тистi  нiмби
навiть тим, якi заслуговують, щоб ?м намалювати роги.
   Потiм iз плином часу я  поступово  переконувався,  що  старому  Вербеню
можна було малювати нiмб i роги, вiн був рiзний, однаковий i постiйний вiн
був лише в ставленнi до раю i пекла; я бачив його злим i добрим, мудрим  i
впертим у сво?й прямолiнiйностi, веселим i засмученим, але зате нiколи  не
бачив його байдужим.

   - Я колись у дитинствi хотiв кимось бути... не просто бути ксьондзом чи
вiйтом, чи вчителем, я хотiв, може, стати поетом, а може - малярем, та  я,
власне, твердо й не знав, ким менi хотiлося бути... хлопчисько ж... але  в
хлопчачiй мо?й душi, пам'ятаю, жило жадання  сказати  людям,  що  чую,  як
дзвонить у присмерках, розсiваючись по травах, роса, що  розумiю,  про  що
перемовляються помiж собою смереки, що днi бувають витонченi й  нiжнi,  як
скрипки, а бувають також днi чорнi, сiрi чи й червонi,  або  ницi,  або  ж
простромленi наскрiзь вилами, i кров  капа?  на  осiннi  садки,  -  згадав
Вербень про минулi сво? роки й поривання. - А проте  люди...  нiхто  й  не
довiдався, що в менi щось сидiло... ангел, певно, сидiв. Я у  шiсть  рокiв
залишився сиротою, у старшо? сестри, у  Катерини,  бавив  дiтей,  потiм  у
брата Тодора пас худiбку. Згодом привчили мене до сапи,  до  сiчкарнi,  до
плуга, до коси, до роботизни щоденно?... не мав я часу на признання...  та
й не було кому признаватися до того, що в менi сидить ангел, та  й  боявся
комусь признаватися, щоб не  реготали:  "Ги-ги,  в  Данька  Вербеня  ангел
сидить, а може, то не ангел, може, дiдько?". Кому я мав висповiдатися,  що
мiй ангел пiдстерiга?, як ростуть трави, i  розумi?,  про  що  розмовляють
птахи, мiй ангел пiднiма? мене понад  землею,  i  лiта?мо  ми  в  прозорiй
синявi, аж серце спiва?... а трапля?ться, ангел бере мене за руку й водить
по рiллi, по стернях, по камiннi... кров капа? з  душi...  i  болить  мене
душа.
   А потiм... ех, потiм...
   Згодом засмоктала мене сирiтська доля,  вiчна  робота  сiльська  кинула
мене пiд ноги, потопталася, а там - вiйна... я так i  зостався  з  чотирма
класами i одним коридором, як то говориться. Найбiльше, чого я навчився, -
це столярського ремесла.
   - Хiба це мало: навчитися робити чесний хлiб? Сiяти i орати... - сказав
я, потiшаючи старого.
   - Ет, i ця наука стала непотрiбною. Забрали мене в колгосп...  i  довго
хлiб наш насущний був гiрким.  -  Вербень  замовк,  насупившись,  зробився
знову ?жакуватим, злим, i  навiть  старий  автомобiль,  здавалося,  уловив
перемiну його настрою, бо раптом загарчав, смикнувся.
   А мимо дороги бiгли поля, лiси стояли на пагорбах, як  полки,  з  ярiв,
з-помiж горбiв визирали чепурнi села; власне, це  вже  було  Опiлля,  воно
починалося десь там, де iз "Станiславсько? цiсарки" шлях розгалужувався на
Тернопiльщину, але помiтно? рiзницi мiж "звичайними" та опiльськими селами
i полями, чогось такого характерного, романтичного я не  помiтив;  я  був,
очевидно, на?вний у сво?му  жаданнi  романтичного...  жадання  це,  певно,
висотувалося з давнiх оповiдей про цей край Петра  Степановича  Грицая,  i
тепер мимоволi ожили в менi, заiскрилися жаринки в попелi.

   Справжн? Опiлля почалося лише тодi, коли Вербенiв "Москвич" звернув  iз
асфальту на пiщану дорогу, що починалася помiж двома горбами; високi горби
теж були бiлi, з поруйнованих ?х схилiв, iз глибоких нутрощiв визирали, як
ребра, пласти вапняку; кам'янi брили,  темнi  гущаки  терену  на  вершинах
горбiв, обчiмханий вiтрами присадкуватий дубисько, що рiс у пiднiжжi i був
схожий на покалiченого во?на, надавали двом горбам вигляду ворiт, початку,
сторожi.
   Горби стерегли початок Опiлля?
   Очевидно, я помилився; я  впевнений,  що  цього  "початку"  не  помiчав
Грицай, який тут бував не один раз, нi тим бiльше Вербень, нi сила-силенна
iнших мандрiвникiв, якi звертали з  асфальту  на  пiщану  дорогу;  початок
починався лише для мене, вiн  зродився  у  мо?й  душi,  це  був  особливий
настрiй, особливе бачення свiту; сталося в менi незбагненне, хтось начебто
торкнувся смичком скрипки, й вона заграла, мелодiя була  бiла,  чиста,  як
дiвчина, а ?? почув, як тiльки-но ми минули вапняковi горби... я  пiддався
мелодi?, менi хотiлося, щоб вона нiколи не згасла у мо?й кровi. I разом iз
тим я пота?мно вiд самого себе знав, що це омана,  навiювання,  бо  власне
нiчого ворожбитного не починалося  за  двома  горбами,  дорога  тут  бiгла
звичайна, втоптана безлiччю самоскидiв, що  возили  з  недалеких  кар'?рiв
бiлий,  як  снiг,  пiсок  i  цим  пiском  дорогу  щедро  посiвали.  Обабiч
вигрiвалися на сонцi  то  розлогi  колгоспнi  поля,  то  рукавцi  людських
дiлянок,  то  визирали  з  густих  сливових  садкiв  сiльськi  котеджi  iз
характерними заломленими вниз дахами; звичайними  були  й  сiножатi  понад
Золотою Липою i над численними потiчками - баглося лягти в густi  трави  й
покотитися ними кудись... у серцевину  трав'яну,  в  ?хнi  глибини  й  там
заснути.
   Одначе я не помiчав буденностi земно?; я ще  нiколи  не  вiдчував  себе
таким глибоким художником, як тут, менi тут були доступнi всi кольори, всi
пота?мнi чари фарб, i я чув у собi силу  передати  пензлем  замрiю,  вроду
цi?? землi; я раз по раз хапався за мольберт, який прихопив з собою, i раз
по  раз  ловив  себе  на  бажаннi  попросити  Вербеня,  щоб  зупинив  свiй
дриндулет, i я вискочу з його нутрощiв, пiду луками й почну малювати...
   Вербень, очевидно, або вiдчув мiй настрiй,  або  знав  силу  очарування
краю, бо сам зупинився на обочинi й сказав:
   - Най мiй кiнь, Майстре,  вiдпочине.  А  ви,  якщо  хочете,  малюйте...
малюйте хоч до вечора, хоч цiлу нiч i завтрашнiй день... i  цiле  лiто.  -
Вiн засмiявся, гостроносе його обличчя випогодилося,  колючi  вiд  природи
очi дивилися на мене лагiдно, весело... i ще, може, Вербень  споглядав  на
мене хитрувато. Мовляв, потрапив ти, Бережане, в Опiлля,  а  тут  чари  на
кожному кроцi, тут пану? правiчна ворожба.
   - А як же церква  Святого  Духа  i  малювання  на  стiнi...  i  зламана
козацька шабля? - спробував я боронитися. - Уже полудн?, чи  встигнемо  за
дня?

   Вiн знову засмiявся:
   - Куди нам поспiшати? Хiба ми з вами не вiчнi... i  вчора  були-смо,  i
завтра будемо i вовiк. Якщо ми вже тут, якщо вирвалися з асфальту,  то  до
Святого Духа дiйдемо.  -  Вiн  помовчав,  обдумуючи  щось  сво?.  I  додав
пiдкреслено поважно:

   - Слухайте, а може, направду вам треба постояти тут край пiщано? дороги
чи полежати в травi... чи збiгайте-но униз (видите, стежка  поплелася)  до
потоку й помийте ноги. Може, тут потрiбне омивання вiд усякого дрiб'язку?
   Омивання?

   Вербень споглядав на мене уважно, навiть прискiпливо,  його  очi  знову
поблискували, як уламки скла, i я стояв перед ним безпорадний,  не  можучи
оборонитися нi вiд його питання, нi вiд  гострого  погляду;  нi,  дотепер,
правду кажучи, я не думав про омивання та очищення, у цьому, здавалося, не
було потреби... а може,  не  було  нагоди  подумати  про  очищення?  Може,
дотепер я плив по життю легко й безтурботно, не оглядаючись  назад?  Невже
там, позаду, нема в мене грiхiв?

   Господи, та ж я не бездумний, я не трава, по якiй топчуться  безбоязно,
не дерево, що не пам'ята? вчорашнього дня, не  вiтер,  якому  байдуже,  що
овiвати - собори чи купи гною, я навiть не  сонце,  яке  однаково  огрiва?
праведника i грiшника. Хiба я мало змарнував  часу,  вiдриваючи  його  вiд
свого творчого строку, на реставрацiю рiдно? старовини... хiба, отже, я не
жив великими i шляхетними поривами, не дбаючи про славу й заробiток?  Хiба
я не топчуся мiсяцями перед мольбертом, прагнучи розгадати сутнiсть  жiнки
мого народу? Хiба...
   Але чого я виправдовуюся? Перед ким? Перед Вербенем, що, закуривши, сiв
на обочину дороги, притулившись плечима  до  заднього  колеса  автомобiля?
Перед самим собою? Перед  потребою  очиститися?  Але  ж  вiд  чого...  вiд
кого... вiд якого бруду маю очиститися? Ну,  може,  винен  я,  що  частiше
малював лише красу,  веселi  села,  соняшниковi  поля,  осяянi  електрикою
мiста. Княжу гору в Галичi, осiдлану мачтами високовольтних лiнiй, людей у
святочнiй одежi, що вибiгли на поле, де перший колгоспний трактор  розорю?
межi, труби газопроводу, що вповзали в Карпати, так званих передовикiв  iз
iконостасами урядових нагород на грудях? А що я мав малювати? Тiльки красу
i правду? Добро i зло? Життя в його щоденному потужному плинi, де ?  мiсце
радощам i смутку? Смертi?.. Де б я тодi виставлявся? Хто б купив  картину?
Який  музей,  скажiмо,  придбав  би  мо?  полотно,  яке  мучить   мене   з
дитинства... я з дитинства пам'ятаю, як вивозили на  Сибiр  мо?х  краян...
мовчанку пам'ятаю, що зацiпенiло гусла над  валкою  пiдвiд...  пам'ятаю  в
кузовi автомобiля розчепiрений на високих  ногах  кулемет  iз  обслугою  в
синiх кашкетах... чомусь той кулемет  уявля?ться  менi  хижою  птахою,  що
дзьобом нацiлилась на згорблених на пiдводах людей. А за тим кулеметом, за
синiми кашкетами бiжить i бiжить слiдом людський зойк.
   Чому я цього не намалював? Не знав,  як  намалювати  стиснуту  в  зубах
мовчанку  чи  людський  зойк?  Боявся?  Боявся,  що  хтось   з   правлiння
художницького...  хтось  з  начальства  обласного,   яке   iнколи   любило
навiдуватися  в  майстерню,  щоб  спорожнити  келишок  i  "побалакати   на
мистецькi теми", наткнеться припадком на цю картину, на розчепiрений хижий
кулемет, на зубастi зiрки синiх кашкетiв, почу?  людську  муку  й  покива?
пальцем: "Но-но, товаришу Бережан, ти зна?ш, чим це пахне?"

   Доволi, що замолоду я намалював портрет Северина  Петровича  Гайдаша  -
директора Горопасько? школи пiсля його повернення iз заслання,  з  Сибiру;
на полотнi живе презирлива до всього на свiтi, не  вiруюча  в  нiщо  стара
людина з голим черепом i малими вусиками пiд хрящуватим носом;  презирство
в його очах вiдштовхувало, а зата?ний смуток, невимовний  бiль  у  кутиках
опущених губ, страждання примушували... а таки примушували знову  й  знову
дивитися  вчителевi  у  вiчi  i  майже  фiзично  вiдчувати,  як  вiн  тебе
ненавидить.

   Я знаю, що цей портрет менi вдався, я працював над  ним  цiле  лiто,  i
цiле лiто Гайдаш менi позував; вiн, бувало, тижнями  не  обдiляв  мене  нi
словом, начебто я особисто завинив в усiх його лихах, але й траплялося, що
пережите та вистраждане проривало мовчанку - i вже  не  було  стриму  його
жалям. I що з того? Нiкому цей портрет я не осмiлювався показати, боячись,
що мене  спитають:  "Чому  ця  людина  обпалю?  нашу  прекрасну  радянську
дiйснiсть ненавистю?  Хто  вiн,  власне,  ??  Куркуль?  Бандпiдсобник,  що
повернувся iз спецпоселення? Невже вiн нiколи не зазнавав у життi радостi,
любовi?"
   Гайдашiв портрет дотепер припада? пилюкою на стелажi, подалi вiд  очей,
а разом iз ним припада? пилом моя душа.
   Невже й моя душа засмiчена?
   Одначе чому я думаю про це у сю  ж  хвилину  й  чому  терзаюся  начебто
безпричинно? Невже й справдi Опiлля, земля оця,  розстелена  передi  мною,
вiдчинена й безборонна, вимага? мого очищення?
   Я жбурнув у ситняк мольберт i  рушив,  як  слiпий,  навмання  у  трави.
Стояла косовиця - благословенна пора на землi. Сонце висiло  над  головою,
як добрий Бог. Чисте небо пiдпирали де зблиски хрестiв на церковних банях,
де  водонапiрнi  башти,  де  лiси  на  горбах,  а  позаду,  за  Вербеновим
"Москвичем" небо тримала на собi вервечка головастих верб - i  не  було  в
цьому нiчого дивного: так повинно дiятися на землi, кожен-бо  трима?  свiт
на сво?й головi. Трава сягала по колiна, а де-не-де я  потопав  у  нiй  до
пояса; буяння трав, мiльярди розсипаних зiрок, що горiли жовтим, червоним,
бiлим i  фiолетовим  цвiтом,  брали  мене  в  полон,  дурманили  соками  й
запахами, i я хмелiв, вiдчуваючи,  що  розчиняюся  в  травах,  зливаюся  з
квiттям, з небом, iз хрестами на церквах, з вербами понад потоком.

   Аж потiм, упавши хмiльно в  копанку,  що  колись  служила  на  сiножатi
межею, i отверезiлий вiд бризку води, що хлюпнула менi у вiчi, я  помiтив,
що земля, сiножатi, починаючи вiд дороги, а далi  -  понад  потоком  i  аж
ген-ген до горбiв, були розмежованi  усохлим  вiльховим  гiллям  на  рiвнi
дiлянки; на дiлянках тут i там, як бузьки на  болотi,  бiлiли  косарi:  по
дво? косарiв було подекуди на дiлянцi, по тро?, а бiльше -  по  одному,  а
скраю косила одна-?дина жiнка... може бути, що на луках косило iще  кiлька
жiнок, я ?х, напевно, не бачив... я бачив  лише  цю  одну,  до  яко?  iшов
навпростець, сам цього до кiнця не усвiдомлюючи.

   - Гей, ви там! - крикнула менi жiнка навстрiч. - Траву не топчiть, бо й
так покручена вiтром. - Вона  зупинилася,  посторцувала  косу,  дiстала  з
кушки, що висiла на чоловiчому ременi, камiнь i заходилася косу мантачити.
Робила вона це вправно, по-чоловiчому... i по-чоловiчому твердо стояла  на
ногах, боса, а за нею на косовищi вид-нiлися двi прим'ятi глибокi колi?  -
слiди вiд нiг.

   Не була вродливою; була кругла на обличчi, присадкувата, налита соками,
молоком, роботящою силою вигравала цiла ?? постать. А  проте,  розгарячена
роботою, у пiдiтканiй вище колiн спiдницi, в крапчастiй,  зiсунутiй  назад
хустинi,  пов'язанiй  по-молодицькому,  у  бiлiй  розхристанiй  на  грудях
сорочцi, вона мимоволi вабила сво?ю вiдкритою, зазивною  жiночiстю;  жiнка
була цiла кольорова: бiла, рожева, червона,  а  старосвiтська  крайка,  що
оперiзувала ?? стан, була зеленою, i очi теж мала зеленi, збитошнi; вiд ??
розпашiлостi,  веселостi  струмилася  нiжна  струна...  так,   струмилося,
упиралося в мене щось дуже матерiальне, i я подумав, що  нiколи  я  так  у
живi очi не здибався iз силою жiночо? зваби... i ще я подумав, як зберегти
в пам'ятi оцю струну, зберегти, щоб i завтра, коли стану малювати з  сво??
Дарки жiночий портрет, вона грала, жила в мо?й душi.
   Як же менi цю струну перевести у фарби, в кольори?
   А може, нiчого цього не  було,  може,  я  дивився  на  цю  жiнку  надто
по-художницькому, заворожений лiтом, травами, чистим небом? Вона, звичайно
ж, помiтила мою завороженiсть, бо посмiхнулася:
   - Ви чого такий... такий, - i покрутила пальцем коло скронi. -  Випили,
може? - Мiряла мене поглядом смiливо й насмiшкувато.
   - Та нi, - почав я виправдовуватися. - Не  випив,  але,  очевидно,  без
вина захмелiв.  I  ще  я  здивований.  Слухайте,  невже  на  Опiллi  жiнок
примушують косити? У наших  краях,  на  Пiдгiр'?,  косовиця  -  не  жiноча
справа.
   - Це тодi не жiноча, коли в хатi  ма?ш  газду.  А  коли  ти  вдовиця  i
дiтлахи тво? ще дрiбнi, то не пита?шся роботи: "Ти, небого, в штанах чи  у
спiдницi?". Тим бiльше в косовицю... трави ж перестигають i тверднуть,  як
дрiт, а днi минаються, як солом'яний вогонь горить.  Тому  хапа?ш  косу  й
бiжиш.
   - Чом би когось не попросити, щоб допомiг, - продовжив я розпити.

   - Кого? Когось з чоловiкiв? Якби на нiч попросила переспати, то  прибiг
би один iз другим, бо чужа завжди солодша, - пирскнула смiхом i ще  бiльше
розчервонiлася. - А до коси не прибiжать, знаю хлопське  те  кодло.  А  ви
от... ви вмi?те косити?

   В життi я нiколи не косив, не було часу навчитися, рано пiшов iз  села,
одначе мовчки узяв у не? косу i став у загiнок, у  "ручку".  Навiщо  я  це
зробив? Хотiв похизуватися? Пота?мно собi  жадав,  щоб  милували  мене  ??
зеленi очi... хотiв врештi спробувати смак селянсько? роботи?  Не  вийшло.
Коса мене зовсiм не слухалася: або вдарялася "п'ятою" об землю на  рiвному
мiсцi, або ж носаком заривалася в купини, або ж ковзала по волоттю трав.
   I я зупинився, задихавшись.
   - То-то, чоловiче мiський. Тяжко з  невмiнням  i  тяжко  з  умiнням.  А
корiвчинi потрiбно на зиму зо двi фiри  сiна.  Ще  добре,  що  голова  наш
нiбито милосердний: да? косити на колгоспному за третю пайку. Накосиш  двi
копицi, а третя - тобi. Такий колгоспний порядок, - зiтхнула вона.
   - Дуже ваш голова милосердний... колись у старi часи у дiдичiв жали  аж
за одинадцятий снiп, - iронiзував- я.
   - Ет, що ви, мiськi пани, розумi?теся на патичках. В iнших колгоспах за
четверту пайку косять. Що зробиш, коли сiна  треба  коровi,  бо  дiти  без
молока ростуть пиняво. Та й сама, якщо не п'?ш молока, то...  чоловiка  не
дуже й хочеш, - засмiялася. Пiдморгнула менi. Поплювала в долонi.
   Вона косила по-чоловiчому розмашисте; я бачив, як пiд  сорочкою  ходили
лопатки, як сорочка на лопатках темнiла вiд поту. Менi було ?? жаль i було
менi соромно перед цi?ю жiнкою, перед близькими й далекими  косарями,  що,
немов хлопчисько, пiддавшись поривовi, побiг  по  травах,  топчучи  ?х,  а
столоченi трави косити важко.
   Важка косарська робота пахла терпким духом прив'ялих трав; я  черпав  i
черпав у душу трунок косовицi i упивався ним, а коси вичахкували в травах,
як невидимi паровози: лiто ?хало Опiллям.

   Звiдки я мiг знати, що саме тут, на цих сiножатях, ще нiчого не вiдаючи
про хрест, я завдав його собi на плече i понiс.

   Б'юся з думками, сумнiви мене обсiдають. Може, я сам винен? Може, хрест
був менi конче потрiбний? Може, пiд його вагою  пiзнав  щось  iстинне  чи,
принаймнi,  пiзнав  самого  себе?  Хiба   не'перебiгали   дорогу   начебто
доброзичливцi з порадами: "Отямся, нащо тобi хреста,  нащо  тобi  Голгофи,
нащо тобi того ?русалиму на горах? Вiдречися... вiдречися i жий  собi,  як
дотепер жив, i малюй, як дотепер малював, тихо й сумирно".
   Я запам'ятав просте слово "тихо". Слухайте, люди,  хiба  можна  творити
потихо?


   Бiла пiщана дорога довго  бiгла  через  сiножатi,  повз  кукурудзянi  й
пшеничнi лани, а далi запетляла, як  скалiчений  за?ць,  помiж  горбами  у
присмеркових букових лiсах; Вербенiв "Москвич" на  рiвнинi  котився  аж  з
пiдскоком, i начебто аж помахував, як молодий жеребець хвостом, а в  лiсах
бiг притишував, мовби дивився собi пiд ноги, щоб не спiткнутися об  жиляки
корiння, що виповзало на дорогу. Iнодi автомобiль зовсiм затихав,  немовби
йому не вистачало вiддиху, сили, й тодi нас  моментально  обсiдала  лiсова
тиша; але й лiсова тиша, старi буки, що потужно перлися до неба,  жорстоко
притопчуючи пiд собою пiдросток, теж пахли  прозоро  й  чисто  сiножатями,
отим цiлющим прив'ялим духом трав... я сам  наскрiзь  пропахся  сiножатним
духом i вже нiяка сторожа на Опiллi, сторожа в лiсi, в полi, в  селах,  на
дорозi не могла мене зупинити яко чужинця, подорожнього,  що  пахне  чимсь
чужим; я почувався сво?м серед сво?х,  i  було  менi  вiд  цього  на  душi
свiтло; я навiть посмiхався до себе, бо свiтлостi було в душi аж по криси,
аж вихлюпувалося в очi, в кожну зморшку на  мо?му  лицi.  Старий  Вер-бень
лише косував на мою усмiшку, вiн знав пота?мну силу свого краю,  щемливого
духу покосiв i був задоволений,  що  везе  в  "Москвичi"  не  якогось  там
розпанiлого й збайдужiлого фахiвця  з  питань  стародавнього  живопису,  а
людину,  насправдi-таки  очаровану  землею.  Пiзнiше,  коли  цiлi  днi   я
простоював перед стiною у церквi Святого Духа i спершу шкробачкою згрубша,
а потiм скальпелем по трiсочцi знiмав пласт вапна з примiтивним малюванням
новочасного богомаза, пiд яким вiдкривалася менi майже неушкоджена  фреска
кiнця сiмнадцятого столiття, а навколо мене вирували i  боролися  добрi  й
злi пристрастi, пiзнiше, отже,  я  зрозумiв...  нi,  це  не  було  логiчне
розумування, сухе й розважливе, воно було iнту?тивне, приховане,  це  було
розкошування душi набутим по  дорозi  в  Черчен,  що  без  цього  мимохiть
придбаного скарбу я був  би  бiднiший,  iнакший,  може,  й  не  спроможний
вiдчути ваготу вiдповiдальностi, яка  звалилася  на  мене...  вагу  i  чар
хреста, який я нiс. Менi були  потрiбнi  й  Вербеневi  ущипливi  докори  в
майстернi, що мене, мовляв, не ранять до болю, не штрикають в серце уламки
козацько? шаблi, i потрiбна була неспiшна дорога  зi  Львова  аж  сюди  до
опiльських букових лiсiв, i потрiбна була молода вдовиця з  косою  посеред
сiножатi, i потрiбнi були головастi верби, що  на  видноколi  пiдтримували
небо, i саме небо, його голубо-молочна глибина,  чаша,  виповнена  запахом
скошених трав. Безлiч деталей... отi колi? вiд  колiс  на  чистому  пiску,
вмитi вiкна в хатах, оце  лелечине  гнiздо  на  телефонному  стовпi,  отой
обривок яко?сь пiснi, що залетiв менi в душу, - усе  наготовляло  мене  до
роботи i школило.

   4
   Черчен я побачив аж у полудн?, коли ми вигулькнули з лiсу й  зупинилися
на вершинi горба; чимале село лежало в улоговинi, оточене зусiбiч  полями,
що, немов розстеленi зеленi, жовтi i  бiлi  полотнища,  нерiвне  покраянi,
простроченi ярками й стежками, лопотiли на вiтру i  пнулися,  викочувалися
все вище й вище на ланцюги горбiв... а горби, далекi та близькi,  зiбравши
на сво?х вершинах лiси, стояли, як полки, боронячи достигання хлiбiв.
   Село розбiглося по садках, вистрiлюючи  в  небо  хрестами  телевiзiйних
антен.... i тiльки церковного хреста помiж кучугурами дерев, буяннi зеленi
я нiяк не мiг побачити.
   - Не туди дивитеся, Васильовичу, - промовив Вербень. - Святий  наш  Дух
сто?ть за селом праворуч, в долинi. Бачите...  бачите  липу,  як  парасолю
попiд хмарами, а пiд липою - присадкувату церковцю.  Сiла,  як  бабця  пiд
деревом, i спочива?... i дрiма? собi.
   - В усiх наших селах церкви переважно будували в центрi на  мальовничих
пагорбах, щоб село щомитi могло намилуватися красою, щоб  зблиски  хрестiв
на банях, зрештою, нагадували людям про Бога. А ваш Святий Дух вiдбiг  вiд
села, йти до нього на молитву далеко, кiлометр або  й  два.  Взимку  снiгу
тут, певно, намiта?. - Було справдi  незвично  побачити  самотню  церковцю
ген-ген вiд села - немовби вiд села вiдлучену.
   - Я собi мiркую, - вiдповiв Вербень, - що наш Святий Дух не  для  краси
лише сто?ть, не для молитов тiльки й не для  любування.  Ви  побачите:  це
маленька фортеця, що стерегла Черчен протягом столiть. Ну, а  хто  йшов  з
села з молитвою до нього, то мав час заглибитися в самого себе... молитва,
як поезiя, пливе з глибини людсько? душi. Й  сама  молитва  -  це  поезiя!
Ате?сти можуть заперечити, але я мiркую, що мудрагелики даремно вiдняли  у
людини право на розмову з Богом, власне, на  розмову  з  самим  собою,  на
осмислення самого себе, на творення поезi?. Хiба нi?

   Вiн не чекав вiд мене вiдповiдi. Для нього, очевидно, не мало значення,
що я думаю з приводу його мiркувань. Вербень не мав за мету мене в  чомусь
переконувати, вiн сам був переконаний у тому, що говорив.
   - Та лишiм поезiю, Васильовичу, збоку й  по?демо  до  церкви  не  через
село, а навпростець польовою дорогою, - озвався вiн  по  хвилi.  -  Нiбито
невелика вiйськова хитрiсть. Вигра?мо якийсь час.
   - Хiба Святий Дух ма?  ворогiв,  i  хiба  комусь  залежить,  коли  люди
дiзнаються:  а  хто  зламав  на  стiнi  козацьку  шаблю?  -   Я   мимоволi
насторожився.

   - Я повинен був вам сказати спочатку... попередити, - промовив Вербень,
сiдаючи за кермо. - Це теж, очевидно, маленька вiйськова хитрiсть, - додав
вiн  невесело.  -  Боявся  вас  сполошити.  Тепер  скажу.  Рiзнi  ?  люди,
Васильовичу. Скрiзь i щодня точиться вiйна мiж добром i злом. Чом  би  наш
Черчен повинен бути винятком? Та не в  шаблi,  Майстре,  рiч...  вони  про
шаблю ще нiчого не знають. ?м розходиться вирвати у нас ключ вiд церкви...
викинути корогви, образи  i  рiзне  начиння,  напхати  церкву  стендами  з
папiрцями та фотографiями i сказати: ось  вам,  люди,  ате?стичний  музей.
Учiться не вiрувати в Бога, вчiться його ненавидiти. Хiба не  так?  А  ми,
громада тобто, проти: хай храм залиша?ться храмом, дарма  що  в  ньому  не
правиться, хай до Святого Духа приходять люди подумати про життя i смерть.
Кому це зашкодить?  Слухайте,  кому  це  зашкодить,  що  я,  людина,  хочу
подумати про життя i смерть? Може, я вiд того думання  стану  кращим,  га?
П'ять рокiв уже йде вiйна... у цiй вiйнi поки що ми сто?мо вперто  вкопанi
в шанцi... сто?мо, бо ма?мо ключ вiд Святого Духа, i нiяка влада, мiлiцiя,
прокурори не знайдуть  ключа  вiд  дверей,  а  дверi  там  дубовi,  кованi
залiзом, мури грубi, а на вiконцях попiд дахом - грати. Вiдмичкою  Святого
Духа не вiдiмкнеш, нi. Ви не думали, що хтось... усi ми поробили до храмiв
злодiйськi вiдмички? Душi людськi теж заходжуються вiдмикати вiдмичками...
i тому страшно нам, що протяги у нас  гуляють,  як  у  забутiй  без  вiкон
хатчинi? Вам не страшно, Майстре?
   Вiн правив сво?м латаним "Москвичем"  вузькою  польовою  дорогою  через
пшеницi, що золотилися  навкруг  i  перешiптувалися  м'яко,  а  менi  було
боляче, що я, художник, людина,  вважайте,  не  без  iменi,  творячи  сво?
картини з димарями заводiв, з голубими тракторами, що на  людську  начебто
радiсть переорювали  межi  й  викорчовували  корiння  зв'язку  селянина  з
землею, що, малюючи рожевощоких доярок iз медалями на грудях (i дуже часто
цi медалi та ордени були незаслуженими, фальшивими), я насправдi робив  iз
дроту злодiйськi вiдмички до людських душ.  Слухайте,  невже  насправдi  я
робив злодiйськi вiдмички?
   Невже справдi?
   - Ви менi не вiдповiли, Майстре, чи вам не страшнi... чи ви не  бо?тесь
протягiв у людських душах, що протяги випорожнюють нас догола, i ми, голi,
котимося, як гулкi бубни? - нагадав сво? запитання Вербень. - Втiм, можете
не вiдповiдати. Це не так просто вiдразу сказати: боюся, страшно менi. Або
й нема страху... - вiн торкнувся мо?? руки.
   - Я думаю, як ми потрапимо до церкви, коли  ключ  ута?мничений...  коли
вiн, той ключ, ? i його нема, - повернув я розмову в iнше русло.
   Я боявся розмови про порожнi душi?
   - О, ключ ми не те що ута?мничили,  -  засмiявся  Вербень,  -  ми  його
загубили, його нема. Це так мовиться для влади, коли дуже вже  напастують.
Мовляв, шукайте, товаришi. Насправдi ж ключ завжди пiд  рукою.  -  Вербень
вирiшив нiчого вiд мене не  та?ти.  -  А  коло  ключа  громада  призначила
сторожа. На нашому боцi й обласний музей...  Святий  Дух  ?  начебто  його
фiлiалом.
   Вiн зупинив машину,  i  польова  дорога,  виповзши  з-пiд  колiс,  далi
попетляла без поспiху помiж пшеницями, врештi впала в пшеничну  безодню  i
десь там загубилася, а ми, перебрiвши рiчку, що  ледве  сльо-зилася  помiж
камiнням, опинилися на тамтому березi; уздовж берега  й  далi,  окреслюючи
навкруг церкви Святого Духа коло, горбилися насипанi вали;  вали,  мабуть,
були колись високi та грiзнi, тепер нiчого грiзного вiд них не  зосталося,
вони розповзлися, злагiднiли, одначе службу свою служили  далi,  створюючи
настрiй оборони i замкнутостi; вони боронили невелику муровану  з  великих
брил церковцю i сотнi, може, низеньких, тесаних iз  вапняку  хрестiв,  що,
дбайливо побiленi, святочнi, були  схожi  на  дiтей  у  нових  сорочечках;
хрести були характернi, пелюсткоподiбнi, однi з  них  стояли  рiвно,  iншi
похилилися, ще багато лежало горiлиць на землi; час порозрiвнював могилки,
розмив i стер, а чи й вигриз iз хрестiв iмена й дати i  тiльки  на  деяких
можна було прочитати чи, власне, вимацати пальцями окремi лiтери i  цифри.
Лише на одному хрестi, отому, що пiд кущем  калини,  я  прочитав,  що  тут
спочива? Нестор Ключар, який помер 1769 року, маючи вiд роду 73 роки.
   Вiчна йому пам'ять...
   Я не вiдразу помiтив, що напис був  поновлений,  лiтери  позолоченi,  й
тому вони так швидко впали менi у вiчi. Я хотiв знати, чи ? ще  дотепер  у
Черченi рiд Ключарiв, i спитав про  це  Вербеня.  Ми  йшли  стежкою  помiж
хрестами до церковцi, i я повинен був думати про смертi, про похованих тут
людей, а чомусь думалося про живих, про Ключарiв  сьогоднiшнiх.  Очевидно,
винен у цьому був високий чистий день, побiленi  веселi  хрести,  калиновi
кущi, що росли гуртами то тут, то там  i  вже  видзвонювали  почервонiлими
коралями; хрести тут не нагадували про смерть, вони були тiльки знаками  з
минулих  столiть,  витворами  каменярського   мистецтва.   Сувора   кругла
церковця, бiльш схожа на оборонну вежу, анiж на  Божий  храм,  поблимувала
загратованими вiконцями-бiйницями, i було таке враження, що вона  пильну?,
зорить, чи iз-за горбiв, iз-за лiсiв не виповзають ворожi  полки.  Тут,  у
долинi, оточенiй валами, в затишку панував особливий  настрiй:  вiяло  тут
бадьорiстю, святочнiстю, i душа твоя не нидiла й не горбилася; дихала  тут
iсторiя; у мене було таке передчуття, що  ось-ось  вiдкри?ться  менi  щось
дуже важливе, потрiбне нам усiм; я собi навiяв, що  потрапив  у  свiт,  де
одночасно iсну? минуле й сучасне, живi i мертвi,  й  найдивнiше  було,  що
живi i мертвi оточували мене живим ?диним  гуртом  i  промовляли  до  мене
живими словами, i споглядали на мене живими очима.
   Очевидно, я помиляюся i реальнiсть перемiшую з мiстикою, але... але, що
? мiстичного в тому, що прапредки живуть  у  тобi  реально,  ти  ?  ланкою
?диного ланцюга, початок якого губиться у пiтьмi iсторi?? Iнколи лише тебе
пройма? страх, коли тобi зда?ться... коли тобi начебто сниться  наяву,  що
ти вже колись жив, любив жiнку дуже вродливу, яку ти чомусь учора  зустрiв
на львiвськiй вулицi, що ти вчинив якесь добре дiло... i  начебто  про  це
доброчинне дiло записано у старих дiарушах, а опiсля... опiсля  когось  ти
зрадив,  щось  запродав,  когось  зрiкся  i  врештi,  каючись,  упав   вiд
гусарсько? шаблi в полi пiд Берестечком.

   - А що Ключарi, - перервав мо? роздумування старий Вербень, -  Ключарi,
як i всi ми на цiй землi, вiчнi. Бачте, ондечки пiд  липою  кладе  сiно  у
стiжок чоловiк, який зветься Павло Ключар... i, до речi, так збiглося: вiн
сторож церковного ключа, ключар, отже. Втiм, нiякий це  не  збiг...  може,
його роду так приписано з правiку: знати, де сховано ключ. Це дуже важливо
- знати.
   Офiцiйна  його  посада:  хранитель  Святого  Духа,  молодший   науковий
працiвник. Музей у  Бистричанах  навiть  платню  йому  призначив.  Правда,
мiзерну.
   Високий, худющий чоловiк, якому минуло вже за тридцять,  уздрiвши  нас,
устромив вила в копицю i рушив нам навстрiч. У бiлiй полотнянiй сорочцi  i
в таких же штанях, босий, вiн напрочуд природно вписувався  у  кра?вид  iз
старою липою, Святим Духом, з побiленими хрестиками й копичками сiна помiж
ними; вiн був  тут  конче  потрiбний;  я  раптом  зрозумiв,  що  без  його
присутностi ця кругла улоговина виглядала б покинутою i самотньою, вiн  ??
оживляв простою селянською роботою... ходячи босонiж по запалих могилках i
вищибуючи косою пашу  худiбцi  на  зиму,  вiн  продовжував  просту  роботу
прадiдiв...
   Знову мiстика?
   Ключар подав менi руку. Бiляве, гейби з льону вичесане  довге  волосся,
що спадало на плечi дрiбними кучериками, дугастi, пшеничного кольору брови
й  вуса  пiдковою,  довгобразе  аскетичне  обличчя  -  цiла  його  постать
нагадувала апостола з народно? iкони, доброго i лагiдного,  котрий  проща?
людям усi грiхи... проща? з  першо?  зустрiчi,  з  першого  потиску  руки.
Нiякова, аж  начебто  винувата  усмiшка,  ласкавий  погляд  посивiлих  вiд
доброти очей наводили на думку, що Ключар належить до  сучасних  схимникiв
або ж до яко?сь секти доброчинiв... належить до блаженних, що не вiд свiту
цього. Одначе, коли ми знайомилися, потиск  його  руки  виявився  твердим,
цiлком хлiборобським, що свiдчило про його рiшучiсть.

   - Хочу, Павле, залишити Василя Дмитровича  на  тво?  руки,  -  промовив
Вербень, поглядаючи на свого  "Москвича",  що  залишився  на  тому  березi
рiчки. - Сам зна?ш:  стара  сама  лежить,  а  невiдомо,  чи  донька  Ганна
прибiгла з поля на обiд... а якщо й прибiгла,  то  чи  впорала  господарку
свою i нашу. А ти вже тут не крийся, не замикай на ключi нi Святого  Духа,
нi нiчого, що навколо нього... нi тим паче - самого себе.  Чи  як  кажете,
Майстре? - повернувся до мене. - Додому,  гадаю,  не  квапитеся.  Ночувати
будете в Павла, у нього, сказати б, хата  на  два  поко?,  чисто  й  тихо.
Ввечерi здиба?мося. - I вiн поспiшив до свого "Москвича" на тамтому березi
рiки.
   - У нього дружина лежить  спаралiзована...  вже  три  роки,  -  пояснив
Ключар.

   Я справдi не поспiшав додому; я прецiнь художник  i  реставратор...  та
рiч не в тому, що виявиться пiд пластом штукатурки на церковнiй  стiнi,  i
рiч також не в тому, що менi баглося намалювати це старе веселе кладовище,
копички сiна на ньому, правiчну липу й високого сухорлявого апостола, який
робить на гробах  сiно...  менi  хотiлося  просто  тут  побути,  походити,
подумати, наплакатися а чи насмiятися.
   Насмiятися на кладовищi?
   Ми спершу з Павло Ключарем пiд липою пообiдали: з'?ли по  шматку  сала,
по байдi хлiба, який запили молоком. Та, зрештою, не ма? значення,  що  ми
?ли i пили, ма? значення лише те, що в  менi  тривало  пригадування:  менi
здавалося, що колись давно, сто чи й тисячу рокiв тому, я уже розмовляв iз
цi?ю людиною, з Ключарем, i бачив  я  оцей  високий  день,  копички  сiна,
хрести, що мов дiтлахи стояли в бiлих сорочечках; виглядало,  отже,  що  я
вже тут колись був i тепер повернувся сюди вдруге.
   Чи, може, я жив тут завжди?
   - Менi теж тут любо, - промовив Ключар, нiби вгадуючи мо?  розмисли,  й
усмiхнене поглянув менi у вiчi. Вiн сидiв  на  пластi  сiна,  прихилившись
плечима до копички. - Як вам  сказати...  тихо  тут  i  мудро...  мудрiсть
приходить сюди гола i свята: замислися-но, чоловiче, чого живеш на  свiтi?
Не подумайте, що я дивак  якийсь,  "фiльозоф",  нi.  Я  собi  сiльський  i
звичайний: маю газдiвство, садок, п'ять соток  полуниць,  котрi  в  нашому
селi з-польська називають "трускавками". I як усiх,точить мене  буденщина,
мов шашель, i кожен сам собi лiк шука? на не?: той  горiлку,  той  посаду,
той грошi, той колекцiону? жiнок, з якими переспав, а я втiкаю вiд  шашеля
до Святого Духа, кошу тут сiно,  зцiлюю  душу  i  пильную  вiд  ?фрейторiв
церковцю... а щоб я  вiдчув  вагу  того  пильнування,  то  громада  та?мно
доручила менi ключ, - при  цих  словах  вiн  торкнувся  пазухи,  одначе  я
побачив на ши? лише чорний ремiнець. - Втiм, про та?мне це доручення  зна?
цiле село, i влада, зрозумiло, теж. Однак вона  поки  що  не  насмiлю?ться
вiдкрито виступати проти громади. До часу... Тому мушу  бути  постiйно  на
сторожi.

   - ?фрейтори - це хто? - перепитав я, бо направду не зрозумiв, про  кого
мова.

   - Службiсти ревнi... з мiсцевих родакiв, яким понашивали на  погони  по
однiй личцi, - вiдповiв вiн серйозно. -  Генерали,  як  водиться,  далеко,
полковники i майори теж неблизько, а ?фрейтор завжди пiд  рукою  i  завжди
вiн послушний. Йому тiльки пообiцяй ще одну личку. Вам хiба старий Вербень
не оповiдав, що ?фрейтори вiд  iменi  народу  збиралися  "осво?ти"  церкву
Святого Духа пiд ате?стичний музей? Так нiби народ  "бажа?"...  не  знати,
який це "народ", бо нашi сiльськi люди не дають "освоювати"... i  загубили
ключ вiд церковних дверей. - Добре  бодай,  що  в  музе?,  в  областi  нас
пiдтримали: не варто  порушувати  усталене  в  Святому  Дусi.  -  Пшеничнi
Павловi вуса  затеплiли  посмiшкою,  а  руки  теребили  на  грудях  важкий
масивний ключ.
   - Очевидно, це немала честь носити такий ключ i... вiдповiдальнiсть.  А
ще - смiливiсть. Влада здатна пришити полiтику. - Я не хвалив його  заради
тiльки похвали, я вiдкривав для себе цю лагiдну й смiливу людину.

   - Ваша правда: вiчна  настороженiсть.  Трапля?ться:  зриваюся  вночi...
приверзлося, що ?фрейтори пiдважують дверi й рвуться до Святого Духа. I  я
бiжу стрiмголов. Хапаю вила й бiжу.
   - Я щось не вiрю, щоб ?фрейтори, як ви кажете, вночi  ламали  дверi,  -
сказав я. - Гм, мабуть, теж розходиться, що подумають про них люди.
   - Марниця, - заперечив Ключар. - У них свiй вимiр порядностi.

   Добре все те, що благословля? начальство. Iнша рiч... так, iнша рiч, що
?фрейтори хочуть мати про людське око  чистi  руки.  Тодi  вони  знаходять
особин, якi за грошi беруться за будь-яку брудну роботу. Коли б Святий Дух
не був змурований з каменю, то з  нього  давно  залишилася  б  лише  купка
попелу. Вiрите?

   Правду кажучи, не вiрив, так, менi доводилося чути, що в тiй  чи  iншiй
областi попiд Карпатами загорялися церкви, а в скансенах горiли стародавнi
хати й  шпихлiри.  Горiли.  Я,  однак,  пожежi  списував  на  випадок,  на
зiпсовану  електромережу,  на  залишений  без  догляду  каганець.  Та  щоб
спецiально... щоб навмисне нищити... нi, в таке менi не хотiлося вiрити.
   А може, я фальшивив перед собою?
   Передторiк у жнива я малював Днiстровi береги, ? таке мiсце, мною  дуже
улюблене, за селом Городницею. Я там буваю щороку; я люблю малювати  рiку,
коли хвиля котиться на хвилю i вода  дрiбно  видзвоню?,  як  порцеляна,  i
люблю  малювати  рiку  розгнiвану,  каламутну.  Тодi  рiка  тече,  немовби
ослiпла, безпам'ятна, вона не ма? часу оглянутися й  побачити,  що  береги
обабiч свiтяться сонцем... так, сонце сидить на берегах, а Днiстер  нiчого
не бачить, бо в нього скаламученi, здичавiлi очi.

   Передторiк у жнива скаламучений, лютий Днiстер вихлюпнув на берег майже
пiд мiй мольберт  дерев'яну  обгорiлу  подобу  святого  Николая;  це  була
примiтивна  рiзьбярська  рiч,  розмальована  бiлою,  зеленою  та   золотою
фарбами, але на грубо витесаному обличчi  святого  було  стiльки  гiркоти,
затамованого болю, що я повiрив: примiтивний той рiзьбяр мав  непересiчний
талант.
   Втiм, може, гiркота i бiль на Николайовому лицi не створенi художником,
рiзьбяр тут нi при чому, виннi палi?, якi, очевидно, пiдпалили каплицю, де
стояла пiвметрова статуя святого, або ж викинули  його  з  церкви,  або  ж
гаком зiрвали з нiшi на фронтонi будинку й жбурнули у вогонь.
   Я нiчого не знав  про  страждання  святого  Николая,  але  привiз  його
додому,  вiн,  обгорiлий,  полущений,  сто?ть  у  мене  в   майстернi   на
пiдвiконнi; я нiколи  про  нього  не  думав,  не  згадував  i  тодi,  коли
вибирався в далеку дорогу, дарма що  знав:  Николай  оберiга?  подорожнiх,
морякiв i рибалок, що ловлять рибу.
   - А iнколи влiтку, як оце в косовицю, - продовжував свою думку  Ключар,
- я беру з дому верету i ночую  отут  у  копицi,  зовсiм  не  думаючи  про
пiдступи ?фрейторiв. Принаймнi, менi не хочеться думати.
   - Не сумно вам тут... не страшно врештi? - поцiкавився я. - Усе ж  таки
- цвинтар.

   - Нi, - заперечив вiн кивком голови, - нема страху,  навiть  отого,  що
зветься "не по собi", теж нема?. Певно, я звик до мiсця. Ну, а втiм,  який
це цвинтар, коли останнього небiжчика  тут  поховали  майже  двiста  рокiв
тому. При вiйську будучи, я служив у Пермi, на Уралi, там наша рота зчаста
заступала в так званий "караул N 2": стерегли вiйськовi склади. Навколо  ж
складiв попри самi колючi дроти - могили й могили. Сто?ш, бувало, на вартi
- нiч, осiнь, вiтер.... вiтер гойда?,  шелестить  i  поскрипу?  численними
вiнками, видзвоню? усяким залiзяччям на огороджених могилках, i рух  такий
сто?ть на кладовищi, як у циганському таборi... i  страх  тебе  бере...  i
стиска?ш автомат у руцi, аж iз шийки приклада  капа?,  зда?ться,  вода.  А
мерцi... так уявля?ться тобi: мерцi, пiднявши вгору  руки,  тримаються  за
колючий дрiт, готовi його перескочити чи перекусити, тисячi ?х i тисячi...
i ти готовий по цих тисячах ударити з автомата.

   Це був страх.
   Тут же страху нема; там були тисячi уявних мерцiв, там було чути  повiв
тлiння, сморiд зiв'ялого чатиння, а тут... тут  тиша,  спокiй,  недоступне
для упирiв чи для того, що в  дуплi  сидить:  мiсце  тут  освячене.  Втiм,
спробу?мо переночувати тут обидва таки цi?? ж ночi?
   Я вiдмовився, i не тому вiдмовився, що злякався (начебто наша земля  не
на праху предкiв трима?ться?), а тому, що не  був  внутрiшньо  готовий  до
тако? поночiвлi.

   - Ну, то вибачте, - почервонiв Ключар. - Це не так просто,  я  розумiю,
ходити ночувати на цвинтар. Та й навiщо, правда?
   - Чи ви самi зна?те, чому ходите сюди посеред ночi? Ну, розумiю:
   нагляда?те за церквою. Та, очевидно, ? й iншi спонуки, iнша потреба.
   Ключар не вiдповiв; узяв граблi й заходився вигрiбати  з-помiж  хрестiв
сiно, а я обiруч носив сiно до копиць. Ми якийсь час працювали мовчки... i
менi котро?сь хвилини стало смiшно: я при?хав зi Львова гребти на цвинтарi
у Черченi сiно? Ключар чомусь зволiка? вiдмикати  церковнi  дверi,  щоб  я
врештi подивився, що "показу?ться" з-пiд штукатурки  на  церковнiй  стiнi.
Хоч, якщо по правдi, я теж не спiшив до Святого Духа, було при?мно  носити
оберемками сiно, дихати його пахощами i ... i згадувати  дитинство,  тата,
наш оборiг, де ми, бувало, тато, мама i я, на свiжому сiнi спали.
   Господи, як це було давно. Та й чи правда, що воно було, дiялося?
   - Чого ж, - обiзвався згодом Ключар, - ? у  мене  двi  спонуки.  Перша,
Майстре, може вам здатися трохи смiшною:  село  ма?  тисячi  очей,  стооко
воно, отже, стежить за кожним, хто"у ньому  живе.  Тепер  уявiть,  скiльки
цiкавих крiзь шпарини в парканах, iз-за фiранок стежить за мною, коли я  з
веретчиною на руцi дибаю у сутiнках на цвинтар ночувати. Я ув тих  цiкавих
очах начебто виростаю... ? щось у менi та?мниче, забобонне, бо ж не  дурно
ходжу ночами на цвинтар. I ця пота?мнiсть, як колись  накреслене  свяченою
крейдою коло, ляка? забобонних людей, а тверезих  остерiга?.  Це  менi  на
руку, я почуваю себе в бiльшiй безпецi... це, мабуть, важливо, коли  носиш
ключ вiд Святого Духа, й про це, мабуть,  здогадуються  сексоти  платнi  й
добровiльнi.  Бачите,  який  я  з  вами  вiдвертий.  -  Ключар   спробував
засмiятися, але це йому чомусь не вдалося, смiх скривився болюче на  губах
i погас. Видно, Ключаревi не подобалася роль пота?много дивака,  якого  не
варто чiпати.
   - Крiм того, ? друга спонука. Власне, вона перша i основна: я  приходжу
сюди вдень i вночi з потреби... з потреби вдихнути  в  себе  вiру,  що  не
марно живу, не для того лише, щоб накосити коровi на зиму та щоб продати в
Рогачi кошiль  ягiд,  хоч  це  теж  чесна  робота.  Я  шукаю  тут  зв'язку
теперiшнього часу з минулим. Розумi?те? Я почуваюся  зв'язуючою  ланкою...
однi?ю рукою я тримаюся за те, що було, другою - за теперiшнiсть. Може,  я
беру на себе забагато, але так я думаю, i нiчого з собою не можу  зробити.
Так я вiдчуваю. Ви мене розумi?те? - Вiн  обпер  граблi  об  копичку,  яку
обчiсував,  i  пiшов,  високий,  молодий  i,  здавалося,  ослiплений   вiд
упевненостi, що iсну? на свiтi для чогось вищого. Я потюпав слiдом за  ним
i тiшився, що людина знайшла себе для високого; вiн був стократ щасливiший
од тих, що вимудровують ракети, доять корiв i вибудовують атомнi станцi?.

   - Я хочу вас зрозумiти: ви такий молодий, тридцятка, може, лише минула,
iншi метушаться, шукають грошей, романтики, БАМiв... шукають  i  часто  не
знаходять. I ходять спустошеними до старостi.  Вам  же  пощастило.  Якийсь
iсну? секрет? - Я зупинив його на стежцi.
   - Секрет? Та нi... Це приходило поволi. Я вчитель за  професi?ю...  але
прогнали мене з учительства. I не знаю, що зi  мною  сталося  б...  певно,
зламався б... потоптали б мене кирзаками, кинувши пiд ноги. Або ж  подався
б на БАМ заробляти довгий карбованець, модно це нинi й патрiотично. Та, на
щастя, пiдтримав мене старий Вербень.
   Ми йшли помiж хрестами; Ключар до хрестiв схилявся, вимацував ?х рамена
довгими пальцями i натрапляв, певно, на лiтери, бо враз забував про  мене,
виймав з кишенi блокнот i записував упiзнаний знак: iм'я,  чи  лiтеру,  чи
цифру. Видно, вiн не хотiв змиритися з тим, що хрести  безiменне  мовчали,
вiн учив ?х говорити i сам учився ?х слухати.
   - Вербень якось менi й каже: Чого ти, Павле,  журишся,  що  вигнали  зi
школи? Звiдки ти зна?ш: може, це Божий знак? Ти пишеш вiршi... отож напиши
книжку про Святий Дух, про Козацьку могилу, що бiля  нього  насипана,  про
бiлi хрести, якi не навiвають суму, а тiльки будять згадки i надiю.  Пiди,
пiди-но, Павле, в нашу Страдчу долину,  мiж  старими  валами,  посиди  пiд
Святим Духом, набери в душу запаху сiна i торкнися хрестiв.  I  побудь  на
стрiлецькому кладовищi, бiля надгробникiв сiчовикiв, про яких сьогоднi  не
вiльно й згадувати... а  якщо  й  згаду?мо,  то  попередньо  облива?мо  ?х
гно?вкою.

   - То ви й поет, Павле? - Менi було соромно,  що  з  самого  початку  не
розгледiв спорiднену душу; я повинен був дiзнатися про це з його  очей,  з
його посмiху.

   Я так йому й признався: нiбито я мистець. а людей не  розпiзнаю.  Може,
тому так тяжко малюю жiночий портрет, шукаю у душi якщо не дна,  то  бодай
змiсту, берегiв.

   - Докопатися до глибини завжди важко, - зауважив  Ключар.  -  Тим  паче
мистцевi. Браку? часом мiри, щоб ?? вимiряти. Але ви ма?те рацiю:  ми  так
мало зна?мо про  себе.  Усе  бiльше  ковза?мо  та  ковза?мо  по  поверхнi.
Письменник, скiнчивши унiверситет i усiвшись десь у теплiй редакцi?,  пише
свiй роман iз пальця, i другий, i  третiй  теж  iз  пальця,  з  газет,  iз
вражень так званих творчих вiдряджень i вiд установки, що пану? i  давить:
"Пишiть, як повинно бути, а не так, як воно ?  в  життi".  Навiть  видатнi
письменники... був тут один, люблю його твори i шаную...  начальство  його
привезло в Страдчу долину, в село...  з  начальством,  отже,  вiн  походив
помiж  людьми,  поговорив,  поцiкавився  "глобальними"  проблемами,   щось
занотував  до  записника,  а  люди  дивилися  на  нього   замкнено,   вони
вiдкриваються лише без начальства. Ви це зна?те? Чи  нi?  Художники...  не
хочу вас образити... малюють не те, що в  людини  на  душi,  а  те,  що  в
передовика на грудях: значки, ордени, медалi. Це легше...  легше  малювати
блискучi медалi, нiж зазирати в  душi.  Нема  часу.  Всi  спiшать.  Завтра
виставка про передовикiв сiльського господарства, а вiн картину "Молодiжна
ланка" змальову? з фотографi? i несе ?? перед свiтлi очi членiв журi...  i
свiтле журi задоволене: "Сучасна, актуальна рiч". Що, хiба не так?
   Або той же газетяр при?жджа? i розпиту?  доярку  про  кормовi  одиницi,
надо?, плани, передовий досвiд, соцзобов'язання -  i  поспiхом  шкряба?  в
газету напiвправду, з яко?  та  ж  таки  доярка  насмiха?ться  i  водночас
почина? у не?, пiвправду, вiрити. Це страшно: починати звикати до  фальшi,
немов до чисто? правди. Начальство в районi  теж  товчеться  лише  навколо
сiвби, навколо жнив i силосування соломи... i  ще  начальство  ма?  тисячi
iнших важливих державних i партiйних  проблем...  а  нiхто  не  при?де  до
Вербеново? Катерини, яку спаралiзувало восени на буряках, i не спита?: "Що
тебе болить, жiнко?". I не при?де до мене й не спита?: "Що  пишеш,  поете?
Плачеш ти чи спiва?ш? I чому тво? вiршi нiхто не друку??".
   _
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   5
   "Коли душа моя мiлi?, як пересихаюча рiчка, i  на  бродах  вишкiря?ться
слизьке камiння, що смердить тванню, а час, той  чорний  чорнокнижник,  по
краплинi влива? в мою душу, у мою кров отруту, що зветься байдужiстю...  i
байдужiсть пливе у мо?х жилах, як сонна слiпа  риба,  я  котрогось  дня...
вчора чи позавчора пригадую, видобуваю з мо?? пам'ятi зеренце, принесене з
правiку, i дiзнаюся од нього, що треба менi рятуватися. Я тодi уподiбнююся
до скаженого пса, котрий, запiнений i лютий, летить навмання в  не  вiдомi
йому кра?, де нiбито пророста? зiлля... досить того зiлля  взяти  на  зуб,
досить, щоб воно бризнуло, увiйшло в кров - i сказ минеться.
   Лише не всi пси добiгають до невiдомих кра?в, в одних не вистача?  сили
i вони падають на дорогу, ще iнших вистрiлюють. (А ще хотiв би я знати, чи
живуть, зата?вши хворобу, скаженi собаки, одягнувши намордники?)
   Я щасливiший од пса, я ж бо ?сьм людина, сотворена на  подобу  Божу,  i
тому вiдоме менi зiлля вiд людського, так, вiд людського,  а  не  собачого
сказу, i зветься той сказ не  по-медичному  просто:  байдужiстю.  Коли  ти
байдужий, то нiчого тебе не болить, не бере тебе  жура,  за  нiчим  ти  не
плачеш i до нiчого не прагнеш,  i  тяжко  себе  примусити  ловити  в  собi
сонного звiра, звiр мурлика? собi, як кiт, риба... риба мурлика?, як  кiт,
у не? м'яка шерсть i ?? нелегко зловити, але ти мусиш ?? зловити за  зябра
й жбурнути в помийну яму, бо завтра буде пiзно рятуватися,  може  статися,
що сонна риба проковтне тво? зеренце, припасене з правiку, й ти не побiжиш
навiть, як той собака, наослiп шукати зела вiд сказу.

   Шукайте зела вiд сказу.
   Риба врештi-решт загиба? i смердить  падалиною,  а  я  радiю  i  йду  в
Страдчу долину до  Святого  Духа;  по-рiзному  долину  над  Золотою  Липою
називають: однi кажуть "Страдча", i в  цьому  словi  скиглить  страждання,
iншi кажуть "Стратча" - ? у цьому словi лiтера "т", що схожа на  шибеницю,
i чу?ться у цьому словi страта. Хтось стражда?? Хтось когось страчу??  Яка
рiзниця - бiль один; я приймаю обидва наймення, однаково болить i  страта,
i терпiння.
   Признаюся: попервах, байдужiстю отру?ний, ще сонний,  неумитий,  блукаю
навкруж Святого Духа, i його пощерблене камiння стiн, i похилений хрест на
банi, i кованi дверi до мене не обзиваються нi словом, нi звуком. (А може,
обзиваються, кричать, просять, ранять мою душу до кровi, а я болю не чую?)
   А я болю не чую...
   I попервах старезна липа, що кроною сво?ю крислатою стереже Святий  Дух
вiд грому, вiд  гармат,  вiд  вiтру,  приймаючи  на  себе  пориви  бурi  й
кулеметнi черги (i менi зда?ться, що липа живе  в  долинi  вiд  сотворения
свiту, ще, примiром, не текла тут поруч рiчка, а коли потекла, то на честь
старого дерева назвали ?? Липою), вдавала, що мене  не  зна?  (вона  знала
вороння на гiллi, горобця у дуплi i вiтриська,  що  сидiв  на  листку,  як
метелик), що я ?? не обходжу.
   I попервах декiлька десяткiв кам'яних хрестiв,  якi  я  вибiлюю  вапном
кожного року перед Великоднем, вибiгають менi  навстрiч  лише  як  каменi,
лише як знаки чи??сь смертi, давньо? i  забуто?,  яка  не  виклика?  бодай
задуми, не то що смутку; кам'янi бiлi хрести жахаються мо??  безпам'ятi  i
нишкнуть у високiй травi... i схожi вони в травах на зайцiв,  що  стрижуть
вухами. Смiшнi.

   I попервах вали доокруж  долини  були  лише  горбами  насипано?  колись
землi, на тих горбах розрослися лопухи i кропива, i зело польове теж мiцно
взялося корiнням, а корчi терену тримаються купно й цупко, як отари овець;
помiж ними червонiють дiвки в намистах - кущi калини. А в жовтiй глинi  на
валах лисицi риють нори, i ще, може, бiгають там ласицi -  звиннi  звiрки,
яких я боюся, бо нiбито вони спроможнi впиватися людинi в горло й смоктати
кров, i ще, може, змi? грiються на сонцi кублами...  i  нема  пiдступу  до
змiй i ласиць, вони однаково заговоренi забобонами i досвiдом.
   О так, сидить досвiд людський на старезнiй липi, як сивий  сокiл.  Хiба
стрiлиш у нього... хiба його зречешся?
   А ще попервах рiчка, Золота Липа, поза валами текла лише  водою,  хвиля
за хвилею, не мали хвилi нi запаху, нi пам'ятi,  вiчна  вода  текла  вiчно
молодою й вона начебто не мала нiчого спiльного з берегами, з  нiчим  i  з
нiким, вона текла незалежно i водночас услужливо: хочеш напийся з не?,  не
хочеш - помий ноги чи колеса свого воза.

   Вода вiчно кудись спiшила.
   I ти попервах лежиш на валах або ж на полянi помiж хрестами,  баламка?ш
ногами  й  по-святотатському  посвисту?ш,  з  лiнощiв,  з   нео-хоття   не
помiчаючи, що невидима сила, поганський Пан, який зветься тут Чаром,  бере
над тобою владу; нi, ти не пiдда?шся, ти ще пам'ята?ш про сонну  рибу,  ти
ще посвисту?ш, ти  ще  насмiха?шся  з  себе,  що,  мовляв,  прийшов  дивак
iзцiлитися в Страдчiй долинi, аж поки не причу?ться мамин голос, один  Бог
зна?, звiдки мамин голос вилуну?ться:  може,  iз  трав,  може,  то  калина
промовля? до мене, може, в липi сидить мамин голос, а може, кам'янi хрести
облитi, як бiлою поливою, маминим  голосом?  Я  нiчого  не  знаю,  а  лише
прислухаюся i чую, що мама кажуть про грiх свистати в святому мiсцi.
   Грiх? Що воно таке? Слово з Бiблi?? Щось злочинне...  щось  зрадливе...
щось солодке... щось криваве? Нiхто менi  не  вiдповiда?  на  питання,  та
нiхто й не вiдповiсть, я повинен сам дiйти до сутi  грiха  сво?м  розумом:
ой, це так нелегко уявити грiхом свист  помiж  старими  могилками...  але,
коли вже тобi нелегко, коли в головi зажорнували думки, то це значить,  що
запала в душу тобi крихiтна iскорка: ще в тобi поки що темно,  ще  кров  у
тобi тече сукровична, та Чар зна? сво? дiло, вiн  зводить  тебе  на  ноги,
веде тебе помiж хрести... i вже нема хрестiв, на ?х мiсцi  стоять  хто  по
пояс, хто по колiна, а хто по саму шию закопанi в  землю  люди:  молодi  i
старi, жiнки в намiтках, дiвчата  у  вiнках,  а  дiти  сидять  на  запалих
гробах, пiдiбгавши пiд сорочечки ноги; на людях одежа з минулих  вiкiв,  i
на них - зброя, що вже давно сво? вiдстрiляла; цих людей уже  давно  нема,
вони мертвi, з ?хнього праху виросла трава, але якимось чином я знаю,  це,
певно, пiдказу? менi Чар iз Страдчо? долини, що душi  ?хнi  не  повмирали,
товпляться вони в чистилищах, немов на вокзалах, очiкуючи суду: кому -  до
пекла, кому - до раю, а кому назад  повертатися  на  землю  в  новому  вже
обличчi; якимось чином я знаю, це, певно, обзива?ться в менi голос  кровi,
що нiхто з цих численних людей менi не чужий, кожен iз них - мiй корiнь  з
минулих вiкiв; я на цих людей схожий, i люди на мене схожi,  такi  ж  вони
всi довгобразi, бiлявi, як я, тiльки на мо?х губах ще змi?ться посвист,  а
в кутиках уст - гiркота, а в очах  -  забудькувата  збайдужi-лiсть,  а  на
?хнiх обличчях карбу?ться докiр; вони всi мене запитують (нiмо  запитують,
одними поглядами, карбами зморщок), що невже я забув про основне:  ми  тут
перебува?мо з первовiку.  нашi  первенi  в  кожному  корiнцi  i  в  кожнiй
травицi, так було, так ?, так буде, i ти теж - вiд  нас,  чу?ш?  I  чи  ти
зна?ш, що нам тяжко перебувати в нижнiх  свiтах  через  тво?  збайдужiння,
через тво? безцiльне блукання? I невже ти забув, що ти вiчна суть  на  цiй
землi... вiчним же не подоба? носити в собi сонну рибу, яка тiльки ?сть  i
п'? i перетравлю? твою здорову кров на сукровицю.
   I я  помiчаю,  що  в  кожного  з  мо?х  прабатькiв  в  кулацi  стиснута
свiчечка... i всi тi? свiчечки простягають вони до мене: "Засвiти!"
   Господи, чим я засвiчу тисячi тисяч свiчок?
   Господи, чим я засвiчу бодай одну свiчечку? Чим?  Криком  роздерта  моя
душа, а серце болить, немовби в ньому теслярi висвердлюють дiру, а  голова
розколю?ться на дрiбнi черепки; Господи, я не знаю тайни вогню. Не знаю...
не знаю... колись, може, знав цю тайну, але загубив необачно, притоптав на
чорних радах, i тепер  страждаю,  тисячi  тисяч  свiчок  прабатьки  мовчки
простягають до мене... прабатьки терпляче ждуть, ?м нiкуди  спiшити,  вони
ще очiкують суду  в  чистилищах,  вони  радi  б  стати  перед  суддями  iз
засвiченими свiчками, i це означало б, що ?х пам'ятають на землi, й за  це
не один грiх буде ?м прощений. А я безпорадний... а я убогий, а я ниций...
без вогню, без  iскри,  збайдужiлий  -  чим  маю  свiчi  засвiтити?  Може,
каяттям? (Скiльки ми каялися i наново  чорно  зраджували).  Може,  кров'ю?
(Застрели мене, стрiльчику, срiбною кулею). Може, спiванкою? (Спiва?мо при
горiлцi, спiва?мо в червоних шароварах та з дерев'яними шабельками).

   То чим маю запалювати свiчки?
   Я знаю, що Пан цi?? долини, який зветься Чаром, чату? незримо за  мо?ми
плечима i чека?... i чекають терпляче тисячi простягнутих рук.
   I менi серед муки й страждань, у конвульсiях, у крику нiчого iншого  не
залиша?ться, як тiльки-но зсукати з сво?? душi струну,  тонку  i  чутливу,
натягнути ?? мiж липою та хрестом на банi Святого  Духа,  i  натягнути  ??
помiж тереном i калиною, i натягнути  ??  вiд  бадилини  до  бадилини;  це
велике чудо переростання душi в струну помiчають усi  в  Страдчiй  долинi;
вiтриська приносять з старих бойовиськ кличi  й  лопотiння  стягiв:  птахи
сiдають на струну i спiвають "Христос воскрес"; i  колгоспний  матюк,  мов
кулак реп'яхiв, погойду?ться на струнi; i чу?  струна,  як  росте  у  полi
жито, а в травах тут i там зацвiтають маки; i помiж збiжжям, помiж травами
торка?ться струни мамина спiванка, яку вона менi наспiвувала, коли я лежав
у колисцi; я починаю розумiти слова...  це  таке  диво:  почина?ш  чути  й
розумiти слова, якi дотепер були глухими i мертвими; це таке, люди,  диво,
коли в твою душу западають, засiваються i колосяться маминi слова "Ой спи,
дитя, колишу тя...". Спи й виростай.
   Вам, люди, смiшно вiд того, що я плачу? Тверезi засудять мене, що  став
сентиментальним? Що менi до того... що менi до  присудiв,  коли  вiд  мо?х
слiв запалюються свiчки.
   I рушили мо? прабатьки  вниз,  в  iншi  свiти  на  суд  iз  засвiченими
свiчками, для них яснiшою стала безконечна дорога, а я стояв обiч  Святого
Духа, знаючи, що в руках мо?х прабатькiв горiли не лойовi  простi  свiчки,
були це полумiнцi пробуджено? мо?? пам'ятi про них..."

   6
   Не знаю, навiщо я прочитав художнику  зi  Львова  свiй  речитатив?  Для
того, щоб наситити власне самолюбство й похвалитися,  що  я  теж,  мовляв,
служитель муз? Для того, щоб просвiтити  його:  пам'ятай,  подорожнiй,  не
проста ця долина над Золотою Липою, що зветься Страдчою, ? тут, походжаючи
навколо Святого Духа, над чим замислитися? Чи, може, без усякого змислу  -
доброго чи злого, пробував добирати ключа до  його  душi,  щоб  душу  його
вiдчинити, як вiдчиняють храм або ж звичайну сiльську хату, щоб вона, душа
мандрiвника, виповнилася усiм, що ? у Страдчiй долинi?
   Вiн слухав мене, схиливши голову;  було  це  коло  старезно?  липи,  що
крислатилася над  Святим  Духом,  художник  оперся  об  ??  репавий,  якби
поораний глибокими зморшками стовбур, а я стояв на стежцi; i вiн i я у  цю
мить перед тим, як я почав читати  речитатив,  були  чужими,  один  одному
незрозумiлими, i мо? слова про Страдчу долину зiрвалися майже пошепки  теж
iз страждання; Боже мiй, навiть святi  кутки  рiдно?  землi  не  зна?мо  й
ходимо по нiй, як по мертвому камiннi  з  iнших  планет.  Ми  з  Бережаном
дотепер були немовби iншо? раси, iншо? вiри; я подумав, що вiн перебува? у
дрiмучому сучасному язичництвi, де  пану?  его?стичнiсть,  байдужiсть,  де
безжально викорчовують корiння, що  зрiдню?  людину  iз  землею;  i  тодi,
стоячи на стежцi, мимохiть, мовби вцiлила  в  мене  блискавка,  я  збагнув
необхiднiсть навернути його у свою вiру. Бо  як  перед  поганином  вiдчиню
кованi дверi Святого Духа й пiдведу до стiни,  питаючи:  "Чия  та  зламана
шабля, художнику, хто ж ?? намалював i коли? I хто ж ?? поламав?.."
   Коли вiн пiдвiв голову i глянув на мене допитливо, в його очах я уловив
далекий прихований докiр, що був схожий на  хитливий  мiсячний  промiнець,
котрий упав крiзь щiлину в глибокий колодязь.
   - Ви сумнiва?теся в менi?  -  спитав  вiн  згодом.  -  Якийсь  мiщух  у
джинсах, коротко пiдстрижений, по модi... якийсь, може, й  знаний  митець,
професор з iнституту  при?хав  в  Опiлля...  при?хав  до  Святого  Духа  з
цiкавостi лише, з художницького, так сказати, обов'язку  або  й  пота?мною
задумою: на розчистцi фрески у сiльськiй церковцi  можна  добре  заробити.
Так?
   - Ви психолог, Майстре, - сказав я  йому,  не  криючись.  -  Хоч  трохи
по-iнакшому я думав, не так прямолiнiйно. Але суть...
   - Суть, очевидно, я сам зрозумiв, - перебив вiн мене. - Суть розкрилася
менi годину тому, коли я опинився на сiножатi, яку баглося  змалювати.  Та
перше баглося збiгти стежкою униз до потока, що хлюпався помiж травами,  i
вимити руки, ноги... очиститися. Таке находить на  художника  перед  новою
роботою, i не обов'язково тiльки перед новою роботою на Опiллi.
   Так i повинно бути: очиститися перед початком акту  творчостi.  Кажуть,
один поет, навiть сидячи в тюрмi, перед тим, як писати вiрша, одягав чисту
сорочку. Хоч, думаю, однi?? сорочки замало.
   Я мимоволi проникався довiр'ям  до  Бережана;  менi  було  соромно,  що
передчасно прирiвняв себе до апостола. Хоч... вини мо?? не  було:  хiба  я
мало набачився  тут  молодикiв  та  осiб  поважнiших,  котрi  завертали  з
асфальту  в  пошуках  гострих  вiдчуттiв  на   природi,   хiба   вони   не
вирегочувалися тут з дiвулями помiж хрестами...  хiба  помiж  хрестами  не
вихрипували ритми ?хнiх магнiтофонiв? I хiба не при?жджали сюди  художники
малювати нашi хрести, бо вони "романтичнi", бо так мило по?дну?ться  бiлий
рiзьблений  камiнь  з  та?мничими  нерозбiрливими  знаками  на   них,   iз
соковитiстю трав, з липою, з небом... бо, врештi-решт,  сколихнулася  мода
на ретро, на  iкони,  на  хрести,  на  свiчники.  I  чому  б  Бережану  не
заразитися цi?ю пошестю?
   - Ви давно пишете вiршi? - Бережан узяв  мене  пiд  руку  i  ми  рушили
стежкою.

   - Хiба я знаю, що те, писане мною - поезiя? Я нiчого не знаю. В  даному
випадку це такий собi речитатив, псалом чи молитва до  самого  себе.  -  Я
говорив правду: бувало, цiлiсiнькi ночi я  мучився  цим  питанням.  А  тут
трапилася нагода...

   - Я на поезi? не дуже розумiюся... ну, не фахово розумiюся, - мовив вiн
задумливо. - Та й заприсяженi критики  часом  не  вiдрiзняють  поезi?  вiд
вiршування тiльки, творчостi - вiд ремесла. Я особисто виважую, якщо можна
так сказати, вагу поезi? током кровi:  якщо  почуте  або  ж  прочитане  не
вибухло в кожнiй мо?й клiтинi або ж не заморозило з нiг до голови, або, як
музика, не навiяло спомину або настрою, або ж не примусило  замислитися...
то я вiдкладаю набiк поетичну збiрку, хай вона й  вiдомого  поета.  Цiлком
можливо, що суджу про поезiю по-дилетантському, не перечу, кожен ма? право
на власну думку. А щодо прочитаного вами... а прочитане вами, - поправився
вiн, - вимага? iншого суду. Це щось схоже на молитву, правда? - Бережан не
стверджував, а тiльки гейби мене запитував.
   Ми довго мовчали й прислуховувались до тишi,  що  сiялася  довкола,  як
роса, i здавалося навiть, що у цiй тишi, в росi, було чути, як скручу?ться
в трубки й випарову?ться зеленим духом скошена мною  вранцi  трава.  Стара
липа сонно, як сова, поблимувала лiниво срiбним листям, помiж яким золотим
полумiнцем горiло, пахтiло, принаджувало бджiл густе метеличчя цвiту...  i
невидимi у високостi бджоли на однiй басовiй нутi виспiвували липi  хвалу.
Мир панував на землi; бiлi хмари зрiдка пропливали на чистому небi, i були
вони схожi на мимовiльнi образи поета, якi  бозна  з  чого  зароджувалися,
неяснi, до кiнця неусвiдомленi... i невимовленi  й  невиспiванi,  невiдомо
куди зникали.
   - Хiба це не добре, якщо мiй вiрш був би схожий на молитву? - спитав  я
несмiливо.

   - Чого ж, - Бережан замислився. Може, прочитаний  мною  речитатив  -  я
сподiвався - ще жеврiв у ньому, ще грiв, i мистець зблизька до  нього,  до
прочитаного, приглядався. - Чого ж? - повторив. -  Навпаки.  Поезiя  чимсь
таки рiдниться з молитвою, i молитва, i поезiя призначенi для душi. Вам не
зда?ться, що я говорю  ?ресь...  Коли  б  почули  мою  ?ресь  фахiвцi  вiд
лiтератури - кинули б у мене камiнь. Або закаменували  зовсiм.  -  Вiн  аж
згорбився, оглянувшись, немовби й справдi хтось уже кинув у нього каменем.
- Як не говорiть, а душу треба будити: кого поезi?ю, кого плачем,  криком,
молитвою. Пам'ятаю, як мене, малого, мама  вчили  "Отченаш"...  вони  були
доброю вчителькою, не силували зубрiнням, нi. Кожне слово з  "Отченаша"  в
?хнiх устах ставало пташкою, що навпростець летiла до Бога.  Я  переймався
маминою вiрою i щирiстю... я бачив, як Бог, старезний добрий дiд,  брав  у
руки мо? ластiвки, пестив ?х, гладив, i менi було добре на душi,  святочно
i чисто. На?вно, правда... То вже  потiм  втовкмачували  нам  примусово  у
голови: Бога нема, а молитва - це безсилля людини перед складнiстю  життя,
?? насування перед труднощами, уповання на вищi сили. Не замислювалися тi,
хто силомiць культивував ате?зм, що людинi часом конче потрiбно  послухати
саму себе... послухати тих ластiвок, що товчуться, як у  клiтцi,  в  наших
грудях.

   Бережан говорив гарно й розсудливо; бiля коси й бiля грабель, i  навiть
бiля Святого Духа ходячи, не почу?ш щодень тако? бесiди, тим бiльш що вона
зачiпа? кра?м те, що я насмiлююсь називати сво?ю творчiстю, i  за  це  був
вдячний Бережану, а найбiльше - Вербеню, який розшукав його у Львовi.
   - Що ж, дякую за добре слово, - нiяковiв я.  -  Iнколи  й  добре  слово
потрiбне поетовi,  тим  паче  такому,  що  на  вiдлюддi.  Соловiю,  як  не
говорiть, потрiбний сад або ж принаймнi вiльха над потоком.
   - Ой, мабуть, соловiю з вiльхи важко друкуватися? -  поглянув  на  мене
допитливо. - Не та тема:  арха?зми,  хрести,  первенi,  мiстика,  iсторiя.
"Радянськiй людинi все це  не  нужне,  дайте  радянськiй  людинi  маршi  й
бадьорi пiснi звеличень соцiалiстичних звершень". Так вам  вiдповiдають  з
видавництв, правда? Я iнколи спiлкуюся  у  Львовi  за  фiлiжанкою  кави  з
поетами i чую ?хнi нарiкання, - пояснив Бережан. - А крiм того,  вимоги...
команда тобто, для всiх митцiв одна: "Л?вой! Л?вой!". Ось спробував  би  я
вималювати Святого Духа в оточеннi бiлих столiтнiх хрестiв i цю  незнищиму
столiтню липу, що гуде бджолами, i мудру  тишу,  що  навiю?  роздуми...  i
нiхто, повiрте, не взяв би мо? полотно на виставку. Ну, а про те, щоб його
купив музей, то й мрiяти нiчого. - Вiн розвiв сокрушно руками,  i  були  у
цьому жестi жаль, безвихiдь; а ще менi здавалося, що вiн начебто вибачався
за те, що пiдкоря?ться командi "Л?вой!".
   - А я ось не марширую, - сказав я Бережану дещо згорда  i  вiдчув  себе
щасливим, що можу похвалитися елементарним: "Я  не  марширую  пiд  команду
"Л?вой!",  для  мене  не  iснують  ?фрейтори,  якi  командують".  -  Зате,
щоправда, мене не видають.

   - Я можу, хочу зрозумiти  поета:  для  нього  ?  щастям  побачити  сво?
вистраждане слово надрукованим... надрукованим, прочитаним i  почутим.  Це
так важливо, щоб тебе почули, правда? -  Бережан  зупинився  на  пiвсловi,
певно, роздумував, що  його  судження  можуть  завдати  менi  болю.  -  Ти
написав, а нема кому прочитати... i нiхто  тебе  не  почув  або  ж  почула
маленька горсточка... i глухо навколо, стiна i чужина? I нема  присутностi
Бога з  пташками  на  плечi?  -  Його  довгобразе  лице  зблiдло,  й  менi
здавалося, що  Бережана  рiзко  заболiла  глухота,  якою  вiдгородили  мо?
поетичнi спроби вiд людей. -  Та  що  вдi?ш,  -  зiтхнув.  -  Ви,  мабуть,
постiйно перебува?те в станi вiйни з товаришами ?фрейторами,  так?  -  Вiн
зупинився, поклав руки на мо? плечi й одним рухом повернув мене до себе...
рух був схожий на обiйми,  однак  я  здогадався,  що  художнику  забаглося
подивитися менi у вiчi, йому  було  професiйно  цiкаво  заглянути  у  вiчi
людинi, яка перебува? у станi  вiйни  з  товаришами  ?фрейторами;  я  його
розумiв: я був винятковим типом. Небагато,  мабуть,  знайдеться  хоробрих,
якi не бажають ходити пiд рукою ?фрейторiв... вiн сам,  славний  художник,
реставратор, професор  Василь  Бережан,  мусить  приятелювати,  мабуть,  з
?фрейторами, зазива? ?х до сво?? майстернi та залива? коньяками,  i  малю?
?хнiх жiнок i тещ, i носить ?фрейтору сво? кращi  полотна  як  дарунок  на
iменини i просто з  пошанiвку.  Вiд  ?фрейтора-бо  залежить:  дiстанеш  ти
звання "заслуженого" чи "народного",  закупить  тебе  музей.  Мiнiстерство
культури або  ж  розбагатiлий  колгосп,  що  створю?  для  форсу  сiльську
картинну галерею. Вiд ?фрейтора також залежить, що напише про тебе  газета
й взагалi чи напише.
   Ти щодня сiпа?шся у ?фрейторському хомутi.
   I я повинен був усе це виказати в ту саму хвилину, коли вiн,  обiйнявши
мене, заглянув у вiчi, i в його головi,  певно,  складалися,  може,  першi
штрихи мого портрета: вiн мене побачив самотнього, нiкому не знаного?  Вiн
мене пожалiв?

   Одначе я промовчав, не хотiв ображати  людину.  Окрiм  того,  хiба  вiн
винен? I чи вiн один марширу? в хомутi "л?вой"? I чи маю я право в  чомусь
йому дорiкати? Якщо поправдi, то хто  з  нас  ма?  рацiю?  Я,  "внутрiшнiй
емiгрант", "вiльний поет", який пише собi, що  хоче;  цей  "вiльний  поет"
гордиться сво?ю волею i незалежнiстю, а вiршi його, немов вiвцi, нипають у
тiснiй кошарi... хто ?х там чу?... хто бодай уздрить ?хню самотню  смерть?
Чи, може, таки ма? рацiю професор Бережан, який учора й позавчора  малював
фальшивi полотна, а перед-торiк вiдреставрував  разом  iз  бригадою  сво?х
хлопцiв Соколiвський iконостас XVII столiття, а нинi створить картину,  на
якiй буде возвеличений Святий  Дух,  старезна  липа  й  присадкуватi  бiлi
хрестики на цвинтарi... вiн назве свою картину  для  того,  щоб  ввести  в
оману ?фрейтора, "Хрести над минулим". На його  виставцi  люди  розшукають
бодай одну правдиву роботу, будуть довго цiпенiти перед нею i  схвильовано
роздумувати про себе, про тих,  хто  жив  сто  чи  двiста  рокiв  тому.  I
ластiвки сiдатимуть людям на плечi. Хiба це мало?
   Втiм, хай нас розсудить час.
   - Я переконаний, так  засвiдчу?  iсторiя,  -  промовив  Бережан,  -  що
порожнеча й  глухота  навколо  вартiсно?  мистецько?  речi  котрогось  дня
зникають, бо i ?фрейтори не вiчнi.  Цiлком  може  бути,  що  порожнеча  не
розвi?ться протягом одного дня, витвiр правдивого мистця  може  поступово,
заледве потеплi? i повi? пiвденний  вiтер,  дiрявити  заскорузлi  снiги  й
пробиватися до сонця. Пам'ята?те "дрiбну цвiтку" Шашкевича? Тiльки-но, хто
зна?, коли бiлий цвiт проб'?ться крiзь снiги. Завтра? Через рiк? Через сто
рокiв? Уявiть собi: сто рокiв  будуть  йти  потоптом,  кирзаками  гупаючи,
збайдужiлi поколiння по дрiбних i нiжних пелюстках. Що  лишиться  з  бiло?
квiтки? I може статися, що внуки й  правнуки  взагалi  не  потрiбуватимуть
якогось скромного польового квiту... хiба в нашiй iсторi? один раз уже так
не було? В нашiй iсторi? так багато зради й вiдступництва. Тому  я  думаю:
чи не варто йти на компромiс? Нi, Боже спаси, я нiчого вам  не  раджу,  це
вас не стосу?ться, я говорю про себе:  хтось  мусить  залишитися  спузарем
коло ватри й пiдтримувати вогонь. Люди ж простягають  руки  до  вогню,  ?х
треба обiгрiти... бодай  обiгрiти.  -  Бережан  набив  тютюном  люльку,  i
запальничка клацнула в його долонi, як револьвер. - Менi шкода,  що  нiхто
не чу? вашо? молитви про Страдчу долину. Я зрозумiв його натяк.
   - Не вмiю йти на компромiс, добре це чи зле,  але  не  вмiю,  з  самого
початку не пiддався намовi й через те постраждав. Так було легко й  просто
зрадити себе, - вiдповiв я йому. - Досить  було  поступитися,  i  я  нинi,
ймовiрно, ходив би в поетичнiй "обоймi". I не скнiв би в глухому  Черченi,
не косив би траву  для  мамино?  корiвчини  на  старому  кладовищi.  Життя
напевно склалося б iнакше. Тiльки... де  ?  гарантiя,  що  в  тому  iншому
ситому життi знайшлося б мiсце для молитви про Страдчу  долину.  Та  й  чи
став би я ключарем при Святому Дусi?

   - Це для вас так важливо: бути ключарем? - спитав Бережан, знову пильно
глянувши на мене. Вiн мене впiзнавав; вiн малював мене в уявi, вилущував у
менi головне. Цiкаво, цiкаво, як вiн мене бачить, що в  менi  ?  головним?
Дотепер, скажу по правдi, я не звертав уваги, хто i як мене бачить, хто  й
що про мене  говорить:  однi  судили,  другi  дивувалися,  третi  стискали
незрозумiле  плечима,  четвертi  крутили  пальцями  по   скронi,   мовляв,
розсипалися клепки в  Павла,  Ключаревого  сина,  ще  п'ятi  вважали  мене
невдахою,  шостi  мали  за  релiгiйного  й  радили  вступати  до  духовно?
семiнарi?. Черчен - село немале, у кожнiй хатi газда  й  газдиня  з  сво?м
розумом. В районi ж, у Рогачi, начальство косило на мене оком  однозначно:
не наш.

   Я був рiзним для рiзних людей, нiколи не намагався  виглядати  в  ?хнiх
очах кращим, не спростовував яко?сь приписувано? менi риси, i через це,  а
не тiльки через нiчлiги в сiнi коло церкви, вважали  мене  "та?мничим".  Я
був сам собою; був у злагодi з собою, а це вже немало важило в життi. I  я
хотiв таким себе побачити на полотнi професора Бережана.
   - Так, для мене важливо носити на ши? ключ вiд Святого Духа. Я, так  би
мовити, при народному дiлi. Це теж, гадаю, ?  оберiгання  бiло?  цвiтки...
тi?? Шашкевичево?.

   - Розумiю i хвалю, -  сказав  Бережан.  -  Обтулю?те  квiтку  долонями,
диха?те на не? теплом, бо навколо мороз. Це так потрiбно.
   Тiльки, - зiтхнув, - таким способом "бiлу цвiтку" не поряту?ш, знаю  це
по собi... або ж поряту?ш лише тимчасово. А хто ж  поворожить:  скiльки-но
лютих зим попереду? А байдужi в кирзаках сунуть й сунуть: несть ?м  числа.
- В його голосi сколихнувся сум: вiн  теж  журився,  як  зберегти  дрiбний
бiлий цвiт.
   - Якщо ж пробуджувати байдужих, дати ?м по iскорцi, по гран-чику з тi??
ватри, про яку ви говорили,  Майстре?  Я  хочу  вiрити  в  пробудження.  -
Бережан слухав мене уважно, це, зрештою, була його теза: не дати погаснути
ватрi; вiн лише не мiг уявити, яким чином я,  походжаючи  навколо  Святого
Духа, збираюся пробуджувати збайдужiлих.
   - Колись... ще по останнiй вiйнi при входi на  цей  цвинтар  споконвiку
стояли закопанi два дубовi стовпи, на них - поперечка з невеликим дзвоном.
Iснував звичай: кожний, хто переступав  ворота  цвинтаря,  вдаряв  два-три
рази у дзвiн. Нiхто нинi не  оповiсть,  що  то  означало.  Таким  способом
сповiщали мертвих, що йдуть до них живi? А чи людина,  вдаривши  у  дзвiн,
скидала з себе су?ту, буденщину й входила помiж могили з чистою душею?  Я,
наприклад,  обстоюю  останню  версiю.  Як  просто  й  мудро  будили  душу:
додзвонювались до не?.

   На Бережанових устах блимнула гiрка усмiшка.
   - Давно це дiялося... душi були тодi доступнiшi й вiдмикалися  вони  на
голос дзвону. А сьогоднi... а сьогоднi ? душi, яких не розбудиш  гарматою.
Хто, примiром, сюди, до Святого Духа, поверта?? Стариня з села? Заблуканий
турист зi Львова або з Бистричан? Художник, який вишуку? для сво?х полотен
арха?ку? I ще хто?
   Я йому вiдповiв,  що  сюди  приходить  багато,  навiть  дуже  багато  з
навколишнiх сiл, мiстечок, зi Львова; це традицiя давня, як ще сюди ходили
на прощу. В тридцятi роки до старо? традицi?  доточилася  нова:  тисячi  й
тисячi людей протоптували  сюди  стежки.  Ще  й  тепер  бува?,  що  Черчен
запруджують автомобiлi... Дума?те, марно районне начальство косить оком на
Страдчу долину? Вони лякаються традицiй, бояться, що байдужi, не дай  Бог,
спам'ятаються.
   I тут, Майстре, наста? моя черга. Я кожного байдужого зустрiчаю на тому
самому мiсцi, де були стовпи iз дзвоном, i читаю ?м вiршi чи  молитви,  чи
як хочете назвiть те, що пишу про Страдчу  долину.  В  районi  погрожують:
"Ти, Ключаре, замовчи, це проповiдь релiгi?,  чи  мiстики,  чи  й  взагалi
нацiоналiзму, ти ще не нюхав Iваново? хати, а таки - понюха?ш".
   Я ?м вiрю, Майстре; це так ?м легко запакувати Ключара до Йваново? хати
або ж до божевiльнi. А хто ж тодi стоятиме бiля дзвона, коли мимо  сунуть,
як потопт, байдужi?

   7
   Та й чи в усiх воскрешають душi? Хiба кожний, хто ста?  на  стежку,  що
веде у Страдчу долину, прислухову?ться до молитви, що я написав, чи завда?
собi труду замислитись над сказаним мною? ?, ?  такi  молодi...  молодi  i
старi, котрi аж горбатiють вiд думок, начебто я завдаю ?м на плечi усi  цi
предковiчнi бiлi хрести, а разом iз хрестами завдаю також  доброчинства  i
грiхи тих, якi лежать пiд хрестами; завдаю, отже,  пам'ять,  i  ще  завдаю
кожному на плечi церкву оцю, Святого Духа, несiть, двигайте, сходiть потом
i кров'ю, падайте й пiдводьтеся, i йдiть, прямуйте далi з цим:  тягар  ваш
призначений i для тих, що прийдуть пiсля вас. Високо-бо на горах ?русалим.
   Знову й знову мо? серце кервавиться вiд жалю -  ступа?  на  стежку,  що
веде до Святого Духа, ох, як багато глухих i слiпих;  ?х  так  багато,  що
часом я починаю сумнiватися: навiщо я  тут?  I  навiщо  цим  глухоманам  i
нiмакам мо? слово? Й чому  вони  заблукали  в  Страдчу  долину?  Я  колись
спробував спитати ?х, мiських парубкiв i дiвуль, що вони тут  загубили?  А
вони реготали: "Ти, папаша, чудак. Що тут можна  загубити  чи  знайти?  От
нудно нам на свiтi жити, шука?мо новизни". Нудно ?м...
   Я безсилий перед  ?хньою  знудьгованiстю,  вони  теж  безсилi,  i  свiт
безсилий,  бо  нiчим  ?м  не  може  допомогти;  вони,  безсилi,   байдужi,
знудьгованi, скидають сво? рюкзаки помiж  хрестами  в  тiнi  старо?  липи,
роздягаються догола - вигрiваються; ?дять лiниво, п'ють  теж  лiниво,  час
вiд часу водять дiвчат у корчi...

   А над Святим Духом верещить магнiтофон про  те,  що  треба  жити,  поки
живеться, i любити, поки любиться, а решта - тринь-трава. Решта - тлiнь?

   Я слухаю це верещання i мовчу; коли б я був священиком, то вiдслужив би
цiлу Службу Божу за очищення ?хнiх душ; коли б я був мiтинговим  оратором,
то докрикувався б до ?хнього сумлiння; коли б я був лiкарем, то лiкував би
?хнi хвороби.
   А я лише знаю, що в ?хнiй кровi пливе слiпа  сонна  риба...  А  я  лише
невдаха-поет, i мо? слово вони не почули - Коли б  я  мав  той  дзвiн,  що
висiв правiками бiля входу на цвинтар... коли б я його  мав.  Може,  бодай
його вони б почули? Чи почули б?

   Але нi, нiчого цього професору зi Львова я не  розкажу,  не  пожалiюся,
нащо йому знати мо? жалi.

   ...Десь вночi посеред  лiта  з  погашеними  фарами  прокрався  польовою
дорогою мотоцикл. Два молодики з рискалями, перебрiвши  рiчку,  заходилися
розкопувати хрест, що потрапив пiд ?хню  руку  скраю.  Хтось,  певно,  уже
колекцiону? вироби народних каменярiв  i  за  старовинний  хрест  пообiцяв
молодикам не одну сотчину.

   Я тодi якраз ночував бiля Святого Духа, вхопив вила й хотiв крикнути...
але не крикнув, не було потреби,  свiтив  ясно  мiсяць,  i  при  мiсячному
свiтлi я видався, певно, тим злодiям примарою з того свiту.  Вони  втекли,
злякавшись  до  смертi,  кинули  навiть  лопати,  а  потiм   снувалася   в
навколишнiх селах та в райцентрi поголоска, що в  Страдчiй  долинi  ночами
ходить Страх.
   Та пощо тобi про це знати, Майстре зi Львова? Це тiльки мiй бiль...

   Чи тiльки мiй?

   8
   Я очiкував, що вiн сам спита?, чому  Страдча  долина  так  назива?ться,
чому власне вона Страдча; я боявся передчасно його сполошити, бо  хiба  не
траплялося з деякими начебто  поважними  туристами,  якi  заледве  почувши
iсторiю Страдчо? долини, чимдуж зникали на сво?х автомобiлях, оглядаючись,
чи хтось випадково або й навмисне  не  позаписував  номери,  а  безмашиннi
розчинялися  в  житах,  як  посеред   зеленого   страху,   i   самi   себе
виправдовували:  "Ми  в  нiякiй  долинi  не  були...   не   зна?мо...   не
чули-сьмо... а якщо туди й заблукали, то з глупоти сво??, припадкове".
   Чи не могло щось подiбне трапитись з  Василем  Бережаном,  адже  старий
Вербень, з усього видно, нiчого  йому  про  Страдчу  долину  не  оповiдав,
мовляв, цвинтар то й цвинтар, хрести, липа, предковiчна  церковця,  що  по
колiна запалася в землю, що тут "такого"? Вербень  привiз  його  з  однi?ю
метою: подивитися на фрагмент фрески, що виглядала з-пiд  вiдпалого  кусня
штукатурки. Я повинен був про  це  пам'ятати  i  оберiгати  художника  вiд
зайвих стресiв.
   Але вiн сказав:
   - Ви зна?те, Павле... може, це завинив ваш речитатив,  молитва...  так,
дуже це схоже на молитву... чи винен я  сам,  що  настро?в  себе  на  таку
нуту... так, настро?в, бо й боляче, бо й сумно, i свiтло в менi... а може,
винен навколишнiй свiт, що тут мене оточу?, але ось сиджу я з вами, Павле,
полудную, розмовляю про бозна-що, а в мо?й душi щось плаче, це властиво  й
не плач, воно швидше схоже на тривожну музику, що пливе у тво?й кровi. Так
бува?, коли слуха?ш музику: звiдусiль на тебе пада? лавина  звукiв,  немов
водоспад кольоровий, i ти аж зiщулю?шся, аж слiпнеш,  вони  дуже  рiзкi  i
рiзнi, ?х багато, короткi,  довгi,  глухi,  уривчастi,  протяжнi,  але  ти
зна?ш, що вони не головнi... головна скрипка,  що  час  вiд  часу  вирина?
з-пiд напористого плину мелодi?, сiдла? ??,  мелодiю,  пливе  по  нiй,  як
човен, i залиша? за собою борозну. Я собi, отже,  ламаю  голову:  Чому  ця
долина одночасно Стратча i Страдча?
   Я мiг узяти його пiд руку й одвести далi вiд цього питання; я мiг,  але
не посмiв. Ми стояли якраз на пiвнiчному боцi цвинтаря, за  Святим  Духом,
навпроти Козацько? могили; з Козацько? цi?? могили, за  переказами  колись
високо?, залишився  невеликий  горб,  у  пiднiжжi  якого  стримiв  дубовий
зчорнiлий, як залiзо, хрест, сподак якого вже не один  раз  пiдрiзали  вiд
гнилизни i  знову  закопували...  i  знову  вiн  виглядав,  дарма  що  був
присадкуватим, крiпким i  плечистим  козарлюгою.  Я  чомусь  вважав  цього
присадкуватого, грубо обтесаного хреста за  вартового:  за  його  раменням
обiч Козацько? могили вишикувалися рядами по шiсть сто вiсiмнадцять  могил
стрiльцiв Укра?нсько? Галицько? Армi?, якi похованi тут у 1919 роцi.  Вiн,
хрест цей дубовий,  начебто  собою  ?х  заслонив,  вiн  був  "дозволений",
"законний", i тому мав право когось обороняти,  приймати  на  себе  удари.
Тому, може, вiн стояв чорний, як жаль.
   Стрiлецькi могили тулилися щiльно одна до однi??, начебто стрiльцi й по
смертi ходили в багнетнi атаки... i в запалi бою вискакували  на  вал  над
рiчкою i тут  залягли:  низенькi,  з  цементу  литi  хрестики  були  майже
непомiтними серед високо?  трави  i  серед  кущiв  калини;  здавалося,  що
стрiльцi рядами  лежали  з  крiсами  напоготовi  й  вдивлялися  в  близькi
опiльськi горби, очiкуючи сурмача, який  би  знову  покликав  ?х  до  бою.
Сурмача, однак, не було чути,  десь,  певно,  заржавiла  сурма  чи,  може,
зрадив сурму сурмач, досить того, що стрiльцi напружено ждали, а щоб вони,
пораненi,  переболенi,  перемученi  до  краю,  з  двома-трьома  набоями  в
патронташi,  не  проспали  сигналу,  щоб  сонце  ?х  не  заслiпило  й   не
заколисало, хрест на Козацькiй могилi взяв на себе обов'язки дозорного.
   Вiн розправив рамена й надслуховував.
   То мав я вдати, що нiчого цього нема: нi  Козацько?  могили  з  дубовим
хрестом, нi стрiлецького цвинтаря, нi  очiкування  сурми?  Повинен  я  був
пройти мимо й не почути такого природного запитання художника:  "Слухайте,
а чому ся долина назива?ться i Страдчою, i Стратчою?"
   Я розповiв йому, що знав.
   Була це легенда? Був  це  переказ,  що  передавався  вiд  поколiння  до
поколiння? Була це оповiдь  стародавнього  хронiста,  iм'я  якого  забуто?
Папiр його хронiки давно зотлiв, став прахом, а вистражданi й написанi ним
слова... а чи переповiдженi слова поколiннями... а чи  виспiванi  слова  в
пiснi - а чи перебуте й пережите гнiздилося, вкорiнилося й жило в людськiй
пам'ятi. В людськiй пам'ятi жила сльотава  осiнь  1648  року,  коли  полки
Богдана Хмельницького вiдкочувалися втомленим валом з-пiд Львова й Замостя
на схiд, не здiйснивши задуму гетьмана взяти  пiд  свою  булаву  Волинь  i
Галичину. Разом iз козаками також покидали рiднi кра? покозаченi  сотнi  з
повстанського полку знаного на Пiдгiр'? Семена Височана,  який  мав  Отиню
обiч Коломи? за полковий город. А на  п'яти  ?м  наступала,  квапилась  до
сво?х родових гнiзд шляхта з гайдуцькими i жовнiрськими загонами.

   - Ви собi уявля?те, Майстре, той вiдступ, тую  втечу  з  вiтцiвщини?  -
спитав я Бережана. Вiн  не  вiдповiв;  Бережан  задивився  на  пощерблений
дощами й вiтрами дубовий хрест на Козацькiй могилi, й  менi  баглося,  щоб
вiн мистецькою сво?ю уявою перенiсся в дощовий осiннiй день 1648 року; нi,
не тiльки, щоб уявив, не тiльки, щоб побачив той день здалека, як  марево,
як  спогад,  а  щоб  давнiй  минулий  день  став   для   нього   реальним,
сьогоднiшнiм, щоб вiн, Бережан, увiйшов помiж гурти вершникiв  на  охлялих
конях, помiж напiвбосу пiхтуру з мушкетами й косами на плечах,  з  шаблями
на мотузках через груди i з вилами в руках; я хотiв, щоб  вiн  вiдчув,  як
тяжко мiсити босими ногами студену грязюку;  я  хотiв,  щоб  вiн  заблукав
помiж валки возiв з жiнками й дiтьми, пораненими  i  хворими,  щоб  плачi,
прокляття, накази, iржання  коней,  рев  волiв,  що  падали  на  колiна  i
спускали дух, як люди, -  увесь  розпач  втiкацький,  прощавання  з  отчою
землею,  лють  на  Хмельницького,  страх  перед  помстою  шляхетською  над
збунтованим хлопом осiдали в його душу на дно, щоб вiн це знав, щоб вiн це
пережив, йому це конче потрiбно не лише  для  того,  щоб  пiзнати  iсторiю
Страдчо? долини, це йому потрiбно  на  щодень  для  роботи  над  будь-яким
полотном, не обов'язково iсторичним, хай навiть над картиною з колгоспного
буття.
   Бережан далi мовчав, задивившись на дубовий хрест; було  у  цю  хвилину
два Бережани, один теперiшнiй, який щойно при?хав зi Львова,  мовчазний  i
напружений; другий же Бережан ожив аж у сiмнадцятому  столiттi,  у  нижчих
свiтах; я взяв воскреслого за руку, й ми так рушили з людськими гуртами на
схiд; нам було жаль покидати цi розтолоченi копитами поля,  що  споконвiку
годували нас хлiбом, i цi темнi лiси на горбах, повнi звiрини, i цi рiчки,
в яких матерi змивали нам голiвки; iнколи закрадалися до  нас  ницi  думки
про те,  щоб  скоритися  й  залишитися  у  котромусь  iз  зустрiчних  сiл,
загубитися  серед  осiннього  мрева,  але  по  дорозi  ми  надибували   на
розграбованi,  на  спаленi  дiдицькi  ма?тки,  на  поруйнованi  католицькi
костьоли й спорожнiлi дзвiницi... iз католицьких  дзвонiв  ми,  покозаченi
посполитi, виливали гармати, i нас, як  вовкiв  зацькованих,  гнав  уперед
страх перед шляхетською вiдплатою. Ми не могли  розтлумачити  ?м,  шляхтi,
по-доброму, що чернь невинна у сво?й зненавистi...  ненависть  завжди,  як
рiка, що виходить з берегiв, як повiнь, що затоплю? простори - i  нема  на
не? ради... в нашiй хлопськiй ненавистi ви самi завинили, панове...  виннi
вашi пейсатi орендарi, шинкарi, яким ви вiддали ключi вiд  наших  святинь,
виннi вашi ?зу?ти, що потоптали нашого Бога. I хiба дивно, що ми  взяли  в
руки шаблю або нiж, або вила, i, ковтнувши волi,  зачумленi  волею,  пiшли
косити все, що ляхом зветься?
   Та  кому  це  скажеш,  до  кого  промовиш  тверезе  слово,  перед   ким
оправда?шся? Та й чи потрiбно? Та й чи хтось би нас зрозумiв?
   Iнколи  на  привалах,  коли  ми  поспiхом  ховали  померлих  в  дорозi,
появлявся з сво?ю сотнею сам  полковник  Семен  Височан;  вiн  висiдав  iз
сiдла, легкий i моторний, кидав у могилу на груди мерцям  грудку  землi  i
потiшав нас неголосно (а може, вiн говорив до тих нещасних,  що  лежали  в
могилi?),  що  ми  недалеко  вiдступа?мо...  вiдступа?мо  на  Укра?ну,  на
козацькi землi, щоб набратися сили, вигострити шаблi,  пiдкувати  коней...
ми сюди мусимо повернутися, бо це наш дiдичний край, чу?те?

   Хтось йому вiрив, полковнику Височану? Ой, леле...
   Полковник i його сотня сидiли на добрих конях,  вони  по?хали  гострити
шаблi, а нас, пiших i босих, голодних  i  майже  беззбройних,  одного  дня
наздогнала польська корогва...  наздогнала  заднiх,  найбiльш,  зрозумiло,
охлялих - i заходилася смерть  вистелювати  землю  трупом.  Врятували  нас
настромленi на гастро коси й вила; ми ощетинилися хлiборобським цим святим
знаряддям - i шляхетськi шаблi нас не досягали, а конi ?хнi харапудилися i
вили, як пси, присiдаючи на заднi ноги, а  за  нашими  плечима  тим  часом
вiдчинилися ворота монастиря Святого Духа з мурованою церквою посерединi й
дубовим частоколом доокруж на валах.

   Трапився нам Святий Дух на нашiй мученицькiй дорозi.
   У тi непевнi часи цiле Пiдгiр'я  було  забудоване  чи  то  шляхетськими
замками та замочками, чи то монастирськими стiнами,  чи  то  церковцями  з
частоколами навкруг, i навiть багатшi кметi у селах  клали  мiцнi  гражди,
обкопували ?х ровами i осторожували високим  парканом.  Була  необхiднiсть
повсякчас боронитися вiд татарви, вiд шляхоцьких вза?мних на?здiв, а часто
й вiд  жовнiрських  шайок,  найманцiв  iз  чужих  кра?в,  що  розповзалися
повсюдно, немов саранча.

   Монастир Святого  Духа  був  невеликий,  чернечо?  братi?  в  ньому  не
нараховувалося  й  десяти  осiб,  i,  якщо  поправдi,  то  в  мирний   час
по-дорожний дивувався, що, мовляв, не вельми мудрим був будiвничий Святого
Духа, муруючи кам'яну круглу церковцю, насипаючи вали й лаштуючи  частокiл
у долинi понад Золотою Липою. Долина-бо i ?  долиною.  Чи  не  краще  було
класти стiни ген-ген на тих горбах? Святий Дух iз доброю залогою  став  би
неприступним. Одначе здатель, будуючи церкву при дорозi, та й ще при бродi
через Золоту Липу, думав про доступнiсть, мовляв, ось я,  Святий  Дух  при
дорозi й при бродi стою для кожного, хто потрiбу? оборони...  i  не  треба
вам, страдники, бiгти аж на горби, бо поки добiжите, то впадете вiд  кулi,
вiд татарсько? стрiли або ж наздожене  вас  аркан.  А  Святий  Дух  поруч,
забiжи в його ворота, бери зброю i  стань  коло  стрiльницi  на  заборолi:
бачиш, ворог попереду. Це багато значить, коли бачиш ворога попереду себе.

   Ми боронилися за частоколом Святого Духа три  тижнi;  регiментарем  над
нами став тутешнiй iгумен Данило, який, певно, замолоду зачерпнув  ратного
досвiду на бойовиськах, бо вмiв розставити людей при стрiльницях з  луками
i мушкетами, а якщо жовнiрство лiзло на частокiл драбинами, то iгумен  мав
пiд рукою ватаги з тими ж страшними  косами,  що  вистромлювалися  з-помiж
зубiв частоколу; i вмiв  отець  Данило  дати  лад  численному  жiноцтву  з
дiтиськами, що насоталося на дворищi Святого Духа, як бджiл у бортi.
   Одним тiльки не  мiг  зарадити  обложеним  iгумен  Данило:  не  мiг  ?х
нагодувати. Кiлька десяткiв коней, припасене в монастирi збiжжя - усе було
з'?джено ще першого тижня... i тяжко  було  слухати,  як  вдень  i  вночi,
спросоння навiть, плакали дiти й випрошували в матерiв хлiбця...  хлiба...
хлiба скибочку... шкуриночку... або ж яблучко, мамо,  або  ж  брукви...  а
безпомiчнi матерi, висхлi, як скiпки, обвугленi голодом i  журбою,  ломили
вiд розпуки руки й божеволiли вiд жалю; i божевiльне хапали отця Данила за
поли ряси, пiдперезано? жовнiрським iз шаблею  пасом,  i  просили  рятунку
сво?м дiтям.
   Чим вiн мiг ?м допомогти? Молитвами? Кажуть, ночами, перевiривши варту,
вiн у сво?й келi? жбурляв пас iз шаблею в  кут  i  до  ранку  лежав  перед
iконою  Спаса,  вимолюючи  в  нього  ласки  для  обложених.   Молитва   не
допомагала, шляхта-бо не знiмала облоги, а iгумен Данило не  вмiв  творити
чуда, як Христос, який нагодував одним хлiбом гурти голодних.
   Коли дiти i жiнки до решти знемогли, змертвiли вiд голоду -  божевiльно
рвалися до ворiт, щоб вiдчинити ?х, бо за ворiтьми  мусить  знайтися  щось
?стiвне: якась падалиця, колосочок, корiнець, бруква  на  полi,  жолудь  у
лiсi. I це головне:  знайти  щось  ?стiвне,  якусь  бодай  жменьку,  голод
страшнiший вiд жовнiра, що чату? за частоколом. I  тих  жiнок  треба  було
проганяти  вiд  ворiт,   в'язати   ?х,   чим   попало,   й   отверезувати:
спам'ятайтеся.
   Як могли спам'ятатися, коли на руках вмирали ?м дiти?  Так  тривало  до
того дня, поки з-помiж жiноцтва й дiтвори, що вiд дощу й осiннього  холоду
тулилися в церквi, як вiвцi в кошарi, вийшла висока й суха жiнка  в  бiлiй
намiтцi й у чорнiй одежi. Наш Бережан, очевидно, помiтив ??  в  гуртах  ще
ранiше, ще вчора чи позавчора, бо побивався в думцi, що  не  ма?  з  собою
полотна i фарб, ця жiнка навдивовиж видалася йому знайомою:  вона  була  в
нього в гостях у майстернi у Львовi? Вiн ?? бачив  десь  на  вулицi?  Йому
снилися оцi запалi в  ямах,  залитi  ущерть  болем  очi?  Вiн  уже  колись
пробував намалювати гiркоту в кутиках потрiсканих, наче  вогнем  обпалених
губ, отi двi зморшки, що краяли ?? лице, як шабельнi рубцi рани? I вiн уже
колись пробував малювати ?? молоду сивизну? Господи, пробував, але це йому
не вдавалося, сивизна -  це  не  лише  пасмо  волосся  з-пiд  намiтки,  це
внутрiшнiй стан, це цiла посивiла душа... сивiли в не? очi, обличчя, руки,
навiть кожний ?? рух був сивим.
   Як передати сивизну руху пензлем? Ви зна?те? Ви пробували? Нi, художник
не був упевнений, що якраз цю жiнку вiн колись бачив, що якраз  вона  йому
снилася, що саме ?? сивизна мучила його, але вiн не здивувався, коли  вона
пiдiйшла пiд церквою саме до нього, мовби до  давнього  знайомого  (а  вiн
сидiв охляло пiд стiною, дощ хлюпотiв, i сизо, важко було на свiтi), взяла
з його колiн важкий мушкет i кинула його наослiп  позад  себе.  "Нащо  вiн
тобi? - спитала, коли Бережан спробував на не? огнiватися й  оглянувся  за
збро?ю. - Ти сво? вiдстрiляв, убив i поранив, може, не одного... i  дивно,
що ти вмi?ш стрiляти, я думала, що ти придатний лише  до  пензля.  I  таки
краще орудувати пензлем, творити, славити  життя,  нiж  стрiляти,  це  так
протиприродне для тебе. Та що зробиш, коли й мистцевi треба вмiти вбивати.
Це так страшно...  Ще  страшнiше,  коли  до  твого  мушкета  нема  куль  i
пороху... а дiти мруть... а жiнки пасуть траву... як  оленицi,  розжовують
?? i годують дiтей, нiби цi?ю жвачкою можна врятувати  вiд  смертi...  нi,
таким способом смерть лише приближують. Тому прошу тебе: йди й скажи  отцю
Даниловi, що нема iншо? ради, лише здатися вороговi". "Чому  мене  обрала,
жiнко, для того, щоб я поговорив iз iгуменом?  -  вiдсахнувся  Бережан.  -
Хiба не зна?ш, хiба не чула-с його проповiдi: "Мертвi-бо сорому не знають.
Будемо стояти в Святому Дусi до загину". I хiба не всi  ми  одностайно,  i
жiноцтво тут сутн? теж, не заприсягалися: "Будемо  стояти,  святий  отче".
Тепер я буду вмовляти його: вiдступiмся вiд заприсяженого? Це так схоже на
зраду. Я маю пiдмовляти  його  зрадити  самого  себе?  Нi,  не  беруся,  -
боронився художник. - Я тут чужий  начебто  посеред  вас...  я  з  верхнiх
свiтiв, тобi самiй треба його умовляти, вiн тебе послуха?, Марi?!"
   Марiя?

   Звiдки вiн зна? це iм'я?
   "Чернець прожене мене з келi?, - журилася Марiя. - Вiн  ослiп  у  сво?й
непохитностi, вiн, як кремiнь: або висто?мо, або - вмремо.  Це  так  легко
вмерти, - оглянулася Марiя по дворищi з Святим Духом посерединi. - Тут так
легко вмерти... - ?? зiр блукав по розквашеному дворищi, зупинявся  то  на
пагорбках свiжих могил, то на порудiлих купках  повстанцiв,  котрi  сидiли
попiд стiнами Святого Духа. Вони отупiло дивилися поперед себе  й  нiчого,
певно, не бачили, але з рук сво?? збро? - хто що мав  -  не  випускали.  З
неба сльозився дощ, i людськi слiди в багнюцi виповнювалися водою.  -  Тут
так легко вмерти, - повторила вона через хвилину. - Смерть чига?  на  тебе
тут i там, за  частоколом.  Можеш  навiть  заснути,  скоцюрбившись,  i  не
прокинутися. А в дiарушах колись запишуть похвально: "Впали всi до  одного
в оборонi самих себе, сво?? волi i Святого Духа". Красно, правда?  -  Вона
сумно посмiхнулася, немовби в  майбутньому  тому  дiарушi  прочитала  сво?
iм'я. - Я теж, може, не з боязливих, я, прецiнь, Марiя... але на  тверезий
розмисл... так, пане Бережане, вчора, позавчора, щодня я терзаюся  думкою:
"Чи годиться, чи славно це, чи мудро сходити в могилу жiнкам i дiтям?  Ну,
вигибне тут, всохне паросль сьогоднi - з чого завтра виросте лiс?" -  "Ой,
чи виростуть тодi в лiсi гiнкi дубчаки, що кронами зашумлять попiд небо? -
сумнiвався Бережан. - А якщо виросте покруччя, що по-рабському постелиться
по схилах яруг, де клубляться гадюки?" - "Де ти, чоловiче, бачив лiс,  щоб
у ньому не росло покруччя. Так створено Богом: поруч росте криве  i  пряме
дерево. Iди, iди, Бережане, до отця Данила",  -  пiдганяла,  просила  його
Марiя.

   ("Марiя? Звiдки я знав це iм'я? Ма...")
   "Вiн мене спита?: "Що тобi, пане Василю, до нас? Ти ж бо  з  iнших,  iз
верхнiх свiтiв, iз прийдешнього?" - боронився художник. Йому не до вподоби
була мiсiя, яку покладала на нього Марiя. "Так i скажи iгуменовi: не  буде
прийдешнього, якщо нинi вигибнемо до ноги. I  ти,  пане  Бережан,  теж  не
народишся. Хiба не зрозумiло?" - сказала Марiя, i Бережан виразно  побачив
перед собою розстелену аж до виднокола, голу, без ?диного  корiнця  мертву
пустелю.
   ("Марi?! Марi?, звiдки я тебе знаю, хто ти й звiдки?")
   Марiя, мовби зiткана з свiтла й мряки,  розтанула  в  пустелi,  зникла,
Бережан не встиг й спитати, чому саме його, мистця, а не,  скажiмо,  во?на
обрала для розмов з отцем  Данилом,  невже  мистець  вiдповiдальнi-ший  за
майбутн?, нiж людина зi збро?ю?

   Отець Данило лежав хрестом на  кам'янiй  долiвцi  келi?  перед  образом
Спаса; кволий,  блiдий,  як  первоцвiт,  вогник  лампадки  ледве  осяю-вав
обличчя  Христа.  I  Бережан  здивувався,  що  у  сiрих  сутiнках  виразно
розгледiв  прислонену  в  кутку  до  стiни  шаблю  в  позолоченiй   пiхвi.
Виглядало, що Спас споглядав на  шаблю,  присвiчуючи  собi  лампадкою,  на
шаблю власне були звернутi його очi, вiн, певно, розмiрковував, чому Божий
чоловiк, отець Данило, який з обов'язку i?рейського повинен  проповiдувати
любов i милосердя, бере в руки оружжя i сi?  ним  смерть.  I  хотiв  знати
Спас, що власне вимолю? у нього чернець, лежачи на слизькiй пiдлозi вже не
одну годину.
   Спас начебто за весь час облоги не виходив iз Данилово? келi? й  нiчого
вiн не зна?, що дi?ться навколо.
   "Ти ж бо, отче, повсякчасно присутнiй помiж нас, - промовив Бережан  до
ченця, пiднiмаючи його з камiння. - Ти ж бо  ?сть  нашим  регiментарем,  i
вiдомо тобi, що небагато з-помiж нас лишилося мужiв, придатних  до  бою...
хто поранений, хто болящий, хто охлялий вiд  голоду.  I  нема  куль,  нема
стрiл. I шаблi нашi пощербилися. Ляхи  про  нашу  скруту  здогадуються,  i
давно, отже, могли б узяти приступом Святий Дух... а не  беруть,  чекають,
що яблуко саме дозрi? i впаде ?м на долоню". - "Якщо й вигибнемо до  ноги,
то однако будемо непокореними, - стояв на сво?му  iгумен.  -  I  що  тобi,
Бережане, до того... до наших смертей? Ти  ж  бо  iз  верхнiх  свiтiв,  iз
прийдешностi?" - таки спитав iгумен Данило, майже слово в слово повторивши
передбачене художником. "Як я  у  прийдешньому  вiдбудуся,  коли  сьогоднi
вигинуть жiнки й  дiти?"  -  вiдповiв  Василь  Бережан,  навчений  Марi?ю.
Тiльки, мабуть, тепер, у цю ж хвилину вiн  зрозумiв  по-справжньому,  чому
саме його обрала Марiя для розмови з отцем Данилом.  Хочеш,  пане  Василю,
народитися в майбутньому, то здолай упертiсть iгумена.

   (Марi?, де ти й хто ти? Стою i  волаю:  прийди  до  мене  i  вiдхили  з
обличчя паволоку, най я тебе  впiзнаю.  А  може,  ти  поруч,  досить  менi
простягнути руку - й вiдчую тво? тепло?")
   "Чом у свiтах верхнiх i нижнiх я ходжу  помiж  компромiсами,  як  помiж
навислим камiнням... кожно?  миттi  камiння  може  мене  розчавити,  а  я,
одначе, протискаюся в кам'янi щiлини, обламуючи ребра, i повзу, як вуж,  а
де - плазую на колiнах, а де - я згорблений, а де я випрямляюся на  повний
зрiст i бачу  над  собою  молочну  бездну  неба.  I  тодi  я  себе  люблю,
випрямленого  i  гордого.  Так,  люблю  випрямленого...  а  чом  ненавиджу
плазуючого? I чи взагалi пасу? мистцевi вимацувати помiж гострим  камiнням
щiлини, щоб бодай на пiвкроку посунутися вперед? - катував себе Бережан. -
Чом я не такий цiлiсний, не такий негнучкий, як ось отець Данило?"
   Вiн сам собi не мiг вiдповiсти.
   Чи остерiгався порпатися  в  собi  й  висвiчувати  пота?мнi,  заснованi
павутинням закутини сво?? душi?
   Чи нинi бракувало йому часу?
   А чи настала година сумнiвiв для iншого? Для отця Данила?
   Отець Данило, хлюпаючи по грязюцi  чобiтьми,  згорблений,  мовби  налiг
грудьми на чепiги плуга, обходив ранених, якi сидiли попiд стiнами Святого
Духа в покривавлених сорочках, задубiлi, з погаслими очима;  пораненi  про
щось його розпитували, чогось випрошували, аж ?м трiскалися  губи,  а  вiн
хилився перед ними, немовби вклонявся ?хнiм болям, i йшов прiч, все  нижче
горблячись i все важче переставляючи ноги.
   (Марi?, ти живеш у його сумнiвах i стражданнях?)
   Потiм отець Данило увiйшов до церкви  i  уступив  помiж  жiночi  гурти,
немов у потолочене ордою зелене жито. Жiнки перед ним розступалися,  даючи
дорогу, а дiтлахи, зчорнiлi, як обморожене квiття, ховалися перед  ним  за
маминi спiдницi.

   Жiнки його боялися, маслакуватого, неговiркого й затятого; вони його  з
недавнiх пiр почали ненавидiти i помiж собою судили за те, що не  змiг  ?х
оборонити перед шляхтою i даремно тiльки  покладали  надiю  на  нього,  на
ковану його монастирську браму i на частокiл... так, сестри, не  змiг  нас
пiп оборонити, а тепер вiн супротивиться, щоб просити в  ляхiв  милосердя,
щоб бодай нас iз  дiточками  вирятувати  з  цi??  пастки.  Йому,  ченцевi,
байдуже, що дiти нашi голоднi, що пасемо траву й  корчимося  в  судомах  i
вмира?мо. Жiноцтво з-перед кiлькох днiв, осмiлiвши  вiд  горя,  розпускало
язики все голоснiше, i ?х клятi слова долiтали до  заборол,  де  переважно
перебував iгумен помiж повстанцями,  що  крiзь  стрiльницi  пантрували  за
шляхтою. Чи чув вiн ?х, жiнок? Напевно. Та  не  озирався,  немовби  жiноча
лайка його не обходила,  жодне  гнiвне  слово  його  не  ранило,  вiн  був
заворожений вiд людського страху, вiд безнадi?, вiд дрiб'язку, навiть  вiд
смертi заворожений вищою метою - не впасти перед ворогом на колiна.

   Сьогоднi, однак, жiноцтво не впiзнавало регiментаря, помiж ними  мовчки
човгав чоботиськами простоволосий дiдок  у  полатанiй  рясi,  з  нагрудним
хрестом, пiдперезаний пасом iз шаблею.
   Хрест означав милосердя.
   Шабля означала смерть.
   Шабля вдарялася об камiння i жалiбно видзвонювала; i власне шабля, така
сьогоднi недоречна, важка для ченця, явила нинi не  затятого  регiментаря,
що настановив битися в Святому Дусi до  останнього  подиху,  а  звичайного
дiдугана з короткою гострою бородою, вихудiлого до  того,  що,  здавалося,
вилицi на обличчi витесанi гострим долотом iз мореного дуба й  можна  було
об них поранитися. Очища в  глибоких  ямах  моргали  сльозливо,  як  перед
iконою лампадки, в яких вигорiла олива.  Чернець,  правда,  до  нiкого  не
обзивався, нi до жiноцтва, нi до дiтей, нiкого не жалiв, нiчого не обiцяв,
жодне слово не впало з його запечених уст, але жiноцтво вiдчувало, що  вiн
сьогоднi  зламався...  i  жiноцтво  мовчки  заплакало  над  ним,  i  жодна
пащекувата молодиця не зважилась чимсь його  образити,  докорити,  обпекти
сльозою.
   Чернець обiзвався лише тодi, коли до нього пiдступила Марiя. Бережан не
бачив, звiдки вона з'явилася: чи вийшла слiдом за iгуменом  з  церкви,  чи
зiйшла з-помiж жiночих гуртiв, чи зiйшла iз зацiловано? iкони,  що  висiла
бiля  дверей  у  бабинцi,  чи  вона  зродилася  з  стогону  поранених,  чи
вишепталась iз опалого листя...

   Вона очiкувала отця Данила на стежцi. Вклякла й  поцiлувала  полу  його
ряси. Вiн зупинився й поклав ?й на голову руку... вiн довго не  знiмав  iз
жiночо? голови руки, i видавалося збоку, що у цю  мить  жiнка  на  колiнах
була йому потрiбна для опертя, для того, щоб не впасти.
   "Це ти, Марi?, послала отого пришельця з верхнiх свiтiв, щоб  пiдмовити
мене створити ворота й здатися на ласку  ворожо?  шаблi?  -  спитав  жiнку
чернець. Нi, вiн  ?й  не  докоряв,  голос  його  прявся  журливо,  а  руки
по-старечому  тремтiли.  Художник  Бережан   сидiв   одалiк   пiд   кущем,
прикрившись од дощу веретою, i думав: "Пощо я  зiйшов  у  нижнi  свiти,  в
минуле... пощо менi все це бачити й чути, перейматися ним, щоб  воно  мене
болiло, щоб я ходив iз серцем, як  iз  незарубцьованою  раною?  Чи,  може,
мистцевi потрiбно, щоб його серце болiло, як вiдкрита шабельна рана?"

   "Я сама не наважилася тебе просити, отче. Ти мене  не  послухав  би,  я
лише бiлоголова, женщина... я лише Марiя. Iзограф же  прийшов  iз  верхнiх
свiтiв, вiн не народиться, не виросте, не навчиться нiчому,  не  вiзьме  в
руки пензель, якщо ми тут усi, жiнки з дiтьми, вигинемо.  Це  правда...  i
вищо? од цi?? правди нема, отче. I я дякую, що ти ?? почув".
   Старий далi журився:
   "Ой, як важко здатися на ласку вороговi. Хiба це не ? зрадою самих себе
i Святого Духа... адже Дух - це i вiра, крiпость наша. Хiба це  теж  не  ?
правдою,  Марi??  Тяжко  менi  рiшитися...  тяжко,  бо  запишуть  наступнi
поколiння, що iгумен Данило зневiрився", - старий зiтхав, теребив хрест на
грудях. Сумнiвався. Бережан майже фiзично вiдчував його  душевнi  борiння:
то р