бкам  в
акварiумi, пiдсипають сушених черв'ячкiв i вприскують певну порцiю  кисню,
що зветься сучаснiстю, що,  мовляв,  ?сть  народ,  котрий  нашу  творчiсть
зважу? на терезах... що треба у цей народ iти... що  народ  тебе  зрозумi?
або ж навпаки - вiдкине й потолочить забудькуватiстю... що треба  малювати
людей iз народу... i ми слухняно малю?мо доярок iз  коровами,  рожевощоких
свинарок iз поросятами, голiв колгоспiв, геро?в працi,  ветеранiв,  учених
чи ще там когось; про нашi полотна пишуть статтi, хвалять нас, що, мовляв,
художник проник у психологiю того чи iншого героя сучасностi,  що  полотно
диха?  правдою  життя,  що  мистець  зумiв  схопити  не  тiльки  подобизну
портретованого, але й викресати на чолi певну думку.

   - Почекайте, - сказав я. - Хiба ви з цим не згiднi... нiби вам не  було
при?мно, коли вас хвалили й, купляючи  те  чи  iнше  полотно  для  музе?в,
платили грубi грошi. Що, нi? - I щоб зм'якшити удар, додав: - Господи, але
ж ми люди, жити якось треба... жити, щоб малювати i  знову  терзати  себе,
каятися,

   - Не про каяття рiч, - запротестував Бережан. -  Про  iнше...  Я  давно
переконався, що ми не зна?мо душi народно?... яка вона... велика чи  куца,
глибока чи жабi по колiно, шляхетна чи  пiдла.  Не  знаю,  чи  ?  добро  у
чистому виглядi, так би мовити, рафiноване, i чи зло тiльки люте й нема  в
ньому  вкраплення  жалю  чи  розпачу.  Я  чим  довше  живу,   тим   глибше
переконуюся, що життя пливе повз... повз нашi полотна, мольберти й пензлi.
Ми вихоплю?мо з нього "щось", але де гарантiя, що те  "щось",  той  момент
найбiльш характерний... але де  гарантiя,  що  це  не  тiльки  фотографiя,
iлюстрацiя? Ми ж  бо  не  увiйшли  у  воду,  в  рiку,  що  тече  навальне,
каламутне, по горло, й не можемо  визначити  швидкiсть  ??  течi?,  ми  на
березi... ми на березi слiпi або ж вда?мо з себе слiпих й нiби не  зна?мо,
що за нашими полотнами, в тому числi й за мо?ми, на яких так багато  сонця
i блакитi, розпаношилася олжа i кривда; нашi картини  стали  куртинами  на
сценi, щоб прикрити наготу правди. Хоч... -  вiн  замовк  на  пiвсловi  i,
зiмкнувши повiки, не то уявляв якусь картину, не то пригадував щось колись
бачене. - Хоч... скажiть менi, Вербеню, отак у штири ока, що ?сть  правдою
на нашiй землi? Ось тут я говорив про рiку, що пливе мимо нас, каламутне й
навально... а хтось таки правду виловлю? в рiцi, й кожний  оберта?  ??  на
свiй спосiб i робить з правди курву. Бо той ??  обми?  вiд  бруду,  а  той
одягне в шовки або ж у вишиванку, той  навпаки  -  обiлл?  ??  гно?вкою  i
виштрика? вилами очi, той - взу? у срiбнi черевички, а ще iнший  -  вижене
босою на мороз.
   - Так дiялося споконвiку, Майстре... вiдколи свiт,  правду  фальшували,
але й вiд правiку люди прагли ?? вiднайти, скупати в чистих водах.  Деяким
це вдавалося, - зауважив я.
   - А вам? - спитав Бережан напiвжартома-напiвсерйозно.  Що  я  мiг  йому
вiдповiсти? Я тiльки  сказав,  що  причисляюся  до  тих  мiльйонiв,  котрi
шукають правди i пробують по правдi жити.
   - Ой, це нелегко... це нелегко, Вербеню, - сказав Бережан.  -  Знаю  по
собi.

   - Менi, уявiть, таке життя не зда?ться важким? - заперечив я. - Важливо
знати, до чого ти пряму?ш i  що  шука?ш.  Важливо  усвiдомити,  що  ти  не
шурубчик якийсь там... що ти на цiй землi страх як потрiбний  i  важливий,
без тебе тут нiяк не обiйдуться. Тодi наста? полегша.
   Очевидно, дотепер я сам собi усього цього не говорив  i  на  сволоку  в
хатi  не  викарбував  сво?  постулати...  постулати  сво?  я  намацував  у
потемках, немов слiпий; я йшов вiд порога до порога й на котромусь  порозi
спотикався i падав, на котромусь сiдав  перепочивати  й  витирати  пiт,  а
котрийсь переступив легко.

   - Розкажiть про  себе,  Вербеню,  -  несподiвано  попросив  Бережан.  -
Зна?мося, щоправда, мало, всього кiлька днiв, але ж одну роботу робимо  й,
з усього видно, будемо ?? робити цiле лiто. Але навiть не в роботi суть...
суть у тому, як менi зда?ться, що душi нашi обзиваються на той крик...  на
тi очi, що ми ?х вiдкрили в Святому Дусi.
   Я вiдмовився. Про що оповiдати? Живу.як живеться. Що я  трохи  iнакший,
нiж мо? сусiди?  Сусiди  посмiшковуються  добродушно,  що  маю  "бзiка"  в
головi, але, мабуть, кожний ма? свого "бзiка". Рiзниця лише в тому, що мiй
"бзiк" в усiх на виду, а iншi його приховують, маючи з нього свою користь.
Я теж, очевидно, маю хосен. Та чи варто цим хвалитися?
   Ми розмовляли з Бережаном у "голуб'ятнику", тобто  на  другому  поверсi
мо??  хати;  голуб'ятники  свого  часу  були  дуже  модними   в   районнiй
архiтектурi, й тому в усiх селах Рогачiвського  району  майже  кожна  нова
хата стояла з "голуб'ятнею" на двi кiмнатки.
   Щоправда, бiльшiсть сусiдських голуб'ятень лише з  фасаду  про  людське
око мають вигляд другого поверху (на деяких вiкнах висять фiранки),  а  за
фасадом, за вiкнами  i  за  фiранками  -  звичайнiсiньке  горище  з  двома
простiнками, де тримали скринi зi збiжжям, мукою, сушеницю, а на стiнах  -
вiнки цибулi i часнику.

   Я iз  сво??  голуб'ятнi  зробив  одну  велику  й  свiтлу  кiмнату.  Сам
змайстрував стелажi, принiс  сюди  з-пiд  повiтки  ще  дiдом  майстрований
дубовий столище з рiзьбою по  боках,  який  колись  служив  нашому  родовi
скринею, де тримали печений хлiб i чисту бiлизну, i лiжком при потребi, бо
був широкий i довгий, i добре на ньому дiти робилися... i  на  тому  столi
споряджали мерцiв. Одне слово, "голуб'ятня" була  менi  i  бiблiотекою,  i
робочим кабiнетом... лише прошу не смiятися з приводу "робочого кабiнету".
   Мушу признатися, що люблю свою "голуб'ятню"... люблю за те, що  у  нiй,
вщерть забитiй книжками, купами газет i журналiв, "писаними мисками",  якi
я колекцiоную, i горшками, бо ж Черчен колись  славився  гончарями,  добре
менi працю?ться... находить на мене тут святочний настрiй; а ще  люблю  за
те, що iз широкого вiкна  вiдслоню?ться  праворуч  вид  на  цiле  село,  а
лiворуч - розстелилися поля, що змiнювали барви залежно вiд пори року, вiд
сонячного освiтлення i вiд плину хмар на небi; поля перед  мо?м  зором  не
стояли на мiсцi, вони, як зеленi, жовтi, чорнi, попелястi й бозна ще якого
кольору полотнища, гойдалися в маревi й котилися  ген-ген  аж  до  горбiв,
порослих лiсом. Щоправда, не кожно? днини, хiба що  взимi,  я  вибiгав  по
сходах на свою голуб'ятню, щоб попрацювати за столом, отак собi  для  душi
попорпатися в книжках а чи надивитися через вiкно на село й на  поля  -  я
кручуся щодня, як вивiрка в колесi.
   Мiй гiсть Бережан довго  вистоював  бiля  вiдчиненого  вiкна,  за  яким
текла, як чорний дикий мед, пахуча липнева нiч; а  найбiльше  припадав  до
книжок i журналiв, будучи,  мабуть,  трохи  шокованим  полицями  книжок  i
журналiв, виданих "за царя Панька, коли земля  була  тонка"  i  якi  можна
побачити хiба що у спецсхови?цах наукових бiблiотек.
   - Слухайте,  -  запитував  вiн  мене,  -  де  ви  ?х...  оце  багатство
поназбирали? -  i  обережно  гортав  том  "Iсторi?  Укра?ни-Руси"  Михайла
Грушевського.  -  Це  така  рiдкiсть...  i   така   небезпечна   рiдкiсть,
небезпечнiша, мабуть, нiж вогнепальна зброя. - I  вiн  посмiхнувся  сумно.
Згодом додав. - Я колись в дитинствi  бачив,  як  мого  сусiду,  директора
школи, вивозили в Сибiр, а його книжки палили  на  подвiр'?.  Дотепер  маю
"Апостола", що його мама мо? вихопили з полум'я.

   - Тепер уже не палять, - вiдповiв я. -  Ми  прецiнь  -  "цивiлiзованi",
"найпередовiшi"...  а  щоб  нiхто   у   найпередовiшому   суспiльствi   не
сумнiвався, стару книжку, що начебто i сi? сумнiви, замкнули на колодку. Я
?х скуповую, де можу... в старих людей на горищах трапляються скарби...  а
ще скарбiв шукаю в Рогачi на складi утильсировини. Купи там... в  купах  i
порпаюся. Маю i дарованих багато, один священик, вмираючi?,  заповiв  менi
цiлу скриню старих видань, що чудом уцiлiли на плебанi?. Вiчна  пам'ять  i
дяка отцевi Григорi?вi. Очевидно, я надто розбалакався,  менi  треба  було
зупинитися, одначе це було понад мо? сили, я мiг промовчати про себе,  але
тiльки не про книжки, я, мабуть, про кожну книжку з сво??  бiблiотеки  мiг
би розповiсти якусь iсторiю - i на це, як кажуть у Черченi, нема  ради.  -
Ось прошу... ось тритомна  Укра?нська  Загальна  Енциклопедiя,  "УЗЕ",  як
називають ?? книгомани. ?й нема цiни,  а  менi  ??  задарма  дав  знайомий
рiзьбяр iз Косова. Я йому по сотцi за том хотiв заплатити, вiн  образився:
не все нинi грiшми виважу?ться. Я тодi червонiв вiд його слiв. Очевидно, в
УЗЕ багато гасел застарiло, бо життя i наука на  мiсцi  не  стоять,  я  ??
цiную не за наукову вичерпнiсть, а  за  подвиг  ??  видавцiв  та  авторiв,
котрi, чу?те,  за  "моцарства  польського"  в  тридцятих  роках,  в  якому
шовiнiстам  вiд  одного  лише  слова  "укра?нець"  перекривлювало   писки,
створили три грубезнi томи: читайте, научайтесь, брати мо?. Кажуть,  "УЗЕ"
за "моцарства" коштувала грубi грошi - треба було, щоб ?? придбати, телицю
вивести на ярмарок.
   Рiзьбяр той косiвський збирався подарувати  енциклопедiю  в  бiблiотеку
скансену, що його розпочали будувати над Рибницею, зна?те, -  де  водоспад
Гук. Уже з гiр i гражду гуцульську привезли й наново по бервенцю склали, i
нiби церкву Довбушеву з Космача планували на пригiрку покласти;  назбирали
також керамiки, рiзьби гуцульсько?, одежi, книжок  -  хто  чим  мiг,  люди
вспомагали музей... а вiн, музей, тобто гражда, однi?? ночi спалахнув,  як
свiчка. Рiзьбяр менi казав: "Я збирався дати "УЗЕ" якраз до музею, най  би
люди набиралися розуму. Якщо ж "хтось" навмисне носить за пазухою грань...
чув-?м, що й у Ки?вi найголовнiшу бiблiотеку спалили, то най такi  порядки
шляк трафить. А про вас, Вербеню, чув я багато, ма?те вiд мене дарунок". I
вiн загорнув "УЗЕ" в бiлу платину, як колись косарi завивали хлiб.
   - Втiм, - я таки мусив спам'ятатися. - Я мiг би вам. Майстре, про кожну
свою книжку бандики гнути... особливо про книжку стару.
   - Про себе оповiдати не хочете, а  про  книжку  -  можете,  -  зауважив
Бережан.

   - Гадаю, що розповiдь про  якусь  книжку  -  це  також  рядок  iз  мого
житт?пису, - сказав я. - Книжки,  я  думаю,  зробили  з  мене  чоловiка...
зробили, зрештою, таким, яким я ?: де обтесали, де  поглибили,  де  чогось
дуже важливого додали. Хоч, щоправда, вiдомо, що людину форму? оточення...
про  мо?  оточення,  про  тридцятi  передво?ннi  галицькi  роки,  коли   я
пiдростав, пишуть мудрi й не  дуже  мудрi  писарi,  що,  мовляв,  у  селах
панували суцiльне жебрацтво, безробiття, темрява неписьменна,  а  горах  -
голод. Якась начебто суцiльна мряка пiд низьким небом. Що,  нi?  Очевидно,
все це було, але й були люди, якi пiдставляли плечi  пiд  нависле  небо  i
пiднiмали його... робили його вищим... i пробивалося з-поза  ?хнiх  плечей
свiтло. Пам'ятаю зимовi вечори в нашiй черченськiй читальнi:  чимала  зала
вщерть заповнена жiночими й  чоловiчими  кожухами,  байбараками,  латаними
кабатами дiтлахiв, над якими чадила пiд стелею  одна  ?дина  лампа,  а  на
сценi за довгим столом сидять три-чотири хлопцi, таки нашi сiльськi хлопцi
вiд плуга й вiд коси, i, немов "Апостола" в церквi,  -  читають  почергово
щовечора по двi-три  години  iсторичну  повiсть  Андрiя  Чайковського  "На
уходах". Саля, оте жiноцтво, що мало б прясти  кужелi,  чоловiцтво,  котре
встигло нарiзати сiчки, нагодувати й напо?ти худiбку, нишкли в читальнi...
i в сутiнках лише було чути, як хтось  або  зiтхне  тяжко,  або  скреготне
зубом, або засопить люто, а жiноцтво сплакувало;  i  всi  разом  вiрили  у
свiт, змальований письменником; i бачили себе у тому  далекому  козацькому
свiтi. Розумi?те, Майстре, люд сiльський, начебто темний,  затурканий,  аж
стогнав i вiд болю i  вiд  захвату,  занурюючись  у  сво?  первопочатки  i
пiзнаючи себе. Книжка творила чудо, здирала бiльмо.

   Мiж тим  людом  спрацьованим  був  i  я;  менi  зда?ться,  що  якраз  у
читальнянi вечори я заразився, якщо можна так сказати, любов'ю до  книжки.
Сiльський зашмарканий хлопака в маминому кабатi доглу-пувався, що в книжцi
зата?не щось дуже важливе, мудре й ворожбит-не, яке конче мусить  пiзнати;
я хотiв стати ворожбитом, щоб наворожити людям бiлий хлiб,  легшу  роботу,
врожайне поле й турму овець... так, я хотiв теж стати письменником.
   У четвертiй клясi, пам'ятаю, я вiдважився  зiзнатися  у  цьому  бажаннi
прилюдно  -  це  був  пiдсвiдомий  порив,   злет   горобця   чи   хлоп'яча
безрозсудливiсть... хто зна?, що це було, але  в  домашньому  завданнi  на
тему "Ким ти хочеш бути, коли виростеш?" я написав: буду письменником. Мо?
ровесники попризнавалися у сво?х  розволоханих  зошитах,  що  хочуть  бути
вiйтом, ксьондзом, шандарем, крамарем у  кооперативi,  сiчовим  стрiльцем,
фiрманом на жовтiй бричцi, якою ?здив наш  директор  школи  Ян  Шепарович,
просто газдою, але багатим; i це були  нормальнi  бажання,  i  тiльки  мо?
виявилося ненормальним.
   Вчителька панi ?ва ?жанська велiла мо? писання прочитати  уголос  перед
цiлим класом. Спершу я не второпав, чому  саме  менi  випала  така  велика
честь, i тому читав iз зошита голосно й, мабуть, не без гордощiв й не  без
радостi: о, видите, хлопцi й дiвчиниська, я до ворожбитства  додумався,  я
не знаю, як це бажання в мене виникло, може, читальняне читання пiдказало,
але я хотiв би, щоб вiд написаного мною у когось скапнула сльоза  або  щоб
хтось зцiпив кулаки. Та чим довше я читав i  чим  смiливiшим  я  ставав  у
сво?му вимрiюваннi, тим сильнiше натикався на стiну, яку  хтось  вимурував
мiж мною i мо?ми ровесниками в класi;  мо?  слова,  здавалося,  з  розгону
вдарялися в кам'яне мовчання i розбивалися, немов горнятка з-пiд молока.
   Поки хтось не пирскнув смiхом.
   Я пiдвiв голову: уже цiлий клас пiдсмiювався, а Йванко Гукiв, що  сидiв
у кожному класi по два роки, крутив пальцем по скронi, й  це  означало,  й
кривi смiшки теж означали, що я  написав  дурницю;  я  шукав  пiдтримки  у
вчительки, але й вона, висока й  худа,  затулила  рот  хустинкою,  щоб  не
розсмiятися.

   Я чипiв перед ровесниками сво?ми i плакав, огнiваний на  вчительку,  на
ровесникiв i на самого себе. Хоч... якщо вдуматися, то  не  було  чого  на
когось гнiватися, i вчителька ?ва ?жанська, i мо? ровесники  добре  знали,
що в мене не було нi батька, нi матерi i що мене  почергово  "тримали"  то
котрась iз старших замiжнiх сестер, то брати Теодор i Юрко - всi  вони  на
той час були жонатi, i я в ?хнiх родинах спав у запiчку, доношував  жiночi
кабати, латанi сорочки з дорослих i величезнi шкарбуни, в холяви яких, щоб
не хлюпалися по литках, коли  треба  було  пiдбiгти,  накладав  солом'яних
вiхтiв. Посилали мене до школи лише взимi, бо влiтi переважно пас  худiбку
або ж брали мене в поле полоти просо чи льон, а коли орали весною i восени
- то я водив коней.
   Вчителька ?жанська власне так менi й пояснила: дурно, хлопаку, сьорба?ш
носом, тво? фантазi? - мiшок полови, з яко?  не  всука?ш  очкура,  бо  для
того, щоб стати письменником, треба закiнчити гiмназiю  в  Рогачi  й  вищу
школу у Львовi... а твоя школа, хлопаку, - граблi i гнiй.
   - Господи, - зблiд Василь Бережан, -  невже  вчителька  була  аж  такою
безсердечною. Було ?й смiшно... було ?й  заздрiсне,  що  хлопська  дитина,
сирота, горобець сiренький, намiрився випурхнути через вiкно  кудись  поза
вила й гнiй?

   - Я не сказав би,  -  боронив  я  свою  давню  учительку.  Вона  вмерла
геть-геть по вiйнi, перебравшись з Рогача в Бистричани; колись випадково я
набрiв на бистричанському цвинтарi на  ??  могилку  з  маленьким  кам'яним
хрестиком, а на хрестi дощ роз'?дав карбований напис, що тут спочива?  ?ва
?жанська, скромна вчителька з Черчена. Я прикляк на ?? могилу й  виговорив
"Отченаш"... я давно, зрештою,  простив  ?й  дитячий  мiй  плач,  вона,  в
принципi, будучи реалiсткою,  мала  рацiю:  бачила  перед  собою  хлопчака
босого, не стриженого й не дуже вмитого, в кабатинi, рукави яко? по  лiктi
виблискували смальцем... бачила справдi  перед  собою  горобця,  якому  не
долетiти до високих гiмназiй  та  унiверситетiв,  крила-бо  мав  маленькi,
пiдрiзанi, ?х вистача? тiльки  для  того,  щоб  перелетiти  з  гноярки  на
гноярку або ж шмигнути прудко до корита  з  вiвсом,  насипаного  коням,  i
вхопити зеренце.

   I вхопити зеренце...
   - Як я зрозумiв, Вербеню, - я любив, коли вiн мене  називав  "Вербень",
бо ж не мiг назвати "товаришу", "газдо", по iменi й  по  батьковi  або  ще
якось iнакше,  -  ви  тодi  перед  учителькою  ?жанською  i  перед  сво?ми
однокласниками вiдреклися вiдразу самого себе  й  прилюдно  закопали  свiй
талант, - наступав  на  мене  Бережан.  Вiн  близько  до  серця  брав  мою
розповiдь або й виставляв себе на мо? мiсце, адже був  молодшим  вiд  мене
лише на вiсiм-десять рокiв i мiг теж подiбне пережити. Втiм, вiн сво?  теж
пережив.
   - Хто заручиться, що був у мене якийсь  талант  i  що  начебто  я  його
закопав? - пробував я боронитися. В  душi,  однак,  обiзвалося  скиглiння,
немов ожив далекий мiй плач перед цiлим класом. - Менi зда?ться,  що  якщо
хтось ма? до чогось талант, то закопати його  неможливо.  Ти  його  скелею
привали, а вiн все 'дно знайде щiлину й пустить зелений пагiнець.
   - Ой нi, - гаряче заперечив Бережан. - Бо що таке,  по-вашому,  талант,
що таке "Божа iскра"? Я бачу талант у виглядi квiтки, яку треба  пiдливати
у спеку й обiгрiвати  в  морози,  й  стерегти,  щоб  ??  не  зiрвав  лихий
мандрiвник. Це праця, прошу вас, над собою.
   - А я думаю, Майстре, що талант - то ж не якась там квiточка тендiтна в
городчику... я собi думаю, що талант - це едельвейс,  шовкова  косиця,  що
пророста? на гiрських вершинах i не бо?ться нiякого дiдька... на зло  всiм
чортам квiтне i живе.
   - Ну, ну, Вербеню, не ма?те рацi?, -  Бережан  не  дав  менi  до  кiнця
вiддекламувати свою тираду. - Не виправдовуйте самого себе. -
   I замовк, немовби прислухаючись, як  скиглить  у  менi  давнiй  дитячий
плач.

   - Ет, нема чого журитися, - тамував я нашу суперечку. - Принаймнi я  за
нiчим не жалiю... i навiть хотiв би похвалитися  (щоб  тiльки  не  вректи,
тьфу-тьфу), що життя менi вдалося, як  паска  вда?ться  газдинi.  Це  теж,
скажу я вам, талант - жити на свiтi.
   - Так, Вербеню, - хитнув головою Бережан. -  Мудро  сказано:  талант  -
жити на свiтi. - Вiн походжав по кiмнатi, заклавши руки за спину; вiн гво?
щось думав; брижилося чоло й голова гнулася додолу. - Тiльки  не  вiд  нас
залежить... не завжди вiд нас залежить, - поправився вiн, -  якою  дорогою
пiде наше життя. Ми нiчого не зна?мо про себе, ми  тумани  осiннi,  хоч  i
вивча?мо себе протягом цiлого життя... протягом цiлого  життя  блука?мо  у
власнiй душi з лiхтарем у руках... блука?мо, немов у пiдземеллi,  в  якому
на кожному  кроцi  намуровано  анфiлади  ходiв  i  переходiв,  тупикiв  й"
накопано "вовчих ям", i ти й не здогаду?шся, що тебе за тим зигзагом чека?
i яким ти станеш пiсля падiння у "вовчу яму". Життя - це завжди загадка.
   Бережан мав рацiю, ми справдi самi для себе невiдомi  незнайомцi,  адже
стародавнi недаремно запаслися нитками Арiадни, щоб  людина  остаточно  не
заблукала в катакомбах, щоб могла при бажаннi повернутися до свiтла, й при
свiтлi будучи, саму себе розпiзнавати.
   - Ой, Вербеню, мiй Вербеню, - зiтхав Бережан, - належите  до  галицьких
"австрiякiв", котрi тримаються  параграфiв,  як  слiпий  плота.  Я  чомусь
переконаний, що життя - це не завжди... нi, на жаль, не завжди  плавба  до
наперед визначено? пристанi. Частiше зда?мося на ласку хвиль.
   Я не став далi в'язати з ним цiпи, хоч  i  мав  з  цього  приводу  iншу
думку: ми повиннi будувати себе самi. Може, це надто... може, приписи - це
немов кiлля навколо натикано. Комусь така засада не подоба?ться - то  його
справа, а я особисто намагаюся внутрiшнього свого  параграфа  триматися...
тримаюся стерна, бо мiг би давно утопитися посеред рiки або  ж  зачепитися
за корч... мiг би, скажiмо, розпитися i  розволочитись,  бо  маю  в  руках
ремесло i вистругую собi гиблем рублики. Що, може, нi?  Мiг  би  я  просто
зануритися з головою в роботу на меблевiй фабрицi, а потiм удома  в  сво?й
стельмашнi й бiльше  до  нiчого  носа  не  пхати;  мiг  би  обмежити  себе
телевiзором, газетою або ж легкою книжечкою -  нащо  сiльському  столяревi
якихось глибин чи висот; мiг би я, бо маю спаралiзовану жiнку, втопитися в
баняку з помиями для свиней, адже жiнчина хвороба завдала  менi  на  плечi
безлiч домашнього клопоту; мiг би я, врештi, стати злодi?м i потягти  щось
там принагiдне з колгоспу чи з фабрики, бо ж тепер модно стало красти. Мiг
би я нiчим не видiлятися, нишкувати собi бiля нори й  грiтися,  муркочучи,
на сонцi, немов той кiт, i жити бездумно, як  трава...  або  ж  навпаки  -
вирiзнитися, тримати голову над течi?ю i тiшитися самим собою: ось який  я
мудрий, i порядний, i добрий.
   I коли я сьогоднi можу признатися, що був чесний iз самим собою i перед
людьми, то це, певно, означа?, що менi щастило оминати пiдступнi  ковбури,
де мене могла захлиснути хвиля, а вир потягнув би на дно. Iнколи,  правда,
таки траплялося, що ногами дiставав дна, але завжди, на  щастя,  вистачало
сили спливти на поверхню. I навiть було цiкаво боротися з  самим  собою...
цiкаво менi жити, набуватися в життi,  так,  набуватися  в  життi,  як  на
весiллi.
   - Хiба не випадало вам ходити в масцi... хiба не  наставали  такi  днi,
коли вiдчува?ш, що маска зроста?ться з обличчям i, Господи, зроста?ться  з
душею... i не знати було, де ти правдивий, а де ти  пробрiханий  наскрiзь,
проiржавлений? - чомусь аж вигукнув Бережан. Вiн, мабуть,  мав  щось  дуже
сво?, iнтимне i пота?мне на увазi, бо не очiкував  вiд  мене  вiдповiдi  -
потягнувся до грубезних мо?х альбомiв, що лежали на  столi.  Я  мав  намiр
йому вiдповiсти, що живемо в такий час, коли без маски не можна  появитися
помiж людьми, всi ходять в масках... якийсь вiдьомський карнавал, на якому
пану? страх i пiдозрiння... i маску свою кожний здира?, лише опинившись на
самотi з самим собою та з Господом Богом, та й то оглядаючись:  без  маски
станеш ворогом або ж дурнем, або безборонне голим. Одначе я запримiтив, як
Бережан спершу з банально? цiкавостi зважив в руках один iз мо?х альбомiв,
мимохiть ковзнув поглядом, що  на  ньому  написано,  потiм  наче  мисленно
перерахував усi альбоми, що лежали на столi обiч лампи, бо  губи  й  брови
його ворушилися i, враз  забувши  про  нашу  розмову,  усiвся  за  стiл  i
заходився... нi, не заходився мо? альбоми гортати з увiчливостi чи  навiть
з цiкавостi: його, мабуть,  приголомшило,  що  в  якомусь  Богом  забутому
Черченi, втопленому у колгоспнiй кукурудзi й у пшеницях, якийсь  сiльський
столяр Данило Вербень, непосидющий i гострий на  язик  чоловiк,  в  одному
альбомi замалював  звичайною  кульковою  ручкою,  зберiгаючи  скрупульозно
кожну  деталь,  помiчену  розколину,  капелюшок  цвяха,  удар  варварсько?
сокири, надщербленiсть вiд кулi на цеглянiй стiнi,  розчахнутий  хрест  на
банi, десятки храмiв iз наших гiр i долiв, храмiв дерев'яних i  мурованих,
старих i новiших, а найперший iз них - Святий Дух  у  Черченi.  В  другому
альбомi мiй гiсть розглядував хрести, що посiялися в наших селах, як добро
сi?ться, пiсля знесення панщини; а ще були там  фiгури  з  розп'яттям,  на
яких Христос був схожий на виголоднiлого, що свiтить ребрами, газду; а  ще
були там замальованi характернi  для  Опiлля  пелюсткоподiбнi  надмогильнi
кам'янi хрести, а ще хрести - "пам'ятнi" з-пiд Львова, Коломи?, Тернополя.
У третьому альбомi я зарисував до сотнi криниць, оцямрованих то камiнням й
дико зарослою папороттю, то зчорнiлим дубовим зрубом, то вже по-новiтньому
замкненi в рiзьбленi ганочки, що критi бляхою, теж рiзьбленою по краях;  а
ще були криницi з вигадливими журавлями  у  виглядi  дзьобатих  бузькiв  i
просто польовi кринички,  що  по-дитячому  пускали  з  "норiв"  бульки.  В
п'ятому альбомi я склав на уявну полицю газдiвське предковiчне  начиння  -
вiд маглюницi, що нею прасували бiлизну й полотна, до  мотивила,  "качки",
розчепiрено? на чотирьох викривлених нiжках, на  якi  змотували  в  клубки
пряжу, кужелi, борони дерев'янi, коси, серпи, граблi, плуги з колiсницями;
багато з цих речей молоде бодай i сiльське  поколiння  уже  й  у  вiчi  не
бачило i назв ?х не зна?; усi цi ступи, в яких "пiхали" пшоно й пшеницю на
кутю, коловороти, якими сукали посторонки, жорна,  точила,  праники,  дiжi
для квашення тiста й золiльницi для золювання  бiлизни,  коцюби,  хрестики
дерев'янi з написами "варта", котрi колись передавалися з хати до  хати  й
означали, що настала твоя черга йти на нiч стерегти церкву.  А  в  шостому
альбомi гiсть мiй Бережан знайшов замальовки дитячих  народних  забавок  з
дерева, глини, лика й  з  соломи.  В  сьомому  була  рiзноманiтна  й  дуже
вигадлива, розцяцькована бляшками й бубенцями, а також  просто  ремiнна  i
мотузяна кiнська упряж, кованi вози, ярма, орчики й "штильваги"  й  навiть
ремiнний батiг з китицею. У восьмому  альбомi  я  склав  переповiстки  про
вiдьом, чортiв, упирiв, домових, "лiсових дiдiв", нявок,  польових  мавок,
що в житах  живуть.,  У  дев'ятому  я  вимережав  стовпцями  топонiмiку  з
навколишнiх околиць: усi отi язичницькi Бабища, Ра?ни,  Требища,  Могилки,
Чортовi гори. Золотi й Мiднi токи, Холернi горби, Страдчi долини... безлiч
?х у мо?му списку, а ще неосяжна безлiч на землi... земля, виходить...  не
безiменна, все, що ? на нiй, ма? iм'я, його тiльки треба знати.
   У десятому альбомi -  конструкцi?  i  деталi  дерев'яного  моста  через
Золоту Липу; цього моста вже давно нема, на його мiсцi збудували бетонний,
але я встиг змалювати кожну дошку, балку, стовпець, спосiб  ?х  крiплення;
були ще майстри, якi пам'ятали ?х назви. Наприклад, поруччя  називалося  у
нас "обiпрець", настил iз дощок - "покотило", правий i  лiвий  бруси,  якi
крiпилися шрубами на "покотилi", хтось влучно назвав "вiдбийколо": у сво?х
альбомах, добродiю Бережане, я не пробував щось гам художньо  фантазувати,
змальсву вати рiч чи будiвлю "на загал", меч iамальовки завжди точнi, вони
мають свою адресу, назву й навiть приблизний вiк.
   Очевидно, за один вечiр i за один  присiд  мiй  гiсть  не  мii  охопити
усього, що було в мо?х альбомах намальовано, пiзнiше, протягом лiта,  поки
вiн працював у Святому Дусi, приходив до мо??  "голуб'ятнi",  заривався  в
альбоми, щось собi з них замальовував, а щось  -  записував  i,  по  сутi,
вiдкривав для себе, воскрешав для себе - чим я дуже  тiшуся  -  той  свiт,
який вiдiйшов у небуття, вiдплив у безмiр часу й бiльше не повернеться; це
було, певно, згадування минулого... згадування,  може.  дитинства,  бо  цi
речi колись i його обступали: це йому було потрiбне для  душi,  для  того,
щоб збагатитися i помудрiти; вiн казав  менi  згодом,  що  йому  потрiбний
галицькою рiзьбою мережаний хрест (липа жовта,  немов  слонова  кiсть),  i
потрiбна присадкувата капличка на цвинтарi серед буяння  дерев,  i  навiть
потрiбне таке просте слово, як "драпачка". котре щвним чином нагадало йому
маму, яка в далекiй далечинi на  тоцi  в  стодолi  на  простеленiй  старiй
веретi дерев'яною зубастою драпачкою, яку притриму? ногою, "драпа?"  льон:
обрива? коробочки насiння, бо на вiдмiну вiд конопель льон не  можна  було
молотити, насiння його розплющувалося пiд биленем: i  це  колюче,  зубасте
слово "драпачка" виводило його душу на майовий  дощ...  i  душа  мистецька
стовбичила перед намальованим на бiлому паперi простим знаряддям i м'якла,
i добрiла, i глибшала...

   Бережан якось у цьому менi при знався, але я анi  не  загордився  сво?ю
немарною працею, анi не здивувався Бережановiй  сповiдi  -  це  було  менi
зрозумiло; це йому було потрiбно, бо ж  не  вродить  нiчого  без  майового
дощу.
   Та признання Бережанове станеться трохи пiзнiше, коли осiнь сяде прясти
павутиння,  а  сьогоднiшнього  косарського  вечора  Бережан  ще  не   може
повiрити, що я сам один нагромадив таку гору роботи, i  нiяк  не  хочеться
йому вiрити... а  може.  було  йому  трохи  страшно  й  заздрiсне,  бо  аж
вiдхилився вiд стола, вiд мо?х альбомiв i спитав трохи скептично; скептнзм
скрипнув сухо.
   - Господи, - i здвигнув Бережан плечима, -  нащо  вам,  Вербеню,  цього
усього, га? Зорано поле, а камiнь на каменi, - зiтхнув.
   Менi не сподобалося  його  питання:  тенькнуло  менi  в  головi:  невже
мистець мо?х зусиль не розумi?... чи мо' й справдi нiкому мо?  альбоми  не
потрiбнi... камiння якесь  неврожайне,  поле,  яке  не  викине  колоса  нi
сьогоднi, нi завтра? Одначе чи я розраховував  на  когось.  на  громадську
потребу?
   - Чого  ж,  -  вiдповiв  я  йому,  заспоко?вшись.  -  Усе  це  потрiбне
насамперед менi й ще мо?м дiтям. Хiба цього мало? Я собi думаю: без цього,
що тут намальоване, власне без тих днiв i рокiв... го-го, не одного  року,
поки я малював, не змiг би набутися в життi, як на весiллi. Ми  щойно  про
це говорили, що нi?

   Художник менi не вiрив.
   - Але ж ? фотоапарат. Цок - готово. Секунда. Мить. Нащо  мозолити  себе
ручкою?

   Чи вiн перший про це говорив? Чи мало цiкавих i скептичних тупцювали за
мо?ми плечима, коли я штрихував дзвiницю чи ру?ни корчми  з  передминулого
столiття... чи мало радили: цок -  i  фотографiя  готова.  Тим  цiкавим  i
скептичним я не вiдповiдав, то марна робота, а Бережановi пояснив:
   - Фотоапарат - нiма нiч, йому байдуже, що  фотографувати  -  церкву  чи
орендарську корчму. Менi ж малювати не однаково:  коло  церкви  молюся,  а
перед корчмою плачу, перед ?? порогом спорохнявiлим земля, певно, ствердла
вiд пролитих  доль.  Розумi?те?  -  Я  боявся  пишноти  в  словах,  одначе
докiнчив. - Коли малюю... в пальцях мо?х б'?ться серце,  так  близько  мо?
серце до хреста, що на дiрявому куполi i близько до мальовано? криницi.
   - Коли _ви встига?те, Вербеню? - Бережан все ще сумнiвався.
   - День, як море, - вiдповiв я. - Вставав у недiлю  або  у  свято  рано,
пакував у мотоциклетну коляску  (а  потiм  у  старий  "Москвич")  жiнку  з
дiтлахами i рушав на села i в мiста. Коли рано вста?ш -  багато  встига?ш.
Що, може, нi?

   Вiн мiряв мене очима... мiряв, певно, мо? днi i роботи.

   5
   Котрогось вечора, будучи в  голуб'ятнi,  Бережан  знову  навернув  нашу
розмову про книжки, про гуртове читання в зимовi вечори iсторично? повiстi
Андрiя Чайковського, про мою розбуджену  книжками  душу,  яка  настановила
собi зробитися письменником.
   - Що ж далi, Вербеню, було? - брав мене Бережан за руку й  заглядав  ув
вiчi, i свiтилось ув його очах людське спiвчуття.  -  Боже,  мiй  Боже,  -
хитав вiн головою, - душа  хлоп'яча  прокинулася,  як  брин-душка  вибухла
бiлим цвiтом, а навколо нi промiнчика, щоб не ослiпнути в  пiтьмi.  Тiльки
вила й гнiй... тiльки... - вiн жалiв мене запiзнi-лим, але щирим жалем.
   - Ну, чого аж так слiпно, аж так погно?нно, -  промовив  я,  зворушений
його жалем. - Це так нинi  пишуть  тi,  якi  виставляють  себе  за  мудрих
вчителiв, за мойсе?в iз Москви, що  в  тридцять  дев'ятому  засвiтили  нам
свiтло, бо нiбито тут панувала суцiльна нiч i чавкала ?? пiтьма, як болото
в чоботi. Iнша рiч, Майстре, що мойсе? потiм тотими  свiчками  припалювали
нам у кримiналах п'яти, але це, правда, з iншого  ?вангелiя.  Насправдi  ж
так не дiялося, не чавкала нiч, як болото  в  чоботi,  бо  якби  була  тут
правда, то хiба б ми вижили,  хiба  б  ми  не  подурiли,  не  ослiпли,  не
перехрестилися б на полякiв, на швабiв чи на румунiв, бо нас  гнули  в  цi
сусiдськi каблуки, бо хiба в пiтьмi ми всi не ста?мо чорними?

   В читальнi, в "Просвiтi" була бiблiотека  -  я  ??  швидко  проковтнув,
потiм нипав по селу з торбиною i випитував у  людей  книжки  для  читання.
Робив це переважно у недiлю, коли газда з газдинею приходили з  церкви,  i
не на вибiр робив, а брав конкретну  вулицю  i  ходив  хата  вiд  хати.  Я
боявся, що на  котрiйсь  вулицi,  в  якiйсь  хатчинi  прича?лася  особлива
книжка, i коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку  нiколи  не
буду бачити, не прочитаю ??, навiть не торкнуся до не?.
   Я цоркав клямкою, ставав бiля порога, чемно вiтався з газдами молодими,
а старих - цiлував за звича?м у руку й питав, чи нема у них у хатi якогось
друку; я, чу?те, Майстре, розпитував газду  про  книжки,  а  очi  мо?,  як
шпаркуватi злодi?, бiгали й нишпорили по столi, по  лавицях,  зазирали  на
пiч й на припiчок... очi шукали прича?них книжок. I  що,  гада?те,  ?х  не
було? Рiдко в якiй хатi  нiчого  менi  не  позичали,  а  так  переважно  я
розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де
були бозна-ким i коли переписанi старi спiванки й коляди.
   Рiзна це  була  духовна  пожива,  нерiвнозначна,  овес,  перемiшаний  з
половою: книжки, про якi тепер кажуть,  що  вони  художнi,  видання  отцiв
Василiан iз Жовкви, ?вангелицькi  брошури  американського  друку,  писання
Донцова i Ленiна, календарi й книжки пожиточнi, що ?х видавали в  Коломи?,
збiрники  казок  i  несподiвано   траплялися   розрiзненi   томи   Михайла
Грушевського або "Записки Наукового товариства iменi Шевченка".
   Я, на жаль, не розпитував, не дорiс до таких питань, якими  шляхами  цi
книжки  пiд  сiльськi  стрiхи  примандрували,  як  вони  пережили   вiйну,
пацифiкацiю;  деякi  з  них  були  новенькими,  шанованими,  схороненi  за
образами й самi, мабуть, до  святих  образiв  прирiвнянi,  а  бiльшiсть  -
обшмуленi по краях, просякнутi жовтизною часу або ж поплямованi рудизною -
гейби кров'ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали,  все  ж  таки  у
сiльських хатах вони жили разом iз людьми, чогось людей вчили, вiд  чогось
застерiгали, когось проклинали або й тру?ли трутизною - i разом iз  людьми
вмирали.
   - Ви читали ?х без розбору... без системи? - запитав мене Бережан.  Нi,
вiн таки був смiшний, цей львiвський художник. Я нагадаю:  вiкова  рiзниця
мiж нами десь на десять  рокiв,  а  це,  виявля?ться,  цiлий  океан  часу,
прiрва, береги океану начебто чимсь схожi мiж собою i водночас - вiдмiннi.
Я колись був на Чортовiй  горi,  це  недалеко  вiд  Черчена  в  маленькому
заповiднику, де ростуть  трави,  яких  давним-давно  нема  на  навколишнiх
лугах, i лише на горi вони збереглися з-перед тисячолiття. Очевидно, я теж
родом iз тi?? гори, тому Бережан задавав менi на?внi питання.
   - Яка могла бути система, пане мiй львiвський, - я  засмiявся,  i  менi
баглося розповiсти про Чортову гору. - Яка, питаюся, могла бути система  в
хлопця, який пасе худiбку  й  чита?  випрошену  книжку  пiд  "бузьком"  на
головi, що його робили з мiшка, коли йшов дощ?
   - Я пам'ятаю... менi мама теж робили "бузька" з мiшка, коли падав  дощ.
Я прецiнь теж пас корiвчину, - признався Бережан.
   Я подумав, що багато  з  нас  iще  недавно  були  пастухами...  це  так
романтично i так сумно... i так мене серце болить, що  ми  витрачали  сво?
сили лише для того, щоб не розчинитися в пiтьмi, щоб  не  зникнути.  Якась
кара Божа... так, кара, бо й нинi цi?? сили ще потрiбно.
   - Виходить, щось спiльне залишилось помiж поколiннями: бодай спогад, що
ми колись пасли корiв. - Нi, це не була з мого боку iронiя. Менi  хотiлося
Бережана обняти. Я любив, незважаючи нi на що, сво? пастушi роки й залюбки
розповiдав про них дiтям, а тепер ось - онукам, бо вважаю, що якраз  влiтi
на вигорiлому пасовищi, а потiм на стернищах, коли гусне серпень, а згодом
на всiх покосах i кукурудзянках восени, коли небо прихиля?ться  ближче  до
землi, а цiлий свiт ста? прозорим, мовби  вiн  плава?  у  небеснiй  чистiй
водi, я пройшов, маючи книжку в руках, сво? гiмназi? та  унiверситети.  Що
зробиш...
   - Нi, я недовго пастушив, -  Бережан  гейби  засоромився  тi?ю  давньою
простою роботою, i це мене засмутило. - У нашому селi була  школа  ще  вiд
"Франца-Йосипа", семирiчка. До старших класiв я чимчикував  до  сусiднього
села. Не було, отже, часу на пастушення. А потiм я ще брав уроки у вчителя
малювання. Вiн, власне, виявив мiй хист до пензля.
   - В мене хист до писання нiхто й не пробував намацувати, - все ж таки я
поскаржився. I була це, мабуть, запiзнiла  скарга  на  ?ву  ?жанську,  яка
висмiяла колись мо? "письменництво" перед цiлим класом.  Я  так  i  сказав
Бережановi. - Вас учили професори в школi, а мо? професори - тi? газди, що
давали менi книжки.

   - Чи книжки, якi ви випозичували в людей,  назад  повертали?  -  спитав
Бережан. Тiнь майнула на його  лицi,  а  очi  мимохiть  скосилися  на  мо?
стелажi.

   - Ну, що ви... з тих давнiх  книжок  практично  залишилися  одиницi,  -
вiдiгнав  я  пiдозрiння.  -  Я  позичав  переважно  стiльки,  скiльки  мiг
прочитати за тиждень. Наступно? недiлi розносив ?х назад. I знову  цiлував
руки бадiкам i дякував, i, мабуть, пiд час  дякування  краплилися  в  очах
сльози, жаль було розлучатися з книжкою, бо газди часом добрiли  i  книжку
менi дарували. Але рiдко так траплялося, бо книжки  таки  направду  мусили
жити в хатi, як жили святi образи,  як  рiзьблений  на  сволоку  хрест.  Я
пiдозрiваю, що книжки в багатьох... отут у Черченi й поза Черченем  лежать
на столi чи встромленi за образи не лише для  читання,  а  насамперед  для
присутностi... нiбито в хатi в образi книжки присутнiй добрий дух.
   - Ну, це ви даремно...  даремно  iдеалiзу?те  книжку,  якщо  можна  так
сказати, - не погодився зi мною Бережан. - ? ж  бо  книжки,  що  схожi  на
демонiв. Або ж на розкладенi трупи, що наморочать землю смородом.  Або  ж,
як клубище гадюк... i сичать вони, бризкають трутизною.
   - Так i ?. Книжки, як i люди, рiзнi, - пiдтакнув я.  Мене  втiшило,  що
Бережан любить говорити про книжки, вмi?, мабуть, ?х розпiзнавати, хоч  як
тяжко iнодi розпiзнати серед них вовкулаку. Зверху  наче  щось  людяне,  а
всерединi -  вовк.  -  Остiльки  ?  книжки  рiзнi,  як  рiзнi  ?  люди,  -
продовжував я, - то за "перших совiтiв" у тридцять  дев'ятому  роцi  людей
почали сортувати й внарештовувати, а  книжки  заходжувалися  палити;  нова
влада, комiсари в перехрещених пасках  палили  ?х  прилюдно,  напевно  для
постраху. Я теж палив... Я спалив, правда, свою першу  бiблiотеку  та?мно:
вночi розпалив у печi, а не в грубi, узяв кочергу й по однiй книжцi  метав
у вогонь. Книжки горять поволi, важко, вони корчаться в полум'?,  як  живi
iстоти, як птахи, чорнiють, а ти ?х довба?ш зверху кочергою i теж  чорнi?ш
душею.

   6
   Майже  кожного  дня  Бережан  пiсля  трьох-чотирьох  годин  стояння  на
риштуваннi перед стiною у Святому Дусi вибирався з мольбертом у  поля;  не
знаю, що вiн  вишукував  на  наших  черченських  нивах  помiж  колгоспними
пшеницями, кукурудзою  i  цукровими  буряками,  помiж  вузькими  людськими
рукавцями картоплi, яку чомусь  чи  випадково,  чи  навмисне  закосичували
маком, що палахкотiв бiляво в густому кипiннi зеленицi; Бережан, вочевидь,
шукав краси для сво?х етюдiв i  таки  знаходив  ?х,  бо  малював  скажено,
немовби боявся, що хтось вiднайдену ним красу -  отi  плахти  пшеницi,  що
перетканi волошками, чи рiвнi ряди бурякiв,  що,  здавалося,  у  сонячному
мерiхтiннi здiймалися аж до неба, немов шнурок осiннiх  журавлiв,  чи  оте
зелене,  аж  первiсне  буяння  кукурудзи  хтось  вiдбере  або   заборонить
малювати. Iнколи Бережан блукав мереживами протоптаних через поля  стежок,
що, вигинаючись на горбах i скручуючись у спiралi за бозна-якими  законами
людських забаганок, бiгли в  рiзнi  напрями,  одна  в  одну,  як  струмки,
впадаючи або ж раптово уривалися перед стiною жита, i тодi  здавалося,  що
Бережан шука? на польових стежках щось давно загублене,  а  може  -  щойно
вiдкрите, яке вiн наздоганя?, щоб зблизька до нього приглянутись, i не ма?
сили наздогнати... i не може втрапити  на  слiд...  на  слiд,  може,  того
iзографа, котрий лишив на стiнi Святого Духа  свою  душу,  приховавшi?  до
часу iм'я; може, Бережан на польових стежках  прислухався,  аж  йому  кров
грала у вухах, чи iм'я того iзографа не випливе, як мiсяць на небо,  понад
пшеницi; або ж його iм'я виспiва? жайвiр у пiднебессi, або ж вiтер наднесе
з безвiстi?

   А може, в полях художник вiдпочивав i роздумував над самим собою,  себе
поглиблюючи й очищаючи, немов криницю, в котру понасипано пiску i бруду?

   Я рiдко товаришував йому у його мандрах, хiба в  недiлю  ми  вибиралися
удвох, i тодi вiн уже мене вимучував, бо встромляв  на  одному  й  тому  ж
мiсцi в пшеницi свiй мольберт  i  заходжувався  малювати,  як  вiн  казав,
"сiльського фiлософа в солом'яному брилi" посеред слiпучо розлитого сонця,
що золотило стрiшкувате  колосся;  я  потiм  роздивляв  його  малювання  i
починав розумiти художницький задум: людина на  цих  золочених  чорноземах
злива?ться во?дино з природою, вона ? лише колоском на безмежжi полiв, яке
назива?ться життям, i нема на Бережановiй картинi навiть слабого натяку на
те, що людина посеред поля ? предковiчним бородатим  Паном...  нi,  людину
поле вродило, годувало, висушило його соки i поле людину схоронить.
   I коли я починав пiд сонцем умлiвати i рiшуче видибував iз  пшеницi  на
стежку, Бережан покiрливо складав сво? малярське начиння  i  починав  мене
водити  другим  колом  мук:  випитував  та  й  випитував,  чому  оце  поле
назива?ться "Могилки", а оте - "Боярське", а отой пагорб -  "Вартовня",  а
оцей ярок  -  "Татарщина",  а  дорога,  що  кривуля?  в  лiси  на  горбах,
"Закривавлена"...
   Як мiг, я розтлумачував йому, що наша земля хрещена давнiми iменами,  i
кожне iмено ма? вкарбоване значення... й ще  ма?  значення  те,  що  iмена
свiдчать: ми не тiльки належимо землi,  а  й  також  земля  належить  нам,
пращури ?? хрестили;  вiн  жадiбно  слухав  мо?  тлумачення  й,  очевидно,
пам'ятав, що i в його пiдгiрському селi рiзнi урочища мали сво?  узвича?нi
назви; вiн признався менi, що нiколи  йому  не  спадало  на  думку:  земля
хрещена, й кожна назва, iмено ??  -  це  немовби  печатка  на  вiчне  наше
користування.
   У такi недiлi, очевидно, я теж мав право його перепитати, як вiн колись
мене запитував на голуб'ятнi про мо? альбоми,  мовляв,  навiщо  вони  вам,
Вербеню, але я здогадувався, що художник, певно, надолужу? колись втрачене
щось дуже важливе, переоцiнював те, яке  вважав  за  маловартiсне,  або  ж
Опiлля оголилося перед ним, як молода жагуча жiнка, яка начебто й знана до
найменшо?  плямочки  на  тiлi  i  водночас  безмiрно  та?мнича.  А  ще   я
пiдозрював, що вiн в топонiмах, часом затемнених, прислуха?ться до давньо?
музики слiв, до обiрваних струн, бо йому конче було потрiбне, це теж  було
пов'язане  з  малюванням  на  стiнi  Святого  Духа  Та  з  його   власними
теперiшнiми етюдами. Душа його була настро?на на звучання усiх скрипок, що
тисячу рокiв грали й вигравали на цих черченських полях, на цiлому Опiллi,
на всiй Укра?нi... i часом, обiрвавши свою оповiдь, я уловлював,  як  душа
його схлипувала, захлинувшись жалем чи звеселившись почутою радiстю, або ж
огнiвувалася до стогону, коли ми надибували на полях червонi  таблички  на
стовпцях, на яких писалося, що це поле ма?  "нумер"  такий-то;  нумерованi
поля нагадували нумерованих в'язнiв у таборах. А оце поле  названо  -  так
було написано - iменем чекiста Решетова, що тут упав у бою з бандерiвцями.

   - Як же нинiшн? чекiстське поле називалося ранiше, Вербеню? - запитував
мене Бережан.
   - Називалося "Вдовинi помiрки". Колись вони належали  громадi,  селовi,
отже, й громада, пам'ятаючи про бiдних вдiв, щороку нарiзала по черзi  тiй
чи iншiй жiнцi якийсь морг поля. Усе ж таки помiч. Звiдси й iмено.
   - А вони, тi, що старий свiт зруйнували, а новий не побудували, встигли
перейменувати... перейменували для того, щоб люди забули про те, що колись
громада була "великим чоловiком" i мала Бога  у  серцi.  -  Бережан  хитав
головою. - Нiби навмисне... чи таки навмисне все перейменовують, стирають,
знищують, га? - Вiн блискав очима, й сивизна його теж iскрилася i мовби аж
потрiскувала, немов наелектризована.
   - Вам треба, Майстре, повертатися до Львова, - радив я йому жартома.  -
Бо згорите на Опiллi... i нiхто  начебто  ваш  вогонь  не  пригашу?  i  не
пiдслухову?. А вдома - камiнь на каменi... а вдома  й  на  вулицi  за  сто
метрiв пiдслуховують, кому треба, вашу розмову...  а  вдома  на  мольбертi
недомальоване полотно, я бачив: гола прекрасна  жiнка,  задум  -  ви  менi
пояснювали, - що мав би спробувати розкрити сутнiсть жiночо? душi.
   Далебi я не  збирався  глузувати  з  художника;  проникнення  в  жiночу
сутнiсть - це теж важливо, усi митцi  свiту,  мабуть,  трепетно  торкалися
сво?ми пензлями жiночо? душi,  одним  iз  них  вдавалося  бодай  для  себе
з'ясувати сатанинський пiдступ природи, що назива?ться  звабою,  обiцянкою
насолоди i вiчним прагненням людини продовжити себе в  прийдешньому;  iншi
вiдступали,  обгризаючи  сво?  пензлi,  перед  неприступнiстю   загадково?
жiночо? посмiшки; третi шукали в жiнцi божество, якому треба  поклонятися;
ще  четвертi  зривали  з  жiнки-богинi  нiмб  й  жбурляли  на   стирлованi
простирадла борделiв.
   Зрештою, жiнка - вiчна тема в мистецтвi, i цiлком зрозумiло, що Бережан
теж нею захопився, але... але, дивися-но, Бережане, поле оце перехрещене в
нову вiру, навмисне перехрещене, щоб ти завтра стояв отут без пам'ятi.  Ти
не помiтив, брате мiй Бережане, що iсну? зв'язок мiж нинiшнiм перехрещеним
полем i малюванням на стiнi в церквi Святого Духа? I там i  тут  зла  рука
стира? пам'ять:  там  затира?  ??  вапном,  тут  -  вибира?  очi  червоною
табличкою.
   Чи пiсля цього мiг Василь Бережан по?хати до Львова, щоб повернути собi
спокiй, коли на "Вдовинi помiрки" видибав iзограф iз церкви Святого  Духа,
зупинився на краю поля й з-пiд долонi дивиться усмiхнене, тихо,  як  жiнки
жнуть жито, як серпи викрешують зблиски, як стеляться по  стернi  спiванки
без слiв, як пiд полукiпком у  холодку  молодиця  году?  немовля,  забувши
прикрити бiле персо, як важко,  iз  дзвоном  ляга?  в  перевесло  колосся;
iзограф потонув, мабуть, в iдилi? жнив, жнивна музика його заполонила,  бо
старий не помiча?, що з борозни цiлиться в нього солдат у синьому  кашкетi
iз зiркою, зараз ось-ось  скреготне  кулемет...  i  почне  кулемет  косити
iзографа, женцiв, жито й жiнку молоду з немовлям.

   I майбутнi поколiння нiчого не будуть про це знати...
   - Господи Боже мiй, яка кара Божа на нашу  землю,  -  зiтхнув  Бережан.
Мало не скрикнув Бережан.
   Я мусив гла?ти його, бо не треба аж так голосно, бо й поля,  Бе-режане,
мають вуха.

   - Невже, Вербеню, ми бо?мося навiть  власного  поля?  -  запитував  вiн
розпачливо. Сiв, змордований безсиллям, на межу й обома руками вчепився  в
зелену бороду пирi?в.

   Хтось спита?:
   - А кулемети?..
   Що, не було чутно кулеметiв? Я щось  вигадав  таке  несусвiтне?  Браття
мо?, невже не чу?те, як вони нас розстрiлюють щоденно... i ми  живемо,  по
сутi, будучи розстрiляними.

   7
   Котро?сь недiлi, коли дощ застав нас на косовищi й ми мусили ховатися у
копицю сiна, Бережан знову допитувався, чи я направду  остерiгаюся  полiв,
немовби й вони, Вербеню, нинi стали зрадниками й  пiдслуховують  орачiв  i
косарiв, як боязливий за?ць,  що  стриже  вухами  пiд  межею;  невже  вони
навмисне нумерують себе нумерами, забувши прадавнi власнi  назви,  щоб  ?м
спокiйнiше спалося по ночах; невже вони  поробилися  курварськими  ланами,
яким байдуже, хто й що у них посi?; невже нашi поля, Вербеню, закаменiли й
втратили вiдчуття болю... чи бiль вони вже перетерпiли й звиклися з ним  i
?м уже не болить, що хтось вiнча? ?х терням, хтось напува?  кров'ю,  хтось
угною? трупом, хтось  засiва?  брехнею,  а  хтось  полива?  зневагою?  Он,
бачите, Вербеню, повзе й повзе, клубочучись помiж масними скибами, гаддя.
   Я розгнiвався; я йому вiдповiв, що не пасу?  винити  землю  в  смертних
грiхах... земля ?сть ?вангелi?м, в якому пластами списано наше терпiння  i
колись-хтось його прочита? i жахнеться. Я  особисто  землi  довiряю,  кому
бiльше довiритися, як не ?й. Коли мо? хлопцi стали пiдростати, я  брав  ?х
за руки i водив у цi поля, у купелi цi пахучi, далi вiд стукачiв,  дрiбно?
селянсько? су?ти, i тут, у житах, що напливали на нас хвилями  зусiбiч,  я
учив молитися за Укра?ну; я спiвав ?м "Боже великий  ?диний,  нам  Укра?ну
храни... не дай загинуть у ярмi..."

   Пам'ятаю, я ледве чутно тую молитву наспiвував, а сам  у  душi  плакав,
сльози в горлi клекотали, як окрiп, а мо? хлопцi нiяк не могли  второпати,
чому ?хнього батька розтрушу? дрож i чому ми молимося за  Укра?ну  посеред
полiв, адже Укра?на - ви самi, тату, нас учили, скрiзь, ? вона в деревi, в
зелi, у сонцi, у словi, в краплинi дощу, i чи не можна, тату, молитися  за
Укра?ну вдома перед образами... ну, може, молитися не вголос, а  так,  щоб
Бог  почув,  а  щоб  до  колгоспного  голови  Чобота  чи  до   дiльничного
мiлiцiонера пташка з молитви не долетiла... вони ж бо ?? застрелять, а нас
- на Сибiр.
   Мо? хлопцi мали рацiю: Бог прийма? молитву скрiзь, i  церквi,  i  перед
образами вдома, i в саду, коли сходить сонце, i нiякий колгоспний Чобiт не
ма? сили молитву переймати, одначе мене чомусь потягло в поле, тут молитва
чистiша i глибша, вона в полi сi?ться як дощ... так, сi?ться, бо велика  в
наших  душах  спека;  спека,  зашкарубла  потрiсканим  коржем,  i  останн?
зiллячко у нiй в'яне, душа, як каня дощу, цю  молитву  випрошу?...  i  дощ
припуска?ться. Крiм того, серед житiв ми ближче наблизилися до Бога  й  до
Укра?ни... й таки ближче. Власне ця думка про наближення виводила  мене  з
дiтьми в поле, i поле ставало мо?м спiльником.

   Я учив мо?х хлопцiв:
   - Ану вiзьмiть, один iз другим, з-помiж жита по грудцi землi...  чу?те,
яка вона, наша земля, на дотик, як ?? тепло струме-ниться, перелива?ться у
вашу кров. Чу?те? Це i ? Укра?на.
   Пощо  це  все  я   оповiдав   Бережановi?   Хотiв   похвалитися   сво?м
патрiотизмом? Розвiював Бережановi пiдозрiння  про  зрадливiсть  пшеничних
нетрiв, де нiбито попiд межами стрижуть вухами, пiдслуховуючи,  зайцi?  Чи
домальовував у його уявi свiй таки власний портрет на  тлi  скiсних  ниток
дощу?
   - Добра ваша школа, Вербеню. Добра... хоч, може.  дещо  зромантизована.
Та що зробиш, коли мусимо ховатися з сво?ю сльозою i молитвою. Такi  часи.
- Вiн довго мовчав, i менi  здавалося,  що  його  зморю?  сон.  Дощ  шумiв
напливами, як некошенi трави. - Тiльки чи тi грудочки, про якi говорите, -
обiзвався вiн згодом, - не розсипалися помiж пальцями,  а  вiтер  пiдхопив
пил, i нi слiду, нi знаку. А ви кажете: Укра?на. Га?
   Нам було затишно сидiти в копицi, тепло; його плече  опиралося  в  мо?;
сiно, вiдволожене дощем, пахло й  п'янило,  як  стародавнiй  трунок;  нам,
здавалось, було чути, як пiд струменями  дощу  на  покосi  вистрiлювали  й
росли жовтодзюбi перця скошених зел; так, ми чули, як росли трави  -  душi
нашi були чутливi, немовби тисячi струн ?днали нас iз кожною бадилинкою.
   Я не поспiшав Бережановi вiдповiдати.  Чому,  зрештою,  мають  обходити
за?ждженого львiвського художника мо? дiти? Звичайнi вони люди. Ну,  може,
не мають, як каже моя Олена, в носi рою мух, як ма? ?хнiй тато, але  що  з
того?  Один  -  iнженер  у  Львовi,  другий  бухгал-еру?   у   Рогачi,   в
райспоживспiлцi. Катерина, донька, в колгоспi пора?ться коло землi. Та нi,
нiчого не пропало з того, що я ?м у душу вклав, нiчого  не  розсипалося  в
порох, i вiтер нiчого не розвiяв. Ми не торбарi якiсь дiрявi,  ми  прецiнь
Вербенi.
   - Забува?те, мабуть, Майстре,  -  таки  мусив  йому  вiдповiсти,  -  як
напластову?ться родючий грунт, гумус тобто. Порошина до порошини, корiнець
до корiнця, думка до думки, зеренце до зеренця, а ще - листя опаде, а ще -
Божа роса - i вже нурту? жива земля, вже весна ?? будить.
   - Я вас розумiю, Вербеню, i образити не хотiв, - сказав Бережан. - Лише
спало менi на гадку стосовно гумусу: свiт пливе мимо нас широким  рiчищем,
корабель його освiтлений аж хапа? за очi, iлюмiнатори вiдчиненi в космоси,
в безмежжя людсько? мислi, а ми... а ми сидимо, не помiченi з  корабля,  в
копицi сiна i бо?мося, щоб вiтри не здули гумус... власне, ми  не  сидимо,
ми розпластанi, розiп'ятi й прибитi цвяхами до гумусу, бо iнакше станеться
тут пустеля.

   Вiн так i сказав: "Станеться тут пустеля".
   _
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   8
   А ще я був у Черченi "сво?м" через те, що  мене  тут  люди  впiзнавали;
вони  пильно  обмацували  мене   поглядами,   у   ?хнiх   очах   здивовано
засвiчувалось,  як  далекий  полумiнець  скiпки,  не  то  здогад,  не   то
пригадування, i тiльки вроджена селянська несмiливiсть стримувала  кожного
з них спитати мене: "А де ти, чоловiчку, так довго барився?"
   Виходило, що начебто я тут уже колись бував, оцi люди на вулицях  i  на
подвiр'ях, в полях i на всiх дорогах колись  мене  бачили,  розмовляли  зi
мною, i коли я був голодний - дiлилися  хлiбом,  а  коли  був  спраглий  -
виносили до  ворiт  кухоль  води;  виходило,  що  колись  (Коли?  В  якому
столiттi?) я ?х малював чи принаймнi збирав у свою пам'ять рисочки з ?хнiх
облич, i збирав зблиски з ?хнiх очей, i злети й насупленiсть ?хнiх брiв, i
сльози збирав iз ?хнiх зморщок, i збирав веселi  усмiхи  з  ?хнiх  губ.  Я
тiльки не  знав,  i  черченськi  люди  не  могли  менi  в  цьому  незнаннi
допомогти, куди я зiбране вiдносив i на що його витрачав.

   Якось менi снилося, що я вже розчистив цiле обличчя,  а  не  лише  дво?
очей страдника на стiнi  Святого  Духа;  менi  явився  старий  чоловiк  iз
аскетичним довгобразим обличчям, зарослий бородою, одна  чорна  i  глибока
зморшка, як борозна виорана на  високому  чолi;  а  грива  сивого  волосся
рвiйно вiдкинута назад; а зрештою, головi старця була вiдкинута  напружено
назад, немовби вiн моцувався, жадаючи вирватися з  того  мiсця,  яке  йому
призначив на стiнi iзограф. Старець не просто виривався, вiн криком  ревiв
на цiлий свiт; його  конвульсiйне  роздертий  рот,  розкуйовджена  випнута
вперед бiла й закривавлена борода, посiрiлi  губи,  стирчкуватi  брови,  а
найбiльше оте живе праве око i страшна кривава яма на мiсцi ока  лiвого  -
усе це, кожне зокрема й оглавлене разом, виражало вибух гнiву  й  водночас
передсмертного жаху. Людина на стiнi, вмираючи, витерплювала пекельнi муки
й випльовувала з горлянки, вочевидь, лютi прокльони а чи кличi.
   Таке менi снилося; зрештою, я уже уявляв, бачив муку того страдника;  я
був ущерть, по горло, як дзбан iз  розтопленою  смолою,  виповнений  лютим
ревом i жахом, мене болiло усе тiло, i  волосся  на  менi  дибилося,  i  я
сходив потом, i щоб вiд мук порятуватися, менi стрiляло  в  голову  або  ж
втекти вiд страдницьких очей i бiльше до них  не  повертатися,  або  ж  ?х
чимсь заслiпити, або ж вишкреба-ти скальпелем. А ще  хвилинами  баглося  й
менi завити з болю, i я мусив зцiплювати зуби, щоб виття не  вирвалося  на
волю, зате стогiн мене потрясав. Я, певно, божеволiв, бо котро?сь  хвилини
менi немовби розкрилася цiла стiна, штукатурка з не? осипалась,  i  я  уже
знав, вiд чого у муках умира? оцей старець. Його обличчя  видавалось  менi
знайомим, немовби вчора я зустрiчав його на стежках у колгоспнiй  пшеницi;
я витирав тампоном його кривавi сльози i тамував бiль, тулячи долоню  свою
до його чола, i в думцi просив Бога швидко? для нього смертi, бо  не  було
кiнця його стражданням.
   Виходить... виходить, що начебто я сам малював його на церковнiй стiнi?

   Я? Я був тим iзографом давнiм, що збирав у Черченi людськi риси, вдачi,
сльози, болi, грiхи й покаяння, бо iнакше не посмiв би (та й не зумiв  би)
намалювати страждання i клич на стiнi. Виходить, Господи, що все на  свiтi
повторю?ться, люди в Черченi теж повторилися, i тому вони мене впiзнають.

   А чи направду, Господи, я сходжу з розуму вiд  страдницьких  очей,  вiд
чужого болю?

   Я й не сподiвався, що в тишу черченських полiв у пору, коли до жнив iще
не близько, а косовиця на луках уже минулася,  щоднини  входять,  немов  у
широкий, до дна прогрiтий сонцем i пропахлий розiмлiлим зелом розлив води,
численнi гурти людей: запiзнiлi  косарi,  що  котилися  роверами  на  сво?
лiсовi  дiлянки;  галасливi,  як  шпаченята,   табунцi   дiтлахiв,   котрi
по-давньому босонiж мчали до Золото? Липи купатися; з самiсiнького  ранку,
немов тi? ткацькi човники, туди-сюди  снували  сапальники  на  буряках;  у
пiсляполуденок розстрiлював польову тишу сво?м тарахкотiнням  трактор,  що
причепом пригойдував iз ферм чергову порцiю гною - величезне  його  купище
рудiло й парувало на краю поля обiч  вiльхового  гайка;  раз  на  день  на
височенному  сухореброму  конi  появлявся  "польовий",  тобто   колгоспний
польовий сторож на прiзвище Факадей -  миршавий  з  вигляду  чоловiчок  iз
"льорнетою" на грудях; шкапища його,  наче  спецiально  тренована,  дибала
стежкою нечутно, нiби була взута в м'якi постоли. Факадей зрiдка  зводився
на заржавiлих стременах i, витягуючи довгу й тонку  шию,  озирав  бiноклем
поле: чи десь-хтось не косить конюшину, чи випадково  одурiлi  вiд  любовi
молодята  не  витолочують  пшеницю.  У  мо?му  етюднику  ?  кiлька  наспiх
накиданих штрихiв до портрета Факадея, я навiть подумав, що вiн  iз  сво?ю
шкапою, довгою ши?ю, на якiй стримiла  продовгувата,  як  огiрок,  голова,
схожий на Дон-Кiхота...  такий  собi  черченський  Дон-Кiхот,  у  котрого,
однак, нема в очах донкiхотського стремлiння творити добро; в довгiй  його
вертлявiй ши?, в постiйному озираннi, у пiдозрiлому прицiлi маленьких очей
нишкло щось собаче, сторожинецьке.
   Котрогось дня Факадей помiтив, що я його малюю, схоплюю, як _кажуть, на
ходу, бо пiд'?хав до мене на сво?му Росiнантi й з висоти сiдла спитав,  як
деркачем проскрипiв:

   - Нащо вам моя мармиза? Та й чи положено,  товарiщ,  мене  малювати?  -
засумнiвався. - Я, так сказати, людина службова.
   Я йому пояснив, що таки "положено", тим паче що вiн на  службi.  Колись
люди схочуть подивитися на Факадея, який служив колгоспним польовим.
   - Ну, тодi рушницю намалюйте за плечима, - сказав Факадей i приосанився
в сiдлi. На ньому була гiмнастьорка,  пiдперезана  офiцерським  паском,  i
кашкет теж офiцерський. Потiм я дiзнався, що вiн у Черченi зальотний птах,
демобiлiзований прапорщик. - Я у голови в'одно прошу рушницю... стрiляв би
здалека. I боялись би мене.
   - Ви хочете, щоб вас боялися? - перепитав я його. Вiн посмiхнувся:

   - А хто не хоче... всi, товарiщ, хотять, щоб ?х  боялися.  Це  я  точно
знаю. Якщо чоловiка бояться, то це значить, що ? у нього сила. -  При  цих
словах Факадей аж засвiтився хижо.
   Я покрутив заперечливо головою.
   - Не можна вам давати рушницю. Заборонено.
   - Але ж настав би порядок, товарiщ, - стояв на сво?му Факадей,  начебто
справдi вiд мене залежало: дати йому рушницю й дозволити йому стрiляти  чи
хай далi ?здить полями лише з нагайкою i бiноклем.

   - Чи вам, - кажу, - нагайки не досить?
   Обличчя пiд лаковим  козирком  сiпнулося  з  досади,  але  не  промовив
нiчого, торкнув коня кирзаком й потюпав стежкою. За хвилину поглинули його
пшеничнi нетрi.

   Зрiдка у хмарi бiло?  пилюки  на  польових  дорогах  появлявся  "уазик"
колгоспного голови товариша Чобота, вiн зупинявся то бiля пшеницi, то бiля
ячменю, то поринав у кукурудзу або ж завертав на бурякову плантацiю - адже
був господарем, це правда, i мусив, отже, знати, як росте урожай.
   Одначе польова  тиша,  оте  розлоге  море  розлитого  сонця  i  пахощiв
розiмлiлого зела топило немилосерно, жбурляло на сво? дно людськi  гомiнкi
голоси, гарчання  машин,  подзвонювання  мотик,  коров'ячi  окличi...  все
гинуло в тишi, i лише  над  шепетливим  морем  високо  в  небi  пiдвiшував
дзвiнок невидимий жайвiр; i яко?сь  днини  перед  полуднем  я  несподiвано
вiдкрив для себе, що у цiлому свiтi серед тишi й  шелесту  хлiбiв  iснують
тiльки жайвiр i я, грiшний, iз сво?м малюванням; це так  було  у  самотинi
солодко й моторошно, що я не втримався, упав на теплу землю i заплакав.
   Чого плакав? Хiба iнколи зна?ш, чому тобi хочеться заплакати?
   У мо? самотинне малювання посеред полiв якось у самий розпал спекотного
полудня прийшов чоловiк iз мiшком конюшини. Я  не  став  допитуватися,  як
його кличуть, менi це було  не  потрiбне,  я  тiльки  здивувався,  що  вiн
пiдкрався до мене майже нечутно, i я забобонне подумав, що чоловiк пiдповз
до мо?? верби, пiд якою я сидiв з етюдником, iз пота?мно? нори,  бо  я  аж
здригнувся, коли вiн заговорив за мо?ми  плечима.  Був  вiн  сорокарiчний,
кряжистий, у повнiй чоловiчiй  силi,  i  таким  вiн  себе  почував  -  мав
гордовитий, незалежний вигляд. Очi його бiгали по  мо?му  пейзажi,  а  рот
кривився iронiчно.

   - Не подоба?ться? - спитав я, вловивши його ковзку iронiю.
   - Чого ж, - стиснув вiн плечима. Був у картатiй чистiй  сорочцi,  штани
на ньому прасованi, виглядало, отже, що чоловiк не  порпа?ться  щоднини  в
землi чи коло гною. - Файно малю?те, - похвалив вiн. - Я тiльки  хотiв  би
знати,  якщо  не  секрет,  скiльки  ви  за  день  таких   образiв   можете
намалювати... i по чому кожен iз них? Кажуть: дорого.
   - Ма?те намiр купити? - засмiявся я. - Чи ви, може, працiвник торгiвлi?

   - Нi, - вiдмахнувся мiй новий знайомий,  -  я  не  торгаш...  я  людина
проста: працюю пожежником у Рогачi.
   - То пощо виважу?те цiною те, що я малюю?
   - Отак, з цiкавостi. Або й iз заздростi!  -  зареготався  щиросердечно,
широко. - А що, малю? людина один день, а прода? штуку мальовану по  сотцi
чи й бiльше. Нiби я не чув, як за цi образи деруть? Простий  же  хлоп,  як
ось я, примiром, за 120 рублiв мусить  цiлий  мiсяць  прикладати  руку  до
козирка i мельдувати  командировi,  що  готовий  сповняти  його  накази...
готовий щодня у вогонь.

   - Хiба я тому винен? - Мене образило, що вiн так  легковажно  порахував
художницькi заробiтки (та й чи вiн один так дума? про  нас,  мистцiв?).  -
Мiж людьми балакають, що пожежники  мають  багато  часу,  так?  Що  ж  вам
заважа? теж малювати й заробляти дурнi грошi? - Я таки його пiдкусив.
   - Е, коби то чоловiк умiв, то хiба прикладав  би  руку  до  козирка,  -
вiдповiв вiн сумовито. I тут же вiд суму омився. -  Був  би  собi  пан  iз
пензлем... нипав би собi пан iз пензликом по полю, малювавав би  образи  й
рублики зщибав би, як грушки, - вiн аж солодко завiв очима,  уявляючи,  як
збивав би рублики з грушок. - Але що з того...
   - Кожен робить, що вмi?, - поспiшив я чолов'ягу потiшити.  -  Бог  усiх
надiлив талантами.
   - Що правда,  то  правда.  Я  маю  талант  красти,  -  несподiвано  вiн
обiзлився. - Дума?те, жартую? А що? Життя навчило. Якби я був  в  Америцi,
то... А так, на 120 рублiв не розгонишся i всього не накупишся. Коло  хати
й худобина якась ?, i дрiб. Мусить чоловiк давати собi раду, виходити,  як
кажуть, на влови: нинi конюшини мiшок  нащиба?ш  кролям,  завтра  з  ферми
поцуплю опалку силосу чи якусь дiлетку комбiкорму, якщо  вдасться.  Восени
капуста ? на полi, буряки, морква, мандибурка - тобто картопля. Не  дурний
казав: хто годен - той не голоден.

   - Але ж ви обкрада?те  колгосп,  сусiдiв  сво?х,  поле  оце  врештi,  -
пробував я  зупинити  злодiйське  вихваляння.  Бачив:  зблiд  чоловiк  вiд
злостi.

   - Смiхота, - сплюнув вiн. Бiлiсть на лицi не миналася. -  Таке  кажете,
нiбито це поле - людське, а люди на ньому...  А  люди  на  ньому,  щоб  ви
знали, приреченi Господом Богом на панщизнянську каторгу... от, каторжники
дурнi.

   - Ви мудрi? - Я не розумiв його цинiчно? одвертостi. Що вiн хотiв сво?ю
сповiддю менi довести? Що  став  дрiбним  злодi?м  iз  примусу?  Що  таким
зробило його життя? Що на  цьому  полi,  над  яким  жайвори  попiдвiшували
срiбнi дзвiночки, чесно не проживеш?
   Або  ж  цей  чоловiк  iз  мiшком  нажато?  конюшини  виводив  мене   iз
золотистого розливу польового спокою, iдилi? пшенично? на берег  реального
життя?

   Чоловiк не вiдповiв, а лише  споглядав  на  мене  з  жалем  та  осудом,
начебто я перед ним чимсь провинився.
   - Ну, ну, - промовив урештi, - малюйте  собi.  -  I  закинув  мiшок  на
плечi; i залишив мене  на  роздорiжжi;  i,  певно,  жайвори  далi  смикали
невидимi нитки,  що  провисли  з  пiднебесся,  i,  певно,  голосне  срiбло
дзвiночкiв скапувало понад пшеницями... скапувало, а я його не чув.
   У мою потривожену самотнiсть посеред  черченських  полiв  одного  ранку
втрапила згорблена жiнка у  чорнiй  хустинi,  у  такiй  же  старосвiтськiй
ряснiй невизначеного кольору спiдницi й у бiлiй-бiлiй сорочцi, на  рукавах
яко? синiм цвiтом цвiли вишитi хрестики;  жiнка  зупинилася  бiля  мене  й
спитала, чи можна подивитися  мо?  малювання  (а  я  якраз  малював  загiн
кукурудзи, що навальне й  соковите  вибухала  буйною  зеленню  -  лапастим
листям, на якому iскрилися мiрiади пацьорок уранiшньо? роси).
   - Дивись-но, - сказала жiнка тихим голосом, - землиця аж свiтиться,  як
молода...  ага,  як  молода  у  вiнку.  -  I  похитала  головою.  Губи  ??
ворушилися, жiнка продовжувала говорити, але вже пошепки.  Виглядала  вона
сумною; на дрiбнопосiченому зморшками лицi немовби пропливали хмари, а  чи
думки... а чи вiтер засипав зморшки попелом. Очi, глибоко запалi, у вiнцях
сiрих зморщок, журно пестили мiй недокiнчений етюд. - А ми, грiшнi,  й  не
видимо цi?? Божо? краси... де нам, Господоньку, до краси, коли  ти,  немов
худобина робуча.
   Менi було жаль старо?;  було  жаль  ??  невиказаного  сiрого  суму,  ??
тонких, як iз дикого воску вилитих,  сухих  пальцiв,  якi,  видно,  у  не?
затерпали, бо раз-по-раз ворушила ними, розминала. Скiльки ?й було  рокiв?
Сiмдесят? Трохи менше? У крайньому разi, сво? у колгоспi сповна  вiдробила
(вiдробила панщину - згадав я чоловiка з мiшком конюшини). То  чого  диба?
спозарання iз мотикою? На буряки? Спитав ?? про це.
   - Та на буряки... маю дiлянку, хоч давно, рахуйте, сво? вiдробила, дали
пенсiю аж тридцять два рублi. I за то дякую Боговi, -  зiтхнула  сокрушно.
Споглядала на мене з глибини сiрого смутку й переливала  той  сум  менi  в
душу.  -  Нiби,  рахуйте,  маю  право,  щоб  дали  святий  спокiй  з  тими
буряками... тi буряки з молодих лiт висiли в'одно надi мною й  висiли:  як
весна, як лiто, як осiнь... у сльоту, пiд снiгом, бувало, чистиш буряки на
цьому... на цьому проклятому полi. Не  лякайтеся,  прошу  вас,  що  чорним
словом обзиваю поле. Що подi?ш, коли воно, як дракон, висмоктало з  людини
силу й обернуло в порхавку. Свiт  замкнувся  в  буряцi,  якийсь  кримiнал,
чу?те, загратований, а в тому кримiналi  любилися  ми  з  чоловiком,  дiти
народжувалися, хатчину сяку-таку злiпили, випроваджували дiтей до школи. I
все за гратами та й за гратами. Та хiба не через  поле,  не  через  буряки
минулося мо? життя? Най небо й  земля  менi  простять...  колись  грудочка
землi була для кожного з  нас  святою,  цiлували  i  плакали  над  нею,  i
лелiяли, щоб добре родила, а нинi грудка стала ненависна, ворожа аж...
   Я був вражений ?? бесiдою; менi баглося зупинити тихий  плин  ??  слiв,
барвлених не так зненавистю, а бiльше плачем без слiз.
   - Чейже поле не винне, нанашко, - навiщось я ?? умовляв. Жiнка мене  не
слухала, маленька, сухонька, згорблена на  сапилно  мотики,  вона  жила  в
загратованому кримiналi, i я не мав сили звiдти ?? добути;  i  тихий  сум,
вiдчай, глибоченна, мов прiрва,  безнадiя  струмилися  од  дрiбненько?  ??
постатi, я майже фiзично це струмування вiдчував...  i  було  менi  чомусь
соромно, що на картонi свiтилося красою,  переливалося  перлами  колгоспне
кукурудзяне поле.
   - Ви, певно, собi мiрку?те: здурiла баба  на  старiсть?  -  осмiхнулась
скупо, й обличчя ?? посвiтлiло. - Так? А я, чу?те, при сво?му розумi,  Бог
видить. Я iз Богом щоранку розмовляю, як оце з вами, молюся, б'ю поклони i
кривди сво? виповiдаю. У хатi - пустка, мухи бренять, як веретена,  а  Бог
наш мовчить... Бог нiбито в змовi з колгоспом, з усiма теперiшнiми панами.
   А пани...
   Приходить до мене на подвiр'я щовесни  наш  колгоспний  голова  товариш
Чобiт i такого з себе  чемного  вда?,  хоч  його  до  рани  прикладай,  як
пiдбiл-зiлля. I запиту?: "Ну-ну, як ви, бабцю Катерино, зиму перезимували?
Чи не бралася вас слабiсть? Чи не було перебою в  магазинi  з  хлiбом?  Чи
стало вам дровець? Чи ваш син Дмитро при?жджав  iз  Бистричан,  чи  зовсiм
забув про маму серед машинерi? на заводi?"

   I котить, i котить Чобiт бочку з медом.
   Я, прецiнь, знаю, що бочка порожня, вiн ?? лише зверху облива? патокою,
щоб була солодка, так дi?ться щовесни, коли сiють буряки.
   Далi Чобiт забува? про мед i почина? головне, з  чим,  власне,  на  мо?
подвiр'я повернув. "Ну,  -  каже,  -  слава  Богу,  Катерино,  що  бiга?те
нiвроку, як молода, що  Дмитро  з  Бистричан  на?жджа?  i  привозить  мамi
ковбаси. Бо цього року знову довели нам план по буряку, вони  зверху  план
спускають, нас не питаючи, а я ось ходжу  хата  вiд  хати,  як  старець  з
торбиною, i прошу: вiзьмiть, Iванихо, й ви, Петрихо, сорок  соток  бурякiв
пiд свою руку. "Ой, - вiдпрошуюся,  -  не  вiзьму  я,  голово,  бо  мотика
поважчала, немовби ?? цигани з олова викували,  i  кiстки  мо?  скриплять,
ноги не ходять, а поперек не згина?ться, видно,  задерев'янiв  iз  минуло?
осенi". А вiн, тобто наш Чобiт, делiкатно менi  нагаду?:  "Ви,  бабцю,  не
вiдрiкайтесь вiд колгоспу навiдмаш,  в  селi,  прецiнь,  живете  й  будете
потрiбувати соломи й дiлянки пiд косовицю на сiно, корiвчину ж трима?те. А
зима йде - велика панi: дровець, голово, постарай та випиши-но вантажiвку,
щоб вугiлля привезти. Торiк вам шиферу на хату  вiдпустили...  Пам'ята?мо,
що ви у нас  були  передовиком  на  буряках.  Словом,  мусимо  рятуватися,
Катерино, га?" Отак пiдмовля? солодко Чобiт. "Якщо ж не зможете  самi,  то
ма?те в мiстi сина, невiстку, онукiв - най допоможуть бабi.  Що,  хiба  не
мають Бога в серцi? Не пропадати ж бурякам у  бур'янах.  Це  ж  цукор  для
трудящих". "Господи, - бiдкаюся, - я нiбито нетрудяща, нiбито не маю права
перепочити перед смертю або й вмерти на постелi, а не мiж рядками в полi?"
"Ну, то як вважа?те, Катерино, - вiдповiда? менi  Чобiт  начебто  байдуже,
але я виджу, що спохмурнiв. - Тiльки кожний ма? сво? право", - каже,  i  я
чую в його голосi погрозу.

   Я тодi беруся  гострити  свою  мотику.  Життя,  прошу  вас,  iде  далi,
направду треба на газдiвство соломи, сiна, дровець... i потрiбно буде мене
на цвинтар повезти, наперед мушу собi це везiння  на  цвинтар  заробити  в
нашого Чобота.

   То-то... Якщо навiть за свою дорогу на цвинтар треба наперед у колгоспi
вiдробити, то так поле вiдплачу?ться менi, га? За що  маю  'го  любити?  -
запиту? мене жiнка й сипле менi в душу сiль.
   I я мовчу; я не знаю,  що  маю  ?й  вiдповiсти;  я  остерiгаюсь  з  нею
погодитись, стати на ?? бiк, бо тодi поле втратить свiй чар (а може,  його
чар - це тiльки поверховий глянець?).
   - Нащо все це менi виповiда?те, нанашко? - серджуся на  не?.  Вiдчуваю,
що в мене пропада? охота працювати над етюдом, i  бачу,  що  висихають  на
листi кукурудзи перлистi краплини роси.
   - Ти ж, гадаю, мусиш це знати, бо ти той, що малю?. Так дiялося здавна:
той, що малю?, повинен усе знати. Хiба ти не з церкви Святого Духа?


   9
   Котрогось дня я сидiв за етюдником на березi  Золото?  Липи  й  малював
незораний клинок поля, що спадав до  рiчки;  для  колгоспних  трактористiв
клинок  служив  нiби  "майданчиком  для  перекуру",  на  якому  заправляли
трактори, насипали в сiвалки зерно, розвантажували мiнеральнi  добрива,  i
тут зупинялася пiд час жнив колгоспна кухня з термосами.  Про  призначення
клинця свiдчили лахмiття целофанових торбин  iз-пiд  суперфосфату,  чимала
купа вапняку, що взявся коржем,  та  ще  хтозна-коли  покинутою  сiвалкою.
Щоправда, мене першою чергою цiкавив  густий  розсiв  польового  маку,  що
палахкотiв по всьому клинцю. Але й занехаяна iржава сiвалка була  доречною
на мому картонi: колеса ?? i сошники уже погрузли  глибоко  в  бур'яни,  з
десяток кущикiв  маку  нахабно  визирали  з  розкритих  жолобкiв;  природа
немовби  прагнула  приховати  й  злагiднити  людську  безгосподарнiсть   й
поступово поглинала купу залiзяччя у сво?х зелених нетрях.
   Забiжу наперед  i  похвалюся,  що  пейзаж,  котрий  я  назвав  "Рожевий
смуток", пiсля чергово? виставки, на  яку  я  таки  пропхався,  був  ущент
розкритикований,  прибитий  цвяхами  до  ганебного  стовпа  як  такий,  що
паплюжить  нашу  радянську  дiйснiсть,  i,   звiсно,   я   мав   достобiса
непри?мностей.
   Та це було потiм, а того дня, коли почав над ним працювати,  сидячи  на
березi  Золото?  Липи,  про  непри?мностi  я  не  мав  i  гадки,  навпаки:
працювалося легко, барви "давалися в руки", як любив говорити  мiй  старий
учитель Петро Степанович Грицай, погода стояла дзвiнка; чиста синява неба,
що доокружно ?дналося iз землею, i разом, небо й земля,  напинали  немовби
велетенський намет, посерединi якого сидiв я з сво?м етюдником,  вливалося
тихим споко?м менi в душу й голубизнило цiле тло пейзажу. Легкий  вiтерець
-  радше  подих  польовий,  зрiдка  ворушив  крилом,  i  тому  маки,  якби
вицiлованi - де блiдо-рожевi,  де  зовсiм  блiдi,  а  де  яскраво  червонi
хилилися менi навстрiч i розкривалися, щоб ?хню красу ухопив пензель.

   Поява  цi??  красиво?  молодо?  жiнки  довершувала  та  освячувала  мiй
"Рожевий смуток"; я пiдозрюю, що якраз од не? передався на мiй  пейзаж  ??
невиказаний, зата?ний  смуток,  якась...  весела  надщербленiсть.  Згодом,
згадуючи  нашу  польову  зустрiч,  я  спершу  бачив  перед   собою   кущик
розгнiвано-червоних макiв, що виростали на  посмiховище  з  iржавих  щiлин
покинуто? сiвалки, а вже потiм появлялася в мо?му спогадi вона.
   ?? звали Марiйкою, Марi?ю Рибкою; було ?й,  мабуть,  за  тридцять,  але
роки нiяко? ролi тут не грали, та й визначити ?х могла  хiба  що  ворожка:
чорнява Марiйчина краса, струнка мiнiатюрнiсть ?? стану,  жвавiсть  рухiв,
усмiхнене личко робили ?? схожою  на  "вiсiмнадцятку",  i  тiльки  згодом,
придивившись (а чи вiдчувши?), помiча?ш, що в циганкуватих ?? великих очах
час вiд часу сплива? на поверхню смуток, котрий умить  висвiтлю?  цiле  ??
лице з пережитими роками, вирiзьблю? гiркоту в кутиках губ i зморшки  бiля
очей. А так, на перший погляд, вона була юною i в'юнкою, яку i в руках  не
втрима?ш - вирветься, втече, i смiх за нею покотиться: лови!
   Вона  появилася  на  стежцi,  що  пiдскакувала  понад  Золотою   Липою:
чимчикувала з поля в село. Боса (легкi капцi тримала  в  руцi!),  у  бiлiй
хустинi, пов'язанiй по-молодицькому, в розхристанiй  (аж  усi  перса  було
видно), злегка покрапленiй вишивкою кофтинi й  у  короткiй  спiдницi  була
подiбна на польову мавку.  Я  так  i  сказав  ?й  (банальщина,  звичайно),
мимоволi любуючись ?? розпашiлою мiнiатюрною красою.
   - Хiба мавка гаса? по полю з мотикою? - засмiялася,  одначе,  невесело,
жбурнувши ненависно сапку на край  берега;  сапка  задзвенiла  й  бризнула
срiблом.

   - Хто ж ви така? - мало не  плеснув  щось  не  вельми  оригiнальне,  як
звичайно говорять чоловiки красивим жiнкам.
   - Я - Рибка Марiя. Не чули-сте? - Була направду заскочена, що я дотепер
не чув ?? iменi. - Ланкова тутейша. Раз мене не зна?те, то ви газет у руки
не берете. Вирощую, як це пишеться в газетах, високi  врожа?  кукурудзи  й
бурякiв. Маю два ордени Ленiна й  Трудового  Червоного  прапора,  ?здила-м
неодноразово на сiльськогосподарськi виставки до Москви й Ки?ва,  сиджу  в
усiх, якi тiльки ?, президiях за червоними столами, - говорила вона, не то
глузуючи з себе, не то справдi собою пишаючись. - Зате  я  вас  знаю...  -
Марiя обiйшла навколо мене, зблизька й здалека,  нахиляючи  голову,  немов
чорнявий якийсь звiрок, приглядалася до мого малювання. -  Я  знаю,  що  в
Святому Дусi сидите замкненi, щось там шука?те, вiдкрива?те... щось...  Не
скажете, що? Цiле село про це балака?.

   - Мистецтво - завжди загадка, а тим бiльше в  церквi  посеред  Страдчо?
долини, - вiдповiв ?й.
   - Це, мабуть, нудно i...  трохи  страшно  щоденно  нидiти  в  замкненiй
церквi  й  вишукувати  тайни...  вишукувати  десь  помiж   камiнням,   пiд
штукатуркою старi образи? - випитувала Рибка i чарiвно, вже зовсiм несумно
посмiхаючись. Маленькi уста, ямки на  смаглявому  личку,  злегка  кирпатий
нiс, веселi чортики ув очах вiдверто манили до себе,  заворожували;  вона,
здавалося, стояла доступна, варто було тiльки ?? обняти, й уже прилинула б
до тебе, затрiпотiла б дрiбно (бо ж недурно зветься - Рибка!). Я,  мабуть,
пiддався ?? чарам, бо сказав легковажно:

   -  А  ви  зберiться  та  й  постукайте  у  церковнi  дверi,  вони   вам
вiдчиняться. Допоможете вiдгадувати тайну Святого Духа. Згода?
   - Нi, менi не можна до церкви, - посмутнiла й покрутила головою.  -  Я,
прецiнь, - парт?йна i повинна боятися церкви, образiв, як дiдько  свячено?
води. Так мене вчили ще в школi, потiм - у комсомолi, ну, й коли до партi?
записалася. Питалися, до речi, мене на бюро: "Чи висять,  Марiчко,  у  вас
вдома образи?" "Висять, - кажу, - але то маминi. Коли ж  замiж  вийду,  то
обiйдуся без святих у хатi", - вiдповiла-м.
   - I обходитеся? - Менi чомусь стало жаль цю малу жiночку. -  Обходитеся
без образiв, без Святого Духа, без Страдчо? долини, без Козацько?  могили,
без..? - Я аж задихнувся вiд болю, що запiк у грудях. Ось ма?ш, виросло на
Опiллi нове поколiння, яке зреклося  усього  того,  що  було  дорогим  для
поколiнь попереднiх; то зречене для них - забобон, опiум,  мракобiсся?  ?м
уже нiчого не потрiбно з минулого, навiть не потрiбнi страдницькi  очi  на
стiнi у Святому Дусi.
   - Як вам сказати, - Рибка  замислились  i  враз,  мов  квiття,  на  яке
бризнули ядучого вiдвару,  зiщулилася  i  постарiла.  Стояла  передi  мною
щупленька сiра жiночка з похиленою милою голiвкою й опущеними руками...  з
крилами пiдрiзаними. - Як вам сказати,  -  повторила.  -  Та  й  чи  треба
казати, чи треба признаватися? - вагалася.

   - Очевидно, не треба, - я хотiв ?й допомогти.  Бо  справдi:  нащо  менi
признаватися в чомусь? Хай дрiботить собi додому. Чи я покутник якийсь, що
збираю в торбу лупане камiння - чужi грiхи й чужi сумнiви... збираю i ношу
?х у собi?

   Господи, невже дано менi бути покутником i ходити з торбою i напитувати
чужi грiхи й чужi болi? Чому вибiр упав саме на мене? I чому даровано менi
торбину на чужi болi саме тепер, адже до Черчена, до того  часу,  поки  не
поглянули на мене зi стiни  Святого  Духа  страдницькi  очi,  я  про  сво?
призначення покутника не думав.
   Колись на Гуцульщинi менi оповiдали, що в одному селi був  монастир,  в
якому перебували дивнi черцi, котрi перебирали на себе  вiд  кожного,  хто
тiльки обдаровував монастир срiблом i злотом, смертнi грiхи - душогубство,
пограбування  сирiт,  скотоложство,  осквернення  святинь;  iзбавленi  вiд
грiхiв грiшники поверталися з чистим серцем додому, а  черцi  карали  себе
канчуками, голодом, студiнню i, звичайно, покаяльними молитвами.
   Невже я один iз них?
   Ет, дурне лiзе в голову...
   Рибка, певно, нiкуди  вже  не  поспiшала,  присiла  на  самому  кра?чку
берега, опустивши у воду ноги; рiка заговорила навколо ?? нiг, защебетала,
а ноги бiлiли в чистiй водi, як алебастровi.
   - Якщо поправдi, то трима?мо ми з Михасем,  iз  мо?м  чоловiком,  образ
Божо? Матерi у скринi помiж маминою одежею... мами давно нема, а скриню  з
одежею та iз Богоматiр'ю бережемо, - сказала, повернувши до  мене  голову.
Нiяковiсть, як тiнь вiд хмари, проступила на ?? лицi.
   - Для чого бережете? - спитав я. На мене  напливала  злiсть,  очевидно,
була моя злiсть безпричинна; очевидно, я не  мав  права  сердитися  на  цю
маленьку незнайому жiнку... не мав, а проте  -  сердився.  -  Божа  Матiр,
образ святий - це лише пам'ятка по  матерi,  так?  Як  скриня  писана,  як
сорочка  вишивана,  як,  може,  коралi  з  подiрявленими  монетами  цiсаря
Франца-Иосифа, як запаску, сухозлiткою ткану? - Я, мабуть, трохи  пiдвищив
голос, бо Марiйка Рибка аж згорбилася, аж наче руками  хотiла  оборонитися
вiд мо?х слiв.
   - Ну, чо' ви такi... такi дуже мудрi й прокурорськi, чи як  сказати,  -
обiзвалася стиха. - Нi, не лише для  пам'ятi  по  мамi  образ  трима?мо...
трима?мо на всяк випадок, для душi. Щось людина мусить  мати  таке...  Ось
хату почали класти нову: я з образом i з святою водою всi  кути  окропила.
Посадили садок - то ж на цiле  життя,  правда?  Як  же  без  благословiння
Богородицi? ?деш у дорогу, в ту ж таки Москву, i вже тобi дорога ближча  i
легша, коли посто?ш мовчки перед образом. Звiвся на нiжки  мiй  первенець,
Юрчик, а я йому: поцiлуй бозю, синку. Або й без причини, коли тобi  мулько
на  душi,  шука?ш  розради  перед  Богородицею.  Пишуть  тепер:  забобони,
мальовидло на деревi чи на цупкому паперi, кинь у вогонь - жменька  попелу
з святого образа лишиться. А проте... а проте, зачерпу?ш од  нього  чогось
такого...
   - Цiкаво, що сказав би з цього приводу колгоспний голова або ще хтось з
парторганiзацi?? - Я присiв на березi коло Рибки. Сердитiсть моя  невчасна
минулася. Хiба вона одна на цiй грiшнiй землi блука? з двома чи  з  трьома
душами?

   - Нiбито вам не вiдомо, що нiкого в колгоспi  чи  в  районi,  або  й  у
Москвi, окрiм чортiв iз кадебе, не цiкавить, якi ви ?  насправдi  в  сво?х
глибинах? ?м аби зверху виблискувало, аби показник, аби  медалька,  аби  в
газетi фотографiя. Така собi позолота на трухлявому деревi, на дошцi або ж
- на iржавому  залiзi.  I  нiкому  нiчого...  нi  слова...  обiзвуть  тебе
мiшiгiною або запiдозрять, о, це вмiють: "Хтось  з  тво?х  родичiв  був  у
бандерах?"

   Дивно було чути вiд не? такi слова. Такi... Чи вона аж така смiлива? Чи
направду "мiшiгiна"? Чи трапилася жiнцi нагода, щоб википiло те, що  давно
в нiй накипiло?

   - Менi ось сповiда?теся, - зауважив я. - I не бо?тесь.
   - Н?, не боюсь. Чого боятися? Ви ж  iз  Святого  Духа...  туди  Вербень
нiкого лихого не покличе.  Крiм  того,  не  повiрять,  що  Марiя  Рибка  -
парт?йна,  орденоносиця,  передовичка  й  так  далi,  на  себе  щось   там
наговорювала. Дурна, чи що? Ма?ться ж бо не зле. Слава. Премi?.  Президi?.
Ордени. Вечерi в ресторанах пiсля  ружних  нарад.  Ну  i...  начальники  в
готельний номер стукаються до тебе, просяться, як коти... i ти пуска?ш.  I
вiн тебе слинить... а ти, холера ясна, не пруча?шся,  тобi  не  гидко,  ти
давно низько впала, нема чого бабi  втрачати,  бо  ти  сама,  як  свиня  в
болотi, розiмлiла вiд коньяку... i розкиду?ш сво? бiлi  нiженьки.  Н?,  не
задурно, за тi ж ордени, за славу. Що з того, скажете, що слава  фальшива?
Хто ж iз слави брехню злущить? Хто доведе, що твоя ланка виростила  не  по
450 центнерiв солодких коренiв з гектара, як пишуть у газетах, а лише 240?
Жiнки мо? в ланцi все знають, але мовчать, ?м вигiдно мовчати, бо дiстають
додатково i рублики, i цукор... ?м солодко. А менi вранцi гiрко...
   - Почекайте, - вихопилось в мене, - а як же вранцi,  коли  поверта?теся
iз нарад, iз з'?здiв усяких додому, дивитеся в очi чоловiковi й синовi?  -
Я не мав права на таке запитання,  я  взагалi  не  мав  нiяких  прав,  але
обiзвався в менi моралiзатор. - Чи чоловiк не здогаду?ться, Михась ваш?
   - Певно, здогаду?ться, не дурний-бо. Та й у селi  плiткують.  На  чужий
роток... Але мовчить, пальцем не рушить. Лише чорний ходить. А здалось би,
вхопити ремiннi вiжки та й по?здити ними по менi,  бабi  парт?йнiй.  Може,
спам'яталась би. - Вона говорила про себе спокiйно, вiдчужено, немов  мова
йшла про когось iншого, далекого.
   - Хiба без ремiння не можна? Видно, Михась вiжки взяти  не  зважу?ться,
за вами оборонцi горою в колгоспi i в районi, скрiзь. - Я собi уявляв,  як
?? Михась, можливо, чолов'яга дебелий (бо якраз високi  кряжистi  чоловiки
люблять мiнiатюрних жiночок), синцю? тяжко свою Марiйку, синцю? й  оберта?
на всi боки, як снiп, а вона проситься: "А бий-но,  Михасю,  iще  моцнiше.
Бо-м сесе заробила".

   - Нi, без вiжок не обiйтися, - вiдповiла. -  Втiм,  чи  воно,  ремiння,
люте, поможе? - запитувала саму себе. - Життя, як колесо вiд воза, увiйшло
в прорiзану колiю i котиться  собi  узвича?но.  Все  зв'язано  мiж  собою:
Михасевi гордощi...  аякже,  i  гордощi  Михасевi,  що  жiнка  висиджу?  в
президiях,  що  передовичка,  треба  врахувати.  Тепер  ще   ружнi   плати
додатковi, премi? - хлоп, прецiнь, на грошi ласий. Та i я увiйшла в  смак:
рахуйте, i в закордони посилають,  i  се,  i  те,  i  стежку  на  базу  за
дефiцитом знаю - вбратися чейже хочеться  по-людськи.  Та  й  у  ресторанi
посидiти при?мно... i при?мно часом, коли тебе голублять чужi... на  руках
носять, - признавалася щиро.
   - Але ж олжа все це, Марi?! - мало не вигукнув я. - Олжа i гнилизна.

   - Чи я перечу? Олжа i ?, - погодилася сумирно. - Най буде. Блуд, брехня
в менi, в кожному з нас i навколо нас. Нiби я слiпа? I нема вiд  не?,  вiд
олжi, як ви кажете, куди втекти. Ви зна?те як вiд не? порятуватися? Я,  на
жаль, не знаю, - схлипнула. Одначе споглядала  на  мене  сухими  палаючими
очима (терен горить сухим вогнем). - Ви от хова?теся вiд  олжi  в  Святому
Дусi... вам добре, шука?те там  старо?  тайни  або  ж  власного  спасiння.
Правда? Де ж я маю порятуватися? Скочити у  воду?  -  Вогонь  ув  ??  очах
причах, погляд устромився  в  синю  далечину,  обминаючи  i  мене,  i  мiй
покинутий мольберт, i трикутник незораного поля з  червоно-сизим  полум'ям
макiв та заржавiлою сiвалкою, i навiть розлите море  пшениць  лишала  вона
пiд ногами; вона була готова перейти в iншi свiти,  це  я  побачив  ув  ??
згаслих очах, i розпачлива ?? безнадiйнiсть хлинула на мене. Я злякався; я
раптом повiрив, що Рибка  готова  на  все...  Рибка  давно  свою  безнадiю
носить, визрiла вона в не?, i я тут нi  при  чому,  я  випадково  трапився
людинi пiд руку.
   - Господи, про що ви говорите, - квапливо схопив ??  за  рамено.  -  До
того ж у Золотiй Липi нема глибокого ковбура, щоб Рибка могла втопитися. -
Я пробував трагедiю ?? життя обернути на  жарт.  -  Ну,  крiм  того,  сина
ма?те, оборонiть його вiд зла. Ви зобов'язанi це зробити. Хто ж  бiльше...
А ще: хочу вас намалювати... намалювати хочу  не  ланкову  з  орденами,  а
тiльки жiнку, яку можна носити на руках.
   - То коли ж збира?тесь малювати? - перепитала враз, мовби це було тепер
дуже важливе.
   - Колись... - пообiцяв я невизначено. - Та буду напевно.
   - Як у церквi Святого Духа  повiдкрива?те  всi  тайни?  Я  таки  колись
постукаю у церковнi дверi. Вiдчините? - Жiнка  говорила  одне...  говорила
про малювання, про церковнi дверi, а насправдi вона  перебувала  в  iншому
свiтi, погляд ?? блукав в далечинi, вишукував чогось...  вишукував,  може,
рятiвного човна.

   - Вiдчиню, - пообiцяв, не вагаючись. - У Святому Дусi змiцнi? вiра,  що
жити треба i можна. Олжа - це лише леп, який змива?ться.
   - Ой нi, - сказала Марiя. - Олжа - це ядуча iржа, що роз'?да? душу. Ая,
сто?ть моя подiрявлена душа  посеред  бур'янiв,  як  сiвалка,  з  яко?  не
висiва?ться... так, не висiва?ться нi одного чесного  зеренця.  Боюся,  що
коли стану на порозi Святого  Духа,  то  лусне  грiм  i  поцiлить  в  мене
блискавка.
   - Я буду малювати вас, Марi?, коли ваша  душа  гола-голiсiнька  забреде
запаморочена у цi бур'яни, у  цi  маки,  що  обпiкають  стегна...  i  буду
малювати, коли у вас поцiлить грiм. - Щось таке я плiв; щось таке  уявляв;
уявляв вже готове полотно, на якому Марiя сто?ть без ?диного  рубчика,  по
пояс у бур'янах... так, бур'яни по пояс, будяки синiм  цвiтом  цвiтуть  на
пуп'янках ?? по дiвочому стирчку-ватих грудей, а в жiнчиних  очах  безодня
пережитого болю... а на головi - вiнок зiв'ялих  макiв...  блiдi  пелюстки
скануються на голi плечi.

   - Нащо я вам потрiбна... нащо я вам здалася  у  вашому  малюваннi  й  у
вашiй тайнi, яка ? у Святому Дусi? - вже сполохано допитувалася.
   - Ви самi сказали, що все на цьому свiтi  пов'язане...  ми,  отже,  всi
пов'язанi тайнами, корiння пiдземне, невидимi нитки, повiв вiтру,  голоси,
що сидять у нас, невiдомi й пiдступнi, i Бог зна? що  ще  нас  ?дна?.  Ось
нинi я вам знадобився, щоб могли виговоритися i перепалити на  попiл  вашу
журу... найшло на вас сповiдання, може, й проти вашо? волi. А  ви  -  менi
потрiбнi... - мо? думки, виявля?ться, скрiзь i всюди,  навiть  тодi,  коли
розмовляю з принадною жiночкою, кружляють навколо Святого Духа. - Так,  ви
менi потрiбнi, як, зрештою, потрiбнi всi, хто приходить до мене i  кого  я
шукаю.
   Марiя пирскнула смiхом, вона знову ставала Рибкою, кокеткою, яка  вмiла
й хотiла всiм подобатися.
   - Я, грiшна, втiшилася: потрiбна я маляревi для того, щоб носив мене на
руках. Хiба ви не обiцяли? - i пiдморгнула лукаво. Була зваблива, близька,
i я мусив стерегтися, щоб ?? не обняти.
   Таки буду носити на руках... буду носити, й зблизька  буду  зазирати  в
очi, й бачити буду у них сплески болю... цiлi  вулкани  прихованого  болю.
Хочу довiдатися вiд теперiшнiх людей: чи  бiль  трива?  у  часi...  трива?
столiттями, передаючись вiд людини до людини, вiд поколiння до  поколiння?
Один чоловiк iз мо?? тайни, що в Святому  Дусi,  викрику?  бiль  на  цiлий
свiт, i менi зда?ться, що його крик трива? у кожному з нас... у ваших очах
також, Марi?. Так приблизно я говорив.

   - Свят-свят, таке  вигаду?те.  -  Жiнка  не  второпала  мого  намагання
стикувати, злютувати в ?диний ланцюг час минулий i  теперiшнiй  i,  певно,
подумала про мене як про дивака.
   - Ет, - схопилася вона з мiсця. Взула  нашвидкуруч  капчики,  поправила
спiдницю й кофтину. - Дурницi якiсь тут я наговорила, цiлу бочку  дурниць.
Найшло на мене... Вiтер навiяв... а чи  правда,  чи  брехня?  -  розсипала
дзвiнко смiх. - Забудьте все, га?
   Я мовчав; я не мав права забувати.
   _
   IВАН СЛОБОДЯН_
   10
   Чи ви, добродiю мiй Василю, сам отут, у Ключаревому саду перебува?те? Я
не хотiв би, щоб тут був хтось третiй, щоб людськi язики розiп'яли мене на
хрестi i зробили з мене мученика, щоб хтось iз-за ворiт або ж при здибаннi
на вулицi якщо не навпростець словами, то бодай очима, поглядом  запитував
мене: "Як то, сусiде бай Iване, сталося, що ви ута?ли перед  цiлим  свiтом
самого себе... а в тому свiтi, прецiнь, були не тiльки запеклi вороги, а й
жила також ваша Параска, царство ?й небесне, й дотепер не зле маються вашi
сини Митро та Григор, та й сусiди вашi не якiсь там сексоти,  не  побiжать
мiх-мах на енкаведе з доносом, що  так  i  так,  Iван  Петрович  Слободян,
колгоспник iз Черчена, вiчний фiрман на худоб'ячiй фермi, у  якого  мозолi
пороговiли на долонях вiд  гралей  i  котрий  увесь  просмердiв-ся  гно?м,
силосом i стухлою соломою, не ? тим чоловiком, якого усi знають...  знають
як чоловiка вiдкритого, котрий за  пазухою  нiколи  не  приховував  чогось
такого протидержавного, не  був  вiн  анi  в  бандерiвськiй  сотнi,  нi  в
батальйонi стрибкiв, якi з лiсовими хлопцями воювали не  на  життя,  а  на
смерть, i не брали його до нiякого вiйська замолоду, бо кривуляв на  праву
ногу; i не рахувався, отже. Слободян пiдкуркульником,  бо  в  табулi  було
записано, що ма? чотири морги рiллi,  морг  дубняка  молодого  на  "Вовчих
Кутах" i не цiлий морг сiнокосу понад Золотою Липою. Коли  в  п'ятдесятому
силували до колгоспу, то як стiй нашкрябав заяву, хоч з  Парасею  сво?ю  i
хлопцями вночi, щоб люди не видiли, наплакалися, скрегочучи зубами, бо  не
мiг чоловiк, газда з дiда-прадiда, уявити, як то можна буде жити на  свiтi
й прогодувати родину без поля, без плуга, рахуйте, й без сивого коника.

   Усi цi роки, цiлi, вважайте, столiття я  був  iнакшим,  був  скрит-ним,
принишклим i фальшивим; жив чоловiк у  страху,  занурили  мене  немовби  в
копанку з гнилою водою, i мусиш, хло', цi?ю смердючою  водою  дихати,  нею
живитися i крiзь ?? каламуття  дивитися  на  свiт.  Намалюйте  собi  таке,
добродiю мiй Василю, перед очима: чоловiк, скажiмо,  бабрався  в  гною  на
фермi, спав i ?в, любився з жiнкою  а  чи  хлопцiв  сво?х  виколисував  на
колiнi, а чи вклякав перед образами з молитвою, а чи  в  сiльськiй  чайнi,
яка з-росiйська назива?ться "Берьозкою", вицмулював гальбу пива,  а  чи  в
полi напровеснi стояв i слухав жайворона (а  озимина  пахла  тобi  зеленим
розчавленим соком), а, проте, чоловiк не вiддавався сповна нi  любовi,  нi
роботi, нi пиятицi, нi навiть сповна не бачив, як свiтить сонце, i не чув,
як його дiти вимовляють першi сво? слова. Чоловiк жив розполовинений а  чи
й розчетвертований, котрiйсь четвертинi дозволялося смiятися, i  смiх  мав
право докотитися до певно? межi, до греблi, котрiйсь четвертинi  дозволено
було плакати, i плач теж мав свою границю; котрiйсь  четвертинi  дозволено
було поцiлувати жiнку,  але  ти  мусив  пам'ятати,  що  тво?  цiлунки  теж
прихованi;  а  ще  iнша  четвертина  (чи  й  половина?)  тво??  душi  була
замурована камiнням, ?? вiкна й дверi закували  в  залiзо,  а  всi  вiльнi
куточки заснували павутинням.

   Ось так я жив i мався, добродiю мiй Василю, до сьогоднiшнього  лiта  й,
певно, вмер би я нерозпiзнаним, непомiтним,  вiчним  колгоспним  фiрманом,
котрий, правда, вже три роки, як пiшов на пенсiю,  якби  не  зачастила  до
мене ночами небiжка моя Парася. Я вiддiлився вiд сина Григора, його  новий
чворак  виблиску?  вiкнами  попри  саму  дорогу,  а  моя  стара  халупчина
вiдступила вглиб подвiр'я помiж дуплавi яблунi, помiж кропиви й  лопухи  й
запалася по вiконця у землю. Григор уже не один раз замахувався на халупу,
мовляв, переходьте жити, тату, до мо?х поко?в, а я  не  пiддаюся...  а  я,
бувало, стану в хатчинi на порозi, вiзьмуся обiруч  за  одвiрки  -  тримаю
начебто стариню на сво?х плечах... тримаю i прошу  синиська,  щоб  менi  й
хатi дав спокiй, добре менi тут пiд низькою стелею, пiд  сволоком,  що  на
ньому хрест викарбуваний, пану? тут  спокiй,  свiт  колгоспний  тече  собi
вулицею, торохкотить тракторами, десь там на стовпi радiо  то  спiва?,  то
гра?, то обiця? щасливую жизню, а мене це анiтрохи  не  обходить,  я  сво?
вiдробив iз кiньми, тепер хiба на городi картоплю пiдгребу та поможу  сiно
скидати в пластянки чи покривуляю за хлiбом до  кооперативи.  Взимi,  коли
снiги засипають хатчину попiд стрiху, я годинами сиджу коло  грубки,  коло
вiдчинених дверцят... у  вiдчинених  дверцятах  весело  потрiску?  вогонь,
тепло ста? густим, як козяче молоко (i пахне тепло димом)... i так я  собi
дрiмаю, аж поки грань не береться сизiстю.

   Це назива?ться старiстю, угасанням, добродiю мiй Василю, правда?

   Ночами, однак, я не сплю, сон десь запропащу?ться, тоне  в  снiгах,  як
поранений за?ць, або ж блука? помiж хатами й деревами, я лежу в темрявi на
старосвiтськiй сво?й твердiй постелi пiд кожухом, очi встромлю у стелю,  а
думки розмотуються-розтiкаються на всi боки  й  у  всi  часи,  я  за  ними
шкутильгаю, придивляюся до  спогадiв  начебто  збоку  й  зверху  i  наново
переживаю давно пережите.
   На свiтанку сон  таки  зморю?  мене,  а  спогади  змоту?  в  клубок  до
наступно? ночi... я засинаю, як дитина в колисцi... в колисцi пливу собi й
пливу в бездоннi тихi глибини, де нiчого нема, окрiм тепла, спокою i бiло?
нiмотностi; я не знаю, бiлий сон, що межу? з тихою смертю, трива?, годину,
двi чи три або й лише кiлька хвилин,  зате  знаю,  що  раптом  задеренчить
шибка у вiкнi, немовби б'? у не? дзьобом нiчний птах, i чую Парасин голос:
"Це я, Iване, вiдчини". Я накидаю на плечi кожушину й вiдсуваю  на  дверях
рублець, що служить замiсть замка,  i  Парася  переступа?  порiг...  потiм
сiда? на лаву обiч стола i, пiдперши обома руками голову,  довго  дивиться
на мене. Я сплю чи не сплю, мариться менi це чи  вiдбува?ться  наяву,  хто
роздiлить, де межа марення, сну,  а  де  справжня  дiйснiсть.  Я  ж  добре
пам'ятаю, що жiнки нема, вона давно вмерла, вже дубовий хрест похилився на
?? могилi, а  вона,  проте,  сидить  бiля  стола,  як  жива,  у  вишиванiй
весiльнiй сорочцi, у намiтцi, у червоних чоботях -  у  цiй  краснiй  вберi
казала себе поховати, бо нiбито родичi на тамтому свiтi ??  не  впiзнають.
"Ну чо' ти, Парасю, товчеш собою? -  запитую  ??  з  постелi.  -  I  вчора
приходила, й позавчора?" "Бо трима?шся верхнього свiту, Йване, мов-бис  не
набiдувався, не нагарувався в колгозi, нiбито очiку?ш на  якусь  прийдешню
радiсть? - вiдповiдала на те. - А вже, чоловiчку, нiякого прийдешнього  не
буде, вже все, що мало статися, - сталося, все, що ти мав у життi  зробити
- тобою зроблено. Пора тобi вибиратися. Я вже тобi хату вибудувала, i  вже
всi нашi родичi тебе очiкують". "А чи там, де  ти  ?,  аж  так  добре?"  -
запитую.
   Параска ще жодного разу не вiдповiла, чи добре ?й "там", чи солодко, чи
гiрко, це, видно, велика тайна для живих, вона вдавала,  що  не  чу?  мого
запитання, лице ?? робилося закаменiлим, а очi склянiли й  нiбито  слiпли.
Зрештою, я не допитувався, кожний з нас колись дiзна?ться, як маються душi
на тамтому свiтi.

   А ви хочете дiзнатися?
   Параска  тим  часом  зникала;  i  так   повторювалося   багато   разiв;
сьогоднiшнього досвiдку  теж  повторилося,  лише  нинi  вона  пiдiйшла  до
постелi близько, присiла на побiшницю i, як колись замолоду,  гладила  мо?
лице, чуприну, долоня ?? не була студена, навпаки -  била  вiд  не?  тепла
нiжнiсть.  Вона  менi  при  цьому  скаржилася,  що  скучно  ?й  без  мене,
п'ятнадцять рокiв минуло, як нас смерть розлучила, час нам, Iванку,  знову
ходити в парi. I так вона благальне споглядала  на  мене,  i  такi  великi
сльози текли по ?? лицi, що менi направду  стало  ??  жаль...  i  може,  я
вперше  пiддався  на  ??  вмовляння  i  подумав,  що  справдi  настав  час
вмирати... настав, бо в роки я закотився в сивi i давнi, болить  мене  все
тiло, зробився я немiчним i нiкому не потрiбним, бо сини  з  невiстками  й
онуками живуть сво?м життям, я для  них  тягар,  хоча  про  це  вголос  не
говорять, а онука менша, Наталка, прибiга? навiть щодня до мене в  хатчину
й вищебечу? дiдовi спiванки i ружнi малюнки малю? для  дiда  в  зошитi,  i
обцiлову? дiдову неголену мармизу.
   "Я скоряюсь, Парасю, мабуть, таки настав мiй останнiй час: начебто все,
що було менi призначено  Богом,  сповнилося,  дiти  нашi  стали  на  ноги,
дочекалися онукiв. Але, думаю. Бог призначив менi ще один хрест, про  який
не здогаду?ться нiхто на свiтi, i навiть ти, люба моя жоно, не випросила в
мене тi?? тайни i не подiлила зi мною ?? тягар. Така доля. Якщо я вмру,  i
хрест, який я нiс цiле життя, впаде на мiй грiб i зiгни? нiким не  знаний,
всiма покинутий, зостанеться з нього  жменя  трухлявини.  А  я  собi  отак
мiркую, Парасю: мо? призначення в життi було не возити день за днем, немов
сповнюючи покуту, колгоспний гнiй i  силос,  змащувати  колеса  у  возi  й
годувати коней i навiть не родити з тобою дiтей, а якраз нести й нести цей
хрест, бо Господь Бог менi одному з пiвтисячi таких, як я, дарував  життя,
надiлив пам'яттю i тайною... пам'ять  i  тайну  сесю,  жоно,  я  донiс  до
останнього краю... куди далi...  а  дiтям  нашим  передавати  остерiгаюся,
шкода менi ?х, бо будуть витерплювати муки мовчання та постiйного  страху,
будуть пiдозрiвати сусiдiв i приятелiв чи ще  когось  з  най-рiднiших,  що
хтось схоче вивiдати мою тайну, отой хрест... вивiдати й - або продати, бо
купцi напевно знайдуться, або просто розiп'яти ?? на  воротях  на  людськi
оглядини, на скорий суд i на вiдомщення.  ?,  ?,  Параско,  ще  й  нинi  в
Рогачi, у Бистричанах... скрiзь нишпорять дияволи, що хотiли б  мою  тайну
вивiдати, купити, видерти з пам'ятi, щоб вона згладилася й занiмiла, щоб з
мо?? пам'ятi не залишилося нi  бiлого  корiнчика,  нi  просяного  зеренця,
нiчого; вони ж бо, дияволи, й нинi сущi, причетнi до того, що  я  бачив  i
чув... i якщо не вони  особисто  причетнi,  то  ?хнi  кревнi  попередники,
причетна  ?хня  безбожна  релiгiя,  облуда  ?хня  сьогоднiшня   ?   прямим
продовженням тi?? давньо?; вони, дияволи, нишпорять помiж  нами,  панують,
чорне перелицьовують на бiле, iз зерна вилущують  ядро,  з  тiла  виймають
душу... i блукають бездушнi люди по роботах, малим вдовольняючись, як воли
вдовольняються жменею соломи. Дияволи ж,  що  сущi  серед  нас,  ходять  з
привiтними i добрими лицями, з обiцянкою на губах, але усмiх та обiцянка -
це лише машкара, пiд машкарою аж клекоче лють... якась незрозумiла, як  на
мiй хлопський розум, звiриннiсть, яку не можна нi вимiряти, нi уласкавити,
нi пояснити... пояснити хiба можна припущенням, що котрогось  дня  Господь
не  запримiтив,  як  iз  привiдчинених  дверей  пекла  викралися  нечистi,
жорстокi й пiдступнi, й заходилися сiяти зло, плюгавити землю i плодити до
себе подiбних, а хто ?м не покориться бодай у думцi, того знищують.  Земля
наша начинена кiстками, де не копни - надиба?ш на людський череп, в кожнiй
?? грудочцi зача?лося страждання".
   "Господи, -  хитала  головою  моя  жона.  Була  вражена  мо?ю  бесiдою;
вдивлялася менi в лице й немовби не впiзнавала в менi мене. -  Звiдки  все
це ти зна?ш, Iванку, га? Якiсь слова... якийсь бiль, про який я ранiше  не
здогадувалася... якiсь думки. - Ти такий собi простий хлоп iз  села,  нащо
тобi знати про нечистих iз пекла... нащо тобi горбитися пiд тягарем  чужих
страждань? Ти хто... ти тiльки  був  фiрманом  у  черченському  колгоспi".
Парася осуджувала мене за те, що я, простий фiрман, гнуся пiд хрестом,  на
якому  карбованi  людськi  болi.  Чи  не  досить  менi  власного  болю   i
переживань?
   "Може, ти, Параско, ма?ш рацiю, - вiдповiв я ?й, -  певно,  легше  бути
лише фiрманом у колгоспi або трактористом, чи  дохтором  у  мiстi,  чи  ще
кимсь, що лише сам за себе вiдповiда?. Такому легко жити й  легко  вмерти.
Та чи я винен, що менi випав  цей  льос?  Чи  я  сам  витесував  хреста  i
завдавав собi його на плечi?  Чи  вiд  мене  залежить,  що  дарована  менi
пам'ять про страждання невинних?"

   Параска моя мовчала; душа ?? металася по  хатi  вiд  порога  до  стола,
врештi вона впала на колiна перед святими образами, i я чув,  як  ??  уста
палко вишiптували молитву... душа  жiнчина  випрошувала  в  Бога  ласки  й
поради.
   Коли ж пiдвелася з долiвки,  то  була  осяяна  внутрiшнiм  промiнням...
свiтилася ?? душа;  видно.  Господь  був  до  не?  милосердним,  почув  ??
благання, бо вона, знову нахилившись надi мною, сказала:
   "Хiба тобi не вiдомо, Йване, що навiть грiх смертельний  може  хтось  з
ближнiх перейняти i взятi? на себе,  кажучи:  азм  винен.  Так  само  може
перейняти й тайну, i скарби, i болi, i  страждання,  кажучи:  беру  ?х  на
себе, Господи".
   "Вiдомо менi все те, про що, жiнко, говориш... вiдомо, так, але  ж  хто
погодиться взяти на себе страждання i бiль?  Це  ж  бо  не  кинути  зайвий
камiнець у подорожню торбу...  зрештою,  вiд  зайвого  каменя  вiдмовиться
також подорожнiй", - казав я Парасцi. "На ма?ш, - заперечила  ??  душа,  -
нiби всi подорожнi вiдмовляються? Хiба ти забув почуте вiд свого  тата  чи
вiд дiда, або й ще вiд когось давнiшого, що начебто в наших краях то  тут,
то там, то цього року, то тамтого з'явля?ться Чоловiк, який збира? людське
терпiння, муку, наругу, сльози, смертi насильницькi i носить ?х оберемками
в церкву Святого Духа... носить i на кам'яних стiнах все спису? та спису?,
щоб нi одна сльоза не пропала, нi один стогiн. Нiхто не пам'ята?,  як  той
Чоловiк назива?ться, i нiхто не пiдтвердить, що вiн учора або  сьогоднi  з
тим Чоловiком розмовляв, та нiхто й не заперечить, що його нема й не  було
нiколи, всi вiрять, що вiн  був  i  ?,  i  тiльки  його  обличчя  та  iм'я
невiдомi".
   Справдi, про такого Чоловiка в нашому селi переповiдали, я не один  раз
чув про нього ружнi iсторi?, але чи то могло бути правдою, чи люди собi на
потiху вигадали описувача наших терпiнь,  щоб  було  легше  сво?  терпiння
переносити? Принаймнi нiхто дотепер зi стiн Святого Духа  не  прочитав  нi
однi?? записано? там кривди.

   Я так i вiдповiв жон