озверзалася бездна, то пливла  над  свiтом  прозорiнь,  така  чиста  й
дзвiнка, що аж виспiвувала в полi кожна бадилина, то  накочувалося  клуб'я
хмар, що смердiло мокрим погари-щем i трупом.

   "Не прийдуть, отче, наступнi поколiння, нiхто не запише  нi  добра,  нi
зла, не запишуть по тобi нi iменi,  нi  дiянь,  нiчого,  якщо  не  осягнеш
iстини: вiдступити, залягти в борозну, вижити, - сказала Марiя. Вона знову
поцiлувала край його ряси, звелася на ноги й додала: - Невже ти забув,  що
ма?мо  фортецю  неприступну  й  незнищиму?  Хiба  Дух  не   означа?   нашу
незнищимiсть, отче?"
   I пiшла.
   (Марi?!)

   Iгумен  Данило  й  не  подивився  ?й  услiд;  жiнка,  певно,  його   не
переконала, цiле  життя  вiн  боявся  зрадити  самого  себе,  цi??  засади
дотримувався замолоду в битвах  i  цього  навчав  iнокiв  у  монастирi,  i
молитви його до  Спаса  теж  були  сповненi  просьбами:  "Не  карай  мене,
Господи, колiнкуванням  перед  ворогом";  i  храм  цей  кам'яний  збудував
навмисне при дорозi й при бродi, назвавши його Святим Духом, для того, щоб
тут кожний, хто потрiбу? оборони вiд навколишнього свiту, у кого  сумнiви,
немов шашель, точать душу, мiг ударити калаталом  у  монастирськi  ворота.
Йому радо вiдчиняли: заходь, очищайся, крiпися духом.
   Сьогоднi iгуменовi здавалося, що зраджу?  не  лише  самого  себе,  свiй
гордий характер, мудрiсть, набуту з життя i книг, а й також зраджу?  храм,
ним  збудований.  Але  дорога  скiнчилася   -   виходу   не   було:   таке
випробовування послав йому Господь, i хочеш-не хочеш, а мусиш скоритися.
   Мусиш.

   Вiн окликнув Бережана i, опираючись на його плече, пiднявся схiдцями на
вежицю над ворiтьми. I, мабуть, з  очей  Бережанових,  з  обличчя  чернець
вичитав мольбу: "Чом я маю бути свiдком твого упокорення, отче? Чи мало  я
надивився за цi тижнi в оградi Святого Духа?  Мозолi  в  мене  кривавi  на
руках, бо я щодня копав i копав могили. Увiльни мене сьогоднi... бери собi
когось з повстанцiв, iз тих, що стояли з тобою  на  заборолах,  вони  тобi
ближчi".
   Чернець заперечливо похитав головою.
   "Ти ж бо перший заговорив  зi  мною,  щоб  Святий  Дух  вiдчинив  перед
шляхтою ворота во iм'я спасiння жiнок i дiтей. Хiба, отже, тобi не цiкаво,
iзографе, подивитися на мо? посоромлення? Якщо ти цього не  побачиш,  якщо
муку мою не вiзьмеш з собою, то як зможеш розповiсти про нас,  минулих,  у
сво?х верхнiх свiтах?"

   Вони стояли  обидва  вiдкритi  перед  цiлим  свiтом;  з  висоти  вежицi
споглядали на стирлованi, поритi шанцями поля, на купища вигаслих кострищ,
на безладне товписько наметiв, примiтивних буд з пагiлля, покритих шкiрами
i веретами. Зовсiм близько з пiвденного боку  тулилася  до  монастирського
боку притихла рiчка.  Над  цiлим  видноколом  лежала  немовби  розстрiляна
мушкетами тиша; тиша, правда, виявилася фальшивою,  бо  враз  бiля  самого
вуха  Бережана  бренькнула,  як  джмiль,  куля,  i  вiн  зблизька  побачив
вишкiрену смерть, а вже потiм почув мушкетний пострiл.
   "Гей ви, панове в полi! - випрямився на весь зрiст  i  розправив  плечi
iгумен Данило i блиснув понад головою зiрваним iз  грудей  хрестом.  -  Не
стрiляйте! ?сьм регiментар Святого Духа iгумен Данило... i хочу трактувати
з вашим старшим, щоб припинити пролиття кровi". Тепер  голос  його  звучав
гучно i рiвно, i Бережану здавалося, що гайдуки чи жовнiри,  що  сидiли  в
шанцях навкруг монастиря, брали ченцевi слова в  хапливi  долонi,  немовби
вони були вiдлитi з важкого срiбла.

   I хоч iз шанцiв вигулькнув, як  хорт,  гайдук  у  жовтому  i  побiг  до
наметiв пiд горбами, де  посерединi  зеленiло  просторе  шатро  польського
регiментаря, хтось з поля вистрiлив iзнову, куля вцiлила в пiднятий  отцем
Данилом  хрест...  хрест  хитнувся,  сипнув  iскрами,   в   полi   жовнiри
зареготалися, а в оградi Святого  Духа  жiнка  якась  заплакала  високо  й
тонко, мовби посилала свiй зойк до самого неба.

   Бережана  кортiло  впасти  на  помiст  або  ж  принаймнi  сховатися  за
заборолом,  його  проймав  страх  перед  третiм  вистрiлом,   а   жовнiри,
скаженiючи вiд лютi, що три тижнi топталися в грязюцi  перед  схизматським
курятником, не можучи його взяти на спис, знову набивали мушкети.
   "Не  бiйся,  -  заспокоював  Бережана  отець  Данило.  -  Тобi   iнакше
призначено вмерти, не  вiд  кулi.  I  не  сьогоднi.  Адже  ти  iз  верхнiх
свiтiв..."
   Вiн мав iще щось додати, але не встиг, на  тамтому  боцi  Золото?  Липи
появилася  кавалькада  вершникiв,  було  ?х,  може,  з   десять,   убраних
по-рiзному  i  схожих  швидше  на  ватагу  волоцюг,  нiж  на  королiвських
жовнiрiв; та, певно, це й не були жовнiри, а лише гайдучня, слуги,  дрiбна
гола шляхта - люд увесь пихатий i жадiбний до рабунку.  Видiлявся  з-помiж
них шляхтич у блискучому панцирi i в червонiй  шапцi  з  двома  когутячими
перами. Кiнь пiд ним танцював, нетерпеливився.

   "Ти пiзна?ш мене, святий отче? - крикнув шляхтич з коня. - ?стем  дiдич
на Черченi Януш Черченський. Говори, хлопе, що ма?ш казати, бо менi печеня
вистига?", - засмiявся глузливо (Господи, як  запахло  голодному  Бережану
смажениною). - Хочеш проситися?"
   Отець Данило мовчав, ухопившись обома руками за край заборола...  чорнi
його пальцi вгризалися нiгтями у чорний дуб, а обличчя  блiдло  вiд  болю.
Здавалося, вiн не стрима?ться, гнiв у ньому клекотiв, очi побiлiли.  Проте
узяв себе в руки й вiдповiв спокiйно:
   "Здаюся. Та ставлю вимогу, мосьпане".
   "Нiяких вимог! - верескнув дiдич на Черченi. - Нiяких,  до  дябла!  Якi
можуть бути вимоги у збунтованого бидла?!"
   "Вимога одна: не зачiпайте жiнок i  дiтей.  Хай  розходяться  по  сво?х
хатах, по попелищах. Тобi, мосьпане, i королю  вашому  не  вигiдно  рушати
жiнок iз дiтьми. Хто ж бо виростить нових женцiв,  якi  будуть  жати  тво?
жито?"
   Дiдич i на вiйнi залишався дiдичем, вiн оглянувся на стирлованi поля  i
уявив ?х засiяними житом, i, певно, побачив у житах зiгнутi спини  женцiв,
бо подобрiв:

   "Най буде!" - погодився Януш на Черченi, не радячись iз  сво?м  почтом,
бо що, зрештою, важила для дiдича рада купки шляхоцьких голодранцiв, якi й
шаблю носять на мотуззi.
   "Дай слово гонору!" - кував гаряче залiзо отець Данило.
   "Даю. Най чують усi! - Януш на Черченi пiдняв угору  два  пальцi.  А  з
рештою як домовимося, з тими хлопами, що шаблi  взяли  i  збунтувалися?  I
знищили мiй двiр?"

   "Воля твоя, мосьпане. Як регiментар над залогою кидаю тобi до нiг  свою
шаблю... але духом не скоряюся. А як слуга Божий молю сили небеснi, щоб ти
був милосердний, бо хiба вони, пiдданi тво? i  нашого  короля,  виннi,  що
забаглося ?м волi? Якщо ти ?х скара?ш, то ще  раз  кажу:  "Хто  тво?  поля
виоре i засi?? Хто буде худобу пасти? Ти про це  подумай,  ясновельможний,
коли будеш чинити над ними суд i розправу". - За цими словами отець Данило
вийняв iз пiхов шаблю i жбурнув ?? униз; шабля не долетiла  до  вершникiв,
упала на березi рiчки й засвiтилася сумно на цiлу землю.

   "Iди й скажи нашим, щоб вiдчинили ворота... щоб жiноцтво виходило,  щоб
кожен, хто може порятуватися, - хай ряту?ться, - попросив iгумен Бережана.
- I сам рятуйся... i не забудь нiчого, що тут сьогоднi бачив. Розкажи тим,
якi у  верхнiх  свiтах,  що  ми,  минулi,  часом  зраджували  самих  себе,
вимолювали часом навiть рабство, щоб тiльки не всох наш  корiнь.  Iди".  -
Старець обняв Бережана, поцiлував i вiдштовхнув вiд себе.
   "А ти, отче?" - не рушався з мiсця Василь Бережан.
   "Я тут помолюся, щоб храм мiй не розкидали, щоб Святий Дух  далi  стояв
на сторожi при дорозi й при бродi, бо й  завтра  знадобиться  якiйсь  душi
страждальнiй ударити калаталом у його дверi... i  дверi  вiдчиняться,  щоб
прийняти людину, яка збiднiла духом. Iди..."
   Скрипiли внизу  ворота;  жiноча  юрба  з  дiтьми  неспiшно  i  боязливо
викочувалася з огради, розсiвалася по полю... спершу йшла бiльшими купами,
потiм купи дiлилися на громадки, згодом замаячили на голому полi поодинокi
постатi, i отець Данило, спостерiгаючи за ними, думав,  що  це  бiлiють  у
полi посiянi зеренця майбутнiх поколiнь.
   "Господи, - молився вiн перед полями i перед Богом, - чи  я  винен,  що
сьогоднi посiяв  разом  iз  тими,  якi  в  прийдешньому  постануть,  також
рабiв... також донощикiв, скорпiонiв, що будуть самi себе пожирати".

   9
   - Що ж було далi, що сталося з отцем Данилом i всiма його  людьми,  якi
лишилися бiля Святого Духа? - спитав мене професор Бережан.
   - Нiхто нiчого не зна? про ?хню долю, - вiдповiв я. -  Нiде  нiчого  не
записано. Нема нi пiснi, нi легенди, нi бодай згадки.  Чи  згинули  всi  в
останньому бою, чи мовчки рушили орати дiдицькi лани? Хто про це оповiсть?
У  нашiй  iсторi?  бiльше  невiдомого,  нiж  вiдомого.  Англiйцi   уже   в
чотирнадцятому столiттi ретельно записували в державнi хронiки,  яке  вино
любив ?хнiй король, в якого купця  те  вино  купили.  Ми  ж  бо  про  сво?
трагедi? не залишили в кодексах бодай два-три слова.
   - Це так, - погодився Бережан. Вiн розглядався навколо,  немовби  хотiв
когось побачити... немовби на когось очiкував; вiн  пильно  надслуховував,
нiбито десь тут помiж хрестами й калиновими кущами загубився чийсь  голос,
а може, одне лише слово, яке  хотiв  вiднайти  i  почути.  Врештi  Бережан
протер  обличчя  обома  долонями,  i  виглядало  це,  як  умивання...  вiн
умивався, певно, вiд задуми. I вже повеселiлими очима поглянув на мене.  -
Це так, - повторив, - у нашiй iсторi? безлiч  забутого,  потолоченого,  аж
страшно, що ми такi злочинне забудькуватi. Кажу це не для красного слiвця,
не задля гучно? патрiотично? фрази,  кажу  це  як  практична  людина,  яка
розумi?, що все пережите й перероблене нашими  дiдами  й  прадiдами,  ?хнi
зради, подвиги й смертi, збагачу? нас iз вами, сьогоднiшнiх.  Я  не  знаю,
яким чином збагачу?, як те? багатство помацати, зважити чи вимiряти,  знаю
лише, що минуле, з правiкiв, з першопочатку сидить у нас. Це щось схоже на
бездонну глибину, яка iсну?, але ми бо?мося чи не вмi?мо досягти  ??  дна.
Менi, примiром, зда?ться, що я уже колись тут був, я начебто все  зблизька
бачив i пережив те, про що ви, Павле, розповiдали. I  навiть  болить  мене
рука вiд важко? шаблi... i хтось менi пiдказу?, нашiпту?, що коли б  я  не
тримав тi?? пощерблено? шаблi, то був би безсилий узяти  в  руки  пензель,
правда? Якась мiстика...

   Я не став його вiдговорювати, я не хотiв його образити; я думав,  що  у
ньому обiзвалися первенi, й вiн зрозумiв, що в ньому сконденсованi вiки. В
кожнiй краплинi кровi, в кожнiй  судинцi  сидить  iсторичний  досвiд...  у
кожному з нас вiн сидить, ми тiльки про це  не  зна?мо  або  ж  не  хочемо
знати, часто вiн замурований вiд нас нами таки самими,  а  ще  замурований
обставинами, освiтою, щоденним  життям;  вiн  спить  припи-люжений,  часом
висхлий, немов мумiя, i тисячi, мiльйони з нас умирають,  не  пiдозрiваючи
навiть про первоцвiт, який вони носили в собi. Менi було при?мно,  нi,  це
не те слово, я був вражений, що сво?ю оповiддю про  оборону  Святого  Духа
увiв Бережана в його ж таки власний минулий свiт.  Боже  мiй,  яка  велика
магiя слова! Я не робив цього навмисне, так трапилося... так  трапилося  й
зi мною, коли менi заборонили вчителювати... заборонили, й менi здавалося,
що я загнаний у тупик, у безвихiдь, а виявилося, однак, що ? i  безвихiднi
дороги, на однiй дорозi здибався менi Данило Вербень, який  сказав:  "Хiба
не зна?ш, учителю, що дороги стеляться не тiльки в просторi, а й у глибину
також? На просторi, десь там на роздорiжжях можуть чатувати люди в погонах
i з автоматами, якi спроможнi тебе далi не пустити. Вони кажуть, що  мають
на це право. А на глибинних стежках нiяко? сторожi нема. Подумай над  цим,
учителю".
   Я узяв Бережана пiд руку, й ми повернули на стрiлецький цвинтар;  тепер
я мав його не за  випадкового  при?жджого  реставратора,  просто  цiкавого
художника зi Львова, менi чомусь здавалось, що я здобув близького друга, а
може, й брата... ми обидва ма?мо скреслi душi, що знають глибиннi шляхи, i
це нас ?дна? i брата?; це так чудово  жити  iз  скреслою  душею,  коли  ти
свобiдний i нiчого не бо?шся: нi смертi, нi Колими, нi забуття, нi чорного
людського наговору.
   Ми йшли помiж стрiлецькими могилами, не минаючи нi одного  позеленiлого
з бетону вилитого хрестика й нi одного напису  на  них;  ми  вголос  -  то
Бережан, то я сам - вичитували й вичитували прiзвища полеглих, i  це  було
схоже на вiйськовий переклик. Рядовi стрiльцi Укра?нсько? Галицько? Армi?,
десятники, четарi, усi цi звичнi  Iванюки,  Василюки,  Семигени,  Коритки,
Косачi, Гриби немовби оживали... немовби вони  направду  лежали  рядами  з
крiсами напоготовi, чекаючи команди рушати до бою; ми, одначе, до  бою  ?х
не кликали, не тривожили ?х сну, це вони самi, стрiльцi й четарi, йшли  за
нами слiдом  i  тривожили  нашi  душi,  запитуючи  мовчки:  "Чом  про  нас
забува?те, братове? Бо?теся? Чим ми перед вами  й  вашим  часом  завинили?
Тим, що хотiли Укра?ни вiльно?, не притоптано? чужим чоботом  держави.  То
ви тепер важите на терезах, яка Укра?на краща - синьо-жовта чи червона,  i
кожний з вас зна? теж, що нiяко?, навiть червоно? Укра?ни нема,  ?  тiльки
Москва i Москва... а ми тодi не вмiли важити, не мали часу фальшивити,  ми
просто стояли за Укра?ну на цих горбах проти ворога i за не? вмерли".
   - Хiба тут у дев'ятнадцятому проходила лiнiя фронту мiж укра?нською  та
польською армiями? Були великi бо?? - спитав мене Бережан.
   Я показав йому на горби, що обступали здалека Страдчу долину.

   - Там дотепер попiд  лiсом  можна  побачити  старi  окопи,  що  ?х  тут
називають "дикунками". Я вам покажу, якщо будете мати  час  завтра  або  ж
пiслязавтра, - сказав я. - Це вже, Майстре, не легенда про отця Данила, це
чиста i правдива iсторiя. В селi ще ? люди, якi  пам'ятають,  як  стрiльцi
вмирали, маючи в ладунках по п'ять набо?в, i як ?х ховали.
   - У Страдчiй долинi, - промовив задумливо  Бережан,  -  не  вiда?ш,  де
кiнча?ться легенда, а де почина?ться чиста, як ви кажете, iсторiя. Зрощено
все... кореневища глибокi.
   - Зате дiйснiсть наша почина?ться, до речi, он там на старому валi,  де
край стрiлецького кладовища. В останньому рядi могил  з  шести  залишилась
одна, п'ять зруйновано, зрiвняно iз землею. Лопухи тепер на  цьому  мiсцi,
кропива. Ходiмте, покажу, - запропонував я.
   Вiн пiднявся слiдом за мною на вал. Могила хорунжого  Дмитра  Климишина
вибiгла над саму рiчку... i тут хорунжий самотньо застиг, i не  знати,  чи
був  вiн  очарований  пшеничним  полем,  що  розкинулося  перед  ним,   чи
наздогнала й вцiлила в нього польська куля.
   - Хто ж той ряд могильний  порушив,  розкопав  i  затоптав,  а  хрести,
певно, розтовк на порох? - спитав мене суворо  Бережан.  З  його  обличчя,
зблiдлого й нахмуреного, я прочитав осуд: "Чом  ти,  ключар  коло  Святого
Духа, не оберiг цi могили? Чи  ти  бодай  переписав  прiзвища  iз  зниклих
хрестiв?"
   - Це було ще до мене... я ще був просто вчитель, штатна одиниця  районе
по iменi Ключар, - боронився я. - Щодо руйнування стрiлецьких  могил,  то,
думаю, iсну? та?мна вказiвка з  району  чи  з  областi:  поступово  могили
розкопувати. Поступово. Одну за одною. Непомiтно.  Щоб  устигли  виростати
лопухи й вкорiнювалася на ?х мiсцi кропива. Хiба ви цього не  знали...  це
для вас, Майстре, новина? - запитав я й розiзлився. - Ви ось запиту?те про
п'ять  зниклих  могил  i  звинувачу?те...  я  бачу,  що  звинувачу?те,  не
вiдпирайтеся: де я був, чом бодай прiзвища  полеглих  не  записав.  А  вам
вiдомо, що у Львовi на Янiвському кладовищi бульдозери начальницькi  зрили
не одну сотню стрiлецьких могил... так, розрили, розтоптали, стерли з лиця
землi, а надгробними хрестами виклали вулицю, а зверху  залили  асфальтом?
Ви цього не знали? Га? Хоч одне прiзвище з тих згладжених  ви  донесли  до
сво?х дiтей... донесли й попросили: запам'ятайте його, того стрiльця, який
упав за Укра?ну?! - Очевидно, я не мав права кричати на  Бережана,  але  я
таки кричав; очевидно, вiн сам завинив, що викликав вовка  з  лiсу.  Втiм,
кожного разу, коли приходжу на це споганене мiсце, то  виростають  у  мене
псячi вуха i я злюся на пiдленьких людей, котрi вночi,  перебрiвши  рiчку,
пiдповзли до могил, як змi?, i заходилися ?х  розкидати...  землю,  певно,
розсiвали, а хрести понесли з собою в мiшках. Хто вони? Скiльки  ?х  було?
На кожного по могилi?
   - Мушу признатися: я не був на Янiвському кладовищi помiж  стрiлецькими
могилами, - знiтився Бережан. - Як хочете це розцiнюйте, але  не  був.  Не
мав часу? Вiдкладав на завтра? Боявся, що хтось  iз  сексотiв  сфотографу?
мене й донесе, куди треба? Пояснення, мабуть, можна  знайти...  пояснення,
але не  виправдання.  Я,  правда,  чув  про  львiвську  вулицю,  викладену
хрестами. Навiть колись... - вiн не закiнчив, махнув рукою. Довго  мовчав,
блукаючи поглядом помiж хрестами. - Навiть  колись,  йдучи  цi?ю  вулицею,
пам'ятаю, подумав: чом не западеться пiдi  мною  земля?  Чом  я  не  стану
посеред вулицi й не закричу на цiлий свiт: Гей, чого  ми  такi  пiдлi,  що
бо?мося самих себе, сво?? iсторi?, чому топчемося по нiй та возимо по  нiй
гнiй?

   - Однак не пустили й пари з вуст. I це так природно. - Нi,  я  не  став
його  осуджувати.  -  Це  називалося  боротися  з  укра?нським  буржуазним
нацiоналiзмом. Хто посмiв би протиставити себе  цiй  "боротьбi",  що  була
схожа на кам'яну брилу, яка котилася згори й пiдминала все i вся пiд себе,
кришила на порох? Так було вчора, позавчора, так ? сьогоднi,  хоч  Сталiна
уже давно нема.
   - Але ж страх лишився... страх!  -  аж  простогнав  Бережан.  -  Сталiн
смертний, а страх незнищимий. - Бережан знову запалив люльку;  вiн  ковтав
дим, кашляв i знову ковтав, i виглядало збоку, що вiн димом таму? страх. Я
так подумав. - Знаю по собi: видавлюю з себе страхопудство,  вичавлюю,  як
гнiй з болячки, iнколи зда?ться, що я уже вiльний вiд нього, що його нема,
а вiн раптом показу? роги i б'? тебе копитами в груди. I  ти  мертвi?ш.  -
Вiн розвiв руками й подивився на мене благальне, немовби прошучи: "Ну,  не
суди мене, грiшного, сам знаю сво? грiхи. Каюся, очищаюся од них  i  знову
грiшу".
   - Я ось перестав боятися, - вихопилося  в  мене  мимоволi.  Похвалився?
Може, й так, але це була правда. - Це так чудесно жити без страху. ?  десь
тюрми, табори, настали пiсля  Сталiна  новi  пани,  що  панують  над  нами
сьогоднi, пiдкрутивши бровиська, але я ?х не боюся. I не  тому,  що  я  не
злочинець, що нiчого злого  не  замишляю  проти  влади...  це  само  собою
зрозумiло. А тому, що я душею розкутий, не залежний вiд людей i вiд свiту.
   Я, певно,  переборщив,  бо  Бережан  посмiхнувся,  гiркота  блимнула  в
кутиках уст, i похитав заперечливо головою.
   - Не вiрю, що людина може бути не залежною вiд свiту. Навiть  ви,  який
ма?  сво?  порахунки  зi  свiтом,  не  можете  на  свiт  не  зважати.   Ви
обороня?тесь  перед  цiлим  свiтом  Страдчою  долиною,  а  Страдча  долина
боронить вас. Я  чомусь  впевнений,  що  ви  не  кожного,  хто  припадково
заблука? до Святого Духа, водите помiж  сумнi  стрiлецькi  ряди.  Щось  не
видно тут нi протоптаних стежок, нi китички квiтiв на котрiйсь могилi.  Ви
мусите рахуватися iз свiтоглядом людини, з ??, може, ворожiстю до  мертвих
стрiльцiв, i врештi, мусите рахуватися з ??, тi?? людини, побоюванням:  "А
раптом хтось помiтить, що я броджу помiж могилами сiчових  стрiльцiв,  якi
хотiли яко?сь Укра?ни". Ще. мусите також  зважати,  як  на  те  пiшло,  на
офiцiйну  думку,  скажiмо,  на  думку  секретаря  райкому  партi?  або   ж
начальника районного  кадебе,  якi  припишуть  вам  пропаганду  реакцiйно?
нацiоналiстично? романтики. Хiба не так, дорогий мiй Ключаре?

   Вiн мав рацiю, я поспiшив похвалитися повною  незалежнiстю  вiд  свiту;
вiн легко поклав мене на лопатки, i я не пробував навiть боронитися. Та  i
як я мiг, зрештою, боронитися, коли свiт  i  в  заповiтнiй  мо?й  Страдчiй
долинi також копав на мене ями i розставляв сильця. Хiба два роки  тому  в
нiч на Перше листопада, в роковини постання  Захiдно-Укра?нсько?  Народно?
Республiки,  в  роковини,  як  колись  писалося,  Великого  Зриву,   хтось
невiдомий не вивiсив он на тiй калинi, що посеред стрiлецького  кладовища,
синьо-жовте полотнище, i по мене першого тодi  при?хали  з  району,  бо  я
Ключар, бо я значений, бо, мовляв, нiкому  iншому  не  спало  б  на  думку
нагадати Черчену та цiлiй околицi, що перед вiйною  першого  листопада  на
стрiлецькi могили приходили процесi? з молебнями, промовами i прапорами? I
хоч нiчого менi слiдчi довести не могли, бо я таки  не  був  причетний  до
цi??  акцi?,  я  зрозумiв,  що  кожно?  хвилини  знайшлися  б  добровiльнi
"свiдки", якi криво посвiдчили б на мене.  Це  так  елементарно  -  знайти
"свiдка"...

   Вони мене випустили, i я дiстав велику науку:  нi,  Страдча  долина  не
оборонить  мене  вiд  жорстокого  свiту,  я  не  зумiю  од  нього  втекти,
сховатися, вiн мене пiдстерiга? на кожному кроцi.
   То пощо тут вихвалявся  про  свою  незалежнiсть  од  свiту?  Я  сплутав
духовну свободу з незалежнiстю вiд обставин; обставини, як вiдомо, бувають
вище нас.

   - Лишiм про це... про страх, про свободу вiд свiту взагалi, -  промовив
Бережан. - Навiть чернець, котрий присвятив себе вищiй iде?, не  свобiдний
од свiту у сво?й келi?, i через те  Тiло  сво?  зсинцьо-ву?  канчуком.  Ми
пов'язанi з свiтом тисячами ниток. То лише молодим  i  на?вним  iдеалiстам
зда?ться,  що  вони  птахи  небеснi,  котрi  живляться   Божою   росою   i
насолоджуються ангельським спiвом. Тому я вас запитую, Ключаре: який  може
бути ангельський спiв, коли хтось, навчений спецiально, чи  заляканий,  чи
зненависнiлий, чи з дурощiв та iз прагнення вислужитися,  плазу?  вночi  з
рискалем i розкопу? могилу, може, свого дiда, i хтось його за  це  хвалить
або ж  вiн  сам  перед  собою  нiчним  цим  злодiйством  пиша?ться?  А  ми
мовчимо... а ми бо?мося... i ви, Ключарю, теж бо?теся крикнути з розпуки.
   Я мовчав; я мiг йому заперечити. Але ще не настав час.

   ЧАСТИНА ТРЕТЯ
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   1
   Сьогоднi я переступив порiг...
   Було каторжно, тяжко  перенести  свiй  потворний  духовний  горб  через
порiг, щоб потiм, мовби враз воскреслий, випрямитися, набратися хоробростi
(як, бувало, напровеснi в полях зачерпу?ш у легенi густого й  паркого,  як
молоко, земляного духу... i разом iз запахом  землi  ковтнеш  також  жменю
жайворонкового  спiву)  й  скинути  з  себе  тягар  багаторiчного  страху,
непевностi, незримi, але завжди сутнi кайдани собi пiд ноги... скинути  й,
стиснувши зуби, потолочити ?х на друзки й солодко  (аж  серце  заходиться)
слухати, як вони потрiскують, репаючись, мов старе череп'я.
   ...Сьогоднi я переступив самого себе.

   Хочете кинути в мене каменем, звинувативши, що  довгi  роки  блукав  по
свiту з горбом, не помiчаючи нi його потворностi, нi  не  вiдчуваючи  його
тягару?

   Хто перший хоче кинути?
   Ти? Вiн? Вони?
   Почекайте! Спершу,  нiж  мене  каменувати,  погляньте  на  себе  збоку,
власне, зазирнiть у власну душу. Пiсля цього, я чомусь  упевнений,  у  вас
вiдпаде охота кинути в мене каменем. Ми всi, а не лише  мистцi,  живемо  з
горбатими душами; нi,  ми,  звичайно,  не  виннi  у  нашiй  потворностi...
потворнiсть стала нормою, буденним явищем. Якщо хтось  помiж  нами  ходить
без духовного горба, то вiн дивак або ж калiка. Правда?

   Та правдою також ? те, що помiж нами живуть геро?.

   Колись нашi внуки розповiдатимуть сво?м дiтям бувальщину про те, що  за
глибокими морями та за високими горами на п'ятiй частинi свiту жила собi й
мучилася Земля, яку замкнули на  замок.  Найстрашнiше,  що  мешканцi  цi??
Землi навiть гордилися сво?ми замками, бо звикли до мовчання,  до  покори,
до страху, до фуфайки засмальцьовано?, до кирзакiв.
   Правнук, слухаючи бувальщину, спита?:
   - То правда, що в них були згорбатiлi душi?

   Зна?те, чого я боюся?
   Боюся, що мiй правнук нiчого цього не спита?; я боюся, що й вiн  звикне
до згорбатiлих душ.

   Я вiрую у тайни.
   ? та?мнi знаки на землi й на небi, на кожному з нас.
   Я переконаний: i тайна у тому, що мiй старий вчитель  реставраторського
мистецтва Петро Степанович Грицай скерував Данила Вербеня з Черченя  якраз
до мене. Бо хiба мало у Львовi знавцiв  стародавнього  живопису?  Вiн  мiг
порекомендувати iншого, не я один у нього вчився.
   ? тайна в нашiй iз Вербенем мандрiвцi зi Львова  до  Черченя;  все,  що
вiдкривалося менi, - розгойданi на горбах i в долинах поля i лiси,  цiкавi
витрiшкуватi хати в садках, сiра нудна  стрiчка  асфальтованого  гостинця,
зустрiчнi здибленi, немов бики, вантажнi автомобiлi, жiнка на  сiнокосi  з
косою над Золотою Липою, запах скошено? трави - усе увiбрало в собi тайну,
перед якою я стояв, як перед кованими дверима,  прагнучи  ??  розгадати  i
водночас - я знав це достеменно - було менi й шкода,  якби  раптом  я  тую
тайну розгадав. Щось би я втратив у душi вiд цього розгадування; розгадане
- це завжди пустеля, на якiй,  окрiм  гiркого  полину,  нiчого  не  росте.
Колись, пам'ятаю, в дитинствi, сидячи у верболозах над  рiчкою  Унявою,  я
припадкове пiдглянув, як роздягалася,  щоб  скупатися,  доросла  сусiдська
дiвчина Орися, в яку я був "закоханий". Вона  й  гадки  не  мала  про  мо?
пiдглядування, скинула через голову спiдницю,  потiм  -  сорочку.  Голизна
тiла мене вразила сво?ю звичнiстю, нiчого в Орисi не було "аж такого", i в
душi я кепкував iз парубчакiв, якi, "просвiчуючи" мене, казали,  що  кожна
дiвчина - це цiла солодка тайна. А я з-помiж  кущiв  побачив  одну  дiвочу
вiдкритiсть... ну, груди, ну, чорний кущик нижче живота - i бiльш нiчого.
   А може, до тайни треба було дорости,  як  доростають  до  карабiна,  до
чепiг i до пера?
   Бо й справдi:  ?  тайна  в  кожному  таки  словi,  ?  зерно,  яке  хочу
розлущити... i боюся його розлущити.
   ? тайна в нашiй розмовi з Ключарем; на цей раз тайна  схожа  на  срiбну
рибку, що плава? в прозорому океанi наших душ,  ми  нiколи  цi??  риби  не
бачили, ми лише здогаду?мося, що вона iсну?; а може, коли ми  туманi?мо  i
дерев'янi?мо, оброста?мо гле?м, то рибi ста? тiсно в нашому ?ствi, i  тодi
вона б'?ться, як у саку, трiпочиться - i будить нас.
   ?, очевидно, тайна в  мо?й  смiливостi,  що  я,  врештi,  перенiс  свiй
потворний горб через порiг i потовк його на череп'я: згинь i пропади.
   Iсну? тайна в дрiбному рiзьбленнi липового листка, в  жовтому  суцвiттi
зела-звiробою  i  навiть  у  польотi  бджоли...  за  бджолами,  коли  вони
перелiтають з квiтки на квiтку, прядуться золотистi павутинки; бджоли свiт
заткали золотистим сяйвом, i тому цiлий свiт пахне медом.
   Слухайте, може, ми самi?..
   Одного дня ми вiдкрива?мо, що тайна тайн та?ться у нас самих;  ми  цiле
життя шука?мо ключiв до самих себе i часто не знаходимо.
   А якби знайшли?

   Я переступив порiг...
   I коли ми з Ключарем опинилися в церковцi Святого Духа, то перше, що  я
вiдчув, - це чиюсь невидиму присутнiсть, чи?сь очi, що споглядали на  мене
зацiкавлено, доброзичливо й водночас насторожено; погляд стрiляв у мене iз
неосяжних глубин а чи з безмiрно? висоти, вiн просвiчував мене наскрiзь, i
душа моя стояла перед ним оголена, як перед Христом на Страшному судi.
   Круглий невеликий храм, званий серед спецiалiстiв ротондою, будiвлею  у
наших краях рiдкiсною, вражав  суворою  простотою.  Грубезнi  його  стiни,
мурованi  з  кам'яних  блокiв,  були,  окрiм  пiвнiчно?  округло?   стiни,
необштукатуренi, а тiльки побiленi вапном;
   i хоч вапно давно посiрiло й стiни були схожi  на  напнутi  вiтрила  iз
згрiб-ного полотна, вони, проте, мали охайний вигляд.  Рiзьбленi  "царськi
врата", ?х позолочений виноград, що полущився  вiд  часу,  були  розчиненi
навстiж, i здавалося, що  iз-за  престола  ось-ось  тяжко  видиба?  iгумен
Данило й привiта? нас у сво?му храмi, i гордо скаже,  що  в  Святому  Дусi
нiчого не змiнилося: так само на "царських  вратах"  росте  й  плодоносить
виноград; так само хмуриться, немов брова святого,  почорнiлий  iконостас;
так само  долiвка,  що  викладена  каменями-рiняками,  вишiпту?,  повторю?
кожний людський крок  (i  кроки  людськi  злiтають  високо  пiд  баню,  як
голуби); так само, як iз самого початку постання храму,  тут  пахне  сухим
житнiм полем, що проситься пiд серп.  Нема  тут  нi  сиро?  затхлостi,  нi
спертого смороду застарiлого людського поту  й  воску;  нема  тут  безлiчi
вишиваних рушникiв, що поробилися модними в теперiшнiх церквах, не провели
сюди також електрику й парове опалення. Панував у храмi прадавнiй Бог.

   Мене вабила пiвнiчна округла стiна,  я  вже  бачив  на  нiй  мальовидло
Страстей Господнiх...  я  здалека  бачив,  що  мальовидло  на  цiлу  стiну
потрiскалося, фарба поскручувалася в спiралi, одначе я не вiдразу  кинувся
до стiни, до цього мальовидла, задля яких власне при?хав  у  Черчен,  щось
мене неначе притримувало бiля дверей, не давало зробити  нi  кроку,  чи?сь
око пантрувало за мною.
   Чи?сь?

   Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама  за  собою...
споглядала i бачила, як у  дзеркалi,  пiдтоптаного  чолов'ягу  спортивного
типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковцi.
   Наляканого?

   Попервах я собi не признавався,  що  страх  ударив  мене,  як  батогом,
несподiвано  й  пiдступно  в  ту  ж  саму  хвилину,  коли  церковнi  дверi
вiдчинилися i ми з Ключарем переступили порiг; я ще себе обдурював, що це,
може, не страх, не осторога навiть, а тiльки хвилювання  перед  важливiстю
роботи, яка мене очiкувала; коли ж побачив площину мальовидла десь  метрiв
три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змiсту  роботи  -  так  я
себе потiшав.
   Поступово потiха моя блiдла, миналася, не  мiг  я  далi  сам  вiд  себе
загулюватися брехнею, а правда ж була гiрка: я  злякався  ?фрейторiв,  про
яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно  розмовляли.  До  того,  поки
церковнi дверi не були вiдчиненi, ?фрейторiв можна було не  боятися,  вони
сидiли в Рогачi, у Львовi, Ки?вi чи  ще  десь,  я  до  них  протерся,  був
слухняним, бунтував тiльки сам  на  сам-у  майстернi  або  ж  ще  часом  у
кав'ярнi з двома-трьома приятелями, в бесiдi з якими не виважував слова. I
ще котив бiду на ?фрейторiв у розмовах iз Петром Степановичем  Грица?м.  I
бiльше, мабуть, нiхто не чув мого смiхотворного, шепiтливого бунту.

   П-с-с! (Палець на губах).
   Ось тiльки в розмовi з Ключарем дав собi волю, перед ним дивним чином я
нiчим не та?вся, i навiть не знаю,  чим  це  пояснити;  чи  таке  уже  тут
повiтря, такий настрiй пану? у Страдчiй долинi, чи  тут  заблукана  людина
скида? з себе  одежi,  зiтканi  з  олжi  й  призначенi  для  свiту  й  для
?фрейторiв, i ста? сама собою?

   Та одна рiч розмова, якiсь слова, думки, речитатив, бiлий  вiрш,  якiсь
зiтхання, чиста сльоза - чим це загрожу? ?фрейторам?  Зовсiм  iнша  рiч  -
розчищена, явлена свiтовi фреска, на якiй зображено... нi, я не знаю, я ще
довго не буду знати, що на тiй фресцi пiд штукатуркою i новим  мальовидлом
зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе... якась особлива  тема,
якась небезпечна, бо марно ?? зненавидiли i хтось  (тогочасний  ?фрейтор?)
наказав  ослiпити  ??  вапном  i  затулити  уста  й  по  новiй  штукатурцi
намалювати щось дуже безпечне, звичне, оцi Страстi  Господнi.  Новина  про
та?мничу фреску покотиться селами, цiлим Опiллям, люди згадають, що колись
вони приходили до Козацько? та до стрiлецьких могил на прощу, з корогвами,
з  спiвами,  щоб  тут  купно  помолитися  за  Укра?ну,  щоб  постояти  пiд
склепiнням Святого Духа... постояти й зачерпнути чогось.  Те  "чогось"  не
мало iменi, не кожний мiг пояснити, чи це дух,  чи  сила,  чи  каяття,  чи
прозрiння, чи причастя, але досить того, що пiсля Страдчо? долини починала
себе людина запитувати: "Хто ?сьм?"
   А якщо тепер потечуть людськi рiки до Страдчо? долини?
   А якщо сьогоднi почнуть себе запитувати: хто вони, чи? дiти?

   То що станеться? Повстануть супроти ?фрейторiв? I ?фрейтори звинуватять
мене у всiх смертних грiхах? Не знаю, не можу уявити, що можуть вчинити зi
мною ?фрейтори, але вони здатнi на найчорнiше зло. Замкнуть менi доступ до
виставок? До поплатних замовлень?
   Викинуть мене зi Спiлки художникiв?  Вирвуть  iз  мо?х  рук  пензель  i
розтопчуть мiй талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони
безсилi, талант i пензель завжди при менi... хоч не явлений людям  талант,
задушений, обснований павутиною, загнаний у сирi катакомби, де нема  сонця
i неба, поступово завмира?, корiнець за корiнцем його всиха?, аж  поки  не
облетить останнiй листок.

   А якщо я не здамся? Якщо буду боротися... буду боротися з пiдлiстю,  iз
забуттям, iз знеславою, iз жiнчиними нарiканнями на убоге життя i, може, з
?? ненавистю, i, незважаючи нi на що, буду  малювати...  буду  малювати  в
катакомбах, а  колись,  як  вигибнуть  ?фрейтори,  мiй  правнук  прийде  в
пiдземелля,  вiдчинить  скриню,  де  складу  сво?  полотна,  i  здиву?ться
яскравостi, чистотi мо?х фарб i незнищимостi мого духа. I  тодi  воздадуть
менi  належне...  воздадуть  пiсля  пережитого,  пiсля   терпiння,   пiсля
смертi...
   Чи я готовий до катакомб?
   Чи я готовий?..
   До мене пiдступив страх.
   Очевидно, я сказав неправду, страх не щойно пiдступив  до  мене.  Страх
перед ?фрейторами сидить у менi здавна, вiн вповз у мо? нутро, як слизький
вуж, ще того передвеликоднього дня, коли я, будучи  студентом,  принiс  iз
сiльсько? дзвiницi чорну iкону й з-пiд оливи, бруду, напластування новiших
фарб видобув вiконце, в яке виглянуло  чисте  обличчя  Богородицi.  I  мо?
мама, замiсть того, щоб  порадiти  синовому  вiдкриттю,  просили  залишити
немудре, на ?хню думку, заняття, бо воно може пошкодити менi в iнститутi.
   Страх  заповз  у   мене   в   тi   тьмявi   читальнянi   вечори,   коли
оперупов-новажений Ступа пiд дулом розчепiреного на сценi кулемета  обiцяв
нам, i менi малому теж, райське життя в колгоспах  або  ж,  що  траплялося
частiше, крив нас триповерховим матом, що ми поспiль бандити, американськi
"шпiони", куркулi й пiдкуркульники, слiпi кроти з  бандерiвських  схронiв,
якi не розумiють i не хочуть розумiти переваг нового  життя,  яке  прийшло
пiд Карпати. "Якщо ви, скурвi сини, не  розумi?те  по-доброму,  якщо  душi
вашi темнi, як махорка, то чи не лiпше замiсть того, щоб вас перековувати,
пустити по вас кiлька черг iз  цього  кулемета?  Так  було  б  простiше  й
надiйнiше, бо де гарантiя, мать вашу, що з вас... навiть з  пiдлiткiв,  iз
пуцьвiрiнькiв, виростуть справжнi радянськi люди?"
   I вiн, опер Ступа, в  довгiй  шинелi  наопашки,  в  блискучих  чоботях,
припадав великими загребущими руками до  кулемета,  мовби  й  справдi  був
готовий нас усiх розстрiляти. Я тодi бачив, бо стояв близько  бiля  сцени,
як тремтiли його руки i як стискав вiн щелепи; я  зажмурювався,  холодiючи
усiм тiлом, нагинався все нижче й нижче до пiдлоги, кожно?  митi  очiкуючи
кулеметно? черги.

   У мене тодi почав виростати потворний горб.
   О нi, не  один  я  горбатiв  душею;  оперу  хотiлося  бачити  усiх  нас
заляканими, згорбатiлими, i вiн свого добивався,  бо  люди  розходилися  з
читальнi, як тiнi; жодного слова, смiху, крику, жарту,  зiтхання  не  чула
тодi нiч, ляк приголомшував i замуровував роти, i лише,  мабуть,  я  один,
вхопившись за рятiвну мамину  руку  й  впиваючись  нiгтями  в  ??  долоню,
запитував пошепки: "За що нас, мамо. Ступа так тяжко ненавидить,  що  всiх
би вибив?". Мама затуляли менi рот i сполошено озиралися, а  навколо  нiч,
як  чорна  повiнь,  дощ  цяпотить,  поза  плотами  в  бур'янах   принишкли
енкаведисти  з  "гарнiзону",  а  десь  поза  стодолами,  поза  городами  у
вiльшняках прокрадаються  в  село  бандерiвцi,  i,  нахилившись  до  мене,
вишiптують у вухо, немовби боялися, щоб котресь ?хн? слово не зблиснуло  в
темрявi i щоб по ньому, по висвiтленому слову,  не  вдарили  напоготовленi
кулемети. "П-с-с, дитино. Пiц не говори, бо такi часи непевнi й  ненависнi
настали. Треба нам писок замкнути на колодку, а  в  Сiрка  очей  позичити.
Кожному посмiхайся, навiть лютому вороговi...  i  сам  себе  бiйся.  Пану?
страх на свiтi - кара Господня i бiльше нiчого".
   А глумления над директором мо?? сiльсько? школи Гайдашем?
   А червоний, як рана розрублена, попiл iз його пiдпалених книжок?

   А плачi, як тужнi рiки, що пливли землею i небом, коли  вивозили  наших
сусiдiв на Сибiр?
   А  полювання  вчительське  на  школярикiв,  якi  на  Рiздво   збиралися
колядувати?

   Хiба  ж  я  забув,  як  везли  на  фiрi  до  Бистричан   зв'язаного   й
обсинцьованого Митра Королюка - трохи дивака сiльського, який у Рубчах,  у
буковому лiсi,  випасав  колгоспних  телят...  випасав  i  попiд  деревами
виспiвував молитву  "Боже  великий,  ?диний,  нам  Укра?ну  храни".  Хтось
пiдслухав...  хтось  донiс.  Митра,  правда,  не  арештували,   а   тiльки
спровадили до шпиталю для "хворих на голову", бо нiбито  нормальна  людина
не буде молитися за Укра?ну попiд деревами в присутностi телят.

   А головне, за яку Укра?ну молився той  бiдний  Митро,  який  так  i  не
повернувся iз божевiльнi?
   А виключення з iнституту Петра Паламаря, мого приятеля,  котрий  нiбито
пiдписав листа до ректорату з вимогою вiдзначити Шевченкову рiчницю; з ним
виключили iще трьох iнститутських бунтарiв.
   А отари сексотiв, що,  невидимi,  мов  збудники  чуми,  оточували  мене
скрiзь i всюди, ловили кожне слово,  погляд,  вираз  обличчя...  ловили  й
доповiдали, кому слiд.

   Господи, яке безмiр'я пласких, немов блощицi, рудих на колiр  i  гiрких
на смак, зеренець страху засiвало життя в мою душу - з них виростали хащi,
в яких вилежу?ться змiй; траплялися роки або й десятилiття, коли змiй спав
тихо, обростав мохом, обплiтало змiя корiнням дерев  i  трав,  спадало  на
нього листя, що поступово ставало перегно?м... i на  перегно?,  на  гумусi
колосилося жито й розквiтали бриндушки. Життя ж бо ? життям.  Менi  iнколи
починало здаватися, що нiякого страху в менi нема, що змiй  у  менi  здох:
кого б то я мав боятися, здобувши в мистецтвi й серед  людей  визнання  та
iм'я?
   Деколи я настiльки забувався, що дозволяв  собi  мати  власну  думку  з
приводу полотен Панаса Завади, котрого у  сiмдесятому  засудили  на  п'ять
рокiв за нiбито розповсюдження унiверсалiв Центрально? Ради; я говорив  на
спiлчанських зборах, що мене не цiкавить полiтичний  свiтогляд  Панаса,  я
найперше його сприймаю як талановитого мистця,  його  твори  не  арешту?ш,
вони живуть i будуть жити помимо чи??сь заборони. Я так  i  сказав:  "Вони
будуть жити". Тодi - iз-за стола президi? пiдвiвся товариш Подолюк  -  наш
куратор iз обкому, людина ввiчлива, тиха, з постiйною вибачливою  усмiшкою
на тонких губах...  я  нiколи  не  чув,  щоб  товариш  Подолюк  на  когось
прикрикнув, щоб комусь кле?в ярлик, як це умiли робити iншi куратори;  вiн
зовсiм не був схожий на ?фрейтора й на давнього оперуповноваженого  Ступу;
це був з вигляду рафiнований iнтелiгент при краватцi й завжди в бездоганно
випрасуваному  костюмi;  вiн  любив  при  нагодi  продекламувати   строфу,
скажiмо, з Байрона або ж - Тагора; особливо любив,  перехиливши  лисувату,
продовгувату, немов огiрок, голову на праве плече, декламувати  Тагора.  Я
мав враження, що цього поета Подолюк штудiював наскрiзь, бо таки знав його
вiршiв  чимало,  але  найчастiше  вiн  декламував  на   рiзних   зiбраннях
художникiв чи письменникiв вiрш Тагора, в якому сказано: "Людям  нещасним,
о праведний Боже, жаху позбутись, коли допоможеш? Допоможи ?м,  заляканим,
стерти страх перед ближнiм, раджою i  смертю.  Щоб  не  принижував.  Боже,
вiднинi жах нездоланний людину в людинi".

   Досi для мене залиша?ться загадкою, чому Подолюк  повторював  повсякчас
цю iндiйську молитву. Щоб продемонструвати нам свою начитанiсть? Щоб  нас,
малярiв i письменникiв, вiдучувати вiд страху? Щоб ми почувалися  вiльними
у сво?й творчостi? Якщо так, то це була наперед продумана облуда,  зверхн?
глузування над нашими пензлями i перами...  так,  глузування,  бо  Подолюк
любив у сво?му присмерковому обкомiвському кабiнетi,  де  на  стiнi  Ленiн
день i нiч чита? "Правду", вiдчиняти сейф i одна по однiй дiставати звiдти
"Справи" з прiзвищами письменникiв, режисерiв,  художникiв,  i  при  цьому
вихвалявся, лагiдно посмiхаючись, що такi "Справи" ним заведенi чи  не  на
кожного з нас, бо кожен iз нас може стати "ненадiйним", бо кожного  з  нас
або ж десь критикують, або хвалять, або на  зборах  принагiдних  тереблять
кiсточки, або ж згадують нас, не дай Боже, рiзнi  "голоси  iз-за  горбiв",
або ж вiдряджають за кордон, або пишуть на нас анонiмки, або представляють
до орденiв, i йому - нашому ангеловi-храни-телевi треба знати, хто  й  чим
диха?, хто з наших родичiв ма? п'ятнадцять'рокiв Колими, хто був виселений
на Сибiр чи в Караганду, хто  ма?  вуйка  в  Америцi,  а  кому  стрийна  в
четвертому колiнi, що  мешка?,  примiром,  в  американському  Мiнiаполiсi,
висила? тричi на рiк пакунки з шальовими  хустками,  i  хто  вдома  трима?
старi книжки, i хто милу?ться iконами, хто - керамiкою...

   Серед iнших "Справ" лежала в сейфi i моя папка, Подолюк якось спробував
менi ?? показати, менi було б непри?мно читати про себе доноси начальству,
що мене, примiром, чекiсти витягли зi схрону десь там пiд Коломи?ю. "Помiг
йому Бог не зазнати сибiрсько? висилки, а  шкода...  шкода,  товаришi,  бо
вовка завжди до лiсу  тягне,  його,  Бережана,  хлiбом  не  годуй,  а  дай
реставрувати iкони - патрiархальним душком од нього тхне".
   Невелика також була радiсть читати вирiзку - газетну рецензiю,  в  якiй
професор Дудак - _"демократичний" сталiнiст, як вiн себе назива?, розмазу?
маслом i медом мою картину "Львiв  iз  Високого  Замку",  на  якiй  багато
димарiв, багато диму, багато дахiв, багато антен - прикмет соцiалiстичного
мiста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну нiч),  i  навпаки  -
майже  перекреслю?  мою  серiю  "Львiвськi  середньовiчнi  подвiр'я",   що
склада?ться з п'яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повiтря
i багато тiсняви, облуплених стiн, загратованих пивничних вiконець.

   I ще в колекцi? Подолюка вилежувалися рапорти стукачiв, що  десь-колись
я не так сказав, не так  поглянув  на  бюст  Брежн?ва,  криво  посмiхнувся
пам'ятниковi Ленiна, не запальне й не щиро плескав у долонi при  партiйнiй
потребi.

   Там, у сейфi з австрiйським орлом на дверцях, були зiбранi  й  замкнутi
на секретний замок усi нашi грiхи  й  прогрiшення,  добрi  нашi  справи  й
можливi полiтичнi помилки, покаяння та очiкування вирокiв.
   Над синiми папками "Справ", над нашими долями сидiв, схиливши голову на
праве плече, товариш Подолюк; сидiв  i  цитував  нам  Тагорову  науку  про
потребу позбутися страху.
   Отож на мо? гаряче казання в оборонi картин  художника  Опанаса  Завади
товариш Подолюк, зата?вши лагiдну посмiшку в кутиках тонких синюватих губ,
зауважив:

   - Ох, як ви помиля?тесь, Василю Васильовичу. Настане час i народ, i ми,
i ви разом iз нами, з партi?ю, бо ви - теж партiя, збере мазанину Завади i
спалить на попiл... спалить, здоб  не  каламутити  чистi  душi  радянських
людей. Так буде... - I вiн знову посмiхнувся й неквапно оглянув  притихлий
зал.
   I нiхто з нас навiть не пискнув на знак протесту.
   I нiхто з нас не пiшов геть, нiхто...  I  я  в  тому  числi;  я  чи  не
найбiльше злякався сво?? хоробростi, що виглядала у як каменем придавленiй
тишi хлоп'ячим донкiхотством.
   Ми сидiли, зiгнувшись у три погибелi, i свердлили очима пiдлогу.


   Вiн просто зневажав нас.
   Цитуючи  Тагора,  Подолюк,  як  я  згодом  зрозумiв,   i   не   прагнув
приголомшити когось знанням схiдно? поезi?; Тагорову молитву до Бога,  щоб
увiльнив нас, грiшних, вiд страху, Подолюк призначав для  зворотно?  мети,
для того, щоб при потребi й  без  потреби  заради  спорту  нагадувати  нам
постiйний обов'язок боятися.
   Обов'язком мистця ? боятися?
   Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував  то  вправо,
то влiво ("Л?вой, л?вой, л?вой!!!"), а часом ремiнною вуздечкою бив нас по
очах, i душа наша слiпла.

   Уявля?те  ослiпленого  мистця,  котрий  малю?  радощi   "соцiалiстичних
перетворень"?

   Уявля?те глухого музиканта, який вслухову?ться у клекiт трудового дня?


   2
   Кожний з нас як умiв вiдганяв вiд себе страх,  вiддаляв  його  чи  лише
притамовував. Може бути, що нiхто вiдверто не признавався, що певний пласт
його  творчостi  -  це   старосвiтськi   замовляння   вiд   страху:   були
романи-замовляння, були поеми,  були  ролi  низького  рудолисого  вождя  з
борiдкою клинцем, який бiгав по сценi, заклавши руки в кишенi  камiзельки,
й виспiвував, що "? такая партiя"; були полотна  з  рожевими  свинарями  й
такими ж поросятами; були люди з орденами, якi (нiбито ми цього не знали?)
?х не заслужили; були на наших полотнах мiста, над якими сходили  веселки,
а в тих веселкових мiстах, мов на глум, лише по  двi-три  години  подавали
людям воду.
   Але тихо - ш-ша...
   Труднощi на те i ?, щоб  ?х  переборювати  i  йти  вперед  до  свiтлого
майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, сто?ть iз кляпом у ротi,  хтось  у
чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше!
   Пс-с-с...

   Iнколи, коли ми випадково збиралися в пивничцi "Лис Микита" й  попивали
каву з коньяком, до нас пiдступав старий патлатий поет у масивних  рогових
окулярах, який рiдко бував тверезим, а, будучи п'яним, смiливо  кожному  з
нас виговорював ув очi, хто ? хто, розпанахував нашi  виразки  i  смороди,
нашi страхи,  плазування,  а  себе  виставляв  стукачем  кадебе  i  цiлком
направду, поклавши палець на губи, просив нiчого  "такого"  при  ньому  не
говорити, бо тодi вiн змушений буде донести... так,  змушений,  бо  iнакше
донесе хтось iнший.
   Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з  жалем...  i,
жалiючи його, наливали повну чарку.
   Поета звали Богданом Плетуном.
   Коли ж, траплялося, старий поет приходив до пивнички тверезим,  правда,
аж синiм вiд перепою, то являлася  менi  цiлком  iнша  людина  -  ласкава,
добра, готова позичити приятелевi останнього карбованця, напрочуд увiчлива
й соромлива; вiн, .здавалося, соромився самого себе, бо  пiд  час  розмови
червонiв i раз-по-раз загулював лице розчепiреною долонею... i  тодi  з-за
розчепiрених тремтячих пальцiв пробивалися,  як  джерело  помiж  камiнням,
його вiршi, складенi вчора, позавчора чи таки сьогоднi вночi.  I  тодi  ми
забували про його начебто конфiденство, про пиятику, про брутальнi образи,
завданi нам, при столi сидiв тяжко,  як  колодою  придавлений,  згорблений
поет, котрий направду тонко вiдчував свiт i бачив його не тiльки очима,  а
сво?м ?ством; бачив руду комаху, то рiзьбила листочок калини; бачив вiтра,
що спав у  покинутому  воронячому  гнiздi;  розмовляв  iз  садовим  добрим
богом-дiдком, що вирiс на лiкоть, який удень спав у дуплi старо? грушi,  а
вночi пiдливав дерева; i дерева, i люди, i заблуканий помiж травою  жовтий
квiт заячо? крiвцi, i ?жак, що шарудiв i порхав ув опалому листi,  i  бiла
ласиця, що мала нору пiд корiнням розщеплено?  громом  яблунi,  i  садовий
бог, i сам поет - всi були братами  i  жили  в  одному  колi,  якому  нема
початку й нема кiнця.
   I ще в кожнiй новiй Плетуновiй книжцi постiйно нiжно i тужливо  звучала
струна про бiлу дiвчину, яка явилася йому один раз у життi... один раз  чи
сто разiв поцiлувала... одну нiч чи цiлий  вiк  вiн  iз  нею  переспав  на
верховинському сiнi, i сiно липневе, рута любовна пахла  попiд  небеса,  а
щастя мандрувало землею, немов Iсус  Христос.  Потiм  дiвчина  зникла,  як
лiсова повiтруля, нi слiду, нi слова, нi життя, нi смертi. Вiн  цiле  сво?
життя ?? шука? i кличе... кличе й не докличеться.  ?  у  нього  жона,  яка
народила йому сина, були в нього замолоду любки, що аж сипали iскри i сiно
пiд ними димiлося, було йому солодко  з  жоною  i  з  усiма,  хто  давався
любити, а перше кохання йому сниться. Вона десь  тут  у  гуртi  людському,
вона помiж житами, вона у дрiбних хвилях  стрiмко?  води;  вiн  ??  кликав
пошепки, й пошепки душа його плакала, сльози  пробивали  собi  нори  помiж
пальцями, i сльозами вiн неначе омивався й очищався вiд скверни.
   Колись я сказав йому про очищення слiзьми, поет був тодi  напiдпитку  i
був, як завжди в такому станi, злоязикий, гострий i, певно, лютий на цiлий
свiт, бо ураз ухопив мене обома руками за рамена й потряс...  i  засмiявся
самими зубами.

   - Ти мой зна?ш чим оплачую право просльозитися i  право,  хол?ра  ясна,
власним серцем сприймати свiт? Ти взагалi, Бережане, уявля?ш, чим  платить
поет за один лише спогад про ту дiвчину, яку любив i недолюбив, бо  щезала
моя Дарка в сибiрських пущах у сорок сьомому. Ти, мой, не дуже  менi  вiр,
не каже поет правди у сво?х вiршах, що нiбито вона щезла, як повiтруля,  i
стих ?? голос. Це, брат, лiрика... це так тiльки у вiршi, а в плинi  кровi
живуть iншi слова з переказiв мо?х  знайомих,  що  вцiлiли  в  сибiрах,  з
фрагментiв листiв, з кiлькох  куплетiв  спiванки-хронiки,  що  вилетiли  з
тайги, як обпаленi  морозом  голуби...  слова,  чу?ш,  про  те,  що  Дарка
повiсилася пiсля того, коли три конво?ри зiрвали з  не?  одежину.  Голоднi
бруднi пси смердiли похоттю на увесь Сибiр,  а  вона,  Дарка  моя,  лежала
посеред лiсу й кликала мене... i кликала... i кликала.  I  зна?ш:  живе  у
мо?й кровi ?? крик, такий  виразний,  аж  страшно..А  я,  скурвий  син,  з
безпомiччя,  з  безхарактерностi  заливаю,  гашу  ??  крик  i  мо?  строфи
ненаписанi  горiлкою...  в  болото  сво?  строфи  втоптую,  в  багно,  щоб
захлинулися. - Плетун не випускав мо?х рамен з сво?х рук...  а  руки  його
костенiли, бралися тремтiнням, дрож передавалася менi, поет немовби влiзав
у мою душу  сво?м  тремтiнням,  очима,  що  сльозилися,  чорнотою  у  двох
повздовжних зморшках на лицi, посинiлими губами. Я опирався його напоровi,
мене лякала Плетунова напористiсть i  вiдкритiсть  (вiдкритiсть  уявлялася
менi, як поле, що потолочене копитами), а  може,  остерiгався  пiдслухача,
котрий мiг сидiти за сусiднiм столиком; а якщо по правдi, то в  мо?й  душi
не було мiсця для чужого болю: мав чи не мав я право жити у власнiй  душi,
як  у  теплiй  хатi,  обтуленiй  зусiбiч  загатою  (вiкна  були  закладенi
околотами супроти голосiв зi свiту й супроти вiтру  з  поля),  натопленiй,
осяянiй трiйцями, що пахли медом; панував у хатi затишок,  ро?лися  думки,
як бджоли, милувався з сво?ю жоною i виношував замисли нових полотен.
   Нащо менi була чужа бiда?
   Плетун помiтив мiй супротив, бо враз  охляв,  поклав  руки  на  стiл  i
згiрдливо похитав головою. Довге волосся впало на лице.
   - Бо?шся мо?? вiдкритостi, правди  мо??  гiрко?  бо?шся,  так!  Бо?шся,
любчику, мене пiзнати таким, яким я ? насправдi? Лiпше тобi зi мною,  коли
я фальшивий. Безпечнiше? А що - резон. Нащо людинi у наш  небезпечний  час
знати болi й та?мницi, чи, не дай Боже, щастя свого  приятеля.  Спокiйнiше
жити в невiданнi, правда? - Плетун урештi замовк, налiгши грудьми на стiл.
Дрiмав. Нi, згадував щось, морщив лоба. I таки  прийшло  забуте  на  ум  -
добув iз кишенi пласку пляшку, жадiбно припав до не?, аж  цокотiв  зубами.
Горiлка помогла, бо звiв на мене уже повеселiлi очi, нiби перед хвииною  й
не розхлюпувався iз них бiль i крик, i сказав спокiйно:
   - Взагалi, старий, усе дуже просто: займаюся лiтературною проституцi?ю.
В сiчнi складаю сумний вiршик на смерть Ленiна, в лютому друкую в обласнiй
газетi вiршований фейлетон,  в  якому  таврую  заокеанського  укра?нського
патрiота, який вижеброву? у землякiв долари на пам'ятник жертвам голоду  в
Укра?нi 1933 року. О, холера ясна, даю я  тому  патрiотовi  бобу,  бо  вiн
збира? центи i долари для того, щоб пропити... бо нiякого голоду не  було,
нiхто без хлiба не вмер. Усе це вигадки куркульськi. Ми  про  це  з  тобою
добре зна?мо, - i вiн по-змовницькому пiдморгнув. - Ну, а  в  березнi,  як
належиться, славлю в усiх виданнях радянських жiнок. У квiтнi  знову:  над
Ульяновськом, понад широкою Волгою зоря зiйшла ясна. У травнi -  вiрш  про
Перемогу. У вереснi... у вереснi всi  поети,  заплющивши  вiд  задоволення
очi, славлять возз'?днання 1939 року. У жовтнi  вихваляю  "Малу  землю"  i
"Цiлину" дорогого нашого Леонiда Iллiча. В листопадi,  звiсно,  революцiя,
боротьба, залп "Аврори", новий свiт i нова людина. В груднi  -  iменини  в
Нiни Федорiвни - рiдно? жiнки нашого Першого секретаря. Я для не? теж пишу
довгого вiрша...
   I так щороку.
   Щороку несу новенький, щойно  з  копита  вiршик  Нiнi  Федорiвнi.  Вона
сплеску? бiлими ручками й вигуку?: "Эх, какие милые стишки.  Я  их  берегу
для семейного музея", а сам Перший, старий червононосий п'яниця поблажливо
поплiску? мене по плечу, потiм дiста? пляшку вiрменського коньяку,  i  ми,
чу?ш, розпива?мо на рiвних, майже на "ти". Вiн диву?ться, звiдки я  черпаю
таку силу-силенну любовi до Нiни Федорiвни, до вождя, до  Першотравня,  до
Жовтнево? революцi?,  до  Дня  прикордонника  й  до  всiх  iнших  об'?ктiв
оспiвування, а я, чу?ш,  скромно  прикриваю  долонею  очi  i  зiтхаю,  що,
мовляв, не збагнеш душi поета... моя ж душа повна любовi, як копанка води.

   Боже мiй, яка облуда... Де ж та любов ночувала...  ночувала  ворона  на
вiльсi.

   Боже мiй, як менi баглося, Бережане, вхопити пляшку та  огрiти  нею  по
головi Першого, але я з пересторогою кивав пальцем на самого себе й лiз до
Першого цiлуватися; ми  цiлувалися,  як  сизi  голуби.  Я  мусив  цiлувати
совiцьку владу в задницю, бо вона вдавала, що забула про мо?  п'ять  рокiв
тюрми, якi я вiдсидiв чесно, й дозволила себе оспiвувати...

   Плетун помер раптово тут таки в пивничцi "Лис Микита":  висмоктав  ураз
пiвлiтру, заснув на "сво?му фотелi", в якому  завжди  любив  здрiмнути  на
правах постiйного вiдвiдувача, й  бiльше  не  прокинувся.  Ховали  його  з
помпою: була довжелезна вервечка  вiнкiв,  був  оркестр,  привезли  грудку
землi з Покуття, де  поет  народився.  Сам  Перший  промовляв  i  вихваляв
небiжчика за чесне служiння  партi?  i  народу.  На  надгробку  на  чорнiй
мармуровiй дошцi вирiзьбили його ж, поетовi-таки слова: "Помру я на посту,
оспiвуючи любов, i перо мо? не заржавi?..."

   Тепер приходять колеги на його могилу в рiчницi смертi, з жалостi чи iз
службового обов'язку кладуть в'язочку квiтiв, читають  епiтафiю,  що  теж,
власне, ? брехнею: не було в поета нiякого поста, у  газетних  вiршиках  i
вiршованих фейлетонах нiякi духовнi скарби вiн не стерiг, це була, так  би
мовити, "iдеологiчна зброя", яку  вiн  примусово  кував,  оплачуючи  право
ходити попiд руку  з  садовим  богом,  iз  Паном,  котрий  узимку  спав  у
дупластiй грушi, а весною вицiловував кожну яблуню, й  вони  рожевiли  вiд
його дотикiв.
   Осiннього дня я застав бiля його могили незнайому дiвчину: була дiвчина
висока, чорнява, у розпущених косах заплуталося струшене  першим  морозцем
хрещате ясенове листя. Вона принесла поетовi букетик пiзнiх  айстр;  квiти
палахкотiли на чорному мармурi, як жменя полум'я; од  цi??  жменьки  вогню
похмуре низьке склепiння цвинтарного дня ставало вищим i теплiшим.
   I шибнула менi в голову думка: слухайте, це прийшла до поета його перша
любов, оспiвана у вiршах й безслiдно втоплена у сибiрських дебрях...  була
й нема, i нема кому за ?? душу помолитися.  То,  певно,  вона  прийшла  до
нього за молитвою i за свiчечкою i ще, може, за тихим смутним  вiршем  про
?х перший поцiлунок?

   Я знав, що фантазую, дiвчина була реальною, як цей сплющений пiд  сiрим
склепiнням неба осiннiй день. А все ж я спитав:
   - _Ви любили цього поета?

   Вона круто повернулася до мене гострими грудьми (плащ майнув, як  чорне
крило) й сипнула iскрами розгнiваних очей.
   - За що його любити, пане? За бруднi пасквiлi на тих,  що  хотiли  волi
Укра?нi? Чи за оди Сталiну?
   Вона свердлила мене очиськами, а слова сво? немовби вiдкушувала зубами.
I була вона впевнена в сво?х судженнях.
   - Любити... не любити, то справа така,  -  я  чомусь  узявся  покiйного
поета боронити. - Були в нього  й  iншi  вiршi,  повнi  смутку,  любовi  i
надi?... вiн постiйно писав про дiвчину, яку колись любив.
   - То чого ж мусив себе зраджувати? - запитувала незнайомка.
   Що мав ?й вiдповiсти? Що iснують подолюки?
   - Таке життя... такi умови в суспiльствi. - Втiм, я не  мав  бажання  з
нею сперечатися. Та й  про  що  сперечатися?  Хiба  вона  не  мала  рацi?,
запитуючи на?вно: Пощо себе зраджувати?
   Я мало не скрикнув iз розпачу, що нахлинув на мене, як пекучий сiрчаний
дощ,  i  дiвчина,  певно,  помiтила  на  мо?му  лицi  гримасу   болю,   бо
посмiхнулася. Але не змилосердилася. Сказала:
   - Ви що, приятель цього трубадура? - показала пальчиком на могилу. - Ви
теж себе зраджували? Менi вас жаль,  пане.  Бо  не  знаю,  чи  вам  колись
принесуть на могилу букет айстр, як я оце принесла  Плетуновi...  принесла
як знак вдячностi за те, що вiн умер.
   Десь ударив грiм?
   Десь розчахнувся старий цвинтарний клен?
   Чи запалася поетова могила?
   Дiвчинi було байдуже, що б там не сталося, хай  би  навiть  розкололася
земля. Навiть не оглянулася. Пiшла. В чорному широкому плащi, в чорних  на
низеньких обцасиках чобiтках... чорне волосся куйовдив вiтер.
   Коли ж стихли ?? кроки в шумовинi опалого листя, я  запiзнiло  пожалiв,
що не кинув за нею знак хреста, як колись старi  люди  вiдхрещувалися  вiд
зло? сили. Правда, я не знав, чи дiвчина означала добро, чи навпаки - зло,
лихо, я тiльки знав, що не мала вона милосердя нi до мертвих, нi до живих.
Така собi максималiстська особа. На тобi, поете, квiтку за те, що ти вмер.
Нi бiльше, нi менше...
   А може, так i треба? Чому  вона  повинна  повестися  iнакше?  Хто  кому
забороня? зневажувати навiть мертвих? Хоч якщо  душа  м'яка  i  добра,  то
невже  для  заблуканого  поета  не  знайде  краплини  прощення,   свiчечки
маленько? полум'я?

   Чи мертвому багато треба?
   Я чомусь ждав, що дiвчина в  чорному  плащi  повернеться  i  промовить:
каюся. Скорий суд - неправий суд; та й на  цьому  судилищi  не  було  дано
слово поетовi, щоб оборонявся, щоб прочитав вiрш про садового бога, з яким
ходив помiж яблунями попiд руку, й про Дарку, яку нiяк не мiг  докликатися
з сибiрсько? глушини.

   Не мiг докликатися колись...
   А нинi, прибравши образ дiвчини у чорному плащi, ?? душа  приблукала  з
далеко? далини.
   То це був ?? суд над поетом?
   Свят! Свят!
   Сутенiло на цвинтарi; на чорному мармурi догоряли айстри, i я боявся до
них доторкнутися, щоб не обпекли.

   3
   Коли я хотiв вiдпочити душею, втекти вiд щоденного дрiб'язку й  начебто
серйозних  "творчих  задумiв",  тодi  вiшав  на  дверях  майстернi  кусень
картону, написавши на ньому: "Мене сьогоднi у Львовi нема".  Це  означало,
що нiхто нi з друзiв, нi будь-яке начальство, навiть рiдна дружина не мали
права мене турбувати. Хтось на тому картонi дотепно  дописав  фломастером:
"Його не тiльки нема вдома, його нема в цiлому свiтi".
   Нiхто, звичайно, не допитувався, що таке  "та?мниче"  i  "надгенiальне"
вимальову? художник Бережан,  окрiм,  може,  рiдно?  жiнки,  такi  картони
появлялися на дверях багатьох  майстерень  задовго  до  мого  напису,  всi
знали, що в "забороненi" днi дехто з мистцiв приводив у майстернi гостя iз
Ки?ва, з Мiнiстерства, який ма? вплив на закупiвлю картин; навiдувався  до
майстерень також сам Перший з обкому, який любив  "по-простому"  випити  й
закусити, й  любив,  щоправда,  поговорити  про  живопис,  котрий  знав  i
колекцiонував. Були в "забороненi" днi скандали: рiдна жiнка  котрогось  з
наших колег ловила на "гарячому" незнайому молоду особу...

   Оповiдаю це зовсiм не для того, щоб обмовити cвo?x колег,  я  так  само
грiшний, як i вони, замолоду й у мене були "незаконнi натурщицi",  були  й
дотепер трапляються начальницькi  пиятики,  й  тодi  моя  майстерня  цiлий
мiсяць смердiла часником i цибулею, бо Перший любив "натуральну"  закуску.
Та попри все, находили на мене направду такi днi... вони  находили  iнколи
щомiсяця, iнколи раз на квартал, а бувало, що й цiлий рiк не прилiтала  до
мене маленька пташка-малинiвка, не сiдала на мольберт  й  не  вищебечувала
цiлком по-людському: "Хiба ти забув про мене... про мене й  про  той  свiт
непомiтний i тихий, що пливе мимо тебе, а  ти  не  бачиш  його  краси,  не
гойда?шся на його тихих водах? I тобi не шкода кожного втраченого дня?"
   Пташку на мольбертi вигадала моя дружина, звiдки ж бо у гуркотливому  й
задимленому мiстi появилося б маленьке чудо в малиновому  пiрцi,  а  проте
менi хотiлося вiрити, що в "тi" днi, коли я вiшав на дверях шмат картону й
зникав iз цiлого свiту, малинiвка таки до мене прилiтала. Яким чином...  у
яку шпарину вона проникала на мо? пiддашшя... може, вилiтала з мо??  уяви,
але досить того, що вона сидiла на мольбертi i пильно спостерiгала,  як  я
видушував iз тюбикiв на палiтру свiжi фарби,  знаходив  на  стелажi  серед
стосiв сво?х полотен невеликий - сорок на тридцять - картон  й  брався  до
роботи. Власне, картина, що називалася  "День,  який  я  пiдглянув",  була
начебто готовою, але я залюбки хапався за пензель,  i  вiн,  мiй  пензель,
щоразу вторгався в  день,  який  я  пiдглянув,  -  i  роботи  завжди  йому
вистачало.
   Я мав враження, що буду працювати над картиною цiле життя;  цiле  життя
буду вдивлятися в густi, але прошитi наскрiзь сонцем заростi малини, серед
яко? на  передньому  планi  з-помiж  кущiв  визира?  несмiливо  малюсiньке
гнiздо. Очевидно, в iншу погоду малинове листя повнiстю заслоню? гнiздечко
вiд цiкавого ока, i нiхто, отже, не зна?, чи  ?  у  ньому  писклята  а  чи
пташка ще висиджу? я?чка; на картонi вi? легкий вiтер - i листя трiпоче, i
хиляться срiблястi малиновi стовбурцi, i сонце  омива?  теплом  i  свiтлом
ковчежок  гнiзда,  i  кожний  рiзьблений  листочок,  бадилинку,  i  навiть
кропива, що любить сутiнь, повернулася до сонця жалистим лицем. Вiтер,  що
вi? iз заходу, то гасить червонi ягiдки малини, прикрива?  ?х  листям,  то
раптом вiдслоню? ?х на кожному кущi... i  вже  малинник,  як  нiчне  небо,
свiтиться червоними зiрочками, на кожному стовбурцi ярiють достиглi ягоди,
на яких, борячись iз вiтром i трiпочучи  крильцями,  тут  i  там  працюють
бджоли; а на висохлiй високiй бадилинi, що стирчить понад кущами,  поважно
розпустив  крила  жовтий  метелик,  звичайна  капустянка.  Я  радiв  цьому
метелику, його  чистiй  жовтизнi,  як  i  коричневому  кольоровi  засохло?
бадилини, менi баглося, щоб на картинi вiтер  розгойдував  вiд  берега  до
берега цiле плинище i буяння кольорiв, щоб плавилося срiбло  iз  червiнню,
зелене iз золотим, буре щоб переходило в бiле, щоб усе разом, як  бува?  у
натурi, перемiшалося i злютувалося... i водночас щоб нiчого не пропадало в
масi, щоб усе залишалося одиничним,  щоб  нiяка  стебелина,  листок,  руда
вiльхова сережка, що погойдувалася поруч iз китицею  калини,  не  втрачали
свою виразнiсть. Я прагнув, щоб  iз  мо??  картини  вiяло  солодким  духом
достиглих ягiд, щоб пахла терпко кропива, щоб нагрiта сонцем земля  дихала
легким туманцем; я хотiв,  щоб  моя  невелика  картина  вмiщувала  у  собi
всесвiт - простий, доступний, знайомий з дитинства, в  який  можеш  зайти,
сiсти вiдпочити  або  ж  навпаки  -  натрудити  мозок  думками  про  марну
су?тнiсть життя, про вiчний колообiг свiту, бо... бо  он  виглядало  з-пiд
листя крихiтне гнiздечко, а в тому ж гнiздi або ж я?чка, або ж пискля, або
ж чубиться самець iз самичкою.
   Свiт наш простий, i свiт наш зата?ний у тисячi та?мниць, i хто зна?, чи
варто до всiх та?мниць добирати ключi. Може, досить лягти на купу  старого
хмизу в малиннику на пагорбi за мо?ю хатою в селi, пiддатися його,  свiту,
чарам, i тодi вiдкри?ться тобi  гнiздо  малинiвки,  i  заграють  на  сонцi
кольори, i запахнуть усi достиглi ягоди разом iз  розпареною  кропивою,  i
побачиш, як тонко Бог вирiзьбив малиновий  лист,  i  як  "сонечко",  немов
вертолiт, злiта? з твого пальця, а руда мурашва сну? уверх i вниз по  всiх
стовбурцях, квапиться кудись помiж хабаззям -  i  нiчого  тобi  бiльше  не
треба, окрiм цього спокою душевного, оцi?? скромно? краси, мудрого миру, в
якому для кожного ? мiсце, ? робота, ? життя.
   Колись я вперше подiбне пережив, побачене й  осмислене  мене  потрясло;
колись я ненароком заглянув у вiкно свiтове, за яким гойдалося гнiздечко з
одним яйцем, схожим на велику зеленкувату краплю. Кожно?  миттi  гнiздечко
могло перехилитися i яйце могло  викотитися  i  розбитися,  але  цього  не
сталося, все в мiру було виважено - i вiтер, i  будова  гнiзда,  i  навiть
яйце не могло бути анi бiльшим, анi меншим.

   То невже я тодi торкнувся свiтово? гармонi??
   Хто мiг вiдповiсти на це питання? Зрештою, я  не  очiкував  вiд  когось
вiдповiдi, я шукав ?? сам у собi - i безлiч разiв знову й  знову  припадав
до свого малювання, що називалося "День, який я пiдглянув".
   Чи це була моя найкраща робота? Очевидно, нi. Критики знайшли б  у  нiй
певнi вади, а найперше  -  перевантаження  деталями,  що  заважало,  може,
зосередженню  думки,  але  свiй  "День..."  я  любив,   менi   нiколи   не
надокучувало його допрацьовувати - щось змiнювати, а  щось  додавати,  там
пригасити колiр, а там - пiдпалити; нi, нi, це не було тупцювання на мiсцi
чи копирсання в самому  собi,  це  було,  може,  сходження  углиб  натури,
пiзнання i ?днання з нею.
   Моя дружина, якось розглядаючи картину, попросила:
   - Слухай-но, Василику, я не можу оцiнити, що ти намалював, може, це  ще
не шедевр... може, взагалi мазанина. Або й  щось  направду  путн?,  яке  i
через сто рокiв буде хвилювати людей i буде примушувати ?х розмишляти... i
люди прийдешнi теж побачать, як  вiтер  вi?  у  малиннику  й  вигойду?  на
стовбурцi гнiздо. Я  б  тебе  попросила,  щоб  цю  рiч  нiкому,  навiть  у
престижнi музе?, не продавав... не варто, очевидно, показувати ?? також на
виставках.  Бо  навiщо?  Щоб  начальство  скривилося...   щоб   "передовi"
вiдвiдувачi писали у книжцi вiдгукiв сво?  обурливi  оцiнки.  Мовляв,  той
митець ?де на БАМ, щоб оспiвати геройський труд, той  спiва?  пеан  дружбi
радянських республiк,  той  славить  партiю,  той  поповню?  ленiнiану.  А
якийсь, вибачайте, Бережан залiз у корчi.  Чи  не  смiшно?  Тому  я  раджу
пiдiбрати добру раму, принести "День" додому й повiсити у  нашiй  спальнi.
Добре?
   Й Дарка цмокнула мене  у  руку,  зазираючи  при  цьому  у  вiчi;  я  аж
схвилювався вiд цього  поцiлунку:  колись  у  мо?му  селi  цiлували  жiнки
чоловiкiв у руки лише з велико? пошани.
   Я, правда, таки збирався жiнку послухати... збирався  -  день,  другий,
мiсяць, поки не  забув  про  обiцянку  й  про  поцiлунок;  поки  котрогось
надвечiр'я до майстернi не  постукав  сам  Володимир  Iванович  Подолюк  -
обкомiвський куратор вiд мистецтва. Нiчого надзвичайного у його вiдвiдинах
не було, вiн мав звичку приходити в нашi  майстернi  для  "ознайомлення  i
керiвництва творчим процесом", а точнiше  -  для  контролю  за  творчiстю.
Подолюк i всi, якi за ним стояли, вищi й нижчi ?фрейтори боялися,  щоб  ми
нишком  не  малювали  чогось  такого...  такого,  що   випада?   з   рамок
соцiалiстичного реалiзму.
   Усмiхнений, як завжди у бездоганно випрасуваному костюмi, у невиразного
кольору краватцi, з червоним значком Ленiна на лацканi, вiн  правою  рукою
вiтався, а лiвою раз-по-раз прилизував майже зовсiм лису голову. Очi  його
з-пiд скелець масивних окулярiв стрiляли тобi в лице пiдозрiло, пильно,  й
коли Подолюк довго зупиняв свiй окулярний обстрiл на тобi,  то  здавалося,
що вiн пронизу? тебе наскрiзь.
   - Ну-ну, - казав Подолюк, - давно я не був... що  тут  поробля?те?  Чи,
може, не радi гостевi,  га?  -  Вiн  ввiчливо  смi?ться,  показуючи  рядок
бездоганно бiлих зубiв; вiн умiв смiятися зубами.
   А проте я по-дружньому беру його за вузькi плечi,  мало  не  обiймаю  i
воджу його по майстернi, i показую зо  два  десятки  картонiв,  привезених
мною з Гуцульщини; я цими роботами,  якщо  по  правдi,  тiшуся,  нема  там
гуцульського етнографiзму, красивостi, зате ? гуцульськi "роботи та днi" у
гiрському колгоспi: ? полонина i нiчна ватра, ? будова хати,  ?  показовий
Палац культури в оточеннi смерек, ? старосвiтське  розпилювання  дощок  на
трачцi, ? на цвинтарi сивий грабар, що оперся на рискаль, а за грабарем  -
могили та могили, якi вiн насипав за життя, ?  пiдхмелений  лiсоруб,  який
дрiма?, сидячи  пiд  облупленою,  як  стара  ?врейська  корчма,  сiльською
"Берiзкою", ? церковця з похиленим хрестом на банi, i ? вуйна Параска,  що
сидить за ткацьким верстатом, ? дiти,  що  купають  коней  у  Черемошi,  ?
голова колгоспу -  владний  лобатий  чолов'яга,  який  сидить  за  столом,
поклавши важкi п'ясту-ки на столешницю, i ? там гойна  молодичка,  бiлява,
зеленоока вiдьма, в яку закохане - це я знаю точно - все  чоловiцтво  села
(i менi зда?ться, що теж перебуваю серед того чоловiцтва).
   Я так i признався Подолюковi, щоб його трохи розвеселити.
   - Чи вам про дурницi думати, про любасок iз Гуцульщини, коли наступають
на  вас  непри?мностi?  -  Вiн  не  договорив,  навмисне  розтягував  собi
задоволення; солодко було йому спостерiгати за мною. Булькатi його окуляри
фiксували, певно, мiй стривожений погляд i раптово  зблiдле  обличчя;  вiн
тiшився, що я поступово, як утопленик водою, наливався непевнiстю, i в цiй
непевностi, як у  калабанi  застояно?  зелено?  води,  я  переставав  бути
мистцем, на дно баюри втоптувалося мо?  iм'я;  у  непевностi  я  почувався
винним без вини, як в'язень перед енкаведистами.

   Нi, мо? новi роботи  Подолюка  сьогоднi  не  цiкавили,  вiн  прийшов  з
непри?мною звiсткою, це було вiдразу видно з його усмiхнених зубiв.
   Я безпорадно оглянувся; я мимоволi зиркнув на полущений образ Христа на
старiй iконi, що висiла в кутку на стiнi, й подумав: "Боже, де ти  на  цiй
земнiй юдолi набира?ш цiлi копи непри?мностей, якi обсiдають нас?  Кожного
дня кожному,  кому  тiльки  не  заманеться,  мистця  можна  звинуватити  в
пристрастi до нацiонального, що, зрозумiла рiч, сусiду? iз  нацiоналiзмом,
у формалiзмi, втечi вiд сучасностi,  в  прихованому  небажаннi  оспiвувати
радянську дiйснiсть, в потягу до патрiархальщини.
   О, тяжкi грiхи нашi.
   Подолюк мав при?мнiсть вiд того, що нанизував, як коралi на нитку, нашi
вольнi?, як  кажуть,  i  невольнi?  прогрiшення.  То  викличе  в  обком  й
поспiвчува?, що вчора на засiданнi бюро обкому негативно  прозвучало  ваше
прiзвище: зазна?теся, майстре, не бува?те в колгоспах,  на  заводах,  нема
портретiв передовикiв; то конфiденцiально повiдомить, що ? сигнал: Бережан
захоплю?ться iконами й навiть малю? iх для  продажу.  Що,  це  не  правда?
Нiхто й не стверджу?, що це правда. Але сигнал ? сигналом. А хiба  на  цей
раз теж не пiдтвердите сигнал,  що  ви  десь-колись  нарiкали  на  обласне
начальство,  яке  нiбито  спецiально  зволiка?   з   будiвництвом   нового
примiщення Музею... нiбито, хе-хе, партiйне начальство спецiально  очiку?,
щоб  коштовнi  iкони,  що  зберiгаються  у  непристосованому   примiщеннi,
зiпсувалися вiд  вологостi.  Невже  ви,  Василю  Васильовичу,  запiдозрили
партiю в недбалому ставленнi до нацiональних скарбiв, хоч... хоч ще  треба
довести, чи iкона в комунiстичному суспiльствi матиме естетичну  вартiсть.
Що, ви не так сказали? Перекрутили вашi слова? Але ж  диму  без  вогню  не
бува?. Пам'ятаю, якi блискавки ви кидали з приводу  пiдпалу  бiблiотеки  у
Ки?вi... були, були там далекосяжнi натяки. Та це я так, до слова, щоб  ви
пам'ятали, щоб  остерiгалися.  Народ,  зна?те,  заздрiсний,  злий,  а  ви,
товаришу професор, на виднотi.
   Iншого разу Володимир Iванович пiзно ввечерi потелефону?, що так i так,
сьогоднi на виставцi "Люди й час" у Карпатськiй галере? в  книзi  вiдгукiв
прочитав не вельми при?мну  оцiнку  вашого  триптиху  "Бойкiвщина,  яку  я
люблю". Пенсiонер, зда?ться, на прiзвище Гордi?ць, людина заслужена, пише,
що на ваших картинах забагато похмуростi, мало там  вiдчува?ться  радостi.
Художник (вiд слова "худо" - ха-ха), пише пенсiонер,  виносить  на  перший
план стару бойкiвську хату, оборiг, лавку  бiля  перелазу.  Далi  -  бiлий
кiнь, що пасеться. На другiй же  частинi  триптиха  -  косовиця...  Косять
бiднi  бойки  траву  вручну.  А  на  третiй  частинi...  Хiба  це  сучасне
бойкiвське село, хiба так працюють нашi горянi??  -  запиту?  вас,  Василю
Васильовичу, шановний пенсiонер, i вiн ма? рацiю... так, ма?, бо те саме я
вам говорив на засiданнi виставкому. Хiба я вас не  попереджав:  збiдню?те
сучаснiсть. Де телеантени на дахах,  де  лампочка  Iллiча,  де  на  вулицi
сiльськогосподарська машинерiя? Нема нiяких ознак того, що Бойкiвщина живе
в достатку. Хоч би "Москвича" якого намалював, що забрiв  на  подвiр'я,  -
була 6 значуща деталь. А так виходить, що дуже  смутно  живеться  нинi  на
Бойкiвщинi, художник нiбито навмисне нагнiта?  похмурiсть.  "Треба,  отже,
спитати з художника, з того Бережана, - пише пенсiонер, - чом вiн  зводить
наклеп на радянську дiйснiсть. I притягти його до вiдповiдальностi".
   Аякже, до вiдповiдальностi. - Але ж бо я малюю... малюю так, як хочу! -
вибухаю я без остороги.
   - Нiби я не розумiю  тонко?  натури  мистця,  -  стелиться,  струмиться
?лейно усмiхнений зубатий голос Подолюка. - Тiльки ви  триптих  намалювали
не для себе, а виставили його в галере?. I тим самим почали розмову  а  чи
суперечку з масами. Що, нi? I хтось iз маси, рядовий трудящий,  стверджу?:
це ? очорнення радянсько? дiйсностi. I ма? на це право.
   - Я теж маю право... - ще намагаюся себе виправдати. -  Ну-ну,  -  далi
стелить у трубцi м'яко товариш Подолюк. -
   Мiнкульт теж ма? право вибору  пiсля  виставки.  В  кого  купить,  кому
-вiдмовить.

   I ти вже зна?ш, що на тво?й картинi поставлений хрест.
   Й лихо в тому, що тiнь вiд хреста пада? на всю твою творчiсть, на  тво?
право вiльно творити... бодай вiдносно вiльно.
   Тебе розбира? лють.
   Тобi хочеться жбурнути телефонну трубку  у  видовжене  кiнське  обличчя
товариша Подолюка; тебе однак стриму? його перестерiгаюче  "ну-ну",  й  ти
кладеш трубку на важелi делiкатно i тихо.
   I ненавидиш себе за це.
   Третього разу Подолюк зустрiне тебе на вулицi й бере "бика за роги":

   - Це правда, Василю Васильовичу, що у сорок восьмому  вас  викурили  зi
схрону пiд Коломи?ю? У Шепарiвському, зда?ться, лiсi? Ви, як  стало  тепер
вiдомо, спiвпрацювали в референтурi окружного проводу  ОУН?  -  Ти  нiмi?ш
спочатку вiд "несподiвано?" новини, потiм -  за?ка?шся  вiд  обурення.  Ти
готов... Нi, ти, чоловiче, до нiчого не готовий. Ти сто?ш, немов обгорiлий
пень, сто?ш, як злочинець, що вже засуджений до розстрiлу.
   - Хiба я стократ не перевiрений? - врештi  приходжу  до  свiдомостi.  -
Якась свiжа напасть. Ох, життя наше...
   - Перевiрений то перевiрений, - прилизу? свою лисину товариш Подолюк, -
але... Анонiм щось зна? про вас таке, до чого не  змогли  докопатися  нашi
органи. Диму без вогню не бува? - я це завжди повторюю i маю рацiю.  Втiм,
не сушiть собi голови... - Вiн пода? суху й тонку, як дощина, руку  i  йде
геть, певно,  страшенно  задоволений  собою.  Вiн  сво?  зробив,  посiявши
непевнiсть, а ти вже доведи, якщо можеш, що ти не верблюд.
   -  Хiба  верблюди,  Володимире  Iвановичу,  бродять  на  Гуцульщинi   й
задивляються на таких ось чарiвниць, -  кивнув  я  на  портрет  зеленооко?
гуцулки. Вiн не зрозумiв, при чому тут  верблюди,  але  я  й  не  збирався
роз'яснювати, що в думках  пов'язав  сьогоднiшн?  з  минулим.  -  Стосовно
непри?мностей, то вони для того i ?, щоб ?х пережити. То що сталося?

   Подолюк мовчав; ходив  по  майстернi  колами;  зiр  його  зупинявся  на
розставлених  картонах,  привезених  iз  Гуцульщини,  iнколи   ковзав   по
стелажах, потiм раптом кидався по закутках. Тепер Подолюк  був  схожий  на
великого  павука,  що  обсотував  мене  павутиною;  я  буквально   фiзично
вiдчував, як павутиння залiплювало менi рот, очi, вуха.
   Я задихався.
   - Вашою справою займаються органи на Дзержинського. На цей  раз  цiлком
серйозно, - сказав вiн i примружено з-пiд окулярiв поглянув на мене.
   - Займаються... органи? Мною? - спитав я.  Вдавав  здивованого,  навiть
байдужого. Та це була неправда; я вiдчував, як непри?мний холодок побiг по
спинi. Серце кинулося в бiг. Слово "органи" здавна ма? у мене  свiй  знак,
свiй зловiсний малюнок: густо загратоване вiкно.
   - Так, i вами теж, - ствердив  Подолюк.  -  Бiльше,  однак,  займаються
Олексою Степанюком, якому ви давали  рекомендацiю  для  вступу  до  Спiлки
художникiв. Було таке? - допитувався Подолюк.
   Я мовчав; я обдумував ситуацiю, менi не  хотiлося  сказати  навпростець
"так" чи "нi"; я зловив себе на пiдленькiй думцi  (звiдкись  надпливла  ця
думка,  виповзла  з  щурячо?   нори):   "Даремно   я   колись   зв'язався,
потоваришував навiть з Олексою  Степанюком,  старою  людиною,  яка  багато
пережила. Чом не був вибiрливим, шукаючи  собi  приятелiв?".  На  цьому  я
наступив думцi, як щуревi на хвiст i назад запакував ?? у нору. Залишилася
в душi гiркота, незадоволення собою.

   - Справдi я давав Степанюку рекомендацiю,  -  вiдповiв  я  навпростець,
радiючи з себе. - Вiн чудовий медаль?р.  За  одну  тiльки  серiю  медалей,
присвячених героям  Громадянсько?  вiйни,  його  варто  було  прийняти  до
Спiлки. Я так i писав у рекомендацi?...  i  тiшуся,  що  у  Ки?вi  на  не?
зважили.
   Подолюк хитнув докiрливо головою. Зiтхнув:
   - Ну-ну, я мав вас, Василю Васильовичу, за розумнiшого, принаймнi -  за
обережнiшого, - промовив вiн спроквола.  Пiдступив  до  стелажа  i,  мовби
забувши про нашу розмову, довго перебирав картини, деякi витягав iз стоса,
прислоняв до стiни,  вибираючи  освiтлення,  й  вистоював  перед  ними  по
декiлька хвилин. Коли йому потрапив на очi "День, який  я  пiдглянув",  то
тричi жбурляв у мене зирки окулярiв, вимагаючи чи то пояснення, чи,  може,
жадаючи висловити захоплення. Одначе  мовчав  i...  мовчки  врештi  поклав
картон на мiсце. Менi, по правдi, була байдужа його думка  про  "День",  я
навiть ще не перейнявся пересторогою, що над картиною зависла небезпека; я
не думав про якусь свою картину, вдалу, чи не дуже, тепер це  значення  не
мало, ма? значення лише факт, що Степанюком знову зацiкавилися органи.
   Я сказав би неправду, коли б почав  виправдовуватися,  шукаючи  якогось
виходу: адже я знав, що органи зацiкавилися Степанюком ще у сорок п'ятому,
тодi ж його було арештовано, й вiн повернувся до Львова тiльки в п'ятдесят
сьомому. За що його було засуджено? Чи я  цим  цiкавився?  _Чи  нiкому  не
вiдомо, що  в  сороковi  роки  кожен  мiг  бути  арештований,  засуджений,
розстрiляний, замордований або ж виселений на Сибiр? Хiба не так трапилося
з директором мо?? сiльсько? школи Северином Петровичем Гайдашем?

   Признаюся по щиростi: я полюбив Степанюка з першого знайомства. М'який,
несмiливий i через те, певно,  мовчазний,  вiн  був  трохи  безпорадним  у
нашому  жорстокому  свiтi;  навiть  колись   я   сумнiвався   (й   дотепер
сумнiваюся), що вiн направду чимсь завинив  перед  "державою  i  народом",
перед слiдчими й  суддями,  якi  запроторили  його  на  Колиму;  я  колись
навпростець спитав, певно, трохи нетактовно, звiдки вiн, такий тендiтний з
вигляду, хирлявий, черпав силу для каторжно? працi на  колимських  шахтах.
Степанюк, пощипуючи звично рудi вуса, вiдповiв, смiючись:

   - Ми, очевидячки, не зна?мо остаточно,  i  добре,  що  не  зна?мо,  яку
крiпость... яку мiру сили  фiзично?  i  духовно?  вiдпустив  нам  Господь.
Та?мниця з та?мниць. Я бачив на Пiвночi, коли,  здавалось  би,  сталевi  й
мужнi розтрiскувалися на друзки й гинули. Iншi згорали,  як  свiчки.  А  я
димiв собi поволi, бо вдома очiкувала мене майбутня дружина  з  майбутнiми
дiтьми.
   I вiн знову засмiявся.
   Справдi, Олекса Степанюк оженився вже пiсля звiльнення з Колими.  Паннi
Стефi,  двадцятирiчнiй  дiвчинi,  що  успадкувала  по  родичах  будинок  у
Винниках коло  Львова,  Степанюк  сподобався  не  тiльки  завдяки  м'якому
характеру, рудуватому козацькому вусовi, а й статечним  поводженням:  умiв
кланятися ввiчливо,  умiв  цiлувати  жiнкам  руки,  умiв  вести  "свiтську
бесiду".
   Вiн мав рацiю, коли жартував, що  вдома  очiкувала  на  нього  майбутня
дружина з ненародженими дiтьми. Його Стефа була жiнкою плодовитою:  щороку
народжувала йому то доньку, то сина, а якогось разу -  близнят.  Iнший  на
його мiсцi посилав би жiнку на пiдпiльнi аборти, а  вiн  тiльки  пригортав
пухленьку Стефцю до себе й, вицiловуючи ?й "руцi", жартував:
   - Ми з Стефою лише розсмакували, що то значить  любов.  Правда,  жiнко?
Крiм того, не забувайте, мосцiпанове, що я iз сорок п'ятого  по  п'ятдесят
сьомий спав на нарах i жiнки менi тiльки снилися.
   Я iнколи з сво?ю  "половиною"  бував  у  Степанюкiв.  На  подвiр'?,  що
заросло пахучим рум'янком - марунькою, у занехаяному  садку,  в  Олексинiй
майстернi, в кухнi  панi  Стефи  -  скрiзь  можна  було  побачити  то  ряд
череватих на цiле вiдро голубцiв  ще  "австрiйсько?"  роботи  горшкiв,  то
рiзьбленi уламки церковних хрестiв, то пiд пiддашшям  височiла  цiла  купа
старих меблiв бозна-якого вiку i якого  стилю,  то  якiсь  колеса,  жорна,
терлицi, точила, кованi заденки багацьких возiв та рiзного iншого  скарбу,
який був  "конче  потрiбний"  пановi  господарю.  Дивно,  що  ватага  його
дiтлахiв - бiльшi й меншi - почувалися серед цього, здавалось  би,  хаосу,
цiлком вiльно, й найцiкавiше - нiчого не нищили й не виносили  на  вулицю,
?х  татусь,  бувало,  хвалився:  Я  створив  ?м  на  подвiр'?  та  в  хатi
мiкроклiмат, у якому зароджу?ться талант.
   Не знаю, що виросте, якi таланти проклюються в  його  нащадкiв,  одначе
сам Олекса Степанюк був  майстром  на  всi  руки:  захоплювався  художньою
фотографi?ю, займався  живописом,  показав  себе  талановитим  медаль?ром,
залюбки лiпив червоних теракотових чортикiв, бабусь iз козами, веселi типи
пiдгiрян. Степанюкова "дрiбнота", як вiн називав свою теракоту, незважаючи
на високi цiни,  в  художньому  салонi  вiдразу  розкуповувана,  з  цього,
власне, художник i жив. Його  можна  було  осуджувати  за  те,  що  марну?
талант, розмiню? на дрiбнички, що пробу? себе в рiзних видах мистецтва,  i
його за це таки шпетили, а вiн, як звичайно,  посмикував  вус  i  розводив
руками:
   - Здаюся, -  казав,  -  панове-товаришi.  Певно,  ма?те  рацiю.  Але  я
такий... я не можу робити щось одне, мене вабить спробувати й те, i се,  й
iнше. Такi руки маю хол?рськi.  -  I  вiн  показував  широкi,  як  лопати,
долонi, пообтовченi пальцi.  -  Ще  до  того,  панове-товаришi,  душу  маю
скривджену: сидiла вона довго в кримiналi, а тепер хоче лiтати. Чи,  може,
в радянського художника душi нема? - закiнчував Степанюк iронiчно.
   I йому на деякий час давали спокiй; його спокiй був iлюзорний, поки  не
вступив  до  Спiлки  художникiв  Укра?ни,  поки  його  медалi  не  здобули
всесоюзне визнання, поки хтось не нашкрябав анонiмку, що...
   - В чому, власне, Степанюка звинувачують? - спитав я Подолюка. -  Знову
хтось наклепав.
   - Не наклепав, Василю Васильовичу, - поправив мене Подолюк, - а написав
куди слiд правду.
   - За ту "правду", за давню свою  вину  Степанюк  спокутував  на  Колимi
сповна, - намагався я пом'якшити офiцiйний тон Подолюка.  -  Ну,  працював
чоловiк за окупацi? фотографом у тутешнiй  укра?нськiй  газетi.  Мусив  же
заробляти якось на хлiб, чи як кажете? Хiба його минуле,  його  молодiсть,
ну, його давня вина негативно вплива? - скажемо  так  -  на  його  нинiшню
творчiсть? Не може художник вiдповiдати за те, що вiн, малим будучи, пiсяв
у штани. - Я давно мав охоту посперечатися з Подолюком. Дотепер  я  або  ж
погоджувався з ним про людське око, або  просто  мовчав.  Сьогоднi  настав
час, коли мовчання урвалося.

   - Я розумiю ваш пафос, Василю Васильовичу, - Подолюк криво посмiхнувся.
- Для того й прийшов у майстерню,  щоб  пафос  трохи  притрусити  попелом.
Боронячи чи виправдовуючи Степанюка, ви фактично бороните себе.  Що,  хiба
нi? Адже вiдомо, й пишеться про це в анонiмцi, що ви з Степанюком  близькi
друзi, бува?те у нього вдома. Власне ви пiдкинули йому iдею створити також
серiю медальйонiв - укра?нських гетьманiв. Ну й ви,  звiсно,  проштовхнули
його до Спiлки. - Подолюк знову ходив по майстернi колами; вiн знову, щось
пригадавши, зупинився бiля стелажа й довго зблискував окулярами  над  мо?м
"Днем, який я пiдглянув".

   - Я й не пiдозрював, Василю Васильовичу,  -  промовив  вiн  потеплiлим,
неначе змащеним маслом голосом, - що ви щось подiбне малю?те.  Багато  тут
вiтру, експресi?, буяння... i тишi. Дивне по?днання: вiтер i тиша.

   Я зрозумiв, що картина йому сподобалася. В мене заскiмлило серце: помiж
нашим братом художником  говорилося,  що,  мовляв,  Подолюк  нишпорить  по
майстернях i вибира? "собi в дарунок" картини. I мусять хлопцi дарувати. А
що вдi?ш? Щоправда, в мене Володимир Iванович  до  сього  часу  нiчого  не
випрошував. Невже похвала мо?му "Дню" означа? "дай"?
   Однак я не мав намiру розлучатися  з  картиною,  надто  вона  для  мене
дорога, багато в нiй мо?? душi, роздумiв i шукань. Я  вдав,  що  не  почув
похвали, обережно взяв iз його рук картон i поклав на верхню полицю.
   - Не пiдозрiвав я також, Василю Васильовичу, що  ви...  ну,  як  би  це
полегше сказати, живете подвiйним а чи й  потрiйним  життям.  Однi  ви  на
виставках,  на  зборах,  так  сказати  -  на  людях,  iншi  _ви  в   сво?й
майстернi... iнший у вас немовби пензель. А ще ви  iнакший,  я  певний,  у
довiрливих бесiдах iз Степанюком, - продовжував Подолюк у тому ж дусi.
   - Хiба ви не здогадувалися, що кожний справжнiй мистець  не  може  бути
однозначним... не може бути, як обтесаний стовп. Мистець - рiзний.  Колись
один мiй учитель казав: Художник не може бути дубом,  який  родить  тiльки
жолудi. Мистець - це райське дерево в  людському  саду,  на  деревi  цьому
приживлено безлiч прищепiв... i тому вiн цвiте рiзними барвами, тому  його
плоди теж неоднаковi, бо цвiтiння i заплiднення  -  це  шукання,  сумнiви,
борiння.
   - Почекайте, - пiдняв руку Подолюк. - Красиво говорите й... лл?те  воду
на мiй млин. Якщо художник не цiлiсний, я маю на увазi Степанюка, якщо вiн
хита?ться то вправо, то влiво, якщо душа в нього двояка i трояка, то чи це
не означа?, що  в  металi  його  медальйонiв  прихована  ?дь  фашистського
прихвосня, який не просто,  нi,  не  просто  "заробляв  на  хлiб",  як  ви
твердите, в  тутешнiй  укра?нськiй  газетцi  безневинними  фотографiйками.
Ма?мо неспростовнi докази... це  _вже  вiдповiдно  перевiрено,  що  влiтку
сорок першого року Степанюк ?здив чи не  по  всiх  тюрмах  захiдних  наших
областей...  так,  спецiально  ?здив  до  Станiслава,  Стрия,   Дрогобича,
Золочева й фотографував гори трупiв замордованих в'язнiв. Потiм видрукував
у  газетцi  цiлу  серiю  "Жертви  московського  терору".  В  архiвi   менi
показували пiдшивку цi?? газети. Страшно дивитись... а ще страшнiше читати
текст пiд фотографiями: в кожному словi  брехня  i  хула  в  адресу  нашо?
партi?, радянсько? влади та органiв.

   - Вiдомо... вiдомо, однак, що гори закатованих таки були, -  вставив  я
несмiливо. Тема була слизькою i небезпечною. - Хтось... десь розповiдав, я
чув. У селах по вiдступi Червоно? армi? люди висипали могили в пам'ять про
цi жертви.
   - Цiлому свiтовi також вiдомо ще з лiта сорок  першого,  що  в'язнiв  у
тюрмах фактично винищили нiмецькi окупанти та ?х прислужники-оунiвцi.  Про
це тодi повiдомляло ТАРС. Я сам читав.  Наш  уряд  рiшуче  заперечив  нашу
причетнiсть до розстрiлiв.  -  Подолюк  зняв  окуляри  i,  протираючи  ?х,
споглядав на мене ясними очима. Вiн цiлком вiрив у те, що говорив, я був у
цьому переконаний. Про себе цього сказати я не  мiг:  я  пам'ятав,  як  на
початку липня сорок першого  року  тато  з  мамою  ?здили  на  "вселюдськi
похорони" до Бистричан; пам'ятаю, коли вони увечерi повернулися,  то  були
обо? страшнi, зацiпенiлi, усяка робота домашня падала ?м з рук,  а  слова,
певно, затвердли в грудях, бо до мене не обзивалися; а ще пам'ятаю вечiрню
мамину молитву: вона била  поклони  перед  образами  й  вголос  запитувала
Господа Бога, як  мiг  допустити,  щоб  совiти  людей  у  кримiналах  кого
пострiляли, кого порубали сокирами, а  з  кого  паси  дерли,  а  кому  очi
виймали. А ти, Господоньку, дивився на цю масакру з висоти й  не  брав  до
серця людську муку. Чи ти, Господоньку, сили не ма?ш, чи не ма?ш блискавки
i грому, чи нема в тебе припасених кар?
   - Iсторiя розбереться... - почав було я, але Подолюк вiдразу перебив:

   -  Iсторiя  вже  сьогоднi  все  розклала  по  сво?х   полицях,   Василю
Васильовичу. Гадаю, ви вiрите офiцiйнiй заявi радянського уряду з  приводу
розстрiлiв сорок першого року. У нас чистi руки. Так. Чи ви схильнi вiрити
писанинi Степанюка?

   - Я його писанини не читав... i ми з ним на цю тему  не  розмовляли,  -
вiдповiв я сухо.
   Це була правда. Степанюк нiколи не вихвалявся сво?ми фоторепортажами  з
тюрем сорок першого року. Втiм, всi  обминали  тему  розстрiлiв,  це  була
страшна тайна, табу, яке обходили здалека. Син крадькома клав на  батькову
могилу  квiтку  й  крадькома  молився  за  татову  душу.  Поки  могили  не
розрiвняли бульдозерами.

   - Одначе шкода, що ви не знайшли часу й не розкусили ворожу суть  свого
приятеля. Що, нi? Я переконаний, що коли б у сорок п'ятому  роцi  слiдство
знало про Степанюковi фотографi?, то прокурор зажадав би кари смертi.

   - Цiлком можливо, - погодився я. - Тодi життя в очах  Фемiди  так  мало
значило. Вiйна виплекала в людських душах, особливо в душах прокурорських,
жорстокiсть. Закон прокурорський короткий: "К стене".
   - Ви не про те говорите, любий мiй художнику,  -  узяв  мене  пiд  руку
Подолюк. - Нi, не про те. Жорстокiсть. Прокурор. I тепе, i теде. Тим часом
справа досить серйозна. Степанюка  неодмiнно  виключать  зi  Спiлки.  Його
мусово треба виключити... викреслити, так, викреслити  з  усiх  спискiв  i
заборонити займатися  творчою  працею.  Хай  запишеться  в  кочегари.  Так
вирiшено.
   Тiльки тепер, очевидно, я зрозумiв, як низько  нависли  над  Степанюком
чорнi хмари; рукав хмаровий захоплював у сво? жерло й мене.
   - Але  ж  вiд  цього  рiшення  постражда?  наше  мистецтво,  Володимире
Iвановичу! - вигукнув я благальне. - Мистецтво й дрiбнi Степанюковi дiти.
   - Зате вигра? народ... i те ж таки ваше мистецтво, -  холодно  вiдповiв
Подолюк. Вiн прикривався народом, як щитом; зрештою, не  вiн  перший,  всi
дбають про цнотливiсть народу, всi знають, що народовi потрiбно, а що йому
шкодить.

   На жаль, я цього не сказав Подолюковi,  протест  бунтував  у  менi,  я,
однак, не зважився збунтуватись вiдкрито, я тiльки просив  поставитися  до
митця милосердно.

   Просив вiдпустити старi Степанюковi грiхи? Просив, отже, й за себе,  за
сво? мимовiльне прогрiшення. Проте це було  марне  приниження,  я  не  мiг
достукатися до здорового глузду  ?фрейтора,  та,  мабуть,  доля  Степанюка
вирiшена без нього, без Подолюка, вищими iнстанцiями. Дивовижно, але  вищi
iнстанцi? з особливою ненавистю, так,  iз  ненавистю  воювали  за  "iдейну
чистоту мистецтва". Нiби вони в мистецтвi аж так розумiлися...  нiби  вони
самi не ? фарисеями, якi в душi не вiрять у  те,  що  проповiдують.  Можеш
бути злодi?м, можеш бути хабарником, можеш мати двi-три коханки - цi грiхи
в очах "вищих iнстанцiй" прощаються за першим разом, грiх же  iдеологiчний
- грiх смертний, i нема йому прощення.
   - Милосердя, якщо на те пiшло, ви самi потребу?те, товаришу Бережан,  -
обiзвався паперовим голосом Подолюк. - Просите за Степанюка, про себе ж не
дума?те. З ним розберуться... до речi, розберуться органи. А ось ви,  його
покровитель, станете перед партiйним судом сво?х колег. Справа тут, як  ви
розумi?те, не в доганi.

   Справдi, рiч не в доганi. Я уявив себе  на  партiйних  зборах  у  нашiй
художницькiй органiзацi?, на якi приплентаються, з дозволу сказати, митцi,
котрi малюють лише портрети Ленiна, Брежн?ва та  iнших  членiв  Полiтбюро;
туди прийдуть ремiсники  вiд  скульптури,  якi  заробляють  великi  грошi,
продукуючи  для  колгоспiв  та  райцентрiв  пам'ятники  Ленiна  й   фiгури
солдатiв-визволителiв; будуть там мистецтвознавцi, якi вихваляють примiтив
"Зустрiч Леонiда Iллiча Брежн?ва на Львiвському вокзалi"; розсядуться  там
"заслуженi художники", якi сьогоднi готовi  малювати  свинарок,  завтра  -
чекiстiв, пiслязавтра -  артистiв.  Все  залежить  вiд  тематики  чергово?
обласно?  або  ж  республiкансько?  художньо?  виставки  i   взагалi   вiд
кон'юнктурного вiтру. Цi люди, на мiй погляд, глибоко нещаснi, бо,  маючи,
талант... а таки ? серед них люди талановитi, спалюють його  на  фальшивих
вiвтарях. Там переднi мiсця в залi займуть сивоголовi мiсцевi "класики"  з
рядами орденських планок i ветеранських значкiв. Нiхто не пам'ята?, за  що
?х колись - очевидно, вiдразу пiсля вiйни  -  прийняли  до  Спiлки  i  якi
полотна вони створили. За червоним столом  засядуть  товаришi  начальники,
якi вершать дiла нашо? органiзацi?, роздаючи замовлення на начебто  творчi
роботи, а також ощасливлюють нашого брата почесними  офiцiйними  званнями,
орденами,  путiвками  в  санаторi?  i  будинки   творчостi,   закордонними
мандрiвками, персональними виставками та iншими благами.
   Тi, хто сидiтиме за червоним столом  (а  посерединi  товариш  Подолюк),
володiють нашою творчою свободою; окриком, погрозою, забороною,  обiцянкою
посадити сад, у якому защебечуть солов'?, вони правлять нами,  як  слiпими
кiньми в кантарках: гатьта, вiшта, вйо!  Тiльки  окремi  з  нас,  одиницi,
рвуть  посторонки  й  повертають  на  свою  дорогу:  пишуть  книжки,   якi
хтозна-коли будуть видрукуванi, малюють  картини,  яких,  може,  нiхто  не
побачить, складають пiснi, якi спiвають подумки. Це,  очевидно,  смiливцi,
геро?, i нiхто не може передбачити, що ?х очiку? попереду:  слава,  тюрма,
забуття?
   Я належу до тi??  велико?  групи  мистцiв,  якi  вважають  себе  людьми
чесними i прагнуть сво?м мистецтвом служити  рiднiй  культурi,  йдучи  при
цьому на компромiси: ставлять Боговi свiчку й чортовi огарок; я  знаю,  що
"чеснi" теж прийдуть на збори, коли мене будуть судити; вони сядуть позаду
великим гуртом i будуть помiж собою перешiптуватися, будуть з глибини залу
менi спiвчувати, але нiхто... а таки нiхто не стане в мо?й оборонi,  це  я
знаю з багаторiчного досвiду. Навпаки, хтось-таки iз "чесних" виступить  i
скаже щось таке невиразне, повзуче, необов'язкове, мовляв, всi ми грiшнi i
треба нам посилювати пильнiсть.

   Пильнiсть у мистецтвi?
   Я бачив себе на цих зборах, обступлений ворогами, заздрiсниками, просто
неробами, iдейними до яскраво? червоностi бездарами; вони ж бо  потiшаться
надi мною, скiльки схочуть; вони вже менi пригадають всi мо? грiхи  i  мо?
чесноти... грiхи пiднiмуть на корогви, а чесноти потопчуть;  вони  напевно
забудуть Степанюка, бо iз Степанюком простiше - його викинули зi Спiлки, й
готово, а мене треба  "виховувати  й  виховувати".  А  "виховувати"  -  це
значить "тримати в чорному тiлi", щоб ти  знав,  що  над  тобою  ?  обком,
партком i "общественное мн?нi?".
   Чи зможу я перед червоним столом i чорною радою  мо?х  колег  оборонити
Степанюка й самого себе? Нi, вони мене не закаменують, але  червоний  стiл
спiльно з чорною радою буде розпинати мою душу, i  я  iз  розп'ятою  душею
буду довго малювати на торцях багатоповерхових будинкiв композицi? на теми
"Леонiд Iллiч Брежн?в - великий ленiнець" або ж "Ленiн кроку? попереду".
   Що з мене, з мого таланту  лишиться  пiсля  цих  мальовидл?  Зароблю  у
червоного   стола   дозвiл   малювати   членiв   Полiтбюро?   Недавно   на
першотравневiй демонстрацi? я  бачив  такi  портрети,  ?х  урочисто  несли
залiзничники; з трибуни викрикували "ура", а я в душi реготався: всi  нашi
вождi на портретах були вдягнутi в чорнi, немовби залiзничнi мундири.
   З трибуни далi лунали заздравницi, а я згадував, що недавно  на  вулицi
Маяковського два мiлiцiонери впихали в свою буду на колесах, щоб  вiдвезти
у витверезник, Семка Коцюха. Чолов'яга  вiн  дебелий,  сильний  i  як  мiг
вiдбивався вiд мiлiцiонерiв, але стражi порядку крутили йому руки i  сторч
головою пхали в дверцята. Коцюх викрикував на цiлу вулицю, щоб скурвi сини
не ламали йому руки, бо вiн не хто-небудь, не якийсь маляр вiд парканiв, а
"?сьм Коцюх, що намалював цiлий тузiн вождiв для Залiзничного району мiста
Львова. За вождiв i п'ю..."

   Його повезли в будi, як гицлi возять псiв. Я дивився йому вслiд, i було
до болю шкода Семка: вiн подавав колись,  як  кажуть,  великi  надi?,  про
нього писали, що сходить на обрi? новий оригiнальний талант.  Вiн  жадiбно
малював пейзажi - то полтавськi,  звiдки  був  родом,  то  гуцульськi,  то
заворожувало його Поднiстров'я. Був у  Семкових  пейзажах  особливий  чар,
який не висловиш словом.  Може,  це  була  залюбленiсть  у  материзну?  Не
випадково вiн малював переважно старi карпатськi гражди, бiлi пiд  соломою
полтавськi хатки, верби i тополi, лани соняшника, що цвiли й свiтилися  на
цiлу Укра?ну.

   Якось мене вразила його  велика  картина,  на  якiй,  розсуваючи  рами,
лежало де поросле бур'янами, а де голе  до  чорноти,  зтирловане  копитами
поле, через яке хтось поклав  одну-?дину  борозну.  На  сiрiй  потрiсканiй
скибi тут i там стирчало кволе жито.
   Жито, здавалося, вмирало на очах.
   На засiданнi виставкому Семкова робота  називалася  "Перша  борозна  по
вiйнi", але ще до того вiн признався комусь там iз приятелiв,  що  картина
назива?ться "Колективiзацiя"; хтось комусь  донiс,  "Борозну"  сполосували
ножами, щоб, не дай Бог, хтось не заплакав над рiденьким житом, що жовкло,
як голоднi дiти, а сам Коцюх на довгi роки потрапив у немилiсть.
   I спився з розпуки...
   I кажуть, що нiчого  уже  не  може  створити,  окрiм  портретiв  членiв
Полiтбюро.

   То невже?..
   То невже подiбне й мене очiку?? А чом би й нi? Чим я кращий вiд Коцюха?
Хiба не однаковi для усiх нас пошитi кантарки, немов для полохливих коней?
Хiба не така сама спотворена горбом душа... а в  тому  горбi  iржа  про?ла
дiру, крiзь яку просочу?ться по краплинi  крик,  що  будить  змiя...  змiй
зветься страхом.

   "То невже маю зректися приятеля, як Петро Христа? Невже таки зречуся?"
   У кожно? людини на житт?вiй дорозi трапляються сво? Голгофи  -  великi,
трагiчнi, високi, меншi й зовсiм  незначнi  горбики,  не  на  всi  Голгофи
людина виносить свiй хрест, iнколи хрест  людину  розчавлю?,  iншого  разу
хрест залиша?ться покинутим у пiднiжжi гори, й нiхто начебто  не  зауважу?
нашого хитрування. Бува?, що свою Голгофу обходимо бiчною стежкою.
   Котро?сь хвилини я подумав... я завагався  i  оглянувся:  чи  не  варто
зiйти на бiчну стежку?

   - Гадаю, Володимире  Iвановичу,  що  на  зборах  могли  б  розiбратися,
вияснити з Степанюком i без мене?  -  я  таки  раптом  звернув  на  бокову
стежку, обходячи, може, й незначний горбик  Голгофи.  Якщо  ж  сказати  по
правдi, то раптового нiчого не було, в хащах мо?? душi пiдняв голову змiй.
- Коли б на це була ваша воля...  вiд  вас,  прецiнь,  а  не  вiд  Першого
залежить. Ви здогаду?тесь, що я маю на увазi? Врештi-решт, я  справдi  без
вини винний.
   Господи, я просився у ?фрейтора: я по-ницому впав на  колiна  (провадив
мною змiй) i повз до Подолюка, щоб обняти його за ноги.  Власне,  я  уявив
себе плазуном, i нiколи, мабуть, так себе ненавидiв, як у цю хвилину.
   Змiй, проте, був сильнiший за мене.
   Подолюк мовчав довго й суворо; вiн пропiкав  мене  окулярами  наскрiзь,
щоб переконатися в щиростi мо?х слiв: вiн, здавалося, зважував  кожне  мо?
слово на долонi.. зважував i любувався ним. I був собою задоволений.
   - Ваша правда, - обiзвався врештi. -  Ми  ж  бо  нiби  приятелi,  давно
зна?мося. А суперечки... та й чи вiд нас залежать нашi незгоди? Служимо-бо
вищим цiлям, iде?, поступу. Чи як кажете? - Вiн тiльки тепер сiв у  старе,
оббите червоним оксамитом крiсло, в якому я любив часом дрiмати.
   - Спробую якось владнати з  начальством.  Вас  не  буде  на  зборах,  в
Угорщину по?дете,  ?  нагода  вивчити,  як  там  поставлена  реставрацiйна
справа. По?дете? - потирав вiн сухi, як дощечки, жовтуватi руки.

   Ми сидiли до пiзнього вечора, пили коньяк, баландрасили про се, про те;
вiн хвалив мо? картини, особливо ось ту, де ходить у малинi вiтер i гойда?
крихiтне гнiздечко; так, ми пили коньяк... а  я  поклав  свiй  "День"  пiд
променi  сонця,  що  заходило,  червiнь  пiдпалювала  гнiздо,  вiтер  його
похитував, а Подолюк нахиляв  голову  то  вправо,  то  влiво,  примружував
прислiпкуватi очi - зробився добрим, домашнiм, попустив краватку, а згодом
i здрiмнув iз пiвгодини у фотелi:  я  тим  часом  пакував  "День,  який  я
пiдглянув" у цупкий папiр i перев'язував червоною  стрiчкою.  Очевидно,  я
мiг запакувати Подолюку якусь  iншу  картину,  адже  ця  була  надто  менi
дорога, та що я вдiю, коли саме ця йому сподобалася. Треба ж  було  чимось
жертвувати, щоб вiдкупитися, я ще намалюю не  один  пiдглянутий  день,  на
цьому свiт клином не зiйшовся.
   Не зiйшовся?
   То чому ж у мо?й майстернi посутенiло i посмутнiло, мовби винесли з не?
живий вогонь?
   Темно.


   Птахи небеснi... ха-ха, сiрома мiська,  посмiтюхи  обсiли  мо?  горiшн?
вiкно, прорубане в даху, й зазирають цiкаво в майстерню,  цвiрiнькають  на
всi простори львiвських дахiв про те, що я цiлу нiч пиячив сам iз собою  i
що  я  зривався  раз-по-раз  iз  фотеля,  оббитого   червоним   оксамитом,
засвiчував свiчку i нипав по майстернi, бо  нiбито  мряка  заполонила  всi
кутки, а чорти вимкнули електрику, i я не мiг натрапити на свiй  мольберт,
а пензлi лiтали в повiтрi, як лилики, i я нiяк не мiг ?х ловити.
   Так смiялися горобцi.
   Горобцi звiрiнькали, що я зрадив самого себе.

   Втiм, нiчого такого не трапилося... горобцi з птахiв пiднебесних  знову
стали львiвськими брудними посмiтюхами, мене обминули, завдяки Подолюковi,
громи  й  блискавки,  Олексу  Степанюка,  щоправда,  викинули  зi   Спiлки
художникiв; вiн, на щастя, мав у  запасi  ще  одну  професiю  -  знаменито
розмальовував помешкання, загрiбаючи лопатою грошву. Життя пливло далi, як
рiка, i стру? в ньому джерели-лися то синi й зеленi, аж у них  задивлялося
небо, то котилися каламутнi й нуднi  "барани",  й  тодi  збiгалися  пси  з
цiлого Львова й вили на берегах,  що,  пiдмитi,  обвалювалися  в  бездоннi
ковбури.

   4
   Так мусило статися.
   Сталося це осiннього надвечiр'я у сiрiй львiвськiй мжичцi,  коли  сизий
брук, якому сниться прадавнiй цокiт кiнських копит, старi монастирськi  та
унiверситетськi  мури,  заболоченi  по  вуха   квартали   нових   забудов,
розхристанi, роздягненi до чорноти мiськi  дерева,  пониклi,  як  вороння,
прапори, - цiле мiсто й люди в ньому  до  останнього  рубчика  просочилися
вологою i дрижаками. Тодi директор  Музею  -  такий  собi  Мудрий  Цьомко,
насправдi ж Цепелiй Iванович, низенький, жвавий у  бесiдi,  як  млинок,  з
бiлявим хлопчачим чубчиком i хитрими зирками очей (хитрiсть Мудрого Цьомка
повсякчас була прихована й тiльки зрiдка вишмигувала, як миша  з  нори,  й
вiдразу зникала) пiсля цiлогодинного вмовляння, коли, здавалося, слова, як
гиблiвки, хрустiли пiд ногами, пiсля робленого хапання за серце, трагiчних
театральних поз втиснув менi пiд  пахву  новенький  симпатичний  портфелик
мадярсько? марки, на який скинулися хлопцi з реставрацiйних майстерень,  з
двома  пляшками  доброго  коньяку  i  коробкою  цукерок.  На  додаток  "на
збагачення д