уховностi", загорнувши, як хлiб святий, у бiлу платину, Цьомко
втиснув у портфель невелику домашню iкону; це була так  звана  Федорiвська
Богоматiр з минулого столiття, музейно? цiнностi вона не  мала,  тисячi  й
тисячi схожих Богородиць, прихилившись до свого Сина, розiйшлися по бiлому
свiту. Я спробував притримати Цьомка за руку.
   - Пусте, - вiдмахнувся вiн. Голос мав сопранний, йому  б  у  церковному
хорi пускати попiд куполи херувимськi голуби.  -  Сам  зна?ш:  рiч  нiбито
стара, але трафаретна. Це раз. По-друге, Богородиця не  занесена  в  нiякi
музейнi ре?стри. По-трет?, тутешн? начальство, щоб знав i нiкому не казав,
для високих достойникiв у Москвi не соромиться запускати бiлi  рученьки  у
наш фонд збро?... люблять пiстол?тики гуцульсько? роботи. Тепер ти  понял,
що ми з тобою агнецi? - Вiн мав звичку повторяти оте "понял" при потребi й
без потреби; але нi його метушливiсть, нi "понял", нi хлоп'ячий чубчик, нi
навiть прiзвисько не пiдкопувалися  пiд  його  авторитет  знавця  давнього
укра?нського малярства.
   - А раптом Подолюк виставить мене з дарунками за  дверi?  -  брав  мене
сумнiв. - Раптом зiгра? роль iдейного й непiдкупного.
   - Я думаю, що когось iншого вiн, може, й вигнав  би  з  хати,  лише  не
тебе. Увесь Львiв зна?, що ти йому "друг i товариш i брат".  Принаймнi,  з
певного часу почав тебе хвалити й  ставити  як  приклад.  _Ти  йому  чимсь
догодив. I тому братiя реставраторська, Василику, обрала  тебе  за  посла:
мусиш умовити Подолюка, що спецiальна виставка вiдреставрованого живопису,
рiзьблення, мосяжного начиння, кiлькох комплектiв меблiв - пiдсумок роботи
наших майстрiв, стане подi?ю у культурному життi Львова й областi, а то  й
- республiки.
   До його слова прислухаються секретарi  обкому  й  пiшаки  з  управлiння
культури. Най дурнi не  бояться  "релiгiйного  змiсту".  Ти,  певно,  чув:
виставка готова, а хтось... десь... загальмував, перестрахувався.  Словом,
лише ти, Василику, спроможний вислуховувати мудрi Подолюковi нотацi?. Мене
ж вiд них шляк трафля?. Понял?

   I вiн весело, але таки вперто витурив мене з свого кабiнету на дощ.

   Сутенiло. _
   Я подзвонив Подолюковi додому, узяв трубку його син.
   - Нi, папанi ще нема, Василю Васильовичу. З хвилини на хвилину чекаю, -
вiдповiв вiн. - Що передати?
   - Та я  хотiв  би  вiдвiдати  вас...  неофiцiйно,  по-домашньому,  поза
обкомом. Маю з татом розмову. - "Це, певно,  -  подумав  я,  -  добре,  що
Подолюка ще нема вдома. Скажу: "На хвилинку до вас заглянув. Тиждень  тому
були вашi iменини: п'ятдесят вам стукнуло. Хочу повiншувати".
   Як добре, що згадав про ювiлей. ? зачiпка.
   - То при?жджайте, - обiзвався у трубцi Подолюкiв син. - Адресу  зна?те?
Революцiйна сiм, квартира п'ята, третiй поверх.
   Дверi вiдчинив високий, худий, довгорукий юнак iз  русявою  борiдкою  i
перев'язаною  тасьмою  рiденькою  косичкою;  був  вiн   злегка   зизоокий.
Нагадував буддiйського монаха.
   - Нi, папанi ще нема. Дзвонив, що скоро буде. Маманя у вiдрядженнi.  Я,
отже, - господар, i звуся Адасем, - вiдрекомендувався хлопець. Зрештою,  я
його добре знаю,  вiн  вчиться  у  нашому  Художньому  iнститутi,  цiкавий
графiк.
   Подолюкова квартира, як i у всiх начальникiв, була  обставлена  багато:
кришталь капа? зi стелi й iскриться  в  сервантах,  меблi  -  югославськi,
китайська ваза, японська апаратура, що гра?, спiва? i показу?. Килими - аж
нога потопа?. На стiнах... на стiнах  гостинно?,  що  мене  дуже  вразило,
висiло двi чи три копi?, правда, в добротних рамах, картин Айвазовського i
Шишкiна.
   - Вас здивувало, що папаня не повiсив жодно?  картини  львiвського,  як
говориться, мистця? - Адась, зауважив, що  я  чипiв  посеред  гостинно?  з
сво?м портфеликом дещо розчарований.  -  I  вашо?  в  тому  числi,  Василю
Васильовичу, - вколов мене на додаток хлопець. Стояв, схрестивши  руки  на
грудях, i вiдверто глузливо посмiхався.

   - Як сказати... - зам'явся я. - Взагалi ти ма?ш рацiю. Я сподiвався, що
татовi дарують... що в тата цiла галерея. В усi  часи  художники  дарували
сво? твори меценатам. Хлопець заледве не розреготався.
   - То мiй папаня - меценат?  Вiн  начальник  вiд  лiтератури,  живопису,
скульптури, театру. Так, йому  носять...  возять,  як  прийнято  у  нашому
передовому суспiльствi. Хто несе начальнику печене, хто -  варене,  хто  -
антикварний годинник, хто - старовинний фолiант, хто  -  набiр  меблiв,  а
художники носять сво? картини. Звичайна  рiч.  -  Адась  виявився  хлопцем
iронiчним. Менi подумалося... я хотiв так  i,  думати,  що  його  рiденька
борiдка i вiничок волосся на потилицi - це сво?рiдний бунт... бунт,  може,
супроти власного батька, а не  тiльки  проти  того,  що  комусь  безплатно
привезуть з колгоспу пiвсвинi чи декiлька центнерiв картоплi.
   - Хто що потрiбу? - той вiдповiдно сво? потреби й  задовольня?.  Батько
твiй коха?ться в мистецтвi...
   - Облиште, Василю Васильовичу, - запротестував Адась. - Ми з  вами  вже
вияснили, що вiн не коха?ться в мистецтвi, що  вiн  тiльки  начальник  над
усiма нами. I надi мною в тому числi.  -  Хлопець  задивився  у  вiкно,  в
темряву. Вечiр, як повеневий розлив, плив вулицями,  площами  i  скверами.
Немов бакени на великiй  рiцi,  засвiчувалися  вiкна  будинкiв.  Очевидно,
жилося Адасевi вдома не вельми  затишно,  якщо  вiн  ма?  батька  лише  за
начальника. - Тепер настала пора уточнити й переконатися,  як  мiй  папаня
шану?, просто-таки пада? на колiна перед майстрами тутешнього живопису.  -
В Адасевих очах майнула мстлива  тiнь.  Послушник  чи  монах  буддiйського
монастиря, виявля?ться, мiг  бути  огнiваним,  злим.  Рiдка  його  борiдка
дрiбно тремтiла. -  Як  бачите,  на  стiнах  нашо?  хати  нема  нi  однi??
львiвсько? картини. Папаня нiчого не вiша? з принципу: а  раптом  котрийсь
iз живих майстрiв вструже щось... викине полiтичного коника. Ну,  скажiмо,
назве козу дiдьком. Розумi?те? Тому всi пiдлабузницькi  приношення  папаня
склада? в буцигарнi. - I вiн розмашисте розсунув вузькi дверi, що визгнули
на роликах. - Бачите? Папаня смi?ться... при менi смi?ться, очевидно,  для
того, щоб я пам'ятав: i мо? твори колись якийсь  начальник  вiд  мистецтва
замкне до буцигарнi або ж викине до пивницi щурам на снiданки, бо вони "не
затвердженi згори", бо вони "не перевiренi  часом",  бо  "народу  потрiбнi
картини  без  формалiстських  витребеньок",  бо   "нацiоналiзм   повсякчас
переодяга?ться, мiня? обличчя i шкiру".  -  Хлопець  аж  задихнувся,  коли
поспiшно, навально вигукував почутi, певно,  вiд  батька  "мистецтвознавчi
оцiнки". - То отож-бо мiй папаня смi?ться: понаносили  пiдхалiми  образiв,
якi на стiну не повiсиш, а викинути шкода.
   Буцигарнею Адась назвав маленький поко?к при кухнi,  де  в  передво?ннi
часи ставили лiжко, шафу й вiшали на стiнi розп'яття - було це  житло  для
домашньо? прислуги. Мале  загратоване  вiконце  впиралося  в  задню  стiну
сусiднього будинку.  Поко?к  був  буквально  запруджений  аж  попiд  стелю
картинами в рамах i без  них;  я  впiзнавав  руку  вiдомих  майстрiв,  якi
запопадливо писали на зворотному боцi сво?х картонiв i полотен:  "Дарую  з
любов'ю...", "На пам'ять дорогому...", "Хай ця скромна  робота  прикрасить
Ваше житло..." i так далi. Менi було гiрко читати посвяти Подолюковi; менi
було  гiрко  бачити  в  кутку  аж  три  бюсти  товариша   Подолюка   рiзця
талановитого нашого скульптора. Так,  менi  було  гiрко...  менi  хотiлося
розреготатися вiд сорому за нас усiх, а першою чергою за самого  себе.  На
пiдлозi пiд ногами тулилася до  стiни  моя  картина,  мiй  "День,  який  я
пiдглянув".

   Мав я скрикнути?
   Повинен був заплакати?
   Зобов'язаний був скрипнути зубами, обуритися? Може, й  так,  бо  немало
любовi вклав я у свiй "День"; я вклав, а хтось його зневажив.
   Втiм, _чи я не заслужив зневаги?

   Навiщось, мовби  навчившись  театральних  жестiв  вiд  Мудрого  Цьомка,
прикляк  i,  немов  слiпий,  торкнувся   пальцями   маленького   гнiздечка
малинiвки, що чудом трима?ться на стовбурцi малини, не пада? в  кропиву  й
не  перехиля?ться,  щоб  не  випали  з  нього  я?чка.  Я  хотiв  на  дотик
переконатися, що це таки моя картина, що гнiздо малинiвки далi  гойда?ться
й не пада?.
   I напала на мене хвиля внутрiшнього плачу: я оплакував i проклинав сво?
боягузтво, яке цей юнак назвав пiдлабузництвом.
   - Якщо хочете, то вiзьмiть свою роботу назад, Василю  Дмитровичу.  Вона
таки направду добра. Колись, якщо ?? в нашiй буцигарнi не з'?дять мишi, то
нащадки скажуть, що ?? творець  мав  непересiчний  талант...  Скажуть,  що
художник Бережан вiрив у незнищимiсть життя, у цупкiсть  його  корiння.  -
Адась  говорив  дещо  пiднесено,  але  щиро,  й  менi  хотiлося  вiрити  в
правдивiсть його слiв. Зрештою, пощо б вiн мене потiшав?  Та  й  характер,
бачу, ма? не пiдлесливий.

   Та картину я не взяв; нi, не тому  не  взяв,  що  було  незручно  перед
Подолюком, коли вiн раптом опам'ята?ться i почне ?? розшукувати.  Я  уявив
свою картину в образi чисто?  дiвчини,  кохання  мого  незайманого,  якого
добровiльно зрiкся i вiддав розпусникам на потiху; вона, бiдолашна,  пiшла
по руках, поки ?? не знеславили, поки не зсинцювали й,  мов  непотрiб,  не
жбурнули в кут: тепер вона нiкому не потрiбна, хочеш - забирай назад.
   Я позадкував вiд власного творiння, як вiд прокаженого; я вiдчував,  що
топчу черевиками власну душу, i душа моя далi ридала й кричала  вiд  болю,
але я сцiпив зуби i пiшов до дверей.
   ...Вже внизу,  клацаючи  на  схiдцях  капцями,  наздогнав  мене  Адась.
Тицьнув у руки  забутий  мiй  портфель  i,  несмiливо  обнявши  за  плечi,
промовив неголосно:

   - Ет, не журiться, Василю Васильовичу. Перетерпиться. Котрийсь  з  мо?х
приятелiв, молодик,  звiсно,  пам'ята?те,  на  вашiй  лекцi?  в  iнститутi
твердив, що мистець народжений для радостi. Ви подивилися  пильно  в  його
бiк, похитали головою i заперечили: нi, радiсть приходить через  терпiння,
як через горнило - залiзо.

   Втiм, хочу вас попросити: папанi мо?му нi слова про  вечiр.  Нащо  йому
знати, що ви плакали. Колись я втечу вiд нього. - Тут, на сходовiй клiтцi,
при тьмяному освiтленнi Адась виглядав пригнiченим.  Де  й  подiлася  його
весела iронiчнiсть. - Не можу далi терпiти.  Спалив  якось  мо?  гравюрки.
Увесь час нагаду?, чий я син. А чий я син, Василю Васильовичу?

   Я повинен був його пiдбадьорити, але не змiг, мовчав приголомшено.  Всi
добрi слова витекли з мене, як кров. Та Адась i не чекав розради,  подався
бiгцем сходами вгору.
   А я вийшов iз брами.
   Далi сiявся дощ; голе дерево на тротуарi, клен,  пошкрябуючи  вiкна  на
третьому поверсi, просився  погрiтись  бiля  людей.  I  власне  це  осiнн?
шкряботiння примусило мене пiдняти вгору  навстрiч  мжичцi  обличчя.  I  я
побачив у тисячах вiкон тисячi вогникiв.
   Був серед них i мiй вогник надi??

   Шибнула менi в голову, коли  стояв  посеред  золотисто?  кам'яно?  тишi
Святого Духа, думка: Чи прийшов би я сюди... чи дали б менi  люди  в  руки
скальпель, шкробачку, щiтку й попросили б: розчисть оцю  фреску,  воскреси
??, коли б мiй "День, який я пiдглянув" висiв у Подолюка на чоловiй стiнi.

   5
   Опiсля я  багато  разiв  повертався  в  думках  до  цих  перших  хвилин
перебування  у  церквi  Святого  Духа;  що  того  дня  я  вийшов   з-помiж
черченських хрестiв цiлком iнакшим, новим, одначе  слiд  вони  залишили...
залишили рубець, який постiйно нагадував про себе. I повiрте, коли в тво?й
душi iсну? рубець, то мусиш зважувати сво? вчинки, слова, а то й  помисли,
бо рубець може заболiти, облитися кров'ю; рубець у  душi  не  роговi?,  не
розсмокту?ться i не зника?.
   Опiсля я нераз оповiдав знайомим i приятелям, а  помiж  приятелями,  як
водиться, були й вороги, як Вербень вiз мене зi Львова до  Черчена,  як  я
вiдкривав для себе Опiлля, як моя душа насичувалася чистим духом липневого
сiна, як визирали  з  високих  трав,  немов  хлопчаки  в  бiлих  сорочках,
приземкуватi бiлi хрести, що розбiглися довкола Святого Духа; як  я  бачив
сiчових стрiльцiв, що рiвними рядами лежали на всiма забутому, без  ?дино?
квiточки, без спомину i без ?дино? сльози, на сво?му кладовищi; як  Святий
Дух, заледве я переступив щербатий його порiг, виповнився людьми сучасними
й минувшими; i як я,  оточений  цим  людом,  iснував  одночасно  в  давнiх
столiттях i в днi теперiшньому.
   Хтось мене слухав, розумiв i по-доброму заздрив, i признавався, що  сам
колись в iншому мiсцi, теж святому, (а святостi мiсцю може  надати  навiть
польова криничка, навiть самотнiй дуб на узлiссi), пережив схожий  празник
душi; а хтось, слухаючи, морщив чоло i вишiптував чи  то  молитву,  чи  то
заклинання, ще вишукуючи подумки свiй храм  Святого  Духа,  до  якого  iще
треба дiйти... дiйти й у ньому судити самого себе,  сво?  мистецтво,  свою
ницiсть, страх; а хтось увiчливо гасив iронiчну посмiшку, мовляв, чи я  не
розумiю елементарних речей, на кожного з нас  находить  жадання  очищення,
сповiдi, бо ж треба йти далi й вище; а ще хтось iнший,  уважно  вислухавши
мо? терзання i з обов'язку суто стукацького шкрябав "куда сл?ду?т"  донос,
що так i так, член Спiлки художникiв, професор Художнього iнституту Василь
Бережан  перебува?  не  тiльки  пiд  впливом  патрiархальщини   i   всяко?
чортiвщини, а й, чу?те, пуска? сльозу за сiчовими стрiльцями 1919 року,  а
це вже, самi зна?те, чим пахне...
   А ще хтось надто вже рацiональний у наш рацiональний  час,  скептичний,
рiвний, як обтесаний брусок, i в кого душа теж вигибльована  до  блиску  i
немовби аж покрита емаллю, мов кухонний казан, на якiй  не  зачепиться  нi
бiль, нi сльоза, нi усмiх, нi  ненависть,  зверхньо  поплескував  мене  по
плечу й казав, що мовлене мною про Святий Дух, про мо?  переживання  -  це
тiльки  наслiдок  надто  романтичного   сприймання   свiту   i   прагнення
драматизувати цiлком нормальну дiлову  умову:  "Я,  товаришi  шанувальники
стародавнього живопису, беруся вiдслонити фреску  з-пiд  штукатурки,  якщо
вона насправдi iсну?, а ви гоните менi за роботу грошву.  Вiз  i  перевiз.
Усе на цьому свiтi просто, приятелю Василю".
   I, може, скептики мають рацiю?
   Про яку рацiю, про простоту й про грошi можна було думати, коли я стояв
перед пiвнiчною округлою стiною  Святого  Духа,  яка,  як  уже  було  мною
сказано, на вiдмiну вiд iнших стiн, тiльки побiлених кам'яних мурiв,  була
обтинькована, а в правому ?? нижньому кутку  тиньк  вiдлупився,  розкривши
добрий шмат - може, тридцять на тридцять - старо? фрески, i я  побачив  на
нiй кiлька кущикiв пожух-ло? трави i два уламки шаблi: ефес  i  пощерблене
лезо; шаблю, з усього видно, ковано у сiльськiй кузнi  невибагливе,  ефес,
власне  звичайну  дерев'яну  ручку  майстер  приклепав  трьома  гвiздками.
Стародавнiй маляр знав збоярське ремесло i шаблю малював з натури.
   З-пiд тиньку виглядало також ребро тесаного стовпа. Ще вище - величиною
з долоню - просвiчувалося, як вiдблиск далеко? пожежi, малинове тло.
   Без сумнiву, пiд тиньком та?лося цiле давн?  мальовидло.  З  невеликого
вiдлупленого  вiконця  не  можна  було  судити  нi  про  його,   стiнопис,
композицiю, нi про величину; якщо  фреска  намальована  на  площинi  всi??
стiни, то тут справдi на мене очiкувала гора роботи.  Одне  я  знав  тепер
достеменно: я повинен, я мушу  ??  розчистити.  Вже  iз  завтрашнього  дня
беруся до роботи. Мене захопила тайна зображення, що там  пiд  тиньком?  I
мене вабили барви. Як не дивно, але фарби  майже  не  поблiдли.  Виходило,
отже, що фреска, як  тiльки-но  була  намальована,  ще  свiжа,  комусь  не
сподобалася, хтось ?? злякався  чи  зненавидiв  i  наказав  замурувати  ??
навiки.

   Господи, як я хотiв би знати, що такого  грiшного  намалював  прадавнiй
iзограф, якщо велено було його малювання забути?
   Хто вiдповiсть?
   Я оглянувся, немовби хотiв у людському натовпi, який ще перед  хвилиною
уявлявся менi в церквi, зобачити давнього мистця. Вiн десь тут... дух його
тут сутнiй. I, певно, сутнiй той, якому фреска не сподобалася? Якщо  ти  ?
тут, то чому не обiзвешся? Чом не станеш перед  людськi  очi?  I  хто  ти?
Покажи сво? лице.

   Господи, невже в усi часи були ?фрейтори, були подолюки, якi  пильнують
"чистоту" мистецтва? Виходить, ?хнiй корiнь правiчний, вони  лише  мiняють
обличчя i  жонглюють  словами,  а  вирок  у  них  один:  заборонити.  Того
непокiрного, що малю? чи пише заборонене, у часи середньовiчнi  наказували
стратити, спалити, згно?ти в пiдземеллi, велiли вiдрубати по  лiктi  руки,
як тому кобзаревi гайдамацькому, а в часи новiтнi - розстрiляти, втопити в
студеному морi, очорнити або ж назвати божевiльним.
   Як  легко  назвати  митця  божевiльним,  як  просто  тицьнути  у  нього
вождiвським перстом i крикнути натовповi: закаменуйте його!
   Я стояв перед загадковою i ваблячою стiною Святого Духа й  майже  зримо
вiдчував присутнiсть, смердюче дихання ?фрейторiв;  тут-таки,  у  церковцi
вони лежать покотом на кам'янiй долiвцi i  моляться  про  людське  око,  а
насправдi пильнують, гострять вухо; ?фрейтори зата?лися помiж хрестами  на
цвинтарi, в полях i лiсах, вони всюдисущi... i всюдисуще збирали  камiння;
я бачив це гостре камiння, що розколить менi череп й  вийме  очi,  змiй  у
мо?му ?ствi бив люто хвостом i пiднiмав  голову  й  сичав  вогнем...  i  я
вмирав вiд страху, зцiплюючи зуби. Одначе я не  мiг  умерти  навiть  тодi,
якби в мене поцiлила кулеметна черга; я  стояв  перед  загадковою  стiною,
перед зламаною козацькою шаблею, i перед очима давнього мистця, мальовидло
якого заштукатурили. Вiн вийшов з стiни, як живий,  i  споглядав  на  мене
уважно, очi його мене пiдбадьорювали, а руки начебто аж пiдтримували мене.
"Ну, доки ми будемо  боятися  когось...  чогось  остерiгатися...  навiщось
оглядатися на заднi колеса. Нiби тобi не  дано  крил,  чоловiче?  Спробуй,
злети. I здобудеш себе самого".

   Котро?сь миттi я уздрiв себе на бiлому конi зi списом у  руцi;  нi,  не
сидiв я на конi хвацько, в постатi мо?й вiдчувалася невпевненiсть, ноги  в
стременах делькотiли,  спис  у  руцi  був  тонким  i  кожно?  хвилини  мiг
зламатися. Зате змiй пiд кiнськими копитами  звивався  жилаво  й  опалював
мене сiрчаним вогнем. Мене  розбирала  охота  стиснути  коня  острогами  й
полетiти геть вiд змiя, вiд обов'язку його вбити. Нiхто не побачив би мо??
втечi, я сховався б у майстернi, сiв би перед мольбертом, на якому  сто?ть
недокiнчений портрет мо?? оголено? дружини й шукав би у ?? оголенiй  красi
сутнiсть жiнки.
   Проте...

   Проте я уже не мiг утекти, я вже був iнакшим, я мусив бути  iнакшим.  I
я... майже без пам'ятi замахнувся i вдарив змiя списом.

   Бризнула чорна кров.
   Невже це з мене витекла чорна кров, бо стало менi  легко  й  радiсно  i
трохи щемно на душi, як тодi... як колись у дитинствi, коли  на  Великдень
навколо нашо? церкви святили паски i спiвали... люди,  небо,  земля,  липи
церковнi, дзвони на дзвiницi спiвали "Христос воскрес!".

   - То що скажете, Майстре? - спитав Ключар, торкнувши мене за  плече.  -
Виджу по вас, з лиця читаю, що таки варто було вiдривати вас вiд роботи  в
майстернi.

   Я не вiдповiв.
   Тиша сiялася золотим пилком у сонячних променях.
   - Христос таки воскрес, - сказав я самому собi, а Ключар посмiхнувся.
   _
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   6
   Сьогоднi, як завжди влiтку, вечiр прийшов у село пiзно; сидiв  вiн  пiд
селом у пшеничних нетрях,  поглядуючи  на  дороги  i  стежки,  й  очiкував
терпеливо, коли скiнчиться день i завмруть усi роботи в полi; поля, чи  то
колгоспнi лани, чи клапоть людсько? дiлянки, влiтку витискали  з  селянина
сто потiв i щоденно надточували йому роботу; нитка прялася, здавалось, без
кiнця: то одне  впорай,  то  друге,  то  трет?  -  косовиця,  скажiмо,  чи
сапання...
   Та все ж надiйшла така година, коли на стежках i на курних дорогах,  що
бiгли до села, появилися люди: хто ?хав  iз  поля  на  роверi,  хто  -  на
мотоциклi, жiноцтво з  колгоспних  бурякiв  везли  вантажiвкою,  а  бiльше
тюпало пiшки. Отодi вечiр i рушив слiдом за людьми i заходився сiяти  нiч:
темрява, як жито в непрогрiтiй рiллi, спершу росла неохоче -  село,  поля,
лiсистi горби навколо Черчена  заледве  посiрiли,  стали  м'якшими,  i  аж
потiм,  немовби  дiставшись  корiнням  до  родючого  пласта,  ураз   пiшла
розростатися вгору i вширину. Ще люди й до хат сво?х не наблизились, а вже
навколо цiлий свiт зарiс нiччю, немов правiчним лiсом; десь у  цих  нiчних
глибинах утонув мiсяць - ми з Василем Бережаном заледве  добрели  до  мене
додому; усе ж таки мiськiй людинi, яка не зна? вибо?сто? сiльсько? вулицi,
важко ходити навмання, "напам'ять", це мо? сiльськi ноги  знали  на  нашiй
Королевiй вулицi чи не кожен камiнь, горбик, а в дощ - баюру.

   Я привiв Бережана додому, й _ми домовилися, що вiн буде у мене  мешкати
увесь цей час, поки у Святому Дусi  не  розчистить  фреску.  Звичайно,  нi
Бережан, нi тим бiльше я не уявляли, скiльки це займе часу, я  сподiвався,
що йому у нас з мамою сподоба?ться:  наша  хата  сто?ть  на  самому  кiнцi
Королево? вулицi серед старого саду, який заклав ще мiй дiдо  Федiр.  Сад,
правда, мало родить, лише "дiдовi  грушки"  -  п'ять  ще  на  диво  мiцних
грубезних дерев, котрi за мо?? пам'ятi завжди були грубезними й  високими,
майже кожного року плодоносили.  Яблунi  й  черешнi  майже  пояловiли,  ?х
здалось би давно викорчувати й посадити новi, але нi я, нi мама  нiколи  й
не подумали старi дерева корчувати. Це була немовби пам'ять нашого роду...
немовби в кожному стовбурi, в конарах, у  корiннi  живуть  душi  Ключарiв,
яких уже давно нема на свiтi. Крiм того, ми звикли жити серед дерев,  було
нам серед  них  затишно  й  безпечно.  Довжелезна  хата  на  двi  просторi
свiтлицi, з сiньми  й  коморою,  обступлена  зусiбiч  деревами,  припадала
низько до землi й була схожа  на  великого  бiлого  i  доброго  звiра,  що
вигрiвався серед розморено? зеленi; хату перебудували на  свiй  смак  нашi
тато, вони були знаним теслею, сокира ?х слухалася...  та  власне  сокирою
тато заробляли на хлiб, бо поля було у нас мало. Теслями  були  також  мо?
брати Роман i Зiновiй, обидва загинули на полi бою:
   Роман наклав головою в Карпатах на Дуклянському хребтi,  там  тисячi  й
тисячi впало наших краян, мобiлiзованих до Червоно? армi?  i  недов-чених,
молодший,  Зiновiй,  у  сорок   восьмому   загинув   пiд   Надвiрною   вiд
енкаведистсько? кулi: воював в УПА за Укра?ну.  Батько  мiй,  Онуфрiй,  до
речi, теж був на фронтi сапером, повернувся  додому  з  орденом:  вiн  був
добрим робiтником, коли хати будував i коли вiйну воював. Властиво, як  це
не парадоксально, Романова смерть  на  Дуклi  й  батькiв  фронтовий  орден
врятували нашу родину вiд виселення на Сибiр... хтось таки донiс  енкаведе
про  нашого  Зiновiя.  Тата  з  мамою  довго  тягали  по   енкаведистських
канцелярiях й усе допитувалися, де середущий син. Батьки кликали у  свiдки
цiле село, щоб посвiдчили про те, що навеснi сорок четвертого  Зiновiя  та
ще багатьох  парубкiв  i  молодих  газдiв  угорцi,  якi  вiдступали  з-пiд
Коломи?, загребли на "форшпан"; був у нас чудовий бiлий кiнь,  якого  тато
чомусь назвали Серпнем; коня ми того вигодували з лошака  i  всi  ми  його
любили i вiн нас усiх любив, здалека iржав, впiзнаючи маму й тата, i хапав
губами за руки, випрошуючи шкоринку хлiба. Отож iз Серпнем  i  помандрував
наш Зiновiй в мадярському обозi в Карпати; десь  за  Болеховом,  у  горах,
наздогнала ?х совiцька гармата,  стрiльне  вибухло  на  дорозi  й  посiкло
Серпня на кавалки, Зiновiй же повернувся додому з  батогом...  повернувся,
щоб попрощатися: зiбрався в Укра?нську Повстанчу Армiю, бо  один  окупант,
як вiн казав, вiдступав, а другий - наступав, а ми, як трава пiд ногами, i
Бог нас не оборонить, якщо не  вiзьмемо  зброю  в  руки.  Вiн  був  у  нас
начитаним хлопцем, знав, що й до чого, ще змалку крутився коло читальнi  -
у хорi спiвав, i фестини органiзовував, i за бiблiотекаря був, i на  сценi
грав рiзнi ролi. На все це  Зiновiй  знаходив  час,  звiсно,  увечерi,  по
роботi в полi, бо поле - i любе, i прокляте - вимагало щоденно? роботизни:
то ори, то заволочуй, то сiй, то сапкуй, то коси, то картоплю пiдгортай  -
вiчне коло, якому нема початку i кiнця.  Кажуть:  хлiб  круглий  i  робота
сiльська, отже, теж кругла, рахуйте, робота сiльська вiчна.

   У колесi вiчному кружляв також наш Зiновiй, i  вистачало  йому  на  все
часу й снаги. Влiтку спав на сiнi пiд оборогом, а взимi у яслах у стайнi з
худобиною... i тато, бувало, йшли його будити iз дзбанком води,  бо  сонце
давно зiйшло, а мама воду у тата 'вiдбирали. I  вони  обо?  потому  стояли
десять-п'ятнадцять хвилин мовчки, щоб  Зiновiй  додивився  свiй  сон,  бо,
мабуть, прийшов iз читальнi, коли пiвнi пiяли.
   Тато, правда, коли вони всi тро?, тобто з Романом i Зiновi?м,  гострили
вранцi на точилi сокири, збираючись до когось там теслювати, воркотiли, що
Зiновiй даремно товче собою по читальнях,  тоте  товчення  не  для  хлiба,
хлопче, з книжок,  iз  спiванок,  iз  вистави  в  козацьких  шароварах  на
газдiвство не доробишся, чоботи не купиш i по-людському не  оженишся.  Бог
дав нам у руки, крiм поля, тесло... на теслi життя наше трима?ться,  а  ще
на плузi, на косi.
   Зiновiй любив в'язати з татом  цiпи,  але  не  сварливо,  нi,  був  вiн
хлопцем жартiвливим i бесiдливим, i часом  таки  переконував  тата,  що  й
сокира без людсько? душi, без ?? високих  поривань,  без  високого  спiву,
скажiмо, в церквi, без коляди пiд вiкном у Свят-вечiр, i без вашо?,  тату,
молитви, коли ви виходите вранцi в наш  сад,  на  його  край,  ста?те  над
Золотою Липою, що бiжить живим срiблом помiж  берегами,  i  молитеся...  i
молитеся, i дума?те про сонце, що сходить, про Господа Бога, що сто?ть  за
вашими плечима, про росу на конюшинi, про нашу молоду  ще  маму,  якою  ви
залюбувалися, коли вона розчiсувалася, як дiвчина, перед люстром... сокира
без  цього  людського  духу  була  б  тiльки  викованим   куснем   залiза,
призначеного для того, щоб нарубати дров, а не для  того,  щоб  вибудувати
хату або й церкву.

   Тато погоджувалися iз Зiновi?м i посмiхалися у вус,  кажучи,  що  тобi,
сину, не теслярем теслювати, а бодай священиком  стати  або  ж  адвокатом:
умi?ш прикласти слово до душi, як липовий листок до рани. Але ж бо,  чу?ш,
трива? вiйна... а ще до вiйни, до "перших совiтiв" не було за  що  послати
тебе до Бистричансько? гiмназi?.
   Зiновiй не став нi священиком, нi адвокатом, вiн власноручно  не  встиг
вибудувати  жодно?  хати...  було  тодi  не  до  будування,  весною  сорок
четвертого  у  наших  краях  переходив  фронт,  нiмцi  вiдступали,  совiти
наступали, села горiли, скрiзь пахло трупом i димом, а не свiжими трiсками
з-пiд теслярсько? сокири.

   Зiновiй повернувся з "форшпану" вночi, сусiди його не бачили, й це  нас
опiсля врятувало вiд Сибiру; кiлька днiв вiн вiдсипався в  стодолi,  а  на
третiй вечiр, коли ми збиралися лягати спати, зайшов до хати  попрощатися;
вiн так i сказав: я прийшов, тату, i ви, мамо, i ви,  братове,  прощатися,
бо йду в лiс... йду воювати  за  Укра?ну.  Настав  мiй  час.  Вiн,  видно,
заздалегiдь готувався до цього кроку, бо  був  у  жовтуватому  мадярському
мундирi й у добрих  iз  короткими  халявами  нiмецьких  чоботях  i  навiть
роздобув десь карабiн.
   Мама схлипнули,  як  риба  на  березi,  але  не  промовили  нiчого,  не
вiдмовляли... мама мо? походять з добро? родини, не багато?, але свiдомо?,
дiд мiй по матерi, Олекса, у вiсiмнадцятому служив в Укра?нськiй Галицькiй
Армi?. Мама знали безлiч пiсень, i стрiлецьких в тому числi. Я  думаю,  що
Зiновiй i я опiсля не на читальняних тiльки  книжках  виховувалися,  а  на
маминих стрiлецьких спiванках... вони постiйно чи то в полi, чи  взимi  за
кужелем, чи коло печi спiвали собi  "для  душi",  а  ми  слухали...  а  ??
спiванки переливалися нам у душi, разом iз спiванками  переливалося  також
те, що назива?ться Укра?ною. Я дотепер не  можу  точно  переповiсти...  не
можу вкласти у вiрш... i не  змiг  би  змалювати  на  паперi  перебране  з
маминих спiванок почуття. Чи це любов? Чи це сум i журба? Чи  це  iсторiя?
Чи це молитва? Чи це  нiмування,  коли  сто?ш  посеред  горбатих  полiв  i
слуха?ш, як потрiску? жито i як пiдпатьомку? у житнiх нетрях  перепел?  Чи
це наша Страдча долина з Козацькою та  стрiлецькими  могилами,  iз  Святим
Духом, iз маленьким надмогильним хрестиком, на якому  каменяр  викарбував,
що тут спочива? мiй прадiд Петро Ключар?
   Я знаю: це Укра?на.
   Мама, отже, лише схлипнули й заходилися  укладати  до  "рубцака"  хлiб,
солонину, часник i навiть пляшку самогону, а тато, однак,  казали  Зiновiю
сiдати поруч себе на лаву й, обнявши його за плечi,  почали  вiдраджувати,
мовляв, ти, сину, спершу добре подумай, поки рушиш iз дому в партизанку...
бо рушиш, чу?ш, на певну смерть.

   У хатi стало тихо, як у небi, були в цю мить присутнi  помiж  нами  всi
святi, що зiйшли з образiв, був Бог i була Дiва Марiя, i  всi  ми,  земнi,
домашнi, i всi  нашi  добрi  небеснi  опiкуни  споглядали  на  згорбленого
Зiновiя, який сидiв на лавi й обома руками  тримався  за  цiвку  карабiна;
було таке враження, що свiт хита?ться i пада?, а  Зiновiй  шука?  опори  у
збро? i на не? виключно поклада?ться; вiн гладив мушку карабiна, як дiвочу
голiвку.
   - Може, й на смерть, тату,  -  врештi  вiн  обiзвався.  -  Бо  вiйна  -
вiйною... тим паче партизанська смерть пiдступна, чату? на тебе за  кожним
кущем. Та я йду. Нас багато. I шкода, що не  йде  зi  мною  Роман.  -  Вiн
поглянув докiрливо на старшого брата. - Тепер  настав  такий  час,  що  не
дадуть  тобi  поцюкати  сокирою  людям  на  радiсть.  Совiти   нинi-завтра
об'являть  мобiлiзацiю  i  кинуть  нашого  хлопа  нiмцевi  в  зуби.  М'ясо
гарматне... I гада?те, тату, вас iз Романом обминуть?

   Тато довго скручували цигарку з самосаду, мама пiднесли ?м  гранчик  iз
груби, i  синiй  дим  кружальцями  снувався  попiд  сволоком;  ми  всi  цi
кружальця пасли очима, аж поки вони не розвiялися... i всiм  нам  баглося,
щоб гнiтючi думки теж розсiялися й зникли разом iз димом.
   - А певно, що  совiти  хлопа  в  селi  не  залишать...  хлопи  нашi  ?м
небезпечнi, нинi один вiзьме стрiльбу в руки, завтра -  другий  i  почнуть
стрiляти ?м у спини. Що вони, совiти, дурнi? Але коли й  вiзьмуть  нас  до
вiйська, то на фронтi ? шанцi, ? генерали, що вмiють воювати, ? сила...  i
ти, жовнiрику, в тiй силi разом iз усiма,  ти  можеш  упасти,  а  можеш  i
врятуватися, - розмiрковували тато. - Що ж ти, Зiновiю, разом iз хлопцями,
з такими ж, як i ти, можеш протиставити силi? Ти з  карабiном,  допустимо,
чи з автоматом, ну - ще з гранатою, а  вiн,  москаль,  пре  проти  тебе  з
танками, з вороплянами,  з  ученими  псами,  з  хитрощами,  пiдступом,  iз
зрадою. То знай, сину, на вашiй партизанськiй вiйнi  за  кожним  кущем  не
тiльки смерть, на кожному кроцi виплодять гаддя - конфiдентiв, сексотiв. -
Тато  простягнули  Зiновiю,  а  потiм  i  Романовi  мошонку  з  покришеним
самосадом, i ми з  мамою  вперше  побачили,  як  нашi  хлопцi  при  татовi
закурили. Це означало, що тато мав ?х за дорослих.
   - То так, - хитнув головою Зiновiй, - страшна проти нас сто?ть  сила...
страшна якраз сво?ми пiдступами i хитрощами, а не танками й  лiтаками.  Ми
це зна?мо. I зна?мо також, що нас у  полон  не  беруть.  Ми,  певно,  таки
приреченi на смерть, якщо Америка не почне вiйни проти Сталiна.  Але...  -
Зiновiй помовчав, немовби вагаючись вимовити щось дуже важливе  чи,  може,
сумне, бо поглянув на маму... й мамi пiдбадьорливо посмiхнувся. -  Але  чи
не ? нашим призначенням... так хоче Бог  i  так  потрiбно  Укра?нi...  чи,
отже, не ? нашим призначенням сьогоднi вмерти, щоб завтра на  нашiй  кровi
зiйшли, як молоде жито, новi борцi. I так триватиме доти, доки  не  встане
Укра?на.
   - Красно говориш, сину, а я, однак, боюся, - призналися тато,  i  голос
?хнiй зрадливо затремтiв. - Чого ж, я вiрую, що  дух  у  тебе  i  в  тво?х
друзiв крiпкий... дух - це теж сила немала. Бiда тiльки, що  залiзо,  куля
слiпа не пробу? дух на крiпость, а кладе тебе на землю, як снiп.  -  Татiв
голос коловся на дрiбну мiдь i деренчав глухо в  грудях;  з  татових  очей
викотилися двi сльозини, вони такi були великi, як пацьорки... менi вперше
цього вечора стало лячно. Я  метнувся  до  мами,  що  цiпенiли  бiля  печi
суворi, блiдi й дуже гарнi.
   - Скажiть щось Зiновiю, - просив я маму. -  Най  нiкуди  не  йде.  Мама
пригорнули мене до себе, гладили мою голову i, усмiхнувшись, сказали:
   - Чи ти, Павлуню, коли б був великий, не взяв би  карабiна,  щоб  рiдну
землю боронити? Хiба ти не мiй син?
   - Ото власне нинi й пожина?мо засiяне тобою  хлопцям  у  душу.  Засiяла
сво?ми спiванками та всiлякими казками про Укра?ну, - гнiвно шарпнулися до
мами тато. - Ма?ш, скаламутила Зiновiю душу. Добре,  що  бодай  Роман  ма?
тверезий  розум.  -  Тато  мо?  огнiванi,  вочевидь,  ще  жили  в  мирному
теслярському  свiтi  поруч  iз  сокирою,  точилом,  пахучими   смерековими
трiсками, кольоровою  "квiткою"  на  зведених  кроквах  ново?  хати;  тато
вiрили, що  ось  скiнчиться  вiйна,  руйнацiя,  згаснуть  пожежi  i  ?хнiй
теслярський свiт знову воскресне... i тодi вони, тато мо?, увiйдуть у  той
простий i зрозумiлий свiт разом iз синами.
   Потiм ми всi проводжали Зiновiя до кладки через Золоту Липу.  Пам'ятаю,
вiн подав менi руку,  нахилився  i  шепнув  на  вухо,  щоб  я  чим-скорiше
виростав i приходив йому на змiну.
   - Де ж тебе шукати? - спитав я, ухопившись навпомацки за його  карабiн.
Нiч панувала над нами глуха, чорна, немовби цiлий свiт запався у  безодню:
нi голосу, нi собачого гавкоту, нi вогника блiдого. Лише дерева  в  нашому
саду сонно перешiптувалися та ще  зрiдка,  як  риба  у  саку,  сплескувала
хвилею Золота Липа. Зеник зник вiдразу, як  тiльки-но  перейшов  кладку...
зник не з очей, бо ми вже на кладцi його не бачили,  вiн  зник  iз  нашого
надслуховування. Як дух, розвiявся вiн  серед  полiв,  i  бiльше  ми  його
нiколи не бачили, вiн пропав у  глибинах  пiдпiльно?  боротьби,  прийнявши
псевдонiм, як тодi  вимагала  потреба,  i  тiльки  зрiдка  до  нашо?  мами
добувалася з пiдпiльних глибин скупа звiстка, що живий, здоровий, вою?,  а
далi, як Бог дасть. Пiсля сорок восьмого  й  цi  два-три  слова,  як  бiлi
ластiвки, вже не сiдали на нашi ворота. Ми не знали, чи Зенко загинув,  чи
разом з iншими куренями Укра?нсько? Повстанчо? Армi? пробився  крiзь  Чехи
на Захiд, чи втрапив у руки енкаведистiв  й  вони,  якщо  живим  залишився
пiсля ?хнiх застiнкiв, нарокували йому сто рокiв каторги на Колимi.
   ...А тi?? першо? ночi, коли Зiновiй закинув на плечi крiс i  розчинився
в густiй темрявi, нашi мама до хати не вернулися. Сидiли на березi Золото?
Липи, через яку перейшов Зенко, аж до самого досвiтку, i не допомагали  нi
татовi, нi Романовi, нi мо?  просьби,  мама  немовби  нас  не  чули  й  не
помiчали навiть, коли тато обтулили ?х, щоб  не  змерзли,  фуфайкою;  тато
казали, що нашi мама молитвами вистелю? Зiновi?вi  важкi  шляхи,  а  Роман
додавав, що мама, певно, чують кожний Зеникiв крик; Зiновiй, напевно,  вже
хто зна? де, в лiсi, помiж друзями, а вони, мама нашi,  все  надслуховують
та надслуховують, чи не чату? на нього небезпека; а я собi думав, що  нашi
мама просто сидять пiд вiльхою, де кiнча?ться наш сад, там, де його омива?
рiчка, i плачуть... i плачуть самотужки, бо не вмiють i не хочуть  плакати
на людях...


   7
   Про мамiв написанi стоси томiв, iз них, як iз цеглин, будуються  храми;
i ходять у материнськi храми поети й просто сини,  i  просто  добрi  люди,
ходять  люди  у  храми  молитися;  у  молитвi  до   матерiв   перебуваючи,
поверта?мося у синi  дитячi  роки,  в  дива  давно  призабутi,  торка?мося
дзвiнка, що його повiсив жайворонок попiд небесами, i душi нашi зчерствiлi
й зсохлi, як дубова кора, оживають, немов у рiллi  зерно,  i  зеленiють  у
полях, що називаються життям; i душi нашi, оскверненi безбожжям,  слiпi  й
обпльованi, омиваються у чистих водах, прозрiвають i шукають Бога в собi й
навколо себе; i душi нашi озлобленi, зубатi, як собачi  пащеки,  добрiють,
стають ласкавими  i  м'якими,  як  веснянi  трави,  в  яких  в'ють  гнiзда
полохливi птицi;  i  душi  нашi,  випаленi  чорною  безнадi?ю,  безплiднi,
засипанi попелом i пiском, голi, засiваються  сподiваннями,  немовби  ярим
ячменем; i тiла нашi, зболенi й зчервивленi,  начерпуються  силою  -  свiт
тобi вiдкрива?ться, як Господнi небеса, а на воротях  вiдкритих  написано:
Iди, працюй, радуйся, прикрашай землю i сво? життя, твори добро i любов.
   Кожен по-сво?му в залежностi вiд хисту й вiд жадання кладе  для  матерi
храм: той буду? пишний палац i оздоблю? його золотом, а вежi його  сягають
попiд хмари; той зводить'храм з широкими вiкнами й дверима... всi вiкна  й
дверi навстiж вiдчиненi, бо вдень до храму вкочу?ться, немов великий хлiб,
сонце, а вночi блима? рогами мiсяць; той кладе похмурий камiнь на  камiнь,
аж земля пiд муром  угина?ться  i  потрiску?  натужно,  а  дверi  виклепа?
залiзнi й вузькi, щоб нiхто чужий до його храму не пропхався; а той  кладе
церковцю з тисового дерева i рiзьбить ?? красно, а стiни вибiлю? набiло, а
дорiжку до церкви вистелю?  буковим  листям...  листя  виблиску?  червоним
золотом i пахне воно осiнню... в листя осiнн?  по  пояс  забрiда?  лiсовий
вiтер i не може з полону вирватися... i добре йому тут, тепло, затишно,  i
в лiсах осiннiх пану? тиша.
   Я знаю: в усiх храмах намальовано тiльки один образ, i подiбнi на цьому
образi жiнки:  жiнки  усмiхненi  й  водночас  сумовитi,  жiнки  ласкавi  й
водночас суворi, жiнки нiжнi, немов янголи, нiжнiсть навколо них свiтиться
нiмбами, й водночас цi жiнки по-земному  огрубленi,  немовби  вони  ходять
щодня на колгоспну роботу. ?х погляди зверненi до нас, вони вдивляються  в
нашi душi, вони впiзнають нас i  не  впiзнають,  ми  ?м  начебто  рiднi  й
водночас вiдчуженi, вони радiють нами i судять нас, вони нас ненавидять  i
прощають нам грiхи. Нiхто у свiтi не проща?  зради,  а  матерi  ??  iнколи
виправдовують, якщо зрадив ?? син; нiхто у свiтi не проща? вбивцi, а  мати
обцiлову? свого сина, засудженого за  вбивство  на  смерть,  i  просить  у
суддiв милосердя; й тодi, коли син вiдцура?ться вiд не?, вiд матерi сво??,
церковця сто?ть, немов обдерта жебрачка, й усi стежки позаростали  до  не?
терням, та, власне, син дороги до церковцi й не пам'ята?, вiн давно забув,
якi в матерi очi, якi в матерi руки, який у матерi голос, ?? образ  стерся
у ньому, згорiв на попiл, а мати, проте, просить Бога не карати  ??  сина,
бо вiн, Господи, не винен у сво?й забудькуватостi, може, то я винна, може,
свiт винен, може ти, Боже, сам завинив...
   Мамо...

   Стою перед образом вашим i пробую малими сво?ми силами осягнути  велику
вашу тайну... потуги мо? марнi, бо глибина та?мницi невимiрна, бездонна, а
любов ваша невичерпна, а мудрiсть материнська нiким не  збагненна,  i  так
буде тривати, поки сонця й свiту,  поки  люди  будуть  любитися  i  будуть
народжуватися дiти.

   Я теж побудував сво?й мамi Докi? церковцю на березi Золото? Липи; мамин
образ висить на iконостасi посеред святих апостолiв...  апостоли  прийняли
?? помiж себе... тiльки апостоли витають  у  блакитi  небеснiй,  немов  на
подiях пливуть з минувшини в теперiшнiсть, а  мо?  мама  завмерли  посеред
спаленого рудого житнього поля, а над рудим житом i над нею нависло  небо,
як соловецьке склепiння, а над нею вороння гра?, а над нею сонце чорне,  а
над нею вихори червонi крутять червонi стовпища. А  поруч  сохне  на  краю
поля, на краю свiта один-?диний дуб; а в  маминих  очах  прихована,  немов
крадена, журба. Чи вона  помiж  людьми  на  весiллi,  чи  вона  на  городi
пiдгорта? картоплю (i сапка видзвоню? об кам'яне наше поле),  чи  вечорами
слуха? мо? вiршi i турми слiв лiтають понад нею, як голуби, й усi хотiли б
сiсти ?й на плечi; чи году?  корову  й  курей;  чи  бринить  на  ??  губах
спiванка й веселить очi;, чи спить вона й сняться ?й, може,  молодi  жаркi
сни, а схована журба, замкнена сiмома замками  й  скручена  воривками,  як
вiдьма на Iвана Купала, довба? i довба? ?? серце.
   Журба схожа на ворона, а у ворона дзьоб кривавий,  закривавлений;  а  у
ворона око хиже; а у ворона пiр'я колюче; й нiхто не зна?, де ворон  лiта?
i де журба закопана; i свiт, коли б мамину тайну пiзнав, дивувався  б,  що
вона скапалася, як свiчка на вiтру.
   Я  свою  маму  намалював  осяяну   тихим   внутрiшнiм   свiтлом:   десь
далеко-далеко догоря?  сонце,  i  земля  укрива?ться  пiтьмою,  як  квiтка
згорнутими пелюстками, i бузьок клекоче в сутiнках,  загубивши  дорогу  до
гнiзда; маминi очi ловлять останнi  сонячнi  променi  -  свiтяться  очi  в
запалих ямах; добува?ться свiтло iз покарбованих зморщок, як  молоде  зело
з-пiд скиби; в кутиках стиснутих губ, як бриндуш-ка посеред  моху,  блима?
усмiшка; свiтяться ?? важкi гудзуватi руки.

   Спитають колись мене люди...

   Так, спитають колись мене люди: як же твоя мама, поете, така  маленька,
як вiвсяний снiп,  у  сорочцi  сво?й  бiленiй,  у  вилинялiй  спiдницi,  у
хустинi, на якiй давним-давно вiдцвiли ружi... як  же  твоя  мама,  поете,
боса й зовсiм безборонна забрела у зчорнiлий край журби. Дивись-но: ступа?
вона босонiж по груддю й по тернинi сама-самi-сiнька, й нiхто ?й  руку  не
пода?, i нiхто кладку на ясний берег не перекине.
   I можуть спитати мене люди: чом, поете, твоя мати не зчорнi?

   у чорнiй журбi, адже свiт до не? непривiтний а чи й ворожий, а  вона  в
журбi свiтиться, немов лампадка... i не гасне лампадка  з  роками,  неначе
безмiрнi в не? запаси свiтла.

   Я хотiв би вам правду сказати, люди...

   Я хотiв би...

   Але мо? мама палець на уста кладуть.
   Мо? мама палець на уста кладуть, а це означа? пересторогу, бо нiби  ти,
сину, забув, що журба моя пота?мна, як пiдземна рiка, ти i  я  -  i  бiльш
нiхто про не? не зна?, а свiт про не?, про журбу, не здогаду?ться, не  маю
права свiтовi сповiдатися i на людях пускати сльозу. Хiба ти забув,  сину,
що я сво?? журби боюся?

   Вона сво?? журби бо?ться, вона сво?х слiз бо?ться, нiкому сво?х слiз не
показу?, хiба тiльки найтемнiшiй ночi; а коли глупа нiч надпливе у легкому
човнi i хлюпне хвиля темряви з-пiд ?? весла, тодi мама виходять  на  берег
Золото? нашо? Липи, до тi?? кладки, якою перейшов колись Зiновiй,  сiдають
собi пiд вiльхою, пiд деревом, що червонi? вiд змаху сокири, i слухають...
i стають мембраною, а може, струною, що ловить  в  полон  сни  ластiвок  i
бджiл; i ловлять хруст листочка, що обламався з гiлки й полетiв на  землю,
немов мотiль, шарудячи крилами; i  чу?  вона,  як  росте  у  нашiй  старiй
криницi трава, що  зветься  коза-баран;  i  переповню?  ??  золотий  дзвiн
пшеницi, що котиться десь там попiд горбами широкою рiкою; i нипа? Тi слух
по лiсах, по ярах, всотуючи у себе шерехи, писки, страх, плач зайчати  пiд
межею; i чують мо? мама, як  камiння  росте  на  бродах  Золото?  Липи;  i
впiзна? вона сторожку ходу колгоспних злодi?в, що  орудують  уночi,  немов
сови: той несе з ферми пiвмiшка комбiкорму,  той  з  поля  двига?  пiввоза
бурякiв, той колосся нарiзав курям, а той -  волоття  конюшини,  а  той  -
повзаючи, тягне з рядкiв моркву.
   Мо? мама сидять посеред  ночi,  посеред  океану  на  бiлому  каменi,  а
мелодiя звукiв  i  шерехiв  пливе  повз  не?  i  крiзь  не?,  вони  у  нiй
озвучуються й пливуть собi далi або ж топляться в рiчцi, або ж губляться в
травах, або ж западаються в нори; всi звуки, шерехи, шелести, зiтхання мою
маму i не цiкавлять, вони, немов антена, що нацiлена на iншi свiти... вона
нацiлена на Зениковi кроки, на його голос, на його  пострiл,  на  квилiння
поранене, на передсмертне його зiтхання, на придушений  шепiт  у  глибокiй
кри?вцi десь у лiсових дебрях.
   Десь у дебрях ти iсну?ш, сину мiй Зiновiю?

   Десь вою?ш?

   Десь любиш?

   Десь дзвониш кайданами?

   Десь проклина?ш мене?

   Десь умира?ш щоденно у тисячний раз?

   I воскреснеш колись?

   Озовися, сину мiй Зiновiю!

   Дарма. Нiчна симфонiя пливе крiзь не? i повз не? без Зеникового  слiду,
i пливуть, пливуть роки у ясенових подiях, i вже посивiло  ??  волосся,  i
дарма вона сидить пiд вiльхою i вола? беззвучно на цiлу  просторiнь  ночi;
"Гей, Зенку мiй, озовися!!!"; i дарма вона склика? птахiв нiчних i  денних
i запиту?, чи не видiли вони в лiсах, у ярах,  на  чистому  полi  юнака  з
карабiном, що пiшов за Укра?ну воювати. Може, вiн, птицi  небеснi,  лежить
поранений i нема кому завити йому рани? Може, впав у сибiрських  снiгах  i
нема кому його пiдвести? Може, в тюрмах пiдземних сохне з  голоду  й  нема
кому подати йому скибочку хлiба? Може, лежить вiн непогребений серед  поля
i круки викльовують йому очi?

   У нього очi були синi...

   У нього волосся було бiле, як льон.

   I сам вiн молоденький, як молодий явiр.

   Птахи деннi i нiчнi мовчать; звiрi нiчого про Зенка не чули; вiтри,  що
котилися свiтами, давно не бачили юнака, що пiшов воювати за Укра?ну. Лише
Господь  Бог,  старезний  дiдуган,  якому  мама  били  поклони  щоночi   й
шепiтливими молитвами не давали йому спати, пiднiмав ?? обережно з колiн i
казав... i казав Господь: "Ти, жоно, не побивайся, не вимучуй мене  сво?ми
благаннями. ?х тисячi й тисячi було, юнакiв, якi  воювали  за  Укра?ну,  i
серед них  пам'ятаю  Зеня  з  карабiном...  так,  пам'ятаю,  бо,  прецiнь,
пам'ятаю про кожну комашку, що повза? пiд корою струхлявiлого  дерева.  Ти
його чекай, жоно, сина свого... чекай, якщо навiть вiн  упав  вiд  кулi  в
полi або ж згинув у тюрмах,  або  ж  з'?в  його  голод,  або  ж  замерз  у
сибiрських снiгах,- вiн повернеться. Що з того, що вiн умер? Вiн вернеться
- кажу тобi. А  ти  чекай.  Хiба  не  ?сть  тво?м  призначенням  чекати  й
сподiватися?"

   Бог переступив сажневим кроком Золоту Липу i зник у  всесвiтi,  а  роки
пливли в ясенових подiях чередою.

   То як я мiг малювати ?? образ начорно, коли очiкування ?? було свiтле?

   Тато, бувало, ?й колись дорiкали: То ти, Докi?, винна що Зеник пiшов  i
зник. Вiчно ти спiвала й спiвала про червону калину, яку треба пiднiмати.
   "Але ж комусь, Михасю, тую калину таки треба пiднiмати, -  мама  на  те
казали, i очi  ?хнi  зблискували  вогнем.  -  Але  ж  комусь  треба...  бо
потолочена калина, i кров з не? тече, i корiнь сохне..."

   8
   Котрогось року, зда?ться, за Хрущова, серед лiта  допиталася  до  нашо?
хати дебела, сувора з вигляду жiнка,  але  вже  схилена  на  цiпок;  жiнка
назвалася Гафi?ю Кукурудз iз села Братишани, що  по  дорозi  на  Надвiрну.
При?хала у Черчен спецiально.
   - Пишетеся Ключарами? - спитала вона, сiдаючи на лавку в  нашому  садi.
Старосвiтськi тканi бесаги поклала на землю бiля нiг i  пильно  озирнулася
навколо.
   Тодi ще жили тато; тодi ще мама були молодою; вони обо?, тато  i  мама,
трохи недовiрливо й сполохано поглядали на незнайому жiнку.  Мама  немовби
щось передчували, вони пiдсвiдоме здогадувалися, що прихiд  цi??  жiнки  ?
знаком, попередженням, бо аж зблiдли... i тяжко було  ?м  пережити  кiлька
хвилин, тяжко було перебути в невiдомостi й тривозi, вони хотiли б  чимдуж
невiдомостi позбутися (i вiддалити ?? хотiли на завтра, на пiслязавтра, на
рiк), бо линули до Кукурудзихи, як до рiдно?, припрошували  до  дзбанка  з
кислим молоком i мало не хапали жiнку за руки.
   Гафiя  Кукурудз,  однак,  не  поспiшала  з  головними  словами,  спершу
обходилася словами малозначними, мовляв, гарно тут у  вас  на  пiвостровi,
поруч рiчка видзвоню?, i поле пахне, i сад погойду?ться, шумить. Рай.
   - Чи мали-сте, газдине, сина, що звався Зiновi?м? Чи жив  вiн  у  цьому
раю? - врештi спитала, i, певно, проти  сво??  волi  спитала,  мала  намiр
довше посидiти в нашому саду,  нiкого  не  тривожачи,  щоб  до  передчуття
тривоги мама з татом звикли, бо затулила долонею уста.
   Було пiзно.
   Мама не скрикнули й не кинулися до  незнайомо?,  лише  схлипнули  i  аж
хитнулися (а може, це  земля  гойднулася?),  тато  встигли  обняти  ?х  за
плечi... обняли й заспоко?ли, i мо? мама  посмiхнулися,  правда,  гiрко  й
сумно.
   - Нiхто вже й не пам'ята?, нанашко, чи був на  нашому  обiйстi  рай,  -
промовили мама навдивовиж спокiйно.  I  тiльки  вони  знали,  скiльки  цей
спокiй ?м коштував. - I люди, сусiди тобто, i, певно, дерева  в  саду,  i,
певно, рiка наша забули, що в тому  раю  походжав  колись  хлопець,  якого
звали Зiновi?м. Якщо б дерева про нього пам'ятали, то ?х би зрубали.  Так,
?х би порубали, - повторили мама. - Нiби не зна?те, нанашко,  чого  дерева
рубають? - Мама вiдповiдали непрямо, слова ?х оули схожi на  ластiвки,  що
то сiдали на вориння, то раптом сполохано  злiтали  вгору,  немовби  хтось
цiлився у них зi стрiльби.
   Жiнка, що назвалася Гафi?ю Кукурудз, хитала  головою;  я  тiльки  тепер
помiтив, що вона була дуже стара: i руки в не? тряслися, тому й  опиралися
на  лiщиновий  цiпок,   i   велика   сива   голова   в   чорнiй   хустинi,
по-старосвiтському пов'язана, теж тряслася,  а  губи  ворушились.  Правда,
трималася  вона  незалежно,  погляд  мала  допитливий,  суворий:  очей  ще
старiсть не забiлила.
   - Марно ви  мене  бо?тесь,  жiнко,  i  ви,  газдо,  -  обiзвалась  вона
докiрливо. - Я вже застара, щоб чинити  зло...  буду  вмирати  скоро.  Чую
смерть за плечима. - Вона оглянулася й махнула поза плечi цiпком,  немовби
свою смерть вiдганяла. - Тому й прийшла до вас, люди, щоб висповiдатися: я
знала вашого Зеня. Його кликали в пiдпiллi "Чорнотою". Був  вiн  колись...
був...
   Мама озирнулася на тата, а  тато  кивнули  головою,  мовляв,  кажи  цiй
сторонськiй жiнцi, яка зна? псевдо нашого сина, правду.
   - Був? - шепнули мама. - Чому був... колись? - Тепер  мама  прихилилися
до старо?, узяли ?? за руки, i термосили, i зазирали у вiчi. -  Був...  то
значить, що його нема?
   - Нiби ви, жiнко, не здогаду?теся, що його нема, бо ж копу рокiв не да?
про себе знати? Хiба ви не звикли до  його  смертi?  -  запитувала  стара.
Кружляла навколо, заходила здалека й зблизька.
   - Та де... де б я могла звикнути до  його  смертi,  -  вiдповiли  мама.
(Губи ?х - синi, а попiд очима - чорно). - Я звикла, кажу вам  правду,  до
смертi старшого сина. Вiн десь на хребтах у  Карпатах  упав  i  лежить  на
Дуклi. Менi-бо прислали похоронку... похоронка - це немовби хрест на гробi
на нашому сiльському цвинтарi. А Зеника я очiкую живого.  Нiхто  ж  бо  не
видiв його смертi.

   - Ой жiнко, - заломила руки Кукурудзиха. - Я ??, синову смерть, видiла,
- промовила спроквола. Голова ?? важко впала на  груди,  очi  встромила  в
землю.

   - Коли то сталося? - спитали тато. Голос ?хнiй був ламкий, хриплий.

   - Давно,  -  вiдповiла  Кукурудзиха,  не  пiдводячи  очей.  -  У  сорок
восьмому, пам'ятаю, на Спаса, серед ночi. Моя хата коло  лiсу  недалеко...
Монастирем лiс назива?ться, корчi пiдповзають мало не до порога. Була менi
бiда з тi?ю лiсовою близькiстю.  Вночi  -  нашi  хлопцi:  бабцю,  вiдчини.
Голоднi були, звошивленi. Я ?м сорочки прала i нафтою голови  мастила  вiд
вошви. А вдосвiта надбiгала з району  якась  "Червона  мiтла"  або  "Чорна
кiшка", то ще якась хол?ра... та всi з автоматами, та всi лютi, як пси, та
один iз другим ставлять мене пiд стiнку  й  кричать:  "Растр?ля?мо,  суко,
?слi не прiзна?шся, что бандеровцам помага?ш". А я з-пiд стiнки... а я тую
стiнку, чу?те, нiгтями довбаю й плачу: "Нащо  розстрiлювати,  коли  й  так
скажу, що деколи партизани з лiсу приходять. Що ж маю робити?  Прийдуть  i
наказують:
   "Бий вошi, бабо, бо то бiльшовики".
   Совiти в синiх кашкетах реготалися, що скоро бандерiвцiв в  схронах  та
по лiсах вошi стереблять, потому "визволителi" нашi  ретельно  перевернуть
усе в хатi до нитки, спичаками подвiр'я перетикають, кожного  разу  схрона
шукали, кри?вку, i бiжать далi в  село.  А  я  стою,  пiд  стiнкою,  чекаю
пострiлу.
   I чи один раз так дiялося...
   Вночi перед Спасом бiльша сила совiтська, як саранча, налетiла на  лiс.
Хмара ?х була. Цiлий день у Монастирi грали машiнгвери й  гримали  вибухи.
Що дiялося в лiсi - не знаю. Хвалилися потiм командири з  району,  що  три
машини  вбитих  бандерiв  повезли  до  Бистричан.  А  одного   недобитого,
пораненого в груди й в обi ноги, видно, не  запримiтили,  вiн  цiлий  день
лежав у болотi. Можете собi уявити, прошу вас, який то був для того хлопця
страсний день... а може, й не день, може, вiн i не бачив  дня,  бо  сходив
кров'ю i нiч заступала йому очi.
   Одначе хлопець не хотiв вмирати посеред лiсу самотнiм... не хотiв,  щоб
вороння ним живилося. Вiн повз i повз цiлу нiч,  вмираючи  щораз  i  щораз
воскресаючи, поки на свiтанку не зобачила його  на  сво?му  подвiр'?  бiля
криницi... коло кам'яного жолоба, з якого напуваю  корову.  Вiн  лежав  на
крисi жолоба, i я думала, що партизан вмер, а вiн руку встромив у  воду  i
ворушив слабо пальцями... i, певно, вода тримала  його  при  життi.  Що  я
могла з ним зробити?
   Признаюся вам: i страшно менi стало, бо  кожно?  митi  могли  наскочити
енкаведисти, i жаль менi  було  хлопця.  Лежав  вiн  увесь  обкервавлений,
мундир подертий, лице заросле,  чорне,  в  правiй  руцi  мав  револьвер...
револьвер той був увесь у глинi. I я  зрозумiла:  вiн  кулю  в  револьверi
заладував для себе.
   -  Не  кваптеся,  нанашко,  -  перебили  мо?  мама  i  взяли  благальне
Кукурудзиху за руку. - Най вiн iще поживе...
   Гафiя Кукурудз замовкла. Тиша тривала довго, цiлу вiчнiсть, мабуть, мо?
мама стовбенiли бiля не бачено? нiколи криницi, де лежав наш бiдний Зеник.

   Аж тато врештi спитали:
   - I що було далi?
   - Далi... я занесла хлопця до хати i поклала на лаву, спершу вийнявши з
руки зброю. Вiн блимав бiлими вiд болю очима й шептав... i шептав,  щоб  я
стрiлила йому в голову або в серце... тепер уже  можна  йому  вмирати,  бо
принаймнi буде похований.
   А я розiрвала на пiлки стару свою сорочку й обмивала страшнi його  рани
лiтеплом, а на чоло клала мокру шматину. От вся була моя помiч... -  Стара
важко дихала, переживала, видно, давно переболене. - Що я бiльше могла?  -
i заплакала. - Що я бiльше могла зробити, щоб втишити його муки? Покликати
дохтора? Де вiн?  Молитися  Боговi?  О  так,  я  молилася...  молитви  мо?
зливалися з слiзьми, з стогоном пораненого, його маренням.  Вiн  зривав  з
себе бандажi, мо? молитви i сльози, видно, не помагали, хапався  сiдати...
сiдав i падав, як снiп, i все просив вiддати йому пiстолю.
   Так тривало цiлий день.
   Надвечiр заснув чи втратив пам'ять, бо лежав тихо, як дитя в колисцi. Я
сидiла бiля нього й вiдганяла мух, що лiзли в лице, i був вiн  менi  у  цю
хвилину, повiрте, рiдним сином. Щось менi так стало давко на душi... якось
по-новому стало на душi, нi, не скажу, що це нiбито нове  почуття,  чи  як
його назвати, було радiсним... бо яка то радiсть, коли ось хлопець вмира?.
Було менi сумно, так, душа моя тлiла, але й... але й солодко було.  I  ви,
люди добрi, не судiть мене, не подумайте про мене нiчого  злого,  я  потiм
змiркувала, що то обiзвалося в менi почуття  материнства.  Я  до  старостi
дожила, а тако? медовостi не зазнавала, жила  собi  самотинне  пiд  лiсом,
хлопи чомусь обходили мене боком, я ?х,  певно,  вiдстрашувала...  така  з
виду нефайна, кiстлява була. Замолоду це мене мучило, бо,  прецiнь,  не  з
дерева витесана, хотiлося дитинки, потiм хотiння минулося  на  цiлi  вiки,
аж... аж воскресло щось, мовби я сидiла коло свого  сина,  воскресло  щось
солодке, рiдне, материнське.
   Воскресло й вмирало, чу?те...
   Я плакала, уткнувшись в ноги пораненого... я  нiколи  так  не  плакала,
нiколи мiй жаль i розпука  не  були  такi  бездоннi,  i  я  не  знала,  як
порятуватися вiд безоднi, що розверзлася передi мною, вiд болю,  що  краяв
мо? серце на кавалки.

   На лавi лежав мiй син.
   Я бачив:  мо?  мама  заперечливо  покрутили  головою;  вони  не  хотiли
дiлитися з кимсь навiть сво?м болем.
   - Нi, - таки промовили вголос. Але Гафiя Кукурудз не звертала  на  маму
уваги.

   - Так менi стрiлило, жiнко, в голову... i не перечте, - сказала суворо.
- Так я хотiла; так напоумив мене Бог; так краялося i плакало  мо?  серце.
Нi, не було це грiхом, що я  усиновлювала  собi  чужого  сина.  Як  це  не
страшно, добрi люди, як це, може, не  по-людському,  але,  бiгме,  в  тому
риданнi, в плачi я була щаслива: я мала над ким i за ким плакати.
   Стара Кукурудзиха всмiхнулася, пiдвела голову й по черзi споглядала  то
на маму, то на тата.
   - Я щось таке торочу несусвiтне? - спитала, все ще усмiхаючись; усмiшка
скрасила ?? вилицювате й довгоносе обличчя. -  Чи  ви  мене  розумi?те?  -
зiтхнула, i похмурiсть ?? спеленала. - Чи зрозумiв би мене цiлий свiт?  Та
й, якщо поправдi, чи розумiла я саму  себе?  -  Вона  стиснула  плечима  i
попросила в тата закурити. - Це я  тодi,  в  сорокових,  навчилась  тру?ти
себе. Тiльки й розради, - затяглась глибоко димом.
   Кашляла тяжко.
   Ми всi терпляче очiкували, поки вона вiдкашля?ться i думкою повернеться
до сво?? хати пiд лiсом,  що  назива?ться  Монастир.  Там  лежав  на  лавi
Зiновiй.

   - Ага, на чому я скiнчила? - спохопилась Гафiя, помiтивши, мабуть, наше
чекання. - О, згадала. Видно, я надто голосно плакала, бо хлопець на  лавi
клiпнув кривавим оком i ворухнув спеченими губами.  Ледве  розiбрала  його
уривчастий шепiт. А вiн запитував, як ся називаю.

   - Гафi?ю, - вiдповiдаю. - Нащо ж тобi, дитино, мо? iм'я?  Не  бiйся-но,
не зраджу, енкаведистам не видам, - образилась я, дурна. Менi здалося,  що
вiн шука? по хатi чужих, тих, яких я повинна б привести, поки вiн спав, бо
блудив очима.

   - Я й не боюся, вуйно, - промовив вiн спокiйно так, упевнено. - Чого  б
я мав боятися? I кого? Я вже стою... я вже стою... я вже стою, -  повторив
вiн три рази, - поза межами страху. Буду  вмирати,  -  тихо  вимовив.  При
сво?му розумi був, здалося менi, свою смерть обдумав.
   - Ой, - кажу, - пусто говориш, хлопче. Ти молодий, кров молода - смерть
перебореш, - пробувала вiд чорних думок його  вiдiгнати.  -  А  взагалi  -
мовчи, кожне слово кошту? тобi здоров'я. Дохтори забороняють.
   - Де тi дохтори, вуйно? - намагався  посмiхнутися  i  не  мiг,  бiдний,
кривився вiд болю. - Смiшно тут згадувати про якихось дохторiв. А говорити
забороня?те...  дайте  напослiдок  сказати  декiлька   слiв   важливих   i
небезпечних для мо?х батькiв. Слова мо?, вуйно, можна  продати  ворогам...
скажуть вам "спасiбо", дров на зиму привезуть i  хату  перекриють.  Та  ви
цього не зробите... правда,  не  зробите?  Перехрестiться,  прошу  вас.  -
Бесiда його була хаплива, слово через слово, вiн  квапився,  вiдчував,  що
вiдпущено йому мало.
   Я хрестилася мовчки i мовчки ковтала сльози.  Вiн  дивився  у  стелю...
дивився, певно, в небо, пригадував щось, бо брижив чоло.
   - Не болить мене, нiчо', вуйно, аж дивно, що не болить, що менi добре i
що можу з вами говорити... що можу при ясному розумi  заповiсти  вам,  щоб
колись... якщо не бо?тесь... якщо лiпшi  часи  настануть...  дати  звiстку
мо?м мамi й татовi, Ключарi пишуться... Ключарi з Черчена  коло  Рогача...
дайте звiстку, що ?хнiй син Зiновiй загинув. Сто разiв його прострiлили, й
вiн упав... Вiн упав, а ви будьте обережнi, вуйно, щоб себе не наразили  й
мо?х родичiв на Сибiр не спровадили. Добре?  Най  моя  смерть  буде  вашою
та?мницею. - Промовляв вiн отак слово за  словом,  часом  попередн?  слово
забував i повертався за ним... а я збирала  його  слова,  як  пацьорки  на
нитку, щоби-м не загубила.
   I знову хрестилася, сама собi присягаючи, що хлопцевi слова  впадуть  у
мою душу i проростуть там та?мно, i буду ?х носити та?мно... та?мний хрест
буду носити в собi.
   Так, та?мний хрест буду носити в життi...
   - Бог дасть, синку, що встанеш...  я  тебе  догляну...  я  тебе  зiллям
полiкую... тобi, молодому, рани не страшнi, - плакала  я  над  ним...  над
вашим сином... над мо?м сином. - Ще, - кажу, - вiзьмеш  свiй  револьвер  i
пiдеш ворогiв воювати. Ось побачиш.
   Вiн осмiхнувся... нi. не менi, сам до  себе,  може-,  до  вас,  тату  з
мамою, може, до свого револьвера.
   - Ой, де, - зiтхнув, i хлюпнуло йому в грудях. - А пiстолю, як умру, зi
мною поховайте. З чим явлюся перед святим Петром, вояк я прецiнь...

   Отак ваш Зiновiй говорив зi мною перед смертю.  Це  були  його  останнi
слова... останнi слова про  те,  що  вiн  вояк.  Нi,  напослiдок  ще  мене
попросив, щоб я заспiвала йому щось. Я не вмiла спiвати  нi  партизанських
жалiбних спiванок, нi стрiлецьких, що за Польщi в читальнях i на  фестинах
спiвали, нi навiть дiвочих про  кохання,  не  мала  я  замолоду  охоти  до
спiванок... кому мала спiвати? Сама собi? Знала  тiльки  одну,  давню,  ще
мама мо? небiжка пiд куделею спiвали, що червоне  сонце  сходить,  червоне
заходить, молодий й жонатий до дiвчини ходить.
   Ой ходить вiн, ходить...
   Я спiвала, а ваш син умер. I бийте мене, i кленiть за те, що-м принесла
вам чорну вiсть. Та мусiла-м. - Кукурудзиха вхопила маминi руки й стала ?х
обцiловувати.

   Мама нашi кам'яно мовчали; вони й  не  схлипнули,  лише  закусили  губу
вперто й дивилися  кудись  поперед  себе  невидимо...  дивилися  або  ж  у
минувшину, або ж вдивлялися в той край  за  Бистричанами,  де  вмирав  наш
Зенко.
   Тато глухо i  тяжко  ридали,  обнявши  яблуню,  билися  головою  об  ??
стовбур. Дерево, здавалося, тремтiло вiд тяжкого чоловiчого  плачу,  i  ще
здавалося, що листя на ньому жовкло,  обривалося  й  розпеченими  клаптями
мiдi сканувалося по одному на землю.
   - Де ж ви його поховали? - мама врештi вийшли з сво??  замкнено?  тишi,
як iз усохлого лiсу, що вмер од людського болю. - Бодай по-християнському,
по-людському поховали, щоб душа його не блукала неприкаяною? -  Мама  були
бiлi, як папiр, очi горiли сухим вогнем. Менi,  малому,  був  незрозумiлий
страшний ?хнiй спокiи, замурований у собi жаль: я пробував притулитися  до
мами, узяти ?х  руки  у  сво?,  я  хотiв  ?х  бачити  такими,  як  тато  -
розплаканою, м'якою. Однак мама ласкаво вiдiпхнули  мене  вiд  себе,  вони
мене мовби й не бачили, цiлий великий  свiт  звузився  й  уперся  у  стару
жiнку, яка принесла звiстку про Зеникову смерть.

   - Як могла, моя люба, так i поховала, - зiтхнула Гафiя Кукурудз. Висока
зростом, широка в плечах, костиста,  вона  никла  перед  маминим  сухим  i
неплакучим поглядом; вона немовби виправдовувалася, що принесла  в  родину
смуток. - Пам'ята?те, якi часи  панували  небезпечнi?  Прийшов  хлопець  з
лiсу, й ти дала йому води - i вже совiти рокували тобi  Сибiр.  Переховала
на горищi - Сибiр, а хату палили. Омила  йому  рани  -  Сибiр  або  тюрма.
Заплакала над убитим - це ще бiльший злочин, бо ти бандерам  спiвчува?ш  i
за ними плачеш - це теж кримiналом пахло.

   Але  тi??  днини  я  нiчого  не  боялася...   не   боялася   i   вже...
задерев'янiла. Чи, може,  жаль  узяв  мене  лютий:  такий  молодий,  такий
самотнiй, далеко вiд тата й мами лежить на лавi.
   Обмила його, як могла... власне, лише  обличчя  i  руки,  лице  i  руки
помила, i ноги... аби йшов до раю чистими ногами, й з  чистим  лицем  став
перед Господом, i свiчку дала йому у  руки.  I  дванадцять  "Отченашiв"  i
дванадцять "Богородице Дiво" проказала; iнших молитов за упокiй його  душi
я не знала. Як настала нiч,  то  сповила  його  у  верету,  обв'язала,  як
дитину, поклала на гринджоли, якими взимi вожу з лiсу дрiвця, i потягла...
i потягла, чу?те, не на цвинтар, i за це мене не сварiть,  iншо?  ради  не
було, бо замало однi?? ночi, щоб аж  на  другий  кiнець  села  на  цвинтар
дотягти на санках мерця, треба було, мабуть, цiлi двi ночi, бо то  мука...
ти п'ять-десять крокiв зробиш i сто?ш, вiддиху?шся. Крiм того, на  дорогах
чату? на тебе якщо  не  енкаведист  з  району,  то  вже  тутешнiй  стрибок
напевно... а ще пiдгляда? iз-за плота сексот.

   Серед поля, на "Ксьондзовому окопi", яке стояло облогом...  худобу  там
пiвсела пасло... лишилися ще незасипанi нiмецькi шанцi. Сварiть мене,  але
що я iнакше могла собi зарадити. Тiльки  й  того,  що  дно  поглибила,  до
свiжо? землi рискалем добулася, аби хлопцевi м'якше було лежати...  м'якше
й  чистiше,  бо  дно  шанця  вже  було  поросло  бур'яном,  та  й  камiння
понасипалося.
   Ото й усе...
   Хiба ще скажу: нiч стояла ясна. Присвiчував менi при похоронi мiсяць...
висiв мiсяць так низько за плечима, як i у мiстi лiхтар на вулицi. Звiзди,
як янголи, крильцями мерехтiли на небi. Я вiдкрила вашому синовi лице, щоб
надивився напослiдок на свiт, на мiсяць, на звiзди... щоб  запам'ятав,  як
пахне вночi поле.  Потому  сiла  коло  нього,  заспiвала  йому  впiвголосу
"Вiчную пам'ять"... i так виглядало з того неголосного мого  спiву,  що  я
начебто заколисую його до сну...

   Мовчання тривало цiлу вiчнiсть, воно широко розлилося, як  море,  i  як
море, мовчання було глибоким; i не було в тому мовчаннi нi нашого саду, нi
хати, нi неба над нами, нi вiтру попiд хмарами, нi сонця... лише ми тро? -
тато, мама i я, а з  нами  стара  Гафiя  Кукурудз  сидiли  на  пустельному
островi... сидiли на землi бiля Зiновiя, загорнутого  у  верету,  й  стиха
наспiвували йому "Вiчную пам'ять".

   Коли ж сумна мелодiя припала низько до борозни, до скиб  i  заплуталася
помiж травами i там згинула, мама спитали Гафiю:
   - Чого-сте, нанашко, так довго...  так  пiзно  пiсля  похорону  до  нас
прийшли? Ми Зiновiя в'одно чекали й чекали.
   Гафiя Кукурудз обома руками оперлася на цiпок  i,  здавалося,  маму  не
слухала, думала про щось сво?, бо  заговорила  про  поле,  про  "Ксьондзiв
окiп", на якому поховала Зiновiя. Ще рiк,  ще  два  ходила  вона  до  того
мiсця, де була  його  могила.  Якось  не  втрималася  й  на  Зеленi  свята
встромила помiж груддя свiчку. Свiчечка горiла на цiле поле, хтось з  села
те полумiнце бачив, а ще хтось додав, що нiбито бачив: iшла полем жiнка  з
свiчкою, i яснiсть била вiд не?. Потiм нiмецькi шанцi  машинами  зрiвняли,
облiг погно?ли i посiяли жито.
   - Таке збiжжя родить там щороку, як гай, - казала Гафiя Кукурудз.  -  А
що пiзно до вас при?хала... хiба, чу?те, бува? запiзнiла лиха звiстка? Най
би вона повiк загубилася,  як  потовчений  грiш  помiж  камiнням.  Нi,  не
боялася-м, що стану вороною, бояла-мся за вас, що хтось  вивiда?,  чого  я
приходила, донесе, i будете мати клопiт.  I  так  роки  за  роками.  Тепер
нiбито легше стало, га? Хрущов, кажуть, тих, кого Сталiн на  Сибiр  вивiз,
поверта? додому. Чи то правда?

   - Чи ?м можна вiрити? - засумнiвалися тато. - Тi,  що  вивозили,  ще  й
тепер панують.

   I тато оглянулися навколо насторожено.

   Гафiю Кукурудз лишили ночувати.
   Мама гостили ??, чим  могли;  постелили  ?й  у  другiй  хатi,  тобто  у
прохолоднiй свiтлицi через сiни, потiм прихилилися до одвiрка й попросили:
   - Не гнiвайтеся, нанашко, але заспiвайте менi ще раз тi?? спiванки, яку
ви спiвали, коли мiй Зiновiй умирав... ну, тi??, що червоне сонце  сходить
i червоне заходить.
   Гафiя  Кукурудз  уже  на  постелi  пiсля  вечiрнього  "Отченаша"   тихо
заспiвувала, гейби на однiй струнi грала...  та  все  тую  струну  долонею
тамувала, а мама, заплющивши очi, лише ворушили губами.

   9
   Можна було вiдкласти по?здку до Зiновiя на осiнь (так радили тато), але
мама мовчки покрутили заперечливо головою  i  стали  збиратись  найближчо?
недiлi. Тато мусили вiдпроситися на день-два в колгоспi, бо "ма?мо весiлля
у родичiв пiд Надвiрною, усi?ю хатою ?демо". Про "весiлля" було сказано  й
сусiдам, яких попросили доглянути корiвчину i курей. Сусiди, може, не дуже
вiрили в наше сторонське  весiлля,  з  маминого  лиця  не  могли  вичитати
весiльного настрою, але попоратись на обiйстю не вiдмовилися.
   Братишани  -  велике  село,  до  якого  iз  Бистричан  пiвгодини   ?зди
автобусом. Десь у саме полудн? ми були на мiсцi.  Хатина  Гафi?  Кукурудз,
жiнки, яка "з палицею ходить" (так про не? кажуть в селi), справдi  втекла
вiд гурту аж попiд лiс, стернища колгоспних полiв оточували ?? зусiбiч, як
золотистi полотна.

   Гафiя Кукурудз стояла на воротях, i було таке  враження,  що  вона  нас
очiкувала щодня.

   - Спочинете трохи, - запросила до хати, чисто? i бiло?, по-газдiвському
доглянуто?, що ховалася попiд крилами старих ясенiв. - Напийтеся  квасного
молока. Бо спека...
   Мама неохоче переступили порiг; було видно, що  вони  нетерпеливляться;
раз-по-раз кидали бистрi зирки на поля, шукали,  певно,  Зеникову  могилу;
вони ??, певно, уявляли високою, з хрестом, а бiля хреста - кущ калини.
   Насправдi  нiяко?  могили  не  було.  Поле  стелилося  рiвно,  розлого,
облягаючи з пiвдня село, а з пiвночi загонами, немов  морськими  затоками,
поля забiгали в дубовий лiс, що називався Монастирем. Менi, правду кажучи,
баглося в лiс пiд тiнь дубiв, але Гафiя провадила  нас  у  вiдкрите  поле;
вона тюпала попереду, вперто дзьобаючи палицею стерню. Поля  лежали  тихi,
зiмлiлi пiд жарким сонцем, що плавило стерню на чисте золото. У сизiй iмлi
понад землею плавали, немов острiвцi, купи соломи з-пiд  комбайнiв,  помiж
ними поважно нипали бузьки.
   Нiде не було видно нi жниваря, нi пастуха; ген-ген на  обрi?  червонiло
кiлька комбайнiв.
   Врештi Гафiя зупинилася й почала пильно розглядатися.
   - Десь тут... десь тут були танцi, - промовила вона безпорадно й почала
палицею тут i там копирсати землю. - Десь тут я  його  поховала.  -  Жiнка
мало не плакала, кружляючи по стернi. - Тепер i слiду, люди  добрi,  нема,
все розрiвняли трактори, переорали i затовкли. А я така була впевнена,  що
раз-два мiсце вiднайду. Даремно тiльки вас розтривожила.
   Справдi, нiяких слiдiв нiмецьких окопiв не  було  видно,  хоч  подекуди
помiж стернею жовтiли плями жовто? глини, але хто зна?, чи  це  була  дика
земля з нiмецького шанця. Кружляли й ми з татом, перевертаючи камiння,  що
траплялося  пiд  ногами.  Менi  здавалося,  що   пiд   котримось   каменем
вiдкри?ться менi тайна... а може, пiд котримсь каменем  я  знайду  Зеникiв
револьвер. Лише мама стояли на мiсцi зацiпенiло, вiдчужено,  i  з  ?хнього
обличчя не можна було прочитати: чи вони розчарованi, чи вони огнiванi. чи
збиралося ?м на плач, чи клекоче у ?хнiх  грудях  крик?  Тiльки  тепер,  у
зрiлi роки, я зрозумiв розпач матерi, яка поспiшала  на  синову  могилу...
поспiшала, а  могили  насправдi  нема,  ?  поле,  ?  сонце  розпечене  над
стернями, ? пахучий дух соломи, ? туркування бузькiв, ? безпорадне нипання
старо? Гафi?, а з могили нема нi знаку, нi прикмети - нiчого.

   - Зна?те, Петре, - звернулася до батька стара  жiнка,  до  матерi  вона
пiдступити не смiла, навколо матерi немовби вiдчувала накреслене, а  то  й
викопане коло. - Я, бiгме, не винна-м. Роки, як вода, все  змили.  Нiякого
знаку... знаю лише, що отут на  краю  поля...  що  лiс  був  неподалiк.  А
точно... хiба вкажеш тепер? Один Бог iз неба видить, де Зениковi  кiсточки
лежать.
   - Хто зна?, може, так i повинно бути, нанашко,  -  подали  мама  голос.
Були цiлком спокiйнi; споглядали на нас ласкаво, усмiхнене.
   Але руки... власне, дивлячись на ?хнi руки, я помiтив, що мама не  були
анi спокiйними, анi ласкавими, вони ридали в  душi,  i  руки  ?х  цю  муку
видавали:  пальцi  корчилися  в  судомах,  стискалися  в  кулак  i   знову
розпрямлялися, долонi певний час були  вiдкритими,  мовби  мама  збиралися
когось обняти, але через секунду вони вибухали... так, вибухали  сцiпленим
у кулак iнiвом. - Може, так i повинно було статися, щоб Зениковою  могилою
стало цiле широке поле... i цей лiс на додаток, де  його  поранили.  Може,
вiн для цього жив, для того й боровся i задля цього загинув, щоб злитися з
цим полем. Адже не поле - Укра?на.  Правда,  Павлуню?  -  спитала  мене  й
пригорнула до себе.
   Гафiя Кукурудз ?? не зрозумiла, вона, певно, хотiла бачити сльози, чути
прокляття, тому споглядала на маму  стривожено,  навiть  злякано:  чи  при
сво?му розумi ця жiнка, що таке... високе, як у молитвах, виговорю?.  Зате
ми з татом нашу маму знали.
   - Сядемо тут колом просто на стерню,  -  промовили  тато.  -  Засвiтимо
свiчку й помолимося за Зеникову душу. Лишимо ?й хлiб святий iз нашо?  печi
i лишимо грушки з нашого саду.
   Тато запалили тоненьку свiчку й встромили ?? помiж груддя жовто? глини;
свiчечка горiла рiвно, тихо, лише  один  раз  полумiнь  хитнулася  вправо:
може, то  вiтер  iз  лiсу...  може,  давня  куля  свиснула...  може,  мама
зiтхнули... може. Зеникова душа дихнула на свiчку й дала нам знати: я ?сьм
тут!

   ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   1
   Во iм'я отця, i сина, i святого...
   Я перехрестився, за мною перехрестилися Ключар i Вербень, нашi голоси в
замкненiй iзсередини церквi сколихнули  тишу  й  повiльно,  кружляючи  над
золотим  озерцем  вранiшнього  свiтла,  що  лилося  крiзь  горiшнi  вiкна,
полинули аж попiд баню. Ще нiколи я не приближався думкою так  близько  до
Бога, менi навiть котро?сь митi здалося, що торкнувся його бiло? одежi, що
торкнувся, може, до його руки... торкнувся для того, щоб вiн  поглянув  на
мене й на мо?х приятелiв: ми воiстину потрiбували його помочi.
   Мене вабила зламана  козацька  шабля,  що  визирнула  з-пiд  вiдлущено?
штукатурки, i хотiлося якраз звiдси, знизу, починати розчищення стiни, але
я не пiддавався легкiй звабi, бо, приступаючи до роботи, я мусив знати, чи
збереглася фреска на всiй площинi стiни  i  чи  взагалi  вона  там  колись
iснувала; менi необхiдно було з великою обережнiстю прошкробувати невеликi
вiконця наугад на всiй площинi  стiни.  Отже,  шабля  й  пожухла  рудувата
трава, i тривожна червоннiсть - вiдблиски, мабуть, далеко?  пожежi  мусили
мене почекати... мусила давня пожежа пiд штукатуркою далi тлiти, а  я  тим
часом по розкладенiй драбинi пiднявся на  висоту  людського  зросту  й  на
самiй серединi стiни заходився прошолопувати пробне "вiкно"  завбiльшки  з
долоню; вже з перших хвилин я зрозумiв, що робота  чека?  мене  нелегка  й
довга, штукатурка за кiлька столiть зацiпла, як камiнь, i гостра шкробачка
спершу ковзала по нiй безпорадно, ледве стесуючи дрiбнi окрушини вапна.
   На мо? щастя, непiддатливим був тiльки верхнiй шар штукатурки -  кiлька
мiлiметрiв скаменiло? плiвки, далi робота пiшла легше.  Вербень  i  Ключар
стояли вдолi, позадиравши голови, i ловили кожний мiй  рух;  власне,  вони
мо? рухи не ловили,  вони  немовби  пiдставляли  пiд  лезо  скальпеля  або
шкробачки сво? серця, це я вiдчував майже фiзично, але так само  скальпель
у мо?й руцi ковзав i по мо?му серцю, ми всi тро? начебто  разом,  стишуючи
дихання, зчищували у "вiконцi" штукатурку шар за шаром; ми всi тро?  разом
перебували на самому днi тишi, в якiй лише злегка подзвонював скальпель  i
сипалися крупинки вапна; ми всi тро? разом, один  одному  не  признаючись,
були начиненi,  як  чимсь  сiрим  i  непевним,  сумнiвом,  що  за  пластом
штукатурки нiякого стiнопису нема, вiн дотла знищений  i  лише  внизу  над
долiвкою лишився його шматок... лишився, щоб нас перемучити.

   Так тривало довго аж до того часу, поки я не помiтив,  що  бiла  плiвка
штукатурки пiд скальпелем раптом  потемнiла;  я  лихорадiсно.  кваплячись,
послинив ватний тампон i, брязнувши залiзним знаряддям об  пiдлогу,  почав
розширювати "вiконце" й розчищати його тiльки зволоженою ватою. Менi  було
в цi хвилини i  холодно,  i  жарко,  я  боявся,  що  давнiй  стiнопис,  як
тiлько-но я торкнуся його поверхнi, осипеться, обернеться в порох i  я  не
встигну його закрiпити. Очевидно, минуло? ночi я  обдумав  такий  можливий
варiант, i принiс у валiзцi клей, виготовлений  за  власним  рецептом,  де
головним компонентом був я?чний бiлок; але я мав також надiю на Божу помiч
i на мудрiсть стародавнього iзографа, котрий,  напевне,  замислювався,  що
тривалiсть iснування його як творця залежатиме вiд того, як  вiн  приготу?
сво? фарби i як пiдготу? стiну  для  малювання.  Вiн  же,  сподiваюся,  не
просто вiдробляв у Святому Дусi свiй бохонець хлiба i дзбан  меду;  стоячи
чи колiнкуючи на риштуваннi  перед  стiною,  iзограф,  який  помер,  може,
триста рокiв тому, творячи щось дуже  сво?,  дуже  важливе,  мусив  бачити
перед собою мо? обличчя, обличчя Ключаря й  Вербеня,  тисячi  тисяч  облич
тих, якi були вчора, сьогоднiшнiх черченських  колгоспникiв  i  завтрашнiх
поцiнувачiв його творчостi,  бо  iнакше  не  було  б  смислу  творити.  Це
стосу?ться, зрештою, не тiльки стародавнього iзографа, котрий залишив слiд
у Святому Дусi, а й також усiх мистцiв попереднiх, сущих нинi й майбутнiх,
кому судилося творити рiзцем, пером чи пензлем.
   Я не помилився у сво?х передбаченнях, що прадавнiй  майстре  знався  на
тайнах фарб, бо  коли  врештi  "вiконце",  завбiльшки  з  полумисок,  було
обережно промите тампоном,  змоченим  у  переваренiй  водi,  коли  з  того
"вiконця" я зняв сивуватий туманець, враз iз-пiд мо?х пальцiв  блиснуло  й
широко розплющилося велике око пiд волохатою сивою бровою...  i  вiд  його
прямого погляду я аж вiдсахнувся  назад,  заледве  не  впавши  з  драбини.
Людське око в прошкрябаному "вiконцi" дивилося на мене, на  Вербеня  й  на
Ключара суворо й докiрливо... в оцi тому злютувалися водночас  i  бiль,  i
крик, i страх, i лють; нi, це око не могло  належати  нiякому  святому,  у
святих на iконах таких очей не бува?, усi святi сумирно-молитвеннi,  тихi,
як небеса передвечiрнi, а це око було розгнiване, розбiйницьке,  таке,  що
креше iскри. Стародавнiй мистець, очевидно, ще до початку новiтнiх вiянь у
середньовiчному укра?нському  малярствi,  задовго  до  Йова  Кондзелевича,
вiдкрив для себе  глибини  переживань  людини,  око  яко?  блимнуло  з-пiд
столiть.

   Я пiддався чаровi волохатого розбiйницького ока; я його  не  боявся;  я
ним тiшився... мене також радувала свiжiсть фарб... а найбiльше тiшило, що
стiна церковна не порожня, що, окрiм зламано?  шаблi,  окрiм  буро-зелених
кущикiв трави, на всiй площинi стiни ? щось намальоване, щось  незвичне  й
небуденне.

   Я злiз iз драбини.
   Волохате око  пильно  за  мною  стежило,  воно  мене  пiдбадьорювало  й
берегло, пiд його поглядом я вiдчував себе у безпецi, страхи мо? миналися,
вони виглядали смiшними й дрiбними.
   Ключар витер платиною пiт з мого чола, потiм обняв  мiцно;  Вербень  не
вiдривав погляду вiд протертого "вiконця" на стiнi,  волохате  око  манило
його до себе, а може, й кричало стоголосо, аж тремтiв увесь Святий Дух, бо
Вербень, немов лунатик, схопився за  бильце  драбини  й  попросив  у  мене
скальпель:
   - Дозвольте... дозвольте дати свiтло й другому оковi. Хiба  не  бачите.
Майстре, яку муку люту витерплю? людина, що на стiнi розпростерта? Я  буду
обережний... я лише зчищу штукатурку згруб-ша, а далi ви докiнчите.
   Я засумнiвався, чи варто давати скальпель у руки розхвильовано? людини,
яка нетерпляче почне тесати стiну, я тут один  професiонал-реставратор,  i
якщо станеться щось непоправне, то завтра або й через  сто  рокiв  в  мене
спитають: "Ти де був, майстре, коли аматор - сiльський чоловiк  спохопився
робити твою роботу... спохопився i..."
   Мо? вагання тривало коротку мить, в наступну я пригадав, що  Вербень  i
Ключар власне привели мене до цього стiнопису, не вiд сьогоднi  й  не  вiд
учора стережуть вони не лише церковцю Святого Духа, а й також усю  Страдчу
долину з ?? старим цвинтарем, Козацькою могилою i стрiлецьким  кладовищем;
вони добровiльно взялися стерегти i кожен  бiлий  хрест,  i  кованi  дверi
Святого Духа, щоб нехрист не поглумився над святинею, улаштувавши в  ньому
ате?стичний музей, i сам дух Страдчо? долини... ??  вiтер,  ??  шепiт,  ??
задуму. Вони оба тут ключарi добровiльнi й довiчнi.
   Вербень здогадався про мо? вагання i мою осторогу, бо працював повiльно
й уважно; вiн умiв узяти свою нетерплячку в руки, цей старий чоловiк,  що,
певно, випробовував себе за життя сотнi разiв, узявся  випробовувати  сво?
терпiння у сто перший раз. Ми з Ключарем  стояли  посеред  церкви  мовчки,
терпеливо. У церквi сiялася золотиста тиша, i тоненький  шерех  пiску,  що
сипався з-пiд скальпеля, видавався менi нестерпно довгим скапуванням часу.
   Так тривало годину чи двi, чи й  цiлу  вiчнiсть,  аж  поки  Вербень  не
зiйшов з драбини, а я зайняв його мiсце з мокрим тампоном у руцi.  Вербень
розрахував добре, де пiд штукатуркою мало бути намальоване праве око,  але
коли я протер розчищене кружало, то замiсть очiкуваного ока  пiд  кошлатою
бровою побачив страхiтливу яму, заюшену чорною кров'ю,  що  запеклася;  на
сивiй бровi теж червонiла кров, и здавалось, якщо довго  придивля?шся,  що
брова то лама?ться вниз i хмуриться, то пiднiма?ться високо,  i  я  уявляв
собi цiле обличчя мученика, намальованого  на  стiнi,  яке  корчилося  вiд
болю.
   Ключар, Вербень i я стовбенiли посеред церкви, пронизанi чужим болем, я
не думав про  майстернiсть  стародавнього  мистця,  який  зумiв  цей  бiль
зобразити, я жив... ми всi тро? перетерплювали муку  людини,  намальовано?
на стiнi.

   Тисячу  разiв  прилiтала,  мов  птаха  з  вирiю,  думка   про   свободу
творчостi... птаха була або яскраво опiрена, в червоних, жовтих i  зелених
кольорах, або ж  зовсiм  сiра,  як  горобець,  або  ж  чорна,  немов  вона
викупалася у вугiльному поросi; птаха вiдвiдувала мене у мо?й майстернi  у
Львовi, вдома коло жiнки, в будинку творчостi у Седневi чи десь над Чорним
морем;  вона  сiдала  на  вiкно,  споглядала  на  мене   уважно   й   щось
вицвiрiнькувала або ж викрячувала по-воронячому, а iнколи  квартирувала  в
мене на плечi або ж лiтала колами навколо голови, часом  навiть  туркотiла
дзьобом у тiм'я, я, однак, не проганяв ?? вiд себе й не сердився,  навпаки
- придивлявся до не? зблизька. Свобода творчостi -  це  щось  бiльше,  нiж
офiцiйний дозвiл писати й малювати все, що  тобi  забагнеться,  i  все  те
написане,   намальоване   i    вирiзьблене    скульпторами    дозволя?ться
оприлюднювати; свобода творчостi - це насамперед  розкована  душа  мистця,
його уява, i яке кому дiло - чи натовпу, чи естету,  чи  ?фрейтору,  що  я
виношую у душi i що я завтра сотворю: Бога чи Диявола, Життя а чи  Смерть,
Добро чи Зло? Чому вони хочуть закувати мене  в  ланцюжки  нiбито  в  iм'я
яко?сь "вищо? мети"?
   Очевидно, кожний мистець в рiзнi  часи  таки  сушить  собi  голову  над
проблемою свободи творчостi i потiша? себе,  що  вiн  вiльний  вiд  усяких
заборон, я теж не був винятком, але, мабуть,  лише  в  Черченi,  в  церквi
Святого Духа осягнув, що справжня свобода приходить  до  тебе  лише  тодi,
коли  твiй  розкований  талант  потрiбний,  як  майовий  дощ  оцiй   землi
пшеничнiй, i оцим рiкам, що течуть споконвiку помiж зеленими  берегами,  i
цьому людовi незлiченному, не вiдомому тобi, сiрому, який нiколи про  тебе
не чув й тiапевне чути не буде... та i не захоче про  тебе  знати;  оцьому
небовi, перехрещеному бiлими пасмами диму з реактивного лiтака  i  цими  ж
лiтаками розстрiляному; i оцiй головатiй вербi при дорозi,  об  яку  боком
чуха?ться заблукана корiвчина.
   Цiлком може бути, що ми беремо на себе забагато  -  нiбито  ми  справдi
потрiбнi цiлому свiтовi; свiт, може, й не здогаду?ться про тво? iснування,
ти ?сть дрiбна комашина попiд зорями, отаке собi тонюсiньке зелене чатиння
на старiй, аж сивiй смерецi, одначе свобода виповню? твою душу, як веснянi
води гiрську улоговину, вiд  розумiння  ?дностi  зi  свiтом,  в  якому  ти
народився; свобода дода? тобi сили, ти, чоловiче, мусиш бути  сильним,  бо
колись настане судний день, ти  вийдеш  навстрiч  натовповi,  нацькованому
?фрейторами проти тебе, i скажеш ?й, немитiй, волохатiй й смердючiй товпi:
азм  ?сьм,  каменуйте  мене.  Заведено  ж  все  так  помiж  нами:   спершу
каменувати, щоб iз бiгом часу обпльованого мученика записати в  святцi.  Я
думаю, що мистець ма?  бути  великим  i  без  каменування,  бо  як  iнакше
пiднiмеш хрест i понесеш його на свою Голгофу...  i  нема?  значення,  хто
витесав цей хрест: ти сам з его?стичних мiркувань, з потреби грошей, бо  ж
не птахи  ми  небеснi,  чи  з  потреби  суспiльно?,  чи  навiть  з  наказу
?фрейторiв. О Господи, омини мене вiд прокляття нести хрест на  Голгофу  з
потреби ?фрейторсько?; дорога на Голгофу ?фрейторську, дарма що  фальшива,
але устократ крутiша, усипана терням i битим череп'ям... а  ти  йдеш  цi?ю
дорогою босий, лютий i сам собою оплаканий; i  не  можеш  зiйти  з  дороги
фальшиво? чи правдиво?, бо не кожному  дано  зректися  самого  себе;  сама
природа мистецтва вимага? жертовностi, зрештою,  хiба  саме  мистецтво  як
дiяння - не всепожираю-чий вогонь? Хтось  може  сказати,  що  коли  вогонь
гасне, то пiсля нього залиша?ться попiл...  .попiл  розвi?  вiтер:  i  що,
мовляв, залишиться з твого хрестного ходу на Голгофу? То й чи варто горiти
i падати скривавлено пiд хрестом,  чи  не  лiпше  обминути  крутi  дороги,
голгофи й мандрувати собi просторами, де нема нi камiння,  нi  терену,  нi
навiть ?фрейторiв, i десь-колись, як настане час, на краю безжурних степiв
заснути тихо, будучи в згодi з тишею просторiв, з людьми, помiж  якими  ти
жив, з Господом Богом i самим собою.
   Не мав сумнiву, кожен iз нас котрогось дня  вийде  на  свою  околицю  i
стане перед оманою безжурних просторiв... я теж не  один  раз  витерплював
сумнiви i не один раз зрiкався шляхiв, що  вели  на  Голгофу,  зрiкався  i
плентався посеред тишi безжурними дорогами; i було менi добре й безпечно в
бездумностi, я славив сьогоднiшнiй  день  i  дарований  менi  сьогоднiшнiй
кусень хлiба, я  себе  переконував,  що  завтрашн?  чи  сторiчне  мене  не
обходить,  усе,  що  мною  люблене,  переболе-не,  пережите,  зраджене  чи
навпаки, - пiднесене на скрижалях, стлi?, як те листячко з дуплаво? верби,
що опало передторiшньо? осенi, як тiльки-но розсипеться  на  цвинтарi  моя
могила. Та водночас, коли усе ж таки звертав iз дороги тихо?, на якiй ноги
вгрузали в теплий м'який пил, i вгризався в нетрi, в камiння,  в  бескиддя
горбате, коли падав стрiмголов у пропастi на  ребра  гострих  скель,  коли
обступали  мене  зусiбiч  скам'янiлi  мiста,  в  яких  плодилися  змi?   i
багато-чисельнi племена збайдужiлих людей, над якими  панували  всевлад-но
?фрейтори... i ?фрейтори цькували  на  мене  збайдужiлих,  вкладали  ?м  у
долонi камiння i пiдмовляли мене або вбити, або осмiяти, або оббрехати, бо
чому ж раптом той i той, i той теж - байдужий, а той i той - заляканий,  а
я iз страху свого дрiмучого, що був схожий на змiя, виповз на бiлий  свiт.
I диво дивне: якраз тодi, коли я горбився пiд хрестом, знемагаючи пiд його
вагою, коли ноги порепалися вiд колюччя, коли натовп  викрикував  "розiпни
його",  передi  мною  розкривалися  ?вангелi?,  вщерть  списанi   iменами,
подiями, добрими вчинками i зрадами, смертями й  коханнями;  в  ?вангелiях
жили люди, якi давно повмирали й  могили  ?хнi  забутi,  а  помисли  ?хнi,
стремлiння, навiть зблиски очей, навiть  поцiлунки,  якими  обсипали  вони
сво?х коханих, навiть ?хня  ненависть  i  ?хнi  молитви  були  записанi  в
?вангелiях... а ?вангелi? це вмiщалося в  менi,  в  душi,  минулi  часи  й
минулi мо? предки були закодованi в менi, в струменях  мо??  кровi.  Можна
було збожеволiти вiд розумiння, що  твоя  душа  так  близько,  на  коротко
пов'язана з правiком, що власне ти ? живим продовженням правiку;  i  можна
було звихнутися розумом вiд того, що небеса, якi розверзлися перед  тобою,
розкрили та?ну: нiщо на свiтi не пропада? намарне... не пропаде нi дiяння,
нi слово, нi пiсня, нi прокляття, нi дитячий плач, нi куля чи  стрiла,  що
випущенi iз-за вугла; мисль, слово, дiяння, робота через  столiття  або  й
через тисячу рокiв дивним чином можуть ожити й повторитися  в  менi  чи  в
мо?му внуковi, чи в чи?мось синовi, чи на якусь голову  спаде  тисячолiтн?
закляття; i можна вiд велико? радостi, що не один ти на свiтi,  що  ти  не
самiтнiй, як палець, що ти по?днаний на цiй землi з каменем на  дорозi,  з
корiнням дуба, що сто?ть  на  узлiссi,  обчухраний  вiтрами  й  обвуглений
блискавками, змахнути крильми й пiднятися в пiднебеснi високостi; а  можна
було зростися, переплiтаючись з травами, або ж злитися  з  рiками,  або  ж
восени впасти кленовим листям  на  брук  i  нишком  слухати,  як  по  тобi
топчуться люди, яких ти вигадав, надiлив душею i тiлом, малюючи ?х у сво?й
майстернi на розi вулиць Маяковського i Конопницько?.

   I коли з-пiд штукатурки на пiвнiчнiй стiнi  Святого  Духа  зиркнуло  на
мене, на Вербеня i на Ключара  витрiщене,  повне  болю  червоного,  крику,
страху й лютi око, коли вiдкрилася замiсть другого,  правого  ока  кривава
яма, котра, одначе, теж споглядала на нас, мовби яма була  видющою,  то  я
зацiпенiв не тiльки вiд  того,  що  перетерплював  бiль,  що  його  зазнав
мученик, намальований на стiнi, а ще й вiд пригадування... пронизала  мене
думка, що оце око, оцю яму, висвердлену, мабуть, розпеченим шворнем,  оцей
крик болю, страху й ненавистi, що падав  зi  стiни,  були  вже  мною  десь
баченi, десь я чув цей нестерпний крик; чи бачив я на  давнiх  iконах,  чи
малював оцi очi хтось з мо?х колег або i я сам, чи вони,  раз  намальованi
на стiнi Святого Духа триста рокiв тому, жили пiдсвiдоме в  мо?й  пам'ятi,
це було дано менi вiд народження; чи вони менi колись приснилися; чи  вони
колись сидiли на сухому  деревi  посеред  спалено?  землi,  яке  я  колись
малював... вони, очi, сидiли на голих i чорних конарях i кричали на  цiлий
свiт, а в мо?й руцi замерзав пензель.

   3
   Нi наступного дня, нi протягом, мабуть, цiлого тижня я  не  навiдувався
до церкви Святого Духа; Ключар лише один раз якогось ранку поспитав,  коли
будемо далi розчищати стiнопис, я сказав, що будемо, але не сьогоднi й  не
завтра, хай у  наших  душах  спершу  уляжеться  крик,  що  вирвався  з-пiд
кiлькасотрiчно? штукатурки, хай ми порозмислимо:  чому  колись...  десь...
вчора... сьогоднi...  повсякчас  оце  око  страдницьке  i  рана,  випечена
шворнем, жили у нашiй пiдсвiдомостi; мо? пояснення могло видатися  дивним,
плутаним, але Ключар зрозумiв мiй настрiй, вiн разом iз  Данилом  Вербенем
теж, мабуть, не мав вiдваги стати  перед  очима  на  церковнiй  стiнi,  ми
мусили  осмислити  вiдкрите,  натiшитися   ним   як   мистецьким   явищем,
перечекати, поки осво?мося з ним.
   День чи два ми з Ключарем навiть не починали бесiди про стiнопис; Павло
зранку брав косу i граблi, а я прихоплював  мольберт  i  декiлька  листкiв
картону, й тюпали ми до  Страдчо?  долини;  йшли  в  людських  гуртах,  що
поспiшали на колгоспну роботу, часом обступала нас череда корiв та  овець,
що сунула на пасовище пiд лiсом, часом обганяв нас трактор, а фiрмани, якi
цiлою валкою, пiднiмаючи вище дерев пахучий пил дороги, квапилися  в  поле
за скошеною конюшиною худобi, запрошували  нас  у  сво?  драбинястi  вози;
iнколи з боково? вулички, гейби iз засiдки, вискакував "уазик" колгоспного
голови товариша Чобота, одначе голова нiколи  коло  нас  не  зупинявся,  а
тiльки жбурляв нам косий свiй погляд i натискав на газ.
   Монотонне гарчання  тракторiв,  дерев'яне  торохтiння  возiв,  закличне
iржання кобили, що стратила з виду лоша, потрiскування батога й курвамамна
лайка пастуха, рiзкий i високий, немовби ??  вдарили  ножем,  скрик  кози,
глухий i мовчазний тупiт кирзових чобiт у грубому пластi дорожньо? пилюги,
пахучий дух сiльсько? вулицi, настояний на пилу, на претертiй  соломi,  на
розчавлених залiзним обiддям колiс камiннi i  коров'ячих  кiзяках,  слабий
повiв польового вiтру, що по дорозi закашлювався хатнiми димами... i  тому
вiтер розтрушував над селом польове скошене  зело,  що  пахло  знахарським
трунком, який пiдсилював любов... а  трунок  цей  ворожбитний  iскрився  в
прозорiй чистiй сулi? ранку, наскрiзь пронизанiй сонцем; i цiла ця  повiнь
свiтла,  тепла,  звукiв,  запахiв  пливла  безпоспiшно,  повiльно,  але  й
навально, нiчого, однак, при цьому  не  руйнуючи,  а  тiльки  обмивала  по
дорозi кожну хату, тин, дерева, бадилинку кожну i всяку людину в  полi  чи
на подвiр'?, i кожну пташку посеред гiлля, i  мураху  на  стовбурi  старо?
яблунi; i менi з Ключарем було затишно, спокiйно посеред людей на  вулицi,
посеред хат i садкiв, посеред розтрушеного над селом духу прочахлого зела,
серед худоби й машин; я почувався сво?м у Черченi... я тут  був  сво?м  не
тому, що стрiчнi старi газди  пiднiмали,  вiтаючись,  хто  солом'янi,  хто
порудiлi мiськi капелюхи, що  погорбленi  вiд  роботи  жiнки  казали  менi
"славайсу", а тому, що тiльки в щi днi в Черченi  скiльчилася,  немов  яре
зерно, проросла стожильним коренем, укоренилася, отже,  ясна,  мов  сонце,
упевненiсть: нiхто мене тепер не заманить на безжурнi й байдужi  простори,
та й, очевидно, нiде нема байдужого раю, ? або слiпота i глухота душ,  або
ж ? олжа, злучена зi страхом. Господи, чи ма? право мистець бути глухим  i
слiпим, якщо вiдкрилося йому, немов соте  пекельне  коло,  вiковiчне,  ще,
певно, вiд сотворения свiту страждання  твого  народу,  i  хрест  твiй,  i
Голгофа твоя - це тiльки краплина з бездонно? чашi людського страждання, i
пити з тi?? чашi - тво? призначення.
   Це було чи не найголовнiше й найболючiше мо? вiдкриття пiсля  денних  i
нiчних мо?х роздумувань, пiсля розмов з людьми i пiсля  мовчазних  молитов
до Бога; призначення пити з чашi терпiння, усвiдомлення цi??  необхiдностi
розкувало мою художницька свободу, поруйнувало  навально  всi  дотеперiшнi
рамки, погрози i заборони, в Черченi мене начебто вивели на високу гору, з
яко? вiдкрилися менi глибинне чорно-син? небо,  гiрськi  хребти,  безмежжя
нашого чорнозему, i зiштовхнули вниз, мовлячи: Пливи, чоловiче,  долами  i
горами, а навiть i небесами... пливи, й нiхто тобi не подасть нi весла, нi
компаса, ти сам собi стерновий, весляр i  суддя,  пам'ятаючи,  однак,  про
залитi болем i передсмертним страхом очi твого народу, що  намальованi  на
стiнi Святого Духа".

   Я малював; малювання це було неначе розмова з самим собою,  проникнення
в самого себе; я малював то побiленi хрести на цвинтарi навколо церкви, то
ряди занедбаних стрiлецьких могил, то старезну липу  i  пiд  ??  крилом  -
присадкувату ротонду Святого Духа; я малював, а Павло Ключар  викошував  у
Страдчiй долинi траву, сушив сiно  i  складав  його  у  пластiнки.  Ми  не
розмовляли з ним, але я вiдчував, що ми обидва дума?мо про мученицькi очi,
що видобулися на свiт iз-пiд штукатурки; тi очi не давали менi  спокою  нi
вдень, нi вночi; вночi серед  тишi  й  пiтьми,  коли  я,  розгубивши  сон,
виходив у Ключарiв сад, вони спозирали за мною iз-за кожного дерева  i  на
кожному деревi iз-помiж гiлля свiтилися криваво, й очi тi лiтали надi мною
в темрявi, немов якiсь жалiбнi, небаченi в наших  краях  птахи...  лiтали,
кружляючи, i скрикували людськими голосами (тут i там скрикували,  близько
й далеко, пелена нiчна, здавалося, була зiткана, мов iз  чорного  прядива,
iз цих зойкiв); я уявляв, що у закривавлених цих птахiв, у  цi  очi  хтось
невидимий стрiля?, i вони, вцiленi в серце, або падають у сонний  чорнозем
i там, у глибинах чорноземних, замовкають,  або  ж,  рятуючись  вiд  куль,
сiдають менi на плечi й скиглять, немов голоднi дiти,  а  я  слухав  ?х...
слухав i чув, як ?хня туга, бiль ?хнiй, крик, що спресований, мов  камiнь,
до шепоту, переливався менi в душу.
   Це була магiя мистецтва.
   Я по-чорному заздрив невiдомому тому митцевi,  який  на  стiнi  Святого
Духа предковiчно колись намалював страдницькi очi; так. заздрив i викликав
його дух iз тамтого свiту, щоб спитати: "А де той ключ, пане-майстре, яким
ти вiдкрив мою душу, увiйшов до не? i розкошу?ш в нiй, немов за  рiздвяним
столом?". Iзограф появлявся тут як стiй, був вiн у полотнянiй сiрiй  рясi,
волосся спадало на плечi пiнистою хвилею, а  лоб  бiлiв  високо  й  гордо;
iзограф сiв поруч зi мною, так само,  як  я,  оперся  плечима  об  стовбур
яблунi, пiд нашими ногами внизу  плюскотiла  об  береги  Золота  Липа,  за
Ключаревим садом проторохкотiв на дорозi мотоцикл, з далекого  вiдчиненого
чийогось вiкна доносилася до нас ритмiчна африканська мелодiя, i  тому  не
вiрилося, що поруч сидить iзограф, який прийшов iз нижнiх минулих  свiтiв;
вiн сидiв мовчки, аж поки я не  спитав  його  отак  просто,  як  колегу  з
сусiдньо? художницько? майстернi, де вiн  роздобув  пота?мний  ключ,  яким
вiдкрива? людськi душi. На мо? запитання вiн посмiхнувся (i як я у темрявi
мiг бачити його усмiшку?), довго мовчав, врештi  промовив  стиха,  скорiше
сам до себе, нiж до мене: "Пита?ш  ?си,  немов  отрок,  якого  вчать  лише
розтирати барви кам'яним товкачем. Кожен мнстець повинен мати  свiй  ключ,
чи не правда? Це так просто, чоловiче, i вочевидь... складно. Часом  ключi
добира?мо роками, майстру?мо ?х самотужки й навпомацки, бо нiхто  не  зна?
напевне, як той ключ вигляда?, з  якого  залiза,  з  яко?  барви,  з  яких
потрясiнь i думок вiн ку?ться. Свiт вражень - це нектар, мнстець - бджола,
тисячi тисяч цвiту, пахучого або ж отруйного, збирай лише нектар i сотвори
правдивий мед. Це приписи алхiмiкiв, брате. Ключ  таким  способом  ку?ться
довго, терпеливо, многотрудно.

   ? щасливi щасливцi (а може, вони  Божим  промислом  позначенi?),  котрi
знаходять свiй ключ вiдразу... вiн лежить у поросi пiд ногами, ?м  надiбно
лише пiдняти його, омити вiд бруду  й  вкласти  у  замкову  щiлину.  А  ще
повiдали менi, що ключ може... приснитися... лише треба зiрватися з  ложа,
схопити пензель i вдарити ним по левкасi. Чи це ключ... чи це натхнення...
чи це тво? мислi враз вибухнули прозрiнням?" - Iзограф  надовго  замовчав,
здавалося, вiн  забув  про  мене  й  ловив  вухом  чужий  вихилястий  ритм
африканських   тамтамiв,   що   виплоджувалися   з   чийогось   горластого
магнiтофона; i  видно,  тамтами  його  оглушували,  бо  хилився  донизу  й
загулював долонями вуха. "Може, брате  мiй,  -  обiзвався  несподiвано,  -
нiякого ключа не iсну?... iсну? лише тайна творчостi. Бо хiба мало  таких,
якi терпеливо збирали нектар, а в ?хнiх сотах стигла  трутизна...  а  хiба
мало таких, якi знаходили легко  ключ  пiд  ногами  i  встромляли  його  в
замок... хiба мало таких,  яким  снилися  ключi,  вони  сприймали  сни  за
натхнення, а, проте, i той, i той, i той стоять перед дверима, ключ  ?хнiй
в замку, а душа не вiдчиня?ться... i нiхто тобi не розкаже, чому  вона  не
вiдчиня?ться". "Одначе ти не належиш до невдах, майстре, - сказав я  йому.
- Ти увiйшов у мене i пану?ш ув менi". "Навiть про себе нiчого не знаю,  -
признався вiн сумовито. - Зате менi  зда?ться,  що...  -  Iзограф  обiрвав
слово, в думцi, певно, iще ?х зважував, потiм продовжив. - Менi  зда?ться,
що про ту пару очей iз стiни Святого Духа знаю багато... та й не одна  там
пара... та й не однi тiльки там очi, ось побачиш, коли вiдслониш цiле  мо?
малювання. Я не один рiк його малював... i не так довго я його малював, як
довго мандрував землею, слухав ??, споглядав на не? коли заворожено,  коли
заклято, ходив помiж людьми, якi живуть у любовi й у ненавистi, сiють жито
й зраджують вiтця-матку. Певно, належу до  тих,  що  збирають  многотрудно
нектар, i коли Господь Бог допомiг, що утворився  з  нектару  мед,  то..."
"Нi, твiй мед не солодкий, майстре, вiн навiть не гiркий...  вiн  солоний,
немов ропа. (Ти чув колись, щоб мед був солоний?) В солоностi  цiй  густiй
розчиненi суцiльний лемент,  передсмертний  жах  i  лютий  порив,  ключ  у
висоти", - перервав я iзографа не  вельми  ввiчливо.  Вiн  тяжко  зiтхнув:
"Хiба мистець винен, брате, що земля повниться  лементом  i  розпукою?  Не
можу я малювати тихi води,  яснi  зорi,  зелене  жито  i  дитя  в  житi  у
сповитку, коли небо надi мною чорне i земля моя чорна, а диявол,  чу?ш-но,
гра? на бубнi коло пекельних  ворiт".  "Ти  кажеш,  пане-майстро,  "диявол
гра?", маючи на увазi день учорашнiй i день сьогоднiшнiй?  -  перепитав  я
його здивовано. - Але ж готi очi, тобою  мальованi,  мають  триста  рокiв.
Хiба нiчого не змiнилося за триста чи за чотириста лiт на цiй  землi?"  "А
ти-но походи землею, припади до не?, послухай...  i  поплач,  i  скреготни
зубами, i проклени, i возненавидь, i возлюби ??. У множеств! цьому,  може,
здиба?ш десь мене... десь здиба?ш, пiзна?ш мо? iм'я, ключ мiй до  людсько?
душi вiдшука?ш i свiй ключ, певно, здобудеш... - I вiн знову усмiхнувся, i
я в темрявi виразно бачив, як блимнула тепло посмiшка, немовби  бiля  його
губ хтось посвiтив свiчкою. - I збагнеш, брате, що бiль наш  трива?".  Вiн
звiвся на ноги, високий i сухий, полотняну торбу  перекинув  через  плече.
"Але я засидiвся, - сказав, -  дорога  довга  i  робота  попереду  немала.
Прощавай, брате".
   Я ж, прецiнь, добре знав, що вiн походить з нижнiх  свiтiв,  якi  давно
минулися, i думалося менi, що його труд теж давно минувся,  вiн  сво?,  що
йому призначене, зробив, а проте, виходить, я помиляюсь. "Ти -  як  Вiчний
Жид. Нема тобi спокою", - обняв  я  його  за  плечi.  Чи  жалiв  його?  Чи
дивувався? Чи шукав у нього опори для  себе?  "Гада?ш,  твоя  доля  легша,
брате? Гада?ш, ти не ?си теж Вiчним Жидом? Мистецтво -  це  вiчна  робота,
радiсть i прокляття. Навiть  якщо  iм'я  тво?  буде  забуто,  все  одно  ж
колись... хтось... той новiтнiй заходиться шукати  тво?х  слiдiв,  подиху,
думки, щоб продовжити тебе й утвердити себе. I так буде тривати  до  кiнця
свiту. А поки що - шукай мене, брате". I пiшов легким  кроком  людини,  що
звикла мандрувати пiшаком, на стежку до кладки через Золоту Липу.

   _
   ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ_
   4
   - Тепер, мабуть, буду цiле сво? життя шукати мистця,  який  залишив  по
собi стiнопис у  церквi  Святого  Духа,  -  признався  якось  менi  Василь
Бережан. - Навiть тодi, коли уся стiна буде розчищена й будемо  знати,  що
на  нiй  намальовано...  коли,  може,  десь  у  кутку  знайдемо  пiдпис  i
дiзна?мося його iм'я - я однаково буду шукати.
   - Хiба до цього часу ви не шукали? -  вiдповiв  я  запитанням.  -  Хiба
мистецькi пошуки, як на мiй хлопський розум, не ? пошуками  того,  що  вже
було... хiба молоде деревце прийма?ться на дикому  грунтi?  Хiба,  врештi,
пошуки самого себе... нi, не тiльки самого себе на художницькiй нивi, не ?
пригадуванням сили й таланту, закладених у тобi дiдами й прадiдами?
   Бережан дивився на мене уважно, довго, i я мав враження,  що  у  даному
випадку вiн розмiркову? не над темою мистецьких  пошукiв,  пошукiв  самого
себе, вiн, певно, роздуму?, чому я, якийсь столяр, пенсiонер, селюх iз-пiд
Рогача, раптом зажурився чимсь таким вiддаленим вiд села й вiд того, що  я
кожного дня роблю. Адже вiн бачив на мо?му подвiр'?  стайню,  а  в  нiй  -
корiвчину й пiдсвинка, i бачив  немало  курей,  що  порпалися  в  гною,  i
заходив до мо?? столярсько? майстернi, яку я сам собi збудував iз  плениць
й цегли, повну рiзного ремiсничого начиння, гиблiвок i трачиння, що  пахло
лiсом. I ще, крiм того, вiн знав, що в хатi котрийсь  уже  рiк  лежить  до
пояса спаралiзована моя Олена, а це означа?, що мушу сам i  зварити,  i  в
хатi дати лад, i худiбку нагодувати, i дрiб, i город свiй  з  картопелькою
доглянути, щоб не зарiс бур'янами. А де сапка, де сокира,  пила,  рискаль,
де робота цiлоденна й важка, там, чоловiче,  мало  залиша?ться  мiсця  для
"фiльозофування". Вiн, прецiнь, селянський син i зна?, як важко людинi  на
селi, окрiм зими, знайти якусь хвилину, щоб прочитати книжку  або  газету:
колесо днiв i робiт оберта?ться невблаганно, i ти мусиш за ним  встигнути.
Бережан бачив мене у цьому колесi й, певно, мав на гадцi поцiкавитися,  як
я бодай зрiдка вибiгаю з буденного крутiжу, однак щоб не бути нетактовним,
повiв розмову на загальнi теми... i може, в цiй загальщинi хотiв  вилущити
думку про мою особу.
   - На кожному кроцi... я говорю про  наше  художницьке  середовище...  i
говорю, насамперед, про  тих,  якi  в  наше  середовище,  немов  ри