i сво?й Парасцi.
   "Бо не всiм дано прочитати? - сказала задумливо жiнчина душа. Вона  теж
сумнiвалася в правдивостi переказiв,  що  дiйшли  з  давнини,  i  водночас
баглося ?й вiрити, що таки не порожньою сто?ть у  Страдчiй  долинi  церква
Святого Духа, повна вона - вiд пiдвалин до банi - людськими болями. - Чого
ж тодi совiти замкнули церкву й заборонили до  не?  ходити?  -  запитувала
далi Парася. - Ти не думав над цим, Iванку? А ти, мой, думай i  думай:  чи
нема в  Святому  Дусi  чогось  такого,  щоб  його  совiти  боялися?  Напис
якийсь... слово... речення... знак? Хiба ти не зна?ш, що при?хав зi Львова
майстер-маляр, учений чоловiк, який при зачинених дверях висиджу? у церквi
цiлими днями: шука? там щось... малю?... дослухову?ться. Це теж тайна, про
не? знають лише Павло Ключар, що склада? вiршi й трима? ключi вiд  церкви,
та ще  старий  Данило  Вербень.  Хто  зна?,  чи  той  львiвський  гiсть  ?
львiвським, може, в його личинi знову появився Той,  який  спису?  людськi
страждання? Пiди до нього, Йване, оповiж йому про все, що  ма?ш  на  цьому
свiтi залишити, передай йому свiй хрест i будеш вiльним умерти".
   Я перехрестився, i душа жiнчина пiшла у дверi; я бачив ?? в саду  помiж
деревами, помiж листям, поки не стала бiлим метеликом.
   Я кликав ??: почекай! Дарма... Метелик бiлий.
   Нинi я цiлий день придивляюся до сну, що приснився на свiтанку,  як  до
стертого гроша на долонi. Що вiн значить? Може, його вважати лише сном, бо
чого не може наснитися старому чоловiковi, який збира?ться вмирати? Але  з
другого боку я собi мiркую:  марення  старого  фiрмана,  який  цiле  життя
мовчав,  бо  мав  губу,  зашиту  дратвою,  дивовижним  чином  збiглося  iз
справжнiм днем... адже у цьому днi ? церква Святого Духа,  до  яко?  людям
заборонили ходити, i ? маляр зi Львова, який перебува? у церквi цiлi  днi.
I хто менi, добродiю мiй Василю, доведе, що львiвський маляр таки не ? тим
давнiм збирачем людських кривд.

   Може, будете смiятися надi.мною, добродiю мiй Василю, але я  таки  хочу
вiрити, що ви ? Той, котрий забира? людськi страждання; i не  ма?,  чу?те,
значення, чи ви людина нинiшня чи воскресли з давнiх  часiв  -  якщо  таке
можливе - ма? для мене значення лише те, що вам  вiдчиненi  дверi  Святого
Духа, а в стiнах Святого  Духа  вмуровано  безлiч  камiння,  на  котромусь
чистому каменi, добродiю мiй Василю, викарбуйте долотом, намалюйте  або  ж
вчаруйте  в  камiнь  оцей  нинiшнiй  лiтнiй  вечiр,  оцей   сонний   пошум
Ключаревого саду, отi жовтi, як латаття на мочарах, вогники  в  Ключаревих
вiкнах; i'вчаруйте в камiнь, заженiть в глибочезнi еподи i  в  кожну  його
жилку мене, Iвана Слободяна з села Черчен, який зiбрався вмирати...  i  не
може вмерти, i не через грiхи не стина? мене смерть, бо грiхи, як гудзи, -
косу обiрвеш, а через  те,  що  не  висповiдав  комусь  пережите,  бачене,
переболене, а  головне  -  не  сповнив  те,  що  менi  Господь  призначив:
допомогти розпiзнати людям нечистих з пекла, якi дотепер  сiють  на  землi
брехню... брехню сiють, брехню жнуть, брехню годують.
   Ви, добродiю мiй Василю, мене слуха?те, а самi дума?те: а хто ти такий,
Йване Слободяне, як ти, мудрагелику, навчився  розпiзнавати  помiж  людьми
дияволiв... i чо' ти, Йване Слободяне, цiле життя тоту  науку  вiд  цiлого
свiту й вiд самого себе приховував, i чому аж тепер, коли смерть стала  на
порозi й водно жона твоя кличе в нову хату,  ти  набрався  вiдваги...  ти,
мой, повний вiдваги, як дзбанок води.
   Ма?те, добродiю мiй Василю, на таку думку повне право. Я теж мав  право
мовчати, бо чоловiк, якщо вже вiн народився, ма? право на життя; сидiв  на
мо?му правому плечi ворон i в'одно нагадував про осторогу.
   Iсторiя моя проста, бо просте мо? життя, воно було  б  схоже  на  життя
того клена, що його мо? тато, коли я народився, посадили на пам'ятку  коло
брами: пiзно восени, коли опадало листя, а  соки  переставали  шумувати  в
стовбурi й засинали глибоко в корiннi,  засипав;  взимi  клен  гнувся  пiд
вiтрами,  що,  немов  здичавiлi  пси,  налiтали  на  село,  й  трiщав  вiд
йорданських морозiв: а наступала весна, i вiн  оживав,  не  пам'ятаючи  нi
торiшньо? осенi, нi зими, викидав цвiт i листячко i знову грiвся на сонцi,
як кiт: тихо, тепло, солодко, м'яко. Що  бiльше  треба?  Я  не  бавився  у
полiтику, мене не обходило, що в Нiмеччинi запанував Гiтл?р, а  в  совiтiв
людей позганяли в колгози, до мо??  хати  поштар  не  приносив  нi  однi??
газети. Свiт мiй був малий i круглий, як бузькове  гнiздо  на  колесi  вiд
воза, i теплий, як вода в калабанях пiсля липневого дощу;  я  знав  тiльки
поле i плуг, роботу, вiд яко? трiщали жили, й  вiчну  журу,  як  роздобути
грошей на податки й секурацiю; зазнавав я, однак, i щастя, так, цвiла така
рожева косиця, котру я носив у душi, бо, бувало, ночами тулиться  до  тебе
молода гаряча жiнка... i перса ?? пирскають вогнем i молоком, а в  колисцi
на вервечках посапу? мiй первенець, Григор... а за  вiкном  пливе  пахуча,
немов всюди на цiлiй землi - на дорогах, в мiстах i селах, устелена свiжим
сiном нiч. Вiдчиню, бувало, вiкно, зiпруся лiктями на верцаб i чую в  тишi
серед ночi, як росте мiй син i як росте жито в полi, i як ремига? худобина
в стайнi, а два мо? сивi коники  форкають  у  порожнiй  жолоб;  стою  отак
посеред  ночi,  посеред  всесвiту,  безмiр  часу,  аж  поки  Параска  моя,
прокинувшись, не встане нишком iз постелi та  не  обiйме  за  плечi  й  не
спита?... слова злiтають з губ, як  листячко  з  яблунi:  "Що  ж  ти,  мiй
Iванку, при мiсяцi сто?ш, як сновида?", а я кладу палець на ??  губи,  щоб
мовчала, щоб слухала... чу?ш, над нашою хатою, над цiлим подвiр'ям лiтають
та лiтають янголи й розсiвають щастя,  немов  житн?  зерно,  а  ми  вранцi
зеренця позбира?мо.

   Одне слово, я жив i був,  як  переважно  малися  всi  молодi  газди  за
два-три роки до того, як Гiтл?р ударив на Польщу. Вiдрiзнявся я вiд  iнших
хiба тим, що налягав на ногу й що дуже любив спiвати.  Голос  у  мене  був
теноровий, чистий, як вода, без  мене  не  обходилася  нi  Служба  Божа  в
церквi, нi концерт у  читальнi  "Просвiти",  нi  тим  бiльше  -  фестин  у
Ксьондзовому Лузi. Наш парох отець Лавринюк, бувало,  по  Службi  обiймали
мене й цiлували, й казали, що мiй голос, мiй спiв, як бiлий голуб, долiта?
до Господа Бога i чару? його слух.

   Найбiльше любив я спiвати i  пiсля  того,  коли  оженився,  вечорами  в
парубоцькому гуртi, що збирався просто-таки на мо?му подвiр'?.
   Що говорити, бувало, наробишся, аж поперек трiщить, бо ж  весна,  бо  ж
ореш i сi?ш, картоплю i кукурудзу садиш,  а  зiйдуться  хлопцi...  станемо
колом, покладемо один одному важкi сво? руки на плечi i спiва?мо, що не по
правдi, козаче, не по правдi, соколю, зi мною живеш, бо, як  звечорi?,  до
друго? йдеш. Або ж про ту дiвчину, що пiд дубом  плаче,  а  на  тому  дубi
ворона кряче, або  ще  яко?сь...  iще  й  iще,  безлiч,  чу?те,  знали  ми
спiванок... спiванки жили посеред нас, як трава та листя. Спiв наш  спершу
випробовував крила лише на мо?му подвiр'?  i  лiтав  навколо  парубоцького
гурту,  потiм  поступово,  бо  крила  мiцнiлi?,  кружляв,  як  бузьок  над
стодолою, щоб котро?сь хвилини, вiдчувши силу, змахнутi? широко крилами  й
попливти над усiм селом.
   Я оповiдаю це вам, добродiю мiй Василю, не задля того, щоб похвалитися,
бо кому нинi потрiбна моя  похвальба,  а  для  того,  щоб  ви  уявили,  як
спiванки брали нас попiд руки,  як  пiдносили  вгору,  як  у  мене  самого
достеменно виростали крила... i вже, бувало, не парубоцький спiв i не лише
мiй тенор плив бiлим вiрлом понад Черченем, а, здавалося менi, я сам лiтав
попiд небесами. Одного разу, коли я хвалився  сво?й  жiнцi  про  свiй  лет
помiж звiздами, вона направду стривожилася i вхопила  мене  за  руку  i...
смiялася, тривожно кажучи: "Ти, мой, Iванку, не заблудися помiж  звiздамп,
бо що буду робити без тебе?" Це нiбито був жарт, але в ?? голосi  тремтiла
ревнiсть. Смiшна...
   Отак дiялося, отак спiвалося, отак у селах веселилися, отак у  жалобних
спiвах ховали ми сво?х покiйникiв, отак в жартiвливих спiвах проводжали до
комори на любощi весiльних  молодих.  Аж  поки  у  мого  бiлого  вiрла  не
стрiлили з карабiна. Сталося це, добродiю мiй  Василю,  на  сам  Великдень
тридцять дев'ятого  року.  Ви  -  людина  набагато  молодша  й,  може,  не
пам'ята?те, що напровеснi того року  впала  Карпатська  Укра?на;  якщо  не
пам'ята?те, то мусили-сте десь прочитати чи вiд когось вiдважного  почути,
що в тридцять дев'ятому роцi так зiйшлися на небi зiркi?,  що  коли  вуйко
Гiтл?р, Бог би його побив, загарбав пiд свою  руку  Чехiв,  то  Карпатська
Укра?на оголосила себе на  цiлий  свiт  самостiйною  державою...  держава,
щоправда, була, як кулачок, без свого вiйська  й  без  збро?,  без  усяко?
закордонно? помочi - таке собi полумiнце свiчки, що засвiтилося  в  Хустi.
Столиця там була. I тоте полумiнце не встигло розгорiтися,  а  вже  вороги
квапилися його погасити: першими  вдарили  в  спину  таки  чехи,  за  ними
польський маршалок Ридз-Смiгли теж двигнув у Карпати сво? вiйсько,  ну,  а
вже остаточно залили полумiнце кров'ю панове  мадяри.  Кажуть,  що  навiть
Йосип Сталiн страх як втiшився, що Укра?ну на Закарпаттi задушили,  видно,
дуже боявся, що горсточка закарпатських сiчовикiв вирушить здобувати Ки?в.
   Зна?те, добродiю мiй Василю, я iнколи ночами, коли нема сну, перебираю,
як жолудi для садiння, рiзнi думки, придивляюся до них  зблизька,  зважую,
мовби  на  долонях;  серед  перебраного  жолуддя  ?  одна  насiнина,   яка
кiльчиться в менi й пророста?... i вже вигудiло б iз нього дерево аж попiд
хмари, коли б я не боявся: що воно таке Укра?на... земля... народ?  Чи  ми
Богом обранi, чи Богом проклятi? Чи ми заколiничилися й не можемо встати з
колiн? А коли ми зi скрипом пробу?мо лише пiднести голову, то нашi  сусiди
справа i злiва, звiдусiль беруть нас за чуба i назад гнуть донизу, копають
нам яму i розплоджують яничарiв.

   Можете, добродiю мiй Василю, не вiдповiдати, бо я не за  вiдповiддю  до
вас приплентався, мо? запитання, на якi я сам  собi  давно  вiдповiв,  це,
очевидно, карби, рани, що ятряться, болять... i бiль наш теж  високий,  як
спiв, i нема на нього помiчного зiлля.
   Отож коли напровеснi тридцять дев'ятого року впала Карпатська  Укра?на,
то цiла Галичина й Волинь вбралися в жалобу. Принаймнi в  нашому  селi  на
Великдень тридцять дев'ятого року не дзвонили на дзвiницi  дзвони,  як  це
було зазвича?но, а тiльки  парубчаки  били  й  били  клепалами  об  дошки:
тах-тах-трата-тах!  Я  дотепер,  добродiю  мiй  Василю,  чую  у  душi   не
погребенний дубовий стук, i може бути, що якраз дубовi клепала  звучать  у
менi дотепер... i плачуть клепала, i лютують, i, мабуть,  вони  породжують
отi мо? питання про Укра?ну. Нi, добродiю мiй Василю, нiхто  не  зна?,  як
пробуджу?ться, пiд впливом чого пробуджу?ться у людини душа: в одного душу
пробуджу? молитва, у другого - спiв, у третього - книжка, у  четвертого  -
наказ, у п'ятого - тверезi розмисли, у шостого - бесiди в читальнi, а ще в
когось - конкретний випадок. Мою душу, що дотепер лежала облогом  i,  крiм
плуга, коси, сивих коникiв, мо?? Парасi та ще спiванок, нiчого  не  знала,
розорали... ох, як глибоко розорали великоднi клепала.
   Коли пiд тривожне  клепання  посвятили  паски,  коли  в  який  уже  раз
заспiвали "Христос Воскрес" i  можна  було  розходитися  додому...  нiхто,
однак, з-пiд церкви не рушився, клепала не пускали нас вiд  себе,  тримали
нас: бiдних i багатих, старих i молодих, i дiтей, i священика,  i  кiлькох
студентiв зi Львова; ми, черченцi, були тими клепалами злютованi  во?дино;
у цiй ?дностi й  крiпостi  ми  почувалися  сильними  й...  калiками,  так,
калiками i сиротами, ми, може, аж скреготали  зубами,  а  по  наших  лицях
стiкали сльози.
   Я й понинi плачу, добродiю  мiй  Василю,  i  поскрипую  зубами,  донинi
клепала б'ють у мо?й душi... i хто нинi в Черченi може здогадуватись, що в
колгоспного фiрмана, який просмердiвся гно?м i силосом,  у  якогось  Йвана
Слободяна б'ються, мов беркути в горах, клепала, й душа у  нього,  у  дiда
передсмертного, розорана й скривавлена.
   Сталося так, що того сумного Великодня тридцять дев'ятого року,  стоячи
в гуртi разом iз жiнкою сво?ю, поруч iз рiднею, з сусiдами, пiдмовлений  i
пiдштовхнутий клепалами, сумом i гнiвом, я раптом заспiвав "Ще  не  вмерла
Укра?на"... лише три першi слова я спiвав  самотинне,  спiв,  як  вiтер  у
пшеничному полi, не встиг злетiти високо, вiн попервах низом, немов  валом
пшеничним, духом польовим ударив у людськi обличчя, i люди теж,  як  хвиля
збiжова, пiддалися йому, вiтровi, пiдхопили спiв, i вже за  якусь  хвилину
сотки людей навколо церкви спiвали, стверджуючи, що ми ще живемо, що ми ще
поборемося...
   I "Ще не вмерла Укра?на" злетiла вище церковних  хрестiв.  Нiхто,  тодi
спiваючи, плачучи й лютуючи водночас, не здогадувався, а найменше - я сам,
що десь далеко ? великi фабрики, на яких роблять скорострiли, й  виливають
до них кулi... i що кулi цi призначенi для того, щоб розстрiляти мiй спiв.
Зрештою, той сумний  Великдень  поступово  западався  пiд  землю,  клепала
дубовi згорiли в печах, i вiтер розвiяв попiл,  бо  подi?  покотилися,  як
колеса пiд гору: настала вiйна Гiтл?ра з Польщею, у вереснi нас  визволили
брати iз-за Збруча. Я говорю про визволення без  нiяких  кпин.  Офiцер  на
совiцькому танку пiд вiтальною брамою, що ми ?? зробили з  жердок,  оплели
смеречиною i закосичили червоними биндами, промовляв до нас, до черченцiв,
такою чистою укра?нською мовою, гейби перли нанизував на ниточку,  мовляв,
браття-галичани, дочекали-сьтеся Укра?ни -  держави  робiтникiв  i  селян,
дочекали-сьтеся волi, землi, вiднинi нiхто не буде вас обзивати нi бидлом,
нi хлопом, нi хамом, тепер ви господарi на сво?й землi,  тепер  вашi  дiти
будуть вчитися рiдною мовою, для молодi простеляться дороги в унiверситети
й так далi.

   Звали того совiцького командира Максимом Романовичем Непийводою; згодом
у Черченi ми  пiзнали  його  ближче,  бо  пiд  його  проводом  парцелювали
дiдичiвську землю на Грицiвцi й виганяли з села  -  так,  було  й  таке  -
кiлькох учителiв-полякiв, потiм восени сорокового Непийвода  засновував  у
Черченi колгосп "Нове життя"; i аж тодi, як "в'язали" колгосп, ми зблизька
придивилися до товариша  Непийводи;  за  золотими  зубами,  за  перебраною
укра?нською мовою i маскувалася хижа душа; я колись собi уявляв: його душу
покусав скажений пес. Товариш Непийвода знав, що вiн скажений, а тому дуже
пильнував за собою... пильнував, щоб iз губ не  капала  зелена  пiна,  щоб
його  золота  посмiшка  не  поблiдла,  щоб  нiхто  не  зазирнув  до  нього
усередину: а як там, усерединi, бiсну?ться його душа? Лише зрiдка  втрачав
над собою контролю, забуваючи, що завжди  ма?  бути  добрим,  розсудливим,
щирим укра?нцем... що ма? бути братом. Якось взимi сорокового  року,  коли
вивозили  з  села  на  Сибiр  перших  десять  родин  куркулiв,   як   тодi
говорилося... ми до тридцять дев'ятого й слова такого "куркуль" не чули, i
село наше, кожна хата мерзли на воротях, доглупуючись  поволi,  що  завтра
будь-кому з нас можуть наказати: ану, один iз другим, лагодь сани,  збирай
бебехи, клади в солому дiтлахiв i котися до Сибiру на муки й на  смерть...
отож  тодi  я  припадкове  пiдстерiг,  як  товариш   Непийвода   проводжав
виселенцiв на санях засклiлим поглядом, а зуби мав стиснутi, а кулаки  мав
сцiпленi, i я чомусь уявив собi, що вiн у цю хвилину полива? й полива? цих
людей,  що  ?х  повезли  до  Сибiру,  i  нас,  якi   в   селi   зосталися,
скорострiльним вогнем... i було йому з цього  поливання  втiшно,  бо  коли
похорони отi сибiрськi зникли за селом  i  дзвiнки  на  хомутах  занiмiли,
Непийвода засмiявся i махнув рукою, як шаблею рубанув... i тут  же,  мовби
мав очi ззаду й збоку, вловив, що  я  за  ним  спостерiгаю,  поманив  мене
гачком пальця. Дiялося це посеред села, коло  читальнi,  стояв  там  не  я
один, цiлий  гурт  новоспечених  колгоспникiв  там  гло-тився,  однак  вiн
поманив пальцем тiльки мене.
   - Слухайте, товаришу-брате Ваню, - промовив вiн привiтно й ледве чутно.
Очi його сiяли, а лице - немовби 'го змастили смальцем. - Маю враження, що
чимсь я тобi не сподобався... що начебто, як ворог, за мною пiдгляда?ш?  -
Слова були погрозливi, а уста усмiхненi. Це був зовсiм не  той  Непийвода,
якого  я  спостерiгав  перед  хвилиною:  стояв  передi  мною   добродушний
козарлюга в бiлому кожушку i в портупеях. Високий, статечний - хоч малюй з
нього козака.
   А я мимохiть вiд нього вiдсахнувся, я таки зачув у його словах  погрозу
i...  злякався,  i  з  переляку  лепетав,  що,  навпаки,  дуже  вiн   менi
подоба?ться, люблю, бiгме таких чоловiкiв, таких  типових  укра?нцiв,  ми,
галичани, зроду присадкуватi, ноги постирали об  камiння,  а  бесiда  наша
покалiчена польщизною, а душi нашi - хитрi й крученi, як лисячi нори.
   Щось таке немудре плiв  я  язиком.  Непийвода  милостиво,  як  дiтвака,
поплiскував мене по плечу, все ще не гасячи посмiшки.
   - Ну-ну, товаришу, ми цих хитрих галичан переку?мо  на  простодушних  i
щирих. Чи нам довго? Ось побачиш, - пообiцяв.
   Непийвода казав правду: перековка почалася  вiдразу  пiсля  виборiв  до
Укра?нських Народних зборiв у Львовi десь у жовтнi. Спершу, немов на смiх,
заарештували, щоб не були дуже мудрi, п'ятьох сiльських комунiстiв, якi за
Польщi сидiли по Йванових хатах  за  свiй  комунiзм,  потiм  узяли  голову
читальнi Бойчука, бiблiотекаря Митришина, Василя  Жиракiвського  й  Дмитра
Василюка - обидва хлопцi вчилися у Львовi на правникiв; арештованi  нiбито
були ворогами ново? совiцько? влади i мали супроти не? злi намiри.
   Я особисто, простий рiльник i навiть член колгоспу, до нiякого грiха не
почувався, навiть гадки не мав, що й мене можуть причислити до  ворогiв...
не мав гадки, добродiю мiй Василю, до  того  моменту,  поки  Непийвода  не
поплескав мене по плечу: вiн запримiтив, що я пiдглянув його справжн? лице
i що душа його покусана скаженим псом, а йому розходилося  до  пори  й  до
часу не показувати ратицi... ая, грав роль доброчина, який у  будень  i  в
свято лише сушив собi голову, як би швидше ввести  бiдного  галичанина  до
раю.
   Коли рано-вранцi двадцять другого  червня  сорок  першого  року  Гiтл?р
збомбардував летовище в Бистричанах, а по селах покотилася чутка, що  тi??
ж ночi нiмецькi лiтаки скинули на парашутах у лiсах i  полях  диверсантiв,
то енкаведисти подурiли:  в  Рогачi  заарештували  майже  всiх  професорiв
колишньо? гiмназi?, а також понад тридцять гiмназисток -  сiмнадцятирiчних
пуп'янкiв; у селах забирали священикiв, хлопцiв i  дiвчат,  якi  колись  в
читальнях ставили вистави, читали газети й книжки; про всiх них казали, що
то германськi шпiйони, що вони в запiллю гострять ножi на радянську владу.
Полювання  на  людей  чинили  ночами,  пiтьма  ?м  помагала...  вони  були
кревняками пiтьми,  рiдними  ??  дiтьми;  пiтьма  ними  комашилася,  немов
голодними щурами, що винюхували поживу. Нiхто не був певний, що  се?  ночi
по нього не прийдуть, я теж потерпав, дарма що не почувався винним;  а  ще
думалося менi, на?вному, що мусили бути пiдстави для арештiв: може,  нiмцi
декого пiдкупили, щоб зривали мости й сiяти панiку, може, арештованi чимсь
iншим завинили, бо на мiй  хлопський  розум  нiхто  не  ма?  права  хапати
першого-лiпшого лише через те,  що  почалася  вiйна.  Адже  це  були,  так
сказати, радянськi люди, десь там на заходi, де фронт, армiя нiби  грудьми
цих людей вiд нiмоти боронить, а тут цих людей, енкаведе паку? до арештiв.

   Моя мудра Параска радила, щоб я уступився з дому, перебув бiду  у  лiсi
або у житах, але я жiнку не слухав, почувався, прецiнь, чистим, як  ангел,
чого маю втiкати вiд жони i дiтей?
   Вони таки прийшли...
   Ми ще з Парасею не лягали, чипiли на лавi, погасивши лампу. Нiч  випала
глуха, темна, але не тиха, нi - вили пси, i здавалося,  що  пси  роздирали
нiч на кавалки. Хлопцi нашi Григор i зовсiм малий пуцьвiрок Митро (Параска
вродила 'го на Рiздво) спали, янголами заколисанi, а ми обо?  стерегли  ?х
сон i сво?ми очима бачили, як насува?ться, пiдступа?  до  нас  бiда;  кров
замерзала вiд передчуття тривоги, я був готовий виповзти через заднi дверi
з хати, з цього непевного човна, котрий  чимраз  бiльше  розгойдувався,  i
порачкувати поза городами у вiльшину, заритися там у купу нарубаного рiщя,
але було вже пiзно: перед вiкнами, на причiлку  й  за  хатою  хапливо,  як
чорнi спалахи, метнулися тiнi, а у вiкно легко постукали:
   "Вiдчини, Ваню, це я, Непийвода" - почув  я  знайомий  голос,  i  обруч
страху, що раптом стиснув мою голову, зсунувся,  трiснув,  i  я  полегшено
зiтхнув. Непийвода й ранiше, до початку вiйни, вечорами  заходив  до  мене
повечеряти й по-панiбратському побалакати або ж  просився  на  нiчлiг,  бо
часом засиджувався в сiльськiй канцелярi? допiзна i не хотiв  уночi  гнати
коней до Рогача.

   - Хай моя Таня, - говорив бувало про свою молоду дружину - вчительку  в
райцентрi, - сьогоднi сама ляга? у холодну постiль. Громадськi  справи  на
першому мiсцi, а жiнка й дiти - то вже потому.
   - Ну-ну, то ще не знати, що головне, - сперечалася з ним моя Парася.

   I Непийвода безпомiчно розводив руками; i такий  сердечний  був,  такий
м'який, що я геть чисто забував про колись пiдглянутi його  бiлi,  мов  зi
скла литi, очi й зцiпленi зуби, й стиснутi кулаки...  кулаками  вiн  немов
натискав на гашетку кулемета, розстрiлюючи тих, яких везли в Сибiр, i тих,
що ще в Черченi лишилися.

   Тi?? арештантсько? ночi я впустив Непийводу до хати  без  зайвих  слiв.
Намацав на  припiчку  сiрник,  щоб  засвiтити  лампу,  а  жiнка  метнулася
завiшувати веретами вiкна.
   - Не треба, нiчого не треба, - промовив без погрози Непийвода.  -  Нема
часу. Збирайся, Ваню... I не ризикуй:  хата  обступлена  бiйцями.  -  Вiн,
певно, помiтив, що я iнстинктивно зробив крок до вiкна, готовий скочити  в
нiч.

   - Куди ви його? -  схлипувала  Параска.  В  однiй  лише  сорочцi,  вона
свiтилася бiлизною, i здавалося, що було вiд не? ясно; Параска  стояла  на
порозi, розпростерши руки на одвiрки, i цим немовби хотiла мене оборонити,
не пустити в невiдоме, що ощетинилося штиками. - Дiти ж у нас дрiбнi. Та й
вiн, Iван, нiчим перед нiким не завинив.
   - Ну да, - обiзвався упiвголоса Непийвода, - чи я не знаю, що  Ваня  не
винен, у нiчому не замiшаний?  Я  за  нього  ручаюсь.  Але...  дещо  треба
вияснити. Такий наказ. Вранцi, Параско Петрiвно, вiн  повернеться.  Вiрите
менi?
   Облесливо говорив, а в руцi тримав  наган,  я  нiяк  не  мiг  сполучити
облесливi слова з його наганом  i  москалями,  що  обступили  хату,  немов
вороже гнiздо.

   Я хотiв вiрити Непийводi, що й справдi треба тiльки  щось  уточнити,  я
сам себе заколисував, це була моя надiя... а серце билося в ребра, i  плив
у жилах страх, i цокотiли, як  на  морозi,  зуби.  Параска  жiночим  сво?м
нюхом, вiдчуваючи мiй стан, обняла за плечi й сказала:
   -  Одягайся,  Iванку.  Все  буде  гаразд...  все  буде...  -  повторила
молитовне й цi два  слова  справдi  замiнили  ?й  цiлу  молитву:  Господи,
змилосердися над нами, не дай пропасти.
   Поки я одягався, Параска тим часом збирала в пошивку  бiлизну,  куриво,
кусень солонини й цiлий боханець хлiба. Ой нi, добродiю мiй Василю,  жiнка
нi на пiвнiгтя не повiрила Непийводi, "для  вияснення"  не  потрiбно  було
нападати на хату серед ночi, оточувати ??, а в руцi, ховаючи  позад  себе,
стискати готовий до стрiлу револьвер.
   Перед ворiтьми замiсть легко?  брички,  на  якiй  звичайно  на?здив  до
Черчена товариш Непийвода, стояв глибокий драбинястий вiз  iз  вставленими
заденками, немовби чубарик, який  сидiв  попереду  на  м'якому  "сидзенi",
наготувася в поле за картоплею. Конi,  чорнi,  як  тiнi,  дрiмали,  низько
поспускавши голови. Драбини були напханi сiном; менi наказали лягти в сiно
горiлиць, ще й зверху майже  з  головою  перетертого  сiна  накидали,  два
чубарики, мовчазнi, гейби ?м повiдрiзали язики, всiлися на мо?  ноги,  два
спереду стерегли мо? руки й голову. Штики проколювали  темряву,  як  гниле
яблуко. Непийвода сiв поруч iз вiзником.  Ми  рушили.  Я  спробував  бодай
розсунути потеруху з лиця й пiдняти  голову,  щоб  спитати,  пощо  аж  так
секретно мене везти до кримiналу, завтра Черчен i так про все  дiзна?ться.
Замiсть вiдповiдi москаль ударив мене кольбою в лице.

   Я сховав обличчя в сiно й, неначе зiйшовши з розуму, реготався з самого
себе, з сво?? вiри у  власну  безневиннiсть,  з  чисто?  укра?нсько?  мови
Непийводи, яка так менi подобалася, з чотирьох  без'язиких  чубарикiв,  що
стерегли мене, мов бозна-якого злочинця;  i  ще  смiявся  я  богохульно  з
Господа Бога, що дару? менi милостиво дорогу до кримiналу, дару? темну нiч
i вiз, що пiдскаку? на шутрованiй дорозi; а  ще  вирегочувався  я  з  того
вересневого золотого дня  тридцять  дев'ятого  року,  коли  на  танку  пiд
вiтальною брамою перебраною укра?нською мовою промовляв до нас, черченцiв,
товариш Непийвода; вiн тодi простягнув  уперед  праву  руку  й  розпростер
долоню... i розпростертою  долонею  засiвав  нас  волею,  добром,  землею,
Укра?ною. Пiсля промови Черчен обсипав його квiттям i зерном, а дiвки його
цiлували...
   Я теж тодi його цiлував.
   А тепер з сво?м утробним стриманим смiхом, стогоном i плачем  я  нiчого
не мiг зробити, це напало на мене, як раптовий бiль.
   - Закрий хавку, Слободян, -  обернувся  до  мене  Непийвода.  -  Ти  ще
заплачеш... - пригрозив.
   - Не тепер менi треба плакати, а тодi... тодi, коли я вас  поцiлував...
коли я вам повiрив, - вiдповiв йому.
   Новий удар кольби... i другий, i третiй загнали мене у  глухий  кут,  я
отямився тiльки у в'язничнiй камерi.
   У  Рогачi  до  тридцять  дев'ятого  року  тюрми  як  тако?   не   було,
австрiйська, а згодом - польська полiцiя обходилися загратованою  пивницею
таки  пiд  будинком  повiтово?  команди  полiцi?,  а   бiльших   злочинцiв
вiдправляли до Бистричан, Дрогобича або й до Львова. Брати iз-за Збруча не
задовольнилися примiтивною буцигарнею, вони потребували розмаху й простору
- пiд тюрму був нашвидкуруч обладнаний кляш-тор  кармелiток  iз  костьолом
посерединi й високими мурами навколо. Не знаю, куди  новi  газди  подiвали
польських монахинь: чи ?х розстрiляли, чи  вивезли  до  Сибiру,  чи  жiнки
безборонне розбрелися помiж людьми, але назва ?хнього ордену припечаталася
до тюрми, й дотепер, добродiю мiй  Василю,  слово  "Кармелiти"  означа?  у
нашому кра? тортури i смерть. Недурно ж зродилося страшне прокляття, може,
чули-сьте: "Аби тебе Кармелiта взяла".

   В  камерi  було  нас  в'язнiв  iз  п'ятдесят,  зрештою,  хто  мiг   нас
порахувати, коли ми стояли, заплiшенi тiсно, як сiрники  в  коробцi,  один
попри одного. Ми варилися в густiй задушливiй  спекотi,  цiла  камера  вiд
пiдлоги до стелi, немов кам'яна чаша, була налита потом, що спливав iз нас
брудними потоками, ми стояли мокрi до останнього рубчика; i ще камера була
начинена калом, бо про нiякий кiбель не було й мови, про нiщо людське  там
не було мови; там трупно, до блювоти смердiло свiжою кров'ю; кров  чавкала
на долiвцi пiд нашими ногами. Помiж живими тут i там, попiдпируванi нашими
грудьми й плечима, стирчали посинiлi мерцi з очима, що повилазили з орбiт,
з чорними ямами ротiв - вони задихнулися вiд  недостачi  повiтря.  Ми  всi
задихалися, i всiм чорнiло в очах,  i  всi  ми  бачили  подзьобанi  кулями
стiни, i всi знали, що ми, кинутi у цю  камеру,  тимчасовi,  до  нас  iще,
певно, до опiвночi стояли iншi арештованi, вони були й пiшли,  щоб  бiльше
сюди не повернутись; хтось iз  них,  учорашнiх  чи  позавчорашнiх,  кров'ю
великими лiтерами написав на стiнi: "Нас усiх тут  убили.  Борiтеся!".  Ми
читали кривавий напис, який теж був розстрiляли  -  по  ньому  прострочили
кулеметною чергою, куля попри кулю, але про супротив нiхто  не  думав,  ми
були приголомшенi страхом й отупiли вiд сопуху й  тiсняви,  де  тут  могла
зродитися думка про якусь боротьбу, коли живi стояли поруч iз мерцями. Чим
мали розколоти товстезнi мури й розбити залiзом кованi дверi?  Тут  навiть
слово вмирало, як вiшальник у зашморгу, заледве  викотившись  з  горла.  У
камерi було чути лише передсмертне  хропiння  й  де-не-де,  немов  iз  пiд
землi, зрiдка виринав стогiн або ж поверх  нашого  натужного  дихання,  що
зливалося в суцiльну хрипливу хвилю, хтось розпачливо посилав благання  до
Бога... пускав до Бога вутлий човник, що вiдразу тонув  у  сукровицi.  Нас
нiхто не чув: нi Бог, нi енкаведисти за  дверима,  нi  сотнi  в'язнiв,  що
душилися в iнших камерах, про нас, здавалося, усi забули або ж  просто  ще
не надiйшла наша черга вмирати. Чи, може,  над  нами  змилосердяться?  То,
може, очiку?мо черги на помилування?

   А чом би й нi?
   Повiрте, добродiю мiй Василю, навiть там, на днi пекла, звiдки не  було
виходу, ми сподiвалися порятунку: може, нас випустять на  волю,  бо  ж  ми
арештованi  помилково...  може,  надлетять  нiмецькi  лiтаки,  розбомблять
Кармелiту, й ми порозтiка?мося... може, нiмецькi вiйська  захоплять  Рогач
ще до того, поки енкаведисти нас розстрiляють?
   Посеред дня чи десь за мурами Кармелiти  на  подвiр'?  або  й  у  самих
мурах, у ?хнiх нутрощах,  загуркотiв  потужний  мотор;  ми  дивилися  один
одному у вiчi... i мертвим теж дивилися у вiчi  й  запитували  мовчки,  що
означа? цей гуркiт. Господи, питалися, а кожен однак здогадувався, що  цей
гуркiт означа?. Чи  ми  самi  себе  обдурювали,  чи  не  хотiли  вiрити  у
призначення  мотора,  чи  сподiвалися,  що  мотор  пiднiме  Кармелiту,  як
дирижабль, попiд хмари й вивезе поза мури на волю, аж поки хтось  тверезий
не промовив:
   - То нас розстрiлюють, браття.
   I враз у камерi стало тихо, нiхто не харчав, не сопiв, не молився,  усi
завмерли, надслуховуючи, одначе, нiчого ми не почули, бо чи  поглухли  вiд
страху, чи загрубi були монастирськi мури, чи той мотор  страхiтливий  був
звичайним трактором, що оре десь стерню.
   Але ж нема ще стернi, ще не почалися жнива...
   Не почалися?
   Раптом  клацнули  дверi,  й  на  порiг  з  кулеметом   у   руках   став
присадкуватий косоокий червоноармi?ць, який весело-радiсно  посмiхався,  а
за його плечима виросли ще два чубарики з рушницями напоготовi  -  дула  й
штики впилися у нас, готовi прострочити й простромити нашi груди.
   Ми хитнулися назад.
   Нас усiх пронизала думка: настала остання година.
   Але косоокий енкаведист крикнув тоненько:
   - Слободян ?сть?! Слободян, виходь!

   Господи, та це ж викликають мене! Мене?  I  бiльше  нiкого?  Я  мiг  не
обiзватися, хто б мене знайшов серед мертвих мерцiв, серед  мерцiв  живих,
серед каламутного сопуху, але я таки обiзвався, шибнуло в головi  радiсне:
Чи мо', випустять?

   Дивовижно, але спресованi тiла стиснулись ще тiснiше - дали менi дорогу
- тiсний прохiд, у який я пропхався до дверей. Енкаведисти тут  же  кинули
менi на голову мiшок, котрийсь з них тицьнув дулом у поперек:
   - Iди.
   Мене вхопили крiпко попiд руки й повели; я пробував уявити дорогу, якою
мене вели: якiсь сходи, коридори, дверi,  знову  сходи  -  i  чомусь  менi
уявилося, що ведуть мене  в  нутрощах  велетенського  дзвона,  що  крисами
сво?ми увiгнався глибоко в землю, прикривши вiд людського ока Кармелiту; а
в тому дзвонi розщибаються крики й стогони i раз-по-раз лунають  пострiли,
i працю?, двигтить потужно мотор; пострiли й двигтiння мотора,  здавалося,
розколюють той дзвiн... а чи мою бiдну голову  розколювали  на  дрiбненькi
трiсочки.
   Врештi вштовхнули мене в якiсь дверi й здерли з голови  мiшок.  В  лице
немилосердно, як полум'я, вдарило сонце. Кiмната, куди мене  завели,  була
простора й свiтла, тро? вiкон виходили в подвiр'я, i якби не гуркiт мотора
i грати на вiкнах, то могло б здатися, що наглядачi вивели мене поза тюрму
в зелений затишок.

   Слiдчий сидiв  за  довжелезним  столом  якось  боком,  скоцюрбле-но  i,
пiдперши рукою щоку, задивився у вiкно. Перед ним  на  столi  не  було  нi
паперу, нi пера, а тiльки чорнiв наган, стояла розпочата пляшка горiлки  й
бляшаний кухоль. Коли ж  вiн  повернув  до  мене  обличчя,  то  я  упiзнав
Непийводу. Вiн наказав архангелам, що мене привели, вийти за дверi, а менi
показав на табуретку посеред кiмнати.

   - Ну, i як тобi, Слободяне, у нас ма?ться? - спитав вiн весело, зубасто
й стрельнув у мене бiлими невидимими очима.
   -  Та  як  можна  матися,  товаришу  Непийвода,  коли  люди   вмирають,
задихаючись, стоячи, - на?вно я перепитав. Вiн тут же зiрвався з мiсця  i,
схопивши наган, пiдбiг до мене.
   - Я тобi не товариш, сволото! - крикнув i замахнувся  наганом.  Але  не
вдарив. - А що здихають у камерi, то...  то  куль  менше  витратимо.  Так,
менше куль...

   - Таж не всi виннi... - благав я, даремно на щось сподiваючись. -  I  я
серед них.

   - О нi, Слободяне, - промовив вiн i  засмiявся.  -  Ти  серед  тих,  що
виннi. Хiба не ти на Великдень у тридцять дев'ятому  роцi  виспiвував  пiд
церквою "Ше не вмерла Укра?на"? Дума?ш, не зна?мо? Нiбито нiхто в  Черченi
не пам'ята?, що без  тебе  не  обходився  жодний  читальняний,  а  отже  -
ворожий, нацiоналiстичний шабаш: вистави,  концерти,  фестини.  Ти  скрiзь
спiвав, - кружляв навколо мене Непийвода. Був п'яний; був бiлий, як папiр.
   - Так, я спiвав скрiзь, - не став я вiдмовлятися. - Мав я голос, що тут
такого? Не було у цьому нi полiтики, нi зиску нiякого.
   Вiн аж зупинився у сво?му кружляннi; вiн дулом револьвера рiзко  вдарив
мене в пiдборiддя, аж клацнули зуби.
   - Це i ? контрреволюцiя, гад! Ти собi мiрку?ш, що контрреволюцiя  -  це
тiльки пострiли в спину  бiльшовикiв  чи  та?мна  змова  проти  радянсько?
влади? Контрреволюцiя - це i твiй спiв, яким ти засiвав у  душi  кукiль...
ворожiсть засiвав проти нас. Розумi?ш?
   - I що менi за це буде? - навiщось спитав я.
   - Нiчого такого, - знову засмiявся. - Розстрiляють. - Непийвода хлюпнув
у бляшанку горiлки й одним духом випив.
   Не можу похвалитися, добродiю мiй Василю, що був-?м геро?м  i  спокiйно
вислухав смертний вирок. На якусь мить  потемнiло  в  очах,  канцелярiя  з
довжелезним  столом,  сам  слiдчий  Непийвода,  голi  бiлi  стiни,  високi
загратованi вiкна крутнулися вправо-влiво, немов у шаленому танцi, й круто
полетiли в безодню. Спам'ятав мене  Непийвода,  який  бризнув  горiлкою  в
лице.
   - Ти слабак, Слободяне, - посмiшковувався слiдчий i посторцував мене на
табуретцi. - Смертi бо?шся... всi ви бо?тесь смертi, тремтите, як зайцi, а
проте, смертi не минути. Нiкому, - сказав, як припечатав. Одначе  поглядав
на мене без злостi, навiть спiвчутливо. Був  блiдий,  зарослий.  Козацький
вус звисав донизу мокрий, запльований.
   - Але ж повинен бути суд, - я ще на щось сподiвався. - Вiн  розбереться
по  правдi.  -  Менi  хотiлося  жити;  я  хотiв  вiрити  у  справедливiсть
совiцького суду. Най дадуть десять рокiв, чи й двадцять, най буде Сибiр  -
тiльки б жити.

   - Ти забув, що йде вiйна, Слободяне. Нiмцi нинi-завтра тут будуть.

   - То й випустiть нас... мене випустiть, - просився я, як дитина.

   Вiн крутив головою.
   - Дуже ти мудрий, Слободяне. Хiба можна  випустити  на  волю  ворога...
завтра ворог ударить  тобi  в  спину.  Ти  ж  фашистiв  чека?ш...  ви  всi
западенцi очiку?те Гiтл?ра,  як  месi?.  Хiба  нi?  Ви  продажнi  шкури...
всiх... всiх вас викосити до ноги. - Непийвода  був  п'яний,  але  говорив
тверезо, розсудливо. Я  не  бачив  на  його  довгообразому  вусатому  лицi
зата?но? ненавистi, яку колись був  випадково  пiдглянув,  страшними  були
тiльки його очi - бiлi, невидющi, немов литi зi скла.

   - Навiщо ж ви  нас  визволили,  коли  через  пiвтора  року  усiх  треба
викосити? - запитав  я  Непийводу.  Смiшний  я  був  i  дурний.  Очевидно,
пiдсвiдоме розтягував час, менi здавалося, що коли скiнчиться наша бесiда,
то й настане кiнець мо?му життю.
   - Ми визволяли з надi?ю, що вас посорту?мо:  кого  -  направо,  кого  -
налiво... кого - на перековку, а кого - козам роги випрямляти. - На  губах
пiд вусом синiла,  як  отруйна  поганка,  прихована  посмiшка.  Вiн  знову
плеснув у бляшанку горiлки й ковтнув ?? одним духом.  Виглядало,  що  його
мучила спрага.
   - Ми вас зустрiчали як братiв... - зустрiчали Велику Укра?ну, що  взяла
нас пiд сво? крило. А ви "кого - направо, а  кого  -  налiво".  Ось  ви  -
укра?нець, так, з вас образи козацькi малювати, а кажете:  укра?нцiв,  нас
тобто, треба викосити машiнгвером. Невже вам не шкода мо?х дiтей? - Нi,  я
таки не був при сво?му розумi... який тут розум, якщо пробував достукатися
до його серця.

   - Ну, по-перше, чоловiче, вiд мене це не залежить: дати  тобi  волю  чи
залишити тут. Ти, Слободяне, занесений у список, i лише куля з нього  тебе
викреслить. По-друге, ти ж бо зна?ш: нема для нас,  комунiстiв,  значення,
чи ти укра?нець, чи мордвин, чи ?врей... нацiональнiсть - рiч  другорядна.
На чiльному мiсцi - iнтернацiональне братство людей.
   - Яке братство! - вигукнув я розпачливо, - Коли невиннi люди душаться у
камерi... i нiхто, нiхто ?х не пита?: вороги вони чи брати?
   - Якщо вони тут, то вороги, - знову посмiхнувся Не'пийвода, i  посмiшка
його нiяк не по?днувалася зi словами. I тодi  я  зрозумiв,  що  добродушне
його  розхмелiле  обличчя,  блiдо-синя  усмiшка,   урiвноважений,   навiть
товариський тон - то лише маска, то лише вистава, призначення яко? я ще не
знав.
   - А коли й вороги, то хiба не належить поводитися з ними  по-людському,
по-християнському? - продовжував я сперечатися. Один Бог святий  зна?  для
чого це я робив.
   - Ми не християни, - вiдразу  вiдповiв  Непийвода,  -  ми  не  зараженi
якимсь там милосердям... милосердя нам заважа? в дорозi до  високо?  мети.
Ми мусимо бути жорстокими... добро треба утверджувати  насильством.  Такий
закон, Слободяне. Класового ворога треба  знищувати  скрiзь  i  всюди,  як
скаженого пса. Так було, так ? i  так  буде,  особливо  у  во?нний  час...
особливо тут, у Галичинi, де ворог прича?вся майже у кожнiй душечцi,  i  в
тво?й душi, Слободяне, теж. - Нi, вiн i тепер не кричав, не гатив кулаками
по столу, вiн весело мiряв мене очима, що знову  ожили  й  очистились  вiд
бiлого скла, але якраз його веселiсть i розсудливiсть мене лякали  бiльше,
нiж би вiн на мене кричав чи навiть мордував. Пiд його веселим поглядом  я
скручувався, немов обгорiлий  листок...  це  страх  мене  випалював,  i  я
иовзав, як черв'як, десь у ницих безоднях, де панувала суцiльна  пiтьма  i
безкрайня смердюча  твань.  Непийвода  помiтив  мiй  стан,  бо  задоволене
розлiгся у сво?му м'якому фотелi й, потягуючи  цигарку,  позирав  на  мене
насмiшкувато.  Йому  подобався  мiй  страх...  мiй  жах,  мо?  повзання  в
блювотиннi, вiн панував надi мною, як хотiв, i я нiчого  не  мiг  з  собою
зробити, не мiг себе перебороти, я, прецiнь, не був геро?м, у  мене  вдома
плакали дрiбнi дiти, я ще не нажився з молодою жiнкою, я боявся смертi. Це
так природно, добродiю мiй Василю.

   Попри страх, що вирiс попiд хмари,  кiльчилося  в  менi  кволе  зеренце
надi? на чудо,  на  Боже  милосердя,  на  щасливий  трафунок,  на  доброту
людську. Тому я спитав Непийводу:
   - Певно ж, не для смертi ви наказали мене сюди привести, правда? Я  мiг
i в камерi вмерти... там просто вмерти вiд нестачi повiтря.
   Вiн згiдливо кивав головою.
   - Ну, звичайно, не для смертi. -  Зважив  на  долонi  револьвер,  потiм
прицiлився менi в обличчя. Бавився. - Але й не  для  життя,  Слободяне.  Я
дуже стомився, Слободяне.  Наша  мила  розмова,  вважай,  мiй  вiдпочинок,
маленьке вiдпруження, як кажуть галичани. Крiм того, мусить охолонути  мiй
револьвер... та й патрони скiнчилися. Нi одного. - Вiн прицiлився  менi  в
груди й натиснув на цiнгель. У револьверi сухо клацнуло. -  Бачиш,  навiть
вбити тебе по блату не  можу,  -  бiдкався.  Револьвер  жбурнув  на  стiл.
Очевидно, це не був  жарт,  Непийвода  говорив  цiлком  поважно  й  навiть
сумовито, вiн й справдi сумував, що не може  мене  застрелити.  -  Але  це
зроблять iншi, - додав вiдразу, себе  розраджуючи.  Пiдвiвся  з  крiсла  й
почав туди-сюди спацерувати попри вiкна. - Хiба не чу?ш: скрiзь стрiляють?
Кожен ма? роботу - i бiйцi, i командири. Такий наказ. Прислухайся.  Слухай
нашу ненависть, чорт забирай. Ну, чу?ш? А тепер пiдiйди до вiкна,  я  тобi
картинку  покажу...  картинка  що  треба.  Придивись  добре.   Запам'ятай.
Повернешся до камери - розкажи  про  побачене  всiм,  хто  ще  там  живий.
Розкажи-но, що ми не зна?мо пощади. Нехай ждуть щомитi смертi, нехай страх
скручу? ?м кишки - по них прийдуть. Це i ?, Слободяне,  суд  над  класовим
ворогом... суд очiкуванням. То як тобi, Слободяне, сподобався мiй задум...
мiй суд, а може - театр. Ну, ну, прошу до вiкна.
   Я iз свого мiсця, з табурета не рушався, я прилип  до  нього,  аж  поки
Непийвода не пiдштовхнув до вiкна; вiн  рвучко  розсунув  бiлу  фiранку...
з-поза фiранки, iз-поза грат вiдкрилося чотирокутне  тюремне  подвiр'я  iз
костьолом посерединi. Власне, спершу я побачив ряд вiкон  iз  приробленими
бляшаними дашками, щоб люди в кримiналi не вловили оком сонця, а вже потiм
- облуплений старий костьол, а бiля нього - свiжовикопаний  рiв,  що  був,
мабуть, довгий на двадцять - двадцять п'ять метрiв; поряд другий  рiв  був
уже засипаний, на ньому кiлька чубарикiв у рогатих шапках укладали кам'янi
плити, що ними було устелене цiле подвiр'я. Чогось так сталося, так мусило
статися, що власне оцi рови я першими запримiтив, а  вже  потiм,  добродiю
мiй Василю, розкрилося  передi  мною  пекло:  з  кiлькох  тюремних  дверей
чубарики волочили хто за обидвi ноги, хто - за одну, хто за руку, хто - за
якусь одежину, хто - за жiночi коси... волокли отак пострiляних; волочiння
було поспiшне, чорти в рогатих шапках квапилися чимдуж доволiкти трупа  до
ями. Тут два iншi рогатi пiдхоплювали мерця за руки й за ноги й скидали  в
рiв. Робота ця пекельна, нелюдська, страшна тривала, як менi здавалося,  в
тишi... було в мене враження, що я оглух,  що  потонув  у  кровi  лагiдний
лiтнiй день з рядами стерезних лип у розлогому тюремному дворi, й оглухли,
захлинулися у червонiй палючiй тишi хрести на костьольних шпилях;  кривава
тиша хлюпала хвилями об мури в'язницi i глушила всi живi звуки.  Так  менi
здавалося; я навiть здивувався, коли до мене обiзвався Непийвода,  що  чую
його голос.
   - То як тобi подоба?ться наш  суд,  пане  Слободяне?  -  запитував  вiн
глумливо. Звичайнi, здавалось би, слова,  а  вони,  як  сокирою  розкололи
навпiл тишу, i в мо? вуха полилося рiвномiрне двигтiння моторiв; i  тiльки
тепер, як щось другорядне, я помiтив пiд липами два величезнi  тракторища,
що гуркотом сво?м затопили тюремне подвiр'я, i  якраз  ?хн?  безперестанне
тарахкотiння й було тюремною тишею, це я тепер зрозумiв; я не  мiг  тiльки
зрозумiти високого, в пiвтори людського зросту  чубарика,  розпатланого  й
розлейбаного, без паска, який нипав  окруж  тракторiв,  тримаючи  в  руках
ланцюг... i той ланцюг вiн то натягував, то вiдпускав; я не мiг  сам  собi
повiрити, немовби побачене було найважливiшим з  усього,  що  тiльки  менi
вiдкрилося: чубарик був прикований до трактора. Я аж притиснувся лобом  до
грат, намагаючись перевiрити свiй здогад; я  поглядом,  мабуть,  перепитав
Непийводу про червоноармiйця на ланцюгу, бо вiн охоче пояснив:

   - Так, бо?ць той, Чернишов  його  прiзвище,  прикутий.  Уяви,  вiн  сам
попросив, щоб його прикували, щоб припадком не здрейфив, щоб не  втiк  вiд
тракторiв, бо мотори тiльки вiн один серед нас зна?. I так вiн ходить... i
поборю?, глушить смерть, пострiли, як ти, мабуть, здогадався,  уже  котрий
день... ходить i спiва?, що виходить на берег Катюша, на високий берег, на
крутий. Тобi  страшно,  Слободяне,  вiд  цього  кiна,  вiд  побаченого?  -
Непийвода хапнув мене за плечi й повернув лицем до себе.  Нi,  тепер  його
чорноброве вусате обличчя не маскувалося байдужою добродушнiстю чи  навiть
пригашеною цинiчною посмiшкою: очi блимали в  глибоких  синiх  ямах  бiлим
невидющим вогнем, а зуби вилiзли хижо з-пiд вусiв.

   Одначе я його не боявся; мене пеленала тупа й  покiрлива  приреченiсть;
менi баглося впасти тут на мiсцi й заснути або й вмерти...  менi  однаково
смертi не минути... не минути, тепер я у цьому переконався; я теж утопився
в гуркiтливiй тракторнiй тишi, захлинувся нею, i  було  менi  байдуже,  що
Непийвода, немовби сказившись вiд мого мовчання i мо?? тупостi,  бив  мене
рукiв'ям револьвера по лицi, кров заливала  очi,  я  випльовував  зуби;  i
байдуже менi було, хочете вiрте, добродiю мiй Василю, а хочете - не вiрте,
коли Непийвода гримнув мною об пiдлогу i мiсив чобiтьми як  хотiв,  я  був
поза межами болю; менi у вухах  чомусь  бринiла  й  бринiла  спiванка  про
Катюшу, що виходила на високий крутий берег.
   Очевидно, вiд баченого й почутого я сходив iз  розуму;  а  може,  таким
способом душа моя боронилася бо коли рогатi чорти, покликанi  з  коридора,
посторцували  мене  на  ноги  i  я  утер  вiд   кровi   лице,   Непийвода,
вiддихуючись, поглядав на мене здивовано, немовби побачив уперше.
   - Овва, Слободяне, ти одначе твердий, - похвалив... i  похвалу  жадiбно
запив горiлкою. - Слухай, невже тобi не страшно? Невже ти нiчого  менi  не
скажеш? - Вiн очiкував яко?сь  вiдповiдi;  а  я  й  понинi  не  можу  собi
розтлумачити затiяну ним забаву зi мною. Невже це  був  для  нього  тiльки
театр, пiвгодинний вiдпочинок, очiкування, поки остине дуло  револьвера  й
поки принесуть нову пачку куль?

   Я йому таки вiдповiв, що, очевидно, страх,  немов  iржавий  обруч,  ма?
свою межу мiцностi, котро?сь хвилi вiн трiска?... людина не може  пережити
бiльше, нiж  це  ?й  вiдпущено  Богом.  Я  уже  не  живу,  козацький  сину
Непийводо, мене вже нема, я уже забув усi спiванки, окрiм тi??, де  Катюша
виходить на високий, крутий берег.

   Так, я вже не живу...
   Тепер вiн реготався, як учора я реготався на возi, вiн тiшився  з  мого
безумства, з мо?? резигнацi?; вiн думав, що домiгся свого, що малим коштом
зламав мене, i наказав конво?рам вiдвести мене назад у сорок другу камеру.

   - Поживи там... поживеш там, Слободяне, до вечора чи до ранку,  хiба  я
знаю, скiльки тво?м Богом вiдпущено ще життя... i  хоч  ти  затина?шся,  а
таки розкажеш ?м, там у камерi, про бачене тут i почуте. ?х усiх i тебе  з
ними  те  саме  чека?.  Вони,  дурнi,  марно  на  щось  сподiваються,  хоч
сподiвання ?хн? закономiрне, Слободяне, кажуть, що останньою вмира? надiя.
Ти оповiддю сво?ю ?х убиватимеш наперед.  Утямив?  Ти  ?сть  щуро?д  помiж
щурами - таке тво? призначення. Вони будуть казитися вiд  страху,  дертися
на стiни, мочитися в штани, а я тебе  тим  часом,  Слободяне,  переведу  в
другу камеру, в третю. По знайомству, рахуй, по блату продовжу тобi життя.
   Отак промовляв до мене на прощання товариш  Непийвода;  вiн  знову  був
спокiйний, усмiхнений, не залишилось нi крихiтки з його недавнього  лютого
сказу. Лише очi поблимували бiлим неживим вогнем, i я подумав, що в личинi
Непийводи таки сидить диявол. Усi, мабуть, тут дияволи... й оцi в  рогатих
зiркастих шапках, що ведуть  мене  попiд  руки,  й  отi,  що  на  подвiр'?
волочать, як падлину, пострiляних до ями,  й  отi  невидимi,  що  ставлять
в'язнiв до стiнки... до стiнки... до стiнки. Лише, мабуть,  прикований  до
трактора чубарик ма? людську душу, бо диявола непотрiбно було б заковувати
в ланци, серед мук i кровi вони почуваються, як щупаки в  саджавцi:  добре
?м серед мук, солодко, розкiшне, лише горiлку ?м достарчуй.

   I ще тiльки один Господь Бог зна?, про що я думав, коли  чубарики  вели
мене з мiшком на головi до сорок друго? камери; ще, очевидно, снувалися  i
рвалися на клаптi,  як  гниле  канцур'я,  думки  про  диявольську  потребу
енкаведистiв  насолоджуватися  новими  тортурами:  мало   ?м   розстрiлiв,
довжелезних ровiв iз трупами, мало ?м розлито? кровi на  кам'яних  плитах,
мало  ?м  знущань  на  допитах;   товаришевi   Непийводi   забаглось   iще
тортурувати, ви?дати страхом людськi душi: отак вам буде...  отак  лл?ться
ваша кров... отак вас будуть  волочити  за  ноги...  отак  будете  снопами
лежати. I не хтось iнший, а таки я сам  був  призначений  ви?дати  страхом
душi побратимiв... я був призначений стати щуро?дом.

   Господи, просив я у Бога, вирви у мене язик.
   I попервах, як опинився я у сорок другiй камерi.  Бог  помагав  менi  в
мовчаннi, дарма, що люди в'одно мене випитували, як повелося на  допитi...
i ще допитувалися, що усiх нас чека?, невже усiк нас очiку? куля, гей,  та
не може бути, щоб стрiляли без суду, без розбору, не може такого бути, щоб
над тюрмою верховодила зграя п'яних катюг.
   Дивно було це слухати, бо ми в камерi теж вмирали без суду й навiть без
кулi; повiтря було, як драглi, кожне слово коштувало зусиль, але друзi мо?
знову й знову допитувалися, випрошували вiдповiдь, вимолювали надiю,  а  я
заклято мовчав... а я, бiгме, плакав без слiз, зцiпивши зуби; я ?х  жалiв;
я бачив, як нас, пострiляних, волочили по  камiннi,  як  наша  кров  текла
струмками.

   Хай вони поки  що  цього  не  знають,  хай  надiються.  Я  знову  стояв
плече-о-плече з сво?ми побратимами i  ротом  ловив,  як  риба  на  березi,
повiтря; i знову то тут, то там хрипiли й вмирали стоячи люди, мертвих мiж
нами було вже, мабуть, декiлька десяткiв, переважно старих i хворих.
   А ми, смiшнi, боялися розстрiлiв...
   Так тривало до вечора; до  ранку  напевно  у  сорок  другiй  камерi  не
залишиться нi однi?? живо? душi; зайвим  було  лякати  когось  завтрашньою
смертю чи тортурами;  смерть  стояла  серед  нас;  i  не  треба  надаремно
витрачати кулi. А все ж камера не втрачала надi?; хтось богомiльний, може,
й священик, почав голосно проказувати  "Отченаш",  за  ним  уторив  другий
голос, i третiй, i четвертий... i цiла камера, живi iз мертвими волали  до
Господа за помiччю;  молитва-волання  врештi-решт  звелася  до  двох-трьох
слiв: "Господи, спаси й сохрани! Господи, зглянься над нами!"
   Не знаю, добродiю мiй Василю, як то сталося, що я не  витримав:  чи  то
розпачливе волання до Бога  урвало  мо?  терпiння,  чи  трупний  сморiд  i
пекельна духота отру?ли мою свiдомiсть, чи втрачав  я  розум  пiд  палючим
свiтлом трьох електричних лiхтарiв, що звисали iз  склепiнчасто?  стелi...
досить того, що я крикнув: "Нам, браття, не буде милосердя нi вiд Бога, нi
вiд енкаведистiв. Тюрма наша - пекло на землi, а  енкаведисти  -  дияволи.
Там, на подвiр'? штабелi трупiв,  там  земля  сочиться  кров'ю,  там  липи
сохнуть, там  колесу?  на  ланцюзi,  як  пес,  прикований  Чернишов,  який
пильну?, щоб  трактори  тарахкотiли  й  глушили  пострiли  й  нашi  крики.
Вiдкриваю вам мною побачене, браття, не задля того, щоб ви  омертвiли  вiд
жаху, чого нам бiльше боятися, нас однаково  очiку?  смерть  або  тут  вiд
задухи, або вiд кулi, або вiд тортур. Якщо ж однаково нам судилася смерть,
то чи будемо ?? сумирно очiкувати, чи не вдарити... чи не  вдарити  нам  у
дверi. у стiни... вдарити плечима, руками,  чобiтьми,  головами  навiть  -
ударити - i, може, вряту?мося.
   Надiю, зелений пагiнець я посiяв у камерi.
   Гадаю, що навiть ви, мистцi, добродiю мiй  Василю,  не  спроможнi  собi
уявити, що вчинилося у сорок другiй  камерi...  i  нiколи  ви  не  зможете
намалювати товпище людей,  живих  i  мертвих,  якi,  злютувавшись  в  один
гудзуватий кулак, ударили в дверi, ударили й закричали  щось  вiдчайдушне,
люте й предковiчне, що пливло в кровi... ударили раз, i вдруге, й  втрет?.
Тодi  дверi  раптом  вiдчинилися,  на  порозi  виросли  чубарики,  два   з
рушницями, а той третiй,  косоокий,  -  з  кулеметом.  "В  чем  дело?!"  -
тоненько запiяв косоокий i блиснув вишкiреними зубами. Ми  не  встигли  нi
вiдповiсти, нi вiдсахнутися назад, ми були нацiленi, як таран, на дверi, й
косоокий умить це уловив. "Назад, мать вашу!", - верескнув злякано i в  ту
ж хвилину заговорив його кулемет. Правду кажучи, я пострiлiв не чув,  вони
втопилися, як камiння у водi, в  наших  грудях;  а  ще,  може,  я  не  чув
пострiлiв тому, що  скошенi  кулями  люди  падали  не  поодинцi,  а  цiлим
мертвецьким валом; той вал  повалив  i  мене,  непоцiленого,  бiля  самого
порога. Це був мiй порятунок. Власне, мене  порятував  вибух,  що  гримнув
могутньо десь поряд, немов водночас ударили десятки липневих громiв. Тюрма
наша аж хитнулася, десь задзвенiло скло, що вилетiло з вiкон,  i  в  ту  ж
мить клiпнули й погасли жарiвки. Потiм я довiдався, що це була висаджена в
повiтря мiська електрiвня, але про це дiзнався тiльки я один,  бо  нiкому,
окрiм мене, не вдалося вийти живим iз сорок друго? камери. Кулемет у руках
косоокого на  якусь  секунду  спантеличено  замовк,  лише  на  секунду,  в
наступну ж черги били  одна  за  однi?ю,  кулеметовi  допомагали  рушницi.
Згодом вдарили три чи чотири гранати.
   Уявля?те, добродiю мiй Василю, яка це була м'ясорубка. Я, скориставшись
з темряви i з того, що з першими стрiлами  впав  бiля  вiдчинених  дверей,
виповз iз камери й попри стiну плазом посунувся кудись... а куди, й сам не
знав, i не знав, навiщо повзу. Коридор, немов пiдземна нора,  був  залитий
густою темрявою... в темрявi металися, матюкаючись, енкаведисти, тут i там
зблискували пострiли, кожно? хвилини могли наткнутися на  мене...  i  таки
натикалися, i били мене чобiтьми попiд ребра, але на пiдлозi  я  лежав  не
один, щокроку я намацував мертвi тiла, я теж  був  нерухомий;  я  був  для
енкаведистiв трупом.
   I знову, коли минала небезпека, повз. В мене  не  було  нi  страху,  що
будь-який енкаведист i в пiтьмi може всадити в мене кiлька куль, в мене не
жеврiв навiть гранчик надi? на порятунок, на  втечу  або  ж  принаймнi  на
якийсь сховок; мене поки  що  виручали  темрява  й  сум'яття  в  коридорi,
панiка, але ж врештi-решт енкаведе собi присвiтить, i що тодi? Втiм,  якщо
чесно признатися, я не був тодi мислячою людиною, я був немовби  звiриною,
яка припадкове уникла загибелi й котра знала тепер тiльки одне: втекти вiд
куль i гранат, вiд  сорок  друго?  розстрiляно?  камери;  я  заледве  себе
стримував, щоб не схопитися на рiвнi ноги й  не  побiгти.  Куди?  Тодi  ж,
знову ж таки, як  виполошена  з-пiд  межi  звiрина,  пробував  намацати  в
коридорi якусь шпарину, закуток,  щоб  туди  закотитися  й  завмерти,  але
намацував лише стiни й залiзнi дверi.
   Дверi й дверi... А хвилини бiгли, як схарапудженi конi, ?х копита  били
мене в серце, а я повз позаду цих коней, немов пес iз  перебитими  заднiми
ногами.

   Бог мав мене у сво?й опiцi. Мо? очi вже звикли до темряви, i я  виразно
помiтив навпроти отвiр, що чорнiв, як брама до  пекла;  той  чорний  отвiр
виявився вузькою сходовою клiткою, що вела на  горище.  На  мо?  щастя,  й
кованi грати, що перегороджували сходи нагору, й самi дверi на горище були
чомусь вiдчиненi: тi?? ночi ?х нiхто не стерiг або просто  в  метушнi  про
них забули. Через годину, опiвночi, вiдкрилося менi, що  незамкнутi  дверi
не означали енкаведистську забудькуватiсть.
   Та це буде через годину чи через двi, а тодi долонями, грудьми й навiть
лицем я тамував кожну дерев'яну  сходинку,  що  крикливо  скрипiла;  тепер
воскресла у менi надiя на порятунок, а разом iз  надi?ю  оживав  страх;  я
знову ставав людиною, звiрине первiсне бажання просто втекти вiд небезпеки
минулося, i, опинившись на горищi, я почав осмислювати ситуацiю: тут можна
переховатися... тут дах покритий черепицею... тут пахне волею.
   Господи, як багато важить у нашому життi надiя: iще я  каменiв  посеред
горища, надслуховуючи й  озираючись,  а  душа  моя  вже  випурхнула  з-пiд
тюремно? стрiхи й уже бiгла нiчними полями  додому.  "Ну-ну,  -  врештi  я
спохопився, - не  кажи  "гоп",  поки  не  перескочив,  лiпше-но  запхайся,
чоловiче, в глухий кут, замаскуйся чим можеш, принишкни, бо  де  гарантiя,
що через хвилину-двi сюди не навiда?ться енкаведе!
   Я метався наослiп по горищi, спотикаючись  об  дошки,  поламанi  меблi,
сiнники, купи лахмiття; i вже був готов заритися в те лахмiття з  головою,
коли ж протяг, що вiйнув з-пiд даху, рiзко вдарив у  лице  трупним  духом.
Очевидно, я цьому не надав би  значення,  цiла  Кармелiта  млосно  пахтiла
розкопаною величезною могилою, якби мо?  уже  нагострене  пiтьмою  око  не
помiтило бiля димохiдного "дiда" штабель чогось  бiлого...  мовби  штабель
суво?в полотна; бiлизна ця полотняна свiтилася на цiле горище... свiтилася
й дивним чином, як усе страшне, вабила до себе.

   Нi, добродiю мiй Василю, не  були  це  нiякi  суво?  полотна,  були  це
складенi трупи... але трупи не тих пострiляннх  у  камерах,  до  трупiв  я
устиг звикнути, це були голi жiнки. Я не мав сили вiдiйти вiд них, начебто
менi вже не  треба  було  сховатися,  мене  спаралiзувала  оголена  жiноча
смерть.  До  цього  часу  я  бачив  смерть  чоловiчу  -  зарослу,   грубу,
спотворену, а тут палахкотiла в сiрiй темрявi оголена  жiноча  бiлизна;  i
нiхто не мiг менi вiдповiсти, чому з жiнок перед смертю здерли одежу, чому
?х,  мертвих,  осоромлено?  Невже  спершу  над  ними  збиткувалася   тiчка
чубарикiв, а вже потiм укорочували ?м життя? Втiм, хiба я  забув,  що  над
тюрмою панують рогатi з пекла?
   Рогатим iз пекла Сталiн намалював на чолах червонi  звiзди  й  випустив
помiж людей: веселiться, упивайтеся людською кров'ю, не бiйтеся  нi  Бога,
нi людей. Це ваш час, рогатi... Мене охопила лють... Мене охопила лють - i
я нею тiшився, вона означала, що я живу; лють пливла у мо?й кровi  пекучим
струменем, менi баглося збiгти сходами в коридор,  пiдстерегти  в  темрявi
енкаведиста з кулеметом... допастися до кулемета й сiкти... й сiкти на мак
усякого рогатого, що потрапив пiд руку.
   Порив мiй, мушу признатися, був коротким, як  пострiл,  бо  не  вмiв  я
обходитися з кулеметом, якби навiть трапилася для цього .нагода. Надiя  на
порятунок знову роз'ятрила страх, що був притупився, i злiсть моя  знiчено
й присоромлено пригасла. Нiколи за цю страшну добу так  не  хотiлося  менi
жити, як тодi, коли стояв коло штабеля мертвих жiнок.  Душа,  тiло,  кожна
кровиночка в менi протестували проти смертi, проти  думки,  що  отак  буду
лежати непорушне й без протесту, без жадань i навiть без болю,  без  права
завтра знову побачити живий день; i отак буду лежати до  самого  Страшного
Суду, який настане через тисячу чи через сотнi тисяч лiт.
   Не дивуйтеся, добродiю мiй Василю, що тримаю  в  пам'ятi,  як  зерно  в
жменi, кожну свою тодiшню думку, порух, надiю, страх, а може, й дихання; я
тримаю в пам'ятi, як  на  фотографi?,  самого  себе  тодiшнього;  так,  не
дивуйтеся, бо опiсля не пам'ятаю у сво?му життi такого дня, коли  б  я  ту
страшну нiч на  тюремному  горищi  не  згадував,  не  придивлявся  до  не?
зблизька... я тую нiч неначе щодня поновлював на чистому паперi, й вона  з
роками не блiдла, а навпаки - ставала виразнiшою. Так менi  зда?ться...  а
ще менi зда?ться, що на мiсцi утрачено?, зблiдло? риски, усохлого  деревця
я садив нову щепку i пiдливав ??, щоб росла.  Це  був  мiй  пота?мний  сад
страждання - душа моя удень i вночi блукала у  цьому  саду  й  плакала,  i
лютувала, i бридко обльовувалася страхом, надслуховуючи постiйно: а  може,
у старих енкаведистських списках таки залишилось нерозстрiляним мо? iм'я i
завтрашньо? ночi знову при?де по мене товариш Непийвода.
   Поки я божеволiв вiд страху й розпуки, чадiючи  вiд  трупного  смороду,
дерев'янi сходи заскрипiли,  почулися  голоси,  й  отвiр  дверей  зблиснув
червоно, немов розкрита паща тюремного смока. Я не мав  часу  на  роздуми,
метнувся поза штабель мерцiв, припав до  них  поруч  i  навiть,  пам'ятаю,
прикрився чи?мись довгими косами.

   Iз сховку виразно бачив,  що  на  горище  увiйшло  з  лiхтарем  п'ятеро
енкаведистiв,  якi  штовхали  поперед  себе   двох   молоденьких   дiвчат;
енкаведисти приходили сюди, очевидно, не перший раз, бо впевнено рушили  в
недалекий вiд мого сховку кут: тут мали розстеленi коци, а обiч  -  високi
свiчники, що колись стояли  у  вiвтарях;  один  iз  енкаведистiв  свiчники
позапалював, а три iншi шматували на дiвчатах одежу. П'ятий  -  низенький,
присадкуватий, що мав голену голову, й вона виблискувала при свiчниках, як
мiдна куля, стояв збоку й попахкував люлькою. Був, видно,  командиром,  бо
мав на собi перехрещенi ременi та ще й при боцi ташку. Вiн водно  пiдганяв
чубарикiв:
   - Ну, до д?ла, товарищi. Ви заслужилi ето  удовольствi?  за  рвенi?  на
службе. Только бистр?й, бистр?й, мать вашу. Очередь ждьот...  другие  тоже
хотят мьоду. Начальство, черг побiрай, здорово прiдумало.
   Солдати й без його понукань рвали скажено на  дiвчатах  одежу.  Одна  з
них, невеличка ростом, щупленька, з довгою  косою,  просилася,  як  могла,
цiлу молитву  склала  до  енкаведистiв:  "Краще  мене  вбийте,  солдатики,
лебедики, краще киньте мене пiд  чоботи  й  потопчiть  мою  молодiсть,  як
дрiбен цвiт, але не збиткуйтеся над мо?ю честю, не оскверняйте душу, бо як
я стану перед маминi очi, перед татовi очi. А десь ? суджений..."
   Боже  мiй,  Боже,  хто  слухав  ??  квилiння?  Стояла  перед   рогатими
гола-голiсiнька й затуляла, сердешня, долонями то вид, то груди, то  лоно,
а вони, регочучись, повалили ?? на коц, розпростерли й дiвча  уже  анi  не
боронилося, анi не плакало, у дiвчини, я знаю, замерзла душа.
   Друга арештована була високою i дебелою, схожа на  наймичку  в  доброго
сiльського газди, яка  днi  й  ночi  перемелювала,  як  кiрат,  газдiвську
роботу; вона не просилася  у  ворогiв,  а  тiльки  вiдбивалася  розпучливо
руками й ногами, навiть - головою, i кусала сво?х напасникiв, i плювала ?м
у вiчi, i обзивала по-всякому,  не  вибираючи  слiв.  Енкаведистiв  це  ще
бiльше розпалювало, дво? здоровенних бикiв лише  постогнували  й  хрипiли,
здирали з не? сукенку, вгризалися зубами в ?? перса, пiдламлювали ?й  ноги
й кинули врештi на долiвку, а вона далi виприскувала з-пiд  них,  аж  поки
той, що був у ременях, не вдарив  ??  ззаду  по  головi  чоботом.  Дiвчина
зiв'яла, стихла безборонне, а рогатi один за одним падали на не?...

   Бачив я, добродiю мiй Василю,  гидку  цю  наругу  п'яно?  солдатнi  над
арештованими дiвчатами, якi були, як потiм  я  дiзнався,  гiмназистками  з
Рогачiвсько? жiночо? гiмназi?, i чув задоволене енкаведистське смiхотиння,
похабну ?хню лайку, похвальбу;  я  не  впускав  свого  ока  з  голомозгого
?хнього командира, який чи то пильнував, щоб солдати задовольнили хiть, чи
то потiшався сво?ми нововинайденими тортурами над бiдними  жертвами.  Всi,
всi отi полiтруки, старшi й молодшi, комiсари й командири, що панували над
нами в Кармелiтi, навперейми винаходили все новi над нами знущання.
   Кажу, добродiю мiй Василю, "над нами", бо нiколи нi до,  нi  опiсля  не
почував себе так близько й  так  дивовижно  рiдно  покровненим  iз  чужими
начебто менi людьми, з тими, що вмерли в сопусi й вiд  кулеметних  черг  у
сорок другiй камерi, i з тими, що лежали вже в ровах коло  костьолу,  i  з
тими, що траплялися менi на пiдлозi в коридорi, i з  цими  розп'ятими  пiд
солдатами  дiвчатами;  я  був  iз  ними  всiма,  моя  кров  перемiшувалась
по-побратимськи з ?хньою i розливалася струмками на кам'яних плитах,  мене
болiли простреленi ?хнi груди, я лежав разом iз ними на сонцi  й  очiкував
свого погребения; усi ?хнi, живих i мертвих, стогони, волання,  прокльони,
молитви, послання мисленнi родичам у мiста й села вмiщувалися й  клекотали
в мо?й душi, усi болi були мо?ми, i, нишкнучи обiч трупiв голих жiнок, над
якими теж, видно, збиткувалися, як над цими двома нинiшнiми, я  думав,  що
коли, дасть Бог, виберуся звiдси, то менi вистачить почерпнутого  на  цiле
життя, а то й по смертi: десь у чистилищi буду тисячу рокiв  видобувати  з
душi передане менi закатованими у Рогачiвськiй  тюрмi  й  буду  обпiкатися
чужими муками тисячу лiт як сво?ми власними.
   Покута це моя i потреба...
   Можете назвати мене, добродiю мiй Василю, фiльозофом, який на  старiсть
позбирав трохи розуму, а я собi мiркую,  що  якраз  замолоду  в  Кармелiтi
пройшов я вищi школи. Хто зна?, як би прожив життя, коли б не перебув  тих
кiлька лiтнiх ночей у Рогачiвському кримiналi. Може, став би донощиком, що
нашiптував би "органам" на сво?х сусiдiв, може, записався б безбожником  i
скидав би з церков хрести (? серед нас i такi, аби грошi), може,  зробився
б партiйним, щоб бути в колгоспi не фiрманом, а бодай би бригадиром, може,
був би зрадником i свого часу водив би (як деякi водили)  енкаведистiв  по
лiсах, винюхуючи бандерiвськi схрони? Може, обiкрав би сироту або зневажив
би вдовицю? Господи, та хто зна?, скiльки б лишилося за мною лихо?  слави,
ганьби, якби не кулемет в руках косоокого чубарика, якби  не  розпростертi
при свiчках отi бiлi дiвчата пiд п'яними вiд похотi солдатами...
   Мене, очевидно,  можна  назвати  боягузом,  останньою  наволоччю,  i  я
можливо, заслуговую на презирство, але, бачучи наругу над гiмназистками, я
не мав нi сили,  нi  вiдваги  бодай  ворухнути  пальцем,  щоб  тих  дiвчат
оборонити; я був розчавлений, немов черв'як, на якого наступили чоботом; я
не вiдчував нi рук,  нi  нiг,  не  дихав,  не  чув  свого  серця,  лише  у
розпухлiй, зда?ться, головi жила насторога: дивися, стеж за ними й не смiй
нi сплакнути, нi скрипнути зубом, i не смiй зiмлiти, iнакше - видаш  себе.
Хоч, щоправда, напливали на мене, як крига на рiцi, моменти, коли хотiлося
вмерти, щоб не бачити, що дi?ться на розстелених коцах, на яскраво,  немов
на глум, освiтленiй сатанинськiй сценi. Боже мiй, чому я не ослiп, чому  я
не оглух, чому я не вмер вчасно... чому було менi призначення  бачити,  як
енкаведе пiдтягувало штани, а потiм за наказом голомозого  командира  отiй
високiй дiвчинi "за кару" забивали в лоно горiлчану пляшку. Послухайте, ви
можете це собi уявити? Ви можете повiрити, що це робили люди? Я  знаю,  що
трапляються серед нас поодинокi виродки, садисти  iз  вивихнутим  розумом,
але щоб садистами були поспiль люди з державними  знаками  на  чолi...  Ви
вчений чоловiк, добродiю мiй Василю,  але  напевно  в  нiякiй  табулi  вiд
сотворения свiту не вичитали, що десь у якiйсь кра?нi отак  знущалися  над
жiночою плоттю.

   Дiвчина тiльки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист  сiв  задницею
?й на обличчя, а ще iншi тримали за руки й  за  ноги,  тiло  ??  билося  в
конвульсiях, гола його бiлизна спалахувала при свiчках кривавим  полум'ям.
Врештi вона  зiмлiла,  бо  стихла,  а  голомозий  командир  стрiлив  ?й  з
револьвера просто в лице... i другiй  мученицi  теж  стрiлив  ув  обличчя,
потiм солдати поволокли ?х за коси до купи мерцiв.
   На цьому сатанинськi  оргi?  не  скiнчилися:  ще  три  чи  чотири  рази
голомозий полiтрук засвiчував на горищi  вiвтарнi  лiхтарi,  iще  знову  й
знову приводив вiн сюди арештованих дiвчат i вiддавав  ?х  на  розтерзання
енкаведистам. Особисто вiн сво? жертви не гвалтував,  вiн  лише  походжав,
заклавши назад руки, попахкуючи сво?ю люлькою...  i  вiн  лише  командував
кожного разу: "Ану, ребята, давайте за д?ло. Ану, кто первий?  Ану,  дайте
жизнi сукам, щоб помнiлi вас i на том св?т?. А етой  по  всему  -  бутилку
между ног. I етой тоже бутилку.  А  етой  отреж  сiскi,  Серьожа.  А  етой
подсипте в манду битого стекла!.." Так тривало до свiтанку...
   На свiтанку умовкли на подвiр'? трактори, стихли пострiли й крики. Було
нiмотно,  глухо,  тюрма  немовби  спала  безпробудним  сном:   всi   мерцi
по-мертвецькому спали. Не знаю, як я зважився зрушитися зi  свого  сховку,
певно, вдiлила менi вiдваги тиша. Я пiдкрався до дверей,  потiм  спустився
сходами й iз-за одвiрка виглянув на коридор. Нiде живо? душi, лише трупи й
трупи просто в коридорi... в камерах трупи лежали стосами попiд стiнами аж
до стелi, пострiлянi вони були й порубанi, в кого  очi  виколенi,  в  кого
животи розпоренi, в кого сокирою  поцюканi  обличчя.  Я  iшов  помiж  ними
один-?диний живий, призначений  Господом  Богом  бути  ?диним  свiдком  на
Страшному Судi. Енкаведистiв не було й слiду, повтiкали поквапне, лише  на
подвiр'? лежав униз обличчям поцiлений, мабуть, сво?ми в потилицю прикутий
ланцюгами до трактора червоноармi?ць Чернишов.
   Бог вивiв мене за руку з тюремно? брами i перехрестив на  життя.  Мiсто
iще спало, нiхто й не сподiвався, що "визволителi" дали  драпака.  Я  один
дибав мiстом i пси-приблуди чомусь  вiд  мене  сахалися  i  скавулiли,  як
побитi, а якась бабуся, яка  вигулькнула  з  провулка,  глянула  на  мене,
скрикнула  й  затулила  обличчя  фартухом.  Мене,  на-правду,  можна  було
злякатися, я був увесь обкервавлений, зарослий, страшний  вiд  пережитого.
Бабуся одначе таки спам'яталася й спитала мене чи з жалю, чи з  цiкавостi:
"Ти звiдки йдеш, чоловiче?" Я ?й вiдповiв, що йду з того свiту,  з  самого
дна. "А чий ти будеш? З якого села?"

   Я не вiдповiв, промовчав. Навiщо щось знати старiй жiнцi... i не тiльки
?й однiй, а й рiднiй мо?й дружинi, мо?м  дiтям,  мо?м  сусiдам.  Свiт,  як
колесо, крутиться повсякчасно, i хто гаранту?,  що  завтра  тi,  якi  нинi
втекли, знову не появляться  на  колесi  й,  настромивши  на  мене  штики,
спитають:.
   - Як то сталося, Слободяне,  що  тебе  куля  минула.  Ану  -  збирайся.
Настала твоя черга.
   За мiстом у шуварах я упав без тями, без крапельки сили...

   ЧАСТИНА П'ЯТА
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   1
   Уже декiлька днiв я п'ю зелене хмiльне пиво; першого дня  увiв  мене  в
буковi лiси на пiщаних горбах i неглибоких ярах  Павло  Ключар,  а  вже  в
наступнi я сам торував сюди стежки: пiдкотивши штани,  брiв  через  Золоту
Липу, минав кукурудзянi й буряковi лани й, непомiтно пiднiмаючись  стежкою
все вище й вище, досягав тi?? межi, коли поля лагiдно й  похило  стелилися
менi пiд ноги. Внизу,  оперезане  суцiльним  шнурком  вiльшини,  пiд  якою
в'юнилася Золота Липа, дрiмало в кучугурах садкiв принишкле село, праворуч
за деревами плавав у небi хрест на Святому Дусi; i село, i поля, i  Святий
Дух гойдалися  в  золотистому  маревi  петрiвочного  дня,  безмiрний  Но?в
ковчег, у якому вмiстилося цiле скошене Опiлля, лiниво й  безгомiнно  плив
мимо букових лiсiв, а я стояв на березi й думав,  що  ковчег  доплива?  до
_жнив.

   Лiс не починався одразу, вiн спершу огородив себе вiд полiв, що лiниво,
але вперто пнулися вгору, широкими крайками лiщини й терену, а  вже  потiм
стежка з розгону, як сполошена сарна, вбiгала пiд куполи буковини i тут на
мить зупинялася, немовби для того, щоб огледiтись, вибрати  напрям  -  уже
вона помчалася помiж  стовбурами  дерев,  оминаючи  осипи  пiску  й  брили
камiння, що бiло й зубасто вищирювались на схилах горбiв. Лiс,  дарма,  що
дерева у високостi, прагнучи дотягтися одне до одного,  застеляли  кронами
небо,  виявився  рiдким  i  свiтлим;  чи  тут  по-мудрому  не   один   рiк
господарювала людська рука, чи лiс мав пота?мний, тiльки для нього писаний
закон, але кожне  дерево  тут  мало  досить  мiсця  для  росту  й  кожному
вистачало сонця. Очевидно, старi буки -  патрiархи  цих  лiсiв  колись,  у
давнину, вкорiнилися переважно у вологих сiдловинах помiж горбами,  а  вже
колами - низом i верхами  розсiвалася  молодь.  Кривi,  горбатi,  кволi  й
несмiливi загибали тут вiдразу - лiсовi-бо закони жорстокi, й лише здоровi
та гiнкi здобували право сягати хмар.
   Я не брав з собою  етюдник.  Ключар  казав,  що  ми  "просто  йдемо  за
грибами", а ходiння з етюдником чи  навiть  лише  з  блокнотом  -  це  теж
продовження роботи,  шукання  "красивих  мiсць"  для  малювання.  "А  вам.
Майстре, треба вiдпочити, вiдключитися, забути про крик i жах ув очах, якi
ви очистили вiд тиньку на стiнi Святого Духа".
   Ключар, вочевидь, зауважив, що стiна в Святому Дусi мене виснажувала. Я
не спав ночами, особливо пiсля того, коли старий Iван Слободян переклав на
мене свiй хрест, немовби я насправдi _був  тим  мiфiчним  Iзографом,  який
ходить по Опiллю й визбиру? людськi страждання; я пiдсвiдоме по?днував жах
i бiль в очах, що на фресцi, з глибиною благання, вiдчаю  тих  арештованих
дiвчат-гiмназисток, якi випрошували в енкаведистiв  незбезчещено?  смертi;
менi котрогось вечора навiть здалося, що очi на фресцi разом iз Слободяном
бачили залиту кров'ю рогачiвську Кармелiту, тiльки Iван Слободян заклято й
страшно мовчав, а очi стражденне волали на цiлий свiт.

   Уночi, коли я сидiв без сну на призьбi  Ключарево?  хати,  смалив  свою
люльку i чекав нетерпляче ранку, щоб припасти, як до спасiння, до роботи в
Святому Дусi, Ключар теж висунувся з хати, сiв поруч i,  обнявши  мене  за
плечi, спитав:

   - Може, на день-два, Майстре, вiдвезти вас до Львова? Або  ж  покличемо
сюди дружину? Вам треба вiдпочити, майстре. Фреска нiкуди не втече.

   Я вiдмахнувся:
   - Ет, дурницi. Який може бути  вiдпочинок?  Мо?  призначення  на  цьому
свiтi вiдкрити фреску, очаруватися нею, осягнути  глибину  терпiння  того,
хто намальований на стiнi. А потiм уже - умерти.
   - Лишiть, Майстре, розмови про смерть. Вам ще треба намалювати не  одне
сво? полотно. Хто, окрiм вас, намалю?  Iсуса,  який  сидить  задумливо  на
порозi нашо? церковцi й спогляда? з болем на  яловi  колгоспнi  клопоти  у
Черченi? - Ключар нагадав менi недавню нашу розмову, коли я дiлився з  ним
сво?ми малярськими задумами.
   - Може, потрiбно... може, варто намалювати цикл полотен, що називався б
"Iсус  Христос  на  Опiллi"?  -  Я  не  пам'ятаю,  як  пiддався  спокiйнiй
розсудливостi Ключара; я не помiтив, як вiн вивiв  мене  на  поле  творчих
розмислiв.  -  Найперше  я  колись  намалюю,  як  розстрiлюють  Христа   в
Рогачiвськiй тюрмi. Уявля?те: подзьобана,  зранена  кулями  бiла  стiна...
попiд стiною мерцi й мерцi, цiлi ?х гори,  i  лише  Христос,  розпростерши
руки, сто?ть помiж ними живий. Iще живий... йому  вiдмiряно  жити  двi-три
секунди, напевне, вiн уже не встигне  звернутися  до  Бога-Вiтця  свого  з
жалями, що покинув його у скрутну хвилину, бо... бо кулемет  нацiлений  на
його груди... а до кулемета припав енкаведист у будьонiвцi.

   - Отож... отож, бачите, скiльки у вас попереду роботи, а ви  заговорили
про смерть, - обiзвався Павло Ключар, - хсАу  вiрити,  що  таки  намалю?те
розстрiл Iсуса Христа... ви не ма?те права цього не намалювати.  Тiльки...
чи дочека?мось, щоб його прилюдно виставити в галере?. Як, зрештою,  я  не
знаю, чи колись буде надрукована моя книжка. - В його голосi забринiв сум.
- Та це не ма? значення... але це також не значить, що не  треба  малювати
задумане й не писати вiршi, якi кровоточать. Людина, прецiнь, живе надi?ю.
   - Надiя теж не безсмертна. Наста? час, i  вона  вмира?,  задиха?ться  у
зашморгу заплiснявiло? тишi, страху, побуту... у тому дрiб'язку,  в  якому
живемо, - вiдповiв я. - Життя дикту?  умови.  Ми  якось  уже  на  цю  тему
говорили, Павле. Не всi здатнi не пiдкорятися умовам, як ви, наприклад.
   - О нi, не вважаю пропащими й тих мистцiв,  у  яких  надiя  урештi-решт
вмира?, й вони пiддаються, тонуть у буденщинi, - глухо промовив Ключар.  -
Мистець - не ? камiнь прибережний, котрого хвилi житейськi лише обмивають,
не залишаючи на ньому слiду... слiди бруду й пiни. Мистець, на мою  думку,
скорше схожий на прибережне дерево, яке пiдмито плином рiки, корiння  його
оголене, чорне, спива? у себе всi сили, добрi й злi, що розчиненi у  водi.
Нiщо не мина? безслiдно для мистця. Хiба, примiром,  Майстре,  марно  мине
сьогоднiшн? лiто в Черченi? Ви iншi, не такий, яким були, коли малювали  у
сво?й майстернi оголену жiнку, шукаючи в нiй загадки. Ви ж _самi недавно у
цьому призналися. Я думаю, що сюжет про розстрiл Христа теж  не  виник  на
пiску.
   I Ключар замовк;  вiн  прислуховувався  до  ночi,  що  була  тривожною,
полохливою: на пiвденному сходi кресали небо блискавки.
   - Не в сюжетах лише рiч, - промовив я згодом. - Що б я у майбутньому не
малював, яку б старовину не реставрував, а вже сам як палець не буду.  Так
менi зда?ться. Буду щоденно вiдчувати присутнiсть суддiв... буду заглядати
в чорнi провалля людських трагедiй. Може, це буде присутнiсть цiло? землi,
планетарна моя вiдповiдальнiсть? Що я знаю... Ось був у мене, Павле,  Iван
Слободян, пришкутильгав старий висповiдатися, бо не може вмерти...  бо  не
ма? права вмерти без сповiдi, хоч сам  не  винний.  Власне,  сюжет  Христа
розстрiляного навiяв менi Слободян.  -  Я,  однак,  не  зважився  оповiсти
Ключаревi бодай коротко про пережите Слободяном, бо... бо, може, й справдi
десь  iснують  та?мнi  списки  розстрiляних,  де  його   iм'я   залишилось
незакресленим.  Що  з  того,  що  минуло  понад  сорок  рокiв?  Хiба  щось
змiнилося... змiнилися рогатi будьонiвки на кашкети з синiми околичками  i
тiльки. Усе iнше залишилося: звезда, кулемет, допити, доноси,  насильство,
жорстокiсть. Правда, голомозi командири прибралися в сучаснi  цивiлiзованi
форми, в краватки, в бiлi комiрцi. А суть... О Господи, ходять по свiту  в
бiлих сорочках i краватках цивiлiзованi дияволи.

   Я мимохiть перехрестився.
   - Слободян, давно менi мама  переповiдали,  вернувся  з  того  свiта  i
тiльки. I бiльше  нiчого  нiхто  не  зна?...  -  Ключар  не  помiтив  мого
хрещення. - Та й знати, очевидно, не повинен. Нiхто не верта?ться  з  того
свiту... а якщо верта?ться - то мовчить. Видно, такий закон. Одначе  задля
сво?х онукiв, задля усiх нас Слободян  закон  порушив.  -  Ключар  черкнув
запальничкою, прикурюючи цигарку, й на одну мить омилося вiд темряви  його
лице: вдивлявся в нiч... а чи вдивлявся в минуле. -  Так,  Слободян  закон
порушив, - провадив далi Ключар,  -  вiн  порахував,  що  висповiдане  вам
знадобиться, що якраз ви про те, що вiн пережив, повиннi знати, i вже  вiд
вас, з вашо? руки пiде його сповiдь помiж люди.
   Я мовчав; я таки не був упевнений, що маю право переповiдати почуте вiд
Слободяна; я боявся тривожно? сьогоднiшньо?  ночi;  я  боявся  дияволiв  у
краватках.

   - Хiба ви нiколи не чули... нiхто вам  не  оповiдав,  шо  влiтку  сорок
першого року, коли червонi вiдступали, тюрми були  запрудженi  трупами?  -
спитав мене Ключар.
   - Чого ж, - вiдповiв я, - переповiдали в  мо?му  селi  краяни,  тi,  що
?здили в Бистричани у сорок першому роцi розпiзнавати сво?х; оповiдали про
жiнок iз вiдрiзаними грудьми, про  чоловiкiв,  яким  повибирали  очi,  про
обличчя, поцюканi сокирою,  про  розп'ятого  на  дверях  священика,  якому
розпороли живiт i вклали туди мертве немовля. Сотнi й  сотнi  закатованих.
На пам'ять про них... про цi жертви коло читальнi в  мо?му  селi  висипали
високу могилу й вкопали березовий хрест. По вiйнi, пам'ятаю,  облавники  з
псами зiгнали до тi?? могили старого й малого й наказали тачками,  вiдрами
або й жменями тую могилу розсипати. I я з мамою землю носив i  носив...  А
хрест  спалили,  обливши  бензином;  i  поки  горiв  хрест  чорним  димом,
опер-уповноважений  Ступа...  був  такий   лютий   Ступа...   зорганiзував
швидкоруч мiтинг, викрикуючи, що хрест i могила - це наклепи на  радянську
владу. Трупи в Бистричанськiй  тюрмi  -  це,  мовляв,  робота  гестапо  та
укра?нських нацiоналiстiв, з цього приводу ? офiцiйне  роз'яснення  уряду,
ще з лiта сорок першого року, бо ще тодi, мовляв,  фашисти  розтрубiли  по
свiту про нашi буцiмто звiрства.
   Справдi, пiзнiше, коли я вчився  в  iнститутi,  читав  про  це  урядове
спростування - роз'яснення Мiжнародному Червоному Хресту. Згадав я  також,
що на цю тему була в мене розмова з Подолюком.
   -  I  ви  повiрили,  Майстре?  -  спитав  навпростець  Ключар.  -  Цiла
система... партiя...  уряд...  iдеологiя  тримаються  на  облудi.  Всi  це
знають, i всi вдають, навiть парт?йцi,що  вони  найправовiрнiшi  будiвники
комунiзму.
   - Я теж мiж ними, Павле, - зiзнався я щиро. - Шо зробиш... казала  менi
недавно одна жiночка: свiт зiтканий iз брехнi. Це страшно, якщо вдуматися.
Страшно, що ми прагнемо забути сво? кривди.  Ми  -  це  старше  поколiння.
Молодше про нашi кривди нiчого не зна? або ж не хоче знати, бо легше  жити
без страху за минуле й майбутн?.
   - У страху очi великi, Майстре, часом навiть  завеликi,  нiж  насправдi
вони ?, - промовив Ключар сердито. - Все на свiтi минуще... свiт тече,  як
рiка. Настане час, коли страх вивiтриться з душ,  як  застояний  сморiд...
або ж притупиться... або ж наста? нагальна потреба його не боятися, як  це
сталося з  старим  Слободяном.  Очевидно,  ви  теж  не  вважа?те  себе  за
вiдважного, одначе  зважилися  припасти  до  стiни  Святого  Духа.  Я  теж
вiдважився не скоритися обставинам. Старий наш Вербень  вiдважився  ?здити
по околицi на сво?му дриндулетi й зарисовувати старовину,  що  в  принципi
владою не пiдтриму?ться. А чи не було  вiдважним  п'ять  рокiв  тому  наше
жiноцтво, яке стало в оборонi Святого Духа? Заледве хтось помiтив,  що  iз
колгоспно? столярнi донесли до церкви спецiально зроблену високу  драбину,
як жiнки, немов ластiвки ?м цю новину рознесли, кинули ферми  з  коровами,
телятами й свиньми, позлiталися алярмове з полiв - i таки змусили злiзти з
драбини Петра Шкрабана, ? гакий у нас  пияк  i  ледацюга,  який  за  грошi
погодився  скинути  з  банi  Святого  Духа  хреста.  Жiнки  в  один  голос
пригрозили, що спалять йому обiйстя,  що  буде  падати  на  нього  камiння
звiдти, звiдки вiн i не очiку?. Ну, попервах, Шкрабан геро?жився,  коли  ж
мiлiцiя, що спецiально прибула з району, церкву оточила,  й  вiн,  сарака,
був переконаний, що над людьми пану? страх, що нiхто з крикливих жiнок  "у
присутностi влади" не посмi? кинути в нього каменем... а одна таки кинула,
i друга, i третя... град камiння полетiв на Шкрабана, вiн, правда,  вчасно
з драбини зiскочив, але двох мiлiцiонерiв камiння таки поцiдило.
   Начальство з району, парторг колгоспний Афоня Пиндилик  збиралися  Доню
Римикову й Параску Качур, вiддаги пiд суд, як найактивнiших  пiдбурювачiв.
Але громада... цiле село  збiглося...  сказали:  влада  сама  спровокувала
iнцидент. Якщо жiнок будуть судити,  то  вже  вiднинi  нiхто  не  пiде  на
роботу: нi в поле, нi на ферму,  навiть  фiрмани  покинуть  коней.  Ну,  й
начальство мусило вiдступати. Адже це не  сороковi  й  п'ятдесятi  роки...
годi би швидко пристрастi вгамували. Нинi iншi часи... треба рахуватися.

   Я слухав Ключара й думав, що, мабуть, нема на свiтi  кра?ни,  де  жiнки
стережуть не тiльки домашнi вогнища,  а  й  також  святинi  свого  народу.
Воiстину, я нiчого не знаю про жiночу сутнiсть, дарма лише тижнями  корпiв
над портретом сво?? дружини. Я, певно, малюючи оголену жiнку, шукав у  нiй
вiчного  поклику  продовження  роду.  I  так  воно  звичайно  ?,  первiсне
призначення жiнки - кохання  i  дiти,  але  Господь  не  передбачував,  що
настануть сатанинськi часи, коли нашим жiнкам  треба  буде  боронити  сво?
храми, коли вони потайки будуть схрещувати сво?х дiтей,  коли  ?х,  жiнок,
будуть вiддавати  на  розтерзання  похiтливим  бандитам,  щоб  обезчещених
замучити. Христос, якого  розстрiлю?  енкаведист  пiд  бiлою  костьольного
стiною,  повинен  також  дiзнатися  про  страждання  дiвчат-гiмназисток  у
Рогачiвськiй тюрмi, про щоденне жiноче крiпосництво на  колгоспних  полях,
де ?х вроду, силу, роки i щастя спивають отi  безкра?  плантацi?  цукрових
бурякiв... про жiнок, яких, мов на глум, називають тваринниками, чи?  бiлi
ноги в гумаках на  фермах  у  гноях  i  в  болотi  пухнуть  i  набираються
ревматизму, а руки чорнiють i трiскаються. I хiба можна осуджувати ланкову
Наталку Рибку, яка мусить спати iз заслиненим партiйним секретарем чи ще з
якимсь начальником?
   - Ми народ страстотерпцiв, -  цi??  ночi  Павло  Ключар  повторив  свою
думку, яку вiн колись виголосив у Святому  Дусi,  цiпенiючи  пiд  поглядом
великих очей, визволених нами з-пiд тиньку на стiнi. - Той давнiй  Iзограф
зобразив муку... може, муку не однi?? людини, а цiлого народу.
   Я ще тодi не погоджувався з Ключарем; я йому  нагадував,  що  укра?нцiв
мають за веселий народ, бо ж Укра?на й  крiзь  сльози  смi?ться,  бо  ж  ?
спiвучою нацi?ю, яка, вдаривши лихом об землю, спiва? собi, дивуючи свiт.
   - Але ж ви зна?те. Майстре, -  зауважив  менi  сухо  Ключар,  -  що  це
брехня, що це малоросiйськi веселощi в червоних шароварах.  Якi  веселощi,
прошу вас, якi гопаки, коли мiльйони загиблих вiд голоду, коли матерi  ?ли
сво?х дiтей, коли... стогiн стелиться вiд краю до краю. Чу?те?
   Я учився у Черченi  слухати  стогiн;  навiть  сьогоднiшня  нiч  напо?на
болем; нi, то не блискавицi  крешуть  небо,  то  бiль  наш,  то  крик,  то
молитва.

   - Я не був, Майстре, - провадив  далi  спроквола  Павло  Ключар,  -  на
жоднiй вашiй виставцi, тому не  стану  сперечатися,  чи  багато  на  ваших
полотнах смiху та спiванок, чи  багато  там  сонця  i  звичайно?  людсько?
радостi вiд того, що, скажiмо, в родинi появилося дитя або ж що тракторист
Iван виорав загiн кам'яного поля, i погiдно йому на душi. Якщо  навiть  ви
таку  усмiхнену   картину   намалю?те,   то   навмисне   сфальшивите,   бо
трактористовi, що сидить утомлено на скибi, абсолютно  байдужа  земля,  бо
вiн не чу?, що земля диха? i промовля? до нього, бо вона - не його  земля,
вона навiть йому не мачуха... земля i трактор - це лише робота. Чи не так?
Нема нiчого святого. А без  святощiв  -  нема  радостi.  Глухнуть  людськi
душi... глухi ми до Бога, до землi, до неба, до  храмiв,  до  самюс  себе.
Байдужiсть... чортополох байдужостi засiвають нам у  душi...  а  байдужих,
зiгнутих в каблук, спутаних шнурками лише тримати в хомутi. Ви  не  думали
над цим. Майстре?

   Допустимо, одначе, що не ви, а хтось iнший... хтось  десятий  чи  сотий
нiбито тiльки те й робить, що малю? сучасних людей усмiхненими у  полi,  в
родинi чи в цеху - це замовлене щастя, iнакше  не  вiзьмуть  твою  рiч  на
виставку, не закуплять для музею. Шо зробиш -  живемо  в  епоху  замовного
щастя. У минулi часи тi, що панували над народом, принаймнi не вдавали, що
довпровадили народ до обiтовано? землi. Ви -  реставратор  також,  людина,
яка зна? старовинний  укра?нський  живопис,  теж  можете  пiдтвердити:  на
iконах нема безжурних лиць i веселих сцен. Хiба не так? Вiдколи маю якийсь
стосунок до Святого Духа, я купую при нагодi альбоми, буваю  в  музеях,  у
церквах... так, буваю, i нiде я не бачив на дошках людсько? радостi. Може,
я помиляюся,  надто  узагальнюю...  Матерi  Божi  -  переважно  замисленi,
зажуренi майбутньою долею свого сина, якого тримають на  руках.  Iсуси  на
розп'яттях - це мука i смуток. Бог Саваоф  -  суворий,  гнiвний.  Апостоли
дивляться тобi ув очi й мовби запитують, як ти. Божий чоловiче,  на  свiтi
живеш i чим промишля?ш? Страшний Суд - це страшний суд i до  нього  нiчого
не додаси. Тайна Вечеря пронизана тривогою, Юдиною зрадою, що ось-ось  ма?
вiдбутися. Тема Юрiя Змi?борця -  це  вiчне  змагання  зi  злом.  Ви  мене
слуха?те?..
   Так, я його уважно слухав i ще  мимохiть  прислухався  до  стогону,  що
чорно гуркотiв, двигтiв пiд  землею,  як  потоплений  дзвiн.  Мене  нi  на
крапельку не здивувало, що молодий сiльський учитель, проскрибо-ваний поет
вишуку? у музеях вiддiл стародавнього  укра?нського  малярства,  адже  вiн
формувався пiд впливом Данила Вербеня, а крiм того, щоденне спiлкування зi
Святим Духом залиша? в його поетичнiй душi добрий слiд. Зате мене  при?мно
вразило, що Ключар шука? в iконах живо? людсько? душi, ?? порухiв, глибин,
адже й старожитнi iкони, котрi,  звiсно,  малювалися  за  певним  взiрцем,
несуть... а таки переважно  мають  на  собi  печать  духу  сво?х  творцiв.
Сiльськi богомази з недалекого XIX столiття - творцi народного  iконопису,
люди  безпретензiйнi,  й  то  залишали  у  сво?х  творiннях  самих   себе:
добродушно-хитруватих  святих  Микола?в,  на?вну  вроду  сiльських  Марiй,
погрозливе  кивання  пальцем  вчителя  парафiяльно?  школи  Iсуса  Христа,
грiзних i непiдкупних Саваофiв - волосних старшин. В одного колекцiонера я
бачив чималий образ, намальований на полотнi й датований 1846 роком,  який
походить з Надзбруччя: такi образи селяни полюбляли мати в сво?х  хатах  й
тому називали "домашнiми богами". На полотнi  зображена  сцена  покладання
тiла Iсуса Христа у грiб. Але що дивно: маляр або не знав,  що  в  Святому
Письмi мовиться, що тiло Христове з дозволу Пiлата  зняли  та?мний  Iсусiв
учень Иосиф iз Арiмафе? i Никодим, який принiс  для  погребения  смирну  й
алое, або ж свiдомо створив  апокриф.  Вiн  по-сво?му  уявив  цю  сцену  й
по-сво?му ?? намалював: Христа кладуть у грiб ?русалимськi чотири дiви. На
них зелений, малиновий, синiй i бiлий хiтони... я думаю, що якраз барвисте
вбрання у  центрi  композицi?  продиктувало  художнику  намалювати  жiночу
групу. Я не  мiг  вiдiрвати  очей  вiд  образу:  нi  жiноча  скорбота,  нi
свавiльне поводження з бiблiйним сюжетом, нi яскравiсть фарб не  прикували
мiй зiр... вразили чорнявi округлi обличчя жiнок, великi,  завбiльшки,  як
лопати, розплесканi руки й босi ноги. Художник, певно, бачив такi  руки  й
ноги у сво?х сусiдок, якi ще тодi ходили на панщину.  А  я  несподiвано  у
постатях ?русалимських дiв упiзнав теперiшнiх колгоспниць. Iсус Христос же
був схожий на колгоспного фiрмана, який вмер  раптово  у  силоснiй  ямi  -
доконала його каторжна  робота  -  цiла  композицiя  пронизана  безвихiддю
укра?нського буття.

   Ну, зрозумiло, iкони малювали не для веселощiв,  вони  призначалися  до
самопокаяння, самоочищення, для розмови з Богом та iз самим  собою:  сто?ш
на колiнах перед грiзним i добрим водночас Саваофом та iз  свiтильником  у
руках блука?ш  у  катакомбах  власно?  душi:  нiяке  зло  не  повинно  там
зата?тися перед Господом i перед самим собою.
   - Ви можете нагадати менi, - перервав мо? роздуми Павло  Ключар,  -  що
святi образи призначенi для осмислення самого себе. Чи  не  так?  Стою  на
колiнах перед скорбною Матiр'ю i думаю, зважую, запитую: хто  я  ?сьм,  чи
??, Марi?на журба, не означа?, що вона журиться не лише долею свого  сина,
але й також мо?ю? Де тут до веселощiв?
   Проте, як менi зда?ться,  i  наш  свiтський  живопис  не  вiдзнача?ться
вакханалi?ю плотських радощiв,  як  в  iнших  культурах.  Згадаймо,  що  й
загальновiдомий Козак Мамай, дарма, що сидить  пiд  деревом  iз  кобзою  в
руках, а побiч нього кiнь вороний i штоф  з  оковитою,  спогляда?  на  нас
сумовито й замислено: не тiшить йоiо кiнь вороний i зелений штоф...
   Та й звiдки  радiсть  може  взятися.  Майстре,  коли  Укра?на  -  земля
трагедiй. У самому словi, в  Укра?нi,  чую  тривожне  клекотання  дзвонiв.
Чу?те, Майстре, навiть  сьогоднiшня  нiч,  така  начебто  лiнива  й  тиха,
пронизана  тривогою.  Земля  спить...  сплять   люди,   немов   каторжани,
мертвецьким сном, а тривога, сум, плачi, пострiли, смертi, пожежi,  зради,
байдужiсть, i духота й слiпота рабська...  i  пориви  геро?в  розчиненi  у
цьому лiтеплi ночi... розчиненi, як сiль v  водi.  Скiльки  буде  потрiбно
пекучо? енергi?, горiння, щоб випарити з каламутi бiлу сiль геройсгва.
   Ключар надовго замовк. Я  теж  мовчав;  я  роздумував  над  Ключаревими
словами; вiдчувалося, що вони не зродилися оце щойно, поки  ми  сидiли  на
призьбi, слова цi були, певно, живлющим  чорноземом,  iз  якого  пророста?
його поезiя.
   Хотiлося менi обняти цього милого й  мужнього  чоловiка,  Дон-Кiхота  з
Черчена. Тiльки замiсть-уявних Сервантесових  ворогiв  чатували  на  нього
вороги справжнi. А вiн ?х не боявся.
   Iнший на його мiсцi, викинутий зi школи, запiдозрений  у  нелояльностi,
вчитель без роботи, поет iз замурованими устами  -  фактично  викинутий  з
плину життя iнтелiгентно? людини, потонув  би  в  сiльському  загумiнку  з
численними  дрiбними  клопотами,  змирився  б  iз  ними  i  жив  би   собi
приспiвуючи, бо ж тодi не мав би вiн часу прислухатися, чи й серед ночi не
клекоче тривожний дзвiн. "А якщо й навiть дзвiн клекоче, то  що?  Шо  мене
обходить? Моя ж хата скраю..."

   Ключар не  здогадувався,  що  я,  попахкуючи  люлькою,  кружляю  думкою
навколо його особи; чим довше трива? моя робота в Черченi, тим бiльше  вiн
менi подоба?ться; i хто зна?,  чи  в  Черченi  я  вiдкриваю  середньовiчну
фреску  чи,  може,  в  Черченi  з  допомогою  Ключара  i  Вербеня   знiмаю
нашарування з самого себе;  я  й  ранiше  мав  пiдозру,  що  леп,  кiптява
осiдають на мо? лице,  про  це  вiдверто  менi  говорив  Петро  Степанович
Грицай, я казав йому, що це, мiй учителю, тiльки маска, хто нинi  живе,  а
тим паче - мистець, без маски?
   - То я вже чув, - хитав головою Грицай. -  А  якщо  маска  приросте  до
тебе, i вже ?? не вiдiрвеш? Хiба що люди допоможуть. Але це буде боляче...
   Чи Ключаревi спада? на думку, що вiн провадить мене в  чистi  води  все
глибше й глибше, щоб я учився зiшкрiбати леп?
   Не знаю...
   - Пiдемо спати, Майстре, - Ключар пiдвiвся з призьби. - Нiч  коротка...
нiч кiнча?ться. Вранцi помандру?мо в лiс за грибами. Згода? - Вiн,  певно,
усмiхнувся сам до себе, бо голос його був теплий, як вiтер iз пiвдня. - То
як вам сподобалася моя пропозицiя? До речi, я давно збираюся повести вас у
нашi лiси... це так вам потрiбно... вам, який вiдкрива?  страдницькi  очi.
Вам  треба  просто  вiдпочити,  походити  помiж  деревами...  походити   и
переконатися, що наша iсторiя так само, як у цiй ночi розчиненi тривога  й
смерть, розчинена в лiсi, вона перебува? в деревах, помiж корiнням, вона в
травах, у камiннi, в пiщаних горбах. Вiрите менi?
   Менi хотiлося йому вiрити, хоч я й не  уявляв,  як  може  бути  iсторiя
розщеплена в деревах i в зелах, це, мабуть, лише поетичний образ.
   - Втiм, - додав Павло Ключар, - облишмо iсторiю, йдемо лише  по  гриби.
Даймо собi  спокiй  з  усiм,  що  нас  мучить...  нас  мучить  нетерпiння,
безсоння... до нас приходять люди з сво?ми стражданнями;  нас  розтерзують
думки.

   Спочатку у лiсi направду, забувши про все, ми  жили  "самими  грибами",
нипаючи по полянах i попiд деревами;  гриби  нам  то  показувалися  цiлими
родинами, поодинцi,  то  раптово  зникали,  прикривши  капелюшки  торiшнiм
прiлим  листям  чи  зеленим  аж  чорним  хвостом  папоротi.   Це   дiялося
чародiйство лiсу, який вiдбирав  у  людини  розум  i  надiляв  лише  одним
стремлiнням - знайти гриба. Коли ж  наставали  хвилини,  що  здавалося,  в
цiлому лiсi нема нi одного козарика, чародiйство виводило  мене  на  чисту
поляну i сiяло... i сiяло - аж  дух  захоплювало  -  навколо  крiпкенькими
боровичками: перший, другий, третiй, четвертий... А коли зрiзав п'ятого чи
шостого, я вiдчув, що впиваюся зеленим лiсовим вином.
   Тим часом чародiйство лiсове  лише  починалося,  i  Павло  Ключар  цi??
хвилини дочiкувався, наперед знаючи, що так воно станеться... станеться...
станеться...  станеться...  бо  замiсть   гриба   пiд   старезним   буком,
розчахнутого громом, я пiдняв уламок шийки горщика; i не встиг я  подумати
про теперiшнiх лiсорубiв, що могли розтрощити тут горщик iз варениками, бо
звiдки на високому горбi узялося бите череп'я, як мо? око помiтило, що мiж
корiнням бука червонi? iще один черепок, але вже iншо?  форми.  Я  вiдклав
кошик iз грибами (я ганебно про них, про гриби, забув) i, колiнкуючи, став
повзати навколо дерева, збираючи  черепки;  я,  щоправда,  не  археолог  й
нiколи реставрацi?ю викопних керамiчних речей не займався, але  бачив,  iз
яким захопленням стуляв  докупи,  примiрював  розчавленi  землею  i  часом
предковiчнi  горщики,  миски,  амфори,  ринки  та  iнше   начиння,   Петро
Степанович Грицай, i тому вiдразу зорi?нтувався,  що  маю  справу  з  дуже
давнiми знахiдками; я хотiв було  покликати  Ключаря,  бо  думав,  що  вiн
блука? далi поза кущами, шукаючи грибiв, а вiн обiзвався за мо?ми плечима:
   - Цiкаво, правда? Тут майже з-пiд кожного дерева, старого  й  молодого,
"виростають"  черепки.  Ваш  Петро  Степанович  дату?   ?х   п'ятим-шостим
столiттям. Очевидно, сто?мо на городищi Бiлих Хорватiв... горб  цей  помiж
тутешнiми людьми назива?ться "Замок князя Рога".  Нi,  нiяких  згадок  про
Рога вченi не знайшли, та й чи знайдуть, князь Рiг та його замок - це лише
народна пам'ять, або й лише красива  легенда,  -  засумнiвався  Ключар.  -
Хоч... мушу вiрити, що якась оборонна споруда тут була.  Коли  пiднiмемося
на плоску вершину горба, то легко помiтимо, що  його  оточують  три  нитки
валiв. А ще _видно кручену дорiжку, що бiгла з вершини у яр.
   Лiс,  дерева-патрiархи,  зрiлi  буки  й  гiнкий  молодняк,  немов  во?,
стерегли сво?ми плечима тайну давнини, одначе з  плоско?  й  зовсiм  голо?
вершини горба, що була довгою приблизно крокiв на  сiмдесят-вiсiмдесят,  а
широкою - десь на десять крокiв менше, менi направду, вдалося побачити три
яруси валiв; колись, очевидно, вони були  високими,  час,  дощi  й  дерева
помiтно ?х поруйнували, проте, й  дотепер  ще  виглядали  грiзно.  Хто  ?х
насипав? Коли?
   - Архелоги тут не копали? - спитав я Ключаря.
   - Нi тут, та й нiде в iншому мiсцi, - вiдповiв сердито Павло.  -  Дехто
навiдувався сюди,  збирав  черепки,  захоплювався  залишками  фортифiкацiй
предкiв i висловлював здогад, як, наприклад, наш спiльний  знайомий  Петро
Степанович Грицай,  що  городище  належить  Бiлим  Хорватам,  якi  сидiли,
осiдлавши  Карпати  й  створивши  обабiч  гiр  могутню  державу  -  Велику
Хорватiю, i на цьому,  на  жаль,  усе  закiнчувалось.  Розкопки  вимагають
немалих коштiв. Хто зараз у Ки?вi чи у Львовi цiкавиться  направду  Бiлими
Хорватами, iсторичними  нашими  коренями,  навпаки  -  робиться  усе,  щоб
корiння усохло. - Ключар був огнiваний, пшеничнi брови нависли над  очима,
що звузилися в гострi щiлинки  й  поблимували  звiдти,  з  щiлин,  зеленим
вогнем. - Нема, однак... нема, чорт вiзьми, на свiтi тако? сили,  щоб  усi
корiнцi покорчувати, висушити й спалити на попiл. Хiба  я  вам  не  казав,
Майстре, що наша iсторiя ?  не  тiльки  в  древн?сховищах,  якi,  як  самi
зна?те, хтось планомiрно спалю?, але  й  також  закодована  в  могилах,  у
деревах, у камiннi, у кожнiй  бадилинi,  земля  цiла,  немов  велетенський
мозок, нiчого не забула. Ось погляньте тут, на лiсове городище: тут  кожне
дерево сяга? корiнням глибинних пластiв тисячолiть i п'? iз  глибин  силу;
дерева могли б багато дечого розповiсти й,  може,  таки  розповiдають,  ми
тiльки не розумi?мо ?хньо? мови. ?дине, чим вони, дерева,  прислуговуються
нам - це корiнням сво?м розорюють,  розсувають  i  викидають  на  поверхню
черепки. Мовляв, дивiться, тут жили вашi предки.

   Я  слухав  Ключаря  захоплено;  я  чомусь  подумав  про  полчища  наших
туристiв, що нипають по закордонню i вiдкривають  для  себе  америки...  а
рiдний край, оцi лiсовi й степовi городища,  безвiснi,  зруйнованi,  перед
ними, перед туристами, замкненi; мало серед нас Ключарiв, котрi  вiдчиняли
б пота?мнi дверi й вводили нас у храми, де нiчого нема, окрiм ру?н,  окрiм
черепкiв, зате ?сть присутнiсть духiв предкiв, ?х тiней.
   Ми з Павлом Ключарем мало не забули, що прийшли у лiс по  гриби;  цього
дня вiн  водив  мене  з  верха  на  верх  давнiми  забутими  стежками;  ми
спускалися в яри, на береги потокiв, що сльозилися помiж папороттю, яку  у
цих краях називають "коза-баран"; ми були на пагорбi, що ма?  назву  "Храм
Баби"; а ще iншi бiльшi й меншi горби, сiдловини називалися "Андрi?в Тiк",
"Билень", "Дуб Перуна"  (хоч  нiякого  дуба  там  i  близько  нема).  Хiба
колись... хiба колись панував там грiзний Перун).

   Ключар мав рацiю: воiстину iсторiя наша закодована в самiй землi. I хоч
нi Ключар, нi Вербень, нi селяни з лiсових сiл не  можуть  пояснити,  чому
мiсцини звуться отак, а не iнакше, самi назви свiдчили: тут ми  були,  тут
ми жили, тут  ми  сiяли  i  жали,  тут  ми  лягли  кiстьми  i  тут  будемо
перебувати, поки сонце.
   Я був дорешти очарований Опiллям; я тепер дiзнався,  чому  Ключар  став
ключником i сторожем Святого Духа; я тепер  розумiю,  чому  старий  Данило
Вербень товче собою по цiлому кра? i замальову? слiди давнини; i  тепер  я
собi з'ясував, чому в Черченi та в сусiднiх селах дотепер вiрять, що  десь
ходить Iзограф, який визбиру?, вислухову? людськi печалi. Всi вони...  всi
ми народжу?мося з прадавнiх тайн, iз землi, з каменю, з  листя,  що  впало
пiд тяжкi колеса самоскида, а проте не згинуло безслiдно. Бо хiба без  цих
та?нств ми могли б вижити?

   Коли ген пополуднi ми верталися в село, Павло Ключар чи  випадково,  чи
навмисне привiв мене на узлiсся, до запало? повстансько? кри?вки, що  була
колись вирита пiд кореневищами грубезного  бука;  помiж  корiнням  дотепер
стирчали здибленi вибухом колоди.
   - П'ятеро повстанцiв пiдiрвалися  тут  гранатами,  але  не  здалися,  -
пояснив Ключар. Вiн зняв свого солом'яного бриля й зашептав  "Отченаш"  за
душi загиблих; я теж думав про  душi  загиблих,  я  ?х  бачив...  я  бачив
хлопцiв, що сидiли на конарах бука й споглядали на нас.
   ...Менi було замало одного дня мандрiв  по  лiсi;  я  пив  його  зелене
хмiльне пиво наступного дня, i дня третього; я на самотi блукав городищами
й  капищами;  i  не  заради  вiдпочинку  блукав  буковими  лiсами:  скрiзь
проводжали мене очi, визволенi з-пiд штукатурки в Святому  Дусi;  той,  що
мав цi страшнi очi, теж прийшов на стiну в церквi Святого Духа iз  пiщаних
бiлих горбiв Опiлля. Тепер я утвердився у цьому достеменно.

   2
   Я нiколи  не  забував  колишнього  директора  нашо?  Горопасько?  школи
Северина  Петровича  Гайдаша,  який  у  п'ятдесят  сьомому  повернувся  iз
заслання додому. Менi переповiдали, як вiн стримiв на високому ганку свого
спорожнiлого будинку й нiмотно споглядав на село, на людей, якi  проходили
мимо його ворiт; день тодi  був  осiннiй,  сльотавий,  вулиця  потопала  в
багнюцi, з полiв поривами налiтала шарга; тi, що чалапали в багнюцi  попри
Гайдашевi розтрощенi ворота, скидали капелюхи й шапки, а жiноцтво хилилося
перед ним низько: дехто намагався з  Гайдашем  заговорити,  розпитати  про
сво?х, що теж десь там на сибiрах, а вiн, одначе, ?х не помiчав,  опершись
об одвiрок, дивився невидюще понад мокрi людськi обличчя, немов десь там у
клубоччях осiнньо? мряки розсотував та вимiряв сибiрськi сво? кiлометри...
i сподiвався, що на якомусь кiлометрi появиться небiжка його Iрина.
   Коли, бувало, я при?жджав в село до матерi, то вона  в'одно  пiдмовляла
мене,  щоб  я  по-сусiдському  порозмовляв  iз  професором.  Скажи   йому,
Василику, щоб не був анi злий, анi вiдлюдькуватий, бо  на  все  була  воля
Божа. Я уже не один раз говорила професоровi, що можу його  обпирати  i  в
хатi попорядкувати, на городi  допомогти.  Але  де,  навiть  на  порiг  не
пустив. Фуркнув тiльки: "Йди-но собi, жiнко, геть. Я нi вiд кого нiчого не
потрiбую".
   Гайдаш тримав на газдiвствi козу й кiлька курей,  на  городi  за  хатою
садив картоплю i всяку-ружну городовину. Як узимi, так  i  влiтi  ходив  у
фуфайцi та у кирзових чоботях; чоботи були  сорок  четвертого  розмiру,  а
вiн, проте, довбав ними землю, як солдат на парадi, - i в старiсть  Гайдаш
увiйшов жвавим, гострим, Сибiр йому хребет не зламав.
   По правдi кажучи, я не дуже  квапився  загощувати  до  мого  колишнього
шкiльного директора. Стримувала мене його неприступнiсть?  Чи  боявся,  що
покаже менi на дверi? Або ж болiла мене душа, що не  можу  полегшити  його
горе? А ще, певно, було менi соромно, незручно  й  грiшно,  що  я  учився,
здобував яке не ? мистецьке iм'я, що ось тепер  жирую  у  свiтi  виставок,
по?здок на пленер, туристських мандрiв, купаюся в  радощах  реставрацiйних
вiдкрить, трачу час на довгi суперечки з колегами в душних  майстернях  за
келишком горiлки. Ну, нехай не всi, о, далеко  не  всi  днi  мо?  i  труди
вартують  золотих  рамцiв,  одначе  це  було  здобуття  самого   себе.   Я
розбагатiв... принаймнi на той час менi здавалося, що душа моя не гола.  А
першого мого сiльського вчителя роздягли до ниточки, п