?мну нiч,  то  вони  слухають  самi
себе, а в собi - або ж зачате дитя, або ще жадання  материнства,  то  вони
снять прилюдно про  десь  побачену  суконку  або  ж  перстенець,  то  вони
розквiтають мимоволi  перед  майбутнiм  сво?м  святом,  яке  може  статися
сьогоднi, завтра чи й пiслязавтра... жiнки  завжди  очiкують  та  очiкують
свого свята, як каня дощу.
   Одного дня, одного вечора, однi?? ночi ста?ться чудо: котрась  з  жiнок
чи дiвчат, яка дотепер пропливала  мимо  вас  iз  загадковою  посмiшкою...
пропливала, немов лодiя iз невiдомих морiв i в цих морях зникала, й  через
те була для вас недоступна,  далека  й  взагалi  iрреалiстична,  раптом...
раптом, iдучи вам навстрiч, зупиня?ться, дивиться на вас сво?ми  очиськами
мовчки й  захоплено,  мовби  ви  красень  iз  красенiв,  i  ви  теж,  дещо
спантеличенi, раптом почина?те згадувати, що  якраз  навколо  цi??  iстоти
блукали вашi думки, що це якраз та, яку ви очiкували з дня на день;  i  не
ма? значення: вродлива вона,  чи  так  собi  сiренька  пташка,  висока  чи
низька, розумна чи не дуже, укра?нсько? вона породи чи яко?сь  чужинецько?
- вона для вас найкраща, найрозумнiша, найчистiша.

   Най... най...
   I ви вiд цi?? хвилини, якщо й були ате?стом, почина?те вiрити  в  Бога:
це Бог послав вам жiнку для щастя i продовження роду.
   - Я теж прислана  Богом,  правда?  -  без  промiнчика  кокетства  Ольга
глянула на мене. Дивилася довго, пильно, немов би я теж приплив до  не?  з
iншого далекого свiту. - А поки я пливла сюди... це тривало, мабуть, сотнi
лiт, ти роздобув у ворожбитiв книжку, з яко?  навчився  туманити  дiвчатам
голови?  -  злегка  усмiхнулася  кутиками  уст.  Ув  очах  сяйнули  веселi
iскринки... сяйнули й вiдразу погасли.  -  Або  й  нема  на  свiтi  нiяко?
ворожбитно? книжки, це дi? на тебе ворожба рiки, отого крутого берега,  що
червонi? оголеними  кiстяками  червоних  скель,  оцi  поля.  I  сонце,  що
заходить... Завтра буде день, буде будень, ворожба, як роса, зiйде з  очей
i ми знову опинимося в буденщинi, як у калюжi,  на  якiй  нема  мiсця  для
тво?х лодiй. Ось побачиш...
   Я мовчав; я уже все виказав, що мав казати,  менi  тепер  баглося  лише
сидiти обiч Ольги, мовчати й шалено стримувати себе, щоб не вхопити  ??  в
обiйми.

   А чому б...
   А чому б i нi? Чому б не вхопити, не обцiлувати, чому б не розчесати ??
довге, пов'язане голубою стрiчкою у тугий бунчук  волосся  кольору  темно?
мiдi, чому б не провести  пальцями  по  широких,  по-чоловiчому  волохатих
бровах, чому б не торкнутися губами пухнастих вiй, чому б не  втопитися  у
тих зелених очиськах?
   Нi, я не смiв...
   Я уже знав, що якраз ця жiнка, ?дина у свiтi,  вибрана  з  мiльйонiв  i
дана менi Богом, буде моя, я ?? полюбив iз першого погляду, з тi??  першо?
хвилини, коли вона трохи здивовано й трохи недовiрливо  глипнула  на  мене
з-пiд метеликiв вiй; очевидно, що те, про що оповiдаю, вигляда? банальним,
але ж, прошу вас, банальним, тисячу раз повторюваним, майже штампованим  ?
свiт, i все ж ця повторювана банальнiсть для кожного з нас ?  неповторною,
?диною, бо кожному з нас даровано  пережити  ту  солодку  мить,  коли  Бог
посила? нам жiнку... а якщо комусь не посила?, то,  певно,  той  обдiлений
чоловiк ? великим грiшником, котрому призначено  обертатися  серед  жiнок,
спати з ними, пити ?х мед, а все ж - не зазнавати щастя.
   Ця, що сидiла сьогоднi поруч зi мною, не послана була для спокуси й для
грiха, послана була для свята, для радостi... i може бути, що  коли  хтось
здалеку спостерiгав за нами з Ольгою... спостерiгав за двома постатями, що
сидiли на заходi сонця на березi Днiстра, то мiг  помiтити,  здивований  i
зляканий, що над нами свiтився нiмб; i не треба посмiхатися скептично:  не
був це нiмб святостi, а був це нiмб тихо?  радостi;  цiлий  Днiстер  тихо?
радостi плив через мою душу.

   Жiнка, яка сидiла поруч зi мною, не була для мене невiдомою, з котрою я
тiльки-но познайомився. Ольгу Чобiт, Чобiтiвну, я знав iз дитинства, ще  з
тих часiв, коли ми обо? бiгали до нашо? Черченсько? школи. Щоправда,  вона
вчилася на три класи нижче, однак, я добре пам'ятаю голiнастого дiвчура  з
товстою рудою косою, котру за хлоп'ячi вибрики (то  шибку  розiб'?,  то  з
хлопцями копа? на стадiонi м'яча, то ганя?, як навiжена, по селу  ровером,
то комусь носа розквасить) називали Ольжин; вона була одиначкою  у  нашого
колгоспного   голови   Олекси   Iвановича   Чобота,   отже   походила    з
"пан-ськосовiцько?" родини, але нiчим не вирiзнялася (окрiм хiба  тим,  що
?й купили велосипед) вiд колгоспно? голоти. На  вiдмiну  вiд  учительських
синкiв i доньок Ольжин поводилася з усiма рiвно i привiтно, в не? не  було
заскокiв начальницьких дiтей, якi з  пелюшок  збиралися  ставати  вченими,
льотчиками, письменниками, директорами  баз  або  ж  лiкарями,  вона  всiм
хвалилася,  що  хоче  бути  в  господарствi   свого   орденоносного   тата
орденоносною дояркою. Власне, простацька мрiя про роботу на фермi  в  гною
бiля корiв у мо?й уявi вирiзняла рудувате дiвча з-помiж iнших  зелепуцьких
вiдданиць, я тодi... було це у восьмому класi... чи не вперше пильнiше  до
не? приглянувся... приглянувся i махнув рукою: якесь воно, те дiвча, дивне
трохи. Чорнi волохатi брови, зеленi великi очi, руда  коса,  сукенка  вище
гострих колiн.
   Потiм Ольга зникла з мо?х очей на довгi роки. Поки я вiдбував вiйськову
службу, вона вчилася на зубного лiкаря у Львiвському медiнститутi  (чомусь
?? татунцьо не порахувався з дiтвацькою ?? мрi?ю стати дояркою),  сво?ю  ж
чергою пiсля армi? я поступив до Педагогiчного в Бистричанах - i мiж  нами
простелилися такi безмежнi простори, такi чужi чужини, що,  здавалося,  не
вистачило б одного життя, щоб ?х  перемiряти.  Iнколи,  коли  я  при?жджав
додому, до мене докочувалися, як сухi скрученi листочки, задавненi  кпини,
що, чу?те, Головишина дiвка вискочила у Львовi  за  професорського  синка,
при?жджав зять до Чобота на бiлiй "Волзi", понавозив цiлi мiхи дарункiв, а
Ольгу носив у саду на руках - усi це бачили й заздрили.  Ще  на  котромусь
осiнньому листочку було написано,  що  Ольжине  замiжжя  тривало  коротко,
професорський синок любив возити на "Волзi" не тiльки власну дружину. Мене
це, зрештою, зовсiм не обходило, осiнн? листя запiзнiлих сiльських  новин,
час, немов вiтер, розвiяв по роздорiжжях, а дощ приплющив ?х у бур'янах, i
новини забувалися; коли ж я зрiдка зустрiчав Ольгу на вулицi в селi або  ж
бачив ?? у вагонi бистричанського по?зда, вона не залишала в менi  нiякого
слiду... залишалися якiсь випадковi незначнi слова, якiсь олiдi усмiшки, й
виринали якiсь далекi шкiльнi пригоди, коли ми були дiтьми.

   Аж поки це не надокучило Господу Богу.
   П'ять днiв  тому  в  Галичi  нижче  старого  австрiяцького  моста  дво?
львiвських iнженерiв спустили на воду примiтивний  плiт,  змайстрований  з
металевих  бочок  iз-пiд  отрутохiмiкатiв,  який   помiж   собою   назвали
катамараном "Родинний затишок"; назву вибрали вдалу, бо команда  на  плотi
складалася з двох чоловiкiв iз дружинами - люди це були молодi,  енергiйнi
й романтичнi, якi пустилися униз  Днiстром  за  вiдпочинком  i  пригодами.
Погода стояла липнева - дзвiнка й пахуча, синiй прапорець  на  примiтивнiй
щоглi тремтiв, мов птиця, що вихоплю?ться нестримно з долонь,  а  потужнi,
гейби з  синьо-зеленого  металу  литi  бугристi  струменi  рiки  нестримно
котилися до моря. На випадок дощу й для ночiвлi на палубi  низько  опустив
крила намет, перед ним потрiскувало  чимале  багаття.  Поруч  iз  сiмейним
наметом iнженери прилаштували  крихiтне  шатро  жовтого  кольору  на  одну
особу; власне, на цю особу команда катамарана й  очiкувала  добру  годину,
жiноцтво  вже  й  почало  нервувати  й  дорiкати  чоловiкам,  що   даремно
погодилися взяти на борт "панi лiкарку з колгоспу",  вона,  мовляв,  могла
до?хати кудись туди, де археологи розкопують прадавнi  слов'янськi  свiти,
на автобусi або ж татунцьо мiг ?? довезти на сво?й "персоналцi";  чоловiки
на тi? жiночi слова тiльки хитали головами й зовсiм не  осуджували  жiночу
непослiдовнiсть. Шо зробиш, такi вони ?, нашi  жiнки...  адже  якраз  ?хнi
дружини, що були однокурсницями "панi лiкарки з колгоспу"  впросили  сво?х
благовiрних зачислити в команду п'ятого члена.

   Нарештi "панi лiкарка" з'явилася - спокiйна, зовсiм безневинна за  сво?
запiзнення; усмiхнене... так, якраз усмiхнене вона обцiлувала всю  команду
й так же усмiхнене й вiдкрито оглянула "борт", потiм недбало жбурнула свiй
наплечник бiля входу до жовтенького намету й сказала:
   - Гарно тут, менi подоба?ться. Ну, то пливемо. Я  буду  за  спузаря,  -
присiла бiля вогнища. - Зна?те, панове-товаришi, що значить  "спузар"?  Це
той, що пiдтриму? вогонь, вигрiба? попiл... той, що вогонь береже. Я  беру
на себе ще й обов'язки кухарки. Згода?
   Жiноцтво сплеснуло в долонi; жiноцтво з часiв  iнститутського  минулого
пам'ятало, що ?хня  зеленоока  товаришка  однi?ю  лише  сво?ю  присутнiстю
привносила  в  товариство,  часом  розсварене  й  розледачiле,  спокiй  та
працьовитiсть; вона  обеззброювала  зеленими  сво?ми  очиськами,  лагiдною
посмiшкою та  безпосереднiстю,  що  межувала  з  на?внiстю,  кожного,  хто
потрапляв у коло ??  магiчного  впливу;  дiвчата  знали,  що  Ольга  Чобiт
навмисне не виробляла магiю просто? поведiнки, це  було  у  не?  природне,
вона також не вельми приглядалася у дзеркалi до сво?? вроди  й,  очевидно,
не журилася - вродлива вона, чи так собi - сiренька курiпочка, ?? це мовби
й не обходило; вона жила, як калина - де ?? посадили, там росла  й  цвiла,
прикрашалася червоними кетягами, на ?? пагiлля сiдали солов'? й сороки - й
усе це було для не? звично й просто, як звично й  просто  пливе  рiка,  як
звично й просто земля родить збiжжя.
   Нiчого цього про Ольгу Чобiт я не знав, i навiть не мав гадки  що  десь
вона пливе Днiстром на катамаранi пiд синiм прапорцем у гостi до професора
Баранiвського, до якого я упросився  за  помiчника  в  його  археологiчнiй
Днiстровськiй експедицi? коло буковинського села Рашкiв; я щоденно сповняв
не вельми мудру й не дуже романтичну роботу; вимивав вiд глини й  сортував
викопанi черепки, зарисовував або ж фотографував рештки  печей-кам'янок  у
розкопаних житлах далеких наших предкiв, стежив, щоб студентська братiя  -
iсторики з Львiвського та Ки?вського  унiверситетiв,  якi  власне  й  були
робучою i тягловою силою експедицi? й водночас проходили учбову  практику,
не розтягувала в розкопах  перекури  на  довгi  години,  бо  лiто  пливло,
миналося, як Днiстер, а експедицiя  ще  мала  чимало  роботи:  десь  перед
Могилевом-Подiльським мала  будуватися  на  Днiстрi  електростанцiя,  рiка
пiднiметься на сiм-вiсiм метрiв, а це означало,  що  вода  назавжди  залл?
прибережнi тераси й тодi нiякий археолог, якщо цього лiта не  поквапимося,
не розшука? тут слiди минулих епох. Дуже часто я брав у руки лопату,  менi
хотiлося  особисто  пробитися  через  пласти  нанесено?  за   цiле   майже
тисячолiття глини, пiску й гравiю до так званого культурного шару й  стати
на порозi житла з четвертого чи п'ятого  столiття  й  вiдчути  присутнiсть
людей, як тут жили.

   - Чого ти мовчиш, Павле? Я ж тебе питаю, чи завтра минеться ворожба?  -
Ольга торкнула мене плечем. - Дивно, правда? Живемо в  одному  селi...  та
проходив мимо... i я проходила мимо й нiколи менi не спадало на думку  про
щось тебе розпитати, бодай зачепити словом. Я взагалi нiчого про  тебе  не
знаю, чула тiльки, що вчишся в iнститутi й що пишеш  вiршi.  Випадок  звiв
нас... сидимо  на  березi  Днiстра  за  сотнi  кiлометрiв  вiд  Черчена  й
пригляда?мося  до  себе  немов  чужi.   Чого   ти   сюди,   до   професора
Баранiвського, приплив... любиш археологiю?
   - Цього року якраз я скiнчив науку й, до речi, буду вчителювати таки  ж
у нашому Черченi. Це мо? покликання. Розумi?ш? Я хочу  дивитися  у  дитячi
очi... я хочу цi  очi  виповнити  мудрiстю,  знанням  про  рiдну  iсторiю.
Археологiя... археологiя - це олива в свiтильнику iсторi?,  без  не?  нема
ясностi, й нема в iсторi? баз археологi? живого життя. Розумi?ш?  Ось  три
днi тому я пiдняв у розкопi вiнчик розчавленого горщика, а  на  вiнчику  -
слiд вiд пальчика дитини. Тисячу рокiв минуло, як дитина торкнулася  сиро?
глини... багато чого на землi перемiнилося... катаклiзми, вiйни, моровицi,
поколiння за поколiннями зникали, а живий слiд дитячого