вiсiмнадцять мiсяцiв бiльшовицько? "волi" встигли лише кра?чком ока зазирнути за браму, де починалося пекло, й то за той позирк поплатилися тисячами й тисячами замордованих. Будьмо терпеливi, Iринко... Одарка Пилипiвна, схиливши голову на руки, якi розпластала на столi, схлипувала; плечi ?? тремтiли, цiла ?? постать обвуглилась, скоцюрбилась, i не стало гордо? жiнки з козацького кореня. - Я чомусь вiрую... я чомусь хочу вiрити, що мiй Сашко жив великою метою: творити добро для цих людей, що в селi... конкретно добро для Горопах. Вони ж йому заплатили злом - пустили в нього кулю, - лебедiла жiнка, ковтаючи сльози. Ми з Iриною мовчали; ми бачили на клинку вовкулацьку душу, озбро?ну нiмецьким автоматом. - Вибачайте, - сказала згодом Одарка Пилипiвна, - я тут розплакалася. Iрина ?? обняла; моя тендiтна Iрця вилася бiля гостi, як хмiль навколо тички. - Така вже доля випала матерям - оплакувати сво?х синiв. - гладила вона плечi, голову старо? учительки, грiла у сво?х долонях ?? долонi. - В мене теж був син, Роман, i теж, уявiть собi, жадав добра для людей... для цiлого краю; вiн теж був комунiстом... ще в пiдпiллi за буржуазно? Польщi був комунiстом. Гестапо арештувало його у Львовi... i згинув вiн у концтаборi пiд Люблiном. Десь там розвiяли його попiл. Ви бодай зна?те, де вашого сина могила, а з мого Романа деревце, певно, виросло, або полин засiявся... або квiтка синя. Чому синя, Iрцю? Я смалив цигарку, притулившись у кутку бiля тепло? кахльово? печi i боявся сколихнути тихий плин жiночо? журби. За вiкнами шибав собою вiтер, розганяючи низькi хмари по далеких куточках неба, на чистi небеснi плеса викочував несмiливе, по-осiнньому соромливе сонце. Воно скупо посмiхалося, й скупого того усмiху вистачило, щоб день за вiкнами прояснився i немовби подобрiв. Менi так здавалося. У тишi, у ясностi та в згодi сидiли за столом, обнявшись двi згорьованi жiнки, якi й не пiдозрiвали, що до закутка за кахльовою пiччю приходили на мiй поклик Роман i Сашко Козаченко, я ?м насипав у клаптi газети рубленого тютюну, хлопцi слинили цигарки й, закурюючи, один одного запитували: - За що ми погинули, брате? I позирали при цьому на мене. В мене болiло серце: ой, хлопцi, вiтер на дворi... Ой, хлопцi, як скриплять старi верби... Вербовий мокрий листок прикле?вся до шибки вiкна; листок був продовгуватий, тонкий, темний i блискучий, як азiатське око невiдомого звiра. Може, звiром була осiнь? 10 - Чи можете менi показати мiсце, де впав мiй Сашко? - спитала опiсля Одарка Пилипiвна. - Ще прошу: розкажiть, як це сталося? Тiльки без геро?чних домальовок; про геро?чне уже розповiдав менi капiтан Ступа. Читала я також у вашiй районцi. Великих слiв велика сила. Ми йшли з нею вулицею, обминаючи калюжi; на нас косилось оком сонце, а з-за фiранок спозирали селяни. Вочевидь, Одарка Пилипiвна котроюсь сво?ю душею вiдчула, що людськi погляди зi сво?х сховкiв вистрiлювали кулями, село ж бо напевно довiдалося про ?? при?зд, але кулi ?? не брали, вона навмисне дибала вулицею вiдкрито, навiть гордо, i я не мiг би вгадати, котра душа у нiй тепер жила, очевидно, та перша, яка призначена для людського ока. Вона не бачила невидющими сво?ми очима нi принишклих хат, нi тинiв, потрощених облавниками, нi мокрих садкiв, що рiзьбилися на подвiр'ях чорно-бiлими грав'юрами, нi навiть цвинтарних хрестiв... дубовi хрести, попришкандибали з-помiж гробiв ближче до вулицi й нахилилися чи то вiд вiтру, чи з намiром оповiсти Одарцi Пилипiвнi про тик, що лежать на гробовиську: кого замучено, кого застрiлено, а кого вбито гранатою в кри?вцi; хрести були на?внi, стара жiнка слухала тiльки мою уривчасту оповiдь про смерть ?? сина, i тiльки його смерть бачила. Я повiдав ?й, що Сашко Козаченко вмер направду таки вояцькою смертю. Сталося се серед бiло?-бiло? днини, коли начебто смерть вiд кулi не чига? вiдкрито на людину. Так думала принаймнi група енкаведистiв, яка, запричастившись перваком, самовпевнено довбала кирзаками сiльську вулицю... довбала й порегочувалась iз чогось там, i пiдспiвувала "Катюшу", i смачно матюкалася. Лiто ж тодi панувало в нашому селi. Дерева млiли пiд сонцем, як дiвки перед легiнями. Сонно зiтхали поля житнiми хвилями. Тиша пливла неквапно, i лише чекiстський гурт, на?жачений збро?ю, заплив у ?? золотi плеса, немов пiратський хижий корабель. Попереду гурту, як звичайно, посвистував товариш Ступа, поруч - Сашко Козаченко. Дарма, що лiто, а в нього набакир шапка-кубанка. червоне денце пала?, з-пiд кубанки чуб кучерявий. Сашко оповiдав щось про свою суджену, про Стефу з Лисичан, з якою збирався одружитися ("Ви про це зна?те, Одарко Пилипiвно?") Так менi опiсля оповiдав товариш Ступа. Очевидно, iншого разу Сашко про Стефу не розповiдав, бо нащо це Ступi? Та й нагоди не було. А тут хмiль розв'язав язик. Та й, видно, був хлопець закоханий. Дiвча його було справдi вишукане... кажу "вишукане", бо мало зеленi очиська, а сама руда, аж червона, личко, як папiрець, губи - вiнчиком. Я колись мав нагоду в Лисцi розмовляти з шевцевою донькою... ("Мали б ви, Одарко Пилипiвно, писану невiстку"). Галасливий, пiдхмелений чекiстський гурт не надав значення, що ?м назустрiч майже серединою дороги колотив пилюкою пiдлiток. Босий. Простоволосий. Солдатськi штани висiли на ньому, як на патику, i мусив ?х пiдтримувати; також завелика телiпалася на плечах кабатина. Ступа, Козаченко та й iншi облавники не раз цього хлопчину стрiчали, знали його в лице, котрийсь, може, з чекiстiв давав йому при нагодi копняка, щоб не плентався пiд ногами, а котрийсь - людянiший, давав припалити цигарку. З обличчя хлопець виглядав невиразно: дрiбнi риси, кирпатий нiс, безконечно байдужi, соннi очi. Чуб вигорiв на сонцi до бiлизни. На губах - блiда усмiшка. Прiзвище його було Несмiян, Михайло Несмiян. Дiтлахи кликали його Михаськом Затичкою; так, вiн був затичкою, бо ним, соромливим i послушним, поштуркували хто не хотiв, i кожного вiн послухав i кожному послужив. Мав такий податливий характер. У школi Михасько не визначався успiшнiстю... та i яка могла бути успiшнiсть, коли виростав у великiй родинi: тато слабував на сухоти, три сестри - молодшi. Старша вiд нього Ганна - дiвчина на виданнi. Таке мiнiатюрне було сотворiння, як зеренце, живе, непосидюще, як синичка, й на вiдмiну вiд Михаська - гостре на язик. Торiшньо? осенi знайшли ?? в кукурудзi за селом. Хтось ?? згвалтував... вже мертву, певно, збещестив, земля доокруж була зрита... i рот повний землi, щоб здавити ?? крик. Того надвечiр'я начебто чули ?? крик, власне лише одне слово "Сту-па-а-а"! Та чи то правда? Хто мiг посвiдчити, що, мовляв, я чула, так я виразно чула, як дiвочий голос викрикував у кукурудзi про Ступу. I хто мiг перепитати про цю подiю всесильного Ступу? Хто? Михасько? Хирлявий старий Несмiян? Михасько тюпав собi серединою вулицi назустрiч енкаведистам i коли б вони не були п'янi, коли б не забували про сво? злочини, то здалека помiтили б, що Михасько Затичка тюпа? дорогою, схиливши вперто голову, як молодий бичок; i ще могли б запримiтити, що хлопець ворушить губами, примовляючи щось до себе, а чи до свiту, чи до Господа Бога, а чи таки до них, до енкаведистiв, що наближалися. Вони нiчого не помiчали; лише помiтили в останню секунду, коли хлопець, порiвнявшись з ними, вiдскочив убiк i блискавично вихопив з-пiд поли кабатини наган; хлопець викрикнув два слова "Ступi за Ганну" й натиснув на курок раз i вдруге. В опера вiн не вцiлив, сержант Козаченко вмиг ока заслонив собою Ступу. Заслонив... Тривало це секунду, чи двi, чи... I впав Сашко Козаченко. За ним упав Михасько. П'ять автоматiв i Ступiв "дехтяр" дiрявили хлоп'я, сто куль, може, в нього всадили, i ще ?м було мало... i ще бездушне тiло товкли кирзаками. Люди за тинами вмирали вiд жалю i страху; лють бiльшовицька заморожувала кров, засипала глибоким червоним снiгом лiтнiй день; люди за тинами мовчки ридали, трималися руками за мички трави. Так було... Так дiялося, Одарко Пилипiвно. I ще додам напослiдок, що опер Ступа лежав над трупом вашого сина, пестив лице й гладив чуприну, плакав, i бив себе в груди, що тяжко помститься. 11 Ми з Одаркою Пилипiвною стояли на тому самому мiсцi - навпроти ворiт Федя Конопчика, де Михасько двома кулями замiсть Ступи убив Сашка Козаченка. Вулиця, колись шутрована, текла двома колiями вiд колiс болотом i водою. Рiзко смердiло кiнським гно?м. Нiяких, звiсно, слiдiв не залишалося од минулорiчно? драми. Нi, чого ж, слiд лишився в людськiй пам'ятi. Хтось у селi склав спiванку, просту, протяжну i сльозливу про Михася Несмiяна, який поклав життя за честь сестри. Михаськiв револьвер у спiванцi прославлявся, вiн став навiть срiбним, i смерть хлопцева оплакувалася; про Сашка ж Козаченка спiванка каже, що це був "москаль" i тiльки, i що це вiн у кукурудзi дiвочу честь розтоптав... спiванка не сумнiва?ться, що ворогом був таки Козаченко, в нiй спiва?ться, що всi чубарики однаковi, бо вони люди з-пiд червоно? криваво? звiзди, i всi вони дихають ненавистю, за ними спаленi села, пострiлянi повстанцi, розритi могили, i "наша Ганнуся розтерзана звiром лежить..." Я думав, що Одарка Пилипiвна надовго прикипить до мiсця, де впав ?? син, але вона лише зiтхнула й, оглянувшись, крадькома кинула на розбаюрену дорогу знак хреста, й щось прошепотiла... Просила в Бога прощення за синовi грiхи? Накладала на себе покуту? Опiсля пiдвела голову й смiливо, вiдкрито поглянула навколо... поглянула й побачила, що майже цiла вулиця Андрусiвка пасла ?? очима; схилившись на ворота, на штахети й тини, чипiли чоловiки, жiнки й навiть дiтиська. Нi, нiхто з них не знiмав капелюха, не казав "славайсу", не вiтався бодай кивком голови... й нiхто не пожалiв ?? зiтханням або й сльозою. Але й нiхто не свиснув навздогiн i не викрикнув чогось лихого, й нiхто криво не осмiхнувся, не порадiв iз ?? горя. Люди в нашому селi позвикали до смертей i навчилися обережностi навiть у позирках; людям було, мабуть, цiкаво подивитися на жiнку, яка породила чубатого енкаведиста... а енкаведиста того вбив несмiливий, як осiннiй досвiток, Михасько Затичка. До того ж жiнка була з Велико? Укра?ни; люди, щоправда, нiяк не хотiли менi вiрити, що вона з Велико? Укра?ни. З Велико? Укра?ни? Не вкладалося ?м у головах. Адже знали: бiльшовики, облавники, енкаведисти, москалi, окупанти, рабiвники та ру?нники. Не може бути, щоб мiж нами були хлопцi з Укра?ни. I Одарка Пилипiвна не витримала ?хнього мовчазного питання, що стрiляло з кожних ворiт, з кожного вiкна, i з кожно?, мабуть, автоматно? цiвки, пота?мно, з-пiд стрiхи, iз-за рогу, iз-за дерева на не? нацiлено?; вона схилила горду голову й поникло, занурена в минуле, пригадуючи, певно, i нiяк не можучи пригадати ту першу спiванку, яку спiвала малому Сашковi, мiсила кирзяками грязюку. Дощ... Хмари повзли понад самою землею i сiльськi хати аж поприсiдали до землi й змалiли, щоб ?х не зачепили, а голi дерева, задихалися в сiрiй iмлi й обливалися студеним потом. Воронячi скрики прилiтали з глибин пiзньо? осенi, немов iз тамтого свiту. - Тужно у вас, - сказала Одарка Пилипiвна. - Нi вiтру, нi подиху... якась безпросвiтнiсть галицька, якась безвихiднiсть. Тупик. Навiть пострiли... стрiлянина десь... навiть пострiли тонуть у мряцi, як у сувоях вати, а кулi розплющуються. - Говорила вона глухо i мляво, прислухаючись до кожного свого слова; голови не пiднiмала, дивилася пiд ноги у розвезену твань дороги, а проте йшла, немов слiпа, не оминаючи жодно? калюжi. - Зна?те., я люблю такi днi, - обiзвався я. - Люблю вичiкувальну тиху пору, коли вмира? осiнь i вже на порозi пахне першим снiгом. - I це була правда; в такi днi я розчинявся в туманах, у шереху дрiбного дощу i в блiдому сяйвi потонулого у хмарах сонця. Цiлий свiт i я в тому свiтi, заплющував натрудженi очi й умивався споко?м, що лився iз хмар, iз дощу... тим споко?м, що випаровувався iз землi... земля пахла грибами й печеною картоплею. У таку пору я iнколи уявляв, що лежу горiлиць на возi з сiном, котре ятрить спогадами про минуле лiто; вiз нiкуди не котиться, випряженi з нього конi... завтра ковалi уже пiдкують коней на "гостро", бо сипле снiг; мороз, як опришок, свисне в пальцi; вiдпочилi конi шарпнуть мого воза i розтрусять сiно... i розтруситься мiй спокiй. - Й ще тому люблю цю пору, цi тумани, цю стiну непевностi, бо кулi, як ви кажете, розплющуються в туманi, котрась з них не долетить до мети i хтось залишиться живим. Одарка Пилипiвна не вiдповiдала; вона думала про щось сво?, осiбне, ?? уже не обходила наша галицька безпросвiтнiсть й те, що кулi не долiтають до тих, яких вони повиннi вбити. Котро?сь хвилини я помiтив, що жiнка приспiшила крок, iще приспiшила, iще... й мало не побiгла, й виглядало збоку, що вона раптом надумала чимдуж утекти, забратися геть з цi?? вулицi, на якiй загинув ?? син, щоб позбутися перехресних людських поглядiв... позбутися тих очей, що ?? обсiдали, як шершнi. Я подумав, що вона втiка? вiд само? себе, вiд спогадiв i, може, вiд колисково? мелодi?, яку наспiвувала малому Сашковi; у спiванцi колисковiй, певно, молода вчителька вистелювала сво?му первiстковi барвiнком дороги, й мали барвiнковi шляхи повести ?? Сашка у високостi, до людяностi й мудростi, а дорога однак чомусь збочила, покотилася униз i завела його, озбро?ного автоматом, у глухе галицьке село, де мусив умерти. Я пробував уявити себе на ?? мiсцi: клекотав, мабуть, у ?? душi вир; у скаламученому вирi злютувалися во?дино ненависть до землi, на якiй вбито ?? сина, i материнський жаль, що Сашко дорiс лише до енкаведиста, який розгулював у цьому солом'яному селi з автоматом i утверджував, як вiн писав додому, щастя i добро... ой, щастя i добро, а де автомат - там смерть, там смерть, там... А ще пiдсвiдоме мучив ?? сумнiв, чи направду можна утверджувати добро силомiць; а ще вона, стара, не знала впевнено, чи колгосп, червоний прапор на сiльрадi, трудодень, райком i енкаведе, Ленiн i Сталiн на стiнi справдi уособлюють добро. Так, варто було в листi до Сашка запитати, чи сам вiн вiрив у добро, скручене в кулю i всаджене в патронник автомата. Ну-ну, цього б вона не написала, не посмiла б... страшно... адже листи перечитують. А ще в каламутному ?? вирi метався, як дикий звiр у клiтцi, мимовiльний страх, що за нею хтось стежить крiзь прорiз прицiлу карабiна... стежить i палець його дерев'янi? на курку. Я ледве ?? наздогнав; я розумiв ?? втечу, i, розумiючи, був готовий оборонити ?? вiд куль й вiд лихого слова, адже, люди добрi, мати не повинна нести хрест за те, що ?? син зблудив iз барвiнково? дороги; я був настро?ний просто по-людському ?? заспоко?ти, прогнати страх i навiть посумувати, що на ?? сина передчасно вилито кулю. Та водночас i поруч iз спiвчуттям мене ятрила - i чим далi, тим сильнiйше - ?? фiлософiя про трояке розщеплення людсько? душi; я не мiг ?й цього простити; я хотiв знати, яка з черги душа провадить ?? пiдтюпцем iз сiльсько? вулицi... невже вовкулацька... Свят-свят! Я мисленно перехрестився; я, може, хрестився не так од нечисто? сили, як вiд власного сум'яття й непевностi. Шкода, хрест менi не допомiг, в менi поступово кiльчилася злiсть на цю жiнку в сiрому з солдатсько? шинелi пальтi; так, одна тiльки злiсть мною оволодiвала: а таки вона не ма? права легко втекти вiд само? себе, вiд синово? смертi й смертi Михася Затички; не ма? вона права тiльки себе вважати скривдженою, ? ще кривда Михася Затички; вона, стара учителька, повинна також знати, що iсну? велика кривда цi?? землi, i я думаю, що якраз земля, струми ?? правiчнi, вклали в долоню пiдлiтка зброю й стрiлили в Сашковi груди; земля не мала сили бiльше терпiти. Чи мав я жiнцi про це говорити i пояснювати? Чи вона у повнотi осягне трагедiю мо?? землi, яку скроплюють кров'ю, спустошують, як колись татари, набiгами-облавами, пожежами, потоптом, ловленням бранцiв? Чи вона здатна бодай замислитися, чому тутешнi хлопцi, молодi й не дуже молодi газди, покинувши любi серцю чепiги, взялися за зброю? Чи ця iнтелiгентна начебто особа спроможна бодай кра?м ока зазирнути в безодню Божо? кари, зiслано? на наш народ... Бог подiлив нас на "схiднякiв" та "западенцiв", двох братiв зробив ворогами, й вони винищують себе вза?мно: один iз червоною фаною, другий iз синьо-жовтою. Один брат ослiп вiд ненавистi до "бандитiв", до галичан, якi не дають запрягти себе в ярмо... а це ж браття галичани, не ярмо, це мать вашу сяку-таку, щасливе й заможне життя без темно? сили землi, яка обернула вас у сво?х рабiв, це ж буде раювання без експлуатацi? людини людиною, це вивiльнення простого трудiвника вiд церкви й релiгi?, вiд забобонiв i буржуазно? моралi. Наша дорога, браття, веде до комори достатку, яка назива?ться комунiзмом: ?ж - розперiзуйся; ми принесли вам ключi вiд цi?? комори, берiть ось золотi ключi й кидайте автомати. А другий брат, теж ослiплений вiд розпачу, вiд того, що "схiдняк" служить Сатанi... так, служить, чистить йому копита й розчiсу? хвiст, трубить у трубку про комунiзм i при цьому сам добре зна?, що за дверима нема нiяко? комори, пустеля там, земля в ру?нi, а душi людськi блукають там у фуфайках i в шинельному сукнi, й до небес возвеличують олжу, називаючи ?? правдою. Як багато треба сказати Одарцi Пилипiвнi, не маючи певностi, що достука?шся до ?? серця. Та й чи безпечно? За селом у колодязi лагiдного дня коротко скрикнув кулемет. Йому у вiдповiдь довгою чергою проскрипiв автомат; кулемет вiдгавкувався раз-по-раз, аж поки не вдарила граната. На межi осенi й зими спалахнула, як вiхоть вiвсяно? соломи, перестрiлка. Тривала на землi вiйна. Я подумав, що кулi, котрi дiрявили лагiдну сонну тишу, означали те саме, що я збирався тiльки-но втовкмачувати Одарцi Пилипiвнi. Вона не чула стрiлянини; стрiлянина ?? не обходила, жiнка втопилася у власному горi й далi втiкала вiд само? себе, розбризкуючи чобiтьми калюжi. Аж поки не скiнчився мiй терпець. Гнiв мене душив; я постановив зробити цiй жiнцi боляче; я не мав права на суд, зате я мав право як Михаськiв учитель вступитися за нього. Я грубо взяв ?? за лiкоть i спитав... i спитав, чи не бажа? вона бодай упiвока подивитися на подвiр'я, де був колись... де виростав хлопець, що звався Михаськом. Жiнка вiд несподiванки зупинилася й повернула до мене обличчя. Вона не вiдразу второпала, що власне вiд не? вимагають; ?? зiр був повернутий у середину само? себе... у власну глибизну... а там, у глибизнi, в минулих лiтах сидить на муравi посеред квiття i гудiння бджiл i вигойду? на клiнах русяве дитя молода жiнка; навколо ?? голови яснi? нiмб, молодиця наспiву? щось хлоп'ятi, голос ?? медовий, а з-пiд вiй крапляться сльози. То було щастя. Так я собi уявляв у цю хвилину молоду Одарку. Я, певно, був безцеремонний, i таки був грубий, бо стиснув ?й лiкоть i зупинив втечу, жiнка поверталася у сьогоднiшнiй день i на ?? продовгастому лицi вiдбилося роздратування. - В чьом дело? - спитала по-чужому, наслiдуючи опера Ступу, чи кожного, хто прийшов на цю землю з карабiном. - Ради Бога, - смикнулася, - дайте менi спокiй. Нiчого не хочу бачити. - То як же по?дете... то як же по?дете на Велику Укра?ну, не вiдаючи, що сталося опiсля, коли ваш Сашко стояв перед Богом? - Я був упертий i вона, зiтхнувши, погодилася. Я узяв ?? пiд руку й ми повернули у вузеньку вуличку, на якiй заледве могли розминутися двi фiри, i котра, мов на смiх, називалася Королевою, хоч не то що королi, а навiть багатшi газди тут не селилися на домарство. Хатки обабiч стояли старi, з прогнутими дахами й через те були схожi на виробленi у плузi клячi, обтуленi з усiх бокiв загатами, з розчухраненими стрiхами. Зате, як нiде в Горопахах, тут розросталися сади; господарi, щоправда, втикали навколо хат рiзну садовину не так для краси й затишку, а для того, щоб улiтi галапаслива дiтвора мала чим поживитися. Сади у цю пору стояли чорнi, безлистi, немов терновi вiнки навколо принишклих хат. Обiйстя Дмитра Несмiяна колись нiчим не вирiзнялося вiд iнших: халупчина з прибудованою коморою, пiд вiкнами - городчик, повний чорнобривцiв, далi ста?нчина, збоку - гноярка i нужник iз кукурудзиння, а ще далi в глибинi - стодола для збiжжя i сiна. I скрiзь понатикано дерев: грушi, яблунi, сливи. Дерева тут панували самодержавно й будiвлям пiд ?хньою рукою жилося безпечно й мирно. Здавалося, що непевний пово?нний час плив тiльки вузькою вуличкою, на подвiр'я ж його не впускали, як не впускають нечистого хрестики на стовпах коло ворiт. - Iсну? в наших краях звичай, напевно дуже давнiй, - оповiдав я при?жджiй учительцi, - прибивати напередоднi Водохреща дерев'яний хрестик на воротях... хрестик той кропили свяченою водою й закосичували паперовою ружею. Це була як оберега, що стерегла подвiр'я вiд нечисто? сили. - Хiба помага?? - спитала насмiшливо Одарка Пилипiвна. - Самi подивiться... перекона?теся, - вiдповiв я, коли ми стали перед Несмiяновими ворiтьми, - що отут вчинилося пiсля того, коли Михасько застрелив вашого сина. Ну, зрозумiло, вiн помилився, куля була призначена для товариша Ступи, оперуповноважений сам про це говорив. Але це не ма? значення... i нема велико? рiзницi, - додав я, - мiж Ступом i Сашком. Не буду вам оповiдати... не повiрите, думаю, та й не треба вiрити. Скажу хiба, що Сашко Козаченко, дарма, що взимi i влiтi ходив у кубанцi з червоним верхом, теж був для Горопах енкаведистом, а отже - ворогом, окупантом. I цiлком по-окупацiйному помстився опер Ступа на Михаськовiй родинi. Ше ваш Сашко не охолов, як опер знавiснiло увiрвався з сво?ю бандою на це подвiр'я - не помогли нiякi йорданськi хрести, нiяка свячена вода. Солдатня з розгону, з ворiт стрiляла по вiкнах, по стрiсi - враз спалахнула хата, стодола i ста?нчина. Самого газду Дмитра Несмiяна, чоловiка вижовклого, вихарканого сухотами, виволiкли наперед хати й товкли прикладами й кирзаками, поки, бiдний, не вiддав Боговi душу. Гафiю ж - Михасеву маму заголили, зав'язали спiдницю на головi й пригудзували до ворiт на посмiховище. Ше й табличку наслинили олiвцем: "Курва, яка сплодила скажене вовченя". Меншеньких двох дiвчаток поклали, як снопики обабiч ?х мертвого тата й, забавляючись, дiрявили кулями землю над ?хнiми головами. П'яний вiд помсти й самогону, одурiлий вiд вогню, крикiв, оперуповноважений Ступа пiд дулом кулемета зганяв на пекельне це обiйстя близьких сусiдiв i наказував (а пiна йому з писка пирскала, а червонi глипаки вилiзали з очниць), щоб упень рубали садок, щоб нi одного деревця не лишилося... щоб нiчого живого не зосталося на подвiр'?: нi деревця, нi куща, нi курки, нi пса, нi зела зеленого. "Шоб мене бандери до вiку пам'ятали! - викрикував та поливав з "дехтяра" короткими божевiльними чергами крони дерев. Нiби дерева щось завинили... Уявiть собi, Одарко Пилипiвно, що дiялося тут... настав кiнець свiту: вогонь пожирав будiвлi, лементували дiти, тулячись до мертвого батька, металася збожеволiла корова, що вискочила з полум'я, поки ?? не пристрелив котрийсь з енкаведистiв... бiдна Гафiя, осоромлена перед бiлим свiтом, просила в Бога милосердя й викрикувала прокляття Сталiну, а врештi заскиглiла тонко й тихо, як поранена птаха. Чекiстська ватага матюками й щупами, якими винишпорювали бандерiвськi кри?вки, квапила Несмiянових сусiдiв чимдуж рубати дерева... ану, скорей, мать вашу за ногу! Ну-ну! А самi витоптували в городчику квiти й навiть кропиву попiд плотами. До вечора сад був сплюндрований дотла. Мертвого Дмитра Несмiяна повезли в трупарню на цвинтарi, а Гафiю з дiтьми, геть чисто здерев'янiлих та онiмiлих, забрали з собою до району, а звiдти вiдправили в Сибiр. Чи до?хали вони до Сибiру, чи згинули в дорозi - хто про це розкаже? Ви мене слуха?те, Одарко Пилипiвно? Ви ж бо словесник, так сказати, ма?те уяву розвинуту... то отже намалюйте собi в уявi пожарище, що пiдкурювало небо чорним димом; розстрiляна корова пухне посеред потопту й великим бiлим оком стежить за кожним вашим рухом; грушi i яблунi лежать обiч сво?х високих пнiв i листя на пагiллi дрiбно тремтить запiзнiлим страхом; викорчована, потоптана червона ружа в'яне на сонцi... а може, то не ружа, то пролита кров? Навколо попелища стоять онiмiлi, схилившись тяжко на тини, Несмiяновi сусiди: старi, молодi, дiтлахи, а помiж ними в гiмнастьорках учорашнi фронтовики, якi з iменем Сталiна вмирали на фронтi. За що? За оце погарище? За знищення? Адже завтра i ?х таке ж чека?. Я теж був помiж людьми; усiм нам краялося серце вiд енкаведистського безумства i всi ми поскрипували зубами... всi ми почувалися розстрiляними, потоптаними кирзаками, обпльованими матом, осоромленими, як бiдна Гафiя... i всiм нам баглося роздобути автомати. Вiрите, Одарко Пилипiвно? Навiщо я все це оповiдав, наражаючи себе на небезпеку, адже не пеленав слова в лопушшя, кожне мо? слово - рiк тюрми, рiк тюрми, рiк... Мiг же я, врештi-решт, замовчати, й могла стара вчителька повернутися на Велику Укра?ну з жалем на Михаська... й могла вона Михаськiв портрет малювати пензлем i фарбами, позиченими в опера Ступи. Нiбито тепер щось змiниться? Не знаю... Знаю лише, що стара жiнка перестала мене слухати, й, немов лунатичка, рушила з ворiт в заросле кропивою i кiнським щавелем подвiр'я. Тинялася з кута в кут... щось шукала пiд ногами... щось надслуховувала; торкалася долонями високих, уже почорнiлих пнiв i висiвала розсипи слiв. Була це молитва за воскресiння дерев: "Устаньте, дерева, й знову закучерявiться, бо страшнi цi чорнi пнi... вони подiбнi на цвинтарнi хрести". Чи дотиком сво?м прагла наворожити, щоб пнi остаточно спорохнявiли й розсипалися, щоб слiду нiякого не лишилося, щоб нi зарубинки, нi карбу, нi краплини нiде пам'ятi не лишилося, щоб цiлий свiт забув, що на цьому мiсцi стояла хата, а в хатi був батько, й була мати, й були сестра Ганнуся й брат Михасько й ще дво? малих дiвчаток; iще була корова в стайнi й сокотiли кури на сiдалах, був пес Кудлай, що стерiг обiйстя, а в стодолi чахкала сiчкарня й гупали взимi цiпи. Зрештою, хто скаже про що думала й що уявляла Одарка Козаченко на Несмiяновому пустищi? Я ?й не заважав, чипiв собi на мостi, навiть не дивлячись у ?? бiк. Мала набутися на самотi, надивитися на пустище, що стало гейби пам'ятником на честь ?? сина. А вона про мене забула; сiла на недопалену хатню пiдвалину й, схилившись на палицю, яку пiдiбрала, раптом вибухнула плачем. 12 Коли стемнiло, в Горопахи на бiлому конi вступила зима - лапасто посипало снiгом. Опер Ступа з сво?ми енкаведистами мiг утiшитися: слiди на снiгу поведуть до пота?мних, хитро замаскованих пiдземних схованок - схронiв, що ?х набудували для себе лiсовi хлопцi. I навпаки - снiг для пiдпiлля, для партизанки - це завжди лихо й озирання на заднi колеса. Та що зробиш. Бог керу? свiтом. Я, поправдi кажучи, сподiвався, що надвечiр'ям при?де на "газонi" iз сво?м табуном облавникiв товариш Ступа й забере нашу гостю, але вiн десь запропастився, або й навмисне "забув" про Одарку Пилипiвну, щоб лiсовi хлопцi нагострили зуба на матiр Сашка Козаченка, а вже вiн, Ступа, потурбу?ться про засiдку. Так чи iнакше, а ми з Iриною залишили стару учительку ночувати в себе. Село пильно пантрувало за при?жджою гостею i я, запримiтивши в кухнi гладущик свiжого молока, сло?к сметани та iншi дари, принесенi Iринi близькими й далекими сусiдами, щоб "по-людському" погостити вчительку з Велико? Укра?ни, заспоко?вся; дари означали, що цi?? ночi нiхто не пiдступить до мого вiкна. Село, мабуть, почуло плач на недопаленiй пiдвалинi й змiнило гнiв на помилування, i я тепер не боявся нiяких нiчних несподiванок. Хоча можна було очiкувати усяких провокацiй вiд товариша Ступи. Ввечерi забiгла до нас Галинка Ярошенко - молоденьке чорняве дiвча, яке закiнчило педучилище й за направленням при?хало в нашу школу вчителем молодших класiв. Походила вона з Корсуня, залишила там маму, яка писала ?й повнi тривоги листи... писала, як тобi, дитино, у тiй небезпечнiй Западенцi? ведеться, ти просися в начальникiв, щоб перевели в спокiйнiшi кра?. Одна знайома менi говорила, що в Млi?вi, у школi, ? вiльне мiсце. Кажи начальникам: мати стара, хворi? часто... Дiвчина однак не просилася; не похвалюся, що ?й, "схiднячцi", а отже "совiтцi" було в наших краях легко. Якось вночi таки навiдалися до не? лiсовi хлопцi. Стара Гандзиха, в яко? Галина квартирувала, опiсля посмiшковувалася з себе, що з переляку обмочила сорочку, коли вiдчиняла хлопцям дверi. Галинку не рушили, лише спитали: "Чого навча?ш, дiвчино люба, наших дiтей? I чи зна?ш, красуне, "Отченаш", а якщо не зна?ш, то навчися. I чи ти, не дай Бо, ма?ш завдання створювати в Горопахах комсомол? Най тебе всi святi боронять..." Вона хрестилася: "Хай мене Бог боронить". I хлопцi пiшли. Галина пiд великим секретом переповiла менi слово в слово з тi?? нiчно? розмови, i голос ?? тремтiв. - То може, таки менi втекти, кинути вашi Горопахи? Шо я тут забула? Свою смерть? Вчитель нинi скрiзь потрiбний, - запитувала мене. Висока, струнка, на чистому й бiлому обличчi тонко намальованi брови. Нiс мала задеркуватий. Важка смоляна коса. А очi - зеленi. Я знаю, що ?? любили вчителi й учнi, що вона в селi прижилася, i що ?? трохи ревну? моя Iрина... i, певно, в жiночих ревнощах була своя рацiя. Навiть самому собi я боявся признатися, що менi подобалися цi зеленi очиська... цiлий зелений свiт - лiси, поля i води примружено споглядали на мене, i вiд зеленостi свiтово? я чомусь хвилювався. Та це була моя, пiдтоптаного уже чоловiка, тайна, з якою менi було веселiше жити. Тепер я мав би iз зеленими очиськами розпрощатися? Та чи в очах... чи в очах, товаришу директоре, рiч? - Хто ж буде наших дiтей вчити, Галино Iванiвно? - спитав ?? замiсть того, щоб вiдповiсти на запитання. Дiвчина мовчки повернулася й пiшла. Того вечора вона сидiла поруч iз Одаркою Пилипiвною. Ми сьорбали чай i розмовляли про всякий шкiльний дрiб'язок, i про те, що найвища пора вiддати Галинку замiж. - Час, звичайно, найвищий, - посмiхнулася дiвчина задумливо. - Тiльки за кого? Однi хлопцi в лiсi, другi хлопцi тих, якi в лiсi, ловлять. Всi зайнятi вiйною. Лишилися калiки, старi, пiдлiтки. - Галина роблено зiтхнула. - То вертайся додому, землячко, - порадила Одарка Пилипiвна. - В Корсунь, до мами. - Хiба в Корсунi парубкiв на ярмарок тепер водять? - пожартувала Галина Ярошенко. - Чи я не знаю, що багатьох, ох, багатьох вибила вiйна. - _Зате в Корсунi безпечно, - Одарка Пилипiвна поправила косу на головi - корону свою й оглянула нас переможним поглядом. Сидiла в запранiй у горошок ситцевiй сукнi й саморобному светрi. Лице вiд чаю розчервонiлося, хатн? тепло розморозило ?? стриманiсть. Я подумав, що на Несмiяновому пустищi до Одарки Пилипiвни повернулася первiсна ?? чиста душа, а двi iншi, фальшивi, якi вона мала про запас, спопелiли в ?? плачi на пiдвалинi. А все ж вона зрiдка кидала тривожний погляд на вiкно. В такi хвилини Iрина обнiмала ?? за плечi, заспокоювала: - Ну, ну, - лебедiла, - будьте в нас безпечнi. Снiг на дворi... тиша там. I нiби ?й наперекiр у селi то тут, то там свердлили снiгову тишу автоматнi черги: Ступа з сво?ми не спав. - А ви кажете "безпечно", - хитала головою Одарка Пилипiвна. - Як ви живете тут... як ти, Галю, дiвча безборонне, не бо?шся? Ось мого Сашка, озбро?ного до зубiв, як то кажуть, i то... - Чого ж, - вiдповiла Галинка Ярошенко. - Боюся, ще й як боюся. Та мусить хтось вчити наших дiтей, - повторила колись мною сказану фразу. Молодець, бiгме, молодець. Ох, як я обняв би цю милу Ярошенчиху, як жартома поза очi ?? називали в школi. Стримувався проте, згадавши про Iрининi ревнощi. - Ой файно, - похвалила замiсть мене стара Когутячка, тобто Анна Когутяк, яка принесла мо?й Iринi пiвкопи я?ць "на вечерю". - Внуки в мене ростуть, будете ?х вчити. - Стара скромно тулилася в кутi бiля креденса, тримаючи на колiнах малу онуку. Дiвча напiвлежало в бабиному подолi, як у колисцi, й тiльки свiтило очима. Баба вiдмовилася вiд чаю, казала, що "гербату липову" п'? лише вiд перестуди, в розмову теж не впрягалася, а лиш пильно слухала, наставивши вперед праве вухо, й ще пильнiше вимацувала очима нашу гостю. Я подумав, що напевно "в лiсi щось велике здохло", як кажуть, якщо Анна Когутяк розщедрилася на пiвкопи я?ць для Iрини - вона дуже рiдко до нас забiгала, а тут - навiдалась. Чи не через те, що в нашiй хатi гостю? Одарка Пилипiвна Козаченко... Козаченко... ох, Козаченко. Господи, та ж сержант Козаченко торiк навеснi вихвалявся, що його група з двома кулеметами засiла в глинищi "На Букiвнi" й викосила цiлу бо?вку районного провiдника "Сагайдачного". П'ять трупiв виставили того дня для спiзнання пiд стiною сiльсько? читальнi; три днi навiжений Ступа зганяв людей упiзнавати побитих, щоб "по-християнському" поховати - i нiхто нiкого "не впiзнав". Серед пострiляних був сам "Сагайдачний" - Петро Когутяк, середущий син старо? Анни. Вона, бiдолашна, теж його "не впiзнала", не мала права впiзнавати, бо цiлiй родинi, яка вiдразу ставала "бандитською", загрожувала висилка на Сибiр... а в родинi "Сагайдачного" трирiчна доня, для котро? вiн винайшов десь у сво?х книжках панське iм'я Соломiя, i старший на два роки Гриць, i дружина Софiйка - тендiтне, нiби й не хлiборобське створiння. Всi вони не витримали б довго? дороги на Сибiр, окрiм, мабуть, кiстляво? баби Когутячки, стара про це добре знала й наказала невiстцi й сама собi: "Мовчiмо, не плачмо, не видаваймо себе. Петровi вже нiчим не поможемо, а собi нашкодимо. Чу?ш, Софi??" Побитих, на щастя, як це звичайно практикували, не повезли в район, а таки скинули в яму на сiльському цвинтарi. Це була ?дина радiсть для Анни... радiсть, бо могла крадькома пiти на синову могилу, засвiтити свiчку й помолитися за його душу. Не знаю, чи хтось у Горопахах впiзнавав у "Сагайдачному" Петра Когутяка, мабуть, що нi, бо Ступа або ж той таки Козаченко напевно про це дiзналися б - i закурилася б за Когутяками сибiрська дорога. Зате Анна запам'ятала Козаченкову хвальбу: "Я особисто прострочив "Сагайдачного". Мужик був крепкий, нiяк не хотiв падати, а я бив iз кулемета й бив". Сержант, п'яний i веселий, тинявся безпечно по селу i, завжди сторожкий, на цей раз закинув свiй автомат за спину, взяв в руки гармошку, й витинав маршi й вальси. Гарно грав сержант Козаченко. I ось тепер Когутячка пасе очима Козаченкову матiр; вони, мабуть, були ровесницями, тiльки Анна, немов рибина на вiтрi, висушена та зав'ялена... та i як такою не будеш, коли сама мусиш орати i сiяти, косити й доглядати худiбку, намолочувати совiтам контигент, бiгати вечорами до читальнi на Ступинi проповiдi, вибавляти внучат та ще й до того сокотити й жалувати тендiтну, як весняний первоцвiт, невiстку. Старий Когутяк помер ще за нiмцiв, а син у партизанцi Укра?ну виборював, поки не згинув. Спочатку Анна Когутяк позирала на Одарку Пилипiвну зацiкавлено й, може, трохи розчаровано; вона сподiвалася побачити якогось страхопуда, вiдьму, яка породила енкаведиста, а тут, бiля столу сидiла й пила чай звичайна стара жiнка... ну, трохи ця жiнка залишена й неприступна... та й не до лиця ?й, старiй, викладати, немов дiвчинi, коси короною. Жiнку з Велико? Укра?ни варто й пожалiти, знайти для не? ласкаве слово, адже, що не говорiть, а ?? сина вбито в нашому кра?... i вона не винна, що ?? Сашко, той Козаченко в кубанцi, геть озвiрiв вiд засiдок, перестрiлок i переслiдувань, вiд пиятики також i вiд енкаведистського свавiлля; нi, ця жiнка з Велико? Укра?ни навiть не зна?, що ?? син вирiзав на сво?му офiцерському паску iз звiздою карб за карбом на кожного вбитого бандерiвця, i цим, бувало, вихвалявся... i був там карбований Петро Когутяк. Господи наш, Господи... Карб на ременi стара Когутячка немовби раптом зримо побачила i вiн ?? обпiк... або ж до того карбу мимохiть торкнулася ручкою мала Соломiйка... так, торкнулася Соломина й скрикнула, тулячись до бабиних грудей. Дитячий плач сполошив, як голуба на пiдвiконнi, бабинi жалi й умив лагiднiстю, вона горнула до себе дитину, сухе й гостре ?? лице зблiдло, а губи стиснулися в синю нитку, а в грудях розклекоталися, як смола, лютi жаркi слова. Ой, як повно в менi клекоту, слова розчервонiлися, як камiння на вогнi, i я зараз буду ними каменувати стару вчительку... i най ?й стане боляче, най вона зави? вiд болю, як я вию ночами, коли внуки сплять... i най не копилить губу, най жахнеться синового карбованого паска. Одарка Пилипiвна iнту?тивно раз-по-раз оглядалася на Когутячку, i я вiдчував, що ось-ось розiрветься помiж ними граната; я не мiг до цього допустити, я мусив Когутячку загла?ти. Сiв коло не? i поклав, перестерiгаючи, руку на ?? плече... i кiлька разiв стиснув ?? плече, мовляв, Анно, схаменiться, у гнiвi самi себе видаете, за вами прецiнь Сибiр плаче, а ма?те на колiнах малу Соломинку. Спам'ятайтеся. Вона переборювала себе цiлу вiчнiсть, ковтала й ковтала розпеченi слова, гасила ?х у собi, i клекiт поступово улягався, а бiлiсть на лицi зникала. Врештi глипнула на мене вдячно, хитнула головою: "Я вас, директоре, зрозумiла, я сама собi не ворог". У кiмнатi посiялася незручка мовчанка. Моя Iрина припала до вiкна й, щоб розрядити нiмотнiсть, сказала: - Як красно надворi... бiло, бiло. Люблю вечори в хурделицю. Вийти б iз хати та поблукати селом, подихати молодим снiгом, що чомусь пахне весною. - Далеко сьогоднi не заблука?те, - обiзвалася Галинка Ярошенко. - На когось вiдразу наткнетесь... на Ступу або ж на хлопцiв iз лiсу. - Лiсовi хлопцi, як зайцi, - усмiхнулася у сво?му кутку Когутячка. - По першому снiгу не ходять, бо Ступа вислiдить, як пес. Правда, вже без Сашка в кубанцi. - Ви теж його знали, мого сина? - ледве чутно, не глянувши на Когутячку, спитала Одарка Пилипiвна. - Чого ж, усi ми в Горопахах його пам'ята?мо... його гармонiю, кубанку з червоним денцем та автомат. Знаний був, - вiдповiла уже без усмiху Анна Когутяк. Вона знову хмурилася, хмари напливали й напливали, i я знову згадав гранату. - Ви його тут ненавидiли, так? I ви, жiнко, теж? - при?жджа гостя наослiп, немов приречена, тягнулася до гранати, до мо?? уявно? гранати, що мала помiж ними, жiнками, вибухнути. Всi ми в хатi нiби побачили, що граната лежить помiж горнятками й тарелями.... лежить, а вибуховий механiзм вiдрахову? секунди. - Менi один партизан... наш таки хлопець з лiса... нема вже його... оповiдав про Сашка в кубанцi щось таке... щось... - Анна Когутяк й не помiтила посуворiлого й замкнутого обличчя Одарки Пилипiвни, й начебто не було у нас iз нею мовчазно? домовленостi не робити собi шкоди, i через те я дерев'янiв. А вона продовжувала: - Отож я не дуже в тi оповiдi вiрю, бо про Козаченка ружне повiдали, та i я сама не раз видiла, як вiн бiг попереду Ступи, як песик на ланцюжку. - Але ж, сусiдко, - пробував Когутячку зупинити, - про мертвих... - Хай говорить, - набундючено промовила Одарка Пилипiвна. - Я одразу зрозумiла, що ця жiнка спецiально прийшла сюди, щоб про Сашка поговорити, щоб... Анна Когутяк на мить спалахнула... й вона була страшна у сво?му гнiвi: очi побiлiли, обличчя й без того аскетичне, виглядало так, начебто з нього здерли шкiру й оголилася жовта гостра кiстка. З-пiд чорно? хустини висмикнулося пасмо сивого волосся. Я заплющив очi. Граната, на щастя, не вибухнула; а я й не гадав, що Когутячка так вмi? володiти собою, життя, видно, навчило цi?? складно? науки; вона лише зiтхнула, знову ковтаючи згустки гнiву, i не минуло двi-три хвилини, як жiнка, гойдаючи на колiнах внучку, продовжувала спокiйно: - Ма?те рацiю... я направду прителепалася сюди, щоб з вами здибатися, товаришко чи панi - не вгадаю, як вас кликати. Так, я мала... о, я мала намiр вилити цiлу рiку жалю на вашого сина, щоб ви тую рiку випили до дна, бо, бiгме, маю на це право. Та Бог з вами. Я про iнше... я про добро, про те, що оповiдав менi один хлопець з партизанки. Сталося так, що хтось виказав Ступi схрон, тобто кри?вку, де перебував якийсь бандерiвський провiдник з двома охоронцями. Ну Ступа обступив схрон... повно енкаведистiв... ще й на всякий випадок засiдки поробили. Бандерiвцi спробували пробитися гранатами, але вирвався живим лише один. Та й то у видолинку, куди вiн скотився, втiкаючи, чигала на нього смерть: за дубом лежав у засiдцi енкаведист у кубанцi. Автомат напоготовi, ось-ось сипне чергою. Проте не стрiлив. Енкаведист у кубанцi навiть вiдвернувся, i лише потiм, коли втiкач зник у кущах, пустив у бiлий свiт чергу за чергою. I хлопець той, утiкач, врятувався. А був тим енкаведистом Сашко Козаченко. Я на сво? власнi вуха чула, як партизан наш, що врятувався, в'одно твердив, що Сашко навмисне не стрiляв i дав йому змогу втекти... обiзвалася в ньому, видно, укра?нська душа. Як собi хочете, панi-товаришко, а мусила-м цю iсторiю переповiс-ти, аби-сте по?хали додому з розрадою: ваш син не пролив братньо? кровцi. Ви Ступу не слухайте, ви мене слухайте... - вмовляла Когутячка нашу гостю. Ми всi були приголомшенi ?? неправдою, бо чули цю iсторiю, вигадану чи й справжню, давно й не один раз, лише нiхто не мiг забожитися, де вона насправдi вiдбувалася... i не було в цiй iсторi? iменi Сашка Козаченка. Проте, нiхто з нас не моргнув i бровою, ми здогадувалися про пота?мний смисл Аннино? неправди: ?й таки стало жаль самiтньо? старо? вчительки. 1 страшно було подумати: вона прощала жiнцi з Велико? Укра?ни смерть свого сина... вони обидвi порiднилися через смертi сво?х синiв. Я думав тодi: гей, добрi й милi люди, як ми себе не зна?мо, як ми собi докоря?мо, як часом нас мають за бандитiв, за нацiю рiзунiв, а тут одна iз нас, сiльська вистраждана жiнка перемогла братовбивство, помсту, зраду. Й навiть перемогла саму себе. Ми в хатi принишкли здивованi; ми мовчали, боячись необережним словом, тоном, пiвтоном зрадити перед Одаркою Пилипiвною Когутяччину неправду; ми лише кивали головами, мовчки стверджуючи, що, мовляв, так воно насправдi дiялося. Один Бог зна?, як Одарка Пилипiвна повiрила в мальовану легенду Анни Когутяк; вона очiкувала вiд Анни ворожнечi, вiд цi?? гостролицьо? жiнки ворожiсть вiяла, текла, як вi?.студенню вiтер iз поля, й бiдна стара вчителька спочатку не могла зорi?нтуватися, як ма? повестися iз красивою легендою про ?? сина; вона зазирала нам увi-чi, запитуючи, що ?й робити з Сашковою iсторi?ю: повiрити в не?, вiдкинути ??? Господи, як хочеться, щоб твiй син був колись людиною... Ми витримували то допитливi, то розпачливi, то Зляканi, то вмить звеселiлi позирки Одарки Пилипiвни, а моя Iрина гладила ?? руку на столi, мовляв, чу?те, жiнко з Велико? Укра?ни, що про вашого сина оповiдають у нашiй бандитськiй Западенцi?? Iрини пiдтримка була такою щирою, що Одарка Пилипiвна-таки пбвiрила... таки повiрила в легенду, що Сашко Козаченко врятував життя одному бандерiвцю. Вона схопилася iз-за стола... iз-за стола схопилася вже iнша жiнка - злагiднiла, добра, усмiхнена; вона пiдiйшла до Когутячки, обняла й поцiлувала: - Дякую, сестро, - прошептала. А мале дiвча, Соломинка, вiдсахнулася вiд не? i скрикнула. Ой, i скрикнула. Потiм настала для старо? вчительки довжелезна, розпростерта на тисячi кiлометрiв, притрушена молодим снiгом, нiч; жiнка не роздягалася й не лягала в постiль, яку ?й Iрина розстелила в мо?му покойчику з книжками - чипiла до ранку бiля вiкна i насторожено, пильно вслухувалась у тишу. Слава Богу, нiде нi стрiлу, нi крику, нi голосу, нi скрипу чобiт, нi... нi Сашково? гармошки, ?й чомусь здавалося - баглося ?й цього - що вночi постука? у вiкно Сашко, i боялася, що проспить його постук, не встигне запитати, як то було, сину, насправдi з тим порятованим бандерiвцем? Пiзнiм ранком, коли опер Ступа при?хав ?? забирати, вона обiруч стиснула мою долоню й, дивлячись увiчi, прошепотiла: - Чого... чого власне приходила та вчорашня гостролиця жiнка? - Щоб ви ?? назвали сестрою, - вiдповiв ?й просто. ЧАСТИНА ШОСТА СЕВЕРИН_ ГАЙДАШ_ 1 Iще на могилi Дмитра Несмiяна в пiснiй жовтизнi дико? землi не проклюнився нi один кiльчик; iще Дмитрове обiйстя лякало чорнотою погарища; iше нiхто не торкнувся зрiзаних яблунь i груш (це станеться аж взимi, коли почнуть трiщати морози), що в'янули неохоче, поволi й духм'яний запах листя наморочив вузеньку Королеву вулицю; iще в Брошневi на пересильному пунктi за колючими дротами й пiд кулеметами приходила до пам'ятi Несмiяниха з дiтьми, очiкуючи сво?? дороги в Сибiр: енкаведистам бракувало вагонiв для щоденного формування ешелонiв, що везли й везли, наче в безодню, людей на висилку; iще ровесникам Михаська Затички привиджувався сам, Михаеько i його несмiлива, як полум'я свiчечки, усмiшка, й вони дотепер не можуть повiрити, що за кволим полумiнцем зата?лася жертовна смiливiсть: Михаськова смерть обросла легендою про те, що енкаведисти не змогли хлопця вбити набоями з цiлого "дехтяра" й не столочили його сво?ми чоботиськами, а таки ще живого жбурнули до кузова "газона"... жбурнули, а вiн по дорозi в райцентр утiк, здимiв, безслiдно, нема по ньому могили. Iще антрамент не збляк на мо?му листi до редакцi? обласно? газети "Бистричанська правда", як одного жнивного дня перед школою в Горопахах загальмував вiйськовий "вiллiс", з якого боком висунувся невисокого зросту панок у спортивному, ще дово?нного крою вбраннi, у зеленому капелюсi з вузькими крисами й пiвнячою пiр'?нкою за околичкою та в жовтавих на грубiй пiдошвi мештах. Я випадково стояв на шкiльнiй хвiртцi i вiдразу охопив поглядом, нiби сфотографував внутрiшньою камерою, цю екзотичну в наш кирзовий, просмердiлий махоркою час елегантну постать, не минаючи нi його масивних рогових окулярiв, нi малинового метелика пiд бородою, нi тим паче з-панська бiлих рук i чисто виголеного обличчя; таких пiдкреслено цивiлiзованих панкiв, коли на цiлому свiтi - вiд Горопах аж до зореносно? Москви - скрiзь панували (i в тому числi у бандерiвських сотнях, бо?вках, у схронах) чоботи, офiцерськi ременi, гiмнастьорки, портупе?, кашкети з блискучими дашками й просто з дашками iз зелено? матерi?, я давно не бачив. I це було зрозумiло: тривала вiйна. Для цього ж панка, на перший погляд, вiйна немовби не облягла землю, але це здалося лише на перший погляд. Шойно я побачив, що у "вiллiсi" сидiли три чубарики з автоматами напоготовi: вони стерегли панка вiд примх вiйни. Я iз ?хньо? перестороги посмiхнувся: що вони могли б вдiяти, якби хтось iз-за плота шарнув по ньому з автомата. Ото .наробив би в штани. - Ось тобi й на, - засмiявся щиро панок, блиснувши частоколом золотих зубiв, - менi рекомендували вас як гостинного господаря, сво?рiдного Робiнзона й водночас Дон-Кiхота з бандитських Горопах, а ви, Северине Петровичу, так вас, зда?ться, величають, не вельми привiтно зустрiча?те гостей iз областi... гостей, якi на?хали з автоматами. - I вiн знову засмiявся. Але тiльки одними золотими зубами (Я помiтив: зуби були дрiбнi, як зеренця зжовкло? кукурудзи). Очi ж за скельцями окулярiв залишилися сумнi й холоднi. - Шо зробиш без автоматiв, Северине Петровичу, коли вiйна? Я мовчав, трохи спантеличений: вiн вичитав мо? думки. Вiн тим часом назвав себе: це був Ярослав Гонтар, письменник, кореспондент обласно? газети. Iм'я його було добре знайоме: iще до вiйни менi потрапили до рук два томики його "Сiльських оповiдань" i, правду кажучи, сподобалися. Спершу я думав, що автор утрапив у Стефаникову колiю й через те не буде спроможний сказати про галицьке село сво? слово, одначе помилився. Якщо Стефаниковi геро? не мали й гадки вiдiрватися вiд землi, на якiй чорно бiдували, й бiльшiсть з них не пробувала щось у сво?му життi змiнити, то люди з Гонтаревих оповiдань виходили за межi сво?х нивок i запитували подорожнiх, де ? земля краща й плодючiша, напитували в присмерках, у непевностi майстрiв, що вистругували човни, щоб свою бiду переплисти, а дехто вже самотужки човен видовбував i вiдштовхувався веслом вiд берега... i опинявся в мiстах i мiстечках, там наймався рiзати й колоти дрова, пiдмiтати вулицi, на гарбарнi брався за найсмердючiшу роботу або впрошувався на "колiйовiй станцi?" розвантажувати вагони з вугiллям. Гонтаревi люди були не менш трагiчними, нiж Стефаниковi, бо хоч вони розпрощалися iз землею, стали начебто iнакшими, такими, що усвiдомлювали необхiднiсть змiнити свiт для того, щоб легше ?м жилося, усе ж багато з них або згасало вiд сухот у мiських сутеринах, або спивалося, або вчилося красти, або просто байдужiло, задовольнившись найменшим... Або вiшались. Власне, цi новi Гонтаревi люди, що вийшли на розпуття, мене вразили, бо вже такi типи об'явилися в Горопахах, i чим далi, - тим ?х ставало бiльше; я дотепер не звертав на них уваги, менi здавалося, що село - здоровий органiзм, а люмпен сiльський - це ледацюги, конокради, пияки, якi дорешти пропивали вiтцiвщину, три-чотири постiйнi арештанти, якi сповiдували комунiзм - це тiльки лишай, який поступово минеться. Гонтар вiдкрив менi очi, що його "новi люди" - не тiльки трагiчна, але й руйнiвна сила, в яко? нема нiчого святого; "ноi" Гонтаревi люди, з яких восени тридцять дев'ятого року комiсари рекрутували усiляких активiстiв, стахановцiв, бригадирiв, ланкових, депутатiв i донощикiв, у пiсляво?нний час показали зуби й позаписувалися в батальйони стрибкiв, що готовi, вислужуючись перед товаришами оперуповноваженими, зарiзати рiдну маму. По вiйнi iм'я Ярослава Гонтаря стало часто появлятися на шпальтах обласно? газети, але, на жаль, вiн уже не писав оповiдань, його тепер цiкавили - i вiн ?х вихваляв - конкретнi люди, часто з колишнiх "нових", котрi заходилися будувати "пiд зорею радянсько? влади нове й щасливе життя"; я, щоправда, не дуже вiрив у "реальних будiвничих", принаймнi в Горопахах вони бiльше руйнували, нiж будували, будiвництво "щасливого життя" в газетi висмоктувалося з пальця, так само, як умiв Гонтар майже щоденно вибрiхувати про "масовi звiрства укра?нсько-нiмецьких нацiоналiстiв". Його великий нарис про "геро?чне" життя i "геро?чну" смерть сержанта Сашка Козаченка та про оунiвського "бойовика" Михайла Несмiяна по кличцi "Затичка" став класичним зразком радянсько? журналiстики, де воiстину було п'ять процентiв правди, а решта - брехня. Я уявляв автора тi?? писанини таким собi розгойданим та забльованим пияком, аморальним типом... нi, я уявляв собi цього, з дозволу сказати, письменника "пуцарем", тобто горшконосом, лаке?м при товаришевi Ступi, то тiльки Ступин горшконос мiг набрехати на бiдного Михаська сорок бочок арештантiв й мiг прославити Козаченка, який, бачите, тiльки й знав, що забавляти сiльських дiвчат грою на гармонi? та навчати ?х укра?нських народних пiсень, нiбито енкаведе, хол?ра ясна, створено совiтами для того, щоб сiльськi дiвчата збагачували свiй пiсенний репертуар. Ще того ж дня, коли прочитав у газетi опус товариша Гонтаря - каюся, що був такий на?вний - послав до редакцi? скаргу на злочиннi дi? оперуповноваженого Ступи, описавши вакханалiю самосуду над родиною Михася Затички; менi чомусь здавалося, що в редакцi? сидять гуманнi, iнтелiгентнi, а головне - принциповi люди, якi силою свого авторитету, морального впливу на начальство примусять Ступу вiдповiсти за ско?не. Ну, звичайно, я помилився... я був лютий на себе, що надто високо цiнував редакцiйних працiвникiв. I ось ма?ш: "Михайло Несмiян - куркульський виплодок. Не один рiк бандерiвськi ватажки у сво?х глибоких схронах виховували з нього такого собi примiтивного камiкадзе, вбивцю, на рахунку якого не одна безневинна жертва...". I далi в такому ж дусi. I це написано про Михася Затичку, пiдлiтка, який виростав на рiденькому кукурудзяному "чирi" та на картоплi в лушпиннi i котрий жив на свiтi несмiливо й усмiхнене. Уявляю, що бiдний хлопчина мусив пережити, до яко? гранично? межi дiйти, яким гнiвом мусив запалитися i яким нехлоп'ячим споко?м i рiшучiстю мусив запастися, щоб зважитися прилюдно вбити оперуповноваженого Ступу. Iнша рiч, що йому не повезло, Ступу заслонив Козаченко. Ось тут, на мою думку, почина?ться поле для письменника, який збирався описати подiю, що сталася на вулицi в Горопахах; ось тут, товаришу Гонтар, докопуйся до глибини, до першопричини, до вибуху в дитячiй душi, до ?? муки. Хiба було просто хлопцевi взяти в руки наган i хiба вiн не здогадувався, що його чека?? А то: "куркульський виплодок". Втiм, що мiг iнакшого написати "пуцар" при ступах, п'яна якась почвара? Замiсть розгойданого пияка стояв передi мною iнтелiгентного вигляду панок, який цiкаво розглядався навкруги. Чубарики, що з ним при?хали, зайняли, як казав опер, "кругову оборону". - Стережуть вас пильно, - не втримався я, щоб Гонтара не вколоти. - Авжеж, - цiлком серйозно вiдповiв письменник, - такi, як я, у радянсько? влади на вагу золота. - Цiлком зрозумiло, пане-товаришу, - погодився я. - Таких, що розстрiлюють кулями... що просто вбивають, у радянсько? влади цiлi полчища. А таких, що отруюють душу словом - одиницi. Звiдси й золота ваша вага. - Я, мабуть, ризикував, викликаючи вогонь за себе, мо? слова цiлком можна було пiдшити до судово? справи й нарокувати вирок. Це так сьогоднi просто. - Вам, добродiю, палець в рот не клади, - промовив Гонтар. - Миттю клацнете зубами. - Я зроду таким вдався, - вiдрiзав я. - Не звик, перепрошую, загортати слова у вату, чи в ще щось м'яке... я звик говорити те, що думаю. - Прямолiнiйнiсть, мiй пане, не завжди прикраша? iнтелiгентну людину, - сказав Гонтар i дiстав iз кишенi коробку "Казбека". - Курите? - Я узяв цигарку, вiн клацнув запальничкою - ми обидва закурили; тютюн був пахучий, я давно такого не вживав, обходився махоркою, дешевими цигарками, а бiльше - домашнiм бакуном. - Ну, а окрiм того, я знаю, - продовжував Гонтар, - що в цьому Богом забутому селi ви тiльки те й робили, що заокругляли гострi кути... кути мiж владою i людьми в Горопахах... кути мiж рiзними оперуповноваженими з району й селянами, обкладеними "контигентами"... i навiть кути мiж "Штефановими хлопцями" i знову ж таки сiльським людом. Ви переважно шука?те компромiсiв... без компромiсiв нинi не проживеш посеред всесвiтньо? колотнечi. Чи неправду я говорю? - Вiн вивчав мене допитливо i трохи насмiшкувато. - Чого ж ви кажете, що не загорта?те слова у вату? - Бачу, ваше енкаведе досить добре про мене поiнформоване. Цiкаво, чи зна? енкаведе, що мене бито рiзками прилюдно посеред села... прилюдно бито польськими жолн?жамi пiд час вiдомо? пацифiкацi? у тридцять першому роцi? Була така деталь у мо?му житт?писi. - Очевидно, я даремно згадав тридцять перший рiк, що цьому панковi з когутячим пером до мо?? бiографi?. Я був, як це не прикро признаватися, роздратований тим, що Гонтар говорив правду: дуже часто, коли я боронив громадську справу або ж конкретну людину, то вдавався до компромiсу: щоб вовк був ситим i коза цiла. Iнколи це вдавалося, а траплялися й невдачi; нерiдко я шукав компромiсу й з самим собою. Як тяжко я карався, по колiна западався в землю вiд усвiдомлення, що мiй син знюхався з бiльшовиками, як бунтiвливе повставав у менi чоловiк, який ставив Укра?ну понад усе i котрий не уявляв "iнтернацiонального братства" на "iнтернацiональнiй землi" - iде?, яку сповiдував мiй Роман; я був iнтелiгентом у першому поколiннi, а всi попереднi поколiння - не злiчити ?х - орали i сiяли жито й отже були стокорiнням прирослi до землi, до вiтцiвщини, i тому я не розумiв кочiвницького безгрунтового комунiзму. Син називав мою хлiборобську релiгi?ю "куркульською стихi?ю" i, бувало, сперечалися з цього приводу, до бiлого вогню... i ми цим бiлим вогнем були розмежованi, ми були теоретично ворогами, а все ж ночами, коли не спалося, коли нудьга запановувала надi мною й штовхала в чорне провалля розпуки, я вишукував у синовiй комунiстичнiй iдеологi? принаднi райськi острiвцi - оту рiвнiсть, оте - братерство, оту - вiдсутнiсть експлуатацi? людини людиною... iз тих мальованих рожевою i небесними барвами острiвцiв вiяв вiтер християнського доброчин-ства, то ж не дивно... тож не дивно, що мiй хлопець напився п'яного вiтру? У такi безсоннi ночi на краю безоднi я вибудовував хай крихкi й непевнi мiстки.мiж сином i мною, i це був компромiс iз самим собою. Скажiть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина? - До речi, Северине Петровичу, я знаю про вас не вiд енкаведе, хоч i вони, сподiваюся, мають про вашу особу немало iнформацi?. До вiйни я декiлька разiв зустрiчався з вашим сином... ми ж прецiнь були однодумцями. Вiн любив про вас розповiдати... вiн любив вас. - Гонтар добув iз кишенi хустину й витер спiтнiле чоло. Жнивне сонце розтопило день, немов свiчку пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтiло в золотистому осяянi. Вiн називав вас "фатером", ви зна?те про це? Роман хвалився, що його "фатер" - апостол у Горопахах, який прагне усiх помирити, усiх навчити добра, пря потребi допомогти й за кожного скривдженого упiмнутися. Шо-правда, Роман додавав сокрушно, що "фатер" не визна? полiтики, нiяких партiй, для нього ? лише Бог, ? земля, ? люди, ? людськi бiди. - Гонтар без мого запрошення рушив на шкiльне подвiр'я у тiнь лип та акацiй; вiн iшов, навiть за мною не оглядаючись; вiн знав, що згадкою про Романа прив'язав мене до себе. Я шкутильгав за ним. Чубарики майже бiгцем оточили шкiльний сад - потонули в лопухах i кропивi. - Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповiдання або й повiсть, яка мала б називатися "Апостол iз Горопах", i прототипом мого героя повиннi були стати ви, Северине Петровичу. Я дiлився iз цим задумом iз вашим Романом... - Гонтар присiв на трухляву колоду, що лежала обiч садово? стежки. Тiльки тепер у тiнi, де пахло кропив'яним духом, я помiтив, що вiн дуже стомлений... радше сказати, якийсь випорожнений: нi в очах, нi в усмiшцi на тонких губах, нi на збриженому зморшками високому чолi я не помiтив пульсування життя, радостi, а якщо хочете - то й вiдчуття небезпеки. Нiчого цього не було. Зовнiшня елегантнiсть, нiбито ?вропейський лоск - отой метелик пiд сизою бородою з ямкою, напрасованi штани, начищенi черевики й зелений капелюх iз пiвнячим пiр'ям - це тiльки маскування. Я раптом вiдкрив для себе, що i його розмова - це теж маскування: вiн нiчим не цiкавився, йому нiчого не було потрiбно, вiн навiть нiчого не боявся... вiн жив у далекому потойбiчному свiтi байдужостi, де не було нi радощiв, нi тривог, любовi i смертi, власне, нiчого не було... вiн плив у безбережнiй i безбарвнiй тишi, занурений у себе по горло, власне вiн утопився у собi. Якось не вiрилося, що ця людина майже щодня пише в газетi пристраснi, аж гарячi на дотик, гнiвнi памфлети й статтi, вигостренi, як багнети... та ще багнети напо?нi трутизною, i призначення ?х було дискредитувати, змiшувати з болотом, знищувати морально нацiоналiстичне пiдпiлля. Чи, може, гнiв, пристрасть, багнет, трутизна - це теж його маскування i вiн нiчим цим не перейма?ться, йому жити нудно й писати нудно? - Чого ж бо ви не написали вашу повiсть? - спитав я Гонтаря. - Якось мiй Роман привiз зi Львова два томики ваших "Сiльських оповiдань", вони дотепер ? у мо?й бiблiотецi. Я ?х хвалив... Геро? ваших оповiдань - новi люди на галицьких теренах. Це було для мене вiдкриття. - Дякую, - Гонтар стримано поклонився. - На все ? свiй час... ? час, як ви говорите, на вiдкриття нових людей. I наста? час, коли й вони сходять зi сцени, а на ?хн? мiсце поспiшають iншi. Це закономiрнiсть. Такою ж закономiрнiстю ? те, що я не зумiв, чи не встиг... чи не був душевно настро?ний написати повiсть про сiльського апостола, вчителя, котрий учив читати й писати не одне поколiння сiльських дiтей; вiн учив ?х також садiвництва та пасiчництва, в мочарах, де ранiше рохкали жаби, навчав селян копати саджавки й розводити рибу, яку потiм возили в дiжках ?вреям у Бистричани... вiн теж роздобув у нiмецьких колонiстiв "батоги" полуниць, до того часу невiдомо? у Горопахах ягоди, котра дуже швидко завоювала городи й була вельми поплатною. Апостол у Горопахах мирив людей, якi билися за межу, керував у читальнi хором, бо трохи грав на скрипцi, гасив полiтичнi пристрастi й кликали його люди "в куми" - хрестити дiтей. Гонтар направду був досконало поiнформований про мою "апостольську" дiяльнiсть. Втiм, чи лише мою? Тисячi народних учителiв вiд початку столiття до наших днiв брали на себе роль заступника скривджених у селах i мiстах, селах i мiстечках, тисячi... Це наш обов'язок i наша робота, яку нiхто iнший за нас не переробить, бо також нiхто iнший, окрiм хлiбороба, не виоре нивку й не кине в скибу зерно. - Я хотiв би тiльки додати, - промовив я, - що в теперiшнiй час апостолювання набагато ускладнилось, тяжким став його хрест, i крутiшою стала Голгофа. Це мав би пам'ятати письменник, якщо вiн знову повернеться до цi?? теми. - Я не один раз роздумував... припасовував кiнець до повiстi про апостола з Горопах... я колись цю повiсть таки напишу. I вже знаю, що кiнець ма? бути трагiчним, - вiдповiв Гонтар стомлено. - I трагiчним, прошу вас, вiн буде не тому, що надто тяжкий хрест узяв на плечi народний учитель, нi. Маю надiю, що апостол таки дiйде, донесе хреста на Голгофу. Бiда, трагедiя його в тому, що вiн залишиться на Голгофi самотнiм, нiхто не прийде його оборонити вiд оббрiхування... нiхто не оборонить, коли почнуть його каменувати. Всi ослiпнуть й оглухнуть, бо будуть жити тiльки сво?м страхом. I апостол на Голгофi буде оплакувати свою самотину, ось згада?те мене, що так станеться. Нiяка собака не згада? про його доброчинство; нiхто не вiдважиться, щоб утерти його смертний пiт, бо й це буде небезпечно. Ось який кiнець повинна мати моя повiсть. Може, тому ?? й не пишу, щоб не стати злим пророком. - Гонтар говорив лiниво, часом зупинявся, роздумуючи чи над словом, чи над думкою. Я мав враження, що вiн вибирав слова лагiднiшi, не хотячи мене образити. - Ви, мабуть, не любите людей, - промовив я перегодом. - I не вiрите в людську вдячнiсть... чи принаймнi в людську поряднiсть. Я нескромно здогадуюся, що пiд iменем апостола ма?те на увазi мою особу. Так? Хочу уточнити: на нiякi почестi, на вдячнiсть я не розраховую, i не вважаю, що якiсь мо? вчинки, дi? були особливими... Це була звичайна сiльська робота... ну, може, небезпечна, невдячна, але робота... Ну, а якщо залишуся на Голгофi самiтником, коли не знайдеться руки, яка б вiдвернула вiд мене вороже камiння... коли ?х очi вiдвернуться вiд мене... коли не впаде жодного слова в мо?й оборонi, то буде менi гiрко, i, певно, я заплачу. - Отут, Северине Петровичу, й поставимо крапку в мо?й майбутнiй повiстi про апостола iз Горопах, - сказав, зiтхнувши, Ярослав Гонтар. - Тепер можна менi сiдати за стiл i довершити те, що було задумане десять рокiв тому. - Пусте, - махнув я рукою. - Шось не дуже вiриться... та й ви самi не впевненi, що здатнi повернутися на мистецьку царину. - Я вагався, чи варто говорити йому прикрi речi. Хоч... чом би й нi? - Плуг у борознi заiржавiв, чересло пощербилося, конi, що були запряженi у плуг i колись мали крила i силу... ой, були колись у плузi крилатi конi... стали сухоребрими клячами. Та й сам плугатар забув, як то ходиться за плугом, як то тяжко... i як то радiсно. Правда? - Я, мабуть, вистрiляв цю фiллiпiку надто гаряче, але не мiг я iнакше... звичайно, я був обурений не чорним Гонтаревим пророцтвом; не вiрив у його вiщування, мiй хресний шлях, прецiнь, не прорубувався крiзь пустельнi хащi Гетсиманського саду, вiн котився помiж бiлими хатами, помiж людьми i ?хнiми долями... невже колись люди мене вiдцураються? Я зiбрався прощатися з Гонтарем. - Почекайте, - зупинив вiн мене. - Почекайте, - повторив. - Маю до вас офiцiйну справу, i то дуже важливу, яка стосу?ться вас особисто, шановний Северине Петровичу. Та спершу я хотiв би продовжити бесiду, яка стосу?ться мене, мо?? так звано? творчостi. Я давно не брав участi в дискусiях на лiтературнi теми. - Цiлком зрозумiло, - випалив я у сво?му стилi. - Бо ви давно перестали бути письменником. - Боже борони, я не збирався вiдкривати йому очi на його власну байдужiсть, на нудьгу, що сидiла на його високому чолi i холодно туманилася в очах... нудьгою вiн був спеленаний, як мумiя льняним полотном. - А ким я ?? - пробував вiн усмiхатися, продираючись крiзь тумани, крiзь зарослi й пропастi нудьги. - Я пишу... виходять мо? книжки. - Оборона його була слаба, боронився вiн бiльше для годиться; йому, мабуть, було шкода самого себе; нi один мускул не поворухнувся на його лицi, а очi за скельцями окулярiв були порожнiми. - Ви ? бiйцем iдеологiчно? застави на захiдному кордонi Радянського Союзу - так про вас писали в столичнiй пресi, - пригадав я недавно прочитане. - Це, очевидно, похвала? I ще там було написано, що ваше перо прирiвню?ться до штикiв цiлого полку, а то й дивiзi?... то ж уявля?те, пане-товаришу, скiльки вбито вашим пером душ... вбито й покалiчено. Письменник, як я розумiю, повинен лелiяти душi, плекати ?х, пiдносити, вiн немов ангел-хоронитель сто?ть за кожною душею, що схилилась над його книжкою. А ви бо?ць, а не ангел, вам командують стрiляти направо або ж налiво, колоти багнетом, бити назад кольбою, чорнити небо, плюгавити землю. Ви послушно вiдповiда?те: ?сть! Iнший на мiсцi Гонтаря напевно не стерпiв би й або крикнув би, щоб я замовк, або ж покликав би сво?х солдат, бо я таки направду дозволив собi забагато (не було зi мною Iрини, вона зажди охолоджу?, стриму? мiй запал), а вiн тiльки узяв мене пiд руку, оглянувшись на сво?х охоронцiв. - Не треба аж так... аж так вибухати, - промовив Гонтар спроквола. - Не треба, щоб нас почули... свiт став вухатим зайцем, цiлий свiт - ?дине вухо, що надслухову? i пiдслухову?. Це, добродiю, небезпечно. - Ми поволi проходжувалися садовою дорiжкою; сад дрiмав у солодкому забуттi, i лише бджоли натягували низом вiд квiтки до квiтки струни, що бринiли монотонно й заспокiйливо. Очевидно, й ми з Гонтарем виглядали збоку здруженими... виглядало збоку, що в запущеному шкiльному садку здибалися дво? приятелiв, якi згадували романтичнi пригоди давноминуло? молодостi. На сторожi ?хнiх споминiв лежали в бур'янах енкаведисти. - Ви мене, бачу, зовсiм не бо?теся, Северине Петровичу? - спитав Гонтар, прикурюючи нову казбечину. Потягнувся i я до його коробки. - Не боюся, - признався я щиро. - Бо чого б мав вас боятися... вас, приятеля мого сина? Ви ж бо, прецiнь, були однодумцями. Шо-правда, вiн, фантазер i мрiйник, залишився у Львовi боронити в пiдпiллi товариша Сталiна й потрапив у лабети гестапо, а ви, вибачайте, встигли чкурнути в Уфу чи ще кудись у глибину Росi?. Але це я так... це ярить у менi, пане-товаришу, батькiвський бiль. Якщо ж поправдi, то чомусь менi зда?ться, що ви не здатнi запродати мене енкаведе... хоч не треба й продавати, а лише гукнути он того драбугу з автоматом, що лежить в лопухах, щоб мене арештував, бо я сякий-такий. Нi, у вас не вистачить характеру. Гонтар iшов мовчки, похнюпивши голову; капелюх iз смiшним когутячим пером тримав у руцi; рiдке, немов попелом посилане волосся мокрими пасемцями поприлипало до чола й виглядало, начебто хтось вилив йому на голову миску помий. Моя iронiя, як я зрозумiв, до нього не доходила, шпичастi слова вiдбивалися, як горох вiд стiни... i менi лишалося той горох назад визбирувати. А взагалi на що я сподiвався? На його покаяння? На заперечення? Втiм, якого дiдька лисого я вiд нього хочу? Хай забира?ться, та швидше. - Дивовижно, - призупинився Гонтар, - як син... як ваш Роман не був схожий на свого батька. - Виявля?ться, Гонтар таки мене слухав. - Вiн був лагiдний, а ви - перчений. Але я на вас не ображаюсь. Я хочу лише спитати (i даю вам чесне слово, що все залишиться мiж нами): невже ви, чоловiк освiчений, начитаний... чоловiк, який не з книжок чи з газет, а таки на дотик i на запах зна? нашу галицьку бiду в щоденнiй ?? з'явi, не вiрите, що радянська влада, яка тепер на наших теренах сторцу?ться на ноги, не ? тим лiкарем, що погасить наш бiль, i злиднi, як рани, минуться. Вдумайтеся: чому мiльйони згинули в минулу вiйну, обороняючи радянську вiтчизну? Невже всi вони, як ваш Роман, були мрiйниками й фантазерами, як ви кажете... це ж були звичайнi люди, так, звичайнi, з поля, фабрики, не комунiсти навiть, а проте, вони йшли i йшли в бiй. - Гонтар аж ухопив мене за руку. На його обличчi, як менi здалося, зача?лося очiкування, моя вiдповiдь мала щось для нього значити, вiн, може, сам для себе хотiв з'ясувати щось дуже важливе. Я був жорстокий; мiж нами лежав його брехливий опус про "геро?чне життя" i "геро?чну смерть" сержанта Козаченка; мене не обходили його переживання, розчарування, чи й навпаки - утвердження. - Нi, - я рiшуче заперечив. - Ваша радянська влада... гiрко менi, повiрте, за цю владу загинув мiй син... - це саранча, яку виплодив i наслав на нас Сталiн. Ше до нього був Ленiн. Саранча вижерла Росiю та Укра?ну - пустеля чорна й страшна. Нема у вашо? влади нiчого нi людського, нi святого. Хiба я не ? свiдком того, що робиться в Горопахах... хiба це нормально, товаришу письменник, що дитина, пiдлiток, доведений до вiдчаю, хапа?ться за зброю i стрiля?... i стрiля?, мусите знати, не в якогось там конкретного Козаченка, а в самi груди вашо? радянсько? влади. То хто ж вашiй владi буде вiрити, хто ?? буде любити... i за що, питаю вас, мають люди ?? любити? Ви, до речi, теж у не? не вiрите i зна?те, що проголошенi нею постулати, обiцяне "свiтле майбутн?" - це звичайнiсiнький блеф, брехня. В не?, у владу, у "свiтле майбутн?", в сталiнськi гаразди не вiрили також тi мiльйони й мiльйони - страшно подумати,- якi угно?ли собою землю в ?? оборонi, з iменем Сталiна у цю землю падаючи. Апокалiпсис! Гнанi вони були примусом, страхом, горiлкою, надi?ю, обiцянками, кулеметами загороджувальних банд, i в них не було виходу, бо й божевiльний Гiтл?р не був кращим. Я собi уявляю... я собi уявляю i плачу: мiльйони душ стоять у довжелезних чергах дотепер, дарма, що вже стiльки рокiв минуло, як вiйна скiнчилася, перед райською брамою, бо вiдомо, що воякам, загиблим на вiйнi, наперед уготоване царствi? небесное (принаймнi "уготоване" теоретично), а святий Петро-ключник вiд раю, пошкрiбу? лисину й уперто не вiдчиня? браму, бо душi воякiв рапортують йому, що загинули "за Родiну й за Сталiна", а цiлий християнський свiт зна? - це не могло не докотитися до святого Петра - що "Родiна i Сталiн" - це уособлення зла на землi... це пекло. I ви це, пане-товаришу, теж добре зна?те. Гонтар анi не ворухнувся, анi бровою не повiв, анi в оцi не викресалась iскорка протесту чи хвилювання. Я мав страшенну охоту вхопити його за пазуху бiленько? сорочки, щоб трiсла в мо?х руках, щоб ним потрусити... аж пальцi мо? вiд цього бажання тремтiли, а вiн стояв передi мною спокiйний, гейби душа з нього вилетiла... i стала його душа вороною, що сiла он на ясенi бiля шкiльно? хвiртки... а тут, передi мною, цiпенiв на ногах труп. Господи... Врештi Ярослав Гонтар отямився, i, мовби мiж нами не вiдбулася гостра розмова, мовби я згарячу не виказав усього, що думаю про новi порядки, якi встановлю? в Горопахах оперуповноважений Ступ'а, знову простягнув менi коробку "Казбеку". Ми закурили й далi рушили садовою дорiжкою, поки вона не вперлася в колючу стiну здичавiло? малини. - Ну, гаразд,- зупинився тут Гонтар. Здавалося, вiн насолоджу?ться малиновим солодким духом i золотим дзвоном бджiл, бо, заплющивши повiки, стояв довгу хвилину.- Ну, гаразд,- повторив вiн,- де ж вихiд, де ж просвiток, вiконце для цi?? .страждально? землi? Невже повстанча боротьба, в якiй так щедро розлива?ться братня кров, де в чистiй рiцi великих нацiональних iдеалiв - я згоджуюся, що ? така могутня рiка, вона пливе безбережно - то тут, то там вливаються стру? гнилизни, дрiбно? i страшно? помсти, вза?мпорахункiв... i пливе там синя струя багацького, куркульського жалю за тим, що уже в них вiдiбрано або ще буде вiдiбрано. Невже ви ставите на тих, що в бункерах, що в лiсах i ярах, що прикриваються Укра?ною, немов фiговим листком? Невже ви за них? Ви ж цiле життя пiдкреслювали, уточнювали й, зрештою, тепер це робите, що сто?те понад партiями, понад полiтикою, для вас мають вартiсть тiльки земля i народ... менi про вашi iдеали протрубiв колись вуха Роман. Невже ви перефарбувалися, переметнулися, Северине Петровичу, на другий бiк барикад? Вiн налаштував проти мене цiлий частокiл запитань, i що мене вразило: питання були гострi, а мовленi вони були рiвно, по-службовому монотонно; його слова не мали в собi ядра, i я подумав, що мого спiвбесiдника не цiкавить те, що я йому буду вiдповiдати. Душа його далi лiтала у воронячiй згра? й крячала, а бездуховна мумiя проходжувалася зi мною в шкiльному садку й про людське око вела необов'язковi для не?, чужi й непотрiбнi розмови. Мiстика якась. Та все ж я вiдповiв, що для мене нема нiяких барикад i для мене нема мiсця нi справа, нi злiва, я стою посеред землi, посеред Укра?ни й посеред людей, оце i ? моя полiтика. Стосовно ж "Штефанових хлопцiв" i взагалi нацiонального пiдпiлля, то, по правдi скажу: боюся, що ?х розчавить бiльшовицька потуга. Цiлком погоджуюся, що в рiчцi, яка розлилася, як море, по цiлому кра?, ? i сукровичнi потоки, бруд... i чому б не могли бути, коли хвилi б'ють об береги, лупають камiння, вижолоблюють рiчища, змивають пiсок i смiття. Однак не можна не захоплюватися безкрайнiм розливом рiки, ?? потужним, упертим плином, дарма, що, може, учасники боротьби здогадуються: ворожа сила поступово буде загачувати цей плин... i вiд рiки нiчого не лишиться, хiба що лишиться для нащадкiв родючий намул... i знову колись, родючiстю цi?ю сплеканi, постануть новi борцi. Мене захоплю? приречена жертовнiсть тисячi тисяч, а не яко?сь куркульсько? стихi?, як ви кажете. Але я й плачу... якщо висохне рiчище народного плину, то залишиться безлiч могил... могила на могилi... та ще "чорнi во-ронки" й сибiри. Й ще, сподiваюся, залишаться сумнi пiснi, вони теж для нащадкiв. Бо грiх був би, коли б люди забули про Михася Несмiя-на на прiзвисько Затичка. - Хiба й про нього ? пiсня? - високо понад окуляри виповзли Гонтаревi брови, власне брiв у нього майже не було - росли два рудуватi кущики. - ?. Хiба хлопчина, котрий став в оборонi зганьблено? сестри, не вартий стати геро?м балади? - Менi самому лише тепер надто вирiзьбилося виразно: люди нiчого й нiколи не забувають. Шо з того, що нiде нема Михасево? могилки, що його десь кинули в яму й затоптали смiттям, щоб i слiду не лишилося, щоб нiхто не вкопав хреста й не посадив калину. ? зате спiванка, вкарбована в пам'ять, яку нiхто не затопче, бо людська пам'ять, як корiння трави: топчи ??, викошуй, випалюй або й переорюй, а одначе котрогось мая вона пустить пагiнець - i знову зазеленi? мурава. - Я iз вашого Михася витворив такого собi юного фанатика, який залюбки стрiля? в людей,- Гонтар зiтхнув i заходився протирати скельця окулярiв. Я помiтив: пальцi його були тонкi, жовтi й довгi iз загостреними нiгтями.- Де ж iстина? У баладi, про яку ви говорите, чи в мо?й статтi, написанiй на основi оперативних звiдомлень? - Гонтар на хвилину ожив, воскрес, начебто направду багато для нього важила iстина. Скресiння однак тривало недовго, коротку мить... на коротку мить повернулася в мумiю душа. - Коли б ви перед тим, як писати про подiю в Горопахах, якби направду схотiли дiзнатися, як воно сталося, то при?хали б сюди... Але тепер запiзно про це говорити, пане-добродiю. Та й кому iстина потрiбна? Вашiй газетi? Дайте спокiй. - Я себе стримував, щоб знову. не розпалитися. - Менi лише цiкаво: пощо ви аж сьогоднi завiтали до нас? Перевiрити, як це у вас назива?ться, правдивiсть мого листа, якого я надiслав до редакцi?... тобто мiй вiдгук на вашу статтю? - шибнуло менi в головi. - То покваптеся, то пройдiться, мiй пане, селом, розпитайте кожного стрiчного, окрiм опера Ступи та його поплiчникiв, як воно насправдi було з Михаськом i сержантом Козаченком. Iще зрiзанi дерева скануються соком у Несмiяновому садку, а згарище з його хати iще димить. - Iще димить? - Йому попiд очi втома намалювала жовтi пiвмiсяцi. - Ви мене туди поведете? - Хоч зараз, - вiдповiв я. Починала надокучати безплiдна, як _менi здавалося, розмова з Ярославом Гонтарем. Опiсля, на Сибiрi одначе я згадував цю розмову як дуже важливу, вона виявилася значущою i для мене, й для Ярослава Гонтаря. - Ну так, я повинен сказати вам, що редактор справдi послав мене сюди з метою перевiрки вашого листа. Саме мене, й це закономiрно. Адже про подiю в Горопахах я написав щось iнше... i отже повинен вас спростувати, - сказав Гонтар i поправив на ши? свого "метелика". Я уявив його в "метелику" та в зеленому капелюсi з пiвнячим перцем на березi розлито?, як море, збурено? хвилями рiки: вiд обрiю до обрiю лилася кров, падали геро? i зраджували подонки, скрипiли сибiрськi переселенськi ешелони й горiли, як свiчечки, солом'янi стрiхи, бомби корчували Чорний лiс, шаленiла вiд сказу лють окупанта, а пiгмей у "метелику" лiниво позiха? в кулак. Його нiчого не обходить. - Вам спростувати - раз плюнути. Це так просто, - вiдповiв я. - Якщо по правдi, то не для спростування i плювання я сюди при?хав, - зауважив Гонтар. - Я прочитав у листi ваше прiзвище й пригадав бiлявого юнака з Львiвсько? полiтехнiки, романтика, мрiйника про вселюдське братство. Я знав, що вiн загинув... i менi, читаючи вашого листа, стало страшно за вас. Ви безогляднi... ви бавитесь з вогнем, розумi?те? Ваше апостольство, про яке ми щойно з вами говорили, безперспективне й дуже небезпечне. Я дивуюся, що вас, Северине Петровичу, дотепер терплять... що не заарештували. Незручно, мабуть, радянськiй владi арештувати батька, який вiддав на вiвтар цi?? влади - скажемо так пишно - свого сина. Це сьогоднi незручно, але завтра вашу критику, заступництво за когось, незгоду з тим же Ступою, про якого ви пишете в листi, порахують за ворожi дi?. Розумi?те? Минулися часи, коли ви безборонне ходили помiж вогнями. Стрiляють навкруги. Та й... минулося ваше нейтральне начебто апостолювання... ви не нейтральний - ви на барикадах проти Ступи i проти нових порядкiв. - Хочете сказати, що я нацiоналiст, один iз тих, що сидять у кри?вках? - перебив я його. - Ви iдеалiст, Северине Петровичу... старий мрiйник - доброчин, дуже схожий на свого сина. Я при?хав, щоб вас остерегти. Потiм, коли я провадив його на Королеву вулицю на Несмiянове пожарище (а за нами попереду й ззаду - автоматники), вiн спитав: - Треба думати, що ви такi ж безогляднi й з другою воюючою стороною, з бандерiвцями, так? I повiрте: вони теж думають, що ви не ? нейтральними. Мушу повторити: ходите помiж смертями, Северине Петровичу. Я не розумiв Гонтаря: чого вiн хоче? Шоб я принишк у сво?й норi? Шо йому, зрештою, до того... до мо?? долi? Невже старий цинiк приберiг у собi якусь краплину порядностi? Вiн довго стояв на згарищi Несмiяново? хати, вiд яко? вiяло мокрим, прибитим дощем димом; я в думках заклинав його, щоб надихувався цим ру?нним духом. На що я сподiвався? 2 Ген-ген пiзнiше, коли я самотнiй, як голодний вовк, скавулiв у лютих дебрях Сибiру, хтось до наших баракiв переслав iз Бистричан новину, що застрелився Ярослав Гонтар. Признаюся: новина мене, грiшного, втiшила. Це означало, що Гонтаревiй душi набридло орати мертвi пiски й висiвати в безплiдну скибу стоколос, що не да? зерна; я думав, що душа до нього повернулася, розколовши показну маску байдужостi, в той момент, коли вiн стовпенiв посеред Несмiянового дворища i дух погарищний проникав у кожну його клiтину; i не мав вiн бiльше сили й охоти втекти вiд всюдисущого смороду ру?н ...ру?на поселилася в ньому, вiн врештi сам себе вiдчув ру?нником. I вiн пустив собi в рот кулю; мусив це зробити, якщо вiдчув себе нормальною людиною, якщо осягнув себе, питаючи: хто ?сьм? Я молився за його душу i просив Бога вiдпустити йому грiхи. Я згадував його: нi, не в усьому вiн не мав рацi?... хоч би взяти трагiчний кiнець мого так званого апостолювання, який вiн провiщав. Я сотнi, тисячi раз переживав тi ганебнi хвилини, коли енкаведисти... i не так, може, енкаведисти, як таки мiсцевi стрибки силомiць, грубо втовкували в драбини, в солому мене з Iриною й при цьому щось веселе приговорювали... щось соромiцьке... щось зневажливе... щось таке, що не вкладалося менi в головi, бо ж стрибки було колись мо?ми учнями. Я ?х упiзнавав... я ?х не хотiв упiзнавати; я пам'ятав ?хнi iмена; я примушував себе ?х забувати. Апостола з Горопах - я був у цьому переконаний - ще мiг порятувати церковний дзвiн, алярм квапливий, що кликав людей на мiй порятунок. Дзвiн, щоправда, лементував, проте люди не збiгалися мене боронити, кожен мав свiй страх. I я, молячись за душу Гонтареву, запитував у Господа: "Невже страх направду був аж таким безмежним, бiльший вiд любовi й довгих лiт мого подвижництва в Горопахах, де я не тiльки навчав, як чесно, мудро i гiдно жити, але й повсякчасно ризикував власною екзистенцi?ю?" Господь мовчав, надто глибоко ми сидiли в сибiрах, щоб долетiли нашi жалi до нього, i надто багато було нас, покривджених, щоб кожного вислухати... То ж запитую тебе, художнику - мiй молодий сусiде, як ти намалю?ш на мо?му портретi розчарування сiльського апостола, оте його довге очiкування людсько? вдячностi, отi запiзнiлi й через те зжовклi й зблiдлi Гонтаревi слова про неможливiсть бути нейтральним у земному життi... 3 Я тебе виглядав... Можеш вiрити або ж не вiрити, але нападали на мене, як вороги, самотиннi, повнi сирiтства, жалю i глухо? нiмоти днi i, рятуючись од напасникiв, я кривуляв стежкою поза городами, обминаючи колгоспний, повсякденно немовби поруйнований ордою двiр, i виходив на "цiсарку" - стару, ще австрiйську дорогу за селом; тут бiля покинутого кар'?ру, що порiс ситняком i полином, а саме його дно свiтилося дзеркальцем води, я сiдав на пагорбку, де колись стояв, може, пам'ята?ш, так званий "Петрiв хрест" - височенний, тесаний iз дуба, мовби аж обвуглений вiд часу й дощiв, що його вкопали на мiсцi, де вбило громом тутешнього газду Петра Ориня, i годинами дивився на дорогу, визираючи тебе. Так принаймнi я пояснював сво? сидiння на пагорбi самому собi, бо, якщо зважити на "хлопський розум", то мо? визирання було марним i смiшним, не мав я нiяко? надi? на твiй при?зд, ти у тамтому Львовi жив сво?м життям й годi було сподiватися, що котрогось дня раптом спам'ята?шся, залишиш лекцi? в iнститутi, малювання, виставки, по?здки, вродливу свою дружину й чимдуж примчиш в Горопахи до осиротiло? пiсля материнино? смертi хати, щоб продовжити безконечну роботу над мо?м портретом; кажу "безконечну", бо вже й не пам'ятаю, коли ти ?? розпочав, i не пам'ятаю, скiльки разiв, при?жджаючи в Горопахи, то ти домальовував мiй многотерпеливий портрет, то просто цiлими днями стовбичив перед ним, роздумуючи, певно, над метаморфозою мо?? особи. Я також маю пiдозру, що, вдивляючись у мiй портрет, ти помiчав змiни й у самому собi: ти був iнакшим тодi, коли вперше клав на мольберт загрунтоване полотно й вмовляв мене посидiти кiлька сеансiв на стiльцi... ти був тодi ще молодим, око тво? ще не вмiло вловлювати й вимiрювати глибину тiней й не вмiло воно проникати в незвiданi свiти, у непролазнi хащi людсько? душi; ти бачив тодi ображеного, замкненого в собi гордого, аскетичного ззовнi, у потертiй фуфайчинi й кирзаках старушка, який гостро споглядав на свiт, презирливо стуливши губи; власне презирливiсть, вiдчуженiсть вiд свiту, що пробивалась на лицi, вiдповiдали тодiшньому мо?му душевному стану, i таким треба було залишити на полотнi мо? зображення, вважаючи роботу завершеною, але через рiк чи через два ти чомусь повернувся до мого портрета, вiн тебе мучив i мучив, очевидно, в художньому тво?му баченнi свiту вiдкрилося iще одне, чи дво?, чи й тро? нових вiкон, через якi свiт ринув у твою душу, ти навчився мислити пензлем, i коли мiй портрет ти знову поклав на мольберт, i коли я, позуючи, знову сидiв перед тобою на стiльцi, то вiдкрилося тобi, що iронi? й презирливостi в менi чи то зменшилося, чи згладилася ?х рiзкiсть, чи натомiсть душа моя почала сумувати. I так тривало кожного разу, коли ти при?жджав додому в Горопахи; ти заледве вiдмикав дверi сво?? хати й вiдчиняв навстiж вiкна, щоб iз не?, з хати, витiкав затхлий неживий дух, а замiсть нього хата наливалася, як дзбанок, сухим леготом стернi, запахом соломи, до-рожно? пилюки, яблук, що достигали в садах, i хапав свiй мольберт, перемахував через перелаз i знову всаджував мене позувати, примовляючи: "Ну-ну, що у вас нового чувати, Северине Петровичу?" Очевидно, так само я мiг тебе, мiй сусiде, запитати, я ж бо теж видiв, що й ти сивi?ш, що очi ма?ш глибшi, що частiше брови хмуриш у задумi... ти, малюючи мене, шука?ш самого себе, себе поглиблю?ш i тiшишся, що вмi?ш себе будувати; менi цiкаво було тебе слухати, коли я сидiв на стiльцi, позуючи, i легко було спостерiгати, коли ти гриз сво? пензлi, жбурляв ?х, i ненавидiв себе за безсилля, коли я тобi "не давався", ти готов був ухопити мене за рамена й потрясти мо? кiсточки, щоб я "вiдкрився"... i тiшило мене, коли ти стояв передi мною усмiхнений, задоволений вiд вдало упiйманого штриха. Колись, може, згада?ш, сусiде, старого вчителя, сво? терзання над його портретом i призна?шся сво?му бiографу, що це були студi? над самим собою. Шо ж стосу?ться мене... Шо стосу?ться мене, то... то я спробував перефразувати вiдому сковородинську фразу, що "свiт мене ловив i не зловив" на протилежне константування: свiт мене таки упiймав. I це, бiгме, не була капiтуляцiя, зрада самого себе, чи як ще iнакше назвати метаморфозу, що поступово оволодiвала мною. Iнодi з цiкавостi я дiставав iз-за шафи, загорнутий у стару сорочку, щоб не припадав пилом, мiй портрет, який ти залишав у мене, й зблизька до нього придивлявся. Якби хтось зблизька пiдглянув мо? заняття, то мав би мене за дивака, за такого, який сам собою милу?ться, одначе "той збоку" не мiг знати, що це не було любуванням, а наче впiзнаванням самого себе. Я мiнявся: три чи чотири роки тому з мене пирскала, мов ?дь, люта злiсть, яка змiнилася iронi?ю й презирливiстю до свiту, потiм напав на мене сум, потiм пiдкралася самотнiсть, потiм - розпач, що межував iз божевiллям, потiм ти уловив у мо?й душi якийсь свiтлий оптимiстичний трагiзм. Що уловиш, розпiзна?ш, мiй друже, цього року? Старiсть, що рiзьбить на мо?му обличчi сво? карби? Чи може, розпiзна?ш надiю... надiя, немов далека спiванка у далекому полi - мелодiя то вирина? i бiжить на гребенях житнiх хвиль, то несподiвано впада? у житнi нетрi й глухне там, борса?ться, як голуб у сильцi... борса?ться i таки визволя?ться, щоб знову позолотити собою гребенi полiв. Зрештою, на що може сподiватися, яку надiю може плекати засушений, як квасолевий стручок, добре таки пiдтоптаний дiдок? Надiю на легку смерть? Надiю, що життя не кiнча?ться, що ще встигну виорати не одну скибу, й ще кину в скиби зерно... зерно проросте, вижене колос - i ще буде на столi хлiб. Дай, Боже... Шо маю на увазi пiд iменем зерна й хлiба? Чи я знаю? Просто жити? Вставати досвiта, коли ще тумани, як вiвцi, попасають на землi, коли ще небо на сходi, щоб сонце дочасно не прокинулося, затулене наглухо пiдсиненими пеленами, а птахи у травах, на деревах i в стрiхах сплять, як неторканi струни, i тиша глибока, безмiрна й сонна пану? у цiлому сiтi... вставати отже досвiта й босонiж походити по садку або помiж яриною i картоплею на городi й чути, як солодно терпнуть в студених росах тво? старi ревматичнi ноги; власне у цiй досвiтнiй мандрiвцi тiльки й вiдчува?ш, як терпнуть ноги, а ще чу?ш, як густо пахне свiт всепереможним зеленим соком, i бiльше нiяких вiдчуттiв нема... i нема нi жалю, нi тривоги, нi очiкування дня; нi болю, нi жадання, нi щастя, бо, власне, нема тебе самого, ти розчинений на атоми й висiяний у тумани й у зелений сiк, i це неiснування в тишi, злиття зi свiтом - велике чудо мого повернення у молодiсть. Принаймнi, коли сходить сонце й коли птаство, i дерева, i зела, i роса, i колгоспнi спутанi конi на левадi коло конюшнi, i вiкна хат вибухають водночас спiвом, блиском, вогнистим вiтром, iржанням, шелестом листя i трав - i вакханалiя ця радiсна i божевiльна вилива?ться в ?диний дзвiн, що дзвонить i дзвонить потужно над усi?ю землею, я почуваюся немовби вихлюпленим iз купелi - легко менi, о Боже, чистий я, о Боже, i дужий я, о Боже... I тiльки жаль менi, що тисяча днiв i ночей, вiдтодi, як стрибки брутально пакували нас iз Iриною у васаг з соломою, аж до недавнього часу були замурованi в грубезному мурi, замерзлi в чорному льодi, i ще жаль менi, що нiхто iнший, а таки я сам був тим мулярем, який мурував навколо себе стiну. Скiльки втрачено росяних досвiткiв... 4 Не спалося. Нiч була схожа на глибоченну криницю, обмуровану чорним камiнням, а на ?? днi на вузькому лiжку лежав старий чоловiк, якому не давали спати думки, що злетiлися, як голоднi птахи з усiх горопа-хiвських садiв, до мого убогого пристанища; думки обсiдали мене й били дзьобами в скронi; я не витерпiв катування, зсунувся з постелi, нашвидкуруч одягся, застелив великий свiй стiл бiлим обрусом i до самiсiнького ранку розкладав на ньому сво? думки й болi, що в менi заболiли, й .бiля кожного болю, щоб були виднiшими й щоб нестерпно болiли, засвiчував свiчку. А що перший бiль - то скиглiння, ховане вiд людей, i молитви до Дiви Марi? отi?? жiнки... отi?? мо?? сусiдки, що збира?ться вiддати замiж свою одиначку. Жiнка збиралася зробити весiлля по-людському, по-християнському: щоб молодята повiнчалися у церквi. Адже так вiнчалися тато з мамою, дiди й прадiди, рiдко хто в наших краях "жив на вiру". Сусiдчине бажання було зрозумiлим i простим. Одначе, молодий, тобто майбутнiй зять затявся: "Не пiду до церкви, не забувайте, що вчуся в Бистричанах в iнститутi, донощики вiдразу продадуть мене за тридцять срiбних, що, мовляв, комсомолець вiнчався по-церковному - бувай здоров, мiй iнституте". А ще другий бiль - то злодiйська пошесть. Щодня, як тiльки-но звечорi?, Штефан Бараба, той, що до?жджа? на роботу в Бистричани, бере пiд пахву торбу, або курмей, або ношi, й дибуля? на колгоспне, щоб щось украсти. Нинi принесе в'язку конюшини для корiвчини, завтра поцупить з току дiлетку жита, пiслязавтра на фермi розживеться торбою концкормiв, а наста? осiнь - двига? мiшками, аж, бiдний, стогне, цукровi буряки на самогон, а кормовими буряками цiлу зиму году? дво? поросят. Якби Штефан Бараба був якимось голяком, а то ж - газдiвський син, колись його тато-небiжчик колоска не пiдняв би на чужiй нивцi, а нинi, коли Штефанiв син, Василько - дванадцятирiчне хлоп'я, на?вно докоря? татовi, що мовляв, той краде чуже, то славний електрик iз "стражi протипожежно?" у Бистричанах виправдову?ться: "Ти, пуцьвiрику, темний, як табака, й дурно тебе вчать у совiцькiй школi. Затям собi: нема честi в совiцько? влади. Якби менi на роботi платили по-людському, як належиться, то не крав би... не крав би, коли б не видiв, що крадуть усi - однi менше, другi - бiльше. Нiби я не знаю, що злодiйство - ремесло не тiльки небезпечне, а й таке, що немов шашель, дiрявить душу й ти наскрiзь тим шашелем злодiйським просвердлений i просмерджений, але ти нiц не зробиш i не поряту?шся - такий совiцький свiт". А що третiй бiль - то корчма за задньою стiною сiльського магазину, "кооперативи", як колись казали, де в суботу перед вечером i цiлий день в недiлю, а часто й у буднi днi помiж порожнiми коробками, помiж смiттям i на смiттю розсiдаються хто на чому два або й бiльше гуртiв молодих i вже пiдстаркуватих мо?х краянiв, тих, що в колгоспi, i тих, що працюють у мiстi на рiзних роботах, i кружля?, кружля? помiж ними сло?к або ж заслинена склянка, або й навпростець пляшка з горiлкою чи "бiомiцином", а потiм лежать вони проти сонця обпльованi, спiтнiлi, обляпанi соком рибних консерв, отi?ю знаменитою тюлькою в томатi, i воркують щось про бабiв, курварство, або ж гундосять "Шумел камиш", або плачуть на сво? безпросвiття, або ж кленуть Бога. Гуртiв цих п'яних ста? дедалi бiльше, пиятика ста? модною розвагою, до горiлки звикають: пляшкою казьонно? або ж власного виробу розплачуються з фiрманом за виорану присадибу, за привезену з поля солому, за сусiдську помiч... А що четвертий бiль - то "мода"; яка поширилася помiж дiвчатами: виходити замiж на п'ятому-шостому мiсяцi вагiтностi. А що п'ятий бiль - то порожня, як пограбований храм, читальня, яку колись називали "Просвiтою", а тепер - клубом або ж будинком культури... а в тому будинку начiплено безлiч плакатiв про близький комунiзм, про п'ятирiчку, про соцiалiстичне змагання, про те, що мистецтво належить народовi, i скрiзь, як замовляння, як знак чорно? сили висять на стiнах вождi з Москви; цим фальшивим плакатам i лозунгам люди в Горопахах нi на краплинку не вiрять i тому до клубу не ходять, лише в суботи тут "крутять кiно", а в недiлю - танцi. А що шостий бiль - то сiльське закляте мовчання. Вийдеш увечерi надвiр i огорта? тебе сум, ста? тобi маркотно, що нi на тому, нi на цьому, нi на тамтому кутi не обiзветься парубоцька пiсня, не чути дiвочих голосiв, вечiр пану? глухий, нiби йому залили вуха смолою, а рот зашили дратвою, а горло здушили петлею - i тихо навкруг, нiмо, мертво, лише пси гавкають... лише пси, лише котрогось разу я почув, як якийсь молодик, який напевно "обцивiлiзувався" на вiйськовiй службi, виспiвував "Широка страна моя родная..." А що сьомий бiль - то плач Iвана Дiдушка, який став у Львовi якимсь начальником. Я бачив його позавчора, коли вiн сидiв на купi глини коло могили сво?? матерi на цвинтарi; оддалiк лежали пiд кущами пiдхмеленi й притихлi вiд чоловiчого плачу два грабарi. Навколо Йвана стояли насупленi дерев'янi й залiзнi хрести з порудiлим ма?нням на грудях, що напевне Йванiв плач розумiли. Бо вiдколи сто?ть свiт свiтом, сини завжди проводжали матерiв ув останнiй путь, матерям, синам, усiм нам це проводжання дуже потрiбне, а Йван Дiдушко, примчавшись на похорон зi Львова, материнин грiб лишив пiд церквою, бо вiн парт?йний, бо не ма? отже права хоронити маму з священиком, i тому вiн сидить над свiжою ямою, очiкуючи, щоб бодай крадькома кинути на деревище грудку землi й при цьому не маючи права нi перехреститися, нi вимовити "отченаш" за мамину душу, нi вголос подякувати священиковi, який теж не ма? права супроводжувати померлого через село. Заборонено. Шезники, нечистi з пекла, демони, безп'ятки, дiдьки, арiдники, люцифери, чорти, тi, що в скелях сидять, блудники та iнша сатанинська сила, що розплодилася, мов гадюччя в ярах, пильнують кожний твiй крок, важать слово, мiряють рух... А що восьмий бiль - я бачив, як колгоспнi комсомольцi, темна махорка, викорчовували фiгуру з рiзьбленим розп'яттям Христа; поклали ?? опiсля на верстат i прилюдно, регочучись i блiднучи вiд лякливо? хоробростi, заходжувались ?? розрiзати на кавалки. А що дев'ятий бiль - вчителi в школi остерiгаються вимовляти перед учнями вголос слово "Укра?на", до Укра?ни обов'язково додають "Радянська", або замiнюють Укра?ну на "Вiтчизну", "Батькiвщину", за ними теж стежить нечиста сила з партiйного пекла, з енкаведе, з районе, орда сексотiв. А що десятий бiль - то посiяний кукiль: живи собi, чоловiче, поки живеться, най тебе нiчо' не обходить, най тебе чужа кривда не болить; ти собi закарбуй, чоловiче, на носi, що правда ? лише в Москвi... а до Москви далеко, а ми тут, у колгоспнiй канцелярi?, в районi, в Бистричанах царi й боги, а ви всi "колiщата" й "гвинтики". Розумi?те? Понiма?те? Ферштейн зi? А що одинадцятий бiль - то олжа, що скрiзь запанувала: брешуть газети, бреше радiо, брешуть начальники великi i малi в мiстах, бреше ?хня партiя, бреше колгоспний голова про врожа?, яких нема, бреше крамар у крамницi, бреше письменник, звеличуючи нице, бреше суддя, називаючи злочином зiбранi бiдною жiнкою п'ять колоскiв, брешуть генерали, що вони боронять мир, насправдi ж готуючи вiйну, нахабно бреше пiп у церквi, проповiдуючи цноту, а сам щовечора блудить в молодицi, брешуть колишнi оперуповноваженi енкаведе, що вони закладали пiдвалини раю, бо насправдi ж створили пекло. А що дванадцятий бiль - то доля Орисi Бойчук, ? така голосиста дiвчина в нашому селi, яка з ласки Хрущова, як i я, зрештою, повернулася з сибiрського заслання, ?? голосом любуються люди в селi, при?жджав також у Горопахи вiдомий композитор, щоб Орисю послухати, одначе в консерваторiю ?? не приймають, бо ?? тато Гринь Бойчук, який мав повстанське псевдо "Орлик", вистежений енкаведистами на вокзалi в Бистричанах, вiдстрiлювався до останнього набою, поки не впав на кам'янi плити, зрешечений автоматними чергами. Родина, як це часто у тi часи траплялося, вiд мертвого сина й батька не вiдцуралася, й за це по?хала на Сибiр; Бойчука назвали "твердим нацiоналiстом", i за це Орися дотепер покуту?. А що тринадцятий бiль - то ватри на городах, на яких майже вiдкрито спалюють речi щойнопомерлих дiдiв i бабусь: дiти й внуки бояться "зарази", що нiбито зача?лась у рубцях одежi; насправдi ж спалюють за собою минуле, животiючи в сьогоднiшньому сiрому днi; чорним димом вiдпливають у пiднебесся шлюбнi вишиванки й тканi в чорно-бiлу смужку верети, кептарi, цяцькованi капелями й гаптованi волiчкою, злежанi в скринях намiтки прабабок й зсушенi, немов таранi, колись такi легкi й зграбнi постолики. Зрiкаються люди свого минулого. Бiжать од нього, немов й справдi створилися перед ними золотi ворота майбутнього. А що чотирнадцятий бiль - то рубають головастi верби, що, мабуть, столiттями жили над рiчкою нашою Унявою, стережучи, щоб ?? береги не обвалювалися, а дно - не замулювалося, щоб у ?? плеса нiхто не плював; тепер же iз рiчки роблять канал, добуваючи з-пiд берегiв та iз дна дику зелену глину й рiнь - i засмiчують мертвою дичиною колись врожайнi помiрки. Якесь знущання над рiкою i над полями; нiби-смо забули оте правiцьке: винесеш камiнь з поля - принесеш снiп до стодоли. А ще: плю?ш у воду, плю?ш собi в лице. Верби лежать обiч на берегах, як розпухлi на сонцi розстрiлянi череватi жiнки, а розсiяне густо камiння виблиску? на сонцi хижими очима. Ру?на... А що п'ятнадцятий бiль... Нi, не стане менi ночi, i не ста? менi бiлого обруса, на якому розкладаю нашi болi, що знову в менi роз'ятрилися... та й не можуть не роз'ятритися, коли на обрусi тернове колюччя, i до котрого з них не торкнешся - кров iз мене краплить; й коло кожного колюччя свiчка горить для зримостi й для пам'ятi. Кого маю впускати на свiтанку до хати, коли ще свiчки не скапалися, взяти його за руку й пiдвести до бiлого мого обруса... i хто торкнеться мого болю й перебере мiй бiль на себе? Ти? Топиться лiд у менi й навколо мене; полум'я свiчок, що встромленi в терня на столi на обрусi, лиже тую намерзлу кригу й руча? мене обмивають, i я зеленiю, немов вербова палиця, що встромлена в рахманний грунт. Все почалося з того лiтнього вечора, коли громи, як пред