Роман Федорiв. ?русалим на горах ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Цей роман про кожного з нас, про нашi страждання, про нашу землю, ?? минуле й сучаснiсть; це роман про воскресiння душ наших що прагнуть дiйти до ?русалиму "Пастирю добрий, що кладеш душу за вiвцi! Не остав нас, хоч iще ми блука?мо; не остав нас, хоч iще грiшимо перед Тобою... Ка?мося, просимо, молимо: ка?мося iз-за злих дiл наших; просимо, щоб Ти страх свiй послав у серця нашi; молимо, щоб на Страшному судi Ти помилував нас... I поки сто?ть свiт, не наводь на нас напастi спокус, анi не передай нас у руки чужих, щоб не прозвався город Твiй полоненим городом, i стадо Тво? - чужинцями на землi не сво?й; щоб не сказали сусiди: де ? Бог ?хнiй?" Митрополит Iларiон. "Слово о законi i благодатi". 1140 p. ЧАСТИНА ПЕРША ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН 1 Сталося так, що в студентськi часи, будучи у сво?х Братишанах, десь перед Великоднем я забрiв на церковну ограду; стара присадкувата наша церковця, що сто?ть iще з сiмнадцятого столiття, була вiдчинена, кiльканадцять немолодих жiнок поралися всерединi храму, наводячи перед святами порядок, а мiй далекий родич Федiр Стригач, вiчно усмiхнений у звислi козацькi вуса, повiльний дядько, який паламарював у церквi "вiд створення свiту", як казали в селi, розкладав у кутi огради ватерку, щоб спалити речi, що службу вiдслужили i вже не один рiк чекали свого вогню пiд сходами в дзвiницi серед потовчених на друзки рiзьблених ангелiв, виноградних грон, хрестикiв, купи побiлiлого лахмiття, на якому то тут, то там, немов iз того свiту, виглядало облущене обличчя якогось святого. Я вибрав i за п'ять бiдних студентських карбованчикiв (щоб незадурно, такий звичай) купив у стрия Федора майже зовсiм чорну невелику iкону, що в часи мого дитинства висiла внизу в дзвiницi на дощанiй стiнцi бiля дверей; хоч тодi я тiльки-но розпочинав свою iнститутську науку, дещо вже встиг прочитати про старовинний живопис, про цi дивовижнi, повнi краси, спокою, фiлософсько? заглибленостi мистецькi твори, що дiйшли до нас вiд предкiв i свiдчать про глибину предкiвського свiту; мав я також уявлення про "ковчеги" та про "шпони", що повиннi свiдчити про давнiсть iкон; i якраз дошка, яку я вигрiб iз смiття, мала цi ознаки давностi. Одначе нi "шпони", нi "ковчеги", нi навiть мода на iкони, яка поступово, розходячись колами, набирала сили, гандлю, ажiотажу й, звiсно, злодiйства, не були причиною мо?? зацiкавленостi дошкою; я, побачивши ??, чомусь пригадав дитинство, "Страстну" й "Голодну" п'ятницю, коли ми, цiла зграя сiльських дiтвакiв, обсiдали, як горобцi, високу дзвiницю й били клепалами - широкими та мiцними дерев'яними молотками по ?? висхлих дощаних стiнах: тах-тах-тра-та-тах! Клепання тривало з полудня й до самого вечора, охочих було багато, кожен шибеник хотiв усiстися бiля прорiзаного в дошках вiкна й звiстити свiт клепалом: умер Iсус Христос. Так, принаймнi, говорили в мо?му селi, у це вiрили, клепання обов'язково пов'язували iз Страстною п'ятницею; я однак думаю, що клепання на Русi жило iще в дохристиянськi часи, клепало, било служило людям замiсть дзвонiв i призначалося, очевидно, для оповiщення, для новин, для розголосу про тривогу. Iз дитячих тих часiв, вiд тривожного клепання я i запам'ятав чорну iкону, яка, закiптюжена, обсотана павутинням, висiла на дзвiничнiй стiнi якраз там, де починалися стрiмкi сходи, що вели до навдивовиж чутливих дзвонiв, якi побренькували собi, гудiли й спiвали навiть тодi, коли нiхто й не доторкувався до ?хнiх шнуркiв; менi тодi здавалося, що святий образ, ледве видимi на ньому постатi трьох волхвiв, якi прийшли обдарувати Дiву Марiю i новонароджене дитя, Вифле?мська зiрка, яка золотим цвяшком пробивалася з-пiд товщi звощеного бруду, пастухи в овечих шкурах на плечах i навiть два осли бiля ясел стерегли нас, малих, щоб у Страстну п'ятницю нiхто iз нас, клепаючи, не зiрвався з дзвiницi та не полетiв на землю. У цьому невеликому образi, в його чорнотi, в нахмуреностi забрудненiй мовби та?лася наша осторога та оберега. - Нащо тобi цього образа, Бережане? - спитав мене тодi паламар Федь Стригач, роздмухуючи капелюхом вогонь. - Нiчого-бо на ньому тепер не видно... нема там нi святих, нi грiшних, одна звiзда лише й свiтиться. Хiба вона кошту? п'ять рублiв? Але грошi поквапом сховав. Що я мав йому вiдповiсти? Та й чи треба було щось говорити, коли надi мною у вишинi знову так само та?мно i сумно, як колись, вишумлювали смереки навколо церкви, коли цiлий свiт хмелiв молодими бруньками, весною, передчуттям свята, коли менi нестримно хотiлося, як малому, одним духом вилетiти сходами на дзвiницю й вдарити лунко на цiле село дерев'яним клепалом. 2 Вiдкрилося менi... Нi, я тодi не мав зеленого поняття про технiку реставрацi? стародавнього живопису, ще нiчого до ладу про нього не знаючи, ще я був неофiтом на цьому страдальницькому й водночас радiсному полi, i тiльки котро?сь недiлi, заблукавши з кiлькома iнститутськими колегами у пiдльвiвськi Брюховичi, я випадково потрапив у гостi до знаного, мабуть, на цiлу Укра?ну реставратора Петра Степановича Грицая, який, змахнувши з носа дротянi окуляри, прив'язанi до вух шнурочками i зовсiм не дивуючись нашому нашестю на веранду, що служила йому замiсть майстернi й лабораторi?, сказав: - Що, молодi колеги, прийшли подивитися на чудо, на воскресiння? Що, висловлююся "високим штилем"? А що маю робити, коли тiльки так... тiльки так, як процес поставання iз мертвих, як воскресiння з небуття, я особисто розумiю наше реставрацiйне ремесло. Тiльки так, - повторив i, знову осiдлавши нiс окулярами, згорбився над низеньким, схожим на шкiльну лавку столом, на якому лежала освiтлена з двох бокiв саморобними прожекторами, досить широка, на три п'ядi, мабуть, й задовга в пiвметра, вгорi заокруглена дошка; дошка була схожа на "затулянку", якою мо? мама, коли ще вдома випiкали хлiб, затуляли черiнь печi, вся вона була по краях обсмалена, обтовчена, задимлена, й ми, неофiти iнститутськi, завмерли, дивлячись, як Грицай надто пильно, терпляче, мовби торкаючись чогось живого й болючого, орудував скальпелем i раз по раз змочував слиною те мiсце на дошцi, звiдки видобував з-пiд пласту ядучого сурику i сажi прекрасну маленьку кiнську голiвку, а трохи нижче оддалiк сидiв пiд деревом, уже розчищений вiд пiзнiших напластувань, ошатний, у червоному жупанi козак Мамай. Ми стояли доокiл згорбленого майстра цiлу годину чи й двi, вiн до нас не обзивався, та вiн нас, мабуть, i не бачив, забув про наше гостювання, ми теж не помiчали його знаменито? колекцi? стародавньо? керамiки, задля яко? власне i вибралися в Брюховичi, нас захопило дiйство, повернення у верхнi, в сьогоднiшнi нашi свiти традицiйного козака Мамая, який був намальований народним майстром рокiв, мабуть, сто п'ятдесят тому. Це був чи не перший мiй урок реставрацi?; увечерi того дня я, оговтавшись, нiби й не повiрив баченому вдень... увечерi я був трохи розчарований примiтивною технiкою реставратора, його попльовуванням, його iнструментом, отим примiтивним хiрургiчним скальпелем; увечерi я роздумував над побаченим удень. I як тодi я мiг знати, що головне не в скальпелi, навiть не в найкращих хiмiкатах, сучаснiй апаратурi, спецiальному освiтленнi, - реставратор бо торка?ться дошки чи полотна не лише iнструментом, вiн торка?ться серцем, кожним нервом i присвiтлю? собi в роботi душею, тим найсвiтлiшим свiтлом, що тiльки й iсну? на свiтi. Про це я дiзнався того провесняного дня, коли принiс додому куплену у стрия Федя за п'ять карбованцiв дзвiничну iконку; власне, я один тiльки й знав, що на нiй щось ? намальоване, навiть мо? богомiльнi мама досить скептично на мою дошку поглядали й посмiхалися з сина, який поклав дошку перед вiкнами у хатi на стiл, озбро?вся лiкарським ножем i почав тую дошку шкрябати, ледь торкаючись ?? поверхнi i щомитi зволожуючи бруд слиною; у маминому розумiннi, певно, це була марна робота, дитяча забавка. Але мама мали сво? клопоти, хатнi, тому дали менi спокiй, i я продовжував розчищати малюсiнький квадратик - вiконце посерединi дошки. Даремно думати, що я тодi прагнув вiдкрити якийсь шедевр; я навiть спершу не був пiдвладний, змотузований чи розперезаний нетерплячкою, тi?ю великою реставрацiйною пошестю, я вмовляв себе, що тiльки хочу знати, хочу бачити, як виглядала iкона в тi часи, коли я, будучи малим, вибiгав на дзвiницю виклепувати тривогу; я начебто й не поспiшав, менi навiть здавалося, що я спокiйний, що стримую себе, однак поступово, зшкрiбаючи вiск, потемнiлу й затвердiлу оливу, довголiтнiй бруд, захопився роботою, вiконце на дошцi немовби западалося все глибше й глибше, давно проминувши мо? пово?нне дитинство; вiконце западалося, може, в давнi вiки, в свiти, якi давно згорiли, минулися, аж поки з-пiд леза, як промiнь свiтла, не бризнула бiлизною бiла старосвiтська, цiлком по-галицькому пов'язана намiтка на головi Богородицi (мовби це була не Богородиця, не Дiва Марiя, а мо? мама чи хтось iнший з наших жiнок); я торкався скальпелем того бiлого завою, жiночого усмiхненого лиця, золотистого нiмбу, i брав мене страх, що я, невмiлий, недовчений, зiпсую, знищу свiт, який двiстi чи триста рокiв тому сотворив невiдомий iзограф; у менi ляк боровся з нетерплячкою, ляк перед цим непоправним знищенням; я таки не помiтив, як заразився захопленням: я стояв перед вiконцем -у минулi свiти, перед порогом, то як же менi той порiг, Господи, не переступити? Я стовбичив, цiпенiв перед красою, що, колись намальована, сотворена на левкасi, живе дотепер у чистотi, в усмiхненостi простого жiночого обличчя, осяяного радiстю, - народилось-бо дитя, то як не радiти; менi уявлявся той стародавнiй митець, той творець, який сидiв у кутику бiля дерей на маминому стiльчику, з яким вона ходила до?ти корову... сидiв i поглипував на мене з-пiд кошлатих брiв, радуючись несподiваному воскресiнню (згадався менi Грицай) свого творiння, i разом iз тим вiдчувалося, що в ньому жила напруга, вiн, певно, боявся, що якийсь неофiт iз верхнiх бiлих свiтiв, якi нинi панують над землею, необережним рухом блискучого ножа поранить лице Богородицi або припадком зiшкребе золоту Вифле?мську звiзду. Я розумiв митця, я зримо, немов вiн справдi жив i дихав обiч мене, бачив його i вiдчував, бо в маленькiй iконi, в сюжетi Рiздва Христового, тривало цiлi столiття його життя, бо вiдомо, що мистець живе не вмираючи доти, доки живуть його витвори. А ще я уявляв безконечну вервечку мо?х краян, якi молилися до цi?? iкони, випрошуючи собi в новонародженого Бога ласки й милосердя; а може, вони, мо? краяни, й не молилися, цей образ, може, й не був призначений для молитов, а лише для споглядання Рiздва; мо? краяни були свiдками чуда, любувалися i розкошували, як вино пили, буянням кольорiв, де зливалися червiнь з блакиттю, золото з бiлизною; мо? краяни, певно, черпали з мало? липово? дошки радiсть, яка вельми була ?м знадiбна в ?хньому розпроклятому життi. I, може, тодi вперше без пiдручникiв, без професорiв, без чужо? пiдказки я осягнув, як на небi прочитав, вiчне призначення мистецтва: пасти людськi душi. 3 Мама стояли за мо?ми плечима... Мама стояли за мо?ми плечима i, затамувавши подих i закинувши в кут усi передвеликоднi клопоти, теж вдивлялися у маленьке вiконце, яке я розчищав на почорнiлiй дошцi; я вiдчував стримане мамине хвилювання, менi здавалося, що вони теж перейнялися бiлим ясним свiтлом, котре струменiло з вифле?мсько? ста?нчини у нашi серця; я чомусь був упевнений, що мамi, як i менi, теж конче потрiбне оце дивне? свiтло, котре не згасло пiд брудом i пiд столiттями, що вiд цього свiтла ставало мо?й мамi затишнiше на душi. ("Нова радiсть стала, яка не бувала" - хiба не так спiва?ться у колядi?) Я думав про нев'янучу силу мистецтва, його житт?здатнiсть, про прихованi його тайни, що нас чарують, i тому був зненацька заскочений, коли, оглянувшись для того, щоб уловити на маминому лицi посмiх, мамину похвалу, оте невимовлене i для когось чужого невiдоме, непомiтне, а для мене чутне слово, що повинно було у цю хвилину, на мою думку, жити, як пташка, на ?? губах, побачив вiдчужену сувору жiнку. Висока, в чорнiй хустинi, пов'язанiй по-старосвiтському, вона не знала, де подiти сво? руки, що не знаходили спокою й увесь час мучилися, переплiталися, аж потрiскували пальцi, обличчя ?? зблiдло, а сухi губи ворушилися, дрiбно вишiптуючи якiсь слова, якусь молитву, якусь, може, осторогу. Очi запалися у ями, в пропастi, й звiдти поблимували сполохано. Попервах я пояснив собi ?? тривогу з чимсь постороннiм, з чимсь таким, що мене не стосувалося, бо звiдки я мiг знати, що вона, бiдна, злякалася вiконця, яке я прорубував у вифле?мську яскиню? Це так було несподiвано, так незвично для не?. - Нащо тобi цього, Василику? - спитала врештi мене зажурено, кивнувши на iкону (i в цьому жестi та?лася стримана незбагненна ворожiсть). - Нащо тобi того святого, божеського... того Вифлеему? От, якщо хочеш, малюй собi трактор у полi, стовп iз радiвом, що бiля читальнi. Нащо тобi старого? Лиши його, забудь. Мама мо? перехрестилися. Нi, мо? мама не належали до тих газдинь, якi виставляли свою побожнiсть напоказ, залюбки вистоюючи в церквi зi свiчкою чи з патерицею i котрi наввипередки носили отцевi Григорiю - горластому пароховi нашого села, кошелi з набiлом, яйцями та свiжообпатраними пiвниками. Одначе день святий, як вони казали, себто недiлю, шанували, кiлька разiв, принаймнi на Рiздво й на Великдень, ходили до церкви й щодня перед сном довго молилися перед образами, вишiптуючи, як пшоно висiваючи, молитви. Хочу похвалитися, що нiколи не пробував провести з мамою "антирелiгiйну роботу", як це свого часу нас пiдмовляли в школi, й замахнутися на образи, яких у нашiй хатi було з десяток; я боявся образити маминi молитви, не по-синiвському це було б лiзти з черевиками в мамину душу, я так колись й сказав шкiльним сво?м наставникам, а вони мене пiд'юджували, в одно пiдсмiхаючись: "Хiба це вiдповiдь комсомольця i вiдмiнника? А якщо, товаришу наш Василю, душа, про яку ти говориш, темна, напо?на ?ддю релiгiйною, га? То чи грiх кинути туди, в душу, промiнчик? Хоч би й з черевиками..." Я не сперечався зi сво?ми наставниками, це було небезпечно, вони мене висмiяли б, потоптали б гуртом - що залишилося б по менi? Я не мiг ?м сказати, що мамi, певно, було потрiбно бодай зрiдка скупати свою душу в урочистому церковному словi, а вечорами - в молитвi, у безконечному шелестiннi слiв; у розмовi з Богом, з iконами мо? мама знаходили умиротворення i спокiй; молитви, як чистi води, омивали жiнку вiд денних прогрiшень, очищали вiд су?ти. То чи дозволено було хоч би й рiдному синовi закрастися в мамину душу з сво?м огарком? I тому сьогоднi я не мiг зрозумiти мамино? перемiни, неприхильностi, навiть ворожостi до дзвiнично? iкони. Це було дивно, а може, й страшно, бо, пам'ятаю, коли був малим, вони постiйно навертали мене до образiв, вчили розпiзнавати на них лики того чи iншого святого й казали: в того святого проси здоров'я, в того - ласки й удачi, в того - любовi, в того - мудростi, а у святого Николи проси, щоб благословив твою дорогу. Вони вiрили, що в iконi дивним чином присутнiй святий дух, сам, може, Господь Бог, i маму мою немало турбували мо? пояснення, що образи, мамо, друкованi в друкарнях на машинах або ж мальованi людською, може, й нечестивою рукою. - Ет, - вiдбивалися вони полохливо, - що ти, малий, зна?ш про Бога та про святi образи? Десь ти чув... у школi, по радiо або в книжцi вичитав про образи й одразу повiрив. На галь-паль повiрив? Колись мама не на жарт журилися, що в школi "вчать не того, що треба", i сьогоднi я мимоволi згадав ?хню давню журбу й подумав, що ?м було нелегко вiднаджувати мене вiд Вифлеему, вiд того, що було для них святим, вони, мабуть, добре намотузилися самi з собою, поки промовили оте "нащо тобi того, божеського..." Я узяв ?х за руки (успоко?в, гла?в ?хнi руки у сво?х долонях) i спитав: - Та що ж бо такого... такого непевного сталося? Вони усмiхнулися блiдо, скупо, ?м, певно, було незручно й боляче зраджувати саму себе, i цим усмiхом хотiли применшити свою зраду. - Свят-свят, - промовили. - Справдi-но, ще нiчого не сталося, але може статися. Хiба не видиш, як тепер на божеське дивляться? Хтось пiдстежить, пiдгляне тво? заняття й донесе, що Докi?н син вiдновлю? церковнi образи. Скажуть: радянська влада йому дорогу до iнституту пiдмела, прошу, вчися, щоб не змарнувався твiй талант. А вiн, невдячний, оманi служить... А що? Не маю рацi?? Такий час, Василику, коли за кожним дивляться, щоб вiн був простенький, як билень вiд цiпа. А кривеньких випрямляють, обтiсують... Мiх-мах виженуть тебе з iнституту. Як усе просто. Тепер я зрозумiв ?? страх; вона стояла посеред страху, немов посеред крижано? води, i я мусив вишукувати слова, щоб ?? страх розтопити; я шукав для не? розради, а до мене самого крижана вода пiдпливала, просочувалася в душу; мимоволi спадали на згадку подi? в унiверситетi, звiдки цiлими тузiнами, пачками бозна за що. часом лише за слово, за iронiчний погляд, за прогрiшення котро?сь там бабцi, виганяли на вулицю, рокували на армiйську службу, а бунтiвливих, непокiрливих вiддавали до суду. А чи в нашому iнститутi не так? Я чомусь дотепер не задумувався, що i в нашому iнститутi трива? чистка, а Йвана Терпелюка навiть судили за намiр нiбито когось там iз вождiв карикатурно намалювати... намiру, певно, й не було, був донос, комусь хлопець не сподобався за те, що мав у собi направду Божу iскру, й вiдняли у нього пензель i рiзець, повезли в Сибiр, у тайгу, дали сокиру й пилу; його повезли i повезли також сотого й тисячного, я колись випадково бачив у Бистри-чанах безконечну валку, яка котилася вулицею Чапа?ва до вокзалу (i вулиця, i вокзал, i вагони худоб'ячi були остороженi багнетами та псами), а я стояв осторонь, стояв начебто в безпецi; вiдчислення, виселення, худоб'ячi вагони, лютi матюки, прокляття, плачi мене не стосувалися, я був невинним, чистим, я жив навчанням, мистецтвом, що вiдкривалося менi, як квiтка; так, я був невинний, був оборонений, заступлений вiд можливо? вини батьком, що впав на фронтi; я був щасливий, що рiс у матерi одинаком й нiхто не мiг менi закинути, звинуватити, наприклад, що брат воював у бандерiвськiй бо?вцi й, мовляв, замислював убити письменника Галана, а сестра числилася у бандпосiбниках, бо колись вночi нагодувала лiсовикiв, якi постукали у вiкно. Я був безгрiшний; я був чистий перед владою, перед людьми, перед свiтом, перед сво?ю совiстю, перед мистецтвом, i страх, отже, цей вуж повзучий, не повинен був закрадатися менi в душу й червивити ??, а проте я оглянувся... я таки мимоволi оглянувся, чи позаду не сто?ть сексот, якого боялися мо? мама. Я думав одне, я шукав пiдсвiдоме, iнту?тивно донощика, а матерi говорив зовсiм iнше, я ?? переконував (а може, переконував самого себе?), що образ iз Вифлеемом - рiч насамперед мистецька. Хiба не видите, мамо, яка тут пану? радiсть? Хiба й вам не легше на душi вiд цього бiлого, тихого свiтла? Може бути, що цей образ взагалi не призначався для молитов, колись приходили до нього люди не лише для того, щоб перехреститися, а й для того, щоб душа, споглядаючи його, возрадувалася, як раду?ться вона спiвом чи музикою. Мама мене не слухали; мама присiли на лавицю, опершись лiктями в колiна, сухе продовгувате лице взяли в долонi - таким чином начебто вiдгородилися вiд мо?х слiв. У причiлковому вiкнi криваво заходило сонце, там палало пiвнеба, й червонi бризки полумiнi падали на схилену мамину голову. - Нi, ти ?х собi не легковаж, хло', - сказали мама чомусь пошепки, начебто остерiгалися, що пiд вiкном, присвiчуючи собi огарком, поцупленим звiдти, де заходить сонце, сидить конфiдент i пильно стежить за нами. Я хотiв спитати, кого вони мають на увазi пiд словом "?х". Невiдомих донощикiв? Мо?х викладачiв? Людей, якi правили землею вiд iменi наляканого народу й котрi достеменно знали, як сiяти жито, як любити Укра?ну, як треба малювати картини й писати книжки, як боротися з класовим ворогом i як плекати душу? Мушу признатися, що дотепер "таке" менi в голову не приходило, i не тому не приходило, що я когось боявся, просто менi було добре й затишно жити пiд крилом цих всезнаючих, всевмiлих i всесильних людей, вони не були менi чужими, я шанував ?х, вони воювали разом iз мо?м татом на фронтi, я чув себе з ними покревненим... i не знаю тiльки, i ще раз не знаю, чому наперекiр цiй покревненостi, немов крiзь дiру в парканi, пролiз студений слизький вуж, що зветься страхом. - Коли я був малим, то ви мене лякали дiдьком рогатим... дiдько, чорт, зрадник, щезник був усюдисущим, вiн мав десятки iмен, але люди його називали "той", називали безiменне. А тато, бувало, обороняли мене вiд страхiв, кажучи: "Ти менi, жiнко, дитину не пуджiй". Пам'ята?те? - вiдповiв я мамi напiвжартома. Треба було або ж виганяти змiя, або ж звикати до нього. - То було колись, - обiзвалися мама. - Тепер тато тобi не допоможе. Нiби-с не чув, як уповноважений iз Лисичан, iз району нашого, сам товариш Ступа, так вiн писався, любив при нагодi гладити нас лагiдними словами, що син за батька не вiдповiда?. Але чи це не означа? також, що й батько синовi, якщо той потрапить в бiду, не подасть руки? Такий час... I менi страшно, сину. - "Такий прекрасний час, i прагну я обняти всю планету", - проспiвав я рядок iз банального вiрша. Це, мабуть, була спроба змiнити русло розмови; це була спроба вдати, самого себе обдурити, заспоко?ти, що нiякого змiя в тобi нема. - Обнiмай, Василику, планету, чого ж... чи я бороню? - Мама метнули в мене осудливий погляд. - Лишень нагадай собi нашого директора школи... сiльського професора Северина Гайдаша. По вiйнi вiн i тебе вчив iсторiю, природознавство, географiю... i спiви вiв у шостому й сьомому класi, приграваючи собi на скрипойцi. Пам'ята?ш? Хiба Гайдаш так само, як оце ти нинi, не казав "?м" на зборах у читальнi, яку вже називали клубом... "?м" казав, усiм тим добрим i злим, мудрим i тим, яким бракувало клепки, органiзаторам "життя по-новому", фiнагентам i просто агентам, збирачам позики, контигенту, "стрибкам" iз батальйону самоохорони, просто солдатам у синiх кашкетах, уповноваженим рiзним, а найперше оперуповноваженому товаришевi Ступi, який вважався у Горопахах найстаршим, що рiзьблений iз дерева розiп'ятий на хрестi Iсус Христос не ма? нiчого... так, не ма? нiчого спiльного з Христом релiгiйним, це, мовляв, люди добрi, витвiр мистецтва. Невiдомий майстре зобразив, може, на хрестi самого себе, сво? життя розiп'яв на хрестi, а щоб його мука, його крик, щоб його вихудiле на трiску, розiп'яте проклятою роботою, голодом, вiйнами, морови-цями тiло збереглося як знак пережитого для пам'ятi нащадкам, вiн розп'яття це подарував горопаськiй церквi... так тодi було прийнято, тодi не знали музе?в, i його витвiр припадав пилюкою у захристi? двiста чи триста рокiв. Хiба не так, Василику, говорив тодi в клубi з трибуни професор наш Северин? Хiба помогло йому оте слово, яким i ти боронишся, оте "мистецтво"? Ти забув, чим усе це скiнчилося для професора Северина? Нi, я не забув... Але було б фарисейством сказати, що постiйно пам'ятав про трагедiю мого сiльського вчителя, люди у сво?й масi забудькуватi, тим бiльше квапимося забути про лихо, i я вiд людей теж не вiдрiзнявся, вчителева трагедiя поросла мохом на рiк або й на два, а на третiй несподiвано вiдкрилася свiжим болем... так болить рана, яку продiрявили кулею учора. 4 Чи любили ми свого вчителя? Не знаю... Вiн сам чомусь боявся нашо? школярсько? любовi й нiкого не допускав до себе близько; вiн мовби замикався на ключ, а ми не вмiли постукати в його дверi. Втiм, це стосувалося також дорослих: професор Северин, як його називали в Горопахах, з усiма тримався пiдкреслено сухо, навiть суворо, нiхто не бачив, щоб вiн колись посмiхнувся, пожартував, навпаки - закукурiченi вгору, кошлатi брови постiйно хмурилися, а рудi, сторчкуватi, короткi на два пальцi вуса робили його усяк раз немовби роздратованим. Вiн i справдi з нами, во?нними переростками, не дуже панькався, мав звичку називати нас "туманами вiсiмнадцятими", а часом не по-педагогiчному смикнув за вухо або й свиснув лiнiйкою по плечах - давалися взнаки порядки у "повшехнiй" школi недавнiх польських часiв. Ми йому, однак, усе вибачали. Ми йому вибачали i... та?мно кожен iз нас очiкував того дня, коли пiсля урокiв Северин Петрович вiзьме тебе за плече й поведе до себе додому. Будинок вiн мав гарний, вiлiю iз крутосхилим дахом, яку купив у вдови дово?нного директора школи Яна Чеховича ще перед тим, як Гiтлер напав на Польщу. Вдома вiн впускав тебе до сво?? бiблiотеки, до царства книжок на саморобних полицях, що ними були заставленi стiни покою: дозволялося будь-яку книжку брати в руки, гортати ??, слинити, при бажаннi можна було лягти на пiдлогу, на килим, обкластися книжками й вишукувати у них малюнки, уривками читати; навiть тi сiльськi урвитуси, якi в школi не вельми бралися до науки, мрiяли потрапити в його бiблiотеку, надивитися на книжки, якi "пишуть про цiлий свiт", набратися вiд них якогось чару, магi?, пояснити яку нiхто не мiг. Северин Петрович заохочував нас глибше поринати в книжку, охоче позичав додому (але, не дай Боже, котрусь не повернути або ж забруднити!), примовляючи при цьому: "Набирайся, тумане вiсiмнадцятий, охоти до книжки... навчишся з не? правди". Правда лежала зверху, як хлiб на капустяному листi? Надломи-но тiльки й запричащайся, ?ж, вгамовуй голод?.. Був вiн на?вний у сво?му прагненнi заворожити нас книжками, знаннями, заохотити нас шукати глибин? Очевидно, бо навколо ж панувало пiсляво?нне жебрацтво: голод, цинiчнi й лютi iнвалiди з кош-турами, сирiтство, чорнило з бузини, писання шкiльне на газетах ...а навколо "хлопцi з лiсу", смертi, пожежi, стрiлянина, облави енкаведистiв з псами й металевими щупами, якi винюхували бандерiвськi схрони. А директор школи вчив нас шукати в книжках правди... Часто ми заставали в його бiблiотецi дво?-тро? облавникiв, офiцерiв, якi теж порпалися в книжках, чогось у них вишукуючи. I тодi Гайдаш намагався чимдуж випровадити нас додому: "Iди-но, хлопче, не час нинi. Бачиш: ревiзiя". Вiн зiтхав i розводив руками. "Чого вони там шукають, у книжках? - якось спитав я, коли уже вкотре застав у його хатi облавникiв. - Ви ж кажете, Северине Петровичу: вчися з книжки пiзнавати правду. А тим часом солдати з автоматами шукають, певно, у ваших книжках облуди. Чи як?" Гайдаш кинув на мене бистрий здивований погляд, потiм, звично осiдлавши хрящуватий нiс окулярами, довго й пильно приглядався до мене, немовби вперше побачив... а може, вперше побачив свого учня iнакшим, таким, який уже дрiбку чогось почерпнув iз його книжок. "Це ?х служба, - казав, щоправда, невпевнено, мовби не був переконаний, що солдатовi конче треба шукати ворога в книжках. - Книжки ? рiзнi, - говорив далi, й менi здавалося, що вiн сам себе переконував. - Адже ж не пишуть ?х ангели з крильцями, а таки земнi грiшнi люди". "То як розпiзнати книжку: де правда в нiй, а де - брехня?" - допитувався я вперто. "Е, Васильку, то не так легко розпiзнавати i дiлити: отут правда, а отут лжа. Минулого разу... тиждень тому нишпорив у мо?х книжках сам оперуповно-важений товариш Ступа... ми пили з ним гербату... а потiм й по келiшку мiцнiшого перехилили... i зна?ш, розчервонiвся наш Ступа, обличчя - хоч цигарку з нього припалюй, i пiт градом. Iрина моя пiдлива?... що нам, шкода сивого первака для рiдного товариша Ступи? А вiн розм'як, як вiск, хоч святого з нього лiпи, i, м'яким будучи, розкрився... так, розкрився, i було менi сумно, що вiн, чоловiк мовби й не простий, не пеньок якийсь необтесаний, бо за небiжки Польщi не раз його арештовували за те, що ходив у комунiстах i ждав iз-за Збруча бiльшовикiв, i вiйну, напевно, теж не просидiв десь там у супоко? i безпецi, ма? прецiнь ордени, до капiтанських погонiв дослужився, а проте вiн бачить у людях тiльки чорне або бiле, пряме i криве, геро?чне й нице. I нiчого з ним не зробиш, не перекона?ш, що людина, хлопчику, то цiлий свiт, у якому, трапля?ться, сонце свiтить, як смолою курить, а при мiсяцi достигають пшеницi... i парадоксальнiсть ця, а також рiзноманiтнiсть, постiйна перемiннiсть роблять людину багатою. Я йому. Ступi тобто, так i сказав, що нецiкаво, а то й страшно жити, де лише бараки i казарми, де тiльки чорне i бiле. Людина там обстругана i гола, порожня всерединi, як... як наган. Однi бубни в такiй людинi тiльки бубнять. А вiн, Ступа, добряче вже пiдхмелившись, кива? на мене погрозливо пальцем: "Но-но, вчителю, я вже видiв таких мудрагеликiв. Усе це буржуазнi бреднi, проповiдь iндивiдуалiзму. Менi кажуть, що я гвинтик... i менi, повiрте, добре й сьогоднi бути в життi гвинтиком велико? машини, яка чахка? на цiлий свiт". Ти щось второпав, Василику, з мо?? бесiди? - спохопився Северин Петрович. - А може, й не треба, щоб уторопав... - I знову сiдлав на нiс пенсне й дивився сво?ми двома скельцями менi в душу. - Ет, - врештi вирiшив, - iди-но, дитино, якнайдалi вiд грiха". I майже силомiць випхав мене за дверi. Потiм уже за порогом, цiлком розгубившись, тикнув менi як рiвному на прощання руку. Я вiдчув, що рука його тремтiла; я зрозумiв, що вiн бо?ться Ступи, бо?ться за себе, за хвору свою панi Iрину, за сво? книжки також бо?ться. Боже мiй, бо?ться? Чого? Хiба у Горопахах ? ще хтось такий заслужений... такий, що зрiвнявся б iз ним? Хiба при потребi село його не оборонить? Хiба не Северин Петрович майже тридцять рокiв учив не лише дiтлахiв у школi, а й цiле село, бо ж органiзовував читальню, хор, аматорський гурток, закладав дитячий садочок, кооперативну крамницю, склеп, як тодi казали, заохочував газдiв садити сади й робити компости, воював iз горiлкою, iз корчмою старого Каца, "годив", тобто мирив сусiда з сусiдою, якi, бувало, через переорану межу хапалися за iстики й не раз проливали кров. А за нiмцiв, в окупацiю, хiба вiн не оборонив не одного парубка чи дiвчину вiд каторги, вiд Нiмеччини? Сiльський вiйт Iван Качурик упирався: "Нiц тут не вчините, пане професоре, маю людський контигент здати - i фертик, бо вiйна, бо мус, бо шваб потрiбу? робочих рук". Тодi вчитель запрягав у бричку свого буланого коника, Гудзика, i ?хав до Бистричан, до "нiмцiв високих" доводити, шо не можна, примiром, Гриня Королюка чи Ганю Сапiльчишину брати вiд старих родичiв, бо пропадуть, бо розсипеться господарка, бо треба мати милосердя. "Вищi нiмцi" з нього посмiшковувалися, бо кого обходив якийсь там син слiпого Семка Королюка i його газдiвство на п'яти моргах грунту, коли вiйна, як сiчкарня, тне й тне щодня тисячi. А все ж Гайдашевi iнколи таки вдавалося зм'якшити якогось там урядника, i той же Гринь Семка Королюка хапав учителя за руки й цiлував... i плакав iз радостi. I хiба село цього не бачило, хiба не посвiдчить, хiба не оборонить? Аж через копу лiт, працюючи над портретом Гайдаша й роздумуючи про його життя, я зрозумiв, що йому нелегко було називатися "народним учителем". У тридцятих роках у нашому кра? метушилися десятки полiтичних партiй, об'?днань, груп, i кожен iз цих десяткiв вихвалявся сво?ю прогресивнiстю, викрикував про служiння народовi й вищiй метi, i кожний був готов хапати тебе за полу, щоб перетягнути на свiй бiк, бо тiльки, мовляв, на цьому боцi правда. А ще був облесливий сiльський парох отець Чарот, який прагнув лiдерувати в Горопахах одноособове й через те позирав на Гайдаша кривим оком; а ще влада шкiльна в Бистричанах i комендант постерунку в Черневi пiдозрiвали його в сепаратизмi, бо не цурався сво?? укра?нськостi, а це вже пахло мало не "гайдамацтвом"; а ще конфiдент тутешнiй Кифор Балей ловив кожне його слово i зважував вчинок: чи не приховано тут протидержавний замисел? Гайдаш тюпав собi "серединою дороги", навмисно пiдкреслюючи, що "полiтикою не бавиться"; бо яка, до хол?ри ясно?, може бути полiтика, коли в просвiченому двадцятому столiттi посерединi ?вропи, як посеред бiлого дня, люди, замiсть пiдписати сво? iм'я, малюють хрестики, а замiсть хлiба мають (та й то не завжди) вiвсянi коржi. Чи це, може, прошу пана, теж протидержавнi мiркування? Теж "полiтика"? "Нема нiчого вищого, нема нiяко? iде?, мети святiшо?... нема нiчого дорожчого понад людину... нема нiчого кращого, як служити людинi". Так вiн колись менi написав на одному з двох томикiв творiв Марка Черемшини, що ?х видало у Львовi видавництво "Iзмаград" ...томики цi, подарованi вчителем, збереглися в мене донинi, вони й тепер лежать на мо?му столi, i вчителiв надпис певною мiрою ? мо?м дороговказом у життi. Я довго мучився над його портретом; Гайдаш позирав на мене з полотна iнколи суворо, iнколи скептично, вiн немовби навмисне вiдштовхував вiд себе, боячись, що я зблизька пiдгляну його iншого, не такого завжди зiбраного й неприступного, а м'якого, доброго, смутного, а часом i розпачливого, зовсiм не такого, якого звикли його бачити люди. Вiн немовби вихоплював iз мо?х рук пензлi... мо? пензлi ламалися, бралися корою, я надовго покидав роботу, й деколи менi здавалося, що я вже нiколи не покладу пiдрамник з полотном на мольберт, але минав час, i я знову з пензлем, iз сумнiвами, з надi?ю стояв перед сво?м "Вчителем". Гайдаша давно нема на свiтi, похилився дубовий хрест на його могилi, а я дотепер шукаю стежок до нього. А може, я шукаю самого себе? 5 Маю пiдозру, що Северин Петрович навмисне ходив "застiбнутий на всi гудзики", - вiн боявся, що одного дня Горопахи, пiдглянувши в щiлину його душу, побачать ?? м'якою, щирою, а то й скуленою у безнадi?; вiн, мабуть, хотiв, оскiльки брав на сво? плечi багато обов'язкiв, щоб село знало: пiд нiякими каменями вiн не зiгнеться, не викривиться його хребет i не стане горбатою його душа. Одного разу за день чи за два перед Зеленими святами, коли ми з мамою ма?нили хрест на дiдовiй могилi, на цвинтарi з оберемком липових вiночкiв появився наш Северин Петрович; вiн прихилив свiй велосипед до молодого явiрця бiля входу й, не оглядаючись, потюпав розшукувати посеред густого вишняку могилки сво?х дiтей, щоб ?х теж, як велить звичай, зама?нити ... щоб, як казали мо? мама, мертвi бачили i тiшилися: живi про них пам'ятають. Дiти в Гайдашiв не водилися: я знав, що шiсть однакових надгробкiв можна було знайти на нашому цвинтарi, й на кожному надгробку на бiлому мармурi золотими лiтерами було написано, що тут спочива? улюблена донечка чи дорогий синочок вчителя Северина Гайдаша та його дружини Iрини; i з кожно? мармурово? таблички споглядали з вмуровано? фотографi? три-чотирирiчне маля: довше вони не жили. I лише син Роман, який чудом уникнув смертi в малолiтствi, закiнчив у Бистричанах гiмназiю, вчився у Львiвському унiверситетi Яна-Казимира. Пiд час нiмецько? окупацi? пристав до комунiстично? пiдпiльно? "Народно? Гвардi?", яка потiм прибрала iм'я Iвана Франка, возив до навколишнiх мiст i мiстечок пiдпiльну лiтературу, летючки, - робота була ризикована, бо скрiзь чатували облави й обшуки. Котрогось дня його таки взяли в по?здi - i згинув слiд львiвського студента Романа Гайдаша в задимленому Майданеку. Боже борони, Гайдаш нiколи не розповiдав нам про синову загибель, не любив, коли хтось називав Романа геро?м, "борцем за наш свiтлий день", вiн мовби остерiгався, що хтось таки скаже вголос або ж тiльки подума?, що, мовляв, дивiться, старий Гайдаш хоче щось мати вiд совiтiв, хоче схiснувати за те, що виховав сина на комунiста. А того надвечiр'я на цвинтарi ми з мамою не впiзнали Гайдаша, коли вiн повернувся до свого велосипеда. Був згорблений, зiщулений, iшов важко, аж гейби западався по колiна в землю. - Оце лишився вiнок для Романа, Василихо - промовив до мо?? мами. Я тодi побачив його обличчя... побачив губи, що тремтiли, i побачив двi сльози в глибоких зморшках. - Шукаю i шукаю синово? могилки... i не можу знайти... а свiт такий великий, - говорив вiн далi i плакав перед цiлим свiтом, зовсiм не зважаючи нi на мене, нi на маму, нi на багатьох людей, що ма?нили могили сво?х родичiв. - I не зна?ш, чу?те, на який хрест маю повiсити оце ма?ння, щоб мiй Зеник теж бачив: i я, i мама Iрина про нього не забули. Учитель стояв з сво?м вiночком розплаканий, зовсiм не схожий на "застiбнутого" на всi гудзики сiльського професора; стояв перед нами старий осиротiлий чоловiк. Я, пiдлiтком тодi будучи, бунтував у душi проти "такого" Гайдаша, я звик до нього спокiйного, рiвного i навiть суворого, я завжди гордився його витримкою i тепер осуджував, а то й ненавидiв його за розслабленiсть. А мо? мама його жалiли... а мо? мама сказали: - Дайте-но, вчителю, той вiночок. Я за старим звича?м повiшу його на цвинтарнi ворота... будуть люди йти... i будуть люди згадувати про вашого Романа. Вiчна йому пам'ять. Гайдаш узяв велосипед i вийшов на дорогу, i по дорозi за капличкою озирнувся на цвинтарнi ворота, на яких зеленiв вiнок для його сина. 6 I знову повертаюся до iсторi? з розп'яттям, до болю Северина Петровича Гайдаша, до того по-осiнньому низького дня, що кволо, мов каганець на припiчку посеред накурено? сизо? хати, блимав за вiкнами нашо? школи; якраз того дня з осiнньо? мжички увiйшов до класу Северин Петрович. Вiн обережно поклав на стiл щось дбайливо загорнуте у вiдрiзану полу старо? шинелi; скинув мокрий плащ i капелюх, поправив краватку й пригладив долонею коротке зачесане набiк волосся; це було звичне приготування, i ми, школярi, звикли до цього ритуалу перед уроком, i навiть великий згорток у шинельному сукнi нас особливо не iнтригував: ми звикли, що Гайдаш чи не на кожний свiй урок iсторi? приносить предметне "унаочнення", яке повинно було, на його погляд, зблизити нас, сьогоднi сущих, з минулими поколiннями... зблизити й пов'язати, дати нам вiдчути i зрозумiти, що ми, теперiшнi, походимо з кореня вчорашнього, i завдяки цьому, казав якось Гайдаш, ми вiчнi на цiй землi й незнищимi. Пам'ятаю, котрогось дня унаочненням нам служила купка черепкiв iз трипiльського часу; другого дня вiн принiс цiлiсiньку, добре збережену плiнфу - плоску й тонку цеглину, знайдену ним десь на пiдгалицьких полях, якi пам'ятали церкви й тереми княжих здателiв-будiвничих; третього дня поклав перед нами "писану" миску, звичайну миску гуцульського гончаря, з таких мисок ми ?ли толочену бульбу з квасолею, кулешу з кислим молоком... ми до цих мисок нiколи не приглядалися, ми навiть ?х, глиняних, трохи зневажали, бо в хатах наших татiв почали появлятися бiлi й "мальованi" мiськi тарелi... i раптом (так, раптом!) наш учитель вiдкрив нам миску нiби наново, а то й уперше, i ми, трохи заскоченi i трохи все ще скептичнi та недовiрливi, розглядали ?? i помiчали, що на нiй цвiтуть небаченi косицi, плавають зеленi риби й кукурiкають когути iз червоними й жовтими довгими хвостами. На цей раз, розгорнувши полу шинелi, Гайдаш показав нам невелике, десь з пiвметра висотою розп'яття Iсуса Христа. Гармидер у класi якби батогом ударив, стих, ми аж зiщулилися, полягали грудьми на довгi, на вiсiм школярiв, ще австрiяцькi лавки, й з цих покарбованих iменами давнiх наших ровесникiв лавок злякано поглядали на посторцоване на столi розп'яття; кожен з нас iзмалку знав цю церковну рiч, яку приносили до тi?? хати, де був мрець, разом iз "свiтлом" - грубими восковими свiчками у масивних мосяжних пiдставках; ми, малi, бувало, сахалися на вулицi, нишкли за парканами, коли хтось iз поважних газдiв побожно й скорботно нiс обiруч рiч, яка символiзувала смерть. Щоправда, церковне розп'яття було набагато бiльше, вище i масивнiше, пофарбоване на чорно, й, власне, тi?? вiдштовхуючо? чорноти ми боялися, вона гейби хапала за очi, вселялася в тобi й нагадувала, що й тобi колись примостять в iзголов'? розiп'ятого Христа. Хто сказав, що дiти байдужi до смертi, що ?х нiбито обороня? од не? нерозумiння ?дностi початку i кiнця? Хiба ви не були дiтьми? Хiба ви забули про вразливiсть дитячо? душi... тако? вразливо?, як пелюстка на терновому цвiтi? Одначе сьогоднi ми поступово звикали до Гайдашевого розп'яття; ми всi разом одночасно вiдкрили, що воно, на вiдмiну вiд церковного, не закурене до чорноти, i було воно, певно, вирiзьблене з бiлого дерева, з липи, але бiлизна з року в рiк жовтiла, час обгалунив дерево теплою золотавiстю, i це його золотаве тепло дивним чином манило до себе; до нього, до старого дерева, хотiлося неодмiнно доторкнутися... може, нам баглося пересвiдчитися, що воно направду тепле? I вчитель, певно, знаючи притягальну силу золотавого тепла, та?ну старого дерева, дав розп'яття роздивитися зблизька дiвчаткам iз першо? лавки, попросивши завбачливо бути обережними, щоб нi крихти не вiдлущити, не зiпсувати мистецько? речi, що неквапно попливла з рук у руки по цiлому класу. I тодi при розгляданнi зблизька, при обмацуваннi, при пересвiдченнi, що золотаве дерево й справдi та?ть у собi тепло, хтось з-помiж нас шепнув... i шепiт поповз, як вогонь по стернi, що сухореброго прибитого до хреста чоловiка лице чимсь схоже... чимсь схоже на Iлька Данищукового, повiшеного торiк на сухiй вербi бiля млина на Унявi. Таке ж, чу?те, воно виснажене (бо Iлько з купою дiтлахiв завжди голодував), такi, дивiться-но, довгi плескатi ручища, такi гудзуватi колiна. Пам'ята?те? Я направду пам'ятав той ранок, коли ми, дiтлахи, разом iз нашими мамами збiглися подивитися Iлькову страшну смерть; i хоч нашi мами або нас проганяли (бо ревли корiвчини в стайнях, веснянi трави пахли знадливо), або долонями затуляли нам обличчя, ми, однак, бачили Iлька, що гойдався голий на мотузку, й читали табличку, що висiла нa його грудях: "Зрадник, сексот енкаведе, тому й присудили йому смерть. Ма? вiн висiти на пострах, для науки iншим два днi, а якщо хтось наважиться дочасно зняти тiло, то i йому таке ж буде". I тому горопаськi люди стояли колом безпорадно, навiть Iлькова родина не зважувалася пiдступити до нього, аж поки не при?хали з району солдати в синiх кашкетах... Хтось, одначе, сьогоднi в класi заперечив, що оце рiзьблення зовсiм не схоже на Iлькове, принаймнi не схоже лице, бо Iлькове обличчя маленьке, як яблучко, а тут довге, вузьке й сухе... нi, тут якийсь iнший газда з Горопах висить на хрестi... висить i викрику? щось люте. I викрику?? Я придивлявся до розiп'ятого й справдi помiчав, так менi принаймнi здавалося, що той газда горопаський iще не вмер, iще вiн кона?, iще на його обличчi карбувалася поздовжними рiвчаками чорна мука, iще привiдкритий запалий рот викрику?, може, прокляття, може, пересторогу для мене, може, молитву? Неймовiрно начебто, але я чув його крик, вiн таки лунав у нашому принишклому класi, бився у вiкна, як птах, i ми пiдсвiдоме озиралися, де, на чию голову, на чи? плече отой птах сяде. Крик уявлявся менi круком... А може, все це сьогоднi, через тридцять майже рокiв, я вигадую? Може, ми тодi були замалi, щоб на давнiй рiзьбi, на мертвому деревi могли побачити й вiдчути людське страждання i навiть почути крик... i навiть уявити крик в образi крука? До цього, певно, ще треба було дорости, й Северин Петрович для того й принiс у клас стародавн? рiзьблення, щоб ми бодай через десятилiття доросли до чужого терпiння. Поки рiзьбу передавали з рук у руки, поки вона ходила по класу, вчитель розповiдав нам про панщизнянську нiч у Галичинi у XVIII й у першiй половинi XIX столiття, адже за розкладом був урок iсторi?, i Гайдашевi згiдно з програмою належало втовкмачити у нашi голови певнi знання з цього вiдрiзку часу. Попервах навiть здавалося, що золотаве розп'яття не ма? дотичностi до гайдуцьких канчукiв, до тупо? волячо? роботи на дiдицьких ланах, до двох-трьох корчем у кожному галицькому селi, а у тих корчмах у засмальцьованих ярмулках сидiли пейсатi щезники й дияволи, чорти та арiдники пекельнi, якi на панську вимогу та на свою потребу не тiльки висмоктували з мого прадiда кров, не тiльки вiдбирали за борги останнього вола чи сорочку, а й залюбки витолочували йому душу, заливали ?? оковитою, викрадали з його прадiдово? душi навiть молитву, бо ключi вiд церков висiли у них за шинквасом; i блукали душi прадiднi спорожнiлi й зганьбленi, мов прокаженi в пустелi. I ще спочатку здавалося, що розп'яття не ма? нiяко? дотичностi до криваво?, розлито?, мов повiнь, гайдамацько? розпуки i освячених ножiв, до Довбушевого життя i його смертi, до його кiсточок, порубаних катом у Коломи? й поприбиваних на роздорiжних хрестах рабам на пострах, щоб i не снили про хлiб, про волю, про молитву, про боротьбу, про тонесенький промiнчик свiтла серед ночi; а ще нам, школярам, здавалося, що золотаве розп'яття не ма? теж нiчого дотичного до того, що мова народу була зневажена, залишена з пансько? ласки лише хiба що для плачу i проклять, i навiть священик у церквi, якщо лихвар дозволив ?? вiдчинити, голосив слово Боже не по-нашому. А коли ми, школярi пово?ннi, голоднi, в маминим кабатах i в татових розношених чоботях, через вiйну передчасно постарiлi, пiддалися-таки магi? вчителевого слова, його спокiйно?, мовби аж монотонно? бесiди, вiн котро?сь хвилини увiв нас... мене особисто завiв у ту давню низьку нiч, i ця нiч, склепiнчаста, повна смороду, проклять, тупо? роботи, впала на мене, спускалася все нижче й нижче, гнула мене й давила, i я разом iз усiма сво?ми цiмбориками в класi був оглушений та ослiплений... i в цiй слiпотi глухiй я побачив себе самого: немов хтось збоку стояв чужий i чужими очима дивився на мене, запряженого в ярмо; я уявляв себе волом, що тягне покiрливо плуг; i б'ють мене люто батогами, i називають бидлом, i запльовують очi, i витягують жили. Коли ж стало нестерпно i душа моя була готова захлинутися у пiтьмi, як у гно?вцi, вчитель узяв, зда?ться, з рук Михаська Горобця, що сидiв на заднiй партi, розп'яття пiсля довго? мовчанки (немов вiн прислухався до нашого... до мого болю) сказав, що з того невiльницького мороку дiйшла до нас ця високомистецька рiзьба, яка свiдчить, дiти, що гнобителi були безсилi витоптати людську душу до останньо? живо? бадилини i засiяти безплiдним пiском, бо i в пiску, помiж камiнням, на бескеддi тут i там, тут i там... i в нашому селi, в Горопахах, хтось на липових дошках свiтлою темперою малював святих угодникiв i цим доводив незнищеннiсть нашого кореня i насiння, а хтось... якийсь майстре спершу сокирою, теслом, а далi долотом i рiзьцем рiзьбив розiп'ятого свого Бога i свою розп'яту на хрестi душу. Бо я вас запитую, дiти, яким би iнакшим способом зумiв би донести до нас, до нащадкiв, свiй бiль i свiй крик? I при цьому, прошу запам'ятати, засвiдчив нашу незнищимiсть: а таки не втопились ми в мороцi, не звироднiли в рабiв i не згибли з лиця землi, яко обри. Вчитель ходив по класу помiж рядами лавок високий, прямий, задивлений кудись... задивлений понад нашi голови, i нам, школярам, здавалося, що вiн зримо видить того митця, який iз пензлем, пером чи рiзцем сто?ть на сторожi, щоб ми, народ, не звироднiли. "Той майстро прадавнiй, - казав нам Гайдаш, - творiнням сво?м стверджу?: ми були на цiй землi, ми ?сть, ми будемо..." - А ви, один iз другим... я знаю, що ви, один iз другим, сидите собi й посмiшкову?теся з мене: що такого незвичного вiдкрива? нам учитель? Ну, була нiч у вiсiмнадцятому столiттi, ну, висить собi сухорлявий чолов'яга на хрестi. То що з того? На що нам вiдкрилися очi? I не знати було, чи бринiв в його запитаннi сумнiв, докiр самому собi, що нiчого ми, школярi, з його уроку не второпали, а чи вiн таким способом придивлявся, де, в кого, на якiй лавцi засвiтилися очi... засвiтилися й свiтять собi ж таки в душу, придивляються до себе? Я не знаю, чи ми того дня порадували Северина Петровича засвiченими вогниками, та й, може, на осiнньому вiтрi так одразу свiчку не засвiтиш, часом для засвiчення треба вiддати цiле життя. А Се-верин Петрович тим часом утомився; вiн сiв за стiл, схиливши голову на руки, й, мовби забувши про нас, про розп'яття, думав про щось сво? i довго мовчав; очi заплющив; довгобразе обличчя з двома повздовжними, якби долотом витесав, зморшками виглядало ще суворiше, нiж звичайно. Стрiшкуватi рудi брови ворушилися, як два волохатi джмелi, вверх i вниз, нiби сварячись мiж собою. Клас, усi ми, отi тридцять три горопаськi шибеники, переростки й недоростки во?ннi, терпеливо й трохи злякано поглядали на вчителеве обличчя, i кожен iз нас, певно, жалiв його i думав про нього щось добре, ласкаве й вдячне. А може, ми всi разом радiли, що ма?мо вчителя, ворожбита, який викликав iз минулих свiтiв рiзьбяра й завiв до нашого класу... завiв, наблизив до нас, i ми раптом зблизька помiтили, що обличчя розп'ятого на хрестi чоловiка таки направду схоже на... На вчителя? Хто це сказав? Хто подумав? Зрештою, дзвiнок "Франца-Йосипа", тобто шкiльного сторожа старого Тимка Шинькаря з розкiшними вусами й цiсарськими бакенбардами, обов'язком якого було згiдно з розкладом смикати шнурок дзвiнка, завершив, зда?ться, iсторiю з розп'яттям; ми похапали сво? торбини з книжками й тихо висоталися з класу. Може, як завше, страх як хотiлося вибiгти на ганок з криком, з тупотом (а дехто, бувало, скручував на ходу самосадну цигарку й люто бухикав), але наш директор далi закаменiло сидiв за столом, на якому золотилося розп'яття з XVIII столiття, i ми мимоволi шанували його зажуру. Я лише оглянувся на порозi, й менi здалося, що вчитель розмовля? з майстром iз минулих свiтiв. Через багато рокiв, коли я заходився малювати Гайдаша, на першому-таки сеансi я згадав про давнiй осiннiй день, про осiннiй урок iз розп'яттям i необережно сказав, що чи не саме тодi я доторкнувся до ворожбитства, до та?ни мистецтва. - Не бреши, - рiзко, навiдмаш перебив мене Гайдаш. - Чому ти у мистецтвi чародiйському не помiтив нашого терпiння... а якщо помiтив, якщо заболiло воно тебе, то чому нема його на тво?х образах? Вiн картини по-старому називав образами. СЕВЕРИН ГАЙДАШ 7 Хiба я не знав давньо? iстини, що нiщо на цьому свiтi не мина? безкарно? Не минувся також безслiдно мiй урок iсторi? з розп'яттям Iсуса Христа. Якщо вiдчува?те в мо?му голосi тихе покашлювання, незадоволення собою, то прошу не пов'язувати цього з уроком iсторi?, це зовсiм не означа?, що сьогоднi, коли б я мав змогу переступити шкiльний порiг, не зробив би так само... я робив би все, щоб тiльки достукатися до молодих душ, щоб вони вiдкрилися, щоб ударило ?м, молодим, у вiчi свiтло; це так важливо, щоб людина не блукала по свiту зi слiпою душею, як iз погаслою свiчкою посеред ночi. I поки я стояв попiд людськими душами, як пiд брамами, пiд забо-ролами, як попiд зачиненими божницями, й добирав до них ключi (i радувався майбутнiй ?хнiй просвiтленостi), хтось iз зачинено? божницi крiзь шпарину (крiзь щурячу нору) прослизнув непомiтно, учинився Юдою i за тридцять засмальцьованих рубликiв, а мо' й безплатно, заради пильностi, з простого пiдлабузництва, прагнення вислужитися, донiс оперуповноваженому товаришевi Ступi, тому самому Ступi, який регулярно винюхував антидержавний душок помiж книжками мо?? бiблiотеки... i той товариш Ступа, попри сво? численнi обов'язки в наших славних Горопахах, бо вiн теж правив народом вiд iменi народу i народ уособляв (а решта писалася або ж трудящими, або ж громадянами, по яких, звiсно, плакав Сибiр), цiлий тиждень думав над повiдомленням про мiй урок, i хоч спершу вiдмахнувся, не придав йому значення, на другий же день сам себе, певно, розкритикував за втрату полiтично? пильностi i, "розкритикований", олютився на мене. Ступа направду розщибав собою, вимiтав усi кутки, бо люто й щиро воював iз бандерiвським пiдпiллям, викривав так званих бандпiдсобникiв i добував (що правда - то правда) зошити й пiдручники школярам, i мобiлiзо-вував допризовникiв на донбаськi шахти, котрi уявлялися нашим людям пекельними печерами, i споряджав пiдводи, дядькiв пiдтоптаних у недалекi гори для виконання плану лiсозаготовок, i витрушував у вдовиць "контигент", тобто поставки збiжжя, м'яса, картоплi, я?ць, вовни (ая, стрижи з голого вовну), i виловлював симулянтiв, якi, траплялося, вмiли цiлими тижнями уникати (дверi замкненi на колодку, а сам у хатi, пiди й злови) напосiдливого районного активiста, що здирав чергову державну позику; i ще попри цi державнi обов'язки, оперуповноважений товариш Ступа любив i вмiв випити... А все ж вiн виринув iз цього дуже часто кривавого крутiжу, висiв iз сiдла (бо лiтав, як скажений, верхи на конi, "дехтяр" на грудях, нагайка в халявi, очi, як вуглини, горять червоним невиспаним вогнем, а на рiзко окреслених, невтомлених iще губах непогамовний кiлькаповерховий мат, постiйна погроза: "Ти зна?ш, де Макар телят пасе... туди й по?деш"); отже, товариш Ступа висiв iз сiдла i, щоб бiльше не сушити собi голову з мо?ю справою, наказав комусь iз сiльських урядникiв, певно, старому Щирбi - черговому головi сiльради (двох попереднiх бандерiвцi розстрiляли, а ще чомусь теж двох енкаведе заарештувало, бо нiбито вони для хлопцiв iз лiсу збирали провiант i грошi), щоб у суботу на "планову профiлактику вiд грипу" (так опер називав обов'язковi щосуботнi сiльськi збори, на яких учив нашого хлопа "любити со-вiцьку владу") явився директор школи Северин Петрович Гайдаш. - ?сть! - пискнув по-вiськовому й на польський лад приклав до чола два пальцi наш черговий голова. Миршавий цей чоловiчок, тихий, низенький, гейби зализаний коров'ячим язиком, у нiякiй армi? не служив через за?куватiсть, вiн не вмiв вимовити без за?кання, без муки жодного слова, а "?сть" якось виучив, як камiнець у ротi обточив; йому довго довелося розтлумачувати Мироновi Мацюпiньцi, який, покинувши воювання в "стрибках" (бо там, до хол?ри ясно?, можуть вбити), найнявся при сiльськiй канцелярi? за сторожа, опалювача печей та ще й на додаток - бубнiстом, тобто при потребi вiн товкся з бубном по селу й скликав горопашне населення на чергову "профiлактику", що директор Гайдаш мусить бути в читальнi живий або мертвий. - ?сть! - так само вiдповiв Мацюпiнька й звично реготнув на всi зуби, уявивши, певно, як буде припроваджувати директора до читальнi. Менi зда?ться, що товариш Ступа, якщо когось у Горопахах любив, то це напевно був Мирон Мацюпiнька; оперу подобалося, що Мацюпiньку не треба було "розкушувати", розшукувати в ньому якiсь трiщини, закамарки i глибини, Мацюпiнька свiтився наскрiзь, як порожня пляшка, й оперовi навiть думалося, що вiн бачить Мацюпiньський кендюх i вузол кишок. I був цим задоволений. Тому й не дивно, що Мацюпiнька, маючи, як вiн вихвалявся, iз Ступою блат i любов, бубнив, де треба й не треба - попiд ворiтьми, на вулицi, в недiлю - пiд церквою, на цвинтарi й навiть стоячи бiля тiла чергового вбитого iз засiдки чи в сутичцi бандерiвського бо?вкаря (а iнколи було ?х i п'ять, i шiсть), котрого сторцували сидячи до стiни читальнi й зганяли матерiв iз пiдозрiлих родин i силували впiзнавати сво?х синiв; власне, в такi днi бiля трупiв молодих хлопцiв, серед ро?в мух, у сопусi, серед жiночого завивання i серед ненавистi Мацюпiнька неначе вiдроджувався... i не знати було, чи вiн тiшиться чужою бiдою, чи просто йому радiсно вiдчувати сво? гейби вiчне й безтурботне iснування, бо бив у бубон i бив, що аж здавалося - собача шкiра не витрима? i трiсне, а з кутикiв Мацюпiньчиних губ, з привiдкрито? пащеки стiкала пiна. А очi при цьому метали iскри, сiяли навколо себе задерикувату веселiсть. Одначе коли Мацюпiнька забубнив коло мо?х ворiт, я ще не здогадувався, що чимсь провинився перед владою, таким способом i ранiше кликав мене Мацюпiнька до сiльради виписувати "зобов'язання" на поставки газдами збiжжя, м'яса й картоплi або ж, скажiмо, прочитати пiдлiткам, яких забирали на Донбас, лекцiю "про любов i дружбу", мов на посмiховище, а пiдлiтки, мо? ж учорашнi учнi, сидiли одурiлi вiд горiлки, вiд страху перед невiдомiстю, вiд слiз; траплялося, що Мацюпiньчин бубен провадив мене в "гарнiзон" до струбкiв, де на кумачi великими лiтерами я писав лозунги, щоб нам вiчно жив i був здоров наш учитель i вождь товариш Сталiн. Отже, Мацюпiньчин бубон мене не стривожив, суботн? "промивання мiзкiв" стало обрядом, само собою зрозумiлим, Горопахи i я з ними звикли, що в читальнi на сценi стояв стiл, накритий червоною скатертиною, на ньому - графин iз водою, а поруч - наготовлений, напевно, для постраху дулом до залу, оперiв "дехтяр"; за кулеметом сидiли з одного боку голова сiльради Петро Щерба, а з другого - писар сiльський Гриць Воливач, який, умiючи, з однаковим успiхом списував у канцелярi? стоси паперiв спершу з бiлим орлом у кутi, потiм - серпом i молотом, генерал-губернаторським гакенкрейцом, а тепер оце знову, повторно (бо "другi совiти прийшли") хукав на печатки з серпом та молотом. Оддалiк чадiла велика, на всi, мабуть, "десять нумерiв" гасова лампа, яка щохвилi хапливо пiдморгувала, то пригасаючи, то знову спалахуючи, мовби iз-за мальованих картин з iдилiчними укра?нськими хатками й тополями повiвав вiтер; i навпаки - двi малi лампiчки, що звисали на дротах посеред салi, блимали рiвно i жовто, немов свiчки на гробах у тихий вечiр. Сам же товариш Ступа стояв осторонь вiд стола, збоку, якось окремiшньо, нiбито його й не обходив червоний стiл iз наготовленим до стрiлу кулеметом; голена його кругла голова, плескате обличчя часом то зблискували червоною мiддю, то враз бралися чорнотою, i менi, бувало, коли спостерiгав гру свiтла на його лицi, здавалося, що iз лобато? вперто? Ступино? голови видобува?ться назовнi часом лють i нетерпiння, часом - заспоко?ння, а часом душа його починала нудьгувати. Так менi видавалося. А товариш Ступа тим часом починав ходити по сценi сюди-туди, поскрипуючи чобiтьми й портупе?ю, виглядало, що вiн сам себе накручував, як накручують годинник, перебирав у головi, як колене камiння, слова, зважував ?х, чи замашнi, чи будуть болючi, пбтiм, раптом забувши про сво? накручення, викрикував, що стариня бере з собою до церкви дiтей i калiчить ?м душi релiгiйним опiумом, а цим душам пiонерським, шляк би вас ясний трафив, належить, коли виростуть, будувати свiтле майбутн?... як вони будуть його будувати, розм'якшенi, заляканi Богом i чортом, притишенi молитвами, коли навколо ворожий свiт i його, той свiт, треба, як скелю, прогризти сво?ю твердiстю i стiйкiстю; а комусь товариш Ступа погрожував Сибiром, Соловками за те, що та?мно помага? бандерiвцям, передаючи ?м у схрони самогонку, сало i хлiб; я знаю, прихвоснi собачi, куркуляки, що помага?те, бо iнакше бандери у схронах видохли б до ноги, але я не маю iще в руках точних фактiв, прiзвищ, я поки що нiкого не зловив на гарячому, але завтра, будьте певнi, зловлю, дiзнаюся, буду мати список, бо ? серед вас, хоч i зрiдка, поряднi люди, якi, дарма що ?х за найменшо? пiдозри бандери вiшають i стрiляють, допомагають органам викривати бандпiдсобникiв, сволоту класову. Ви собi, хлопи, мислите, що в селi уряду? тiльки гарнiзон струбкiв та оперуповноважений Ступа? Повинен вам сказати вiдверто, що в Горопахах ? люди, якi служать менi, як вуха й очi. А ви як думали? Як вiйна, то вiйна. Всi засоби добрi. А крiм того, робиться це для вашого щастя i добра. Що, нi? Гада?те, що я щомитi наражаюся на смерть тiльки заради того, щоб менi, Ступi, чи ще комусь там у районi чи в Бистричанах ?лося смачно i спалося глибоко? Чи я отут стою перед вами, гризу сво? серце й очiкую, що з отого ось кутка коло дверей пальне хтось кулькою менi в груди тiльки за те, що платять менi якiсь там рублики, дають чоботи й шинелину? А я стою отут, як перед розстрiлом, за вас. Ви мене зна?те... А коли у Ступи вичерпувалися загальнi погрози i поточнi розпорядження, вiн брався, скажiмо, аналiзувати недiльне казання старого нашого священика Григорiя Боднарука, доскiпливо приглядаючись до кожного слова; здавалося навiть, що те? слово брав на долоню i перевертав його на всi боки i вишукував у ньому пiдозрiлу антирадянську агiтацiю. Опiсля, розправившись з духовним отцем, брався розглядати якiсь сiльськi подi?, якi, на його погляд, були вартi уваги. Наприклад, котро?сь суботи викликав на сцену Меланку Мальовану, яка насправдi мала прiзвище - Мальованчук, але через те. що любила чорнити вугiллям брови й пiдмальовувати буряковим соком щоки, iнакше нiж Мальованою ?? не називали. Була це жiнка вже немолода, пiд сорок рокiв, одначе добре збережена, з великими мигдалеподiбними очима; пiдмальоване Меланчине обличчя мало дивовижну властивiсть запалюватися, яснiти, опромiнювати кожного стрiчного; з цього обличчя, з цi?? лагiдно? з вигляду жiнки, з ?? очей можна було малювати святу Магдалину, а то й Мадонну, в якiй художник мiг би уособити жiночу красу, якби не той, вiдомий цiлому селовi факт, що Меланка пiсля того, коли в тридцять дев'ятому нiмцi вбили пiд Варшавою ?? Штефана, чоловiка, пустилася берега: хто б у не? не попросив меду - нiкому не вiдмовляла. А оскiльки сiльське жiноцтво, розсердившись, брало ??, як кажуть, пiд ноги (чоловiки заледве розборонювали), то зрозумiло, що Меланчин характер поступово псувався, i траплялося, ?? повнi уста випльовували цебри соромiцько? блювоти. Цього не мiг знати якийсь там зайшлий iз району збирач позики, який, потрапивши до Меланi?, збаламучений жiночою звабою, пустився на всi лади пiдмовляти пiдписатися на кiлька тисяч. Вона слухала-слухала, врештi не втерпiла й сказала, опромiнюючи збирача позики лагiдною посмiшкою, що буде хiба заробляти на державу старим способом, розкинувши на постелi ноги. А коли, паничику, час не жде й державi потрiбнi жертви, то вона не проти вiдробляти вже сьогоднi з товаришем iз району... i то за дуже дешеву цiну: за перший раз червiнець, за другий - п'ятку, а за третiй - взагалi задурно. I за цими словами як стiй спустила спiдницю, здерла через голову сорочку i... i представник району, забувши про свiй великий державний обов'язок, кинувся в Меланчинi обiйми. Така була, отже, подiя... Товариш Ступа квалiфiкував цей випадок як замах на авторитет працiвника районного масштабу, мало того - як пiдступ класового ворога, одначе Меланiя, яка сама ж таки роздзвонила по селу про свою пригоду iз збирачем позики, тепер, стоячи перед людьми на сценi i слухаючи тяжкi Ступинi звинувачення, зовсiм начебто не злякалася, не вiдчула в Ступиних словах погрози, вона навiть трохи загордилася, що несподiвано вивели ?? на сцену таку пишну, розкохану, звабливу й показали замизганим, вихудiлим на роботизнi в полi й коло худоби, засмиканим дiтьми жiнкам, i на радiсть, звiсна рiч, чоловiкам... так, на радiсть, бо кожен iз них, як пес, хотiв би з нею переспати. Меланiя, очевидно, не чула або ж не хотiла чути, як жiноцтво в селi ?? шпетило, незрима хвиля презирства до не? не докочувалася, жiнка не знала, що таке презирство, зате чоловiчi погляди ловила й голубила... i вловила також на собi ласий погляд товариша Ступи. Вона вiдразу цим скористалася й обернула замислену моралiзаторську виставу в легкий жарт: "Чи вам, товаришу уповноважений, шкода мо??... не вимовлю цього слова, бо он дiти сидять? Бо чим направду ма? заробити бiдна жiнка, пролетарiй, яка не ма? нi поля, нi худiбки, а на позику треба пiдписатися?" Читальня реготала; саля задихалася в цигаркових димах, у гасовому смородi, в конвульсiях смiху; людям сподобався неприкритий Меланчин цинiзм, i я подумав, що й тi жiнки, чоловiки яких забiгали до Меланки, простили ?й усi грiхи, бо й вона сказала за них щось дуже важливе, може, навiть страшне, недозволене, за яке кара?ться. Ох, кара?ться! I читальня поступово улягалася, стихала, немовби хтось розлив на розпiненi хвилi бочiвку оливи, що застигала й гусла; i люди нишкли, малiли, горбилися; чоловiки механiчно гасили цигарки об халяви чобiт, а жiночки тулили обличчя в хустки. I всi поглядали на товариша Ступу, i всi ждали, що вiн скаже, чим вiдгукнеться на ?? бесiду, чим пригрозить. Ступа тим часом i пальцем не кивнув, навiть не поглянув на не? погрозливо, йому начебто зацiпило вiд Меланчиного богохульства; я теж вважав це бугохульством, бо позику, оте щорiчне видирання останньо? копiйки у розореного вiйною народу, можна хiба що назвати чистим злитком слiз, поту, кервавицi, вiднято? "добровiльно" у голодно? дитини скибки хлiба... i цей злиток дорогоцiнний - грiх кидати пiд ноги й толочитися по ньому. Грiх на цей злиток, Меланi?, плювати. Я так тодi сказав... Я повинен був це сказати, я не мав права промовчати; я стояв посеред читальнi пiд лампою, що звисала над головою, i думав, що нашу читальню треба або ж рознести по бревенцю, або ж пiдпалити, щоб ?? не було, щоб ми не мали куди сходитися, щоб нiякi уповноваженi разом iз сво?ми кулеметами не придивлялися зi сцени до наших душ... нащо ?м нашi розчахнутi душi, у яких видно добро й зло, видно найпота?мнiше, до якого чужому зась, бо хто зна?, як пораху?, зважить побачене в наших душах товариш оперуповноважений Ступа? Вiн одначе тепер кивав погрозливо пальцем... кивав вiн пальцем кому? Скам'янiлим людям? Язикатiй Меланцi? А чи менi самому? Траплялися також на нашiй сценi напрочуд веселi iнтермедi?, що нагадували давнi ярмарковi, на яких не було нi погроз, нi цинiзму, нi людського переляку. Пам'ятаю, як ми усi, геть чисто забувши про нашi деннi жалi та бiди и про те, що за читальняними стiнами пливе, як волохата чорна потвора, осiння нiч, захоплено й легко, з усмiхом слухали, як Мирон Мацюпiнька - сiльський наш бубнiст, звинувачував рiдну жiнку, свою Аннище, в тому, що вона, поки Миронцьо спав, розпорола бубон з обох бокiв. "Ви дивiться-но на не?, - викрикував Мацюпiнька й силомiць виштовхував Аннище на сцену. - Дивiться-но на це стерво старе, яке запродалося гамериканськiй розвiдцi й за ?? пiдмовою вчинило саботаж... таки соботаж, бо чим тепер будемо скликати поспiльство до читальнi, де сповiща?ться через товариша Ступу мудрi рiшення нашо? совiцько? i теж рiдно? влади. Я тебе, Анно, направду питаю, за скiльки долярiв продала нашу пролетарську справу, бо нагла кров 'тя залл?? Отвори-но, жiнко, писок, най люди i влада тебе чують i най тебе судять... Мацюпiнька випричитував цiлком серйозно, i нам усiм котро?сь хвилини здалося, що вiн вiрить у свою балаканину й взаправду пережива? за понiвечений бубон; але ж ми всi також добре знали, що Мацю-пiньцi не потрiбнi нi бубон, нi совiцька влада, нi Аннище, вiн лише потiшався з себе, безжурного i безтурботного, i з бiдно? Анни, що чипiла посеред сцени. У засмальцьованiй кабатинi, у дiрявiй чорнiй хустинi, взута у величезнi кирзаки, вона була схожа на стару обскубану сороку, яка щойно злетiла зi смiтника й оце розглядалася вправо-влiво, нервово смикаючи головою; жiнка, напевне, вперше за цiле життя звисока, власне, з висоти сцени споглядала на людей, дотепер сновигала попiд ногами, i вiд несподiвано? високостi ?? брав страх; а ще бiльше вона боялася мовчазного Ступи, що сидiв за столом нахмурений i злий, погладжуючи приклад кулемета. Iншого разу Аннище з сво?м в'?дливим характером швидко заткнула б Миронцевi зубасту пащеку, вона це мiх-мах умiла робити, сьогоднi, однак, не зважилася, не пробувала й перечити, тiльки божилася, що нiяких гамериканцiв, люди добрi, не знаю i знати не хочу, нiхто нiякого зламаного доляра не давав, я, товаришу опер, бубон мусiла порiзати, бо Миронцьо бубном голову менi набубнив, що аж дурiю i сняться менi чорти: i ввечерi, чу?те, вибива? та вибива? макогоном руж-нi маршi, за ним, за старим, допадаються до бубна дiтлахи. I я взяла нiж... Хiба, товаришу Ступо, з того всього гармидеру не здурi?ш? Бубон, великий, череватий, розкраяний з обох бокiв, стояв тут же на сценi як речовий доказ злочину, i Горопахи, яким вiн добряче дошкулив, споглядали на нього весело, мовляв, так тобi й треба. Однi лише хлопчиська, сiльськi збитошники, яким, бувало, Мацюпiнька давав побубнити, бринiли незадоволено. Горопахам було цiкаво, як вив'яжеться з цi?? ситуацi? товариш оперуповноважений, люди пота?мно очiкували, що вiн втрапить, як щупак, на Мацюпiньчин гачок i зачне кидати громи на американських iмперiалiстiв та укра?нських буржуазних нацiоналiстiв, i вже поспiльство Горопах наперед до цього готувалося, але на цей раз обiйшлося, минула гроза для янкiв i бандер, а тiльки було Ступою похмуро сказано, що нам, товаришi громадяни, доведеться без бубна скрутно, треба ж якось селом управляти i кожного ставити на сво? мiсце, щоб не забувався, а тому наказую вам, Анно: оскiльки ново? псячо? шкiри нинi не дiстанеш, хоч собак в селi до дiдька, то мусите за кару завтра особисто через цiле село - най усi бачать - понести бубон до шевця, до Сороки, щоб зашив дратвою. Село плескало йому в долонi; ми при потребi й без потреби навчилися плескати в долонi; ми того веселого вечора раптом зрозумiли, що дуже буде нам сутужно жити без бубна. Жартую? Не знаю... зате знаю, що наступного дня не вельми жалiли стару Аннище, яка двигала поперед себе бубон до шевця. А ще котрогось суботнього вечора на сцену вихопилася Старша Сестра - так здавна називали Софiю Корчувату, яка колись сповняла в церковному жiночому братствi службу так звано? Старшо? Сестри; на сцену ця висока, гостролиця чорнява жiнка вихопилася непрошеною, оперуповноважений товариш Ступа пробував перегородити ?й дорогу, це йому не вдалося, жiнка була вперта i нi злих позиркiв, нi навiть розпростертих його рук не забоялася. "Бо я, - сказала, - нiчого вже не боюся, нi Сибiру, нi Соловок, нi Караганди, нi твого машiнгвера на столi отут, негаздiвський сину. Я знаю... я знаю, ти такий... ти почнеш менi приписувати агiтацiю проти совiцько? влади, ти мене, як вже бувало не один раз, знову обзовеш сукою, вовчицею чи якось страшнiше... чи якось чорнiше... це, чоловiче, тво? право, тепер настало тво? право. А мо? право материнське. Я до тебе нинi прилюдно, при чесному народi, товаришу Ступо, звертаюся, прошу, як уже тисячу разiв просила: вiддай тiла мо?х синiв. Я не прошу ?х у тебе живих, ти не Iсус Христос, щоб ?х воскресити, - вiддай менi ?х бодай мертвими. Я ?х поховаю i буду знати, на якому гробку поставити свiчку. Я так мало прошу: свiчечки на гробку. Розумi?ш? Чу?ш мене? Ми ж бо християни, якi хоронять сво?х небiжчикiв, а я чула... а ти не чув?... а ви, люди, не чули, що нiбито з таких мерцiв, як мо? сини, у Бистричанах, там, де на дохторiв вчаться, виварюють кiсточки: оце тобi ручечка, а оце тобi ножечка, а серця, кажуть, заспиртовують у сло?ках... i може, десь там у сло?ку серця мо?х синiв". - А ти, жiнко, як гада?ш?! - не стерпiв i нагло крикнув оперуповноважений. - А ти, жiнко, гада?ш, що тво? сини не заслужили сло?ка зi спиртом, щоб люди бачили: кам'янi у них були серця. Ну да, смiшно говорити, що комусь ?хнi костомахи знадiбнi для науки, тепер таких ... тепер трупiв багато. Зате скажу тобi, бабо, точно, що десь ?х зарили, як собак... десь кинули, затоптали, посiяли кропиву, щоб слiду по них не лишилося. Щоб слiду... Ступа аж задихнувся вiд злостi, вiд високого фальцетного крику; село iще нiколи не бачило його такого страшного i такого безсердечного; Горопахи потерпали, що вiн зараз припаде до кулемета на столi й почне ним косити; i дехто вже був готовий упасти пiд лаву, сховатися; Ступа ж лише пив воду з графина, й чутно було, як гризли скло його зуби. Нiхто з нас, i я в тому числi, не зважився у цю хвилину перечити знавiснiлому оперовi; Горопахи хiба що мовчки ?й спiвчували i жалiли по-людському; ми бо прецiнь видiли, як ?й було скрутно вдовувати й тримати в руках газдiвство, тих п'ять моргiв грунту, шкапину й корову з телицею та ще й ставити на ноги трьох синiв. Всi три ?? хлопцi пiшли у повстанцi. Цiле районне енкаведе, кiлька сiльських так званих "гарнiзонiв яструбкiв" не один рiк полювали за бо?вкою "Дуная", який хитрував, як тiльки мiг: то раптово виходив iз сво?ми бо?вкарями "на акцi?" в кiлька сiл одночасно, мовби пiд сво?ю командою мав цiлу сотню УПА, то учиняв засiдку у лозах над Бистрицею i розстрiлював валку районних активiстiв, що на вечiр возами поверталися додому, то зникав iз терену, пропадаючи десь у лiсах i зворах, або ж закопувався у пiдземнi кри?вки й довго не давав про себе знати. То була його тактика. Нiхто, звичайно, й не здогадався б, що командантом бо?вки був найстарший Софi?н син Ярослав, а меншi Петро та Василь ходили в його охоронi... i нiхто не припускав, що бо?вка мала кри?вку не десь у глухих нетрях, а таки близько пiд селом, у гайку, що зветься Дубниками. Аж поки котрийсь iз Ступиних тайнякiв, сексотiв не вистежив: i тодi цiлий гарнiзон струбкiв та ще купа енкаведистiв у синiх кашкетах обступили той схрон. Ступа кричав у нору, щоб, до холери ясно?, бандити добровiльно здалися, так, буде суд, i може, буде людське милосердя або ж людський гнiв - товариш Ступа скрiзь любив виступати вiд iменi людського. Кри?вка на милосердя не сподiвалася, з-пiд землi добувалися глухi автоматнi черги, за чергами по хвилинi клацнув останнiй одинокий пострiл. I стихло все... Коли ж лаз до схрону розкопали, то виволiкли на снiг шiсть трупiв. ?х, як тодi було заведено, посторцували пiд стiною коло читальнi, i Миронцьо Мацюпiнька бубном скликав людей, щоб упiзнавали сво?х; траплялося, що батько не впiзнавав сина, а сестра - брата, очевидно, таке невпiзнання, вiдцурання вiд сво?х небiжчикiв карбувало людям душi, але страх перед глумлениям та перед висилкою у Сибiр таки перемагав, i селяни, загорбившись пiд сво?ми хрестами, вiдцуравшись сина чи брата, через те самi себе люто ненавидiли i розходилися мовчки. Софiя Корчувата не вiдцуралася вiд сво?х хлопцiв, це було понад ?? сили, власна безпека не мала для не? значення, тепер нiщо, нiякi страхи не мали над нею влади; вона, неначе бiду передчуваючи, вранцi подибуляла, провалюючись по колiна в снiги, за хату, в сад, i звiдти, з видноти, бачила, як у Дубники побiгли енкаведисти; жiнка напевно знала, де переховуються сини, бо перша прибiгла до читальнi... прибiгла й упала перед синами, i обiймала ?х, i розчiсувала пальцями ?х закривавленi чуби, i щось примовляла до них. Ступа тодi замахнулася на не?, хотiв вiдштов'хнути вiд пострi-ляних, але стримався, не гаркнув навiть i не здер з не? лика, глузуючи, як це вiн умiв, опер, видно, помiтив ув ?? очах розлите божевiлля, потоп цiлий, безодню... i, видно, злякався людсько? безоднi: раптово перед ним розверзлося жiнчине пекло. I вiн вiдступив. Тим часом солдати уклали трупи, як дрова, в кузовi студебекера, машина рушила - i тiльки чорний дим, як сум, осiдав на столочений снiг. Софiя бiгла за вантажiвкою, ловила, зда?ться, в пригорщi той чорний дим, поки не впала... i гребла снiг пiд собою, i проклинала страшно свiт, i вирегочувалася з себе, з Горопах, iз цiло? Укра?ни, i нiхто, навiть сам опер Ступа не зважився затулити ?й оскаленого й запiненого рота. Зрушилася жiнка з розуму. Може, тому ?? вiдразу й не вислали до Макарових телят, як це практикували з "бандитськими" родинами, з такими, як казав товариш Ступа, не мендальничали, на фiру - й гайда до бiлих ведмедiв. Згодом, правда, Софiя притихла, душа ??, певно, зсохлася, як квасолина; весною щось там жiнка скородила, щось там садила на городi, на межах i в ровах випасала двi кози i тiльки зрiдка пригадувала задавнений обов'язок, приходила до сiльради, до того ж таки Ступи просити, щоб повернули тiла ?? синiв. Так було i тi?? суботи на сценi в читальнi. Ступин крик на Софiю не дiяв, вона стримiла перед ним мовчки, очiкувально. Опер, здавалося, ось-ось вдарить ??, зiштовхне зi сцени... I я таки зважився; я таки перемiг самого себе; я мусив це зробити, адже я сам обрав роль народного апостола, яку сповняв цiле життя. I хай собi Ступа бiсну?ться, а я, неначе молодий, вибiг на сцену, обняв Софiю за плечi. - Пiдемо, Софi?, звiдси, - попросив ??. Ступа брудно матюкнувся. 8 Котрогось надвечiр'я Софiя Корчувата придибала до мене додому. На вулицi сiяло мжичкою, в голому садку помiж деревами, як помiж сиротами, бавився в лапанки осiннiй вiтер, у вiдчиненi дверi веранди струменiв терпкий дух опалого листя. Душа просочувалася, як губка, вологiстю i студiнню. А вона, Старша Сестра, стояла на порозi веранди боса, в однiй лише кабатинi. Осiння мжичка, холод ?? не брали, жiнка стояла прямо, трохи навiть гордовито, начебто наперед хотiла менi показати, що особливо й не потребу? мого спiвчуття. Сухе чорняве обличчя було загострене, очi зблискували пекучо, а зморщенi спеченi губи стягнулися в тоненьку нитку; вона вся була напружена, як лук, i, зда?ться, кожно? миттi була готова оборонятися, пустити у ворога стрiлу. Я вiдчув ?? напругу i ?? неприязнь, навiть ворожiсть, менi було не по собi вiд ?? приходу, нас нiчого не в'язало, я не був перед нею винним, тому мав намiр попервах спитати, чому це ви, Софi?, заблукали до мо?? хати iз огнiваним серцем, одначе не вимовив нi слова, просто не встиг нiчого сказати, бо вона поклала палець на губи й показала очима на дверi, що вели до кiмнати. - Я би вас просила... я би вас дуже просила, щоб ми тут, на верандi побалакали в штири очi, - сказала вона на диво м'яко. - Я буду вас по-давньому кликати "професором", га? - додала вибачливо. - Я боюся... я не хочу, щоб мiй прихiд побачила ваша панi Iрина. Чула-м, що вона слабу?... - Лежить, як завжди осiнню лежить, коли надворi мряка i студiнь... мряка i студiнь ?дять ?й легенi, - мимоволi поскаржився. - Я боюся вашо? жони... боюся чи соромлюся? - сама до себе говорила Софiя. - Йшла сюди й молилася: Господи, одверни вiд мене ?? очi. Я нiчого не змогла б вiдповiсти, якби панi Iрина мене спитала, як я наважилася переступити цей порiг? Я повинна була б покропити сво? ноги свяченою водою. - Чого б то? - спитав я здивовано i запросив сiдати, показуючи ?й на плетене з лози крiсло. Сам сiв навпроти, вiдчуваючи, що набираюся цiкавостi й що мiж нами заснову?ться неприязнь. - До нас багато рiзних людей приходить... цiле село. Дверi вiдчиненi вдень i вночi. - Я сказав це не для красного слiвця, це було правда: перед Горопахами мо? дверi нiколи не були зачиненими. У нас нiчого не замикалося, ми не боялися нi саморобних i примiтивних злодi?в, нi облавникiв "червоно? мiтли", нi хлопцiв з лiсу; окрiм книжок i життя, ми нiчого не мали... так, окрiм життя, книжок i честi. Ми почувалися у безпецi, нас оберiгало цiле село, живi й мертвi, кiлька поколiнь мо?х учнiв, i я мав щиру втiху з цi?? оборони, був гордий нею... i може, надто гордий. - Бо мо? сини i ваш Роман, пане професоре, були собi ворогами, - вiдповiла навпростець Софiя. - Ви забули? Вони так вза?мно себе ненавидiли: ваш Зеник за червону Укра?ну, а мо? хлопцi за Укра?ну - синьо-жовту. Пам'ята?те, як, бувало, перед вiйною в читальнi один одному доказували, аж пара iшла, аж кулаки один одному показували? А по вiйнi, якби здибалися, то свою суперечку, певно, розстрiляли б автоматами. Так колись менi сказала ваша панi Iрця. Вона говорила правду; я уявляв ?? дебелих, присадкуватих хлопцiв, упертих, сильних i... i мого сухорлявого синьоокого Зеника, що мав тонкi, мовби для скрипки чи для фортепiано призначенi пальцi. Цiкаво... цiкаво й страшно, хто перший ударив би з автомата, коли б зустрiлися на однiй стежцi. Роман чи Корчуватi? - Пощо марно згадувати минуле, - вiдбивався я вiд спогадiв... вiдбивався, а душу безперестанно дiрявили автоматнi черги. - Лежать у землi й вашi хлопцi, i мiй син. Мого Романа спалили у концтаборi коло Люблiна, а попiл розвiяли. - Вiн за совiцьку власть згинув, за оце пекло, що ма?мо тут. А мо? - за Укра?ну, - сказала Софiя жорстоко i прямо. - Ваш Зеник iз такими, як Ступа... - Вона iще мала намiр щось додати, щось сказати люте, образливе. Я вхопив благальне ?? за руку. - Не треба, - попросив. - Мiй син теж снив Укра?ною. - Я пригадав Романовi вiршi, якi вiн менi читав; скiльки у його вiршах текло, струмилося болю за нашi вiкопомнi кривди; Роман у сво?х вiршах не кричав про наш бiль. Вiршi його були тихi, навiть шепiтливi, й цей шепiт проймав душу бiльше, нiж крик. - Бодай ви, пане професоре, зна?те, скiльки ? на свiтi тих Укра?н, га? - спитала несподiвано Корчувата. Це питання, мабуть, тiльки тепер, у цю ж мить шибнуло в ?? зболенiй головi; встромила в мене очi, як два розпеченi шворнi, й очiкувала вiдповiдi. - Слухайте, скiльки ? на свiтi Укра?н, котра iз них свята, правдива, а котра - фальшива? Чому нашi хлопцi... тi, що в лiсi, й тi, що зi Ступою, вза?мно себе поборюють... за якi Укра?ни вони лягають в могили? За верандою, за розпацьореним мокрим склом, на яке тут i там поприлiплювалося, як тонкi прозорi долоньки, виноградне листя, дотлiвало сонце; призахiдне промiння пiдпалило село, мою веранду, i виноградне листя, що було схоже на розпростертi людськi долонi, кер-вавилося червоним. - Як це просто, Софi?, - сказав я i посмiхнувся сво?й простiй i яснiй думцi. - Укра?на на свiтi тiльки одна. Тiльки оця, що за вiкном... тiльки та, якою живемо i диха?мо i в яку ляжемо спати. - Я розхвилювався i в мене заболiло серце. Не треба було, мабуть, щось доводити цiй жiнцi, переконувати; я вiдразу вiдчув, що мо? слова ?? не переконали, не зворушили навiть, вона жила Укра?ною сво?х синiв, нею перейнялася, i ??, Укра?ну, розумiла; сини ?? навчили таку Укра?ну любити. - Однi краснi слова, пане професоре, - нахмурилася Софiя. - Я не сподiвалася вiд вас... Укра?на за вiкном, пане професоре, уярмлена бiльшовиком... нема, отже, Укра?ни, ? потолочена, спалена земля. Хiба не бачите, що робиться? - Кожний розумi? Укра?ну по-сво?му, - навiщось я сперечався. - Мiй Роман, наприклад, бачив образ Укра?ни... Укра?ни для всiх. - Хочете сказати, пане професоре, що мо? сини воювали, гнили у схронах, проливали кровцю, тiльки жадаючи Укра?ни для себе... кожний для себе... кожний пайкував ?? на п'ять чи на десять моргiв грунту... кожний хотiв за Укра?ни стати вiйтом, мiнiстром чи й президентом? Так? - Зрештою, вона не чекала мо?? вiдповiдi, вона ?? просто не потрi-бувала; вона засмiялася сама до себе, але смiх ?? був смутний. - Я нiколи не чула, щоб мо? хлопцi помiж собою говорили про якiсь посади чи про вигоди. Що нi, то нi. - Вона дивилася перед собою просто, мовби вiдчинилися перед нею дверi, за якими розстелилася далечiнь... i у цiй далечiнi вона побачила сво?х синiв. - Укра?на була для них свiтлом... а вони, мо? соколи, були мотелями, якi летiли на це свiтло, на цей вогонь, щоб згорiти дотла. I зна?те: цiкаво менi, чи ви iнколи дума?те про мо?х синiв, про ?х смертi? - повернула до мене голову. - Чи, може... чи, може, ви на боцi свого сина... нi, ви не можете бути на боцi свого сина, хоч ви його любили. Роман i Ступа в одному iконостасi. Якби ваш Роман воскрес... якби вiн побачив, що Ступа виробля? у наших Горопахах. Тисячi й тисячi Ступ на нашiй землi. Роман вiд них би вiдвернувся. Вiн був би з мо?ми синами. Нi, я не подумав, що вона ма? рацiю, не впевнений, що мiй син пристав би на терор. Я так i сказав ?й: - Не знаю, чи пристав би вiн на терор, на смертi. - А що робити, - зiтхнула Софiя. - Мус, професоре. Ворог обсотав землю сексотами, зрадою, пiдкупом, обiцянками про якусь щасливу червону Укра?ну, i треба... ой треба проти цього воювати. Бо червона Укра?на - це обкервавлена земля. Я слухав ?? i думав, що нiяка вона не божевiльна. Очевидно, сум за синами часом затьмарював ?й мозок, але це миналося: сьогоднi ?? очi були чистi, виплаканi й вимогливi. Я здогадався: це люди навмисне робили ?? божевiльною, рятуючи вiд висилки... цiле село було на ?? боцi. - А зна?те, професоре, - сказала Софiя згодом, - чого я прийшла до вас... не прийшла, прецiнь, сперечатися з вами, я вас люблю i шаную. Хочу вас попросити, щоб ви по?хали до Лисичан до начальника районного енкаведе: най менi покажуть, де похованi мо? сини. - Сiла на порiг, спустивши ноги на приступцi, i здалося, що готова тут сидiти довiку... була готова тут висидiти мою згоду. Була смiшна, бо я без довго? надуми, без виважування i сумнiвiв сказав, що таки завтра по?ду в райцентр й викладу товаришу Пополудню ?? просьбу... i чом би, зрештою, не попросити, могла й ранiше до мене прийти, менi самому якось на гадку не спадало. Чи я комусь вiдмовляв, якщо траплялася бiда, чи не заступався за людей за Польщi й за нiмцiв, а тепер тим бiльше. Вона чомусь не повiрила жодному мо?му слову; вона, напевне, подумала, що марною обiцянкою чимдуж випроваджую ?? з веранди, бо не подякувала навiть, лише споглянула на мене суворо й допитливо. А може, Софiя просто втомилася, вичерпалися усi ?? фiзичнi запаси. По очах, по обличчю було видно, що ?? душу обсоту? тихий байдужий туман; очi побiлiли, усмiхнулися i подобрiли. Вона йшла до ворiт уже зовсiм веселою, мугикаючи якусь спiванку. На стежцi раз по раз оберталася до мене й пирскала смiхом... i гасила смiх долонею. А вечiр лежав, як мокрий лис, попiд тинами й пильно слухав. 9 Начальником районного енкаведе у Лисичанах був майор Iван Миколайович Пополудень; вiн прийняв мене одразу, як тiльки-но черговий бiля вхiдних дверей доповiв по телефону, що такий-то й такий проситься до нього, до майора, на розмову. Пополудня я знав не вiднинi, вiн, бувало, при?жджав до мене нiбито для того, щоб "порозкошувати" серед книжок у мо?й бiблiотецi й пригадати сво? далеке дово?нне ще учителювання в Запорiжжi. Середнього росту, сухорлявий, в окулярах, з-пiд яких уважно i спокiйно дивилися сiрi очi, вiн справдi був схожий на вчителя, на цивiльного iнтелiгента, на якого припадкове одягли вiйськовий мундир; таким вiн був завжди, у кожний свiй при?зд до нас у Горопахи, таким гречним i уважним зустрiв мене у сво?му кабiнетi. Рука його була в потиску крiпка i дружня, а усмiшка - привiтна: здавалося, вiн чекав на мене з самiсiнького ранку; i поки я тиснув Пополудневi руку, i поки я грiвся у його усмiшцi, мимохiть пригадалися бандерiвськi "летючки", у яких писалося також про Пополудня... писалося, що хоч вiн укра?нець iз старого козацького роду, однак давно запродав душу москалям, а нема на свiтi страшнiшого чорта, нiж запроданець. I тому, вислужуючись, не ма? межi в жорстокостi на допитах: у застiнках лама? кiстки й з живо? жертви здира? шкiру. Колись, до речi, я показував йому цю пiдкинену листiвку, вiн лише всмiхнувся i розвiв руками. "Що зробиш, - промовив суворо. - Таке життя i вiчна боротьба: ми - ?х, вони - нас. Тiльки недовго вже ?м... кубла ?хнi розтолочемо, - додав iз притиском, i постiйна усмiшка на губах згасла, окуляри зблиснули холодно й гостро, як змах кинджала, а обличчя витяглося, зблiдло, стало невпiзнанним. Та й що, зрештою, я мiг знати про нього, про начальника районного енкаведе. Та й навiщо менi знати? Вiн попросив мене сiсти, простягнув коробку "Казбека" i промовив: - Курiть, Северине Петровичу... курiть та розповiдайте, де ви набралися смiливостi, щоб у бiлий день на людських очах зайти до енкаведе? Не бо?тесь? Я його не розумiв; я так йому й сказав, що не треба велико? смiливостi, щоб вiдчинити дверi, за якими... най буде... сто?ть вартовий з автоматом... i ще може бути, що у вашу контору вхiднi дверi широкi, а вихiднi - вузькi або й зовсiм замурованi. Але що це ма? мене обходити? - Я не про цей страх, - вiдповiв Пополудень. - Я про iнший, про той, завтрiшнiй, коли до бандитських схронiв донесуть про вашi вiдвiдування районного енкаведе. Це не так безпечно, Северине Петровичу. Як я вас обороню, га? Чи ви, може, заворожений? - Пополудень зиркав на мене весело, виглядало, що вiн начебто зi мною жарту?, одначе я помiчав, що весела його нута - роблена. - Чи не бо?тесь, що ввечерi прийдуть тi, з лiсу? - Може, й справдi тi, що в лiсi, прийдуть... А скорiше - нi, - важив я на терезах. - У схронах, гадаю, теж не запiдозрять, що старий учитель Северин Гайдаш комусь там за щось продався, топчучи стежку до енкаведе. Вони, тi, що в лiсi, теж знають, як i ви, Iване Миколайовичу, що менi нiчого не треба... нi хлiба, нi ласки, нi тридцять срiбнякiв. Я нiколи не служив нiякiй владi, зате завжди служив людям. Як мiг. I люди за мною - горою. - Не треба було аж так розкриватися перед ним... навiщо йому, майоровi енкаведе, знати, що в цьому млинi пiсляво?нному, який жорнував у нашiй Галiле?, я нiкого не боявся... нiкого й нiчого: нi кулi, нi брехнi, нi удавки. Навiщо було йому знати, що цю дивовижну безпечнiсть створили менi люди, яких я вчив або ж учив ?хнiх дiтей та онукiв; вони, може, творили цю безпеку iнту?тивно, з природно? потреби вiддячитись; я ходив помiж ними, помiж людьми, чистий i бiлий, iз нiмбом навколо голови... i вони хотiли мене бачити в нiмбi, i хотiли цiлувати менi руки. Як духовному отцевi. Менi здалося, що я був ?хнiм вiтцем. I що ? негiдного в тому, що вчителя цiлують у руку? Не служака ж бо вiн якийсь, який за грошi вiдсиджу? у школi сво? години, а коваль, що викову? душi. Я нiколи так гарно про себе не думав; може, я хотiв вирости, стати бiльшим... стати над майором енкаведе? Пополудень поскрипував чобiтьми у великому, виповненому сонцем i тютюновим димом кабiнетi й зрiдка вцiляв у мене сво?ми окулярами. В будинку панувала тиша... така пронизлива тиша, що, здавалося, нiкого тут, окрiм нас двох, нема, i я знову пригадав бандерiвську листiвку, в якiй писалося, що тут вдень i вночi лунають зойки катованих. - Хочете, Северине Петровичу, бути добреньким для всiх? - раптово спитав майор, зупинившись навпроти мене. Зняв окуляри й заходився витирати ?х хустиною. Бiлi руки його тремтiли; так, руки його тремтiли; я тепер побачив, що обличчя його було блiде, зморшки сiклися густо i глибоко, а очi - червонi, невиспанi. - Хочете ходити помiж вогнем... стрiляють-бо справа i злiва, спереду й iззаду. Такий час... такий час не зна? жалю. А ви настановили когось там розжалобити, напоумити, комусь допомогти i... i сподiва?тесь уцiлiти, чи не так? - В його голосi вiдчувалася щирiсть; майор, певно, трохи дивувався i, певно, трохи менi заздрив. - Як бачите, ходжу помiж вогнем i, дасть Бог, буду ходити до смертi, - сказав я Пополудневi, а чи... а чи сказав самому собi, ми, прецiнь, i себе викову?мо повсякчас. - Я так цiле сво? життя живу. Кожний ма? сво? принципи: ви - сво?, я - сво?. - Даруйте, але не розумiю принципiв, та ще й нiби пiдфарбованих любов'ю до ближнього, в яких нема нiяких принципiв, - промовив майор розсерджено. - Ось до вас позавчора надвечiр придибала Софiя Корчувата, мати вбитих у бункерi бандитiв... розумi?те, мати цiло? бандерiвсько? бо?вки, яка немало натворила шкоди радянськiй владi в районi... скiльки вони знищили наших товаришiв... й попросила, щоб добренький Северин Петрович Гайдаш вивiдав у начальника районного енкаведе, де закопанi трупи ?? синiв, щоб поставити за ?хнi бандитськi душi свiчки, щоб помолитися, так. I добренький, принциповий начебто директор школи, зглянувшись на материнськi сльози, залишив удома хвору дружину й на попутних примчався в енкаведе. - Пополудень кидав менi в обличчя слова колючi, iронiчнi, але робив це без крику, стримано, навiть ввiчливо-усмiхнено; i тут до мене дiйшло, що його усмiхненiсть - це лише звичка панувати над собою, маска. Я повинен був, певно, обуритися, огнiватися на нього, бо яке йому дiло, хоч i начальнику енкаведе, до мо?х принципiв, нема у них нiчого антидержавного, мо? принципи менi й людям чесно служать багато рокiв, одначе промовчав. Мене вдарило обухом iнше: Пополудень уже поiнформований про мою розмову з Софi?ю Корчуватою. Звiдки? Хто прича?вся пiд верандою i пiдслуховував, нанизуючи слово на слово? Менi уявилося гiгантське, таки вселенське Вухо, яке висiло мiж небом i землею, i кожний шерех, шепiт, порух гнiву, зiтхання, а може, й невимовлене слово з найдальшого, з найглухiшого кутка ловило й куди слiд передавало. - Вухо у вас чутливе, товаришу майор. Волохате... тисячi волосинок, як щупалець. I всi слухають, слухають, - сказав я Пополудню. - А як же iнакше, - вiдповiв вiн, не криючись. - Ма?мо справу з ворогом. Тому мусимо все знати й все бачити. Методи значення не мають. Трива? боротьба. Хто кого... I тому всi засоби добрi, говорили в давнину. Цi засоби, якщо аргументувати ?х вашими ж принципами, теж служать загальному добру... Про яке добро вiн говорить... Та, зрештою, я не прийшов сюди сперечатися з начальником енкаведе... я прийшов сюди просити, щоб його люди принаймнi показали, де похованi Софi?нi сини. Так i сказав майоровi. Вiн присунув стiлець, сiв навпроти мене й довго дивився менi в обличчя, однак помiтив, що вiн мене не бачить... вiн думав про щось сво?, окуляри його були слiпi, й аж потiм, урвавши мовчанку, промовив: - Ми, товаришу Гайдаш, енкаведе, установа, яка викорчову? бандитськi гнiзда, а не похоронне бюро. - Але ж я сам бачив, як вашi хлопцi, енкаведисти, скинули трупи в автомашину й повезли в Лисичани, - спробував я заперечити. - Що з того? А якби й привезли сюди, то чи я зобов'язаний знати, де закопають стерво? - вiдповiв вiн збайдужа. А вилицi в нього ворухнулися, рука на столi стиснулася в кулак. - Люди ж ми, - правив я сво?. - Це так нормально: мати хоче знати, де похованi ?? сини. Це так по-людському, розумi?те? Що з того, що вони були вороги. - Я ще на щось сподiвався. Я не вiрив, що вiн нiчого не зна? про Софi?них синiв. Слухайте, як це вiн може не знати, коли мiж небом i землею висить вселенське волохате вухо, яке все чу?? Я був на?вний? Я дурень iз дурнiв? Пополудень однак мовчав. Вiн мовчки попровадив мене до порога, а коли я взявся за клямку дверей, промовив: - Почекайте. Може, й справдi ма?те намiр ходити по бритвi й при цьому не порiзатися... i може, справдi милосердя i добро - це те, що ма? бути найдорожчим у людському серцi. Тiльки я у це не вiрю. Так, не вiрю. Ненависть пану? у душах людських, вчителю. Ви думали над цим? - Вiн помовчав, очiкуючи, певно, мо?? вiдповiдi. - Ось тиждень тому, - продовжив вiн, - чули, може, бандерiвська бо?вка, засiвши в лозах над Бистрицею, пiд самим райцентром вважайте, висiкла кулеметами групу наших товаришiв, що трьома возами поверталися пiзно ввечерi з Коноплянок... органiзовували там колгосп. Убито секретаря райкому Басинця, пiонервожату Свiтлану Сенцову, Федора Зайця iз земвiддiлу, начальника пошти Гриба i ще двох солдатiв. I мене там убито. Власне, лише випадок уберiг мене, я теж мав бути у цiй групi, але замiсть мене по?хав Григорiй Дацекевич, капiтан, мiй заступник, що пройшов Крим i Рим i всi фронти на додачу. А тут замiсть мене упав. То як же, громадянине Гайдаш, тут бути з вашою проповiддю милосердя? Якби ви були молодшими... якби ви не були вчителем, то крикнув би, як послiдньому: прiч iз мо?х очей! Вiн таки не стримався, таки крикнув. I не подав руки. 10 Поки що я не знаю i знати не хочу, чому мене кличе до читальнi товариш уповноважений; може бути, що десь у менi, у глухому закапелку мого ?ства уже насторожився сполоханий птах, може бути, що я iнту?тивно здогадуюся, чому мене кличуть до читальнi, але я сам собi не хочу у цьому признатися, яке менi дiло до товариша Ступи, я не боюся нi його викрикiв, нi його погроз, нi смердючого мата, не боюся навiть розчепiреного на столi кулемета, що чорним оком недрiмливе поглипу? на читальняний зал (Господи, той кулемет схожий на пса, що готовий стрибнути на тебе); я давно вирiс iз страху, я навiть можу зауважити товаришевi Ступi, що не пасу? тримати людей пiд кулеметом... кулемети для поля, для бою, а тут жiнки, дiти, дiди й вчорашнi фронтовики, яким ще сняться атаки й котрi знають справжн? призначення кулемета. Але якщо не боюся товариша Ступи та його кулемета, то чого ж так довго чалапаю вулицею, завертаю у перевулки, немовби щось загубив, зупиняюся то тут, то там бiля чужих ворiт i нiбито когось визираю, жду, що ось-ось скрипнуть ворота i на хвiртку вийде газда або ж газдиня i ми удвох почовга?мо цього вечора до читальнi; я мимохiть ловлю себе на думцi, що навмисне розтягую дорогу, роблю ?? довшою, звивистою, я немовби вiдсуваю читальню кудись у дебри, щоб до не? можна було дiйти хiба що на свiтанку. А може, й не варто до не? заходити? Вечiр випав дощовий, густий, аж дихати було важко; здавалося, що з неба сiялася мокра сажа, i було таке вiдчуття, що чорнота облiпила тобi цiле обличчя й руки, й ти увесь обсипаний i просякнутий чорнотою, i душа твоя теж скнi? в чорнотi, ледве поблимуючи, як ось блимають по-мертвецькому жовтi вогники у вiкнах ха'т; вогники цi були схожi на кволе квiтування болотяного латаття; цвинтарне, глухо шумiли над лататтям невидимi у високостi дерева. Iз-за котрогось дерева, iз-за плота, як ножем, ударило менi в обличчя свiтло лiхтарика. - Стiй! Руки вгору! - прохрипiв пропитий бас, ховаючись за променем свiтла. I я не здивувався б, якби слiдом за окриком прошила темряву автоматна черга; я уже звик до стрiлянини, настав-бо такий час, коли стрiляють з вiдваги й з переляку, коли стрiляють, щоб нiбито знищити старе й посiяти нове. Хiба автоматом щось добре посi?ш? I чи направду добро повинно утверджуватися автоматом... i взагалi жорстокiстю, смертями, примусом? Я рук, однак, не пiдняв, не з вiдваги так вчинив, просто я впiзнав по голосу Петра Когутика - струбка з мiсцевого гарнiзону самооборони. - Чого це ти, Петре, людей ляка?ш? - спитав я. Вiн мовчки обiйшов навколо мене, став позаду й наставлене дуло автомата торкнулося мого ребра. Навмисне торкнулося? Випадково? - Надто довго йдете, вчителю,- сказав Петро, й кожне його слово було схоже на замерзлу рибину.- Товариш Ступа послав мене за вами, щоб привести. Щоб приспiшити. - Живого чи мертвого? - спробував я пожартувати. Когутик тюпав за мною мовчки, i автомат, певно, дивився менi в спину. Чого б це автомат повинен дивитися менi в спину? Чого б це кулемет на сценi повинен дивитися менi в груди? Я запитував про це свого сина, свого Романа, що загинув десь, розвiявся попелом на полях пiд Майданеком. Ми, бувало, до вiйни, коли вiн при?жджав на вакацi? спершу з бистричансько? гiмназi?, потiм iз Львiвського унiверситету Яна-Казимира, немало дискутували про землю i про владу, про ту Укра?ну, що починалася за Збручем... ми мисленно Збруч-рiчку переходили вбрiд, й обiтована земля лежала перед нами осяйна, вiльна, весела, принаймнi такою ?? бачив мiй син... бачив i вiрив, що до цi?? землi, до Велико? Укра?ни прилучиться також Галичина, в боротьбi за возз'?днання вiн вбачав смисл свого життя, i я, слухаючи його, направду не знав, чи маю тiшитися сином, а чи маю над ним плакати. Я колись його остуджував - i тодi рiчка-Збруч глибшала, ставала прiрвою, через яку нiхто не мiг перекинути кладку, бо не все аж таке радiсне за Збручем вiдбувалося, це тобi, сину, здалека так вида?ться, що там заледве не рай на землi... а в тому бiльшовицькому ра?, чу?ш, газети пишуть, вимерли вiд голоду шiсть мiл