ограбували  в  нього
все, що мав дороге, лишивши йому лише самотнiсть, i  ось  котрий  уже  рiк
самотинне блука? старий Гайдаш дорогами, котрi давно поросли  споришем,  i
вiн, певно, здогаду?ться, що мандри його безцiльнi, а все ж  сподiва?ться,
що на котромусь роздорiжжi очiку? його Iрина, на другому син Роман.
   I знову почина?ться нове коло.
   I знову...
   I коли  я  бачу  на  високому  ганку  старого  вчителя,  задивленого  в
порожнечу, то знаю,  що  душа  його  не  мовчить,  вiн  кличе  i  нiяк  не
докличеться свого сина Романа.

   I тодi я теж починаю пошуковувати й докликуватися його сина:

   - Гей-гей, Ро-ма-не!!!
   Дивовижно, але Роман таки з'явля?ться з мого дитинства:  скрипить  наша
хвiртка, й на стежцi я бачу русявого  юнака  в  круглiй  синiй  шапочцi  з
маленьким дашком; гiмназист простяга? менi цiлу бляшану коробку цукерок  i
при цьому смика? за вухо: "Ти чому, козаче, так поволi ростеш?"
   Я почуваю себе винним перед старим учителем, що його Роман живе лише  в
мо?й пам'ятi;  i  маю  враження,  що  люди  в  Горопахах,  вiдколи  Гайдаш
повернувся з Сибiру  й  замкнувся  в  самотинi,  як  у  шкаралущi  начебто
побоюються старого... побоюються i кладуть собi на карб  його  висилку  до
бiлих ведмедiв, Романову загибель, Iринину смерть i  навiть  старечу  його
самотнiсть.
   Без вини люди виннi.
   Старого, проте,  це  не  обходить  -  вiн  собi  сам;  я  не  один  раз
спостерiгав, як Гайдаш клепав кирзаками серединою вулицi й не бачив  й  не
чув, як люди несли йому  назустрiч  "слава  йсу"  або  ж  "добридень",  як
хилилися на воротях бiлi газдiвськi голови, а вiн далi кресав по-вояцькому
чоботиськами й мовби потоптував ними людський пошанiвок.
   До церкви не ходив i до  клубу  не  знав  дороги,  до  сусiдiв  теж  не
прорубував перелази; лише два рази на тиждень  вибирався  до  магазину  по
хлiб, дешевi цигарки та  iнший  провiант;  поштарка,  яку  перестрiвав  на
хвiртцi, приносила йому пенсiю та газету "Бистричанську  правду"  -  i  на
цьому його зв'язки з сiльським свiтом обрубувалися; виглядало,  що  Гайдаш
сiдав у човен, вiдштовхувався вiд ненависного йому берега  й  випливав  на
пустельнi не доступнi для нiкого плеса.

   А все ж мо? мама послали мене до нього. Котро?сь недiлi  я  понiс  йому
в'язку книжок. Дверi були вiдчиненi.  На  верандi  й  у  сiнях  висiли  на
кiлочках снопики сухого зiлля - густо пахло польовою дорогою та витовченим
громадським пасовищем. Гайдаш лежав горiлиць на облiзлiй цератовiй канапi,
димiв цигаркою i крiзь окуляри дивився в стелю.  У  кiмнатi  теж  розкiшно
пахло сухим зелом, i навiть тютюновий дим не мiг iз ним позмагатися.  Було
тут чисто, але  убого:  столик  круглий,  застелений  згорненим  по  краях
обрусом, дубовий темний кренене, що стояв, спершись  на  двi  цеглини,  бо
переднi нiжки його були вiдiрванi, й через те здавалося, що старий креденс
гейби згорбився; зате два масивнi стiльцi з  бильцями  розчепiрились  обiч
столика по-газдiвському; я упiзнавав усi  цi  речi,  якi,  певно,  Гайдаша
тут-таки, вдома очiкували, бо з його хати оперуповноважений  Ступа  зробив
колгоспну канцелярiю;  лише  ясеновi  лiжка  зi  спальнi,  пам'ятаю,  Клим
Гуцько, що був у канцелярi? "сторожем  при  телефонi",  поколов  узимi  на
дрова.

   Дверi до сусiднiх кiмнат були зачиненi, старий, вочевидь, мешкав лише в
однiй кiмнатi, а решта, де були кабiнет, спальня i  вiтальня,  зоставалися
порожнiми; вiкна вiн навмисно забив дошками,  щоб  хата,  як  i  господар,
ослiпла й оглухла.

   Вiн не вiдповiв на мо? вiтання. Довго мовчав.  Цигарка  димiла  в  його
пальцях, як погасла свiчка.
   - Ти хто? - спитав, не зводивши й поглянути на мене.
   - Сусiд ваш, - кажу, - Докi? Бережанихи син...  Василь,  -  топтався  я
бiля порога, немов школяр (i таки школярем почувався, як колись).
   Вiн хапливо змахнув iз  носа  окуляри,  споглядав  на  мене  прищурено,
недовiрливо; тривали цi оглядини довго, Гайдаш чи то не  пригадував  мене,
не впiзнавав, чи не  хотiв  упiзнавати;  у  примружених  очах  зблискувала
неприхована ворожiсть.
   - Ага, - врештi промовив, iронiчно, але стримано посмiхнувшись. - А, це
ти... той, так би мовити, художник? - I спустив ноги з канапи. - Ну, ну, я
читав у газетцi, що ти далеко пiшов... так далеко, що й не здогониш. - Вже
зло? посмiшки не приховував. Iржавi, коротко пiдстриженi  вуса  ворушились
пiд хрящуватим носом, як волохата гусениця.
   - Скiльки було сили й таланту, - розвiв я руками. Не впiзнавав я  свого
старого шкiльного директора, вiн, правда, й ранiше був рiзкуватий,  але  ж
колись не  доводилося  чути,  щоб  вiн  "тикав"  сiльському  парубковi  чи
дiвчинi. Обiзлився старий на цiлий  свiт?  Чи  такою  "гостиннiстю"  хотiв
чимшвидше мене позбутися? - Крiм того, Северине  Петровичу,  ви,  прецiнь,
були мо?м першим учителем, пригинали, пам'ята?те, до книжок. Ото  ж  i  ви
випроваджували, так сказати, мене в дорогу.
   - Пусте! Я нiкого не вчив облуди! - мало не скрикнув.
   - Вiд вас, учителю, я  узяв,  допустимо,  лише  добро,  -  шукав  я  iз
Гайдашем згоди. - Але я мiг, i, мабуть, таки навчився злого вiд iнших -  i
це закономiрно. Коли б я жив у вежi, окремiшньо, а то ж  -  помiж  людьми.
Мо? професори...

   - Тво? професори вчили тебе, як треба догоджати тим, що  над  тобою?  -
Гайдаш схопився  з  канапи.  В  одних  шкарпетках  бiгав  по  кiмнатi,  як
посолений. - Вчили, що ма?ш бачити рай там, де насправдi смердить  пеклом?
Овва! I ти, чоловiче, малю?ш бiле там,  де  розлито  чорний  бiль?  Брехню
пiдштукатурю?ш пiд правду? Ах, холера ясна...  Випала  якось  менi  нагода
подивитися на твою картину,  яку  ти  подарував  Горопахам  великодушно...
висить тво? творiння на гачку в бiблiотецi. I зна?ш: було менi встидно, що
я вчив тебе  писати  й  читати.  Ти  намалював  Олену  Кочмаручку,  доярку
залишену, з орденами на грудиськах, iз Зiркою Героя, а позаду не?,  хол?ра
ясна, ясночолi корови. Так сказати - тло.
   Я боронився:
   - Повинен був якось заявити Горопахам, що вчився на  художника.  А  тут
газети Олену розхвалювали: герой, маяк...
   - Газети розхвалювали... ти що, власного розуму не ма?ш? -  Гайдаш  сiв
навпроти мене й пальцем штрикнув у груди. - Газетярi могли й не знати,  що
Оленине геройство  брехливе.  При?хали,  залили  ?м  очi  горiлкою,  та  й
по?хали, ?м що? А ти в Горопахах, хол?ра ясна. Твоя мама  мусила  би  тобi
оповiстити, що на "маяка Олену" цiла стайня працювала.
   - Кажуть, й зiрка не золота, а лише позолочена, -  вiдповiв  я  жартома
старому. Вiн рознервовано схопився на ноги.
   - О, видиш... ти знав, що й зiрка  фальшива,  що  робота  фальшива,  що
Олена не варту? твого пензля... не варту?, а ти,  хол?ра  ясна,  намалював
??. Боже мiй, скрiзь брехня - всi одне одного дурять.
   - Якже iнакше виживеш у цьому свiтi? - узяв я старого за руку. - То  ви
один...
   - Лиши мене, - шарпнувся Гайдаш. - Чого ти прийшов...  прийшов  мене  в
чомусь переконувати, запрошувати у свiй фальшивий свiт?
   - У вашому свiтi, Северине Петровичу, теж нема нiчого доброго: пустеля,
якщо не ненависть - то байдужiсть... нi молитов,  нi  слiз,  нi  прокляття
навiть. Хiба лише спогад, тiнi вiд  хмар,  соломина  сонця,  що  гасне,  -
вiдповiв я йому. Не треба було ранити старого, але  я  не  втримався.  Вiн
iз-пiд iкони Богородицi, й з-пiд портрета Шевченка приголомшено глянув  на
мене. Горбатiв на очах.
   - Iди геть, - промовив пошепки, лють  йому  здавила  горло.  -  Iди,  -
показав рукою на дверi.
   - Я принiс вам  книжки...  я  подумав,  що  ма?те  час  на  читання.  -
Очевидно, я не повинен був нагадувати старому,  що  десь  дотлiва?  кволий
промiнь сонця, яке заходило, це було з мого боку нетактовно.
   Гайдаш мене не слухав; вiн  усе  ще  кипiв,  й  було  менi  шкода  його
розпаленого гнiву.

   - Якi книжки, хол?ра ясна? Тво? книжки - це теж облуда. Всi брешуть  та
брешуть, один одному брешуть, i всi це знають. Якийсь театр брехнi. Я  вже
сказав: нiчого нi вiд кого не потрiбую. Ше раз  прошу  винестися  з  хати.
Менi добре без вас, без нiкого... без сусiдiв, без спiвчуття,  без  любовi
чи пошанiвку. Я собi сам у свiтi.
   Уже не кричав напослiдку; спадала холерична його спека.  Чипiв  посеред
хати  високий  i  начебто  суворий,  принаймнi   вдавав   iз   себе   далi
розсердженого: i вуса його коротко стриженi щетинились  по-войовничому,  i
брови, що китицями нависали над очима, i ще на обличчi в борознах  зморшок
не встиг вистигнути гнiв, але громи вже вiдгримiли.
   - Шо ж, якщо виганя?те, то пiду, - промовив я з жалем. - Пiду, як  iншi
пiшли без "будьте здоровi", бо я чув: ви всiх  виганя?те.  I  тих,  якi  з
добром до вас приходять, з щирим людським словом, i тих, що  з  хлiбом.  Я
тiльки хочу знати: чим перед вами люди, директоре, завинили? Шо вас  тяжко
скривдила влада? Шо тодi, коли вас вивозили на Сибiр,  нiхто  не  оборонив
перед опером Ступою? Як могли... як могли, прошу вас, коли кулемет дивився
на них зi сцени в читальнi, пам'ята?те? Хiба ми всi теж не сушили  сухарi?
Вам нiхто цього не говорив, що? Ви нiкому не давали змоги  вiдкрити  рота,
вiдразу випроваджували, так? А я наважуся й скажу: скривдила вас влада, за
яку боровся ваш Роман... Роман за цю владу загинув, ви ж Романа  виховали.
То отже... то отже ви теж виннi  у  сво?й  бiдi,  ви  теж  вмурували  свою
цеглину у цей облудний свiт.
   Правда, якi жорстокi слова? Нащо вони злетiлися, як вороння, i б'ють, i
б'ють i б'ють клювами старого? Адже я мiг  вступитися  вiд  нього  мовчки,
забути нашу нелегку бесiду. Бог iз ним. Не я йому суддя.
   Я злякався, що старий мене вдарить; i вiн таки  замахнувся,  але  громи
його вже вiдгримiли: вiн тяжко сiв на канапу,  обхопив  голову  руками,  а
плечi його затремтiли.
   Плакав.

   I раптом обома руками витер сльози й зиркнув на мене ясно й здивовано:

   - То що, хол?ра ясна, я ще свiтовi завинив? А  мо',  ма?ш  рацiю:  таки
завинив? - Допитувався тривожно сам у себе i сам над собою творив суд.

   Це було наче перше наше порозумiння. Нiчого, звичайно, в його життi  не
змiнилося, старий учитель так само мовчкувато маршерував  до  крамницi  за
провiантом, i так само переймав на воротях поштарку з газетою, i так  само
прав сво? кальсони й сорочки й розвiшував ?х, сiрi  i  латанi,  на  дротi.
Книжки, якi я йому лишив, перекинув через штахети пiд нашу криницю.
   Можна було махнути рукою на ображеного владою старого вчителя, вiн  був
принаймнi устократ чеснiший перед  кривдним  свiтом,  нiж,  примiром,  мiй
iнститутський професор Захаров, який вiдсидiв  у  таборах  майже  двадцять
рокiв i, втiшений, що  зостався  живий  та  ще  й  реабiлiтований,  навiть
нагороджений якоюсь  гам  медалькою,  обласканий,  заново  причислений  до
"старо? ленiнсько? гвардi?", теревенив нам  на  сво?х  лекцiях  з  iсторi?
партi?, що в нього нема нi краплини образи на паргiю, Сталiн,  мовляв,  не
знав, що виробляло в кра?нi енкаведе... ну, а крiм того, в кра?нi  тривала
класова боротьба: дрова рубають - трiски летять. Я, мовляв, теж опинився у
ролi трiски, але це бува?... що ж  хочете,  товаришi  студенти,  вперше  у
свiтi буду?мо соцiалiстичну державу. Шо значить чи?сь життя, хоч би й мо?,
супроти високо? мети.
   Вiн усiм простив?
   Чи щиро?
   Чи ночами не снилась йому Колима?
   Чи фальшивив... а сам  ночами  надслуховував:  чи  знову  по  нього  не
прийшли?

   Але не буду судити старого професора, хай вiн сам  себе  судить...  хай
судить за те, що сво?ми лекцiями отруював молодi душi; ми ж училися фальшi
вiд нього, вiд старого покаянника. Вiн що мав сили старався.
   Вiн?

   Ми ж хiба не продовжу?мо старатися?  Ми...  ми  ходимо  у  вiдьомському
завороженому колi й нема з нього виходу.
   Нема?

   Знаю тiльки, що нiхто не ма? права махнути на Гайдаша рукою.
   Другого разу я принiс йому "Апостола", старовинну книгу, яку  врятували
мо? мама, крадькома вихопивши ?? з вогнища,  на  якому  стрибки  спалювали
його бiблiотеку. Гайдаш й не глянув на мене,  вiн  неначе  мною  гордував,
лише простягнув руку - суху, з синiми дрiбними жилками й жовтими  пальцями
вiд курiння - i взяв важкий фолiант. Лише на мить його обличчя  потеплiло,
а губи затремтiли, ворухнулись...

   Одначе стримався; стер iз лиця  лагiднiсть;  "Апостола"  не  розгорнув,
лише зважив його в руках, немовби розходилося йому, скiльки старий фолiант
ма? кiлограмiв, i вiдразу простягнув його назад. Сказав при цьому:
   - Я колись любив читати з крилоса  послання  апостола  Павла.  Це  була
насолода для душi. Я читав... церква повна-повнiсiнька, i всi  слухають...
i  менi  здавалося,  що,  читаючи  "Апостола",  я  i  в  церквi  продовжую
учительську  свою  роботу,  як  продовжував  ??  в  читальнi,   в   гуртку
"Сiльського господаря" чи в споживчiй кооперацi?. Я був смiшний...  я  був
смiшний, бо якось стара Тереня, набожна жiнка, по  Службi  Божiй  зачепила
мене на вулицi й спитала, чи слова в  "Апостола"  написанi  золотом...  бо
звучать вони немовби iз золота литi,  такi  вони  не  нашi,  великоднi,  i
падають, i падають вони на людськi голови, як та-ляри.  Так  дзвiнко,  так
дивно, так солодко, пане директоре.
   Гайдаш посмiхнувся; Гайдаш, очевидно, посмiхнувся жiнцi, яко?,  мабуть,
давно нема на свiтi.
   - Хай вам ця врятована вiд вогню книга буде пам'яткою про часи, коли ви
промовляли до людей не  тiльки  з  крилоса  у  церквi.  А  скiльки  книжок
розходилося помiж людей з вашо? бiблiотеки, -  я  налаштувався  на  мирний
лад, менi на хвилину здалося, що Гайдаш подобрiв.
   - I що з того, хол?ра  ясна...  що  з  тих  книжок,  яка  користь?  Хто
пам'ята? про слова - золотi таляри iз посланiй апостола Павла, якi, дарма,
що сприймалися лише на слух, як музика, ушляхетнювали душi? Книжки, хол?ра
ясна, "будiвничi нового щасливого життя" спалили,  а  читачi  мо?х  книжок
стали.  Господи  прости,  стали  стрибками,  якi  допомагали  енкаведистам
вивозити сусiдiв на Сибiр... стали донощиками енкаведе або ж  есбiстами  з
кри?вок, що теж вiшали часом невинних в iм'я Укра?ни. Ше iншi  повивчались
на педагогiв, якi бояться на сво?х уроках промовити слово "Укра?на",  лише
вголос вимовити, лише ?? згадати;  ще  iншi  пишуть  в  газетках  брехливi
статейки про "щасливе життя"; а ще iншi, як ось  ти,  сусiдський  хлопець,
малюють доярку iз золотою зiркою Героя на грудях, знаючи, що вона,  доярка
твоя, нiяку геро?чну роботу не переробила, i що зiрка золота на ??  цицьцi
- не золота. Жах! Кого я вчив, i що я вчив, як...
   Вiн таки був невблаганним, цей старий учитель Гайдаш; вiн судив  суворо
людей, але й не щадив себе; вiн впхнув менi пiд руку  "Апостола"  й  майже
силомiць випровадив iз хати.

   3
   Пiсля смертi матерi якось, переглядав наш простенький родинний архiв  -
татовi  листи  з  фронту,  похоронку  на  нього,  радянськi  та   нiмецькi
поквiтування за зданий контигент зерна, м'яса,  картоплi,  молока,  мамину
заяву про вступ до колгоспу -  певно,  це  була  перша  спроба,  яку  вона
написала, але не вiднесла до канцелярi?, а вже потiм у тiй  же  канцелярi?
нашкрябала iншу пiд диктовку опера Ступи. Були  в  архiвi  -  в  паперовiй
шабатурцi - й фотографi?, правда, небагато, бо рiдко  загощав  до  Горопах
мандрiвний фотограф. Серед них я звернув увагу на групову свiтлину: стояли
тато мо? у вишиванiй сорочцi, наш сусiд директор школи Северин Гайдаш  при
краватцi. Мама мо? сидiли в плетеному з лози крiслi з  дитям  на  колiнах,
певно, це був я. У другому крiслi - такi я бачив на верандi  у  Гайдаша  -
сидiла красива бiлява жiнка з розпущеним  довгим  волоссям;  обома  руками
пригортала до грудей цiлий снопище квiтiв. Усi на  свiтлинi  були  молодi,
очевидно, було ?м весело позувати перед  об'?ктивом,  бо  посмiхалися;  ?х
щиру посмiшку навiть iржа часу не погризла.
   Уже пiзнiше, зда?ться, я  задумав  скористатися  з  цi??  фотографi?  i
намалювати портрет директорово? дружини; я ?? добре затямив, ??  пастельну
лагiднiсть, завжди вибачливу посмiшку, тендiтнiсть i певну млявiсть рухiв;
iще малим будучи, я запитував маму, як  може  "бiла  директорова"  жити  з
директором, який пирскав, як вогонь. Може, вiн ?? б'?...
   Мама гладила мою чуприну й посмiшковувались з мо?х страхiв:
   "Який ти дурний, Василашку, - казали, - хiба  пан  директор  щось  таке
може собi дозволити. Вiн же дiтей учить..."
   Фотографiя i дитячi враження допомогли менi створити образ  жiнки,  яка
любить цiлий свiт; я так задумав i так менi вдалося. Я нiколи цей  портрет
не виставляв, але колеги, що приходили до майстернi, цокали язиками.
   Може, вдався менi цей портрет зовсiм  не  тому,  що  я  пам'ятав  Iрину
Юркiвну й що фотографiя нiби зберегла ?? безборонний характер, а тому,  що
з самого початку роботи призначив  його  старому  Гайдашу,  це  була  наче
спроба вiддачi вчителевi боргiв.
   Гайдаша цього разу застав на городi:  копав  картоплю.  Був  у  тих  же
кирзаках та у фуфайцi. В сiрому осiнньому днi, пiд низьким волохатим небом
Гайдаш   виглядав   постарiлим,   зiв'ялим.   Одначе,   зобачивши    мене,
випростувався та ще й звично на?жачився. Рудi вуса стирчали пiд носом,  як
щiтка з мiдного дроту.
   -  Ну,  чого  тобi,  -  вiдмахнувся  вiд  мого  "помагайбiг"  i  оперся
вичiкувально на  високу  сапелну.  За  його  спиною,  за  чорними  вербами
гойдалося бiле марево хмар; iз того хмаровиння одна  за  одною  безгомiнно
випливали ворони; було ?х безлiч,  немовби  вони  виплоджувалися  у  сiрих
хмарових безоднях - кружляли над селом, над полями, над цiлим свiтом.
   - Я принiс вам борг, Северине Петровичу, -  промовив  я  i  показав  на
запаковану в цупкий папiр картину.

   - Менi нiхто й нiчого не винен. I ти теж, - вiдрiзав. - Ми на  цю  тему
вже балакали. - Повернувся до мене спиною i  заходився  орудувати  сапкою.
Вороння обсiло верби й мовчки спостерiгало за двома чоловiками, якi стояли
на свiжому картоплищi; вороння, видно,  сподiвалося  на  поживу,  залишену
людьми.

   - Я принiс борг не вам, якщо вже  на  те  пiшло...  якщо  ви  вже  такi
непрощаючi, дарма, що сам Господь проща? закоренiлим грiшникам.  Я  принiс
борг панi Iринi. Дозвольте, вiднесу його до хати, - сказав я рiшуче.
   Вiн глянув на мене через плече.
   - Iринi? - затремтiв його голос. - Але ж ?? нема. - Не був  уже  таким,
як перед хвилиною, невблаганним. Стояв розгублений розтривожений,
   - Борги вiддають i мертвим, - сказав я. - Хiба не ви колись нас  учили,
що ма?мо борги перед предками?
   Гайдаш жбурнув сапку й навiщось погрозив воронам, що нахабно перелiтали
з верб на картоплище.
   - То пiдемо до хати, - промовив тихо. - Вороння тут, -  додав,  нiби  й
справдi остерiгався,  щоб  вороння  не  пiдглянуло,  якi  борги  я  принiс
вiддавати його Iринi.

   В сiнях вiн скинув кирзаки й вiдчинив дверi до кiмнати; було натоплено,
чисто i, як колись влiтку, пахло рум'янком.
   - Закуримо, - сказав примирливо, простягаючи пачку "Аврори".

   Зовсiм не був на себе подiбний, на  того  Гайдаша  -  звично  суворого,
гострого; виглядало, що саме iм'я його покiйно? дружини мало магiчну силу;
мало здатнiсть робити його м'яким i терпеливим.
   Я розгорнув папiр i поклав портрет на стiл,  приперши  його  до  стiни.
Глибока чорна рама була схожа  на  вiкно;  з  вiкна,  з  далеко?  далечiнi
споглядала на свою зубожiлу  оселю  молода  бiлява  жiнка,  яка  сидiла  в
плетеному крiслi й притискала до грудей величезний снiп квiтiв; одначе про
квiти жiнка забула, волошковi ?? очi шукали, здавалося, Гайдаша...  шукали
й знаходили, бо сяяли радiстю i запитували: "Ну, як ти без мене живеш, мiй
любий?"
   Гайдаш тремтячими руками кинув на нiс окуляри, упав  грудьми  на  стiл,
довго вдивлявся в портрет, потiм тяжко застогнав:
   - Iрцю! Моя, ти Iринко.
   _
   СЕВЕРИН ГАЙДАШ_
   4
   ...Ти ось малю?ш, сусiде, а я, бiгме, не знаю,  навiщо  погодився  тобi
позувати, сидячи каменем? Пiддався я тво?й просьбi? Цiкаво менi подивитися
на себе збоку: який я ?? Чи тлi? в менi надiя, що смерть не буде мати надi
мною сили, я лишуся в пам'ятi мо?х учнiв, яких  я  у  школi  учив  розуму,
добра й правди? Чи це, сусiде мiй упертий,  ?  природним  жаданням  людини
лишитися в пам'ятi людськiй... принаймнi в пам'ятi людей  одного  села?  Я
начебто колись немало потрудився для Горопах, власне, робив  усе,  що  мiг
робити  нацiональне  свiдомий   народний   учитель:   у   "Просвiтi"   був
органiзатором i режисером аматорських вистав; був диригентом хору, бо грав
трохи на скрипцi, а хто iнший, окрiм мене, вiдкрив би сiльським  парубкам,
дiвчатам i поважним  газдам  чар  хорового  спiву;  в  гуртку  "Сiльського
господаря" - було таке товариство - навчав садити сади, заводити пасiки  й
плантацi? трускавок, на мокляках, де  росли  шуварi,  багатьох  пiдговорив
викопати саджавки й плекати рибу,  за  яку  жиди  у  Бистри-чанах  платили
немалi грошi. Навiть компости робити - й то не обходилося без мо?х порад.
   Я мусив знати все: iсторiю, фольклор, релiгiю, народнi звича?, сiльську
господарку, кооперацiю - до мене йшли люди за порадами. А до Iрини,  котра
кохалася у квiтах i травах, приходили недужi,  щоб  рятувала  ?х  зелом  i
словом...

   Це було мо?, якби на теперiшнiй час сказати,  громадське  навантаження,
обов'язок, я був переконаний, i не один раз iз цього приводу в'язав цiпи з
молодими читальняниками, якi прагли в ту ж хвилину "будувати Укра?ну",  що
Укра?на - не ?гипетська пiрамiда, яку будували безiменнi раби;  Укра?на  -
храм, котрий повиннi будувати нацiональне свiдомi будiвничi, а не балакучi
фанатики.  Чому,  хол?ра  ясна,  ми  програли  вiйну  з   бiльшовиками   у
дев'ятнадцятому-двадцятому роках,  дарма,  що  цiла  Укра?на  ро?лася  вiд
селянських повстань, хоч степи  й  лiси  вiд  Херсонщини  до  Збруча  були
переповненi повстанчим людом, тисячами тисяч. I всi вони або вгно?ли сво?м
трупом землю, або повезли ?х у  сибiри,  або  ж  принишкли  обеззбро?нi  й
розчарованi. Вони, скажу я тобi, були героями, але не були органiзованими,
вмiли вмирати, але не вмiли  практично  завойоване  закрiпити;  вони  поле
засiвали, але жито не  збирали...  збирав  хтось  iнший  на  обох  берегах
Збруча.

   Може, ти пам'ята?ш, або ж мама тобi переповiдала, що до мене  в  розгар
укра?нсько? партизанки нераз при?жджали то партiйний  секретар  iз  району
Бородай,  то  сам  начальник   енкаведе   Iван   Миколайович   Пополудень.
Обставлять,  бувало,  подвiр'я  кулеметами,  бо  ж  навколо  кипить  казан
повстанчо? вiйни, й терпляче ведуть зi мною  полiтичнi  дискусi?.  Не  всi
були в енкаведе та в райкомi люди примiтивнi, лютi, садисти, як, примiром,
горопаський опер Ступа (пам'ята?ш цього чолов'ягу,  хол?ра  ясна,  який  з
нагайкою в руках та з ручним кулеметом на грудях верхи на конi  товкся  по
селу i "творив" "нове щасливе життя");  цi  районнi  начальники  принаймнi
хотiли  собi  з'ясувати:  не  перший  рiк  трива?  у   захiдних   областях
громадянська вiйна з бандерами, як  вони  казали,  вою?  немала  вiйськова
сила. Чорний лiс неодноразово бомбардували з лiтакiв, сплели сiтку та?мних
агентiв, у селах створили винищувальнi "батальйони" стрибкiв, а  подолати,
зiгнути  пiдпiлля  в  каблук  не  можемо.  В  чому  тут  секрет,  Северине
Петровичу?

   Я сьорбав iз ними гербату, i мали  ми,  окрiм  гербати,  щось  мiцнiше,
Iрина моя смажила я?шню... i було неначе  б  то  по-домашньому  затишно  й
водночас, хол?ра ясна, я почував себе спутаним,  зв'язаним  i  кинутим  на
вагу: тепер кожне мо? слово зважувалося, набирало значення.
   - Я звик, товаришi начальники, говорити правду... i мене  не  обходить,
чи комусь це подоба?ться, чи нi. Я знаю, що ваш опер Ступа давно  на  мене
гострить клеваки, але брехню  ви  прочита?те  в  газетках,  що  повстанцi,
бандерiвцi тобто - поспiль попiвськi та куркульськi синки, що  ?м  Америка
скида? з лiтакiв зброю, радiостанцi?, мундири й таке iнше. А я знаю, що  в
бо?вках переважа? бiднота, середняк. I не за  долари  вони  воюють.  Мають
iдею,.. а iдею пiдтриму? народ. Усе дуже просто.
   - То значить, кожний, хто  стрiнеться  менi  на  вулицi  -  дiвчина  чи
дитина, дiдо чи молодик, дарма, що вони  неозбро?нi,  менi  вороги?  Менi?
Укра?нцевi? Я ж не нiмецький, не польський  окупант,  -  сердився  товариш
Бородай. - Я жадаю цiй землi, цьому  народовi,  братам  добра  i  щастя...
добро й щастя несе на сво?х прапорах, а якщо хочете -  на  сво?х  багнетах
народна радянська влада.

   - Виходить, силою, багнетом, автоматом заганя?те народ до раю? - спитав
я.

   - Що ж вдi?ш, якщо народ темний... якщо народ  не  розумi?,  -  стискав
плечима Бородай.
   - Чого ж ви вiру?те лише в силу, в багнет?  -  роздумував  я.  -  Може,
потрiбно переконанням, добротою? Ви напевно зна?те, що мiй син  Роман  був
комунiстом  ще  за  Польщi,  за  нiмцiв  воював  у  пiдпiллi.  Загинув   у
концтаборi. Так ось, мiй Роман, бувало, навертав мене на свою вiру: "Тату,
- казав, -  iде?  комунiзму  всесильнi,  бо  вони  вiдповiдають  iнтересам
трудящо? людини: кожен хоче жити по-людському, кожен хоче бути  господарем
на сво?й землi. I кожен iз нас хоче мати Укра?ну - вiльну, демократичну, в
колi вiльних народiв, де братерство перевите, як обжинковий снiп, червоною
стрiчкою любовi i шани.
   - Ваш Роман, Северине Петровичу, був iдеалiстом, -  зауважував  сердито
начальник енкаведе. - Вiдомо: мир наступа? пiсля вiйни. Та спершу вiйна...
вiйна безпощадна.  Ви  ось  твердите,  що  бандерiвцi  тримаються  завдяки
поспiльнiй пiдмозi народу. Товариш Бородай  щойно  сказав:  народ  темний,
забитий i заляканий. А щоб вiн просвiтився - усiх  до  бiлих  ведмедiв  на
перековку...  -  Вiн  говорив  твердо  й  рiшуче;  вiн  був  готовий   хоч
завтра-пiслязавтра випорожнити до ноги всi галицькi та  волинськi  села  й
мiста й повезти ?х у бiлi снiги, щоб набралися розуму й навчилися  вiрити,
що незабаром настане комунiзм.
   - Але ж усiх не переселиш та не переку?ш, хол?ра ясна,  -  вибухнув  я.
Мене не дуже лякало, що енкаведе  позира?  на  мене  зизим  оком.  -  Нас,
прецiнь, мiльйони, тисячi сiл, сотнi мiст i мiстечок - цiла земля, на якiй
споконвiку сидимо i яку ви готовi обернути  в  чорну  пустку.  Бiдний  мiй
Роман, мрiйник вiн книжний, який начитався Маркса  й  Енгельса,  якби  вiн
почув, яку долю ви готу?те його кра?вi, то... - Я лише махнув рукою;  менi
справдi було жаль Романа.
   - Ну, Северине Петровичу, це згарячу товариш Пополудень так  сказав,  -
рятував ситуацiю секретар райкому. - Усiх, звичайно, не вивезеш. Та  й  не
треба.
   - Але ж переселили татарiв iз Криму, усiх, - стояв на сво?му  начальник
енкаведе. - Так було велено товаришем Сталiним, i так було виконано,  -  з
притиском, зло вiдповiв менi Пополудень. - Воля товариша Сталiна -  закон.
Ми його бiйцi. Накаже: зробимо. Так було завжди.
   Я мав намiр вiдрубати навiдмаш,  що  навiть  Йосипу  Вiссарiоновичу  не
вдасться з центру  ?вропи  пересилити  в  Сибiр  дев'ять-десять  мiльйонiв
захiднякiв, але вчасно прикусив язика,.. але вчасно згадав  про  читане  в
газетах: у тридцять третьому роцi той же вождь усiх народiв й  усiх  часiв
хiба не  витлумив  голодом  шiсть-сiм  мiльйонiв  укра?нцiв?  Вiн  на  все
здатний.
   I я притих; менi чи не вперше стало страшно; я уявляв спорожнiлi  мiста
й села... вороння в порожнечi сiрого неба.... здичавiлi собаки в бур'янах.
I червоний транспарант вiд небокраю до небокраю:  "Всi  дороги  ведуть  до
комунiзму".

   Не знати чим би завершилася тодiшня наша розмова, коли б на тому  кiнцi
села, що назива?ться Новий Свiт, раптом не заграв кулемет. За ним  ударило
кiлька гранат. Начальник енкаведе скочив на ноги. Схопив  свого  автомата,
що лежав помiж хлiбом та чарками, i секретар райкому. На порозi,  рванувши
дверi, вирiс задиханий, спiтнiлий Ступа; ручний кулемет, як завжди, мав на
грудях, кожно? митi був готовий до стрiлу.
   - Зда?ться, банда "Залiзняка", а ?х там чимало, як  зна?те,  прорвалася
до колгоспного гумна й пiдпалила двi стодоли, - доповiв квапливо Ступа.

   - Знищити! - коротко розпорядився  Пополудень.  Слово  вiдрубав,  немов
кусень колючого дроту. - Знищити, - повторив,  на  цей  раз  жбурнувши  це
слово менi увiчi. - Командування беру на себе. - I  вiн  вилетiв  iз  хати
слiдом за Ступою.

   - А ви торочите, Северине Петровичу, про любов,  -  заговорив  до  мене
Бородай. Вiн не поспiшав на перестрiлку, почувався, видно,  в  безпецi.  -
Так, торочите про якусь любов i братерство.  Яка  любов,  яке  братерство,
коли ось заледве збудували двi колгоспнi стодоли... смiшно, двi  колгоспнi
стодоли - первiстки того щасливого колективного господарювання... стали на
завадi вашим борцям за Укра?ну i  ?х  пiдпалили,  ?х  пiдпалили,  а  трьох
безневинних  селян  торiк  восени  повiсили,  пам'ята?те...  чого   ж   не
пам'ята?те, це, може, були вашi учнi... повiсили за те, що першими  подали
заяви до колгоспу. Опiсля ще четверо з  сiльського  активу  пропало.  Нинi
вночi ма?те свiжий теракт, банда Ганьку Дiброву на воротях повiсила та  ще
й табличку почепили на шию: "Так буде кожному, хто вступить до комсомолу".
Я сьогоднi там був, уранцi. Старий  Дiброва  мечеться  уздовж  ворiт...  i
сусiди стояли осторонь, але нiхто не зважувався...  батько  не  зважувався
зняти дiвчину з петлi, аж поки солдати не нагодились. Отак.  Страх  пану?.
Боялися. що вночi бандери по них  прийдуть.  А  ви  проповiду?те:  творiть
любов i братерство. Спершу вiйна,  по  вiйнi  настане  мир  i  любов.  Ось
_згада?те мене.

   - Шо ж тут ворожити, - я вiдповiв. - Жорстокiсть породжу?  жорстокiсть.
Ви ж бо зна?те, що в селi пану? Ступа; ви ж бо зна?те,  як  поводять  себе
енкаведисти;  вони  начебто  в  краю  окупованому.  Мат,  бiйки,  рабунок,
гвалтування, пиятика. А то й  розстрiл  без  суду.  Адже  Ступа  застрелив
самолично Грицька Тимчука, Дмитра Микитина i Василя  Дуная,  запiдозрiвши,
що вони мають зв'язок iз сотнею "Залiзняка". В канцелярi? так ?х катували,
що кров дзюркотiла... а Ступа ваш пiдставляв келих i  силував  арештованих
пити свою кров. Дикунство якесь. Жах. Вночi усiх трьох  пострiляв,  нiбито
за спробу втекти.
   Я собi мiркую...  менi  ста?  страшно...  якщо  Ступа  з  енкаведистами
заходилися  таким  способом  будувати  майбутнiй  рай,  якщо  рай  повинен
будуватися на кiстках, то...

   Секретар нiчого не вiдповiв. На Новому Свiтi далi  тривала  стрiлянина.
Чути було галайкання. На краю села, на "Городищi", де на  мiсцi  фiльварку
дiдича Загурського  влаштували  колгоспний  двiр,  курилася  чорним  димом
пожежа.

   Не була це лише одна чи  перша  бесiда  з  районними  вождями,  адже  у
пово?ннi роки влада в наших краях  панувала  двояка:  вдень  на  сiльськiй
канцелярi? повiва? червона фана, наста? вечiр - i вже  ма?мо  синьо-жовтий
прапор; кожна влада з бiдного селянина щось та  вимагала:  уповноваженi  з
району здирали податки, контигенти, хто мав яку шкапину - випроваджували в
гори вивозити "норму" лiсу. Ше була добровiльна "пiдписка" на  позику.  Не
забудь також дати молоко вiд корови, яйце вiд курки, годуй свиню на м'ясо,
бо пролетарiат в городi потрiбуе провiанту. Вдень село мусило нагодувати й
напо?ти ватаги облавникiв та уповноважених. То хiба не дивно,  сусiде,  що
люди приходили до мене. щоб я нiс iхнi скарги  й  бiду  до  начальникiв  у
районi та в областi. Мовляв, вас, директоре, послухають, ви як наш тато...
   Повинен сказаги, що "тато", тобто я, у вза?мини повстанцiв iз  селянами
не втручався: це все вирiшувалося на мiсцi по-доброму або по-грiшному.
   Ой, було й по-грiшному...
   Та я розбалакався, холера ясна, немов млинок; вочевидь,  я  занудьгував
за людським словом; я дуже довго мовчав, слова в менi закаменiли i  болять
мене в грудях; пiсля того, як ти поi'деш до Львова  з  мо?м  нортрегом,  я
знову лишуся самотнiм iз невимовленими словами, що далi будуть каменiти  в
менi... як то тяжко носити в собi камiння.
   Поки я тут розбалакуюся, ти собi  малю?ш  i  малю?ш...  i  я  виджу  на
полотнi чоловiка начебто знайомого, десь я  такого  бачив,  i  водночас  -
чужого. Чи я сам себе не впiзнаю збоку, чи то ти так  мене  бачиш,  як  це
прийнято  говорити  серед  мистцiв.  Я  на  полотнi   якийсь   замислений,
застiбнутий на всi гудзики,  холодний  i  колючий...  i  ще,  може,  трохи
гордий. Дивлюся кудись  у  просторiнь,  задер  гостру  бороду,  щось  там,
далеко, бачу... тiльки я один i бачу.  Нi,  нi,  не  перечу,  око  в  тебе
гостре. Я ось такий: вирядився  у  фуфайчину,  кирзаки,  вiдгородився  вiд
цiлого села й живу пустельником. Так? Най люди знають,  що  я  страдалець,
так? Най ка?ться один iз другим, що тодi, коли мене забирали на Сибiр,  то
нiякий дiдько не замовив за мене слово, так? Все це  у  мене  написане  на
чолi, так? I все це правда, сусiде  мiй  молодий...  кожна  рисочка  вiрно
пiдмiчена. Але... але прошу тебе, домалюй до цього усього, якщо вмi?ш,  що
душа моя стражда?  i  плаче...  плаче  тому,  що  лишився  я  на  старiсть
самотнiй, нiкому не потрiбний, зайвий.  Ти  ось  малю?ш  мене  гордовитим,
таким, що начебто я вiдцурався вiд Горопах,  а  ти  мене  питав...  а  ти,
чоловiче, зна?ш, що село, а насамперед - молодi газди, дiвчата, що десь  у
Бистричанах  у  магазинах  торгують,  студентство...  вони  теж  мене   не
потребують, часом удають, що перший  раз  мене  бачать  i  йдуть  мимо  не
сказавши нi "славайсу", нi "добридень". Ше й вiдвертаються.
   Оце мене, чоловiче, найдужче болить; значить, хол?ра ясна, я марно  жив
i не вельми мудро навчав ?хнiх батькiв i дiдiв... не  вельми  мудро,  якщо
?хнiм внукам не хочеться пiдняти  перед  старим  учителем  капелюха.  Рiч,
зрозумiло, не  в  капелюсi,  трагедiя  тут  глибша.  Я  боюся,  що  старше
поколiння, яке я учив... я учив не тiльки робити компости,  а  й  засiвав,
гадаю, любов до свого рiдного, до землi, пошанiвок до старших, до звича?в,
пота?мно, щоб не мати  непри?мностей  iз  владою,  щоб  дiтям  не  псувати
кар'?ри, бо ж усi пнуться якщо не в торгiвлю, то в медицину, або на  бази,
або в комiрники, або ще кудись на легкий i бiлий  хлiб  ...так,  пота?мно,
зговорившись iз власною совiстю, зрадили власну пам'ять: дiдько з ним,  iз
тим Гайдашем, iз його  наукою,  вже  Укра?ну  бандерiвцi  будували,  ма?мо
усього досить. Живий живе гада?.
   Я, очевидно, у тво?х очах, сусiдо, немовби з неба впав, що, нi? Великий
грiх - зрадити пам'ятi, вiдцуратися вiд не?. Ось ми Бога вiдцуралися.  Ось
церкви палять. Ось ночами комсомольцi хрести при дорогах, фiгури, каплички
викорчовують, а  могили  зрiвнюють  iз  землею.  Ру?на  страшна.  Содом  i
Гоморра. А якийсь старий директор  школи  Гайдаш  щось  там  торочить  про
пам'ять.

   Пустеля звироднiла щонедень шириться в  нашому  краю...  пiсок  забуття
возять вагонами i сiють, i сiють; пам'ять десь пiд грудочкою, пiд  каменем
- житн? зеренце.

   Ти малю?ш мене неприступним колючим ?жаком...

   Якось цей рудуватий i колючий ?жак, якщо так хочеш,  блукав  на  Зеленi
Свята на сiльському цвинтарi, зарослому крушиною  i  молодим  ясiнням;  на
численних могилках в чагарнику дотлiвали незама?нi дерев'янi  хрести...  i
даремно я пальцями вимацував карбованi долотом написи: iмена поросли мохом
i потрухлявiли... iмена дiдiв та прадiдiв. Могилок мо?х дiтей на  цвинтарi
теж вистача?, не водилися в мене дiти, малими вмирали, один Роман вирiс...
а ще бiльше могилок на цвинтарi мо?х учнiв; я молився за  всiх  них  i  за
тих,  що  лежать  у  чужiй  землi;  я  не  помiчав,  робив  це,  очевидно,
машинально, що збираю  на  цвинтарi  квiти:  там  зiрву  бiлоцвiт,  тут  -
горсточку синьо-жовтих браткiв, набрався чималий букет... я  думаю,  що  у
квiтах цвинтарних живуть душi померлих. I на тобi... майже пiдсвiдоме  або
й з учительсько? солiдарностi я поклав букет пiд залiзний  окремий  хрест,
на табличцi якого було написано: "Тут  спочива?  невiдома  вчителька,  яка
загинула за Укра?ну". Повинен тобi сказати, сусiде, що  хтось  укопав  той
хрест глибоко i зацементував добряче ...хтось добрий  i  смiливий  сповнив
цей чин ще в сорок сьомому роцi.  Ступа  винюхував,  чия  це  робота,  але
нiчого не дiзнався, хрест, щоправда, динамiтом не зiрвали,  зате  попороли
штиками табличку, то вже потiм напис поновили.
   Я особисто не знаю, що то  була  за  вчителька,  нiколи  ??  не  бачив,
небiжка моя Iрина розповiдала, дiзнавшись вiд  сусiдiв,  що  дiвчина  була
мальовано? краси... зв'язкова якась.
   Так ось, я  поклав  на  ??  могилку  букет  квiтiв.  Iншi  могили  були
пiдправленi дерном, обсадженi квiтами, хрести зама?нi липовим пагiллям або
ж висiли на них мiсько? роботи  вiнки  з  синього  та  зеленого  хiмiчного
канцуря. I не встиг  я,  чу?ш,  перехреститися,  щоб  виговорити  за  душу
загибло? "Отче наш", не встиг я ще колiньми вiдчути теплу землю, як  хтось
обома руками вхопив мене ззаду за плечi й повалив... i, лежачи горiлиць, я
побачив над собою двох молодикiв iз комсомольськими значками на  лацканах.
Я був для них доступним, бо лежав горiлиць, а вони й  не  пробували  мене,
старого, пiдняти. Врештi я  сам  якось  пiднявся,  думаючи,  що  молодики,
хол?ра ясна, зайве випили.

   Вони були тверезi.
   - То ви собi такi геци з старою людиною витворя?те? - спробував. я було
?х  поганьбити,  бо  не  вiдразу  вловив  "полiтичне  пiдгрунтя"  в  мо?му
пошануваннi осиротiло? могилки. - То ви чи? такi мудрi будете?
   - Не ма? значення, - закопилив губу русявий молодик. - Ми тутешнi,  вiд
тата з мамою чулисьмо, що ви в  школi  виховували  бандерiвцiв.  Бiльшiсть
ваших учнiв пiшло в банди. Кров, пролита бандерiвцями,  отже  й  на  ваших
руках.

   Ударив мене молодик словом навiдмаш. Хотiв би я упiзнати, чий  вiн  син
чи онук, якщо назвався "тутешнiм", але це значення не мало, мало  значення
те, що "так" ?м сказали тато з мамою або у теперiшнiй школi "так" навчили.

   Я не збирався виправдовуватися; я мiг би  назвати  молодикам  тих  мо?х
учнiв, якi стали офiцерами, вчителями, iнженерами, i тих, якi  свого  часу
записалися  в  стрибки  й  нещадно,  гiрше  вiд  енкаведистiв,  винищували
бандерiвцiв. Але правда й те, що великий гурт хлопцiв подався  до  лiсу...
це були кращi мо? учнi.

   - Нi, дiти, - тiльки вiдповiв я молодикам, - в школi я не  вчив  нi  на
бандерiвцiв, нi на комунiстiв, я  усiх  учив  на  людей,  якщо  так  можна
сказати.

   - Можна подумати, що бандерiвка без iменi й  прiзвища,  що  лежить  пiд
хрестом, теж була "людиною", якщо ти персонально принiс ?й  квiти.  Болить
тебе за ними серце? - плюнув менi в душу  другий  юнак,  низенький  такий,
плюгавий.

   - О, що болить, то болить, хлопцi, - признався я. - Скiльки  то  мудрих
людей лягло та лягло. - Мене вже розбирала злiсть. Я оглянувся  навколо...
i навколо на могилках були селяни:  хто  молився,  схилившись  удво?,  хто
поправляв вiнки, хто засвiчував свiчки, а хто  й  удавав,  що  вiн  чимось
зайнятий, а може, й усi  навколо  нiчого  не  робили,  а  лише  кра?м  ока
спостерiгали за мною i молодиками. I нiхто не зважився пiдiйти; i нiхто не
взяв мене в оборону. Я спершу обурився, як колись... як колись,  коли  нас
iз Iринкою  вивозили.  Потiм  спам'ятався:  нiхто  не  зважився  обороняти
старого дивака, який принiс бандерiвцi квiти. Не дуже це безпечно.  Навiщо
комусь зайвий клопiт. Боялися плями, що впаде на них. У кожного ж  родина,
робота, якiсь плани на завтра... а завтра молодики донесуть, куди треба.
   О, сусiде мiй молодий, який  я  того  дня  стовбичив  посеред  цвинтаря
доступний, вiдкритий для усiх; я  стояв  потовчений  i  розгублений.  Менi
хотiлося крикнути: "Люди, та ж спам'ятайтеся, обтрусiться од  страху!"  Та
кому крикнути, до кого промовити слово. Село заклякло на  сво?х  могилках;
село вдавало начеб мене й не помiча?. Отже село вiд мене вiдцуралося, а не
я вiд нього. Чи, може, це було вза?мне вiдчуження.
   Очевидно, я цього заслужив... очевидно, все,  що  мною  пережито  -  це
покута за сина Романа. Горопахи не забули, що Роман iще за  старо?  Польщi
сидiв у кримiналi за полiтику, за те, що зв'язався з комунiстами  й  що  з
усiх сил прагнув, щоб той "щасливий i справедливий лад", котрий панував за
Збручем, укоренився також у нас. I в тому, що сьогоднi Горопахи заструпiли
в страху, за те, що вони безпам'ятнi, ? i моя вина, бо життя i смерть мого
сина - це цеглина в будiвлi радянсько? влади... ? отже,  i  моя  вина,  що
iдеальний суспiльний лад, про який мрiяв мiй син i за який на?вний хлопець
вiддав життя, iдеальним був тiльки на паперi, в теорi?, а в життi...  а  в
життi  -  арешти,  розстрiли,  ненависть,  пiдозри,  потоптування  моралi,
глумления з усього святого. Я часто замислююся - тепер маю час на  роздуми
й нiхто менi в цьому не заважа? - що позитивнi сво? риси людство виробляло
протягом  тисячолiть,  сприяли  цьому  релiгiя,  родовi  звича?,  державнi
iдеологi?, культура. Нiхто ж, скажiмо,  не  заохочував  злодiйство  або  ж
доноси. Це вважалося ганьбою. Пам'ятаю, ще в тридцятих роках перед вiйною,
якщо, не дайбiг, сусiд перекине на сво? поле чужий снiп жита, або ж  вночi
вкраде остривку сiна, або ж вируба?  не  на  сво?му  два-три  дубчаки,  то
убогий той злодiй був зганьблений до гробово? дошки: про  його  злодiйство
говорив у церквi з казальницi священик, пiд церквою в недiлю вiйт прилюдно
виставляв його iм'я  на  поганьблення,  в  читальнi  "Просвiти"  газди  не
подавали йому руки. Оце, я тобi скажу, був громадський вплив i  суд.  Нинi
ж,  хол?ра  ясна,  навпаки  -  з  того,   що   в   колгоспi   не   вкраде,
посмiшковуються, як iз останнього дурня. Чеснiсть нинi не  в  модi.  Боюся
подумати, але чи не зда?ться тобi, що  рiч  не  в  тому,  мовляв,  крадемо
колгоспне, не наше, державне... рiч у душевнiй потребi вкрасти: виплодився
iнстинкт злодiйства. Тисячолiттями людство воювало з крадiями, i  заповiдь
Божу записало "Не вкради", у деяких  кра?нах  злодюгам  обтинали  руки  на
пострах iншим, а тут за шiстдесят рокiв перекреслено  набуток  тисячолiть.
Жах, скажу я тобi.

   Звичайно, нiхто  навмисне  не  вчить:  вкради.  Мiлiцiя  навiть  пробу?
боротися з поголовним злом. Учить красти  саме  життя.  Людина,  в  даному
випадку колгоспник, була заплiшена в такi лещата, що не було виходу: хочеш
вижити - вкради. А що, нi? На трудодень видавали  грами.  Городи  обрiзали
попри самi причiлки. Душили  поборами.  А  тут  родина,  дiти  малi  хлiба
просять.  Ось  i  мусиш  вкрасти.  Вже  потiм,  коли  й  хлiб   на   столi
зарум'янився, почали красти iз звички. Рефлекс,  хол?ра  ясна,  виробився.
Певно, що така сама ситуацiя i в мiстi на рiзних фабриках  i  заводах,  на
складах, у склепах, де людям теж платять копiйки... а якщо платять копiйки
на заводi, то, ясна рiч, це вже iнший бiк медалi - така й "ударна" робота:
аби з ранку до вечора. Мене диву?: невже  в  Москвi  чи  в  Ки?вi,  у  тiй
партi?, що нiбито стала державною церквою, нема розумних  людей...  невже,
хол?ра ясна, вони цього не бачать? Невже вони так  постановили,  щоб  люди
жебракували i ставали ницими духом? Невже вони вiрять, що  хтось  направду
сприйма? ?хнi лозунги, що комунiзм ось-ось прийде в Горопахи?  Ая,  тримай
мiшок ширше.
   Якби мiй Роман воскрес iз попелу Майданека... якби мiй син рушив  нашою
землею i на сво? очi побачив усе те, що виробляють з людьми, iз землею,  з
мiстами й селами його колеги по партi?, то напевно  згорiв  би  наново  на
попiл або ж помандрував  би  на  Соловки.  I  ще  менi  зда?ться,  що  вiн
вимурував би у власнiй душi не менш страшнi Соловки... якби вiн почув,  як
гiрко я плачу ночами над його долею.

   Вiн  заразився  бiльшовизмом  iще  в  гiмназi?;  був   там   професором
математики Пантелюк, колишнiй сiчовий стрiлець, який взимi  чотирнадцятого
року потрапив у Карпатах до росiйського полону, десь там навiть запiзнався
з Ленiним.  Ну,  а  вже  на  початку  двадцятого  року  повернувся  додому
стопроцентним  бiльшовиком.  Я  знав  його  особисто.   Це   був   високий
пiдтягнутий мужчина, про таких кажуть - спортовець. Мав високе чоло, довге
волосся. А головне, був направду порядною  людиною,  вiрив  у  рiвнiсть  i
справедливiсть. Його арештували за "перших Совiтiв" разом iз багатьма... з
десятками тисяч i розстрiляли в Бистричанськiй тюрмi.

   Коли, бувало,  Роман,  учень  старших  класiв  гiмназi?,  при?жджав  на
вакацi? додому й до нього почали навiдуватися  всiлякi  там  кур'?ри,  якi
приносили пачки комунiстичних брошур  та  рiзного  пiдпiльного  папiр'я...
коли одного разу на вiльхах Петра Сови в Зарубi (ти повинен  пам'ятати  це
мiсце над Унявою-рiчкою, бо ковбури там глибокi й зручнi  для  купання,  а
вiльховий гайок служив гейби сiльським парком, де ми влаштовували фестини,
було там витоптане мiсце для танцiв, а для музик хлопцi витесали, щоб було
де сiсти, зручну колоду, я сам з Iриною не  один  лiтнiй  вечiр  провiв  у
Вiльховому га?... спiвали ми там, полiтикували, i гризли там  нас  запекло
комарi), коли ж  дiзнався,  що  на  Жовтневi  свята  на  вiдзнаку  роковин
бiльшовицько? революцi? в Росi? мiй син  на  двадцяти  височенних  вiльхах
вивiсив червонi прапори - мала потiм полiцiя немалу роботу -  я  запитував
Романа, чи добру вiн стежку вибрав. Боже борони, я не лiз йому в  душу  не
чорнив його комунiстичнi iдеали, вiн, прецiнь,  був  дорослою  людиною,  я
тiльки просив його зважити, чи iдеали, якi вiн обожню?,  справдi  чеснi  й
людянi? "Адже ти зна?ш, сину, -  казав  я  йому,  -  що  дорога,  яка  вже
пройдена  бiльшовиками...  та  дорога,  що  на  Великiй  Укра?нi,  всипана
кiстками i зрошена кров'ю. Обабiч дороги - тюрми, голод, розстрiли. Люди в
колгоспах - то почорнiлi панщизнянi крiпаки, а робiтник на фабрицi - раб".
   Мiй Роман був лагiдним, усмiхненим хлопцем - вдався геть чисто в Iрину:
бiлий лицем, свiтловолосий, очi  -  голубi,  а  характер  -  хоч  до  рани
прикладай. Зате впертiсть перебрав вiд мене, бо небiжка Iрина була м'якою,
нiколи менi не перечила.

   Роман брав мене за обидвi  руки,  потiм  обiймав  за  плечi  й  тулився
по-дитячому до грудей. "Невже я схожий, тату, на  божевiльного,  який,  не
знаючи броду, кида?ться стрiмголов  у  рiчку...  не  знаючи,  чи  та  рiка
житт?дайна, чи смертоносна? - запитував, дивлячись менi увiчi. -  Те,  про
що ти говориш... про арешти,  розстрiли,  голод  -  перебiльшене  устократ
нашими ворогами. Якщо й був голод, то спровокував його багачисько на селi,
куркуль, як ?х на Великiй Укра?нi називають. А щодо судiв  та  розстрiлiв,
то мусить робiтничо-селянська держава  оборонятися  вiд  ворога,  який  ?й
шкодить на кожному кроцi. Я так мiркую".

   Я запитував Романа, чому власне комунiстична iдея припала йому до душi.
Ма?мо в Галичинi партi? та органiзацi?, в тому числi й такi, якi  жорстоко
переслiдуються польською  полiцi?ю,  скажiмо,  ОУН,  органiзацiю,  яку  не
запiдозриш в угодовствi з окупантом.
   Роман, був готовий до такого запитання; вiн очiкував, що рано чи  пiзно
батько, який ма? на це право, поставить перед ним саме таке запитання.
   -  Як  тобi  вiдповiсти,  тату?  -  чомусь  схвилювався  мiй   Роман...
розхвилювався й очi його  спалахнули  синiм  вогнем.  -  Якщо  вiдпо-вiсги
високими словами, то вабить мене  iдея  всесвiтнього  братства,  рiвностi,
вiдсутностi експлуатацi? людини людиною, задоволення матерiальних  потреб:
кожному за потребою. Ти собi уявля?ш, тату? Нема бiдакiв i багачiв.
   - Ой, чи не стануть усi бiднi, - таки я не витримав. Якщо по правдi, то
я не вiрив у рай на землi. Крiм того, нiхто не зна?, коли, ?_ якого дня, у
якому краю той рай настане. Хто його сотворить?
   - Ми й так бiднi, - вперто вiдповiв Роман. - Я говорю про  Галичину.  В
селi - безземелля, пролетаризацiя. В мiстi - нема роботи, а якщо  вона  ?,
то для поляка. Рано чи пiзно, а мусить настати соцiальний вибух...  i  ми,
комунiсти, цей вибух готу?мо в iм'я щасливого майбутнього.
   -  Почекай,  -  зупинив  я  синову  палку  трибунатику.  -  Ти  й  тво?
наставники... той професор Пантелюк сушать собi голову  завтрашнiм  щастям
для чоловiка, так? А я хочу жити по-людському вже нинi. Капiталiзм, як  ти
зна?ш, уже не такий вовчий, яким вiн був сто рокiв тому. Сьогоднi вiн каже
робiтниковi: "Працюй-но, чоловiче, краще й будеш жити по-людському".
   - Дурницi, - вiдмахнувся Роман. - Ти, тату, черпа?ш знання про свiтовий
робiтничий рух з львiвського "Дiла" або ж iз тикторiвського "Нового часу":
панички  галицькi  залюбки  оббрiхують  совiтiв,  а  комунiстiв  у  цiлому
називають "агентами енкаведе" та ще й при цьому глузують з "бiльшовицького
раю". Чи не так? Я хочу, щоб ти зрозумiв одне: капiтал загнива?, а все, що
гниле - розклада?ться. Це аксiома. Нiяка iдеологiя сьогоднi  не  спроможна
щось краще робiтниковi пообiцяти, накреслити перед  ним  конкретнi  обрi?,
вказати дорогу до цих обрi?в, хай i омрiяних, окрiм нашо?.
   Я навiть не сподiвався, що мiй лагiдний, податливий син  аж  до  такого
ступеня... якби  то  сказати...  аж  до  такого  ступеня  наелектризований
комунiзмом, iдея аж шумувала в кровi й зблискувала  в  очах:  торкнешся  -
згориш.

   - Ну, гаразд, - погоджувався я з сумом... погоджувався  i  жахався,  що
мiй син проникся глибокою вiрою в чужих богiв.  -  Ти  журишся  всесвiтнiм
робiтничим  рухом,  вимрiю?ш,  хол?ра  ясна,  всесвiтн?   iнтернацiональне
братство. А як же бути нам iз Укра?ною, з нашою  державнiстю?  Ти,  певно,
пам'ята?ш, що я з пелюшок виколисував тебе не на комунiста,  чи  на  члена
ОУН... я тебе виколисував на укра?нця.

   Роман iнову обняв мене за плечi. Засмiявся.
   - Якщо по правдi, тату, то ти сам винен, що я пристав до  капезу.  Твiй
бiль за Укра?ну, тату, перелився в мою  душу.  Одначе  ти  помиля?шся,  що
Укра?ну побуду?,  скажiмо,  в  Галичинi  ОУН,  хоч  хлопцi  там  вiдважнi,
фанатичнi - ?м нiчого не закинеш. Тiльки ?х  горстка,  орден,  до  того  ж
методи боротьби - терористичнi. Чи. може, поклада?ш  надi?  на  панкiв  iз
УНДО, на укра?нських послiв у польському сеймi, якi випросять для Галичини
бодай куцу автономiю? Марна надiя. Уся ?хня метушня - то гра  в  полiтику,
не бiльше. А реально... а реально ма?мо, тату, Укра?ну  за  Збручем,  так,
радянську, червону, проте. Велику Укра?ну  i  нам  треба  прагнути...  нам
треба боротися за возз'?днання з нею, з  Ки?вом,  iз  Днiпром.  Ти  вiриш,
тату, у возз'?днану Укра?ну?
   Я був безсилий погасити Романiв вогонь; я мiг знову й знову  вичитувати
йому аргикули з укра?нських чи польських газет  про  московськi  полiтичнi
процеси, про арешти iнтелiгенцi? в Укра?нi,  але,  дивлячись  у  нагхненне
обличчя, вiдступав вiд фанатичного пожарища, що горiло в його очах.
   - До речi, тату, -  якось  по  матурi,  коли  гогувався  записатися  на
Львiвську полiтехнiку, Роман менi признався, що його збираються перекинути
через Збруч, - там я на власнi очi побачу  й  тебе  переконаю,  що  Велика
Укра?на - справдi земля щасливих людей. Там, очевидно, буду  вчитися...  в
Ки?вi чи в Харковi.

   За Збруч Роман не потрапив, бо польський суд нарокував йому п'ять  лiт.
Сидiв хлопець у Дрогобицькiй в'язницi. Ну, потiм настав вересень  тридцять
дев'ятого...  i,  думаю,  вiдразу  пiсля  вересня,  коли  на  власнi   очi
переконався, який насправдi медовий совiцький рай,  хлопець  трохи  остиг,
розчарувався. Зрештою, це менi могло тiльки здатися. Роман далi  мешкав  у
Львовi, вчився в полiтехнiцi. Зрiдка на?жджав до нас iз Iриною в село, був
стриманий i постарiлий рокiв на десять. То вже не  був  той  екзальтований
юнак, який був готовий йти з червоним прапором на барикади. Роман i сам це
визнавав. Вiн казав, що нинi нема потреби вiшати прапори  на  вiльхах,  не
треба нiкого агiтувати за радянську владу, ми ?? тепер ма?мо реальну.  Маю
змогу вчитись безплатно, до того ж - рiдною мовою, тату. Хiба це не благо,
яке принесла радянська влада на сво?х багнетах помiж нас?

   Менi видавалося, що тодi вiн сам себе у чомусь переконував; я зрозумiв,
що вiд партiйно?, вiд полiтично? дiяльностi,  якою  вiн  колись  займався,
його вiдсторонили. Тобто його  використали  ...використали  його  юнацький
запал, готовнiсть пожертвувати собою, на?вну вiру у комунiстичний  рай  i,
коли в нових умовах вiн став непотрiбним, його викинули на  смiтник.  Так,
зрештою,  було  вчинено  з  усiма  мiсцевими  комунiстами,  ?х  навiть  не
визнавали за комунiстiв,  бо,  як  вiдомо,  Комiнгерн  розiгнав  польську,
захiдноукра?нську та захiдно-бiлоруську компартi?: виявилося, що  вони  не
на сто вiдсоткiв правовiрнi.

   Менi було шкода Романа, юнацьких його устремлiнь; я думкою  проникав  у
його душу i лякався чорного спопелiлого пожарища, яке  вiн  ще  приховував
вiд свiту.

   Останнiй раз я бачив його на Рiздво в  сороковому,  коли  вiн  гостював
удома. Був зовсiм пригнiчений.  Гiрко  посмiхався,  дивлячись  на  мене  i
матiр'ю,  i  мовчав;  може,  мав  охоту   признатися,   що   iдеали   його
розголоченi... розтолоченi так просто кирзовим чоботом,  але  гордiсть  не
дозволяла йому жалiтися. Мовчав. Почав  палити  цигарки,  чого  ранiше  не
було, не вiдмовлявся й вiд чарки. Навпаки: на Свят-вечiр мм сидiли  з  ним
за столом при завiшених вiкнах i обидва добре цмулили  горiлку,  аж  Iрина
хитала докiрливо головою. Вона все  розумiла...  сльози  крутилися  ?й  ув
очах.
   Мене розбирала лють.
   - Чу?ш, - штовхнув я сина в груди, - чу?ш, яка  приголомшена  Рiздв'яна
нiч? Бо заборонили колядувати... бо "Просвiта" розпалася i мiй хор умер...
бо багатьох уже арештували, а хто iще  очiку?  арешту,  як  я,  наприклад.
Очiкую i та?мно разом iз  сином,  який  виборював  бiльшовицький  рай,  ?м
рiздв'яну кутю.

   Менi баглося його вдарити; мусив на ньому зiгнати злiсть, мусив, бо вiн
таки винен...

   Iрина хапала мене за руки.
   Роман гейби й не зауважував мо?? злостi; вiн був занурений у себе;  вiн
навпомацки блукав у сво?й спопелiлiй душi й шукав у нiй свiтлого промiнця.

   - Багато чого й менi незрозумiле, - зiтхнув вiн. -  Ось  хоч  би  взяти
недовiр'я  до  мiсцевих  кадрiв.  Коли  ж  беруть  "тутейшу   кадру",   то
орi?нтуються на шумовиння, пiну, що спливла на поверхню. Та це  пiвбiди...
бiда, тату, в повальних арештах. У кожному iнтелiгентi, в  кожнiй  людинi,
яку поважають, скажiмо, в селi чи в мiстi, пiдозрiвають ворога. Галичина -
край ворогiв, розумi?те, - майже вигукнув розпачливо. I мало не плакав;  i
мало не вгатив по столi, бо  пальцi  стиснулися  в  кулак.  Злякана  Iрина
припала губами до його посинiло? руки: гасила бiль i крик.

   Тривожна тиша засiялася в нашiй хатi. Роман схилив  голову  на  стiл  i
задрiмав... а свiчка, встромлена в хлiб, клiпала й умирала... а село  далi
нiмувало... а Iрина моя, дарма, що не була аж такою  богомiльною,  вклякла
перед образом Богородицi й щиро до не? молилася.
   -  Арештували  професора  Пантелюка  з  Бистричансько?  гiмназi?.  Того
самого... - Роман пiдвiв голову й  цiлком  тверезо  поглянув  на  мене.  -
Кажуть, що вiн нiмецький шпигун. Свiт валиться, тату.
   Шо я мiг порадити? Свiт направду валився: iз Горопах вивезли  на  Сибiр
родину Бойчукiв, Василюка, Драгомирецького та ще кiлькох...  уся  ?х  вина
була в тому, що мали трохи бiльше поля й по двi-три корiвчини, та що  хати
побудували пiд бляхою. Не були вони нiякими  куркулями,  -  я  це  доводив
новим начальникам, - те, що вони мають,  доробилися  власними  руками.  Чи
знали вони колись вiдпочинок? Чи з ?хнiх рук сходили мозолi? Чи не косили,
не орали власноручно й чи не кидали зерно в рiллю. Хiба це вина? То за  що
?х карати, виселяти на чужину.

   Я пробував промовити до серця районних  уповноважених,  але  вони  лише
здвигали плечима й кивали  на  Йвана  Гриву  та  Петра  Качурика  -  наших
сiльських активiстiв, котрi урядували тепер у  селi;  це  вони  визначали,
кого треба розкуркулювати й везти на бiлi ведмедi, щоб не пленталися попiд
ногами, коли розпочато будiвництво "щасливого життя".
   Коли  ж  виселяли  старого  Тимчука,  колишнього   четаря   Укра?нсько?
Галицько? Армi? - приятеля мого давнього, то вiн упав  пластом  на  землю,
цiлував ?? i ревно плакав.  Стара  Тимчиха,  його  жона,  умить  посивiла,
бiла-бiла зробилася, як обсипана снiгом... i ця бiла страшна жiнка  тикала
в мене пальцем i проклинала до четвертого колiна... i кричала, що то  твiй
Романко навiв на нашу землю орду. То чого, пане директоре, вда?ш, що  тобi
нас шкода, що ти нiбито нас обороня?ш?  Ти  винен...  ти  винен,  що  нас,
старих бузькiв, викидають з гнiзда.

   I я, немов побитий пес, поплентався додому.
   Я таки був винен, що мiй Роман виборював оце "братерське  воз'?днання",
оцей "рай". Якби не Iрина, то, мабуть, повiсився б вiд ганьби.
   Коли розпочалася вiйна й Червона армiя  накивала  п'ятами,  а  тюрми  в
Бистричанах  та  в  усiх  галицьких  i  волинських  мiстах   i   мiстечках
вiдчинились, то цiлий свiт  жахнувся  вiд  того,  що  зробило  енкаведе  з
арештованими. Я був  у  Бистричанськiй  тюрмi:  там  труп  на  трупi;  там
помордованi й пострiлянi; там кров  на  камiннi  розлита;  там  пекло  пiд
розпеченим сонцем; там живi блукали серед мертвих, впiзнавали сво?х, а хто
не впiзнавав - кликали, немов живих, у камерах, у  пивницях,  у  коридорах
сво?х Василiв, Петрiв, Данилiв. Iмена глухо падали на мертвих...  i  може,
вони мертвих болiли, але ?х не воскрешали.

   Плачi там кривавилися гомеричнi, аж, здавалося, розколювалися  грубезнi
мури.

   Тишу густу, сукровичну я тодi побачив...  побачив  тишу  в  пiдземеллях
тюрми, де розмурували велику склепiнчасту салю, вщент набиту  мерцями,  що
стояли щiльно один попри одного; у тишi цiй стражденнiй я помiтив, що  всi
мерцi споглядали на нас, живих, очима, що  вилiзли  вiд  задухи  з  орбiт;
мерцi нам щось кричали вiдкритими  ротами;  мерцi  нас  кликали  пiднятими
руками: поможiть, змилосердiться. Уявля?те: мерцi з пiднятими руками?  ?х,
певно, замурували в пiдземеллi живцем. I нiхто  iз  нас  живих  не  посмiв
порушити тишу, i нiхто не окликнув iз сотенного гурту свого сина чи тата -
ми замерзали перед невидющими мертвими поглядами.

   Iз тогочасних газет я вирiзав  статтi  й  фотографi?  про  бiльшовицькi
звiрства у тюрмах i  про  похорони;  на  однiй  фотографi?,  пам'ятаю,  за
тисячним  похоронним  походом  дибала,  опираючись  на  цiпок,  одна-?дина
згорблена, з пониклою головою стара жiнка; ця жiнка дотепер менi  сниться,
хоч фотограф не зафiксував ?? обличчя, бо надто низько  вона  хилилася  до
землi, одначе, я без фотографа знав: це, ледве  переставляючи  босi  ноги,
шкутильгала моя Укра?на.

   З фотографiями та газетними вирiзками я подався до Львова, маючи  намiр
показати ?х Романовi, най би подивився, за що вiн сидiв  у  кримiналi,  що
вiн виборов. На Кохановського, де вiн мешкав, я  його  не  застав,  сусiди
оповiли, що перед самою вiйною кудись перебрався, а куди - нiхто не  знав.
Я ворожив тодi надво?: або вiн утiк з "товаришами" перед нiмцями на  Схiд,
або ж "товаришi" його арештували и днi його скiнчилися  разом  iз  сотнями
iнших у львiвськiй тюрмi на Лонцького.

   А виявилося...
   Пiзнiше, у сорок третьому, восени приплентався  вiд  нього  чоловiк  iз
запискою, що, мовляв, "я живий, борюся й вибачайте, що завдав  вам  багато
прикрощiв. По вiйнi побачимось... все по вiйнi буде по-iнакшому". Вiд себе
той чоловiк зi Львова додав, що "товариш Зенон" знову у пiдпiллi".
   - З комунiстами? - спитав я.
   - А то ж iз ким? Мусимо  допомагати  Червонiй  армi?  бити  фашистiв  i
приближувати визволення.
   Я слухав того чоловiка зi Львова, немолоду, iнтелiгентну людину,  може,
вчителя, який щодня бачиться у пiдпiллi з  мо?м  сином,  iз  "Зеноном",  i
сушив собi голову: "Невже Роман направду вiрить, що по вiйнi буде iнакше?"
   Чоловiк зi Львова переночував i зник, я iнколи ловив себе на думцi,  що
вiн нiколи у Горопахах i не появлявся,  це  моя  вигадка,  це  потiха  для
Iрини, але коли Червона армiя вступила у Львiв, то Романовi друзi написали
менi, що  "ваш  син  брав  активну  участь  у  антифашистськiй  пiдпiльнiй
органiзацi?. На жаль, був зраджений провокатором, гестапо  кинуло  його  в
концтабiр, у Майданек пiд Люблiном, де й загинув смертю героя. Ма?мо точнi
вiдомостi".
   Загинув?

   Смертю героя?
   Боже мiй. Боже, за що мене так тяжко кара?ш, за чи? грiхи дано менi  цю
покуту? I певно на мо? жалi вiдповiла б стара згорблена жiнка  з  палицею,
яка босонiж шкутильгала по бруковi услiд за тисячами людей,  котрi  ховали
жертви бiльшовицького терору в липнi сорок першого  року.  Я  довго  берiг
вирiзку з газети - ?? фотографiю, не один день просиджував над нею,  i  не
одну молитву покаянну, немов до Богородицi, вишептав до не?, аж поки Iрина
кудись ?? не переховала.

   - Ну, май розум, чоловiче, - розраджувала мене, - не карайся чорно.

   - Немов дитину  сповивала  мене  ласкою,  пестила  мо?  руки,  обличчя,
голову. Ти, сусiде мiй, намалював ?? на портретi правдиво...  такою,  якою
була ?? душа. Яснiсть ?? очей, нiжне тихе свiтло, що випромiнювалося з  ??
лиця, з волосся, з усi?? ?? постатi, дивним чином переймало, переливало  в
себе, перехоплювало твiй сум i журу й ти начебто вiд них увiльнявся...  ти
випростовувався. Може бути, що давня  Iринина  сила  й  тепер  вплива?  на
мене... i певно таки дi?, якщо ти малю?ш мене з пiднятою головою.
   Тiльки...

   Тiльки признаюся тобi,  сусiде,  що  ночами,  бувало,  або  плачу,  або
розмовляю з Iриною i згадую пережите... або ж, немов божевiльний, викликаю
з пiтьми жiнку з газетно? фотографi? i запитую ??: "Жiнко Божа,  невже  ти
вiриш, що твого сина скатував на смерть мiй син? Вiн не був  причетний  до
дико? масакри... вiн тодi вчився у Львовi на iнженера".
   Котро?сь ночi я побачив обличчя жiнки з фотографi?, дарма, що  фотограф
?? обличчя не сфотографував, надто низько хилилася стара  до  землi,  а  я
проте, таки ?? обличчя побачив - п глибоко  запалi  очi,  худе  вилицювате
обличчя,  посiченi  зморшками  губи...  губи  ??  вишiптували:   "Але   ж,
директоре, ваш син червонi прапори на вiльхах розвiшував, пам'ята?те?"
   Одначе, художнику, ти не зважай на мо? плачi й молитви, може, й справдi
через сто чи через двiстi рокiв прийдешнiй  знавець  мистецтв  пiдведе  до
портрета цiкавих чи байдужих туристiв i скаже... i скаже:
   "Ма?мо перед собою портрет невiдомого учителя". Пiд  такою  назвою  вiн
записаний  у  нашiй  галере?.  Подивiться-но,  цей  чоловiк  мав  вольовий
характер i стiйко переносив удари долi. Навiть у бiдi, у гiркотi  сво?й  -
бачите, художник це помiтив у кутиках губ та ще в  поглядi...  у  глибинах
очей  зата?лася  гiркота.  Та,  проте,  невiдомий  не   капiтулю?,   готов
поборотися. ? ще у нього сили".

   Очевидно, мiй сусiде, це так, ? iще в мене енергiя, iще я  поспiшив  би
людям на помiч, якби хтось покликав... якби хтось покликав... якби  я  був
комусь потрiбний... якби ми подали собi руки.
   Та запишiм мою особу: я вчорашнiй; я минувся, як торiшнiй снiг. Небiжка
Iрина, бувало, кивала менi непомiтно пальцем, коли я  в  розмовi  з  кимсь
надто багато уваги придiляв сво?й особi... це не було  хвалькуватiстю,  це
було наче пiдсумком чогось зробленого.  Принаймнi  я  так  виправдовувався
перед нею (Вона шептала менi на вухо: "Признайся, чоловiче, ти таки  надто
себе любиш?")


   5
   Чи виправдаюсь за життя чи пiсля смертi перед Богом за ?? загибель?  Де
маю знайти найщирiшi слова, щоб Бог ?х почув, у яких  святих  книгах  вони
записанi? Чи вони,  як  ластiвки,  прича?лись  у  мо?му  серцi?  Бо  Iрина
завинила перед енкаведе тiльки тим, що була мо?ю дружиною. Вона знала сво?
цiлющi трави, робила з них вiдвари й рiзнi мазi й лiкувала  ними  кожного,
хто  просив  допомоги...  просили,  правда,  й  хлопцi  з   лiсу,   одначе
траплялося, що приносили до не? також пораненого енкаведиста чи стребка  -
вона нiкому не вiдмовляла.
   Не допомагало зiлля, то згадувала "тайнi слова", перейнятi вiд матерi.
   В телячому вагонi, куди натоптали душ сорок, вона, звiсно,  не  мала  з
собою  помiчною  зiлля,  помагала  людям  примовлянням,   потiхою,   iнодi
погладжувала  заслаблого  долонями;  комусь  помагало,   а   чимало   таки
вмирало... найперше вiдходили дiти, за ними люди старшi вiком, не  минала,
проте,   смерть   i   тих,   якi   нiбито   не   повиннi   були   вмирати.
Охоронники-енкаведисти,  вочевидь,  у  кожному   вагонi   нашого   ешелону
призначали по однiй Смертi, вона була при дiлi, перевиконуючи план.
   Та i як було не вмирати, коли нас повантажили у вагони у вереснi, везли
через цiлу осiнь аж до грудня майже, а у вагонi студiнь, годували ж бурдою
iз бурякiв й капусти або i нилими оселедцями, щоб до усiх наших мук додати
цiлодобову спрагу, не було для нас у цiлому свiтi крапелинки води.
   Скажу вам: до рiзних бiд нашi люди поволi таки звикають... звикали й ми
бути бранцями; поволi ми вiдвикали плакати, коли вмирали нашi дiти  i  ?х,
як бервенця, виносили з вагона, щоб  десь  закопати;  i  глухли  ми,  коли
енкаведисти обкладали нас матом; i мовчали ми,  зцiпивши  зуби,  коли  нас
принижували; i стояли ми, неначе голi,  в  сво?й  безборонностi,  коли  на
стоянках вривалася у вагон варта з  вiвчарками...  вривалися  пiсля  того,
коли ми спiвали отi?? сумно? спiванки, яку виплакували лiсовi нашi  хлопцi
на похоронах загиблих повстанцiв... там були слова, що вчора ти був  живий
i здоровий, а нинi, друже, лежиш у  сирiй  землi  за  Укра?ну,  за  рiдний
край...
   Сумна мелодiя ?днала нас, стверджувала в душах  спротив,  i  вона  була
поминальною молитвою за тих, кого винесли з нашого  вагона  й  закопали  в
росiйських нетрях.

   Охорона, ситi червонопикi солдати  в  кожухах,  кпльбами  автоматiв  та
шпiцаками валянцiв, брудною лайкою затикали нам  роти  -  i  ми  затихали,
молитва поминальна уривалася.

   Найтяжче було миритися з потоптом людсько? гiдностi: справляти природнi
потреби мусили прилюдно бiля дверей,  було  для  цього  видiлено  мiсце  й
навiть прорубаний жолобок. Ми пробували обгородити  це  мiсце  верегами  -
охорона, глумлячись, не дозволяла,  мовляв,  теплих  кльозетiв  у  вагонах
iнструкцiя  не  передбача?,  а  тому  забирайте  вашi   вошивi   рядна   й
оправляйтесь, ха-ха, прилюдно, свiтiть голими жопами, господа бандьори.
   Коли згадаю, що вони з нами робили, то лупиться менi лице  вiд  сорому.
Були ж серед нас старi жiнки й молодесенькi дiвчата.

   А як можна було доглядати тих що лежали хворi, що вмирали?  Моя  Iрина,
котра цiле життя навiть мене соромилася, зазнавала  тяжких  мук,  коли  ??
кликала до дверей природна потреба. Я iшов разом iз нею, заслоняв  веретою
як мiг... Опiсля вона довго схлипувала, уткнувшись менi  в  плече,  й  усе
вишiптувала: "Я таки не витримаю, не до?ду до кiнця. Я хочу  вмерти..."  Я
вицiловував ?? сльози, втiшав, як мiг, Iрина неначе мене й не  чула,  вона
вже була заворожена смертю.

   Померла вона серед ночi увiснi, я й  не  чув,  коли  це  сталося,  лише
вранцi помiтив, що лежить бiля мене нежива... лежала  на  нарах  на  боцi,
притулившись до мене й пiдклавши пiд щоку руку.  Смерть  ??  була  легкою,
випросила в Бога  таку  ласку  -  на  лицi  не  закарбувалося  нi  рисочки
страждання. Зате для мене прощання з нею було тяжким. Я зашив  ??  тiло  в
бiлу верету та ще з трьома чоловiками, коли ешелон  зупинився,  вiднiс  на
"мертвецький  склад"  -  спецiально,  очевидно,  видiленого   на   станцi?
примiщення, хлiва, збитого з дощок, i поклав поруч iнших мерцiв...  багато
?х там лежало... багато  з  них  були  сивi  вiд  морозу,  бо  дiялося  це
наприкiнцi листопада на станцi? Перм-друга. Не було у нас  часу  наостанку
виговорити за ??  душу  "Отченаша",  уже  останнiй...  i  ще  сво?й  Iринi
напослiдок я мав багато дечого сказати, а може, й огнiватися, що  залишила
мене самого посеред люто? зими й посеред лютого свiту, але встиг тiльки ??
поцiлувати й перехрестити, бо  вартовi  штрикали  дулами  автоматiв  попiд
ребра: "Бистр?й, сука, на следующей станцi?  тебе  тоже  в  отхожее  место
отнесут. Встретiт?сь на том св?т?"!
   Мене чомусь не винесли на наступнiй станцi?, i потiм теж обминала  мене
смерть. Та й тепер, коли я вже давно вдома, смертi  мо??  ще  нема,  вона,
видно, задубiла у вагонi, коли везли мене на Сибiр.
   Ночами, коли не сплю, часом бачу себе посеред снiгiв, посеред  бiло?  i
прозоро? ночi, а попри мене повiльно, без  гуркоту  посувався  довжелезний
ешелон; я знав, що цей ешелон везе у Сибiр спецпереселенцiв, тiльки не мiг
второпати, чому я вiдстав вiд нього i чому мене  енкаведистська  варта  не
скосила кулеметами, коли я утiкав у снiги.
   Коли ж мимо мене  пропливав  останнiй  вагон,  я  помiтив,  що  за  ним
шкутильгала по рейках жiнка... була жiнка згорблена, з палицею  в  руцi...
була це жiнка з тi?? давньо? фотографi?, яку я вирiзав  iз  бистричансько?
газети влiтку сорок першого року; я упiзнав  ??  вiдразу;  я  навiть  щиро
здивувався, як це вона, немiчна, стара, задибала в глибини  бiльшовицького
раю, у бiлу безголосу пустелю. I тут вона  оглянулася...  i  тут  стрiлила
очима в мене. Я впiзнав ??. Це була моя Iринка...


   7
   ?? звали Одаркою Пилипiвною Козаченко; ця стара жiнка справдi  походила
з козацького кореня, крита "сiмдесятка" ?? не зiгнула й не згорбила;  iнiй
сивизни й не торкнувся кiс, якi вона укладала  на  гордо  пiднятiй  головi
короною, волосся тiльки втратило смоляний блиск i трохи  пополовiло.  Була
ростом висока, станом - тонка,  пiдчас  розмови  мала  звичку  розмахувати
руками; вiдчувалося, що в життi була замашною i  рухливою,  такою,  що  не
давала собi плюнути в кашу. Молодi ?? очi споглядали на  свiт  вiдкрито  й
зацiкавлено. Лише iнколи  вона  начебто  забувала,  що  на  людях  повинна
триматися гордо й привiтно й що свiт повинен ??  цiкавити:  жiнка  посеред
розмови  раптово  замовкала,  вiдсторонювалась   вiд   дiйсностi   й   уся
перемiнювалася в слух, здавалося,  що,  сторожко  надслуховуючи,  вона  на
когось очiкувала. Хтось нiби мав пiдiйти  до  не?...  хтось  iшов...  щось
говорив... якесь слово ловила й не  могла  зловити,  бо  мить,  як  вiтер,
покотилася свiтом... i - тихо навкруж. Так тривало декiлька хвилин, але  й
цього короткого часу  вистачало,  щоб  ??  на  чорно  опалив  сум:  голова
починала посмикуватися, очi пригасали, обличчя сiрiло й  видовжувалося,  а
руки, що ?х тримала на колiнах, корчилися, в судомах пальцi  потрiскували,
як на вогнi патиччя.
   - То находить на мене, пiдкрада?ться, як мряка, або  ж  ударя?  в  душу
поривно, мов вiтер, - виправдовувалася Одарка Пилипiвна, коли я  ?й  подав
фiлiжанку води. Вона  пила  жадiбно,  зуби  цокотiли...  -  Вiтер  начебто
доносить звiдкись... не знаю звiдки, голос мого Сашка, його спiвання. Куди
вiн ходив - завжди наспiвував. Бувало й вночi, коли повертався зi степу  з
оранки (трактористом же був до вiйни, ви про це  зна?те?),  то  цiла  наша
вулиця чула, що Сашко  Козаченко  повертався  додому:  будив  нiч  спiвом.
Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось пiдсмiювався... та i я часом спiванками
тими йому докоряла, а вiн обiймав мене й сповiдався: "Мушу ж я чимсь жити,
мамо. Бога нема й молитов ти мене на  навчила.  До  комунiзму  йдемо,  але
дорога до нього ще неблизька. Дiвчини теж не знайшов - нема кого любити. А
душа, мамо, не бубен. Напуваю ?? спiвом i милуванням землею, духом  землi,
що диха? менi в обличчя, коли я орю або ж сiю... або ж просто стою посеред
степу, як посеред неба". Отак, бувало, говорив мiй Сашко. Мав бути з нього
великий спiвак або ж великий хлiбороб.
   Одарку Пилипiвну привiз iз райцентру до нашо? школи в кабiнi вiйськово?
"полуторки" пiд  охороною  цiло?  ватаги  автоматчикiв  опер-уповноважений
Ступа. Я з вiкна спостерiгав, як вiн ввiчливо - аж було дивно таке  бачити
- допомiг жiнцi вийти з кабiни, потiм узяв ?? пiд руку  i  завiв  до  мо??
директорсько? канцелярi? - вузько?, як труна, кiмнатчини, в  якiй  заледве
втиснулися  стiл,  етажерка   й   декiлька   стiльцiв.   Щоправда,   Йосип
Вiссарiонович Сталiн почувався в мо?му кабiнетi привiльне - портрет  висiв
на голiй бруднiй стiнi самотньо, i я, поглядаючи iнколи  на  нього,  ловив
себе на думцi, що Йосип Вiссарiонович заблукав на стiнi в клубищах  сiрого
туману, в розливi калюж i посеред вирвiв  -  дiрок  вiд  цвяхiв,  на  яких
колись висiли Юзеф Пiлсудський i Адольф Гiтлер. Власне, самотнiсть Сталiна
на безрадiснiй стiнi впала в око товаришевi Ступi, бо перше, що вiн сказав
у канцелярi?: на стiнi треба повiсити також Маркса, Енгельса й  Ленiна,  а
вже потiм познайомив мене з Одаркою Пилипiвною.
   Вона виявилась пенсiонеркою-вчителькою укра?нсько? мови й лiтератури  в
котромусь iз сiл Черкащини; кажу "в котромусь", бо не пам'ятаю назви села,
та й, зрештою, назвi я не надав значення, важливо було  запам'ятати  слова
опера Ступи, що "ви, товаришу шкiльний директор, головою менi вiдповiда?те
- i закарбуйте це собi на носi - за життя i здоров'я дорого? нашо?  гостi.
Не дай Бог, якщо впаде з ?? голови волосок",  -  погрожував  отак  товариш
опер. "Але ж навколо школи стоять автоматчики, безпека надiйна, - пробував
я зняти з себе вiдповiдальнiсть; я  не  знав,  з  якою  метою  при?хала  в
Горопахи ця стара жiнка. "Нi, - сказав Ступа, -  Одарку  Пилипiвну  будуть
стерегти всi... цiле село, старi й малi... Iнакше - всiх спалю".
   - Ну-ну, - запротестувала Одарка Пилипiвна, - не треба так. Чи комусь я
потрiбна? - Голос мала глибокий, чистий. - Та й чи при?хала я до  ворогiв?
Находжусь на Укра?нi, на рiднiй землi, а не на окупованiй територi?.
   - Находитесь, Одарко Пилипiвно, на територi?  бандитськiй,  -  вiдрiзав
Ступа. - I тут усякi-такi "н?жностi", вибачайте,  кобилi  пiд  хвiст.  Тут
пану? наказ, автомат i граната, бо в кожному... так, у кожному тут  сидить
бандит. - Ступа промовляв пристрасно,  як  це  вiн  робив  на  читальнянiй
сценi; сказане було адресоване виключно  для  мене;  Ступа  свердлив  мене
очима. Вiн ненавидiв мене смертельно й ненавистi сво?? не приховував.
   - Я не сказав би, що десь ? землi, якi родять  виключно  одних  геро?в,
або ж навпаки - одних лише бандитiв, - вiдповiв  я  Ступi,  незважаючи  на
його сердитiсть.

   Я намагався наперед вгадати, що потрiбно цiй гордiй i владнiй  жiнцi  у
нашому селi, що вона тут шука?. З ?? обличчя однак нiчого  не  можна  було
вичитати, окрiм хiба вiдкрито? цiкавостi: вона пильно  попасала  зором  то
мене, то убогий мiй кабiнет iз самотнiм Сталiним на стiнi, то припадала до
вiкна... а за вiкном сiявся дрiбно жовтневий дощ  i  зрiдка,  немов  осiнь
конала в конвульсiях, бився об шибки вiтер. Очевидно, при?жджiй цiй  жiнцi
i земля наша, i директор школи, i сiрий осiннiй дощ,  i  Сталiн  на  сiрiй
стiнi не припали до вподоби, бо цiкавiсть  поступово  поступалася  апатi?,
вона зiтхнула й сiла втомлено на стiлець.

   - Хоч... iз товаришем Ступою не можна не  погодитись.  Якщо  тут  пану?
закон кулi й гранати, то, звiсна рiч, небезпека на нас  чату?.  На  вашому
мiсцi, - це я вже адресував  оперовi,  -  я  таки  не  залишив  би  Одарку
Пилипiвну без автоматчикiв. Легше сказати менi; спалю  село,  якщо  з  нею
щось станеться.
   - Шо зi мною тут, у Горопахах, може страшнiшого трапитися  пiсля  того,
що вже трапилося, - обiзвалася жiнка i  ??  очi  зволожилися  сльозами.  -
Нiчого я вже не боюся... i смертi - теж, - зiтхнула. - Тому  обiйдуся  без
охорони, без автоматiв. - Пiдвела голову й  стрельнула  гнiвливо  оком  на
Ступу. - Я тут перебуду день-два.

   - Дивiться самi,  -  знiтився  мимохiть  опер.  -  Менi  наказано...  я
вiдповiдаю за вашу безпеку перед районним начальством.
   - Так, я знаю, - вiдповiла Одарка Пилипiвна, - але я маю  намiр  ближче
зiйтися з людьми, поговорити з селом,  в  якому  вбито  мого  Сашка.  Хочу
побачити те мiсце, де вiн упав. Ви мене розумi?те, товаришу капiтан?
   Тiльки тепер розвиднiлося менi, з чим  при?хала  до  наших  Горопах  ця
стара жiнка; тiльки тепер, як човник на каламутному  озерi,  припливло  ??
прiзвище  до  iменi  бравого  сержанта   Сашка   Козаченка...   припливло,
по?дналося, зблиснуло... нi, вибухло вирвою: то Сашко Козаченко ?? син?
   У Горопахах, у навколишнiх полях  i  лiсах,  у  пота?мних  схронах,  на
пiдпiльних стежках не було, мабуть, людини, яка не знала б Сашка Козаченка
- писаного красеня, який, мов вiрний собака, скрiзь i всюди  супроводжував
товариша Ступу. Однi його побоювалися, другi - лаштували на нього засiдки,
третi його обминали, дiвчата й молодицi  пота?мно  у  нього  закохувалися,
дарма, що був енкаведистом; високий, чорнявий, тонкий у талi? жартун, який
любив зачiпати на вулицi старого й малого, не мiг не впасти жiнкам в  око.
Хоч був тiльки  сержантом,  але  носив  офiцерський  пасок  iз  зiркою  та
портупе?ю через груди, порипував також офiцерськими чобiтьми. Взимку ходив
у зручнiй фуфайцi, замiсть вушанки -  носив  кубанку  з  червоним  денцем.
Видно, вояка був iз нього справний, у тилах i смершах рiзних не  огинався,
бо на грудях носив цiлий iконостас медалей  та  орденiв.  Зрештою,  всi  в
Горопахах знали, що Сашко Козаченко - отой красень у кубанцi,  був  воякою
вiдважним, тому товариш Ступа почувався за його плечима, як  за  фортечною
стiною. Дивно тiльки було те, що вiдчайдушний жартун Козаченко  трима?ться
знавiснiлого опера, який жив  люто,  iз  зацiпленими  зубами,  немов  воша
кожуха. ?днала ?х, певно, самогонка: обидва любили випити,  рiдко  коли  я
бачив сержанта в кубанцi не  напiдпитку.  Вiн  iнколи  заходив  до  школи,
розповiдав... так, пам'ятаю, розповiдав, що у нього  мама  теж  учителька,
вона й його пiдмовляла на педагогiчну працю, але вiн  змалку  товкся  коло
тракторiв i сiвалок, була йому  мила  хлiборобська  робота...  милi  поле,
сонце, вiтер, пiсня.
   - Чому "була"? - запитував якось його. Вiн  сидiв  на  табуретцi  перед
столом i час вiд часу пильно позирав на вiкна й на дверi; вiн начебто ждав
на когось, що мав появитися на порозi за вiкном  i  був  готовий  зустрiти
чергою з нiмецького "шмайсера" - невеликого зручного автомата, який завжди
тримав дулом униз у правiй руцi... вiн завжди був  готовий  до  стрiлу.  -
Врештi-решт, - продовжував я, - колись закiнчиться на цiй землi  вiйна.  I
тодi зможете повернутися в сво? степи... i тодi  зможете  знову  сiсти  на
трактор.
   - Я того не дочекаю, - мовив вiн весело. Чорнявий чуб висмикнувся з-пiд
кубанки. Очi смiялися... вiн пробував насмiхатися з того,  що  говорив.  -
Уб'ють мене. Передчуваю, - i знову засмiявся.
   Насмiхався з власно? смертi?
   - Якщо передчува?те, то чого разом iз Ступою вою?те  на  цiй  землi?  -
запитував я його. Менi подобався цей  мужнiй  чоловiк,  який  ходив  помiж
смертями, знаючи, що власна смерть чату? на нього на котромусь перехрестi.
   - Не в Ступi рiч, Северине Петровичу, - вiдповiв вiн. - Рiч  у  менi...
Може, я задався метою утверджувати автоматом добро? Отут! Тому й  воюю  за
це добро. Може, це партiя, до яко? я  вступив  на  фронтi,  наказу?  менi:
"Воюй, Козаченку, проти мо?х ворогiв проти буржуазних нацiоналiстiв, проти
тих, якi хочуть, щоб в Галичинi далi були хлопи й пани". Може,  я  сповнюю
свiй вiйськовий обов'язок... сповняю наказ, стрiляю, воюю так,  як  велить
менi вiйськова присяга? А може, менi сподобалося перебувати  отак  на  цiй
землi: притиснути десь у кутi дiвчину, випити, зцiпити  в  кулаку  власний
страх i летiти наослiп на бандерiвськi кулi? А  ще,  може,  я  озвiрiв  на
вiйнi... солодко менi пахне людська кровця?

   Було менi страшно слухати Козаченка, який власне й не знав, в iм'я чого
вiн вою? в Горопахах; i було менi шкода  Козаченка,  який  не  знав  свого
призначення, зате знав свою приреченiсть.
   Як i завжди, так i того разу  я  добув  iз  директорського  мого  стола
пляшку самогону, цибулину й шмат солонини... цей  провiант  завжди  був  в
мене припасений; ми пили з ним i закусували,  бо  власне,  не  для  розмов
забiгав Козаченко до школи... забiгав сердега, як сам колись,  казав,  щоб
погасити спрагу; я не жалiв йому горiлки, я чомусь сподiвався, що  колись,
напившись, вiн. призна?ться, що палить його сумлiння, що ночами  не  дають
йому спокою душi людей, яких вiн згубив у перестрiлках на полях, в  лiсах,
в будинках, що горiли... людей, яких порозривав у кри?вках гранатами.
   Але вiн мовчав: цiдив горiлку й оповiдав  анекдоти,  або  ж  добродушно
посмiшковувався iз Ступи, чи наспiвував щось, або вичитував два-три абзаци
з маминого листа, що прийшов iз Черкащини, або ж сумував через те, що  вже
сьогоднi не може кинути автомата й сiсти за важелi трактора.
   I завжди засиджувався у школi недовго; зривався  з  мiсця  i,  пускаючи
поперед себе дуло "шмайсера", вибiгав на порiг; за порогом розмови,  думки
й сумнiви миналися - там тривала вiйна. Котрогось разу по  ньому,  як  вiн
тiльки-но зачинив шкiльну хвiртку, вдарив кулемет.  Сашко  впав  за  ясен;
перестрiлка спалахнула, як суха солома, i  хто  зна?,  чи  не  знайшов  би
Козаченко  свою  смерть  ще  тодi,  якби  на  виручку   не   прилетiв   iз
енкаведистами опер Ступа.
   Одарка Пилипiвна ловила кожне слово, що було мовлене чи мною,  чи  мо?ю
дружиною, чи кимось iз учителiв, i, здавалося, у  кожному  почутому  словi
оживав образ ?? сина.

   Нiхто з нас не говорив про Сашка Козаченка нiчого лихого, ми  всi  нiби
змовились i забули, що вiн, немов мисливський пес,  винюхував  стежки,  що
лучили повстанське пiдпiлля з  селом,  а  якщо  натрапляв  на  стежку,  то
залягав, мов звiр, у засiдку, або ходив, хитруючи,  колами,  або  пiдсилав
зрадникiв; i кожна його операцiя - це перестрiлки, бо?, смертi в полi та в
кри?вках, пожежi, арешти, виселення в Сибiр.
   Нi, нiхто iз нас у  школi,  в  мо?му  кабiнетi  не  обмовлювався  перед
матiр'ю, що ??  син  напастував  дiвчат  i  молодиць,  i,  п'яним  будучи,
вривався до першо?-лiпшо? хати i вимагав самогону, а  хто  противився,  то
сипав iз автомата по образах або ж по вiкнах. В  Палати  Перепiлки  пустив
чергу поза комин на пiч, де нишкли  перепудженi  дiти,  щастя,  що  ?х  не
зачепило, тiльки старшенький Iванко почав зi страху за?катися.
   Нi, попервах усього цього Одарцi Пилипiвнi ми не могли оповiсти, навiщо
кервавити мамине серце, адже не виховувала вона його на лютого, веселого й
п'яного вояцюру...  виховувала,  мабуть,  таки  на  чесного  хлiбороба,  i
тiшилася, що любив землю, що любив пiснi: вiн, певно, отаким  розспiваним,
щирим i простакуватим парубiйком жив у ?? серцi, ми це вiдчули й зрозумiли
з ?? оповiдей; ми це вичитали  з  сумовитих  ??  очей.  Одарка  Пилипiвна,
стоячи коло вiкна у мо?му кабiнетi, напевно таким же добрим i  розспiваним
бачила його на нашiй сiльськiй розмоклiй вулицi,  чула  його  кроки,  його
смiх, i ще, мабуть, почула пострiл, посвист кулi,  котра  вдарила  в  саме
серце синового смiху й синово? пiснi; вона припала  лицем  до  заплаканого
вiкна й, певно, уявила, як упав ??  син,  бо  схлипнула  утробно  й,  враз
отямившись, глянула на нас похмуро... глянула на нас гейби аж  принишклих,
i спитала глухо:
   - То защо ж мого Сашка було тут вбито? Самi ж  кажете:  був  веселий  i
красивий. Я ще додам:  був  добрим  мiй  син.  I  вам,  западенцям,  жадав
добра... ми ж бо вас, братiв рiдних, визволили з-пiд фашистiв. Сашко писав
менi: "Мамо, будую у Западенцi? нове щасливе життя". А  ви  в  будiвничого
кулю. Так?
   I вже не було в ?? поглядi суму,  зблиснув  рiзко  подив,  змiшаний  iз
гнiвом; жiнка очима нас обпiкала: "Гей,  та  як  ви  могли  визволителя  й
будiвничого нового життя стерти з свiту?!"
   Ми мовчали, як нiме камiння.
   Зрештою, я був готовий вiдповiсти, сказати щось гостре, маю пирскуватий
характер, але моя Iрина поглядом просила пожалiти бiдну жiнку, вона  ж  бо
нiчого не зна?  про  наших  "визволителiв"...  вона  ж  бо  сво?му  синовi
вiрила... синовi, який писав про свою будiвничу  мiсiю...  i  до  того  ж,
чоловiче  добрий,  хiба  ти   геть   забув...   уже   тво?   власнi   рани
порубцювалися... уже ти не пам'ята?ш, як я виплакувала  за  нашим  Романом
цiлi нночi? Будь милосердним, чоловiче.
   Одарка Пилипiвна забагла побувати в класах, послухати, як iдуть  уроки,
поговорити з школяриками; вона  не  могла  по?хати  на  свою  Вкра?ну,  не
пояснивши самiй собi: що за люди, оцi западенцi, котрi  вистрiлюють  сво?х
доброчинiв? Як вони вчать сво?х дiтей... i на кого вчать? (Господи,  невже
змалку привчають дiтей до автомата?)

   Цiкавого у нашiй школi нiчого не  було:  обшарпанi  стiни,  жолубкувата
пiдлога, довжелезнi, ще передво?ннi або ще й з австрiйських  часiв  лавки,
густо карбованi iменами, хрестиками, а подекуди  й  соромiцькими  словами;
обережнi  вчителi,  якi  повсякчас  озираються  на  заднi  колеса:   вдень
iнспектор iз райвно в супроводi автоматника ревiзу? школу,  то  сам  Ступа
сидить на уроцi з кулеметом на грудях, то ще когось дiдько принесе,  вечiр
западе - лiсовi хлопцi заходять i запитують:  а  чого  ти,  пане  вчителю,
навча?ш нашу дiтвору? Учиш добра? Зла? Пiдлабузництва? Отрую?ш ?м душi? Чи
обмива?ш ?х душi вiд лепу брехнi? Якщо обмива?ш  бодай  одним  словом,  то
проститься тобi.
   А якщо купа?ш ?х у брехнi, то... Свят-свят!!!
   Одарка Пилипiвна на нiщо  в  нашiй  школi  не  звертала  уваги,  окрiм,
мабуть,  портретiв  Шевченка,  що  висiли  в  кожному  класi,  бо   навiть
зупинилася й притишено мене спитала:
   - Чи ма?те на це дозвiл?
   Я вiдповiв, що Шевченко живе в нашiй школi ще з-перед во?нних польських
часiв,  то  лише  в  директорському  кабiнетi  портрети  мiняються.  Влада
приходить i вiдходить,  а  Шевченко  залиша?ться  посеред  дiтей,  i  хiба
потрiбно для цього якогось дозволу?

   Очевидно, в ?? школi на Черкащинi було iнакше, проте,  вона  нiчого  не
сказала, лише ще раз глипнула на  Шевченка,  потiм  ковзнула  поглядом  на
дiтлахiв - п'ятикласникiв, якi стояли, очiкуючи, як це  прийнято,  дозволу
сiсти; дiти зиркали на не? стривожено, з-пiдлоба. Одарка Пилипiвна напевно
вiдчувала, як ?? обпiкали  холодом  дитячi  очi;  дiти  не  чекали  нiчого
доброго вiд "чужо?", вони тривожилися за  свою  вчительку-"укра?нку"  Вiру
Кожухiвську й за свого директора, пам'ятаючи, що пiсля вiдвiдин "чужих" iз
району чи опера Ступи в школi завжди  починалася  якась  "кампанiя"  -  то
примушували записуватися в пiонери або й у комсомольцi, то готувати  свято
"Золотого  вересня"  -  золотого  возз'?днання,   то   алярмове   скликали
батькiвськi збори й забороняли посилати  дiтей  до  церкви  i  навчати  ?х
молитов, то знову ж примушували школярiв розносити по хатах енкаведистськi
звернення до "учасникiв бандитських формувань" з  ультиматом:  виходьте  з
лiсiв, зголошуйтесь до органiв радянсько? влади й буде вам усе прощено...
   Одарка Пилипiвна, яка, зрозумiло, наших  дiтей  не  знала  й  не  могла
знати, дитячi зирки сприймала виключно на  свою  адресу;  вона  внутрiшньо
протестувала, прокидався в нiй педагог. Жiнка стояла поруч iз  "укра?нкою"
Вiрою Кожухiвською, кiлька хвилин мовчки споглядала на клас, потiм спитала
мене:
   - Чи можу я, товаришу директор, бодай коротко порозмовляти з дiтьми?

   - Прошу, -  вiдповiв  я,  -  говорiть  хоч  цiлу  годину.  Ми  з  Вiрою
Йосипiвною теж залюбки послуха?мо. Дозвольте тiльки  вiдрекомендувати  вас
класовi, сказати, що ви ? вчителькою з Велико? Укра?ни...  у  вас  великий
досвiд педагогiчно? працi.

   - Власне, як вчитель укра?нсько? словесностi, я хотiла б  довiдатися...
це бажання виникло в мене спонтанно: чи справдi у вашiй школi пану?  культ
Шевченка? А якщо так - то добре це, чи зле? Втiм, не у цьому  рiч...  хочу
лише переконатися, чи пошана до Кобзаря не вивiшена для людського  ока  на
стiни.
   - Ви нас обража?те, товаришко, - втрутилася в розмову Кожухiвська. Була
це невеличка на зрiст, постiйно заклопотана власними дiтьми, чоловiком, що
повернувся  з  вiйни  iнвалiдом,  бiганиною  по  господарцi,  громадськими
навантаженнями, бо ж кожний учитель "состояв" при Ступi на побiгушках - на
сво?х "десятихатках" збирав поставки молока, я?ць; i  не  дивно  отже,  що
"панi Вiра", як ??  кликали  в  Горопахах,  часом  приходила  на  уроки  у
замизганому шляфроку, недоладно зачесана, у заляпаних кiзяками солдатських
черевиках; про те, що вона завжди не мала часу  належно  пiдготуватися  до
занять, я уже й не говорю, тому постiйно з того чи iншого приводу я мав iз
нею "виховнi бесiди", вона присягалася, що "на другий раз  так  не  буде",
але клятьби швидко забувалися. - Так, ви нас не  ображайте,  товаришко,  -
продовжувала гостро "панi  Вiра".  -  I  мене  особисто,  i  директора,  i
передусiм - учнiв. Дух Шевченка  завжди  помiж  нами.  Як  би  ми  вижили,
товаришко, у сувору цю годину, коли б не Шевченко? Ось  поспитайте  дiтей,
чи Шевченко лише на стiнi, чи  вiн  живе  в  наших  душах.  Прошу,  Iванку
Семенюк, встань та розкажи, що значить для тебе... що значить Шевченко для
Укра?ни.
   На заднiй партi пiдвiвся бiлявий хлопчина, який проковтнув  схвильовану
грудку в горлi, й попросив:
   - А можу я, прошу вчительки, замiсть оповiдi, бо й так усi  знають,  що
Шевченко - пророк Укра?ни, продекламувати щось?
   I вiн декламував "Чигирине, Чигирине"; не  скажу,  що  його  декламацiя
була артистична, "з виразом", як  говориться,  з  претензi?ю  на  оплески.
Хлопчина, вочевидь, недорiс, щоб осягнути глибину Шевченково? розпуки, вiн
був лише  п'ятикласником,  а  все  ж  зумiв  передати  настрiй  запустiння
гетьмансько? столицi.

   За першим декламатором пiдвiвся другий, цей уже без виклику, за  ним  -
кучеряве дiвчисько погрожувало пальчиком, мовляв, "кохайтеся,  чорнобривi,
та не з москалями"; за дiвчиною - ще дво? чи тро? учнiв. Я був  упевнений,
що  цiлий  клас  готовий  декламувати  Шевченковi  вiршi;  учнi,   немовби
змовившись, жадали конче довести при?жджiй учительцi з Велико? Укра?ни, що
Шевченко у нашiй школi живе не для показу на стiнах класiв, а  в  серцi...
так, у серцi кожного  з  нас.  I  за  цю  учнiвську  впертiсть,  проблиски
нацiонально?  гордостi,  а  отже  й  любовi  до  Шевченка...  до  Шевченка
повсякденно потрiбного, я вiдпускав "панi Вiрi" всi ?? минулi  й  майбутнi
педагогiчнi грiхи.
   - Але ж... але ж цих Шевченкових творiв нема в програмi п'ятого  класу,
- сухо зауважила Одарка Пилипiвна. - Чи то дозволено... отак самовiльно, -
вона мимохiть оглянулася, немовби  за  ??  плечима  прича?вся  небезпечний
звiр. - У нас це так би не минулося. Були б непри?мностi.  Я  добре  знаю:
були б непри?мностi, та ще й якi, - повторила й знову зиркнула в куток;  у
кутку сидiв звiр, якого вона боялася. Страх на хвилину вибiлив ?? лице.  -
Спитали б: хто дозволив?
   - Хто  ж  може  дозволити  або  заборонити  дихати?  -  пирскнула  Вiра
Кожухiвська. Ця маленька щупла жiночка з кумедною  косичкою,  що  стирчала
по-дiтвацькому  на?вно,  була  у  цю  хвилину  схожа  на  розворохобленого
горобця: кругле ?? личко розчервонiлося, брови нависли, як стрижi. - Ви  ж
бо яко вчителька рiдно? словесностi, не можете заперечити, що Укра?на живе
Шевченком. Його творчiсть, не порахуйте мо?  слова  банальними,  це  рiка,
цiлющi  води  яко?  щоднини  нас  омивають,  напоюють,   i   щоднини   нас
воскрешають. Шевченко для нас, як Нiл для ?гипту... пустеля бо наступа?. А
ми не да?мось.
   Поправдi сказати, я i сам не  сподiвався,  що  "панi  Вiра"  може  бути
такою... ну, такою наступальною  i  сердитою...  i  ще  -  красномовною  i
переконливою, що так важливо для педагога. Я  уявив  Нiл-рiку,  що  пливла
посеред пустелi... i виходив iз його вод  Шевченко.  Я  подумав  тодi,  як
часто ми живемо й  працю?мо  поруч  iз  людьми,  яких  не  вiдразу  можемо
розпiзнати:  хто  вони  й  що  вони...  i  тiльки   за   певно?   ситуацi?
вiдкриваються. До цього часу Кожухiвська була у нас попелюшкою.

   Одарка Пилипiвна слухала Кожухiвську злякано й здивовано; була хвилина,
коли здавалося, що вона скрикне, не дасть Кожухiвськiй говорити,  затулить
?й рот долонею; на ?? лицi карбувався  чорною  тiнню  страх,  одначе  вона
взяла себе в руки -  обличчя  ??  неприступно  кам'янiло,  а  вся  вона  -
оглухла.
   Потiм пiшла помiж партами й заглядала в учнiвськi  зшитки  й  у  дитячi
насупленi, вiдчуженi личка; дитячi ж очi споглядали на не? з-пiд брiв,  тi
очi були схожi на непроникливi слiпi гудзики; я злякався, що мо? учнi враз
ослiпли; менi було  цiкаво  знати,  що  при?жджа  стара  вчителька  хотiла
вичитати з глибин олов'яних гудзикiв; я мав намiр ?й сказати, що обставини
вчать дiтей на цiй землi замикати душi, й ти до замкнено? душi, колего, не
достука?шся. Одарка Пилипiвна одначе чи  то  з  простого  iнтересу,  чи  з
учительсько? впертостi таки шукала ключi до душ й присiдала поруч, то коло
дiвчат, то бiля хлопцiв, i невинно випитувала, чи тобi подоба?ться  ходити
до школи, ким ти хочеш стати, коли виростеш. Ключi ?? були давнi, як свiт,
i дiти вiдповiдали неохоче, лише Данилко Гром'як - хлопчисько  загонистий,
розбишакуватий, знаний у цiлому селi за  свою  пащекуватiсть,  сказав,  що
коли виросте й коли автомат не буде для нього заважкий, то вiзьме зброю  й
пiде боронити Укра?ну.
   Немов вiтер увiрвався до задушливого класу...
   Немов дощ омив дитячi лиця, бо всi вони весело  глянули  на  Данила;  i
лише ми з Кожухiвською затерпли: що ж воно тепер буде?
   - Шо ж ти розумi?ш пiд Укра?ною? - спитала Одарка Пилипiвна. Спробувала
погладити хлопця  по  головi,  але  вiн  вiдхилився.  -  Конкретно...  оту
Укра?ну, про яку пише Шевченко: гетьмани, Днiпро, козацькi могили, степи?
   - I цю теж, - хитнув патлатою головою Данилко.  -  Я  собi  мiркую:  та
Укра?на, як ?вангелi? в церквi, котре ксьондз да? усiм цiлувати...  книжка
така свята, свiтиться золотом, зна?те?
   - Знаю, - сказала Одарка Пилипiвна.
   - Для мене Укра?на... ну, як  вам  сказати...  -  i  хлопець  зам'явся,
здавалося, вiн зараз махне рукою, бо не  вiдшука?  потрiбного  слова,  щоб
зiбрати докупи думку, i ми з Кожухiвською переживали за нього:
   Ну, Данилку, не завстидай нас. Ма?ш прецiнь язичок гострий.  Скажи,  як
ми тебе вчили.

   Скажи...

   Скажи, чу?ш?!
   Вiн вiдповiв по-сво?му, не теленькнула в його  вiдповiдi  наша  шкiльна
наука, книжкою там не пахло, не було завчено?  декламацi?,  пози;  хлопець
шкандибав босим по землi й оббивав об камiння пальцi.
   - Мо? мама - вдовиця, тата на фронтi вбило, лишилося поле  -  п'ять  чи
шiсть моргiв... а ще ма?мо на "Дубниках" пасовище й  пiв-морга  лiсу...  з
того грунту мус родинi жити, бо звiдки iнакше... а крiм мене, в мо??  мами
ще дво?, меншi, а ?сти хочуть, i штанята ?м треба купити. I  мама  кажуть:
забирають у нас совiти грунт, сиву кобилу й плуг; i  ще  будуть  розбирати
стодоли... видирають нам iз рук Укра?ну, бо що iнакше - Укра?на? Та  я  не
хочу... я не дамся... я поле не дам, i стодолу, i плуг. Бо як будемо жити?
- Хлопець дивився на стару вчительку допитливо й суворо, начебто  вiд  не?
залежала доля його Укра?ни.

   - Ти ще нiчого не розумi?ш, ти  ще  малий,  -  м'яко  вiдповiла  Одарка
Пилипiвна. - Ось виростеш, i сподоба?ться тобi життя  в  колективi.  Добре
тобi поведеться.
   - У колгоспi добре жить: десять роблять -  сто  лежить,  -  несподiвано
випалив хлопець десь почуту коломийку. I засмiявся, уявляючи, певно,  тих,
якi покотом лежать у холодку. "Панi Вiра"  iз-за  спини  Одарки  Пилипiвни
махала на нього рукою, мовляв, мовчи,  не  дурiй.  А  вiн,  мов  навмисне,
продовжив,  але  вже  без  смiху,  уже  по-дорослому.  -  Не  треба   менi
пiдростати, я уже знаю, що то значить робити  хлiб:  i  за  плугом  ходити
умiю, i заволочую нивку, i беру косу, i худiбка взимi на  мо?й  головi.  -
Вiн не помiтив, як тонко, тремтливо зсукався його голос;  хлопець  не  так
гордився  хлiборобською  сво?ю  долею,  як  розжалобився.   Клас   притих,
лякаючись, що перший розбишака в школi раптом заплаче. Тиша хлопця отямила
i вiн усмiхнувся. - Мама нашi  менi  першому  насипають  у  миску  страву,
першому крають хлiб. Примовляють при  цьому:  газдi  першiсть  належить  в
усьому. Ох, як смачно ?сти свiй хлiб, не колгоспний, який менi вдiлять  на
трудоднi. Сво? - то i ?, прошу вас, Укра?на. Коби менi автомат...
   Одарка Пилипiвна, мабуть, запiдозрила, що ми з  Кожухiвською  надоумили
хлопця й пiдготували до розмови з нею; вона раз по раз  озиралася  на  нас
осуджуюче. I я мусiв утрутитися:
   - То правда, Одарко Пилипiвно, що Данило Гром'як умi? орати i косити...
подивiться на його руки. Цiле село посвiдчить. Але неправда ?, Данилку, що
Укра?на кiнча?ться на межi твого поля. Може, всi нашi бiди  вiд  того,  що
Укра?на кiнча?ться на чи?йсь межi...  i  на  чи?йсь  межi  почина?ться,  -
поправив я хлопця. - Автомат, про який ти згадав, iще заважкий  для  тебе.
Дiтвацтво у тобi брика?.
   - Бачите, який ви мудрий, Северине Петровичу, -  образився  хлопець.  -
Автомат для мене - заважкий, так, а плуг - якраз добрий? Ну нiчого, - я ще
виросту! - скрикнув  вiн  високим  фальцетом.  Рудий,  пелехатий  хлопець,
здавалося, спалахнув, як сiрник, посеред сiростi осiннього дня.
   - Вони що, всi в бандерiвському дусi вихованi... цiлi, виходить,  сiм'?
бандерiвськi?  -  спитала  Одарка  Пилипiвна.   Данилкова   вiдповiдь   ??
збентежила; жiнка споглядала  на  дiтей  дещо  злякано;  жiнка,  вочевидь,
уявила, що iз-за кожно? парти нацiлений на не?  кулемет.  -  Батьки  ?х  у
лiсi? Вороги радянсько? влади?
   - Як сказати...  хто  кому  ворог,  -  вiдповiв  я  невизначено  старiй
учительцi. - Самi поспитайте дiтей, де ?хнi батьки, й чи бандерiвськi,  як
ви кажете, у них сiм'?. Перекона?теся також, що  не  "бандерiвське"  мають
виховання, - боронив я школярiв i, зрештою, самого  себе,  школу.  -  Час,
обставини,  умови,  в  яких  вони  виростають  -  це  тi  жорна,  на  яких
вижорнову?ться свiтогляд. Змалку вижорнову?ться, - повторив я.
   Вона не вiдважилася сама рушити помiж партами, щоб розпитати дiтей  про
?хнiх татiв; я зробив  це  сам,  нiчого  в  дiтей  не  випитуючи;  я  знав
напам'ять усi сiльськi роди... знав,  що  в  того  й  у  того,  i  в  тi??
синьооко? Синички, що сидiла на першiй партi, тато загинув в  повстанськiй
сотнi; а ще в кiлькох учнiв тати засудженi на пiвнiчну каторгу; а ще не  в
однi??  дитини  тато  впав  на  Карпатських  перевалах,  мобiлiзований  до
червоно? армi? вiдразу пiсля того, як втекли нiмцi... i нiмецькi  кулемети
в горах ?х скосили; а в тi?? худо? дiвчинки, що дивиться на свiт запалими,
як  вiд  хвороби,  очима,  тага  вбили  повстанцi,  бо   нiбито   продався
енкаведистам; а в того хлопця" що налiг грудьми на парту,  бачите,  Одарко
Пилипiвно, бандерiвцi повiсили маму за щось там "полiтичне"; а в того учня
i в тi?? ученицi... i ще в тi?? третьо?  з  довгою  косою  татiв  похапали
облавники й повезли пiд багнетом на  Донбас  -  шахти  потрiбують  робочо?
сили; i ще в  багатьох  школярикiв  батьки  колотяться  вдома,  чекають  в
непевностi чи арешту, чи  висилки  на  Сибiр,  чи  глумления  усякого,  чи
колгоспу, чи кари повстансько?... чи, може, таки сподiваються, що  Бог  ?м
поможе уникнути жорен.

   Одарка Пилипiвна  стояла  посеред  класу,  опустивши  голову;  руки  ??
висiли, як батоги; кремезна ?? постать горбилася; i  дiти  iз-за  парт,  i
?хня вчителька "панi  Вiра"  пасли  очима  мене  й  при?жджу  гостю;  тиша
замерзала в класi, як чорний лiд. Школярики та  ?хня  вчителька  не  могли
знати, що моя оповiдь про долi сiльських родин не ? тiльки вiдповiддю  про
"бандерiвське виховання", ? це також вiдповiддю, чому  й  за  що  вбито  в
Горопахах ?? Сашка. Очевидно, вона сама й не вiдразу второпала,  навiщо  я
зайнявся мартирологом  п'ятого  класу  й  не  пов'язувала  мою  оповiдь  з
Сашковою смертю, бо торкнула мене за лiкоть й спитала тихо:

   - Навiщо ви так жорстоко, товаришу директор...  прилюдно  ятрите  дiтям
рани?

   - Нашi дiти теж ростуть прилюдно,  шановна  Одарко  Пилипiвно.  ?х  теж
жорна мелять... я ж казав: мелять ?х i мелять. - Я вiдчував, що нiколи  не
був так близько спорiднений з мо?ми учнями, та з ?хнiми живими й  мертвими
батьками, як у цю хвилину; я ?х усiх голубив, пригортав  до  грудей  i  ?х
сльози пекли мене.

   Одарка Пилипiвна обiдала в мене.
   Iрина перепрошувала за скромнi страви, гостю  ж  не  чекали:  чим  хата
багата.  Гостя  сидiла  за   столом   насторожена,   немов   бiдна   жiнка
остерiгалася, чи не пiдсилимо до страви чогось отрутного,  але  моя  Iрина
(моя лагiдна, усмiхнена Iрця) поступово ?? розговорила  i  заспоко?ла.  Ми
навiть випили  по  келiшку  зачервоненого  вишняком  самогону;  i  самогон
пригасив ?? осторогу, i ще Iрчинi  нiжнi  долонi,  що  час  вiд  часу,  як
райськi птахи, торкалися або ж плечей нашо? гостi  або  ж  неспокiйних  ??
великих рук - очищали жiнку вiд страху. I вона  немов  скинула  солдатську
шинелю й визулася  з  солдатських  кирзових  чобiт,  стала  само  собою  -
зажуреною, згорбатiлою матiр'ю, що втратила на вiйнi сина.  Вона  дивилася
на нас iз Iрою довiрливо, благала ?? зрозумiти, й вибачалася, що  в  школi
необачно збовтнула про оте "бандерiвське виковання"; вона  вiдкривала  для
нас iз Iриною та?мницю, бо тодi це для нас було першим  вiдкриттям,  що  в
радянсько? людини ? двi або й три  душi:  одна  намальована  напоказ,  для
зручностi,  для  начальства,  i  для  власно?  безпеки,  друга  схована  в
глибинах,  приспана,  як  дитина  маковинням,  i  спутана  мотуззям...  ця
глибинна душа призначена для того, щоб бодай  зрiдка...  бодай  на  самотi
серед житiв або ж  у  снах  людина  могла  б  звiльнитися  вiд  мотуззя  i
терзання. А ? ще третя душа... Тяжко бути людиною в такiй ситуацi?.
   Вона, гостя наша, так i сказала, що, ой, як складно у наш непевний  час
бути людиною; вона ловила Iринi руки  в  сво?  розплесканi  по-селянському
долонi й не знати, чи вибачалася, чи просилася, чи сповiдалася:
   -  Мусимо  примiряти  душi  на  кожний  випадок,  -  сказала.   -   Мою
поведiнку... ворожiсть оту в школi помiтили? Правда, помiтили,  я  бачила:
ви помiтили, так. Це панувала в менi перша душа. Повинна я була  полiтичне
визначитися, чи як сказати. Й ви  через  душу  мою  оту  показну  на  мене
огнiвались; гнiв ваш, вочевидь, розбудив другу мою душу, приспану, й вона,
бiдна, ледве не розплакалася... було менi жаль  осиротiлих  дiтей,  бо  що
дiти виннi.  А  третя  душа  ?,  мабуть,  тiльки  в  жiнок...  це,  певно,
ангел-хранитель, що даний або вiд Бога, або сотворений самою жiнкою; ангел
той денно й нощно лiта? над народженим тобою дитям. Хтось собi  дума?,  що
ангел-хранитель мусить бути лише  лагiдним  i  добрим,  правда?  А  як  же
стерегти без меча, правда? Чи бодай без злостi? Хiба назвеш такого  ангела
- хранителем? Ви повиннi мене зрозумiти, це  так  просто  мене  зрозумiти:
отут, у цьому селi вбито мого сина.
   Нам iз Iриною було й тяжко i страшно слухати жiнчину балаканину про три
душi, немов про три одежини,  котрi  можна  при  потребi  мiняти...  можна
мiняти, а можна й повiсити ?х у шафi й тинятися по свiту без  душi.  Якась
вовкулацька фiлософiя. Невже кожен може сотворити  для  себе  потрiбну  на
певний час душу? Досить лише напнути маску i ти вже доброчинець, або ж  ти
- вовк, або ж ти опер Ступа, який пiд кулеметом учить  наших  краян  "жити
по-новому".  Нiчого  не  iсну?  святого  чи  забороненого,  або  ж   бодай
стороженого законом? Про який закон,  мораль,  про  яку  людянiсть  можемо
говори-. ти, коли душа, мов шкура вовкулаки, висить у  тебе  на  клинку  -
бери й примiряй.
   Як легко...
   Якщо легко, то чого ж вона, ця стара  жiнка,  нарiка?,  що  важко  бути
людиною. Радянською людиною, так?
   Хоч... що ми з Iриною зна?мо про радянську людину? Чи  ма?мо  право  ??
судити? Чи вовкулацька напнута шкура не ? слимаковою хаткою, в якiй  можна
переховатися вiд доносiв, вiд  куль,  вiд  приниження,  вiд  страхiв,  вiд
проповiдi ненавистi. Ми ж бо "визволенi" у вереснi тридцять дев'ятого,  за